Системне тлумачення кримінального закону

2.1. Зміст та обсяг поняття системного тлумачення кримінального закону

Як відомо, поняття — це форма мислення, яка відтворює предмети і явища в їхніх істотних ознаках[188]. Частина науковців конкретизує таке визначення як форму логічного мислення, яка відображає предмет або явище в його істотних ознаках[189].

Під формою мислення у логіці прийнято розуміти різновиди мисленнєвого відображення дійсності: поняття, судження й умовивід[190].

Поняття відображає в предметі не всі його ознаки, а тільки загальні та істотні[191].

Під ознакою розуміють все те, в чому предмети схожі один з одним або чим відрізняються. Істотними (або суттєвими)[192] ознаками є такі ознаки, котрі відображають природу предмета, його сутність і відрізняють його від усіх інших предметів. Істотними ознаками є загальні та необхідні ознаки, такі, що належать усім предметам роду і без яких предмет немислимий[193].

Як зауважують О. Марін та Т. Марітчак, поняття не зводиться до дефініції, тобто до короткої вказівки на істотні ознаки об'єкта, відображуваного в понятті, але уникнути розгляду таких ознак неможливо[194].

Кожне поняття має свій обсяг і зміст. Під змістом поняття розуміють сукупність існуючих ознак предметів, відображених у понятті, його обсяг — це сукупність предметів або явищ, які мисляться у понятті[195].

Як зауважує В. Жеребкін, зміст поняття становлять ознаки, які відтворюють якість предмета і відрізняють його від інших схожих предметів.

Зміст поняття не очевидний, не даний безпосередньо у слові, він може бути установлений тільки за допомогою визначення цього поняття.

До того часу, поки не встановлено зміст поняття, яке нас цікавить, його ознаки, нам не зрозуміла властивість предмета, що виражається цим поняттям, ми не можемо точно і чітко відмежувати цей предмет від суміжних із ним, допускаємо плутанину в мисленні[196].

Отже, для встановлення змісту поняття системного тлумачення кримінального закону слід виокремити його істотні та неістотні ознаки. Науці відомо багато способів визначення поняття, виявлення його істотних ознак, але найбільш поширеним є визначення поняття через родово-видове співвідношення[197]. Тому під час встановлення ознак системного тлумачення кримінального закону необхідно встановити родове для нього поняття, де під родом слід розуміти сукупність видів, безпосередньо пов'язаних походженням[198]. Для системного тлумачення кримінального закону такими родовими поняттями є тлумачення кримінального закону, тлумачення.

У процесі виокремлення істотних ознак системного тлумачення кримінального закону та формулювання поняття «системне тлумачення кримінального закону» використаємо такі логічні способи: порівняння, аналіз, синтез, абстрагування, повідомлення.

Під час вивчення предмета, визначення його істотних ознак доводиться постійно порівнювати його з іншими[199], де порівнянням називається зіставлення предметів із метою визначення їхньої схожості й відмінності. Порівняння під час визначення поняття системного тлумачення кримінального закону дасть змогу виявити спільне з іншими способами тлумачення кримінального закону, те, чим вони схожі, чим вони відрізняються один від одного, дати оцінку виявленим ознакам. Порівняння здійснюється на основі взаємодії аналізу та синтезу, де аналізом є мисленнєве розкладення предмета на його складові, а синтезом — уявне поєднання частин предмета, розчленованого аналізом, у єдине ціле[200].

Абстрагуванням у логіці є уявне виокремлення істотних ознак предмета і відмежування їх від маси інших властивостей. Формулюючи поняття, вивчаються не всі предмети класу, а тільки деякі. Істотні ознаки, виокремлені в тлумаченні кримінального закону через узагальнення, поширюються і на системне тлумачення кримінального закону[201].

Існує декілька позицій щодо визначення поняття тлумачення. Зокрема О. Балинська зауважує, що тлумачення норми права — це діяльність державних органів, різноманітних організацій і окремих громадян, спрямована на усвідомлення і пояснення значення та змісту обов'язкової волі суспільства, вираженої в нормах права[202].

Ю. Власов пропонує тлумачення норм права трактувати як інтелектуально-вольову діяльність суб'єктів, яка має об'єктивний і суб'єктивний характер, спрямована на з'ясування та роз'яснення волі законодавця, матеріалізована у нормі права, а також результати цієї діяльності[203].

М. Дурманов наділяв поняття тлумачення кримінального закону таким змістом: всебічне і глибоке уяснення і розкриття волі законодавця, викладеної в тексті закону, або розкриття призначення і змісту закону, уяснення істинного смислу закону, вкладеного в його текст законодавцем[204].

Д. Михайлович вказував на необхідність розуміння під юридичним тлумаченням уяснення смислу і змісту правових норм, оскільки саме уяснення відображає гносеологічну природу процесу тлумачення, його істинну сутність і напрямок пізнання смислу правових явищ[205].

М. Шаргородський визначав тлумачення кримінального закону як пояснення кримінального закону, встановлення його смислу, визначення того змісту, який вкладав у нього законодавець[206].

Висловлюються і нові позиції щодо визначення такого поняття, зокрема М. Молибога визначає тлумачення норм права як спеціальну діяльність інтелектуально-вольового та консеквентивного (логічного) характеру офіційних і неофіційних суб'єктів суспільних відносин (органів держави, їх посадових осіб, громадських організацій, окремих громадян) з метою встановлення змісту норми права, розкриття вираженої в ній волі соціальних сил, що перебувають при владі[207].

Проаналізувавши такі визначення поняття тлумачення, вважаємо за необхідне виокремити такі істотні ознаки системного тлумачення кримінального закону, які його характеризують як вид родового поняття тлумачення та тлумачення кримінального закону:

1) це інтелектуально-вольова діяльність;

2) що здійснюється відповідними суб'єктами тлумачення;

3) щодо з'ясування (усвідомлення) смислу кримінального закону;

4) щодо роз'яснення смислу кримінального закону.

Оскільки проблема тлумачення не є предметом нашого дослідження, не будемо детально описувати окремі ознаки, а лише закцентуємо на деяких. Зокрема слід зауважити, що роз'яснення смислу кримінального закону є обов'язковою ознакою тоді, коли суб'єкт тлумачення з'ясував смисл кримінального закону та пояснює його іншим особам (комусь конкретному або всьому загалу).

До неістотних ознак системного тлумачення кримінального закону можна віднести такі:

1) роз'яснення смислу кримінального закону;

2) результат тлумачення у вигляді прийняття акта правозастосування.

Роз'яснення смислу кримінального закону не є обов'язковим тоді, коли тлумачення приписів кримінального закону здійснюється суб'єктом тлумачення для себе (наприклад, під час доктринального тлумачення). Як зауважує М. Дурманов, тлумачення закону під час його застосування відрізняється тим, що воно знаходить негайну практичну реалізацію. Напевно тому тлумачення так часто пов'язують із застосуванням закону. Проте нерідко простежується тлумачення кримінального закону або кримінально-правової норми не у зв'язку із їх застосуванням[208]. Тоді, відповідно, наявність результату у вигляді акта правозастосування необов'язкова. У разі ж існування таких актів формою їх вираження є постанови, розпорядження, вказівки, інструкції та офіційні роз'яснення компетентних державних органів, а також вироки, рішення, ухвали судових органів, рішення адміністративних органів[209].

Інші істотні ознаки системного тлумачення кримінального закону слід відібрати з положень про те, що кримінальний закон — це система та водночас підсистема більшої системи — системи законодавства.

Оскільки основні теорії щодо визначення системи та її ознак окреслено у попередньому розділі, далі абстрагуємось від ознак системи кримінального закону.

Як може відбуватися отримання інформації ззовні для такої системи, як кримінальний закон? На нашу думку, найбільш виражений вплив на кримінальний закон здійснюється через наявні зв'язки між ним як простою системою та більш складною системою — системою законодавства.

Дослідження питань зв'язків кримінального закону та зв'язків системи законодавства не є новим для науки кримінального права. Відтак окремі питання у цьому напрямку вивчали О. Бастрикіна, А. Васільєв, Ю. Власов, Д. Гончаров, Н. Оніщенко, А. Федосєєв, О. Черданцев та інші.

Загалом науковці зауважують на існування та визначення системних зв'язків у широкому смислі[210], безумовну наявність із системними зв'язками й елементів системи[211]. Водночас окремі науковці говорять і про системоутворюючі фактори та зв'язки і передбачають наявність тих і інших[212].

Наприклад, О. Бастрикіна в дисертаційному дослідженні «Системоутворюючі зв'язки внутрішнього змісту права» називає параграф «Поняття системоутворюючих факторів» і роз'яснює, що системоутворюючими факторами можуть бути всі ті сили, причини, обставини, які обумовлюють структуру права, призводять до формування та розвитку її підрозділів[213]. Незрозумілим у визначенні науковця є узагальнення «всі ті сили» і те, що вкладено у його зміст.

Інші дослідники зауважують на необхідність позначення терміном «системоутворюючі зв'язки» лише генетичних зв'язків системи, розуміючи під ними зв'язки, які виникають не лише в процесі формування, але й розвитку тієї чи іншої системи[214].

Слід зауважити, що у інформаційно-довідковій літературі роз'яснено, що під фактором слід розуміти умову, рушійну силу будь-якого процесу, явища; чинник[215], а під зв'язком — співвідношення між різними явищами чи предметами, засновані на взаємозалежності і взаємообумовленості[216]. Тому вважаємо, що стосовно системи кримінального закону слід зосереджуватись саме на встановленні зв'язків. Тим паче, що системний підхід — це такий ракурс досліджень, який передбачає розгляд об'єкта як складного, багатоаспектного явища, котре складається з елементів, зв'язки між якими утворюють його відносно незмінну структуру і забезпечують його цілісність[217].

Оскільки зв'язок, цілісність та обумовлена ними стійка структура — це ознаки будь-якої системи[218], то найбільше навантаження в понятті «система» припадає саме на зв'язки[219], довкола цього поняття значною мірою групується вся проблематика, характерна для системного підходу.

Такої ж позиції дотримувався і О. Черданцев, який зауважує, що та чи інша множинність об'єктів може бути визнана системою лише за наявності системоутворюючих зв'язків. Право має основні системоутворюючі зв'язки, які характерні тільки для нього.

Видається, що у застосуванні до системи права такими системоутворюючими зв'язками є: генетичні, структурні (зв'язки побудови), субординації, координації (взаємодії), управління[220]. Водночас О. Черданцев останні три види відносить до зв'язків функціональних, позаяк вони є результатом функціональної диференціації норм права[221].

Побудова у цьому разі розуміється як взаємне розташування частин чого-небудь (структура, будова)[222], під координацією — узгодженість рухів, дій (погодження, відповідність, установлення взаємозв'язку, контакту в діяльності людей, між діями, поняттями тощо)[223], під взаємодією — співдія, збіг (взаємний зв'язок між предметами у дії, а також погоджена дія між ким-, чим-небудь)[224], управління — спрямування діяльності, роботи кого-, чого-небудь (перебування на чолі когось, чогось, керування)[225].

Проте з цього приводу існують й інші судження науковців. Наприклад, як зауважує Д. Гончаров, утворюють систему не зв'язки, а її елементи[226]. Науковець акцентує на те, що О. Черданцев невдало використовує термін «системоутворюючі» для позначення окремих видів зв'язків у праві. Деякі дослідники також стверджують існування саме системних зв'язків, під якими розуміють внутрішні зв'язки кримінального закону або внутрішні зв'язки законодавства[227]. Ми ж підтримуємо думку А. Фєдосєєва, який зауважив, що під елементами у філософії розуміють будь-які явища, процеси, а також їх властивості і відносини, які перебувають у якому-небудь зв'язку. Кожному явищу властиві внутрішні елементи, що його утворюють, і відповідний спосіб їх зв'язку між собою, відповідна структура їх співвідношення[228]. Н. Оніщенко відносить до загальних ознак будь-яких систем (отже, вони мають бути характерними для всіх систем) серед інших: існування структурних елементів; наявність системоутворюючих зв'язків між елементами[229]. Отже, під час системного способу тлумачення мають значення елементи системи кримінального закону і системоутворюючі зв'язки між цими елементами. Також слід належну увагу приділити системним зв'язкам кримінального закону у системі законодавства.

Як зазначають філософи, зв'язок — це специфічні відносини, за яких наявність (відсутність) чи зміна одних об'єктів є умовою наявності (відсутності) або зміни інших об'єктів. Відповідно до логіки і семіотики встановлення зв'язку як і поділ є однією з основних операцій нашого розуму. Якщо між предметом А і предметом В встановлено певний зв'язок, то говорять, що А пов'язане із В; якщо А не може бути пов'язане із В, то говорять, що А є стороннім щодо певного виду зв'язку з В або способи їх зв'язку не прослідковуються[230]. Зв'язок — це взаємна обумовленість існування явищ, які розділені в просторі і (або) в часі. У разі виявлення стійких, необхідних зв'язків починається людське пізнання, а основою науки є аналіз причини та наслідку[231].

З огляду на вказане видається доцільним виокремлення таких істотних ознак системного тлумачення кримінального закону:

1) ґрунтується на врахуванні зв'язків кримінального закону, які стали основою системи кримінального закону,

2) ґрунтується на врахуванні зв'язків кримінального закону як підсистеми системи законодавства.

Оскільки назва предмета має бути інформативною, вважаємо за необхідне називати перші зв'язки кримінального закону системоутворюючими, а інші системними.

Проаналізовані нами джерела щодо тлумачення системи законодавства чи тлумачення окремих нормативно-правових актів дають підставу зробити висновок, що ґрунтовним дослідженням щодо визначення певних категорій зв'язків слід завдячувати вченим-філософам.

Зокрема Є. Юдін запропонував як варіант класифікації зв'язків таку схему:

1) зв'язки взаємодії, серед яких можна розрізнити зв'язки властивостей і зв'язки об'єктів. Як особливий вид зв'язків взаємодії вирізняються зв'язки між соціальними системами;

2) зв'язки породження або генетичні, коли один об'єкт зумовлює до життя іншого;

3) зв'язки перетворення, серед яких розрізняють: а) зв'язки перетворення, які реалізуються через визначений об'єкт, забезпечуючий це перетворення, і б) зв'язки перетворення, які реалізуються шляхом безпосередньої взаємодії двох чи більше об'єктів, в процесі якої і завдяки якій ці об'єкти окремо чи сукупно змінюють один стан в інший;

4) зв'язки побудови (інша назва структурні). Природа цих зв'язків розкривається на прикладі хімічних зв'язків;

5) зв'язки функціонування, які забезпечують реальну життєдіяльність об'єкта і його роботу, якщо йдеться про технічну систему;

6) зв'язки розвитку, які можна розглядати як модифікацію функціональних, проте з урахуванням того, що процес розвитку відмінний від простої зміни певного стану;

7) зв'язки управління, які залежно від їх конкретного виду можуть утворювати різновид або функціональних зв'язків, або зв'язків розвитку[232].

Щодо цієї схеми класифікації можемо зробити зауваження, що деякі із зв'язків, наведених Є. Юдіним, характерні для систем кібернетики, біології, хімії та інших наук і пояснюються саме на взаємодіях у цих системах.

Найтиповіші правові зв'язки, які слід враховувати у процесі з'ясування норм права, розглянув Ю. Власов. Він установив, що О. Піголкін оперує поняттям «близька за змістом норма», яка може уточнювати, доповнювати норму права, що тлумачиться, розширювати її обсяг, та поняттям «віддаленого опосередкованого зв'язку». Цими ж поняттями оперував і Є. Васьковський. Найближчими зв'язками, на його думку, є поєднані норми, які входять до складу одного нормативного акта; віддаленими — норми різних нормативних актів. В основному, на думку Ю. Власова, йдеться про структурні зв'язки. Їх виокремлюють відповідно до систематики законодавства, а саме: зв'язки норм, які містяться в одній статті, нормативному акті, розділі, главі кодифікованого акта, в різних розділах, главах нормативних актів, в різних нормативних актах, ухвалених одним державним органом або різними державними органами, та системі права, тобто зв'язки норм одного інституту, різних інститутів, але однієї галузі, різних галузей[233].

Щодо кримінального закону, то видається, що основними для встановлення його зв'язків є: 1) стаття кримінального закону та її структурні частини; 2) інститут кримінального закону; 3) безпосередньо кримінальний закон; 4) галузь кримінального права.

З іншого боку, із вказаними елементами перебувають у взаємодії такі складові системи законодавства: 1) стаття закону чи іншого нормативно-правового акта та її структурні частини; 2) структурна частина законодавства (галузь).

З огляду на існування зв'язків усередині кримінального закону (які ми називаємо системоутворюючими) та таких зв'язків, які виходять за його межі (які ми називаємо системними), існує декілька позицій науковців. Відтак частина науковців поділяє такі зв'язки залежно від об'єкта, з яким взаємодіє та чи інша норма, на галузеві та міжгалузеві[234].

Є. Васьковський такі зв'язки закону називає близькі та віддалені[235]. До близьких системоутворюючих зв'язків кримінального закону в такому разі можна віднести зв'язки всередині самої норми або всередині цілого кримінального закону.

На думку О. Черданцева, таке розмежування, яке проводить Є. Васьковський на близькі та віддалені норми, не має практичного значення. Тут йдеться про «територіальні» та «просторові» зв'язки. «Просторові» зв'язки між нормами права він виявляє з огляду на системність законодавства і систему права.

Відповідно до системності права, це можуть бути зв'язки норм, які перебувають: а) в одній статті; б) в одному нормативному акті, в одному розділі, главі кодифікаційного акта; в) в різних розділах, главах тощо. нормативного акта; г) в різних нормативних актах, прийнятих одним і тим же державним органом; д) в різних нормативних актах, прийнятих різними державними органами. Відповідно до системи права, це можуть бути зв'язки норм: а) одного інституту; б) різних інститутів, але однієї галузі; в) різних галузей[236]. За яким принципом здійснюється розподіл на просторові та територіальні зв'язки, нам незрозуміло, адже навіть сама назва одного з видів зв'язків — «територіальні» — походить від поняття «територія», що позначає «простір, на якому поширені певні явища»[237].

У цьому разі не бачимо ґрунтовних аргументів на підтримку тієї чи іншої позиції, адже суть зводиться до такого: в одному разі йдеться про зв'язки всередині кримінального закону, в іншому — про зв'язки кримінального закону чи його приписів з елементами структур інших галузей законодавства.

Отже, видається правильним наведений нами раніше поділ зв'язків кримінального закону залежно від меж їхнього поширення на системні та системоутворюючі. Системоутворюючі, своєю чергою, слід поділити на близькі та віддалені, а системні зв'язки — на безпосередні та опосередковані.

До близьких системоутворюючих зв'язків доцільно віднести зв'язки усередині статті кримінального закону; зв'язки в межах одного інституту. До віддалених системоутворюючих зв'язків пропонуємо віднести зв'язки між приписами кримінального закону, що знаходяться у різних частинах КК України. Якщо говорити про системні безпосередні зв'язки, то вважаємо, що до них слід віднести зв'язки між приписом кримінального закону, його інститутом та нормативно-правовим документом, який пов'язаний з ними без необхідності використання для тлумачення інших нормативно-правових документів. Відповідно, до опосередкованих системних слід віднести такі зв'язки, коли приписи кримінального закону тлумачаться з урахуванням положень інших нормативно-правових актів, які, своєю чергою, потребують тлумачення з урахуванням приписів інших нормативно-правових актів.

Крім цього, у дослідженні пропонуємо здійснити поділ зв'язків кримінального закону за критерієм врахування форми чи змісту правових категорій:

1. Структурні зв'язки правових категорій (діють із врахуванням складових системи та їх взаємного розташування і взаємодії).

2. Функціональні зв'язки правових категорій (діють із врахуванням змісту правових категорій).

3. Логічні зв'язки правових категорій (діють із врахуванням форми правових категорій).

Структурні зв'язки правових категорій. Як зауважує Л. Тіунова, під час вивчення системи та структури системи найбільше зауважують на структурно-функціональні моменти, характер існуючих у правовій системі взаємозв'язків, взаємодій їх елементів[238].

Для того, щоб правильно дослідити структурні системоутворюючі зв'язки, найперше необхідно встановити, що розуміють під структурою.

На думку О. Старіша, під структурою системи розуміють сукупність внутрішніх сталих та істотних зв'язків між елементами, яка визначає основні властивості системи. Водночас акцентується на тому, що структуру утворюють найсуттєвіші та найякісніші зв'язки між об'єктами.

Ці зв'язки формують саме ті системні властивості, які задають закони існування та функціонування системи, забезпечують збереження її основних властивостей за різноманітних зовнішніх і внутрішніх змін.

Як пояснює О. Старіш, необхідно чітко розуміти відмінність між поняттями «структура» та «система». Під структурою розуміють мережу взаємопов'язаних елементів, якісна природа яких не враховується, а в основному беруть до уваги їх зв'язки. Система ж виражає об'єкт одним цілим зі всіма характерними для неї внутрішніми та зовнішніми зв'язками і властивостями, акцентуючи водночас на якісній специфіці елементів, які задають цілісність об'єкта[239].

Філософи у своїх висловлюваннях стосовно понять «структури» та «системи» не такі категоричні. Наприклад, згідно з філософською енциклопедією, структура — це відносно стійке об'єднання елементів, їх співвідношення та цілісність об'єктів.

Найбільш часто поняття «структура» вживається поєднано з поняттям «система», причому в літературі немає чіткого і єдиного погляду на їх співвідношення, що зумовлює відмінності у визначеннях структури і у визначеннях системи. Як зауважують філософи, системний аналіз дозволяє виокремити елементи системи та їх взаємовідносини.

Структура не усвідомлюється поза системою, як і система в своїй основі завжди структурна. Ні елементи самі собою, ні їх співвідношення не дають повного структурного відображення об'єкта: елементи і їх відношення утворюють структуру тільки тоді, коли співвідношення елементів набувають характеру стійких внутрішніх зв'язків і на цій основі виникають цілісні ознаки системи, які виявляються у її зовнішніх зв'язках[240].

Дещо відмінну позицію висловлює П. Йолон, який зауважує, що структура (лат. structura — будова, розміщення, порядок) — спосіб закономірного зв'язку між складовими предметів і явищ природи та суспільства, мислення та пізнання, сукупність істотних зв'язків між виокремленими частинами цілого, що забезпечує його єдність; внутрішня будова чого-небудь[241]. Такої ж позиції дотримується А. Козявін, який під структурою розуміє сукупність стійких зв'язків об'єкта, що забезпечують його цілісність і тотожність самому собі, тобто збереження основних ознак у разі внутрішніх і зовнішніх змін[242].

На думку О. Бойка, під структурою зазвичай розуміють поелементне утворення об'єкта і стійкість зв'язків між елементами змісту. Структурність — необхідний атрибут всіх реально існуючих об'єктів і систем. Система включає рух і зміну явищ і знань про них, структурі ж належить роль консервуючого начала, що страхує цілісність об'єкта. Але ця цілісність постійно випробовується через контакти з навколишнім світом. Структура — внутрішня, закрита характеристика об'єкта; система — зовнішня верифікація факту і цілісності об'єкту, зовнішня або «незалежна» оцінка його змісту, структури й адаптаційних можливостей[243].

Розмірковуючи про структуру такої правової категорії, як кримінальний закон чи інший нормативно-правовий акт, розуміємо, що структурою нормативно-правового акта зазвичай вважають його внутрішнє формування. Під час створення нормативних актів правотворець має діяти згідно з положеннями, що їх структура має бути однаковою. Вироблення єдиної системи і структури буде сприяти найбільш послідовному викладу правових приписів, допоможе уникнути прогалин правового регулювання[244].

Що ж таке внутрішні структурні зв'язки кримінального закону? Вважаємо за необхідне віднести до системоутворюючих структурних зв'язків кримінального закону такі:

— зв'язок між структурними елементами статті кримінального закону лише в її межах (зв'язок між диспозицією та санкцією, між диспозицією та назвою статті, між диспозицією статті та її приміткою);

— зв'язок між статтею кримінального закону чи її структурним елементом з іншою статтею кримінального закону чи її елементом у межах одного розділу (інституту) однієї частини КК України;

— зв'язок між статтею кримінального закону чи її структурним елементом з іншою статтею кримінального закону чи її елементом у межах різних розділів (інститутів) однієї частини КК України;

— зв'язок між статтею кримінального закону чи її структурним елементом з іншою статтею кримінального закону чи її елементом в межах різних частин КК України.

Зазначені системоутворюючі структурні зв'язки розташовано нами у міру зменшення їх сили.

А. Фєдосєєв також зауважує на наявність і іншого зв'язку норми права. Цей зв'язок мало хто з науковців досліджував, оскільки він видається цілком логічним для них і, напевно, таким, що не потребує підтвердження про його існування. Як влучно зауважує А. Фєдосєєв, структурна організація правової норми і стаття нормативного акта — поняття нетотожні, між ними можуть бути деякі незбіги, оскільки законодавець діє відповідно до необхідності більш компактного викладу нормативних приписів з метою їх найбільш легкого сприйняття. Але беззаперечним є і те, що структурну організацію правової норми не можна протиставляти статті нормативного акта, між ними існує взаємозв'язок, оскільки перша передбачає характер другої і слугує основою для її логічного утворення. Тому правотворчий орган повинен намагатися максимально відтворити у змісті статті нормативного акта структурну організацію правової норми, особливо у тих випадках, коли ця відповідність можлива і корисна для практики застосування правових норм[245].

Як відомо, однією з особливостей кримінального закону є те, що він використовує термінологію інших галузей законодавства, зокрема кримінально-процесуального, конституційного, цивільного, економічного, адміністративного, податкового та інших.

З огляду на це, структурні зв'язки кримінального закону слід поділити залежно від структури права та її категорії на:

— вертикальні міжгалузеві зв'язки;

— горизонтальні міжгалузеві зв'язки.

Відтак до вертикальних міжгалузевих зв'язків кримінального закону можна віднести його ієрархічний зв'язок з конституційним законодавством, міжнародним законодавством, кримінально-виконавчим та кримінально-процесуальним законами.

Відповідно норми Конституції та міжнародних нормативно-правових актів, ратифікованих Верховною Радою України, мають вищу юридичну силу порівняно з кримінальним законом. Зв'язки ж з кримінально-процесуальним та кримінально-виконавчим законами окремі науковці називають генетичними[246].

До горизонтальних міжгалузевих зв'язків можна віднести зв'язки з галузями цивільного та адміністративного права. Такі міжгалузеві зв'язки, проте не кримінального закону, а кримінального права, стали предметом дослідження російського вченого Н. Пікурова[247].

Д. Гончаров зв'язки матеріального і процесуального законодавства називає предметно-системними і пояснює, що це такі зв'язки, які встановилися між суспільними відносинами, котрі становлять предмет правового регулювання кримінального і кримінально-процесуального законодавства, що виявляються в спрямуванні кримінально-процесуальних відносин на реалізацію в необхідних випадках кримінально-правових відносин[248].

Прибічники іншої позиції погоджуються з існуванням взаємозв'язку положень кримінального та кримінально-процесуального закону, проте зауважують, що він не є таким, як трактують його інші науковці, а саме: процесуальне право не є наслідковим щодо матеріального права[249].

Водночас Є. Письменський, О. Черданцев вважають, що кримінально-виконавчі та кримінально-процесуальні правовідносини є похідними від кримінально-правових і співвідносяться з ними як форма і зміст[250].

В. Божьєв та Е. Фролов ключове місце у взаємозв'язку кримінально-правових норм та норм кримінального процесу надають нормам кримінального закону, адже саме кримінально-правові відносини можуть стати передумовою виникнення кримінально-процесуальних відносин[251].

Схожої позиції дотримуються і М. Палій та Є. Назимко, які зауважують на те, що якби не було кримінального права, то кримінально-процесуальне було б безпредметним[252].

О. Бойко ж зауважує, що галузь кримінально-процесуального права недавно виокремилась з кримінального права, а тому донині має потребу опиратись на регулювальні можливості основної чи первинної галузі[253].

Отже, юридична сила кримінального, кримінального процесуального та кримінально-виконавчого законів є однаковою, хоча кримінальний процесуальний та кримінально-виконавчий є похідними щодо кримінального закону.

До горизонтальних міжгалузевих зв'язків слід віднести зв'язки кримінального закону з такими галузями законодавства, як цивільне, адміністративне, екологічне, податкове, оскільки кримінальний закон регулює ті ж відносини, що і зазначені галузі. Зазвичай з цими галузями законодавства взаємодіють приписи Особливої частини кримінального закону, на що зауважують такі науковці, як М. Бару, О. Бастрикіна, Ю. Баулін, А. Безверхов, В. Борисов, Л. Кривоченко, В. Лук'янов, Н. Пікуров та інші.

Зв'язки субординації, координації. На думку В. Афанасьєва, структурні зв'язки бувають координаційними (забезпечують упорядкованість компонентів одного рівня організації) і субординаційними (спрямовані на підпорядкування компонентів різних рівнів)[254].

Отже, структура соціальної організації характеризується такими типами відносин компонентів, як субординації та координації.

Як відомо, субординація (пізньолатинське subordinatio, від лат. sub — під і ordination — упорядкування, приведення в порядок, організація) — вид службових відносин, що передбачає обов'язковість для нижчої за рангом (посадою, званням) службової особи виконання рішень (наказів) і вимог вищої особи, а також дотримання у цих правовідносинах правил службової дисципліни, етики і відповідальності.

В юридичній науці і практиці термін «субординація» використовується також для характеристики взаємовідносин між органами управління нижчого і вищого рівнів та взаємозв'язків (ієрархії) нормативно-правових актів різної юридичної сили: законів, указів Президента України, постанов Уряду тощо[255].

Координація (пізньолатинське coordinatio, від латинського co… — префікс, що означає спільність, сумісність, і ordination — упорядкування) — узгодження, поєднання, приведення до певного порядку чи відповідно до поставлених завдань частин чогось (понять, дій, речей тощо). Є функцією соціального управління, яка полягає в узгодженні, впорядкуванні різних частин системи управління. Координація у державному управлінні — одна з управлінських функцій, зміст якої полягає у забезпеченні впорядкування взаємозв'язків і взаємодії між учасниками процесу державного управління з метою узгодження дій та об'єднання зусиль на вирішення загальних завдань[256].

Як ми вже неодноразово зауважували, кримінальний закон повною мірою володіє ознакою системності кримінально-правових норм, які, своєю чергою, є ієрархічними і внутрішньоорганізованими.

Організованість, як зауважує Є. Тєнчов, передбачає інтеграцію цих норм в інститути і координацію між останніми, а ієрархічність — наявність між інститутами відносин субординації[257]. Як зауважує науковець, однією із закономірностей формування і функціонування системи права є виокремлення законодавцем у структурі кримінальних кодексів Загальної та Особливої частин, кожна з яких закріплює різні види кримінально-правових інститутів. Відтак у кримінальному законі правомірно закріплюють у структурі кодексів дві підсистеми юридичних інститутів (загальну і спеціальну). Підсистема інститутів Загальної частини кримінального закону має ієрархічний характер. Її утворюють: основний інститут функцій, визначені ним генеральні інститути злочину та покарання і деталізуючі їх загальні інститути. Між загальними інститутами одного рівня існують зв'язки координації[258].

Досліджуючи зовнішні зв'язки кримінального закону варто взяти до уваги ієрархію органів виконавчої, судової та законодавчої влади. Хоча кримінальне законодавство становить лише КК, проте вплив усіх органів влади на нього через прийняття певних нормативних актів, так чи інакше пов'язаних з ним, є постійним. Згідно з яким саме законом чи іншим нормативно-правовим актом потрібно діяти у тій чи іншій ситуації, якому з них надати перевагу ми можемо вирішити, лише правильно визначивши зв'язки кримінального закону, а точніше його окремого припису, з тим чи іншим нормативним актом, що займає вище місце в ієрархії нормативно-правових актів серед інших, які також перебувають у взаємозв'язку з приписом кримінального закону, та має вищу юридичну силу порівняно з ними.

Хоча ми у своїх дослідження обґрунтували необхідність віднесення зв'язків координації та субординації до структурних зв'язків, частина науковців мають іншу позицію щодо цього питання. Зокрема, як зазначає Л. Тіунова, структура будь-якої системи безпосередньо пов'язана з її функціонуванням[259], такої ж позиції дотримується і Р. Тополевський[260], а С. Полєніна зазначає, що зв'язки координації та субординації слід відносити до функціональних зв'язків будь-якої органічної системи. Прикладом координаційного зв'язку в системі законодавства науковець наводить відносини між галузями законодавства, а прикладом субординаційних (ієрархічних) зв'язків — зв'язки, що формуються в межах однієї галузі законодавства між простими та кодифікаційними актами. Водночас дослідниця здійснює поділ зв'язків функціонування на предметно-функціональні (до яких відносить зв'язки координації та субординації) та зв'язки управління[261]. Проте з наведеного С. Полєніною видається неможливим розмежування зв'язків субординації та зв'язків управління, адже роз'яснення їх змісту науковцем ідентичне.

Значна частина науковців надає перевагу дослідженню функціональних зв'язків над структурними, пояснюючи це великою кількістю досліджень структурних зв'язків. До таких науковців можна віднести Ю. Власова, І. Спасибо-Фатєєву, О. Черданцева[262].

Проте їх дослідження стосувались права загалом та тлумачення права. Ми ж здійснюємо дослідження стосовно системного тлумачення кримінального закону, де основне місце займає структура статті кримінального закону, структура кримінального закону, його зв'язки та система кримінального закону, якою він є. Не заперечуючи необхідність дослідження функціональних зв'язків, ми водночас і не ідеалізуємо їх.

Як зауважує В. Кірін, якщо припис є частиною цілого, складовою закону, галузі законодавства, то і дії припису, виконання покладених на нього функцій не є ізольованими і завжди пов'язані з діями інших приписів. Відтак між приписами існують закономірні, такі, що ґрунтуються на системності, зв'язки, які науковець називає функціональними. Ми цілком погоджуємося з його позицією у тому, що виявлення зв'язків між приписами слід розглядати як необхідну умову застосування чинних приписів і розробки законопроектів[263].

Вважаємо, що досліджувати функціональні зв'язки кримінального закону слід з огляду на такі його елементи: припис кримінального закону, кримінальний закон.

О. Черданцев[264] та Ю. Власов[265] пропонують науковцям особливо під час використання системного способу тлумачення зауважити на функціональні зв'язки між нормами права.

Наприклад, Ю. Власов виявляє такі зв'язки: 1) зв'язок норми права, що тлумачиться, з нормами, які розкривають зміст терміна, використаного у цій нормі; 2) зв'язок норми права, що тлумачиться, з оперативними нормами; 3) зв'язок норми права, що тлумачиться, з нормами права, виданими зі спеціальною метою доповнити, змінити або уточнити таку правову норму; 4) зв'язки відсилкових статей; 5) зв'язок між загальними і спеціальними нормами права; зв'язок між загальними та виключними нормами права; 6) зв'язок норм, що не перебувають у співвідношенні загальних і спеціальних, які регулюють однорідні або схожі суспільні відносини; 7) зв'язки банкетних норм права; 8) зв'язок норми права, що тлумачиться, з колізійними нормами; 9) зв'язок норми права, що тлумачиться, з принципами права.

Видається, що тут під оперативними нормами розуміються такі, які відмінюють, наприклад, застарілі нормативні акти, які суперечать основному законодавству[266]. Водночас оперативність у тлумачному словнику роз'яснюється як безпосереднє здійснення чого-небудь, виконання якогось завдання; пов'язаність із безпосереднім практичним виконанням яких-небудь завдань; здатність правильно і швидко виконувати ті чи інші практичні завдання[267]; доповнення — додавання чого-небудь до того, що вже є або відоме, його наповнення[268], зміна — перехід, перетворення чогось у щось якісно інше[269].

Крім цього, загальний пояснюється як такий, що містить основне, суттєве, без подробиць[270], спеціальний — призначений лише для кого-, чого-небудь; який має особливе призначення[271], виключний — який становить виняток серед загальних правил; винятковий, особливий[272], однорідні — які належать до того ж роду, розряду, характеризуються однаковими рисами, ознаками[273].

З огляду на дію щодо певних суб'єктів П. Рабінович визначає загальні норми як такі, що діють на всіх однойменних суб'єктів; спеціальні — на певну групу однойменних суб'єктів, виняткові — у передбачених законом випадках вилучають, усувають дію норм щодо певних суб'єктів[274].

Такі дослідження є цікавими для нас, проте зауважимо на те, що ці зв'язки розглянуто щодо «норми права», причому без конкретизації та проекції на кримінальне право, тому існування більшості із перелічених зв'язків для системного тлумачення кримінального закону потребує перегляду.

Отже, враховуючи те, що зв'язки кримінального закону поділяються на системні та системоутворюючі, пропонуємо таку класифікацію функціональних зв'язків.

Насамперед до внутрішніх функціональних зв'язків кримінального закону необхідно віднести:

а) зв'язок припису, що тлумачиться, з приписами, які розкривають зміст терміна, використаного у цьому приписі, якщо припис, що розкриває зміст терміна, міститься у кримінальному законі;

б) зв'язки відсилкових статей;

в) зв'язок статей кримінального закону, які містять загальні і спеціальні норми;

г) зв'язок статей кримінального закону, які містять загальні та виключні норми;

д) зв'язок статей, які містять норми, що не співвідносяться із загальними і спеціальними, але регулюють однорідні або схожі суспільні відносини.

До зовнішніх функціональних зв'язків приписів кримінального закону належать: зв'язок із приписами Конституції України; зв'язок з нормами міжнародного права; зв'язок припису кримінального закону з принципами права; зв'язки приписів кримінального закону, які виникають унаслідок наявності у них бланкетних диспозицій норм.

Вже у разі існування бланкетних норм у тій чи іншій статті КК України, якщо безпосередньо за її допомогою не можна здійснити вичерпне тлумачення, слід розглядати всю сукупність зв'язків, на які вказує Ю. Власов.

На думку І. Спасибо-Фатєєвої, у функціональних зв'язках під час тлумачення вагому роль виконують дефінітивні положення, значення яких полягає в розкритті термінів, що використовуються у законах.

Однак часто в законах дефініції взагалі не мітяться, внаслідок чого виникає потреба у тлумаченні тих чи інших понять[275].

Видається, що варто докладніше розглянути функціональні зв'язки такої правової категорії, як галузь законодавства «кримінальне право» з іншими галузями.

Як відомо, основними функціями кримінального закону є регулятивна та охоронна, функції ж кримінального закону та кримінального права взаємопов'язані. Проте погляди з цього приводу неоднозначні. Деякі науковці зауважують, що кримінальне право та кримінальний закон виконують лише охоронну функцію, беручи так участь у регулюванні суспільних відносин[276]. Окремі науковці, наприклад, І. Шмаров, В. Коняхін[277], говорили про, окрім інших функцій галузей права, виховну, попереджувальну, функцію соціального контролю та функцію посилення моральних заборон. Як аргументи існування виховної функції І. Шмаров наводить наявність у КК педагогічних положень про заходи виправно-трудового впливу, заходи суспільного впливу, заходи виховного впливу[278]. Таку ж позицію стосовно існування виховної функції кримінального закону займає і Р. Кравцов[279].

З цього приводу В. Грищук зауважує, що найважливішими функціями об'єктивного кримінального права, його основними напрямами впливу на суспільні відносини є такі функції: 1) інформативна; 2) регулятивна; 3) охоронна; 4) виховна. Щодо функцій суб'єктивного українського кримінального права, то тут науковець підтверджує наявність охоронної функції, яка реалізується через охоронні правовідносини, та виховної функції, що реалізується через регулятивні і охоронні кримінальні правовідносини[280].

Низка науковців вважають, що існують й інші функції, такі як організаційно-інтегративна, соціально-економічна, інформаційно-комунікативна, культурно-виховна, регулятивно-аксіологічна[281].

З огляду на зазначене слід віднести до основної функції приписів Загальної частини КК України регулюючу функцію, а до приписів Особливої частини КК України — охоронну функцію. Такі висновки є небезпідставними, адже статті Загальної частини спрямовані на врегулювання кримінально-правових відносин, які виникають з моменту вчинення особою суспільно небезпечного діяння, яке підпадає під ознаки злочину. Такі приписи кримінального закону відповідно регулюють загальні положення; визначають, що належить до закону про кримінальну відповідальність; поняття злочину, його види та стадії; звільнення від кримінальної відповідальності; покарання та його види; призначення покарання та ін.

Оскільки регулююча функція приписів кримінального закону в Загальній частині КК України є домінуючою, то за відповідними горизонтальними зв'язками такі приписи найбільш взаємопов'язані з приписами кримінально-процесуального закону. Такий зв'язок виникає внаслідок того, що основною функцією положень кримінально-процесуального закону є регулююча функція, яка водночас виконується у межах кримінально-правових відносин, що виникають у разі вчинення злочину.

Як ми вже зауважили, основною функцією приписів Особливої частини КК України є охоронна. Знову ж таки, для виконання цієї функції кримінальний закон пов'язаний із кримінальним процесуальним законом. Крім цього, значна частина приписів кримінального закону за системними функціональними зв'язками пов'язана із приписами адміністративного закону, а точніше із приписами, що розміщені в Основних положеннях Кодексу про адміністративні правопорушення України, оскільки і у них основною функцією є охоронна.

Як зауважує Л. Брич, між такими приписами існує співвідношення певного характеру (ми б зауважили, що це системний функціональний зв'язок — Т. К.).

Співвідношення між нормами адміністративного та кримінального закону, на думку науковця, може мати такий характер: 1) склад злочину і склад адміністративного правопорушення передбачені нормами, що конкурують між собою; 2) склад адміністративного правопорушення і склад злочину є суміжними між собою; 3) склад адміністративного правопорушення і склад злочину передбачені нормами, що перебувають у колізії[282].

На думку О. Бойка, сусідство адміністративного та кримінального права запрограмоване близькістю їх предметів і методів. У результаті на міждисциплінарній межі назбиралась значна частина схожих деліктів і вона буде збільшуватись у зв'язку із постійним ускладненням соціальної організації людства[283].

У іншій своїй праці О. Бойко зауважує, що про високу ступінь спорідненості кримінального та адміністративного права свідчить зіставлення галузевих кодексів: 1) у сфері завдань; 2) за принципами переслідування деліктів; 3) за формами вини; 4) за віком відповідальності; 5) за крайньою необхідністю; 6) на неосудністю і її правовими наслідками; 7) за загальними правилами призначення покарання; 8) за переліком пом'якшуючих та обтяжуючих покарання обставин; 9) за строками давності та ін.[284].

Окрім цього, донедавна йшлося про існування так званої адміністративної преюдиції, повернення до використання якої залишається актуальним і сьогодні. Як зауважує В. Тацій та В. Сташис, в КК України 2001 року у статтях Особливої частини відмовились від вказівки на адміністративну преюдицію як умову кримінальної відповідальності. Така умова призводила до того, що адміністративні проступки за повторного їх вчинення автоматично визнавались злочинними діями. Значна частина норм КК України 1960 року, якими були передбачені формальні склади злочинів (це стосується і норм з адміністративною преюдицією), трансформовані в новому кодексі в норми, які мають матеріальні склади злочинів[285].

Про проблеми, які виникали під час внесення змін до кримінального закону статей із адміністративною преюдицією, вказувала і С. Коліна, яка зауважувала, що законодавець, декриміналізуючи у 1982 році повторну дрібну спекуляцію, у 1986 році знову включає її в КК, проте з подвійною адміністративною преюдицією. Такі зміни пояснюються неврахуванням думки вчених під час розробки та обговорення законопроектів[286]. Проте частина науковців знову порушує питання з приводу повернення адміністративної преюдиції. Наприклад, О. Бойко звертає увагу науковців та законотворців на те, що доктрина має повернутись до обговорення питання необхідності і межах використання міжгалузевих преюдицій — на благо юриспруденції та для посилення кримінально-правових заборон[287].

Низка науковців вважають, що до функціонального призначення кримінально-правових відносин належать регулятивні та охоронні правовідносини[288]. А. Козявін зауважує, що традиційно право наділяють юридичними функціями (регулятивною та охоронною) і соціальними функціями, перелік яких і термінологія для їх позначення в юридичній літературі ще до кінця не визначені. Щодо соціальних функцій права загалом, то науковець визначає економічну, політичну, ідеологічну, культурно-історичну і функцію соціального контролю[289].

Б. Разгільдієв заперечує факт наявності регулятивних відносин у кримінальному праві, з чим ми категорично не погоджуємось. Він зауважує, що кримінальне право за своєю сутністю не може бути регулятивним, а тому і не може зумовлювати регулятивні правовідносини[290].

Ми не можемо погодитись із вказаними положеннями, оскільки вони можуть видатися правильними лише під час розгляду Особливої частини КК України. Наприклад, зокрема в Загальній частині КК України визначаються загальні положення, вина та її форми, обставини, що виключають злочинність діяння, звільнення від кримінальної відповідальності, покарання та його види й ін. Водночас і в Особливій частині КК України є норми, які свідчать про існування регулятивних правовідносин. Наприклад, до регулятивних можна віднести відносини, що виникають у разі застосування ч. 4 ст. 307 КК України щодо «особи, яка добровільно здала наркотичні засоби, психотропні речовини або їх аналоги і вказала джерело їх придбання…», проте вони не виключають наявність охоронюваних відносин, що виникають у разі застосування цієї статті, та спрямовані на розкриття «злочинів, пов'язаних з їх незаконним обігом.» та збереження суспільних відносин, що оберігаються кримінальним законом.

Кожен науковець має власну думку з приводу того, як мають називатися зв'язки між нормами і чим вони характеризуються. Наприклад, Г. Чернобель вважає, що це логічні зв'язки. Він зауважує, що логічна взаємообумовленість правових норм на різних рівнях їх змістовного функціонування, їх різноманітні логічні зв'язки і взаємовідносини (галузеві і міжгалузеві) — універсальний логічний параметр нормативно-правової системи. Кожна правова норма — визначене кільце в загальній нормативній ланці чинного законодавства. У процесі функціонування, на думку науковця, вона логічно пов'язана з арсеналом інших норм права і реалізується повною мірою лише в межах цілісного нормативно-правового утворення[291].

З цього приводу можемо зауважити, що мислення — процес логічний. Фактично будь-які дії з розміщення норм права в тій чи іншій частині маси законодавства має бути логічним.

Як зазначається у тлумачному словнику, одним із тлумачень поняття «логіка» є «внутрішня закономірність» або «хід міркувань, умовиводів»[292]. Оскільки законодавство (зокрема кримінальний закон) є системою, то відповідно зв'язки між елементами системи (а також і структури системи) мають бути логічними. Тут враховується юридична сила норми; юридична сила нормативного акта; галузь права (тобто сфера впливу норми права та предмет її впливу) та ін. Проте законодавство є системою, яка певною мірою створюється суб'єктивно. Ознакою системи є існування її взаємопов'язаних елементів і ці елементи пов'язані саме системними зв'язками, які за своєю природою ніяк не суперечать законам формальної логіки. Отже, у своєму дослідженні щодо цієї категорії зв'язків ми переконані у необхідності назви «системні» зв'язки та «системоутворюючі» зв'язки.

П. Недбайло наполягає на тому, що для з'ясування дійсного змісту норми права важливе значення має логічний зв'язок норм права, який відрізняється від системного тим, що зміст норми права розкривається тут не на підставі місця, яке займає норма в системі цього акта, а на основі загальних принципів законодавства, тобто ширшого зв'язку норм права. У цьому і полягає особливість логічного способу тлумачення, а саме: у зіставленні правової норми, що тлумачиться, з іншими нормами в аспекті загальних вимог права[293].

Зв'язки кримінального закону із його принципами частина науковців вважає за необхідне відносити до функціональних зв'язків. Проте, на нашу думку, із цією позицією можна було б погодитись, якби такі принципи були чітко прописані у КК України. Оскільки нині вони не закріплені як такі у кримінальному законі, а лише виокремлюються науковцями серед інших його приписів, то вважаємо за необхідне дослідити їх окремо.

Зв'язки правових категорій кримінального закону з принципами. Значну увагу науковцями приділено встановленню структурних, функціональних та логічних зв'язків, оскільки вони є більш вираженими і завдяки цьому зручними для дослідження. Проте вплив на кримінальний закон загалом та на окремі його структурні частини здійснюють також принципи кримінального закону та принципи права. Як відомо, у КК України ці принципи не винесено в окремий розділ чи статті кодексу[294], як виокремлено в деяких інших сусідніх країнах, але унаслідок цього взаємозв'язок не стає меншим.

Питання дослідження окремих принципів вивчали низка науковців[295], для нашого ж дослідження найбільш цікавим є врахування законодавцем зв'язку кримінального закону з відповідними принципами під час формулювання його приписів і те, як можна використовувати такі зв'язки під час системного тлумачення кримінального закону.

На думку О. Бойка, в кримінальному законі наявні прямі вказівки про його зовнішні детермінанти. Наприклад, системний вплив середовища згадується в таких позиціях та варіантах: 1) пряма залежність КК від Конституції та міжнародного права; 2) обіцянка ігнорувати різноманітні варіанти соціальної ідентифікації злочинця з метою досягнення ідеалу рівності; 3) кримінальна відповідальність і покарання залежать від обставин, зовнішніх для злочину; 4) зв'язок кримінальної відповідальності з місцем злочину, фактом його засудження в іншій державі і наявності відповідних договорів; 5) ставка на вік і стан здоров'я та ін.[296]. М. Клейменов говорить про зв'язок кримінального закону із кримінально-правовим прогнозуванням[297]. Є. Прянішніков зауважує на те, що законодавчий акт знаходиться у складній системі зв'язків з низкою інших явищ. Одним із таких зв'язків є така єдність: явище дійсності — поняття — термін. Основним, визначальним та первинним у цій єдності є дійсність. Поняття є відображенням дійсності у свідомості людей, а термін є словесним виразом поняття. Іншою ознакою цієї єдності є те, що непостійним та мінливим елементом у ній є явище дійсності, більш незмінними поняття і найбільш стійкими є терміни[298].

Ю. Власов зауважує на визначення зв'язків тлумачення норм права і державної політики залежно від напрямів її проведення та методи впливу соціальних інтересів на тлумачення правових норм. Як зауважує науковець, соціальні інтереси здійснюють опосередкований вплив на тлумачення норм права через державну політику і систему правових норм, систему цінностей, суспільних норм і суспільну свідомість та безпосередньо через суб'єктів тлумачення, котрі є носіями цих інтересів[299]. Про це йдеться і у М. Ковальова, який зауважує, що кримінальний закон є явищем політичним[300], а, отже, вплив політики на нього є постійним.

М. Шаргородський надає вагомого значення зв'язку тлумачення закону з правосвідомістю особи, яка тлумачить закон. Таку позицію відстоює науковець у зв'язку з тим, що залежно від того, яку ідеологію та інтереси якого класу відстоює особа, яка здійснює тлумачення, ці норми будуть витлумачені так чи інакше[301].

М. Ковальов із цього приводу зауважує, що особливо яскраво такий вплив правосвідомості буде виявлятись у тому разі, коли береться до уваги індивідуальний рівень правосвідомості особи, яка може впливати на законодавчі рішеньня[302] або ухвалювати рішення стосовно офіційного тлумачення того чи іншого закону, що здійснюють судді Конституційного Суду України.

З огляду на вказане вважаємо обґрунтованим під час визначення поняття системного тлумачення кримінального закону включення до нього такої істотної ознаки, як потреба врахування системних та системоутворюючих зв'язків кримінального закону.

Крім уже вказаних ознак, слід також зауважити на те, що системне тлумачення кримінального закону — це спосіб тлумачення, тому у формулюванні його ознак та поняття потрібно врахувати і це.

Загалом науковці не надають особливого значення визначенню понять способів тлумачення. Відтак, проаналізувавши дослідження Ю. Власова, можна зробити висновок, що основною відмінністю логічного способу[303], мовного способу[304], системного способу[305], історичного способу[306] є існування характерних для них прийомів та правил тлумачення.

М. Дурманов пояснював граматичне (філологічне) тлумачення як уяснення смислу закону шляхом етимологічного і синтаксичного розбирання буквального тексту закону[307]; системне тлумачення як зіставлення аналізованого припису кримінального закону з іншими положеннями того ж закону або іншого закону[308]; історичне тлумачення як встановлення смислу закону шляхом дослідження тих уявлень, які були покладені в основу закону[309].

П. Люблінський вважав, що історичне тлумачення — встановлення смислу на основі історії закону (мотивів законодавця, підстав його прийняття), а системного — встановлення смислу із зіставлення цього законодавчого припису з іншими[310].

О. Черданцев у своїх дослідженнях вважав за необхідне оперувати такими термінами і їх поняттями: «прийом» — окрема дія (правило); «спосіб» — сукупність таких правил (прийомів), однорідних у певному сенсі; «метод» — сукупність способів тлумачення[311], отже вважає, що окремий спосіб тлумачення може характеризуватись існуванням сукупності правил (прийомів), характерних для цього способу.

О. Піголкін, говорячи про окремі способи тлумачення правової норми, також зауважує на необхідність використання певних прийомів залежно від виду тлумачення[312].

Оскільки системне тлумачення кримінального закону — це спосіб його тлумачення, а спосіб передбачає існування певних дій, прийому або системи прийомів, яка дає можливість зробити, здійснити що-небудь, досягти чогось»[313], то ще однією істотною ознакою системного тлумачення кримінального закону слід визнати наявність певних прийомів, за допомогою яких здійснюється таке тлумачення.

Хоча О. Черданцев і ототожнював поняття прийомів та правил способів тлумачення[314], проте ми не вбачаємо для цього достатніх підстав, адже прийом — це спосіб виконання або здійснення чого-небудь; метод дослідження, вивчення чого-небудь[315], а правило — в найпростіших випадках це речення виду: (за якихось умов) дозволяється (чи вимагається) здійснити (чи не здійснити) таке (дії чи бездіяльність)[316]. Отже, ці терміни слід розрізняти і ототожнювати їх не можна, а іншою істотною ознакою системного тлумачення кримінального закону слід визнати наявність певних правил, за допомогою яких здійснюється таке тлумачення.

Оскільки дослідження прийомів та правил тлумачення щодо кожного зі способів потребує особливої уваги, а щодо системного тлумачення кримінального закону розглянуто науковцями лише поверхнево, то вважаємо за необхідне розглянути це питання в окремому розділі.

Крім цього, можна виокремити й інші ознаки системного тлумачення кримінального закону, проте вважаємо, що їх не слід вважати істотними, такими, які потрібно вносити до змісту цього поняття. До таких ознак належать такі:

1. Якість застосування системного способу тлумачення кримінального закону прямо залежить від якості систематизації законодавства та кримінального закону.

Стосовно систематизації, то у праві під нею розуміється діяльність щодо забезпечення системності права, щодо приведення чинних нормативних актів в єдину, узгоджену, цілісну систему; діяльність, спрямовану на впорядкування системи законодавства. У загальноправовій літературі вважається загальноприйнятим поділ систематизації на дві основні якісно відмінні у своїй юридичній природі форми: а) кодифікацію права і б) інкорпорацію чинних нормативних актів[317].

На думку окремих науковців, систематизація законодавства здійснюється у таких формах, як інкорпорація, консолідація та кодифікація[318]; інші ж виокремлюють ще форму обліку[319]. На думку деяких науковців, існують лише такі види систематизації, як інкорпорація та кодифікація[320].

Окремі дослідники розділяють такі поняття, як кодифікація та систематизація[321]. Інші вважають, що кодифікація все-таки — це форма систематизації[322], але водночас із консолідацією, є також формою правотворчості[323]. Деякі правознавці говорять про кодифікацію як про «більш високий вид правотворчості, що забезпечує системний розвиток права»[324]. Проте водночас не заперечують, що це форма систематизації, оскільки в її процесі здійснюється упорядкування нормативного матеріалу.

Низка науковців найвищим етапом систематизації вважають «створення зводу законів». До них належать О. Бойко, В. Навроцький, Н. Пархоменко, В. Опришко[325].

Із систематизацією, як зауважують Л. Кругліков та Л. Смірнова, діє уніфікація, під якою вони розуміють здійснюваний правотворчими органами процес, що забезпечує єдине правове регулювання схожих (однорідних) або співпадаючих (тотожних) суспільних відносин під час створення або вдосконалення нормативно-правових приписів або їх елементів[326]. Як зауважують В. Ортинський та О. Марін, уніфікацією є фактично зворотній диференціації процес зменшення обсягу нормативного матеріалу, об'єднання чи усунення з тексту закону спеціальних чи конкретизуючих норм із збереженням існуючого обсягу криміналізації[327].

Від рівня систематизації залежить система кримінального закону, її цілісність, існування відповідних системних та системоутворюючих зв'язків. У разі формулювання відповідних правил системного тлумачення кримінального закону особливості їх застосування будуть залежати від належної систематизації кримінального закону та системи законодавства загалом. Що вищий рівень систематизації, то менша можливість помилки, і навпаки, що більше ознак несистемності кримінального закону та системи законодавства, то прискіпливіше слід ставитися до результатів системного тлумачення.

2. Використання системного способу тлумачення кримінального закону є обов'язковим у разі наявності відсильних та бланкетних норм.

Залежно від повноти відображення елементів юридичної норми в статті законодавчого акта використовують три прийоми законодавчої техніки викладення норм, а саме: прямий (повний або, як зауважує М. Ковальов, простий[328]), відсильний і бланкетний. Такої ж позиції дотримуються й інші науковці, зокрема О. Бахуринська, А. Нечитайленко, В. Соколов, В. Риндюк, Ю. Старіш та інші. Сьогодні найбільш ґрунтовні дослідження з вітчизняних науковців у цій галузі провела Г. Яремко, яка захистила дисертацію на тему «Бланкетні диспозиції в статтях Особливої частини Кримінального кодексу України»[329].

Згідно з п. 3 Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням 46 народних депутатів України щодо офіційного тлумачення положень статті 58 Конституції України, статей 8, 81 КК України (справа про зворотну силу кримінального закону в часі) від 19 квітня 2000 р. № 6-рп/2000 в теорії кримінального права залежно від опису ознак конкретного складу злочину розрізняють такі види диспозицій: проста, описова, відсильна, бланкетна і змішана[330]. У разі відсильного викладення юридична норма викладається в різних статтях (частинах статей) одного й того ж або іншого законодавчого акта. За бланкетного викладення відсутні елементи юридичної норми заповнюються правилами визначеного виду, що згодом можуть змінюватися, тобто дається «відкритий бланк», посилання на вид правил (наприклад, правила техніки безпеки). Відсильний та бланкетний прийоми викладення юридичних норм передбачають використання посилань — вказівок на те, що звертатися за якимось елементом юридичної норми слід до відповідної структурної частини (пункту, статті, глави, розділу) цього або іншого законодавчого акта, інших законодавчих актів загалом або їх структурних частин, підзаконних нормативно-правових актів.

Як відомо, у бланкетній диспозиції відсилання робиться до положень інших нормативних актів, у яких є відсутні елементи цього нормативно-правового припису.

Найбільш часто бланкетний спосіб викладу правової норми використовується в розділах про екологічні злочини, про злочини у економічній діяльності, проти суспільної безпеки, безпеки руху і експлуатації транспорту, під час конструювання складів злочинів, пов'язаних з порушенням різних правил робіт, поводження з небезпечними для життя та людини речовинами тощо. Звичайно, ці правила не можуть бути включені до тексту КК, оскільки це невиправдано збільшить обсяг правового матеріалу[331].

О. Бойко робить такий висновок: «бланкетність — фрагмент зв'язку закону з його найближчим (юридичним) середовищем[332]. Як зауважує І. Бокова, конструювання значної кількості норм заставляє для правильності визначення і встановлення ознак об'єктивної сторони звертатись до чисельних підзаконних відомчих нормативних актів, що регулюють відносини в різних галузях права[333].

Водночас із позитивами використання бланкетної диспозиції існують і деякі негативні сторони її використання або її неправильного використання. Зокрема частина науковців вважає, що бланкетні норми містять відсилання до інших правових норм, не називаючи їх джерел[334]. Інші зауважують на те, що наявність бланкетної диспозиції зумовлює питання про джерело кримінального закону[335].

З приводу цього проблемного питання існує офіційне тлумачення, яким визначено, що «Кримінальний закон і за наявності нового, конкретизованого іншими нормативно-правовими актами змісту бланкетної диспозиції кримінально-правової норми не можна вважати новим — зміненим»[336].

Із бланкетною диспозицією системне тлумачення обов'язково використовується і у разі наявності відсильної диспозиції або відсилань у санкції у кримінальному законі, адже встановити дійсний зміст норми кримінального закону можливо, лише дослідивши всі її елементи. А у кримінальному законі, як відомо, є значна кількість норм із бланкетною диспозицією і значна кількість норм із відсильною диспозицією, усі ж санкції Особливої частини відсилають до положень Загальної частини КК України. Пояснення щодо необхідності використання відсильної диспозиції аналогічні, як і до бланкетної: економія обсягу кримінального закону, адже якщо кожен раз викладати повний текст норми, кодекс невиправдано збільшиться.

3. Системний спосіб тлумачення дає можливість встановлення колізій та їх вирішення на основі зв'язків норм кримінального закону.

Про суперечності у чинному законодавстві йдеться у багатьох науковців, серед них Л. Аістова, С. Лихова, В. Малков, Л. Савюк та інші. Як зауважував Є. Васьковський, виявити помилки чи суперечності та показати, в чому вони виявляються, а також усунути пов'язані із цим проблеми можна лише шляхом тлумачення[337].

Така можливість виникає у правозастосувача через те, що під час використання системного тлумачення необхідно встановити всі зв'язки припису, що потребує тлумачення.

Так можна виявити суперечності у взаємопов'язаних приписах однієї чи декількох галузей, які потребують вирішення. Як відомо, системний спосіб тлумачення не обмежується лише прийомом встановлення зв'язків, але й зобов'язує обґрунтувати, чому одним зв'язкам надано пріоритет над іншими.

Як приклад, можемо зазначити колізії між приписами кримінального та цивільного законодавства. Як зауважує А. Жалінський, міжгалузеві колізії вивчені найменше. У цьому разі визнання їх існування означає, що правозастосовні органи мають на свій розсуд вирішувати, нормами якої галузі регулюються ті чи інші відносини, що виявляються через виникнення юридичних фактів.

На думку науковця, існують дві групи таких колізій: явні та приховані. Кожна з них може належати до відповідних правил поведінки — складу діянь, тобто до виникнення обов'язку вчинити визначені дії, санкції тощо. Відтак А. Жалінський наводить приклад, що характеристика майна як чужого в кримінальному законі Російської Федерації не співвідноситься з поняттям загальної власності. Незрозумілі також відмінності між речовими правами і вимогами, що виникають із зобов'язань. Останні виявляються значними під час так званого «вибивання боргів».

Необхідно вирішити, є борг чужим майном чи існує вчинення громадянином на свій розсуд належного йому цивільного права[338]. Український законодавець також не дав відповіді на це запитання.

Наведені ознаки системного тлумачення кримінального закону не є вичерпними. Із збільшенням кількості досліджень у цій галузі науковці будуть виявляти все нові та нові істотні та неістотні ознаки системного тлумачення кримінального закону, проте вважаємо, що наведені нами ознаки є необхідними та достатніми для формулювання змісту поняття системного тлумачення кримінального закону.

Визначившись із змістом поняття системного тлумачення кримінального закону, необхідно встановити і його обсяг. Кількість і значення ознак сукупно, що належать до визначення, має повністю відповідати обсягу і значенню предмета[339].

Оскільки фактично обсяг поняття становить сукупність предметів або явищ, мислимих у понятті[340], то вважаємо найкращим визначення критеріїв обсягу системного тлумачення кримінального закону за ознаками, які становлять його зміст.

Зокрема серед основних видів тлумачення кримінального закону розрізняємо такі:

— залежно від суб'єкта тлумачення — офіційне (нормативне і казуальне) і неофіційне (доктринальне, повсякденне);

— за ступенем впливу на суспільні відносини — нормативне, казуальне і буденне;

— за формою зовнішнього вираження — письмове і усне;

— залежно від наслідків — роз'яснююче, підтверджуюче, виправляюче та скасовуюче;

— залежно від кількості приписів, що тлумачаться, — тлумачення одного припису та комплексне тлумачення;

— залежно від врахування зв'язків кримінального закону — тлумачення за системними зв'язками, тлумачення за системоутворюючими зв'язками, комплексне тлумачення та інші.

Однак з огляду на те, що обсяг тлумачення не має практичного значення для дослідження системного тлумачення кримінального закону, вважаємо за необхідне виокремити лише такий вид системного тлумачення, який характерний безпосередньо для нього, а саме: залежно від врахування зв'язків кримінального закону — тлумачення за системними зв'язками, тлумачення за системоутворюючими зв'язками та комплексне тлумачення.

Маємо зауважити, що приписи обох частин КК України зазвичай тлумачаться із комплексним використанням системних та системоутворюючих зв'язків, адже кожна стаття кримінального закону чи її структурна частина перебувають у зв'язку із приписами того ж розділу, де вони розміщені, і з приписами тієї частини КК, де вони розміщені, і крім того, ще й тлумачаться за допомогою системних зв'язків із системою законодавства.

Проведене нами дослідження спрямоване на виявлення основних системних та системоутворюючих зв'язків усього КК України.

Унаслідок проведення дослідження ознак системного тлумачення кримінального закону у науці кримінального права, кримінальному законодавстві, теорії права, використовуючи окремі способи визначення понять, вдалося визначити певну групу ознак, що притаманні системному тлумаченню кримінального закону:

1) це інтелектуально-вольова діяльність;

2) що здійснюється відповідними суб'єктами тлумачення;

3) щодо з'ясування (усвідомлення) смислу кримінального закону;

4) щодо роз'яснення смислу кримінального закону у окремих ситуаціях;

5) ґрунтується на врахуванні зв'язків кримінального закону, які стали основою системи кримінального закону;

6) ґрунтується на врахуванні зв'язків кримінального закону як підсистеми системи законодавства;

7) полягає у наявності певних прийомів, за допомогою яких здійснюється таке тлумачення;

8) полягає у наявності певних правил, за допомогою яких здійснюється таке тлумачення.

Водночас дає підстави стверджувати, що саме ці ознаки є необхідними та достатніми і шляхом їхнього складання можна отримати визначення поняття системного тлумачення кримінального закону.

Системне тлумачення кримінального закону — це інтелектуально-вольова діяльність, спрямована на з'ясування (усвідомлення) та (чи) роз'яснення смислу кримінального закону (його окремих приписів), що ґрунтуються на використанні сукупності прийомів та правил, розроблених на підставі вчення про систему законодавства, врахуванні системоутворюючих та системних зв'язків кримінального закону, а також результати цієї діяльності.

2.2. Структура тлумачення кримінального закону

Тлумачення приписів кримінального закону можна подати у вигляді такої схеми: суб'єкт тлумачення, об'єкт тлумачення, предмет тлумачення і результат тлумачення[341].

Варто зауважити, що для проведення дослідження автор обрав об'єктом тлумачення саме закон, а не право або волю законодавця чи нормативно-правовий акт, оскільки положення ст. ст. 6, 19, 106, 113, 118, 135 Конституції України зобов'язують органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадових осіб діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та Законами України. Ст. 8 Конституції передбачає, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права, проте найважливіші суспільні відносини в Україні можуть бути врегульовані виключно законами. Хоча принцип верховенства закону і визнавався на конституційному рівні ще у радянські часи (зокрема в Конституції УРСР 1978 р.), про його «дійсне» сприйняття та реалізацію сьогодні говорити важко.

На думку Л. Горбунової, на догоду прагненням партійного апарату в юридичній науці і практиці превалювали погляди щодо доцільності поширення терміна «закон» на нормативно-правові акти будь-яких органів державної влади, зокрема й тих, які не утворюються народом безпосередньо[342]. Слід зауважити, що чіткої визначеності також не отримав термін «законодавство», оскільки одні науковці до нього відносять лише обсяг законів, другі — і закони, й інші нормативно-правові акти, зокрема постанови, укази, рішення тощо.

Аналізуючи практику офіційного тлумачення, вважаємо, що термін «законодавство» досить широко використовується у правовій системі зазвичай у значенні сукупності законів та інших нормативно-правових актів, які регламентують ті чи інші суспільні відносини і є джерелами певної галузі права. Цей термін без визначення його змісту використовує і Конституція України (ст. 9, 19, 118; п. 12 Перехідних положень). У законах залежно від важливості і специфіки суспільних відносин, що регулюються, цей термін вживається в різних значеннях: в одних маються на увазі лише закони; в інших, насамперед кодифікованих, в поняття «законодавство» включаються як закони та інші акти Верховної Ради України і акти Президента України, Кабінету Міністрів України, а в деяких випадках — і нормативно-правові акти центральних органів виконавчої влади[343].

Широкі підходи стосовно тлумачення поняття «закон», що тривалий час визначали напрями діяльності національних суб'єктів правозастосування, зумовили непоодинокі спроби групи представників теорії права в перші роки після кардинальних змін у суспільно-політичному курсі України взагалі відмовитися від вживання категорії верховенства закону на користь принципу верховенства права[344]. Проте ми є прихильниками позиції інших науковців. Зокрема В. Шаповал у своїй статті «Верховенство закону як принцип Конституції України» зауважує, що погляди щодо заміни верховенства закону верховенством права є неперспективними з позицій формування стрункої та ефективної системи права, визначення чітких орієнтирів у правозастосуванні. Він наголошує, що «ці наміри супроводжуються не завжди коректним і критичним сприйняттям змісту певних, демократичних за загальним смислом ідей, таких, як правова держава і верховенство права. Нерідко сприйняття цих ідей означає спробу нав'язати допозитивність (конструкцію примата права над державою) чи надпозитивність (юснатуралізм) права, роз'єднання змісту і форми права, протиставлення права й закону. Цим принижується або навіть ігнорується роль вищої юридичної сили закону як першої за ієрархією «підконституційної» форми права»[345]. Крім того, основною перевагою використання терміна «закон» із правом є те, що він визначений, закріплений на державному рівні, доступний для вивчення чи ознайомлення, на відміну від права.

Щодо переваги використання терміна «закон» із волею законодавця, то вона очевидна. Воля законодавця взагалі поняття абстрактне. В ті історичні часи, коли закони видавала одна особа (король, імператор), можна було говорити про його волю, хоча навіть тоді іншим особам важко було сказати, для чого саме, з якою метою було видано певний закон та як його тлумачити. Зараз у нашій державі немає можливості конкретизувати, волю якого законодавця містить закон, оскільки закони ухвалюються колегіальним органом, представники якого мають часто різну волю. Закон уособлює волю кожного з тих депутатів, які голосували за цей закон, водночас волю кожного виборця, який голосував за свого представника в парламенті. Отже, у своїх дослідженнях вважаємо за необхідне вивчати саме «закон».

Окремі науковці можуть зауважити, що об'єктом нашого дослідження мав би бути не кримінальний закон, а законодавство про кримінальну відповідальність, або ж просто КК України, оскільки ст. 3 КК України передбачає саме поняття законодавства про кримінальну відповідальність. З цього приводу маємо вказати, що вважаємо таке визначення, як «законодавство про кримінальну відповідальність» недостатньо інформативним стосовно того, що в нього вклав законодавець, адже насправді КК України із сукупністю приписів про кримінальну відповідальність містить і інші приписи. Крім цього, такий термін, як «кримінальний закон», вживався у КК України 1960 року і ми вважаємо необґрунтованою повну відмову від нього у сучасному КК України.

Щодо суб'єктів тлумачення, то науковці одностайні у тому, що за суб'єктами і юридичними наслідками тлумачення поділяється на офіційне і неофіційне[346]. Офіційне тлумачення — це тлумачення правової норми, що сформульоване у спеціальному акті уповноваженим органом у межах його компетенції і є формально обов'язковим для всіх суб'єктів застосування і реалізації цієї норми. Офіційне тлумачення норм права має юридичну обов'язкову силу для всіх, хто застосовує норми, що роз'яснюються[347].

Схожої позиції дотримується і Д. Михайлович, який доводить, що офіційне юридичне тлумачення — це здійснене уповноваженим на те суб'єктом усвідомлення дійсного змісту відповідних нормативно-правових приписів, результати якого закріплюються в офіційному письмовому документі з метою їх доведення до відома всіх адресатів інтерпретованих приписів[348].

Вважаємо, що потреби зупинятись на дослідженні офіційного тлумачення кримінального закону немає, оскільки це питання було об'єктом досліджень частково і комплексно. Слід лише зауважити, що дискусійним щодо офіційного тлумачення є питання, хто може бути його суб'єктом, адже окремі науковці вважають, що таким суб'єктом, крім Конституційного Суду України, може бути і Верховна Рада України[349]. Інші ж стверджують, що навіть законодавчі дефініції є різновидом тлумачення, що здійснюється законодавцем[350]. На думку прибічників третьої позиції, до ухвалення Конституції України 1996 р. таке тлумачення здійснювала Верховна Рада України, сьогодні ж автентичне тлумачення фактично не застосовується[351].

Водночас із цього приводу ще у 1997 році з'явилася офіційна позиція, в якій вказано: «Верховна Рада України тимчасово, на період до створення Конституційного Суду України, мала право здійснювати тлумачення лише законів України і не мала права тлумачити Конституцію України»[352]. Відтак офіційне тлумачення законів Верховною Радою України не визнається. У цій ситуації ми схильні до позиції М. Цвіка, який зауважує, що Верховна Рада України може здійснювати автентичне тлумачення законів і навіть Конституції України у тому разі, якщо воно здійснюється тим же складом, що й ухвалював цей закон чи Конституцію[353].

Найбільш обґрунтованою вважаємо позицію казахського науковця Є. Абдрасулова, який вважає, що деякі дослідники спрощено розуміють офіційне тлумачення закону, вкладаючи в це поняття лише його нормативний вигляд. Інша справа, що юридична сила результатів офіційного тлумачення різних суб'єктів неоднакова[354].

У цьому контексті офіційне тлумачення поділяється на нормативне і казуальне[355], де під нормативним тлумаченням розуміють офіційне роз'яснення, яке поширюється на значну кількість суспільних відносин — необмежену кількість випадків, передбачених нормою, що тлумачиться. Своєю чергою, нормативне тлумачення поділяється на:

— автентичне — де зміст припису тлумачить той орган, що її встановив, тобто автор припису;

— легальне — загальнообов'язкове тлумачення припису здійснює орган, який цей припис не встановлював, але уповноважений законом тлумачити його постійно або одноразово[356].

Під казуальним тлумаченням розуміють офіційне роз'яснення, обов'язкове лише для конкретного випадку та для осіб, стосовно яких воно провадиться. Отже, суб'єктами казуального тлумачення кримінального закону можуть бути органи слідства, прокуратури, суду.

Частина науковців поділяють тлумачення залежно від суб'єктів на:

— легальне (офіційне),

— судове,

— наукове (доктринальне)[357].

Однак тут не йдеться про звичайне буденне тлумачення, яке хоч не закріплюється в актах правозастосуваньня і не викладається у наукових дослідженнях, але існує і здійснюється всіма особами, так чи інакше пов'язаними із застосуванням кримінального закону, адже тлумачення — це насамперед уяснення його змісту, а тоді вже роз'яснення для інших осіб.

До неофіційного тлумачення слід віднести уяснення та (або) роз'яснення норм права, яке дається не уповноваженими на це суб'єктами, а тому позбавлене юридичної сили і не може спричинити юридичних наслідків.

Сила та значення неофіційного тлумачення — у переконливості, обґрунтованості, науковості, в авторитеті тих суб'єктів, якими воно дається. Воно може виражатися в усній або письмовій формі[358]. Можуть бути такі види неофіційного тлумачення: доктринальне, компетентне та буденне.

Найбільш вагомого значення набуває такий вид неофіційного тлумачення, як доктринальне, і його вплив на практику застосування правових приписів, оскільки у зв'язку з процесом оновлення законодавчої бази України збільшується значення наукових розробок, правових концепцій. Кожен нормативно-правовий акт має ґрунтуватися на науковій доктрині. Її носіями є або самі творці акта, оскільки посадові особи часто є також і науковими працівниками, або ті вчені, які розробляли рекомендації до його проекту, беруться до уваги також інші пропозиції вчених[359].

З огляду на те, які нормативно-правові акти можуть мати значення джерел тлумачення кримінального закону, набувати статусу об'єкта системного тлумачення та його ієрархічної узгодженості, В. Грищук викладає їх у такій послідовності залежно від юридичної сили: 1) Закони України, ухвалені всеукраїнським референдумом (досі не ухвалювалися); 2) Конституція України; 3) міжнародні договори, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України; 4) рішення Європейського Суду з прав людини; 5) рішення Конституційного Суду України; 6) КК України 1960 та 2001 років; 7) постанови Пленуму Верховного Суду України; 8) норми права інших галузей права[360].

Загалом погоджуємося із окресленою послідовністю та коментарями науковця з приводу такої ієрархії, проте пропонуємо її дещо змінити та розглянути через призму встановлення предмета системного тлумачення кримінального закону, а саме встановлення зв'язків приписів кримінального закону із положеннями інших нормативно-правових актів системи законодавства.

На першому місці у разі існування комплексу системних зв'язків в ієрархії законодавства під час системного тлумачення припису кримінального закону, вважаємо за необхідне розмістити зв'язок кримінального закону із Конституцією України (рис. 2.2.1.), адже ст. 8 Конституції передбачає, що вона має найвищу юридичну силу, Закони та інші нормативно-правові акти ухвалюються на основі Конституції України і повинні відповідати їй. Норми Конституції України є нормами прямої дії[361].

Рис. 2.2.1. Системні зв'язки кримінального закону в ієрархії законодавства

Далі пропонуємо на одному рівні розмістити зв'язки із чинними міжнародними договорами України, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України (рис. 2.2.1).

Наприклад, ст. 9 Конституції передбачає, що чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України. Укладення міжнародних договорів, які суперечать Конституції України, можливе лише після внесення відповідних змін до Конституції України[362].

У ч. 2 ст. 19 Закону України від 29 червня 2004 р. «Про міжнародні договори України» зазначено, що якщо міжнародним договором України, який набрав чинності в установленому порядку, встановлено інші правила, ніж ті, що передбачені у відповідному акті законодавства України, то застосовуються правила міжнародного договору[363].

З цього приводу можуть виникнути зауваги щодо того, що можлива ситуація, коли міжнародні договори України матимуть інші правила, ніж Конституція України, яка є актом законодавства України. Отже, міжнародні договори України мають бути на вищому рівні. Проте така ситуація неможлива, оскільки відповідно до ч. 2 ст. 9, укладення міжнародних договорів, які суперечать Конституції України, можливе лише після внесення відповідних змін до Конституції України.

Водночас, як зауважує П. Андрушко, Конституцією України не вирішується ситуація, коли виникає суперечливість між окремими положеннями Конституції України та положеннями міжнародних договорів, ратифікованих Верховною Радою України. Очевидно, така суперечливість може бути усунена (ліквідована) двома способами: 1) внесенням змін до Конституції України; 2) денонсацією міжнародного договору чи внесенням до Закону про його ратифікацію застережень, що такі-то положення договору не застосовуються[364].

Але можлива ситуація, коли той чи інший договір було ратифіковано Верховною Радою України і вже після цього до нього були внесені зміни, які суперечать Конституції України. З цього приводу висловлює свою позицію суддя Конституційного Суду України М. Савенко на прикладі Конвенції про захист прав людини і основних свобод, яка набула чинності 3 вересня 1953 р., після підписання її вісімкою членів Ради Європи.

Як він зауважує, Конвенція спочатку не містила всього переліку прав і свобод, визначених у Загальній декларації прав людини, і тільки пізніше Додатковими протоколами до неї, які є самостійними договорами і стають обов'язковими для держав, котрі підписали Конвенцію, лише після надання згоди на їх обов'язковість, включено майже всі громадянські і політичні права[365].

Отже, будь-які зміни до міжнародних договорів, згоду на обов'язковість яких дала Верховна Рада України, мають бути також ратифіковані.

Із системними зв'язками з чинними міжнародними договорами України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою, рекомендуємо розмістити зв'язки із практикою Європейського Суду з прав людини (рис. 2.2.1), оскільки відповідно до ст. 17 Закону України від 23 лютого 2006 р. «Про виконання рішень та застосування практики Європейського Суду з прав людини», під час розгляду справ суди застосовують практику згаданого суду як джерела права[366].

Як зауважує О. Лисенкова, практика Європейського Суду з прав людини характеризується лише поодинокими випадками посилань на норми національного права. Загальна ж тенденція його діяльності свідчить про відсторонення від тлумачення, а тим більше від застосування норм національного права[367].

На наступному рівні пропонуємо розмістити зв'язок із рішеннями Конституційного Суду України (рис. 2.2.1.). Як зауважує В. Тихий, юридична сила офіційного тлумачення Конституційним Судом України положень Конституції та законів України полягає в тому, що воно (тлумачення) має державний, загальнообов'язковий характер, а це за юридичною силою наближає його до роз'яснювальних положень Конституції України та законів України[368].

Ст. 150 Конституції України відносить до повноважень Конституційного Суду України: 1) вирішення питань про відповідність Конституції України (конституційність) законів та інших правових актів Верховної Ради України; актів Президента України, актів Кабінету Міністрів України, правових актів Верховної Ради Автономної Республіки Крим; 2) офіційне тлумачення Конституції України та законів України[369]. Відповідно до ст. 1 Закону України від 16 жовтня 1996 р. «Про Конституційний Суд України» Конституційний Суд України — це єдиний орган конституційної юрисдикції в Україні, а ст. 13 вказаного Закону передбачає серед повноважень Конституційного Суду ухвалення рішення та надання висновків щодо офіційного тлумачення Конституції та законів України[370].

Із зв'язками з рішеннями Конституційного Суду України слід розмістити зв'язки із Законами України (рис. 2.2.1.). Тут слід надати КК України від 28 грудня 1960 р., оскільки випадки застосування його передбачені прикінцевими та перехідними положеннями КК України від 5 квітня 2001 р. Також з огляду на велику кількість бланкентих норм у КК України слід врахувати зв'язки із значною частиною чинних законів України, що перебувають у взаємозв'язку з кримінальним законом.

На наступному рівні слід розмістити зв'язки з іншими актами Верховної Ради України та актами Президента України (рис. 2.2.1.). Включення зазначених актів обумовлене існуванням бланкетних норм у статтях КК України.

Рис. 2.2.1. Системні зв'язки кримінального закону в ієрархії законодавства

Нижче слід розмістити зв'язки із актами Кабінету Міністрів України. Відповідно до ст. 117 Конституції України Кабінет Міністрів України в межах своєї компетенції видає постанови і розпорядження, які є обов'язковими до виконання. Крім цього, згідно з ст. 113 Конституції України Кабінет Міністрів України відповідальний перед Президентом України і Верховною Радою України, підконтрольний і підзвітний Верховній Раді України у межах, передбачених цією Конституцією. Кабінет Міністрів України діє згідно з цією Конституцією та законами України, а також указами Президента України та постановами Верховної Ради України, ухваленими відповідно до Конституції та законів України[371].

Отже, акти Кабінету Міністрів України мають меншу юридичну силу, ніж зазначені. Проте провідну роль у роз'ясненні законодавства здійснює Міністерство юстиції України. Як зауважує О. Майстренко, відповідно до підпункту 14 п. 4 Положення про Міністерство юстиції України, затвердженого Указом Президента України від 30 грудня 1997 р. № 1396/97, Мін'юст України відповідно до покладених на нього завдань дає роз'яснення чинного законодавства державним органам, підприємствам, установам і організаціям[372].

Щодо юридичної сили окремих актів зазначених суб'єктів можемо зауважити, що хоч науковці і беруть до уваги на високий ступінь дослідження законів порівняно з актами, які мають меншу юридичну силу, проте і надалі вивчають саме закони, залишаючи без належної уваги інші акти[373].

Окреме місце у цій структурі слід надати зв'язкам кримінального закону із постановами Пленуму Верховного Суду України та рекомендаційними роз'ясненнями з питань застосування законодавства щодо вирішення питань відповідної судової юрисдикції (рис. 2.2.1.). Постанови Пленуму Верховного Суду України, хоч і не мали загальнообов'язкового значення, проте п. 2 ч. 2 ст. 47 Закону України від 7 лютого 2002 р. «Про судоустрій України» передбачав, що Верховний Суд України дає судам роз'яснення з питань застосування законодавства на основі узагальнення судової практики та аналізу судової статистики; у п. 6 ч. 2 ст. 55 вказаного Закону йшлося про те, що Пленум Верховного Суду України дає роз'яснення судам загальної юрисдикції з питань застосування законодавства[374]. Ухваленим 7 липня 2010 р. Законом України «Про судоустрій і статус суддів» законодавець у п. 4 ст. 32 надав повноваження у сфері надання рекомендаційних роз'яснень з питань застосування законодавства щодо вирішення справ відповідної судової юрисдикції Вищим спеціалізованим судам, у цьому разі Вищому спеціалізованому суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ[375]. Питання щодо юридичної сили постанов Пленуму Верховного Суду України, які ухвалені ним до набрання чинності новим Законом у цій сфері, залишається не вирішеним. На думку провідного російського вченого О. Бойка, акти тлумачення кримінального закону в постановах Пленуму Верховного Суду є у вітчизняній правовій культурі унікальним явищем, яке потребує збереження, оскільки його право на існування підтверджено десятиліттями кваліфікованого тлумачення в правосудді з практичною метою[376].

Проте під час застосування зазначених постанов без врахування зв'язків кримінального закону можуть виникнути передумови його неправильного тлумачення. Наприклад, О. Дудоров звертає увагу науковців на те, що в Постанові Пленуму Верховного суду від 8 жовтня 2004 р. № 15 «Про деякі питання застосування законодавства про відповідальність за ухилення від сплати податків, зборів, інших обов'язкових платежів» є положення, які не повною мірою враховують чинне законодавство у цій сфері[377].

Зв'язком кримінального закону із постановами Пленуму Верховного Суду під час тлумачення тих чи інших положень кримінального закону користується значна кількість науковців, а саме О. Бітюцька, А. Галахова, Н. Іванов, А. Музика, О. Тьомушкін, В. Ткаченко, М. Феоктистов, С. Шапченко, Р. Янович та інші. Така ситуація свідчить про авторитетність та обґрунтованість окресленого у зазначених постановах.

Окрім вже зазначеного, слід зауважити, що будь-яке системне тлумачення кримінального закону (офіційне і неофіційне) завжди закінчується відповідним результатом, що може відобразитися в акті тлумачення відповідного припису кримінального закону. Однак під «актом тлумачення» треба розуміти не тільки письмовий документ, а й усні роз'яснення дійсного змісту приписів кримінального закону. Відповідно, якщо здійснюється нормативне офіційне системне тлумачення кримінального закону, то результат може бути зафіксований у вигляді письмового акта тлумачення і усного. Вважаємо, що результат офіційного казуального тлумачення мав би виражатись лише письмовим актом тлумачення. Якщо ж йдеться про неофіційне системне тлумачення кримінального закону, то акти такого тлумачення не мають юридичної сили обов'язкового характеру і формально доктринальне тлумачення може стати рекомендаціями щодо адекватного з'ясування дійсного змісту приписів кримінального закону.

З урахуванням зазначеного можна констатувати, що об'єктом системного тлумачення кримінального закону має бути встановлення змісту його положень, а не воля законодавця, законодавство про кримінальну відповідальність чи кримінальне право. За суб'єктом тлумачення системне тлумачення кримінального закону може бути офіційним та неофіційним. Офіційне тлумачення може здійснювати Конституційний Суд України (відповідно до своїх повноважень) та Верховна Рада України (проте того скликання, за час повноважень котрої було ухвалено припис кримінального закону, який тлумачиться).

Суб'єктами системного казуального тлумачення кримінального закону можуть бути органи прокуратури, слідства, суду. Предметом системного тлумачення кримінального закону вважаємо за доцільне розглядати зв'язки кримінального закону з елементами системи законодавства, які слід враховувати відповідно до ієрархії їх розташування у цій системі. Результатом системного тлумачення кримінального закону може бути письмовий або усний акт тлумачення.

2.3. Співвідношення системного тлумачення кримінального закону з іншими способами тлумачення

Як відомо, у теорії держави та права існує декілька позицій щодо кількості способів тлумачення. Зауважимо, що основною відмінністю, яка розмежовує способи тлумачення, на відміну від значної частини науковців, вважаємо використання різних прийомів і правил під час тлумачення.

Відтак деякі дослідники розрізняють мовне, логічне, системне, функціональне тлумачення[378].

Декотрі є прихильниками існування таких способів тлумачення, як граматичний, системний, історичний[379].

Інші розрізняють філологічне (текстове, граматичне), системне, історичне та цільове (телеологічне)[380]. Наприклад, Ю. Бондар розмірковує про наявність таких способів тлумачення, як граматичний, логічний, систематичний (синтомний), спеціально-юридичний, історико-політичний, функціональний, телеологічний (цільовий)[381]. Про історико-політичне тлумачення йдеться також у І. Алексєєнка[382], Б. Єбзєєва[383].

Водночас спостерігається практика перейменування або надання іншої назви системному тлумаченню. Зокрема А. Пінаєв системне тлумачення називає порівняльно-правовим[384] і пояснює це тим, що таке тлумачення передбачає встановлення змісту кримінального закону через зіставлення з іншими його нормами або з нормами інших галузей права. Таке пояснення не є вдалим, адже, як відомо, назва має бути інформативною, а у цьому разі така назва має смислове навантаження лише на один із прийомів системного способу тлумачення і не характеризує інші.

У наших дослідженнях наголошуємо на співвідношенні системного тлумачення із мовним, логічним та історичним, оскільки сумнівів щодо виокремлення таких способів у науковців немає; аргументи на спростування необхідності виокремлення функціонального, телеологічного, термінологічного та інших способів наведені О. Балинською[385], Ю. Власовим[386], Л. Чуліндою[387] та іншими науковцями і, на нашу думку, не потребують додаткового обґрунтування у цьому монографічному дослідженні.

Найчастіше, як видається, існують проблеми у розмежуванні таких способів тлумачення, як системний та логічний. Зокрема Є. Васьковський взагалі не розмежовував їх і називав терміном «реальне», а у зміст цього поняття включав сукупність прийомів системного та логічного способів тлумачення[388]. Така позиція науковця може бути пояснена недостатнім відмежуванням прийомів, якими оперують під час застосування кожного з перелічених способів, та неврахуванням того, що використання лише законів формальної логіки під час тлумачення не є підставою для узагальнення його як логічного способу, адже використання законів формальної логіки характерне для будь-якого способу тлумачення і для будь-якого процесу мислення.

Наші погляди не збігаються з поглядами деяких учених. Зокрема М. Коркунов зауважував на те, що врахування порядку викладу окремої статті і порядок розміщення декількох статей є основою логічного, а не системного способу тлумачення[389].

Л. Рогачова, В. Ткаченко, М. Цвік називають особливістю логічного способу тлумачення правових приписів використання законів і правил логіки для осмислення їх змісту, причому інтерпретатор не повинен виходити за межі тексту закону[390]. Хоча у цьому не можемо погодитись із вказаними науковцями, проте слід віддати їм належне у виокремленні певних прийомів логічного способу тлумачення, а саме: логічного перетворення, виведення норм з норм, аналогії та ін.

Для М. Дворнікова розмежування логічного та системного способів тлумачення не є проблематичним — він без зайвих вагань розмежовує їх так: предметом системного тлумачення є системні зв'язки, а предметом логічного тлумачення — логічні зв'язки[391]. Проте чи можуть бути системні зв'язки у системі логічними, на це питання науковець відповіді не дає. Тим більше, що є і протилежна позиція, яку відстоює Л. Чулінда, а саме: «системний спосіб тлумачення допомагає встановити зміст правових норм, враховуючи їх логічні зв'язки з іншими нормами»[392].

Як зауважує М. Дворніков, системне тлумачення необхідно відрізняти від комплексного використання декількох чи всіх можливих способів тлумачення. Наприклад, якщо Конституційний Суд використає логічний і граматичний способи тлумачення, ми можемо говорити про застосування цих двох способів в системі. Однак у такому разі системний спосіб тлумачення може і не використовуватися в інтерпретаційному процесі. Тоді спотворюється сама сутність системної інтерпретації, оскільки не здійснюється зіставлення правових приписів. Тому М. Дворніков дає формулювання комплексного тлумачення норм права, де вказує, що комплексне тлумачення — це використання декількох чи всіх можливих способів тлумачення в процесі усвідомлення правового припису[393].

Як зазначав Є. Васьковський, системний елемент наближується за своїм значенням до логічного у тих випадках, коли розміщення норм у системі права здійснено самим законодавцем, тобто коли він сам розподілив норми за розділами чи главами і назвав їх.

У таких випадках положення кожної норми в системі права визначає погляд законодавця на логічне співвідношення норм і веде до усвідомлення їх дійсного смислу. Тому нормі має бути наданий той смисл, який відповідає її розташуванню у системі права, надане їй самим законодавцем[394].

Як уже було зазначено, більшість науковців підтверджує існування такого способу тлумачення, як мовний. Щодо системного способу тлумачення і щодо мовного існують різні позиції стосовно його назви. Відтак одні дослідники вважають за доцільне називати його власне мовним[395], інші ж граматичним[396], текстуальним[397], філологічним[398], словесним[399], термінологічним тлумаченням. Серед захищених нещодавно дисертаційних досліджень у галузі тлумачення існує дисертаційне дослідження Л. Чулінди на тему «Юридико-лінгвістичне тлумачення нормативно-правових актів», у якому науковцем обґрунтовується саме така назва способу тлумачення. Ми ж підтримуємо позицію тих науковців, які називають таке тлумачення «мовним». Підстав називати таке тлумачення термінологічним, граматичним, текстуальним, філологічним, словесним немає, оскільки більшість частин перелічених назв лише частково інформують про призначення такого способу тлумачення.

Філологічний же спосіб тлумачення мав би передбачати вивчення і мови, і літератури[400], проте вплив літератури на тлумачення законодавства є неактуальним, тому вживання такої назви способу вважаємо необґрунтованим.

На думку Л. Чулінди, юридико-лінгвістичне тлумачення є загальновизнаним, це підтримують усі дослідники тлумачення текстів нормативно-правових актів, проте аналіз юридичної літератури свідчить, що на позначення цього способу тлумачення використовуються різні назви: юридико-лінгвістичний, граматичний, словесний, філологічний, текстовий, мовний[401]. Дійсно, мова — знакова система, що визначає правила побудови інформаційних кодів і сукупність носіїв цих кодів, що забезпечують їхнє тривале функціонування-існування в просторі та часі[402]. Проведеними дослідженнями Л. Чулінди, які зазначені у написаній нею монографії, встановлено, що термін юридико-лінгвістичне тлумачення означає, що розглядається вся сукупність правил і засобів цього способу тлумачення, які відрізняють його від інших, неюридичних способів інтерпретації, які є у філології (наприклад, від лінгвістичного аналізу, тлумачення художнього тексту)[403].

Однак з аналізу наведених науковцем правил та прийомів так званого юридико-лінгвістичного способу тлумачення видається, що сфера дії цього способу частково охоплює сферу дії системного способу тлумачення, чого ми ніяк підтримати не можемо. Зокрема, ми не погоджуємось із тим, що не системним способом тлумачення мають встановлюватись поняття юридичних термінів норми, що потребує тлумачення, і тих, які містяться не у цій нормі. Адже науковець не пояснює, за якими правилами цей термін має тлумачитись саме тим чи іншим визначенням, та й не може це пояснити засобами юридико-лінгвістичного способу тлумачення, бо вибір у суперечливих місцях здійснюється залежно від системоутворюючих чи системних зв'язків норми. Тому вважаємо таку позицію Л. Чулінди недостатньо обґрунтованою.

Крім уже вказаних способів, нас зацікавив спеціально-юридичний спосіб тлумачення особливістю обґрунтування його наявності. Наприклад, А. Нечитайленко зауважує, що спеціально-юридичний спосіб тлумачення ґрунтується на знаннях, отриманих юридичною наукою на основі узагальнення практики застосування норм права стосовно конкретних обставин і конкретних життєвих ситуацій, а також на основі розробок вчених-юристів у розкритті смислу та змісту різних правових норм, включенні у законодавство нових термінів і понять. Засобами такого тлумачення використовуються знання, отримані вченими під час дослідження проблем побудови норм права, вимог до їх правильного застосування[404]. Водночас С. Лисенков називає такий спосіб тлумачення підвидом мовного тлумачення і вказує, що його використовують для тлумачення норм, насичених спеціальною термінологією, поняттями та виразами, правильне розуміння яких вимагає від інтерпретатора знання не тільки правил граматики, але й положень різних галузей науки[405]. Ці твердження не можуть не піддаватися критиці, адже такі узагальнюючі висловлювання теж зазіхають на сферу застосування системного тлумачення, оскільки терміни, які потребують тлумачення, можуть бути юридичними і знаходитись у зв'язку з нормативно-правовими актами системи законодавства, де вони вже є закріплені законодавцем. У цій ситуації слід зробити уточнення щодо використання для тлумачення норм, насичених спеціальною неюридичною термінологією.

З огляду на вказане, логічним є питання, чи має значення використання мовного тлумачення кримінального закону для системного тлумачення кримінального закону? Видається, що відповідь однозначна — цей та й інші способи мають використовуватись комплексно для правильного тлумачення кримінального закону. Крім цього, під час використання будь-якого із способів тлумачення можна встановити огріхи, які допустив законодавець під час формулювання припису кримінального закону. У разі усунення таких помилок спрощується процедура застосування всіх необхідних у конкретному випадку способів тлумачення.

Наприклад, як зауважують Н. Корольова та М. Хавронюк, яскравою проблемою в Особливій частині КК України є чимала кількість приписів, які сформульовані за допомогою віддієслівних іменників, які, за підрахунками вказаних науковців, простежуються у диспозиціях норм Особливої частини КК близько п'ятисот разів. Наприклад, у ч. 2 ст. 130 КК України йдеться про зараження іншої особи вірусом імунодефіциту людини чи іншої невиліковної інфекції хвороби особою, яка знала про те, що вона є носієм цього вірусу. Здійснюючи тлумачення вказаної статті з огляду на віддієслівний іменник «зараження» постає проблема у встановленні, чи цей злочин є злочином з формальним або з матеріальним складом, коли саме його слід вважати закінченим, вчиняється він умисно чи через необережність? Для того, щоб запобігти виникненню подібних проблем, у кримінальних законах багатьох країн відповідні діяння позначають за допомогою інших термінологічних конструкцій. Наприклад, таких: «той, хто позбавляє людину волі, підлягає покаранню…» (ст. 189 КК Польщі), «той, хто приймає викрадене, карається…» (ст. 256 КК Японії), «особа, яка умисно… пошкоджує печатку… підлягає покаранню…» (ст. 199 КК Голландії), «той, хто підпалить ліс… карається» (ст. 352 КК Іспанії)[406].

Врахування таких неточностей під час правотворчого процесу усуне суперечності, які можуть виникнути під час тлумачення кримінального закону та правозастосування, оскільки правозастосовувач зобов'язаний у разі неясності кримінального закону вважати неприпустимою реалізацію такої норми або тлумачити всі сумніви на користь особи, обвинуваченої у вчиненні злочину[407]. Завдання законодавця — не допустити вказаних суперечностей. Формулювання тексту будь-якої норми кримінального закону, вибір тих чи інших варіантів лексичних одиниць передбачає врахування усіх юридично значимих зв'язків слова і терміну, а також чіткий розподіл першого і другого[408].

Стосовно логічного способу тлумачення, то частина науковців вважає, що він полягає у дослідженні логічної структури окремих положень нормативного акта за допомогою правил формальної та діалектичної логіки[409], на підставі правил логіки[410]. Інші говорять про те, що зміст логічного способу тлумачення становить сукупність логічних прийомів і правил, використання яких необхідне для з'ясування дійсного смислу норми права[411]. Деякі дослідники взагалі оминають висловлення своїх поглядів стосовно необхідності або відсутності потреби у виокремленні логічного способу тлумачення[412].

На нашу думку, за такого формулювання змісту логічного способу тлумачення немає потреби визначати його як окремий спосіб. Нашу позицію можемо пояснити тим, що тлумачення закону — це різновид мислення. Під час тлумачення встановлюється воля законодавця, вкладена у зміст того чи іншого нормативно-правового акта з метою його правильного правозастосування. Внаслідок тлумачення закону отримуємо умовиводи, які обов'язково мають бути правильними, а не хибними. Закони формальної логіки та правила логіки використовуються у всіх способах тлумачення, якщо результатом має бути правильне судження, а не ставиться за мету отримання софізму. Хоча з цього приводу існують й інші думки. Наприклад, О. Черданцев у своїй праці зауважує, що під час використання будь-якого способу тлумачення використовуються засоби мови. Як зазначає науковець, інакше і бути не може, оскільки мова є елементом, в якому виражається життя думки. Поза мовою нема ні мислення, ні тлумачення. Проте з огляду на те, що всі способи ґрунтуються на мові, ніхто не робить висновку про те, що нема мовного тлумачення[413]. Такої ж позиції у своїх дослідженнях дотримується і Ю. Власов[414].

Л. Чулінда зауважує на те, що з'ясування значення правової норми здійснюється з одночасним використанням правил і прийомів інших способів тлумачення, оскільки кожен ґрунтується на даних певних наук, зокрема, на здобутках лінгвістики і логіки, тому процес тлумачення має здійснюватися за законами логіки[415]. Водночас Л. Чулінда висловлює й інші думки з приводу логічного тлумачення. Відтак вона зауважує, що у процесі застосування логічного способу досліджуються внутрішні зв'язки між частинами нормативно-правового акта, логічна структура правових норм, використовуються засоби формальної логіки. Відповідно до логічної природи права загалом використовуються формально-логічні прийоми — логічний аналіз понять, аналогія, перетворення речення, доведення до абсурду, аргументи від протилежного тощо. У результаті таких операцій абстрактний зміст правової норми отримує більш конкретний, розгорнутий характер, наближений до певної ситуації[416].

Не можемо повністю погодитися із такою позицією науковця, оскільки дослідження зв'язків приписів чи законів здійснюється під час системного тлумачення і, як вже неодноразово ми зауважували, такі поняття, як структура, зв'язки та елементи у системі законодавства, характерні саме для системного тлумачення.

Будь-який із способів тлумачення може визнаватись як такий, що існує у разі наявності певних прийомів та правил, які будуть характерними лише для нього, оскільки це основна істотна ознака, яка відрізняє різні способи тлумачення кримінального закону. До таких прийомів у логічному тлумаченні О. Черданцев відносить: логічне перетворення, виведення норм із норм, умовиводи ступеня, умовиводи із понять, умовиводи за аналогією, умовиводи від протилежного, доведення до абсурду[417]. Позицію науковця у цьому випадку можемо лише підтримати, адже вона, на наш погляд, є достатньо обґрунтованою.

Щодо сфери застосування логічного способу тлумачення кримінального закону, то у разі можливості використання законів формальної логіки та правил логіки в інших способах тлумачення актуальними залишаються завдання розкриття змісту загального (норми права) під час застосування до окремого. Як зауважує О. Черданцев, загальний і абстрактний характер норм права залежить від використання законодавцем загальних і абстрактних понять, які потребують тлумачення і з якими інтерпретатор проводить мисленнєві операції (аналіз, синтез, визначення, поділ, порівняння понять та ін.)[418]. Видається, що логічний спосіб доцільно використовувати у разі проектування тих чи інших норм закону на конкретний випадок.

Ю. Власов зауважує на те, що у разі застосування історичного способу тлумачення використовують джерела, які знаходяться поза межами чинної системи права, а саме: скасовані правові норми, що регулюють однакові суспільні відносини з нині чинною нормою права; матеріали підготовки й ухвалення норми права; преамбули до нормативних актів, які містять відповідну норму; матеріали, в яких є роз'яснення норми, що тлумачиться. У зв'язку з цим важливим є питання про доказову цінність таких аргументів[419].

Зокрема А. Пінаєв пояснює необхідність історичного тлумачення тим, що воно є ретроспективним встановленням змісту цього кримінального закону і тих, які йому передували. Науковець зауважує, що історичний спосіб тлумачення зазвичай використовують науковці з метою встановлення тих економічних, соціально-політичних та інших факторів, які стали передумовою ухвалення закону, а також тих завдань, які слід за його допомогою вирішити[420]. А. Нечитайленко також вважає, що історичний спосіб тлумачення — це уяснення змісту і вимог правових норм на основі конкретних історичних умов їх прийняття[421].

На нашу думку, таке пояснення застосування історичного способу є надто поверхневим, адже він використовується не лише науковцями, а може зацікавити і практичного працівника під час кваліфікації того чи іншого діяння як злочину. Відтак сукупно із системним способом тлумачення можна встановити зв'язки певної норми кримінального закону, що потребує тлумачення, а саме у зв'язку із якими нормативно-правовими актами перебуває чи перебувала ця норма у момент вчинення суспільно небезпечного діяння. Адже, скориставшись системним способом тлумачення, можна встановити зв'язки, в яких норма кримінального закону перебуває на цей момент, проте на момент вчинення суспільно небезпечного діяння могла бути інша ситуація. У такому випадку, як ми вже зауважили, слід системний спосіб тлумачення використовувати сукупно з історичним.

За результатами дослідження, викладеними у цьому розділі роботи, можна зробити такі загальні висновки:

1. До необхідних та достатніх істотних ознак досліджуваного тлумачення кримінального закону відносимо такі:

— ті, що характеризують «тлумачення кримінального закону» як вид родового поняття «тлумачення»:

1) це інтелектуально-вольова діяльність,

2) що здійснюється відповідними суб'єктами тлумачення,

3) щодо з'ясування (усвідомлення) смислу кримінального закону,

4) щодо роз'яснення смислу кримінального закону у окремих ситуаціях;

— ті, що характеризують кримінальний закон та законодавство як систему:

1) ґрунтується на врахуванні зв'язків кримінального закону, які стали основою системи кримінального закону,

2) ґрунтується на врахуванні зв'язків кримінального закону як підсистеми системи законодавства;

— ті, що визначають системне тлумачення кримінального закону як спосіб його тлумачення:

1) полягає у наявності певних прийомів, за допомогою яких здійснюється таке тлумачення,

2) полягає у наявності певних правил, за допомогою яких здійснюється таке тлумачення.

Крім перелічених ознак, до істотних слід віднести такі, які не є необхідними для визначення поняття «системне тлумачення кримінального закону», проте характеризують його:

1) якість застосування системного способу тлумачення кримінального закону безпосередньо залежить від якості систематизації законодавства та кримінального закону;

2) використання системного способу тлумачення кримінального закону є обов'язковим у разі наявності відсильних та бланкетних норм;

3) системний спосіб тлумачення дає можливість встановлення колізій та їх вирішення на основі зв'язків норм кримінального закону.

2. До неістотних ознак системного тлумачення кримінального закону слід віднести такі:

1) роз'яснення смислу кримінального закону,

2) результат тлумачення у вигляді прийняття акта правозастосування.

3. Системне тлумачення кримінального закону — це інтелектуально-вольова діяльність, спрямована на з'ясування (усвідомлення) та (чи) роз'яснення смислу кримінального закону (його окремих приписів), що ґрунтується на використанні сукупності прийомів та правил, розроблених на підставі вчення про систему законодавства, врахуванні системоутворюючих та системних зв'язків кримінального закону, а також результати цієї діяльності.

4. Зв'язки кримінального закону слід поділяти залежно від меж їх поширення на системні (зв'язки між приписами кримінального закону та системою законодавства) та системоутворюючі (зв'язки всередині кримінального закону). Системоутворюючі, своєю чергою, слід поділяти на близькі та віддалені, а системні — на безпосередні та опосередковані.

5. Зв'язки кримінального закону за критерієм урахування форми чи змісту правових категорій поділяються на:

1) структурні зв'язки правових категорій (діють з урахуванням складових системи та їх взаємного розташування і взаємодії);

2) функціональні зв'язки правових категорій (діють з урахуванням змісту правових категорій);

3) логічні зв'язки правових категорій (діють з урахуванням форми правових категорій).

6. Зміст системного тлумачення кримінального закону полягає у встановленні системних та системоутворюючих зв'язків кримінального закону і вирішенні питання про те, які з системних зв'язків мають пріоритет під час такого тлумачення, а саме: 1) зв'язки із Конституцією України; чинними міжнародними договорами України, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України; із практикою Європейського Суду з прав людини; 2) зв'язки з рішеннями Конституційного Суду України; Законами України; 3) зв'язки з іншими актами Верховної Ради України та актами Президента України; 4) зв'язки з актами Кабінету Міністрів України; 5) зв'язки з Постановами Пленуму Верховного Суду України та рекомендаційними роз'ясненнями з питань застосування законодавства щодо вирішення питань відповідної судової юрисдикції.

7. У наукових працях та навчальній літературі обсяг та зміст понять системного, логічного, мовного та історичного способів тлумачення кримінального закону не чітко розмежовані через відсутність критеріїв розмежування. Основна частина досліджень проводилась стосовно видів тлумачення і назв способів тлумачення, а не щодо визначення понять та їх відмінностей.