Синьоока Тивер

I

Такого за Малкою ніби й не помічав. Біда чи радість у родині — завжди уміла бути розважливою, часом не по-жіночому мудрою. Сьогодні ж ані розважливості, ані мудрості не бачить у її вчинках. Спаленіла, довідавшись про намір мужа знову посилати Богданка в науку володіти мечем та сулицею, й стала між сином і ним, князем Волотом, стіною.

— Не пущу! — вирекла твердо й несподівано рішуче. — Візьми меча та вбий мене, коли маєш намір робити по-своєму, одначе поки жива, до дядька сина не пущу!

— Ти при своїм глузді? — стетерів.

— Як бачиш. Та наука мало не звела отрока зі світу. Тепер знову?

— А ти ж як думала? Він прийме в спадок від мене землю і стіл. Князі — мужі всієї землі, роду-племені, в них іншої путі нема, мусить усе життя гострити меч і розум, інакше згине сам і земля за таким князем згине.

— Най підросте, тоді вже й піде.

— Схаменися, Малко. Отрокові вісімнадцяте літо минає вже. Чи я не зважав на те, що сталося з ним, чи мало ждав доки забуде усе, що сталося того передліття? Коли ж постигатиме їх, і ратне діло, і науку княжу? Тоді, як стане князем?

І переконував, і кричав на жону — дарма, нарікала на всіх і вся й плакала, присягалася, що не поступиться, і знову плакала. Мусив зважити на те й обмежитись півзаходом: оскільки жона противиться намірам мужа і князя, так і буде, не посилатиме поки що Богданка до дядька, візьме з собою на полюддя, правеж правити у поселян. Йдеться до зими, по городищах і сусідніх з ними весях завершується веректа, настає та пора, коли змовкають ціпи та терниці в овинах, по скотницях тирлується непримітний літньої пори товар. Поселяни міряють нині берковцями й тримають у тих же берковцях чи зсипають до підклітей збіжжя, рукомеслий люд — шевці, гончарі, чинбарі, ткачі — поспішають збути витвори рук своїх на торжищах й покласти до киси зароблені різани, мідниці, ногати; лучники, сідельники, ковачі, золотарі роблять, як і робили, своє діло — гнуть луки, майструють сідла, кують чи позолочують кузнь. Для князя ж і його мужів настає час подумати про поповнення княжої скіниці гривнами, ногатами або ж ромейськими солідами — для купівлі в тих же ромеїв кам'яної потерті, що піде на злютування стін у гридницях та вежах, щитів та мечів, пристроїв для оснащення лодій і для управління лодіями, про поповнення житниці збіжжям, медом, воском, як і підклітей волокном, хутром — для потреб стольного Черна, дружини ліпшої і меншої, для торгівлі з тими ж ромеями. Кожен пам'ятає: аби земля була дужою, а життя в ній надійним, поселянин має віддати князеві те, що з нього належить, а князь взяти усе, що йому належить: від диму — димне, від рала — міру пшениці, жита, проса, вівса, дикуші, від борті, тенет, перевісищ — теж десятину, як і від зарібку кожного з людей рукомеслих також десятину. Всяк знає свою повинність, як знає й місце здачі повинності, а все ж князь та його мужі мають самі побувати в кожній общині і взяти те, що належить з общини. Теремкові, старости — люди довірені, та не завжди вірні, сутяги завзяті, одначе дбають та сутяжать насамперед для себе.

— Коні, хури приготовлені? — поцікавився в челядника.

— Приготовлені, княже. Похідна скітниця — також.

— Скажи воєводі Стодорку, най зайде до мене. Відтоді, як Вепр зрікся високого звання ліпшого мужа і воєводи в княжій дружині, його місце посів Стодорко, муж не такий одважний, як Вепр, зате тямковитий. Цей не полізе на рожен, цей спершу подумає, потім скаже, спершу виважить, потім зробить. А все ж було б ліпше, коли б його тямковитість та поєдналася якось із Вепровою одвагою. Був би певніший, що не сам стоїть на сторожі Тиверської землі.

— Кликав, княже?

— Так. Від'їжджаю на полюддя, Стодорку. У теремі лишаю Малку, а в городі — тебе. Будь пильним і твердим, ані на п'ядь не відступай від того, що ввів заради супокою я, тим паче в дні торгів і великих свят.

— Так довго збираєшся затриматись на полюдді?

— Чому довго?

— Ти ж кажеш: і великих свят. А великі свята скоро не передбачаються.

— Всяке може трапитись. Аби не затриматись аж надто довго, їдемо трьома валками, в усі три кінці нашої землі: муж Власт — на сівер, муж Бортник — на полудень, я — на захід сонця… На тебе лишаю сусідні з Черном общини і сам Черн. 3 города не відлучайся, посилай замість себе людей довірених, проте постарайся подбати, аби до коляди правежі були в скітниці та житниці. Без цього намірам нашим не судитиметься бути здійсненими.

— Гаразд, княже, зроблю, як велиш. Ось тільки не розумію твого побоювання. Чим стривожений? Чому велиш бути аж надто пильним та обережним?

Волот міряє його допитливим оком.

— Причин для побоювання, може, й немає, а для тривог є, воєводо. Не забувай, Вепр пішов од нас лютий і кревно ображений, а він не забуває образ.

— Гадаєш, може прибути сюди з лихим наміром?

— Сам не посміє прийти, а ромеїв може привести. Видно було: Стодорко не зовсім вірить тому, що чує.

— Оце так?

— А так, воєводо. Розбрат пішов між нас, а там, де розбрат, там усього можна сподіватися.

— То, може, тобі не слід би йти на полюддя? Може, я пішов би замість тебе?

— Ні, піду сам. Синові мушу передавати цю науку — як княжити над людом.

Путь слалася коневі під ноги туга і бита, проте не мерзла ще. Та й у аері не відчувалося дихання зими. Була та прохолодна, одначе не холодна ще пора, коли не лишень на возі, і в сідлі почуваєш себе привільне та вільготно. Он як приємно бадьорить бадьорість околій, коли б не вози та не потреба триматися возів, пустив би повід, припав би до луки та й погнав би Сірого від долу до пригорка, від пригорка до долу. Бо дзвенять від стуку-грюкоту коліс не лише околії, дзвенить і серце, бо озивається на зичне іржання коня не лише упокорена за ніч далина, озивається молодечим клекотом єство людське.

— Що, Богданку, — пізнає синові помисли князь, — не розучився триматися в сідлі? Міг би погнати Сірого на всю кінську пору і не впасти під копита?

— Міг би, отче, — осміхнувся отрок і весело сяйнув очима. — Навіть хотів би погнати так. Завважте, який дзвінкий аер, як уторована для бігу-лету путь!

— Буде ще їх, — вдоволено торкнувся синового плеча, — і бажань, і нагод, і торованої та неторованої путі. Обвикни спершу, віднови дядькову науку, а тоді вже й поскачеш. Я дозволю. Це мати твоя боїться за тебе, я не боюсь.

— Не пускали на полюддя?

— Ба ні, на полюддя пустила. До дядька не хоче пускати. Хотів би почути, що скажеш ти? Чи думаєш повертатися до ратної науки?

— А що тут думати? Я дужий нині, а іншої науки, окрім ратної, для мужів нема.

Князь збадьорився, сяяв, як і син, по-молодечому веселими очима.

— Ну, то вважай, що ти повернувсь уже до неї. Либонь, догадуєшся, чому узяв тебе з собою на полюддя?

— Таж сказали: повертаєте до ратної науки.

— Не зовсім так, сину. Хочу, аби переймав іншу. науку: бути державцем на Тивері. Це, щоб знав, теж княжа і не менш важлива, аніж ратна, наука. Приглядайся, з ким і як вестиме бесіду князь-вітець, що і яким робом вимагатиме від общини, а що — від теремкових. Рано чи пізно, а настане той день, коли сядеш замість мене на столі. Мусиш зараз уже знати, як правити людом.

— Ніби це так складно: піти і взяти, що належить.

— Коли б же було так: прийшов і взяв.

— А як буде?

Князь сміється з його дитинності.

— Кажу ж, затим і взяв тебе, щоб бачив. В одному можеш бути певен: за кожним разом буде по-своєму. Тямиш, що маю на оці?

— Чом не тямити? З десяти бачених правежів легше буде вибрати свій, аніж тоді, коли не бачив би жодного.

— О! Правдиво кажеш, а ще правдивіше мислиш. Оце, щоб знав, і є найдостовірніша суть цієї науки.

Першою общиною, з котрої мали взяти данину, була Приславська, по імені городища Прислави, що лежало в підгір'ї, оперезане з долів неширокою, зате чистою й прозорою через чистоту вод своїх річкою. Угледіли його тоді вже, як виїхали з діброви й опинилися перед доволі-таки широкою галявиною, що спускалася в діл. Мужі заговорили навперебій, одні тільки показували в той бік пугами, інші милувалися уголос городищем: таке воно мальовничо вигаптуване було під сонцем.

Милувався Приславою й Богданко, кидав то в один, то в другий кінець позирки князь.

— Щось бачиш, сину? — поцікавився зрештою.

— А так, городище бачу, і вельми велике.

— Ото і все?

— А що ж іще мав би бачити?

— Погано дивишся, коли не бачиш. Отам, між дерев, — показав канчуком, — скаче вершник. Видиш?

— Виджу. То й що?

Чого він, по-твоєму, скаче між дерев, а не галявиною, не по торованій путі?

Отрок знизує плечем.

— То посланець від лісових осель. Нагледів нас і хоче попередити старосту приславського, всіх поселян, аби знали: до них їде князь і їде не на гостину — правеж правити, тож мають бути пильні і обачні.

— Отак?

— Отак, сину. А ота стезя, що пішла в діброву, щось тобі каже?

— Мабуть, до осель пішла.

— Правда твоя, до осель. Приславське городище — людне городище, як і вся приславська верв. Є його, люду, за загорожею, є й поза загорожею.

Що поселяни живуть і за частоколом городища, для Богданка не таке вже й диво. Скрізь тепер так: лише давні роди тримаються городищ, молодші, надто ті, що відбилися від роду, селяться весями, а то й осібними подвір'ями в лісах. Більше дивувався, коли в'їхали до Прислави. Князя зустріли як і належить: з хлібом-сіллю, з медовими речами до хліба-солі, повели й розмістили потому в оселі, що її так і йменували тут: княжим теремком. А він хмурився, не виказував обурення, та не виказував і вдоволення. Знай позирав на тих, що лестили йому, і відмовчувався.

«Чому вітець такий підозрілий? — дивувався отрок. — На подвір'ї он скільки будов, у будовах — мед, збіжжя, віск, волокно. Всюди лад, і люд, що доглядає княже добро, стелиться перед ним, ніби перед самим богом, а він хмуриться, когось зовсім не помічає, когось винагороджує холодним позирком і відмовчується».

Розгадка наклюнулася і показала дзьобика, коли князь залишився віч-на-віч із теремковим та старостою общини. Поки ті хвалилися йому, скільки зібрали та чого зібрали, хто з поселян вчасно і справно платить данину, а з кого треба тягти її, ніби дурне теля з болота, ходив по терему й слухав. Не виказував помітного невдоволення й тоді, як клали перед ним палиці й лічили на зарубках, скільки взято подимного, скільки — порального, медового, хто платив осип'ю, хто — волом, хутром, полотном, скільки, коли лічити купно, зібрано релейного, а скільки — рукомеслого, ловчого. Інакше повівся князь-вітець з ролейним старостою, коли довідався від нього, скільки не додано та чому не додано, і вже зовсім інакше, як пересвідчився з вуст того ж старости, що в приславській верві за минуле літо число дворів поселянських зросло всього лиш на два десятки.

— Вони — в городищі? — запитав так собі, ніби між іншим, і, почувши, що таки в городищі, пильно подивився на кожного в підзвітних.

— А весі, що є поблизу Прислави, кому платять дань? Ролейний староста закліпав подивованими очима й глянув чомусь на теремкового.

— То не весі, княже, — ледве спромігся той на слово. — То сельбища з двох-трьох осель. Вони або не мають ще поля, або й не збираються мати.

— І живуть божим промислом?

— Мусять, княже. То здебільше біглий люд, ті, що втекли від ромеїв або від своїх общин у чому мати породила. Най обживуться, мислимо собі, зроблять із роздертей чи з лядин ниву, тоді вже й братимемо з них данину.

— Хто це так мислить?

Князь пождав мить, другу і, нічого не діждавшись ані від теремкового, ані від релейного старости, швидко, ба рішуче навіть обернувся до сина.

— Бери, Богданку, п'ять отроків і скачи в ті весі, що бачили поблизу від Прислави. Поглянь, чи справді такі бідні, скільки в кожній із них дворів, що за люди живуть в оселях і як живуть. Про все довідайся і скажеш мені.

— Слухаю князя! — відповів і вклонився, як навчав свого часу дядько.

Чи таким утаємничено важливим видалося Богданкові князеве доручення чи всього лиш хотілося почуватися перед отроками тим, що виконує аж надто важливе доручення, не сказав їм, чому правляться в діброву. Тоді вже, як виїхали на доволі-таки простору галявину при озері та побачили стадо корів, телят ближче до озера, цілий ряд халуп при лісі, спинився і виказав себе.

— Ого! А казали всього лиш дві-три халупи. Отроки переглянулися між собою і, певно, догадалися, чому правились сюди, бо коли під'їхали до осель та покликали мужів поселянських, старший із них сказав:

— Перед вами княжич Богданко, син князя Волота. Воліє знати, як іменується весь, хто ролейний староста у весі.

— Озерна, достойний, — відповіли поселяни. — Весь іменується Озерною, а старости не маємо, є старійшини родів.

Я — один із них, — уклонився княжичеві. — Чим можу прислужитися синові володаря землі?

Богданко зчервонів під пильним поглядом, проте недовго вагався.

— Чи давно живете тут, до якої верві належите?

— Належимо до Приславської верві, княжичу, а живемо тут всього лиш шосте літо, відтоді, як спалив нас та вигнав з Придунав'я Хільбудій.

— Данину князеві платите?

— А то ж як! І димне, і медове, з сітей, тенет, перевісиш, також.

— І цього літа сплатили вже?

— Сплатили й цього літа. Ми вельми вдячні князеві, общині за пристанище в лісі, за все, чим винагородили, зглянувшись на наше безліття. Тож платимо справно. Як і старості релейному. А то ж як! Нападуть ромеї, де знайдемо притулок, лишень у городищі.

Княжич підібрав поводи і змусив Сірого здати назад.

— То добре. Вельми добре. Ну, а з полем як? Поле маєте?

— Всього лиш роздерті, достойний. Колись, може, буде й поле, зараз всього лиш роздерті. Можемо показати, коли княжич не вірить.

— Не треба! Я вірю, з мене доста. Кинув ще раз позирк на оселі (певно, лічив їх) і, сказавши звичне: «Спаси біг», — повернув Сірого в зворотну путь. За ним рушили й отроки.

— Усе вже чи ще кудись правитимемося?

— Відвідаємо весь, що по другий бік путі, та й повернемо коней до Прислави.

Знову їхав попереду і мовчки. Коли ж настав час доповідати князеві, покинув, як і належить, Сірого на інших і подався чимдуж до верхньої кліті терема.

— Княже! — вигукнув з порога. — Теремковий неправду сказав!

— Як то — неправду?

— Зовсім-зовсім неправду. Поселяни живуть весями на два десятки халуп і щоліта платять тобі данину. Єдине, що є правдою…

— Стривай, стривай. Зараз я покличу обох, і теремкового, і релейного старосту, скажеш усе те при них. Богданко розгубився.

— Нащо при них?

— А то ж як? Коли те, що кажеш, правда, судитимемо обох.

— Я кажу правду, одначе най буде так, щоб казав її мужам тим не я.

— А хто ж скаже?

— Той, хто судитиме.

— Е ні, отроче. Негоже так, зле. Хочеш сховатися за мою спину? Княжий суд має бути справедливим судом, а на справедливому суді не соромно казати правду у вічі. Отож звикай казати її зараз. Тямиш, що буде з людом землі твоєї, коли боятимешся казати правду й ти?

— А що буде?

— Блуд буде і неправда буде. Дерево живе доти, доки живе корінь. Зогнив корінь — упало й дерево.

II

Того передзим'я князь правив та й правив хури на Черн — із збіжжям, медом, воском, із хутрами, шкурами та волокном; поповнювалася різанами та ногатами й скітниця. А наступного літа поселяни заволали про біду й самі стали правитися до Черна.

— Змилуйся, княже, — благали, — не бери цього літа данину збіжжям, медом, волокном. Боги розгнівалися на нас і наслали біду: вигоріли посіви на нивах, трава в луках. Нині покладаємо надію на ліси та на прибережні луки. А чим годуватимемо товар узимку — самі не знаємо.

І сказав князь старійшинам:

— А все через те, що дбаєте про себе та й про себе. Для блага землі я беру з вас. А хто візьме для блага богів, коли самі не несете?

— Правда твоя, княже, — загули старійшини. — Ой правда! Стезя до богів терном заростає, і требища не знають щедрих жертв. З цим ми теж прийшли до тебе: треба зробити так, аби про жертви богам постійно дбав хтось.

— Хто, крім нас із вами, дбатиме?

— Люд тиверський схаменувся уже й приносить жертви по гаях та урочищах, яко ж і в оселях. Та того, гадаємо, замало. Є у нас требища всієї землі: тут, у Черні, богові Хорсу і там, у Соколиній Вежі, богові Перуну. Зроби, княже, так, аби про них постійно дбав хтось, аби боги були ситі і вдоволені нами.

— Дбайте про свої. Про требища всієї землі подбаю я. Старійшини перезирнулися.

— Ми не сумніваємося в тому. І все ж згадай, княже, як часто відлучаєшся ти з Черна. Або в похід ідеш до Тіри, в Подунав'я, або на волості. Хто тоді дбає про богів і требища всієї землі? Аніхто. Може, Хоре тому й карає нас, що останні літа більше дбали про Перуна, аніж про нього. Погодься, княже: після того, як прозрів твій син, це було саме так.

— То що ж ви радите?

— Передай цю турботу комусь із старійшин чи людей волхвуючих. У тебе й без того вистачає їх. Земля наша хоча не така вже й велика, та клопітна. А князь один, князя всюди треба.

Усе то так: турбот йому не бракує. А проте хто, крім князя, може стояти ближче до бога і розмовляти з богом? Волхви? Старійшини?

— Коли відлучатимусь, покладу турботи про богів на когось із вас. Поки ж я у Черні, дбатиму про них сам. Такий покон у нас, хіба забули?

— Твоя воля, княже, хоча, коли казати правду, і закони, і покони не вічні, нині вони одні, завтра можуть бути інші.

Час було йти вже, і старійшини знову перезирнулися між собою.

— Аз даниною як буде?

— Про данину поговоримо на вічі. Гадаю, буде така нагода, можливо, одразу по требі.

І сумно, і тривожно було того літа в землі Тиверській. Озимина лежала вигоріла і мало не при пні, ярові ж — просо, дикушу — зовсім не сіяли: ані на передлітті, ані влітку не випало жодного дощу. Земля потріскалась і зсохлася на камінь, а сонце що не день, то дошкульніше смалило з високості. Тим, хто ходив на луках за товаром чи порався на подвірниці, здавалося: не просто знемагає — шкварчить від спекотняви тіло. Тож і норовили сховатися в тінь чи під крівлю. Та ба, ховатися не кожен міг.

Вдень вили, передчуваючи лихо, пси, поночі кричали зловіщі. А сумніше й тривожніше за псів та зловіщих тужило людське серце. Що буде? Як житимуть, коли зараз уже живуть лише тим, що дають кози, корови, вівці? Настане голод, а він нікого не пошкодує. Розплодяться таті, піде нелад у землі, і ті, що врятуються якимсь дивом від мору, стануть жертвами убивць і грабіжників. Єдина надія на милість богів. Лише вони, всесильні і всеблагі, володарі морів та океанів у піднебессі, можуть зглянутися на люд земний і нагнати хмар, заступити ними сонце, напоїти спраглу землю медоносними дощами.

У всіх те на мислі, снували, мов тіні, і відмовчувалися, гомоніли при нагоді і знов відмовчувалися. Або зітхали тяжко. Коли ж зачули, а потім і побачили — люд тиверський знову правиться до Черна (дві седмиці тому йшов уже, — тоді приносили жертву богу сонця — Хорсу), не думали довго і не вагалися, збиралися купно й купно ж правилися з тим, що мали, до требища Перуна. Він теж їхня надія, навіть більша, ніж Хорс. Той тільки світить, а то й смажить, цей же дає рятівну вологу і тим уже дає благодать.

Що ближче підходили до урочища, а в урочищі — до требища, то тіснішою ставала путь. Люду видимо-невидимо, і кожному жадалося не просто прийти, вклонитися й попрохати. Воліли бути причетними до всього, що воздаватимуть нині богові і чого прохатимуть у бога. Бо тільки причетність дає сподіванку, що бог не обійде своєю увагою і не залишиться нечулим як до всього люду на Тивері, так і до кожного з людей. Гляньте, такої щедрої жертви не мав жоден жертовник, такої щирої молитви не чув ні стар, ні млад, не чули, певно, й сущі в земних оселях боги. Князя мовби підмінив хто. Де й подівся дужий, суворий в ратнім одіянні муж. Стоїть благальний та упокорений, по-княжому величний і по-людськи простий, молиться, як і всі, і уповає на милість божу теж, як і всі. Коли ж настає час і до нього підводять чергову жертву, не поспішає і не виказує боязні чи змаління волі, бере з рук волхва ножа й спокійно перетинає утримуваній старійшинами тварі вигнутий над таріллю карк. Зібрану з жертви кров виплескує у вогонь, тіло тварі передає волхвам і знову підносить до неба руки.

— Рятуй нас, Перуне! Вийди з вертепів піднебесних, із затінених вирайськими садами веж та сядь на коня свого буйногривого.

— Сядь, боже! — багатоголосе повторює люд. — Вийди і сядь!

— Прогрими ним по морю-океану! Розбуди дів дощоносних, нажени на наше небо хмар-потоків, дай нам дощу живодайного!

— Дощу, боже! Молимо-благаємо, дощу дай!

— Умилостився щедрістю нашою, Перуне, й сам стань щедрим!

Стань щедрим, боже!

Поселяни повторювали за ним і те повторення луною йшло в усі кінці урочища, а надто вниз, до Соколиної Вежі, де товпився на путі, що вела до требища, і путі, що вела від требища, тиверський люд.

Князь перед жертвоприношенням ще помітив: требище обнесено високим і міцним, з дубових колод частоколом. Хтось умудрився й інших переконав у мудрості своїй: люду до святилища всієї землі йде багато; що буде з божою оселею, а надто з джерелом під дубом, коли всі йтимуть і припадатимуть до них, благаючи заступництва та вдовольняючи спрагу? Чи не ліпше буде, коли доступ до божої оселі матиме лише той, хто приносить жертву? Всі інші хай підходять до неї однією стезею, відходять іншою.

Не міг піти не поцікавившись, чия то турбота. Вказали на одного з волхвів.

Волот був високий на зріст, а волхв той мало не на голову вищий. І в раменах ширший, і руки мав такі, що здавалось, волові залюбки скрутять роги.

— Хто ти єси?

— Волхв Жадан, достойний князю.

— Загорожа довкола оселі бога Перуна — діло твоїх рук?

— Ано, моїх і братії волхвуючої.

— Хто ж напоумив вас опорядкувати требище?

— Боги, — не вагаючись відповів Жадан.

— Маєте з ними бесіду?

— Не всі, лиш я маю. Коли творю требу, не гребую відвідати крові тварі, котру приношу богові в жертву. Той напій і наділяє мене віщим даруванням — чую голос бога і бесідую з богом.

— Що ж каже бог про наслану на нас кару?

— А те, княже, чого ліпше не знати.

Не до серця була Волотові така бесіда чи не визнав за потрібне допитуватись, обернувся й хотів було йти вже, та одразу ж і передумав.

— Мені до вподоби те, що зробив ти. Не завадило б подбати ще, аби божа подобизна не мокла під дощем і не була доступна для першого-ліпшого супостата, що захоче поглумитися з віри нашої і богів наших.

Волхв округлив очі і задивився на князя.

— В твоїй речниці, повелителю, чую достойну тебе мудрість і зроблю так, як велиш.

— Це не моє, Жадане, це боже повеління. А ще, — мовив і змовк, схоже, ніби вагався, казати чи не казати. — А ще ось що хочу повідати тобі. Надалі най буде так: коли Перун потребуватиме жертви, а я не об'явлюся, обтяжений справами землі, в той день біля його требища приноситимеш ту жертву ти. Чуєш, волхве?

— Чую і скоряюсь волі князя.

— Бачу, скоряєшся охоче, тому покладаю на тебе ще одну повинність: оберігай купно з волхвуючими людьми обиталище бога Перуна. Поселяйся тут і оберігай.

III

То правда, Вепрова обида на князя Волота не знає ані міри, ані меж. Вона з тих, котру не забувають і навіть на смертному одрі кажуть дітям: «Ото ваш найлютіший ворог. Пам'ятайте це і не прощайте ані йому, ані родові його, допоки котрийсь із того роду не заплатить кров'ю за кров і смертю за смерть». Та правда й те, що не тільки обида підігріває Вепрові серце. Вона — всього лиш поле, на якому проросли й дали коріння давні Вепрові помисли. Ано, всього лиш поле. То на людях називав він себе Волотовим побратимом та щасливим батьком, що має достойного княжої доньки сина, і доньку, достойну лада з княжої родини. Насправді давно й уперто ждав нагоди, аби стати таким, як Волот, а то й на місце Волота. То на людях не раз і не двічі виголошував: «Ти — наш князь, на тобі тримається земля Тиверська, твоєю мудрістю живе і благоденствує люд тиверський», — про себе ж думав: «А чим я гірший? Доки маю ходити під Волотом і тратити зусилля рук та розуму на Волота?» То для мани горланив за трапезою: «Слава князю Волоту, переможцю ромеїв!» — на самоті кидав у далеч незрушні позирки й снував-таки свої думки: «Був би з тебе переможець і гонитель ромеїв, коли б не моя сулиця і не мій меч». А ще ж певен був та й від Волота чув не раз, що тиверська дружина — дитя його, Вепрового, пестунку. Не князь і не хтось із мужів, таки Вепр злютував і вишколив її такою, якою є нині: здатною вести за собою рать й перемагати самих ромеїв. Чи ж не Волот казав якось, милуючись ратними виправами старшої дружини: «Що я робив би без тебе, Вепре? Чи відаєш, як це добре, що ти в мене є?»

О, ті помисли і те поле для помислів! Він не міг уже зректися їх, надто після того, як отримав з рук того ж Волота землю при Дунаї. А все ж був до пори до часу обережний. Відчувши якось, що князь не так собі, для жарту, каже: «Гарне пристанище матимеш. Чи не захочеш стати тоді осіб ним князем?» — заострив розум і не забарився натягти на себе личину вірного князеві мужа і мудрого державця: «Таке князівство, як моя займанщина, — сказав, — сусіди гамузом проковтнуть».

Мабуть, довго ще напинав би на себе личину Волотевого побратима і ліпшого мужа у турботах про міць і славу землі Тиверської, коли б не Боривой і не те, що сталося з Боривоєм. Синова смерть додала одваги, а вже одвага — і всього іншого. Найперше, що вчинив, — не об'явився більше в Черні, а коли князь сам прибув до Веселого Долу і захотів погомоніти з своїм воєводою, сказав, що віднині він не воєвода. Перебирає на себе інші обов'язки — будівничого сторожової вежі в Подунав'ї і стража Подунав'я — аби далі від побратима, що став супостатом, і не хоче бачитися з супостатом у личині побратима.

Тим почалася, тим і завершилась княжа гостина у Веселому Долі. Випровадивши непроханого гостя та вгомонившись більш-менш. Вепр сказав собі: «Най їде й тішить себе надією, що минуть мої жалі за сином — мине й гнів. Я інше плекаю в мислі і віднині твердо простуватиму до того, що намислив. Чуєш, враже: твердо і неухильно! У землях слов'янських віддавна водилося і прісно водитиметься: хто має голову, а не пустий макотер на плечах, той і князь; хто міцно тримає меча в руці, а до того ж зуміє спорудити острог — надійне сховище для люду в годину чужкрайських вторгнень, той також князь. А в мене усе те є. Сам казав свого часу: «Що б я робив без тебе?» Ось і скористаюся сам собою, аби спорудити острог і пристанище у витоках Дунаю. А споруджу та заселю даровану землю людом тиверським, не так про себе ще явлю».

Чотири літа тому то були лиш наміри, нині це вже й діло. Он як розвернувся в незайманщині, почуваючи себе вільним та незалежним від князя, не звичайну собі сторожову вежу, острог споруджує: вигнав у піднебесся високу, рублену з дуба вежу, збудував при ній стражницю, там же — гридницю, кліті для коней і кліті та овини для живності, що її потребуватимуть гридні та коні гриднів. На протилежнім боці подвір'я його, воєводи Вепра, терем з підземеллям та клітями в підземеллі, з усіма господарськими забудовами, що не поступляться забудовам княжого двору в Черні. По ліву й по праву руч від терема заклали вже чи закладуть в найближчім часі свої житла мужі — ті, що очолюють холмську сторожу і ті, що споруджують острог, пристанище при ньому. Це буде дитинець. Пізніше його обнесуть великою стіною й відділять від окольного города — того звільненого від лісових хащів місця, що віддає для вогнищан та гриднів. Хай негусто їх, нових поселяй при новім городі, все ж є і що далі, то більше буде. А так, коли дійде до того, що Холм матиме вже своє пристанище і в те пристанище зачастять заморські гості з товарами, об являться й ті, що слугуватимуть гостям, що купуватимуть та перепродуватимуть їхні товари. Ну, а тим, що купують та перепродують, теж захочеться жити в городі й бути під захистом гриднів та острозьких стін. Тоді залюдниться не лише дитинець, залюдниться й окольний город, за городом — ближні, за ближніми й дальні околії. Адже він, воєвода й волостелин, дбатиме про те, даватиме поселенцям вигоди і пільги. Про його землю, морське пристанище піде добра слава, а де слава, там і люд, де люд, там і осібне князівство.

Аби те сталося і сталося якомога швидше, їде сказати жоні своїй: «Досить нам бути нарізно. Бери дітей, лишай на челядь та тіунів Веселий Діл, житимемо віднині при Дунаї». Приклад Людомили може бути чи не найзнаменитіший. «Воєвода Вепр, — скажуть, — перевіз уже й родину. Він певен: має під рукою силу, здатну оберегти поселян від напасті, город — від ромейського вторгнення. А коли певен воєвода, то чого маємо сумніватися ми? У Подунав'ї доста буде землі, більше ніж доста риби, йтиме з чужкраєм жвавий торг. Де такі вигоди, там достаток, там і благодать».

Серцем чув: не лише Людомила, люд тиверський пристане на його клич, зніметься з насиджених місць і подасться ближче до Дунаю. А спіткнувся уже на Людомилі.

— Чи не передчасно забираєш нас із Веселого Долу? — спинилася, подивована його речницею.

— Передчасно? І це кажеш ти, жоно? Невже не набридло бути самій, без мужа та й без мужа?

— Набридло, Вепре. Коли б знав, як набридло. Та я вже не про себе дбаю, моє, вважай, відлетіло за ті доли, звідки не буває вороття. Що буде із Зоринкою, коли переїдемо, — ось чим тривожусь.

— А що з нею може статися?

— Як то — що? Доросла дівка уже, шістнадцять літ має. З ким побереться в твоїм Придунав'ї?

Сторопів від несподіванки й прикусив язика. А й справді, з ким побереться Зоринка в Холмогороді?

— Про це мала б подбати вже, — зігнав досаду на жоні.

— І подбала б, коли б не те, що вбили свого часу дівчині у голову.

— Про Волотового Богданка пам'ятає?

— А то ж про кого.

— Най викине з голови. Чи я не казав тобі: щоб думати про нього не сміла.

— І я те казала, а ба, на вітер летять казання наші.

— Бачиться з ним?

— Відтоді, як заказано, не бачилась, а сохнути сохне по ньому та нарікає на нас за те, що не пускаємо.

— Ану поклич, я побесідую з нею.

— Не треба, Вепре.

— Чому це не треба?

— Таємниці серця — то паші, жіночі таємниці, тобі не гоже втручатися в них.

— Пусте. Я знаю, як сказати і що сказати, аби не вразити і не наполохати передчасно. На кого маєш надію, Людомило? Куди можемо повезти Зоринку, з ким познайомити?

Вепрова завагалася, проте ненадовго.

— Як на мене, до Колоброда не завадило б завітати нам із нею. Жона тамтешнього волостелина — приятелька моїх дівочих літ. Сама ліпотна і сина має ліпотного.

— Ну, то клич дівку. Так і скажу їй: «Надходить веселе свято — Коляда; поїдемо всією родиною до Колоброда».

IV

Минуле слов'янського роду губиться в туманній далині віків. Тому в пам'яті людській збереглося лиш те, що найбільше вразило її. Діди розповідали про ті вікопомні події внукам, внуки — своїм внукам, а ті — знову своїм. Так і йде із покоління в покоління як слава, так і неслава. Понині пишається слов'янський рід тим, що були в його минувшині мужі воістину думаючі, ті, що самі утвердились й інших утвердили в думці: пуща лісова, болото — не такі вже й надійні городища. Навіть обнесене стіною чи й ровом житло не дає певності, що ти захищений від сусідів. Певність може дати лиш єдність родів у племені і єдність племен однієї мови, одного покону в ділах і помислах. На тому давно стали, лиш тому й вистояли в землі Трояновій. Ано, лише тому. Бо тоді були не ліпші, ніж нині, часи, а на полуденних обводах стояли не менш заздренні, ніж ромеї, сусіди — римляни. Чи не їхня заздренність і підказала слов'янам: порятунок у єдності, а вже єдність допомогла створити рать, що її ті ж римляни, маючи на оці великий зріст люду, котрий жив у слов'янських землях, найменували антською.

Певно ж, була причина зважати на силу антів, коли римляни зважали і далі Дунаю не пішли. Визнання те, щоправда, не завадило вишукатись на голови слов'ян іншим сусідам, власне, не сусідам — пришельцям із далеких земель. Вони і ввели антів-слов'ян у неславу. Чи пращури зроду-звіку були такі довірливі, чи аж надто вже заспокоїлися, не знаючи вторгнення чужинців, коли готи висадилися у витоках Вісли й пішли, не зустрівши опору венетів, до полуночних обводів їхніх земель, подивувались і насторожилися, ба зібралися купно і вийшли назустріч пришельцям із чужкраю.

— Хто ви і чого йдете у наші землі? — запитали.

— Ми піддані короля Германарика, — сказали готи. — Йдемо з тих полуночних країв, де багато туманів, а мало сонця. Земля тамтешня не може прогодувати нас, шукаємо іншу.

— У наших краях вільних земель немає. Від Вісли до Дніпра і далі за Дніпром живе люд слов'янський.

— Ми те знаємо, та знаємо й інше: на сіверських обводах Меотіди, та й у сонячній Тавріді є землі або ніким не обсаджені, або обсаджені зрідка. З тим і хочемо вдатися до антів: хай пропустять нас із миром через свої землі. Ані злочинів, ані збитків обіцяємо не чинити осідлій у ваших землях людності, пройдемо, і все.

— Заждіть, — повеліли готам, — порадимося з старійшинами.

І просто радились, і сперечалися пращури, а врадили не те, що мали б врадити.

— Віддавна побутує покон, — казали одні, — коли приходять з миром, з миром і дозволяють правитися через свої землі.

— Не слід забувати, — перечили інші, — готи опустять меч свій на голови таврів або ще когось. Чи це по-сусідськи — дозволяти їм те? Чи так личить чинити добрим сусідам?

— А коли вони всього лиш пройдуть і сядуть на берегах ніким не обсадженої Меотіди? Чого маємо стинатися і класти голови, коли в людей мирні наміри? Усі живемо під богами, глядіть, щоб самим не довелося переселятися колись. До вподоби буде вам, коли стануть на путі і скажуть: «Повертайтеся туди, звідки прийшли»?

Скорилися анти разом із князем своїм доказам старійшин і вволили волю пришельців із чужкраю, а дітям та внукам довелося згодом розплачуватися за ту покору. Ще за життя Германарика прийшли в Тавріду гунни й перемогли готів, зробили їх своїми підданими. А бути підданими — не те, що сидіти в когось на шиї. Мулько й несолодко зробилося богом обраному народові у Тавріді. А оскільки духу та й сили повстати проти своїх гнобителів — гуннів — забракло, готи стали під інсигнії Германарикового наступника — Вінітарія й рушили в землі антів.

Тепер уже не казали: пройдемо — і тільки. Ішли з мечем і робили те, що й гунни, а часом ще гірше, ніж гунни.

Анти не сподівалися того нападу і не зібралися з силою. Та коли готи, ступивши в їхню землю, одразу і недвозначно заявили, чого прийшли: схопили князя Божа, усіх його синів та мужів-вогнищан і розп'яли їх на хрестах, якими уставили путь свою, — «аби трупи повішених подвоїли страх підкорених», — не стали ані сумніватися, ані вагатись: зібрали рать і, заручившись підтримкою гуннів, погромили й вигнали за межі своєї землі підступних готів.

Відтоді й побутує у слов'янськім світі молитва, схожа на прокляття, і прокляття, схоже на молитву: «Боже, покарай гота, рудого пса». Та живе з тих часів і пам'ять про потребу обачності. «Довіряй другові, — кажуть віщі люди, — недругові пальця в рота не совай». Ба так було з готами, і хто знає, чи не так само буде, коли він, князь Волот, легковажитиме у своїх стосунках із Вепром. Он як порядкує та старається в придунайській займанщині воєвода. Усі інші сторожові вежі будують, а він таки город. Інші посадили в сторожових вежах воїв та тим і обмежились, а Вепр скликає до города торговий та рукомеслий люд, роздає землю тим, хто приходить у його придунайську займанщину й хоче осідло жити в тій займанщині. Чи то так собі, аби насолити князеві, зайвий раз сказати йому, кого втратив, утративши содруга і воєводу Вепра? О ні. Старання ті — не просто похвальба. Треба не знати Вепра, щоб думати саме так, і треба не знати ромеїв, щоб вірити: вони не скористаються його невдоволенням і не обворожать. Так було колись, так і нині може статися: лик Чорнобога приберуть, а єдність між слов'янськими принципалами зведуть на псиний писок.

Ось коли пошкодував він, що схилив віче до думки віддати придунайські землі мужам. Укоріняться при Дунаї, відчують себе воєводами та волостелинами заселеної людом землі — і матиме замість моці та надійності полуденних обводів ненадійність, замість союзників у протистоянні вічу, схильних до усобиць і шматування отньої землі супостатів. Чує серцем: має розплатитися за свою необачність і немалою платою.

Де б не бував, що б не робив, тривожні мислі не полишали Волота і змусили врешті-решт сісти на коня й гнати його через ліси та доли в далекий Волин, до князя Добрита.

Давно не бував у стольнім городі на дулібах і гадав собі, неабияк подивує всіх своєю з'явою, — їде ж бо непроханий і об явиться нежданий. А дивуватися мусив сам: князь Добрит таки ждав на нього і неабияк зрадів, коли об'явився.

— Князь Тивері серцем відчув нашу потребу бачити його у Волині чи гінці мої встигли так швидко обернутися?

— Гінці?

— А так, днями послав за князем своїх мужів.

— Не довелося бачити їх. Я сам, з власної волі приїхав.

— То й добре зробив, — не переставав виказувати своє вдоволення появою тиверця. — Кажи, коли так, що привело тебе до Волина? Вельми далекосяжні наміри а чи тривога?

— І те, і друге, достойний.

Волот присів супроти повелителя дулібів та й став звіряти йому свою журу.

— То ти не годен посадити їх на місце, своїх мужів? — незле, одначе й не без підозри подивився на нього Добрит.

— Міг би, чом ні, та сумніваюся, що садити маю саме я. Вепр — мій побратим. Сталося так, що уличі покарали на смерть його сина за татьбу, а я не зумів захистити. Отож він і без того у великому гніві на мене. Тому й лютує, тому й схильний учинити найгірше — зрадити землю й люд свій. Якщо ж приструнчу ще й на Дунаї, геть збаламутиться. Тому й приїхав просити, аби ти, княже, втрутився й поклав край нашій ворохобні, а найпаче — зашкодив Вепрові впасти до краю. Яко старшому в роді слов'янськім тобі найбільше подобатиме це.

— Гм. Вважаєш, що можу зробити і те, і друге?

— Можеш, князю. Введи в споруджений при Дунаї Холм своїх воїв, і тим утримаєш воєводу Вепра від згубного кроку. Присутність твоїх воїв не дозволить йому зробити те, що намислив.

Добрит не бачить підстав перечити, та не поспішає й погоджуватися з Волотом.

— А що скаже люд тиверський? — надумується зрештою. — Адже ми єдналися не для того, щоб сіяти ворожнечу між собою. Так і казали тоді: «Нога дуліба, як і нога тиверця чи полянина, улича може ступити на землю іншого племені лише для захисту від татей із чужкраю, в годину їхнього вторгнення. Поза цими потребами не дозволено переступати обводи сусідньої землі. Тож і питаю: що скаже той же Вепр і що скажуть тиверці, коли вторгнення немає ще, а вої мої прийдуть і сядуть у тиверськім городі? Віче давало на це згоду?

— Ні, мої речі про Вепра — всього лиш підозра, а підозри я не міг виносити на віче.

— А ти винеси і зроби так, щоб віче повірило твоїм підозрам. Тоді приведеш і поставиш воїв у Вепровім острозі тільки не моїх — своїх. Коли буде рішенець віча, і Вепрові заціпить.

— Як же переконаю і Вепра, і віче, коли це всього лиш догадка?

— На жаль, діла наші в Подунав'ї складаються так, що допоможуть тобі в цих заходах. Затим і посилав посланців до тебе, князя полян, уличів.

— Що, знову ромеї підіймають голову?

— Ба ні, ромеї самі не знають, як їм бути. Між лангобардами, що живуть у землях ромейських, і їхніми сусідами на заході — гепідами йде січа. Тож лангобарди й звернулися за поміччю до своїх давніх приятелів — обрів. Ті сидять зараз на берегах Меотіди. Коли підуть на клич лангобардів, підуть через наші землі. Маємо подумати купно, що вдіяти, аби вберегти люд свій і землю слов'янську від напасті.

V

Того самого дня, як у Волині зібралися князі збратаних земель і стали думати-гадати, як бути їм із обрами, син княжий Богданко завітав до навчителя свого і, ніяковіючи, став благати, аби той відпустив його до Соколиної Вежі.

— Ти ж був там і зовсім недавно, — напустив на себе подиву дядько.

— Так, одначе треба знову.

— Ну, отроче, це вже занадто. Ти п'ять літ не сидів у сідлі, не тримав лука, меча в руках. Коли надолужуватимеш прогаяне?

— Ніби я погано стріляю з лука. Ніби й сідлі сиджу не так, як усі.

— Бо таки не так. Соромився б рівнятися з усіма іншими. Не забувай: ти княжий син, ти маєш бути перший і в стрільбі, і в січі, на коні і під конем триматися, яко кліщ.

Старий виказував та й виказував княжичеві своє невдоволення, похвалявся мати розмову про його науку з самим князем, а завершив вичитування зітханням і нарешті згодою:

— Так тому й бути, цього разу відпущу, одначе вдруге щоб і проситися не смів. Будеш і надалі так ставитись до своєї ратної науки, пошлю до матері, най навчає дітей няньчити.

То вже казна-що: його, княжича і майбутнього мужа, посилають няньчити дітей. Таке кажуть, коли ведуть бесіду з цілковитим бевзем. І все ж Богданко не розгнівався на свого навчителя — він має дозвіл їхати, йому не до гніву було. Осідлав Сірого й погнав знайомою стезею до Черна, а там зверне, не заїжджаючи до отчого вогнища, на Веселий Діл. Не на Соколину Вежу навіть, таки на Веселий Діл, таки до Зоринки.

«Коли й за цим разом не вийде, — гадав собі, — постукаюсь у ворота, а то й у терем. Присяйбіг, постукаюсь, а вже достукавшись, скажу: «Що мені до твого тата і що до його гніву, коли хочу бачити тебе, і край, бути з тобою — і тільки».

Гуцикав у сідлі й поривався туди, де Зоринка, поривався й похвалявсь, а все ж змушений був завершити ті похваляння зітханням. Це треба було статися такому, щоб Боривой пішов до уличів і знайшов там свою смерть, щоб князь не захистив його від тої смерті. Мислимо хіба, два літа карався незрячістю, благав богів, аби одкрили йому світ, тепер знову карається й благає. Бо прозрів очима — занедужав серцем. Он яка осмута бере його при згадці про Зоринку і яка печаль-присуха нуртує в ньому від тої ж згадки. Казав уже й знову скаже: мислимо хіба, ціла черідка літ минула, як знає Зоринку й живе Зоринкою, а бачити її, бути з нею не може. Колись отрочам був — їздила, незрячим був — також їздила, щебетала-виспівувала біля нього своїм улесливим голосом; тепер ані сама не їздить, ані його не приймає у Веселім Долі. Було б менше осмути та печалі, якби знав: зреклася. Ба ні ж, знає інше: Зоринка хоче і бачитися з ним, і знати його, інші не хочуть.

Коли сталося те лихо з Боривоєм і мати-княгиня сказала: «До Вепрів заказано», — осмутився й мусив звикати до свого смутку. Було прикро, було й жаль, та що міг вдіяти, коли заказано, а час все помітніше й помітніше стирав згадки про Зоринку. Та й нові друзі у Черні й поза Черном хай і не так твердо, все ж стали на місце Зоринки. Хто знає, чи згадав би уже про неї, коли б не нагледів тоді, як була вже півдівкою — мала чотирнадцять літ. Опалила своїм диво-поглядом, тим, чого не мали, чим навіть рівнятися не могли всі інші, й знову збудила мислі, а з мислями й бажання-намір: він мусить поновити дружбу з Зоринкою. Чи вона завинила чимось перед родом князя Волота, а він, Богданко, — перед родом волостелина Вепра, щоб мали назавше відсторонитися й бути у родовій вражді?

Тоді мав уже шістнадцять літ, тож і не став радитися з матір'ю-княгинею, як і питати дозволу в княгині. Сказав, сяде на Сірого й подасться до Соколиної Вежі, та й подався. А не доїжджаючи Соколиної Вежі, звернув і погнав коня на Веселий Діл.

Не під'їхав і не постукався у ворота, як роблять усі. Стояв на узліссі й ждав, коли вийде або ж виїде Зоринка. Та ба, багато хто виходив і виїздив, рипіла того дня ворітниця, рипіли й ворота, а Зоринка не об'являлася поза стінами терема. І день так, і другий, хто знає, чи побачив би її й третього дня, коли б не нагледів, як вийшла й простує в той бік, де тирлувався конем, її, Зоринчина, челядниця — та, що опікується нею й навчає її уму-розуму.

— Добридень, тітуню, — привітався здалеку. Спинилася, подивована, й ледь спромоглася на слово.

— Добридень.

— Ви пізнаєте мене?

— Чом не пізнати? Бачила княжича і не раз. А чула про нього ще більше.

— Коли знаєте, хто я, то, певно, знаєте і все інше. Стариця наша враждує з-за того, що сталося з Боривоєм, а мені край треба бачитися із Зоринкою. Скажіть їй, най вийде таємно.

— Йой, молодче. Скільки тобі літ?

— Шістнадцять уже.

— А Зоринці всього лиш чотирнадцять. Мала вона, аби виходити до тебе, та ще й таємно.

— То вийдіть і ви з нею. Я скажу Зоринці одне-друге слово, та й підете.

Челядниця вагалася. Тоді не завагався Богданко: так благав і так заглядав у вічі, благаючи, що жінка не втрималась і поступилася.

— Я виведу її, та не сьогодні, завтра. Чекай на нас десь далі від оседку, хоча б і отамечки, — показала. — По полудні вийдемо.

Чи Зоринка так дуже ждала того побачення, чи від мами-природи була така; і осміхалась зближаючись, і очима та личком ясніла, як, може, не ясніла досі.

— Добридень, Богданку! — спинилася неподалік і не схилила, як сподівався, голови, дивилася на нього і ясніла, дивилась і ясніла. — Вітаю тебе з одужанням-зціленням. Така рада за тебе, така рада, що йой!

— Спаси біг на добрім слові, — осміхнувся і, мабуть, теж заяснів видом, — Приїхав, Зоринко, сказати, що вини моєї в Боривоєвій смерті немає, тож і вражди між тобою і мною не може бути.

— Я те знаю, — не роздумуючи, погодилась дівчина. — І ось що скажу тобі, Богданку: хоча мені й жаль Боривоя, та ще більше жаль, що між нас і нашими родами он що діється через Боривоя.

Таке зізнання і така довіра не могли не тішити.

— То, може, нам слід помирити якось стариню?

— То була б радість. Та як помиримо?

— Приїзди до нас, як колись приїздила. Побачать, що ми в дружбі з тобою, та й зм'якнуть серцем.

Бачив, і хоче сказати: гаразд, їздитиму, і не може.

— Коли ж не дозволяють їздити.

— Ну, а як я їздитиму, виходитимеш?

— Щоб не знала стариня?

— Атож.

— Такого тим паче не дозволяють. Та й як же це?

— Коли захочеш, знайдеш, як.

Аж тепер опустила долу зір та й не зважувалася звести.

— Ні, Богданку, — сказала зрештою і таки глянула на нього. — Приїзди… приїзди через два літа. Гнів старині уляжеться на той час, а я стану такою, що зможу виходити й таємно.

— За два літа таке станеться, — засумнівався.

— Нічого не станеться, коли заприсягнемо. І ось минули ті літа. Приїхав раз — не вийшла Зоринка, приїхав вдруге — знову не вийшла. Тож і поклав собі: коли й за цим разом не вийде, поступається в ворота, а то й у терем. З вітцем її Вепром стане на розмову, коли доведеться, а таки постукається.

Ждав на умовленому місці до полудня, ждав і після полудня, ховався в лісі, виїздив, аби бачили, і з лісу. А Зоринка не появлялася. Ані вона, ані її челядниця-навчителька.

«Що могло статися? Забула за ці літа, що обіцяла, чи, може… може, її немає вже у Вепровій оселі? Що коли взяла з кимось злюб і виїхала? Га? Що коли взяла з іншим злюб і виїхала?»

Аж млосно стало від тієї лячної думки. Не знав, що вдіяти, і сіпнув коня за поводи, спонукав іти острогами. Куди — сам до пуття не знав. Таки до воріт у загорожі? А певно, куди ж іще і що лишається робити? Не йде Зоринка, він мусить їхати й стукатись до Зоринки.

Кінь поривався бігти (його таки добряче мордували) і, певно, пустився б риссю, а то й вскач, коли б не розчинилася за якусь мить-другу ворітниця і не змусила Богданка натягти поводи: з ворітниці вивалилося дівча літ десяти, глянуло в один, у другий кінець і вже потім загорнулося щільніше в материні строї й поспішило до вершника, що тирлувався на узліссі.

— Ти є княжич? — запитало зближаючись.

— Ано.

— Зоринка сказала, аби не ждав. Її ще на тамтій седмиці повезли до Колоброда і надовго.

— Чому повезли, нащо повезли, не казала?

— Ні. Веліла, щоб приїздив десь після Коляди, бо вона, коли б її й катували навіть, все одно лишиться вірною.

Он воно що! Таки недаремно потерпав та малів через ті потерпання на силі. Зоринку змусили їхати до Колоброда, і змусили тому, що хочуть силоміць поєднати з кимось. Що ж йому робити, коли так? Податися до ратного стійбища, взяти содругів-отроків та налетіти з ними на Колоброд, вихопити Зоринку з лабет тих, що посягають на неї? А чи вихопить і куди подінеться, коли вихопить? Сховається у теремі вітця свого? Ой ні, князь не дозволить того, тим паче після страти Боривоя.

І правився до Соколиної Вежі, краяв собі тими тривогами та страхами серце, і в Соколиній Вежі був схожий через них на німу колоду. Бабуся не знає, де посадити його, вона і так, і сяк біля внука, а внук втупив у мостини похололі з ляку чи холоду очі й сидить поторочею.

— Ти, мабуть, перемерз у дорозі? — питає-допитується Доброгніва і теж холоне, стривожена його до краю спустошеним зором і геть безвільним тілом.

— Та й перемерз.

— Гнав коня супроти вітру, еге?

— Ба ні, — сказав, не подумавши, а вже як подумав, не міг обманювати, — стояв довгий час без руху, тому й перемерз.

— Чому стояв? І де стояв?

— У Веселім Долі, бабцю.

Кинула допитливий позирк очей своїх і все сказала тим позирком.

— Знов добивався до Зоринки і знов той лютий Вепр не пустив до дівки?

— Гірше, бабцю. Вивіз до Колоброда, гадаю, навмисне, аби зазнайомити там з кимось Зоринку і заступити мені путь до Зоринки.

— Йой! — осміхнулася бабуся. — І ти злякався?

— Ніби нема чого лякатися.

— Бо таки нема. За Зоринку ти певний? Зоринка хоче бачитися з тобою і бути твоєю?

— Казала, коли й катуватимуть, все одно лишиться вірною.

— Ось бачиш! — знову осміхнулася й стала шукати в старечій пам'яті, що із знаного чи баченого на її віку могло б упевнити Богданка, а тим заспокоїти.

— Сідай до вогнива, — звеліла, — їж та грійся, а я повідаю тобі бувальщину, аби не занепадав духом і знав: немає такої гатки, котра стримала б річкову течію, як немає й такого гніву, який вистояв би у поєдинку з дівочим серцем, що загорілось бажанням злюбу. Вір мені: нема й бути не може!

VI

Сестра Євпраксія правду казала: матушка-ігуменя тому й ігуменя в жіночій обителі, що має нежіночий розум і на диво жіноче серце. Обурювалась та й обурювалась, нарікала та й нарікала на богопротивні вчинки вельмож — і таких, як намісник Фракії Хільбудій, і таких, як навікулярій Феофіл, зрештою підійшла до схиленої перед нею Миловиди й поклала на плече свою білу, ніби з мармуру, руку.

— Утішся, дитя людське, — мовила тихо і співчутливо. — Сльози невинних рано чи пізно стають каменем, що лягає на груди винуватців.

Миловидці не до бесіди було в незвичній для ока обителі християн, тим паче серед аж надто вже незрозумілих своєю прихильністю людей. І все ж вона зважилася підвести на ігуменю очі й сказати:

— Нині він лежить на моїх грудях, матінко.

— Знаю і вірую. Та знай і ти: люди завдають людям великого горя, люди ж приносять їм і втіху. Свята обитель не цурається тебе, дівиці іншої землі й іншої віри, вона подає тобі руку помочі і певна: коли ти увіруєш в бога нашого Ісуса Христа, ти знайдеш спокій і розраду душі своїй. Господь сказав: він дає стомленому силу, а знемагаючому — твердь.

— За поміч і розраду спаси біг, — мовила втішено. — А чи увірую в Ісуса Христа, не знаю. Спопеліла я, довідавшись про наругу над ладом моїм, про те, що його немає вже.

— Христос багато дарував нам благ своїх, та найбільше з них — віра. Саме вона й допоможе тобі воскресити себе, а вже воскреснувши, здолаєш і свої страждання, знімеш камінь із грудей.

— Уповатиму на те, матінко.

— От і добре. Господь з тобою, — осінила дівчину християнським знаменням і повеліла сестрі Євпраксії показати послушниці, іменованій у миру Миловидою, келію, в котрій житиме вона й готуватиме себе до прийняття віри Христової.

Тепер, через кілька літ, Миловидка й не пригадує вже, розуміла чи не розуміла тоді, куди веде її Євпраксія, тямила чи не тямила, що дівчині з Тивері негоже селитися в християнській обителі, тим паче готувати себе до прийняття християнської віри. Та коли подумає і вдумається добре, то таки тямила, мабуть, куди йде і що робить: від моря пішла за Євпраксією тому, що не було вже куди йти, у монастирі погодилася з ігуменею й зголосилася бути послушницею через те, що до неї промовляли устами добра і справедливості. Ано, були б іншими ці люди, гляди, й не пішла б уже від моря, сказала б: «Будьте ви прокляті!» — та й кинулася б, як і Божейко, між хвиль. Адже наслухалася, мандруючи між християн: свята обитель — не така вже й утіха для щиро віруючих богові й жадаючих лишитися непорочними перед богом. Вона — прихисток для знедолених, для тих, з ким так жорстоко повівся світ, що їм один лишився вибір: або накласти на себе руки й піти з життя, або піти з життя, не накладаючи на себе рук. Чи могла думати тієї миті, як лежала край берега й слухала Євпраксію, що вона — донька іншого люду й людина іншої віри? Була ж спустошена до краю, знала-бо: з нею теж жорстоко повівся світ, — так до лиха жорстоко, не подумала навіть, що скажуть боги її людності, коли зречеться їх і прийме в серце іншого. То вже пізніше, як переболіло все, що могло боліти, а обитель і люди обителі нагадали, чого опинилася в чужім возі, схаменулась і подумала: це ж вона має зрікатися богів, яким молилися, на яких уповали мама, тато, бабуся, дідусь, прабабусі й прадідусі, більше того, хоче увірувати й прийняти в серце бога ромеїв, тих, що спалили її милу випальську оселю, убили всіх-кревних, що викрали у неї Божейка й на віки вічні розлучили з Божейком. І це через те тільки, що не заступилися за неї, не зійшли з неба й не покарали винуватців її й Божейкового безліття?

Аж зіщулилася, осягнувши минуле, заглянувши в майбутнє. Зіщулилась і сховалася в собі, так надійно і так затаєно, що затаєності тієї не могли не примітити інші і найперше сестра Євпраксія. Не допитувалася, що з нею, Миловидкою, чому така сумна та відсторонена, більше буває з монастирським стадом, аніж з людьми. Зате опіка й доброта її відчувалися борше. Ходить Миловидка коло монастирських бджіл (ще від дідуся знала, як ходити коло них) — Євпраксія поруч, пасе на передзим'ї чи на передлітті корів — знову поруч та все оповідає або читає з писемних книг, який добрий, який прихильний до гнаних та упосліджених Ісус Христос, які муки прийняв він, утверджуючи віру, заради спасіння люду грішного, як терпеливо прощає гріхи тим, хто робить їх несвідомо, хто всього лиш заблудився, і як карає зумисників, тих, що мають владу над людьми і зле користуються нею, а ще — чревоугодників, котрі заради ситості та утіхи творять богопротивні діла, насилують і вбивають або ж примушують людей самих накладати на себе руки. Ісус Христос — бог милостивий, та до пори до часу. Людям не дано знати, коли, а все ж колись настане той день, день страшного суду. Воскреснуть усі мертві, всі праведнії і грішні й стануть перед грізним судією. Отоді й запитає він Хільбудія: «Ти ходив із розбоєм у землі тиверців?» — «Я, господи». — «Ти плюндрував мирні оселі, ґвалтував люд, брав у полон заради черевоугодія свого?» — «Я, господи». — «Вічне пекло тобі і кара вічна!» — присудить бог. Так само вчинить він із навікулярієм Феофілом.

— А коли в того Феофіла та будуть, матінко, крім грішних, і праведні діла? — згадала Миловида його заступництво в морі. — Як тоді буде?

— Бог усе зважить. Один вельможа усе скупивсь, усе загрібав до себе і не лише в помислах, а й руками. Та одного разу розщедрився-таки. Перевозив багнистою вулицею випечений хліб. Віз похитнувся на вибоїні — і з нього упала в болото посмага. Голодний старець кинувся до неї, аби узяти собі. Вельможа замахнувся було пугою, та в останню мить передумав і дозволив старцеві: «Бери, вона твоя». Коли дійшло до суду божого, господь важив його гріхи і доброчинства. Гріхи помітно тягли шальку терезів униз. Та ось з'явився тієї миті ангел і поклав до доброчинств даровану старцеві посмагу. Шалька з гріхами схитнулася й підскочила вгору — добрі діла та вчинки переважили лихі.

— То страшний суд був уже?

— Ба ні. Бог судить не лишень на страшному суді. Він чи апостоли його судять кожного одразу й по смерті.

Миловидка задумалася й помітно опечалилась думаючи.

— А що ж мені буде, матінко? Що буде, кажу, від богів моїх, коли зречуся їх?

— А ти певна, що вони — боги?

— Батьки й діди молилися їм, і я молилася та вірувала.

— То й що? Допомогли вони тобі, заступилися, коли благала повернути Божейка, а потім покарати за Божейка? Неістинні вони, дитино, поганські. Єдино істинний і єдино всемогутній бог — Христос.

Так здивувалася її речам Миловидка а чи не вірила. Сиділа, дивилася собі під ноги й мовчала. Хотіла було сказати Євпраксії: «А ваш, матінко, бог теж не заступився ж за вас», — та не знала до пуття, ким і як була скривджена ця жінка, коли жила серед мирян, чому опинилася в монастирі, і утримала себе від спокуси.

— Коли б же знаття, що не покарають.

— Цілі народи зрікаються поганської віри — і нічого. Чула ж, знаєш: в Картлі, в Колхідському царстві, у вірменській землі усі нині стали християнами. Та й галли увірували в Христа. Живеш-бо між християн, більше — в обителі християнській. Як житимеш, не прийнявши нашої віри?

— Я ще прийму, одначе най потім.

— Коли — потім? Чи не мала часу подумати, зважити? Твої ровесниці давно стали сестрами в обителі нашій, а ти все послушниця та й послушниця. Така чемна і така тямуща дівчина, а на господарчім дворі гибієш, біля бджіл та біля корів відсиджуєшся.

І дорікала Миловидці, і благала, а більше читала та й читала по пам'яті істини з святого письма. «Не бійся і не соромся мене, — казала устами свого бога й підносила до неба вказівний перст, — я бог твій, я допоможу тобі увірувати в себе, підтримаю тебе десницею правди моєї».

— Коли ж є інша правда, матінко Євпраксіє.

— Яка ще інша? — ширила монашка очі, видно, боялася: зараз почує таке, що серце лусне з ляку чи з досади.

— А та, що її навчали мене в татовій оселі — і мама, і бабуся, і дідусь. А ще — Божейкова мама у Сонцепіку. Що скажу всім, як житиму у тій землі, коли повернуся?

Не обурилася Євпраксія і не гримнула на послушницю з антів. Лише зітхнула тяжко й сказала хрестячись:

— Господи, прости нам гріхи наші!

VII

Князь Волот не одразу зважився кликати общинних старійшин та ратних мужів й одкриватися перед ними з тим, що привіз із стольного города землі Дулібської. Одначе наближення передліття змусило його бути рішучішим.

— Я скликав вас, — мовив, коли усілися і стихли в гридниці, — не для утішних бесід. Маю, содруги мої, лихі вісті від князя Добрита, а князь Добрит — із ворохобного чужкраю. Між нашими сусідами на полуденному заході — лангобардами та гепідами — стався розбрат, а розбрат зродив січу. Йдеться, видно, до справжньої війни, бо лангобарди пішли кликати собі в поміч асійське плем'я аварів, іменоване на антах обрами. Коли обри відгукнуться на клич лангобардів і підуть допомагати їм, підуть через наші землі, Тож і хочу запитати вас: що робитимемо, коли підуть?

Деякі з старійшин переглянулися між собою, інші думали думу, не зводячи допитливого зору із князя.

— А що ж ромеї? Адже лангобарди сидять на підвладній їм землі. Через нашу обри лишень пройдуть, підуть до них.

— Що мислять собі ромеї, про те не відаю. Гадаю, коли й стануть супроти обрів, то стануть тоді лиш, як ті пройдуть через наші землі.

Старійшини загули, перемовляючись між собою.

— Ти наш князь, — підвівся один із них. — Кажи, що намислив вчинити. Обрів, ніби тих пругів, і ходять мовби пруги — тучами. Самим нам не впоратися з ними.

— Ми не самі будемо в тій січі. Поруч із нами стане вся Троянова земля. Князь Добрит кликав до Волина і нас, тиверців, і полян, і уличів. Велів бути готовими до січі. Одначе обри всіх можуть обминути, йдучи понад морем, а нас — ні.

— То, може, домовитися з ними, та й по всьому: най ідуть через наші землі в ромейські.

— Як то йдуть? — підвівся і став на весь свій могутній зріст знаний усім Вепр. — Ви хочете, щоб вони пограбували, а то й поруйнували весі та городища в пониззі Дністра, на Дунаї? Хочете, аби спалили пристанища, заволоділи лодіями у Тірі, Холмогороді?

— Лодії можна підняти вверх по Дністру й прихистити в Черні, — старійшина йому. — А весі та городища пониззя поплатяться живністю і тільки. То чи варто заради живності пониззя ризикувати долею всієї землі? Та й скільки там їх, весей та городищ, у пониззі?

— Слушна думка, — підтримав старійшину Волот. — Ось тільки чи захочуть обри обмежитися пониззям? Що коли підуть по всій землі, забираючи живність, плюндруючи весі та городища, ґвалтом караючи людність? Ліпшої ради над ту, що хочу дати тут, бути, мабуть, не може: вторгнення можливе, слід готуватися до оборони.

Вепр не звівся за цим разом і не вигукнув: «Правду мовиш, княже!» Одначе по ньому видно було: вдоволений тим, що почув від князя.

— А все ж, — не втрачав слушної миті і далі говорив князь Волот, — коли твердо знатимемо, що обри йдуть на нашу землю, вишлемо завчасно сольство і запитаємо: чого хочуть? Скажуть: всього лиш вільної путі через Тиверську землю, одкриємо її і зажадаємо: йти маєте лиш там, де дозволено. Не зголосяться чи порушать цю домовленість, станемо супроти обрів раттю й погонемо пріч. Ми не такі змалілі на силі, щоб дозволяти комусь топтати нашу землю і зневажати наш люд.

— Ано! Най знають, що не такі змалілі! — крикнув котрийсь із мужів.

Його підтримали і всі інші.

— Слава князю Волоту, гонителю супостатів із чужкраю! Слава!!

Ратний дух охопив не лише ратних мужів, а й общинних старійшин. Виголошуючи князеві славу, вони схвалювали тим самим його наміри, а схвалюючи, казали: «Ми з тобою, княже! Підемо всі й підемо туди, куди поведеш нас. Най буде єдність між князем, його дружиною і воями ополчення! Най згинуть супостати!»

— Ми втішені, — підніс десницю старійшина з випальської верві, — втішені, кажу, що воля князя і общини єдині. Та чи того доста буде, братіє? Оскільки обри мають намір іти на поміч лангобардам, а лангобарди сидять у землях Візантії, чи не годилося б все-таки знати, як поставиться до вторгнення обрів у їхні землі Візантія. Що, коли недавній супостат зголоситься бути нашим соузником?

— Про те подбає князь Добрит, а від Добрита знатимемо й ми, — поспішив пояснити Волот. — На раді князів у Волині стали на тому, що київський князь, яко найбільш знаний серед ромеїв, поїде туди із сольством від усіх антів і матиме про це бесіду з самим імператором. То буде його клопіт. Наш же — подбати про все інше. Оскільки вторгнення впаде насамперед на наші голови і, може, в недалекім часі, гадаю, зробимо ось що. Найперше, общини мають скликати й послати князеві мале ополчення — по дві сотні з кожної верві. Знаю, — помітив рух серед старійшин, — нині не той час, щоб відривати ратая від ниви, а чорних людей від ремесла. Та й зачастив я з повинностями. А що вдію, братіє, — так треба. Княжа дружина і вої ополчення мають стати віднині на чати і на спорудження сторожових веж по Дністру, там, де найбільш імовірне вторгнення. Це і є те друге, що мав сказати вам на раді нашій. Третє стосуватиметься зміцнення Тіри, іменованої віднедавна Білгородом, і Холмогорода, що його спорудив нещодавна воєвода Вепр. Саме на ці пристанища спрямують свої турми обри, коли йтимуть у ромейські землі, саме там, гадаю, слід поставити надійні сотні наші, а їх привідців зобов'язати зробити все і зробити до вторгнення, аби обри не пройшли.

І знову загриміла гридниця й загриміла схвально, а Волот користувався пожвавленням і приглядався до Вепра: як то він сприйняв цю, останню, речницю князя? Радий, здивований а чи обурений тим, що почув?

VIII

З якогось часу вершники скачуть неподалік від Дністра. Через те й не помічають, як припікає сонце. Правда, прохолода теж не доймає їх. Стоїть та передлітня пора, коли вона більше жадана, аніж надокучлива. Доймає вже і доймає відчутно дальня й виснажлива путь. Дядько й раніш був невблаганний, з рана до ночі мордував отроків, навчаючи стріляти з лука, уміти на бігу зіскакувати, на бігу й сідати на коня (з сідлом і без сідла), а ще триматися в осідланого й нажаханого гриваня під черевом, коли він мчить полем на всю кінську пору. Нині ж, як пішли чутки про обрів, і зовсім став непохитним. Ані вдовольниш, ані умилостивиш його. Сказав, не пустить до батька-матері жодного — і не пускає, сказав, підемо на пониззя, поживете в наметах, як справжні мужі, — і пішли, правляться та й правляться берегом, а куди, як далеко, ніхто не знає.

— Отамечки, мабуть, і станемо табором, — зупинився зрештою й показав на прибережну галявину.

— В такій пустелі? — засумнівався хтось із отроків.

— Це ще не пустеля. Бачив, — знову простягнув правицю й показав у далину, — лодії стоять при березі. А коли є лодії, є поблизу й людське житло.

Розбили попід гаєм три намети: один — для дядька-навчителя, два — для себе, розклали, як водиться, й багаття. Збиралися вже іти до Дністра по воду, аби зварити на відкритому вогні кулешу, та виявили нараз — забули сіль.

— Гарні ж із вас мужі будуть, — не забарився попрікнути дядько. — Одні най варять, інші підуть та розшукають найближчі житла, добудуть солі в поселян.

На пошуки осель людських викликався піти Богданко. До нього пристали ще двоє.

— Лісом самому негоже блукати, — сказали.

Порадилися і спрямували стопи свої до лодій: там напевно започатковується стезя, що веде до жител. Вона й справді започаткувалася біля лодій і в ліс повела, одначе лісом, як далеко не правилися, до осель не вийшли.

— Невже ми збилися з путі? — засумнівався Богданко. — Може, не помітили, як стезя відійшла убік?

Повагались і таки вернулися. Чи варто ризикувати й плуганитись бог відає куди з-за якоїсь солі?

Дядько слухав своїх вивідників і не так був обурений їхньою безпорадністю, як здивований.

— Так довго ходили, так далеко, кажете, зайшли і не натрапили на людське житло?

— Присяйбіг, далеко.

— Хм. Ну гаразд. Доведеться їсти несолену страву. В походах, аби знали, і таке буває.

Поївши, лягли спочити. Та не довго спали. Дядько розбудив їх тієї самої миті, коли тіло блаженствувало в солодощах вирайських і не хотіло коритися аніяким повелінням.

— Доста, отрочата, доста спати! Забули, чого приїхали? Сідлайте коней і хутчій, хутчій!

Що мали робити? Гнали від себе сон і схоплювались, а схопившись, поспішали до коней, з кіньми — до ріки.

— Тутки, — показав дядько на плесо, — будете навчатися, як долати річку упарі з конем.

— Таку широку?

— Зате тиху. Тільки-но починаєте освоювати цю науку, тому й хочу, аби починали з тихої ріки. Далі й бурхливіші будуть.

Першим викликався пливти Жалійко — син воєводи Стодорка; за ним — ще один отрок, а вже потім Богданко з Бортником. Знав, Сірий і річкову широчінь здолає, і його, вершника, винесе. Та й води зроду не боявся, а після того, як вона вернула йому зрячість, і зовсім певен був: у воді не втоне.

— Хто не загубить у Дністрі ногавець, — жартував дядько, збадьорюючи отроків, — той може вважати себе до певної міри мужем.

Старий не лишався на березі. Брав із собою двох отроків і, повелівши іншим лишатися й ждати своєї черги, плив із ними через річкове плесо, а пливучи, підказував та показував, де бути дружинникові, коли хоче правити конем, як має правити, аби не заважати коневі, навпаки, щораз збадьорювати, давати йому відчути, що він не сам серед бурхливої води, з ним його володар.

Не таким уже й невдалим було перше Богданкове подолання Дністра, а все ж не зовсім і вдалим. Засмикав він Сірого і так занадто, що той не второпав, чого хоче від нього вершник, і мало не з середини ріки повернув назад. Он яких зусиль коштувало тоді, аби вгомонити себе, вгомонити й коня. Таки розвернув Сірого і, заспокоївши, повелів пливти слідом за тими, що пішли першими. З нього не кепкували, ніхто й словом не обмовився про княжичеву невправність, одначе бачив: кидають позирки і торжествують, що невправним виявився саме він, княжий син. Через те й не всидів при гурті, підвівся і звільна посунув до берега.

Не загледів, коли наблизився дядько. Тоді вже помітив його й озирнувся, як був за один-два кроки.

— Чим невдоволений, княжичу? — запитав сідаючи.

— Усім.

— Так уже й усім? А коли б не сьогоднішня прикрість, коли б був нині не тутки, а десь під Черном чи по дорозі на Соколину Вежу, теж сумував би та карався, як караєшся зараз?

Примовк княжич. І погоджуватись, видимо, не хочеться йому з дядьком, і перечити не випадає. Тож і мовчить, дивиться на бистрину річкову й шукає чогось у бистрині.

Перед тим, як мали вкладатися на спочинок, дядько знову покликав княжича до себе. Там був уже й Жалійко.

— Даю кожному з вас по шість отроків і призначаю привідцями чат. Ти, Жалійко, пантруватимеш із своїми отроками за нашим стійбищем та кіньми, ти, княжичу, — за лодіями при березі та за підступами до лодій.

Жалійко сприйняв той наказ як належне. Завжди так було: де стали, там і охорона на ніч. Богданко ж не міг не здивуватися тому, що мав робити цеї ночі, через те не втримався, перепитав:

— А нащо нам ті лодії? Чому маємо стояти там на чатах?

— Лодії ні до чого. Ті, що полишили їх, потрібні. Дуже можливо, що то таті і що повернуться вони з тим, за чим помандрували, поночі. Будь пильний, княжичу, татьба всяка буває і таті теж всякі. Тому й доручаю тобі це діло, що знаю: окрім тебе, нині нема кому доручити його.

— Маю затримати їх?

— Коли зможеш, затримай. Якщо ж чинитимуть опір, дій, як і належить діяти мужам: і спритно, і нещадно.

— Гаразд.

Такий збентежений був тим, що почув від старого, чи такий потішений, і отроків підбирав до чати, — хвилювався, і відібрав — не заспокоївся.

Не менше хвилювалися, дізнавшись, куди та чого йдуть, і його чатові. Обирали засідку, гадали, де ліпше засісти, і обрали — знову гадали, що то за таті, куди пішли, з чим і коли повернуться.

— Хто прийде до лодій, довідаємось тоді, як прийдуть, коли не проґавимо, звичайно, — надумався й сказав своє слово Богданко. — А ось щоб не проґавити і впоратись, коли доведеться полонити, не досить бути в засідці.

— Вважаєш, їх багато прийде?

— А певно. Лодій дві, в кожній може бути по чотири весла. Отож і мізкуй собі: татей буде не менше восьми, коли не більше.

— Як же ми упораємося з ними, коли справді більше?

— Якось треба упоратись.

— Сказав би дядько завидна ще, забрали б весла, та й по всьому. Десь же вони приховали їх. Може, пошукати все-таки?

— Поночі? Ну, ні. Їх удень не так просто буде знайти. Зробимо ось як, братове. Ходімте зараз і переженемо лодії в інше місце. Таті знають, де лишали їх, вийдуть саме сюди, до пониклої над водою верби.

— А що те дасть? Підуть на пошуки і знайдуть.

— Отож і добре буде. Коли підуть на пошуки, розіб'ються на дві, а то й на три групи. А нам того й треба. Насядемо й приберемо до рук тих, що залишаться з ношею, потім — тих, що шукали лодії.

— Правда твоя! — радіють отроки й жваво стають під руку княжича-привідці. — Так ми здолаємо їх. Бігме, здолаємо!

Найпростіше було відіпхнути лодії від берега і най пливуть собі. Та ба, може статися, що їх знову приб'є до берега і зовсім недалеко. До всього ж, таті підуть шукати свою пропажу насамперед за водою. А то негоже. Так вони швидко можуть повернутися до верби і зашкодити намірам поставлених на чати.

— В'яжіть линви ближче до уключин, — тихо повелів Богданко. — Поженемо лодії супроти бистрини.

— Ано, так і мислимо собі. Чи вперше переганяти, не знаємо.

Було вже за північ, як переховали лодії й повернулися на місце своєї засідки. Про сон ніхто й не думав, усі тривожились передчуттям подій, що назрівали, через те й гнали від себе сон, перемовлялися. Та ось стишена бесіда отроків почала згасати і дедалі відчутніше. Бачив, деяким і зовсім уже не до бесіди.

— Спіть, — повелів княжич, — а ми з Бортником попильнуємо. Якщо таті прийдуть сьогодні, прийдуть не інакше як на світанні.

І таки пильнували. Звідки їм, молодим та довірливим, було знати, що ті, на кого чекають, — вигадка старого навчителя. Почув, як казали: «Людських осель немає поблизу», й осміхнувся серцем: «Кепсько шукали ви їх, отрочата. А коли так, підкину вам на ніч турбот. Навчайтеся бути дозорцями ратними й дружинниками метикованими. Ано, виспитесь вдень, наука не йде без бука».

Знав, нічого не станеться там, біля човнів, тому й спав сном праведника. А Богданко пильнував та й пильнував упарі з Бортником. Уже й Віз похилив донизу дишло своє, вже й від Дністра почало тягти прохолодою, ліс обізвався, стурбований вітром, а княжич позирав поперед себе й гомонів із содругом своїм, позирав і гомонів.

— Може, інші хай попильнують, — нагадав Бортник, позіхаючи, — а ми здрімнемо.

— Так хочеш спати?

— Таки хочу. Глянь, незабаром світатиме вже.

— А коли ті, кого розбудимо, проґавлять спросоння?

— Ну, чом же.

— Гаразд, — поступився княжич, — буди першого-ліпшого, най стає на твоє місце. Я посиджу до ранку.

Тільки-но сказав те й одразу ж змовк: там, попереду, почувся підозрілий шелест, а вслід за тим — чиясь хода.

— Таті! Буди всіх і хутчій!

Їх теж було шестеро. Два йшли попереду, розглядалися та приглядались до околій, чотири інших несли щось на ношах. У темряві важко було пізнати, що саме, та й не те цікавило отроків: як поведуть себе таті, що робитимуть, не виявивши лодій на тому місці, де полишили.

Богданко дав отрокам знак: аніруш. Бачив, таті здивовані. Спинилися і заніміли. Далі почали розглядатись та перемовлятися, зрештою засперечались.

«Уличі, — визначив, чуючи суперечку, Богданко. — Чого ж це вони прийшли на наш бік, що мають на ношах?»

Як передбачав, так і сталося. Двоє татей подалися на пошуки лодій за бистриною, двоє — в супротивний бік. Усі інші лишилися пильнувати ношу. А оскільки тих інших було всього лиш двоє, дозірці відчули в собі буєсть ратну і не забарилися нагадати про те княжичеві.

— Сидіть тихо, — приструнчив їх Богданко й подав виразний знак — аніруш. — Заждемо, доки відійдуть далі.

Знав, таті пішли на пошуки лодій, тож ітимуть та й ітимуть, сподіватимуться та й сподіватимуться знайти їх. В такій оказії все можна думати: хтось скористався відсутністю господарів і погнав лодії до свого пристанища; могло статися, що збилися, повертаючись назад, із путі. А втім, хай що хочуть, те й думають, аби лише ішли та й ішли, аби опинилися далі від своєї ноші та від тих, що залишилися з ношею.

— Ну, здається, пора.

Богданко дав знак Бортникові і, коли той наблизився, шепнув стишено:

— Бери трьох отроків і заходь звідти, — показав рукою, — я з усіма іншими зайду з протилежного боку. Пильнуй за татями, та приглядайся й до нас. Маємо зблизитися і впасти на тих, що залишилися біля ноші, разом.

Обходили тихо, скрадалися ще тихіше. Коли вже мали підвестися і обступити своїх супостатів, там, під вербою, зачувся стогін, чи, може, й задавлений крик. Ті, що пильнували ношу, обернулися на нього й сказали потішаючись:

— Чого тобі, дівко? Кличеш на поміч? Дарма, тут ніхто вже не почує тебе. Не почує й не прийде, аби допомогти. Мало-мало терпіння — і будеш там, де належить тобі бути.

Тиверці одразу і все зрозуміли. Вихопилися зненацька — одні зліва. Другі справа — й наставили на татей мечі.

— Ані з місця!

Ті уклякли з ляку і втратили на якусь мить тяму, а поки отямлювались, позбулись мечів.

— Хто тут? — показав на ношу Богданко.

Таті тупо дивилися собі під ноги й мовчали.

Не став більше допитуватись, схилився й вивільнив полонянку з корзно… затим і від ганчір'я, яким забили їй рота.

— Богданку! — почув болісне і злякане. Почув і не повірив вухам своїм.

— Зоринко, ти?!

Де розв'язував, а де й рвав на ній пута. Так поспішав, ніби передчував: коли не вивільнить зараз, за мить-другу може бути пізно, нагодяться ті, що пішли за лодіями, — і він знову втратить своє ладо, ту, що була і є йому найбільшим з усіх жадань.

— Бортнику! — повелів тому з отроків, що був, на його думку, найбільш достойний довіри. — Лишайся тут і пильнуй за рештою татей. Я подамся з дівчиною і з цими, — показав на полонених, — до нашого стійбища. Одразу ж і повернусь, тільки з більшим числом дружинників.

Узяв свою Зоринку за руку й пішов попереду всіх, а йдучи, питав її, як же це сталося, де і чому потрапила вона, Вепрова донька, до рук татей із-за Дністра.

Дівчина усе ще не могла позбутися страху, що їй нагнали його ґвалтівники з чужкраю. Оповідала й схлипувала, ковтала, тримаючись за Богданка, сльози й знову оповідала. Вона й сама не відає, як сталося, що довірилась незнайомій людині, та що сталося, те сталося. Постукався в їхні ворота хтось сторонній. Челядина вийшла запитати, чом стукає і хто стукає. Той, що стояв за воротами, сказав: «Гість із далеких земель. Поклич когось із вогнищан, лепський товар маю для них».

Вислухавши челядину, мати Людомила повеліла, аби гість зайшов із товаром до двору. Сама вийшла туди і її, Зоринку, покликала. Гість кланявся та й кланявся їм, затим показував, що має. Коли ж мати облюбувала паволоку, інші товари й пішла до терема за солідами, розглянувся й до неї, Зоринки: «Ти і є Зоринка Вепрова?» — запитав утаємничено. «Ано», — підтвердила. «Вийди опісля до лісу, молодець чекає на тебе».

Не перепитувала, хто він, той молодець. Одне, нагодилася мати, а друге, таки ж виглядала свого Богданка і дуже. Йой, коли б знав, як дуже! Тому й не завагалася. Пождала, поки піде гість, завважила, як тішиться купленим мати, та й подалася з двору. Спершу ішла спроквола, мовби прогулюючись, коли ж впевнилась: ніхто не пантрує за нею, пішла швидше, далі й зовсім побігла. Тоді лиш, як надбігла до галявини, де й раніш бачились, спинилася й зачудувалась: Богданка не було там. І доглядалась, і розглядалася — таки не бачить.

«Йой, — подумала собі, — так кепсько жартує чи, може…»

Знов розглянулася й поспішила назад: до неї виходили з лісу, одначе виходили чужі.

— Не спромоглася й закричати, — казала Богданкові й так дивилася у вічі, мовби усе ще благала: захисти. — Заткнули рота ганчір'ям, спеленали по руках та ногах і понесли не знати куди. І день несли, і ніч несли. Потім перепочивали в якійсь халупі і знову несли. Хто вони, Богданку, чого їм треба?

— Уличі це, Зоринко, а чого треба, довідаємось опісля.

Дядько швидко пробудився, зачувши Богданків клич, а що торочить княжич, ніяк не второпає.

— Які таті? Звідки їм взятися?

— Взялися, навчителю.

— Напали на стійбище?

— Ба ні, прийшли до лодій із полоненою дівчиною. Ми взяли лише двох із них, решта подалася на пошуки лодій. Лишаю цих вам, за тими піду ще. Аби узяв живими і напевно, дозвольте прихопити з собою ще кількох отроків.

— Ба ні, — старий гонить нарешті від себе сон і вилазить з намету. — З цими, полоненими вже, татями лишайся ти. За рештою я піду з отроками. А боженьку! — журився уголос. — Скажи, яке лихо. Хто міг подумати, що таке станеться?

IX

Вдень Миловидці не було коли думати. Обитель хоча й свята, одначе жити святим духом не може. Потрібне їдло, потрібне питво, потрібен мед для чревоугодія і тим паче потрібен одяг для сестер. А сестер в обителі, наче комашні на осонні. Коли задзвонять, скликаючи молитися, надто у святковий день, не злічити їхніх темних постатей. Тому мати-ігуменя й турбується, аби обитель мала свої угіддя, а на тих угіддях було коло чого ходити послушницям. Зате поночі або тоді, як надійде велике свято, Миловидка лишається сама з собою й дає волю думці, а думка — серцю. Згадує Випал, Божейкове подвір'я в Сонцепікській весі і стариню того дня і тієї години, коли віддавала їй, Миловиді, все, що мала, а замість того, що мала, прохала розшукати й викупити сина. Як же вона повернеться тепер на те подвір'я і що скаже, повернувшись без Божейка? Ано, що скаже?!

Чи то за звичкою, чи виправдовуючись, знову ступала на міряні вже у ромейській землі путі і йшла ними. А йдучи, силилася збагнути, де вона схибила. Тоді як сиділа у Випалі, затим — у Сонцепіку й не знала, як їй бути, чим допомогти Божейкові, чи пізніше, коли покладалася на Борича й знову сиділа, коли правилася морем у Нікополь і збилася з путі у Нікополі? Йой, якби ж то знала була, що мандри до Верони — даремна трата часу. Якби ж знала, гляди, й застала б ще Божейка живого та здорового, а заставши, викупила б.

Де тільки не блукала усамітненою думкою, а траплялася нагода вийти за обводи обителі, простувала в один бік — до останнього Божейкового пристанища — Фессалоніки. Там його путі й розпуття, там він думав про неї, прагнув та кликав її, кликав та прагнув, аж поки не нажив через ті прагнення біди.

Найбільше вабило море. Коли надходило християнське свято, а надто велике, повиті чорними мантіями сестри поспішали до храму, молитися Ісусу Христу; Миловидка ж відпрошувалася такого свята і йшла до моря. Бо чула в собі потребу бачитися з ним, бо такий біль і така знада виповнювала серце, коли зближалася з берегом і чула гомін хвиль у прибережжі, ніби море й було тим храмом, що належав найвищому, єдино можливому і єдино гідному довіри божеству. А вже як спинялася перед тим храмом та промовляла до нього, сама-єдина на все узбережжя, — не просто жалілась — сповідалася хвилям. Бо вони таки найрідніші їй, бо не мовчать — промовляють до неї, коли й не потішають, то стараються потішити.

Висповідавшись морю, а заодно й Божейкові, та наплакавшись досхочу, згадала якось: це ж вона так і не побувала в навікулярія, не побачилась і не погомоніла з тією, що доконала Божейка в ромеях. А має ж побувати, на власні очі побачити, хто вона, якими очима дивитиметься, коли довідається, що перед нею і є та антка, яку Божейко не захотів міняти ані на які знади. Може бути, що розгнівається і вижене, не захоче бачити, як не захотіла вже раз, а може, й ні. Сьогодні найбільше християнське свято — великдень. А на великодні усі христосаються і стають добрими. Ано, і багаті і бідні — усі христосаються, усі — брати та сестри.

Надумалась і пішла в город. Вже й у ту вулицю, де живе навікулярій, звернула, та до двору не дійшла. «Добре, коли навікулярій у морі зараз, — подумала, — а коли вдома? Великдень — он яке свято, саме на великдень він може бути вдома. А коли так, не побачиться і не поговорить вона з навікулярієвою, Феофіл не допустить.

Постояла й знову спрямувала стопи свої туди, звідки прийшла, — до християнської обителі.

Думала-гадала, як підступити до тієї вельможної згубниці, і таки надумала: коли не злукавить, нічого в неї не вийде. Мати-ігуменя або сама, або через сестер своїх нерідко звертається до багатих вельмож за поміччю, просить підтримати заради Ісуса Христа убогу жіночу обитель. Отож Миловидка й видасть себе за одну з таких сестер-попрошайок. Підійде до двору й скаже челядині: «Я з святої обителі. Мати-ігуменя прислали до господині. Скажіть, най буде така ласкава та вислухає».

Доглядалась та й доглядалася до повадок сестер, що ходили на мир, ухитрилася піти заради цього з однією, ухитрилась піти і з другою. А вже як пішла, все бачила: і як зодягаються посланці матері-ігумені, і що кажуть, коли стукаються в ворота, розмовляють із челядиною, заходять до осель вельможних і постають перед вельможними. Тож і тоді, як зважилась-таки й постукалась у ворота навікулярія, не схибила. Одне, знала від сусідів: господаря немає вдома, він — у далекому плаванні, а друге, була з одними аж надто улесливою та богобоязливою, з іншими не по-жіночому вдатною. Лише тоді, як стала перед до блиску пещеною і не набагато старшою за себе вельможною господинею, забула, що вона з речницею від ігумені. Дивилася, на ніжну і ліпотну собою навікулярієву й німувала, німувала й чула, як всю її, а надто вид, заливає гаряча хвиля.

— Сестра, сказали мені, з жіночої обителі? — почула тихий, чи то тільки співчутливий, чи й потривожений з'явою невідомої послушниці голос.

— Ано.

— Мати-ігуменя — моя далека родачка, — освідчилась господиня. — Правда, так сталося, що ми… що вона як зреклася суєтності мирського життя та віддала себе процвітанню віри Христової, то ми відтоді, вважай, і не бачилися.

— Мати-ігуменя веліли кланятись вам, достойна.

— Спаси біг.

Вона була така скорботна і така добролика, ніби матір божа. Єй-єй, і сум так само посвічує з очей, і на лицях-ланітах печать непотамованої муки. Схоже, ніби ця жінка тільки зовні пещена та пишна, серце давно потоптане кимось. Ано, он як благально-довірливо і як скорботно дивиться на Миловидку, а ще скорботніше промовляє до Миловидки. Не промовляє — скаржиться, і чується в тій скарзі велика туга за кимось чи за чимось, таке відчуття, ніби і хоче, і не може вже плакати за тим, що давно і не раз оплакала.

«Може, скорбота її і є жалі за Божейком? — дає волю своїм підозрам Миловидка. — Така могла спокуситися на нього. Ано, така могла! Навікулярій — бридкий і жорстокий, до всього ж набагато старший і, видимо, нелюбий їй. Божейко і орлик, і либідь, і сокіл супроти нього».

— Мати-ігуменя ще щось веліла переказати мені?

— Ні, — швидко і тому немовби аж різко перечить дівчина й зважується пильніше, ніж досі, приглянутись до навікулярієвої. «Що ж мені робити з тобою? — питали її очі. — Таки сказати те, що хочу сказати, чи встати і піти? Одначе ж я так давно жадаю бачити тебе, так дуже волію знати, як усе те сталося, що сталося з Божейком?»

— То чим завдячую…

— Я з-за Дунай-ріки, — не дала їй висловитись Миловидка. — Мала побратися й бути жоною рабові вашому, Божейку. Та не стала нею. Ромеї схопили його й повезли на край світу. Мусила іти в ті світи та розшукувати. Хотіла або викупити його з рабства, або бути при ньому й спізнилася. Тому в монастирі тепер, тому й до вас прийшла, достойна. Хочу знати, за що його покарано так і чому покарано?

Дивно, не гнів і не ненависть, — біль і жаль промовляли її устами. А ще благання. Не те, що рветься зі щойно ураженого й схильного на все, аж до холопської догідливості серця. В цьому її благанні була й певність: я — раба тої хвилі, що зродилася на путі з Черна у Випал, одначе не твоя раба. Чуєш, всевладна господине, не твоя! Тож і не дивись на мене, яко на рабу свою. Забудь бодай на час, що ми нерівня, що тобі досить покликати челядина — і я опинюся за воротами. Будь доброзичлива цієї хвилі й одне лиш знай: ми — биті горем люди, і, яко биті, мусимо пам'ятати: ніщо не вище і не владне над людським. Чуєш, ніщо!

Мабуть, недвозначно висловлювала те, що казало серце, чим клопоталася думка, бачила: навікулярієва не глуха до її казань. Не хмуриться і не відвертається, як могла б, дивиться та й дивиться на неї, дівчину з далекої антської землі, а тим часом вкривається червінню. Не вельми густою, одначе такою промовисто ніяковою, що й самій Миловидці стає ніяково за свої домагання.

— Божейко… — пригадує господиня. — Як же, я знала Божейка. Такий синьоокий та білотілий… такий пригожий собою, що йому й не личило б бути рабом.

— То за що ж, питаю, його покарано? — не терпиться Миловидці. — Чи не за те, що вельми пригожий?

Навікулярієва і зовсім паленіє вже, і хоче сказати щось, і не спроможеться:

— Коли вже Божейкова наречена прийшла до нас, — заговорила зрештою, — то, певно ж, знає, що сталося і чому сталося.

— Що сталося — знаю, а чому — не візьму до тями. Та й чи можна про те знати все, тим паче з чужих уст? Люди всякого накажуть.

Довіра не забарилася зродити довіру, і навікулярієва на диво швидко й примітно погасила в собі пересторогу. Ба навіть намірилася було звестися, підійти до Божейкової нареченої, та в останню мить стримала себе й обмежилася лиш тим, що простягла до неї руки.

— Вір, дівчино, — мовила тепло та щиро, — вини моєї в тім немає. Ані найменшої. Я добра йому бажала, твоєму Божейкові. Бачила, як мучився в залізі, й хотіла полегшити його долю — зробити келійним служкою в оселі, а той мучитель мій, навікулярій, завважив у тім добродійстві лихі наміри й згубив молодця. Так наглумився над ним, наді мною, що коли б не віра та не певність, що буду покарана за самогубство на тім світі, пішла б за Божейком і кинулася б у море, як і Божейко. То ж не просто собі підозра і не якась там породжена підозрою недовіра — то ганьба мені перед всією Фессалонікою, на весь християнський люд ганьба!

Була така страдницьке зболена і така довірлива, що годі було й думати, ніби каже неправду. І все ж Миловидка не піддалася тим хвилям, що зроджувала сповідь навікулярієвої. «Цього тільки й бракувало, — мислила собі, — ано, цього тільки й бракувало, аби ти пішла за Божейком і в воду. Глядіть, що вигадала!»

— Я не затим прийшла, — намагалась бути стриманою, — не затим, кажу, прийшла, щоб попрікати достойній господині за те, що сталося, хоча й певна: було б ліпше, коли б вона лишалася байдужою до долі Божейка й не заступалася за нього. Вериги залізні, неволю та муку, зроджену неволею, Божейко стерпів би, а безчестя не міг. Ми, достойна господине, — люди іншої крові і покону іншого.

— Як же це я могла не заступитися, коли сама ходжу у веригах раби?

— Йой, пощо так кажеш, господине? Чи твої вериги — рівня Божейковим? Інше повідай мені, коли справді добра та ласкава: що він казав, Божейко, коли мав із тобою бесіду? Яким було його найбільше бажання?

— Казати нічого не казав, а з того, як мучився та поривався покласти край своїм мукам, бачила: щось вельми звабне кликало його у рідну землю, і так дуже, що й на смерть пішов заради тої зваби.

— Дякую красно, — підвелася Миловидка і тим сказала: ітиме вже. — Це і є те, що виправдовує Божейка перед землею нашою і перед людом нашої землі. Коли поталанить бути в ній, так і скажу всім: він був і лишився внуком Трояна.

X

У Черні, перед гуртом суддів та дружинників, таті не довго опиралися. Та й чого мали б опиратися? Спіймали їх із викраденою в Тиверській землі дівкою, знають, чия то дівка, як знають і те, з якої землі прийшли по неї. Лишалося зізнатися, чому прийшли саме по Вепрову дівку. Зізнаватися, ясна річ, не хочеться, за таке по голівці не гладять, одначе ж і не зізнатися не випадає якось. Тиверці так собі не відпустять, і першій-ліпшій байці-вигадці не повірять. Одній, щоправда, могли б повірити: не тільки уличі, усі ходять і умикають дівок, коли настає час брати з ними злюб. Та ба, дівка не ствердить, що брали з її згоди. То ж чи не ліпше буде, коли не вертітимуть, наче мізієць сонцем, а чистосердечно зізнаються: що повело їх у Тиверську землю і чому саме до Вепра?

— Це я брав, інші ні до чого тут, — виступив наперед наймолодший.

— А ти знав, що ходити в нашу землю, та ще на татьбу, зась?

— Знав.

— Чому ж пішов?

— Вельми ліпотна дівка, тому й пішов, на те й брав.

— І відав, що за це суворо карають?

— Коли б не спіймався, не покарали б.

— Умгу. Чий же ти такий спритний?

Примовк, одначе ненадовго.

— Старійшини Забрала.

У всіх, хто стояв поблизу і чув те зухвале зізнання, очі стали рогом. Он воно що! То це молодший син того самого Забрала, що так лютував і домігся смертної кари Боривоєві? Ну й ну! Тієї крові, виходить, мало було, захотіли більшої.

— За брата прийшов помститися?

— За брата помстилися вже, сестра лишилася невідомщеною.

На нього дивилися, мовби на приречене вже, та все ще ошкірене звіря.

— Ось що, молодче, судити тебе будемо, тож не вельми вдавай із себе хороброго. Крові ти, на щастя, не пролив, а за ґвалт відповіси і за всією суворістю нашого закону.

Богданко менш за все цікавився судом і тим, що присудить він спійманим на татьбі уличам. У нього радість — гостює в Черні Зоринка, він там, де гостя, та мати-княгиня, та сестри-затійниці. Такі потішені всі тим, що зчинилося минулої ночі, надто малі. Питають-допитуються в Зоринки, потім — у Богданка, як було та що було з ними на пониззі. Або слухають, затамувавши подих, або верещать на радощах, та хвалять княжича, та радіють, що він он який муж у них. Ну, а з дітьми радіє й княгиня. Бо то не якась там, то достойна з достойних радість.

— Веселіться ж собі, — каже зрештою старшим, Богданкові та Зоринці, — а я піду до князя, запитаю, чи послав уже до Веселого Долу людей своїх. Посестра Людомила та й усі інші мають знати і по можливості борше, що Зоринка в нас, що з нею усе гаразд.

Сказала й подалася надвір, а в дворі не забарилася розшукати мужа.

— Волоте, — відкликала осторонь. — Ти, сподіваюсь, вволив уже волю дівчини?

— Коли, княгине?

— Як на мене, давно час. Мислю собі, як бідкається, не відаючи, де дівчина, що з дівчиною, мати її, Вепрова Людомила.

Князеві явно не подобалось її надокучання.

— Я вже чув це. Яка є потреба нагадувати вдруге? Сказав: пошлю, то й пошлю.

— Потреба є, Волоте. Хочу, аби послав когось тямущого, такого, що міг би не лише повідомити Вепрам цю радість, а й запросити їх до нас на гостину.

— А ось просити й поготів не слід. Досить, просили вже.

— То колись. Нині в нашім теремі перебуває порятована сином їхня донька, а в руках тиверських суддів — син старійшини Забрала.

Княгиня вклонилася мужеві, мовляв, речниця моя вичерпала себе, й пішла. Бо певна була: радить добре діло. Не везти ж їм дівку й не леститися до Вепрів із дівкою. Хай самі їдуть, та беруть, та подумають, як їм бути, коли братимуть: дякувати та вибачатись за те, що скоїлося між двома найзнатнішими в Тиверській землі родами, чи й далі дивитися на княжий рід, як досі дивилися, — вовком.

Запевняла Зоринку й зоріла перед Зоринкою: хай буде певна, сьогодні кревні її знатимуть уже, де вона, що з нею, а завтра будуть тут як тут. А то ж як! Щоб Вепрова Людомила після таких тривог, після страхіть, що пережила від тої миті, коли не стало Зоринки, та не повеліла запрягати коней, гнати їх, не гаючись, на Черн? Бути того не може. Вона — мати, а матері глибоко болить за дітей.

Не сказала: «Як і мені за своїх». Бо сьогодні не думала про тривоги, сьогодні, як ніколи, певна була: нарешті уляжуться вони. Он як пломеніє, потішений тим, що порозумівся нарешті з Зоринкою, Богданко і он як Зоринка пломеніє, потішена, що саме на долю Богданка випало порятувати її від ганьби і безчестя. Вони линуть одне до одного і прагнуть одне одного, а коли линуть та ще отак, як бачить, хто посміє не порахуватися з їхнім бажанням-полум'ям і погасити тоте полум'я?

«Якби боги були такі щедрі та умилостивили вже того Вепра, — гадала собі. — Най би діти сходились та й брали з ласки богині Лади злюб. Коли не зараз, то на Коляду або на Ярила. Дівка зріла вже і он яка ліпотна та щира серцем, іншої Богданкові й не треба».

— Це ти скільки літ уже не бувала в нас? — обіймає дівчину й приязно зазирає їй у вічі.

— Давно, матінко-княгине, вважайте, з того самого часу, як наші вої повернулися з ромеїв.

Кивнула, зголошуючись, головою, а про себе інше думала: «Не сказала: «Як стратили Боривоя і тато заворогували з князем». І добре робить, що не каже. Не до того йдеться, щоб згадувати те безліття і той непотрібний розбрат. Ано, не до того йдеться!»

Найбільшу сподіванку свою покладала на славу, що піде про Богданка по околіях, а від околій піде й по всій землі. Як же, дядько розказує та й розказує мужам, отрокам, як спритно та мудро повівся Богданко, коли брав татей. Він, муж Доброгаст, іменований дядьком-навчителем, так собі, аби отроки звикали до ратного діла й навчалися нести дозорну службу, сказав їм: «Йдіть і пильнуйте за лодіями; то лодії татей». А княжич Богданко не просто собі сліпо робив те, що велів дядько, він прибрав лодії, перевів їх в інше місце і тим примусив татей шукати свою втрату, а відтак розбитися на три осередки. Тому і взяв їх, як останніх бевзів, ані отямитися, ані писнути не дав. Ге, та до такого не всякий муж додумається. Ну, а коли каже так про Богданка дядько, то чому не повинна казати, а тим паче мислити, вона, княгиня і мати? Чи ж такий отрок не достойний поваги? Чи перед таким не розчулиться і не стане прихильним навіть кляте з клятих Вепрове серце? А ще ж є добриня Людомила. Хто-хто, а вона бажає своїй дитині щастя, знає і розуміє: княжич і її доня давно вподобали одне одного, стати їм на заваді — все одно що згубити.

Була з дітьми — уповала на це. Лишала на часинку дітей та поспішала до князя чи до челядини з якимсь бідканням — знову уповала. А то ж як! Чи вона ворог своєму синові? Чи мало перетерпіла та вистраждала, коли його спіткало те страшне безліття, що мало не стало згубою. Йой, боги ж всевидющі, мають бачити й винагородити вже матір за її страждання коли не щастям-насолодою, то бодай певністю, що вона не така вже й нещаслива мати, що й її дітям дарує свої блага світ, усе те гоже та пригоже, що є у білому світі. Заприсягтися може: окрім цієї втіхи-винагороди більше нічого їй не треба, чогось більшого вона й не жде уже від суєтного в своїй суєті світу.

Чомусь об'явилася в ній та й засіла в тім'ї певність: це вирішальна мить. Коли прибуде за Зоринкою вітець її, а тим паче й мати, вони з Волотом не відпустять уже їх такими, як були досі. Ані щедрістю, ані мудрістю не поскупляться, а таки виб'ють з їхніх мізків колишнє, примусять забути його. Чи їм, Вепрам, не узріти тепер: правда на боці Волотів? Най і так: не зумів князь постояти за Боривоя. Зате ж зумів княжич вихопити з хижих лабет Забрал їхню Зоринку, не дозволив татям поглумитися над дівкою. Провина окуплена доблестю і честю, а покон слов'янський так і гласить: за честь платять честю.

Мабуть, аж надто увірувала, що буде так, як мислить собі, як хоче, щоб було. Коли за Зоринкою прибув із Веселого Долу цілий загін кінних і Малка не побачила серед них ані Вепра, ані Вепрової, заніміла, вражена, й змаліла на силі, да так, що ані вдіяти, ані сказати чогось не змогла. Єдине, на що була здатна, — відчувати образу, а водночас і біль.

«Як же це? — питала сама себе. — Чи то ж можливо? Най Вепр не сміє показувати їм очі. А посестра Вепрова? Що вона думає собі? Няню-наставницю прислала. І це до нас, князів землі Тиверської?!»

Як пішла перед тим, так і прибула знову сила. Збудилася Малка, за себе та до князя, а вже тоді, як постала перед князем, забула, що вона не просто собі мати, вона ще й княгиня.

— Як же це можна, Волоте? — питалась і не ховала зволожених сльозами віч. — Ти загледів: вони не зволили прибути за своєю донькою, няньку-наставницю прислали. І це після всього, що зробили для них. Та то ж ганьба, то видиме безчестя нам!

— А ти сподівалася чогось іншого? — князь був на диво спокійний, лише хмурість і виказувала його невдоволення. — Це, Малко, не хтось там, це — Вепр, від нього годі сподіватися честі. Ну, а за безчестя не думай. Безчестя коли й буде з цього, то не нам. Тепер напевне знаємо: примирення як не було, так і не буде. Ми — недруги, і віднині маємо поводитися з Вепрами, як із недругами.

— А діти? Що буде з дітьми?

— Час, сподіваюсь, і їх переконає, що між ними нічого вже не може бути.

XI

Відтоді, як у Подунав'ї були споруджені за умислом князя Волота і з волі всетиверського віча сторожові вежі, колишня гостинна путь і незайманщина перестали бути доступними для всіх. Білгородська твердь разом із пристанищем і землями, що лежать на захід сонця від Дністровського лиману аж до Третьої ріки і Третього озера, належать тепер самому князеві; Холмську твердь і землі, що лежать між Третім та Зміїним озерами, посів воєвода Вепр; вежу, споруджену між озером Зміїним та озером-морем і найменовану Великою Лукою, як і землі, що прилягають до Великої Луки, князь заповів своєму мужеві і будівничому тої вежі Чужкраю; Стрільчу ж твердь, що стала мало не супроти ромейської Тульчі й прикриває собою землі між озером-морем і Прутом, даровано іншому мужу і воєводі — Всевладу. Перше, що зробили воєводи і волостелини тих твердей-веж, — проклали від вежі до вежі і від кожної з веж у глибину Тиверської землі надійні путі — такі, якими можна було б правитися не тільки кінно, а й валками, з їдлом та питвом для молодшої дружини, що чатуватиме в Подунав'ї. Не забарилися волостелини нових займанщин поставити й знаки, що визначали обводи їхніх земель, кинули, подібно Вепрові, клич у обжиті волості Тиверської землі: хто бажає мати привілля та достаток, хай іде в Придунав'я, бере визначену волостелином землю в лісі або при березі озера, ріки й стає володарем дарщини. Правда, на той клич мало хто спокусився. Одне, знали: то — порубіжжя, туди звикли ходити і, певно, не раз ще ходитимуть ромеї, а друге, та незайманщина, віддавна заселялася й понині заселяється біглим людом, іменованим не без підстав татями. Як житимеш і що надбаєш між такими?

Воно, може, й дивно: Придунав'я — багатий край, тут одною рибою можна жити, проте на зміну літа приходить зима, на зміну зимі приходить літо, а в незайманщину ніхто з поселян дідизни не правиться, на неї як не було, так і немає спокуси. Та що з поселян — отроки неохоче йдуть нести сторожову службу в Подунав'ї, тим паче назовсім селитися тут. Їм пропонуєш привілля, їм даруєш такі, яких ніде не мали, блага, а вони хмуряться та нудьгують, а нудьгуючи, норовлять повернутися до Черна чи принаймні в обжиті людом оседки.

Доводиться дбати не так про гридниці, як про окремішні халупи й радити тим, що стоять на розпутті: «Бери собі жону, май свою оселю-пристанище й обживайся тутки, ні про що інше не думаючи, нікуди не пориваючись». Та що казати: через ті сумніви і те нехотіння нерідко доводиться брати в дружину біглих закупів, а то й головників, колишніх і нинішніх татей. Живеш між них і потерпаєш, а потерпаючи, поступаєшся то одним, то другим, то третім.

Князю Волоту, та й тому ж Вепрові, простіше: один і другий, крім твердей і веж, мають морські пристанища, а до пристанищ липне рукомеслий та торговий люд, там стоять княжі сотні, через те інші, не ті, що у Чужкрая чи Всевлада, й норови. Приходить котрийсь із поміркованіших татей і рече, мов батькові рідному: «Волостелине, я згоден узяти в тебе оселю й бути тобі слугою вірним у цьому безлюдді, та в оселі тій має бути й жона».

Що скажеш такому? Мусиш заплющувати очі й чинити супроти закону та покону роду-племені: «Смерди — і ті уміють добути собі жону, а ти ж, як не є, ходив на промисли, причетний до ратного діла. Чи личить такому питатися у волостелина й сподіватися, що жону дасть волостелин?»

Зрадіє та й піде, а через седмицю-другу бачиш: має вже жону, стає перед тобою й кляньчить оселю. Відає Чужкрай, більше ніж певен: десь плаче мати, погрожують, шукаючи сестру, брати. А що вдіє, коли в його сторожі не перший уже такий, коли йому треба та й треба їх.

Правдиво кажучи, Чужкраєві й самому не вельми весело тут. То вже, як злютує сторожу та буде певний, що вона — надійна опора в придунайській вежі, поїде й привезе жону з дітьми, матиме клопіт про них, а з клопотом і привід не почувати себе самотнім. А поки що нічого іншого не лишається робити, як веліти всім, вільним від сторожової служби, довершувати недовершене в обнесеній стіною градниці чи ловити рибу в Дунаї, самому ж плуганитися після всіх повелінь до медуші й глушити смуток медом, що його не забуває постачати вогнищний.

— Що зволите, воєводо? — ластиться догідливий медочерпій.

— А в тебе є з чого вибирати?

— Аякже. Є мед, є й вино ромейське.

Чужкрай не поспішає виказувати подиву.

— І то — правда?

— Чи воєвода не впевнилися ще: коли кажу, то кажу тільки правду? Вогнищний надибав на стезю, що веде за Дунай, а вже там, за Дунаєм, знайшов таких, що міняють вино на хутро.

— Ті міняйли з ромейської фортеці?

— Ба ні, даки. До фортеці вогнищний не добувся ще.

— Ну, то наливай, посмакуємо задунайським.

Він справді аж надто вже уважний, п'є й дослухається, добирає смаку. А тим часом із вежі подають голос сторожові:

— До острога правляться кінні вої!

Воєвода чує, однак не хапається і не поспішає на голос. Тоді вже, як прийшли та доповіли, поцікавився:

— Звідки правляться?

— Зі сходу сонця.

— І скільки їх?

— Десятків зо два набереться.

— При броні?

— Ано. І щити, і мечі, і луки мають.

— Пильнуйте.

Як сидів, так і далі продовжував сидіти в медуші, смакував задунайське. Та йому не дали все-таки розсмакувати його, прибігли від воріт і сказали:

— Просяться, аби впустили до острога.

— Питали, хто такі?

— Воєвода Вепр із дружинниками.

— А що йому потрібно тут, тому Вепрові?

— Не відаємо.

— То підіть і довідайтесь. А вже як пересвідчитесь, що таки має діло до нас, впустіть.

Дозорці йдуть, а Чужкрай обертається тим часом до медочерпія:

— Чим же воно ліпше за наш мед, це задунайське?

— Ви не відчуваєте, чим? Достойний, смак же не той.

— Смак не той, однак щоб ліпший — не сказав би.

Вепра приймав за тим же столом. Не підвівся й не пішов назустріч, хоч знав його давно. Повелів медочерпію: «Налий нам свого хваленого», — й запросив колишнього содружинника до трапези.

— Сказали, маєш до мене діло?

Вепр як зайшов похмурий, так і лишався.

— Мав, Чужкраю. А чи маю зараз, і сам не відаю.

— Чом так?

— Бо приймаєш аж надто вже негостинно. Он скільки за воротами тримав, потім допитувався, не впустивши, хто такі і чого треба.

— А ти ж як думав? Стоїмо на порубіжжі, ромеї поруч.

— Ніби не видно, хто ми.

— Най звикають бути обачними і пильними. Дружина в мене сяка-така, маю навчати та й навчати. Тож не гнівайся, бери, випий з дороги.

Вепр доглядається, чого наливають йому в братницю, однак не поспішає прикладатися до неї.

— Розмова наша не для всіх, — сказав притишено, — тож і небажано, аби була при всіх.

— Най буде й так. Повернемося до неї потім, а зараз пригощайся. Пригощайся й розповідай, де бував, що видав, як живеш у своїм Холмі й поза Холмом?

— Чому поза Холмом?

— Бо маєш ще одну займанщину — Веселий Діл.

— Коли по щирості, тим і живу, що розриваюся між одною й другою. Холм забирає від мене літа, забирає силу, а потрібного хосену з того не бачу.

— Хіба? Всі кажуть: справжній город спорудив, з Черном скоро зрівняється. А крім города, й морське пристанище маєш. Ромеї нібито навідуються вже, приїздять за товарами, привозять свої.

— Не набув ще мій Холм тої слави, щоб до нього навідувались ромеї. Окрім даків та ромейських слов'ян, нікого не буває.

— То набуде ще, не все одразу.

Вепр надпив із братниці, помислив і вже потім сказав:

— Не вельми вірю, воєводо, що набуде. Затим і приїхав, аби помізкувати разом. Може, підемо вже? — понизив голос.

— Коли так наполягаєш, то й ходімо.

Самого цікавило вже, що хоче повідати воєвода-сусіда. Видимо, недаремно ж притишував голос та сокорив стиха: розмова не для всіх. Той і поведе туди, де не всі можуть чути.

— Чи не до змови хочеш залучити мене? — пильно приглянувся до Вепра, коли усамітнилися.

Гість помітно сторопів, хоча й старався не виказати своєї бентеги.

— Такого наміру не маю, одначе зізнаюся тобі: приїхав не з веселою бесідкою. Сумніви роздирають останнім часом, а поділитися ними немає з ким.

— Ти і сумніви? Досі вони, здається, не відвідували тебе.

— Тепер відвідали. Певно ж, не забув, що казав князь на раді старійшин і мужів.

— На безпам'ятство не скаржусь, хоча й не втямлю, чим бентежать тебе його казання.

— А тим, що то неправдиві були казання. Нас обмануто!

— Кого це — нас?

— Передусім тебе, мене, Всевлада.

Чужкрай виважив свого гостя лінькуватим і від того не так пильним, як важким поглядом.

— Я не почуваю себе обманутим.

— Бо не дійшла черга. Дійде — тоді помітиш. Де ті обри, що ними погрожував Волот? Тямиш тепер, чому він погрожував ними, нащо вигадав нашестя обрів?

— Вигадав?

— А так. Захотів поставити у наших волостях сотні свої, прибрати те, що обжили та спорудили ми, до своїх рук, і вигадав. Обри всього лиш кочували біля Меотіди. Вони і в помислах не мали йти через наші землі.

— Звідки тобі знати, що не мали такого в помислах?

— Кажу ж, стали та й пасуть коней.

— А коли їм зашкодило щось іти далі?

— Що могло зашкодити? Гадаєш, злякалися наших приготувань?

— Дуже можливо, що й злякалися. Якщо вони могли домовитися з лангобардами про спільну виправу супроти гепідів, то чому можуть не знати, перебуваючи серед тих же лангобардів, що анти посилали сольство до Візантії, що між тими і другими є домовленість: об'єднати раті й заслонити обрам путь за Дністер і Дунай?

Вепр не знав, що сказати на те, і злився. А злоба не додавала йому розуму.

— Бачу, і ти не хочеш зрозуміти мене. — Вийшов з-за столу й рушив було до дверей, та одразу ж повернувся: — Тобі, як і всім, байдуже, що труд мій, плід багатолітньої потуги стає здобутком Волота, цього підступного пса і вбивці!

Він лютував уже й бігав по кліті, лютуючи, а Чужкрая ніби й не стосувалося все те, попивав вино, закушував і лише іноді виважував гостя лінькувато-супокійним поглядом.

— У мене. Вепре, немає жодної причини бути тобі недругом. Одначе й князеві я не збираюся ставати поперек путі. Він в одвіті за блага землі і люду тиверського, най робить так, як того вимагають потреби землі.

— А що скажеш, — спинявся Вепр і круто обертався до Чужкрая, — що скажеш, коли посяде і твій острог, як посів мій Холм? Чи згадаєш тоді про потреби землі? У кого шукатимеш захисту, коли посяде? Маємо бути єдиними, Чужкраю. Чув, єдиними, коли хочемо бути володарями і силою в своїй землі.

— Сила землі в єдності, Вепре, а не в розбраті. Ти ж сієш розбрат, і тому не кажи, що дбаєш про силу.

Непохитність цього пияка і ненажери діймала волостелина Холма до живого. Бачив, не зломить його, і тому нічого іншого не вигадав, знову сів за стіл.

— Чи я перший почав той засів? — казав сумовито. — Чи я не стояв під стягами князя Волота, не дбав про єдність?

— Колись — так, а зараз — ні. Тому й князь був колись тобі побратимом, нині ж має остерігатися тебе й діяти так, як велять діяти потреби землі. Збагни це, воєводо, і повертай коней у город свій придунайський. Князь, сподіваюсь, не гонить тебе з нього.

Вепр дивиться на нього скоса і мовчить.

— Це і вся твоя рада?

— Уся, волостелине.

— Шкода. Не сподівався чути таке від тебе.

— Гадав, як я Чужкрай, то мене легко підбити на змову? Помилився, Вепре. Я насамперед витязь, а для витязя честь над усе.

Аж тепер упевнився і остаточно: те, з чим правився до Чужкрая, луснуло і луснуло безнадійно. Тож нічого іншого не лишається тепер: якось мусить вигородити себе. Ось тільки як? Прикинутися й запевнити, що переконали його, Чужкраєві, докази. Ба, даремні, мабуть, потуги. Чужкрай не такий простак, аби повірити в щирість скороспілого каяття.

І те, і друге поривався сказати — дарма, усе видавалося дрібним і нікчемним. Зрештою пригадав причину розбрату з Волотом і заходився скаржитися вголос на свої давні й невтихаючі болі. Он скільки літ минуло, як не стало сина, а він не може забути тієї до крику болісної пагуби, як не забуває й князевої нерішучості в тій пагубі. Через те й підозрілий до кожного його заходу, може, саме тому й видаються вони зловорожими. Он до чого дійшло: не вірить навіть його видимо добрим намірам. Чи то ж годен був подумати хтось, що таке станеться між ними?

Журився та й журився своїм безліттям, аж поки журба та не викресала іскру живого вогню й не збудила буєсть чоловічу: вдарив лихом об землю та й повелів отрокам принести жбан із медом, а за одним заходом і все, що треба до меду.

— Пиймо, Чужкраю, — запросив господаря. — Най тонуть вони, і журба наша, і недоля, в цім хмільнім напої. Більше нічим їх, клятих, не здолаєш. Присяйбіг, нічим!

Пили день, пили й другий, а настав час їхати від Чужкрая, ще раз упевнився: цей ведмідькуватий волостелин і княжий стражник на обводах не пропив розуму, пам'ятає, що говорилося між ними, і чому говорилося. Через те, від'їжджаючи, визнав за доцільне сказати воєводі Великої Луки:

— Погомонів з тобою — і ніби легше стало. Ано, іншим вертаю домів. Старію, певно, коли сам не можу вже упоратися з собою.

— Пригаси злобу — і повернеш молодість, — сказав на те Чужкрай.

Похитав, зголошуючись, головою та й спрямував коня до воріт, а з воріт — у зворотну путь, до Холмогорода.

«Най бачить Чужкрай і вірує, — думав собі, — що я порозумнішав. Од'їду кілька поприщ та й поверну коней до Всевлада. До гузна всі оті його благочестивії глаголи. Маю довершити задумане — і край».

Скільки верстав її, свою невеселу зворотну путь, стільки й думав: чому Чужкрай не пристав на його клич? Так вірує в князеву непорочність чи такий вдячний йому за подаровану волость? А чом би й ні? Еге, чом би не був вдячний? Окрім коня, броні та влади над сотнею дружинників нічого, вважай, не мав. Тепер має волость, є княжим стражем на обводах і в подарованій волості. Усе те здобув дякуючи князеві. А коли так, чи є потреба правитися ще й до Всевлада, розкривати себе ще й перед Всевладом? Якщо вже Чужкрай почувається вдячним князеві і не йде супроти князя, то Всевлад тим паче не піде. Він сидить у крайнім на захід сонця закуті, обри обійдуть його, як обійде й княжа лжа, породжена чи всього лиш пояснена вторгненням обрів.

«Не з того кінця почав я, — твердо стає на думці Вепр, — і не там шукаю собі соузників. Присяйбіг, не там!»

XII

Не те здивувало Миловиду й виповнило єство її бентежним острахом, що Божейко підійшов нечутно, ніби з аеру виплив. Дивував його видимий сум, а ще — затаєний біль у очах, ба навіть докір.

«Чого ти?»— запитала тихо і знічено.

«А ти не знаєш, чого?»

«Бо таки не знаю».

Помовчав мить і вже потім сказав:

«Мамця умирають».

«Йой!»

«Поглянь, — кивнув у той бік, де мала бути Тивер, — питають, на кого залишиться наш Жданко».

Обернулася і, нікого не вгледівши ані поблизу, ані вдалині, отетеріла. Хотіла вдатися зі своїм клопотом до Божейка, та його не було вже.

«Ладоньку мій! Де ж ти?» — крикнула і, мабуть, злякалася власного крику — одразу ж і прокинулась.

— Світе ясний! — простогнала. — Сон це був а чи видиво? Певно ж, сон, та чому такий: «Мамця вмирають, питають, на кого лишиться наш Жданко?»

Устала, стривожена, заглянула у вікно й знову повернулася в своє ложе, щільніше та надійніше укрилася веретою.

За вікном похмурий ранок, певно, збирається на дощ, ось і сняться померлі. А все ж чому Божейко сказав саме так: «Мамця вмирають»? Чи не є то правдиве оповіщення про смерть? Мамця його справді слабувала тоді, як проводжала її, Миловидку, в ромеї. Гляди, ждала, ждала, та й не діждалася. Жарти хіба, п'яте літо йде вже, як полишила її в Сонцепіку. І не просто ж собі попрощалася та й пішла — пообіцяла повернутися укупі з Божейком. Йой, та за ці літа справді можна зітліти, ждучи, та плачучи, та втрачаючи останні надії. Ано, втрачаючи. Бо он скільки ждала-виглядала, а не діждалася нічого. Хай першого літа гадала собі: не впоралася Миловидка, усе ще шукає Божейка по світах. Хай узимку думала: якщо й знайшла сина та викупила, як повернуться діти, коли путі земні занесено снігом, море вкрите кригою? А що лишалося їй думати другого, третього, четвертого літа? То ж не дні, то літа! Боженьки! Утверджувалась та й утверджувалась, мабуть, у думці, що не буде вже ані дітей, ані доброї вісті про них, а утверджуючись, плакала. І згасала плачучи.

Лишенько неждане та негадане! Як же це вона, Миловидка, опростоволосилася так? Про себе дбала, бач, старалась увірувати, що час вигоє рани, а християнська обитель дасть спокій і блаженство натомленій людськими кривдами душі. Про те ж, що той самий час підточує в рідній землі віру в повернення Божейка, а з вірою й Божейкових кревних, забула. Та ті ж люди віддали їй усе, до мідниці, до обола, а віддаючи, вірили: Миловидка повернеться з сином; коли ж станеться так, що не віднайде його, прийде і скаже: «Немає Божейка в ромеях. Шукала довго і ревно, а не знайшла».

Ось він, віщий сон, і вся розгадка того сну. Пообіцяла ж сестрі Євпраксії, а затим і матері-ігумені: на найближчім християнськім святі прийме вже хрещення. Що ж буде, коли дотримає слова і увірує таки в Христа? Адже її ніщо вже не єднатиме тоді з своїм людом, з землею Тиверською. А коли так, стане чужою їм, ніколи не піде вже за Дунай і не скаже Божейковим кревним: «Не ждіть Божейка». Ано, тоді вже назовсім обріже пуповину, що єднала з рідним людом і рідним краєм, замурує себе в монастирських стінах та й лишиться за стінами до скону віку.

Зіщулилась, лякаючись, і ще тісніше вкрилася веретою. Коли розвиднилося зовсім і настав час гнати на пашу корів, не пішла й не стала перед очі сестри-казначеї, сестра-казначея змушена була заглянути до неї в келію й спитати, не переступаючи порога:

— Що з тобою? Ти хвора?

А Миловида схлипувала під веретою й не могла спромогтися на слово. На ту оказію нагодилася Євпраксія, збіглися послушниці, і сестра-казначея змушена була змінити гнів на милість:

— Будь вільна, коли так, сьогодні інші поженуть.

Вирекла те своє повеління та й пішла. Зате не пішла сестра Євпраксія. Принесла води, дала попити, зрештою присіла коло Миловиди.

— Святий боже, святий кріпкий, святий безсмертний, — молилася й гладила її, — помилуй нас. Дай нам силу здолати біль сердечний, жалощі та сум'яття. Будь милостивий, господи, всели у серця наші благодать свою.

Уповала та й уповала на божу милість, просила та й просила заступництва, аж поки впевнилася: Миловидка стишується.

— Ти для мене, мов доня рідна, — щиро й довірливо заглянула дівчині у вічі. — Твої болі — мої болі, твоя печаль — моя печаль. Скажи, усе ще боїшся богів своїх?

— Цього разу, матінко Євпраксіє, себе стало страшно.

— Себе?

— Ано. Наснився Божейко. Прийшов і сказав: «Мамця вмирають». А та мамця не чужа мені, матінко Євпраксіє.

Казала та й казала, хто для неї Божейкова мама, які надії покладала вона на неї, чого ждала, сподіваючись, і чого діждалася.

— Сон, дитино, всього лиш сон. Чи то ж можна так близько брати його до серця?

— Як же не брати, коли я завинила перед тією жінкою, правдиво кажучи, зрадила її.

Монашка сіпнулася було перечити, та чомусь передумала і тільки зітхнула тяжко. А вже зітхнувши, заходилася хвалити Миловидку. Бо коли помізкувати добре та зважити все, то вона, Миловида, правдиво мислить і втішає сестру Євпраксію своїми мислями. Гріх обманювати людей, а старших тим паче. Ісус Христос саме цьому вчить. Одна із заповідей його так і гласить: не обмани ближнього свого. І все ж хай задумається Миловида: чи принесе вона своєю правдою добро? Чи не ліпше буде, коли Божейкова мати не знатиме, що сталося з сином?

— Я більше за тебе прожила, більше бачила й відаю, — довірливо казала монашка й гладила-заспокоювала Миловиду. — Тож і речу: вір мені. Вір і знай: ліпше ждати й сподіватися, аніж знати правду, тим паче страшну. Сама помізкуй: ось немає тебе літо, немає друге, немає й третє. Що думає за такої тривалої мовчанки-невідомості мати? А ось що, дитинко гожа: коли й спіткала когось із двох вас біда, то найбільш ймовірно, що спіткала не її сина, а тебе. Ано, тебе. Була б ти жива, здорова, гадатиме така мати, повернулася б до її порога й сказала б: «Не розшукала я Божейка». А ти не повернулася, тебе нема та й нема… Завваж собі, ще ж і таке може подумати Божейкова мати: діти знайшли одне одного, а прибитися до рідної землі чи подати вісточку про себе не можуть. Горе, дитино, не свій брат, горе давно скосило б людей, коли б всевишній не винагородив їх вірою, малою чи великою, а все ж сподіванкою. То чи варто утинати її, рубати під корінь, ту материну сподіванку? І чи гоже мучити себе, терзати душу каяттям?

Помовчала мить і вже по мовчанці додала:

— Я давно приглядаюся до тебе, Миловидко, і певна: чиста вона, душа твоя. Чиста й безневинна. Тож і кажу: збирайся, мабуть, підемо з тобою.

— Куди?

— Слухати службу божу. Сьогодні ти ніде не знайдеш утіхи серцю своєму, лиш там.

— Я ж не прийняла ще вашої віри, як можу?

— Дарма. Господь сказав: я кожному доступний, а вбогому та нужденному тим паче.

І боялась, і огиналася, побоюючись, а проте не могла не послухатися Євпраксії — пішла. Чула, ноги в неї мов камінні, і серце завмерло, і мороз поза шкірою ходить, та що вдіє, коли Євпраксія — єдина опора і захист у цьому страшному й непривітному світі. Не знає, що робила б, як жила б у ньому, коли б не Євпраксія. Потрібна рада — порадить, забракне певності — додасть. А захоче образити чи скривдити хтось, Євпраксія горою стає на захист. Вона їй як мати-заступниця, мати-потішниця і мати-розрада. То як же може не послухатись такої і не піти?

У церкві справді було святково і затишно, від усіх і всього линуло урочисте блаженство — від молитов, що виголошувалися з амвона і підносились до склепіння, ставали гучнішими під склепінням, від блиску золотих оздоб, безлічі світла, що переливалося в оздобах. Та чи не найвідчутніше надавав церковній відправі урочистості хоровий спів на криласі. Такий він був тихий та злагоджений і такий глибинно-зворушливий, що Миловида незчулася, як скорилася йому й полинула услід за ним до незвіданих висот.

Чи довго була полонена відправою, не знає, зате добре пам'ятає мить, коли збагнула: вона чужа і зайва в цім храмі. Ано, розглянулася й побачила: усі тут при ділі; одні щиро моляться, хрестяться та б'ють поклони, інші підходять до образів, міняють свічки і знову моляться, а вона стоїть мов укопана, не знає, куди подіти себе. Робити те, що роблять інші, не випадає, адже не прийняла ще Христової віри, і стояти без діла теж негоже.

Чула, ніяково їй, така, що обернулася б і пішла. Та як піде, коли поруч сестра Євпраксія, а позаду — монашки та й монашки. Зате коли завершилась відправа, не стала зважати на Євпраксію, обернулася й неприховане спішно стала пробиратися до виходу. Таке відчуття переслідувало, мовби крала щось і тепер боїться, аби не тикали пальцем і не казали: он пішла з краденим.

Жіноча обитель — не таке вже й привілля. Тож і від людського ока не так просто сховатися. А зараз, як ніколи, хотілося бути самій із собою.

Куди ж подасться і де усамітниться? В саду? То він же не довго буде пустельний: сестри відвідають по відправі трапезну й знову залюднять його. І в келії не сховається. Туди прийде Євпраксія, питатиметься, що та як. Ні, ліпшої самотини, як пасовисько, не відшукати, мабуть. Туди ніхто не прийде, там ніхто не перешкодить.

Від монастиря до пасовиська на луках не така вже й далечінь, до десяти стадіїв. І путь не раз сходжена, отож добре знана. Піде нею не вагаючись і не розглядаючись. Може статися, що сьогодні і не повернеться до келії, ночуватиме в забудові біля обори. Не раз уже було так, то чом не має бути й нині? На луках зараз буйнотрав'я, цвітуть, виповнюючи аер, квіти, там — розкіш серцю, привілля мислі. Одразу за луками йдуть поля, далі — пологі і теж вкриті зеленню гори. Коли вийти на ті гори та глянути на полуночний схід, видно, розказують, як темніють в далині інші гори, круті й високі, не скрізь доступні, а вже за тими горами піде знайома їй фракійська долина, сходжена і згорьована, а все ж чимось і рідна. Чи не тим, що вона — відкрита путь у отчу землю, що коли б дійшла до тих гір та перетнула їх, вважай, відчула б себе вдома. Одначе то тільки сказати легко: коли б. Спробуй піди та перетни. Йой, ані снаги, ані статків не вистачить. Чи не через них, ті вичерпані до денця статки, й не зважується полишити святу обитель при теплім ромейськім морі. Божейкові ж нічим уже не пособить, а коли не пособить Божейкові, чого має лишатися тут та хреститися? Аби приректи себе на таке життя, що в матері-ігумені, сестри Євпраксії? Аби бути навічно вилученою зі світу і зреченою всіх благ, що дає світ? Йой, та нащо їй і за що їй такі блага? Були б справді соліди, не оддала б їх на обитель тоді ще, як була вельми вдячна обителі за спокій і порятунок, нізащо не лишилася б тут, сіла б на лодію та й попливла б у Тивер. Ба, не сяде, бо не буде чим платити за переїзд. А йти пішою пішаницею теж не зважиться. Одне, не знає путі, що може вивести до Дунаю, а друге, он як довго має правитись, аби дійти. Літо, два, а то й три.

Бідна вона, бідна. Повірила серцю та й подалася в такі далекі й такі непевні мандри. Засіла на своє безголів'я в монастирі й сидить тепер тут, ніби пташка в тенетах. А Божейко ще й невдоволений нею, най і вві сні, все ж прийшов і попрікнув: на кого залишиться Жданко? Йой, таж те ім'я, той жарт-бажання лиш раз і чула з його уст. Не десь-інде, там-таки, на святі Ярила. Весь вечір бігала у парі з Божейком і встигла відчути себе за ту біганину неабиякою рідною Божейкові. Ще не горнулася до нього і не дозволяла обіймати себе, як дозволяли інші, зате й не соромилась. Куди кликав, туди і йшла, на що спонукав у іграх святкових, на те і зважувалась. І раділа одною з ним радістю, і сміялася одним сміхом, а вже що видом ясніла та щебетала, ясніючи, то йой! Такої ясної та щебетливої далебі в усім молодечім гурті не було.

Не пригадує вже, як сталося, що заговорили саме про Жданка. Здається, домовлялися, усамітнившись, що віднині зустрічатимуться та й зустрічатимуться вже, аж поки не настане обіцяний Купало, і Божейко запитав, чи стариня не сваритиме її за те.

«Я люба старині, — сказала, — вона добра зі мною, ніколи не сварить».

«Так-таки й ніколи?»

«Присяйбіг. Лише раз і нагримала, та й то не мамця, не татуньо — бабця».

«Бабці жаліють онучат, а твоя нагримала?»

«Бо завинила».

Не вдовольнився, певно, тим, що сказала, помовчав і знов запитав:

«А чим?»

«Лілей нарвала в озері».

«Ов! Чи то така вже провина?»

«Я сама гадала, що ні, а бабця інше повідали. Сказали, дівці не личить бути жорстокою. Лілеї — русалчині діти, пощо вкорочую їм віку? Русалка плакатиме за дітками і може втопити мене при нагоді».

Замислився, зважуючи почуте, а Миловидка користувалася тим, що мовчить, і оповідала далі:

«Я, може, й не сприйняла б тієї сварки так близько до серця, та наснилися ті діти невдовзі. Пливу буцімто на лодії й бачу багато-багато лілей! Простягаю руку до одної — таки ж лілея, біла та пишна, пишна та знадлива, аж серце заходиться від тієї знади. А зірвала — маю в руках хлопчика. Не спинилася чомусь, підпливла, зірвала другу — знов мала хлопчика, третю — знов хлопчика. «Йой, — опам'яталась нарешті. — Що ж це я роблю? Це ж її, русалчині, діти!»

Стою в лодії, тримаю у себе на руках тих діток і не знаю, що з ними вдіяти. І в воду кинути не зважуюсь: живі ж створіннячка, і в себе боюсь лишати».

Божейко кинув тоді на неї бистрий позирк очей своїх і засмутився.

«То недобрий сон, Миловидко».

«Гадаєш, клопіт матиму?»

«Люд так гадає: коли сняться діти — бути клопоту».

Страх як хотіла сказати йому, що віщує той сон насправді, а соромилася. Так дуже соромилась і так ясніла видом від свого щасливого сорому, що Божейко завважив її ясноликість і спинивсь, подивований.

«Чого ти?»

«Бабуся інакше тлумачать той сон».

«Інакше?»

«Сказали, що в мене будуть лиш хлопчики та й хлопчики, не буде дівок».

«Йой!» — вигукнув потішено і так заіскрив очима, всім видом своїм, що й геть увігнав її в червінь. Схопив, потішений, за руку й повелів бігти до молодечого гурту, що веселився біля вогню.

«Знай, — сказав твердо й довірливо, — так жду вже тебе, так жду! Коли поберемося та матимемо хлопчика, назву його Жданком».

Не діждалися ані дівчинки, ані хлопчика. Потоптали ті наміри-ждання Хільбудієві легіонери. Потоптали та й зробили прахом. А все ж чому Божейко згадав уві сні саме матір і Жданка? То натяк, що вона, приймаючи хрещення, убиває в собі матір-Тивер, більше того, прирікає на безцвіття плоть, а з плоттю й потреби роду людського? Йой, а хіба ні? Так воно є, так воно й буде. Запакує себе за стінами обителі й нидітиме та сохнутиме, сохнутиме та нидітиме, аж поки не відцвіте її дерево. Чи то ж та благодать, якої хоче, заради якої одважувалась і правилася в чужу землю, ніби у річковий вир кидалася? Та вона ж молода і красна собою, та в ній же он яка сила є і яка може бути, коли не сушитиме себе гризотами, що переслідують через постійні бажання лету і пута, що не дають злетіти. Хай і так: немає Божейка, лада жаданого, зате є вона, Миловидна. Чи то ж правдиво і чи гоже буде, коли сховає себе на віки вічні за кам'яними мурами обителі, не дасть парості-плоду, стане самотньою билиною, котра якщо й знадобиться комусь, то хіба лиш на те, щоб витерти об неї ноги? Має бути вдячна обителі, бо пригріла свого часу, дала шматок хліба й притулок? А чи не занадто велика це плата за хліб і притулок?

Там, за широким Дунаєм, давно прокинулись, певно, поля, покрилися листом дерева, вибуяла під теплим і не спекотнявим ще сонцем трава. А коли вибуяла по луках та узліссях трава, то зацвіли й квіти. О, вона не забула, вона добре пам'ятає, яка духмяність стоїть на луці, коли цвітуть квіти! Дух перехоплює, серце завмирає від солодощів, що п'янять і сп'яняють, тішать і заколисують. А спів пташок над луками… Тут, у ромеях, усе те не лишає її байдужою, є тим єдиним, що скрашує світ і тримає на світі. А якою відрадою і яким блаженством були б ці чари передлітньої повені там, на зелених полях та прирічкових луках Тивері? Коли б знову потрапила туди, та узріла, та впилась чарами, певно, й забула б усе, що було з нею, гляди, й сказала б сама собі: а світ не такий уже й бридкий, як думається часом.

— Будь вільна, сестро, — підійшла й сказала тій, що замінила її сьогодні. — Я попасу корови.

— Чом так?

— Побувала в храмі, послухала службу божу, то й упокорила в собі дух неспокою, бентеги сердечної. Матушці-казначеї скажеш, що я веліла тобі бути вільною.

Послушниця усе ще не йняла віри.

— Зізнаюсь тобі: не вельми хочеться повертатись туди. Коли не цю, то іншу роботу вигадають. Може, надвечір піду вже?

— А коли матушка-казначея гніватиметься?

— Звідки знатиме?

Пасли корів і гомоніли, завертали тих, що йшли далі дозволеного, й знову гомоніли. Коли ж настав час доїти їх, а по доїнні трапезувати купно, і зовсім дали собі волю. Жартували, сміялися, розповідали бувальщини й знову сміялися. Де й поділися сумирність та покора, що були написані на лицях там, за монастирськими мурами. Гляньте, забули й про писання: коли їси, їж мовчки.

— Ти чого так плакала вдосвіта? — схилилася та, що сиділа ближче, й запитала утаємничено.

— Сама не знаю.

— Так слізно плакала і не знаєш? Усе ховаєшся від нас, гадаєш, коли ми іншого роду-племені, то вже й чужі, не здатні прийти й стати на поміч?

— Ба ні, — заперечила щиро. — Це тому, сестро, що певна, ніхто не пособить мені в моїй біді.

— Знаємо, в такій біді, як у тебе, ніхто не пособить. А все ж, може, порадили б чи розрадили якось? Негоже цуратися нас, сестро, мовчати та й мовчати.

Що мала сказати такій? Перечити? Ба, то ж правда: неприязна вона з послушницями. Хай не цурається, все ж неприязна. Знає Євпраксію і тільки Євпраксію, з усіма іншими — аж надто стримана. Веселяться — мовчить, сперечаються — теж мовчить. А доходить до змагання, хто пастиме корів, не бариться вискочити: «Я, сестри».

І таки сказала, чого плакала.

Не вельми йойкали та божкали послушниці, чуючи її сповідь-зізнання: чи то велике диво — сон, а проте, розгадуючи його, були і зичливі, і добрі. Коли ж вгомонилися й пішли кожна в своє діло, та, що заговорила до Миловиди першою, сказала притишено, аби інші не чули:

— Тобі слід якось оповістити Божейкову маму, що сталося з Божейком і з тобою. Інакше не заспокоїшся, усе життя мучитиме совість.

— Як же я перешлю її, вісточку, коли така далечінь?

— Ходи до морського пристанища, питай та розпитуй, може, натрапиш на мореходів, що йтимуть туди, та й перекажеш.

— Йой, хто перекаже, коли Божейкова мама живе далеко в лісі.

— Тоді сама подайся туди.

— Марна потуга, сестро. Попереду он які гори і яка задовга морська путь, а в мене ані соліди.

Порадниця подумала і вже потім повідала свої думи:

— Горами не йди, горами не пройдеш. Прався берегом. Тут путі торовані, та й люд повсякдень вештається. Десь пішо йтимеш, десь станеш, заробиш соліду, другу та й під'їдеш.

Не така вже й мудра була її рада, а все ж запала в серце. А й справді, чи вона не здатна заробити та й їхати, заробити та й знову їхати? Ромейські береги густо заселені. Пристане до рибалок — заробить, піде на поле — знов заробить. Не всі ж мають рабів, а літо — гаряча пора, влітку усім потрібні робочі руки. Багато піде на те літ? Хай і так, зате з кожним літом буде ближче до рідної землі.

Говіркішою і веселішою здавалася увесь той день. А надійшов вечір, сказали, час повертатися до обителі, осмутніла. Це ж прийде Євпраксія й запитає, чом подалася з храму да так, що наздогнати не можна було? А ще ж може нагадати: «Готуйся, Миловидко, наближається день твого хрещення, будеш прийнята в клір». Що скаже їй, коли нагадає? День хрещення наближається і наближається невідступно.

Повернулася пізно й постаралася пройти до келії непоміченою. Ждала, ось-ось хтось прийде, а ждучи, потерпала. Ніби пташка, що її загнали в клітку. Тому й сіла ближче до вікна, тому й поривалася: бодай думкою бути там, де широкий простір, де розкіш-воля.

«Я й справді, ніби в клітці, коли точніше — в кам'янім мішку».

Кам'яний мішок… Де вона чула таке? Тут, у Фессалоніці? Ба ні, у Вероні. Жінки розповідали їй бувальщину, схожу на казку, та й згадували ці слова: молоду матір, що провинилася перед своїм мужем, замурували у кам'яний мішок.

Чого тільки не буває на білому світі. А все через те, мабуть, що бажання одних стають завадою для бажання інших, що з-поміж людей завжди вишукуються такі, котрим байдуже, на чиєму безлітті зізріватиме їхнє щастя. Аби зізріло, аби лиш мати його! Так повівся з нею і тисячами таких, як вона, намісник Хільбудій, таку, коли не гіршу, долю уготували й тій, що жила давно-давно і, як і вона, Миловида, не побажала бути усладою свавіллю і свавільникам.

Свідків тієї осмути, мабуть, і на світі немає вже, одначе в околіях Верони добре пам'ятають: сталася вона невдовзі по тому, як у обводи їхньої землі вломилися готи. Один із привідців того варварського племені по імені Аспар облюбував замкнену довкружніми горами Долину Юпітерової Ласки, сів там із родом своїм і став володарем зелених луків та плодоносних нив обабіч ріки, що витікала з гір. Дива в тім, скажімо, мало — готи затопили собою всі полуночні землі славної колись Римської імперії, стали по суті волостелинами в ній. Та цей, Аспар, повівся таки дивно: змурував в ущелині, що єднала облюбовану ним долину з усіма іншими провінціями імперії, замок і тим відгородився від неї. У замок, як і в долину, хай і не всім, все ж можна було проникнути з дозволу волостелина чи його сторожі, з долини ж не дозволялося виїздити, надто людові, що опинився під п'ятою Аспара і його роду. Мабуть, саме тому веселу й щедру колись на злаки Долину Юпітерової Ласки стали називати Долиною Сліз, а гота Аспара — волостелином-відлюдьком. Про подобу його, як і про повадки у відособлених від світу володіннях, розповідали таке, від чого серце бралося холодом. І потворний він, казали, і нещадний такий, що проти ночі згадувати страшно. Хто мав перед ним якусь провину і потрапляв у зв'язку з цим до замку, той звідти не повертався вже. Чому такий, ніхто достеменно не знав. Лишалось догадуватися, а догадки всякі бувають. Одні подейкували, ніби Аспар малим ще був викрадений вовками й ріс певний час серед вовків, годувався молоком вовчиці, через те такий лютий та нелюдяний; інші казали, що то неправда, виростав він, як і всі діти, серед людей. Провинилася перед богами мати його й була покарана за ту провину сином: позаздрила, коли ходила непразною, тілесній ліпоті дівчини-поселянки, приревнувала до неї мужа свого і, лютуючи з ревнощів, нацькувала на те дівча псів, хотіла бачити нещасну потворною, а сталося так, що народила потвору. Боги нещадні до тих, хто носить в утробі дитя і сіє злобу чи смерть. Отож і помстились на ній — надали дитині псину подобу. А на світі не було ще такого, щоб потвори виростали добрими. Не було й не буде. Потвори заздрять людям, наділеним здоров'ям, щастям, ліпотою чи просто людською подобою. Через те й помщаються нещадно. Вірити цій, останній, гадці допомагав і сам Аспар: не було такого випадку, щоб він виїздив на люди без маски. Таке подейкували про гота-відлюдька поза Долиною Сліз. Що думали й казали про нього в самій Долині, те лишалося таємницею. Єдине, що вдалося почути, — загадковий волостелин понад усе полюбляє лови і здебільше буває на ловах. А ще до смаку йому хмільні напої, не розминається і з младомладими жонами свого володіння. Котру вподобав, чинячи лови, та не минає вже його тенет: або ж гуляє-бенкетує з уподобаною вродливицею по затишних медушах, або бере на седмицю-дві до замку. Бо він — волостелин у Долині, його бажанням ніхто не сміє перечити.

Патриції сусідніх провінцій і дивувалися тим повадкам, і жахалися їх. Тому й обминали володіння гота десятою дорогою. Та, видно, не завжди обминав він їх, бо коли не в однім, то в іншім селищі почали об'являтися чутки: бачили там і там. Те багатьох примусило загадатися: чому? Не загадався лиш префект найближчої з Долиною Сліз провінції — він надто твердо почував себе, щоб страхатися появи гота. Так і сказав, коли доповіли йому: «Ну й що? Повинен же він вилізти колись із своєї берлоги й шукати з нами спілки. Не чули хіба, не знаєте: нині до того йдеться. Король готів-завойовників усвідомив нарешті: він не підкорить собі імперію, доки не знайде спільної мови з патриціями імперії». Та оманливою виявилася його твердість, як і безпечність: Аспар менш за все зважав на наміри короля. Опинившись за межами Долини Сліз всього лиш з цікавості, натрапив він поблизу одного з сусідніх замків на писану вродливицю і не міг уже втримати себе від спокуси побачитись із нею вдруге. Забув, поборений тим бажанням, про лови, забув і про младомладих жон свого володіння. Вночі допізна гупав громіздкими чадигами в горішній кліті свого замку, а надходив день, сідлав коня, брав надійний супровід і правився туди, куди кликало серце. Раз, вдруге і втретє отак. На лихо, довідався: то донька самого префекта Руфа. Бо таки бачив її, як правилася у супроводі вітця свого до сусіднього селища, бачив і тоді, як прогулювалась у самому замку в супроводі якогось вельми запопадливого молодця. Хто знає, чи й зважився б на щось, коли б не пересвідчився за четвертими відвідинами володінь префекта: у доньки його і молодця, що в'ється коло неї, йдеться до злюбу. А пересвідчивсь — не став вагатися: взяв із собою ватагу мужів та й викрав доньку префекта, правдивіше, відбив її в охорони, що супроводжувала Корнелію в гості до нареченого.

Челядь поспішила, ясна річ, доповісти патрицію: сталася біда, налетіли в путі прикриті масками воїни, відтіснили сторожу і, прихопивши з собою Корнелію, зникли в лісових хащах. Люцій Руф мав би розгніватись на бевзів, які дозволили таке, та не до гніву було. Він догадувався, хто ті, що в масках, а догадуючись, холонув серцем. На таке здатні лиш готи. Не хтось інший, тільки вони! І коли догадка його правда, донька потрапила в руки найлихішого з них — відлюдька.

Недовго німував, вражений страшною вістю, кинув клич, зібрав під свою руку всіх, кого міг зібрати, й пішов по сліду. А слід вивів таки в Долину Сліз.

— Це тут моя дитина, — карався підозрою й не хотів вірити власній підозрі. — Це Аспар, отой гот-відлюдько посягнув на Корнелію. Що ж вдіємо, як зарадимо біді?

Знайшлись такі, що покладали надії на короля: він і відлюдькові вправить мізки. Та їм одразу ж заперечили: коли то буде? Корнелію слід визволяти негайно.

— Маємо обступити відлюдька в його лігві, — казали префектові, — і такою силою, котра примусила б зважити на нашу вимогу. Так і скажемо тому готові: не поверне Корнелії — покличемо сусідів, усім хрещеним людом підемо на нього. І горе буде тоді його прославленому безбожними ділами замку, горе й тим, кого дістанемо за його стінами.

Остання порада видалася патрицію Руфу слушною, і він підступив до Аспарового замку, зажадав побачення з волостелином міжгір'я.

Аспар не явив за цим разом гордині, одначе виїхав із воріт не сам — гінця свого вислав.

— Володар наш, — сказав гонець, — радий бачити патриція в своєму замку яко гостя і приятеля.

— Ми не гостити приїхали, — не спокусився префект на запросини. — Хай волостелин Долини Сліз скаже, нащо він чинить у наших володіннях розбій? Де наша донька Корнелія?

Там, у замку, як і раніш, не барилися, розчинилися по якімсь часі міцні дубові ворота і з них виїхав ладний собою, при броні і в пишнім убранні муж. Його супроводжували не менш ладні і теж закуті в броню воїни.

— Патрицій має всі підстави гніватись на мене, — мовив той, що стояв попереду всіх, — і все ж я просив би його бути милостивим до вільного від злюбних уз мужа, якому минає вже тридцяте літо.

— З ким я бесідую?

— З Аспаром, володарем замку і міжгір'я, що за замком.

Між тими, які виїхали з воріт, і тими, котрі стояли перед воротами, запала німотна тиша. Одні ждали, що скаже вітець Корнелії, інші дивувалися почутому й відмовчувались, дивуючись: той, що назвався Аспаром, був воїном-миловидком, таким красним собою, що після всього чутого й перечутого про нього годі було й вірити, ніби це він.

— Я об'явився тут не для того, щоб роздавати милості. Питаю про інше: як сусіда смів посягати на помовлену вже дівчину, на моє, зрештою, право, право батька і волостелина? Де моя донька? Що з нею?

— Корнелія в мене, достойний. А взяв я її тому, що вподобав і хочу, аби була мені жоною.

— Може, у готів і водиться так — добувати собі жон, як і все інше, татьбою, у нас — ні. Волостелин мав би пам'ятати це, як і те, що я, вітець Корнелії, не волію мати зятя з чужого племені.

— Зате воліє Корнелія.

— Неправда! У доньки є наречений, вона дала вже згоду стати його жоною. Про яку волю може йти мова, коли дівчину взято силою?

— Хай патрицій піде й запитає. Донька його недалеко, вона тут-таки, в замку.

І страхався Люцій Руф, передчуваючи непоправне, і обурювався, ба погрожував навіть, казав, коли Аспар нині ж, цієї миті не поставить перед його очі Корнелію, він, префект провінції, не знати що зробить із ним, із його замком, з землею, в якій утвердився незаконно тать і промишляє татьбою, а завершив свої погрози тим, що зголосився-таки піти в замок і на власні очі побачити дитя своє.

Аспар дозволив батькові самому, без свідків поговорити з донькою. Правда, і бачив, як зустрілися, і чув усе, про що говорили. Полонянка не знати як зраділа, угледівши вітця свого, та одразу ж припала йому до грудей і розплакалася, як плачуть усі ті, хто втрачає багато, а набуває не знати що. Одначе, коли патрицій Руф сказав їй: «Збирайся, дитино, я прийшов визволити тебе», підвела засмучені очі й запитала: «А чи треба? Хто мене візьме після всього? Певна, Емілій Долабелла перший відкинеться, довідавшись, що ночувала в чужій оселі, побувала в чужих та ще й овіяних недоброю славою руках».

Знову припала до батькових грудей і ще ревніше заплакала. І улещав її патрицій, і обіцяв: біди позаду, дарма, тулилася до нього й ридала, журилась бідою своєю і знову ридала. Коли ж нагадав: час збиратися, сказала те, що й перше: її доля вирішена вже, що буде, те й буде, лишиться з Аспаром.

Розгнівався префект, одначе не так на доньку, як на гота, що став йому з волі випадку сусідом. Громи метав на його голову, а завершив свої погрози повелінням: якщо Аспар хоче мати Корнелію за жону, він має виправдати себе перед хрещеним людом за колишнє, зректися всього ганебного, що було в його колишньому, й обвінчатися з донькою за всіма законами віри Христової.

Не подобалось Аспарові те повеління, хмурився і мовчав. Бо не звик коритися. Досі навпаки було: усі і без жодного супротиву корилися йому. А все ж, коли підвів очі, іншої гадки не було: заради Корнелії і миру з її кревними й Аспар покориться.

Обвінчавшись з найліпшою, що знав досі, дівчиною з аристократичної родини і ставши законним мужем милої серцю жони, Аспар примітно вгомонився, схоже, що відмовився від варварських звичок. Тішився молодою господинею в своєму замку й почував себе неабияк втішеним. Зрештою згадав, що він володар не лише замку, а й долини між гір, й загорівся іншим бажанням — показати Корнелії свої володіння. Возив та й возив молоду свою жону, показував та й показував: і коней, що їх ростили для нього конюші, і угіддя в долині та підгір'ї, все багатство, що мав у обводах свого володіння.

Так минала седмиця за седмицею. На зміну передліттю прийшло літо, теплінь зацарювала в долах, як і в серці господині замку. Та ось настав час ловів — і Аспар розхолодився раптом, все рідше й рідше став засиджуватись біля Корнелії, зрештою зайшов одного ранку й сказав: їде на лови.

— Чи надовго? — поцікавилася.

— Лише на день.

Не сподівалася, що може бути інакше, тому й не стривожилася. «Нехай, — гадала собі. — Не все ж йому бути зі мною. Лови і для вітця неабияка пристрасть. То — друга утіха позлюблених мужів. Чого має відмовляти йому в ній?» А тривога чатувала вже на неї на подвір'ї замку, не загаялася відвідати й замок: Аспар не повернувся ані того, ані наступного дня. Де ночував, з ким був, лише небо відало.

І засмутилася Корнелія, а смуток не забарився зродити й страх: що коли муж її згадав колишнє і знову вдався до колишнього?

За першим разом визнала за потрібне промовчати, за другим — не змогла вже. Аспар не сам повернувся — з ватагою. Таку вакханалію чинили до світання, що в Корнелії серце обливалося кров'ю, гляди, й головою об мур билася б, коли б не рятівна на всі випадки сподіванка: а може ж, це востаннє? Піде ватага, проспиться її повелитель — і вона ублагає його, зрештою повелить йому, аби не робив того більше.

Та ба, не діждалася мужа в жіночій половині замку. Захмелівши, спав він мало не до ночі, а проснувся, знову став на чолі ватаги й повів її за собою.

Корнелія і зовсім змаліла на силі від тієї зневаги, зрештою зібралася з нею й обурилась. Хай знає, коли так: поїде до кревних своїх, сяде під надійним крилом вітця й сидітиме там доти, доки не об'явиться і не вклониться всім та не присягне: більше такого не буде.

Була аж надто рішуча, коли зважувалась, ще більшої рішучості прибрала, як стала перед конюшими й звеліла їм сідлати коня. Ті й послухалися, засідлали, а дійшло до виїзду з володіння — заступили дорогу: не велею.

— Мені, господині? Хто смів?

— Муж ваш, достойна.

Знала, тут проти волі Аспара ніхто не піде, тому лютувала, а лютуючи, шукала рятунку. І таки знайшла його. Помітила серед челядників ласого на дарівщину мужа й не поскупилася привезеним із собою золотом.

— Візьми оце, — показала з рук, — і вволь мою волю.

— Яку, достойна?

— Відвези мене до вітця мого.

Зітхнув челядник й похитав, перечачи, головою.

— То неможливо.

— Коли добудемося до замку моїх кревних, втричі більше матимеш.

— Кажу ж, неможливо.

— Тоді… тоді вивези із замку й покажи, де буває муж, що робить, коли завершить лови.

Челядник переступив із ноги на ногу, ба навіть крекнув досадуючи.

— Пізно, господине. Удосвіта муж ваш повертається до замку. Хай іншим разом.

Корнелія бачила: хочеться челядникові мати те, що обіцяє господиня, а не зважується взяти, боїться піти супроти волі господаря. Через те не вельми набивалася з дарами. Хай челядник помислить на самоті, хай розпалить у собі вогонь жадоби.

І не помилилася. Челядник прийшов-таки до неї через кілька днів і вивіз непомітно із замку, показав медушу при битій путі, а в медуші — миловиду господиню веселої оселі. Немов метелик, пурхала поміж хмільними мужами, всім усміхалася і від усіх вміла ухилитися. Лише від Аспара не вміла та й не мала бажання ухилятися. Обіймав — піддавалася обіймам, саджав на коліна — сяяла сонцем і знов піддавалася, цілував у безсоромно оголені груди — сміялась і не перечила.

У Корнелії туман ходив перед очима від образи, ганьби і приниження. Та даремно челядник боявся за неї й застерігав раз у раз: «Будьте мужньою, достойна, не лементуйте і не виказуйте себе. Викажете — біда буде і мені, і вам». Корнелія знайшла в собі мужність стерпіти. Тоді вже, як дісталася стійбища й сіла на коня, оперіщила його пугою й пустила на всю кінську пору, мовби втікала від самої себе.

Що робила вона, коли повернулася в замок, ніхто не відав. На челядь не показувалася і до ложниці нікого не впускала. Ані того дня, що настав по поверненні від медуші, ані наступного. Не вийшла вона й тоді, як у замку оповістили: володар міжгір'я повертається з ловів.

— Що з жоною? — помітив Аспар її відсутність серед тих, що зустрічали. — Вона хвора?

— Не відаю.

— Як то не відаєш? — спохмурнів.

— Господиня нікого не впускає до себе.

Не став більше допитуватися в челядника, передав коня й пішов до жони.

Бачила, мабуть, як в'їздив він до замку та й чула галас юрби, що зустрічала, — двері не були вже заперті. Щоправда, не пішла назустріч Аспарові і не обняла, як водиться, сиділа і ждала, коли волостелин сам наблизиться до неї.

— Що з тобою, Корнеліє? — стривожився чи вдавав із себе стривоженого. — Чим ти опечалена так?

— Погані вісті надійшли від кревних. Матуся вмирає. Хотіла провідати її, та муж запер ворота, велів не випускати мене, свою господиню, з замку.

Вона таки заплакала. Не так, як за тим разом, як зайшов вітець і сказав: «Збирайся, ти вільна», — все ж ревно і жалісно. Так жалісно, що навіть байдужого до жіночих сліз Аспара вразила.

— Про що річ, — не зволікав із речницею. — Хочеш поїхати — їдь. Коли запрягати коней?

— Зараз, негайно. Я й так багато втратила, цілих дві доби б'юсь, мов пташка в тенетах, а випурхнути не можу.

— Збирайся, коні подадуть.

Вийшов і дав челяді своє повеління — лаштувати колісницю для дальньої путі. А поки лаштували її та впрягали коней, покликав до себе тих, хто охороняв у його відсутність ворота.

— В жони моєї був хтось із сусідньої провінції?

— Не було.

— Як то не було?

— Бо не було. Ворота охоронялися, ніхто не в'їздив у них за останні п'ять діб.

— То, може, жона моя посилала когось до матері?

— Таке теж відпадає. Жоден вершник не виїздив із міжгір'я.

Волостелин пильно приглядався до привідці сторожі. А те не обіцяло втіхи.

— Як же господиня знає, що в неї нездужає мати? Духи принесли їй ті вісті чи як?

— Про те відомо лиш господині.

Аспар хмурився. Видно було: його роздирають сумніви, а чи правдиві вони, не знав.

— Іди, — повелів зрештою охоронцеві. — І моли бога, щоб справді було так. Бо коли довідаюся, що таки приїздив хтось до неї чи виїздив із міжгір'я, начувайся.

Пождав, доки вляжуться зворохоблені думки, й спрямував стопи свої до жони.

— А що з матір'ю?

— Казала вже: недужа.

— Питаю, який недуг? Невже ті, що були в тебе, не сказали?

— Казати не казали, та оповістили страшне: матуся наснилася мені в чорному.

— Ах, наснилася! — ніби аж зрадів Аспар. — Тоді складай, жоно, свої речі і лишайся вдома.

Корнелія всього, видно, сподівалася від свого відлюдька, тому не вельми й здивувалася. Зате обурення її дало нарешті про себе знати.

— Я, здається, не продана тобі!

— Зате обвінчана зі мною. Сама того хотіла, отож і будь нею, в усьому покірною жоною.

Жінка є жінка, коли вже розлютиться, не бачить, де двері, а де вікно.

— Ти… ти забуваєш, — позеленіла зі злості, — що я не беззахисна, що мені досить кинути клич — і на поміч прийде сила, перед якою не вистоять ані твої ворота в Долину Сліз, ані твій замок.

Темнів і Аспар на лиці.

— Ти спершу кинь його, клич! — мовив не без погорди. — Замок он який, звідси швидше до бога докличешся, аніж до батенька.

Корнелія націлилась було крикнути: «Я докличусь!» — та втрималася. Нащо казати такому? Чи вона не донька знаного в краї префекта, чи не відає: мовчання — золото, хто мовчить, той двох навчить.

Найперше, що вдіяла, коли муж від'їхав із замку, покликала до себе випробуваного вже на дарах челядника.

— Я знов про те ж: треба вибратися якось із міжгір'я.

— Може, й треба, та як?

— Муж ліпше за мене знає Долину Сліз, отож хай розкине розумом і знайде спосіб. За те матиме втричі більше, ніж мав.

Челядник так гірко кривиться, ніби з'їв щось бридке.

— Достойна, я ж бо казав уже: це неможливо.

— Чи звідси один-єдиний вихід?

— Таки один, через ущелину, що проклала ріка. Більше немає ні входу, ні виходу, кругом непрохідні гори.

— Одначе ж поселяни Долини Сліз, купці інших провінцій їздять же якось.

— Лише через ворота і тільки з дозволу сторожі.

— Ну а коли переодягнуся й приберу подобу купця чи поселянина, візьму з собою челядь, товари?

— На виїзд слід мати знак від волостелина, без знака не випустять.

Корнелія то німувала, дивлячись на челядника, то схоплювалась і металася по терему, ніби загнана в кліть звірина.

— То, може, тебе хоч випустять?

— Того теж не варто робити. Я близько стою коло вас, волостелин може догадатися, чому мені заманулося їхати з його володіння, й перешкодити нам одразу ж або пізніше розкумекати, чого їздив, і скарати мене на горло. У нього іншої кари немає.

— То що ж радиш зробити? Як повідомити вітцеві, аби прийшов і визволив мене з біди?

Челядник замислився.

— Дайте, достойна господине, час. Не може бути, аби старий Тріарій не знайшов для вас рятунку. Коли не в замку, то поза замком, а підшукаю для вас вісника.

Він зібрався вже було йти, та одразу ж і передумав.

— Маю для вас два попередження.

— Кажи.

— Перше з них: майте терпіння і зробіть усе можливе, аби не виказати себе волостелинові ані устами, ані очима, ані вчинком.

— За те можеш бути певний. Я — донька префекта, маю добрий вишкіл таємних зносин і змов.

— Коли маєте такий вишкіл, то мусите знати: усе, що кажете тут, чують сторонні вуха. Не бійтеся, — застеріг, — в даному разі ті вуха мої.

Корнелія примітне дивується й німіє дивуючись.

— І друге, — не зважає на її подив челядник, — усе це дорого коштуватиме.

— Кажу ж, і ти, і знайдений тобою вісник будете винагороджені достойно. Захочете, покинете разом зі мною Аспарове володіння, житимете, будучи багатими людьми, десь-інде.

Чи то челядник так добре знав Аспара і хотів приспати його пильність, чи йому справді не таланило знайти людину, котра вволила б волю господині замку, побачення з таємним вісником не було та й не було. Самого Тріарія бачила щодня і бесідувала з ним мало не за кожним побаченням, тільки не про те, чого ждала від свого повіреного.

«До чого я дожилася, — журилася. — І честь, і совість, і життя моє залежить від якогось раба. Захоче — врятує, захоче, — погубить. Ба як дозволяє собі поводитися з господинею: грається, мов кіт із мишею».

Ходила по терему — приглядалася до челяді, виходила на подвір'я — знов приглядалася, де з ким ставала навіть на розмову, питала про люд, що живе в Долині Сліз, про торги та виторги, а вже потім — з яких земель привозять сюди товари, кудою правляться, коли їдуть у Долину, кудою — коли виїздять із неї. І таки пересвідчилась: із міжгір'я, крім ріки й ущелини, прокладеної рікою, немає ні входу, ні виходу. Вона — єдина надія знову стати вільною.

Геть змаліла від тієї певності духом і схильна була вірити вже: іншого рятунку немає, доведеться падати своєму мучителеві до ніг і слізно благати, аби відпустив до отця-матері, тим паче, що благати є чого: вона що не день, то більше переконується: непразна є, понесла від свого зрадливого мужа дитя.

Гляди й змушена була б унизити себе колінкуванням, та не дійшло до того: Тріарій прийшов якогось із найсум'ятніших для неї днів і сказав: розшукав мужа, котрий зголошується виконати повеління господині замку.

— Хто він і чи може вийти за гірські обводи?

— Може, достойна, бо є чоловим охоронцем торговця крамом і має дозвіл на в'їзд і виїзд.

— Клич його до мене.

В усьому покладалася на челядника і неабияк довіряла вже челядникові: де ж пак, як мудро все передбачає, як не по-рабськи тверезо мислить. А спати не спала тієї ночі, сиділа й ждала мужа, який повезе її кревним вість. Коли ж з'явився він і запевнив: таки повезе, не вагалася, зняла з руки й поклала на шкарубку його долоню перстень з родовим гербом.

— Передаси цього персня, — повеліла, — і доста. Вітець знатиме, що робити.

— Коли ж запитає, що сказати?

— Скажеш, немає більше терпіння, хай прийде й забере мене.

— Буде зроблено, достойна. Ну, а…

— Плата ось, — подала золоту вежицю. — Винагороду ж матимеш там, у вітцевім замку.

Знала, до кревних не така вже й далечінь. Хай піде кілька діб на те, щоб вибратися її посланцеві з Долини Сліз, хай ще одна доба спливе, доки добиратиметься він до вітцевого замку та шукатиме способу побачитися з кревними, за три-чотири доби вітець знатиме вже, що з його донею, і поспішить визволити її. На п'ятий день, найбільше через седмицю має бути вже тут.

Що надійніше утверджувалася в своїй вірі в порятунок, то обережнішою була. Не принижувалася перед мужем, одначе й не сварилася з ним. Коли цікавився чимось, відповідала тихо, примітно засмучено і все ж покірно. Та ба, і обережність її не залишилась незавваженою. Присів одного надвечір'я біля ложа й поцікавився:

— Чом така сумна та невесела?

— Ніби ти не знаєш, — сказала тихим, безборонно покірним голосом.

— Невдоволена, що не пускаю до матері? Добре роблю, що не пускаю. Сон неправду провіщав: мати твоя жива й здорова.

— Звідки знаєш, що жива й здорова?

— Я все знаю, Корнеліє. Навіть те, що ти не відмовилася від думки піти під мене, піти й не повернутися.

— Погано знаєш.

— Того не може бути, щоб я погано знав.

— Може, Аспаре. Куди піду і чого піду, коли матиму твоє дитя?

— Ов! — пробудився, ба зрадів навіть. — І то є правда?

— Настане час, пересвідчишся.

Повірив. Присяйбіг, повірив і відчув себе чи то присоромленим, чи то неабияк щасливим. Заяснів на виду, десь поділася завжди наявна в ньому твердість духу, одвага та рішучість. Замість них пробилась і заясніла на виду хай не пишним, все ж помітним квітом людська прихильність, хотілось вірити, що й доброта.

«Невже я помилилася, взявши під сумнів його подружню вірність? — завагалася Корнелія. — Ба ні, того не може бути. Жіноче серце багато і далеко бачить. Воно не запротестувало б так гаряче, коли б не нагледіло за тими обіймами з медушницею хтивих помислів і підлої зради».

Мабуть, швидко пригасила в собі раптовий спалах прихильності — Аспар простягнув правицю й торкнувся нею її руки.

— Ти не гнівайся за ту мою примху, — мовив примирливо. — Виберемо час і поїдемо до твоїх кревних. Я розумію, ти скучила за ними та й тривожишся тим, чого ждеш і боїшся ждучи, мусиш погасити свою тривогу матусиною радою. Побуду седмицю-другу на ловах та й поїдемо.

Пішов від Корнелії ніби й прихильний, ба навіть вдоволений нею, а Корнелія не почувала себе вдоволеною. Блудливого пса нічим не приручиш до домівки, те й робитиме, що їздитиме на лови, а вона, жона його, нізащо не повірить після того, що бачила, в добропорядність свого мужа. Він тому й захоплюється ловами, що вони дають йому розкіш-волю. Тож і немає чого радіти. І наміру свого теж немає потреби переінакшувати. Прибуде вітець, аби забрати її в Аспара силою, — піде з вітцем, поїде до кревних з Аспаром — теж не повернеться в гніздо розпусника і розпусти. Стане під захист роду свого і не повернеться!

Перед сном думала про це й після сну не могла прогнати від себе нав'язливих думок. І саме тоді, як думки ті стали для неї пекельною мукою, чимось схожими на відчай, до замку завітали торгові люди з віддалених земель і попросилися під захист стін і сторожі.

— Доведеться зачекати господаря, — сказали їм сторожові.

— Є ж господиня. Може, вона дозволить заночувати в замку?

Чи Аспарові довірені не зважилися бути аж надто непоступливими, чи не захотіли виказувати гостям, що господиня їхня не в усьому господиня, помислили, повагалися й таки уступили з дороги: ідіть, питайтесь.

Не будь Корнелія така сподівана та увірувана, що поміч прийде, мабуть, виказала б себе: коли прочинилися двері і на порозі стали гості з далекої землі, пізнала серед них Емілія Долабеллу, того самого, що був обранцем її серця і мав стати утіхою-мужем.

І радість, і бентега, видно, неабияк озвалися в серці — не втрималась, опустила очі. Коли ж опам'яталася й похапливо звела їх, то дивилася вже, як і належить дивитися жінці, котра стала на місце мужа свого й вирішує важливі родинні діла.

Емілій Долабелла!.. Як він упадав коло неї, як ждав тієї днини, коли батьки домовляться остаточно й вирішать долю своїх взаємно прихильних і, ніде правди діти, взаємно жадаючих злюбного часу дітей. Земля італійська, переживала смутні часи, по її долах і горах розгулювали варвари, глумились як хотіли і над ким хотіли. Тож Люцій Руф, вітець її, й шукав серед сусідів соузників, а знайшовши, неабияк зрадів: префект сусідньої провінції Долабелла має старшого на кілька літ за Корнелію сина. Коли поєднати його з Корнелією злюбними узами, сила патриціїв подвоїться, а з тим прийде і певність: варвари натраплять на посилений опір і вгамуються.

Вони й вгамувалися ніби, та не всі: від Аспара вітець не уберіг свою дитину.

— Достойна, — порушив тишу привідця сторожі. — До тебе завітали торгові люди з далеких земель. Просять дозволу на захист і торг.

Кивнула, зголошуючись вислухати гостей, і вже потім сказала сторожовим:

— Залиште мене з ними. Потім, як розпитаюсь та визначу, яку частку виторгу треба взяти на користь господаря, покличу.

І вже як сторожа виходила й причиняла за собою двері, звернулася до гостей:

— Звідки бог привів і з якими товарами?

— Здалеку, достойна. — Емілій помітив її застереження: тут усе чують, і мовчки передав той самий перстень, що його вручала Корнелія своєму гінцеві. — А товари у нас всякі: наші і заморські — гішпанські, візантійські, ба навіть китайські. — І вже тихо, аби чула тільки Корнелія, додав: — Будь напоготові, виїжджатимемо з замку, вивеземо тебе, прикриту поклажею.

Видно, не знала, що сказати на те. Дивилася широко відкритими очима і мовчала.

— Приходь, володарко, сама побачиш, які маємо товари, собі підбереш те, що душа бажає.

— Гаразд, я прийду. Тоді вже й мито визначимо. А дозвіл на торг, як і на пристанище в замку, даю зараз.

Пождала, доки вийдуть, і вже потім подалася на свою половину. Упала зраділа а чи знесилена на ложе й прикрила обличчя руками. Боже, допоможи їй! Сам Емілій приїхав. Чуєш, святий боже, сам Емілій! А коли так, він не зрікся її після всього, що сталося, він затим і прибув, аби вирвати свою Корнелію із лабет гота Аспара, цього варвара з варварів. І якщо не зрікся досі, то не зречеться й тоді, як вивезе за обводи Долини Сліз. Коли б тільки розумно вчинив та зумів перехитрити самого Аспара. Коли б тільки зумів!

Того дня не пішла на торжище — хай Аспарові послухи пересвідчаться: вона — достойна жона у свого мужа, лише для чемності сказала: прийду і гляну, насправді ж не йде. А вже як присплять себе, вийде поглянути на товар, придбає щось для годиться й домовиться з Емілієм, коли приховають і вивезуть її із замку.

Аспара, на щастя, не було та й не було, і це утверджувало змовників у певності: задумане станеться. Емілій шепнув, коли вибирала товар:

— Я навмисне продаю товари по завищених цінах. Як тільки побачу, що покупців немає вже, постараюсь домовитися з сторожею, аби випустила з Долини Сліз.

— Чи випустить — ось біда, — засмутилася. — Тут суворий закон: на в'їзд і сторожа може дати дозвіл, на виїзд — тільки Аспар.

— А я задобрю її донатіями, — весело пообіцяв Емілій. — Так задобрю, що й про закон забуде.

— То було б преліпо. І все ж готуйся, Емілію, до гіршого. Аспар ось-ось може нагрянути.

— Аби того не сталося, завтра готуватимусь уже до від'їзду.

Он як хотіла, щоб сталося саме так, як він мислить собі, а певності, що станеться, все ж не було. Надто багато сумнівів навалювалося, коли давала простір мислям: і сторожа може не пристати на те, щоб випустити гостей без дозволу господаря, і муж може нагодитися й сказати їй: «Будь при мені». Що вона вдіє тоді і як може зробити все за одну ніч: і мужа приспати, і до Емілія втекти, і між поклажею сховатися?

Погані передчуття завжди не безпідставні. Завтра вдосвіта мала втікати з замку, а сьогодні пополудні Аспар повернувся з ловів, і все пішло шкереберть: Емілієва домовленість із сторожею стала недійсною, за дозволом мусив іти тепер до Аспара, а йти одразу ж по його приїзді не випадало якось, тож і від'їзд слід було відкласти на день, а то й на два.

Дозвіл на від'їзд Емілій ухитрився брати в присутності Корнелії, щоб вона чула і знала: на неї чекають цієї ночі. Має так обернутися, аби з усім упоратись: і мужа приспати, і серед товарів на хурах Емілія сховатися до світання.

Вона й упоралась. Одним заморочила покорою голови, іншим залила хмільним очі, ще іншим напустила туману і опинилася біля Емілія, здавалось, непоміченою. Та ба, то тільки здавалося. Коли настав ранок і на кам'янистій путі заторохтіли хури торговців, челядник Тріарій вломився, мов навіжений, до Аспарової опочивальні і крикнув, осилюючи страх:

— Володарю! Жона твоя зникла із ложниці. Вели перевірити хури торговців, поки не покинули обводи нашого володіння. Боюсь, чи не втікає вона з ними.

Все інше робилося швидко і надійно, як і належить робити вишколеним татям: оточили кіньми хури, пов'язали, не давши опам'ятатися, тих, що сиділи при товарах, розкидали крам і не забарилися, ясна річ, поставити перед очі волостелина Корнелію.

— То це така твоя подружня вірність? — нахмурив брови і схолоднів видом Аспар. — Глядіть на неї, втікає з іншим, мене, мужа свого, сміє ганьбити.

— Не тобі говорити про подружню вірність, — прогнала нарешті страх і зібралася з думкою Корнелія. — Згадай медуші, що є на ловчих путях Долини Сліз, і п'яні оргії, які влаштовуєш там із шлюхами-медушницями. Думаєш, не була біля них, не бачила, не знаю?

— Віднині не бачитимеш і не знатимеш… З ким утікала? З ним? — показав на Долабеллу. — Сміє називати когось шлюхами. А сама?

— Вона втікала до кревних своїх, — виступив наперед Емілій і заслонив собою Корнелію. — І втікала тому, що не хоче бути щоденно зраджуваною мужем своїм. Не вона — ти опорочив подружню вірність і подружню честь!

Аспар став схожий на сірий камінь при битій путі.

— Те, що дозволено мужу, — мовив з погордою, — те не дозволено його жоні. Замурувати. Отам, — показав на скелю, що височіла поодаль, над битою путтю. — Видовбайте їм у камені домовини і замуруйте по самі уста, аби всі, хто їхатиме тут, бачили і знали: так карають у нас, готів, непокірних і зрадливих.

Емілій Долабелла був замурований того самого дня, як майстри видовбали для нього кам'яну домовину. Те саме ждало й Корнелію, та за день до покарання до волостелина прийшли старійшини роду й сказали:

— У неї під серцем б'ється твоє дитя. Не гоже карати таку, привідцю. Нас проклене люд довкружний, супроти нас може повстати весь хрещений світ.

Аспар пильно дивився на старійшин, схоже, що вибирав, на кому з них зігнати зло.

— А що вам до люду і його проклять? Тут я господар і судія, більше ніхто, чули!? А щодо жони моєї… щодо жони таке скажу: хай буде ні по-моєму, ні по-вашому: зачекаємо, доки народить дитя, а тоді вже й скараємо. Та більше не приходьте до мене з благаннями про помилування. Воля моя була й лишається непохитною.

Старійшини й не приходили більше до нього. Не благала й Корнелія. Навіть вітця свого не силилася вже покликати на поміч. Дивилася з темниці на знадливий осінньої пори світ і сумувала. Коли ж нагадали їй: «Може, переказати щось кревним? Звірся і скажи, що?» — подивилася жалісно й мовила: «Не треба, я вже звірялася. Он чим завершилося все. Емілія скарано і мене скарають».

Йшли від неї й гадали собі: «Вона не доживе до того дня, коли почує крик немовляти. Он яка плоха. Пити ще п'є, а їсти — в рот не бере. Правду про таких кажуть: сохне, ніби дерево без кореня».

Та Корнелія дожила-таки до визначеного дня і крик маленького свого почула. Ба, одмінилась почувши: і усміхнулась, і заясніла, їсти-пити попросила. «Яка я рада, — сказала тим, що ходили коло неї. — Не сина — дівчинку народила. А дівчинка продовжить мій рід — не його».

Коли ж настав час вести її до скелі, розглянулась, мовби питала: «Так швидко?» — і осмутніла враз, мовчки пригорнула до себе дитя своє та й пішла, куди вели.

— Низький уклін тобі, Емілію, — сказала, як наблизилась. — Ось ми й станемо з тобою в парі, тільки не під вінчальним — під кам'яним вінцем. Не нарікай на мене, мій єдиний, мій бажаний друже. Бачить бог, я не хотіла цього.

Уклонилася ще раз і до майстрів:

— Чула я, володар ваш звелів більше не звертатися до нього і не просити за мене. За себе й не прошу, а за дитя моє можна?

Майстри знітилися і промовчали. Лише один із них, наймолодший, не сховав очей.

— Кажи, жоно, чого просиш.

— Зробіть так, аби в домовині моїй, в тім самім місці, де впиратимуться у камінь груди, були віконця-прозори. Бодай маленькі. Хотіла б, щоб приносили до мене дитя моє, щоб воно й через камінь могло ссати мамині груди.

Майстри вволили її волю — поробили віконця. І няньки послухалися, понесли дитя до замурованої матері раз, понесли вдруге та й далі змушені були носити. Бо дівчинка не брала чужих грудей. Сам Аспар шукав для неї молочниць — дарма, плакала і відверталася. Коли надходив час годувати дитину, від скелі чувся тужний і зворушливий спів Корнелії, такий зворушливий, що всі озиралися на нього й німіли. Ті ж, кому належало дбати про дитя, несли й годували його молоком матері через віконця-прозори.

За седмицю-півтори співу не стало чути — чи то відпала в ньому потреба, чи Корнелія геть ослабла й позбулася голосу. А молоко текло з грудей. Текло усі ті дні і місяці, доки потребувало його осиротіле дитя, не переставало текти й тоді, як груди в замурованої матері стали кам'яними. Он який грізний був Аспар із тими, хто так чи інак дозволяв собі являти непокору, а й він не міг примусити рід свій мовчати про те диво. Хай не одразу, хай пізніше чутки про нього все ж випурхнули за обводи Долини Сліз і стали набутком всіх. Отож жінки, яким доля не дарувала здатності годувати власних дітей молоком, і понині йдуть до Корнелії як до своєї покровительки, матері матерів, всеблагої зцілительки і годувальниці. Йдуть і благають у неї заступництва, черпають із грудей-джерела живодайну силу для себе.

…Мабуть, аж надто далеко втекла Миловида від монастиря, келій монастирських, не почула ходи тих, що зближалися з її кам'яним затишком. Тоді лиш отямилась і обернулася, як прочинилися двері й через поріг переступила мати-ігуменя в супроводі сестри Євпраксії.

— Мир з тобою, дитя людське. — Ігуменя піднесла білі пучки й осінила ними послушницю християнським знаменням. — Чом так довго не спиш?

— Сон не бере, матінко.

Миловидка стала на коліно й поцілувала ігумені руку. «Чого вони? — думала, поки схилялась та цілувала. — Так пізно і вдвох. Присяйбіг, всього могла сподіватися, тільки не сих відвідин».

— Сестра Євпраксія сказала: сумніви й сум'яття усе ще не полишають тебе. То правда?

— Далебі, що так.

— Ти ж казала: згодна вже прийняти віру Христову, а опісля плакала, кажуть, чуючи себе винною перед родом своїм.

— Бо таки чуюсь винною, матінко.

Мовчить ігуменя. Дивиться вивчаюче і мовчить.

— Не перечу, діти мають бути вірні й віддані своїм батькам, — мовила перегодом і сіла. Її приклад наслідувала і Євпраксія. — Одначе ти, дитино, приймаючи віру Христову, не робиш противного батькам своїм діла. Чи відаєш, чого так? Бо робиш добре діло. Хто знає, може, саме твій приклад і наверне їх на путь істинний.

Казала та й казала, яка вона щедротна й душеспасительна, віра Христова, яке блаженство чекає тих, хто усвідомить суть сеї віри й прийме її не з примусу — серцем. Тож і її, Миловидку, ніхто не силує. Най приходить, як перед сим приходила, в храм, най слухає церковні відправи. Таїнства богослужіння підносять дух людський, дають простір мислі, а вже мисль у єднанні з піднятим до висот мудрості духом, дає прозріння.

Миловидка рада була, що їй не нагадують: ти обіцяла прийняти нову віру тепер ось, більше того, в неї не допитуються, коли прийме, її всього лиш переконують. Через те сиділа й слухала, була така уважна до того, що казала ігуменя, й така прихильна до ігумені, що навіть її, наймудрішу серед сестер обителі збила з толку.

— Слова мої, сподіваюсь, не стануть голосом волаючого в пустелі, — підвелася наставниця й поклала м'яку свою длань на голову послушниці. — Ти прислухаєшся до них і робитимеш так, як кажу. Правда?

— Ано. Я матінку-ігуменю поважаю. Я вельми вдячна їй за притулок і порятунок. Ось тільки…

— Що тільки?

— Засумнівалась я, матінко, що навіть прийнявши Христову віру, зможу залишитися в обителі, що віра буде мені порятунком.

— Отак? — неабияк збентежилася ігуменя і знову сіла. — Чому засумнівалась? Що змусило тебе засумніватися?

— Багато чого.

І дівчина розповіла своїм наставницям усе, що передумала сьогодні, і чи не найдетальніше — що думала перед їхнім приходом.

— Скажіть, — розчулено зазирала то одній, то другій у вічі. — Чи то ж по-божому буде, коли я зречуся світу й анічогісінько не залишу для землі своєї, роду свого, якщо хочете — для світу? Чули, Корнелія замурована в камінь була, а все ж дитя своє годувала. А я, як видите, жива, при силі та здоров'ї. Як можу сидіти за мурами й знати: сіла на віки вічні, для мене у сім світі нічого нема і я нічого не залишу світу? То ж мука, матінко, і гріх, певно, неабиякий — так окрадати себе самочинно. Піду я, достойні, між кревних своїх. Де житиму і як житиму — не відаю, одначе піду. Плоть кличе, земля кличе. Не здатна я бороти в собі те, що дала мати-природа.

— Нечестивка! — втратила терпець ігуменя і, скинувши з себе машкару благочестя, схопилася на рівні, стукнула, що було сили, патерицею. — Поганка! Ноги мала б лизати нам за те, що підібрали, повержену відчаєм, дали притулок тілу і спокій душі, а вона нарікає на обитель, у неї гріховність плоті на умі. Пріч звідси! — показала на двері. — Зараз же, сієї миті! Аби й духом твоїм не пахло. Була й лишилась поганкою, пріч!

XIII

Хорс аж надто щедрий цього літа. Де той Купало, а вже смажить і смажить нестерпно. Коли б випадали дощі, не так відчутно було б спекотняву. Та де вони, ті дощі? На весь океан-море жодної хмарини. І седмицю, і другу, і третю без одмін. Як день — так і спекотнява, як день — так і спекотнява. Сьогодні, видно, те саме буде. Щойно знялося над овидом сонце, уже й припікає. Горить під його гарячими стрілами засіяна ратаєм нива, маліють ріки й никнуть на луках трави. Правда, ще можна було б знайти остуду в лісі, там є схованка-затінок від дошкульних сонячних стріл, є якась і травиця. Та після всього, що сталося з нею, Вепровою Зоринкою, самій до лісу заказано ходити, лише у супроводі челяді. А де нині та челядь? Тривога за ниву та худобу гонить її щоденно в ліс, на луки. Бо так велить господиня Веселого Долу: коли вже немає надії на ниву, рятуй, челяднику, худобу, коли не хочеш умерти з голоду.

Та й няньці-напутниці наказано: не потурай Зориниці і не ходи, куди не слід із Зоринкою. А як буде Зоринці — байдуже. Ніби і не бачить ніхто, що їй від того сидіння та нидіння так само почувається, як збіжжю на спаленій ниві: і душно, і спечно. А ще тоскно. Так тоскно, що сльози не раз і не двічі підступали вже до горла й душили намертво. Бо жаль бере і жаль великий. Чому вони затялися, її кревні? Чому не хочуть, аби бралася з Богданком і була вже Богданковою? Усе Колобродом хваляться та возять до Колоброда. А який із того хосен, коли вона знати не хоче тих, що приходять до неї в Колоброді й кличуть до гурту? Ніби не бачать, яка буває, як силує себе, йдучи до чужих і небажаних? Мали б бачити, що Зоринка свого домагається, і даремно погрожують їй: буде так, як тато каже. Є ж бо не чиясь — Вепрова донька і теж може сказати: «Буде так, як я кажу». А втім, хто знає, як буде. Он як хитрують її кревні. Певна, не татей бояться — Богданка. Тому не велять виходити за ворота, тим паче до лісу. Купала ждуть, певні, на Купала доня їхня не ухилиться: котрийсь із родовитих тиверських отроків викраде її та й візьме злюб. Тоді вже мало важитиме те, що не хоче, візьме під своє накриття, та й по всьому. Тільки хай спершу візьме. І стариня теж хай спершу примусить свою Зоринку поїхати до Колоброда саме на Купала. Не стане ж в'язати її та везти зв'язану. А по-іншому не буде. Бігме, не буде!

Розчинила вікно в горішній кліті терема, дивиться на торовану путь, що веде від високої загорожі довкола вітцевого оседку у широкий світ, і думає свою невтішну думу. Відтоді, як за нею, визволеною Богданком із лабет осоружних татей, прислали до Черна няню і тим сказали раз і назавжди: примирення не буде, — Богданко не скорився, і тоді, одразу по розлуці з ним, і пізніше виїздив і правив коня до Веселого Долу. Перед ним зачиняли ворота, йому казали: не велено, а він все їздив та й їздив, усе ждав та й ждав її на узліссі. Мала б сказати йому якось: не тому не виходить, що не хоче, тому, що не може. А як сказати — не відає. Усі тут змовилися проти неї — і мати, і челядь, із друзів ворогами стали. Мусить бути такою, як і вони.

— Поки не вволите моєї волі, — мовила твердо, — не їстиму і не питиму.

— Якої, горлице?

— Аби дозволили вийти до Богданка і сказати Богданкові: най не їздить даремно.

— Ніби йому не казали того?

— То — стариня, а це я скажу.

Няня-наставниця не надала тому ваги, осміхнулася й пішла собі. Коли ж повернулася й побачила: Зоринка справді не доторкнулася до страви, збентежилася й заходилася умовляти.

— Не вигадуй, дівчино, хто повірить, що ти саме так скажеш Богданкові?

— А ти.

— Я?

— Коли не зовсім зрадила ще мене, то повіриш.

— Йой, Зоринка таке про мене думає.

— Піди зі мною, будь маминим послухом при мені, насправді — моїм соузником, то й не думатиму.

— А що скаже твоя мама, коли довідається згодом, що я її зрадила?

— Того не знаю. Те няня має знати. А зараз най піде і скаже: «Не їстиме Зоринка і не питиме, доки не дозволять».

Що мала робити жінка? І пішла, і сказала Зоринчиній мамі: «Дівка он як страждає, нащо примножувати страждання? Най піде зі мною й зустрінеться з княжичем. Чи від того щось зміниться?»

— А коли зміниться? — Людомила їй. — Чи ти не відаєш, як твердо стоїть на своєму господар і повелитель нашого благополуччя в цім вогнищі?

— Кажу ж, Зоринка не їсть і не п'є. Що робитимемо, коли й далі не їстиме й не питиме?

Няня-наставниця, видно, близько взяла до серця оте «коли не зовсім зрадила». Геть усе переповідала Зоринці: і що думає про її упертість мати Людомила, і як страждає від того, що доня така уперта. Обіцянками бути заодно із Зоринкою, щоправда, не розкидалася, на ділі ж була з нею. А вдвох вони таки укоськали добру від мами-природи господиню.

— Коли вже Зоринка так наполягає, — сказала після триденного доньчиного голодування, — най бачиться з княжичем. Одним лиш не поступаюсь і не поступлюсь: побачення буде не там, де хоче. Як з'явиться Богданко, клич його до терема. Тут, при мені, має сказати те, що хоче сказати.

Зоринка воліла й далі стояти на своєму, та, подумавши, зголосилася. Хоче мамця почути, що казатиме доня Богданкові, най чує. Ано, най чує і знає, то, може, й ліпше буде!

І ось жде-виглядає Богданка, а виглядаючи, викохує в собі ті казаннячка, похваляється та й похваляється своїй мамі і тому, хто крутить мамою, наче буревій самотнім деревом. Думає, як він волостелин на дві волості, то йому геть усе дозволено. А отже ні. Прийде час, довідається: Зоринка і годна, і вдатна постояти за себе.

XIV

Що помітніше вигорала під спекотнявим сонцем ролейна нива і жухла по луках та узліссях трава, то смутнішим ставав поселянський люд і невідворотніше ширилася землею Тиверською його тривога. Що буде, як буде? Не вродить нива — не матимуть хліба, не квітнутимуть трави лісові, дикуша на ниві — бджола не заповнить борті медом. Усе то біда і біда велика. Та чи не найбільша — коли не заготують на зиму сіна й не матимуть чим утримувати худобу. А до того йдеться. Чи про покіс випадає думати, коли травиця ледь животіє. Мало її в лісі, ще менше в лузі. Худоба бігає та й бігає, доки нащипає собі якусь живність. То це посеред літа. А що буде під кінець? Прогнівили богів, не стали угодними для них. Он скільки люду наплодилося і кожен норовить дбати лишень для себе?

Вийде ратай у поле — думає, ходить біля худоби — знову думає, а вже як сховається за видноколом сонце, прийде й огорне землю тепла літня ніч, — не знає, куди й подіти себе від тих дум. Гряде велика біда, щось треба робити. А що? Еге, що?

— Поли і на політті не випадуть дощі, а земля не дасть бодай травиці для корів та овечок, яко ж і для коненят, — каже жона, чуючи тривоги мужа, — різатимемо худібку та й порятуємо якось себе, чада свої від голодної смерті.

— А це виділа? — муж закипає по тих словах, ніби вода на гарячому залізі і тиче під ніс жоні своїй темні від щоденної праці пучки. — Це, кажу, виділа? Вона різала б худобу. Сказано: волосся довге, а розум, як у зайця хвіст. Що матимемо, коли поріжемо її? Як житимеш, згубивши худобу? Та я… Та йдіть ви всі на болота, бескеття, до самої дідькової мами йдіть усі, я худоби не пущу під ніж. Чула? Не пущу!

Такий, що й набив би, коли б жона перечила чи сперечалась. Та де їй сперечатись. Дивиться, налякана, і мовчить, ніби заворожена тим, що чує.

Де двоє, там і бесіда, де троє, тим паче п'ятеро, там і віче. І все про те ж: як буде, що буде? Де і в кого шукати порятунку?

— Треба йти до князя, — радить один.

— Ано, — охоче пристають до тої ради інші. — Треба йти до князя, покликати його на віче й сказати, аби не йшов цього передзим'я на полюддя й не брав із нас данину. Де візьмемо її, що дамо князеві, коли в самих пусто? Окрім пушнини із звіра та набілу з худібки, нічого не буде.

— Таке мовите: окрім набілу. А де він візьметься, той набіл, коли худобі зараз уже немає чого їсти, взимку ж і поготів не буде?

— Що правда, то правда. Маємо зійтися на віче й запитати в князя: з ким залишиться він, коли вимре люд? Чули, не кланятись і не просити — покликати на віче й запитати: «З ким залишишся, княже, коли вимре люд?»

Думка та видалася всім схожою на Перунову стрілу серед темної ночі: висікла вогонь і освітила доли, да так, що й тому, хто мав більма в оці, стало ясно: іншої ради немає, мають скликати віче й казати князеві: «Голод — така ж біда і такий же супостат, як і той, що йде на нас із раттю. Проти того кличеш, ти, проти цього кличемо ми. Ставаймо раменом до рамена та й будьмо єдині, коли не хочемо загинути».

Поселяни були єдині в своїх бажаннях, отож не забарився зродитися й клич: «На віче! На віче!» А вже як зродився, не було йому ані стриму, ані впину. Від оседку до оседку і від весі до весі гнали коней вістуни, оповіщали всіх, кого подибували, гудці та волхви, просто собі перехожі люди, не барилися кликати на віче послані між поселян глашатаї.

Вепра застав той клич у Веселому Долі і вдарив по наболілому, мовби вітер по струнах. Люд тиверський кличе князя на віче. Ось вона, жадана мить. Ось коли він візьме Волота за карк і скаже: «Подохни, коли такий!» Варто зрушити камінь, як піде лавина. Ано, це і є та нагода, коли варто зрушити камінь, як піде лавина, а лавина розчавить усіх і все, що стане на путі. І такий камінь є. Він, Вепр, недаремно верстав по Тивері путі, шукав собі соузників та приглядався до людей: такий камінь є!

Події підганяли час, тому й Вепр не гаявся, осідлав ліпшого коня і, вихопившись на нього, погнав до лісу, а лісом — до жертовника під Соколиною Вежею.

Знав: правитися конем до Перунового дуба чи навіть до загорожі довкола нього — противний охоронцеві жертовника вчинок. Через те не став напрошуватися на гнів та немилість Жаданову, лишив коня поодаль, і перш ніж підійти та постукатись у ворітницю, розглянувся й прислухався, чи немає там, за загорожею, сторонніх.

Ворітницю не важко було розшукати — до неї вела стезя, її позначали черепи принесених богові жертв. Уздрівши їх, невільно стишив ходу і кинув позирк очей своїх далі — на дупло розлогого дуба, а вже як уздрів божу оселю, і зовсім укляк: було таке відчуття, ніби став перед самим божеством і має бути покараний за те, що посмів стати. Коли ж зборов-таки в собі почуття перестраху та прочинив ворітницю, зустрівся віч-на-віч із Жаданом: волхв стояв на порозі рубленої з колод хижі й підозріло пильно дивився на захожого.

— Мир тобі, володарю таємниць земних і небесних, — привітався.

Волхв усе ще відмовчувався.

— Несеш у серці злобу, а бажаєш миру? — прогудів нарешті його гучний, ніби з бодні, голос.

— Де гнів, там і злоба, ано. Та не я висікав її з каменю буття нашого, висікали інші. Окрім того, не на тебе прямую я стріли гніву свого і злоби своєї.

— У божу обитель не гоже нести ті стріли, навіть коли вони призначені для інших.

— А де ж шукати порятунку, коли серце розпирає злоба? Ти, муже, маєш славу провидці й волостелина небесних таємниць, служиш богові і накладаєш із богом. Тому й прийшов до тебе, щоб сказав: де і як шукати?

— Змирись — і знайдеш утіху.

— Я, волхве, Вепр, муж із мужів. Змиритися не можу.

— Гнів твій на князя?

— На нього.

— Я князю не суддя.

— А боги? Зроби так, аби Перун покарав Волота і погасив у мені вогонь мсти, незгасної злоби.

— Боги й без того карають люд, а заодно і князя. Видиш, спалено все, голод іде на землю. Тобі цього мало? Ти більшого хочеш?

— Голод іде не на князя, він не візьме його за карк. А я жадаю помсти саме князеві.

— Боги справедливі, вони можуть обернути гнів свій не на князя — на тебе: втратив сина, втратиш і доньку.

Помислив мить.

— За що може впасти на мене така кара?

— За те, що надто вже хочеш її іншим.

— Бо таки хочу. Єство горить, кров до того кличе. Зроби, аби я міг помститися, — і матимеш усе: поле, товар, захочеш — Веселий Діл віддам тобі. Не лишень жерцем, волостелином станеш.

— Пішов пріч! — вибухнув гнівом Жадан. — Ти хочеш, щоб я торгував божою волею? Пішов пріч!

Наступав рвійно і дужо, так дужо, що навіть бувалий у бувальцях Вепр упав духом і змушений був оступитися, а далі й зовсім податися за загорожу.

— Май розум, Жадане, — обізвався звідти вже, — я діло кажу! Другої нагоди стати мужем серед мужів не матимеш. Збагни це і опам'ятайся, я ще пожду.

— У-у, гад повзучий в образі людськім! — знову пішов на нього Жадан. — Пріч, сказав! Не лише тебе, тіні твоєї бачити не хочу!

Кричав на всю околію і гнівавсь на весь світ, а повернувся до капища, упав перед оселею Перуна на коліна й підніс угору скорботно-благальний лик свій, простягнув до дупла не менш благальні руки.

— Огненний боже, великий Сварожичу! Ти бачив гнів мій і бачиш муку. Одведи і заступи від усього злого й лукавого! Вирви із серця занесене злою личиною сум'яття, не дай сплодитися в мені найбільшій слабості людській — спокусі. Чуєш, Перуне? Не дай сплодитися і впасти ниць! Вік буду вірний і вдячний тобі, тільки не дай упасти ниць!

Князь і мужі його, надто мужі думаючі, не лишилися байдужими до того, що робилося і до чого йшлося в землі Тиверській. Он яка біда може постигнути, коли підуть від Меотіди обри, а земля в пагубі, люд занепав духом і змалів на силі, так дуже змалів, що коли дійде до чужинської навали, нікому буде меча зняти і заступити себе від напасті. Що тоді буде і як буде? Чи переживе Тивер таке лихо?

— Цього передзим'я доведеться не йти на полюддя, — казали одні. — З кого правитимемо правеж, коли біда видима і постигла всіх. Взяти нічого не візьмемо, тільки люд роздрочимо.

— А чим годуватимеш тих, кого доведеться кликати на січу з обрином?

Князь слухав ті суперечки і хмурився. Бо таки було чого. Один казав правду, а другий і поготів: чим годуватиме тих, кого доведеться покликати під свою руку, коли піде обрин?

Не сказав своєї речниці мужам, вислухав їх і повелів іти собі, думати далі. Сам теж пішов і теж засів у теремі. Думав і ждав чогось, аж поки не діждався: на місто під Черном повалив звідусіль люд поселянський? Були там кінні, були й піші, одні при броні, інші голіруч. З усього видно: йшли усі і йшли так, як дозволяла маєтність.

Через поріг не забарився переступити покликаний князем воєвода.

— Що діється, Стодорку? Чого збирається люд?

— Послухи там уже, — кивнув у той бік, де збиралися, воєвода, — незабаром достеменно знатимуть і скажуть. Проте й без їхніх казань ясно: збирається віче.

— І хто збирає його? На чий клич сходяться?

— Певно, страх перед голодом кличе. Прийшов сказати, аби був обачний.

— Радиш не йти, коли покличуть?

— Ні, чом же. Не йти не можна. Одначе будь мудрий з людом своїм і не скупись на обіцянки.

А за стінами стольного града вирувало та й вирувало стовписько. Де суспіль кінних, де суспіль піших, де тих і других.

— Чи є вже люд із полуденних городищ? — питалися старійшини.

— Є, є!

— А з сіверських?

— Немає.

— Чом немає! Он тамечки, — показали осторонь. — Треба піти комусь і сказати, най шлють посланців.

— То ставмо вежі та й кликатимемо вже князя.

І знов завирувало місто, забігали ті, що були поблизу майбутніх веж. Одні копали ями під стовпи, інші несли колоди, свіжо тесані дошки та обаполи й клали поруч із копачами. Не забарилися зацюкати й сокири, та так дзвінко, що взяли гору й над гомоном людським? Лише іржання коней або чийсь аж надто голосний крик могли здолати те багатоголосе цюкання і то — на мить-другу, не більше.

Йшлося до обіду, і сонце що далі, то дошкульніше припікало з високості. У стовпиську людському й кінському, у тісняві без води і тіні дошкульність та була особливо відчутна.

— Кличмо вже князя! — радили найменш терплячі.

— Ано, кличмо князя!

Їм не перечили, одначе й не поспішали: не все було вже підготовлено до зустрічі з князем.

Коли розчинилися городські ворота і биричі, вихопившись звідти, зично оповістили: князь Волот, ліпші мужі вволюють волю віча й правляться на віче, натовп відчутно стишився, а далі зовсім занімів. Не те вразило його, що князь погодився стати перед тиверським людом і вислухати люд, вразило і, певно, найбільше, що був не в княжім убранні. Їхав на білому, граційно витанцьовуючому, мовби якесь заморське диво, коні, в білій, довільно розхристаній сорочці, в яскраво-червоних ногавицях і таких же червоних — з оксамиту — чадигах. При боці, як і при сідлі, аніякої броні. Поселянин, як усі, муж радний, як і більшість.

— Братіє! — виїхав наперед усіх стольник і вдався зі словом-привітом до тих, що юрмилися на місті. — Князь цілує старійшин, тисяцьких, шле уклін свій старостам ролейним, усьому люду тиверському!

— Низький уклін і тобі, княже! — вийшли наперед ті, що скликали віче й були привідцями на вічі. — Уклін і дяка за те, що вийшов на розмову з людом своїм. Біда прийшла в нашу землю. Ставай, княже, на вежу, аби всі виділи тебе і чули, хочемо раду врадити купно з тобою.

Пождали, поки князь вийде і стане на вежі, що височіла супроти поселянської, й повели з ним голосну, аби всі чули, бесіду.

Не перебільшували, скаржачись на безліття, — воно й так без міри велике — і не нарікали ні на кого. Бо на кого нарікати, коли винуватці невидимі й незнані. Карають боги, лиш їм відомо, хто і чим завинив. Одна у тиверців утіха і надія — завинили не всі. Тому люд і зібрався на віче, хоче спитати князя: як врятувати від голоду неминучого і смерті повсюдної невинних — дітей, отрочат, тих, хто, хай і винен, все ж не так дуже, аби розплачуватися життям?

Багато, певно, думали перед тим, як іти на розмову з князем, — казали тільки діло. До всього й трималися достойно: бачили безвихідь свою, почувалися приреченими, а не хилились і не колінкували; прийшли он із яким проханням, знали: не хтось інший, тільки князь може порятувати від біди, а не втрачали гідності. Як не прислухатися до таких і не сказати: що можу, те зроблю?

А проте не одразу сказав так. Почав із того, що в князя не один клопіт. У них, поселян, тільки й турбот, що про множення худоби, про набіл у макотерах та жито в берковцях, їм тільки й гадки, що дбання про хліб насущний — для себе, дітей своїх, а йому, князеві, належить думати не лише про себе, родину, численну челядь і ще численнішу дружину, — він має дбати, аби стояла непорушною, перебувала в мирі уся Тиверська земля, аби була при броні і мала міцний дух, годовані коні дружина. Отож хай зважують на це і знають: не так просто князеві поступитися тим, що має взяти від поселян. Одначе князь відає й про те, яка біда постигла їх. Відає і розуміє: сам він не підпора Тиверській землі. Над ким княжитиме, коли голод видушить люд? Хто боронитиме землю, коли залишиться на ній лише з дружиною? Тому й зважується поступитися своїм: цього передзим'я не піде на полюддя і не правитиме правеж. Люд тиверський сплатить те, що заборгує, в наступні три літа.

Мабуть, неабияка радість забуяла в серцях поселян від тої речниці. Пнулися, зирячи через голови передніх, і німували. Мить так, другу, далі збудилися й закричали в один голос:

— Слава щедрому і мудрому князеві! Слава і шана! Шана і слава на віки!!

Пождав, доки вгомоняться, і вже потім вирік їм усе, про що думав у себе в теремі.

То правда: одміна данини — велика всім полегкість, а проте не поміч. Поселянинові не треба буде давати на передзим'ї князеві, зате треба щось дати взимку, на передлітті дітям. Бо коли не дасть, голод зробить страшне своє діло — викосить усіх і вся. І що тоді буде з тої полегкості, що її дає князь? Анічого. Тому й кличе бути щедрими в цій біді, цієї безлітньої для Тиверської землі години не лише мужів своїх, володарів займанщин, а й усіх, хто має що дати чи позичити голодному. Земля, як ніколи, потребує опори, тож хай стануть нею ті, у кого є щось, хто може поділитися.

— Ано! Най стануть! Най будуть мудрими та щедрими, як і князь!

Мусив знову підносити руку.

— Князь і його радці, — продовжував Волот, діждавшись тиші, — стали на думці й виносять її на віче яко закон: цього неврожайного літа ліси та води Тивері мають бути доступні для всіх. Княжі вони, ліпших мужів чи общинні, кожному хай буде вільно прийти туди і взяти собі дичину або впіймати рибу в річці чи озері. І дичина, і риба — дармові дари землі, а дармовими дарами соромно скупитися в безліття та й перед богами провина неабияка.

Віче не встигло вгамуватися від тої ще, першої княжої речниці, ця ж і зовсім забила з нього потужним джерелом радості, вдоволення. А коли б'є з серця радість, то що лишається робити вічовому люду? Чув у собі торжество й ділився тим торжеством з іншими, а ділячись, виголошував його тисячоголосою здравицею:

— Здравиця князю-добротворцю! Най буде єдність між князем і людом землі Тиверської! Нині і прісно! Нині і прісно!

Здавалось, підступлять зараз до вежі, піднімуть свого князя разом із вежею й понесуть містом, аби бачили всі знали, який світлий настав для них день, які вони, поселяни, вдоволені князем і яку хвалу воздають доброму з добрих, мудрому з мудрих князеві. Та не дійшло до того. Бо в натовпі, серед ратаїв і рукомеслих, бортників і ловчих, серед усіх, що були вдоволені вічем, відшукались і невдоволені. Вони стояли чи не найближче до вежі, з котрої промовляв князь, і теж трималися купи.

— Схаменіться, безумці! — потряс костуром один із них, високий і плечистий, міцний, яко дуб, і лютий, як знавіснілий тур. — Уйміться, кажу, і образумтесь! Ви забули, що є всюдисущі боги і є кара божа!

То був Жадан, а ті, що тулились коло нього і відмовчувалися, не зголошуючись із вічем, були волхви.

Князь Волот не встиг, видно, збагнути, куди хилить пригрітий ним волхв, зате не без тривоги й ніяковості відчув, що він не на його боці.

— Чим ти невдоволений, Жадане? — виступив наперед стольник. — Що обурює тебе в хвалі заслуженій і достойній?

— А те, стольнику, що казав уже: є боги і є кара божа. Усі сущі під ними мали б пам'ятати: найперше слід віддати шану богам, а потім усім іншим.

— Чи люд наш так уже забув богів? Чи він не шанує їх?

— Бо таки забув, коли почав розмову на вічі не про шану і не про данину богам, а про себе. Хто з вас подумав тутки і сказав: засуха — кара богів за провини? Боги задарма не карають і тим паче не карають увесь люд.

«Цей волхв багато на себе бере, — вгомонився нарешті і став твердішим у мислях князь. — Я поспішив передати йому свою повинність — бути жерцем при капищі Перуна».

— Ти помиляєшся, Жадане, — Волот вийшов і заступив собою стольника. — Ми не забули про богів. Не встигли сказати, одначе мали сказати тут: хоч в краї й недорід, хоч поселяни нічого не взяли з поля, вони не повинні забувати, що є боги і їхня повинність перед богами. Не лише князь, кожен зобов'язаний приносити їм на домашнім вогнищі жертву і просити в богів прощення за провини.

— Ано, кожен! — підхопили княже слово привідці віча.

— Провина ваша, а в жертву приноситиме твар?

Цей надривний закид належав котромусь із волхвів, що юрмилися біля Жадана. Його могли б пропустити повз вуха, та того не хотів, для того, видно, й був тут Жадан, аби не пропустили.

— Чи ви не видите? — крикнув дужим, ніби Перун із неба, голосом і показав костуром через голови юрмиська вічового. — Не видите, питаю, яка велика кара упала з неба на люд тиверський? Домашніми жертвами від такої кари не відкупитися!

— Як то? Чому?

— А тому, що твар земну ми вже приносили богам у жертву. Твар очистила себе від скверни, а кара як ішла, так і йде. Невже вам невтямки, що настав час очиститися людям?

Ті, що стояли ближче і добре втямили, що сказав волхв, заціпеніли враз і змусили заціпеніти інших.

Чи то ж правда?

Воно немовби й так: твар очистила себе, а гнів божий триває, кара як посилалася, так і посилається на землю. І все ж таки: чи волхв при своєму глузді? Он як давно було воно, принесення в жертву богам людей. Тоді ходила страшна моровиця, тиверці трупом лягали і вдома, і в лісі, і на путях та при путі. Коли таке безліття і такий повсюдний мор, чи хтось завагається і скаже: «Й без того доста жертв»? Сліпли зі страху і на все погоджувались. А все ж, переживши страх, люд, здавалось, порозумнішав, і князі та волхви угомонилися, коли й згадували прадавнє безліття, то лиш для того, аби застерегти когось: не роби так і не накликай лиха; он що буває, коли не слухають старших і йдуть супроти закону та покону. Нині ж запевняють: твар не винна, винні люди, отож най тягнуть жереб і віддають того, кому випаде, в жертву богам. Чи зголоситься віче і чи дасть свою згоду князь?

— Люд давно не очищав себе, то правда, — перший знайшовся на слові й заговорив осібно до волхва князь Волот. — Та правда й те, Жадане, що очищення це коштуватиме найдорожчого — людського життя. Чи ти певен, що інакше не вмилостивимо богів, що є конча потреба посилати на вогонь когось із нас?

— Певен, княже.

— Чим доведеш те?

— Гнівом божим. Дощу не було, як засівали ниви на передлітті, не буде, коли не вмилостивимо богів, і тоді, як настане час засівати їх на політті.

— А коли буде? Чи відаєш: як боги змилостивляться до поліття і пошлють дощі, на вогнище підеш ти, яко лживий жрець, що торгує божим повелінням.

— Відаю, княже.

— І стоїш на своєму?

— Ано, стою на своєму.

— Тоді виношу цю твою речницю на розсуд віча. Моя воля така: пождати кінця літа. Коли не випаде дощу до засіву нив на політті, потягнемо жереб. На кого вкажуть боги, той і буде принесений їм у жертву.

За цим разом віче не кричало: «Слава мудрому князю!» Проте й не німувало, як досі. Загуло, завирувало, наче океан-море під рвійним вітром. Одні тільки радилися, інші сперечались, ще інші погоджувалися без особливих роздумів і вагань.

— Най буде так, як каже князь!

— Гадаєте?

— А чом би й ні? Коли така воля богів, що вдієш, мусимо умилостивлювати їх.

— Тільки не життям князя і його родини.

— Ано! Де такого візьмемо, коли втратимо? Чи то гоже, аби князь-добротворець та розплачувався за провини люду свого?

— Так і кажімо: всі тягтимемо жереб, окрім родини князя. Так і кажімо!

Гадка та стала незабаром вимогою всіх, і волхв змушений був умовкнути.

Слово взяли ті, що скликали віче.

— Чи згодні, аби жереб тягли усі, окрім родини князя?

— Згодні!

— Чи пристаєте до гадки: коли підуть до політнього засіву дощі, скараємо, яко лживого жерця, віщого волхва, коли ні — принесемо в жертву богам когось із поселян?

— Пристаємо!

— На тому й складаємо ряд.

XV

Жаданове провидіння стало лихою правдою: дощі так і не випали за всеньке літо. Вигоріли не лише ниви, голою стала вся незаліснена Тиверська земля, в багатьох криницях тільки спала, в деяких — і зовсім зникла вода. Ще вчора, в останній день першої на політті седмиці, з'їхалися до стольного Черна найповажніші мужі, йде мале віче, іменоване радою старійшин, а речниці тої ради нема та й нема. Воно й не дивно: настав час умилостивлювати богів людськими жертвами, а на раді не знайти таких, кому було б байдуже до того умилостивлення. Отож і радяться, а радячись, сперечаються.

Більшість схилялася до думки: кара іде від Хорса. Тивер зрадила йому, своєму верховному богові, усі сподіванки покладала після зцілення княжича на Перуна й умилостивлювала здебільше Перуна. Звідси смертельний гнів, звідси й нещадна кара. Отож і не відшукалося серед радних таких, що вагалися б. Жертву приноситимуть Хорсу і тільки Хорсу.

— А хто ж братиме жереб? — подали із задньої лавиці голос. — Лише отроки та дівиці чи весь люд?

— Віддавна метали жереб на отроків і дівиць. Най так і буде.

— Чому це має бути саме так?

— Бо так було.

— То не доказ.

— Коли це не доказ, то скажіть інше: нащо богам старе луб'я? Чи старими умилостивите богів?

— А все ж старі мали більше, ніж хтось, нагод прогніви ти богів. Чому за провини старих мають розплачуватися отроки та дівиці?

І пішло слово на слово, а старійшини на старійшин. Одні казали: отроків і дівиць єднають із старими кревні узи, то буде плата за себе й за них, інші перечили й, перечачи, посилались на думку отроків та дівиць, котрі нарікали нібито: «На стариню тому не метають жереб, що рішенець приймають старійшини. Оберігають себе, дітьми та онуками відкуплюються».

— Не скверніть себе речами неподобними! — взяв гору чийсь дужий голос. То вийшов і зажадав тиші князь Волот. — Старійшина Доброгост правду сказав: будьмо твердими і не забуваймо: на нас дивиться вся Тивер, вона чекає від нас мудрості, а не сварки і неподобних речей у сварці. Що скаже рада старійшин, те стане законом для всіх. Тож і дбаймо про мудрість, а не про злоязичіє.

І мужі вгомонили буєсть свою, стали взаємнопоступливими, а поступившись, зуміли й домовитись. Аби чиясь зла воля не завадила богам вибрати собі жертву, доста метати жереб комусь і на когось. Най кожен прийде і візьме його сам. Іти ж і брати жереб мають усі поселяни, окрім тих, що не встигли прогнівити богів за малістю літ своїх.

А ще віче ліпших мужів і старійшин установлює: аби не було нарікань і суперечок, яка верв має іти й брати жереб першою, яка — останньою, хай потягнуть між собою жереб і визначать черговість найдостойніші старійшини вервей. То теж буде воля богів, і хай вона буде над усе.

Князь Волот мав би бути потішений і великим і малим зібранням люду тиверського: йому, як ніколи досі, повірили, висловили он яке шанування і он яку прихильність: «Другого такого, — сказали, — не буде, хай усі тягнуть жереб, тільки не князь і не княжа родина». Та ба, не відчуває від того казання затишку на серці й не може вважати: усіма і всім задоволений. То добре, що зголосилися з ним і не стали перечити на вічі мужі ліпші і думаючі, волостелини: в лиху годину треба поступитися людові всім, чим можемо поступитися. Добре й те, що люд неабияк вдоволений його милістю. Одначе ніхто не переконав князя Волота, та навряд чи й переконає, що буде велике вдоволення від речниці принести в жертву богам людей. Мало того, що стоїть, як і стояла все літо спекотнява, що вмирає через ту спекотняву сподіванка порятуватися від голоду і мору, — піднято по всій землі люд тиверський й спроваджено на путі, що ведуть до капища Хорса. Піднято й сказано: йдіть і беріть жереб. Чи то ж просто полишити напризволяще домівку, все, що набули для себе в домівці, й правитися в такий тривожний та непевний час до стольного города, не знати, чи повернуться звідти, а коли й повернуться, то чи застануть щось із тієї мізерії, що іменується домашнім набутком? Татей ніколи не бракувало в їхнім краї, а в лиху годину і поготів. Чи люд згадає свою прихильність до князя, коли позбудеться через цей похід і того, що мав?

Тоскно й бентежно у Волота на серці. А все через Жадана. Чого він вискочив із своєю погрозою, ніби пес із-за тину: «Ви забули, що є всюдисущі боги і є кара божа!» Так ніби князь, старійшини не знають, що є боги і є повинність кожного — приносити богам жертви. Ні ж, згадав давно забуте: «Твар очистила себе, настав час очиститися людям». А чи в тому є доконечна потреба? І звідки йому знати, що є? Від богів? То як же це сталося, що вони лише Жадана ознаменували тим? Чому не подали знаку йому, князеві і верховному жерцеві в Тиверській землі? Чи не забагато бере на себе волхв Жадан? Чи не ховається за його нагадуванням про людські жертви щось інше? Одначе ж волхв той не повинен би чинити на зло князю і людові. Не хтось інший, князь, як і люд, пригрів його й зробив не лише охоронцем, а й жерцем при капищі Перуна. Чи таке забувають і чи за таке платять кривдами?

— Отче, — став на порозі син. — Я до вас із чолобитною.

Так давно не бачив свого Богданка чи він справді примітно одмінився за це літо. Он який вимахав, став чи не врівні з вітцем. Ото тільки й одміни, що тонкий у стані, вужчий у раменах. Одначе чому так багато суму та тривоги в очах?

— Кажи, я слухаю.

— Зоринка Вепрова разом з усіма піде до капища Хорса й братиме жереб.

— Така воля віча, нічого не вдієш.

— Так уже й нічого? А коли я візьму її в жони? Тоді вона належатиме до княжої родини і буде увільнена від того, що мусять робити всі.

— Гадаєш, Вепр віддасть її тобі?

— Тепер віддасть. Люд каже: боги вибирають найліпших, а Зоринка і є та найліпша. Чи той Вепр не розуміє, яка гроза збирається над нею? Чи в нього не зм'якне перед видимою утратою серце?

— У всякого зм'якне, сину, тільки не в Вепра. Не зголоситься він на родичання з нашим родом, навіть цієї найтривожнішої миті.

Богданко ще примітніше одмінився на лиці.

— А коли зголоситься? Чом не піти до нього й не сказати…

— Казали вже, сину. Принижувались і просили, тепер доста!

— То ж колись було…

— Я сказав: доста! Не Вепр у своїй землі князь, — я. Чому маю бити чолом перед ним і раз, і вдруге, і втретє?

— Тоді… тоді я умкну її.

Був такий зосереджено-рішучий, зараз, здавалося, вийде й учинить те, що надумав. І князь повірив рішучості сина. Повірив і поспішив перечити йому. То казна-що; тоді в Зоринчиного вітця справді будуть підстави нарікати: «Бачили, який у нас князь? Він має мужів своїх за чорних людей, він чинить із ними, як собі хоче!»

— Про умикання й думати не смій, чуєш?

— Ба, смію, коли вітець не думає й не хоче думати про мене!

— Насилля над Зоринкою спричинить велике лихо. Проти нас підуть усі ліпші мужі, волостелини, а то — пагуба і не лише тобі.

— А що буде, коли Зоринка піде на вогонь?

— На те воля божа.

— А на це — моя! — уже за поворотом обернувся й мовив покірний досі князеві син.

Волота обурило його зухвальство.

— Я не прийму тебе! — крикнув навздогін. — Ані тебе, ані твоєї Зоринки не прийму. Де знаєш, там і живи, як собі хочеш, так і майся, під мою крівлю обом вам зась!

То була тривога і був смуток усього дня, Богданко таки сів на вишколеного за час науки в дядька коня й подався з Черна, а куди подався, що вчинить, одним богам відомо. І викраде та втече світ за очі із Зоринкою — погано, і потрапить до Вепрових рук, викрадаючи, — ще гірше. Від того упоєного местю людомора всього можна сподіватися. Чи йому довго настигнути отрока, що втікатиме з умкнутою дівкою, й потяти його? Хіба не буде чого сказати, коли спитають, нащо зняв руку на княжича? «Я не видів, — одповість, — хто умикає, з мене доста було, що умикали вдруге».

«Доведеться кидати все й правитися слідом за ним, — досадує князь. — Коли надумає робити так, як сказав, підстерігатиме Зоринку й умикатиме з Соколиної Вежі. І прибуде з викраденою дівкою саме туди. Отож мені слід бути в Соколиній Вежі і негайно».

Не став передчасно лякати Малку, одначе й не приховав того, що скоїлося між ним і сином, від Малки, зайшов до неї й сказав, куди та чому їде.

— Може, не слід перечити йому? — застерегла несміливо.

— Ти так гадаєш?

— Богданко правду сказав: це та година, коли можна й не зважати, хто князь, а хто воєвода. Коли у тебе така, як і в Вепра, гординя, я сама поїду до того буй-тура й скажу: якщо не хоче, щоб Зоринка пішла на вогнище й стала нареченою вогненного Хорса, най віддає її Богданкові та й забудемо все, що роз'єднало наші роди.

Князь зітхнув, дратуючись, і потер натомлене чоло.

— Ти, Малко, сліпнеш з прихильності до сина і в сліпоті своїй бачиш не далі, ніж син. Треба бути неабиякою дитиною, щоб вірити в здоровий глузд Вепрів.

— А як же ти он скільки літ вірив їм?

Мабуть, то було зайве. Князь не знайшовся, що сказати жоні своїй, і, не знайшовшись, оскаженів.

— Доки ми теревенимо з тобою, той нерозважливий отрок може накоїти біди. Я їду, доста!

І тоді, як правився повз капище Хорса під розлогим, з діда-прадіда леліяним дубом, і пізніше, коли вибирався на путь-дорогу, що вела до Соколиної Вежі, розминавсь та й розминався, бачив та й бачив, як ідуть зігнуті недолею-сумом поселяни. Родинами й родами-селищами, з старинею і отрочатами. Усі мовчазні і виснажені, такі спрагло змалілі, ніби знають уже: вони — приречені.

— З котрої верві будете, люди?

— З Надпрутської, достойний.

— І давно правитесь?

— Ано, четверту добу.

Помовчав, супроводжуючи їх сумовитими очима, і вже потім додав:

— Помагай біг щасливо здолати цю путь.

Невдало приострожений кінь несподівано рвонув убік, і вже тоді, як Волот взяв обіруч поводи, пішов рівно й на всю кінську пору.

Матері Доброгніви не видно було ані на подвір'ї, ані на подвірниці, не чув її голосу і з оселі. Або ж спала-перепочивала старенька, або ж пішла до лісу. А втім, чого їй спати о цій порі і чи є така вже потреба правитися старістю до лісу?

Постукав, викликаючи челядь, у дубові ворота раз, постукав і вдруге.

— Агов! Чи є хто в оселі?

Двері прочинилися невдовзі, і до воріт вийшла челядниця.

— Прошу бути тихо, — мовила застережливо благальним і від того аж надто милозвучним голосом. — Господиня нездужають.

Вона була пристойніше зодягнена, аніж можна сподіватися від челядниці: в білу, не по-тутешньому шиту брачину, в темну, уперезану в талії барвистим паском полохту. Однак не те впало князеві у вічі. Десь він бачив це миловиде дівоче личко, десь чув цей глибинно-сердечний і від того примітно благальний голос.

— Ти, Миловидко?!

Ламала, схрестивши на грудях, руки, тупила долу зір і мовчала. Коли ж заговорила, сказала не те, що сподівався почути від неї.

— Господиня ждуть вас, княже.

Питавсь-допитувався, що їй болить, матері Доброгніві, чи то правда: так дуже змаліла на силі, що не здатна полишити ложе і вийти з терема, а думав про Миловидку. Виходить, недалеко втекла вона від свого Випалу; то була неправда, ніби подалася за Дунай шукати в ромейських землях того, що нарекла собі мужем, та не взяла злюбу. Тут вона, в Тиверській землі, ба навіть у його володінні… Цікавився в матері, чи був тутки Богданко, чи розмовляла вона з Богданком, відає, куди і з яким наміром подався, а думав знов про Миловидку… Боги світлі та боги ясні! Тож не так собі прибилася вона до його праотніх володінь, стала не звичайною собі клітницею-челядницею — ключницею при княгині, більше того, ввійшла в довіру, стала для матері Доброгніви мовби дитиною рідною. Так і каже їй, коли звертається: «Піди, доню, та нагрій водиці, а нагрієш, налий у корчагу та постав до ніг. Холонуть вони в мене». Та й сама он як утішена тим, що господиня Соколиної Вежі добра з нею, в усьому звіряється їй. І старається-годить старій, і упадає коло старої, ніби коло рідної. Хто вона нині? Чому саме в Соколиній Вежі опинилася? Пересвідчилася за кілька літ, що сподіванка на повернення лада її з ромеїв — марниця, й згадала, що казав колись князь, чи випадково набрела на матір Доброгніву й залишилася при ній? Ой ні. Випадково — ні! Хто в Тиверській землі не знає, що Соколина Вежа — прадіднє володіння Волотів? Мусила знати те й дівчина з недалекого Випалу. А коли знала й прийшла саме до Соколиної Вежі, то про що інше каже це, як не про те, що прийшла й стала при матері ключницею не випадково?

Дивився на змужнілу вже й від того ще ліпшу, ніж була, дівку й питався, тупив до долу позирк, аби не примітила передчасно та й інші не примітили, як поїдає її очима, і знову питався: «Хто ти нині, Миловидко? Як розуміти, що прийшла-таки під мою крівлю й стала донею-утіхою для матері-княгині? Випадок звів нас чи на те була твоя добра воля?»

Думка-бентега що далі, то настирливіш переслідувала князя і стала врешті-решт для нього карою.

«Я не поїду вже звідси, — зізнався сам собі, — доки не пересвідчусь, як сталося, що Миловидка вчинила саме так, як казав свого часу: «Коли й вогнища свого не буде, не обминай мого терема».

Вийшов до дружинників і повелів старшим із них:

— Ти, Ковачу, бери двох мужів і прався до Веселого Долу. Стань на узліссі й пильнуй, чи не об'явиться там Богданко. Коли об'явиться чи є вже, прийди й скажи: «З веління князя я і мужі мої не дозволяємо тобі вчинити з донькою властелина недостойний княжича ґвалт. Будь розсудливий і вертайся туди, де належить тобі бути».

— Ти, Бояне, — повелів іншому дружинникові, — скачи до стольного Черна і перекажи воєводі Стодорку: як тільки боги вкажуть на свою обраницю чи обранця, най одразу ж звідомить мене про те в Соколиній Вежі. Мати моя дотоптує останній ряст, мушу бути при ній.

Хвора вимагала того чи Миловидка не хотіла лишатися з князем без свідків, до самої ночі сиділа при слабій і ані на мить не показувалася поза ложницею. Що робила там, не відав, а проте догадувався: сидить не тому, що конче треба. І та догадка підігрівала в ньому нетерплячку. Навідався до слабої раз — Миловидка там, навідався вдруге — знову там. Оглянеться, коли скрипнуть двері, видивиться, наче не знати на яке диво, й уступає йому місце біля ложа. Сідай, мовляв, сідай і кажи старій пані, чого прийшов.

— Матусі усе ще зле? — присів-таки й поцікавився в слабої.

— Не зліше, ніж було, проте й не ліпше. Доживаю, сину, останні дні, тому й хочу сказати тобі дещо.

Миловидка звела на неї налякані очі і все ж скорилася велінню серця — тихо і знічено пішла до дверей.

— Куди ти, дівчино?

— Вийти мушу. Лишаю вас на цю часинку на князя. Доки погомоните, я й повернусь.

— Річ піде про тебе. Лишись, коли можеш.

Доброгніва недовго роздумувала, з чого почати розмову.

— Князю, сину мій єдиний. Знаю, у тебе й без Соколиної Вежі вистачає турбот. Люд уповає на благодать, земля сподівається на оборону. А часи непевні. Що не літо, то й новий клопіт. Не встиг замиритися з ромеями, обри погрожують вторгненням. І боги карають немилосердно. Мало того, що забрали передчасно батька, братів-підпору, голод і мор шлють на нашу землю. Як упораєшся з усім тим, коли стоятимеш сам?

— Я не сам, матінко-княгине, зі мною вся земля.

— Чула, знаю. Та що з тої землі, коли вона така стражденна нині? В біді, сам відаєш, підіймають голови не лише таті, людська злоба також. Дідуньо Власт, перший у сій оселі вогнищанин, пам'ятаю, казали: «Добро йде пліч-о-пліч із добробутом, а зло пре із злиднів людських, ніби вода з потужної почайни». На лихо, і я не можу вже бути тобі бодай якоюсь підпорою. Не сьогодні, то завтра піду до Вираю, Волоте. Тому й кажу оце: на кого покинемо вогнище в нашім прадіднім гнізді — Соколиній Вежі?

Волот затримав на ній осмутнілі очі, однак із казанням не поспішав.

— Чи треба клопотатися цим, матусю? Ви були, ви й будете тут господинею. Велике диво — слабість, здолаєте її.

— Стара я, сину, щоб здолати. Та й чую: не час обманювати себе. Тому й питаю: на кого полишимо? Хотіла б знати, перш ніж піти.

Волот хвилюється й полишає насиджене коло матері місце.

— Якось і не думав про це. Може, теремковий най дає усьому лад? Доки змужніє та візьме злюб Богданко.

Мати Доброгніва не поспішала зголошуватись.

— Чи ти не бачив і не знаєш, — озвалася перегодом, — які статки нажив той муж, маючи доступ лише до поля та худоби? Нечистий він на руку, сину. Я до всіх приглядалася за багато літ і ось що скажу тобі: ліпшої господині в Соколиній Вежі за ключницю Миловиду не бачу. Вона і серцем, і помислами чиста, он яке безліття пережила, якого горя зазнала в свої найліпші літа. Їй я доручила б наше прадіднє вогнище.

Князь силився не виказати своєї бентеги, хоча збентежений був видимо і дуже. Знав: негоже синові радіти на смертнім одрі матері і не радіти не міг. Видять боги: таке лиш їхніми заходами й можливе на світі. Ано, звичайні смертні неспроможні так круто і так несподівано переінакшувати людську стезю. Подумати тільки: колись жорстоко був покараний богами за те, що посягнув на цю дівчину, хотів заволодіти її неземною знадою, тепер вона опинилася з чиєїсь ласки і волі у його праотнім вогнищі, ввійшла в довіру старій матері й стає за порадою-велінням не кого-небудь — рідної матері охоронницею вогнища у Соколиній Вежі. Чи ліпшої винагороди можна бажати і чи така винагорода можлива з волі людей?

— Чула, Миловидко, що сказала княгиня? Я вірю її мудрості і її досвіду, для мене її слово — закон. Що повідаєш на це? Чи згодна бути тут не просто ключницею — господинею?

Коли князь видимо радів, питаючись, то Миловидка видимо страхалася того, про що питали. Дивилася то на слабу, то на її сина благально-занепокоєними очима й ламала, хвилюючись, руки.

— Я ліпшого і не бажала б, князю. Бо ані роду, ані пристанища не маю після того, що сталося у Випалі і з Випалом. Та чи зможу?

— Зможеш. Матуся правду кажуть: чеснішої за тебе тут немає.

— Чи ж того досить? Господар, та ще в такім, як це, господарстві, повинен мати тверду руку. А в мене яка рука? У мене, самі кажете, щире серце.

— Зате маєш чесні наміри. А це, Миловидко, найліпша прикмета в діяннях тих, кого боги ставлять біля вогнища і рала. Я підберу тобі інших челядників, таких, як сама єсть. З ними й господарюватимеш.

Видно було, і рада б сказати: «Най буде так», і не зважується. Від того примітно соромиться й паленіє видом.

Князь користується її мовчанням і каже слабій:

— Засніть, матусю. Засніть і наберіться сили. Ми ж підемо вже. Гадаю, саме наодинці й домовимося з Миловидкою про її вогнищанство в Соколиній Вежі.

XVI

Догоріла одна, догоріла й друга свіча, а Миловидка звіряється та й звіряється князеві, де була усі ці літа, як сталося, що знову повернулася у рідну землю й опинилася у княгині Доброгніви в закупах. Нелегко їй переповідати те, що було безліттям із безліть і мукою з мук. Часом виказує ту нелегкість лишень надломленим голосом, часом — і засмучено-болісним позирком, а буває, що й зовсім безсила стримати біль: прикриває долонями очі і плаче.

Князь полишає тоді вигріте за столом місце й міряє, занепокоєний, простору в прадіднім оседку кліть.

— Коли б ти знала, дівчино гожа, як я лаю себе за те, що відпустив тебе після визволення до Випалу. Поплакала б, посумувала б за вподобаним молодцем та й вгомонилася б. А пішла, бач, — і он яку тернисту путь мусила долати, як зранили тебе чужі покони та закони.

— Йой, князю! — Миловидка прибирає руки з лиця і витирає рясні та чисті, ніби роси на скіснім сонці, сльози. — Путь справді була нелегка, та чи легшою була б вона, коли б лишилася в Черні? Адже я не відала б, де Божейко, що з Божейком, а не відаючи, печалилася б та танула, як свічка, усе своє життя.

— І то правда, — погоджується Волот, та одразу ж і міняє свою згоду-злагоду на неприязнь-підозру. Подумати тільки: вона дала перевагу не йому, уславленому ратному й думаючому мужу, гонителю ромеїв, вона обрала смерда й пішла за смердом на край світу. Що ж то за один був? Невже він, князь, не міг дати їй те, що обіцяв смерд? Невже Миловидка нічого такого, що бачила в смердові, не побачила в князеві?

— Ну, то доста, — підійшов і поклав їй руки на плечі. — Наплакалась, і доста. Чула, що сказала княгиня? Передає тобі наше прадіднє вогнище і право бути жрицею-господинею в свому вогнищі. А це немало. Це, Миловидко, як дарунок долі, як винагорода за все, що мусила вистраждати з веління тієї ж долі. Була ж свідком і знаєш: не від мене йшло те веління, я навіть подумати про таке не встиг, як матуся виплекала вже рішенець і вирекла його обом нам. Завважила: не мені і не тобі осібно — обом нам?

— Це справді така несподівана милість, — довірливо глянула на Волота й примітне вгомонила плачі свої. — Така, кажу, милість, що я не годна повірити їй і боюсь, признатися, брати на себе те, що велить узяти княгиня.

— А мене не береш на карб?

— Чом ні, беру і вірю: князь, як і мати його, бажає мені добра, так ласкаво звіряючись. І все ж у нього он скільки їх, повинностей. Чи матиме час бодай вряди-годи заглядати до Соколиної Вежі?

— Скажи, гожа дівчино, одне-єдине слово: приїзди — і я не тільки навідуватимусь та пособлятиму тобі в ділах твоїх, стану мужем і радником, охоронцем вогнища і твоєї благодаті в цім вогнищі. Коли ж діла покличуть до Черна чи на січу, буду там не довше, ніж треба. Бо уподобав тебе тоді ще, пам'ятаєш? Бо серцем і помислами завжди з тобою.

— Князю! — Миловида сторожко виставила перед себе руки, здавалось, боронилася не лише від Волота, а й від того, що чула. — Навіщо ти кажеш таке? Чи то ж можливе? У тебе жона, діти. А я…

— А ти будеш мені другою жоною. Невже не бачиш: уподобав тебе да так, що жити без тебе не можу. Завваж і збагни: Лада не випадково не звела тебе з Божейком. Вона тому й забрала його до себе, що ти уготована іншому, і той інший — я. Повір і ввіруй: не Божейко і не третій хтось — я, бо зустрів тебе на путі своїй раз, зустрів і вдруге. Най через багато літ, най по великих муках і колючих тернах, все ж зустрів у власнім вогнищі і яко жрицю-охоронницю мого вогнища. Чи таке могло статися випадково, не з волі всесильних богів? Невже не годен бути тобі мужем? Невже такий осоружний, що цураєшся, мовби самого Цура і його недруга — Пека?

— Ба ні, не осоружний. Я не змогла б, я не посміла б цуратися такого славного в люді мужа, як князь Тивері. Та що скаже княгиня Малка, що скажуть люди?

— Анічого. Одне, покон наш не забороняє князеві брати другу жону, а друге, княжий рід Волотів може загинути, коли матиме лише одного спадкоємця. Чи дозволено буде Малці казати щось, обурюватися чиїмсь вчинком, коли вона не гожа бути матір'ю і продовжувати рід наш?

— І все ж вона скаже…

— Дарма. Малка не така безтямна, аби не розуміти: хто втратив здатність продовжувати рід, тому не місце серед ліпших у роді. Тебе я обираю першою жоною, і воля моя непохитна. Чула ж, жити без тебе не можу. Тоді, за першої зустрічі, угомонив себе страхом перед карою богів, а зараз побачив і сказав собі: таки не можу. Ти і є та, котру шукав, котрої без тями жадаю. Бо певен: саме Миловидка буде мені сонцем-утіхою, зіркою-звабою, пристанищем-відрадою в щедрім на клопоти та повинності княжім житті. А ще є певність-сподіванка, чуєш, Миловидко, сподіваюсь, що саме ти народиш мені синів-соколів, даси опору й міць синьоокій Тивері і матимеш за те усе, на що здатний я, яко муж і князь.

Паленіла видом і тупила долу зір. Часом лякалася а чи дивувалась речам його й підводила очі, дивилась заворожено, аж поки сором не брав своє і не змушував, як і перше, хилити донизу голову. А князь не вмовкав. Певно, відчув: він на вірній путі — і дав волю речам своїм, бажанню своєму, обіймав знічену дівчину й солодив їй, обіймав і солодив. І солодощі ті, а надто пломінь, що ним не скупився князь Волот, підточували та й підточували під Миловидкою твердь, чула: маліє на силі. Ось зараз скаже: доста вагатися, іди до мене й будь моєю — і вона не годна буде противитись.

«Боги світлі та боги ясні! — молилася подумки. — Як же це, отак раптом і все одразу? Чи ж буде то радість-утіха? Чи ж я такого ждала милування-злюбу і злюбу-милування?»

— Я вірю князеві, — шукала порятунку в помислах і боронилася словом. — Вірю й схиляюся до нього серцем. Та чи до того зараз? Завтра або післязавтра маю йти до капища і брати жереб. Що коли саме на мене випаде він, коли не тобі належатиму — богам?

— То буде завтра чи післязавтра.

— Йой, князю! — злякалася. — Що це ти кажеш?

— А те, що чуєш. Тебе я навіть богам не віддам. Настане день, пробудиться люд — і я оголошу всім, що дівчина з Випалу, іменована Миловидкою, дала згоду бути мені жоною. Ти станеш приналежною до княжої родини, а відтак звільненою від повинності йти до капища і брати жереб.

— Йой! — простогнала солодко й прихилилася до нього. Чула: це все. Князь не лишень обіймає, цілує та милує її, він горить уже бажанням злюбу і ні перед чим не зупиниться. А їй бракує сили противитися його умислам, вона — в полоні пломені. Ось зараз підхопить її, легеньку й податливу, на дужі свої руки й понесе до ложниці, а там не вагатиметься й не питатиме, чи хоче належати йому. Обнажить і візьме, обнажить і візьме…

Свідомість тої неминучості, здавалось, мала б пробудити дівчину й примусити щось вдіяти. Та Миловидка не помишляла навіть противитись. Тамувала, хвилюючись, віддих і танула в зродженім серцем пломені. І саме тієї найсолодшої з усіх, що знала досі, миті, крізь ту знемогу-запаморочення почувся стук у ворота, а вслід за ним і гучний чийсь голос.

— Княже! Іди й чини требу. Боги вказали уже на свою обраницю.

Йойкнула злякано й випурхнула з Волотових обіймів, не знає, куди подіти себе із сорому та бентеги. Князя теж зупинило те несподіване вторгнення. Бачила: скам'янів на лиці, такий, що погнав би усіх пріч, а проте переборов у собі невдоволення й пішов до тих, що кликали. Знала: ненадовго. Скаже слово-друге й знову прийде. А вже як прийде, не зволікатиме і не вагатиметься. Ано, не так жадає її, і не так хоче бути з нею в злюбі, аби вагатися. А що ж вона? Як їй бути, коли прийде і братиме? Противитись, як тоді, в наметі, кликати на поміч? А кого і чого? Коли вже немає Божейка, а найсолодші літа пішли на мандри та горіння в мандрах, кого ліпшого може ждати, на що ліпше сподіватися? Може, й справді складається так, як хоче охоронниця злюбних уз — Лада. Боязко, що обранцем серця буде князь? А чи то така вже притичина для боязні? Каже ж, уподобав і уподобав над усе. Чому повинна не вірити й сторонитися? Волот — муж із мужів. Він колись не був їй осоружний, тепер — і поготів. В літах уже? А чи в таких уже й літах?

І все ж страшно. Руку й серце пропонує не хтось там — сам князь. У нього є злюбна жона, є діти. Що скажуть вони і як подивиться на все це люд землі Тиверської?

Рвійно розчинилися двері і так же рвійно пішов на неї князь. Бачила: такий радий, що позбувся посланців Черна, і такий збуяний мислями про радість, ніхто й ніщо вже не зупинить його.

— Княже! — сказала, осилюючи бентегу, і склала перед ним, мовби перед божеством, руки. — Коли хочеш бути жаданим у злюбі, стримай себе і не підганяй раз на віку визначену мить.

Не спинився, навпаки, нагледів у Миловидці щось таке, чого раніш не помічав, згріб, ніби шуліка пташку, і, піднявши, мовив розчулено:

— Та мить давно прогаяна. З умислом чи без умислу, одначе прогаяна, Миловидко. Мусимо надолужувати втрачене.

— Тоді… — надумалась і вхопилася за ту свою думку, ніби потопаючий за соломину. — Тоді ходімо до твоєї матері, най благословить нас. Без того я боюся, княже. Лишень її згода може зняти з мого серця боязнь й одкрити нам путь до єднання подружнього.

Була така сердечна й благальна, така довірлива і разом з тим перестрахана, що він не міг переступити ані через той перестрах, ані через сердечність та довіру й опустив її з помітно обм'яклих рук.

— А чом би й ні? — зголосився. — Чи я ховаюся з цим? Кажу ж, завтра не лише мати-княгиня, уся земля знатиме про наш злюб і твоє воседля в Соколиній Вежі яко злюбної жони й княгині. Чуєш, вся земля!

Вхопив свою наречену за руку і не доглядався, що з нею. Дужо розчиняв двері й спонукав за собою, розчиняв і спонукав. Тоді аж спинився і зглянувся з Миловидкою, як досягли материної ложниці й стали перед слабо освітленим ложем.

— Мати-княгине, — тихо й урочисто покликав Волот. — Чулись-те, мати-княгине? В ім'я блага землі і нашого роду-племені благословіть сина і його обраницю на жаданий із жаданих злюб.

Видимо, певні були: мати чує їх, схилили покірні голови, ждуть. І мить, і другу. А княгиня не обзивалася. Тоді перезирнулися і, не змовляючись, кинулись до ложа…

— Вона… — Миловидка глянула на Волота і ледве стрималася, аби не закричати диким криком жалю і відчаю. — Вона мертва, княже!

Не лякався, подібно нареченій своїй. Прихилив до материного ложа буйночубу голову й тамував, німуючи, біль. Коли ж примітив і збагнув, не мати потребує зараз його жалощів, Миловидка тиснеться до плеча й квилить, налякана тим, що сталося, а ще тим, що сталося в найсподіванішу із сподіваних мить, — підвівся й повелів, яко жоні і другу:

— Заспокойся. Ти тепер охоронниця вогнища в праотній оселі Волотів. Лаштуй матір в останню путь, готуй тризну по ній. Челядь знатиме, хто ти віднині, слухатиметься твого слова, як мого власного. Чула, жоно моя красна? Витри сльози і берись до діла. А я поїду тим часом і віддам богам уподобану ними жертву. Тільки-но упораюсь, одразу ж буду коло тебе.

XVII

Цікавих до видовищ ніколи не бракує, а тут і видовище не якесь там. Боги вибрали собі жертву не серед старих, ба навіть не серед отроків чи мужів, — вказали на младо-младу і добролику із доброликих дівку з Колоброда. Як же це можна не піти й не глянути на неї бодай одним оком, коли вона — божа наречена, така, подейкують, ліпа ніби та царівна, що в молоці морської кобилиці купана. Шістнадцять літ всього лиш їй, а станом висока вже й собою доладна. Тіло має біле та ніжне, таке ніжне, що його й торкнутися боязко. А ще косу викохала пишну та довгу, очі, брівки, щічки, взяла від мами такі, що ними тішився б та й тішився.

Жінки запевняють: Хорс буде вдоволений такою, а отже, і вмилостивлений.

Чия, питаєте? Найстарша з доньок волостелинових, Ласкавиця. Як тільки взяла уготований долею жереб, уже й не пустили до кревних, оддали стороннім, аби оберігали та готували до зустрічі з богами ясними. Перед тим, як вийти на останнє побачення з людом своїм, божу наречену скупають у напахченій травами купелі — раз, вдруге і втретє. Лиш потім одягнуть у білосніжну, з тонкої заморської паволоки туніку, в кикладу з прозорої хіоської тканини, таку знадливо барвисту, що про неї не всяка царівна може мріяти. Затим вправлять до вух підвіски, надінуть золоту гривну, увінчають вінком-діадемою. Йой, то ж, певно, не дівка з землі Тиверської, справжня богиня вийде на люди й засліпить собою люд.

— Бабцю, чулись-те, бабцю! — смикає за полу й благально позирає на стару збентежене чимось дівчатко. — Чи Ласкавиця вийде ще до нас?

— Вийде, внучко, та не до нас, — втирає сльози й сумно зітхає бабуся. — На вогнище піде, богів у Вираї ласкатиме.

— А потім?

— І потім — теж. Не бачити вже нам її личка білого, не чути речей медових.

— Хіба Вирай так далеко?

— Он, далеко, горличко ясна! Так далеко, що не буде вже нам від Ласкавиці ні привіту, ні одвіту.

— Пощо пані лякає дитя? — дивиться на бабусю кудлатий, уперезаний мотузкою муж. — Дівчина удостоїлася ласки божої, в шані та славі ходитиме по вічнозеленій поляні Вираю, а вона — ні одвіту, ні привіту.

Бабуся й собі гостро дивиться на мужа.

— Пошли, волхве, свою, коли такий щедрий.

— Ай послав би, коли б мав та коли б боги уподобали.

— Отож-бо. Тому й щедрі, що посилаєте чужих.

— Тьфу! — сплюнув у її бік кудлатий і зник у натовпі цікавих.

Капище Хорса не входило в обводи стольного города землі Тиверської, ховалось від людського ока в лісі, під скелястим урвищем. А проте стезя до нього добре знана. Отож поселяни йдуть та йдуть туди.

Теслі ще вчора змайстрували високу лодію з поличчям Хорса й поставили її на дубові паколи. Під лодію наклали дрібно й недрібно наколених дров, заздалегідь висушених, тих, що спалахують від смолоскипа й палають смолоскипом. При дубі ж, що росте під скелею і має божу оселю — дупло, розбили високий, жовтогарячого кольору намет. Там, у наметі, й має статися перше Ласкавчине побачення з богом. Об'явиться перед нею до осліпу ясний і доброликий, усміхнеться потішено-вдоволеною усмішкою та й скаже: «Ти до вподоби мені, дівчино, беру тебе». Поцілунок його буде болісним, та лише на мить. По тій миті настане солодке забуття, а поки воно триватиме, покладуть божу обраницю в лодію і віддадуть вогню. Ясний Сварог візьме її на свої дужі длані й понесе разом із лодією через всеньке океан-море на острів Буян, в країну постійного літа і вічнозелених садів, духмяного аеру в садах та при потоках. А вже як станеться Ласкавчине воседля в божих хоромах, як побереться з богом та усладить його солодощами злюбними, має згадати й про них, поселян землі Тиверської, та ублагати світлоликого Хорса, аби не палив їхні ниви своїми вогненними стрілами, давав землі плодоносну силу, а люду — блага земні, утіху-сподіванку на життя.

— Іде вже! Йде! — пішло-покотилося хвилею. — Божа наречена йде!!

Ті, що заговорилися чи не спроможні були нагледіти її, спиналися навшпиньки, зирили через чужі голови й знову спиналися.

— Погляньте, таки йде!

— Йой, та яка пишна!

Ласкавиця не сама верстала путь між городом і капищем Хорса. Попереду, на відстані двох-трьох сулиць, простував торованою стезею князь, за князем — вона у супроводі двох старих бабусь в одязі жриць. По один і другий бік від них ішли, яко охоронці, мужі при повній броні. Їх було чимало, та не вони впадали в око і не на них заглядався люд тиверський. Божа наречена звабним метеликом виділялася серед усіх, на неї й зирили, її тільки й мали в оці. Бо таки звабна була. Присяйбіг, такої у Тиверській землі й не виділи.

Через ті доглядання та перемовляння не всі завважили, як там, біля капища, стали лаштуватися діви та жони зі стольного города. Тоді аж помітили їх, як заспівали високим і злагодженим співом:

— Слава й хвала! — дужо виголосив здравицю й натовп. — Хвала Ласкавиці! Слава божій нареченій!

— Ходи до нього, красна діво, та будь щедрою з ним! Ублагай ясноликого Хорса, най змилостивиться над нами, над дітьми та худібкою нашою й не смалить, не випікає злаки земні!

— Най живе в злагоді з усіма богами ясними та надоумить їх, аби не скупилися дощами, поливали землю набілом дів піднебесних, сприяли та й сприяли визріванню жита, пшениці і всякої пашниці!

— Будь щедрою і вблагай!

— Будь доброю і послужи нам! На те уповаємо, того від тебе ждемо!

Одні норовили всього лиш ближче стати до Ласкавиці й бути певними, що почула їх, інші простягали руки й опускалися перед божою обраницею на коліна, ще інші бігли поруч, зазирали їй у вічі й просили не забути про них, коли стане щасливою із щасливих. Ласкавиця, видно, не спроможна була чути усе і всіх, або дивилася на людей і дивувалася людям, або згоджувалась із ними, кивала на знак згоди головою і якось непевно усміхалася.

— Вона хмільна! — примітив хтось із тих, що не кричали і не благали про заступництво. — Гляньте, вона хмільна!

— А ви хотіли, — попрікнули чи всього лиш зауважили збоку, — хотіли, кажу, аби тверезою йшла на жертовник? Перше й останнє воседля у дівчини. Чом би й не випити перед ним?

Князь наблизився тим часом до капища й повелів щось старим жрицям. Ті недовго дослухалися, самі гаразд знали, що мають робити. Взяли під руки Ласкавицю й показали, куди має йти. Дівчина оглянулась раз, оглянулась і вдруге — когось шукала, ба навіть кликала й поривалася кличучи. Зрештою послухалася стариць і пішла до намету.

Мужі стали обабіч запони, що позначала собою вихід, хор дужо і злагоджено заспівав величальну. Тільки тепер уже воздавав хвалу не дівчині — богові Хорсу, тому всесильному і всемогутньому богові, на якого уповали нині, від якого ждали заступництва і благодаті.

Спів угомонив згромаджених довкола капища поселян чи те, що мало статися під накриттям співу. Туманіли один з другим і відмовчувалися, відмовчувались і ждали. І саме тоді, як людське мовчання стало надійно тривким, почувся несамовитий крик. Тієї ж миті відлетіла ніким не притримувана запона і з намету вихопилася напівоголена й до невпізнання нажахана дівчина.

То була Ласкавиця. Ті, що стояли ближче, примітили: вона поривалася втекти і, пориваючись, благала про поміч-порятунок. Хтось відгукнувся на те благання таким же, як і в Ласкавиці, криком-відчаєм, хтось перевів тільки подих чи й, не переводячи подиху, заціпенів. Бо таки було чого холонути жилам у людському тілі й ціпеніти тілу: на бездоганно білій донедавна туніці божої обраниці, там, де б'ється серце, розпливалась і палахкотіла полум'ям молода дівоча кров.

Усе те тривало мить, може, дві і лишилося в пам'яті як видиво. Хтось дужий і лютий схопив по тій миті дівчину за руки і так само рвійно, як і з'явилася, запакував у наметі. Ще чулися благання, угадувався здушений крик, та по тому все й стихло. Навіть спів урвався раптово і не зовсім злагоджено. Лиш згодом, як підняли запону та стали виносити таріль із Ласкавчиною крівцею, затим — покриту білим покривалом Ласкавку, знову зачувся він при капищі, одначе не дужо й піднесено, як колись, — сумно та жалісно пішов улоговиною.

Під той спів урочисто виносили й клали божу обраницю на верхній палубі лодії, він додавав жалю й тоді, як обставляли її тимчасову оселю лагвицями з яствами, окринами та жбанами з напоєм, квітчали квітами з лісу — такими синіми, як її очі, такими білими, як дароване перед воседлям у божі хороми вбрання і такими черленими, як пролита на жертовник кров. Та ось спалахнув під подією вогонь, шугнуло ласе на поживу полум'я — і так же дужо шугнув разом із полум'ям перед цим тихий та жалібний спів. Мов наляканий птах, злетів із премногих жіночих уст, ударився об скелю-крутопадь і, посилений нею, виповнив собою улоговину, не лише ближні, а й дальні околії. Його примножили крики-прощання Ласкавчиних кревних, стогін-благання люду тиверського: не забувати про нього, битого безліттям, знекровленого голодом та ратними вторгненнями, пам'ятати й там, у божім оседку, що він — її люд, а всі поселяни — її кревняки. Йде ж бо до бога, стане жоною ясноликого бога. Кому, як не їй, младомладій і непорочно чистій, красній із красних, належить розщедрити Хорса й зробити милостивим до них. Розщедрити й зробити милостивим!

XVIII

Давно погасло вогнище на капищі Хорса, стала попелом-тлінню та, що її приносили в жертву богам, а князь сидить та сидить у своїм чернськім теремі, не хоче чи не сміє показуватися на очі ані челяді, ані околишньому людові. Такий сум ліг від того дня на серце, ніби і його торкнувся отой потужно-дужий, всеспопеляючий вогонь. Та що торкнувся — висмалив у ньому все, лишив холод і тлінь, сумну замрію і ще сумніше збайдужіння, коли по щирості — зневіру і ляк. Ано, і ляк. Бо не певен уже, що він князь на Тивері. Не хотів же, і помислами, й серцем був проти того, щоб посилати в дарунок богам людей, а не вийшов і не став супроти того прадавнього покону. Чому, спитати б? Зрадів, що віче увільнило від обов'язку брати жереб, що солодко сказало про князя: такого не було й не буде? А спершу ще, як вихопився з думкою-порадою Жадан? Чом тоді промовчав і не поклав край безумству? Він же не хтось там — князь, його думка — не те, що думка якогось волхва.

Що те дівча кричало, коли випорснуло з-під жертовного ножа й вихопилося на мить-другу з намету? Благало змилуватися, не губити? А так, крикнуло ж бо: «Княже, ти один все можеш, захисти!» А він промовчав. Потупив долу зір і промовчав. Бо не міг уже захистити, бо раніш мав би подумати, як вдіяти, аби не слали люд його під жертовний ніж. Ано, раніш!

«То чому ж не подумав? Порада волхва виявилася аж надто несподіваною чи злякався тих, що стояли за спиною волхва, що одному доведеться осилювати всіх? Посоромся, Волоте. Адже хтось колись має вийти й стати супроти всіх, коли покон їхній не сприймається розумом, коли тому покону не схильне коритися серце».

— Княже! — став на порозі стольник і обірвав тим окликом його роздуми. — До Черна прибувають нарочиті мужі з Волина. Кому накажеш прийняти їх?

— Які мужі? Чого?

— Кажу, ще тільки прибувають, тому й не відаю, чого.

— Скажи, най спочинуть з дороги. Приймемо за обіднім столом.

Довелося збирати малу раду. А вже як зібрали, покликали й нарочитих із Волина.

— Чим стривожена земля Дулібська? Пощо шле до нас мужів своїх?

— Тривог особливих немає, — старалися бути поважними і розважливими дуліби. — Одначе те, з чим ми приїхали до Черна, справді не терпить. Днями гостювали у Волині сли від слов'ян, що живуть у горах і за горами. Приїздили кликати нас, дулібів, тиверців, полян, уличів, ба навіть тих, що на сівер від нас, аби приставали до них та йшли купно з ними у землі ромеїв. Ми, анти, як водиться, у землі Мізії та Фракії, вони — в Іллірик. Мета походу — оружно прийти й оружно сісти на тих плодоносних землях. Князь Добрит з цим і послав нас до Черна: чи пристає Тивер до загальнослов'янського рушення?

— А що дуліби, поляни, уличі?

— Дуліби спершу хочуть послухати, що скажете ви — тиверці, поляни, уличі.

Волот не роздумував довго.

— Не відаю, як подивляться на цей похід інші, — мовив хмуро, — а Тивер одразу скаже: ні. Люду тиверському не до того, щоб іти й брати мечем чужі землі. Своя горить під ногами. Голод і мор гряде. Не сьогодні, то завтра пси заволають по дворах, а зловіщі по пущах.

Дуліби непевно якось переглянулися між собою.

— То може ж, саме похід і порятує люд тиверський від голоду та мору?

— Як то?

— Ті, що підуть, собі здобудуть яства і кревним своїм.

— А що буде, коли ромеї осилять нас і самі підуть у нашу землю? Чи може голодна Тивер ісполчитися і вийти на рать? Зрештою, між нами й ромеями укладено ряд. Чи личить саме нам ламати його? Згадайте, якої крові коштувало замирення. Дулібам, може, й байдуже, чим завершиться похід. Вони — далеко, їм не доведеться розплачуватися хребтом, а нам випаде така доля, тому й стоїмо на своїм: ні і ні!

— Кажу ж, — боронився старший серед волинських мужів, — князь Добрит не має наміру повелівати. Він хоче знати думку всіх антів, а вже як знатиме, скаже склавинам, пристаємо до походу чи не пристаємо.

Мовлено немовби й щиро, без звичного в таких ділах туману, а Волот не міг погамувати невдоволення, його усе ще тіпало й підбивало перечити. Тому осмілився й заговорив стольник.

— Нарочиті мужі вважають, що про цю речницю з Волина слід говорити на вічі?

— То вже як собі знаєте. Для нас важливо, аби ми сказали князеві Добриту те, що думає вся Тивер.

— На тому й станемо: князь Тивері знає, що скаже нині люд тиверський, його речницю вважайте за речницю люду. — Стольник помислив мить і вже потім додав: — А зараз прошу нарочитих мужів із землі Дулібської до княжого столу і княжих яств. Ними он яку путь подолано час і перепочити з путі.

Сиділи за столом у Черні, сиділи опісля і в Волині, пригощались-перепочивали і знову пригощались, а черв'як, що його зродило у серці князя Волота принесення в жертву богам младомладої і красної з красних діви лиш змовкав на час — не гинув. Інші жартують, захмелівши, або розповідають бувальщини-подвиги, бувальщини-перестороги, а він слухає те й хмуриться. Бо чує: нуртує-перевертається в ньому той черв'як, ссе із серця кров і не дає покою мислі.

— Землі Фракії—багаті землі, — хвалився застіллю князь уличів Зборко. — Я запримітив їх тоді ще, як ходили в ромеї за Юстина. Доли — зором не зміряєш, а в тих долах земля, ніби масло. Плодоносна земля, братове. Суху палицю встроми — і дасть коріння. А ще ж є гори зелені, сонцем засіяні, а в тих горах — випаси для худоби, затишні долини для не відаючих спеки нив. Бо ріки течуть із гір і несуть у доли жадану вологу, бо не дмуть вітри-суховії, як дмуть нині і прісно дутимуть у нас.

— Князь Зборко лише те й бачив у Фракії? — хмуро дивився в його бік Волот.

— А що мав би бачити ще?

— Хоча би й те, скільки твердей-фортець мають там ромеї і скільки воїв по тих твердях. А ще мав би пригадати він, як нам ломили там за Германа та Юстина ребра, скільки голів тоді не долічилися.

— І це каже той, хто водив нас не так давно до тої ж Фракії, хто казав: «Анхіал — багатий город і ще багатше пристанище. Візьмете — на всю добу дарую його вам»?

— Я водив вас, княже, не на татьбу, я водив для того, щоб провчити ромеїв за їхні розбої на нашій землі, щоб примусити їх рахуватися з нашою силою і здобути бажаний мир. А до чого кличеш ти? Чим зваблюєш нас у ромеях? Чи тобі мало того, що мав там за Юстина та Германа, коли пішов непроханий, що мали опісля тиверці від Хільбудія? Невже не відаєш, бувши зі мною в тій же Фракії, яких зусиль коштувало нам, аби ромеїв запевнити та й самим упевнитись: ліпше убого, зате привільне жити в своїй землі, аніж полягти за достаток у чужій? Нам і тут, де сидимо від діда-прадіда, не тісно.

— Одначе не вельми й сито, — поспішив заперечити Добрит. — Я тому й не сказав склавинам свого твердого «ні», що житіє нашого люду не дає ґрунту бути певним і твердим. Чому мовчиш, князю Тивері? Чом не кажеш тут, що засіяні підвладним тобі людом поля друге літо не дають йому збіжжя, а худобі — звичайної травиці-поживи на луці чи в лісі? Як житиме і з чого житиме такий люд, коли сидітиме в обводах спаленої сонцем землі й тішитиметься тим, що живе в мирі?

— То наш клопіт, княже.

— І все?

— Пагуба спечна не може тривати вічно. Ми нічим не прогнівили богів, аби так немилосердно карати нас. Я вірю цьому і люд мій вірить, тому й сподівається: ще плодоноситиме Тиверська земля, а плодоноситиме земля, буде й на нашім подвір'ї свято.

— Віри замало, князю. Віра — набуток отроків, а ти муж і не лише ратний, а й думаючий.

Добриту, видимо, не по серцю те, що тиверський князь аж надто вже колючий сьогодні. Втупив у нього прискалені в гніві очі й мовчить. Та гнів його не охолодив, лиш підцвьохнув Волота.

— А тепер я запитаю тебе, княже, — ісполчився весь, — що робитимемо, коли станеться так: ми знімемося й підемо всім ополченням у ромеї, а обри тим часом до нас?

Примовк привідця дулібів. Всього лиш загадався чи не знав, що сказати. І мовчання те не пішло йому на карб. Засумнівався в доцільності походу князь уличів («А що, — мовив, длубаючись у тім'ї, — і таке може статися»), одразу й доволі рішуче перейшов на бік Волота князь подніпровських полян.

— Я теж тієї думки, — сказав Добритові. — Не час ісполчатися і йти в ромеї, час думати про міць своїх земель. Обри, ставши сусідами, не випадково вторгаються в наші весі на обводах і пробують нашу силу. Вони щось замишляють супроти нас і ждуть слушної нагоди. Такою нагодою, гадаю, й буде наш похід у ромейські землі.

— Було б ліпше, — не так уже завзято, а все ж боронився старший серед князів землі Тиверської, — коли б ми не гадали, а напевне знали, що помишляють обри. На тебе, княже полян, покладено стояти на обороні нашої землі з боку степу, ти мав би й подбати про це.

— Дбаю, княже, хоча похвалитися великою обізнаністю й не можу. Стороняться нас обри, і до себе не пускають, і самі не кажуть: «Хочемо жити яко сусіди з сусідами». Вторгаються натомість, пробують силу. А це й змушує гадати: недобре замишляють вони супроти нас.

— І я кажу, — не забарився подати голос князь Волот, — обри — меч, що повис над нашою шиєю. Тивер більше ніж певна: коли зламаємо укладений із Візантією ряд і підемо в землі Фракії, імператор не поскупиться, підкине обрам міхи з золотом, і ті ударять нам у спину.

— Звідки така певність?

— Чи князь не знає: на Тивер віддавна покладено обов'язок боронити землю Троянову з боку ромеїв, у неї був час і нагода познайомитися з норовами сусідів.

Бачили, не хочеться Добритові поступатися своїм, і все ж бесіда з ним по якомусь часі пішла на примирення. А примирення на диво швидко одмінило й Волота. Як би там не було, таки ж на його стало. А то не якась там абищиця, то — услада серцю. Улігся й занімів нарешті дражливо-неспокійний черв'як, прийшло бажання розправити плечі і скинути з них зроджений невдоволенням камінь. А вже як скинув, не міг не пригоститися за столом, що його заставив яствами та питвом князь Добрит.

Нагледів якось: усі під хмелем уже, гудуть, ніби бджоли, й підсів до Острозора.

— Хочу поговорити з князем полян осібно.

— Я теж маю таке бажання, — приязно усміхнувся Острозор. — Жду лиш нагоди.

— Гадаю, саме час. Насамперед маю подякувати князю за те, що був тверезіший від інших і допоміг утримати Добрита від згубної спокуси — іти в непевний час на ромеїв.

— Що моя поміч? Князеві Тивері слід дякувати, що мав у серці мужність стати супроти всіх. Люд тиверський може пишатися таким привідцею.

Волот не перечив, одначе й не радів похвалі.

— На жаль, цей привідця не привів його до сподіваної благодаті. Важкі літа переживає Тивер, і хто знає, як переживе їх.

— Мої моряни повідали мені, яка скрута спіткала люд тиверський. Отож їхав сюди й гадав собі: чи не час нам, зробивши один, робити й другий крок?

— Тобто?

— Лодії змайстрували, пристанище маємо. Пора посилати торговий люд в інші землі, хай везе туди наш, звідтам чужий товар. Князь, сподіваюсь, розуміє, яка то вигода і людові, і землі?

— Коли везти товари, то тільки до ромеїв, — ожвавився Волот.

— Більше морем Евксінським немає куди податися. Візантія — світове торжище, там збирається мало не весь торговий люд, як із заходу, так і зі сходу. І це, скажу по щирості, була одна з причин, що спонукали мене обстоювати мислі князя Волота, а не Добрита. Настав час не з мечем іти до ромеїв, а з товаром, не мечем боронитися від них, а знов-таки своїми ринками і своїм товаром.

— Це правда. Це велика правда, княже! Чи я не бачу, чи не знаю: ромеям не так просто кликати обрів. Покликати — означає посадити на своїй землі, лишити в тих землях. А чи їм потрібно саджати в себе ще й обрів? Чи мало мають клопоту від тих, що насаджали вже, від того, що полізли на захід і не знають, як вибратися тепер звідти?

— Часи непевні і не лише для нас. А все ж я так мислю: перезимуємо, діждемось тепла, а з теплом — божої благодаті, і підемо в ромеї: на побачення з імператором, на укладення ряду з ромеями. Гляди, саме те побачення, які зацікавлення в торгах, відвернуть появу обрів біля обводів Троянової землі.

Волот заяснів видом, здавалось, геть протверезів, потішений тим, що чув.

— Слухай, княже, — усівся зручніше. — Це ж неабияка мисль. Ти говорив про це з Добритом?

— Ні, спершу хотів дійти згоди з тобою.

— То ходім поговоримо. Най не печалиться тим, що земля Фракії утікає з його рук, най гострить розум свій на інше діло.

Ще з ночі задув і колотить лісом потужний східний вітер, той, що приносить на своїх крилах пахощі моря і степу, а ще згадку про простір і жадання простору. У полі, ясна річ, біда від такого: сліпить людям і коням очі, смалить недосмалені ниви, а тут, у лісі, окрім услади від гомону, що йде верховіттям і будить рвійні мислі, молодечі бажання, анічого. Тож князь і піддається спокусі. Забув чи не схильний думати зараз, що світом іде засіяне суховієм лихо, знай приострожує й стримує нажаханого острогами коня, схоже, що милується його молодечою силою, не відає, куди подіти свою. Кінь грає під ним, і грають від того князеві мислі, грає потішене веселими мислями серце.

— Що, отроче, — питає найближчого з дружинників і світить вдоволеним видом, — так дуже набив сідницю, що боком тримаєшся в сідлі?

Дружинники регочуться, а той, у кого допитувався Волот, осміхається силувано й поспішає сісти так, як належить.

— Та ні, княже.

Жарт для втомлених — знахідка, коли ж жартує князь — і поготів. Підхопили кинуту для потіхи думку, граються нею, ніби малі діти забавкою.

— Він, княже, не так набив її, як підпарив. Ано, напевне знаю, бо видів, як налягав у Волині на дулібські боби. Не відав бідний, що боби для вершника — видима згуба в путі.

І знову сміх, чергові кпини. Бо чом і не посміятися, коли є з кого, коли сміх — бодай якась пожива в виснажливій путі.

Князь Волот дещо втихомирився по тому, як зігнав оскому на дотепах. Не поривався в далину і не морочив коня. Однак вдоволення не гнав із лику і втішної задуми також.

Привідця дружинників Власт помітив те й над'їхав до нього.

— Доки маю час і нагоду, хочу порадитися з князем, — сказав порівнявшись, — що маю робити по поверненні до Черна в дружині тиверській?

Вони їхали дещо віддалено від ватаги, а крім того, потужний вітер з моря коли й міг підхопити та понести мовлене ними слово, то не до ватаги, десь обіч, у нетрі лісові. Тому не береглися з словом, як і з думкою, що облачалася в слово, говорили вільготно і про все. Власт, щоправда, належав до мужів, котрі не заявили поки що про себе як про мужів думаючих. Відтоді, як Стодорко посів у Черні місце Вепра, став і воєводою, і першим радником у князя, муж Власт з волі обставин, а може, й власних заслуг опинився на місці Стодорка — став привідцею дружини. Та повинність поставила Власта в число наближених до князя мужів і все ж тільки мужів ратних: коли йшлося про справи виключно общинні, Власт або зовсім не бував на радах, або відсиджувався мовчки. А це он як заговорив.

— У похід не збираємося, Власте. — Волот старався бути дружнім і прихильним. — Чув же, переконали князя Добрита: не ті часи, щоб ісполчатися і йти до ромеїв, зчіпатися з ромеями. Одначе вухо маємо тримати наставленим, а сулиці гострими. Отож робитимеш те, що й досі робив: дбатимеш про ратну спроможність дружини, а ще — про її чисельність. Зима не з легких буде, і бажаючих порятуватися від голодної смерті, далебі, не бракуватиме. Маєш розумно скористатися тим: брати в дружинники лиш тих, хто йтиме на ратну службу не на час — назовсім. Чуєш, що кажу?

— Чую, княже, як не чути. Саме про таких і мав намір говорити з тобою. Я теж тієї думки: голодний люд ітиме та й ітиме до нас. Що робитимемо, коли піде валом? Ані яств, ані броні, ані коней на всіх не стане.

— Подумай добре, гляди, й знайдеш.

— Де, княже?

— З кіньми, гадаю, найпростіше. Кажи кожному, хто приходитиме: приведи з собою коня — підеш до кінної дружини, не приведеш — будеш у пішій. Ну а броню… Це добре, що ти нагадав, содруже, про яства і броню. Доведеться тобі злютувати кілька ватаг із тих, що приходитимуть, і послати одних до ковачів тиверських, най кують броню і тільки броню, інших — ловити рибу в Дністрі, поки можна буде ловити її. Як стане ріка, пошлеш тих ловців до лісу — на вепрів, косуль, єленів. Ото й буде твоїй дружині добра поміч у яствах.

Власт не зводив із свого князя замилуваних очей.

— Спаси біг за мудру раду, — озвався нарешті. — Не думав і не гадав, княже, що ти так одразу все розсудиш. Коли так вчинимо, як кажеш, присяйбіг, зробимо вельми гоже діло: і люд порятуємо від мору, принаймні цвіт його — мужів, і дружину матимемо таку, яка за інших часів і не снилася б.

Його щире вдоволення мудрою речницею князя не могло не потішити й самого князя.

— Тепер бачиш для себе діло на передзим'я та на зиму?

— Ано, тепер бачу.

— І певен, що впораєшся?

— У нитку витягнусь, а зроблю, як кажеш.

— То одразу після повернення до Черна й берись за те. Іншої речниці від мене не буде, та й мене не буде в Черні. Те саме й Стодорку скажеш.

— А хіба князь…

— Я до Черна не їду. Як тільки зблизимося з ним, зверну до Соколиної Вежі. Княгиня Доброгніва померла, маю бути там і дати всьому лад.

Помовчав і вже потім додав:

— Коли виникне потреба в моїй раді а чи нагальне діло підвернеться, не вагайтеся, шліть до Соколиної Вежі нарочитого.

— Буде зроблено, княже. Так і перекажу Стодорку.

— Ще одне, — надумався Волот. — Піди, приїхавши, до княгині Малки і скажи їй: князь хоче знати, що з сином, як він? Одповідь її одразу ж пришли мені у Соколину Вежу.

Волот пильніше й довірливіше, ніж досі, подивився на мужа й так само довірливо сказав йому:

— Між іншим, покладаю на тебе, Власте, й цей клопіт: пильнуй за сином. Він у твоїй дружині, ходить під твоєю рукою, зроби так, аби не оступився десь.

XIX

Як дійшла до Веселого Долу чутка: в жертву Хорсу приносять красну діву, Людомила Вепрова стала на своєму і не пустила Зоринку на те видовисько. «Мала потіха, дитино, — сказала раз, сказала і вдруге. — Не треба тобі бути там і бачити те, що буде». Зоринці не хотілося слухатись матері — весь люд іде до капища Хорса, а коли йде люд, певно ж, не даремно. І все ж змушена була скоритися. Одне, бачила, мамця стіною стає супроти того її наміру, цього разу не здолає її, а друге, як поїде аж до Черна без челяді, чийогось супроводу-захисту в путі? Коли ж поселяни, що правилися через Веселий Діл, уклали їй до вух інші вісті: приноситимуть у жертву богу не когось там, дівку Ласкавицю з Колоброда, і мати не годна була стримати. Зловчилася і вивела за ворота коня, а вже як вивела, тільки й бачили її. Пригнулася до луки і ніби буря понеслася узліссям, а там і лісом. «Чи то ж правда? — питала себе і не знаходила одповіді. — Боги, чи то ж може таке бути, аби жереб випав на Ласкавку?»

Сама не відає: всього лиш не вірить чутці чи не хоче, аби те, що чула, було правдою. Йой, світоньку ясний, таки ж не хоче. То буде осмута черна, а жаль безмежний. Такої веселки ненаглядної, ласкавиці не лише іменем, а й серцем і не стане? Як же це? Чому має не стати? Боги всесильні і всеблагі. Усього позбавили ви Зоринку: можливості привільне почувати себе у Веселім Долі, бути з Богданком і вірити, що буде Богданковою, тепер маєте намір забрати й Ласкавицю. Чи то ж справедливо? Дівчина та стала їй чи не єдиною втіхою у цім збаламученім світі, коли по щирості — надією й опорою, тим щитом, що ним прикривалася в Колоброді від отрока-нелюба. Бо була з ним і водночас не з ним, бо чула щебетання Ласкавиці і тішилась, що є при ній Ласкавиця. Стариня раділа собі: приятелювання з Ласкавицею стане тією кладкою, через яку Зоринка подасть руку братові її. А Зоринка своє мала на мислі: Ласкавиця прибереже її для Богданка, вона не тільки відрада для зголоднілого по веселім слові серця, вона — порятунок.

І ось має: боги забирають і Ласкавицю.

Мовби на вугіллі почувала себе, добравшись до капища й опинившись серед натовпу, що юрмився при капищі. Бо терпець уривався ждати. А діждалася, кригу відчула в грудях: у супроводі стариць і княжих мужів йшла таки Ласкавиця.

Що бачила потім, ліпше б не бачити. Дівчина відверто не хотіла йти до намету. А там, у наметі, закричала таким жахливо-несамовитим криком, вихопилася на люди такою нажахано-благальною і закривавленою, що в Зоринки волосся стало дибом. І хотіла вчинити щось, і не могла. Страх скував їй руки, ноги, позбавив дару речі. А поки приходила до тями, Ласкавиця знову об'явилася перед тиверським людом, тільки тепер уже не плакала і не благала про поміч, лежала на ношах мертвотно бліда, тиха й упокорена.

Зоринка не могла вже лишатися і доглядатись, ідо буде далі. Поспішила до припнутого біля дерева коня, а конем — до свого Веселого Долу.

Дома застала лише челядь. Отож не довелося пояснювати, де була, чому пішла супроти волі кревних. Побачили, що повернулася, і тим вдовольнилися, провели до горішньої ложниці, уклали в ложе. Ба, співчували навіть, бідкалися тим, що на їхній горличці лиця немає, не інакше, як налякана кимось. Зате коли об'явилася на подвір'ї, а згодом і біля доні мати Людомила, мусила слухати та й слухати нарікання та попрікання. І недостойна вона роду свого, і невдячна. Мати он як клопочеться нею, он як хоче застерегти від осмути, біди-безліття, а доня те й робить, що суне, куди не слід, свою нерозумну голову, сама на себе недолю кличе.

Виказувала й плакала. Через те Зоринка лише вряди-годи кидала слово обиди на кревних, більше відмовчувалась. Коли ж почула про мамині клопотання, не втрималась, звелася в ложі й сказала.

— А чи не здається мамці, що ті клопотання й змушують бути такою? Невже ви не видите: я не живу в теремі вітця свого — відбуваю покарання. Мені не вільно поїхати, мені не вільно піти, не вільно й серцем обрати, кого хочу.

— Що вдієш, коли так склалося. Чи мене гадаєш, тішить те?

— То най мама знають, що віднині склалося ще інак: в жертву Хорсові принесено мою подругу з Колоброда — Ласкавицю. Отож від цього літа і до наступного прошу не турбувати мене і не турбуватися мною. Оголошую траур по Ласкавиці, і ані з Богданком, ані з тим отроком із Колоброда злюбу не візьму. Чули, бачити від літа до літа нікого не хочу!

XX

Минула одна, минула друга, пішла уже й третя седмиця, як віддали вогню господиню цього осібного, одначе не такого вже й безлюдного осередку, а Миловида ніяк не звикне до тиші, що узвичаїлася в покоях княгині, тим паче до становища, що ним винагородила її покійна княгиня. Усі йдуть до неї, доземно кланяються, як не кланялись, може, й Доброгніві, а поклонившись, питаються, куди подіти ті вівці, що їх не варто лишати через скрутність у яствах на зиму, як бути з сиром та маслом, що зібрали за літо, з набілом, що надоюють щоденно. Ано, ніби навмисне, йдуть і питаються, йдуть і питаються, а Миловида ширить, дивуючись прихильності челяді, очі й паленіє видом. Одного разу відбудеться порадою: «Заждіть, приїде князь, він скаже, як бути», іншого помучиться, вагаючись, та й скаже: «Робіть так, як досі робили». Знає: то не на краще, рано чи пізно її слабість відчують і не стануть зважати на те, що вона є в господі. «Це не господиня, — скажуть, — це таке собі ніщо», — а сказавши так, робитимуть, як кому на серце ляже. Проте зважитись бути господинею в праотнім оседку князя теж не може. Чогось їй боязко, звідкись приходить і обсідає непевність, що все, мовлене князем, правда. Воно й не дивно: потішив казкою та й зник, лишив її, мовби сироту при дорозі: хочеш, вір, хочеш, ні. Де буде певність і звідки візьметься віра, коли чула лиш слово, не бачить діла?

Такий смуток ходить слідом, така тривога обсідає, що серце кривавиться від жалю до себе. А князя нема та й нема. Казав: «Готуйся до тризни по матері. Я віддам жертву богам та й буду». А не об'явився, бач, у Соколиній Вежі, сина Богданка прислав замість себе, аби провів бабцю в останню путь, зібрав плакальниць та й сам поплакав перед тим, як віддати тіло старої вогню. Він і зробив, як велів князь. Одначе робив… Чулись-те, робив чомусь так, ніби її, Миловиди, й не було тут. Коли наказував, наказував комусь, не їй, коли питався, знов-таки в когось, не в неї. Як після цього господарюватимеш, будеш певною, що тебе полишено тут за господиню? Коли б не челядь та не її постійне нагадування про господарство, давно покинула б його й пішла куди очі дивляться. Чомусь вона підозріло прихильна до неї, аж надто запобіглива. Чи то боїться нової господині, чи хоче, аби саме ключниця Миловидка лишалася в Соколиній Вежі господинею. Ось і сьогодні. Здибала біля прибудови майстриня і не відчепилася, поки не домоглася згоди зайти до неї й поглянути, чи добре робить, чи так має робити: «Не вперше шию, — казала, — для князя, для княгині, дітей їхніх. Одначе те, що замовив тепер, нове й незнане. Тож хай молода господиня гляне і скаже: так чи не так пошила. Вона була в ромеях, багато бачила, а те вбрання чи й не ромейське».

Їй показали не якесь там диво, всього-на-всього корзно. Та пошите воно було не з тиверських, із ромейських тканин: верх — світло-синій, підклад — пурпуровий. І одна, і друга тканина такі яскраві, так гріли своїми барвами очі, що не замилуватися тією яскравістю справді не можна. Та й шила, з усього видно, справжня майстриня. Коли накинула Миловиді на плечі й поставила перед свічадом, не лише оченята, уста одкрила з дива й, невільно вимовила звичне в речах: «Йой!»

— Корзно сподобається князеві, — сказала перегодом. — Ваша правда, майстрине, таку вдяганку лише ромейські імператори й носять.

— Еге?

— Атож. Живого імператора не випадало видіти, а на малюнку, в церквах бачила.

— Спаси біг, щедра дитино, за прихильне слово. Спаси біг! Я давно приглядаюся до молодої господині княжого оседку й ось що хочу сказати: коли є на те її добра воля та ще бажання можу пошити їй вельми ліпотне вбрання к зимі.

— За добрі бажання теж скажу: спаси біг. Одначе у мене, майстрине, немає з чого шити.

— Пробі! Зате у князя є з чого. Ось, прошу. Най гожа господиня стане до свічада та гляне, як личитиме їй.

Вона не зважила на Миловидині заперечення, накинула їй на плечі те, чим хвалилася, й поставила перед свічадом, а вже як поставила, світилась та й світилася, втішаючись майбутнім витвором рук своїх.

— Ну, чи не я казала? Та тільки такій пригожій вродливиці й личитиме це вбрання. Не шуба — замилування буде. Присяйбіг, дівонько гожа, одне замилування.

Говорила, а тим часом обміряла Миловиду, говорила й обміряла. Аж поки не відчула доволі-таки рішучий опір.

— Прошу вас, — дівчина відсторонила майстриню і так рішуче, що в тієї невільно опустилися руки. — Не треба. Я не заслужила ще в князя ані тунік, ані шуби одягальної.

— То заслужиш! — не поступалася майстриня і, здається, була щира з нею. — Доки пошию, будуть уже й заслуги, а будуть заслуги, князь похвалить нас, тебе — за вбрання, мене — за старанність челядницьку, ось побачиш.

Усе то правда: прихильність челяді — неабияка втіха серцю, одначе й біль також неабиякий. Чому це князь пустив про неї як про молоду господиню в Соколиній Вежі славу, а сам не їде? Ано, чому?

Що не день, то тривожніше думалось про це, а тривога сіяла у серці не тільки боязнь, зроджувала і жаль до себе. Куди їй податися, коли переконається, що князь хоче всього лиш ославити? На кого й на що сподіватиметься тоді? На Випал і тітунин прихисток у Випалі чи на Божейкову стариню? Пробі, таж там своя біда і свої клопоти. Хіба не була, не знає?

Мабуть, задрімала роздумуючи, не почула, коли і звідки об'явилися на подвір'ї вершники. Тоді аж кинулась і схопилася притьмом, коли вловила вухом розмову, а в тій розмові вирізнила його, князя Волота, голос. Кинулася було до дверей, та одразу ж і передумала: чи вона така зараз, щоб виходити перед його очі? Людоньки! Таж спала й заспалася, певно, збила завжди гладенько зачесані коси, прим'яла вдяганку. Чи може виходити перед очі господаря поторочею із заспаними очима, відьмою із скуйовдженим волоссям? Мерщій двері на засув і прибиратися! На засув і прибиратись!

Мотнулася, мов на пожежі, вихопила з небагатої на набутки схованки найліпший, що мала, одяг та й стала переодягатися. Спішно, як тільки могла, одначе й старанно, як тільки вміла. Чула, тремтить уся, знала, може виказати себе цим перестраханим тремтінням, та нічого не могла вдіяти. То над її силу, бути зараз спокійною, то, певно, й непідвладне їй.

На щастя, князь не поспішав до терема. І переодягтися встигла, і причесатися, і до стіни стала на часину, аби передати їй дрижаки свої. А передала чи принаймні оговталась трохи, знову змушена була полохатись. Бо настигла й сполохала інша думка: чи то ж добре робить, що стоїть і жде. Волот — князь, і яко князь звик до того, що його зустрічають хлібом-сіллю, вітають із щасливим поверненням з далекої путі, а вона по клітях-закутках ховається, дрижаки роздає стінам. Господиня ж бо є, яка не є, а господиня!

Вхопила, скільки могла, аеру й пішла до виходу. Не затримувалась більше. Тоді вже, як прочинила останні двері, ті, що вели з терема, зупинилася на порозі і вклякла: на неї йшов із двору Волот, він був уже майже поруч.

— Прошу князя до своєї господи, — приклала руку до серця і вклонилася чемно.

Князь теж спинився, затримав на ній замилувано теплий погляд.

— Спаси біг. Чи все гаразд у господі, чи здорова господиня?

— Хвалити богів, усе гаразд. Челядь княжа на здоров'я не скаржиться.

— Ну, то й добре. Веди тоді в господу.

І провела, і роздягтись допомогла, і купіль-літепло приготувала. Потім звеліла челядницям накривати у гридниці стіл. Носили та й носили на нього страви, ставили та й ставили жбани, корчаги, братниці. Князь-бо не сам прибув, із мужами та отроками. А ще покличе ловчих. Сказав, що довго тут буде, а коли так, не всидить у теремі, чинитиме лови. Де ж про ті майбутні лови й поговорити, як не за спільною трапезою.

Миловида теж не присідала. І порядкувала коло столу, як накривали його, і наливала питво в братниці та припрошувала, коли мужі сіли за стіл, і стежила, аби трапеза була не якась там — княжа.

Бачила, князь Волот пасе за нею оком. І не хоче виказувати себе завчасно, і все-таки пасе.

Це бентежило, а бентега червонила, мабуть, вид, бо прикипів за якимсь разом до того виду очима і не відвів уже їх.

— А Миловидка чом не п'є, не гуляє з нами?

— У мене, княже, є повинність.

Підвівся і відшукав для неї місце в застіллі.

— До дідька всяку там повинність! Гуляє князь, гуляють його гості, має гуляти й господиня княжого застілля.

— Одначе ж…

— Яке ще там одначе? Чи знає Миловидка, чому я не був на тризні по своїй матері, княгині Доброгніві? Через повинність. Чи відає, чому не досипаю ночей, не знаю услади-втіхи від дозвілля, все в ратних клопотах та походах, у думках про закон і благодать? Знову через повинність перед землею, перед людом Тиверської землі. То чи не доста їх, тих повинностей? Чи не час подумати й про себе, тим паче, що я і мужі мої не просто собі трапезуємо по вдалому звершенню покладених на нас повинностей, ми справляємо тризну по матері моїй, княгині Доброгніві.

— На тризні по княгині я пила, а проте і з князем вип'ю.

— От і добре. Підношу братницю, — звернувся до мужів, — за нову господиню Соколиної Вежі, іменовану Миловидою. Слава красній із красних діві землі Тиверської! Слава младомладій княгині синьоокої Тивері!

— Слава! Слава! — рвійно підвелися мужі й простягли до неї виповнені питвом братниці. Видно було: вони поділяють вибір свого князя й не знати які раді, що він саме її назвав княгинею синьоокої Тивері.

Тиша і спокій у Волотовім оседку при лісі настали десь аж під ранок. Одні пішли, перебравши хмільного, до своїх віддалених халуп, інших челядь спровадила мало не силоміць до клітей, потім сама поралась та й поралась, прибираючи зі столу. Миловида не бралася, як донедавна, до чорної роботи, більше веліла, що і куди нести, та наводила після того, як винесли недоїдене та недопите, лад у гридниці. Чи хміль додав їй снаги, чи радість бадьорила, — робота горіла в руках. Мабуть-таки, радість будила в серці силу: он як приємно їй від того, що була в полі зору усього застілля, що її мали не за челядницю, таки за господиню. Те й робили, що тяглися до неї з братницями, хвалили й лестили, казали, знають, яке безліття мала, і тому он які раді, що те безліття позаду, що вона знову в своїй землі, серед свого люду. Йой, таж такого зроду-віку не чула про себе, такої приязні від людей, далебі, й не знала. Чом же не бути в руках силі, не грати веселої серцю, коли на серці свято? Могла б, весь світ обняла б, усіх винагородила б тим теплом, тою радістю. Присяйбіг.

Наново застеляла звільнений від яств стіл і думала, розставляла під стінами лавиці — і знову думала, не завважуючи, що вже пізня ніч, пора б відчути супутницю безсоння — втому. Бо думка думку підганяла, бо серце живило та й живило веселою хвилею розум. А хто ж спатиме, коли не спить розум? Чи до втоми, як грає в тобі весела хвиля? Ось розставить усе до ладу та підмете гридницю, тоді вже піде й ляже, і засне, коли зможе заснути.

Обернулася, зачувши скрип дверей, і застигла: на порозі стояв він, князь Волот.

— Я по тебе, Миловидко. Пізня година вже, лиши це прибираннячко на потім.

Не відала, що має сказати йому, одначе й на клич не йшла. Стояла невизначено упокорена і ждала. Та не ждалося Волотові. Облишив не зовсім причинені двері й пішов на неї твердим, дарма, що був під хмелем, кроком. Йшов і бачив: що ближче зближається з Миловидкою, то розчуленішою стає його Миловидка. І розчуленішою, і прихильнішою. А ще видом паленіла не знати як, очима, устами силилася сказати щось і не могла.

— Чи, може, одмінила намір свій, той, з яким ішла до покійної княгині? Може, розгнівалася на мене за те, що так довго барився?

— Я не з гнівних, ласкавий мій князю, — казала й не ховала, як ховала досі, очі. — То, може, й добре, що забарився. Був час подумати й надуматись.

— Правда?

Певно, і без роз'яснень бачив, яка то правда. Не допитувався уже і не вагався, підхопив своє омріяне жаданнячко на руки й поніс до дверей. Розчинив їх дужим поштовхом ноги й пішов далі, траплялись інші — знову розчиняв і знов йшов, чуючи радість, якої не чув ще, тішачи себе щастям, якого не знав.

«Моя, моя!» — кричало все єство його й кричало, мабуть, голосно, бо дівчина не забарилася почути той крик і застерегла себе словом-захистом.

— Ти ж не обманиш мене, князю?

— Ніколи!

— І довго-довго будеш зі мною?

— До кінця днів своїх. Коли й від'їду на клич землі чи люду тиверського, то ненадовго. Чуєш, жадання моє, усе робитиму, аби не лишати тебе надовго!

— Я покладаюсь на твою честь і звіряюсь твоїй честі.

Люди завжди стелять собі м'якшу, аніж буде потім, путь. Мабуть, слала її й Миловидка, коли так солодко спала під надійною рукою лада свого. Давно відспівали розбуджені росами птахи — під вікнами терема й далеко поза теремом, вийшло з-за овиду й піднялося над задністров'ям сонце, нічна прохолода уступила місце доволі-таки відчутному теплу, а в княжій ложниці усе ще бачили сни й тішилися супокоєм, що його дає солодкий вранішній сон. Коли ж прокинулися, одразу і недвозначно визначили: прокинулись не тому, що хотіли.

— Хтось грюкає в ворота, — сполошилася Миловидка й наставила в той бік, звідки чулась гуркотнява, насторожене вухо.

— Дарма, там є челядь, — сонно заспокоїв її князь.

— І все ж он як грюкають. Я піду, мабуть, до своєї кліті.

Казала: піду, а проте не йшла, лежала й боязко горнулася в покривало. Очі, вид її благали: будь добрий, одвернись, дай одягнутися. Та князь не одразу прогнав від себе сон і скорився волі жони своєї. Десь згодом уже, як стук повторився і повторився голосніше, ніж досі, потягся солодко й сказав:

— Лежи, я сам піду і вгомоню нетерпеливих.

Був невдоволений: де ж челядь, чому його примушують виконувати ще й цю, челядницьку, повинність? А вийшов на ґанок, спинився подивований: ворота одчиняли вже, і першою в просвіті між двох стовпів об'явилася Малка.

Знав, що привело її сюди, чи тільки догадувався: знову спохмурнів, в усякому разі, прибрав суворішого, ніж належало б при зустрічі з жоною, виду.

— Що сталося? Чому так прискакала нагло?

— Може, поведеш спершу до покоїв, потім питатимеш?

Мовчки обернувся й пішов. Певен був: Миловидки уже не застане в ложниці, і все ж менш за все думав про те, горів бажанням вибатькувати Малку і вибатькувати по можливості дошкульніше.

— Ну, — спинився перед нею, коли зайшла до передпокою. — Кажи, що сталося?

— Боюсь за всіх нас, тому й пригналася. З якого це часу ти став обминати терем свій і родину свою у стольнім Черні? Чому завернув, вертаючись із путі, сюди?

— А з якого це часу Малка забула, що вона княгиня, а не просто собі жона?

— Чи з таким князем не забудеш?

Бачать боги: не хотів бути аж надто крутим із матір'ю своїх дітей, та що вдіє, коли вона напрошується.

— З яким це — таким? Невже тобі не втямки: те, що думає і робить князь, стосується тільки князя. Сказано ж бо: будь у Черні, доглядай вогнище і дітей, що маєш у тому вогнищі. Тобі того не доста?

— Мабуть, не доста, коли не спалося всю ніч, знялася ні світ ні зоря й приїхала.

— Ну, то вдовольнися тим і вертай до Черна.

Аж позеленіла зі злості.

— А ти… потішатимешся з іншою? Хто вона? Як сміла?!

— Ще раз кажу: не вона — я посмів. На те була і є моя княжа воля. Не надривай себе і не клени, усе вже сталося: від сьогодні моя обраниця — жона мені. Коли ж хочеш знати, хто вона, то знай: Миловида, та сама дівчина, що вітала нашого Богданка на пострижинах.

Змовкла на мить, ширить збентежені очі. Дивувалась чи пригадувала — хто знає. Мабуть, пригадувала, а пригадавши, зломилася враз і прикрила обличчя руками.

— Най я стала тобі осоружною, — плакала, — а діти? Богданко місця собі не нагріє, страждає й сохне від присухи. Його увів би в злюб, не себе.

— Встигне. У нього все ще попереду. Най забуде про Зоринку, знайде собі іншу — ото й буде баяння від присухи. Чи я кажу, що забуду про тебе, про дітей? Ти там, у Черні, будеш жоною й господинею, Миловида — тут. Сини мені потрібні, зрозуміла? Тому й беру іншу, тому й кажу: не ставай на путі, що часи он які непевні, а Богданко один у нас. Чи можу покладатися лише на одного, бути певним, що оборонить і землю, і люд тиверський?

Ще нижче хилилася і ще ревніше плакала, дарма, що не казав уголос: «Ти пустопорожня, Малко. Що даси мені і що можу мати від тебе?» І так, без казань, розуміла: тому й бере іншу, що пустопорожня.

— Нічого лихого не сталося, — потішив словом та й тим, як виголошував його. — Кажу ж, була й лишишся жоною. Вдовольнися тим і йди.

— Мале вдоволення, Волоте.

— Що вдієш? Ти ж була свого часу в солодощах Вираю, дай і Миловидці побути там.

— Не злюб — безліття береш із нею. Чи не бачиш, чим повниться земля, чи до того зараз?

— Дарма. Ми все зробили для люду, най і люд дасть нам можливість бодай кілька днів побути щасливими. Чула, коли не вічність, то бодай кілька днів!

Підвелася і витерла сльози.

— Я можу глянути на неї? Бодай побачити, яка.

— Не треба. Най потім, коли звикнеться до свого місця в нашім оседку. Вона надто младомлада ще, щоб знести одразу все: і втіху-щастя, і Перунові громи.

XXI

Князь Добрит, певно, не тільки зараз оце бачився зі слов'янами, що живуть у Карпатах і по другий бік Карпат, він давно знається з ними, і коли казав: наша відмова від ратного вторгнення у ромейські землі не зупинить склавинів — знав, що казав. Як тільки розтанули по зимових морозах сніги й спливли до рік, а там і до моря талі води, знялися ті слов'яни з насиджених, може, й затишних, та не вельми багатих на поживу гнізд своїх по горах та передгір'ях і подалися купно, забравши з собою дітей, жон, сякі-такі набутки, в землі іллірійців. Рушили всім родом своїм білі хорвати, рушили словени, сорби. До них пристали сусіди, до сусідів — ще сусіди, змовилися між собою й виставили наперед кінні полки, по одну і другу руч — піші, а вже як угледіли, яка в них сила, пішли й сказали іллірійцям: «Не супроти вас ідемо походом ратним, супроти ромеїв, що посіли землі наші. Як сиділи на своїх, так і сидіть, нам і ромейських стане».

Першими забили тривогу ректори та президи сусідніх із слов'янами провінцій — Верхньої Мізії, Прибережної Дакії — й наважилися виступити супроти свавільних склавинів з наявним під руками провінційним військом. Одначе не довго тішили себе сподіванкою зупинити навалу. Склавини зім'яли провінційне військо ромеїв так швидко і так надійно, що військо те показало ворогам імперії спину й понесло страх перед слов'янами в сусідні провінції — Внутрішню Дакію, Дарданію, Превалітанію, а згодом і в діоцез Македонія. Казали, суне тьма, така не підвладна розуму сила, що від неї дуднить і стогне зморена земля, її неспроможне зупинити якесь там провінційне військо. Для того потрібна сила самого імператора, потрібні такі непереможні полководці, як Велісарій і його палатійські легіони.

Префектові не вірилося, щоб вторгнення слов'ян було настільки серйозним.

— Ідуть не всі слов'яни, лише склавини, і ви неспроможні зупинити? — питався в тих, що жахали його навалою. — Не оступатися! Кинути супроти варварів усе і всіх!

А прискакали вдруге, затим і втретє, волаючи про поміч, сам наполохався й велів збиратися всім решткам провінційного війська до Фессалоніки: тут, під захистом надійних стін, вистоять, поки надійде поміч.

Тепер уже не приховував від імператора, яка біда постигла Іллірик. Скористався попутним вітром і послав драмон із нарочитими мужами до Константинополя. «Вторгнення це, — писав Юстиніанові, — не звичайна собі татьба. Варвари йдуть із сім'ями. Схоже, що на поселення. Коли не виставимо супроти них палатійське військо і не подбаємо по-справжньому про захист Іллірика, можемо втратити його і назавжди».

Мабуть, не певен був, що імператор вволить його волю, тим паче одразу, довго ходив, міркував на самоті, потім радився з радниками і знову міркував, аж поки не натрапив на рятівну думку: не скупитися наявним у префектурі золотом, послати тямущих людей і сказати варварам: «Коли повернетеся у свою варварську землю й заприсягнете: ані ви не переступатимете більше, ані діти ваші не переступатимуть води Дунаю, дамо достойний миру між нашими землями викуп — сто тисяч золотих солід».

Ждав відповіді від привідців варварської навали, ніби манни небесної, а діждався — і зовсім упав духом. Склавини сказали: «Ми не за золотом прийшли. Нам тісно і голодно там, за Дунаєм, хочемо сісти родами своїми на полуденних землях і сидіти тут вічно».

Що мав діяти? Протистояти своїми силами варварам — марна сподіванка, а від імператора ні слова. Воно й не дивно. Чи йому, намісникові Іллірика, без імператорських едиктів-роз'яснень не відомо, в яку халепу вскочив Юстиніан, намірившись розширити обводи Східної Римської імперії за рахунок Західної? Замахнувся ж не на що-небудь, на цілого півсвіту. Мало йому метрополії, що обіймає всю передню Азію — діоцез Понт, діоцез Азія, діоцез Схід, мало Фракії, Дакії, Македонії, Єгипту зрештою. Захотілося пустити своє коріння по всій північній Африці, в Сіцілії, на Апеннінському півострові. Та хотіти — одне, а зробити своє хотіння ділом — зовсім інше. Велісарій висадився з добірними легіонами в північній Африці і розбив вандалів, заволодів Карфагеном, Сардінією, згодом — Цезарією, фортецею Сектем поблизу Гераклових стовпів, Балеурськими островами, та йому не пощастило зробити завойовані провінції покірними. Першими підняли меч супроти імперії Маврусії — туземні племена, первиннообщинний устрій яких дозволив їм зібрати масове ополчення й вирізати в Нумідії та Бізацені поріділі візантійські когорти до ноги. Вслід за маврусіями збунтувалося й власне військо: солдати, нижчі чини окупаційної армії, вважаючи себе переможцями, не без підстав претендували на земельні ділянки у відвойованій країні, тим паче, що багато хто з них встиг побратися із вдовами, сестрами та доньками вандалів, що загинули в січах з візантійцями і мали на ті землі ще й право законних спадкоємців. Імператор же одписав відвойовані землі собі чи фіску, православній церкві, нащадкам римських посесорів та місцевій романізованій африканській знаті. З цього й почалася ворохобня, така масова і така значима, що висунула своїх вождів і забрала в імперії немало літ та сил на її придушення.

Щось подібне намічається й на Апеннінах. В усякім разі, видиме підкорення остготів обернулося новим піднесенням опору і хто знає, чи не занадто серйозним. А все через нашу, ромейську, самовпевненість, все тому, що вважаємо: тільки ми мудрі й спритні, більше ніхто.

Воно ніби й не було підстав нарікати на наміри Юстиніана, тим паче напочатку. Хто обійде криницю з холодною життєдайною водою, коли домагає спрага? Чи є такі серед людей, що не піднімуть, виявивши на своїй путі дармову соліду? Такою життєдайною криницею видалися всім праотні землі Римської імперії, коли помер грізний король її завойовників — остготів — Теодоріх. Владу його успадкував, як водиться в остготів, найближчий родич короля по чоловічій лінії, малолітній онук Теодоріха — Атоларіх. Фактично ж правила державою остготів мати малолітнього короля і донька Теодоріха Амаласунта, жінка молодих літ і незвичайної вроди, а ще такої важливої для монарха якості, як критичний розум. Лишаючись вірною пам'яті батька й керуючись здоровим глуздом, вона не пішла на поводку у тієї остготської знаті, котра носилася з титулом завойовників чужої землі, ніби дитя з писанкою, визнала за доцільне бути лояльною із завойованим народом, а надто із староримською знаттю. Аби орієнтація її не була двозначно страктована як ворогами, так і друзями, оточила себе радниками з римської аристократії, заборонила готам посягати, тим паче силою підкорювати собі землі знатних римлян, не обмежувала в правах католицьку церкву.

Це піднесло її авторитет серед римлян, зате ускладнило і неабияк стосунки з остготською знаттю. Опозиція скористалася неприхованою орієнтацією регентші на тих, хто був порохом під ногами остготів-завойовників, і схилила на свій бік значно більшу частину остготської знаті, аніж мала досі. На лихо, ускладнилися стосунки остготського королівства з сусідами: на півдні — з вандалами, на північному заході — із франками. Зашморг довкола шиї затягувався і так надійно, що регентші нічого не лишалося, яко шукати підтримки в сильнішого з усіх сильних сусідів — у Візантійської імперії.

Юстиніан спершу був тільки подивований такими перемінами в намірах остготської регентші: як би там не було, остготи — громили Західної Римської імперії, аріати; чи їм шукати підтримки в православних? Та, розмисливши, а може, й порадившись, прозрів раптом і вхопився за прохання Амаласунти про поміч, яко за рятівний корок у штормовому морі: пробі, та це ж нагода з нагод! Чом не скористатися нею і не відновити імперію в її історичних обширах, тільки під скіпетром не Риму вже — Константинополя!

На клич Амаласунти відгукнулися таємним сольством, котре мало сказати регентші: когорти імперії до її послуг. Чи Амаласунту так потішила прихильність всесильного імператора, чи становище її справді було не вельми надійним, розчулилася, яко всяка жінка, й виявила бажання перебути, поки візантійські когорти поставлять на місце чи приберуть із її путі ворогів, під надійною рукою Юстиніана.

Їй чемно вклонилися на те і знов-таки запевнили: це навіть бажано. Лишається порадитися з імператором, як зробити, аби гостина регентші на терені Візантійської імперії лишилася непоміченою її співвітчизниками-остготами.

Далекосяжні наміри Візантії, здавалось, наближалися до свого логічного завершення і неабияк тішили імператора, тих, що здійснювали його політику в імперії. Та ба, з волі Всевишнього і обставин ані побачення імператора з регентшею остготської держави, ані блискавичного відновлення імперії в її історичних обширах за тим разом не сталося. Радники брали, звичайно, до уваги, що зустріч Юстиніана відбудеться з дивовижної вроди жінкою, та, потішаючись тим, скинули з рахунку красу та розум, а відтак вплив у імперії іншої жінки — Феодори. А вона не дрімала. Що їй до історичних обширів імперії, коли певна була: йдеться про те, бути чи не бути їй імператрицею. Угледівши вродливицю Амаласунту, до того ж набагато молодшу за неї, Юстиніан не стане печалитися долею Феодори й охоче пристане до думки котрогось із численних радників — відновити Священну імперію простішим із найпростіших способом — злюбними узами з регентшею остготів.

Амаласунта відчула, певно, переміни в намірах Візантії — не передумав би імператор, давно була б уже в Константинополі — й пішла на компроміс із остготською опозицією: взяла злюб із ставлеником опозиціонерів, своїм двоюрідним братом Теодатом, заручившись, щоправда, його утаємниченою від знаті присягою: віднині він вважатиметься її співправителем у державі, насправді ж влада належатиме їй і тільки їй.

Помисли василевса, як і помисли Всевишнього, не всім дано знати, та як на нього, намісника в Іллірику, на тій безкровній спробі скорити остготів і слід було спинитися. Пощо розпочинати війну, та ще з таким королівством, як остготське, коли її не закінчено ще в Африці, коли знали: немає певності, що не скористаються затяжною війною імперії в Середземномор'ї слов'яни і не переступлять через Дунай?

Та де там. Раз народжене бажання — поновити імперію в її історичних обширах не могла вже згаснути. Августійший довідався по якімсь часі, як підло й підступно повівся Теодат із своєю царственною жоною — спершу зіслав її на один із островів Бульсинійського озера, а згодом задушив у лазні — й перейнявся страшенним гнівом (хто знає, може, гнівався сам на себе), а в гніві сказав усім, хто був тоді в Августіоні: таке не прощають; за підле вбивство царственної особи імперія має помститися остготам.

Війна з ними триває вже кілька літ, а кінця її не видно й не чути. На місце страченого солдатами Теодата став інший привідця остготів — Вітігіс, замість поверженого Велісарієм Вітігіса титул остготського короля прийняв сам Велісарій, а остготи все ж не складають зброї. На чолі опору став відважний воїн і неабиякий полководець Тотіла. Розуміючи, що таке Візантія і якої сили треба, аби подолати її когорти, він пішов на поступки низам як римського, так і остготського населення, не цурається рабів, колонів, котрі приходять до нього яко воїни, і тим самим об'єднав на боротьбу з візантійцями всі верстви тамошнього населення. Завдано уже перших і доволі відчутних ударів по війську імператора. Що буде і як буде, один Всевишній знає.. Полководець Мунд відступає з Далмації, керовані донедавна Велісарієм когорти — від річки По. А коли так, надія на поміч палатійського війська мізерна, її взагалі може не бути.

На кого ж тоді покладатися йому, намісникові? На власний розум і на власну силу? А коли на власну силу, то як розпорядитися нею? Зібрати й кинути супроти варварів чи таки замкнутися в Фессалоніці й ждати слушного часу? Було б знаття, що до сутички під Фессалонікою не дійде, варварам вистачить для поселення й тієї землі, що посядуть у Дакії, Мізії, Дарданії, Превалітанії, так і вчинив би. Видить бог, так і вчинив би!

XXII

А князю Вологу не до ратних клопотів нині. Може, вперше на віку отак. Ано, заприсягтися ладен: вперше. Дивиться на молоду жону свою і тішиться, дивиться і тішиться. Бо є ким тішитись. Такого дива дивного ні в кого немає й не буде. Присяйбіг! Сам ромейський імператор хай заткнеться зі своєю Феодорою, дарма, що вона в усьому світі знана яко найліпша та наймудріша. Ромейська імператриця — хитромудра змія, його княгиня — голубка сизокрила. Вона примітно поповніла за останні місяці, однак не втратила ані ліпоти своєї, ані доладності. Коли по щирості, ще ліпшою стала, якоюсь на диво доброю і лагідною, а ще чистою та ніжною. Йому, мужу своєму, давно сказала, а це й від сторонніх не приховує вже: жде маленького княжича, ту опору роду-племені, всієї землі Тиверської, на яку уповає, якої так сподівається князь. Мабуть, втішне щось думає, коли так світить видом, оченятами. Гляне ними, виповненими голубим сяєвом, примітить, що князь не спускає з неї замилуваних очей, й осміхнеться. А осміхнувшись, знову схилиться над шитвом, тішить у собі веселу думку. Що сказала б вона і яким вогнем засвітилася б, коли б узяв та й нагадав ту далеку грозову ніч, коли поверталися з нею від ромеїв і опинилися з волі богів а чи всього лиш через його безтямне засліплення її вродою в одному наметі. Йой, згоріла б, певно, соромлячись і того засліплення, і свого вчинку. Бо чиста, мов голубка, бо вразлива, як та квітка, що згортається від доторку сонячного променя. А на його тілі і зараз є одмітина, котра може воскресити в її пам'яті і гуркіт грому, і спалах блискавок, і те, як цебеніла після її удару з княжого тіла кров.

Казав Властові: дві-три седмиці не буду в Черні, а не був до самої зими. Тоді вже, як випав перший сніг, зважився полишити своє солодашко й навідався до стольного города на кілька днів. Навідався та й знову повернувся. Бо не встиг упевнитися, що має таке щастя, бо не хотів знати ніякого, окрім того, що давала Миловидка. Тлумачив Малці та мужам свою відсутність у стольнім Черні тим, що діє лови, що на те дана зима, аби діяти їх та тішитись діючи, а сам ловив укупі з Миловидкою щасливі миті й не хотів нікого й нічого більше знати. Казали йому: «Є потреби люду». Одповідав: «Я зробив для нього все, що міг зробити». Казали: «Є потреби землі». Гнівався і гримав гніваючись: «Потім, коли настане передліття, літо. Чи я один у тій землі, чи мене немає кому заступити? Сказано: будьте за мене, то й будьте».

Діяв він, щоправда, й лови. А то ж як! Зима велика, на те, може, й дається така велика, аби кожен міг надолужити згаяне за тепла, тоді як тяжіли повинності, коли жив лише для повинностей. Тож кликав мужів до Соколиної Вежі на гостини й сам не цурався гостин. А де гостини, там і лови, веселе застілля і веселі бесіди. В одному не міг відмовити собі: дома чи в гостях був — всюди був із Миловидкою, пишався і не приховував від содругів того, що пишається своєю Миловидкою. Бо в кого ще є така, як у нього? Бо хто ще може похвалитися такою, як вона?

Підійшов і сів коло неї, жде, коли винагородить своїм м'яким та привітним позирком. Жде й осміхається думкам своїм.

— Хочу поїхати в поле, — хвалиться, — поглянути на ниви.

— А це надовго?

— Коли з тобою, можна й надовго.

— О ні, — зніяковіла й осміхнулася привітно. — Мені вже не вільно роз'їжджати. Можу нашкодити нашому княжаті.

Помовчав, тішачись, і, вже помовчавши, сказав:

— Днями подамся до Черна, привезу до тебе бабку-повитуху.

— Бабку, може, й рано ще везти.

— Не буде пізно. Бачиш, справжнє передліття настало, мене будь-якого дня може покликати повинність. Як можу полишити тебе саму?

— Спаси біг, — ще ясніше засвітилася на виду. — Ти завше думаєш наперед і думаєш на ліпше.

— Щаслива зі мною?

— Ано. Чи буде і далі так, не знаю, а зараз така щаслива, Волоте, така щаслива, що йой.

— То й будь нею, — підійшов і приголубив. — А я таки поїду.

Поле під Соколиною Вежею не таке вже й мале. По один бік долини йде під гору і по другий, улоговиною тягнеться і узвишшям теж. Є що об'їздити князеві, є на чому й око потішити. Озимина вруниться буйно і ярина не набагато відстає. Заєць, може, й не сховається ще в ній, а пташка сховається і надійно. Бо гріє нежарке — привітне сонце, бо випадає час від часу й живить посіви плодоносне сім'я дощу. Схоже, що боги вдоволені принесеними їм жертвами, умилостивились і шлють благодать свою на всі простори окольної землі. А то — утіха всім, від князя до смерда і не тільки в Тивері. Зрітимуть злаки, зрітиме й сподіванка, що надходить кінець безліттю, буде де худобу випасти, буде чим себе уситити. Ано, тепер уже буде. Не туманітиме від дум безплідних стариня, не дивитимуться на неї смиренно великими, постійно жадаючими чогось очима діти. І померлих від голоду не тягтимуть уже до багаття, мов ті колоди, й не палитимуть сумовито-спокійно, як палять непотріб. Бо є вже зелень на луках, отож є й набіл, а є набіл, є й пожива для всякого, хто приберіг бодай якусь худобу.

Князь, як і обіцяв, не ходив цього передзим'я на полюддя, коли й знав, як живе його люд, то знав від інших. Так потішений був Миловидкою і не хотів потьмарювати своєї втіхи чи розумів: все одно нічим уже не допоможе йому?

«А чим, справді, міг іще допомогти? Сказав же бо: ідіть і беріть усе, що можете взяти серед зими в землі моїй та мужів моїх. Ось тільки… Чи дали їм узяти, не поцікавився. Хіба тепер оце поїхати й глянути, якими вийшли з зими і чи вийшли всі? А чом би й ні? Кінь вигуляний, он як поривається на простір. А Миловидка не встигне заскучати. Вона більше з маленьким зараз, аніж зі мною».

Обернувся, сказав отрокам, що супроводжували в путі, аби не відставали, й звернув на стезю, що вела у діл. Гнав та й гнав коня лісом, потім — луками, знову лісом і знову луками, аж поки не натрапив на засіяне поле, а в полі — на поселян. Сиділи при путівці, рвали траву, чистили її і споживали. Переважно малеча, та були й літні, щоправда, тільки жони.

— Добридень, люди, — спинився над'їхавши.

— Добридень, — підвелися й низько вклонилися жінки.

— Ця путь виведе нас до весі або до удільного оседку?

— Ано. За тим пагорбом одразу й буде весь.

— А поле це чиє?

— Наше, поселянське.

— З мужів поблизу є хтось?

— У лісі мужі, коло бортей.

— То покличте, скажіть, князь воліє бачити.

Їх було немало. Усі худі, виснажені, проте були й такі, що лишень спали з тіла.

— Хто будеш? — вказав на того, що видався не таким уже й сухоребрим.

— Ролейний староста, достойний.

— Поле це, кажуть, общинне, поселянське. А ліси? Кому належать ліси окольні?

— Цей — общині, а всі інші — мужові твоєму, Вепрові.

«Ага, Вепрові, значить».

— І що ж Вепр, порахувався з волею віча, пустив, коли була зимова скрута, жадаючий поживи люд до перевісищ, ставів та озер?

Староста переступив з ноги на ногу й зиркнув на поселян своїх, потім — на князя.

— Не пустив, виходить.

— Я не казав такого князеві. Одначе всякий, що йшов брати у волостелиновім лісі чи озері поживу, брав лише хитрістю та спритністю.

— Ясно. І багато люду померло від голоду?

— Небагато, княже. Весь змусила всіх, хто мав неплідну чи нетільну худобу, передати її общині на одкуп, а вже община ділилася з голодуючими тим, най і нечисленним, все ж набутком.

Он як!

Помовчав, аж надто пильно доглядаючись до старости, мужів, що стояли обіч нього, і вже потім запитав:

— А що ж нині? Поля усі засіяні чи є такі, що лишились і незасіяними?

— Є, княже. Чим могли засіяти ті, у кого, окрім купи дітей, нічого не лишилося?

— А община? А імущі мужі? Чи то й позичити вже не могли?

— Усім не могли, достойний. Уповаємо на те, що вродять засіяні ниви, а вродять, якось позбудемося біди.

«Не годилося б лишати зараз Миловидку саму, — думав, пустившись у зворотну путь, — та не час і відсиджуватися коло неї. Мушу повертатися вже до своїх княжих повинностей, а відтак і до Черна».

Коли в'їхали на подвір'я Соколиної Вежі, і зовсім змушений був стати на цій думці: на нього чекали мужі від Стодорка.

— Щось сталося?

— Коли не сталось, то може статися, княже. Прибув із Маркіанополя посланець, велів переказати тобі, аби був готовий до всього: ромеї послали до обрів своїх нарочитих мужів.

— Таки кличуть обринів?

— Ано. Проситимуть їх, аби прийшли і видворили з Іллірика склавинів.

— І то — усе?

— Дуже можливо, казав, що обри стануть потім у Подунав'ї яко щит між слов'янами і ромеями.

— Хм. Ну що ж, полуднуйте та й поїдемо разом до стольного города нашого.

XXIII

Мужі Власт та Стодорко не стали користуватися відсутністю князя й уподібнюватись своєму князеві. Розгледівся, повернувшись до Черна, й помітив: не в ловах лісових бачили зимову усладу, старалися бути достойними княжих сподіванок і таки достойно замінили його на отньому столі. А то — приємна винагорода. Он скільки люду набрали в дружину, користуючись голодом, дбають і про броню для нього, про яства.

— Хвалю, братіє, — розчулився князь. — Хвалю і радуюсь. Коли б ви знали, як це вчасно. Коли б знали! На люд тиверський надії нині мало. Надто змалів він після голодної зими на силі. А нам спішно слід будувати нову лінію твердей.

— На крутопадях Дністрових?

— Найпаче там, де підходять до ріки путі торовані і де ймовірна переправа обрів, коли правитимуться до Дунаю.

— Князь має намір ставати їм на путі?

— Там видно буде. Може, дозволимо пройти через нашу землю та й забудемо, що йшли. А може, й ні. Усе залежатиме від того, якими будуть наміри обрів. Аби не шкодувати потім і не видаватися аж надто поступливими, маємо зараз готуватися до зустрічі з тим не відомим нам людом. Бери, Власте, воїв, бери усе, що треба воям, і до діла. Будуй вежу-твердь і знай: коли що, тобі доведеться й боронити її.

Власт не вельми радів тій княжій речниці, одначе й перечити не брався.

— А ти, Стодорку, — не дав довго думати Волот, — розшукай у Веселому Долі чи в Придунав'ї воєводу Вепра й перекажи йому, аби був готовий до того ж у Холмогороді. Обри й на нього цілитимуться, неодмінно. Я ж подбаю тим часом про оборону Тіри-Білгорода, дам знати про ромейські потуги князю Добриту. Чи встигнемо багато зробити з того, що маємо зробити, не відаю, одначе робити мусимо і негайно.

Поселяни ані тоді, ані пізніше не відали, що мордує князя і його рать. У них свої клопоти, їм своє на мислі. Та й чого мали б цілити розум свій на гірше? Передліття від днини до днини стає гомінкішим і обнадієно знадливішим, воно, з усього видно, обіцяє благодать. А чого ще треба поселянинові, окрім благодаті? Ано, чого? Глядіть, як лагідно світить із високості утихомирений жертвами Хорс, яке чисте та синє небо над Тивер'ю. Коли й замоложується, то ненадовго. Погримить, погуркоче, засіє землю щедрим сім'ям дощу — й знову прояснюється, знову дзвенить у ньому багатоголосий пташиний спів. Така втіха лягає на серце від того співу, а ще від духмяного аеру, що пахне після дощу полем і лісом, землею і сонцем, присяйбіг, ідеш — не хочеться йти, їдеш — не хочеться їхати. Волієш злитися з медовими розкошами землі і віддатися на ласку тих розкошів.

— Хвала милостивим богам! — стає обличчям до сонця й молиться своєму огненному господину — богові-сонцю розчулений його щедрістю ратай.

— Хвала милостивим богам! — підставляє той же ратай відкрите чоло своє під дощові струмені й радіє-уповає на щедроти бога грому і блискавки. — Слава й хвала! Слава й хвала!

Найбільше клопоту зараз на подвірницях. Щойно пробилося до сонця посаджене, його слід оберегти від зілля-задухи, дати розкіш у землі, а відтак злеліяти землю, що плодоноситиме. Тому й длубається там люд, обходжує добро своє та воздає хвалу богам за сподіване. Все ж бо казало: йдеться к урожаю, а відтак к добру. Хто міг подумати, що покладається на божу благодать і вірить тій благодаті передчасно?

А сталося.

Удосвіта поселяни поралися й певні були: сьогодні, як і вчора, стоятиме погожа днина. Роса он яка випала з ночі, а коли випадають щедрі роси, усміхається вранішнє сонце, бути погожій днині. Вона й не обіцяла чогось лихого, принаймні до полудня. Зате о полудні затемніла з якогось дива далина, і темінь та що далі, то помітніше зближалася.

— Буря, либонь, — догадувався хтось із молодших.

— Такої пори і такої днини?

Не довго гадали й маліли на силі, гадаючи. Темінь грізно сунула на них і не забарилася послати розгадку. Спершу сіли на злаки й забігали по злаках окремі, не кожним, може, й помічені пруги, за тими першими — другі, за другими — треті. Так жадібно накидалися на зелень і потрошили її, таку тріскотняву зчинили тим потрошенням, що тепер уже ні в кого не виникало сумніву: це не просто пруги, се біда впала на їхні голови. Хтось хапав мітлу й кричав, надриваючись, на всіх із роду свого, аби не гаялись, брали, що є під рукою, й гонили ту напасть із злаків на подвірниці, інші бідкалися не так подвірницею, як полем, і бігли чим-дуж у поле.

«Боги, — благали подумки чи й уголос, — порятуйте! Боги заступіться!»

А боги німували. Вони й самі були, мабуть, збентежені тим, що творилося на землі: пруги летіли хмарою і заступали сонце, мов та хмара.

Ніхто не бажає собі гіршого, тож і ті, що бігли в поле, усе ще сподівалися: а може ж, пруги пройдуть всього лиш смугою, не зачеплять їхнього поля? Гляди, не сядуть на їхні поля, полетять далі?

Та ба, то була всього лиш сподіванка, одвічне жадання ліпшого, ніж є, ніж може бути. Пругів вистачало не лише на поля, а й на луки, вони не гребували ані княжими, ані поселянськими посівами. Обсідали хмарою й трощили спішно, прожерливо, ніби вперше бачили.

— Боженьки! — ломили руки ті, що прибігли на поля свої перші, або спинялись і ціпеніли з жаху. Бо ж розуміли, нічого не вдіють: там, де встигла попоратися комашня, лишалися одні стебельця при корені, а то й гола земля.

— Це наша погибель! Чуєте, людоньки, це наша погибель! Ми нічого вже не вдіємо з пругами. Згублять вони поля наші, згублять і нас!

Дивилися на ту згубу посмутнілими очима мужі, голосили, присівши край ниви, жони, за жонами — діти, а пруги робили своє: падали на поле хмарою й тоді лиш знімалися, як пожирали злаки, лишали замість злаків убогу й непривітну ріллю.

Що ж робити? Де і в кого шукати порятунку? У князя, у богів? А що дасть князь і що дадуть боги, коли земля втрачає останнє — сподіванку?

Сиділи й туманіли без діла ратаї, опустились руки й змаліла сила в будівничих, що мали споруджувати тверді по Дністру, не відав, що має робити тепер рукомеслий люд. Бо полонили серце і розум туга велика, досі не знана, бо не бачили перед собою зірки-сподіванки. В одному певні були: це — кінець. А коли кінець, то куди пориватися і чи варто пориватися? Пруги, подейкують, пройшлися по всій землі, спустошили всю землю.

І саме тоді, як відчай доходив краю, а зневіра холодила розум, десь в когось зродилася думка і пішла луною по Тиверській землі: бо самі винні. Нащо сказали тоді, на віче:

«Усі най тягнуть жереб, окрім родини князя? А коли князь чи його родина саме й завинили перед богами?»

— Йой! Хто це вигадав? Кому спало таке на думку? Таж князь он як повівся з людом своїм, он що зробив для люду!

— Зробив та й пішов тішитись до молодої жони, та й тішився геть усю зиму з молодою жоною? А коли то і є вона, провина перед богами?

— Заткни пельку! Знайшов, скажіть на милість, провину. Чи боги перечать комусь брати злюб та й бути щасливим у злюбі?

— Ано, то вже казна-що — звинувачувати князя за злюб. Хіба молодша княгиня не з власної волі побралася з ним? Чи, може, нещаслива в злюбі?

Говорили всяке, та як би там не було, а камінь кинуто, хвилі зродилися від того каменю та й пішли собі. А хто здатний зупинити їх, коли пішли? Котились та котилися, бунтуючи люд, аж поки не досягли берега і не розбились об берег.

— На віче! На віче! Най скаже вся Тивер, як бути з князем! Най скажуть старійшини, як житимемо в своїй землі після такої згуби!

XXIV

Повертаючись від забудов у придністровських твердях, князь Волот на власні очі бачив, чим завершився наліт задунайських пругів. Через те не гнав коня, їхав ступою і думав, похитуючись у сідлі. Довго й уперто думав, а не міг стати на якійсь із думок. Бо таки не відав, як житиме Тивер після всього, що сталося. Поривався в один, поривався в інший кінець далебі ж нелінивою думкою, а відшукати щось більш-менш певне і тим уже рятівне не міг. Коли ж наблизився до Черна, думки обірвалися враз і уступили місце подиву: за стінами стольного города вирувало людське стовписько.

«Почалося вже, — догадувався, хто товпиться і чом товпиться. — Одначе ж як швидко. Як все-таки швидко! Чи не наполяжуть: веди, княже, з сієї землі, вона прогнівана? Дуже можливо. Знають-бо: склавини знялися та й пішли в ромеї, пішли і он сіли вже, подейкують, на плодючих ромейських землях. Чи тиверці гірші за них? Чи те, що сталося, не підказує саме цю путь? Земля та рідна, котра дає яства, і небо те наймиліше, під яким пізнаєш смак земної благодаті.

Не мав наміру правитися до людського стовписька й питатися хто зібрав, нащо зібрали? Повернув коня до полуденних воріт і в'їхав до Черна через бічні ворота. Треба буде, покличуть і скажуть, чого зібралися.

Тоді ще, як передавав біля конюшні коня, помітив: на нього дивляться із співчуттям, ба навіть із жалем. Спинився і впік одного з тих, що жаліли, очима, проте не став допитуватися, в чім річ, попростував до терема. А переступив через поріг, зустрівся з Малкою — і прочитав той самий жаль в очах Малки.

— Волоте, ти чув? — ступила крок уперед і торкнулася княжої руки. — Вони звинувачують нас.

Не цікавився, хто — вони, і так догадувався. Одначе повірити, що звинувачують у безлітті, заподіяному пругами, не міг.

— До чого ж тут ми? Та й кого це — нас?

— Тебе, мене, всю княжу родину.

Втупив у неї незрушний погляд очей своїх і довго стояв отак, питаючись.

— Звідки знаєш?

— Там, — показала рукою, — на вічі, йде справжня брань. Одні обстоюють нас, інші звинувачують, кажуть, саме ми завинили перед богами, через те боги й карають Тивер спустошеннями.

— Хто ж це може звинувачувати, та ще отак?

— Коли скажу, не повіриш: мужі-волостелини та челядь їхня.

Он воно що! Повірити справді важко. Ті, на яких покладався, мов на круту гору, яких множив, де слід і де не слід, аби бути певному: це — опора князя, та твердь, що на ній стане і возвеличиться в очах люду своєї землі, виходить, одступилися, більше того, ідуть супроти нього. Хто ж напоумив їх? Хто злютував? Вепр? Можливо. Одначе досі й Вепрові не таланило в такім заході. Він знає, він відчував. Тепер інше чує. Що ж сталося з волостелинами тиверськими? Чому одмінилися раптом у намірах і вчинках? Справді вірять: винен у цих безліттях князь і його родина? То чому ж люд поселянський не вірить і стає на захист свого князя?

— Коли вже дійшло до такого, — глянув на Малку, — я маю бути там.

І, обернувшись до челядника, повелів:

— Коня мені. Коня і броню!

Через стіни теж долітав до города гул. Одначе той, що вдарив князеві в груди, коли виїхав із воріт і опинився вічна-віч із людським юрмиськом, перевершив усякі сподіванки. Віче було не таким уже й велелюдним, а все ж уподібнювалося роздратованому бджолиному рою. Гуло, вирувало, хвилею накочувалося вперед і так само хвилею відкочувалося назад. Схоже, що йшла справжня січа. Інакше важко пояснити, чому стоїть суцільний галас, підноситься над натовпом цілий ліс озброєних мечами, сулицями, просто палицями рук, чути погрози і нарікання.

— Князь! Князь! Глядіть, на віче прибув князь Волот!

Галас поволі все ж стихав, а стихаючи, відкочувався туди десь, на околії міста.

Волот не висилав, як водиться, наперед себе биричів і не оповіщав про своє прибуття на всенародне зібрання. Сам над'їхав ближче до старійшин і вклонився старійшинам.

— Цілую мудрих із мудрих у родах тиверських. Кланяюсь мужам моїм і всьому люду вічовому.

— Чолом і тобі, княже.

Встиг помітити: мужі були на конях, при броні й стояли окремою стіною, підпертою аж надто вже численною челяддю, старійшини з родами своїми — окремо.

— Чи дозволять старійшини бути на вічі?

— Коли є на те княжа ласка, просимо. Просимо і речемо: ставай на наш кінець.

Окинув зором одних, других і вже тоді запитав:

— Встигли посіяти распрю?

— А так. Мужі-волостелини хочуть, аби ми віддали на суд божий твою родину, достойний.

— Вважають, що вона чимось завинила? Перед ким же?

— Ми не судді князеві, аби вважати так, — з-поміж кінних виїхав і став поперед усіх Вепр. — Одначе сам поміркуй…

«Ось хто привідця, — не бажав коритися речникові відступників. — Ось чим обертається для мене те, що стояв на сторожі потреб землі і люду тиверського».

— …Одначе сам поміркуй, — казав тим часом Вепр. — Твар очистила себе перед богами, пожертвувавши сородичами своїми, люд тиверський також очистився, а боги карають нас і карають найжорстокішими карами. Лишається одне: очиститись княжій родині.

«Він хоче саме моєї смерті, — силився розгадати Вепрові мережива Волот, — чи з нього доста буде й того, що побачить мене таким, яким сам був, коли стратили Боривоя? Видимо, доста… І все ж що маю сказати цьому супостатові? Що захід його — вигадка заради помсти? Що він скористався невдоволенням мужів, обурених моїм повелінням поділитися з голодним людом своїми ловецькими угіддями, і злочинно злютував їх супроти мене? А хто повірить, коли скажу таке? Правду мовив той ворохобний Вепр: усі офірували собою перед богами, мусить офірувати й родина князя».

— Це і є те, чим клопочеться віче?

— Те, княже.

— Тоді най приймає свій рішенець без мене. В сім ділі я йому не радник.

Його спиняли, казали, так думають волостелини, люд тиверський інакше мислить і стоятиме на іншому, та князь не послухався і не побажав лишитися на вічі. Такий опечалений був тим, що почув, чи такий безневинно принижений, не міг побороти в собі ображену гідність і таки від'їхав із міста.

А згодом, опам'ятавшись, не знав, куди подіти себе з досади. Що він наробив? Чому не став на бік старійшин і не висловив вічу свої мислі? Було б це всього лиш поконом, а не видимою метою, чи перечив би справді? Перед богами всі рівні і всі однаково в одвіті. Та ба, знає, певен: не боги хочуть його жертви — Вепр. Та ще мужі, ті тлусті ненажери, що їм добро своє вище потреб землі, ба навіть вище самих богів.

Княгиня Малка страждала від тої ворохобні, що зчинилася довкола її родини, не менше, аніж муж. Побачила, як швидко повернувся князь Волот, яким повернувся, і зблідла, кровинки не видно було в її ланітах. А проте не поспішала розпитувати. Мовчки зустріла свого повелителя, мовчки і йшла обіч до самого терема. Лиш потім уже, як лишилися самі, не втерпіла, спитала:

— Чом так поквапливо вернувся, Волоте?

— Мусив, Малко, — спинився й глянув на неї болісними очима. — Там йдеться лиш про нас. Тож най буде без нас.

— Сказали, ми винні перед богами?

— Ба ні, сказали, усі очистили себе жертвами: тварини, люди; настав час очиститись родині князя.

— І ти зголосився? Не воспрянув супроти того? Не спростував?

— Чи міг спростувати таке? І чи личило спростовувати? Як скажуть, так і буде.

Не вірила а чи не хотіла вірити. Стояла, дивилася на могутнього донедавна мужа свого й чула: втрачає під ногами твердь.

Та князь не вельми зважав уже на неї. Ходив по терему і думав, ходив і думав. Коли віче справді поступиться перед домаганнями мужів, а старійшини прийдуть і скажуть: «Нічого не вдієш, княже, доведеться вийти до капища й стати перед божим судом», — піде на той суд не тільки він, піде Малка, Богданко, Злата, ба навіть найменша — Милана. Хіба що Миловидку обійде та доля. Вона не сама, в ній зріє дитя її, той, сподіваний княжич. А закони роду-племені тиверського не дозволяють судити непраздну жону. Так одвічно було, так і зараз має бути.

«А коли не буде? — підстерегла несподівана думка і забриніла в ньому тривогою. — Ано, що, коли не буде? Мужами заправляє Вепр, а він на все здатний. Може, тому й оскаженів, що побачив мене щасливим із Миловидкою, що Миловидка ось-ось винагородить Тивер княжичем, а там і другим, третім. Змужніння роду Волотів йому, до безуму зворохобленому, ніби сіль на гарячу рану. Такі, як Вепр, на все здатні. Що ж робити? Послати до Миловидки довірених людей і сказати їй: «Скачи у дебрі лісові, в чужі землі — куди хочеш, туди й скачи, тільки рятуй себе й дитя наше від лиха». А боги? А люд? Що вони скажуть і що вдіють, коли довідаються, що Миловидка втекла з моєї намови?»

Ось як обертається: був князь Волот і може не стати князя Волота, гонителя ромеїв. Хто це сказав так про нього? Князь Добрит чи люд тиверський? Мабуть, таки люд, принаймні спершу люд, бо чув це наймення ще там, на згарищах твердей ромейських. Голосно вимовляли його. Голосно і повсюдно. Тепер забули, бач. І що найбільше мучить — забули його соратники, ті мужі-привідці, що були княжою опорою в раті, стояли на чолі сотень, тисяч, водили ті тисячі на ромейські мури, кістьми лягали, а виконували його волю.

Певно, далеко був звідси: коли прочинилися двері і на порозі став челядник, аж кинувся з несподіванки.

— Княже, — знічено мовив отрок. — Старійшини велять тобі вийти до них.

«Все», — карбує в пам'яті вирок і помічає нараз: перед очима, мов привид, що вийшов із стіни, стає Малка.

— Волоте, — не просить, велить уже, — будь мужем, зберися з мислями і захисти нас.

Мабуть, не сподобалося те її нагадування. Спохмурнів і, не промовивши ні слова, пішов до дверей.

Старійшини були на диво спокійні і врівноважені, одразу й не второпав, які вісті принесли своєму князеві. Тоді лиш, як заговорили, збагнув і схолонув серцем: таки невеселі.

— Княже, — запитав передній. — Віче воліє знати, ким є тобі випальська Миловида: жоною чи наліжницею?

Он воно що! Віче не годне вже порятувати свого князя. Єдине, чим може прислужитися — не випробовувати долю тієї, що носить під серцем його дитя, майбутню гілку роду Волотів. Що ж, і за те дяка. Все-таки більше ймовірності, що рід той лишить у Тивері своє коріння… Ось тільки плата за ту послугу занадто вже велика: має назвати Миловиду не жоною — наліжницею. Чи то ж можливо? Чи старійшини не відають, як зганьбить себе тим? А її? Боги всесильні і всеблагі, а її?

— Було б ліпше, — відповів стримано, одначе й хмуро, — коли б старійшини поцікавилися насамперед, що важить для мене честь.

— Ми те відаємо, княже, і все ж хочемо знати: жона вона тобі чи наліжниця?

— А та обізнаність має якусь вагу? Миловида непраздна, вона носить під серцем дитя. Така жона не може бути віддана до суду.

— Людського — так. А на божий суд і непраздна жона йде. Це остання наша жертва, мусимо жертвувати всім, що маємо.

Світе ясний! Божий суд страшний, а людський ще страшніший. Он яким мукам піддають його, батька і мужа. Як же скаже: Миловида — наліжниця моя, коли жадана з жаданих? Присягався ж, що бере в жони, що з'єднує себе з нею на віки вічні. То ж ганьба буде для нього, для неї. А дитя? Дитя теж має прийти в цей світ і жити зі знаком, що його випікають на тілі коней? «Глядіть, — показуватимуть, — то незаконний княжий син, прижитий із Миловидою-наліжницею».

— Коли так дуже треба знати, то знайте, — одважився врешті Волот і, здавалось, випрямився, одважившись: — Миловида — жона моя перед богами і людьми. Я обрав її серцем, присягався на вірність, і зрікатися того навіть перед лицем найстрашнішого суду не визнаю за потрібне. Більше скажу: з моєї княжої волі їй і тому, що народить від мене, заповідаю на вічні часи вотчину князів Волотів — Соколину Вежу. Житиму я чи ні, най знають старійшини і весь люд тиверський: вона за нею і спадкоємцем, що матиму від неї.

Старійшини, видно, поділяли вибір свого князя, пишалися ним і відмовчувались, а Малка кидала благальні позирки то на мужа, то на посланців од віча, схоже, що волала про порятунок і не знала, до кого вдатися зі своїм воланням.

— Бути по-твоєму, княже. Жертвоприношення завтра, готуй до того себе і всіх із роду свого, — подали нарешті голос старійшини.

Вони вклонялися вже, а вклонившись, мали піти. Та їх затримали ще і затримала та ж Малка.

— Чи воля княгині й матері так нічого вже й не важить?

— Чом не важить? Кажи, що маєш.

— Сподіваюсь, ніхто не бере під сумнів, що я жона князю Волоту й мати дітей його.

— Те всім і давно відомо.

— А що в Тивері є такий покон: коли в біду потрапляє рід, і зокрема діти, та, що дала їм життя, може офірувати заради всіх собою, те теж відомо?

— Чом ні? Добровільна жертва — наймиліша богам жертва. І все ж… Чи княгиня може зважитись на те? Гадаємо, їй ліпше буде, коли жертву вибере жереб.

— Ні, найліпше буде, коли жертву виберу я. Перед божим судом має стати троє моїх дітей, младомладих дітей, старійшини! Аби вони не звідали того, що доведеться звідати на жертовнику, зважуюсь і речу: в ім'я дітей своїх, заради мужа і князя, опори землі Тиверської, — на вогонь піду я.

Князь давно збагнув, куди хилить жона його, і все ж не міг повірити тому, що почув.

«Вона не при собі, — казав подумки й поривався вдіяти щось. — Добровільна жертва — наймиліша богам жертва, то правда. Та є ще мужі. Невже Малка не розуміє: вони хочуть принести в жертву богам насамперед мене, через те не приймуть її офіри! Щось маю вдіяти, аби сталося так, як хоче: не можна порятуватися всім, то мають порятувати принаймні дітей».

— Княгиня правду каже, — спромігся-таки на слово, а вже потім відшукав і рятівну думку: — Діти не встигли прогнівити богів, як і младомлада жона моя, Миловида. Коли хтось завинив перед ними, то завинили ми двоє, яко старші в роді. Тому й перед жертовником маємо стати удвох: я і княгиня Малка. Жертва ця добровільна, її ніхто не волен відмінити. На кого з нас двох укажуть боги, той і піде на вогонь.

XXV

Як тихо в теремі і як сумно в цій тривожній тиші. А ще до щему болісно. Ніч тому завинила чи те, що наближає вона? Он як надійно приспала всіх — і тих, що в Черні, і тих, що поза Черном. Це додає, ясна річ, суму, та навряд чи визначає його. Сум і тривога від того, далебі, що наближається вирішальна мить, може статися так, що, крім цієї куцої передлітньої ночі, нічого вже не буде.

А жаль. Гадав собі: коли вже сталося так, що долею визначено йому бути князем у цій топтаній і перетоптаній чужинцями землі, життя не пошкодує, а відіб'є в сусідів і несусідів бажання ходити в Тиверську землю й бути татями в ній. Казав: поставить вежі по Дунаю і стане міцною опорою Троянової землі в краях полуденних, закладе морське пристанище в старій Тірі й зміцнить через неї узи між родами антськими: уличами й тиверцями, полянами, дулібами і знов-таки тиверцями. Думав: оце й буде те, заради чого варто жити, що даватиме поживу втіхам, гадав, заслужить потугами рук і розуму слави між своїм людом, а удостоївся бути принесеним у жертву богам. Чом так? Мало зробив для своєї землі? А чи то ж мало? Не ким-небудь — гонителем ромеїв нарекли, казали, такого не було й не буде. Це Вепр завдав йому такого разючого удару. Скористався тим, що мужі невдоволені князем, і зворохобив їх супроти князя. Як же так сталося, що вони пішли за ним, а не за князем? Так дуже насолив тим, що поступився їхнім на користь голодного люду? А хіба їхнє — то вже так і їхнє? Хіба не він, Волот, і не отець його відривали те, що є нині їхнім, від рота люду тиверського й підносили як дар землі за послуги у ділі ратнім? Як же це можна сісти на дарованому й сказати: «Не дам!»? Та чи ж воно тільки їхнє? Чи приречені на голод поселяни не були з тими ж мужами в січах, чи вони не так само, як мужі, заступали Тиверську землю грудьми? Де ж поділося оте велике і величне: ми — люди одного роду і одної долі; коли хочемо жити в своїй землі і вільно користатися її дарами, мусимо триматися купи?

Сказав би хтось раніше: буде так і так, на стіну поліз би, перечачи, ще одне життя захотів би прожити, аби довести: то — неправда! А нині' на все пішов би, аби лишитися з-поміж свого люду й переінакшити ту неправду. Та ба, даремні потуги. Мине ця ніч, настане день — і хтось із них двох, він або Малка, має стати з волі жереба на жертовник і очистити своєю жертвою провину княжого роду.

Малка теж не спить, вийшла з ложниці й попростувала до дітей. Може, покликало котресь, а може, й так, надивитися востаннє. Чи до сну зараз, тим паче їй, матері?

Жаль стало її чи визнав за доцільне й собі побути з дітьми, ступив крок, другий до дверей і таки зважився, пішов слідом за жоною.

Сиділа вже біля найменшої розчулено-сумна й похила, така розчулена, одного позирку досить було, щоб збагнути: ледве стримує себе, аби не крикнути вселенським криком: «Боги! Як я полишу її, як піду від неї?!»

Знав: має потішити якось жону свою, а не знаходив ані втішного слова, ані потрібного вчинку. Єдине, на що спромігся в соннім царстві дитячої ложниці, підійшов і поклав на Малчині плечі благально-заспокійливі руки. Коли ж відчув, як покірно і як довірливо прихилилася до нього, якою ласкою озвалося на той заспокійливий доторк її ще молоде, в розквіті жіночих зваб тіло, застиг на мить і вже по тій миті сказав собі: «Якщо з княжого роду хтось завинив перед богами, то це я. Мав би не забувати: Малка визначена мені богами жона, мати моїх дітей. Вона була свого часу ліпша з ліпших, і не її провина, що вишукалася молодша та миловидіша за неї, така, що їй немає ані подоби, ані взірця. Чи такій жоні легко було відчувати себе покинутою, а відтак знеславленою і не лише перед дітьми, перед усім людом? Вона ж не хтось там — княгиня. Як він не подумав, що, зрікаючись Малки, плямує Малку, уподібнює її жбану, з якого випили хмільне вино та й викинули, мов непотріб! Не годна бути матір'ю… Зате є вже матір'ю. І якою матір'ю! Не кожна зважиться сказати: «В ім'я дітей своїх, заради мужа і князя, опори землі Тиверської, на вогонь піду я».

Чим він виправдається перед нею і чи встигне виправдатись?

«Зречись Миловидки, — шепнув хтось збоку. — Бодай перед вогнищем зречись».

Аж сіпнувся, збентежений.

«Миловидки? Тієї, що носить під серцем моє дитя, що була і є для мене блаженством із блаженств? О ні! Нізащо. Чуєш, шептуне, нізащо! Коли вже сталося так, що не зумів і Миловидку зробити всіма визнаною жоною, і Малку не скривдити, покривджу себе. Вийду і скажу. «Я завинив, людове, я маю й піти на вогонь».

XXVI

Коли скачеш на коні і скачеш що є сили, навіть у спеку обдає прохолодою. Зараз же, перед світанням, вона і зовсім видається студеною. Відчутно холодить підставлені вітрові ланіти, дужим струменем вривається в груди, а пригасити тривогу-полум'я, що б'є з грудей, таки не може. Бо та тривога — не просто собі нагло розбуджений страх. То крик волаючого про порятунок серця, жадання зректися того, що стало надбанням розуму, і разом з тим певність: зректися вже не можна. Не з доброго ж дива пробирався той волхв від капища Перуна до сторожової вежі на Дністрі, розшукував княжича Богданка і утаємничував свої розшуки. Була б то примха людська, чи долав би заради неї таку відстань, та ще поночі, чи накладав би власним життям? Так і сказав, коли княжич не повірив речам його: «Є вищі за відраду-мсту помисли, отроче. Саме вони змусили мене піти до тебе й сказати те, що чув: Жадан накладає з Вепром. Володар Вепр пообіцяв жерцеві капища Веселий Діл, коли вволить його волю й зведе зі світу князя. Скачи й освідоми його. Най знає й поб'є супостатів перед тим, як іти до бога, а може, й порятує себе, коли знатиме: не з богом — із Вепром була в Жадана бесіда».

Вищі помисли… Вищі помисли! А де ж подів їх жрець Жадан? Зміняв на Веселий Діл? А володар Вепр? Мало йому того, що горою став між княжичем і його ладою, запер свою дитину й тримає в теремі, ніби в темниці, на побратима свого замахнувся, князя землі Тиверської воліє позбутися, аби лиш помститись. Ано, аби лиш помститись!

Кінь був у милі вже, та Богданко не зважав на те, приострожував та й приострожував його, гнав та й гнав. Бо підганяла сполохана волхвом тривога, бо не ждав час. Надходить світанок, а на світанку все може статися. Сказав же бо волхв: князь і княгиня беруть жереб, хтось із них двох буде принесений богам у жертву.

Не дивувався тиші, що дрімала під стінами Черна — надворі тільки-но розвиднялося, не дивувався й глухому смутку, що ним зустріла його княжа сторожа при полуденних воротах. Зате був подивований і неабияк, коли переступив поріг отчого терему й пересвідчився: не сум полонив так намертво всіх, хто був під крівлею, полонив міцний на світанні сон.

— Мені потрібен князь і негайно, — по-мужньому твердо сказав челядникові.

— Не велено будити, княжичу. Отець твій тільки-но заснув.

— Дарма, буди. Кажу ж, конче треба.

Бачив, повеління гне челядника в дугу і все ж наполягав, ба навіть дратувався тим, що його не вельми слухаються. Коли ж домігся свого та угледів перегодом: отець пробудився, іде вже на клич сина, і зовсім прогнав від себе невдоволення, поспішив уклонитися князеві.

— Невже це правда, отче? Невже ви з матір'ю стоїте перед вибором, кому з вас бути принесеним у жертву богам?

— Така воля люду, сину мій, а відтак і богів.

— Неправда то єсть!

— Як це — неправда? Було віче, і є ухвала віча.

— Може, й так, одначе перед сим була змова проти вас, отче і був підлий торг божим повелінням.

Князь подивований тим і не приховує свого подиву.

— Чия змова, звідки знаєш про те?

Богданкові не треба було дошукуватися слів, аби пояснити князеві, хто в змові і звідки знає про змову. Надто багато думав про неї в путі, надто виразно уявляв, звідки витікає і куди тече отрута злоби і згуби.

— І де той волхв? — обнадієно цікавиться князь.

— Пішов собі.

— Сказав та й пішов?

— Ано.

— І ти гадаєш, нам повірять без нього? Даремні потуги, сину.

— Як то даремні?

— А так. Є вже ухвала віча. Землю нашу постигає безліття за безліттям. Хтось провинився перед богами і вельми, спокутували вже ті провини тварі — дарма, спокутували люди — теж дарма. Настав час спокутувати родині князя. Люд покладає на це усі свої сподіванки, і ніхто не годен ані одмінити, ані переінакшити ті наміри.

— Таж люд одурений! Його підбили на те.

— Якщо це й сталося, то сталося з волі богів. Відомо-бо: чого хочуть боги, того хоче й люд.

Богданко явно не розумів князя і гарячкове шукав спростування його помислів.

— А коли звершиться суд і Вепр передасть-таки Веселий Діл у довічне Жаданове володіння. Що тоді скажете?

— Тоді вже говоритимеш із ним ти. Чуєш, сину? Коли те станеться і ти будеш у Тивері князем, відшукай того волхва і допитайся з його помічю у мстивця Вепра, з якого це дива він передав Веселий Діл у довічне володіння жерця Жадана. На вічі, перед усім людом тиверським допитайся. Я ж довести це неспроможний.

— Тоді… тоді я вийду і скажу все, що чув від волхва.

— Ти син мій, тобі теж не повірять. Кажу ж, є ухвала віча, хто стане переінакшувати її? І є мужі. Вони на рожен полізуть, а не дозволять переінакшень, бо стоять, щоб знав, на боці Вепра.

— Усі мужі чи тільки ті з них, що мають уділи-волості?

— Не всі, здебільше ті, що мають уділи-волості. Будеш княжити, перше, що маєш зробити, верни їх до себе. Без того не буде супокою в землі, і хто знає, чи матимеш владу над Тивер'ю.

Богданко замислився.

— Я, отче, ладен поступитися нею заради вас із матір'ю.

— Дурниці речеш! — обурився Волот, — Хочеш, щоб у Тивері володарювали такі, як Вепр?

— У Вепра руки в багні, а будуть ще й у крові, його не важко зіпхнути. Важче буде, отче мій, переінакшити мужів і паче всього волостелинів.

XXVII

Тривога роду коли і йде за околії подвірниці, то не далі весі, тривога ж землі проникає в кожну шпарку і стає набутком всіх. Не стала вона таємницею і для Соколиної Вежі. Та як могла стати, коли пруги спустошили і її ниви, коли люд, що правився на віче, правився і повз її ворота?

Миловидці, щоправда, не все казали. Біду, що зависала над княжим родом, а відтак і над нею, до якогось часу приховували. Та лише до якогось часу.

— Чули? — вбігла між челядь і виголосила свою тривогу котрась із сердобольних жінок. — Віче стало на тому, аби на суд розгніваного бога йшли князь і княгиня.

— Йой! Чи то ж правда?

— А так. Бо самі зголосилися спокутувати провини всього роду яко старші в роді. Поселяни повертаються уже з віча й кажуть…

Господиня оседку сполошилася, чуючи те, й кинулась до челядницької, та заточилася в ході й змушена була шукати для себе опори. Її підхопили, веліли повернутися в ложе, заспокоїтись. Де там. Чи до спокою, коли он які вісті занесли до терему? І опирається, і благає: покличте ту, що казала тільки-но про рішенець віча. Челядь і так, і сяк коло неї: «Ти на порі, тобі не слід того знати». А що вдіє, коли велить господиня, до всього ж улюблена княжа жона?

Полотніла, чуючи пояснення, і бідкалась, і маліла на силі. Бо достеменно знала вже: жереб братимуть сьогодні, можливо, зараз оце. Сонце тільки-но вийшло з-за овида і було рум'яне та чисте, відчутно пригашене після нічної купелі в океан-морі. Саме такої пори люд тиверський і уповатиме на божу ласку, а уповаючи, захоче, аби жереб брали саме зараз.

Миловида уявляє, як те хотіння стає жорстокою дійсністю, і скрикує від нестерпно разючого болю, що розітнув її навпіл і не переставав сотати жили. В'юнилася від нього у ложі й волала про поміч. Кого кликала, нащо кликала, сама, певно, не відала, одначе кричала так голосно й тривожно, що челядь злякалася того крику й побігла за бабою-повитухою.

— Нащо було казати їй зараз, що діється в Черні, — попрікнула стара тих, що кликали. — Передчасно почалися роди.

Ходила коло молодої княгині й радила, як поводити себе, аби полегшити болі. А болі не стихали, ламали й корчили породіллю, мовби тішилися з того, що завдають їй мук. Чула, терпцю вже немає, така, що й на стіну полізла б, шукаючи рятунку, та згадала нараз: чи про себе і свої тілесні болі має думати, коли там, при капищі Хорса, стоїть утіха її серця, ладо ненаглядне і, може, простягає вже руку, аби вибрати одне з двох: життя або смерть? Згадала й застигла на мить, про щось думає, чогось шукає, тривожачись, зрештою здолала їх, свої тілесні болі, муку нестерпну й схопилася, стала там-таки, у ложі, на коліна й простягла на схід сонця руки.

— Боже! — крикнула благально і надривно. — Всемилостивий боже, Ісусе Христе! Приймаю тебе всім серцем, усіма помислами своїми й слізно прошу: заступись за нього, мого злюбного мужа і князя. Вік буду вірна і вдячна тобі, почитатиму тебе яко Всевишнього повелителя свого, тільки заступись і врятуй князя Волота. Ти ж всемогутній і всеблагий, одведи од нього кару, порятуй для мене, дитяти мого, всієї багатостраждальної землі Тиверської!

Поривалася до щойно обраного бога тілом і серцем, усім зболеним видом своїм і плакала, уповала на заступництво всесильного християнського бога і знову плакала. А челядь, повитуха ціпеніли при ній і не знали, як бути: благати молоду княгиню, аби лягла й лежала, не шкодила дитині, що проситься на світ, чи тікати від неї пріч. Кликала ж на поміч не свого — чужого бога, присягалася в довічній вірності не своєму — чужому богові і видимо зрікалася своїх. Як бути з такою і що казати такій?

І все ж мусили поступитися сумнівами, бо та ж Миловидка й прогнала сумніви. Дитя її знову нагадало про себе, за цим разом так рвійно, що породіллі нічого іншого не лишалося, як шукати рятунку в тих, що були найближче.

Не схибило серце матері, не зблукали й помисли жони. Тієї самої миті, як у просторій ложниці Соколиної Вежі голосно заявив про себе новонароджений княжич, там, біля капища Хорса, виходив перед очі старійшин, вершителів божої волі в таїнстві жертвоприношення, отець його.

— Княже Волоте і княгине Малко, — питали в них. — З власної волі берете ви на себе одвіт за рід свій перед верховним богом люду нашого, ясноликим Хорсом. Чи з добрим серцем ідете на цей достойний вчинок?

— Ано.

— Чи не в гніві на люд свій за те, що присудив родові вашому очистити себе від злодіянь, навмисних і ненавмисних скверн?

— На люд — ні, на окремих із люду маємо гнів.

— Огласите його богові, най покарає винних. За люд ладні постати перед ясноликим Хорсом і вблагати його, аби був милостивий, не посилав кару?

— Ладні, старче.

— Маєте щось сказати перед тим, як брати жереб, чи братимете вже?

— Я волію сказати слово, — виступив наперед жони своєї Волот.

Князь оглянув стовписько людське і, розуміючи, не всі можуть почути його, підвищив голос.

— З волі богів і люду тиверського прийняв я у січі з ромеями нелегку ношу — повинність князя в отчій землі. Хотів чи не хотів того, так сталося: загинув у січі отець, загинув старший брат. Знав, повинність ця не обіцяє услади. Земля наша віддавна була найкоротшою і найзручнішою путтю від теплих морів до асійського роздолля, від асійського роздолля до крайніх обводів землі на заході сонця. Йшли в полуденні краї готи — не поминули Тивер, поривалися на захід сонця асійці — також топтали Тивер, тирлувалися в Тивері, сіли на Дунаї римляни — не вдовольнилися тим, що мали за Дунаєм. Ішли та й ішли в Троянову землю, поривались та й поривалися мати там свої угіддя, а за ті поривання кістьми та кров'ю розплачувалася Тивер. Нині не легше. Самі були в січах і знаєте, яких маємо сусідів: як зарились, так і заряться на дармове, все легким хлібом воліють жити. Сила наша дещо притлумила їхню завзятість, збила пиху, та, видно, не зовсім. Є певні вісті: ромеї знову мають намір порушити укладений з нами ряд, послали нарочитих мужів своїх до обрів і кличуть їх стати в Подунав'ї, бути щитом мідійським супроти слов'ян. А то мала утіха. Обри уславили себе надмірною гординею і ще надмірнішою жорстокістю. Коли зіллється воєдино та жорстокість з ромейською підступністю, біда буде і біда велика… Вибір у мене, самі знаєте, який, може статися, що не князюватиму від сьогодні у Тивері. Тому і взяв слово. Взяв, щоб сказати вам, сородичі мої: як житимете з такими сусідами і як стоятимете супроти сусідів, коли будете такі, як єсть? Питаюся насамперед вас, старійшини: чи примітили хоча б і на останнім вічі, які ви нині не єдині? Чи тямите, яка то згуба для землі, для люду тиверського? Присяйбіг, гіршої й бути не може.

Заповідаю вам: покличте на поміч розум свій, мудрість свою і врозуміть спесивих. Або зречіться їх. Чуєте, врозуміть або зречіться, коли не хочете погибелі собі, землі своїй!

Багато передумав я за цю довгу-предовгу ніч і став ось на якій думці: коли із роду Волоті хтось і завинив перед богами, то той хтось насамперед я. Повинність княжа — нелегка повинність. Десь поспішив, десь не домислив за безліччю клопотів, десь був у гніві і не зумів стати вище гніву. Тому й звертаюся до вас, старійшини, ось із якою речницею: не зважайте на волю жони моєї, Малки, — брати разом зі мною жереб. Я вибрав уже його і один з усього княжого роду Волотів волію бути принесеним у жертву богам. Гляди, умилостивлю їх, гляди, саме цим і послужу людові своєму, землі Тиверській, коли не зумів послужити в ділах общинних чи на боролищах.

Утихомирене на певний час море людське захвилювалося, далі й зовсім забурлило. Хтось тільки перемовлявся з сусідами, хтось нарікав: що буде з ними, коли не стане й князя, чи інші годні заступити його, бути таким, як Волот? Старійшини ж радились тим часом.

— Княже, — сказали, — на те, щоб обоє ви брали жереб, є речниця віча. Ми не владні переінакшити її, доста, що переінакшили вже раз.

То було слушне пояснення відмови. А проте Волот думав зараз не про нього. Інше засіло в тім'ї: його вже не почитають яко князя. Дивно, не прийшла, як приходила свого часу, буєсть, не відчув у серці й гніву. Спустошливим холодом повіяло там, а ще — разючою малістю, чимось схожим на жаль.

«Боги світлі та боги ясні! — карався. — Як же це я, стільки повеліваючи, не завважив, що можу образити когось своїм повелінням? Були ж не просто собі заперечення, була й сувора, нав'язана нижчим за мене власна воля. Ано, всяке було».

Таки змалів, мабуть, духом, і примітно, Малка завважила ту малість і торкнулася його руки.

— Не печалься, муже мій, і не втрачай через ту печаль присутності духу. У парі нам надійніше буде іти в останню нашу путь. А вже боги знають, кого обрати з нас двох. Маю надію, що тією обраницею буду таки я.

— Надію?

— Ано, саме так: надію. Зайва я з-поміж вас, — пояснила перегодом. — Боги тоді ще прирекли мене, як позбавили спроможності бути матір'ю.

Цілився спростувати її казання: «Неправда то, не зайва ти, Малко!» Та спростуванням його не судилося злетіти з уст: підійшов старійшина і запитав, хто з них братиме жереб перший.

— Я, — похопився Волот і навіть відсторонив нечемним рухом жону свою.

Мабуть, звикла вже до того — визнавати за ним, яко за мужем, право бути всюду привідцею, не перечила, мовчазно зголосилася і ждала. Князь став тим часом між старійшин і пішов, оточений старійшинами. Був націлено-зосереджений, по-мужньому рішучий. Лише блідість виказувала: таки стривожений. Удає з себе ладного на все, насправді он який стривожений.

Коли ж став перед жертовником і вибрав своє, богами визначене, не повірив, мабуть. Зглянувся, подивований, із старійшинами й знову розчепірив пальці, дивиться.

— Така воля богів, — пояснили йому старійшини, забираючи жереб. — Не тобі, княгині Малці судилося бути принесеною їм у жертву.

Підносили над головою вибраний князем жереб й оповіщали люду, що гласить він, оповіщали й знову показували: дивіться, який є, знайте, як буде, а князь стояв, похилий, знічений, і не відав, як він гляне Малці у вічі. Нащо поспішив і сказав: «Я перший»? Хай би йшла і брала своє, брала й не думала, що він, муж, уготував їй таку стезю.

Коли набравсь-таки мужності й обернувся, жона стояла уже в оточенні воїв і мала в один лиш бік вільну путь — до намету. Була бліда, ніби на смертнім ложі. Лиш очі бігали сполохано й шукали когось у натовпі.

— Жоно моя, — ступив у її бік і покликав зболено.

— Знайди Богданка, — не стала слухати Малка. — Дівчаток не треба, Богданка знайди і приведи. Він у літах уже, маю проститися й сказати останнє напуття.

Кинувся на пошуки, та згадав нараз: він не підсудний уже, він — князь, і звелів іншим розшукати сина.

Усе, що було потім, було ніби вві сні: з'являлись і зникали лиця, чулись і гасли чиїсь слова, а йому жодного діла до них. Бачив лише Малку, дослухався лише до того, що казала Малка. Так дуже вже почував себе винним перед нею чи тепер тільки збагнув, яка вона не чужа йому: шкодував за нею і плакав серцем, жалів її і жалівся не знати кому й не знати про що. Коли ж обернулась перед самим наметом та крикнула: «Бережи дітей. Волоте! Не дай осмуті та безліттю обсісти їх!» — і зовсім втратив присутність духу. Обіймав сина, прохав його бути мужнім і не міг відшукати бодай якоїсь мужності в собі. Схоже, що вичерпала її Малка, вичерпала й понесла на жертовник богові Хорсу.

XXVIII

Поля довго не оживали після пругів. Лежали поміж примітно помолоділих гаїв та урочищ руді, знівечено-убогі, мовби витоптані раттю новоявлених готів. І поселяни не порались на них. Чи то чекали дощу й гріли в собі сподіванку: коли випаде невдовзі, засіють ниви просом і ще врятують себе від голоду, чи втратили за ці неврожайні літа всяку надію на поле й одвернулися, полонені осмутою, від поля. Важко повірити, аби одвернулися. Спорожніли ж бо не лише підкліті, спорожніли й кадуби, берковці, міри та півміри, до краю убавилось по оседках худоби. І все ж таки чомусь не видно поселян у полі, щось тримає їх по оседках.

Волот теж осунувся по тому, що бачив при капищі Хорса, і сам не з'являвся на люд, і в себе не волів бачити когось. Що робив у своїм чернськім теремі, ніхто не відав. Отож давали волю домислам, сходилися купками й шептались:

— Князь невдоволений ухвалою віча — принести в жертву богам когось із його родини.

— Ано, він у гніві на всіх, тому й не хоче видіти в себе.

— Так вважаєте?

— А ви ні?

— Таки ні. Князь вельми завинив перед Малкою, тому в такій осмуті по Малці.

— А й правда. Навіть до тої, що помутила своєю ліпотою розум його, не їде та й не їде. Все ходить по Малчиних слідах та карається своєю провиною перед Малкою, та тішить-заспокоює дітей Малчиних.

— Йой, ті діти, ті діти. Що з ними буде і як вони будуть тепер?

— І я кажу: що буде? Добре, коли князь піклуватиметься про них, як нині піклується, а коли забуде, пригрітий тою, що в Соколиній Вежі?

Неспокій брав гору над сумом, сум — над неспокоєм. Бо прийшло і надійно обсіло Тиверську землю безліття, настала смутна із смутних пора. Старійшини родів віка доживають уже, а не пригадують такого. Подумати тільки, третє літо підряд засівають щедру донедавна землю збіжжям і нічого не мають із тої землі. Боги світлі та боги ясні, скільки ж можна брати з худоби і покладатися лише на худобу? А тут і обри, подейкують, біля Дніпра вже, стали й гадають, як перейти через нього, такого широкого та швидкоплинного. Що буде, коли перейдуть і підуть понад морем до Дністра, а там і через Дністер? Матимуть силу й снагу заступити їм путь, стати по Дністру й сказати: «Хочете йти до ромеїв, ідіть до Дунаю й правтеся через Дунай, у нашу землю вам зась», — чи не матимуть? Троянова земля велика, і сила в ній завжди вишукувалась така, що всякому могла заступити путь. Та то колись. Чи зможе заступити нині, на третину поборена вже безліттям, і хто знає, як буде поборена ще після всього, що зазнала від пругів?

З мужів, що стояли близько до князя, здавалось, тільки двоє не втратили присутності духу. Ті двоє — Стодорко та Власт. Один як воєвода правив за князя в Черні, другий заміняв його поза Черном: дбав, аби вої тиверські і люд тиверський не припиняли спорудження твердей по Дністру, аби тим, що споруджують, було що їсти й пити.

Чи князеві казав хтось, чим заклопотана без нього земля, чи його менш за все цікавило вже що робиться в землі Тиверській, покликав одного дня челядь і звелів їй запрягти у вози коней, покласти чи не всю, що була в теремі, поклажу, посадити окремо дітей і правитися на Соколину Вежу.

— Я наздожену вас, — пообіцяв дівчаткам, коли вмощував їх та доручав Богданкові наглядати за ними в путі. — Скажу своє слово челяді, мужам і наздожену.

То була ще одна дивовижа, а відтак і причина для пересудів: князь таки їде до теї, соколиновезької княгині, бере з собою доньок, сина, он яку поклажу. Чи не хоче сказати тим: «Лишайтеся, коли такі, без князя, зрікаюся вас»?

Питалися про його наміри у челяді — знизувала плечима й відмовчувалась, натякали мужам ратним і думаючим — косили хижим оком і теж відмовчувались. Аж поки самих не відвідала підозра і не примусила вдатися до старійшин, приглянутися купно з ними до помислів і діянь княжих по від'їзді з Черна. Бо тризна тризною і горе горем, а якийсь він не такий, як був до смерті жони. Схоже, що горожани правду кажуть: віднині князю Волоту байдуже, чим клопочеться і як житиме люд тиверський, коли настане зима. Ані самого не бачать з-поміж мужів, ані биричів його. Коли й клопочеться, то дітьми, господою та господарством соколиновезьким, коли й шукає для себе відради, то лиш тієї, що може дати бесіда з дітьми та з жоною Миловидою.

— Мусимо йти до князя й нагадати йому, — стають на думці мужі та старійшини, — що в нього, окрім родини, є земля, люд тиверський і є повинність перед землею та людом.

— Перш ніж іти, маємо подумати, що скажемо князеві.

— А те й скажемо: є повинність. Він укладав із нами ряд, мусить бути князем у своїй землі, а не всього лиш мужем і вітцем у родині.

— Князь давав уже раду, і не його вина, що ми не зуміли зробити ту мудру речницю законом: коли в землі скрута, усі її угіддя мають належати тиверському люду. Тепер самим слід подумати й прийти до князя з рятівною думкою.

Гадали-сперечались день — і розійшлися ні з чим, гадали другий — і знову нічого не вигадали: радити мають суттєве, а що порадять, коли всю землю постигло лихо, коли вона третє літо підряд не плодоносить? Тепер і на займанщини волостелинів не кивнеш, бо й там голодний люд нічим, придатним для яств, не поживиться. Пруги побували скрізь, вони не розбиралися, де поле володаря, а де поселянина, як не розбиралася й спекотнява на тамтім та передтамтім літі.

— І все ж не випадає сидіти й мовчазно ждати погибелі, — заявили рішучіші. — Маємо вибрати кількох, найбільш знаних та поважаних, най ідуть до князя й шукають разом із князем рятунок для люду.

— Ано, виберім таких, най ідуть і радяться, най скажуть князеві: під лежачий камінь вода не тече. Мусить думати, коли він князь, а ні — укладемо ряд із іншим.

За виборними діло не стало, і виборні не забарилися добутися до князя й стати перед князем. Гірше було знайти з ним спільну мову. Волот швидко відчув у словах посланців від старійшин докір і не виказав їм ознак гостинності.

— Я радив уже, — хмуро озвався на їхню речницю. — Чи моя рада, гадаєте, не була годною, не могла порятувати люд?

— Могла, княже. Бо то мудра рада і, може, єдино можлива. Біда тільки, що мужі тоді не дозволили нам скористатися нею, нині ж і поготів не дозволять.

— А то ж чому?

— Бо почувають за собою ще більшу силу, ніж почували тоді.

Волота ніби вжалив хто, схопився й вийшов перед старійшини, суворий і гнівний, кинув у лунку просторінь отнього терема:

— А хто дав їм ту силу? Хто, питаю? Чому ви саме мужам, володарям займанщин дозволили узяти гору на вічі і правити вічем?

Старійшини лишалися на диво спокійними, і все ж спокій той виявився обманливим.

— То, княже, не наші, то твої мужі, тобі ліпше знати, чому вони так пнуться бути нагорі, правити всіма.

Сіпнувсь було сказати щось і утримався. Мужі, справді, не їхні. Як же так сталося, що між князем і людом тиверським більше єдності в ділах і помислах, аніж між князем і його мужами? Коли і чому сталося? Схибив, підбираючи собі мужів, чи повівся з ними не так, як мав би повестися? Видять боги: уся заковика в тому, що немає єдиних помислів, котрі єднали б його з мужами, а коли немає єдиних помислів, єдності й не може бути.

— Старійшини прийшли до мене від родів своїх чи яко сли від усього люду?

— Яко сли від усього люду.

— То слухайте, що казатиму.

Був твердий духом, певно, мав намір сказати щось ваговите, та не встиг мовити перше з того казання слово, як біля воріт зчинився гамір і примусив примовкнути.

— Що сталося? — поцікавився князь, прочинивши двері.

— Прибіг від капища волхв, каже жерця Жадана забито.

— Коли і хто забив?

— Татьба, розповідає, сталася поночі, ніхто й нічого не відає. Жерця ж знайшли в його оселі з перетятим горлом.

Он воно що?!

— Веліть тому волхвові зайти до мене.

Не ховався з почутим, визнав за потрібне, аби той, що приніс лихі вісті, сказав їх при старійшинах. Тому й поставив його перед очі старійшин.

Слухав і пильнував: волхв тільки вражений баченим а чи й причетний до татьби? Ніби не причетний, а все ж чому такий наляканий. Колінкує та й колінкує перед своїм князем, ба навіть перед старійшинами.

— Хто бував пред цим у Жадана?

— Не відаю, княже.

— А біля оселі Перуна?

— До оселі і требища всі йдуть.

— Поночі був хтось?

Волхв замислився, справді пригадував чи робив вигляд, що пригадує. Князь пождав і знову вдався до свідка нечуваної в їхній землі татьби.

— Волхв давно знав Жадана?

— Давно. Відтоді, як Жадан став жерцем при капищі Перуна.

— І весь час був при капищі?

— Ано.

— То хто ж бував у Жадана коли не зараз, то раніш? Хто мав із ним таємні бесіди?

Князь не просто питав — допитувався, схилившись перед колінкуючим вісником, і те допитування примітно збентежило волхва: спершу тільки видивився не знати як, далі знітився і опустив долу очі.

— Богданка сюди, — повелів князь.

Коли ж син прибув і недвозначно сказав своїм видом: перед ним той самий волхв, що оповіщав тамтого дня про таємну змову Жадана з воєводою Вепром, не став брати цього мужа за карк і примушувати, аби казав при старійшинах усе, що казав Богданкові. Звелів синові заперти свідка Жаданової смерті в підмурку вежі й берегти паче ока свого. Потім уже, як впевнився, син виконав його волю, обернувся до старійшин і сказав старійшинам:

— Чи воліють сли люду тиверського знати, що маємо вдіяти, аби побороти своє безліття?

— Воліють, княже.

— То слухайте, що казатиму: найперше маємо самоочиститись.

Міг би покликати в свідки самих богів: старі і мудрі люди, а не розуміють його. Дивляться і німують.

— Чи ми не очищалися?

— Перед богами — так. А самі перед собою? То правда: земна благодать — винагорода неба. Та правда й те, що й небо може вичерпати свої щедроти, коли вони потраплятимуть до нечестивих в умислах і діяннях своїх, ставатимуть набутком всіх алчущих і жаждущих. Тож і кажу: уповаймо на богів, одначе й самі очищаймося, бодай час від часу.

— Князь радить…

— Раджу почати самоочищення із суду над татями, що обірвали життя жерцеві Жадану. Чи пристають на те старійшини?

— Ано. Намір справедливий, най буде так.

— Тоді скликаймо віче й починаймо суд.

То було одне з тих віч, на які сходиться лише окольний люд і сходиться швидко. Бо прудко бігли коні поселянських гінців, та ще прудкіше чутка: мало Тивері божої кари, почалася й людська; у Соколиній Вежі забито Жадана, того єдиного з-поміж волхвуючих людей, котрий удостоївся бути жерцем при капищі Перуна, став нарівні з князем — посередником між богом і людом. Комусь, бачся, не сподобалося, що Тивер має аж двох посередників, хтось підняв руку на охоронця божого житла, і той замах, подейкують, неабияк розгнівав князя. Знайшов у собі підтяту смертю жони силу, збудився духом і став на бік знедоленого люду — шукає йому порятунок від мору та гладу. А щоб ніхто не стояв на путі в тих добрих його намірах, пошук починає із суду над татями.

Таке нікого не обходить, тому й поспішають до стольного города. Їдуть кінні, йдуть піші і здебільше кількома оседками. Людно на путях та перепуттях. І гомінко. Бо правляться не лише мужі, ті, чий голос матиме вагу та силу на вічі, правляться й отроки. Одні — щоб приглянути в дорозі за літніми вже дідунями, інші — за кіньми, ще інші — у поміч старшим і в науку до старших. Бо самі будуть колись мужами, бо коли дійде до бійки між одною і другою сторонами віча, сила їхня і буєсть їхня он як знадобляться.

Не сидів і князь у Соколиній Вежі. Повернувся одразу ж по розмові з старійшинами до Черна, зібрав під свою руку дружинників, що були в Черні й поза Черном, і, впевнившись у надійності своєї сили, покликав волхва, що приніс вісті про смерть Жадана.

— Як звуть тебе, достойний муже?

— Малі достоїнства у того, княже, хто опиняється з твоєї ласки в порубі.

— Не кажи так. Не всякий зважиться стати на сторожі правди і заступитися за праведних. Сподіваюсь, не заперечуватимеш, що не хтось інший — ти прибігав свого часу до мого сина Богданка й велів йому, пославшись на вищі помисли, іти до мене й застерегти перед тим, як мав брати жереб: не з богом — із Вепром була в Жадана розмова про потребу посилати княжий рід на вогонь.

— Так, то був я.

— Чому ж принижуєш тепер себе і не визнаєш достойним?

— Бо не довів свого достойного наміру до кінця.

Князя самого цікавило те.

— А й справді, чому пішов до сина і повідав про змову синові, а не мені?

— Бо в князя хтось нагледів би мене і виказав. Син же, гадав собі, й без мене зробить усе, що слід зробити.

— А про те, що Богданкові, яко синові моєму, ніхто не повірить, і не подумав?

— Про те не подумав.

— То, може, тепер хоч вийдеш і скажеш вічу: була змова, волостелин Вепр обіцяв Жаданові Веселий Діл, якщо принесе в жертву богові самого князя?

— Чи мені повірять? Веселий Діл не став Жадановим.

— Бо обернулося так, що на вогнище пішла з волі богів княгиня, а не князь. Вепрові шкода стало Веселого Долу, і він пішов на головництво — укоротив віку Жаданові, який вимагав чи міг вимагати від нього отню оселю і угіддя.

Волхв відмовчувався якийсь час.

— Я можу потвердити лиш перше. Хто вбивав Жадана, про те не відаю.

— Усе ж каже, що головник — Вепр.

— Може, й каже, однак я не видів того і потвердити не можу. Є, княже, вищі за тебе і твої бажання помисли.

Упертість цього вовгура починала дратувати Волота. Що ж буде, коли справді не підтвердить? Адже він збирає вже віче, має викликати Вепра на вселюдський суд.

— Відступати пізно, волхве. Ти багато знаєш про Вепра. Коли не переконаєш віче, що він головник, тебе спіткає те саме, що й Жадана. Згинеш від його руки, чув?

— Як же я переконаю віче, коли не відаю?

— Пригадай усіх, хто був напередодні біля капища Перуна.

— Вепра не було там.

— Зате були Вепрові люди. Пізнаєш їх, коли покажу?

— Якщо бачив, то пізнаю.

— Тоді облачайся в одіяння ратного мужа, поїдеш зі мною. Навідаємося на Вепрове подвір'я, там і приглянешся до його челяді.

Він був на диво твердий і непохитний тоді, як завдавав Вепра у вериги, а ще непохитніший, коли вийшов і став перед вічем.

— Братіє! — рішуче підніс над головою меча. — За згодою старійшин родів і на благо люду тиверського розпочинаю суд над головниками, що вкоротили віку жерцеві Жадану. Хто знає їх і може вказати або назвати при всіх, виходь і називай.

Віче завжди ділилося на два кінці — княжий і поселянський. На княжому попереду всіх стояв князь, за ним — мужі думаючі і ратні, а вже за мужами — дружина, на поселянському кінці чільне місце відводилося тисяцьким, потім старійшинам родів і вже потім — всім іншим: воям, ратаям, торговому та чорному люду. Нині ж княжий кінець складала переважно дружина, найближчі з мужів ратних та думаючих, вогнищани. Мужі ж окольні загубилися з-поміж старійшин та поселян, видно, так собі мізкували: коли дійде до діла, галасуватимуть сильніш за всіх і поведуть за собою всіх. Та цього разу віче лишилося глухим до них і їхнього галасу.

— Руку піднято на того, — карбував слово за словом князь, — хто мав доступ до самого бога, був посередником між людом і богом Перуном. Князь не може лишити цього головництва непокараним. Тому й звертається до всіх: хто знає головника, виходь і вкажи на нього.

— Мало вказати, — почувся голос із поселянських лав, — треба й довести, що то головник.

— Треба й довести, а то ж як.

— Чи має такі докази князь, коли взяв воєводу Вепра у вериги?

Питалися його недавні соузники-мужі. Не втримались, отже, заговорили. А коли так, настав час кликати на княжий суд володаря Веселого Долу і воєводу в Подунав'ї.

— У князя є такі докази. Та він не хотів би помилитися і тому питає: хто ще знає головника?

Відповідь — мовчання.

— Приведіть воєводу Вепра.

Він був суворіший за саму суворість і такий непохитно твердий та грізний, здавалось, звільни йому руки та дай до рук меча — на все віче піде з відкритим забралом.

— Воєводо, — зично, аби всі чули, звернувся до нього князь. — Ти відаєш, в чому звинувачую тебе? Чи визнаєш за собою провину?

— Ні, і вимагатиму за глум і насилля над собою особистого поєдинку з князем.

— Коли князь не доведе твоєї причетності до головництва, так?

— Ано, коли не доведе моєї причетності до головництва.

— А коли доведу?

— Коли доведеш, я скараю сам себе і тут-таки, при всьому люду.

— На тому й станемо.

Він окинув зором принишклий люд і вже потім мовив:

— Будьмо взаємно витримані і поважні — починаємо суд. Скажи, воєводо, ти бачився з жерцем Жаданом у його оседку при капищі Перуна?

— Бачився.

— Чого бував там?

— Приносив жертви Перунові й передавав їх до рук жерця Жадана.

— Коли бував?

— Та не раз, і в цьому, і в тому літі.

— Які вів бесіди з жерцем, окрім тих, що вручаєш йому дари і просиш принести їх богові Перуну?

— Окрім цих, ніяких.

— А за які такі великі послуги обіцяв ти Жаданові подарувати свою отню оселю і свої угіддя в Веселім Долі?

Вепр удавав із себе здивованого, ба навіть обуреного.

— Такого не було, такого не могло бути! Чи князь не знає, що для мене Веселий Діл? Чи він не відає, як приросло до нього моє серце?

— Знаю, та послухи твердять інше: ти обіцяв-таки Жаданові Веселий Діл і, певно, за неабияку послугу. Волхве Чернине, вийди і скажи, що знаєш про ту обіцянку.

Йдучи на віче, волхв скинув із себе вдяганку ратника, знову був у тому, що належало йому віддавна і виказувало його яко знаного всім служку при капищі Перуна. Поки казав, коли і з чим приходив Вепр до Жадана, віче слухало і німувало. Коли ж заговорив про усамітнення та таємні бесіди в усамітненні, потім — про Жаданове обурення тим, що казав Вепр, пробудилося звільна й завирувало. Одні виголошували тільки подив, інші — обурення, ще інші — заперечення.

— Того не може бути! Чим доведеш, вонючий волхве?

— Хоча б і тим, що чув ті бесіди на власні вуха. Воєвода казав Жаданові: «Зроби так, аби бог покарав князя Волота найвищою карою — смертю — і матимеш усе: золото, поле, товар, захочеш, Веселий Діл віддам тобі з оселями та угіддями, до нього приналежними. Не лише жерцем, волостелином станеш».

— То не доказ! — кричали мужі. — Таке можна й вигадати. Хто, крім тебе, підтвердить ті казання?

— Чи можуть підтвердити те, що чув я, не відаю, одначе можуть підтвердити інше: як Жадан гнав воєводу, обурений тією речницею, києм, як молився опісля перед ликом бога Перуна й казав, молячись: «Огненний боже! Великий Сварожичу! Ти бачив гнів мій і бачиш муку, одведи і заступи, не дай сплодитися в мені найбільшій слабості людській — спокусі». Волхви Стемид і Добронрав. В ім'я найвищих помислів вийдіть і скажіть, що бачили і чули таке.

Волхви не сподівалися, видно, що їх покличуть свідчити, зачудовано переглянулися, а проте вийшли й сказали князеві: бачили, як Жадан гнав цього мужа києм, як молився опісля, чули, з якими словесами звертався до бога.

— А що скаже Вепр? — не втрачав нагоди князь Волот.

— Те, що й казав: бувати в Жадана бував, а бесіди з ним про мсту не вів.

— За що ж волхв і жрець гнав тебе від жертовника києм?

Вепр завагався на мить, і того було доста, аби віче впевнилося і крикнуло в один голос:

— Він винен, княже! Він домагався від Жадана лжі і мсти!

Аби втихомирити люд, князь вимушений був піднести меча.

— Не чую одповіді, воєводо.

— Я нагадав жерцеві давній звичай — приносити богам людські жертви, аби вони умилостивились і не карали люд жорстокими карами. Згадка та чи, сказати б, рада й розгнівала жерця.

— А ще що радив?

— Більш нічого.

— Чому ж Жадан казав, молячись: «Одведи і заступи, не дай сплодитися в мені найбільшій слабості людській — спокусі»?

— Про те не відаю.

— А послухи відають, воєводо. Що скажеш, Чернине?

— Жадан справді боявся кари богів і вагався. Коли ж воєвода нагадав йому про дарунок вдруге, затим і втретє, повіз та показав свій Веселий Діл, спокусився і склав із ним ряд: принесе в жертву богам когось із люду тиверського, а потім змусить брати жереб княжу родину. Вепр зголошувався на це, бо певен був, коли дійде до жереба, князь сам викличеться піти на вогнище, заступаючи собою жону і дітей.

— Ти брешеш, волхве! — визвірився Вепр і подався на послуха всім своїм могутнім тілом. — Звідки Жаданові було знати, що нас постигне ще одне безліття?

— Знав, бо був такий, що міг і накликати його.

Одкровення те видалося всім, ба навіть Вепрові, дивовижно несподіваним і страхітливо разючим ударом Перуна в ясному небі. Притихли на мить, дивляться на волхва-послуха, ніби на заморську диковину, зрештою переглянулись один з другим, мовби питаючись: «Ви чули, на нас накликали погибель», — і крикнули тисячоголосе:

— Смерть одступникам!! Смерть людоморам!!! Щоби заради утіхи-мсти, заради чревоугодія, маєтності-наживи та накликати на весь люд голод, знесилювати безліттям і морити мором? Де таке видано? Коли таке було? Смерть бузувірам! Кара і смерть! Кара і смерть!

Князь силився вгомонити вічевий люд, де там. Мовби оскаженіли всі. Ширили писки й кричали своє, потрясали бронню чи киями і напирали на княжий кінець, на те одне-єдине місце, де стояв закутий у вериги і на диво змалілий воєвода Вепр, волхв-послух Чернин. Їм давали знак мечем, кричали що було сили: «Вгомоніться, дайте довершити суд», — дарма. Довелося виставити наперед себе, наперед підсудного дружинників і відгороджуватися від віча щитами, мечами, сулицями.

— Винні в ваших бідах нікуди вже не дінуться. Дайте довершити суд!

Князь вкотре вже підносить над головою меча, вимагає бодай якоїсь тиші.

— Без суду ясно, княже! На горло карай татя!

— Він не один. Дайте довершити суд і увидите: він не один!

Здається, подіяло. Стихли спершу передні, потім ті, що стояли за передніми, а там і решта.

— Чи й далі опиратимешся, волостелине?

Вепр був землисто-сірий з виду, по ньому видно: ніяк не дійде до тями.

— Княже, — подав нарешті голос і якось примирливо, ба навіть благально глянув на Волота. — Я поставлю свідків, що не був тієї ночі ані біля капища Перуна, ані в Веселім Долі.

— Відаю про те, сам ти не був там. Головництво вчинили інші, одначе за твоїм велінням. Волхве Чернине, вкажи нам, хто з челядників володаря Веселого Долу був того надвечір'я біля капища Перуна?

— Он ті двоє. — показав через голови Чернин.

Вічовий люд спершу оглянувся в той бік, куди показував волхв, затим розступився. Ті, на кого вказували, постали перед князем, його прибічниками, яко застукані на злодіянні таті.

— Твої це люди, воєводо?

— Мої, та що з того?

— А те, що саме вони виконували твоє повеління. Підійдіть ближче, підлі раби підлого головника!

Ті, кого кликали, не посміли ослухатись, пішли, не змовляючись, до князя і так же, не змовляючись, уклякли перед ним на коліна.

— Помилуй, великий господине! Ми не з своєї волі.

Аж збудився Волот, вжалений їхніми благаннями, ніщо вже не врятує Вепра.

— Цих свідчень доста, волостелине?

Вепр і зовсім осунувся, якось незвично низько опустив донизу голову, плечі. І шию свою міцну, ту, що ніколи і ні перед ким не гнулася, шию теж вигнув незвично. Неначе підставив для замашного удару.

— Сам каратимеш себе чи маю примушувати інших?

— Сам, — підвів нарешті голову й холодно глянув на князя. — Зніміть із мене вериги і дайте меча.

Віче спішно вволило його волю. Зате Вепр не поспішав із самопокаранням. Стояв і розминав натиснуті веригами руки. Зрештою кинув поверх натовпу бистрий зір очей своїх, шукав когось чи сягав думкою до Веселого Долу, улюбленої родини в Веселому Долі, і вже тоді, як попрощався з усім, що було наймилішого, поставив вістрям до грудей меча, саме там, де билося серце. Поставив і тієї ж миті кинув себе на нього. Занімів на якусь мить, затим випростався на весь свій богатирський зріст і, постоявши, важко, ніби підтятий дуб, упав на землю. Ані зойку, ані скарги, ані проклять із уст. Як був клятим на вдачу Вепром, так і помер клятим.

Челядники усе ще плазували біля княжого коня, хапали за стремена й благали пощади.

— А з цими ж як?

— Відведіть і скарайте на смерть, — одповів гидуючи. — Та не здумайте віддати опісля вогню, — підвищив, аби всі чули, голос. — Головники не достойні того, головників зарийте в землю, яко псів.

Віче як заніміло тоді, коли карали головників, так і лишалося німуючим. Видимо, ждало ще чогось від князя. А князь ніяк не міг зібратися з думками. Вдоволення швидко поступилося місцем неприємному видовищу, неприємне видовище — осмуті.

— Братіє! — підвівся нарешті в стременах і видавався не меншим на зріст, аніже той, що поліг тільки-но, скаравши себе. — Чи збагнули, чуючи суд цей, за що карають нас боги? Гадаєте, за те, що не щиро віруємо в них, що недостатньо щедрі, не ділимося з богами тим, що дає з їхньої ласки земля наша? Неправда то єсть! Хто з вас не молиться в своїй оселі богам і хто жаліє віддати богові богове? Аніхто. Люд наш і щирий у вірі своїй, і щедрий на добро, як і на дари. Боги карають нас за те, що ми розплодили в собі чревоугодіє, не знаємо в тім ані міри, ані меж, торгуємо в ім'я вигоди не лише людьми, угіддям, а й божим повелінням. Ось звідки гнів божий і кара божа!

— Ано! Князь правду рече! — тисячоголосо відгукнувся люд. — Он звідки гнів божий і кара божа!

Волали б та й волали б звиклі до вічових змагань поселяни, домагалися б та й домагалися б свого, коли б князь знову не підніс над головою меча.

— Торгувати можна худобою, збіжжям, виробами рук своїх, торгувати ж благополуччям люду в ім'я власного чревоугодія, як і самим людом, — богопротивне діло і має каратися найвищою карою — смертю.

— Ано, найвищою карою!

— Тому й питаю вас: чи приймаємо це як закон і покон люду тиверського?

— Приймаємо! Віднині най так і буде: хто ставить чревоугодіє над усе, тим паче посміє торгувати благополуччям люду як і самим людом в ім'я чревоугодія, тому кара і смерть!

Князь почувався вдоволеним, може, аж надто, бо заговорив голосом, що перевищував голос самого віча.

— А ще питаю всіх: аби менше було спокус і жадаючих нажитися на наших поконах, чи не настав час назовсім зректися єдинижди забутого вже покону — приносити в жертву богам люд тиверський?

Ждав: зараз почує те, що й досі чув: «Ано, час!» — а відповіддю на його ждання була тиша. Німотна й тривала, мовби заворожив хто досі голосне тиверське віче.

— Може, я беру на себе занадто багато, — невільно понизив голос, — може, беру непосильне, одначе яко князь і верховний жрець ваш виношу на суд і цю речницю: чи боги на те давали людові життя, щоб забирати його в розквіті літ? Хто і коли чув від них: «Умилостивте нашу жадобу — і матимете благодать»? Чи не доста самим бути нежадібними, аби умилостивити богів?

Таки дійшли, мабуть, його казання до серця і розуму тих, що так уважно слухали: заворушились, загомоніли між собою, з усього видно, сподобалася їм речниця князя.

— Може, й так, — відповів за всіх старійшина, що стояв найближче. — Та нам не дано, княже, того знати. Віче покликане судити люд свій, не богів.

Он воно що! Не зважуються пристати до того, що радить. Бояться гніву божого і не зважуються пристати!

— Чи ми богів судимо? Річ іде про древній покон родів наших і люду нашого. Кому ж тоді переінакшувати його, коли не вічу?

— Покон поконові різниця, — стояв на своєму старійшина. — Ти, княже, верховний жрець землі нашої, чуєш глаголи божі, знаєш їхні повеління. Тож і суди, як бути з поконом, що оберігає нас від божого гніву. Ми не достойні судити про те.

Чув, його розбирає злість, такий, що й накинувся б на старійшин, коли б певен був: те, чого домагається, залежить тільки від старійшин.

— З Жаданом ви погодилися й принесли богам людські жертви. Зі мною не можете погодитись. Чи не скажете чому?

— Хоча б тому, княже, що тоді йшлося про дотримання покону, тепер — про зречення.

Ні, вони таки неможливі, ці тиверці. Зовні ніби й так, одначе ж не суттю. Чує серцем, не суттю!

— Гаразд, — змирився й понурив, чуючи себе приниженим, голову, — відкладемо цю розмову на інші, слушніші часи.

Підібрав поводи й ладився уже обертати коня й правитись до Черна, та осмикнув себе в останню мить. Чи так годиться завершувати віче? Не дівиця ж, щоб показувати всім, які має норови.

— Князь сказав усе, що мав сказати своєму людові. Чи все сказав князю люд тиверський?

— Ні, не все.

— То най каже, я слухаю.

Старійшини переглянулися. Говорити з князем викликався чомусь молодший серед них.

— Казання наше стосуватиметься найголовнішого, княже: як житимемо далі? Люд третє літо підряд нічого не має із землі, до краю позбувся й худоби. Просили вже тебе, аби не брав данини, і знову змушені просити: утримайся від полюддя, не йди на полюддя, бо нічого не зможемо дати тобі!

Волота явно не тішило таке казання і все ж слухав старійшину уважно і думно.

— Я міг би те саме сказати, — заговорив перегодом. — Княжі житниці не такі вже переповнені, аби бути невичерпними. А дружина потребує свого, і оборона землі теж потребує свого. Та не те на мислі нині: чи порятує це люд, коли я знову не піду і не правитиму з нього правеж?

— Мабуть, що ні. Ось коли б ще волостелини…

— А що волостелини?

— Минулої зими стіною стали на захист своїх угідь. Коли й цієї так буде, біда жде всіх і біда велика.

— Це правда? — гостро поглянув князь у той бік, де купчилися здебільше володарі займанщин.

Ті — ні пари з уст. Хто потупив зір, хто удає, що його це не стосується.

— Я питаю, — не відступав Волот, — ми люди одного роду-племені а чи не одного? Можемо поділитися із змордованими безліттям поселянами набутками своїми чи не можемо?

— Нам немає чим ділитися, княже, — зважився один і сказав за всіх. — Наші ниви постигло те саме, що й поселянські.

— А ловецькі угіддя? Невже й ними не можете поділитися?

— Те не порятує поселян.

— То що ж тоді порятує нас?

— Порятунок один: зібратися купно й піти за Дунай, стезею склавинів. Фракійська земля — багата земля, прогодує тих, що є там, прогодує й нас.

Князь не поспішає перечити, хоча й погоджуватись не схильний.

— Радите чинити те, у чому ми звинувачували свого часу ромеїв. А що ж буде, коли ми подамося за Дунай, а обри до нас? — слово в слово повторював сказане Добритові. — Хто захистить тоді дітей, жон, землю Тиверську? Чи відаєте, що то пагубна путь: здобудемо на мачину, а втратимо усе?

— Чому на мачину? У вої підуть всі, хто здатний тримати меча. Себе прогодують і дітям, жонам здобудуть їжу.

Люд загомонів, з усього видно було — йому до смаку така рада, бачить у задунайськім поході порятунок для себе. А князь мінився з лиця. Гнівався безсилим гнівом і мінився. Боги, нащо караєте так цих нещасних? Вони й без того стоять над крутопаддю, а ви одбираєте в них останній розум. Глядіть, пристають до речниці володарів займанщин. Чи давно ж нарікали на них? Хіба не бачили, не знають: мужі ці ладні повести світ за очі, аби далі від своїх угідь.

— Допоки я князь ваш, — каже голосно і твердо, — не дозволю цього безумства. Коли волієте іти за Дунай, ідіть без мене, віддайте себе, роди свої, люд свій на поталу схильним до грабунків обринам. Я на грабунок не поведу!

Віче примовкло, схоже, що остудило наміри свої, а то й злякалося княжої рішучості.

Старійшини перемовилися, користуючись тишею, і вислали наперед свого речника.

— Що ж пропонуєш, княже?

— Не піду й цього передзим'я на полюддя. Важко мені буде, а все ж не піду, велю й мужам-волостелинам поділитися з людом останнім, що мають по клітях, зробити доступними для голодних ліси та водойми.

— Це не порятує нас, княже. Що візьмемо з мужів, коли там справді негусто? Що візьмемо в лісах, коли уже брали та й брали? Не забувай: третє літо лишаємося без хліба.

— Іншої ради не маю.

— Тоді слухай, що ми скажемо. Згодні з тобою: нині, як ніколи, годилося б триматися купи, бути обачними при купі. Та погодься і ти з нами: зубожів люд наш через недороди і зубожів до краю. Голод і мор гряде в землю Тиверську, за цим разом повальний. А піде гуляти мор, земля наша стане ще більше доступною для сусідів, аніж тоді, як підемо на них із мечем і сулицею. Тож і гадаємо собі: мусимо зробити так, аби і сусідів не ворохобити ратним вторгненням, і самим вижити до літа.

— Чи я не те казав? Ба, репетуєте ж усі: не виживемо.

— Бо таки не виживемо, коли сидітимемо склавши руки.

— Що ж радите робити?

— Оскільки земля наша неспроможна прогодувати всіх, лишитися в ній мають ті, кого прогодує. Решта най іде і шукає собі іншу землю.

Волот і зовсім ширить подивовані очі. Сміються з нього старійшини чи бука хочуть? Куди підуть і хто має йти? Де та земля, що уготувала яства для голодних?

Так і запитав, як думав.

— Аби з очей, значить?

— Чому аби з очей?

— Бо такої землі немає на всім широкім світі, а коли і є, то її треба брати мечем і сулицею.

— Вислухай, княже, до кінця — і ти переконаєшся: для таких, як наші відселенці, земля і яства можуть знайтися. Ба навіть без меча і сулиці. Рада старійшин виносить на суд люду таку свою речницю: най кожен отрок і кожна дівиця візьмуть жереб. Він визначить третину одних і третину других, що мають залишити Тивер. Князь і кревні поділяться з ними останнім — бронею, кіньми, худобою — і скажуть: «Ідіть туди, куди приведуть боги, шукайте собі землю, що прогодує вас». Завважив, княже, посилаємо молоду пагінь родів своїх, а таких всякий володар візьме на поселення, коли матиме можливість допомогти їм до першого урожаю.

Мовчить князь, не відаючи, що сказати старійшинам, мовчить і віче, звернувшись помислами до дітей своїх. Кожному доведеться, коли пристати до цієї поради, прощатися з ними і прощатися назавжди. Чи то мислимо? Хто ж валитиме ліс, коли віддадуть наймолодшу силу родів своїх, хто корчуватиме, коли не буде тої сили, готуватиме до посіву роздерті? А ще ж треба комусь і захищати землю, коли прийдуть таті з чужкраю і скажуть: «Віддайте усе, що маєте, а коли нічого не маєте, то віддайте себе».

— Не погоджуйся, княже! Старійшини не тямлять, що кажуть.

— А що тямите ви, таке кажучи? Піде з землі третина, зате легше буде вижити решті.

— Не треба нам такої полегкості! Кого боги візьмуть, того візьмуть, хто лишиться, той житиме, зате житиме в своїй землі, укупі з кревними.

Гомін гасився вигуками, вигуки тонули в гомоні. Хтось стояв на своєму, а хтось на своєму. На того тільки цитькали, на іншого знімали вже й руку. Тоді й піднісся до неба та покликав до тиші важкий князівський меч.

XXIX

Весело усміхалося світові ядрене після нічної купелі сонце, усміхався до сонця й світ — сліпучими блисками розсипаних по деревах рос, деревами з помолоділою листвою, дзвінким та чистим обрієм у далині. Як і далиною — синьою й прозорою. Не чулося веселощів лише на подвір'ях поселян. Літо, а вони не поспішають ані на випас із худобою, ані на жатву в поле. Пораються в домівках і німують, перекинуться словом-другим — і знову німують. Тоді лиш, як вулицями пішли биричі й забили в калатала: «Спорядженим до відселення пора на сход!»— тривожно зглянулися з кревними ті, кого відселяли, заволали ті, у кого відривали їх від серця.

— Боги світлі та боги ясні! — голосили мамці. — Як же ви допустили до такого, як можемо знести таке? Та не бачити ж нам уже донечки нашої од віку й до віку! Ми ж леліяли її, мов тую квіточку, збиралися веселитися на її воседлі, тішитись по злюбі, а краємо серце розлукою.

Що ближче до вигону за оседками, то голосніші плачі. Бо стікалися туди всі, ті, що відселялися, і ті, що проводжали.

— Мерщій! Мерщій! — покрикують десяцькі. — Там, — показують, — ждуть не діждуться вже.

— Не руш! — скаженіє й заступає собою дитя своє поганьблена тим криком мати. — Не видиш хіба, не знаєш: не просто розлучаюся — прощаюсь назавжди.

Відселенці-отроки здебільше на конях. Ті, в кого немає їх — а надто дівки, — сидять на возах, поруч із домашнім начинням, якимись там яствами, приготовленими в далеку й бог відає, на скільки тривалу путь.

— Прощавайте! — гукають. — Та будьте живі, та будьте здорові! Кланяйтесь оседку, кланяйтесь стежині, що водила к криниці, к студеній водиці. Усім і всьому кланяйтесь, чулись-те?! Всім і всьому!

Ниті-проміння снуються від сонця до землі, Тивер тягне їх до Черна. З полудня і з полуночі, з полуденного заходу і просто з заходу. Бо визначено день, коли відселенці мають зібратися під стольним городом, бо зволікай — не зволікай, а треба відселятися, доки не настали холодні дощі, доки не скувала землю непривітна для путників зима.

Княжича Богданка турбує це більше, ніж будь-кого. Бо відтоді, як віче стало на думці: най кожен отрок і дівиця землі Тиверської бере жереб і визначає свою долю, він, княжич, змушений був стати в один ряд з іншими й показати всім іншим: у Тивері перед поконом і законом усі однакі. А ставши, узяв не ліпше — той жереб, що зобов'язував іти з Тивері. Тож саме на нього й покладено тепер повинність бути привідцею у відселенців. Бо зрілий уже, бо навчений ратному ділу. А крім того, уміє думати і зможе визначитись, коли підуть, куди іти, як добути її собі, землю-годувальницю. То не якась там повинність і клопіт не якийсь. Відселяються тисячі і всі отрочого віку, про багатьох важко навіть сказати: отроки вони чи все ще отрочата. Чи з такими станеш на січу, коли доведеться стати? Чи здолаєш супостата, коли конче треба буде долати? Збере ось та виведе з города — і вже князь, мусить усім і всьому давати лад.

І все ж то завтра-післязавтра буде. Нині інше бентежить і гонить княжича на вежу: як же він піде з своєї землі без Зоринки? Казала: «Силою не примусять узяти злюб, коли не з тобою, то ні з ким». Нині немає вже того, що ставав їм на заваді. Нині тільки й завади, що щасливо взятий Зоринкою жереб. Невже зважить на те і відкинеться? Чужина багатьох лякає, а невідомість — і поготів. Одне, підуть не знати куди, а друге, може скластися, що ніколи вже не повернуться. Найбільш ймовірно, що ніколи вже не повернуться до отнього порога, такої милої серцю Тивері. А ще ж є у його Зоринки мати-жалібниця, зболена втратами вдова Людомила. Чи то ж так просто переступити через її скорботу, її тверде, а може, й криваве «ні», піти з вигнанцем і стати такою ж вигнанкою, як і всі?

Пильно вдивляється княжич з надворітньої вежі, усе і всіх бачить на кілька поприщ від Черна. Не бачить тільки, щоб вертав побратим його із Вепрової дідизни — Веселого Долу. Всього лиш бариться чи не має з чим повертатися?

Коли щось і тішить його в цій веремії, то, певно, те, що не сам стоятиме на чолі відселенців. Такий, як і йому, багатьом із молодшої дружини випав жереб, і серед тих багатьох найближчі соратники — Бортник, Боян та Жалійко. На них покладає усі свої сподіванки. Бо саме вони стануть на чолі тисяч, даватимуть тим тисячам лад, поведуть, коли доведеться вести, на січу. Отроки зрілі, у ратнім ділі тямущі, по суті, мужі вже. Два з них порають тих, що прибувають, Жалійка ж, яко добре знаного у Вепровій родині, послав до Зоринки довідатися, яким же буде останнє слово Зоринчине.

— Княжичу! — здибив перед ворітьми коня Боян. — Агов, княжичу! Чи чуєш мене?

— Чую. Чого тобі?

— Кінних прибуває та й прибуває, возів також. А де ковачі і кузнь? Де стельмахи і стельмашні? Путь буде і далека і терниста. Що робитимемо, обламавшись на ній?

— Пожди мене.

Збігає сходами прудко, як і належить вишколеному в ратних ділах дружиннику.

— Старійшинам казав про те?

— А до чого тут старійшини?

— Їм велено приготувати нас у путь так, щоб відселені все мали. Їдьмо та побесідуймо з старійшинами.

І вони їдуть. Мимо згромаджених острівцями возів, мимо тлуму людського і позирків людських. Бо хтось нашептав уже: це і є ті, що стануть на чолі відселенців. А кому ж не цікаво знати, які вони, ті, що поведуть у безвість, як і те, чи приведуть до сподіваного пристанища. Стоять і печуть очима, перекинуться словом-другим і знову печуть.

Коли наблизилися до опоряджених під житло наметів, побачили: старійшини не дрімали. До них під'їздили та й під'їздили поселянські привідці, казали, з чим прибули. Їх слухали, кивали, вислухавши, головами або ж дорікали, чому не привезли того і чому — того.

— Старійшинам родів тиверських, — підійшов і доземно вклонився Богданко, — шана й хвала.

— Добридень, княжичу. Бачимо, збентежений чимось. Чи не скажеш чим?

— Скажу, та передусім хочу знати, скільки піде зі мною в світи тиверських отроків і скільки дівиць, скільки возів буде у валці і скільки коней у дружині?

— Хіба княжич не знає того? Жереб указав на десять тисяч отроків і на десять тисяч дівиць. Скільки буде коней і возів, не відаємо ще, бо не всі над'їхали.

— І все ж бачите, над'їхало немало.

— А так.

— А де ковачі і кузнь? Де стельмахи і стельмашні? Хто і як лагодитиме вози, коли обламаються, куватиме броню, коли треба буде кувати?

Старійшини зглядаються і знов затримують погляди на княжичу.

— Ковачів, як і стельмахів, шукай, отроче, серед відселених. Що визначив жереб, те твоє, що лишив, те наше.

— А кузнь? А стельмашні? Їх теж мав визначити жереб? Не годиться мені дорікати старості і повчати старших, а все ж скажу: відселенці тоді лиш підуть із своєї землі, коли матимуть усе, що належить мати в далекій і непевній путі. Я і мої тисяцькі, — кивнув на Бояна, — доглянемо за цим.

І знову правились, обминаючи стрічних, через усе місто під Черном, до західних воріт у Черні.

— Де може бути Жалійко? Чому так довго не повертається?

— Гадаєш, довго?

— А то ні?

— Бо таки ні. Глянь, хіба то не його Чалий стоїть на припоні?

— Де?

— А біля воріт, ледь-ледь осторонь від них.

Поспішав до сла свого, як тільки міг, і тішився-радів, що таки діждався його, як, може, радів би самій Зоринці. А над'їхав та приглянувся — і схолонув серцем: Жалійко ані словом, ані видом не сказав йому, що повернувся з веселими вістями від Зоринки.

Аж ось коли кожен міг сказати собі: усе, настала мить прощання. Прибули ті з відселенців, що правилися з найвіддаленіших вервей, вилаштувались і стали поза містом валки з возів. Ті ж отроки та дівиці, що могли втовпитись на місті, тиснулись до вижі й слухали привідців своїх уважно та думно.

— Отроки й отроковиці! Не наріканнями стеліть собі путь у прийдешнє, у ту землю, що має воздати вам за ваші страждання. Бо що в них, наріканнях, та й хто винен, що маємо одривати вас од серця й кривавити тим зболені серця? Мужністю та мудрістю устилайте стезю свою тернисту, аби не була страдницькою. Лише вони дадуть вам полегкість, а з полегкістю утіху й надію.

То казали ті, кому треба було проститися якось та й виблагати прощення. А що скажуть нові привідці — княжич, тисяцькі? Куди поведуть, в полуденні чи полуночні краї, на захід чи на схід сонця від Тивері? А ще не завадило б знати, як далеко вестимуть, на кого і на що покладають надії в тамтій новій землі? Взялися ж бути привідцями, то мають знати, куди ведуть.

Усі дивляться на княжича, а княжич — на всіх.

— На те, щоб вів вас, була воля князя і старійшин. Чи згодні ви, братіє, аби привідцею вашим був я?

— Згода!

— Може, викличеться хтось інший або наречете когось іншого?

— Ні! Будь ти, княжичу! Тебе знаємо, на тебе звіряємось!

— Коли вірите мені і звіряєтесь на мене, то слухайте, що скажу. Підемо сьогодні і підемо так, як поділив вас: чотирма окремими валками. На чолі кожної валки йтиме тисяча дружинників при броні, на чолі тисячі — призначений мною тисяцький. Йому ж та його сотникам підлегла і вся валка. Всі інші йдуть пішо або їдуть почергово на возах.

Подумав мить і вже потім заговорив до своєї братії:

— Певен, волієте знати, куди ляже наша путь, в чиї землі і в які краї? Князь і старійшини радять іти таки через Дунай, на плодоносні землі ромеїв. А я так гадаю: раз нам сказано, куди приведуть боги, то ми осібно й порадимося з богами. Полишимо нині Черн, станемо табором десь поодаль від Черна та й спитаємо в них, іти вже чи послати спершу слів своїх та довідатись у володарів довкружних земель, хто прийме вигнанців такими, як є. Чи згодні зі мною?

— Чом ні. Згода!

— То най буде щасливою наша путь!

Кревні здебільше там ще, в оседках та за оседками, попрощалися з відселенцями, а проте не бракувало й таких, що воліли бути з дітьми своїми до останнього. Крик, галас, плачі та зойки знялися, коли рушили. Богданко не зважав на те. І тисяцьким звелів: «Не гоніть, далеко не супроводжуватимуть валки. Побачать, що правимось та й правимось, повернуться».

Де зупинить і коли зупинить своє кочев'я, поки що не думав. Одне знав напевно: десь має зупинити. Бо чи то ж можна, щоб пішов у світи сам, без Зоринки? Чи та Зоринка така вже аж надто кам'яна та перелякана, щоб не опам'ятатися врешті-решт і не прислати на місце стійбища свого нарочитого: «Прийди і забери мене, лебідику, бо лусну з туги, бо хочу бути там, де й ти». Коли ж не пришле, сам має щось вдіяти, а таки взяти її з собою. Буде там, у путі-вигнанні, Зоринка, буде з ним і Тивер, не буде Зоринки, не буде й Тивері. Бо хто, крім неї і її тихого та ніжного щебету, здатний нагадати, що була в його житті-бутті Соколина Вежа, була лагідна та добра бабуся, баянка його терпелива, а ще ласкава з ласкавих мати, сестрички. Чиї очі можуть заясніти так блакиттю, окрім Зоринчиних, хто ще защебече так, як щебетала Зоринка: «То озерця нашої землі, а заодно і наше небо, лебідику. Завваж, яке небо, такі й очі в мене, які очі, таке й небо».

Може, не слід було слухатися Жалійка, коли повернувся з Веселого Долу й сказав: «Вирви із серця Зоринку. Не може переступити вона через смерть вітця свого й піти з тобою. Надто свіжа та рана, аби могла переступити». Ано, може, не слід було слухатися, а сісти тоді ж на коня й податися до Веселого Долу, таки домогтися свого?

Коли виїхав на пригорок та оглянувся назад, валці відселенців не було ні кінця ні краю. Скільки сягало око, стільки й клубочилась над нею пилюга. Щоб такому кочев'ю стати стійбищем, потрібен час та й час, а ще неабиякий простір. Ну, з часом простіше, а де знайти для двадцяти тисяч людей, он якого тлуму возів та коней місце з бодай якимись зручностями? В своїй землі якось уже дасть раду, знає до подробиць і путь у полуденні краї, і випаси-галявини поблизу путі. Гірше і набагато гірше буде, коли підуть чужою землею. Там куди не ступи — усе безвість, усе незвідане. Єдине, що лишатиметься, мабуть, покладатися на щасливі випадки. А щастя одинаку рідко усміхається в путі, тисячам — і поготів.

Черн давно зник за овидом, а валка простувала та й простувала за своїм привідцею, намотувала та й намотувала на колеса час. Богданко звик уже до того і рідше обертався. Вихитувався у сідлі і думав, перекидався словом-другим із Жалійком, що був більше при князеві, аніж біля своєї тисячі, і знову думав.

— Тобі не здається, — обернувся зрештою до свого содруга, — що час уже подбати про стійбище?

— Час не час, а подбати слід і заздалегідь.

— Тоді лишайся на чолі обох валок. Я візьму першу з своїх сотень і подамся на розвідини. Низинну Луку огляну. Гадаю, там і станемо.

Княжич не звик їздити ступою. Отож і зрадів нагоді пустити Сірого вскач. Приострожив, поставив на мить свічкою, крикнув дружинникам, аби вийшли вслід за ним, та й дав волю нажаханому коню.

Земля Тиверська не така вже й рівнинна. Горби то підносяться крутими хвилями, то опускаються, доли коли і є долами, то порізані балками та вибалками. То вже там, ближче до Дунаю, піде рівнина, тут не встиг спуститися у діл, вже бачиш попереду узвишшя. А проте і долів немало та й доли просторі. Поки проскачеш один, натішишся летом бистрим, здолав ступою горб, знову можеш тішитись.

На одному із схилів нагледів валку, що йшла назустріч і, спускаючись у діл, була добре видима.

«Хто б це міг бути? — загадався княжич. — Чи не заморські гості? Коли справді вони, варто заговорити та розпитатися, звідки правляться, що чувати там, де були».

Пильнував, зближаючись, а ще пильніше доглядався, зблизившись.

— Чолом вам, путники! — перший привітався той, що вів стрічну валку.

— Чолом і вам, братіє! Хто будете і куди путь тримаєте?

— Поляни ми і путь тримаємо в землю свою Полянську.

Княжич притримав коня і тим ніби передав стрічному свій намір-бажання: полянин з'їхав на обочину і теж спинився.

— А ви хто будете?

— Таж видите, тиверці.

— Видіти виджу, одначе не зовсім вірю.

Полянин кинув оком на валку, що спускалася з пагорба в долину, і, не нагледівши в ній кінця, знову до Богданка:

— І куди правитеся?

— Куди приведуть боги.

— Як то? — здивувався.

— Земля Тиверська зазнала безліття, неспроможна прогодувати всіх. Веліли нам, отрокам і отроковицям, брати жереб і сказали: шукайте іншу, ту, що прогодує.

Привідця полян глянув чомусь на дружинників, що стояли поруч із Богданком.

— Судячи з того, скільки вас і в яку сторону світу націлилися, не важко догадатися: за Дунай, у ромейські землі тримаєте путь?

— Радять іти туди, а куди підемо — не відаємо ще. Маємо стати десь і поміркувати своїм, відселенським віче.

Відчувши, що розмову вичерпано, Богданко торкнув острогами коня і рушив, побажавши полянам щасливої путі. Та не від'їхав і десяти ступенів, як полянин знову наздогнав його.

— Ти пізнаєш мене, отроче?

— Десь ніби бачив, а де, не пригадаю.

— Я княжий муж із полян, Гудима. Був у вітця твого і не раз. Ось що хочу порадити: коли справді націлилися іти в ромейські землі, не робіть того.

— Чом так?

— Ромеї озлоблені вторгненням склавинів, свою і чужу силу збирають супроти слов'ян. Є певні вісті — кличуть обрів.

— Ті вісті знані в Тивері, а обрів все ж нема.

— Тепер напевно будуть. Я недаремно сидів у Білгороді, бував у ромеях, знаю. Обри зійшлися з імператором у ціні і намірах. Лишилося визначитись, як бути з кутригурами, котрі стоять на їхній путі: та з нами, слов'янами, і підуть за Дунай.

— Що ж робити, коли так?

— Стань, як казав, стійбищем і жди. Я буду у вітця твого, князя Волота, скажу йому усе як є, гляди, поверне вас.

— Ми вже вислані, достойний, вітець не піде супроти речниці віча.

— Дарма. Речницю можна й переінакшити. Коли ж станеться так, що Тивер таки не покличе вас, даю ще одну раду: правтесь у Полянську землю, до города Києвого.

— Нас багацько, двадцять тисяч. Чи прийме Київ? Чи вистачить у нього яств перезимувати всіх?

— Було б бажання прийняти, яств стане. Ви ж усі молоді і дужі?

— Всі до їдного.

— Ото й добре. Чув, певно, князь Києва ставить городи по Росі та Дніпру. Поляни — слов'янська твердиня з боку степу, їм такі, як ви, он як потрібні.

Княжич слухав його уважно і думно.

— Коли це справді так, я радитиму вічу правитися до полян.

— І добре зробиш, молодче. Там свій, слов'янський люд, він не залишить вас у біді. І землі для всіх стане. Де ти бачив, щоб чужинці та приймали чужинців ласкаво? Брат завжди горнеться до брата і норовить бути сусідом братові, а в лиху годину і поготів.

XXX

Поки відселенці підтягувалися і ставали стійбищем, поки порали коней, затим — себе, сонце не лишень схилилося, сховалося за овидом. А сховалося сонце — одразу почало й темніти.

— Сьогодні не встигнемо скликати віче, — мислив уголос Богданко. — Пізно вже та й люд натомлений.

— А так, — погодилися тисяцькі. — Віче є віче, йому треба посперечатись. А хмизу не наготували. Коли справді маєш намір ждати речниці з Черна, чого поспішати, скличемо завтра.

На тому й стали.

Так узвичаїлося чи гординя не дозволяла тиверським князям радитися з людом, не князі, люд кликав здебільше князів на віче і мав із ними раду. Богданко, може, й не думавши, почав із того, що зламав отні норови, вийшов другого дня на змайстровану дереводілами вижу й оповістив усіх: привідця кочев'я кличе люд відселенський на віче.

— Братіє! — голосно звернувся до згромаджених довкола ровесників. — Кланяюсь вам доземно за те, що довірились мені в сумну для всіх нас годину і в такім сутужнім ділі — вести вас у світи й шукати землю-годувальницю в світах. Та водночас і питаюся: а що ж скажете ви своєму привідці? Яку, будучи на моєму місці, обрали б для всіх нас путь, у які сторони світу повели б?

Змовк і ждав. Та, видно, не ждало віче, що на нього покладуть княжу повинність. Одне — іти протореною вже стезею і зовсім інше — торувати її. Одне — перечити, коли кажуть неугодне твоїй мислі, і зовсім інше — мислити за всіх.

Мовчання видавалося таким глухим і таким тривалим, важко було повірити, що тут тисячі і тисячі.

— Волієм знати, що намислив князь!

— Ано! Оглашай, княже, свої наміри. Ми віримо тобі.

Його вперше назвали князем, і те полестило, ба збадьорило навіть.

— Одселяючи нас із землі Тиверської, старійшини казали: ідіть туди, куди приведуть боги. Чи прийняли ми ту їхню заповідь? А так, пішли на перший-ліпший клич, скорились першій-ліпшій раді — правитись за Дунай, у плодоносні ромейські землі. Тепер, коли є відселенцями, час, гадаю, зважити та помізкувати, чи є цей наш намір божим повелінням? Моя думка, братіє, така: боги противляться цьому наміру. Спитаєте чому? Скажу. Доки ми йшли до цього стійбища, на зближення з ромейською землею, та земля віддалилася від нас і на велику міру. Муж із полян, той, що перебував у Білгороді-Тірі і вертав учора з Тіри, заприсягнув богами: обри таки йдуть в обводи ромейської імперії, ромеї таки кличуть їх. Імператор озлоблений навалою склавинів, припертий до Теплого моря склавинами, тож або прийме нас і одразу ж скаже: «Ідіть супроти братів своїх, а наших кревних ворогів», або напустить на нас обрів і поллє нашою крівцею землю, якої так жадаємо.

Тому й кажу: чи варто іти в такий тривожний час за Дунай? Чи можемо полишити землю свою на поталу супостатові, зважаючи лиш на те, що ця земля не спроможна нині дати нам яства?

— Таж там, у Черні, йшлося вже про це, — подав хтось голос. — Сказали: «Ідіть, іншого рятунку не бачимо».

— Сказали тоді, коли не певні були, що обри йдуть таки в обводи ромейської імперії. А що скажуть нині, не відаємо. Ачей одумаються-таки й пришлють нам іншу речницю: «Тивер під загрозою вторгнення, не йдіть із Тивері». Вони на те і є мужами думаючими, аби розуміти, не в добрий час висилають із землі цвіт її раті… То ж і питаю вас, братіє: чи не пождати нам на цьому стійбищі нової речниці з Черна? Гадаю, встигнемо ще залишити обводи рідної землі.

— Правда твоя, княже, слід заждати.

— Ано! Пождемо сьогодні, завтра. Коли нічого не буде, тоді вже й підемо, куди скажеш.

Куди скаже… А чи підуть, куди він скаже? Он якою повсюдно німотною була перед цим тиша і яким голосним та дужим став по його речниці гомін. Сумніву немає: вічу до серця такі його думки, воно пристає до помислів і намірів привідці. Лишається домовитися з ним, що вдіють і куди підуть, коли стольний Черн не пришле свого гінця і не покличе їх назад. Перше, що радитиме, таки не йти в ромейські землі. Буде та його рада слушною чи неслушною, визначатиме все: бути чи не бути йому чтимим у роді своїм, уже осібнім і націленім на осібне життя.

Отож і почне з них, порад.

Богданко закликав содругів своїх до тиші і, перевівши подих та набравшись духу, став міркувати перед ними вголос.

Усі знають, підкорені римлянами, а нині підвладні ромеям землі в сусідній Мізії, як і в Дакії та Фракії, — багаті землі. Та чи ждуть їх, вигнанців знедоленої Тивері, на тих землях? Най отроки згадають: та земля, від Дунаю до Довгих стін, ба навіть до Теплого моря, належить двом володарям. Один із них — даки та фракійці, давні волостелини тієї багатої на сонце і злаки землі, другий — ромеї: сам імператор, церкви та монастирі, полководці імператорські. Чи ті два господарі поступляться землею, на яку заряться тиверці, з доброї волі? Не поступляться, її доведеться брати силою, лити за неї свою кров, як ллють її склавини в Іллірику, або ставати колонами на ромейських угіддях, а там, гляди, й рабами.

Тому й питає: чи затим ідуть вони з своєї землі, щоб занапастити себе рабством? Кожен мав стариню й чув, що казала бувала в бувальцях стариня: боги не благословляли людей на ратне діло, як не благословляли й поділ їх на рабів та рабовласників. Вони повелівали труд на землі, давали всім і кожному однакове привілля. Не злом і не татьбою славен світ, мудрість і добро — ото його окраса. А ще казала стариня: людина — вінець божого створіння. Посягати на неї, яко ж і на діло розуму та рук її, — все одно, що посягати на богів. То чи годиться тим, кого гонить із рідної землі безліття, хто спізнав та й спізнає ще, що таке довічна розлука з кревними, плач і сум по рідній землі, — чи годиться, питає, іти і сіяти ту розлуку, ті плачі з-поміж інших? Чи не ліпше і не достойніше буде перед пам'яттю роду, перед власним сумлінням, коли підуть і поселяться на котрійсь із незайманщин або там, де дозволять волостелини уже зайнятих земель?

— А є така земля, княже?

— Є.

— Вкажи нам на неї — і ми підемо.

— Муж із землі Полянської, довідавшись, хто ми і куди тримаємо путь, радив іти в полуночні краї, в землю полян подніпровських. Більше скажу: кликав іти туди, сісти родом своїм на обводах їхньої землі й жити за своїми законами та поконами.

— То чому вагаєшся, княже? Коли не покличуть привідці Черна, веди до полян.

— Вагатися є чого. Той же полянин не приховав, що жити маємо там не задаром. Князівство Київське — антська твердиня на сході. Тож так собі гадаю: землю нам дадуть, одначе й повеління своє теж дадуть. «Живіть, — скажуть, — на обводах землі нашої й будьте нашим щитом для асійців». А я, зізнаюся, того не хотів би. Ані для себе, ані для вас. Чи ми, тиверці, перебуваючи в сусідстві з ромеями і постійно терплячи від ромейських вторгнень, не назналися ще, які то розкоші — жити на обводах, яке то безліття — ратний розбій ласих до поживи сусідів? Чи нам, що постійно жили в тривозі за своє життя і свої пожитки, годиться шукати й селитися в такій же, як і мали, землі? Ніде правди діти: то теж слов'янська земля і покони наші — антські. Там ми житимемо осібно, в сусідстві з своїм людом і не знатимемо тих утисків, що знали б у ромейських землях. Та чи варто спокушатися лиш на це? Раз уже сталося так, що ми опинилися в становищі людей, змушених шукати собі землю-годувальницю, то чи не годилося б шукати заодно і землю-мироносицю — ту, в якій ані ми не бралися б, прагнучи поживи, за меч, ані нам не погрожували б мечем, де мали б і мир, і спокій, і благодать?

Перевів подих, жде, що скаже віче. А віче, як і досі, мовчало. Такою несподіваною видалася всім щойно виголошена речниця чи такою аж надто знадливою?

— Ви зголосилися, — продовжував Богданко, не діждавшись одповіді, — зголосилися, кажу, аби я був привідцею в пошуках нової землі. То знайте: хочу знайти саме таку землю. Чи пристаєте до цих моїх намірів, чи згодні піти зі мною?

За цим разом мовчання було не таким аж надто вже й тривалим.

— Чом ні, — озвався хтось один. — Та чи князь певен, що така земля є десь?

— Маю бажання знайти, певність дадуть уже пошуки.

Звільна, ніби з долини, почав наростати гомін, і був він не з тих, що тішать: віче радилося, проте радилося окремо від князя.

Відчував, невтішність набирає та й набирає в ньому сили, переростає в тривогу: що принесе та велелюдна рада, невже незгоду? Одні міркують он уголос, інші питаються про щось у сусідів, ще інші вимахують руками, далебі, перечать. Кому, цікавий знати? Таки намірам князя чи тим, хто не згоден із князем?

Дива в цій раді, як і в ваганнях вічового люду, мало, гірше, коли врадять не те, що слід. Чи стане тоді у нього мужності, хисту бути князем на вічі і мужем серед мужів? Не вельми, мабуть. Ще й не перечили, а тінь неспокою вже бродить тілом. І мислі губляться. Правду казав вітець, бесідуючи колись із матір'ю: нелегка це ноша, князювання, та ще в такій землі, як Тиверська. Ідеш на січу — думай про всіх, печалься всіма і всім, повернувся з січі — знову те саме. А що мав із того? Ано, що? Ото тільки й утіхи, що знаний кожному, що була у серці певність— підпирає собою добробут люду, спокій і благодать землі. Ну, ще могли услати путь квітами, коли повертався з боролища зі славою, віддячити за кров і піт велелюдним пошануванням. Та ба, усе до часу. Влягалася радість переятої у супостата змоги — і князь уже всього лиш той, на чиїх раменах лежить повинність одповіді за всіх і все. Зважся, вчини не так, як велить закон та покон, — і люд той забуде, що ти вчора був уславлений, покличе на віче, а на вічі всього почуєш від нього і піт утреш не раз, доки доведеш кожному і всім, що ти не здирця і не тать. Ніби на суд ідеш і почуваєш себе там, на вічі, мов на суді.

«У вітця були підстави для нарікань, — стає на думці Богданко. — Воістину так: почуваєш себе, мов на суді. А що ж буде і як буде, коли віче не зголоситься іти туди, куди кличу? На кого і на що обіпруся, обстоюючи свої наміри? На мудру раду бабці Доброгніви, на те, що винесла з віків і що є мудрістю віків? А чи та мудрість у всіх одна? Он скільки отроків довкола вежиці, і що не отрок, то й свій рід, а в кожнім роді своя мудрість, як і своя правда».

— Пощо вагаєтесь, братіє? — не витримав таки Богданко і зважився схилити терези в свій бік. — Чи я лихого зичу вам? Чи мої бажання такі противні кожному?

— Бажання — марниця! — одважився котрийсь і дав одповідь за всіх. — Бажання не одного вже заводило в дебрі або валило в крутопадь. Обирай щось певніше.

Кому приємно, коли перечать? Хотів було крикнути невірам: «Слов'янський світ не кінчається на полянах! Захочемо — підемо далі: в радимичі, до кривичів на Ільмені. Землі ті не знають навали чужинців, гляди, там і жде нас благодать». Та не встиг. Хтось силою пробивався крізь натовп і звернув на себе увагу всіх.

— Пустіть до княжича! Чули! Пустіть, маю повідати йому щось.

То був челядник Вепрової Зоринки. Тривога а чи радість затрубили в Богданковім серці, коли пізнав його, одразу не добрав, та й не мав, признатися, бажання розбиратися.

— Пропустіть його, — повелів вічу, і вже тоді, як челядник став перед узвишшям та зняв догори очі, запитав: — Що скажеш, віснику?

— А те скажу: облиш, княжичу, розмови та йди зі мною, бери жадання своє, доки є тут, бо може статися, що ось-ось здиміє.

— Стривай. Про кого річ, кого маю брати?

— Зоринку Вепрову… Умовила мене, аби привіз сюди, до табору, а пробитися крізь стовписько віча не може. Тому й завагалася: чи не повернутись їй назад, коли так нечемно зустрічають? Мусив ломитися до тебе й кликати: іди та візьми, доки не одмінила намірів своїх.

— Веди! — повелів челядникові й не думав уже, що скаже віче, як подивиться на те, що облишив розмову з ним і облишив заради дівки. Обійшов на одній із найвищих хвиль у жаданні своїм челядника й сам заходився прокладати путь до Зоринки.

Побачив її в щільному колі відселенців-отроковиць. Була пригнічена вагою вчиненого і разом з тим якась аж надто зніжена й цнотлива, така ліпотна в цноті своїй, що в нього зайшлося від тої ліпоти серце й змусило вклякнути перед гостею на коліна.

— Солодко дякую, ладо моє, — схилився й поцілував поділ її вбрання. — Дякую за те, що послухалася голосу серця й прийшла на клич мій стужений.

— Як видиш, княжичу. Переступила через кривди, болі сердечні, через плачі-благання матері й прийшла. Коли усе те правда, що казали сли твої…

— Правда, Зоринко. І не будемо зволікати, раз ти тут. Ходімо перед віче, і я скажу всім, хто ти є для мене, ким будеш мені в будучині вигнанській.

Не переставала соромитись, коли йшли повз радних, а втім і раділа, що все обертається так, як хоче. Присяйбіг, схоже, що збадьорилася навіть, коли вивів на узвишшя й поставив перед морем згромадженого в Низинній Луці люду.

— Братіє! — зично звернувся до того велелюддя. — Досі ділився я з вами смутком, зараз маю намір поділитися й радістю: не сам іду з землі Тиверської, беру з собою й ладо своє, Зоринку з Веселого Долу. Завважте, не з волі жереба — за велінням серця йде зі мною.

— Слава і шана такій! — молодо і дужо привітало Зоринку і її вчинок віче. — Слава і шана!

— Тож і зголошуюсь на радощах: най буде так, як хочете. Не зустрінемо на путі своїй землю, що була б і годувальницею, і мироносицею, сядемо на тій, що прихистить і прогодує. А щоб роду нашому і там, у вигнанні, не було переводу, беру злюб ось із нею, синьоокою донькою Тивері, і тим започатковую рід наш відселенський.

— Бери, княже! Така достойна. І най земля наша, небо наше благословлять вас на це благеє діло!

Галасу людському й радощам людським, здавалося, не буде меж. Певно, розуміючи те, а може, й бажаючи висловитись до кінця, Богданко знову підносить над головою меча, просить віче вгомонитися. І вже тоді, як настала така-сяка тиша, нагадав відселенцям, може, й чуте ними, та не до пуття знане. Так і сказав, аби відали й не тлумачили, як кому заманеться: іскру незгоди й ворохобні, що возбуяла між родами Волотів та Вепрів, викресало свавілля сина Вепрового Боривоя, а вже від тої іскри ширилось полум'я злоби і мсти. Не ховав, зважившись на щирість, ані того, де був непохитно твердий, обстоюючи єдність слов'ян, князь Волот, ані того, де був надміру жорстокий і заповзятий, дбаючи про мсту, волостелин Вепр. А помітивши, як отроки та отроковиці заслухались його, які були уважні та думні, слухаючи, стишив голос і мовив довірливо:

— Я і ладо моє, беручи злюб, заприсягаємося: кладемо край ворохобні і тій злобі-мсті, що зродилася між родами нашими з волі аж надто вже твердих у намірах своїх вітців. Започатковуємо давно знану між Вепрами і Волотами злагоду, і най вона буде щасливим початком, най стане новим поконом відселенської Тивері: не давати злобі серця брати гору над тверезим розумом, а свавільному розуму — над добрим серцем. Аби ця заповідь наша лишилася пам'ятною для всіх, приходьте на наше з Зоринкою воседля. Не маємо ще ані теремів, ані хоромів у теремах, зате маємо добрі наміри і воліємо поділитися з вами хлібом-сіллю під відкритим небом.

— Спаси біг! — тисячоголосе дякувало віче. — Веди, княже, своє ладо одягатися, а ми приготуємо столи та багаття для веселого частування. Доки там, у Черні, думатимуть як бути з нами, погуляємо на воседлі твоїм і тим започаткуємо веселощі в прийдешньому відселенської Тивері.

Отрочі голоси — зичні голоси. Чути їх у Низинній Луці, чути й поза Лукою, так, певно, далеко і так гучно, що тільки тим, хто був далеко, й дозволено знати, як гучно. Готувались-бо не до чийогось там — до княжого воседля і готувалися всім велелюддям, а коли йдеться про велелюдне воседля, хто думає про межі і тих, що дослуховуються поза межами стійбища? Рубали дерево — посилали в околіж зичні із зичних звуки, майстрували лави та столи — знов посилали, одбирали молодих биків для печені — галасували на все стійбище, різали їх і знов галасували. Були ж не десь там — на своїй землі, під своїм небом, готувалися ж не до татьби — до веселого діла. А хто ховається на своїй землі, тим паче з веселощами? Поралися й бесідували, а бесідуючи, жартували, а жартуючи, сміялися, а сміючись, ставили яства та питва на столи, підкидали хмиз у багаття — аби весело горіли, аби оповіщали всім, хто в таборищі й поза таборищем: сьогодні у відселенців свято. Не відають, що буде попереду, як складеться доля кожного і всіх, та сьогодні в них свято, й хай знають про те доли тиверські, хай знає світ.

Воно й правда: щасливий той, хто не відає, що жде його попереду.

Київ, 1980-1982 рр.