Син тіні

Дядько

Завжди добре розводитися балачками у свята, коли вигасають сни, а все бовтається у густій мелясі оманливого щастя. Ніякої турботи, ніякого клопоту, якщо сам не накличеш собі на голову. Навіть віддалено згадуючи той день, не можу прийти до пам'яті. Як і більшості людей, що прожили довге життя тут, на цій землі, мені не доходить, що ця скорбна печаль і юдоль і є їхнім життям. Кажуть, що наша батьківщина велично красива з висоти пташиного польоту; тоді я готовий на неї дивитися згори цілу вічність, тільки дивитися! Тому, видно, лише в такі дні трапляється щось подібне, що перевертає ваше життя, як пожолоблену жерстяну посудину. Видно, тому Блох з'явився, наче привид, на залізничному пероні саме тоді, в сизі, прокурені й пропиті украй свята. Відтоді минуло двадцять літ. Але всі, до останнього бомжа і каліки, що збивалися за бульйонним кип'ятком під місією Червоного Хреста, пам'ятають той день. Так пам'ятають рівноапостольних. Можливо, я перебільшую, але коли когось любиш або ненавидиш, то завжди витримуєш його у пам'яті, й він стає, набираючи цінності, наче гірке давнє вино. А тоді, двадцять років тому, всі до одного на пероні, мов ужалені, попіднімали голови. Проститутки позіхнули протяжно і тихо, а коти-сутенери, що бездіяльно вешталися, замітаючи холошами перон, навіть присвиснули і провели Блоха довгими поглядами. Пустими поглядами, наче пилюка, гнана серпневим вітром. А Блох стояв, похитуючись від голоду, із задубілим до зеленого обличчям, облизуючи кінчики губів, що порепалися і зараз нагадували місиво. Якраз пробило четверту годину. Саван сну і відпочинку для святкуючих. Рівно о четвертій вдарив електронний годинник, вирвавшись даремно з утроби привокзальної пустки. І зараз, перекинувшись пам'яттю в той час, я спокійно, з відчуженістю, говорю: біда рухає правду, і цьому немає ради.

Тому з віком вчишся поціновувати рештки життя. Інший час, той відрізок, слугує для цього короткого, маленького, нікчемного копіювання з райських кущів, якщо вони існують у природі Бога взагалі. Найстрашніше: чим більше ти віриш, тим менше ти знаєш, тим більше тебе опосідають чорні думки, які заважають насолоджуватися рештками життя. За плечима у тебе, позаду, м'ясорубка. Але того дня було світло празника, а я нипав пероном, сподіваючись прихопити роботу полегше. Людина так і нишпорить життям, аби від нього відкрутитися. Це легше, ніж кривавим потом здобувати свій насущник. А тому смерть ніколи нікого не тішить, але є тим сурогатом, що підсилює смак життя. Життєвий дороговказівник. Якщо ляку перед смертю не існує, то саме життя полишене сенсу.

Говорю майже відверто: з таким от успіхом можна пролежати лежнем за вивченням всіляких святців та спостерігати, як розносить пилюку на сонці. І тому в мене упало серце, коли я побачив Блоха. Так радіють і лякаються старі рецидивісти-грабіжники, коли бачать свого ватага. Я тоді був надто молодим, щоб відрізнити, де любов, де ненависть, де похіть, а де сама матінка клишонога смерть, хоча останню ти розрізняєш у найприкрішу мить. Така вона, таємниця буття.

А того дня Блох стояв, як людина, готова прийняти все: кулю в обличчя, тюремні кайдани. Він стовбичив під прицілами цікавих і злих очей: злидні нікого не тішать, не роблять кращими і розумнішими. Він стояв, а сонце валило оберемки світла: дахи почервоніли, а в кімнатних дзеркалах воно билося і лягало лагідно, наче жінка у теплу постіль. Сплять передчасно постарілі повійки, поклавши зморщені, наче печені яблука, обличчя на руки котів. У кожного свій олімп і своє падіння згори. Тому я не дуже дивуюся, що Блох подався саме сюди. Він тоді потребував допомоги якнайбільше, але сам не думав нікому допомагати. Людожерство, життєве людожерство.

І він стояв, трохи опецькуватий, з лантухом, у засмальцьованому костюмі, блукаючи голодними, але з голками розуму в зіницях, очима, навіть не сподіваючися на смерть, а напевне знаючи, що переможе. Він тоді вірив так, як вірити почав наприкінці, але навряд чи те правда. Більшість з його особистого життя — домисел, хоча і правдоподібний. Але що з'єднає нас, що розведе: поїзд рухався за поїздом у солодкій бовтанці свята; і цього не зупинити, як не перегородити назавжди долю, — вагони викрешували іскри, синє полум'я, розтираючи чавунними колесами крем'яхи. На якусь мить Блох пропав у широкій смузі світла. Видавалося, що він пощез, він помер, зник назавжди, розчавлений металевими колесами, задутий і розвіяний вітром, і що потік людського марнославства, марноти припинився, і час зупинився на залитому сукровицею світла пероні. Але все тільки починалось.

Того сизого дня, як і пам'ятного для мене дня на узбережжі Прибалтики, я вийшов зі своєї старої квартири на Жулянах. Доля має таку властивість, вона не рухлива, а летить розпеченим клинком вам прямо у серце: можу сказати одне — я дивний чоловік; можливо, хтось вважає мене шизом, бо я намагаюся поєднати в собі розуміння добра і зла. І того дня я першим угледів налите кров'ю і сивухою обличчя сторожа Бокіна. Він колишній сторож, але нікому й у голову не прийде, що цього ідіота, цього невштивого кретина розшукує Інтерпол. Він дрібний курдський шахрай, який не захотів воювати за незалежність. Він заядлий педофіл і часто онанірує під вікнами бані заводу «Большевик», навіть досягнувши неабиякого статусу у вищих колах. Ми зустрілися поглядами через багато років, плентаючи втомлено вимоклою від дощу трасою по курсу двадцять другого тролейбуса. Тішило слух вуркотіння літаків. Мені подумалося, що ми живемо у країні чудес: плюнь — і все збудеться, і невідомо чому робиться гидко. Нудить і хочеться виблювати комусь на голову. Але не можна — дві вищі освіти. А ще — я кілер.

Тому, коли людина проживає довгі роки у вигнанні й самотності — вона завжди підозріла. Не інакше це склалось і в Блоха. Коли я рівно двадцять років тому зустрів його на залізничному вокзалі, мене наче по очах уперіщило: невідомість, таємниця цього чоловіка, його фізіономія були настільки недоречні в цьому світові, але наскільки він вмальовувався в навколишній світок, з сірим водянкуватим куполом вокзалу, з купами обідраних безпритульних, що сороками визирали з вікон. Мені ще невідомо було, що нас відділяє бетоноване кільце Севастопольської площі, високе сонце, запах порохового диму, свист кулі. Млівота сизого, голубоокого до жіночого, вавилонського ранку. І там буде Бокін, з перевернутим догори обличчям, що вишукує на небі сліди пророчеств святих, показуючи роздобрілим громадянам чорні дуплиння зубів. Мені б не хотілося оповідати побрехеньки, але неправда і правда такі різні, що в своїй багатоликості подібні одне на одне. Іноді неправда дозволяє безбідно збавляти цю упосліджену, затерту юдоль скорботи. Але вона існує в природі така, що іноді власним дітям радий перекусити горлянку. Це без усякого, — знаходиться кретин і наголошує, перетасовує картки і говорить: правда така ось, як оцет. І все. Тому мене завжди дивувала тупість. Або глупота. Кому як бажається, як хочеться, як дбається. Ідіотство — це як політ індика над білими парусиновими шезлонгами. Але в країні з чіткими жорстокими законами, благоволінням перед ними перш за все впадає в очі така особливість. А переважно вся людність — непрохідні тупаки.

Але про Блоха: вокзал котився у тиху бовтанку зимового сну. Мені вже доволі випадало збурлакувати, але навряд чи я б здивувався, аби зустрів на пероні Франкліна Рузвельта чи воскреслого Тамерлана. Але то був Блох. Він стояв, засунувши до кишень руки, широкі штани лопотіли на вітру, а він стояв, задерши голову, наче його заворожували чорні хмари, що розбивалися об купол вокзалу. З одягу, дорогого, але досить поношеного, я зробив для себе приємний висновок, що справи Блоха покотилися під укіс, і причиною тому, напевне, або його чергова авантюра, або намагання влаштувати державний переворот. Він з тих людей, що полишає грітися вдома всі дитячі й юнацькі ілюзії, але пам'ять його якимось дивним вибриком повертає до них, він підхоплює той вірус і йде далі в світ. Можливо, це його таємниця. Але ці дитячі ілюзії ніколи не вбивають. Ви несподівано відчуваєте, як ваша щелепа відвисає, коли з цього виходить щось матеріальне, як воно набирає форми, наче глина під руками гончара. Такі вони, нездійсненні мрії. Він, напевне, з тих людей, що колись вирішили, що сумних історій досить. Але це теж ілюзія. А зараз він стояв, похитуючись у галюциногенних випарах голоду, і риб'ячим поглядом зирив на сірий, потухлий купол залізничного вокзалу, що нагадував тріснуту дитячу чашку. Мені хотілося покликати Блоха, але щось застрягло у мене в горлянці, наче світ дійсно набрав дивних форм, наче хто мені вперше у житті показав, яке воно, оте життя, є насправжки. Нікуди ви не дінетеся, нікуди не пожалієтеся: віч-на-віч з власною смертю. Того дня ми таки зустрілися. Брудний і подертий одяг Блоха привернув до себе увагу, і дільничний міліціонер підійшов до наших чергових. Савеліч підійшов початком до наших сутенерів — товстозадих, смердючих і ледачих кремезних чеченців з червоними від кокаїну ніздрями, слинючими семітськими губами. Селюки. Вони, як купа гайвороння, залементували і відмовилися навіть говорити про Блоха. Одні божилися і клялися, що його дійсно не знали, але навряд чи це було правдою, бо більшість з них працювали досить довго у підпільному борделі Блоха. Інші, щоправда, допомагали їм добиватися в неймовірно короткі строки державної субсидії. Ці коротконогі субчики, з кучерявеньким волоссячком на скронях, руденькі, як пацючки, вчорашні піонервожаті, комсомольські ватажки, яким доля підкинула фарт, і вони з нікчемних підстилок, вічних посміховиськ перевтілились одного гожого дня в директорів великих заводів, з котрих він збивав данину, але людину ти не переробиш. Тільки, можливо, геній може впоратися з тисячами дрібних і різних справ. Ці маленькі, налиті спермою і смальцем скнари розтринькували державні гроші, як власні, будуючи своїм невірним жінкам, своїм коханкам п'ятиповерхові вілли, розливаючи моря шампану, привезеного тільки-но з самого Парижа. Вони розмінювалися на такі дрібниці, що справжньому діловому чоловікові виходило лишень німіти з подиву і сорому. Але вони, аж до відсидки, аж до смерті, намагалися вдавати з себе велетенських воротил. І цим користався Блох, маючи неймовірні знайомства у всіляких міністерствах. Він годинами простоював у чергах, він роками підколупувався під кожного чоловіка, ночами вивчаючи його психологію, режим дня, звички, аж до недолугого гороскопа. І в один рік він поклав на свій швейцарський рахунок скромну суму, перевівши її через фонд якогось там Головіна чи Головка. Він обходив закон із законного боку, уникаючи страшенних податків, що ними держава у корені знищувала бізнес. Але це в майбутньому.

Проте полишмо це на якийсь час. Чеченці мої відмовилися від Блоха з невідомих причин: він був гарним хазяїном, завжди відрізнявся порядністю у тому, що стосувалося грошей, жінок і горілки. Цьому він навчився у дядька, що все життя пропрацював у торговельній мережі, проходив у одній сорочці двадцять років, вітався виключно з Арнольдою Бухгельдівною, продавщицею і німкенею. З нею ніхто не вітався, бо вона фашистка і зрадниця. Дядько Юхим після ранкового моціону робив велетенський гак — проходив стару занедбану ливарню з чорними виваленими вікнами, потім його виносило на широчезну вулицю, просто під липи, що слинили добру половину літа прямо людям на плечі. Він ішов і ні з ким не вітався. А день його, найчарівніший день, починався кожної середи, коли дядько готував собачатину для хворих своїх легень. Туберкульоз. Від цієї хвороби він іноді навіснів щодо жіночої статі, але так, загалом, тримав себе в руках. Ми мешкали в одному будинку, подібному до барака для військовополонених або довгої свиноферми. Дядько жив окремо, там, де колись була комірчина крамаря. Крамаря розстріляли німці за сховане золото. Крамар біг вулицею з велетенським лантухом, напханим червінцями. А потім його побачили, всього заюшеного, з тим-таки лантухом: він притискав гроші до грудей, а кров рвалася з голови короткими фонтанчиками. Він ще був живим, але чомусь ніхто не захотів йому допомагати. Тож дядько мешкав у крихітній комірчині з одним вікном майже під самою стелею.

Дядько хворів ще й на «гімерой». Назву цієї загадкової хвороби повторювало ледь не два квартали — донизу і догори. Дядько людина набожна, але балачок про душу, про потойбічні світи, про ще якісь там апокаліптичні явища він ніколи не любив. Він був, напевне, тією людиною, яка вірила точно у титли закону, або просто до нього не пристала ота вся гівняна віра нашого народу в забобони. Дядько вірив у своє діло. Він не говорив і такого, а видавалося, просто жив, заклопотаний своїм «гімероєм» і сухотами. Кажуть, він страшенно не любив речей, а особливо коли перебирався з місця на місце, де бував і де йому доводилося жити. Єдиний предмет його захоплення і поваги — це витяги з Карного кодексу України, що він засклив, взяв у гарну рамочку і почепив на стіні. Як вже згадувалося, то мешкав він у кімнаті навпроти. Сухий кашель, матюччя. Ніяких розмов, ніяких скарг. Маленький обскубаний грифон з жилавою шиєю, обкрученою синіми набухлими венами. У вихідний день він ніколи не зачиняв дверей, а сидів у дверному отворі, весь у холодній тіні, купаючись у пилюці, що нею сонце бавилося крізь тріснуту шибку; він сидів спиною до нас, розкарячивши ноги, потім раптово зводився, знімав штани, наче не помічаючи здивованих поглядів вуличної шантрапи, що заздалегідь приходила подивитися на таку-от дивину. Дядьків «гімерой» плутали з сифілісом. Це було темою розкішних таємничих розмов, коли холодний зимовий вітер стугонів у шибках. Тож дядько демонстративно знімав штани, виставляючи свій зморшкуватий курячий зад, якось дивно присідав, подавшись наперед, згинаючись сам, відстовбурчуючи свої гострі коліна так, що сині яйця теліпалися між стегон, потім безпристрасно поволі засовував свого костирлявого пальця між половинок, у чорну діру ануса. Грифон тобі, канатоходець над проваллям часу і пороку. Потім він кректав, смачно сьорбаючи губами повітря, прокручуючи ліворуч і праворуч пальця. Так кілька разів. І говорив невідомо до кого: «Гімерой! От, падло, таки гімерой» — ці слова він повторював кілька десятків років, доки його не забрали до Полтавського централу за розтрату, і він повісився на шнурку від бандеролі, що вже передав до тюрми його небіж Блох. І всі мешканці, ось ці цікаві паскуди, що піддурювали вихідними своїх чоловіків, потроху підсипаючи до борщу щурячої отрути, і їхні чада збиралися біля дверей, початком хитро й боязко виставляючи писки, вертячи зіньками, а потім, давлячись, перлися і ледь не стромляли носа у поверхню білого унітаза, обляпаного блідими плямами крові. Вони задихалися від захвату, наче велетенські рибини, які не знають, що ось-ось потраплять під удари найпотужнішого гвинта. У них палали очі, ворушилися жовті від збудження язики, аж липка слина збігала на підборіддя. Пацанва просто верещала від захвату — маленькі нікчемні кровушники, що вродять не одне покоління вбивць за покликанням. Ну, у кожного свій хліб, а совість не кожному потрібна. Як індикові крила.

І дядько, байдужий до людської думки, поправляв штани, затим хазяйство, розвертав бліде до зеленавого обличчя і говорив з єхидним пафосом, смакуючи кожну фразу: «Шкода мені вас, ішаки, але хрєн з вами!» І навіть доктор Павловський, що частенько заходив на чарку до дядька Юхима Блоха, говорив великомудро, що ото в нього від вічних нервів, від невлаштованого життя: тут доктор завжди робив дуже розумну міну, бо вже був дуже п'яний, але напускав на обличчя такий вигляд, мовби таки щось розумів у поведінці дядька Юхима. Дядько взагалі мав крутий норов, але доктора слухав з превеликим задоволенням, навіть з хтивістю в жовтих очах. Ніщо так не дратувало дядька, як пси або обласна ревізійна комісія. Ще дядько не любив людей, так говорили. Але навряд чи це правда. Думаю, що чоловік жив за іншими законами, там, де глибока тінь ховає зморшки, печалі, добродійства, і тільки один Господь сподобить перед смертю його. Його навіть шкода, бо коли ми дивилися, як він самотньо мандрує під дощем, то нічого вже й говорити. А псів він не любив тільки з однієї причини: лікарі приписали йому вживати собаче м'ясо і лій. Дядько жер його тоннами, але нічого не допомагало. Він ригав тим салом, і місяцями від нього смерділо псятиною. Дядько весь час поривався перестріляти усіх псюг, що скавуліли, рвали шерсть за ґратчастим вольєром, але хитрому докторові вдавалося припинити це безчинство. Осоловілий від самогону, доктор знову натякав на холостяцьке життя, а дядько поривався дати йому в писок, бо його діймало одне: ревізії. Дядько важчав за столом, дивився на синій квадрат вікна і говорив, що треба знову робити революцію і його замучив «гімерой». Потім протирічив собі, випускаючи щось на кшталт: віслюче життя, йолоп завжди думає про революцію, а не про те, як зробити краще так чи по-інакшому.

Людині не варто чогось забороняти; тільки-но вона скуштує самої заборони, як тільки вона почує її смак, то її неодмінно потягне у ту невідомість, нехай там клацають велетенські ножі гільйотини. Ось доктор. Ця сволочуга практикувала на абортах, на тоді заборонених. За три роки його існування в нашому містечку ім'я Павловського обросло такими невиданими чутками, таємницею, що в порівнянні з ним Рокомбаль — недоносок і вишкрібок. Але вони чомусь сходилися, дядько Юхим і Павловський, хоча одне одного ненавиділи. Доктор з іншого світу, наче неіснуючий в уяві фантом, нікому не потрібний, враз набирає монументальності ката: люди полюбляють сцени. І тому, коли він робить вишкрібку Соньці Метлушенковій, то під його вікнами цілі юрмища цікавих. Маленькі падлюги, вони думали, що кров'ю повинні сходити тільки заради їхньої забави. їх виховала війна. Вони жили нею. їхні батьки пам'ятали війну, їхні діди жили війною. Війна і смерть стерли тендітні риси на їхніх обличчях. Вони мали аристократичний вигляд, але плебейська кров рабства давно текла спаленими венами. Людину перестала цікавити відповідальність, вона почала жити святом, йти шляхом найменшого опертя. І ми з Блохом через десять років бачили їх, ще молодих, але з витертими обличчями, наче нумізматичні монети, наче древні могильні плити. І ми не кращі.

Потім наступала середа. Середа завжди випадала сонячна. Цими днями дядько підходив до вольєра, де скавуліли, затим притихали рудогриві лайки. І тоді ж, з боку бойні, рипнувши у пустку чорними дверима, з'являвся Сабалов, татарин. Він мешкав на бойні, над самим урвищем, і нічого більшого не знав, як різати велику рогату скотину. Коли у нього запитували: а якби отак штриконути ножем людину, то Сабалов напускав гумову посмішку і, дебілкувато розтягуючи слова, нечленороздільно розказував, як би він розтяв яремну вену своєму недругові. Але це так, він чоловік миролюбний і полюбляє виварені яловичі хрящі. Доктор, ця недолугість, це ракло з водянистим промовистим поглядом вибалушеними в темінь пекла очима, з рожевим і випещеним жіночим обличчям, де лягла тінями манірність і загадковість, з порухами закоханого гамадрила, рухами, конче далекими від справжніх, що підтверджував оксамитним голосом; цей пєдріла, тонкий з виду знавець східних наук і філософій, такий неприступний, що несподівано застукай його на нічній вазі, то вас заб'є у пропасниці істерики, перемішаної з подивом: як цей ангелоподібний фантом потрапив голою сідничкою у купу людського лайна. Проте це ефемерне створіння, що поглинало конячі дози горілки, морфіну, промишляло на заборонених абортах, трахаючи на прийомах пацієнтів — здебільше п'ятнадцятилітніх дівчаток, підторговувало і нашому Сабалову трохи наркоти. Азія, Азія, Азія. Скільки вовка не годуй, один біс, у ліс дивиться. Мені б хотілося бути безпристрасним до обох, але чим я вирізняюся у світі? Тож цей тип з ангелоподібною зовнішністю, з тихими й солодкими розмовами, що викладав у медичному технікумі філософію, естетику, гігієну, що носив у кишеньці набір для педикюру і був взірцем чистоти, несподівано для міста зґвалтував дванадцятирічного хлопчика, небожа нашого Сабалова, а останній на допиті підтвердив, тупо засвідчивши, що хлопчика він, Гришка Сабалов, продав за калим доктору І цей світоч, ця загадка купила у Юхима Блоха німецьку трофейну гранату і підірвала під собою, з диким вереском тягаючи сонячним днем кілька метрів гарячих і смердючих тельбухів. Міліцейський наряд, що тільки-но приспів, спостерігав з превеликою цікавістю, як він конає, покурював, перемовлявся. Хтось оповів, що вони навіть встигли розказати кілька бородатих анекдотів.

Але все ж таки: історія існує для того, щоб люди брехали одне одному ще більше, перебріхували історії. Гришка Сабалов ще цього нічого не знав, як і ми, пацанва, причаївшись за великим зеленим парканом.

Гришка Сабалов заходив якось з двору: він довго вагався, наче боявся переступити невидиму грань, поволі занурюючись у невідомий світ запахів, людей; через хвилину тяжка тінь злітала з його плаского круглого обличчя, щось подібне до посмішки падало на губи, він відчував, напевне, таки відчував внутрішню силу, тому так довго розкурював прогірклий сирий «Казбек», ганяючи дудку між поламаними чорними пеньками зубів, випихаючи з нутра вчорашню сивуху. Він підставляв останньому осінньому теплу пласке своє обличчя.

І коли у його рисах проступає несусвітня тупість, що вмощується на ваших очах у кожну виїмку, то світу відкривається безпристрасність ідіота, повного незрозумілої дикої хтивості. І у святі Гришка не годиться, тому що Гришка жив не як святий, а не тому, що він ідіот. Халіф на годину. Пізніше нам з Блохом доведеться бачити такі обличчя нуворишів, нових парламентарів, нових багатіїв. Нічого у світі не можна заборонити; це однаково, що зупинити вітер.

Дядько тією годиною сидів на ослоні, умліваючи від сонця, від радості осені, але очі ворушилися, як дві живих п'явки: він душив на ногах фурункули, спустивши штани зеленого «хебе». Після кожного вичавленого фурункула він облизував губи і дивився у протилежний напрямок, у протилежний бік, навіть здавалося, що він взагалі забув про притихлих вгодованих рудих псюг, про Гришку з роззявленим заслиненим ротом. Потім у повітрі щось ворушилося, завмирало, і ми бачили, що Сабалов тепер дужий, міцний і його не перемогти, а обличчя у дядька якесь нещасне, навіть зле. Сабалов брав до рук зашморга. Він розтягував мотузку, голосно бренькав нею, підхихикував. Псюги, розімлілі від жратви, втихали. Сабалов зупинявся, упиваючись тишею. Зараз Сабалов красивий мужик. У нього сухий тріск в очах. Він теж частина цієї легенди, що люди витворили життям. У нього розкішна чуприна, намащена милом. А дядько якось дивно і безпорадно сидить на порозі, світить впалими грудьми. Пацанва метушиться за акаційками, торохкотить гілляччям об паркан. Дядько смикає цигарку за цигаркою. Зараз добре видно його фіолетові квацьки неживих очей, готових налитися люттю, ненавистю, чим завгодно, але не любов'ю. Він думав, напевне, про роботу або про життя, що його відбирає у нього поволі, але впевнено хвороба. Ще він думає про жінку сторожа Прокопенка. Прокопенко ходить сторожувати до каналу, де склад, там днями і сидить, п'є гірку тиждень, а потім лупцює дружину. У нього гарна, писана, але блядь, дружина, тому його, видно, і тримає на роботі дядько, бо робітник з Прокопенка ніякий, а жінка у нього як мальована. Це навіть через багато років зрозуміло. Війна завжди підкидає фарту. Сабалов потягує дудку казбечини. Дощ прогуготів зранку. Туман стоїть дворами, падає м'яким крилом аж до Берегової. Зараз я вже бачу очі Блоха. Дві чарівні картинки. Сабалов піднімає руку з мотузкою високо, проти горлянки, проти очей, відчиняє ногою двері, а сучки підтискають хвости, розбрідаються кутками, скалячи ікла. Народу, тобто пацанви, прибуває. У школі, через старий сквер, закінчилися полудневі заняття. Б'є бронзовий дзвоник, злітає чорне гайвороння. Я знаю, що дзвоником б'є косоока Люська. Вона косоока, руденька, але доладна. Волосся у неї гарне, воно розсипається на сонці шовком. А Сабалов ухопив цупкими пальцями за загривок руденьку сучку, що ганчіркою повисла у повітрі, заскавуліла протяжно на кілька дворів, забила у повітрі лапами, і руде, шовковистими воланами волосся Люськи нагадувало йому обгиджену шерстку псюги. Напевне, тому Блох ніколи не любив рудих жінок. І тоді я спостерігав, як він з диким жахом дивився на людину, що перебувала в тіні й світлі, в тіні й світлі. А затим ось Сабалов, промовляючи, надуваючи губи, з шумом випускаючи повітря, облизує пучку великого пальця, з гучними приахкуваннями, на кшталт вірменського «ах-вай», чіпляє на сука старезної, відполірованої роками мотуззям гілляки груші-дички псюгу, в какашках, шерсть якої обліплена пласкими глистами; він їх принципово не забивав: забобонний страх перед кров'ю чи поганське поклоніння в далеких віках перед жертвоприношенням диким азіатським богам? Розуму в його вузьколобій, з важкими щелепами, мов із слонової кістки, голові вистачало на прогулянки від розваленого ковбасного цеху і на гостину до дядька Блоха. І день у день, з року в рік, крокуючи топтаною стежкою, Сабалов усвідомлював авторитет персони, а тому губи від злості, втіхи, себелюбства у нього синіли. Але Авторитет. Раб потомків Тамерлана. Камергери при дворі царя теж мали графські титули: це не заважало їм носити лакейські генеральські лівреї. Тому Сабалов, з усього, вважав себе кращим за бидло, що населяло наше містечко; півмісяцем повні губи, а як вішав, то тішився по-дитячому. Отакий герой і покидьок.

Жінок він панічно боявся. Боявся, певне, з тієї причини, що китайця, який підторговував морфієм і гашишем, різнокольоровими ліхтариками: синіми, зеленими, червоними, — знайшли мертвим. Хтось розламав йому голову — кажуть — і засадив у лоба цвях з картонною табличкою: «Геть жовтопиких! Геть від наших жінок! У Тайвані могло бути гірше!» У китайця водилися неабиякі гроші, і всі жінки містечка — хто в думках, хто як — горіли бажанням заскочити до нього в ліжко. А перед Сабаловим жінки тремтіли — вони визирали з вікон своїх помешкань млосними і повними відчаю поглядами недолюблених. Сабалов, у свою чергу, коли шпацірував до помешкання Блохів, відчував спиною їхні хтиві погляди. Сабалов боявся помсти. І була ще у містечку Нонка, начальниця клубу, яка давала тільки начальству: прокурору, начальнику міліції, а на найгірший кінець — аптекарю. Інколи Нонка нікому не давала. Така собі місцева Бріджит Бардо, недоторкана провінційна красуня, яка тамадувала на весіллях; а там гляди — гордо сама труси зняла. Сабалова прозивали тхором. Від нього дійсно смерділо, як від тхора. Але гонор Сабалова не дозволяв такого. Він беззаконно привласнив собі прізвисько — Кіт. Те, що Нонка ігнорувала Сабалова, діставало його найбільше. Шлях їхній на роботу проходив однією дорогою. Сабалов крокував позаду Нонки, а коли у нього набухало у штанях — траплялося це дуже часто, — він потирав здуту матню і говорив у спину Нонці: «Нон… Нон… Подивись, що у мене є…» Нонка знову обзивала Сабалова тхором. На цьому залицяння гицеля Сабалова закінчувалось.

Сабалов у молодості носив широкого крою ковбойські штани з мініатюрними лампочками, широкий борецький пояс і крислатий солом'яний капелюх. На ті часи мода була зовсім іншою, але Сабалов, як і кожен оригінал і нікчема, вважав себе за взірець. В юності Сабалов відрубував голови собакам, котам або кидав їх у кочегарку м'ясопереробного комбінату і верещав від задоволення, як тварини вибухають у вогні: в юності, на початку зрілості, Тхір закохався у Нонку. Застромити прутеняку між ніг — це називалося коханням.

Сабалов никав весіллями. Випити на дурницю в наших краях, як годиться, як і треба. Як належне. На одному з таких банкетів, куди забрів Сабалов у широких штанях, в крислатому капелюсі, де п'яний вдризк підполковник полтавської міліції, що весь час залицявся до Нонки, а та, кокетуючи, бігала між гостями і столиками в коротенькій спідничці, — трапилося те, що з гордістю будуть згадувати вурки всіх поколінь. Сабалов мало бачив. Він багато мандрував, але нічого не запам'ятав, окрім жіночих облич, жагучих ніг. Країни, міста, тюрми зробили з нього людину таємниці, мов велетенська масна тінь пробралася в його нутро. Він збуджувався тільки від запаху крові. Але щоб він мав ненависть до людей, то навряд чи то правда. Йому байдуже. Ні риба ні м'ясо. Ні холодний ні гарячий. Він — віддзеркалення дядька Блоха. Але щоб його роз'їдала ненависть… Навряд. З жінками у всіх негаразд. Навіть у жиголо. Але у кожного по-різному. Не думаю, що це пов'язано з жінками. Просто в Сабалова вповзла тінь. Нонка нагадувала, слугувала взірцем усіх жінок, яких Сабалов вилистував на сторінках іноземних глянсованих часописів.

На час рокованого весілля Кіт, або Сабалов, або Тхір, «відкоцав» тюремні нари три роки. Давали п'ять. Він у далекому Кустанайському на Новий рік зрізав верхівку ялинки біля пам'ятника воїнам Великої Вітчизняної війни. Поговорювали, що йому б намотали більше, але у чоловіка трохи з головою негаразд, тому і зійшлися на цьому. На «зоні» його тримали за шниря, не опущеного, потім за «відморозка», і в його обов'язки входило на параші опускати молодих хлопців. Під регіт паханви та вертухаїв Тхір давав їм імена: Люся, Лариса і т. д. Він мав і таке повноваження. Навряд чи йому це не подобалося, але не кожна людина має повноваження займати своє місце. Але задрипанця Сабалова скоро перевели в шнирі, а потім самого стидним чином опустили на параші. Бути сволочутою теж завидне повноваження. Люди заздрять, значить, на те є причина, — бути повноважним чогось такого, чого у них самих немає.

Нонка — вишукана пані. Навіть п'яна, вона по-сно-бістськи вертіла задком, відштовхувала короткою пещеною ручкою залицяльника. Граційно, наче мадам Помпадур, — задіваючи одвірки, вона подалася до озера, ніжно обіймаючи дерева, в схололу улоговину. Там і заночувала, сон зморив її під кущами малини. І тут, при свідках, з якими заклався, а повірені — три кореші по зоні, Сабалов заголив сукню і сонну взяв. Він хропів на ній, пускав соплі, кричав так, що було чути аж в Натроци. Чи вона нічого не пам'ятала, чи вдавала, але своє діло Сабалов зробив: ніхто так не відчуває задоволення, справжнього екстазу, як ті, що лежать на дні пекла; або мандрують туди без транзиту. Вони живуть тільки раз. Думаю, Сабалову поталанило. Він спробував райського блаженства там, де ніколи не буде. Ніхто не скуштує блаженства від земного життя, бо там, за межею, для нього не існуватиме. Тут їхній світ. Мені навіть думати про це не хочеться. Як і останнім часом про Будду.

І Нонка прокинулася в сутіні, з заголеною до пупа сукнею, вся в слизотинні. Вода важко шамротіла об берег. А наступним днем все містечко знало, що в улоговині вона займалася коханням з напівбожевільним Котьою: п'яна баба передку не хазяйка. Народ сказав: краще з Сабаловим, ніж з ментами. Різниця невелика. І тому Нонка, великосвітська дама задрипаного погорілого театру, яким є наше містечко, три місяці доводила, писала скарги, що такого не було, що її нахабним чином зґвалтовано. І подала до суду. Сабалов тільки розвів руками: нічого, мов, не знаю, імпотент, мовляв, і пустив соплі. Проте добрі знайомі Нонки: начі, полковники міліції, психіатри — запроторили Сабалова до божевільні, звідки він вийшов геть нормальний через три місяці й влаштувався до гицельні. А за тиждень до звільнення Сабалова в улоговині яру, де віком лежала чорна смоляниста тінь, на сучку висохлої шовковиці Нонку знайшли повішеною. Слідчий, молодий лейтенант, затиснувши пальцями ніздрі, доторкнувся до теплого тіла загиблої, в екскрементах. І криміналіст, і доктор затвердили факт самогубства.

Так Сабалов потрапив у святі мученики маленького провінційного містечка. Тільки один Блох, дядько нашого Блоха, сплюнув: «їх треба чіпляти на гілляку обох. Ту за мусорів, а цього, що він покидьок».

Мені доводилося не раз чути, як кричать люди, заготовані на смерть. Це не назвеш відчуттям. Я сам кілер, хоча з двома освітами, з приємним домашнім вихованням, з усім тим терпким непотрібним мотлохом. Але той день лишився десь на кривавому узбіччі свідомості, куди я інколи повертаюся пам'яттю все життя. Можливо, тому, що Блох мені часто його переповідав. Те, як Сабалов не забивав псів дубцем, ані різав. Тільки душив або вішав, маючи від того приховане задоволення. У кожного свої забаганки. Через багато років до мене дійшло: щоб убити людину, є безліч, набагато більше рецептів, надто вона хитра і розумна тварина. Можна язиком доконати кого завгодно. Тож Сабалов забивав псів за особливою методою. Чим дуже гордився. А дядько ласував свіжатиною або пив собачий смалець з медом. Сабалов зараз сидить під грушею на дзиґлі, показуючи своє простодушне вилицювате обличчя. Аби не хитрий вираз очей. У нього правильні риси обличчя. Публіці, народу таке годило.

Чорне гайвороння сідало на дашки. Дашок за дашком. І неба не видно, наче у велетенському вулику. Мені колись наснився такий сон, але то було на узбережжі Прибалтики, де я вперше спробував людської крові. А Сабалов зараз як живий курив, зиркаючи на дядька, що рівно нарізав у дюралеву мильничку стружки домашнього мила, гукаючи матір Блоха, щоб та хутчій несла окріп. Дядько відшатковував рівно половину бруска. Ми з Блохом знічев'я спостерігали, як він замотує мило у газету і ховає за комином у печі. І завжди: дядько нарізав мило, кидаючи лихий погляд на Сабалова. Що говорять очі співучасників: нехай їх звело горе, хвороба чи ще яка капость. Ненависть? Відчай і невідомість.

Несподівано я побачив малого Блоха через латку сонячного двору. Він ішов до дядька впевненою ходою і, видно, думав щось своє. Коли вони порівнялися, то я почув розмову. Глуху, розірвану розмову двох партнерів, а не дядька та небожа. Блох почав невпевнено, але швидко вирівняв свій дитячий писклявий голос. Він розказував, що у нього є надлишок зерна. Його влаштували на роботу до елеватора, щоб він відміряв зерно, і він робив це по честі, але вийшло так, що коли поділив зерно на всіх, помітив — лишилося більше половини, тому він знову запевнив дядька, що зробив усе правильно, чесно значить. Блох стояв і ошелешено озирався, наче хтось його повинен ударити. Дядько тихенько, про себе, покривив губи і запитав, чи малий часом нікому нічого не розповів, не пробалакався часом. Блох заперечливо завертів головою. Дядько лизонув сам себе усміхом по обличчі, крякнув і додав, що добре, дуже добре, але краще б він нікому не говорив, але про це теж потім, нехай вони поговорять іншим разом. Дядько Юхим перевів свій каламутний чорнильний погляд на Сабалова, що вже старанно білував сучку, густо і бридко спльовуючи під ноги, наче кінчав ротом. Губи у Сабалова сині, репнуті рівно до половини. І Блоху завертілось у голові. Але, напевне, того дня він скуштував усього, що розвернуло його долю в іншому напрямку; він відчув запах і смак долі, ковтаючи нудотну слину, нюшачи повітря, просякле псячою кров'ю, свіжим оббілованим м'ясом. Але про чуже життя так глибоко, так нечемно оповідати, як і тяжко, і неблагородно хамові доводити свою правоту. Щось подібне… Свіжа кров, свіжий вітер.

Завжди добре вести розмову від неіснуючої особи, коли за це найменше відповідальності; або ще коли останнього давно і дух прохолов. Але найбридкішим може бути те, що половину тобі розказаного бачив на власні очі. Гидотно копирсатися у власному лайні. Кожній людині подавай чуже. У нас знищене відчуття приватної власності навіть на рівні екскрементів. Але того сонячного дня дядько, примруживши око, розкидавши пук зморщок по обличчі, зважив на долоні велетенську червону коробку з-під чаю і смачно відрахував масні червінці. Червінці злипалися, а дядько слинив пучки і відраховував гроші Сабалову І ми, всі присутні, чомусь зовсім по-іншому глянули на дядька. Щось подібне мені довелося пережити на берегах Прибалтики. Тоді я числився лишень якимось клерком, але вже отримав завдаток за першого клієнта. Цей настрій, бридотний і солодкий, повторився там, на залізничному вокзалі, де над сірим вилущеним пероном мело листям і старими газетами. Гули велетенськими срібними бджолами літаки, тріщали і били колесами вагони, верещали вітри у високовольтних дротах. Гарне слівце «апокаліпсис». Морозом дере по шкірі. При цьому слові у мене виникали чіткі асоціації, що несподівано швидко обростали реальними обрисами. І тоді, в Прибалтиці, на засцяних вузеньких ренесансних вулицях, мені захотілося, навіть пробрало хіттю, якщо так дасте сказати, закортіло, як і під просмерділим куполом, під цим вавилонським вуликом, скопищем, цирком, повним солодких помиїв пороку, під цим куполом людської маячні й ілюзій крикнути Блоху. Мені забажалося впіймати крихку радість, аговкнути Блоха, як того дня, напоєного псячою кров'ю, сонцем, шаленим вітром і теплими червінцями, що їх відраховував дядько Юхим Сабалову; але тінь тяжко лягла на землю. Я бачив, як вона упала від маленького гастрономчика від Фьодорова, перерізала автостраду, лягла на тяжку металеву драбину, поближче напису «Нотаріальна контора». Мені знову прийшло на пам'ять Прибалтійське узбережжя з рівними капелюшками черепичних дашків, з холодним продувним вітром, і по щоках наче леза, а на душі солодкий спокій. Відповідність такого настрою не відкривала для мене таємниць, бо всі таємниці пропащі. Але це вже налаштовувало на ніжність, лоскотливу ніжність, від якої паморочило голову: вам доводилося колись у дитинстві, поближче до тринадцятирічного віку, бачити, як оголена і гарна жінка заходить у річку, і лобок вам вже прибило мохом, і ви страждаєте від полюцій і від яскравих снів. Ось таке вперше я почув, відчув на узбережжі Надбалтики. І того дня я піднімався крутими зачовганими сходами, виметеними, вимитими; з тим відчуттям піднімаються, радше, сходять шістнадцятилітні дівчата, легко дихаючи, перемішуючи страх, ненависть, любов і похіть. Але це більше цікавість. Та легкий летючий настрій швидко розвіювався у теплій кімнаті, захаращеній кріслами з лев'ячими гнутими лапами, з оленячими рогами, що виростали десь із самої стелі; тут втруївся дорогий запах шкіряних, розкішних, пікантно зачовганих диванів у тіні декоративних пальм. Тут до десятка невідомих мені зовсім добродіїв, тому я насторожився, розвіюючи з невимовною печаллю свій солодкий, незбагненний настрій, намагаючись насамкінець пізнати, спробувати його на смак, лизнувши губи кінчиком язика. Але мені видалося доречнішим промовчати, я нічого не сказав, бо за стільки років бездомів'я, лютого голоду навчився ховати не саму думку, а навіть подобу її. Цьому мене навчив Блох. Тому придивлятися до моєї зовнішності — то зовсім дурне, зовсім намарна трата часу, як ловити руками горобців. У мене типова зовнішність клерка, сірої нікчемності з обличчям, подібним на бичачий міхур. Тож, навіть не вітаючись, присів у крісло, дивлячись з нудьгою крізь шибу, як по Даутаві вітер жене чорні хвилі, а хмари зовсім низько біжать над водою: білі, червоні хмари. Щось наче зашепотіло, повисло у повітрі й примусило мене прихилити голову-сипонуло на мене іскрами, різнокольоровими скалками розбитого скла. Я встигнув підняти руки, викидаючи наперед стіл, упав, скинувши пальці, наче у пантомімі, що її виконують глухонімі актори, і тільки голову струсонуло від удару, до мене повернувся той солодкий і тонкий настрій, що забивав паленою гумою ніздрі, що вуркотів тихеньким органчиком десь усередині мозку, повернулося таємниче захоплення, яке наповнило гірко-солодкою слиною рота. Солодка меляса розливалася разом з кров'ю широкими перськими килимами. По хвилі я вже крізь чужі лікті, згорблені смертю і передсмертними судорогами спини бачив тяжкі обличчя в масках. Але порівняно невеликий домашній досвід підказував мені, що навіть будь вони зараз без маскування, то навряд чи ви б щось прочитали у тій нелюдській безпристрасності. Робота робить з роками людину подібною до худобини. Прості собі обличчя, палаючі зсередини очі. Адреналін — це нічого. А затим шквальний вогонь порубав карликові пальми, і з-під них вилазили з перебитими руками окривавлені туші, що по-телячому мукали губами, намагалися щось вимовити перед смертю. Ось така непередбачуваність, коли, здається, ти можеш на своє виправдання бовкнути щось суттєве. Стріляли з кулеметів. Кулі рвали шматки зелені, збивали гілля, розвіювали густий запах пороху і крові, звуків і розпачливих криків. Кулі вищали, гули, намагнічуючи торжественний настрій. Стріляли впритул. І тому статечні добродії з осоловілими очима за грою в покер не встигали щось сказати. Вони падали велетенськими рибинами, казковими, переодягненими в чорні смокінги принцами, наостанку махнувши фалдами, як плавниками. Вони ще встигали побовтатися у купі пір'я, поролону, пальмових галузок. Але тоді вони вже були мертві. Рухалися вони тільки через те, що якийсь найманець пускав коротку чергу тілами. Тоді покійники або перегиналися, або переверталися. Декотрі бігли, наче курки, яким тільки-но перерізали горлянку. Іншим повідбивало голови, але вони уперто дряпалися по стіні, бризкаючи мізками і кров'ю. І тонкий запах пороху нагнітав торжественості. Це нагадувало запах сперми, солоного горіха, моря і крик немовляти. Зі мною було таке вперше. Я захоплено, з немислимою екзальтацією дивився на обличчя найманців, дивуючись візерунку в кутиках очей, промінню зморщок, що перетинали обличчя павутиною. Відтоді як вони з'явилися, вовтузня набула якогось значення, бо до цього був хаос, що його немислимо зрівняти ні з чим у світі. Люди з розбитими головами, поламаними руками, вивернутими пахами. Крізь короткі удари кулеметних черг я почув, як захлинаються від крику і крові їхні жінки; я побачив, я почув найбільшу насолоду, що приховує вбивство, кров: смерть тих, хто дає життя. І мені тоді забажалося стати на повен зріст і крикнути: «Ось ваша кров, ви її пийте!!!» Одне з тих створінь мені часто доводилося бачити у коридорах державної адміністрації. У неї широко відкриті очі, жовті, аж гарячі, романтичні очі. Я навіть захоплювався нею, але час невблаганно розвінчував усі ілюзії. Жінка — то найбільша ілюзія, що випала скорботою для мого життя. Іноді я ставив собі запитання: чи можна бути курвою, маючи такі очі? Але тільки з такими очима і робляться курвами. Надто багато спокуси взяти їх, виколупати і тримати на своїх тремтячих долонях. І зараз, тобто тоді, на холодному узбережжі Надбалтики, вона по-ляльковому наче забула, наче не вірила, наче не сприймала дійсність, що це не прелюдія, а сама смерть, починала грати — підтиснула до грудей руки, усміхнулася, крутнула кругленьким задком, затим несподівано плечі її опустилися двома перебитими крильцями метелика, бо черга взяла якраз нижче, під пояс: я повзав, плутався у теплих людських тельбухах, плаваючи у калюжах гарячої людської крові, намагався впіймати останній вощаний спалах, що колись плутав із золотим, в очах тендітної курвочки. Я думаю, що наших матерів курвами робила війна. Пам'ятав їхні кремезні, майже чоловічі постаті на картопляних буртах, з широкими вивітреними обличчями. Але зараз я повзав і бачив ці яшмові очі, цю купу нерозтраченої ніжності. Потім я знепритомнів від солодкавого духу крові, перемішаного з людським лайном. Більше нічого. Прокинувся від ніжного дотику. Я очуняв у напівтемній кімнаті, гарячий від охолоняючих трупів, з кислим, зовсім буденним смаком власної крові у роті.

Тому цей вечір, передвечір'я у мене завжди поєднувалося з цим Надбалтійським днем, де для мене водночас вирішилось і кохання, і мета мого життя. Можливо, воно б виліпилося іншим, але зараз те мені перед самим кінцем відомо: людина повинна йти по життю, віддаючись найбільшому супротиву. Аби я те знав, то навряд чи життя мене поставило б у глухий кут, хоча, з одного боку, життя моє добре влаштоване, і я не маю тих проблем, що ними проймається навіть добра половина Кабінету міністрів. Але чогось немає, і найголовнішого.

Дядько наказав іти. Невідомо, куди він повів Блоха, але я знав: його повели у велику таємницю, яка нас відділить, розлучить. Пізніше Блох розповів, що це був чорний лімузин зі шкіряним відкидним верхом; того дня вони поїхали на машині, та мені видається, так більше хотілося Блоху. Але Блох, упившись, наголошував, що того дня вони справді їхали на чорному лімузині із золотими підфарниками: четверо чоловіків і один хлопчик. Блох розповідав, як йому від подиву підходило до горлянки серце. Автомобіль, мов чорний антрацит, з броньованим склом; я здогадувався: це той автомобіль, що частенько з'являвся у ревізійні дні. Часто через паркани, через освітлену ліхтарями в жерстяних плафонах дорогу видно, як кипить шинами мощеною кам'янкою, кишкаючи приспаний спокій містечка. Одного разу вони збили китайця, але ніхто не зупинився, вони їхали далі. Китаєць лежав серед бруку з розламаною головою. Ніхто навіть не спробував відкрити двері, навіть пискнути. Тиша зради і смерті.

Тож вони поїхали. Якщо людині є що згадати, то вже неодмінно згадує. Так і Блох. Він з неймовірною точністю став пригадувати. Йому було, напевне, про що згадати. Як і мені: широко відкриті очі, запах людського лайна і крові. Так і він з неймовірною точністю передавав кожну рису обличчя. З усього видно, що він часто пам'яттю повертався до цього моменту, до цього шматка свого життя, яке вирішило всю його подальшу долю. Неймовірність ситуації тут виключена, і шанувальникам, тим, хто полюбляє «малинку», ліпше звернутися до моєї автобіографії, ніж до Блохової. Але про мене поговоримо значно пізніше, можливо, навіть і не в цій книзі. Як Бог покладе на душу.

Тож вони поїхали темними приспаними вулицями. Лягала кутками, закутками полуднева тінь. Тінь від пристані й до Натроців. Вони зупинилися біля коробок, сірих облущених коробок місцевого елеватора, зачекавши, доки сторож повиносить лантухи з лишком зерна. Дядько сидів непорушно, дрижала тільки кістлява рука з напнутими синіми венами.

Довгий стіл застелений білою цератою. Вітер ворушить над чолом литкастої Люськи пасмо волосся. Блох помічає тільки чоло. Йому дере в горлі й нудить від кислого старечого перегару. Шестеро дорослих чоловіків, що зі свистом поглинали повітря, видихали його, видавлюючи на пористих лицях велетенські краплини поту, сиділи непорушно, тільки щелепи рухалися, блискали бліді долоні. Вітер піднімав обриси, ворушив виріділе волосся. З усього виділялася рухлива грифоняча дядькова голова. І нічого. Багато вітру, багато сонця. Вони тарантулами з одірваними лапами насолоджувалися останніми проблисками життя. Далі безодня, далі гірше, ніж калюжі крові. Вони пітніли від безсилої люті, спостерігаючи за литками Люськи, що початком осмикувала спідницю, а далі дозволяла лапати. Вони неживо повертали голови, наче ляльки, іноді риб'ячим поглядом змірювали відстань від себе до жінки, але то була відстань від краю могили і до життя. Блох відчував, як відкриваються невидимі пори, випускаючи солодку слину, як запахи легко розлітаються повітрям, настирно множачи похіть, як, видається, оса у високому полудні вирішила долетіти до сонця; і вже задоволення підкрадалося не з голови, не з самої уяви, вже не билося немічним черв'ячком, а озивалося з-під живота, від самого низу, віддаючи різким болем, здіймаючись вище по тілу, вище, вище — так, що не можна відірвати погляду від тугих, покроплених росою оранжевих, до золотого оранжевих, помаранчів. І він обривав свій погляд. Так, їх вже шестеро. І Блох вирішив скуштувати помаранчів, але голос дядька ударив, як струмінь води по вухах: «Не все, чого кортить, приносить задоволення!» — і, випнувши черевко, як прищ, що так недорікувато стримів на видному місці, він продовжував ремиґати, поглинати їжу разом з чоловіками, впевнено повторюючи рухи. І потім, тихим вечором, у хижі на Батиєвій горі, він тихим голосом, готовим зірватися в істериці, заглухнути назавжди у цих нетрях, оповів, як вони минули двори Бунів, колишню садибу Котляревського, пройшлися руїнищами садиби Капністів. Але мені байдуже навіть те, що спогад ртуттю тремтів перед очима.

Це основи науки, яку він почав розуміти, коли одного сонячного дня брат заплив далеко, до середини річки на човні й скинув його у воду. Падаючи грудкою на дно, розкидаючи в бульбашках руки, відштовхуючись назад, він почав розгрібати руками воду, намагаючись дістатися туди, поближче до сонця, і побачив велетенську рибину, що призупинилася, стала в течії, заворушила зябрами, втупилася в нього перископічними баньками; рибина завертіла червоними плавниками, тримаючись у непорушних водах, ткнулася мордякою у тепле тіло, ковтнула білогубим ротом води і кисню: і він здивувався зовсім іншому, протилежному світові, але дуже подібному. І через багато років тут, на Батиєвій горі, він зізнається, що позаздрив цій скотській безпристрасності. Це було на межі божевілля, але це було правдою.

Це початок науки. Він дослівно розповідав, як вони пробиралися чагарями зруйнованим селом: гірко пахло викошеною травою, пилюкою від зруйнованих стін, коминів. Тут стояло колись кріпацьке село. Потім вони пробиралися крізь вибалки, і малий Блох збивав прутинякою голови будякам. А тоді вони зупинилися. Дядько сказав, що вони нарешті прийшли. Він показав куцим кривим пальцем на квадратну будівлю з облузаними стінами, вифарбувану в зелений колір. І малий без подальших роз'яснень зрозумів, що це дядькова крамниця: на роздоріжжі між Ковтунами і маленьким, зовсім занедбаним хутором під назвою Ванжина Долина. І вони почали копати. Дядько копав, а малий старанно допомагав відтягувати землю. Дядько дбайливо зняв сорочку, в багатьох місцях заштопану акуратними латочками, випрасувану і пропахлу дустовим милом: у містечку через хату ще водилися воші, а електрику в деяких селах не провели взагалі.

Він працював так напружено, що, видавалося, гуло повітря; він працював, не розгинаючись, і чим більше дядько захоплювався роботою, то малий ще більше намагався йому годити. Пізніше, вже коли робота йшла до кінця, то малий з лоскітним подивом відчув себе причетним до якоїсь таємниці, — вони підкопували гребельку невеличкого ставочка, де плавало жабуриння, бородавчасті ропухи, що їх дітвора називала «зилями». І коли вода пішла на спад, на завбачливо прочинені двері складу, дядько радісно заойкав, заохав. Він кілька хвилин простояв, а потім різко сказав: «Пішли». Але тут щось трапилося, у кислому передпразниковому повітрі щось трапилося, бо з'явився наполовину блаженний, але не настільки дурний, щоб йому не повірити, місцевий ідіот Льопа. Він вирячився на дядька, на малого і заклацав язиком. Льопа сказав: «Ай-ай». Тоді дядько його поманив у бур'яни, показуючи, що у нього є щось за пазухою. А у повітрі пахло кисло празником.

Так, це було перед уродинами дядька і на якийсь літній празник. Це о тій порі, коли білизна завмирає порваними знаменами, а з бідацьких гуртожитків не чути голосів — усе мертво, все завмерло у пекельній мовчанці, аж зуби зводило. Льопа зупинився, переступаючи з ноги на ногу, наче збираючись бігти, але дядько завбачливо притримав його за комір, легко підхопив із землі заступ, пхнув Льопу до широкої і високої стіни бур'янів. За чверть години він повернувся, якось п'яно і оскліло усміхаючись самими губами. Очі, що у тієї рибини. Так, тоді хилилося на празник і на дядькові уродини.

А потім під'їхало чорне, з широчезними крилами, з позолоченими підфарниками авто. Він запам'ятав дорогу серед степу, золоту шовковисту траву і люту синю безлюдь неба, від якої зводило душу і боліли зуби. Вони їхали шестеро в авто, мовчали, а говорив тільки дядько.

Вам відомий запах іхтіолки, перемішаний з трійним одеколоном. Трійний одеколон — найдешевший одеколон. Його навіть п'ють, і навіть часто. Отож, що таке свята у наших маленьких провінційних містечках, де селилися останні недобиті збризки аристократії. Це запах іхтіолки, холодний осінній вітер за вікнами… Більше мені туди не хочеться. Там осінь цілий рік. І якщо ти повертаєшся в ті місцини, придбавши несподівано сонячного дня, високого олов'яного полудня квитка, то це щось таки трапилося у твоєму житті; несподівано покинувши все, ти повернувся, ти потрапив на свята, де порепаний асфальт облито блювотиною, під черевиками розбігаються загрозливо великі калюжі неправдоподібно рудої сечі. Купи битого скла недорікуватому столичному гостю видаються страшним побоїщем, але все те не що інше, як напад, дикий напад радості, що ховалася, як гнійна виразка, у глибинах зніченої свідомості, що її колись відшукали доктор Фройд і доктор Юнг. Ілюзії. Пекельні ілюзії. Кому, як не мені, якого задів Янгол смерті, дивитися на це марнославство і нікчемність людського духу. Мені видається, що ліпше б вони ходили, віддаті на відкуп тому, що ми називаємо смертю; ліпше б було, аби вони народжувалися відразу в мундирах, а їхні жінки з пологових будинків Відправлялися до борделів. Спробуй довести їм, що так би було набагато чистіше і світліше у цьому світі. Але…

Потім авто з чорними крилами минуло кілька дворів: завтра два п'яних міліціонери знайдуть Льопу з розрубаною горлянкою; бідолаху так пожолобить, що ніхто не зможе його впізнати, проте більшість при-ходитиме на «впізнання», щоб поскалити зуби. Чужа смерть завжди захоплює. Головне, що не тебе. Можна тицьнути пальцем у покійника і, пощиривши зуби, навіть покартати онука, доньку чи сина. Але чорний автомобіль, як гарант, похитував того дня у м'якому салоні шістьох дорослих чоловіків і одного притихлого хлопчака. П'ятеро з присутніх були до того старими, що іноді траплялися такі оказії — вони плутали початки і кінці речень, з їхніх привітальних промов випадали цілі слова, словосполучення, їм не допомагали навіть придбані дипломи трьох і більше вузів. їх імена завжди на слуху, але навряд чи хто знав цих добродіїв у обличчя. Безсумнівно, що їхні заліплені кислотинням очі перебачили на своєму віку доволі щастя, про котре мріють сірі, згорблені і злющі, як невитрахані мавпи, підлеглі. Іноді на свята, як оце зараз, їх можна вгледіти здалеку, але навряд чи це когось задовольнить. Як і їх самих. Слава прийшла надто пізно, але придибала до їхнього двору зовсім не та, яку вони бажали змолоду. Більшість їхнього життя — це їжа. їжа оживляла їхні осклілі очі, їхні занімілі порухи, їхні вигаслі з роками надії. Добре свинство — жратва. Без нього нічого не рухається у світі. Щоб змусити людину діяти, примусити робити, що тобі забажається, забери у неї жратву. Або навпаки: нагодуй до всирачки. Все інше полишене сенсу. Людина швидко забуває про віру, про надію, про любов. Це балачки. Одна моя знайома мала добру платню. У неї була хвора на лейкемію племінниця. У дикому бедламі інфляції вона видавалася досить заможною жінкою. Вона починала перші кроки у великий світ. Вона, як кожна вродлива жінка, впала в очі своєму шефу. Такий собі посередненький стукачок, що колись міг промовчати, підносив у служби безпеки течки, вислужився до капітана, а потім, у часи темні і смутні, накрутив капітал, заснував телекомпанію. І отож, за допомогу він запропонував моїй знайомій бути наложницею, не коханкою, а наложницею. І та, обдуривши себе пронафталіненим пафосом, пішла підставлятися, й того мало: знайшла якесь виправдання. Далеко не дурна панночка, їй легше підставитися, ніж виривати з бюджету по кільканадцять доларів, відкладати для лікаря. їй хотілося всепоглинаючого щастя. їй хотілося сито їсти. Але біда в одному: вона надто правильно говорила в житті. Потім я її десь бачив. У досить непривабливому, досить сумнівному товаристві, що складалося з педерастів та лесбіянок: отакі дурепи лупають на вас оксамитовими від наркотиків очима, доньки тіньових бізнесменів, що колись дуже добре починали, а зараз пустилися берега, тягнучи в болото відчаю, безвиході свою сім'ю; всі вони говорили якісь нісенітниці, перемішані з пафосом виживання, бездарні балачки, намагаючись імітувати італійську богему середини двадцятого століття. Я спробував заговорити з нею, але вона відчула в мені більше, ніж кілера, настовбурчилася, стала схожа на перелякану облізлу стару кішку — брак виховання: аби не наркотики, то з неї вийшла б першокласна повія. А так просто проблядь. Шлунок і похіть загнали в могилу не одного великого.

До цього у малого Блоха, видно, спала пам'ять; до того, як п'ятеро старших піднялися з-за столу, а Люська злякано стрельнула поглядом вицвілих очей. Очікування на розрахунок. Ось вони п'ятеро піднялися з-за столу, засланого білою цератою. І у повітрі запахло дощем, липами і медом. Кінець всьому. Першим подолати путь до чорного лімузина наважився Геннадій Прокопович: він першим наважився, він першим спробував Люську, коли вона влаштувалася мити посуд до їдальні під номером першим. Тоді їй виповнилося тільки шістнадцять; він, Геннадій Прокопович, якраз пообідав, як оце зараз, і стояв, очманілий від випитого і з'їденого, аж поки шерепу Люську підсунув йому під очі начальник громадського харчування — на свою біду. Відтоді Люська підскочила в очах меншого начальства. А у Геннадія Прокоповича подагра вже під'їла коліна, хоча причетності до аристократичної спільноти він не мав ніякої, про що не жалкував. Втім, він вже стояв десь на межі хвороби Паркінсона і смерті. Геннадій Прокопович, якщо дивитися не уважно, а з висоти останніх років, здавалося, так і народився: з довгою пеларгічною тонкою шиєю і голим черепом трикутної форми, що лупав уперед, тільки вперед перископами сльозливих очей, з гнояком, жовтим і густим, і ворушив білими риб'ячими губами, наче намагався виклянчити у Провидіння кілька зайвих кроків. Він ішов цього полудня, що пропах дощем, смертю, вином і жінкою. Він вибирав шлях, оминаючи кожну приступку, кожен камінчик, тому видавалося, що він ішов пританцьовуючи, цей напівбог, напівчоловік, напівфавн, що несвідомо чи свідомо змушував поштиво дриґотіти дрябля жіночих грудей, молодиць, які готували придане своїм донькам: вони настовбурченими квочками, розпустивши пір'я, загрозливо воркочучи, кудкудакаючи, заполоняли узґанок будівлі, де зупинявся двічі на рік Геннадій Прокопович. Цей шанований чоловік мав безліч загадок. Дійсність не терпіла цих загадок, тому він, приховуючи деякі сторони свого життя, завчасно постарів. Інші злі язики, не такі добросовісні, бовкали, що постарів Геннадій Прокопович завчасно від розпусти, надміру ситого життя, наче воно буває занадто сите. Багатство ніколи зайвим не буває. Розкіш не псує, псує відсутність думок у голові здравих.

Якраз того дня, коли Блох-менший подивився на цього зачарованого, чаруючого чоловіка захопленими, вже не дитячими очима, і мені довелося підійти до чорного, з широкими крилами лімузина. Ми зупинилися у сутінках і дивилися на сонце, що заходило далеко за соснами, падало в глибину сизого яру, і навіть нікому в голову не приходило, що там недалеко інший світ, проходить траса, але безповоротність, безвихідь цього світу, де ми народилися, не пішла й через роки; вона, як неповноцінність цього народу, що її він увібрав з віку в вік — ти можеш прокинутися, набрати повітря повні легені, подумати, але нічого, нічого, нічого. Степ, вітер, дощ, туга.

І тому зараз більше з жалем я дивлюся на Геннадія Прокоповича. Багатство, тим паче — зароблене ціною крові, дозволяє поводитися свинею навіть у найдобірнішому товаристві. Таким десь був Геннадій Прокопович. Але цьому передувало дуже багато, немислимо багато. Мені доконче невідомо: злим чи добрим був чоловіком Геннадій Прокопович. Ця найважливіша риса характеру, коли твій вік смердить сіркою, теплим котячим свіжим послідом, гірчичними припарками, ця найсуттєвіша деталь заходить у тінь перед невблаганним ударом побуту, що на цій землі згубив усе. Але з усього видно — смак він мав невибагливий, майже військовий, майже спартанський. Починав-бо з простого бухгалтера на маленькому заводі місцевого елеватора. І йому поталанило взяти за дружину молоду і гарну жіночку, що у скорому часі перетворила його життя на пекло. Якось четвертого дня літа, коли немислимо пряжило, аж вода кипіла у колодязях і водозбірнях, молодого бухгалтера, якому немислимо було вже жити, відправили на склад роздавати працівникам зерно. Сталася достеменно така ж історія, як і з нашим Блохом. Всі історії великих і малих подібні на злочин. У Геннадія Прокоповича лишилося дуже багато зерна, так багато, що йому перехотілося вішатися на сволоці: він навіть облишив думу, як краще дістатися нагору, щоб там почепитися. Час видався голодним: цього вистачило, щоб купити кількох маленьких, але досить впливових осіб. За рік він вибився у директори універмагу. Тут він заприятелював з іншим чоловічком, що трусив головою поруч з Геннадієм Прокоповичем, — Дмитром Васильовичем. Головбухом, що приходив звірятися до Геннадія Прокоповича паперами. А одного гожого дня, коли шановний Дмитро Васильович приніс папери на звірку, то застав у кабінеті свого люб'язного і шанованого шефа чоловічка, подібного до грифона. Він щось уперто доводив. Чоловік, зодягнений у вилинялу зелену гімнастерку, крою сорок третього року, і взутий у биті валянки, на які натягнуті трофейні німецькі калоші. Дмитро Васильович навіть подумав про себе: фу, кого це знову занесло, — як і кожна слов'янська душа, він дуже багато переваги віддавав зовнішності. Відлуння Азії.

Цей чоловік був неабияким жихом, це впадало у вічі. І тому, коли Дмитро Васильович вперше побачив його серед вутлих мебельок місцевого магазину, що на тоді дорівнював шести-семи найкрупнішим європейським супермаркетам, його сутулу постать, що несамовито рухалася начищеним паркетом, а голова смикалася і викидала малозрозумілі фрази, а голос сходив на тріскучий шепіт, з претензією на велику таємницю, і ця таємниця западала бульканням десь глибоко в гирлоподібній горлянці, — впадало в око: треба чекати на бурю, спокійне життя закінчилося, і що цей молодий чоловік з кущами рослинності під яструбиним носом нікуди йти звідси не збирається. Поводив він себе настільки нахабно, а радше впевнено — часом люди або частина людства, щоб спекатися свого супротивника, вдаються до такого слова, як брак освіти, брак культури, але за справжнім браком освіти у людини вишукувалися найтонші, найінтимніші риси характеру, що в часі видавалися негожими. Цілий світ. Своя психологія, помножена на лютий канібалізм світовлаштування. І тому Дмитро Васильович, піддаючись азіатській ілюзії, що нею заполонило світобуття, світосприйняття, світобачення енного й не енного чиновника, тож Дмитро Васильович заповзявся видати кілька мудрих, але простих, як світ, сентенцій, щоб скинути юного нахабу. Проте він простояв цілу годину, затим другу, але так і пішов, зелений від жовчі, що вдарила в печінку, з печінки на висіріле, побувале в бувальцях обличчя поважного чиновника, великого бухгалтера.

Так з'явився у кабінеті директора зовсім юний Юхим Блох. Що ж він говорив, цей юний нахаба з яструбиним профілем? Мова у цього юнака неоковирна, але він заворожив Геннадія Прокоповича, наче наклав на нього закляття: стиснувши до синього кулачки, Дмитро Васильович бігав підвалами і від люті обпльовував стіни. Юхим Блох окремі фрази ковтав: на ясний слух людині падало якесь белькотіння, що нагадувало вирування, досить неспокійне, кипіння брунатної жижі, що, вірогідно, мала досить неприємний запах, а про смак краще промовчати. Він говорив, рвучко метаючись з одного кутка кабінету в інший, випускаючи з чорнодірого рота рої хаотичних думок, підтверджуючи їх широкими жестами, мережачи просто перед обличчям візерунки неіснуючих, а тому далеких для Геннадія Прокоповича світів. Світ цей Геннадію Прокоповичу видавався то нікчемним, то неосяжним, у тій залежності, до якої інтонації доходив співрозмовник. Для вуха сторонньої людини це було темним шизофренічним кошмаром. А цей чолов'яга зупинявся, наче вжалений, наче його торохнуло громом і наче хто ухопив його за шкірки і, добряче теліпнувши, таким от робом зібрав докупи потрібні звуки, голосні й приголосні. І недурний, навіть більше, ніж недурний, Геннадій Прокопович зачаровано і розчулено плескав у долоні.

Юхим Блох, напевне, з тих людей, яких нишком називають авантюристами; він подовгу сам не розумів свого щастя, коли б не життя. Початком Юхим Блох більше насолоджувався самим процесом, самою теорією, яка безпомічно лізла з його горлянки неоковирними реченнями і пропозиціями. Тільки коли йому вдавалося переконати свого майбутнього партнера, він скрупульозно, доточно і «дотошно» перевіряв кожну деталь. Тому, напевне, перемагав, якщо ще не зважати на одну, наиосновнішу деталь: потрібна удача. Удача засвітила Юхиму Блоху з першого разу, — він продав кілька ящиків тушонки, але коли заліз до комори, там несподівано наткнувся ще на кілька. З того почалося. Точніше, воно існувало поруч, як кохана жінка, що іноді дозволяє тобі заповзти до неї у ліжко — коли яка примха. Але зараз, по хвилині, неждано розвінчавши секрет, Юхим став володарем становища. Ідеї виявилися м'якшими глини. Він блаженно виліплював з них ночами цілі теорії, що лягали у темних закапелках його малоосвіченої свідомості, чому він по-дитячому тішився. І тому, але невідомо чому, движимі радше інстинктом, коли всі підіймалися з-за широкого дубового стола, вони зазвичай підтримували одне одного попід лікті, за плечі, і тому, видно, Дмитро Васильович із загнаною в кутки свідомості ностальгією, шмаркаючи гнилими ніздрями, дрібочучи паркінсоновими кроками, думав і гадав, гадав і думав, що в цьому житті йому поталанило. Все склалося добре, — дожити до старості в цьому світі неабиякий привілей. Шановному бухгалтеру якось далеко було до того, звідки цей привілей походить. Він за все життя прочитав кілька брошурок. Першу, коли одружувався; другою була інструкція по боротьбі з гризунами в широкій сільській місцевості. Йому подобалося слово «широкий». Чоловіком Дмитро Васильович був непомірно скупим, чому і полюбляв людей широких. І зараз він пригадував цього молодого чоловіка у вилинялій зеленій гімнастерці з такою солодкою оскоминою, наче повертався на кільканадцять років назад. І йому робилося непомірно приємно, що таке трапилося і доля занесла цього молодого чоловіка до кабінету Геннадія Прокоповича. І він зараз перебував у тому стані, коли прощається все убозтво. Дмитро Васильович чи не єдиний з цієї компанії відчував себе вибраним, а не ідіотом. Він почував себе причетним до чийогось великого задуму. Тому він щиро вірив у власну персону, як ідіот впевнений у тому, що світ треба зруйнувати достеменно йому, а не Господу Богу. Проте він не мав великих претензій до життя. Він виміряв свій світ жінками, хронічним нежитем, простатитом, у чому мав велике задоволення на старості, бо життя не переставало приносити втішні для нього сюрпризи. Навіть шеф не встигав по кількості жінок, з'їденого, випитого і запареного. Інше — велика таємниця.

Але якщо вам поталанило у житті побачити Геннадія Прокоповича, що зараз, у паркий день, наче розбавлений молоком, у цей день, коли він ворушив напружено півкулями сірої рідини, що втрачала фосфор, то вас огорошило[1] б відкриття: невже цей напівпаралізований чоловік з виряченими рачачими очима, з облізлою пелагічною шкірою, з черевом, подібним до акваріума, цей чолов'яга з єхидненьким, але добродушним усміхом міг одним порухом руки згноїти в тюрмах половину сімей нашого містечка. Але він, як і кожен насичений багатством чоловік, переобтяжений владою рухати гроші з однієї кишені в іншу, мав благодушність терпіти абсолютно всіх, аж до Президента Сполучених Штатів. Попри усю його загальмованість у житті суспільному, в житті соціальному, в житті миротворчому, Геннадій Прокопович намагався долучитися до чогось такого, що іноді його змушувало паленіти з сорому або вклякати, як переляканому, якогось там сонячного дня, коли розгублений погляд зупинився на золотому хресті зачиненої під музей церкви. Можливо, перша думка у нього виринула така: чому це золото ще не в моїй кишені? Проте віддамо належне — він не був чистої води атеїстом. І прозорого полудня, коли мухи сікли незайманість червневого повітря, зависаючи клубками над горами сміття, вигрібними ямами зі смердючими окостами, або безбоязно роями перебиралися з одного кінця містечка в інший, вишукуючи напрямок до місцевого скотомогильника, то він поважно розхитувався на плетеному з рогози китайському стільчику, намагаючись заводити розмову на всілякі потойбічні, таємничі речі з першим-ліпшим перехожим. А тому як дорогою, що під старими дуплястими каштанами, де скромно примощувалися двоповерхові будинки начальників і місцевої знаті, ходив тільки майор Варганов, дебошир і алкоголік, що пам'ятав останню японську війну, то ізотеричний досвід Геннадія Прокоповича мав виключно східний характер. Він навіть дуже часто акцентував на ньому, персонально і авторитетно зазначаючи, що японська релігія не годиться для нашого народу, бо вона надто м'яка і безладна. Тому найкращу релігію вигадав Йосип Сталін.

З усіх чудодійних перевтілень найбільш мудрим у побуті був місцевий суддя Юхим Ювеналійович. Цей вершитель закону володів усіма видами земних перевтілень. Достеменно до нього ліпилася фраза з Екклезіаста, що Бог створив людину простодушною, а вона собі все ускладнила. Але він був не такий дурний, цей маленький миршавий чоловічок, щоб ускладнювати собі життя: він тікав від тих ускладнень, що навибудовували його колеги; він жив від залежності, що намила ціла система совєтського реалізму. Проте одним з найчудовіших, одним з найгеніальніших його перевтілень було спілкування з народом. Скажемо прямо, що Юхим Ювеналійович брав хабарі доволі давно, десь з початку своєї кар'єри, хоча він завжди виступав у тіні Геннадія Прокоповича та Дмитра Васильовича. Але його зеленава фізія наганяла моторошного жаху на забобонного Геннадія Прокоповича та чепурного Дмитра Васильовича. З-за дубового столу він виходив завжди третім. У нього червоні капшуки, що оторочували вижовклі яблука очей; він завжди ховався у тіні Начальника і Головного Бухгалтера. Юхим Ювеналійович скрипів суглобами, згинав у гострих колінцях ноги, пукав доволі голосно, але досить симпатично. Його спілкування з народом починалося вдосвіта, від крихітного ринку, критого кількома капелюшкоподібними дахами; від незграбного квадрата автостанції, де всі вікна побиті і замощені фанерою, Юхим Ювеналійович накуповував безліч всілякого дріб'язку, запихав у авоську так, щоб це все було видно, і спокійнісінько, дрібочучим кроком мандрував до центру. Магія його прогулянок Примушувала нашорошувати вуха, і кожна людина, яка мала гріх на душі, намагалася хутчіш потрапити йому на очі. Він тоді неквапно призупинявся і тремтячим голосочком пробував випитати стан здоров'я, стан сім'ї і ще щось таке, від чого його пробирало солодкою втіхою. Все життя Юхим Ювеналійович харчувався у громадських їдальнях, що кишма кишіли тарганами, щурами, мишами; його меню за останні тридцять років складалося виключно з лапші, приправленої двома ложками олії, склянки ряжанки і компоту з сушених слив. Після цього він з'їдав рогалика, потрушеного цукровою пудрою. Це вважалося у нього делікатесом. У наших краях рогалики готувалися відмінні, першокласні рогалики. Готувала їх Шурка Метлушенкова. Розповідали, що перед стратою він верещав і просив тільки одного, безтямно б'ючись головою об стіну, намагаючись вибити рештки життя, щоб не скуштувати ганьби і відчаю, перед стратою благав, щоб йому принесли чашечку компоту і притрушений цукровою пудрою рогалик. Відколи міський суддя побачив Юхима Блоха, то у нього засудомило ноги, пряма кишка засмикалася від шлункових позовів, закисло зробилося у роті, а чоло зросило дрібним потом. Метке око Юхима Ювеналійовича визначило відразу ціну Юхиму Блоху. Він якось навіть зневажливо окинув напівблаженного злодюжку Геннадія Прокоповича, що ляпав у долоні, а також з виряченими очима Дмитра Васильовича, який подумки доконував нахабу-гостя. І суддя своїм голосом більшості врятував Юхима Блоха, а тим і відтягнув свою погибель на кілька років.

Що ж такого говорив Юхим Блох, чого не знав Ген-надій Прокопович? Чим він так зачарував купку дрібненьких шахраїв, що на бездоріжжі цієї держави дорівнювала дюпонам і рокфеллерам в їхньому початковому стані? Купа підстаркуватих добродіїв, що мирно доживала життя дрібним хапузтвом перш за все, що практикувалася виключно з хабарів і крилася круговою порукою. Ця купа підстаркуватих добродіїв, котрим вже далеко за п'ятдесят, з несподівано хлоп'ячими іграми, несподівано підпала під владу молодого грифоноподібного Юхима Блоха. Чому така важлива зовнішність у моїй розповіді? Перш за все, це похідна з глибинного менталітету цього народу, до того древнього, що вирішив одним рипом усі проблеми цивілізації, світовлаштування, і одного світлого дня це зробилося для них непотрібним, наче відпрацьований матеріал, щоправда, це відбувалося у їхніх головах. А можливо, ще перед жорстоким азіатським законом, де зовнішність важила більше, ніж розум, де по обличчю людини, яка викликала симпатію чи антипатію, вирішували, судили, убивали, любили. І тому зазначимо, що в далекій молодості кожен з цих добродіїв не нагадував античних героїв, а нам, мабуть що, стидотно винишпорювати в їхніх рисах арійських профілів і наснаги. Час відкрив дорогу рябим посередностям. Але одна людина завчена так, що у житті їй набагато приємніше і цікавіше бачити гарні або потворні обличчя, бо кожен певен, викохуючи ілюзію, що цеглина упаде з іншого даху і обов'язково не на вашу голову, а на голову ближнього свого, дарма, що християнин. Приємної омани!

Яку ж таємницю приніс Юхим Блох в компанію підстаркуватих добродіїв? Він говорив прості речі, що, видавалося, лежали на поверхні, але цього ніхто не помічав. Він розповідав, як запеклий театральний режисер, підсилюючи свою розповідь для переконливості рухами, пластикою, мімікою. Він відтворив цілу мізансцену, як начальник отримав коштовні матеріали, мабуть, великої цінності, і їх треба списати з рахунку, під якийсь документ. Як це зробити, щоб закон став на його бік. І Блох стривожено рве чуприну перед трійцею. О, а для чого страшенні дощі, велетенські бурі й циклони, що виламують з корінням цілі гаї. Хіба не відомо, що кошмарні землетруси руйнують міста, а пливуни зносять і поглинають селища. Повінь вимиває цілі хутори, нищить щонайкраще. І він світліє, цей Юхим Блох, лицем. І він розповідає, як найліпше влаштувати стихійні колізії.

У нього купа списаних школярських зошитів, прошитих суровою ниткою. Діло за технікою, умінням просочитися розуму там, де держава поставила закон.

Потім вони зупинилися біля яру, біля синьої улоговини, слухаючи всі шестеро, як віддихає матіоловий вечір, робиться душно, парко, і перед очима малого Блоха промайне велетенська білопуза рибина з блискучими бляшанками луски, з червоними крилами плавників і вибалушеними срібними очима, а круглий рот, червоні як кров зябра викидатимуть тисячі дрібних пузирів; і він вдихатиме свято, що розливалося теплим молоком спокуси невідомого, навіть радісного відчуття зради старому, бо напевне знатиме, що там, у високих будяках, де вдень гудуть над фіолетовими квітками бджоли, лежить з перерубаною горлянкою чоловік. Він почує на смак, на дотик, наче вирвану вену з розрубаної шиї, смак життя, коли вони поведуть до складу захмелілу Люську, яка йтиме, погойдуючи крутими стегнами, безпорадно і волого лупаючи телячими довірливими очима. Ось на півдорозі вона заспіває, притупуючи босими ногами, рівно в ритм пісні, клекочучи через горлянку, через викіт гарячою і грішною своєю кров'ю, готова запросто зірвати сукню: на складі, серед складених навхрест лантухів, з пробитою черепицею, крізь яку видно розірване матіолове небо в жовтих віхтяках ліхтарного світла, він почує запах, не подібний до всіх запахів, що йому донині доводилося скуштувати. Люська питиме з великої зеленої пляшки вино, закинувши голову, оголюючи ніжні округлі плечі, розсипаючи мідне волосся, що горіло навіть поночі. Вона питиме і ковтатиме жадібно, обліпивши м'ясисті, вологі, чутливі губи горлечком, затим заголить спідницю і співатиме буркотливим втомленим голосом, потім вона безпомічно впала на лантухи, і малий почув звук — м'який, теплий, відірваний вже від життя звук, готовий померти, звук відданості. Йому захотілося кричати, а не плакати. Розтріпане, мокре від вина і слюнів пасмо волосся перерізало зелене око. Люська розставила білі широкі стегна, задерла дорогу плисову спідницю, і один з шести вже заступив її широкою спиною, а він бачив, як рожева розчепірена п'ятірня, аж видно лінію долі, мацала одвислу і мокру матню: постать хихикала, хрюкала, стрибала на одному місці й верещала від задоволення, тільки дядько чомусь відвертав свого грифонячого профіля у невідомість вечора і говорив до сутулих, з розплилими шмарклями постатей: «Значить, комісії чекати післязавтра… Так…» — Йому відповідало, шмаркаючи, спльовуючи: «Тяк-тяк… Α-a подивись, які у неї ляжечки…» — І дядько продовжував дивитися у ніч чи у невідомість, слухаючи, як скаженим реготом, туди, поближче до станції, вибухає свято, а воно ото все звичайно давно проїлося, плюнути хочеться, але нічого його не пустить, скоро його черга, як оце мені, розбивати кулями головешки, а Сабалову білувати собак, бо людина звикає до всього, що вона принесла у світ, до свого свинства, не інакше, вимисливши списати гріхи на когось перед кінцем. І п'ятеро старих пердунів, гилунів у народі, задріботіло ніжками, наче вони вперше побачили голу жінку, гарну жінку, що у погляді можна втопитися від утоми, любові, невитраченої туги за чоловіком: чимало-бо їх, добровільно зґвалтованих, зіпсутих пішло зі своїми виблядками у світ. Людина тому й зупинилася на власній нікчемності, бо, видно, їй залюбки не чинити опору: нехай іде, як іде. І пробираючись верболозом, він відчував за спиною опіки чужих голосів, чужі погляди били йому в потилицю. Це видається зараз мені сумним, непотрібним для паперу, для часу, а для Блоха, з його холодною відчуженістю до подій, з його упередженістю навіть до рідної матері, з його несприйняттям світу, що давав йому тепло, — все це нагадувало купівлю-продаж якогось предмета, непридатного для вжитку. Як моя писанина. Тоді, видно, в ньому народжувалося разом із страхом, разом із запахом жінки і старечої сечі, перемішаної зі спермою, анальними газами, що виділялися з прямої кишки від послаблення прогнилої вкінець простати. їх нічого не рятувало, як і Блоха. Світ переставав існувати для них, як тільки вони почули його смак. І тоді, втікаючи, гадаючи віддалено про дядька, виносячи його образ кудись у свою ще незаплямовану невідомість, він бачив своє минуле. А дядько набирав повні легені повітря, погляд його зволожувався, і він дивився, як мошкара б'ється над іржавими абажурами, як гуде вітер у проріхах дахів, як пищать кажани, розкидаючи перетинчасті крила, збиваючи запізнілий дріб'язок птахів, а гола жінка з красивим точеним тілом, різьбленими ногами з диким реготом, повним презирства, борсається великою білою рибиною під плюсклим лантухом черева мужика, випльовуючи короткі, уривчасті, за рік надолужені образи, лайки, виношуючи все це ціле літо, цілу осінь, цілу зиму. І так воно мандрувало порочним колом, зжинаючи час, втягуючи потоки і потічки подій, виліплюючи найхитріші махінації цієї трійці.

Мене ніколи не обтяжувала відповідальність перед людством, мене обтяжував комплекс неповноцінності, точніше — сама неповноцінність. Мене турбував сам пафос сходження, в'їдання у чужу свідомість, як у власний неприбраний дім. Щось у засмерділих недопалках, використаних і розкиданих підлогою презервативах є таке, що захоплює, викручує нутрощі. В цьому теж свій пафос. Але неприбрана душа — це з розряду езотерики, — смердить набагато міцніше. Від цього хочеться сховати голову під пахви. Але душа не належить землі, достеменно таке мені відоме, як і те, що тіло поточать і розрихлять хробаки. Але у просмерділій підстилці, у напівтемряві живе більший черв: непотрібна мрія. Те, що заохочує, наливає солодкою спокусою. Неминучість втрати. Напевне це. І тому, коли я бачу ослизле від поту і похоті тіло жінки, що навіжено борсається в обіймах якогось там педераста, що не підар з тієї причини, що природа видала на одну хромосому більше. Це викликає у мене природну відразу, бо воно захоплює, те дійство, де немає любові, бо воно посягає на ваші нікчемні душі. А ваша нікчемна душа з дірками, як у шматку голландського сиру, то моя робота. Не інакше, перед самою смертю можна з'їхати на пафос. Як оце зараз у дощовий празник, старий празник, з тихими вуличками, з пір'ям різнокольорових яток. Годовщина, немислимо яка за рахунком годовщина октября. Сьогодні в кабіні ліфта тхне хлоркою. Вчора ось тут п'яна Шурка Гаврилишинкова з сорок шостої квартири порубала Костю Слюсаренка. Коли двері прочинилися, то люд, що пхався у передрадісному збудженні, побачив, як він довго бився у власних тельбухах, чвиркаючи кров'ю, вертячи більмами очей, як велетенський червоний павук.

Немає більшої свободи, ніж блаженство убогих духом. Але його не існує. Радше річки потечуть у протилежний бік, а ворон ворону око виклює.

Блох дивився з пагорба у синьку улоговини, вслухаючись в глухі, зовсім не значущі, без жодного бажання, натяку на щось істотне голоси люду, що розбрідався напівголодним втомленим стадом по своїх убогих до чорноти помешканнях. Він слухав свято тиші, і крізь товщу спокою, з мідним лущанням цикад, він почув надривний осоловілий голос Люськи. Голос хрипкий, випитий до краю, висушений чужими губами, брудними обіцянками, повний справжньої пристрасті. Тоді вперше, рвучи боляче, вкидаючи у безнадійність, до нього прийшла уява, і малий побачив, як вона витанцьовує голими, повними ногами у віхті іржавого світла, а старигани сидять із розстебнутими матнями і осоловіло, п'яно спльовують під ноги. Пахне матіолами. Запах в'їсться йому, як і запах лайна, майонезу, гречки — назавжди. Він ще не знає, де знаходиться більша таємниця: сторож у будяках з перерубаною заступом горлянкою чи гола Люська, яка витанцьовувала в складській пилюці під іржавим ліхтарним світлом. Пахне матіолами. Синьо в очах.

Потім знову Блох спускається в улоговину. Я бачу його з узґанку двоповерхового будинку, крізь рвання туману, крізь сизу кушпелінь голів, що пихкали цигарковим димом, крізь вгасаючу тулмоту, крізь тріскотню празника, і мені видно, як палахкотять зеленим світлом світлячки на'піщаних берегах Голубихи, туди, ближче до Натроців, звідки надуває південними вітрами, а далі западає жовта безвість, і ще далі — на Пристань, усього з чотирма дворами, де не перевівся звичай викопувати власноруч могили: так і стоять недокопані ями, обсипаючись з року в рік. Я знаю, куди він біжить, маленький і нікому не потрібний чоловічок, падаючи в неминучість, в безпам'ятство минулого. Ось на порозі, спиною до стіни з червоної цегли, сидить його баба Маланка, по-чоловічому розкарячивши ноги. Вона розриває маленьким кишеньковим ножичком білі, випуклі, ніжні черевця піскарям, витягує дрібненькі, як намистини, тельбухи, що не витримують, риплять і лускають під репаними брунатними пучками. Ніж тупий, з зализаними краями. Чути, як криця рве м'ясо.

Від однієї згадки про той період, тобто про найостанніший період його життя вдома, у мене смердить в роті, наче у передпокої хто забув винести труну з покійником. Але кожного потішає думка, напевне, намарна і даремна: все те, що зараз є, то неодмінно мине. У житті минають усі речі: і любов, і ненависть, і біль, і розлука, і успіх, і багатство. Кому як виділила доля. Можливо, у мені не полишає горіти чи жевріти думка, що людина повинна повною мірою скуштувати всього у цьому світі, бо неповноцінний буде суд над нею, якщо вона завдала собі клопоту жити далі і не завдавала клопоту, як існувати виключно в рамках того суспільства, яке їй не імпонує. Надто мудро як для недоколиханих ідіотів, кількість яким п'ятдесят з гаком мільйонів.

Потім була школа. Маленький переляканий Блох сидів за першою партою, а над головою висів синій глобус; в одне із свят спостерігав з узґанку двоповерхового будинку, крізь рвання туману, крізь сизу кушпелінь і мерехтіння голів, що виринали, пірнали, висмикувалися, ворушили носами, чіплялися вухами і знову пощезали, пихкаючи сизим димом; крізь вгасаючу тулмоту, крізь тріскотню тисячі мешканців, крізь агонію празника мені видно, як палахкотять зеленим світлом ферми на піщаних берегах Натроців, оперезаних лишаєм річки Голубихи, звідки надуває південними вітрами, а ямами западає жовта безвість, а ще далі Пристань з чотирма дворами, половина котрих порожня, і де за звичай від гетьманщини пішло викопувати власноруч могили. З часом могили обростали розкішними вишнями, а дітвора влаштовувала в тих ямах нужники. Діти продукують несвідому ненависть до світу. І тому я знаю, куди він біжить, маленький, нікому не потрібний чоловічок, падаючий в неминучість сущого безпам'ятства минулого, що тяжіє для нього порожнечею.

І того ж таки дня, з узґанку двоповерхового будинку, що на Севастопольській площі, я бачив, як маленький чоловічок у мішковидному, вибуваному роками костюмі, придбаному ще за часів імперії в комісійному магазині на площі Льва Толстого або на Басейній, маленький недолугий чоловічок з поморщеним обличчям невдахи-педераста, просяклий прогірклою і невикористаною спермою, розбитий онаністичним неврозом, окутаний шлейфом солодкого сопуха нічного нетримання сечі, перебирався з одного порожнього дому в інший: його побачили ми разом з Бокіним. І тієї ж хвилини, перерізавши бетонований цирк із Севастопольської площі, підставляючи до вуха раз по разу цифровий телефон, Блох ступив у тінь. Під чорний креп дошки з надписом «Нотаріальна контора».

Лізка

Перше, чого треба навчитися у житті, — це не прощати ворогам. Треба принаймні мати повагу до свого власного марнославства. Це навряд чи затямив Блох. Але, можливо, я і помиляюся: горілка в склянці закінчується, густішають сутінки, і вся ця гоповська бридота вештається смердючим вокзалом, де ніколи не вивітрюється запах смерті, креозоту, перемішаного глухими ударами коліс. Мужик Льопа, що народився одноногим, пробує заговорити Нюську, бабу з велетенськими слонячими ногами. Ноги опухли, набрякли фіолетовим і малиновим. Пальці у Нюськи відгнили ще тогоріч, коли до міста навідався благодійний фонд. Вона пролежала кілька днів у вагончику, її мацькали йодом, формаліном, а на ніч їй давали таблетку знеболювального, а Нюська, курвисько, пронюхала про наркотики і верещала далі, їй вдавалося виклянчити тільки склянку медичного спирту — не більше. Вона витягувалася, умиротворена, на лежаку, жовтому від іхтіолки і сечі, щось бубоніла, дивлячись прозорим поглядом у вікно, на пізнє квітневе небо. Знаю такий стан: це наче у тебе за плечима немає років. Це так коротко, як горить лампочка. Алкоголізм не страшний порок, якщо тебе кличуть до ешафота. Надто розумно. Але така я вродилася. Я з дитинства читала книжки, і все у мене було складно. Потім дивно все змінилося, і я тільки бачила, як світ змінюється, а я шалено намагаюся до нього прилаштуватися. Тільки зморшки більше кладуться в куточки уст, під очі, а чоловіки чим далі, тим гірші. Старість не зупиниш, як і бідність.

Тоді з'явився Блох. Він хитався від голоду, його першим побачив Кловський. Кловський сидів і світив проти сонця виголеною буддійською головою. Якраз на освітленому боці вокзалу. Кловський співав мантри. З нього навряд що видушиш. Він похитувався, закотивши очі, і співав, вицокуючи маленькими бубнами з прив'язаними до них іграшковими калаталами. Невідомо, коли він з'явився, але по рубаних, скалічених, проте пещених руках мені нічого не спадає на думку, крім того, що Кловський колись був не Кловським, жив собі в іншій подобі, це навіть видно по його чистих, майже дитячих більмах, благородному носові. Те, що Кловський зовсім не кришнаїт, не викликало ніяких сумнівів, бо в перервах вони з Льопою заправляються морфіном або конопляним молоком і розмовляють про життя. Життя у них виходило доволі химерним, видавалося наче простим: вікно на вулицю, позаду ніяких обов'язків, попереду ніякого життя — гарна скотська компанія. Цей маленький виблядок на колясці, що нагадувала люльку для маленької дитини, їздив між рядами пасажирів і канючив гроші. Він отримував найбільше. Люди завжди ласі на потіхи. А найголовніше: вони ніколи не люблять тих, хто проживає своє життя краще за них. Принаймні коли це їм видається. Люди заздрять навіть калікам. І від того нікуди не дітися. Тому цього маленького виблядка з випуклим чолом і тонкими єхидними губами ніхто не любив. Тож Кловський його помітив відразу і гукнув через плече Димика. Димик — це від слова «димедрол», такі таблетки. Димик колись працював у аптеці, а потім його знайшли хлопці Хасана. Довгопискі, довгощелепі, як хорти. Димик приторговував для них травою неподалік вулиці Чкалова. Там, де Сінний ринок. Він ходив тоді у довгому латаному пальті з комісійного, курив «траву» і переганяв сирий опій на справжню наркоту, що брати Хасани розливали по пляшечках, маленьких симпатичних пляшечках. Димик потихеньку відкладав з кожної дози, затим несподівано одного гожого дня в сизому березні, коли вітрами надувало, вимітало з усіх закутів, чотири авто попарно підскочили аж під самий капелюшок ринку і розстріляли з автоматів безневинну буду для ремонту взуття. Я спостерігала, як вони випадають з розламаних кулями діромах, волочать снігом чотири метри кривавих тельбухів. Коли бажаєш зробити собі задоволення, то подивися на смерть свого ворога.

Того року, коли зима взагалі стинала не тільки хворих сопливих пенсіонерів, а навіть здоровенні менти падали від її ударів, того року з обмороженими руками, з ртутним поглядом, з порожньою пащекою, з впалими грудьми знайшли того, кого ми називаємо зараз Кловським. Ми знайшли його на метро «Кловська». Димик підкотив настоянку. Йому захотілося роздивитися крізь скляну вітрину дівчину, що торгувала квітами. Руду, з пишними соковитими губами. У неї закороткі ноги, і ми з Димиком сперечалися, що ноги у неї не годяться, що її не варто запрошувати на такі справи, бо вона, з усього видно, полюбляє арабів, а та сволота нічого не платить. Хоч ти убий. І тут на каналізаційному люці лежить Кловський. З червоною, як облущений мандарин, мордою. Димик присвиснув. Він обійшов його раз, удруге, тримаючи рукавички біля носа, видно, від Кловського смерділо, але щось зацікавило Димика, щось взяло, бо він замахав руками, щоб я вилазила зі свого зеленого авто. Так з'явився Кловський. Відселив його Димик у халупу, що неподалік Батиєвої гори. Він розсипав по пакетах траву, читав буддійську літературу. Іноді сам накурювався до свинячого виску і трахав якусь проститню, що їх тоді у нас було в хазяйстві шестеро. Дві курви страшніше атомної війни, а решта — плюнь та викинь. Але ціни доводилося закидати клієнтові несусвітні. Потім з'явився Блох.

Він стояв на пероні, похитувався від галюцинацій і голоду, весь стиснутий, що є зрозумілим тільки по тому, як на сонячному світлі розходилися зіниці: то звужувалися до кінчика голки, то розбігалися широкими колами. Вітер ворушив пилюку випуклим пероном. Зича налягала на всю. І я почула, як хтось з наших сказав: «Ось і ще одна здохля». Взагалі, мегіе звати Лізкою. Я намагалася колись співати в опері. Навіть закінчила кілька курсів Київської консерваторії, але у мене лишилося мало пам'яті. Пам'ять у мене спрацьовує тільки тоді, коли виникає чиєсь обличчя, що нагадує якогось біса попереднє життя. Не загробне і не таке, про котре базікає обкурений анашею Кловський. Я атеїстка. В цьому причина мого ідіотського сміху. Принаймні так говорив Блох. Пам'ять наміцно прив'язує людину до страждання. Це як велика любов, що не дозволяє переступити і стати меншою перед предметом твого кохання. Але пам'ять тримає в голові ядучі дні молодості, коли нічого не хочеться пам'ятати: на студентському столі під Новий рік той, кого я кохала, сидів у куточку, тихенький чмир, і наминав бутерброди, а волошкоокий, широкий у плечах садюга Клімов стягував з мене труси; його вибалушкуваті чорнильні очі дивилися поперед мене, губи обтікала липка слина, і він намагався говорити до когось, хто п'яно вовтузився у кутку. Йому, словом, було байдуже, як і мені. Але чогось так трапилося, і невідповідність моїх думок до дій призвела до того, що я одного дня потрапила на панель найгіршого борделю. Це вже Блох модернізував його… Тож повернутися до моралі: все починається з нас, з наших родичів, з наших батьків. Проте говорити — не мішки перевертати.

На той час, коли з'явився Блох, якого хилитало від голоду, нікому в голову не спало його приголубити. Окрім косоокої Люськи. Він її земляк. Ми реготалися, а Димик хмилився разом з Кловським, коли вона його вела по східцях нагору до напівзруйнованої хижі. Ми Люську віддавали за п'ятнадцять гривень. Вона вже стара й беззуба. Димик тримав її з милосердя чи, може, старе життя ще не витравило у ньому чогось такого, що незрозуміле у цій сизій кушпелині передпокою смерті. Пізно вночі я підкралася, так, з цікавості, і підгледіла, що вони роблять. Блох лежав у рваних, але дбайливо, безнадійно перештопаних простирадлах, і Люська годувала його з ложечки. У мене навіть сльози підкотилися до горлянки. Так вони не виходили три дні. На третій день я надибала випадком Кловського, що тарабанив закоцюблими пальцями у шибку, ворушив божевільно поглядом, намагаючись швидше пролізти у хижу до Люськи. Для обману, щоб ми не чіплялися, він тримав у кулаці замусолені купюри. Я тихо спробувала дати драла і попередити Димика — надто все підозрілим це видавалося. Кловський нагнав мене біля самого спуску, вже біля авто. Більш осмисленішого, холоднішого погляду я не бачила. Він вдарив мене по щоці, здер шубу і кинув на сніг. Він трахав мене з таким відчуттям, наче я була скотина. Він трахав мене, як пес лигає суку. Тоді підвівся, помочився на мене, розвернувся і нічого не сказав. Мені перехотілося щось робити, щось говорити.

Пройшов час. Час завжди протікає, і ми не мислимо про такі речі, як смерть, аж доти, коли вона стане на порозі. Наш новий клієнт, наш новий чоловічок розташувався на Батиєвій горі. Димик виділив йому найгіршу хижу. Але за кілька днів наче передумав. Привозять Блоха на авто. Рипнуло авто шинами, у нас зайшлося серце — не до добра. Але нічого не трапилося. Блох тільки перейшов у іншу хату, менш занедбану, її Димик придбав за кілька сотень у сліпої баби. Баба потім упала зі східців. Оті, що ведуть від зеленого фарбованого паровоза. Вся країна в лайні, проте паровоз фарбований. Люблю я це місце. Упала баба. Тільки дорогою ненароком розпанахала собі від вуха до вуха горлянку. Стерво цей Димик. Але нічого. Без роботи ніхто не лишився. Зараз нас займав Блох. Маленький, з неправдоподібно дужими волохатими руками. Він весь час говорив, давлячись гортанними звуками. Я ось намагаюся коротко, але ніяк не виходить. Про Блоха ніяк коротко не виходить. Як виросло таке… І до смерті не повірю. У моєму житті набирають привабливості тільки дві речі: коли сідаєш на горщик і видавлюєш похвилинно з себе лайно або спиш. Зі скорою старістю, що стирає геть все, ці привілеї переходять у розряд неіснуючих. Під старість ви капітулюєте повністю. Виховання забороняє вам перерізати собі вени, тому ви поволі вчитеся, як отруювати життя навколишнім. Особисто я притримуюся останнього. Мені вже сорок, але біля мене чорні дірки. Людей я не бачу, я не можу виносити велетенського вавилонського вокзального вулика, але життя складене так, що ти будеш ламати зуба об той корж, який воно тобі піднесе.

Блох влаштувався прибиральником у громадський туалет. За тиждень він під глум компанії провів туди світло, притягнув металеві поручні, що нагадували турнікет. Вдень, до шостої години, він шкарябав мітлою лайно, а після дванадцятої брав стілець і сідав за турнікет. Наші курви, що ішли з роботи, прямо з-під вокзального капелюшка, говкали і пропонували свої послуги. Він сидів на своїй вахті рівно півтори години, а потім ішов до себе на Батиєву гору. Потім пішов сніг. І Блох зробився звичною постаттю, що в чорній куфайчині чалапає на гору. Навряд чи хто до нього набивається в товариші: від Блоха смерділо, як від тисячі іранських віслюків. З ним водили дружбу здебільше «кукольники», що підкидали фальшиві пачечки грошей роззявам-громадянам. Пачечки білого паперу, зверху і знизу якісь гроші, часто теж фальшиві. Жадоба рухає світом. Блоховий приятель Лупус умів за той час, як обмінював громадянам гроші, висмикнути купюру назад зовсім непомітно, тонко. Його б руками ракети на Америку запускати, а він хріновиною займається. Це давало неабиякі гроші, бо Димик тримав поближче до себе Лупуса. Щоправда, з міліцією він розбирався сам. Доводилося мені переплачувати, щоб підстелити гарну, найчистішу, найвродливішу дівчину начальникові відділення залізничної міліції. У нас з цим було дві проблеми: начальник залізниці і начальник міліції. Останні три роки вони змінювалися, що листя на передку Єви. Всі вони ласо розпускали слюні на наших дівчат. Але ні на які зговори не йшли. Лупус вибрав найліпший бізнес, що давав зразу свіжі гроші. Димик це втямив, але у нього, окрім цього, у штаті крутилося четверо плечових повій, тобто ті, котрі працювали в дорозі на довгих перегонах, бабці, що навколо вокзалу просили милостиню, каліки, що перетирали і перемішували анашу з тютюном або тирсою, малолітні «6омжі»-педерасти, котрі задовольняли приїжджих московських геїв, там це діло хоч було і в розквіті, але навряд на тоді це влаштовувало їхню публіку; у його «штат» входило кілька таксистів, кілька кондукторів, кілька торговців книгами. Але це все було в такій первісній, дикій і дрімучій стадії, без будь-якої організації, без будь-яких законів, бо несподівано борщагівський рекет запросто накладав лапи на наші гроші.

Так ми жили до весни. Ще лежав сніг. До сральника, де сидів маленьким буддійським божком Блох, підкотило авто із затемненими вікнами. Авто торжественно гальмонуло, і звідти вийшов чоловік у довгому коверкотовому пальті. Йому було вже за п'ятдесят. Він морщив носа, нюшачи щуряком гнилі вокзальні запахи. Пан, з усього видно, найменше зважав на людей. Він лапав своєю п'ятірнею власне гузно і по-рачачому вертів навсібіч головою. Йому робилося не по собі тільки тоді, коли пальці лапали гузно. Я його впізнала відразу. Це був радник Президента. Давно колись я спала з його охоронцем. Від того повіяло таким неіснуючим, забутим світом, наче за кілька років у тих апартаментах лишилася моя юність. Цей радник мав чорні мухи в голові або взагалі не мав розуму, бо примушував мене стрибати кімнатою навіжено, вдягненою в якусь білу сукенку. Він витворяв казна-що: заставляв робити міньєт, коли я справляла велику нужду, ґвалтував на кермі, переодягав у чоловіка. Взагалі, він був не скупим мужиком, але з державної точки зору він, напевне, був кретином. Кажуть, що коли він поїхав до Іраку, то не втримався, щоб не натирити якихось срібних реліктових ложечок, потягнув цілу парчу з якогось там трону чи крісла, де примощувала задницю найголовніша чурбанська персона. Цей чолов'яга вийшов за кілька хвилин у нових штанях, з догідливим обличчям. На цьому обличчі були присутні хитрість, себелюбство, розпуста, похіть. Воля, як елемент, притаманний вищим арійським народам, там була відсутня. Такий собі хитрий чоловічок, що виростав разом з фікусами за шкапом. А подорослішавши, перестав онанірувати на балерин в балеті, вирішив чогось досягнути путнього у своєму житті, але його досягнення не дійшли далі ширіньки. Я бачила прозорий і безпристрасний погляд Блоха, що тримав маленькими, але витонченими руками білу візитку. У повітрі смерділо французькими парфумами, великосвітським лайном з якогось фуршету і перемінами.

Напевне, ця зустріч додала впевненості Блоху. А звідки прийшов, чим займався — невідомо. Я чомусь не спала цілу ніч. Потім скочила в авто і погнала у білу хурделицю, навіть не спостерігаючи за трасою. Жінка, кажуть, відчуває передком. Отаке трапилось і зі мною. Авто зносило набік, і я, баба забобонна, відчувала в цьому недобрий знак. Повний місяць зеленавив небо. Нарешті я дотягнула якось до вокзалу, радісно побачила мокрі горби автомашин на стоянці, капелюшок вокзалу, червоний лічильник, що відмахував години, юрбу азіатів, що перемовлялася з таксистами, з сутенерами, і самого Димика, що кутався у жовтого кольору шкірянку, блискаючи очима у темінь і хурделицю. Смердючий березень. Димик не міг встояти на місці, його крутило, наче муху в окропі, мені хотілося щось йому крикнути, але це даремно, зовсім даремно. Я б воліла, щоб відмирало поволі. Я бачила його широке обличчя з витонченими ніздрями, пещені руки, тонку талію; я відчула, як земля виходить з-під ніг під муркаючу музику мого двигуна: погляд-бо ошелешено шукав опертя, порятунку Нарешті він зупинився на ліхтареві, старому доброму жерстяному ліхтареві, що розхитувався, освітлюючи білі насмуги снігу, але з темного провалля тіні з'явився Блох. Він ішов поволі, ледь переставляючи ноги, наче йому найтяжче у світі, наче хто одірвав шматок м'яса з його грудей, наче убили його дитину, наче баба після аборту. А тоді, від білої вежі з годинником, від сторони Василькова, від вежі, що нагадувала різдвяну цукерку, рушив чоловік. Це потім повториться, через багато років, але чоловік уже рушив, і в ньому я впізнала Кловського. Я побачила, як у нього розвіваються брунатні вельветові штани, і поклянуся, що почула прогірклий запах вивітреної сперми і сечі. Я навіть вловила ніздрями запах тієї шльондри, з якою лигався Кловський. Але мені доволі випадало на життя. Зараз я бачила його професійні рухи, м'які й врівноважені, наче котячі кроки у тихому, натопленому по-зимовому домі. А над дахами, зразу за вокзалом, грімко падав вітер на жерстяні дахи. Це потім повториться в інших обличчях, у інших людях, але з головним виконавцем — Блохом. Кловський піднявся на вежу, трохи повіддалік від комутаторів і диспетчерської. Там темні комірчини, де Димик часто ганашив дівчат, що передавали у мікрофони час прибуття поїздів. Він поїв їх дешевим коньяком, вони іржали і віддавалися прямо у коридорі, навіть у смердючому туалеті, що весь час протікав. Це мене збуджувало. Передчасне пізнання життя закінчується кривавим харкотинням. І тому зараз я вже одірвано, майже байдуже затягуючись цигаркою, дивилася, як Димик широко розкидає руки, роззявляє рота, викидаючи густі шматки крові на двох вірменів, а ті підтримують його за плечі, за руки, але смерть валить його на коліна, і Димик висне брунатним ганчір'ям, непотребом, ще зовсім по-дитячому судомлячись ногами, — у мене відійшло, як хто відірвав, і мені зараз навіть одну хвилину смішно. Каліки і собаки кинулися урозтіч, підгрібаючи милицями і обрубками, хвостами і ногами наметений перед капелюшком вокзалу сніг. Мене відпустило. Тільки почало бити дрібною пропасницею. Каліки і приблудні собаки відчувають найменшу біду: байдужість — запорука голоду, смерті. Хороший кінець… якщо на нього самому не потрапляти. А він намислив собі вишуканий, з шиком, кінець. Мені видно крізь наростаючу хугу його обличчя, його гарну голову гімназиста, що зараз бовтається між широких вірменських плечей, як гарбуз на зів'ялій бадилині. Тож каліки і собаки кинулися врозбрід — це запорука смерті. Ілюзія завжди живила ілюзію. Ніхто не хотів глянути правді у вічі.

З вежі, у суцільній тиші, наче хто ударив кулаком по труні, рипнув голос з будок, з білої дитячої вежі, що часто я задивлялася не знати чого. Мені подумалося, що вже закінчилась осінь. Це, видно, не зовсім добре, що закінчилася осінь, але все закінчується, як і чуже життя. Моя «мазда» поволі котила крізь сіянку мокрої хуги, виривала, хрестячи світло фарами, різнокольорові, але обридлі до нудоти людські пари. Люди бовталися від метро і чвалали упродовж вулика вокзалу. Я рухала у напівтемряві своє авто, ще мало тямлячи, куди приведе ця дорога, цей день. Свідомість людини влаштована так, що відмовляє у найнеобхідніші життєві ситуації. На вежі, над фіолетовим мороком, над світом рипів чийсь голос, у снігову хурделицю відправляючи, приймаючи паротяги. Є ілюзії сходження, але неможливою видавалася б ілюзія людського існування. Рухаючись крізь потоки, джмелині потоки автомобілів, я відчувала, як відкриваються в мені пори; я готова була увібрати звуки, запахи, всю смердоту, аби тільки не робити того, що я надумала, що необхідністю перерізало горлянку, викручувало низ живота дикими спазмами. І усвідомлювала, що мені зовсім байдуже. Бридка річ освіта, якщо ти її мав чи маєш. Вона творить ілюзію вибраності. Вона ліпить її з тією педантичністю, що і смерть, коли зупиняється на вашому порозі: миготить незрозумілий вогник попереду, але доброго нічого. Потім тебе викидає у світ і ти почуваєшся нікому не потрібним. А ще пізніше життя в чиїйсь подобі навчить розставляти ноги. Сам процес розставляння аж ніяк не болісний. Як і освіта: підняти руку там, посцяти в тому чи іншому місці — нема ніякого значення. Сам процес вартий тільки запітнілої задниці. Про свідомість від того, що ти створена для чогось кращого, роздирає душеньку. Колись, бувало, у спокійні, віддалені від уяви, від жаху дні я спостерігала за Кловським. Що трапилося з цим чоловіком? Що за необхідність змусила розламувати людям голови? Напевне, свідомість вибраності, а решта вже не йде на рахунки. Я певна, що Кловський відчував неабияку насолоду. Тож сам процес не вартий пітніння статевих органів, але відвертість людини перед скоєним трапляється дуже рідко. Тому в один холодний зимовий вечір було вирішено, що я ідейна блядь. Ідейна курва. Неспокій після такого формулювання зник, а натомість з'явилося солодке, тривожне задоволення від здійсненого життєвого плану, котрим винагороджують батьки на початку життєвого шляху.

На вежі заливалися криком. Я пробиралася на Батиєву гору, з боку Солом'янки, проскочивши перед тупим носом вічного п'ятого трамвая, що в дитинстві ми прозивали «п'яним». За спиною проповзло зіркове недобудоване ікло готелю, що вікнами виходив на цвинтар. Я відривалася від шумів, від гуркоту, тільки трамвай вибивав кутами глухі звуки, сиплячи іскри. Мені треба встигнути до того, як він прийде додому. Мені вже ніяково навіть згадувати Димика, чи мертвий він лежить, чи помирає десь на операційному столі. За спиною входить у темряву чорнодірими вікнами недобудований готель. Сніг упав ще щільніше — годовщина жовтневих свят, а скрізь біло, у шибках пусто, як у голові. Тиша стугонить по зубах. Тільки чути, як бігають, дріботять і виють на місяць собачі тічки. Тут пройшло моє дитинство. Я навіть гальмонула. Тут я врізалася у мужика, закохалася по самі вуха. Він був старшим на років тридцять п'ять, якщо не сорок, але найбільшого задоволення від трахання я не пізнала. Я йому підставила відразу. Мені виповнилося тільки-но шістнадцять. За мною вписував старший Кисіль, якраз той, що тримав вокзал, але я все відбалакувалася, що надто молода. Напевне, доля таки існує, якщо про неї плетуть усілякі нісенітниці. От доля і підскочила до мене прямо на Солом'янці. Кавова «Волга», звабливий погляд, сива щетина на впалих щоках. Запах, якого ніколи не дочутися ані в наших набріолінених придурків, ані навіть у місцевих тузів. Він виходив часто з міліцейської школи. І я йому відразу підставила. Платтячко висить на кермі, а я впинаюся жадібно у його губи. Тоді я звідала смак сили. Він в'ївся разом із переляком перед злиднями на все життя.

І невідомо чому, розгрібаючи снігові заноси, я невпинно думала про цього чмиря Блоха і про Вадика, мого першого мужика. У мене смоктало під ложечкою. Мене так крутило, вивертало, що я почала кігтями дерти колготки, справжнісінькі французькі колготки. Я не знаходила місця за кермом. Перед обличчям хилитався годинник. Тріскотня секундної стрілки. Шипіння шин. Вищання гальм. Нарешті я заскочила на Батийку.

Кілька років тому, коли Димик відстріляв чеченців, він завбачливо прикупив у нікчемних бабушок, що смердять зіпсованим м'ясом, кошачим калом, кілька халуп, щоб у разі чого поселитися тут або заселити потрібних людей. Блох самочинно поселився з Люською в одній такій хижі, щоправда, вона не входила у власність Димика. Проте вже тоді можна було вгадати виклик. У житті все пролітає надто швидко. Навіть саме життя, як чиєсь кривляння у широкому люстрі. Намагання зупинити життя тим чи іншим засобом породжує шалені протидії, завжди викликає чиюсь реакцію, хотіли б ви того чи ні. Тихі інтелігентні роздуми під ковдрою породжують тисячі трюків, винаходять до десятка інструментів, що слугують тільки для одного: як ліпше зіпхнути в могилу людину, що колись тобі врятувала життя. На пам'ять: я ніколи не вірила в Бога, але смерть неодноразово змушувала мене про це замислюватися.

У вікнах темно, тільки чути, як виє, немислимо витягуючи, видовжуючи вашу пам'ять і свідомість, дитяча гойдалка. А я повторювала про себе, що нічого страшного не трапилося, що я вже скоріш кохаю саме Блоха, а не Димика, бо мене з невідомих причин викручувало, як дурну. Покинувши авто на узбіччі, на голій і мокрій кам'яниці, я проскочила повз ледь освітлені червоним світлом хижі наших наркокур'єрів і пройшла двором, де мешкали Блох з Люською. Я пройшла двором, засипаним важким мокрим снігом, і я вловила той кислий запах розталого снігу, і я не побачила жодного сліду, займаючи поглядом сині, аж чорнильні хмари, мені видавалося, що я ловлю вітер, котрий б'є запітнілими шибками.

Невідривно тримаючись якихось рихких, липких спогадів, що у такій годині зовсім недоречні, я викликала з пам'яті, я витягувала ослизлі згадки про свого першого коханого чоловіка, чергуючи це з образом Блоха, що розпливався перед моїми очима, як щось неоковирне, гидке, мокре і яке ніколи не заслуговувало доброго слова. Ось він сидить на стільчикові, склавши руки на колінах, маленькі ручки, і замість того, щоб викликати у моєму організмі відразу, відразу, гіркішу за все осоружне і непотрібне життя, я відчула, як до мене хвиля за хвилею накочується бажання. Дике і страшне. Воно зітнуло мене ще тоді, коли я побачила сіру косу неба над Батийкою, над куполом вокзалу, урівень мого ока і вуха, коли Димик розповідав, що його товариш поїхав на Канари. Це на тоді вважалося напівбайкою, напівлегендою. Я заревіла, десь серед обійстя я заревла як білуга і закричала у вікно, холодне вікно, що нічого не боюся. Він покидьок, а Димик класний мужик, справжній мужик, а Блох лох і нікчема, смердюче чмо, бо він тримається на такій ось нікчемі, що наклала в штани, повертаючись з державного якогось регалова, нікчемі, що крав у Арабських Еміратах на прийомі золоті ложечки. Мені захотілося сказати все, що я думаю. Але я знала тільки те, що чула, що мені розповідали багаті клієнти. Я прочинила двері.

Люська, велика і червона, в порваній, але акуратно поштопаній сорочці, лежала посеред глиняної битої підлоги — такі мені доводилося бачити десь по музеях, чи у фільмах, чи ще десь. Більш здоровенної суки в житті я не бачила. Вона видувала живота, скажено вертячи навсібіч очима, налитими кров'ю; розкарячивши ноги, вона намагалася когось виродити. Гострий запах давно немитого посуду, чоловічих шкарпеток, розірваної вульви, крові сотав кімнатою. Напевне, це почалося недавно. Я зняла порвані колготки, жбурнула їх у куток, сіла в крісло, закинувши свої точені ноги, і курила сигарету за сигаретою, заправляючи їх у дерев'яний, привезений з Парижа одним актором мундштук. Я намагалася крізь крики породіллі, що заманювала мене ними, розпізнати риси своєї долі. Бувають такі. Ми, жінки, на цьому розуміємося більше, ніж чоловіки. Я то дивилася на Люську, яку роз'їдала гнійна стафілококова екзема, то зупинялася поглядом на витонченому, видно, вірменської роботи, мундштуці, що його привезли з Франції, і шалено збирала докупи думки; я не думала про Димика, бо це вже відійшло, а думала про Блоха, що підторговував у туалеті. Якось мені довелося чути балачку з начальником вокзалу: «Ти що, Блоха, оце говном вирішив торгувати… Так я тоже хочу говняних грошей…» — і він сміявся. Ніхто не вірив, що на цьому можна збити непоганий капітал. Блоху поталанило більше. Пізніше, через кілька років, усі скажуть, що шлях його був повен новаторства, небезпеки, такого іншого. Історія завжди перетворює купу лайна на вічний еліксир молодості. Проте того дня я сиділа, майже по-салонному схрестивши ноги, і чекала на Блоха. Ніхто ще нічого не знав. Наркокур'єри, якщо їх можна назвати наркокур'єрами, безтурботно спали у своїх постелях з дорогими курвами з телебачення, з акторками і таким іншим. Я чекала, що воно буде. Тільки вищали дитячі гойдалки, і мовчки, як корова, конала Люська.

Ранок вдарив по очах білим снігом. Надворі ще темно, але білий сніг від краю і до краю розмежовував світ на чорний і білий. Четверта година ранку. Він зайшов у супроводі кількох чоловіків, одягнений, як і завжди, навіть не глянув у мій бік, у бік Люськи, а пробіг підлогою і зупинився на дивані. Він сказав, що хоче спати, але не час, треба перелічити гроші. Потім він таки подивився на Люську, що лежала, задубіла, на підлозі, з розкаряченими ногами, з мокрою головою дитини, що застрягла в проході. Він обернувся з гидливою гримасою до двох чоловіків, і ті без наказу зрозуміли. Тоді він сів проти мене, підоткав пальцем і поставив на коліна. Вони всі однакові. Всі мужики однакові. Він погладив мене по голові й втупився осклілим від утоми поглядом у стелю. «Працюй, дєточка, у нас попереду дуже багато часу для роботи, щоб я з тобою розводився про любов. Але я тебе не ображу…» — і кінчив, писнувши, як кролик.

Першими ж днями Блох почав удосконалювати систему Чотирьох наркокур'єрів ми недорахувалися. А Блох почав тихо з бабушок, що жебрали: усіх жебрачок, незалежно від віку, він підпорядкував Льопі. Злий і маленький, одноногий Льопа взявся за діло, що про нього прокотилася слава, як найпершого людиноненависника. З Льопи вимагалося, щоб збирав вчасно побори, винаймав охорону, щоб до бригади жебраків не проникали непотрібні люди, котрі могли принести небажану інформацію до органів влади. Ця частина бізнесу була найбільш затемненою. Один час у невіданні перебував навіть сам начальник залізничного вокзалу, начальник транспортної міліції. Це стало відомим тільки тоді, коли Льопа за напучанням Блоха збирав цілі артілі жебрачок, привезених аж з Молдови. Він поселяв їх за містом або на тій же Батийці, у велетенські гуртожитки, зразу по двадцять чоловік, а то і більше. Безпритульним старожили розповідали сам процес жебрання; вивчалося все, від міміки, від сльозливих історій, але найголовніше — смиренний вигляд. Сюди приходили діти передчасно померлих або спитих украй проституток, сюди подавалися ті, яким у цьому світі вже нічого робити. Блох патетично, іноді відірвавшись від справ, говорив, що ми рятуємо половині людства життя. Ми робимо богоугодне діло. Проте велику частину поборів треба було віддавати міліції. Блох напружено шукав вихід. Йому якийсь час дошкуляли «наркомани», тобто наркорозповсюджувачі. Ця бригада нікому майже не підпорядковувалася і вважалася найбільшою елітою. Зв'язки з Азією, найлютішим, найжорстокішим сусідом, змусили Блоха до екстрених заходів. Залучившись підтримкою нагорі, в держадміністрації, він викликав з Азії на переговори кілька впливових наркодилерів, що працювали без видимої системи, а тим були небезпечні, на думку Блоха, бо своєю недисциплінованістю ставили загрозу всьому бізнесу. По прибутті їх невдовзі арештовують, одного навіть віддають під опіку Інтерполу. Блох здає на відкуп зразу кілька дрібних бригад, тих, що підторговують «дичкою», коноплею. З цього ліпиться гучний процес. Блох збирає людей і роз'яснює, як все треба робити, щоб не потрапити на зуби закону. Йому не вірять. Поволі він вибиватиме, здаватиме властям усіх непотрібних йому людей: збоченців, убивць, наркоманів. За державною системою СБУ він клеїтиме картотеки, наводитиме довідки. Я не знаю, звідки він прийшов. Поговорювали, що Блох придбав документи, чи то паспорт, чи то ще якусь фігню, і на чуже ім'я відкрив фіктивну фірму, через яку підписував договори на розпродаж пшениці. Він отримав таким чином десь сто п'ятдесят тисяч доларів упродовж трьох тижнів і встиг зникнути, підставивши справжнього господаря документа. Бідолаху запроторили на п'ятнадцять років, довго не валандаючись. Вночі Блох часто повторював слова «Каїр» і «Стамбул». Іноді крізь сон, після того, як він ставив мене на чотири кістки, мов останню худобину, крізь сон він кликав жінок, але це тільки змушувало шаленіти з ревнощів, а не проясняло ситуацію.

Якось я заїкнулася про його нічні балачки. Блох набурмосився, але промовчав. З цього дня він вночі більше не розмовляв. Відтоді ми спали окремо. З усього було видно, що він жалкував за Люською. У вільні часи він сідав у протерте крісло, ставив перед собою величезну вазу цукерок і хрумкав їх, погладжуючи мені голову, бавлячись зовсім по-дитячому волоссям. Очі у нього робилися вологими від спогадів. Так мені видавалося. У людей з минулим повинні бути спогади. Страшно, якщо вони є, погано також, якщо їх немає. Але я чомусь вірила, що колись він хоч трохи розповість про себе. Іноді у нас з'являвся Кловський. Як і кожна курва за покликанням, я мала щодо Кловського свої ілюзії. Думалося, що щось з часом цей ідіот розповість, бо у нашому світі такого не було, щоб про людину ніхто нічого не знав. І приходив усміхнений Кловський. І нічого. Він приходив з приліпленою посмішкою на червоних, як велетенські слимаки, устах; він ворушив чорними, як сливи, очима, пускаючи попереду себе якесь незрозуміле світло, що більше поглинало, але неймовірно збуджувало. Я думала, що він колись мене таки трахне. І мені робилося страшно. Поетам і таким, як Кловський, давати небезпечно. Одягнений Кловський придуркувато — у рожеву хламиду, що особливо виділяло його виголений білий череп. Під пахвою він, тягав чотири-три буддійських книжки і чіплявся на вулиці до гарненьких дівчат, роз'яснюючи намарність всього існуючого. За поясом у нього стриміло оте блазенське брязкало з дерев'яним калаталом, з поначіплюваними на нього срібними дзвониками. Він сідав на підлозі у позі лотоса, утуплював свої безсоромні очі в невідомий напрямок, але мене не полишала думка, навіть у туалеті, що Кловський слідкує за мною. Він чекав на Блоха. Спілкувалися вони у крихітній комірчині, що Блох називав кабінетом. У Кловському жила своя таємниця. Я це розуміла. Віднедавна він сам почав її усвідомлювати, тому, видно, і тримався за цей осоружний світ. У нього м'який голос, тихі рухи, плавні, мов у балеруна. Викапаний тобі педик, але не приведи вас глянути у його очі. Нічого там не видно. Так і підмивало підставити задницю. Люблю таких мужиків, але, якнайдовше роз'ятрюючи себе і його, не даю найдовше. Щось воно живиться потроху, накопичується, щоб вибухнути пристрастю. Цього я і боялася. А ще більше: я зовсім не знала Блоха. Я запам'ятала чорний провал вечора, терпкий запах тіла Кловського, його пронафталіненого, прокуреного буддійськими пахощами одягу, його переодягнену постать. Нічого більше в голові. Напевне, такий має бути присмак гріха. Давати усім підряд. Воно прийшло, це відчуття, це почуття в готельному номері, коли вперше мужик-азербайджанець тицьнув мені в руки зелену купюру номіналом в сто баксів, взяв за руку і повів тихими килимами. Поки він вів мене, то я кінчила, у номері я верещала від похоті, як остання сука: від нього тхнуло сечею, спермою, тютюном і смертю. Нічого дивного, але можна здогадатися, що такі речі мені подобаються. Але Кловський з Блохом щось інше. Це інше викликало у мене дику істерику. Мене насторожувала собача прив'язаність одне до одного. Вони обходжували нову справу. Це видно відразу, але якось від того більше тхнуло учительщиною, канцелярією, аніж кров'ю. Уміння Блоха орієнтуватися у тіньовому бізнесі, у тіньовому просторі викликало німий подив, тим паче, що тіньовики тільки починали, а справи були до того мізерними, що постать цього чоловіка набагато вигравала. Уміння і нюх Блоха і Кловського рухатися серед акул карного світу натирало у моїй голові думки, що треба поспішати або не поспішати взагалі — живою з їхніх рук я нікуди не дінуся. Виключено, як горобцю полетіти на Марс. Але настирна думка, що цей згребуваний мною чоловік невисокого зросту, але доладно склеєний, з рівним сірим поглядом, не гребує елементарними речами, що в певні часи ідіоту Димику коштувало життя. Димик погребував ситуацією. Він був простим бандитом, простим вуркою з вулиці, котра приймала в лабети зневірених у гуманітарних цінностях інтелігентів першого покоління. Пізніше, трохи пізніше, пошириться назва: лох. А перед цим лохом був Блох. Але перші ж крихти довели глупоту нашу, нашої нікчемної бригади, що назвати бригадою соромно. Хто він такий? Можливо, дійсно геній чорного бізнесу? В мені завжди оживало щось таємниче, щось таке, що проїдалося ізсередини, наповнюючи похітливою слиною рота.

Я, напевне, близька до того, щоб насправді закохатися у Блоха. Але відчувалася велика різниця. Він перебував в іншому світі, зовсім іншому, наче за склом. Чомусь я була певною, що розіб'ю це скло. Забившись у куток, смалячи сигарету за сигаретою, в малиновому спокої, серед малинових драпувань, намащуючи пучку кокаїном, я думала, линучи у сизий вечір, полишена тільки на свої мрії, печалі й безповоротне бабське щастя. А Блох заходив рвучко до хати, кидав на підлогу дешевий, вітчизняного виробництва плащ і зачинявся у своєму кабінеті. Він ходив якийсь час, призупинявся, наче слухаючи, як за стінами пролетить кам'янкою авто. Коли йому хотілося мене, то він кричав, точніше, кликав низьким, але глухим голосом, і якщо вам колись доведеться почути такий голос, то вам зробиться холодно, сумно і дико. Він кликав мене трохи розпачливо, трохи роздратовано, бо я завжди трохи затримувалася. Я йшла повільно перед його очі, погойдуючи стегнами, але він не дивився на мене. Я сідала біля його ніг, і він бавився моїм волоссям. Він бавився моїм волоссям, наче нічого іншого у мене не було. Він нічого не говорив, скажено налітав на мене, я відбивалася і плакала, кричала на нього, доводила, що я не якась худобина, а він недоумкувато лупив на мене очі, бубнячи щось під носа, як шкодливий школяр. Чомусь брала мене впевненість нахабна, яка потішала мене, що тоді, за туалетної епопеї, цей кнур дрочив на мене. Це відкриття підігрівало мене, наповнювало якоюсь силою, наче ще в школі, коли ти проходиш повз хлопців, що порозсідалися на паркані під Соломенським цвинтарем, на сонці, віддаючи свої мрії моїм ногам, моїм грудям. І час якось дивно навівав мені зовсім інші картинки, від яких хотілося плакати. І я не знала, що це. Надворі осінь з'їдала саму себе. Нічого було потішитися, нікого потішити. Хата наша на Локомотивній перетворилася у справжній неприбраний хлів, бо служок ми не мали, ми не мали і частини того розкішного життя з кришталями, з віденськими меблями, з рембрандтами, з велетенськими іконами у повен зріст або у три зрости. Тут у нас, на Локомотивній, сиро і убого. По дев'ятому дню мені приснився Димик. Я несподівано прокинулася і побачила велетенський білий простір і його закривавлену голову на горизонті. Страшно, люто, незатишно. Мені довго снився Димик — хотіла я того чи ні. У нас довго і часто не запитували, що ми хочемо.

Блох заборонив мені займатися проституцією. Це припадало враз на розбудову наркобізнесу. Він власноручно по тижню вивчав кожного, не тільки наркокур'є-ра, а навіть сопливого від кокаїну продавця. Почалася перебудова. Гуртожитки наповнювалися чорними і жовтими нелегалами. В'єтнамцями, китайцями, арабами. З арабами ми мали найбільше клопоту. В'єтнамці торгували горілкою і цигарками, яку завбачливо люди Блоха перекуповували на складах. Вночі пляшка горілки коштувала у чотири, а то і в п'ять разів дорожче. З іншого боку, Блох почав розшукувати дівчат для роботи. Праця проститутки ставала престижною, набувала романтичного ореола. Блядь у розумінні слов'янського мужика була більше, ніж блядь. Я навіть запишалася, що причетна до такого ремесла, хоч проституткою навряд чи мене можна назвати: я блядюга, курва і стерва за покликанням. Я ідеологічна шльондра. Не інакше. Але механізм розкладу, сходження східець за східцем я знала. Від дурнуватих балачок, що задурювали мізки маминим пещеним дурочкам, і до жадібних сучок, чиї помешкання волею долі виявилися в районі Бессарабської, Блох прийшов і сказав, щоб я не займалася цим ділом. Він просто прийшов і сказав, а за вікнами ревла осінь, широкими насмутами дощу змиваючи сороковий день по Димику. Це вже був хоч якийсь зв'язок. Це видавалося неймовірним, але це правда: за короткий час Блох затиснув у руках більшу частину підпільного бізнесу. Вершиною його піраміди повинна була стати проституція. Мені доводилося вишуковувати сутенерів, неповноцінних хлопчаків, що ночами мастурбували на власних матерів, з маслянистими поглядами, видовженими собачими писками, з довгими бакенбардами, з опуклими білими різцями зубів — на таких зараз остання мода, а тоді це було лайно, з котрим ніхто путнього нічого не хотів мати. Вони не стали педиками тільки тому, що страх перед випробуванням, перед фізичною розправою робив їх ледачими розжирілими котами, а потім вже педиками.

Можу вас запевнити, що я була з тих дуреп, які змолоду закохувалися з першого погляду в набитого дурня, вітрогона, алкоголіка і збоченця, а потім все життя намагалися поєднати кохання, гроші, вдалий шлюб. Мені достеменно відомо, що з таких от трьох розаріїв виростають отруйні, пахучі, чарівні квітки нашої професії. Так виростають курвами за покликанням. Кохання, мов чарівний ліхтар, підсвічує нас ізсередини, і висловухі мужички дріботять ратичками біля наших ліжок. Тільки ідіот може запевнити світ, що краса врятує його. Ми в міру начитані, ми в міру дурні, проте коли обставини виводять на орбіту нез'ясовані стосунки, що загрожують чомусь суттєвому, наш мозок перетворюється з убогості на дуже складну машинку. Тоді у нас виникають вчинки, що нікому не збагнути, навіть нам самим. І ліпше не треба. Хоча правило, що у чужій душі — мов серед ночі, навряд чи стане вам за дороговказника. Іноді дурні шерепи, проскакавши школу життя у ліжках незаможних, але наснажливих, досить вродливих віслючків, обирають долю — скніти за одну платню, вдаючи з себе цнотливих домогосподарок, що в перервах між кухнею, шлюбними покоями і шмарклями бігають до задрипаного коханця, який клеїть з себе доку і на вихідних вештається, благочестиво закотивши очі, до сектантської церкви і дрочить на портрет Клаудії Шиффер. Щастя — тому і приваблива річ, що його в природі не існує. Є велетенський гін, відгладжений тисячами пороків жолоб, яким вас гонить безупинно ілюзія, підігріта вашим рознахабнілим, розбухлим, розпухлим марнославством: і їжа, як попіл, і усмішка, як кисляк, і поцілунок, як укус зміюки. Ніяке вино не змиє гіркоти. Щастя неможливе під дахом, де ви кинули камінь у ближнього. Я надто розумна для щастя, така виникає думка, коли всім сподіванням приходить кінець. Це дав зрозуміти мені Блох. Можна вас запевнити, щоб ви нарешті пересвідчилися своїми трухлявими мізками, що страх перед гріхом неможливий, якщо прийшли з прямою думкою розставити ноги, заробити гроші чи убити людину; якщо вам надумалося, забажалося котитися в цьому жолобі, то падіння надто стрімке, а підйом відмовлений, заперечений на всі сто відсотків. Щастя можна скуштувати тільки один раз. Проте, як десь погук, у мені ще жило відчуття неіснуючої провини: птаха ж не відчуває вини, що вона летить над континентами і містами пізньої осені. Мабуть, мене рятували чи, навпаки, роз'їдали слова «кохання», «любов», «почуття», «пристрасть» — найгидкіші помічники в такому житті. Велика любов мариться кожній шльондрі, як у індійському кіно. Дзвіночки, тамбамбам, голі сраки, голі органи, купа квітів і нічого. Вулиця Ломоносова, як і Батиєва гора, являла шикарне і чудове збіговисько всіх ублюдків радіусом до тисячі кілометрів. Навіть славнозвісна Ломоносова, куди ми під'їжджали з Кловським, щоб роздивитися обстановку. Все складалося на нашу користь. Араби зі своїм дешевим порнографічним бізнесом дістали куди більше, ніж ми гадали. Накочувалася хвиля патріотичних почуттів, її Блох відгадав дуже вдало і правильно. Ми навіть зараз, через багато років, дивуємося його умінню відчувати декотрі речі на віддалі. Давно відомо, що найвірогідніші істини лежать під носом, але людині тяжко підняти і взяти те, що лежить перед нею. Так вони влаштовані, без винятку: негри, американці, українці, євреї.

Проте нас чекали війни. Цього логіка Блоха не змогла вгадати. Араби почали збиратися в досить нахабні угруповання по десять-шістнадцять чоловік і никали квадратним, як Пентагон, студмістечком Ломоносова. Вони заважали основному: китайці, що працювали на Блоха, підторговували горілкою, цигарками, потрапили під гарячу руку арабським угрупованням. Саша, місцевий авторитет на пенсії, порадив йому кинути свої намагання, бо діло пропаще — росла, кріпла сталінська бригада, що підкормлювалася з арабських рук, і вважала їх ледь не сусідами. Блох пропустив це повз вуха, але зачаївся на кілька тижнів. Він перейшов на локальний порнобізнес, склепавши кілька вагончиків на вокзалі, таким чином започаткувавши першим приватні готелі. Але вони теж наказали довго жити: податок зжирав більшу частину прибутку, десь так сто від ста відсотків, і тому Блох втаємничив до неможливості притік повійок.

У повітрі назрівало щось невимовно чарівне. Вологий вітер передзим'я перед Новим роком. Нічого дивного, нічого неможливого. Я, напевне, звикалася з Блохом. Одного дня він прийшов втомлений, і я вигадала, що вірна йому дружина. Справи не ладналися. Кількох нелегалів-китайців накрила міліція. Блох наче забув про них, але було видно, що його непокоїла власна участь. Він пішов від закону, але він потребував закону. Він шукав радше внутрішнього прихисту. Так мені видавалося. Ми майже не трахалися. Він говорив це грубим селянським словом. Він не був декадентом, він не мав естетичних уподобань, але час поволі невблаганно проїдав дірку в його черепі. Мені так хотілося. Але навряд чи воно було насправді. Він потребував закону, якого не існувало на цій землі упродовж тисяч і тисяч кілометрів.

Одного разу прийшов Кловський. З книгами під пахвою. Він говорив мені щось про перевтілення, а потім витяг гарну чорнильницю, з всіляким причандаллям, з дзвіночками, з рудим дрібненьким пісочком, і заходився, наспівуючи мантри, виводити на жовтому, під пергамент, папері якісь знаки. Блох сидів у кутку, не знімаючи важкого сірого пальта, що видавалося мокрим, вічно мокрим. Він перелистував, не криючись, дешевенький «Плейбой», що зберігся, напевне, ще з тих часів, коли він сидів на стільчику в своєму нужнику і торгував гівном. Він з великорозумним виглядом перелистував журнал, а потім світонув своїми очиськами і закричав: «Кловський! Кловський!» Кловський поволі, як веліла йому його релігія чи введена доза морфіну, повернув голомозою головою, так викотивши у паволоку зимову свої сливові очі, що мене початком взяла нетерплячка. Мені захотілося віддатися Кловському тут прямо, хоча часом я гадала, що він педик.

Кловський і Блох пішли в іншу кімнату, значить, у його кабінет. Так вирішили долю фальшивих паспортів. Кловський переходив з власної тіні у тінь Блоха. Зараз у нього невеличка конторка під вивіскою «Нотаріальна контора», що на Севастопольській площі. Серед юрмища рабів, котрі вже не заважають своїми розборками, а навіть збивають з пантелику розсобачену міліцію. Початком продукування фальшивих паспортів випробували на китайцях-нелегалах, що тікали від диктаторського режиму совєтів, а натрапляли на ще страшніший совєтський диктат. Більшість з них не мала грошей, тому потрапляла в залежність від бригад Блоха, які никали на Ломоносова, поволі перебираючись на Святошино. Неминучість війни назрівала. Десь напівсвідомо, чисто по-бабськи, я намагалася роз'яснити це Блоху, але він навіжено відлаштовував структуру. Кловський зайнявся налагоджуванням виробництва паспортів, фальшивих тимчасових посвідчень, запрошень за кордон, що їх тицяли дурнуватим дамочкам. Але у кожного, навіть у найстарших авторитетів, від Чоколовки до Сталінки була «криша», тобто законний авторитет. Коли Блох почув це слово, його оскал нагадав собачий. Таким мені зроду не доводилося його бачити. Лють закипіла в очах. Тоді я зрозуміла одне, поволі холонучи, відчуваючи, як мокріє між ногами: ідеологічна курва. Але мало з тим, просто до мене стало доходити, що це або надовго, або все пропало, можна відразу готувати манатки. Блох вибухнув купою незрозумілих слів, лайкою, що нею вже не користалися наші вурки років так з десять. Але я верещала йому в писок, я випускала кігті, я бризкала слиною, та перекричати його не могла. Свідомість того, що переді мною дурень, не давала спокою, коли навіть ускочила в авто, помчала на Солом'янку, бризкаючи на людей брудними калюжами. Завжди в темряві, Чоколівка вічно темна, як вибите око. Щось подібне, можливо, і не дуже. Я мчала в ніч, і я знала, що трапилося, чого я хотіла: я ненавиділа весь той світ, що тільки-но утворив біля себе Блох. Він стояв ближче до тюрми, ніж Димик. Димик, напевне, був ближчим, а в цього очі горять ізсередини, і нікуди від того погляду не дінешся.

Проте біля шикарного будинку я передумала. Тихий Печерськ купався у дощі. Осінній дощ завжди викликає у людини щось суче, тому хочеться, напевне, втяти або якусь дурницю, або навернути комусь по саме горло бридоти і нудоти. Я вимкнула фари, скрипнула зубами, намагаючись обіграти якнайліпше ситуацію, досить дурну, тупу, але виходу не знаходила. За подібні витівки Димик розбивав своїм стервам голови. Найкращим. Вибір у них, слава Богу, був. Тим гірше для них, хотіла переконати себе, але невідомість, падлючий листопад і я верещали не своїм гласом у душі: не може бути, щоб втюрилася, закохалася в таке недоробло. Я стовідсоткова киянка, нехай курва, але з пещеним тілом, точеними ногами, з очима, палаючими життям і втіхою… Я сиділа і переконувала себе, що це не любов, ловила себе на думці, а чому так ти не хочеш любити Блоха, чому так тобі страшно переступити той поріг, який ти переступала не з одним чоловіком, яких важко назвати було в людському розумінні чоловіками; тебе трахали справжні м'ясники, дикі й мокрі, коли вони входили в тебе, то ти верещала від болю і дерлася на стіни. А зараз тобі, красунечко, гидко, нудно, смердюче і незатишно. Ти просто боїшся втратити свободу. Щось у мені закипало, розпускалося, можливо, воно зробиться недобрим, негарним. І я почала мастурбувати. Прямо за кермом. Вгорі світилося рожевим світлом вікно чоловіка, що готовий віддати все… А що все? Нічого мені не потрібно. Мені дайте свободи. І я люто мастурбувала у пекельній смолі невідомості. Я заверещала, кінчила, викинула труси через вікно на перелякану парочку, натиснула на газ і погнала машину в перший-ліпший бар, але з одним умислом, що мене там хтось побачить з Блохових знайомих. Страх зводив мені кишки. Мені нікуди було подітися від чогось такого, що до цього часу не існувало в моєму житті. Мені нікуди подітися від його нудної, але впевненої навали. Нудотної, злої навали невпинного страху, що з гуркотом поліз, з шумами, з вереском п'яних малолітніх дівчат переламувався, дробився у вушних раковинах. Іноді на повороті мені видавалося, що я втрачаю пам'ять, рештки здорового глузду. Щось спонукало мене, примусило опустити верх машини — вітер, холодні потоки дощу, дрібні камінчики вдарили в обличчя. Машину понесло юзом, завертіло трасою. Гули велетенськими бджолами літаки. Низько і пронизливо. Як свині. Я летіла на авто, юзом в чорну ніч, ковтаючи сльози, воду, розпухле і гниле листя, зіницями ковтаючи жах, що набрякав у водянистих, як очі жаб, навислих над трасою ліхтарях. Потім все закінчилося. Все пройшло. Я навіть почула, як стікає вода з ринви, далеко у білому сліпучому прогоні, у налітаючому свисті літаків, у вищанні гальмуючих тролейбусів. І чорна, розірвана кашоподібна тінь безформно лягала від людей, поодиноких і слабких, і тінь тріпалася живою тварюкою, відкинута велетенським аеродромним ліхтарем, повзла від Жулян, виїдаючи порожнини простору, тріпаючись банальною жерстиною дахів. Упала ударом ножа на мене. І я заплющила очі, відчуваючи кожну зморшку, патьоки крижаної води, холодний вітер. Тхнуло погано вичиненою шкірою. Тихо зірвалася нічна птаха. Полетіла над темними вікнами.

Шматок білого простору за вікном; я думаю чомусь, що так починається море. І я говорю йому над вухо тихо, вкладаючи у його голову якісь слова, несподівано, по-дитячому любуючись від подиву, що він їх розуміє більше, ніж будь-хто у світі. Свята глупота усіх жінок світу. Тремтливе дзеркало ранку повернуло мене того сизого дня, що віщував тільки удачу, на кілька років назад, десятки років назад, у якусь солодку невідомість. Блох засинає, куняє, точніше, якусь хвилину, а потім починає розповідати, рвучи слух шматками історій зі свого попереднього життя. Він розповідав про тихі зими, про тихі мрії; я слухала, як ніколи в житті, про велетенські водозбірні серед степу з тремтячими блюдами ранку на піщаних дюнах, з птахами над самою водою, і як птахи розгрібають крилом хвилю, гнутим дзьобом ухопивши срібну тріску рибини, що дрімала, ліниво гріючись у сонних водах річки з дивною назвою Голубиха. І про велетенську рибину, яку він бачив, коли каменем ішов на дно. Мені різного довелося почути, але нічого путящого, — так волає самотність. Проте щось трапилося того дня, коли він по-справжньому, як мій чоловік, спав на моєму плечі, підтиснувши ноги. Не інакше, то була любов. Але невідомо, що зустріне нас ранком.

Кловський

Білий кудлатий пес, розгрібаючи кігтями сніг, перетявши трасу, вискочив з помаранчевого полошища шмаття, подріботів, витинаючи круті груди, вздовж чорної дороги, що біля Севастопольської площі, вихрі крутилися у сірому забетонованому амфітеатрі. Сніг зарядив зранку густою стіною. Листопад місяць з низьким небом, тиском у скронях. Злі араби джерготіли, прохолоджувалися купами біля вікон педагогічного гуртожитку. Тут вони вишукували хлопчиків, за п'ять баксів, недорого, але надійно: смачна азіатська кухня, п'ять доларів плюс секс. Іноді їм допомагав Бокін. Араби здорові, вгодовані й нахабні. Часом перед першокурсницями вони видають себе за французів. Видно з усього, що вони про себе дуже хорошої думки і справляють на оточення теж неабияке враження. Листопад, а холод собачий. Сніг за вікнами. Перед тим довгі дощі. Дощі зі спогадами. Нічого від того доброго. Люди велетенськими жирними мухами перебираються між столиками, що виставлені одноманітно, наче у харчувальні котроїсь тюрми: рівно, паралельно, нічого не дозволяти. Але це ринок. Люди сонно валандаються під січкою з дощу і снігу, підносять майже до обличчя помаранчі, цвітну капусту, подавлені довгою дорогою гранати. Навпроти залізна буда. Звідти світить оком дівчина — вродлива, такі, напевне, повинні бути свіжими, налитими соком, а не манірними, з довгими пальцями, в'ялими тілами, повними лінощі і розпусти. Десь бовтається Бокін. Він весь час шамкотить беззубим ротом і показує чистісінько слов'янські дулі арабам. Ті вже навчилися розрізняти добре від поганого. Я, Кловський, зараз виконую роль охоронця, тому намагаюся щось змінити у цьому шматочку захололого життя. Я кличу ледь видимим порухом Бокіна, він підбігає до мене, висолопивши язика. Я даю йому купюру і кажу, лизнувши губи, єлейним голоском: «Піди купи собі багато дівчаток, Бокін…» Бокін морщить лоба, бо грошей заледве вистачить на щось інше. Він довго бігатиме між залізною будою, де Нурім продає неякісний польський героїн, і гуртожитком. Бокін одягнений непристойно брудно. Але на вулиці голод. Сучий голод, якщо можна так сказати. Людям треба їсти очима. Вони завжди хочуть більшого, ніж того потребують. Але сьогодні я охоронець, принаймні граю охоронця. Зараз вийде Блох з Лізкою, і ми поїдемо. Нарешті тому довбойобу дійшло, що потрібна «криша», не інакше, «криша», бо буде кінець. Рукоятка «скорпіона» нагрілася. Вона неймовірно гаряча, це нагадує власний, але другий статевий член. Ось вийде Лізка, з дивовижними очима, дивовижними романтичними озерцями. Ха-ха. Я смакую ту хвилину, коли завалю її десь у кутку, смердючому, обісцяному кутку й вліплю кулю між ніг. Ця стерва, здається, справді закохана у Блоха. Не інакше, Блоху на старість поталанило. Цього ніколи не скажеш про його молодість та юність. Всі закохані манірні. Особливо старіючі курви. Або непотрібні стерви. Все сходить на пси, на якийсь порцеляновий пафос. Вони, ці вродливі сучки з прогнутими спинами, виставленими задами, шепочуть вам щось тихими матіоловими ночами про вічність, про всесвіт і кінець всесвіту, вимахуючи манірно пальчиками і долонями, щоб потім перший-ліпший конюх трахавїх, а вас будуть тримати за блаженство, за те, з чим можна добре і смачно поспілкуватися, а вам кортить вже зовсім іншого, навіть ви передумали дістатися з нею до ліжка, навіть те, що світ, ця гидка штуковина, не переносить чистих поривань. І життя тече рідким поносом між пальцями, бо більшість людей курви, бляді й суки, а тому, значить, що їхня ідеологія, їхні життєві пориви запускають в шаленому обертанні цей світ. Шкода, що я не християнин, а буддист. Гарне слово «апокаліпсис».

Ми довго билися над тим, куди подіти гроші. Становище набирало небезпечних обертів: в одну мить ми могли лишитися грошей і життя. Вибір не з найліпших. Закон у цій країні, який, видавалося б, не діяв, міг несподівано заворушити лаписьками й ударити по наших хребтинах. Будь-який закон не терпить, якщо на нього плюють. Закон треба обходити за допомогою самого закону Не інакше, це Блох змикитив ще в університеті. Ми неспроможні обертати валюту, що надходила нам з усіх усюд — від збуту наркотиків і закордонних фальшивих паспортів аж до труб для нафтопроводів. Блох метався між двома законами: один написаний кривавою системою, другий кримінальним світом, і нічим не ліпшим. Країна, що тонула в інфляційній лихоманці, керувалася законами, що дозволяли усе, окрім правильної гри бізнесу: ще задовго до того, як з'явитися на вокзалі у напівмертвому стані, Блох намагався вести кооперативну торгівлю. Але його обклали початком непомірною даниною рекетири, а потім податкова інспекція. Так що він швидко полишив мрію про чесний бізнес.

Йому якось приснився сон. Бачив дядька Блох. Але оказія полягала в тому, що він бачив уві сні всю свою компанію, що дихала на нього кислим перегаром. Вся ця компанія рухалася цементованим коридором, сірим і мокрим. Всі вони були голі, тобто роздягнені. Шкіра на литках тремтіла, обвисала сіро-рожевим дряблям. Блоху це бачилося так, наче він був присутній на цьому. Проте він устиг здивуватися, що немає ні тіней, навіть сонця угорі немає. Значить, сон. Тоді Блох бачить, що четвірку гонять сірим коридором. Виганяють на подвір'я, їх по одному ставлять до стіни, а дівчата, дебеленькі нівроку, з крутими розвернутими литками, стріляють їм з револьверів у потилиці. Дядька добивали трьома пострілами. Він ще довго бовтався у крові. Лікар підбігав, мацав яремну вену, затискаючи ніздрі двома пальцями.

Він мені розповів сон спокійно, виважено, але я бачив, що Блох стурбований. Я не сказав би, що він чистої води матеріаліст, але того вимагали обставини. Бо сам він був невблаганною тінню. Тінню з усіма непередбачуваними обставинами.

Він почав з алкогольного бізнесу. Якраз пропала горілка, а якщо не пропала, то відійшла кудись у тінь, теж за доброї волі. Я людина, яка кохається у філософських розрадах, відтіняючи тисячі сторін, і маю для любування стонадцять причин. Порок, що на ньому будується добра частина людського збагачення, включаючи пристрасті найтоншого мистецтва спокуси, іноді обертається любов'ю до того, хто намагається його охопити на користь, як щось матеріальне. Але нікому невідомо, що таке справжнє зло, як і невідоме справжнє добро. Я говорю правильні речі, але на моїх руках не одна мертва людська душа. Можливо, прийде час, і я повірю, що мене простять. Видно, так і Блох. Для Блоха не існувало горілки, наркотиків, розпусти. Пив він виключно чай, каву з молоком, мінеральну воду і віддавав перевагу одній жінці, що наставляла йому роги, і лише тому, що він мало приділяв їй уваги.

За недовгий час, досить швидко, Блох налагодив зв'язки зі спиртовим заводом, а потім вже відкрив маленьку підпільну винарню: з апаратурою, з пляшками, з кришками, з наклейками. Він розробив досить вдалу технологію, ліпшу заводської, і скоро почав клепати гроші. Але це мало кому сподобалося. їх накрили. Блох утік в Югославію, а решту перештрафували і пересадили. В Югославії Блох обріс знайомствами, і коли повернувся назад, то вже мав на меті порнобізнес і торгівлю проститутками. Він чекав слушного часу. А поки що він зайнявся шарлатанством чистої води. Він будував «під ключ» дачі, будинки, але перед самою сплатою він виганяв робітників за буцімто недобросовісну, неякісну працю. Блох підставив не кого іншого, а нашого Бокіна. На цьому дурневі, видно, стояло тавро вічного ідіота. Бокіна одягли у пристойний костюм, винайняли добротне помешкання, але коли правосуддя торкнулося немитої шиї Бокіна, то, окрім п'ятнадцяти діб за дрібне хуліганство: Бокін покусав дільничного. Я прожив у цій країні неповних сорок років, але душевніших людей з такою тонкою структурою, зі складним баченням світу зустрічати навряд чи доводилося. Частенько ось так, після енної кількості поглинутого чаю, кави, разом з млосними балачками про розкіш сусіда, під час такого душевного пориву, з віслючим пафосом, що піднімає догори голову і безвільне підборіддя, сусіди можуть настрочити донос, а коли вас тягнутимуть безвільним лантухом на розстріл, то пускатимуть далеко не крокодилячі сльози, прощаючись з грішною вашою душею. Вони чомусь усі не вірять в Бога, а вірять у пекло. Мене це ніколи не перестане дивувати. Як якогось ізраїльтянина чи іудея не перестане дивувати, що невідомий бродяга Ісус Христос несподівано виявився Богом.

Нам необхідна була «криша», тобто захист і прихисток. Тінь нікого не може захистити, коли вона не падає від когось. Тоді її взагалі не існує. Тому на зборах, після чергового розгрому на залізничному вокзалі з боку місцевої рекетні, з міліцією й іншими, я запропонував Блоху створити кришнаїтську общину. Ми позбирали докупи всіх наркоманів, усіх проституток з досить екзальтованими замашками і звичками. Великого труда не було. Людина кидається на порок, як муха на мед. Так вона влаштована. Тільки спробуй вискочити звідти. Чомусь усіх приваблює тінь. Коли потрапляєш туди, то найменше думаєш про те, як лишитися там, а все не полишає думка, як вибратися на волю.

Але кришнаїтська община, нормально зареєстрована, не могла покрити всі грошові надходження. Треба було щось інше. Блох через проституток спробував навести зв'язки з тим світом, тобто з державними чиновниками, проте більшість з них виявилися нікчемними шістками, які з гордим виглядом переносили папери в держадміністрації чи невідомо де. Час, видно, не настав, а можливо, Блох побоювався закону. Хто хоч раз зіткнувся з нашими законами, з нашими тюрмами, тому навряд чи захочеться туди потрапляти знову.

Здебільшого у кришнаїтських сектах, у сектах зі східним віросповіданням осідали люди з криміногенним минулим. Ми розуміли, що в майбутньому з того добра нічого чекати, тому ланцюжок, що єднав одну секту з іншою, дедалі тоншав. Ми намагалися все робити так, щоб залежність однієї контори від іншої була якнайменшою. Здебільшого розбудовою таких структур займався я, виводячи гарну формулу: якщо вдруге йдеш на рибу, то ніколи не повертайся на старе місце, де вчора добре рибалилося.

Сьогодні мені випало виконувати функцію водія, охоронця, товариша. Нарешті він зрозумів, що треба діяти, інакше нас змете хвиля «безпредєльщини». Якусь добру годину Блох просидів над телефонними книгами, потім дзвякав телефонним диском. Нарешті йому відповіли. Він писав, низько похилившись над столиком; по напрузі, по обличчю, по тінях, що бігали вилицями, і ті вилицівідкидали тіні, ставало зрозумілим: йдеться про дуже серйозну справу.

Цього разу Блоху випало найскладніше: як довести, що обісрані штани коштують його життя. Вони з Лізкою їхали в повній і глупій невідомості, і видно, як з кожною хвилиною пройденої дороги кам'яніє у нього обличчя; його порожній погляд, що освітлювався кошлатим вогнем ліхтарів, все більше у часі занурювався у густу смолянисту темряву; я бачив це обличчя, трохи настрахане, але уважне, сторожке по-тваринному, проте зараз у ньому горіла біла звіряча лють, і він був готовий знищувати всіх, усе на своєму шляху. Цього разу Блоху треба було показати, що він дійсно та людина, яка заслуговує на місце під сонцем, а не бездарне бидло, якого мільйони вештаються інфляційною країною. За аргумент повинні слугувати обкаляні штани державного чиновника, що зараз мав вплив на персону Президента.

Наш новий патрон, такий очікуваний, мешкав за далекими озерами, куди часто простягається втомлений погляд затурканого гегемона; його помешкання віддалено нагадувало будинки англійських лордів у їх карикатурному копіюванні. Патрон — радник Президента. Радник Президента, чи президентський радник, займав ці розкішні, повні всякої всячини апартаменти віднедавна, а саме — відколи плечі свої власноруч уквітчав погонами. Повія, що її уперто підсилала Лізка, поверталася ні з чим. Це вводило Блоха і компанію в стадію дикого реготу. Домислювалося, що могло, що лізло в голову. Затим повійці, вертлявій чорнявці з млосним аристократичним поглядом зелених очей, вдалося підловити служку, дебелу і засмаглу лесбіянку. Просто на якомусь банкеті. Вони зазнайомилися в жіночому туалеті й продовжили знайомство в окремій кабінці під незадоволені вигуки, хропіння, сопіння примадонн державницького апарату. Служниця вживала кокаїн, вона розказувала, що, отримавши погони, він, тобто радник, бігав у самих білих трусах, з кітелем на голе тіло, з випнутою сідницею, з водянистим поглядом він викручувався біля древнього люстра, якому, напевне, щонайменше було років за чотириста. Радник Президента, незважаючи на молодий, майже юний вік, як для політика, умів говорити рівно, спокійно, розбірливо, але не ясно. Як і більшість київських інтелігентів, що їх доля закинула проживати і обживати ці терени: вони й зараз не звиклися з тим, що це їхня батьківщина. Тому говорив він не заїкаючись, трохи потримавши в мовчанці фразу, а це означало неабияке уміння серед оточуючого населення і різного дрібного чиновництва, що чорненькими галченятами пурхали над обійстям шановного нашого радника. Сам радник невисокого зросту. Як і прийнято для всіх живчиків, він ходив прямо, наче наковтався шпагату: такого виду бувають люди, що з дитинства вчать добре уроки, а матері вбили їм у голову про їхнє первородство, що вони найвродливіші, найрозумніші у цьому світі. Тому шлях цих людей здебільшого купа смердючих розчарувань, котрими кишать суспільні вбиральні, кабінети молодих авторів при усіх творчих спілках. А також шкільні роки викликають у них страшенну огиду, щоправда, змішану з елементами солодкого онаністичного романтизму. Несподівано-бо чоловіка називають карликом, а перша спроба статевого досвіду закінчується трагічно, з наслідками гомосексуального досвіду, про що поручитися, звісно, тяжко, і думаю — немає великої необхідності. Але що діймає в такій ситуації — це нахабне вирішення всіх проблем, це нахабне перевтілення з ідіота в героя, нав'язування себе як героя. Уміння вгадати добу, знак удачі притаманне таким людям. Вони генії смути. З усіма наслідками. їхні неживі, глибокі водянисті очі, що споглядають навколишнє так безпристрасно, насправді хтиві погляди вурдалаків, котрим все мало у цьому житті, бо дитинство і юність проходить у запльованих суспільних вбиральнях або над купою паперу. Тому погляд його більше нипав у тому пошуці, аби щось прихопити, поцупити. Радник був неабияким естетом. Більшість геніїв народжується у смуту. Вони живуть, вони рухаються проти нахиленої поверхні, проти слизької поверхні й нарешті перемагають. Генії ж смути, ці блідавенькі, іноді яскраві одноденки, течуть разом з хвилею смердючим потоком розбурханого на вбивство натовпу, похоплені й підтримані гаслами неіснуючих закликів. Вони готові на убивство тільки у тому випадку, коли убивство вчинить хтось інший. Люди кон'юнктури — наймерзенніше словосполучення, що від таких чекати. Такі люди ходять впевнено, закликаючи бути рівнею двірникові й апаратному службовцю. Вони крокують уперто, але якось тихо, десь на середині шляху зачаївши дихання, бо вони вічно повторюють своїми словами чужу думку. Невідповідність займаній посаді давно нікого не хвилює, бо попередній досвід увійшов з кров'ю в традицію: треба було або народитися в цій країні блазнем, або клеїти з себе ідіота. Третя — бути простим смертним, рябою посередністю, що функціонально підставляє обидві щоки, справляє намаз, декадентствує, при цьому не має власних думок, як і власної свідомості.

Можливо, наш новітній патрон навчився балансувати, тобто — триматися середини. Кожна ланка адміністративної системи, що примудрилася жити окремим життям, не переймалася турботами країни: вони сплачували одне одному певну данину. Чим глупішим був чиновник, тим більше потопав у пишнотах. Тому, коли ви їхали з поклоном і чолобитною, везучи якогось хабара, то ви неодмінно повинні були враховувати смаки чиновника, котрий стояв над вашим. Блоху поталанило тим, що наш радник — це дрібненький монстрик у тіні великих карликів, мазунчик долі. Він тримався якийсь час військового пафосу, як весільний генерал, але в країні, де здебільше вірять словам, а не ділам, це справило неабияке враження. Наш патрон, очікуваний патрон неймовірно любив східну розкіш. Він курив кальяни, він замовляв дорогих повій обох статей; гра його в декаданс наближалася до ігор шоу-бізнесу, що тільки-но займався. Він поспівав скрізь, але вміло грав державного мужа, роз'їжджаючи закордонами. В якихось Еміратах він, казали, поводив себе не дуже пристойно — впившись, він потягнув шалик, на який тисячу років молилися правовірні мусульмани. Його піймали і довго били. Він мукав, як корова, аж поки азіати не дочовпли, що товчуть государственного мужа. Конфлікт було залагоджено, шалик не відшукали, і радник поїхав додому, прихопивши з храму ще золоті та срібні ложечки. Йому сходило з рук, бо радник був патріотом. Більше того — молодим патріотом. Це дорівнювало ідіотизму, але нічого: мову він вивчив досконало, як електронний.

Повійка у нього не мала успіху. Чогось у ній не вистачало. Чогось такого фатального. Радник заводив довгі й незрозумілі розмови, м'яко ковтаючи потрібні слова. Слова, як краплі у довгий день, при довгій зливі. Але під час цих розмов, досить довгих, радник несподівано з великою печаллю дізнався, що її не обходять його філософські теревені, в які він сам не вірить. Ну вона зовсім не реагує на такі слова, як Фройд, Юнг, Шопенгауер. Це насторожувало і каламутило підозрілий розум молодого радника, що вважав і цінував себе чи не найголовнішим знавцем людської психології у цій країні. Добряче піддавши у товаристві кумирів на один долар, він жонглював такими назвами. І народ чемно слухав, поважчавши від випитого, з'їденого, сказаного. Добра метафізика. Добра, якщо не вдаватися у подробиці. У час смути каламутиться розум не тільки у дурнів. Дурням, як й ідіотам, ні для чого розповідати темні історії. Дурні й так нічого не розуміють. Найголовніша задача — обдурити розумного. І головне, що не треба натирати мозолі, вигадуючи, що світ за вашими сраними вікнами — то тимчасове явище. І мені часто хочеться бачити людські історії, їхні помилки. Тоді більше певності, що в часі відшукається щось гарне.

Тож наш радник займався витонченим вереском. Естетичним вереском, ніжно пукнувши у шовкові шаровари. Вереск скидався на скімлення кучерявої болонки. Початком він дуже соромився, навіть намагався приховати цей вереск, який невідомим тобі дивом уміщував у собі сміх, подив, плач, гнів і всілякі накопичені тисячоліттями маленькі штришки, голосові тобто інтонації, наголоси, вже не кажучи про фізичне існування: я часто думав про нього, віддаючись на поталу солодкавим думкам, зовсім протилежним, наче у вагоні метро, що поволі виповзає триоким аскаридом синіми лезами колії, огинаючи звивисті кишки метрополітену, обліплені капілярами кабелів; і ця необхідність пантрувала мене на межі маніакальної ідеї, проте Блох їхав знайомитися з ним тільки зараз, якщо не рахувати обісраних радникових штанів. Для Лізки радник взагалі не був втаємниченою історією, а як на мене, то давно було видно, наче зазирав у іграшковий калейдоскоп — початок і кінець. Альфа і Омега. Хоч я і буддист. Запах анаші вибиває мене з рівноваги. Тихий божевільний дзвін у вухах. Весь час дзвін.

Викуривши кальян, радник у товаристві нашої проститутки відверто нудьгував, і наша затія могла накритися: ну хіба що вона вибила для своїх родичів кілька метрів на Байковому цвинтарі, але це справи ніяк не змінювало. Його обтяжували генеральські погони; він розумів безпринципність свого існування, і сам цим розумінням труївся, а дівка тупо і вперто не хотіла та і не вміла приховувати свою професію. І тому радник спостерігав кілька тижнів за її поведінкою з подвоєною цікавістю і підозрілістю. Його притамоване, з часом забуте відчуття невдахи примушувало його руки, його голову проробляти зайвий раз порухи, доводячи часом всю його істоту до психомоторного стану. Він слабував на пам'ять, але не настільки, щоб повірити у неіснування минулого. Він міг бути щирим тільки з собою, коли його погляд набирав виразу задоволеного статево жеребця, від милування вкраденими речами в тому чи іншому кінці країни. І це навіть не клептоманія. Це щось чарівніше. Найлегше у світі переконати себе. Якщо ви переконуєте світ, то пошиваєтеся в дурні разом зі світом. Найлегша проблема, яка не варта навіть статевих проблем. Його погляд на вкрадені речі — щось більше, пафос, туга за втраченим, хоч і задрипаним міфічним раєм. А ще тому, як особа істерична, за роки свого життя радник викохав у собі щось жіноче: його відразу помічали по витончених руках. А загалом — це щось середнє між єхидною і тхором. Проте останні домінанти проявилися у його товариша, але про нього змовчу.

Авто хурчало, заздалегідь обходячи зупинки, темні місця, де могла бути засідка. Лізка важко дихала на задньому сидінні, то впадала у глибокий сон, то піднімала голову, жмурячи очі від волохатих ліхтарів, білого снігу. Вона трималася міцно за кисть Блоха обома руками, щось шепотіла, впадаючи у сон, вона кликала незрозумілих людей, давно забуті на Чоколовці імена авторитетів, а сніг валив, а Блох пестив її руки, наче тільки вчора взяв її дівочість, полишивши десятий клас, батьків, вони кинулися у небезпечні мандри життя. Але таке ото життя. Ілюзії не мають запахів. Білий пес, розгрібаючи сніг, біг за нами від зупинки до зупинки: дурнуватий Бокін підгодовував його гнилою ковбасою, іноді сервелатом, і він біг за нами, бо в хурделиці ніяк не міг розшукати Бокіна. Ми їхали від зупинки до зупинки, авто прошивало чорною сигарою білу пустинь. На Караваєвих дачах я трохи припинив авто, спостерігаючи крізь затемнене скло, як набігають електрички, а квадрати будинків підвисають у фіолетовому мороці. Лізка подалася вся, прокинулася зовсім, вигнулася спиною, наче готова когось покликати, а потім відкинулася на плече Блоха зовсім і закусила передніми білими різцями край його коверкотового мишастого кольору пальта. Два велетенських ока світили на мене розуміюче і поштиво. Очі говорили одне: треба мовчати, бо нічого не отримаєш. Але я знав, що й так візьму. Я її возив до нашого радника. її довге, незважаючи на невисокий зріст, тіло, тіло гончої, витренуване голодом, розпустою: от сучка, я таки б їй вгородив…

Радник уподобав Лізку. Вона несподівано з'явилася в його офісі, пройшлася, зупинилася і зникла. Я сидів у авто напроти будинку і погладжував ізраїльську гвинтівку. Але радник вибіг сам. Це була жінка його мрії. Він розпустив нюні. З того і почалося. Вона приїздила у вільний час до радника. Я, за наказом Блоха, вдавав, що шпигую. Але не думаю, що це щось змінило б, Лізка тут мала більше повноважень, ніж я. Вона володіла тілом Блоха. У радника висів на стіні портрет аятоли Хомейні. Лізка скинула на нього лукаво оком, затим почала повільно, облизуючи свої соковиті губи, стягувати чоботи з точених ніг. Радник збудився і почав молоти всяку нісенітницю, Лізка у відповідь — свою. Вони говорили однією мовою, якоюсь незрозумілою мовою радника, що з дитинства кохався у чорно-білих порнографічних малюнках, онанізмові, яблуневому вині. Щелепа радника теліпалася, як підвішена, а тоненька павутинка слюнів зателіпалась у повітрі. Гуділо дротами бабине літо. У мене щось упало всередину, і я зрозумів, що це кінець, до мене дійшло, що це таке страшне слово, яке обпікає і нищить, котре примушує нищити: кохання. Кохання — штовхання. Я міг здогадуватися, що там буде, що там проходить, там… А зараз білий пес навіжено розгрібав лапами сніг, шукаючи шматка ковбаси. Я колись приб'ю Бокіна. А Лізка зовсім інша зараз. Вона тиха і домашня, вона думає про Блоха і ні про кого не хоче зараз думати; завтра буде щось інше, але вона лишить у собі ту кількість, немислиму кількість вимученого, що привело її до чогось більшого, ніж панель і сопливі обіцянки Димика. Тільки от радник… Він коштував нам життя. Інакше не могло бути. Але я не перестаю про нього думати, я не перестаю думати, як він спробував поділитися Лізкою зі своїм товаришем. Коли цей товариш, якась у минулому есбеушна підстилка, заходив до кімнати, то у ніс шугало спермою, жіночими парфумами і тхорами. Тхорів більшість мешканців цього грандіозного вулика нікчемностей не бачили, але я поручуся — запах, нещодавно відпущені вуса, одутлуватість — усе засвідчувало і підводило до того різновиду. Лізка — захололі озера. Блох не хоче її гріти. Мені іноді страшно, а ночами мені сниться, що я її колись уб'ю. Лізка набила морду раднику. Зняла черевичок і набила мордяку раднику. Подрала шалика, що він стибрив у якогось арабського каліфа. Але це тільки зміцнило їхню дружбу. Радник стояв на колінах і плакав.

Ми їхали на мисливські угіддя. Там відбудеться знайомство, перед цим ми завітаємо просто на дачу пана радника, вип'ємо і поїдемо полювати. Блох з дитинства не терпів крові. А тут ще білий пес біжить назирці, клаксонять авто, будинок вигнутий, як пожолоблений сонцем шматок картону. Блох не відриває погляду від вікон. Але він зараз думає про Лізку, про пса і радника. Більше про радника. Я намагаюся вгадати хід його думок, але, напевне, від того краще нікому не стане. Він думає про війни. Про порнобізнес. Про фальшиві паспорти. Зараз виходили на сцену, досить серйозно, ринки. Він не мав на них ніяких впливів. У нього не було «криші». Радник коштував йому дорого. Він розумів Лізку. Він знав людей, але Блох умів бути поблажливим, доки гроші не зробили свою справу. А я думаю, як та скотина верещала на Лізці. Я навіть бачу, як западає в його горлянку язик. Гнида. Слизька гнида. Я нарахував десятки радників, їх вже не долічишся поштучно.

Блох не здивувався, коли побачив радника — отакий собі ідіот у чоботях. Нічого більше. Радник одягнув зелений костюм, віддаляючи себе в епоху романтизму. Нічого більше не скажеш. Найостанніший романтик після відомого поета-символіста. Радник у високих чоботях, наче облізлий кіт. Педріла. Вчителішка з кислим перегаром з рота. Він одягнений у високі ботфорти. На плече поклав рушницю. Падає сніг. Ці нікчеми уміють приносити затишок. Дім під червоною черепицею. Іній. Тільки чути, як ледве-ледве шурхотять сніжинки, притрушуючи голови. Голови дихають парою і ворушаться. Блох, метляючи полами коверкотового пальта, пройшов певну відстань: м'яз на шиї, жовна, сухожилля на руках — все напиналося, як простирадло на вітрові. Він ішов, стріляючи очима у радника, а радник нітився і навіть гадки не мав, навіть забув, що прителіпався на зустріч. Радникові вологі очі, як два велетенських слимаки, що поволі лізли назустріч Блохові, а той ішов на нього, готовий у будь-яку хвилину перегризти горлянку. Блох набував таких рис, що мені робилося лячно. Охорона відразу потяглася до зброї. На дачі заверещали дівчата, і тут вибіг білий кудлатий пес. Він перерізав у кілька стрибків просіку, вишкірив ікла і кинувся на радника. Я встигнув підстрелити його, перш ніж він вгородив у радника свої ікла. Червоний клубок з виском забився на снігу, але я вже знав, що треба робити, і загородив тілом Блоха. Більше того дня я не пам'ятаю.

Я опритомнів від тихого вуркотіння; за квадратним вікном чорна ніч, і — нічого. Мені хотілося, щоб там знаходилося інше, про яке десь жевріло у моїй голові, але я повертався на свій шлях, у цю темну ніч, без запахів, без звуків, без тіней. Я бачив тільки ніч, але вона радше була в моїй голові, в моїй уяві голубина ніч: тоді до пам'яті приходили тихі недільні дзвони нашої церковки, червнева злива, легке дихання, від якого спирало горлянку, тихе тріщання свічки. Але я бачив ніч, без тіней, без людей; все починалося нею, наче в тебе входили дивні звуки, котрим ти чинив упродовж життя дикий спротив, а зараз втомився, лишив це на відкуп, на боротьбу пам'яті — отаке маленьке шахрайство над власною свідомістю: невідомий світ стояв біля твоїх ніг. Я відчув ніжність, як ото серед ночі в глибокому дитинстві ви прокидаєтеся, кличете когось, щось близьке, а воно не приходить; так приходить дорослішання, але ніжність входила в мене, лягала на ноги. Вона потім відходила все далі, як давня музика, як стара добра музика, з велетенськими птахами, з велетенськими рибинами, що бачив Блох, з велетенськими потопами. І серед цього лагідного пекла я починав розуміти зміст мого власного життя, мого прожитого життя, а не того, що я повинен прожити. Все це через одну манірну жіночку, з ніжною шиєю, тонкими рисами обличчя, велетенськими очиськами. І я щосили закричав на всю горлянку: «Лізка?! Лізка! Сука Лізка! Ти мене підставила…»

Лізка стояла на колінах. Вона стояла в якійсь немислимій позі, яку тільки можна побачити в театрі, а не серед цього наброду — так я думаю крізь туман, крізь сон, крізь напливаючий з червоного туману страх; нічого особливого, аби тільки вона не стояла в такій позі голою. Червоне світло перестало мерехтіти; воно запульсувало і пощезло назавжди. І зараз переді мною виник жовтий квадрат дверей, а проти квадрата мої ноги, — я відчув власну шкіру на м'ясі, порепану, стару і зношену. Як світ. Мені вже не було приємно. Я з роздратуванням слухав, як з шурхотом птахи пролітають над синіми лапами сосон, обсипаючи іній. Сюди не доносилося ані крику, ані голосу. Я жив ці години у примарному світі, одірваному від усього живого, відчуваючи, як піт кропить мені спину, мошонку, між булками сідниць. Я відчував, а за миттєвість я знав, як воно ламає в мені страшну перегородку, б'ється конвульсіями. Погляд зривався на дверний квадрат, де охорона, перекидаючи тупі погляди через хату, намагалася грати в «двадцять одно». І мені необхідно, як в тій божевільні, зачепитися за якийсь світ, протилежний цьому, але через хвилину все виявилося марним, дурним і непотрібним.

Радник роздивлявся Лізку. Він стояв в одному піджаці, з келихом шампанського і кричав щось голосно. Крик у нього напрочуд ритмічний. Він читав вірші. Я спробував відгадати по губах, великих і товстих, вони, наче два велетенських равлики, ворушилися на його вижовклому від алкоголю обличчі. Я намагався щось пригадати з його біографії, але це нічого не дало. Тільки зараз зрозумів, що мене поранено, але не настільки, щоб померти. І тут я пожалкував! Напевне, так виють собаки над трупом свого господаря.

Це була безвихідь, у яку я сам себе загнав; я спостерігав, ковтаючи слину, як радник виливає на її плечі шампанське, і воно біжить плечами, затікає під пахвину, а вона ловить струмені тонкими пальцями, облизує тонким язиком, викочуючи на світ ясний очі так, що зводить серце; а шампанське біжить, обтікає невеликі округлі груди, і тупий біль від серця, брат того затишку, відлуння незловленого щастя, б'є нестримно, шалено, скажено в чашечки, в кістки; це була тупа безвихідь, з довгою смолянистою поніччю, але ніч повністю належала їм, а не мені, а я лежав пластом у їхній тіні, і мене тільки зріднювала тінь Блоха, що десь далеко за вікном галасував, по-дитячому провалюючись у рафінадних кучугурах снігу, дрібочучи своїми дужими селянськими ногами: кидало у повітрі білими собаками, чулися хлопачки пострілів, а тріск гілок, розпачливе сичання нагадувало, що хтось зараз у смерті летить, розкидаючи розложисті роги, але це відходило далі, підкуплене золотавим затишком за вікнами, в неіснуючість мого світу; я ж заганяв себе в чорні лабети, я бачив, як вона лягає на пуховиках, і усмішка грає, щиро повзає вибіленим і вродливим до пекельного обличчям: мені жодного разу не доводилося бачити її таку, ось таку, хоча я проламав кулями не один череп у цьому світі. І, напевне, маю надію, що обійдеться тільки цим. І тоді мені засвітило у голові, що я дійсно таки приб'ю Лізку, нехай хоч тисяча янголів сяде їй на плече. І тоді мені кортить звестися. Але світ вже між нами поділений, все влагоджено; нічого не трапиться цієї ночі, окрім тихої маленької зради. І звідки взятися сентиментальності любові у професійного вбивці.

А радник читав вірші. Слух у мене поліпшився. І я вловлював окремі фрази, напрочуд витончені, гарні строфи віршів. Я знав у них толк. Але зараз я відверто відчував себе скотиною, а радник лив шампанське на живіт Лізці, читав поезії, а я скрипів зубами, і сльози текли по щоках. Ідіотський сентиментальний дует для мазохістів.

Несподівано потемніло. Лізка зігнула ноги в колінах, трохи підняла, стало видно ямочки сідничок. І я закричав. Радник щось пробелькотів, витягнув руку цицеронівським жестом, виголосив прокуреній порожній кімнаті якесь важливе державницьке гасло на жахливому суржику. Лізка засміялася і простягнула руки. Радник заверещав, це могло засвідчити що завгодно, скинув розмашистим порухом кітель з погонами, труснув білим черевцем з чорною цяткою пупа і звалився на Лізку; мене обдало, ударило холодним потом, засмерділо повсюди іхтіолкою, свіжим, придавленим чоботом снігом. Хтось з охорони надто голосно крикнув, а потім похопився, молотячи ще більші дурниці: «Тьху, а я думав, що він підар…» — «Тихо, і таке буває… Не бачиш, яка кобила…»

Когось цікавить, як я став кілером. Одного сонячного дня вам обридає слухати напучання якоїсь нікчеми, ви багато читаєте, але ви мало знаєте, а якась свинюка хоче вас навчити так, як колись сам вляпався у смердючу історію. Ось так. Але це лишень приказка.

І я знову відходжу у фіолетову темряву першопочатку, віддаючись мерехтливому світлу, тихому, золотому і лагідному: ще більше смердить іхтіолкою. Зараз майже з дитячою ніжністю, умліваючи, під сопіння радника і крики Лізки, — він вимагав злим шепоточком, щоб вона кричала, — що моє життя роз'їла пам'ять, гнила пам'ять, як люес, як трипер, як короста. Але на ранок, якщо ми доживемо, то все вчасно пощезне, але нам викроєна попереду ніч, в якій кожному невидимими жестами, порухами виділена своя участь. Треба відпрацювати. Кожному відрубає своє.

Потім прийшов ще один радник. Лізка вже легко сміялася, так буває, коли дівчина, студентка першого курсу державного педінституту, потрапляє під літню зливу. Так вона сміялася. Ухопила шахівський крадений шалик, підтерла собі між ногами і за кілька кроків, бігом опинилася біля столу з наїдками і питвом. Другий радник гикнув, видихнув морозне повітря, що приніс знадвору; другий радник мав трохи інший вигляд, той, що нагадує тхора, а його верхню, підвернуту олігофренічну губу прикрашали руді вуса, якими він дуже пишався, які йому ніколи не пасували, але вірнопіддані разом з коханцями заливали на всі три вуха, що він красень хоч куди; щодо олігофренії, то мій медичний термін, напевне, перебільшений, бо самі розумієте, — зовнішність людини дуже оманлива. Другий радник причалапав п'яний вдризк. Він намагався видати щось доречне, але виходило надто поважно, як для сільського хлопця, сина комбайнера, що пройшов шлях від рядового стукача до спецрозвідки. Проте він не головний радник. Принаймні на дачі основного радника. Тому вони, не сперечаючись, дотримуючись неписаної субординації, стали розсідатися за столи, сопучи носами і не чекаючи на Блоха, який прогулювався соснами з радником міністра фінансів.

Потім я почув, як настирливо, одноманітно, розбуджуючи тишу, гудуть мухи. Велетенські жирні чорні мухи на нашому приміському скотомогильнику. Я побачив купи кісток, шматки чорного м'яса, а мій тонкий нюх вловив кислий сморід трупа. Купи нагромаджених кісток ламають простір, чистий порцеляновий простір у невидимій проекції, фантастично відтінюючи небо, улоговину яру, прикидану снігом, велику водозбірню, сковану льодами, з рівним димом і чорним гайворонням над вивернутими пластами землі. І я слухав, зачудований лущанням крилець, дзенькотом згасаючого життя, що ворушилося на дні, під похованими купами кісток, гною, лахміття. Я втягував запахи, як віддалений крик минулого, де розлука тільки-но народжувалась, а людина існувала чиста, як вода. І запахи пробивалися крізь всі мої пори, претендуючи і завойовуючи світ. Тоді я відкрив очі… мені не хотілося їх відкривати, як у далекому дитинстві, як у далекому житті, з народженням муки. Я слухав, як в далекій пам'яті ще летять над водозбірнями птахи, змиваючи крилом білу хвилю. Я відкрив очі й побачив перед собою витончене обличчя Лізки.

Це продовжувалося миттєвість, коротку і сліпучу, наче б за дахами тобі зненацька відкрилася ціла прірва синіх квітів, велетенське море квітів, — і десь давно, колись давно я наїздив потроху додому, і цілі поля виникали раптово з-за чорного киплячого гудрону автостради неподалік Пирятина або перед самими Лубнами; тоді приходило відчуття, що звичні предмети повернулися на своє місце, не втратили свого першочергового значення, набуваючи якоїсь округлої чарівності повсякдення. За вікнами лежав білим вогнем сніг. Фіолетово рихтіло за склом. Подих Лізчиного перегару тверезив, але водночас наповнював ще більшою чарівністю тління і розпусти, від якого забивало подих, викручувало мошонку: я ненавидів людське почуття, бо воно робило мене вразливим і безпорадним, і я міг дякувати йому, бо мені відкривалося таке, чого не вдавалося прочути нормальній людині. Я зовсім по-іншому заглянув у її очі, повні лихоманки, п'яного обману. Вона провела мені рукою по грудях, легкою вологою долонею, вся усміхнена в себе; сказала: «Все добре… Тобі тільки ребра поламало… Ти врятував Блоху життя…» — І знову її погляд при прізвищі Блоха розчинився у світі, наче не існував, наче мене не було, наче його ім'я разом з моїм знесло вітром з лиця землі. І вона похопилася, видавлюючи з себе: «Все у нас буде добре…» — «У нас…» — Лізка знизала плечима. Я нічому не вірив. Вона здогадувалася про мій стан. Ні, вона його ловила навіть на відстані, випиваючи, мов воду губка. Я не вірив собі, відчуваючи, як колотиться серце об ребра, а очі вилазять з орбіт.

Найстарший радник по-турецькому пограв пузом, виголосив тост, витягнувши руку з келихом, проллявши горілку на голого черепа охоронця ще іншого радника; наш радник лупонув навсібіч очима, винишпорюючи Лізку, відбиваючи нападки, претензії до свого відвислого, дебеленького задка, що ним він погравав зовсім по-жіночому і, якоюсь мірою, напівсвідомо.

Тоді я знову поглинувся солодкими снами, забуваючи назавжди про Лізку, про круглий зал з тупомордими радниками з однаковими черевами, про кімнати з давніми бароковими меблями, і як Лізка бігала серед гнутих з плюмажами шаф, стільців, крісел з червоним протертим оксамитом, і вона там таки бігала, пестячи подушечками пучок шерехувату поверхню, трохи поточену шашелем, а більше часом; вона клала на них долоні, зволожуючись поглядом, просвітлюючись уся: дивний запах віддалеку нагадував тихі листопадові вечори, коли надворі голе гілля, небо підмітають різнокольорові султани димів, а в грубі гуготить синім полум'ям брикет з лушпиння соняхів, баба читає книгу, пахне чаєм і котами.

Рипнули двері. На порозі стояв Блох, в сірому мішкуватому, але дуже дорогому коверкотовому пальті, поглинутий повністю тінню, з маячком вогника на широких вилицях від то синього, то червоного вогню від бра, від каміна, що наливався жаром з самого обіду, а зараз наповнював поволі, все невпинніше нестерпним, нудотним теплом кімнату за кімнатою. Вогонь падав, як від удару кулі. Так стояв Блох. Він стояв непохитно, як свій, як чужий, як людина, яку покликали, щоб вона засвідчила чиюсь смерть. Блох стояв і вичікував, засунувши руки в широкі кишені пальта — широкий у плечах, невисокий на зріст. Я бачив, як міняться погляди радників. А потім вони таки опам'яталися: так буває, якщо тебе спросоння піднімуть у плацкарті нетопленого вагона. Впала сірникова коробка. Тріск сірників об жорстку коробку нагадав мені про якийсь зовсім інший світ, куди неодмінно треба повертатися: радники закивали головами, радісно заговкали, покликали до себе Блоха. Він пішов, одкидаючи важку тінь, підминаючи, топчучи ногами килими.

Дуже багато однакових з лиця радників. Пісне обличчя одягненого Блоха просяяло: він зараз думав про Лізку. Але ліпше, аби він не думав про неї, щоб не навернутися на дійсність. Він вгадав мої думки, погляд у нього поважчав, а потім вичах зовсім. Радник міністра фінансів закричав ледь не на всю горлянку, що треба випити за нового радника, тобто пана Блоха, щоправда, він трохи збився на товариша, але встиг виправитися. І всі однакові радники, з нашим найголовнішим радником, тим, що полюбляв азіатську розкіш, випили за здоров'я нового їхнього знайомого, пана Блоха. Ми ще раз переглянулися з Блохом. За стінами гудів соснами вітер. Всі, все піддавалося чарівливій оманливості на якусь мить. Блох сидів за столом, схрестивши пальці рук, і видно було, як побіліли кісточки; він непорушно дивився кілька хвилин на голе пузо нашого радника, нашого патрона. Той трохи прочуняв з пиятики і зараз ворушив по-рачачому очима, перекидаючись з одного обличчя на інше, намагаючись зорієнтуватися у розмові, у часі, у людях. Він зупинився на п'явких очах Блоха, весь знітився, — такий точно у радника був вираз, коли його підловили у будапештському музеї на крадіжці золотої попільнички короля Молдови. Там радника не били, а він, у свою чергу, мотивував крадіжку тим, що Молдова колись належала до Радянського Союзу. Зараз наш радник ворушив по-турецькому животом і в повній задумі гриз огірок.

Нарешті заговорив Блох. Він говорив повільно, дякуючи за гостину, за полювання; він вишукував очима Лізку, — м'язи під дорогою сорочкою ходили ходором. З морозу обличчя Блоха видавалося виліпленою посмертною маскою. Він сів у вітальні, вийшло так, що важка тінь лягала аж від крісла, проходила розкиданими цеглинами порнокасет, глянсованими часописами мод, побитими Лізкою келихами аж до самих дверей. Нарешті Блох заговорив. Часом мені видавалося, що краще б він промовчав, але він говорив, уперто торуючи шлях до своєї мети, як звір з обідраним боком; він говорив так, як його дядько, але з тією різницею, що дядько тільки переконував, а Блоху треба було вибити з цього ідіота патронство. А ще він шукав очима Лізку. Він радий не бачити її. Коли я вийшов і сів на табурет, радники ще більше напружилися. Наш патрон ще якусь годину ворушив животом, а потім зареготався, дивлячись запитально на всіх радників, а ті підтримали його. І несподівано запала мовчанка, всі глянули на Блоха, підняли склянки, випили і стали ляскати по плечі.

Потім починалася дорога крізь дикі хащі, плутанина в тумані, — листопад місяць, а снігу по коліна, а то і більше, — ми вибиралися на прямий шлях, минаючи порожні зупинки в ранковому тумані. В роті кисло. В очах нічого, розпач за минулим. Нагадувало весну. І коли ти прожив у цьому світі рівно половину, тебе чомусь завжди тягне порівнювати, але навряд чи це втішає. Ми їхали назад. За кермом сиділа Лізка. Я бачив її худенькі плечики, рівну напружену спину жолобочком, що просвічувався навіть крізь вовняну сорочку, а Блох сидів якось боком, видно його обличчя, що відтінялося то зеленими, то синіми, то червоними віхтями світла, і світло часом переходило в неіснуючий якийсь у природі колір, наче тяжке тіньове покривало спадало з його плечей — тоді найбільше видно його зморшки, глибокі борозни від куточків рота до квадратного підборіддя. Обличчя з поглядом мертвої рибини. Ми під'їхали до безлюдного Хрещатика з дірками переходів, з неправдоподібною, але все ж таки існуючою коробкою Центрального універмагу. Ми піднялися вгору на Театральну, колишню Ленінську, і я подивився на пагоду театру, що облущеними стінами світив на перехрестя вулиць. Потім ми виїхали на Проспект, не доїжджаючи Володимирського собору. Тоді мені подумалось, як в молодості я любив повертатися цією дорогою: жовта маса світла злипалася, авто рухалися величаво, як в якійсь поезії, наповнюючи мірним торохкотінням простір від Євбазу, що колись стояв на місці універмагу «Україна». Єврейський базар. Або жидівський. Кому як впадало в голову. Жовта кипляча маса котилася з гори на гору, з синім димом вихлопів, з трунким відчуттям і передчуттям солодкого відпочинку і нереальної метушні, що її вчинили люди у цьому вулику. Я згадав, а може, це приходило раз по раз, вириваючись білими світлинами з моєї пам'яті, моєї розтрусної свідомості, видихи невимовного щастя, що навряд чи збувається. Я відчував, як мене скочує в інше життя: червневий день в диму сонця, в диму попередніх дощів, а тролейбус викрешує іскри, западає на бік, і я притискаю до грудей великий акваріум із золотими, чорними китайськими півниками. За спиною піднімалися будівлі, кожна чудніша і прекрасніша наступної. Я вискочив на Фучика. Спіткнувся, задивляючись на гарних жінок у вітрині перукарні. Рибки лежали під ніжним, ще не жорстоким червневим сонцем, билися одна об одну плавниками, подібними на султани, що їх носили жінки з чеського кордебалету.

Ми доїхали Шулявської, колишньої Большевика, повернули на курс жовтого цідила автобуса за номером сімнадцять. Іноді Блох обертав голову, і як голова оберталася, то чорні провали очей взагалі ховали вираз, напевне, зляканого школяра, що вперше побачив оголену жінку, і не тільки, вона віддалася йому, і він від несподіванки закам'янів перед розкішшю зрілої жіночої плоті, — я не знаю, я не бачив. І голова його оберталася на Індустріальному мосту, де він спрагло шукав оживлення, але було надто рано. І Блох реагував на свою тінь. Але чомусь я був впевнений, що він дивився на витончену потилицю Лізки з по-домашньому зав'язаним вузликом волоссям; вона ледь висунула кінчика язика, правила авто трасою, повз зашмульгану зупинку Караваєвих дач. І голова Блоха коли-не-коли оберталася, а погляд оживав на синіх коліях, де квадрат дому відтіняв інший квадрат, а в дворах ще панувала фіолетова ніч і шипіла лезами рейок перша Васильківська електричка. Навряд чи він був задоволений. Він нагадував мужика, котрий скопав добрих три сотки городу, а зараз сидів і думав про іншу роботу. Йому тільки заважала жінка. Було видно, як вона його дратує, попри те, що один її погляд примушував битися шалено його серце. Напевне, так і з Лізкою. Напевне, таке воно, справжнє кохання: на межі ненависті.

Лякаючись непередбачених наслідків, а радше перестраховуючись, Блох повіз мене до себе, на стару квартиру з пробитим дахом, де чутно воркотання голубів, а в пластиковий тазок падає вода. Ми сиділи на тісній кухні, сьорбали чай, заледве перемовляючись: така собі статистична українська родина, заміс міщанства й інтелігентності. Одним словом: ракли. Ні пришити, ні прилатати. Тоді Блох витягнув білий з водяними знаками папір. Кімната дихала урочистістю. Блох обвів усіх зволоженим, більше розчуленим поглядом, чіпляючись кожної деталі, додаючи цьому ще більшої торжественності але нічого не сказав. Навіть глибокодумно не промовчав. Перед ним лежав дозвіл на відкриття фонду якогось там Гловченка. Папір засвідчило кілька державних печаток, кілька підписів, з радниками. А найголовніше, там стояв дозвіл Президента. Вгорі державний герб. Блох облизнув губи. І сказав здавленим голосом: «Від сьогодні — ви всі патріоти…» Лізка хихикнула, але напоролася на його скляний погляд і замовкла. Він ще раз, наче телекамерою, пробіг поглядом вперед, взад, донизу, на опухлі Лізчині очі, на прокушену її губу, на тендітну постать, що тремтіла під зеленим светром; тим поглядом, в якому смерть, сонце, любов, і сказав: «Все, іди туди, куди треба йти!»

Від Лізки тхнуло потом чужих чоловіків, і це його трохи збуджувало. Він підняв їй спідницю, повільно, так, щоб я побачив, і став водити там рукою. Він хихикав, приговорював: «Молодцем… Молодцем. Добра у мене жіночка…» — до цього Блох ніколи не називав Лізку жінкою. Він облизував губи і говорив: «Моя курва. Моя блядь». А ми мовчали, бо це була, без сумніву, Блохова перемога. Через фонд він буде відмивати всі гроші, що надходитимуть нелегальним шляхом. Частина перепадатиме раднику, але тут теж віднайдеться вихід. Блох, наче читаючи думки, подивився на мене: «Хочеш Лізку. Знаю, сука, що хочеш… Але треба ділом займатися. Візьми на себе монастир, той, що за Голосієво. У нас відтепер почалося інше життя. Відтепер у нас могутній покровитель…» — але не видно було, щоб Блох з того пишався.

Від того дня він ще більше пішов у тінь. Від того дня я займався структурами фондів: циркулюванням і надходженням грошей. Відкривалися ринки. Державний побор з'їдав майже весь заробіток, тому ми віддавали державі десять відсотків, а решта перекидалася на фонд. Всі гроші, зароблені на наркотиках, проституції, на торгівлі нелегальними документами, торгівлі живими людьми, а рахуй, теж проститутками, все надходило на фонди, на їхні філії, що я з того дня скажено розробляв. Мною було відкрите місце, що через кілька років називатися стало Китаєвською пустинню. За давніх часів тут, у Голосіївських лісових хащах, ховалися монахи-відлюдники, які робили вичитку одержимих бісами. Дурень валяється, а монах, об'ївшись корінців, знай читає якоїсь молитви. Кажуть, допомагало. Потім комсуки, через Лавру патріархату Московської церкви в передчутті кризи відкрили монастир Китаєвська пустинь, куди почав збиратися досить химерний люд. Коли наші дісталися туди, то там ледве-ледве жевріло життя. Ми почали торгувати деревом, переховувати товар, людей, перераховувати величезні суми на користь монастиря. Батюшка Прокопій, чи якось так його називали, навряд чи знав добре російську та українську. Ця скотина до того була мусульманином, турком, що сховався від своїх братів-терористів. Він тупо підторговував гробами. Якось серед ночі від синіх озер в тиші ми почули кроки. Лізка сиділа і курила позаду, свердлячи ненависну спину Блоха. Дорогою, що нагадувала серпантин, в поночі ряд у ряд рухалася неймовірна процесія з білих, тільки-но виструганих трун. Пахло сосною, чоловічим потом, бражкою. Ми намагалися їх зупинити, але один бородатий мужик, ґелґочучи незрозумілою мовою, витягнув обріза і бабахнув по машині. Наші наздогнали його біля самого монастиря і утопили в озері. Вони витягували його кожного разу, як тільки він знетямлювався, а потім знову опускали у воду. Він кричав і просився, але нарешті замовк. Труни продовжували свою подорож.

Одного гожого дня я заприятелював з доктором Оліховичем. Симпатичний чолов'яга, він розповідав мені довгі історії про гармонійне перелаштування світу, він був чистої води буддистом, в темному англійському костюмі, з білими манжетами, з пробором посередині, наче лорд, зализаний і напахчений найдорожчими парфумами. За добрим коньяком, за справжньою кавою, що її готувати умів тільки я, за розмовами про Моцарта і квантову механіку, про розширення свідомості, про платонічне кохання і зоофілію ми проводили вечір, аж поки доктор не розповів свого секрету: він підробляв тим, що у дітей злиднів вирізав одну нирку, часто ставлячи брехливий діагноз. Коли я розповів цю банальну, можливо, давно відому історію Блоху, то він забігав кімнатою, закричав не своїм гласом, тріснув Лізку по задниці: «Підвалило роботи… Негайно притягни сюди доктора!».

Доктор був романтиком своєї справи і взагалі романтично налаштованою особистістю, доволі обдарованою, бо на першому курсі медичного університету він писав широкі оди на честь правителів, ректорів і деканів. Це мало наслідки за дефіцитом обдарованості, які гибіли на кухнях або по мордовських таборах. Доктор міг годинами тинятися вулицями міста, весь торжествено піднесений, з палаючими очима, споглядаючи, зовсім по-шиллерівськи виставивши ногу, прекрасні будинки ненаглядного минулого. Доктор Оліхович кохався на бароко, а ще годинами міг розповідати про жовті прохідні двори, з ліпленими статуями, колонами, повитими мороком таємничості й чарівністю загадок, кохання і пороку. Він не знаходив собі місця, якщо вихідного дня не надибував нового дому, що давав наснагу для роздумів, доволі глибоких і філософських. І це вражало його серце так сильно, що доктору бажалося занотувати це до грубезного зошита, розквітчаного віньєтками, трояндами, холодними і розсудливими фразами великих філософів. Доктор завжди порівнював будинки з людьми. Останнє складалося не на користь людства. Хоча людство доктор теж любив, ніжно і трепетно вболіваючи за його майбутнє: він навіть писав листи до ООН або до самого Президента Сполучених Штатів. Він навіть отримав відповідь, чому був несусвітньо радий. Доктор Оліхович говорив завжди ніжним, вуркітливим тоном, вібрував вдало голосом, витренуваним перед люстром, як диктор телебачення — від сексуальних перепадів до пафосного гніву. Він любив своїх родичів, що мешкали десь на березі Азовського моря, і постійно надсилав їм грошові перекази. Він ніколи не говорив про політику і політиків, бо чомусь вважав їх за дебілів, а їх заняття вартим психіатричної лікарні. Доктор Оліхович прославився у вузьких колах як естет. Чепурним, зібраним, з сивіючою борідкою і вишуканими манерами. У Лізки, коли вперше побачила його, загорілися очі, і вона сказала, що оце виховання, не те, що ви з Блохом, — бики і конюхи. Оліхович ненавидів слово «несправедливість». Якщо він видаляв у когось без його відома нирку, то мотивував це виключно тим, що у нього надто багато родичів і подорожчала квартплатня, що його колекція марок з різними палацами, будинками, колізеями досить давно не поповнюється. А найголовніше — він же доктор Оліхович. Він мав коханку і коханців. Як і кожен модний чоловік, доктор Оліхович був романтиком і бісексуалом.

Але дощовими вечорами, коли морок опадав як щось суттєве, як те, чого можна торкнутися пальцями, і це зробиться в одну мить можливим, як перша пекуча любов розкидає волосся вашою щокою, торкнеться вологими губами; але дощовими вечорами, особливо літом, я любив його слухати під нестерпне, але чарівне дзеленькотання птахів, ми переставляли тупо шахові фігури, бачачи, як в далеких лугах цвіте гречка, повітря нижуть стрижі: знову дощ, і це радувало; а дощовими вечорами, у повній безнадії, з придихом сірки, під тріск невимовний, далекий лускіт цикад я любив його слухати, заворожуючись дивними пасажами, колообертами цілих систем; його слова, здавалося, завмирали на якусь мить, затим розбігалися чорнилом по неякісному папері. Він, як і кожен порочний чоловік, говорив пристрасно, а не палко, відтісняючи вас з велетенського життєвого простору, відсилаючи в неіснуючі світи, в далечінь уяви, де йдуть дощі на Антильських островах, а там довгоногі оголені мальтійки. Оліхович вдало варив воду. І всі, від путанок до обдурених домогосподарок, мріяли про сивоволосого, з благообразною борідкою доктора Оліховича.

А перед цим одного гожого дня я з'явився між трьома велетенськими рядами ліжок, — це скопище гноюшників, гомиків, старців називалося лікарнею, — тут тхнуло корвалолом, хлорованими простирадлами, лізолом, купами запрілих у передсмертній конвульсії тіл, прогірклою кашею, ненароком санітарами і хворими перемішаною з сечею. Тут розкидав общипані крила відчай. Я крокував між рядами хворих людей, що вже навряд чи відчували саму потребу лікування, котрим вже нічого не допомагало, і чим більше я бачив смолянисту жагу в їхніх очах, готовність жити, викликану ліками, тим більше, тим глибше мене вкидало у холодну байдужість, а вони тяглися до мене вигаслими поглядами надії.

А перед тим Блох, вже у своєму новенькому офісі, обставленому десятками непотрібних речей, за блискучим, відполірованим ручним методом столом, де бовталося його чомусь гостроносе відображення, говорив низьким сиплим голосом, щоб я їхав і привіз сюди Густава Оліховича. Я вже не говорив Блоху нічого, тільки помітив маленький синець під оком, у самій лунці, де проміння зморщок. Я вже нічого не говорив Блоху, розуміючи його, як він глибоко в тіні, як його роз'їдали ревнощі за Лізкою, божевільні гроші, яких він навіть і не уявляв отримати. Він балушив очі, вибльовуючи слова: «Я хотів заробити собі на будинок…» — але гадати, що Блох дійсно заробляв собі на будинок, дурнувата помилка. Тому мені ліпше остерігатися або мовчати. Я намагався відшукати дорогу за кордон, але з того нічого не вийшло. Хтось доклав Блоху, і він з'явився у повному супроводі, зі здоровенними мужиками з битими мордами, з охороною в міліцейській формі. Я спаковував валізу. Тільки зайшов Блох, я поставив валізу на місце і пішов перевдягатися. Блох стояв посеред кімнати, засунувши руки до кишень, розхитувався, а потім сказав тільки одне: «Ну, ну, ну…» — і вийшов, витягуючи за собою ескорт.

Ночами я думав про Лізку. Я знав, що вона навряд чи така, але я пам'ятав і жив тим ранком, вечором, і особливо ранком на Караваєвих дачах. Я пам'ятав її, всю по-хлопчачому завмерлу за кермом, тендітну і тремтячу, з мішками під очима, з чистим поглядом; внизу вимальовувалися, над синіми коліями висли квадрати приватних будинків, ліхтарне світло розливалося зеленими вогнями, синіми — давив мороз. І мені останнім часом доводилося мовчати, — іноді втома нагадує покірність.

І ми мчали полудневим часом прямо на розпечену сонячну кулю. Густав Оліхович розповідав мені про нове у психології, про новітнє у трансцендентній функції, але розмова не клеїлася, бо, як кожен добропорядний збоченець, доктор починав розуміти, що у нашій розмові, незважаючи на лагідне сонце, на затишок у природі, щось, видно, у наших стосунках змінилося, і тому очі його зателіпалися у виїмках черепа, наче він ловив щось тривожне у цьому червневому повітрі, напоєному сонцем, невимовною радістю, яка солодко ламала всі наші кісточки. Початком він з тривогою слухав кипіння протекторів, потім дослухався до приймача, але все боявся заговорити, наче зараз перед ним відкриється божевільна правда, після чого Оліхович не зможе жити у цьому світі.

Тоді він несподівано починає говорити про матір, — від нього тхне ліками, дорогими парфумами; його гарної форми каламутні очі, опущені в невідомість рядових прогулянок, зволожуються досить по-театральному, тому він витягає хустку. Він оповідає знову пристрасно., наче це не мати, а його жагуча коханка або наступна жертва: за лобовим склом перекочується сонячна куля, летить над Голосіївським озером. Тоді він починає оповідати — хриплим, зламаним голосом, глухим, як у старого алкоголіка, і тоді перед вами старий чоловік, напомажений, випрасуваний, як цирковий клоун, — він оповідає з патетикою шкільного оповідання, як мама довго помирала. Він описує все дослівно, до найдрібніших деталей, включаючи і запах кошачого посліду, консервованої малини, розбовтаної в окропі; він навіть розказує, як кричать кури на вулиці, й Оліхович б'є руками себе по боках, як двома велетенськими крильми. Розказує про вижовклі портрети на стінах, і тоді ворушиться, виникає, виростає думка, що Густав Оліхович це вигадав, щоб продовжити дорогу. Але я знаю, я розумію, що виною тому — гарний, прекрасний день за вікнами. І не більше. І я знаю, що ця поїздка закінчиться добре для нас обох, але цього не знає сам доктор Густав Оліхович. І це солодко напружує, обкладає таємницею кожен нерв.

Мене завжди дивувала Блохова безпристрасність. Він впивався у вас поглядом, холодив самими очима, у яких нічого не було, не могло бути, готовими зайнятися шаленим гнівом, але жоден м'яз на обличчі не здригнеться. Він говоритиме довго, протяжно, нудно, поки ви вже втомитеся чекати, розслабитеся, попливете, він оповідатиме якісь неіснуючі чи існуючі тільки для його уяви історії, доки не вліпить в очі: вам треба, шановний, померти. Це якось усіх шокувало. Бо він ще грався у благородство, якого ніхто з цих ублюдків не мав. Ніхто не вірив у чемність манер, вважаючи це за манірність.

Нарешті ми вже прибуваємо. За вікнами сиплеться сонце. Я спостерігаю, як коридором пройшла Лізка з кіпкою білих паперів, вбрана по-діловому; я встигаю подумати: нащо вона йому зараз, коли один порух мізинця кине до ніг тисячі дівчат, але я зараз ловлю себе на думці, що я забуваю Блоха минулого, в мені вже живе маленький деспотичний чоловічок, що апелює в короткому проміжку до минулого і майбутнього мого життя. Опріч мене, моя професія кілера навряд чи й Блоху приносила задоволення. Навіть нікчемний колишній радник, що зараз у залі телебачення, мав більше задоволення, ніж він: завів цілий курятник, з ведучими, з дикторшами, і ласує потроху, впивається маленькою, химерною, але владою.

Це була неділя, один з вихідних днів, до яких Блох ставився трепетно, як і до Лізки; видно, вона була його давньою пам'яттю, проте я можу помилятися; я дивився, як за вікнами снує жовтогаряче світло, обгортаючи дивними і невидимими хвилями навколишній світ, — невідомо, чому він змусив нас стовбичити у кімнаті зі стінами, оббитими червоною вагонкою, модерновими, абстрактними картинами, з невитравним духом дорогого справжнього китайського чаю. Густав Оліхович геть усе забув від страху, а я напружено шукав Лізу, забуваючи Оліховича і все на світі. Мені було радісно: я любив ці червневі дні, напоєні спокоєм, важкими радісними зливами, затишком небуденності, але повної сірості, де ніколи не розібрати: смерть — позбавлення життя як покара чи як найвища благодать. Все суще починає вертітися навколо тебе, як у несказанному дитинстві.

В проміжку якогось часу мені недовго доводилося жити за межами столиці; я кожен день цигикав на фастівській або Васильківській електричці, серед товариства пикатих і низькорослих мужиків, оповитий самотністю і перегаром, розпачливими криками, наче западалася сама земля, — рівно о восьмій я відміряв свій час, глипнувши на білу привокзальну вежу, що нагадувала білу цукерку, і спускався до метрополітену, виходив і крокував сірим і безлюдним Хрещатиком, здається, у березні місяці, минав гастроном, сходив по переходу, просмерділому рудими міськими щурами, п'яними і нахабними двірниками, малолітніми немитими повійками. Якийсь час це нагадувало кишенькове одкровення, коли в сіромі дня, в навислих фантомами сутінках я чекав невідомо кого в підземній трубі переходу, притискаючись до мокрої і холодної стіни, сподіваючись на випадок, що мені в чомусь поталанить. Я намагався повернути свою долю, що вже, напевне, давно повернулася в інший бік, торохкотіла на проіржавілих коліщатах, але ні я, ні мій дух не хотіли миритися з цим, кидаючи запеклий, німий виклик фатумові. В проміжку цього часу мене заколисувала тупа і ядуча самотність, невимовна самотність, тиха і печальна любов, що не говорила, а була німа, як риба у глухій березневій воді; ночами я сидів у невеликому містечку, неподалік столиці, з велетенськими мостами, потворними будинками, з вийнятими вікнами спогадів, я жив у містечку, де знав тільки одного бармена, п'яницю і бабія, але доброго хлопця. Іноді він мені, як жебракові, давав гроші. Я купував собі книгу, буханець хліба, невеличку пачечку чаю. Тоді я не їхав до столиці, а в тиші читав, слухаючи, як кухнею ганяють миші навипередки, а в повітрі наливається святами. Я не витримував, бо чекав п'ятої години ранку, коли електричка потягне мене перед шматками сонних містечок, селищ, сонних і нікому, здавалося б, не потрібних, як якісь давні батьківські настанови; я потім влітку, в немислимій спекоті буду їх пізнавати. Але з часом я звикся з цим божевільним ритмом, він набирав якоїсь музикальної прелюдії, лягав шовковистими полотнищами людських згадок і таємниць. Аби не любов, що роз'їдала мене, як іржа, то неодмінно все б скінчилося добре: я б зроду не став професійним убивцею. І то був прекрасно прожитий час. Я приїздив до столиці, я заходив до під'їзду, вимитого і ще мокрого від ганчірки прибиральниці. Я натискав ґудзик дзвінка, і мені відчиняли: пара темних, блискучих, підсвічених жовтим вогником ізсередини очей вистрілювали у мене любов'ю, як нагорода за божевілля самотності, за муки зневіри. З часом я починав розуміти, складати ціну вимученому щастю, бо навіть зараз думаю, що для мене ще не все втрачено. Потім я шкодував за вузенькими провінційними вуличками: надворі мороз, дівочі голоси, а у тебе пачка чаю; скоро Новий рік, і ти роз'їдаєшся нестримною любов'ю. Ти тужиш за людьми, але вони оминають тебе, як облузану стіну ще доброго будинку, що відслужив свій вік, але ще годен служити. Але з часом все осипається, відходить, тільки ночами зводить під горло, що могло бути інакше, але назад нічого не повернеш, як не зупиниш долонями дощ. І приходить час, ти збираєшся на свято, на Новий рік, у сліпій задумі юності, минаючи будинки за будинками, але щось тебе вже насторожує, і то тільки на мить, і ти вже безоглядно віддаєшся повному щастю, що круговертить це чудне місто. Ти чимчикуєш приспаним містом, наперед знаючи кожен крок, деревину, облущену літеру на вітрині, і в переході ти бачиш божевільну з дивними видовженими рисами обличчя. У неї чорні передні зуби і допитливі кошачі очі. Вона телефонує раз, другий, третій; вона дратує мене, бо мені необхідно подзвонити, але нічого з того не виходить, бо божевільна нарешті дотелефонувалася, і голос її лезом летить чорною трубою: «Алло, це морг?! Так, це морг, скажіть, будь ласка?! Ага… сьогодні до вас привезли новонародженого хлопчика, так, так, так. Я його мати… Признавайтеся. Віддайте мені його…» Голос у неї писклявий і низький. Я пізнаю її — у неї є кавалер, олігофрен Гриша, що п'є тільки пиво і продає свою наречену дванадцятилітнім лобурякам, які прогулюють уроки. Але ця новина у підземному переході закінчує мою епопею. Зимовий ранок. Це я вже розумію. Навіть тоді, коли мені радісно відкривають двері, й тепло світиться пара очей.

Блох з'являвся тихо, наче відрізана дверима жирна тінь; він нагадував літо на вгасанні. Він виникав перед нами у ту хвилину чи навіть по тій, коли ми вже досить втомлювалися, кидали марну затію його дочекатися. Він був, як крик божевільної в переході, в якої ще не опало, як у кітної скотини, черево. Коли він з'являвся, то мене підмивав ізсередини спокій, що навіювало притамоване, але з годинами, секундами, миттєвостями все більше усвідомлене відчуття помсти і провини; я розумів, що мене не могли зрушити ні його холодна погроза, яка нічого не обіцяла, бо він знав усім нам ціну, ні тихий лагідний шепіт, що більше збуджував, ніж заспокоював, обіцяючи невидимий, зовсім параноїдальний світ. Я зрозумів, що у мені жила спокуса, а тому як більшість людей жили нею, то вони тягнулися до моїх пор спраглими губами. Але чомусь не Лізка. Я її кохав. Це спалахнуло у моєму паху того літнього, високого, сліпучого дня. Вона з'явилася тоді у коридорі ще раз, але на цей раз спиною, так близько, що ніздрями я вловив тонкий запах дорогих парфумів, кислого тютюну і поту Блоха. Ніколи Лізка не була так далеко від мене. Я зрозумів, що любов віддаляє, а не зближує людей. Чиста любов між чоловіком і жінкою. Якщо щось трапляється, то перед вибором, де запанує ніч. І ніч та буде їхнє життя разом, і вони потемки шукатимуть одне одного, зрідка знаходячи. Це щось інше, Ніж спрагла лихоманка очікування. Я буддист, а може, збоченець. Я прочитав усього одну книжку по Дзену і зрозумів, що цього мені і недостає — некерованості. Коли я зрозумів, що зайшов надто далеко, то відчув, що мені пізно кудись повертатися. Я, напевне, збоченець.

Блох одягнений у сірого костюма. Його звичний улюблений фасон, досить дорогий, щоб цього не розуміти. Скромно. Як для більшості клошар, що оточували його у квітчастих сорочках, — дуже скромно. Його виголене до рожевого обличчя зі слідами боротьби, років нестачі підточували його прямі риси, чіткі брови і безпристрасний сірий погляд. У ньому вмістилося щось від людини минулого. А обличчя нагадувало українських аристократів. Це було найстрашніше, бо світ обертання цієї людини далеко не шляхетний, та навряд чи він жалкував за старими добрими часами. Він запросив доктора Оліховича широким жестом, але цей порух нагадав йому щось, він якось трохи знітився: цей жест, видно, щось викликав з минулого, ударивши в ніздрі запахами комірчини, складу, лантухів з борошном, мишачого калу. І Блох, напевне, піймав на мені тінь давнього минулого, і кінчики його губ увігнулися досередини. І я пішов слідом, розуміючи, що йому зараз потрібна моя допомога.

Доктора Густава Оліховича довго били. Те, що називалося биттям, включало у процедуру легенькі стусани під гузно. Блох власноруч лискав його по писку трьома пальцями. Його, напевне, потішало тремтяче рожеве воло, перелякані, напіввилізлі з орбіт очі. Блох лискав його щиглями по носі. Доктор хникав і пукав. Він намагався це зробити якнайтихіше, але завжди, коли намагаєшся, то робиш навпаки. І тому рівно через п'ять хвилин доктор Густав Оліхович стояв на колінах і канючив, щоб його відпустили. Блох, видавалося, спостерігав білий полудень, простягнутий до горизонту, перекинутий через кам'яниці, зло блискаючи очима, покусуючи губу. Потім він присів на край столу, несподівано заговоривши:

— Шановний, ви відібрали, ні, ви викрали у мене навіть надію. А ще ви дозволяєте собі тринькати робочий час. Ви викрали у мене три хвилини, плюс ще дві на роз'яснення. Наголошую: сюди вас запрошено для того, щоб від завтрашнього дня ви зайнялися донорством живих органів. Донорів ми будемо відшукувати самі, їх приводитимуть у окреме місце, де ви проводитимете операції.

Блох подивився на мене. З усього було зрозуміло, що йому непереливки, але дивився він на мене, наче перед ним скляні двері. Затим привели якогось китайозу. Китаєць виник тихо, як тінь. Китаєць усіх перепрошував, чемно кланявся, але щось чіпляло в його кролячих червоних очах деручким жахом так, що доктор Оліхович голосно пукнув, а Блох сказав «фу». Тільки китаєць нахилився в поклоні, я встрелив з «берегти» йому в потилицю. Постріл був вдалим, бо очі вискочили з орбіт і повисли на ниточках нервів, перш ніж китайоза звалився на підлогу.

Дорогою назад доктор Оліхович намагався довести, що він нічого поганого не замишляв, то радше велика життєва помилка, від котрої всі ми психологічно залежні. Я з ним погодився. Доктор Оліхович продовжив свою думку, наголошуючи, що нирка дітям злидарів зовсім не потрібна, що однієї досить, що у нього дуже багато хворих родичів, а особливо він дуже прив'язаний до своєї мамочки: він навіть витончено пукнув. Мені тільки довелося усміхнутися і сказати, що нічого особливого не трапилося, просто професійні вичавки, що доктор сам би згодився, але на це знадобилося б дуже багато часу, і що такі речі ми компенсуємо. А щодо китайози, то тут ми вирішували свою справу, доктор до неї не має ніякого відношення; китайоза прихопив з собою дуже велику кількість грошей, а ще намагався залучити до цього діла карні органи, проте ми і їх не боїмося. З цими словами я підвіз його до клініки, сірого велетенського напівпорожнього дому. Я наголосив йому, що обов'язково заїду за ним о першій годині, бо о другій на нас чекатиме перший добровільний донор. Він ще раз, при слові «добровільний», пукнув, прожогом вискочив у двері, лишаючи запах дорогих парфумів, випраної білизни, напрасованих штанів і ліків. Інтелігентний запах.

Доживаючи до цього часу, я часто згадую дорогу, що вела на маленьке містечко Китаєве: як тепла пилюка рівно лежала неходженими стежками, кожен порух піднімав тисячі пилинок, і вони висіли нерухомо у повітрі, а перед цим червива автострада виносила наш «мерседес» у вузенькі, загиджені помиями робітничі завулки з безликими облузаними стінами цегляних будинків, де пацанва показувала дулі й голі сідниці; сонце виринало несподівано, як у первісному світі, з-за жухлої кукурудзи, з-за полів, а потім поглядом навскіс, через озеро, іграшково піднімалася золотим хрестом церква. Це викликало подив. Проте церква до Китаєвського монастиря не мала ніякого діла. Пізніше у нас з ними почнуться проблеми. Але зараз поруч їде чистий, випрасуваний, з прилизаним бріоліном чубом доктор Оліхович.

Через місяць дороги, через місяць прекрасного настрою я ловив себе часто на тому, що існувала якась таки задалена несумісність цих прекрасних видів, які виникали зразу біля самого Китаєва з його безпретензійною подібністю до Швейцарських Альп, а то й ліпше, з тим, що там діялося, натягуючи нерви часом не тільки мені й доктору Оліховичу, а навіть нашим можновладним патронам. Оліхович нервувався всього кілька днів. Потім якось притих, тільки пітнів, важко дихав, але й це скоро пройшло. Він почав облаштовувати міліметр за міліметром свій новий кабінет над озером; допомагали двоє монахів, котрі ні біса не розуміли по-українському і навряд чи були монахами, а радше приблудами сумнівного походження, якими кишів монастир, тільки-но відкритий і взятий в оренду в комбінату по бджільництву. Вони ходили непевними кроками, розжирілі на дурницю, заляпані дармовою «згущонкою», тушонкою і горілкою. У них були каламутні очі, розтріпані бороди і гнилі, як у наркоманів, зуби. Доктор криками примушував їх працювати, але по четвертому дню вони зґвалтували хлопця і дівчину, яких доктор готував на операцію, і їх відправили в монастир.

Оліхович готувався до операції, наче католик до торжественної меси. Тиждень він ходив весь нашорошений, з піднятими плечиками, достоту тобі горобець на сідалі, — намагався ні з ким не розмовляти, впевнений, що це чомусь може погано вплинути на справу: дітей йому привозили з вокзалу або передмість. Бралося тільки на літо. Зимою їх було більше, і вони вертілися в здоровенних з довгими рукавами куртках, вкрадених десь на складі будтоварів, але траплялося таке, що вони стягували ганчір'я з мертвих старших своїх товаришів; бліді й визеленілі обличчя, де драглинням переливалася вже твердіюча в часі злість, з фосфоричним блиском в очах, котрий навряд чи нагадував яскравий блиск щасливого дитинства, а радше це був сизий, налитий дикістю виживання оскал загнаної тварини. Тихі й злякані, наче звірюки, вони почуміло бовталися довгим коридором, справляли нужду від переїдання просто на підлозі. Очі потроху в них наливалися спокоєм. Четвертим днем вони вже нипали кривими вуличками містечка, і співчутливі громадяни жбурляли вслід шматки цегли, порожні бляшанки: дітвора з відвертим дорослим досвідом і цинізмом крала курей, лапошила дівчат, що поверталися трохи запізно зі школи. П'ятим днем вони внадилися до старої, що за безцінь купила хату і приїхала десь з-під Саратова. Вони мали її за кілька курячих яєць та цигарок. Тоді переляканий слідчий зателефонував куди слід. Але мені уявляється відповідь на тому кінці, коли, напевне, бідоласі дільничному захотілося пустити кулю собі в лоба, і в часі він не проминув своєї долі.

Оліхович, як натура витончена і сентиментальна, затиснувши хусточкою носа, ходив між рядами лежанок і тільки розводив руками. Під кінець тижня він запросив охорону, бо зграї малолітніх безпритульних почали розбиватися на угруповання, почастішали випадки гомосексуалізму, садизму, і було навіть одне вбивство. Мені приносили велике задоволення розмови з Оліховичем. Зараз відчувалася тонка, ледь вловна гра тіней думок цього чоловіка; нас спорідняла відруханість від світу, хоч і не повна, але якась умовна межа вже переступлена, і її більше бачив, відчував доктор Оліхович. Це змушувало його пітніти, наливало гарні очі невимовним жахом, і, щоб сховатися від навального кошмару, лагідними вечорами, коли мухи і комарі єдині мешканці у високому повітрі, де не ворухнеться листок на дереві, в такі години, коли тобі, ще зовсім молодому мужику, хочеться кричати і любити, я потроху починав розпитувати про світ нормальної людини, обтяженої неймовірним страхом переступити межу, і яку непомітно переступав, стояв на порозі доктор Оліхович. Я розпитував, а потім ми довго розмовляли про театр, про останні новини. Я так запалив Оліховича, що він почав збирати вирізки, і переді мною відкривався чарівливий світ, пронафталінений, театральний, з високо піднятими обличчями, з ницістю справжньої розпусти. Те, що розповідав доктор Оліхович, було нудніше всілякого серйозного анекдоту. Він розповідав досить розлого про свої відвідини театрів, іноді в цих нудних розмовах, що раз по разу повторювалися, проривалися його справжні мрії, і доктор пітнів, вертів головою, а затим зупинявся на своїй лабораторії, обтирав хусточкою піт, відпивав з келиха пива, світлого і свіжого, і продовжував розповідати. Про що він говорив, цей чоловік, уражений жалом мрії? Мені байдуже, про що він говорив, цей старий козел. Він читав довжелезні театральні монологи, і тільки тоді вичитував його світ, повний рожевих соплів, повний запаху жіночої білизни, сексуальних подвигів; захопившись, Оліхович міг викликати повагу, але це була така повага, як до засудженого на страту. Таке шанування людину нічим не обтяжує. Але в розмовах мені хотілося підштовхнути його пошвидше зрозуміти, що матеріалізація його мрії — ось той сарай, повний маленьких шмаркатих ублюдків.

Затишок закінчився разом з докторськими експериментами. Операції спочатку не насторожували хитрих підопічних доктора Оліховича. Він з ними годинами гуляв берегами озера, розповідаючи чарівні історії про викрадення справжніх принцес, про багатих нафтових арабських шейхів, він переповідав їм детективні історії і цим викликав нечуваний захват. Тільки-но вони бачили його замріяну постать, гуртом перлися, відпихаючи одне одного ліктями. Але хитрі малолітні вокзальні вурки аж ніяк не хотіли лягати під скальпель нашого епікурейця; вони так звикли байдикувати, пожирати в немислимій кількості делікатеси, що скоро лінькувато виходили на прогулянки і то тільки для того, щоб щось потягти у містечку. Швидко у них з'явилося щось подібне до ієрархії з жорстокими законами: від насильного гомосексуального контакту і до вбивства. Ці дванадцяти-тринадцятилітні хлопчаки жили справжнім дорослим життям, навіть його не імітуючи. Тому я часто дивився на доктора Оліховича, що перед тим, як видалити з них їхні нутрощі, проводив дебільні розмови доби Ренесансу чи фрейдистські сексуальні теорії. Щоправда, за місяць роботи доктор нам виграв страшенні гроші. Але кінець цієї практики настав так скоро, що ми навіть не чекали.

Доктор Оліхович спокусився на десятилітню дівчинку, що її привезли і кинули в сарай просто на цементовану підлогу. Добросердечний доктор Оліхович підняв дівчинку. Він дбав про неї цілий тиждень. Можливо, доктора вистачило б на більше; він викупував її у власній ванні, ковтаючи солодкі слюні, власноруч розчісував золотисті волани, вплітав рожеві стрічечки; він водив її пі-пі в кущики, аж доки самому доктору не захотілося зробити пі-пі і показати, що у нього є. Дівчинка виявилася не такою вже й дурною. Вона, щоправда, розплакалася. І я не певен, що на житомирському вокзалі ця новітня Жанетта не бачила чогось більшого і чогось ліпшого, ніж статевий орган шістдесятилітнього естета доктора Оліховича. її вокзальні побратими, я певен, показували й розказували набагато більше, ніж того уявляв зромантизований доктор. Тож дівчинка закричала і втекла. Зі спущеними штаньми доктор Оліхович пробіг майже до своєї лабораторії, і шість пар очей здивовано подивилися на свого казкаря і кумира. Це був початок катастрофи. Я відчув запах смалятини в повітрі. Я потелефонував до Блоха.

Сонце високо стояло над зеленими кронами. Я телефонував до Блоха і думав про Лізку. Я відчував, що вона надихає мене, як надихають тигра жертви на арені гладіаторських боїв. Я відчував сліпе натхнення пристрасті; воно розкриває широко мені очі, відкриває сльозливі пори похоті, і моя уява починає зливатися з цим світом, битися скаженим ритмом в очах. Я телефонував до Блоха. Підняла трубку секретарка. Я нахабно обірвав її і попросив, щоб вона дала мені Блоха. Блох заскрипів на тому кінці слухавки: по його голосу, що падав камінцем у вилинялий полудень, по манірності, по втомі я зрозумів, що зробив велику помилку, але я вперто продовжував говорити, що є велика небезпека. Блох сам розумів небезпеку. Він, напевне, найбільше розумів цю небезпеку, але час працював на нього. Він наказав діяти, але десь в перспективі я вже побачив свою смерть.

Мене завжди цікавило торжество смерті. Воно рівне торжеству любові. Як добро рівне злу. Я ніколи не наголошував на тому, що я роблю добро чи витворюю зло. Я просто прогинався під обставини. Іноді обставини прогиналися під мене. І тоді я був самотнім. Я відчував, як невидимий дихає мені у спину. Я хотів скуштувати все раніш часу, і мене удостоїли такої честі. Шкода, що я народився християнином, який зрадив своїй вірі. Це питання колись найменше мене хвилювало, а з роками я відчуваю його тяжбу. Але скоро обставини врятували нас. Безпритульні вурки збунтувалися. Скопом вони зґвалтували доктора Оліховича, потім накинули шнурок від електропривода і повісили його, перед цим повідрізавши вуха і статеві органи. І під ранок ми знайшли тільки кілька донорських трупів і мертвого доктора Оліховича. Мені невідомо, що врятувало нас у цій ситуації: Провидіння, справедливість чи зло злучилося на мить з добром, щоб привести у рух божественну помсту?

І того травневого дня, після дощу, а дощ проходив широкими полотнами, наступав і відступав, лишаючи місце сонцю, я, споглядаючи погорі пластикових столів, зразу помічаю Блоха, як невловиму полудневу тінь, котра мандрує за чимось більшим, і хоча вона гидка, бридка, волога, смердюча, ця тінь, що поглинала майбутнє і минуле, але вона необхідна, як саме створення світу, бо одне й інше виключає, доповнює. І я знову відразу пізнаю його, крокуючого крізь гирловину цементованого цирку Севастопольської площі; він спокійно проходить кілька клумб, з чорними тінями круглого будинку з написами «Мебель», що ранньої весни, в далекому тумані нагадують чорні іспанські галіони, далі сходить на доріжку, відданий на відкуп долі, виграючи легким усміхом на устах, широко розкидаючи руки, готовий піймати весь світ, і більше подібний на якогось схизмата, протестантського священика, ізгоя, ніж на великого махінатора; він продовжує свій шлях від «Нотаріальної контори» під прицілом погляду сторожа Бокіна, що пантрує тихим маніяком під вітринами магазинів. А перед цим були дощі, і я, самотній, пам'ятав їхню навалу, більше нічого іншого. Тільки літаки на Жулянах віддавалися передсмертним виттям. Мені навряд чи пам'ятається день, число, взагалі дата. Коли в житті все втрачає сенс, то неодмінно життя наповнюється тихими шизофренічними малюнками, тихими забаганками, яким ніколи не збутися, але вони настирно відбуваються… Це народжувалося і вироджувалося миттєво. І я через багато років думав про Лізку, смачно повторюючи її ім'я, як багато чисел, як вселенську муку, що ніколи не проходила. А пара очей доєдналася ще до пари очей сторожа Бокіна, що у вільні дні нипав ринками і тибрив помаранчі. І того травневого дня, з вибухлим жовтим квітом кульбаби, в озерах димлячих калюж, коли я побачив нескладну постать Блоха, то продовжував пам'ятати обруховий біль несправдженої любові, розбитої любові.