Скляне прокляття

40

Подорож верхи неабияк стомила Макса Пеппера. Сідниці пекло вогнем, руки й ноги затерпли, в голові паморочилося, а все тіло боліло, ніби його вчора добряче відлупцювали. Слід було спішитися й хоча б трохи відпочити, але про це не могло бути й мови.

Сонце піднялося над саваною і залило пагорби густо рожевим світлом. Загін перебував у дорозі вже досить, довго, та до оповитих легендами столових гір, судячи з усього, ще було далеко. Звісно, не можна було сподіватися на те, що гори Гомборі починаються одразу за Тімбукту, тим більше, що, глянувши на карту, журналіст виявив, що попереду ще двісті кілометрів стомливого шляху пустельною рівниною.

Двісті кілометрів у сідлі серед нескінченних пісків, каміння та гальки! Це забагато навіть для досвідченого вершника. А ще ця запаморочлива одноманітність ландшафту!..

Відтоді, як експедиція покинула зелені береги Нігеру, Макс втратив відчуття часу. Все злилося в нескінченну рудувато-сіру стрічку. На привалах вони поспіхом щось їли, втамовували спрагу, знову сідали в сідла і їхали далі. Іноді Уїлсон дозволяв їм перепочити кілька годин, але виспатися як слід ніколи не вдавалося. Навіть бесіди з Гаррі Босуеллом зрештою зійшли нанівець. Обидва репортери тепер їхали мовчки, похмуро втупившись у спини вершників, які очолювали караван.

Пеппер відчував, що зараз засне просто в сідлі. Нічліг знову виявився надто коротким, а його матрац надто жорстким, тож зараз йому залишалося тільки зітхати, згадуючи про рівну долівку, зручну постіль і рідний дах над головою.

Очі його вже майже заплющилися, коли спереду долинув різкий вигук. Джонатан Арчер, який зазвичай їхав в авангарді, тепер розвернув коня і прямував до них.

— Всім спішитися! Швидше!

Макс здригнувся, прокинувшись від його голосу.

— Що трапилося?

— Бербери! Близько дюжини. І їдуть просто до нас.

Уїлсон притримав свого норовливого коня за поводи.

— Озброєні?

— Ще б пак!

Макс моментально отямився. Про войовничість берберів — кочового народу, який мешкав переважно в таких країнах, як Алжир, Марокко й Туніс, — він чув, і не раз. Деякі берберські племена, такі як туареги, мешкали в глибині Сахари і славилися безприкладною відвагою та жорстокістю. Якщо туареги наважувалися здійснити розбійницький напад на караван, то не залишали живих свідків.

Репортер зістрибнув із сідла й разом з усіма побіг за високу піщану дюну. Відомо, що найголовнішою приманкою для берберів є коні. Серед кочових племен ці тварини надзвичайно високо цінуються, — особливо такі чудові чистопорідні екземпляри, як сірий у яблуках жеребець Джейбса Уїлсона.

Макс іще не встиг дістатися до дюни, коли з правого боку від них почувся перший постріл. Просвистіла куля, зметнувши фонтан піску.

— Вони вже на відстані пострілу! — гукнув Арчер. — Ідіть до мене й розбирайте рушниці, зараз ми завдамо перцю цим дикунам!

Пролунав іще один постріл, за ним іще один. Кулі лягали досить близько, однак, наскільки міг бачити журналіст, нікого не зачепило. Нарешті, Макс помітив супротивника. На гребені піщаної дюни, розташованої праворуч від них, завидніли кілька фігур у довгих темних накидках і синіх хустках, які закривали обличчя.

— Пеппере, краще б вам було сховатися й узяти рушницю. Якщо будете й далі там стовбичити, ризикуєте отримати кулю в лоба. Не забувайте, що маєте справу з першокласними стрільцями.

Журналіст пригнувся й побіг до Арчера, котрий видав йому зброю. Рушниця Генрі сорок четвертого калібру. Шістнадцять пострілів за хвилину, солідна і надійна зброя. І все ж Макс не збирався нікого вбивати. Можливо, бербери відступлять, якщо зрозуміють, що мають справу не з якимись там торгівцями, а з досвідченими вояками.

Люди Уїлсона моментально розосередилися по прилеглих схилах і повели вогонь у відповідь. Усе навколо загриміло, й незабаром над дюнами вже висіла хмара порохового диму. Сонячні промені ледве пробивалися крізь нього.

Невдовзі з’явилися перші поранені. Макс почув відчайдушний зойк Руперта, здоровезного чолов’яги, в минулому — докера в Ліверпулі. Руперт сидів на піску, тримаючись за ногу. На його світлих штанях розпливалася густо-червона пляма, поступово збільшуючись за розміром.

Бербери тим часом підповзали дедалі ближче. Становище експедиції було вкрай невигідним: доводилося стріляти вгору. Натомість, кочівники вели вогонь із гребенів піщаних пагорбів.

Раптом Макс відчув тупий удар. Невидима сила відкинула його на кілька метрів, і репортер упав на пісок. До нього одразу ж кинувся Гаррі.

— З тобою все гаразд?

— Так, усе нормально, — репортер здивовано оглядав власні ноги. — Підніми мою наплічну сумку, будь ласка. От бісові розбійники, ця штука обійшлася мені в чотири марки, а тепер у ній величезна дірка. Ти не помітив, хто в нас стріляв?

Гаррі похитав головою:

— Ні, не встиг.

Макс здивовано глянув на друга:

— А де твоя рушниця?

Гаррі винувато покосився на свій фотоапарат.

— Я вирішив, що, можливо, мені пощастить зробити пару знімків. Кожний має робити те, що в нього найкраще виходить, чи не так? — усміхнувся він. — Хтось вимагав від нас більше драматизму, а тут саме трапилася така нагода.

— Ну, якщо тобі фотоапарат дорожчий за життя, то, звісно! Але ось що я тобі скажу: всім нам треба забиратися геть, і якнайшвидше. Звідси ми в берберів як на долоні. Якщо нам пощастить прорватися крізь ряди їхніх стрільців, ми зможемо атакувати цих хлопців із тилу.

— Я готовий.

Пригинаючись, друзі короткими перебіжками рушили до неглибокої улоговини. Яр простягався на захід, і коли вони подолали метрів із триста, Макс зупинився.

— Треба добре розглянутися, щоб зрозуміти, де ми опинилися.

Спітнілі й захекані, репортери видерлися на найближчу дюну, підповзли до гребеня й почали вдивлятися туди, звідки чулися постріли.

— Що за чортівня! Ти тільки глянь! — Гаррі вказав на атакувальників, які розтяглися довгою вервечкою. — Їх набагато більше, ніж я очікував. Мінімум людей із тридцять. Гадаю, нам іще пощастило, що ми вирвалися з оточення.

— Можливо, хтось іще в Тімбукту запримітив нас і сповістив кочівників про наш загін?

Макс замислився:

— Спочатку я вирішив, що їх цікавлять лише коні, але тепер розумію, що вся справа у зброї. Для цих войовничих молодиків наш арсенал — справжній скарб. — Він похитав головою. — Бісова зброя! Через неї завжди вскочиш у якусь халепу.

— І що ж нам тепер робити?

— Чекай, ось я подивлюся.

Макс витяг із нагрудної кишені бінокль і уважно оглянув позиції супротивника. Метрів за сто нижче на схилі, за піщаним пагорком, лежав чоловік, який і за одягом, і за поведінкою дуже вирізнявся з-поміж решти воїнів. Серед коричневих і чорних накидок рядових берберів його просторий одяг сяяв сліпучою білизною, а хустку на голові було оперезано темно-синім кільцем, що нагадувало діадему. Його зброя теж була не з простих — рушниця з довгим прикладом, інкрустованим слоновою кісткою і прикрашеним коштовним камінням.

— Що то за один, як ти гадаєш? — прошепотів Макс.

Гаррі вихопив у нього бінокль.

— Схоже, це їхній ватажок. Подивись лишень, як його всі оберігають. Якби нам удалося підстрелити цього типа, то й поєдинок би виграли. Ти ж гарний стрілець, Максе. Лише один постріл — і всі проблеми позаду.

— Ти хочеш сказати, що я маю стріляти йому в спину? Забудь! Щоб я навіть і не чув про це!

Гаррі глузливо здійняв брову.

— Можливо, ти ще не помітив, але бербери ось-ось здеруть із нас шкури. Не знаю, скільки ще зможуть протриматися наші хлопці. А з власної волі ці дикуни нізащо нас не відпустять, навіть якщо ми їх дуже чемно проситимемо.

Пеппер мовчав. Він розумів, що друг правий, та все його єство заперечувало проти холоднокровного пострілу в незахищену спину людини, якою б вона не була.

Та цієї миті сталося щось незрозуміле, й це різко змінило перебіг подій. Пролунав глухий вибух. Вогняна куля спалахнула над пустелею, здійнявши вгору стовп піску. Бедуїни заметушилися. Кілька людей кинулися до проводиря, обмінялися з ним кількома словами й знову повернулися на попередні позиції.

— Що це було? — запитав Макс.

— Мабуть, містер Уїлсон вирішив удатися до більш суворих заходів. Якщо я не помиляюся, це динаміт.

Макса просто жаром обсипало. Якщо вже Уїлсон вирішив застосувати бомби з динамітом, то справи кепські.

— Навряд чи це допоможе, — пробурмотів він. — Метати їх влучно, щоб вразити ціль, майже неможливо.

— Глянь, бербери змінюють позиції! — вигукнув Гаррі. — Вони обкопуються й шукають надійніших укриттів. Так вони протримаються хоч цілий день, а тим часом перестріляють усіх наших. Якщо, звісно, ти так і не спроможешся поцілити їхнього ватажка. Та коли вже тобі так не до душі ця справа — давай-но я спробую. Щоправда, стрілець із мене нікудишній, але що поробиш — дай сюди рушницю!

— Зажди трохи, — Макс пильно спостерігав за тим, як воїни пустелі займають нові позиції. Всі бербери почали рухатися, на місці залишався тільки їхній проводир.

Нарешті, подолавши власний страх, Макс підвівся на ноги, випростався й помчав гребенем дюни.

— Ти куди? — почув він хрипкий вигук Гаррі, та відповідати було вже ніколи.

Діяти доводилося надзвичайно швидко, тож зараз від успіху його божевільного задуму залежав увесь подальший перебіг подій. Уся увага Макса була прикута до ватажка бедуїнів. Пригнувшись і стискаючи рушницю, він кинувся вперед. Якби в цю мить хтось із ворогів помітив його і спробував здійняти галас, то мимоволі довелося б застрелити їхнього проводиря. Проте через якусь незрозумілу випадковість цього разу погляди всіх бедуїнів були прикуті до підніжжя бархану, жоден із них навіть не озирнувся. Можливо, вибух динаміту справив на них дещо більше враження, ніж здалося журналісту.

Макс уже був за кілька метрів від чоловіка в білій накидці, аж раптом той озирнувся. Його пронизливі чорні очі люто втупилися в зухвалого репортера. Непомітним зміїним рухом він потягнувся до рушниці й навіть устиг схопитися за зброю, та Макс був до цього готовий. Він спрямував ствол униз і вистрілив у пісок біля ніг ватажка. Потім націлився просто йому в груди.

— Кидай зброю, швидше!

Проводир не рухався. Схоже, цієї секунди він оцінював власне становище й гарячково міркував, чи зможе випередити Макса. Зрештою ствол його рушниці опустився до землі.

— Поклади зброю на землю, або я стрілятиму!

Бедуїн недбало кинув рушницю в пісок. Поряд із Максом уже стояв Гаррі.

— Тепер ніж, — промовив Макс, указуючи на пояс чоловіка. — Тільки повільно.

Кривий кинджал із двадцятисантиметровим клинком мав досить загрозливий вигляд.

Змірявши репортерів крижаним поглядом, бербер витяг кинджал із піхов і теж кинув на землю. Гаррі нахилився й підняв зброю.

— От і добре! А тепер ми разом вирушимо в гості до наших друзів. Ти, Гаррі, підеш першим. Потім — наш впливовий друг. А я замикатиму цю ходу. Готовий заприсягнутися, таке шикування примусить берберів бути миролюбнішими й відпустити нас.

— Я тобі вже колись казав, що ти іще той відчайдух? — Гаррі підійшов до бедуїна і стягнув йому руки за спиною своїм шкіряним ременем.

Макс усміхнувся.

— Повториш це вдруге, якщо зможемо вибратися звідки. А тепер — гайда!

На той час Уїлсон і весь його загін опинилися у скрутному становищі. Трьох поранених винесли з бою ближче до коней, а решта, переховуючись за скелями й чагарниками, безладно стріляла в усіх напрямках. Побачивши Макса і Гаррі, які спускалися піщаним схилом разом зі своїм бранцем, англійці припинили вогонь. Бедуїни також дали собі перепочинок. Вони стріляли дедалі рідше, й, нарешті, постріли затихли остаточно.

Увесь той час, поки журналісти вели полоненого проводиря, їх супроводжували обурені гортанні вигуки бедуїнів. Проте нападники були настільки ошелешені тим, що сталося, що навіть не намагалися відбити свого ватажка.

І лише тоді, коли вони дісталися до своїх, Макс полегшено зітхнув. Гаррі мав рацію. Головною ланкою атаки була ця людина в білому.

Джонатан Арчер кинувся їм назустріч. За ним — решта найманців і сам Уїлсон. Знатного бедуїна також відвели в укриття за барханом, де стояли коні.

Макс коротко розповів про все, що з ними сталося. Протягом усього часу Уїлсон похмуро мовчав і був дуже схожим на повітряну кулю, з якої випустили повітря. Але на той момент, коли репортер закінчив розповідати, йому все ж удалось опанувати себе. Іридієве око сріблясто заблищало.

— Макс Пеппер! — промовив він. — Я змушений просити у вас пробачення. Правду кажучи, я вважав вас тюхтієм, зманіженим янкі з великого міста, який навіть шнурки сам собі не може зав’язати. На щастя, я помилявся. Відсьогодні я вам цілковито довіряю. Від цього моменту ви і ваш друг — повноправні члени цієї експедиції, які мають право на частку всіх скарбів, товарів і цінностей, що потраплять нам до рук. — Він обернувся до своїх людей: — Друзі! Я вимагаю, щоб ви ставилися до цих джентльменів із такою самою повагою, як і до мене. Ці хлопці врятували нам життя!

Макс мимоволі зашарівся. Він відчував страшенну незручність від таких гучних слів, і все ж вони його улестили.

— А що робити з нашим бранцем? — запитав він.

Сер Уїлсон уважно оглянув фігуру проводиря бедуїнів і покрутив у руках його коштовну рушницю і кинджал.

— Ми візьмемо його з собою. Поки він тут, його люди не зважаться напасти до нас.

— А далі?

— Іще п’ять-шість денних переходів, і ми його відпустимо. Сподіваюся, ви це хотіли від мене почути?

— Так, сер.

— Чудово! Тоді не будемо гаяти часу. По конях!

Щойно Уїлсон із Арчером, ведучи з собою бранця, рушили до коней, решта англійських найманців оточили репортерів. Тут уже вони дали волю емоціям. Журналістам тиснули руки, обіймали й дружньо плескали по плечах.

Ніколи ще Макс Пеппер не почувався таким щасливим і упевненим у собі.

41

«Пачакутек» Оскар помітив здалеку. Ніби кит, якого штормом викинуло на рифи, повітряний корабель висів на крутому виступі скелі. Оболонка балону, яка все ще зберігала залишки водню, роздулася на сонці. Гондола ліниво розгойдувалася від вітру. Тихе порипування такелажу нагадувало стогін. Це надавало йому ще більшої схожості з пораненою твариною.

Догони почали злякано перешіптуватися. Гумбольдт намагався їх заспокоїти, проте страх зростав у цих людей з кожним кроком. І лише Йатиме й Джабо, які весь час ішли пліч-о-пліч із мандрівниками, здавалося, нічого не бояться. Дівчинка зацікавлено розглядала небачене чудовисько.

— Вони дуже налякані, — ніби вибачаючись за своїх одноплемінників, промовила вона в лінгафон. — В усьому винне пророцтво.

— Забобони мають величезну силу, — усміхаючись, відповів Гумбольдт. — Навіть у тих місцях, звідки ми родом, побачивши повітряне судно, деякі люди жахаються й тікають. Тож не варто засмучуватися через це. Я намагався пояснити їм, що «Пачакутек» — це всього лише деревина, тканина й метал, але вони не полишають думки, що бачать перед собою літаючого дракона. Що ж, нехай буде так. Головне в тому, що ми повернемо собі свій корабель.

«Або те, що від нього залишилося», — подумав Оскар задираючи голову.

Навіть здалеку було помітно, що буря страшенно пошкодила «Пачакутек». В оболонці балона зяяла величезна діра, крізь яку витекла більша частина водню. Хвостові стерна безпорадно звисали й трималися лише на стернових тросах. Корпус тріснув одразу в кількох місцях, і крізь пролами було видно внутрішню частину трюму. Повітряні гвинти безнадійно зіпсовані: їхні лопаті ще так-сяк можна було б полагодити, але зігнуті й покручені сталеві осі справляли гнітюче враження. Відновити їх навряд чи було можливо навіть у сучасному ковальському цеху. З палуби покаліченого корабля до землі звисав якірний ланцюг, а сам якір застряг між кам’яних брил, не даючи літальному апарату остаточно розлетітися на тріски.

Гумбольдт не гаяв часу. Скинувши сюртук, він вдягнув рукавиці, вхопився за ланцюг і, хекаючи, почав видиратися на палубу. Це було нелегко, адже важив учений більше сотні кілограмів. Сам Оскар злетів би вгору цим товстим ланцюгом, як вивірка, та поранена рука, яка й досі остаточно не загоїлася, заважала йому це зробити.

Нарешті, вченому вдалося схопитися за поручні фальшборту, підтягнутися й перелізти на палубу. Гондола при цьому небезпечно похилилася. Лише зараз юнак помітив, що оболонка дирижабля заплуталася серед гілок старезного дерева, що росло на скелі. Тож залишалося тільки сподіватись на те, що, поки Гумбольдт порядкує на палубі, дерево витримає додаткове навантаження.

Ученому знадобилося лише кілька хвилин, щоб зорієнтуватися, після чого він скинув униз мотузяний трап. Оскар ухопився за вірьовки й поставив ногу на дерев’яну сходинку. Шарлотта, Еліза і Йатиме залізли слідом за ним. Трап розгойдувався, дерево підозріло скрипіло, проте тримало мандрівників. Тому Оскар не зупинявся.

Коли всі вони опинилися на палубі гондоли, Гумбольдта там уже не було. Мабуть, він спустився в трюм під палубою, щоб подивитися, як там справи з їхнім обладнанням.

Оскар скинув зі спини рюкзак і випустив Вілму на волю. Ківі весело пискнула й заходилася сновигати знайомою палубою, зазираючи в усі куточки. Джабо не відставав від неї. Песик, здавалося, знайшов собі подружку. Принаймні, за останні кілька днів вони ані на крок не відходили одне від одного. Збоку це виглядало досить забавно, і Оскар навіть трохи заздрив їм. Ці двоє належали до різних, дуже далеких видів, але могли бути разом. А чому ж у людей почасти все буває непросто? Навіщо самим вигадувати собі проблеми?

Він скоса глянув на Шарлотту, яка оглядала розтрощену палубу. Між бровами дівчини залягла глибока зморшка — так бувало завжди, коли вона була дуже схвильована.

Оскар не знав, у чому тут справа, тому просто спостерігав за кузиною. Як і раніше, щось гостро ворухнулося в глибині його серця. Невже це кохання? І якщо так, то чи відчуває Шарлотта те ж саме, що й він? Ох, і як же він ненавидів цей стан невизначеності й невпевненості. І якби він не був таким боягузом…

Шарлотта завершила обхід палуби й наблизилася до юнака.

— На перший погляд, усе дуже погано, — сказала вона. — Привідний вал зламано. А шестірні редуктора… — Вона вказала на коробку перемикання передач. — Таке враженим, що по них гамселили ковальським молотом. Щоб усе це полагодити, потрібен цілий завод. — Дівчина похитала головою: — Не думаю, що «Пачакутек» колись зможе злетіти.

Оскар помовчав, а потім промовив:

— Не варто зневірятися. Щось вигадаємо. Адже досі ми завжди знаходили вихід. Із найскрутніших становищ.

Він спробував усміхнутися, та посмішка вийшла невеселою.

Цієї миті на палубі з’явився Гумбольдт.

— Все ясно! — жваво проголосив учений. — Внизу повний хаос, але можу з упевненістю сказати, що всі основні агрегати й механізми вціліли, а ті, що пошкоджені, можна якось підлатати. Лінгафон теж уцілів, — він кивнув на сіру металеву коробку, яку тримав під пахвою. — Щойно я перенесу на нього магнітні стрічки, Вілма отримає назад свій «голос».

— Схоже, вона й без того цілком задоволена життям, — Еліза вказала на парочку, яка з апетитом наминала сухарі з розірваної коробки.

Джабо несамовито кришив сухий хліб своїми білими зубами, а Вілма швиденько дзьобала крихти, що сипалися на палубу.

Гумбольдт усміхнувся.

— Схожі на закохану парочку, еге ж?

Юнак похмуро зиркнув на нього. Стосовно них із Шарлоттою батько зовсім не був таким терплячим, як зараз. «Викинь її з голови!» — саме так він і сказав тоді, й Оскар ніколи не забуде цих безжальних слів.

Між тим, Гумбольдт рушив до машинного відділення в кормовій частині повітряного корабля. Він перевірив сонячні колектори та баки з пальним. При цьому його обличчя виглядало зосередженим, але задоволеним.

— Наскільки я розумію, — нарешті, промовив він, — тут усе гаразд. Дякувати Богові, сонячні батареї не пошкоджено. За них я найбільше боявся. Адже це з їхньою допомогою ми отримуємо водень, а відтак і електрику. Оскільки ці елементи в робочому стані, то ми матимемо вдосталь енергії, щоб виконати ремонт. Почнемо з того, що звільнимо корабель. Весь багаж, інструменти й продовольство треба спустити на землю й акуратно скласти. Потім відремонтуємо пробоїни в корпусі. Молоток і цвяхи в нас є, деревину роздобудемо в догонів. Втім, можна затягнути отвори й водонепроникною тканиною, — він узяв олівець і аркуш паперу й почав робити нотатки. — Трохи гірше справа полягає з горизонтальними й вертикальними стернами. Їх доведеться зняти, спустити вниз і полагодити. Відновимо каркаси й обтягнемо їх вичиненими козячими шкурами. Це має спрацювати.

— Але де ж ми візьмемо стільки вичинених козячих шкур?

— Догони — майстерні ремісники. Серед них є й теслі, й ковалі, а є й чинбарі. Упевнений, вони нам допоможуть, щойно подолають цей дурний страх. Складніше з оболонкою дирижабля. З неї доведеться випустити рештки газу. Після того як ми це зробимо, можна спробувати залатати діри. І в цьому нам також допоможуть догони.

— Чому ти так у цьому впевнений?

— Я запропоную їм обмін.

Оскар здивувався.

— Який іще обмін? Ми ж нічого не маємо!

Гумбольдт схрестив руки на грудях, очі його зблиснули.

— Ми знищимо зелений камінь!

42

Джейбс Уїлсон передав бінокль Максу. Обличчя його покривилося, зобразивши щось на кшталт усмішки.

— Ви самі побачите, якщо подивитеся на схід. Столові гори й Заборонне місто на верхньому плато. Саме так, як повідомляють у своїх документах французи. Це там, за скелею.

Макс схопив бінокль, підніс до очей і навів фокус. Професор не збрехав: серед нагромадження скель уже було видно обриси веж і куполів.

— Ну, що скажете?

— Схоже, місто непогано збереглося, — сказав Макс. — Ніби ніхто й не намагався його захопити і зруйнувати. Можливо, тому, що воно лежить в улоговині?

Уїлсон неуважно кивнув.

— Ви навіть не уявляєте, як довго я полюю на цей камінь. Я шукаю його вже половину життя. Повідомлення французьких геодезистів — перше конкретне свідчення, що потрапило мені до рук. Усе, чим я мав користуватися досі, — нескінченні міфи, всілякі вигадки, безглузді історії, що не мають під собою ніяких реальних підстав. — Уїлсон смикнув підборіддям: — Він тут, нагорі! Я це відчуваю. І я заволодію ним, навіть якщо це коштуватиме мені життя.

У душі Макса теж прокинувся мисливський азарт. Тепер, коли вони перебували так близько від метеорита, йому хотілось дізнатися, а чи не марними були всі ті неймовірні зусилля, яких їм довелося докласти під час їхньої важкої подорожі.

Після того як він, ризикуючи життям, узяв у полон берберського ватажка, репортер здобув беззаперечний авторитет серед найманців. Він зробився улюбленцем Уїлсона, весь час їхав поруч із ним і брав участь в усіх обговореннях. І слід визнати — Максу це подобалося. Раніше йому й на думку не спадало, що він може відчувати симпатію до такої суворої людини, як мисливець на метеорити. Проте факт залишався фактом.

Гаррі, навпаки, не довіряв ученому. Спочатку він іще намагався якось застерегти друга, та, зрозумівши, що все марно, поступово віддалився від нього. Макс не міг зрозуміти, чому це Гаррі так дивно поводиться, адже вони з ним залишалися старими добрими друзями. Проте, обміркувавши ситуацію, що склалася, репортер зрештою вирішив, що краще триматися ближче до Уїлсона.

— Як ми туди дістанемося? — спитав журналіст, опускаючи бінокль. — Судячи з усього, скелі майже прямовисні.

Уїлсон указав на сусідню столову гору:

— Он, бачите вузьку стежку на протилежному схилі? Цим шляхом ми й скористаємося.

— Але ж це зовсім інша гора! Між нею і плато, де розташоване місто, пролягає глибока розпадина.

— Якщо вірити французам, між цими двома горами має бути розташований кам’яний перешийок, щось на кшталт містка. Він достатньо міцний, щоб утримати кількох людей. Я його поки що не знайшов, проте абсолютно упевнений, що він існує. Досі вся інформація французьких геодезистів підтверджувалася досить точно. Що й казати — фахівці!

Макс задумливо кивнув.

— Гаразд, припустимо, що цей місток і справді існує. Але ж його охороняють догони. Навряд чи вони дозволять нам вдертися на їхню територію.

Джейбс Уїлсон ляснув журналіста по спині й розреготався:

— Із вас вийде чудовий мисливець на метеорити! Ви завжди прораховуєте ситуацію на два ходи вперед, і це добре. Але мені здається, що догони — взагалі не проблема. І якщо вони не побажають допомагати нам, то нехай начуваються. Я їм цього не подарую. Ми доберемося до своєї мети, хочуть вони цього, чи ні. А тепер — рушаймо!

Опівдні експедиція досягла підніжжя столових гір. Тут уже стало зрозуміло, що між двома горами і справді існує щось на кшталт містка. Звісно, це був не рукотворний міст, як гадав собі Макс, а природний виступ скелі, що був розташований на висоті п’ятдесяти метрів над прірвою. У Макса паморочилося в голові від самої думки, що доведеться на нього ступити. Проте журналіст розумів, що іншого шляху на плато Заборонного міста не існувало.

Однак узвишшя, яке в бінокль здавалося цілком підходящим для початку підйому, зблизька виявилося лише купою гальки та щебеню. Цей шлях був абсолютно непридатним. Якщо придивитися, на ньому збереглися деякі невиразні ознаки того, що в минулому тут існувала широка дорога, яка вела до поселень на плато. Подекуди траплялися вирубані з пісковику диски, з яких догони зазвичай роблять бруківку, а також напівзасипані дренажні рівчаки. Здавалося, це все було покинуто багато століть тому. Пустельні вітри та люті зливи, що зрідка траплялися тут, зруйнували скелі, їхні схили обсипалися, й поступово цей шлях зробився непрохідним.

Джейбс Уїлсон спішився й повів свій загін вузеньким містком.

Гаррі, Макс і Патрик О’Ніл ішли слідом за ним на деякій відстані. Вони вели коней і мулів, навантажених експедиційним скарбом, що було нелегко. Тваринам доводилося підніматися вгору слизьким схилом. Їхні копита раз у раз ковзали по камінню. Максу дісталося четверо коней, що тягли харчі, і лише надзвичайна наполегливість допомагала йому втримувати тварин від панічної втечі. Коли він наздогнав Уїлсона, то відчув, як мокра від поту сорочка прилипла до спини.

— Що сталося? Чому ми зупинилися? — захекавшись, спитав він.

— Кінцева станція, — мисливець на метеорити вказав на купу каміння заввишки близько трьох метрів. — Із кіньми нам тут не пройти.

Макс уважно оглянув перешкоду. Не схоже було, щоб вона утворилася сама по собі. Величезні брили пісковику було укладено біля скельної стіни так, що утворився скельний виступ, вилізти на який було нелегко навіть тренованій людині.

— Здається, комусь не до душі, що ми маємо намір переправитися на інший бік, — зауважив він.

— Схоже на те. — Уїлсон указав на землю: — Бачите? Стара стежка проходила саме тут. Раніше тут не було ніяких стін, але догони спробували заблокувати шлях. Крім того, за завалом ми помітили двох цих чорнопиких негідників, які доволі чітко дали нам зрозуміти, що нас тут не дуже хочуть бачити.

— І як же ви з ними порозумілися?

— А цього й не знадобилося. — Уїлсон підняв із землі бойовий спис. Наконечник був зовсім новеньким. Його гостре лезо виблискувало на сонці. Такі ж само списи валялися праворуч і ліворуч від стежки.

Макс здивовано здійняв угору брови:

— І справді, де вже там чекати якихось пояснень!

Цієї миті нагодився і Гаррі зі своїми мулами. На його розстебнутій сорочці темніли плями від поту.

— Що тут у вас? Чому ми не йдемо далі?

Макс указав на блискучі вістря.

— І що тепер?

Уїлсон витяг із жилетної кишені сигару, відкусив кінчик і виплюнув його собі під ноги. Запалив сірника, прикурив і кілька разів із насолодою затягся терпкуватим димом.

— Джонатане, приведіть-но сюди коня, який везе дерев’яні ящики. Подивимося, чи сподобається догонам, якщо ми перетворимо їхні загороди на порох і щебінь. Гадаю, зараз саме приспів час для невеликого феєрверка.

43

Шарлотта й Оскар запустили бортовий підйомник і найперше відправили вниз ящики з науковою апаратурою Гумбольдта. Там зберігалися прилади, без яких неможливо було дослідити хімічні та фізичні властивості зеленого каменю. З їхньою допомогою можна було визначити його густину, електропровідність і багато інших якостей. Гумбольдт нагадав, що, хоча він і вважає, що надзвичайний метеорит належить до рослин, та він не є рослиною у звичному розумінні слова. Перш за все, тому, що складається не з води й карбонових сполук, як усі земні рослини, а з силіцію та його сполук. Силіцій — елемент, який на Землі найчастіше зустрічається у складі гірських порід і піску, що мають тверду, подібну до скла структуру. Саме так і виглядає метеорит. Енергія та поживні речовини в цьому організмі циркулюють, найімовірніше, у вигляді електричних імпульсів і світлових хвиль.

Складалося враження, що у вченого з’явився якийсь план, оскільки останніми днями він просунувся у своїх дослідженнях далі, ніж за минулі два тижні. Тепер, коли він, нарешті, отримав свої прилади, можна починати експерименти, які він до того змушений був відкладати. А їхній результат, можливо, допоможе Оскару, стан пораненої руки якого знову погіршився. Юнак навіть не наважувався зняти пов’язку, побоюючись побачити під нею щось жахливе.

Знизу почувся голос Гумбольдта:

— На сьогодні досить, діти мої! Останній ящик і годі!

— Ходімо, Шарлотто, — сказав Оскар. — Треба принести ще один ящик, а без твоєї допомоги я не впораюся. Правду кажучи, я радий, що ми закінчили. Щось мені стало важко перебувати на сонці.

Дівчина пильно глянула на нього.

— Ти упевнений, що все це тільки через спеку?

— Що ти хочеш сказати?

Вона вказала на його передпліччя.

— Ти відмовчуєшся, але я ж бачу — з тобою щось відбувається. Еліза також це відчуває. Та вона надто делікатна, інакше вже б давно втрутилася.

Оскар зробив вигляд, що не здогадується, про що мова.

— Я не розумію…

— Я кажу про твою руку. Місіонери стверджували, що вони вилікували рану, та мені здається, що це не так. Адже запалення загострилося, правда?

Оскар стиснув губи. Шарлотта читала його думки, неначе відкриту книгу.

— Треба оглянути її, поки ми ще маємо час, — правила далі дівчина. — А раптом у тебе гостре запалення? Не вистачало нам тільки зараження крові! На щастя, зараз у нас вдосталь вати, йоду і бинтів. Я зовсім нічого не маю проти методів догонських лікарів, але в таких питаннях я більше довіряю європейській медицині.

Вона підбадьорливо усміхнулася Оскару.

Він промовчав, не знаючи, що сказати. Щось неприємне було в тому, що Шарлотта ось так мимохіть торкалася найболючіших тем. Але, з іншого боку, це йому навіть подобалося. Вона приділяє йому більше уваги, ніж можна було б очікувати. Що то за знак?

Шарлотта потягнула до себе ящик. Оскар ухопився за нього, і їхні руки зустрілися. Він швидко відсмикнув долоню й почервонів. Дівчина відвела було очі, та потім знову глянула на нього. Тепер вони дивилися просто в очі одне одному, і тривало це так довго, що обоє забули навіть дихати. Оскару здалося, ніби час зупинився. Невідомо, чи минуло всього лише кілька секунд, чи кілька днів, аж раптом Шарлотта зробила крок уперед і обняла його за шию. Юнак відчув тепло її тіла, стрункого й сильного. Здавалося, він навіть чує, як б’ється її серце. Дівчина пригорнулася до його плеча. Її волосся пахло просто дивовижно — сумішшю м’яти й лимона.

Шарлотта підняла голову. В очах у неї був такий п’янкий вираз, якого він раніше ніколи не помічав. Можна її зараз поцілувати чи ні? Думки юнака плуталися, ніби він і справді трохи захмелів.

Цієї миті до нього долинув глухий звук. Спочатку Оскар вирішив, що так калатає його серце, але Шарлотта несподівано розімкнула обійми.

— Ти чув?

— Так. А як ти гадаєш, що це було?

— Не знаю. Схоже на віддалений гуркіт грому. Та на небі ні хмаринки.

Оскар похитав головою.

— Ні, на грозу це не схоже. Я б сказав, що це артилерійський залп.

44

Уїлсон подав сигнал до атаки. Макс разом із англійськими найманцями мав подолати перешкоду, що раптом виникла на їхньому шляху. Згори й досі сипалися дрібні камінці, в повітрі пахло пилом і вибухівкою.

Він бачив, як найманці увірвалися в пролам і почали швидко підніматися стежкою на плато.

Несподівано журналіст відчув на своєму плечі руку Уїлсона. Мисливець на метеорити підбадьорливо усміхнувся й кинувся вперед. Макс підскочив із місця й побіг слідом. Він мчав, як навіжений, вимахуючи своєю рушницею. Атаку було зарані підготовлено, й невдовзі найманці почали займати нові позиції вище на схилі, ховаючись за кам’яними брилами та виступами скель.

І досить вчасно, тому що наразі настала черга догонів почати битву. На загін обрушилася смертоносна злива стріл і списів, за якою стався каменепад. Важкі каменюки засвистіли в повітрі. І раптом черевик журналіста потрапив у вузьку тріщину в скелі.

Пеппер змахнув руками й гепнувся на землю. Одразу ж із схованки вискочив один із догонів. В одній його руці була гостра бойова сокира, а в другій — щит. Обличчя воїна вкривало войовниче розфарбування. Вишкіряючи сліпучо-білі зуби, він замахнувся сокирою, і Макс закляк від страху. Рушниця лежала під ним, журналіст розумів, що врятувати його може тільки точний постріл, але продовжував безпорадно дивитися на догонського воїна, наче кролик на удава. Ще мить — і лезо сокири розпанахає йому череп!

Звук пострілу, що раптом гримнув неподалік, примусив його отямитися і спробувати витягти свою рушницю. Догон смикнувся, на секунду застиг на місці й упав на землю. Очі темношкірого воїна так і залишилися здивовано виряченими.

Звідусіль засвистіли кулі. Нагорі почулися гортанні крики та прокльони. Оборона догонів дала тріщину, в їхніх лавах почалася паніка. Іноді хтось із них зупинявся і стріляв із лука, проте жодна стріла не зачепила людей Уїлсона.

Невдовзі все затихло. Битва скінчилася.

Макс спробував підвестися зі стежки, проте його черевик міцно застряг між каміння, й витягти його було не можливо. Довелося щосили посмикати його кілька разів, щоб, нарешті, звільнити ногу. Незабаром біля нього з’явився стривожений Уїлсон. Він був увесь мокрий від поту й важко відсапував.

— Ну, приятелю, у вас усе гаразд?

— О’кей! — хрипко озвався Макс. — Але був момент, коли мені здалося, що це кінець, і читачі більше не побачать у газеті підпису Пеппер.

— Ось вони, вади професії! Але ж ви живі, й це найголовніше, — голосно засміявся Уїлсон. — Принаймні, ми таки завдали перцю цим чорнопиким, чи не так? Тікали світ за очі, як перелякані зайці! Непогана робота, хлопці!

Макс глибоко зітхнув. Він іще ніколи не брав участі в бойових діях. Серце його калатало так, що, здавалося, ось-ось вискоче із грудей. Коліна підгиналися, наче ватяні. Просто огидне відчуття!

Уїлсон щосили ляснув його по спині:

— Ви билися, як справжній чоловік. Я пишаюся вами! Проте зараз ми маємо повернутися за нашими кіньми. Догони ще не скоро оговтаються, проте дуже сумніваюся, що ми остаточно від них відкараскалися. Це гордий і войовничий народ, тож, гадаю, вони не забаряться з наступним ударом. Нам треба постаратися якнайшвидше перетнути міст і закріпитися на іншому боці ущелини. Маємо ще безліч справ!

Промовивши ці слова, він зник серед пилу й диму, що клубочився на стежці.

Макс нетямився від гордощів, але, обернувшись, побачив позад себе Гаррі. Худорляві руки фотографа стискали рушницю, а очі не відривалися від курної стежки під ногами.

— Ти чого такий похмурий? — запитав Макс. — Ми здолали їх. Хіба ти не радий, скажи мені?

Гаррі зціпив зуби. Куточки його рота здригнулися.

— Радий? Чи ти не сповна розуму, Максе? Нам варто було б соромитися. Адже вчинити таке можуть лише нелюди. І це не перемога, а справжня бійня, — він скоса глянув на нерухомі закривавлені тіла поранених і вбитих догонів. — Ніколи я ще не почувався такою нікчемною жорстокою тварюкою, як зараз.

Макс розгубився:

— Що ти таке кажеш? Адже це вони напали на нас, чи не так?

— Після того, як ми зруйнували їхнє укріплення.

Макс похитав головою:

— А до того? Уїлсон намагався вести з ними переговори, та йому відповіли метальними списами. Ти ж сам це бачив! — Макс дедалі більше гнівався. — Ти просто ревнуєш, як хлопчисько! Заздриш, що Уїлсон мені довіряє. Догони — це не добродушні дикуни з пригодницьких книжок для підлітків. І жарти з ними можуть погано закінчитися. Ось глянь, — він указав на свій черевик, щоб наочно підкріпити ці слова. — Один із цих негідників ледь не зарубав мене, коли я втрапив ногою в тріщину між камінням і впав. Він підібрався до мене впритул. Його сокира вже засвистіла в повітрі, щоб розколоти мені голову, як гнилий гарбуз. І якби не чийсь влучний постріл в останню мить, мої мізки розлетілися б по всій стежці. Нехай Господь благословить того, чия рука тоді не здригнулася.

— Згадувати ім’я Боже в таких обставинах — блюзнірство.

Максу остаточно увірвався терпець. Уїлсон врятував йому життя на даху потяга, і журналіст почувався довічним боржником керівника експедиції.

— Знаєш, що я тобі скажу? Можеш говорити про Уїлсона та його людей, як тобі завгодно, це твоє право, але краще вибирай момент, коли мене немає поряд. А то я ненароком можу забутися.

Із цими словами він обернувся спиною до друга.

45

Сонце вже хилилося до обрію, коли мандрівники в супроводі Йатиме добралися до столових гір. Хоча вони й вирішили, що проведуть ніч біля «Пачакутека», ніхто так і не зміг заснути. Всіх мучила тривога: що відбувається в місті догонів?

Ще здаля Шарлотта зрозуміла, що сталося щось жахливе. Схилами гори стелився густий дим. Перешкода, яку звели догони для захисту міста від зовнішнього світу, зникла — лише за двома кам’яними брилами характерної форми можна було визначити місце, де вона колись була. Підійшовши ближче, вони побачили, що геть усі схили вкрито кіптявою й уламками скель. Подекуди ще догоряли понівечені дерева. Йатиме, яка йшла попереду, переступила через купу щебеню і скрикнула. Землю навколо покривали відбитки підошов і сліди босих ніг. Скрізь чорніли плями засохлої крові, валялися уламки списів і щитів, розтоптаних важкими армійськими черевиками. Ті, хто напав на догонів, були далеко не новачками у військовій справі й діяли зі звірячою жорстокістю.

Гумбольдт, важко ступаючи, рушив у бік догонського міста. Губи його були міцно стисненими, брови зійшлися на переніссі. Хтозна, про що він думав цієї хвилини.

Перш ніж вони побачили вцілілих догонів, Шарлотта почула їхні голоси. Догони співали. Сумовита поховальна пісня тоскно розлягалася над хатинками. Місто неначе було оповите саваном.

Поряд із дівчиною раптом пролунав стогін. Оскар! Обличчя в нього смертельно зблідло, юнак задихався.

— Що сталося? Ти… тобі зле?

— Я… не знаю, — ледве спромігся вимовити Оскар, стискаючи зуби, щоб не закричати. — Це почалося, коли я почув… співи. Можливо, то через ці звуки…

— Твоя рука?

Він кивнув.

Шарлотта пошукала очима дядька. Гумбольдт, Еліза і Йатиме вже пішли вперед.

— Покликати Гумбольдта? — запитала вона. — Мені здається, тобі терміново потрібна допомога.

Оскар спробував її зупинити:

— Не варто, мені вже набагато краще. А батько зараз має важливіші справи. Допомога потрібна не мені, а догонам. Он, лиш поглянь.

У тіні тогуни стояли десятки нош із пораненими. Біля них метушилися жінки в чорному одязі і численні діти. Вони змінювали пов’язки, приносили пораненим воду й нехитру їжу.

— Тоді дозволь мені самій зняти пов’язку й оглянути твою рану, — запропонувала Шарлотта.

Та Оскар похитав головою.

— Не можна гаяти часу, — заперечив він. — Те, що сталося з догонами, є набагато важливішим.

Шарлотта завагалася. Вона розуміла, що, можливо робить щось не так, але ж її дядько і справді не мав жодної вільної хвилини. Він уже стояв серед поранених і бесідував зі старійшинами.

— Добре, — нарешті, вирішила вона. — Але щойно ми надамо першу допомогу пораненим воїнам, обов’язково оглянемо твою руку. Обіцяєш?

— Звісно!

У цей час до них, утомлено спираючись на ціпок, наблизився Убіре. Здавалося, старійшина ледве пересуває ноги. Його обличчя, завжди жваве та розумне, зараз здавалося сірим і виснаженим, а повіки набрякли, неначе від сліз.

— Що тут сталося? — одразу спитав Гумбольдт.

— Те, про що я й казав тобі, — старий із гіркотою глянув на поранених воїнів. — Вони прийшли з вогнем і громом. Із їхніх пальців вилітали блискавки, наші чоловіки не могли їм протистояти.

Він замовк.

— Із вогнем і громом? — спохмурнів Оскар.

— Рушниці та ручні гранати, начинені динамітом, — пояснив учений. — Схоже на добре озброєну банду. Цікаво, хто це так поспішає потрапити до Заборонного міста. Ви не запам’ятали обличчя цих людей?

Убіре кивнув:

— У них така сама шкіра, як і в тебе. Їхній проводир — великий кремезний чоловік із густим волоссям. Він має різкий голос і дуже злостивий погляд, а одне око в нього холодне і сріблясте, наче осінній Місяць.

Гумбольдт явно стривожився:

— Наче осінній Місяць?

Убіре кивнув.

— Що це означає? — Шарлотті здалося, що Гумбольдту відомо, про кого саме говорив старійшина.

— Існує одна-єдина людина, яка цілком підходить до цього опису, — стиха промовив Гумбольдт і звернувся до Убіре: — Де вони зараз?

— Засіли на протилежному боці ущелини.

Обличчя Гумбольдта залишилося незворушним, незважаючи на те, що в цю хвилину він відчував найсправжнісінький жах.

— Я повинен із ним побалакати. Судячи з усього, ми маємо справу з винятково небезпечним і безсовісним негідником.

— Здається, хтось іде!

Хорейс Баскомб вийняв люльку з рота і схопив гвинтівку. Щойно він помітив на протилежному боці ущелини якийсь рух. Від спеки повітря тремтіло, контури предметів розпливалися.

— Агов, прокидайся!

Поряд із фіговим деревом дрімав Мелвін Паркер. Стиглий інжир на обід і сюрчання цикад приспали його, та, ледве зачувши голос друга, найманець одразу скочив на ноги.

— Що там у нас?

— Гості. Там, на тому боці.

— Ти помітив, скільки їх?

Баскомб примружився. Надто яскраве світло. Африканське сонце вже починало його дратувати.

— Важко сказати. Двоє чи троє людей, а, може, й більше.

— Двоє, — невдоволено пробурчав Паркер. — Високий і трохи менший. Вони вже на містку.

Із цими словами він клацнув затвором. Баскомб і собі зробив так само.

Місце, звідкіля вони спостерігали за скельним містком, було розташоване ідеально з усіх боків. Звідси, з невеликого пагорка в тіні фігових дерев, можна було добре бачити всіх, хто наважився б наблизитися до містка. Навіть миша не могла б проскочити непоміченою.

— Дивно, — пробурмотів Паркер, коли незнайомці подолали половину шляху. — Щось вони не дуже схожі на африканців…

Баскомбу довелося визнати, що приятель має рацію. Непроханих гостей можна було б навіть прийняти за людей із їхної експедиції. Один із них, незважаючи на спеку, був одягнений у довгий сюртук, а в руці тримав ціпок. На другому була сорочка і штани на підтяжках, а на голові в нього красувався фетровий капелюх. Обидва були білими і скидалися на батька й сина років шістнадцяти. На його правій руці біліла пов’язка, а сам юнак був якимось хворобливо блідим. Обидва не мали при собі зброї, проте були досить рішучо налаштовані.

Коли до сховки найманців залишалося метрів із п’ять, Баскомб підвівся на ноги.

— Стій! Ані руш! Хто ви і що вам тут знадобилося?

46

Макс Пеппер із завмиранням серця дивився на старе місто. Воно збереглося так, ніби люди покинули його лише кілька днів тому. В кімнатах із низькими стелями вціліли столи зі стільцями, спальні було заслано солом’яною рогожею. На полицях стояли глеки та блюда, на стінах висіла зброя і прикраси, а попід ногами валялися дитячі іграшки. Лише самі мешканці, здавалося, розчинились у повітрі.

Та найсильніше враження справляв храм у центрі міста. Ні Макс, ні Гаррі ніколи не бачили нічого подібного. Вражало й те, що архітектура храму зовсім не була схожою на архітектуру інших будинків і громадських споруд. Ніби цей храм було зведено іншим народом, носієм іншої культури.

Однак, ця обставина, схоже, аніскільки не дивувала містера Уїлсона.

У душі в Макса знову заворушилися невиразні сумніви. А чи справді Уїлсон усе їм розповів? А чи був відвертий із ними? І навіщо знадобилася ця звіряча жорстокість у поводженні з догонами? Звісно, що мисливець на метеорити — людина честолюбна й рішуча, та хіба не можна було владнати справу за допомогою щедрих дарів і лестощів?

Після страшної бійні біля кам’яної загороди Макс і Гаррі навряд чи перемовилися парою слів. Фотограф уникав колишнього друга й намагався триматись якнайдалі від нього. Мовчання, що запанувало між ними, гнітило Макса. В минулому вони мали багато спільного й ніколи не сперечалися один з одним, але тепер усе було інакше.

Журналіст уже збирався було вирушити на розшуки Гаррі, але помітив, що до нього прямує Джонатан Арчер.

— А, Максе, ось і ви! Ми, здається, виявили те, що може вас особливо зацікавити.

Макс повагався, та все ж вирішив розшукати фотографа пізніше. Втім, іще невідомо, чи схоче Гаррі з ним розмовляти взагалі. Він закинув за плече свою репортерську сумку й пішов слідом за Арчером, котрий вів його до головного входу в храм.

Уїлсон заборонив усім членам експедиції не лише заходити до внутрішніх приміщень храму, а й узагалі, навіть близько до нього підходити. Мабуть, хотів зберегти всі його таємниці лише для себе. І поки Макс ішов через напівусохлий садок і піднімався широкими сходами, його супроводжували заздрісні погляди найманців.

Мисливець на метеорити чекав його на верхній сходинці.

— Радий вас бачити! Сподіваюся, ви відпочили після сутички з догонами? Ці дикуни злостиві й підступні, скажу я вам. Ви згодні?

— О так, сер.

— А як ся має ваш друг Босуелл? Він іще не втратив бажання й надалі супроводжувати нашу експедицію?

— Не беруся відповідати за нього. Гаррі не любить кровопролиття, він дуже м’який і товариський хлопець.

— Як і всі ми, — усміхнувся Уїлсон. — Проте іноді не варто цього демонструвати. А у випадку з догонами ми не мали вибору: переможцями могли стати або вони, або ж ми. Тому не переймайтеся.

— Ви маєте рацію, сер.

Розмова, здається, безглузда. То що ж знадобилося від нього цьому мисливцеві на метеорити?

Джейбс Уїлсон поплескав журналіста по спині.

— Ось і чудово! Ви, звісно, зараз запитуєте себе, навіщо я вас сюди покликав. Маю для вас сюрприз.

— Для мене?

— Звісно. На знак подяки за те, що ви врятували нас від берберів.

— Але ж це було нескладно, сер.

— Для загартованого вояка — так. Але ж ви цілком цивільна людина. Власне кажучи, це ми повинні були б захищати вас, а не навпаки. Тому я вирішив вас трохи потішити. І для цього, здається трапилася нагода.

— Правду кажучи, в цьому немає ніякої необхідності, сер.

— Не кажіть так, мій любий. Інакше й бути не може. Гляньте — храмова брама зараз відчинена. Зазирніть, будь ласка, всередину. Що ви бачите?

Максу знадобилося чимало часу, щоб очі звикли до напівтемряви за порогом храму. Тільки тоді він помітив зеленкувате, злегка присипане піском узвишшя в центрі просторої зали.

— Що це таке? — здивовано запитав він.

— Це, приятелю, саме те, заради чого ми сюди прийшли. Оспіваний у легендах зелений камінь теллем — це і є Скляне прокляття!

Макс придивився. Тепер він уже почав розрізняти деталі. Камінь був доволі масивним. Замурований у підлогу храму, він був оперезаний кільцем із чорного, як оксамит, обсидіану й золота. Звідкілясь, нібито з-під поверхні каменю, виходило смарагдове світло. Видовище було просто чарівним.

— Заворожує, чи не так? — долинув до журналіста голос Уїлсона.

— Він іще прекрасніший, ніж я міг уявити, — відповів Макс. — Вражаюча знахідка!

— Вам надається честь піднести цей камінь у дар британській короні.

Макс здивовано глянув на мисливця на метеорити.

— Мені, сер?

— Саме так!

Уїлсон витяг із кишені документ, який підтверджував, що камінь переходить у власність англійської королівської родини. Під ним стояли підписи прем’єр-міністра країни й королеви Вікторії. Але там, де мало б стояти ім’я дарувальника, залишалося незаповнене місце.

— Без вас, Максе, нас би тут не було, — Уїлсон вийняв із сумки невеликий геологічний молоток і показав його журналісту. — Тому все, що від вас зараз потрібно, — зайти до храму, відколоти з допомогою цього молотка крихітну часточку каменю, повернутися сюди й поставити свій підпис під цим документом. Стара традиція, яку й досі шанують у нашій країні. Вам належить увійти до історії науки як першовідкривач, який виявив цей чудовий артефакт і дав змогу його дослідити. — Він із викликом втупився своїм здоровим оком у Пеппера. — Ну, що скажете, згодні?

— Не знаю, що вам і відповісти…

— От нічого й не кажіть. Насолоджуйтеся моментом мовчки. Можливо, це один із найзначніших епізодів вашого життя.

Макс був зовсім спантеличений. Уїлсон виявляв йому, людині, по суті, сторонній, та й, до того ж, американцеві, нечувану честь.

— Дякую вам, сер, — ледве видушив він. — Я невимовно радий.

Уїлсон перезирнувся з Арчером і простягнув Максу молоток.

— Ну ж бо, Пеппере! Творіть історію!

Макс узяв інструмент і вже підняв було ногу, щоб переступити поріг храму, коли десь неподалік почувся тупіт чобіт. На площі перед храмом з’явився один із вартових, яким було доручено охороняти міст через ущелину — Хорейс Баскомб. Обличчя його почервоніло від напруги, сорочка прилипла до спини.

— Сер, — хекаючи, загукав він. — Новини з мосту!

Уїлсон спустився до Баскомба, й вони про щось зашепотілися. Макс помітив, що обличчя мисливця на метеорити раптом на якусь мить зробилося дуже здивованим.

— Ти впевнений? — почув репортер його слова. — Ніяких сумнівів?

Баскомб похитав головою.

Уїлсон поставив руки в боки.

— Чорт забирай! Це вже стає цікавим. Приведіть сюди обох!

— Слухаюся, сер.

Щойно Баскомб пішов, Уїлсон повернувся до Макса, який чекав на нього на верхній сходинці. При цьому вигляд у нього був дуже замислений.

— Хто б міг подумати? — час від часу бурмотів він.

— Якісь проблеми, сер?

— Ні, жодних проблем, — усміхнувся Уїлсон. — Та, боюся, Пеппере, хвилина вашої слави трохи відкладається. У нас гості.

— Гості?

— Так. І один із них — людина, з якою я вже давно хотів познайомитися особисто.

47

Оскар збентежено глянув на чорні дула, що дивилися просто йому в груди. Крупнокаліберна армійська рушниця Генрі здатна зробити в тілі діру завбільшки з кулак. Щоправда, батько встиг прошепотіти йому у вухо, що їм нічого боятися, та він нізащо б не згодивої мати будь-які справи з цією парочкою бородатих невігласів.

Здоровезні хлопці, які від голови до п’ят вкриті татуюванням і, схоже, страшенні тупаки. Бійцівські пси, такі ж самі, як Берінгер — берлінський лихвар і колишній боксер. Вони розмовляли кокні, говіркою лондонських нетрів, проте з англійською, а особливо з просторічною, у Гумбольдта проблем не було, і, врешті-решт, йому вдалося порозумітися з цими шибайголовами.

Із усієї їхньої бесіди Оскар не зрозумів жодного слова. Добре, що Шарлотта, Еліза й Вілма залишилися в догонів. Принаймні, вони будуть у безпеці, навіть якщо в них із батьком нічого не вийде.

Незабаром вартові привели Гумбольдта й Оскара до храму. Виявляється, загін англійців отаборився в садку біля підніжжя величної споруди, в тіні старих гранатів. Усі найманці були крупними, суворими на вигляд чоловіками, які багато чого бачили на своєму віку. Дехто з них ліниво лежав у наметі, інші стиха бесідували, сидячи біля вогнища. Пахло смажениною. Оскар запримітив дерев’яні ящики, поряд із якими пірамідою стояли рушниці з багнетами на кінці. Праворуч, біля корита для водопою, стояли експедиційні коні та мули.

Не було ніяких сумнівів, що військову експедицію було заздалегідь добре підготовлено. Набагато краще, ніж їхню власну.

Побачивши чужинців, найманці замовкли і провели їх недовірливими й ворожими поглядами.

— Не втрачай мужності, мій хлопчику, — вчений стиснув Оскарів лікоть. — Усе буде гаразд!

Оскар мовчав. Згодом побачимо, чи мав рацію батько.

Неподалік від входу до храму на них чекало двоє чоловіків. Один із них був високим і худорлявим, із порізаним старими шрамами обличчям. Другий — трохи нижчий на зріст, але міцний і мускулястий, неначе бик голштинської породи. Під його широкими кущистими бровами виблискували очі, причому одне було звичайним, карим, а друге — небачене, сріблясто-сіре, з металевим вилиском.

Гумбольдт, довго не роздумуючи, наблизився до кремезного чоловіка і простягнув руку:

— Сер Джейбс Уїлсон, якщо не помиляюся?

На широкому обличчі мисливця на метеорити з’явилася задоволена усмішка.

— Ви вгадали, пане Гумбольдт! Яке несподіване задоволення! Мало сказати, що я глибоко здивований, побачивши вас тут. — Німецька мова Уїлсона була дещо недолуга, та вчений досить легко зрозумів його.

— Мій подив іще глибший! — Гумбольдт секунду помовчав, а потім вимовив: — Дозвольте відрекомендувати вам мого сина й асистента Оскара Веґенера.

Оскар простягнув руку. Дивно, і як це Гумбольдту вдається зберігати цей світський тон? Враховуючи, що ці люди ладні розірвати нас на шмаття. Проте, схоже, що батько має якийсь план.

— Дуже радий, — чоловік міцно потиснув руку юнака. — Джейбс Уїлсон. А це мій ад’ютант і права рука Джонатан Арчер. Заслужений ветеран війн в Індії й Афганістані.

Гумбольдт кивнув:

— Радий познайомитися!

Чоловіки обмінялися рукостисканнями.

— Ви розмовляєте німецькою? — запитав Гумбольді у Арчера.

— Даруйте, що?

Уїлсон усміхнувся.

— На жаль, Джонатан вас не розуміє. Боюся, що я єдиний серед наших людей володію німецькою.

— То пусте, — бадьоро озвався Гумбольдт. — Тоді доведеться перейти на англійську. Можливо, мій син не все зрозуміє, та в разі потреби я йому перекладатиму.

— Дозвольте висловити вам свою глибоку повагу! — Уїлсон зібрався було продовжувати, аж тут пролунай здивований вигук. Голос видався Оскару надзвичайно знайомим.

— Карл Фрідріх! Як ти тут опинився?

Оскару довелося примружитися, щоб переконатися в тому, що він не помиляється. За кілька кроків від них стояв не хто інший, як… Гаррі Босуелл!

— Боже милий! — Гумбольдт кинувся до фотографа, і друзі обнялися. Потім Гаррі сердечно обійняв Оскара.

— Ось уже не гадав, що зустріну вас у такому місці, — усміхнувся Гаррі. — Невже немає таких куточків на Землі, куди б вас не закидала доля?

— Ні, якщо мова йде про унікальні події та факти, — відповів Гумбольдт. — Дуже радий тебе бачити, старий пройдисвіте!

— Та ви обидва, дивлюся, зовсім не змінилися. Хіба що Оскар трохи підріс. — Він поплескав юнака по плечу. — А як ся мають дами, Шарлотта й чарівна Еліза? Чи можу я їх побачити, вони з вами?

Гумбольдт кивнув:

— Залишилися на тому боці ущелини.

— І ви так само пхаєте свого носа у справи, що вас зовсім не стосуються? — засміявся Гаррі.

Оскару здалося, що фотограф сміється з відчуттям полегшення. Цікаво, яка справа його пов’язує з Уїлсоном і чим він тут займається? Що взагалі тут роблять усі ці люди? Та час відповідей іще не настав. Наразі була тільки радість від зустрічі з давнім приятелем.

— Як твої справи, хлопче? Все гаразд?

— Усе чудово, — широко усміхнувся Оскар.

Гаррі Босуелл йому завжди подобався. Разом вони пережили незабутні пригоди в Місті Заклиначів Дощу.

— А що в тебе з рукою?

— А, пусте, — відмахнувся Оскар. — Подряпина.

— Ніяк не очікував зустріти тебе тут. — Схоже, Гумбольдт був здивований не менше від Оскара. — Що ти тут робиш?

— Працюю. А ти?

— Напевно, теж… Але чим конкретно ти займаєшся?

— Усе той же Вандербільт, — усміхнувся Гаррі. — Він доручив мені супроводжувати експедицію Уїлсона, щоб зробити фотографії для журнальних репортажів і майбутньої книги. Пеппер також тут: веде регулярні записи й пише статті у «Глобал»… Аж ось він і сам іде сюди!

Із-за рогу храму з’явився сухорлявий чоловік із тонкими, ніби приклеєними вусиками, й попрямував просто до них. Оскар миттю впізнав співробітника «Глобал Експлорер», із яким доля вперше зіштовхнула його ще в Перу.

Уїлсон не пропустив жодного слова з цієї невимушеної розмови. Нарешті, він промовив:

— Я бачу, панове, що ви давно знайомі?

— Неймовірний випадок, — кивнув Гумбольдт. Обидва журналісти — наші старі друзі. Ще зовсім недавно нам довелося разом пережити безліч цікавих пригод.

— Яка забавна несподіванка… — Уїлсон на мить затнувся: — Джонатане, чи не приготуєте ви нашим гостям щось перекусити? І, будь ласка, вино з мого ящика. Не сплутайте: «Шато Петрус» номер п’ятдесят вісім. Ми просто зобов’язані відсвяткувати таку зустріч.

48

Трапеза тривала недовго, та навіть за цей короткий час Гумбольдт устиг викласти, що саме його привело сюди, — звісно, не дуже розводячись стосовно подробиць. Джейбс Уїлсон відмовчувався й уважно слухав. Якби хтось глянув на нього збоку в цю хвилину, то одразу помітив би, що вчений схожий на кішку, яка причаїлася й готується до стрибка.

— Ви розповіли нам захопливу історію, пане Гумбольдт. Але деякі питання обминули своєю увагою. Зокрема, мене цікавить, чому саме ви обрали такий складний і далекий шлях: над Французьким Суданом? Ви й справді хотіли відшукати камінь, чи існують якісь інші причини?

Гумбольдт спокійно витримав мертвотний погляд іридієвого ока.

— Ви уважний слухач, пане Уїлсон. Звісно, я мав на це дуже серйозні причини. Чи говорить вам щось ім’я Рихард Беллхайм?

— Ви маєте на увазі славнозвісного етнографа?

— Саме так. Беллхайм був другом моєї юності.

— Був? А що ж із ним сталося? Він помер?

— Навіть не знаю, чи можна це назвати смертю…

І Гумбольдт розповів історію свого старого друга починаючи з першої зустрічі й закінчуючи дивним і моторошним перетворенням під час святкування Нового року.

Уїлсон слухав із величезною увагою, проте й цього разу не зронив ані слова. Оскару чомусь здалося, що цей чоловік щось приховує. Можливо, мисливець на метеорити вже знає про все, що розповідав йому Гумбольдт. Натомість Гаррі та Макс були страшенно вражені, почувши оповідь ученого.

Особливо їх налякала подія на новорічному святі. Макс навіть налив собі ще вина, при цьому руки в нього тремтіли. Коли ж учений дійшов до описання підйому в гори, знахідки у храмі й перебування в селищі ченців-місіонерів, Макс остаточно втратив самовладання.

— О, Господи! — хрипко видушив він. — А я, йолоп, мало не зайшов прямісінько до цього клятого храму. Скажіть, Уїлсоне, ви знали, що це небезпечно?

Мисливець на метеорити знизав плечима.

— Звісно ж, ні! Звідки мені було це знати? Я вражений так само, як і ви.

Оскар спохмурнів. Схоже, тут хтось бреше. І цей хтось — Уїлсон. Його ад’ютант Арчер — теж неабиякий негідник. Оскар міг заприсягнутися, що обидва вони нишком переглянулися, коли Гумбольдт розповів історію про мишу й місіонерів.

Правду казав батько: ці люди дуже небезпечні. А те, що вони замислюють, може завдати страшного лиха.

Макс налив собі ще вина — третій чи навіть четвертий келих. Від жаху він не міг навіть слова сказати, тільки розгойдувався з боку в бік.

— Я був усього лише кроків за десять від цієї диявольської штуки! — нарешті, простогнав він. — І при цьому вважав, що це найзвичайнісінький метеорит…

— Завважте, я ніколи вам нічого такого не говорив, — не витримав Уїлсон. — Мені від самого початку було зрозуміло, що ми маємо справу з винятковим феноменом. Легенди про нього такі ж само непевні й таємничі, як і перекази про Святий Грааль. Але чого я насправді не знав достеменно, то це його страшних можливостей.

— І тому вирішили використати мене як піддослідну мишу, чи не так? — Макс почервонів від люті. — Хотіли побачити, що станеться, якщо пошкодити поверхню каменю, а самому було страшнувато, еге ж?

— Дурня! — проричав Уїлсон, причому Оскару його гнів видався дещо театральним. — Я хотів потішити вас, винагородити за хоробрість. А, крім того, готовність ризикувати — невід’ємна риса справжнього дослідника. А тим більше, коли ви виконуєте найважливіше доручення королівського дому. Тому, хто не любить чаду від плити, нема чого робити на кухні.

— Ви безчесна людина, пане Уїлсон!

— Схоже, ви передали куті меду, — Уїлсон підвівся й поплескав Макса по плечу. — Гадаю, вам краще зараз піти до свого намету і як слід виспатися. Завтра все здаватиметься інакшим, а до храму піде хтось інший.

Макс скинув зі свого плеча руку мисливця на метеорити.

— Припиніть поводитися зі мною, як із малою дитиною. Я вирушу з вами, бо маю побачити, що саме ледве не зжерло мене.

— Це неточно, — поправив Гумбольдт. — Те, що ви називаєте каменем, могло вас асимілювати, але не зжерти. Вважайте за надзвичайне везіння, що ви так і не зайшли до храму.

— Можливо, ви дещо перебільшуєте, пане Гумбольдт? — засумнівався Уїлсон. — Ви говорите про нього так, ніби мова йде про живу істоту. Я розумію, що Скляне прокляття має багато надзвичайних здібностей, проте це вже занадто.

— Ви й досі мені не вірите? — усмішка Гумбольдта стала гострою, як бритва.

Уїлсон замовк, а потім несподівано фиркнув:

— Чудово, Пеппере! Якщо ви неодмінно хочете піти зі мною, ми оглянемо метеорит разом. Не дуже довіряйте різним балачкам, які вам доводиться чути.

Група людей знову рушила до храму, й цього разу до неї приєдналася ще одна людина — рудуватий ірландський хлопець із веселими очима й відкритою сердечною усмішкою. Він відрекомендувався гостям як Патрик О’Ніл і потиснув обом руки. Оскар одразу вирішив, що цей молодик — дуже приємна й товариська людина і, якби не мовний бар’єр, то він знайшов би, про що з ним побалакати.

— Я маю до вас запитання, сер Уїлсон, — крокуючи до храму, промовив Гумбольдт. — Ми прийшли до вас із міста догонів. Там багато поранених, а є й убиті. Чи не могли б ви пояснити, як це сталося?

— Ах, ви про це… — Уїлсон вийняв із очниці своє сріблясте око й заходився протирати його носовичком. — Ці чорнопикі не побажали пустити нас далі. Все, що нам було потрібно, — просто піднятися вгору, на плато… — Він уставив око на місце. — Але тепер, гадаю, вони отримали нагоду зрозуміти, що дуже небезпечно заступати нам шлях.

— Але ж ви пересувалися по їхній території!

— Гм, що означає — «їхня територія»? Якщо так говорити, то вся Африка — територія тих чи інших племен. Якби всі були такими, як ви, пане Гумбольдт, то ніхто з європейців уже не міг би ступити сюди. Але нас навряд чи зупинять подібні забобони. Ми дослідники, а не політики чи дипломати. А скажіть, як ви самі примудрилися потрапити сюди?

— Я постарався завоювати їхню довіру. Догони — наші друзі.

Уїлсон здивовано розширив очі:

— Он як? Ну, в такому випадку, мені дуже шкода, але, як то мовиться, не ми першими почали. Я намагався завдати їм мінімальних збитків. Можете переказати це своїм друзям.

— Я повідомлю їм про це, коли вони поховають своїх загиблих.

Решту шляху вони пройшли мовчки. Вже піднімаючись сходами до храму, Гумбольдт запитав.

— Вам відомо, що догони передбачили нашу появу?

Мисливець на метеорити зупинився на верхній сходинці.

— Передбачили? Що ви маєте на увазі?

— Цей народ протягом багатьох поколінь передає з уст в уста старовинне пророцтво. В ньому розповідається про чотирьох напівбогів, які прибудуть сюди на крилатій тварині. Саме ця подія ознаменує початок нової епохи. Старий цикл закінчується, починається новий. Вам, звісно, добре знайома історія з Сиріусом?

— Авжеж, — Уїлсон випнув квадратне підборіддя. Кожен, хто потрапляє сюди, має знати її. Догони поклоняються зірці, що обертається навколо Сиріуса А. Один її оберт триває п’ятдесят років. Проте цю зірку, Сиріус В, змогли виявити лише в нашому столітті з допомогою сучасних астрономічних інструментів. Догонам же вона відома вже багато сотень років. Не розумію лиш, яке відношення це має до вас.

— А чи відомо вам, що існує ще один, більш тривалий цикл? Місцеві звіздарі переконані, що нова епоха настане по завершенні тринадцятого циклу. Тринадцять — нещасливе число для догонів. Тринадцять разів по п’ятдесят — шістсот п’ятдесят років. Від цього моменту, який припадає на сьогоднішній день, у догонів починається новий відлік часу. Згідно з давнім пророцтвом, цього дня їхній народ зазнає страшних нещасть. І найпершим стане вороже нашестя, після якого настане тисячоліття жахливої пітьми. За цей час Земля має очиститися, й почнеться новий цикл життя.

— І що з того?

Гумбольдт неуважно глянув на мисливця на метеорити.

— Ви й досі не зрозуміли? Завдяки вашому жорстокому вторгненню пророцтво збулося. Це ж є таким очевидним.

Уїлсон протягом кількох хвилин мовчав, зберігаючи незворушний вигляд обличчя. А потім щиро розреготався.

49

Сміх лунко розлігся довкола й відбився від високих стін храму, а за хвилину його підхопили Джонатан Арчер і його люди. Поряд із могутньою і загадковою спорудою, посеред мертвого міста з таємничою долею, він звучав недоречно, проте минуло чимало часу, перш ніж Уїлсону вдалося заспокоїтись.

— Їй-право, пане Гумбольдт, — усе ще відсапуючи й утираючи сльози, промовив він, — у вас, німців, особливе почуття гумору! Зовсім не таке, як у англосаксів.

Гумбольдт спохмурнів.

— Я розповів вам про все це аж ніяк не для того, щоб розважити.

— Виходить, ви й справді вірите в усі ці нісенітнитці?

— Цілком переконаний, що все це — правда.

— І після цього ви вважаєте себе освіченою людиною? Тисячоліття пітьми! Що за дурня?

— Виходить, ви не хочете зважати на факти?

— Про які факти може йти мова, пане Гумбольдт? Міфи й легенди, а, якщо вже бути зовсім точним, дикунські казки. — Уїлсон з удаваним розчаруванням похитав головою. — Якби ви знали, скільки їх мені довелося вислухати за всі ці роки, не кажучи вже про примарні пророцтва! Поява комет і падіння крупних метеоритів із глибокої давнини вважалися провісниками лиха. Так гадали мешканці Давнього Китаю та Єгипту, Месопотамії та Середньовічної Європи. Немає такого метеорита, побачивши який люди б не падали навколішки й не починали просити Бога про своє спасіння. Та якби я щоразу дослухався до цих дурних балачок, то й досі працював би лаборантом десь у пропахлих пилом запасниках Лондонського музею природничої історії, а в моєму сейфі не було б ані порошини іридію. Не кажучи вже про це… — він злегка клацнув нігтем по сріблястій кульці у власній очниці.

При цьому пролунав такий скрегіт, що Оскар здригнувся.

— Якщо я вас правильно зрозумів, сер, ви й справді намірилися забрати Скляне прокляття з храму й вивезти його за межі країни? — запитав Гумбольдт.

— Навіть не сумнівайтеся, я це зроблю. Проте, все, що ви розповіли, є дуже цікавим. Мабуть, доведеться вкотре грунтовно обміркувати нашу стратегію. Замість того, щоб викочувати метеорит із храму за допомогою похилого дерев’яного жолоба, ми, гадаю, краще діятимемо згори. Це буде навіть зручніше. Он, бачите це кругле вікно? — Він указав на верхівку храмового куполу. — Там ми змонтуємо щось на кшталт підйомного крану й просто висмикнемо метеорит із кріплень, наче морквину з грядки. Що ви на це скажете?

Учений трохи відступив назад.

— Я не можу цього допустити, й ви розумієте це не гірше за мене.

Його рука потяглася до ціпка з прихованим клинком, та Джейбс Уїлсон теж не дрімав. У його руці зблиснула шпага.

Одночасно Оскар відчув доторк холодної сталі. За його спиною стояв Джонатан Арчер, приставивши до скроні хлопця револьвер. Серед найманців почулосм глухе ремствування.

— Ну ж бо, пане Гумбольдт! Ви й справді бажаєте повоювати? — Уїлсон кивнув на Оскара. — На вашому місці я б усе ж таки передумав.

Учений озирнувся. Побачивши револьвер у руці Арчера, він зблиснув очима.

— Нікчемний боягузе!

Уїлсон скористався моментом і точним рухом вибив бойовий ціпок із рук супротивника.

— Не варто так хвилюватися через дурниці, колего. Не бачу ніяких причин, щоб так гніватися. Вірте, тут нічого особистого, мовиться тільки про справу.

— Не намагайтеся мене переконати, — проричав Гумбольдт. — Той, хто наставив зброю на мого сина, не має жодних шансів. Віднині він — мій особистий ворог, і ніщо не зможе йому зарадити.

— Тоді мені залишається одне — взяти вас під варту. Патрику, замкніть цю парочку в одній із хатин. Можливо, там вони швидше отямляться.

— Тоді заарештуйте мене разом із ними, — вийшов наперед Гаррі Босуелл. — Я більше не згоден мовчати й миритися з вашими злодіяннями. Годі вже з мене! — Його окуляри підстрибували на переніссі від гніву й обурення.

Уїлсон побуряковів.

— У вас контракт, клятий скиглій! Негайно беріться до своєї роботи!

Гаррі похитав головою.

— Фотографувати ваші безчинства? Пошукайте собі іншого дурника. Я звільняюся. І тобі слід би було зробити так само, Максе!

Оскар перевів погляд на Пеппера. Співробітник «Глобал Експлорер» цієї хвилини мав дуже збентежений вигляд. Він ремиґав ротом, наче викинута з води риба. Слова Гаррі були для нього цілковитою несподіванкою. Лише за кілька хвилин йому вдалося видушити з себе кілька слів:

— Пропоную вам усім трохи охолонути, панове! — Макс примирливо здійняв угору руки. — Гадаю, що існує чимало способів залагодити конфлікт мирним шляхом.

— Ох, Максе! — Гаррі співчутливо глянув на друга. — Можливо, нагадати тобі, про що було написано в телеграмі? Ти ж бачив її на власні очі!

— Що за телеграма? — поцікавився Гумбольдт.

— У Дакарі ми отримали телеграму від приятеля Макса, британського журналіста. У ній повідомлялося про те, що сер Уілсон під приводом дуелі прибрав зі свого шляху відомого астронома Франсуа Лакомба, щоб заволодіти матеріалами французьких геодезистів…

— Безсоромна брехня! — проричав мисливець на метеорити.

— …Крім того, там було сказано, що цей випадок було кваліфіковано лондонським судом як «образу її величності». Типовий випадок неправедного судового рішення, якщо вас цікавить моя думка.

— Але ж сер Уїлсон врятував мені життя… — відказав Макс.

— А ти — йому. Хіба цього не достатньо?

— А постріл під час поєдинку з догонами? — запитав Макс. — Якби він вчасно не застрелив дикуна, валятися б мені десь поміж скель із розтрощеним черепом. Фактично, він двічі врятував мені життя!

— Це я стріляв, бовдуре, — відповів Гаррі, сумно й водночас глузливо усміхаючись.

Макс широко відкрив очі від подиву.

— Ти?!

— Я, друже, це я застрелив того догона, який кинувся на тебе з сокирою, — фотограф співчутливо глянув на Макса. — Через тебе я вперше в житті вбив людину. І, повір мені, я б ніколи нічого подібного не зробив, але не міг же я дивитися, як тебе вбивають, і не спробувати втрутитися!

Макс Пеппер вражено застиг на місці. Самовладання остаточно покинуло його, голова опустилася, плечі затремтіли. Журналіст втупився очима в землю і лише після тривалого мовчання спромігся таки підняти голову. Очі його блищали від сліз.

— Вибач мені, Гаррі, але ж я нічого не знав про це.

— Ти й не міг знати. Я сам не хотів тобі казати, проте ситуація надто різко змінилася. Тепер ти потрібен нам.

Макс коливався лише якусь секунду, а потім твердо промовив:

— Сер Уїлсон, боюся, що й мені доведеться подати у відставку. Прошу з розумінням поставитися до того факту, що за теперішніх обставин я не можу більше на вас працювати. Якщо хочете, я особисто повідомлю містера Вандербільта, що розірвав контракт виключно з власної волі. Ви не зазнаєте ані найменших матеріальних збитків.

Уїлсон мовчав, ніяк не реагуючи на його слова. Тоді Пеппер неквапливо попрямував до своїх друзів і став поряд із ними.

Тепер усі очі були спрямовані на Уїлсона. Обличчя мисливця на метеорити поступово наливалося кров’ю — гнів душив його. Тільки Богові відомо, кого з трьох цієї хвилини британець ненавидів більше: Гумбольдта, Гаррі чи Макса.

Нарешті, він порушив мовчанку.

— Яка зворушлива сцена. Я ледве сльозу не зронив. Мені начхати на цього божевільного німця і його команду, але вам, Пеппере, я довіряв. Після вашого мужнього вчинку під час атаки берберів я вже було вирішив, що з вас вийде непоганий хлопець. Однак, тепер бачу, як жорстоко помилявся.

— Мені дуже шкода, що змушений вас розчаровувати, сер.

Уїлсон ступив уперед і зацідив журналісту важелезного ляпасу. Пеппер гепнувся на землю, як лантух із борошном.

— Патрику, заберіть цих зрадників від мене й надійно замкніть! — різко скомандував Уїлсон. — Цілодобово охороняйте. Та глядіть мені. Якщо втечуть, відповідатимете головою. Зараз я маю важливіші справи, та щойно ми витягнемо з храму цей метеорит, нехай начуваються. Отримають на повну!

50

Йатиме тихо скрикнула й схопилася за щоку. Шарлотта, яка схилилася над пораненим догоном із гарбузовою посудиною, повною свіжої води, глянула на неї й перелякалася.

Ліва половина обличчя дівчинки розпухла й почервоніла, ніби обпалена вогнем. Шарлотта кинулася до неї.

— Що з тобою? — вона спробувала обійняти Йатиме. — Що сталося?

Дівчинка мовчала, по її щоках текли крупні сльози. Джабо тихенько повискував.

— Дозволь мені глянути… Боже милий! Хто тебе вдарив?

Йатиме витерла сльози.

Шарлотта здивовано озирнулася. Окрім поранених, поблизу нікого не було. Вони з Елізою вже кілька годин поспіль надавали допомогу людям в імпровізованому шпиталі, й увесь цей час Йатиме провела, сидячи під фіговим деревом і поринувши у свої думки. Шарлотта не знала, що й подумати.

— Елізо!

Темношкіра супутниця Гумбольдта перев’язувала пораненого буквально за два кроки від неї.

— Що сталося, люба?

— Я не розумію… Ти маєш сама це побачити.

Еліза, облишивши пораненого, підійшла до Шарлотти.

— Що тут у вас?

Дівчина вказала на щоку Йатиме.

— Схоже на ляпас, чи не так?

Еліза кивнула:

— Справді. Навіть відбитки пальців добре видно, жінка вказала на виразні червоні смуги.

— Хто це зробив, дитинко?

Йатиме похитала головою. Від болю вона так стиснула губи, що вони зробилися сірими.

— Ми знаємо цю людину?

— Дивно, — сказала Шарлотта. — Йатиме весь час була тут, поруч із нами, й до неї ніхто не підходив.

Еліза задумливо схилила голову, а потім промовила

— Мабуть, вона не хоче говорити. Але є й інший спосіб.

Вона доторкнулася кінчиками пальців до скронь дівчинки й заплющила очі. Але одразу ж їх відкрила.

— Нехай Бог милує, що ж це робиться?

— Що ти побачила?

— Ходімо швидше, — Еліза скочила на ноги й побігла до тогуни, де саме перебували Убіре й інші старійшини. Вже на бігу вона кинула через плече: — Лихо, Шарлотто! Страшне лихо!..

— Геть від мене! — сердито кинув Макс Джонатану Арчеру. — Я вже багато разів казав, що не терплю, коли мене хапають. Чуєте, це вас стосується!

— А мені плювати, подобається тобі це, чи ні, — Арчер і справді плюнув просто під ноги журналісту. — Я тобі від самого початку не довіряв. Просто не доберу, як це старий примудрився взяти з собою такого тупака-янкі.

Максова щока все ще палала від ляпаса, якого заліпив йому Уїлсон.

— Мабуть, через те, що я врятував ваші смердючі дупи, — огризнувся він. — Без мене ваші кістки вже досі б валялися в піску поміж дюнами, а зі шкур бербери зробили б собі бубон. І як же я шкодую, що я чомусь здумав допомагати таким негідникам! Ви ж просто жалюгідна зграя грабіжників, мисливців на славу та гроші!

Арчер замість відповіді тицьнув Пепперу під носа револьвер.

Гумбольдт відтягнув журналіста назад:

— Поки що слід зачекати, — прошепотів він німецькою. — Успіх не на нашому боці. Та ми неодмінно виплутаємося з цієї халепи, й тоді вже, повірте мені, Максе…

— Сподіваюся, ви маєте слушність, — так само тихо озвався Пеппер. — Не можу дочекатися моменту, коли поквитаюся з цим хлопцем… — Він прикусив губу. — Та я ж і насправді самозакоханий тупак. Як я міг довіритися Уїлсону? Його слова — суцільна брехня. Якби ви вчасно не з’явилися, він би відправив мене до храму, щоб на власні очі побачити, на що здатний метеорит!

— Ви — не єдиний із тих, кого ошукали, — відповів учений. — Такі люди, як він, здатні в разі необхідності бути дуже переконливими. У них є вдосталь чарівності й сили переконання. Вони майстерно маніпулюють іншими людьми. Проте варто вам лише ковтнути приманку, — клац! — і вам пред’являть рахунок! Мені добре відомі подібні особи. Їх удосталь повсюди: в науці, в політиці, в банках і в правліннях крупних комерційний компаній. Для них важливим є одне — влада. Ніколи не слід їх недооцінювати!

Арчер і О’Ніл привели всіх чотирьох у глиняну хатину з масивними дверима з твердої деревини. Всередині було нічим дихнути, як у глечику, який виставили на сонце. В хатині не було ані стільців, ані стола чи ліжок. Лише під стіною в долівці зяяла діра, яка колись, очевидно, слугувала за вбиральню.

Арчер указав стволом револьвера на двері:

— Заходьте. І не робіть дурниць. Якщо хтось захоче втекти, отримає собі кулю. Це зрозуміло? От і добре.

— Але ж тут жарко, як у печі, — зауважив Гаррі. — Залиште нам хоча б трохи води.

Арчер відстебнув від пояса флягу й кинув її в куток.

— А тепер — ідіть!

Заходячи першим, Макс ледве не впав, спіткнувшись об поріг. Гумбольдт, Гаррі й Оскар зайшли слідом за ним. Важкі двері захлопнулися, й вони опинилися в полоні.

Макс розглянувся на всі боки. Єдиним джерелом світла й повітря тут був невеликий квадратний отвір у стіні задньої частини хижки. Він був розташований трохи нижче від даху, та невдовзі четверо бранців зрозуміли, що для вентиляції цього отвору недостатньо: вже за півгодини всі вони були мокрими від поту. Температура в хижці була не менше як п’ятдесят градусів.

Пеппер підняв із глиняної підлоги флягу і струснув.

— Тут усього лише кілька ковтків, — розчаровано промовив він. — Арчер і в цьому нас надурив.

— Та це й не дивно. Такий самий безсовісний негідник, як і його хазяїн, а, може, й гірший, — промовив Гумбольдт, продовжуючи оглядати приміщення.

Окрім отвору високо під дахом, ніяких вікон у стінах не було. Покрівлю було зроблено з міцних дерев’яних брусів і покрито товстим шаром глини. Стіни ж виявилися набагато міцнішими, ніж здавалося на перший погляд.

— Як же ми звідси виберемося? — В напівтемряві хатини фігура Оскара була схожою на тінь.

— Поки що не уявляю, — похмуро відповів Гумбольдт. — Але ми щось придумаємо. Обов’язково маємо придумати, інакше справа закінчиться найстрашнішою в історії катастрофою.

51

Шарлотта здивовано дивилася то на Елізу, то на Убіре. Розмова між ними виявилася короткою, але й цього вистачило, щоб старійшина не на жарт розхвилювався. Навколо зібралися всі мешканці поселення, і коли Убіре повідомив їм новину, у відповідь почулися страшні прокльони. Було зрозуміло, що догони налаштовані дуже войовничо.

Цієї миті з’явився батько Йатиме, коваль. Він тягнув за собою візок, навантажений щойно виготовленою зброєю. Сталь тьмяно виблискувала на сонці.

Подальші події розгорталися з шаленою стрімкістю. Убіре коротко скомандував, воїни схопили з візка списи, дротики, щити й кинулися до мосту. До них приєдналися Шарлотта й Еліза, за якими поспішали Йатиме, Джабо і Вілма. Невдовзі біля краю ущелини зібралася мало не половина населення міста.

— Що, що там сталося? — намагалася зрозуміти Шарлотта, ледве встигаючи за Елізою.

— Гумбольдта і Оскара взяли в полон. Із ними ще двох. Ці люди — наші друзі. Йатиме бачила внутрішнім поглядом, як це сталося, і я також усе відчула.

— У полон? Але чому?

— Пророцтво! — задихаючись, промовила Еліза. — Все розгортається так, як і казав Убіре. Воїни хочуть зробити останню відчайдушну спробу і примусити ворогів зректися своїх намірів.

— Намірів? Яких іще намірів?

— Ці люди прагнуть забрати з собою зелений камінь.

— Невже? Але це ж справжнє божевілля!

— Саме тому їх і треба зупинити.

Шарлотта раптом зіщулилася від пориву холодного вітру і глянула вгору. Небо вже не було глибоким і синім — із заходу наповзали темні хмари. Відчувалося, що скоро піде дощ.

Воїни затягнули бойову пісню.

Це була дивна мелодія. Вона складалася лише із п’яти нот, які раз у раз повторювалися, то затихаючи, то знов набираючи силу. Шарлотті чомусь стало страшно від цих звуків.

Перші воїни вже досягли скельного переходу. Одразу ж почулися постріли з рушниць. У повітря здійнялися фонтанчики піску. Догони розсипалися по схилу й укрилися за скелями. Крізь проміжок між каменями Шарлотта помітила фігури людей на протилежному боці ущелини. Схоже, ті вже давно чекали атаки догонів і зайняли найзручніші позиції.

Вогонь із того боку подужчав.

Догони відповідали стрілами й метальними списами, та без особливого успіху. Адже для того, щоб поцілити супротивника, їм треба було вийти з укриття. Деякі воїни спробували це зробити, але їх одразу ж було застрелено. Бідолахи впали у прірву, і поки їхні тіла, перевертаючись, летіли вздовж стіни, Шарлотта прикрила очі й устигла прошепотіти коротку молитву…

— Ворушіться! Ми маємо поспішати!

Джейбс Уїлсон, стоячи біля храмової брами й широко розставивши ноги, керував роботою імпровізованого підйомного крану. Примітивну конструкцію було поспіхом складено з кількох блоків, канатів і брусів, для яких використали стовбури дерев, що у великій кількості росли в Заборонному місті. Крану належало підняти метеорит крізь отвір у куполі й перенести його у товстелезний дерев’яний контейнер.

Усе вже було майже готове до підйому. Через відкриті навстіж ворота Уїлсон міг бачити метеорит. Зелений світний камінь був уже так близько від нього, що, здавалося, ось простягни руку — і можна доторкнутися до його граней.

Що там плів Гумбольдт? Зеленкуватий пісок біля основи метеорита — це нібито насіння, що його розсипає камінь, яке проникає крізь будь-яку речовину. Достатньо лише наступити на нього…

Він переставив ногу через поріг і спробував підошвою пісок, що вкривав плити з пісковику. Нічого не сталося. Можливо, варто зайти трохи далі? Він озирнувся. Біля нього на сходах валялася зламана вітром зелена гілка. Уїлсон підняв її, обчистив від пагонів і поколупав її кінцем зеленкуватий пісок — там, де його було найбільше. Знову нічого.

Полегшено зітхнувши, він відкинув гілку вглиб храму. Раптом почувся дивний шум. Гілка сама собою заворушилася, промайнуло зелене листя на її кінці, й наступної миті вся гілка зникла в піску. Уїлсон мимоволі відсахнувся. Схоже, Гумбольдт нічого не перебільшив.

Наразі з’явився Джонатан Арчер. Обличчя його здавалося вдоволеним.

— Як справи в наших гостей?

Арчер усміхнувся:

— Гадаю, чудово. Щоправда, вони мають до нас кілька неістотних претензій, але ж ми іншого й не очікували. Патрику вони не набридатимуть: хижка виявилася напрочуд міцною.

— Гм, — Уїлсон почухав неголене підборіддя.

— У чому справа, сер? Можливо, треба підсилити охорону?

— У цьому немає потреби. Та не слід забувати, що наш головний бранець — зовсім не звичайна людина. Я дещо чув про цього Гумбольдта. Дуже небезпечний тип.

— Якщо хочете, я особисто забезпечуватиму його охорону…

— Не варто, Джонатане. Це вже параноя. Займемося краще нашим скарбом. Як ви вважаєте, якою може бути маса цього каменя?

— Важко сказати. Мабуть, від п’ятисот до восьмисот кілограмів. Я бачу, він обрамлений чимсь на кшталт кам’яного кільця із золотими прикрасами. Крім того, там є ще кілька гострих виступів, що нагадують промені, за які можна закріпити стропи основного каната.

Уїлсон кивнув.

— Відрядіть когось зробити це. Тоді завдання стане зовсім простим: залишиться тільки витягти нашу штукенцію звідти.

— Для мене було б великою честю особисто закріпити стропи.

Уїлсон здивовано скинув брови вгору:

— Для вас?

— Авжеж, сер.

— Але ж ви знаєте, що це надзвичайно небезпечно? Ви чули все, про що розповідав Гумбольдт, і все ж наважуєтеся ризикнути?

— Так, сер. Я буду обережним і не наближатимуся до зеленого піску — спробую спуститися до каменя згори. Можете бути певні, я зайве не ризикуватиму: життя мені поки що не набридло.

— Ну, не знаю… — з сумнівом похитав головою Уїлсон.

— Я наполягаю, сер! Ви надасте мені особливої честі дозволивши доторкнутися до цього легендарного каменя першим. — Арчер відкашлявся: — Я чув, як ви всього лише кілька годин тому пропонували це зробити Пепперу. Але зараз він більше не може претендувати на роль першовідкривача, і рядок у документі залишиться порожнім. Мені здається, що це непорядок.

Уїлсону знадобилася лише мить на роздуми.

— Гаразд. І нехай вам Бог допомагає. Він міцно поплескав свого ад’ютанта по плечу: — Недарма я завжди так високо цінував вас, Джонатане. А тепер просто пишаюся вами!

52

Найперше Джонатан Арчер попросив здорованя Руперта допомогти йому видертися на купол храму. Колишній докер був напрочуд сильною людиною, а його рана, отримана в сутичці з берберами, практично загоїлася, і тепер він майстерно керував роботою імпровізованого крану.

— Дякую, — гукнув Арчер приятелю, опинившись нагорі. — Як там справи з підйомним механізмом?

— Усе готове! Залишилося змастити блоки, й можна починати, — Руперт помовчав і обережно поцікавився: — А хто з нас першим вирушить у лев’ячу пащу? Сподіваюся, це буду не я?

Нервовий сміх, яким Руперт супроводив свій жарт, видав його напруження.

— Ні, ваша допомога не знадобиться. Туди спущуся я.

— Ви, сер?

— Я не можу вимагати від своїх людей того, чого не можу зробити сам, — відповів Арчер.

— Розумію, сер…

— Крім того, мені потрібна надійна людина в тилу, на яку я можу покластися в разі виникнення непередбачуваних обставин. — Він засміявся. — Ви потрібні тут, нагорі. І якщо з’явиться небезпека, я буду впевнений, що ви мене швиденько витягнете звідти.

— Так швидко, як тільки дозволить підйомник, сер!

— От і добре, тоді не гаймо часу.

Арчер піднявся на верхівку купола й зазирнув у темне провалля. Найманці розбили засклення круглого отвору й витягли з рами осколки. Підлога храму навколо метеорита була всипана битим склом. Камінь мінився всіма відтінками зеленого і справді нагадував зірку, що спустилася з небес.

Якби помічник Уїлсона заявив, що на душі в нього спокійно, він би збрехав. Джонатан Арчер був людиною тверезою, навіть скептичною, однак за останні роки вислухав стільки історій про цю зелену брилу, що ладен був повірити у що завгодно.

Позичивши в Руперта грубі шкіряні рукавиці, Арчер зверху них іще до ліктя обмотав руки товстою вовняною тканиною. Так само він захистив і ноги, щоб жодна зелена піщинка не змогла проникнути під шкіру. Адже він зовсім не бажав бути з’їденим ізсередини. Потім Арчір вдягнув шкіряну куртку, і Руперт обв’язав його канатом навколо поясу, надійно затягнувши всі вузли.

Ось і все. Арчер узявся за канат, що закінчувався чотирма стропами з петлями, спустив ноги в отвір і кивнув докеру:

— Давай!

Руперт натиснув на важіль, і канат трохи послабився.

Арчер ковзнув униз і завис у повітрі, продовжуючи повільно спускатися. Метеорит наповнював простір під склепінням купола таємничим зеленим світлом і здавався прекрасним, як зелений оазис посеред випаленої сонцем пустелі. Вугільно-чорний обсидіан і золото вигідно підкреслювали основний колір каменю. В цьому смарагдово-зеленому сяйві хотілося повністю розчинитися. Арчер досить довго роздивлявся камінь, поки не відчув ривок канату.

— Гей, Джонатане! Чи ви там задрімали? — почувся здалеку голос.

— Що? — він здригнувся й розплющив очі.

В отворі купола чорнів силует докера. Руперт продовжував потроху витравлювати трос.

— Уже дві хвилини ви не відповідаєте на запитання.

— Як ви сказали? — схаменувся Арчер.

— Ви теліпаєтеся там, як у тім’я битий. Я вирішив, що варто поцікавитися, чи все з вами гаразд.

Арчер струснув головою. Що з ним сталося? Він цілком отямився, свідомість була ясною, та, здавалося, що з його тіла пішла половина життєвих сил. Ніби хтось усередині натиснув найголовніший вимикач. Клац! — і готово…

— Усе гаразд, сер! — гукнув він. — Просто трохи замріявся.

Замріявся? Брехня. Швидше, відключився, та зізнаватися в цьому він не хотів. Клятий камінь! Арчер пригадав, як вдивлявся в його зелену безодню, а потім…

— То що ж, продовжимо?

— Звісно, сер!..

Він протер очі. Камінь був уже зовсім близько. Звідси він міг добре роздивитися золоті промені й обсидіанове кільце. Аби лиш устигнути накинути на них петлі — і геть звідси! Залишається три метри, два… Зелений камінь сяяв просто під ним. Ну й одоробло! Чи потягне його підйомний кран?..

Ага, ось і вістря променів. Неначе блискучі списи вони тягнуться назустріч Джонатану Арчеру, чиє ім’я скоро стане відомим самій королеві Великобританії.

Він злегка розгойдався, щоб дотягтися до них і приготував першу петлю. Та не встиг Арчер накинути її на перший промінь, як щось сталося. Метеорит засяяв набагато яскравіше. Зелень змінилася червоним, а потім жовтим пульсуючим світлом. Зі свистячим шипінням із надр моноліту вирвався білий промінь, і безпорадна людина, підвішена на довгому канаті, опинилася просто на його шляху.

Арчер устиг відчути, як промінь доторкнувся до його лоба, і здригнувся. За лічені секунди перед його внутрішнім поглядом промайнули незчисленні зірки та планети потім усе поринуло в пітьму…

Оскар морочився з пов’язкою. Тепер уже було просто необхідно глянути, що ж насправді відбувається з рукою. За останні півгодини біль набагато збільшився.

Там щось було. Щось чуже. І воно прагнуло вирватися. Зовсім як тоді, коли в нього збільшувалися м’язи й на тілі в найнесподіваніших місцях починало рости волосся. Ці відчуття були дещо схожими, проте зараз боліло набагато сильніше.

Біль охопив уже всю ліву половину тіла і шпигав у ногу. М’язи були страшенно напружені, наче від судом. Іще кілька хвилин — і він просто не витримає.

Решта бранців зібралася у протилежному кутку хатини й тихо перемовлялася між собою. Швидше за все, Гумбольдт розповідав про результати проведених ним дослідів, а, можливо, мова йшла і про його стан. Час від часу хтось із них нишком оглядався, щоб подивитися на Оскара. Треба бути гранично обережним.

Раптом із боку храму почувся дивний шум. Глухий хлопок, слідом за яким пролунав здавлений крик. Усі скочили на ноги й припали до шпарин у дверях. От і добре, зараз він здихається від цієї клятої пов’язки.

Оскар розстебнув шпильки, якими було закріплено кінці бинтів, і потягнув зубами за вільний кінець. Пов’язка одразу трохи ослабла. Юнак зробив усе так швидко, що ніхто не звернув на нього ніякої уваги.

Іще мить — і пов’язка почала піддаватися. Місіонери не пошкодували перев’язочного матеріалу. Його вистачило б, щоб забинтувати його від голови й до ніг, та ще й бинти було накладено якимсь не відомим Оскару способом. З якого б це дива брати-місіонери так старалися? Може, вони намагалися щось приховати?

Юнак згадав лиховісну усмішку керівника місії. Вона ще довго ввижалася йому в кошмарних снах. Залишалось сподіватися, що нічого поганого вона йому не віщувала.

Зціпивши зуби, він продовжував розмотувати бинт. Залишалося всього кілька витків. Іще трохи — і справу зроблено. Нарешті, він зірвав пов’язку й відчув на обличчі гарячу хвилю повітря. В ніс ударив важкий сморід.

Оскару довелося трохи відсапатися, й лише після цього він наважився глянути на власне передпліччя. Шкіра на його руці стемніла і дивно вилискувала. Але тут, у напівтемряві хижки, не можна було добре побачити, що було тому причиною. Мабуть, краще підійти ближче до отвору під стелею. Вистачить навіть тонкої смужки денного світла.

Оскар простягнув руку вгору.

Те, що він побачив, примусило його відчайдушно за волати.

Джейбс Уїлсон відсахнувся.

Перед його очима все ще палав електричний розряд — синьо-біле щупальце, яке метнулося до Арчера. Потім почувся шиплячий свист, і тіло його ад’ютанта почало корчитися в конвульсіях. Могутній потік світла пронизав бідолаху наскрізь. Сині спалахи з’явилися на одязі англійця, пробігли вздовж канату кудись угору й із сухим тріском зникли. Посипалися іскри. Канат обвуглився й обірвався, нерухоме тіло його вірного друга і помічника полетіло вниз.

Кран було безнадійно зіпсовано, пісок унизу, навколо непритомного Арчера, було всипано обгорілими залізяками та розтрощеними балками, що залишилися від саморобної конструкції.

Уїлсон розширеними від жаху очима стежив за тим, що відбувалося. Він ладен був уже рвонути до храму, щоб допомогти Арчеру, проте миттю усвідомив, що це було б фатальною помилкою, і відсмикнув ногу, так і не наважившись ступити всередину.

Це його і врятувало: поверхнею піску вже пробігали хвилі, розходячись концентричними колами, ніби хтось жбурнув камінь у спокійну воду. Тіло його друга лежало під уламками крану, але тепер пісок навколо нього почав бурхливо рухатися й нуртувати. Здійнялися вгору дрібні зеленкуваті кришталики, й ця лиховісна хмара поховала під собою Джонатана Арчера. Щось зашипіло, а потім раптом загуло, ніби десь поряд утворився величезний водоспад. Пісок спучився, як у повній по вінця посудині, повітря зробилося щільним, наче збурений пісок, а з храму поповз нестерпний сморід. Уїлсону довелося затиснути носа, проте запах був таким сильним, що сльозилися очі.

Йому вперше зробилося по-справжньому страшно. Клятий метеорит! Слід було таки дослухатися до голосу інтуїції. Якби це завдання він примусив виконати бранців, тоді й Арчер був би цілим. Та що вже тепер бідкатися! Нічого не вдієш…

Минуло не більше тридцяти секунд, і все затихло. Зеленкуватий пісок знову зробився гладеньким, морок розсіявся. В повітрі залишився тільки легкий запах сірки й озону. Оце й усе. Ані Джонатана Арчера, ані уламків підйомного крану. Зникли, як і не було. Неначе їх змела невидима рука.

Мисливець на метеорити, який прославився на всю Англію завдяки своїй нездоланній мужності, відчув, як у нього тремтять і підгинаються коліна.

53

Крізь вузьку шпарину в дверях Гумбольдт марно намагався розгледіти, що діється в місті. Ну, звісно ж, щось надзвичайне відбувалося саме у храмі й навколо нього. Там раптом спалахнуло сліпучо-яскраве світло, почувся дивний свист, застугоніла земля, та наразі все стихло так само, як і почалося.

Потім учений побачив, як сходами, що вели до храму, спускається мисливець на метеорити Уїлсон, і при цьому він має такий вигляд, ніби щойно зазнав нищівного нокауту на рингу. Кілька найманців одразу кинулися до свого керівника й підхопили під руки. Однак Уїлсон швидко отямився й почав віддавати команди своїм людям, люто жестикулюючи й раз у раз указуючи на храм.

Цікаво, що там могло статися? І де це Арчер?

Тільки зараз Гумбольдт пригадав, що помічник Уїлсона щось уже досить давно не траплявся йому на очі. Він хотів було повідомити про свої спостереження решту бранців, коли в глибині хатини пролунав відчайдушний зойк.

Оскар!

Учений стрімко обернувся.

Здригаючись усім тілом, юнак зірвав із себе сорочку. Світло, що пробивалося з вентиляційного отвору під дахом, вихоплювало з напівтемряви його бліду шкіру і скривлене від страшного болю обличчя. Біля ніг юнака валялася купа бинтів.

— Погляньте лишень! — Макс указав на руку Оскара.

Гумбольдт ошелешено завмер на місці. В кількох місцях шкіра руки Оскара ороговіла, наче у змії. Проте це була не луска, а тонкий склоподібний шар, який блищав і мерехтів у тонкому сонячному промені. Зміни почалися біля зап’ястя й тяглися майже до самого плеча, захоплюючи частину шиї та грудей. Учений ледве спромігся здолати в собі жах і співчуття.

— Господи, Оскаре! Коли це почалося?

— Я… я не знаю… Ще в Берліні, — голос Оскара було важко впізнати. — Це та бійка з Беллхаймом… Можливо інфекція…

Гумбольдт вражено дивився на сина.

— Беллхайм?

Юнак кивнув. Йому було боляче навіть поворушитися.

— Це… був… осколок…

— Але чому ти мовчав?

Оскар опустив очі:

— Мені… мені було соромно…

Гумбольдт усе зрозумів. Він схопив руку Оскара й підніс її ближче до світла. Кінцівка зробилася напівпрозорою, схожою на деякі види риб із Південно-Східної Азії. Подекуди крізь склоподібні тканини було видно навіть кістки й судини. Хвороба зайшла вже надто далеко.

— Я не розумію… — пробурмотів учений. — Місіонери… Вони мали б вчасно помітити. Вони ж тебе оглядали!

— Вони… все… бачили… — відповів Оскар. — Тому… нічого не сказали.

Гумбольдт ковтнув клубок, що став у горлі. Потім знову взяв Оскара за руку і м’яко потиснув її:

— Усе буде гаразд, мій хлопчику.

Гаррі кинувся до дверей і почав гамселити в них обома руками.

— Послухайте, О’Ніл! Негайно відчиніть! Це терміново! Нашому хлопцеві потрібна медична допомога! Мерщій відчиніть двері!

Відповіддю була лише тиша.

Патрик О’Ніл із тривогою поглядав на храм. Наскільки він міг бачити звідси, справи там були досить кепські. Кран завалився, Арчер кудись зник. Найманці метушилися, неначе мурахи в розворушеному мурашнику.

Йому нестерпно кортіло зрозуміти, що там відбувається, та про нього, здається, всі забули. Він їм потрібен як хлопчик на побігеньках або ж охоронець, а як до діла, то зась. Про серйозні речі Уїлсон при ньому навіть не згадував.

Ще зовсім недавно він не втрачав надії, що вже в цій експедиції сер Уїлсон довірить йому якусь важливу місію. Але й тут він бачив, що його сподівання виявилися марними.

Доводилося зізнаватись самому собі, що його відданість хазяїну останнім часом добряче похитнулася. Він більше не довіряв Джейбсу Уїлсону. Той щось страшне приховує в душі, тепер це вже ясно. Інакше навіщо б йому брехати, вивертатися? Професор зневажав закони й безжально маніпулював людськими долями. Та ще й при цьому завжди виправдовував свої вчинки тим, що робить це лише заради науки. Але чомусь Патрик почав сумніватися, що Уїлсон говорить правду. Винищення догонів нічим не можна було виправдати. Так само, як і спосіб, за допомогою якого вчений роздобув французькі документи. А чи справді він убив французького астронома, захищаючи власне життя і честь британської королеви?

У цей момент Патрик почув, як у двері імпровізованої в’язниці хтось постукав.

— Послухайте, О’Ніле! Негайно відчиніть! Це терміново! Нашому хлопцеві потрібна медична допомога! Мерщій відчиніть двері!

Голос Гаррі Босуелла, фотографа.

У двері стукали так, що вони могли не витримати, тож Патрику довелося підвестися на ноги.

— Що там у вас сталося? Чому ви так репетуєте?

— Ви маєте нас негайно випустити! — відчайдушно заволав Босуелл. — Хлопцеві дуже зле. Він може померти якщо вчасно не втрутитися.

— Що з ним?

— Достеменно ніхто не знає. Щось із рукою та плечем. Потрібна допомога. Терміново!

О’Ніл завагався. А що коли просто хитрість?

Нарешті, він похитав головою.

— Прошу мені вибачити, проте я нічого не можу для вас зробити. Принаймні зараз. Поряд зі мною нікого немає, а сам я вам двері не відчиню.

— Тоді покличте когось, заради всього святого! І якомога швидше!

За відчайдушними інтонаціями в голосі фотографа Патрик зрозумів, що справа таки дуже серйозна, і хлопець не хитрує. Трохи поміркувавши, він промовив:

— Ну, гаразд. Я пішов по допомогу. Але обіцяйте мені не робити дурниць і не намагатися втекти, інакше Уїлсон застрелить вас на місці.

— Слово честі! — почулося з хатинки. — Тим більше, що голіруч нам усе одно не відчинити двері зсередини. Проте, заради Бога, покваптеся!

— Сподіваюсь, мені не доведеться пошкодувати про це… — пробурмотів О’Ніл і бігцем кинувся в напрямку храмового майдану.

54

Джейбс Уїлсон нетямився від гніву. Арчер загинув, кран, на який було витрачено стільки зусиль, зруйновано. Всі його справи пішли шкереберть. Ця каменюка з іншого світу неначе й не збирається зрушувати з місця й залишати своє гніздо в центрі храму, ніби вона сама має власну волю та право голосу.

Час уже було покласти цьому край, тим більше, що мисливець на метеорити не терпів ані найменшого опору. І якщо досі він був спокійним і розсудливим, то від цієї хвилини ситуація із зеленим каменем зробилася для нього питанням честі.

Він іще ніколи не зазнавав поразки і, незважаючи на те, що цей моноліт мав такі загадкові властивості, не хотів здаватися й цього разу. Зелена брила з безодні Всесвіту була тут чужою. То був прибулець, мігрант. А на планеті Земля існували свої правила. Тут не можна діяти як заманеться. А особливо це стосується чужинців.

— Принесіть сюди ящик із динамітом, — наказав Уїлсон.

Здоровань Руперт, який і без того був добряче наляканим, здивовано глянув на керівника експедиції.

— Динаміт, сер?

— Так, нехай йому грець! Ти хіба не чуєш? Я рознесу цю брилу на друзки, якщо вважатиму, що це є конче необхідним.

— Ви хочете знищити зелений камінь? — Руперт, як це часто з ним бувало, нічого не розумів і тільки здивовано кліпав очима.

— Не знищити, йолопе, а поділити! Я переконаний, що кожний його уламок матиме такі ж самі властивості, як і цілий камінь, хіба що не такі могутні. А нам для експериментів цілком вистачить уламка завбільшки з кулак. Решту ми продамо. Я стовідсотково впевнений, що найбільші музеї світу й товариства дослідників природи розкуповуватимуть їх, як гарячі пиріжки, і за тією ціною, яку ми самі призначимо. Ти отримаєш стільки грошей, що не зможеш їх і перелічити. Ми просто купатимемося в золоті!

Вираз обличчя Руперта поступово змінювався. Нарешті, він усе ж таки допетрав, про що мова. Решта теж не стояли без діла. Найманці щодуху кинулися до табору по динаміт.

Уїлсон був тут єдиною людиною, в душі якої ще жеврів деякий сумнів. Ризик був надто великий. Динаміт — новий винахід. Він став причиною вже кількох нещасних випадків із катастрофічними наслідками. Злетів у повітря навіть цех із виробництва цієї речовини. І лише через те, що якийсь невіглас не вжив елементарних заходів безпеки. Втримати ситуацію під контролем могла тільки досвідчена людина. Недбалість може коштувати життя і їм самим — для цього достатньо навіть сильного поштовху чи іскри…

Динаміту в них залишалося зовсім небагато. Уїлсон взагалі сумнівався, чи варто брати таку небезпечну речовину з собою в експедицію, адже невідомо, що може статися. Зрештою він обмежився двома ящиками, з яких дві третини вже було використано. Хто б міг подумати, що їм знову знадобляться динамітні шашки?

— Тягніть усе, що залишилося, сюди! — гукнув він до своїх людей, змахнувши рукою. — І, будь ласка, обережніше, не впустіть на землю.

Невдовзі найманці доправили динаміт до підніжжя храму й виструнчилися перед хазяїном.

— Чудово, — похвалив їх мисливець на метеорити. — Тепер несіть це до головних сходів і обережно підіймайте його вгору.

Він керував роботою доти, поки ящик не було встановлено на потрібному місці. Підійшов Руперт. Очі колишнього докера були сповнені страху, хоча невеликий дерев’яний ящик із написом «Динаміт Нобеля» був завбільшки таким само, як, скажімо, коробка з пляшками віскі.

Уїлсон підняв кришку ящика, і в ніс йому вдарив солодкуватий запах нітрогліцерину. Коричневі бруски шашок було загорнуто в кілька шарів промащеного паперу і, заради безпеки, пересипано піском. Виявилося, що динаміт був у чудовому стані, й це дещо заспокоїло професора.

Він вийняв одну шашку і зважив її на долоні. Потім додав до неї другу, третю й четверту. Чотирьох має вистачити. Запал лежав поряд: дерев’яна основа, до якої було насипано чорного пороху й уставлено бікфордів шнур. Залишалося тільки прикріпити запал до динамітних шашок — і ті готові до вибуху.

Із неба впали перші важкі краплини. Весь цей час Уїлсону ніколи було й угору глянути, тож він не помітив, як насунули хмари. Треба поспішати. Невдовзі запал було встановлено на місце, і мисливець на метеорити звелів своїм людям віднести ящик із рештою динаміту на безпечну відстань від храму.

55

— Сюди не можна. Бос зайнятий, — шлях О’Нілу заступило троє найманців із дерев’яним ящиком у руках.

— Що він намірився робити? — Патрик перевів погляд із напису «Динаміт Нобеля» на обличчя чоловіків, а потім на сходи, що вели до храму.

Поруч із ними стояв сер Джейбс Уїлсон власною персоною, і в руках у нього було щось схоже на рибальську вудку. Але куди це зник Арчер? І що сталося з краном?

— Мені необхідно з ним терміново побалакати, — він відштовхнув Руперта й кинувся вгору по сходах. — Мова йде про наших бранців! — кинув він через плече.

— Стій! — Руперт кинувся за ним, але Патрик виявився спритнішим. — Ану вертай!

Коли асистент забіг на верхню сходинку, Уїлсон обернувся.

— Перепрошую, босе! — гукнув Руперт, хекаючи іззаду. — Я попереджав хлопця, що вам не можна заважати, але він не послухався.

— Добре, Руперте, — озвався Уїлсон. — Повертайтеся до своїх, а я сам тут упораюся. Що сталося, Патрику?

— Бранці, сер… — Патрик важко зітхнув. — Босуелл стверджує, що юнак дуже хворий, може навіть померти. Чи можу я взяти двох людей, щоб відчинити двері й подивитися, що там сталося?

Уїлсон зміряв його скептичним поглядом:

— І ти в це повірив?

— Так, сер. Хлопцеві, здається, і справді зле. Його стан набагато погіршився відтоді, як ми їх замкнули.

Уїлсон на секунду замислився, та все ж заперечувально похитав головою.

— Ні. Може, трохи згодом. Ми маємо важливіші справи. Втім, це добре, що ти тут, Патрику. Мені знадобиться твоя допомога.

О’Ніл здивовано підняв брови:

— Що ви робитимете, сер? Де Арчер?

— Арчер? Так ти ще нічого не знаєш? — глаза Уїлсона люто зблиснули. — Джонатан мертвий. Загинув, коли ми намагалися витягти метеорит із його гнізда. Ось, потримай-но, — він простягнув свою наплічну сумку Патрику.

— Загинув? — Ця новина приголомшила молодого ірландця. — Але… Як це сталося?

— Зараз не дуже вдалий час для того, щоб розводити балачки, — мисливець на метеорити вказав очима вгору. — Ми маємо закінчити все раніше, ніж почнеться злива. А тоді я тобі все розповім. — Клацнула запальничка, Уїлсон підніс вогонь до ґнота бікфордова шнура. Почулося шипіння, гніт спалахнув ясно, майже без диму. Прихопивши з собою оснащений запалом динамітний пакунок, прикріплений до «вудки», Уїлсон рушив до храмової брами. — Ходімо, допоможеш мені!

Обличчя його зробилося дуже серйозним. Патрик узявся за пакунок із зв’язаних докупи чотирьох динамітних шашок. Уілсон тримав його «вудкою». Разом вони розмахнулися й за словом «три» кинули заряд усередину Він упав прямісінько на метеорит. Патрик зачаровано стежив за тим, як догоряє шнур.

— А тепер гайда звідси! — хрипко вигукнув Уїлсон.

Штовхнувши Патрика в спину, він кинувся бігти сходами вниз. Ірландець трохи забарився й устиг помітній як зеленкуватий пісок навколо метеорита почав рухатися, неначе під ним прокинулася якась жива істота. А потім йому здалося, нібито з-під поверхні піску виринула пара великих скляних щупалець, але він не повірив власним очам. Цього просто не могло бути.

— Та що з вами, О’Ніле?!!

Патрик через силу відірвав очі від того, що відбувалося у храмі, й кинувся слідом за босом. Метрів за п’ятдесят від них височів невеликий пагорб. На верхівці росло розлоге дерево, на якому, незважаючи на тривалу посуху, все ще залишилося кілька зелених листочків. Саме за його стовбуром і сховалися двоє чоловіків, очікуючи вибуху.

Вибух розітнув насторожену тишу, наче грім від одночасного удару тисяч блискавок. Оскар відчув, як від потужної вибухової хвилі здригнулася їхня імпровізована в’язниця. Зі стелі посипалася суха глина. Двері ледве встояли, та крізь їхні шпарини до хатки з такою силою увірвалися пісок і дим, що їм довелося затулити руками обличчя. Гуркіт іще не затих, а Гумбольдт уже скочив на ноги й кинувся до дверей. Припавши до шпарини, він визирнув на вулицю.

— Боже милий! — пробурмотів він, коли пил трохи влігся. — Ці люди остаточно збожеволіли. Вони рознесли динамітом храм. Від споруди майже нічого не залишилося. Ось погляньте!

Усі, крім Оскара, підбігли до дверей. Тільки юнак, прислухаючись, дивився вгору. На дах хатинки впали важкі дощові краплі, а незабаром почалася справжня злива.

Із розташованої неподалік скелі зірвалася й із гуркотом покотилася вниз купа каміння. Стовбур і гілки розлогого дерева жалісно скрипіли. Хвиля розжареного повітря здійняла хмари піску, й О’Ніл з Уїлсоном мало не задихнулися. І одразу ж їм на голову посипалися камінці. Патрик міцно притиснувся до виступу скелі, щоб каменепад його не зачепив. Уламки були завбільшки з кулак, а, може, трохи крупніші. Якщо один із них влучить у голову, то ніхто не дасть за його душу й шеляга.

Іще кілька секунд навколо них було справжнє пекло, але потроху все вляглося. У місті знову запанувала тиша. Чути було тільки шелестіння дощу по гілках.

Патрик розглянувся. Один за одним найманці виходили зі своїх схованок. У нього трусилися коліна, а мокра від поту і дощу сорочка прилипла до спини.

Молодий чоловік глянув у бік храму, й те, що постало перед його очима, змусило О’Ніла затамувати подих. Йому довелося кілька разів моргнути, щоб переконатися, що це не зорова омана.

Споруда зникла, як крізь землю провалилася. На її місці до неба здіймався стовп диму. На тлі грозових хмар він здавався надзвичайно похмурим, неначе провісник іще більших нещасть. Земля навколо була всіяна осколками каменю і трісками. Довколишні дерева вибуховою хвилею вивернуло з корінням, їхня кора почорніла від кіптяви. У повітрі пахло чадом.

Джейбса Уїлсона також вразила надзвичайна потужність вибуху. Коли він оглянув руїни храму, на його обличчі відбилося недовірливе здивування.

— Отакої тобі! — бурмотів він, переступаючи через уламки. — Оце так сила! Якби я знав, що за диявольська штука, цей динаміт, я зробив би трохи менший заряд. Хоча, з іншого боку… — він задоволено озирнувся кругом себе. — Це саме те, що я й хотів. Ось дивіться! — він указав на уламок дивного метеорита.

Патрик О’Ніл обережно наблизився до руїн. Він навіть не уявляв собі, як тепер бути, адже тут скрізь валяються шматки цього таємничого зеленого каменю. Він зупинився. Ось один із них — завбільшки з волоський горіх. Камінчик слабко блимав зеленим світлом. Господи, та їх тут сила-силенна!

Уїлсон із усмішкою обернувся до асистента:

— Ну що, Патрику? Мало у штани не наклали?

— Правду кажучи, так, сер… А онде ще осколок!

Уїлсон вийняв із сумки рукавиці та бляшану коробку з-під сигар. Захистивши руки, він нахилився й підняв із землі уламок метеорита.

Патрик завмер.

— Але, сер… Ви впевнені, що це безпечно?

— Цілком. Я запам’ятав, як цей учений-німець стверджував, що ця пошесть не може впоратися з металом, — він поклав уламок у коробку й закрив кришкою. Замок на ній тихо клацнув. — Бачиш? Тепер нікуди він не подінеться.

Він поклав сигарну коробку в сумку і глянув на своїх людей, які недовірливо стежили за його діями.

— Ну що, хлопці. Позбирайте в нас усі металеві коробки, які тільки є. Бляшанки від набоїв, фляги, портсигари, консервні банки, контейнери для сміття і все таке інше. Словом, підійде будь-яка металева тара. А після цього починайте збирати туди осколки. Вважайте, що збираєте гроші. Та будьте обережні: користуйтеся рукавичками і стежте, щоб камінь не торкався до шкіри. Вибух дуже послабив його міць, тож деякий час він буде абсолютно безпечним.

56

— Боже милий, ви лиш погляньте, що з ним відбувається!

Гумбольдт кинувся до сина. Оскар корчився від страшного болю. Обличчя його набуло якогось сірого кольору, а руки й ноги втрачали контури, неначе воскова лялька, яку поставили надто близько до вогню. Його шкірою раз у раз пробігали хвилі, плечі, руки та пальці на них, здавалося, ставали меншими, а ноги, навпаки, — видовжувалися. Штани зробилися закороткими, а черевики почали зісковзувати з ніг.

Учений гарячково міркував, чи можна якимось чином призупинити ці зміни, проте нічим не міг зарадити бідоласі. Процес трансформації вже зайшов надто далеко. Час було згаяно — за останні чверть години, відтоді, як бранці почули вибух, на Оскара майже не звертали уваги. З цього й скористався, чужорідний організм, із фантастичною швидкістю захопивши тіло юнака.

Оскар продовжував змінюватися. Його зріст досягав уже майже двох метрів, а тіло подовжилось і зробилося тонким, як жердина. Кінцівки виглядали абсолютно прозорими, ніби були зроблені з рідкого скла. Несподівано він скочив на ноги, підбіг до вузького вентиляційною отвору, схопився за його краї й підтягнувся. Ніхто й слова не встиг вимовити. Гумбольдт спантеличено стежив за тим, як в отворі зникли спочатку голова юнака, а потім — плечі й верхня частина тулуба.

Видовище було кошмарним і водночас заворожливим. Здавалося, що тіло Оскара зробилося гнучким і пластичним, неначе каучук, а відтак здатним набувати будь-якої форми. Ще мить — і він зник.

— От дідько! — Гумбольдт кинувся до вікна й гукнув: — Оскаре, не йди! Не йди, мій хлопчику! Можливо, ми зможемо тобі чимсь допомогти!

Відповіді він не почув.

— Не здавайся, синку! Будь із нами!

Тиша.

Учений іще деякий час стояв нерухомо, а потім в одну мить знітився, сів на підлогу й затулив обличчя долонями. Ним заволоділи жагучий смуток і відчуття цілковитої безпорадності. Здавалося, вчений став меншим на зріст.

Наступної миті за дверима почувся незрозумілий шум. Щось скреготіло й потріскувало. Потім на глиняну долівку хатини впала тонка смужка світла.

Макс опустив руку на плече дослідника:

— Пане Гумбольдт! Ви тільки подивіться!

Учений підняв голову:

Зірвані з петель двері прочинилися вже на кілька сантиметрів.

Макс і Гаррі метнулися до них і розширили щілину, проте далі відкрити їх хлопцям удалося лише після того, як до них приєднався Гумбольдт, щосили налігши плечем.

Небо над містом було затягнуте важкими дощовими хмарами. Це було справжнім дивом. Дощ, який траплявся в цих посушливих місцях дуже рідко, все ще тривав. Перед бранцями стояв Оскар. Незважаючи на блискучу майже прозору шкіру й на те, що на ньому тепер не було ані сорочки, ані черевиків, він виглядав абсолютно так само, як і завжди. Ось тільки очі змінилися — вони палали зеленим світлом.

Гумбольдт раптом відчув, що хоче доторкнутися до юнака, та вчасно схаменувся й відсмикнув руку.

— Це ти, Оскаре? — запитав він.

Юнак мовчав, злегка схиливши голову, ніби не міг зрозуміти, хто це перед ним стоїть. Він якось дивно усміхався, а потім промовив:

— Почалося…

Патрик О’Ніл не знав, що саме вразило його найбільше. Чи то вигляд зруйнованого храму, а чи те, що метеорит розколото вибухом на безліч уламків. І споруда і космічний камінь являли собою надзвичайну цінність для науки. А те, що вони перетворилися на руїни й купу осколків під ногами, дало йому змогу остаточно переконатися в тому, що його бос збожеволів. Ця людина неспроможна відповідати за власні вчинки. Тож не можна дивуватися, що Уїлсон здатний пожертвувати життям будь-кого зі своїх супутників заради досягнення примарної честолюбної мети.

Несподівано його пронизала ясна, як денне світло, думка: всі вони загинуть іще до того, як устигнуть заробити хоча б фунт стерлінгів. Патрик раз у раз із жахом згадував скляні щупальці, які простяглися з глибини піску на підлозі храму.

— Роби хоча б щось, — перервав його роздуми Уїлсон. — Ми маємо не так багато часу, як хотілося б. Он, дивися, в тебе під ногами аж два осколки!

Патрик неохоче відкрив металеву бляшанку з-під консервів і вийняв із сумки щипці. Доторкатися до уламків метеорита голіруч йому чомусь не хотілося.

Він нахилився вперед і вже хотів було підняти два невеликі зелені камінці, але раптом здивовано зупинився. Вони рухалися!

Патрик придивився. Немає жодних сумнівів: один із осколків швидко збільшувався. Його мокра від дощу поверхня порепалася, і раптом камінчик затремтів і розколовся на дві частини. Вони розкрилися, й на світ з’явився такий самий за формою осколок, тільки набагато крупніший. Потім весь процес повторився — з тим самим результатом.

Молодий чоловік зачаровано дивився на це, не в змозі відірватися.

— Сер! — його голос звучав неприродно. — Може ви глянете на це, сер?

Мисливець на метеорити не реагував. Його погляд був прикутий до землі, очі широко відкрилися. І не лише в нього: звідусіль чулися вигуки людей, які не приховували свого здивування і жаху. І справді, від того, що відбувалося навколо них, можна було збожеволіти. Краплини дощу падали на землю, видаючи дивний звук, ніби вистукували паличкою по дверцятах скляної шафи з кришталевим посудом.

Тим часом зелені напівпрозорі камені продовжували рости й розмножуватися. Деякі з них уже зробилися завбільшки з футбольний м’яч. Повсюди на землю сипалися все нові й нові осколки. Майданчик, на якому колись стояв храм, тепер був усіяний сотнями й тисячами мерехтливих пульсуючих камінців. Схоже, метеорит розколовся на стільки дрібних осколків, що й перелічити було неможливо.

Патрик почувався карликом у дивовижній позаземній оранжереї. Один камінець почав рости просто під підошвою його чобота. Цього страхіття він не витримав і кинувся навтьоки — туди, де стояла хатинка з полоненими. Він не міг би точно сказати, чому обрав цей напрямок, проте ноги самі несли його туди.

Пробігши метрів сто, О’Ніл згадав, що забув узяти свою сумку. Він зупинився, важко відсапуючи. І раптом побачив просто перед собою чотирьох бранців, один із яких видався йому давно знайомим — надзвичайно високий і стрункий, із загостреними рисами обличчя.

Молодий чоловік схопився за ніж — єдину зброю, що знайшлася в його кишенях.

— Гумбольдт! — мимоволі вирвалося в нього. — Як вам удалося вибратися звідти?

— Хіба зараз це так уже й важливо?

— Але… Ви ж дали слово!

— Нам повернутися назад?

— Я… О, ні! — О’Ніл сховав ніж у піхви. — Ми маємо дуже серйозні проблеми, й ви, на мій погляд, могли б…

— Я теж так думаю, — учений швидко глянув у бік пагорба. — Дощ, чи не так?

Патрик кивнув.

— Уламки метеорита під дощем ростуть і розмножуються. Я ніколи досі не бачив нічого страшнішого!

— А чого ви дивуєтеся? Я ж казав, що це і справді рослина, хоча й із далекої зірки. Зруйнувавши кристал, ви спровокували процес розмноження. Цей осколок — насінина, з якої розвивається нова рослина. Я вже розповідав вашому босу, як це відбувається. Ви що, й досі мені не вірите?

— Сер Уїлсон вважав, що…

— Сер Уїлсон — клінічний йолоп. І, до того ж, безпринципна й жорстока людина. Дуже небезпечне поєднання.

Патрик хотів було щось заперечити, та замість цього опустив голову і промовив:

— Ви мали рацію. Все так і є…

На губах Гумбольдта з’явилася скупа усмішка.

— Як приємно чути тверезу оцінку.

— Я глибоко помилявся, — вів далі Патрик. — І якби існувала хоча б найменша можливість змінити ситуацію на краще…

— Боюся, ви запізнилися. Все найгірше вже сталося. І, зауважте, все це збігається з догонським пророцтвом. Зараз я бачу для нас єдиний вихід — накивати п’ятами звідси, і якнайшвидше.

— Виходить… ви гадаєте, що нам не вдасться зупинити цей оскаженілий метеорит?

Гумбольдт похитав головою.

— Не бачу, яким чином ми зможемо це зробити. Усе, що цій істоті потрібно для розвитку, — вода, тепло і силіцій, — тут в необмеженій кількості. І так триватиме доти, поки не закінчиться дощовий сезон. Крім уламків метеорита і їхнього потомства, тут більше нічого не залишиться. Дуже шкода, що я не можу повідомити вам нічого більш оптимістичного.

Тільки зараз Патрик перевів погляд на Оскара. З ним таки сталося щось незрозуміле. Хлопець тремтів усім тілом, стоячи поруч із батьком.

— Що з вашим сином? Щось він дуже змарнів. Чи можу я чимсь допомогти?

Гумбольдт міцно стиснув губи.

— Дякую, але, боюся, що в цьому випадку вже надто пізно. Ми нічого не знаємо про подібні трансформації. Просто нам слід тікати звідси. Не можна гаяти часу.

Наступної миті з центрального майдану міста почулися відчайдушні крики, до яких приєдналися оглушливий дзвін і тріск.

57

Джейбс Уїлсон дивився, як руйнується його мрія. Напівпрозорі світні камені неухильно збільшувалися та множилися. Деякі з них уже досягали кількох метрів у діаметрі. Вони поступово сховали під собою руїни храму й продовжували захоплювати все нові й нові площі.

Цей клятий німець мав рацію, і дуже шкода, що він, Уїлсон, вчасно не дослухався до його застережень. Що ж, він покараний за свою зверхність. А поки що камені розмножуються з фантастичною швидкістю й незабаром дістануться до хатини, в якій ув’язнено Гумбольдта і його супутників. Не треба мати надзвичайну уяву, щоб зрозуміти, що тоді чекатиме на бранців. Їх буде поховано під шаром зеленкуватого каміння…

Можна вважати, що цієї проблеми більше не існує.

Залишаються догони. Чи спробують вони знову зупинити їх, коли доведеться відступати скельним містком? Xтозна. Все залежатиме від того, наскільки вони оговталися після жорстокого розгрому. Але, хай там як, а його люди хочуть якнайшвидше забратися з плато, і зброї для цього у них вдосталь.

Думки про це привели його до ще однієї проблеми. Що на сьогоднішній день залишилося від його загону? Арчер загинув, О’Ніл зник і, схоже, переметнувся до його ворогів. Решта спроможні лише виконувати накази. Тупоголові вояки, котрі не навчені думати й можуть лише хизуватися своєю силою. Вони, звісно ж, здатні захистити його від помсти догонів, але не більше.

У коробці з-під сигар, що схована в його сумці, лежить осколок метеорита. Якщо він доправить його до Лондона цілим і неушкодженим, то зможе за допомогою води та силіцію виростити камінець до необхідних розмірів. Ось тільки постає питання, як туди добратися. Його шанси набагато збільшаться, якщо він вирушить додому сам. Більшу частину запасів продовольства вже знищено зеленими кристалами, а решти не вистачить на всіх. Якщо вдасться прихопити з собою трохи харчів і непомітно зникнути, то він зможе дістатися до Тімбукту й сісти на корабель, який пливе вниз за течією Нігеру. Так і зробимо.

Відкинувши сумніви, він рушив до табору.

Відчуваючи лихо, коні неспокійно металися, фиркали і рвалися з прив’язі. Єдиним, хто зберігав спокій, був його сірий у яблуках кінь. Він спокійно жував овес із торби. Переконавшись, що за ним ніхто не стежить, мисливець на метеорити відв’язав поводи, і приторочив до сідла дві сумки з харчами й запас набоїв. Потім він закинув собі за спину дві рушниці, скочив у сідло і зник у провулках Заборонного міста…

Шарлотта ховалася за скелею, прислухаючись до дивного шуму, який долинав до неї з того боку ущелини.

Там відбувалося щось неймовірне. Все почалося з вибуху, після якого до неба здійнявся гігантський стовп диму. Обидва вартові, які охороняли підходи до скельного мосту, зникли. Але догонські воїни не залишали своїх схованок доти, поки не почався дощ, і лише після цього наважилися вийти.

Однією з перших із-за скелі з’явилася Йатиме, за котрою висунулися Джабо і Вілма. На протилежному боці при цьому не було помічено жодного руху.

— Що це таке? — запитала Шарлотта. — Ніби злетів у повітря цілий склад боєприпасів.

Еліза, стривожена всім, що відбувалося, промовила:

— Схоже на динаміт. Ти щось бачиш, Йатиме?

Дівчинка заплющила очі. А коли знову їх відкрила, на її обличчі була безпорадність.

— Не можу сказати, — прошепотіла вона. — Надто багато всього. Безліч образів. Усе відбувається одночасно. І страх. Я відчуваю страх. Чоловіки в паніці. Але там є іще щось. Голос! Він промовляє скляними словами, та я їх не розумію.

— Голос? Що за голос?

— Я його вже чула. Кілька днів тому, поряд із храмом. Але тоді він звучав набагато тихіше. Чоловіки в страшенній небезпеці.

Еліза стиснула губи.

— Ми не можемо гаяти часу. Убіре, ведіть воїнів на той бік!

Брови старійшини здивовано піднялися:

— Ти хочеш іти туди? Хіба ти не чула, що розповідає Йатиме? Там відчувається щось таке, що здатне всіх нас знищити.

— Але наші друзі в небезпеці, і ми маємо їм допомогти!

Убіре замислився, а потім підійшов до своїх воїнів, щоб порадитися. Невдовзі він повернувся.

— Гаразд, — промовив він. — Ми готові вас супроводжувати. Справжні друзі не кидають одне одного в біді.

— Дякую, Убіре.

Надзвичайно обережно жінки та воїни наблизилися до скельного мосту. Та щойно вони дісталися до його середини, знову почувся гуркіт, слідом за яким із мертвого міста долинули тріск і скляний брязкіт. Звуки досягли такої сили, що, здавалося, вся гора здригнулася, а скельний міст відчутно заколивався під ногами.

Шарлотта вже зібралася було йти далі, але старійшина зупинив її, взявши за руку.

— Ти чула?

Дівчина кивнула.

— І що це, як ви гадаєте?

— Я знаю цей звук. І чув його набагато раніше, у віщому сні. Він сповіщає про кінець світу!

Несподівано воїни почали співати. Але не хором здавалося, що кожний із них співає своє, та, зливаючись разом, їхні голоси доповнювали один одного й різко контрастували з брязкотом і гуркотом, що було чути з іншого боку ущелини. Схоже, вони абсолютно точно знали, як співати, щоб мелодія звучала сильно, енергійно й ніби врівноважувала звуковий хаос, що насувався з боку Заборонного міста.

Еліза, зупинившись поруч із Шарлоттою, уважно прислухалася.

— Дивно, — раптом промовила вона. — Я відчуваю, що в цій пісні міститься якась магічна сила.

— Хто знає, — озвалася Шарлотта. — Гадаю, що це зовсім не випадково.

58

На місці, де раніше височів храм, панувала страшенна плутанина. Найманці металися між зелених монолітів, які виростали на кожному кроці, як гриби після дощу, й намагалися упіймати і відвести в безпечне місце коней і мулів. Перелякані тварини потрапили в самісінький епіцентр катастрофи й опинилися в оточенні стіни зелених монолітів, які щохвилини зростали й загрозливо виблискували гострими кристалами.

Макс Пеппер бачив, як кінь ударив копитом у груди одного з найманців, який намагався його спіймати, і помчав геть, залишивши залитого кров’ю чоловіка лежати на піску. Його приятелям довелося поспіхом евакуювати пораненого, щоб його не стоптали оскаженілі тварини.

Єдиним, хто здавався незворушним у цьому пеклі, був Гумбольдт. Розкинувши руки, він заступив шлях коню, який мчав просто на нього.

— Стій, та стій же! Заспокойся, любий. Я виведу тебе звідси, тільки довірся мені…

Гордий сірий кінь, який раніше належав Джонатану Арчеру, струснув гривою і став дибки. Він був смертельно переляканий, та все ж таки зупинився. Коли його передні копита знову торкнулися землі, кінь опустив голову, важко дихаючи, й дозволив Гумбольдту поплескати його по шиї й упіймати поводи.

— Ну, от і добре, красунчику! Нема чого боятися. Тепер я тебе виведу звідси, та тільки не здумай вибрикувати!

Однак, найманці, судячи з усього, мали свої плани стосовно бранців і не збиралися ось так задурно їх відпускати. До них, розмахуючи своєю рушницею, кинувся Мелвін Паркер. За ним бігли його приятелі.

— Гей, хлопці, мерщій сюди! — загорлав він. — Ці типи, які припхалися до нас від догонів, вирвалися на волю і наміряються дременути звідси!

— Опусти зброю! — Патрик О’Ніл гнівно вдарив по стволу рушниці, яку тримав у своїх ручищах молодик. — Де Уїлсон?

Найманець озирнувся, неначе щойно прокинувшись, і похитав головою:

— І гадки не маю. Щось його вже давно не видно. Хтось казав, що зникли також його кінь, один із мулів і більша частина продовольства, що в нас залишилося.

— А в коробці з-під сигар у нього шматок метеорита! — втрутився один із чоловіків.

— От дідько! Ця боягузлива свиня покинула нас напризволяще! — вигукнув Патрик. — Чогось такого я й чекав.

— Не забувай, що ти говориш про сера Уїлсона, — прохрипів Паркер. — Це людина честі. Сама королева звела його в лицарську гідність!

— Це доводить лише той факт, що й королева може помилятися, — глузливо похитав головою Патрик. — Гадаю, він уже на шляху до Тімбукту, разом із осколком метеорита й усіма нашими харчами.

— Але… Що ж тепер робити?

Загін енергійних і завзятих негідників миттєво перетворився на купку безпорадних шмаркачів, які втратили няньку. Лише О’Ніл зберігав холоднокровність.

— Вгомоніться! — вигукнув він, піднявши руки над головою. — Я беру керівництво загоном на себе. Віднині ви робитимете те, що я скажу. Найперше, нам треба вибратися звідси. Повертайтеся до табору, зберіть усе, що тільки можете, і гайда до скельного мосту. Зустрінемося там, чекайте на мене.

Ніхто не наважився заперечити. Найманці поквапом кинулися виконувати наказ.

— А ви? — запитав Паркер.

— Я допоможу Гумбольдту зібрати коней і мулів. Після цього ми теж вирушимо до мосту. Беріться до справи, Мелвіне, і не раджу вам зволікати.

Якби ситуація не була такою драматичною, Макс неодмінно б розсміявся. З Патрика вийшов би непоганий ватажок розбійників. Хто б міг подумати, що в цій кучерявій голові сховано розум справжнього стратега? І тільки надзвичайна ситуація дала змогу йому розкритися повною мірою.

Гумбольдт уже вивів Арчерового коня з лабіринту зелених монолітів. Решта тварин, зрозумівши, в чому їх порятунок, побігли слідом за ними. Тим часом моноліти зробилися вже такими високими, що крізь них ледве пробивалося сонячне світло. І поки колишні бранці залишали межі міста, до них раз у раз долинав характерний тріск і дзвін, а услід їм летіли уламки кристалів, що продовжували поділятися надвоє. Тепер найголовнішим було — не втрачати пильності і своєчасно ухилятися від них.

Лише дивом їм удалося неушкодженими дістатися до краю скляних джунглів, які доходили вже мало не до скель.

— І що нам тепер робити? — поцікавився Патрик.

— Перейдемо через міст і повернемося до догонів, — відповів Гумбольдт. — Це наш єдиний шанс. І немає альтернативи.

Патрик насупився:

— Ви хочете, щоб ми сунулися просто в лігво до ворогів?

— Догони нам не вороги. — Гумбольдт кивнув у бік скляного лісу: — Он він, наш головний ворог. І, якщо в нас іще залишилася хоча б якась надія на перемогу над ним, то лише за допомогою догонів. У минулому їм уже вдалося приборкати цю страхітливу форму позаземного життя. А Уїлсон не зрозумів цього — і ось тобі маєш!

Патрик кивнув.

— Згоден! Тоді мерщій до догонів! Сподіваюся, що цього разу вони погодяться говорити з нами, а не повбивають усіх із засідки.

Вони вже майже добралися до того місця, де на них мали чекати англійці, коли попереду почулися збуджені голоси, пролунали крики, і гримнув постріл.

— Що там відбува… — ще не встигнувши договорити, Макс побачив, що найманців, які чекали біля мосту, оточив загін із півсотні догонських воїнів. Їхні обличчя закривали страхітливі маски, в руках у кожного виблискували бойові списи з довгими загостреними на конечниками.

Найманці скинули вгору рушниці, приготувавшись оборонятися.

— Зупиніться! — гукнув Гумбольдт. — Патрику, накажіть своїм людям опустити зброю.

— Але…

— Робіть, що сказано, інакше нам гаплик.

— Добре…

О’Ніл поспіхом рушив до озброєних чоловіків і почав їх переконувати. Врешті-решт, йому вдалося розтлумачити їм, наскільки складною є ситуація, й ті без зайвих слів кинули зброю на землю і здалися догонам. Наперед вийшов старий, закутаний у коричневий балахон, із різьбленим, чорного дерева ціпком у руці. Побачивши Гумбольдта, він широко посміхнувся.

— Друже!

— Убіре! — Гумбольдт кинув поводи Максу і поспіхом рушив назустріч старому. — Радий бачити вас при доброму здоров’ї.

Старий щиро зрадів.

— Ми чули гуркіт і боялися, що сталось лихо…

— На жаль, ми запізнилися. Справа полягає набагато гірше, ніж я гадав. Бачите? — Він указав на Заборонне місто. Не лише над хатинками, але й над навколишніми скелями височіли верхівки зелених монолітів. — Лихо насувається, як і передрікає пророцтво!

Макс хотів би почути, що відповість старійшина, та раптом його увагу привернув якийсь шум. Із-за спин догонських воїнів вийшли двоє жінок.

— Подивися, Гаррі! — він штурхонув друга. — Це ж Шарлотта й Еліза!

Відштовхнувши найманців, журналісти кинулися до жінок.

Зустріч вийшла сердечною. І сам цей момент був би чудовим, якби становище всіх присутніх не було таким загрозливим. До них долинав дедалі голосніший дзвін зелених кристалів, які розліталися на всі боки. І він не давав забути про страшну небезпеку.

— Не час радіти, — промовив Гумбольдт. — Нам треба діяти негайно, і діяти досить рішучо. Патрику, переведіть своїх людей через міст. Необхідно також з’ясувати, куди подівся Уїлсон. Можливо, хтось із вас його бачив?

— Я бачила, — кивнула Шарлотта. — Ми щойно збиралися перейти через міст, коли повз нас промчав вершник. Він поспішав так, ніби за ним гналася зграя голодних вовків, і миттю зник за деревами. Ми не встигли його зупинити.

Гумбольдт стиснув кулаки.

— Тоді ми маємо на одну проблему більше. Він забрав із собою один із осколків метеорита. Якщо він спроможеться добратися до Англії, станеться лихо.

— Якщо не заперечуєте, я владнаю цю справу, сер, — втрутився Патрик. — Я непоганий вершник. Крім того, добре знаю сера Уїлсона і хід його думок. Дайте мені рушницю, і я повернуся до вас разом із осколком.

— Прихопіть із собою й мене, — озвався Гаррі. Я маю до цього пана особливий рахунок.

— І я теж, — і собі промовив Макс, пригадавши, як Уїлсон мало не відрядив його на загибель у храмі. Утрьох ми матимемо набагато більше шансів.

Гумбольдт кивнув.

— Ну, гаразд. Беріть коней, зброю, і рушайте. Гадаю, що він не встиг утекти надто далеко. І бережіть себе.

— Будьте певні, — усміхаючись, відповів Макс. — Ми впораємося. А ви подбайте про хлопця. А, до речі, де наш Оскар?

Гумбольдт розгублено обернувся.

Його син зник.

59

Зрозумівши, що батько й усі інші вирушають до скельного мосту, Оскар повернувся назад. Усі були так заклопотані, що ніхто не помітив його зникнення. Чому він це зробив, хлопець і сам не міг би пояснити. Просто відчув, що так буде правильніше. Юнака кликав голос, надто владний, щоб на нього не зважати.

Місце, де стояв храм, було повністю вкрите зеленими кристалічними брилами. На їхніх блискучих гранях виблискували краплі дощу й час від часу виникали дивні візерунки з мерехтливого світла і тіней. Раз у раз склоподібні моноліти, обеліски й колони тріскалися, розколювалися і знову починали виростати аж до неба. Щоразу вони ставали вищими та масивнішими за попередні. Земля гула й здригалася під ногами, а повітря було сповнене звуків чужого життя.

Тут йому й самому схотілося заспівати. Тіло вібрувало, наче натягнута струна. У голові паморочилося, він ледве відчував власні руки й ноги. Хлопцеві здавалося, що він перетворився на білу, сповнену світлом хмаринку, яка легко ширяє у високості. Не залишилось ані звичайних слів, ані страху — лише звуки й образи, видіння з чужих світів і безмежна безодня між ними. Він відчував присутність істоти, яка прагнула гармонії та єдності. Вона шукала близькості, ба навіть більше — їй кортіло повністю злитися з ним. Тисячу років провела вона в цілковитому всамітненні, одержима тільки однією думкою — ніколи більше не залишатися на самоті. Вона прибули з неймовірно далеких світів і чекала на цей момент нескінченно довго.

— Вітаю тебе, Оскаре!

Голос прозвучав набагато виразніше, ніж раніше. Це був саме той голос, який колись врятував його від гієнових собак.

— Нарешті ти знайшов шлях до мене. Чому ти йшов так довго?

— Я не міг просто так усе кинути, — відповів Оскар. — Я зв’язаний, бо маю родину, друзів.

— Родина! — Істота видала кілька звуків позаземної краси. — Як чудово це звучить! Той, хто має родину, ніколи не буває самотнім.

— Так, це правда. Але родина створює і проблеми. Ти не можеш робити все, що тобі хочеться. Існують неписані закони та правила, і їх доводиться враховувати. Якщо ти їх порушиш, то завдаси болю іншим.

— Ти маєш слушність. Нелегкий тягар. Проте віднині тобі більше не доведеться про це думати. Тепер я — твоя родина, і ти не можеш зраджувати мене.

Оскар підійшов до найвищого зеленого моноліту й поклав на нього руку. Незважаючи на те що склоподібна речовина здавалася надзвичайно твердою, рука по лікоть занурилася всередину.

— Відчуваєш єдність?

Оскар кивнув. Йому раптом здалося, що він з усіх боків оточений людьми. У багатьох була темна шкіра, та на зріст усі були невисокими. Принаймні, не вищими за нього самого. Всі вони були вдягнені у строкаті штани й сорочки, а їхні голови захищали гостроверхі капелюшки, що нагадували дитячі ковпачки. Люди обступили хлопця, простягали до нього руки, дивлячись на юнака з гострою цікавістю.

«Мабуть, це люди теллем, — подумав Оскар. — Народ, який колись доправив метеорит із Сахари на вершину столової гори. Які вони славні — як лагідні й добре виховані діти!»

Тільки зараз він помітив, що серед темношкірих траплялися й білі люди. Гордовиті, високі на зріст чоловіки й жінки у світлому одязі. В руках у них були книги, вони жваво перемовлялися між собою. Оскар упізнав панотця-місіонера, і той схвально кивнув йому.

Його увагу привернув іще один чоловік. Майже чорне від засмаги обличчя, пісочного кольору сорочка і штани з величезною кількістю кишень. На голові крислатий капелюх, на носі — окуляри, за якими виблискують розумні, сповнені цікавості очі. Саме такий вигляд мав етнограф Рихард Беллхайм до свого перетворення. Він тільки зовні скидався на того холодного й неприступного пана, якого Оскар бачив у Берліні. Помітивши юнака, він широко розкинув руки:

— Іди до нас! Стань одним із нас!

Трохи віддалік від інших сидів хлопчик. Він був напрочуд гарним, хоча шкіра його здавалася алебастровоблідою. В руках у хлопчика була палиця, якою він креслив на піску якісь фігури. Помітивши Оскара, він підвівся й попрямував до нього.

Юнак затамував подих. Одягу на хлопчикові не було, проте й оголеним він не був. Його оповивало щось на кшталт простирадла з тонких енергій, яке приховувало від погляду більшу частину тіла. Незважаючи на свій юний вигляд, він здавався мудрим і досвідченим, а в його очах світилася вічність.

Раптом Оскар зрозумів, що цей хлопчик тут — найголовніший.

Коли дивний володар наблизився, стало зрозуміло, що він тільки здаля здавався маленьким і тендітним, а на справді ж був удвічі вищим за Оскара.

Юнак розгублено розглядав незнайомця.

— Хто ти? — нарешті, запитав він.

На блідому обличчі з’явилася посмішка.

— Хіба ти не знаєш? Моє ім’я — Сігі-По. Так називається моя батьківщина, що розташована дуже далеко звідси.

— Ти… просто хлопчик?

— Тебе це дивує?

Оскар був неначе в тумані. Цей голос, це видіння. Все це було таким дивним, що просто можна було з глузду з’їхати.

— Ти й насправді так виглядаєш?

— Мій справжній вигляд, найімовірніше, злякав би тебе. Тому я й набув такої форми. Тобі подобається?

— А ти один такий?

— У твоєму світі — так. В інших — ні. — Хлопчик-гігант указав на небо. — Я маю дуже багато братів і сестер, які мешкають у космічних сферах. Ми шукаємо спільності та єдності. Декому з них щастить, і вони опиняються в таких густонаселених світах, як ваш. Ось і я, нарешті, виявився таким щасливчиком.

Оскар теж усміхнувся. Він має бути разом із ними. В присутності цієї істоти весь світ раптом засяяв райською красою. Так, йому дуже хочеться бути з ними…

Аж тут він згадав про Шарлотту. Що ж вона робитиме, якщо його більше не буде поряд із нею? Чи сумуватиме за ним? Перед його внутрішнім поглядом постало згорьоване обличчя коханої — і воно повернуло його до дійсності.

— Чого ти хочеш від нас? — запитав він, ледве промовляючи слова.

Хлопчик злегка нахилив голову і з висоти свого зросту подивився просто в очі Оскару.

— Хіба ти ще не зрозумів? Я тут, щоб з’єднатися з тобою. І не лише з тобою, а і з усіма живими істотами на цій планеті. Я маю багато про що вам розповісти. Дуже багато. Про Всесвіт, про інші зірки та планети, про всі світи, що їх я і мої брати й сестри відвідали колись під час своїх нескінченних подорожей. Адже, як я встиг зрозуміти, ви вважаєте, що, крім вас, інших розумних істот у Всесвіті не існує. Проте це зовсім не так. Розум розсіяно скрізь більш-менш рівномірно. Зараз ви — неначе вогнище серед ночі. Та, з’єднавшись зі мною, люди більше ніколи не будуть самотніми. Ніколи, розумієш?

Оскара охопило дивовижне відчуття. Голова йшла обертом. Йому здавалося, що він зробився легким, майже невагомим, і водночас, що якась частина його «я» відділилася від тіла.

— А якщо ми цього не хочемо?

Хлопчик здивовано скинув угору брови. Оскару ще ніколи не доводилося бачити такого бездоганно симетричного обличчя.

— Що ти маєш на увазі?

— А якщо нам немає діла до ваших вигадок про спільність? Якщо світ, у якому ми живемо, подобається нам таким, який він є? — При цьому Оскар знову подумав про Шарлотту і про те, яким щасливим він іноді почувався у своїй реальності.

— Але ж ви глибоко нещасливі, і я це відчуваю. В глибині ваших душ жевріє прагнення до захищеності й гармонії. Вам потрібні родини, материнське тепло, кохання й іще багато іншого. І далеко не кожний має все це.

Оскар відчував, як його тілом починає розливатися приємне тепло. Воно піднімалося від кінчиків пальців ніг усе вище й вище. Він неначе за одну мить перемістився в теплу печеру — і водночас дуже ясно зрозумів, що хлопчик здатний маніпулювати його почуттями.

Оскар зосередився й примусив себе повернутися до дійсності.

— Певна частина наших душ сумує, це правда, — сказав він. — Проте інша прагне волі. Щоб почуватися справді щасливими й задоволеними, нам іноді конче необхідно побути сумними й самотніми. Все це разом і робить нас такими, як ми є, живими людьми. Якщо забрати в нас те чи інше, ми втратимо половину нашої душі. Лише той, хто спізнав гіркоту печалі, здатний оцінити радість.

Господи! Що він каже? Звідки у нього в голові такі думки? А, може, його вустами промовляє хтось інший? Наприклад, Еліза?

На обличчі хлопчика відобразилося страшенне здивування.

— Я не розумію, — промовив він збентежено.

— Гаразд, я спробую сказати інакше. Догони кажуть: «Якщо сонце світитиме нам і вдень, і вночі, все навколо перетвориться на пустелю». Те ж саме з нашим життям і смертю. Лише повсякчасні зміни надають змісту нашому існуванню. Ми маємо в своєму розпорядженні тільки короткий проміжок часу, тому кожна мить повинна запам’ятатися. Якби ми були безсмертними, то збайдужіли б до всього, що нас оточує, а життя б остаточно втратило будь-який сенс.

Очі хлопчика від здивування зробились величезними, як блюдця.

— Ніколи б не подумав, що в тебе можуть народжуватися такі сумні думки. Ти мене просто вразив.

Оскар зрозумів, що космічна істота вагається. Він фізично відчував хвилю її невпевненості. Виходить, вона не така вже й могутня і надрозумна, якою хоче здаватися, і її можна переконати відмовитися від лиховісних намірів.

— Знаєш, — почав він, — раніше я був дуже нещасливим. Я ріс на вулиці сам, без батька й матері. І завжди думав, що коли в мене, нарешті, з’явиться сім’я, то я одразу автоматично зроблюся найщасливішою в світі людиною. Проте це виявилося зовсім не так. Я знайшов собі сім’ю, проте мало що змінилося. В душі я так само залишився вуличним хлопчиськом, завжди голодним лахмітником.

— Чому так відбувається?

— Мабуть, через те, що в душі кожної людини від самого початку в різних пропорціях перемішані щастя й нещастя. І вони залишаються з нами на все життя, незалежно від того, що відбувається довкола. Навіть якщо засипати кожного золотом і завалити подарунками, від цього пропорція не зміниться. Тому я і побоююся, що твій план ніколи не здійсниться. Принай мні, тут, на Землі. Дай нам спокій, і це буде найкраще, що ти можеш для нас зробити.

Очі хлопчика стемніли.

— Але я не можу, і ти це добре знаєш. Я прибув сюди, щоб з’єднатися з вами, навіть якщо це відбуватиметься супроти вашої волі.

— Але чому?

— Ті, хто зараз живе на Землі, ще не здатні приймати рішення самотужки. За поняттями Всесвіту, ви ще зовсім діти. Вас треба взяти за руку й показати правильний шлях, інакше ви остаточно заблукаєте.

— А як же право на власний досвід? Право припускатися помилок і вчитися на них? Хіба це нічого не варте?

— Он воно що! — Хлопчик відмахнувся, ніби відганяючи набридливу муху. — Так може міркувати лише незрілий молодик. Повір, коли ти будеш таким само старим, як і я, то почнеш думати зовсім інакше.

— Але ж тобі було надано волю, яку ти використав для того, щоб самостійно накопичувати мудрість і досвід. Чому ж ти вважаєш, що ми не гідні цього? Де логіка? Ми маємо пройти власний шлях пізнання.

Хлопчик знову схилив голову. Його погляд змінився й уже не був привітним.

— А ти впертий, тобі вже хтось казав про це?

— Батько казав, і неодноразово.

— Неприємна якість. Ти впертий і дуже гострий на язик. Тобі слід якомога швидше позбавитися цих недоліків.

Оскар скинув угору підборіддя.

— Можу я сказати тобі відверто?

— А хіба досі ти не був відвертим?

— Не такою мірою. Але тепер скажу. Мені здається, що, в першу чергу, ти дбаєш не про нас, а, швидше, про власну персону.

— Тобто?

— Ти весь час розповідаєш мені тільки про себе. Ти не терпиш самотності, тому ми повинні весь час бути поряд, неначе хатні звірятка. Під приводом того, що бажаєш нам добра, ти намірився зачинити нас у позолочену клітку, годувати, опікувати, іноді витягати звідти, щоб погладити або погратися з нами.

— Але ж це…

— І справа зовсім не в тому, щоб ми добре почувалися. Справа в тому, що тобі потрібен контроль. Ти прагнеш контролювати нас і маніпулювати нами, нібито ми нікчемні дресировані цуцики. Хіба не так?

Оскар мало не захлинувся від тієї хвилі люті й обурення, що накотила на нього. Люди, які досі оточували його, приязно усміхаючись, після цих слів із огидою відвернулися. Хлопчик теж почав помітно дратуватися.

— Як ти можеш? Виявляється, ти такий самий, як і ці люті догони!

— А чим тобі не догодили догони?

— Вони вбили теллем, яких я любив, і замкнули мене у храм — гробницю зі скла, глини й каменю. І теж весь час твердили, що прагнуть бути вільними. Досі їм удавалося перемагати мене, проте я завжди досягаю своєї мети. Час — ось мій головний спільник.

Оскар мовчав. Він і раніше підозрював, що з цією істотою неможливо домовитися, а тепер ця здогадка підтвердилася.

— Я не можу допустити цього, — прошепотів він. — Не можу піти супроти моїх друзів і родини.

— Ти маєш зрозуміти: віднині я — твоя родина. Ми будемо разом довіку. Залишайся зі мною, і ти побачиш усі дива найвіддаленіших галактик. Крижані планети, вогненні океани, зелені супутники Умбри й фіолетоні моря Селара. Я поділюся з тобою неймовірними знаннями. Ми разом співатимемо й танцюватимемо. Ти познайомишся з цивілізаціями, які вразять твою уяву. Такого ти ніколи не бачив. І для цього тобі треба просто сказати «так».

Оскар похитав головою.

— Мені достатньо й цього світу. Мені в ньому вистачає місця. І якщо тебе цікавить моя відповідь, то я кажу «ні»!

Тієї ж миті він прибрав руки з поверхні смарагдового моноліту.

60

— Я маю вирушити на його розшуки, — роздільно промовив Гумбольдт. — Він мій син.

— Але ж ти нічим не зможеш йому зарадити! — з відчаєм у голосі заперечила Шарлотта. — Просто перетворишся на скляну людину, як і всі інші. Що ми тоді робитимемо? — Вона похитала головою. — Ми припустилися величезної помилки, одразу не звернувши уваги на те, що відбувається з Оскаром. Та якщо ми й надалі діятимемо навмання, то остаточно занапастимо хлопця. Має ж існувати якийсь спосіб його врятувати!

— Врятувати? Від чого?

— Чи відомо тобі, що догони мають намір зруйнувати скельний міст? Убіре каже, що підготовка до цього вже завершується. Вони зроблять це, щойно ми повернемося, — сказала дівчина.

Гумбольдта Шарлоттине повідомлення неабияк здивувало. Він одразу ж отямився і почав тверезо дивитися на ситуацію.

— Вони хочуть зруйнувати міст?

— Так.

Гумбольдт обернувся, щоб глянути, як догонські воїни переводять полонених скельним мостом на свій бік ущелини.

— І як же вони думають це зробити? Адже тоді їм доведеться зрушити з місця кількасот тонн каміння. А перед цим іще й розбити його на друзки.

— Вони сконструювали якийсь пристрій, складну комбінацію з канатів і важелів, — сказала Шарлотта. — Якщо механізм привести в дію, то зупинити його буде неможливо. Я бачила цей пристрій. Будь певен — він спрацює.

— Але навіщо? Тоді ж вони виявляться повністю ізольованими на верхівці своєї столової гори.

— Такий у них план, невже ти не розумієш? Згадай: ця гора — їхній Ноїв ковчег. Вони мають воду, клаптики орної землі й худобу. Тому можуть скільки завгодно часу існувати цілком незалежно. Навіть якщо зелені кристали захоплять усю земну сушу, догони залишаться в безпеці. Вони вже заходилися руйнувати всі сходи та містки, що ведуть звідси на рівнину. Скельний місток — остання ниточка, що пов’язує їх із зовнішнім світом. Якщо його зруйнувати, вони залишаться відрізаними. Тоді Оскар ніколи не зможе до нас повернутися.

— Цього в жодному разі не можна допустити.

— Я теж так гадаю. Тому так важливо, щоб ти залишився. І ще одне скажу тобі: Еліза має незвичайну ідею щодо того, як можна зупинити цю зелену пошесть. А, можливо, й повністю знешкодити. Елізо! — покликала дівчина.

Гумбольдт стрімко обернувся до своєї супутниці й подруги.

— Я вже давно ставила собі запитання: як догони спромоглися перемогти теллем, — почала жінка. — Як їм удалося здолати цей народ, якщо перевага — і в духовному, і в матеріальному плані — була на боці супротивника? Якщо вірити переказу, догони не мали ані найменшого шансу.

— Убіре стверджує, що їхній проводир отримав знак богів, — нагадав Гумбольдт.

— Саме так, — кивнула Еліза. — Але що то був за знак? Щось матеріальне, до чого можна доторкнутися чи взяти в руки? А, може, зброя? Навряд чи. Очевидно, це було якесь знання, що дало змогу догонам здобути перемогу. — Її обличчя зробилося дуже серйозним: — І, мені здається, я знаю, що саме. Звуки догонських пісень.

— Пісень? — недовірливо перепитав Гумбольдт.

Вони ступили на скельний міст, і Еліза взяла вченого під руку.

— Ось подумай, — вела далі вона. — Їхні дивні пісні — це єдине, що цілком точно збереглося протягом багатьох століть. Не існує ані записів, ані малюнків, ані будь-яких переказів, що розповідали б про те, чим насправді був цей знак богів. Це досить дивно, чи не так? Якби мова йшла про якусь надзвичайну зброю або магічне заклинання, то цей секрет зберігався б у найсуворішій таємниці й передавався від старійшини до старійшини. Та цілком очевидно, що нічого такого не було, й, тим не менше, догони примудрялися тримати ситуацію в храмі під контролем. А єдине, що вони винесли з собою з глибин минулого і зберегли в первісному вигляді, — це їхні дивовижні співи.

— Ти вважаєш, що за ними приховано дещо більше, ніж звичайні магічні ритуали?

Еліза кивнула:

— Я переконана в цьому. Згадай лишень, що сталося, коли Шарлотта наскочила на конюха у стайні місії? Вілма несподівано закричала, і цей сильний чоловік скорчився і впав на землю. Це й дозволило нам забрати коней та мулів. Ось тоді я вперше й запідозрила, що зелені кристали особливим чином реагують на деякі звуки.

— Боже милий! — пробурмотів учений. — Ти маєш рацію. Пам’ятаєш, що сталося в саду у Беллхаймів, коли несподівано почувся монастирський дзвін?

— Точно, — усміхнулася Шарлотта. — Не випадково ж догони весь час співають. Гадаю, що ці мелодії пригальмовують якісь процеси в кристалах, не завдаючи нікому, крім цих каменів, ніякої шкоди. Адже й оперні співаки, якщо вірити очевидцям, можуть розбити скляний келих, узявши високу ноту.

Вони вже стояли біля дальнього краю скельного мосту. Гумбольдт обернувся. На мить жінкам здалося, що він ось-ось кинеться назад. Шарлотта помітила, як змінився його погляд: очі вченого заблищали, в них з’явилася іскра надії.

— Оперні співаки, кажеш? — Гумбольдт зупинився, криво усміхаючись. — Якщо так, то ми влаштуємо цій тварюці такий концерт, якого ще й світ не бачив!

61

Джейбс Уїлсон витер мокре від дощу обличчя й по дивився на гору. Плоска вершина була схована за низькими хмарами.

Перша частина втечі позаду. Він обминув ворожу варту, перетнув міст і помчав через плато й ущелину, де вони підірвали динамітом зведену догонами загороду. Потім вузенькою стежкою спустився на рівнину.

Тут він дозволив собі перепочити. Схил був крутим, а ґрунт на стежці надто мокрим, щоб спускатися верхи на коні. Ризикувати він не міг, тож довелося спішитися. Не можна було допустити, щоб його кінь або навантажений скарбом мул пошкодили ноги. Обидві тварини були надто важливими для нього. Без них годі було й думати дістатися до Тімбукту.

Біля підніжжя гори він припнув тварин до старезного баобаба, вийняв із сумки флягу з водою і почав жадібно пити, закинувши назад голову. Мул невдоволеио фиркнув.

— Не отримаєш і краплі, — кинув йому Уїлсон. — Тільки коли дістанемося до місця ночівлі, чуєш?

Води з собою він прихопив літрів із тридцять — у бурдюках і флягах. Витрачати її доведеться дуже потроху, якщо він намірився перетнути спекотну савану.

Мул знову фиркнув і невдоволено тупнув ногою. Уїлсон прибрав флягу, схопив канчук і вдарив уперту тварину по спині. Мул жалісно заревів.

— Не сподобалося? Дарма, наперед поводитимешся трохи спокійніше. А як не вгомонишся, то й увечері нічого не дам. Питимеш смердючу рідину з якоїсь калюжі.

Мул заспокоївся, але тепер захвилювався сірий в яблуках кінь. Він неспокійно здригався, бив копитом і злякано озирався.

Уїлсону увірвався терпець.

— Негайно мені заспокойтеся! — гримнув він. — Що це з вами коїться? Бодай би ви поповиздихали!

Раптом він помітив якийсь невиразний рух неподалік. Хижак!

Звір був не дуже великим, проте його поява змусила мисливця на метеорити насторожитися. Жовтувате хутро, всіяне чорними плямами, великі нашорошені вуха. В ніс ударив огидний запах стерва.

Уїлсон стрімко обернувся, щоб схопити рушницю, проте мул, наляканий присутністю звіра і різким рухом хазяїна, рвонувся й поскакав геть, не чуючи під собою ніг. Разом із зброєю, продовольством і всім запасом питної води.

Одночасно й кінь заіржав і став дибки. Ратиця зі сталевими шипами на підкові майнула буквально за міліметр від Уїлсонової скроні. Той відсахнувся, а кінь перестрибнув через нього і зник у заростях.

Залишившись на самоті, Джейбс Уїлсон поволі випростався, підвів голову і розглянувся довкола. Звідусіль на нього пильно дивилися десятки безжальних непроникно-чорних очей.

«Гієнові собаки, — промайнуло в нього у голові, господарі савани…»

Макс, Гаррі й Патрик почули ці звуки ще здаля. Крізь свист вітру та заспокійливе лопотіння дощу до них долинало нестямне вищання і різке, сердите дзявкання.

Поза спиною в Пеппера поповзли мурашки. Він зупинив свого коня й запитав:

— Як ви гадаєте, хлопці, що це?

Патрик О’Ніл прислухався.

— Схоже на гієнових собак. Небезпечні звірі! Нам краще триматися від них подалі.

— Зачекай! — Гаррі Босуелл напружено прислухався. — Я впізнаю цей звук! Так вони дзявкають, коли загнали жертву. Одного разу в Південній Африці ми наскочили на цих тварюк, які оточили поранену антилопу. Цей гавкіт означає: «Мерщій сюди, бачу поживу!».

— Накиваймо п’ятами звідси, швидше! — сказав Патрик. — А то й самі зробимося їхньою поживою!

Гаррі й ірландець уже ладні були розвернути коней, коли до вух Макса долинув звук, що не був схожим на вищання собачої зграї.

— Хвилиночку! Здається, я чую голос людини. Комусь потрібна допомога.

— Людина? — вершники перезирнулися. — Чи бува там не Уїлсон?

Мисливець на метеорити опинився у пастці. Гієнові собаки не давали йому ступити й кроку. Особливо знахабнів ватажок зграї, хитрий і злостивий звір. Уїлсон уже кілька разів штрикнув його вістрям шпаги, проте або ця тварюка не відчувала болю, або шкура в неї була такою грубою, що клинок не завдавав їй ніякої шкоди.

Близько чверті години він відбивав атаки хижаків, проте сили його потроху вичерпувалися. Собаки поводилися так, як і завжди: вони здійснювали нескінченні несправжні атаки з усіх боків, чекаючи, поки жертва знесилиться, захищаючись, і лише після того збиралися завдати вирішального удару. Те, що Уїлсон знав про цих тварин, не дуже втішало. Дослідники розповідали, що ці собаки не дуже полюбляють стерво. Тож, аби м’ясо якомога довше залишалося свіжим, вони не вбивають свою жертву, а збивають її з ніг і розривають іклами черево. Після цього вже беруться до інших частин тіла. Уїлсон знав, що з розпоротим животом людина здатна прожити досить довго — кілька годин, а, можливо, й днів. Це й справді мученицька смерть!

Але з ним цього не станеться. Краще вже самому настромитися на шпагу. Принаймні, така смерть буде швидкою й не надто болючою.

Він уже приготувався було відбити чергову атаку жовтих псів, аж тут звідкілясь пролунав постріл. Почулося жалісне скавчання, один із собак упав. Наступний постріл уколошкав другого. Зграя занервувала. Ватажок принюхався, але дощ змивав усі запахи. З боку узлісся гримнули ще два постріли, й собаки почали відступати. Нарешті, ватажок коротко дзявкнув, і за цим сигналом звірі кинулися геть.

Відсапуючи, Уїлсон зіперся на шпагу.

Із-за баобабів виїхало троє вершників, і він зі здивуванням упізнав у них Гаррі Босуелла, Макса Пеппера й Патрика О’Ніла. Патрик тримав у руках рушницю, яка ще димилася. Уїлсон укинув шпагу в піхви й попрямував до своїх рятівників.

— Ви нагодилися саме вчасно, — через силу усміхаючись, мовив він. — Радий тебе бачити, Патрику. Ці тварюки, мабуть, збиралися мною повечеряти, й ви з’явилися буквально в останню хвилину. Прошу, сідайте і складіть мені компанію, хильнемо по чарочці. Якщо, звісно, нам пощастить упіймати мого коня.

— Ані руш! — Дуло рушниці дивилося точно в груди мисливця на метеорити. Очі Патрика були холодними, як сталь. — Вас заарештовано, сер. Максе й Гаррі, будьте ласкаві, зв’яжіть містеру Уїлсону руки і прив’яжіть кінець мотузки до мого сідла. І заради вашої ж безпеки, сер, не раджу вам опиратися.

Мисливцю на метеорити здалося, що все це йому почулося.

— Що ви хочете робити?

— Ми відведемо вас назад. А там уже знайдемо когось, хто вирішить, що з вами робити.

Уїлсон уже ладен був подумати, що це жарт, але обличчя Патрика О’Ніла не давало підстав для сумнівів, що він говорить цілком серйозно.

— Що за дурня? — обурився він. — І відколи ти тут розкомандувався?

О’Ніл розправив плечі й сухо усміхнувся.

— Від того моменту, як узяв на себе керування експедицією. Після загибелі Арчера й вашого дезертирства я виявився найстаршим за рангом серед тих, хто залишився.

— Дезертирство? Ти просто з глузду з’їхав! — Уїлсон і досі сумнівався, чи бува не є розіграшем усе, що тут відбувається. Ірландський гумор, як відомо, досить своєрідний. — Просто смішно сказати, — фиркнув він. — А тепер мерщій злазь на землю. Якщо допоможеш мені спіймати моїх коня й мула, то я, можливо, й не згадуватиму цей дурний інцидент. А якщо ні — молися Богу за свою шкуру. Я й досі командую експедицією, тож не сподівайся, що я подарую тобі таку нечувану зухвалість.

— Ви — нікчемний боягуз і дезертир, — незворушно заперечив Патрик. — Нікого не сповістивши, ви залишили загін, а це карається арештом і тюремним ув’язненням — це ваші власні слова. Тому не примушуйте нас застосовувати силу й будьте ласкаві підкоритися наказу.

— Нічого ви мені не зробите, — Уїлсон вихопив шпагу. — Першого ж, хто спробує мене схопити, я заколю, як свиню.

Гримнув постріл. Рука мисливця на метеорити смикнулась, а шпага відлетіла далеко вбік.

О’Ніл опустив рушницю.

— Не робіть дурниць, сер. Ви завжди вважали, що я нікудишній стрілець. Тож наступна куля може серйозно пошкодити якусь більш важливу частину вашого тіла. А тепер — руки вгору!

62

Шарлотта з сумнівом поглянула на купу дрібних деталей, над якою схилився Гумбольдт. Перед ученим лежали обидва лінгафони, розібрані до останнього гвинтика. Його чоло перетинала глибока зморшка. Вчений прикусив нижню губу. Чи вдасться йому змонтувати з цього мотлоху те, що він задумав?

Часу залишалося катастрофічно мало. Якщо нічого не вийде, зелені кристали доберуться безпосередньо до скельного мосту, й догони його зруйнують. Декілька найдужчих воїнів чекали сигналу, щоб гуртом налягти на важелі, які керували канатами й противагами механізму, що був призначений для руйнування мосту. Якщо догонам удасться привести його в дію, останній зв’язок із світом буде втрачено.

— Як справи, дядьку? — нетерплячо запитала дівчина. — Убіре щойно сказав мені, що, за даними розвідки, деякі моноліти вже займають головну стежку, що веде до мосту.

— Трохи потерпи, люба. Мені ще треба видалити один рулон магнітної плівки із пам’яті великого лінгафону й зібрати докупи інші деталі. Цей пристрій потребує забагато енергії. Все, що мені зараз потрібно, — зразки догонських співів, налаштування на необхідну частоту звуку й досить потужний динамік. Решта нам ні до чого.

— А коли все буде готове, що нам робити з твоїм приладом?

— Ти ж колись збиралася бути оперною співачкою?

— Так, але це вже в минулому.

— Пам’ятаєш підсилювач голосу, який я сконструював для Берлінського університету? Цей пристрій майже такий самий, але його завдання — відтворювати пісні догонів. Я й сам поки що не знаю, чи запрацює він зараз… Ну, ось і готово. Залишилося поставити на місце батареї, закрити кришку і…— Гумбольдт іще раз з усіх боків оглянув сірий металевий ящичок і залишився задоволеним.

Шарлотта недовірливо стежила за ним.

— Добре, давай спробуємо! — нарешті, промовила вона.

Гумбольдт натиснув червону кнопку й почекав кілька секунд. Спалахнула електронна лампа, яку вчений називав «чарівним оком». Поступово розжарюючись, вона світилася дедалі яскравіше. З ящика почулося легке шипіння й потріскування.

— Поки що все йде непогано, — зауважив Гумбольдт. — Підсилювач прогрівся. А тепер я порадив би тобі про всяк випадок затулити вуха…

Оскар здригнувся. Він дрімав, сидячи біля підніжжя гігантського моноліту, коли до нього долинув дивний звук. Та не просто звук, а ціла мелодія. Комбінація високих і низьких звуків.

Він підвів голову.

Знову!

Щось дивне було в цій музиці. Невідомо, чому, але ця проста мелодія викликала тугу й меланхолію, що віддавалися болем у серці. Перед його внутрішнім поглядом промайнули спогади дитинства й закружляли, неначе снігові пластівці, підхоплені крижаним вітром. Він побачив себе у класній кімнаті в домі Гумбольдта, за латиною. В грудях щось затріпотіло, неначе пташка, що намагається вирватися з кігтів хижака.

На очах заблищали сльози.

Похитуючись, він підвівся на ноги. Щоб не впасти, довелося спертися на моноліт, і юнак відчув, як він гуде та вібрує під його долонею…

Шарлотта затиснула вуха і здивовано подивилася на невелику сіру коробочку в руках Гумбольдта. Хіба це чувано, щоб така маленька штукенція видавала такі могутні звуки? Просто чародійство якесь!

Догони теж остовпіли від подиву. Одні з них застигли на місці й не зводили очей із лінгафону. Інші долілиць кинулися на землю й почали молитися своїм богам, благаючи про помилування.

— Я б сказав, що випробування пройшли успішно, — обережно усміхнувся Гумбольдт. — Зараз глянемо, чи впорається він із реальним завданням.

— Що ж, побачимо! — погодилася Шарлотта. — Хоча, скажу тобі, що особисто я ледве встояла на ногах. Боюся, що після цієї музики Вілма зроду віку не вилізе зі своєї схованки, — дівчина кивнула на сумку на своєму плечі, з якої було видно лише кінчик пташиного дзьоба. — Хоча слух у ківі й не дуже гострий, але й для неї це було вже занадто.

Гумбольдт кивнув.

— Хвалити Бога, мені таки вдалося збільшити потужність динаміків. Настав час випробувати, як діє пристрій на зелені кристали. Мені потрібен доброволець.

Шарлотта підвелася, витрушуючи штани.

— Можеш розраховувати на мене, дядьку.

— Тоді почнімо. — Гумбольдт підійшов до Елізи й поцілував її. — Побажай нам успіху, люба!

— Нехай удача не залишить тебе! — прошепотіла та. — Я молитимуся за вас обох!

Кілька хвилин потому дядько з племінницею вже стояли біля скельного мосту.

Зелені моноліти майже впритул наблизилися до провалля. Дощ не вщухав. Із протилежного боку ущелини чувся дедалі голосніший дзвін і тріск — там народжувалися все нові й нові камені, загрожуючи сміливцям, які вийшли на міст.

Гумбольдт подивився в бік Заборонного міста.

— Ми ще маємо час для того, щоб відмовитися від свого задуму й повернути назад, — промовив він, і не можна було зрозуміти, жартує він чи говорить серйозно. — Але тоді зелені кристали захоплять весь світ.

— Ну ж бо, дядьку, все у нас вийде! Заради Оскара!

Гумбольдт усміхнувся.

— Не знаю, звідки в тебе стільки оптимізму. Принаймні, не від матері. Марія, моя сестра, завжди чимсь невдоволена. Добре, що зараз зі мною ти, а не вона.

Шарлотта скривилася.

Невже варто було про це говорити саме зараз? Відтоді, як вони висадилися в Африці, вона навіть не згадувала ні про матір, ні про отриманого від неї листа. А він ставив під сумнів усе, в що вона досі так непохитно вірила і що вважала природним станом речей. Цікаво, що скажуть її супутники, коли дізнаються правду про її, Шарлоттине, минуле?

Відігнавши від себе ці сумні думки, дівчина сказала:

— Починай! Вмикай свій ящик!

Гумбольдт опустив прилад на землю, прилаштував до нього розтруб, що слугував для створення щільного потоку звукових хвиль, і спрямував його в бік зеленого війська. До загрозливої стіни кристалів залишалося метрів десять, підійти ближче він не наважився, оскільки не міг позбавитися відчуття, що іншопланетна істота спостерігає за кожним його рухом. Хтозна, як вона поводитиметься, коли запрацює прилад?

Із цією думкою Гумбольдт натиснув червону кнопку.

63

Мелодія складалася всього з п’яти нот. Соль, ля, фа, потім фа малої октави і, нарешті, до.

Могутні й чисті звуки злетіли до неба, розірвали запону хмар і відбилися від гірських схилів. Луна підхопила мелодію, перекидаючи її від скелі до скелі й багаторазово примножуючи.

Все затихло. Тільки заспокійливо шумів дощ.

Шарлотта з тривогою дивилася на моноліти. Над скельним мостом і ущелиною висіла напружена тиша. Навіть зелені камені, здавалося, прислухались.

— Ти щось помічаєш?

Шарлотта втерла сльози, що мимоволі накотилися їй на очі.

Дослідник знову натиснув кнопку, і дівчині здалося, що потужні звуки розітнули її душу. Несподівано почувся тріск. Нібито на кам’яну плиту посипалися дрібні камінці. Потім — ще, і ще.

— Ось поглянь! — Шарлотта вказала на невеликий моноліт. Він розташовувався біля самого краю обриву й мав рівну, довершену форму. Несподівано на одній із його граней утворилася тонка тріщина. Вона почалася від самої землі й миттю досягла верхівки каменю. За нею з’явилася друга, третя, а потім ще і ще…

Мерехтлива поверхня моноліту зблякла. Замість смарагдової зелені виник якийсь бруднувато-сірий тон. Врешті-решт камінь упав на землю, розсипавшись на дрібні уламки, а там, де він стояв, залишилася тільки купка піску. З рештою зелених каменів відбувалося те ж саме. Шарлотта бачила, як вони один за одним перетворюються на сіруватий пісок.

Повітря сповнилося шипіння, нібито хтось відкрив клапан парового котла. Порив вітру доніс до них неприємний запах, що нагадував запах хлору. Шарлотта затулила ніс хустинкою.

— Здається, вийшло! — пробурмотіла вона. — Неймовірно, але в нас усе вийшло! Ану, спробуй іще раз, дядьку!

Оскар надзвичайно гостро відчував, як у нього всередині щось відбувається. Неначе його відморожені руки й ноги занурили в гарячу воду, й тепер вони нестерпно сверблять. Здавалося, все його тіло спершу перетворилося на лід, а тепер потроху відтавало.

Юнак не зміг більше стримуватися й застогнав. Йому довелося щосили стиснути кулаки і зціпити зуби. Навколо нього здригалися і репалися зелені моноліти. Прибульці з космосу зазнали на собі дію невідомої, але могутньої сили. Вібрація ставала дедалі сильнішою, а заразом і Оскарове тіло нестерпно боліло і свербіло. Повітря, яке він рвучко хапав відкритим ротом, здавалося йому пекучим, як вогонь. Дихати ним було неможливо. Не в змозі й далі терпіти цю муку, хлопець закинув голову назад і відчайдушно заволав.

— Ти чув це? — Шарлотта обернулася в той бік, звідки вітер приніс відгомін протяжного крику. На мить він заглушив шум дощу й тріск кристалів, що розсипалися на порох, після чого затих.

— Який жах, — задумливо промовила дівчина. — Ніби кричить смертельно поранена тварина.

— Тварина? — в голосі Гумбольдта почувся сумнів. — Та ні, швидше, це людина.

Шарлотті не треба було довго втлумачувати, що саме криється за цими словами.

— Боже правий, — схвильовано прошепотіла вона. — Ти гадаєш, що це…

Учений кивнув:

— Це Оскар, немає ніякого сумніву.

Тримаючись одне за одного, вони ступили у ворожі кам’яні хащі. Гумбольдт знову натиснув кнопку приладу. Моноліти навколо танули, неначе лід у гарячій пустелі. В їхньому лабіринті утворилося щось на кшталт широкого коридору, всипаного сірим піском. Там, куди сягнули могутні п’ять нот, страшні прибульці з космосу розсипалися на порох. Але хто знає, що може статися, якщо ці звуки долинуть до людини, яка інфікована ворожою формою життя? Шарлотта мимоволі згадала про бідолашного Рихарда Беллхайма, від якого залишилася тільки жменька піску, і здригнулася. Їй слід було тільки молитися, щоб зміни в організмі Оскара не набули такого ж само незворотного характеру.

Попереду височів найкрупніший моноліт. Він здавався мало не вдвічі товщим за решту і здіймався у висоту не менше, ніж на двадцять метрів. Гігантська брила розташовувалася на місці зруйнованого вибухом храму, а біля її підніжжя дівчина побачила крихітну зіщулену фігурку, яка притулилася до холодного каменю. То був її кузен. Пошматований одяг на тілі юнака звисав клаптями, а шкіру суціль укривали синці й подряпини. Страх і відчай повністю заволоділи його серцем, і він нагадував матроса з розбитого штормом корабля, який з останніх сил чіпляється за уламок щогли.

— Оскаре!!!

Шарлотта була ще досить далеко від хлопця, проте навіть звідси могла роздивитися смарагдове сяйво його очей. Обличчя юнака здавалося байдужим і нерухомим, як маска. Ані усмішки, ані будь-яких ознак того, що він упізнав своїх близьких. Дівчина вже ладна була кинутися до нього, проте Гумбольдт її зупинив.

— Не роби цього! — різко промовив він, хапаючи її за руку. — Оскар усе ще перебуває під владою метеорита.

— Але ж ми зобов’язані йому допомогти. Подивися, що з ним коїться! У мене просто серце крається, коли я це бачу!

— Мені теж нелегко. Та ми не можемо відступати від нашого плану.

— А якщо нічого не вийде?

Гумбольдт спохмурнів:

— Тоді, принаймні, він назавжди позбавиться цього прокляття!

Із цими словами він іще раз натиснув кнопку приладу.

Із незворушною виразністю звуки мелодії обрушилися на Оскара, відбилися від склоподібних граней моноліту і знову повернулися до юнака.

Результат виявився жахливим. Тіло хлопця вигну лося, неначе крізь нього пропустили потужний електричний розряд. Рот роззявився, як від крику, проте з нього не чулося жодного звуку. Кулаки стиснулися з такою силою, що нігті до крові врізалися в долоні. Широко розплющені очі дивилися в небо.

Шарлотта не змогла цього стерпіти.

— Припини! — вигукнула вона. — Вимкни прилад, він же може померти!

Та вчений не зважав на її умовляння.

Шарлотта з жахом стежила за тим, що відбувалося з тілом Оскара. Воно здригалося й корчилося в судомах, стаючи дедалі довшим і тоншим. Невдовзі воно почало нагадувати гумову стрічку Коли дівчина вирішила, що гірше вже не буває, Оскар несподівано зробився прозорим. На деякий час стало видно його внутрішні органи — серце, легені, шлунок, невиразні обриси скелету.

Та вже наступної миті все змінилося. Під шаром склоподібної речовини, що вийшла на поверхню, завидніли знайомі риси. Юнак виглядав так, ніби зверху його облили густою прозорою олією. Обличчя, груди, руки й ноги заблищали, ніби вкриті глазур’ю, дивна в’язка речовина заюшила з усіх отворів. Не встигла Шарлотта по думати, що б це могло бути, як полива сповзла з Оскарового тіла і всоталася в землю, залишивши на поверхні темну пляму.

Перед ними стояв колишній Оскар, розгублений, слабкий. Він, здавалося, зовсім не розумів, що відбувається. Ще мить — і він упав непритомний.

Гумбольдт передав прилад Шарлотті, кинувся до сина й опустився перед ним навколішки.

Шарлотта поспішила за ним. Її серце страшенно калатало.

— Ну то й що?

Гумбольдт помацав пульс, прислухався до дихання і притулив вухо до грудей юнака.

— Живий! — він полегшено зітхнув. — Шкіра тепла, серце працює нормально, дихання слабке, але рівне. Тож, гадаю, він зараз отямиться.

Шарлотту трохи попустило.

— Але ж ця істота? Вона залишила його? Він тепер вільний?

Гумбольдт розгублено усміхнувся.

— Не можу сказати цілком упевнено, проте мені здається, що ми бачимо перед собою колишнього Оскара.

Він нахилився, підняв неслухняне тіло сина й підважив на плече. В очах у вченого блищали радісні сльози.

— Ходімо звідси, — промовив він. — Повернемося трохи згодом і закінчимо те, що не встигли зробити. Зараз Оскар важливіший.

Шарлотта подивилася на верхівку величезного кристалу. Звідти струменіла цівка піску. Ще трохи — і цей велет також перетвориться на порох.

Чужинців переможено!

Губи дівчини нечутно ворушилися, вона шепотіла молитву.

64

— Вони повертаються! — Еліза схвильовано вказала в бік скельного мосту.

На протилежному боці ущелини всі побачили дві фігури: Гумбольдта й Шарлотти.

Джабо з гавкотом кинувся до них. Вілма теж не змогла всидіти на місці. Почувши голос хазяїна, вона вискочила з сумки й помчала за своїм чотириногим приятелем. Еліза здригнулася — на мить їй здалося, що Карла Фрідріха поранено, та потім вона зрозуміла, що він несе на плечі щось важке.

Оскар!

Еліза притиснула руки до грудей і заплющила очі. Їй не знадобилося дуже багато часу, щоб відчути хлопця. Незважаючи на те що його життєві сили були ще дуже слабкими, жінка могла з упевненістю сказати, що час, коли він залишався примарною тінню колишнього Оскара, минув. І тепер юнак знову був живим серед живих людей.

Учений і його племінниця в супроводі Джабо і Вілми урочисто перетнули міст. На краю ущелини догони вітали їх голосними вигуками. Звернувшись до старійшин, учений коротко розповів їм про те, що сталося в Заборонному місті. Оскільки лінгафону в них більше не було, Елізі довелося перекладати його слова, а в особливо скрутних випадках їй допомагала Йатиме.

Нарешті, Гумбольдт замовк, зняв окуляри й заходився їх протирати.

— Ми знайшли нашого хлопчика біля підніжжя найкрупнішого моноліту, — пояснив він. — Але зараз нам доведеться повернутися, щоб довести справу до кінця й знищити ті камені, що випадково вціліли. Мені знову потрібні добровільні помічники.

Еліза просяяла:

— Виходить, я мала слушність? Моя ідея спрацювала!

— Спрацювала? — Гумбольдт підійшов до жінки й узяв її руки у свої. — Ти — наша рятівниця. Ці звуки і справді з якоїсь незрозумілої причини примушують кристали вібрувати, й ті розколюються зсередини. Це треба бачити: вони перетворюються на найзвичайнісінький порох. У піснях догонів криється величезна сила, набагато могутніша, ніж усі ми могли собі уявити. І ти єдина з нас змогла це зрозуміти. Якби це залежало від мене, то я присудив би тобі найголовнішу премію Берлінської академії, моя люба!

Жінка стримано усміхнулася:

— Навіщо мені якісь там нагороди? Люди набагато важливіші. А що тепер станеться з Оскаром?

— Нехай догони відведуть його до якоїсь хатини й дадуть виспатися. Згодом я огляну його. Мені здається, що його тіло вже зовсім очистилося. — Вчений глибоко зітхнув. — Але все ж таки був момент, коли мені здалося, що ми втратили його назавжди. Цього я ніколи не зміг би собі пробачити. Навіть не уявляв, наскільки він дорогий для мене.

— Ми всі відчували те ж саме, — сказала Еліза. — Але тепер із ним усе буде гаразд, я знаю точно.

Гумбольдт усміхнувся.

Усмішка все ще осявала його втомлене обличчя, коли почулися схвильовані крики догонських воїнів і десь удалині зацокали копита. До селища в’їхали троє вершників. Попереду скакав Макс Пеппер, за ним — Гаррі Босуелл. Останнім їхав Патрик О’Ніл, за яким підтюпцем біг захеканий Джейбс Уїлсон зі зв’язаними за спиною руками. Мотузкою, прив’язаною до шиї, його було припнуто до сідла О’Ніла.

Очі вченого зробилися холодними, як сталь. Він рішучо попрямував до вершників.

— Вітаю, панове! Бачу, що вам дуже поталанило!

— Нам допомогла зграя диких собак! — гукнув із сідла Пеппер. — Вони його трохи притримали й не дозволили втекти. Ми наздогнали негідника саме в той момент, коли пси вже ладні були пошматувати його на клоччя. Ось він, подивіться!

— Буду вельми вдячний вам, якщо, згадуючи мене, ви називатимете й титул, який було дано мені самою королевою! — люто прохрипів мисливець на метеорити. — Сер Уїлсон — саме так належить до мене звертатися.

— Перепрошую, вельмишановний сер, — по-блюзнірському вклонився Макс. — Щоправда, я не маю ані найменшої впевненості в тому, що вам і надалі вдасться зберегти почесне звання лицаря.

Рвонувши ремінну мотузку, він примусив Уїлсона вийти наперед. Той спіткнувся, зробив кілька кроків, щоб не впасти, й зупинився, люто дивлячись на оточуючих сповненим ненависті поглядом.

— Щойно я дістанусь до Англії, то, будьте певні, подбаю про те, щоб вас, О’Ніле, запроторили до в’язниці, — проскреготів він. — Я маю зв’язки за кордоном, у тому числі в Сполучених Штатах і Німеччині. І, гадаю, ви ще неодноразово матимете нагоду пошкодувати про те, що так поводилися зі мною.

— Не переймайтеся, пане, — відповів Гумбольдт, — ми своєчасно й докладно поінформуємо ваші «зв’язки» про те, як у критичній ситуації ви покинули своїх людей напризволяще й намагалися втекти, як жалюгідний злодюжка!

Уїлсон сплюнув. Його широке червоне обличчя було вкрите порохом і брудними розводами, а тому виглядало особливо лютим.

— Моя знахідка здатна спростувати будь-яку брехню!

— Так-так, ваша знахідка, — Гумбольдт блискавичним рухом витяг із потаємної кишені куртки мисливця на метеорити короб із-під сигар. — Боюся, мені доведеться вилучити її у вас. Це надто небезпечна річ, щоб залишатися в руках такого негідника, як ви.

Він покрутив у руках короб і відкрив її. Всередині, злегка пульсуючи, лежав мерехтливий осколок зеленого кристала. Гумбольдт поставив коробку на плескатий камінь і відступив на крок.

— Що ж, я гадаю, нам доведеться розв’язати цю проблему просто зараз.

За півхвилини від зеленого кристала залишилася лише жменька піску. Вітер швидко відніс димок і неприємний запах.

Запанувала вражена тиша. Пеппер не міг повірити своїм очам.

— Фантастика!.. — нарешті, видушив він із себе. — Як… ви… Коли?

— Трохи згодом я охоче відповім на всі ваші запитання, — усміхнувся вчений. — А зараз мені доведеться повернутися на той бік ущелини, щоб знищити решту вцілілих монолітів і окремих кристалів. Хтось із вас хоче піти зі мною?

Ніхто не встиг відповісти, тому що поряд пролунав сповнений шаленства крик. Еліза обернулася, й від того, що вона побачила, в неї похололо серце.

Уїлсону вдалося розірвати пута. Одним стрибком він опинився поруч із Патриком О’Нілом, вихопив у нього з-за поясу ніж і кинувся на Гумбольдта. В останню мить ученому вдалось ухилитися, проте лезо все ж зачепило його зап’ястя. Кров залила руку і цівкою заюшила на землю, але він устиг вихопити свою знамениту шпагу і зайняв захисну позицію.

Ніж Уїлсона знову промайнув у повітрі, і, якби вчений не відбив цей підступний удар, напевно, встромився б йому в плече.

Еліза вражено стежила за тим, що відбувається. Ремінь із сириці, яким було зв’язано руки Уїлсона, був завтовшки в півсантиметра. Це ж яку треба було мати надлюдську силу, щоб його розірвати?

Англієць знову кинувся на дослідника. Цього разу ніж влучив у клинок шпаги. Почувся брязкіт, посипалися іскри.

— Ви зруйнували мою знахідку! — Вени на шиї та лобі Уїлсона здулися так, що, здавалося, ось-ось лопнуть. — І ви заплатите мені за це, присягаюся!

Еліза бачила, що рана заважає Гумбольдту. Кілька разів шпага мало не випала в нього з рук. Учений був чудовим фехтувальником, проте, йому весь час доводилося відступати й захищатися. Тільки тоді, коли він перекинув клинок в іншу руку, йому трохи полегшало. Він почав тіснити титулованого мисливця на метеорити.

— Вперше бачу людину, яка однаково майстерно володіє правою і лівою рукою, — просопів Уїлсон. — Це щось новеньке. Вам випала честь виявитися першим із тих, кого я убив, хто однаково володіє обома руками.

— Ще надто рано підбивати підсумки, містере Уїлсон, — промовив Гумбольдт, продовжуючи насідати на супротивника. — Може, вам і вдасться мене вбити, це не виключено, але ж як ви думаєте вибиратися звідси після цього?

— А хіба ви самі не здогадуєтеся? Мої люди не звикли діяти самостійно. Таке вже в них виховання. Арчера більше немає, тож довіритися вони можуть лише мені. Щойно я вас прикінчу, вони стануть на мій бік і приповзуть до мене. Ще й скавчатимуть, неначе цуцики, — усміхнувся він. — Між нами відбувається цілком законна дуель, тож будь-який суд у цивілізованій країні мене виправдає. Ти згоден, Патрику?

Ірландець мовчав. Еліза раптом відчула, що він усе ще перебуває під впливом особистості цього харизматичного негідника. Так само, як і решта найманців.

— Не забувайте про догонів, — парирував Гумбольдт. — Невже ви сподіваєтеся, що вони так задурно вас випустять?

— Задурно? Навряд чи, — по обличчю Уїлсона рясно стікав піт. — Та я можу вбити їхнього старійшину й захопити дівчисько в заручниці, — він кивнув у бік Йатиме. — Мала, здається, має тут неабиякий авторитет. Нам уже доводилося проробляти такі оборудки в минулих експедиціях.

— Ну, звісно ж, воювати з немічними дітьми та старими — це вам до снаги, — Гумбольдт зробив блискавичний випад, та англієць, схоже, саме цього й чекав. Він стрімко нахилився, схопив жменю піску й пожбурив його вченому в очі. Гумбольдт, на мить засліплений, не помітив атаки англійця, і той завдав йому підступного удару чоботом у коліно. Негідник мав явну перевагу.

Гумбольдт опустився на землю, обличчя його скривилося від болю, а шпага вислизнула з пальців. Еліза затулила рот руками, щоб стримати крик. Учений спробував знову схопитися за зброю, та Уїлсон ногою відкинув його шпагу вбік. Потім, широко розставивши ноги, він посунув на супротивника, виставивши перед собою широке лезо ножа.

— Я ще жодного разу не програвав, — процідив він. — Хочете знати, чому?

— Хочу я чи не хочу, та, боюся, ви все одно скажете, — відповів Гумбольдт глузливо.

— Не можна виграти, не забруднивши при цьому рук. Візьміть цю пораду з собою в могилу, пане Гумбольдт!

Почувся тупий удар. Еліза вже вирішила було, що з таким звуком ніж устромився в груди Гумбольдта. Але заточився не її друг, а Уїлсон. Повільно, неначе уві сні, він обернувся.

— Що це було?..

За його спиною стояв Патрик О’Ніл із рушницею в руках. Молодий ірландець знову скинув зброю, націляючись прикладом тепер уже в перенісся Уїлсона. Знову пролунав глухий удар, і мисливець на метеорити впав навзнак і залишився лежати, широко розкинувши руки й утупивши скляний погляд у небо.

— Сер Уїлсон, я заарештую вас за звинуваченням в убивстві Франсуа Лакомба, члена Паризької академії наук, і замаху на вбивство професора Карла Фрідріха фон Гумбольдта. Крім того, ви звинувачуєтеся в таких тяжких злочинах: дезертирство, співучасть у загибелі містера Джонатана Арчера, замах на вбивство журналіста Макса Пеппера, а також у багатьох кривавих злочинах, скоєних стосовно народу догонів. Ви постанете перед французьким провінційним судом у Тімбукту, а потім у Дакарі, звідки вас перевезуть для остаточного виголошення вироку до Парижа. А щоб ви знову не спробували втекти, я накажу закувати вас у кайдани, а Макс Пеппер і Гаррі Босуелл допоможуть мені доправити вас до суду. Звісно, якщо ці джентльмени не заперечуватимуть.

— Докладу до цього всіх сил, — зблиснув очима Гаррі. — Якщо знадобиться, я особисто доправлю цього негідника до Парижа. Дуже вже мені не хочеться, щоб він знову вислизнув.

Макс коротко кивнув:

— Чим раніше ми вирушимо, тим краще.

Уїлсон продовжував лежати, обмацуючи зламаний ніс і бурмочучи прокльони, та ніхто вже не звертав на нього уваги.

— Що ж, гайда! — О’Ніл опустив зброю і полегшено зітхнув. — Стривай, ледве не забув… — він зняв із шиї жетон, який мали при собі всі люди Уїлсона, і жбурнув його під ноги мисливцю на метеорити. — Можете вважати, що я звільнився.

Пеппер допоміг ученому підвестися.

— Із вами все гаразд, містере Гумбольдт?

— Дрібниці, — той оглянув рану на руці. — Нікчемна подряпина. Жінки про це подбають. — Він усміхнувся Елізі й Шарлотті. — Мені шкода так швидко розлучатися з вами, друзі, але я впевнений, що слід якнайшвидше вивезти Уїлсона звідси. Поки ця людина тут, всі ми перебуватимемо в небезпеці. Догони допоможуть вам конвоювати злочинця. А щойно ви дістанетеся до Тімбукту, передайте його до рук французької влади. Раджу домогтися особистої зустрічі з губернатором, і, запевняю, він вам дуже дякуватиме.

— А ви ж як?

Накульгуючи, Гумбольдт зробив кілька кроків.

— Спочатку ми повністю очистимо плато від уламків метеорита. Вони можуть валятися в розпадинах і тріщинах між скель. Потім оглянемо все довкола. За сотні років у храмі побували найрізноманітніші тварини, які могли зробитися носіями інфекції. Не можна забувати й про ченців-місіонерів. Із цим космічним створінням і всім, що воно породжує, ми маємо покінчити раз і назавжди.

— Але ж як вам удасться цього досягти? — все ще не міг утямити Пеппер. — Ця зараза могла поширитися на багато миль!

Незважаючи на біль, Гумбольдт усміхнувся.

— Із повітря, любий Максе, з повітря!

65

Кілька днів потому

Ремонт «Пачакутека» було закінчено. Догони зняли кріплення, що втримували повітряний корабель на скелі, і спустили його вниз. Тепер лише канати й кілки прив’язували його до землі, і «Пачакутек» ліниво розгойдувався під легким південним вітерцем. Дощ припинився, небо вкривали легкі хмаринки, крізь які подекуди вже проглядало сонечко. Савана, щедро зрошена живильною вологою, зазеленіла й покрилася квітами.

Як і було вирішено, Макс, Гаррі й О’Ніл у супроводі невеликого догонського загону кілька днів тому покинули поселення. Прощання було коротким, та Оскар твердо вірив, що бачить кмітливого репортера й відважного фотографа не востаннє.

Тепер красень «Пачакутек» привертав до себе всі погляди. Щоправда, оболонка його балона була схожою на клаптеву ковдру, проте жінки догонів попрацювали дуже сумлінно: в ній не залишилося ані найменшої дірочки. Стернові каркаси виготовили з жердин і обтягнули козячими шкурами. Вдалося навіть відреставрувати зображення зміїв і драконів на бортах. Повітряне судно начистили до блиску.

Страх перед кораблем покинув догонів. Навіть малюки вже не тікали світ за очі, побачивши його, а залюбки гралися в затінку під корпусом судна. «Пачакутек» зробився своєрідним центром поселення, чимсь на кшталт ярмарку, де збираються всі мешканці міста.

Знову з’явилося сонце, паливні елементи запрацювали, і вироблений з їхньою допомогою водень безперешкодно заповнив оболонку балона, повертаючи величезний дирижабль до життя.

Для Оскара настав час відпочинку та спокою. Поки кілька десятків людей виконували ремонтні роботи під керівництвом Гумбольдта, він цілими днями був поруч із Шарлоттою. Відтоді, як йому було призначено постільний режим, дівчина ні на крок не відходила від хворого.

Іншопланетна істота покинула його тіло. І разом із тим до юнака повернулася радість життя. Оскару ставало страшно, коли він згадував, яким самотнім і розгубленим він почувався в останні кілька тижнів. Тепер він мав час поміркувати про те, що з ним сталося. Бесіда з чужинцем і суперечка з ним раз у раз пригадувалися йому. Це ж скільки мільярдів кілометрів, скільки років! І все заради того, щоб подолати самотність. Як це жахливо, мабуть, коли навколо тебе немає жодної рідної душі!

Оскар покосився на Шарлотту, яка поринула в читання. На губах дівчини з’явилася легка усмішка — вона усміхалася тому, що читала. Тепер йому було зрозуміло, що вони підходять одне одному. Він кохає її, а вона — його. І не важливо, що з цього приводу думає батько.

Юнакові більше не хотілося сушити голову над цим. Звісно, Гумбольдт узяв із нього слово. Та це ж усього лише слово, домовленість між двома людьми вважати ту чи іншу точку зору правильною. Такої угоди легко дотримуватися тим, хто ледве знайомий одне з одним. А що коли вони живуть зовсім поряд, в одному будинку? Навіщо себе мучити?

Оскар намацав руку Шарлотти й ніжно її потиснув. Дівчина відповіла на це стискання й відклала книжку. Незабаром має прийти Убіре.

Старійшина ще вранці присилав гінця — сповістити, що він незабаром прибуде, щоб повідомити важливу новину. Про що йтиметься, дізнатись у гінця не вдалося. Лише Гумбольдт, здається, про щось здогадувався, але уперто мовчав.

— Тоді це вже не буде новиною, — відказав він у відповідь на розпитування, як завжди говорив у подібних ситуаціях.

Оскар знову торкнувся до руки Шарлотти: з півночі до них наближалася невелика група догонів. Він уже побачив мулів Уїлсона і дерев’яну підводу. Слідом бігло кілька носильників із поклажею. Попереду простували Убіре й батько Йатиме. На мускулястому плечі коваль ніс великий джутовий мішок, у якому лежало щось важке.

— Без догонів у нас нічого б не вийшло, — зауважив Оскар. — «Пачакутек» знову в чудовому стані. Залишилося тільки знайти, чим замінити вщент розбитий привідний вал. Без нього «Пачакутек» — усього лише безпорадний балон, заповнений газом.

— Я гадаю, слід зачекати, — усміхнулась Шарлотта. — Мені здається, догони щось придумають…

Група темношкірих людей наблизилася до повітряного корабля. З палуби спустили канати й мотузяні драбинки, й чоловіки спритно видерлися нагору. На підводі залишилося лежати щось масивне, загорнуте в коричневу матерію. Цей предмет обв’язали канатами, підняли на борт і обережно опустили на палубу. Слідом піднялися Убіре й коваль.

Серед дорослих крутилися і Йатиме з незмінним Джабо, і, помітивши дівчинку, Оскар щиро зрадів. Усього за тиждень вона досягла неабияких успіхів у вивченні німецької мови й уже досить непогано розмовляла.

Шарлотта з Оскаром підійшли ближче, щоб не пропустити урочистий момент. Коли всі зібралися, Убіре зірвав із таємничого предмета простирадло. Щойно юнак побачив, що саме під ним лежало, то його очі стали круглими від здивування. Це був абсолютно новісінький, тільки-но виготовлений привідний вал. Сталь вилискувала на сонці й пахла мастилом і гарячим металом. Після цього наперед вийшов коваль і витрусив на палубу вміст свого мішка — п’ять майстерно викуваних шестерень.

— Наш подарунок людям із небес, — промовила Йатиме. — Необхідні речі, щоб повернути до життя вашу летючу тварину.

Гумбольдт опустився навколішки й зачаровано погладив деталі. Потім підніс до очей одну з шестерень і уважно її оглянув.

— Чудова робота, — похвалив він. — Навіть слідів від литва не видно. Як же це вам вдалося?

— Мій батько не лише списи вміє робити, — Йатиме з гордістю подивилася на батька. — Він — найкращий коваль у горах Гомборі. Руду ми взяли в наших кар’єрах…

— А ливарні форми?

— Він зробив зліпки з ваших деталей із воску диких бджіл. Потім обмазав їх вогнетривкою глиною і нагрів. Віск розтопився й витік, а глина затверділа. От і вийшла ливарна форма.

Гумбольдт кивнув.

— Перекажи своєму батькові, що він просто чарівник. — Учений низько вклонився: — Дякую вам, друзі! Я навіть і мріяти про це не міг. А тепер із вашою допомогою ми очистимо землю від слідів непроханого гостя. — Він підморгнув дівчинці. — Хочеш із нами?

Йатиме радісно закивала, хоча в її очах і промайнув страх.

— Гаразд. Тоді я тебе запрошую! Ми піднімемося над саваною завтра вранці, щойно зійде сонце. І ти сама все побачиш!

66

«Пачакутек» зробив крутий віраж і рушив у напрямку до столових гір.

Йатиме бачила, як збігаються всі мешканці міста, щоб подивитися на це диво й привітати летюче чудовисько. При цьому вона пильно стежила за діями вченого. Повільний рух важеля, що керує двигуном, гуркіт повітряних гвинтів, скидання зайвого газу, брязкіт якірного ланцюга під час зниження — все цікавило малу. Притискаючи Джабо до грудей, дівчинка дивилася на усміхнені обличчя людей унизу, бачила, як вони махають їй руками, і, щасливо усміхаючись, махала у відповідь.

Політ на «Пачакутеку» щось дивним чином змінив у ній. Вона бачила світ згори. Столові гори, довколишню савану, зарості баобабів, ріки й пустельні ділянки. Вона допомагала Гумбольдту зцілювати місіонерів, і в їхніх домівках, садках і церкві лунали догонські пісні. Вона пильно стежила за тим, щоб чарівними звуками було оброблено все навколо, щоб не залишилось ані найменшого шматочка зеленого метеорита, який міг би згубити все живе на Землі.

Небезпека минула. Пророцтво не здійснилося. Проте Йатиме знадобилося досить багато часу, щоб усвідомити глибоку значущість цього моменту. І лиш коли вона в усьому розібралася, то була глибоко вражена. Виявляється, нічого не може бути до кінця визначеним. Час не є застиглим монолітом, і майбутнє постійно змінюється. Тому слід навчитися розпізнавати знаки, що приходять до нас із небес, а не просто сидіти й чекати, чи, бува, не станеться чогось. Іще ніколи вона так глибоко не відчувала слушність цієї думки, як тоді, коли ширяла в небі, наче птах.

Йатиме підвела голову й поглянула на Оскара і Шарлотту. Вони були щасливі, і дівчинка це відчувала. І хоча на них чекає ще багато всіляких перешкод, але їхнє майбутнє осяває щаслива зірка.

— Обережно! Тримайтеся міцніше, ми йдемо на посадку! — прогримів голос дослідника.

Усі відчули легкий поштовх — корабель опустився на землю, а на плече Йатиме опустилася батькова рука. Кремезний мовчазний чоловік стояв біля неї й тепло посміхався.

— Ти маєш вибачити мені, — нарешті, промовив він.

— Вибачити? За віщо?

— Я не хотів, щоб ти рухалася власним шляхом, — відповів він. — Мені здавалося, що ти маєш бути такою ж само, як і решта моїх дітей: слухняною дочкою, слухняною дружиною для свого чоловіка. Мені й на думку не спадало, що в тебе якийсь особливий дар. Гріх не зважати на нього, тому я й дав Убіре свою згоду.

Йатиме здивовано дивилася на батька.

— Згоду?

— Завтра розпочнеться твоє навчання. Ти будеш жрицею. Головний звіздар чекатиме на тебе, тож не запізнюйся.

Йатиме сплеснула руками і схопилася за щоки. Їй завжди хотілося бути жрицею, та вона й не мріяла ніколи про те, що батько на це погодиться. Оце так новина!

Вона зазирнула в батькові очі й побачила там тепло й ніжність. Жорсткі зморшки навколо його рота розгладилися. Мабуть, політ на «Пачакутеку» подіяв і на нього.

— Дякую! — ледве спромоглася сказати дівчинка. — Дякую тобі за все!

Щойно «Пачакутек» було пришвартовано, вчений і всі, хто брав участь у його першому випробувальному польоті, зійшли на землю, а догони, деякі з яких прийшли у традиційних масках, щільним кільцем оточили судно і заспівали магічну пісню.

Настав час прощатися, і у Йатиме защемило серце.

Гумбольдт потиснув руки старійшинам, воїнам і жінкам, дякуючи їм за допомогу та надзвичайну мужність. Заради цього він навіть вивчив кілька слів догонською мовою і старанно промовляв їх, щоб усі його зрозуміли. Люди сміялися, співали, плакали, обмінювалися подарунками. Минуло чимало часу, перш ніж Гумбольдт, Оскар, Шарлотта й Еліза постали перед Убіре і Йатиме.

— Мої любі друзі, — почав учений. — Я не можу довго говорити. Прощатися з вами мені дуже важко. Знайте ж, що для мене було великою честю вважатися вашим гостем і другом, тому плекаю надію, що ми з вами колись іще побачимося. Небезпека минула, ворожих прибульців знищено, і вашій країні більше ніщо не загрожує. Проте перед вами лежить іще довгий і тернистий шлях. Вашому народу належить звільнитися від облудних привидів минувшини й полинути у сповнене надій майбуття. Я впевнений, що на вас чекають великі успіхи, адже саме ви — мудра старість і талановита юність — і далі стоятимете на чолі свого народу. Щасти вам, друзі мої, і згадуйте інколи про «людей із неба».

— Так воно й буде, — відповіла Йатиме. — А ви станете частиною наших переказів, і батьки розповідатимуть дітям про захмарних вершників, що з’явились, аби врятувати їх від Скляного прокляття. Ось ми стоїмо тут і розмовляємо, а легенда тим часом починає жити власним життям. Нехай не покинуть вас наші боги!

Гумбольдт склав руки на грудях і вклонився, Еліза, Шарлотта й Оскар і собі зробили так само.

— Дякую за все і прощавайте!

Із цими словами він схопив Вілму на руки й почав підійматися мотузяною драбиною. Ківі борсалася й сердито пищала, ніби не хотіла розлучатися зі своїм новим приятелем Джабо. Слідом почали видиратися вгору Шарлотта з Оскаром. Еліза трохи забарилася. Вона підійшла до Йатиме й узяла її за руку.

— Прощавай, маленька жрице, — сказала вона. — Нехай береже тебе Великий Змій Дамбала!

Вона поцілувала дівчинку і теж піднялася на палубу. Мотузяний трап прибрали, й «Пачакутек» почав неквапливо підійматися до неба.

Коли обличчя мандрівників, які дивилися вниз, перетворилися на невиразні світлі точки, почувся стриманий гуркіт моторів. Догони на землі замахали руками, й небесне чудовисько попливло на північ, зникаючи в серпанку спекотного африканського полудня.

67

Берлін, березень 1894 року

Будинок здавався покинутим. Двері було замкнено, віконниці зачинено. Садок дивився пусткою — дерева й чагарники вздовж доріжок не доглянуті. З будинку не долинало ані звуку. Поки кучер вивантажував їхні речі, Оскар устиг розглянутися.

— Що тут сталося? — пробурмотів він, простуючи до дверей усипаною гравієм доріжкою. — Таке враження, ніби всі виїхали кудись.

— Так, схоже, що вже кілька тижнів поспіль тут нікого не було, — додала Шарлотта.

Еліза торкнулася пальцями до гравію:

— Я відчуваю, що в будинку хтось є. До того ж, цей слід на доріжці залишено не більше як два дні тому.

Гумбольдт приклав долоні до рота й гукнув:

— Агов! Чи є хтось удома? Це ми, Карл Фрідріх, Еліза, Шарлотта й Оскар. Ми повернулися!

Усі застигли в очікуванні. Раптом замок на парадних дверях клацнув, і ручка опустилася вниз. Двері трохи прочинилися, й у шпарину визирнули два великі ока. Потім з’явилося юне личко: веснянки, руде волосся, задерикуватий носик.

— Лєно! — вигукнув Оскар.

Двері широко відчинилися. З них вискочило дівча й кинулося просто до нього в обійми. Якби хлопець не підготувався до цього, то гепнувся б на землю.

— Що тут сталося? — запитав він. — Чому вдень ніхто не виходить надвір? Навіщо ви зачинилися?

— Ой, усе це через ту жахливу даму, — відповіла Лєна. — Вона приходила до нас уже чотири, а, може, й п’ять разів. І щоразу, йдучи, загрожує, що повернеться з поліцією.

— Дама? — спохмурнів Гумбольдт. — Яка ще дама?

Лєна покосилася на Шарлотту.

— Вона стверджує, що вона твоя мати. Це просто жахіття якесь, а не жінка!

— Моя мати? — Шарлотта пополотніла. — А вона не казала, чого хоче?

У відповідь дівчинка похитала головою.

— Ні. Але сказала, що повернеться. Сьогодні, рівно о четвертій. І цього разу з нею буде жандарм.

Оскар здивовано подивився на Шарлотту. Дівчина розгублено глянула на годинника й промовила:

— О четвертій? Отже, я маю ще три години. Цілком достатньо, якщо поквапитися. — Дівчина скинула вгору підборіддя. — Ти дозволиш мені, дядьку, поки що залишити вас наодинці з нашими численними валізами?

— Що ти хочеш робити?

— Мені необхідно з’їздити до міста. Кучер мене відвезе.

— Навіщо?

— Не можу зараз сказати. Але це дуже важливо, повір. І, будь ласка, не кажи «ні»!

Учений здвигнув плечима.

— Ну гаразд, якщо без цього не обійтися. Ми й без тебе впораємося. Тільки ж, гляди, не запізнюйся. Ти ж уявляєш собі, що тут може влаштувати твоя матуся, якщо їй доведеться чекати?

— Саме тому я і маю поквапитися.

Із цими словами Шарлотта знову сіла в екіпаж. Оскар притримав дверцята:

— Тобі не потрібна компанія? Ми могли б з’їздити вдвох.

Дівчина нагородила його своєю найбільш світлосяйною посмішкою.

— Ні, дякую красно! Існують речі, які жінкам доводиться робити без чоловіків. Але я постараюся швидко повернутися, і з хорошими новинами. Тримай за мене схрещені пальці, щоб усі справи вдало завершилися.

Клацнув батіг — і коні помчали до міста.

Гумбольдт провів очима екіпаж:

— Що ж, можливо, так і справді краще? А зараз — до справи! Лєно, мерщій поклич усіх своїх! Треба позаносити валізи, відкрити віконниці й приготувати чай. Швидше, швидше! У нас іще безліч справ!

Рівно о четвертій гравійною доріжкою зацокали копита четвірки коней. До парадних дверей підкотило розкішне відкрите ландо. В ньому сиділи огрядний чоловік у циліндрі й із бакенбардами і витончена дама у фіолетовій сукні та крислатому капелюсі, декорованому пір’ям білої чаплі. За ними їхав на коні жандарм у синій уніформі з сяючими мідними ґудзиками.

Гумбольдт похмуро спостерігав за непроханими гостями з вікна. Коли у двері постукали, він випростався й пробурмотів:

— Що ж, час настав. До бою!

Оскар пішов слідом за батьком. Важкі двері розчинилися. На порозі стояла Марія Ритмюллер, матір Шарлотти. Висока, пишнотіла, рум’яна дама непохитно-сталевої вдачі. Досі Оскар знав про цю особу тільки з розповідей Шарлотти. Дивлячись на квітучий вигляд пані Ритмюллер, неможливо було повірити, що за станом здоров’я їй доводилося весь час перебувати під наглядом лікарів, а минулий рік провести в санаторії в Хайлігендаммі. Підозри ці тільки посилилися, коли жінка почала говорити:

— Де моя дочка?

Ніяких привітань або ввічливих слів. Вона навіть не відрекомендувала свого супутника, пана в циліндрі.

— Добридень, Маріє, — відповів Гумбольдт, холодно усміхаючись. — Радий, що ти почуваєшся непогано. Сподіваюся, дорога не видалася тобі надто стомливою?

— Облиш ці порожні балачки, Карл Фрідріх! — суворо мовила пані Ритмюллер. — Я тут задля того, щоб забрати Шарлотту. Якщо знадобиться, я вимагатиму від представника влади застосувати силу. — Вона вказала на поліцейського, який втупився в підлогу й не зводив очей із власних чобіт. Уся ця сцена, схоже, не дуже подобалася йому.

— Я тут уже вшосте, й без дочки не маю наміру зрушити з місця!

— Шарлотти немає вдома, — промовив Гумбольдт. — Термінові справи в місті, але вона обіцяла невдовзі повернутися. Ми щойно приїхали з далекої подорожі, розбираємо речі. Прошу вас, проходьте. Еліза зараз принесе чай із булочками. Моє запрошення, звісно, стосується всіх… — Гумбольдт відступив, пропускаючи гостей до будинку. Пані Ритмюллер гордовито пройшла вперед, за нею мовчки попростували чоловіки, тримаючи в руках капелюхи.

Аромат свіжозавареного чаю та щойно спечених булочок із корицею заповнив вітальню. Зайшовши до гостей, Еліза привітала всіх лагідною посмішкою. Друзів Оскара завбачливо відрядили на кухню — самим своїм виглядом вони могли ще більше розгнівати Гумбольдтову сестру. Пані Ритмюллер кинула на Елізу зневажливий погляд і повагом опустилася в одне з крісел.

Оскар нишком відвернувся й фиркнув: дуже вже ця пихата жінка нагадувала йому здоровезну курку. Та й супутник був їй до пари. Сівши до столу й час від часу підкахикуючи, він раз у раз починав витрушуватися й начищати свій циліндр. Схоже, цей чоловік не мав, що сказати, й повністю залежав від найменших примх дами у фіолетовому. Лише жандарм справляв враження досить приємної та ввічливої людини. Він із вдячністю прийняв чашку чаю й булочку і підсів ближче до столу.

— Чи не хочеш ти відрекомендувати мені свого супутника? — Гумбольдт узяв чашку з рук Елізи і зробив обережний ковток.

— Це Бернхард Ігель, мій наречений.

Гумбольдт мало не вдавився.

— Ти заручена?

На губах жінки з’явилася холодна усмішка:

— Саме так. Ми познайомилися в санаторії. Бернхард — агент із продажу нерухомості. Він живе у Бремені. За півроку ми маємо намір одружитися.

— Що ж, бажаю щастя! — Гумбольдт утер губи серветкою. — І, будь ласка, вибач мені за таке щире здивування. Я не був готовий до того, що ти вдруге вирішиш вийти заміж.

— Твій глузливий тон тут ні до чого! — верескнула пані Ритмюллер. — Я не належу до тих жіночок, які довго залишаються самотніми. — Її погляд зупинився на Оскарі. — А це що за молодик?

— Перепрошую, забув відрекомендувати! Це мій син — Оскар Веґенер. Я всиновив його кілька місяців тому, і відтоді він живе зі мною. Із хлопця вийшов чудовий помічник.

Навіть якщо пані Ритмюллер і здивувалася, то не показала вигляду.

— Веґенер? — підібгала вона губи. — Це, бува, не синок тієї нікчемної акторки?

— Саме так.

Оскар стиснув кулаки. Гумбольдт же, навпаки, поводився так, ніби нічого особливого тут не відбувалося.

— Мені знадобилося чимало часу, щоб його розшукати, але тепер він поряд, усі документи є, тож я надзвичайно радий, що все так сталося.

— Чорношкіра дівуля, вуличний хлопчисько і ківі. Чудове товариство для моєї дочки. Я не маю наміру ані на мить більше залишати її в цьому домі, годі! — жінка плеснула гладкими долоньками по гладких колінах. — Але ж де вона? Я хочу бачити Шарлотту негайно! Якщо вона не з’явиться за п’ять хвилин, я офіційно заявлю, що її викрали.

Гумбольдт відставив чашку й визирнув у вікно.

— Не бачу ніяких причин для того, щоб так хвилюватися. Здається, вона щойно під’їхала.

Оскар бачив, як відчинилися дверцята екіпажу. Звідти випурхнула Шарлотта і поквапом рушила до будинку.

Незабаром дівчина вже заходила до вітальні. Щоки її палали, а в очах світилася рішучість.

68

— Шарлотто! — пані Ритмюллер кинулася назустріч дочці, розкривши обійми. — Нарешті, я тебе бачу!

— Добридень, мамо! — Шарлотта ухилилася від обіймів і зупинилась поряд із Гумбольдтом, кинувши на стіл чорну шкіряну теку, яку принесла з собою. Еліза подала їй чашку чаю і булочку.

— Ти встигла зробити все, що хотіла?

— Звісно, — відповіла Шарлотта.

Пані Ритмюллер опустилася на своє місце. Можливо, її неприємно здивувала прохолодна зустріч із дочкою, проте вона була надто досвідченою світською дамою, щоб дозволити собі продемонструвати свою розгубленість.

— До речі, ти знайома з моїм нареченим Бернхардом Ігелем? — защебетала вона, як нічого не сталося.

— Ні. Ти ж знаєш, я тривалий час подорожувала. Проте я дуже рада, що ти, нарешті, зустріла людину, яка погодилася назавжди з’єднати з тобою своє життя. Дуже приємно, пане Ігель, — Шарлотта простягнула руку чоловіку з циліндром.

Оскар ніяк не міг позбавитися відчуття, що з Шарлоттою відбувається щось лихе. Вона поводилася так, ніби їй ледве вдавалося впоратися зі злістю й розчаруванням.

— Мені теж, — Ігель підвівся, потиснув дівчині руку і знов опустився в крісло.

На лобі в нього з’явилися зморшки. Мабуть, він напружено намагався зрозуміти, чи не глузує з нього Шарлотта. Проте, навіть якщо він і відчув себе скривдженим, то не показав вигляду. Взагалі-то, він належав до не надто балакучих чоловіків. Та й як ти будеш балакучим поряд із такою жінкою, як пані Ритмюллер?

Гарненько начистивши циліндр, він узявся до свого кишенькового годинника.

— Ти отримала листа, моє янголятко? — проспівала фрау Ритмюллер. — Того, якого я надіслала тобі у грудні?

— Так, звісно ж, мамо! — різко озвалася дівчина.

— То чому ж ти нічого не відповіла? — темні вії жінки докірливо затремтіли.

— А чому я повинна була відповідати? Ти ж мене про це не просила. Якщо я тебе вірно зрозуміла, ти наказувала мені збирати речі й вирушати до Бремена, до будинку, де ви житимете разом із паном Ігелем. Але ж я не хочу їхати до Бремена.

— Все ж таки ти… — фрау Ритмюллер замислилася, добираючи слова. — Ти моя дочка. І цілком природно, що ти маєш жити разом із нами. Я правильно кажу, пане жандарм?

Поліцейський закашлявся.

Відповісти він не встиг, тому що Шарлотта раптом запитала:

— А що тут робить поліцейський, мамо? Ти ж не хочеш сказати, що забереш мене звідси силоміць? Адже мені майже сімнадцять.

— Саме так, люба, майже. І допоки тобі не виповниться двадцять один рік, робитимеш усе, що я тобі скажу, голубонько! Збирайся, ми їдемо негайно. Ти й без того провела в цьому домі забагато часу.

Вона підвелась, але Шарлотта навіть оком не змигнула. Взявши зі столу чорну теку, вона вийняла звідти кілька документів.

Фрау Ритмюллер знову сіла. Очі в неї наразі зробилися жорсткими.

— Що це в тебе?

— А це, люба матусенько, документи, які свідчать про те, що моє походження є досить сумнівним, можеш собі уявити.

У вітальні запанувала така тиша, що можна було б почути, як зі столу впала шпилька. Оскар побачив, як ця самовпевнена й самовдоволена жінка несподівано зблідла.

— Що ти таке говориш?

— У щоденнику моєї бабусі Катарини я виявила один дуже цікавий запис, — вела далі Шарлотта. — Вона пише, що взимку сімдесят другого року ти тяжко захворіла на запалення черевини, або перитоніт, якщо я правильно її зрозуміла.

— Щоденник бабусі? — в голосі пані Ритмюллер зазвучали істеричні нотки. — Але чому я про це нічого не знала? — накинулася вона на Гумбольдта. — Чому ти ніколи не розповідав мені, що наша мати вела щоденник?

Учений здвигнув плечима.

— Я зберігаю старі документи у скрині на горищі. Вони мене ніколи особливо не цікавили. Ти ж знаєш, що мені не дуже подобається копирсатися в історії нашої родини.

— Ще б пак! — фиркнула жінка.

— Потім я вирушила до клініки Шаріте й попросила дозволу ознайомитися із записами, що стосуються твого перебування там, — розповідала Шарлотта. — Хоч я офіційно і є твоєю дочкою, та отримати доступ до цієї інформації мені було не так уже й легко. Але ж ти знаєш, що я вмію бути дуже наполегливою, якщо схочу чогось досягти. Коли я передала цю справу моєму адвокату, керівництво лікарні, нарешті, погодилося. Сьогодні вдень я туди навідалася. Документи були готові. Ось їхні копії. Запевняю, це дуже цікаво почитати. Ось подивися, — дівчина підсунула папери матері.

Марія Ритмюллер навіть не глянула на них. Вона сиділа дуже прямо й, не відриваючись, дивилася на дочку. Бернхард Ігель і жандарм зацікавилися паперами набагато більше.

— Якщо ти не проти, можу коротко викласти присутнім їхній зміст. Фактично, його можна звести до однієї фрази: ймовірність того, що я не твоя дочка, є досить великою.

— Що це означає? Чому ти вирішила, що ти не дочка Марії? — стривожився Гумбольдт. — Поясни, будь ласка, що ти маєш на увазі!

Щоки в Шарлотти розпашіли. Оскар досить добре її знав, щоб зрозуміти: ще трохи — й вона вибухне, неначе паровий котел високого тиску.

— У медичному висновку ясно сказано, що пані Марія Ритмюллер ніколи не зможе мати дітей. Гостре запалення черевної порожнини призвело до утворення непрохідності фалопієвих труб. Як мені пояснив лікар, такі зміни вилікувати неможливо. А відтак, народити будь-кого природним шляхом ця жінка, яку я вважала своєю матір’ю, не могла. Постає запитання: а звідки ж тоді взялася я?

Усі очі були прикуті до дами у фіолетовій сукні. Пані Ритмюллер розгубилася, і все ж їй удалося опанувати себе. Вона пошукала щось у сумочці, вийняла цигарки. Попросила вогню й пожадливо затяглася димом.

— Ми тебе удочерили, — коротко промовила вона.

У вітальні знову запанувала тиша.

— Удочерили? — голос Шарлотти звучав так, ніби її ця заява не влаштовувала. Разом із тим, у Оскара склалося враження, що саме на таку відповідь вона й очікувала.

— Але чому ти мені ніколи про це не розповідала?

— Не вважала за потрібне.

— Не вважала за потрібне! — обурено повторила Шарлотта. — Я гадала, ти почнеш виправдовуватися або вигадаєш іще щось новеньке, тому й підготувалася до такого повороту подій. І ось що я тобі скажу. Адже й це брехня. Не існує ані документів про удочерення, ані свідоцтва про моє народження. Все, що мені вдалося відшукати, — звіт акушерки. Дитина народилася вдома, а не в лікарні, якщо я її правильно зрозуміла… — Шарлотта сперлася на стіл і нахилилася до жінки. — Я запитую тебе, Маріє: ти можеш пред’явити докази того, що моє удочеріння було здійснено законним шляхом?

Пані Ритмюллер театральним жестом піднесла хустинку до очей.

— Документи загубилися під час переїзду. Ми з твоїм батьком усе обнишпорили, але так і не знайшли їх.

— Дуже зручно, правда? — засміялася Шарлотта. — Та навіть якщо документи зникли, то десь мали б залишитися їхні копії. У сімейного лікаря, в мерії, в акушерки. Проте їх немає. Дивно, чи не так? До речі, про акушерку. Знадобилося чимало зусиль, щоб її розшукати. Дуже неприємна пані. У мене склалося враження, що за гроші вона ладна зробити все, що завгодно. Тепер я ставлю запитання: що ж із усього цього є правдою? Я твоя дочка, чи мене удочерили законним шляхом? А, можливо, існує і третій варіант? — на очах у дівчини заблищали сльози.

Пані Ритмюллер гнівно скинула вгору брови:

— На що ти натякаєш?

— На те… — Шарлотта схлипнула, — що ти інсценувала вагітність, а мене купила за гроші, неначе річ, у якоїсь зубожілої до краю жебрачки. Це інколи трапляється в суспільстві, де люди мають достатньо грошей і влади. — Вона втерла очі.

Жінка голосно зітхнула.

— Це неймовірно! Я не дозволю висувати мені такі страшні звинувачення! А надто в присутності представника влади й мого брата. — Вона вихопила годинника з рук сторопілого нареченого й запхнула йому до жилетної кишені. — Годі вже з мене, оце й усе, що я тобі скажу! Ти ще пошкодуєш про те, що наважилася шпигувати за моєю спиною. Я тобі цього не подарую, любенька фрейлейн! А тепер притьмом збирай речі й гайда звідси!

Шарлотта високо підняла голову. Зціпивши зуби й ледве стримуючись, щоб не заридати, вона промовила:

— Нікуди я з тобою не поїду!

Пані Ритмюллер скочила на ноги, її шовкова сукня загрозливо шелеснула:

— Хочеш війни? Чудово! Тоді доведеться застосувати силу. Пане жандарм, будьте ласкаві, проведіть мою дочку до ландо. А я тим часом зберу її речі.

Поліцейський вдягнув кашкета й розгладив вуса.

— Мені дуже шкода, фрау Ритмюллер. Я не суддя, але документи і заява фрейлейн Шарлотти дають підстави сумніватися в тому, що вона ваша дочка. Єдине, що я можу вам порадити: зверніться до суду і з його допомогою проясніть усі ваші сімейні справи. Більше я нічим не можу бути вам корисний. На мене чекають невідкладні справи. — Доторкнувшись двома пальцями до кашкета, жандарм покинув вітальню, при цьому Оскару здалося, що він відверто нудився цією розмовою і дуже радий вшитися звідси.

Пані Ритмюллер провела поліцейського сердитим поглядом. Хай там як, а вона розуміла, що програла. І все ж таки, перш ніж піти, вона зупинилася й кинула на Шарлотту роздратований погляд.

— Це твоє остаточне рішення?

— Так. Я залишаюся тут.

Жінка схопила нареченого під руку.

— Ходімо звідси, Бернхарде!

З цими словами вона гордовито попростувала до дверей. Усі, хто був присутній при цій сцені, дочекалися, поки ландо від’їде від під’їзду, а потім обернулися до Шарлотти. Гумбольдт ошелешено застиг на місці, не в змозі вимовити й слова. Оскар теж розгубився.

— Це правда? — нарешті, запитав учений.

— До останнього слова, — відповіла дівчина. — Я хотіла розповісти вам усе це в спокійній обстановці, аж тут припхалася… ця дама, й мені довелося діяти більш енергійно. Шкода, що все так вийшло.

— Нема про що шкодувати, — Еліза взяла її руку й погладила. — Так набагато краще, ніж весь час носити в собі цю таємницю. Бідолашна дівчинко! Адже ти знала про це під час усієї нашої подорожі! Як, мабуть, важко, коли ні з ким не можна поділитися своєю таємницею.

— Мій батько помер два роки тому… — ледве ворушачи губами, промовила Шарлотта й розридалася. Оскару боляче було бачити її такою, як зараз. — А тепер у мене й матері більше немає. Моя поява на світ — суцільна брехня та фальш. Тепер я почуваюся ще гірше, ніж колись Оскар: ані батька, ані матері, ані сім’ї.

Оскару страшенно хотілося обійняти й утішити її, та він не наважувався.

Гумбольдт схрестив руки на широких грудях.

— Ні матері, ні батька — це, можливо, й так, — промовив він. — Проте стосовно сім’ї ти помиляєшся. Ми — твоя сім’я, і ніщо в світі це не може змінити.

Шарлотта втерла сльози.

— Виходить, я можу залишитися?

— Що за безглузде запитання, дівчинко? Звісно! Що ж ми робитимемо без такого талановитого дослідника?

На обличчі дівчини з’явилася вимучена посмішка.

— Дякую тобі, — вона поцілувала Гумбольдта в щоку.

— Але ж це цілком природно, чи не так? Адже ми всі разом, неначе пальці на руці! — і він ніяково прокашлявся.

— Я розберуся з Марією, присягаюся. Ще два-три дні, й усе з’ясується. А поки що радітиму з того, що в мене є, — вона покосилася на Оскара. — Залишилося тільки одне.

— Що ти маєш на увазі?

Шарлотта підійшла до юнака, обхопила його руками за шию і поцілувала.

Просто в губи.

У Оскара земля захиталася під ногами, а потім він відчув, ніби злітає все вище й вище в небо.

Томас Тімайєр — німецький письменник, художник і дизайнер — народився в 1963 році. Він вивчав живопис і геологію в Кельні, багато років працював у галузі книжкової графіки та дизайну для таких крупних європейських і американських видавництв, як «Харпер енд Коллінз», «Рендом Хаус», «Гейне», «Арена» та інших. Оформлені Тімайєром дитячі книжки та настільні ігри неодноразово завойовували престижні німецькі й міжнародні премії.

У 2004 році вийшов друком його дебютний роман «Медуза», що отримав міжнародне визнання. Він став першою книгою з серії наукових трилерів для дорослих, які завоювали велику популярність і перекладені багатьма мовами народів світу. Не меншим успіхом користуються і його книги для підлітків, зокрема цикл «Хроніки шукачів світів».

Томас Тімайєр мешкає з дружиною та двома синами у Штутгарті.