Скажений чорнобильський собака

КАМІНЧИК, ЗНАЙДЕНИЙ У САДКУ

Колись у дитинстві покарали мене за щось — не дали дочитати книжку, яка дісталась мені нелегко і яку я мав повернути її власникові днів за два чи за три. Я потім шукав ту книжку скрізь — у запічку, під матрацом, лазив під комод, повитирав усеньке павутиння в коморі, до хліва заглянув — і все марно. Охопив мене розпач, бо книжка була надто цікава, розсердився я на всіх, і на себе теж розсердився чомусь.

Отак сидів під старою грушею в садку — й сердився. Світ мені став немилий, небо здавалось похмуре, дратував пташиний щебет. Прогуркотів по вулиці автомобіль, і мені не закортіло вискочити з обійстя, щоб подивитись на нього. Пролітали в синьому небі лелеки, а мені то все було байдужісінько.

Якась чудернацька мураха вилізла з-за грудки, поворушила вусиками, а потім хутенько так побігла, наче за нею гнались, — а мені не захотілося взяти мураху до рук, роздивитись її. Не захотілось — і край.

Бо стояло перед очима все те, що я прочитав недавно. Як розбишакуватий хлоп’як тікав із дому, його пригоди, його мандри стояли перед очима. Йому таки пощастило, бо опинився на кораблі, його не висадили на берег у першому-ліпшому порту. Цікаво, а з ким вони зустрілися тоді біля мальовничого острівця — з піратами чи не з піратами?.. Далі я нічого не знав, бо книжку відібрали.

Й треба ж було мені так зачитатись, що корова, яку пас, зайшла в сусідський город.

Либонь, корову нашу ніхто не любив — уредна й неслухняна, давно годилося б продати, та покупець не знаходився. Може, покупця й знайшли б, та молоко вона давала дуже сите, сметани завжди в глечиках настоювалося стільки, що ложкою не прогорнеш. «Піду і Ласку наб’ю, щоб знала, це вона винувата», — вирішив, підводячись.

Збоку від стежечки блимало в траві щось. Я нагнувся й підняв невеличкий, добре відшліфований камінчик. Продовгастий, він був різнокольоровий. Одна плямка на сірому її тлі світилася сивим смушком, що по краях ледь-ледь жовтів, а за тією жовтизною цвів справжнісінький розлив оранжевого. Те оранжеве на камінці було найяскравіше, воно вбирало зір, а вже за ним починалося синє, тільки воно не яскравіло, а бліде було, наче хто порохом його притрусив. І ще була цятка червоного кольору, наче відблиск піонерського галстука… Я взявся витирати той камінець об сорочку, і скоро він зробився чистий, оранжеве поніжнішало, а на синьому відкрилися якісь ледь-ледь примітні золотисті плямки, й червона цятка заяскріла вогником.

Де в нашому садку міг узятися цей камінчик? Я знав, либонь, кожну грудку землі тут. Під сливами в нас бита цегла лежить, поіржавіла бляха, лахміття. До яблуні ренет підкочено великий камінь, щоб нам, дітям, було легше вилазити і рвати яблука. Ген чорніє розсохла бочка, яку батько давно вже збирається полагодити, але й досі так і не зібрався. Знаю, на якому дереві який сучок, знаю, де гілка відмерла, де лишаї ростуть, де на сливах і вишнях молодий чи старий глей, який сколупуєш нігтем і їсиш.

А звідки міг узятись цей камінчик?

Барвистий, він лежав на моїй долоні, зібравши в собі різнокольорові вогники, а ті вогники здавалися живими, бо так старанно я натер свою знахідку. Коли перевернути камінчик, то вогники спалахували іншими відтінками, — і поки я дивився, як той камінець міниться розмаїтими своїми барвами, гнів мій швидко й непомітно розтанув, наче його не було. Раптово я забув про все — й про те, що книжку в мене відібрали, й про те, що читання я обірвав на найцікавішому місці.

І — як не дивно — зовсім мені перекортіло йти до хліва й бити нашу Ласку. Не те, що я пошкодував її (бо хіба можна пошкодувати таку забрьоху, таку заброду, від якої ні спасу, ні порятунку немає), а просто я перестав думати про неї. Нехай собі стоїть у хліві, нехай собі ремиґає, бо напаслась, та й гички їй у жолоб підклали.

Все ще тримаючи на долоні камінчик, я підвів угору голову — і знову побачив над собою лелек. Летіли вони невисоко, летіли плавно, і стільки легкості було в їхньому льоті, що зненацька в мені прокинулася певність, що і я так зможу, якби тільки захотів. У грудях, у всьому моєму тілі з’явилося збудливе тремтіння, якийсь холодок пронизав мене і задрижав у горлі, наче там застряв ковток студеної води, це все від хвилювання, від тієї раптової певності, що я можу летіти.

Звідки набралося стільки лелек? Ніби з усіх навколишніх лугів напливли вони в оцю синю безодню над нашою хатою, ніби і з ближчих сіл прилетіли, — як я міг досі не дивитись на них, як міг не дивуватись і не вражатись?

Зір мій стомився, опустив я голову — в жмені моїй лежав довгастий невеличкий камінчик, наче витканий з різних барв…

Пішов я по вулиці — просто так пішов, без мети. Може, на щось натраплю чи щось побачу. Вітерець ішов зі мною поруч, то відстаючи, то випереджаючи, і скрізь він зоставляв свої сліди — на листі дерев, на куряві. Якби я захотів, то бігцем пустився б, і тоді він нізащо мене не випередив би, але мені чомусь не хотілось того. Так, наче тим я міг скривдити цей лагідний і теплий вітерець. Нехай собі вичворяє, що йому вгодно.

Йшла мені назустріч Маринка — рябе дівча, з якого всі діти завжди підсміювались. І я теж підсміювався, хоч ця Маринка не заподіяла мені нічого лихого. Підсміювався, хоча, коли чесно зізнатись, вона мені чимось і подобалась. Чим саме? А хто його знає. Може, тим, що очі в неї широко розплющені, наче здивовані чи вражені чимось. А може, тим, що на людей вона завжди так дивиться зачудовано, наче ніколи досі не бачила їх. Та ще в неї голос такий мелодійний, такий ніжний, що іноді противно стає, а іноді — приємно. Проте частіше стає все-таки приємно.

Вона, забачивши мене зоддалік, хотіла з дороги звернути, щоб обійти. Побоювалась, либонь, що глузувати почну, що зачіпатиму. То я прудко подавсь їй назустріч, та все всміхаюся, щоб бачила, що нічого проти неї не замишляю.

— Слухай, — кажу, — ти куди йдеш?

А вона стала й ніяк не зважиться відповісти мені.

— Куди? — питаю. І ще приязніше всміхаюся їй.

А вона все не відповідає — побоюється. Знає, що від мене всього можна сподіватись.

— А ти куди? — зрештою в мене питає.

— Так собі йду.

Її великі очі ще більшими стали, наче дивину якусь почула, та й собі відказує:

— І я йду.

— Та ти не бійся, — кажу їй. — Не бійся.

— Я не боюся, — вона мені, а видно, що перелякалась, бо з голосу чути. — Тільки мені йти треба.

— То йди, — я їй великодушно.

Їй би й піти зразу, а вона стоїть, ніби щось підступне почулось їй у тому, що я сказав.

— Не бійся, — знову їй, — іди.

Вона боком-боком, позираючи на мене скоса, взялась відступати від мене, а потім усе швидше, швидше, а потім як дремене! Ну й чудна! Я з нею по-доброму хотів поговорити, хотів розпитати про все, а вона думала, що кривдитиму. Ото стояла біля мене й тремтіла.

— А хіба я міг її скривдити? Не міг я скривдити її — і я розтулив долоню, розглядаючи той камінчик, що знайшов у своєму садку. Долоня спітніла, й вологий камінчик здавався тепер іще красивіший. Хотілося притулити його до губ і поцілувати. Але я не поцілував. Тільки знову взявся старанно терти його об сорочку — може, засяє він новими іскрами, інші народяться на ньому барви? Я натирав той камінчик, і в душі моїй усе розвиднялося й розвиднялося, вона ставала добріша й краща.

Йшли мені назустріч люди, й мені хотілося запитати в них: «А чи ви знаєте, що в мене є камінчик? А чи ви знаєте, що це за камінчик?»

Але вони проходили мимо, заклопотані своїми справами, і, либонь, зовсім їм було байдуже до того, є в мене той камінчик, а чи його немає.

За сільською крамницею лежав запущений город, який давно вже не копали й не засаджували. Він блекотою та бузиною заріс, кропивою, чортополохом — сюди різний непотріб із крамниці викидали, та й люди з ближчих обійсть теж зносили. На цьому городі можна було сховатись, коли вже вдома ніде схованки не знаходив, тут і коти знаходили собі притулок. А одного разу я бачив, як із цих чагарів заєць вийшов. Саме вийшов, а не вискочив. Було це восени, ще не пізня година стояла, він ліниво так виплив на дорогу, і я навіть не здогадався спочатку, що то заєць. Наближався собі до нього, а він ледачкувато тюпав через дорогу. А коли вже він наддав ходу, то я зразу догадався, що то заєць, та вже пізно було!..

То в цих чагарях за крамницею завжди знаходив собі притулок шолудивий цуцик, нікчемне таке собача, яке всього на світі боялось, од усього тікало. Воно й голосу, либонь, свого не мало, бо не осмілювалось ні гавкнути на когось, ні ошкіритись. Ніхто йому ні кусня хліба не кине, ні вареної картоплини, а про те, щоб кістка яка перепала, — й говорити не доводиться. Ото він і тримався біля крамниці, де зрідка мав таку-сяку поживу, та й тієї не мав би за дужчими та спритнішими собаками, якби не добре серце продавщиці — вона жаліла цуцика.

Я зразу його побачив — сидів під кущем блекоти й жалібно дивився на мене закислими очима. Він уже такий настраханий, що навіть не кинувся тікати від мене: знав бо, хоч від кого б ховався, то однаково не сховається.

— Привіт, привіт, — сказав я йому, — як діла?

Він моргнув підсліпуватими очима й навіть хвостом не поворушив.

— Не життя, а тьху, — вгадав я собачий настрій.

Цуцик із мого тону здогадався, либонь, що бити його не збираюсь, і поволеньки підійшов до мене.

— Ну, — сказав я і відчув, що голос мій затремтів од раптового жалю до цієї загнаної істоти, — чи не підеш зі мною?

Він опустив голову до самої землі й не підводив очей.

Ледь-ледь тремтіла шкіра на спині, й патлатий, у реп’яхах, хвіст здригався.

Я нагнувся й провів долонею по шиї — цуцик присів ще нижче й затремтів дужче.

Мені стало ще жалкіше його. Підняв з землі — цуцик прищулився, безпорадно розчепірив лапи, безвольно звісив голову, й рудувате його ніжне черево з дрібними сосками затремтіло.

— Що ж, ходімо до мене додому.

Я не поніс його до хати, бо знав, що його зразу ж хтось викине на вулицю — бо хіба ж можна таке страховидло тримати серед посуду, серед одягу? І не лише викинуть, а й занесуть його так далеко, що цуцик не тільки на це обійстя не втрапить, а й у село. Тому я шаснув до хліва, по драбині здерся на горище — й тут, серед шерехкого сіна, залишив малого шолуденка. Хоч він і зостався в темряві, проте не заскімлив перелякано, бо, очевидно, здогадувався, що я друг його, що допомогти хочу.

З хати я непомітно виніс для нього трохи хліба, якихось кісток у помийниці знайшов.

Я навіть не кликав його на горищі — він сам, непомітний у темряві, підкотився до мене, а що я на колінах повз, то він в обличчя тицьнувся своїм писком.

— Тихіше, дурнику, — порадив я йому, — не шелести, чуєш…

Він, мабуть, зрозумів мене, бо їв тихцем.

Увечері я сидів під хатою, стискаючи в руці свій камінчик. Уже посутеніло, і в небі вийшла на пашу ціла отара зірок, а за ними й місяць — їхній пастух. Я дивився на небо, й такі думки з’являлися в моїй голові, що я про них ніколи й розповісти не зумію. Не зумію розказати й про те, який тоді вечір славний був — здається вилікував би найхворішу душу, як ото подорожник будь-яку рану лікує.

Мене кликали до хати, та я не йшов. Мабуть, гадали, що я все ще серджусь, а я про те й подумати не міг, щоб сердитись. Бо хіба можна сердитись, коли всі ті зірки не тільки в небі, а й у твоїй душі?

І коли в твоїй руці отой несподіваний камінчик, знайдений у садку.

ХЛІБ ВІД ЗАЙЦЯ

Влітку і восени бабуся приносила внучатам яблука чи грушки. Зимою ж був хліб від зайця. Вона добувала окраєць з хустинки чи з-за пазухи, і він пахнув свіжістю й морозом. Люда і Вітя мали від тих ласощів по половині, вони їли їх похапцем. Зовні хліб від зайця нічим не відрізнявся від того, що лежав у них на столі, але на смак він був незрівнянно кращий. Навіть передати не можна, який він був на смак. Це можна було тільки відчути. Люда і Вітя з жалістю дивились, як меншають шматки хліба в їхніх руках, але не могли втриматись, щоб не їсти, щоб зберегти бодай до вечора, — дуже було смачно.

— А де ви на цей раз перестріли зайця? — питав бабусю білоголовий Вітя, який вірив у нього від усього свого щирого серця, бо був найменший.

Люда також вірила, але вона була старша, а одного разу мама сказала бабусі, що ніякого зайця немає.

Вітя тоді й слухати не хотів про це, а Люда — слухала. Вона навіть сказала якось, що заєць, можливо і є, але він свого хліба нізащо не віддасть.

— А цього разу, дітки, — починала бабуся, — я його стріла в лісі.

— Який же він був?

— Сірий, сірий.

— І він нічого вам не казав? — допитувався Вітя.

Люда сказала:

— Це ж він для зайченят ніс хліб, а ви взяли. Він більше ніколи не дасть.

— Не дасть? — турбувався Вітя.

— Ну, той самий, може, й не дасть, — згоджувалась баба, — але інший дасть. Бо в лісі багато зайців.

— От добре! — радів Вітя.

Бабуся гостювала в них, а потім поверталась додому, в сусіднє село…

Якось видався погідний день. Люда з Вітею гралися на вулиці. Серед голубого неба котилося далеке, холодне, хоча й усміхнене, сонце.

— А я зараз піду, — сказав Вітя. — В ліс.

— Навіщо?

— Здибаю зайця.

— І віднімеш у нього хліб? — загорілись у неї очі.

— Угу…

Вони, таємниче озираючись, вибралися із свого, добре знайомого подвір’я на шлях. І на шляху також озирались: щоб не помітили батьки та не вернули назад. Ноги загрузали в снігу.

— А ти знаєш, де ліс? — запитала Люда.

— Там, за селом, — зробив Вітя непевний рух рукою.

Тепер вона йшла неохоче, лінькувато. У неї розв’язався черевик, то вона довго длубалася біля нього, доки зав’язала.

— А я не хочу йти, — сказала раптом.

Вітя здивувався.

— Чому? — запитав.

— А мама казала, що ніякі зайці не дають хліба. То бабуся з дому приносить.

І вона, повернувшись, побігла назад.

Вітя почував себе скривдженим і трохи розгніваним. Не сподівався, що все може повернутись так. Хай би Люда сказала зразу, що не хоче йти, а то пішла, а тепер назад вертається. І невже бабуся обманює? Ні, бабуся завжди каже чисту правду. Та й не може такий смачний пахучий хліб бути не від зайця!

Він повільно рушив з місця, подався уперед трохи неохоче, але далі — все рішучіше й швидше. Поминув величезний громадський сад, кілька хат під солом’яними стріхами, — і ось уже кінець їхнього села. Попереду слалась біла смуга поля, а за нею темнів ліс. Те хвилювання, яке трохи втихомирилось у Вітиних грудях, зараз знову затремтіло тривожно й ниюче, і ноги самі приростали до землі, не наважуючись зрушити, щоб нести його до лісу, де мав стрітися заєць.

А Люда подалась на ставок. Вона ковзалась на черевиках, а то їздила з дівчатками на санчатах. Додому повернулась пізно, вже вечоріло.

Мати накинулася на неї:

— Ти де була? А Вітя де?

— Я каталася на ставку. А Вітя пішов у ліс.

— У ліс? — здивувалась мати.

— Авжеж. Він хоче принести хліб від зайця.

У цей час біля воріт почулось хропіння коней, завищали полози саней. Якийсь дядько зіскочив з саней і, несучи на оберемку Вітю, пішов до ґанку, де стояла Люда і мама.

— А де ж ви надибали його? — спитала стурбовано мати.

— Серед лісу.

— Ви дивіться, — жахнулась мати. — Таке вперте дитя.

— Авжеж, — погодився дядько. — Йшло хліб віднімати в зайця. Ха-ха!..

— Ну, спасибі вам, — подякувала мати.

Дядько не відповів і, риплячи чобітьми, подався геть. Скоро вйокнув на коней, поїхав.

— Ах ти ж сякий-такий! — почала сваритись мати.

Але Вітя не заплакав. Він тільки шкодував, що його піймали і привезли додому. Він хотів утекти, але дядько міцно притримував його рукою…

Увечері повернувся з роботи батько, і вони з матір’ю довго розмовляли про Вітю.

А Люда почувала себе осоромленою. Вона спершу навіть перед очі не хотіла показуватись малому братові, читала якусь книжку з малюнками. Але коли він улігся спати, вона не втерпіла й підійшла до нього.

— Вітю, — тихенько покликала.

Він подивився на неї свіжими, блискучими очима.

— Що ти бачив?

— Ліс. Великий такий… Там яр чорний… Хотів спуститись, але дядько не пустив…

— Вітю, ти сердишся на мене?

Він нічого не відповів. Їй стало гірко, і вона заплакала. На той плач прибігла мати.

— Ой, ці діти, — бідкалася вона. — Вічно з ними клопоту наберешся. Вигадують щось, плачуть.

Люда плакала, мати її заспокоювала, а Вітя дивився на них чистими, свіжими очима…

СКАЖЕНИЙ ЧОРНОБИЛЬСЬКИЙ СОБАКА

— Дитино, й чого ти граєшся з тією Пальмою?

— Але ж Пальма така славна!

— Собака як собака.

— Е-е, така — та не така!

— Подивись, осліпла на ліве око.

— Хтось вибив їй око.

— Й окривіла на задню лапу.

— Хтось ударив по нозі, чи колесо переїхало.

— Е-е, то неспроста — й око сліпе, й крива лапа. Бо якби здоровий собака, то здоровий. Дивися, завтра щось станеться з Пальмою, а ти все коло неї та коло неї. Аби тобі не передалося.

— Що, мамо?

— А те, сину. Хіба вгадаєш собачі болячки? Але чого лізти до собачої зарази, коли можна й не лізти? Не лізь, сину, прошу… Може, Пальма скажена.

— Таке скажете! Хіба не видно, що не скажена?

— Видно чи не видно, а на завтра хіба вгадаєш?

Скільки в Грицька вже було таких розмов з матір’ю! Після таких розмов-застережень, розмов-залякувань йому ще дужче кортіло до Пальми. Бігали по селу: куди собака — туди й він, куди він — туди й собака.

Ось і зараз, поснідавши та виждавши слушну мить, коли мати подалася в комірчину, Грицько вужем вислизає з хати надвір, а надворі — сонце в небі схоже на велетенський барабан, саме небо — наче синє море штормить у безмежній високості, на деревах бруньки бубнявіють, шпак на яворі за хатою солодко щебече — мало не захлинається від свого солодкого співу, білий півень з калиновим гребенем сурмить у дзвінку-предзвінку сурму.

Весна!

А де Пальма?

А вона виходить із-за комори й тюпає назустріч Грицькові. Руда, патлата, весь час відхиляє веселу, з роззявленою пащею морду вбік, аби краще дивитися вперед здоровим правим оком, хвіст запобігливо-покірно опущено до землі. А що накульгує на задню лапу, то посувається підстрибом, хребет прогинається донизу.

Черево в Пальми важко обвисає, чорно-лілові соски мало не по землі волочаться.

Грицько гладить долонею собаку поміж вухами, Пальма вдоволено примружується, шкіра на голові тремтить, вуха сіпаються, хвіст спроквола звивається по землі.

— Коли ощенишся? — питає Грицько.

На його запитання Пальма ще вдоволеніше примружується.

— Скоро?

Пальма лиш хвостом по землі мете.

— Ну, ходімо подивимося на світ, бо вже весна… О, джміль!

Брунатно-золотавий джміль бринить у повітрі, наче то брунатно-золотава грудочка застиглої, тужливо-радісної музики. Ось джміль рушає понад землею — і вони слідом за джмелем через садок. Ось за садком джміль завмирає, гудучи, й вони також зупиняються. І ще Пальма запитально-щасливо поглядає на Грицька здоровим блискучим оком. Ось джміль летить поміж верболозів, на яких понабухало багато жовтих пухнастих котиків, і вони слідом за грудочкою брунатно-золотавої музики, та вмить джміль десь зникає, гасне його тужливо-радісна музика, Грицько з Пальмою розглядаються довкола — немає джмеля, десь принишк непомітний, причаївся.

За верболозами — річка, від річки поміж осоки стелеться рукав з блакитно-зеленою водою, а в воді стоїть риба.

Риба геть дрібна, стоїть більшою та меншою зграйками, тремтить на ледь видній течії, що стиха погойдує їх, наче темний цвіт водоростей. Зграйки дрібних риб стоять проти течії, зрідка яка риба вивернеться боком — і тоді спалахне — зблисне на сонці мілкісенька дрібна луска та й погасне, бо риба вирівнялася в зграйці, та через якусь мить друга риба так само хитнеться, так само спалахне-зблисне, через якийсь час третя риба так само…

Наче у воді — наче в небі темному — безшумно, загадково пульсують мініатюрні блискавки, наче там спроквола збирається на таємничу грозу, але без грому, без шалу.

Пальма нахиляється над блакитно-зеленим рукавом, наче ось-ось ладна лапою пацнути по воді, наполохати зграйки риб, погасити неквапливе мерехтіння маленьких живих блискавок на жовтому піщаному дні. І запитально дивиться на Грицька веселим щасливим оком.

— Е-е, Пальмо, не можна. Хай собі плавають, у них теж весна.

Пальма слухається і задкує від води, а риба так і стоїть зграйками, непотривожена, нерозгадано таємнича…

Набігавшись, повертаються додому, а мати стоїть на воротях і свариться:

— Носить вас і носить! Себе не жалієш, Грицьку, бігаєш з ранку й до вечора, то хоч би суку пожалів.

— Я жалію! Жалію… — виправдовується син.

— Жалієш? Так ти жалієш, — розпалюється мати. — Нема в твоїй душі милосердя. Сука не сьогодні, то завтра ощениться, в неї цицьки по землі волочаться, а ти її ганяєш. Хай спочине, й сам спочинь.

Пальма розуміє материні докори та й, опустивши морду, йде в кущі за хату, в своє кубло. Наче вона в чомусь винувата. А Грицько звішує голову на груди. Наче він у чомусь винуватий. А мабуть, і винуватий?

— Що ж ми робитимемо з ними? — журиться мати.

— З ким? — не тямить Грицько.

— А з цуценятами, які приведе Пальма?

— А що з ними робити?

— Справді, що з ними робити…

— Хай живуть… Роздамо! — знаходиться Грицько.

— Роздамо? Кому?

— Людям!

— А хто їх візьме, ти думав?

— А чом не візьмуть? Візьмуть.

— Ех, дитино, та не візьмуть від Пальми, ось не тямиш ти. — Мати через ворота виглядає на дорогу — ліворуч виглядає, праворуч, наче гостей чекає. — І де тільки такі недобрі люди беруться…

— Хто, мамо?

— Хто!.. — бурчить. — А ті, що Пальму кинули напризволяще.

— Напризволяще? Але ж Пальма до нас прибилась, а в нас хіба — напризволяще?

— Якби ще так тямив багато, як багато говориш… Води принеси з криниці, а то дармуєш весь час.

Грицько йде в сіни по відро, і поки там крадькома пхинькає у рукав, то мати вже балакає з дідом Кирилом, їхнім сусідом через дві хати. Дід Кирило схожий на побурілого корча, який довго пролежав у драговині, й руки та ноги в діда — мов корчумаки, й лице — жаб’яче, з жаб’ячими очима та жаб’ячим ротом. Грицько поволеньки ступає до криниці, а сам нашорошує вуха на їхню балачку.

— Таки не слухаєте мене, — це скрипучим голосом дід Кирило.

— Та слухаю, чом не слухаю.

— Еге, слухаєте, але не чуєте. Чи я вам не казав за ту суку? То ж чорнобильські люди її загубили, ген отам за селом прив’язали до верби. Прив’язали — а самі гайда машиною світ за очі від Чорнобиля та від своєї суки. Я тоді проснувся посеред ночі — що воно виє? Вовк — не вовк. Якби не коло цвинтаря, то не побоявся б і піти подивитися з вилами в руках, а то — коло цвинтаря. Дочекався досвітку — і пішов. Аж, бачу, собака, хтось прив’язав до дерева. То мені пізніше сказали, хто прив’язав, бо таки наші сільські бачили.

— Горе і є горе, — це мати сумно.

— Побачила мене — й перестала вити, лащиться. Ну, раз лащиться, то не страшно, я й відв’язав, її мотузком прип’яли. Тікай, кажу. А вона й не знає, куди тікати, бо слід прохолов давно. Ось і зосталась коло верби, а ваш Грицько там і знайшов її.

— І як то люди Бога не бояться? Прив’язали до верби…

— А чого тим людям боятися Бога, коли Чорнобиль страшніший? Вони й самі — як оцей собака.

— Таке набалакаєте, діду Кириле.

— А таке! — дід затято.

— Чого ж вони за собаку страшніші?

— А того, що були там, де і їхній собака!

— Були, авжеж, то й що?

— А те! Хіба не заразишся? Заразишся. Але ж які — не самі себе прив’язали до дерева, а собаку. Самі ж заражені, самі! То чкурнули в світ поміж людей, щоб заражати їх, бо ж заразні самі.

— Діду Кириле, де це таке чувано…

— А чувано, чувано… Де це вона, га, ота сука? — Дід Кирило тупцяє, озирається. — Живуча! Здихає, а туди ж — до кобелів, тепер надумала щенитися. Ви ото спізнилися, еге. Чом десь не відвели в ліс і так само не прив’язали до дерева?

— Хто б це відвів? Я? Чи малий?

— Мене попросили б — я відвів.

— Не додумалася.

— Отож-бо, що не додумалася. — Дід Кирило, не побачивши ніде поблизу Пальму, вражено крутить головою. — Хе, й осліпла, й окривіла, та однаково цуценят хоче. Що то живе створіння. А яких вона цуценят приведе? Таких, як сама? А кому ті цуценята треба? А ті цуценята самим собі треба? Ото знаєте, що зробіть?..

Дід Кирило щось бубонить — від криниці не чути, хоч як Грицько прислухається, тамуючи сльози.

— Що ви кажете? — не чує й мати.

— Самі боїтеся — покличте мене, — голосніше бубонить дід Кирило. — Потоплю вам цуценят у копанці, як тільки приведе. Як тільки приведе, зразу й кличте мене. У копанці за селом утоплю.

Зрештою, Грицько витягує з криниці воду, бере в руки відро — і йде прямісінько на них, на матір і діда Кирила. Губи в нього сіпаються, вода розхлюпується з відра, в очах стоять сльози. Хоче сказати щось, але слова клубком стають у горлі. Впритул підступає до сусіда, та раптом відро виривається з рук, вода розливається під ноги, а Грицько перечіпляється й падає.

І тоді з-за хати вигулькує Пальма.

Живіт у собаки обвисає, бігти Пальма не може, але з вигляду — скажена, гарчить, ось-ось кинеться. Й дід Кирило задкує:

— Ну, ну… — Й хоч Пальма не така страшна, але він справді боїться. — Ти що, з реактора вирвалася? Здихай уже швидше.

Грицько зводиться навкарачки з калюжі, хапає порожнє відро, наче збирається пожбурити перед собою, кричить плаксиво:

— Не здихай, Пальмо, чуєш? Не здихай!

Обіймає Пальму, вона лиже йому обличчя.

— Тьху! — плюється дід Кирило, йдучи за ворота. — Обіймається з собакою, як з мамою рідною. Ото заразу цілує, бо йому зараза дорога.

— Дитино, дитино, — просить мати, — не цілуйся з собакою. То ж собака.

— Пальма, — схлипує Грицько. — Моя Пальма… Ходімо звідси, ходімо, бо тут не можна залишатися.

— Ти куди? Вернися! — вже навздогін кричить мати. Але, здається, не чує ні Грицько, ні Пальма, бо обоє не оглядаються на материн голос, бо обоє дружно біжать. І Пальма біжить, поглядаючи знизу вгору, волочачи задню лапу. Здається, ладна бігти з Грицьком на край світу, і він з нею так само.

— Я тебе не дам скривдити, не дам, добре?

Пальма вищирює ікла, наче всміхається радісно…

Ось і ліс на зелених горбках — дуби та берези, а поміж них — зарості і черемхи, і ліщини. Тут вони й зупиняються, оглядаючись на село, що зблискує сліпучим склом вікон, де-не-де куриться димками багать. Наче остерігаються, що за ними хтось женеться. Але ніхто за ними не женеться.

Пальма, висолопивши рожевого язика, сідає на землю, поглядає то на село, то на свого рятівника Грицька.

А він лише тепер немов помічає, що опинилися в лісі. Що він плечем спирається на березу. Що в березі на рівні його грудей проверчено дірку, з якої ранньої весни точили сік і з якої зараз тече не так сік, як щось в’язке й зеленкувато-каламутне.

— Пальмо, — каже, — давай замажемо оцю дюромаху, бо це рана, березі болить.

Знаходить штурпачок, наколупує глини — й запихає в дірку, аж поки глина набрякає каламутною березовою кров’ю — і вже не вивалюється з дірки. Грицько старанно шмарує долонею глиняну замазку, вже й зашмарував, тепер на стовбурі берези слизіє біло-рудий пластир.

— Загоїться, — каже Грицько. — Поболить і загоїться… Тут ще є покалічені берези, ходімо, Пальмо.

Справді, неподалік надибують молоду березу, у виточеній рані — білий марлевий джгутик, який звисає над скляною банкою. У скляній банці, мало не по вінця, зібралася зеленкувата збухтіла рідина. Грицько сердито підфутболює черевиком банку, аж Пальма гнівно стрибає слідом за банкою, гарчить!

Грицько викидає марлевий джгут, замазує глиною дірку в стовбурі, бубонить щось під носа, а Пальма прислухається до того бубоніння, ніяк не втямить, а тому стиха скімлить, наче просить:

— Що ти сказав? Голосніше.

А до третьої покаліченої берези вона вже сама веде Грицька, зуміла роздивитись, хоч і сліпа на одне око, а тому, радіючи, весело підстрибує, втішено скімлить…

Позамазувавши рани березам, Грицько збирає ранні весняні квіти — й густо-синього кольору лапатий ряст, і лісовий сон, і жовту гусячу цибульку. А Пальма — допомагає. Перебігає по сухому листю поміж кущів та дерев, завмираючи там, де найрясніше росте ряст чи лісовий сон, зупиняється і, підбадьорливо задираючи морду, очікує на Грицька: мовляв, не барися, поспішай до мене, я перша знайшла.

Зрештою, з нарваних квіток Грицько, сівши на широкому пеньку під безлистим голим дубом, сплітає вінок. А щоб вінок не розпався, то сплітає квітки довкола тонкої та гнучкої ліщинової гілки.

— Славний? — показує вінок Пальмі.

Вона, присівши на задні лапи, схвально б’є хвостом по листю.

— Мені личить?

Грицько, всміхаючись, приміряє вінок до своєї голови, й собака задоволено крутить пухнастим хвостом.

— А тепер тобі приміряємо.

Грицько вмить чіпляє вінок на шию Пальмі, хутко скручує вузлом ліщинову гілку внизу. Здається, Пальма спершу нічого не втямить, тільки дивиться на Грицька — і всміхається.

— Яка ти славна у вінку! — сміється і Грицько. — Як дівчина.

Пальма крутить мордою — хоче скинути вінок.

— Як наречена! — сміється Грицько. — Як чорнобильська наречена… Пальмо, ти зібралася на весілля чи вже йдеш із весілля?

Жартує, але Пальма не розуміє його жартів. Біжить попід кущами в один бік, далі біжить у другий бік. Спиняється, гавкає.

— Ти не хочеш у вінку?

Пальма сідає на землю, дряпає лапою — і вінок падає на землю. Начебто не вірячи сама собі, вона дивиться на вінок, що впав під кущем глоду. Нюхає вінок і стурбовано поглядає довкруг.

— Ех, ти! — наблизившись, каже Грицько. — Не захотіла походити нареченою, а вінок же такий славний.

Він чіпляє вінок на гіллі глоду. Пальма зводиться, хоче дотягнутися до вінка.

— Захотіла походити у вінку? — журливо всміхається Грицько. — Та вже хай висить на кущі…

Вечоріє, сідає сонце, голі безлисті дерева кидають довгі тіні. Птахів ще мало, вони зрідка озиваються ясними сонячними голосами. В хвої старої високої ялини бігають дві білки, одна за одною, і Грицько з Пальмою знизу мовчки стежать за їхньою грою.

— Веселі! — стенає плечем Грицько. — Їм добре, бігають та бігають.

Вечоріє, уже б, здавалося, пора й до села повертатися, але як ти повернешся, коли там таке страшне чатує на Пальму, що не хочеться й думати.

І хоч не хочеться думати, а раз у раз постає перед зором вовкуватий дід Кирило. Й де тільки такі беруться? А беруться десь!

Якби сірники в кишені, то можна б розвести вогнище, грітись біля вогню, так і ніч минула б, не страшно було б, але Грицько не додумався захопити сірників, бо так швидко тікали і з двору, і з села.

— Чуєш, Пальмо? — гладить собаку по голові. — Я тебе скривдити не дам, хай там дід Кирило чи мати…

Подумав про матір — і спазм перехоплює горло. І як вона може слухатися діда Кирила? І як вона може таке говорити про Пальму? Ех, мати, мати…

Мимохіть лапає долонею по кишені, чи немає скибки хліба. Але як там скибка могла взятися, коли квапився тікати, коли було не до хліба? А їсти хочеться. І Пальмі хочеться їсти. Може, самій їй і не дуже хотілося б їсти, але ж вона не сама, але ж ген скільки має привести щенят, ба-а-га-а-то! — бо обвислий живіт по землі волочиться. Щенят хоч і немає на світі, але вони там от, ще в череві матері, просять їсти.

Авжеж, щенята просять їсти, бо зголодніли, а Пальма їх добре-предобре чує, а тому-то, благально дивлячись на Грицька, лиш пащу широко роззявляє.

О, хто це йде понад лісовим озером, у гумових чоботях, у брезентовій настовбурченій куртці? І густі брови — настовбурчені, теж наче з розклочаного брезенту. Дві вудочки в руках, рибалка якийсь.

— Дядьку, — озивається Грицько, — а в вас сірників немає?

Сивий рибалка поглядає то на хлопця, то на собаку.

— А ви що тут робите? — питає. — В лісі?

— А-а-а… — не знаходиться що сказати Грицько. І зрештою: — Замазували берези!

— Замазували берези? Які берези?

— А дюромахи, з яких березовий сік точать. Бо то покалічені дерева! Щоб не пропали…

— Он що… Позамазували?

— Позамазували.

— Добре діло. То йдіть уже додому, бо вечоріє.

— А в вас сірників немає? Ми, — й киває на Пальму, — хочемо біля озера багаття розвести. Погрітися.

— Погрітися? — Рибалка дивиться на хлопця, потім на собаку. — Вдома в тебе сірники. Йдіть додому й там погрієтеся.

Та й рушає з місця, а роздосадуваний Грицько дивиться вслід. «Якийсь недобрий рибалка, — думає. — Тому-то й риба йому не попалася, вертається від озера з порожніми руками. Хіба я не розчув, що в його кишені поторохкує коробка сірників? Якби не почув — не просив би… Ех, для Пальми пожалів! І ще й поглядав на неї так, наче вона справді скажена, чи що».

Скривджений, сідає біля озера на повалене дерево, а собака сідає поряд. Хлопець зітхає, і Пальма, глянувши на нього, клацає іклами — й також зітхає. Грицько гладить долонею собаку по шиї, подумки розмовляє з нею: «А хіба ти в чомусь винувата, Пальмо? Ти ні в чому не винувата, геть ні в чомісіньку. То чого ти маєш так страждати? Але я тебе нікому скривдити не дам. Ти ж мені віриш, правда?»

Пальмі наче передаються його думки, собака раз і вдруге киває головою, і водночас вигляд якийсь у неї винуватий. Винуватий, наче перед нею завинили. Винуватий, наче вона перед кимось завинила, насамперед — перед Грицьком. І він, відчуваючи гострий жаль, обнімає обома руками її за шию.

— Перестань журитись, Пальмо, перестань. Ні в чому ти не винувата, я тебе не дам скривдити.

І Пальма вдячно тулиться мордою до хлоп’ячих грудей.

Прозорим сумом сповнюється вечоровий ліс. Зрідка де-не-де озиваються пташки, і сонячного світла в їхніх голосах поменшало, пригасло. Тиха вода в озері темнішає, глибшає, і віддзеркалений у воді прибережний ліс також темнішає, глибшає, чіткішає.

— Гг-у-ухх…

Важкий шумливий звук протяжно розлягається вгорі, наче щось несподівано обвалюється з верхівок дерев, наче то самі верхівки дерев обвалюються, — і спершу Грицько сполохано вбирає голову в плечі, а потім уже дивиться вгору.

І Пальма, звівшись умить, так само дивиться вгору.

З густої хвої високої, з безліччю сучків на бронзовому стовбурі, старої ялини справді мовби й не вилітає, а вивалюється темно-бура, вохриста сова з пласкими круглими очима на пласкому виду, з настовбурченими вушками. Сова летить над ними, видно її сірувато-бурий дзьоб, чорно-бурі кігті. Оговтавшись, Пальма гавкає на сову й раз у раз поглядає на Грицька: гавкати ще чи перестати?

— Хай собі летить, чого там…

Крутячи хвостом, Пальма вмовкає, й вухата сова, пролетівши над озером, зникає в настороженій гущавині лісу.

— Надумала злякати нас… Еге, нас не злякаєш.

Грицько знову всідається на повалене дерево, вглядається в звечоріле озеро, яке ще дужче потемнішало і в якому ще дужче потемнішав ліс, і небо в озері потемнішало. Що робити, як рятувати Пальму? Як рятувати цуценят, які ще на світ не народилися, а на них уже чекає страшна небезпека? Й придумали ж таке: скажений чорнобильський собака, всяке можна чекати. Придумали: цуценята — вдадуться в матір свою Пальму, від них теж чекай усяких напастей. А яких напастей? Яких? Від малесеньких цуценят, які сліпими народжуються?!

Грицько гірко всміхається на своє невеселе думання, охоплює руками голову, щоб нічого не чути й не бачити, бо так йому тяжко, й поринає в небуття.

Через якийсь час оговтується, крутить головою, наче струшує розпач.

А де Пальма?

Дивиться обіч по берегах озера. Звівшись зі стовбура, спантеличено розглядається поміж дерев. Може, причаїлася в кущах? Тихо в лісі, навіть поодинокі пташки не озиваються. І хвиля розпачу знову поймає його душу.

Де Пальма, де?

Стеріг — і не встеріг.

Стоїть і жде, що собака зараз вискочить чи з ярка біля озера, чи з кущів ліщини, чи з-за дуба, адже відлучилась на якусь часинку, не могла отак узяти й покинути Грицька напризволяще, але марно чекає. Де вона поділася, де? Куди за нею бігти?

— Па-а-альма-а! — кличе не дуже лунко.

Голос завмирає неподалік, а у відповідь — тиша.

— Па-а-альма!

Кличе лункіше, дужчий голос котиться далі, далі…

— Па-а-альма-а-а!

Голос котиться ще далі, гасне ще далі, тиша настає ще чутливіша, і здається, в цій тиші ось-ось почується дзвінкий голос Пальми. Здається, ось-ось вона сама невідь звідки побіжить до озера, кинеться йому на груди.

Тихо-тихо, немає Пальми.

Грицько над силу ковтає гіркий клубок розпачу й дивної образи, який застряв у горлі. Де ти, Пальмо? Чуєш чи не чуєш? Чому не озиваєшся?

— Пальмо… — тихо шепоче, наче вона має бути зовсім близько, на відстані витягненої руки, на відстані кроку.

А може… А може, правду ото говорять про Пальму? Мовляв, це — чорнобильський собака, а від чорнобильського собаки всього сподівайся. Ось забігла з доброго дива невідомо куди. Може, якесь нещастя з нею, забилася зі своїм нещастям у якийсь лісовий закапелок. Де шукати, щоб допомогти, щоб порятувати?

Вечірній ліс мовчить, не відповідає, ліс береже якусь таємницю, ось тільки як розгадати цю таємницю?

Схлипнувши, Грицько рушає від озера. Й раз у раз оглядається то назад, то обіч. Може, Пальма так злякалася, що побігла світ за очі, тепер ніколи не повернеться ні в оцей ліс, ні в село. Навіть йому не повірила, Грицькові, що зуміє захистити її саму та її щенят від напастей, від вірної смерті.

І що за життя настало?

Через поле путівцем доходить до сільської околиці, ось і їхня вулиця вербова, ось і рідна хата під вишнями.

І на узліссі, і в полі, і біля хати все йому здається, що несподівано вигулькне Пальма, кинеться до нього, але ніде її нема, ніде.

Зажурена мати сидить на лавці біля дверей, і Грицькові раптом стає нестерпно жаль матері, яка отак от згорбилася, чекає на нього, а він забіг у ліс — і тільки зараз приволікся додому.

Побачивши сина, мати зводиться, повільно ступає назустріч.

— Вже й вечеря твоя захолола, — каже, і в голосі її — легкий докір.

Грицькові чомусь хочеться, щоб мати сварилася, але мати не свариться, й тому на душі в нього ще важче. Хоч би спитала, де так довго ходив, але не питає, так, наче все їй відомо і без синових зізнань.

У хліві спросоння скрикує півень, наче приснилося страшне щось, і йому у відповідь так само спросоння озивається шпак, що ночує у шпаківні на яворі.

Здається Грицькові чи й справді мати всміхається тихою смутною усмішкою?

Приглядається пильніше — ні, таки всміхається, і в очах її жевріє глибока ласка.

— Пропала Пальма, — озивається Грицько.

— Як то пропала? — дивується мати, але всміхатись не перестає.

— Ми з нею побігли до лісу, бігали весь час у лісі, а вона десь там пропала біля озера, я шукав, кликав — і не докликався.

— Є твоя Пальма, є, — стиха каже мати.

Сказане матір’ю спершу якось наче не доходить до Грицькової свідомості, а коли доходить, він вражено питає:

— Що ви сказали, мамо?

— А ти хіба не почув?

— Ні, що ви сказали?

— Сказала, що знайшлась твоя Пальма.

— Де вона, де? — мало не кричить Грицько.

— Сама прибігла додому, зараз у своєму кублі за хатою.

Гриць вмить хоче бігти в кущі за хату, але мати бере його за рукав.

— Туди не можна.

— А чому не можна? — поривається бігти Грицько.

— Не можна… Бо Пальма привела цуценят… Ось тому вона й прибігла без тебе додому, що почула…

— В Пальми цуценята? Хто бачив?

— Бачити не бачила, а чула.

— Що чули?

— Та чула, що вже є.

— Подивлюсь! — поривається Грицько.

— Е-е, не можна. Ще встигнеш подивитися. Ото хіба що послухай, може, почуєш.

І вони завмирають обоє, прислухаючись. Може, щось почують у нічній темряві з-за хати? Зовсім тихо, тільки вітрець скрадливо шушукає у безлистому гіллі.

О, наче причувається якийсь дивний звук!..

Причувається чи не причувається, а Грицько радісно поглядає на матір.

— Чуєте? — питає.

— Чую, — киває головою мати.

— А які вони? — питає Грицько, наче забувши, що мати не бачила виводка.

— Цуценята як цуценята.

— Криві?

— Ні, зовсім не криві.

— А сліпі?

— Сліпі… А які цуценята народжуються зрячими? Всі народжуються сліпими.

— Потім стануть зрячими? Будуть бачити?

— Еге, прозріють цуценята.

— А на який день?

— Е-е, який ти нетерплячий, — наче аж невдоволено бубонить мати. — Всьому свій строк. Ну, ходімо до хати.

— Не хочу.

— Як то «не хочу»? І вечеряти пора, і спати.

— Не хочу. Я стерегтиму їх.

— Стерегтимеш?

— Я чув, про що з вами говорив дід Кирило… Потопити цуценят. Ось він прийде, забере й потопить.

Мати довго мовчить, а потім каже:

— Зараз ніч, дід Кирило не прийде.

— А завтра вдосвіта?

— А завтра вдосвіта ми йому не дамо. Хай живуть. Хіба вони винні в чомусь?

Радіючи, Грицько міцно стискує материну руку. Дякував би й дякував би, що мати в нього така милосердна, що вона вже не думає позбутися ні Пальми, ні цуценят.

Йдуть у хату, і, вечеряючи, Грицько весь час прислухається: чи не чути чогось знадвору?

Навіть уві сні прислухається.

І сниться йому вві сні, як малесенькі руді цуценята граються за хатою на золотій пшеничній соломі.

А Пальма лежить неподалік від них — й щасливо всміхається.

ЄГИПЕТСЬКИЙ ГУСАК

Директор одвернувся до вікна, і Сяник дивився йому в спину. Подеколи Сяник опускав голову і втуплювався в підлогу. Коли зі щілини вилізла руда мураха й хутенько побігла до порога, Сяник нахилився й почав заганяти її назад у щілину. Мураха кидалась то в один бік, то в другий, і зрештою Сяник мусив просто запхати її, коли така вперта. Випростався — директор дивився на нього вражено. Сяник винувато переступив із ноги на ногу, одна брова підскочила вгору, друга опустилася вниз…

— Ти що робив? — майже лагідно запитав директор.

— Коли? — хлопець дивився трохи спідлоба.

— Щойно!

— А що я робив? Нічого не робив! — ображено загув Сяник. — У вас тут мурахи лазять, то я по щілинах заганяв.

Директор хотів мовити щось, уже й рота розтулив, та лише скривився. Лише скривився — і знову обернувся до вікна. «То й добре, — майнуло в Сяниковій голові, і він узявся нишпорити очима по підлозі. — Цікаво, як вони сюди пролазять? І, либонь, не мало їх, бо ген іще одна побігла, якраз біля директорової ноги. Що, тихесенько підступити й спробувати загнати назад?..»

У цей час Ігор Володимирович знову повернувся до Сяника.

— То розкажи, що ти там накоїв?

— Коли? — за звичкою глипнув спідлоба.

— Коли ж? Учора, здається.

— А ви про що?

— Про гусака, як його…

— Єгипетського? — підказав Сяник. І очі його посвітлішали, вже приготувався всміхнутись, але обличчя в Ігоря Володимировича зосталося кам’яне, і хлопець заморозив свої вуста.

— Як усе було? — запитав директор, хоч уже не від одної людини в селі чув про цей випадок. — Ти журавля продавав?

— Журавля… — похнюпився Сяник, який дуже вміло навчився хнюпитись, коли це потрібно.

— А назвав єгипетським гусаком?

— Угу, — винувато буркнув Сяник.

— Ти що, по базарах тиняєшся? Живеш із вторгованої копійки?

— Ні… Мене батько й мати годують, — відповів Сяник, знаючи, що в такому разі слід відповісти.

— Як же ти посмів обманути Ніну Семенівну? І тобі повірили?

Сяник схожий став на пругкий клубок збуджених нервів.

— Ніхто не вірив! — майже защебетав. — Хто не запитає, всі сміються. Бо, мовляв, який це єгипетський гусак! А Ніна Семенівна й не розглядала, зразу купила.

Директор одвернувся до вікна — стримати свавільну усмішку, що могла звести нанівець усю цю виховну сцену. І, дивлячись у вікно, взявся вичитувати:

— Раденький, що дурненький? Таж Ніна Семенівна тільки тиждень у нашому селі. Вона з міста сама, ще нічого не знає… Хоч упізнала на базарі, що ти її учень?

— Ні…

— А що, купила журавля…

— Купила журавля, — дуже безпосередньо, в тон директорові, підхопив Сяник, — і подалася додому. Баба Тетяна, в якої вона куток знімає, сказала, що то ніякий не єгипетський гусак. Якби не баба, Ніна Семенівна й не здогадалася б!..

— Ось що, Сянику, — розважливо мовив директор. — Хлопець ти з фантазією, але погано, коли вона стає в тебе брехнею. Не вчись нікого обдурювати, бо в житті таких не люблять. Поверни Ніні Семенівні гроші… А тебе покараємо. Діти всі на екскурсію підуть на склозавод, а ти зостанешся вдома.

«Подумаєш! Мій тато на склозаводі працює, то я там уже двічі був! Не візьмуть — і не треба».

За дверима кабінету чекали на Сяника товариші.

— Ну? — нетерпляче запитав Барабаш, котрий завжди радів із будь-якої Сяникової біди чи невдачі. — Зі школи виганяють?

— І не думають! Гроші сказали повернути, на екскурсію не візьмуть! Жити можна! — весело відповів.

Барабаш начебто аж засмутився, що Сяникові все так легко зійшло з рук. Повні губи його ще більше надулися, а нижня зовсім одвисла — ось-ось одвалиться.

— Якби це зі мною, — сказав із чутною в голосі образою, — то, мабуть, вигнали б.

— І варто! — весело сказав Сяник. — Бо ти кабан, а кабанам місце не в школі, а на колгоспному свинарнику.

Барабаш такий, що зразу поліз битись. Але Сяник не став із ним зчіплюватися — шаснув поміж дітьми.

Чомусь усі вважають його за брехуна. Варто йому пожартувати, ніхто не сміється, лише глузливо кривляться: о, знову, мовляв, бреше, бо язик без кісток. Іноді навіть і правду скаже, проте не поспішають вірити. Чи в нього вигляд такий, чи в очах іскрини такі, як ото в справжніх брехунів бувають?

Про все це думає Сяник, сидячи за партою. Думає без гіркоти, думає якось весело, безтурботно. Після дзвінка заходить до класу Ніна Семенівна — саме її урок. Вона повільно простує до столу, повільно кладе на стіл журнал, повільно дивиться на учнів, очікуючи, коли западе мертва тиша, а потім вітається і каже їм сідати.

Ніна Семенівна з вигляду аж надто спокійна. Здається, нехай зараз із ясного неба загуркоче грім, вчителька не здивується, не схопиться з місця, а пережде його і, наче нічого не трапилося, проводитиме урок. Сяник завжди уважно слухає її розповідь, але в Ніни Семенівни такий нудний голос, що згодом Сяника починає хилити на сон, і він мусить щипати себе за руку, щоб не закуняти.

Сидить Сяник, слухає урок, а що нову тему знає, бо наперед прочитав у книжці, то стає дедалі нудніше й нудніше, і він надумується розважитися. Раптом одсовується із свого місця на самісінький край парти, ніби його хтось щипнув, і, дивлячись туди, де має сидіти Мишко Лелюх, який сьогодні не прийшов до школи, каже голосно:

— А Лелюх чіпляється!

На нього звертають увагу. Ніна Семенівна теж подивилася, але нічого не сказала.

— Єгипетський гусак! — шепнув хтось іззаду, і по класу шелеснув смішок.

Ніна Семенівна злегка почервоніла, та не обірвала своєї розповіді, — трималась так, наче нічого не сталося.

— О, Лелюх знову б’ється! — скрикнув Сяник і підскочив, немов ударили в спину.

В класі засміялися голосніше; Ніна Семенівна вдала, що нічого не помітила. Зрештою, коли Сяник утретє повторив свій жарт, учителька сказала:

— Лелюх, устань!

Клас брався за животи. Ніна Семенівна ще нічого не второпала, а тому, влучивши мить, знову мовила сердито:

— Лелюх, я кому кажу? Негайно встань!

Вона підійшла до Сяникової парти і спочатку подивилася на двох учнів, що сиділи спереду, а потім на тих, що позаду. Вчителька не знала, котрий із них може бути Лелюхом, бо тільки тиждень працювала в цій школі, встигла запам’ятати небагатьох.

— Ти?! — вказала пальцем на одного з учнів.

Той підвівся, ображено відповів:

— Я не Лелюх, я — Козир.

— Ти?! — тицьнула пальцем на сусіда.

— Я — Марчук… А Мишка сьогодні в школі нема.

— Якого Мишка? — не втямила вчителька.

— Та Лелюха, кого ж іще… Він сьогодні з батьком поїхав у район, бо черевики порвав, то треба купити.

Ніна Семенівна звернула, нарешті, свій погляд на Сяника. Дивилась не то що докірливо чи осудливо, а просто ображено. Таки не витримав того погляду й опустив очі. Вчителька міцно стиснула губи і, наче нічого не трапилося, твердо пішла до свого столу… Перевела подих і взялась далі пояснювати урок.

Коли продзеленчав дзвоник, сказала Сяникові:

— Ти знаєш, де я живу?

— Ні, — лукаво глянув Сяник.

— У баби Тетяни! — відповіло хором півкласу.

— Зайди сьогодні до мене, — сказала вчителька і подалася геть.

До Сяника підійшов губатий Барабаш:

— А що, продав єгипетського гусака?

— Бігли води по заводях, а байраки по собаках, — сказав Сяник, зі зловтіхою приглядаючись, як у Барабаша тетеріє обличчя.

— Дрюком-боком-каменюком дурня били — уму вчили, умивали його шилом, натирали його милом. Зрозумів? — І вигадував далі:

— Камінь грає, дім співає, сонце їсть із хлібом сало, а щоб тебе, Барабаше, надуло і розірвало!

— Ану ще! — стали під’юджувати однокласники, які знали за Сяником цю охоту до вигадок, несподіваних і доладних.

— Барабаш — як патронташ, замість льолі — ноги голі, замість, рук двоє гадюк, сам здоровий, наче бочка, в голові вмостилась квочка, квочка скаче й кудкудаче: Барабаш — гарбуз ледачий! Барабаше, Барабаше, не клади у вуха каші, кашу треба їсти оком, воду треба пити боком, носом слід усе кусати, а ногами слід жувати, животом умій ходити, а плечима вмій робити.

Барабаш синів од злості й тупо дивився на Сяника.

— Ох і мудро ж як! — бубонів.

— Ану ще! — підохочували товариші.

— Ходять свині в небі синім, а на хмарі два дядьки грають у… у… у якісь дудки. Раптом вибігла лисиця, на лисиці тій криниця, а в криниці тій орли молоко собі пили. Молоко пили із ложки, і мені дісталось трошки…

— Е-е, вже не так, як перше, — стали огуджувати його вміння. — От про Барабаша ти склав добре: носом слід усе кусати, а ногами слід жувати!

Барабаш не осмілювався зачепити язикатого Сяника, все ще бубонів:

— Ох і мудро ж як!..

— Ану про Ніну Семенівну склади, — попросили однокласники.

Сяник удавано закотив очі під лоба, начебто це для нього й хтозна як трудно, а потім затарабанив:

— Був єгипетський гусак, в гусака отого — грак, грак стріляв собі з гармати, а гусак умів гарчати. Грак на домрі славно грав, а гусак той танцював, грак до школи не ходив, бо учитись не любив. А гусак любив учитись, бо хотів розумно жити, дзьобом він умів писати, а ногами вмів читати!

— Хіба ж це про Ніну Семенівну? — пробурчав Барабаш, коли в Сяника забракло духу для дальших вигадок.

— Чого б то я про неї складав? — засміявся Сяник. — Це я знову про тебе. Дзьобом ти умів писати, а ногами вмів читати!

— Веселий ти дуже, — кривився Барабаш. — Дивись, якби не перепало за всі твої штучки.

— Перепало попаді маленьке перепаденятко, — проторохтів Сяник.

— Що? — вибалушив очі Барабаш.

— Перепаденятко переполовинило перепічку, перескочило перелаз і перекотилось перекотиполем перед передніми пенсіонерами.

І як тільки в Сяника вистачає снаги, щоб усе це одним духом випалити! Однокласники дружно зареготали, а Барабаш спохмурнів геть безнадійно.

А після уроків поверталися додому разом. Кругленький Барабаш не йшов, а колобком котився, сопучи та раз у раз зітхаючи. Сяник, звісивши голову на груди, всміхався собі, ніби щось гарне спадало на гадку, а потім запитав:

— Сказати, про що ти думаєш?

— Про що? — аж зупинився Барабаш.

— Їсти хочеш! І ні про що не думаєш.

— Точно! — здивувався Барабаш. — Зголоднів я в школі.

Сяник зовсім тихо, без слів, узявся мугикати якусь пісеньку. Помугикає та й перестане. І так кілька разів. Як раптом

Сяник зареготав:

— Це я тобі підказав цю пісню!

— Як підказав? Я сам… Ти ж не співав, а так лише.

— Я не співав, а лише думав цими словами, а тобі й передалося все, зрозумів?

— Ти ж не співав! — дивувався впертий Барабаш.

— Е-е, не тямиш ти! А зі мною вже не раз так — у думках наспівую якусь пісню, а раптом її вже хтось біля мене співає, уголос.

— Брешеш, — буркнув Барабаш.

— А навіщо мені брехати? — заперечив Сяник. — Мені від того не легше. Я й думки отак угадую.

Набурмосений Барабаш підозріливо глянув на Сяника — чого, мовляв, іще чекати від тебе?

І звернув у бічний завулок, щоб навпростець дістатися додому.

— А ти злякався, — услід йому глузував Сяник, — аби я твоїх думок не прочитав! Я й не читатиму, бо їх у тебе нема. Тільки про їжу, більш ні про що!

Барабаш увібрав голову в плечі й навіть не озирнувся.

Увечері Сяник зайшов до свого найкращого друга. Мишко Лелюх уже знав про те, що Ніна Семенівна запросила Сяника до себе додому.

— Йти чи не йти? — вагався засмучений Сяник, хоча і взнаки старався не давати, що переживає.

Мовчазний Лелюх поволеньки знизав одним плечем, далі так само поволеньки знизав другим.

— І йти неохота, й не йти…

У Лелюха подобрішали очі й сповнилися співчуттям. Великі-великі очі в Лелюха, світлі-світлі, а дивляться так дружньо, що аж на душі розвидняється.

— І хто мене підбив усе те видумати? — по-справжньому каявся Сяник, картаючи себе за ту витівку. — Здається, ніхто не підбивав, нічого…

Лелюх непорозуміло розвів руками. Наче хотів тим рухом сказати, що за Сяником раніше такого не водилося, то не інакше, як лихий попутав.

— Піду! — підбадьорений тим рухом, вирішив Сяник. — Хіба ж я боюся, чи що…

Тетянина хата біля колгоспної комори. Хата як хата, не нова й не дуже стара, стіни її стоять, нікуди не розбігаються, проте Сяник, боячись заходити навіть на подвір’я, почав бурчати:

— О, хіба це хата? Інвалід першої категорії — без рук, без ніг і без голови. Хіба то димар? Через нього, либонь, дощ у горщики капає, коли баба варить їсти. А ворота, ворота… Ще й зачинено на прогонич, ніби не сьогодні, то завтра хтось має красти бабу разом із хатою!

Хоч би й скільки никав доокіл, хоч би скільки бурчав, мусиш іти. Ледве відчиняв хвіртку, ледве ноги волік через двір. Добре, що хоч посутеніло, що обличчя не видно. А то пашить якоїсь хороби, й чого б то…

— Добрий вечір!

Баба Тетяна картоплю чистила на ослоні. Підсліпувато дивилася на Сяника і ніяк, либонь, не могла впізнати. Встала й ступила йому назустріч.

— А-а, — прожебоніла медянистим голоском. — Це Терешкове, причинне. Ще одного журавля приніс? Чого прийшов, безсовісний?

— Які ж ви, — спробував дорікнути Сяник. — Не до вас прийшов. Ніна Семенівна веліла.

А вона дивилася на нього з-за столу. Поруч лежала купа учнівських зошитів, книжок. Саме писала додому листа, і саме про цей випадок із єгипетським гусаком. Крадькома зиркнула на розгорнутий аркуш паперу, на останнє речення: «А зараз я сиджу в півосвітленій бабиній хаті й думаю, чи прийде до мене оцей маленький стратег великої сільської комерції…» Прочитала й усміхнулася: і тому, що написала, й тому, що оцей хлопчина — лукавий, хитрий, неврівноважений, але з гострим природним розумом — таки не побоявся і прийшов.

Хлопчина пильно дивився на неї, а вона на нього. Мовчання затягувалось, і Ніна Семенівна відчула, що червоніє. «Ще чого!» — подумки дорікнула собі, а вголос мовила перше, що спало на язик:

— Ти молока хочеш?

— О, молоком його напоїти треба, — солодко проказала баба Тетяна. — Може, ще грушечок принести? Та це ж Терешкове, це ж причинне!.. Воно ж вам на голову сяде, ще й ногами поганятиме!

— І чого ви, — з дипломатичною лагідністю сказав їй Сяник.

— Ну, гаразд, — мовила Ніна Семенівна. — Ходімо надвір, там поговоримо.

Сяник трохи почекав її за порогом, бо вчителька ще в комору чогось поткнулась.

А коли вийшла — обома руками міцно тримала журавля, якого Сяник учора їй продав. Ото як Сяник позв’язував мотузками крила та ноги, то й досі ніхто не розплутав. Журавель низько пригнув голову і тихий був, тихий, зовсім не такий, як тоді, коли попався в Сяникові руки.

— Де ти його зловив? — запитала вчителька.

— А на болоті, — відказав Сяник. — Там їх завжди товчеться повно.

— Я й справді повірила, що це єгипетський гусак, — несподівано засміялася Ніна Семенівна. — Звідки мені було знати!.. Більше вже ніхто не підведе.

— Звісно, не підведе, — знічено відповів Сяник, не знаючи, що саме слід відповідати й чого це вчителька веде його до болота. Ішов і побоювався йти. — Тепер ви вже знатимете, — бубонів. — Із мене всі сміялися, а ви купили…

Дивувало, чому це Ніна Семенівна не сердиться на нього. Чи приховує гнів? Е, таки не приховує, він би зразу відчув.

— Я, — з якимось щасливим піднесенням говорила вчителька, — ніколи не забуду цю оказію.

«О, не забуде, — гірко й винувато думав Сяник. — Це ж вона мені не забуде, віддячить».

Вийшли до болота, за темними очеретами приглушено шамотіло щось, попискувало, булькало. Низько над головами пролетіла чорна нічна птаха, і вчителька здригнулась. Якийсь час прислухалася до шумливих крил, що швидко лопотіли в темряві, а потім поклала журавля на траву й нахилилась над ним.

— Ох і позв’язував же ти його, — казала уривчастим голосом. — Це ж, мабуть, і крила в нього поприставали до тулуба, і ноги затерпли.

— Та ні, чого там… Ось дайте я, — і Сяник зубами взявся розплутувати вузли. Попорпавшись трохи, мовив зраділо: — От і все, тепер вільний. — Він уже здогадався, що вчителька хоче випустити журавля, і почувався так, наче щойно простили якусь велику провину. — Вставай, чого сидиш?!

Проте журавель і не думав зводитися. Сидів на траві сірим горбиком, тільки дзьоба витягнув.

— Чи не покалічився? — забідкалась учителька. — Це ж і не полетить тепер.

— Полетить! — упевнено проказав Сяник. — Він же не міг розучитись. Ану вставай, чого сидиш!

І замахнувся ногою. Журавель не зрушив із місця, навіть головою не крутнув. Тоді Сяник підхопив його на руки й кинув угору. Журавель не злетів; опустившись на землю, став на ноги й навіть ступив уперед.

— Ось так! — підохотливо закричав Сяник, відчуваючи все більший і більший наплив збудження. І проторохтів журавлеві оте, видумане сьогодні в класі. — Був єгипетський гусак, в гусака отого — грак, грак стріляв собі з гармати, а гусак умів гарчати!

Журавель здивовано повів головою на Сяника і ворухнув одним крилом. Хлопець замахав руками, ногами затупотів, ніби хотів перелякати птаха. Журавель подріботів од Сяника, а хлопець кинувся навздогін, кричав:

— Дзьобом він умів писати, а ногами вмів читати!..

— Та не жени його! — сказала вчителька. — Ну куди ж йому посеред ночі летіти?

Сяник слухняно зупинився й невдовзі повернувся до Ніни Семенівни. Подалік темнів журавель, ледь-ледь видний. Він, певне, ішов до очеретів, бо лиш маячів… Раптом звідти почулося приглушене шелепання, наче хтось біг по мокрій траві, далі важко, з присвистом, залопотіли крила, й густі їхні помахи стали віддалятись.

— Полетів! — засміявся Сяник. — А ви не вірили!

— Чого ж, я також вірила, — відповіла вчителька, маючи на гадці своє.

Вони постояли, прислухаючись, чи ще не почують свого журавля, а потім подалися додому, і Сяник дорогою взявся розказувати, як йому попався до рук отой журавель.

ІНОПЛАНЕТЯНИН

— Галю!..

Хто це кличе? Може, причулося? Голос якийсь дивний — тихий, і водночас причаєна сила в голосі. Звідки ж голос долинув? Здається, від хліва, з-за кущів малини.

І Галя скрадливо ступає до малини, вглядаючись у густі зарослі. Їй боязко і цікаво.

Та нікого немає в малиннику, тільки засокорила курка — й вискочила. Але не могла ж їхня зозуляста курка покликати Галю на ім’я.

Може, хтось пустує, грається?

— Галю!..

Нею аж тіпнуло від цієї сподіваної несподіванки: знову хтось кличе. А звідки голос почувся? Наче з-за слив, з вулиці. Е-е, більше не побіжить, ні.

«О, мама наказувала принести води з джерела», — згадує Галя. Йде в сіни, щоб узяти відро на лавці за дверима, — й торопіє, бо за дверима на лавці стоїть відро, повне води! Бляшані боки відра ще мокрі, ще не обсохли, наче воду щойно принесли.

Та не може бути! Ще не так давно відро стояло порожнісіньке. Галя добре пам’ятає. То де взялася вода?

І їй стало лячно, й вона вже не всміхається: хтось кликав, хтось приніс воду.

Якась дивна тривожна сила виштовхує Галю з хати надвір — і через город вона біжить до джерела на леваді. Хто це сидить біля джерела під кущем калини? Галя вже не біжить, сторожко приглядаючись, — і впізнає однокласника:

— О, Кучмій! Чого ти тут, Кучмій?

— Бо я Кучмій, — відказує він, світячи впертими очима-тернинами.

— Слухай, ти нікого тут не бачив? — підозріливо приглядається до нього.

— Бачив, — таємниче відказує Кучмій, блимаючи спідлоба. — Ходив тут і ходить…

— Кого бачив? Хто ходить?

— А ти мовчатимеш, не розкажеш нікому?

— Мовчатиму й не розкажу, тільки не бреши.

— Ходить коло вашої хати й ходить, — зводячись на ноги, похмуро каже Кучмій. — Можна сказати, інопланетянин.

— Хто? — Галя не може второпати. — Звідки?

— А звідти, — показує пальцем у небо. — З космосу.

Галя починає голосно реготати з вигадника, а пересміявшись, питає:

— Ти його бачив? Де?

— Бачив отам-о коло вашої хати, він і в хату заходив.

— Коли?

— Недавно. — Кучмій відповідає так серйозно, що й Галя серйознішає. — Бачив його так, як оце тебе.

— Який він? Його видно?

— Ти не повіриш… Його видно — й раптом не видно. Ось є — і вже нема, ось не було — і вже є. Худий і високий, до двох метрів, на лиці — зелений і фіолетовий, руки висять за коліна.

— Чого ж він тут ходить?

— Чого, чого, — передражнив. — Може, тебе любить, ось і ходить. Хіба тих прибульців з космосу розбереш? Ти ось краще скажи: підемо з тобою до кінотеатру в кіно? Про шпигунів…

— Тю! — здивувалася Галя. — Щоб я з тобою в кіно пішла, еге, щоб сміялися з мене…

— А з ким підеш?

— З інопланетянином, от!

— А не побоїшся?

— Я нічого не боюся.

Кучмій, похнюпившись, іде левадою геть. А Галя знає, що ніякого інопланетянина тут немає, та все-таки оглядається: може, десь є?..

А це що за пластинка пластмасова в траві блищить, що написано на пластинці? Галя схиляється, обережно бере в траві прямокутну оранжевої барви пластинку, а на ній випалено: «Галю, я тебе люблю».

Розгубившись, Галя не знає, що чинити зі своєю знахідкою, пластинка пече їй долоні, мовби справді ця пластмасова пластинка — з космосу. Невже це робота оцього інопланетянина-невидимки? Але ж не міг Кучмій, куди йому…

Галя остерігається тримати знахідку в руках — і ховає в траву, стромляє в землю, щоб ніхто не знайшов. І проворно озирається, чи ніхто не стежить за нею. Ніхто не стежить, ось тільки сорока прилетіла й стрекоче на вербі. Стрекоче й стрекоче, немов інопланетянина бачить.

О, а що це сидить на стежці біля паркану, ледь-ледь виглядає з розквітлого романцю?! І світить гострими чорними вічками, наче мерехтливими живими квіточками?..

Галя ступить ногою — й замре, ступить ногою — й замре, боячись сполохати оте маленьке чудо, яке сидить у романці, дивиться на неї сполохано. Та невже? Невже чорно-білий цуцик завбільшки з кулачок, саме такий, якого й хотілося їй мати? Як він тут опинився?

Галя нахиляється, обачно підводить долоні до чорно-білого цуцика, який крутить голівкою й метляє хвостиком (ось-ось чкурне!), і цуцик опиняється в ласкавій пастці її долонь. Галя цілує його в лобик, потім іще раз цілує, ще раз. Саме такого їй хотілось мати, такого — й ніякого іншого. Як він тут опинився? Сам не міг прийти — й звідки б він сам прийшов, такий маленький? Значить, хтось і приніс. А хто?

Цікаво, як перевірити, чи й справді є той інопланетянин? Загадати якесь бажання, а він нехай вгадає? Адже вгадав її бажання мати цуцика — й ось цуцик уже є в неї.

А чи не піти в кіно, про яке говорив Кучмій?

І раптом згадує про оту оранжеву пластинку, на якій випалено: «Галю, я тебе люблю». А що коли пластинка — чарівний талісман? Стільки наслухалася про чарівні талісмани, а тут узяла — і в землю зарила, ох і додумалася.

Дорікаючи сама собі за нерозсудливість, Галя біжить через город на леваду, знаходить оранжеву пластинку, перечитує напис. Але що це в ямці біля пластинки? Якийсь блакитний папірець.

Розгортає папірець — та це ж квиток у кіно!

І ряд проставлено, і місце, і годину сеансу, й сьогоднішнє число.

— Де міг узятися цей квиток у кіно?

Адже не було, не було, коли Галя ховала пластинку в траву!

Значить… значить, коли вона загадала бажання, то інопланетянин на відстані прочитав її бажання — й ось уже поклав квиток для неї в кіно. Отже, є інопланетянин, десь отут, читає її думки, підглядає за нею.

І знову перечитує: «Галю, я тебе люблю». Дивиться ще раз на квиток: о, та вона ж запізнюється до кінотеатру на денний сеанс для дітей.

Замкнувши хату і в хаті біло-рябого цуцика, понад річкою, через гай, біжить до центру великого села, там у них на горбі кінотеатр під тополями. Контролерка бурчить, що Галя дуже запізнилась, та пускає, і дівчинка в темряві пробирається на своє місце, дивиться кіно. Зразу ж стає так цікаво, що не може відірвати очей від екрана. А коли кіно закінчується, а коли відриває очі — поряд із собою на сусідньому стільці бачить зосередженого Кучмія, що супиться й хитро поглядає на неї.

— Ти чого тут? — оторопівши, питає Галя.

— Я в кіно прийшов, — бурчить той.

— Де ти квиток узяв?

— Узяв…

— Ану покажи.

Галя вириває з його рук квиток, роздивляється. Справді, у Кучмія саме цей ряд, справді, в нього сусіднє місце.

— Де ти взяв? — допитується сердито.

— У касі взяв.

— У касі, ага, в касі, — бубонить Галя, бо їй ніяк не хочеться повірити, що він узяв квиток у касі, а не деінде.

— Брешеш!

Вони виходять з кінотеатру надвір, і тут Кучмій каже:

— Бо таки брешу!

— Що ти брешеш?

— Про квиток. — Надає своєму кирпатому обличчю загадковості. — Знаєш, хто мені дав квиток?

— Хто?

— Інопланетянин. Прибулець з космосу.

— Який?

— А такий. Руки висять за коліна, худий та довгий, зелений та фіолетовий. — І всміхається лукаво. — А тобі теж?

Галя тільки дивиться на нього — й кліпає повіками, бо нічого не розуміє. Вона вже починає здогадуватися про щось. Починаючи здогадуватися, хоче розсердитися на оцього приставучого Кучмія, але чомусь немає сили, щоб розсердитись. Бач, не хотіла з ним дивитися кіно, а вийшло так, що подивилась.

— Що ти мені ще розкажеш про інопланетянина? — питає.

— Як побачу, то розкажу.

— А побачиш?

— Побачу, — обіцяє твердо, а в очах — хоч би тобі одна брехлива іскорка спалахнула.

— Ну, дивися, дивися, — бубонить Галя.

Та й іде собі, залишивши Кучмія, що дивиться їй услід. Тихо в гаю над річкою, а в Галі на душі — сонячно й весело, навіть танцювати хочеться. Вже й забулася за приставучого Кучмія, бо навіщо про нього думати?.. Й раптом долинає невідомо звідки:

— Га-алю-ю!

Голос такий чудний — наче й людини, наче й інопланетянина. Галя розглядається на ходу, але хіба побачиш, коли гай густий і великий? Мабуть, таки інопланетянин, який нині ходить за нею цілий день, ото прив’язався…

Галя йде й чекає, що інопланетянин знову покличе, та не чутно, тихо-тихо.

Але ще покличе, авжеж, такий чудний той інопланетянин. Справжній інопланетянин, ні в кого нема такого, тільки в неї…

ДИКІ ГУСИ

— Як тут у вас багато пташок на дніпровських кручах!

— Дідунь розказує, колись було більше. І водилися такі, що тепер уже не водяться.

— Чому не водяться?

— Бо перевелися.

— А може, полетіли до вирію — і назад не повернулися?

— Е-е, так не буває. Пташки завжди з чужини повертаються на батьківщину, де народилися. Хай то з Індії повертаються, хай то з Африки летять назад.

— І як тільки вони вгадують летіти й туди, й назад?

— Ніхто не знає. Навіть не знають учені. Мабуть, лише самі пташки і знають, але хіба вони розкажуть?

Понад їхніми головами, зовсім низько, рівно б’ючи крильми, мерехтячи білим підпушком грудей, пролетів табунець диких качок.

— У дніпровські плавні полетіли, — мовив Васько Васюра, провівши поглядом качок, які хутко й зникли поза верхівками ясенів. — І навіщо тільки полюють на них?

Вони прислухалися, наче в ранковій тиші сподівалися почути рушничні постріли. Проте ранкову тишу порушував хіба що легкий шурхітливий шелест листя на чагарниках поблизу. Та й не близько дніпровські плавні, звуки рушничних пострілів звідти не долинають сюди, окрай поля.

— Тихо, — з гамованою радістю сказала Надійка.

Радість у її очах мала синій колір волошок, на яких іще не протряхла роса.

Вони сиділи окрай поля поміж кущами шипшини, гілля якої було рясно обнизане кораловими ягодами. Трохи збоку, сховане за деревами, ховалося село, а прямо перед ними слалося поле. Сонце вже зійшло, випило досвітній туман, проте де-не-де віддалеки снувалися попелясті пасемця, ледь погойдуючись над полями, але і їх скоро мало висушити сонячне проміння.

Вони, сидячи поміж кущами шипшини, обоє прислухалися, намагаючись не пропустити жоден звук.

Принюхуючись до вітерцю, що долинав із поля, Васько Васюра сказав:

— О, хлібом пахне вітер.

— А я не чую, щоб хлібом пахнув, — принюхуючись, мовила Надійка.

— А ти пересядь на моє місце.

Вона вдячно подивилася на щедрого Васька Васюру, пересунулася на його місце на прижовклій траві — й аж заплющилася:

— Ой, пахне славно!

Васько Васюра хотів сказати, що вітер пахне хлібом і там, де щойно сиділа Надійна, але змовчав чомусь.

— А може, не прилетять, ми тільки марно чекаємо? — озвалась Надійка.

— Повинні б прилетіти. Ще рано.

І Васько Васюра став пильно вглядатися ген-ген у небеса над горбистими полями. Горбисті поля, де заставлені ожередами соломи, де світячись білими валками вимолоченої соломи, слалися в млисту далечінь, і небеса над ними здавалися безмежними, спробуй обдивитися всі їхні простори! Але найпильніше він вглядався в сиво-блакитну далину понад гаєм, що темнів на обрії, бо, певен, дорога диких гусей з півночі на південь мала пролягати саме понад отим гаєм.

— Щось блищить ген-ген у полі, поміж валками, — помітила Надійка.

Васько Васюра примружився: і справді, вогник мерехтливий зблискував поміж валками пшениці, і той вогник мінився сліпучими іскрами.

— Ага, блищить, — згодився.

Надійка вже знову дивилася в небо.

— І лелек у вашому селі багато…

— Ну, щоб так багато, як ти кажеш, то ні, але водяться.

— І коло самого села, біля дороги. Там такий електричний стовп стоїть. Лелеки звили гніздо на електричному стовпі й навіть лелеченят висиділи.

— Еге ж, висиділи, — згодився Васько Васюра.

— А кругом же машин повнісінько! І туди, й сюди снують по дорозі, а їм зовсім не страшно, й не дивляться на машини.

— Лелеки вже позвикали до всього.

— А якби влучила блискавка?

— Та ну…

— Або навіть не просто блискавка, а кульова, кругла?

— Та ну! — й зовсім поблажливо сказав Васько Васюра. — В інші стовпи не влучає? Не влучає. To чому повинна влучити саме в той електричний стовп, де лелеки?

Сонце вже височенько підбилося над землею і гріло все палкіше, їм аж душно стало в шипшинових кущах. Тонкі сувої туману й зовсім розсмоктались над землею. Горбаті поля відкрились у таку немислиму далечінь, у яку влітку й не відкривались, бо були позаростали хлібами.

— О, чуєш? Курликає!

— Курликає? Де?

— Може, там… А може, й там… Либонь, журавлі…

Вони летіли жадібними очима в блакитні безмежжя над полями, сподіваючись побачити перелітних журавлів, але погляди їхні тонули в сонячній млі небес — і нічого там не бачили, схожого на ключ журавлиний. Може, Васькові Васюрі лише причулося? А може, так високо пролягає сьогодні журавлина дорога в небі, що і їхнім молодим очам туди не сягнути? Й коли вони стомилися шукати журавлиний ключ, то Васько Васюра запитав:

— Ти вже їдеш скоро додому, в Київ?

Голос його так сухо прошелестів, наче осока на вітрі.

— А ти знаєш? — здивувалася Надійка.

— Знаю, — відвів очі вбік.

— Гм, ти знаєш, — усміхнулася Надійка. — А звідки?

Васько Васюра ховав похмурі шершнюваті очі.

— Ну, звідки? — допитувалася.

— Знаю — та й годі… Ось ти їдеш, а в нас саме така пора почнеться!

— Яка пора?

— Осінь…

— І в Києві почнеться осінь.

— Хіба в Києві така осінь, як у нас? — здивувався Васько Васюра. — Ти наші садки бачила чи не бачила? Та що садки! Ген по дніпровських кручах скільки диких слив росте, як нападає з гілля — всю землю вистелено сливками. А горіхів скільки на ліщині! Хочеш — сам зривай, а коли лінуєшся зривати, чекай, коли попадають, тоді тільки не лінуйся згинатися, шукати в траві.

— А білки на горіхи є?

— А хіба ти не бачила білок? Є білки, вони теж люблять горіхи, але не бійся, і тобі вистачить, і білкам.

Надійка стиха засміялась, що він так ото сказав про неї та про білок, мовляв, усім горіхів ліщинових вистачить.

— А бачила, скільки в нас їжаків?

— Ти й сам наче їжак, — торкнулась його коротко обстриженої, колючої голови.

— Побачила б ти, як вони яблука носять на своїх голках. Ото сам собі настромить на голки й несе, готує припаси на зиму.

— А ти на своїх голках умієш носити яблука? — Надійка знову пустотливо пучками пальців торкнулась його голови. — Так, як їжак?

— Ет, придумала жартувати. Давай краще вистежувати диких гусей, а то й не побачимо, як пролетять мимо.

— А ти ж казав, що вони отуто в полі сядуть? Аби перепочити після важкої дороги?.. Перед іще важчою дорогою?

— Авжеж, сядуть, коли летітимуть… А коли вже перепочили десь?..

Вони видивлялись у небесах на політ диких гусей, які вже начебто мали летіти. А може, Васько Васюра помиляється? Може, дикі гуси ніколи й не летять із півночі на південь понад цим придніпровським селом? Надійка раптом втратила цікавість до сонячних блакитних небес. Бо скільки можна чекати? Та й пора до баби Одарки, адже сьогодні має з Києва прибути машиною батько, щоб забрати її з матір’ю додому. Вона опустила стомлений погляд униз і вигукнула:

— Дивися, дивися!

Васько Васюра першої миті подумав, що вона побачила диких гусей.

— Де, де? — запитав, дивлячись угору.

— Вниз подивися, отуди… — Надійка показувала рукою в поле. — Там, де блищало, тепер дим, подивися!

Справді, понад валками пшениці, там, де недавно вони бачили загадковий блискітливий вогник, тепер колихався дим. Дим колихався майже прозорий, він майже не розтікався понад землею, і здавалося, зараз так само розтане в сяйві дня, як і появився. Проте дим не зникав, а вперто погойдувався і, здавалось, погустішав.

— Земля горить? — запитала Надійка.

— Хліб загорівся, — самими губами проказав Васько Васюра, зводячись між шипшинових кущів.

— Неправда… Бо як він міг загорітися?

— Побігли! — скочив на ноги Васько Васюра.

І побіг на той дим, що снувався в полі над валками соломи.

Йому ще не вірилось в пожежу, бо де та пожежа могла взятися? Ніхто не підпалював, адже вони все добре бачили. Та чим ближчав косатий дим, Васько Васюра упевнювався: пожежа.

Загорівся один валок, від нього вогонь перекинувся до сусіднього валка, ось-ось міг перескочити далі. Наче осатанілий, Васько Васюра став відкидати суху солому далі від вогню.

Задихаючись, ковтаючи дим, він порозкидав один валок, порозкидав другий і тепер уже тільки стежив, чи немає десь близько для вогню поживи, щоб вогонь переметнувся, щоб упився жадібними золотими зубами.

Сяйливі вогники де-не-де спалахували на стерні, але він став затоптувати їх ногами. І Надійка, надбігши на поміч, також топталася ногами по стерні, нищачи оті курні сяйливі вогники.

Пожежа так і не встигла розгорітися на всю силу, як вони погасили її, і тепер лише дим снувався в повітрі, вився попіл, і гіркий чад щипав у носі та в горлі.

— А чого загорівся? Хто підпалив?

Надійка розгублено роззиралася обіч, немов усе-таки сподівалася побачити того зловмисника, який додумався спалити все поле. Це б вогонь перекинувся далі й далі, і до отих ожередів, що видніють у полі, і до лісу, й до села, бо погода стоїть суха та сонячна, за такої погоди тільки й палати пожежам.

І, здається, не могла повірити, що вони запобігли цій пожежі.

Васько Васюра ступив до спаленого валка соломи, який обернувся на купу тріпотливого попелу, підняв щось із землі.

— Ось…

У його руці блищало прозоре денце від розбитої пляшки.

— Сонячне проміння заломилося в цьому склі — і спалахнула солома.

— Ми ж бачили, як воно блищало, — взяла з його рук оте прозоре денце пляшки.

— Бачили, — винувато згодився Васько Васюра. — І хто його тут кинув? А ти молодець, не злякалася.

Уже могли б і йти звідси, але Васько Васюра не квапився, занепокоєно озираючись довкола, чи ще де не видніє вогонь, чи не курить.

Надійка замірилася викинути скло, проте Васько Васюра перехопив її руку, відібрав круглий уламок.

І Надійка почервоніла, бо від сорому кров несподівано прилила до щік.

— О, подивися, якась машина стала край поля, чоловік вийшов із машини, — сказав.

— Та це ж мій тато з Києва приїхав по мене! — зраділа Надійка. — Це він! Це його машина.

Впізнавши батька, Надійка прожогом побігла по стерні на край поля, де стояла оранжева машина, від якої назустріч їй ішов кремезний чоловік у жовтій шкіряній куртці.

Наче схаменувшись, Надійка зупинилась на мить, помахала Васькові Васюрі рукою, щось прокричала — й знову побігла прудко назустріч батькові.

— Приїжджай! — крикнув услід Васько Васюра. — Ти приїдеш?

Але Надійка, звісно, не почула.

Ось вона вже біля батька, ось вона вже в батькових руках, ось уже він підкидає свою донечку вгору, ловить, знову підкидає.

Хоч дим від пожежі розвіявся, проте Васько Васюра відчув, що йому дряпає в очах так, наче від диму, й зір затуманився. Коли протер очі, то в очах розвиднилося, і напрочуд чітко вгорі над собою він побачив темний ключ якихось важких, ширококрилих птахів.

Птахи летіли впевнено, долаючи неблизьку дорогу, і Васько Васюра подумав, що це — дикі гуси, яких він таки дочекався, бо чекав не марно.

І ще йому додумалося, що дикі гуси таки захочуть опуститися на їхньому полі за селом, щоб відпочити з дороги, щоб подзьобати пшеничного зерна, якого стільки розсипано на землі.

А що Надійка вже сіла в машину й не могла бачити птахів у небі, то він зірвався з місця, побіг із криком:

— Постривай! Дикі гуси летять!

Він біг і кричав:

— Дикі гуси зараз сядуть на землю!

Мабуть, ніхто в машині не помітив Васька Васюру, бо ось машина рушила й плавно покотилася окрай поля.

— Надійко, постривай, дикі гуси летять!

За машиною здіймалася хмара сірої куряви, за тією курявою нічого вже не можна було побачити з машини, а йому здавалося, що таки можна — якщо не роздивитись, то хоч почути голос його.

— Надійко, дикі гуси!

Таки мусив спинитися, бо машина вже зникла на сільській околиці, лише курява сіріла в повітрі. В горлі йому щипало, наче від чадного диму. Похнюплено звісивши голову, Васько Васюра обернувся назад, шукаючи в полі поміж стерні диких гусей, сподіваючись, що вони таки опустилися з неба, щоб відпочити, щоб підкріпитися перед далекою дорогою, подзьобавши розгубленого зерна.

Проте диких гусей на стерні ніде не було.

Лише ген-ген віддалік означувалося місце недавньої пожежі, яку вони погасили удвох із Надійкою.

Розгублений, він підвів погляд угору, понад полями, подивився в тому напрямку, в якому полетіли птахи, сподіваючись усе-таки ще побачити їхній табун у небі, але в небі і слід їхній прохолов, небо сяяло ясною пусткою, наче зовсім недавно великі птахи й не летіли у вишині.

В ГОСТІ ДО БІЛОГО СВІТУ

Якимівна допитувалася в Тараса:

— Ходив сьогодні в левади? І, мабуть, копався в копанці, бо сам схожий на зелену жабу. Як там жаби в левадах?

Лишенько, і дались ото бабці Якимівні зелені жаби: сьогодні допитується за них, учора допитувалася, позавчора! Вчора та позавчора варто було хоч трохи поквакати зеленим жабам у левадах за їхнім городом — і вже в небі назбиралися хмари, і вже з хмар пішов дощ. І чому зелені жаби, яких так багато водиться в левадах, люблять дощ? І чому тільки накликають дощ своїм кваканням? Ураз усім їм порозв’язувалися широкі пельки, враз поквакали гуртом — і вже дощ! Ну, гаразд, вам, зеленим жабам, весь час кортить дощу, але чому разом із вами повинен мокнути він, Тарас? А може, йому, Тарасові, хочеться ясної сонячної погоди, щоб піти до річки чи в ліс?!

— Чого мовчиш? — допитувалась Якимівна. — Розказав би своїй бабці, як там квакуші…

— Квакуші! — не без серця обізвався Тарас. — Якби ж то вони сиділи у копанках, а то всі повилазили з копанок, геть усі чистісінько!

— Геть усі чистісінько? — не повірила Якимівна.

— І ногою не можна ступити, щоб не наступити!

— І співають?

— Та хіба вони співають? — здивувався Тарас. — Зелені жаби квакають.

— А сьогодні квакають?

— Мовчать, наче їм сьогодні позачіплювало нарешті. А то ж так верещали вчора та позавчора.

— Ото вони повилазили з копанок і мовчать на гарну погоду, внучку.

— А звідки вони знають про гарну погоду? — не повірив.

— О, зелені жаби знають. Більше за тебе знають, бо такі вони вдалися… Ти, внучку, чого в замурзаній сорочці? Одягни чисту, бо підемо з тобою. У гарну погоду можна й піти нарешті, спасибі зеленим жабам, а то стільки чекали від них цього доброго віщування!

Якимівна дістала зі скрині полотняну вишиту блузку, зодягнула, а на шию собі почепила разки старовинного намиста. І відразу — наче помолодшала, її бляклі очі посвіжішали, на губах запурхав усміх.

— Перевдягнувся, внучку? А тепер ще й причешися, бо куди ото непричесаним іти.

— Хіба ми в гості?

— Питаєш, чи в гості? Може, і в гості, хто знає.

— А до кого?

— До світу білого, внучку, до світу.

Не втямив Тарас, як це вони йдуть у гості до білого світу, але змовчав. Минулого тижня вони вдвох ходили в гості до баби Федори, пригощала їх варениками з суницями. Позаминулого тижня ходили до баби Куниці, пригощала їх молодим медом, бо в баби Куниці дід Куниця чи не наймудріший на всеньке їхнє село пасічник. Ще позаминулого тижня були на толоці, на толоці всякої всячини смачної вдалося покуштувати. А це куди йдуть? У гості до білого світу? А якими ото ласощами почастує білий світ?

Як ішли поміж вербами в левадах, зелених жаб і справді було повнісінько кругом, а на стовбурі сухої поваленої верби сидів цілий їхній зелений рядочок!

— Не співають, а мовчать на гарну погоду, — тішилась Якимівна.

— Та хіба ж вони співають, а не квакають? — знову не втримався Тарас.

— Е-е, внучку, все співає, навіть жаби. Ось лишень послухай.

Тарас прислухався — і неподалік у рясних вербах почув голос зозулі.

— Співає зозуля, роки мої лічить.

— Так то ж зозуля! — вигукнув Тарас.

Налетів вітер, скуйовдив чуба, й він подумав: ото ж треба було розчісуватись, коли йдуть у гості до білого світу! Невже для вітру? Чи для зозулі, яка вже вмовкла, так несправедливо мало налічивши років для бабці Якимівни?

Барвиста вивільга пролетіла понад верболозами. Тарас сподівався, що вивільга заспіває, але птаха зникла без співу в чагарниках.

— Чому вивільга не заспівала? — поцікавився, ступаючи стежкою слідом за Якимівною.

— А чого їй співати без потреби? Тільки тому, що ми їй зустрілися? Е-е, ні, в птахів є свої причини для співу, як і в людей.

— У птахів — як у людей? — засміявся Тарас.

— А ти ж думав! А в людей — як у птахів…

— Ну, ви вже зовсім набалакаєте, — ще голосніше засміявся Тарас.

У кроні ошатного осокора, що лиснів-мінився сиво-сріблястим листям, несподівано каркнула ворона.

— О, заспівала! — поглузував Тарас.

— Авжеж, заспівала, — й не всміхнувшись, заперечила Якимівна. — Бо в неї свої пісні… А хіба немає таких людей, які співають так, як ця ворона?

«Гм, справді», — майнуло йому в думках.

Левадами вийшли на сільську околицю до річечки-струмка, що синів, неначе розквітлий льон. Цей живий плюскітливий льон цвів у пологому вибалку, а довкруг лавами стояла пшениця. Пшениця росла Якимівні до пояса, а його, Тараса, то й зовсім ховала з головою. З пшениці де-не-де виглядали червоні маки та блакитні волошки, чистими білими вічками дивилася березка.

— Жайворонка чуєш?

Угорі й справді співав жайворонок, та так високо, що Тарас ледве нагледів пташину. Вгорі тріпотіла крильцями маленька сіра грудочка, трусячи й трусячи на поля іскристі звуки.

Пройшли понад ручаєм-струмком уперед, а тут, знову у високій високості над їхніми головами, тріпоче ще один жайворонок, заходячись безперервним щирим співом, сіючи й сіючи довкола тугі, срібні звуки.

— Усе в цьому світі співає, внучку, геть усе чистісінько…

Вусатий зелений колосок пшениці нагнувся над самою стежкою, на колоску мерехтіло червоне сонечко. Тарас проворно зловив цятковане дрібними цятками сонечко в жменю, підніс до вуха, чи співає. Сонечко ледь-ледь шаруділо в жмені, яку він боявся розімкнути, щоб не випустити сонечко. Може, й співає, тільки от у неволі не хоче. І, розмахнувшись, підкинув сонечко вгору над пшеницею — лети у білий світ, співай, коли й справді вмієш.

— Але ж куди ми йдемо в гості? До кого?

— Вже скоро… Бачиш оту грушу на горбі? Туди йдемо.

Пшениці добігали до груші на пагорбі — й хвилями немов скочувалися назад із пагорба, у видолинок. Самотня огрядна груша на тлі синього неба здавалася велетнем, що прийшов невідомо звідки та й завмер, зачарований простором. Може, там, на горбі, в якесь житло? Чи польовий стан, де обідають механізатори? Вони пішли вздовж кущів глоду, поміж розквітлих Петрових батогів та білих кошиків деревію, аж поки опинилися біля самої груші.

Тут, на пагорбі, ця груша здавалася ще більша та величніша, ніж зоддалеки. Довкола груші земля була незорана й незасіяна, тут також у густій траві синіли Петрові батоги та білів деревій, сизіли кущі полину, де-не-де палахкотіли золотом щедрого цвіту соняшники на високих стеблах.

— Горлиця на груші! — мовив Тарас.

Він чомусь зрадів, почувши горловий протяжний голос горлиці в розложистій кроні кряжистої груші.

— Співає, — додав.

— Еге ж, співає, — згодилася задумана Якимівна.

Але вона чомусь не стала слухати спів горлиці, а повільно почалапкала поміж високої трави, подеколи розгрібаючи її руками. Зупинилася біля розквітлого соняшника, заглянула в його усміхнене обличчя, немов у людське. Потім пройшла до глодових кущів, до яких сягали пшеничні хвилі безбережного моря. Здавалося, вона видивляється щось, шукає щось — і не годна знайти.

І раптом здивований Тарас почув жебоніння пісні, яку начебто сюди, на пагорб у полі, приніс легенький вітер:

Співала стара Якимівна голосом тихим і шерхітливим, наче то й не вона, а пшеничні вусаті колоски гуртом вигойдували ту пісню:

Тарасові не вірилося, що він чує спів Якимівни в полі, й чомусь сором обпік йому вуха та щоки, наче він не смів підслуховувати цю пісню, але підслуховував.

Якимівна по високій траві повернулася до внука і мовила:

— Отут колись наша хата стояла.

І показала рукою неподалік від груші, де, здавалось, найрясніше росло синіх Петрових батогів та білого деревію.

— А там оно хлів.

І показала невидимий хлів у прозорому повітрі.

— Садок отам…

І дивилася перед собою так, наче бачила той садок, а Тарас вглядався — і не бачив. Не бачив ні садка, ні хати, ні хліва, а тому здавалось, що стара Якимівна забалакується. Досі не забалакувалась, щоправда, але сьогодні от почала. І чому вони прийшли в поля поміж пшениці? В які гості? В гості до білого світу?

— Ген отам, унизу, криниця стояла…

Ніде внизу не видніло ніякої криниці, тільки скрізь хлюпотіли сизі пшениці, які дружно викинули колос. І чувся спів жайворонка над полем. І з груші тужливо озивалася схована в гіллі горлиця.

— І білий шлях ген отам вився до нашої хати…

І білого шляху ніде не видніло поміж буйностеблих зелених пшениць.

— Тут ми жили колись, Тарасе. Ще давно-давно, тебе й на світі не було тоді.

Слухав — і не вірив у почуте, не вірив у те, начебто колись був час, коли його, Тараса, на світі не було. Забалакується Якимівна, бо вже стара, а старі люди всі якісь чудні.

— Давно жили, ще до останньої війни давно.

— Після революції? — здогадався Тарас.

— Після революції, і до революції наші батьки жили… Був у мене старший брат, я його навіть не пам’ятаю, бо не бачилися з ним ніколи. Його зарубали шаблями денікінці, бо він проти білих боровся. Звали його Тарасом, то твої батьки також назвали тебе Тарасом, а ти й не знав, еге?

Тарас і справді чув про це вперше, чув отут, у безкрайому полі, й почуте видавалось йому легендою, а легенд він від Якимівни вже багато наслухався.

— Отак-то, Тарасе, — мовила Якимівна, кладучи йому теплу долоню на голову.

Й лише зараз він почав здогадуватися, чому Якимівна й сама зодяглася в святкову вишиту блузку, і чому він переодягнувся в чисту сорочку та ще й розчесався. Бо й справді-таки прийшли в гості. Але чому ж до білого світу?

Якимівна мовчала, дивлячись у поля.

Що вона бачила там, у полях? Тарас також почав пильно вглядатися, наче сподівався побачити те ж саме. Поля колосилися, бігли хвилями, здіймалися пагорбами, западали ярами, де-не-де темніли поодинокі дерева чи навіть гаї, видніла околиця їхнього села в тополях та в садках. І чим довше вглядався Тарас, тим багатшала перед ним земля, вона мовби розпросторювалася і з такої звичної та знайомої оберталась на незнайому, наче вперше бачену, яка з тихою лагідністю просила в нього: придивися до мене ще уважніше, зрозумій мене всю — від обрію до неокрайого обрію, полюби мене — і я віддячу тобі любов’ю.

І Якимівна знову виплеснула з грудей тоненький, хлюпітливий, якийсь наче аж шорсткий голосок:

І голос її, і пісня її полинули в безшир полів, і десь там загубилися, начеб і не було пісні, начеб Якимівна й не співала. І знову Якимівна вмовкла, наче прислухалась чи то до сонячного погідного дня, чи то до своїх споминів, чи то приглядалась не так до того, що було перед очима, як до видив, котрі поставали в пам’яті, приходили з минулого. З того минулого, в яке Тарас не вірив, яке видавалось йому несправжнім, наче його й не було ніколи.

Не було ніколи? Але ж неспроста Якимівна сказала — і хата отам стояла, і хлів стояв, і садок ріс, і білий шлях вився до хати, й криниця… І Тарасом назвали його в пам’ять про зарубаного денікінцями Тараса… А той, зарубаний, був колись не зрубаний, живий, і ходив колись отут, у полях, і колись оця груша була ще не дебела та розложиста, а молода, в цвіту, й так само тужила горлиця, й так само розсівали срібло пісень жайворонки, білів шлях, від криниці несли воду в відрі, вода з відра хлюпала на траву…

Серце йому защеміло-защеміло, наче хтось стиснув його в пригорщі, не відпускає, а серце пручається, хоче вирватися на волю.

— Може, й ти заспіваєш, внучку? — озвалась Якимівна.

— Та я не вмію!

— Не вмієш? Ти вмієш, вмієш.

— Не вмію, — знову заперечив Тарас.

— Але ж усе живе співає, хіба не чуєш? Та нема такого в білому світі, щоб не співало, й ти співаєш також.

Тарас мовчав похнюплено.

— Хай то пташка в небі чи звір у лісі. І навіть німа риба у воді не мовчить. І навіть зелені жаби.

Тарас хотів заперечити про зелених жаб — хіба їхнє надокучливе кумкання назвеш співом? Зелені жаби — це і не жайворонки, й не горлиці. Але язик у роті чомусь не поворухнувся. Та й… не такі вже кепські оті зелені жаби. Повмовкали ото після кількох днів негоди — й гарну погоду накликали своїм мовчанням.

— І ти, внучку, вмієш співати. Ось лишень повторюй за мною…

Якимівна построгішала на обличчі, голос на її тонких вустах народився легко й покірливо:

Тарас не осмілювався повторювати слідом за Якимівною, а вона ж так благально та підохотливо поглядала на нього!

І долоню сухеньку поклала йому на плече, немов і долонею підохочувала!

І йому вже почало здаватись, що та пісня звучить не тільки на вустах Якимівни, а й у його душі!

Співаючи, Якимівна почалапкала поміж високої трави, Петрових батогів та деревію, і тоді Тарас тихенько так заспівав те, що йому запам’яталося:

Не вірячи й сам, що співає, він уже затягнув голосніше — так, щоб почула і Якимівна, яка вже йшла під віковічною грушею.

Якимівна почула, обернулася, стоячи під грушею, її воскове зморшкувате обличчя було осяяне кволим радісним усміхом. І, відчувши певність, що і в нього є голос, що й він може співати, Тарас іще дужче затягнув:

Якимівна слухала, поле слухало, груша слухала. Й горлиця слухала, бо вмовкла. Й навіть жайворонків не стало чутно, мовби й вони у вишині заслухалися, як-то співає Тарас, який-то голос у нього.

Тут, у полі, для всього білого світу, до якого прийшов у гості разом із Якимівною, співав малий Тарас, і білий світ слухав, зачарований, бо пісня Тарасова була така сама прекрасна, як і всі інші пісні, які лунали під небесами.

ВІДБЛИСКИ НА ОБЛИЧЧІ

Десь у глибокому дитинстві, у найдальших надрах пам’яті, котиться й котиться дим… Блакитний, неспішний, він стелеться вусібіч низько, наче гнітить його безмежне прозор’я вгорі. Яка тоді була пора — провесінь чи рання осінь? Забулось. Дерева ж стояли голі, городи пустельні, вигін німував. На тому вигоні, до якого виходило багато городів, і палили вогнище. Зносили сміття, згрібали листя, якесь соняшничиння приносили, бараболисько, сухі будяки, всохлу кропиву, кидали у вогонь щойно зірваний полин — і той полин, сходячи догори, немов зітхаючи, білим димом, дурманив і забивав памороки. У рухливих пасмах диму бігали дітлахи, а що їх не було видно, то чулось: ген веселий лемент пробіг із краю в край, ген майнув голосок якоїсь дівчинки, ось там пірнув чийсь сміх, а ген там випірнув, голоси ворушились у кошлатих пасмах, дзвеніли, грало голосами, грало сміхом. Зводив голову — над тобою повечірнє небо напиналось добре й ласкаве, і було щось тоскне й щемке в льодяному мерехтінні зірок… зривався з місця й біг у дим, назустріч вискакували прудконогі постаті, вихорами проносились, чулось поблизу гаряче дихання, сопіння, з розгону наскакував на усміхнене створіння у збитій на шию хустинці, встигав запримітити життєрадісний, якийсь сатанинський жар ув очах — і далі, далі, наче сам став грудочкою вогню, яка поти живе, поки ти рухаєшся… далі, далі, наче прагнеш тією грудочкою радості в собі осяяти все навколо.

Багаття не вгасає; підгодовують його бур’яном і листям: гірко пахне горілим полином. Поприходили до вогню жінки й чоловіки, поставали, дивляться, мовчазні. Лиця їхні то примеркають, то полум’я вимальовує їх жовтизною, або молочно-мертвуватим світлом; раптом багаття зчорніло, постаті втопились у диму, тиша, тиша, хоч би галузина тріснула — та хтось оддалік скрикнув, і вогонь зненацька бурхнув, скочив угору, ніби відповів на той дитячий крик. Підійшов кінь із спутаними передніми ногами, втупився, близько так витягнувши морду до палахкотючого листя, — й ніхто не відігнав його. Так дивились — люди й кінь, та раптом кінь заіржав сполохано і, високо скинувши спутаними ногами, скочив убік, погупав важко, аж земля, здається, вдушено кректала. Виплив із диму, вже чітко виднів на тлі низесенької багрової смужки при обрії: рвав убік головою й конвульсивно здригався, віддаляючись.

Сміття та бур’яни, які слід було попалити, вже згоріли, та люди чомусь не розходились; то те, дивись, приносило оберемок галуззя геть здалеку, з сусідньої аж вулиці, то інше; діти притягнули велику акацієву гілляку, ще вогку, й вона довго не займалась, а бризкала шипучим соком живим і, конаючи, потріскувала міцними жилами-волокнами.

Несли дрантя, ганчір’я, хтось приволік гуму — й засмерділо дражливо… Їхав мимо дядько, повну хуру соломи додому віз: спинили його, почали смикати, у вогонь жбурляли, аж поки хазяїн схаменувся, вйокнув — і поїхав. Навздогін йому сміялись, а діти довго бігли слідом, рвали віхті, він частував їх батогом так завзято, аж картуз із голови злетів…

Уже добре смеркло, ніч налягала грудьми на вогонь, і він, пригнічений, став чахнути.

Хтось із дітей додумався відламати недогорілий акацієвий прут — і гайнув з ним по вигоні. Спершу прут жарів золотом, далі розпечено забілів, засяяв цяткою; й так цятка та бігла, поблискуючи, а коли дітлах узявся вимахувати гілкою, то зацвіли, заяскріли вогненні півкола, хуткі, полохливо гаснучі. Решта дітей теж кинулася до багаття, взялись, розкрадати із нього те, що можна було схопити в руки, щоб бігти й світити. На дітей сварились, та вони не зважали; скоро на вигоні, наче в небі, загорілись зірки, тільки вгорі вони були байдужі й мертві, а тут — рухливі, бистрі; кожен біг із своєю свічечкою, кожен тримав свою свічечку міцно — срібний вогник своєї радості, такої справжньої, такої видимої, такої збудливої! Свічечки зблискували, іноді перетинаючи шлях одна одній, а то розпливались аж на дальші краї вигону, збігались у гурт, розлітались, окреслювали кола, півкола, залишали по собі в повітрі довгі сліди, як то полишає падуча зірка. В кого пригасла галузина, той, захеканий, мокрий, з несамовитими, очима, прискакував до недавнього вогнища, порпавсь у попелі, вишукуючи недотлілу хворостину — й знову біг у ніч, долучаючи свою золоту цяту до негустої вогненної метелиці, яка кружляла на вигоні.

Скоро теплих сніжин отих поменшало; ще вирувало кідькор, й не вірилось, що вони теж погаснуть, як і решта. Зосталося дві — біленькі, мигтючі; вони то сходились, то розходились — й зненацька щезли обидві, наче не було. Ось недавно луг схожий був на маленьке небо, на сільське наше небо, — і вже зчорнів, не горіли свічки в дитячих руках, кожна з яких означувала чиєсь бурхливе серце, чийсь біг, чиєсь натхнення й захоплення… Повільно народились голоси, та тепер, без вогню, були вони, якісь порожні й беззмістовні, немовби й надалі мали вони бути лише з вогнем, лише з його світлом. Дядьки неохоче розходились, ведучи додому своїх дітей. Хтось приніс на коромислі двоє відер води, залив попіл — спершу голосно бурхнуло, бо попелище кашлянуло парою, далі ж воно лише скрушно зітхнуло, ще раз зітхнуло, і навкруг поширився давкий пах.

Коли то було — не пригадую. Забув, ранньої весни, чи восени — адже дерева голі стоять і тоді, й тоді. І досі бачу спутаного коня, який витягнув голову до вогнища, і очі його, здається ворушаться в білих відблисках, наче вони самі по собі, наче вони дві дивовижні нічні пташки, які ось зараз спурхнуть і полетять… Вогонь завжди притягує нас, і ми дивимось у його золоте бушовисько, наче він здатен підказати нам щось про нас самих, висвітливши найтемніші і найпотаємніші закамарки єства. Ми зосереджуємось, він навіює нам усеоб’ємний спокій; наш зір із речей навколишніх повертається всередину й тоне в невідчутному мороці; слухаючи самих себе, обертаючи погляд у власне безмежжя, слухаємо світ, зазираємо в безмежжя Космосу.

Багато по тому доводилось дивитись у вогонь. Пастухом у полі, коли пас череду, розкладали багаття, щоб погрітись або спекти картоплі. Тріщить сухий бур’ян, ти простягуєш до тепла босі ноги, щоб зігріти, а ніздрі вдихають то димок, то — коли вітер змінився — густі польові пахощі. Розламуєш чорний кожушок, сипкими іскринами сміється спечена картопля, обпікає губи, язик, піднебіння… Або ж теплої осені в теплому садку згрібати листя, носити його рядном у хлівець, а яке листя та бур’янець зостались — палити його на городі. Крихітними вивірками-білками метушаться вогники, перескакують із листка на листок, ось один прудко побіг по бадилині, а вона з трубчастого вершка свого пахнула раз і вдруге цівкою диму; соняшничиння неспогадано стрельнуло так, аж із миттєвого ляку в п’ятах кольнуло; сотаються й сотаються сиві пасма над викопаними корчами, над блідо-синіми, жалюгідненькими очками якоїсь пізньої квіточки-бур’янинки… Випадало дивитись на пожежу, коли горіла хата, й скільки не заливали її водою, не могли зарадити: жарке літо, хата ж стара, висохла, усе на ній палахкотіло з якоюсь страшною радістю, й за півгодини лише стіни чорніли та вибиті вікна зяяли невидющими блимаками. Частину добра встигли винести, тепер воно купою лежало в садку, й господиня, плачучи та бігаючи навколо палаючої хати, наглядала за збіжжям, щоб не розтягли. Побачила, що котресь із дітей, для яких пожежа була мало не святом, полізло на яблуню по яблуко, сказала: «Безсовісне, воно раде, що біда, ладне пообносити все. Рви, рви, хай тобі господь сили та здоров’я дасть». І хлопчина слизнув по стовбуру додолу, дав дьору, ніби його й не було тут.

Багато випадало дивитись на вогонь. Та чому найбільше запам’ятався отой, коли полин кидали, коли з хури смикали солому, кінь підійшов до багаття, потім бігали, тримаючи в руках тліючі гілки, і сільський вигін схожий був на клаптик неба, тільки земного; а як погасло все, якими порожніми й несправжніми здалися людські голоси! Чи не тому впам’ятку ті ворухкі летючі свічки й те пізнє багаття, що вони були першими в житті, що відблиски їхні вперше упали на руки, на обличчя, запаливши в свідомості тремку свічечку бентежної тями, потягу до незвіданого сущого?

Хто знає! У кожного, мабуть, є свій вогонь, який запам’ятовується назавжди.

ЧЕЧІР-ВЕЧІР

По землі котилась тінь од хмари, трава обіч дороги хвилювалася. Біла стерня стемнювалась. Ось уже й червоні корови стали мідно-кривавими, а полукіпки й копи аж поменшали під вагою тіні. Попереду тіні котилася, тікаючи, світла пляма жнив’яного дня, мерехтяча, кваплива… Ось уже накрило з головою й Івана, дмухнуло холодком по руках, по ногах, і тільки дід іще віддалік був освітлений, але вмить і він погас, аж трохи поменшав, як полукіпок, бо сонце вже геть-чисто сховалося за хмару, а з-над неї проміння падало блискучими стінами. Ті стіни, спершу близькі, також одпливали, вони пересувалися з горбка на горбок.

— Іване, — гукнув дід, — ану гайни за рябою, заверни, а то в шкоду потьопала!..

Коли біжиш, треба не наступати на стерню, а бити по ній пальцями збоку, то не колотиметься. А позрізуване лободиння чи будяки однаково штрикають. Але в Івана такі зашкарублі підошви, що його вже ніщо не бере. «Можеш зимою без чобіт ходити, — каже дід, — бо такі підметки намуляв собі за літо, що не замерзнеш».

Іван хутко біжить переймати корову, йому об груди і об лице б’ються тверді кузки, одскакують, знову летять. Нашорошений джміль соковито прогуркотів мимо, і його бахмата, з золотистими розводами спинка провалилася донизу, на конюшину. «А куди джмелі діваються в дощ?» — подумав Іван і уявив, як вони попримощувалися на листі, як об них розбиваються краплини. «Вони ховаються в глиняниках у вощину», — заперечив сам собі. На бігу хотів зірвати петрів батіг, але тільки шморгнув, і на долоні зосталися пелюстки, та ще здалося, що навколо обшмуляного стебла тане синій димок. Корова забачила Івана, прожогом метнулася назад від нескошеного жита, а він тільки помахав на неї гарапником.

Сів під стіною жита. Земля ще не вихолола, від неї тхнуло шорстким теплом. Тут було затишно, вітер сплескував над головою, поскубуючи чуб. На колоску тріпотіло сонечко, розпанахавши крильця, і він посадив його в жменю, уважно розглянув темні цятки на лусці і запитав:

— Чечір-чечір, чи скоро вечір?

До вечора було далеко, і він, надивившись на сонечко, посадив його на колосок. Колосок важко гойднувся, а сонечко вхопилося за пругкі остюки й заклякло.

— Чечір-чечір… — повторив Іван, і тут на інших стеблах помітив зразу двоє сонечок. А на одному колоску застеріг двох чорних кузок, які спивали зерно, і хлопець познімав їх і став закопувати в землю. Закопавши, потоптав п’ятою, а потім і поплював, щоб вони вже не вибралися.

В небі товклися хмари. Ось із ущелини пробилося сонце, і дід яскраво спалахнув у хурделиці світла та променів. Він стояв непорушно, спершись на костур, і дивився прямо перед собою — над полукіпками, над чорною латкою конюшини, за далеку рису схолоднілого обрію. «Що він бачить?» — подумав Іван, і собі зирячи туди, куди й дід, але нічого не помітив: ген ніби мряка бреде від ожередів, а там ген подолки мокрі поопускалися долу, дощ виріс над байраком, так і репіжить до села… Дихнуло цілющою свіжістю, аж залоскотало в горлі од неї, і легені спухирились од тремтячого вітру. Він дрижав на хлоп’ячих губах степовим шумовинням, у ньому був грозовий подих, і рештки недавньої спеки. Ущелина вгорі стулилася, сховавши сонце, і дід потемнів, став одземкуватішим, і все зорив поперед себе, зосереджений і пильний.

Затоки, затоки, як п’яний гультіпака, простугонів грім, а далі швидко побіг — і втік… потім ближче обізвався, і міцно ступав кованими чобітьми, все не зрушаючи з одного місця, а потім стрімголов чкурнув, квапливо шкопиртаючись — і вмерло… ще з вихилясом продріботіло, дрібно так ступаючи, і також вигасло… Блискавка сяйнула без грому, ще раз, ще… і стало тихо. Тиша гусла, тверділа, сповнювалася очікуванням. Порснуло гуркотом, хряснуло, трощачись, гілляччя коренястої блискавки, вона затремтіла, ніби живе тіло, сконала, і вже в іншому місці вигулькнула беззвучно, аж доки, конвульсійно здригнувшись, розтанула.

— Іване! — гукнув дід. — А заверни оту безрогу мудрагелю!

Тугі краплини топилися в сухому житі. Вони стрімко падали, і тому, що їх було небагато, жито ще не лопотіло, не шуміло під дощем. Але воно прокинулося, ледь чутно гомоніло, і важко погойдувалося на вітрі…

Завернувши безрогу, Іван подався до діда. Той уже вивернув свого мішка ворком, натягнув на голову, і тепер з-під кропив’яних стрішків його очі дивилися на хлопця строго й глибоко.

— Йди в затишок, — сказав дід, — та мішком напнися, а то хороби якоїсь іще схопиш.

Іван розсунув сніпки й сховався в кублі під полукіпком, Обтушкувавшись так, що тільки краєчок поля було видно з дідом та худобою, він почував себе в надійній схованці. Припустило густіше, і краплини з шелестом падали на сніпки, і тепер уже солома пахла дощем, а до шорсткої терпкості зерна домішувалася вогкість. Од безперервного рівного шуму повіяло нудьгою, але вона зразу ж і щезла, бо небо розкололося, потім ще раз луснуло, при цьому загашуючись світлом блискавки — гіллястої, як коріння верби в підмитому березі. Дід, як і раніше, стояв посеред поля й дививсь у простір. Деякі корови паслися, а деякі, позгинавшись, поставали за дощем, втупивши очі в стерню. «Що він бачить?» — подумав Іван про діда, і йому закортіло вибратися із схорону, сп’ястися навшпиньки й собі угледіти те, що побачив дід. Але його лякала негода, і він ще зграбніше скулився в своєму кублі.

Іван задрімав, і йому привиділася колісниця, що котилась по небесних виярках, поміж хмар. У колісниці сидів непорушно дід, тримаючи в руках віжки. А коней не було. На високих колесах, шпичастих, з мелодійними ободами, колісниця летіла стрімко, аж у вухах гуло… Хлопець розклепив повіки, — навколо побулькував дощ, пошеберхував, клокав, топився в стерні. Худоба ледь бовваніла в сутінках. Задвигтів грім, дзвякнуло блискавкою — і в моторошному, блідому сяйві засвітився дід, що стояв на тому ж самому місці. І через те, що поле у зблиску було фосфорично німе, залляте яскравою, дрижачою непевністю, то й полукіпки також були несправжні, і дід також був не схожим на себе: високий, плечистий, він добре вимальовувався під навислим небом. І здавалося, що погасне блискавка — й пропаде дід, ніби його й ніколи не було. Ось уже й справді блискавка лопнула, потонула в померках, і Йван, відчуваючи, як щімко стислося в передчутті чогось лихого серце, закричав:

— Діду!

Ще раз розпачливо гукнув:

— Діду Бохно!

Щось підняло його із сухого полукіпка. Не чути під собою затерплих ніг, по росяній, тепер уже м’якій, стерні, яка холодила йому босі п’яти, він побіг. Захлинався од глевкого повітря. Уже бачив, що дід стоїть, що не скоїлося з ним нічого, проте спинитися не міг. Захеканий, уткнувся в дідові коліна й не міг передихнути.

— Та вгамуйся, — казав йому дід, — хай не тіпає тобою.

Іван мовчав, і в горлі було давко, ніби од весняного зеленого яблука.

— Ти, мабуть, задрімав, то й привиділося? — допитувався дід, зігнувшись над ним, і пригладжував твердою долонею розкуйовджене волосся.

Іван усе ще обнімав дідові коліна й не відповідав. На якусь хвилю йому пригадалося сонечко, яке він нещодавно тримав у долоні, а потім посадив на колосок. Те сонечко зненацька так розчулило його, що весняне яблуко-зеленуха стало ще давкішим.

— Якесь пасіювате, — промимрив про нього дід, все ще погладжуючи малого кістлявою лопаткою своєї долоні.

Та й задивився знов поперед себе. Дощ ущухав, тільки процяпувалися окремі краплини, і вони посвітліли, були веселі, бо сонце ледве пробивалося, а вгорі тих ущелин більшало. Між ожередами все ще лебеніла мряка, але за нею ясно проступав обрій — у м’якому, промитому повітрі, той обрій проступав ворсистою лінією, наведеною сонячною тушшю. Все виразніше окреслювалося надвечір’я, літнє, після недавнього жаркого дня, і воно знову бралось пахнути жнивами.

— Заверни корову, Іване, — сказав дід, торсаючи хлопця за плече, — а то безрога мудрагеля знову попалювала в шкоду.

Одігнавши безрогу, Іван так і зостався біля нескошеного жита. Воно похилилося, колоски тремтіли під вагою краплин, і коли струшували їх, то випростувались і гойдалися. Іван позиркував на діда, але не наважувався до нього повернутись. Щось велике дзвеніло в грудях, поширювало шелест аж у вухах, і хлопець ледь-ледь здригався, ніби перемерз.

Найшов на житньому колоску сонечко, поклав його на долоню і дуже довірливо запитав:

— Чечір-чечір, чи скоро вечір?

Сонечко сквапно полізло на палець. Іван поставив палець стовпцем. Сонечко опинилося на самій пучці, крильцята його розкрились — і воно спурхнуло, полетіло, зразу й розтанувши…

ЗЕЛЕНИЙ ПАПУГА

До міста, до міста! Поїдемо до міста!

Ще з позавчорашнього чи з учорашнього дня груди сповнені очікуванням чогось незбагненного, очікуванням радості. Поїдемо до міста! Бо, виявляється, є пташиний базар, а на тому базарі продаються пташки. Які ж вони? А найчудніші, що й розказати про них не зумієш. Із усіх країв продаються там пташки. Вони не просто собі співають чи щебечуть, а вміють це робити артистично, майстерно, неперевершено. Й не якісь вони там сіренькі, а такі розцяцьковані, що надивитись не можна. Ото хвіст зелений, а груди вже голубі чи жовті — ну як тут одірвати очі, як не здивуватись!

Тільки дивно, навіщо їх продають? Хто продає, хто купує? Й навіщо купує? От літала собі пташка, а її взяли й зловили, на базар привезли. І як ті продавці знають, скільки за котру пташку просити? Що за цю пташку, скажімо, карбованця, а за цю — вже два чи й три. Хто ціну встановлює на пташок — теж люди, як і на все інше, чи, може, самі пташки?

Гадаєте, легко вночі заснути, коли тільки й думаєш про пташок? І не про якихось там свійських — курей чи качок, не про всіх тих звичних літунів, що нишпорять по селу, а про пташок, яких ніколи й бачити не доводилось, а тільки чув про них. От тільки задрімав, а вони — оті, з базару, незвичайні, ні разу не бачені, розцяцьковані, барвисті — вже налетіли звідусіль, уже на плечі тобі сідають, мерехтять ув очах, а тільки ти спробував їх зловити — наче й не було. Здається, вчепився пальцями у хвіст, проте в долонях нічого нема.

І так усеньку ніч дивовижними пташками налітають сни, зникають, знову з’являються. Ось і ніч одлітає швидким птахом, уже синій ранок усівся на підвіконні сумирним лагідним голубом. Ото всівся спокійненько й чистить пір’ячко, вмивається…

Рідний дядько Василь тільки всміхається на твої запитання.

— Приїдемо — й сам побачиш, — відповідає стримано.

А ти не перестаєш дивуватись. Бо чув про всякі базари, на яких продають усяку всячину, але про такий, де продавали б пташок, чути не випадало.

Він давно вже пообіцяв тобі купити зеленого папугу. А ще які є папуги? Ну, є оранжеві. А ще? Жовті. Геть зовсім жовті? А чому б і ні! А навіщо вони здалися — жовті?

Звичайно, є смішніші запитання, а на них — ще смішніші відповіді.

Дядько Василь усе своє дитинство мріяв про зеленого папугу. Про такого, що насвистує в клітці мелодії хвацьких пісень. Усе своє дитинство мріяв, але так і не мав. Чому не мав? Бо довго служив у Середній Азії в якомусь гарнізоні, забутому серед пісків. Не до зелених папуг…

От і вирішив тобі купити.

— А нащо він мені?

— Ну, — дядьків мрійливий погляд стає далеким і ласкавим. — Ти його навчиш співати.

— А що ж він у мене казатиме?

— Ну, він у тебе казатиме: «Добрий день!»

— А якщо навчити, щоб він мене будив щоранку?

— То й навчиш! А коли не захочеш вставати, то він сміятиметься.

— Хіба папуги сміються?

— А чого ж?..

Ти давно про все це чув, але вкотре перепитуєш. Ти давно вже вирішив, чого навчиш свого зеленого папугу. Нащо тобі здались оті «солдатушки» та різні інші дядькові вимрійки, які для нього так і не збулися. По-перше, свого зеленого папугу ти навчиш казати «добрий день!» Заходить хтось до тебе додому, в хаті нікого нема, а папуга й вітається! Ото гість дивуватиметься. А ще більше він здивується, коли навздогін почує «до побачення!»

Також треба навчити папугу, щоб казав: «Зінько — другорічник!» От заходить Зінько до хати, а папуга йому з клітки:

— Добрий день!

— Здоров-здоров! — недбало відкаже той.

А папуга йому зловтішно:

— Зінько-другорічник!

— Що?! — вилупить очі Зінько.

— Зінько-другорічник!

— А щоб тобі здохла ця пташка! — скаже найкращий твій приятель.

Ні, не вчитимеш ти свого зеленого папугу таких дурниць, бо тоді неодмінно посваришся з Зіньком, а з ким же товаришуватимеш?

А чому й справді не вивчити його співати? Ото ти ще спиш, а вже співає!

А якби його навчити підказувати й брати з собою до школи? От коли ти збився чи забув щось, то він, сидячи в тебе за пазухою, й підказує вчасно, так що ніхто збоку й не почує. Е-е, ні, з підказуванням, либонь, нічого не вийде, а так би хотілось!

Ось і місто. Довгий кам’яний мур, а коло широкої брами людей товчеться! Продають різний крам. Ось глину білу продають, ось лежать купи жовтої. Дядько Василь тут не зупиняється, пробирається далі, за браму. А тут уже інший торг — колгоспи привезли курей, то продають із машин. Штурхотнява, крик, півняче й куряче кудкудакання. Дядько Василь обертається й змовницьки підморгує тобі: мовляв, не переживай, добились на місце, скоро вже матимеш свій гостинець, скоро!..

Веде тебе в якийсь закуток за лотками — скільки тут голубів! А й справді, виявляється, на базарі є ще й пташиний базар, а чому тобі не вірилось? Голубів продають якісь дядьки, ген жінка стоїть із кількома, хлопці. Де ж папуги? Папуг поки що не бачиш, зате в одного і в другого продавців — щиглики.

Дядько ходить, оглядає все; поступово чоло його супиться.

— Ти знаєш, — каже, — папуг ніде не видно. — І запитує в чоловіка, що продає опудала з шуліки: — Сьогодні були папуги чи ні?

— Здається, були, — каже той.

— І що — вже продано?

— Та, мабуть, продано, — каже той.

— От шкода, — скрушно зітхає рідний дядько Василь, і тобі стає гірко.

— А вам що — папугу? — питає чоловік. — То купіть у мене шуліку.

— Нащо нам шуліка? — заперечує дядько. — Нам папугу.

— Та шуліку краще — він не брехатиме.

— Шуліка ж неживий…

— Ото морока! Навіть краще — неживого купити, не доведеться доглядати.

Дядько Василь чухає потилицю, питає в тебе:

— Може, тобі шуліку?

Ти, не відповідаючи, дивишся вбік печальними очима… Дядько затіває з отим чоловіком балачку про папуг. В непоказного продавця є багато чого розповісти.

— Не треба?

Дядько знову печально дивиться на тебе, а ти знов одвертаєшся.

— Не треба, — зітхає рідний дядько Василь.

— Послухайте, що я вам розкажу про цього шуліку! — підморгуючи, збуджено вигукує чоловік.

Е, якби ж він тільки про свого шуліку розказував! А то він знає стільки всякої всячини про пташок, що не переслухаєш. Він, бачте, всеньке своє життя тільки й морочився з ними. Обличчя в чоловіка жвавішає, молодшає, кращає, сам він уже, либонь, і забув, чого прийшов на базар, теревенить і теревенить, а раптом:

— То, може, купите мого шуліку?

Ледве вириваєтеся од нього. Та й вириватись якось аж незручно: ніби підвели людину в чомусь, ніби образили.

Рідний дядько Василь затіває розмову про папуг із якимось іншим чоловіком — стареньким, біленьким, чистеньким, вусики в нього підстрижені гарно, стримлять щіточкою. Ні, каже цей дідок, папуг він сьогодні на базарі не бачив. Крім того, він, дідок, папуг не любить. І ніколи не любив. І не збирається любити. Отак!

Дядько Василь відступає від нього, як від божевільного. Й ти теж дивишся на дідка вражено. Бо все дужче переймаєшся дядьковим хотінням мати папугу. І чим дужче впевнюєтеся, що ніхто не продає їх, тим гостріше хочеться мати.

— Ох і життя, — бурчить дядько Василь. — Зеленого папугу не можна купити.

Ви ще довго тиняєтеся серед базарувальників — може, хтось принесе? Але ніхто не несе. Голубів повнісінько, навіть дивитись на них не хочеться. Та ще від колгоспних машин долітає куряче кудкудакання. Е-е, нема того, щоб у колгоспі вирощували папуг!

Минає час, базар потроху розходиться. А ви з дядьком Василем усе товчетеся там, хоч пора б і вам у дорогу, бо це ж іще ого скільки їхати додому, та й чи на автобус пощастить сісти.

— Охо-хо-хо, — тільки й чути від дядька Василя.

Хто розпродався, хто так додому подався, — скоро вже ні дідка, ні чоловіка з опудалом шуліки. Лише стоїть під лотком хлопчина твого віку, а в руках тримає клітку з щигликом. Ви з дядьком усе частіше позираєте на того хлопчину та на його щиглика. Якийсь похнюплений хлопчина, якийсь похнюплений у нього щиглик.

— Що, продаєш? — питає дядько.

Хлопчик тільки очима скліпує. Дядько відходить убік — наче аж нудиться, наче аж сумує. Знов наближається.

— То продаєш? — знов до хлопчини.

В того погляд пом’якшав, губи сіпнулися в усмішці.

— Продаю, — обізвався.

Дядько знов убік одійшов, а хлоп’яче лице пригасло…

— Ех, гаразд! — махнув раптом рукою дядько. — Давай хоч щиглика купимо, не дурно ж на базар приходили.

Щиглика то й щиглика, хоча навіщо він тобі. Хіба щиглика не бачив? Ого скільки перебачив за своє життя! Але не відмовлятимешся, коли дядькові так кортить. Ще образиться, а він такий славний дядько, що нащо йому ображатись.

І хлопчина той зрадів. Ще недавно стояв насуплений, з обличчя не сходив похмурий вираз, а це — сяє весь, іскри в очах мерехтять.

— Сам зловив! — хвалиться. — Такий щиглик, такий щиглик! А співає ж як!

— Знаємо, як вони співають, — каже дядько. — Щиглик не папуга.

— Авжеж, не папуга, — згоджується хлопчина, й на якусь мить хмуриться, наче й справді шкода, що нема в нього папуги.

— Гаразд, хай хоч щиглик буде! — каже дядько.

— Еге, хай буде, — згоджується хлопчина. Й знову — радісний такий.

Повертаєтесь на автобусну станцію, а на вулиці всі позирають на вашого щиглика. Хто цікаво, хто осудливо. Ви сідаєте в автобус, а навколо вас — люди, що повертаються з міста по селах. Повертаються з покупками або з порожніми руками. Але ні в кого нема такої покупки, як у вас.

А тому, коли автобус рушив, пасажири затівають розмову про пташок та про тих, хто продає їх.

Ви з дядьком Василем слухаєте, а потім дядько Василь переводить розмову на папуг. Про папуг він знає багато, і всі замовкають, слухають уважно, сміються.

І так тобі в ту хвилю хочеться мати зеленого папугу! Мабуть, так сильно, як твоєму дядькові колись кортіло. Ти знову уявляєш собі, чого б зумів його навчити. Може, піонерської пісні, а може, й іншої якої. А коли про Зінька він у тебе нічого не казатиме, то про когось іншого, а казатиме-таки.

— Вони всякі бувають, — розповідає дядько.

— Чого ж це вони всякі? — дивуються в автобусі. — Хіба не однакі?

— Є зелені, а є й оранжеві. Є чорні, а є білі.

— Ото ще… — зневажливо кривиться якась тітка з великим клумаком.

Зійшовши з автобуса, прошкуєте додому через поле, а потім через ліс. Несете свою клітку навпереміну. В лісі пташки щебечуть, щиглики співають. А ваш у клітці мовчить, хоч би тобі що! Якби ж обізвався, то полегшало б, а так…

— Гм… — каже дядько.

— Гм… — згоджуєшся ти.

Щиглики на гіллі не замовкають, а ваш — як води в писок набрав. Може, він зовсім безголосий? Бо ого скільки є безголосих пташок! Ніякої пісні від них не почуєш.

— А наш мовчить! — каже рідний дядько Василь.

— Бо не на волі.

Дядько Василь уважно поглянув на тебе, а потім ще раз подивився. Наче розмірковував над чимось.

— Звісно, щиглик — це не папуга.

На знак згоди ти опустив голову.

— Та й соромно додому нести його… Це ж не папуга… Давай перевіримо, чи співає.

— Як перевіримо?

— А так! — і дядько рішуче забрав клітку, рішуче розчинив дверцята. Витягнув щиглика, підкинув у повітря — лети! Щиглик спурхнув, зник між листям, і зразу ж звідти долинув його веселий спів. — Ти диви! — радісно здивувався дядько. — Співає та ще й гарно!

Й тобі на душі теж полегшало, й ти теж зненацька зрадів. Бо щиглик не безголосий, співає-таки!

А дядько, наче зазнавши раптового щастя, взявся розказувати, які-то й серед щигликів є мастаки, як вони вміють передражнювати інших пташок, співаючи їхніми голосами. Й чим довше розповідав, тим милішим і дорожчим ставав тобі щиглик, якого ви в лісі випустили на волю!..

БЕРЕЗОВИЙ СІК

Цілісіньку зиму в пам’яті твого дитинства (чи в пам’яті дитинства твого брата, сестри, в пам’яті дитинства всіх знайомих тобі й незнайомих дівчаток і хлоп’яків) живе спогад про білі берези. Ти мрієш про провесінь, про ліс у березневу пору, тобі уявляються й сняться темні галяви, з яких зійшов сніг, а на них чистими сльозами забіліли поодинокі проліски. Ввижаються тобі жовті пухнасті котики на вільсі, коричневі котики на березовому гіллі, пригадується, який смачний був березовий сік минулорічної провесни й позаминулорічної. Здається, нічого смачнішого в своєму житті пити не доводилось, і тривожно так пахла ранка в стовбурі, маленька ранка, з якої капав сік…

Нарешті, ожеледь — з теплим поривчастим вітром, із високим сонцем; з далини немов накочуються хвилі весняного настрою…

Й скоро земля вже темна, а вночі світять великі зірки з чорного неба, що схоже на бездонний колодязь… І якогось ранку ти вже не можеш більше сидіти в хаті, крадькома береш старенький свердлик, чистий, блискучий (до нього ти вже давно приглядався, не раз обмацував), береш пасемко сивого клоччя, крадькома береш два залізні кухлики, все те розпихаєш по кишенях — і вже ти надворі, і вже ти в лузі, а ліс ген-ген темніє під швидкими, білими хмарами…

Берези віддалеки ясніють, світяться — вони такі вродливі, привітні поміж чорних дерев. І чим ближче ти підходиш, тим більші вони стають, немов набрякають світлом, і ти вже помічаєш, як гарно погойдується на вітрі їхнє гілля — воно немов плаває у воді туди-сюди, то заплутається, то розплутається, а то, напружившись, витягнеться на вітрі й тремтить-тремтить, немов хоче відірватись од стовбура, полетіти над лісом, полинути разом із хмарами.

Березовий голий ліс щось говорить-говорить іншою мовою, ніж улітку чи восени, і в звуках мовленого ти вловлюєш глибоко приховану радість, уловлюєш пробуджене очікування, якому ліс скорився — хоч і важко, хоч, здається, не до кінця, та все-таки скорився.

Твій свердлик не знадобився, бо в стовбурах двох беріз помічаєш готові, вже сьогорічні дірочки, запихаєш туди по пасемку клоччя, а щоб відвести його далі від стовбурів, то підпираєш те клоччя патичками і, підставивши кухлики, ждеш…

Коли, зібравшись на кінці жгутика, перша крапля таки падає, тобі нетерпеливиться одразу ж покуштувати її, ту першу березову втіху, і в тебе ще вистачає терпіння, коли скапне вдруге і втретє, а потім таки хапаєш кухлик, миттю перехиляєш і миттю ставиш назад, бо шкода, коли капатиме на землю… В роті від того частування нічого нема, бо й у кухлику майже не було, та тобі здається, що таки спробував, що солодко — й ти аж примружуєшся.

І біжиш до сусідньої берези — може, тут націдилось більше? Проте й тут лише на самому денці блищить. І ти починаєш чекати. Позираєш на швидкі хмари, дивишся в глибину лісу, а сам тільки про те й думаєш, чи не пора пити березовий сік.

У першому кухлику вже, либонь, на цілий палець націдилось, і, здається, починає скапувати все густіше. Біжиш до другого кухлика — тут теж березового соку на палець. Можна б і пити, але ти переборюєш своє бажання — хай іще нацяпає, бо коли соку більше, тоді він наче смачніший… А коли злити докупи?.. Радієш несподіваній думці, бігом зливаєш усе до одного кухлика, а порожній хутчій відносиш на місце. Тепер, либонь, можна пити.

Й ти п’єш. Хотів би не квапитись, та тебе підганяє думка, що в цей час березовий сік скапує просто на землю, а тому допиваєш решту одним-двома ковтками, хутенько ставиш кухлик під деревом…

Чим більше п’єш, тим менше хочеться, невдовзі й зовсім перекортіло, а сік цідиться й цідиться, і тобі шкода йти з лісу, бо здається, що тільки опинишся в лузі — й знову з’явиться невгамовне бажання… Зрештою, напився так, що сік утратив смак, уже на воду схожий, та й деревом вогким тхне, і ти, націдивши два повні кухлики, починаєш замазувати землею дірочки в стовбурах. Замазуєш, щоби сік марно не стікав із беріз. Потім береш обидва кухлики в руки і йдеш додому. Несеш той сік і шкодуєш, що забув прихопити з собою пляшку чи глечик, тоді б не розхлюпувалось, тоді б усе зміг донести.

Й чим далі відходиш од лісу, тим дужче починає кортіти надпити хоч із одного кухлика, та ти наказуєш собі терпіти, бо ж треба пригостити й рідних, бо треба ж чимось виправдатись, коли тебе лаятимуть, що вештався десь, пропадав півдня, а тут, удома, побивались.

Ідеш, обминаєш у лузі сірі калюжі, які начебто поменшали за час, протягом якого ти був у лісі, несеш у руках березовий сік. Несеш обачно, постійно думаючи про нього, несеш як велику цінність, наче тобі пощастило добути з заповідних джерел води мертвої й живої…

Отак іде твоє далеке дитинство, повертається з весняного лісу з березовим соком у кухлику…