Сказання про дітей Гуріна

Розділ I Дитинство Гуріна

Гадор Златоглавий володарював над едайнами та був улюбленцем елдарів. Він жив за часів правління Фінґолфіна, який наділив його багатими землями на півночі Гітлуму, в краю, що звався Дор-ломін. З його донькою Ґлорезель одружився Галдір, син Галміра, володаря людей із Бретілу, а Гадорів син Ґалдор Високий на тому самому весіллі заручився з Гарет, донькою Галміра.

Ґалдор і Гарет нажили двох синів, Гуріна та Гуора. Гурін був на три роки старший за брата, але, вдавшись у материн народ, був нижчий на зріст, аніж люди батькового роду. Зате в усьому іншому нагадував діда Гадора, міцного тілом і палкого духом. Тільки пломінь у ньому горів рівніше, а сила волі була незламна. З-поміж усіх мужів Півночі Гурін знав радників нолдорів найбільше. А Гуор вдався дуже високим, найвищим серед едайнів, опріч хіба що його сина Туора, а до того ж — і вправним бігуном. Утім, у тривалих перегонах першим діставався дому Гурін, адже наприкінці шляху біг так само прудко, як і на початку. Обидва брати любилися між собою і в юності були нерозлийвода.

Гурін одружився з Морвен, донькою Бараґунда, онукою Бреґоласа з Дому Беора, близькою родичкою Берена Однорукого. За ясний погляд і прегарне обличчя темнокосу та струнку Морвен люди нарекли Елезвен — «ельфопрекрасною», — та була вона радше суворою духом і гордою. Біди Дому Беора каменем лягали на її серце, бо наче у вигнання пішла вона з Дор-ломіна в Дортоніон після нищівного Браґоллаху.

Сина свого Гурін і Морвен назвали Туріном, і народився він якраз того року, коли Берен дістався Доріату і зустрів там Лутіен Тінувіель, доньку Тінґола. У Морвен також народилася донька на ймення Урвен, але всі, хто знав її за недовгого життя, кликали дівчинку Лалаіт, що означало «сміх».

Гуор одружився з Ріан, двоюрідною сестрою Морвен, донькою Белеґунда, онукою Бреґоласа. Волею жорстокої долі було те, що жила вона саме в ті дні, бо мала ніжне серце і не любила ні полювань, ані воєн. Зате любила дерева та квіти диких просторів, чудово співала і складала пісні. Не минуло і двох місяців після їхнього шлюбу, як Гуор пліч-о-пліч із братом виступив на Нірнает-Арноедіад, і вже ніколи не довелося йому побачитися з дружиною.

А тепер наша оповідь повертається до юних Гуріна та Гуора. Кажуть, деякий час діти Ґалдора, за звичаєм тогочасних півничан, мешкали у їхнього дядька Галдіра у Бретілі як його прийомні сини. Обоє ставали разом із людьми Бретілу до битв проти орків, котрі тоді чинили набіги на північні кордони тих земель. І Гурін, хоч і мав лише сімнадцять літ, показував себе богатирем, а Гуор, іще молодший, не поступався зростом зрілим мужам його народу.

Одного разу Гурін і Гуор пішли із загоном розвідників, але потрапили в орківську засідку й мусили втікати аж до броду Брітіах. Там би їх упіймали або вбили, якби не могутній Улмо, чию владу досі шанують при водах Сіріону; і, кажуть, що над рікою піднявся туман і заховав братів од переслідувачів, і вони, перебравшись через Брітіах, утекли до Дімбару. Там, блукаючи у великій скруті поміж пагорбів попід прямовисними стінами Кріссаеґріму, збилися на манівці й уже не знали, ні куди йти далі, ні як повернутися. Тоді Торондор, помітивши їх звіддалік, послав їм на порятунок двох орлів. Ті орли підхопили братів і перенесли за Окружні Гори до загадкової долини Тумладен і потаємного міста Ґондоліна, якого не бачили доти очі жодної людини.

І Король Турґон, довідавшись, із якого роду вони походять, належно прийняв прибульців. Адже Гадор був другом ельфів, а Улмо, крім того, радив доброзичливо ставитися до дітей Дому, щоб у разі необхідності сподіватися на допомогу звідти. Тож Гурін і Гуор прогостювали в королівських покоях заледве не рік; і, кажуть, за той час Гурін, наділений кмітливим і допитливим розумом, опанував багато чого з ельфійських премудрощів, а також дізнався дещо про радників і наміри Короля. Бо Турґон дуже вподобав синів Ґалдора і часто бесідував із ними, ба навіть хотів зоставити обох у Ґондоліні — з великої любові, а не просто згідно з законом, за яким кожен чужинець, чоловік чи ельф, відшукавши дорогу до таємничого королівства чи бодай раз поглянувши на місто, мусить залишатися тут, аж доки сам Король відчинить браму і таємничий народ виступить уперед.

Але Гурін і Гуор прагнули повернутися до власного народу й ділити з ним війни та печалі, які судилися йому. Тому Гурін звернувся до Турґона з такими словами:

— Володарю, ми прості смертні, не рівня елдарам. Ті вичікують довголіття до призначеного дня, щоби зійтись у битві з ворогом. Нам же відведено менше часу, наші надія та сила швидко вичерпуються. Тим паче, що ми не відшукали дороги до Ґондоліна та і, правду кажучи, не знаємо, де він стоїть. Нас, охоплених страхом і подивом, принесли сюди шляхами вітрів, ще й, змилосердившись, затулили нам очі.

Тоді Турґон задовольнив його прохання і мовив:

— Коли так, то вертайте додому тією самою дорогою, яка привела вас сюди, тільки дізнайтеся волю Торондора. Гірка ця розлука для мене, та небавом, якщо вести лік часу мірилом елдарів, ми матимемо нагоду зустрітися ще раз.

Зате Маеґліна, сина Королевої сестри, теж впливового в Ґондоліні, від'їзд юнаків анітрохи не засмучував, позаяк він не любив людського поріддя, а до того ж заздрив братам через королівську прихильність до них. Він і сказав Гурінові:

— Король виявляє велику ласку, значно більшу, ніж ти можеш уявити. Адже колись когось конче зацікавить, з якого дива задля двох шахрайкуватих людських дітваків скасували суворий закон. Було би безпечніше, якби, не маючи іншого вибору, ви залишилися тут служками до кінця ваших днів.

— О, так, королівська ласка велика, — відказав Гурін, — але якщо самого нашого слова не досить, то дамо вам і клятви.

І брати поклялися ніколи не викривати радників Турґона та зберігати в таємниці все, що побачили в його володіннях. Тоді вони вийшли, і приспілі орли понесли їх у ніч, і опустили в Дор-ломіні якраз перед світанням. Рідний народ зрадів, побачивши їх, адже гінці з Бретілу вже доповіли, що брати зникли. Але ті навіть власному батькові не зізналися, де побували, сказавши тільки, що з-посеред дикої місцини їх урятували орли і принесли додому. Та Ґалдор промовив:

— Виходить, ви цілий рік мешкали у глушині? Чи, може, орли прихистили вас у гніздах? Але де би ви тоді здобули їжу й оце пишне вбрання, що повернулися, неначе юні принци, а не волоцюги з лісу?

— Задовольнися, батьку, і тим, що ми повернулися, — відказав Гурін, — бо нас відпустили під клятвою мовчання. І клятва та досі на нас.

Тоді Ґалдор припинив розпитувати, але й він, і ще багато хто здогадався про все. Бо й орли, і клятва мовчання наводили людей на думку про Турґона.

Тож дні минали, а тінь страху, кинута постаттю Морґота, подовжувалась. Але в році чотириста шістдесят дев'ятому з часу повернення нолдорів до Середзем'я поміж людей і ельфів ожила надія; бо пролетіла чутка про подвиги Берена та Лутіен і про ганьбу, завдану Морґотові в його ж володіннях на теренах Анґбанда, а дехто навіть казав, що Берен і Лутіен досі живі чи повернулися від Мертвих. А ще того року майже здійснилися величні наміри Маезроса, й оновлена міць елдарів і едайнів зупинила просування Морґота, а орків прогнала геть із Белеріанду. Після того почали говорити про великі прийдешні перемоги, до яких Маезрос поведе об'єднані сили, і поквитається за Браґоллах, і зажене Морґота під землю, і поставить печать на Дверях Анґбанда.

Лише пильність мудріших не вдалося приспати. Вони боялися, що Маезрос надто рано виказав зростання його сили, тож Морґот матиме досить часу, щоби приготуватись і дати відсіч. «Нові й нові виплодні зла роїтимуться в Анґбанді, так що ні ельфи, ні люди про те не підозрюватимуть», — казали вони. Ніби на підтвердження тих слів, восени того-таки року лихий вітер примчав із-під свинцевих небес Півночі. Згубним Подихом назвали його за отруйність; і восени того року в північних землях, що межують із Анфауґлітом, було без ліку хворих і померлих, головно діти чи підлітки з Дому Людей.

Тогоріч Турінові, сину Гуріна, виповнилося п'ять літ, а його сестрі Урвен на початку весни минуло три. Коли дівча гасало полями, її волосся нагадувало жовтаві лілеї посеред трави, а сміх звучав, наче плюскіт того струмка, що збігав, співаючи, з пагорбів побіля стін батьківського дому. Нен-Лалаіт називався той струмок, і за його найменням удома всі кликали дитину Лалаіт, бо в її присутності серця наповнювала радість.

А ось Туріна любили менше. Він виглядом і духом удався в матір: темноволосий, невеселий, неговіркий, хоча розмовляти навчився рано, на вигляд старший од своїх літ. Турін важко пробачав несправедливість чи насмішки, а до того ж синові передався і батьків пломінь, тож траплялося йому бувати запальним і лютим. Однак його легко проймали жалощі, а біль і смуток живої істоти зворушував до сліз. Цим він теж нагадував батька, бо Морвен була сувора до всіх, як і до себе. Турін любив матір, її чітку зрозумілу мову. Батька ж бачив нечасто, бо той зазвичай бував десь далеко від дому з військами Фінґона, які охороняли східні кордони Гітлуму, а коли повертався, то жваве, переповнене чужинськими словами мовлення, жести і недомовки Гуріна бентежили сина, тривожили його. У той час усе тепло серця Турін віддавав Лалаіт, сестричці. Хоча грався з нею тільки зрідка, проте любив оберігати її непоміченим, спостерігаючи, як ходить поміж травами або під деревами та виводить пісні, які діти едайнів складали давним-давно, коли на їхніх устах іще грала мова ельфів.

— Прегарна, мов дитятко ельфів, наша Лалаіт, — казав Гурін, звертаючись до Морвен, — але ненадовго, на жаль! Утім, через це вона, мабуть, іще прекрасніша та любіша.

І Турін, почувши ці слова, довго міркував над ними, проте так і не зрозумів. Бо не бачив дітей ельфів. У ту пору ніхто з елдарів не жив постійно на батькових землях, і тільки раз довелося хлопцеві побачити, як король Фінґон, у блиску срібно-білих шат, проїхав Дор-ломіном у супроводі багатьох володарів і переправився мостом через Нен-Лалаіт.

Суть батькових слів розкрилася наприкінці року. Згубний Подих дістався Дор-ломіну, Турін захворів і довго бився в лихоманці у полоні темних снів. А коли зцілився, бо доля призначила, щоби життєва снага перемогла недугу, то запитав про Лалаіт. Одначе нянька відказала:

— Не згадуй Лалаіт, сину Гуріна, а про сестру твою, Урвен, питай вістей у матері.

І коли Морвен прийшла, Турін мовив:

— Я вже не хворий і хочу побачити Урвен, але чого мені віднині не згадувати Лалаіт?

— Бо Урвен померла, і сміх затих у нашому домі, — відказала вона. — Але ти живий, сину Морвен, і живий Ворог, котрий заподіяв нам отаке.

Ні його, ні себе вона не намагалася втішити, адже зустрічала горе мовчанням і холодом у серці. А от Гурін тужив не криючись, і взяв він до рук арфу, і хотів було він скласти похоронну пісню, та не зміг, і зламав він арфу, і, вийшовши з дому, простягнув він руки до Півночі, й крикнув:

— Кривднику Середзем'я, зустрітися би з тобою віч-на-віч і завдати такої ж кривди, як володар мій, Фінґолфін!

Ночами, залишаючись на самоті, Турін гірко ридав, але при Морвен ніколи не згадував імені сестри. Єдиному другові в той час звіряв він скорботи і розповідав про домашню пустку. Той друг звався Садор, він був хатнім слугою в господі Гуріна, кульгавим і непомітним. Раніше Садор мешкав у лісі, та одного разу — чи то йому не поталанило, чи просто він невдало взявся за руків'я сокири — відтяв собі праву стопу. Нога без стопи зісохлася, тож Турін називав його Лабадалом, що означало Стрибунець. Тому що це прізвисько було породжене співчуттям, а не зневагою, Садор не ображався. Він трохи знався на обробітку дерева і працював на дворових будовах, виробляючи або лагодячи потрібний у домашньому вжитку дріб'язок. А Турін, аби друг зайвий раз не трудив єдину ногу, ходив і приносив йому все, що було потрібно. Якщо ж думав, що другові це знадобиться, то іноді викрадав потайки якийсь інструмент чи брус будівельної деревини. Тоді Садор посміхався і наказував повернути подарунки на місце.

— Давай щедрою рукою, але тільки те, що належить тобі, — казав він.

І винагороджував, як міг, дитячу доброту, вирізьблюючи для малого фігури людей і звірів; але понад усе Турінові подобалося слухати Садорові оповіді про його молодечі літа за часів Браґоллаху, бо той любив потеревенити про нетривалі дні розквіту сили, дні до каліцтва.

— Оповідають, що то була велична битва, сину Гуріна. Я покинув роботу в лісах і подався до війська, та в самій битві участі не брав, а інакше рани мої б уславилися. Бо ми прийшли запізно — тільки й устигли, що провести в останню путь катафалк зі старим володарем, Гадором, який поліг, захищаючи Короля Фінґолфіна. Я лишився в солдатах і пробув в Ейтель-Сіріоні, величній фортеці ельфійських королів, багато літ; а можливо, це тепер так здається, коли одноманітні літа йдуть собі одне по одному, не варті того, щоби їх пам'ятати. Був я в Ейтель-Сіріоні, коли на неї раптово та люто напав Чорний Король, а Ґалдор, батько твого батька, став воєводою, заступивши Короля. Ґалдора вбили під час того нападу. Ще я бачив, як твій батько, заледве досягти зрілості, перебрав на себе керівництво та владу. Оповідають, що пломінь його душі змушував теплішати навіть руків'я меча. Підкоряючись йому, ми загнали орків у піски, й відтоді та погань не сміла наближатися до стін фортеці. Жаль тільки, що битви хутко мені приїлися. Видно, досить надивився на пролиту кров і на рани. Тож я дістав дозвіл повернутись у ліси, за якими заскучив. Потім покалічився. Бо, тікаючи від страху, раптом з'ясовуєш, що лишень скоротив йому путь.

Отак Садор бесідував із Туріном, коли той підріс. Трохи пізніше Турін почав ставити багато запитань, на які Садор відповідей не знаходив, отож і подумав, що вчителів для хлопця настав час шукати серед тих, хто знає більше за нього. Якогось дня Турін спитав:

— А Лалаіт справді була схожа на дитятко ельфів, як казав мій батько? І що він мав на увазі, коли мовив, ніби вона ненадовго?

— Дуже схожа, — відказав Садор, — бо на зорі юності діти людей і ельфів виглядають так, ніби вони одного роду. Та діти людей ростуть поспішніше, і юність їхня хутко збігає. Така наша доля.

Тоді Турін запитав:

— А що таке доля?

— Про людську долю, — відповів Садор, — мусиш розпитувати мудріших за Лабадала. Проте всяк розуміє, що нам судилося швидко стомлюватись і помирати. Коли ж трапиться нещастя, то можна зустрітися зі смертю навіть раніше, ніж призначено. А ельфи не стомлюються, і помирають вони хіба від дуже серйозних поранень, їх можна зцілити від ран і печалей, згубних для людей. Дехто каже: навіть якщо знищити їхні тіла, ельфи все одно не зникнуть навіки. А от із нами — не так.

— То Лалаіт не повернеться? — запитав Турін. — Куди ж вона зникла?

— Вона не повернеться, — мовив Садор. — А от куди зникла — не знає жодна людина. Я, принаймні, точно.

— І так було завжди? Чи то якийсь лихий король наслав на нас прокляття, от як Згубний Подих?

— Не знаю. Темрява заступає наше минуле, бо лише дещиця сказань дійшла звідтіля. Можливо, батьки наших батьків мали що розповісти, але не розповіли. Тепер призабуто навіть їхні імена. А поміж нами та їхнім життям виросли гори, над якими вони тепер ширяють, прилітаючи хтозна-звідки.

— Може, вони боялися? — запитав Турін.

— Може, — відповів Садор. — Може, ми рятувалися втечею зі страху перед Тьмою, тільки щоби зустрітися з нею тут і не мати, куди тікати далі, крім як до Моря.

— Але ж ми вже не боїмося, — заперечив Турін, — принаймні не всі. Мій батько не боїться, і я не буду. Або так, як мати: боятимусь, але не покажу цього.

При цих словах Садорові здалося, що очі Туріна — це очі дитини, котра дуже рано подорослішала, й він подумав: «Горе — точило суворого помислу». А вголос промовив:

— Сину Гуріна та Морвен, Лабадалові не вгадати, що станеться з твоїм серцем, однак знаю напевне: дуже рідко і мало кому ти розкриватимеш його.

На це Турін йому:

— Мабуть, краще не розповідати про те, чого хочеш, але не можеш здобути. Та знай, Лабадале, я хотів би бути одним із елдарів. Тоді Лалаіт могла би повернутись, а я дочекався би сестри, навіть якби їй довелось іти дуже здалеку. Тільки-но доросту, піду в солдати до короля ельфів — так само, як ти, Лабадале.

— Ти багато дізнаєшся про них, — мовив Садор, зітхнувши. — То дивовижний і прекрасний народ, який панує над серцями людей. Однак часом мені здається, що нам було би найкраще не спіткати його на життєвій дорозі, не дертися надто високо. Бо і нині знання ельфійське давніше, ніж людське, та й самі ельфи горді та тривкі. Порівняно з їхньою світлістю ми темніємо, згоряємо швидше, і вагота судьби дужче тисне на наші плечі.

— А мій батько їх любить, — мовив Турін, — і без них він нещасний. Каже: то вони навчили нас заледве не всього, що ми знаємо, і завдяки їм ми спромоглися стати шляхетнішим народом. І ще він каже, ніби люди, котрі нещодавно прийшли з-за Гір, мало чим відрізняються від орків.

— Твоя правда, — відказав Садор, — правда принаймні про декого з нас. Але п'ястися вгору боляче, а з висоти можна легко зірватися додолу.

Тоді, місяця ґваерона, за ліком едайнів, року, якого неможливо забути, Турінові ледве виповнилося вісім літ. Поміж старійшинами давно вже ходили чутки про великий перегук і збір військ, але Турін про це не здогадувався, хоча помічав на собі незворушні батькові погляди, які зазвичай супроводжують любу серцю людину перед розлукою.

У той час Гурін, знаючи про мужність і слухняний язик Морвен, часто бесідував із нею про задуми ельфійських королів і про те, що станеться, коли ці задуми здійсняться чи порушаться. Серце його окриляла надія, а страх перед наслідками битви одступив, бо, на його переконання, жодна сила в Середзем'ї не здатна перевершити міць і розкіш елдарів.

— Вони бачили Світло на Заході, — казав він, — тож нарешті Темрява мусить відступити перед їхніми обличчями.

Морвен не суперечила; адже в товаристві Гуріна все, що породжувало надію, здавалося більш імовірним, аніж було насправді. Та в її родині також розумілися на ельфійських знаннях, і подумки вона додавала: «А проте, хіба не відступили елдари од Світла, хіба воно тепер не заховане від них? Може бути, що Володарі Заходу перестали опікуватися ними. Байдуже, що то — Старші Діти, невже комусь вдасться перемогти одну із Сил?»

На Гуріна Таліона не лягло жодної тіні цих сумнівів. І все-таки тогоріч, одного весняного ранку, він прокинувся обважнілий, мов після тривожного сну, і хмара заступила його світлі думи того дня, а ввечері він зненацька промовив:

— Коли мене прикличуть, Морвен Елезвен, я залишу на тебе спадкоємця Дому Гадора. Життя людей скороминуще, й у ньому, навіть у мирний час, багато невдач.

— Так було споконвіку, — відказала вона. — Та що криється за цими твоїми словами?

— Розважливість, а не сумнів, — мовив Гурін, але й надалі виглядав стурбованим. — Проте, дивлячись уперед, треба розуміти ось що: все зміниться. Гряде велике падіння, одна зі сил мусить поступитися нинішнім становищем. Якщо поступитися випаде ельфійським королям, то лихо спіткає едайнів, бо ми найближчі до Ворога. Ці землі, ймовірно, дістануться йому. Проте, коли справді трапиться лихе, я не скажу тобі: Не бійся! Бо ти боїшся тільки того, чого варто боятись — анічогісінько більше. Я скажу: Не зволікай! Якщо мені вдасться, я повернуся до тебе, та не зволікай! Рушай на південь якомога хутчіш, — буду серед живих, то поїду слідом і знайду тебе, хоч би довелось обшукати весь Белеріанд.

— Белеріанд широкий, але в ньому не знайдеться домівки для вигнанців, — мовила Морвен. — То мені тікати з кількома обраними чи з усіма?

Гурін мовчки розмірковував якусь мить.

— Десь у Бретілі є мій рід по матері, — сказав опісля. — Це ліг зо тридцять звідси за летом орла.

— Яка буде користь із людей, якщо такий лиховісний час справді настане? — мовила Морвен. — Дім Беора загинув. Де і по яких норах скрадатиметься маленький Народ Галет, коли загине величний Дім Гадора?

— По тих, які зможе собі знайти, — відповів Гурін. — Не сумнівайся в їхньому героїзмі, не зважай, що їх, невчених, мало. Інакше — де шукати надію?

— У Ґондоліні — ти не казав про нього, — мовила Морвен.

— Ні, бо та назва ніколи не злітала з моїх уст, — відказав Гурін. — Однак правдиві слова, які ти чула: я був там. Але відверто зізнаюся тобі нині в тому, чого не говорив жодній іншій людині, та й не скажу: я не знаю, де він.

— Тільки здогадуєшся, і здогад твій, думаю, близький до істини, — мовила Морвен.

— Може, й так, — погодився Гурін. — Але допоки сам Турґон не звільнить мене від клятви, я не годен розповісти про той здогад навіть тобі, а отже, пошуки будуть даремні. А хоч би я і проговорився, то в найкращому разі на тебе чекала би зачинена брама, бо, якщо Турґон не виступить на війну (а про це не сказано жодного слова, і надії немає), ніхто не ввійде в місто.

— Виходить, на твій рід надії немає, а друзі відмовляються від тебе, — мовила Морвен, — отож, я мушу зарадити собі сама; і мені на гадку спав Доріат.

— Завжди твоя мета висока, — мовив Гурін.

— Надто висока, хочеш сказати? — перепитала Морвен. — Однак я вірю, що Пояс Меліан буде останньою з усіх знищених оборон. Та й Дім Беора не зневажать у Доріаті. Чи я не королівського роду? Берен, син Барагіра, був онуком Бреґора, як і мій батько.

— Серце моє не лежить до Тінґола, — мовив Гурін. — Не дочекатися від нього допомоги Фінґонові. І сам не знаю, що за тінь затьмарює дух мій від згадки про Доріат.

— Од згадки про Бретіл моє серце також темніє, — мовила Морвен.

Тоді зненацька Гурін розсміявся і сказав:

— Ото сидимо ми, міркуючи про речі, для нас недосяжні, та про тіні, породжені сном. Світ не зміниться аж настільки, а якщо й зміниться, то я доручаю все твоїй мужності й раді. Роби так, як накаже серце, тільки не гайся. Коли ж нам судилося домогтися свого, то ельфійські королі без вагань повернуть усі вотчини Дому Беора його спадкоємиці — тобі, Морвен, донько Бараґунда. Тоді нам відійдуть великі маєтності, й син наш одержить почесний спадок. Позбавлений ворожих підступів із Півночі, він збагатиться та запанує серед людей.

— Гуріне Таліоне, — мовила Морвен, — ось що я вирішила правдиво сказати: ти високо зориш, а я боюся низько впасти.

— Цього й у найгіршому разі не варто боятися, — мовив Гурін.

Тієї ночі напівсонному Турінові привиділося, наче батько та матір схилилися над його ліжком і дивляться на сина при світлі палахких свічок, затиснутих у руках: але йому не вдалося розгледіти рідних облич.

Уранці в день Турінового народження Гурін вручив синові дарунок — ельфійський ніж, із чорно-срібними піхвами та руків'ям, — і промовив:

— Спадкоємцю Дому Гадора, ось тобі дарунок із нагоди нинішнього дня. Але пильнуй! Лезо це прегостре, а сталь служить тільки тому, хто може нею володіти. Він потне твою руку так само охоче, як будь-що інше.

І, висадивши Туріна на стіл, поцілував його та сказав:

— Ось ти вже і вищий за мене, сину Морвен. Скоро будеш вищим, і стоячи на власних ногах. У той день багато хто боятиметься твого леза.

Потім Турін вибіг із кімнати й пішов собі геть, і в серці його розлилося тепло, подібне до того, яким сонце голубить холодну землю з першими паростками. Він повторював про себе батькові слова: «Спадкоємець Дому Гадора». Проте й інші слова теж спадали йому на думку: «Давай щедрою рукою, але тільки те, що належить тобі». Тому він пішов до Садора і вигукнув:

— Лабадале, сьогодні мій день народження, день народження спадкоємця Дому Гадора! Я приніс тобі дарунок, аби відзначити цей день. Ось потрібний тобі ніж: він потне все, що ти зажадаєш, навіть тонку волосинку.

Тоді Садор розхвилювався, бо добре знав, що і сам Турін одержав ножа з нагоди того дня. Та поміж людей вважалося тяжкою образою відмовитися від щирого дарунка з будь-чиїх рук. Тож він проказав, засмутившись:

— Ти походиш зі щедрого роду, Туріне, сину Гуріна. Я не зробив анічогісінько, щоби заслужити цей дарунок, та й, далебі, не сподіваюся зробити за відведені мені дні; але скільки зможу — зроблю.

І, діставши ножа з піхов, додав:

— Оце справжній дарунок — лезо з ельфійської сталі. Заскучив я за таким відчуттям.

Гурін небавом помітив, що Турін не носить ножа, і запитав, чи то його пересторога змусила сина боятися. А Турін відказав:

— Ні, адже я віддав ніж Садорові, теслі.

— То ти знехтував батьковим дарунком? — дорікнула Морвен.

І знову Турін відказав:

— Ні, адже я люблю Садора і шкодую його.

Тоді Гурін промовив:

— Оце, Гуріне, ті три належні тобі дарунки, які вільно було віддавати: любов, жаль, а наостанок і ніж.

— Одначе я сумніваюся, чи Садор його вартий, — мовила Морвен. — Він сам себе покалічив через брак уміння, ще й повільно виконує доручене, бо витрачає багато часу на зайві дрібниці.

— Проте він вартий жалю, — мовив Гурін. — Чесна рука та правдиве серце можуть схибити; а каліцтво часом зносити важче, ніж підступи недруга.

— Отже, тепер ти мусиш чекати на нове лезо, — мовила Морвен. — Тоді подарунок буде справжній — за твій кошт.

І все-таки Турін помітив, що до Садора відтоді почали ставитися краще і доручили йому працювати над величезним кріслом для володаревих хоромів.

Одного ясного ранку місяця лотрона Туріна несподівано розбудили звуки сурм. Підбігши до дверей, він побачив на подвір'ї великий тлум людей, піших і кінних, при повному озброєнні, як для виступу на війну. Гурін теж стояв там, розмовляючи з ними та віддаючи накази; і Турін дізнався, що того-таки дня вони вирушають до Барад-Ейтеля. Не тільки домашня челядь і охоронці Гуріна, з'юрмлені довкола, а й люди, котрих неможливо замінити ніким, із усього батькового краю. Декотрі вже виступили під проводом Гуора, батькового брата, а багато інших мали приєднатися до Володаря Дор-ломіну дорогою і прибути під його знаменом на великий королівський збір.

І Морвен без сліз прощалася з Гуріном, і сказала:

— Я берегтиму все, що ти мені доручив, те, що є, і те, що буде.

І Гурін відповів їй:

— Прощавай, Володарко Дор-ломіну. Нині ми від'їжджаємо з найбільшою надією, про яку коли-небудь було відомо. Вірмо, що посеред зими ми справимо найгучніший за останні роки бенкет, а потому прийде весна, в якій не буде місця для страху!

Тоді він посадив Туріна собі на плече і гукнув до людей:

— Нехай спадкоємець Дому Гадора побачить сяйво ваших мечів!

І сонце заблищало на п'ятдесятьох лезах, стрімко здійнятих угору, і двір загув од бойового кличу едайнів Півночі: Лахо калад! Дреґо морн! Світло, сяй! Ноче, втікай!

Тоді нарешті Гурін ускочив у сідло, і замайорів золотавий стяг, і сурми заграли в ранковому повітрі. Так Гурін Таліон відбув на Нірнает-Арноедіад.

Морвен і Турін непорушно стояли у дверях, доки вітер іще доносив звіддалік поодинокі звуки ріжка: Гурін звернув за уступ пагорба і з-за нього вже не бачив домівки.

Розділ II Битва Незліченних Сліз

Багато пісень переспівали, багато сказань переповіли ельфи про Нірнает-Арноедіад, Битву Незліченних Сліз, під час якої загинув Фінґон і зів'янув цвіт елдарів. Якби почати їх зараз переказувати, то цілого людського життя би не вистачило, щоби переслухати всі. Тож тут хіба перелічимо ті діяння, які стосуються долі Дому Гадора та дітей Гуріна Незламного.

Зібравши нарешті всі сили тамтешні, які тільки зміг віднайти, Маезрос призначив початок битви на ранок у день Середліття. Того дня сурми елдарів вітали пробудження Сонця, і на сході здійнялася хоругва синів Феанора, а на заході — хоругва Фінґона, Короля нолдорів.

Тоді Фінґон поглянув зі стін Ейтель-Сіріону в бік свого війська, вишикуваного у бойових шеренгах по долинах і лісах на сході Еред-Ветріну, добре захованого від очей Ворога; і він знав, що воякам немає ліку. Адже тут зібрались усі нолдори Гітлуму, а до них приєдналося чимало ельфів із Фаласу та з Нарґотронда і ще сила-силенна людей. Праворуч розташувалося воїнство Дор-ломіну й усі витязі братів Гуріна та Гуора, до котрих приєднався Галдір із Бретілу, їхній родич, із багатьма лісовими людьми.

Потому Фінґон глянув на схід і угледів ельфійським зором віддалік куряву та відблиски сталі, неначе зорі в тумані, і зрозумів, що то Маезрос виступив уперед, і зрадів серцем. Тоді він глянув у напрямку Танґородріму і, побачивши темну хмару довкола нього та чорний дим угорі, зрозумів, що вони роз'ятрили гнів Морґота і виклик їхній буде прийнято, і на серце Фінґона лягла тінь сумніву. Але тієї ж миті пролунав клич і помчав на крилах південного вітру з долини в долину, й ельфи та люди загаласували від подиву і радості. То Турґон, незваний і нежданий, відчинивши браму Ґондоліна, підходив із десятитисячною армією воїнів, у блискучих кольчугах, озброєних довгими мечами та списами, які височіли, немов густий ліс. Отож, коли Фінґон почув звіддалік дзвінку сурму Турґона, тінь відступила, і серце його піднеслось, і він голосно скрикнув:

— Утуліе'н ауре! Аія Елдаліе ар Атанатарні, утуліе'н ауре! Час настав! Узри, елдарський народе, та ви, отці людей, час настав!

І всі, хто зачув, як між пагорбів котиться луна його могутнього голосу, загукали у відповідь:

— Аута і ломе! Ніч минає!

Це було незадовго до початку великої битви. Адже Морґот чимало довідався про те, що зробили та задумали його недруги, і замислив недобре на час їхнього нападу. Значна військова сила Анґбанда вже підтяглася до Гітлуму, а інша, ще більша, тієї самої пори рухалася назустріч Маезросові, щоби не дати возз'єднатися королівським силам. Ті, що виступили проти Фінґона, всі були зодягнуті в сіро-коричневий одяг і не оголювали зброї, тож коли про їхнє наближення стало відомо, вони вже перейшли далеко за піски Анфауґліту.

Тоді серця нолдорів сповнилися жагою, а їхні капітани зажадали повбивати недругів просто посеред рівнини, та Фінґон виступив проти цього.

— Стережіться підступів Морґота, володарі! — звернувся він до них. — Його сила завжди значніша, ніж видається спочатку, а справжні наміри відрізняються від тих, які він одверто показує. Не викривайте власних сил, нехай ворог розтратить спершу свої у боротьбі з пагорбами.

Королі постановили, що Маезрос із цілою військовою силою ельфів, людей і гномів повинен відкрито пройти строєм через Анфауґліт, а коли у відповідь, як він сподівався, виступлять основні армії Морґота, із Заходу нагряне Фінґон, так що дружину Морґота буде затиснуто, неначе між молотом та ковадлом, і розбито дощенту; а знаком цього мали би слугувати вогні на сигнальній вежі в Дортоніоні.

Однак своєму Капітанові на заході Морґот наказав будь-що виманити Фінґона з-під укриття пагорбів. Він, отож, сміло рухався вперед, допоки його частина лінії фронту розтягнулася вздовж потоку Сіріон від стін Барад-Ейтеля до Твані Сіреха, так що вояки на аванпостах Фінґона дивилися ворогові в очі. Та ворожий виклик залишився без відповіді, а кпини орків застрягали їм у горлянках, коли вони спостерігали за мовчазними стінами та прихованою загрозою, що нависала від пагорбів.

Тоді Капітан Морґота вислав вершників із хоругвами перемовин, і вони проїхали попід самісінькими стінами передових укріплень Барад-Ейтеля, везучи полоненого під час Битви Браґоллах і осліпленого Ґелміра, сина Ґуіліна, володаря Нарґотронда. І герольди виставили його наперед, гукаючи:

— Отаких у нас удома хтозна-скільки, та покваптеся, якщо хочете їх застати. Бо повернувшись, ми з усіма вчинимо ось як.

І, відтявши Ґелмірові руки та ноги, вони покинули його напризволяще.

На біду, в той момент на аванпостах саме був Ґвіндор, син Ґуіліна, з багатьма нарґотрондцями; а піти на війну, зібравши усю можливу військову силу, його спонукала туга за поневоленим братом. Отож, гнів його спалахнув, мовби полум'я, і він скочив на коня, і разом із ним помчало ще чимало вершників, і вони напосілися на глашатаїв Анґбанда, і повбивали їх; а далі всі нарґотрондці пішли за ними, глибоко врізавшись у ряди анґбандців. Побачивши це, воїнство нолдорів сповнилося завзяттям, і Фінґон надягнув білий шолом, і заграли сурми, й усе його військо кинулося з пагорбів у раптову люту атаку.

З сяйвом мечів, які повитягали з піхов нолдори, могло зрівнятися хіба що буяння полум'я в очеретяному полі, а їхній наступ був такий стрімкий і жорстокий, що майже цілковито зруйнував задуми Морґота. Раніше, ніж до армії, що здійснювала обманний маневр, надійшло підкріплення, її розбили та знищили, а знамена Фінґона перетнули долину Анфауґліт і замайоріли перед стінами Анґбанда.

Ґвіндор і нарґотрондці завжди були на вістрі атаки, а тепер їх і поготів не вдалося би стримати. Вдершись досередини через зовнішні брами, вони повбивали сторожу в самісіньких палацах Анґбанда; і Морґот, сидячи на низькому троні, здригнувся, зачувши, як вони гупають у двері. Втім, сталося так, що Ґвіндора спіймали в пастку і схопили живим, а людей його винищили, бо Фінґон не зміг прийти їм на допомогу. Адже Короля нолдорів одкинула від стін Анґбанда, завдавши великих втрат, випущена через безліч потаємних дверей у Танґородрімі основна військова сила Морґота, яку той зумисне тримав напоготові.

Потому, на четвертий день війни, в долині Анфауґліт розпочалася битва Нірнает-Арноедіад, скорботності якої не вмістить жодне сказання. Про все, що відбулося на східному фланзі битви — про розгром гномами з Белеґоста дракона Ґлаурунґа; про віроломство східнян, про поразку воїнства Маезроса та про втечу синів Феанора — далі тут не йтиметься. На заході ж військо Фінґона відступало через піски, і там загинув Галдір, син Галміра, й більшість людей із Бретілу. А на п'ятий день затемна, коли до Еред-Ветріну було все ще далеко, армії Анґбанда облягли військо Фінґона, і битва не вщухала аж до світання, щомиті стаючи дедалі запеклішою. Вранці у воїнів Фінґона з'явилася надія — до них долинули звуки сурем Турґона, який наступав із основним лицарством Ґондоліна. Раніше він, отаборившись на південному фланзі, охороняв переправи Сіріону та стримував більшість свого воїнства од необдуманої атаки. А тепер поспішав на підмогу братові; й нолдори Ґондоліна здавалися богатирями, а їхні лави сяяли проти сонця, неначе сталева ріка, адже меч і спорядження навіть найнезначнішого з воїнів Турґона вважалися безцінними серед людей.

І ось фаланги бійців Короля прорвалися крізь шеренги орків, а Турґон прорубав собі шлях до брата. І кажуть, що радісною була зустріч Турґона з Гуріном, який стояв обіч Фінґона, хоч і відбулася вона в розпал битви. Військо Анґбанда вдалося на деякий час відкинути назад, отож Фінґон зміг продовжити відступ. Однак на ту пору Морґот, розбивши Маезроса на сході, правував незчисленною силою, і перш ніж Фінґон і Турґон спромоглися дістатися до безпечних пагорбів, на них, мовби шалений потік, навалилися недруги, втричі переважаючи за кількістю всю королівську міць. Ґотмоґ, верховний капітан Анґбанда, пішов у наступ і врізався темним клином у лави ельфійського лицарства, оточивши Короля Фінґона та відтіснивши Турґона і Гуріна аж до Твані Сіреха. Потому він розвернувся і накинувся на Фінґона. Затятою була їхня битва. Нарешті Фінґон залишився стояти сам-один поміж тілами вбитих бійців і боровся з Ґотмоґом доти, доки ззаду до нього не підкрався балроґ і не оповив його сталевим батогом. Тоді Ґотмоґ потнув Фінґона чорною сокирою, аж зметнулось увись біле полум'я над королевим розколотим шоломом. Так загинув Король нолдорів; перетворився на прах під ударами ворожих булав, і срібно-блакитний ельфійський стяг опинився у багнюці, перемішаній із кров'ю.

Позиції було здано; проте Гурін і Гуор із рештками Дому Гадора все ще стійко трималися разом із Турґоном із Ґондоліна; і вояки Морґота ніяк не могли здобути переправи через ріку Сіріон. Тоді Гурін звернувся до Турґон а з такими словами:

— Відступай не гаючись, володарю, поки є час! Бо ти останній із Дому Фінґолфіна, тож у тобі — остання надія елдарів. Поки стоятиме Ґондолін, страх не відступить од серця Морґота.

— Недовго тепер Ґондоліну залишатися потаємним, а викриття для нього рівносильне загибелі, — мовив Турґон.

— Та однак, якщо він простоїть іще бодай трохи, — мовив Гуор, — дім твій породить нову надію для ельфів і для людей. Ось що скажу тобі, володарю, перед обличчям смерті: хоч тут ми й розходимося назавжди і не побачити мені вже білих стін твого міста, але з мого життя і з твого зійде нова зоря. Прощавай!

Маеґлін, син сестри Турґона, уважно спостерігав за всім, почув ці слова й ніколи не забував їх.

Тоді Турґон, прислухавшись до поради Гуріна та Гуора, віддав наказ війську починати відступ до переправ через Сіріон; а його капітани Ектеліон і Ґлорфіндел прикривали лівий і правий фланги, щоби ніхто з ворогів не проскочив повз них, бо єдина тамтешня дорога була вузька і стелилась уздовж західного берега дедалі грізнішого потоку Сіріону. Що ж до дор-ломінців, то вони, за велінням Гуріна та Гуора, йшли в ар'єргарді, бо й самі в душі не бажали покидати північних земель. Отож, якщо їм не вдасться відвоювати рідних осель, вони стоятимуть тут до самого кінця. І сталося так, що Турґон пробивався на південь, а зайшовши за спини бійців Гуріна та Гуора, під їхнім прикриттям перетнув Сіріон, зник у горах, і, захований від очей Морґота, врятувався. Тим часом брати зібрали довкола себе рештки могутнього колись Дому Гадора і крок за кроком відступали, доки, перейшовши Твань Сіреха, вперлись у потік Рівіл. Там вони зупинилися й уже не задкували.

Тоді всі сили Анґбанда навалою рушили на них, перебираючись через потік по тілах загиблих, і оточили рештки Гітлуму, подібно до того, як приплив, набираючи швидкість, оточує камінь. І в час, коли сонце схилилося на захід і тіні від Еред-Ветріну потемнішали, загинув Гуор, уражений отруйною стрілою просто в око, й усі звитяжні воїни Гадора покотом полягли довкола їхнього володаря; й орки стинали їм голови та скидали на купу, яка у світлі призахідного сонця нагадувала золотий курган.

Осамотілий Гурін тримався найдовше. Він одкинув свого щита, і потягся по сокиру капітана орків, і схопив її обіруч; і співають у піснях, що сокира та димілася від чорної крові тролів-охоронців Ґотмоґа, аж поки кров засихала. З кожним ударом Гурін голосно викрикував:

— Ауре ентулува! Час настане знову!

Він повторив цей клич сімдесят разів; але, врешті, його таки схопили живцем — за наказом Морґота, який задумав заподіяти йому таке лихо, порівняно з яким смерть здалася би благодаттю. Тож орки хапали Гуріна цурпалками рук, бо їхні кисті, які він пообрубував, усе ще мертво чіплялися за його одяг; і кількість нападників ставала чимраз більшою, аж поки він упав під вагою їхніх тіл. Тоді Ґотмоґ зв'язав його і поволік до Анґбанда — насміхаючись.

Отак, коли сонце скотилося за Море, завершилася битва Нірнает-Арноедіад. У Гітлумі запала ніч, а з Заходу налетіла шалена вітряна буря.

Морґот тріумфував, хоч і не всі задуми його злого генія втілились у життя. Єдина думка безперестанку дошкуляла йому, затьмарюючи неспокоєм радість перемоги: розставлених сітей уникнув Турґон — саме той із-поміж усіх недругів, котрого він найпалкіше прагнув полонити чи знищити. Адже Турґон зі славетного Дому Фінґолфіна став тепер повноправним Королем усіх нолдорів; а Морґот боявся та ненавидів Дім Фінґолфіна за зневагу, якої він зазнав у Валінорі, й за дружбу з Улмо, ще одним його недругом, і за поранення, що їх Фінґолфін завдав йому під час двобою. А найбільше він боявся Турґона, бо з давніх пір, відколи вони зустрілись у Валінорі, кожного разу при його наближенні на дух Морґота лягала темна тінь, мовби віщуючи рокований, не відомий поки що, час, коли Турґон спричинить його загибель.

Розділ III Слова Гуріна та Морґота

І ось орки, за наказом Морґота, взялися до праці й позбирали всі тіла їхніх ворогів, спорядження та зброю і нагромадили посеред рівнини Анфауґліт курган, що нагадував високий, помітний звіддаля пагорб, який елдари назвали Гауз-ен-Нірнает. А на пагорбі тому, хоча довкола лежала пустеля, знову виросла висока зелена трава; і жоден підданець Морґота відтоді не ступав на землю, під якою іржа роз'їдала мечі елдарів та едайнів. Не стало королівства Фінґона, і сини Феанора поневірялися, наче листя на вітрі. До Гітлуму ніхто з Дому Гадора не повернувся, не дійшло й жодних вістей про битву та долю володарів. Натомість Морґот послав туди вірних йому людей, смаглявих східнян, і змусив їх там оселитися, заборонивши покидати той край. Отака віддяка чекала їх за те, що вони зрадили Маезроса: замість обіцяних багатющих винагород довелося діймати і грабувати старих, дітлахів та жінок народу Гадора. Решту елдарів із Гітлуму, котрі не встигли втекти кудись у глушину чи в гори, Морґот доправив у копальні Анґбанда, перетворивши їх на рабів. А орки безперешкодно вешталися по всій Півночі, пробираючись дедалі глибше на південь Белеріанду. Там усе ще стояли нескорені Доріат і Нарґотронд, однак Морґота вони цікавили мало: чи то він не досить знав про них, чи то злостиві його задуми наразі не визначили їхньої смертної години. Бо думка його раз у раз верталася до Турґона.

З допомогою шпигунів і власних підступів довідався Морґот, що Гурін приятелював із Королем; отож наказав привести його перед себе і думав залякати самим лишень поглядом. Але Гурін ніколи не відав страху, тому відкрито не підкорився Морґотові. Тож Морґот звелів його закувати і повільно катувати; а по якомусь часі прийшов і запропонував на вибір: або, звільнившись, піти, куди забажає, або стати таким самим могутнім і вельможним, як найвидатніші з-поміж його капітанів — хай тільки Гурін викаже, де сховано твердиню Турґона, та розповість про радників Короля. Проте Гурін Незламний висміяв його, промовивши:

— Сліпець ти, Морґоте Бауґліре, сліпцем повік і зостанешся, бачачи лишень пітьму. Не відаєш ти, що править серцями людей, а якби і знав, то не зміг би з тим упоратися. Тільки дурень пристає на те, що пропонує Морґот. Спершу ти призначаєш ціну, потім — відмовляєшся давати обіцяне; мені ж, якщо я розповім те, про що просиш, дістанеться лише смерть.

Морґот засміявся і сказав:

— Ти ще вимолюватимеш у мене смерті як милості.

Потому він доправив Гуріна до Гауз-ен-Нірнаета, щойно спорудженого, пронизаного смородом смерті, й поставив його на самісінький вершечок, і наказав подивитися на захід у напрямку Гітлуму і подумати про дружину, сина й інших родичів.

— Вони-бо тепер живуть у моїх володіннях, — мовив Морґот, — і мають покладатися на моє милосердя.

— Чи ж воно є в тебе? — відказав Гурін. — Але з їхньою допомогою ти не дістанешся до Турґона, бо вони не знають його таємниць.

Гнів охопив Морґота, й він промовив:

— Зате я зможу дістатися до тебе та до всього твого проклятущого дому; моя воля зламає вас, хоча ви всі й наче вилиті зі сталі.

І він узяв довгого меча, який там лежав, і зламав його перед очима Гуріна, і друзка поранила обличчя Ґалдорового сина, бо він не ухилився. Тоді Морґот, простягши довгі длані в напрямку Дор-ломіну, прокляв Гуріна, і Морвен, і їхніх нащадків, кажучи:

— Узріть! Тінь моїх думок упаде на них, хоч куди вони вирушать, а моя ненависть ітиме за ними крок у крок аж до кінця світу.

Але Гурін мовив:

— Даремні твої прокляття. Ти не бачиш їх і не можеш правувати ними звіддалік — принаймні, доки будеш у цій подобі й бажатимеш надалі зоставатися Королем, видимим на землі.

Тоді Морґот повернувся до Гуріна і сказав:

— Дурню! Людський нікчемо — з тих, до кого варто дослухатися в останню чергу! Ти бачив валарів чи зміряв могутність Манве та Варди? Ти знаєш, як далеко сягає їхня думка? Чи, може, ти гадаєш, що вони думають про тебе і захистять звіддалік?

— Не знаю, — промовив Гурін. — А втім, і так може бути, якщо на те їхня воля. Адже Старший Король не позбудеться престолу, допоки існуватиме Арда.

— Без сумніву, — сказав Морґот. — Однак Старший Король — це я, Мелкор, перший і наймогутніший із-поміж валарів. Я, котрий був іще до світу, а потім сотворив його. Тінь моїх задумів нависла над Ардою, і все, що є на ній, повільно, та невідворотно схиляється перед моєю волею. Проте над усіма, кого ти любиш, тяжітиме моя думка — мов хмара Судьби, — і зведе їх у темряву та відчай. Хоч куди підуть вони, всюди на їхньому шляху постане зло. Хай коли заговорять — слова їхні не дадуть доброї ради. Хай що зроблять — усе повернеться проти них. Вони помруть у безнадії, проклинаючи і життя, і смерть.

На те Гурін відповів йому:

— Чи ти забув, із ким розмовляєш? Такі байки ти міг би розповідати нашим батькам; ми-бо уникнули твоєї тіні. І тепер добре тебе знаємо, адже дивилися в обличчя тим, хто бачив Світло, і чули голоси тих, котрі розмовляли з Манве. Так, ти існував іще до Арди, та були й інші; й не Морґот сотворив землю. І Морґот не наймогутніший, бо розтратив силу на себе та змарнував її, витворюючи власну внутрішню пустку. Тож нині він не більш ніж утеклий раб валарів, котрі завжди тримають напоготові його ланцюги.

— Бачу, ти завчив напам'ять уроки твоїх наставників, — сказав Морґот. — Одначе це дитинне знання тобі не допоможе, особливо тепер, після їхньої втечі.

— Ось що я скажу тобі наостанок, рабе Морґоте, — мовив Гурін, — і те, що я скажу, не походить од елдарських знань, бо народилось у моєму серці цієї-от години. Ти не Володар Людей і не станеш ним, нехай навіть Арда та Менел цілком належатимуть тобі. Поза Колами Світу ти не будеш переслідувати тих, котрі не визнали тебе.

— Поза Колами Світу я не буду їх переслідувати, — сказав Морґот. — Адже поза Колами Світу — суцільне Ніщо. Проте, доки вони не ввійдуть у Ніщо, їм не сховатись од мене.

— Ти брешеш, — промовив Гурін.

— Побачивши все, ти визнаєш мою правду, — мовив Морґот.

І, забравши Гуріна до Анґбанда, він посадив його на камінне крісло високо-високо в горах Танґородрім, звідкіля вдалині видно було на заході землі Гітлуму, а на сході — землі Белеріанду. Потому Морґот зужив свою владу і, ставши поруч, удруге прокляв Гуріна, і зробив так, що той не міг ані зрушити з місця, ні померти, аж поки Чорний Король забажає звільнити його.

— Посидь отут, — сказав Морґот, — і подивися на землі, де лихо та відчай запопадуть тих, кого ти віддав мені. Бо ти наважився висміяти мене і поставити під сумнів владу Мелкора, Повелителя доль Арди. Тому ти будеш бачити моїми очима та чути моїми вухами, й ніщо не буде приховано від тебе.

Розділ IV Відхід Гуріна

Лишень троє людей урешті-решт повернулися до Бретілу, хоча дорога їхня, лиха дорога, пролягала через Таур-ну-Фуін. І коли Ґлорезель, Гадорова донька, довідалася про загибель Галдіра, то померла з туги.

У Дор-ломін же не дійшло ні звісточки. Ріан, дружину Гуора, горе штовхнуло у прірву безумства, проте завдяки допомозі сірих ельфів Мітріма вона таки народила сина і, нарікши його Туором, віддала на всиновлення тим помічникам. А потім побрела до Гауз-ен-Нірнаета, і припала до нього, і померла там.

Морвен Елезвен, оддавшись мовчазній журбі, зосталась у Гітлумі. Турінові. її сину, щойно добігав дев'ятий рік, і вона знову була при надії. Тяжкі часи випали на долю дружини Гуріна. Безліч східнян заполонили її землю і жорстоко поводилися з народом Гадора, розкрадаючи нажите добро, заганяючи людей у рабство. Вони забирали невідь-куди всіх співвітчизників Гуріна, котрі надавалися до праці чи для будь-чого іншого, навіть зовсім юних дівчат і хлопців, а старих убивали або залишали помирати з голоду. Проте досі жоден із нападників не посмів ані зайняти Володарку Дор-ломіну, ні позбавити її даху над головою. І це тому, що поміж них пройшов поголос, ніби вона небезпечна, ніби вона відьма, котра знається з білими демонами: так східняни називали ненависних їм ельфів, котрих дуже боялися. Боялися вони також гір, обминали їх десятою дорогою, адже там, особливо на півдні краю, знайшло притулок багато елдарів. Отож, зоставивши по собі розграбовану та спустошену землю, східняни знову потяглися на північ. А дім Гуріна стояв на південному сході Дор-ломіну, і гори підступали вельми близько до нього. Нен-Лалаіт узагалі збігав од джерела, затіненого горою Амон-Дартір, через уступ якої пролягав складний перевал, кудою відчайдухи діставалися на інший бік Еред-Ветріну, а далі, вслід за потічками Ґлітуя, спускались у Белеріанд. Східняни, як і Морґот, іще ні сном ні духом не відали про цей хід, адже, допоки нескореним залишався Дім Фінґолфіна, ціла країна була захищена від Темного Володаря і нога жодного його прислужника не могла там ступити. Тому він і вірив, що Еред-Ветрін — то неприступна стіна, нездоланна як для втікачів із Півночі, так і для нападників із Півдня. Бо і справді, поміж Сірехом та кордонами Дор-ломіну з Неврастом далеко на Заході не було для безкрилих жодного шляху, щоби подолати ці гори.

Так уже склалося, що після перших набігів Морвен залишили у спокої, проте віддалятися від оселі все ще було небезпечно, позаяк у довколишніх лісах чаївся непевний люд. Тесля Садор, кілька старців і літніх жінок знайшли притулок у домі Елезвен. як і Турін, якому вона не дозволяла і кроку ступити за огорожу. Та хоч як важко трудилася Морвен, господа Гуріна небавом почала занепадати, у двері постукала бідність, а за нею — і голод. Тож єдиним рятунком виявилася таємна допомога Аерін, Гурінової родички, котру такий собі Бродда, один зі східнян, силоміць узяв за дружину. З гіркотою в серці приймала Морвен її подаяння, але таки приймала — заради Туріна та не народженої ще дитини, а також тому, що вважала це не милостинею, а лише поверненням украденого. Адже саме той Бродда, прийшовши у батьківщину Гуріна, захопив його народ, його добро та худобу і перевіз усе до своїх помешкань. Бродда був чолов'яга відважний, але все ж до прибуття в Гітлум одноплемінці мало зважали на нього. Засліплений жадобою багатства, він ладен був правувати і тими землями, якими гребувала решта йому подібних. На власні очі побачити Морвен цьому східнянинові довелося єдиний раз, коли, приїхавши під її оселю, він хотів одібрати у неї останнє, та запалі очниці «білого демона», які віщували згубу, нагнали на нього такого непереборного, смертельного жаху, що він ані не обшукав збіднілу домівку, ні не викрив Туріна, — інакше життя спадкоємця правдивого володаря повисло би на волосині.

Соломоголових, як називав Бродда народ Гадора, він перетворив на рабів і приставив до будівництва дерев'яних хоромів у землях на північ од дому Гуріна.

Його раби товклися за частоколом, мов худоба у хліві, проте їх погано охороняли. А були серед нещасливців і такі, котрі, зберігши людську гідність, бралися допомагати Володарці Дор-ломіну, навіть ризикуючи собою. Саме вони потайки передавали Морвен вісті про становище у краю, хоча подекуди ті новини вбивали рештки надії. Утім, Аерін стала дружиною, а не рабинею Бродди, бо між його спільниками було мало жінок, та й доньки едайнів значно вигравали при порівнянні зі східнянками, — він же сподівався запанувати в тій країні та залишити по собі спадкоємця.

Про те, що відбулось і що могло відбутись у дні прийдешні, Морвен рідко розмовляла з Туріном. А він боявся порушувати розпитуваннями материне мовчання. Тільки-но східняни вперше з'явились у Дор-ломіні, він запитав у неї:

— Коли повернеться батько, щоби прогнати цих огидних злодюг? Чому він не приходить?

Морвен одповіла:

— Я не знаю. Можливо, його вбили або тримають у полоні, а може, його завезли дуже-дуже далеко й він поки що не може повернутися через недругів, котрі оточують нас.

— Тоді, гадаю, він мертвий, — ледве стримуючи перед матір'ю сльози, промовив Турін, — адже, якби батько був живий, ніхто не завадив би йому прийти нам на поміч.

— Не думаю, сину мій, аби хтось із нас розгадав правду, — відказала Морвен.

З плином часу Морвен дедалі більше огортала тривога за Туріна, спадкоємця Дор-ломіну та Ладросу. Вона розуміла, що за тодішніх обставин хлопчика спіткає злиденна доля раба східнян задовго до того, як він устигне подорослішати. Тому їй мимоволі пригадалася розмова з Гуріном, а на гадку знову спав Доріат. Зрештою, вона постановила, якщо вдасться, таємно вислати Туріна в той край і благати Короля Тінґола дати йому притулок. Аж раптом, сидячи отак і розмірковуючи, як здійснити задумане, вона виразно почула голос Гуріна, який казав їй: «Не гайся! Не чекай мене!» Та наближалися пологи, а дорога була тяжка і небезпечна; що більше люду піде, то менше надії на порятунок. Серце все ще марило сподіванням, у якому Морвен не хотіла зізнатися навіть сама собі: глибоко всередині її єства жило чуття, що Гурін не загинув, і безсонними ночами вона сторожко вичувала його ходу або прокидалася, думаючи, ніби почула іржання Арроха, його коня. Ба більше, хоча вона тепер прагнула віддати Туріна на всиновлення в дім іншого — за тогочасним звичаєм, — однак гордість не дозволяла їй особисто покладатися на милість чужинця, бодай і самого короля. Тож голосом Гуріна (чи то спогадом про той голос) було знехтувано і виткано натомість першу нитку в хитросплетінні долі Туріна.

Стрімко наближалась осінь Року Голосіння, й тільки тоді Морвен поспіхом прийняла рішення. Адже часу на подорож залишилось обмаль, а її жахала сама думка про те, що Туріна таки спіймають, якщо доведеться перечікувати зиму. Бо все частіше східняни нишпорили довкола огорожі, шпигуючи за домом. Тому зненацька Морвен звернулася до Туріна:

— Твій батько не прийде. Тож ти мусиш іти, і то негайно. Так він бажав би.

— Іти? — скрикнув Турін. — Куди ж ми підемо? По той бік Гір?

— Так, — відповіла Морвен, — по той бік Гір, далеко на південь. На південь — бо в тій стороні може бути надія. Проте я не сказала ми, сину мій. Ти мусиш піти, а я — залишитися.

— Я не піду сам! — мовив Турін. — Я не покину тебе. Чому ми не можемо піти разом?

— Я не можу піти, — відказала Морвен. — Але ти підеш не сам. Я споряджу з тобою Ґетрона, і Ґрітніра також, можливо.

— А Лабадала відішлеш? — запитав Турін.

— Ні, бо Садор кульгавий, — відповіла Морвен, — а дорога буде тяжка. А тому що ти мій син і живемо ми в похмурі дні, то скажу відверто: ти можеш померти в дорозі. Рік добігає кінця. Та залишившись, ти скінчиш набагато гірше: перетворишся на раба. Якщо хочеш стати мужем, вступивши у вік мужності, то наберешся хоробрості й учиниш так, як наказую.

— Але ж ти лишишся без мене тільки зі Садором. сліпим Раґніром і літніми жінками, — мовив Турін. — Хіба мій батько не сказав, що я спадкоємець Гадора? А спадкоємець повинен зостатись у домі Гадора, щоб обороняти його. Отепер ніж би став мені у пригоді!

— Спадкоємець повинен залишитись, але він не може, — мовила Морвен. — Однак колись він напевне повернеться. Зберися з духом! Я піду за тобою, якщо все обернеться на гірше. І якщо зможу.

— Як же ти відшукаєш мене, заблукалого у глушині? — спитав Турін.

І раптом серце зрадило його, й він, не криючись, розридався.

— Коли голоситимеш, інші створіння знайдуть тебе першими, — відказала Морвен. — Але я знаю, куди ти збираєшся, а як дійдеш і залишишся там, то я знайду тебе, якщо зможу. Адже я посилаю тебе до Короля Тінґола в Доріат. Хіба ти не будеш радше королівським гостем, аніж рабом?

— Не знаю, — відказав Турін. — Я не знаю, хто такий раб.

— Тому я й відсилаю тебе подалі, щоб і не дізнався, що то значить — бути рабом, — відповіла Морвен.

Тоді посадила Туріна перед собою і так глянула хлопчикові в очі, ніби намагалася розгадати якусь загадку.

— Важко, Туріне. Важко, сину мій, — сказала вона за мить. — Важко не лише тобі. Тягарем на мені у дні скрути лежить відповідальність за прийняті рішення. Але я роблю те, що вважаю правильним, бо інакше навіщо би мала розлучатися з найріднішою істотою в світі?

І потім вони про це не розмовляли, а Туріна охопили сум і бентега. Якось уранці він пішов шукати Садора, який рубав десь тріски для вогню. Позаяк блукати лісами було небезпечно і трісок не вистачало, то хлопчик застав Садора за спогляданням великого Гурінового крісла, покинутого незавершеним у кутку.

— Скоро і воно піде на розпал, — сказав тесля, зіпершись на милиці, — бо нині треба задовольняти лише насущні потреби.

— Не руш його наразі, — мовив Турін. — Можливо, батько таки повернеться додому і зрадіє, побачивши, що ти зробив для нього за час його відсутності.

— Примарні надії далебі небезпечніші за страхи, — сказав Садор, — до того ж вони не зігріють нас узимку.

Він показав пальцем на різьблення та зітхнув.

— Скільки часу змарновано! Зате працювалося добре. Гадаю, радість од роботи — єдина цінність таких нетривких речей. А тепер не завадило би, напевно, повернути тобі твій дарунок.

Турін було простягнув руку по лезо, та враз відсмикнув її.

— Не годиться мужеві забирати назад власні дарунки, — мовив хлопчик.

— Але ніж мій, — то хіба я не можу віддати його тобі, якщо маю таке бажання? — спитав Садор.

— Можеш, — одказав Турін, — будь-кому, опріч мене. Тільки з якої причини ти хочеш його віддати?

— Бо не сподіваюся гідно ним скористатися, — відповів Садор. — У дні грядущі для Лабадала не буде інакшої роботи, крім рабської.

— Хто такий раб? — запитав Турін.

— Той, хто колись був людиною, а тепер до нього ставляться як до худоби, — промовив Садор. — Той, хто харчується, тільки щоби підтримувати життя, підтримує життя, тільки щоби гарувати, гарує тільки зі страху перед болем або смертю. А ці грабіжники можуть завдати рабові болю або заподіяти йому смерть просто задля розваги. Я чув, вони обирають кількох прудконогих утікачів і полюють на них із мисливськими псами. Видно, східняни ліпше вчилися в орків, аніж ми — у Світлого Народу.

— Тепер я краще все розумію, — сказав Турін.

— Ганьба! Ганьба, що тобі довелося зрозуміти це в такому юному віці, — мовив Садор.

А тоді, спостерігши дивний вираз на обличчі Туріна, додав:

— Що ж ти тепер розумієш?

— Розумію, чому моя мати відсилає мене геть, — відповів Турін, і в очах його зблиснули сльози.

— Ах! — видихнув Садор.

А сам до себе пробурмотів:

— Тільки навіщо було так довго чекати?

Тоді, повернувшись до Туріна, сказав:

— Це, як мені здається, не привід для сліз. Але тобі не годиться виказувати вголос материні поради ні Лабадалові, ні будь-кому іншому. Бо нині всі стіни та загорожі мають вуха, і вуха ті ростуть на недобрих головах.

— Треба ж мені розмовляти бодай із кимось! — заперечив Турін. — Я завжди ділився з тобою. І не хочу тебе покидати, Лабадале. І не хочу покидати цей дім і мою матір.

— Якщо залишишся, — сказав Садор, — то невдовзі Дім Гадора зникне з лиця Арди навіки, і тепер ти, думаю, це розумієш. Лабадал не хоче розлучатися з Туріном, але Садор, прислужник Гуріна, буде щасливий, коли син його повелителя стане недосяжним для східнян. Ну-ну, тут нічим не зарадиш. Треба прощатися. То як, візьмеш на прощання в дарунок мій ніж?

— Ні! — відповів Турін. — Мати каже: я йду до ельфів, до Короля Доріату. Там, напевно, зможу дістати багато таких речей, а от прислати тобі, Лабадале, бодай одну з них у подарунок навряд чи вдасться. Тоді я буду далеко-далеко звідси, один-одинокий.

Потому Турін заплакав, але Садор звернувся до нього, кажучи:

— Заспокойся ж! Куди подівся Гурінів син? Ще зовсім недавно я чув од нього такі слова: «Тільки-но доросту, піду в солдати до короля ельфів».

Турін утер сльози і мовив:

— Нехай так! Якщо ці слова належали синові Гуріна, то він мусить дотримати їх і піти. Однак говорити, що зробиш те або те — це одна річ, виконувати ж обіцяне — цілком інша. Тепер я не хочу в солдати. Тож надалі добре думатиму, перш ніж казати що-небудь.

— Так буде і справді найкраще, — мовив Садор. — Більшість людей вчиться цього, та навчається — мало. Облишмо у спокої прийдешнє. Досить нам і турбот сьогодення.

Невдовзі Туріна підготували до подорожі, він попрощався з матір'ю і потай відбув із двома супутниками. Коли ті попросили Туріна озирнутися на батьковий дім, мука прощання розітнула його душу, мов гострий меч, і він скрикнув:

— Морвен, Морвен, коли я знову побачу тебе?

А Морвен, стоячи на порозі, почула відлуння того крику поміж зарослих лісами пагорбів і так сильно стиснула дверну опору, що поранила собі пальці. Так Турін страждав уперше.

На початку року, наступного після відходу Туріна, Морвен породила дитину і назвала її Ніенор, що означає «скорботна»; на ту пору Турін уже встиг зайти ген-ген далеко. Довга та сутужна випала йому путь, бо влада Морґота сягала далеко за межі його володінь. Однак Ґетрон і Ґрітнір, провідники Туріна, були юнаками в епоху Гадора і, хоча вже зістарилися, не втратили ні хоробрості, ні доброго знання тих земель, адже часто подорожували Белеріандом у колишні часи. Тож завдяки мужності й сприянню долі вони перетнули Тінисті Гори, спустились у Долину Сіріону, ввійшли в Бретілський Ліс і нарешті, потомлені та виснажені, дісталися кордонів Доріату. Але вже там збилися з дороги, заблукали в лабіринтах Королеви і нипали в непролазних хащах, аж доки закінчилися харчі. Тоді з півночі прийшла холодна зима і коло подорожніх майнула тінь смерті, однак доля готувала Турінові страшніше майбутнє, ніж голодну смерть. Уже в цілковитому розпачі, вони почули звуки ріжка. У тій місцині саме полював Белеґ Міцнолукий. який мешкав на узграниччі Доріату і був найвидатнішим лісничим тих днів. Зачувши крики, він підійшов до заблукалих, нагодував і напоїв їх, а дізнавшись, хто вони та звідкіля, пройнявся подивом і жалем. Белеґ дуже вподобав Туріна, бо той перебрав материну красу, мав батькові очі, а ще був міцний і сильний.

— Якого благодіяння ти чекаєш од Короля Тінґола? — запитав Белеґ у хлопчика.

— Я стану одним із його лицарів, виступлю проти Морґота і помщуся за батька. — відказав Турін.

— Так, напевно, і станеться, коли роки збільшать тебе, — мовив Белеґ. — Бо хоча ти й малий, проте маєш усі риси звитяжця, гідного називатися сином Гуріна Незламного, якщо таке можна припустити.

Скрізь в ельфійських краях ім'я Гуріна було у великій пошані. Тому-то Белеґ радо взявся провести мандрівників і доправив їх до помешкання, де на той час жив разом із іншими мисливцями, і там вони оселилися, чекаючи, коли з Менеґрота повернеться посланець. А коли надійшла звістка, що Тінґол і Меліан приймуть сина Гуріна та його охоронців, Белеґ провів їх таємними ходами до Таємничого Королівства.

Отак Турін дістався величного мосту над Есґалдуіном і ввійшов у браму Тінґолових чертогів, і по-дитячому задивлявся на дива Менеґрота, яких жодна смертна людина, крім Берена, ніколи до того не бачила. Потому Ґетрон переказав Тінґолові та Меліан послання від Морвен, і Король радо прийняв прибульців, і посадовив Туріна собі на коліно, бодай так пошановуючи Гуріна, наймогутнішого з-поміж людей, і Берена, його родича. Ті ж, хто бачив це, зачудувалися, бо знали, що то знак усиновлення і що Турін однині — прийомний син Тінґола. Бо ні до того, ні після жоден король, а тим паче ельфійський володар, не чинив нічого подібного для людини. Тоді Тінґол мовив до Туріна:

— Тут, сину Гуріна, будеш ти як удома; й цілісіньке життя вважатимешся моїм сином, хоч і народився ти людиною. І здобудеш мудрості понад мислиму для смертної людини міру, а в руки тобі буде вкладено ельфійську зброю. Настане колись твій час, і ти повернеш собі батькові землі в Гітлумі, та доти живи з нами в любові.

Так розпочалося для Туріна гостювання в Доріаті. Його охоронці, Ґетрон і Ґрітнір, певний час трималися поруч нього, хоч і прагнули знову повернутися до їхньої володарки в Дор-ломін. Але старість і хворість не дозволили Ґрітнірові здійснити бажане, тож він зоставався біля Туріна до самої своєї смерті. Тим часом Ґетрон рушив у путь, і Тінґол вислав із ним провідників і охоронців, котрі мали передати Морвен його послання. Урешті-решт, гурт подорожніх дістався дому Гуріна, і коли Морвен довідалася, що Туріна з почестями прийняли в чертогах Тінґола, то горе її бодай трохи просвітліло. Крім того, ельфи принесли їй багаті дарунки та настанову від Меліан — повертатися з посланцями Тінґола в Доріат. Бо Меліан була мудра і завбачлива, тож сподівалася відвернути лихо, яке замислив Морґот. Але Морвен не захотіла покидати рідного дому, адже серце її не змінилось і не зменшилася гординя; та й Ніенор була ще немовлям. Отож, вона відпустила ельфів Доріату з подякою та віддала їм у дарунок останній шматочок золота, щоби приховати свою бідність, а ще попросила повернути Тінґолові Шолом Гадора. Щодо Туріна, то він із нетерпінням очікував повернення вісників Тінґола. Коли ж ті прийшли без Морвен, хлопчик помчав у ліс і розридався, бо знав про настанову Меліан і сподівався, що мати зважить на неї. Отак Турін страждав удруге. А Меліан. слухаючи, що відповіла Морвен, страшенно жалкувала. Вона-бо розуміла наміри володарки Дор-ломіну, але також розуміла і те, що завбаченої долі вже ледве чи вдасться уникнути.

Шолом Гадора вручили Тінґолові. А був той шолом зі сірої сталі, прикрашений золотом і вигравіюваними рунами перемоги. У ньому жила сила, що оберігала кожного носія від ран і смерті, бо, вдаряючись об чарівну сталь, будь-який меч розбивався на друзки, а стріла — відскакувала вбік. Цей шолом виготовив Телхар, коваль із Ноґрода, чиї витвори славились у цілому світі. Шолом мав забороло (подібне до тих, які гноми-ковалі використовували для захисту очей), і через це обличчя його носія сповнювало переляком спостерігачів, а само було добре захищене від вогню та дротиків. Гребінь шолома вінчало позолочене зображення дракона Ґлаурунґа, бо цю частину обладунку виготовили невдовзі після першої появи Ґлаурунґа з-за брам Морґота. Гадор, а за ним і Ґалдор надягали шолом щоразу, коли виступали на війну. У воїнів Гітлуму підносилися серця, щойно він здіймався над головами в розпалі битви, і звитяжці гукали: «Більше вартує Дракон Дор-ломіну, ніж золотий черв Анґбанда!» А от Гуріна шолом гнітив, тому він надягав його нечасто, пояснюючи це так: «Радше я зустрічатиму недруга обличчям до обличчя». Утім, син Ґалдора теж вважав Дракона Півночі однією з найвеличніших родинних реліквій свого дому.

На ту пору в Тінґола у Менеґроті були просторі арсенали, вщерть заповнені розмаїтою зброєю: металевими кольчугами, що нагадували риб'ячу луску та сяяли, неначе вода в місячному світлі; мечами та сокирами; щитами та шоломами, які виготовив сам Телхар, або навіть його вчитель, старий Ґаміл Зірак, або навіть і хтось зі ще вправніших ельфійських майстрів. Деякі з цих речей Король отримав як дар із Валінору, і виготовив їх у власній майстерні Феанор, який за всі часи існування світу не мав рівних у зброярстві. Проте Тінґол тримав Шолом Гадора так, ніби його власні запаси були суцільним дріб'язком, і свою поштивість висловив, сказавши:

— Цей шолом носили горді голови, голови отців Гуріна.

Тоді його мовби осяяло, і він прикликав Туріна, і сказав йому, що Морвен прислала синові могутню річ, родинну реліквію його батьків.

— Візьми ж оцю Драконову Голову Півночі, — сказав він, — і коли прийде час, носи її з гідністю.

Одначе Турін був надто юний, аби підняти шолом, а сердечні муки завадили йому належно пошанувати цей дар.

Розділ V Гурін у Доріаті

У дитячі роки, які Турін провів у Доріаті, його пильнувала Меліан, хоча бачив він її зрідка. Себто жила в лісі діва на ймення Неллас, яка, за наказом Королеви, ходила назирці за хлопчиною, коли той блукав у пущі, й часто-густо зустрічалася з ним, нібито випадково. При цьому вони гралися разом чи гуляли, тримаючись за руки, бо Турін швидко підростав, а вона виглядала, як його перевесниця, й у серці залишилася такою самою все її ельфійське життя. Від Неллас Турін чимало дізнався про шляхи та живину Доріату і навчився розмовляти старішою, поважнішою та багатшою на прекрасні слова синдарською мовою — так, як зазвичай говорили у стародавньому королівстві. Тож на якусь коротку часину дух його просвітлів, але потім знову затьмарився, і дружба та проминула, мовби розквіт весни. Адже Неллас не приходила до Менеґрота, неохоча гуляти попід камінними дахами. Тому, вступивши в пору зрілості й зосередившись на діяннях людей, Турін бачив її чимраз рідше. Одначе лісова діва продовжувала пильнувати його, хоча тепер затаїлася.

Дев'ять років прожив Турін у чертогах Менеґрота. Серце його та думки постійно линули до рідних, й уряди-годи він одержував звісточки про них, собі на втіху. Бо щойно випадала нагода, Тінґол відряджав посланців до Морвен, і вона переказувала синові вітання. Так Турін довідався, що материне становище трохи покращало і що сестра Ніенор зростає красунею, цвітом сірої Півночі. Турін теж міцнів тілом, аж поки дорівнявся найрославішим серед людей, значно перевищивши ельфів Доріату. А сила його та відчайдушність уславилися по цілому володінні Тінґола. У ті роки син Гуріна здобув чимало знань, уважно дослухаючись до історій прадавніх днів і до оповідей про визначні діяння минувшини, і став глибокодумним та ощадливим у мовленні. Белеґ Міцнолукий часто приходив по нього до Менеґрота, потім забирав кудись далеко-далеко і навчав розуміти ліс, стріляти з лука та (це хлопцеві подобалося найбільше) вправлятися з мечем. А от до ремесел Турін виявився менш удатним, бо повільно опановував власну силу й іноді нетерплячим ударом псував зроблене. Загалом, виглядало так, ніби фортуна була до нього не вельми прихильна, позаяк задумане часто вдавалося кепсько, а бажане діставалось іншому. Навіть дружба давалася Турінові нелегко: він був невеселий, рідко сміявся, гейби тінь нависла над його юністю. А втім, ті, хто добре знав сина Гуріна, любили та поважали його, і вони вшановували його як вихованця Короля.

Та був один доріатець, котрий заздрив Турінові в усьому. І що ближчала зрілість одного, то примножувалася заздрість іншого. Звали його Саерос. Пиха змушувала Саероса ставитися зверхньо до всіх, кого він вважав нижчим од себе за станом і вельможністю. Він товаришував із менестрелем Даероном, бо і сам був здібний до співу, та не любив людей, а найменше — родичів Берена Однорукого.

— Чи не дивно, — казав він, — що ця земля прийняла чергового виплодня тієї нещасної породи? Хіба той, перший, не досить нашкодив Доріату?

Тому він зиркав спідлоба на Туріна та на все, що робив юнак, і пащекував про нього навсібіч. І слова його були хитрі, а злобу ховав він під маскою. І допіру зустрівшись із Туріном сам на сам, він говорив із ним зверхньо, відкрито виявляючи неповагу та дедалі більше йому докучаючи. Попервах юнак відповідав на лихі слова мовчанням, адже Саероса шанував народ Доріату, а крім того, він був радником Короля. Та мовчанка Туріна тільки ще більше розпалювала Саероса.

Тогоріч, коли Турінові виповнилося сімнадцять, горе знову напосілося на нього: в той час із дому перестали надходити будь-які вісті. Влада Морґота щороку зростала, і тепер уже цілий Гітлум, од краю до краю, накрила його тінь. Морґот, без сумніву, добре знав про діяння народу та роду Гуріна, тож на короткий час дав їм спокій, аби сповнити власний задум.

Тепер же, наполегливо прямуючи до мети, наказав ретельно стежити за всіма можливими переходами в Тінистих Горах, тому ніхто не міг ані вийти з Гітлуму, ні ввійти туди, хіба наражаючи себе на страшну небезпеку. Крім того, довкола витоків Нароґу і Тейґліну та при верхів'ї ріки Сіріон роїлись орки. Тож настав час, коли посланці Тінґола просто перестали повертатись, і він не посилав уже нікого на вірну смерть. Королеві завжди була огидною сама думка про те, що хто-небудь блукатиме поза безпечними кордонами, тому, зважившись послати своїх людей у небезпечну путь до Морвен у Дор-ломін, він виявив щонайбільшу прихильність до Гуріна та його роду.

Тепер у Туріна мовби камінь лежав на серці, бо він не знав, яке нове зло задумав Морґот, і боявся, що лиха доля вже спіткала Морвен і Ніенор. Тож день у день сидів він мовчки, розмірковуючи про загибель Дому Гадора та людей Півночі. Однієї днини враз підвівся і подався шукати Тінґола, і знайшов його, коли той сидів побіч Меліан попід Гірілорном — славетним буком Менеґрота.

Тінґол глянув на Туріна і зчудувався, бо перед ним постав не годованець, а незнайомий муж, високий, темноволосий, із глибокими темними очима на блідому обличчі, суворий, гордий і мовчазний.

— Чого ти бажаєш, названий сину? — запитав тоді Тінґол, передчуваючи, що Турін не проситиме дріб'язку.

— Кольчугу, меча та щита, які би пасували моїй поставі, володарю, — відповів Турін. — І ще, з твого дозволу, я хочу взяти Драконів Шолом моїх отців.

— Усе це ти одержиш, — мовив Тінґол. — Одначе зізнайся, що за потреба змусила тебе просити цієї зброї?

— Потреба мужа, — відказав Турін, — і сина роду, який слід уславити. А ще мені знадобляться звитяжці-соратники.

— Я надам тобі місце серед моїх лицарів меча, бо саме меч довіку буде твоєю зброєю, — промовив Тінґол. — Випробуй себе у війні на узграниччі, якщо жадаєш того.

— Моє серце поривається по той бік кордону, — сказав Турін. — Я прагну радше наступати на недруга, ніж захищатися.

— Тоді вирушай один, — мовив Тінґол. — Керуючись тільки власною мудрістю, звик я вирішувати, чи братиме участь мій народ у війні з Анґбандом, Туріне, сину Гуріна. Тому жодна збройна сила Доріату не вступить у бій ані зараз, ані в інший час, якого сягає моє передбачення.

— І все ж ти вільний піти, якщо хочеш, сину Морвен, — сказала Меліан. — Пояс Меліан не завадить відходу того, хто ввійшов із нашого дозволу.

— Хіба тільки мудра порада зупинить тебе, — докинув Тінґол.

— Що ж ти порадиш, володарю? — запитав Турін.

— Постава видає в тобі мужа, вже нині вельможнішого за багатьох інших, — відповів Тінґол, — але, допоки ти не досягнув повного розквіту зрілості, написаного тобі на роду, терпи, випробовуй і тренуй власну міць. Отоді, можливо, тобі вдасться уславити твій рід. І все ж мала надія на те, що одна-єдина людина спроможеться завдати шкоди Темному Володареві інакше, ніж допомагаючи ельфійським володарям якомога довше тримати оборону.

Тоді Турін сказав:

— Берен, мій родич, спромігся на більше.

— Берен і Лутіен, — поправила його Меліан. — Але ти чиниш надто сміливо, розмовляючи так із батьком Лутіен. Думаю, твоя доля не злетить аж так високо, Туріне, сину Морвен. Хоча велич і справді криється в тобі, а доля твоя переплетена з долею ельфійського народу в біді й у щасті, проте остерігайся себе, якщо занесеться на біду.

Помовчавши трохи, вона заговорила до нього знову і сказала так:

— Тепер іди, названий сину. І прислухайся до поради Короля — вона-бо завжди мудріша за те, що підказує тобі власне єство. Одначе не думаю, що ти довго проживеш із нами в Доріаті, досягнувши зрілості. Якщо ж у прийдешні дні згадаєш ці слова Меліан, вони підуть тобі на користь: бійся і холоду, і полум'я серця твого — натомість, коли зможеш, учися терплячості.

Потому Турін уклонився й пішов геть. А небавом одягнув Драконів Шолом, узяв до рук зброю, вирушив до північного узграниччя і там приєднався до ельфійських воїнів, котрі вели неперервну війну з орками й усіма слугами та сотворіннями Морґота. Так, щойно діждавши закінчення отроцтва, Турін випробовував силу та мужність; і, пам'ятаючи про кривди, завдані його роду, юнак не мав рівних у відвазі й зазнав численних поранень списами, і стрілами, і кривими лезами орків.

Але жереб оберігав Туріна від смерті, тож у лісах пішов поголос, наче знову з'явився Драконів Шолом із Дор-ломіну. І поголос отой почули далеко за межами Доріату. І багато хто дивувався, кажучи:

— Хіба дух людини може повернутися після смерті? Чи Гурін із Гітлуму і справді зумів вирватися з пекельних задвірків?

На той час лише один із прикордонників Тінґола володів зброєю майстерніше за Туріна, і був то Белеґ Міцнолукий. Белеґ і Турін пліч-о-пліч зустрічали всі небезпеки і разом сходили дикі ліси од краю до краю.

Так минуло три роки, впродовж яких Турін рідко навідувався до чертогів Тінґола і не дбав уже ні про власний вигляд, ані про вбрання: мав нечесане волосся, покривав кольчугу сірим, пошарпаним негодою плащем. Але третього літа сталося так. що по досягненні двадцяти років Турін, жадаючи відпочинку та потребуючи хорошого зброяра, несподівано з'явився в Менеґроті й одного вечора зайшов у залу. Тінґола там не виявилося, бо він разом із Меліан саме був у зеленому лісі — так любив Король потішити себе в розпал літа. Виснажений дорогою, поглинутий думками, Турін навмання обрав собі місце. На біду, він сів на лаву поміж старійшинами королівства якраз там, де зазвичай сидів Саерос. Отож, припізнившись і побачивши на своєму місці іншого, Саерос розгнівався, бо подумав, що Турін учинив так через гординю, щоби зумисне образити його. І гніву не зменшило те, що решта присутніх не докоряла Турінові, а прийняла його гостинно — як гідного їхнього товариства.

Спершу Саерос удавав, ніби одностайний із усіма, навіть пересів на інше місце, якраз навпроти Туріна.

— Рідко нас вшановують присутністю прикордонники, — сказав він, — тож я радо поступаюсь облюбованим місцем, аби скористатися нагодою побесідувати з одним із них.

Але Турін, котрий саме розмовляв із Маблунґом Мисливцем, не підвівся, а лишень коротко відказав:

— Я вдячний тобі.

Потому Саерос засипав його питаннями щодо вісток із узграниччя та власних Турінових звершень у нетрях; і хоча слова його видавалися чемними, їх насмішкуватий тон приховати було складно. Турін, урешті, стомився й озирнувся довкола себе, і спізнав гіркоту вигнання, і від світла та сміху ельфійських чертогів думки понесли його до Белеґа та лісового життя, а вже звідти — далеко-далеко, до Морвен у Дор-ломіні, у батьківський дім. Чорні думи тінню лягли на юначе чоло, і запитання Саероса лишилося без відповіді. Тоді, сприйнявши похмурість як особисту образу, Саерос дав волю гніву і, діставши золотий гребінь, пожбурив його на стіл перед Турін ом, крикнувши:

— Людино з Гітлуму, ти, безсумнівно, сів за цей стіл похапцем, отож пошарпаний плащ пробачити тобі можна. Але так занехаяти волосся, щоби воно нагадувало зарості ожини… Напевно, якби воно не закривало вух, ти би краще чув те, що до тебе кажуть.

Турін промовчав, але зміряв Саероса поглядом, звичну темряву якого осяяв недобрий блиск. Одначе Саерос не зважив на цю пересторогу й у відповідь глянув зневажливо і сказав, аби почули всі:

— Якщо мужі Гітлуму такі несамовиті й люті, то які ж тоді там жінки? Невже вони гасають, мов олениці, зодягнені тільки у власне волосся?

По цих словах Турін схопив посудину для пиття і поцілив Саеросу в обличчя, аж той відкинувся назад од сильного болю. А Турін дістав меча і кинувся би на ельфа, якби Маблунґ не стримав його. Саерос же, підводячись, забруднив стіл кривавим харкотинням, бо мав розбитий рот, і сказав якомога чіткіше:

— Скільки ще ми даватимемо притулок оцьому лісовому дикунові? Хто правує тут нині? Королівський закон суворий до тих, котрі кривдять його ленників у залі, а для того, хто тут оголив зброю, оголошення поза законом буде найм'якшим із покарань. Якби ми були не в залі, я відповів би тобі, лісовий дикуне!

Та шал Туріна, щойно він побачив на столі кров, охолонув, він вивільнився од Маблунґа рухом плеча і мовчки полишив залу.

Тоді Маблунґ звернувся до Саероса:

— Що з тобою сьогодні? За те, що трапилося, я складаю вину на тебе. І цілком може бути, що королівський закон визнає розбитий рот лише доречною розплатою за глум.

— Якщо це зухвале щеня чимось незадоволене, нехай звернеться до Королівського суду, — відповів Саерос. — Однак оголювати лезо в залі суворо заборонено, і цьому немає виправдання. Деінде, якщо цей лісовий дикун нападе на мене, я порішу його!

— Може статись і навпаки, — сказав Маблунґ. — Однак, незалежно від того, хто з вас загине, то буде вчинок, од якого годі ждати добра, вчинок, який пасував би радше Анґбанду ніж Доріату. Правду кажучи, я відчуваю, ніби з Півночі простяглася тінь і торкнулася нас. Ану ж твоя пиха слугує Морґотові? Будь обережний, Саеросе, і пам'ятай, що ти один із елдарів.

— Я й не забуваю про це, — мовив Саерос, однак гніву не вгамував.

Навпаки, за ніч, заліковуючи рану, ще помножив свою лють.

Уранці він підстеріг Туріна, коли той на зорі вирушав із Менеґрота з наміром повернутися на узграниччя. Щойно Турін від'їхав, Саерос напав на нього з-за спини, оголивши меча та прикрившись щитом. Але юнак, навчений лісом завжди бути напоготові, помітив його краєм ока, сахнувся вбік, рвучко наблизився і кинувся на недруга.

— Морвен! — вигукнув Турін. — Нині той, хто знущався з тебе, відповість за гидкі слова!

І він розтрощив Саеросів щит, і між ними почався блискавичний бій. Тому що Туріна тривалий час навчала важка школа узграниччя, він став таким самим жвавим, як і будь-який ельф, але сильнішим. Невдовзі він почав перемагати і, поранивши супротивника в руку, яка тримала меча, підім'яв його під себе. Відтак Турін наступив на меча, якому Саерос дозволив упасти.

— Саеросе, — мовив, — на тебе чекають тривалі гони, тому одяг лише заважатиме. Досить самого волосся.

Потому несподівано штовхнув його на землю, роздягнув одним рухом, і Саерос відчув, яка сила нуртує в Туріні, і злякався. Однак Турін дозволив йому підвестись, а потім крикнув:

— Біжи, біжи, висміювачу жінок! Утікай! І мчи зі швидкістю оленя, інакше я прохромлю тебе ззаду.

Тоді штрикнув Саероса вістрям меча в сідницю, і той, жахнувшись і дико волаючи про допомогу, помчав лісом. Але Турін не відступав ані на крок, мов мисливський пес повторюючи за ним усі різкі повороти і подекуди підганяючи втікача мечем.

Крики Саероса привернули до гонитви увагу багатьох, але тільки найпрудкіші встигали за бігунами. Був поміж них і Маблунґ, схвильований до глибини душі, бо хоча кпини і видалися йому негідними, проте «злоба, прокинувшись уранці, надвечір звеселяє Морґота», а ганьба будь-кого з ельфійського народу — самочинно, без суду — це взагалі тяжке злодіяння. Адже на той час ніхто не знав, що Саерос перший напав на Туріна, заміряючись його вбити.

— Стривай, стривай, Туріне! — волав Маблунґ. — Чинити таке серед лісу личить хіба що оркам!

— Е, ні, вчинок, гідний орків, був раніше; це лише орківська гра, — озвався Турін.

Він саме збирався відпустити Саероса, та, зачувши Маблунґові слова, з криком напосівся на нього знову. І Саерос, утративши будь-яку надію на порятунок і думаючи, що смерть наступає йому на п'яти, нестямно мчав уперед, аж раптом опинився на краю берега над потоком, який напував Есґалдуін. Потік той біг у глибокій розколині поміж валунів, і відстань між берегами його була з оленячий стрибок. Охоплений жахом, Саерос вирішив перестрибнути через потік, але оступився, і з криком зірвався вниз, і розбився на великому камені, що виступав із води. Так скінчилося його життя в Доріаті; і Мандос надовго затримав його.

Глянувши на мертве тіло у водах потоку, Турін подумав: «Нещасний дурню! Звідси я би відпустив тебе до Менеґрота. Тепер же на мої плечі ляже незаслужена провина». І він повернувся, й окинув похмурим поглядом Маблунґа та його супутників, котрі саме наспіли і скупчилися біля нього на краю берега. По хвилі мовчання Маблунґ сказав смутним голосом:

— О горе! Повертайся тепер із нами, Туріне, бо Король судитиме ці вчинки.

Проте Турін мовив:

— Якби Король був справедливий, то виправдав би мене. Та хіба не був Саерос одним із його радників? Навіщо ж справедливому королеві вибирати другом того, чиє серце роз'їдає злоба? Я зрікаюся його закону та його суду.

— Твої слова свідчать про надмір гордині, — сказав Маблунґ, хоч і шкодував юнака. — Послухайся здорового глузду! Не ставай на шлях відступника. Повернися зі мною як друг. Є ж бо й інші свідки. Коли Король дізнається правду, ти можеш сподіватися на прощення.

Однак Турінові надокучили ельфійські чертоги й він боявся, що його триматимуть у полоні, тож відповів Маблунґові так:

— Я відмовляюся виконувати твій наказ. І не проситиму прощення у Короля Тінґола за жоден мій учинок, а подамся туди, де його вирок не стане мені завадою. У вас же є вибір: відпустити мене з миром або вбити, якщо ваш закон таке допускає. Та вас замало для того, щоби схопити мене живцем.

Пломінь у його очах довів усім, що це таки правда, і йому дозволили пройти.

— Досить однієї смерті, — промовив Маблунґ.

— Я не хотів смерті Саероса, але й оплакувати його не буду, — сказав Турін. — Нехай він постане перед справедливим судом Мандоса, і, якщо коли-небудь повернеться на цю землю, нехай спершу набереться розуму. Всього найкращого!

— Будь вільним, — одповів Маблунґ, — коли так. Марно бажати кращого тому, хто ступає на такий шлях. Тінь нависла над тобою. Нехай вона не згуститься до нашої наступної зустрічі.

Турін, не сказавши ні слова, покинув їх і хутко пішов геть, самотній, невідь-куди.

Розповідали, що, коли Турін не повернувся на північне узграниччя Доріату і не прислав ані звісточки про себе, Белеґ Міцнолукий сам прийшов по нього до Менеґрота, і новини про вчинки й утечу друга лягли йому на серце важким тягарем. А небавом до королівських чертогів повернулися й Тінґол і Меліан, бо літо вже добігало кінця. І коли Королю доповіли про те, що сталося, він сказав:

— Тяжка ця справа, яку я мушу вислухати уповні. Незважаючи на те, що Саерос, мій радник, загинув, а Турін, мій названий син, утік, завтра я сяду в крісло судді, вислухаю всіх належно ще раз, а тоді виголошу вирок.

Наступного дня Король сидів перед двором на високому троні, а при ньому зібрались усі вожді та старійшини Доріату. Вони вислухали багатьох свідків, причому

Маблунґ із-поміж них говорив найдовше та найчіткіше. І коли він розповідав про сварку за столом. Королю здалося, ніби серце його схиляється на бік Туріна.

— Ти мовиш як друг Туріна, сина Гуріна? — проказав Тінґол.

— Я був ним, однак із правдою товаришую міцніше та довше, — відповів Маблунґ. — Вислухай мене до кінця, Володарю!

Коли розказано було геть усе, аж до прощальних слів Туріна, Тінґол зітхнув, окинув поглядом тих, хто сидів перед ним, і мовив:

— На жаль! На ваших обличчях я бачу тінь. Як же вона прокралась у мої володіння? У цьому я бачу руку злого генія. Саероса я вважав вірним і мудрим, але якби він залишився серед живих, то пізнав би мою лють, бо його кпини — діло неправедне, і я покладаю провину за все, що сталось у залі, на нього. Поки що Турін заслуговує на прощення. Та я не розумію подальших його вчинків, коли гнів повинен був угамуватися. Зганьбити Саероса і гнати його, ніби мисливський пес, до самої смерті — відплата жорстокіша, ніж завдана образа. Такі вчинки свідчать про серце камінне та горде.

Потому Тінґол із хвилину сидів, поринувши в думи, й нарешті сумно промовив:

— Турін виявився невдячним годованцем і, правду кажучи, занадто гордим для його становища. Невже мені варто давати притулок тому, хто висміює мене та мій закон, або прощати того, хто не кається? Ось яким буде вирок. Я вижену Туріна з Доріату. Якщо він спробує ввійти знову, то постане перед моїм судом, і, поки не почне благати прощення, стоячи навколішки, він мені не син. Якщо хтось із присутніх гадає, що цей вирок несправедливий, нехай мовить зараз!

Тоді в залі запанувала тиша, й Тінґол здійняв руку, щоб оголосити вирок. Але тієї самої миті поквапцем увійшов Белеґ і крикнув:

— Володарю, дозволь мені сказати!

— Ти спізнився, — мовив Тінґол. — Хіба тебе не запрошували разом із іншими?

— Так, володарю, — відказав Белеґ, — але я затримався, шукаючи одного знайомця. Нині я таки привів свідка, котрого мусимо вислухати, перш ніж пролунає вирок.

— Тут зібралися всі, хто мав що сказати, — промовив Король. — Що може розповісти твій свідок, аби воно переважило слова тих, кого я вже вислухав?

— Спершу послухай, а тоді судитимеш, — сказав Белеґ. — Довірся мені, якщо я гідний твоєї ласки.

— Тобі я довіряю, — мовив Тінґол.

Белеґ вийшов, а потім привів за руку діву Неллас, яка мешкала в лісі й ніколи раніше не приходила до Менеґрота, тож її однаково лякали і простора зала з колонами та камінним дахом, і багато пар очей, що дивилися на неї. І коли Тінґол наказав їй говорити, вона промовила:

— Володарю, я сиділа на дереві… — далі затнулася, відчуваючи священний трепет перед Королем, і вже не змогла промовити ні слова.

На це Король усміхнувся і мовив:

— Інші теж сиділи, та не мали потреби розповідати мені про це.

— Справді, інші — теж, — сказала вона, набравшись мужності завдяки королівській усмішці. — Навіть Лутіен! А саме про неї я думала того ранку, а ще — про людину, Берена.

Тінґол нічого не відповів і, чекаючи поки Неллас заговорить знову, перестав усміхатися.

— Бо Турін нагадав мені Берена, — мовила вона нарешті. — Мені розповідали, що вони родичі, та і без того їхній родинний зв'язок добре помітно: обоє трохи схожі на вигляд.

Тоді Тінґол не витримав:

— Може, й так, — сказав він. — Але Турін, син Гуріна, зневажив мене, тож ти вже не побачиш його і не матимеш нагоди відчитувати родинні зв'язки в нього на обличчі. Бо тепер я оголошу моє рішення.

— Пане Королю! — скрикнула Неллас. — Потерпи мене ще бодай трохи і дозволь спочатку висловитися. Я сиділа на дереві, дивлячись, як Турін від'їжджає, і побачила Саероса, який вийшов із лісу з мечем та щитом і накинувся на Туріна зненацька.

По цих словах шепіт пробіг залою, а Король здійняв руку, кажучи:

— Ти принесла новини важливіші, ніж я сподівався. Добре зважуй усе, що зараз казатимеш, адже це — суд судьби.

— Так і сказав мені Белеґ, — відповіла вона, — і тільки тому я наважилася прийти сюди — щоби Туріна не засудили несправедливо. Він відважний, але й милосердний. Вони, володарю, бились, аж доки Турін відібрав у Саероса і щита, і меча, втім не порішив його.

— Тому не думаю, щоби він бажав Саеросові смерті. А на ганьбу Саерос заслужив.

— Заслужив чи ні — вирішувати мені, — сказав Тінґол. — Однак я зважу на те, що ти розповіла.

Потім він іще детально порозпитував Неллас і нарешті повернувся до Маблунґа, кажучи:

— Дивно, що Турін нічого не сказав тобі про це.

— А таки не сказав, — мовив Маблунґ, — я би переповів це. Й інакше розмовляв би з ним у час прощання.

— І тепер іншим буде мій присуд, — сказав Тінґол. — Слухайте мене! Будь-яку провину прощаю я нині Турінові, бо вважаю, що йому завдано образи та спонукувано до негідних учинків. А тому що, як Турін правдиво зазначив, той, хто завдав йому кривди, був моїм радником, то не він шукатиме мого прощення, а я пошлю його Турінові, хоч куди він подався. І прикличу його з почестями повернутися до моїх чертогів.

Але коли було оголошено цей присуд, Неллас раптом заплакала:

— Хоч куди він подався? — сказала вона. — Він покинув нашу землю, а світ такий широкий…

— Його шукатимуть, — мовив Тінґол.

Тоді він підвівся, а Белеґ вивів Неллас із Менеґрота і сказав їй:

— Не плач, бо, якщо Турін живий чи блукає десь за межами Доріату, я відшукаю його, навіть якби решті це не вдалося.

Наступного дня Белеґ постав перед Тінґолом і Меліан, і Король звернувся до нього:

— Розрадь мене, Белеґу, бо печаль охопила мене. Я взяв сина Гуріна на виховання, і він зостанеться моїм сином, хіба що сам Гурін повернеться зі світу тіней і ствердить свої права на нього. Мені би не хотілося, щоби хтось казав, ніби Туріна несправедливо прогнали у глушину, і я радо вітатиму його повернення, бо дуже люблю його.

— Дозволь, Володарю, — мовив Белеґ, — і від твого імені я виправлю заподіяне лихо, якщо вдасться. Адже такий зрілий муж, яким обіцяв стати Турін, не згине в нетрях. Доріат потребує його, і потреба ця дедалі сильнішатиме. І я також люблю його.

Тоді Тінґол сказав Белеґові:

— Тепер у мене з'явилася надія на щасливе завершення пошуків. Іди з моїм благословенням і — якщо знайдеш його — оберігай і провадь, допоки зможеш. Белеґу Куталіоне, ти завжди був серед найкращих захисників Доріату і багато твоїх мудрих та звитяжних учинків заслужили на мою подяку. Та найзначнішим і звитяжнішим подвигом я вважатиму пошуки Туріна. Тож у хвилину прощання можеш просити будь-якого дарунку — і я не відмовлю тобі.

— Тоді я прошу доброго меча, — сказав Белеґ, — бо орків побільшало і вони підійшли надто близько для пострілів із лука, а мій меч не ладен пробити їхньої броні.

— Вибирай будь-який із тих, що я маю, — мовив Тінґол, — окрім Аранрута, що належить мені.

Тоді Белеґ вибрав Анґлахел; і був то преславний меч, названий так за те, що його виготовили із заліза, яке впало з небес, мов полум'яна зірка. Той меч міг пощербити будь-який інший, викуваний із земного металу. Тільки один меч у Середзем'ї міг зрівнятися з ним. У цьому сказанні про нього не йдеться, та обидва ті леза змайстрував із тієї самої руди той самий коваль, і звали того коваля Еол Темний Ельф, який узяв собі за дружину Арезель, Турґонову сестру. Анґлахел він оддав Тінґолові як плату за дозвіл оселитись у Нан-Елмоті й потому дуже жалкував за мечем. Однак Анґуірел — інший меч-побратим — Еол тримав у себе, поки його викрав Маеґлін, ковалів син.

Проте, коли Тінґол повернув Анґлахел руків'ям до Белеґа, Меліан подивилася на лезо і сказала:

— У цьому мечі живе лють. Серце коваля досі б'ється в ньому, а серце його було темне. Меч не любитиме тієї руки, якій служить. Ти не зможеш володіти ним довго.

— А все-таки я триматиму його в руках, доки стане снаги, — мовив Белеґ, подякував Королю, взяв меча і вирушив у путь.

По цілому Белеріанду, долаючи безліч небезпек, шукав він вістей про Туріна, та все марно. Так минула зима, а за нею — і весна.

Розділ VІ Гурін серед розбійників

Тепер сказання знову вертає до Туріна. Він, гадаючи, що Король оголосив його поза законом і переслідуватиме, не повернувся на узграниччя до Белеґа, а пішов далі в західному напрямку і, таємно покинувши Заповідне Королівство, дістався лісистої місцевості на південь від Тейґліну. Там, до Нірнаета, в розкиданих садибах мешкало чимало людей. Вони належали головно до народу Галет, проте не мали володаря і жили як із полювання, так і з сільського господарства, тримали свиней на плодокормі та обробляли лісові проруби, відгороджені від нетрів. Але на ту пору більшість із них або загинула, або ж утекла до Бретілу, і цілим тим краєм заволодів страх перед орками та розбійниками. Адже в час занепаду невідь-де блукали бездомні відчайдухи — вцілілі після битви та поразки, після спустошення земель; люди, котрих вигнали у глушину за недобрі вчинки. Вони полювали та здобували собі їжу, яку могли; проте чимало з них, спонукуваних голодом чи іншими потребами, вдавалися до грабунків і звіріли. Узимку вони, як ті вовки, були найнебезпечніші. Тому ті, хто все ще захищав власні оселі, прозвали їх ґаурваїтами — вовколюдьми. Близько шістдесяти таких людей збилось у єдину зграю, і нишпорили в лісах по той бік західного узграниччя Доріату. їх ненавиділи чи не більше за орків, бо траплялися серед них безсердечні вигнанці, озлоблені на решту людського роду.

Найжорстокіший із-поміж них звався Андроґ, — його за вбивство жінки прогнали з Дор-ломіну; інші теж походили з тієї землі: старий Алґунд, найстарший у товаристві, який утік із Нірнаета, і Форвеґ, як він називав себе, світловолосий чолов'яга з неспокійними блискучими очима, здоровань і сміливець, котрий збився зі шляху едайнів, що належали до народу Гадора. Та подекуди він умів бути мудрим і щедрим, отож стояв на чолі ватаги. На ту пору смерті через нестатки або в сутичках скоротили число розбійників до якихось п'ятдесяти людей, і тепер вони зробились обережними, висилали розвідників і виставляли довкола сторожу, хай ішли вони чи спочивали. Таким робом, ґаурваїти хутко дізналися про наближення Туріна, коли той забрів на їхні терени. Вони вистежили його та обступили кільцем, отож несподівано, вийшовши на галявину біля струмка, він опинився в колі людей із опущеними луками й оголеними мечами.

Тоді Турін спинився, та не показав ляку.

— Хто ви? — запитав. — Я думав, лише орки підстерігають людей; але бачу, що помилився.

— Ти пожалкуєш про свою помилку, — сказав Форвеґ, — бо це наше пристановище, і мої люди не дозволяють іншим ошиватися тут. За це інші платять своїми життями або ж викуповують їх.

Турін похмуро засміявся:

— За мене, вигнанця та беззаконника, ти викупу не одержиш. А обшукати зможеш хіба по смерті, однак дорогою ж ціною тобі доведеться переконатись у правдивості моїх слів. Спершу багато ваших накладе головою.

А проте смерть його здавалася близькою, адже чимало стріл, накладених на тятиви, тільки й чекало знаку ватажка, і хоча під сірою тунікою та плащем у Туріна була ельфійська кольчуга, деякі з них могли знайти смертоносну ціль. Жоден із ворогів не стояв так, аби до нього можна було доскочити з оголеним мечем. Зненацька Турін схилився, бо помітив кілька камінців на березі струмка, якраз біля його ніг. Тієї ж миті розбійник, розлючений гордими словами, випустив стрілу, цілячи йому в обличчя. Стріла пролетіла над Туріном, а він випростався знову, мовби відпущена тятива, і кинув камінь у лучника, сильно та влучно, і стрілець упав на землю з проламаною головою.

— Я ліпше прислужуся вам живим, зайнявши місце того нещасливця, — сказав Турін.

І додав, повернувшись до Форвеґа:

— Якщо тут ватажок ти, то повинен заборонити твоїм людям стріляти без команди.

— Я й заборонив, — відказав Форвеґ, — а він он як швидко поплатився за непослух. Я візьму тебе на його місце, якщо будеш більше зважати на мої слова.

— Буду, — мовив Турін, — поки ти ватажок і в тих справах, які годиться вирішувати ватагові. Однак прийняття нової людини до товариства не тільки від тебе залежить, я думаю. Варто вислухати всіх. Чи є тут хто нерадий мені?

Тоді двоє розбійників подали голос проти Туріна, й один із них був другом убитого. Звався він Улрад.

— Дивний спосіб увійти в товариство, — сказав він, — убити одного з наших найкращих людей!

— Він сам напросився, — промовив Турін. — Що ж, виходьте! Я здолаю вас обох разом — чи зі зброєю, чи голіруч. Отоді побачите, чи годен я зайняти місце одного з ваших найкращих людей. Але якщо змагатимемося на луках, то дайте і мені одного.

Потому він, широко ступаючи, рушив у їхньому напрямку; та Улрад позадкував і не захотів боротись. Інший же кинув лука й пішов назустріч Турінові. То був Андроґ із Дор-ломіну. Він став перед Туріном і оглянув його з голови до п'ят.

— Ні, — сказав він по якомусь часі, хитаючи головою. — Люди знають: я не боягуз, але і не рівня тобі. Думаю, серед нас таких немає. Можеш пристати до ватаги, я згоден. Однак у твоїх очах є дивне світло; ти небезпечна людина. Як тебе звуть?

— Звати мене Нейтан, Скривджений, — сказав Турін, і опісля інші розбійники також кликали його Нейтаном.

Незважаючи на твердження, ніби він постраждав несправедливо (а кожного, хто заявляв таке, він завжди радо вислуховував), про власне життя та про рідний дім Турін не розповідав. І все ж вони розуміли, що він упав звисока і що, хоча не мав при собі нічого, крім зброї, зате її, вочевидь, виготовили ельфійські ковалі. Турін швидко здобув повагу розбійників, адже був сильний і відважний та значно краще за них розумів ліс, тож вони йому довіряли, позаяк був він нежадібний і про себе дбав мало; але й боялися — через раптові напади люті, яких вони часто-густо не розуміли.

Турін не міг або через пиху не бажав повертати в Доріат; а в Нарґотронд після загибелі Фелаґунда нікого не пускали. До меншого народу Галет у Бретілі він іти гордував, а в Дор-ломін — не наважувався, бо той край щільно облягли й одна людина самотужки, думав він, у той час не могла і мріяти перебратися перевалами через Гори Тіні. Отже, Турін жив із розбійниками, бо будь-яке людське товариство дозволяло легше перебути злиденне існування в нетрях; а оскільки він хотів жити і не міг безперестанку боротися з розбійниками, то й не намагався втримувати їх од лихо дійств. Тому невдовзі призвичаївся до непутящого та часто жорстокого життя, хоч іноді в ньому прокидалися жаль та огида, і тоді він ставав небезпечно лютим. Отак, зловісно та ризиковано, в голодних зимових злиднях, Турін діждав кінця того року, коли довкола все почало оживати, а за тим прийшла прегарна весна.

Отож, у лісах біля Тейґліну, як уже говорилося, досі тулилося кілька садиб — людей витривалих і обережних, проте на ту пору малочисельних. Суворої зими вони клали їжу, без якої могли легко обійтися, там, де ґаурваїти мали шанс на неї натрапити, хоч анітрохи не любили їх, та й заледве чи жаліли. Так вони сподівались уникнути нападів зграй дуже голодних вовколюдей. Однак звірі та птахи виявляли цим людям більшу вдячність, аніж розбійники, а рятували людей найчастіше собаки й огорожі. Бо кожна садиба довкола свого прорубу була оточена високою загородою, а помешкання були обкопані ровами та обнесені частоколом. Від оселі до оселі вилися стежки, тому при потребі можна було скликати підмогу, засурмивши в мисливський ріг.

Але з приходом весни ґаурваїти ризикували, затримуючись надто близько біля помешкань лісовиків, котрі могли зібратися гуртом і переловити їх; тим-то Туріна дивувало, що Форвеґ не веде їх геть. Адже далеко на південь, де не зосталося людей, було більше їжі та дичини і менше небезпек. Тож одного дня Турін, не заставши Форвеґа, а також Андроґа, його товариша, запитав, де вони; але товариство розсміялося.

— Гадаю, подалися кудись у справах, — сказав Улрад. — Невдовзі вони повернуться, і тоді ми рушимо. Спішно, напевно; бо нам поталанить, якщо вони не приведуть за собою бджолиний рій.

Світило сонце, зеленіло молоде листя, Туріна дратував убогий розбійницький табір, і він одиноко побрів аж ген далеко у дрімучий ліс. Мимоволі йому згадалося Таємне Королівство й у голові закрутилися назви квітів Доріату, ніби відлуння старої, майже забутої мови. Нараз він почув крики, і з ліщинової хащі вибігла молода жінка. Шпичаки пороздирали їй одяг, а сама вона була дуже налякана і, перечепившись, упала на землю, важко дихаючи. Тоді Турін, кинувшись у гущавину з оголеним мечем, рубанув навідліг чоловіка, котрий у гонитві раптово з'явився з ліщини; і щойно завдавши удару, він зрозумів, що то Форвеґ.

І коли він стояв, здивовано дивлячись на закривавлену траву, вийшов Андроґ і теж завмер, уражений.

— Кепська робота, Нейтане! — крикнув він, виймаючи меча.

Але Турінів шал угамувався, й він сказав Андроґові:

— Де ж тоді орки? Ти випередив їх, аби допомогти їй?

— Орки? — перепитав Андроґ. — Дурню! І ти ще називаєш себе розбійником! Розбійники не знають іншого закону, крім власних потреб. Зважай на свої, Нейтане, і дай нам подбати про наші.

— Так і робитиму, — сказав Турін. — Але сьогодні наші стежки перетнулися. Ти або залишиш жінку мені, або приєднаєшся до Форвеґа.

Андроґ засміявся.

— Ну, коли так, хай буде по-твоєму, — сказав він. — Я не беруся протистояти тобі самотужки, та наші друзяки можуть погано сприйняти це вбивство.

Тоді жінка підвелася на ноги і поклала руку Турінові на плече. Вона глянула на кров, глянула на Туріна, і в очах її промайнуло вдоволення.

— Убий його, володарю! — мовила вона. — Убий і його також! А тоді ходи зі мною. Якщо принесеш їхні голови, то потішиш Ларнаха, мого батька. За дві «вовчі голови» він дає добру винагороду.

Але Турін спитав Андроґа:

— Далеко до її дому?

— З милю, а може, й менше, — відказав той, — отам — загороджена садиба. Вона блукала зовні.

— Коли так, то поспіши, — сказав Турін, знову повертаючись до жінки. — І скажи батькові, хай охороняє тебе краще. Та я не стинатиму голови моїм побратимам, аби здобути ласку чи твого батька, чи будь-кого іншого.

Потому він вклав меч у піхви.

— Ходімо! — звернувся до Андроґа. — Ми повертаємось. А якщо хочеш поховати ватажка, то роби це сам. І поквапся, бо може зчинитися галас. Принеси його зброю!

Жінка рушила в ліс і часто озиралася, допоки дерева не заступили її. Тоді Турін пішов своєю дорогою, не сказавши ні слова. Андроґ же дивився, як той іде, нахмурившись так, ніби міркує над загадкою.

Коли Турін повернувся до табору розбійників, то застав їх у тривозі та сум'ятті, бо вони вже надто довго затрималися на одному місці, неподалік від садиб, які добре охоронялись, і нарікали на Форвеґа.

— Він наражає нас на ризик, — говорили, — за його задоволення, напевно, доведеться платити іншим.

— Тоді обираймо нового ватажка! — сказав Турін, поставши перед ними. — Форвеґ уже не зможе правувати, бо він загинув.

— Звідки ти це знаєш? — запитав Улрад. — Чи ти шукав меду в тому самому вулику? Невже бджоли жалами закололи його?

— Ні, — сказав Турін. — Вистачило одного жала. Це я порішив його. Однак помилував Андроґа, і він скоро повернеться.

Тоді він розповів усе, що скоїлося, докоряючи тим, хто чинив подібне, і не встиг договорити, як повернувся Андроґ, несучи зброю Форвеґа.

— Бачиш, Нейтане! — гукнув той. — На сполох так і не вдарили. Може, вона сподівається побачити тебе знову.

— Якщо кепкуватимеш із мене, — промовив Турін, — то я пожалкую, що не подарував їй твоєї голови. Ну ж бо, розповідай твою небилицю, та коротко.

Тоді Андроґ досить правдиво розказав про все, що сталось.

— І тепер мені цікаво, які справи були там у Нейтана, — мовив він. — Не наші, здається. Бо коли я з'явився, він уже порішив Форвеґа. Жінці це дуже сподобалось, і вона пропонувала піти з ним, просячи наші голови як калим. Але він не захотів її і прогнав геть; тож я не годен відгадати, чому він мав зуб на нашого ватажка. Моя голова лишилася на плечах, за що я вдячний, хоча дуже збентежений.

— Тоді я не вірю, що ти походиш із народу Гадора, — сказав Турін. — Радше ти належиш до роду Улдора Проклятого і повинен іти на службу в Анґбанд. Однак зараз вислухайте мене! — гукнув він, звертаючись до всіх. — Пропоную вам вибір. Або визнайте мене ватажком замість Форвеґа, або відпустіть. Я або стану на чолі цього товариства, або покину його. А якщо хочете вбити мене, спробуйте! Я битимуся до смерті, моєї чи вашої.

Тоді багато людей похапалося за зброю, та Андроґ вигукнув:

— Ні! Голова, яку він помилував, не дурна. Якщо станемо битися, не один поляже намарно, доки вб'ємо найкращого з-поміж нас.

Потому він засміявся.

— Як було, коли він приєднався до нас, так є і зараз. Він убиває, щоби звільнити простір. Раніше це вийшло на добро, то й тепер вийде; до того ж, він може привести нас до кращої долі, ніж блукати в пошуках здобичі довкола чужих смітників.

А старий Алґунд мовив:

— Найкращого з-поміж нас… Були часи, коли ми вчинили би так само, якби посміли, та відтоді чимало забулось. Урешті-решт, він, можливо, приведе нас додому.

Враз Турінові спало на думку, що з цією-от невеликою ватагою йому, напевно, вдалося би заснувати власне незалежне володіння. Проте, подивившись на Алґунда й Андроґа, він сказав:

— Додому, кажеш? Посередині стоять високі та холодні Гори Тіні. За ними — народ Улдора, а довкола — легіони Анґбанда. Якщо це не лякає вас, сім разів по сім чоловіків, тоді я візьмуся доправити вас додому. Та чи далеко ми зайдемо, доки смерть наздожене нас?

Усі мовчали. Тоді Турін заговорив знову.

— Визнаєте мене ватажком? Тоді попервах я відведу вас у глибокі нетрі, якнайдалі від людських осель. Спіткаємо там кращу долю чи ні, проте заслужимо менше ненависті від собі подібних.

Тоді всі, хто належав до народу Гадора, зібралися довкола нього і визнали його ватажком, і решта, бодай неохоче, але також погодилася. Тож, не гаючись, він повів їх чимдалі від того краю.

Багатьох посланців Тінґол спровадив на пошуки Туріна в Доріаті й у поближніх до його кордонів землях. Однак у рік його втечі пошуки виявилися даремними, адже ніхто не знав і не міг припустити, що він був серед розбійників і ворогів людей. Коли настала зима, посланці вернулися до Короля, тільки Белеґа серед них не було. Після того, як усі відмовились од пошуків, він продовжив їх самотужки.

Та в Дімбарі й уздовж північного узграниччя Доріату становище погіршилося. Не з'являвся вже там у боях Драконів Шолом, і Міцнолукого теж бракувало, а підбадьорені цим слуги Морґота чисельно зростали і ставали дедалі нахабнішими. Зима настала і минула, а з приходом весни їхні напади поновилися: Дімбар було спустошено, і люди Бретілу боялися зла, що роїлося довкола їхніх кордонів — усюди, крім півдня.

На ту пору мало не рік минув од часу Турінової втечі, а Белеґ усе ще розшукував його, попри те, що надія поволі згасала. Рухаючись у північному напрямку, він дійшов до Переправ через Тейґлін і там, почувши лихі новини про нову навалу орків із Таур-ну-Фуіну, повернув назад і надибав домівки лісовиків — невдовзі по тому, як Турін покинув отой край. Там він почув дивне сказання, що побутувало між них. Високий і шляхетний муж чи ельфійський воїн, як стверджував дехто, з'явився в лісах і, вбивши одного з ґаурваїтів, урятував доньку Ларнаха, котру вони переслідували.

— Дуже гордий він був, — сказала Белеґові донька Ларнаха, — з ясними очима, які рідко вшановували мене поглядом. А проте вовколюдей він називав побратимами і не порішив другого, котрий стояв поруч і знав його ім'я. Нейтаном той назвав його.

— Можеш ти розгадати цю загадку? — запитав Ларнах у ельфа.

— Можу, на жаль, — відповів Белеґ. — Муж, про котрого ти розповідаєш, — це той, кого я шукаю.

Про Туріна він не вповів лісовикам нічого, проте застеріг про лихо, яке насувалося з півночі.

— Небавом орки, шукаючи здобичі, прийдуть у цю місцину, і сила їхня буде надто значна, щоби ви могли їй протистояти, — сказав Белеґ. — Цьогоріч ви, врешті-решт, муситимете або відмовитися від свободи, або померти. Ідіть до Бретілу, поки є час!

Потому Белеґ спішно продовжив путь, шукаючи лігва розбійників або певних знаків, які могли б указати йому напрямок руху. їх він знайшов швидко; але Турін випереджав його тепер на кілька днів і рухався похапцем, остерігаючись переслідування лісовиків і використовуючи всі відомі хитрощі, щоби збити з дороги або заплутати будь-кого, хто спробує за ним погнатися. Він провадив своїх людей на захід, чимдалі від лісовиків і кордонів Доріату, аж поки вони дійшли до північного краю великого нагір'я, що височіло поміж Долинами Сіріону та Нароґом. Землі ті були сухі, а ліси раптово обривалися там, де починалося гірське пасмо. Долі виднілася стародавня Південна Дорога, що тяглася вгору від Переправ через Тейґлін і на шляху до Нарґотронда обминала західні обніжжя вересових пусток. Там розбійники прожили якийсь час — сторожко, рідко ночуючи двічі в одному таборі та не залишаючи по собі жодних слідів. І сталося так, що навіть Белеґ вистежував їх намарно. Ідучи за тільки йому відомими знаками або чутками про людське пересування, які ширилися поміж диких істот, із котрими він умів розмовляти, Белеґ часто підходив дуже близько до мети, але завжди, натрапивши на лігво, заставав його спорожнілим. Адже розбійники вдень і вночі виставляли довкола сторожу, тож тілько-но їм доносили, що хтось наближається, як вони хутко зривалися з місця й ішли геть.

— На жаль! — вигукував ельф. — Надто добре навчив я дитину людей розуміти ліс і поле! Можна подумати, що то — ельфійський загін.

А вони натомість почали усвідомлювати, що їх вистежує якийсь невтомний переслідувач, котрого не можна ні побачити, ні позбутись; і це стривожило їх.

Трохи пізніше, як і боявся Белеґ, орки перейшли Брітіах і, попри могутній опір військової сили, яку спромігся зібрати Гандір із Бретілу, здолали Переправи через Тейґлін і рушили на південь у пошуках здобичі. Чимало лісовиків прислухалися до поради Белеґа й відіслали жінок і дітей просити притулку в Бретілі. Тож вони та їхні охоронці врятувалися, вчасно перейшовши через Переправи; а от озброєних людей, котрі прибули опісля, зустріли орки, і люди зазнали поразки. Лише дрібка пробила собі шлях до Бретілу, а більшість або загинула, або потрапила в полон; орки ж дійшли до садиб, і розграбували їх, і спалили. Тоді, не гаючись, вони повернули знову на захід, шукаючи Дорогу, бо хотіли тепер якнайшвидше вернутися на північ зі здобиччю та полоненими.

Проте розбійницькі розвідники небавом довідалися про їхнє наближення; і, хоча до полонених їм було байдуже, награбоване майно лісовиків воскресило в них жадобу. Турінові здавалося ризикованим показуватися перед орками, не знаючи їхньої кількості; проте розбійники не зважали на обережність, бо в нетрях вони потребували багатьох речей, а декотрі вже починали жалкувати, що пристали на Турінове ватагування. Тому, взявши за єдиного супутника такого собі Орлеґа, Турін пішов уперед стежити за орками і, доручивши Андроґові керувати загоном, наказав йому залягти у криївку, доки вони повернуться.

У той час орківське вояцтво значно переважало загін розбійників, однак забрело воно в ті краї, куди орки рідко наважувалися приходити, до того ж, знаючи, що по той бік Дороги розкинулася Талат-Дірнен, Заповідна Рівнина, під пильним наглядом розвідників і шпигунів Нарґотронда. Тож остерігаючись небезпеки, вони були обережні, а їхні розвідники скрадалися між дерев із усіх боків військового строю. Тому Туріна й Орлеґа викрили, коли троє розвідників наштовхнулися на їхній сховок; і хоча люди вбили двох орків, третій утік, гукаючи: «Ґолуґ! Ґолуґ!» У той час орки називали так нолдорів. Густий ліс одразу ж закишів од слуг Морґота, котрі мовчки розбрелись і нишпорили всюди вздовж і впоперек. Тоді Турін, бачачи, що надії на втечу майже немає, вирішив принаймні спробувати їх обдурити і завести подалі від криївки його людей; і, зрозумівши з крику «Ґолуґ!» — що орки остерігаються шпигунів Нарґотронда, він та Орлеґ помчали на захід. Небавом почалася гонитва, яка тривала доти, поки повороти і хитрощі нарешті вивели їх із лісу; тоді втікачів помітили і, щойно вони зібралися перетнути Дорогу, Орлеґ упав, пробитий багатьма стрілами. Але Туріна врятувала його ельфійська кольчуга, й він утік у нетрі по той бік Дороги, і завдяки швидкості й майстерності вислизнув од ворогів, забігши далеко в чужинецький край. Потому орки, боячись потривожити ельфів із Нарґотронда, повбивали полонених і поспіхом подалися на Північ.

Отож, коли минуло три дні, а Турін і Орлеґ ніяк не поверталися, декотрі розбійники зажадали покинути печеру, яка була їм за схованку; та Андроґ виступив проти цього. І саме в розпал суперечки перед ними зненацька постала сіра фігура. Белеґ нарешті знайшов їх. Він вийшов наперед без зброї в руках, тримаючи долоні зверненими до них; однак вони сполохались і позривалися на ноги, Андроґ же, зайшовши ззаду, накинув на новоприбулого аркан і затягнув петлю так, аби знерухомити йому руки.

— Якщо ви не раді гостям, то повинні краще вартувати, — сказав Белеґ. — Чому вітаєте мене так? Я прийшов як друг і шукаю тільки друга. Чув, ніби ви зовете його Нейтаном.

— Його тут нема, — промовив Улрад. — Але звідки ти знаєш це ім'я? Невже довго вистежував нас?

— Таки довго, — мовив Андроґ. — Він — це і є та тінь, що ходила за нами назирці. Тепер ми, ймовірно, дізнаємося про його справжні наміри.

Потому він наказав своїм людям прив'язати Белеґа до дерева при вході до печери; і, туго зв'язавши ельфові руки та ноги, вони почали його допитувати. Однак на всі запитання Белеґ давав єдину відповідь:

— Другом став я цьому Нейтанові од першої зустрічі в лісах, коли він був іще дитиною. А шукаю його тільки з любові та щоби переказати добрі вісті.

— Убиймо його — і позбудемося стеження, — гнівно сказав Андроґ, пожадливо дивлячись на великий Белеґів лук, адже й сам був лучником.

Але дехто, маючи добріше серце, виступив проти цього, й Алґунд мовив:

— Ватажок іще може повернутись; і коли він дізнається, що його одночасно позбавили і друга, і добрих вістей, ти пошкодуєш про скоєне.

— Не вірю я теревеням оцього ельфа, — промовив Андроґ. — Він шпигун Короля Доріату. А якщо і справді приніс якісь вісті, то мусить розповісти їх нам, а ми вже розсудимо, чи варті вони того, щоби залишити його серед живих.

— Я зачекаю на ватажка, — відказав Белеґ.

— То стоятимеш тут, поки станеш говіркішим, — мовив Андроґ.

Потому, підбурені Андроґом, розбійники покинули Белеґа прив'язаним до дерева, без їжі та води, а самі посідали поруч, їдячи та п'ючи; проте він так і не заговорив до них. Коли збігли два дні та дві ночі, розбійників охопили злість і страх, бо вони прагнули йти далі; й тепер уже більшість ладна була порішити ельфа. Щойно запала ніч, усі зібралися довкола нього й Улрад приніс жарину з маленького вогнища, яке горіло перед входом до печери. І тієї миті повернувся Турін. За звичкою, наблизившись тихо, він став у тіні поза колом людей і при світлі жарини побачив виснажене обличчя Белеґа.

Тоді його мовби вразила стріла, і давно стримувані сльози, подібно до раптової відлиги, навернулися йому на очі. Він вийшов із тіні й побіг до дерева.

— Белеґу! Белеґу! — гукав. — Як ти зайшов сюди? І чому стоїш отак?

Він одразу звільнив друга від пут, і Белеґ упав йому просто на руки.

Вислухавши все, що мали розповісти його люди, Турін розлютився та спохмурнів; але спершу зважав лише на Белеґа. І поки виходжував його, як умів, думав про власне життя в лісах, і гнів його повернувся проти нього самого. Розбійники-бо часто вбивали незнайомців, якщо ловили їх поблизу власних лігвищ, або навіть влаштовували засідки на людей, і він не перешкоджав цьому; а часто й сам лихословив про Короля Тінґола та сірих ельфів, отож, мусив узяти на себе частку провини за те, що в його ватазі до них ставилися як до недругів. Тоді з гіркотою в голосі звернувся до своїх людей:

— Ви вчинили жорстоко, — сказав, — жорстоко, без жодної на те потреби. Досі ми ніколи не мучили в'язня; та до такої орківської поведінки довело нас життя. Бунтівні та безплідні були всі наші діяння, на догоду тільки собі й на поживу ненависті в наших серцях.

Однак Андроґ промовив:

— Кому ж маємо догоджати, як не собі? Кого нам любити, якщо всі нас ненавидять?

— Я принаймні не зведу вже руки ні на ельфа, ні на людину, — сказав Турін. — В Анґбанда і без того досить служників. Якщо ж інші не дадуть такої обітниці разом зі мною, то далі я піду сам.

Тоді Белеґ розплющив очі й підвів голову.

— Не сам! — мовив він. — Тепер я нарешті можу розповісти принесені вісті. Ти не розбійник, тож ім'я Нейтан тобі не пасує. Усі твої провини прощено. І цілий рік тебе шукали, щоби з почестями повернути на службу до Короля. Бо Драконів Шолом не з'являвся вже надто довго.

Однак Туріна ці новини не втішили, й він довго просидів мовчки: позаяк при Белеґових словах тінь знову огорнула його.

— Нехай промине ніч, — сказав він перегодом. — Тоді я зроблю вибір. Хай там що, а завтра ми мусимо покинути це лігво; адже не кожен, хто шукає нас, бажає нам добра.

— Далебі, ніхто, — сказав Андроґ, кинувши лютий погляд на Белеґа.

А вранці Белеґ, швидко зцілившись од недуги — був-бо він із давнього ельфійського народу, — бесідував із Туріном осторонь.

— Я сподівався, що принесені вісті викличуть більше радості, — мовив він. — Але ж ти обов'язково повернешся в Доріат?

Він як тільки міг умовляв Туріна пристати на його раду; та що сильніше наполягав, то затятіше Турін опирався. А проте, він детально розпитав Белеґа про вирок Тінґола. І Белеґ розповів йому все, що знав, а наостанок Турін запитав:

— Значить, Маблунґ виявився мені другом, як колись і казав?

— Радше другом правди, — відповів Белеґ, — і так, зрештою, було найкраще; хоча присуд міг би бути менш справедливим, якби не свідчення Неллас. Чому, чому, Туріне, ти не розповів Маблунґові про Саеросів напад? Тоді все склалося б інакше. І, — додав він, дивлячись на людей, котрі вешталися біля входу до печери, — ти й досі з гордістю носив би шолом, а не зазнав би такого приниження.

— Може, й так, якщо ти називаєш це приниженням, — сказав Турін. — Може, й так. Але сталося те, що сталось; і слова застрягли мені в горлянці. Не встиг Маблунґ бодай щось запитати у мене, як в очах його я вже прочитав осуд за вчинок, якого не коїв. Ельфійський король сказав, що у мене серце гордого мужа. Таке воно й донині, Белеґу Куталіоне. І воно не дозволяє мені наразі повернутися до Менеґрота і зносити погляди, жалісливі та вибачливі, мовби я непокірний хлопчисько, котрий прийшов відбути покуту. Я маю давати прощення, а не отримувати. Адже я вже не хлопчисько, а муж свого роду; і суворий муж — волею долі.

Тоді Белеґ занепокоївся.

— Що ж ти робитимеш? — запитав він.

— «Будь вільним», — сказав Турін. — Ось що побажав мені Маблунґ на прощання. Ласка Тінґола, гадаю, не пошириться аж настільки, щоби він прийняв до себе і моїх побратимів у приниженні; та зараз я не розлучуся з ними, якщо вони самі не захочуть мене спекатися. Я люблю їх по-своєму, навіть найгірших серед них. Вони одного зі мною роду, й у кожного є зерно добра, яке ще може прорости. Думаю, вони підтримають мене.

— Ти дивишся на все по-іншому, — сказав Белеґ. — Коли спробуєш відучити їх лиходіяти, вони зрадять тебе. Я не довіряю їм, а одному з них — найбільше.

— Як може ельф оцінювати людей? — запитав Турін.

— Як оцінює будь-чиї діяння, — відповів Белеґ і замовкнув, і не сказав про злочинний намір Андроґа, через якого більшість товариства так погано з ним повелася; бо, зважаючи на Турінів настрій, він боявся викликати його недовіру та завдати шкоди їхній давній дружбі, штовхнувши Туріна назад на непевну дорогу.

— «Будь вільним», — кажеш, Туріне, друже мій, — мовив він. — Що ж це значить для тебе?

— Що я стану на чолі моїх людей і вестиму війну на свій лад, — відповів Турін. — У єдиному моє серце тепер інакше: каюся за кожен удар, окрім завданих Ворогові людей і ельфів. І понад усе я хотів би, щоби поруч був ти. Залишся зі мною!

— Якщо я залишусь обіч тебе, то мною керуватиме любов, а не мудрість, — сказав Белеґ. — Серце застерігає, щоби ми повертались у Доріат. Деінде між нами проляже темна тінь.

— Хай там як, а я не піду туди, — сказав Турін.

— Шкода! — мовив Белеґ. — Але як люблячий батько, котрий задовольняє бажання сина, замість послухатися власної обачності, я поступаюся. На твоє прохання я зостаюсь.

— Оце справді добре! — сказав Турін.

Тоді несподівано замовкнув, ніби усвідомивши присутність тіні та борючись із власною гордістю, яка не дозволяла йому повернутися. Довго він сидів отак, розмірковуючи над роками, які лишилися позаду.

А далі, раптом виборсавшись зі світу думок, він глянув на Белеґа і сказав:

— Ельфійська діва, котру ти називав на ім'я, хоча я його не запам'ятав, — її вчасним свідченням я дуже завдячую, та, однак, не можу її пригадати. Чому вона стежила за мною?

Тоді Белеґ дивно глянув на Туріна.

— Чому питаєш? — сказав він. — Туріне, невже і справді переважну частину життя твої серце та розум були десь далеко? Колись, іще хлопчиком, ти гуляв із Неллас у лісах.

— То, напевно, було дуже-дуже давно, — мовив Турін. — Чи то так віддалилось од мене дитинство й імла оповила все, крім спогаду про батьків дім у Дор-ломіні. Чому я гуляв із ельфійською дівою?

— Мабуть, тому, щоб вона навчила тебе якомога більшого, — відповів Белеґ, — чи бодай кількох ельфійських слів на позначення назв лісових квітів. Принаймні тих назв ти не забув. На жаль, дитино людей, у Середзем'ї страждаєш не ти один, і чимало ран завдає не лише зброя. Взагалі я починаю думати, що ельфам і людям не варто ні зустрічатися, ні змішуватися.

Турін промовчав, але довго вдивлявся в обличчя Белеґа, ніби хотів розгадати загадку сказаного. Неллас із Доріату вже ніколи не судилося його побачити, тож Турінова тінь зійшла з неї. Потому Белеґ і Турін перевели розмову на інше й узялися сперечатися, де їм варто зупинитися.

— Повернімося до Дімбара, на північне узграниччя, де колись ми ходили разом! — наполягав Белеґ. — Там нас потребують. Бо віднедавна орки знайшли спосіб спускатися з Таур-ну-Фуіну, торуючи Анахів Прохід.

— Я не пригадую його, — сказав Турін.

— Ні, бо ми ніколи аж так далеко не відходили від кордонів, — мовив Белеґ. — Однак ти бачив удалині вістря Кріссаеґріму, а на схід од них — темні стіни Ґорґороту. Анахів Прохід — між ними, понад верхніми джерелами Міндеба. Складна та небезпечна путь; і все ж багато хто тепер сходить туди, й Дімбар, який раніше спочивав у мирі, гине від Темної руки, і люди Бретілу потрапили в біду. Я закликаю іти до Дімбара!

— Ні, я нізащо не повернуся назад, — відказав Турін. — Та й до Дімбара нині дістатися нелегко. Нам перешкоджатиме Сіріон, без мостів і бродів нижче від Брітіаху, далеко на півночі. Цю річку небезпечно перетинати. Хіба що в Доріаті. Але моєї ноги там не буде, я не користатиму з Тінґолового дозволу та прощення.

— Суворим мужем назвався ти, Туріне. І правдиво, якщо мав на думці впертість. Тепер — моя черга. Я піду, з твого дозволу, як тільки зможу, і попрощаюся з тобою. Коли ти справді хочеш, аби Міцнолукий був поруч із тобою, то шукай його в Дімбарі.

І тоді Турін не сказав уже нічого.

Наступного дня Белеґ рушив у мандрівку, а Турін провів його на відстань пострілу з лука від табору, але так нічого і не сказав.

— Ну, що ж, прощавай, сину Гуріна? — мовив Белеґ.

— Якщо побажаєш додержати слова і залишитися поруч зі мною, — відповів Турін, — тоді шукай мене на Амон-Рузі!

Отак він говорив, навіжений і несвідомий того, що йому судилось.

— Інакше, це наше остаточне прощання.

— Мабуть, так буде найкраще, — сказав Белеґ і пішов своєю дорогою.

Кажуть, що Белеґ повернувся до Менеґрота, і постав перед Тінґол ом та Меліан, і розповів усе, що сталося, за винятком поганого поводження з ним супутників Туріна. Тоді Тінґол зітхнув і сказав:

— Я взявся по-батьківськи піклуватися про сина Гуріна, й від цього не можна відмовитися ні з любові, ні з ненависті, хіба що повернеться сам Гурін Звитяжець. Хіба можна зробити більше?

А Меліан промовила:

— Дарунок ти нині одержиш від мене, Куталіоне, за допомогу та чесність, і ціннішого я не маю.

І вона дала йому вдосталь лембасу, дорожнього харчу ельфів, загорнутого в листочки зі срібла; і вузли ниточок, якими він був перев'язаний, скріплювало тавро Королеви — печать із білого воску в формі самотньої квітки Телперіона. Адже, згідно з традицією елдаліе, зберігання та вручення цієї їжі було винятковим привілеєм Королеви.

— Цей дорожній харч, Белеґу, — сказала вона, — буде тобі підмогою в нетрях узимку, а також підмогою тим, кого сам обереш. Бо нині я передаю його тобі, щоби ти розподіляв його на свій розсуд замість мене.

Цей дарунок, як ніщо інше, показав велику прихильність Меліан до Туріна; адже елдари ніколи раніше не дозволяли людям зуживати цього харчу, та й не часто робили це опісля.

Потому Белеґ відбув із Менеґрота і повернувся на північне узграниччя, де він мав власний мисливський будиночок і чимало друзів; проте раптом, коли настала зима і воєнні дії призупинилися, соратники не дорахувались у своїх лавах Белеґа, і він уже ніколи до них не повернувся.

Розділ VII Про гнома на ймення Мîм

Тепер сказання веде нас до Мîма-дрібногнома. Про дрібногномів давно забули, позаяк Мîм був останнім із них. Але навіть у давнину про них знали мало. Віддавна ельфи Белеріанду називали їх нібін-ноґрімами, хоч і не любили; та власне, і дрібногноми не любили нікого, крім себе. Ненавидячи та боячись орків, вони також ненавиділи й елдарів, а найбільше — вигнанців; адже нолдори, за твердженням дрібногномів, загарбали їхні землі та домівки. Нарґотронд першими заснували та почали копати саме дрібногноми — ще задовго до того, як Фінрод Фелаґунд прийшов із-за Моря.

Походять вони, як стверджує дехто, від гномів, котрих вигнали з гномівських міст сходу в стародавні часи. Задовго перед поверненням Морґота вони подорожували в напрямку заходу. Малочисельні, не маючи повелителя, дрібногноми поволі припинили займатися ковальством і накопиченням зброї, бо стало важко добувати залізну руду. Зате вони потроху призвичаїлися до крадіжок, і дещо поменшали на зріст порівняно з їхніми східними родичами, і ходили, похиливши плечі, швидко та крадькома. Проте, як і всі гноми, вони було значно сильніші, ніж здавалися на вигляд, і чіплялися за життя навіть у найбільшій скруті. Але, зрештою, на ту пору вони вже виродились і вимерли в Середзем'ї — всі, крім Мîма та двох його синів, і був той Мîм старий навіть за мірками гномів, старий і забутий.

Після відходу Белеґа (а було це другого літа по втечі Туріна з Доріату) справи у розбійників ішли — гірше нікуди. Дощило не до ладу, й орки, чисельніші, ніж раніше, надходили з Півночі вздовж старої Південної Дороги через Тейґлін, спричиняючи заворушення в усіх лісах на західних кордонах Доріату. Не знали розбійники ні спокою, ні спочинку, і їхній загін значно частіше був переслідуваним, аніж переслідувачем.

Однієї ночі, коли вони лежали, причаївшись у глупій темряві, Турін обміркував власне життя і зрозумів, що його можна було би значно покращити. «Мусимо знайти якийсь потаємний сховок, — подумав, — і запастися харчами на холодну зиму». Та він не знав, куди податися. Наступного дня Турін повів людей на південь — далі, ніж вони будь-коли відходили від Тейґліну та кордонів Доріату; і після триденної подорожі вони зупинилися на західному краю лісів Долини

Сіріону. Місцевість там, піднімаючись до вересових пусток, ставала сухішою та біднішою.

Невдовзі сталося так, що в сірому світлі дощового заходу Турін і його люди знайшли прихисток у хащах гостролисту, а поза ними простягся бездеревний простір, де було багато великих каменів, прихилених або нагромаджених один на одного. Довкола панувала тиша, й тільки дощ скрапував із листя.

Зненацька вартовий подав сигнал, і, позривавшись на ноги, вони угледіли три фігури в каптурах, зодягнуті в сіре, які крадькома рухалися поміж камінням. Кожна постать несла великий мішок, але, незважаючи на це, всі рухалися швидко. Турін крикнув, аби вони зупинились, і люди кинулися до них, як мисливські пси, але ті продовжували йти своєю дорогою, і, хоч Андроґ вистрілив, двоє розчинились у сутінках. Один відстав — чи то був найповільнішим, чи мав найважчу ношу, — тож невдовзі його спіймали, повалили на землю й утримували багато рук, а він, попри все, боровся та кусався, наче звір. Але надійшов Турін і дорікнув своїм людям:

— Що у вас тут? — запитав. — Навіщо так шаленіти? Воно старе і мале. Яка може бути від нього шкода?

— Воно кусається, — сказав Андроґ, потираючи закривавлену руку. — Це орк або створіння орківського роду. Убиймо його!

— Воно заслужило це бодай тим, що обдурило наші надії, — сказав інший, котрий забрав мішок. — Тут лише корінці та дрібне каміння.

— Ні, — сказав Турін, — у нього є борода. Гадаю, це лише собі гном. Нехай він підведеться і скаже.

Так і втрапив Мîм у сказання про дітей Гуріна. Бо став навколішки перед Туріном і благав залишити йому життя.

— Я старий, — промовив він, — і бідний. Лише собі гном, як ти сказав, а не орк. Називаюся Мîм. Не дозволь їм порішити мене, повелителю, безпричинно, за орківським звичаєм.

Тоді Турін у душі пожалів його, та сказав:

— Бідним ти виглядаєш, Мîме, хоча це дивно для гнома, та ми, безперечно, ще бідніші: бездомні й не маємо друзів серед людей. Коли я скажу, що ми, перебуваючи у великій скруті, помилуємо тебе не просто з жалю, що ти запропонуєш як викуп?

— Я не знаю, чого ти бажаєш, — обережно сказав Мîм.

— Наразі — небагато! — мовив Турін, печально озирнувшись навколо, і дощ заливав йому очі. — Безпечного місця для спання подалі від вологих лісів. Без сумніву, сам ти його маєш.

— Маю, — відказав Мîм, — але не можу віддати як викуп. Я надто старий, аби жити під відкритим небом.

— Тож не варто і далі старіти, — сказав Андроґ, виступаючи наперед із ножем у неушкодженій руці. — Я можу тебе позбавити від старості.

— Володарю! — скрикнув Мîм, дуже перелякавшись і вчепившись за Турінові коліна. — Якщо я втрачу життя — ти втратиш помешкання, бо не знайдеш його без Мîма. Я не можу його віддати, але можу поділитися ним із вами. Там тепер значно більше простору, ніж було колись, бо чимало наших уже відійшли у вічність.

І він заплакав.

— Тебе помилувано, Мîме, — промовив Турін.

— Принаймні, доки ми дістанемося твого лігва, — сказав Андроґ.

Але Турін накинувся на нього, кажучи:

— Якщо Мîм без обману приведе нас до своєї оселі й вона нам підійде, тоді його життя можна вважати викупленим; і його не порішить жодна людина, котра йде за мною. Присягаюся.

Тоді Мîм поцілував Турінові коліна і сказав:

— Мîм буде тобі другом, володарю. Спочатку він подумав, що ти ельф — через вимову та голос. Але те, що ти людина, — ще краще. Мîм не любить ельфів.

— Де ж твоя оселя? — запитав Андроґ. — Вона мусить бути дуже доброю, щоби захотілося ділити її з гномом. Бо Андроґ не любить гномів. Його народ приніс кілька хороших оповідок про цю расу зі Сходу.

— По собі він залишив й гірші оповідки, — сказав Мîм. — Гудитимеш мою оселю, коли побачиш її. Та в дорозі вам буде потрібне світло — вам, людям, котрі спотикаються. Я повернусь у добрий час і поведу вас.

Тоді він підвівся й підняв свій мішок.

— Ні-ні! — сказав Андроґ. — Ти ж цього не дозволиш, отамане? Бо інакше ніколи не побачиш старого пройдисвіта.

— Темніє, — мовив Турін. — Хай залишить нам якусь заставу. Даси нам твій мішок і все, що в ньому, Мîме?

Але гном знов упав на коліна, дуже бідкаючись.

— Якщо Мîм надумає не повертатися, то старий мішок із корінцями його не поверне, — сказав він. — Я повернуся. Відпустіть мене!

Мîм— Не відпущу, — відказав Турін. — Якщо не хочеш розлучатися з мішком, то мусиш залишитися разом із ним. Можливо, ніч, проведена під мокрим листям, змусить і тебе пожаліти нас.

Але він помітив — та й інші також, — що Мîм надає більшого значення мішку і його вмісту, ніж той був вартий на вигляд.

Вони провели старого гнома до їхнього похмурого табору, й, ідучи, той бурмотів дивною мовою, що здавалася різкою від стародавньої ненависті; але коли йому зв'язали ноги, він раптом затих. І ті, хто стояв на чатах, бачили, що він цілісіньку ніч просидів мовчки та нерухомо, ніби камінь, і тільки його безсонні очі спалахували, блукаючи в пітьмі.

Над ранок дощ припинився й у деревах заворушився вітер. Світанок видався значно яснішим, аніж багато днів перед тим, легенький вітерець із Півдня очистив небо, бліде та ясне перед сходом сонця. Мîм продовжував сидіти нерухомо, мовби мертвий; бо тепер його важкі повіки склепились, а ранкове світло показало, який він висушений і зморщений од віку, Турін стояв і зиркав на нього згори.

— Тепер світла досить, — сказав він.

Тоді Мîм розплющив очі й показав на пута; і коли його звільнили, він люто заговорив:

— Знайте ж, дурні! — мовив. — Не зв'язуйте гнома! Він цього не подарує. Я не хочу вмирати, але те, що ви зробили, збурило мою душу. Я шкодую, що дав слово.

— А я — ні, — мовив Турін. — Ти проведеш мене до твого дому. Доти ми не говоритимемо про смерть. Така моя воля.

Він незворушно подивився гномові в очі, й Мîм не зміг витримати того погляду, та й узагалі мало хто міг опиратися погляду Туріна, коли той щось собі вирішив або гнівався. Небавом гном відвів голову та піднявся.

— Іди за мною, володарю! — сказав.

— Добре! — мовив Турін. — Але ще додам таке: я розумію твою гордість. Можеш померти, але тебе вже не зв'язуватимуть.

— Таки ні, — відповів Мîм. — Однак ходімо!

І він повів їх назад до того місця, де його впіймали, і вказав на захід.

— Там мій дім! — сказав він. — Думаю, ви часто бачили його, адже він високий. Ми називали його Шарбгунд, доки ельфи не позмінювали всіх назв.

Тоді вони побачили, що гном показує на Амон-Руз, Лисий Пагорб, гола маківка якого зорила понад багатьма-багатьма лігами довколишніх нетрів.

— Ми бачили його, та жодного разу — так близько, — сказав Андроґ. — Де ж там узятися безпечному лігву, чи воді, чи іншим необхідним для нас речам? Я припускав, що тут якась пастка. Хіба люди ховаються на верхівці пагорба?

— Бачити здалеку безпечніше, ніж чаїтися, — відказав Турін. — 3 Амон-Руза видно все, од краю до краю. Ну, Мîме, погляньмо, що ти нам покажеш. Як довго доведеться нам, людям, котрі спотикаються, йти туди?

— Цілий день, аж до сутінків, якщо вирушимо негайно, — відповів гном.

Небавом загін із Туріпом і Мîмом на чолі рушив на захід. Вийшовши з лісів, люди просувались обережно, попри те, що довколишній край здавався порожнім і спокійним. Обійшли навалене каміння та почали підніматися; бо Амон-Руз був на східному краї узвишшя вересових пустищ, що здіймалося поміж долинами Сіріону та Нароґом, проте навіть понад кам'янистою пусткою при основі його вершина підносилася більш як на тисячу футів угору. Зі східного боку нерівна земля поволі вивищувалася, переходячи у стрімкі гребені між купками беріз, горобини та старезного терну, закорінених у гірській породі. По той бік, понад зарослями вересу, нижні схили Амон-Руза поросли хащами аеґлосу, та стрімке сіре верхів'я зяяло голизною, якщо не зважати на червоний сереґон, який покрив камінь.

Коли день добігав до кінця, розбійники наблизилися до підніжжя пагорба. Тепер вони надходили з півночі, бо так провадив їх Мîм, і світло призахідного сонця осявало маківку Амон-Руза, і сереґон утішався у цвіті.

— Гляньте! На вершині пагорба кров, — сказав Андроґ.

— Поки що ні, — мовив Турін.

Сонце знижувалось, і світло меркло в улоговинах. Пагорб невиразно вимальовувався перед і понад ними, тож тепер їх дивувало, навіщо було брати провідника, щоби дістатися до такої явної цілі. Та Мîм простував далі, вони почали дертися на останній крутий схил і аж тоді зрозуміли, що гном, за таємними знаками чи старою звичкою, дотримується певного шляху. Мîм петляв туди-сюди, і коли вони озиралися довкола, то бачили обабіч темні лощини та розчахнуті ущелини або ж пустельну землю з велетенським камінням, водоспадами та ямами, замаскованими ожиною і колючками. У такій місцині без провідника вони довго і важко торували би собі шлях.

По якомусь часі загін дістався стрімкішої, але рівнішої землі. З-під покрову давніх горобин вони перейшли у прохід, утворений довгостеблим аеґлосом— у морок, напоєний солодким ароматом. Тоді зненацька перед ними виросла скеляста стіна, гладка та прямовисна, десь футів із сорок заввишки, але сутінь уже затьмарила небеса понад ними, тому точніше вгадати не вдавалося.

— Це двері до твоєї оселі? — запитав Турін. — Кажуть, гноми люблять камінь.

Він підійшов ближче до Мîма, щоби той бува не утнув якої штуки.

— Не двері до оселі, а ворота до саду, — сказав Мîм.

Тоді він повернувся праворуч і пішов уздовж підніжжя скелі, а зробивши кроків двадцять, раптово зупинився; і Турін побачив там чи то рукотворну, чи природну розколину, і то таку, що два торці стіни частково перекривались, а між ними ліворуч тягся вглиб прохід. Доступ туди заплели в'юнкі рослини, вкорінені у тріщинах угорі, а всередині крута кам'яниста стежечка вела вгору, в темряву. На неї тонкою цівкою сочилася вода, тож була та стежина волога.

Один по одному подорожні ввійшли. Згори стежка повернула праворуч і ще раз на південь, вивівши їх крізь хащі колючок на зелену площину, по якій бігла собі далі аж ген у морок. Вони дісталися до оселі Мîма, Бар-ен-Нібін-ноеґа, про яку згадувалося тільки у стародавніх сказаннях До р і ату і Нарґотронда, але якої досі не бачила жодна людина. Утім, западала ніч, і на сході займалася зоря, тому вони поки що не могли осягнути форми цього чудернацького місця.

Верхівка Амон-Руза — то було велике нагромадження каміння, подібне до гострого камінного вістря з відкритим пласким верхом. З північного боку на ньому вирізнявся уступ, горизонтальний і майже квадратний, непомітний ізнизу; ззаду він захищав маківку пагорба, мовби стіна, а зі сходу та із заходу від його країв зривалися донизу прямовисні скелі. Тільки з півночі, звідки вони й підійшли, на пагорб легко було видертися тому, хто знав дорогу. Від «воріт» стежина вела до невеличкого гаю карликових беріз, які росли довкола чистого ставка, прорубаного у скельному моноліті. Його напував потічок біля підніжжя скелястої стіни позаду, який біг стоком і переливався білою цівкою через західний край уступу. За ослоною з дерев, поблизу потічка, між двома високими опорами у вигляді валунів розташувалася печера. Вона здавалася не більш ніж благеньким ґротом із низькою надтріснутою аркою; та далі глибшала і розходилася під пагорбом, вирита повільними руками дрібногномів упродовж багатьох років їхнього спокійного життя тут, на безпечній відстані від сірих ельфів із лісів.

У глибокому присмерку Мîм провів людей повз ставок, де поміж тінями березових віт уже віддзеркалювалися ясні зорі. При вході до печери він обернувся й уклонився Турінові.

— Заходь, володарю! — сказав. — Бар-ен-Данвез, Дім Викупу. Так його варто називати тепер.

— Можливо, — промовив Турін. — Але спершу я подивлюся на нього.

Тоді він увійшов разом із Мîмом, а інші, бачачи його попереду, безстрашно рушили за ними, навіть Андроґ, який найбільше не довіряв гномові. Небавом вони опинились у густій пітьмі; та Мîм плеснув у долоні — й десь із-за рогу з'явилося мале світелко: з віддаленого проходу зовнішнього ґрота виступив іще один гном, несучи маленький смолоскип.

— Ти ба! Я таки не влучив у нього! — сказав Андроґ.

Але Мîм швидко переговорив із тим іншим їхньою

різкою мовою і, наче стривожившись або розлютившись од почутого, кинувся у прохід і зник. Тоді Андроґ став щодуху пориватись іти вперед.

— Нападаймо перші! — гукав він. — їх може бути тут цілий рій, але вони невеличкі.

— Гадаю, їх тільки троє, — сказав Турін і став на чолі ватаги, а позад нього розбійники просувалися навпомацки вздовж проходу, не відриваючи рук од шорстких стін. Багато разів прохід звертав то туди, то сюди під гострими кутами; та нарешті попереду замиготіло примарне світло і вони потрапили до невеликої, проте дуже високої зали, тьмаво освітленої лампами, які звисали з-під затемненої покрівлі на міцних ланцюгах. Мîма там не виявилося, та звідкілясь долинав його голос, отож, ідучи на нього, Турін надибав у кінці зали вхід до світлиці. Зазирнувши досередини, він побачив Мîма, який навколішки стояв долі. Поруч нього мовчки стояв гном зі смолоскипом; а на камінному ложі при дальшій стіні лежав іще один.

— Кгîме, Кгîме, Кгîме! — голосив старий гном, скубаючи на собі бороду.

— Не всі твої стріли обминули ціль, — мовив Турін Андроґові. — Та ця влучність не доведе до добра. Ти надто легко випускаєш стріли; проте можеш не прожити надто довго, щоби помудрішати.

Облишивши інших, Турін м'яко ввійшов, і став обіч Мîма, і заговорив до нього.

— Що за біда трапилася, господарю? — сказав. — Я трохи знаюся на цілительстві. Може, вдасться тобі допомогти?

Мîм повернув голову — очі його червоно палали.

— Хіба би ти міг повернути назад час і повідтинати жорстокі руки твоїм людям, — відповів він. — Це мій син. Стріла влучила йому в груди. Тепер він там, куди не долинають слова. Помер на заході сонця. А твої пута не дали мені зцілити його.

Знову довго стримуваний жаль заструменів у серці Туріна, мовби вода з гірської породи.

— Шкода! — сказав він. — Я би спинив ту стрілу, якби міг. Тепер і справді ця оселя називатиметься Бар-ен-Данвез, Дім Викупу. Бо, незалежно від того, будемо ми тут жити чи ні, я вважатиму себе твоїм боржником; якщо коли-небудь здобуду багатство, то на знак скорботи виплачу данвез за твого сина чистим золотом, навіть якщо воно вже не тішитиме твоє серце.

Тоді Мîм підвівся і довго дивився на Туріна.

— Я слухаю тебе, — сказав він. — І ти мовиш, як давній володар гномів; і це полонить мене. Тепер моє серце заспокоїлося, хоч і не радіє. Тож я сплачу власний викуп: можете тут жити, якщо бажаєте. Але додам і таке: той, хто випустив стрілу, повинен зламати лука та стріли і покласти їх у ногах мого сина; і віднині той чоловік ніколи не повинен брати до рук ані стріли, ні лука. Якщо візьме — від них і помре. Таке прокляття я насилаю на нього.

Андроґ, почувши прокляття, дуже злякався; і хоча неохоче, проте зламав і лук, і стріли та склав їх у ногах загиблого гнома. Та виходячи зі світлиці, люто зиркнув на Мîма і пробурмотів:

— Кажуть, прокляття гнома завжди справджується; але і прокляття людини також може досягнути мети. Нехай же він помре з дротиком у горлі!

Тієї ночі вони полягали в залі, та спали неспокійним сном через голосіння Мîма та Ібуна, його другого сина. Коли воно стихло, розбійники сказати не могли; та прокинувшись, не застали гномів, а вхід до світлиці був завалений каменем. День знову видався ясним, і в ранішньому сонячному світлі розбійники помились у ставку та приготували їжу, як змогли; і коли вони сіли снідати, перед ними з'явився Мîм.

Він уклонився Турінові.

— Мій син загинув, і годі з цим, — сказав. — Він лежить разом із праотцями. А живим годиться повертатися до життя, яке нам відпущено, хоча дні ці можуть бути недовгими. Чи оселя Мîма задовольняє тебе? Викуп заплачено і прийнято?

— Так, — сказав Турін.

— Тоді все в цій оселі — ваше, щоби ви могли належно облаштуватися, — все, крім єдиного: зачинений покій не повинен відчиняти ніхто, опріч мене.

— Ми вислухали тебе, — сказав Турін. — Щодо нашого життя тут, то воно безпечне або принаймні здається таким; однак нам усе одно будуть потрібні їжа й інші речі. Як же ми виходитимемо — точніше, як будемо повертатися?

Мîм зареготав на все горло і цим занепокоїв людей.

— Боїтеся, що прийшли за павуком у самісіньке осердя його павутини? — запитав він. — Ні, Мîм не їсть людей. Павукові стане зле від трьох ос одразу. Бачите, ви озброєні, а я стою тут голіруч. Ні, ми з вами мусимо ділитися: домівкою, харчем, вогнем та іншими зручностями, можливо. Оселю, думаю, ви охоронятимете і берегтимете в таємниці заради власного добра, навіть коли знатимете шляхи до виходу та входу. З часом ви їх таки вивчите. А до того, якщо кудись виходитимете, вас провадитиме Мîм або Ібун, його син; один із нас ходитиме за вами всюди і повертатиметься разом із вами — або чекатиме в певному місці, яке ви знатимете і зможете найти без провідника. Гадаю, те місце буде щоразу ближче і ближче біля дому.

Турін пристав на це і подякував Мîмові, а більшість його людей зраділа; бо у світлі вранішнього сонця, в розпал літа, ця оселя здавалася прегарним місцем для життя. Лише Андроґ був невдоволений.

— Що швидше ми навчимося самі виходити і повертатися, то краще для нас, — сказав він. — Ніколи ще ми не брали полоненого, котрий брався би верховодити нашими вилазками.

Того дня вони відпочивали, чистили зброю та латали одіж; бо мали їжі ще на добу чи дві, та й Мîм додав трохи своєї. А ще позичив їм три казани для приготування їжі, позичив і паливо; а ще приніс мішок.

— Сміття, — сказав він. — Не варте, щоби його красти. Саме лишень дике коріння.

Та коли ті корінці вимили, вони виявилися білими та з м'ясистою шкіркою, а звареними були цілком придатні для їжі та чимось нагадували хліб. Це потішило розбійників, адже вони рідко споживали хліб — тільки тоді, коли вдавалося його вкрасти.

— Лісові ельфи про ці корінці не знають; сірі ельфи не знайшли їх; а ті гордії, котрі прийшли з-за Моря, надто пихаті, щоби копати, — мовив Мîм.

— Як звуться ці корінці? — запитав Турін.

Мîм подивився на нього скоса.

— Вони мають назву тільки мовою гномів, якої ми не навчаємо, — сказав він. — А ще ми не вчимо людей шукати їх, бо люди жадібні та марнотратні й не зупиняться, доки не знищать усі рослини; тож добре, що зараз вони, блукаючи в нетрях, проходять повз них.

Більше ви від мене не дізнаєтесь. Але можете користати з моєї щедрості, поки говоритимете чесно та не будете шпигувати чи красти.

Тоді він знову розсміявся на все горло.

— Ті корінці дуже цінні, — сказав він. — Голодної зими навіть цінніші за золото, адже їх можна запасати — так, як білки запасають горіхи, — і ми вже почали робити припаси з першого врожаю. Та ви дурні, якщо думаєте, що я би не розлучився з одним невеликим клунком заради порятунку власного життя.

— Я зрозумів, — сказав Улрад, який і заглядав у мішок, коли спіймали Мîма. — Та все ж ти не розлучився, і твої слова змушують мене ще більше дивуватися.

Мîм повернувся і поглянув на нього похмуро.

— Ти один із тих дурнів, чиєї загибелі взимку весна не оплакує, — сказав він йому. — Я дав слово, тому мусив повернутися, бажав я цього чи ні, з мішком чи без нього, хай би що думала нестримана віроломна людина! Та я не терплю, коли у мене силоміць відбирають мою власність, хай це був би лише ремінець для взуття. Думаєш, я не пам'ятаю, що саме твої руки були серед тих, котрі зв'язали мене і тримали так довго, щоби я вже не зміг ані слова сказати синові? Кожного разу, коли розподілятиму земляний хліб із комори, тебе не враховуватиму, тож якщо їстимеш його, то лишень завдяки щедрості твоїх побратимів, а не моїй.

Тоді Мîм пішов геть; а Улрад, який виявив легкодухість перед його гнівом, промовив йому в спину:

— Високі слова! Та старий шахрай тримає в мішку і щось інше, подібної форми, однак твердіше та важче.

Напевно, в нетрях, окрім земляного хліба, є ще щось, чого не знайшли ельфи та про що не годиться знати людям!

— Може, й так, — сказав Турін. — Але гном не помилився принаймні в одному — назвавши тебе дурнем. Навіщо висловлювати свої думки? Тиша, коли чесні слова застрягають у горлі, — найкраща допомога для будь-яких намірів.

День минув мирно, і жоден розбійник не побажав виходити з дому. Турін довго міряв кроками зелений дерен уступу від краю до краю; дивився то на схід, то на захід і захоплювався обширом краєвидів при ясному повітрі. На півночі, незвично близько, йому вдалося розгледіти Бретілський Ліс, що зелено обступав Амон-Обел. Туди його погляд звертався значно частіше, ніж йому хотілося б, і він сам не розумів, чому: адже серце рвалося радше на північний захід, де — за багато-багато ліг, на краю овиду — йому ввижалися Гори Тіні та й кордони рідної землі. Але того вечора Турін поглянув на захід, як сонце котилося в імлу понад віддаленими узбережжями, а між ними в напівтемряві простяглася Долина Нароґу.

Так почалося життя Туріна, сина Гуріна, в чертогах Мîма у Бар-ен-Данвезі, Домі Викупу.

Тривалий час розбійникам велося гарно, і все було їм до душі: нескупа їжа, теплий і сухий захисток, місця більш ніж досить, позаяк вони виявили, що при потребі можна заселити додатково понад сто печер. А далі, у глибині, була менша зала. Там при одній стіні стояло горно, над яким крізь гірську породу здіймався димар, що вів до продувного отвору, хитро захованого у бічній розколині пагорба. Було й чимало інших кімнат, придатних для життя, роботи чи для складання припасів, входи до яких відкривались із зал чи з проходів між ними. Щодо нагромадження добра, то Мîм значно переважав людей умінням і мав безліч посудин та скринь із каменю чи з дерева, на вигляд дуже давніх. Однак більшість кімнат на ту пору зяяла пусткою: в арсеналах висіли сокири й інше спорядження, вкрите іржею та пилом, полички й ніші спорожніли, а кузні не працювали. Усі, крім однієї — маленької комірчини, що сполучалася з внутрішньою залою та мала горно, димар якого з'єднувався з димарем горна в залі. Мîм час од часу працював там, але до себе нікого не підпускав; він також не розповів їм про потаємні сходи, які піднімалися з його помешкання до пласкої вершини Амон-Руза. На них випадково натрапив Андроґ, коли голодний нипав у пошуках Мîмових запасів їжі й заблукав серед печер; однак залишив це відкриття при собі.

Упродовж того року розбійники не чинили грабунків, а якщо й покидали оселю для полювання чи збирання їжі, то лише невеликими групами. Тривалий час їм було важко відновлювати в пам'яті дорогу, й, опріч Туріна, хіба зо шість людей більш-менш упевнено почувалися на шляху. Проте, зрозумівши, що ті шестеро спритників можуть дістатися до лігва без допомоги Мîма, розбійники вдень і вночі виставляли варту біля розколини в північній стіні. Нападу ворогів зі сходу вони не сподівалися, як і не боялися, що хто-небудь спроможеться видертися на Амон-Руз із того боку. Тож удень вартовий найчастіше стояв на верхівці маківки, щоби можна було вільно роззиратися довкруж. Незважаючи на стрімкі підступи до неї, на вершину можна було вибратися з допомогою грубих східців, вирубаних східніше від входу до печери, якими людина видиралася без сторонньої допомоги.

Тож рік добігав кінця без втрат і тривог. Але коли дні стали коротшими, ставок посірів і охолов, берези оголились і повернулися сильні дощі, розбійники змушені були проводити більше часу в захистку. Тому небавом їм надокучили підземна темрява і тьмаві напівосвітлені чертоги; й більшості здавалося, що життя було би краще, якби вони не ділили оселю з Мîмом. Бо він надто часто несподівано виринав із котрогось затіненого кутка чи з дверного отвору саме тоді, коли вони думали, що він деінде; а коли Мîм був поруч, занепокоєння змушувало їх припиняти розмови. Так вони призвичаїлися перемовлятися між собою пошепки.

А от із Туріном, і це здавалося їм дивним, було інакше; що далі, то міцніше він здружувався зі старим гномом, дедалі частіше прислухався до його порад. Прийдешньої зими він довгими годинами сидітиме з Мîмом і вислуховуватиме його повчання та життєві оповіді; Турін, далебі, не докоряв йому, навіть якщо той погано висловлювався про елдарів. Мîм же виглядав цілком задоволеним і у відповідь виявляв Турі нові неабияку ласку — іноді допускав його до кузні, — й там вони приязно бесідували.

Коли проминула осінь, зима жорстоко напосілася на них. Ще до Різдвяна з Півночі принесло снігопади, та ще й значно сильніші, ніж можна було сподіватись у прирічкових долинах; на ту пору, з поширенням влади Анґбанда, зими у Белеріанді ставали чимраз суворішими. Амон-Руз позаносило глибокими снігами, й тільки найсміливіші відважувалися виходити назовні. Дехто зліг од недуги, виснажений голодом.

У тьмяному присмерку дня посеред зими перед ними раптом постав муж, котрий, загорнутий у білий плащ із каптуром, здавався міцним і великим. Він прослизнув повз сторожу й підійшов до вогню, не кажучи ні слова. А коли люди посхоплювалися на ноги, то засміявся і скинув каптур, і вони побачили, що то Белеґ Міцнолукий. Під широким плащем він мав великий пакунок, у якому приніс безліч необхідних людям речей.

Отак Белеґ повернувся до Туріна, піддавшись поклику любові, а не мудрості. Турін дуже зрадів, бо часто жалкував про власну впертість; а тепер його сердечні прагнення задовольнилися навіть без упокорення чи зусиль над собою. Та якщо Турін радів, то Андроґ і ще дехто з ватаги — аж ніяк. їм здавалося, що Белеґ і їхній ватажок таємно домовилися про зустріч; Андроґ ревниво зиркав, як ті двоє сиділи осторонь і розмовляли про своє.

Белеґ приніс також Шолом Гадора, сподіваючись, що він викличе у Туріна прагнення чогось піднесенішого за життя ватажка невеликого загону в нетрях.

— Ось, я повертаю тобі належне, — сказав він Турінові, діставши шолом. — Ти залишив його під моєю опікою на північному узграниччі, та, може, й забув про нього.

— Майже, — промовив Турін, — але віднині не забуду.

І він замовкнув, звернувши глибокодумний погляд у далину, аж раптом помітив, що в руках у Белеґа мерехтить іще дещо. То був дар Меліан; але срібні листочки при світлі вогнища стали червоної барви, і, коли Турін побачив тавро, його погляд спохмурнів.

— Що це в тебе? — запитав він.

— Найвеличніший дарунок, яким спромоглось обдарувати тебе любляче серце, — відповів Белеґ. — Це — лембас-ін-еліз, дорожній харч елдарів, якого не куштувала досі жодна людина.

— Я приймаю шолом моїх праотців і дякую, що ти його зберіг, — сказав Турін. — Однак не прийматиму дарунків із Доріату.

— Тоді відішли назад меча й усю іншу зброю, — мовив Белеґ. — Відішли також навчання та плекання, яке дали тобі в юності. А ще дозволь твоїм людям, котрі (як ти кажеш) були вірними, померти в пустелі, щоби догодити тобі! А щодо цього дорожнього харчу, то його подарували не тобі, а мені, тож я можу робити з ним, що захочу. Не їж його, якщо він стає тобі поперек горла; проте інші можуть бути голодніші й не такі пихаті, як ти.

Очі Туріна спалахнули, та, як тільки він подивився в обличчя Белеґа, вогонь у них згас і вони посіріли, а вуста промовили ледве чутно:

— Дивуюся, друже, що ти зволив повернутися до такого хамули. Та від тебе я прийму будь-що, навіть докір. Віднині й надалі ти можеш радити мені будь-що, крім повернення в Доріат.

Розділ VIII Земля лука та шолома

У наступні дні Белеґ сумлінно трудився для товариства. Доглядав поранених та хворих, і вони швидко зцілювались. Адже в ті часи сірі ельфи все ще були верховним народом, наділеним великою владою, тому розуміли життєву мудрість будь-яких істот; і хоч у знанні та майстерності поступалися вигнанцям із Валінору, проте їхні вміння здавалися людям надзвичайними. Крім того, Белеґ Лучник, видатний представник народу Доріату, був сильним, витривалим і далекоглядним — і зором, і розумом, — а при потребі й звитяжним бійцем, бо покладався не лише на бистролітні стріли його великого лука, а й на уславлений меч Анґлахел. Тому-то ненависть у серці Мîма, який, про що вже йшлося, не любив усіх ельфів, дедалі більшала, і він заздрісними очима задивлявся на приязнь, яку Турін виявляв Белеґові.

Коли минула зима, і настало пробудження, і надійшла весна, розбійники мусили взятися до суворішої роботи. Сили Морґота заворушились; і, наче довгі пальці загребущої руки, передові загони його армій намацували шляхи підступу до Белеріанду.

Хто нині відає про наміри Морґота? Хто може уявити далекосяжність думки того, котрий був Мелкором, наймогутнішим серед Айнурів Величної Пісні, а в ту пору сидів на темному троні Півночі як темний володар, зважуючи у власній злобі всілякі вісті, які надходили чи то від шпигунів, чи від зрадників, і бачачи внутрішнім зором та розуміючи вчинки й наміри ворогів навіть краще, ніж могли підозрювати наймудріші з них, опріч Королеви Меліан. До неї часто линула його думка, та, досягнувши, зупинялася безпорадно.

Тому цьогоріч він спрямував усю лють до земель, які простяглися на захід від Сіріону, де все ще існувала сила, здатна чинити опір. Непокірний Ґондолін огортала таїна. Доріат хоч і був добре знаний, проте наразі захищений од нападу. А далі лежав Нарґотронд, куди жоден із Морґотових слуг досі не знайшов дороги, бо сама назва викликала в них жах; там, у неприступному сховку, мешкав народ Фінрода. Та далеко-далеко з Півдня, з-поза білих березових лісів Німбретілу, із узбережжя Арверніену, від гирла Сіріону, прилетіла чутка про Корабельні Гавані. Але туди він не міг дістатися, допоки не завойовано все інше.

Тож тепер орків находило з Півночі дедалі більше й більше. Вони просунулись Анаховим Проходом, і захопили Дімбар, і облягли ціле північне узграниччя

Доріату. Спускалися вони і старовинною дорогою, що вела через довгу ущелину Сіріону, повз острів, де раніше стояв Фінродовий Мінас-Тіріт, тобто через територію між Малдуіном і Сіріоном, і далі, під прикриттям Бретілського Лісу, до Переправ через Тейґлін. Звідти в давнину дорога перебігала в Заповідну Рівнину, а тоді, вздовж підніжжя гористої місцевості, над якою височів Амон-Руз, збігала в долину Нароґу, і, зрештою, досягала Нарґотронда. Проте дотепер орки не надто просунулися тією дорогою, бо в нетрях оселився таємничий жах, а з червонястого пагорба зорили пильні очі, про які їх не попередили.

Тієї весни Турін знову надягнув Шолом Гадора, і Белеґ зрадів. Спершу загін складався менш як із п'ятдесяти осіб, але Белеґове знання лісу та звитяга Туріна перетворили його в очах ворогів на цілу армію. Розвідників-орків виловлювали, табори неочікувано викривали, а коли орки шикувалися військовим строєм у якомусь неширокому місці, на них із-за каменів чи з тіні дерев налітали Драконів Шолом і його люди, високі та несамовиті. Небавом, щойно зачувши звук його ріжка поміж пагорбів, орківські капітани проявляли малодухість, і поплічники Морґота кидалися навтьоки значно раніше, ніж у повітрі встигала просвистіти стріла чи зблискував меч.

Як уже було сказано, коли Мîм поступився власною потаємною оселею на Амон-Рузі Турінові та його товариству, то висунув вимогу: аби той, хто випустив стрілу, що вбила його сина, переламав свої лук і стріли та склав їх до ніг Кгіма; і тим нещасливцем виявився Андроґ. Тоді Андроґ зробив те, що наказав Мîм, із великою неохотою. Крім того, Мîм заявив, що Андроґ ніколи не повинен брати до рук ані лука, ні стріл, і прокляв його, мовивши, що в разі непослуху розбійник од них і поляже.

І все-таки тієї весни Андроґ зневажив Мîмове прокляття й узяв зі собою лук у вилазку з Бар-ен-Данвеза; і під час того нападу його вразила отруйна орківська стріла, і коли його принесли назад, він помирав у муках. Однак Белеґ зцілив його від поранення. І тоді ненависть Мîма до Белеґа зросла устократ, адже таким робом він зняв прокляття; але: «Воно ще себе покаже», — сказав гном.

Тогоріч од краю до краю Белеріанду, попід лісовими кронами, понад струмками та поза гірські перевали ширився поголос, ніби Лук і Шолом, які (так гадали) загинули в Дімбарі, знову воскресли, хоча на те й не було жодної надії. Тоді чимало людей і ельфів, котрих позбавили проводиря та власності, але не залякали, котрі вижили після битви, поразки та спустошення земель, зібралися з духом і рушили на пошуки Двох Капітанів — байдуже, що ніхто не знав, де заховано їхню твердиню. Турін радо приймав кожного, хто приходив до нього, та, за порадою Белеґа, не пускав новоприбулих до сховку на Амон-Рузі (він тепер називався Ехад-і-Седрин, Табір Відданих); шлях туди знали тільки побратими з Давнього Товариства, нікого іншого в це не посвячуючи. Зате довкола будували нові, добре захищені, табори та форти: в лісах на сході, чи в гористих місцинах, чи при східних болотах, од Метед-ен-ґладу («Кінця Лісів») на південь від Переправ через Тейґлін до Бар-еріба, на якихось кілька ліг південніше від Амон-Руза, на колись родючій землі поміж Нароґом і Озерами Сіріону. З усіх тих місць було видно вершину Амон-Руза і можна було знаками передавати вісті й накази.

Таким чином, до кінця літа послідовники Туріна сформували чимале військо та сповільнили наступ сил Анґбанда. Чутка про це дійшла навіть до Нарґотронда, і багато хто там стривожився, кажучи: якщо розбійникові вдалося так нашкодити Ворогу, то що би тоді вдалося зробити Володареві Нароґу. Та Ородрет, Король Нарґотронда, не відступав од власних намірів. Він у всьому наслідував Тінґола і з допомогою потаємних шляхів обмінювався з ним вістовими; і був він мудрий володар — такий мудрий, що найперше зважав на власний народ, на те, як довго він зможе зберігати життя і багатство, опираючись пожадливості Півночі. Тому-то він не дозволяв жодному представникові свого народу іти до Туріна, а відправив до нього посланців із повідомленням такого змісту: нехай там що Турін зробить чи вигадає під час його війни, та ноги його не повинно бути в Нарґотронді, щоби не привести туди орків. Але Ородрет запропонував Двом Капітанам при потребі надати допомогу іншого штибу (і до цього, припускають, його підштовхнули Тінґол та Меліан).

Тоді Морґот притримав свою руку; хоча нерідко здійснював удавані атаки, щоби легкі перемоги перетворили впевненість повсталих на зухвалість. Так, урешті, й сталось. Адже Турін нарік територію між Тейґліном і західним узграниччям Доріату Дор-Куартолом; і, оголосивши себе володарем цієї землі, прибрав нове ім'я — Ґортол, Шолом Жаху; і загордився. А от Белеґові тепер здавалося, ніби Шолом подіяв на Туріна інакше, ніж він сподівався; тож ельф із тривогою в серці чекав прийдешніх днів.

Якось у час повільної літньої тяглості вони з Туріном сиділи в Ехаді, одпочиваючи після тривалого бою та маршу. Тоді Турін сказав Белеґові:

— Чому ти такий смутний і замислений? Може, щось не так, відколи ти повернувся? Хіба я не довів, що маю добрі наміри?

— Наразі все гаразд, — відповів Белеґ. — Вороги наші досі не оклигали від подиву та страху. І нас усе ще чекають вдалі дні, бодай трохи.

— А потім? — запитав Турін.

— Зима, — відповів Белеґ. — Аз нею — новий рік для тих, котрі доживуть, аби його побачити.

— А потім?

— Гнів Анґбанда. Ми обпалили пучки пальців Чорної Руки — не більше. Сама вона навіть не відсмикнулась.

— Але хіба не гнів Анґбанда був нашою метою та втіхою? — запитав Турін. — Як, по-твоєму, я мав учинити?

— Ти знаєш це достоту, — сказав Белеґ. — Але про ту дорогу ти заборонив мені говорити. Утім, зараз послухай мене. Король чи повелитель великого війська має багато обов'язків. Йому годиться подбати про безпечний сховок і про багатство, а є ще чимало тих, чия праця не пов'язана з війною. Що чисельніші послідовники, то більша потреба в їжі, бо пущі вже не настачать її вдосталь мисливцям. І тоді настане розсекречення. Амон-Руз — чудове місце для кількох: він має очі та вуха. Проте стоїть самотиною і помітний іздалеку; щоб оточити його, не знадобиться великої сили, хіба би його захищало військо, та й то значно чисельніше, ніж наше є чи коли-небудь стане.

— Та все-таки я буду капітаном власного війська, — мовив Турін, — і якщо мені судилося загинути, то загину. Тут я стою поперек шляху Морґота, і доки отак стоятиму, йому не вдасться скористатися південною дорогою.

Небавом про з'яву Драконового Шолома в землях на захід від Сіріону доповіли Морґотові, й він розсміявся, адже тепер знову викрив Туріна, який на тривалий час мовби зник у тіні чи під захистом Меліан. Однак він починав боятися, що Турін здобуде таку владу, яка дозволить йому перебороти жахливе прокляття й уникнути визначеного фатуму, або що він відступить у Доріат і знову щезне з його очей. І ось Морґот задумав схопити Туріна та завдати йому болю — так само, як його батькові, — піддати тортурам і перетворити на раба.

Правий був Белеґ, коли казав Турінові, що вони тільки обпекли пальці Чорної Руки та що сама вона навіть не відсмикнулась. Але Морґот приховував власні наміри і до пори до часу задовольнявся тим, що висилав до супротивників своїх найудатніших розвідників; тому невдовзі Амон-Руз оточили шпигуни, котрі непоміченими чаїлись у нетрях і не вступали в сутички із загонами, що рухалися туди-сюди.

Мîм знав про присутність орків довкруж Амон-Руза, і ненависть, яку він плекав до Белеґа, підштовхнула його спохмурніле серце до лихого вчинку. Одного дня десь наприкінці року він сказав людям у Бар-ен-Данвезі, що йде разом із сином Ібуном на пошуки корінців для зимових запасів; насправді ж він запланував розшукати прислужників Морґота і привести їх до криївки Туріна[1].

Проте він спробував нав'язати оркам, котрі потішалися з нього, певні умови, зазначивши, що вони цілком нічого не знають, якщо припускають, ніби тортурами зможуть домогтися бажаного від дрібногнома. Тоді вони запитали про умови, й Мîм оголосив їх: за кожного спійманого чи вбитого чоловіка орки мають виплатити йому міру заліза, а за Туріна та Белеґа — золота; Мîмова оселя, коли її очистять од Туріна та його ватаги, залишиться гномові, а його самого не зачеплять; Белеґа кинуть зв'язаним на поталу Мîмові: Туріна ж відпустять на волю.

Вислухавши це, емісари Морґота погодилися не вагаючись, бо і не думали виконувати ні першої, ні другої з умов. Капітан орків, одначе, вирішив, що долю Белеґа можна спокійнісінько передоручити Мîмові; а от щодо звільнення Туріна, то він мав чіткий наказ: «Доправити живого в Анґбанд». Погоджуючись із висунутими умовами, він наполягав, аби гномів син залишився заручником, і тоді Мîм злякався та спробував ухилитися від цього зобов'язання, а в разі невдачі — втекти. Проте орки спіймали Ібуна, тож Мîм змушений був провести їх до Бар-ен-Данвеза. Так було викрито Дім Викупу.

Як уже мовилося, камінне нагромадження, що утворювало верхівку (чи вістря) Амон-Руза, мало відкритий плаский верх, і, хоча боки його були дуже стрімкі, до вершини вели вирубані в гірській породі східці, які піднімалися від виступу (чи тераси) перед входом до Мîмової оселі. На вершині стояла сторожа, попереджаючи про наближення ворогів. Однак орки, котрих провадив Мîм, дісталися до горизонтального уступу зісередини, тож Туріна та Белеґа тіснили саме до входу в Бар-ен-Данвез. Декотрі люди, намагаючись видертися східцями, вирубаними в гірській породі, загинули від орківських стріл.

Турін і Белеґ відступили до печери та завалили прохід великим каменем. Тієї скрутної миті Андроґ показав їм таємні сходи, які вели до пласкої вершини Амон-Руза та які він, як уже було згадано, знайшов, коли заблукав серед печер. Тоді Турін і Белеґ, а також чимало їхніх людей піднялися цими сходами і вийшли на вершину, несподівано заскочивши кількох орків, котрі видерлися туди зовнішнім шляхом, і прогнали їх за край пагорба. Якийсь час Товариству вдавалося стримувати сходження нападників, але загін не мав захисту на голій вершині, тож багато кого поцілили пострілами знизу. Найхоробрішим виявився Андроґ, який, урешті, зірвався із зовнішніх сходів, смертельно поранений стрілою в голову.

Потому Турін і Белеґ із десятьма людьми відійшли до середини вершини, де стримів вертикальний камінь, і, обступивши його кільцем, захищалися до останнього, та вціліли тільки Белеґ і Турін, позаяк орки накинули на них сіті. Туріна скрутили і понесли кудись; пораненого Белеґа також скрутили, та поклали на землю і прив'язали за кисті й за щиколотки до металевих паль, увігнаних у гірську породу.

Тоді орки, знайшовши вихід таємних сходів, спустилися з вершини, вдерлись у Бар-ен-Данвез, спаплюжили та зруйнували його. Проте Мîма, нишпорячи в печерах, вони не знайшли, а коли забралися геть із Амон-Руза, той з'явився на вершині й, підійшовши до місця, де знеможено та нерухомо лежав Белеґ, узявся, пожираючи його очима, гострити ножа.

Утім, Мîм і Белеґ були не єдиними живими істотами на кам'янистій височині. Смертельно поранений Андроґ підповз до них поміж трупами і, схопивши меча, пожбурив його у гнома. Мîм, пронизливо верескнувши од страху, добіг до краю скелі та зник: помчав донизу крутою звивистою козячою стежкою, відомою лише йому. Андроґ же, зібравши останні сили, перерізав ретязі та пута, які неволили Белеґа, і звільнив його, промовивши разом із останнім подихом:

— Мої рани надто глибокі, тож навіть ти не зможеш їх ізцілити.

Розділ IX Смерть Белеґа

Белеґ розшукував Туріна поміж мерців, аби поховати, але не знайшов його тіла. Тоді зрозумів, що син Гуріна й досі живий і прямує до Анґбанда; проте сам ельф, хоч-не-хоч, мусив залишатись у Бар-ен-Данвезі, чекаючи, поки зціляться його рани. Потому він із дещицею надії в серці рушив вистежувати орків і натрапив на їхні сліди поблизу Переправ через Тейґлін. Там вороги розділилися: декотрі пішли вздовж краю Бретілського Лісу в напрямку Броду Брітіах, а інші повернули на захід. І Белеґові видалося цілком очевидним, що він мусить іти за тими, котрі чимдуж подалися безпосередньо до Анґбанда, прямуючи до Анахового Проходу. Тому він попростував через Дімбар, аби піднятися до Анахового Проходу в Еред-Ґорґороті, у Горах Жаху, а отже, і до нагір'я Таур-ну-Фуіну, Піднічного Лісу, місцини жаху, темних чарів, марення та відчаю.

І сталося так, що, занурившись у темряву того зловісного краю, Белеґ розгледів між деревами слабке світло, і наблизився до нього, й угледів ельфа, котрий лежав під великим усохлим деревом і спав, а в його узголів'ї, вислизнувши з-під покривала, горіло свічадо. Тоді Белеґ розбудив ельфа, дав йомулембасу і запитав, яким вітром занесло його до цього жахливого місця; і той ельф назвався Ґвіндором, сином Ґуіліна.

Зі смутком дивився на нього Белеґ, адже від колишнього Ґвіндора зосталася тільки миршава полохлива тінь — після того, як під час Битви Незліченних Сліз цей володар Нарґотронда примчав під самісінькі двері Анґбанда і там його взяли в полон. Бо не багатьох бранців-нолдорів Морґот скарав на смерть — більшість, із огляду на їхнє вміння добувати метали та самоцвіти, залишив живими; не вбили і Ґвіндора, змусивши його гарувати в копальнях Півночі. Полонені нолдори володіли багатьма Феаноровими свічадами — невгасимими кристалами зі синюватим внутрішнім сяянням у густій ланцюговій сітці, незамінними при пошуках дороги в нічній темряві чи в тунелях; однак загадки цих свічад не знали й вони самі. Чимало ельфів-рудокопів із їхньою допомогою вибралися з темряви копалень. бо спромоглися прокласти собі шлях назовні; а Ґвіндор одержав од когось, хто працював у кузні, невеликого меча й одного разу, трудячись на видобутку коштовного каміння, напав на охоронців. Потому спромігся втекти, хоча йому відтяли руку; й ось тепер лежав він зморений під величезними соснами Таур-ну-Фуіну.

Від Ґвіндора Белеґ довідався, що нечисельна ватага орків попереду них, від якої він, власне, і ховався, не вела полонених і рухалася дуже швидко. Найімовірніше, то був авангард, який доправляв Морґотові донесення. Почувши цю новину, Белеґ упав у розпач: він припустив, що сліди, які повертали на захід за Переправами через Тейґлін, належать більшому війську орків, котрі, за їхньою звичкою, сплюндрували ті краї в пошуках їжі та здобичі, а тепер, напевно, вертали до Анґбанда дорогою «Вузької Землі» — довгою ущелиною Сіріону — значно далі на захід. Якщо це припущення було правильне, то єдине, що йому залишалося, — повертатися до Броду Брітіах, а звідти йти на північ до Тол-Сіріону. Щойно Белеґ прийняв це рішення, до них долинув шум, викликаний пересуванням великого війська, що наближалося лісом із півдня; тож заховавшись у верховітті дерев, ельфи спостерігали, як в оточенні вовків неквапно проходять слуги Морґота, обтяжені награбованим добром і полоненими. І ще вони угледіли Туріна, якому скували руки, а самого підганяли канчуком.

Тоді Белеґ розповів другому ельфові про те, що привело його до Таур-ну-Фуіну; і Ґвіндор спробував відрадити його від переслідування, кажучи, що Белеґ лише зазнає тих самих мук, котрі чекають на Туріна. Проте Белеґ не збирався покидати друга напризволяще і, хоч його самого долав відчай, зумів пробудити надію в серці Ґвіндора; й удвох вони йшли назирці за орками, аж доки вибралися з лісу на високі кручі, які збігали до сухих дюн Анфауґліту. Там — і це було видно з вершин Танґородріма — орки розбили у голій долині табір і поставили довкруж нього вовків-вартових. А далі взялися пиячити, святкуючи здобуття наживи; відтак, помучивши бранців, майже всі, впившись, позасинали. День саме добігав до кінця, і стемніло так, що хоч око виколи. З Заходу насувалася буря, і, коли Белеґ та Ґвіндор підкрадалися до табору, звіддалік долинув гуркіт грому.

Коли цілісінький табір поринув у сон, Белеґ узяв лук і в сутінках застрелив чотирьох вовків-вартових із південного боку, одного по одному, безшумно. Тоді, дуже ризикуючи, вони ввійшли в табір і знайшли Туріна — прив'язаного до дерева, з кайданами на руках і ногах. Довкола нього у стовбурі стирчали ножі, які метали мучителі, та він не постраждав, хоча чи то був напоєний чимось до цілковитого заціпеніння, чи провалився у глибокий сон від нездоланної втоми. Тоді Белеґ і Ґвіндор перерізали пута, які прив'язували бранця до дерева, і винесли Туріна з табору. Та син Гуріна був надто важкий, тому вони дійшли тільки до тернових заростей на кручі понад табором. Там вони поклали його на землю; буря наблизилась, і блискавки відсвічували на скелях Танґородріма. Белеґ узяв меч Анґлахел і з його допомогою звільнив Туріна від кайданів; але тієї миті гору взяла доля: лезо Еола Темного Ельфа вислизнуло з рук Белеґа і проштрикнуло Турінові стопу.

Турін ураз прокинувся, опритомнів од люті й страху, а розгледівши в мороці схилену над ним постать із оголеним лезом у руках, подумав, що то орки знову прийшли його катувати, — і зірвався на ноги з голосним бойовим кличем, і, зчепившись у темряві з невідомим, вихопив у нього Анґлахел і порішив Белеґа Куталіона, сприйнявши його за недруга.

І коли Турін, відчувши себе вільним, стояв отак, готуючись дорого віддати життя уявним супротивникам, осяйна блискавиця вдарила якраз над ним, і в її світлі він поглянув донизу, і побачив обличчя Белеґа. Тоді нараз Турін, видивляючись широко розплющеними очима на жахливу смерть, мовби скам'янів і втратив дар мови, бо збагнув, що накоїв. І обличчя його, освітлене безперервним мигтінням блискавок, було таке страшне, що Ґвіндор, притиснувшись до землі, не смів навіть підвести очей догори.

Та ось грім і Турінів клич розбудили орків у таборі внизу, і вони виявили, що бранець зник. Але не кинулися на пошуки, бо прислужників Морґота переповнював жах од звуку грому із Заходу, позаяк вони вірили, що це лихо насилають на них величні Вороги з-за Моря. Потому здійнявся вітер, почалася шалена злива, і стрімкі потоки помчали вниз із височини Таур-ну-Фуіну; і, хоча Ґвіндор гукав до Туріна, застерігаючи про небезпеку, той не відповідав, а лише сидів нерухомо та безслізно біля мертвого Белеґа Куталіона, а той лежав у темному лісі, полеглий од руки друга, котрого за якусь мить до того звільнив од рабських пут.

Коли настав ранок, буря рушила на схід у бік Лот-лану, зійшло сонце осені, гаряче та ясне; але орки ненавиділи його чи не так само затято, як і грім, і, вирішивши, що Турін утік досить далеко звідти і що всі сліди його втечі змила негода, вони згорнули табір, прагнучи якомога хутчіше повернутися до Анґбанда. Звіддалік Ґвіндор бачив, як вони крокують на північ, і піски Анфауґліту парують у них під ногами. Отак і сталося, що орки повернулися до Морґота з порожніми руками, залишивши позаду себе сина Гуріна, який сидів, приголомшений і прибитий, на кручі Таур-ну-Фуіну, і мучив його тягар, устократ важчий за їхні пута.

Потім Ґвіндор умовив Туріна допомогти поховати Белеґа, і той підвівся, мовби сновида, і разом вони опустили Белеґа в неглибоку могилу, а поруч поклали Белтрондінґ, його великий лук, виготовлений із деревини чорного тиса. Проте жахливого меча Анґлахела Ґвіндор підібрав, заявивши, що буде краще, коли той помститься поплічникам Морґота, ніж бездіяльно лежатиме в землі. Він також узявлембас, який дала Меліан, аби мати чим підживитися в нетрях узимку.

Так поліг Белеґ Міцнолукий, найвірніший із друзів, найуміліший із-поміж усіх, кому давали прихисток ліси Белеріанду в Прадавні Часи, поліг од руки того, кого любив найбільше; і горе закарбувалося на обличчі Туріна і ніколи вже не сходило з нього.

А в ельфа з Нарґотронда зненацька пробудилися мужність і сила, тож, покинувши Таур-ну-Фуін, він повів Туріна дуже далеко. Жодного разу впродовж їхніх спільних блукань довгими та жахливими шляхами Турін не заговорив, лишень брів без бажання й мети, а рік добігав до кінця і на північні землі насувалася зима. Ґвіндор завжди був поруч із ним, оберігав і провадив його; і так вони перейшли через Сіріон у західному напрямку та небавом дісталися до Прекрасного Озера й Ейтель-Івріну — джерел, од яких попід Горами Тіні брала початок ріка Нароґ. Там Ґвіндор звернувся до Туріна, кажучи:

— Пробудися, Туріне, сину Гуріна! На озері Іврін панує нескінченний сміх. Його напувають невичерпні водограї, а від скверни оберігає сам Улмо, Володар Вод, який і створив оцю красу ще у стародавні часи.

Тоді Турін став навколішки і ковтнув тієї води, а потім упав, і пролив нарешті сльози, і зцілився від шалу.

Не сходячи з того місця, він склав для Белеґа пісню і назвав її Лаер Ку Белеґ, «Пісня про Величний Лук», і заспівав уголос, не зважаючи на небезпеку. А Ґвіндор дав йому в руки меч Анґлахел, і Турін відчув, який він важкий, сильний і могутній; та лезо меча почорніло і потьмяніло, а краї затупилися. Тоді Ґвіндор мовив:

— Це дивний меч, він не схожий на жоден із тих, які мені доводилося бачити в Середзем'ї. Він одностайний із тобою й оплакує Белеґа. Проте втішся, я ж-бо повертаюся до Нарґотронда в Дім Фінарфіна, де народився та мешкав, поки горе не спіткало мене. І ти підеш зі мною, зцілишся й відновиш сили.

— Хто ти? — запитав Турін.

— Мандрівний ельф, раб-утікач, котрого Белеґ зустрів і втішив, — відповів Ґвіндор. — А все-таки колись, до того, як піти на Нірнает-Арноедіад і перетворитися на раба Анґбанда, я був Ґвіндором, сином Ґуіліна, володарем Нарґотронда.

— То, може, ти бачив Гуріна, сина Ґалдора, воїна з Дор-ломіну? — запитав Турін.

— Я не бачив його, — відказав Ґвіндор. — Але в Анґбанді ходять чутки, ніби він і досі відмовляється коритися Морґотові, тож Морґот наклав прокляття на нього та на весь рід його.

— Оцьому я вірю, — мовив Турін.

І потому вони підвелись і, покинувши Ейтель-Іврін, рушили на південь уздовж берегів Нароґу, і йшли, допоки їх схопили ельфійські розвідники та привели як бранців до потаємної твердині.

Так Турін увійшов у Нарґотронд.

Розділ X Гурін у Нарґотронді

Спочатку рідний народ не визнав Ґвіндора, бо пішов він юний і сильний, а повернувся схожий на старця смертних людей. Таким зробили його катування, важкий труд, а ще каліцтво. Проте Фіндуілас, донька Короля Ородрета, впізнала та привітала його, адже колись кохала. Ще б пак, вони заручилися перед Нірнаетською битвою, і Ґвіндор, без міри закоханий у її красу, називав обраницю Фаеліврін, що означало «сяйво сонця над плесом Івріну».

Так Ґвіндор повернувся додому, і завдяки йому Туріна також допустили в Нарґотронд, бо Ґвіндор сказав, що то звитяжець і добрий друг Белеґа Куталіона з Доріату. Але щойно Ґвіндор зібрався вимовити його ім'я, Турін стримав його, мовивши:

— Я Аґарваен, син Умарта (це означало: «Заплямований Кров'ю, син Безталанного»), лісовий мисливець.

Хоч ельфи і здогадалися, що він назвався так через те, що вбив друга (не відаючи інших причин), проте нічого не розпитували.

Меч Анґлахел умілі ковалі Нарґотронда перекували заново, і чорне його лезо тепер виблискувало на краях тьмавим вогнем. Тоді й сам Турін уславився в Нарґотронді як Мормеґіл, Чорний Меч, бо всюди ширилися чутки про подвиги, здійснені тією зброєю; Турін же називав меча Ґуртанґом, Залізом Смерті.

Завдяки відвазі та майстерності у війні з орками Турін здобув прихильність Ородрета і був допущений до його ради. Та він не схвалював бойової манери ельфів Нарґотронда — засідок, підкрадань і тихцем випущених стріл, — і наполягав, аби від цього відмовились, а натомість використали ельфійську чисельність, аби атакувати прислужників Ворога у відкритій битві та гонитві. Проте Ґвіндор на раді Короля в цьому питанні завжди виступав проти Туріна, кажучи, що був в Анґбанді, бачив бодай мимохідь силу Морґота і трохи розуміється на його задумах.

— Від дрібних перемог мало користі, — казав він, — адже так Морґот лише дізнається, де шукати найхоробріших супротивників, і збере досить військової сили, щоби знищити їх. Раніше об'єднаної міці ельфів і едайнів вистачило тільки на його стримування, на здобуття перепочинку довгою облогою, яка, втім, тривала рівно доти, доки Морґот у слушний для нього момент прорвав її; ну, й такого союзу ніколи вже не вдасться відтворити. Утаємниченість — єдина надія на виживання. Поки надійдуть валари.

— Валари! — сказав Турін. — Вас вони покинули, а до людей ставляться з презирством. Навіщо задивлятись на Захід — за безкрає Море на захід сонця Заходу? Є тільки один валар, із котрим нам доводиться мати справу, — Морґот; і якщо ми не спроможемося досягнути остаточної перемоги, то принаймні дошкулимо та перешкодимо йому. Бо перемога, нехай і найменша, завжди є перемогою, і вже тому вона цінна, а не тільки її наслідки. Вона також і доцільна. Утаємниченість, зрештою, неможлива: війна — єдиний захист од Морґота. Якщо не робити нічого, щоби зупинити Ворога, то його тінь по кількох скоробіжних роках накриє цілий Белеріанд, а потім, одного по одному, він викурить вас із ваших нір. І що тоді? Жалюгідні купки вцілілих утікатимуть на південь, на захід, але, затиснуті між Морґотом і Оссе, тулитимуться десь на берегах Моря. Тож краще вибороти час торжества, нехай і короткотривалого; позаяк кінець не буде гіршим. Мовите про втаємниченість і стверджуєте, ніби це — єдина надія; та чи у змозі ви влаштувати засідку на кожного розвідника і шпигуна Морґота, підстерегти їх усіх до останнього, щоби ніхто й ніколи не повернувся до Анґбанда з вістями? А коли й спроможетеся на таке, то це підкаже йому, що ви живете, й він здогадається, де саме. Скажу ще й таке: хоча земне існування смертних людей недовге порівняно з життям ельфів, але люди радше проведуть його у борні, ніж у втечах чи покорі. Непокора Гуріна Таліона — великий подвиг; і нехай Морґот знищить сподвижника — йому однаково не вдасться приректи на забуття сам учинок.

Навіть Володарі Заходу вшанують його; чи ж він не записаний в історію Арди, яку не владні переписати ні Морґот, ні Манве?

— Ти мовиш про високе, — відповів Ґвіндор, — і, вочевидь, жив поміж елдарами. Але темрява поглинула тебе, якщо ти наближаєш Морґота до Манве і говориш про валарів як про недругів ельфів та людей; адже валари не зневажають нікого, найменше ж — Дітей Ілуватара. І ти не цілком розумієш, на що елдари покладають надії. Ми шануємо пророцтво, ніби одного дня посланець Середзем'я пройде крізь тіняву Валінора, і Манве почує, і власкавиться Мандос. Хіба не повинні ми спробувати зберегти до того часу сім'я нолдорів — і едайнів також? Кірдан мешкає зараз на Півдні, й уже розпочато будівництво кораблів; та що ти знаєш про кораблі чи про Море? Ти думаєш про себе та про власну славу і домагаєшся, щоби кожен із нас чинив так само; але ми мусимо дбати ще і про інших, бо не всі можуть боротися та загинути, і їх ми мусимо оберігати від війни та знищення, допоки стане снаги.

— То відішліть їх на кораблі, заки ще є час, — сказав Турін.

— Вони не розлучаться з нами, — мовив Ґвіндор, — навіть якби Кірдан міг прийняти їх. Ми мусимо перебувати разом якомога довше, а не загравати зі смертю.

— На все це я вже відповів, — сказав Турін. — Звитяжний захист кордонів і разючі удари у бік ворога, доки він іще не зміцнів на силі, — ось де криється найпевніша надія на ваше довге спільне пробування. І невже ті, про кого ти говориш, дужче люблять тих, котрі скрадаються лісами та переслідують заблукалих, наче вовки, аніж тих, котрі надягають шоломи, беруть візерунчасті щити і змушують недруга відступати, навіть якщо його військо стократ чисельніше за їхнє? Принаймні жінки едайнів дужче люблять останніх. Вони-бо не стримували чоловіків од походу на Нірнает-Арноедіад.

— Але й вистраждали вони більше, ніж якби тієї битви не було зовсім, — мовив Ґвіндор.

Та прихильність Ородрета до Туріна росла, тож син Гуріна став головним радником Короля, і той почав правити згідно з Туріновими порадами. У той час ельфи з Нарґотронда перестали критися і узялися нагромаджувати зброю; а ще, за порадою Туріна, нолдори збудували величний міст од Дверей Фелаґунда через річку Нароґ для якомога швидшої доправки зброї, бо війна в ту пору точилася головно в Заповідній Рівнині на схід од Нароґу. Нарґотронд як північне узграниччя Рівнини тепер утримував Спірні Землі довкола джерел Ґінґліту, Нароґу й узлісся Нуату. Поміж Неннінґом і Нароґом орки не з'являлись; але на схід од Нароґу підвладні їм землі доходили аж до Тейґліну та кордонів Вересових Пустищ Нібін-ноеґа.

Ґвіндорова слава згасала, позаяк він позбувся першості в мистецтві володіння зброєю, і сила його підупала, і часто мучив біль, якого йому завдавала скалічена ліва рука. Турін же, щойно тепер досягнувши розквіту зрілості, був молодим і гідним називатися сином Морвен Елезвен: високий, темноволосий і білошкірий, із сірими очима та обличчям, прекраснішим за лице будь-кого зі смертних людей Прадавніх Часів. Його вимова та манера триматися не осоромили би стародавнє королівство Доріат, і навіть між ельфами його при першій зустрічі можна було прийняти за одного з представників славетних нолдорських домів. Турін виявляв себе таким звитяжним і неймовірно майстерним у володінні зброєю, особливо мечем і щитом, що ельфи вважали, ніби його неможливо вбити, хіба би трапився нещасний випадок чи випадково поцілила би згубна стріла. Тому-то вони дали йому для захисту гномівську броню; а одного разу, коли був у похмурому настрої, він знайшов в арсеналах гномівську маску, всю в позолоті, й відтоді, щойно він надягав її перед битвою, вороги втікали, заледве побачивши його обличчя.

Допіру тепер Турін знайшов собі шлях і роботу до душі — роботу, за яку здобував шану, й усе було добре, він став увічливий із усіма та менш похмурий, аніж у давні дні, тому чи не кожне серце зверталося до нього, а багато хто називав його Аданезелом — Ельфолюдиною. Серце ж Фіндуілас, доньки Ородрета, при його наближенні чи співперебуванні в залі зворушувалося найглибше. Вона була золотокоса, як і всі представники дому Фінарфіна, тож Турінові приємно було споглядати її та перебувати в її товаристві; вона-бо нагадувала йому про рідню та про жінок батькового дому в Дор-ломіні.

Спершу він бачився з нею тільки у присутності Ґвіндора; та по якомусь часі вона почала його розшукувати, й іноді вони, мовби цілком випадково, зустрічалися на самоті. Тоді ельфійка розпитувала його про едайнів, котрих бачила мало та рідко, про його країну й рід.

А Турін вільно розповідав те, що її цікавило, хоча не називав ані його батьківщини, ні жодних імен родичів; одного ж разу він сказав:

— Мав я сестру, котру звав Лалаіт; і саме її ти мені нагадуєш. Однак Лалаіт була дитям, жовтавою квіткою на зеленому моріжку весни; якби вона дожила дотепер, то, певно, потемніла б од горя. А ти — немов королева і нагадуєш золоте дерево. Хотів би я мати таку сестру.

— А ти — немов король, — мовила вона, — і можеш дорівняти володарям народу Фінґолфіна; хотіла би я мати такого брата-звитяжця. Я думаю, насправді тебе звати не Аґарваен, бо це ім'я не пасує Аданезелові. Тож я кликатиму тебе Тгурін — Потайний.

При цих словах Турін здригнувся, але відказав:

— То не моє ім'я; і я не король, бо королі наші — з-поміж елдарів, а я до них не належу.

І ось Турін побачив, що дружні почуття Ґвіндора до нього охололи; і дивувався, чому спершу горе та жах, пережиті в Анґбанді, почали відступати від ельфа, а тепер він знову ніби зісковзнув у гризоти й печалі. Турін думав, що Ґвіндор тужить, бо він відхилив його поради та домігся свого; проте йому хотілося, щоби це було не так. Адже він любив Ґвіндора — свого провідника та цілителя — і сповнився до нього жалем. Але сяйво Фіндуілас у ті дні також потьмяніло, хода її сповільнилася, вона зблідла та схудла; Турін, бачачи це, запідозрив, що слова Ґвіндора вселили в її серце страх перед майбуттям.

Насправді ж Фіндуілас у душі розривалася на частини. Вона шанувала Ґвіндора та шкодувала його, а тому не хотіла додавати жодної краплі до його страждань; але, супроти її волі, любов до Туріна міцнішала з дня на день, і вона думала про Берена та Лутіен. Однак Турін — не Берен! Він не глузував із неї, радів її товариству; та все ж вона відчувала, що він не любить її так, як вона хотіла би. Дух його та серце були деінде, віднесені ріками до витоків давньої минувшини.

Тоді Турін заговорив до Фіндуілас і сказав:

— Не дозволяй словам Ґвіндора залякати себе. Він багато страждав у темряві Анґбанда, а такому звитяжцеві нелегко пережити каліцтво та вимушений відступ. Він потребує втіхи і тривалого часу для зцілення.

— Я добре це розумію, — мовила вона.

— І ми виграємо для нього той час! — сказав Турін. — Нарґотронд вистоїть! Ніколи вже Морґот Боягуз не виступить із Анґбанда; він у всьому покладається на поплічників, так каже Меліан із Доріату. Вони — це пальці його рук; і ми битимемо та відтинатимемо їх, поки пазуристі лапи заберуться геть. Нарґотронд вистоїть!

— Напевно, — мовила вона. — Він вистоїть, якщо ти зможеш цього досягти. Але я хвилююся, Тгуріне; щоразу, коли ти виступаєш на битву, серце моє тривожиться, що Нарґотронд осиротіє.

Опісля Турін розшукав Ґвіндора і сказав йому:

— Ґвіндоре, любий друже, ти знову впадаєш у смуток; не треба! Бо в домах твого роду й у світлі Фіндуілас ти таки знайдеш зцілення.

Тоді Ґвіндор спрямував важкий погляд на Туріна, проте не мовив нічого, обличчя ж його затьмарилося.

— Чому дивишся на мене так? — запитав Турін. — Віднедавна твої очі часто зорили на мене незвично. Чим я засмутив тебе? Тим, що відхилив твої поради; але ж мужеві годиться говорити так, як він відчуває, і не приховувати правди, в яку вірить, незважаючи на жодні особисті причини. Хотів би я, щоби ми були однодумцями; адже я у великому боргу перед тобою і не забуду про це.

— Не забудеш? — перепитав Ґвіндор. — Однак твої вчинки та поради змінили мій дім і мій рід. Твоя тінь лягла на них. Чому би я мав радіти — я, котрий утратив усе через тебе?

Турін не второпав цих слів, але припустив, що Ґвіндор заздрить йому через те місце, яке він посів у серці й у намірах Короля.

А Ґвіндор, коли Турін пішов, сидів на самоті, поглинутий чорними думами, і проклинав Морґота, який міг невідступно переслідувати своїх ворогів, хоч куди би вони втікали, приносячи їм горе.

— Отепер нарешті, — сказав він, — я вірю анґбандським чуткам, ніби Морґот прокляв Гуріна та цілий його рід.

І він пішов шукати Фіндуілас, і знайшов її, і сказав:

— Смуток і сумніви охопили тебе; і надто часто тепер сумую я за тобою, отож починаю здогадуватися, що ти мене уникаєш. Тому що про причини ти не розповідаєш, доводиться вгадувати. Донько дому Фінарфіна, нехай печаль не стане між нами; незважаючи на те, що Морґот зруйнував моє життя, моя любов і досі з тобою. Проте йди туди, куди веде любов тебе; я-бо не годен узяти шлюбу з тобою; і ні моя відвага, ні порада тут уже не в пошані.

Тоді Фіндуілас заплакала.

— Рано ще плакати! — сказав Ґвіндор. — Але стережися, щоби надалі не мати причин для плачу. Не годиться Старшим Дітям Ілуватара єднатися шлюбними зв'язками з Молодшими; і не мудро це, бо нетривкі ті зв'язки та минущі, і вкидають нас у вдівство до кінця світу. Не подарує цього і доля, хіба що раз або двічі — дня досягнення вищої мети судьби, якої ми не здатні осягнути. Але цей муж — не Берен, хай він навіть удвічі гарніший і хоробріший за нього. Фатум лежить на ньому; темний фатум. Не вступай у нього! Бо, коли вступиш, любов доведе тебе до гіркоти і смерті. Вислухай же мене! Хоча він і справді Аґарваен, син Умарта, справжнє ім'я його — Турін, син Гуріна, якого Морґот утримує в Анґбанді, проклявши його самого й увесь рід його. Не сумнівайся у владі Морґота Бауґліра! Невже її міць не виписана на мені?

Тоді Фіндуілас підвелася з воістину величним виглядом.

— Очі твої затуманилися, Ґвіндоре, — мовила. — Ти не бачиш і не розумієш того, що тут має відбутися. Невже мені доведеться зазнати подвійного сорому, відкриваючи тобі правду? Адже я кохала тебе, Ґвіндоре, і соромлюся того, що вже не кохаю, бо пізнала любов іще величнішу та непереборну. Я не прагнула її й довго уникала. Якщо я жалію твої рани, то пожалій і ти мої. Турін не любить мене і не полюбить.

— Ти кажеш це, — промовив Ґвіндор, — щоб обілити того, кого любиш. Навіщо тоді він розшукує тебе, довго сидить із тобою й відходить геть щоразу веселіший?

— Бо йому також потрібна втіха, — відповіла Фіндуілас, — і він позбавлений роду. У кожного з вас власні потреби. А як щодо Фіндуілас? Хіба ж не досить того, що я мушу зізнаватися тобі, нелюбому, а ти ще й кажеш, ніби я говорю так, аби обдурити.

— Е ні, жінку в таких справах обдурити нелегко, — сказав Ґвіндор. — І небагато знайдеться таких, котрі заперечували би, що їх люблять, якщо це — правда.

— Коли хтось серед нас трьох і невірний, то це я; хоч і мимоволі. Та що таке фатум і анґбандські чутки? Що таке смерть і знищення? Аданезелові відведено величне місце в легенді Світу, і його велич іще сягне Морґота в котрийсь із далеких прийдешніх днів.

— Він гордий, — мовив Ґвіндор.

— Але й милосердний, — відказала Фіндуілас. — Він іще не пробудивсь, але все-таки жаль може будь-коли пройняти його серце, й він не зречеться того почуття. Жаль, імовірно, завжди слугуватиме єдиним входом до його серця. Проте мене він не жаліє. Я викликаю в нього трепет — одночасно як мати і як королева.

Можливо, Фіндуілас казала правду, прозираючи суть проникливими елдарськими очима. Але ж Турін, не відаючи, що відбулося між Ґвіндором і Фіндуілас, був чимраз ніжнішим із нею, тоді як вона здавалася чимраз смутнішою. І от якось Фіндуілас сказала йому:

— Тгуріне Аданезеле, чому ти приховуєш од мене твоє ім'я? Якби я знала, хто ти, то не ставилася би до тебе з меншою повагою, але краще розуміла би твоє горе.

— Про що ти? — запитав він. — Ким ти мене вважаєш?

— Туріном, сином Гуріна Таліона, капітана Півночі.

І от, коли Турін дізнався од Фіндуілас про те, що сталося, він розгнівався і сказав Ґвіндорові:

— Любов'ю обдаровував я тебе за порятунок і убезпечення. Але тепер ти зле вчинив зі мною, друже, виказавши моє правдиве ім'я та накликавши на мене мою судьбу, від якої я би зумів схоронитися.

Та Ґвіндор відповів:

— Судьба криється в тобі самому, а не у твоєму імені.

У ту пору перепочинку та надії, коли завдяки подвигам Мормеґіла сила Морґота завмерла на захід од Сіріону й усі ліси отримали якусь часинку спокою, Морвен утекла нарешті з Дор-ломіну разом із Ніенор, своєю донькою, та здійснила довгу ризиковану подорож до чертогів Тінґола. Але там на неї чекало нове горе, адже Турін зник, і в Доріат не надходило жодних вістей про нього, відколи Драконів Шолом пропав у землях на захід од Сіріону; але Морвен і Ніенор залишились у Доріаті як гості Тінґола та Меліан, і до них ставилися шанобливо.

Розділ XI Загибель Нарґотронда

П'ять літ минуло, відколи Турін прийшов у Нарґотронд, і тогоріч навесні прибули до міста двоє ельфів, котрі назвалися Ґелмір і Армінас із народу Фінарфіна, і сказали, ніби мають справу до Володаря Нарґотронда. На той час Турін керував усіми збройними силами нолдорів і правував сам-один тим, що стосувалося воєнних питань; він узагалі став суворим і гордим, чинячи все відповідно до власних бажань або так, як уважав за потрібне. Тому-то прибулих відвели до Туріна, проте Ґелмір сказав:

— Говорити ми будемо лише з Ородретом, сином Фінарфіна.

І коли надійшов Ородрет, Ґелмір мовив йому:

— Володарю, ми походимо з народу Анґрода і довго блукали від часів Нірнаета; останні ж роки провели серед послідовників Кірдана побіля Гирла Сіріону.

Тож одного дня він прикликав нас і наказав вирушити до тебе, позаяк сам Улмо, Володар Вод, об'явився йому і застеріг про велику небезпеку, що наближається до Нарґотронда.

Проте Ородрет не повірив їм і відказав:

— Навіщо ж ви прийшли сюди з Півночі? Певно, мали ще й інші доручення?

На це Армінас мовив:

— Так, володарю. Від часів Нірнаета я прагнув розшукати таємне королівство Турґона, проте не знайшов. І за тими пошуками, боюсь, аж надто забарився з прибуттям сюди. Адже Кірдан випровадив нас кораблем уздовж узбережжя — задля швидкості й утаємниченості — й висадив у Дренґісті. Але дехто з-поміж морського народу в минулі роки бував на півдні, доправляючи Турґонові послання, і те, як обережно вони говорили про минуле, підказало мені, що Турґон, можливо, й досі мешкає на Півночі, а не на Півдні, як гадає більшість. Але ми не дошукалися про те ні знаку, ні вістей.

— Навіщо ви шукаєте Турґона? — запитав Ородрет.

— Бо сказано, що його королівство найдовше чинитиме опір Морґотові, — відповів Армінас.

Ці слова здалися Ородретові зловісними, тож він розсердився.

— Тоді не баріться в Нарґотронді, — мовив він, — бо тут ви не дізнаєтеся новин про Турґона. А що Нарґотронд у небезпеці — мені відомо і без вас.

— Не гнівайся, володарю, — сказав Ґелмір, — через правдиві відповіді на твої запитання. Адже наш звивистий шлях сюди приніс і користь: ми були там, куди не доходили твої найзавзятіші розвідники, перетнули Дор-ломін і всі землі попід покровом Еред-Ветріну і дослідили Сіріонів Прохід, вистежуючи ходи Ворога. У тих краях згромадилася безліч орків та інших лихих створінь, а довкруж Сауронового Острова збирається військо.

— Мені про це відомо, — промовив Турін. — Новини ваші давно застаріли. Послання Кірдана було би доречним, якби прибуло раніше.

— Принаймні, володарю, вислухай саме послання, — звернувся Ґелмір до Ородрета. — Почуй же слова Володаря Вод! Ось що він казав Кірданові: «Зло з Півночі осквернило витоки Сіріону, влада моя покидає струмені пливких вод. Але гряде страшніша біда. Тому накажи Володареві Нарґотронда замкнути двері фортеці й не виступати поза її межі. Нехай скине каміння погорди в гомінку ріку, щоби повзуче зло не відшукало брами».

Слова ці здались Ородретові похмурими, й він, як завжди, повернувся до Туріна, мовби питаючи поради. Але Турін не йняв віри посланцям і мовив зневажливо:

— Що може знати Кірдан про наші війни — війни тих, хто живе під боком у Ворога? Він моряк, отож нехай і дбає про кораблі! Якщо ж справді Володар Вод хотів дати нам пораду, то нехай би висловлювався чіткіше. Інакше той, хто загартований війною, як і раніше, вважатиме, що в нашому становищі найдоцільніше — зібрати міць і хоробро вийти назустріч недругам, допоки вони не підібралися занадто близько.

Тоді Ґелмір уклонився Ородретові й сказав:

— Я говорив, як наказано, володарю, — й відвернувся.

Армінас же запитав у Туріна:

— Чи ти справді з Дому Гадора, як про те — я чув — говорять?

— Тут мене звуть Аґарваеном, Чорним Мечем Нарґотронда, — відказав Турін. — Бачу, ти часто продаєш чужі секрети, друже Армінасе. Добре, що таємниця Турґона тобі не відкрилася, бо інакше її небавом почули би в Анґбанді. Ім'я мужа — його власність, і якщо син Гуріна довідається, що ти викрив його сховок, то. нехай твій язик згорить у полум'ї Морґота!

Чорний гнів Туріна перелякав Армінаса; Ґелмір же сказав розгніваному:

— Ми не зрадимо сина Гуріна, Аґарваене. Хіба ж це не рада втаємничених, де можна висловлюватися відверто? Та й Армінас, гадаю, питав про твоє походження тільки тому, що всім, хто мешкає побіля Моря, відомо, як палко Улмо любить Дім Гадора, а декотрі стверджують, ніби Гурін і Гуор, його брат, одного разу побували в Таємному Королівстві.

— Якщо так і було, то Гурін про це не розповів би нікому, ні високому, ні незначущому, ні, тим паче, власному малолітньому синові, — відповів Турін. — Тому я не вірю, що Армінас питав про моє походження, щоби дізнатися щось про Турґона. Я підозрюю цих посланців у лиходійстві.

— Угамуй підозри! — сердито промовив Армінас. — Ґелмір помиляється щодо мене. Я запитав, бо сумнівався в тому, чому, здається, тут вірять; адже ти, хай яке там твоє ім'я, не вельми подібний на нащадків Гадора.

— Що ж ти знаєш про цей рід? — запитав Турін.

— Я бачив Гуріна, — відказав Армінас, — і його попередників. А на теренах спустошеного Дор-ломіну зустрівся з Туором, сином Гуора, Гурінового брата; от він подібний на його предків, а ти — ні.

— Можливо, — мовив Турін, — хоча про Туора я не чув ані слова до цієї миті. Моя темноволоса, а не золотава голова — це ще не привід для сорому. Я-бо не перший із синів, хто вдався в матір; через Морвен Елезвен я походжу з Дому Беора, з роду Берена Порожньорукого.

— Я не про різницю між чорним і золотавим, — сказав Армінас. — А про те, що решта представників Дому Гадора поводиться зовсім інакше, і Туор серед них. Вони ввічливі, слухають добрих порад і з трепетом ставляться до Володарів Заходу. А от ти, здається, покладаєшся тільки на власну мудрість або власний меч; і говориш зарозуміло. Кажу тобі, Аґарваене Мормеґіле, якщо і далі чинитимеш так, тебе спіткає не та доля, на яку покладають надії Доми Гадора і Беора.

— Доля моя завжди була «не та», — відповів Турін. — І якщо мені, вочевидь, доведеться терпіти ненависть Морґота, яку накликала звитяга мого батька, то невже я маю терпіти ще й уїдливість і зловісні віщування воєнного зрадника, котрий родичається з королями? Забирайтеся геть до безпечних узбереж Моря!

І Ґелмір та Армінас відбули з Нарґотронда і повернулися на Південь; незважаючи на Турінові глузи, вони би радо стали до бою разом із їхнім народом, однак мусили йти, позаяк Кірдан, за наказом Улмо, звелів їм принести вісті про Нарґотронд і про те, як виконали вони доручення. Ородрета ж слова посланців неабияк стривожили; та дух Туріна ставав дедалі несамовитішим, і він аж ніяк не збирався прислухатися до їхніх порад, а тим паче дозволити зруйнувати величний міст. Бо принаймні останні слова Улмо було витлумачено правильно.

Невдовзі по відбутті посланців загинув Гандір, Володар Бретілу; орки нападали на його землю, прагнучи захопити Переправи через Тейґлін для подальшого просування вперед. Гандір дав їм бій, але люди Бретілу зазнали поразки й відступили назад у ліси. Орки не переслідували їх, бо на той час досягли мети, а продовжили збирати війська побіля Сіріонового Проходу.

Тогоріч восени, дочекавшись слушного моменту, Морґот вислав супроти народу Нароґу величезне військо, яке довго вишколював; і Ґлаурунґ, Батько Драконів, пролетів над Анфауґлітом, а звідтіля напав на північні долини Сіріону і спричинив там неймовірне лихо. У затінку Еред-Ветріну, ведучи за собою багаточисельну армію орків, він осквернив Ейтель-Іврін і вступив у володіння Нарґотронда, спаливши дощенту Талат-Дірнен, Заповідну Рівнину, поміж Нароґом і Тейґліном.

І от лицарство Нарґотронда виступило вперед; величним і жахливим здавався того дня Турін, і серця воїнів підносилися, коли він їхав по праву руку від

Ородрета. Але військо Морґота виявилося стократ чисельнішим, аніж про те доповідали розвідники, й ніхто, крім Туріна, якого захищала гномівська маска, не міг вистояти при наближенні Ґлаурунґа.

Тож ельфи відступили і зазнали поразки на луках Тумгаладу; там сконали і гордість, і лицарство Нарґотронда. Король Ородрет поліг на передовій лінії битви, а Ґвіндора, сина Ґуіліна, було смертельно поранено. Але Турін прийшов йому на допомогу, і вороги розбіглися перед сином Гуріна, і він виніс Ґвіндора з безладного юрмища, і, заховавшись у лісі, поклав його на траву.

Тоді Ґвіндор промовив до Туріна:

— Як я до тебе, так і ти до мене! Та я був безталанний, а ти — пихатий. Тіло моє скалічене, і його вже не зцілити, тож мені доведеться покинути Середзем'я. І хоча я люблю тебе, сину Гуріна, проте жалкую про той день, коли вирвав тебе в орків. Якби не твої звитяжність і гордість, я донині зберіг би любов і життя, та й Нарґотронд протримався би ще бодай трохи. Тепер, якщо любиш, облиш мене! Мчи до Нарґотронда і рятуй Фіндуілас. Ось що я скажу наостанок: вона єдина стоїть між тобою та судьбою. Якщо ти підведеш її, сповнення фатуму не забариться. Прощавай!

І Турін поспішив у Нарґотронд, збираючи на шляху рештки війська; і листя опадало з дерев од поривів сильного вітру, коли вони йшли, й осінь поволі переходила в жорстоку зиму. Та, рятуючи Ґвіндора, Турін загаявся, тож Ґлаурунґ і орківське військо першими дісталися до Нарґотронда і нагрянули зненацька, ще коли охоронці, котрі зосталися для оборони твердині, ні сном ані духом не відали про події при Тумгаладі. Того дня величний і твердокам'яний міст через Нароґ, збудований за наказом Туріна, послужив злу — адже в поспіху зруйнувати міст не вдалось, і ворог без зусиль перебрався через глибоку ріку, і Ґлаурунґ видихнув огненний шал на Двері Фелаґунда, і вони піддались, і впустили його досередини.

Тож, доки наспів Турін, Нарґотронд було майже дощенту сплюндровано. Орки повбивали або прогнали всіх, хто міг тримати зброю в руках, і саме нишпорили в залах і в покоях, грабуючи та знищуючи все на своєму шляху; жінок же та дів, котрі не загинули від меча чи у вогні, вони з'юрмили на терасі перед дверима, щоби відвести їх у неволю до Анґбанда. Руїну та горе застав Турін, і ніхто не міг його стримати — і не стримував, коли він, збиваючи з ніг кожного, хто опинявся на його шляху, переходив через міст і прорубував шлях до бранців.

Тепер він бився одинцем, бо нечисленні його послідовники розбіглися по криївках. Але за мить у розверзтому отворі Дверей Фелаґунда з'явився Ґлаурунґ Нещадний, і ліг він поміж мостом і Туріном. Потому раптом злий дух, що сидів у ньому, заговорив, кажучи:

— Вітаю тебе, сину Гуріна! Радий нашій зустрічі несказанно!

Тоді Турін випростався і, сягнисто ступаючи, став супроти нього, й очі його палали, а Ґуртанґ сяяв, мовби полум'я. Та Ґлаурунґ витримав його удар і, широко розплющивши зміїні очі, придивлявся до Туріна.

Безстрашно глянув у ті вирла Турін, занісши меча, й у ту хвилину на нього подіяли жахливі драконові чари, і він мовби закам'янів. Тривалий час вони стояли отак, нерухомі та мовчазні, перед розверзтими Дверима Фелаґунда. Тоді Ґлаурунґ заговорив удруге, висміюючи Туріна.

— Хоч куди ти рушав, сину Гуріна, лихо невідступно йшло за тобою, — сказав він. — Невдячний годованцю, розбійнику, вбивце друга, викрадачу кохання, загарбнику Нарґотронда, зухвалий полководцю, зраднику роду. Твої мати і сестра живуть у Дор-ломіні рабським життям, бідують і злидарюють. Ти зодягнутий, неначе вельможа, а вони ходять у лахмітті. Вони тужать за тобою — тобі ж до того байдуже. Ото втішиться твій батько, дізнавшись, якого має сина; а він таки дізнається.

І Турін, під владою Ґлаурунґових чарів, почув ці слова і побачив себе у кривому дзеркалі злоби, і зненавидів те, що побачив.

А доки очі Ґлаурунґа тримали його знерухомленим у духовних муках, дракон подав знак — і орки погнали геть з'юрмлених бранців, і вони пройшли зовсім близько від Туріна, і перетнули міст. І була поміж ними й Фіндуілас, яка простягала руки до Туріна і кликала його на ім'я. Та допіру тоді, як її крики та голосіння бранців стихли на шляху до Півночі, Ґлаурунґ відпустив Туріна, в чиїх вухах усе ще лунав почутий голос, якого відтоді годі було позбутися.

Відтак Ґлаурунґ нараз відвів погляд і взявся чекати. Турін поволі заворушився, ніби прокидаючись од страхітливого сну, а отямившись, він із гучним кличем кинувся на дракона. Проте Ґлаурунґ засміявся, кажучи:

— Якщо хочеш загинути, я радо порішу тебе. Та мало користі з того буде для Морвен і Ніенор. Ти не зважив на волання ельфійки. Невже відкинеш і голос крові?

Однак Турін, схопившись за меча, вдарив дракона межи очі, тож Ґлаурунґ, квапливо звившись кільцем, вивищився над ним і проказав:

— Ні! Ти принаймні відважний. Відважніший за всіх, кого я стрічав. Давно полягли ті, хто стверджував, ніби ми не шануємо звитяги супротивників. Знай же! Я дарую тобі свободу. Розшукай родину, коли зумієш. Забирайся! Бо якщо знехтуєш моїм даром, то ельфи чи люди, котрі, можливо, виживуть і складатимуть легенди про ці часи, згадуватимуть тебе зі зневагою.

І Турін, іще не звільнившись остаточно від драконового дурману, повірив словам Ґлаурунґа, як повірив би словам недруга, котрому знайоме почуття жалю, і повернувся, і квапливо перейшов через міст. А Ґлаурунґ люто просичав йому в спину:

— Тепер поспіши в Дор-ломін, сину Гуріна! Інакше орки знову випередять тебе. Якщо загаєшся, рятуючи Фіндуілас, то ніколи не побачиш Морвен та Ніенор; і вони проклянуть тебе.

Турін рушив північною дорогою, і Ґлаурунґ засміявся ще раз, адже виконав доручення Повелителя. По тому вирішив себе потішити і могутнім вогняним ударом випалив усе довкола. Тоді зібрав заклопотаних грабунком орків і прогнав їх геть, не дозволивши взяти здобичі — навіть найменшої цінної дрібнички. Потім зруйнував міст і скинув його в піняву Нарогу; і, убезпечившись, зібрав усі запаси та багатства Фелаґунда, згромадив їх на купу в найглибшій залі й улігся зверху, щоби трохи перепочити.

А Турін швидкою ходою торував шлях до Півночі, крізь безлюдні тепер землі поміж Нароґом і Тейґліном, і Люта Зима йшла назустріч йому; бо тогоріч сніг випав іще під кінець осені, а весна була запізніла та холодна. Постійно йому здавалося, ніби він чує крики Фіндуілас, чує, як вона гукає його на ім'я між лісів і пагорбів, і мука його була нестерпна. Та брехня Ґлаурунґа роз'ятрила Турінові серце, і перед очима йому невідступно стояло видиво, як орки палять оселю Гуріна та катують Морвен і Ніенор, отож він простував своїм шляхом, нікуди не звертаючи.

Розділ XII Повернення Гуріна в Дор-Ломін

Виснажений поспіхом і довгою дорогою (він-бо пройшов без перепочинку понад сорок ліг), Турін нарешті дістався до плеса Івріну, де колись ізцілився, щойно з першими заморозками. Але тепер там була тільки мерзла багнюка, не придатна для пиття.

Звідти він дійшов до перевалів, які вели в Дор-ломін, але з Півночі нанесло густого снігу, тож шляхи ті були небезпечні й холодні. Хоча відтоді, як син Гуріна вперше торував цю стежку, минуло двадцять і три роки, проте вона мовби закарбувалась у його серці через нестерпне горе, якого завдавав кожен крок, що віддаляв його від Морвен. Отож, він таки повернувся у край дитинства, на той час спорожнілий і відкритий усім вітрам. Людей там було небагато, але й ті огрубіли та перебрали різку, східнянську, манеру говорити, стару ж мову вважали говіркою невільників або ворогів.

Тому Турін, сховавши обличчя під каптуром, рухався обережно та мовчки, і нарешті дістався до оселі, яку прагнув розшукати. Вона, порожня і темна, самотою стояла посеред пустки; адже Морвен зникла, і Бродда Прибулець (той самий, котрий силоміць узяв за дружину Аерін, Гурінову родичку) пограбував дім і забрав увесь її небагатий скарб разом зі слугами. Дім Бродди був найближчим до колишньої оселі Гуріна, і туди, ледь не валячись із ніг після блукань і через скорботу, зайшов Турін просити притулку. І прохання його вдовольнили, бо Аерін усе ще намагалася дотримуватися доброзичливих манер давнини. Турінові дали місце біля вогню поміж слугами та кількома бурлаками, такими самими похмурими й утомленими мандрами, як і Турін; і він запитав, що чувати у краї.

У товаристві раптом запанувала тиша, а дехто відсунувся подалі від чужинця, зиркаючи на нього з-під лоба. Та один старий бурлака (з милицею) сказав:

— Якщо ти вже мусиш розмовляти старою мовою, пане, то говори якомога тихіше та ні про що не допитуйся. Хочеш, аби тебе побили, як злодія, чи повісили, як шпигуна? На вигляд тебе можна легко прийняти і за першого, і за другого. Тобто, варто сказати, — він підсунувся і мовив на вухо Турінові, стишивши голос, — за представника привітного народу давнини, котрий прибув сюди разом із Гадором у золоті дні — до того, як на головах почала рости вовча шерсть. Тут іще є кілька таких, хоча тепер вони старцюють або гарують у рабстві, і, якби не володарка Аерін, вони не мали б ані цього вогню, ні юшки. Звідкіля ти і що хотів би знати?

— Тут жила колись володарка на ймення Морвен, — відказав Турін, — і давно-предавно я мешкав у її домі. До нього вертав я, щоби після далеких мандрів потішитися гостинністю, але не застав ані вогню, ні жодної живої душі.

— Так триває цілий цей довгий рік і ще довше, — відповів старий. — Злиденними були вогонь і мешканці того дому від часів смертоносної війни; адже Морвен походила з давнього народу, про що тобі, без сумніву, відомо, і була вдовою нашого володаря Гуріна, сина Ґалдора. Східняни не сміли займати її, боячись відьмачки, гордої та прекрасної, мовби королева, допоки печаль не зсушила її (а відьмачка означає новою мовою «подруга ельфів»). Однак вони пограбували її. І якби не володарка Аерін, то часто Морвен і її донька ходили би голодні. Аерін, кажуть, допомагала їм потайки, і за це мужлан Бродда, чоловік із примусу, частенько лупцював її.

— Оцей довгий рік і ще довше? — перепитав Турін. — їх убили чи віддали в рабство? Чи, може, на неї напали орки?

— Достеменно цього не знає ніхто, — відказав старий. — Вона зникла кудись разом із донькою; а цей Бродда розграбував і розікрав усе, що зосталося. Забрав геть усе до останнього пса, а її служників перетворив на власних рабів. Тільки дехто подався старцювати, як-от я. Багато літ я, Садор Одноногий, служив Морвен, а до неї — величному панові; якби ж не клята сокира в лісах колись давним-давно, я би зараз спочивав у Великому Кургані. Ех, пригадую, як плакав Гурінів хлопчик, коли його відсилали геть; і як плакала його мати, коли він пішов. Кажуть, до Таємничого Королівства.

Старий раптом прикусив язика й окинув Туріна недовірливим поглядом.

— Я вже старий, пане, і белькочу дурниці, — сказав. — Не зважайте на мене! Хоч і приємно розмовляти давньою мовою з тим, хто володіє нею так само добре, як у минулі дні, проте час нині лихий і треба бути напоготові. Не кожен, хто говорить гарною мовою, має добре серце.

— Правду кажеш, — промовив Турін. — Моє серце безжалісне. Та якщо ти думаєш, ніби я шпигун Півночі або Сходу, то анітрохи не помудрішав звіддавна, Садоре Лабадале.

Старий глянув на нього, роззявивши рота від здивування; а тоді заговорив із трепетом в голосі.

— Ходімо надвір! Там холодніше, та безпечніше. Ти говориш заголосно, а я — забагато для хоромів східнянина.

Коли вони виходили на подвір'я, бурлака вчепився за Турінів плащ.

— Кажеш, давним-давно ти мешкав у тому домі? Володарю Туріне, навіщо ти повернувся? Нарешті-бо прозріли мої очі й почули вуха: у тебе батьків голос. Але тільки юний Турін кликав мене Лабадалом. Він не бажав злого: в ту пору ми були веселими друзями. Що він шукає тут нині? Нас мало зосталося — самі старі та беззбройні. І щасливіші за нас ті, хто спочиває у Великому Кургані.

— Я не думав про бій, коли йшов сюди, — мовив Турін, — однак твої слова, Лабадале, викликали таку думку нині. Проте з цим слід зачекати. Я прийшов у пошуках володарки Морвен і Ніенор. Що ти можеш розповісти? Та хутко!

— Небагато, володарю, — відповів Садор. — Вони таємно покинули цей край. Поміж нас ходили чутки, наче їх прикликав Володар Турін; бо ми й не сумнівалися, що, підрісши, він став королем чи володарем якої-небудь південної країни. Та бачу, що це не так.

— Не так, — сказав Турін. — Був я володарем південної країни, а тепер от — бурлака. І я не прикликав їх.

— Тоді не знаю, що тобі сказати, — мовив Садор. — Але, без сумніву, про те, що тебе цікавить, знатиме володарка Аерін. Вона відала про всі наміри твоєї матері.

— Як мені зустрітися з нею?

— Цього я не знаю. Навіть якщо вдасться якось викликати її, то перешіптування при дверях із приблудним негідником, вихідцем із пригніченого народу, коштуватиме їй неабиякого болю. А такий жебрак, як ти, не пройде залою аж так далеко, щоби дістатися до високої лави, адже східняни схоплять його і поб'ють — або й гірше.

І, розлютившись, Турін вигукнув:

— Я не пройду Броддиною залою, бо вони поб'ють мене? Ходи-но, подивишся!

І він вихором увійшов до хоромів і, скинувши каптур та змітаючи все на своєму шляху, твердим кроком рушив у напрямку лави, на якій сиділи господар дому, його дружина й інші східнянські вельможі. Декотрі підвелися, щоби затримати його, та він пожбурив їх на долівку і вигукнув:

— Невже ніхто не правує в цій оселі, чи вона належить оркам? Де господар?

Тоді підвівся розгніваний Бродда.

— Я правую в цій оселі, — сказав він.

Але раніше ніж устигнув щось додати, Турін мовив:

— Отже, ти й досі не навчився привітності, якою славилася ця земля до твого приходу. Невже тепер годиться дозволяти прислужникам кепсько поводитися з родичами господаревої дружини? Адже я родич володарки Аерін і маю до неї справу. То мені підійти з твоєї чи з власної волі?

— Підходь, — сказав Бродда, насупившись; і Аерін зблідла.

Тоді Турін підійшов до високої лави, і став перед нею, і вклонився.

— Прошу пробачення, володарко Аерін, — мовив він, — що вдираюся до тебе отак; але справа моя нагальна і привела мене сюди здалека. Я шукав Морвен, Володарку Дор-ломіну, а ще Ніенор, її доньку. Та дім їхній стоїть спорожнілий і розграбований. Що ти можеш мені розповісти?

— Нічого, — відповіла перелякана Аерін, бо Бродда грізно дивився на неї.

— Цьому я не вірю, — мовив Турін.

Тоді Бродда вискочив наперед, аж розпашілий од п'яної люті.

— Досить! — закричав він. — Як смієш ти, жебрак, котрий розмовляє невільницькою говіркою, суперечити моїй дружині в моїй присутності! Дор-ломін не має Володарки. А щодо Морвен, то вона була серед рабів і втекла, як утікають раби. І ти теж утікай, та хутчіш, бо накажу повісити тебе на дереві!

По цих словах Турін кинувся на нього, і витяг чорного меча, і, схопивши Бродду за волосся, відкинув назад його голову.

— Аніруш! — мовив він. — Інакше ця голова впаде з плечей. Володарко Аерін, іще раз прощу пробачення, проте не думаю, що цей хамула коли-небудь поводився з тобою гідно. Кажи-бо тепер, не відмовляй мені! Хіба я не Турін, не Володар Дор-ломіну? І хіба не належить мені веліти тобі?

— Вели мені, — промовила вона.

— Хто розграбував оселю Морвен?

— Бродда, — відказала Аерін.

— Коли вона втекла і куди?

— Рік і три місяці минуло відтоді, — мовила Аерін. — Хазяїн Бродда й інші прибульці з-поміж присутніх тяжко гнобили її. А до Таємничого Королівства її давно кликали; тож нарешті вона наважилася на подорож. Кажуть, у землях, через які їй довелося пройти, на деякий час запанував спокій завдяки відвазі Чорного Меча з південної країни; але тепер там знову панує зло. У Таємничому Королівстві вона сподівалася застати сина. Проте якщо ти Турін, то, боюсь, усе пішло шкереберть.

По цих словах Турін гірко засміявся.

— Шкереберть? Шкереберть? — вигукував він. — Так, завжди шкереберть: мій талан — такий самий покруч, як і Морґот!

І зненацька непереборна лють струсонула його єство; чари Ґлаурунґа втратили силу, й він, мовби прозрівши, зрозумів підступний обман.

— Мене обдурили, заманили сюди, щоби я прийшов і загинув безславно, я, котрий міг би щонайменше як герой полягти перед Дверима Нарґотронда?

З нічної пітьми, що обступила залу, до нього долинули крики Фіндуілас.

— Я помру тут не першим! — крикнув Турін, схопивши Бродду, і з усією силою непереборної муки підняв його догори, і підкинув, наче якогось пса.

— Морвен серед рабів — так ти сказав? Ти, сину негідників, злодію, рабе рабів!

Далі він жбурнув Бродду головою вперед через його власний стіл, просто в обличчя східнянам, котрі підхопилися з наміром напасти на Туріна. Шия Бродди зламалася від удару, а Турін перескочив по той бік столу та порішив іще трьох, котрі, заскочені беззбройними, притиснися там до землі. У залі зчинилася метушня. Східняни кинулися би на Туріна, проте їм завадило чимало інших людей, зібраних у залі, котрі належали до колишнього народу Дор-ломіну: довго були вони покірними слугами, але тепер підвелися, викрикуючи бунтівні гасла. Тож небавом у залі зчинився запеклий бій, і, хоча раби боролися самими лише ножами для м'яса і тим, що змогли вихопити, супроти кинджалів та мечів, багато загинуло і з одного, і з другого боку, доки Турін ускочив поміж них і порішив останнього східнянина, котрий був у залі.

Тоді син Гуріна перевів подих, спершись на колону, і вогонь його люті згас. Старий Садор підповз ближче і обхопив його за коліна, бо був смертельно поранений.

— Тричі по сім літ і ще довше — от скільки чекав я цього часу, — сказав він. — Але зараз іди, іди, Володарю! Іди і не повертайся, хіба що лише з могутньою силою. Вони перевернуть цілий край, шукаючи тебе. Багато хто втік із зали. Іди, або тут тебе застане смерть. Прощавай!

І старий зісковзнув долі та сконав.

— Він сказав правду, як завжди мовлять люди перед смертю, — погодилась Аерін. — Ти довідався про все, що хотів. Тепер поквапся! Іди насамперед до Морвен і втіш її — інакше важко буде простити тобі вчинену тут руїну. Так, я жила злиденно, та цим шалом ти накликав на мене загибель. Цієї ночі прибульці помстяться всім, хто був у залі. Необачні твої діяння, сину Гуріна, мовби ти й досі тільки дітвак, котрого я знала.

— А серце твоє, Аерін, донько Індора. боязке, як і раніше, коли я називав тебе тіткою, а кудлатий пес міг страшенно перелякати тебе, — сказав Турін. — Ти створена для добрішого світу. Але ходімо зі мною! Я відведу тебе до Морвен.

— Сніг укрив землю, а мене він занесе з головою, — відповіла вона. — Я все одно помру — чи з тобою у глушині, чи від руки жорстоких східнян. Того, що скоєно, не змінити. Іди! Якщо залишишся, то вчиниш іще гірше — безглуздо позбавиш Морвен радості. Йди, прошу тебе!

Тоді Турін уклонився їй доземно, і розвернувся, і вийшов із Броддиних хоромів; і всі повстанці, котрі мали силу, пішли слідом за ним. Вони втікали в напрямку гір, оскільки декотрі добре знали дороги в нетрях, і благословляли сніг, який замітав їхні сліди. Отак, незважаючи на близькість багатолюдної гонитви з псами й іржанням коней, вони і втекли на південь до пагорбів. Потому, озирнувшись, побачили вдалині, у краї, який щойно покинули, червону заграву.

— Східняни спалили хороми, — сказав Турін. — Навіщо ж?

— Східняни? Ні, Володарю; думаю, це Аерін, — мовив один із його супутників на ймення Асґон. — Часто воїни недооцінюють терпіння та спокій. Вона робила нам багато добра і дорого розплачувалася за те. Серце ж її було не боязке, а терпіння нарешті вичерпалось.

І от найсміливіші, котрі могли перетривати зиму, залишились обіч Туріна і провадили його незвичними стежками до сховку в горах — до печери, про яку знали хіба що розбійники та зрадники і в якій були такі-сякі запаси їжі. Там вони перечекали, доки стихне снігопад, дали Турінові трохи їжі та провели до неходженого перевалу, який вів на південь, до безсніжної Долини Сіріону. При стежці, що спускалася донизу, вони розійшлися.

— Що ж, прощавай, Володарю Дор-ломіну, — сказав Асґон. — Але не забувай про твоїх людей. Тепер нас цькуватимуть, а твій прихід зробить песиголовців іще жорстокішими, ніж до того. Тому йди і не повертайся, хіба що прийдеш із військом, аби визволити нас. Прощавай!

Розділ XIII Прихід Гуріна до Бретілу

Отож, Турін спускався до Сіріону, і душа його розривалася на частини. Бо якщо раніше він мав два болісні вибори, то тепер їх стало вже три, адже пригноблений народ, що його він штовхнув у ще більше горе, волав про допомогу. Тільки одне втішало Туріна: Морвен і Ніенор, без сумніву, давно прибули в Доріат, і сталося це лише завдяки відвазі Чорного Меча з Нарґотронда, що зробив їхню путь безпечною. І він подумав: «Де інакше зміг би я прихистити їх, якби прийшов раніше? Якщо Пояс Меліан знищено, тоді всьому кінець. Ні, добре, що склалося саме так; адже мій гнів і необдумані вчинки кидають тінь на всіх, хто поруч. Нехай Меліан оберігає їх! А я на деякий час залишу їх у мирі та спокої».

Проте надто пізно взявся Турін розшукувати Фіндуілас, мандруючи лісами під покровом Еред-Ветріну, дикий і обережний, мов звір: обстежуючи всі дороги, що вели на північ до Сіріонового Проходу. Надто пізно. Бо всі сліди розмило дощами та снігом. Але трапилося так, що Турін, ідучи вниз за течією Тейґліну, натрапив на людей із Народу Галет — із Бретілського Лісу. Війна зменшила їхню чисельність, і цей невеликий народ мешкав тепер в укріпленні на Амон-Обелі в густому лісі. Те місце називалось Ефель-Брандір; а Брандір, син Гандіра, після смерті батька став їхнім володарем. І Брандір той не був воїном, оскільки мав криву ногу, зламану через нещасливий випадок у дитинстві; що більше, мав ніжний дух і любив ліс дужче, ніж метал, а знання про те, що росте на землі, цінував вище за всі інші.

Та дехто з лісовиків досі переслідував орків на кордонах рідної землі; і щойно Турін дістався туди, як одразу почув звуки бою. Він поквапився на ті звуки та, обережно підходячи з-за дерев, побачив невелику групу людей, котрих оточили орки. Люди відчайдушно захищалися, повернувшись спинами до купки дерев, які росли осторонь на галявині. Та орки переважали чисельно, тож у людей було мало надії на порятунок, хіба би надійшла допомога. Тож, заховавшись у підліску, Турін здійняв галас тупотінням і хрускотом, а тоді так гучно крикнув, ніби вів за собою багато людей:

— Ага! Ось ми і знайшли їх! Усі за мною! Виходьте й убивайте!

Почувши це, багато орків нажахано озирнулись, і тоді з'явився Турін, рухаючись стрибками, вимахуючи мечем, мовби хтось ішов за ним, і краї Ґуртанґа мерехтіли, наче полум'я, в його руках. Те лезо орки знали аж надто добре, тому, перш ніж він домчав до них, чимало кинулось урозтіч, аби врятуватись утечею. Тоді надбігли лісовики та приєдналися до Туріна, й уже разом вони гнали недругів до річки й кількох таки запопали. Урешті-решт, спинилися на березі, й Дорлас, ватажок лісовиків, мовив:

— Ти, володарю, швидкий у гонитві, але твої люди щось не квапляться наздоганяти тебе.

— Таки ні, — відповів Турін, — бо ми всі біжимо як один і завжди нерозлучні.

Тоді бретілці засміялись і сказали:

— Що ж, такий одинак дорого вартує. Ми тобі дуже завдячуєм. Однак хто ти, і що тут робиш?

— Я йду туди, куди кличе мене ремесло, себто винищення орків, — мовив Турін. — І мешкаю там, де є для мене робота. Звати мене Лісовий Дикун.

— Тоді ходи жити до нас, — сказали вони. — Ми-бо теж мешкаємо в лісах і потребуємо таких умільців. На тебе чекає гостинна зустріч!

Тоді Турін дивно поглянув на них і сказав:

— Виходить, є ще люди, котрі дозволять мені осквернити їхній поріг? Але, друзі, маю я одну важливу справу — розшукати Фіндуілас, доньку Ородрета з Нарґотронда чи бодай довідатися хоч щось про неї. На жаль! Багато тижнів минуло, відколи її забрали з Нарґотронда, проте я все одно мушу розшукати її.

Тоді вони жалісливо подивилися на нього, і Дорлас мовив:

— Не шукай уже. Військо орків надходило з Нарґотронда до Переправ через Тейґлін, і нас давно попередили про те; воно просувалося дуже повільно, ведучи багатьох бранців. Тоді ми вирішили влити у війну свою маленьку краплю й, зібравши всіх лучників, улаштували на орків засідку, сподіваючись порятувати бодай кількох полонених. Але на жаль! Щойно ми напали, підлі орки найпершими повбивали бранок; а доньку Ородрета пришпилили списом до дерева.

Турін стояв мов громом уражений.

— Звідки ти знаєш?

— Бо вона заговорила до мене перед смертю, — сказав Дорлас. — Вона оглядала нас так, ніби сподівалася побачити того, кого дуже чекала, а потім мовила: «Мормеґіл. Розкажіть Мормеґілові, що Фіндуілас отут». І вмовкла. Та ми, вволивши її останню волю, поховали її там, де вона померла. Фіндуілас спочиває в кургані поблизу Тейґліну. Так, відтоді минув уже місяць.

— Відведіть мене туди, — промовив Турін; і вони провели його до пагорка при Переправах через Тейґлін.

Там він упав на землю, і темрява зійшла на нього, і бретілці подумали, що він помер. Але Дорлас подивився на Туріна, повернувся до своїх і сказав:

— Надто пізно! Який жаль. Але погляньте: тут лежить сам Мормеґіл; величний капітан Нарґотронда. Ми повинні були, як і орки, впізнати його меч.

Слава про Чорного Меча з Півдня розійшлася від краю до краю і сягнула навіть найгустіших лісів.

І тому вони шанобливо підняли Туріна і понесли до Ефель-Брандіра; і Брандір, вийшовши назустріч, дивувався з їхньої ноші. Потому, відкинувши покривало, вгледів обличчя Туріна, сина Гуріна; і темна тінь лягла на Брандірове серце.

— О жорстокі люди Галет! — скрикнув він. — Навіщо вирвали ви цього чоловіка у смерті? З великою натугою ви принесли сюди остаточну загибель нашого народу.

Та лісовики сказали:

— Ні, це — Мормеґіл із Нарґотронда, гроза орків, він стане нам у великій пригоді, якщо виживе. Та навіть якби він був кимось іншим, невже ми мали залишити вбиту горем людину лежати, неначе мертвеччину при дорозі?

— І справді, — мовив Брандір. — Така була воля Судьби.

І він забрав Туріна додому, і турботливо доглядав за ним.

Коли Турін нарешті виборсався з полону темряви, у той край поверталася весна, тож, опритомнівши, він побачив сонячні відблиски на зелених пуп'янках. Тоді в ньому пробудилася мужність, притаманна людям із Дому Гадора, і він підвівся, і в серці його визріло рішення: «Усі мої минулі вчинки були сповнені тьми і зла. Та настав новий день. Тут, зрікшись імені й роду, я здобуду спокій; і залишу тінь позад себе або принаймні не затьмарюватиму нею тих, кого люблю».

Тож він прибрав собі нове ім'я і назвався Турамбаром, що говіркою Високих ельфів означало Владар Судьби. І став він жити серед лісовиків, котрі любили його, і наказав їм забути його давнє ім'я і ставитися так, ніби він один із корінних бретілців. Однак, змінивши

Ім'я, Турін не спромігся ні змінити цілком власної вдачі, ні забути колишні печалі, які принесли йому слуги Морґота. Тож він із кількома однодумцями часом вистежував орків, хоча це засмучувало Брандіра. Той-бо надіявся вберегти власний народ радше з допомогою тиші й утаємниченості.

— Мормеґіла не стало, — казав син Гандіра, — та стережися, бо велика відвага Турамбара накличе на Бретіл таку саму помсту!

Тому Турін відклав чорного меча і не виступав із ним на битви, беручи натомість лук і спис. Однак він не міг дозволити, щоб орки вільно користувалися Переправами через Тейґлін або наближалися до кургану, де спочивала Фіндуілас. Курган той назвали Гауз-ен-Еллет — Курган Ельфійської Діви, — й незабаром орки почали боятися того місця й остерігалися бувати там. А Дорлас мовив до Турамбара:

— Ти зрікся давнього імені, проте і досі ти Чорний Меч; і хіба не правдивий той поголос, який стверджує, ніби він є сином Гуріна з Дор-ломіну, володарем Дому Гадора?

І Турамбар відповів:

— І я чув таке. Та якщо ти друг мені, то не говори про це вголос.

Розділ XIV Подорож Морвен і Ніенор до Нарґотронда

Коли Люта Зима відступила, в Доріат надійшли нові звістки про Нарґотронд. Декотрі мешканці, врятувавшись під час захоплення твердині та переживши зиму в нетрях, урешті-решт прийшли шукати притулку в Тінґола, і прикордонники привели їх до Короля. І з-поміж прибулих одні казали, ніби вся ворожа міць вирушила на північ, а другі — ніби Ґлаурунґ досі живе в палацах Фелаґунда; одні казали, ніби Мормеґіл загинув, а другі — ніби чари дракона перетворили його на камінь і він досі там. Але всі визнавали те, що в Нарґотронді було відомо і до знищення: Чорний Меч — то ніхто інший, як Турін, син Гуріна з Дор-ломіну.

Тоді незмірний страх і скорбота охопили Морвен і Ніенор: а Морвен сказала:

— Така непевність — творіння самого Морґота! Невже ми не дізнаємося правди про найгірше, що мусимо пережити?

Тінґол також палко бажав довідатися більше про долю Нарґотронда й уже було вирішив послати когось, хто би зміг обережно пробратися туди, та розважив, що Турін, імовірно, загинув і його не вдасться порятувати, — Королю була осоружною сама думка про ту мить, коли Морвен дізнається про смерть сина достеменно. Тому він сказав їй:

— Це ризикована справа, Володарко Дор-ломіну, її годиться ретельно обміркувати. Така непевність може і справді бути творінням Морґота, щоби викликати у нас зайву квапливість.

Але Морвен, мов знавіснівши, крикнула:

— Квапливість, Володарю? Якщо мій син, голодуючи, переховується в лісах, якщо він ледь животіє в кайданах, якщо його тіло лежить десь непоховане, то я буду кваплива! Подамся розшукувати його, не гаючи ні часинки.

— Володарко Дор-ломіну, — мовив Тінґол, — оцього син Гуріна вже точно не бажав би. Він гадав би, що тут ти знайшла кращий прихисток, аніж у будь-якому іншому з уцілілих країв, — тут, під опікою Меліан. Заради Гуріна і Туріна я не хотів би, щоби ти блукала поза кордонами цієї землі, наражаючись на страшну небезпеку нинішніх днів.

— Ти не вберіг Туріна від небезпеки, а мене прагнеш уберегти від нього, — крикнула Морвен. — Під опікою Меліан! О, так, бранка Поясу! Довго я вагалася, перш ніж вступити сюди, а зараз шкодую про це.

— Ні, коли вже ти кажеш таке, Володарко Дор-ломіну, — промовив Тінґол, — то знай: Пояс — не в'язниця. Вільно ти прийшла сюди, вільно залишишся або підеш.

Тоді Меліан, яка доти мовчала, заговорила:

— Не йди звідсіля, Морвен. Правду ти казала: непевність ця — від Морґота. Якщо підеш, то виконаєш його волю.

— Страх перед Морґотом не заглушить у мені поклику крові, — відповіла Морвен. — Але якщо ти, Володарю, вболіваєш за мене, то дай кількох твоїх воїнів.

— Тобі я наказувати не можу, — сказав Тінґол. — Але народ мій слухається моїх наказів. Я пошлю воїнів, коли сам уважатиму це потрібним.

Тоді Морвен, не сказавши ні слова, розплакалась і пішла з-перед очей Короля. Тінґолові було важко на серці, бо йому здавалося, що Морвен поводиться, мов причинна, й він запитав Меліан, чи не затримала би вона її своєю владою.

— Проти наступу зла я здатна вдіяти чимало, — відповіла вона. — Та зупинити тих, кому судилося піти, не спроможна. Це твій обов'язок. Якщо ти хочеш утримати її тут, то мусиш зробити це силоміць. Може, хоч так тобі вдасться змінити її наміри.

А в той час Морвен уже прийшла до Ніенор і сказала:

— Прощавай, донько Гуріна. Я йду розшукувати сина або ж правдиву звістку про нього, позаяк ніхто тут не збирається нічого робити, лише вичікувати, доки буде надто пізно. Дожидай мене тут — можливо, я повернуся.

Тоді нажахана і засмучена Ніенор спробувала відмовити її, та Морвен промовчала й пішла до свого покою, а з настанням ранку взяла коня і рушила в путь.

Тінґол же наказав не спиняти її та не стерегти. Але щойно Морвен відійшла, він зібрав загін найвідважніших і найдосвідченіших прикордонників, на чолі котрих поставив Маблунґа.

— Хутко наздоженіть її, — мовив, — але так, аби вона не помітила вас. Проте, якщо вона дістанеться нетрів і там їй загрожуватиме небезпека, то покажіться; а коли не захоче повертатися — тоді оберігайте її, як зможете. Однак хотілося б, аби декотрі з вас зайшли якнайдалі й розвідали якнайбільше.

І сталося так, що Тінґол вислав чисельніший загін, аніж планував спочатку, і було там більш ніж десять вершників із запасними кіньми. Вони рухались услід за Морвен, а вона просувалася на південь через Околицю і дісталася до берегів Сіріону вище від Озер Твіліт, і там зупинилася, бо ріка Сіріон була широка та швидкоплинна, і жінка не знала, як через неї переправитися. Тому вершники мусили неодмінно викрити себе; і Морвен сказала:

— Тінґол хоче мене зупинити? Чи запізніло надіслав допомогу, в якій спершу відмовив?

— І те, й інше, — відповів Маблунґ. — Ти не повернешся?

— Ні, — відказала вона.

— Тоді я маю наказ допомагати тобі, — мовив Маблунґ, — хоч і проти власної волі. Широка та глибока в цьому місці ріка Сіріон, тут її небезпечно перепливати і звірові, й людині.

— Тоді проведи мене будь-яким шляхом, що його використовують для переправи ельфи, — сказала Морвен, — інакше я спробую перебратись уплав.

Отож, Маблунґ повів її до Озер Твіліт. Там, серед заплав і заростей очерету, під охороною зі східного берега стояли у сховку пороми; адже цим шляхом рухалися туди-сюди зв'язкові між Тінґолом і його родичами в Нарґотронді. І от мандрівники дочекалися пізньої, залитої зоряним світлом ночі й у білому досвітньому серпанку переправилися на інший бік. А щойно поза Синіми Горами зійшло червоне сонце і подув сильного вранішнього вітру розвіяв туман, охоронці зійшли на західному березі та проминули Пояс Меліан. То були рославі ельфи Доріату, зодягнені в сіре, у плащах поверх броні. Морвен із порома спостерігала за їхнім тихим переходом, і раптом скрикнула, і показала на останнього із загону, котрий саме проходив повз неї.

— Коли з'явився оцей? — сказала вона. — Три десятки вас приїхало до мене. Три десятки та ще один сходять на берег!

Тоді обернулись інші й побачили, як виблискує сонце на золотавій голові: то була Ніенор, із якої вітер зірвав каптура. Як виявилося, вона йшла за загоном і приєдналася до нього затемна, ще до переправи через річку. Усі почувалися збентеженими, а Морвен — найбільше.

— Повертайся! Повертайся! Наказую тобі! — кричала вона.

— Якщо дружина Гуріна — за покликом крові — може йти вперед, не зважаючи на жодні поради, — мовила Ніенор, — то і донька Гуріна теж зуміє. Скорботною нарекла ти мене, та я не збираюся самотою оплакувати батька, брата, а тепер іще й матір. З цілої родини тільки тебе я знаю і найбільше люблю. Коли ти геть не відаєш страху, то і я не боюсь.

І справді, ні у виразі її обличчя, ні в поведінці не помітно було ані тіні страху. Високою та сильною виглядала вона, бо нащадки Дому Гадора вирізнялися величною поставою, а тому, одягнута в ельфійське убрання, дівчина була рівнею охоронцям і здавалася меншою тільки за найкремезніших серед них.

— Що ти збираєшся робити? — запитала Морвен.

— Іти за тобою, — відказала Ніенор. — Я даю тобі вибір. Або відведи мене назад і прихисти безпечно під опікою Меліан — немудро-бо нехтувати її порадою, — або знай, що я наражатимуся на небезпеку разом із тобою.

Адже, правду кажучи, Ніенор прибула головно в надії на те, що мати повернеться зі страху та любові до неї; і в душі Морвен дійсно розривалася на частини.

— Одна річ — знехтувати порадою, — мовила вона, — й цілком інакша — знехтувати наказом матері. Повертайся негайно!

— Ні, — відказала Ніенор. — Я давно вже не дитя. Маю власний розум і бажання, хоча дотепер вони не суперечили твоїм. Я їду з тобою. Радше в Доріат — із пошани до тих, хто ним править; якщо ж ні — тоді на захід. Правду кажучи, якби котрійсь із нас і годилося продовжувати путь, то вже точно мені, сповненій сил.

При цих словах Морвен угледіла в очах Ніенор незворушність Гуріна і завагалась, але не змогла перебороти гордості й не побажала, щоби (незважаючи на справедливість цих слів) донька повернула її назад, мовби якусь стару, котра вмить здитиніла.

— Я йду далі, як і задумала, — мовила вона. — Ходи й ти зі мною, хай і проти моєї волі.

— Нехай буде так, — відказала Ніенор.

Тоді Маблунґ сказав воїнам:

— Істинно так: не через брак мужності Гурінів рід накликає горе на інших, а через брак розважливості! Те саме — із Туріном; але предки його були не такі. Тепер же всі вони наче причинні, й це мені не до вподоби. Я жахаюся цього доручення Короля дужче, ніж полювання на Вовка. Як маємо чинити?

Однак Морвен, ступивши на берег і зблизившись із ними, почула його останні слова.

— Чиніть так, як наказував Король, — мовила вона. — Намагайтеся розвідати вісті про Нарґотронд і про Туріна. Задля цього ми всі й зібрались.

— У нас попереду довгий і небезпечний шлях, — сказав Маблунґ. — Якщо ви прямуєте далі, то обидві повинні верхи на конях їхати поміж вершників, ані на крок не відступаючи від них.

Отож, із настанням полудня вони рушили в путь, поволі та обережно виїхали з краю очеретів і низького верболозу й дісталися до сірих лісів, які займали значну частину південної рівнини перед Нарґотрондом. Цілісінький день вони просувалися чітко на захід, не бачачи нічого, крім спустошення, та нічого не чуючи; бо в тих землях панувала мертва тиша, і Маблунґові здалося, ніби повсюдний страх передався їм. Цим самим шляхом багато років тому ступав Берен, але тоді в лісах було безліч невидимих очей мисливців, — тепер же народу Нароґу не стало, а орки поки що не забрели так далеко на південь. Тієї ночі подорожні отаборились у сірому лісі без вогнища та світла.

Наступні два дні вони просувались уперед, а над вечір третього дня руху від Сіріону перетнули рівнину, наближаючись до східних берегів Нароґу. Тоді Маблунґа охопила така непоборна тривога, що він почав благати Морвен не продовжувати путь. Але вона засміялась і сказала:

— Ти, мабуть, був би радий здихатися нас якомога швидше. Проте мусиш потерпіти ще трохи. Ми тепер підійшли надто близько, щоби вертати назад, піддавшись страхові.

Тоді Маблунґ викрикнув:

— Причинні ви обидві й відчайдушні! Не допомагаєте, а перешкоджаєте збирати відомості. Тож слухайте! Мені наказано не затримувати вас силоміць, але й наказано оберігати, як зможу. У цій скруті я здатен зробити лишень одне. Я оберігатиму вас! Завтра ж відведу на Амон-Етір, Пагорб Дозорців, що поблизу; і там ви сидітимете під вартою, і не рушите далі, доки я тут керую.

Амон-Етір — це курган заввишки з добрий пагорб, якого давним-давно, за наказом Фелаґунда, з великою натугою насипали на рівнині перед Дверима, на відстані ліги східніше від Нароґу. Він був порослий деревами, й тільки вершина лишилася голою, відкриваючи просторий краєвид на всі дороги, які вели до величного мосту Нарґотронда, та на довколишні землі. До цього пагорба вони дісталися близько полудня й піднялися на нього зі східного боку. Тоді, дивлячись у напрямку Високого Фароту по той бік річки, Маблунґ угледів ельфійським зором тераси Нарґотронда на стрімкому західному березі та невеликий отвір у скелястому пагорбі — розверзті Двері Фелаґунда. Та йому не вдалося почути ні звуку, не вдалося побачити жодних ознак присутності недругів ані жодних слідів дракона, крім кіптяви довкола Дверей, які той спалив у день захоплення. Під блідим сонцем панувала тиша.

Тож Маблунґ, як і казав раніше, звелів десятьом вершникам стерегти Морвен і Ніенор на вершині пагорба та не відходити звідти, доки він не повернеться, хіба би наспіла якась страшна небезпека. Коли би таке трапилося, вершники повинні були оточити Морвен і Ніенор та разом із ними якомога швидше рятуватись утечею на схід — у напрямку Доріату, — виславши одного воїна попереду, щоби передати вісті й привести допомогу.

Тоді Маблунґ, узявши зі собою два десятки воїнів, крадькома спустився з пагорба. Досягнувши полів на заході, де росло мало дерев, вони роззосередились і поїхали до берегів Нароґу кожен своєю дорогою — сміливо, та обережно. Маблунґ, обравши середній шлях, рухався в напрямку мосту, а діставшись його початку, побачив, що міст геть зруйновано; ріка у глибокій розколині, аж клекочучи після рясних північних дощів, пінилась і шуміла довкруж камінних уламків.

Але там, захований у тіні широкого проходу, що вів углиб од зруйнованих Дверей, лежав Ґлаурунґ, і він уже давно знав про наближення розвідників, хоча мало кому в Середзем'ї вдалося би їх викрити. Проте погляд його жорстоких очей був проникливіший, аніж в орлів, і значно далекосяжніший за ельфійський зір; дракон навіть знав, що кілька прибулих залишилися позаду, розташувавшись на голій вершині Амон-Етіру.

Тож, коли Маблунґ скрадався поміж валунами, з'ясовуючи, чи вдасться йому перейти бурхливу ріку вбрід по камінних уламках мосту, Ґлаурунґ зненацька показався, дихнув вогнем і сповз у потік. Тоді відразу зусібіч залунало сичання, здійнялася густа пара, і Маблунґа та його соратників, котрі причаїлися поблизу, поглинули сліпучі випари та бридкий сморід; і більшість із них навмання кинулася тікати до Пагорба Дозорців. Але, коли Ґлаурунґ почав переправлятися через Нароґ, Маблунґ одсунувся вбік, і заліг під валуном, і зостався там; бо все ще, як йому здавалося, не до кінця виконав доручення. Тепер він достеменно знав, що Ґлаурунґ живе в Нарґотронді, проте йому також наказували дізнатися правду про сина Гуріна, якщо стане снаги; тож ельф, маючи відважне серце, вирішив перебратися через річку, щойно віддалиться Ґлаурунґ, і обшукати чертоги Фелаґунда. Він-бо думав, що для безпеки Морвен і Ніенор зроблено все можливе: наближення Ґлаурунґа помітять і негайно вишлють гінців у напрямку Доріату.

Ґлаурунґ же рухався прудко, бо був хоч і великим Червом, але й гнучким, і він проминув Маблунґа, наче велетенська примара в імлі. Залишившись позаду та наражаючись на велику небезпеку, Маблунґ перейшов Нароґ убрід; а вартові на Амон-Етірі помітили появу дракона і перелякалися. Вони відразу ж наказали Морвен і Ніенор без балачок сідати верхи та приготувалися тікати на схід, як їм і було наказано. Проте, щойно вони спустилися з пагорба в долину, зловісний вітер нагнав густі випари та нестерпний для коней сморід. Осліплені туманом, ошалілі від ядучого драконового запаху, коні стали некерованими і понесли вершників урізнобіч; тож охоронці розсіялись і з силою вдарялись об дерева, важко травмуючись, або марно шукали один одного. Іржання коней і крики вершників долинули до вух Ґлаурунґа, й він відчув неабияке задоволення.

Один із ельфійських вершників, борючись у тумані з власним конем, раптом угледів Володарку Морвен: вона проїхала поблизу, мовби сірий привид на скаженому скакуні та зникла в імлі з криком: «Ніенор!»', і відтоді її не бачили.

Коли сліпучий жах зійшов на вершників, кінь Ніенор також помчав, але спіткнувся і скинув вершницю. М'яко впавши у траву, вона залишилася неушкодженою, а коли підвелася, то була сама-самісінька — заблукала в імлі без коня чи супутника. Мужність не покинула її, вона обміркувала становище й дійшла висновку, що йти на той чи інший крик — марна річ, адже крики лунали звідусіль, а водночас ставали дедалі слабшими. У тій ситуації найдоцільнішим видавалося піднятися знову на пагорб, адже Маблунґ, без сумніву, заверне туди перед поверненням, аби переконатися, що ніхто з його загону не зостався там.

Отож, ідучи навмання, пильнуючи, щоби земля постійно піднімалась угору під її ногами, вона відшукала пагорб, який виявився зовсім близько, і повільно піднялася стежкою зі східного боку. Що вище дівчина піднімалася, то помітніше рідшав туман, аж нарешті вона дісталася до залитої сонцем голої вершини. Тоді зробила кілька кроків уперед і глянула на захід. І там, просто перед собою, побачила голову Ґлаурунґа, який у той самий час наповзав на пагорб із протилежного боку; Ніенор і отямитися не встигла, як її очі поринули в жорстокий дух його очей — жахливих очей, сповнених жорстоким духом Морґота, його повелителя.

Незламні були сила волі та серце Ніенор, і вона боролася з Ґлаурунґом; але він застосував усю його силу.

— Чого шукаєш ти тут? — запитав.

І, примушена відповісти, вона відказала:

— Я шукаю такого собі Туріна, який мешкав тут певний час. Але він, мабуть, мертвий.

— Не знаю, — мовив Ґлаурунґ. — Його зоставили тут захищати жінок і немічних; але, коли я прибув, він покинув їх і втік. Хвалько та боягуз, як на мене. Чому ти шукаєш такого?

— Брешеш, — відказала Ніенор. — Діти Гуріна — точно не боягузи. Ми тебе не боїмося.

Тоді Ґлаурунґ засміявся, бо так донька Гуріна викрила себе перед його злобою.

— Значить, обоє ви дурні, ти і твій брат, — сказав він, — і гордість ваша зійде нанівець. Це кажу я, Ґлаурунґ!

Потому він поглинув її погляд своїми очима, і воля дівчини зламалася. їй здалося, ніби сонце поблідло, а все навколо затуманилося; всеосяжна темрява поволі оповила її, а в темряві тій була порожнеча; Ніенор нічого не знала, нічого не чула, нічого не пам'ятала.

Тривалий час Маблунґ досліджував чертоги Нарґотронда — наскільки йому вдавалося долати темряву та сморід, але не знайшов ані живої душі: кістяки лежали непорушно, й ніхто не відгукувався на його заклики. Нарешті, пригнічений жахливістю цього місця й остерігаючись повернення Ґлаурунґа, він подався до Дверей. Сонце котилося на захід, тіні від Фароту темними смугами лягали на тераси та на бурхливу річку внизу; але вдалині попід Амон-Етіром йому привиділися зловісні обриси дракона. Перебрідати Нароґ удруге, з острахом і в поспіху, виявилося значно важче та небезпечніше, ніж першого разу; і щойно він, досягнувши східного берега, зачаївся осторонь під насипом, наблизився Ґлаурунґ. Але тепер він рухався повільно та обережно, позаяк вогонь у ньому ледь жеврів: він-бо витратив багато сили, тож хотів перепочити і поспати в темряві. Звиваючись, він перебрався через воду та неспішно поплазував до Дверей, залишаючи на землі слизький слід од черева, наче велетенська змія кольору попелу.

Та перш ніж заповзти, він обернувся на схід, і з його грудей вирвався сміх Морґота, невиразний, але жахливий, мовби зловісне відлуння далеких чорних глибин. А потім пролунав холодний і низький голос:

— Ось ти лежиш, ніби польова миша під насипом, могутній Маблунґу! Погано ти виконуєш доручення Тінґола. Поспіши-но до пагорба та поглянь, що сталося з твоєю сторожею!

Тоді Ґлаурунґ заповз у лігво, сонце зайшло, й сірий прохолодний вечір опустився на землю. А Маблунґ поспішив до Амон-Етіру, і, коли піднімався на вершину, на сході зійшли зорі. На тлі зоряного неба він побачив темну та непорушну, мов камінна скульптура, постать. То стояла Ніенор, не чуючи нічого, що він говорив, і не відповідаючи. Та коли, врешті, він узяв дівчину за руку, вона ворухнулась і дозволила повести себе; доки він тримав її, вона йшла слідом, а щойно відпускав — ставала без руху.

Горе та збентеження Маблунґа не мало меж; а втім, у нього не було іншого вибору, крім як вести Ніенор довгим шляхом на схід, без підтримки і товариства. Так вони, мовби сновиди, перейшли в затінену нічними сутінками рівнину. А з настанням ранку Ніенор спіткнулась, і впала, і лежала непорушно; Маблунґ же у відчаї сидів обіч неї.

— Не даремно мене лякало це доручення, — мовив він. — Здається, воно буде останнім у моєму житті. Згину в нетрях із оцим нещасним людським дитям, й ім'я моє зневажатимуть у Доріаті, якщо взагалі якісь вісті про нашу долю коли-небудь дійдуть туди. Усі інші, без сумніву, загинули, помилувано тільки її, та й то не з милосердя.

Так їх і застали троє вершників, котрі втекли з берегів Нароґу до приходу Ґлаурунґа й після довгих блукань, коли розсіялась імла, повернулися на пагорб, а побачивши, що там порожньо, взялися шукати дороги додому. Тоді для Маблунґа воскресла надія, і товариство разом попрямувало на північ, а потім — на схід, адже південна дорога була закрита, бо від часу загибелі Нарґотронда поромникам заборонили перевозити будь-кого, крім тих, хто прямував із Доріату.

Мандрувати довелося поволі — як подорожнім, котрих обтяжує стомлене дитя. Проте що далі вони відходили від Нарґотронда та підступали ближче до кордонів Доріату, до Ніенор мало-помалу поверталися сили і вона могла вже годинами слухняно йти, тримаючись за руку провідника. Проте широко розплющені очі дівчини не бачили нічогісінько, а її вуста не промовили ні слова.

І от нарешті, після багатьох днів подорожі, вони наблизилися до західного кордону Доріату, трохи південніше від Тейґліну; адже було вирішено перейти через огорожі невеликого Тінґолового краю по той бік Сіріону і так дістатися до сторожового моста поблизу того місця, де в Сіріон впадає ріка Есґалдуін. Там вони зупинилися на деякий час і вклали Ніенор на ложе з трави, і вона заплющила очі, чого раніше не робила, і, здавалося, заснула. Ельфи також перепочивали, й утома призвела їх до втрати пильності. Тому на них несподівано напала зграя орків-мисливців, котрих на ту пору багато вешталось у тім краю — так близько до захисного бар'єру Доріату, як дозволяло їхнє зухвальство. У розпал сутички Ніенор зненацька підхопилася з ложа, мовби розтривожена серед нічного сну, і з криком помчала в ліс. Орки розвернулись і кинулися навздогін, ельфи — за ними. Та Ніенор, дивовижно перемінившись, випередила всіх і бігла, мов олениця поміж дерев, аж волосся розвівалось од швидкості. Маблунґ і його соратники хутко наздогнали орків, убили всіх — од першого до останнього — і поспішили далі. Але за той час Ніенор зникла, наче привид, і вони не змогли ні угледіти її, ні відшукати бодай сліду, хоча забігли далеко на північ і шукали там багато днів.

Тоді Маблунґ таки повернувся в Доріат, прибитий горем і соромом.

— Признач нового чільника для твоїх мисливців, Володарю, — сказав він Королю. — Я-бо знеславлений.

Проте Меліан мовила:

— Це не так, Маблунґу. Ти зробив усе можливе, ніхто з-поміж королівських слуг не зробив би більше. Лихий випадок звів тебе з такою великою силою, якій ти не зміг протистояти — якій не зміг би протистояти ніхто зі сущих нині в Середзем'ї.

— Я послав тебе зібрати відомості, й ти виконав мій наказ, — сказав Тінґол. — Не твоя провина, що ті, кого новини стосувалися насамперед, зараз не можуть їх почути. Жахливий кінець спіткав рід Гуріна, однак це не на твоєму сумлінні.

Бо на ту пору не лише Ніенор очманіло мчала десь глушиною, а й Морвен теж зникла. Ні тоді, ні пізніше ні в Доріаті, ні в Дор-ломіні так і не дізналися нічого певного про її долю. Проте Маблунґ не заспокоївся і з невеликим загоном рушив у нетрі, і впродовж трьох років мандрував од Еред-Ветріну аж до Гирла Сіріону, шукаючи слідів чи новин про зниклих.

Розділ XV Ніенор у Бретілі

А щодо Ніенор, то вона, чуючи позад себе вигуки переслідувачів, продовжувала мчати лісом; вбрання її подерлось, і, скидаючи під час бігу одежину по одежині, дівчина зосталася зовсім голою; і цілісінький той день безперервно мчала, не наважуючись зупинитися чи перевести подих, мовби звір, якого цькують, аж доки в нього розірветься серце. Та надвечір шал нараз відступив од неї. З хвилину дівчина постояла, наче приголомшена, а потім, зімлівши від непереборної втоми, впала, не чуючи під собою ніг, у густі зарості папороті. І там, поміж старого орляку та гінких весняних пагонів, лежала й спала, не дбаючи ні про що.

Уранці ж прокинулась і зраділа світлу — либонь так, як радіють життю, щойно народившись; усе, що вона бачила, здавалося їй новим, дивним і безіменним. Адже позаду стелилася тільки порожня темрява, крізь яку не пробивалося жодного спогаду про те, що вона колись знала, жодного відлуння жодного слова. Пригадувалася тільки тінь страху, тож дівчина була обережна і проводила час у пошуках криївок: видряпувалася на дерева чи прошмигувала в зарості — прудко, як білка або лисиця, — коли якийсь звук чи тінь лякали її; і звідтіля, перш ніж продовжити путь, довго визирала крізь листя полохливими очима.

Отож, ідучи тим самим шляхом, яким раніше бігла, вона дісталася до ріки Тейґлін і втамувала спрагу; проте їжі знайти не вдавалося, та вона і не знала, як це робити, тому зголодніла й змерзла. А тому що дерева на протилежному боці ріки здавалися густішими і темнішими (то було і справді так, бо тут починався густий Бретілський Ліс), ніж на її, Ніенор, урешті, перебрела через воду, дісталася до зеленого кургану і там опустилася на землю, бо від знесилення їй ввижалося, ніби темрява, що стелилася позаду, знову поглинає її, а сонце — темніє.

Та насправді то надходила з Півдня чорна гроза, налита блискавицями і зливою; дівчина ж притискалася до землі, нажахана громом, темний дощ періщив її голе тіло, а вона спостерігала за всім безмовно, мовби загнана в пастку дика тваринка.

І от волею випадку сталося так, що декілька бретілських лісовиків саме в той час верталися після наскоку на орків і, квапливо подолавши Переправи через Тейґлін, прямували повз те місце до найближчого прихистку; і раптом спалахнула сліпуча блискавиця, і Гауз-ен-Еллет наче залило білим полум'ям. Тоді Турамбар, який очолював людей, відсахнувся, прикрив очі й затремтів; йому-бо здалося, наче він побачив привид убитої діви — він лежав на могилі Фіндуілас.

Але один із його загону підбіг до кургану та покликав його:

— Сюди, володарю! Тут лежить молода жінка, і вона жива!

Турамбар надійшов і підняв її; вода стікала з мокрого волосся, проте дівчина мала заплющені очі, тремтіла і не пручалася. Тоді, дивуючись, чому вона лежить отак, гола-голісінька, Турамбар прикрив її плащем і поніс до лісової хатини мисливців. Там вони розпалили вогнище, загорнули дівчину в покривала, і вона розплющила очі, й поглянула на них, і, коли її погляд упав на Турамбара, дівоче обличчя засяяло, вона простягла до нього руки, відчувши, що знайшла те, чого дошукувалась у темряві, й утішилась. Однак Турамбар узяв її за руку, посміхнувся і мовив:

— Ну, панно, може, назвеш нам твоє ім'я, повідаєш, якого ти роду і що за лихо спіткало тебе?

Тоді вона похитала головою і, не сказавши бодай слова, заплакала. Тож, доки дівчина жадібно їла запропонований харч, лісовики не турбували її. А наївшись, вона зітхнула і знову поклала руку на руку Турамбара; і він промовив:

— З нами ти у безпеці. Перепочинь цю ніч отут, а вранці ми проведемо тебе до осель у високих лісах. Але нам хотілося би знати твоє ім'я і якого ти роду, щоби можна було його відшукати чи передати комусь звісточку про тебе. Скажи-бо нам!

Але вона знову промовчала і заплакала.

— Не тривожся! — мовив Турамбар. — Може, твоя історія надто сумна, щоби розповідати її зараз. Однак я дам тобі наймення — Нініель, Дівою Сліз назву я тебе.

Щойно він вимовив те ім'я, дівчина звела погляд, похитала головою, та сказала:

— Нініель.

То було перше слово, яке вона вимовила, вирвавшись із темряви, і то було ім'я, яким лісовики називали її відтоді й довіку.

Уранці вони понесли Нініель до Ефель-Брандіра; дорога стрімко піднімалась угору — аж до того місця, де перетиналася з потоком Келеброс, що спадав донизу. Там збудували дерев'яний міст, попід яким водний потік зривався з краю обточеного каменя та, перестрибуючи через численні піняві пороги, котився до заглиблення у скелі далеко внизу, і довколишнє повітря бриніло від бризок, мов од дощу. Біля верхів'я водоспаду розрісся широкою зеленою смугою дерен, усюди росли берези, проте з мосту відкривався просторий краєвид — ущелини при Тейґліні за якихось дві милі на захід. Повітря тут завжди було прохолодне, тож улітку мандрівники любили перепочити на цьому місці й ковтнути холодної води. Називався цей водоспад Дімрост — Дощові Східці, — та відтоді здобув інше наймення — Нен-Ґіріт, Трепетна Вода; бо Турамбар і його люди зупинилися поблизу нього, та щойно Нініель опинилась у цьому місці, як почала мерзнути і тремтіти, а вони не могли ні зігріти, ні заспокоїти її. Тому квапливо рушили в путь; однак, поки добулися до Ефель-Брандіра, Нініель уже марила від пропасниці.

Довго прохворіла вона, і Брандір доклав усе вміння, щоби зцілити її, а дружини лісовиків наглядали за нею щодня та щоночі. Проте, лише коли Турамбар був десь поруч, дівчина лежала спокійно чи спала без стогонів; і ось що помітили всі доглядальники: хоч як довго вона мучилася від пропасниці та неспокою, жодного разу не прошепотіла бодай слова мовою людей чи ельфів. А коли до неї поволі почало вертатися здоров'я, вона пробудилась і знову почала їсти, бретілські жінки, наче дитину, навчали її говорити, слово за словом. Училася вона швидко і дуже раділа, як радіють, відшукавши загублені колись скарби, дорогі й не дуже. І коли нарешті Нініель вивчила досить, аби розмовляти з друзями, то запитувала їх:

— Як називається ця річ? Бо я загубила її наймення в темряві.

А коли вона знову змогла ходити, то подалася шукати дім Брандіра, бо палко прагнула вивчити назви всіх живих істот, а він був дуже обізнаний у цьому; разом вони гуляли садами та галявинами.

Тоді Брандір уподобав її, і, коли Нініель поздоровішала, він, через кульгавість, спирався на її руку, а вона називала його братом. Однак серце дівчини належало Турамбарові, й тільки при його наближенні вона посміхалась і тільки на його дотепи відповідала сміхом.

Одного вечора в пору золотої осені вони сиділи разом, і сонце осявало схил пагорба й оселі Ефель-Брандіра, і було дуже тихо. Тоді Нініель мовила:

— Усіх істот я дізналася наймення, окрім тебе. Як тебе кличуть?

— Турамбар, — відповів він.

Тоді вона замовкла, мовби дослухаючись до якогось відлуння, а потім мовила:

— Чи це щось означає, чи, може, то просто ім'я, що належить одному тобі?

— Це означає, — сказав він, — «Владар Темної Тіні». Бо й у мене, Нініель, була темрява, в якій загубилося чимало любого серцю; але тепер, гадаю, я переміг її.

— І ти також утікав од неї, біжучи, аж доки дістався до цих прекрасних лісів? — запитала вона. — Коли ти врятувався, Турамбаре?

— Так, — одказав він, — я втікав багато літ. А врятувався тоді ж, коли і ти. Темно було мені, допоки ти не прийшла, Нініель, відтоді ж — постійно світло. І здається, ніби те, що я довго і марно шукав, нарешті знайшлось.

І коли він у сутінках повертався до своєї оселі, то сказав сам до себе: «Гауз-ен-Еллет! Вона прийшла із зеленого кургану. Це, напевно, знак, але як мені його витлумачити?»

І от золотий рік добіг кінця і перейшов у лагідну зиму, разом із якою настав іще один світлий рік. У Бретілі панував мир, лісовики поводилися тихо і не виходили за межі їхньої твердині, тож і не знали, що коїлось у довколишніх землях. Адже орки, котрі в той час переходили на південь — до похмурого володіння Ґлаурунґа — чи шпигували за кордонами Доріату, остерігалися бувати поблизу Переправ через Тейґлін і відступили в західному напрямку далеко за річку.

На ту пору Нініель повністю зцілилася, зміцніла і стала красунею, тож Турамбар уже не стримувався і запропонував їй одружитися. Нініель зраділа, та коли про це почув Брандір, то серце його озлобилось і він сказав їй:

— Не поспішай! Не думай про мене погано, та я раджу тобі зачекати.

— Усе, що ти робиш, — із найкращих міркувань, — відповіла Нініель. — Однак чому ти радиш мені таке, мудрий брате?

— Мудрий брате? — перепитав він. — Радше кульгавий брате, нелюбий і недоладний. Я навряд чи розумію, чому. Та на цьому чоловіку лежить тінь, отож, я боюся.

— Тінь була, — мовила Нініель, — так Турамбар сказав мені. Проте він урятувався від неї одночасно зі мною. Хіба ж він не гідний кохання? Хоч і веде нині мирний спосіб життя, але чи не був колись найславетнішим капітаном, од котрого, щойно його забачивши, втікали всі наші вороги?

— Хто розповів тобі про це? — запитав Брандір.

— Дорлас, — відказала Нініель. — Чи він говорив неправду?

— Авжеж правду, — мовив Брандір, але почувався невдоволеним, бо Дорлас стояв на чолі тих, котрі бажали війни з орками, тому Брандір продовжував шукати причин, аби стримати Нініель, і додав:

— Правду, та не всю. Турамбар був Капітаном Нарґотронда, а до того прийшов із Півночі, бо він, кажуть, — син Гуріна з Дор-ломіну, родом із войовничого Дому Гадора. І побачивши, що при згадці цього ймення її обличчям пробігла тінь, Брандір витлумачив це неправильно і продовжив говорити:

— Ще б пак, Нініель, невже ти справді гадаєш, ніби такий довго протримається без війни, яка, можливо, топитиметься далеко від рідного краю? А коли так, то як довго витримаєш ти? Будь уважна, бо я передчуваю, що тільки-но Турамбар виступить на битву, Тінь візьме гору над ним.

— Я витримаю, — відповіла вона, — однаково — пошлюблена чи ні. Та дружина, мабуть, найліпше погамує його і триматиме тінь віддалік.

А проте слова Брандіра її стривожили, і вона попрохала Турамбара трохи зачекати. Він здивувався і став понурим; а коли довідався від Нініель, що то Брандір нарадив їй почекати, був невдоволеним.

З приходом наступної весни він сказав Нініель:

— Час біжить. Ми вже досить чекали, і довше я не ждатиму. Роби так, як наказує тобі серце, найдорожча Нініель, але знай, що я маю такий вибір: або піти на війну в нетрі, або одружитися з тобою і ніколи вже не воювати — хіба тільки захищаючи тебе, коли якесь лихо загрожуватиме нашому дому.

Тоді вона по-справжньому зраділа і дала обітницю, а в середині літа вони одружилися; лісовики влаштували пишний бенкет і подарували молодятам прегарний будинок, зведений на Амон-Обелі. Там пара жила у щасті; проте Брандір непокоївся і тінь дедалі глибше в'їдалася йому в серце.

Розділ XVI Прихід Ґлаурунґа

На ту пору влада і злоба Ґлаурунґа швидко розросталися, він гладшав, і гуртував довкола себе орків, і правив як дракон-король, і всі колишні володіння Нарґотронда скорилися йому. Під кінець того року, третього року життя Турамбара серед лісовиків, він почав наступ на їхню землю, яка до того часу мала коротку часину спокою; бо насправді Ґлаурунґові та його Повелителеві було добре відомо, що у Бретілі мешкають залишки вільних людей, останні з Трьох Домів, котрі зневажили владу Півночі. А цього жоден із них стерпіти не міг; адже Морґот мав на меті підкорити весь Белеріанд, обшукати кожен куточок, кожну нору та схованку, щоби ніде не залишилося нікого, крім його рабів. Отже, чи то Ґлаурунґ здогадався, де переховується Турін, чи то (як гадає дехто) на той час Турін справді врятувався від пильних очей Зла, яке переслідувало його, — це не надто важливо. Важить те, що, врешті-решт, поради Брандіра виявилися даремними, і перед Турамбаром постав вибір: бездіяльно чекати, доки його знайдуть і викурять, як щура, або виступити на битву і викрити себе.

Та коли новини про прихід орків уперше досягнули Ефель-Брандіра, він, піддавшись благанням Нініель, утримався від бою. Адже вона сказала:

— Оселям нашим іще нічого не загрожує, а ти казав саме про це. Орків, подейкують, небагато. Дорлас же розповів мені, що до твого приходу такі набіги траплялися часто, й лісовики відбивали їх.

Але бретілці зазнали поразки, бо ті орки були жорстокої породи, несамовиті й підступні, і прийшли вони з наміром завоювати Бретілський Ліс, а не, як раніше, тільки пройти під його прикриттям, виконуючи інші доручення, чи пополювати маленькими зграями. Тому Дорлас і його люди відступали з втратами, а орки переправилися через Тейґлін і забрели далеко вглиб лісів. Отож, Дорлас прийшов до Турамбара, показав йому свої рани і сказав:

— Бачиш, володарю, після уявного миру настав час, коли ми потребуємо тебе — точнісінько, як я і передбачав. Хіба ти сам не просив, аби ми вважали тебе одним із нашого народу, а не чужинцем? Невже ця небезпека не загрожує і тобі? Наші домівки не залишаться непоміченими, якщо орки зайдуть бодай трохи далі.

І Турамбар підвівся, і знову взяв Ґуртанґ, свій меч, і вийшов на битву; коли лісовики дізналися про це, то вельми збадьорились, і згуртувалися довкола нього, і утворили багатосотенну міць. Потому обшукали ліс, і перебили всіх орків, котрі там переховувались, і повісили їх на деревах поблизу Переправ через Тейґлін. А коли надійшло нове військо, вони заманили його в пастку, розтрощили та повбивали велику кількість орків, захоплених зненацька чисельністю супротивників і нажаханих поверненням Чорного Меча. Потім лісовики склали великі похоронні багаття і спалили на них безліч тіл солдатів Морґота, і дим їхньої помсти чорно клубочився аж попід небеса, і вітер поніс його на захід. Але кілька вцілілих орків повернулося до Нарґотронда з вістями.

Тоді Ґлаурунґа охопила справжня лють, але певний час він лежав непорушно, розмірковуючи про те, що почув. Тож зима минула спокійно, і люди казали:

— Величний Чорний Меч із Бретілу, бо всі наші вороги переможені.

А Нініель утішилась і запишалася славою Турамбара; та він сидів замислений і подумки казав собі: «Жереб кинуто. Тепер гряде випробування, в якому моя гордість або звеличить мене, або призведе до остаточної поразки. Бо вже я не тікатиму. Буду Турамбаром насправді, силою волі та відвагою переборю мою судьбу — або загину. Проте, на коні чи під конем, Ґлаурунґа я таки порішу».

Та все ж його розбирав неспокій, і він вирядив кількох сміливців у далеку розвідку. Правду кажучи, хоча про це не було сказано ні слова, Турамбар порядкував усім на власний розсуд, наче володар Бретілу, бо на Брандіра ніхто не зважав.

Настала весна і принесла зі собою надію. Люди співали за роботою. Проте Нініель, зачавши тієї весни, почала бліднути, в'янути, і щастя її потьмяніло. А невдовзі люди, котрі бували по той бік Тейґліна, принесли чудні вісті про велику пожежу в далеких рівнинних лісах побіля Нарґотронда, й усіх зацікавила та дивина.

Незабаром прийшли нові звістки: вогонь нібито просувався дедалі на північ, а запалив його буцімто сам Ґлаурунґ. Він-бо, виконуючи якесь доручення, знову покинув Нарґотронд. На це дурніші чи то пак ті, хто мав більшу надію, казали:

— Його армію знищено, тож тепер нарешті він помудрішав і повертається, звідки прийшов.

Інші ж казали:

— Надіймося, що він обмине нас.

Але Турамбар про це не мріяв, бо знав, що Ґлаурунґ вирушив на його пошуки. Тому, хоч і крився від Нініель, щодня та щоночі розмірковував, як цьому зарадити; а весна тим часом поволі переходила в літо.

Настав день, коли до Ефель-Брандіра повернулися двоє нажаханих людей, котрі бачили самого Великого Черва.

— Правду кажучи, володарю, — розповіли вони, — зараз він наближається до Тейґліна і навіть не думає звертати. Довкола нього палає земля, а обабіч димляться дерева. Сморід його нестерпний. Аж ген до Нарґотронда геть усе вкрито гидким слизом, який, здається нам, невідворотною смугою веде простісінько до нас. Що маємо робити?

— Небагато, — відповів Турамбар, — і про це «небагато» я вже подбав. Вісті, які ви принесли, радше обнадіюють мене, ніж лякають; адже якщо він і справді, як ви кажете, рухається неухильно прямо, тоді я маю чим розрадити відважні серця.

Людям стало цікаво, що він мав на увазі, адже на той час Турамбар не сказав ані слова більше; та його непохитність додала їм снаги.

У ту пору ріка Тейґлін текла ось як: спершу вона, прудко, як і Нароґ, збігаючи з Еред-Ветріну, несла води поміж низьких берегів, далі, за Переправами, набиралася сили від інших потоків і прокладала собі путь через підніжжя нагір'я, на якому розташувався Бретілський Ліс. Згодом бігла у глибоких ущелинах, величні кручі яких нагадували скелясті стіни, й ув'язнені на дні води мчали з великою силою та гомоном. На шляху Ґлаурунґа, трохи північніше від місця впадіння Келебросу, якраз і була одна з тих прірв, власне найглибша, одначе і найвужча. Тож Турамбар вислав трьох сміливців, аби вони з краю тієї прірви наглядали за рухом дракона; а сам раз у раз виїздив до високого водоспаду Нен-Ґіріт, куди найшвидше доходили новини і звідки він сам міг оглядати далекі простори.

Та спершу він скликав лісовиків в Ефель-Брандірі й говорив із ними, кажучи:

— Люди Бретілу, над нами нависла смертельна небезпека, яку може відвернути лише велика відвага. Проте в цій справі чисельність важитиме мало; мусимо радше скористатися хитрістю і сподіватися, що фортуна буде на нашому боці. Коли виступимо проти дракона всією міццю, як проти орківських армій, то приречемо себе на вірну загибель, а дружин і родини зоставимо без захисту. Тому-то кажу вам: залишайтеся тут і готуйтеся до бою. Якщо надійде Ґлаурунґ, тоді ви муситимете покинути це місце і розсіятися хто де; лише так декотрі зможуть урятуватись і вижити. Адже він, якщо тільки зможе, неодмінно знищить Ефель-Брандір і всіх, кого знайде; хоч і не оселиться тут згодом. Скарб його — в Нарґотронді, там є глибокі чертоги, де він може безпечно лежати і рости.

Тоді люди збентежились і були неймовірно пригнічені, адже вірили Турамбарові та сподівались обнадійливіших слів. Однак він сказав:

— Це — найгірше, що може статися. Та, якщо я добре все зважив і фортуна не відвернеться від мене, такому не бувати. Я не вірю, ніби цього дракона неможливо здолати, нехай із кожним роком він і стає дедалі величнішим та лихішим. Я дещо знаю про нього. Сила його — не в тілі, хай яке воно велетенське, а у злому дусі, що живе у нього всередині. Тепер же послухайте сказання, що його розповіли мені ті, котрі воювали під час Нірнаету, коли я та більшість моїх слухачів були дітьми. У тому бою гноми протистояли Ґлаурунґові, й Азаґгал із Белеґоста прохромив його так глибоко, що той, рятуючись утечею, повернувся до Анґбанда. Проте цей шпичак гостріший і довший, аніж лезо Азаґгала.

І Турамбар різким рухом вихопив із піхов Ґуртанґа і змахнув ним над головою. Тим же, хто спостерігав за цим, здалося, ніби полум'я зайнялось у його руці й зметнулося превисоко вгору. І вони вигукнули:

— Чорний Шпичак Бретілу!

— Чорний Шпичак Бретілу, — сказав Турамбар, — бійся його, драконе. Знайте-бо: смерть Ґлаурунґа (і, кажуть, усього його поріддя), незважаючи на преміцний, твердіший од заліза, панцир, криється у м'якому зміїному животі. Отож, люди Бретілу, нині я вирушаю на відчайдушні пошуки живота Ґлаурунґа. Хто піде зі мною? Мені потрібні кілька вправних мужів зі зброєю — сильних духом воїнів.

Тоді Дорлас виступив наперед і сказав:

— Я піду з тобою, володарю; я завжди був за те, щоби нападати на супротивника першим, а не вичікувати його.

Та інших охочих відгукнутися на заклик не знайшлося, бо ними володів жах перед Ґлаурунґом, адже оповідь розвідників, котрі бачили його, облетіла всіх, а до того ж обросла домислами. Тоді Дорлас вигукнув:

— Послухайте, люди Бретілу, нині цілком зрозуміло, що в такі скрутні часи поради Брандіра не принесли користі. Ховаючись, урятуватися не вдасться. Чи хтось із вас займе місце сина Гандіра, щоби дім Галет не зазнав неслави?

Отак Брандіра, хоч він і сидів на високому кріслі чільника зборів, було зневажено та виставлено на посміховисько, і серце його озлобилось; адже Турамбар не дорікнув Дорласові. Але такий собі Гунтор, родич Брандіра, підвівся і сказав:

— Погано ти чиниш, Дорласе, соромлячи твого володаря, чиї кінцівки через нещасливий випадок не здатні вчинити так, як наказує серце. Стережися, щоби з тобою колись не трапилося навпаки! І як можна казати, що поради його не принесли користі, якщо до них ніколи не прислухалися? Ти, його ленник, завжди зводив їх нанівець. Кажу вам: Ґлаурунґ нині прямує до нас, як раніше до Нарґотронда, бо наші діяння викрили нас, чого і боявся володар. Але тому що це горе вже сталося, то, з твого дозволу, сину Гандіра, я виступлю від імені дому Галет.

Тоді Турамбар мовив:

— Трьох буде досить! Вас обох я візьму зі собою. Проте, володарю, я не зневажаю тебе. Зрозумій! Ми мусимо квапитись, і завдання наші вимагають, аби їх виконавці мали сильні ноги. Гадаю, твоє покликання — бути разом із народом. Адже ти мудрий і володієш даром зцілення; а може статися так, що ми небавом матимемо неабияку потребу в мудрості й зціленні.

Проте ці чесні слова тільки ще більше озлобили Брандіра, й він сказав Гунторові:

— Що ж, іди, але без мого благословення. Бо на цьому чоловіку лежить тінь, і вона доведе вас до лиха.

Турамбар хотів якомога швидше вирушити в путь; але, коли прийшов до Нініель, аби попрощатися, вона, невтішно ридаючи, пригорнулася до нього.

— Не йди, Турамбаре, благаю тебе! — сказала. — Не кидай виклик тіні, від якої ти втік! Ні, ні, продовжуй утікати і забери мене зі собою, далеко-далеко!

— Найдорожча Нініель, — відповів він, — ні ти, ні я не можемо тікати далі. У цьому краї ми в пастці. Та навіть якби я й пішов, покинувши напризволяще людей, котрі нам допомогли, то не зміг би приректи на поневіряння в нетрях — приректи на смерть — і тебе, і наше дитя. Сотні ліг пролягли поміж нами та землями, які наразі недосяжні для Тіні. Зміцни свій дух, Нініель. Ось що я скажу тобі: ні мене, ні тебе не вб'є ні цей дракон, ані жоден інший північний недруг.

Після цих слів Нініель перестала плакати і замовкла, та її прощальний поцілунок був холодний.

Потому Турамбар, Дорлас і Гунтор поспіхом рушили до Нен-Ґіріту, а коли дісталися туди, сонце хилилося на захід і довшали тіні; там їх дожидали два останні розвідники.

— Ви не надто поспішали, володарю, — сказали вони. — Дракон-бо просунувся вперед і, коли ми пішли, вже добрався до стрімкого берега Тейґліну і люто зиркав із протилежного боку. Він рухається лише вночі, тож до завтрашнього світання можна сподіватися нападу.

Турамбар глянув поверх Келеброського водоспаду і побачив, як сідає сонце, і як побіля ріки здіймаються чорні стовпи диму.

— Не можна гаяти часу, — мовив він, — а все ж це добрі новини. Мене лякало, що він почне шукати кружних шляхів, адже, якби він пішов на північ і дістався Переправ, а відтак і старої дороги в пониззі, то надія померла б. Але, видно, несамовита гордість і злоба женуть його стрімголов.

Однак, іще проказуючи останні слова, Турамбар здивувався і задумався: «Хіба можливо, щоби таке лихе та жорстоке створіння уникало Переправ, наче який-небудь орк? Гауз-ен-Еллет! Невже Фіндуілас досі стоїть поміж мною і моєю судьбою?»

Тоді він повернувся до супутників і сказав:

— Ось яким буде наше завдання. Мусимо ще трохи почекати, бо чи поспішити, чи запізнитися — для нас це однаково згубно. Коли западуть сутінки, крадькома та якомога обережніше спустимося до Тейґліну. Проте стережіться! Бо вуха у Ґлаурунґа такі самі чутливі, як проникливі його очі, а їхній погляд — смертельний. Якщо нам вдасться непоміченими дістатися до ріки, то далі спустимося в ущелину, переправимося через воду та вийдемо на стежку, якою він ітиме, коли зможе пересуватися.

— Але як він зможе висунутись аж настільки? — запитав Дорлас. — Він хоч і гнучкий, однак дуже великий дракон. І як зможе спуститися з однієї скелі та видертися на іншу, якщо передня частина буде підніматися, тоді як задня ще не спуститься? А якщо йому і вдасться це, то яка користь із того, що ми будемо знизу, в бурхливій воді?

— Можливо, йому вдасться, — відповів Турамбар, — і коли так, то горе нам. Але судячи з того, що нам відомо про нього та про те місце, де він нині лежить, я сподіваюся, що наміри у нього інакші. Дракон підійшов до краю Кабед-ен-Арасу, через який, як ти розповідав, утікаючи від мисливця Галет, перестрибнув олень. Ґлаурунґ на цю пору досягнув таких розмірів, що, думаю, він спробує перебратися там. Це і є наша надія, і на неї ми будемо покладатися.

Почувши ті слова, Дорлас занепав духом; він-бо найкраще з-поміж усіх знав бретілську землю, а Кабед-ен-Арас був навдивовижу похмурим місцем. Зі східного боку там здіймалася прямовисна гола скеля футів сорок заввишки, поросла деревами на вершині; з іншого боку берег був менш крутий і не такий високий, а поміж ними довкруж каміння шаленіли водні потоки. Удень смілива стійка людина могла би перейти їх убрід, однак уночі це було небезпечно. Але так задумав Турамбар, а суперечити йому — марно.

Тож у присмерку вони рушили в путь, але не просто назустріч драконові, а спершу пішовши стежкою до Переправ; потім, трохи не доходячи до них, звернули вузькою доріжкою на південь і вступили в сутінь лісів, які росли понад Тейґліном. І коли вони крок за кроком наближалися до Кабед-ен-Арасу, часто зупиняючись і прислухаючись, до них долинули чад горіння та сморід, від якого їх аж пересмикнуло. Та довкола панувала мертва тиша, навіть повітря не бриніло. Перші зорі тьмяно світили попереду на сході, а на тлі згасання призахідного світла в небо прямо та нерухомо піднімалися білуваті стовпи диму.

Коли Турамбар пішов, Нініель стояла безмовна, ніби скам'яніла; та Брандір наблизився до неї і сказав:

— Нініель, не бійся найгіршого. Поки що. А втім, хіба я не радив тобі зачекати?

— Радив, — одказала вона. — Та як це втішить мене тепер? Любов може жити і страждати не тільки у шлюбі.

— Це я знаю, — мовив Брандір. — Але шлюб також щось та означає.

— Ні, — відповіла Нініель. — Ось уже два місяці я виношую його дитину. Та зносити страх перед утратою Турамбара не стало важче. Я тебе не розумію.

— Я і сам себе не розумію, — сказав він. — А все-таки, я боюся.

— Велика ж із тебе утіха! — скрикнула вона. — Але, Брандіре, друже: пошлюблена чи незаміжня, мати чи діва — страхіття, що його я переживаю, неможливо терпіти. Владар Судьби подався далеко звідси кинути виклик власній долі. Як же мені зоставатися тут і чекати повільного надходження вістей, добрих чи поганих? Він, можливо, вже цієї ночі зустрінеться з драконом. Як же мені сидіти чи стояти, як збавити жахливі години?

— Не знаю, — сказав Брандір, — але години мусять якось минати для тебе і для дружин тих, котрі пішли з Турамбаром.

— Нехай вони чинять, як підкаже серце! — скрикнула вона. — Що ж до мене, то я піду. Ніяка відстань не розділить мене та небезпеку, що загрожує моєму володареві. Я йду назустріч вістям!

Зачувши ці слова, Брандір невимовно вжахнувся і вигукнув:

— Ти не вчиниш цього, доки я зумію тебе втримувати. Так ти поставиш під загрозу весь задум. Відстань, що розділяє, може дати час для порятунку, якщо станеться лихо.

— Якщо станеться лихо, я не шукатиму порятунку, — мовила Нініель. — Мудрість твоя тут безсила, ти не затримаєш мене.

І вона виступила до людей, котрі досі гуртувалися на відкритому місці Ефелю, і викрикнула:

— Люди Бретілу! Я не дожидатимуся тут. Якщо мій володар зазнає невдачі, тоді кінець усьому. Ваші землі та ліси згорять дощенту, ваші домівки перетворяться на попіл, і ніхто-ніхто не врятується. Тож навіщо гаяти час? Нині я вирушаю назустріч вістям і всьому, що тільки пошле фатум. Отож, однодумці, ходімо зі мною!

Тоді багато людей виявило бажання йти з нею: дружини Дорласа та Гунтора, бо їхні кохані пішли з Турамбаром; ті, котрі жаліли Ніенор і хотіли допомогти їй; чимало тих, котрих приваблювала сама чутка про дракона та котрі через відчайдушність або глупоту (бо знали в житті мало лиха) сподівалися побачити дивні й славетні діяння. Чорний Меч у їхніх умах вознісся настільки, що вони навіть не припускали, що кому-небудь, бодай і самому Ґлаурунґові, вдасться його здолати. Тож люди великим гуртом поспіхом рушили в путь, назустріч невідомій небезпеці; йдучи майже без перепочинку, щойно запала ніч, вони, стомлені, дісталися до Нен-Ґіріту — невдовзі після того, як звідти відбув Турамбар. Але ніч — тверезий радник, тому багато хто дивувався тепер із власної квапливості; а почувши від розвідників, котрі зосталися тут, про те, як близько підійшов Ґлаурунґ і про безнадійний намір Турамбара, вони відчули, як серця їхні охололи, й уже не наважувались іти далі. Декотрі кидали занепокоєні погляди в напрямку Кабед-ен-Арасу, та нічого не бачили, як і не чули нічого, крім прохолодного голосу водоспаду. Нініель же відійшла від гурту, і її охопила нестримна дрож.

Коли Нініель із товариством покинула бретілців, Брандір мовив до тих, хто зостався:

— Узріть, якої зазнав я неслави та як зневажено всі мої поради! Обирайте собі нового провідника: бо я, не сходячи з цього місця, зрікаюсь і правління, і народу. Нехай вашим володарем буде Турамбар, адже він усе одно перейняв на себе мою владу. Не шукайте надалі ні моїх порад, ані зцілення!

І він зламав жезл правителя. А по думки додав: «От і не залишилось у мене нічого, крім любові до Нініель; отож, куди вона піде, ведена мудрістю чи глупотою, — туди і мені дорога. У цю чорну годину нічого не передбачиш; але може статися так, що навіть я відверну від неї якесь лихо, якщо буду поруч».

Він підперезався коротким мечем, що раніше траплялося нечасто, взяв костура і якомога швидше вийшов. накульгуючи, з воріт Ефелю, щоби наздогнати інших на довгій стежині, що вела вниз, до західних кордонів Бретілу.

Розділ XVIІ Смерть Ґлаурунґа

І нарешті, саме тоді, коли над землею запанувала цілковита темрява, Турамбар і його супутники дісталися до Кабед-ен-Арасу і зраділи, почувши гучний шум вод; бо він хоч і віщував небезпеку в пониззі, перекривав усі інші звуки. Тоді Дорлас відвів їх трохи вбік, південніше, і вони розколиною спустилися до підніжжя скелі; але там серце його здригнулось, адже з ріки виступало багато брил і великих валунів, а довкола них, мовби скрегочучи зубами, вирувала вода.

— Це шлях до вірної смерті, — сказав Дорлас.

— Це єдиний шлях — до смерті або до життя, — мовив Турамбар, — і зволікання не додасть нам упевненості. Тож ходіть за мною!

І першим продовжив путь, і завдяки спритності, чи зухвальству, чи велінню долі таки перейшов потік, і обернувся у глухій темряві, щоби подивитися, хто йде слідом за ним. Обіч нього з'явилася темна постать.

— Дорласе? — сказав Турамбар.

— Ні, це я, — відказав Гунтор. — Гадаю, Дорласові не вдалося переправитися. Бо можна любити війну, та водночас боятися багатьох речей. Напевно, він сидить на березі й тремтить; тож нехай посоромиться слів, які він сказав моєму родичеві.

Потому Турамбар і Гунтор трохи перепочили, проте, намокнувши під час переправи, швидко змерзли на нічному повітрі й подались уздовж потоку шукати дорогу на північ, до Ґлаурунґового пристановища. Глибока ущелина ставала дедалі темнішою та вужчою; пробираючись навпомацки, вони бачили вгорі мерехтіння, схоже на грань, і чули, як крізь чуйний сон гарчить Великий Черв. Тоді почали шукати способу вилізти нагору, щоби найблизитися під прикриттям стрімкого берега; це була їх єдина надія дістатися до ворога непоміченими. Проте з кожним кроком сморід ставав дедалі нестерпнішим, тому в обох паморочилися голови, і, деручись угору, зухвальці зісковзували, хапалися за коріння дерев і блювали, страждання змусило їх забути про всі страхи, крім одного — зірватись у пащу Тейґліну.

Тоді Турамбар сказав Гунторові:

— Ми витрачаємо безплідно сили, яких і без того вже мало. Доки не дізнаємося напевне, де переправлятиметься дракон, лізти вгору намарно.

— Та, коли дізнаємося, — мовив Гунтор, — нам не стане часу видертися з провалля.

— Правду кажеш, — промовив Турамбар. — Однак, якщо в усьому покладаєшся на випадок, то мусиш йому вірити.

Тож вони зупинились і стали дожидати, спостерігаючи з темної ущелини, як далеко вгорі блідою смугою неба скрадалася біла зоря; тоді Турамбар поволі занурився у сон, у якому неймовірним зусиллям хотів учепитися за щось, а чорний приплив усе-таки засмоктував і роз'їдав частини його тіла.

Раптом пролунав розкотистий звук, стіни провалля задвигтіли й відлунили. турамбар пробудився і сказав Гунторові:

— Він ворушиться. Настав урочий час. Встромляй лезо якомога глибше, адже нині двоє мусять ударити за трьох!

За цим Ґлаурунґ розпочав наступ на Бретіл; і все відбувалося майже так, як і сподівався Турамбар. Бо на ту пору дракон уже поволі підповзав до краю скелі, не звертаючи вбік, а готуючись перестрибнути через провалля передніми лапами, а потім підтягнути основну частину тулуба. Страх ішов разом із ним, адже переправа почалася не просто над головами засідників, а трохи північніше; і спостерігачі внизу бачили на тлі зірок велетенські обриси драконової голови та розтулені щелепи зі сімома полум'яними язиками. Тоді Ґлаурунґ дихнув огнем — так що ціла ущелина мовби наповнилася червоним світлом, і чорні тіні зметнулися поміж валунів, а дерева попереду вмить спопеліли і розвіялися з димом, і камені з гуркотом покотились у річку. Відтак дракон кинувся вперед, учепився могутніми щелепами за віддалену кручу і почав перетягувати себе на протилежний бік.

Тут і слід було проявити сміливість і спритність, бо, хоча Турамбар та Гунтор і врятувались од вогню, їм — тому що шлях Ґлаурунґа пролягав не прямо над ними, — ще треба було добратися до дракона раніше, ніж він устигне переправитись. Інакше — кінець усім сподіванням. Отож, Турамбар, нехтуючи небезпекою, дерся кручею, щоб опинитися під драконом; але там спека і сморід стали такі нестерпні, що він похитнувся та був би зірвався, якби Гунтор, відважно йдучи позаду, не схопив його за руку та не втримав.

— Величне серце! — сказав Турамбар. — Щасливий вибір зробив я, узявши тебе за помічника!

Та щойно він договорив, як великий камінь зірвався згори і влучив Гунторові в голову, і той упав у воду, і так знайшов смерть один із найбільших звитяжців Дому Галет. Тоді Турамбар вигукнув:

— Який жаль! Тінь моя приносить лихо тим, хто вступає в неї. Навіщо я шукав собі помічників? Адже тепер ти сам, о Владарю Судьби, як і повинно було бути від самого початку. Тож і перемагай сам!

Тоді він прикликав на допомогу всю волю та ненависть до дракона і його Повелителя й відчув такий приплив духовної та тілесної сили, якого й не підозрював у собі. Од каменя до каменя, од кореня до кореня дерся він кручею, аж поки вхопився, при самісінькому краї провалля, за тоненьке деревце, яке, хоча вогненний подих і обпалив його верхівку, все ще міцно трималося корінням за землю. Щойно Турамбар знайшов опору в розвилці гілля, як над ним простяглася найближча до середини частина тулуба дракона й усією вагою впала вниз — майже йому на голову, — заки Ґлаурунґові вдалося підтягнути її вгору. Спід його тулуба, білуватий і зморщений, увесь вологий од слизу, до якого чіплялася різноманітна мерзота, відгонив смертю. Тоді Турамбар вихопив Чорний Меч Белеґа й, зібравши всю міць своїх рук і своєї ненависті, вдарив ним над собою, і смертоносне лезо, довге та спрагле, ввійшло у драконове черево по самісіньке руків'я.

Тоді Ґлаурунґ, відчувши смертельну муку, пронизливо заревів, аж захиталися довколишні ліси, а сторожу поблизу Нен-Ґіріту мовби громом вразило. Турамбар похитнувся, наче від удару, і зсунувся донизу, а меч вирвався зі стиснутої руки, і залишився стриміти в череві дракона. Бо Ґлаурунґ у шаленому пориві, шарпнувшись, вигнув догори зсудомлений тулуб і перекинувся через ущелину, і там, на дальньому березі, корчився, ревів, метався та звивався кільцями в агонії, потрощивши все довкруж на багато-багато ліг, а тоді врешті впав, оточений димом і руїною, та завмер.

А Турамбар чіплявся за коріння дерева, оглушений і виснажений майже до краю. Проте він усе-таки переборов себе і продовжив просуватися далі, і, наполовину зісковзуючи, наполовину збігаючи, спустився до ріки, і наважився на ще одну небезпечну переправу, повзучи тепер на руках і ногах, чіпляючись за каміння, осліплений бризками, аж доки, врешті-решт, дістався до протилежного берега й утомлено видерся нагору до розколини, якою спускався тієї ночі. Так він, урешті, й добрався до того місця, де конав дракон, і поглянув безжально на пораненого ворога, і зрадів.

Ґлаурунґ-бо лежав із роззявленою пащею, і вогні його догоріли дотла, а лихі очі були заплющені. Він простягся на всю довжину тіла, завалившись на один бік, і з його черева стриміло руків'я Ґуртанґа. Тоді серце Турамбара, попри те, що дракон іще дихав, запалало бажанням повернути меча, яким син Гуріна пишався і раніше, а тепер цінував більше за всі скарби Нарґотронда. Правдивими виявилися слова, промовлені, коли кували цю зброю: якщо це лезо бодай раз ужалить когось, то ніхто, ні великий, ані малий, не виживе.

Тож, наблизившись до недруга, Турамбар поставив ногу йому на черево і, схопившись за руків'я Ґуртанґа, з чималим зусиллям потягнув його. А ще гукнув, передражнюючи слова Ґлаурунґа в Нарґотронді:

— Вітаю тебе, Черве Морґота! Радий нашій новій зустрічі несказанно! Умри ж, і нехай темрява поглине тебе! Так Турін, син Гуріна, помстився за себе!

Потому вирвав меча, і в ту ж мить струмінь чорної крові вдарив із рани, потрапивши йому на руку, й отрута обпекла плоть, так що він аж голосно зойкнув од болю. При цьому Ґлаурунґ заворушився, розплющив згубні очі й поглянув на Турамбара настільки злостиво, що тому здалося, ніби його пронизала стріла; через те, а ще через муку, якої завдавав біль у руці, він знепритомнів і лежав, неначе мертвий, біля дракона, а меч опинився під ним.

Коли рев Ґлаурунґа долинув до людей біля Нен-Ґіріту, їх охопив жах; а коли сторожа угледіла звіддалік страшне руйновнще та згарище, спричинені драконовими муками, всі подумали, що то Черв топче і нищить тих, котрі напали на нього. Тоді, правду кажучи, людям захотілось, аби їх відділяла від потвори більша відстань; але вони не посміли залишити возвишення, на якому зібралися, бо пам'ятали слова Турамбара: якщо Ґлаурунґ переможе, то насамперед подасться до Ефель-Брандіра. Тож, охоплені страхом, усі вони видивлялися прикмет його просування, та нікому не вистачило духу спуститись, аби принести вісті з бойовища. Нініель же сиділа без руху, тільки тремтіла і не могла стримати дріж; бо, коли почула Ґлаурунґів рев, серце її завмерло і вона відчула, як темрява знову наповзає на неї.

Отакою і застав її Брандір. Він-бо, повільно та стомлено, врешті дістався мосту через Келеброс; увесь довгий шлях від оселі, а це щонайменше п'ять ліг, він прошкутильгав самотужки, спираючись лише на костур. Страх за Ніенор гнав його вперед, але останні новини, які йому переповіли, виявилися не такими й поганими.

— Дракон переправився через річку, — сказали люди, — а Чорний Меч, без сумніву, загинув, як і ті, хто пішов із ним.

Тоді Брандір став поруч із Нініель, і відчув, яка вона нещасна, і потягнувся до неї; а сам думав: «Чорний Меч загинув, а Нініель жива». І затремтів, бо раптом від вод Нен-Ґіріту мовби повіяло холодом, і накинув свій плащ на Нініель. Але він не знаходив потрібних слів, і вона не казала нічого.

Минав час, а мовчазний Брандір так і стояв обіч неї, вдивляючись у ніч і щось наслухаючи; проте не бачив нічого і не чув ані звуку, крім гомону спадних вод Нен-Ґіріту, і подумав: «Отепер точно Ґлаурунґ пішов звідси і вступив у Бретіл». Але Брандір уже не шкодував свого народу — дурнів, котрі висміяли його пораду та зневажили його самого. «Нехай дракон іде собі до Амон-Обелу, тоді випаде час для втечі та для того, щоби забрати Нініель якнайдалі звідси». Куди саме — він ледве чи знав, бо ніколи не мандрував поза межами Бретілу.

Нарешті він схилився, і торкнувся руки Нініель, і сказав:

— Час минає, Нініель! Ходімо! Час іти. Якщо дозволиш, я проведу тебе.

Тоді вона мовчки підвелась, узяла його за руку, і вони перейшли міст, і подалися стежкою вниз до Переправ через Тейґлін. Ті, хто бачили, як вони, наче тіні, рухаються в темряві, не знали, що то за пара, й усім було байдуже. А коли Брандір і Нініель уже трохи пройшли повз мовчазні дерева, з-за Амон-Обелу зійшов Місяць і лісові галявини залило сіре світло. Тоді Нініель зупинилась і спитала Брандіра:

— Хіба це та дорога?

А він відказав:

— Котра? Настав кінець надій Бретілу. В нас немає іншої дороги, крім як рятуватися від дракона й тікати чимдалі від нього, поки є ще час.

Нініель глянула здивовано і мовила:

— Хіба ти не запропонував провести мене до нього? Ти обдурив мене? Чорний Меч був моїм коханим і чоловіком, — я йтиму кудись, тільки щоби знайти його. Про що інше ти міг подумати? Чини, як хочеш, а я мушу поспішати.

Брандір якусь мить простояв, здивований, а вона вже квапливо йшла геть; і він гукнув їй услід:

— Зажди, Нініель! Не йди сама! Ти не знаєш, що там зустрінеш. Я піду з тобою!

Та вона не зважала й ішла так, ніби кров її, до того часу холодна, розпалилась; і, хоча Брандір силкувався наздогнати її, небавом зникла з його очей. Тоді він прокляв власну долю та власну слабкість, але не повернув назад.

І от майже повний місяць білів на небі, й Нініель, яка спускалася з узвишшя до прибережної землі, здалося, ніби вона пам'ятає її та боїться. Вона-бо наблизилася до Переправ через Тейґлін, і попереду бовванів білястий у місячному світлі Гауз-ен-Еллет, і чорна тінь перерізала його; і від кургану напливав нестерпний жах.

Тоді вона повернулася, скрикнувши, і помчала на південь уздовж ріки, і, біжучи, скинула плаща, мовби прагнучи позбутися темряви, що чіплялася за неї. Попід плащем її одяг був цілком білий, і, женучи поміж дерев, вона сяяла в місячному світлі. Такою Брандір, стоячи вгорі на схилі пагорба, і побачив її, а тоді повернувся, щоби, коли вдасться, виступити їй навперейми. Щасливий випадок допоміг йому знайти вузьку стежину, якою перед тим користався Турамбар і яка, відходячи від битого шляху, стрімко спускалася на південь до ріки, тож нарешті він знов опинився позаду неї. Та хоч як гукав, вона не зважала чи не чула і небавом укотре випередила його. Так ото вони й наближалися до лісів побіля Кабед-ен-Арасу, місця Ґлаурунґової агонії.

Місяць котився південною стороною неба, де не було жодної тіні хмаринки, світив холодно та ясно. Діставшись до межі руїни, яку вчинив Ґлаурунґ, Нініель угледіла там його тіло, і драконове черево сіріло у блиску місяця; а поруч нього лежав чоловік. Тоді, забувши про страх, вона побігла поміж уламків і жаровиння, і добігла до Турамбара. Він лежав на боці, меч виглядав із-під нього, а обличчя його у білому світлі здавалося блідим, наче смерть. І Нініель припала до нього, плачучи, і поцілувала, і їй причулося, ніби він ледь-ледь дише, проте вона подумала, що це — ошуканство марної надії, адже був він холодний, не поворухнувся і не відповів їй. Вона ж пестила коханого, і побачила почорнілу, мовби обпалену, руку, і обмила її слізьми, і, відірвавши довгу вузьку смужку від одежі, перев'язала рану. Але і при її дотику він не поворухнувся, і вона поцілувала його ще раз, і голосно викрикнула:

— Турамбаре, Турамбаре, повернися! Почуй мене! Прокинься! Це Нініель. Дракон мертвий, мертвий, і тільки я одна тут, побіля тебе!

Відповіді не було. А той крик почув Брандір, бо й він уже підійшов до краю руїни і саме хотів наблизитися до Нініель, однак зупинився та завмер. Коли Нініель скрикнула, Ґлаурунґ ворухнувся востаннє, і дрож пробігла його тілом, і в щілинах розплющених лиховісних очей зблиснув місяць, і, затинаючись, дракон промовив:

— Вітаю тебе, Ніенор, донько Гуріна. Перед смертю ми зустрілися знову. Радій же, бо ти нарешті знайшла твого брата. Аж тепер упізнаєш його — того, хто завдає удару потемки, хто віроломний із недругами, хто зраджує друзів, хто накликає прокляття на цілий його рід — Туріна, сина Гуріна! Та найгірше з його діянь ти відчуєш у собі.

Тоді Ніенор сіла, мов оглушена, Ґлаурунґ же сконав; і з його смертю спала з неї завіса злого генія, і пам'ять її потроху почала прояснятися, день по дню, а все, що відбувалося, відколи вона лежала на Гауз-ен-Еллеті, не забувалося. Тіло її аж здригалося від жаху та муки. А Брандір, який чув геть усе, приголомшений, зіперся на дерево.

Тоді зненацька Ніенор зірвалася на ноги, постояла, біла, як примара в місячному світлі, подивилася на Туріна і скрикнула:

— Прощавай, о двічі улюблений! Турін Турамбар турун'амбартанен: Владарю Судьби, судьбі підвладний! О щасливий, бо мертвий!

Тоді, нетямлячись од горя та жаху, що охопив її, вона чимдуж кинулася тікати звідти; а Брандір подався за нею, перечіпляючись і гукаючи:

— Зачекай! Зачекай, Нініель!

На мить вона зупинилася, глянувши позад себе широко розплющеними очима.

— Зачекати? — скрикнула. — Зачекати? Ти завжди радив чекати. Якби ж то я послухала! Тепер уже пізно. Тепер я не чекатиму вже в Середзем'ї.

І промчала повз нього.

Хутко дісталася вона краю Кабед-ен-Арасу, постояла там, дивлячись на шумливу воду, і крикнула:

— Водо, водо! Прийми Нініель-Ніенор, доньку Гуріна; Скорботну, Скорботну доньку Морвен! Прийми мене й віднеси до Моря!

Сказавши це, кинулася вниз — білий спалах, заковтнутий темним проваллям; крик, загублений у ревищі ріки.

Ріка Тейґлін і далі котила собі води, та Кабед-ен-Арасу не стало: Кабед-Наерамартом, Стрибком Жахливої Судьби, нарекли його відтоді люди; бо жоден олень уже не перестрибував через ріку в тому місці, всі живі істоти уникали тієї місцини, і жодна людина не ступала на ті береги. Останнім із людей, хто подивився в темряву того провалля, був Брандір, син Гандіра, і той відвернувся з жахом, бо серце його завмерло, і, хоча він тепер ненавидів власне життя, здобути там бажаної смерті не спромігся. Тоді думка його звернулася до Туріна Турамбара, і він скрикнув:

— Ненавиджу я тебе чи жалію? Однак ти мертвий. Мені немає за що дякувати тобі, загарбнику всього, що я мав чи міг би мати. Але мій народ у боргу перед тобою. І моєму люду належить про все дізнатися від мене.

Тож, накульгуючи, він повертався до Нен-Ґіріту, з тремою обминаючи те місце, де лежав дракон; і, знову видираючись стрімкою стежкою, зустрів чоловіка, котрий визирав із-за дерев і, побачивши його, відсахнувся. Та Брандір помітив те обличчя в мерехтінні спадного місяця.

— Гей, Дорласе! — гукнув він. — Що ти можеш розповісти? Як тобі вдалося зостатися живим? Що з моїм родичем?

— Не відаю, — приглушено відповів Дорлас.

— Якось дивно виходить, — мовив Брандір.

— То знай же, — сказав Дорлас, — Чорний Меч хотів, аби ми перейшли вбрід бистрину Тейґліну, ще й потемки. Хіба дивно, що я не зміг? Я значно перевершую багатьох у мистецтві володіння сокирою, та ноги мої — не рівня козячим.

— Отже, вони пішли до дракона без тебе? — мовив Брандір. — А коли він перейшов? Ти ж, напевно, мусив бути десь поблизу та спостерігати, чим усе закінчиться.

Дорлас не відповів, тільки втупився у Брандіра ненависним поглядом. Тоді Брандір усе зрозумів, бо раптово збагнув, що цей чоловік покинув товаришів і потому, позбавлений мужності й жахливо соромлячись, переховувався в лісах.

— Який сором, Дорласе! — сказав він. — Ти винуватець наших нещасть: ти підбурив Чорного Меча, накликав дракона, зневажив мене, штовхнув на смерть Гунтора, а тоді втік, аби скрадатися лісами!

І раптом щось інше спало йому на гадку, і, розгнівавшись, він промовив:

— Чому ж ти не приніс новин? Це те найменше, чим ти міг би спокутувати твій учинок. Якби ти зробив це, Володарка Нініель не мусила би шукати вістей самотужки. їй у жодному разі не можна було бачити дракона. Вона могла би жити. Я ненавиджу тебе, Дорласе!

— Угамуй твою ненависть! — відказав Дорлас. — Вона така сама недолуга, як і твої поради. Як на мене, то нехай би прийшли орки і повісили тебе, мов опудало, у твоєму власному саду. Тобі слід називатися відступником!

І за цим, позаяк сором до краю розпалив його гнів, замірився вдарити Брандіра своїм могутнім кулаком, але життя його обірвалося раніше, ніж в очах згаснув здивований погляд, бо Брандір вийняв меча і завдав Дорласові смертельного удару. Потому, постоявши з мить тремтячи, бо йому стало погано при вигляді крові, відкинув меча, повернувся й пішов своєю дорогою, спираючись на костур.

Коли Брандір наближався до Нен-Ґіріту, блідий місяць уже зайшов, ніч танула і на сході займався ранок. Людям, котрі досі тулилися біля мосту, він здався сірою світанковою тінню, і декотрі здивовано загукали до нього:

— Де ти був? Чи бачив її? Бо Володарка Нініель пішла геть.

— Так, — мовив Брандір, — вона пішла. Пішла, пішла, щоби ніколи не повернутися! Проте я приніс вам новини. Слухайте мене, люди Бретілу, і скажіть, чи було коли-небудь сказання, подібне до того, що я розповім! Дракон помер, але при ньому і Турамбар упав мертвим. І це — гарні вісті: так, справді, обидві гарні.

Тоді люди почали перешіптуватися, дивуючись із його мови; декотрі казали, що він збожеволів, але Брандір вигукнув:

— Вислухайте мене до кінця! Нініель також мертва, прекрасна Нініель, яку ви любили, яку понад усе любив я. Вона зістрибнула з краю Оленячого Стрибка, і паща Тейґліну поглинула її. Вона пішла з життя, ненавидячи світло дня. Адже перед смертю довідалась ось про що: діти Гуріна були вони обоє, сестра та брат. Мормеґіл, як його кликали, Турамбар, як нарікся він сам, приховуючи минуле, — це Турін, син Гуріна. Нініель, як ми її називали, не відаючи про її минуле, — це Ніенор, донька Гуріна. Разом зі собою вони привели у Бретіл тінь страхітливої долі. Тут здійснилася її воля, тож ця земля ніколи не звільниться від скорботи. Називайте її не Бретіл ом, не землею Галетрім, а Сарх ніа Хін Гурін, Могилою Дітей Гуріна!

Тоді, хоча і не зовсім розуміючи, як сталося таке лихо, люди, не сходячи з місць, заридали, а декотрі казали:

Могилою для любої Нініель став Тейґлін, а могила для Турамбара, найвідважнішого серед людей, іще постане. Тіло нашого визволителя не зостанеться лежати під відкритим небом. Ходімо до нього.

Розділ XVIII Смерть Гуріна

Тільки-но Нініель помчала геть, Турін поворухнувся і йому, все ще оповитому глибокою темрявою, причулося, ніби вона гукає його звіддалік; але щойно Ґлаурунґ сконав, чорнота Турінової непритомності минула, відновилося його глибоке дихання, й, зітхнувши, він поринув у навіяну непереборною втомою дрімоту. Але перед світанком страшенно похолоднішало, і, вовтузячись уві сні, він повернувся так, що руків'я Ґуртанґа вперлося йому в бік, і він зненацька прокинувся. Ніч одступала, в повітрі вчувався подих ранку; і, згадавши про перемогу та пекучу отруту на руці, Турамбар схопився на ноги. Піднісши руку до очей і оглянувши її — зачудувався. Адже рука його була перев'язана смужкою білої тканини, ще вологої, і майже не боліла; тож він сказав сам до себе: «Чому хтось отак подбав про мене, але полишив мерзнути посеред уламків і драконового смороду? Що за химерні події трапилися волею випадку?»

Тоді він голосно гукнув, але ніхто не озвався. Довкола були тільки чорнота, похмурість і сморід смерті. Турамбар нахилився й підняв меча, і побачив він, що той цілісінький, навіть блиск на краях леза не потьмянів.

— Ядуча отрута у Ґлаурунґа, — мовив, — однак ти, Ґуртанґу, сильніший за мене. Вип'єш будь-яку кров. Перемога належить тобі. Але ходімо! Я потребую допомоги. Тіло моє стомилося, я промерз до кісток.

Тоді повернувся спиною до Ґлаурунґа і полишив його розкладатися; проте, щойно він віддалився від отого місця — кожен крок давався йому ніби все важче й важче, — він подумав: «Біля Нен-Ґіріту мене, мабуть, усе ще дожидає один із розвідників. Як же мені хотілося би чимшвидше опинитись у власному домі, відчути лагідний дотик рук Нініель і цілюще вміння Брандіра!» Тож нарешті, стомленою ходою, спираючись на Ґуртанґ, у сірому світлі зародження дня Турін дістався до Нен-Ґіріту, і саме в той час, коли люди збиралися на пошуки його мертвого тіла, він постав перед ними.

Тоді вони з жахом відсахнулися, вважаючи цю появу його невпокоєним духом, а жінки заголосили і прикрили очі. Проте він сказав:

— Не плачте-бо, але радійте! Бачите! Хіба я не вцілів? І хіба не порішив дракона, якого ви боялися?

Тоді люди напосілися на Брандіра, викрикуючи:

— Дурню, хотів обдурити нас побрехеньками, ніби він мертвий. Хіба ж ми не казали, що ти з'їхав із глузду?

І Брандір був приголомшений, і дивився на Туріна зі страхом в очах, і не міг вимовити ні слова.

Однак Турін сказав йому:

— То це ти побував там і доглянув мою руку? Я вдячний тобі. Та, виходить, ти втрачаєш уміння, якщо не зумів одрізнити непритомності від смерті.

Потому він повернувся до людей:

— Не розмовляйте так із ним, бо ви самі дурні, всі до одного. Котрий із вас учинив би краще? Йому принаймні вистачило сміливості спуститися до місця битви, а ви сидите тут, голосячи! Тепер же, сину Гандіра, ходімо! Мені багато про що треба дізнатися. Чому ти тут, і всі ці люди, котрих я залишив у Ефелі? Коли заради вас я наражаюся на смертельну небезпеку, то чи не годиться вам слухатися мене навіть по моїм відході? І де Нініель? Чи можу я сподіватися, що ти бодай її не привів сюди, а зоставив там, де я її прихистив, у власному домі, під надійною охороною?

І коли ніхто не відповів йому, крикнув:

— Скажіть-бо, де Нініель? Її першу я хотів би побачити, і їй першій я оповім про нічні діяння свої.

Та вони відвернулись од нього, а Брандір нарешті проказав:

— Нініель тут немає.

— Це добре, — відповів Турін. — Тоді я поїду додому. Чи знайдеться тут кінь для мене? Втім, ліпшими були би ноші. Я ледве стою на ногах по всіх цих трудах.

— Ні, ні! — мовив Брандір із мукою в серці. — Дім твій порожній. Нініель немає і там. Вона мертва.

Та одна з жінок — дружина Дорласа, котра недолюблювала Брандіра, — пронизливим голосом крикнула:

— Не зважай на нього, володарю! Він схибнувся. Прийшов, горлаючи, що ти загинув, і назвав це доброю новиною. Але ти живий. Чому би тоді мала бути правдою його вигадка про Нініель, ніби вона загинула і навіть гірше?

За цим Турін, широко ступаючи, підійшов до Брандіра:

— То кажеш, смерть моя була доброю новиною? — крикнув він. — Так, знаю, ти завжди ревнував її до мене. І тепер вона мертва, кажеш? І навіть гірше? Яку ще брехню породила злоба твоя, Києногий? Не маючи іншої зброї, хочеш убити нас огидними словами?

Потому лють витіснила жалість із серця Брандіра, й він скрикнув:

— Схибнувся? О ні, схибнувся ти, Чорний Мечу чорної долі! І весь цей одурілий люд. Я не брешу! Нініель мертва, мертва, мертва! Шукай її в Тейґліні!

Турін спинився і похолов.

— Звідки ти знаєш? — запитав тихо. — Як ти примудрився зробити це?

— Знаю, тому що бачив, як вона стрибнула, — відповів Брандір. — Але задум належав тобі. Вона втікала від тебе, Туріне, сину Гуріна, і в Кабед-ен-Арас кинулася, щоби ніколи вже не бачити тебе. Нініель! Нініель? Де там — Ніенор, донька Гуріна.

Тоді Турін схопив його і струсонув, бо вчув у тих словах наближення звитяги судьби, проте від жаху та нестями серце його не хотіло приймати їх, — так смертельно поранений звір перед смертю нищить усе довкола.

— Так, я Турін, син Гуріна, — крикнув він. — Отож, давним-давно ти таки вгадав. Але про Ніенор, мою сестру, тобі не відомо нічого. Нічого! Вона живе в Таємничому Королівстві, в безпеці. Це вигадка твоєї підлої душі, щоби звести з розуму мою дружину, а тепер от і мене. Ти, кульгаве зло, — будеш цькувати нас аж до смерті?

Але Брандір відштовхнув його.

— Не руш мене! — сказав. — Припини скаженіти. Та, котру ти називаєш дружиною, прийшла і подбала про тебе, але ти не відгукнувся на її поклик. За тебе відповів інший. Дракон Ґлаурунґ, який, гадаю, зачарував обох вас, аби звершилася судьба. Ось що він сказав перед смертю: «Ніенор, донько Гуріна, оце брат твій, хто віроломний із недругами, хто зраджує друзів, хто накликає прокляття на цілий його рід — Турін, син Гуріна».

Тоді раптом Брандір зайшовся сміхом причинного.

— На смертному одрі, кажуть, люди мовлять правду, — хихикав він. — І дракони також, як видається. Турін, син Гуріна — прокляття цілому роду твоєму і кожному, хто дасть тобі притулок!

Тоді Турін затис у руці Ґуртанґа, й очі його жорстоко зблиснули.

— А що сказати про тебе, Києногий? — вимовив він повільно. — Хто потайки, в мене за спиною, повідав їй справжнє моє наймення? Хто привів її перед очі драконової злоби? Хто стояв і дивився, як вона помирає? Хто прийшов сюди, щоби якнайшвидше оголосити все це жахіття? Хто нині потай зловтішається з мене? То люди мовлять правду перед смертю? Кажи її зараз же!

Та Брандір, побачивши в очах Туріна власну загибель, тримався стійко і непохитно, хоча єдиною його зброєю був костур; і він сказав:

— Те, що сталося, — довга історія, а я втомився від тебе. Одначе ти обмовляєш мене, сину Гуріна. Чи Ґлаурунґ обмовив тебе? Якщо порішиш мене, то всі побачать, що він був правий. І все ж я не боюся смерті, бо тоді піду шукати кохану Нініель, і, можливо, мені вдасться знайти її по той бік Моря.

— Шукати Нініель! — крикнув Турін. — Е ні, знайдеш хіба що Ґлаурунґа, щоби разом плодити брехню. Спатимеш біля Черва, твого поплічника, і гнитимеш із ним в одній темряві!

Тоді він заніс Ґуртанґа, рубонув Брандіра й убив його. Та люди відвели очі від того вчинку, а коли він повернувся й пішов геть од Нен-Ґіріту, злякано повтікали.

Тоді Турін, мов безумець, побрів крізь лісові хащі, то проклинаючи Середзем'я та взагалі життя людей, то гукаючи Нініель. Але коли нарешті викликаний горем шал відступив, він присів ненадовго, і зважив усі свої діяння, і ніби почув власний крик: «Вона живе в Таємничому Королівстві, в безпеці!» І тоді йому спало на думку, що, незважаючи на зруйноване життя, він мусить туди піти; бо Ґлаурунґова брехня постійно вводила його в оману. Тому він підвівся, і подався до Переправ через Тейґлін, і, минаючи Гауз-ен-Еллет, скрикнув:

— Гірко я поплатився, о Фіндуілас, за те, що завжди прислухався до дракона. Пошли мені розраду!

І щойно він вигукнув це, як побачив дванадцятьох добре озброєних мисливців, котрі надходили через Переправи; і то були ельфи; і при наближенні він упізнав одного з них — Маблунґа, головного лісничого Тінґола. І Маблунґ привітав його, гукаючи:

— Туріне! От ми й зустрілися. Я розшукував тебе і радію, бачачи тебе живого по стількох важких роках.

— Важких! — сказав Турін. — Так, важких, неначе ступня Морґота. Якщо ж ти радий бачити мене живим, то ти такий у Середзем'ї один. Чому так?

— Бо серед нас ти зажив доброї слави, — відказав Маблунґ, — і, хоча ти й уникнув багатьох небезпек, я до останнього боявся за тебе. Спостерігаючи за просуванням Ґлаурунґа, я думав, що він довершив нечестиві замисли і повертається до Повелителя. Та дракон звернув до Бретілу, і саме тоді я довідався від мандрівників, що Чорний Меч Нарґотронда знову з'явився в тій землі, й орки уникали її кордонів, як смерті. Потому жах охопив мене, і я сказав: «На жаль! Аби розшукати Туріна, Ґлаурунґ іде туди, куди не посміли зайти його орки». Тому і я поспішив сюди — щоби застерегти тебе і допомогти.

— Поспішив, але не досить швидко, — мовив Турін. — Ґлаурунґ мертвий.

Тоді ельфи глянули на нього подивовано і сказали:

— Ти порішив Великого Черва! Нехай довіку славиться ім'я твоє поміж ельфів і людей!

— Байдуже, — мовив Турін. — Моє серце також мертве. Та позаяк ви прийшли з Доріату, розкажіть бодай щось про моїх рідних. Бо в Дор-ломіні мені сказали, ніби вони втекли до Таємничого Королівства.

Ельфи мовчали, та, зрештою, Маблунґ заговорив:

— Так, справді, за рік до приходу дракона. Проте нині їх там немає, на жаль!

Тоді серце Туріна зупинилося, дослухаючись до кроків судьби, яка невідступно йшла за ним — аж до кінця.

— Кажи далі! — крикнув він. — Не барися!

— Вони подались у нетрі, щоби відшукати тебе, — мовив Маблунґ. — Всупереч усіляким порадам, рушили до Нарґотронда, коли стало відомо, що Чорний Меч — це ти. Тоді Ґлаурунґ виступив уперед, і всі їхні охоронці кинулись урозтіч. Морвен відтоді й не бачили; Ніенор же, зачаклована німотою, помчала на північ, мов дика олениця, і пропала.

Потому, здивувавши ельфів, Турін засміявся, голосно та різко.

— Хіба не дотепно? — скрикнув він. — О, прекрасна Ніенор! Отож, вона втекла з Доріату до дракона, а від дракона — до мене. Оце люб'язність фортуни! Засмагла вона була, з темним волоссям, невисока і тендітна, мовби дитятко ельфів — хто би міг не впізнати її!

Вражений, Маблунґ сказав:

— Тут, певно, якась помилка. Сестра твоя була інша: висока, блакитноока, з волоссям кольору щирого золота, правдива жіноча подоба Гуріна, її батька. Не може бути, щоби тобі стрілася саме вона!

— Не може, не може, Маблунґу? — кричав Турін. — Чому ж ні? Розумієш, я сліпий! Ти не знав? Сліпий, сліпий, бо зі самого дитинства йшов навпомацки в темній імлі Морґота! Тож облиште мене! Ідіть, ідіть! Повертайтесь у Доріат, і нехай зима висушить його! Проклинаю Менеґрот! Проклинаю вашу виправу. Цього єдиного бракувало. Тепер западає ніч!

І він помчав од ельфів, як вітер, а їх переповнив подив і страх. Але Маблунґ сказав:

— Сталося щось дивне та жахливе, про що ми не відаємо. Ходімо і допоможімо йому, коли вдасться: він-бо нині причинний і шалений.

Але Турін значно випередив їх, дістався до Кабед-ен-Арасу і зупинився; і почув ревіння води, і побачив, що всі дерева поблизу й оддалік зачахли, ніби зима вдарила в перший день літа.

— Кабед-ен-Арасе, Кабед-Наерамарте! — крикнув він. — Не оскверню я вод твоїх, купелі Нініель. Бо вчинки мої були погані, й останній — найгірший.

Тоді витяг меча і сказав:

— Вітаю тебе, Ґуртанґу, залізо смерті, ти зостаєшся одинаком! Але хіба ти знаєш якесь інше панування чи вірність, окрім як бути вірним руці, що тримає тебе? Жодною кров'ю ти не захлинешся. Здолаєш Туріна Турамбара? Уб'єш мене швидко?

І у відповідь лезо забриніло холодним голосом:

— Так, я вип'ю кров твою, щоби забути кров Белеґа, мого повелителя, і кров Брандіра, вбитого несправедливо. Я вб'ю тебе швидко.

Потому Турін обпер руків'я на землю і кинувся на вістря Ґуртанґа, і чорне лезо забрало його життя.

А Маблунґ прийшов, і побачив страхітливу подобу мертвого Ґлаурунґа, і побачив також Туріна, і затужив, думаючи про Гуріна, якого зустрічав під час битви Нірна-ет-Арноедіад, і про жахливу долю, яка спіткала Гурінів рід. Ельфи ще стояли там, коли люди, спустившись од Нен-Ґіріту подивитися на дракона, угледіли, як закінчилося життя Туріна Турамбара, і заридали; а ельфи, дізнавшись нарешті, чому Турін отак розмовляв із ними, були приголомшені. Тоді Маблунґ із гіркотою в голосі мовив: — Я також заплутався в тенетах судьби Дітей Гуріна й отак — словами — вбив того, кого любив.

Потому вони підняли Туріна і побачили, що меч його розламався навпіл. Так перестало існувати останнє, чим він володів.

Багато рук трудилося, збираючи хмиз і громадячи його у велике вогнище, і тіло дракона було знищено, і зостався від нього лише чорний попіл, і кості його стали прахом, і місце того вогнища назавжди залишилося порожнім та неплідним. А там, де загинув Турін, насипали високий курган, і уламки Ґуртанґа поклали поруч із ним у могилу. І коли все було скінчено, і менестрелі людей та ельфів склали поховальну пісню, яка розповідала про звитягу Турамбара та красу Нініель, було принесено великий сірий камінь і встановлено на кургані. А на ньому ельфи рунами Доріату викарбували:

А трохи нижче дописали:

Але вона не спочила там, і ніхто ніколи не дізнався, куди віднесли її холодні води Тейґліну.

Після смерті Туріна та Ніенор Морґот звільнив Гуріна з рабства, щоби могти далі снувати власні лихі наміри. І десь-колись, блукаючи, той дістався Бретілського Лісу й увечері, йдучи від Переправ через Тейґлін, піднявся до місця спалення Ґлаурунґа та до великого каменя, що стояв на краю Кабед-Наерамарту. Про те, що сталося там, розповідають таке.

Гурін і не глянув на камінь, адже знав, що на ньому написано; і ще він помітив, що був там не сам. У тіні каменя сиділа, схилившись на коліна, якась людина. Може, бездомний мандрівник, надламаний віком, надто втомлений дорогою, щоби зважати на чиєсь наближення; проте лахміття на цьому мандрівнику нагадувало руб'я жіночої одежі. Гурін стояв собі мовчки, аж нарешті вона відкинула пошматований каптур і поволі підвела обличчя, виснажене та голодне, як у зацькованого вовка. Посіріла шкіра, гострий ніс, рідкі зуби, худа рука, що стискала на грудях плащ. І раптом їхні погляди зустрілись, і він упізнав її; бо, хоча ті очі були тепер нестямні та сповнені страху, в них усе ще мерехтіло світло, яке важко було витримати: ельфійське світло, завдяки якому вона колись давно заслужила ймення — Елезвен, найгордовитіша зі смертних жінок давнини.

— Елезвен! Елезвен! — окликнув її Гурін; і вона підвелась, і непевною ходою рушила йому назустріч, і впала йому в обійми.

— Нарешті ти прийшов, — сказала вона. — Я дожидалась аж надто довго.

— Дорога була темна. Я прийшов, щойно зміг, — від повів він.

— Але таки спізнився, — мовила вона, — дуже спізнився. Вони загинули.

— Знаю, — сказав він. — Але ти жива.

— Ненадовго, — мовила вона. — Я виснажена до краю. Відійду із заходом сонця. Вони загинули.

Вона вчепилася за його плащ.

— Часу обмаль, — сказала. — Якщо знаєш, то розкажи мені! Як вона знайшла його?

Та Гурін не відповів, сів біля каменя, обнявши Морвен; і вже вони не розмовляли. Сонце зайшло, Морвен зітхнула, стиснула чоловікову руку і стихла; і Гурін зрозумів, що її не стало.