Син Вовка

Бог його батьків

Широко навколо розрісся первісний ліс — огнище бучних комедій і німих трагедій. Боротьба за існування точилася тут з усією первісною жорстокістю. Британці й росіяни змагалися ще за панування в країні Кінець Веселки — самому серці півночі — а золото янкі ще не посіло отих широких володінь. Вовчі тічки й досі нападали на табуни карібу, вибираючи з них по одинці кволих самців та тільних самиць; немилосердно й безжалісно нищили їх, як це творилось протягом сотень і тисяч поколінь. Нечисленні тубільці ще визнавали владу своїх вождів і знаників, виганяли злих духів, спалювали відьом, воювали з сусідами і поїдали своїх ворогів із таким смаком, що свідчив, як добре травлять їхні шлунки. Але це було за часів, коли кам’яний вік тут хилився до занепаду. Уже невідомими доріжками, непрохідними нетрями прибували віщуни заліза. То були люди біляві, блакитноокі, що втілювали в собі невгамовний дух своєї раси. Чи випадково, чи з метою, поодинці, по двоє, по троє вони приходили, що й ніхто не знав звідкіля, і боролись, умирали або йшли далі, невідомо куди. Знахурі лютували, вожді збирали своїх вояків, — і тоді камінь стикався з залізом. Але марно. Як вода маленькими струмочками просмоктується крізь щілини великого резервуара, так і вони текли крізь темні, густі ліси, гірські проходи, плили рікою на човнах із дубової кори або своїми ногами в мокасинах протоптували дорогу для вовкодавів.

То були діти великого народу, нащадки численних матерів. Але у шкури одягнені жильці Північної країни ще цього не знали. Багато було неоспіваних скитальників, що боролися й умирали під холодним північним сяйвом, як умирали їхні брати в гарячих пісках і парних джунглях. І це триватиме аж до того часу, доки остаточно сповниться доля цієї раси.

Була година дванадцята. Вздовж північного небосхилу рожевіло сяйво, пригасало на заході, червоно спалахувало на сході: то десь за обрієм ховалося арктичне сонце. Присмерк швидко переходив у світанок; ночі не було. То вечір вінчався з ранком, і — непомітно для ока — на небі зливалось два сонячних кола.

Пташка кільді боязко щебетала: на добраніч, а ріполов на ввесь голос віщував доброго ранку. З острова на Юконі зграї диких кур виголошували свої скарги, а катр, сміючися, глузливу відповідь дав з потойбічного берега широкої, тихої ріки.

Спереду, на березі тихого, лінивого виру, по два, по три розташовано було човни з березової кори. Гаки з наконечниками зі слонової кістки, стріли з костяними зубцями, луки з ремінців оленячої шкури і прості верші — усе свідчило про те, що каламутною рікою вже йде лосось. Позаду видно було шкіряні шатри, сушняні рамки для риби, а з-поміж них добувалися голоси рибалок. Молоді хлопці жартували між собою й залицялися до дівчат; старі жінки сиділи осторонь, бо їхній час родити дітей уже минув; вони про щось розмовляли, плели мотузки із зеленого коріння дикого винограду. Біля їхніх ніг гралися голі, молоді онуки, вовтузились, качалися у болоті з бурими вовкодавами.

Подалік табору, якось окремо стояло два намети. Там розташувалися білі люди. Хоч би й не було інших прикмет, то саме вже місце, вибране для оселі, яскраво свідчило, що тут отаборилися люди білої раси. Якби довелось наступати, то це була височина, що з неї видно оселі індіянів за сто ярдів, а з гори був прикрий схил до річки, розчищений навмисне, щоб під час небезпеки можна було швидко спуститися на низ і сісти на човни.

З одного із шатрів чутно було вередливий крик хворої дитини й колискову пісню стурбованої матері. На дворі, біля вогню, що вже попелів, стояло двоє і про щось розмовляли.

— Так. Я люблю церкву, як добрий син її. Гаразд. Люблю її такою великою любов’ю, що в день тікав від неї, а вночі, крізь сон, мріяв помститися над нею. Послухайте. — Голос метиса гнівно хрипів. — Я родом із Червоної Ріки. Батько мій був білий — білий, як і ви. Але ви — янкі, а він був британець, син джентльмена. Мати моя була дочка вождя, а я собі був звичайна людина. І треба було добре придивитись, якого роду кров текла в моїх жилах, бо я жив із білими, був їхнього табору, і серце батькове билося в мені. Сталося так, що біла дівчина споглянула на мене очима щирого кохання, її батько мав багато землі і багато коней; був великою людиною серед свого народу, і кров, що текла в ньому, була кров французька. Він став на перешкоді нашому коханню, лютував і казав, ніби то дівчина й сама не знає, чого хоче.

Але вона знала, що робила, чого хотіла, і ми пішли до священника. Та батько випередив нас, з’явився туди з брехливими словами на вустах, з фальшивими обіцянками. Тим то й священник відмовився вінчати нас, не дав нам права жити вкупі. І як спочатку церква не хотіла благословити мого народження, так і тепер церква відмовилася одружити мене, проливши людську кров на мої руки.

Тим то я й маю причину любити церкву. Я вдарив священника по його бабській пиці, і ми з дівчиною живо поїхали швидкими кіньми до форту П’єра, де був пастир із добрим серцем. Наздогін за нами гнався батько з братами та челяддю. Між нами сталася кривава сутичка. Ми билися на скоку аж я трьох висадив із сідла; інші поспішили до форту П’єра. Ми ж із дівчиною подалися на Схід, у ліси та гори, і жили вкупі, невінчані. І все це зробила добра церква, що любив я її, як добрий син.

Але завважте: жінки якісь химерні; жоден чоловік їх не зрозуміє. Один із тих, кого я висадив із сідла, був її батько. Інші вершники, ззаду налетівши, потоптали, зґрасували копитами його труп. Ми це бачили — дівчина і я. Тільки я забув, а вона не забула і частенько згадувала. В тиші вечірній, після денного полювання, коли ми лежали під зоряним небом, коли, здається, ніщо не могло нас роз’єднати — воно, оте чуття, ота кривава картина батькової смерті повставала між нами і підточувала нашу єдність. Жінка ніколи про це словами не згадувала, але щось таємне, невидиме сиділо за нашим багаттям і розділяло нас. Вона намагалася забути, але воно зростало, і тоді я читав в її очах, серцем болісно відчував її тяжке зітхання.

Нарешті, вона породила мені дитинку, дівчинку, і вмерла. Я подався до народу моєї матері, шукаючи мамки, щоб виплекала, вигодувала мені дитинку коло теплих грудей. Однак руки мої зрошені були кров’ю людською, і церква була тому винна. З Півночі приїхали за мною вершники, але брат моєї матері, що був тоді вождем племені, сховав мене, давши мені на дорогу коней і їжі. І я з дитям помандрував у країну Гудзонової затоки, де білих людей було мало. Вони не допитувалися, хто я і звідки. Я працював у них за мисливця, поводиря та погонича собак, аж доки дочка моя виросла, стала жінка — висока, струнка, що око милує.

Ви знаєте, зима, довга, самотня, випещує кепські думки та злі вчинки. Головний агент нашого товариства був людина жорстока, смілива. Не з тих, що приваблюють жінок. Однак скинув він оком на мою доньку, що розцвіла, стала жінкою. Матір божа! Він відрядив мене з собаками в далеку путь, щоб мати можливість... Розумієте, це була жорстока й безсердечна людина. Дівчинка моя була зовсім біла, і душа її була біла, і була вона добра жінка… І… ну, й померла вона.

Був лютий холод у ніч мого повернення. В дорозі я пробув кілька місяців; собаки мої знесилились і дуже шкутильгали, коли я приїхав до форту. Індіяни і метиси мовчазно дивилися на мене, і я — сам не знаю чому — відчув якийсь острах. Проте нічого не промовив, а нагодував собак, і сам поїв, як людина, що її очікує якась праця. Тоді лише промовив, питаючи їх, що сталося. Та вони відступалися від мене, боячись мого гніву і того, що міг би я зробити. Я розпитував їх, і вони оповідали мені слово за словом, дію за дією, і дивувалися, що я так спокійно слухаю.

Вислухавши все, я пішов до хати агента; я був тоді спокійніший, ніж тепер, оповідаючи вам. Він перелякався і почав кликати метисів, але вони й самі обурились проти його вчинку і відреклися його: хай, мовляв, спить на тому, що послав.

Тоді він утік до священника. Я швидко подався за ним. Прийшовши туди, я зустрів священника, що став поперек дороги і почав мене заспокоювати. Він казав, що роздратована людина не повинна йти ні праворуч, ні ліворуч, а лише просто до Бога. Я просив, як ображений батько, дозволити мені пройти. Він відповів, що лише через труп його я зможу перейти, і благав мене помолитись. Бачите, тут знову втручалася церква, завжди та церква. Отож я перейшов через труп священника і вирядив агента, щоб разом із моєю дочкою став він на суд перед Богом, лихим богом, богом білих людей.

Здійнявся крик і гамір, бо дали знати на станцію, і я втік. Пройшов країну Великого Невільника, подався вниз долиною ріки Макензі до вічних льодів, перейшов через Білі Скелі, обігнув велике коліно Юкона і дійшов аж до цього місця. Від того часу до цього дня не бачив я людей з народу мого батька. Ви перший, будьте ж і останнім. Ці люди стали моїм народом. Вони прості, я здобув собі серед них велику шану. Моє слово їм закон, і жерці їхні виконують усе з мого наказу, інакше я б і не мовчав. Коли я говорю за них, то це все одно, що говорю я за себе. Ми просимо, щоб ви нас залишили. Нам не треба людей вашого роду. Якщо ми дозволимо вам сісти біля багаття, то слідом за вами прийде ваша церква, ваші священники і ваші боги. І знайте, що кожна людина, яка завітає до нашої оселі, мусить зректися свого бога. Ви перший, і я милую вас. Краще для вас, чим швидше підете.

— Я не відповідаю за своїх братів, — промовив другий, задумливо набиваючи свою люльку. Гей Стокард був іноді розсудливий у розмові і швидкий на вчинки; але не завжди.

— Я добре знаю ваше кодло, — відповів перший. — Ваші брати численні, а ви і до вас подібні протоптуєте їм доріжки; вони йдуть за вами. Згодом вони володітимуть цією країною, але це буде не за моїх часів. Уже я чув, що вони коло верховини Великої Ріки, а далі, ближче до гирла — росіяни.

Гей Стокард, мов з переляку здригнувшися, підняв голову. Це були нечувані для нього географічні інформації. У Форті Юконі коло Гудзонової затоки люди інакше уявляли собі течію ріки, гадаючи, що вона вливається до Льодовитого Океану.

— Значить, Юкон упадає в Берингове море? — запитав Стокард.

— Я не знаю; але в долішній частині Юкона є росіяни, і їх багато. Ви підіть туди самі й подивіться. Ідіть собі назад до своїх братів; але проти води ви Коюкуком не попливете, доки жерці і мої вояки виконують волю мою. Так наказую я, Баптист Червоний, чиє слово — закон, і хто є керівник цього народу.

— А що, як я не подамся за водою до росіян і не повернуся до своїх братів?

— Тоді швидко підете до свого бога, лихого бога білих людей.

Червоне сонце раптом виглянуло на північному небосхилі, немов кров’ю зрошене. Баптист Червоний піднявся, кивнув головою і подався назад до свого табору. Стояв малиновий присмерк, і співали ріполови...

Гей Стокард докурював люльку, сидячи біля вогню; в диму й червоному жарі ввижалась йому невідома вершина Коюкуку, тої дибної річки, що закінчувала отут свою північну мандрівку і виливала свої води в каламутний Юкон. Якщо вірити передсмертним словам матроса, що врятувався від корабельної катастрофи і досить помандрував по тих краях, якщо вірити пляшці з золотим піском, що була в його кишені, то десь там, ближче до моря, в царстві довічної зими, стоїть скарбниця Півночі. І немов воротар, він, Баптист Червоний, англійський покруч і ренегат загороджує дорогу туди. Бах! Він розкидав ногою жар і встав на весь свій зріст, ліниво потягуючись, розкинувши руки, безтурботний, повернувши обличчя на північ, де заграва грала.

Гей Стокард грубо вилаявся своєю рідною, односкладовою мовою. Жінка його, облишивши горшки і каструлі, простежила за його поглядом. Він пильно роздивлявся на річку. Жінка була з Тесліну і добре зналася на всіх відтінках його фразеології: особливо, коли говорив він із завзяттям. Залежно від тону і словника його блюзнірської лайки, вона завжди могла визначити, чи йде справа про розмотаний ремінець на лижві, чи загрожує смертельна небезпека.

— Тому вона дуже добре знала, що теперішній момент заслуговує уваги. Довгий човен, веслами вилискуючи на вечірньому сонці, перебивав течію, прямуючи до затоки. Гей Стокард напружено стежив за ним. Три постаті ритмічно підіймали і спускали весла. Червона хустка, що нею обмотано голову одного з гребців, приковувала до себе його увагу.

— Біле! — гукнув Гей Стокард. — Гей, Біле!

— 3 одного із шатрів виліз якийсь незграбний велетень, позіхаючи й протираючи заспані очі. Кинувши очима на дивного човна, він ураз очуняв.

— Бий мене бог! Це ж проклятий небесний пілот.

Гей Стокард, прикро покивавши головою, простяг руку до рушниці, але, здвигнувши плечима, зупинився.

— Застрілити його, і кінець справі, — промовив Біл. — Або нам, або йому каюк.

Одначе Стокард відхилив цю енергійну пропозицію: відкликавши Біла від берега, він обернувся до жінки і наказав їй знову взятися до своєї праці. Два індіянина прив’язували в затоці човна, а білий пасажир із розкішним завоєм на голові, скочив на пісок.

— Вітаю вас, як Павла Тарського. Спокій і милість Господня хай буде з вами.

Його виступ зустрінуто похмурим мовчанням.

— Вам, Гею Стокарде, богохульнику і філістимлянину, моє привітання. У вашому серці хіть Мамонова, у вашому розумі хитрощі диявольські, у вашому шатрі та жінка, що з нею ви живете в розпусті. Але я, Стерджес Овен, апостол господній, наказую вам у цій пустелі покаятися в усіх гріхах і зректися беззаконства.

— Досить лицемірства! — роздратовано перервав його Гей Стокард. — Вам ще більше це знадобиться для Баптиста Червоного, що перебуває там.

Він махнув рукою в той бік, де був індіянський табір. Звідтіля вперто дивився метис, намагаючись розпізнати нових людей. Стерджес Овен, апостол і розповсюдник світла божого, прибувши на крутий берег, наказав своїм людям принести все табірне приладдя. Стокард подався за ним.

— Стійте! Чи ціните ви своє життя? — промовив Стокард. Він шарпнув місіонера за плече й перекрутив його на місті.

— Моє життя в руках господніх, і я тільки працюю в його винограднику, — з повагою відповів місіонер.

— Ой, киньте це! Невже ви шукаєте мучеництва?

— Коли на це воля його.

— Добре, ви як раз знайдете, що шукаєте, але хочу вас попередити. Воля ваша послухатися чи ні. Якщо ви тут залишитесь, то вашій праці кінець, смерть спіткає не тільки вас, а й нас, і Біла, і мою дружину...

— Вона дочка дияволова і не слухає слова божого.

— Так само й я. Ви приносите нещастя не тільки собі, а й нам. Минулої зими, пригадуєте, ми з вами застрягли у снігу, і я знаю вас як добру, але не розумну людину. Коли ви вважаєте за свій обов’язок боротися з поганством, то це гаразд; але слід вам трошки прикласти розуму до цієї справи. Ця людина, Баптист Червоний, не індіянин: він нашої раси, такий самий упертий, як і я, і такий самий дикий фанатик, як ви. Коли ви з ним зійдетесь, то станеться чортзна-що. Я стану осторонь. Розумієте? Слухайте моєї поради і йдіть собі геть звідсіля. Якщо попливете за водою, то зустрінете росіян. Там, без сумніву, є православні священники, і вони покажуть вам безпечний шлях до Берингова моря — це там, де вливається Юкон — а звідтіля вам не важко буде повернуться до країни цивілізації. Повірте моїм словам і забирайтеся звідси якомога швидше.

— Хто має бога в серці, а євангеліє в руках, той не боїться підступів людських і диявольських, — непохитно відповів місіонер. — Я побачуся з цією людиною і буду з нею боротися. Один віровідступник, повернений до пастви, більша перемога, ніж тисячі навернених поганинів. Той, хто дужий у злі, може бути дужий в добрі. Свідок тому — Савл, який мандрував до Дамаска, щоб перегонити християнських невільників до Єрусалима. Голос спасителя промовив до нього: «Савле, Савле, на що гониш мене?» Тоді ж Павло пішов за Господом і став великим спасителем душ людських. Так само, як і ти, Павле із Тарса, працюю і я у винограднику господньому. Його ласки ради терплю лихо і напасті, глум і зневагу, муки й кару.

— Принесіть-но торбинку з чаєм і чайник з водою! — гукнув зараз же місіонер до своїх гребців. — Не забудьте взяти оленячу шинку й каструлю.

Його люди, що їх він сам навернув на шлях божий, зійшли на берег, і всі троє стали навколішки; руки, спини їхні були навантажені табірним приладдям. Вони дякували богові за перехід через пустелі й щасливе прибуття.

Гей Стокард дивився на цю церемонію з глузливою непохвальністю; вся ця романтика й урочистість ані крихітки не впливали на його душу, що визнавала лише матеріальні факти.

Баптист Червоний, дивлячись на все це здалека, впізнав знайому поставу, згадав свою дружину, що поділяла з ним ложе під відкритим зоряним небом, на горах і в лісах, згадав і дочку, десь поблизу Гудзонової затоки поховану.

— Забудьте, Баптисте! Я про це й думати не можу! Припустім, що цей чоловік дурень і ні до чого нездатний, але все-таки я не можу зректися його.

Гей Стокард зупинився, намагаючись виявити словами сувору етику своєї души.

— Знаєте, Баптисте, він мені давно вже в’ївся, чимало клопоту завдав. Але ж, розумієте, він моєї раси, білий і, і... ну, я не міг би купити моє життя коштом його життя, хоч би й був він негр.

— Хай буде так, — відповів Баптист Червоний. — Я зробив вам ласку, дав право вибору. Тепер же я прийду зі своїми жерцями й вояками, і тоді, або я вас уб’ю, або ви зречетеся свого бога. Видайте мені вашого жерця в моє цілковите розпорядження, і тоді я вас відпущу з миром, інакше тут вам і кінець. Мій народ ненавидить вас, навіть немовлята. Ось дивіться, діти покрали ваші човни.

Він показав на річку. Голі хлопчики посповзали з високого берега, повідв’язували човни й пустили їх за водою. Коли їх винесло поза рушничний постріл, вони повлізали до човнів й повеслували до берега.

— Віддайте мені жерця того, і вам повернуться човни. Ну! Відповідайте. Але не кваптеся, обміркуйте добре.

Гей Стокард похитав головою. Він скинув очима на жінку з Тесліну, що тримала його хлопчика біля грудей, і може, завагався б, якби не зустрівся очима з людьми, що стояли перед ним.

— Я не боюсь, — промовив Стерджес Овен, — Господь заступник мій, і я ладен іти в табір невірних. Ще не дуже пізно. Віра рухає гори. Навіть в одинадцяту годину я можу повернути його душу до істинної віри.

— Зваліть на землю та зв’яжіть цього червоного поганця, — хрипко прошепотів Біл. — Хай буде у нас закладником. Коли наскочать червоношкірі, ми його приколемо.

— Ні! — відповів Стокард. — Я йому дав слово, що він говоритиме з нами безпечно. Тут так, як на війні, а тому, Біле, треба шанувати звичаї війни. Він поводився чесно, остерігав навіть нас, і... і, сто чортів, не можу ж я порушити свого слова.

— Він свого теж не порушить, не турбуйтесь.

— Авжеж, але я не дозволю якомусь метисові бути чеснішим від мене. Чому б не виконати те, чого він хоче: віддати місіонера, і край.

— Ні, — вагаючися, відказав Біл.

— Що, ніяково?

Біл, злегка почервонівши, припинив розмову. Баптист Червоний все ж таки чекав остаточного вирішення. Гей Стокард підійшов до нього.

— Ось що, Баптисте, я прийшов до вашого села, щоб податися далі до Коюкуку, за водою. Не мав на думці нічого лихого. Серце моє було чисте. Воно й тепер чисте. Але ось приходить цей жрець, як ви його звете. Я не привів його сюди. Чи був би я тут, чи ні, він однаково прийшов би. Та коли вже він тут, я мушу заступитися за нього, бо він з мого народу. І я боронитиму його. То не буде дитяча гра. Ваші оселі спустіють, пануватиме в них мертва тиша, ваш народ, мов після голоду, порідшає. Правда, потерпимо й ми, але твої вояки...

— Але ті, що залишаться живі, матимуть спокій; слова чужого бога і голоси чужих жерців уже не дринчатимуть в їхніх вухах.

Обидва розмовці, знизнувши плечима, відвернулися; метис подався до свого табору.

Стерджес Овен покликав до себе своїх двох людей, і вони вкупі почали молитися. Стокард із Білом почали рубати сокирами сосни, щоб спорудити на захист бруствери. Дитина заснула, й Стокардова дружина, поклавши її на купу хутрів, взялася допомагати в роботі. Отже, з трьох боків табір уже був обгороджений; прикрий схил захищав від нападу з затилля. Скінчивши готування, двоє людей ще виступили на відкрите місце, щоб розчистити чагарник. Тим часом, з протилежного, ворожого табору вже чути було гамір, гуркотіння бойових барабанів та голоси жерців, що збуджували лютість народу.

— Найгірше те, що вони нападатимуть наскоками, — жалкувався Біл, коли вони вже поверталися з сокирами на плечах.

— Та ще вони чекатимуть до ночі, коли темно буде стріляти.

— То, може, краще почати зараз?

Біл, замінивши сокиру на рушницю, став націлятись. 3-поміж індіянів яскраво вирізнялася постать одного зі знаників.

— Готово? — запитав він.

Гей Стокард відкрив коробку з набоями, улаштував жінку в такому місці, де б вона могла безпечно набивати рушниці, і дав сигнал. Знаник упав. На мить запала тиша, і враз розтялося дике голосіння. Полетіла ціла туча костяних стріл. Вони не досягали.

— Кортить мені глянути на цього халамидника, мовив Біл, удруге набиваючи рушницю. — Їй богу, влучив йому просто межи очі.

— А що, не клюнуло? — промовив Стокард, сумно хитаючи головою.

Баптист, очевидно, встиг угамувати своїх вояків. Замість прискорити атаку при ясному денному світлі, постріл спричинився до спішного відходу: індіяни виходили з села за зону пострілу.

У повному розпалі свого прозелітичного поривання, почуваючи заступництво боже, Стерджес Овен кілька хвилин тому зважився б один піти в табір невірних, сподіваючись дива або вінця мученицького. Але, чекаючи, настрій його пересівся, і запал помалу згасав. У ньому прокидався природний інстинкт.

Фізичний страх переміг віру в блаженство, любов до Бога поступилася перед любов’ю до життя. Він не вперше це відчував — з давнього досвіду знав, що наближається спокуса.

Він ще раніш боровся з нею не раз, але завжди вона його перемагала.

Пам’ятав, як одного разу, на воді, люди до непритомности гребли серед бурхливих криг, а він у критичну хвилину, пойнятий страхом смертельним, кинув весло й почав несамовито благати порятунку у свого Бога. Багато бувало різних випадків. Спогади про них були неприємні. Соромно йому було, що дух його немічний, а голос плоті дужий. Але ж любов до життя! Він не міг її позбутись. Завдяки любові його невідомі предки продовжували свій рід, їй завдяки і він його продовжуватиме. Його хоробрість, якщо хоробрістю це можна назвати, була витвором фанатизму. Хоробрість Стокардова й Білева була любов до ідеалу, що глибоко пустив коріння. Любов до життя була в них не менша, ніж у нього, але расові традиції були ще дужчі. Не те, щоб їх не страшила смерть, але вони були досить відважні, щоб не купувати життя ганебною ціною. Місіонер підвівся, охоплений хвилинним настроєм самопожертви. Він до половини переліз засіку, щоб добутися до другого табору, але враз охляв, плюхнув додолу якоюсь тремтячою, плаксивою масою:

— Як дух скерує! Як дух скерує! — заскиглив він. — Хто я, що насмілююсь відкидати веління божі! Ще до створення світу все було написано в книзі. Невже я, черв’як, стану вискрібати сторінку звідтіля чи який-небудь рядок, її! Як Бог звелить, так і дух скерує.

Біл, перехилившись, підвів його на ноги і мовчки люто потряс. Потім він кинув цей жмут тремтячих нервів і звернув увагу на двох прозелітів. Ті, одначе, виявляли мало страху; жваво і весело готувалися до наступних військових дій.

Гей Стокард, стиха порозмовлявши з жінкою, обернувся до місіонера.

— Приволочи його сюди, — промовив він до Біла.

— Ну, а тепер повінчай нас, тільки швидше, — промовив він до Стерджеса Овена, коли той став перед ним.

— Важко вгадати, чим усе це кінчиться; тим то я й вирішив упорядкувати свої справи, — промовив він до Біла, немов виправдовуючись.

Жінка слухняно чинила волю свого білого господаря. Для неї обряд не мав ніякісінького значення. На її думку, вона була одружена з того самого дня, коли вони почали вкупі жити. Супутники місіонерові були за свідків. Біл квапив місіонера, щоб не барився. Гей Стокард підказував дружині відповіді, і, за браком персня, округлив її палець своїми: великим та вказівним.

— Поцілуйте молоду! — гримнув Біл.

Стерджес Овен не насмілився навіть заперечити.

— Тепер охрестіть дитину!

— Та щоб усе було як слід! — додав Біл.

— Треба бути добре озброєним, ідучи в далеку мандрівку, — пояснив батько, взявши хлопчика з рук його матері. — Мені одного разу довелося застрягти в Каскадах, і я мав усе у свойому мішку, крім солі. Ніколи цього не забуду. Може, жінці з хлопчиком доведеться сьогодні вночі перейти далекий кордон, а тому треба, щоб усе в них було гаразд. Між нами, Біле, це занадто далека путь, але ми ще можемо виграти. Ще позмагаємось.

Філіжанки води було досить, щоб охрестити, і дитину поклали в безпечний куточок барикад. Чоловіки розклали вогонь, і вечеря була готова. Сонце сквапливо сунуло на північ, що раз нижче схиляючись до обрію. В цьому місці небо ставало червоним і кривавим. Тінь довшала, світ згасав, і в темній лісовій глибині життя поволі завмирало. Навіть дике птаство на річці притишувало своє гомінливе стрекотіння і теж немов поснуло. Лише тубільці гучніше знімали галас. Гуркотіли бойові барабани, і заглушливо лунали несамовиті дикунські пісні.

Але тільки-но зайшло сонце, усе замовкло. Північна запала тиша. Стокард став навколішки й почав роздивлятися крізь барикади. Заплакала дитина від болю, і це його засмутило. Мати нахилилась над нею, і вона знову заснула. Тиша була безкрая, глибока. Раптом голосно заспівали дружню пісню ріполови. Ніч минала.

Закишіла на галявині ціла ватага темних постатей. Засвистіли стріли, заспівали натягнуті тетівки. Раптом спис, влучно кинутий сильною рукою, прошив жінку з Тесліна, тоді саме, коли вона нахилилася до дитини. Слабка стріла, пролетівши поміж Ярусами, вп’ялася в руку місіонерові.

Не було ніякої спроможності спинити напад. Просторінь між двома таборами услалася трупом, але решта індіянів, мов хвиля морська, котилася вперед, розбиваючись об барикади й перелізаючи через них. Стерджес Овен сховався в шатрі, але інших хвиля змила геть і покрила. Гей Стокард один лише виплив на поверхню, відкидаючи від себе індіянів, що, немов ті цуценята, скавучали. Йому пощастило вхопити сокиру. Темна рука раптом вхопила дитину за голу ніжку й витягла з-під матері. Тут же недалечко маленьке тільце закружилось у повітрі й розбилось об дерево. Гей Стокард, розсікши голову індіянину аж до підборіддя, став прочищати місце навколо себе. Коло диких людей чим раз більше стягалось, засипаючи його дощем зубчастих, кістяних стріл і ударами списів. Уже сонце зійшло. У малиновому ранковому присмерку хвиля, коливаючись, котилась то вперед, то взад, нахлинала і відливала. Двічі, коли йому від сильного удару застрягла сокира, індіяни опадали Стокарда, але він щоразу їх відкидав. Вони падали під ноги, і він топтав мертвих і поранених, аж слизько стало від крові.

А день все ж таки яснів, і ріполови співали. Нарешті вороги з жахом відхлинули від нього, а він, тяжко дихаючи, сперся на свою сокиру.

— Присягаюся душею своєю! — гукнув Баптист Червоний. — Ти ж чоловік. Зречися свого Бога, і будеш живий.

Стокард тихим голосом, але з повагою відмовився.

— Дивіться! Це ж баба!

Стерджеса Овена привели й поставили перед метисом. Крім уразки на руці, він був зовсім непошкоджений, але, пойнятий нестямним жахом, кидав очима в усі боки. Героїчна постать скаліченого стрілами, байдужливого, невгамовного богохульника, що з погордою обперся на свою сокиру, приковувала до себе його погляд. Він відчув велику заздрість до цієї людини, що так спокійно сходила до темної брами смерті. Запевне Христос, а не він, Стерджес Овен, був створений по тому ж образу. А чому ж не він? Він невиразно відчував прокляття спадщини — кволість духа, що перейшла на нього від далеких предків. Його пойняв гнів проти творчої сили — під яким би символом вона не виявлялась — тієї сили, що створила його, слугу свого, таким кволим. Навіть людину, дужчу за нього, цей гнів і ця скрута змусили би зректися віри, а Стерджеса Овена й поготів. Жахаючись лютості людської, понехтував він гнівом божим. Він захопився служінням Богові лише для того, щоб упасти. Йому дано було віру без сили віри, йому дано було благодать без сили благодаті. Це було несправедливо.

— Де ж тепер Бог твій? — запитав метис.

— Не знаю.

Він стояв рівно, нерухомо, як дитина, що відповідає з катехизиса.

— Чи віриш ти в Бога взагалі?

— Вірив.

— А тепер?

— Ні, не вірю.

Гей Стокард витер з лиця кров і усміхнувся. Місіонер дивився на нього з цікавістю, немов крізь сон. Йому здалося, ніби він стоїть десь безмежно далеко від усього. В тому, що сталося і повинно було статися, він ніби не брав ніякої участі. Був лише глядачем, так, здалека дивився на все. Голос Баптиста ледве доходили до нього.

— Добре. Дивіться ж, щоб цю людину звільнити, і щоб не сталося з нею лихо якесь. Хай іде з миром. Дайте йому човна та їжі. Скеруйте його до росіян, хай оповістить жерцям їхнім про Баптиста Червоного та його країну, де не визнають ніякого Бога.

Індіяни повели його на край крутого берега, де всі зупинились, щоб діждатися фіналу трагедії. Метис обернувся до Гея Стокарда.

— Бога нема? — промовив він до нього.

Гей Стокард усміхнувся на це.

Один із молодих індянів схопив списа і став напоготові.

— Чи віриш ти в бога?

— Так. Вірю в бога моїх батьків.

Він міцніше стиснув сокиру. Баптист Червоний подав знак, і спис прошив йому груди. Стерджес Овен побачив, як кістяний наконечник списа пройшов наскрізь; бачив, як Гей Стокард, усміхаючись, заточився і впав на землю. Почув, як тріснув, зламавшись, держак списовий.

Тоді він поплив униз річкою, щоб росіянам принести звістку про Баптиста Червоного, що в його країні не визнають ніякого бога.