Симон Петлюра

Симон Петлюра

Для багатьох людей в Україні ім'я Симона Петлюри стало синонімом таких понять, як «патріотизм», «національна гідність», «боротьба за незалежність»... Петлюра став більше фактором сучасності, ніж історії. У його імені — квінтесенція політичних програм сучасних партій, ставлення до його пам'яті багато в чому визначає ставлення українця до своєї державності.

На околиці Полтави, за півтора кілометра від поля Полтавської битви і за 700 метрів від центральної площі міста, стояла сільського вигляду хатинка полтавського обивателя, візника Василя Павловича Петлюри. Звівши будинок на чотири кімнати, Василь Петлюра одружився із полтавкою Ольгою Марченко та створив сім'ю, у якій було четверо синів (згодом — усі семінаристи) — Федір, Іван (помер у 1900 році), Семен, Олександр — і п'ять доньок: Єфросинія, Тетяна, Мар'яна, Марина, Феодосія (ще троє дітей померло в дитинстві). Справи Василя Петлюри йшли вгору — він став власником візницького підприємства на шість пар коней, кілька разів його обирали судовим засідателем Полтавського повіту.

Семен (інше написання — Симон) Петлюра народився 10 (23) травня 1879 року. У тринадцять років він вступив до церковної дворічної школи, потім, закінчивши духовне училище, став семінаристом. Полтавський семінарист Семен Петлюра не тільки захоплено читав заборонену політичну літературу, але й у 19 років вступив до таємної студентської «Української громади», через що його й узяла на облік поліція. У справі С. Петлюри були його прикмети: «зріст — 166 см, середня статура, зовнішність інтелігентна, серйозна, має звичку виставляти ліву ногу вперед і тримати руки перед собою; волосся на голові світло-русяве, довге, пряме, проділ із правого боку, брови й вуса русяві, борода рідка, рудувата, очі сірі, великі, короткозорий; за вечірнього освітлення читає в окулярах; череп правильний, круглий, чоло рівне й широке, ніс прямий, обличчя видовжене...» Можна сказати: юнак «без особливих прикмет». Перед нами образ типового молодого різночинця кінця ХІХ — початку ХХ століття. Тоді можлива небезпека від нього безкрайній Російській державі видавалася мінімальною...

Але навесні 1900 року Семен вступає до підпільної антидержавної організації — Революційної української партії (РУП). Партія була молодою, 90 % її членів становили студенти й семінаристи. Демократія, конституція, нація, республіка, рівність, свобода, переділ землі, автономія України — гасла епохи стали їхньою метою. Семінаристська «громада» Полтави відразу ж рекрутувала до РУП двадцять юнаків, серед яких був і Симон.

У січні 1901 року до Полтави приїхав основоположник української національної музики, композитор і громадський діяч Микола Лисенко. Виступи хору Лисенка були своєрідною агітацією, українською фрондою. Семінаристи, без дозволу керівництва, запросили композитора до актової зали свого навчального закладу послухати, як їхній хор виконуватиме його — Лисенка — заборонену кантату «Б'ють пороги»; диригувати мав Петлюра. Семен любив театр, грав у семінарських виставах, керував хором, пробував писати п'єси. Він підготував і вступну промову на честь композитора. Розгніваний самоправством, ректор семінарії накинувся на Лисенка з докорами за «підбурювання до розбещення юнацтва». На захист композитора став Петлюра, через що його виключили із семінарії в липні 1901 року з «вовчим білетом». Дорога до подальшої освіти для Симона була закрита. Залишався прямий шлях — у революцію... Невдовзі Петлюра став делегатом Всеукраїнського студентського з'їзду, що напівпідпільно відбувся в Полтаві.

У березні 1902 року почався бунт у селах Полтавської губернії. Селяни громили маєтки і склади поміщиків, самочинно заорювали поміщицьку землю. Петлюра як партійний агітатор від РУП виїхав до села Решетилівка, сподіваючись підняти селян на революцію. Але вже за місяць заворушення були жорстоко придушені владою й поліція стала затримувати «підбурювачів». Разом зі своїм приятелем Прокопом Понятен-ком Петлюра втік із Полтавщини на Кубань, до україномовної станиці Смоленської. Попрацювавши там учителем початкової школи, Симон переїхав до Катеринодара (тепер — Краснодар), де влаштувався вчителем у початкове міське училище. Але жандармське управління отримало компрометуючі матеріали про політичну неблагонадійність Петлюри, після чого його звільнили із забороною викладати в будь-яких навчальних закладах.

Захоплення історією привело Петлюру на засідання «Товариства любителів вивчення Кубанської області», де його помітив дослідник козацької історії, письменник Федір Щербина, якому кубанський отаман доручив створити комісію з вивчення архівів і написати історію Кубанського козачого війська. Людей, які пишуть, на Кубані тоді було небагато, і Щербина запросив Петлюру до свого «наукового колективу». Симон опрацьовував старовинний архів Кубанського війська, що його становили 200 тис. тек, у яких було до 200 млн сторінок. Незабаром на світ з'явилися три томи історії Кубанського війська, кожен обсягом по тисячі сторінок.

Пристрасть до писання в Симона Петлюри посилилася після того, як у 1902 році у Львові в «Літературно-науковому віснику» вийшла його перша стаття, присвячена стану народної освіти й медицини на Полтавщині. Невдовзі там же з'явилася його стаття про народну освіту в Росії. У роки «кубанської еміграції» Петлюра друкувався в місцевих газетах, у часописі «Київська старовина». Та не лише журналістика цікавила Симона.

У 1903 році Петлюра став одним із засновників підпільної «Чорноморської вільної громади» (філії РУП у Катеринодарі). Під час обшуку на його квартирі знайшли гектограф і виявили, що на ньому друкувалися революційні листівки. Понад місяць Петлюра перебував у Катеринодарській в'язниці, після чого був випущений на поруки до суду, під велику грошову заставу, що дозволило йому втекти з Кубані до Києва, а звідти і за кордон. Отже, у листопаді 1904 року Симон перетнув кордон між Російською імперією та Австро-Угорщиною й опинився у Львові.

За місяць по тому там же, у Львові, на надзвичайній конференції РУП відбувся розкол. Прибічники злиття з російською меншовицькою партією, переважно члени закордонного комітету, залишили конференцію, відмовившись від союзу з «незалежними» й від поділу партійного майна. До «незалежних» (до яких приєднався С. Петлюра) перейшли партійна каса, архів, бібліотека, склад літератури. Петлюра почав редагувати партійні видання «Праця» і «Селянин». Він і далі друкувався в ліберальних «Літературно-науковому віснику» та «Записках Наукового товариства імені Т. Шевченка», спілкувався з живим класиком української літератури Іваном Франком, із лідером лібералів Михайлом Грушевським, намагався налагодити дружні взаємини з діячами різних груп українського руху. Багато дали йому і 90-годинні курси у львівському підпільному Українському університеті.

У січні 1905 року в Росії почалася революція, і Петлюра як представник зарубіжного центру нелегально приїхав до Лівобережної України на конференцію РУП. Коли в Російській імперії проголосили політичну амністію, Симон повернувся зі «львівської еміграції». На другому з'їзді РУП (Київ—Полтава, грудень 1905 р.) переважна частина партійців створила Українську соціал-демократичну робітничу партію (УСДРП), прийнявши нову марксистську програму. Петлюру обрали членом Центрального Комітету (ЦК) УСДРП.

У січні 1906 року Симон, повернувшись до Львова, брав участь у ІІ з'їзді Соціал-демократичної партії Галичини. Незабаром, як «професійний партієць», разом із Поршем і По-нятенком Петлюра виїхав до Петербурга. Саме ця партійна трійця зайнялася редагуванням українського видання в Петербурзі — щомісячника «Вільна Україна». Улітку 1906 року було вирішено закрити видання й повернути групу редакторів до Києва. Петлюра, як член ЦК, посів одне із провідних місць у київській організації УСДРП, намагався вести пропагандистську роботу серед працівників київських заводів. Під час виборів до ІІ Державної Думи його кандидатуру виставили в партійному списку. Але необхідно було заробляти «на хліб». За рекомендацією М. Грушевського Симона взяли на посаду відповідального секретаря щоденної газети «Рада», яку видавав меценат Є. Чекаленко. Ця газета фактично була органом нечисленної, але економічно впливової Української радикально-демократичної партії. У 1908 році ця партія еволюціонувала в Товариство українських поступовців (ТУП). Працюючи в поміркованій «Раді», Петлюра одночасно вів театральний розділ у часописі «Україна» й був редактором соціал-демо-кратичного тижневика «Слово», з яким, як із «екстремістським виданням», гостро полемізувала «Рада». На той час Симон спеціалізувався на театральних і літературних оглядах.

У березні 1907 року Петлюри не виявилося серед делегатів чергового з'їзду УСДРП, не було його й переобрано до ЦК УСДРП. З осені 1907 року, після того, як Симона позбавили роботи в «Раді», зникло основне джерело його прибутків. Тимчасово він улаштувався на роботу клерком до Київської міської управи, але досить швидко, як політично неблаго-надійному суб'єктові, йому вказали на двері.

Бідність, безробіття й розчарування в «партійності» привели Петлюру до того, що з літа 1908 року він відійшов від партійних справ і лише формально був у лавах УСДРП. Революція не виправдала юнацьких сподівань, не зробила його щасливі-шим... На нього чекала доля маргінала чи бідного дрібного чиновника. Він знову почав думати про вступ до університету, але на навчання не було грошей. У вересні 1908 року він був змушений залишити Київ і переселитися до Петербурга, де працював молодшим бухгалтером транспортного товариства, а пізніше — бухгалтером чайної фірми.

Самотність привела Симона до осередку земляків — українських «прибульців» у Петербурзі. Студенти-українці створили у столиці групу УСДРП, Українське земляцтво, «Молоду громаду», «Український клуб». Петлюра майже відійшов від політики, завів широкі знайомства серед буржуазних прошарків лібералів, серед земляцтва, громади і продовжив писати для столичних видань.

Буваючи у відрядженнях у Москві, Симон відвідував «вечірки» місцевого українського земляцтва, де познайомився зі студенткою університету Ольгою Опанасівною Більською, яка приїхала до Москви з Полтавщини. Їх роман перетворився на громадянський шлюб, а в жовтні 1911 року в них народилася донька Леся. Правда, повінчалися Симон і Ольга лише в 1915 році.

Восени 1911 року Петлюра переїхав до Москви, де влаштувався бухгалтером у страховому товаристві «Росія». Разом зі своїм приятелем О. Саліковським Симон став редагувати щомісячний часопис «Украинская жизнь», що виходив із 1912 року російською мовою. Метою цього журналу було єднання українців ліберального, автономістського напрямку з російською демократією. Редагування забирало стільки часу, що Петлюра незабаром покинув місце бухгалтера й почав жити прибутками від журналістики.

У серпні 1914 року почалася Перша світова війна. Сучасники тоді ще не підозрювали, що вона зруйнує налагоджений століттями побут і сколихне Росію. «Украинская жизнь» проголосила декларацію про підтримку українцями російського народу в його війні проти Австро-Угорської та Німецької імперій. Петлюра закликав співвітчизників захистити спільний дім, вимагав не судити про українців як про «зрадників австрійського спрямування», указуючи на те, що переважна більшість його одноплемінників непричетна до «австрійської інтриги». У ті роки Симон друкувався в історичному виданні «Голос минулого», видав брошуру про творчість Івана Франка.

Аби зрозуміти діяння, думки та бажання, характерні в ті роки для Симона Петлюри, необхідно зазирнути до сховища його душі, ознайомитися з маловідомим аспектом його життя — захопленням масонством. Потрапити до кола масонів Симон міг у проміжку між 1906 і 1911 роками, коли опинився в редакції газети «Рада», якою керували масони Є. Чекаленко, М. Грушевський і С. Єфремов. Та можливо, що масонська ініціація Петлюри відбулася аж тільки в Петербурзі. Основний контингент масонських лож становили промисловці, банкіри, адвокати, журналісти, професори, громадсько-політичні діячі, земці. Так, наприклад, лідером київського масонства був барон Федір Штайнгель — промисловець, мільйонер, член Державної Думи й одночасно член Верховної масонської ради, глава ложі й керівник Малої масонської провінції.

Значну частину масонів складали кадети й українські поступовці з ТУП, що стало з 1917 року партією соціалістів-федералістів. Обмеження в політичному аспекті під час вступу до масонських лож стосувалися тільки більшовиків і членів чорносотенних організацій. Грошові потоки й політичний вплив масони прагнули перехопити за допомогою підзвітного їм «Земгору» — Земського союзу разом із Союзом міст[1]. Контроль над діяльністю українських лож у 1913—1916 роках здійснював відомий О. Керенський. М. Грушевський писав: «Масонська організація працювала широко, вона проводила свій давно прийнятий тактичний план за будь-яких політичних можливостей використовувати свої зв'язки та просувати своїх людей на впливові посади. Заміщення вищих позицій — і столичних, і київських... стояло в очевидному зв'язку з масонською організацією...» Масонський Конвент 1916 року мав на меті здійснити революцію в Росії. Було розподілено основні портфелі в майбутньому революційному уряді, у столичній та місцевій адміністраціях.

Був серед київських лож і капітул «Нарцис» — «для робіт 4—6 ступенів містичного ордену мартіністів-розенкрей-церів», членами якого були генерал П. Скоропадський і адвокат С. Моркотун.

Масонські зв'язки вивели Петлюру на новий, елітарний рівень спілкування: тепер його можна було побачити в товаристві відомих професорів, адвокатів, публіцистів — «властителів дум». Професор Московського університету, академік філології Федір Корш напророчив Симонові «політичну славу», заявивши одного разу, що той, ні мало ні багато, «із породи вождів». У 1915 році Петлюра був мобілізований на військову службу й отримав добре оплачувану посаду — помічника

Революція — непередбачувана стихія — ударила відразу, усією потужністю, не залишаючи іншого вибору й інших «ходів». Почавшись у лютому 1917-го, вона стала справжнім «карнавалом свободи». Усе починалося з усенародного підйому, єднання, свята, весни. На якийсь час люди перестали замислюватися про війну, нестатки, інфляцію, експлуатацію...

Події в Петербурзі: імператорове зречення престолу, формування Тимчасового уряду й нової адміністрації — цілковито захопили уяву Симона Петлюри. Він хотів бути там, де «робиться історія». У березні 1917-го солдати-українці Західного фронту обрали Петлюру главою Українського військового революційного комітету Західного фронту. Відтоді він їздить по фронтових частинах не тільки як чиновник «Земгору», але і як агітатор та пропагандист українського соціалізму. Як делегат від Західного фронту в травні 1917 року Симон бере участь у I Всеукраїнському військовому з'їзді, що відбувся у Києві.

Тоді ж, у березні 1917-го, у Києві повністю змінилася місцева влада. Старих державних чиновників усунули від керівництва, а вищою владою на Київщині став губернський комісар, представник Тимчасового уряду М. Суковкін, заступником якого був приятель Петлюри Дмитро Дорошенко. Крім того, політичну владу в Києві мав також і виконком громадських організацій — цивільний комітет із 12 представників різних установ.

Окрім цієї офіційної влади в Києві склалася група національної еліти (контреліти), яка висловила свої претензії на автономну владу в місті. 7 березня відбулися збори українських політичних і громадських організацій, де було проголошено про створення Центральної Ради — координаційного центру українських політичних і громадських організацій. Уже за два тижні після свого виникнення Центральна Рада стала заявляти свої права на управління Україною як автономною частиною «революційної Росії». Хоча головою Центральної Ради було вибрано прогресиста Михайла Грушевського, українські соціал-демократи змогли посісти в ній провідне місце.

Еліту Центральної Ради формували за політизованими ознаками «свідомих українців», що підміняли етнічне поняття «українець» політичними настановами. Володимир Винниченко писав, що «все українство» можна розділити на три групи: «малоросів», які повністю русифікувались і «пропали» для «української справи»; «хохлів», що зберегли тільки зовнішні ознаки українського народу; і «свідомих українців», які не тільки зберегли мову та ознаки українства, але й брали участь у політичній боротьбі на боці соціалістичних партій. Принципами формування нової еліти зі «свідомих українців» стали: українське походження (бажано з третього прошарку), інтелігентна професія, партійна належність до однієї з українських партій (УСДРП, УПСР[2], УПСФ[3], УПСС[4]), знання української мови. Відтак українські масони розподілили між собою найважливіші посади, що залишилися від «старого режиму»: комісаром Києва став К. Василенко, командувачем Київським військовим округом — К. Обєручев, керівником Київської судової палати — С. Чебаков (Чабаков).

Українська інтелігенція йшла шляхом монополізації влади, прагнучи подати себе єдиним виразником сподівань українського народу, але такі грандіозні завдання були їй не під силу. Українські політики за «радикальністю» поступалися більшовикам. Вони так і не змогли привернути на свій бік робітничий клас. У цьому їм заважала передусім русифікованість міського населення в Україні й сильний вплив на робітників із боку меншовиків та більшовиків.

Лідери Центральної Ради, а також українських есдеків, есерів, федералістів (у тому числі Петлюра, Винниченко, Гру-шевський) вважали, що Україна ще не готова до самостійного державного існування, що необхідно виступати тільки за автономію України у складі Федеративної Російської республіки. Сам Петлюра тоді вважав себе переконаним соціалістом, прихильником Тимчасового уряду та продовження світової війни «заради оборони революційної Вітчизни».

5 травня 1917 року відкрився І Всеукраїнський військовий з'їзд, на який прибуло 700 представників солдатів і матросів українського походження. На ньому Петлюра опинився у президії як представник трьох армій і висуванець від Центральної Ради та ЦК УСДРП. Лідери нечисленної партії соціалістів-самостійників прагнули за допомогою делегатів з'їзду вчинити негайний військовий переворот — заарештувати командувача Київського військового округу та проголосити Україну незалежною державою. Але більшість делегатів з'їзду під впливом С. Петлюри та В. Винниченка виступила лише за автономію України й українізацію армії. Петлюра пропонував перевести всіх солдат-українців на Південно-Західний фронт і «вирвати» їх «із рук російського командування». З'їзд ухвалив створити при Центральній Раді Український Генеральний військовий комітет, який би взявся за організацію українського війська. До складу комітету ввійшли: В. Винниченко, С. Петлюра, М. Міхновський та інші. Незабаром Петлюра очолив цей комітет, хоча на той час він іще не був самостійним політиком. Із приїздом до Києва він увійшов до «клану» Винниченка й почав керуватися рішеннями ЦК УСДРП.

Із травня 1917-го національне питання стало одним із найхворобливіших для нової влади. Політичні структури Тимчасового уряду не визнали рішень військового з'їзду, назвавши Український Генеральний комітет «цілковито приватною самостійною організацією». Несхвально поставилася влада й до ідеї «українізації» армії. О. Керенський, тоді ще військовий міністр Тимчасового уряду, прибувши до Києва 20 травня, заявив, що перегрупування військ за національним принципом неможливе. 26 травня Центральна Рада звернулася до Тимчасового уряду із пропозицією визнати автономію України у складі Росії. Але з Петрограда надійшли категорична відмова й заборона проведення ІІ Всеукраїнського військового з'їзду. Центральна Рада вирішила готуватися до «самовільного» проголошення автономії України. Відтак, Симон Петлюра залишився правителем без влади. Генеральний комітет на той час лише на словах міг на щось упливати, адже більшість військових очільників його ігнорувала.

ІІ Всеукраїнський військовий з'їзд відкрився 7 червня і став, по суті, першим тріумфом Петлюри — з'їзд знаменував народження Симона як політика, який нарешті почав виходити з тіні Винниченка. З'їзд затвердив Петлюру як главу Ге-нерального комітету та прийняв рішення про те, що накази комітету будуть обов'язковими для всіх вояків-українців і українських військових організацій, ультимативно вимагаючи від російського командування визнати Генеральний комітет. 10 червня Центральна Рада, без узгодження з Тимчасовим урядом, прийняла свій I Універсал, який проголошував автономію України, «не відмежовуючись від Росії, не пориваючи з державою Російською». В Універсалі йшлося про швидку націоналізацію й переділ поміщицької землі, про перевибори місцевої адміністрації.

Прийняття Універсалу викликало в Петрограді вибух обурення та звинувачень на адресу Центральної Ради в «нелояльності», «анархізмі». У пресі з'явилися заяви про те, що це «ніж у спину революції», заклики «зброєю покарати зрадників» і «австрійських шпигунів». Особливе обурення викликало створення Генерального секретаріату Центральної Ради — нового уряду на українських землях. Коаліційний Генеральний секретаріат був подобою Ради міністрів для автономної України. Очолив секретаріат і став у ньому ще й секретарем внутрішніх справ В. Винниченко. Петлюра ввійшов до складу Центральної Ради і був обраний генеральним секретарем (міністром) військових справ. Але його, щоправда кажучи, так і не обрали до Малої Ради (Президії Центральної Ради), де виносилися головні політичні ухвали. Грушевський і Винниченко мали намір тримати Петлюру «на відстані» від великої політики, лише як фахівця у «військовій справі».

На превеликий подив багатьох, українські ідеалісти, які не мали серйозної підтримки у фінансових колах, ставали паралельною владою. З червня 1917 року в Україні склалося двовладдя Тимчасового уряду й Центральної Ради. Але військове командування все ще відмовлялося від будь-яких контактів із Генеральним комітетом, незважаючи на те, що стихійна українізація армії вже почалася.

Країна тим часом жила передчуттям «великої битви революції». Тимчасовий уряд, фактично відмовившись від гасла «оборони революційної Вітчизни», вирішив провести широкомасштабний наступ на фронті. Керенський, розраховуючи на перемогу, бачив у наступі можливість зміцнення влади, та й французькі союзники вимагали від Росії рішучих дій, які б підтримали наступ Антанти в Шампані та Фландрії.

Провал червневого наступу призвів до загальноросійської кризи, змусив Тимчасовий уряд мислити більш реалістично. Наприкінці червня до Києва для врегулювання відносин із Центральною Радою прибули міністри Тимчасового уряду. Під час перемовин Петлюра запропонував Керенському провести українізацію всіх тилових частин в Україні та перевести солдатів-українців з інших фронтів на Південно-Західний і Румунський фронти. Керенський вимагав не поспішати з українізацією, не хотів він чути і про надання Генеральному комітетові прерогатив офіційного військового органу. «Вблагати» його вдалося тільки на згоду комплектувати нові запасні частини шляхом добровільного набору з українців. Керенсь-кий, погодившись із ідеєю автономії «у принципі», запропонував Центральній Раді відкласти рішення про автономію до скликання Всеросійських Установчих зборів.

3 липня Центральна Рада видала ІІ Універсал, у якому відступила від своїх радикальних вимог автономії. Було вирішено, як і вимагав Керенський, утриматися від проголошення автономії України до Установчих зборів. На ці поступки Центральна Рада пішла в обмін на визнання Тимчасовим урядом тимчасового крайового уряду України — Генерального секретаріату.

Того ж дня, 3 липня, на засіданні Малої Ради Симон Петлюра виголосив свій перший наказ у якості законного військового міністра про негайну відправку на фронт українізованого полку імені Богдана Хмельницького (2600 багнетів). Але полк відмовився рушати на фронт, а солдати заявили, що бажають «захищати революцію — охороняти Центральну Раду». Така поведінка одного з небагатьох українських полків ставила під сумнів саму ідею українізації армії.

Цією кризою спробувала скористатися група Міхновсько-го, піднявши на безглуздий бунт інший український полк — імені гетьмана Полуботка (4600 багнетів), який також не бажав виїжджати на фронт, заявляючи про свою «місію» — охорону «волі України».

За допомогою солдатів із полків імені Хмельницького та Полуботка група Міхновського сподівалася захопити Київ. У ніч на 5 липня солдати-«полуботківці» залишили казарми й попрямували до центру міста з незрозумілою метою, при цьому розраховуючи «змінити хід історії». Бунтівники захопили пошту, телеграф, інтендантські склади та штаб міліції. Та що чинити далі, вони не знали... Солдатам обіцяли, що до повстання приєднаються українські військові частини Києва та Центральна Рада. Але навіть бійці полку імені Хмельницького не підтримали заколотників і атакували «полуботківців», змусивши їх повернутися до казарм та скласти зброю. Петлюра провів перемовини з представниками бунтівників, у ході чого солдати погодилися негайно вирушити на фронт.

Під час візиту Петлюри до Ставки Верховного головнокомандувача останній пообіцяв більше не опиратися українізації. Петлюра видав наказ, згідно з яким в українізованих полках російських офіцерів замінювали офіцери українського походження. 19 липня Верховний головнокомандувач підписав наказ про українізацію 9 дивізій, проект створення 1-го і 2-го українських корпусів. Тоді побутувала думка, що українізація частин може зумовити зростання їх боєздатності й відволіче солдатів-українців від більшовицької пропаганди.

26 липня сталася провокація, пов'язана з обстрілом невідомими солдатів полку імені Хмельницького, у ході чого загинуло 16 бійців. Після цього головком Корнілов вирішує припинити українізацію військ. Грушевський писав, що в ці дні українські соціалісти чекали «якоїсь несподіваної катастрофи: арештів, збройного нападу чи чогось на кшталт цього. Ми постійно відчували очі контррозвідки». 4 серпня Тимчасовий уряд видав «Тимчасову інструкцію Генеральному секретаріатові», згідно з якою Український Генеральний секретаріат підпадав під керівництво Тимчасового уряду. «Інструкція» фактично скасовувала посаду Петлюри, і він залишався без міністерського портфеля.

Наприкінці серпня 1917 року Росію приголомшив заколот головкома Лавра Корнілова. Петлюра як керівник Генерального військового комітету виступив за рішучу боротьбу проти цієї авантюри. Підтримка Центральною Радою позиції Керенського під час заколоту змінила ставлення російського уряду до «українського питання». Українізацію, як противагу впливові реакційних офіцерів, знову дозволили. Керенський підписав наказ про українізацію 20 дивізій і низки запасних полків.

У цій ситуації Симон Петлюра прагнув створити «окрему» українську армію, особливий Український фронт, українізувати всі місцеві гарнізони в Україні, відновити військовий секретаріат. Але його дії йшли врозріз із думкою керівництва Центральної Ради і ЦК УСДРП, які ратували за ліквідацію регулярної армії та сепаратний мир.

24 жовтня 1917 року почалося збройне повстання більшовиків у Петрограді. Тривожні повідомлення зі столиці підштовхнули до консолідації громадських сил у Києві. 25 жовтня був створений Крайовий комітет охорони революції в Україні, який об'єднав «усі органи революційної демократії». До його складу увійшли українські соціалісти (у тому числі й Петлюра) — 8 представників, російські есери — 1 представник, єврейські соціалісти — 4 представники, більшовики — 3 представники. Комітет виступав за створення нового загальноросійського революційного однорідного соціалістичного уряду. Цей комітет проголосив себе надзвичайною владою над дев'ятьма українськими губерніями. 26 жовтня надійшла звістка про те, що Петроград у руках більшовиків, що виникла нова влада — Рада Народних Комісарів (РНК) на чолі з В. Леніним. Мала Рада прийняла резолюцію, спрямовану проти ленінського уряду та спроб повторення більшовицького перевороту в Україні. Генеральний секретаріат звернувся з відозвою проти перевороту в Петрограді, обстоюючи пере-дання влади Установчим зборам Росії й Установчим зборам України. Обурені засудженням повстання в Петрограді з боку комітету, більшовики вийшли з його складу, а вже 28 жовтня комітет розпустили. Більшовики проголосили владу Рад у Києві, а 'їхній лідер Г. П'ятаков заявив: «Центральна Рада всадила ніж у спину революції!»

У ці дні в Києві відкрився ІІІ Всеукраїнський військовий з'їзд. На цьому з'їзді есери вирішили змістити Симона Петлюру з поста керівника Генерального військового комітету, звинувачуючи його у «правому курсі» та підтримці війни. Незважаючи на те, що есерів на з'їзді була більшість, Петлюрі вдалося зберегти пост. З'їзд вимагав негайного проголошення Української республіки та висловлював симпатії до Жовтневої революції.

Тим часом командувач Київського округу поляк генерал Квецинський виступив як проти більшовицької Ради, так і проти Центральної Ради. 29 жовтня війська штабу округу розгромили Київський ревком і заарештували лідерів більшовиків, але це не зупинило повстання. Центральна Рада оголосила про свій нейтралітет і прагнення уникнути кровопролиття. Петлюра зажадав від прихильників Тимчасового уряду вивести війська штабу округу з Києва, звільнити заарештованих більшовиків і передати владу Центральній Раді. Тоді у штабі округу в Києві було 10 тис. багнетів, у повстанців — до 6 тис., у Центральної Ради — 8 тисяч.

30 жовтня 1917 року Центральна Рада проголосила автономний статус України та обрала Симона Петлюру генеральним військовим секретарем. Цього ж дня бої між військами більшовиків і військами штабу військового округу спалахнули з новою силою. Коли війська округу придушили опір повсталих, Петлюра наказав українським частинам увійти до міста й захопити стратегічні об'єкти. Неспроможний воювати на два фронти, штаб округу вирішив передати владу в Києві Центральній Раді й евакуювати свої війська з Києва на Дон.

Уранці 1 листопада 1917-го Київ прокинувся вже в новому статусі — як столиця республіки Україна. Уся повнота влади в Україні (8 губерній і Північна Таврія) переходила до Центральної Ради як вищої законодавчої влади (голова — М. Гру-шевський) і до Генерального секретаріату як вищої виконавчої влади (голова — В. Винниченко). С. Петлюра був затверджений секретарем військових справ. Центральна Рада не визнала Раду Народних Комісарів Леніна, а отже, не підпорядковувалася жодній центральній владі та наполягала на створенні нового федеративного, демократичного уряду для всієї Росії. 7 листопада Центральна Рада проголосила ІІІ Універсал, який закріплював створення Української Народної Республіки (УНР). Ленінська РНК не визнала владу Центральної Ради і протестувала проти приєднання до України Харківської, Катеринославської, Херсонської, частини Таврійської губерній. Уряд більшовиків турбувала активна зовнішньополітична діяльність Центральної Ради з формування нового загально-російського федерального центру влади, можливість утворення альтернативного всеросійського уряду у Києві — центру боротьби проти «жовтневих» комісарів, можливість перенесення Всеросійських Установчих зборів до столиці України. Центральна Рада звернулася до представників урядів козачих автономій Дону, Кубані, Уралу, до урядів Молдавії, Башкирії, Криму, Кавказу, Сибіру, пропонуючи їм вступити в перемовини про створення майбутнього федерального центру Росії.

Симон Петлюра розумів, що повне знищення старої армії — справа не такого вже й далекого часу, тому всіма силами домагається від Ставки дозволу на необмежену українізацію, на переведення українських солдатів і офіцерів зі всіх фронтів на Південно-Західний і Румунський фронти. За УНР було ви-знане право на військове майно на своїй території. Крім того, Петлюра дав дозвіл на формування в УНР єврейських бойових дружин для захисту від погромів, намагався формувати «надійні» частини на базі І Українського корпусу генерала Скоропадського.

Звернувшись до солдатів-українців на фронті, Петлюра закликав 'їх не коритися наказам РНК й утримувати спільний фронт. В українізованих частинах на Південно-Західному й Румунському фронтах було близько 300 тис. солдатів, але насправді на українському фронті, у частинах, вірних УНР, залишалося близько 60 тис. вояків, у Правобережній Україні — 20 тис., у Лівобережній і на Півдні — 30 тис. 23 листопада Петлюра заявив про об'єднання Південно-Західного й Румунського фронтів у єдиний Український фронт, війська якого підкорятимуться наказам української влади. Командувачем Українського фронту, за настійною вимогою Петлюри, був призначений генерал-полковник Д. Щербачов.

Розуміючи складність ситуації, Петлюра пішов на залучення кадрових офіцерів російської армії до будівництва армії УНР. Однак Винниченко, Грушевський та інші «партійці» з ідеологічних міркувань відсторонювали кадрових офіцерів, боячись «правого» офіцерського перевороту й появи українських «наполеонів». Особливу підозру в «партійців» викликав створений Петлюрою Український Генеральний штаб із генерал-майором Б. Бобровським на чолі. У штабі стали збиратися кадри «воєнспеців»-професіоналів: генерали й полковники неукраїнського походження й далеко не «революційної» біографії.

У середині листопада 1917 року німецький уряд погодився на пропозицію більшовиків почати переговори про перемир'я. Відтоді бойові дії на фронтах завмирають, а армія, позбавлена своїх військових завдань і цілей, розкладається й розбігається. На українських землях відбувалася активна більшовизація солдатських мас. Цілі корпуси через солдатські ради заявляли про своє визнання уряду Леніна. Більшовицькі агітатори нацьковували революційних солдатів на Центральну Раду, «запрошуючи» їх до походу на Київ для повалення «контрреволюції». Прагнучи протидіяти цьому, Петлюра видав наказ про демобілізацію всіх російських солдатів із частин Українського фронту; демобілізації піддавалися також і офіцери, які відмовилися служити Центральній Раді. Він пропонував перейти до повного роззброєння по-більшовицьки налаштованих частин, однак Винниченко був категорично проти, закликаючи вести винятково «ідейну боротьбу».

Петлюрі випала місія попередити три спроби більшовицьких переворотів у Києві: у листопаді й у грудні 1917-го й у січні 1918 року. Якби він не виявив у ці дні волі, величезної снаги, блискавичної реакції, — Українська республіка проіснувала б недовго. Зі всього керівництва УНР тільки Симон Петлюра тоді був здатен на рішучі дії. Почалося все з того, що розвідка доповіла йому про ухвалення на засіданні більшовицького ревкому рішення про підготовку більшовицького повстання в Києві: стали відомі й подробиці плану повстання, і кількість військових частин, що підтримували змовників. Повстання мало розпочатися за декілька днів до скликання Всеукраїнського з'їзду Рад. Сподіваючись на успіх повстання, більшовики мали намір підтвердити свою владу рішеннями цього з'їзду.

У ніч на 29 листопада Петлюра направив 12-тисячне українське військо на роззброєння військових частин змовників — було роззброєно солдатів двох авіапарків, понтонного і телеграфного батальйонів, п'яти артилерійських батарей, чер-воногвардійців трьох заводів, Подолу та Шулявки — до 7 тис. чоловік. Війська Петлюри захопили 10 батарей, 200 кулеметів, 2 броньовики, 6 літаків. Роззброєних солдатів російського походження позвозили на київський вокзал і відправили ешелонами до російського кордону, солдатів-українців негайно демобілізували. Петлюра заарештував членів Київського ревкому, але прем'єр Винниченко, незважаючи на протести Петлюри, випустив змовників уже наступного дня.

На вимогу ленінського уряду затримувати в Україні всі козачі частини, не пропускати їх на Дон та Кубань і звільнити для просування червоних військ залізниці Лівобережної України — для удару в тил козачих військ — Петлюра відповів різкою відмовою. Дізнавшись, що на Київ прямують із фронту частини революційного 2-го гвардійського корпусу, він наказав розібрати залізничне полотно, блокувати вузлові станції, роззброїти «підозрілі» військові частини. Командувачем усіх військ Правобережжя призначили генерала Скоропадського, котрий і прикрив Київ від наступу 2-го корпусу. Його війська розігнали деморалізовані солдатські маси, які рвалися до Києва.

4 грудня Центральна Рада отримала від РНК ультиматум. Він містив такі вимоги до Центральної Ради під загрозою війни: зупинити «дезорганізацію спільного фронту», припинити пропускати ешелони з козаками через Україну, припинити «роззброєння радянських полків і робітничої червоної гвардії й повернути їм зброю», зобов'язатися «сприяти» революційним військам у боротьбі проти «контри». За відсутності ствердної відповіді на ці вимоги протягом 48 годин ленінський уряд погрожував тим, що «вважатиме Раду у стані відкритої війни» супроти радянської влади. Центральна Рада відкинула всі звинувачення й поставила свої умови припинення конфлікту: визнання УНР, невтручання в її внутрішні справи, дозвіл на виїзд українізованих військ до України, розподіл фінансів між республіками, участь УНР у спільних перемовинах про мир. Петлюра заявив, що «ультиматум лише початок агресивних дій проти нас... ми будемо тільки відбиватися, але твердо й рішуче...»

Появу ультиматуму РНК було приурочено до відкриття Всеукраїнського з'їзду Рад. Після провалу збройного повстання у більшовиків залишалася надія на мирне «перетікання влади» — шляхом проголошення недовіри Центральній Раді з боку Всеукраїнського з'їзду Рад, що відбувався 4—6 грудня 1917 року. З'їзд Рад готували більшовики, і вони постаралися розробити квоти делегування так, аби гарантувати собі перемогу. Хоча з'їзд і називався з'їздом робітничих, солдатських і селянських депутатів, українське селянство, що становило до 80 % усього населення України, і солдатські маси українізованих частин були усунуті від вирішення долі України. Петлюра вирішив ужити негайних контрзаходів і нарівні з робітниками направити на з'їзд українських селян і солдатів.

Перемога Симона Петлюри, як і всієї Центральної Ради, полягала в тому, що на з'їзд оперативно прибули (без запрошення більшовицького оргкомітету) 670 делегатів від «Селянської спілки» і 905 делегатів від української армії. Вони перевершили більшовиків своєю чисельністю, захопили приміщення мандатної комісії й виписали собі мандати делегатів. Це було «революційне насилля» у відповідь на «революційну несправедливість». Після цього делегати-більшовики опини-лися у «пригнобленій» меншості й могли розраховувати лише на 125 голосів. Усвідомивши, що битву програно, більшовики пішли зі з'їзду, відмовившись визнати його повноваження. З'їзд (після того, як більшовики пішли) практично одноголосно підтримав політику Центральної Ради й виніс резолюцію: вважати ультиматум РНК замахом на Українську республіку. Делегати ухвалили докласти всіх зусиль, аби не допустити війни між Україною й Росією.

Унаслідок цих подій Симон Петлюра став найвпливовішим і найпопулярнішим лідером УНР. Його авторитет помітно зріс на тлі плутаних і нерішучих дій Винниченка та Грушевсько-го. Недивно, що саме Петлюра приймав потім французьких і англійських представників. Французький посол у Росії Жорж Нуланс заявив, що Франція допомагатиме УНР у створенні українських збройних сил. Представники Антанти розглядали армію Петлюри вже як силу, що здатна утримати принаймні частину Східного фронту, відволікаючи на себе німецькі й австрійські війська, і дати відсіч більшовикам. Але ставка на Український фронт була лише самообманом. Солдати-ук-раїнці не хотіли воювати, і знову загнати їх до окопів було просто неможливо.

У перших числах грудня 1917 року червоний головком Криленко звернувся до солдатів-фронтовиків із заявою про те, що ленінський РНК боротиметься проти українізації та Центральної Ради. Було роззброєно 6 тис. українізованих солдатів, які за наказом Петлюри прямували до України. Петлюра ультимативно вимагав протягом 36 годин звільнити заарештованих українських військових, обіцяючи в разі невиконання цієї вимоги «відповісти на насильство» РНК. Він наказав українізованим частинам Північного фронту блоку-вати радянські загони, що рухаються в Україну, закликав не виконувати наказів ленінського РНК. На початку грудня за наказом Петлюри було заарештовано більшовицькі ревкоми Румунського й Південно-Західного фронтів, штаби кількох армій, де «панували» більшовики.

5 грудня 1917 року РНК ухвалив «вважати Раду у стані війни з нами». Більшовика В. Антонова-Овсієнка призначили головкомом військ «для боротьби проти Центральної Ради й Каледина», а біля кордонів із УНР почали зосереджуватися червоні війська. Мінський загін більшовика Берзина рухався залізницею до Харкова, але вірні Центральній Раді військові частини відмовилися пропускати загін через станцію Бахмач.

6 грудня більшовикам удалося загітувати солдатів 2-го гвардійського корпусу на похід із фронту на Київ. Проте повсталі солдати змогли дійти тільки до станції Шепетівка. Частини Окремої та 11 -ої армій змогли зайняти Жмеринку, але розвинути наступ на Київ уже були не в змозі. Більшість солдатів розбіглася по домівках або «розтанула» в українській провінції. Солдатські групи, які ще вчора на мітингах боролися за «світову революцію», у грудні 1917 року перетворилися на банди мародерів. Український корпус Скоропадського й загони «вільних козаків» легко роззброїли ешелони «підозрілих» солдатів.

Тоді ж, у грудні 1917-го, загострився особистий конфлікт Винниченка з Петлюрою. Винниченко наполягав на заміні професійної армії народною міліцією, Петлюра ж відстоював збереження та зміцнення регулярних військових частин, обстоював велику армію, здатну битися на німецькому та більшовицькому фронтах. Він боровся і за дотримання принципу єдиноначальності в армії. У відповідь Винниченко звинувачував свого міністра у зв'язках із реакційним офіцерством і «поступках воєнщині». Атеїста Винниченка дратували церковні молебні з нагоди державних урочистостей, що проводилися за особистою ініціативою Петлюри. Прем'єр намагався активно втручатися у справи військового міністерства, призначати на важливі пости своїх людей. Він убачав у дивізіях сердюків[5] Петлюри «реакційну» силу, здатну повалити владу Центральної Ради.

Ще одним конфліктом Петлюри й Винниченка стала суперечка через донські козачі частини. Військовий міністр стверджував, що розривати зв'язки з російськими козаками «нам не вигідно», а Винниченко став наполягати на негайному роззброєнні козачих ешелонів. Петлюра вважав, що козаки спроможні виставити 200-тисячну армію, й союз із козаками необхідний УНР як реальна сила для стримування більшовиків. Прем'єр же вбачав у донських козаках «темну, політично й соціально слаборозвинену» силу, яка «слухається своїх генералів». Він заявив: «Україна швидше воюватиме з Доном, ніж його підтримуватиме...» Петлюра дозволив виїхати з України озброєним козакам, офіцерам і юнкерам. Він фактично взяв на себе функції міністра закордонних справ. Він вів таємні телефонні перемовини з генералом Калединим і домігся від нього дозволу на переїзд українізованих частин із Дону до України. Після цього саме на Петлюру як на «головного ворога революції» вказували більшовики. На 'їхню думку, він став «союзником донської контрреволюції», «роззброїв радянські війська», «розвалив спільний фронт, наказавши українцям негайно повертатися на батьківщину».

Головним своїм козирем Винниченко вважав звинувачення Петлюри в тому, що той своїми нестриманими, необдуманими діями фактично спровокував військовий конфлікт між УНР і Радянською Росією. Прем'єр уважав, що відставка Петлюри з посади військового міністра дозволить уникнути війни між Україною і Радянською Росією. Він звинувачував Петлюру і в «реакційності», й у «прагненні до особистої військової диктатури», і в «ігноруванні політики Центральної Ради», й у «прагненні до популярності та культу особистості»...

Із 6 грудня до Харкова під виглядом частин, що вирушали проти бунтівного Дону, стали просотуватися червоні загони з Росії. До міста, без жодного дозволу української влади, на чолі з В. Антоновим-Овсієнком і його заступником М. Муравйо-вим прибуло 5 тис. солдатів із Петрограда, Москви та Твері. 10 грудня ці війська здійснили в Харкові переворот, заарештувавши українського коменданта міста. І хоча українських управлінців незабаром звільнили з-під арешту, було створено нову пролетарську владу Радянської України, що проголосила себе єдиною законною владою на всій українській території. Місцеві й російські більшовики розглядали Радянську Україну як федеративну частину РСФРР. Визнання ленінським РНК нового уряду Радянської України (Народного секретаріату) автоматично штовхало Радянську Росію до війни з київським урядом, який вона не визнала. Центральна Рада, фактично підіграючи РНК, тривалий час над будь-якими діями віддавала перевагу згубній тактиці замовчування.

На Правобережжі червоні загони колишнього 2-го гвардійського корпусу 9 грудня розпочали новий наступ від Жмеринки на схід, маючи на меті захоплення Вінниці, де розташовувалися війська й адміністрація УНР. За цих обставин Петлюра терміново направив під Вінницю частини корпусу Скоропадського. 15 грудня загони бунтівних солдатів були роззброєні, у тил 2-му корпусу вдарили полки УНР. Деморалізовані війська більшовиків змушені були відступити до Жмеринки.

Із 12 грудня Петлюра, дізнавшись про події в Харкові, почав переводити українські частини на Лівобережжя, щоб узяти під охорону найважливіші залізничні вузли: Лозову, Синельникове, Олександрівськ. 15 грудня стався напад військ Антонова-Овсієнка на станцію Лозова. І хоча Лозову тоді відбили республіканські війська, стала зрозумілою мета «експедиції» військ Антонова-Овсієнка. Петлюра пропонував негайно наступати на Харків, запевняв міністрів, що навіть невеликими силами українських частин іще можливо його захопити. Він сподівався екстрено створити невеликі мобільні частини зі складу старих дивізій, які залишились, для використання їх на залізничних лініях, пропонуючи план ешелонної війни. Разом із тим Петлюра зазначив, що військ для справжньої оборони недостатньо і всі рішення стосовно неї не мають сенсу — через жахливий брак коштів. Військовий міністр запропонував конфіскувати капітали, «де б вони не були», упорядкувати військо, оплатити роботу агітаторів у військах, розрахуватися із залізничниками. Проте й це не було зроблене...

Винниченко не вірив у реальність повномасштабної війни між Україною та Радянською Росією і прагнув згладити гострі кути у відносинах. Він пропонував спочатку «запитати Раду Народних Комісарів, воює вона чи ні... вимагати припинити воєнні дії в Україні, відкликати з України російське військо...» За цих умов Генеральний секретаріат вирішив не провокувати більшовиків воєнними діями й заявами. З питання оборони УНР Петлюра звернувся по допомогу до російських солдатів і офіцерів, які визнали Центральну Раду як владу у краї. Тим часом щодо російських частин, які не бажали служити УНР, він проводив політику насильницького вивезення солдатів із території України.

Від представників Антанти Симон Петлюра мав намір отримати згоду на використання проти більшовиків польських і сербських частин, які стояли тоді на українських землях, а також чехословацького корпусу (загальною чисельністю до 70 тис. чоловік). 13 грудня чехословацьке командування погодилося служити Україні, але тільки «на німецькому фронті», за умови повного фінансування корпусу урядом УНР і збереження проантантівської спрямованості в зовнішній політиці.

Останнім міністерським наказом Симона Петлюри стало направлення до військ УНР нового, не затвердженого Центральною Радою та прем'єром «Статуту Української народної армії». Статут не дозволяв у військах УНР обирати командирів, відхиляв революційне рішення про передання дисциплінарної влади в частинах у воєнний час солдатським радам. Такий статут міг загальмувати розвал армії та дозволив би використовувати «стару армію» для боротьби. Але з відставкою Петлюри цей статут був негайно відкликаний.

Нові бої за Лозову (16—17 грудня) призвели до захоплення станції більшовиками. По тому надійшов наказ Антонова-Овсієнка: «Після захоплення Лозової наступати в напрямі Катеринослава, Олександрівська, Слов'янська, налагодити зв'язок для спільних воєнних дій із червоногвардійцями Катеринослава, Олександрівська, Донбасу» (загони Червоної гвардії в містах України нараховували до 40 тис. чоловік). Провал в організації оборони країни зумовив до пошуку «винних», і під Петлюрою захиталося крісло військового секретаря.

18 грудня Симона Петлюру звільнили з посади військового міністра й вивели зі складу Генерального секретаріату через «перевищення повноважень», а його місце успадкував Микола Порш (раніше — міністр праці в уряді УНР). Порша вважали «лівим», «соціалістом», «майже більшовиком». 24 грудня влада УНР змусила генерала Скоропадського залишити пост командира українського корпусу. За три дні до цього, 21 грудня, РНК заявила про згоду вступити в перемовини про перемир'я. Винниченко вбачав у цьому реакцію на відставку Петлюри. Було вирішено відправити відповідь РНК про перемир'я на підставі визнання нею УНР і Центральної Ради та за умови виведення російських військ із України.

26—29 грудня 1917 року війська під керівництвом Антонова-Овсієнка захопили Харків, Луганськ, Маріуполь, Катеринослав. Генеральний секретаріат ніяк не відреагував на це і знову вважав за краще відмовчатися. В уряді УНР панувала безвідповідальність і млявість. Війська УНР були дезорієнтовані й не підозрювали про реальний стан справ, не знали, чи давати відсіч більшовикам, чи дотримуватися нейтралітету, а може, і взагалі капітулювати. Деякі підрозділи, не маючи наказів із Києва, роззброювалися на вимогу більшовицького керівництва. Центральна Рада ніби «заспокоїлася» після втрати Харківщини та Катеринославщини; вона сподівалася, що в глиб «споконвічної» України більшовицькі війська не просуватимуться. І дійсно, у червоних іще не було наказу з Петрограда розпочати повномасштабну війну проти УНР і захопити Київ. Плани більшовиків були скромнішими — від'єднання Східної України від Києва.

Новий військовий міністр Порш продемонстрував цілковиту розгубленість і нездатність керувати військами. Уже в першій же його доповіді була відчутною паніка: «армії в нас немає». Протягом наступних двох тижнів Порш не видав жодного наказу стосовно оборони країни. Він заявляв, що «РНК все одно невдовзі впаде, а реальна небезпека — монархічно налаштоване офіцерство», що «із Західного фронту рухається добре збита українська армія на 100 тисяч... серед більшовицького війська почався розпад». Це був самообман, оскільки ніякої «української армії» на Західному фронті ніколи не було. Порш намагався переконати Центральну Раду в тому, що є реальна можливість вибити більшовиків із України до 15 січня.

Головною турботою нового міністра стала організація нової армії на добровільних засадах, що багатьом тоді здавалося несвоєчасним. 4 січня Порш, підтримуваний Винниченком, віддав наказ про негайну демобілізацію українських частин регулярної армії та про ліквідацію офіцерських чинів в армії УНР. Це було зроблено для нейтралізації «лівого» впливу більшовиків на армію і для того, щоб показати Леніну революційність і миролюбність уряду УНР. Разом із тим наказ про демобілізацію армії був авансом для держав німецького блоку й вів до розриву відносин із країнами Антанти.

2 січня 1918 року Генеральний секретаріат УНР заявив про вживання рішучих заходів проти більшовицької небезпеки, погрожуючи переслідуванням усім ворогам УНР, забороняючи розповсюдження літератури, ворожої для справи української державності. 5 січня відбулося нове роззброєння червоногвардійців київських заводів. Були вилучені тисячі гвинтівок, десятки кулеметів, заарештовано понад 200 активних організаторів повстання та захоплено друкарню більшовицької газети «Пролетарська думка». Якби не ця акція, січневе повстання більшовиків у Києві, що відбулося невдовзі, мало б успіх і стало б, очевидно, фатальним для Центральної Ради. У роззброєнні й арештах більшовиків узяв участь загін гайдамаків Симона Петлюри. Відправлений у відставку політик не бажав залишатися осторонь доленосних військово-політичних подій, незважаючи на те, що його викинули з «великої політики» та «перетворили на приватну особу». Петлюра зберігав іще ім'я, великий авторитет рішучого, незалежного політика. Уже за кілька днів після відставки Петлюри в газетах з'явилося оголошення про те, що він почав формувати в Києві особливий військовий підрозділ — Гайдамацький кіш Слобідської України — для боротьби за вигнання більшовицьких військ із України. Незабаром Петлюра створив 1-й курінь «червоних гайдамаків» (за червоним кольором шлика на папахах) із 200 добровольців, гроші на створення якого одержав від «таємничих» французів.

4 січня 1918 року харківський більшовицький уряд офіційно оголосив війну Центральній Раді, Антонов-Овсієнко видав директиву про загальний наступ своїх військ проти Ради. На Лівобережжі армії більшовиків швидко просувалися двома залізничними гілками — Полтавською та Чернігівською — до Києва. Загін у дві тисячі чоловік на чолі з Муравйовим наступав на Полтаву, де залишалося лише 600 багнетів військ УНР. Нападу червоних на Полтаву ніхто не чекав, і, коли ті несподівано ввірвалися до міста, їм не чинили ніякого опору. Частини УНР у Ніжині й Чернігові вирішили дотримуватися нейтралітету і пропустили більшовицькі загони через свої пункти. На Правобережжі республіканців також почали переслідувати невдачі. 10 січня більшовики захопили Вінницю.

Хоча Симон Петлюра не був командувачем армії УНР і вже попрощався з портфелем військового міністра, більшовицькі пропагандисти продовжували називати війська УНР «петлюрівцями». Слово — емоційно виразне — «петлюрівець» пропагандисти використовували як ганебне тавро для позначення «контрреволюціонера», «буржуазного націоналіста». Винниченко згадував, що самі більшовики й «розрекламували» слово «петлюрівець» як позначення головного ворога. Петлюра «за сприяння» більшовиків дав своє ім'я цілому руху за незалежність України. У той же час для всіх ворогів більшовизму це ім'я стало авторитетним і по-своєму привабливим.

12 січня 1918 року Центральна Рада прийняла IV Універсал — про державну незалежність. Одночасно в Києві оголосили стан облоги, влада в місті перейшла до особливого коменданта Ковенка.

Петлюрі вдалося залучити до свого кошу 148 добровольців — юнкерів Другої юнкерської школи. 16 січня ешелон із юнкерами-петлюрівцями прибув на прифронтову станцію Яготин, де роззброїв по-більшовицьки налаштованих солдатів. На станції Кононівка зібралися «чорні гайдамаки», на станцію Бобрик прибули «червоні гайдамаки» й січові стрільці — всього близько 700 чоловік із вісьмома гарматами. Із цими невеликими силами Петлюра розраховував провести контрнаступ на Полтаву. Біля станції Кононівка 180 петлюрівців, відбивши дві атаки більшовиків (їх було близько тисячі), змушені були відійти, висадивши позаду себе залізничний міст через річку. Отримавши повідомлення про трагедію на станції Крути і про повстання робітників у Києві, Петлюра вирішив повернутися до столиці, розгромити повстання та продовжити боротьбу проти наступальників на лінії Дніпра. Та шлях на столицю відрізало повстання полку імені Наливайка (1300 бійців) у Броварах. Солдати полку підняли червоний прапор і готувалися не пропустити «реакціонера» Петлюру до Києва. Під час солдатських зборів 150 січовиків оточили казарми й роззброїли величезний бунтівний полк.

Робітники Київського військового заводу «Арсенал» були постійним головним болем для політиків Центральної Ради. На «Арсеналі» були створені Червона гвардія та більшовицький центральний штаб, що готував повстання. Поштовхом до бунту стало повідомлення про ухвалення IV Універсалу. Серед інших причин — загроза безробіття, невиплата зарплатні, брак хліба. 15 січня 1918 року на «Арсенал» прибули загони червоногвардійців і частина солдатів трьох українських полків, загітованих більшовиками (до 700 озброєних людей). В інших районах Києва — на Подолі, Шулявці, Деміївці, у районі залізничних майстерень — збиралися червоногвардійські загони (близько 1400 бійців). У розпорядженні Центральної Ради було близько 2 тис. багнетів; три українських полки оголосили про свій нейтралітет. Приблизна рівність сил супротивників пояснює тривале військове протистояння в Києві. Головним успіхом військ Центральної Ради було блокування повсталих у різних частинах міста. У кожному районі повсталі діяли на власний розсуд і не мали зв'язку з іншими районами.

16 січня, коли до воріт «Арсеналу» підійшли частини «вільних козаків», робітники відповіли вогнем. Численні штурми «Арсеналу» нічого не давали, так само як і вилазки повстанців за територію заводу. Червоногвардійці з Подолу двічі проривалися до центральної частини міста — до будівлі Центральної Ради — і двічі були змушені тікати від загонів республіканців, утративши 150 чоловік. До 20 січня повстання на Подолі було придушене.

18 січня петлюрівці підійшли до дніпровських мостів, але робітники Слобідки зустріли прибулих вогнем. До Києва довелося пробиватися через повсталі околиці та міст через Дніпро, який довелося брати з боєм. Далі шлях петлюрівців проліг до «Арсеналу». Арсенальці були сильно втомлені п'ятиденним боєм, що коштував життя 240 робітникам. Частина керівників повстання вже втекла, частина захисників барикад розійшлася по домівках, а в обороні залишалося тільки 200 бійців.

18 січня в Києві відбулися серйозні політичні зміни. Прем'єр Винниченко розпустив соціал-демократичну Раду міністрів УНР, надавши можливість одному з лідерів есерів Всеволоду Голубовичу сформувати новий кабінет. Мала Рада прийняла радикальний есерівський «Земельний закон». Цей закон ліквідовував право власності на землю й затверджував право рівного розподілу землі.

21 січня 1918 року — останній день оборони «Арсеналу». Сім гармат прямою наводкою стали стріляти по «Арсеналу», було зроблено пролам, у який ринули нападники. Першу колону, що атакувала завод у лоб — 400 солдатів, очолив Петлюра, ще до 500 чоловік атакували «Арсенал» із тилу. Радянська пропаганда і тоді, і згодом безперестанку голосила про сотню розстріляних після захоплення заводу, проте назвати прізвища жертв так і не змогла. Насправді ж основну масу арсенальців узяли в полон, а за кілька днів їх випустили з в'язниці червоні війська, що захопили Київ.

Наступний день минув у боях із рештками повстанців у районі вокзалу, Галицької площі та Ботанічного саду. Проти залізничників знову кинули Гайдамацький кіш. Петлюра повів його в наступ на Галицьку площу. У ході боїв проти бунтівників українські війська зазнали великих утрат — третину своїх сил: понад 300 бійців було вбито і більше 600 поранено.

Під час боїв у місті члени Центральної Ради затвердили рішення «Про скликання Українських Установчих зборів 2 лютого 1918 р.» та «Про право підписання сепаратного миру з германцями у Бресті». Центральна Рада дала повне право своїй делегації у Бресті підписати перший мирний договір у ході світової війни.

Уранці 22 січня 1918 року червоні загони Муравйова (7 тис. вояків, 25 гармат, 2 бронепоїзди, 3 броньовики) вийшли на околиці Києва. Більшовикам у Києві могли протистояти лише 1700 бійців і 17 гармат республіканців. Населення Києва становило 440 тис., проте більшість жителів відсторонено та приречено споглядала події, довіривши своє майбутнє людям у військових шинелях. Муравйов віддав своїм військам наказ «нещадно знищувати в Києві всіх офіцерів і юнкерів, гайдамаків, монархістів і всіх ворогів революції». Важка артилерія почала систематично обстрілювати центр міста. У бою за віддалений від центру міста залізничний міст удача виявилася на боці більшовиків: бронепоїзд під керівництвом матроса Полупанова прорвався через міст на правий берег, однак наступу більшовики не розвинули.

Загальний штурм Києва почався тільки 24 січня. По кризі на правий берег Дніпра перейшов полк «червоних козаків» із 198 шабель. До полудня вони ввірвалися до Києва й захопили Поділ. «Чорним гайдамакам» удалося відбити три атаки червоної кінноти, але вони були змушені відступити з Подолу на Хрещатик, де були основні сили Петлюри.

Головна колона наступальників, захопивши Ланцюговий міст, вийшла на Печерськ. Об 11 годині вечора Балтійський матроський загін із 500 чоловік пробрався через чагарники придніпровських крутих схилів прямо в тил українським частинам біля «Арсеналу». Несподівана багнетна атака матросів зім'яла республіканську оборону, змусивши петлюрівців відступити до Марийського палацу, що знаходився за 400 метрів від Хрещатика. Уранці 25 січня бої за Київ розгорілися з новою силою. Муравйов наказав своїм військам протягом цього дня повністю оточити місто, зламати оборону противника й захопити Печерськ.

Українські республіканські частини (700 бійців) намагалися контратакувати червоних біля «Арсеналу» та скинути їх із дніпровських круч. Зустрічний бій тривав декілька годин, більшовики не змогли цього дня просунутися до центру, хоча й захисники Києва були змушені повернутися на вихідні позиції. Червоні захопили вокзал і просунулися центром міста майже до самого Хрещатика, де їх зустріли останні українські резерви. Тоді ж більшовики почали штурм із Подолу, проте тут вони наштовхнулися на завзятий опір гайдамаків Петлюри й по кількох невдалих атаках відклали до наступного дня штурм цієї найважливішої ділянки оборони. Під вечір просування червоних військ на всіх ділянках оборони було зупинене. У руках республіканців залишалися кілька вулиць і Брест-Литовське шосе, яке виявилося єдиним вільним шляхом із Києва на захід.

Новий прем'єр Голубович, призначений замість Винниченка, вважав, що за всяку ціну необхідно було втриматися в Києві доти, доки не буде підписаний мирний договір із німцями. Коли ж стало відомо, що Берлін вирішив укласти мирну угоду й навіть милостиво надати військову допомогу Україні, у ніч проти 26 січня було віддано наказ відступати. По Брест-Литовському шосе виходили з Києва виснажені українські загони та чиновники, валки з пораненими та хворими. Відступ до приміського села Гнатівка тривав цілу добу під самісіньким носом у червоних. До вечора 26 січня відступ прикривали з боку Хрещатика гайдамаки Петлюри та «вільні козаки».

У боях із військами Муравйова втрати республіканців становили до 500 душ убитих і поранених. Чудес на світі не буває, але Центральній Раді та її захисникам тоді неймовірно пощастило... Диво Брест-Литовська — це успішна евакуація республіканського уряду й армії з Києва. Червоні війська, яких у Києві вже було 7 тис., могли легко перекрити відступ і повністю оточити Київ. Більшовики були за 300 метрів від Брест-Литовського шосе, і майже на очах у них республіканські війська відходили. Червоній кавалерії було наказано відрізати всі шляхи з Києва на захід, але кіннота пропустила тих, хто відступав. Дізнавшись, що республіканські війська залишили місто, Муравйов не зробив спроб наздогнати 'їх. У сусідньому з Києвом містечку Фастів під проводом більшовиків перебувало 10 тис. солдатів, які легко могли перекрити дорогу й оточити відступаючих. Але й це не було зроблене! Що це: чи просто політичний прорахунок або чиясь прихована воля — дати республіканцям іще одну спробу?

27 січня 1918 року Муравйов спокійно телеграфує Леніну: «Рештки військ Ради відступили до Житомира, де Пет-люра та Порш вербують із гімназистів дружину, але, звісно, ми не надаємо цьому значення. Залишки Ради пробираються до Австрії...» Муравйов хвалився своїми «подвигами»: «Я захопив місто [Київ. — В. С.], бив по палацах і церквах... бив, нікому не даючи пощади! 28 січня Дума просила перемир'я. У відповідь я наказав душити 'їх газами. Сотні генералів, а може, й тисячі були безжально вбиті... Ми могли зупинити гнів помсти, одначе ми не робили цього, бо наше гасло — бути безжальними!»

Після доби відступання основна колона військ УНР разом із урядом і Центральною Радою заночувала в селі Гнатівка, що за 25 км від Києва, а гайдамаки Симона Петлюри (350 чоловік) відійшли до села Шпитьки. Петлюра відмовився ввійти до складу загонів Центральної Ради та підкоритися будь-якій владі військового відомства УНР і став діяти самостійно, як «партизан». Він був обурений пронімецькою орієнтацією уряду Голубовича. Несподіваний мир із ворогом-німцем, який навряд чи буде щирим другом України, і зрада союзників — Антанти — не радували Петлюру.

28 січня колона військ (Запорізька бригада з тисячі багнетів і 100 шабель) рушила на Житомир. Але там знаходилася чехословацька дивізія, яка після звістки про союз УНР із Німеччиною стала виявляти ворожість до українських частин. Республіканці рушили в напрямі Коростеня, аби уникнути можливого переслідування червоних у віддаленому Поліссі. Далі загін Петлюри попрямував до Овруча, а Центральна Рада відбула до Сарн.

31 січня 1918 року в Бресті делегація УНР звернулася з закликом до Німеччини й Австро-Угорщини прийти на допомогу УНР. Вторгнення німців, яке сталося потім, відбулося без усяких конкретних додаткових консультацій із Центральною Радою. Із 18 лютого війна розвивалася вже за активною участю німецько-австрійських військ, сили яких (300 тис. багнетів і шабель) стали вирішальним чинником у війні.

Після боїв під Бердичевом загони Петлюри були відведені до Коростеня. Дізнавшись, що німці готують наступ на Київ, Симон Петлюра зажадав від українського командування дати можливість гайдамакам першими ввійти до столиці. У Малині на нараді командирів виник конфлікт між Петлюрою, прем'єром Голубовичем і військовим міністром Жуковським. Прем'єр і військовий міністр були категорично проти пропозиції Петлюри, вважаючи, що до Києва першими мали ввійти німці. Але вирішальним аргументом стали гайдамацькі кулемети, спрямовані на вікна міністерського вагону. Симон вирвав свій майбутній тріумф, за який, щоправда, ще треба було повоювати. Він зі своїм кошем і куренем січових стрільців почав наступ у напрямі Києва. Бої біля станцій Бухтїївка, Ірпінь та Буча завершилися тим, що кілька сотень гайдамаків, прорвавши червону оборону, увірвалися до столиці. 2 березня Петлюра влаштував військовий парад на Софійській площі.

Але за кілька днів по тому на недавнього тріумфатора посипалися звинувачення в тому, що він «привів до Києва німців», «готує змову задля встановлення диктатури» та «провокує єврейські погроми в Києві». Очевидно, «входження до Києва» було помилкою Петлюри, воно «відгукнеться» вже в 1919 році, коли на підставі цього французи звинуватять його у «зв'язках із німцями». Грушевський і Голубович побоювалися зростання авторитету Симона Петлюри, до того ж німці домагалися негайного усунення «авантюриста Петлюри, який має велику популярність», від командування гайдамаками.

Київські газети розгорнули цькування гайдамаків як «антисемітів», «убивць євреїв». 12 березня Петлюру усунули від командування гайдамаками, яких звели потім у Гайдамацький піший полк, перевели під командування полковника Сикевича та вивели подалі від Києва — на більшовицький фронт.

Центральна Рада продовжила видавати соціалістичні закони та сподівалася зміцнити цим свою владу в середовищі пролетарів, у той же час підтримуючи режим за допомогою австро-німецької армії. Із кожним днем вона втрачала популярність і можливість упливати на події, що відбувалися в країні. Влада в УНР поступово переходила до німецько-австрійських військових комендантів, і Центральна Рада опинялася в ролі демократичної ширми для жорстокого режиму окупації. До Австрії відійшла Подільська, Херсонська, Катеринославська губернії, Німеччині — решта українських земель.

Окупанти стали вимагати від УНР прискореного постачання продовольства як компенсації за військову допомогу. Командувач німецької армії фон Ейхгорн (Айххорн), ігноруючи український уряд і не вірячи у своєчасне постачання продовольства, видав наказ про прискорене засівання в Україні та про встановлення твердих цін на продукти харчування, що було кричущим порушенням економічної незалежності УНР. 18 березня 1918 року була видана директива, згідно з якою німецькі військові командири могли видавати будь-які накази щодо охорони спокою у краї та безпеки військових. Німці вимагали негайного скасування соціалістичного земельного закону й повернення до принципу непорушності приватної власності, замінивши соціалістичний уряд «діловим кабінетом».

У відповідь Центральна Рада ухвалила, що будь-яке втручання військового командування неприпустиме та передала ноту протесту до Берліна. На 12 травня 1918 року Рада запланувала відкриття Українських Установчих зборів, які повинні були вирішити питання про перебування іноземних військ в Україні.

Німцям стало відомо, що окремі представники Центральної Ради, а можливо, і Петлюра, збиралися вирішити «німецьке питання» шляхом організації загального селянського повстання, яке змусило б німецьке командування вивести війська з України. Відкрита агітація проти німецького командування, навіть із трибуни Центральної Ради, примусила німців замислитися про продовження «союзу» з Центральною Радою. Німці вимагали від Ради зміни уряду Голубовича, відмови від проведення «Установки», припинення розгортання військ УНР, дозволу німецьких і австрійських військово-польових судів, повернення частини земель поміщикам і розпуску земельних комітетів. Але Центральна Рада не пішла на компроміс із німцями...

28 квітня, під час засідання Центральної Ради, до зали засідань увірвалися 20 озброєних німецьких солдатів, які провели обшук депутатів і заарештували двох із них. На останньому засіданні Центральної Ради 29 квітня було прийнято Конституцію УНР. Увечері того ж дня на вулиці почалася стрілянина, офіцерські загони прибічників генерала Скоропадського захоплювали стратегічні об'єкти Києва. Того ж дня на з'їзді хліборобів Павла Скоропадського обрали гетьманом України.

Центральна Рада була нездатна до рішучої боротьби за владу й капітулювала перед гетьманом. М. Шаповал, один із її членів, згадував, що «після перевороту соціал-демократи ніде не показувалися», а президія Центральної Ради просто зникла, не вимовивши «ні єдиного слова про події». Члени Малої Ради відмовилися збиратися, як, власне, і члени Установчих зборів України. 30 квітня Петлюру заарештували, але вже 1 травня випустили за особистим розпорядженням гетьмана та запросили на аудієнцію до нього, де новий правитель України назвав його арешт «прикрою помилкою чиновників».

Гетьман у своїй «Грамоті» — маніфесті до народу, називаючи себе «вірним сином України», обіцяв ліквідувати анархію та розруху в країні, установити верховенство закону, право приватної власності, забезпечити «широкий простір приватного підприємництва й ініціативи». Скоропадський розпустив Центральну Раду, «скасував» республіку й усі революційні реформи. УНР перетворювалася на Українську державу з напівмонархічним диктаторським правлінням верховного керманича держави, армії та судової влади у країні.

Соціалістичні українські партії відмовилися співпрацювати з новим режимом. Гетьман змушений був опиратися на крупних землевласників та буржуазію, на прошарки старого чиновництва й офіцерства.

Травень 1918 року став початком селянської війни, яка досить швидко охопить усю територію України. Головні причини цієї війни — відновлення поміщицького землеволодіння та терор каральних і реквізиційних загонів інтервентів.

Готуючи переворот, Павло Скоропадський думав про Петлюру як про можливого союзника та майбутнього міністра. Петлюра декілька разів таємно з'являвся в гетьманському палаці. Гетьман згадував, що з Петлюрою «на той час у нас відносини були добрі», що «його політичні переконання не крайні настільки, що мені спадало навіть на думку залучити його до уряду, і, якби українці не відмовилися попервах піти в уряд, можливо, це й сталося б... Петлюра міг би бути одним із надзвичайно корисних діячів часів гетьманства».

Ставши у квітні 1918 року головою Київського губернського земства, Симон Петлюра створив Всеукраїнську спілку земств. Уже за місяць по установленні нової влади Петлюра активно критикує гетьманський режим. Від імені земств він надіслав на ім'я посла Німеччини в Україні скаргу-протест проти внутрішньої політики Скоропадського. Петлюра вимагав від гетьмана припинення свавілля адміністрації й арештів земських діячів, скликання парламенту, заміни міністрів «свідомими українцями». У відповідь на це гетьман замислив вислати Петлюру з України під приводом якоїсь формальної місії. 16 червня 1918 року, коли набирало обертів Звенигородсько-Таращанське повстання, у Києві зібрався Всеукраїнський земський з'їзд. Виправдовуючи повстання, з'їзд указав на політику «безоглядної реакції та реставрації старого ладу», яку проводив гетьман. У меморандумі з'їзду пролунав протест проти розправи австро-німецьких карателів над селянами, проти «нелюдського насильства», якому постійно піддавали жителів сіл. Земські діячі вимагали скликання Українських Установчих зборів, які мали вирішити аграрне питання та питання про перебування інтервентів в Україні. Петлюра заявив гетьманові: «Ми вимагаємо, щоб не порушувалися елементарні права людини, як це було за часів царя».

Петлюра зв'язався із законспірованою організацією офіцерів у армії гетьмана — з Українською офіцерською спілкою «Батьківщина». До цієї спілки ввійшли майбутні керівники повстання — полковники В. Тютюнник та О. Осецький, генерал О. Греков. У травні 1918 року було створено ще один осередок опозиції режиму — Український національний союз. Спочатку він обмежувався помірною критикою ладу, але з ослабленням німецького впливу ставав дедалі радикальнішим. До нього приєдналися українські есдеки й есери, «Селянська спілка» та Земський союз. «Батьківщина» теж підтримувала стосунки з Національним союзом, а також із отаманами селянських повстанців.

Гетьман ухвалив рішення про арешт колишніх членів Центральної Ради. Під домашнім арештом опинився Грушевський, Винниченка затримали запобіжно, на один день; заарештували колишнього військового міністра Порша, а 27 липня — Петлюру. Арешт Симона Петлюри викликав страйк земських працівників, їхню маніфестацію біля стін Ради міністрів.

Із окремої камери Петлюра примудрявся надсилати тексти листівок із закликами до боротьби, намагався керувати опозицією. Товариство книговидавців «Час», вирішивши матеріально допомогти Петлюрі, запропонувало йому гонорар за майбутній переклад книги Келлермана «Тунель» і творів Жуля Верна.

У вересні 1918 року головою Національного союзу став Володимир Винниченко. Висловлюючи ідею «широкого єдиного національного демократичного фронту», він фактично перетворив Національний союз на повстанський осередок. Винниченко умовив Коновальця — командира полку січових стрільців, розташованого в Білій Церкві, — підняти повстання проти гетьмана.

Наприкінці жовтня 1918 року в Австро-Угорщині почалася революція, яку супроводжував розпад імперії. 7 листопада 1918 року революційні події охопили й Німеччину, а 11 листопада війну було закінчено повною капітуляцією цієї держави.

Новий міністр юстиції гетьманської держави Вязлов в ультимативній формі зажадав від Скоропадського звільнення Петлюри, і гетьман наказав відпустити в'язня. Тоді ж Скоропадський вирішив проголосити федерацію з Великоросією, заборонити підготовку Національного конгресу та розпустити «коаліційний кабінет».

Увечері 13 листопада Петлюра побував на таємному засіданні Національного союзу, де вирішувалася доля повстання. Інформація про зміну орієнтирів Скоропадським підштовхнула ЦК УСДРП і ЦК УПСР дати згоду на проведення повстання. Планувалося створення революційного тріумвірату, який очолив би новий революційний уряд. Він мав складатися з В. Винниченка, С. Петлюри та М. Шаповала. Винниченко тоді запропонував Петлюрі: «Вже все готово! Хочете з нами?» На це Петлюра відповів: «Іншої дороги, окрім повстання, нема». Через два дні, що їх Петлюра провів на волі, йому повідомили, що гетьман наказав знову його заарештувати. Не чекаючи на арешт, Симон знайшов притулок у Білій Церкві під захистом січових стрільців.

14 листопада гетьман підписав підготовлену ще кілька днів тому «Грамоту» — маніфест, яким заявляв, що захищатиме «давню могутність і силу Всеросійської держави». Скоропадський закликав до побудови всеросійської федерації як першого кроку до відтворення Великої Росії. «Грамота» ставила хрест на всіх зусиллях зі створення української державності. Недивно, що цей документ відштовхнув від гетьмана значну частину українських федералістів, військових та інтелігенцію.

14 листопада в одному з кабінетів Міністерства залізниць зібралися чотирнадцять змовників. Петлюри не було на цих зборах. Винниченко та Шаповал, його недоброзичливці, лише зраділи відсутності Петлюри: зайвий конкурент... Адже Петлюра був найпопулярнішим діячем серед політично свідомих українців, знаменом усіх незадоволених гетьманом і німцями. Він цілком міг претендувати на посаду глави Директорії, і його кандидатура могла зібрати більшість голосів. Винниченко та Шаповал подумували не залучати Симона «до влади», але січові стрільці в ультимативній формі вимагали введення Петлюри до складу нового революційного уряду — Директорії — і затвердження його командувачем революційних військ. Винниченко та Шаповал змушені були поступитися, оскільки суперечка зі стрільцями могла спричинити зрив повстання.

Директорія мала, по суті, функції колективного президента й законодавчої влади та формувалася на основі компромісу різних політичних сил. Було вирішено, що Директорія залишиться при владі тільки до ліквідації режиму Скоропадського, а після перемоги її замінить представницька влада. Окрім

B. Винниченка, якого відразу обрали головою Директорії, і

C. Петлюри, до її складу ввійшли маловідомі в партійних колах діячі, які виявилися напохваті. У безладі та поспіху, що панували тоді, хвиля історії винесла цих людей на вершину влади. Університетський професор Федір Швець висувався як представник есерів і «Селянської спілки», адвокат Опанас Андрієвський — від партії самостійників, Андрій Макаренко — від профспілки залізничників. Ні до, ні після Директорії ця трійця нічим особливим себе не виявила. Було заявлено, що три директори: Винниченко, Петлюра, Швець — є головними, а двоє інших — «допоміжними». Головною помилкою у формуванні Директорії було те, що люди, які до неї ввійшли, дотримувалися діаметрально протилежних поглядів на майбутнє України. Андрієвський був далекий від соціалістичних фантазій Винниченка, Петлюра був швидше поміркованим демократом, Макаренко та Швець іще остаточно не визначилися...

Наступного дня після наради директорів Винниченко та Коновалець із «почтом» виїхали до Білої Церкви в розташування підрозділів січових стрільців. Оперативне військове керівництво «революцією» вирішили передати Петлюрі та його штабові.

Винниченку було запропоновано написати відозву до народу, але він «не встиг» це зробити до від'їзду з Києва. Відозву написали вже в Білій Церкві. У цім документі гетьмана називали «зрадником», «узурпатором», проголошували відродження влади УНР і закликали народ до повстання. Одночасно з відозвою Винниченка з'явилося звернення до народу від Петлюри, де він як верховний головнокомандувач — Головний отаман — закликав усіх «солдатів і козаків» виступити проти Скоропадського і забороняв під страхом військового суду допомагати гетьманові переховуватися від розплати. Винниченко вважав, що Петлюра не мав права публікувати відозву лише від свого імені. Він критикував його за саморекламу і відзначав, що «вся акція, весь рух одразу, від самого початку був поставлений під марку однієї, окремої особи, забарвлений персональним характером, звужений, збіднений, затьмаре-ний». Усіх повстанців, які почали стікатися до революційних осередків, стали називати «петлюрівцями».

Петлюра до кінця не вірив в успіх повстання, хоча і вважав його за необхідне — як відповідь на зміну політики гетьмана. Проти армії гетьмана і, можливо, проти німецько-австрійських військ (150 тис. чоловік) у розпорядженні Петлюри був усього лише невеличкий загін січових стрільців із 870 солдатів (за іншими даними — 1500) і близько сотні тих, хто «приєднався». Із такими силами Петлюра вирішив не тільки провести переворот у Білій Церкві, але й наступати на Київ, де перебувало 8 тис. гетьманських солдатів. Для того щоб підняти дух повсталих, він надіслав телеграму про те, що повстання вже має грандіозні успіхи: «зайнято Полтаву, Харків, Катеринослав... мобілізовано до 30 тисяч селян». Насправді жодне із цих міст повстанці ще не захопили, а стосовно селян, то їх серед бунтарів наразі було лише кілька десятків.

Повстання розпочалося 16 листопада 1918 року, коли повстанці захопили Білу Церкву. Залізничники, які приєдналися до них, доставили їм на станцію ешелони для походу на Київ. Початковий план полягав у тому, що ешелон із загоном стрільців зможе несподівано приїхати на Київський вокзал і, захопивши його, рушити до середмістя, де до стрільців приєднаються міські повстанці.

17 листопада петлюрівці захопили Фастів і станцію Мото-вилівка. Але далі шлях на Київ виявився перекритим: станцію Васильків уже захопив гетьманський загін, що прибув із Києва. Дізнавшись про події в Білій Церкві, Скоропадський негайно послав на придушення бунту офіцерську дружину із 570 багнетів і полк особистої гвардії — сердюків (700 чоловік). 18 листопада відбулася перша вирішальна сутичка цієї війни. Офіцери, вийшовши з ешелонів біля станції Мотовилівка, вирішили наступати через відкрите поле на позиції січовиків (400 солдатів, 10 кулеметів, 2 гармати), що зачаїлися в довколишньому лісі. Стрілянина переросла у багнетний бій, у ході якого оточені гетьманці були змушені відступити. Битва коштувала життя половині офіцерів гетьманської дружини. Провал «офіцерського походу» пояснюється двома причинами: по-перше, офіцери були впевнені, що проти них битимуться неорганізовані «банди» селян, тому недооцінили супротивника, який мав великий фронтовий досвід; а по-друге, підрозділи сердюків, не бажаючи битися з петлюрівцями, відокремилися від офіцерської дружини й «залягли» в обороні біля села.

Наступного дня після мотовилівського бою стрільці підійшли до Києва із південного заходу, зайнявши станцію Боярка. Бої зав'язалися в районі Жулян і біля станції Пост-Волинський. 20 листопада стало кризовим днем в обороні Києва. Повстанці наблизилися впритул до міста; гетьманові запропонували «відлетіти на аероплані до Одеси». Винниченко того дня записав у щоденнику: «днями ми візьмемо Київ». Антанта не встигла підтримати Скоропадського. Тільки 22 листопада вона пообіцяла допомогти гетьманові військами та кредитами, «де-факто» визнавши гетьманське правління. Але й у Петлюри не було сил для останнього штурму. Однієї тисячі петлюрівців було замало для боротьби із залогою столиці.

Скоропадський оголосив мобілізацію офіцерів колишньої армії Російської імперії і призначив головнокомандувачем генерала графа фон Келлера, який сам виношував плани військового перевороту проти гетьмана та про приєднання гетьманської армії до білогвардійців. Своїми закликами до відновлення монархії і «єдиної неподільної Росії» Келлер викликав різкий отпір із боку командирів-українців із гетьманської армії. Це привело до переходу на бік повстанців Запорізького корпусу й Сірожупанної дивізії. Змова Келлера стала поштовхом для частини офіцерів, які залишили Київ та пішли до Денікіна. 26 листопада за підготовку «правого» антигетьманського перевороту головкома Келлера замінили генералом Долгоруковим.

Головним успіхом Симона Петлюри в цій ситуації стало привернення частин гетьманської армії на бік Директорії. У Бердичеві повстав гетьманський Чорноморський кіш, який за наказом Петлюри виступив на Київ. До петлюрівців перейшли окремі загони сердюків, кінний Лубенський полк, дивізія «сірожупанників» на Чернігівщині, підрозділи Подільського корпусу. Запорізький корпус (18 тис. чоловік), визнавши владу Директорії, захопив Харків і за десять днів повстання став контролювати всю територію Лівобережної України.

На 27 листопада 1918 року Петлюра призначив новий наступ. Із півдня на Київ виступило 500 повстанців отамана Зеленого, із південного заходу — ще 4 тис. січовиків, «чорноморців» і повстанців. Але в день наступу в хід подій вирішили втрутитися німці. На їхню думку, бої під Києвом велися «занадто довго» і заважали поверненню німецьких солдатів до Німеччини. Щоби звільнити залізничну колію на захід, німці штурмом захопили станцію Шепетівка і зажадали від повстанців припинення будь-якого наступу на Київ до виїзду всіх німецьких підрозділів зі столиці. Німці ще мали у своєму розпорядженні сили, аби розбити повстанців, і Директорія була змушена зважитися прийняти їхній ультиматум.

Винниченко при перших невдачах повстання став сумніватися в перемозі. У щоденнику за 28 листопада він запише: «Німці проти нас. Надій на успіх мало... У Києві стоїть тисяч десять німців. У них близько 100 гармат. Гетьманців тисяч п'ять із 40 гарматами. У нас же тисяч вісім війська і 30 гармат». Така статистика схиляє голову Директорії до думки, що «надій на перемогу немає. Умови німців — до Києва не вступати. Вимагають відійти від міста на 30 верст. Гетьман залишається. 75 шансів зі 100 на користь поразки під Києвом».

Цього песимізму Петлюра зовсім не поділяв. Він запевняв, що перемога близько, створював, направляв, благав... і військо росло, «як гриби після дощу». Тисячі простих сільських хлопців не тільки йшли «воювати гетьмана», але й реквізувати майно «буржуїв і панів». Хоча 29 листопада 1918 року Петлюра був змушений відвести свої війська з околиць Києва, він вирішив блокувати столицю, а на початку грудня Директорія почала вимагати від німецького командування вивести свої війська з території УНР. На той час Петлюра сформував із 18 тис. повстанців чотири дивізії: Січових стрільців, Чорноморську і дві Дніпровські дивізії. Ці дивізії було зведено в Облоговий корпус, який на 12 грудня виріс до 30 тис. бійців із 48 гарматами та 170 кулеметами. Збільшення військ повстанців за три тижні в 10 разів створило серйозні проблеми, пов'язані з управлінням цією стихією. Відсутність офіцерів призводила до втрати дисципліни у військах і до грабунків.

Операцію із роззброєння німецьких військ Петлюра готував цілковито таємно. На Київщині повстанці оточили німецькі казарми, і німці склали зброю без бою, підписавши 12 грудня нову угоду, згідно з якою вони мали стягуватися із передмість до столичних казарм. Німецькі солдати зобов'язалися не перешкоджати входженню до Києва повстанців. Петлюра відкинув як неможливу пропозицію Скоропадського припинити боротьбу і знайти компроміс.

Винниченко у своєму щоденнику запише: «Найгірше те, що рух зовсім несподівано набув забарвлення приватного маршу одного-двох лідерів. Семен Васильович Петлюра став гаслом руху. Сьогодні маси йому симпатизують і довіряють». У своїх щоденниках він називатиме Петлюру тільки зневажливо: «честолюбцем», «балериною», «зухвальцем»... Конфлікт між Винниченком і Петлюрою тривав і після переїзду Директорії до Вінниці. Особиста неприязнь ізнову набула форми політичного протистояння вже на Державній нараді 12—14 грудня, де мали бути визначені напрямки державної політики Директорії. Проте нарада зі своїм завданням не впоралася — через конфлікт усередині Директорії. Частина лідерів повстання виступала проти парламентаризму, вважаючи його «буржуазним пережитком», пропонуючи систему рад, за союз із Радянською Росією. До цієї течії на початку повстання прилучився Винниченко, ліві соціал-демократи «незалежники», ліві есери-«боротьбисти» та частина есерів «центру». Директори Макаренко і Швець висловлювалися за принцип «трудової влади», Петлюра й Андрієвський — за широку демократію та рівні позакласові вибори до Установчих зборів України. Винниченко виступав за досягнення компромісу з Москвою будь-яким шляхом та погоджувався на всякі умови, Петлюра ж обстоював союз із країнами Антанти й ладен був робити поступки Заходу. Під упливом Винниченка Директорія обрала принцип «нейтральної країни» й вирішила проводити дипломатичні перемовини і з Кремлем, і з Антан-тою. Але Кремль перед цим уже назвав директорів «буржуазними посіпаками» та «ворогами пролетаріату».

У ніч на 13 грудня 1918 року війська Петлюри почали загальний штурм Києва. 14 грудня до Києва ввірвалися підрозділи січових стрільців. У місті вони вже не зустрічали опору. Близько 14 години Скоропадський підписав маніфест про зречення влади, командування гетьманців наказало військам залишити бойові позиції та розійтися по домівках. Усю повноту влади в Києві на вимогу Петлюри було передано командуванню січових стрільців.

Симон Петлюра збирався в'їхати до Києва як тріумфатор на чолі параду стрільців. Однак запротестував Винниченко, став погрожувати відставкою, зажадавши, аби Петлюра «не виставляв свою персону» та в'їхав до Києва разом із іншими членами Директорії. 19 грудня на честь прибуття Директорії до Києва організували святкові маніфестації, молебень і парад військ на Софійській площі. Духівництво на чолі з архієпископом, вийшовши з воріт Софійського собору, проспівало «многая літа» Директорії. Народне тріумфування запаморочило голову переможцям, і вони вирішили, що в Києві нова влада «серйозно й надовго».

Директорія проголосила відновлення республіки, більшості законів Центральної Ради і «трудовий принцип» замість загального виборчого права. Кабінет міністрів було зібрано за принципом «широкої коаліції». Прем'єр уряду В. Чехівський (інше написання — Чеховський) був «усім гарний», аби сподобатися Кремлеві: революціонер, що входив разом із більшовиками до повстанського штабу, прихильник радянської системи й союзу з Червоною армією, пацифіст, який прагнув поєднати християнство та марксизм... Рада міністрів була «відпові-дальною перед Директорією», іноді дублювала її функції, але директори часто просто ігнорували міністерства. Петлюра, як Головний отаман із функціями «генералісимуса», підім'яв «під себе» військового міністра. Через військових комендантів і отаманів він контролював адміністрацію сіл і міст.

На 30 грудня 1918 року становище на східному кордоні УНР змінилося. Проти армії Директорії виступили загони, що називали себе «радянськими українськими партизанами». На засіданнях Директорії Петлюра виступав проти можливої капітуляції української армії перед більшовиками, небезпідставно побоюючись, що Винниченко міг повністю здати УНР. Через постійні суперечки в керівництві нову воєнну доктрину так і не було вироблено. Винниченко продовжував переконувати, що напади з боку Радянської Росії «помилкові» і їх ведуть тільки анархічні банди. Він сподівався на обіцянки радянських дипломатів, що Москва визнає нову владу українських соціалістів і незалежність УНР.

Наприкінці грудня 1918-го із південного сходу почали наступати білогвардійські війська, захопивши Донбас та Бердянськ. На Волині наступали польські війська. Але найнебез-печнішими для Української республіки були більшовицькі партизани — Українська повстанська армія, що сконцентрувалася в нейтральній зоні між кордонами УНР і РСФРР. 28 листопада в Суджі було самопроголошено радянський Тимчасовий уряд України. У грудні червоні повстанці зайняли Новгород-Сіверський і Шостку та перейшли в наступ на Харків. Із території Білорусії на українське Полісся наступали підрозділи Червоної армії. Війська, що вторглися в Україну, тільки на 1/3 комплектувалися з українців-повстанців, які підкорялися розпорядженням Троцького, а на 2/3 — з бійців Червоної армії, що надавали «інтернаціональну допомогу». Гармати, кулемети, боєприпаси, обмундирування передала українським дивізіям також Червона армія.

31 грудня 1918 року прем'єр УНР надіслав до Москви ноту протесту проти просування в глиб України з російської території «цілих дивізій». Але відповіді Київ так і не дочекався. Більшовики захопили Харків, і незабаром туди переїхав новий радянський уряд України. Полковник Болбочан, командувач Лівобережного фронту, благав Петлюру дати конкретні вказівки для оборони, оголосити війну Радянській Росії, прислати на Лівобережжя, де було всього 10 тис. військ УНР, підкріплення. Але Винниченко не давав згоди на широкомасштабні акції проти «військ вторгнення». Він боявся «дратувати» Кремль.

Після отримання звістки про падіння Харкова Винниченко скликав лідерів усіх урядових партій. Більшість «партійців» пропонувала йти на поступки Москві, аж до підписання військово-політичного союзу та встановлення радянської системи управління на місцях. Було вирішено пообіцяти Кремлю свободу діяльності більшовицької партії в УНР, відмовитися від перемовин з Антантою й укласти союз із Червоною армією в боротьбі проти білогвардійців. «Партію війни» очолив Петлюра. Він видав наказ про виселення з України ворогів влади Директорії. Симона Петлюру підтримував директор Андрієвсь-кий, Винниченка — Макаренко, а Швець шукав обопільного компромісу. Неоголошення війни, державний хаос, агітація більшовиків спричиняли до розкладання армії.

6 січня 1919 року з Москви повідомили про те, що війська Радянської Росії не воюють проти УНР, а Червоної армії в Україні немає, що воєнні дії ведуть частини, які підпорядковуються радянському урядові України, — повсталі українські робітники та селяни. У відповідь Директорія зважилася на ультиматум Кремлеві. Раднаркому РСФРР пропонували протягом 48 годин чесно відповісти, «чи триває війна, чи погодиться Радянська Росія припинити військові операції та вивести свої війська з території УНР». Директорія погрожувала, що якщо до 12 січня вона не отримає позитивної відповіді на цей ультиматум, то вважатиме таке мовчання оголошенням війни.

Полковник Болбочан доповів у штаб Петлюри про розгром свого корпусу. Він проігнорував наказ Петлюри оборонятися «до останньої можливості», уникав остаточного бою та відкрив шлях Червоній армії на Київ. 25 січня Петлюра був змушений віддати наказ про арешт Болбочана. 15 січня, не бажаючи вирушати на фронт, проти Директорії повстали дивізії отаманів Зеленого та Данченка.

16 січня Директорія оголосила війну Радянській Росії. Цікаво, що навіть прем'єр Чехівський не був поінформований про рішення Директорії почати військові дії й дізнався про це з газет. Він заявив, що «як віруюча людина» не має права посилати війська на війну, продовжував протестувати проти війни, пропонуючи йти на будь-які поступки більшовикам. Директорія була змушена передати Петлюрі одноосібне управління всіма воєнними справами. Цим рішенням Винниченко мав намір убезпечити себе в разі поразки армії й постати перед більшовиками тільки як «чистий політик». Рада січових стрільців, загони яких були єдиною реальною військовою силою в столиці, запропонувала змінити правління УНР і замість Директорії затвердити військову диктатуру — тріумвірат у складі Петлюри та галичан Коновальця й Мельника. На Державній нараді, яку негайно скликали через ультиматум стрільців, необхідно було вирішити, яким шляхом піде УНР: шляхом диктатури військової, диктатури пролетаріату або продовжить стару політику хисткого демократизму. Був іще один шлях — передати владу Трудовому конгресу, але його ще треба було скликати. Більшість присутніх висловилася проти диктатури. Петлюра не тільки відмовився від неї, але й заявив, що власноруч застрелить того, хто вимагатиме заміни демократії диктатурою.

22 січня 1919 року на Софійській площі зібралися члени Директорії та уряду Західноукраїнської Народної Республіки (ЗУНР), міністри, делегати Трудового конгресу, духівництво й городяни. Цього дня було урочисто проголошено єдину, соборну Україну — возз'єднання центральної її частини з Галичиною. Галицькі політики заявили, що справжнє об'єднання відбудеться тільки за рішенням Всеукраїнських Установчих зборів, на яких буде проголосовано закон про включення ЗУНР до єдиної держави, а до цього Галичина залишається незалежною, зберігаючи свої парламент, уряд і армію.

Увечері того ж дня відкрився Трудовий конгрес, на якому зібралися 350 делегатів зі всіх кінців УНР і ЗУНР. Військовий міністр генерал Греков виступив із програмною промовою, наполягаючи на союзі з Антантою і розкриваючи небезпеку здачі Києва. Петлюра ж запевняв слухачів, що армія зможе захистити Київ, що оборона столиці міцна, а допомога Антанти близька. Конгрес передав вищу законодавчу владу Директорії аж до скликання парламенту УНР. Шостим членом Директорії призначили Є. Петрушевича (від Галичини), Директорії було надано право формувати Кабінет міністрів. Хоча Конгрес і вирішив, що «трудові ради» стануть місцевою владою, проте за цей закон тільки проголосували, але не оголосили про нього народові. Не було реалізоване й рішення Конгресу про націоналізацію великих підприємств, шахт і залізниць. Усі подібні постанови Конгресу приховали від народу республіканські лідери та чиновники.

Петлюра визначив найближчі завдання: наступати на Полтаву та Чернігів, прикривати Київ із боку Полісся, утримувати Катеринослав. Контрудар по Полтаві провели силами двотисячної групи січових стрільців. Але, захопивши Полтаву, стрільці не змогли її втримати.

Тимчасом Винниченко знову «перебував у панічному страху» — став остерігатися військового перевороту або замаху на своє життя з боку військових, боячись «змови» Петлюри. Як свідчить Є. Коновалець, глава Директорії «був упевнений, що військові обов'язково його заарештують і розстріляють, якщо той захоче провадити в життя свою політичну програму». Лідери стрільців, за свідченням генерала Грекова, «поводилися зухвало, по-напівдиктаторськи й виступали за Петлюру». Логіка війни вела до того, що під час оголошення воєнного становища посилюється військова влада. Очікуючи скликання непередбачуваного Трудового конгресу, Петлюра, ймовірно, дійсно серйозно почав готуватися до перевороту. 24 січня Винниченко запише: «Я роблю все можливе, щоб вийти зі складу уряду. Дуже вже мені важко...» Прем'єр Чехівський, усвідомивши, що перемовини з Москвою зірвалися, подав у відставку, але його так само, як і Винниченка, умовили попрацювати до зміни кабінету. За цих обставин, коли голова Директорії та прем'єр самоусунулися, держава не в змозі була організувати власний захист.

Хоча з'їзд партії УСДРП, у лавах якої були Петлюра з Винниченком, і оголосив про «негайне та повне підпорядкування військової влади політичній», Симон Петлюра ігнорував вимогу своїх однопартійців. Цивільне управління в Києві вже мало що вирішувало. У столиці панувала влада військових — Облогового корпусу січових стрільців. Стрільці провели обшуки й арешти, заборонили збори, ввели цензуру, розігнали ліві організації.

Оборона по Дніпру стала неефективною через зради отаманів Зеленого, Данченка, Григор'єва, а також унаслідок прориву червоних військ із півночі до Житомира, що загрожувало Києву повним оточенням. 2 лютого Директорія, штаб Петлюри та міністри виїхали з Києва до Вінниці. Населення столиці сприйняло від'їзд Директорії як початок безвладдя. 4 лютого було віддано наказ про виведення з Києва військ Директорії та їх закріплення на нових позиціях, за 20 км на захід від столиці, для оборони житомирського напряму.

Вінниця, куди подалися втікачі, зустріла повернення Директорії заметіллю та лютим морозом. Сорок чотири дні тому із цього міста Директорія вирушила назустріч київському тріумфові. І ось безрадісне повернення. Винниченко писав: «Тепер ми вигнані з Києва, запльовані самі собою... Тепер ми не маємо ні довіри, ні пориву, ні віри в себе. Понавезені з Києва чиновники пиячать, бешкетують, ганьблять нас. Доводиться віддавати накази, аби їх за пияцтво ловили, арештовували та шмагали шомполами...»

Ще 17 грудня 1918 року французький десант висадився в Одесі й допоміг місцевому білогвардійському загону генерала Гришина-Алмазова вибити війська Директорії з міста. І хоча командувач загонів Директорії І. Луценко пропонував «скинути французів у море», Петлюра наказав припинити всякі бойові дії супроти Антанти та відступити від Одеси на 20 км. Утручання французів у війну в Україні та їхня допомога білим сповнили лідерів Директорії розгубленості. Надії на потепління у відносинах із Францією з'явилися в Директорії у січні 1919 року, коли до Одеси на перемовини із французьким командуванням виїхала делегація УНР. Французи вимагали, щоб українські війська звільнили для них плацдарм із кордоном Тирасполь — Вознесенськ — Херсон. Директорія вирішила задовольнити цю вимогу як передумову для початку переговорів.

Тільки на третій день перебування у Вінниці Директорія прокинулася від заціпеніння. Винниченко зібрав державну нараду, на якій було розглянуто підсумки переговорів із французами в Одесі. Вимоги французького командування неприємно вразили всіх присутніх. Французи вимагали реорганізації Директорії та Ради міністрів, вилучення з них Винниченка та Чехівського «як більшовиків» і «тимчасового відсторонення» Петлюри — як «покровителя бандитів». Пізніше, уважало французьке командування, Петлюру можна буде повернути до влади. Керівникам Директорії пропонували визнати протекторат Франції, створити у тримісячний строк українську армію із 300 тис. бійців, поставити її під верховне керівництво Антанти, передати фінанси і транспортні шляхи під контроль Франції, прийняти білогвардійських офіцерів як військових інструкторів. Однак, висунувши такі вимоги, французи й словом не обмовилися про визнання самостійності України. Учасники наради, хоча й були обурені вимогами французів, вирішили відрядити нову делегацію до Одеси і продовжити перемовини, аби схилити французів до взаємоприйнятних умов союзу. На цей час Винниченко зважився на створення кабінету, «який би сподобався Антанті» своєю поміркованістю — на чолі з С. Остапенком.

6 лютого на станцію Бірзула прибули делегації французького командування та Директорії. Остапенко привіз умови Директорії: визнання суверенітету України, невтручання французів у соціальні реформи й у діяльність Директорії, автономія армії УНР у складі «міжнародних сил». Французи наполягали на усуненні Винниченка і Чехівського, вимога ж відставки Петлюри не була вже безумовною. Вони звинувачували не особисто Петлюру, а французам не подобався той стан речей, коли «кожен бандит називає себе петлюрівцем», і їхнє невдоволення було викликане тим, що Петлюра не зміг припинити бандитизм і погроми. Французи були змушені погодитися з тим, що реалізація соціальних реформ — внутрішня справа України, що замість інструкторів-«добровольців» (із Добровольчої армії Денікіна) в українській армії будуть інструктори-французи. Питання про визнання незалежності України передавали на розгляд мирної Паризької конференції.

За не з'ясованого остаточно ставлення французів до незалежності України делегації УНР необхідно було повернутися за порадою до Вінниці. Винниченко вирішив, що для продовження плідних перемовин він мусить піти з Директорії та виїхати за кордон для «літературної роботи». На засіданнях ЦК УСДРП і УПСР було прийнято рішення про відкликання з Директорії і з Ради міністрів членів цих партій, для того щоб полегшити переговори із французами. Розпрощавшись із посадою, Винниченко запише: «У мене відчуття таке, наче я вийшов із в'язниці».

За таких обставин на чолі республіки могла стати лише компромісна постать, яка влаштовувала б есерів, есдеків, федералістів, самостійників та армійських командирів. Такої постаті, крім Симона Петлюри, на українському політичному обрії не було. Петлюра подав до ЦК есерівської партії заяву про припинення свого членства в УСДРП і про продовження роботи в Директорії як безпартійного. У своєму листі до ЦК УСДРП Петлюра писав: «Сучасна ситуація для України надзвичайно складна й тяжка... я не вважаю для себе можливим самоусунутися від виконання своїх обов'язків». Швець також залишився в Директорії, припинивши своє членство в УПСР.

11 лютого 1919 року влада, немов дозріле яблуко, впала до рук Петлюри. Оголосили персональний склад нового Кабінету міністрів Остапенка, де провідну роль грали «помірковані» — федералісти та самостійники. «Забувши» про рішення Трудового конгресу, Петлюра обіцяв західним демократіям скликати парламент України та запровадити загальне виборче право.

12 лютого французи оголосили про перемир'я на українському фронті та запропонували продовжити переговори. Хід перемовин із командуванням французьких військ в Одесі безпосередньо залежав від становища на фронті. Сильний уплив на французів справили вісті про єврейські погроми й інтриги прихильників «Великої Польщі» та «Великої Росії» проти Петлюри. Ще 17 лютого Симон Петлюра направив послання французькому командуванню в Одесі, у якому просив допомоги в Антанти «для звільнення нашої української нації та відновлення української держави». За 11 днів надійшла відповідь, у якій командувач д'Ансельм заявляв «уряду української зони» про свою готовність надати допомогу УНР за умови відставки Петлюри й Андрієвського та прийняття керівництвом УНР таких умов, як-от: контроль Франції над фінансами й залізницями України, підпорядкування українських військ спільному командуванню Антанти, підписання спільного воєнного договору між Антантою, Денікіним і Директорією, призначення нових членів Директорії тільки за умови схвалення їх французами. За виконання цих умов французи обіцяли українцям «улаштувати» союз із Польщею, Румунією, військову та матеріальну допомогу, а також допомогу з визнанням. Петлюра відхилив непомірні вимоги французів, заявивши, що він би з радістю пішов, якби бачив гідного наступника, здатного втримати ситуацію у країні.

23—28 лютого 1918 року Петлюра як глава єдиної української держави здійснює поїздку до Галичини (ЗУНР). Він підтримав ідею французького маршала Фоша про спільний виступ Польщі та УНР проти більшовиків. За декілька днів до приїзду Симона Петлюри до Галичини до зайнятого поляками Львова прибула міжсоюзна місія Антанти французького генерала Бартелемі. Від імені Паризької мирної конференції Бартелемі висунув проект припинення війни в Галичині й установлення нових кордонів між Україною й Польщею. Українській делегації пропонували погодитися на відторгнення від України на користь Польщі Львова і Львівщини, Дрогобицько-Бориславського нафтового басейну, Перемишлянщини та Холмщини. Ці території становили близько 40 % усієї території ЗУНР, і здебільшого їх уже окупували польські війська. Але така пропозиція, природно, викликала обурення серед членів делегації ЗУНР. Петлюра прибув до Галичини переконати політиків ЗУНР прийняти план Антанти за умов припинення війни, визнання Антантою УНР і за гарантії допомоги Антанти в боротьбі з більшовиками. Він сподівався, що його голос змінить ситуацію на переговорах і приведе галичан до компромісу, але галицькі політики ігнорували його вимоги визнання умов місії Бартелемі. «Незговірливі» галичани, виступаючи за єдність і свободу своєї землі, погоджувалися тільки на кордон по річці Сян (Сан), із поверненням Львова. Із 1 березня 1919 року війна між західноукраїнцями й поляками відновилася.

Провал перемовин спричинив взаємне розчарування. Галицькі лідери розчарувалися в диктаторові України, Антанта розчарувалася в Петлюрі як у керівникові, не здатному переконати своїх підлеглих, а Петлюра — у «здоровому глузді» політиків Галичини. Зрив переговорів призвів до повної окупації польською армією всієї території ЗУНР та Волині й до тотальної ізоляції УНР і ЗУНР.

У двадцятих числах лютого лідери партій УСДРП і УПСР у містечку Козятин провели «антипетлюрівську» раду. Вони вирішили перейти в опозицію до Директорії й агітувати проти її переговорів з Антантою або домагатися від Петлюри «зрушення вліво, аж до миру з більшовиками, на основі визнання незалежності України». Лідери соціал-демократів самі не вірили в можливий рівноправний мир із більшовиками, одначе розглядали свою пропозицію як «тактичний хід», щоб порозумітися «з масами по інший бік фронту» й показати цим масам свою волю до «соціалістичних змін». Це був ультиматум «лівих» українських партій Петлюрі.

Якби Петлюра не став на чолі держави й армії, республіка напевно б припинила своє існування ще в лютому 1919 року, вона розсипалася б на сотню анархічних «отаманій», що воювали б зі всім світом і між собою. Але Петлюра й петлюрівці боролися до останнього — у повному оточенні, без тилу, без патронів, іноді зберігаючи за собою тільки декілька десятків квадратних кілометрів території. Треба віддати належне витримці, волі Симона Петлюри — за владу він боротися хотів і вмів. Він блискуче розбиває інтриги недругів, виходить із критичних ситуацій під час змов. Правда, він був майстерним політиком, але не «блискучим полководцем». Успіхам політичним частенько приносив у жертву успіхи воєнні. Безвладдя й анархія вилилися в різанину євреїв у Проскурові (нинішній Хмельницький), коли командир «залізного загону» військ УНР отаман Семесенко закликав своїх козаків «вирізати всіх євреїв» як «призвідників більшовицького бунту». У Проскурові було вбито тисячу євреїв, що трапилися «на очі», а в сусідньому Фельштині — ще 485 чоловік. Звістка про єврейську різанину схвилювала Петлюру. Він ніколи ні письмово, ні усно не віддавав наказів, спрямованих на заохочення погромників, — навпаки, він неодноразово своїми розпорядженнями забороняв погроми. Разом з тим Петлюра розумів, що переважна частина провини за погром ляже на нього, тому що погромники носили форму армії УНР, якою він керував. Але Петлюра і його структури були просто не в змозі забезпечити порядок і спокій на землях УНР. Розбій і вбивства стали страшною нормою та буднями громадянської війни. Петлюра негайно відкликав загін Семесенка із Проскурова і наказав відновити порядок у місті за допомогою січових стрільців. За наказом Петлюри Семесенка заарештували та віддали під суд.

Проте, більшовики й інші «ліві» з успіхом використали звістку про цей погром у «протипетлюрівській пропаганді». Поголос про жорстокі погроми вмить облетів Європу, причому всі звинувачення дісталися Петлюрі як «ватажкові бандитів».

Важливим моментом у відносинах із Францією Петлюра вважав своє масонство, яке, на його особисту думку, мало відчинити йому двері до всіх дипломатичних представництв держав Антанти і США та вивести із політичної кризи невизнану Українську республіку. Однак конфлікт між окремими групами в українському масонстві, що зростав іще з літа 1917 року, призвів до кризи та занепаду масонства в Україні.

Навесні 1919 року масони, прихильники української незалежності, сформували свій національний центр «Велика ложа України», який прагнув до міжнародного визнання та долучення до Міжнародного бюро масонських зв'язків. Великим магістром «Великої ложі України» став Симон Петлюра. Можливо, проголошення «Великої ложі» й обрання Петлюри Великим магістром відбулося без дотримання всіх необхідних традицій і правил, без участі масонів з уже визнаних світовим масонством великих лож. Імовірно, саме це ускладнювало світове визнання та пошуки підтримки в усесвітнього масонства. Петлюра та його «брати-масони», виступаючи за незалежність України, просили про допомогу, «визнання Великої ложі України вищою масонською владою і незалежною силою на території Української Республіки». Петлюра вважав, що Україна має розвиватися самостійно і бути прикладом «масонської республіки».

Але в Україні було ще одне масонське об'єднання, що прагнуло стати центром місцевого масонства, — «Капітул Нарцис», на чолі з С. Моркотуном. Той став активним критиком Петлюри в колах усесвітнього масонства. Моркотуну вдалося налаштувати багатьох масонів проти визнання «петлюрівської» ложі. У 1919 році Петлюру і його «братів» визнала тільки одна національна ложа — «Великий Схід Валахії (Румунії)».

Єдине серйозне рішення, яке встиг прийняти кабінет Остапенка, та й то за наполяганням Петлюри, — відмова від рішення Трудового конгресу про створення трудових рад як основи місцевої влади. Та навіть це стало приводом для критики «зліва» — більшість українських есерів і соціал-демократів стали звинувачувати кабінет Остапенка в «буржуазності» та «зраді революції».

3 березня 1919 року польські війська атакували Холмську групу військ УНР і змогли відірвати від України території на Західній Волині. Тимчасом Червона армія дедалі успішніше напосідала на українські частини, велика кількість з яких без наказу йшла з передової в тил. Утеча набувала трагікомічних форм: так, одна деморалізована українська частина навіть напала на вагон Директорії, прагнучи захопити урядовий ешелон, аби швидше втекти з фронту.

6 березня за наказом Петлюри Директорія й уряд евакуювалися з Вінниці до Жмеринки, потім, 9 березня, — до Проскурова. 19 березня червоні захопили Жмеринку, врізавшись у самісінький центр української оборони.

У дні березневої катастрофи в Кам'янці-Подільському зібралися лідери УСДРП і УПСР, опозиційні до Петлюри. Симон Петлюра саме тоді призначив у Проскурові нараду, на яку запросив членів уряду та Директорії, лідерів українських партій, членів Трудового конгресу та керманичів Західної України. Ця нарада була першим і останнім засіданням Директорії в повному складі після відставки Винниченка. Проте, як і попередні, березнева нарада вилилася у звичайну міжпартійну сварку. УСДРП вимагала не лише припинення переговорів із Антантою, але й завершення «братовбивчої війни з більшовиками». Виступаючи на нараді, Петлюра закликав «спиратися на власні сили» і запевнив присутніх у тому, що навіть за провал переговорів із французами він не піде на змову із більшовиками.

16 березня французьке командування підтвердило свою вимогу про відставку Петлюри, вважаючи, що тільки після цього можна розмовляти про допомогу армії УНР із боку Антанти. Греков повідомив Петлюру, що французькі позиції у Причорномор'ї помітно послабшали, а французи не хочуть воювати й не готові до військового походу в глиб України. Та наступного дня з Одеси прибув іще один член делегації, К. Мацієвич. Він повідомив, що французи відмовилися від вимоги обов'язкової заміни Петлюри, готові підписати договір із Директорією та допомогти фінансами, зброєю, боєприпасами й медикаментами. Для остаточного вирішення всіх питань французький генерал д'Ансельм призначив Петлюрі особисту зустріч на станції Бірзула.

Але швидкий наступ червоних та захоплення Жмеринки перерізали залізницю, якою мав їхати на зустріч із французами Петлюра, і зустріч не відбулася. Понад те, раптовий удар червоних змусив Петлюру і його оточення 20 березня евакуюватися із Проскурова. Частина уряду й Директорії евакуювалася до Рівного, частина — до Кам'янця-Подільського, ще одна — до Галичини. У руках української армії залишилася вузька смужка землі вздовж кордону з Галичиною, частина Волині та прикордонна залізниця.

Лідери опозиційних до Петлюри партій УПСР і УСДРП скликали в Кам'янці-Подільському Трудовий конгрес, який вимагав негайно припинити переговори з Антантою, розпочати переговори з більшовиками та дав згоду на створення Української Радянської Республіки як частини Радянської Федерації. Від Директорії «конгресисти» вимагали створити «лівий» уряд. Почесним головою конгресу став М. Грушевсь-кий, людина не «найлівіших» переконань. Конгрес сформував новий уряд — «Комітет охорони революції» на чолі з В. Чехівським — й оголосив про припинення бойових дій на більшовицькому фронті, заявивши про своє бажання створити спільний із більшовиками уряд Української Радянської Республіки. Та «комітетникам» усе ж таки бракувало і політичної мудрості, і сміливості. Під загрозою арешту «комітет» саморозпустився, а його члени розбіглися... Грушевський виїхав за кордон і на все подальше життя зарікся займатися політикою.

Одночасно із проривом червоних на центральній ділянці фронту, на північному напрямі почався контрнаступ петлюрівців. Зосередивши значні сили (до 12 тис. чоловік), Петлюра несподівано для червоних 19 березня вдарив по Києву.

Республіканці захопили Коростень і Житомир та розгорнули успішний наступ, не дійшовши до столиці 30 км. У більшовиків не було резервів, аби захищати Київ, і радянське керівництво навіть наказало чиновникам готуватися до евакуації. Тільки відправлення під Київ сил із резерву головкому допомогло зупинити петлюрівський наступ 26 березня.

Тоді ж червоні підрозділи було відкинуто від Рівного та вибито з Полісся, було звільнено Умань. План Петлюри полягав у тому, щоб ударами з півночі та півдня оточити й знищити центральне угруповання червоних біля Вінниці. Проте для взяття Києва вже не вистачало сил, як не було їх і для здійснення масштабної операції оточення. Армія УНР вичерпала всі людські резерви й військові запаси, до того ж самим наступальникам, які відірвалися від тилів, загрожувало оточення. Червоні здійснили зустрічний наступ, ударивши по слабкій центральній ділянці петлюрівського фронту, що, по суті, зумовило провал наступу. Головком РСЧА (Робітничо-селянської Червоної армії) Вацетіс пропонував тоді скерувати всі можливі війська проти Петлюри задля повного знищення його армії й виходу на кордони Галичини та Буковини — «для безпосереднього, тісного зв'язку з радянськими військами Угорщини». Головні сили українців у районі Рівного виявилися відрізаними від частин, що обороняли Кам'янець-Подільський. Штаб армії УНР був змушений переїхати із Проскурова до Здолбунова, а всі центральні установи республіки евакуювали до Рівного. Але, вийшовши на Збруч, Червона армія зупинилася, вагаючись щодо подальших дій.

Поразка на фронті, здавалося, не залишала Петлюрі жодних надій на перемогу. Опинившись практично без армії, він ухопився за ідею вигнання більшовиків з України за допо-могою загального повстання в тилу червоних. Делегація від отамана Зеленого, що прибула до штабу Петлюри, повідомила, що їхній командир готує самостійний похід на Київ 20 тис. повстанців. Серйозні надії Симон Петлюра покладав і на розпад Червоної армії. У березні 1919 року, наприклад, на бік Директорії перейшла червона Тульська бригада, сформована з російських солдат.

На час скликання кам'янецького конгресу Петлюра розчарувався у своїх міністрах, разом із французами та «правим» курсом. Тонко відчуваючи гойдання політичного маятника, він виношував нові плани створення «лівого» уряду. Своїм наказом Петлюра звільнив арештованих «комітетників» і деяких їхніх лідерів «прикликав» до себе у Ставку. Розраховуючи на повстанців, Симон Петлюра був вимушений посунутися «ліворуч», тому запропонував лідерам УСДРП і УПСР спільно взятися за створення «лівого» уряду. Андрієвський заявив про свій вихід із Директорії, Швець практично самоусунувся. Із членів Директорії залишилися тільки малопопулярний і керований Макаренко та Петрушевич, який «носа не потикав» із Галичини та демонстрував незалежність галицького уряду. Граючи в цю гру, Петрушевич одержував Галичину, але втрачав будь-який вплив у Директорії. Соціалісти, які погодилися, аби Петлюра був головою Директорії, фактично президентом УНР, вирішили Директорію залишити на «відкуп» Петлюрі.

Сам же Петлюра заявив: «Директорія зараз — труп», а кабінет Остапенка — «просвітяни, які вміють лише жалітися й зітхати». 9 квітня 1919 року оголосили склад нового, «лівого», кабінету соціал-демократа Бориса Мартоса, у якому ключові посади зайняли його однопартійці. Петлюра переконав «лівих» відмовитися від головних своїх вимог — миру з більшовиками та встановлення радянської форми правління. 12 квітня Петлюра звернувся до народу з декларацією, закликаючи «спирання на власні сили» і відмовляючись від співпраці з Антантою.

Партії, що вважали себе центристськими, — соціалісти-самостійники, федералісти та народні республіканці, — були незадоволені зміною курсу. Надії на зміни вони пов'язували з галицькими політиками та з командувачем Північною групою (15 тис. чоловік) молодим отаманом Оскілком, який відкрито виступав проти нового кабінету. У Станіславі (нині — Івано-Франківськ), де перебували усунені від великої політики Швець, Андрієвський і Петрушевич, назрівав новий переворот. «Праві» українські партії, готуючи змову проти Петлюри, розраховували на армію, на той час єдину реальну силу на території республіки. Петлюра не мав ніяких джерел постачання на фронт боєприпасів, амуніції, медикаментів. Усі прикордонні з УНР країни не лише відмовлялися торгувати з Україною, але й прагнули захопити бодай частину її земель; республіка опинилася у щільному кільці ворогів. І в цій ситуації викликає здивування завзятість, із якою петлюрівці — 25—35 тис. бійців — упродовж півроку втримували землі Поділля та Волині, не маючи при цьому постачання й тилу.

Реальну силу в УНР, починаючи з лютого 1919 року, мали тільки військові, і Петлюра був змушений зважити передусім на них, як зважав на командирів січових стрільців — формування, що було найсильнішим на фронті та забезпечувало особисту охорону Головного отамана. Січовики стали «преторіанською гвардією» його режиму й відповідно прагнули визначати його спрямованість. Та й сам режим Симона Петлюри можна назвати «напіввійськовою диктатурою», оскільки керівник держави прагнув спиратися на військових, застосовував військові методи у вирішенні різноманітних цивільних питань.

Внутрішню історію Директорії можна розглядати як детектив — суцільна низка змов, заколотів і їх придушень. Чергова змова назрівала у штабі Північної армійської групи. Про плани змовників, про їх покровителів із Галичини Петлюрі було відомо. Він навіть знав, що виступ змовників відбудеться 30 квітня. Петлюра спробував попередити заколот, «розв'язати справу миром», але після того, як Оскілко не підкорився наказу, він усунув його від командування групою. У ніч на 29 квітня 1919 року Оскілко заарештував у Рівному прем'єра Мартоса та його міністрів, лідерів «лівих» партій, і проголосив себе головнокомандувачем усіх збройних сил України. У своїх відозвах до військ і народу бунтівний отаман обіцяв установити «право, порядок, непорушність приватної власності», а також пояснював причини поразки на фронті зрадою «лівих соціалістів» і армійських штабістів, які «продали Україну більшовикам». Себе Оскілко хотів подати рятівником держави і при цьому усунути Петлюру як «винуватця всіх бід».

У колі втаємничених у змову було вирішено, що Петрушевич стане президентом об'єднаної України, хоча сам він відкрито й не підтримав змови. Щоби знищити бунт і звільнити наляканих міністрів, вистачило загону січових стрільців з охорони Петлюри. Оскілко, пробувши «гетьманом» лише один день, утік за польську лінію фронту. Крах виступу отамана зміцнив позиції Петлюри, давши йому привід для ігнорування членів Директорії, які якимсь чином були пов'язані із заколотом, — Андрієвського та Петрушевича.

Незабаром було розкрито нову «праву» змову, вже на чолі з полковником Болбочаном, розстріляним потім за зраду.

Із 3 травня 1919 року починається поступова евакуація армійських запасів із Рівного до Галичини, спочатку до Бродів, а потім до Тернополя. Уряд УНР і члени Директорії перебралися на станцію Радивилів на кордоні з Галичиною. 9 травня, в умовах близької катастрофи, уряд і директори Макаренко та Швець вирішують проголосити Петлюру головою Директорії. Тепер будь-яке рішення навіть більшості директорів не могло мати сили без візи Петлюри. Він стає «демократичним диктатором» України.

У той час небезпека для петлюрівців насувалася і з Заходу. Із Франції до Польщі перевели 80-тисячну армію поляків-емігрантів генерала Галлера. Ці підрозділи очільник держави Пілсудський скерував на завоювання земель для «Великої Польщі» — проти військ ЗУНР і УНР. 14 травня 1919 року армія Галлера почала наступ проти військ Холмської української групи (6 тис. бійців). Захопивши Луцьк, поляки взяли в полон до півтори тисячі солдатів УНР. Холмська група військ Петлюри, що прикривала «столичне» Рівне із заходу, припинила існування. Усвідомлюючи небезпеку повного знищення армії, Петлюра наказав усім бойовим загонам відступати до Галичини. 18 травня він і його міністри перебазувалися до Тернополя. Загальною панікою й відступом армії УНР скористалися червоні, що 24 травня захопили Рівне.

Тепер під владою Директорії залишалося лише декілька десятків кілометрів залізниці біля станції Броди та містечко Кам'янець-Волинський. Це й був «тил» армії. Винниченко писав про події травня 1919-го: «Настало «вагонне» існування, вештання по станціях, містечках, без притулку, без порядку, без війська, без території і з ворогами зусібіч. Були моменти, коли під владою українського уряду перебувало лише кілька верст залізниці, зайнятої урядовими вагонами, у яких жили уряд, партії, чиновники та «військо». Щось схоже на циганський табір... Директорія живе у вагонах, навколо яких гори нечистот, сміття, бруду. Міністри сваряться, гризуться, скаржаться, заарештовують один одного. Війська немає, лише самі штаби та отамани на чолі з «Головним отаманом» — «балериною». Цей смішний, шкідливий для нашого руху чоловік не зупиниться ні перед чим, доки є хоча би п'ядь території і дві-три людини, перед якими він зможе граційно позувати, тоді він почувається при справі».

Але Винниченко не хотів помічати феномена «петлюрівського режиму», не хотів усвідомити того, що «петлюрівщина» після того, як на нетривалий час утрачала територію, щоразу відроджувалася, як «політичний» фенікс, знову здобуваючи армію й територію. А це свідчило про силу не стільки режиму, скільки ідеології, за якою люди йшли в бій. Мрія про незалежне, вільне, соціально орієнтоване суспільство знов і знов об'єднувала цих людей, відірваних один від одного кордонами й ворожими військами. Ідея згуртовувала людей довкола Петлюри, у якому багато хто бачив харизматичну, сильну особистість, здатну організувати боротьбу за перемогу.

Дезорганізоване республіканське військо розпалося під ударами червоних на 4—5 частин і було покинуте напризволяще. 27 травня 1919 року польська армія захопила станцію Броди, перерізавши єдиний шлях, що зв'язував розрізнені загони УНР.

Наступного дня, у хвилину, здавалося, повного краху армії й республіки, у Кам'янці-Волинському, де була розташована група українських військ, з'явився герой тієї війни — помічник начштабу армії Василь Тютюнник, один із небагатьох, хто ще вірив, що справу республіки не програно. Ця людина за ніч розробила оперплан прориву військ УНР на Проскурів і, взявши всю відповідальність й ініціативу на себе, переконала Петлюру в необхідності негайних дій. Незабаром В. Тютюнника призначили начальником штабу, а за місяць — командувачем армії.

Петлюра наказав військам перешикуватися в похідний порядок і бути готовими до рейду червоним у тил. Він ліквідував фронт на Волині й перевів усі війська на північний схід від Тернополя. У той же час польські війська наближалися до Тернополя, загрожуючи щомиті прорвати оборону Галицької армії. 2 червня поляки ввійшли до передмість Тернополя, і Петлюра разом з урядом, затримавшись у місті, мало не потрапив до польського полону.

Уже вкотре перед Петлюрою постала дилема — готуватися до капітуляції або... прориватися на територію Поділля. План наступу полягав у тому, щоб відірватися від польської армії та зосередити зусилля на боротьбі з червоними. Для цього вирішили пробити лінію фронту більшовиків ударом на південний схід і захопити Проскурів та залізничну гілку для маневру військ уздовж фронту й вивезення з Тернополя частини військового майна.

Проскурівська операція почалася 1 червня 1919 року. У розпорядженні Петлюри було близько 13 тис. озброєних вояків із 300 кулеметами і 66 гарматами, за ними пробивалося ще тисяч із десять неозброєних людей, у тому числі працівники міністерств, валки з жінками й дітьми. Це була «держава» на колесах. Із тилу напирали поляки, які стояли за 12 км від вагону Петлюри; шлях на схід, 6 км, перекрили червоні, там ішов запеклий бій із форсування Збруча. Утрачати було нічого: у влади УНР не залишалося ні п'яді «своєї» землі. Поразка у Проскурівському наступі означала б негайне знищення або взяття в полон усієї «держави».

Плануючи операцію, В. Тютюнник уміло використав помилки оборони супротивника та чинник раптовості. Петлюра наказав мобілізувати всіх міністрів, чиновників, штабістів, телеграфістів і різних штатських для оборони ешелонів. Було зрозуміло, що, якщо протягом 10 годин не захопити плацдарм на лівому березі Збруча, уся «республіка» потрапить до польського полону, але ніхто б не міг дати жодної гарантії, що червоні не розгромлять ешелони Петлюри вже за Збручем.

3 червня 1919 року петлюрівська армія захопила декілька кілометрів залізниці на лівому березі Збруча. Урятував Петлюру Запорізький корпус, який пішки, з боями, пройшов за шість днів близько 160 км і з маршу кинувся в бій. Захопили Кам'янець-Подільський, Проскурів, Могилів-Подільський і Жмеринку. Це дозволило вивести частину армійського майна та урядові установи. Червоні втекли, залишивши велику кількість боєприпасів, кулеметів і гармат.

Уряд УНР переїхав до Кам'янця-Подільського, що залишався «столицею» УНР до листопада 1919 року. Одночасно з успіхами петлюрівської армії тимчасових приголомшливих перемог домоглася й армія ЗУНР, яку в червні 1919-го очолив відставний генерал Греков. 8 червня галицькі війська, здавалося б уже повністю розбиті й загнані у «трикутник смерті» (кілька десятків кілометрів між Збручем і Дністром), несподівано для поляків почали масштабний контрнаступ — так званий Чортківський прорив. Тільки за 20 днів наступу полякам удалося зупинити Галицьку армію (УГА).

За місяць безперервних боїв армія Петлюри витратила всі боєприпаси, а бійці відчували перевтому. А тут іще новий наступ червоних... Удару було завдано по Проскурову. Після п'ятиденних боїв, зазнавши великих утрат, Петлюра був змушений здати Проскурів. Маневруючи, ворог змусив петлюрівців розтягнутися на великій ділянці фронту, яку дуже важко було утримувати. Одночасно повної поразки в наступі на Львів зазнала Галицька армія. Спрацювали ті ж чинники — перенапруження сил, відсутність боєзапасів, розтягнутість фронту і віддаленість від тилів, величезні втрати під час наступу.

4 липня диктатор Галичини Петрушевич надіслав Петлюрі телеграму, у якій йшлося про можливість переходу галичан за Збруч, і просив допомогти його армії. Симон Петлюра вітав це рішення, яке давало надію на реалізацію планів походу на Київ. Тим паче, що із 6 червня армія Петлюри сама опинилася у «трикутнику смерті» — території навколо Кам'янця-Подільського, обмеженій Дністром і Збручем. Витісняючи та притискаючи петлюрівців до Дністра, червоні підійшли до Кам'янця на відстань 20 км. 9 липня 1919 року наказний отаман і начальник штабу заявили, що, «якщо впродовж 2—3 днів не прийде на допомогу Галицька армія, ліквідація фронту буде невідворотною. Не буде ні часу, ні можливості рятувати ні майно, ні людей. За таких умов можна чекати на ліквідацію УНР і фізичне винищення всіх учасників української боротьби... Без допомоги Галицької армії нам не врятувати фронту. Тому треба їхати до Петрушевича й просити послати його війська проти більшовиків».

Представники Директорії вирушили за Збруч і спробували умовити Петрушевича швидше привести УГА на допомогу петлюрівцям. Але чинний глава Галичини та його оточення так ненавиділи Петлюру і так цінували свою примарну владу, що ладні були піти до Румунії, аби тільки не під керівництво Петлюри. При цьому певні надії Петрушевич покладав на союз із більшовиками.

За цих обставин Петрушевич висунув Петлюрі конкретні вимоги: негайної зміни «лівого» кабінету Мартоса, ліквідації міністерства галицьких справ і проведення збалансованої демократичної політики без «радянізації» місцевої влади. Петлюра на ці вимоги згодився і пообіцяв виконати.

10 липня бригада Галицької армії перейшла Збруч і вдарила в тил червоним, але незабаром більшовики вибили галичан назад. Поразка так налякала Петрушевича, що він відклав перехід армії у «Велику Україну» та продовжив «консультації» з агентами більшовиків. 11—16 липня — найнебезпечніші дні для армії Петлюри: червоні в цей час винищують загони петлюрівців, і ті відступають, залишаючи позиції.

14 липня, після тригодинної розмови «без свідків» із прибулим до Галичини Петлюрою Петрушевич усе ж таки віддав наказ про перехід Галицької армії на Поділля. 16 липня почався масовий перехід УГА — 60 тис. бійців із 550 кулеметами, 160 гарматами, 20 літаками. Загальне командування армією генерал Греков передав генералові Тарнавському. Армія змушена була «десантуватися» на невеликій території, що ще перебувала під контролем петлюрівців, — 50 км углиб та 250 км завширшки. Всі урядові установи Галичини та командування Галицької армії розташувалися в Кам'янці-Подільському, де вже були уряд УНР і штаб Головного отамана.

Але червоні були ще досить сильними і 18 липня розгорнули новий наступ. Позиції запорожців і січовиків було прорвано, а небезпека повної перемоги більшовиків тривала до 23 липня. 26 липня Петлюра видає наказ про наступ на Проскурів і Жмеринку. Наступ закінчився перемогою під Проскуровом і Вапняркою, розширив територію Республіки. Відтоді воєнна ініціатива перейшла до рук петлюрівців, проте їм не вдалося повністю розбити фронт Червоної армії, яка встигла підтягнути всі свої резерви.

Незважаючи на спільний наступ армій УНР і ЗУНР, відносини між Петлюрою та Петрушевичем були далеко не ідеальними. Кожен із них чекав від свого «союзника» змови, військового перевороту, можливого арешту, тому біля резиденцій диктаторів постійно була посилена охорона. Петрушевич бачив у Петлюрі лише зухвальця й неука, Петлюра ж дивився на Петрушевича як на «правого змовника», обережного «кабінетного політика», людину, яка стримувала революційні експерименти в Галичині.

Петлюра був проти проголошення Петрушевича диктатором ЗУНР у червні 1919 року, уважав цей акт незаконним. Дійсно, він ще більше підкреслював роз'єднаність влади та порушував пункти січневого Акту Злуки (Соборності) України. Петлюра вважав, що таким неузгодженим із Директорією кроком Петрушевич учинив державний переворот і автоматично поставив себе поза Директорією. Симон Петлюра завдав удару у відповідь: створив спеціальне міністерство західних областей — «галицьких справ», яке формалізувало залежність ЗУНР від Директорії. Через це міністерство мали на меті здійснювати всі офіційні контакти з Галичиною. Створення «галицького міністерства» стало серйозною помилкою Петлюри, продиктованою тільки емоціями. Він запропонував Петрушевичу підтвердити своє членство в Директорії та передати їй управління Галичиною. Петрушевич категорично відмовився, сподіваючись одноосібно керувати галицькими справами, яких уже не було взагалі, адже Галичина опинилася під владою Польщі.

Спочатку, після переходу Галицької армії на Поділля, Петлюра сподівався повністю підпорядкувати собі, як Головному отаманові, Галицьку армію, скоротити автономне командування і штаб УГА. Але об'єднати армії було практично неможливо не лише з соціальних, ідеологічних, але й технічних причин. У Галицькій армії були офіцерські звання і чиношанування, у петлюрівській — лише посади командирів, які часто роздавали людям без офіцерської вислуги та спеціальної освіти. У галичан було армійське постачання, а в петлюрівців бійцям видавали платню на харчі. Галицьке офіцерство «австрійської школи» було консервативним, а офіцери-іноземці були більш схожими на найманців.

2 серпня 1919 року Петлюра оголосив наказ про загальний наступ на Жмеринку, Вінницю, Житомир. На фронті билося 19 тис. галичан і 15 тис. петлюрівців; загальна чисельність військ, що перебували на фронті й у тилу, становила 75 тис. чоловік. Об'єднану армію характеризувала велика потужність кулеметів за відсутності значних кавалерійських сполучень. У боях під Шепетівкою галицькі війська під час першого ж натиску червоних залишили фронт. Однак Наддніпрянська армія, розбивши Червону, захопила Вінницю та Жмеринку.

Петлюра вважав, що, розвиваючи наступ одразу у двох напрямах — на Київ і на Одесу, ці міста можна захопити до 22-го та до 28 серпня відповідно. Об'єднана армія, використовуючи повстанців, які розвалювали червоний тил, цілком могла виконати це завдання. Але швидкому наступові перешкодили внутрішні чвари. Петлюра наполягав на тому, щоб головний удар був скерований до столиці, вважаючи, що захоплення Києва згуртує армію, зміцнить режим, збільшить міжнародний авторитет України, відкриє шлях для мобілізації та спорядження армії. Проте галицькі керманичі виступали передусім за одеський напрям, розраховуючи, що Одеса, як «вікно до Європи», дозволить приймати можливе військове постачання від країн Антанти.

Галицькі офіцери вирішили не виконувати наказ про наступ доти, доки не буде створений спільний штаб, де галичани отримали б половину посад. Затримка наступу галичан поставила операцію із захоплення Києва на межу зриву. Для об'єднання оперативного командування армії та «заспокоєння» галицьких офіцерів Петлюра був вимушений пристати на їхні умови й організував Штаб об'єднаних армій при Головному отаманові. Очільником штабу став маловідомий у військах генерал Микола Юнаков. Об'єднану армію переформували на три групи: Західну — на чолі з полковником А. Вольфом, Середню — на чолі з генералом А. Кравсом; Східну — на чолі з В. Тютюнником.

Тільки 12 серпня, після створення об'єднаного штабу, наступ було поновлено. До 21 серпня група Вольфа захопила Житомир і Бердичів та наблизилася до Києва. Підрозділи петлюрівців, що наступали на Одесу, захопили на початку вересня Балту та Бірзулу. Бойові підрозділи В. Тютюнника вийшли до станції Христинівка, де зіштовхнулися з передовими роз'їздами білих, які вели наступ. 24 серпня, після захоплення Житомира та Білої Церкви, петлюрівці рушили на Київ. Але група Вольфа наступала вельми обережно, що затягнуло операцію із захоплення столиці на декілька днів. Щонайближче до Києва підійшла група Кравса. Від Білої Церкви до Києва прямував Запорізький корпус, підтримуваний повстанцями Зеленого.

У цій ситуації Петлюра мав негайно визначити політичну та воєнну стратегію щодо армії Денікіна й терміново дати конкретні вказівки передовим частинам УНР. Симон Петлюра наказав військам утримуватися від активних воєнних дій і вислати своїх парламентерів до «стану білих». Він надіслав Денікіну пропозиції про союз і план сумісних дій, але відповіді не отримав. 23 серпня зі штабу Петлюри надійшов наказ — ужити всіх заходів, аби уникнути ворожих дій щодо армії Де-нікіна, налагодити бойову співпрацю. Наступного дня Симон Петлюра надіслав телеграму білому командуванню із пропозицією встановити демаркаційний кордон між військами в районі Києва — «по Дніпру». Галицькі політики й військові підштовхували Петлюру до союзу з Денікіним як із «агентом Антанти». Петрушевич вимагав «правого» уряду, негайної відставки Мартоса — для «зручності спілкування» з білими. Усі чекали відповіді Денікіна...

Урешті-решт Денікін відповів. У заяві до Антанти він відмовився від усякої співпраці з «бандитом і зрадником» Петлюрою та від визнання будь-якої форми автономії України. Денікін залишав петлюрівцям тільки шлях повної капітуляції або переходу до складу білої армії, без будь-яких політичних умов.

28 серпня прем'єра Мартоса відправили у відставку та сформували новий уряд УНР під керівництвом поміркованого соціал-демократа Ісаака Мазепи.

Близько третьої години після полудня 30 серпня бойові підрозділи галичан і запорожців увірвалися із заходу та півдня до передмість Києва, а під вечір захопили центр міста. Петлюра телеграфував про своє прибуття до Києва 31 серпня — «на парад». У переможній ейфорії командири забули про охорону міста та контроль над стратегічними мостами через Дніпро. На час вступу військ Петлюри до Києва з білогвардійцями не підписали жодного документу, який би означував позиції сторін. Тоді ніхто не знав, мир чи війна настане після зустрічі двох армій. Петлюра віддав наказ: «Захоплювати місто, але уникати перестрілок із білогвардійцями». Цей незрозумілий наказ став однією з причин київської катастрофи армії УНР. Прагнучи знайти компроміс, Петлюра хотів уникнути кровопролиття й домогтися хоча б нейтралітету сторін. Але штаб Петлюри припустився помилки, гадаючи, що денікінці підійдуть до Києва не раніше 3 вересня.

Рано вранці 31 серпня зі сходу до столиці несподівано прорвалися три кавалерійських полки білого генерала Бредова. Білогвардійці зайняли Ланцюговий міст і вступили до Києва. Користуючись хиткістю становища, вони роззброїли загони петлюрівців і захопили Печерськ. Кравс вирушив до штабу Бредова для перемовин про встановлення демаркаційної межі в Києві. Тимчасом на Хрещатику, чекаючи параду, зібрався багатотисячний натовп. Над міською Думою здійняли не лише український, але й російський прапор.

Коли почався парад українських військ, генерал Сальсь-кий (командир Запорізького корпусу), наказав «запорожцям» зняти російський прапор, який негайно кинули йому до ніг. Цієї миті з вікон будинків і через кущі найближчого скверу по українських військах почалася кулеметна та рушнична стрілянина, вибухнуло кілька бомб... Збожеволілий від страху натовп став кидатися навсібіч. Настрій юрби передався й українським солдатам, які, не чуючи наказів і не бачачи своїх офіцерів, почали розбігатися по сусідніх вулицях. Проти 18 тис. військ УНР у Києві виступило всього лише до 3 тис. білих, але білогвардійці зуміли витіснити галичан і запорожців із центру Києва та заарештувати штаб 3-го галицького корпусу й декілька тисяч бійців УНР.

Отже, командувач українських сил у Києві генерал Кравс опинився під арештом у штабі білих і підписав наказ про виведення українських військ зі столиці, за 25 км на захід від неї. Білогвардійське командування запропонувало Петлюрі неприйнятні умови — передати армію УНР під керівництво Денікіна та відмовитися від державної незалежності України. Учорашня перемога обернулася ганебною поразкою. Петлюра, дізнавшись про проникнення до Києва білогвардійців, відмовився приїхати до столиці та вирішив зачекати розвитку подій. Інтуїція підказувала йому, що білогвардійці здатні на найрішучіші дії.

Звістка про втрату столиці України сповнила петлюрівську армію сум'яття. Почалися розвал військ, дезертирство, хаос. Це був уже не фронт, а вдягнений в шинелі натовп, що мітингував. Солдати із Центральної України залишали армію, вважаючи, що їх «зрадили генерали й галичани», що в них «украли перемогу зрадники». Петлюра усунув від командування Кравса та передав Київський фронт генералові Сальському. Слідство над Кравсом і звинувачення галичан у зраді налаштовували генералів і офіцерів УГА проти Петлюри. На свій захист «галицька офіцерська каста» заявила, що Кравс повністю невинен, що він лише виконував наказ Петлюри «не стріляти».

Після виведення українських військ із Києва несподівано виник новий чинник війни — рейд Південної групи Якіра — трьох дивізій 12-ої армії червоних, по тилах петлюрівських військ. Група Якіра 24 серпня 1919 року почала пробиватися з оточення, з району Одеси до Києва, для з'єднання з головними силами Червоної армії. Ця група 2 вересня підійшла до Умані, де зіштовхнулася з петлюрівцями. Далі, пройшовши з боями приблизно 600 км, 11 вересня червоні вийшли до глибокого тилу петлюрівців, захопивши Сквиру й розкидавши корпус Вольфа. Після здачі Житомира, 19 вересня, корпус Вольфа втратив боєздатність та був відведений у тил.

Пошук союзників привів Петлюру до ідеї об'єднання з «батьком» Махном, який мав 40 тис. бійців, 100 гармат і 700 кулеметів. У селі Христинівка Петлюра та Махно підписали угоду про союз за повної автономії кожної із союзних армій. Махновці зайняли спільний з армією Петлюри фронт за 44 км від Умані. 20 вересня Петлюра підписав політичну угоду з махновськими представниками. «Батькові» була обіцяна автономія «махновського району» після спільної перемоги над ворогами. В оперативному аспекті Махно зобов'язувався узгоджувати свої стратегічні плани зі штабом Петлюри. Штабісти республіканців уважали, що загальні повстанські сили налічують до 90 тис. чоловік, надходила також інформація про слабкість білих та про наступ більшовиків на Харків.

22 вересня був перехоплений наказ командування білогвардійців про підготовку атаки проти армії УНР. Денікін від-дав наказ про перехід у загальний наступ по всьому фронту, від Дністра до Волги. Проігнорувавши процедуру формального оголошення війни, армія білих ударила по скупченнях військ петлюрівців, які були змушені відступити від Умані, відкривши цим тили Махна.

Увечері 23 вересня, на спільному засіданні Директорії, урядів УНР і ЗУНР та армійського командування було ухвалене рішення — почати війну проти білих «єдиним національно-демократичним фронтом». Розриваючи стосунки з «білою Росією», Петлюра проголосив перехід Української православної церкви до автокефалії та закликав зібрати український Священний Синод. Але наприкінці вересня рішучий наступ армій УНР не був проведений, натомість була «дивна війна», коли петлюрівські війська застигли в обороні, а галичани заявляли про небажання воювати проти білих. Лише махновці наполегливо билися, і в боях під Уманню (26—27 вересня) розбили білогвардійців. Махно прорвав ворожий фронт і повів свою армію в рейд тилами супротивника. Відтак у «батька» з'явилася своя «анархічна держава» із центром у Гуляйполі — Південноукраїнська трудова федерація.

Перемоги Махна на певний час змусили білогвардійців відмовитися від загального наступу проти петлюрівців. Два тижні в них пішло на те, аби відновити розбитий фронт. Цим вирішив скористатися Петлюра, призначивши на початок жовтня наступ своєї армії. Але, ще не встигнувши початися, наступ петлюрівців на Одесу зазнав нищівної поразки, позаяк білі розгорнули зустрічну атаку, вдаривши супротивникові у фланги.

Галицькі генерали й офіцери саботували накази Петлюри та відмовлялися вести свої частини в наступ, намагалися використовувати щонайменший військовий тиск із боку білогвардійців як зручний привід для відступання. У жовтні 1919 року почався період дощів, ударили ранні морози, а армія Петлюри була ще споряджена по-літньому, їй гостро бракувало теплих речей, чобіт і черевиків. 10 тис. новобранців перебувало на призовних пунктах, але їх неможливо було використати через брак зброї, патронів, амуніції. До середини жовтня закінчилися запаси трофейних снарядів і патронів, узагалі не було медикаментів і з'явився найлютіший ворог — епідемія тифу, що вже за місяць уразила до 30 % бійців.

Білогвардійці прорвали фронт, утримуваний галичанами, після чого штаб Галицької армії видав наказ про загальне відступання галицьких підрозділів. Цей наказ став першим ударом по єдності фронту. Білогвардійці, скориставшись млявістю галичан, ударили всією міццю по позиціях Наддніпрянської армії та змусили петлюрівців відступити.

Похмура, дощова погода лише підсилювала пригнічений настрій Петлюри. Він повернувся із фронту розбитим і засмученим. Він уже знав, звідки буде завданий черговий удар у спину, знав про таємні настрої серед галицького керівництва. Галицькі генерали та політики прагнули визначати долю української ідеї. Генерал Тарнавський вимагав зміни політичного курсу, Петрушевича не влаштовував новий прем'єр та його міністри. Поки Петлюра перебував на фронті, у Кам'янці-Подільському панував неспокій, постійно говорили про можливий переворот. Газета галицького уряду «Стрілець» розгорнула кампанію гострої критики Петлюри. Ад'ютант Симона Петлюри підтягнув до Кам'янця-Подільського бригаду гайдамаків на чолі з Волохом, який був особливо незадоволений галицькими генералами. 18 жовтня Петрушевич повідомив Петлюрі, що командири УГА вимагали від нього згоди розпочати сепаратні перемовини з білими і що він «принципово відмовився» від такого кроку.

За обставин, що склалися, Петлюра зважився лише на символічний крок — оголосив ухвалення присяги на вірність Директорії УНР, ім'ям «усемогутнього Бога», маючи намір зв'язати нею руки змовникам. Петлюра слідом за читцем повторив слова присяги, поцілував хрест, Біблію, український стяг. Тоді ж відкрився український Синод, що ухвалив рішення про автокефалію православної церкви.

У цей час до Кам'янця-Подільського з Москви повернувся «таємний дипломат» — швейцарський комуніст Фріц Платтен. Він привіз від більшовиків обнадійливі обіцянки допомогти «ворогові-другу» Петлюрі. Річ у тім, що за часів найбільших успіхів походу Денікіна на Москву більшовики гарячково шукали союзника, і в цій ситуації навіть Петлюра міг згодитися. Кремль дав згоду на військовий союз із петлюрівцями та обіцяв Петлюрі військову амуніцію й боєприпаси, а також обіцяв «поступитися» Житомирщиною, припинити воєнні дії проти УНР і проводити спільні бойові операції! Кремль обіцяв-обіцяв, проте ніяку з обіцянок не виконав. У листопаді 1919 року страх перед білими у Кремля минув, білих відкинули від Москви, а про союз із «контрреволюціонером» Петлюрою просто забули.

Петлюра оприлюднив радянські пропозиції на Державній раді і, на свій подив, одержав підтримку «правого» Петрушевича. Командувачі армії та державні мужі УНР погодились на підписання угоди з Кремлем, вирішивши розглядати цей союз як тимчасову військову співпрацю проти спільного ворога. Заспокоювало те, що в пропозиціях із Кремля ні слова не було про необхідність зміни курсу УНР або про усунення Петлюри від влади. Ознакою «нових відносин» між «старими ворогами» стало тимчасове припинення воєнних дій проти армії УНР на радянському фронті.

26 жовтня 1919 року була скликана чергова Державна нарада. Галицьке командування заявило, що через перевтому, відсутність набоїв та епідемію тифу продовжувати боротися з білими далі неможливо, і відмовилося від будь-яких операцій на фронті. Розвідка Петлюри доповідала, що галицькі генерали зондують ґрунт для переходу на бік білогвардійців. Підозру викликали і «дивні бої» галицької бригади за Брацлав, коли 4 тис. галичан «не могли» вибити з міста 500 білогвардійців.

Відповіддю на заяву галицького командування став негайний приїзд Петлюри та Петрушевича до Вінниці, до штабу Галицької армії. Симон Петлюра сподівався переконати галицьких генералів у можливості продовження боротьби, але стіна непорозуміння вже розділила два командування. Галичани висували все нові й нові причини для відмови продовжувати війну, вимагали миру з білими. Нарада ні до чого не привела та залишила гнітюче враження в усіх присутніх. Петлюра тільки зміг домовитися з галичанами про те, що вони ще тиждень не робитимуть кроків у напрямі сепаратного союзу з білими. Було вирішено, що за тиждень збереться нарада командирів усіх військових частин і представників урядів для з'ясування питання про мир.

4 листопада у штабі Наддніпрянської армії зібрали Державну нараду. Але на неї ні командувач УГА Тарнавський, ні його штаб не приїхали, що знаменувало повний розрив союзу армій. Уже було відомо, що галичани за спиною петлюрівців ведуть переговори з білими. Командувач армієї УНР Сальський переконався в можливості продовжувати боротьбу та заявив, що необхідно йти на перемовини з Денікіним. Але Петлюра зажадав відкласти рішення питання до 7 листопада. Він усунув Сальського від командування армією та замінив його В. Тютюнником, який завжди виступав за продовження війни за будь-яких умов.

Та командувач УГА ставив ультиматум: якщо нарада не схвалить проведення перемовин із Денікіним, Тарнавський вирішить цю проблему самостійно. М. Шаповал, член уряду, згадував: «Ця зрада завдала останнього та найсильнішого удару по уряду УНР і взагалі по українській революції... По суті, усе вже було скінчено. Дух занепав... Страх, образа, жаль, гнів палили груди...» Петрушевич був у нестямі від отриманої звістки, усвідомивши, що за його спиною генералітет вирішує долю Галичини. На місце Тарнавського Петрушевич призначив полковника Микитку, але й той таємно симпатизував змовникам.

До 6 листопада Петлюра почав уже схилятися до думки про необхідність відрядити до штабу білогвардійців об'єднану делегацію від керівництва армій УНР і УГА для переговорів про перемир'я за умови, що вона — делегація — не торкатиметься політичних питань. Але того ж дня стало відомо, що Тарнавський напередодні підписав сепаратний договір між УГА та Білою армією. Білі, ставлячи в особливе положення галичан, категорично відмовилися вести будь-які перемовини із представниками Петлюри. Понад те, білогвардійські генерали заявляли, що армія Петлюри складається із підданців Російської імперії й офіцерів російської армії, яких як зрадників притягнуть до військово-польового суду. Генерал Слащев, який підписував перемир'я з Тарнавським, заявляв, що вважає армію Петлюри лише «групою повстанців», на зразок махновців, а генерал Шиллінг стверджував, що Петлюра — «просто бандит».

Стало відомо, що 1 листопада галицьке командування підписало таємне триденне перемир'я, яке було незабаром продовжено. Починаючи з 1 листопада УГА не виконала жодного наказу Петлюри. За розпорядженням Тарнавського галицькі війська відвели в тил і при цьому оголили основні ділянки фронту. Командувач УГА і генерал Слащев 5 листопада підписали мирний договір, а швидше — почесну капітуляцію Галицької армії. За цією домовленістю вона переходила до складу Добровольчої армії та зобов'язувалася виконувати накази Де-нікіна та безпосереднього командувача військ Новоросійської області генерала Шиллінга. Уряд Галичини припиняв усяку державну діяльність. Єдина «кістка», яку білі кинули галичанам, — внутрішня автономія підрозділів, зі збереженням старого командування, та обіцянка не використовувати УГА проти петлюрівців.

Ад'ютант Петлюри Доценко згадував, що Симон, одержавши текст угоди, «прочитав і зблід, а очі дивилися кудись у простір... у вагоні застигла мертва тиша», а Петрушевич пішов у своє купе... плакати. Петлюра і Петрушевич підписали наказ про анулювання угоди й про арешт Тарнавського.

7 листопада 1919 року білі вдарили у фланги військ Наддніпрянської армії. Прорив у петлюрівські тили кінноти білогвардійців сприйняли як загальну катастрофу, він призвів до втечі загонів із передової. Оточені частини армії УНР стрімко залишали позиції. Прагнучи відірватися від білих, що напосідали, петлюрівці кидали артилерію та валки. Треба сказати, солдати тікали не лише від куль, але й від холоду та хвороб. До 14 листопада білогвардійці, захопивши Жмеринку та Мо-гилів-Подільський, розкололи фронт петлюрівців на дві частини. У розпал загального відступу Петлюра прибув на фронт, якого вже не існувало. Він був упевнений, що ще можна врятувати Наддніпрянську армію, що війська здатні оборонятися. Для збереження залишків армії Петлюра підписав наказ про відступання до Проскурова. Та на момент появи наказу у військах передові частини білогвардійців залишили вже позаду ар'єргард петлюрівців, які відступали до Проскурова.

За цих обставин Петрушевич уже виступав за договір із Денікіним та за усунення Петлюри від влади. Галицький лідер пропонував то відмовитися від незалежності України, то створити «правий» уряд УНР і «випросити» в Денікіна автономію. Він заявляв: «Ми не доросли до самостійності, і всі думи про самостійність України — фантазія». Перед виїздом Петрушевича за кордон, 14 листопада, Петлюра приїхав до «ставки» свого колишнього союзника й зажадав від нього передання формальної влади над УГА Головному отаманові. Петлюра сподівався на те, що солдатські маси Галицької армії, обурившись через угоду з білими, самі усунуть зрадників від влади. Але Петрушевич категорично відмовився здавати «булаву». М. Шаповал згадував цю сцену так: «Петрушевич лежав хворий, із двома револьверами, а його будинок був оточений вірними солдатами з кулеметами і т. д., бо він боявся арешту. Довгі розмови не привели ні до чого, тому що Петрушевич категорично відмовився передати командування Петлюрі, говорячи, що він не може наважитися передати армію людям, які її повністю знищили, бо він їм не вірить...»

Відтак Петрушевич не вигадав нічого кращого, як виїхати до Румунії. Рада міністрів УНР передала вище керівництво

Галицькою армією Петлюрі. Директори Макаренко і Швець, наділивши всіма своїми повноваженнями Петлюру, заявили про свій від'їзд за кордон. Тоді ж до Польщі виїхали троє міністрів і понад сотню чиновників установ УНР. М. Шаповал писав про це: «Петлюра під час паніки оформив своє самодержавство».

Петлюрівські солдати вимагали розправи зі зрадниками — галицькими генералами. А новий військовий міністр Сальський і командир об'єднаного штабу Юнаков уважали, що треба негайно зняти фронт і всім «рятуватися» в Польщі. Сальський констатував: «Війна для нас закінчена... Знищила нас не військова сила супротивника, а тиф». Але командувач В. Тютюнник наполягав на продовженні війни. У нього був готовий рятівний план: евакуювати армію і всі урядові установи з Кам'янця-Подільського до Старокостянтинова, «на відпочинок», разом з тим запропонувавши польській армії зайняти район Кам'янця-Подільського, що мало захистити ліве крило армії Петлюри від нападів білих. Тютюнник уважав, що тил армії УНР також прикриють поляки, а правий фланг, у Поліссі, уже був захищений підрозділами Червоної армії, які поки що дотримувалися нейтралітету стосовно петлюрівців. Після нетривалого відпочинку та переформування армія повинна була вдарити по тилах Денікіна.

Петлюра підтримав план Тютюнника, вимагаючи продовження війни для збереження державності України. Утілюючи план відступу, він надіслав телеграму польському командуванню із пропозицією зайняти Кам'янець-Подільський, що його залишає армія УНР, за умови збереження там української адміністрації. Поляки просили Петлюру втримувати армію від демаршу ще тижнів зо два. За їхніми розрахунками, на цей час Денікіна виб'ють із України, а польська армія виступить проти червоних і допоможе петлюрівцям у їх боротьбі. Проте, щойно поляки ввійшли до Кам'янця-Подільського (17 листопада), вони, забувши про свої обіцянки, заарештували петлюрівських міністрів, розпустили українську адміністрацію та проголосили приєднання міста до Польщі.

Петлюра на автомобілі виїхав із Кам'янця-Подільського, по суті справи, у нікуди. На півдорозі до Проскурова через мороз вода в моторі автомобіля замерзла, і Петлюрі довелося ночувати у придорожній сторожці. Переїхавши до Проскурова, український уряд перебрався, як то кажуть, «із дощу та під ринву», адже Проскурів уже штурмувала кіннота білих. Останнім епізодом війни проти білогвардійців і стала оборона Проскурова (17—22 листопада) під керівництвом В. Тютюнника, якому, незважаючи ні на що, вдалося організувати оборону. Петлюру затримали у Проскурові переговори з польським командуванням, а потім трапилося непередба-чуване: повсталі селяни «Республіки Пашківська волость», створивши затори на залізниці, перекрили рятівний шлях, аби пограбувати поїзд. У Петлюри було ще кілька надійних полків, щоб придушити цей виступ, але він уважав за краще не проливати кров. Селян переконали пропускати потяги державного центру через «свою» територію.

22 листопада білі захопили Проскурів, і шлях на північ був відрізаний. Петлюра та уряд були змушені евакуюватися на станцію Війтівці за 18 км. від польського фронту. На «виїзному» засіданні Ради міністрів вирішили покинути вагони та відступати на двох автомобілях і 20 підводах на Старокостянтинів (із Петлюрою залишилося тільки 5 міністрів та близько 30 чиновників). Дорогами нишпорила кіннота білих, що отримала наказ віднайти та схопити Петлюру живим або мертвим. В. Тютюнник переконував зневірених соратників, що після захоплення Проскурова в гонитву «за Петлюрою» кинулося щонайбільше тисяча білих і, аби відбитися від переслідувачів, слід лише дати армії «виспатися та вимитися», що весь відступ відбувається за інерцією, перед ворогом, якого немає. Але армія Петлюри не мала сил зупинитися й перейти до оборони, хоча ще можна було розраховувати на 8 тис. боєздатних багнетів.

26 листопада втікачі прибули до Старокостянтинова, де провели засідання уряду та командування. Виходячи з того, що ворог міг штурмувати місто будь-якої хвилини, вирішили відійти далі на північ, відірватися від білогвардійців і по тому дати військам відпочити. Розпадання армії, що тікала, не змусило Петлюру здатися. За роки війни він звик до екстремальних умов, звик до тимчасових програшів. Листопадовий крах він розглядав як тимчасову скруту. Петлюра вважав, що перехід до партизанської боротьби згубний для збереження державної структури і «все знищить». Необхідно було утримати бодай шматочок території республіки, аби у світі зважили на вимоги українських міністрів і послів. Для майбутньої боротьби необхідно було зберегти армію.

«За час дворічної боротьби ми створили українську націю», «наша боротьба в історії українського народу буде записана золотими літерами», — переконував Петлюра розчарованих. Він сміявся зі слабких, говорячи, що це «просто сором» — тікати від ворога, чисельність якого в сім разів менша за чисельність петлюрівців. Умовляння Симона Петлюри, по суті, полягали в тому, що: «треба тижнів зо два потерпіти, а там нас визнає Антанта, поляки підпишуть союзну угоду, Денікін буде розбитий». Він іще погрожував розстрілом за невиконання його наказів і покидання позицій, але ніхто вже не боявся його. На засіданні спалахнула суперечка, яка кардинально змінила переконання Головного отамана. Цього разу Омелько Волох виступив із різкими звинуваченнями на адресу Петлюри, стверджуючи, що той нездатний командувати військом, що він винен у поразці армії, а його міністри — у розграбуванні тилу. Волох закликав до визнання радянської влади, припинення боротьби та вступу до Червоної армії, щоб почати «війну проти всього світу». Цей виступ Волоха спричинив хаос у залі: вигуки, свист, улюлюкання лунали як на адресу Волоха, так і на адресу Петлюри.

Прем'єр І. Мазепа запропонував Петлюрі негайно заарештувати Волоха, але Головний отаман обмежився лише наказом про переїзд державного центру і штабу до містечка Любар, а Волоха залишив тримати фронт біля Старокостянтинова. Уже не було кому воювати, і навіть декілька тисяч потенційних бунтівників були потрібні для оборони.

27 листопада присутні на новій нараді в Любарі побачили абсолютно іншого Петлюру. Замість енергійного, бадьорого, сповненого надій і планів вождя перед ними постала розбита, пригнічена, байдужа до всього людина. Надлам, утома, внутрішня криза, врешті-решт, застуда вибили Симона з колії. Він заявив, що прийняв рішення виїхати за кордон, до Польщі, де зможе принести більше користі справі оборони країни, де зможе «вимолити» допомогу в Пілсудського. Мотиви своєї відставки він пояснював і «одіозністю» свого імені в більшовицьких колах, і небажаністю своєї присутності під час можливих переговорів із Червоною армією. Для збереження республіки й армії, уважав Петлюра, доведеться тимчасово піти на кон-такт із Кремлем. Він запропонував зайняти посади Головного отамана та голови Директорії прем'єрові І. Мазепі.

Останнім аргументом, що пояснював раптову відставку, була заява Симона Петлюри: «За цих обставин усе може бути. Можуть мене вбити по дорозі, або я можу сам застрелитися». Отже, фініш: керівник країни і Головний отаман добровільно віддає недавно ще таку бажану владу і навіть думає про самогубство. Він просить уряд дати згоду на свій від'їзд до Польщі. Але Мазепа відмовився прийняти владу, вважаючи відставку Петлюри фатальною помилкою, яка призведе до загального розвалу армії й усіх державних структур. Прем'єр так поставив перед Петлюрою питання: «Або державний центр і армія ліквідуються з від'їздом Петлюри, усі розбігаються врізнобіч і ми надалі не мріємо про вільну Україну, або ми всі разом продовжуємо боротьбу». Петлюра, присоромлений і мовчазний, змушений був визнати доводи Мазепи, відмовитися від своїх намірів і забрати заяву про відставку. Одначе наступного дня в Любарі почалися солдатські заворушення під орудою отаманів Божка (командира загону «Січ») і Данченка (командира Волинського загону). Ці отамани, створивши революційний комітет, вимагали негайного переходу армії на бік червоних та зняття Петлюри.

Петлюра, побоюючись замаху, виїхав із Любара на фронт і відмовився від пропозиції покарати бунтівників за допомогою надійних загонів. 29 листопада, покинувши бойові позиції біля Старокостянтинова, у Любарі з'явився «головний козир» бунтівників — отаман Волох із загоном гайдамаків. Він ультимативно вимагав від прем'єра передати йому командування армією УНР, змінити політичний курс, проголосити незалежну Радянську Україну, при цьому погрожуючи в разі незго-ди повести свій загін, а також загони Божка та Данченка «до більшовиків». Але Мазепа відмовився вступати у переговори з Волохом. 1 грудня 1919 року бунтівний отаман, який називав себе «Головнокомандувачем українських радянських загонів», на головній площі Любара вітав парад своїх частин, що крокували вже під червоними знаменами. Заколотників зібралося близько 3 тис., що становило третину всієї армії УНР.

Лише після цього Петлюра наказав юнкерам роззброїти бунтівників і заарештувати Волоха, а головкому — терміново, з надійним військом прибути до Любара для придушення заколоту. Та юнкери не виконали наказу Петлюри й домовилися з Волохом про нейтралітет. Наступного дня Симон Петлюра відрядив проти Волоха 50 чоловік своєї особистої охорони, але й ці люди перейшли на бік бунтівника. У цій ситуації плани Волоха змінилися: він уже мріяв захопити Петлюру та передати його червоним, аби купити собі так прощення. Але до Петлюри він так і не зміг дістатися. Коли стрілянину було чути вже під вікнами штабу, Симон Петлюра сів до автомобіля й виїхав до містечка Нова Чортория, перенісши туди державний центр і ставку командування.

Данченко та Волох задовольнилися тим, що захопили частину державної скарбниці — 30 тис. срібних рублів — і, проголосивши свій підрозділ Революційною Волинською бригадою, поїхали з Любара, повівши своє воїнство на з'єднання з червоними. Після цього залишене військами містечко стало легкою здобиччю невеликого загону білогвардійців.

3 грудня 1919 року вже було зрозуміло, що настала розв'язка. Командир січових стрільців Коновалець оголосив про розпуск своїх формувань. Самодемобілізація найкращих військових частин настільки вразила Петлюру, що йому стало важко пересуватися, він почав, за свідченням очевидців, «забуватися та перебував у страшному нервовому стані». Ад'ютантові він скаржився, що Україна опинилася в «національній апатії», що він хоче померти разом із рештками війська в останньому бою. 4 грудня в Новій Чорториї відбулася остання нарада Петлюри з очільниками та членами уряду, де присутні підтвердили повну поразку українського війська. Тиф косив лави армії, яка ще не розбіглася, захворів і командувач В. Тютюнник. На нараді Петлюра знову поставив питання про свій від'їзд до Польщі та про передання функцій управління Раді міністрів. Тепер йому, з огляду на його стан, ніхто не заперечував... Частина командирів висловилася за перехід до партизанських дій і за проведення рейду по тилах білих. Було ухвалено рішення готувати армію до виступу в рейд напрямом «на Київ». У рейд «запрошували» тільки добровольців зі всіх загонів, а бійців, які не хотіли надалі ризикувати життям, розпускали по домівках.

На жаль, незабаром стало зрозуміло, що рішення про розпуск армії було прийняте завчасно, оскільки денікінці вже переводили свої війська з петлюрівського фронту до Дніпра: 10—15 грудня білі здали Полтаву, Харків, Київ. Якби петлюрівці ще бодай тиждень протрималися, вони знов могли би стати господарями величезних територій, зберегти республіку.

Петлюра не міг дивитися в очі бойовим товаришам, розуміючи, що нічого доброго він уже не зможе їм сказати. В останні хвилини перед від'їздом, на пероні станції, Петлюру знайшов прем'єр Мазепа і попросив зробити останнє розпорядження — підписати наказ про призначення командувача армії для партизанських дій. Було обрано генерала Михайла Омеляновича-Павленка. Остання розмова з Петлюрою, як писав у спогадах Мазепа, була хаотичною, ні про що... Симон Петлюра не сказав про те, що ж робити далі, які цілі ставити. Він дуже хвилювався, згадував бої під «Арсеналом».

У супроводі начальника штабу Юнакова, охоронця та двох ад'ютантів Петлюра виїхав до Польщі. Наступного дня, вже без нього, ті командири армії та міністри, що зібралися, вирішили почати військовий рейд по тилах білогвардійців, який назвуть Першим зимовим походом армії УНР. У партизанський похід добровільно вирішили йти 479 офіцерів і 3840 бійців.

7 грудня, ледве тримаючись на ногах, пригнічений, у забрудненому, пошарпаному одязі Петлюра зробив крок на перон Варшавського вокзалу. Обійнявшись із послом Лівицьким, Симон Петлюра розплакався... Він уже не був спроможний стримувати свої емоції.

У Варшаві Петлюра зустрівся з дружиною і дочкою, які приїхали до Польщі тиждень тому. У польській столиці колишній лідер УНР опинився наче в клітці, під наглядом польських спецслужб, у повній владі диктатора Пілсудського. Петлюра не мав ні коштів, ні державної території, ні армії. Жодна держава світу не визнала Української республіки. Тієї зими Петлюра дуже змінився, не стільки зовні, як внутрішньо. За ним не було сили, і це відчувалося; віра в перемогу розвіялася. Він розумів, що тепер повернутися до України можливо було лише на чужих багнетах. Аби залишатися в політиці, необхідно було дотримуватися її законів.

9 грудня відбулася перша зустріч Петлюри з диктатором Польщі Юзефом Пілсудським. Із восьмої вечора до п'ятої ранку вони поринали у спогади, політичні мрії. Пілсудський обіцяв Петлюрі безкорисливу допомогу. Польща мала у своєму розпорядженні армію до 700 тис. бійців (при сильній кавалерії), і Пілсудському необхідна була переможна війна для зміцнення своєї влади як «вождя нації». Україна була його заповітною метою. Сподіваючись відродити могутність Речі Посполитої, він мріяв про буферну, маріонеткову українську державу, яка допомагатиме Польщі в захисті від Росії. Причому похід «на схід» Пілсудський пропонував почати негайно, заявляючи, що «більшовиків необхідно розгромити, поки вони не зміцніли. Україна — ось їхнє слабке місце». Пілсудський вів переговори з Петлюрою без відома Сейму, а більшість партій польського парламенту була проти походу в Україну. Вона остерігалася самостійної України ще більше, ніж «Великої Росії», оскільки 7 млн українців залишалися під польською окупацією.

Коли білі відступали, польська армія «під шумок» захопила українські землі — повіти Проскурівський, Могилів-Подільський, Старокостянтинівський. На захоплених територіях панували грабунки та насильство. Багато українців перебиралися з окупованих поляками територій України до УРСР, заявляючи, що «краще смерть, ніж польська гостинність». У січні 1920 року Петлюра надіслав Пілсудському меморандум, вимагаючи припинити насильство на Волині та Поділлі.

На початку того ж року Петлюра остаточно позбавив права членства в Директорії Макаренка і Швеця, Рада міністрів УНР передала всі повноваження глави держави винятково Петлюрі. Він продовжував удавати, що Директорія як форма колективної влади існує, хоча всі розуміли, що в УНР уже давно має місце «влада особистої напіввійськової диктатури».

Пілсудський пообіцяв Петлюрі сформувати українську армію з українських військовополонених — три дивізії (12 тис. чоловік). Клопіт із забезпечення обмундируванням, зброєю, а також щодо видавання платні українським офіцерам пообіцяла взяти на себе польська сторона. У лютому 1920 року у Бресті почалося формування Першої української дивізії (названої 6-ою «Січовою») з інтернованих солдатів. Друга дивізія (3-я «Залізна») була утворена в Кам'янці-Подільському. Ця дивізія займала частину радянсько-польського фронту між Дністром і містечком Ямпіль.

Петлюра писав тоді прем'єрові Мазепі: «Європа фактично віддала нашу національну справу на розсуд Польщі, рішеннями якої керуватиметься вся Європа». Виходячи з обставин, що склалися, Симон Петлюра ухвалив рішення піти на поступки полякам — в обмін на визнання ними української державності та надання військової допомоги.

За Варшавською угодою між Польщею та УНР, підписаною 22 квітня 1920 року, Польща визнала Директорію УНР на чолі з Петлюрою «як Тимчасовий уряд України». Угода передбачала непорушність польського землеволодіння на майбутніх теренах УНР, а республіка відмовлялася від своєї аграрної соціальної програми. Але найпринизливішим для українців стало рішення про кордони між УНР і Польщею. Керівництво УНР погоджувалося на те, що в складі Польщі залишається Галичина та Західна Волинь (162 тис. км²) із 11 млн населення, з яких 7 млн були українцями. Залишилося відкритим питання про Кам'янецький, Рівненський та Дубенський повіти. Уряд Польщі визнав кордонами УНР територію на схід від Збруча та меж Рівненського повіту і до кордонів Речі Посполитої 1772 року (правий берег Дніпра, далі на південь — лінія Чи-гирин—Балта).

Згодом Петлюра виправдовував Варшавську угоду безвихіддю становища УНР, відсутністю матеріального забезпечення, армії й території. Пізніше він напише, що цей договір — «тактичний хід для налагодження зв'язків із Європою», що цей акт «був актом порятунку для подальшого продовження нашої боротьби». За військовою угодою польське командування зобов'язувалося провести наступ своїх військ до Дніпра. Пілсудський пропонував план створення України по Дніпру на сході... Петлюра говорив про необхідність захоплення Харкова, Катеринослава, Донбасу — головного промислового потенціалу України. Угода передбачала підпорядкування всіх українських збройних сил головнокомандувачу польських військ. Українська адміністрація зобов'язувалася постачати польським частинам продовольство, а за неможливості цього погодитись на реквізицію продовольства та тяглової сили в українських селян.

Проти цієї угоди виступили всі українські політичні сили: ЦК УСДРП, ЦК УПСР, Бунд, федералісти, самостійники, галицькі партії. Від імені уряду Мазепи угоду підписав лише один міністр Лівицький. Прем'єр Мазепа навіть не знав про її підготовку, а Лівицький не мав права підписувати угоду одноособово, без згоди міністрів і членів Директорії. Угоду тримали в таємниці й опублікували тільки в 1926 році.

Пізніше Петлюра напише: «Лише нечесний демагог може дозволити собі говорити про те, що «Петлюра продав» Галичину, Волинь і так далі. Петлюра, якщо казати правду, несе на собі відповідальність за історичні «гріхи» та недоліки української неорганізованості, малокультурності та несприятливих обставин у житті української нації... шлях до української держави пролягає через Київ, а не через Львів. Тільки тоді, коли Укр. Державність зміцниться на горах Дніпра та біля Чорного моря, тільки тоді можна думати як про реальність про збирання українських земель, захоплених сусідами. Інша політика — це мрії, нереальні комбінації, які призведуть до того, що ніякої України не буде... Я впевнений, що правильність обраної мною лінії виправдає історія».

Хай і ціною особистої ганьби, але Симон Петлюра прагнув зберегти й зміцнити, нехай навіть на території кількох губерній, саме поняття — «держава Україна». Він сподівався змінити хід історії, уплинути на об'єктивні процеси. Але історія йому цього не пробачила. Він програв свою «польську кампанію» і втратив прихильників. Чи був вибір? Польські війська займали лінію фронту на захід від міст Коростень, Житомир, Жмеринка, Ямпіль; під їхньою владою була Галичина, Волинь, п'ять повітів Поділля. За угодою з поляками Петлюрі обіцяли передати УНР десять подільських і волинських повітів та озброїти нову українську армію. Це могло бути підмурівком на майбутнє...

25 квітня 1920 року почалася радянсько-польська війна. У своєму зверненні до українського народу Пілсудський заявив, що поляки йдуть в Україну, аби звільнити її від окупантів, розбійників і грабіжників та передати владу українському урядові. В Україні польські війська наступали силами трьох (2-ої, 3-ої, 6-ої) армій на Київ і Вінницю. Українські дивізії брали Житомир і Могилів-Подільський, на початку наступу в цих дивізіях було близько 4 тис. чоловік, у польській армії — 76 тис. чоловік. Ще 4300 багнетів і шабель української армії Омеляновича-Павленка, повертаючись із зимового походу, ударили в тил червоної оборони.

На 28 квітня були розбиті радянські 12-а і 14-а армії. 6 травня польські підрозділи ввірвалися до Києва, а 9 травня у столиці України за участю Пілсудського відбувся польський «парад перемоги». Польські війська, переправившись на лівий берег Дніпра, захопили плацдарм за 20 км на схід від Києва і на цьому зупинили наступ. Варто зауважити, що українське населення сторожко та без ентузіазму зустріло союз поляків і Петлюри. Польські коменданти забирали в селян худобу, зерно, фураж, цукор, розправлялися з невдоволеними та «саботажниками». Така поведінка союзників викликала різкі протести в Петлюри. Він звертався щодо цього до Пілсудсько-го, Сейму, місцевих командирів, але скоро зрозумів, що його просто ігнорують.

Не дотрималися поляки свого слова і щодо комплектування армії Петлюри. Мобілізацію до армії УНР вони дозволили лише в кількох повітах, хоча раніше обіцяли це зробити в більшості повітів Волині, Поділля, Київщини. В оперативному аспекті українська армія (20 тис. солдатів на травень 1920 року) була підпорядкована командувачеві 6-ої польської армії. Не виправдались надії і на створення апарату місцевої української влади: уся повнота влади була в руках польського командування. Тільки в Кам'янці-Подільському, Могилеві-Подільському та Вінниці структури УНР змогли встановити подобу своєї влади.

На початку травня Петлюра приїхав до Вінниці, яка стала тимчасовим державним центром УНР. Йому доводилося постійно виправдовуватися, переконуючи, що угода з поляками — лише «тимчасовий вихід із ситуації». Прем'єр Мазепа, за рішенням ЦК УСДРП, пішов у відставку. Петлюра був змушений збирати новий кабінет за умов, коли жодна українська політична сила не підтримала його дій. 16 травня у Вінниці відбулася зустріч українського лідера з Пілсудським. На цей момент Петлюра вже добряче набрид польському вождеві, якого дратували постійні нарікання директора на сваволю польської армії та його прохання передати УНР повіти, які за угодою мали вже бути під владою Директорії.

20 травня Петлюра приїжджає до Києва. Його з почестями, із почесним військовим польським караулом та оркестром зустрічають у «його майбутній столиці». Але в Києві Симон Петлюра — фігура декоративна. Тиждень, проведений у столиці, Петлюра використав для пошуку нових міністрів — 27 травня він виїхав до Вінниці з новосформованим Кабінетом міністрів, до складу якого ввійшли п'ять радикал-демократів і чотири соціал-демократи. Прем'єром став В'ячеслав Прокопович.

У червні Москва перекинула на польський фронт 1-у Кінну армію (16 тис. шабель), яка, прорвавши польську оборону на південний захід від Києва, вийшла в тил поляків, поставивши їхнє київське угруповання під загрозу повного оточення. Польське військо було змушене швидко забратися з Києва й відступити на лінію Коростень—Вінниця. На південь від цієї лінії, у межиріччі Південного Бугу та Дністра, оборонялася армія Петлюри.

7 червня уряд УНР і Петлюра були змушені переїхати з Вінниці до Жмеринки. Але й тут вони залишалися лише тиждень. Далі шлях «республіканських структур» та армії лежав на Проскурів, звідки 18 червня «столиця» перемістилася до Кам'янця-Подільського. 8 липня Петлюра прийняв від поляків військову та державну владу над районом Кам'янця-Подільського та Проскурова. Але прорив польського фронту в напрямі Проскурова, утрата зв'язку з польськими військами змушували українську армію Петлюри пересуватися далі на захід.

14 липня 1920 року армія УНР перейшла за Збруч, а з 27 липня залишки армії відійшли на лінію річки Серет. За десять днів петлюрівці продовжили рух на захід, обравши для оборони береги ріки Стрипа від Дністра до Бучача. Прорив армії Будьонного до Львова та відступ поляків оголили північне крило (100 км) армії Петлюри, унаслідок чого її притиснули до берега Дністра. Єдиним виходом залишався відступ на південь, за Дністер, на Покуття. Петлюрівський фронт у 60 км прикривав Коломию, тилом для петлюрівців стали Карпати. Невдачі на фронті посилили дезертирство в армії, яка за серпень скоротилася до 6 тис. бійців.

18 липня уряд Прокоповича переїздить до польського містечка Тарнув (Тарнуф), Петлюра ж, як Головний отаман, уважав за краще залишитися з армією. Аби хоч чимось зайняти своїх міністрів у Тарнуві, він прийняв рішення створити комісію з опрацювання Конституції УНР і умов скликання парламенту. Коли армія УНР опинилася в Покутті, а поляки зазнавали поразки за поразкою, усіх приголомшила смілива заява Симона Петлюри: «Польща повинна дати можливість Галичині приєднатися до України». У своєму листі до Пілсудського Петлюра пропонував польському лідерові «поступитися в галицькому питанні». Дізнавшись про таємні мирні перемовини поляків із Леніним, Симон Петлюра надіслав телеграму Пілсудському, заявивши, що на підставі цієї інформації він вирішив самостійно звернутися до радянського вождя з пропозицією почати мирні переговори між УНР і РСФРР. Але Москва рішуче відмовилася допустити до переговорів делегацію від УНР, уважаючи цю республіку невизнаною.

У другій половині серпня 1920 року сталося «диво на Віслі» — так поляки назвали свою вражаючу перемогу над Червоною армією під стінами Варшави. Армії червоних, що проривалися до столиці Польщі, були ущент розбиті. 12 вересня розпочався новий наступ польських військ на Україну. Вони захопили Галичину та Західну Волинь. Перейшла в наступ і армія Петлюри. Петлюрівці змогли захопити Чортків, Кам'янець-Подільський, Проскурів. У перші дні наступу на Поділлі червоних приголомшила раптова зміна ситуації, і вони лише відступали. Та на початку жовтня потужні контрудари Червоної армії зупинили наступ Петлюри. Дійшовши до межі Звягіль—Старокостянтинів, зупинилися й поляки, після чого почали підготовку до сепаратних переговорів.

12 жовтня 1920 року Петлюра наказав своїй армії наступати на Вапнярку та Жмеринку й віддав наказ про початок загального повстання в Україні. Він закликав повстанців нападати на загони Червоної армії, проводити глибоку розвідку, терор і диверсії, знищуючи «комісарів, чекістів, агітаторів», руйнуючи залізниці й мости. Але надія на загальне повстання не виправдалася. 18 жовтня звістка про несподіване перемир'я на 20 днів між поляками та Радами зруйнувала всі надії й плани. Керуючись указівкою Пілсудського, Петлюра наказав припинити бойові дії на своїй ділянці спільного фронту. Звістка про перемир'я знову зіпсувала відносини польського й українського лідерів.

Петлюра протестував проти сепаратних переговорів, адже згідно з Варшавською угодою поляки не мали права вести такі перемовини без участі УНР і їй на шкоду. Симон Петлюра навіть закинув Пілсудському звинувачення в тому, що поляки «умивають руки», споглядаючи на знищення УНР.

По цьому Петлюра наказав провести мобілізацію призовників у повітах Поділля, де петлюрівці змогли створити свою адміністрацію. Але для збільшення армії катастрофічно не вистачало гвинтівок, патронів, теплого одягу. Армія Петлюри формувалася у квітні, із розрахунком на літню кампанію, тому виявилася недієздатною, коли в жовтні вдарили перші морози.

14 жовтня Петлюра «закликав до влади» лояльніший до нього Кабінет міністрів на чолі із прем'єром А. Лівицьким. М. Шаповал називав уряд Лівицького «буржуазною гоп-компанією, яку Петлюра зробив «радою міністрів». Командувач армії Омелянович-Павленко висував політичні вимоги, виступаючи проти всевладдя Петлюри та «правого» уряду. Мазепа згадував, що Петлюра тієї миті втратив властиві йому ентузіазм і віру в перспективи. Залишалося або припинити боротьбу, розпустити армію та перебратися в еміграцію, або продовжити самостійно воювати проти тримільйонної Червоної армії. Така боротьба закінчилась би швидким розгромом петлюрівців, загибеллю або взяттям у полон як військових, так і цивільних осіб, які залишилися з Головним отаманом. Але план «ентузіастів» полягав у тому, щоб, зібравши докупи армійські частини, ударити по Вінниці, прорвати червону оборону та вийти на оперативний простір Центральної України, де підняти загальне селянське повстання. Почати наступ вирішили 1 листопада 1920 року, не відкладаючи його до закінчення перемир'я, і, отже, скористатися чинником раптовості. Такий наступ міг тимчасово зірвати радянсько-польські переговори. Та за кілька годин до початку Петлюра відклав наступ через «політичні обставини».

7 листопада Державна нарада підтримала Петлюру й ухвалила рішення звернутися до народу з відозвою про наступ і з закликом підтримати його повстанням у тилу більшовиків. Було вирішено атакувати червоних, поки їхня армія не оговталась від поразок. Армії Петлюри — 19 тис. багнетів і шабель із 95 гарматами, 4 бронепотягами та 3 літаками — протистояли 33 тис. червоногвардійців, які, на відміну від петлюрівців, були добре озброєні.

9 листопада принесло петлюрівцям невтішні вісті про підписання попереднього миру між Варшавою та Москвою і про розгром армії Врангеля у Криму. З цієї миті Петлюра залишався наодинці з Червоною армією. Але, незважаючи на це, він дав наказ почати наступ уранці 11 листопада.

Розвідка більшовиків знала про плани петлюрівського наступу, і їхнє командування вирішило випередити атаку армії УНР контрнаступом Червоної армії. 10 листопада 3 тис. кавалеристів прорвали петлюрівський фронт, прагнучи передусім захопити ставку Петлюри. Петлюрівці не мали можливості втримати фронт завширшки 130 км, війська перебували лише в опорних пунктах, відстань між якими сягала 15 км. Та все ж, незважаючи на прорив червоних, Петлюра санкціонував наступ. Під час наступу на Вінницю петлюрівські бойові підрозділи змогли прорвати оборону двох червоних дивізій і захопити Літин (нині — місто у Вінницькій області), але на цьому їхні успіхи закінчилися. 17-а червона кавалерійська дивізія відкинула петлюрівців назад і почала наступ на Проскурів. 12—16 листопада Петлюра ще намагався контратакувати, але в результаті зустрічних боїв утратив зв'язок і управління своїми військами.

18 листопада 1920 року бригада Григорія Котовського захопила Проскурів. Петлюра, міністри, армія відступили до прикордонного Волочиська на Збручі. Для «функціонування» армії та уряду Симон Петлюра зажадав від поляків території — хоча б один повіт. Але у Варшаві заявили, що армія Петлюри може бути тільки інтернована, роззброєна й розташована в таборах для військовополонених. Український лідер сподівався, що якщо Польща визнала УНР, то мусить забезпечити прийнятні умови її армії та зберегти її «як військову одиницю, до кращих днів».

Уранці 21 листопада біля села Писарівка відбулася остання битва, у якій брали участь близько двох тисяч кіннотників Петлюри, що прикривали відхід армії й уряду за Збруч, а ввечері того ж дня останній загін петлюрівців залишив територію України. Петлюра стояв перед вікном штабного вагону та з жалем споглядав завершення останнього бою трирічної громадянської війни. Він не думав про майбутнє, він думав про минуле. Слава, пошана, повага, незалежність, вибір, влада... все скінчилося із закінченням революційної війни. О. Шульгін, колишній міністр міжнаціональних справ УНР, писав про Петлюру: «Він пізнав приголомшливу славу. Його вітали, як Бога, люди, охоплені екстазом. Але маси бувають невдячними і в якийсь момент утрачають віру у свого бога...»

В еміграції, у Польщі, Симон Петлюра опинився разом із 30 тис. бійців і чиновників зниклої республіки. Він став розгромленим вождем десятків тисяч бідних, роздягнених, роззутих, голодних людей. Одні дивилися на нього як на батька, який має поклопотатися про їх майбутнє та забезпечити їм стерпне існування, інші — як на головну причину своїх негараздів.

Перейшовши Збруч, армія Петлюри була змушена здати полякам зброю, військове майно, коней. Залишки петлюрівських військ були переведені до таборів для військовополонених. На весну 1921 року частина солдатів УНР втекла з цих таборів, 2 тис. померли з голоду та через хвороби, у таборах залишалося 15 тис. чоловік.

Уряд УНР і Петлюра опинилися в містечку Тарнув, де зібралося майже 3 тис. чиновників і «партійців», а також членів їхніх сімей. На місяць на їх утримання витрачали 15 млн польських марок, тоді як скарбниця УНР була порожньою. На літо 1921 року всі гроші скарбниці, а також польські кредити було проїдено. У цей час проти Петлюри формувалася «військова» опозиція — група генерала Омеляновича-Павленка — задля усунення його від керівництва рухом. Змовники зв'язалися з польським командуванням, заявивши, що Петлюра більше не «вождь армії», та просили поляків зберегти армію як військову одиницю, а представників французького командування просили встановити протекторат Франції над армією УНР. Але Петлюра зумів зберегти свій уплив на армію, а польська влада хотіла мати справу лише з Петлюрою.

Урешті-решт Петлюра усунув Омеляновича-Павленка та інших своїх конкурентів від влади над армією. У відповідь опозиційні до Петлюри сили створили у Відні Всеукраїнську Національну Раду, яка претендувала на керівництво всім українським рухом й об'єднувала прихильників Петрушевича, Коновальця та Вишиваного. Прагнучи убезпечити себе від дій «військової» та «віденської» опозицій, Петлюра заявив про скликання Народної Ради — законодавчого передпарламенту — під гаслом «консолідації всіх національних сил». Народна Рада розпочала роботу в лютому 1921 року в Тарнуві. Вона об'єднала у своєму складі 34 представників українських партій, профспілок, громадських спілок. Головою Ради обрали федераліста І. Фещенка-Чопівського. Та, незважаючи на гучну назву, Рада була неспроможною ні налагодити роботу міністерств, ні створити новий коаліційний уряд. У квітні 1921 року, коли Рада вийшла з-під упливу Петлюри, він уже розглядав її як свого конкурента на «примарну владу» та прагнув «тимчасово розпустити» її. Зробив це Симон Петлюра в серпні 1921 року, після чого оголосив про створення нового уряду в еміграції на чолі з Ф. Пилипчуком.

У 1921 році в таборах для військовополонених іще дотримувалися військового порядку, умовного поділу на полки та дивізії. Петлюра наказав чекати походу в Україну навесні цього року, тому бійців у таборах безперервно «займали» військовою підготовкою. Усі надії, як уже згадувалося, були пов'язані із внутрішнім повстанням селян в Україні. До УРСР було направлено емісарів, яким доручали організувати координаційний центр повстанського руху, було створено Центральний повстанський комітет і регіональні повстанкоми, повстанський відділ при українському Генштабі та партизансько-повстанський штаб при Головному отаманові на чолі з генералом Ю. Тютюнником. На момент початку повстання поляки обіцяли озброїти й організувати ударну двохтисячну групу.

Хоча польський Генштаб і припускав початок нової війни проти РСФРР, але він не хотів її навмисно провокувати. 18 березня 1921 року був підписаний Ризький договір між Польщею та РСФРР—УРСР. Цей договір залишав за Польщею землі, якими поступився Пілсудському Ленін, що було «межею сподівань» для багатьох польських ура-патріотів. Відповідно до Ризької угоди уряд УРСР вимагав від поляків дотримання принципів невтручання у внутрішні справи один одного та заборони розташування на своїх теренах озброєних, ворожих для іншої сторони формувань. Тому польський уряд був змушений формально заборонити діяльність уряду УНР на території Польщі та зобов'язався спровадити з країни Петлюру і його міністрів. Відтоді українські установи в Польщі перейшли на нелегальне становище.

Переговори зі знаменитим Борисом Савінковим, на той час головою «Російського евакуаційного комітету», обіцяли Петлюрі підтримку до 10 тис. «савінковців». Повстання мав розпочати перехід загонами Петлюри та Савінкова радянсько-польського кордону. Цими днями Симон Петлюра заявив: «Я хочу з кіннотою йти на Україну». Було вирішено перенести початок походу в Україну на другу половину травня 1921 року.

Але початок виступу знову відклали, спочатку на кінець червня, потім — на середину серпня, і нарешті — на початок вересня... І хоча на той час більшість повстанкомів була розгромлена, Петлюра затвердив нарешті план походу — петлюрівці мали захопити Кам'янець-Подільський і розпочати наступ на Київ.

Та у вересні 1921 року визріла внутрішня суперечка між Петлюрою та Юрком Тютюнником, колишнім генерал-хорунжим армії УНР, командувачем партизансько-повстанського штабу. Ю. Тютюнник, уявивши себе новим лідером України, вирішив самостійно домагатися «польської милості» та підтримки українських правих. Він заявив, що «Петлюра в Україну не піде» і, якщо до 15 вересня не буде даний дозвіл на похід, він почне його самостійно, особисто очоливши «акцію загального повстання».

Польський Генштаб оголосив, що зможе «випустити в Україну» щонайбільше 1200 чоловік і без самого Петлюри, і що час для походу на УРСР згаяно, і вже немає надії підняти загальне повстання. Петлюра та Тютюнник наполягали на тому, щоб почати акцію, і вимагали від польської сторони зброї та коней. Але полякам не потрібна була широка акція, яка могла б спровокувати війну, досить було промацати червоний тил і розорити прикордонну інфраструктуру.

7 жовтня Польща і РСФРР підписали спільний протокол, згідно з яким поляки зобов'язалися до кінця жовтня 1921 року вислати із країни Петлюру, Тютюнника й інших керівників «антирадянських формувань». Уряд Польщі був змушений офіційно заявити, що Петлюра 28 жовтня виїхав із Польщі. Проте насправді поляки дозволили йому залишитися за умови переходу на «конспіративне життя». Тепер йому доводилося ховатися навіть від найближчих однодумців. Він поселився на конспіративній квартирі у Варшаві, не маючи можливості «подавати ознак життя», і лише вечорами виходив із будинку, аби прогулятися та зустрітися із сім'єю.

17 жовтня 1921 року Петлюра знову наказав почати похід проти УРСР, поклавши на Ю. Тютюнника обов'язки командувача «армії вторгнення». Першими у Другий зимовий похід Тютюнника вийшли: Бесарабська група (близько 300 чоловік) — із Румунії, у рейд на Тирасполь, і Подільська група (близько 500 чоловік) — із Польщі, у рейд на Поділля. 3 листопада в похід на Київ виступила основна Волинська група Тютюнника (близько 900 чоловік). Проте тільки 50 % бійців групи були озброєні, а чверть навіть не мала зимового одягу. Ю. Тютюнник мав намір на Різдво захопити Київ і підняти загальне повстання, але вже за два тижні походу його група була повністю розгромлена. Тільки близько сотні бійців на чолі з командиром змогли повернутися до Польщі. Незабаром Тютюнника позбавили польського заступництва, підтримки штабу, і він став приватною особою. Петлюра ж у цій ситуації виявився полководцем без армії, оскільки польська влада позбавила його всякого контролю над інтернованими солдатами УНР. Поляки вже не вірили ні в можливість повстань, ні в «союзницький потенціал» петлюрівців, тому й скоротили фінансування «українських політиків».

Не маючи можливості вести збройну боротьбу, Петлюра прагне організувати міжнародну допомогу тим, хто в Україні потерпає від голоду, звернути увагу світової громадськості на трагедію українського селянства. У листах, датованих 1921 роком, чітко впадає в око відхід Симона Петлюри від підтримки польського курсу; він заявляє, що польські кордони на Волині «не можуть бути прийнятими».

Життя під чужим ім'ям і неможливість «подати голос» тривали... Грошей постійно бракувало. Пішовши з «великої політики», Петлюра повернувся до журналістики. У 1923 році він написав низку статей для журналів «Трибуна України» і «Табір». У них він зазначав, що, навіть не маючи державної території, можна зберегти уряд у вигнанні для того, щоб «підготувати націю до самостійного державного життя». Одним із головних завдань еміграції Симон Петлюра вважав вихід її на світову політичну арену через Лігу Націй та інші міжнародні організації.

Разом з тим Рада міністрів УНР і надалі проводила в Польщі підпільні засідання за участю Петлюри. Він організував там Державний центр УНР в еміграції на чолі із прем'єром А. Лівицьким (він же заступник голови Директорії). У разі загибелі Петлюри Лівицький мав успадкувати владу в неіснуючій республіці. Із грудня 1922 року, із часу відставки Пілсудського, криза влади в Польщі наростала, і Петлюра щомиті міг очікувати від польської влади свого вислання із країни, навіть видачі більшовикам або чогось на зразок цього.

Пригадуючи складний 1923 рік, колишній прем'єр-міністр УНР В. Прокопович писав: «Політична робота майже завмерла. Чи не всі дипломатичні місії припинили своє існування... Уряд дихав на ладан, і ніякої роботи проводити було неможливо. І умови, у яких він (Петлюра) перебував, і вичерпання всіх засобів не давали йому можливості навіть поворухнутися. Тарнув доживав останні дні, поступово завмираючи. Наші відповідальні люди розсіялися повсюди; значна частина їх віддалилася від конкретної політики та боротьби й перейшла до культурної роботи, віддавшись їй цілковито. Табори ще існували, проте вже були під загрозою ліквідації; часті наїзди різних більшовицьких комісій, які заманювали слабких духом додому, хоча й зустрічали в більшості відповідне відчуження, але все ж таки дезорганізовували табірне життя, спричиняли розкладання. Матеріальні та духовні умови дедалі погіршувалися; згори надходили нові обмеження; іноді дуже допікали зміна настроїв у комісарів і їхні промахи. Було зрозуміло, що настає кінець. Молодь потяглася до Чехії по освіту. Серед табірників означилася потужна течія тих, хто хотів їхати на роботу до Франції, і вже мали вирушити туди перші партії. Організаційні зв'язки поміж еміграцією послабшали; посилилися впливи різних ворожих груп. Давалися взнаки загальна втома, депресія, апатія. Ми ніби переходили у стадію анабіозу».

У 1923 році Петлюра закликав до переходу на «нову тактику», яка передбачала відхід від повстансько-партизанських дій. У «мирну епоху» він радив українському підпіллю проникати в апарат комуністичної партії, комсомолу, на командні посади в Червону армію — для їх «переродження, розкладання... вибуху зсередини». Українізація в УРСР відкривала «нові перспективи для вростання в систему», для використання автокефального руху та потенціалу української інтелігенції.

Наприкінці того ж, 1923, року Симон Петлюра був змушений виїхати з Польщі, рятуючись від безгрошів'я, від стеження польських і радянських агентів та своєї «покину-тості». Вижити в еміграції можна було, лише вийшовши на «міжнародну арену», а «польське усамітнення» не давало таких можливостей. Петлюра сподівався стати представником ідеї «самостійної України» в Європі. О. Шульгін згадував, що «Петлюра не відмовлявся ніколи від своїх посад, залишаючись на чолі національного уряду, який не припиняв існувати ні хвилини».

1 січня 1924 року Петлюра та Прокопович виїхали через Відень до Будапешта, де ще залишалася дипломатична місія УНР. У травні 1924 року Симон Петлюра перебрався до Женеви. Тут він намагався домогтися офіційного статусу для місії УНР при Лізі Націй, проте ніхто не хотів чути про місію країни, якої не було. Невдача спіткала Петлюру й у справі з визнанням Великої ложі України масонським координаційним центром. О тій порі він писав М. Шумицькому: «матеріальних можливостей у мене немає жодних».

У жовтні 1924 року Петлюра та Прокопович переїхали до Парижа. Але французьких політиків уже не цікавили перспективи боротьби з СРСР, їх цілком улаштовувала «версальська система» переділу Європи та існування СРСР як противаги німецьким інтересам. Франція допомагала Польщі, Румунії та Чехословаччині, які захопили частину українських земель, і тому «українського питання» для французів просто не існувало. Петлюрі хоча й надали дозвіл на проживання, але в офіційних структурах його ігнорували, розглядали як безправного емігранта. Незважаючи на це, він і надалі демонстрував своє франкофільство й закликав українську еміграцію утримуватися від «орієнтації на Німеччину».

Врешті-решт у поліції Петлюру попередили, що він не повинен займатися «публічною політикою» і може тільки вести життя приватної особи. Петлюра і Прокопович були змушені ділити одну кімнату для ночівлі з безробітним князем І. То-каржевським. Симон Петлюра згадував, що жив у Парижі в 1924 році, «немов у собачій буді».

У середині 1925 року Петлюра одержав певну суму грошей із невідомих джерел, що дозволило йому возз'єднатися із сім'єю та почати випускати в Парижі журнал «Тризуб», який уважали «офіціозом УНР у вигнанні». Професор В. Коваль згадував: «Петлюра живе вбого, обідає без вина за 4 франки. Без зубів. Читає багато воєнної літератури французькою та всю воєнну більшовицьку літературу».

Петлюра розумів, що уряд УНР в еміграції може вижити лише завдяки організації українських трудових емігрантів, для чого був створений «Союз українських емігрантських організацій Франції». Петлюра підтримав створення Союзу, однак не ввійшов до його керівної ланки. Він дистанціювався від цієї організації, не бажаючи провокувати кофлікти навколо себе.

Із приїздом Петлюри до Парижа сюди перемістився також Державний центр УНР у вигнанні. І хоча більшість міністрів УНР, якої не було, мешкала в Чехословаччині та Польщі, кілька разів на рік міністри з'їжджалися й будували плани на майбутнє. За 11 місяців до смерті Петлюра писав А. Лівицькому, що відчуває близькість кінця, який буде раптовим. За вісім днів до своєї загибелі Симон зауважив, що «Петлюру, якщо не говорити про особистість, не так легко знищити».

У вівторок 25 травня 1926 року о першій дня Симон Петлюра обідав у ресторанчику за три квартали від дому. Пообідавши, він пішов вулицею Расин і зупинився біля ятки із книжками. У цю мить до нього наблизився невідомий чоловік. Він гукнув Петлюру на прізвище і, вихопивши пістолет, почав стріляти впритул. Той замахнувся на нападника тростиною, спробувавши вибити зброю, але не встиг. Перша куля потрапила йому в плече, він утратив рівновагу та впав на тротуар. Нападник закричав: «Це тобі за вбивства! Це тобі за погроми!» Наступна куля слизнула шкірою підборіддя, третя та четверта — потрапили в живіт. Петлюра встиг вигукнути: «Боже мій, досить, досить!» П'ята — смертельна — куля пройшла біля самісінького серця, пробила легеню та серцеві судини. Поліцай, який підбіг, накинувся на стрільця, забрав у нього револьвер, після чого з десяток перехожих, підбігши до вбивці, стали його бити. Ще живого Симона повезли до шпиталю на вулицю Сен-Жермен, де він за 20 хвилин помер. Було йому 47 років.

На першому ж допиті злочинець заявив, що його звати Самуїл Шварцбард і що він убив Петлюру усвідомлено, помстившись за організацію кривавих єврейських погромів в Україні. На слідстві Шварцбард стверджував, що підготував убивство самостійно і не є чиїмось агентом. Він прагнув подати свій учинок як «акт справедливої помсти», заявляючи, що вбив Петлюру «як винуватця смерті десятків тисяч євреїв під час погромів», що «Петлюра заслуговував на найстрашніше покарання». Паризький суд не хотів розглядати версію про те, що Шварцбард — радянський агент, і віддав перевагу версії «терорист-одинак», хоча вбивця й зізнався, що був анархістом. Одначе емігранти-українці, які жили у Франції, були впевнені, що руку Шварцбарда скерували радянські агенти. Можливо, вбивством Петлюри займався В. Ауссем, який тоді був більшовицьким повпредом у Парижі.

Суд у справі про вбивство Симона Петлюри розпочався лише в жовтні 1928 року. Обвинувальний акт досить правдиво описував роль Петлюри в історії, вказуючи, що той боровся з переслідуваннями євреїв і не був ні винуватцем, ні організатором численних погромів часів громадянської війни. Але колегія присяжних паризького суду виправдала вбивцю. Адвокат А. Торез звинуватив покійного в організації погромів, антисемітизмі, германофільстві, ворожості до Франції. Під час процесу відіграли роль французька ліва преса, а також симпатії до СРСР, що були тоді модними в колах французьких інтелектуалів. Поклопоталися і представники Кремля, які надали суду лист від жителів Проскурова, що в ньому лідера УНР звинувачували як організатора різанини євреїв. Шварц-бард заявив, що на совісті Петлюри півмільйона єврейських життів. Потім, правда, кількість «жертв Петлюри» він скоротив до 100 тисяч...

Виправдовуючи Шварцбарда, захист наголосив на його заслугах під час Першої світової війни, на його участі в боях за Францію у складі Іноземного легіону, на французькому громадянстві підсудного. Звинувачення ж зобразило Петлюру «особою без громадянства», із підозрілими «німецькими зв'язками в 1918 році». Під впливом емоцій і неперевіреної інформації 8 із 12 присяжних заявили, що Петлюра винен, а Шварцбард заслуговує на виправдання!

Відтак було створено такий необхідний радянському режимові міф про Петлюру. Його ім'я мало бути пов'язане зі всім темним і кривавим, гріхи Петлюри були неймовірно перебільшені, його зарахували до рангу головних «всеукраїнських антигероїв»...

Задовго до появи на світ Симона Петлюри Іван Котляревський, а потім Тарас Шевченко почали витворювати українську націю. Петлюра продовжив цей процес, чітко усвідомлюючи свою місію. І хоча на 1917 рік українська нація ще була «сируватою», він (як, утім, більшість діячів Центральної Ради й Директорії) прискорив процес її «визрівання». Чи варто було поспішати, чи потрібна була вся ця кривава боротьба за «самостійність»? Чи зможе Україна реалізувати українську ідею? Тепер ці питання звернені не стільки до Симона Петлюри, як до наших сучасників — громадян України XXI століття. Адже шанс був, і сплачено за нього дорогою ціною...