Скіфська чаша

1

Він поклав руки долонями на стіл і намагався не виказувати хвилювання — чоловік років тридцяти п’яти з великими натрудженими руками коваля. Хаблак чомусь не міг відвести погляду від його рук, довгих і міцних пальців, чисто вимитих, з випещеними нігтями, проте мозолястих і з слідами подряпин — рук, що звикли до важкої роботи, хоч і сидів навпроти нього доктор наук. Хаблак знав, що цими руками перебрано сотні тонн землі, що вчений не шкодував часу, шукаючи уламок старовинної вази чи наконечник стріли. Капітан дивувався його терпінню й цілеспрямованості, бо сам навряд чи зміг би отак днями н місяцями розкопувати якийсь богом забутий курган, знаючи, що вся цч праця може виявитися марною.

Що ж, кожному своє, і можна уявити собі радість людини, яка, зрештою, знаходить щось. А чоловік, котрий зараз поклав руки на стіл і дивиться кудись повз капітана, знайшов не щось — його знахідка буквально ошелешила не тільки науковий світ, про неї одразу повідомили газети, бо таке трапляється не часто: в розкопаному скіфському кургані лежала срібна, з позолотою, чаша.

Так, разом з іншими речами, яким також нема ціни, в усипальні скіфського царя чи вельможі знайшли присипану землею чашу. Лежала вона, наче поклали її лише недавно, буцім не минуло принаймні двох тисячоліть, коли востаннє пригубили — повну веселого вина, а може, просто холодної джерельної води із струмочка, що пробив собі шлях у сусідньому степовому вибалку.

Вчений не міг не хвилюватися, зрештою, не міг не хвилюватися й сам Хаблак, бо ця унікальна чаша зникла: хтось учора ввечері поцупив її — у видавництві «Кристал», де виходила книжка Івана Васильовича Хоролевського і де він згодився розповісти про розкопки знаменитого кургану й показати свої унікальні знахідки.

— Я гадаю, Іване Васильовичу, — мовив Хаблак бадьоро, хоч і не дуже впевнено, — знайдемо чашу. Не маємо права не знайти, бо які ж ми тоді криміналісти.

Хаблак відчув, що прозвучало це дещо пишномовно, й зніяковів, але Хоролевському було не до словесної еквілібристики — він стиснув пальці в кулаки й сказав глухо:

— Ніколи… ніколи не прощу собі!

Хаблак зрозумів, що саме має на увазі вчений, проте не став заспокоювати — зрештою, доля вини Хоролевського велика: отак носити в портфелі речі, котрі невідомо навіть скільки коштують… Капітан чув, що скіфській чаші взагалі нема ціни, що за кордоном за неї можуть дати два мільйони доларів чи навіть більше, — і ось тобі…

— Вона не може зникнути, це буде злочин! — Хоролевський дивився на капітана благально, однак що міг той додати до вже сказаного?

Нахилив голову на знак згоди, і археолог зрозумів його: підвівся, міцно, аж надто міцно, потиснув руку й пішов до виходу.

Хаблак дивився вслід Хоролевському, та вже не бачив, як зачинилися за ним двері. Сперся чолом на руку, втупився в обклеєну дерматином поверхню старого канцелярського столу, не помічав навіть паперів, розкиданих по ньому, пригадував, як же розвивалися події у видавництві «Кристал».

Книжку Хоролевського вже відредагували, коли прийшло повідомлення про його унікальну знахідку. Під час чергової зустрічі директор попросив археолога виступити перед колективом і показати знахідку. Хоролевський обумовив свій виступ тим, що на вечорі буде присутній тільки керівний склад і творчі працівники «Кристалу», він рідко погоджувався на публічні лекції, вважаючи себе поганим оратором, і, як правило, згоджувався на зустрічі лише з підготовленою аудиторією.

У кабінеті директора після роботи зібралися працівники видавництва. Хоролевський привіз із собою кінопроектор, встановив його на письмовому столі. На приставному столику розклав кілька знайдених у кургані речей. Прикраси до вуздечки, теракотову статуетку, монети і посередині — чашу.

Співробітники розсаджувалися на стільцях, що стояли попід стінами, дивилися на експонати, всіх охопив отой радісно-очікувальний настрій, який пробуджується в людей у передчутті незвіданого та зустрічі з незвичайним.

Як устиг встановити Хаблак, усього на вечорі зібралося дев’ятнадцять працівників «Кристалу». Список їх лежав у шухляді капітанового столу.

І лише один…

Але ж не можна підозрювати всіх дев’ятнадцять заради одного…

Учора події розгорталися так. Хоролевський розповів про роботу археологічної експедиції, присутні роздивилися експонати, а потім археолог почав показувати свій фільм про розкопки. І в цей час погасло світло.

Іноді буває: на кілька секунд вимикають електрику — нікого це не здивувало. Та минав час, нарешті хтось запалив сірник, і в цьому мерехтливому світлі Хоролевський, який сидів за великим директорським столом біля проектора, побачив, що з маленького приставного столика зникла чаша.

Спочатку він не надав цьому особливого значення, та підсвідомо затривожився. Сірник згас, Хоролевський у темряві обійшов навколо столу, став біля своїх скарбів, оберігаючи їх; запалили ще сірник— чаші не було, і Хоролевський попросив поставити її на місце.

Тепер спалахнула запальничка, хтось пожартував з приводу надмірної людської цікавості, директор послав когось глянути на запобіжники, а чашу так ніхто й не поставив на місце.

І коли через кілька хвилин загорілося світло, стало ясно, що скіфську чашу вкрадено.

За цей час із кімнати виходило тільки двоє: художник Данько й редактор Власюк. Данька директор послав лагодити світло, а Власюк повернувся вже тоді, коли в кабінеті засвітилося.

Директор попросив усіх лишатися на своїх місцях, якось скоса зиркнув на Власюка й почав дзвонити в міліцію.

Хаблак уявив, що відбувалося у видавництві, поки оперативна група їхала туди. Коли капітан зайшов до кабінету, всі сиділи попід стінами — почервонілі й збуджені, немов і справді були причетні до злочину. Хаблак розумів їхній стан: чесній людині, коли стикається з підлотою, стає ніяково, наче забруднився й сам.

Уже з першого погляду Хаблак збагнув, що чаші, певно, в кабінеті нема — не годинник, до кишені не заховаєш. І відпустив усіх додому.

Це рішення викликало здивування й навіть протест. Ніхто не хотів іти, поки не знайдеться чаша, буцім вона й справді могла одразу знайтися. Тут пахло серйозним і добре підготовленим злочином, Хаблак відчув це одразу — відчув також і те, що злочинець чи злочинці саме й розраховували на таке реагування колективу, на те, що ніхто не міг і припустити факту крадіжки у видавництві: унікальну скіфську чашу мало не всі тримали в руках, і спробуй здогадатися, хто ж той — один з дев’ятнадцяти?

Коли виходили, заступник голови місцевкому за згодою всіх присутніх став у дверях і переглянув вміст портфелів та сумок. А Хаблак, дізнавшись, що в приміщенні, крім тих, хто зустрічався з Хоролевським, перебували завгосп і вахтерка, попросив їх залишитись. А також директора й редактора Власюка. Затримався й Хоролевський — він трохи отямився, але тільки трохи, бо вже півгодини розбирав і ніяк не міг розібрати кінопроектор.

Наказавши оперативникам ретельно обшукати приміщення, Хаблак пройшовся по видавництву. Воно складалося, власне, з двох коридорів літерою «Т», обабіч яких притулилися кімнати працівників. Розташоване на другому поверсі, перший займав продовольчий магазин. Вікна частини кімнат виходили у двір, інші — на вулицю. Вхід до видавництва був із двору, якщо можна назвати двором чималий незагороджений шмат землі з клумбами й дитячим майданчиком посередині. Навпроти видавництва стояли два п’ятиповерхові житлові будинки, далі по бульвару витягнувся величезний дев’ятиповерховий.

Хаблак зупинився біля сходової клітки, де за маленьким столиком уже зайняла своє місце огрядна вахтерка, підсів до неї й запитав:

— Як вас величати?

— Марією Харитонівною, — одповіла з охотою, навіть напрочуд легко засовалася на стільці, що було дивно, зважаючи на її комплекцію.

— Маріє Харитонівно, знаєте, що трапилося у видавництві?

— Чом не знати? Значить, тую чашу вкрали…

— Ви коли заступаєте на чергування?

— О п’ятій.

— За годину до кінця роботи?

— Так.

— Ніхто із сторонніх не заходив?

— Ну, до шостої, поки не зачиняємо, всякі тут швендяють, — одповіла незадоволено. — Автори, значить…

Відчувалося, що вахтерка не схвалює спілкування працівників видавництва з автурою, принаймні ставиться до цього підозріло.

— А після шостої?

— Так зачиняємо ж.

— І сьогодні?

— Коли збори або хтось затримується — двері не замикаємо.

— Отже, я зрозумів, що після шостої нікого із сторонніх у видавництві не було?

— Чому не було? А отой, що з кіноапаратом!

— То інша справа, Маріє Харитонівно. Крім нього, нікого?

— Точно.

— А може, десь у кімнатах затримались?

Вахтерка похитала головою.

— Неможливо. Я роблю обхід і зазираю до кімнат, які відчинені.

— І сьогодні робили?

— Звичайно. Оце, значить, у директора в кабінеті сиділи та ще Юхим Сидорович у себе. Більш нікого.

— Юхим Сидорович — завгосп?

— Товариш Кріт, це точно.

— І часто він після роботи затримується?

— Буває.

— Чому?

— А ви в нього краще попитайте. Читає щось.

— І сьогодні читав?

— Певно.

— Коли згасло світло, сиділи тут?

— Де ж іще?

— І весь час сиділи, поки не загорілося?

— Чого — весь час? Пішла глянути…

— У вас були сірники чи запальничка?

Марія Харитонівна енергійно похитала головою.

— На жаль, не знайшлися. Тепер уже триматиму про всяк випадок, і свічку також, проте світло завжди було…

— Не вимикалося?

— Ніколи.

— І ви пішли коридором навпомацки?

— До Юхима Сидоровича, щоб справив.

— Ніхто вам не трапився назустріч?

— Темно ж було, як побачиш?

— Могли почути кроки, дихання. Знаєте, іноді відчуваєш, коли хтось у темряві проходить повз тебе. Біотоки, якщо хочете…

— Току ж не було, — заперечила вахтерка.

— Не в тому розумінні, — посміхнувся Хаблак. — Отже, у темряві не зустріли нікого?

— Ні.

— А далі що?

— А що далі? Юхим Сидорович свічку запалив, а тут і Данько нагодився. Полагодили пробки, й лампочки спалахнули. Я до себе й Сидорович до себе — всі діла. Потім чую, якусь чашу поцупили. Велике діло — чаша, міліцію дія цього викликати! Кажуть, у землі її знайшли, значить, знайдуть ще не одну…

Хаблак підвівся.

— В тому-то й справа, що навряд… — Побачив, що один з опера півників робить йому знаки, підійшов. — Що у вас, Іванов?

Оперативник тицьнув пальцем у розетку на стіні.

— Гляньте-но, — запропонував.

Хаблак опустився біля розетки на коліна. Навіть неозброєним околом було видно: в неї вставляли «жука». Понюхав розетку. Різко пахло паленим — зовсім свіжий запах. Зиркнув на оперативника.

— Тут? — запитав.

Той мовчки хитнув головою.

— Експертам, — наказав Хаблак. — Зніміть і дайте експертам. Тільки… — вчасно затнувся. Хотів додати: «Тільки обережно, бо можуть бути відбитки пальців». Звичайно, Іванов знав це й без нього, за таке підказування можна й образитись — добре, що схаменувся.

Підвівся, обсмикнувши брюки. Розетку встановлено якраз на стику коридорів, і загнати в неї «жука» могли лише вахтерка, завгосп чи редактор Власюк.

Або ще хтось… Можна ж припустити — заховався в кімнаті і його не помітили.

Комора завгоспа — крайня кімната в протилежному од виходу кінці коридора,і Хаблак попрямував туди.

Юхим Сидорович Кріт сидів, витягнувши ноги, взуті в м’які домашні тапочки на грубій повстяній підошві. Кімнатка в нього маленька, не кімнатка, а закуток, відгороджений від комори, куди ведуть масивні двері з не менш масивним висячим замком. Такі замки колись називали «амбарними», і Хаблак подивувався, де завгосп дістав його. Принаймні у магазинах капітан ніколи не зустрічав. Подумав: для чого Кротові такий замок? Ним замикати гаражі чи сараї з майном, а яке майно тут, у видавництві? Папір, копірка, стрічки для друкарських машинок…

Стенув плечима: зрештою, Юхиму Сидоровичу видніше.

У завгосповому закуті стояв невеличкий письмовий стіл, на ньому лампа — Юхим Сидорович читав газету. Побачивши капітана, зсунув на ніс окуляри, відклав газету і втупився в Хаблака очікувально. Обличчя в завгоспа якось одразу видовжилося, а може, такого ефекту надали йому окуляри, що трималися на самому кінчику носа, — Кріт нагадував тепер старого облізлого тхора, спійманого на гарячому: близько посаджені очі бігали й, здавалося, Юхим Сидорович зараз огризнеться чи навіть гавкне.

Тут не було більше ні стільця, ні табуретки, і капітан, спершись на одвірок, мовив:

— Якщо не заперечуєте, маю до вас кілька запитань.

Юхим Сидорович зняв окуляри, поклав до шухляди. Чоло в нього нараз пішло зморшками, Хаблакові здалося, що завгосп злякався, та, либонь, тільки здалося, бо Юхим Сидорович якось підтягнувся на стільці, підібгав ноги, випростав спину, нахилився трохи вперед і відповів зовсім спокійно, навіть доброзичливо:

— Прошу, прошу… Звичайно, маєте, бо таке трапилося й кожен з нас… Як кажуть, громадянський обов’язок!

Увесь він тепер наче випромінював готовність дати відповідь на будь-яке запитання.

— Ви часто залишаєтесь у видавництві після роботи? — Хаблак не зводив очей з Крота.

— А куди поспішати? — одповів завгосп невизначено. — Одинак я. Мені газету читати що тут, що вдома.

— І все ж?..

— Буває… — Кріт явно не давався в руки. — Як під настрій… У нас ще два вахтери, чоловіки, то з ними погомоніти можна. Звичайно, з цією, — зневажливо кивнув на вихід, — про що балакати? Неосвічена.

— Отже, залишаєтесь, коли чергують чоловіки? — уточнив Хаблак. — Але ж сьогодні…

— Сьогодні збори, — перервав його Кріт, — і треба, щоб був порядок.

— А порядку-то й нема.

— Там Микола Семенович мав забезпечити. А я, так би мовити, після. Щоб усі розійшлися спокійно й без шуму.

— А що, буває?

— Усе може бути.

— Я зрозумів так: ви лишилися у видавництві, щоб забезпечити порядок після зборів.

— Може, й так.

— Весь час сиділи тут і читали?

— У світі багато цікавого…

Він ще жодного разу не відповів прямо на поставлені запитання, і Хаблакові набридло ходити околясом.

— Якщо хочете, Юхиме Сидоровичу, можете не відповідати, — сказав з притиском. — Розмова, в нас поки що неофіційна. Дружня розмова. Для користі справи.

Завгосп посміхнувся запобігливо.

— Я що — проти? — заперечив. — Я завжди для користі, бо вся наша жизня для користі, чи не так?

— Звичайно, — погодився Хаблак, хоч і не мав наміру розвивати далі це завгоспове філософське відкриття. — От я й питаю, де ви були, коли згасло світло?

— Тут. — Юхим Сидорович для певності поплескав долонею по столу.

— А не в коридорі?

Завгосп зиркнув на Хаблака вивчаюче, буцім хотів прочитати в його очах, як багато той знає. Але не прочитав нічого й відповів не так упевнено, як першого разу:

— А де ж іще міг бути? Тут, у своєму кабінеті.

«А він не без гонору» — відзначив про себе капітан і вів далі:

— Згасло світло… І як ви діяли?

— Що міг зробити? Не палю і сірників навіть не маю. В коморі, правда, свічки є, та як їх знайдеш! Посидів трохи й потихеньку до коридора. А там уже Петро сірниками світить. Пробки в нас польські, автоматичні, натиснув кнопку — й засвітилося.

— І тут ви дізналися, що сталася крадіжка?

— Еге ж, Данько розповів.

— А ви що?

— А що я! — вигукнув Кріт нараз із злістю. — Я від крадіжок далі хочу. Пішов і сів.

— Добре, — погодився Хаблак. — Я ось бачу: у вас двері в коридор розчинені. Нічого не бачили чи не чули? Може, хтось виходив, — кивнув на протилежні двері, — до туалету чи по коридору…

— Начебто ні, та хто ж його зна… — засумнівався завгосп. — Я собі газети читаю…

— Ну, читайте, — мовив Хаблак, наче й справді від нього залежало дозвілля Крота. А сам подався до директорового кабінету, де на нього чекав редактор Власюк.

Директор сидів за своїм столом і гортав якісь папери. Власюк притулився на стільці біля дверей. Поклав ногу на ногу з незалежним виглядом і відвернувся од директора. Навіть повітря в кабінеті була якесь наелектризоване. Хаблак відчув: щойно тут відбулася досить неприємна розмова, і пошкодував, що залишив Власюка віч-на-віч з начальством.

Видно, директор уже провів попереднє слідство і безрезультатно, бо лиса голова його порожевішала і аж випромінювала благородний гнів і обурення. Здавалося, ще мить, і вибухне від емоцій, що переповнювали її.

Хаблак урятував директора від інсульту, забравши Власюка до порожньої кімнати. В ній стояло кілька письмових столів, капітан не скористався стільцем, а сів на стіл під вікном, уже цим підкреслюючи неофіційність і якусь розкутість розмови.

Власюк зрозумів це одразу, бо відповів тим же: сів на стілець верхи, спершись підборіддям об спинку, така собі ідилічна картина — зібралися двоє друзів, щоб побазікати на дозвіллі.

Та дивився Власюк насторожено й стискав спинку стільця надто міцно для повної душевної врівноваженості.

Власюк уже, певно, перейшов тридцятилітній рубіж. Хоч рожеві й зовсім без зморщок щоки молодили його, справжній вік виказували зовсім уже не юні очі і павутиння ледь помітних зморщок, котрі йшли від них до скронь. Чуприни ще не торкнулася сивина, й волосся Власюк мав буйне, та воно не блищало й не переливалося, як у двадцятирічного, потьм’янішало, і Хаблак подумав, що після сорока Власюк, певно, почне лисіти.

Взагалі редактор сподобався Хаблакові, принаймні якось імпонував йому. Може, тому, що був високим і ставним, не поступався ростом капітанові, вимахав за метр вісімдесят, а може, тому, що зберіг якусь недоторканість усмішки й зовсім молодечий блиск очей — навіть неприємна розмова з директором не пригасила цього блиску, хоч обличчя у, Власюка трохи видовжилося й вилиці випнулися, видно, стискав щелепи, намагаючись приховати роздратування.

Одягнутий Власюк був модно: американські джинси й жовта шкіряна куртка — це не свідчило про піжонство, але мусило підкреслювати якусь напівспортивність його нахилів.

— Ви вийшли з кабінету директора, коли світло вже згасло чи перед цим? — запитав Хаблак прямо, бо той факт, що Власюк залишав кабінет, був зафіксований багатьма й не вимагав уточнення.

Власюк поворушився на стільці, й пальці його аж побілішали від напруження. Але відповів напрочуд спокійно:

— Я розумію вас, товаришу слідчий… Те, що ви підозрюєте мене, але хочу одразу сказати: чаші я не брав.

— По-перше, я не слідчий, а старший інспектор карного розшуку, — одповів Хаблак, — капітан міліції Хаблак до ваших послуг.

— Ну, знаєте, до моїх послуг — не зовсім точно сказано.

— Вам видніше, ви редактор, — засміявся Хаблак. Усе ж він хотів перевести розмову в інше русло, і якісь підстави для цього Власюк йому дав. — Андрій Віталійович, якщо не помиляюсь?

— Не помиляєтесь.

— Я, Андрію Віталійовичу, зараз нікого не підозрюю, і було б наївно з мого боку робити це.

— Але ж директор!..

— Гадаю, ви самі з’ясуєте стосунки.

— Якщо мене підозрює Микола Семенович, а ми з ним працюємо п’ять років, то що вже казати про міліцію!

— Киньте, Андрію Віталійовичу, і краще дайте відповідь на моє запитання.

— Я сидів біля самих дверей і вийшов, коли Хоролевський ще демонстрував фільм. У кабінеті було темно, і, Можливо, ніхто цього не помітив.

— Куди виходили?

— До туалету, — одповів Власюк по паузі.

— Коли згасло світло, ви були в туалеті?

Власюк задумався на якусь мить.

— Ні, в коридорі.

— Точно пам’ятаєте?

— Так.

— Чому ж не запалили сірника?

— Звідки вам відомо? А може, й запалив…

— Може, й запалили, — швидко погодився Хаблак. — То як: запалили чи ні?

— Ні.

— Чому?

— Коридор прямий, лишалося кілька кроків. Я вже в туалеті запалив.

— Ви проходили повз комору завгоспа, — заперечив Хаблак. — Кріт мусив чути ваші кроки чи рипіння дверей. А він не чув.

— Я йшов тихо, — одповів Власюк подумавши. — Знаєте, коли йдеш у темряві…

— Та ще навшпиньки?

— Ні, для чого ж… Завгосп просто, мабуть, не почув.

Хаблак ледь помітно похитав головою, і це не пройшло повз увагу Власюка.

— Не почув — і все, — ствердив рішуче.

— Звичайно, може бути й так, — несподівано легко погодився капітан. — І вийшли ви, коли вже засвітилося?

— Так, — почав Власюк, та одразу затнувся. — Точніше, вже в коридорі. Я зайшов до директорського кабінету, а там метушня: чашу вкрали. А тепер Микола Семенович прямо каже: досить жартувати, повертай чашу. А я гадаю — з міліцією вже не жартують.

— Ну, якщо б ви справді зараз витягнули чашу хоча б з цього столу, — Хаблак погрюкав підбором об тумбу, — ми б якось порозумілися.

— Я не маг, і не все робиться за помахом чарівної палички.

— Не все, — зітхнув Хаблак, — на жаль, не все. Ідіть додому, Андрію Віталійовичу, час уже пізній, і вас зачекалися.

— Нема кому чекати, — заперечив, — та справді треба йти. — Підвівся й глянув на Хаблака недовірливо. — Отже, я вам не потрібний?

— Сьогодні — ні.

— Ясно, — зітхнув і пішов не озираючись.

У коридорі Хаблака перехопив лейтенант Зозуля. Він тільки недавно почав працювати в карному розшуку, до цього був дільничним інспектором — вчився заочно на юридичному й після закінчення університету одержав нове призначення.

Хаблакові подобався лейтенант. Низький на зріст і якийсь увесь заокруглений — у тридцять років з невеличким черевцем, червонощокий, — він, здавалося, уособлював оптимізм і здоров’я: і справді, Зозуля майже ніколи не хворів, найпоширеніші грипи обходили його, навіть нежитю не мав, і, певно, для контрасту лейтенант завжди носив у кишені піджака свіжі накрохмалені хусточки — полюбляв демонстративно витирати ними зовсім сухого, маленького, кирпатого носика.

Він був схвильований чимось: загородив Хаблакові дорогу, підвівся навшпиньки й заговорив швидко й збуджено:

— Є версія, Сергію, непробивна версія, і я певен, що все так і сталося. Бачив, вікно, ліве вікно в кабінеті не зачинене, я питав у директора, увечері весь час було розчахнуте, хтось протестував, бо тягнуло, та не зачинили: в кімнаті задушливо, особливо, коли дев’ятнадцять… Розумієш, вікно розчахнуте, хтось сидить під ним, вимикається світло, він хапає чашу й викидає на вулицю, де її підхоплює співучасник.

— Світло на замовлення не вимикається, — заперечив Хаблак. — Мусить бути і третій, який зіпсував запобіжники.

— Так, — погодився Зозуля, — третій — Власюк. Непомітно виходить з кабінету, замикає дроти, а в цей час чашу викидають. Вікна кабінету виходять на бульвар, під ними газон, далі тротуар. На газон і викинули: трава й квіти, я дивився з вікна, чашу можна спокійно викинути не пошкодивши. До речі, потім, вийшовши з видавництва, підібрати її — і будь здоров.

— А що, може бути!.. — запалився Хаблак. — Треба обдивитися газон. Пішли, Федоре, твоя версія починає подобатися мені.

Капітан наказав загнати на тротуар службову «Волгу», шофер увімкнув фари, вони із Зозулею обстежили кожен квадратний метр газону під вікнами кабінету, проте не знайшли жодного сліду. З тим і повернулися до управління.

Хаблак подзвонив Каштанову, і полковник порадив йому їхати додому, мовляв, завтра буде видніше й на свіжу голову краще міркується. Тим більше, що Марина вже, певно, зачекалася, а їй хвилюватися зараз протипоказано.

Хаблак знав це, либонь, не гірше за Каштанова: дружина чекала дитину, за їхніми розрахунками це мусило трапитися приблизно через місяць. Зважаючи на це, капітана не обтяжували складними справами, він відчував це й потихеньку сердився — теж знайшлися уболівальники за сімейне вогнище, хоча, як не кажи, сердечність товаришів розчулювала його. Ось і зараз — хто знав, що справа виявиться, мабуть, заплутаною і важкою? Та й ще із скіфською чашею, котра коштує нечувані гроші?..

Гадали — така собі вульгарна крадіжка чи навіть жарт. Хаблак якраз чергував по карному розшуку, йому й довелося їхати на випадок. А з’ясувалося…

Марина вже спала, коли капітан повернувся додому. Щоб не розбудити, він приліг на вузькій кушетці на кухні — що поробиш, квартира однокімнатна, не розженешся, й так доводиться лавірувати між меблями. А скоро треба ставити ще дитяче ліжко…

Хаблак довго крутився, поки заснув, — усе обмірковував, як краще підступитися до справи, — і нічого не міг придумати.

Прокинувся рано, збігав до гастроному, купив масла, молока та яєць, м’ясо й ковбаса були в холодильнику — на обід вистачить і Марині не доведеться тинятися в магазинах. Хай краще погуляє по набережній: хоча й кінець вересня, а погода як на замовлення, справжнє бабине літо і хлопці ще купаються в Дніпрі.

Хаблакові й самому захотілося скупатися, та вже не встигав: мусив бути о дев’ятій у Каштанова. Нашвидкуруч поснідав і поспішив до автобуса.

Біля чергового на нього вже чекав Хоролевський. Мабуть, він зовсім не спав уночі: під очима мішки, обличчя несвіже, очі втомлені.

Капітан провів археолога до своєї кімнати, подзвонив до Каштанова і, дізнавшись, що полковника викликав начальник управління, почав непоспішливу розмову. Власне, розмови не вийшло, та й яка може бути розмова із знервованим та засмученим чоловіком, котрий, до того ж, ще й картає себе?

Нарешті Хоролевський пішов, до кімнати Зазирнув Зозуля, він по-змовницькому підморгнув Хаблакові й запитав:

— Ну як, Сергію, надумався?

Хаблак лише знизав плечима — Зозуля присів біля столу й почав швидко, уважно зазираючи Хаблакові у вічі й намагаючись вловити, що думає капітан:

— Вони змовилися, типова змова, але все зшите білими нитками, й ми розколемо їх одразу. На цього Власюка натиснути — не може не розколотися, лише він виходив з кабінету й більше ніхто не міг вимкнути світло.

Власне, він казав те саме й вчора, однак Хаблак слухав Зозулю не без цікавості й задоволення, бо лейтенантові думки в чомусь збігалися з його власними, то більше, що, згадуючи вчорашню розмову з Власюком, відчував якесь незадоволення, точніше, не був упевнений, що провів її в потрібному тоні: навіть гадав, що пішов у Власюка на повідку й даремно симпатизував цьому піжонові в модних джинсах і неймовірно розкішній жовтій шкіряній куртці.

Ще вночі, аналізуючи Власюкові відповіді і його поведінку, Хаблак відзначив багато суперечностей, тепер же був упевнений, що редактор казав неправду й навмисно заплутував його — зрештою, він має можливість з’ясувати це сьогодні при повторній розмові, точніше, допиті, бо вся поведінка Власюка насторожувала, і балакати з редактором тепер треба було зовсім офіційно, з протоколом, попередженнями про неправдиві показання тощо.

Хаблак не встиг викласти свої міркування лейтенантові — задзвонив телефон, і секретарка покликала їх до Каштанова.

Полковник сидів не за столом, а на дивані біля журнального столика й пив мінеральну воду. Останнім часом скаржився на шлунок, лікарі рекомендували йому «Єсентуки». Каштанов спробував, і вода й справді допомогла йому, тому полковник серйозно ставився до цієї процедури. Як на Хаблака, «Єсентуки» з її сірчано-водневим присмаком можна було пити лише з примусу, але до всього звикаєш: полковник аж прицмокував од задоволення і вигляд мав спокійно-умиротворений, буцім на всьому світі не існувало нічого кращого від кавказької мінеральної води.

Махнув рукою, запрошуючи сідати, а склянку, як здалося Хаблакові, відставив із жалем і мовив:

— Генералові дзвонили з академії, сам віце-президент, сподіваюсь, вам про щось говорить цей дзвінок?

Хаблак поворушився на стільці й відкрив рота, щоб відповісти.

— Генерал покладається на вас. Він узяв справу із скіфською чашею під особливий контроль. Крім того, мусить щоденно доповідати про неї… — куди, Каштанов не повідомив, лише багатозначно помахав рукою над головою. — Тому прошу вас докласти всіх зусиль.

Хаблак подумав, що полковник міг не казати цього: він звик завжди працювати з повною віддачею, не дивлячись на те, йшлося про затримання дрібного злодюжки чи знешкодження озброєного бандита. Однак зрозумів і Каштанова: всі ходимо під начальством і мало радості щоденно доповідати, що справа стоїть на місці, зайве нагадування не зашкодить.

Хаблак відповів:

— Здається, є вже зачіпка, Михайле Карповичу, і, може, навіть сьогодні щось з’ясується.

— Доповідайте, — наказав Каштанов.

Хаблак, скоса зиркнувши на Зозулю, розповів про хід учорашнього пошуку, наголосивши на лейтенантовій версії. Полковник слухав, час од часу киваючи головою, наче погоджувався з усім мовленим. Зозуля аж почервонів од задоволення — засовався на стільці й втупився в Каштанова, чекаючи схвальних слів, та полковник, трохи подумавши, мовив зовсім без ентузіазму:

— Все може бути, але ж ви самі казали: хтось вимагав зачинити вікно, якщо б під ним сиділа жінка, вона б точно зачинила — куди тоді викидати чашу? А злочин явно підготовлений, і підготовлений кваліфіковано, готували його люди не без кебети й мусили зважити на всі обставини. А раптом пішов би дощ — тоді вікно б обов’язково зачинили…

Зозуля витягнувся на стільці, як школяр, який добре вивчив урок і якому нетерпеливиться одержати похвалу від учителя. Хаблакові здалося, що лейтенант зараз підведе руку, проте до цього не дійшло, полковник помітив Зозулину нетерпеливість, посміхнувся куточками губ і дозволив:

— Ну, що вам прийшло в голову, лейтенанте?

— Треба попитати в директора видавництва, хто не хотів зачиняти вікно. І взагалі, може, хтось згадає…

Каштанов на знак згоди нахилив голову. Порадив:

— «Жук»… «Жук», яким замкнули електромережу. Треба знайти.

Хаблак заперечив:

— Навряд чи. Заховав до кишені, а потім десь викинув.

— Угу, — ствердив полковник. — І так могло статися. Але злочинець, як правило, намагається одразу позбавитися всього, що може кинути, на нього підозру. Попросіть співробітників видавництва, пошукають у кімнатах. І біля будинку.

— Зробимо, — погодився Хаблак. — Там попід вікнами газони й квітники, доведеться облазити.

— Неодмінно, — підвів угору вказівного пальця Каштанов. — І попитайте людей. Обійдіть квартири по сусідству, може, хтось і побачив щось підозріле.

У кабінеті директора «Кристалу», крім господаря, сиділи ще двоє чоловіків. Одного з них Хаблак уже знав, художник Петро Данько. Поруч нього на дивані примостився середніх років чоловік з глибоко посадженими пронизливими очима, вилицюватий, трохи схожий на монгола, але не смуглявий, білий, буцім альбінос. Мав не тільки білу чуприну, але й зовсім білі брови, які контрастували з темними гострими й розумними очима.

— Василь Ярославович Петренко, — представив його директор. — Секретар нашої парторганізації. Вчора був відсутній.

Він міг би й не пояснювати цього, Хаблак і сам знав, що Петренко вчора не прийшов на зустріч з Хоролевським, та директор визнав за можливе пояснити:

— Син у Василя Ярославовича в дитсадку, й мусив забирати.

— Ви кажете це так, — посміхнувся Петренко, — ніби виправдовуєте мене. Але ж трапилося таке, що кидає на нас тінь, і ми не можемо заспокоїтися, поки не знайдеться ця клята чаша. Втім, я, мабуть, неправий, чаша не винна, і, прошу вас, капітане, чим ми можемо допомогти? Я особисто із товаришем Даньком — він у нас заступник голови місцевкому, голова у відпустці, — а так, бачите, «трикутник» до ваших послуг. І не тільки «трикутник», весь колектив.

Директор застережливо похитав головою, видно, йому не дуже подобалася категоричність секретаря — той зрозумів його, але вперто махнув рукою й вів далі:

— Так, Миколо Семеновичу, весь колектив, я кажу це зовсім свідомо, бо один якийсь негідник не може заплямувати колектив. Як кажуть, родина не без виродка, та весь колектив я нікому не дозволю гудити! — Він гостро зиркнув на Хаблака, наче той уже почав гудити видавничих працівників, і капітан, трохи образившись, заперечив:

— Ніхто не збирається кидати тінь на колектив, більше того, сподіваємось на вашу допомогу. Бо без неї, як без рук. І просимо от що… — Розповів, що треба спробувати знайти «жука», яким учора було замкнуто електромережу.

— Зробимо, — пообіцяв Петренко, — зараз попрошу працівників, а ми з Даньком пошукаємо на клумбах.

Він підвівся різко, взагалі робив усе енергійно, певно, для нього не існувало дрібниць, звик ставитися до всього серйозно, і це сподобалося Хаблакові.

Капітан доручив Зозулі обійти сусідні будинки і опитати їх мешканців, а сам приєднався до Петренка з Даньком. Спочатку вони ще раз обдивилися газони між видавничим будинком і тротуаром, учора вже шукали тут при світлі автомобільних фар, та Хаблак цілком резонно вирішив, що в темряві могли чогось і не помітити На жаль, пошуки нічого не дали: кілька недокурків, зіжмакана пачка сигарет «Славутич», фольга від шоколаду — власне, все.

У дворі між клумбами грали діти, вони з подивом дивилися, як троє дядьків вишукують щось на газонах і клумбах. Одна дівчинка з бантами в задерикуватих кісках осудливо глянула на Хаблака й мовила докірливо:

— По клумбах ходити заборонено!

Капітан запобігливо зиркнув у суворі голубі оченята.

— Звичайно, заборонено, — охоче погодився, — однак ми не ходимо, а шукаємо.

— Що? — запитала негайно, і Хаблак не наважився не відповісти.

— «Жука», — одказав чесно.

Дівчина недовірливо похитала головою.

— Так я й повірила…

— Чому ж?

— Тут жуків знаєте скільки! Он… — тицьнула пальцем у якусь кузьку, що повзла асфальтом у неї під ногами.

Хаблак розвів руки: що міг пояснити цій не по роках серйозній і допитливій істоті?

— Ми шукаємо іншого… — одповів не дуже переконливо.

— Покажете?

— Якщо знайдемо, обов’язково, — пообіцяв капітан зовсім щиро, і дівчинка, задоволена розмовою, побігла до подруг.

Хаблак задивився, як стрибає дитина і як хилитаються в неї кіски з рожевими бантиками, стояв і думав, що скоро і в них з Мариною буде дитина, можливо, така ж серйозна й допитлива — Марина хоче дівчинку, а якщо хоче Марина, то хоче й він, справді, що може бути краще за таку білявку з рожевими бантами?

Хаблак зітхнув і нахилився над квітами — ціла клумба червоної сальвії, вона цвіте аж до морозів, красива й невибаглива квітка, он поруч цинії вже прив’яли, а сальвія ще, здається, лише набирає сили.

— Ідіть-но сюди, капітане, — почув нараз і побачив, як махає йому руками з сусідньої клумби Данько. Присів серед прив’ялих циній, втупився у щось і махає руками. — Здається, знайшов!..

Хаблак двома пружними кроками перетнув асфальтовану доріжку, підійшов до Данька. Розгорнув пожовклі квіти й побачив серед них штепсель. Звичайний штепсель з обгорілими контактами.

Данько потягнувся, щоб узяти, та капітан перехопив його руку. Хлопець зиркнув здивовано, але Хаблак не став нічого пояснювати, витягнув хусточку і взяв нею штепсель обережно, наче він міг розсипатися в руках.

— Відбитки пальців? — збагнув Данько й підморгнув Хаблакові по-змовницьки.

— Угу… — промимрив капітан. Понюхав штепсель — від нього пахло різко паленим, як учора з розетки, й горілий дріт, яким були з’єднані контакти, встиг підгоріти й почорніти.

Підійшов Петренко. Цікаво зиркнув на знахідку.

— Перший успіх? — запитав. — Даньку завжди щастить.

— Так уже й щастить… — заперечив той, проте посміхнувся відкрито й радісно, спростовував цією посмішкою свої ж слова.

— Пестунчик долі! — не здався Петренко. Зиркнув на Хаблака своїми пронизливими очима, запитав: — А тепер слід встановити, звідки штепсель?

Капітан подумав, що одне задоволення мати справу з такими тямущими хлопцями.

— Точно, — ствердив. — Ви читаєте мої думки. Можливо, цей штепсель узятий десь у видавництві.

— Сумніваюсь, — похитав головою Данько. — Треба вже зовсім не мати голови…

— Е-е, навіть досвідчені злодії припускаються таких помилок.

— Вам видніше, — охоче погодився Данько. — Зараз передивимося всі настільні лампи. А в коректорській та виробничому відділі ще й електроплитки.

— Електрочайник у молодших редакторів, — додав Петренко. — Може, в когось штепселя й нема.

Хаблак загорнув знахідку в хусточку, вони піднялися на другий поверх — хлопці пішли оглядати електроприлади й лампи, а капітан зазирнув до директора. Вони домовилися, що той намалює схему розташування меблів у кабінеті під час учорашньої зустрічі з археологом. І позначить, хто де сидів.

Особливо цікавило Хаблака, хто займав стілець поруч відчиненого вікна. Виявилось: завідуючий одним з відділів видавництва Панас Сергійович Балясний. Хаблак попросив покликати його, і буквально через кілька хвилин до кабінету зазирнув літній лисуватий чоловік — повновидий і огрядний, з подвійним підборіддям і досить великим черевом. Він, правда, намагався затягнути його паском, але черево вивалювалося, напинаючи сорочку, Балясний соромився цього, весь час поправляв піджак і, сівши, склав руки так, щоб долонями затулити низ живота.

Хаблак вказав на стілець під вікном і запитав:

— Вчора ввечері ви сиділи на ньому?

— Так… — відповів, і переплетені на череві пальці заворушилися. — Але я не розумію вас: невже гадаєте?..

— Ні, — рішуче поклав край його тривозі Хаблак. — Звичайно, ні, шановний Панасе Сергійовичу, однак нам треба з’ясувати, хто відчинив вікно й коли. До речі, ви весь час сиділи на цьому місці?

— Так, спочатку й до того моменту… Ну, з чашею…

— Коли згасло світло?

— Поки не запалили сірник, — уточнив Балясний.

— Скільки минуло часу відтоді, коли згасло світло, й до того, як Данько запалив сірник?

Хаблак знав, що саме Данько запалив першого сірника, потім палили ще, хто й коли, важко було встановити, але першого запалив саме Даиько.

Балясний трохи подумав. Відповів не зовсім упевнено:

— Гадаю, півхвилини… Може, трохи більше…

Ніхто не міг відповісти точно, скільки часу мав у своєму розпорядженні злодій. Одні казали: секунд двадцять, інші — близько хвилини. Данько вважав — тридцять — тридцять п’ять секунд. І ось Балясний підтверджає це.

Півхвилини — зовсім небагато, й розрахунок у злодія мусив бути точний.

— Коли згасло світло, ніхто не підходив до вікна? — запитав Хаблак. — Адже тільки біля вас було розчинене?

— Так, єдине розчинене вікно. І, по-моєму, ніхто в темряві до мене не наближався.

Хаблак підійшов до столу, на якому вчора стояла скіфська чаша.

— Пересядьте, будь ласка, на той стілець, де сиділи ввечері, — попросив.

Балясний зітхнув чомусь жалібно й пересів — обережно, на край стільця.

Хаблак прикинув на око відстань від столу до вікна.

— Приблизно чотири метри, — констатував. Переміряв кроками. — Так, чотири метри. За тридцять секунд можна було тихенько підскочити до столу, схопити чашу й викинути її в розчинене вікно?

— Можна, — ствердив директор.

— І я так гадаю. — Хаблак сів на якийсь стілець попід стіною, зиркнув на годинник, витримав три — чотири секунди, рвучко підвівся, ступив кілька пружних кроків до столу, удав, що схопив щось на ньому, повернувся до вікна, ступив ще крок, розмахнувся, ніби викинув у нього, й зиркнув на годинник. — Ще шість секунд… Разом десять. Накинемо три — чотири секунди, щоб непомітно повернутися на своє місце. Навіть штовхнути сусіда, аби потім підтвердів: сидів увесь час і не підводився зі стільця.

— Ризиковано, — заперечив директор, — міг промахнутися, розбити вікно, наробити галасу.

Балясний якось винувато посміхнувся й додав:

— Ніхто не міг викинути чашу у вікно.

— Це чому ж? — різко обернувся до нього Хаблак.

— Бо вікно в цей час закрили шторою. Точніше — всі вікна. Хоролевський демонстрував фільм, а на вулиці — ліхтарі…

— Але ж, може, не закрили зовсім? — У Хаблака ще жевріла якась надія.

— Ну, як — залишилося приблизно на долоню. — Балясний підвів м’яку спітнілу руку. — У таку щілину чашу ледь просунеш. А я там усе ж сидів поруч і неодмінно помітив би…

У Хаблака на мить ворухнулася неприязнь до цього череваня: їхня перша, так гарно вибудувана версія одразу лопнула, як мильна булька, — й сліду не лишилося.

Але чому він сердиться на Балясного? Дякувати треба чоловікові, що розслідування не пішло хибним шляхом. Скільки часу могли б змарнувати!

«А якщо він сам?» — на мить ворухнулася думка, проте капітан одразу відкинув її як недостойну. Якщо Балясний був би причетний до крадіжки чаші, неодмінно ухопився б за Зозулину версію, вона, так би мовити, працювала на нього. Та й який розумний злодій дасть запідозрити себе одразу? А те, що він має справу з людиною розумною й далекоглядною, Хаблак відчував інтуїтивно — певно, вона продумала свої дії не на один десяток кроків уперед.

Хаблак відпустив Балясного. Директор дивився на нього запитувально, однак що міг сказати йому капітан? Що розслідування поки що, фактично, не зрушилося з місця?

До кабінету зазирнув Петренко. Хаблак подивився на нього з надією, проте парторг у відповідь лише знизав плечима. І все ж він приніс добру звістку.

— Здається, ми знайшли, звідки поцуплено той злощасний штепсель, — повідомив, правда, не дуже впевнено. — З лампи Юхима Сидоровича.

— Крота? — швидко уточнив Хаблак. — Завгоспа?

— Саме так, — нахилив голову Петренко, — і Данько там зараз з’ясовує стосунки…

Хаблак не дослухав його: вискочив з кабінету й швидко попрямував до завгоспової комори. Ще на підході до неї почув збуджені голоси й покрутив головою: даремно, ох, даремно Данько лається із завгоспом — теж мені доморощений слідчий, і для чого втручатися не в свої справи?

Кріт сидів, втиснувшись у пряму спинку стільця, окуляри в нього зсунулися на кінчик носа, дивився короткозоро й зацьковано, навіть простягнув руки вперед з розчепіреними пальцями, буцім збирався боронитися чи принаймні не підпустити до себе розгніваного Данька.

А той тримав у руці лампу, погойдував нею, і довгий чорний шнур звивався, як гадюка.

— Який штепсель? Чого чіпляєшся до мене? Тобі штепсель потрібний? Разом із лампою? — Очі в Крота блищали гнівно. — Бери й котись під три чорти!

Хаблак не досить ввічливо забрав у Данька лампу. Примостився на ящику навпроти завгоспа. Данько й Петренко стояли в дверях, відгороджуючи їх від коридора.

— Розумієте, капітане, — почав Данько, — видавництво закупило нові настільні лампи років чотири тому. Усі вони мають чорні штепселі, а тут — коричневий. І явно новий.

Хаблак оглянув штепсель. Справді, новісінький, контакт ти аж виблискують жовтизною. Запитав:

— Поміняли недавно?

Завгосп мовив роздратовано, бризкаючи слиною:

— І ви такої!.. Я вже казав Данькові, знати не знаю й відати не відаю. Ну, чого причепилися з цим штепселем?

Хаблак витягнув з кишені загорнутий в хусточку чорний штепсель, знайдений на клумбі. Показав завгоспові.

— Його хтось викинув учора ввечері через вікно надвір. Перед цим зіпсувавши ним світло у видавництві.

Очі в Крота округлилися.

— Ось воно що! — вигукнув злякано. — І ви вважаєте, він од моєї лампи?

— Можливо.

— Я не міняв штепсель.

— Хто ж?

— Якби знав…

Хаблак уважно обдивився обгорілий штепсель.

— Тут збереглися відбитки пальців, — сказав і тут же поправився: — По-моєму, збереглися. Дамо сьогодні на експертизу. І доведеться взяти відбитки ваших пальців, шановний Юхиме Сидоровичу. Прошу вас під’їхати сьогодні до міського карного розшуку.

Завгосп одразу знітився.

— Ну а якщо мої відбитки? — запитав.

— Значить, ти, старий чорт, зіпсував учора електрику, — вигукнув Данько роздратовано. — А зараз придурюєшся.

Хаблак зупинив художника коротким рішучим жестом.

— Хто вам дав право ображати людину, Петре? — запитав докірливо.

— Може, я не правий? То хто ж іще? Він виготовив «жука», а потім викинув його. Гадав: кінці у воду, а ми знайшли!

— Якщо на штепселі справді відбитки пальців громадянина Крота, — мовив Хаблак серйозно й з відтінком офіційності, — то це свідчитиме тільки про те, що штепсель від його лампи. А хто зробив «жука», дізнаємось.

Завгосп підвів угору пальця.

— Чуєш розумну людину, Данько? — запитав з викликом. — Не кажи злодій, поки за руку не схопив!

— Схопимо, — пообіцяв Данько з викликом, але Петренко поклав йому руку на плече, закликаючи заспокоїтися.

— Ваша кімната замикається? — запитав Хаблак Юхима Сидоровича.

— Звичайно. Всі кімнати у видавництві замикаються.

— І ключі висять на дошці у вахтера?

— Так.

— А буває, що ви виходите, не замкнувши за собою двері?

— Звичайно, чого ж кожного разу замикати? Тут у мене стіл та стілець, більше нічого. Комору замикаю, там видавниче майно, його належить замикати, а тут що? Тут нічого не візьмеш.

— Нікому не позичали лампу?

— А у нас в усіх кімнатах є. Чого-чого, а ламп вистачає.

— Може, хтось сам забрав?

— І я так вважаю. Забрав і замінив штепсель.

— Ти нам голову не задурюй! — не витримав Данько.

Хаблак вимушений був осмикнути його.

— Дуже прошу вас не заважати, — попросив.

— Але ж прямий доказ: штепсель з його лампи!

— Не прямий, а побічний. Обвинувачення не може грунтуватися на таких доказах.

— Мені ваша юридична еквілібристика ні до чого!

— А я — представник закону й прошу його поважати! — несподівано розсердився Хаблак. Він узяв у завгоспа газету й загорнув у неї лампу. Побачив з-за Петренкового плеча збуджене Зозулине обличчя. «Щось рознюхав лейтенант», — подумав і, вибачившись, підвівся з ящика.

Данько дивився на нього розчаровано. Певно, гадав, що капітан коли й не затримає Крота, вживе до нього якихось санкцій, візьме хоча б підписку про невиїзд. Але Хаблак тільки нагадав:

— То прошу вас, Юхиме Сидоровичу, десь через годину підскочити до нас. Адресу знаєте?

Кріт нічого не відповів, лише похмуро кивнув, та капітан не звернув увагу на його нечемність. Зрештою, він не може вимагати, щоб кожен знімав перед міліцією капелюх.

Зозуля спритно відтиснув Хаблака від видавничих працівників, зашепотів гаряче на вухо:

— Знайшов двох… Одна бабуся сиділа з дитиною на лавці серед клумб, друга з вікна помітила… Білу двадцять четверту «Волгу». Машина стояла під будинком, і бабка твердить, що хтось з видавництва до неї підходив. Якийсь чоловік… Приблизно в той же час, коли погасло світло.

Повідомлення було варте уваги, і Хаблак відреагував на нього одразу:

— Де бабуся? — запитав.

Зозуля тицьнув пальцем у підлогу.

— Внизу з онукою.

Вона сиділа на лавці біля червоно-оксамитових сальвій у теплому пальті й м’яких, на хутрі, черевиках, хоч сонце припікало зовсім по-літньому й повітря прогрілося градусів до вісімнадцяти.

Бабуся мала років сімдесят. Закуталася в на диво барвисту й велику хустку з яскравими різнокольоровими трояндами на темному тлі, — такими хустками пишатися гарним дівчатам та молодицям, а тут з-під неї виглядали зовсім сиві пасма, і зав’язана вона була під зморшкуватим, гострим від старості підборіддям. Проте очі в бабусі світилися зовсім по-молодечому, не старечі втомлені очі, а живі й допитливі, й Хаблак трохи зрозумів, чому ця літня жінка носить таку строкату хустку. Капітан сів поруч на лавці. Зозуля примостився з другого боку, нахилився до бабки й попросив, догідливо зазираючи їй у вічі:

— Розкажіть капітанові… Усе, що бачили.

Жінка перебрала зморшкуватими пальцями край хустки — Хаблак устиг побачити, що нігті в неї акуратно підрізані, вкриті прозорим лаком. Капітан чомусь подумав, що має справу з колишньою артисткою, котра звикла серйозно ставитися до своєї зовнішності. До того ж, либонь, не доводиться готувати обіди із щоденним чищенням картоплі, мабуть, варить онучці яйця чи манну кашу, а це, звичайно, не відбивається на манікюрі.

Хаблак мимоволі відчув неприязнь до бабки, може, тому, що згадав: Марина саме зараз, напевно, чистить картоплю, готує чоловікові обід, знає, що він полюбляє тонко нарізану, гарно підсмажену хрумку картоплю, її слід їсти гарячу зі сковорідки, та він сьогодні навряд чи вирветься на обід, увечері Марина розігріє, і картопля, від цього не втратить. Він їстиме її і дивитиметься на дружину — хіба може бути несмачною їжа, приготована нею?

Згадка про Марину розчулила Хаблака, він уже зовсім лагідно подивився на бабусю й запитав:

— Вчора ввечері ви сиділи тут і, лейтенант казав, бачили якусь білу «Волгу». Як вас звуть і де живете?

Бабуся підібгала під себе хутряні черевики, — певно, трохи соромилася їх, — і відповіла густим, добре поставленим, зовсім не старечим голосом:

— Вікторія Анатоліївна Старицька. Я гуляю з онукою до дев’ятої — півтори години щовечора. У будь-яку погоду. І вчора гуляли, вечори зовсім літні, гріх не подихати повітрям.

Хаблак устиг подумати, що бабуся надто балакуча й слід спрямувати, розмову в точно визначене русло, однак, либонь, вона відчула те ж саме, бо нараз рішуче обірвала цю свою довгу тираду й мовила зовсім іншим діловим тоном:

— Для чого все це? Мабуть, вам нецікаво. Та й кого це може цікавити? Коротше, дивлюсь — під’їхала «Волга». Ще фарами блиснула, стемніло вже, блиснула й зупинилася он там, де бузкові кущі. Біля рогу будинку. А чого сюди заїжджати? Діти ж грають, можна поставити машину на вулиці. Тим більше, ніхто з «Волги» не вийшов, фари шофер вимкнув, сидить і чекає когось. Я й подумала — кого? Може, дівчину? Цікаво, чи не з нашого будинку? Якій це пощастило в білій машині кататися? Та нікого… Правда, шофер, видно, терплячий, чверть години чекав, потім у видавничому будинку двері грюкнули й хлопець вискочив. Поспішав, бо ледь не біг — розчинив дверцята «Волги», передні з цього боку, про щось з шофером перемовився і назад побіг…

Бабуся припинила гратися торочками хустки, заклала руки в кишені. Хаблак кілька секунд обмірковував почуте. Запитав, з надією зазирнувши бабці у вічі:

— Випадково не помітили: світло у видавничих вікнах у цей час не згасло?

— Ні, — не роздумувала ані миті, — вікна темні були, пізно вже й ніхто не працював, Я ще здивувалася: що тому молодикові увечері там робити?

Хаблак швидко прикинув: у двір виходили вікна видавничих кімнат, у яких під час учорашньої зустрічі з археологом нікого не було. Директорський кабінет, кімнатка завгоспа й вікно з коридора, де сиділа вахтерка, виходить на вулицю.

Але хтось з працівників міг же забути вимкнути в своїй кімнаті світло…

Уточнив:

— Згадайте, всі вікна на другому поверсі видавничого будинку були темні? Може, десь світилося?

Жінка похитала головою, однак відповіла не так упевнено, як раніше:

— Ні. Здається, ні…

— А о котрій годині вийшов з видавництва чоловік, що розмовляв з шофером білої «Волги»?

— Десь о восьмій. Вибачте, не маю годинника, та ми з Катрусею виходимо пів на восьму, потім нас о дев’ятій кличе син, — вказала головою на п’ятиповерховий будинок поруч, — то, значить, гуляли зовсім мало, коли машина під’їхала, а потім, я ж казала, з чверть години шофер, чекав когось. Виходить, десь о восьмій чи трохи раніше.

Все збігалося. Світло у видавництві згасло за п’ять хвилин до восьмої. Хаблак подумав, що бабуся спостережлива, має зірке око й зовсім ще не старечий розум. Принаймні не страждає від склерозу.

Нараз одна думка майнула в капітана, й він запитав:

— Ви сиділи на цій же лавці?

— Так.

— Двері, що ведуть з видавництва, ліворуч, — вів далі розважливо Хаблак, — отже, ви могли бачити тільки спину чоловіка, коли він ішов до «Волги»? Чи не так?

— Звичайно.

— Але ж було темно.

— Ліхтар… — кивнула бабуся на стовп, що стояв трохи осторонь.

— Могли б упізнати того чоловіка?

Подумала й похитала головою.

— Ні, ліхтар тьмяний і, знаєте, тіні…

— Ви сказали: вискочив хлопець. Отже, бачили його. Чи як визначили вік?

Бабуся засміялася.

— Це, певно, тому так сказала, що сподівалася побачити дівчину. Знаєте, на таких розкішних «Волгах» дівчата кататися дуже полюбляють. Я й подумала…

— Чоловік, котрий вийшов з видавництва, був без пальта й капелюха?

— Хто ж пальто зараз носить? Це ми вже старі кістки гріємо, а молоді що?

— Молоді? Отже, з видавництва виходила молода людина?

— Звичайно, молода. Я ж сказала: хлопець.

— Чому так вважаєте?

— Ну, знаєте, ще можу відрізнити хлопця від статечної людини. Постава й хода, так, хода в молодих зовсім інша. Відчувається легкість.

— Вибачте, ви в театрі не працювали? — поцікавився Хаблак.

— Звідки знаєте?

— Так, здогадався.

Бабуся випросталася на лавці. Сказала з гіркотою:

— В моєму віці ще грають. І взагалі, актор мусить вмерти на сцені. Але ж тепер не театри, а… — махнула рукою.

— Інтриги?.. — протягнув невизначено Хаблак.

— І не кажіть: знаєте, що таке театр!..

Хаблак знав: ця розмова може виявитися безкінечного. Рішуче перебив:

— В якому костюмі був хлопець: світлому чи темному?

Похитала головою.

— Важко сказати. В темряві, та ще й здалеку… Знаєте, ввечері все темним видається.

— Щось тримав у руках? Портфель, сумку?

— Ні.

— Я прошу пас подумати, це дуже важливо.

— А чого мені думати? Махав рукою й поспішав, знаєте, як люди поспішають, — крокував швидко.

— І нічого не ховав під піджаком?

Посміхнулася відверто глузливо:

— Не помітила.

Хаблак показав, як притискають рукою, коли намагаються щось сховати під одягом від стороннього ока. Бабуся заплющила очі уявляючи.

— Ні, — одповіла твердо, — не братиму гріха на душу. Може, щось і ніс…

— І передав шоферові «Волги»? — втрутився Зозуля. — Випадково не помітили?

— Ну, що ви, милий! Бачите, яка відстань. Та й бузкові кущі затуляють.

Хаблак подумав, що цій гостроокій колишній актрисі слід показати Власюка. Може, й впізнає. А те, що з шофером білої «Волги» спілкувався редактор Власюк, у капітана не викликало сумнівів.

Уточнив:

— Цей хлопець високий?

— Вище середнього зросту.

— Точно, — посміхнувся Хаблак, — вище середнього і худий.

— Звідки знаєте? — зиркнула насторожено.

— Не знаю, а догадуюсь.

— А-а… — махнула рукою. — Жартуєте…

— У нашій роботі жарти протипоказані, — відповів капітан зовсім серйозно. — Крім цього хлопця, ніхто не виходив з видавництва?

— Не знаю. «Волга» рушила, а ми з Катрусею пішли.

— Спасибі вам, Вікторіє Анатоліївно, можливо, ми вас ще потурбуємо. Не заперечуєте?

— Що ви, заходьте, завжди рада, ми живемо у восьмій квартирі, лейтенант уже записав.

Хаблак поклав Зозулі руку на плече. Звичайно, записав, не міг не записати — молодець лейтенант, знайшов такого цінного свідка. Цікаво, а що скаже друга жінка?

Капітан уклонився Старицькій, подумавши, що з таким театральним прізвищем можна було б ще й працювати на сцені — не кажучи вже про зовсім не старечу енергію Вікторії Анатоліївни. Але ж він не режисер, тому видніше, а може, справді інтриги?

Йшов, пропустивши вперед Зозулю, й відчував на спині погляд бабусі — гострий, оцінюючий.

«Якої тепер заспіває Власюк? — думав. — Трохи згодом ми покажемо його Старицькій, зараз порозмовляємо з другим свідком, а потім і з Власюком. Як ви зараз поводитиметесь, шановний Андрію Віталійовичу?»

Другий свідок Євгенія Яківна Лиходід мешкала в тому ж будинку, де й Старицька, — на четвертому поверсі в однокімнатній квартирі, яку займала сама. Вона розповіла про це одразу, підкресливши, що одержує персональну пенсію і має право на численні пільги, а цю квартиру їй виділили, коли ще працювала заступником директора фірми «Ранок», — хто не знає цю фірму, нема, здається, послуг, яких би не надавала вона, а Євгенія Яківна Лиходід засновувала її.

Євгенія Яківна явно знемагала від неробства, Хаблак помітив це й ледь не злегковажив — хотів порадити господарці квартири й зараз допомагати фірмі, беручи участь в обслуговуванні населення, бавити дітей чи прибирати помешкання, та вчасно осмикнув себе: персональний пенсіонер була сповнена власної гідності, могла й образитися.

Підійшов до розчиненого вікна, через яке Лиходід помітила білу «Волгу». Справді, місце стоянки машини проглядалося непогано. Хаблак запитав у жінки:

— Де стояла «Волга», яку ви помітили вчора ввечері?

Лиходід перегнулася через підвіконня, уважно роздивилася, наче бачила все вперше, лише потім показала на буз-кові кущі.

— Он там, біля рогу видавничого будинку.

— Номерів не запам’ятали?

— Звідси не видно. Та й темно було.

— Біла «Волга»?

— Точно. Колись я їздила точнісінько на такій. Навіть подумала: Іван Васильович завітав. Новий директор фірми, — пояснила. — Та кому я потрібна? Колись ми ветеранів поважали, листівки писали й подарунки купували, а що він, тридцятирічний, розуміє? Одне слово — молодь…

Хаблак не зовсім поділяв украй песимістичне ставлення Євгенії Яківни до сучасної молоді, його самого в управлінні ще називали «молодим кадром», проте не став заперечувати Подумав лише, що йому сьогодні щастить на свідків — обидві жінки при зовнішній абсолютній несхожості чимось були подібні одна до одної, либонь, невдоволенням нинішньою долею й непригаслою енергією — Старицька хоч бавила онучку, а Євгенія Яківна мешкає сама, а що може бути гірше за самотні вечори в порожній квартирі на старості років?

Хаблак швидко з’ясував, що біла «Волга» справді, як твердила й Старицька, під’їхала десь близько восьмої години і зникла хвилин через п’ятнадцять. Правда, Євгенія Яківна не бачила хлопця, який спілкувався з шофером, пояснивши, що в цей час перевдягалася.

Власне, зустріч з Євгенією Яківною не додала нічого до вже почутого, але те, що Лиходід бачила, як від’їжджала «Волга» й запам’ятала, що це сталося за кілька хвилин до восьмої (за хвилину чи дві, уточнила вона) мало дуже велике значення й зміцнило намір Хаблака одразу порозмовляти з редактором Власюком. І не просто так, як учора у видавництві, а в офіційній обстановці, в управлінні.

Капітан послав за Власюком Зозулю, а сам поїхав до карного розшуку.

Вчора Хаблак трохи заздрив Власюковим американським джинсам і жовтій шкіряній куртці, а сьогодні той з’явився у вельветовій «трійці» темно-зеленого кольору і таких же туфлях, трохи світліших, але, певно, також з Бонна чи Гамбурга. Капітан чув, що найкращі вельветові костюми шиють саме там, а може, у Франкфурті? Зрештою, це не мало значення — звідки костюм, головне, темно-зелений вельвет якось підносив Власюка, тепер Хаблак не уявляв собі Андрія Віталійовича інакше як у піжонському одязі, хоча, чесно кажучи, Власюку було ще далеко до баченого колись капітаном неймовірно «розкішного» грузина в Піцунді.

Той стояв у центрі селища біля скляного гастроному весь у шкірі: чорний довгий шкіряний піджак, чорні шкіряні брюки, черевики на високих підборах, у техаському капелюсі з широкими крисами, в картатій сорочці з краваткою-хусточкою — стояв і недбало крутив навколо вказівного пальця ключами від автомобіля з купленим у приватника брелоком. Кажуть, так на Кавказі спокушають наївних дівчат.

Хаблак посміхнувся: костюмами на нього вплинути важко, недбалими позами також — Власюк сидів на твердому казенному стільці, як у просторому м’якому фотелі: вільно поклавши ногу на ногу й погойдуючи вельветовою туфлею.

— От що, Андрію Віталійовичу, — капітан підсунув Власюкові папери, — прошу ознайомитися й розписатися, бо розмова в нас буде серйозна. Порушено кримінальну справу про зникнення скіфської чаші, і за неправдиві свідчення, згідно закону…

— Знаю, — перебив Власюк і розписався не дивлячись.

— А якщо знаєте, то прошу відповісти, з якою метою й куди ви виходили вчора з кабінету директора видавництва під час зустрічі з археологом Хоролевським?

Вельветова туфля описала дугу в повітрі й опустилася на підлогу. Власюк трохи постукав нею, наче нудні запитання настирливого капітана карного розшуку якщо не дратували його, то принаймні позбавляли душевної рівноваги, й відповів спокійно:

— По-моєму, вчора ми обговорили з вами, капітане, цю проблему й додати мені нема чого.

— І ви твердите, що не виходили з видавництва?

— Звичайно.

— Так і запишемо.

— Певно, це ваш обов’язок.

— Мій обов’язок — встановити істину.

— Я вам співчуваю.

Хаблак розсердився, проте нічим не виказав цього. Запитав підкреслено ввічливо:

— І не підходили до білої «Волги», яка чекала на вас під видавництвом?

Власюк задумався лише на дві—три секунди, однак відповів, не вагаючись:

— Ви щось плутаєте, капітане.

— Я прошу вас відповідати.

— Як же я міг підійти до якоїсь міфічної «Волги», коли не виходив з приміщення?

— Ви твердите це?

— Так.

Хаблак занотував відповідь у протокол, скоса зиркаючи на Власюка. Сидить прямо й не відводить погляду, навіть посміхається іронічно, але ж точно — збрехав..

Підсунув протокол Власюкові.

— Прошу розписатися.

— Це все? — здивовано підвів брови той. — І для цього треба було викликати мене до міліції, замовляти перепустку?

— Так, саме для цього. — Хаблак нараз подумав, що цей вельветовий піжон нікуди від нього не дінеться. Посміхнувся Власюкові мало не приязно й мовив серйозно:

— Ми постараємося розшукати цю білу «Волгу» і тоді повернемось до нашої розмови.

— Шукайте, — знизав плечима Власюк, але Хаблак помітив, що хлопець якось напружився. — Шукайте, — повторив, — мене це не обходить.

— Як сказати… — Хаблак підписав перепустку, подав Власюкові. — Прошу, можете йти.

Дивився, як іде хлопець до дверей, як відчиняє їх — вже в дверях Власюк не витримав і озирнувся, Хаблак перехопив його погляд і зрозумів, що виграв цей зовсім маленький двобій: капітан міг дати голову на відсіч, що помітив в очах Власюка переляк.

Сидів і думав: як знайти білу «Волгу»? В місті не одна сотня таких машин, та й взагалі, якщо водій причетний до злочину, ніколи в житті не зізнається. А ти спробуй довести, що саме він стояв біля видавництва! Шофера ж ніхто не бачив.

Так уже й ніхто? Адже «Волга» простояла чверть години, і за цей час повз неї пройшов не один десяток людей. Правда, хто в наш час звертає увагу на машину? А може, хтось і звернув…

Хаблак подзвонив Зозулі.

— Усе починаємо спочатку, Федю, — мовив не зовсім оптимістично. — Ти опитав мешканців будинку, що поруч видавництва, давай, старий, займемося ще двома.

— Вони ж далеко, що з них побачиш? — упевнено заперечив лейтенант.

— Думати, Федю, треба, — лагідно, але не без іронії одповів Хаблак, — а якщо хтось з їхніх мешканців, повертаючись додому, проходив повз «Волгу»? Та ще випадково запам’ятав номер?

— І з нетерпінням чекає нашого приходу, щоб назвати його…

— Так, з нетерпінням, — ствердив Хаблак. — А ми примушуємо людину чекати. Давай, Федю, бо наш персональний тролейбус уже стоїть на зупинці.

2

Хаблак повернувся додому після восьмої. Великий жовтий «Ікарус» зупинився навпроти їхнього дому, та капітан зробив коло й зазирнув до гастроному. У цей час потік покупців зменшувався. Хаблак купив півкілограма ковбаси й двісті грамів цукерок — Марина полюбляла солодке, правда, берегла фігуру й не дозволяла собі нічого зайвого, але капітан вважав, що в її нинішньому становищі можна трохи й порозкошувати.

Відчинив двері й почув високий голос дядька Тихона, Зрадів. Любив його — галасливого і, як вважала дядькова дружина, трохи безпутного: Тихін часто їздив по відрядженнях, вічно не бував удома, й вихованням двох дочок і всіма домашніми справами займалася тітка — дочок, правда, тепер виховувати було пізно, одна працювала на Дарницькому шовковому комбінаті, у відділі постачання якого займав якусь посаду дядько, а друга закінчувала десятирічку й цілком серйозно збиралася поступати до політехнічного інституту.

Дядько Тихін зустрів Хаблака в передпокої: огрядний, лисуватий і трохи розчервонілий. Обійняв і приязно поплескав по плечі.

— Ми з Мариною зачекалися тебе, — докорив. — Я вже й додому збираюся.

Від дядька несло горілкою, очі блищали — Марина, видно, почастувала його. У квартирі смачно пахло печеною картоплею та оселедцем, і Хаблакові нараз до смерті захотілося оселедця — з цибулею, оцтом і з гарячою розсипчастою картоплею. Та й від чарки б не відмовився. Цмокнув Марину в щічку, віддав кульочок з цукерками й занетерпеливився до ванної — швидше мити руки.

Дядько сам наполовину спорожнив чвертку «Екстри», що знайшлася в Марини, але їм лишилося по чарці, Хаблак випив з задоволенням і наліг на картоплю — Марина вміла її пекти; чисто мила, натирала сіллю з олією і картоплю можна було не чистити, їсти так, із лушпинням.

Дядько підчепив шматочок принесеної Хаблаком ковбаси, пожував, потім витягнув з кишені якусь фотографію, поклав на стіл, покривши долонею.

— Оце привіз тобі, — повідомив мало не урочисто, — бо я Хаблак і ти Хаблак, а це фото мого діда, а твого, виходить, прадіда. Єдине фото залишилось, моїм вертихвісткам воно ні до чого, а тобі, як продовжувачеві роду, дарую.

Очі в дядька зволожилися, він подав фото, старовинне, на картоні — прадід стояв прямо, витягнувшись, немов йому наказали стояти струнко, дивився напружено й трохи злякано, і вуса в нього настовбурчилися.

Хаблак знав, що прадід його Ілля Лукич народився ще за кріпацтва, все життя прожив у Києві, столярував у різних хазяїв і закінчив робітником на фабриці імені Боженка. Помер він під час війни, доживши до вісімдесятирічного віку, на руках у дядька Тихона. Дядькові перед війною сповнилося п’ятнадцять, до армії його не взяли, у військове училище пішов Сергіїв батько Антін, а дядько Тихін лишився з дідом, матір’ю та сестрою — евакуюватися не пощастило.

Зараз Хаблакова бабуся разом з дочкою мешкала в Ростові. Сергій з дядьком двічі їздив до неї, запрошував до себе, але бабуся страх як боялася поїздів, не кажучи вже про літаки, й нікуди не виїздила з Ростова, на околиці якого мала невеличкий будиночок. Усе її життя обмежувалося городом і кількома фруктовими деревами, що росли на ділянці.

Хаблак урочисто прилаштував фото прадіда на почесному місці — на полицю стелажа з книжками, стояв і дивився на фото цього зовсім незнайомого чоловіка, який заклав колись основи їхнього роду Хаблаків, дивився на прадіда, а думав про батька, прадід не бус йому байдужий, однак не знав його зовсім, а батька пам’ятав, погано, але пам’ятав — як пестив його батько і як полюбляв він перекидатися по батьковій спині: либонь, батькові було боляче, повернувся з фронту весь зранений, хворів, а невдовзі й помер, але нічим і ніколи не виказував, що син робить йому боляче, певно, саме цей біль і приносив йому насолоду, від кого й терпіти, як не від сина?

Прадід чимось нагадував батька, такий же високий і тонкий, ледь помітна, зовсім батьківська, іронічна зморшка торкалася його вуст.

Портрет батька стояв поряд на стелажі, перед ним Сергій ставив завжди квітку, одну квіточку в маленькій вазочці. Взимку, коли не було квітів, ставив листочок чи гілочку — був переконаний, що батько знає про його синовню вірність, зрештою, може, й не був переконаний остаточно, але так легше жилося, і Сергій не поважав би сам себе, якби зрадив цій звичці.

Хаблак подумав трохи й поставив фото прадіда поруч із батьковим, з іншого боку вазочки. Батько схвалив би цей вияв синової вдячності — Сергієві навіть здалося, що тато посміхнувся підбадьорююче, його славетний батько, найбільший авторитет у всьому світі.

Дядько Тихін помітив цей племінників жест і розчулився, бо вилив у чарку останні краплини горілки, став поруч Сергія й мовив нараз зовсім чужим голосом, в якому бриніли сльози:

— За тебе, діду мій, і щоб ти простив мене…

Випив горілку одним ковтком, Сергій подивився на нього здивовано, й дядько раптом якось по-дитячому схлипнув, обтер очі тильним боком долоні, потім махнув рукою й потяг племінника на диван. І швидко, наче боявся, що його зупинять, не дадуть виговоритися, а може, щоб не зникла думка, не тенькнула, як струна, що обірвалася від необережного доторку, почав:

— Отак воно трапилося, Сергійку. Нікому не розповідав, тільки тобі, племінникові, і можеш засудити мене, навіть засудиш, та що вже поробиш, мушу розповісти й розповім. Бо ти крадіжками займаєшся, злодіїв ловиш, ну і я тобі про крадіжку… Воно, правда, не зовсім і крадіжка, ніхто не судить за це, крім мене самого. Але ти збагнеш. Ми з твоїм батьком знаєш як були — нерозлийвода, він старший на два роки й захищав мене завжди… Антін і розумний був, і хоробрий, вчився першим відмінником і в училище одразу екзамени здав. Жили ми з бабусею твоєю Федосією й прадідом — нехай земля йому буде пером — на Печерську коло базару, була така Велика Шиянівська вулиця, тепер вона зветься, здається, Копиленківською, й нові будинки на ній, а тоді стояли одноповерхові халупи, весь Печерськ за базаром був забудований такими — що хочеш, київська околиця, трохи далі навпроти нинішнього Суворовського училища вже городи починалися.

Селилася на Великій Шиянівській в основному злиднота, що й казати, і ми жили бідно, дід Ілля вже не працював, минуло йому сімдесят, одержував маленьку пенсію, а всю сім’ю тягла бабка твоя Федосія: працювала у Лаврі в лікарні нянькою, та й ще прати білизну брала. Сам розумієш, доход невеликий, не розженешся, і носили ми перелицьовані й до блиску стерті пальта, а на обід якщо борщ був з м’ясом, то вже свято, а більше каша, ледь заправлена шкварками, а то й просто олією.

Я тобі скажу, непогана ця їжа, пшоняна каша з олією, виросли ми на ній і, бачиш, людьми стали. Тепер моїм вертихвісткам на сніданок давай яйця й сосиски, і то не щодня, бо набридає, а ми тих сосисок, либонь, і не бачили. Якщо мати двічі на місяць у зарплату котлети зробить — радість, чесно кажу, радість, бо, знаєш, як пахне: нема смачніших котлет, підсмажених мамою на смальці!

Дядько Тихін знову витер очі тильним боком долоні, але зробив це автоматично, бо вже не були зволожені, а блищали лихоманково.

— Дід Ілля, — вів далі, — чим міг, допомагав матері. Був він майстром на всі руки: робив і лагодив табуретки, меблі, паяв і лудив відра — це тепер, коли у відрі дно проіржавіло, його на смітник, а тоді речами дорожили, відро так просто не купиш, та й копійки рахували, краще дно залудити чи навіть нове поставити, все одно дешевше.

Дід Ілля завжди робив усе, що просили, не вимагав платні, не відмовлявся, правда, коли й платили — хто скільки міг, двадцять копійок чи навіть десять, все ж у господарстві згодиться. Крім того, хотів зробити матері подарунок і збирав гроші на нього: дзеркальну шафу тої ж фабрики Боженка, на якій працював колись, була та дзеркальна шафа дуже модною, і мати мріяла про неї, бачив — стоїть зараз у Ростові в кімнаті ліворуч, тож купив її дід Ілля на складені від дрібних заробітків копійки.

Сергій одразу згадав оту шафу — стару, з потемнілим дзеркалом, таких тепер не знайдеш, хіба що на звалищі.

Хаблак мимоволі зиркнув на гарні меблі, дядько Тихін перехопив цей погляд, одразу зрозумів племінника, поплескав його по коліну.

— Дай боже, хлопче, гарно живеш, і щоб ніколи не звідав біди. Хоча, — кахикнув не дуже впевнено, — бідність і загартовує. Принаймні знаєш ціну кусня хліба, ми вже іноді не дивимось і на булку з маслом, а на чорний хліб з сіллю й поготів. А дід Ілля і цієї булки з маслом за життя не наївся досхочу. Збирав копійки, назбирає карбованця, загорне в папірець і до скриньки. Була в нього така скринька, невеличка, де зберігав свій скарб: інструменти, якісь старі журнали, парадні чоботи, бачиш, у них він і сфотографований, пошив ці чоботи ще до революції й доносив до війни не ремонтуючи. Може, набійки на підбори ставив, але й взував чоботи рідко, на свята чи куди в гості.

Складав, отже, дід до скриньки зароблені копійки, а я дивився й заздрив, дуже мені карбованець потрібний був на олов’яного пугача, який стріляв справжніми пробками, стріляв — і пахло сіркою: у хлопця з сусіднього будинку був такий, за ним ходила вся наша Велика Шиянівська, — боже мій, який розкішний був пістолет і як мені його хотілося!

Дядько Тихін побачив трохи іронічну посмішку на Марининому обличчі, затнувся й сказав ніяково:

— Звичайно, тепер це смішно, у тебе народиться син, Маринко, і ти накупиш йому гору іграшок, але ж усі вони не будуть варті того олов’яного пістолета, бо пам’ятатиму його все життя: з-за нього вчинив крадіжку.

Замикалася дідова скриня невеличким замком. Малий був я, та винахідливий шибеник: дістав десь цвях, зігнув, поколупався в замку й відімкнув скриню. Зверху в окремому відділенні праворуч лежали якісь дідові документи, туг же стояли акуратні стовпчики загорнутих у папірці мідяків і срібних монет — дідів жебрацький капітал.

Спочатку хотів схопити один стовпчик, карбованця б мені вистачило, але, розміркувавши, вирішив, що дід одразу помітить пропажу, стовпчиків стояло не так уже й багато, десять чи трохи більше. І тоді я відібрав з кожного стовпчика по десять копійок, наївно вирішивши, що дід, звичайно, ніколи не подумає на мене, гадатиме, що прорахувався — старий вже, міг і справді прорахуватися.

Наступного дня олов’яний пугач був мій, я стріляв з нього сірчаними пробками, і дворові хлопці поштиво ходили за мною. Декотрі з нахабніших просили дати вистрілити, це була межа бажань і мало не нездійсненна мрія, бо кожна пробка коштувала гроші, кілька копійок, але де їх візьмеш?

Хлопці пішли шукати пляшки, в декого зберігалися в загашнику, одна пляшка — три постріли, але я давав стріляти лише двічі, мусив же мати якусь вигоду від власної зброї!

Назбиравши дріб’язком карбованців десять — п’ятнадцять, дід ходив міняти їх на паперові гроші. Я з острахом чекав цієї події: варто дідові поскаржитися матері — й була б біда. Мати мала важку руку, не спускала нам нічого, й навіть за дрібні провини ми часто одержували паска. Непогане навчання, мушу сказати, тепер воно не в пошані, але іноді ой як потрібне, запам’ятай, Сергію, й не думай, що твій старий дядько верзе дурниці. Чи не так?

Хаблак не відповів, хоча подумав, що багатьом із тих, з ким він має справу, свого часу, на жаль, не давали березової каші і, либонь, добре, що дядькова перша й така наївна крадіжка не переросла в серйозніші.

А дядько й не чекав Сергієвої відповіді. Мусив виговоритися, щось, певно, мучило його, бо вчепився в коліна пальцями так, що суглоби побілішали, пригнувся, трохи похитався, як заведена лялька, й вів далі:

— Я бачив, коли дід діставав свої гроші із скриньки. Він пішов до магазину, а я подався на сусіднє подвір’я — була неділя, мати збиралася смажити свої знамениті котлети, та навіть вони не могли втримати мене — ляк перед розплатою переміг. Чесно кажучи, це тепер я так думаю, а тоді більше мучила невідомість, краще б мати одразу відшмагала мене, либонь, стало б легше — вже не було втіхи від того пугача, заховав його в сараї у дрова, й хлопці даремно приходили з пробками.

Дід повернувся скоро. Я спостерігав з-за паркану, як він прошкував протилежним боком вулиці. Гадав, що буде розгніваний чи принаймні знервований, проте дід ішов повільно, підставивши обличчя сонцю й посміхався якщо не радісно, то якось світло: видно, теплий день тішив його, а на деревах цвірінькали горобці й навіть якась птаха голосно, на всю вулицю співала свою нескінченну пісню.

«Ну от, — з задоволенням подумав я, — все гаразд: дід вирішив, що прорахувався, а якщо так, чого мені хвилюватися?»

Тим більше, що мати вже, певно, почала смажити котлети, на якусь мить я навіть відчув їхній божественний запах і, забувши про все, побіг додому.

Дід майстрував табуретку. Він подивився на мене лагідно, ще й погладив по голівці, і гарний настрій повернувся до мене. Захотілося бігати, співати, я любив свого діда як ніколи, запропонував допомогти, та він відмовився. Тоді я й справді заспівав, голос у мене не такий, як у твого батька, і слуху не мав, але, здається, співав я тоді єдиний раз у житті чудово. Мати насипала борщу, а котлети шкварчали на сковорідці: що ще потрібно для справжнього щастя?

Потім я ще двічі чи тричі лазив до дідової скриньки і жодного разу він ані слова не сказав мені, хоча, звичайно, догадувався про все. Кілька разів я перехоплював його докірливі погляди, однак гадав: перебільшую, просто дід по своїй старечій наївності й досі вважає, що прораховується.

Розумієш, який був у нас із Антоном дід, твій прадід Ілля, яку золоту душу мав і яке справді янгольське серце!

А потім мене спіймав на гарячому Антін. Мені здавалося, що він пішов кудись разом із дідом, та Антін несподівано повернувся, зазирнув у вікно й побачив, що я сиджу біля відчиненої скриньки. Перестрибнув до кімнати, підійшов, нічого не кажучи, побачив мої сповнені жаху очі й тільки мовив:

«Замкни, і щоб ніколи… Бо голову відірву!»

Я знав, що жарти з Антоном погані, та й був він для мене найбільшим авторитетом — намагався й не дивитись на дідову скриню.

Це трапилося за рік до війни. Влітку сорок першого Антін закінчив школу, поступив до військового училища; почалася війна, й ми його більше не побачили. Прийшли гітлерівці — люди голодували, голодували й ми — ще дужче за інших, бо ті, хто мав якісь речі, ходили по навколишніх селах і міняли їх на харчі.

А що було в нас?

Якось пішов я з матір’ю пішки до Бородянки. Мати вирішила обміняти найкоштовніші наші речі, свою білу вовняну хустку та ватяну ковдру. Нам пофортунило: виміняли ми за них півмітка картоплі та шмат сала. Коли б ти побачив, якими очима дивився дід Ілля на картоплю й сало! Він був зовсім старий, потребував хоч якогось харчу, згасав на очах, а я зовсім не звертав на те уваги.

Ми з матір’ю порахували картоплини й вирішили розтягнути наші припаси хоча б на місяць. Десяток картоплин на день — це на чотирьох: мені, матері, сестрі й дідові Іллі. До смішного мало, голод мучив нас щоденно, щохвилинно, та й зима видалася суворою; мати з сестрою зібрали рештки речей і знову подалися на села, у нас з дідом лишилося три десятки картоплин, ми мусили перебитися ними принаймні з тиждень. Кошик з тими злощасними картоплинами стояв біля пічки, весь час притягуючи наші голодні погляди. Вранці на залишках гасу я розпалив примус, поставив варитися кілька картоплин. Дід уже рідко коли підводився з ліжка, дров не було, в кімнаті холодно — він лежав, накритий якимсь лахміттям. Я вирішив розібрати стінку нашого сарая, — дошки там були гнилі, — взяв сокиру й подався надвір. Скоро замерз, повернувся до хати, відчинив двері й побачив, що дід їсть напівсиру картоплю. Отак кусає і жує — наш недоторканий запас.

Він злякався, побачивши мене, й впустив на підлогу надкушену картоплину.

А я стояв, дивився, і не було в мені жалю, а тільки гнів і презирство. І я щось сказав дідові, видно, дуже різке, бо він повернувся й почвалав до ліжка. Сів, і руки в нього трусилися. Так він нічого й не відповів мені, тільки глянув, і я досі пам’ятаю ті докірливі очі. Пам’ятаю й не можу простити собі, бо дід Ілля через кілька днів помер. Помер, так і не сказавши мені нічого.

Дядько Тихін шморгнув носом, Сергій подумав, що він зараз заплаче, та дядько тільки махнув рукою й додав:

— Ніколи не прощу собі…

Він підвівся, підійшов до стелажа й довго вглядався в дідів портрет.

— Ну, добре, пішов я… — мовив нарешті й попрошкував до дверей не озираючись. Так і вийшов, не попрощавшись, а Сергій з Мариною сиділи й мовчали, нарешті Марина прибрала зі столу вистиглу вже картоплю, понесла на кухню, і Хаблак дивився їй вслід вдячними очима.

Сидів і уявляв, які пристрасті сповнювали його прадіда, коли той нарешті не витримав і потягнувся за напівсирою картоплиною. Людина добра й лагідна, яка прожила чесно й нікого не кривдила, — і чому це так трапляється, що таким людям випадає часто важке життя, а різним пройдисвітам… Ну, хоча б тим, що вкрали скіфську чашу!

Певно, сподіваються на безкарність…

А дзуськи, він знайде їх, хоч доведеться перевернути пів-Києва.

Чомусь ця думка заспокоїла Хаблака, він поміняв квітку у вазочці між портретами батька й прадіда і пішов спати.

Вранці Хаблак одразу подався до видавництва. Зозуля мусив заїхати в управління, зазирнути до експертів І наздогнати капітана.

Хаблак зайшов до Данька — той мав окремий кабінет, і капітан вирішив скористатися з цього й розпитати художника про Власюка. Капітан вмостився на стільці, вільно простягнувши свої довгі ноги, Данько закурив, зі смаком пустив дим у стелю, трохи подумав і сказав:

— Спробую бути об’єктивним, хоч, чесно кажучи, не подобається мені Власюк. Не подобається і все, а особливих фактів не маю. Скритний якийсь і піжон, знаєте, звик дивитися на людей гордовито. Розумієте, — пояснив, — у нього вийшла книжечка, звичайна перша книжечка, ну похвалили, але ж для чого носа дерти?

— А оповідання справді гарні?

— Я в літературі не дуже-то, — відверто зізнався Данько, — а кажуть різне.

— Це вже добре, коли різне.

— Батько в нього якесь цабе в Міністерстві торгівлі, — вів далі Данько. — Я б не афішував цього, а він, бачите, які костюми носить.

Хаблак згадав жовту Власюкову шкірянку й на знак згоди нахилив голову.

— Людина, яка звикла все мати без особливих труднощів? — запитав.

Данько заперечливо похитав головою.

— Не зовсім. Власюк один з наших найкращих редакторів, на нього нема скарг, і автори полюбляють працювати з ним. Кажуть, вимогливий, але справедливий. Трохи самовпевнений.

— Це не так уже й погано.

— Звичайно.

— Відлюдкуватий?

— Неговіркий. Знає собі ціну й не базікало.

— Те, що не базікало, мені вже відомо, — засміявся Хаблак.

— Вважаєте, що Власюк причетний до крадіжки?

— Нічого я не вважаю, ми збираємо факти і тільки на основі фактів зможемо звинувачувати.

— А чим вам не факт: він єдиний виходив з кабінету, коли згасло світло.

— Але ж Власюк твердить, що вийшов, коли Хоролевський ще показував фільм.

— Він вам нарозказує… Ніхто не бачив цього.

— Бо всі дивилися на протилежну стіну з екраном. Міг Власюк вийти непомітно?

— Міг, — несподівано швидко погодився Данько. — А що це за історія з білою «Волгою»?

— Звідки знаєте?

— Так ваш лейтенант розпитував… Чи не бачили її раніше під видавництвом? Може, підвозила Власюка?

— Справді, цікаво було б дізнатися.

— А ви побалакайте з дівчатами у техредакції. У них вікна на двір виходять, і дівчатка все бачать і знають.

— Угу, — погодився Хаблак, — розпитаю. А з ким Власюк товаришує у видавництві?

— Я ж казав, трохи відлюдкуватий… Піжон піжоном, але з дівчатами не водиться, чого нема, того нема. А у видавництві тільки з Ситником близький. Вони в одній редакції, Ситник і Власюк, чому зійшлися — не знаю, Олег випити любить і дівчат не пропускає, повна протилежність Власюкові. Легкий хлопець, знаєте, бувають такі… — Данько не договорив, бо до кімнати зазирнув білявий молодик у спортивній куртці. Зупинився в дверях, побачивши Хаблака. Капітанові здалося, що навіть трохи розгубився.

— Дай закурити, Петю, — попросив.

Данько витягнув із шухляди пачку сигарет, кинув через усю кімнату. Хлопець простягнув довгу руку з великою долонею, сигаретна пачка буцім прилипла до неї. Витягнув зубами сигарету.

— Тримай! — кинув пачку так, що вона закрутилася в повітрі й акуратно лягла на стіл навпроти Данька.

Хлопець вийшов, і Данько пояснив:

— Про вовка помовка, це Ситник.

Хаблак згадав, як спритно кинув молодик сигаретну пачку, й нараз затривожився.

— Ситник був на зустрічі з Хоролевським? — запитав так, для годиться, бо одразу згадав, що той білявий юнак згідно схеми, яка лежала в нього в кишені, сидів у кріслі за три кроки від столу із скіфською чашею.

— Звичайно, був.

— Спортсмен?

— Грав у баскетбол за «Спартак». — Видно, Данько прочитав щось у каштанових очах, бо запитав: —Він?

— Ну, знаєте, якщо підозрювати всіх…

— Всіх не всіх, але когось же треба. Можете допитати мене.

— Спасибі за пораду, якщо виникне потреба, обов’язково скористаюся з неї. До речі, ви сиділи тоді поруч Ситника, так?

— Абсолютно точно.

— Коли згасло світло, Ситник не підводився?

Данько трохи подумав.

— Усе може бути, — одповів. — Знаєте, як буває, коли раптово згасне світло? Спочатку розгубленість, потім жарти…

— Ситник якось реагував на цю подію?

— Здається, ні… Ні, — ствердив упевнено.

— Він курить, отже, мав сірники…

— У нього запальничка. Американська, «Ронсон», і Олег дуже пишається нею. Потім запалив її.

— Після вас?

— Так.

— Міг же й відразу витягнути запальничку…

— Міг.

— І не витягнув?

— Але ж це ні про що не говорить!

— Ні про що, — погодився Хаблак. — Ви казали, що Ситник любить випити й погуляти з дівчатами?

— Не від того.

— Одружений?

— Ні. Знімає приватну квартиру. Після університету мав кудись їхати, але відкрутився.

— З квартирою йому не світить?

— Важко сказати: гадаю, не дуже.

— З точки зору заступника голови місцевкому?

— Принаймні найближчим часом.

Хаблак підвівся.

— Зазирну до техредакторів, — мовив.

— Не обпечіться, дівчата в нас там!..

— Я вже стара й хвора людина…

— Дівчата ще мусять вас любити, — не повірив Данько.

У коридорі Хаблака перестріла директорова секретарка.

— До телефону, — покликала.

Дзвонив Зозуля. Повідомив, що на обпаленому штепселі, знайденому на клумбі, виявлені відбитки пальців завгоспа Крота.

— Я так і знав, — відповів Хаблак задоволено.

— Якщо навіть ти не сумніваєшся, треба…

— Не гарячкуй, бо можемо таких дров нарубати!

— Можемо, — погодився Зозуля, — проте мені чомусь не подобається цей Кріт. Якщо хочеш, інтуїтивно.

— Мені також. Приїжджай і займайся «Волгою».

— Знову обходити будинки? Здається, ми вже скінчили…

— У восьми квартирах нікого не застали.

— Вони й зараз на роботі.

— Перевір.

— Добре.

— Знайдеш мене у видавництві.

— Знайду.

Данько не перебільшував, рекламуючи дівчат з техвідділу. У великій кімнаті стояло п’ять столів, один — порожній, на почесному місці біля вікна сидів літній чоловік — завідуючий відділом, за трьома столами — красуні одна краща одної, молоді дівчата, котрі як за командою цікаво обернулися до Хаблака.

Капітан представився. Одна з дівчат, зблиснувши голими коліньми — Хаблак подумав, що спідницю їй можна було б і подовжити, — поставила посеред кімнати стілець. Запропонувавши сісти, перегнулася через стіл, спершись на нього ліктями, й безцеремонно втупилася в капітана.

Хаблакові зробилося трохи ніяково, тим більше, що дві інші техредакторки одверто захихотіли, капітан засовався на стільці, либонь, цю його напруженість помітив завідуючий відділом, бо відклав великий темно-червоний гранат, з якого непоспішливо висмоктував сік, і мовив, з осудом похитавши головою:

— Таке трапилось — і в нашому видавництві! Ви до нас, звичайно, у справі, капітане?

— Як цікаво! — вигукнула чорнявка, що так і не відводила очей від Хаблака. — І ви шукаєте злодія?

— Шукаю.

— І скоро знайдете?

— Сподіваюсь.

— Ми ніяк не можемо повірити, що хтось з наших…

— Досить, Зою, — обірвала її дівчина, що сиділа збоку від Хаблака. — У людини справи, а ти про дурниці.

— Це я про дурниці? Не розумієш, то помовч! А у вас, капітане, пістолет є? — запитала раптом.

Хаблак засміявся й поплескав себе по порожніх кишенях.

— Як бачите, не ношу.

Дівчина смішно випнула губи.

— А якщо затримувати злочинця? Він же не захоче, щоб його заарештовували, правда?

— Надивилися фільмів! — пробуркотів заввідділом і знову взявся за гранат. Він висмоктував його з таким апетитом, а гранат був такий великий, свіжий і червоний, що в Хаблака рот сповнився слиною, він проковтнув її і несхвально зиркнув на завідуючого. Але той відповів такою доброзичливою посмішкою, що неприязнь Хаблака вмить зникла: цей чоловік буквально випромінював добросердя, либонь, дівчата користувалися з цього й не дуже слухалися свого начальства, бо не звернули на його репліку жодної уваги. Чорнявка навіть осудливо махнула рукою — для чого, мовляв, втручатися не в свої справи — і запитала:

— Ви не чули, кажуть, цей бідний археолог захворів? Не дивно: так перенервуватися з цією чашею!

Хаблак згадав кремезну фігуру Хоролевського, його великі мозолясті руки й заспокоїв:

— Нічого з ним не станеться.

— Роззява! — одірвався од граната завідуючий.

Капітан схвально кивнув: так, елементи нехлюйства в поведінці Хоролевського таки були.

— Тепер до вас запитання, товариші. — Хаблак перевів розмову в ділове русло: — Чи не бачив хтось з вас випадково звідси, — підійшов до вікна, — білу «Волгу»? Он там, поблизу бузкових кущів?

— Ні, — відповіла чорнявка впевнено, та її сусідка, дівчина з високою кучмою каштанового волосся, мигдалевидними японськими очима, нараз підвелася, визирнула надвір і запитала:

— Біля рогу будинку?

— Он там, — вказав капітан пальцем на асфальтовану доріжку за сальвіями, — чи, може, трохи ближче.

— Бачила, — ствердила дівчина. — Біла «Волга». Двадцять четверта. На тому тижні, а востаннє — зовсім недавно.

Хаблак подивився на неї з надією.

— Номер запам’ятали?

Дівчина знизала плечима:

— Для чого мені?

— Буває, що ненароком…

— Сімка… — дівчина потерла скроні й ствердила: — Так, сімка, номер починається з сімки, а далі не знаю. Сімка для мене щаслива цифра, я й помітила її.

— А хтось з видавничих працівників підходив до «Волги»?

— Так наша ж машина тут не стоїть. З того боку, на вулиці.

— Але ж біла «Волга» приїжджала за кимось… — втрутився завідуючий.

— Може, приїздив хтось з авторів, — заперечила дівчина.

— Так, — кивнув Хаблак, — то, виходить, не бачили?

— Ні.

— Шкода.

Хаблак попрямував до директорського кабінету. Знач, що Миколу Семеновича викликали до начальства, й вирішив скористатися його телефоном. Подзвонив Каштанову, доповів про хід розслідування й попросив доручити автоінспекції скласти список білих «Волг», номерний знак яких починався з сімки.

Вийшов до приймальні. Секретарка обернулася до нього від друкарської машинки, капітан заспокійливо посміхнувся їй, і дівчина знову заглибилася в папери. Хаблак роздивився довкола — звичайна приймальня не дуже великої установи. Навпроти директорових — двері до кабінету, головного редактора, шафа, стіл секретарки, столик з друкарською машинкою, кілька стільців. У кутку м’який фотель. Хаблак довго дивився на нього, потім сів, поклавши руки на бильця. Двері директорового кабінету були розчинені — метрів за п’ять — шість від них по прямій стояв стіл, на якому позавчора Хоролевський розкладав свої знахідки.

Хаблак повільно вернувся до кабінету, обігнув приставний столик, узяв попільничку з грубого скла. Хотів кинути на фотель, та до приймальної зайшли головний редактор і завідуючий техвідділом.

Головний здивовано зиркнув на капітана, а завідуючий злякано відсахнувся, буцім Хаблак і справді мав намір кинути в них важку попільницю.

Капітан опустив її на стіл, посміхнувся ніяково.

— Ми з Аркадієм Семеновичем завадили вам? — запитав не без іронії головний. Був він маленький на зріст, лисуватий і взагалі якийсь тендітний, але тримався суворо, випинав груди й ходив з піднятою головою, як ходять переважно високі й стрункі люди. — Може, треба допомогти?

— Ні, дякую. А втім… Відійдіть, будь ласка, від дверей.

Коли відійшли, капітан кинув попільничку. Кинув так, як кидав Ситник сигаретну пачку — легким і елегантним рухом. Попільничка впала на м’яке сидіння фотеля, і Хаблак засміявся.

Головний зазирнув до кабінету.

— Ось так? — запитав. — Не може бути!.. У темряві?

Хаблак вийшов до приймальні, взяв попільницю.

— Темрява не завадить, коли в людини тверда тренована рука. Як ви вважаєте?

Головний невизначено знизав плечима.

— Можливо… Але кого конкретно ви маєте на увазі?

Хаблак відповів ухильно:

— Подивимось.

— Скоріше б, — пожував губами головний. — А то якось незручно. Усім…

— Так, усім, — ствердив Аркадій Семенович.

— Ну, вам то що! Ні вас, ні ваших дівчат на тому вечорі не було.

— Облиште, Василю Йосиповичу, всім ніяково. Наче ми в безповітряному просторі. В одному колективі живемо.

Зрештою, це було правильно, і головний не став заперечувати.

— Наша допомога потрібна? — запитав.

Хаблак похитав головою, і Василь Йосипович, пропустивши вперед завідуючого техвідділом, попрямував до свого кабінету.

Хаблак подивився на годинник. Скоро мусив приїхати Зозуля, і капітан вирішив перехопити його на тролейбусній зупинці. Лейтенант справді не забарився. Хаблак розповів про повідомлення техредакторки, яка запам’ятала сімку на номері, і про експеримент із скляною попільницею.

Зозуля, як завжди, висловився одразу й категорично:

— Кажеш, Ситник з Власюком товаришують? Чудово. Ситник викидає в темряві чашу на крісло, Власюк хапає її, поспішає до білої «Волги», передає шоферові, а сам повертається. Правда, не розрахував час і трохи припізнився: з’являється, коли світло вже горить, — і його помічають. А так — усе тишком-нишком, і ніяких проблем.

— Що ж, — погодився Хаблак, — тепер нам слід знайти останню ланку: волгаря.

— Якщо дівчина не помилилась, це не так уже й важко.

— Каже, запам’ятала точно.

— До автоінспекції?

— Куди ж іще?

До кінця дня Хаблак із Зозулею встановили, що білих «Волг», номери яких починалися з сімки, дивовижно мало: всього одинадцять. Вісім з них відпадали одразу — державні машини й того вечора стояли в гаражах.

Лишилося три — одна державна й дві приватні. Перша належала будівельному тресту, увечері позавчора шофер відвозив директора до санаторію в Пущу-Водицю, звільнився пів на сьому й близько восьмої міг стояти під видавництвом, бо повернувся до гаража на початку десятої. Приватні ж машини могли бути де завгодно, й Хаблак мусив познайомитися з їхніми власниками.

Зозуля поїхав до шофера з будтресту — той був вихідний і мав оселю в чорта на болоті, десь у Боярці, а Хаблак сів у тролейбус, що йшов на Нивки: на вулиці Щербакова мешкав перший власник білої «Волги» — Гаврило Спиридонович Іванов, — колишній спортсмен, а нині директор промтоварної бази. Другого власника — Бориса Корнійовича Брянського — Хаблак вирішив потурбувати лише в крайньому випадку, бо навряд чи сам Борис Корнійович спілкувався б з Власюком — видний вчений, академік, директор інституту…

Гаврило Спиридонович Іванов вийшов до Хаблака у темно-синьому легкому спортивному костюмі — середнього росту, широкий у плечах; ще підтягнутий, хоч і мав ледь помітне черевце. Дізнавшись, з ким має справу, не здивувався й не затривожився, пропустив капітана до квартири й запропонував-крісло у вітальні, звичайному, не дуже великому покої стандартної трикімнатної квартири, де півстелажа займали різні кубки та інші спортивні трофеї, завойовані колись господарем.

Хаблак, перед тим як сісти, помилувався численними медалями й вимпелами — певно, це було приємно господареві: стояв поруч і не квапив капітана. До кімнати зазирнула повновида жінка. Гаврило Спиридонович лише зиркнув на неї, і жінка зникла, видно, тут беззаперечно слухалися господаря.

Нарешті Хаблак одірвався од кубків і влаштувався в кріслі. Іванов поклав поруч сигарети й запальничку, капітан заперечливо похитав головою й запитав:

— Маєте білу «Волгу», номерний знак КИЛ 75–71?

— Звичайно, це мій автомобіль. — Гаврило Спиридонович сів навпроти на диван. Не запитав, чому міліція цікавиться його машиною, і Хаблак пояснив:

— Зараз ми розслідуємо одну справу й вимушені уточнити, де ви перебували позавчора о восьмій вечора. Точніше, не ви, а ваша «Волга».

— Машина може бути тільки зі мною або в гаражі, — одповів Іванов. — Я нікому не доручаю її. А позавчора ми з дружиною в цей час їздили в гості до наших друзів. Якщо хочете, можу назвати їх прізвище й дати адресу.

Хаблак витягнув записник: мусив установити алібі Іванова й тут було не до сентиментів. Занотувавши дані знайомих Гаврила Спиридоновича, уточнив:

— А машина?

— Стояла в гаражі. Дуже легко встановити. У сторожа є журнал реєстрації заїздів і виїздів. Кооператив будівельників.

Капітан відкланявся. Він не мав сумнівів у тому, що Іванов казав правду. І все ж заїхав до гаражного кооперативу й уточнив, що машина Гаврила Спиридоновича позавчора ввечері справді стояла в своєму боксі. До знайомих Іванова вже не поїхав, розсудивши, що в крайньому разі, якщо знадобиться, це можна зробити й пізніше.

До дому академіка Брянського Хаблак дістався близько дев’ятої вечора — час, коли господар, певно, ще не відпочивав. Піднявся ліфтом на сьомий поверх і подзвонив до квартири, двері якої були оббиті чорним лискучим дерматином. Ніхто не відчинив, мусив подзвонити ще раз, нарешті почув легкі кроки, й жіночий голос запитав:

— Хто?

Хаблак назвався, жінка, очевидно, подумала, чи варто впускати, але по паузі все ж відчинила. Виявилося — зовсім ще молода й вродлива, білявка, певно, фарбована, волосся до плечей, у білому светрі й джинсах, така собі спортивна дівчина, яка турбується про свою статуру.

— Вам тата? — запитала. — Він працює.

— Ще не повернувся з інституту?

— Тато завжди працює, — посміхнулася. — Якщо у вас справді невідкладна справа…

— Так, і я не насмілився б у цей час завітати до Бориса Корнійовича…

— Добре, зараз покличу.

Дівчина пішла довгим коридором, похитуючи стегнами: джинси справді личили їй.

Академік вийшов до Хаблака мало не одразу. Був у костюмі, й краватка стягувала модний, у смужку, комір сорочки — зовсім не домашній одяг, як у Гаврила Спиридоновича. А може, просто збирався кудись, зрештою, це не обходило Хаблака, капітан представився й попросив приділити йому кілька хвилин — мовляв, справа невідкладна й стосується «Волги», яка належить академікові.

Хаблакові здалося, що, почувши про автомобіль, Борис Корнійович зітхнув полегшено, правда, могло й видатися, бо академік провів долонею по йоржику сивого, акуратно підстриженого волосся й мовив сухо:

— Тоді прошу з Ларисою. Я зайнятий, дуже зайнятий, машиною займається дочка, вона й відповість на всі запитання. — Певно, він не терпів ніяких заперечень, бо кивнув ледь помітно й зник у дверях, немов його й не було.

Хаблак знизав плечима й повернувся до дівчини, яка вмостилася в низькому шкіряному фотелі.

— Ну, знаєте… — почав, але дівчина застережливо підвела руку.

— Він і справді смертельно зайнятий, — одповіла лагідно, — і має рацію: на всі запитання, пов’язані з машиною, можу відповісти тільки я. Батько не користується нею, у нього службова, а нашу «Волгу» ганяю я.

«Ну що ж, — подумав Хаблак, — певно, й тут осічка».

Капітан присів до столу й почав сухим протокольним тоном, немов підкреслюючи цим суто офіційний характер свого візиту:

— Вам належить «Волга», номерний знак КИЗ 74–16?

— Авжеж, татові.

— І ви їздите на ній?

— Зрідка разом з татом.

— Позавчора близько восьмої години вечора ваша машина стояла під видавництвом «Кристал»?

Дівчина подивилася здивовано.

— Звідки ви знаєте? — запитала. — І для чого це вам?

— Я прошу відповісти.

— Так, наша.

— Ви були за кермом?

— Звичайно.

— Кого чекали?

— Я зобов’язана відповідати?

— Ми розслідуємо злочин, Ларисо Борисівно, і я мушу наполягати на цьому.

— Але яке я маю відношення до злочину? Чистої води безглуздя!

— Можливо. То кого ж ви чекали?

— Бачите, в мене було призначено зустріч. У видавництві працює знайомий, і ми домовились…

— Прізвище знайомого?

— Власюк… Андрій Віталійович Власюк.

— Ділова зустріч?

— Ну, якщо можна назвати діловою зустріч двох людей небайдужих одне до одного…

— Власюк виходив до вас?

— Звичайно. Він вийшов, ми перемовились буквально кількома словами, у них був якийсь вечір, і я поїхала сама.

— Андрій Віталійович нічого не передавав вам?

— Ні. Але скажіть, що трапилося і чому всі ці запитання? Що з Андрієм?

— Терпіння, Ларисо Борисівно. Ви можете пояснити, чому Власюк категорично заперечує, що бачився з вами того вечора? Що вибігав з видавництва до вас?

Дівчина підвелася, пройшлася кімнатою, склавши руки на грудях. Видно, розмірковувала, і Хаблак сидів мовчки, не кваплячи її. Нарешті зупинилася за крок, опустила руки й мовила жалібно:

— Дурний він, мій хлопець, зовсім дурний, любить мене й тому мовчить!

— Як так? — здивувався капітан.

— Добре, я розповім усе. Ми кохаємось, я одружена і пішла від чоловіка заради Андрія. Бачите, живу в батька, ми з першим чоловіком розлучаємось і поберемось з Андрієм. Але я просила його до часу нікому не казати про мене, і він додержав слова.

— Ну й ну, — скрушно покрутив головою Хаблак, — а я його попередив офіційно…

— Про відповідальність?

— Звичайно.

— Слово, дане мені, переважило, — констатувала Лариса не без задоволення. Хаблак уважно подивився на неї й подумав, що, можливо, Власюк мав рацію: заради такої дівчини можна підставити й власну голову.

Але ж цей клятий хлопчисько міг повести слідство хибним шляхом, он скільки вже витратили часу на пошуки «Волги»!

— Вам доведеться підтвердити все, що ви повідомили, в письмовій формі, — мовив чемно.

— З великою приємністю. Зараз?

— Так.

Поки дівчина викладала свої свідчення, Хаблак обміркував ситуацію. Певно, Власюк не причетний до крадіжки скіфської чаші, і вся історія, пов’язана з ним, викликана прикрим непорозумінням. Але кому ж викинув чашу Ситник?

А якщо ні? Якщо не Ситник?

Припустимо, що все ж Ситник. Хто тоді забрав чашу з крісла?

Завгосп?

Міг Ситник домовитися з Кротом? Звичайно, міг. Йому було відомо про зустріч з Хоролевським за кілька днів, він знав, що археолог показуватиме свої унікальні знахідки. Трохи фантазії, і план крадіжки розроблений.

Хаблак уявив, як завгосп у своїх домашніх туфлях на товстих повстяних підошвах нечутно сковзає видавничим коридором, замикає заздалегідь виготовленим «жуком» електромережу, ще кілька кроків — хапає з крісла скіфську чашу…

А далі?

Мусив заховати її десь у видавництві, однак там одразу ж було зроблено обшук, оперативники оглянули й комору Крота і нічого не знайшли. Зрештою, вікно з кімнати завгоспа виходило на двір, і він міг викинути чашу третьому спільникові.

Звичайно, міг!

Лариса закінчила писати, Хаблак акуратно склав її свідчення й поїхав додому.

3

Каштанов ходив по кабінету, задерикувато виставивши борідку. Хаблак сидів біля столу, а Зозуля примостився на одному із стільців, що стояли попід стіною.

Капітан розповідав про хід розслідування, Каштанов хмурився — нічого втішного, а йому доповідати начальству. Правда, можна було б уже й звикнути до таких ситуацій, рідко коли одразу брали злодіїв за комір, вони теж не з Лика шиті, злодії — особливо досвідчені. Звичайно, у видавництві працював не професіонал, і це, як не парадоксально, ускладнювало розшук. «Почерк» професіоналів міліції відомий, і карний розшук одразу б вийшов на когось із них. Ні, ніхто з професіоналів не міг дізнатися про вечір Хоролевського, та й звідки в них знання з археології? Крім того, нікого із сторонніх у видавництві не було.

Хтось із дев’ятнадцяти…

Каштанов зупинився проти Хаблака.

— Маєш рацію, Сергію, — сказав, — до Ситника слід придивитися. Порозмовляй з ним сьогодні, а за завгоспом постежимо. Через нього або через Ситника мусимо вийти на третього. Без третього вони не обійшлися, якщо це справді вони…

— Товаришу полковник, — підвівся зі стільця Зозуля, — я вважаю, що підозру з Власюка знімати не можна. Міг винести чашу з видавництва? Міг. І передати комусь, тій же академіковій дочці.

Каштанов поморщився.

— Навряд. Тоді вони з Власюком розробили б непробивну версію. Для чого Ларисі Стругацькій, так, здається, її прізвище по чоловіку, одразу признаватися, що приїжджала до видавництва, якщо, звичайно, чаша на їхній совісті? До речі, капітане, побалакайте з Власюком. Тепер з нього табу, так би мовити, зняте, може, бачив щось і допоможе нам. — Обернувся до Зозулі. — Сідайте. Все може бути. Життя, знаєте, які несподіванки підносить!.. Я не здивуюсь, коли виявитесь провидцем. А поки займіться завгоспом. Побалакайте з сусідами, знайомими. Скільки цей Кріт працює у видавництві? П’ятнадцять років? Чимало і, бачите, нічого поганого за ним не ведеться.

— Тиха вода греблі рве, — заперечив Хаблак.

— Рве, — погодився Каштанов, — тому й попитай про Крота у видавництві. Зозуля за місцем проживання, а ти у співробітників. Дивись, якусь нитку й витягнете.

Либонь, до Хаблака звикли у видавництві, тому вже не поглядали так зацікавлено, як учора чи позавчора. Люди до всього звикають, навіть до інспекторів карного розшуку, зрештою, це влаштовувало капітана, і, побачивши Власюка, він без церемоній затягнув його до кімнати.

— Привіт від Лари, — мовив прямо, — я вчора ввечері познайомився з нею, і вона розповіла мені чимало цікавого.

Власюк утупився в Хаблака, як у божевільного.

— Що ви маєте на увазі? — запитав нарешті розгублено.

— А те, шановний Андрію Віталійовичу, що вчора мав честь побувати на квартирі академіка Брянського й побалакати з його дочкою Ларисою.

— Як? Як ви дізналися?..

— Дуже просто. Вона приїжджала того злощасного вечора до видавництва на білій «Волзі», й даремно ви не сказали нам правди.

— Але ж я… Я просто не мав права!

— І про це знаємо. Ви, товаришу Власюк, зобов’язалися казати лише правду, ми маємо відповідний документ, і вам…

— Доведеться відповідати? Я готовий до цього. Подасте до суду?

— Це вже вирішить начальство.

— Мені байдуже.

— Не гоношіться, Андрію Віталійовичу. До речі, вітаю вас, Лариса — симпатична жінка.

Власюк зиркнув спідлоба.

— Мені б не хотілося обговорювати… — почав неприязно. — Все, що стосується наших взаємин…

— Звичайно, — швидко погодився Хаблак, — це було б нетактовно і зовсім не входить у мої обов’язки. Однак я розслідую кримінальну справу й сподіваюсь, що тепер ви зможете відповісти на всі мої запитання. Прямо й відверто.

— Запитуйте.

— Ви вийшли з кабінету директора за кілька секунд до того, як згасло світло?

— Так. Тільки встиг переступити поріг з приймальні до коридора.

— Нікого не побачили там? Може, почули щось?

— Ні.

— Але ж, коли вставляють «жука» в розетку, бахкає.

— Не почув. Я дуже поспішав, а коли всі думки спрямовані на інше, нічого не бачиш і не чуєш.

— Сенс у цьому є, — погодився Хаблак. — Далі. У цілковитій темряві ви дісталися виходу — чули кроки, кахикання, будь-які звуки? Біля дверей сиділа вахтерка, вона не гукнула вас?

— По-моєму, я обминув її в коридорі.

— Чули кроки?

— Точніше, якесь шарудіння. Біля самого виходу.

— Вахтерка казала: коли згасло світло, пішла до Крота.

— Отже, я розминувся з нею.

— Далі. Збігли сходами й до Лариси?

— Так.

— Порозмовляли з нею і назад?

Власюк не втримався від іронічної посмішки.

— А ви чудово поінформовані.

— Залиште вашу іронію, Андрію Віталійовичу. Зараз не до неї. Треба знайти чашу.

— Вибачте. Побалакавши з Ларисою, я поспішив назад.

— Довго розмовляли?

— Хвилину — дві…

— Нікого не бачили під видавництвом?

— Ні.

— І ніхто не виходив звідти?

— Я стояв спиною до дверей, можливо, хтось і виходив.

— Повернулися, коли світло вже увімкнули?

— Так, і відразу зрозумів — щось сталося. Якось дивилися на мене…

— А чого ви хочете! За ці хвилини зникла чаша, й тільки ви виходили з кабінету.

— Я розумію їх, але повірте: чаші я не брав.

— Хто ж міг учинити таке? — роздумливо протягнув Хаблак, немов і не запитував Власюка, а розмірковував про себе.

— Не знаю. У нас працюють порядні люди, ну, всяке буває, але щоб піти на злочин!

— І все ж чаша зникла.

— Повірте, якщо це не дурний жарт, то дуже прикра історія.

— Прикра, — погодився Хаблак. — До речі, ви за яким столом сидите?

— За тим, на котрому маєте честь сидіти.

Капітан чомусь засоромився: зліз із столу й влаштувався на стільці.

— А за яким Ситник?

— Під вікном.

— Гарний хлопець?

— Нормальний.

— Чого не прийшов на роботу?

— Вранці мусив зустрітися з автором. Скоро з’явиться.

— Товаришуєте з ним?

— Принаймні антипатії Олег у мене не викликає. Не те, що в декого…

— Як вас зрозуміти?

— А так і розумійте. Гадаєте, у видавництві нічого не знають?

— Не говоріть загадками.

— А з вами не занудьгуєш, — посміхнувся Власюк. — І все ж, ви, капітане, припустилися десь похибки: всьому видавництву відома ваша таємниця.

— Яка?

— Що підозрюєте Ситника. І мене, звичайно.

— Хто сказав? Випадково, не з техвідділу?

— Все можливе…

— Гарні дівчата, але ж язики мають!.. — мовив Хаблак. — Кілометрові…

— Я не засуджую їх.

— Зрештою, я також, — легко погодився капітан. — Людям рота не затулиш. То що ви скажете про Ситника?

— Я можу не відповідати?

— Можете.

— Тоді волію мовчати.

— Шкода. Я сподівався на вашу допомогу. Бо кожна порядна людина…

— У кожного своя точка зору.

— Хочете сказати, що інформувати міліцію непорядно?

— Щось у цьому є… — поморщився Власюк. — Непорядно, може, не те слово, проте є якийсь відтінок.

— Вважаєте, що не можете помилитися в людині?

— Я не такий самовпевнений.

— Ситник гарно грав у баскетбол?

— Один з кращих нападаючих.

— І давно кинув?

— Два роки.

— Чому?

— По-моєму, втратив форму. У спорті триматися треба, а він почав зазирати в чарку.

— Часто?

— Спочатку не дуже, а тепер буває.

— З ким п’є?

— Олег не обмежує своє товариство.

— Як це зрозуміти?

— Нерозбірливий. Сьогодні з одним, завтра а другим. Випадкові люди. Вчора в шашличній горілку з Кротом пив. Ну, які в них спільні інтереси?

— З Кротом? З Юхимом Сидоровичем?

— Нашим завгоспом.

— У якій шашличній?

— Може, бачили, у завулку праворуч.

— Горілку там не дають.

— А пляшки ящиками вивозять!

— Певно, вивозять, — погодився Хаблак. — Ви до них підходили?

— Для чого?

— Співробітники ж…

— П’яні! — зневажливо відповів Власюк. — Яка з п’яними розмова?

— І коли це трапилось?

— Увечері. Певно, вони давно там стояли.

— Чому так вважаєте?

— Олег, коли багато вип’є, розмовляє надто голосно. А я його ще з порога почув.

— А якщо пили склянками?

— Можливе й таке. Та ні… Шашлики повторювали. Порожні брудні тарілки на столі стояли.

Повідомлення зацікавило Хаблака, проте мовив умисне недбало:

— Ну й що? Зійшлися люди… Може, й раніше випивали.

— Не думаю. Кріт, коли хильне, нестерпним стає. І хлопці це знають.

— Цураються?

— Тип не з кращих.

— Точніше?

— Куркуль. Взимку снігу не випросиш.

— Щось просили?

— Хто ж з ним у видавництві не має справ? Паперу треба, олівця чи копірки… До Крота. А він ніби особисту послугу робить. Їй-богу, легше в магазині придбати, ніж на його фізіономію дивитись.

Хаблак згадав тхорине обличчя завгоспа з окулярами на кінчику носа.

— Інтелектуалом його не назвеш, — погодився.

— Ще й на руку нечистий.

— Невже?

— Не можу твердити, але чув: на кожному кілограмі паперу грамів по п’ятдесят вигадує.

— Сказали б директорові.

— А-а, — махнув рукою, — морочливо…

— Дивна позиція.

Грюкнули двері, й до кімнати увірвався Ситник. Розчервонілий, волосся скуйовджене. Кинув портфель на стіл і лише тоді побачив Хаблака. Якось одразу знітився, пригладив чуприну, подав руку спочатку Власюкові, потім, ледь повагавшись, капітанові. Сів за стіл, висунув шухляду й відразу засунув назад. Дістав з портфеля папку, розв’язав тасьми.

Чи то Власюка почала обтяжувати розмова з капітаном, чи зрозумів, що Хаблакові треба побалакати з Ситником, — удав, що має якусь справу, й залишив їх на самоті.

Ситник витягнув з папки рукопис, почав гортати сторінки, та робив це автоматично — Хаблак куточками очей бачив, як Ситник скоса зиркав на нього.

Пауза затягувалась, хлопець почав трохи нервуватися, це лило воду на Хаблаків млин, і капітан сидів, удаючи, що розглядає щось за вікном. Нарешті зітхнув скрушно, повернувся до Ситника й запитав:

— Ви знаєте, хто я такий, Олег Павлович?

— Ну, хто ж вас не знає — тепер найпопулярніша фігура у видавництві! — відповів з викликом. — Комісар Мегре!

— Вважаєте, до комісара мені далеко?

— Я нічого не вважаю і вважати не хочу. Яке мені діло?

Хаблак ще раз зітхнув.

— Клята чаша! — мовив. — Тепер шукай її сто років!

— Невже?

— Як крізь землю провалилася.

Ситник посміхнувся, але якось вимучено.

— Дивна історія… — сказав невпевнено.

— Дивна не дивна, а неприємна, та знайдемо.

— Звичайно, знайдете! — чомусь аж зрадів Ситник. — Я так вважаю: колись і десь вона обов’язково вирине. Вся її цінність у тому, що дві тисячі років… Срібло на зливок переплавляти ніхто не стане, скільки те срібло коштує! А так!..

— Скільки ж?

— Певно, не одну тисячу й не дві… І не десять.

— Звичайно, — кивнув Хаблак. — Два мільйони. Як мінімум — два. У доларах.

У Ситника округлилися очі.

— Невже? — видихнув. — Ніколи б не подумав. Але ж кому продати?

— Так, це важка справа.

— От я й кажу: все одно десь вирине.

— А якщо за кордоном?

— Вважаєте? За кордон вивезти треба. Складно.

— Звичайно, складно, хоч усяке буває. Ситник замислився.

— Тепер за кордон багато народу їздить, — сказав роздумливо. — За всіма не вгледиш. Такі гроші! — нервово зім’яв аркуш паперу.

— Так, — посміхнувся Хаблак не без єхидства. — І на машину вистачило б, і на джинсові костюми. На все життя.

— На все життя! — повторив Ситник і облизав засмаглі губи.

— А ви за кордоном були?

— їздив із «Спартаком» у Францію та Австрію. Ще — до Польщі, в Чехословаччину.

— З київським «Спартаком»? — Хаблак удав, що не знає, яким видом спорту займався Ситник. — Волейбол?

— Баскетбол.

— Давно?

— Три роки тому.

— Кинули?

— Вік…

— Скільки ж вам?

— Двадцять шість.

— Ще могли б грати.

— Важко.

— Режим?

— І режим набрид.

— Випиваєте?

— А це вже моя справа! — одповів з викликом.

— Звичайно, ваша. Але ж складно: за приватну квартиру платити треба, ще й на горілку…

— А ви мої гроші не рахуйте.

— Кожен рахує свої, маєте рацію. Просто співчуваю.

— Не треба. З якого це часу в міліції моралісти з’явилися?

— А нам без моралі не можна.

— І без наручників?

— І без наручників, — серйозно погодився Хаблак. — Бандити й злодії, на жаль, ще не перевелися.

— Недавно у нас тут майор міліцейський виступав. Оптимістичніше настроєний. Бандитів, казав, уже нема.

— Так, озброєний бандитизм ми майже ліквідували.

— Майже?

— Ліквідуємо зовсім.

— І скоро?

— Чесно кажучи, не знаю.

— От бачите…

— Люди різні бувають. Та й горілка іноді памороки забиває. От ви вчора скільки випили?

— Звідки ви взяли?

— Видно.

— Та я й про вас можу сказати.

— Отже, не пили?

Ситник енергійно похитав головою.

— А мені казали… Певно, помилилися.

— Не певно, а точно.

— Справді, які у вас можуть бути спільні інтереси з Кротом? — Запитавши це, Хаблак побачив, як взялися червоними плямами щоки Ситника.

— Чому з Кротом? — перепитав невпевнено.

— Бо вчора ввечері вас бачили разом з Юхимом Сидоровичем у шашличній. Поблизу, за рогом.

— Повечеряти не можна?

— Й горілки випити?

— Там не дають.

— Але ж ви взяли з собою. Чи Кріт?

— Вас це дуже цікавить?

— Секрет?

— Не люблю, коли сторонні совають свій ніс у мої справи! — Це прозвучало не дуже ввічливо, та Хаблак не розсердився. Однак все ж вирішив поставити Ситника на місце:

— Я не радив би вам так поводитись, Олег Павлович… Бо мене серйозно цікавить ваша розмова з завгоспом.

На мить Хаблакові видалося, що Ситник злякався. Заховав руки під стіл, стиснувши їх коліньми.

— Яка розмова? — пробелькотів. — Випадкове чаркування.

— Хто купував горілку?

— Яке це має значення!

— Можливо, має.

— Ну, я.

— Пригощали завгоспа? Для чого?

— Невже я не можу отак без усякого діла випити з колегою?

— Звичайно, можете. Але нецікаво вам з ним, погодьтесь.

Ситник, либонь, устиг узяти себе в руки.

— Нецікаво, — погодився. — Але ж тітці цегла потрібна, а Кріт усе може дістати.

— Маєте тітку?

— Авжеж.

— Для чого їй цегла?

— Має біля Русанівської протоки сад. І дерев’яний будиночок. То хоче облицювати цеглою.

— І Кріт пообіцяв цеглу?

— Казав, на тому тижні.

— Благодійник!

— Благодійник не благодійник, а ділова людина.

— Все може дістати?

Ситник підозріло подивився на капітана й не відповів.

Хаблак витяг папірець із схемою розташування людей в кабінеті директора під час зустрічі з Хоролевським. Поклав перед Ситником, попередньо позначивши хрестиком його місце.

— Ви сиділи тут? — тицьнув пальцем.

Ситник довго дивився на папірець, нарешті підвів очі на капітана.

— Так, я сидів саме на цьому місці, — відповів чітко, наче стояв у строю і доповідав командирові.

— Коли згасло світло, не підводились?

Ситник глипнув очима, вони в нього потемнішали, нараз зробилися злі.

— От що, — раптом стукнув кулаком по столу, — ідіть ви під три чорти!

— Я ж не ображав вас, Олег Павлович.

— Вважаєте, безпідставна підозра — не образа?

— Я розпитую всіх працівників видавництва, і ніхто ще не сприйняв мої запитання як особисту образу.

— Кожен має свій гонор, — одповів примирливо Ситник.

— Отже, не підводились?

— Ні.

— Ви курите?

— Хочете сигарету?

— Не палю. А сірники маєте?

— Запальничку. — Ситник витягнув і клацнув, прозорий вогник зблиснув довгим язиком. — Американська, «Ронсон».

Хаблак узяв запальничку, клацнув також. Запитав:

— Коли згасло світло, чому не запалили?

Ситник знову заклав руки між коліна. Похитався на стільці й відповів невпевнено:

— Дивно якось… Я не знаю — чому. Спочатку гадав, світло одразу спалахне, потім, поки витягнув запальничку…

— Данько сидів поруч вас?

— Здається.

— А він устиг дістати коробочку, намацати сірника за головку, чиркнути.

— То й що?

— Ви могли впоратися із запальничкою швидше.

— Припустимо…

— Можливо, тоді скіфська чаша не зникла б.

— Хіба кілька секунд мають значення?

— Виходить, мають. Людина підводиться, викидає чашу з кімнати і знову займає своє місце… Скільки секунд на це потрібно?

Ситник зиркнув спідлоба й одразу опустив очі.

— А ви вже підрахували? — запитав нараз неприязно.

— Приблизно.

— І скільки ж?

— Секунд десять — дванадцять. Або менше.

— Дурниці якісь, — мовив Ситник. — Вигадки й нісенітниця.

— Не такі вже й вигадки, Олег Павлович. Особливо, коли чашу кидає тренована рука!

Ситник важко подивився на Хаблака. Нараз підвівся м. похитав вказівним пальцем правиці.

— Ось у чому справа! — мовив глухо. — Котите на мене бочку? Шерлоки Холмси рідні! Тільки нічого у вас не вийде. Нічого й ніколи!

Хаблак також підвівся. Стояв навпроти Ситника, і тільки стіл роз’єднував їх. Узяв зі столу пачку сигарет, покладену Ситником. Кинув у куток кімнати так, як учора той кидав Даньку. Пачка опустилася на стілець, описавши велику дугу.

— Ось так, Олег Павлович! — засміявся Хаблак. — Правда, спритно? — І, не озираючись, вийшов з кімнати.

4

Зозуля доїхав трамваєм до бульвару Гагаріна, пройшовши пішки кілька кварталів,і нарешті побачив будинок, де мешкав Кріт. П’ятиповерховий, не дуже зручний, з низькими стелями, але обсаджений фруктовими й декоративними деревами — аж до п’ятого поверху цегляною стіною завився справжній виноград: чорні достиглі грона звисали з ліз.

Зозуля подумав, як гарно жити тим, чий балкон на третьому поверсі: сиди, грійся на сонці, їж солодкі ягоди. Можливо, це балкон самого Юхима Сидоровича, адже мешкає саме в цьому під’їзді. Швидко підрахував: ні, восьма квартира на другому поверсі і з протилежного боку під’їзду. Все одно гарно, над вікнами квартири схилилися яблуневі віти, і до великих жовтуватих плодів можна вільно дотягнутися.

На лавці біля під’їзду сиділа бабця в старомодному чорному оксамитовому жакеті, — вона вже звернула увагу на Зозулю, зиркала цікаво, і лейтенант підсів до неї.

— Гарна погода, — сказав, щоб почати розмову.

Певно, цей далекоглядний дипломатичний хід був зайвий, бабця давно вже скучила за товариством, бо повернулася до Зозулі й ствердила категорично:

— Оце скільки живу, не пам’ятаю такої осені, мілай. — Вона сказала «мілай» так, як кажуть, мабуть, десь на Вологодщині, але Зозуля подумав, що там, либонь, не носять таких оксамитових жакетів, зрештою, це його не обходило — бабця була говірка, і лейтенант подумав, що легко витягне з неї потрібну інформацію.

А вона вела далі:

— Не пам’ятаю, і не заперечуй, мілай, така тепла осінь і на сто років не випадає, на моїй пам’яті не було, а якщо вже я не пам’ятаю, то це точно. Кажуть, люди на пляж ходять, коли це бачили, щоб наприкінці вересня отаке?.. Глянь, виноград чорний, а не кожного року достигає, зеленим хлопчаки й обривають унизу.

Зозуля поправив комір сорочки. Справді спекотно, й комір змокрів.

— Давно тут живете? — запитав.

— Відколи будинок поставили, то й живу, мілай. Дали синові квартиру, десять років минуло, он бачиш, які дерева виросли, а самі садили, щоб польза людям була й краса також. Живемо не тужимо, яблука жуємо, мілай, — і в місті земля не гуляє. Й не повинна гуляти, бо польза людям всюди мусить бути, хоча б маленька.

— Точно, — схвалив Зозуля, — без пользи яке життя!

— Отож! — Бабуся ледь не підскочила на лавці. — Мені вже скоро вісімдесят, а як без пользи? Кажу своїм, для чого правнуків до дитячого саду, я ще витягну, вас виходила, чому б їх не доглянути, польза й мені, й дітям, а вони?.. Відпочивайте, мамо, а який відпочинок? Там уже відпочиватимемо… — показала на небо рукою.

— Ви, бабцю, певно, всюди встигаєте? — ніби між іншим, поцікавився Зозуля. — Обід уже зварили й нудитесь?

— І не кажи, мілай. Ото вискочила без пользи, сиджу й думаю, що ж робити? Квартиру прибрала, борщ готовий, скоро Василівна прийде, погомонимо трохи…

— Ви, бабцю, либонь, усіх тут знаєте?

— Так, мілай. А тобі хто потрібний? — зиркнула нараз уважно й гостро, зовсім яе старечим поглядом.

— Юхима Сидоровича.

— Є тут такий, — вказала пальцем у точно визначене Зозулею вікно. — Кріт.

— Отож, Кріт! — удавано зрадів Зозуля. — На другому поверсі, кажете?

— Не поспішай, на роботі Юхим Сидорович, хіба не знаєш?

— Звідки ж знати, мене приятель до нього прислав, каже, звернись до Юхима Сидоровича, той допоможе.

— Поважна людина, — згодилася бабця. — До нього люди ходять за пользою, певно, бо інакше для чого ходити?

— Звичайно. Без діла для чого? Чув я, Кріт усе може.

— Юхим Сидорович пост має, — ствердила бабуся. — Начальство, виходить. А начальство, воно начальство. От люди й ходять. Племінниця в нього у меблевому магазині, Юхим Сидорович і килим може, і меблі. Люди, бачите, скільки квартир одержали, кожен меблі потребує, та й килими, он і мої купили, а хто дістав, мілай? Юхим Сидорович, дай боже йому здоров’я. Ну, там, звичайно, якусь десятку кинули, але взяв не собі, така поважна людина собі не дозволить, продавцеві чи завмагові, ті беруть, давай тільки — не вистачить!

— От і мені б меблі… — зітхнув Зозуля.

— Встроїть, тобі Юхим Сидорович усе встроїть, — пообіцяла бабуся, немов сама була причетна до Кротових справ. — Ти не сумнівайся, поважна людина Юхим Сидорович, ти поки до його друга-товариша сходи, може, він сам твою справу обмізкує.

— Навряд… — заперечив Зозуля, хоча бабусине повідомлення про «друга-товариша», надзвичайно зацікавило його.

— А ти людям вір, людям більше вірити треба. Он Микита в тому домі, — вказала на протилежний п’ятиповерховий будинок, — електриком у підвалі. В останньому під’їзді підвал, то Микита там обертається.

— Електрик, кажете? — Зозуля підвівся.

— У жеку працює, — охоче пояснила бабця, — світло справити чи щось інше. Іностранне в нього є, до туалету чи ванної…

У Зозулі з’явилося бажання якнайшвидше побачити цього електрика, і він, помахавши балакучій бабці рукою, попрямував просто під фруктовими деревами до сусіднього будинку.

На бруднуватих сходах горіла лише одна тьмяна лампочка, і лейтенант подумав, що такий розрекламований електрик міг би дозволити собі й пристойніше освітлення. Спіткнувшись на вибитих сходах, вилаявся про себе й погрюкав у погано пофарбовані двері.

— Заходьте! — почув.

Штовхнув двері, вони подалися напрочуд м’яко, без рипіння, і Зозуля ввійшов до кімнати із саморобним — великим столом посередині. Стіл збили з товстих дощок, і пристосували до нього лещата, електрорубанок, циркулярну пилку і ще якісь прилади. Посередині в хаотичному безладді був навалений різний електромотлох: розетки, штепселі, дроти, патрони. А на протилежному від лейтенанта кінці столу, застеленому газетою, стояла вже наполовину спорожнена пляшка горілки, лежали великі червоні помідори, кільце копченої ковбаси, оселедець і розрізана начетверо цибулина.

Біля столу сиділо двоє. Тримали в руках склянки, видно, щойно цокнулися, і Зозуля завадив їм випити.

Високий, чорний, погано виголений чоловік похмуро зиркнув на непроханого гостя, поставив склянку на край столу й незадоволено кахикнув. Його товариш, лисий і вусатий здоровань, якому явно перевалило за сорок, але ще кремезний — розвинуті м’язи вгадувалися під бруднуватою сорочкою, — підвівся із склянкою в руці, не виявив ані приязні, ані незадоволення, стояв і дивився насторожено, обмацуючи лейтенанта уважними маленькими очима.

— Мені б Микиту… Електрика Микиту, — удаючи засоромлення, сказав Зозуля. — Вибачайте, що перервав, звичайно, та мені сказали, що він тут.

Лисий чоловік лише тепер поставив склянку і одразу якось пом’якшав.

— То я — Микита. — Для чогось обтер руки об сорочку. — Що потрібно?

— Я, власне, до Юхима Сидоровича, — ще більше засоромився Зозуля, — та мені порадили звернутися до вас, мовляв, знаєте, коли буде Кріт. Чи де знайти його. Я від Петра Панасовича, — збрехав на всяк випадок, щоб хоч якось аргументувати своє вторгнення.

— Від Петра Панасовича? — на мить замислився електрик. — Якого ж це Петра?

— З Чоколівки. Він сказав, що Юхим Сидорович залагодить мені справу, — Зозуля вирішив іти напролом.

— І яка ж справа в тебе?

— Так до Юхима ж Сидоровича…

— До нас, до Юхима, не все одно?

— Мені, звичайно, однаково.

— А якщо однаково, викладай.

— Казав Петро Панасович, що відносно меблів… Одне слово, через якусь родичку.

Зозулі здалося, що електрик одразу якось утратив до нього цікавість.

— Якщо відносно меблів, то справді з Юхимом… — Зовсім уже байдуже повернувся до Зозулі спиною.

Невдовзі озирнувся на Зозулю.

— Ти все ще тут? — здивувався. — Я ж сказав, меблі— це не моє діло, по меблі до Юхима звертайся. Якщо відносно сантехніки, бачок чи змішувач, тут ми з Васею залагодимо, а решта — ні-ні…

— Змішувач! — удав, що зрадів Зозуля. — Імпортний?

— Ну й дурний… — скосив на нього хитре око вусань. — Наш змішувач кращий за імпортний. Кранти надійніші, усьок? Чеський, к приміру, вроді красивий і блищить, а крант через два місяці летить — такі діли…

— Якщо ви кажете, що наші кращі… — нерішуче почав Зозуля.

— Четвертак, — рубонув долонею в повітрі вусань. — Четвертак, і завтра матимеш змішувач. Ще й дякуватимеш!

— Я з радістю.

— А зараз, — втрутився чорнявий, — могорич. П’ятірку маєш?

— Звичайно, — догідливо посміхнувся лейтенант, подумавши, що за цю витрачену на бариг п’ятірку доведеться звітувати полковнику Каштанову. Та в цьому випадку товар був вартий роботи — витягнув з кишені папірець. — От.

— То збігай за півлітрою, — вищирився чорнявий. — Гастроном поруч.

— Чекай… — Вусань обійшов стіл, забрав у Зозулі гроші. Дістав із шафи пляшку «Екстри». — Поки збігає, апетит зникне. А тут у мене товариш лишив, — явно збрехав, — то ми йому повернемо.

— Повернемо, — зрадів чорнявий, — я потім сам збігаю, а зараз ти правильно сказав: апетит зникне.

Зозуля подумав, що в цих бариг апетит, особливо на горілку, навряд чи колись зникає, — спритники, гадають, що потрапив на гачок недосвідчений карась і його обшахрувати можна. Лейтенант недавно купував змішувач, ціна йому шістнадцять карбованців, а ці ділки — четвертак, та ще й п’ятірку, вдвоє дорожче. Давши собі слово подзвонити дільничному інспекторові, щоб узяв їх за комір, Зозуля всівся на підставлену чорнявим брудну табуретку.

— Мені лише… — показав два пальці, — бо ще на роботу.

— Наче не розуміємо! — задоволено посміхнувся чорнявий і налив собі та електрику по три чверті склянки, наче в них робочий день уже закінчився.

Вони випили й закусили, чорнявий дістав напівпорожню пачку «Прими», закурив з вусанем, а Зозуля, який беріг своє здоров’я, наліг на ковбасу, вирішивши мати хоч трохи зиску за марно витрачену п’ятірку.

— Квартиру одержав? — запитав його електрик.

— Одержав.

— Де?

— На Оболоні.

— На Оболоні — то й добре, — схвалив. — Там метро згодом буде. Швидко й дешево. Меблі які хочеш?

— Не завадило б чеські чи югославські.

— А в тебе губа не з лопуцька!

— Меблі не на один рік купуємо, — розсудливо вставив чорнявий. — Тут скупитися не годиться,

— І то правда, — кивнув вусань. — Юхим тобі дістане, які захочеш. Звичайно!.. — зробив виразний жест вказівним і великим пальцями правиці.

— Ми не поскупимось, — завірив Зозуля.

— Я відразу побачив, що ти гарний хлопець, — зареготав чорнявий. — Ми таких любимо.

— І ти люби нас, не пошкодуєш! — вигукнув електрик. Він явно сп’янів, очі блищали й щоки почервоніли. — А я Юхимові скажу, він мене слухає… Юхим — то, знаєш, яка людина. Він усе може, і меблі, і інше… Крант чи бачок, то, к приміру, моя справа. А Юхим!.. — Вусань невизначено покрутив рукою над головою. — Юхим, хлопче, голова, і йому б не завгоспом, а в міністерстві. Все знає — як лежить і де лежить.

— І головує, де погано лежить! — зареготав чорнявий.

Розмова дедалі ставала все цікавішою, Зозуля вже не шкодував п’ятірки, вилив залишки горілки в склянки, підвівся й мовив мало не врочисто, принаймні розчулено:

— Мені дуже приємно, що потрапив до справжніх людей, і вірю, що ви мені допоможете.

Чорнявий випив і запитав чомусь пошепки:

— А кахлі потребуєш? Білі кахлі для ванної й кухні. Чеські кахлі. Тільки я можу такі дістати.

— І кахлі потрібні! — вигукнув Зозуля. — А що може Юхим Сидорович, крім меблів, звичайно?

Вусань нараз зиркнув на нього пронизливо й зовсім тверезо, та лейтенант розчервонівся й дивився простодушно — електрик заспокоївся й спорожнив свою склянку.

— Юхим, я ж казав, усе може, — запевнив.

— І машину?

Вусань похитав головою.

— Машину — не знаю. Машину — то в нього попитати треба. Про машину я, к приміру, не чув.

— Якщо сам не зможе, то знайде потрібну людину, — заспокоїв чорнявий.

— Точно, знайде, — ствердив електрик. — А зараз, — зиркнув на годинник, — ти нас звиняй, робота… Мусимо з Васею йти, а ти завтра завітай, зранку краще, ми тут будемо й змішувач дістанемо. Лади?

— Лади, — підставив руку Зозуля. Вусань ударив по ній міцно, і Зозуля пішов з підвалу, вельми задоволений балакучістю електрика та його помічника Васі.

От тобі й «скромний» завгосп товариш Кріт, який все може і все знає! Знав, звичайно, заздалегідь і про скіфську чашу, і, певно, не могла вона минути його липких рук.

5

Телефон задзеленчав о пів на сьому ранку. Хаблак схопив трубку й почув голос Каштанова.

— Вибач, Серього, та довелося потурбувати, — сказав полковник, — вбито Ситника.

— Якого Ситника? — не зрозумів спросоння Хаблак.

— Редактора видавництва «Кристал» Олега Павловича Ситника.

— Не може бути! — Хаблак уже збагнув усе. — І де?

— На Русанівських садах. Оперативна група виїжджає, хлопці заскочать за тобою за чверть години.

— Зрозуміло. А звідки стало відомо?

— У тітки Ситника там садова ділянка, а подзвонила сусідка по дачі. От і все, що знаю.

Хаблак виліз із теплого ліжка.

— Ви з дому, Михайле Карповичу? — запитав.

— Звичайно.

— Нема вам покою.

— І тобі… — полковник поклав трубку.

У ліжку сонно закрутилася Марина. Хаблак швидко вмився й одягнувся. Визирнув у вікно — оперативна машина ще не під’їхала, — випив склянку кефіру з чорним хлібом і тихо, щоб не розбудити дружину, вислизнув на сходи.

Приїхала не одна машина, а дві. Друга — газик з оперативниками та собакою. Капітан привітався із знайомим старшиною-провідником і сів у «Волгу», на передньому сидінні якої зручно розташувався огрядний лікар-експерт Чушков.

— Підняли тебе, бідного… — Чушков був людиною жалісливою і завжди співчував колегам у таких випадках.

Хаблак грюкнув дверцятами.

— Селявуха… — відповів розсудливо, — я цього хлопця тільки вчора бачив, шкода.

— Завжди шкода, — погодився Чушков.

Половину заднього сидіння зайняв слідчий прокуратури Дробаха. Хаблак подивився на нього лагідно й міцно потиснув руку. Либонь, і Дробасі було приємно зустрітися з капітаном — посміхнувся одверто й доброзичливо. І мовив приязно:

— Добре, що ми знову вдвох.

— І мене це радує, — відповів Хаблак щиро.

Машина проминула нові будинки за станцією метро «Лівобережна» — Хаблак давно не був у цьому районі й не уявляв, скільки тут набудували. Почалися сади. Від довгої широкої основної дороги весь час відходили вузенькі бічні завулки, в які машини мусили буквально протискуватися — про роз’їзд не було й мови, садоводи економили кожен квадратний метр землі: що поробиш, ділянки маленькі, а хочеться, щоб росли й дерева, й кущі, й квіти.

Будиночок, до якого завернули міліцейські машини, стояв серед молодого саду, не дуже доглянутого, бо пристовбурні кола рясно поросли бур’яном. Біля хвіртки на лавці сиділа жінка в грубій в’язаній кофті — ранки вже холодні, а тут над Дніпром і поготів.

Жінка підвелася — мабуть, вже оговталася, поки приїхали міліцейські машини, та все ж щоки в неї тремтіли й дивилася злякано.

— Он там, — вказала на будиночок, — я вранці дивлюсь, відчинено, погукала, та ніхто не відповів. Я й зазирнула, а він лежить мертвий.

Хаблак пропустив уперед старшину з собакою. Запитав:

— Нікого не бачили?

— Я рано підводжусь, о шостій. У цей час люди ще сплять. Та й взагалі тепер рідко хто тут ночує…

Пес покрутився і взяв слід, повів провулком, що виходив до Дніпра^і Хаблак подумав: навряд чи з цього щось вийде. Доведе до зупинки річкового трамвая й зась, там народу сотні й трамваї ходять через кожну годину — шукай вітра в полі. Либонь, Дробаха був такої ж думки, бо подивився вслід провідникові з собакою й мовив по-діловому:

— А тепер — за роботу.

Садовий будиночок стояв на високих палях, власне, кімната з невеличкою верандою утворювали другий поверх, а внизу було щось на зразок комори чи передпокою — сходи звідси вели на веранду. Незамкнуті двері жалібно порипували й хилиталися від протягу, а за ними в незручній позі, підібгавши під себе руки, лежав Олег Ситник.

Заклацав затвор фотоапарата, оперативник сфотографував тіло й пропустив уперед Чушкова, а Хаблак почав оглядати замок, з якого стирчав ключ. Побачивши ледь помітні подряпини біля замкового отвору, акуратно витягнув ключ, підкликав Дробаху.

— Бачите, — вказав, — мабуть, його раніше відімкнули відмичкою, може, просто цвяхом. Замок нікудишній, два рази колупнути — і все.

— Угу, — ствердив Дробаха й підкликав оперативника. — Зніміть замок — і на експертизу.

Чушков нарешті закінчив попередній огляд тіла.

— Пролом черепа, — повідомив. — Дуже сильний удар, певно, чимось металевим. Смерть настала десь годин десять — дванадцять тому. Після розтину доповім докладніше.

Приїхала швидка допомога, тіло Ситника повезли в морг. Дробаха з Хаблаком почали оглядати комору. Тут зберігався різний садовий інвентар — лопати й граблі, сапка, дві старих бочки, порожні пляшки, моток дроту. Ліворуч од дверей — вільне місце, праворуч — стіл на трьох ніжках, капітан уважно оглянув його й дійшов висновку, що стіл не чіпали. Весь він був укритий товстим шаром пилу, і злочинець, якщо б хоч торкнувся поверхні, обов’язково залишив би слід.

Дробаха став ліворуч од дверей, взяв якусь палицю.

— Він заховався тут, — сказав. — Ситник зайшов до комори, — підвів палицю, — сильний удар по голові — врахуйте, Ситник високий, мусив пригнутися, коли заходив, він просто підставив голову, і злочинець скористався з нього.

— Логічно, — погодився Хаблак. — Спільник Ситника дізнався, що ми запідозрили хлопця, боявся, що той викаже його, й вирішив прибрати.

— І кінці у воду, — зауважив похмуро Дробаха.

Хаблак не дуже ввічливо відсторонив слідчого й почав оглядати стіну, на якій висіли пилка й лійка для поливання. В стіні стирчали ще кілька цвяхів, вони-то й зацікавили капітана.

— Щось знайшли? — запитав Дробаха.

Хаблак акуратно зняв з цвяха ниточку, підніс до світла, роздивився уважно. Потім узяв в оперативника ліхтар, присвітив і обдивився один з цвяхів у лупу.

— Кров, — мовив упевнено. — Цей тип, розмахнувшись, зачепився за цвях і подряпався. До того ж розірвав сорочку. Оранжевого кольору.

— Нитка?.. — занетерпеливився Дробаха. — І ви вважаєте?..

Хаблак, не відповідаючи, взяв зі столу, де лежали різні інструменти, кліщі й витягнув цвях. Загорнув у папірець, передав оперативникові. Лише після цього вийшов до саду й показав Дробасі ниточку на аркуші білого паперу.

Слідчий схвильовано протер окуляри, надів їх і почав уважно розглядати нитку.

— Оранжева, — мовив так, наче зробив велике відкриття. — Оранжева бавовняна нитка.

Хаблак повернувся до комори. Став біля дверей, взяв у Дробахи палицю. Розмахнувся сильно, удав, що б’є, і ледь не зачепився за одвірок.

Дробаха засміявся умиротворено.

— Точно, — констатував, — він мусив зачепитися за цвях, все ж наслідив, падлюка, і ми вже маємо нитку.

— Маємо, — погодився Хаблак. — У прямому й переносному смислі.

Повернувся старшина з собакою. Як і гадав Хаблак, пес довів тільки до причалу, але поводився, наче спіймав злочинця, — гордовито махав хвостом і зазирав старшині у вічі, чекав похвали, зрештою, він виконав свій обов’язок, а те, що люди вигадали річковий трамвай, його вже не обходило.

Дробаха з Хаблаком розташувалися за літнім столом під яблунею, почали розпитувати сусідку та ще одного садівника, котрий мешкав навпроти, — його запросили як понятого. Виявилось, сусідка приїхала до саду вчора ввечері, вирішила ночувати тут, бо наступного дня мала відгул і хотіла попорпатися на городі з самісінького ранку. З тіткою Ситника вона працювала на одному заводі, разом одержували ділянки, будувалися, садили дерева, Олег приїжджав сюди досить часто, допомагав тітці, іноді привозив із собою компанії — дівчат і хлопців, які щось робили в саду, купалися й танцювали, — що поробиш, молодь…

Ситникова тітка якраз два тижні тому одержала відпустку й поїхала по безкоштовній путівці до Ялти, ключ від дому лишила Олегові — і ось треба, щоб сталося таке нещастя.

— Олег бував на дачі після від’їзду тітки? — запитав Хаблак.

— Раз чи два. Так, двічі, і останній раз із дівчиною.

— Знаєте її?

Жінка енергійно захитала головою.

— Вперше побачила. Вродлива, висока й молода, навіть дуже вродлива. Видна така, волосся каштанове й зачіска висока.

— Коли приїжджали?

— На тому тижні, у ту середу чи вівторок. Так, у вівторок, я через день працюю й того дня була вільна.

— Могли б упізнати ту дівчину? — запитав Дробаха. Він сидів у своїй улюбленій позі, склавши руки на череві й ворушачи великими пальцями. А над самісінькою головою в нього звисали стиглі червоні яблука.

Лише тепер Хаблак згадав, що фактично не снідав, до смерті захотілося яблук, та рвати не насмілився, хоч стиглі плоди й всипали землю під деревами. Проковтнув слину й одвернувся.

— Звичайно, впізнала б, — ствердила жінка.

— А більше ніхто сюди не приходив?

— Ні, не бачила.

— А ви не помічали? — звернувся Хаблак до сусіда.

— Ходять тут різні, — несхвально обізвався той, — народу на чужі яблука вистачає. Дивитися треба, не подивишся — обчистять. А Марія Василівна перед від’їздом просила за садом наглядати, то я й дивився, але хіба вгледиш? От бачите, за яблука вбили хлопця, і це ж треба, за фрукту. Ти попроси, я тобі тої фрукти корзину насиплю, аби по-чесному!

— А вчора ввечері ніхто тут не крутився?

— Я приїхала, коли вже стемніло, — втрутилася сусідка.

— Не бачив, чого гріх на душу брати, не бачив нікого, — ствердив чоловік. — І не чув. Щоб на допомогу кликали чи просто шум — ні, не чув нічого.

Хаблак зиркнув на Дробаху, той зрозумів його без слів — відпустили понятих і поїхали до міста.

— Треба одного нахабу перевірити, — заявив Хаблак, відкинувшись на м’яку спинку сидіння. — До речі, ви, Іване Яковичу, не снідали?

— Коли ж?

— Зазирнемо до мене, тут поруч, на Русанівській набережній, і ви, Михайле Михайловичу, — поклав Чушкову руку на плече, — теж ніколи не гостювали в мене.

— Ну, що ви, — заперечив Дробаха категорично, — про це не може бути й мови. Краще зазирнемо до чебуречної. Тут є чебуречна.

— Є, — ствердив Хаблак, — але чебуреками там, по-моєму, і не пахне. А Марина насмажить нам яєчні з ковбасою, більшого не гарантую, та яєчню…

— А ви, мій друже, песиміст, — пробуркотів Дробаха, — я особисто кращої думки про людство й навіть про працівників громадського харчування.

Хаблак лише зневажливо похитав головою, але його передбачення виявились безпідставними: чебуреки були, навіть непогані, принаймні гарячі, і вони віддали їм належне, знищивши аж по дві порції.

Дробаха, правда, міг би осилити й третю, та, подумавши, відмовився. Попросив принести чорної кави й зовсім умиротворено запитав у Хаблака:

— Якого нахабу ви мали на увазі, Сергію Антоновичу?

— Є тут один. Юхим Сидорович Кріт, видавничий завгосп, і велика в мене підозра, що приклав руку до вбивства Ситника.

— Вам видніше, капітане, я поки що приший кобилі хвіст, а ви в цій справі вільно плаваєте.

— Скіфська чаша! — ствердив Хаблак. — Голову даю навідсіч — Ситника прибрали через неї.

— Звичайно, — поплямкав Дробаха, — та все ж якийсь процент чи два… Справу про крадіжку передавай комусь іншому. А ми з тобою розслідуватимемо вбивство.

— Ще маю час, здається, ці справи пов’язані між собою. Зараз заїдемо до видавництва, і я поговорю з шановним громадянином Кротом! — не без зловтішності сказав Хаблак.

— Дівчина… — зауважив Дробаха. — Висока, молода, вродлива. Там, де дуже вродливі дівчата, завжди щось відбувається. Вам не доводилось спостерігати таку закономірність?

— Ви старший і досвідченіший, — ухилився од відповіді капітан. — А дівчину спробуємо розшукати.

— До видавництва я з вами не поїду, — вирішив Дробаха. — У мене нарада, і досить серйозна. Приїжджайте ввечері, я розрахуюсь з деякими справами, щоб ніщо не заважало, тоді й порадимось.

Хаблак кивнув. Зрештою, мав власний план дій і Дробашиної допомоги поки що не потребував. Вони під’їхали спочатку до прокуратури, завезли Чушкова до управління, потім Хаблак поїхав до «Кристалу».

Кріт зустрів капітана насторожено, але без особливого хвилювання. Хаблак вирішив одразу взяти бика за роги — присів навпроти завгоспа й запитав прямо:

— Де ви були вчора ввечері, Юхиме Сидоровичу? Від шостої до десятої години?

Кріт зсунув окуляри на кінчик носа. Ця його манера дратувала капітана, та нічим не виказав свого незадоволення, сидів і пильно дивився на тхорине обличчя завгоспа.

— Вчора від шостої до десятої? — повторив Кріт, буцім це запитання здивувало його. — А для чого це вам, шановний?

— Треба, Юхиме Сидоровичу, конче потребую прямої і недвозначної відповіді.

— Будь ласка, то дуже легко перевірити. Учора після роботи поїхав до сина. Святкували народження внука, ну й як без діда?

Хаблак відчув, як кров відлила у нього від щік. Цей старий пройда мав цілковите алібі, і, якщо він причетний до вбивства Ситника, довести це буде важко.

Поцікавився адресою сина Крота, дізнався, хто був на святкуванні, й подзвонив Зозулі, доручивши лейтенантові перевірити, чи не бреше завгосп. Хоча був переконаний, що в даному випадку Юхим Сидорович каже правду.

Зазирнув до Данька. Дізнавшись про смерть Ситника, той розхвилювався.

— Отакої! — мовив. — Один злочин тягне за собою інший.

Хаблак був згоден з художником, проте заперечив для годиться:

— Не будьте таким прямолінійним. До речі, ви не бачили із Ситником вродливої дівчини? Каштанове волосся, висока зачіска?

Данько похитав головою.

— Він сторонніх дівчат до видавництва не водив. Роман в Олега тут був з одною, ви бачили її, дівчина з техвідділу, а вона ревнива, й Ситник боявся. Розпитайте Олегового друга Івана Кухаренка, викладає мову в залізничному технікумі. Той мусить знати, давно товаришують — університет разом кінчали.

До технікуму було не близько, Хаблак трусився в тролейбусі, дивився на заклопотаних перехожих і думав, що розкручувати йому цю історію із скіфською чашею довго й нудно — он що виходить, перед убивством не зупинилися, а мусять знати, чим це пахне.

Потім згадав єхидну посмішку Крота, коли той посадив його в калошу… Нічого, шановний Юхиме Сидоровичу, все одно виведемо на чисту воду…

Іван Кухаренко щиро засмутився, дізнавшись про трагедію на Русанівських садах. Ледь не заплакав, шморгнув носом, і очі зволожились, він сидів у порожній вчительській поруч Хаблака на дивані — маленький, худорлявий, некрасивий чоловік, ще порівняно молодий, але вже лисуватий, недбало одягнутий, зовсім не схожий на Ситника — високого, самовпевненого. Шморгнув носом ще раз і запитав:

— За що його?

Хаблак повагався трохи, хотів відбутися невизначеною відповіддю, та якийсь біс підштовхнув його, й він розповів Кухаренку все, що знав. Бо цей чоловік, незважаючи на зовнішню непрезентабельність, викликав довіру, і капітан розраховував на його допомогу.

— Я знав, щось мусило статися, — сказав Кухаренко, — не подобався мені Олег останнім часом, якийсь він був знервований…

— Але ж ви товаришували, могли б і розпитати його, — зауважив Хаблак.

— Ви не знали Олега.

— Знайомі з їхнім видавничим завгоспом Кротом?

— Ні.

— Може, бачили з Олегом? Літній чоловік, лисуватий, обличчя неприємне, схожий на тхора.

Кухаренко заперечливо похитав головою.

— Ніколи не зустрічав.

— А нові Олегові друзі? Не бачили Ситника останнім часом з новими людьми? Може, з дівчиною? Високою, вродливою, каштанове волосся. Приїздила з ним на дачу.

— Так то ж перукарка Роза, Олег упадав біля неї. Закохався по вуха, дівчина справді гарна, але того… — покрутив рукою над головою. — Вітер. Сьогодні з Олегом, завтра з іншим. Я його попереджав, кинь, для чого вона тобі, ну, вродлива, так вродливих он скільки! — вигукнув нараз розпачливо, буцім щойно усвідомив загибель товариша. — Аж не віриться… — Кухаренко стиснув скроні й нахилився мало не до самої підлоги: Хаблак бачив, як тому було по-справжньому важко, як щиро вболівав за Ситником.

— І де ж ця Роза працює? — Хаблак узяв Кухаренка за лікоть, стиснув легко, приводячи до тями. — Казали: перукарка?

— На Печерську. Велика перукарня, біля парку.

— Як прізвище?

Кухаренко похитав головою.

Зрештою, й Хаблакові прізвище Рози було не дуже потрібне, тепер знайшов би її із зав’язаними очима.

— Дамський майстер чи чоловічий? — все ж поцікавився.

— Чоловічий. Олег ходив до неї підстригатися, хвалив, що добре працює, і мене хотів затягнути.

— Ситник там і познайомився з Розою, в перукарні?

— Ні, вони здибалися десь раніше. Це вже потім Олег стригся в неї.

— А хто міг ненавидіти вашого товариша? І помститися?

Кухаренко лише похитав головою.

— Він був загалом непоганим хлопцем. Безладний, але добрий, можете мені повірити. Захоплювався часто, емоції в ньому завжди брали верх над розумом, легкий був і м’який.

Хаблак попрощався з Кухаренком і з першого ж телефону-автомата зв’язався з Зозулею. Наказав знайти в управлінні побутового обслуговування фотографії Рози з перукарні, Рози-красуні, якщо там працюють дві Рози, то забрати два знімки і показати їх жінці на Русанівських садах, яка бачила дівчину разом з Олегом Ситником.

Зозуля зрозумів капітана з півслова, тепер Хаблак був певен, що до кінця робочого дня лейтенант дізнається, чи приїздила перукарка Роза на Русанівські сади, і з спокійною душею поїхав на Печерськ.

Капітан іноді відвідував цю перукарню. Велика, фешенебельна і народу в ній, як правило, завжди багато. Зазирнув у зал. Майстри — переважно чоловіки і лише дві жінки. Одна вже літня, років за сорок, друга — білявка, кирпата дівчина, зовсім не красуня й волосся не каштанове.

Але ж волосся в неї фарбоване, та й поняття краси, як. відомо, відносне…

Хаблак підійшов до касирки, старої, сивої жінки із зморшкуватим, похмурим обличчям, і поцікавився, коли працює Роза. Касирка подивилася на нього відверто іронічно — капітан збагнув, що не лише він виявляє підвищену цікавість до каштанової перукарки, — й відповіла, що в них багато гарних майстрів, майстрів екстракласу, яких у Києві вдень з вогнем не знайти, а якщо казати про Розу, то не тільки світу, що у вікні.

Хаблак сказав, що має до Рози доручення й мусить неодмінно побачити її, касирка подивилася на нього ще іронічніше, та все ж пояснила, що Розалія Ютковська працює завтра на першій зміні.

Капітан посміхнувся касирці якомога доброзичливіше й спитав, як звати кирпату білявку — перше крісло від вікна ліворуч, — здається, вони з Розою подруги, принаймні він колись бачив їх разом.

Так, подруги, згодилася касирка, і Віта, певно, знає, де можна знайти Ютковську зараз.

Хаблак дочекався, поки звільниться Вітине крісло, вона зиркнула на нього байдуже, звикла до круговерті клієнтів і ставилася до всіх холодно-ввічливо, як майстер, котрий знає собі ціну.

— Підстригти, Віточко, — сказав Хаблак напівфамільярно, — і не дуже високо, як завжди.

Дівчина озирнулася зацікавлено — невже не впізнала знайомого чи постійного клієнта? Звичайно, не впізнала, та посміхнулася Хаблакові, як доброму другові.

Вона запнула капітана простирадлом, нахилилася, щоб взяти гребінець і ножиці, й на її не дуже вродливому, але симпатичному обличчі Хаблак завважив роботу якоїсь думки, либонь, перебирала в пам’яті клієнтів, та все ж не могла пригадати його.

Хаблак не пішов їй назустріч, сидів і дивився, як швидко й спритно працює дівчина, нарешті, коли нахилилася до нього, запитав тихо, щоб не почули поруч:

— У вас коли обід, Віточко?

Дівчина подивилася здивовано, та все ж зиркнула на годинник і відповіла:

— Через півгодини.

— Як ви дивитесь на невеличку екскурсію до шашличної на Петровській алеї?

— Але ж?.. — підняла брови. — Щось я не пригадую… — Вона подивилася на Хаблака збоку вивчаюче, капітан перехопив цей погляд у дзеркалі й запитав:

— Маєте годинну перерву?

— Взагалі, півгодини, проте я можу затриматись.

Це прозвучало як згода, капітан фамільярно, але дуже обережно торкнувся Вітиних пальців і уточнив:

— Отже, о першій? Я чекатиму на вулиці.

Віта кивнула й знову подивилася вивчаюче, видно, Хаблак сподобався їй.

Капітан підвівся з крісла легко, чесно кажучи, не думав, що дівчина так швидко погодиться, та все ж розраховував якось умовити її, ішов і бачив куточками очей у багатьох дзеркалах кілька Вітиних відображень, і з кожного дівчина дивилася на нього трохи здивовано.

Віта не примусила Хаблака чекати: вийшла рівно о першій у червоному легесенькому, зважаючи на теплу погоду, плащі. Хаблак узяв її за лікоть, і вони почимчикували до Петровської алеї — іти до шашличної десять хвилин, чи варто сідати в тролейбус?

Капітан не став більше випробовувати Вітине терпіння.

— Мене звуть Сергієм, — нахилився до дівчини, — а те, що вас — Віта, я дізнався в касирки. І мені чомусь дуже захотілося нагодувати вас шашликами.

— У вас часто виникають такі бажання?

— Ну, що ви, навіть у Києві рідко побачиш таку гарну дівчину з абсолютно симпатичним носиком.

— І хто ж ви такий?

— Маєте на увазі професію?

— Звичайно.

Капітан згадав, як довелося колись видавати себе за торговельного працівника.

— Директор магазину, — пояснив і відразу відчув, як зацікавилася дівчина. Мимовільно притишила крок і зиркнула грайливо.

— Гастроному? — уточнила.

— Промтоварного.

— Ого! — вигукнула з повагою. — З вами треба дружити.

— Звичайно. І я сподіваюсь, що наша зустріч не остання.

— Дивлячись, як ви поводитиметесь…

— Як недосвідчене теля.

— По вас не скажеш.

— Мабуть, я більш схожий на битюга. Але тільки зовні.

— Ну, знаєте, — засміялася Віта відверто заохочувально, — з вас вийшло б тільки чверть битюга, може, й менше.

— Але й на орловського рисака я не схожий.

— Займаєтесь спортом?

Хаблак подумав, що його ранкові пробіжки по Русанівській набережній ще не спорт. Похитав головою.

— Легка зарядка. На більше не маю часу. Торгівля, знаєте…

— Догадуюсь. А ви не скидаєтесь на директора магазину.

— На кого ж?

— На військового.

«Що ж, їй не відмовиш у спостережливості», — подумав Хаблак. Це влаштовувало його: може, вдасться розвідати щось цінне про Розалію Ютковську. Звичайно, це мало б сенс, якщо перукарка Роза вплутана в трагедію на Русанівських садах. А якщо ні?

Ні то й ні, вирішив, зрештою, скільки разів йому доводилося тягнути пусті лотерейні квитки? Певно, більше, ніж людині, яка систематично купує їх.

Шашлики виявились непоганими, вони смакували не тільки капітанові, Віта з апетитом їла й поглядала на Хаблака лукаво — білява й кирпата лялечка, не дуже розумна й освічена, але для чого освіта, коли маєш такого симпатичного носика, здоровий колір шкіри й сірі очі?

— Як вам працюється? — здалеку почав Хаблак. Мусив завести розмову про перукарські справи, потім непомітно перевести її на Ютковську.

— А-а… — відповіла зневажливо, — все одне й те ж: угорка, бокс, напівбокс… Набридло.

— А в мене: прийом товару, план, кожен хоче мати прогресивку!

— А дублянки в тебе бувають? — Віта одразу перейшла на «ти».

Хаблак похитав головою.

— Ти що! Звідки нам?.

— Шкода… Але ж ви там одним миром мазані, можеш дістати?

Хаблак подумав: обіцянка його ні до чого не зобов’язує, сказав обнадійливо:

— Спробуємо.

— Тебе сам бог мені послав.

— А тобі личитиме дублянка. Хоча тобі все личитиме. Навіть сукні Бердичівського швейоб’єднання.

— Невже такі погані?

— Вони хитрі, шиють лише на вродливих дівчат.

— Хіба я вродлива?

— Мені подобаєшся.

— Ось у мене подруга!

— Не кажи, — Хаблак поморщився, — уявляю собі…

— Розка, шикарна!

— Роза? Така ж білява, як ти?

— Каштанова.

— А мені до смаку лише блондинки.

Віта обдарувала Хаблака посмішкою і поплескала по щоці.

«А вона звикла не втрачати часу, — подумав капітан. — Що ж, мені також ніколи». Запропонував:

— Може, ввечері візьмеш свою Розу й десь повечеряємо? Я запрошу товариша.

Віта енергійно похитала головою.

— Не вийде, Розалія зайнята.

— Одружена?

— Гірше. Там такі хлопці! І Розці подобаються.

— Аж двоє?

— Двоє, — зітхнула. — Як бики.

«Одного вже нема, — подумав Хаблак. — А якщо Ситника вбили з ревнощів? І вся ця історія не має ніякого відношення до скіфської чаші?»

— І хто ж вони? — запитав, жуючи шашлик, байдуже, наче залицяльники Ютковської й справді не цікавили його.

— Один нічого, письменник. Ох, і щастить Розці, — вигукнула нараз, — письменник і гарний! Він ще не відомий, але оповідання пише чудові, я слухала й сподобались. Буде знаменитим, — додала з заздрістю, — і Розка коло нього!

— Новелісти — бідні, — заперечив Хаблак. — І легковажні.

— Але ж їх усі знають.

— З визнання дублянку не зшиєш, воно не гріє. А що таке слава без грошей?

Віта притиснулася, буцім випадково, коліном до Хаблакової ноги. І відразу відсахнулась.

— Ти розумний і все знаєш.

— Кожного дня рахувати доводиться, — ствердив капітан. — Така вже звичка.

— Гарна звичка.

— А хто ж другий у Рози? — капітан повернув розмову в потрібне русло.

— Роботяга… Звичайний шофер, пусте.

— Досвідчений шофер знаєш скільки має! Якщо на автобусі чи дальні рейси…

— І Роза так каже.

— Все розуміє.

— Роза — практична! — зітхнула. Віта так, наче сама нічого не розуміла в житті й усі обводили її навколо пальця.

— До шофера схиляється?

— Не знаю.

— От що, — перегнувся через стіл Хаблак, удавши, що ця думка тільки-но майнула в нього, — запроси свою Розу з шофером, десь повечеряємо. Ти до котрої сьогодні?

— До сьомої.

— Ну й добре, я подзвоню після шостої. Телефон у перукарні є?

Віта записала на паперовій серветці.

— А ти настирливий, — мовила схвально.

— Я на тебе оком відразу накинув, — зізнався Хаблак. — Коли тільки зазирнув до вас. Дивлюсь, така симпатична й кирпата.

— Кирпата, — скрушно зітхнула Віта, і капітан збагнув, що це — одна з найбільших її життєвих прикростей.

— Кирпата — це чудово! — вигукнув із захватом.

Дівчина підвелася з жалем.

— Час іти, і так уже забарилися.

— У вас стільки майстрів…

— Старі й сердиті.

— Переб’ються.

— Сьогодні переб’ються, — погодилась Віта. — Та все ж лаятимуться за запізнення.

Провівши дівчину, Хаблак поїхав до управління. Каштанова не було, подався до прокуратури, не було й Зозулі. Хаблак подумав, що лейтенант мав би вже впоратися, — подзвонив до видавництва й попросив Данька навідатися через півгодини до карного розшуку. Він розрахував правильно, Зозуля з’явився хвилин через п’ятнадцять: розчервонілий і чомусь схожий на яскраво розмальовану дитячу куклу. Поклав перед Хаблаком маленьке фото, витягнуте з особистої справи, доповів:

— Розалія Володимирівна Ютковська. Перукарка. Сусідка по дачі впізнала її. Ось акт впізнання.

З фотографії дивилася справді вродлива дівчина, хоч знімок був і неякісний. Видовжене обличчя на довгій шиї, покаті плечі й великі, видно, темні очі. І сміливий погляд. Така обпече, лише зиркнувши.

Хаблак попросив лейтенанта принести ще кілька фотографій жінок, розклав їх на столі, скоро з’явився Данько, капітан підвів його до столу, попросив подивитися уважно: може, з котроюсь довелося зустрічатись…

Данько вдивлявся довго, і капітан уже встиг вирішити, що його передбачення хибні, коли художник нерішуче підняв фото Ютковської.

— По-моєму, я бачив її у видавництві, — сказав.

— Маєте зірке око, — схвалив Хаблак.

— Мушу, як-не-як, а художник.

— І ця жінка заходила до Крота?

— Багато від мене хочете.

— Справді, багато, — кивнув капітан. — Пригадайте.

— Може, й до Крота. Було це влітку. Прийшла в жовтій сукні з чорними квітами чи листям, це я точно пам’ятаю — жовта сукня, бачив її в коридорі під час перерви, отже, хтось чекав її. А от куди пішла…

— Не до Ситника?

— Ні, наші двері мало не поруч, а вона подалася далі,

— Там коридор розходиться. Ліворуч — до кабінету заступника директора, просто — до завгоспа. Вона повернула чи пішла до Крота?

— Не пам’ятаю.

— Ну, добре… — Хаблак був явно розчарований. — Як там у видавництві?

— Гарного мало: ця злощасна чаша, тепер убивство!

Хаблак змішав фотографії, подав Зозулі.

— Поїдете, лейтенанте, разом з Даньком. Дівчина видна, вродлива дівчина, таку у видавництві мусили запам’ятати. Покажіть її фото, може, хтось і згадає.

— І завгоспові?

— Ні-ні… — насварився Хаблак пальцем. — Ти що, здурів?

Зозуля з Даньком поїхали, а Хаблак подзвонив Дробасі. Розповів про зроблене й свій план провести вечір у компанії перукарок. Слідчий подумав трохи й схвалив:

— Давайте, Хаблак, мій внутрішній голос підказує, що ця Ютковська — цікава штучка. Бачите, приходила до видавництва, і щось у цьому є.

— Лейтенант Зозуля поїхав туди й спробує встановити, саме до кого приходила.

— От-от, — зрадів Дробаха, — це дуже важливо. Але ж ви казали — не до Ситника. Отже, має в «Кристалі» ще знайомих, можливо, вони звели їх із Ситником. А як версія з завгоспом?

— Розробляємо.

— Ну, добре. Я вас тільки дуже прошу: в ресторані багато не пийте й не кажіть дружині, що були з дівчатами. Воно, правда, за обов’язком, та жінки іноді це не дуже-то й розуміють.

— Якщо не сказати: зовсім…

— І правильно роблять.

Хаблак хотів зауважити, що Іван Якович не зовсім послідовний, але той щось гмикнув у трубку й поклав її.

Віта стояла біля входу до ресторану «Метро» й поруч неї Розалія. Хаблак помітив каштанову перукарку ще здалеку й подумав, що чутки про її вроду не перебільшені. Принаймні фотографія була блідою копією. Висока, ще й у туфлях на високих підборах, обличчя довге, очі широко поставлені, великі, чорні.

Розалія подала Хаблакові руку з довгими білими пальцями, взагалі, вся вона була якась видовжена, хоча й діставала капітанові лише до підборіддя, але ніхто не назвав би її сухорлявою.

— Почекаємо трохи, — сказала Віта Хаблакові, — мусить прийти Жека. Розин хлопець, — пояснила. — Може трохи затриматись.

Але Жека не затримався — з’явився за три — чотири хвилини, вийшов з потоку пасажирів і одразу побачив дівчат. Круто повернув до них і зупинився, широко розставивши ноги в розкльошених модних брюках яскраво-бурякового кольору. Піджак Жека носив світло-синій, точніше, волошковий, либонь, йому подобалось оце поєднання кольорів, бо стояв, випнувши гордовито груди й ледь подригуючи ногою, — картинна поза провінційного піжона.

Віта назвала Хаблака, Жека подав йому руку зневажливо, певно, висловивши цим свою не дуже велику повагу до торгашів. Однак капітан не образився на цю зверхність, потиснув Жеці руку міцно, бо набачився всього й не звик складати враження про людину з першого погляду.

Був Жека на півголови нижчий за Хаблака, проте кремезніший і силу, либонь, мав справді волячу: м’язи випирали з модно пошитого вузькуватого піджака.

— Що, дівчата, скучили? — Поправив на голові кепочку з коротким козирком. — Кирнемо сьогодні, я ставлю, і щоб було все чин-чинарем.

— По-моєму, запрошував я, — запротестував Хаблак, — з мене шампанське з приводу знайомства.

— Шампанське? — аж здивувався Жека. — Ти п’єш шампанське?

— А що?

— Як на мене, ним лише запивати. Ну, дівчатам ще для захмеління…

Зрештою, кожен міг мати свої погляди, і Хаблак не заперечував. Офіціантка влаштувала їх у куточку зала й одразу, пошепотівшись із Жекою, поставила на стіл пляшки горілки й коньяку.

— Ще притягнеш шампанського, — наказав Жека. Він явно брав кермо влади в свої великі й не дуже-то відмиті руки, зрештою, Хаблакові було все одно: чим більше вип’є компанія, тим вільніше почуватимуться дівчата, і язики в них, звичайно, розв’яжуться.

Жека налив собі три чверті фужера горілки і з іронією дивився, як береться бульбашками вино в кришталевому бокалі Хаблака, вже підніс фужер і підчепив виделкою добрячий шмат буженини, та нараз якась думка зупинила його, запитав, підозріло блиснувши очима:

— Дівчата кажуть: ти директор магазину?

— Ну й що?

— А чому тобі така честь — директор?

— Бо закінчив торговельний інститут.

— І де твоя крамничка?

— На Куренівці.

— Щось є, — клацнув пальцями, — дефіцитне?

— А що треба?

— Роза брючний костюм хоче.

— Зробимо.

— Коли?

— На тому тижні.

Така категоричність, певно, заспокоїла Жеку, бо вихилив горілку до кінця, ледь примружившись, і кахикнув од задоволення. Дівчата, не вагаючись, приклалися до коньяку, і лише один Хаблак обмежився шампанським. Віта, правда, намагалася умовити його випити чогось міцнішого, та капітан послався на те, що завтра в магазині ревізія і мусить мати зовсім свіжу голову.

Згадка про ревізію викликала в Жеки серію не дуже вдалих жартів, Хаблак віджартовувався в’яло, дівчата нарешті зрозуміли, що ця розмова його нервує, і Розалія розповіла про нового завідуючого перукарнею. Виявилось, молодий хлопець, але віртуоз, одержав другу премію на конкурсі у Варшаві, блискуче працює й взагалі симпатичний. При згадці про чоловічі якості нового начальства Жека явно спохмурнів, він схопив дівчину вище ліктя так, що та зойкнула й потерла почервоніле місце.

— Я твоїх хахалів!.. — Жека підвів величезного кулака. — До нігтя!

Ютковська, хоча, видно, й не відзначалася особливою покірністю, якось знітилася, поклала хлопцеві руку на плече, щось прошепотіла на вухо — Жека одразу розм’як, посміхнувся блаженно й налив собі другу порцію горілки.

Хаблак, повільно смакуючи шампанське, непомітно витягнув із Жеки все, що хотів. Виявилось, що Євгенове прізвище — Бурнусов і працює він таксистом. Хаблак навіть дізнався, скільки той заробляє й де живе. Спробував довідатись про Жекине минуле, але хлопець одразу замкнувся — пробуркотів щось невиразне й запропонував краще випити. Пив він справді конячими дозами, за півгодини сам спорожнив на три чверті пляшку горілки, та хмелів туго, лише розчервонівся й скинув піджак, повісивши на спинку стільця. Лишився в білій ажурній сорочці, крізь неї просвічувала жовта майка, проте це аніскілечки не бентежило Жеку, хміль почав бродити в ньому — відкинувся на спинку стільця й заявив хвалькувато:

— Ми, робочі люди, вміємо і вкалувати, і гуляти.

— Робітник! — зареготала Віта. — Таксист ти й калим-ник, у краватці баранку крутиш, тепло й мухи не кусають.

— Багато ти знаєш! — вишкірився Жека. — А ремонт?

— Десятку кинеш слюсареві, він і зробить.

— Цю десятку заробити треба.

— Пасажири перекриють.

— Точно, перекриють! — втрутилась Розалія, блиснувши циганськими очима. — За здоров’я пасажирів, вони сьогодні пригощають нас.

Жека зиркнув на неї скоса, невдоволено. Для чогось обмацав бічну кишеню піджака, що висів на стільці, повернувшись трохи до Хаблака — видно, перевіряв гаманець, і капітан побачив під ажурною сорочкою на правому Жекиному плечі рану чи подряпину, заклеєну лейкопластирем.

Хаблак відставив бокал з шампанським, запропонував танцювати. Бурнусов витягнув з бічної кишені гаманець, пішов між столиками, пропустивши поперед себе Розалію. Хаблак прошкував слідом за ним — тепер добре бачив лейкопластир під сорочкою, була спокуса торкнутися пальцем, запитати, отак просто запитати, де ти, дорогий чоловіче, отак-от подряпався? Випадково, не на Русанівських садах, коли вбивав людину прихопленою з собою монтировкою?

Уявив, як стоїть Жека у коморі в куточку: ось зарипіли двері, увійшов Ситник, нахиливши голову, стеля низька, а хлопець високий, Жека вдарив його з усієї сили, не роздумуючи, і напоровся на цвях. Либонь, одразу не помітив болю, стояв і дивився, як упав Ситник…

Але звідки знав, що Ситник приїде до тітчиного саду?. Хто повідомив йому адресу дачі?

Ясно й це: Роза-перукарка, каштанова красуня, яка танцює зараз, притиснувшись до Бурнусова. Вона приїжджала разом із Ситником на Русанівські сади, призначила там учора побачення Олегові, й той поїхав, звичайно, поїхав не роздумуючи…

Але кого Ютковська відвідувала у видавництві?

Знаючи, що все одно не зможе зараз відповісти на це запитання, Хаблак усе ж подумки перебрав прізвища дев’ятнадцяти працівників, які сиділи на вечорі Хоролевського, — і відкинув усі.

Залишався Кріт, і завтра вони мусять зв’язати мотузок міцним вузлом. Ну, якщо не завтра, то найближчими днями.

Віта помітила відчуженість Хаблака, притиснулася до нього, капітан відчув тепло її тугих грудей і вирішив, що на сьогодні йому вже вистачить. Дівчата при Бурнусові навряд чи розбалакаються, з них уже нічого не витягнеш, особливо про видавництво, де працював Ситник.

Оркестранти зробили перерву, Хаблак зиркнув на годинник, вибачився й заявив, що мусить іти: от закінчиться ревізія, тоді він у повному їхньому розпорядженні хоч на всю ніч, зараз справи кличуть…

Дівчата запротестували, Віта навіть схопила капітана за руку, та Жека напрочуд спокійно поставився до Хаблакової заяви й підтвердив, що справді — діло над усе. Капітан відкликав його, хотів оплатити свою частину рахунку, однак Бурнусов гордовито поплескав себе по кишені: тут, мовляв, вистачить на кілька таких заходів і вони ще встигнуть порахуватися. Хаблак не дуже заперечував, ляснув Жеку по плечі, намагаючись потрапити в поранене місце, і влучив, бо Бурнусов скривився від болю. Тепер капітан остаточно переконався, що рана в Жеки зовсім свіжа, й пішов, абсолютно впевнений: сьогоднішній вечір минув недаремно.

Марина ще не спала, читала в ліжку товстенний роман, і Хаблак подумав: може, колись і йому випаде таке щастя — сидіти дома й читати книжки замість валандатися з дівчатами сумнівної поведінки, коли кохана жінка чекає на тебе.

Марина сперлася на лікоть, уважно подивилася на нього й запитала:

— Випив?

— Мусив трохи. Шампанського.

— Гарна служба. Швендяє допізна, п’є шампанське… Вечеряти будеш?

— Уже.

— З ким?

— З негативними героями, — віджартувався Хаблак. — Так би мовити, тінями минулого й родимими плямами на здоровому тілі.

Марина підозріло втягнула носом повітря.

— Від тебе пахне духами!

Хаблак згадав, як притискалася до нього Віта. Звичайно, погано брехати дружині, але чого він доб’ється, якщо скаже правду? Марина плакатиме, клястиме його службу, вимагатиме, щоб кинув негайно, а він не хоче й не може, він душею й тілом чистий перед нею.

— Був сьогодні в перукарні.

Видно, Марину задовольнило це пояснення, бо відсунулася, звільняючи Сергієві місце на ліжку.

6

Дробаха ввійшов до кабінету Каштанова захеканий і розчервонілий, коли Хаблак уже доповів полковникові про вчорашній вечір. Сів, витер спітніле обличчя й поскаржився невизначено:

— У кожного є начальство…

Це прозвучало як вибачення за запізнення, правда, не таке вже й велике, всього хвилин на десять, але Іван Якович був людиною пунктуальною, цінував свій час і час інших.

Хаблак повторив свою оповідь, наголосивши на прозорій сорочці Бурнусова та лейкопластирі на правому плечі.

— Мусить бути і оранжева сорочка, — відізвався Каштанов. — Подерта саме на тому місці.

— Якщо не викинув, — заперечив капітан.

— Бурнусов працював позавчора? — поцікавився Дробаха.

— А хто ж його зна? Запитати в нього не міг, та й околясом не виходило, щоб не насторожити.

— Певно, й сьогодні не працює, бо напився вчора, ще добу від нього смердітиме, а таксисти не ризикують.

Каштанов зняв трубку й доручив Зозулі поїхати в таксопарк.

— Якщо Бурнусов працював позавчора, — наказав, — то з таксопарку їдьте до Русанівських садів і розпитайте там, чи не бачили біля Ситникової дачі увечері таксі. Можливо, стояло десь неподалік — на головній дорозі чи в якомусь завулку.

Дробаха, слухаючи наказ Каштанова, схвально хитав головою і перебирав переплетеними на череві пальцями.

— Ваші пропозиції? — запитав Хаблака.

— Обшук у Бурнусова. Гадаю, сорочку в нього знайдемо, а це — беззаперечний доказ. Тоді арешт.

Дробаха засовався, і стілець зарипів під його огрядним тілом.

— Я візьму в прокурора санкцію. Поїдете самі?

Хаблак кивнув.

— Нетерпеливиться? — посміхнувся Дробаха. — Нетерпеливиться побачити вираз обличчя вчорашнього товариша по чарці?

— Ну, знаєте…

— Жартую. Знайдете чи не знайдете сорочку, везіть його сюди, раба божого Бурнусова. Цвях кров’ю омитий, — підморгнув, — експертизу зробимо і, якщо все зійдеться, людей попитаємо, сусідів, шоферів з автопарку — мусили бачити його в оранжевій сорочці.

Жека відчинив Хаблакові сам. Стояв на порозі в одних трусах, заспаний і нечесаний — дзвінок підняв його з ліжка, вчорашній алкоголь ще не вивітрився, дивився почервонілими очима й переминався з ноги на ногу.

— А-а, це ти, — пробуркотів невдоволено, та, побачивши за плечима в Хаблака незнайомі обличчя, запитав:

— Що сталося й чого так рано?

— Міліція, — мовив Хаблак твердо. — Мусимо зробити у вас обшук, громадянине Бурнусов, ось, прошу, постанова Прокурора й поняті тут…

— Який обшук? — Жека ще раз переступив з ноги на ногу, нарешті зрозумів щось, бо відступив до передпокою, хотів грюкнути дверима, однак Хаблак підставив ногу, а хтось з оперативників неввічливо відсунув Бурнусова й пройшов до квартири.

Тепер Жека зовсім отямився. Втупився в Хаблака примруженими очима, запитав здивовано:

— Мент, виходить, а я з усією душею…

Капітан не мав часу на розмови морально-етичного характеру. Наказав:

— Приведіть себе в порядок, Бурнусов. Пройдіть до кімнати й одягніться.

Жека підтягнув труси й полопотів босими ногами по передпокою. Займав невеличку однокімнатну квартиру, майже не умебльовану — в кімнаті ліжко, стіл, два стільці, тумбочка з телевізором, в кутку батарея пляшок, переважно з-під горілки й пива, волошковий піджак кинутий недбало на телевізор.

Бурнусов застрибав на одній нозі, намагаючись влучити другою в холошу яскраво-бурякових штанів, нарешті натягнув їх, сів на неприбране ліжко, похмуро оглядаючи присутніх.

— Що вам потрібно? — запитав Хаблака. — Чого нишпорите?

— Чи маєте, громадянине Бурнусов, оранжеву бавовняну сорочку? — поцікавився капітан.

— Маю, то й що?

— Де вона?

— У ванній. Там кошик для брудної білизни.

Оперативникові не треба було наказувати. Шугнув до ванної і одразу повернувся з пожмаканою сорочкою Подав Хаблакові. Капітан розправив її, одразу побачивши дірку на правому плечі. Зовсім свіжа дірка, й нитки висоталися з подертої тканини.

Показав дірку Бурнусову.

— Де порвали? — запитав.

Певно, Жека збагнув уже все. Дивився зацьковано, та все ще не міг визнати своєї поразки.

— Десь зачепився… — одповів, посовавшись на ліжку.

— І подряпали плече?

— Ну, подряпав.

— Де?

— У гаражі.

— Добре, Бурнусов, зараз ми складемо протокол і поїдемо до міліції.

— На якій підставі?

— Для з’ясування деяких обставин. Мусимо побалакати з вами детальніше.

Оперативник, не кажучи ні слова, поклав на стіл напівзагорнуту в газету паку грошей.

— Ваші? — запитав Хаблак у Бурнусова.

— Чиї ж іще?

Поняті підрахували: чотири тисячі без сотні. Майже всі купюри новенькі, паки по тисячі карбованців акуратно заклеєні. Наче щойно одержані з банку.

— Чому не тримаєте в ощадкасі? — запитав Хаблак. Бурнусов нараз розізлився.

— Де хочу, там і тримаю. В ощадкасі чи під ліжком… Яке ваше діло?

— Звичайно, ваша воля, — погодився капітан, але все ж наказав забрати гроші з собою.

…Дробаха почав допит Бурнусова, коли вже мав висновки експертів про те, що нитка, знайдена на дачі тітки Ситника, від Жекиної сорочки. Сходилася також група крові. Крім того, Зозулі вдалося встановити, що неподалік від дачі приблизно в той же час, коли сталося вбивство, люди бачили салатового кольору таксі — стояло на узбіччі з вимкнутими підфарниками. Номер, правда, ніхто не запам’ятав, зрештою, Дробасі й без цього вистачало доказів, він сидів у своїй улюбленій позі, переплівши пальці на череві, й дивився на Бурнусова вивчаюче. Нарешті подмухав на кінчики пальців і, заповнивши протокол допиту, почав не-поспішливу розмову.

— Як ви опинилися позавчора на Русанівських садах? — запитав. — І як потрапили на дачу громадянки Ситник?

Бурнусов мав час обміркувати ситуацію: певно, вирішив нічого не визнавати, бо відповів нахабно:

— Ні на яких садах я не був, і все це вигадки. Яка така Ситник?

— Ну, Бурнусов, — посміхнувся Дробаха, — від кого-кого, а від вас не чекав. Людина ви досвідчена, відсиділи в колонії три роки, знаєте, що до чого, і раптом такі дитячі вибрики! До речі, за що сиділи?

— Наче вам невідомо…

— Відомо, все відомо, та хотілося б почути од вас.

— Душевна розмова?

— Хоча б.

— Не вийде, — зло кинув Жека. — Не вийде в нас із вами душевної розмови, начальник.

— Не вийде, то й не вийде, — одразу погодився Дробаха. — Давайте без душевності. За що сиділи?

— За молодістю років… Ларьок з пацанами взяли.

— Скільки одержали?

Бурнусов підвів руку, розчепіривши пальці.

— П’ятак.

— Відсиділи три?

— Так.

— От бачите, Бурнусов, два роки вам простили, а ви як за це віддячили?

— Так я ж чесно працюю і норми перевиконую. Запитайте в гаражі, там кожен скаже.

— Про ваші виробничі успіхи, Бурнусов, ви зможете не в такому вже й далекому майбутньому розповісти суддям. Та мені чомусь здається, що це не зможе вплинути на вашу долю. А от щиросердне визнання своєї вини завжди враховується.

— Скажете таке, начальнику! Ну, в чому я винний?

— Отже, ви хочете сказати, що позавчора ввечері не були на дачі громадянки Ситник?

— Звичайно, не був.

— Твердите?

— Тверджу.

— А от експерти дотримуються зовсім іншої думки. Вбиваючи Олега Ситника, Бурнусов, ви розмахнулися і подряпалися об цвях. Розідрали сорочку, залишивши на цвяху нитку від неї і сліди крові. Ось, прошу ознайомитися з висновками експертів, — підсунув Бурнусову папери.

Хаблак, який сидів збоку й не втручався в розмову, побачив, як змінився Жека: він таки був стріляний горобець і не міг не знати, що означає висновок експертів. Нахабство одразу сповзло з нього, він якось злиняв, плечі в Жеки опустилися й губи затремтіли, немов збирався заплакати. Засунув руки між колін, зіщулився й відповів непевно:

— Я ж хотів тільки полякати його…

— І для цього вдарили монтировкою по голові?

— Так уже вийшло… Він у мене дівчину відбив, розумієте, я її кохаю, а він, падлюка, також…

— Маєте на увазі Розалію Ютковську?

— Її, звичайно, і ваш… — кивнув на Хаблака, — все вже винюхав. Але ж, їй-бо, клянуся, випадково… Ревнував і хотів провчити, нехай до чужих дівчат не лізе, вдарив, значить, а він упав.

— Хто дав вам адресу дачі й звідки знали, що Ситник того вечора приїде туди?

— Роза сказала.

— Сама чи випадково довідались?

Бурнусов задумався.

— Випадково, — одповів нарешті.

— Як це сталося?

— А ми з нею розмовляли: каже, сьогодні Олег мені побачення призначив на Русанівських садах.

— Отак-от сама й сказала?

— А хто ж іще?

— І навіть дала адресу дачі? — В голосі Дробахи відчувалася неприхована іронія.

— А що? Дала. Хіба це таємниця?

— І ви поїхали на Русанівські сади, щоб провчити Ситника?

— Винуватий, громадянине начальнику, але голову втратив. Від ревнощів… Найшло на мене щось, ну, думаю, я тобі не прощу, чого до Розки лізеш, падло смердюче! Якщо віршами бавишся, то, виходить, і чужих дівчат чіпати можна?

— Як відімкнули дачу?

— Там замок — саме нещастя. Цвяхом колупнув — і готово.

— Зайшли до комори й чекали на Ситника?

— Чекав, чого відмагатися?

— І довго?

— Хвилин двадцять.

— І за цей час не охололи? Стоячи в темряві?

— Ні, начальнику, в грудях так і палило, кипів я і не знав, що роблю. Винен, звичайно, але так уже сталося.

— У цей час на вулиці вже темно, в коморі й поготів. Як побачили Ситника? І треба було ще влучити по голові!..

— А я ліхтариком… Присвітив, коли він через поріг…

— Вдарили чим?

— Ви правильно казали: монтировкою.

— З машини?

— Так.

— І одним ударом розтрощили йому череп?

— Так уже сталося.

— А потім?

— Злякався я. Злякався й поїхав.

— Але ж Ситник ще, можливо, був живий. Якщо збиралися тільки полякати, треба було викликати швидку допомогу або відвезти його до лікарні.

— Перестрашився я…

— Бити — не перестрашилися, а коли впав — злякалися?

— Так, виходить.

Дробаха дістав зі столу гроші, знайдені на квартирі Бурнусова.

— Ви твердите, що ці гроші ваші?

— Мої.

— Довго збирали?

— А я, начальнику, добре заробляю. Поцікавтеся в гаражі. Не менше двох сотень на місяць.

— Для чого збирали гроші?

— Так з Розкою я, значить… А дівчата гроші люблять.

— Авжеж, Розалія Ютковська любить, — погодився Дробаха. — Часто бували з нею в ресторанах?

Бурнусов збагнув, куди хилить слідчий, відповів невпевнено:

— Не так уже…

— Тільки вчора ви витратили в ресторані «Метро» понад п’ятдесят карбованців. Було таке?

Бурнусов скосив недобре око на Хаблака.

— Було.

— Взяли сотню звідси? — Дробаха поплескав долонею по паці з грішми.

— Що, інших не маю?

— Тут три тисячі дев’ятсот. Либонь, одержали від когось чотири тисячі…

— Кровні… — приклав руку до серця Бурнусов. — Чесно зароблені й зекономлені. Собі в усьому відмовляв.

Дробаха докірливо похитав головою.

— Отже, твердите, що сотню з пачки не брали? — запитав.

— Не брав.

— І давно не торкалися паки?

— Днів десять. У зарплату півсотні поклав і все.

Дробаха акуратно зняв з газети гроші, розгладив її на столі. Тицьнув пальцем у дату на першій сторінці.

— Негарно, — мовив, — негарно брехати, Бурнусов. Позавчорашня газета.

— Виходить, забув… — Жека засовався на стільці. — Ага! — вдарив себе долонею по чолу. — Точно, купив газету в кіоску, прочитав, а потім згадав, що стара вже потерлася. Та й на гроші подивитися захотілося. Загорнув у свіжу газету.

— Де купували?

— Що?

— Газету.

— У ларку. Навпроти будинку. А що?

— Так і запишемо: ви твердите, що купили газету позавчора в ларку навпроти будинку.

— Точно. Вже й «Правду» купити не можна?

— Можна, Бурнусов, навіть треба. Але чим ви можете пояснити, що ця газета надрукована в Одесі? — Дробаха спритно перегорнув «Правду», провів нігтем по останньому рядку. — Бачите, так і написано: «Газета передана в Одесу по фототелеграфу».

— Я знаю, що вони там пишуть? — розгубився Жека.

— Газети, які позавчора продавалися в Києві, друкуються в київських друкарнях. А де ви взяли цю? Хто передав вам гроші, Бурнусов? За що?

— Але ж я кажу…

— Ви казали неправду, Бурнусов. І якщо й далі брехатимете, тільки погіршите своє становище.

Жека втупився в підлогу. Наоешті якось втомлено розвів руками й мовив:

— Не хотів я, та він приніс гроші.. А Олег той клятий біля Розки крутиться — лихий поплутав, начальнику, не знаю, як усе це й сталося…

— Давайте разом розберемось, — запропонував Дробаха ввічливо. — Отже, з чого все почалося?

— Спав я після зміни, — почав Бурнусов хрипким голосом. — Пізно повернувся, сплю, а тут дзвонять. Заходить, цікавиться, чи тут живе такий-то? Тобто я… Звичайно, стверджую. Він сідає й каже: «Хочеш мати чотири куски?» Хто не хоче? І я хочу, проте за що? А він: «Олега Ситника знаєш?» Знаю, три чорти йому в горлянку, чом не знати фраєра? «Треба його прибрати, — каже. — Чиста справа, і чотири куски твої». Не хотів я, начальнику, точно не хотів, і навіть чотири куски не приваблювали. А він, фуфло, розгорнув газетку — і гроші наче аж язик показують. Дражняться, суки, хто витримає? А бабки мені во як потрібні — Розка брючний костюм хоче, та й хлопцям у парку заборгував. До того ж цей фраєр Ситник он де в мене сидить, я б його й задаром… — Бурнусов затнувся. — Лишай, кажу, гроші. А він загорнув їх, поклав до портфеля, насварився пальцем і заперечує: «Одержиш увечері після справи». І повідомляє, що пів на восьму Ситник на дачу приїде, там порожньо і роби все, що хочеш. Каже: «Я тебе з пів восьмої до восьмої біля станції метро „Лівобережна“ чекатиму, там і гроші одержиш». О четвертій я заступив, по місту поїздив, не хотів я цього, та біс поплутав, давай, гадаю, полякаю фраєра, ну, й поїхав…

— А цей чоловік чекав на вас?

— Як і домовлялися, біля «Лівобережної». Сів у машину, я йому й доповідаю: порядок. А він засміявся тільки: мовляв, знав, що буде порядок, гроші витягнув, на сидінні залишив, а сам вийшов.

— Де?

— Біля готелю «Славутич».

Дробаха перезирнувся з Хаблаком, і капітан, не кажучи ні слова, підвівся. Вийшов і повернувся через кілька хвилин, коли слідчий записував прикмети чоловіка, який заплатив Бурнусову чотири тисячі за вбивство: літній, за п’ятдесят років, у сірому костюмі й чорному береті, середнього росту, вуха хрящуваті й ніс приплюснутий, а чоло зморшкувате. Портрет вийшов досить виразний. Жека запопадливо дивився на слідчого: знав, що чекає на нього, та все ж сподівався хоч якось пом’якшити свою долю.

Дробаха викликав конвоїра й відправив Бурнусова.

— Ну й фрукт, — мовив, заховавши протокол до шухляди.

— Зозуля поїхав до «Славутича», — повідомив Хаблак.

Дробаха поворушив пальцями.

— Розумно, — схвалив. — Людина з Одеси! В цьому щось є. і, здається мені, скіфська чаша поїде до Чорного моря, якщо вже не там.

— А я поки що поїду до видавничого завгоспа, — вирішив капітан. — Скучив за ним, і хотів би розпитати про дещо.

— Нехай вам щастить. — Дробаха подмухав на кінчики пальців, і Хаблак зрозумів, що в слідчого гарний настрій.

7

Кріт відчинив нечутно. Стояв і дивився на Хаблака зовсім спокійно, аніскілечки не був здивований, буцім прийшов до нього в гості давній знайомий, а не співробітник карного розшуку.

Відсунувся, даючи пройти, і капітан зайшов до передпокою. Гадав, що квартира Крота, старого холостяка, захаращена й неприбрана, однак у передпокої все блищало, наче тільки сьогодні його прибрали, всюди витерли пилюгу й натерли до блиску підлогу.

Хаблак мимовільно подивився на свої не дуже-то й чисті туфлі, проте Юхим Сидорович заспокійливо махнув рукою.

— Проходьте, — запросив не дуже ввічливо, але й не сердито. — Прийшли ви по ділу, не сумніваюся, то прошу пройти й сідати.

І в кімнаті все блищало, а на підвіконні стояли горщики з доглянутими квітами. Меблі не стильні — Кріт, який міг влаштувати іншим імпортні гарнітури, сам ставився до них, мабуть, байдуже, бо придбав собі лише широкий і зручний диван, на якому гарно спалося й читалося: стояв біля дивана торшер з яскравою лампою й лежала на спинці розкрита книга.

Кріт подав Хаблакові стільця, а сам зупинився біля буфета, спершись ліктем на полицю. Був він без окулярів, та бачив, либонь, непогано, трохи, правда, примружився, і якісь іскорки перебігали в очах.

— Ми перевірили ваші показання, Юхиме Сидоровичу, — мовив Хаблак. — Справді, позавчора після роботи ви були в гостях, і це свідчить на вашу користь. Але скажіть, будь ласка, де й коли зустрічалися з людиною, котра приїжджала до вас з Одеси?

Жоден м’яз не ворухнувся на Кротовому обличчі.

— Щось не те, капітане, — заперечив. — Весь час ви ходите навколо мене, однак даремно. Непричетний я до ваших справ.

— А до яких? — не стримався Хаблак.

— Кожна людина має свої.

— Діставати й продавати меблі, дефіцитні товари…

— От воно що! — вигукнув Кріт. — А я думаю, звідки ноги ростуть! Якийсь Петро Панасович з Чоколівки посилає до мене людину… А це ваші хлопці, виявляється, промацують, наче діла в них нема іншого…

— Це вже дозвольте нам вирішувати, — зупинив його Хаблак, — що і як робити.

— Та хіба я заперечую? Тільки облиште мене, а то ходять навколо. Гадаєте, не знаю чого? Гадаєте, Кріт чашу поцупив? Та для чого мені ваша чаша? Чого мені не вистачає? — обвів рукою кімнату. — Все в мене є, і нічого не потребую. Зрозуміло?

— Спокійно, Юхиме Сидоровичу. Маю до вас запитання. Давно бачилися з Розалією Ютковською?

— Якою такою Розалією?

— Не до вас приходила у видавництво?

Кріт одійшов од буфета, сів коло Хаблака.

— Одесит якийсь… — сказав роздратовано, — тепер Розалія. Ви можете пояснити?

— Охоче, Юхиме Сидоровичу. Та скажіть раніше, і Євгена Бурнусова не знаєте?

— Уперше чую.

— Ми влаштуємо побачення віч-на-віч.

— Не заперечую.

— А що, крім меблів, ви можете дістати? — перевів Хаблак розмову на інше.

— Що потребуєте?

— Нічого.

— То для чого зайві запитання?

— Не зайві.

— Вважаєте?

— Скільки комісійних берете?

— Фактики збираєте?

— Така вже в нас професія.

— Самі збирайте, я вам не помічник.

— Все одно знайдемо чашу, — сказав Хаблак твердо. — Знайдемо, це я вам точно кажу. Якщо у вас, самі віддайте, краще буде.

Кріт зареготав.

— Оце логіка! — вигукнув. — Ну, якщо б я насправді поцупив чашу, невже б признався? Тим більше, що Олежка загинув. Гадаєте, тільки ви розумієте, що саме через чашу його вбили? Ось, бачите, який вузол зав’язався, хто ж вам сам признається? А мені Олега шкода, гарний хлопець був і заплутався. Я казав йому…

— Що? — не витримав Хаблак.

— Щоб характер ламав.

— Це в шашличній, коли горілку пили?

— І там також.

— Про що розмовляли з Ситником?

— Вам скажи, з усього справу зробите…

— І все ж, доведеться.

— Зрештою, не такий уже й великий секрет. Цегли просив дістати. Дві тисячі штук. Для тої ж дачі, де загинув.

— І ви пообіцяли?

— Звичайно.

— А як можете дістати?

— Пусте. Дві тисячі цеглин — дурниця. Один знайомий на лісоторговельному складі працює. Він і випише.

— Незаконно?

— Чому? Мають і нелімітовану цеглу.

— І багато у вас таких знайомих?

— Багато, — аніскілечки не збентежився Кріт. — Я завгоспом десять років працюю, а перед цим у міськторзі. — Юхим Сидорович нараз присунув собі стільця, вмостився навпроти Хаблака, втупившись у нього. — Знаю, що ви думаєте. Кріт — діставало й на цьому зиск має. А зиск у мене Такий: ну, пляшку вип’ємо. Це — коли дуже наполягають, заради компанії. Бо здоров’я вже не те, й взагалі не дуже полюбляю. Ще книжками бавлюсь, то, може, хтось подарує. — Вказав на кілька полиць, заставлених книгами. — Ото й увесь мій зиск, хочете — вірте, хочете — ні.

Чомусь Хаблак упіймав себе на думці, що йому загалом хочеться вірити. Інтуїція рідко коли обманювала його, але ж, як кажуть, її до справи не підшиєш…

До кого ж приходила у видавництво Розалія Ютковська? Капітан розумів, що від з’ясування цього питання багато в чому залежатиме хід розслідування. Але навряд чи перукарка Роза признається. Згадав довгувате обличчя з чорними циганськими очима, в яких миготіли вогники, — зовсім не дурні очі, ця Ютковська багато чого бачила й багато чого знає, досвідчена, її голіруч не візьмеш.

І все ж слід спробувати.

Хаблак розпрощався з Юхимом Сидоровичем і поїхав до Дробахи. Затрималися разом після роботи на півгодини, розробляючи план допиту, а в тому, що Ютковську слід допитати, у них не було сумніву.

…Дробаха зустрів перукарку Розу ввічливо й навіть церемонно. Пробачився, що вимушений потурбувати, запропонував навіть склянку чаю, але дівчина відмовилась і попросила тільки дозволу закурити. Слідчий витягнув з шухляди, пачку сигарет, Розалія навіть не глянула на них, дістала з сумочки сигарету, клацнула не менш розкішною запальничкою й поклала ногу на ногу, зовсім не обсмикнувши на колінах і так не дуже довгу спідницю. Сиділа, немов демонструвала себе: довга сигарета, довгі ноги, видовжене обличчя з довгими чорними віями, висока каштанова зачіска, справді, все це мусило справити враження, то більше на цього літнього, лисуватого чоловіка з виразно окресленим черевцем. Розалія знала, що подобається таким: пустила дим угору, погойдала туфлею. Посміхнулася манірно, та дивилася уважно й спокійно. Здається, дідуганчик трохи розтанув — сидить, склавши на череві пальці, й перебирає ними з насолодою.

Ютковська зітхнула й запитала:

— Ніколи ще не була в прокуратурі, для чого це?

Дробаха підсунув їй папери, пояснив, де мусить розписатися й для чого. Швидко занотував необхідні дані, потім поклав ручку на стіл і мовив:

— Така вже в нас робота, мусимо викликати людей, що вдієш, іноді це неприємно, але закон лишається законом.

Розалія махнула рукою, буцім пробачала слідчому: справді, мовляв, нічого не вдієш, однак давайте швидше, запитуйте, бо життя не чекає, на вулиці он сонце й каштани падають на брук разом із жовтим листям — чого марнувати час?

Дробаха пополірував нігті об лацкан піджака, хотів дмухнути на них, проте передумав і запитав:

— Ви знайомі з працівником видавництва «Кристал» Олегом Ситником?

Ютковська скорботно нахилила голову.

— Звичайно, знайома.

— Знаєте, що з ним сталося?

Дівчина покопирсалася в сумочці, витягнула носовичок, приклала до зовсім сухих очей.

— Такий жах, — удала, що схвильована, — я навіть не повірила: в наш час убивати людину!

Вона наголосила на словах «в наш час», і Дробаха подумав, що дівчина зараз проведе з ним урок політнавчання, але Ютковська обмежилася лише вигуком, акуратно склала хусточку й заховала до сумки.

— Гарний був хлопець? — запитав Дробаха.

— Чудовий.

— У яких ви були стосунках?

— Він закохався в мене.

— А ви?

— Олег подобався мені.

— Часто зустрічалися?

— Він дзвонив мені мало не щодня.

— Ходили в кіно, театри?

— Так.

— І ресторани?

— Іноді.

— Коли познайомилися?

— Влітку. Здається, в червні.

— І хто вас познайомив?

Ютковська зробила секундну паузу, та вона не пройшла повз Дробахину увагу.

— Випадкове знайомство.

— Де і як?

— Їхали в тролейбусі, і він заговорив зі мною.

— І часто ви так знайомитеся?

Дівчина підвела на слідчого очі, заперечила ображено:

— За кого ви мене маєте?

— Самі сказали: випадкове знайомство в тролейбусі. Отже, Ситник заговорив з вами й ви відповіли йому?

— Звичайно, але ж він був такий чемний, що просто не можна було не відповісти.

— У якому тролейбусі?

І знову дівчина задумалася на мить,

— Здається, восьмому.

— Звідки їхали?

— Невже це має значення?

— Певно, якщо запитую.

— Від подруги.

— Де живе?

— На Чоколівці.

— Як її звуть? Адреса?

Ютковська поправила зачіску й наморщила чоло, провела по ньому пальцями з яскраво нафарбованими нігтями.

— Вибачте… — щирий жаль звучав у її голосі. — Я трохи переплутала. У тому тролейбусі познайомилася з іншим хлопцем, а з Олегом на двадцятому маршруті. Їхала з площі Толстого до перукарні, на площі є магазин, де продають вишиті сорочки, може, були, цілий салон, то я дивилася на сорочки, а потім поверталася на роботу.

— Купили?

— Що? — здивувалася Роза.

— Сорочку.

— Ні, на мій смак не було.

— А як ви дізналися, що Ситник загинув?

— Я призначила Олегу побачення, та він не прийшов. Наступного дня подзвонила йому на роботу, й мені сказали.

— Хто?

— Не знаю, чоловічий голос.

— І що ж вам сказали?

— Що Олега вбито. На Русанівських садах.

— Ви йому там призначили побачення?

— Ні, на Хрещатику.

— І це повідомлення вразило вас?

— Який жах! — Знову витягла з сумочки хусточку. — Я ледь не збожеволіла…

У двері постукали.

— Заходьте, — дозволив Дробаха. — Напевно, вам буде цікаво побачитися… — Вказав Хаблакові на стільця.

В Ютковської витягнулося обличчя.

— А ви як тут? — запитала спантеличено.

— Старший інспектор карного розшуку капітан Хаблак, — представив Дробаха.

Дівчина зразу збагнула все. Очі в неї зробилися злими.

— У піжмурки граєтесь? — запитала з викликом.

— Доводиться, — одповів Хаблак.

— До діла… — потарабанив Дробаха нігтями по столу. — Ви сказали, що повідомлення про вбивство Ситника дуже вразило вас.

— Так. — Ютковська демонстративно відвернулася від Хаблака. — Це було жахливо.

— Не так уже й жахливо, коли врахувати, що ввечері пішли до ресторану.

— Мене умовила Віта. Майстер нашої перукарні. Вона наполягала, і я не могла відмовити.

— І запросили Бурнусова?

— Він якраз випадково подзвонив мені.

— Давно знаєте Бурнусова?

— З весни.

— З Ситником познайомилися пізніше?

— Приблизно через місяць.

— З Бурнусовим також вперше здибалися в тролейбусі?

Ютковська випросталася на стільці.

— З ким хочу, з тим і знайомлюсь! — відповіла визивно. — І ви мені не вкажете…

— І не збираємось. — Дробаха уособлював спокій. — Не збираємось і не маємо права, хоча в приватному порядку міг би й порадити…

— Обійдусь без ваших порад! — Напускна скромність одразу сповзла з Ютковської.

— Домовились, — зупинив її Дробаха. — Після вечора в ресторані бачилися з Бурнусовим.

— Вчора він мусив працювати на другій зміні, подзвонить сьогодні.

Дробаха перезирнувся з Хаблаком: відповідь прозвучала природно — Ютковській ще не відомо про арешт Бурнусова.

— Ви бачилися з Євгеном Бурнусовим напередодні зустрічі в ресторані?

— Ні, я працювала на другій зміні і ввечері одразу пішла додому.

— А він не заходив до вас?

— Не міг, він того дня працював.

— І не дзвонив?

— Ні.

— А ви того дня не дзвонили Ситникові?

Ютковська енергійно похитала головою.

— Не мала наміру.

— І не призначали побачення?

— Я ж казала: працювала на другій зміні, втомилася й одразу додому.

— Де ви зустрічалися з Ситником?

— Ходили в кіно, іноді разом вечеряли чи обідали.

— Він бував у вас удома?

— До мене не можна, я живу в тітки.

— А в нього?

— Він же наймав помешкання, і треба було проходити через кімнату господарів.

— Їздили з ним на Русанівські сади? — Дробаха поставив це запитання таким же монотонним голосом, як і попередні.

— На які ще сади? — злякано перепитала. — Туди, де вбили Олега?

— Так.

— Ніколи не бувала там.

— Ви твердите це?

— Звичайно.

— Я б не радив вам казати неправду.

— Але ж я дійсно ніколи не їздила туди.

Дробаха обійшов навколо столу, став над Ютковською. Мовив розсудливо:

— Сусідка Ситників по дачі бачила вас там і впізнала на фотографії. Зараз ми можемо влаштувати очну ставку.

Розалія зблідла. Зиркнула на слідчого спідлоба, трохи подумала й мовила з надривом:

— Але ж ви зрозумійте мене! Олег заманив мене на дачу. Ми трохи випили, і він умовив поїхати. А потім… — Ютковська взялася за голову, але так, щоб не зіпсувати зачіску. — Потім відбулося все, і я зненавиділа це місце. І не могла признатися, що їздила туди.

— Два дні тому не призначали Ситникові побачення там же?

— Ні, як могла!

Дробаха обійшов стіл і зайняв своє місце. Заперечив:

— Могли, громадянко Ютковська. Мені вам важко повірити, та, на жаль, поки що мушу. Тепер от що: ви заходили колись до видавництва «Кристал»?

Ютковська відповіла, не вагаючись:

— Ніколи.

— Але ж знали, що Ситник працює там?

— Він не робив з цього таємниці.

— А Бурнусову було відомо, що ви зустрічаєтесь із Ситником?

— Колись він побачив нас на Хрещатику.

— А як поставився до цього?

— Влаштував скандал.

— А Ситник?

— Він любив мене й сказав, що не відступиться.

— Бурнусов погрожував йому?

— Ще й як! — Розалія пожвавішала, й Хаблак подумав, що їй зовсім не шкода Бурнусова, взагалі не шкода нікого, закохана лише в себе й цінує тільки власне благополуччя — певно, зараз почне топити Бурнусова. Так воно й сталося. Ютковська витягнула ще одну сигарету, поспішливо прикурила — либонь, за цей час прийняла остаточне рішення — і мовила:

— Жека сказав, що вб’є Олега.

— Тоді ж, під час скандалу на Хрещатику?

— І тоді, і пізніше. Однак я не надавала цьому значення. Але ж тепер… Невже це він?

Отак швидко, за кілька секунд продала, плюнула й розтерла не вагаючись… Адже ж не знала, що міліція має проти Бурнусова неспростовні докази і що того вже заарештовано.

— Так і запишемо, — якось сумно констатував Дробаха. Хаблак розуміюче зиркнув на нього: завжди сумно стикатися з людською підлотою, та ще в такому оголеному вигляді.

— А Бурнусов знав, що Ситники мають дачу на Русанівських садах? — запитав Хаблак.

Ютковська задумалася на мить: видно, зважувала, як відповісти. Зрештою, визнала за краще не відповідати нічого.

— Мені це невідомо, — запевнила, — може, й довідався від когось.

— Де мешкають ваші батьки? — поцікавився Дробаха.

— В Миронівці, Київської області.

— Крім тітки, маєте родичів у Києві?

І знову Ютковська завагалася на якусь мить. Але відповіла твердо:

— Ні, не маю.

Дробаха підсунув їй протокол.

— Прочитайте уважно й підпишіть, — попросив. — Якщо, звичайно, згодні з записаним.

Коли Ютковська пішла, Дробаха дістав з шафи чисті склянки, налив Хаблакові й собі крутого чаю, насипав у свою склянку аж чотири ложечки цукру, довго розмішував, нарешті запитав:

— Ну як, сподобалась?

— Я з нею танцював у ресторані, — посміхнувся капітан, — і знаю її трохи краще.

— Все їй бог дав, крім душі.

— Таким, кажуть, легше жити.

— І ви вірите в це? — зовсім щиро здивувався Дробаха.

— Кажуть, — уточнив Хаблак, — це не я кажу, а інші. Не заздрю тому, хто потрапить до її тенет.

— Не один… — Дробаха подмухав на пальці. — Не один там буде, капітане, бо на такі коліна та інші принади клюнути легко. І вона це добре знає.

— Тоді для чого їй Бурнусов? Навряд чи хотіла жити з ним.

— Звичайно. Їй і Ситник не потрібний. Хлопець видний, покрутила трохи й кинула. Розалія Ютковська знайде собі кращу партію. Вбіленого сивиною, з грошима, автомобілем і дачею. А з Бурнусовим їздитиме до ресторанів.

— Це вона подзвонила Ситникові, — переконливо мовив Хаблак, — і запропонувала зустрітися на дачі.

— Як міг вийти на неї одесит? — завагався Дробаха. — І де чаша?

— Переконаний, що Ютковська не випадково познайомилася з Ситником.

— Не кажіть. Вже кілька місяців зустрічаються, а ситуація з чашею виникла цими днями…

— Хтось спритно скористався з їхнього знайомства.

— Крота ви майже виключаєте?

— Він зовсім інша людина… І якщо навіть я повірив йому, то…

— Буває, Сергію Антоновичу, ніщо не чуже людям, навіть таким законникам, як ми з вами.

— Ютковська! — вперто нахилив голову Хаблак. — Зараз за нею пішли наші хлопці. Цікаво, що вчинить?

— Вона дівчина розумна й обачлива.

— Певно, обачлива. І не простий пішак. Треба вивчити коло її знайомств.

— Чудова в неї робота, — поморщився Дробаха, — сів клієнт у крісло, поголила, пішов… Десятки людей за день… І з кожним побалакає, кожному посміхнеться, а про що говорять — дзуськи дізнаєшся.

— Отож, — погодився Хаблак. — Але там новий завідуючий. Молодий і талановитий, брав участь у конкурсі перукарів у Варшаві. Напевно, комсомолець, і я спробую з ним порозумітися.

— А як з одеситами?

Хаблак витягнув з паки папірця, подав слідчому. Повідомив:

— П’ятеро одеситів жили того дня в готелі «Славутич». Дві жінки, їх виключаємо одразу. Ще одного, Петра Андрійовича Чертова, також. Вдень коли «одесит» мав розмову з Бурнусовим, сидів на колегії міністерства, потім вечеряв з товаришами. Повне алібі. А з двома не завадило б познайомитися. Віктор Юрійович Панасенко та Георгій Вікторович Макогон. Панасенко працює в порту інженером, Макогон — барменом у готелі «Моряк». Я думаю, зробимо так: зараз Зозуля зателефонує одеським колегам, вони дістануть нам фотографії Панасенка та Макогона, покажемо їх Бурнусову — може, когось і впізнає. А я — до перукарні. Заскочу тільки в управління.

Поки Хаблак добирався до карного розшуку, туди надійшли перші повідомлення від оперативників, котрі стежили за Ютковською. Після розмови з Дробахою Розалія подалася до Бурнусова, розмовляла з Жекиною сусідкою, певно, дізналася про його арешт і одразу подзвонила комусь з телефону-автомата. Потім поїхала додому. Телефону в неї на квартирі не було, отже, зв’язок із зовнішнім світом могла підтримувати лише через тітку.

Завідуючого перукарнею викликали до міського управління побутового обслуговування. Був він людиною справді молодою, років двадцяти п’яти, не більше — чорнявий, усміхнений, рожевощокий, либонь, все у житті тішило його, зрештою, воно поки що тільки посміхалося йому: в такому віці стати завідуючим, з’їздити до Варшави й зайняти там друге місце на конкурсі, бути обраним секретарем комсомольської організації управління… Завідуючий люб’язно посміхнувся Хаблакові, потиснув йому руку без жодної запопадливості чи здивування, назвався:

— Яцків Михайло Гнатович.

Серйозно, не перебиваючи й нічого не уточнюючи, вислухав капітана й заявив дещо пишномовно:

— Спробуємо допомогти вам, товаришу Хаблак. Силами громадськості.

— Але так, щоб Ютковська ні про що не дізналася.

— Не з лика шиті, — посміхнувся, як на капітанову думку, задерикувато й самовпевнено.

— І обережно з Вітою Як її прізвище? Зубач? Так-от, Вікторія Зубач, наскільки мені відомо, подруга Ютковської і може поінформувати її.

— Мені це також відомо… — зауважив Яцків. — Хто з ким товаришує в перукарні, хто — навпаки.

— Вибачте.

— Чого ж вибачатися? Це мій обов’язок.

Хаблак залишив Яцкову свій номер телефону й повернувся до управління. Ще в коридорі його перепинив Зозуля й повідомив, що фотографії Панасенка та Макогона одеські товариші перешлють тригодинним рейсом — пів на п’яту вони будуть у Жулянах.

— Давай на п’яту сюди Бурнусова, — розпорядився Хаблак і пішов до Каштанова. Полковника не застав. Посидів трохи в приймальній, жартуючи з новою секретаркою Сонею. Вона недавно працювала в розшуку і все сприймала на віру, навіть зовсім неправдоподібні байки.

— Кажуть, капітане, що ви знайшли убивцю? — Соня округлила й так круглі голубі наївні очі. — І як це вам удалося?

— Постріляли трохи, не хотів здаватися, нах-хаба! — пояснив Хаблак зовсім серйозно. — Ледь не пробив благородне Зозулине серце.

— Невже, — сплеснула долонями, — невже ви так ризикували?

— А ми ризикуємо щодня. Я б сказав, щохвилини.

— І ви справді стріляли в нього?

— Для чого ж нам дають пістолети? Але Зозуля кинувся на злочинця, як лев, і обеззброїв.

— Він видається таким скромним…

— Бачите, насправді герой, і серце в нього героїчне. Одержить нагороду.

— Орден?

— Ну, орден не орден, а медаль чи іменний годинник.

— Він завжди подобався мені.

— По-моєму, Сонечко, ви йому більше.

Секретарчині щоки порожевішали від задоволення.

— Невже?

— Він сам мені признався. — Звичайно, ніхто Хаблакові не признавався, але всі в управлінні знали, що Зозуля задивляється на Соню, і капітан вважав, що робить конче корисну й необхідну справу. — Казав: якщо б міг, присвятив би цей подвиг вам.

— Жартуєте! — недовірливо війнула віями Соня, та дивилася серйозно, і Хаблак, щиро переконаний, що прожив день недаремно, ретирувався з приймальні.

— Літак уже в повітрі, і я їду в Жуляни, — сказав йому в кабінеті Зозуля.

— Зазирни до Соні.

Лейтенант почервонів.

— Полковник викликає?

— Ні, полковникова.

— Смієшся?

— Аніскілечки. Колись ти обов’язково станеш полковником, а Соня, відповідно, полковниковою.

— Робити вам усім нема чого.

— Роботи в нас з тобою досить, а до Соні зазирни.

— Ну тебе! — Зозуля вдав, що розсердився, однак Хаблак був упевнений, що не мине приймальні.

Через годину лейтенант привіз дві фотографії. Першу Хаблак одразу відклав.

— Бармен? — запитав.

— Точно.

— Так я й знав.

З фотографії дивився чоловік з хрящуватими вухами й зморшкуватим чолом. Такий, як описав його Бурнусов.

Зозуля розклав фотографії на столі. Десяток знімків, серед яких були фотографії Панасенка та Макогона.

Бурнусов зайшов до їхньої кімнати, якось злодійкувато озирнувся на конвоїра і понятих, що примостилися біля стіни, й відразу попросив закурити. Капітан витягнув зі столу ароматне «Золоте руно», Жека наче ненавмисне взяв одразу дві сигарети, жадібно затягнувся, і обличчя в нього Посвітлішало.

Хаблак запросив його до столу. Бурнусов лише зиркнув на фотографії і одразу тицьнув пальцем у знімок Макогона.

— Він! — вигукнув з торжеством, немов брав участь у серйозній операції і вже затримав злочинця. — Він, сука, звів мене з пуття й підмовив до злочину. І я радий, що ви знайшли його.

Хаблак подумав: ще секунда, і Жека почне співати дифірамби працівникам міліції. Обірвав Бурнусова:

— Ви твердите, що на цьому знімку зображена людина, яка підмовила вас убити Ситника й заплатила за це чотири тисячі карбованців?

— Він, падло! — ще раз затягнувся сигаретним димом Бурнусов і струсив попіл просто на підлогу.

Зозуля склав протокол, і Бурнусова вивели. Хаблак відпустив понятих і Подзвонив Дробасі.. Доповідав про зроблене і уявляв, як Слідчий тримає лівою рукою трубку, а нігті правиці нервово полірує об лацкан піджака.

— Життя дивовижне й чудове, — нарешті тихо засміявся Дробаха, і капітан міг дати голову на відсіч, що цієї миті слідчий дмухає на кінчики пальців.

— Дивовижне! — погодився Хаблак. — А також, як ви зовсім справедливо зволили зазначити, чудове. Цілком поділяю ваші думки.

Але Слідчий не образився на іронію, можливо, навіть зовсім не помітив її.

— Порадьтеся з Михайлом Карповичем, — сказав, — гадаю, вам слід завтра вранці вилетіти в Одесу. Для персонального знайомства з вельми нешановним громадянином Макогоном.

— Тільки для знайомства, — підтвердив Хаблак. — Брати його передчасно.

— Ні-ні… Ми ж не знаємо, де чаша. Походіть навколо Макогона, придивіться до сучого сина, подихайте його повітрям.

— Випийте з ним по келиху коньяку…

— І це не виключено, дорогенький, він на те й бармен, щоб наливати.

— Не доливати…

— Звичайно. Бачите, чотири тисячі виклав не задумуючись, для нього чотири тисячі, як для нас з вами чотири карбованці.

— Догрався, нах-хаба, — вигукнув Хаблак, — і ми візьмемо його за барки.

— Зараз він нервує, — роздумливо мовив Дробаха. — Мабуть, уже знає про арешт Бурнусова і не може не нервувати.

— Але ж вважає, що не залишив слідів.

— Все одно, на душі в нього неспокійно. Будьте обережні, Сергію Антоновичу, Макогон тепер і свою тінь підозрює. Не шукайте з ним прямих контактів. А якщо дізнається, що ви з Києва…

— Ну, що ви! — перебив Хаблак. — Директор магазину зі Львова чи Ужгорода. Грошовита людина у відпустці, котра не від того, щоб купити якихось дві—три сотні доларів.

— Гаразд, — схвалив Дробаха, — вам комерційного хисту не позичати. Ютковською я займуся сам.

— Зозуля зв’яже вас із завідуючим перукарнею. Гарний хлопець і обіцяв допомогти.

— Дзвоніть з Одеси. Завтра.

— Домовились.

Хаблак поклав трубку й пішов до Каштанова.

8

Одеса зустріла Хаблака холодним осіннім дощем. Старший лейтенант Волошин, який чекав Хаблака в аеропорту, пояснив: тільки вчора подув бора, холодний північний вітер, який налітає на Чорне море через Новоросійськ, паскуднішого вітру одесити не знають, він розгойдує море до дванадцяти балів і примушує теплолюбних мешканців південного міста одягати ледь не зимові пальта.

Капітан критично оглянув свій плащ, підбитий риб’ячим хутром, модний світлий плащ з погончиками й різними нікельованими цяцьками, котрий і личить носити заможному львівському торгашеві, Волошин заспокоїв його: мовляв, зимові пальта — гіпербола і ніхто в Одесі — він має на увазі лише справжніх одеситів — не дозволить собі в жовтні вийти на Дерибасівську в шубі. То більше, бора скоро вщухне і знову на одеському синьому небі сяятиме жарке сонце. Він так і сказав: на одеському синьому небі, і Хаблак зрозумів, що має справу з корінним одеситом. Це влаштовувало капітана: в славетному причорноморському місті хоч і бував, однак знав його погано і сподівався на допомогу старшого лейтенанта.

Волошин повідомив, що номер у готелі «Моряк» зарезервований. Дзвонили туди, як і годиться, з міського торговельного відділу, отже, в готелі всі знатимуть, що Хаблак — якесь цабе з торговельного світу; тили йому забезпечені, решта залежить від нього, а якщо знадобиться допомога — залишив номер телефону й поставив до відома, що з восьмої до десятої вечора про всяк випадок сидітиме в барі.

Просторий засклений хол готелю вразив Хаблака якоюсь офіційністю й холодом: холодно тут було й в прямому смислі слова, палити ще не почали, а клятий бора видував тепло й грюкав скляними дверима так, що Хаблак дивувався, як ще вигримувало скло.

Капітан віддав адміністратору документи й уважно роззирнувся довкола. Просто з вестибюля ведуть круті сходи, вкриті, як і годиться, килимовою доріжкою. Ліворуч коридор — там, згідно позначок, перукарня і ще якісь господарські приміщення. У хол виходили й скляні двері бару — ще замкнені, — бар відчинявся о дванадцятій. Хаблак зиркнув на годинник: приблизно хвилин через сорок він побачить Макогона — людину з хрящуватими вухами й чолом мислителя, великим і зморшкуватим, за яким чомусь ховаються зовсім чорні й низькі думки.

Номер виявився невеличким, проте затишним і зовсім не холодним, видно, бора ще не встиг вистудити його.

Капітан повільно розклав речі, мав нарешті досить часу, це траплялося не так уже й часто, і він насолоджувався повільним плином хвилин. У Києві вони летіли, поспішали, обганяли одна одну, разом з ними поспішав і він, весь час боячись не встигнути, а тут хвилини наче зупинилися, тепер Хаблак мусив підганяти їх, однак не робив цього, бо знав, що, можливо, скоро вони знов полетять з неймовірною швидкістю і він, як завжди, не встигатиме за ними.

Хаблак зав’язав строкату польську краватку й одягнув чорний шкіряний піджак, цей піджак з неймовірними труднощами дістала йому Марина, а він носив його недбало, наче й не було цих труднощів і наче все життя носив лише модний і дорогий одяг. Згадав свій ще, здається, зовсім недавній студентський благенький костюмчик, він ходив з хлопцями розвантажувати вагони й придбав найдешевший костюм, але й тепер той костюм видається йому розкішним — сірий, з полиском, вовною там і не пахло, навіть напіввовною, чиста синтетика, проте як дивилися на Сергія дівчата на вечорі в гуртожитку — модний і трохи гордовитий, а може, ця пиха йшла від сором’язливості й незручності: все ж костюм сковував йому рухи.

А зараз він носить чорний шкіряний піджак, як людина, котра дивиться на життя з висоти своєї промтоварної величі.

У барі було вже зайнято кілька столиків: біля стійки сиділи троє невизначеного віку чоловіків у твідових піджаках, один — у замшевій куртці, дві розмальовані дівчини тягнули через соломинки коктейлі у кутку й літня жінка, певно, працівниця готелю, квапливо сьорбала каву.

Бармен стояв за стійкою: у білій акуратно випрасуваній куртці й чорній бабочці, справді мав високе чоло і, якщо б не приплюснутий ніс і запалі очі, скидався б на професора. Він зиркнув на Хаблака байдуже, та очі мав чіпкі, і капітан зрозумів, що Макогон запам’ятав його.

Хаблак замовив чарку коньяку й чорну каву, зайняв порожній столик між стійкою і компанією в твідових піджаках — сьорбнув кави, пахуча гірка рідина обпалила піднебіння: кава виявилась ароматною й міцною, справжньою кавою по-турецьки.

Компанія за сусіднім столиком, видно, добре знала бармена, бо чоловік у замшевій куртці помахав рукою й гукнув:

— Гоша!

Він показав три пальці, і Макогон одразу приніс їм три келихи коньяку, посміхнувся приязно — перемовилися кількома словами, й бармен поніс брудний посуд за прилавок.

Хаблак прислухався до розмови сусідів. Нічого цікавого: один розповідав, як їздив улітку теплоходом до Сочі, яке пиво було в барі, про сухумського знайомого, котрий зустрів їх — чудовий грузин, він возив їх у власних «Жигулях» по Кавказу..

Інші підтакували, ділилися своїми враженнями про поїздки — звичайне базікання трохи підпилих чоловіків.

Одна з дівчат, що сиділи навскіс через зал, кидала на Хаблака виразні погляди, кілька разів вони схрестилися, і дівчина відверто посміхнулася капітанові. Було їй років за двадцять, гарненька, у червоних чоботах на високих підборах і закочених над ними по-стильному джинсах.

Рішучими кроками, просто у плащі й капелюсі, зал перетнув чоловік з сивими скронями. Бармен перегнувся до нього, вони пошепотілися, й Макогон пропустив чоловіка до кімнати за стійкою. Певно, велася якась ділова розмова, бо Макогона не було хвилин десять, якийсь відвідувач уже нетерпляче постукував монетою по стійці. Нарешті бармен з’явився, обслужив клієнта й почав перетирати келихи, але той, хто завітав до нього, так і не вийшов. Раптом Хаблак побачив його за скляними дверима, що виходили до вестибюля: отже, з кімнати за баром є ще один вихід, і Гоша випустив відвідувача через нього.

Хаблак замовив собі ще чашечку кави: це давало йому можливість просидіти в барі зайвих півгодини.

Дівчині в закочених джинсах, либонь, набридло безрезультатно стріляти в капітана очима, — подружки підвелися і, супроводжувані поглядами чоловіків, вийшли з бару.

За сусіднім столиком хтось відпустив на їхню адресу не дуже респектабельний жарт. Бармен пішов до своєї кімнатки. Минуло кілька хвилин — не з’являвся. Хаблак підійшов до стійки, удав, що розглядає виставлені пляшки, й прислухався. Через відчинені двері чулися голоси, отже, другий відвідувач Макогона був обережніший, зайшов просто до підсобки — певно, існував якийсь сигнал чи Гоша помітив його через скляні двері, коли той проходив вестибюлем.

Хаблак вийшов до туалету. Затримався в коридорі й побачив другого Гошиного клієнта: хлопець років під тридцять з довгими бачками й вусами, що звисали до підборіддя, — нічого не скажеш, модерний хлопець, самовпевнений і нахабнуватий.

За півгодини — двоє відвідувачів, відзначив капітан. Правда, могли бути просто знайомі, що зазирнули для дружньої бесіди, але сумнівно: перекинутися кількома словами можна і в залі, зовсім не обов’язково усамітнюватися в комірчині.

Хаблак подумав: якщо й далі сидітиме самотній в барі, приверне Гошину увагу, — вирішив пройтися по місту й пообідати, тим більше, що дощ ущух і тільки сердиті пориви вітру метлялися одеськими вулицями, зриваючи з дерев пожухле листя.

Чекаючи тролейбуса, капітан підняв комір плаща й підставив вітрові спину! Побачив, як з готелю вийшла знайома дівчина в червоних чоботях і такій же червоній куртці з білим хутряним коміром. Перетнула вулицю просто до капітана, немов справді були давніми знайомими, та зупинилася за два кроки й повернулася спиною, виглядаючи тролейбус. Машина підійшла невдовзі, Хаблак пропустив уперед дівчину, вона озирнулася й посміхнулася так, як у барі — визивно й заохочуюче, і капітан подумав, що знайомство з нею може виявитися корисним. Він сів поруч дівчини — тролейбус у цей денний час ішов напівпорожній — і запитав просто, буцім уже зустрічалися не раз:

— Ви живете в «Моряку»?

Дівчина завчено стрельнула на нього очима. Не відповіла й сама запитала:

— А ви звідки?

— Із Львова.

— Гарне місто.

— Дуже гарне, але таких дівчат малувато.

— Яких?

— Схожих на вас.

— Скажете!..

— Чесно.

— Надовго до Одеси?

— Відпустка… — відповів невизначено. — А як вас звати?

— Люда.

— А мене Сергієм. — Зиркнув скоса на дівчину й вирішив, що особливі церемонії тут не потрібні. — Маєте вільний час? — запитав.

— А для чого?

— Може, пообідали б разом. Я погано знаю Одесу.

Люда удала, що розмірковує.

— Я, правда, домовилася з подругою…

— Подруга почекає.

— Незручно.

— А зручно кидати самотнього чоловіка в незнайомому місті?

— Ну, якщо самотнього… — Дівчина поклала руку Хаблакові на плече. — І куди ми поїдемо?

«Отак би одразу…» — подумав капітан.

Вони вийшли в центрі міста, й Люда повела його до найкращого, як вона висловилася, ресторану в готелі «Одеса». Хаблак подумав, що його бюджет недовго витримає такі відвідини, та вимушений був змиритися. Люда замовила собі курчата-табака, Хаблак сказав, що курчата йому вже давно набридли, попросив дешевший шашлик і пляшку червоного сухого вина. Люда намагалася вставити щось про коньяк, та капітан пояснив, що коньяк, каву й, можливо, шампанське вони питимуть увечері в Гошиному барі. Вміло переключивши розмову на Гошу, капітан мало не одразу дізнався, що Люда — постійна відвідувачка «Моряка», а в барі вечорами збираються, як вона висловилася, ділові люди і що там вирішуються різні справи, в основному стосовно купівлі й продажу. Хаблак пояснив, що він сам має безпосереднє відношення до цієї сфери людської діяльності, що він — директор магазину. З задоволенням побачив, як Люда здивовано закліпала наклеєними віями.

Звичайно, капітан не мав наміру вбивати з Людою час від обіду до вечора, коли починається година пік у Гошиному барі. Вони домовилися зустрітися в готелі, й капітан поїхав до карного розшуку. Швидко вточнив з Волошиним наступний план дій і повернувся до готелю. До бару вирішив не заходити, щоб не привертати зайву увагу, постояв під душем і завалився в ліжко — мав свіжу роман-газету. Не так уже й часто міг вдень розкошувати в м’якому ліжку, на накрохмалених простирадлах, слухати музику з готельного репродуктора й читати улюбленого письменника…

А потім навіть цікавий роман не врятував капітана: заснув і спав, легко дихаючи, цілу годину чи трохи більше, і снилися йому зовсім не Гоша й не Люда з наклеєними віями, снилося йому море, не грізне й бурхливе, над яким несеться бора, а літнє й лагідне — і дельфіни стрибали над ним.

Сон був приємний, а пробудження непомітне. Хаблак мав ще досить часу, поголився, обтер обличчя одеколоном «Ваан Тоомас», подумавши, що, звичайно, старий естонський капітан Тоомас навряд чи вживав будь-які парфуми, пахло від нього конем і шкірою, і він не стежив за своєю зовнішністю так, як нинішні капітани.

Але ж сьогодні він не капітан, а торгаш, гендляр, правда, вищого лету, й від нього мусить відповідно пахнути.

Люда не забарилася. Вона була в тих самих джинсах, але поміняла кофтину на тонкий світер, який підкреслював усі її принади, особливо підняті тугим ліфчиком груди. В барі її знали — від якогось столика навіть помахали рукою, запрошуючи, та Хаблак вирішив зайняти вільні місця поблизу стійки. Він замовив коньяк, каву й цукерки, огледів зал і з задоволенням побачив за крайнім столиком біля скляних дверей Волошина в компанії якогось лисого літнього чоловіка, либонь, випадкового застільника, який щось розповідав старшому лейтенантові, жестикулюючи й розводячи час од часу руками. Хаблак знав, що у вестибюлі чергує ще один працівник карного розшуку: вхід до Гошиної підсобки контролюється, і сьогодні міліція спробує встановити коло відвідувачів бармена.

Хаблак трохи потанцював з Людою, це було не дуже погане видовисько, бо на них оглядалися. Дівчина розчервонілася, вона випила залишки коньяку з чарки, закурила, затиснувши сигарету між вказівним і середнім пальцями, й заявила безапеляційно:

— Я хочу шампанського. І візьми ще по келиху коньяку.

Гоша сам приніс замовлення, хоч увечері йому допомагала огрядна й не дуже охайна жінка. Він відкоркував шампанське й налив у фужери, іронічно зиркнув на Люду, що намагалася грати великосвітську даму, затримав погляд на Хаблакові й мовив упевнено:

— Бажаю гарно відпочити в нашому місті.

— Звідки знаєте, що я приїжджий? — здивувався капітан.

Гоша посміхнувся:

— Я рідко коли помиляюсь. Раніше ніколи не бачив вас у себе, а хто в Одесі, маючи такі краватки, не заходив до нашого бару?

Певно, він вважав свій заклад якщо не аристократичним центром Одеси, то принаймні майже таким.

Хаблака потішило Гошине визнання його краваток, вій дружелюбно зиркнув на бармена, подумавши, що цей чоловік з хрящуватими вухами досвідчений і спостережливий, вміє розраховувати свої ходи набагато вперед. І невідомо, як би вони вийшли на нього, коли б не газета.

— Мені подобається у вас, — ствердив капітан.

— Звідки ви?

— Зі Львова.

— Львів — тато, Одеса — мама… — зареготав Гоша.

— Вип’єте з нами?

— За знайомство — з задоволенням. — Гоша приніс фужер, але налив собі шампанського тільки на денце.

— А які в нас дівчата! — підморгнув Хаблакові на Люду.

— Мені все більше подобається Одеса, — щиро зізнався Хаблак, бо був задоволений своїми першими кроками тут.

— Скоро ви закохаєтесь у неї. — Гоша пробачився, що не може приділити гостеві більше уваги, й пішов за стійку. Люда швидко спорожнила свій фужер, капітан підлив їй ще — щоки в дівчини запашіли й очі заблищали, вона трохи вже втратила контроль над собою, і Хаблак почав розпитувати її про відвідувачів бару.

— Хо! — вигукнула Люда. — Ти мені подобаєшся, і я не поступлюся тобою. — Певно, вона невірно зрозуміла Хаблака й мала на увазі відвідувачок, — капітан завірив її в своїй прихильності, пояснив, що, перебуваючи в Одесі, хотів би владнати деякі справи. А наскільки він зрозумів, у Гоші якраз збираються потрібні йому люди.

— Що тебе цікавить? — Люда долила собі вина. — Шмутки чи?.. — виразно поворушила великим і вказівним пальцями.

Хаблак удав здивування.

— А можна?.. — запитав недовірливо. — Я б не відмовився від доларів.

— Знаєш, скільки коштують?

— Вважаєш мене за кошеня?

Люда нараз зареготала весело.

— Але ж і на досвідченого горобця не схожий.

Хаблак відсунув від неї келих з коньяком. Мовив різко:

— Набралася!..

Нараз дівчина посерйознішала, вона не була такою п’яною, як здавалося. Підсунулася до Хаблака й запитала:

— Хочеш, я познайомлю тебе з одним?

— Хочу, якщо в нього справді щось є. Не треба мені дрібних фарцовників, таких і у Львові навалом.

Люда рішуче загасила в попільниці сигарету. Роззирнулася і, видно, побачивши кого треба, стала пробиратися до виходу. Вона повернулася хвилин через п’ять, підійшовши до одного із столиків, нахилилася й прошепотіла щось хлопцеві з довгими баками — Хаблак упізнав ранішнього Гошиного відвідувача.

Сівши за стіл, дівчина повідомила:

— Зараз до нас підсяде Вова. Тільки врахуй, з тебе належить.

— За мною ніколи не пропадає, — цілком серйозно відповів Хаблак.

Вова опинився за їхнім столиком якось непомітно. Капітан, здавалося, не спускав з нього очей, та все ж прогавив момент, коли хлопець з бачками підсів до них. Видно, Вова визнав за можливе відразу трохи подоїти клієнта, бо замовив коньяку й кави, й Гоша, догідливо посміхаючись, приніс замовлене на підносі. Вова взяв свою чашечку, інтелігентно відставивши мізинець, либонь, він узагалі вважав себе якщо не аристократом, то людиною, яка піднялася над звичайною сірою масою, — носив яскраво-зелений оксамитовий піджак і краватку-метелик. А курив «Марлборо».

Він запропонував Хаблакові сигарету, той не відмовився — ковтнули коньяку й закурили. Потім Вова, який назвався Вольдемаром, ковтнув ще раз і запитав ухильно:

— Чим цікавишся?

Хаблак ніжно погладив оксамитовий рукав Вовиного піджака.

— Вміють же люди робити! — вигукнув. — Мені б такі костюми, за день би план виконав.

— Торгуєш?

— Торгую, — зітхнув. — Але ж яка торгівля…

— Знаємо вас: дебет, кредит, сальдо-бульдо до кишені!

— Кожному своє… — задоволено реготнув Хаблак.

Вова взяв чашечку з кавою, та одразу поставив. Безцеремонно поплескав Люду трохи нижче спини, наказав:

— Ти, Людочко, вшийся на хвилину, нам побалакати треба.

Дівчина аніскілечки не образилась, пересіла, либонь, до подруги, бо зареготали весело й почали перешіптуватися. Вова уважно подивився на Хаблака.

— Що потребуєш? — повторив запитання.

— А що маєш?

— Я маю всю нашу неосяжну країну, — посміхнувся, і Хаблак вирішив, що запам’ятає це Вовине нахабство й неодмінно пригадає йому.

— Я б не відмовився від зливків, — глухо прошепотів Хаблак.

— Скільки?

— Ваші пропозиції?

— Маю один.

Капітан розчаровано позіхнув.

— Дрібних не потребую.

— Що! — Вова ледь не підскочив на стільці. — І п’ять тебе не влаштує?

— І п’ять.

— Ого! — зиркнув Вова з повагою. — Але ж більше не маю.

— Я так і гадав. — Хаблак згадав Вовине нахабство й відплатив хоч трохи: — Дрібнота пузата.

Вова образився не на жарт.

— Ти, фраєр! — почав загрозливо підводити руку, та Хаблак обірвав його жорстко:

— Мовлено — дрібнота, і заткни пельку! І відчалюй звідси, зрозумів?

Здається, до Вови нарешті дійшло, що має справу з діловою людиною. Випростався на стільці, й очі в нього забігали.

— Скільки ж треба? — запитав, не зводячи погляду з капітана.

— Тисячі дві—три…

— Овва! — захоплено вигукнув Вова й нахилився до Хаблака, як пес, який хоче, щоб його погладили. — Я подумаю, можливо, щось зробимо. — Він квапливо допив коньяк і пересів на своє місце.

Люда повернулася мало не одразу.

— Домовились? — запитала зацікавлено.

— Дрібнота… — зневажливо мовив Хаблак.

— Вова? Дрібнота? Ну, знаєш… — Раптом подивилася на Хаблака з повагою. — Я хочу ще шампанського, милий.

— Замов. — Капітан перехопив допитливий погляд Волошина й кивнув ледь помітно. Куточками очей побачив, як попрямував Вова до виходу. Був певен: зараз поверне круто до коридора й погрюкає до Гошиної підсобки. Справді, огрядна Гошина помічниця визирнула звідти, Покликала бармена. Він повернувся через кілька хвилин, мало не одразу з’явився у залі й Вова. Підійшов до Хаблака, прошепотів:

— Завтра ввечері одержиш відповідь. Я тобі організую зустріч.

«Звичайно, завтра, — подумав капітан. — Гоша — твердий горішок, йому поміркувати треба. Можливо, сам захоче зав’язати стосунки з львівським торгашем. Що ж, підганяти бармена не треба».

Хаблак допив свою каву й досить прозоро натякнув Люді:

— Стомився я… Зміна клімату, чи що?

Люда обдарувала його чарівною усмішкою.

— Я до тебе сьогодні не можу, — відповіла просто, наче йшлося про культпохід у кіно. — Там на поверсі чергує таке стерво!..

Капітан зітхнув з полегшенням: не треба чогось вигадувати.

— Завтра в мене важкий день, — пояснив. — Подзвони мені післязавтра.

— Домовились. — Люда неохоче підвелася, та Хаблак не звернув на це жодної уваги.

Наступного ранку капітан подзвонив Волошину, і старший лейтенант, зважаючи на те, що за Хаблаком могли стежити, призначив йому побачення на приватній квартирі. Хаблак узяв таксі, більше машин на стоянці не було, ніхто від готелю не рушив за ними, і капітан заспокоївся. Він зустрівся з Волошиним в одному з стандартних п’ятиповерхових будинків, які забуваються одразу після відвідин. Волошин устиг уже приготувати сніданок — у квартирі смачно пахло яєчнею і кавою. Вони розташувалися в кухні й поїли з апетитом, обмінюючись враженнями від учорашнього вечора.

— Кубло!.. — Волошин ковтнув кави. — Навколо цього Гоші крутиться всяка погань, і декого ми знаємо. До речі, й Вову. Притягався за дрібну спекуляцію різними шмутками, у нас, сам розумієш, порт, і за всім не простежиш. Гоша в них, мабуть, за головного.

Хаблак наївся й умиротворено відкинувся на спинку стільця.

— Сьогодні в мене зустріч, — повідомив. — Сподіваюся, з Гошею..

— Де?

— Де і з ким — невідомо. У них свої секрети і свій статут. Увечері скажуть, може, в барі…

— Гоша сьогодні не працює.

Хаблак знизав плечима.

— А якщо прийде до мене в готель?

— Навряд. Обережний.

— Не гадатимемо на кавовій гущі. Як буде, так і буде.

— Ми підстрахуємо тебе.

— Навіщо?

— Про всяк випадок, — рубонув долонею Волошин. — Одеси ти не знаєш, і все може статися. Які в тебе плани?

— До вечора вільний і подамся в кіно, та й роман-газету маю.

— Ну, відпочивай.

Вони розійшлись, задоволені один одним, і Хаблак справді пішов на довгий двосерійний фільм — спеціально обрав двосерійний, щоб хоч трохи вбити час.

Увечері за стійкою бару стояла вже жінка: невисока, чорнява, огрядна й симпатична. Хаблак зайняв місце біля виходу. Вова ще не з’явився, капітан випив дві чашки кави і вже почав трохи нервувати, коли почув легкий доторк до плеча. Вова не сів поруч, хоч столик був порожній, прошепотів на вухо:

— О дев’ятій вечора. Пересип… — Назвав вулицю й номер будинку. — На третьому поверсі ліворуч.

Хаблак нахилив голову, й Вова зник непомітно, так, як і з’явився.

Капітан мав час і поїхав на Пересип тролейбусом. Кілька разів оглядався, намагаючись установити, хто страхує його, та люди Волошина були досвідчені й працювали акуратно, навіть Хаблак з його величезним досвідом не побачив їх.

Триповерховий дім на Пересипі стояв у глибині двору, оточеного з двох боків сараями. Темно, і Хаблак ледь угледів номер. Постояв трохи під ворітьми й посунув обережно до єдиного в будинку під’їзду. Видалося: якась тінь майнула біля сарая, озирнувся, та нікого не побачив. Сходи були старі — дерев’яні й рипучі, світло тут, мабуть, не вмикалося ніколи, і Хаблак піднімався обережно, тримаючись за бильця. Дістався другого поверху і раптом відчув, що хтось стоїть поруч. Капітан відступив на крок, інстинктивно пригнувся — нараз відчув сильний удар по голові, заточився й покотився вниз по сходах.

9

Дробасі подзвонив завідуючий перукарнею й попросив прийняти його разом з їхнім майстром. Вони приїхали до прокуратури одразу, й Іван Якович прийняв їх негайно, привітно посміхаючись. Сів не за стіл, а на стільці навпроти дивана, де влаштувалися відвідувачі — Яцків і літній сивий чоловік з уже зовсім прозорими старечими очима.

Завідуючий тримався рішуче й навіть якось агресивно. Підштовхнув у бік майстра й наказав владно:

— Прошу вас, Науме Марковичу, розповісти товаришу слідчому, що знаєте про Ютковську.

Старий шморгнув носом і глянув на Дробаху. Іван Якович одразу помітив, що очі в нього не такі вже й бляклі, як видалися спочатку.

— Про Ютковську? — перепитав майстер. — Вибачте, та про неї я нічого особливого не знаю…

— Але ж ви казали в перукарні…

— Го там, а то тут. Дві великі різниці.

— Ми ж домовились з вами, Науме Марковичу!

— Домовились, — зітхнув скрушно. — В тому й моє нещастя, що домовились.

— Невже це така велика трагедія?

Дробаха поворушив кінчиками пальців.

— Звичайно, кому трагедія, а кому й дрібниця. Все наше життя — трагедія.

— І це кажете ви, Науме Марковичу, наш передовик! — сплеснув руками завідуючий.

— Ви ще молодий! — скривився майстер. — Ви ще ні про що не думаєте, а я вже сивий і точно знаю, що люди іноді вмирають…

Він явно тікав від прямих відповідей, і Дробаха розумів його: вже зважився на розмову і знав, що вона неминуча, та інстинктивно чомусь відтягував її. І підганяти в таких випадках не слід.

— Ви давно працюєте в перукарні? — запитав слідчий.

— Я все життя працюю в перукарнях! — зрадів майстер, відчувши, що розмова затягується. — Я був перукарем на Подолі й Лук’янівці, і я обкарнав стільки голів, що вистачить на пів-Києва. Кожен працює, як може, але мушу сказати — я люблю своє діло і якщо вам колись заманеться мати гарну зачіску…

Дробаха провів долонею по рідкому волоссі.

— Пізно вже…

— І це кажете ви? Так послухайте мене! Ніколи й нікому не буває пізно, і я вас зроблю якщо не хлопчиком, то принаймні помолодшаєте на десять років.

Слідчий з сумнівом похитав головою:

— Якби-то ми могли молодшати!..

— Ви прийдете до мене завтра, і ми поговоримо на цю тему. Я вам скажу: ніхто не хоче зараз іти в перукарі, вони не розуміють, яка це робота і як можна побалакати із справжнім клієнтом. Овва, які бувають клієнти! — старий поцілував кінчики пальців. — Я стільки набалакався за своє життя, що став удвоє розумніший.

— Точно, Науме Марковичу, — втрутився завідуючий. — Тому ми разом з вами й завітали сюди.

— Бачу ж! — погодився той. — Ну, була в нас розмова, їхав один в Ізраїль. Я, звичайно, не схвалюю цього: чого пхатися туди, народився тут і помирай тут. А йому нової батьківщини схотілося. Але ж він хоче й там улаштуватися, звичайно, кожен хоче, та не кожен може. А в того типа гроші були, розумієте, наші гроші, а там золото потрібне, то Розалія йому й діставала. Хто там у неї цим займається, не знаю, дядько чи дід, кажуть, такі родичі, що на однім сонці онучі сушили, проте дістала. І той уже поїхав.

Дробаха трохи пожвавішав.

— І все ж дід чи дядько? — спробував уточнити. — Може, чули прізвище?

— Родич, — пояснив Наум Маркович, — чув, що родич, а от хто… Краєм вуха чув і більше нічого не знаю.

— У Києві живе?

— А де ж іще? Вони з тим типом до нього після роботи їздили.

— У який район?

— Не знаю. Що чув, сказав, мене Михайло Гнатович попросив, тому й розповів. Не люблю бариг, і кожен мусить працювати чесно! — Він виголосив цю сентенцію патетично, і Дробаха подумав, що старому, певно, було важко піти до прокуратури, знає, що даремно сюди не ходять і чим це загрожує Ютковській та її невідомому родичу. І все ж пішов, бо справді звик працювати й жити чесно і всілякі махінації йому — як кістка в горлі.

— Спасибі, Науме Марковичу, — сказав щиро. Перукар підвівся.

— Тільки от що, — попросив, — щоб ніхто не знав. Ви та Михайло Гнатович, бо люди різні є, і дехто може подумати…

Дробаха підвів угору руки.

— Вважайте, тут умерло, — запевнив. Коли перукарі пішли, подзвонив Каштанову.

— Де наш Шерлок Холмс? — запитав. — Ще в Одесі й чи довго йому там вештатися? Тут потрібний. — Розповів про бесіду з перукарем.

— Зараз викличу Одесу, — пообіцяв Каштанов. — А поки давайте зробимо так. Лейтенант Зозуля спробує побалакати з тіткою Ютковської…

10

Хаблак поворушився й розплющив очі.

Невелика й недбало обставлена кімната, брудні стіни, й лампочка без абажура звисає зі стелі. У кутку — стіл, на ньому пляшки, ковбаса, сир і консерви. За столом п’ють горілку троє — боком до нього Гоша: жує, і хрящуваті вуха рухаються.

Бармен скосив на Хаблака уважне око, відірвався від столу.

— Очуняв, — мовив. Присунувся разом із стільцем до фотеля, в який посадили Хаблака. — Ну, привіт, — зблиснув очима, — вибач, звичайно, за не зовсім ввічливу зустріч, але ж так належить. У нас з ментами розмова коротка: перо в бік, тіло в багажник — спробуй знайти.

Хаблак знизав плечима. Руки зв’язані, й голова болить. Видно, оглушили зі знанням справи.

Двоє, не відриваючись від закуски, обернулися й з цікавістю спостерігали за розмовою. Зовсім незнайомі. Один кремезний, з бичачою шиєю, лисий, голова аж блищить, другий з вусиками й нахабними очима, років тридцяти.

— Ви що, збожеволіли? — прохрипів Хаблак. — Кидаєтесь на людей…

— На людей ми не кидаємося, — розважливо пояснив Гоша. — Ми кидаємося лише на тих, хто пхає носа не в свої справи.

— Я що, ліз до вас? — удав, що злякався, Хаблак. — Він сам підійшов до мене, ваш Вова, і я не винуватий, що ми не зійшлися…

— Поплач! — зловтішно сказав Гоша. — Поплач в останні свої хвилини, але нікого ти цим плачем не розчулиш, бачили ми тут усяких!

Хаблак подумав: невже вистежили їх з Волошиним чи побачили, як людина Волошина йде за ним? Але ж старший лейтенант обіцяв підстрахувати його — чи встигне? Принаймні якщо він і справді вклепався, треба затягти розмову, тоді хлопці Волошина зрозуміють: щось негаразд, і прийдуть на допомогу.

Лисий підвівся з-за столу, в руках тримав шмат важкої свинцевої труби.

— Кінчатимемо? — запитав байдуже.

— Давай! — відсунувся Гоша, звільняючи місце перед фотелем.

Хаблак заплющив очі. Невже судилося так безглуздо загинути?

— Дурні, — сказав нараз якомога спокійніше, — я гадав, що маю справу з діловими людьми, а виявилось — звичайні бандити, які цікавляться гаманцями й годинниками.

— Ми — за гаманцями? — люто ступив уперед лисий. Розмахнувся, та Гоша перехопив його руку.

— Розв’яжи, — кивнув на Хаблака.

— Але ж…

— Я сказав!

Лисий неохоче підвів Хаблака за комір, розв’язав руки. Капітан поворушив пальцями — зовсім затерпли. Пригладив волосся.

— Жартівники! — мовив з презирством.

Гоша сухо реготнув.

— Перевірка, — пояснив. — Без цього нам ніяк не можна, сам розумієш, по голівці нас не гладять, і кожен новий клієнт…

— А якщо б я зламав собі шию на сходах? — перейшов у наступ Хаблак.

Гоша розвів руками.

— Видатки… — одповів цинічно. — Кожне виробництво має видатки, а наше особливо.

Хаблак пройшов до столу. Ні слова не кажучи, налив у склянку горілки. Випив і пожував огірка: мусив хоч трохи підбадьоритися — голова тупо боліла й у вухах стояв дзвін. Почекав трохи й випив ще.

— Оце по-нашому, — підвів склянку вусатий. — Ваше здоров’я, львівський сер.

Гоша дихнув Хаблакові в потилицю. Поклав на край столу витягнуті в нього документи й гроші.

— Не сердься, — мовив примирливо, — бачу, ми з тобою зійдемось. Аби мав башлі.

— Без башлів у порядну компанію не ходять, — погодився Хаблак.

— Монети маєш?

— Рідко. Частіше зливки.

— Домовимось. Можеш на тому тижні?

— Можу.

— Мені треба злітати у Львів.

— Ясно. Зустрінемось у барі.

Хаблак подумав, що навряд чи вони дадуть Гоші можливість ще цілий тиждень розкошувати в білій куртці, але тільки посміхнувся й поплескав його по плечі.

Лисий розлив у склянки коньяк.

— За успіх! — пробуркотів.

Хаблак лише ковтнув і поставив склянку,

— Бувайте… — сказав не дуже привітно. — Бувайте, хлопчики, до зустрічі на тому тижні.

11

Зозуля вибрав час, коли Ютковська пішла на роботу, й подзвонив до її квартири.

Довго не відчиняли, либонь, розглядали лейтенанта у вічко, нарешті запитали коротко:

— Хто?

Зозуля пояснив, що він з газової інспекції, і показав посвідчення, лише тоді клацнув замок і його впустили.

В передпокої стояла літня огрядна жінка й підозріло дивилася на лейтенанта.

— Правильно робите, тітонько, — заохотив Зозуля, — тепер документи обов’язково вимагати треба — в нашому парадному так-от квартиру обчистили. Мовляв, прийшли з жеку, бабуся і впустила, а вони, гади, її по кумполу й забрали все, що могли.

Жінка лячно відступила до кімнати, Зозуля помітив це й заспокоїв:

— Але ми люди офіційні, зараз оглянемо ваш газ і плиту перевіримо, щоб ажур був. — Він поставив на підлогу валізку з інструментами, дістав рожкового ключа, і цей ключ нарешті остаточно заспокоїв жінку. Полегшено зітхнула й пішла до кухні.

Зозуля витягнув зошит.

— Квартира ваша? — запитав.

— Моя.

— Прізвище, будь ласка.

— Ютковська Дора Юхимівна.

Лейтенант відклав зошит, поворушив ключем кран.

— Здається, є витік газу, — сказав суворо. — Точно є, й доведеться перекрити.

— Я вас прошу, — захвилювалася жінка, — дуже прошу, зробіть, бо як без газу?

Вона побігла кудись до кімнати, либонь, шукати карбованця чи навіть трояка, повернулася й поклала-таки на стіл карбованця, але Зозуля рішуче відсунув його.

— Зробимо, — пообіцяв, порпаючись в інструментах, — зробимо, громадянко Ютковська, і не треба нам ваших грошей. Заберіть.

Жінка не забрала, вважаючи, мабуть, що майстер відмовляється від грошей з делікатності, тоді Зозуля рішуче сунув карбованця їй в руку. Взявся крутити кран.

— Ютковська? — запитав, наче просто так, з цікавості. — На тому тижні був також у Ютковських. Здається, на Стрілецькій.

— Ютковських у Києві багато, — погодилась жінка.

— І всі ваші родичі!.. — зареготав Зозуля.

— Гарно мати багато родичів, — схвалила Дора Юхимівна. — Багато родичів — багато добра!

— І у вас багато?

— Не дав бог.

— Самі живете?

— Чого сама, з племінницею.

— Своїх дітей нема? — не зовсім тактовно поцікавився лейтенант.

— Є, але поїхали. В Алжір, на два роки.

— Ну й добре, — зрадів Зозуля, немов сам був причетний до цієї поїздки. — Зароблять на машину, вас кататимуть.

— Краще б тут були.

— Не кажіть, машина — це річ. Особливо нова «Волга». Приїдуть діти, посадять вас у автомобіль, повезуть до родичів.

— Нема куди їхати.

— Зовсім родичів не маєте?

— А-а, — махнула рукою, — десята вода на киселі.

— Як так?

— Троюрідний брат.

— Все ж брат, і це добре, — схвалив Зозуля, — бо, кажуть, на безлюдді й Хома чоловік. Чули?

— На безриб’ї і рак риба?

— Точно. І де ж він живе?

— Брат?

— Троюрідний… — посміхнувся Зозуля, буцім його це зовсім не цікавило.

— Далеко. На Водопарку.

— Так, далеко. Однак, якщо гарна квартира…

— Однокімнатна.

— Холостяк?

— Старий борсук.

— Старому — що! Старий може не працювати. На Водопарку ліс поруч, ходи, гриби збирай…

— Ліс, точно, поруч і став.

— Знаю, — підтвердив Зозуля, — там будинки дев’ятиповерхові.

— Він у шістнадцяти…

— По-моєму, біля ставу великих нема.

— Є один, лівіше від шосе. Квартири там гарні, але я б не поїхала.

— Чого? Метро там зовсім близько.

— Але ж у нас — центріше бути не може!

— Центр залишається центром, — погодився лейтенант. — І на якому поверсі мешкає ваш брат?

Жінка подивилася на нього підозріло, але Зозуля так старанно крутив кран, — мовляв, розмова так, між іншим, — що тільки похитала головою.

— Не знаю, — відповіла, — діти розповідали, що в шістнадцятиповерховому, лівіше від ставу, а я там не була.

— Побуваєте. На новій машині. І як звуть вашого троюрідного?

Либонь, лейтенант поспішив і зробив помилку. Його настирливість і так переходила всі межі: жінка могла й запідозрити щось. Зозуля одразу дав задній хід:

— Питаю просто так, з цікавості… Люблю чути нові прізвища. Недавно був у одного чудика, знаєте, як його? Ніколи не повірите. Таксистов! І справді, в таксопарку працює…

Жінка знизала плечима. Зозуля ще трохи поворушив кран, намилив його, пустив газ і, впевнившись, що витоку нема, склав інструменти. Зрештою, він дізнався й так багато. За день — два вони переберуть усіх мешканців однокімнатних квартир шістнадцятиповерхового красеня й знайдуть родича Дори Юхимівни Ютковської. Обов’язково знайдуть: не таке вже це й велике діло.

— Приймайте роботу, тітонько! — мовив весело.

12

Зозуля запропонував розпочати знайомство з мешканцями будинку на Водопарку з вивчення домової книги: все просто, тобі дають список тих, хто живе в однокімнатних квартирах, і ти вже сам дивишся, чи може хтось з них бути родичем Розалії Ютковської і троюрідним братом Дори Юхимівни.

Звичайно, він мав рацію, та Хаблак чомусь не поспішав до контори, що розташувалася за квартал від будинку. Капітан посидів з хвилину на лавці біля першого парадного, зайшов усередину, де над поштовими скриньками висів список мешканців.

Малявський. Ільченко. Журавльова. Попадин. Білевич. Божик. Кушнір. Кузін. Долішня. Береговенко. Кучугурний. Матов. Явкін…

Незнайомі прізвища, як незнайомі предмети, — нічого не кажуть і не викликають жодних асоціацій.

Ільченко… Може, чоловік, а може, й жінка, стара й немічна чи зовсім молода, вродлива.

Чи Явкін… Напевно, він і є родичем Ютковської. Старий і відлюдкуватий чоловік, який скуповує золото чи валюту. Тільки для чого?

Капітан перейшов до другого під’їзду.

Іванченко. Сахно. Ворона. Грубер. Воскобойник…

Чекайте, де він недавно зустрічав це прізвище?

Хаблак напружив пам’ять і нараз уявив людину за столом під вікном, а поруч — столи, за якими сидять вродливі дівчата — техредакторки видавництва.

Воскобойник А.С.

А як звуть завідуючого відділом?

Зозуля щось помітив на капітановому обличчі, бо запитав:

— Надибав?

— Здається. Не бачив, де тут телефон-автомат?

— Біля сусіднього будинку.

Номер Данька був зайнятий — Хаблак нетерпляче крутив і крутив диск, лаючись крізь зуби: у цьому видавництві, здається, всі базікали — невже можна так довго розмовляти? Нарешті почувся довгий гудок і відразу відгукнувся Данько. Хаблак запитав, не відчуваючи, як тремтить його голос:

— Слухай, Петре, як звуть вашого завідуючого виробничним відділом?

— Воскобойника?

— Авжеж.

— Аркадій Семенович.

— Дякую.

— А що?

— Порядок, старий, нікому не кажи про нашу розмову. До речі, де він живе?

— На Водопарку.

— Чудово.

— Це він?

— Нічого не знаю, мовчи.

— Зрозумів.

Обважнілою рукою Хаблак почепив трубку. Доброго дня вам, малошановний Аркадію Семеновичу, здається, нарешті приїхали…

Зозуля дивився запитливо, і Хаблак не став випробовує вати його терпіння.

— Аркадій Семенович Воскобойник, — пояснив. — Працівник «Кристалу». Мешкає в сто сьомій квартирі.

— І ця перукарка Роза його племінниця?

— Напевно. Колись зайшла до дядечка у видавництво. Там її побачив Ситник, а цьому хлопцеві пальця в рот не клади.

— Потім Воскобойник скористався з цього?

— Звичайно. Коли дізнався про вечір археолога, детально продумав план крадіжки. Натиснув на Ситника, а може, й зовсім не натискав, пообіцяв щедру винагороду…

— Могла й сама перукарка.

— Могла, — погодився Хаблак. — Дядечко розповів їй, скільки вони заробляють на чаші, і Ютковська умовила Ситника викинути її, коли згасло світло.

— А електрику зіпсував Воскобойник!

— Так. Пам’ятаєш, там коридор літерою «Т» і кімната виробничого відділу розташована так, що ні завгосп, ні вахтерка не могли побачити, коли Аркадій Семенович вийшов з неї. Воскобойник заздалегідь поміняв на лампі завгоспа штепсель, зробив це обережно, щоб не стерти відбитки пальців Крота, — цим штепселем він і замкнув електромережу. За кілька секунд, які мав у своєму розпорядженні, підхопив чашу, прослизнув повз вахтерку — і будь здоров.

— Однак чому його не помітила Старицька, коли виходив з видавництва?

— Якраз перед Воскобойником вискочив Власюк. Він пішов до білої «Волги», і вся бабусина увага була прикута до нього.

— Логічно.

— Воскобойник зв’язується з Одесою. Тим має старого колегу по спекуляції чи познайомився — щойно, — це ми з’ясуємо, — з барменом Гошею. Вони швидко домовляються…

— Чи домовились раніше, коли ще планували злочин.

— Так. Але ми виходимо на Ситника, Воскобойник знає, що хлопець не дуже стійкий і може зізнатися, повідомляє Гоші, той приїжджає з грішми, домовляється з Бурнусовим. А Ютковська призначав Ситникові побачення на дачі.

— А якщо чаша вже у Гоші? — нараз злякався Зозуля. — У нас продати її неможливо, а бармен має зв’язки з контрабандистами. І чаша вже пливе за кордон…

— Знаєш, скільки вона коштує? Гоші, щоб розрахуватися з Воскобойником, треба зібрати всі свої капітали та й ще в борги залізти.

— Зрештою, за ним дивляться. Чаша — не голка.

— Не кажи. До кожного, хто побачився з Гошею, в портфель не полізеш.

— Треба дзвонити Дробасі, нехай бере постанову на обшук.

— Так, але от що… Чекай, дві копійки маєш?

Монета знайшлася, і Хаблак знову набрав номер телефону Данька.

— Розвідай, Петре, чи виїжджав цими днями кудись Воскобойник, — попросив. — Може, правда, тільки збирається.

— Це тобі терміново?

— Я не вішаю трубку.

Чекати довелося довго: хвилин п’ять — сім. Нарешті в трубці загудів голос Данька:

— Завтра Аркадій Семенович їде у відрядження до Одеси.

— Невже? — не повірив Хаблак.

— Директор підписав йому відрядження.

— Щасливої дороги, — засміявся Хаблак.

— Ви це серйозно?

— Ми люди дуже серйозні, Петре.

— Догадуюсь. Але чого зраділи? Воскобойник — гам часто буває, в Одесі у нас друкарня, книжки друкуємо, то. й їздять… Він чи хтось інший.

— Чудове місто — Одеса! — вигукнув капітан.

— Улітку туди кожен хоче — море.

— Море, це гарно. Але зараз море вже холодне й Аркадію Семеновичу навряд чи доведеться милуватися ним. Бувай, Петре, бо поспішаю.

…Дробаха, слухаючи Хаблака, нетерпляче крутився на стільці.

— Завтра вранці вилітаємо з вами першим рейсом до Одеси, — нарешті вирішив, — і зустрінемо там Воскобойника.

— З чашею…

— Звичайно, з чашею. Можна було б вилучити її й сьогодні, проте куди нам поспішати? Заберемо, коли передаватиме її бармену. Спіймаємо на гарячому.

Дробаха з Хаблаком розташувалися у великому двокімнатному люксі готелю «Моряк», Капітан нікуди не виходив з номера, щоб часом не потрапити на очі бармену. Поснідали бутербродами й чаєм з термоса, прихопленого хазяйновитим Дробахою. На початку десятої подзвонив Волошин — Воскобойник щасливо прибув на одеський вокзал. Від оперативників, які чергували в готелі, Хаблак знав, що Гоша вже тут, хоч бар і відчинявся лише о дванадцятій.

Видно, Воскобойник узяв таксі, бо десь через півгодини Волошин повідомив, що Аркадій Семенович щойно зайшов до Гошиної підсобки.

Дробаха рішуче підвівся. Хаблак дивився, як швидко рухається слідчий по коридору, й дивувався, звідки береться така енергія в цьому огрядному тілі.

До підсобки погрюкала адміністраторка.

— Хто? — запитав бармен невдоволено.

— Відчини, Гошенько!

Клацнув замок, і Хаблак натиснув на двері. Подалися легко, та бармен загородив дорогу. Впізнав Хаблака, посміхнувся йому, та, побачивши Дробаху й Волошина, відступив розгублено.

— Ти? — запитав. — Але ж…

Хаблак не дуже ввічливо відштовхнув Гошу. Воскобойник сидів у кутку на низенькому стільці: притиснув до грудей жовту шкіряну валізу, і очі в нього злякано бігали.

— Доброго дня, — підкреслено ввічливо привітався Хаблак, — радий бачити вас тут, Аркадію Семеновичу.

Воскобойник не відповів, лише міцніше притиснув валізу — так, що пальці побілішали. Гоша вигукнув невдоволено:

— Що за вторгнення, товариші! У мене тут матеріальні цінності..

— Так, цінностей тут вистачає! — зупинився навпроти нього Дробаха. Повільно витягнув з кишені постанову на обшук, показав барменові. — Де чаша? — запитав.

— Яка чаша?

— Скіфська. І не грайте дурника, Макогоне.

— Може, та витребенька, яку привіз оцей товариш? Він якраз пропонував купити її… — Макогон зблід, але тримався твердо. Витягнув з шафи чашу. — Невже вона має таку цінність, що стільки міліції!

Хаблак забрав у Воскобойника валізу, розкрив. Паки грошей великими купюрами.

— Ого! — вигукнув капітан. — А ви кажете: витребенька.

Воскобойник сповз зі стільця, став над валізою на коліна.

— Боже мій! — вигукнув. — Невже ти такий несправедливий!

Бармен відступив у глиб кімнати.

— Овва! — удав здивування. — І ви їздите з такими грішми…

Дробаха хитро подивився на нього.

— А ви — фрукт! — посміхнувся. — Однак не вийде. Макогоне, нічого у вас не вийде, ми спіймали вас з речовими доказами й не варто придурюватися.

Воскобойник усе стояв на колінах над валізою з грішми й повторював:

— Боже мій!.. Боже мій!..

Хаблак закрив валізу. Підняв чашу на долоні, почав роздивлятися орнамент.

Ювелірна робота — талановитий художник створив її. Сцени з життя кочівників передані геніально просто. Жодної зайвої деталі. Розумні, сильні люди, — нараз Хаблак уявив тисячні табуни коней, полиновий степ, навіть почув гортанні вигуки скіфів.

А бородатий скіф на чаші зосереджено натягував лук, і нараз капітанові здалося, що він скоса зиркнув на нього й задоволено посміхнувся.