Сліди СС

Частина друга СКАРБИ ТРЕТЬОГО РЕЙХУ

Сіявся нудний дощ. Офіцери промокли, але трималися молодцювато: виправка виказувала їх, хоча всі були одягнуті в шинелі з солдатськими погонами. Найдовіреніші зібралися тут — сто п'ятдесят офіцерів СС, яким доручалося супроводжувати шість колон грузовиків, що йшли в Австрію.

Людина в плащі з відзначками групенфюрера СС говорила глухо, та й дощ заважав слухати, і все ж чули кожне слово:

— Панове офіцери, на вас покладається винятково відповідальне завдання: супроводжувати дуже важливий транспорт. Дорога контролюється військами… Кожна колона охоронятиметься танковим підрозділом… Не зводити очей з водіїв!.. На випадок небезпеки наказую підірвати машини…

Розходилися суворі й зосереджені. Повітря тремтіло від гуркоту дизелів, і, здавалося, холодна, вогка ніч на кожному кроці готує пастку. Дивилися на шоферів підозріливо, хоча кожен з них мав немалий стаж служби в зондеркомандах, ще раз перевіряли металеві ящики різної форми.

На ящиках — жодних написів, тільки порядкові номери. Офіцерів запевнили, що там — стратегічний вантаж, необхідний для завершення нової секретної зброї, яка повинна була забезпечити перелом у вже програній війні. Адже у гірських районах Баварії та Австрії ще діяли секретні підземні заводи — вірили, хотіли вірити в те, що ця найпотужніша зброя вже готова і лишилися дні, ба навіть години до її застосування. Тому й так прискіпливо оглядали вантаж, уточнювали систему сигналізації, ще раз інструктували шоферів.

Рушили…

Виття грузовиків, гуркіт-танкових моторів… Рушили, не знаючи, що везуть зовсім не стратегічний вантаж, а скарби рейхсбанку і найсекретніші документи головного управління імперської безпеки.

В довгих свинцевих контейнерах лежали зливки золота, у коротких — фальшиві банкноти. Мільярди фальшивих фунтів стерлінгів, виготовлених у Заксенхаузені, — вони мали торпедувати всю економіку Великобританії. У кубічних ящиках, на яких стояла літера «В», зберігалися найсекретніші документи, що важили більше, ніж золото: списки агентів гестапо в усіх країнах світу, папери з номерами шифрованих рахунків у міжнародних банках, списки людей, котрі могли одержати з цих рахунків казкові суми.

Один з офіцерів мав при собі реєстр, підписаний генералом Фрейліхом:

Останні чотири числа не були розшифровані, тому й досі невідомо, в яких грошових одиницях обчислювались цінності.

Взагалі багатства, які лежали у грузовиках, оцінювалися приблизно у п'ять мільярдів двісті мільйонів доларів. Та про це дізнаються потім, під час Нюрнберзького процесу, а поки що…

… Грузовики стояли мало не впритул один до одного, і повітря не тремтіло від ревіння потужних дизелів. Тиша, яка настала, здавалася гнітючою, підступною, — такою вона буває в секунди перед вибухом, коли нерви натягнуті до краю і потрібне зусилля волі, щоб примусити себе пережити ці секунди. Не виходили з кабін, — зупинки в дорозі вже бували»: пробки швидко ліквідовувались — танки випихали автомобілі на узбіччя чи просто збивали їх у кювети, і колони з секретним вантажем продовжували рух.

Але тут стояла тиша. Не чути реву танкових моторів і лайок шоферів, а дорога, що круто йшла вгору, була аж до повороту, десь за кілометр, забита автомобілями.

Після остогидливих баварських дощів в Австрії розкіш: сонце припікає, схили гір вкриті лісами, повітря свіже й напоєне ароматом квітів. Офіцер із головного грузовика зістрибнув у кювет, зірвав кілька яскраво-жовтих, гіркувато-пахучих квіток. Покусав стеблинку, позіхнув. Мовив шоферові:

— Такого ще не було. Здається, загорятимемо довго…

З-за передніх грузовиків вийшов есесівець у довгому плащі, за ним ще кілька у чорних мундирах.

— Вантаж з Баварії? — запитав.

Офіцер у солдатській шинелі піднявся з кювета.

— Я не маю права, оберштурмбанфюрер…

Есесівець не дослухав його:

— Начальника колони до мене!

— Начальника колони вперед!.. — покотилося від машини до машини.

Він уже біг, високий, худорлявий, солдатська шинеля ледь прикривала коліна, і від цього він здавався ще вищим і цибатішим. Оберштурмбанфюрер чекав на нього, не рухаючись, і лише коли начальник колони зупинився напроти і віддав честь, витяг із кишені папірець.

— Наказ начальника головного управління імперської безпеки Кальтенбруннера. Вам належить разом з офіцерами і солдатами, що супроводжують грузовики, зайняти позицію за три кілометри звідси біля річки. Переріжете дорогу і оборонятимете її. Вантаж передасте моїм людям!

Офіцер уважно вивчив папірець.

— Слухаю, оберштурмбанфюрер!

Той почав обходити грузовики, приглядаючись до номерів на ящиках, робив у блокноті якісь нотатки. Біля машин залишались його люди, одягнені у цивільне.

Довгі свинцеві ящики привернули особливу увагу офіцера. Він поплескав обтягнутою чорною лайкою долонею по свинцевому боку ящика, вказав на сусідні:

— Ці п'ять до мене в машину. — Подумав і, тицьнувши на контейнери, позначені літерою «В», додав: — І ці також…

«Опель-адмірал» оберштурмбанфюрера, мало не з'їжджаючи в кювет, пробився до колони. Есесівці кинули в багажник довгі ящики, на заднє сидіння поклали ще кілька, в тому числі і кубічні. Оберштурмбанфюрер обернувся до офіцера, що супроводжував його.

— Вам все зрозуміло, Йоган?

— Яволь!

— Зробите це вночі. До озера Топліц залишилося недалеко, і ці машини, — вказав на скупчення грузовиків попереду, — можна пустити під укіс. Затоплюйте ящики якнайдалі від берега. А втім, там буде Келлер, і він покаже де…

Шофер відчинив передні дверцята.

— В Зальцбург! — наказав оберштурмбанфюрер.

… Він сидів зараз у вітальні комфортабельної квартири на мадрідській вулиці Кастеллон де ла Плана. Такий же підтягнутий і енергійний, і те, що минуло майже двадцять років з дня, коли він зустрічав грузовики з цінностями третього рейху, виказували лише зморшки на чолі та сивина. Сивина пом'якшила гострі риси обличчя: ніхто, зустрівшись із ним вперше, не подумав би, що це — один із колишніх помічників самого Кальтенбруннера. Костюм від кращого мадрідського кравця підкреслював його спортивну статуру, білосніжна сорочка, здавалося, хизувалася своєю чистотою, та й усе навколо свідчило про заможність господаря квартири: м'які фотелі, пухнастий килим на всю підлогу, бар із пляшками мало не з усього світу.

Він сидів, вільно простягнувши ноги і відкинувшись на спинку фотеля, курив сигару і спідлоба дивився на своїх співбесідників, ніби хотів зрозуміти, на Що вони здатні.

Ангель майже нічого не пив, був насторожі: знав про вовчі звички оберштурмбанфюрера СС Роберта Штайнбауера. Крім того, весь час його переслідувала думка про те, як жалюгідно виглядає він у дешевому костюмі, купленому в портовому містечку, поруч з елегантним Штайнбауеровим вбранням. Знав, що все це — пусте, що через кілька днів і він уже матиме такі ж костюми, зможе дозволити собі таку ж комфортабельну квартиру, можливо, ще й кращу, і все ж відчував себе якимось бідним родичем, майже прохачем; це обурювало і злило його, та нічого не міг вдіяти з собою, крутився на стільці і заздрив Грейтові, який почувався б вільно навіть у комбінезоні сміттяра. А полковник і справді не звертав уваги на немодну краватку та дешеві туфлі якогось неймовірного червонувато-коричневого кольору. Навпаки, виставляв ці туфлі, задираючи ногу на ногу, і вже вдруге безцеремонно підливав собі джину з прекрасної колекції Штайнбауера.

Вже з годину вони сиділи в квартирі на Кастеллон де ла Плана, а господар, здавалося, й забув про ділову частину зустрічі. Штайнбауер цікавився деталями їхньої подорожі, виявляючи чудову обізнаність, і полковник, голосно регочучи, розповідав про Крюгерів трюк із сміттярами — тепер, коли позаду лишилися всілякі хвилювання, справжні розміри небезпеки, яка загрожувала їм, скрадувалися, натомість на перший план випливали деталі другорядні й навіть комічні: як тріснув по шву на непотребному місці комбінезон, коли і Грейт сідав за кермо сміттєвоза, і як ледь не забув Ангель свій саквояж під сміттям — саквояж, де лежали крупні банкноти, чеки і ще чортзна-що.

Полковник також відчував: уся ця словесна еквілібристика є лише преамбулою до серйозної ділової розмови — недарма ж Крюгер домовлявся з оасівцями і сам особисто привіз їх у танжерський порт! Та, власне, не він був зацікавлений у діловій частині розмови, а цей сивий сибарит, і Грейт спокійно підливав собі джину — справжньої запашної ялівцівки, лише ледь-ледь розбавляючи її тоні ком,

Грейт не дуже-то й вірив Крюгеровим балачкам про мало не туристичну подорож та ще з мільйонною винагородою і догадувався, що сивоголовий есесівець натискатиме на них, але твердо знав: той злізе там, де сяде, якщо запропонована Крюгером подорож виявиться авантюрою. Тому й насолоджувався комфортом Штайнбауерової квартири, дивуючись, чому червоніє і крутиться на стільці Ангель. Правда, Штайнбауер для Ангеля все ж колишнє начальство, та плювати взагалі на начальство — і нинішнє, і колишнє, якщо маєш повний гаманець. Він, Грейт, який ще недавно тягнувся перед бригадним генералом Блекером, чхати хотів зараз і на самого головнокомандуючого.

Розумна голова — Ангель, а все ж є в ньому щось… Так і не вирішивши, що саме заважає Ангелеві, полковник потягнувся за сигарою. Штайнбауер палив справжні, гаванські, і не які-небудь другосортні, а по п'ять доларів за штуку. Це піднесло його трохи в очах Грейта, і він посміхнувся Штайнбауеру зовсім приязно.

— Де ви дістаєте гаванські? Зараз після подій на Кубі це справжня рідкість.

— Живемо не одним днем, — відповів той ухильно, і Грейт подумав: цей ділок таки вміє зазирати в майбутнє. Чув погомін, що він очолює мадрідську торговельну фірму, яка поставляє понад чверть усіх матеріалів, закуплених американцями у Західній Європі для будівництва військових баз в Іспанії: збірні ангари, сталеві конструкції, труби та інше. А той, хто підтримує контакти з американцями, на думку Грейта, не позбавлений розуму.

Запитання полковника стало для Штайнбауера сигналом, що звичайні у таких випадках світські розмови вичерпали себе. Наче роздумуючи, повторив:

— Живемо не одним днем, панове, і ми допомогли вам е-е… — зам'явся, підшукуючи слова, — дістатися до Іспанії, маючи на увазі…

— Крюгер казав про якусь подорож, — недбало вставив полковник, зиркнувши, як зреагує Штайнбауер.

Той повернувся до Грейта всім корпусом, витримав його погляд і впевнено вів далі:

— Я не хочу, аби поміж нас були якісь недомовки, панове, і тому пропоную відкриту гру. Ми вибрали вас тому, що гауптштурмфюрера я знаю давно, а про вас, — посміхнувся Грейтові, — про вашу енергію і винахідливість начувся від Крюгера.

— Мене тішать такі слова, містер Штайнбауер, — нахилив голову полковник. — Але слова в наш час…

— Найдешевший товар, — закінчив той. — І я згоден з вами. Саме тому і змушений попередити вас, що наша розмова не для третіх вух…

— Ви могли б не попереджати, — нарешті подав голос Ангель.

— О-о! У вашій скромності я впевнений! — відрізав Штайнбауер, і Грейт подумав, що Ангель справді в нього на добрячому гачку. — І все ж я ще раз повторюю це, бо наша організація…

Полковник здивовано випростався.

— Організація?..

— Ви могли впевнитися в цьому. Адже французький військовий корабель…

— А-а… — зрозумів Грейт. — ОАС та інші.

— Саме так! — ствердив Штайнбауер. — Але ми ухилилися трохи, панове. — Тепер він підібрався в кріслі, від колишнього Штайнбауера, випещеного й світського, не залишилось і сліду. Сидів прямий і підтягнутий, певно, сидів так колись у своєму кабінеті на Лейпцігерштрассе і говорив, наче інструктував своїх підлеглих. — Ви, певно, чули, панове, про скарби, заховані при нашому відступі в Австрійських Альпах. Повинен інформувати вас, що чутки про них, якщо й перебільшені, то не набагато. Ми, правда, не мали тоді часу, щоби заховати все так, як належить, і деякі тайники були потім розкриті — частково випадково, частково через наш поспіх, і, тепер я можу визнати це, самовпевненість, яка межувала з недбалістю. Але значна частина цінностей усе ще лежить у штольнях та озерах Австрії. До деяких тайників уже втрачено ключі, але не до всіх. Особисто мені відомі дві схованки, де зберігаються зливки золота та інші цінності. Я сам обладнував ці тайники і вжив заходів, щоб їх не розкрили…

Штайнбауер зробив паузу, відпив лимонаду із склянки. Він пив лише воду і ніколи не вживав спиртного. Ні тоді, коли служив в СС, ні зараз. Усе робив на тверезу голову і рідко коли помилявся.

Тоді він і справді вжив заходів, щоб жодна жива душа не знайшла тайників. Обладнувала їх спеціальна команда із Заксенхаузена: десять спеціалістів — муляри, штукатури, інженери-будівельники. Під наглядом ротенфюрера СС з відділу самого Штайнбауера та двох есесманів. Після того, як ящики були заховані, всіх десятьох розстріляли. Оберштурмбанфюрер сам керував стратою. А через кілька годин передав ротенфюрера та есесманів спеціальній групі — їх також розстріляли в його присутності.

Штайнбауер зробив ще ковток.

Чомусь пригадалося, як кричав тоді ротенфюрер. Чорт, старий служака, а не зумів достойно вмерти. Рвався з рук есесівців, проклинав його, свого командира, поки йому не заткнули пельку.

Що ж він кричав? Здається, вимолював життя і обіцявся нікому ні про що не казати. Звичайно, коли тебе збираються розстрілювати, наобіцяєш золоті гори…

Штайнбауер зітхнув і вів далі:

— В одному з тайників зберігається не лише золото. Документи, котрим нема ціни. Якщо ми станемо власниками цих паперів, матимемо ключі до шифрів секретних рахунків у швейцарських та південноамериканських банках. Ви розумієте, що це означає, панове?

Грейт давно вже відставив склянку і слухав, не відриваючись. Щоки в Ангеля зробилися зовсім червоними, він застиг на краєчку стільця, нахилився вперед, та не помічав, у якій незручній позі сидить.

Раптом полковник подумав, що Штайнбауер спритно обдурює їх. Запитав:

— Чому ж ви за стільки років не спромоглися дістати це золото? Невже це така складна справа?

Штайнбауер зрозумів його одразу.

— Я вже казав, що ми граємо відкрито, — мовив якомога щиріше, — і між нами повинно бути все з'ясовано. Справа в тому, що вивезти стільки золота з будь-якої країни не так просто. Звичайно, не будемо перебільшувати складність операції, та все ж це не розважальна прогулянка по Альпах. Зважте й на те, що у мене після війни збереглися е-е… деякі суми і нагальної потреби у тому золоті не було. Тепер — інша річ. Зростання масштабів діяльності нашої організації та деякі інші фактори вимагають все більших сум, і консервація цінностей та банківських рахунків тепер недоцільна.

— Скажіть, — безцеремонно перервав його Грейт, — вже намагалися добути те золото?

— Ви трохи випередили мене, полковнику, — м'яко усміхнувся Штайнбауер. — Кілька місяців тому один чоловік мав розкрити тайник і вивезти цінності, та… — розвів руками, — він виявився типовим ослом. Контейнери з золотом зберігаються у підвалах замка зальцбурзького архієпіскопа. Це — ще не таємниця, панове, замок — середньовічний, у підземних ходах сам чорт заплутається, і тайник можна шукати, — задоволено потер руки, — і сто років… На жаль, там, де я заховав золото, зараз одна з кімнат книгосховища. Якісь древні манускрипти, рукописи, пергаменти та інші дурниці… Цей Дорнбергер діяв, як йолоп, його одразу затримали і звинуватили в намаганні вкрасти якісь книжки. Два роки тюрми, панове, і я вважаю, що він легко відбувся. Але ж тепер, крім мене, ще одній людині відоме розташування тайників, і чорт його зна, який ґедзь може вкусити Дорнбергера… Хоч як прикро, австрійські тюрми більш-менш охороняються, і ліквідувати цього осла — справа не дуже проста.

Він вимовив ці слова звичайно, наче йшлося про щось незначне і саме собою зрозуміле, а не про долю людини близької, можливо, друга, — бо кому ж ще довіриш таємницю таких величезних скарбів?

Грейт мимовільно зиркнув на Ангеля: Франц колись і лужив у Штайнбауера, був його довіреною особою, колись саме за завданням оберштурмбанфюрера інсценізували його смерть — після цього Ангель виконував якісь надсекретні завдання головного управління імперської безпеки, про які не розповів навіть Грейтові…

Франц аж ніяк не зреагував на репліку Штайнбауера: пропустив її повз вуха чи просто добре знав вдачу свого колишнього шефа і визнавав його право на подібні рішення.

Але ж таке могло трапитися не лише з Дорнбергером: хто дасть гарантії, що в них усе обійдеться?

Видно, Штайнбауер перехопив Грейтів погляд, бо одразу дав задній хід:

— Звичайно, це — у крайньому випадку, я певен, Дорнбергер мовчатиме. Та коли існує хоча б один шанс із тисячі… зрештою, ми не можемо гаяти час, тому я й розмовляю з вами, панове…

Грейт запитав прямо:

— По-перше, я хотів би знати, про яку суму йдеться? В цілому. І скільки матиму особисто я?

Штайнбауер, мабуть, давно вирішив для себе це питання. Відповів, не роздумуючи:

— Сподіваюсь, ви розумієте, що тут не може бути зрівнялівки. Крім того, я фінансую нашу е-е… операцію, забезпечую вас необхідними документами, явками тощо. Я вже не кажу про транспортування золота з Австрії. Очевидно, доведеться орендувати літак, тому, — нахилився до Грейта, — ми і спинилися на вас, дорогий полковнику. Коротше, я не збираюся торгуватися і вважаю, що по двадцять відсотків від загальної суми вам буде досить.

— І це складе?..

— У підвалах Зальцбурзького замка я заховав п'ять контейнерів з золотом, кожний з яких важить сто кілограмів.

Полковник швидко підрахував:

— Півтонни… Приблизно шістсот тисяч доларів. Отже?

— На вашу долю — сто двадцять тисяч.

— А другий тайник?

— Зараз важко дати точну відповідь. Справа в тому, що…

Штайнбауер на мить заплющив очі. Боже мій, як швидко спливає час — не встигнеш озирнутися, і вже стоїш однією ногою в могилі. Скільки років минуло з того холодного грудневого дня сорок четвертого року, а він пам'ятає все до найменших деталей, наче це відбувалося вчора…

Погода мерзенна: дощ з мокрим снігом, дощ і туман — єдина відрада, що жодна англійська чи американська свиня не з'явиться в небі і можна спокійно їхати містом, не боячись повітряної тривоги. Він сидить за кермом потужної спортивної машини — тоді він ще хизувався своєю молодістю і любив сам водити автомобіль, незважаючи на те, що був одним в найуславленіших есесівських офіцерів рейху і обіймав секретну посаду в головному управлінні імперської безпеки.

Ось і потрібний будинок на околиці Страсбурга. Чавунна огорожа, від воріт — асфальтована дорога до будинку. Двоє есесівців перевіряють документи. Попереду — броньований «хорх» Кальтенбруннера. Обличчя свого шефа Штайнбауер не бачить, але добре уявляє, як дивиться Кальтенбруннер на вартових: спокійно і пронизливо. Певно, нема в Німеччині есесівця, котрий з першого погляду не впізнав би шефа головного управління імперської безпеки, та порядок є порядок, і Кальтенбруннер сам би наказав розстріляти вартових, коли б вони не перевірили в нього документи.

«Хорх» повільно рушив, і Штайнбауер під'їхав до брами. Поки есесівці вивчали його папери, озирнувся й помахав рукою оберштурмбанфюреру — пасажиру «опель-адмірала», який зупинився позаду мало не впритул до його машини.

Штайнбауер завжди симпатизував цій людині: відчував, що вона — одна з небагатьох, котрі не заздрять йому. А це не так уже й просто — не заздрити улюбленцю фюрера, володарю найвищих нагород рейху. Вони з Ейхманом не були друзі, лише іноді перемовлялися кількома словами, Штайнбауер із задоволенням обідав разом з оберштурмбанфюрером за столиком у маленькій їдальні для вибраних. Адольф їв швидко — у нього завжди було багато роботи, може, він не мав часу заздрити будь-кому, а може, знав, що більшість працівників головного управління імперської безпеки заздрять йому — Адольфу Ейхману, бо з ним рахується сам Гіммлер і його знає і цінує навіть фюрер.

Штайнбауер зачекав Ейхмана перед входом до вестибюля, і вони увійшли до залу разом і сіли поруч — завжди приємніше сидіти поруч з людиною, яка розуміє тебе й перед якою не треба критися.

Шеф гестапо Мюллер здалеку вклонився їм, хоча і Штайнбауер, і Ейхман були всього лише оберштурмбанфюрери СС — чин не дуже-то й великий, приблизно те ж саме, що підполковник в армії. Але що таке чин, йоли сам фюрер подарував Штайнбауеру власне фото і дарчим написом.

Зал поступово заповнювався. Були люди, яких Штайнбауер бачив уперше — переважно вже літні, у строгого крою сурдутах. Навіть генерали СС шанобливо тиснули їм руки.

— Крупи!.. — пояснив Ейхман, коли сам Кальтенбруннер пішов назустріч одному з чорносурдутників.

Мабуть, тої самої хвилини народилася у Штайнбауера заздрість до цих зовні непримітних і стриманих людей — справжніх хазяїв не лише його, а й навіть рейхсміністрів; заздрість, що весь час підштовхувала його зрештою, зробила людиною, мов дві краплі води схожою на тих чорносурдутників, власником однієї з найвпливовіших фірм в Іспанії.

Але тоді його думки не сягали так далеко, і він уявні в майбутнє зовсім не таким рожевим. Радянські армії стояли вже на кордонах Німеччини, і всі розсудливі люди розуміли, що війну програно. Вони й зібралися тут, на околиці Страсбурга, аби урятувати награбоване: тоді на місці розгромленого третього рейху можна буде збудувати четвертий рейх.

Найсекретнішу нараду вів Кальтенбруннер. Вирішувалося питання, як бути з усім тим багатством, що надійшло до Берліна з окупованих країн — з приватних колекцій і музеїв, з концентраційних таборів, з золотом, купленим у нейтральних країнах за фальшиві фунти стерлінгів, і, нарешті, з самими фальшивими фунтами. Фактично, ділили здобич.

Штайнбауер принишк. Не дивувався тому, як швидко і чітко все вирішувалося, його приголомшили суми, котрі розподілялися серед присутніх. Рахунок ішов на мільйони. Герінгу — вісім з половиною мільйонів марок, Геббельсу — приблизно стільки ж. Кальтенбруннер одержував рахунок на ім'я Артура Шейдлера — три мільйони. Не обійшли і Штайнбауера — мільйон.

Потім обговорювали оперативні плани, системи псевдонімів і шифрів, засоби вивезення капіталів за кордон — в основному в іспанські, швейцарські і південноамериканські банки.

Зважили на те, що банкіри нейтральних країн гарантують таємницю вкладів — навіть поліції вони не дають відомостей про розміри рахунків будь-якого клієнта. Крім того, ці банки не цікавляться походженням капіталів, фактично вони незалежні від урядів своїх країн.

Кальтенбруннер особисто вів протокол наради. Він знав, що довіряти тут не можна нікому. Тому персональні шифри рахунків одержали лише найдовіреніші особи. В основному цінності були покладені на шифровані рахунки з умовою: вклад може одержати особа, яка знатиме шість цифр. Визначили людей, котрі б знали по дві цифри шифру, але не були знайомі один з одним. Списки цих людей зберігалися серед найсекретніших документів у головному управлінні імперської безпеки, щоб жодна з «трійок» не могла домовитись.

… Як завжди, спогади засмутили Штайнбауера. Не тому, що було шкода колишніх колег — кожному своє, одних чекав зашморг, інших, як і його, забезпечене і приємне життя, — просто доля того контейнера, закопаного в забої старої шахти, не давала йому спокою.

У контейнері зберігалися списки «трійок». Штайнбауер знав, що знайти тайник практично неможливо, і все ж сумніви мучили його. Іноді здавалося, гірські породи зсунулися і зовсім завалили стару шахту, часом уявляв, як хтось випадково почав копати саме на тому місці. Розумів: усе це — дурниці, один випадок із мільйона, ба навіть із ста мільйонів, та все ж його кидало в холод, і кінчики пальців починали свербіти, буцімто обморожені.

Давно вже треба було дістати той клятий контейнер, та відкладав з року на рік.

В Австрії особисто йому з'являтися було небезпечно: багато хто ще пам'ятав там його, навіть преса іноді згадувала прізвище Штайнбауера у зв'язку з таємничим і безслідним зникненням федерального канцлера Мікласа напередодні того дня, коли гітлерівці окупували Австрію. Довіряти ж долю контейнера ще комусь Штайнбауер не хотів — був надто обережний і розумів, що таємниця, яку знають двоє, вже не таємниця. Все вагався, аж поки не розшукав Дорнбергера. Йому міг довіритися сяк-так: у Дорнбергера не вистачило б розуму ошукати його, але, виявилося, не вистачило й розуму тихо й обережно розкрити тайники. А шкода: минає двадцять років з часу страсбурзької розподільчої наради, а за законом цінності, що лежать на шифрованих рахунках, стають власністю банку, якщо за двадцять років ніхто не з'явився за ними. Тому й вирішив зараз довіритися Ангелю і цьому американському полковникові.

Ангеля він знак, Ангелі, не обдурить його — це ж за наказом Штайнбауера інсценізували смерть гауптштурмфюрера, бо для тої роботи, на яку брав його Штайнбауер, потрібна була людина без минулого.

Ангель побоїться зрадити. Він і полковник — гідна пара, варті один одного. В крайньому випадку поласяться на золото, але навряд: що золото — тьху, якихось шістсот тисяч, а там пахне мільйонами. Без його ж, Штайнбауера, допомоги, не зможуть зібрати «трійки», зрештою, якщо навіть намагатимуться, то тут їм і кінець. ІНп очолює організацію колишніх есесівців, і його рука дістане зрадників усюди. А Грейт і Ангель не можуть не розуміти цього.

Штайнбауер вирішив не критися і розповів компаньйонам про вміст другого тайника. Більше того, відвертість тепер була його козирем — що інформованішими ставали його партнери, то більше він прив'язував їх до себе. Хто ж сам добровільно відмовиться од своєї частки при розподілі, надто коли ця частка складатиме чортзна-скільки?

Його відвертість справила враження. Грейт забув про джин, а Ангель пересів у фотель ближче до Штайнбауера, їв його очима, намагаючись не пропустити жодного слова.

— Ми дістанемо цей контейнер, якщо навіть доведеться перекопати всі штреки тої шахти! — вигукнув полковник рішуче.

— Мені подобається ваш оптимізм, — мовив Штайнбауер. Обрізав сигару, спідлоба уважно стежачи за співбесідником: жодний рух, жодна підозріла інтонація не лишилися б непоміченими.

Полковник і справді захопився розповіддю, певно, йому імпонувала не тільки перспектива легкого збагачення, а й риск, пов'язаний з шуканням нацистських скарбів. Ангель не відвів очей, коли Штайнбауер втупився в нього. Зважував усі «за» і «проти» й нарешті сказав:

— Але ж ви знаєте, що в Танжері ми мали неприємності з поліцією. Можливо, вони переслідуватимуть нас і надалі. Там був агент Інтерполу, а це завжди небезпечно.

Штайнбауер не забарився з відповіддю:

— Ви одержите справжні іспанські паспорти і вилетите прямим рейсом із Мадріда на Відень. Навряд чи ця історія з дівчатками зацікавила міжнародну поліцію так, щоб вона оголошувала розшук. На всяк випадок не зупиняйтеся у готелях. У мене є в Австрії свої люди, ви одержите пароль і зв'яжетеся з ними.

— Я чув про ці скарби, — не втримався Грейт, — серед офіцерів окупаційних військ одразу по війні ходили про них легенди…

— Дехто з ваших колег, — криво осміхнувся Штайнбауер, — добряче нагрів на них руки. Чули про Борга?

— Майора Борга? Дезертира?

Штайнбауер кивнув.

— Його сліди загубилися, — мовив скрушно, — Ми б знайшли спосіб відібрати свої цінності…

Полковник враз згадав брудну історію з майором Боргом.

Сталося це влітку сорок п'ятого року. Американському комендантові Боргу подзвонили з поліції міста Штаренберга — десь у ставку виявили неопізнаний труп людини з простреленим черепом. На місце злочину виїхав слідчий. Він знайшов у кишені вбитого багажну квитанцію, по якій на вокзалі поліція одержала скриню з золотими зливками. Скриню відвезли Боргу: на цьому сліди золота загубилися — комендант не передав його окупаційним властям.

Через деякий час Борг дезертирував. Почалося слідство. Один знайомий військовий юрист розповідав Грейтові, що до рук майора прилипла не одна сотня тисяч доларів. Борга часто бачили з сином нацистського посла у Швеції Генріхштейна. Цей молодик брав участь в обладнанні тайників на території «фортеці фюрера». Борг і Генріхштейн неодноразово їздили на комендантському «паккарді» в Швейцарію, причому кілька свідків твердили, що, коли вони виїздили, машина була вкрай навантажена.

Полковник згадав ще деякі факти.

— Це ви затопили ящики з цінностями в озері Топліц? — запитав зненацька.

Штайнбауер кивнув.

— Я наказав кинути їх туди, бо не мав іншого виходу. Дорога в гори була забита автомашинами, а ваші солдати висіли в нас на хвості…

— Недавно на озері працювала експедиція. Здається, її організував журнал «Штерн»?

— Ці журналісти пхають свого носа куди не слід… — буркнув Штайнбауер. — Нам довелося пережити кілька неприємних днів. Там на дні валяються ящики з документами, про які краще й не згадувати. На щастя, вони підняли контейнери з фальшивими фунтами стерлінгів і, поки ми встигли вжити заходів, дістали лише один ящик з архівами управління імперської безпеки. Ці документи так і не були опубліковані, хоча в декого руки свербіли зробити це.

— Видавець «Штерна» — ваша людина? — поцікавився Ангель.

— Не зовсім. Ми використали інші засоби…

— Такі? — зареготав Грейт, піднявши кулак.

— Там, поблизу від Зальцбурга, — повернувся до нього Штайнбауер, — живе один чоловік. Він роз'яснив начальникові експедиції, що дехто може не дожити до кінця місяця.

— І той повірив?

— Мусив, — нахмурився Штайнбауер. — Багато їх було, ласих до чужого… І де вони? Хетель нагадав про кілька випадків. Можна втонути чи зірватися зі скелі…

— Хетель? — раптом пожвавішав Ангель. — Штурмбанфюрер СС Вольфганг Хетель?

— Ви знаєте його? — насторожився Штайнбауер.

— Ні, але чув… Багато чув…

— Зараз Хетель зробився вчителем. Парадокс… Вольфганг Хетель — і виховання шибеників… Я дав йому гроші, і він, коли його нарешті випустили з тюрми, відкрив під Зальцбургом приватну школу. Поблизу від озера Топліц. З того часу жодна із спроб понишпорити на дні озера не кінчалася вдало…

— Чому ж ви не доручили йому?.. — почав Грейт, Штайнбауер зрозумів його з півслова:

— Я знаю Хетеля, мабуть, краще, ніж він знає сам себе. Він має величезні зв'язки серед членів нашої організації і, можливо, спробував би сам знайти ключ до шифрів. Це — одна з причин, чому ви поїдете до Австрії вдвох. Вам, полковнику, пальця в рот не клади, та й гер Ангель — стріляний птах. Хетеля ви використовуватимете, але довіряти йому не слід. Втім, у нас ще буде багато часу, щоб обговорити деталі. Відпочивайте, панове, і ні про що не думайте. Чесно кажучи, я б сам з задоволенням зайнявся цією справою, та не маю права ризикувати. Ще й особливі прикмети, — доторкнувся до шрама на щоці. — Та й взагалі… мене багато хто знає…

Останні слова він вимовив без хвалькуватості, — Грейт зрозумів, що Штайнбауер звик до своєї слави, можливо, вона почала навіть обтяжувати його. Він переконався в цьому наступної хвилини, коли Ангель, в якому все ще жив колишній підлеглий Штайнбауера, не втримався, щоб не запитати:

— По-моєму, Хетель допомагав вам під час угорської операції? Тоді ви ще раз довели, що були найхоробрішою людиною рейху!

Штайнбауер посміхнувся якось кисло.

— Е-е, молодість…

Справді, тепер він не пішов би на такі авантюри ні за які гроші. В житті є стільки гарного, — коли, звичайно, розумітися на цьому, — що й десята частина того риску, якого він колись припускався, не окупить найгучнішої слави. І зрештою, що таке слава? Все забувається, і він сам бачив всесвітньовідомих осіб, котрі зараз ледь животіють. Але все ж згадка Ангеля про угорську операцію не була неприємною.

Штайнбауер тиснув руки гостям, щось говорив їм, а сам не міг не думати про ті далекі дні…

… Він стояв, виструнчившись перед фюрером, а той казав, трохи схиливши набік голову і примружившись:

— На випадок, коли регент порушить свої союзницькі обов'язки, ви підготуєте захоплення міської фортеці.

Щоб полегшити виконання завдання, я дам вам письмовий наказ з широкими повноваженнями.

І справді, через годину, коли Штайнбауер залишив ставку, в його кишені лежав документ, надрукований на бланку із грифом «Фюрер і рейхсканцлер».

Під золотою свастикою з орлом було зазначено:

Що ж відбулося в ставці фюрера і чому Штайнбауер одержав такі широкі повноваження?

Минав сорок четвертий рік. У серпні, після розгрому Яссько-Кишинівського угруповання гітлерівців, Румунія оголосила війну Німеччині. На початку серпня відбулося народне повстання в Болгарії, і вона також відпала від гітлерівського блоку. Через кілька днів запросила перемир'я Фінляндія. Тільки угорський уряд, очолюваний диктатором Хорті, продовжував виконувати свої союзницькі зобов'язання.

Радянські дивізії вже стояли поблизу кордонів Угорщини. В країні наростав рух опору: угорський народ не міг простити регенту — 76-річному Міклошу Хорті того, що він у березні 1944 року покликав німецьких окупантів. Служба безпеки, а також уповноважений Гітлера п Угорщині бригадефюрер СС Едмунд Веземайєр боялися, що під впливом подій Хорті може піти стежкою румунів. Становищу в Угорщині й була /присвячена нарада у фюрера, и якій взяли участь Гіммлер, Ріббентроп, Кейтель і Йодль, нарада, після котрої Штайнбауер і одержав карт-бланш від фюрера.

Він їхав в Угорщину для організації державного перевороту, в результаті якого до влади повинна була прийти фашистська партія «Схрещені стріли», очолювана вірним підручним фюрера Ференцом Салаші.

Ще з Берліна Штайнбауер подзвонив своєму старому знайомому (колись у Відні працювали разом в органах служби безпеки) Вольфгангу Хетелю.

Штурмбанфюрер СС Хетель займав високу посаду начальника служби безпеки району Балкан і Італії з штаб-квартирою в Будапешті і останнім часом спрямовував головну свою увагу на розгром руху опору в Угорщині

Штайнбауер і Хетель розуміли один одного з півслова і швидко домовилися. Вже через день три есесівських батальйони Штайнбауера стояли на околицях угорської столиці, а сам він із документами на ім'я доктора Вольфа розгулював будапештськими вулицями.

Два дні, проведені Штайнбауером в угорській столиці, не минули марно, хоч він і вважав здійснене дитячими іграшками — його підлеглі звикли виконувати значно складніші завдання.

Тоді йшов холодний дощ. Перехожі підняли коміри, щуляться від пронизливого вітру. Коли біля готелю «Ритц» зупинився приземкуватий автомобіль із прапорцем, ніхто навіть не озирнувся, і генерал Бакаї, комендант Будапешта, сміливо відчинив дверцята.

До парадного входу готелю залишилося кілька кроків, коли генералові заступили дорогу. Бакаї невдоволено поморщився й хотів відсторонити нахабу, як раптом побачив спрямоване на нього з-під плаща дуло автомата. Відступив на крок, та наткнувся спиною на крицю іншого автомата.

Хтось ввічливо взяв його під руку, запропонувавши:

— Прошу вас, генерале, на хвилинку. Тільки обережно, стрілятимемо без попередження…

Бакаї безпорадно озирнувся, встиг ще побачити ад'ютанта в оточенні людей у цивільному, та його вже підштовхували до машини, що зупинилася за кілька метрів від його власної.

Через кілька годин, уночі, в квартирі командуючого угорської дунайської флотилії, флігель-ад'ютанта Хорті Коломана Харді пролунав дзвінок. Хтось мовив упевнено:

— Пану генерал-лейтенанту термінове повідомлення від пана регента!

Слуга повірив, і Харді також був заарештований.

Уранці, не дивлячись на туман, з військового аеродрому піднявся «юнкере» — генерали Бакаї і Харді мали приємну можливість порозмовляти, поки їх кидало в літаку на шляху до Берліна…

… Штайнбауер глянув на годинника. Залишалося ще досить часу, та раптом штурмбанфюрер занетерпеливився і, перестрибуючи через калюжі, попрямував до сірого «опель-адмірала», що чекав на нього за рогом. Чомусь зробилося тривожно, наказав їхати до Хетеля, та передумав і подзвонив йому з автоматної будки.

Хетель відповідав упевнено — підтвердив, що все йде так, як і задумано, та почуття тривоги не зникало, і Штайнбауер зв'язався ще з командиром свого першого батальйону. Той сам підняв трубку. Пізнавши голос штурмбанфюрера, доповів:

— Пане Вольф, всі вже на місцях і чекають…

Штайнбауер часто задихав у трубку. Віддав наказ просто так, не усвідомлюючи, для чого зробив це, мабуть, щоб заглушити почуття неспокою, яке продовжувало жевріти в ньому. Пізніше він обґрунтовував цей крок винятковою передбачливістю, інтуїцією і ще біс його зна чим, але нараз мовив лише тому, що треба було розрядити той неспокій:

— Вишліть ще півсотні до «Фелікса Борнемісци». Нехай чекатимуть за два квартали. І ні в якому разі не скупчуватись!

— Слухаю!

Штайнбауер повісив трубку і наказав їхати до набережної.

Вчора агент Хетеля домовився з сином регента Ніколаусом Хорті про зустріч у кабінеті директора компанії річкового судноплавства «Фелікс Борнемісца». Ніколаус, згідно з заповітом старого регента, повинен був посісти його місце — отже, Хорті-молодшого вирішили ізолювати насамперед.

Зранку її приміщення компанії проник комісар гестапо Клагес з трьома есесівцями. Він подзвонив звідти Хетелю, і тепер дні великих машини чекали за квартал від «Фелікса Борнемісци». По набережній біля приміщення компанії походжали есесівці в плащах, есесівці ж зайняли всі під'їзди у навколишніх будинках.

Штайнбауер влаштувався за столиком біля самої вітрини маленького кафе напроти судноплавства. Бачив, як до «Фелікса Борнемісци» під'їхав урядовий лімузин Ніколауса Хорті, як вийшов той у супроводі двох ад'ютантів. Штайнбауер підвівся, та раптом посмішка оповзла з його обличчя: за машиною Хорті зупинилися ще три, — великі, вантажні, з них почали вистрибувати солдати — ціла рота лейб-гвардії.

Ніколаус щось наказав офіцерові, і гвардійці оточили будинок судноплавства і цілий квартал набережної.

Штайнбауер стукнув кулаком по столику — чашка з кавою впала, розбилася, і темні бризки заляпали ідеально випрасувані брюки. Штурмбанфюрер дивився на ці плями з відразою — отак одночасно дві неприємності: лейб-гвардійці й клята кава, а він нічого не може вдіяти! Якщо атакувати угорців, то там, у приміщенні, почують постріли і встигнуть викликати допомогу. Було таке відчуття, буцімто йому дали ляпаса, а він, замість того, щоб відповісти, ще й пробачився.

Штайнбауер втомлено опустився на стілець і почав для чогось витирати серветкою плями на брюках. Робив це довго й машинально. Уявив, як розмовляє цей ублюдочний Ніколаус зі своїм другом Борнемісцою, — напевно, вони вже з'ясували, що ніхто з друзів не запрошував молодого Хорті до будинку судноплавства, що це — вульгарна пастка. Ніколаус тепер стане ще обережнішим, він попередить батька, і той вживе заходів. А що можна зробити, коли проти його батальйонів посунуть чудово озброєні війська гарнізону?

Штурмбанфюрер виразно уявив, як затупоче на нього ногами фюрер, — по спині побігли мурахи. Знову завоювати довір'я фюрера неможливо, він не прощає помилок, і, мабуть, варто ризикнути зараз…

Хотів уже віддати наказ штурмувати будинок судноплавства, як у кафе задзвонив телефон.

— Вас, штурмбанфюрер, — простягнув йому трубку есесівець.

Почув голос Хетеля. Йому зараз не вистачало тільки пустопорожньої балаканини Вольфганга.

— Якого біса ви морочите мені голову?.. — почав гнівно, та осікся.

Хетель говорив таке, що рятувало всю операцію:

— Не кричіть, Штайнбауер, і уважно слухайте. Коли Клагес побачив, що лейб-гвардійці оточують будинок, він подзвонив мені. Колись я був у Борнемісци — цей пихатий осел любить килими, там їх до біса, цих килимів. Я наказав Клагесу загорнути Хорті й Борнемісцу в килими. Подавайте грузовики до під'їзду, зараз їх виноситимуть…

Штайнбауер, не дослухавши, кинув трубку.

— Унтерштурмфюрер Радль! Негайно до скверу! — тицьнув пальцем у вікно. — Передайте Штегману: нехай підтягне свою півсотню ближче, блокувати всі виїзди звідси! Якщо солдати намагатимуться затримати наші грузовики — вогонь!

Лейб-гвардійці не звернули уваги на два порожні грузовики, що зупинилися біля під'їзду судноплавства. Ліниво спостерігали за тим, як виносили й кидали в кузови довгі, згорнуті килими. Раптом один із солдатів щось запідозрив. Вказав офіцерові на Клагеса, певно, гарний костюм і плащ не відповідали ролі вантажника.

Офіцер, на ходу розстібаючи кобуру, рушив до грузовиків. Клагес вистрілив у нього й кинувся до кабіни. Лейб-гвардійці відкрили вогонь, та було пізно: з сусіднього кварталу набігали есесівці у цивільному.

Штайнбауер подав знак — його агенти витягли з-під плащів автомати й безшумні пістолети, в гвардійців полетіли гранати. Натиск був настільки несподіваний і сильний, що угорці не витримали й відступили.

Ввечері Штайнбауер зустрівся з Хетелем. Тримався насторожено, вважаючи, що той приписуватиме успіх операції собі, та Хетель виявився розумнішим: уявляв, як небезпечно сваритися з улюбленцем фюрера, і заявив цілком офіційно:

— Ви діяли чудово, колего, і я сьогодні надіслав рапорт шефу, відзначивши, що лише завдяки вашій ініціативі…

Штайнбауер згадав, як витирав кофейні плями на брюках, мовив ухильно:

— У кожного свої заслуги. Я вважаю, що вас також не повинні забути…

Хетель проковтнув це «вас також», що, зрештою, і визначило його долю після війни: Штайнбауер приклав багато енергії, щоб визволити його з тюрми, а потім дав гроші для відкриття приватної школи поблизу Зальцбурга.

На ранок наступного дня вони призначили штурм міської фортеці у Буді — резиденції угорського уряду. Агенти Хетеля розвідали систему оборони фортеці, дістали її план; операцію ж, яку назвали «Броньований кулак», мали здійснити диверсанти з підрозділів Штайнбауера.

В призначений час батальйон есесівців оточив район фортеці. Сам штурмбанфюрер з найбільш надійними солдатами, яких прикривали «тигри», атакували головний вхід. Брам? не витримала натиску танків, есесівці вдерлися до фортеці. Штайнбауер знав: усе вирішує швидкість. Ударами прикладів вибили двері кабінету командира лейб-гвардії Хорті генерала Кароля Лазара. В коридорах вже лунали постріли — це батальйон гонведу і охорона палацу прийняли бій.

Штайнбауер приставив дуло пістолета до скроні генерала. Мовив:

— Негайно віддайте наказ припинити опір! Рахую до трьох…

Лазар слухняно зняв телефонну трубку. Уряд Хорті припинив існування, а Штайнбауер одержав «Золотий рицарський хрест» і чин оберштурмбанфюрера СС.

Приємно згадувати про таке, уявляючи себе людиною, яка робила велику політику і вершила долю цілої держави. Тепер Штайнбауер знав, що вирішувати державні справи можна навіть звідси, з кабінету, на підлозі якого лежить розкішний килим, і не ризикуєш навіть спіткнутися. Більше того, зараз він може найняти не одного шибайголову, яким був тоді сам: варто лише по-шурхотіти купюрами.

І все ж спогад розчулив його — так розчулюють згадки про безрозсудні вчинки юнацтва: ніколи в житті не повторив би їх, лаєш нинішнє покоління за нерозважливість, та в глибині душі вважаєш тепер себе гіршим, ніж був тоді, і шкодуєш, що молодість минула безповоротно.

Дубровський сидів у порожньому залі маленького бістро поблизу площі Сен Андре дез Арт. Щойно йому подзвонив комісар Бонне, і вони домовилися зустрітися тут.

Комісар нічого такого не сказав, просто запитав, чи знайдеться у Сергія вільна година, але було щось у його тоні таке, що стривожило Дубровського, і він занетерпеливився:

— Щось нове, Люсьєн? Про наших?..

— У вас професіональна журналістська вада, — зауважив Бонне, — хочете знати все одразу. Заждіть. Мені приємно побачитись з вами, порозмовляти і, коли не заперечуєте, випити пляшку вина.

Сергій зайняв столик у кутку біля вікна, щоб побачити Бонне здалеку. Комісар обіцяв виїхати одразу: від Поль-Валері до бістро добиратись хвилин із сорок, отже, комісарів «сітроен» має ось-ось вихопитися з-за рогу.

Минуло півмісяця, як вони повернулися з Танжера. Анрі подався кудись у глушину Нормандії, далі від людських очей і людської цікавості, Сергій і Бонне зустрілися за день-другий після повернення, потім нахлинули нагальні справи, звичайна журналістська буденщина, і. Дубровський все рідше згадував розпечені танжерські вулиці. Та усвідомлення того, що рожевощока людина, під керівництвом якої колись зводили на польській землі крематорії, десь обідає, роз'їжджає в автомобілі і знову плете свої тенета, час від часу непокоїло його, і Сергій давав собі урочисті обіцянки, що, незалежно від того, спіймають Ангеля чи ні, він доведе свій задум до кінця — закінчить книгу про концтабір і його коменданта. У вільні години просиджував у бібліотеці та архівах і встиг уже написати кілька десятків листів до різних установ та колишнім в'язням з табору з проханням надіслати копії документів чи просто свідчення і спогади.

Замислившись, Дубровський проґавив комісарів «сітроен» і побачив Бонне вже в дверях і той помітив Сергія ще з вулиці, бо попростував з порога одразу до нього, широко осміхаючись і ще здалеку простягаючи руку.

Дубровський вирішив виявити витримку і не розпитувати комісара. Але той, відпивши червоного терпкого вина з льодом і примружившись від задоволення, почав сам:

— Цікава новина, мсьє Серж. Я не хотів говорити по телефону, бо не мав би приємності бачити вас… Вам подобається це вино? — поплямкав губами, з задоволенням підмітивши, як насторожився Дубровський. — Таки непогане, хоч і порівняно дешеве. Я давно не пив його і тому призначив побачення саме в цьому бістро. Хазяїн завжди має кілька бочок для справжніх цінителів, біс його зна, де він бере їх… Занепад дрібних ферм скоро приведе до того, що вино з Бургундії не відрізнятиметься від бурди… — зненацька Бонне зареготав вдоволено. — Демонструєте витримку? Але ж коли ви дізнаєтеся, що Ангеля…

— Заарештували?

— На жаль, ні, — скрушно похитав головою Бонне. — Тільки бачили, та знову проґавили.

— Де?

— Вчора у Відні. Дубровський спохмурнів.

— Він або нечиста сила, або просто щастить мерзотникові!

— Є й від того, й від того… — підморгнув Бонне. — Як вони нас ошукали в «Рудому півні»?

— Що у Відні?

— Завтра вранці я вилітаю туди, — пояснив комісар. — Ангеля бачили біля станції прокату автомобілів. Поліцейський упізнав його, але не встиг затримати: той уже сідав у таксі…

— Бачу, ви всерйоз зацікавилися цією бандою.

— Нас рідко хто так нахабно обдурює.

— Гадаєте, там і полковник?

— Його звуть Кларенс Грейт.

— Отак-от швидко встановили?..

— Ви недооцінюєте можливості Інтерполу і сучасні методи зв'язку. Полковник Кларенс Грейт… Служив в американських окупаційних військах у Західній Німеччині, а на початку цього року вийшов у відставку.

— Чудова компанія, — скривився Дубровський. — Напевно, цей Грейт бомбив німецькі міста, а Ангель вкоротив віку не одному американцеві. А зараз вони знайшли спільну мову.

— Людям властиво забувати минуле.

— Але ж є такі речі…

— Не всім довелося побувати в пеклі. І, крім усього іншого, існує життя з його нинішніми спокусами.

— Буду помирати, не забуду концтабір, — одказав Сергій упевнено. — І не прощу!

— Не в кожного ваш характер.

— Іноді я дивуюсь вам, Люсьєн. Невже не розумієте, якої шкоди завдав усім нам фашизм? Скільки років були гітлерівці у Франції?

— Я поліцейський, і для мене закон над усе. Але не думайте, що ми спимо спокійно, коли фашистські генерали приїздять у Париж! Війна залишила слід у душі в кожного з нашого покоління. Цей американський полковник — типовий покидьок, Серж, бо перелізти з одного боку барикади на другий може тільки покидьок.

— Вони ділки, і війна лиш тимчасово розвела їх. Думаю, що і цей, як ви сказали, Грейт також із радістю сповідував би націонал-соціалізм, коли б це було йому вигідно.

— Люди гинуть за метал… — коротко реготнув Бонне. — Але, гадаю, Ангелеві і Грейту недовго залишилось гуляти. Вони розлютили не тільки мене…

— Коли б ви спиралися на громадську думку, — переконано зауважив Дубровський, — ці злочинці, певно, вже сиділи б за гратами.

Комісар відмахнувся.

— Ви знову своєї… Та я вже пояснював, що Інтерпол не втручається в політику і для нас існує лише карний злочинець Франц Ангель… — Бонне сердито схопив пляшку, палив собі склянку. — Але ви помиляєтеся, коли вважаєте, що я не поділяю ваших думок, Серж. На жаль, живуть зовсім окремо комісар поліції Люсьєн Бонне і приватна особа Бонне. Ця приватна особа іноді не погоджується з комісаром, навіть зневажає його, але в неї г: сім'я, котра існує на комісарську платню. Колись я плюнув би в обличчя тому, хто передрік би мені таке майбутнє, — я був у макі, Серж, і ми воювали з бошами иовсім не за те, що маємо! Багато хто з моїх товаришів перевернувся б у труні, побачивши сучасну Францію! — Комісар за одним духом спорожнив склянку. — Чим вона відрізняється від тої, довоєнної? А ми мріяли про розкутість думки, високі ідеали, про якесь зовсім нове суспільство… Я не комуніст, мсьє Дубровський, і ваш аскетизм не може правити мені за ідеал, але ми уявляли собі якусь іншу гармонію і билися за це з бошами. Ну, я не скидаю з рахунку і просто ненависть до окупантів, підсвідомий протест — цим були заражені мало не всі французи. Але в макі йшли найхоробріші чи, якщо хочете, найідейніші — серед нас більшість складали комуністи, і я встиг подружитися з багатьма, хоч, повторюю, не поділяю їхніх поглядів.

— Ви кажете це так, ніби пробачаєтеся, — не витримав, щоб не штрикнути, Дубровський.

— Але ж ви комуніст, і мені не хочеться образити вас.

— Мені доводиться зустрічатися з такими знавіснілими реакціонерами, що я сприймаю вас як зовсім лівого.

— А-а… — махнув рукою Бонне. — Певно, так воно і є. Але тримайте це в секреті, аби не дізналося моє начальство.

— Коли були в макі, ви не думали про це..

— Тоді все здавалося значно простішим… Оце я, а там — боші. Ти зі мною, отже, — друг, моє життя залежить від тебе, а твоє — від мене. Правда, траплялися і провокатори, та вони не могли довго критися. Знаєте, — комісар перехилився раптом через столик до Дубровського, — може, це здається вам парадоксом, та іноді я жалкую за тими днями. Днями загалом-то й не дуже світлими, — жорстокими, голодними й брудними. І все ж в них була своя принада. Вони сняться мені й досі, а іноді навіть не сняться — просто стоять перед очима, як кадри з щойно побаченого фільму.

Бонне потягнувся за сигаретами. Сергій дав йому прикурити, щось сказав, та Бонне не почув що; затягнувся й відкинувся на спинку стільця. Курив, дивився на Дубровського, слухав його і не чув, бачив, як ворушаться губи в Сергія, навіть розумів окремі слова, та ніяк не міг утямити їхньої суті; це дратувало його, і він раптом підняв долоню, щоб зупинити розмову, відгородитися від слів, та Сергій продовжував говорити, і Бонне мусив його перервати й мовив ніби не до ладу, але насправді давно думав про це, тільки ніяк не міг знайти привід, щоб висловитися. Приводу не було й тепер, та, вимовивши першу фразу, Бонне раптом відчув полегшення; говорив, і думки, здається, весь час випереджували слова; слова були начебто кволі у порівнянні з тим, що знову оживало в пам'яті, пропливало перед очима, та він уже не міг зупинитися — вдивлявся лише Сергієві в обличчя, намагаючись зрозуміти, про що думає той: чи розуміє його недоладні і, певно, не дуже-то й складні, уривчасті речення, та бачив лише щире зацікавлення — без тіні награного співчуття, поблажливості чи нудоти, з якими іноді сприймаються недолугі одкровення невдах або, навпаки, благоденствующих тупаків.

— Ми відходили в гори, і боші переслідували нас… — так, здається, розпочав він свою розповідь.

Бонне говорив далі, а слова «і боші переслідували нас» не зникали, наче утворюючи тло розповіді, вони то звучали мінорно, як сумна згадка, то кричали пронизливо, відлунювали автоматними чергами, палахкотіли далекими загравами.

А вони справді відходили, Бонне і його, друг Робер Делаж, колишній актор з «Комеді Франсез». Всі вони тут були колишні: командир загону — колишній слюсар із Марселя, його заступник — колишній паризький таксист. Колишні селяни, художники, кравці, журналісти, ливарники…

Вони з Делажем поверталися до загону після виконання завдання: підірвали нафтосховище.

Дим від пожежі видно було сюди, хоч за спиною півтора десятка кілометрів. Вони вже давно були б у недосяжній для бошів зоні, та Делаж підвернув ногу і шкандибав, спираючись на вирізану палицю. Бонне підгримував його, а то й інколи підставляв плече.

Бонне побачив німців, коли, остаточно знесилившись, Делаж впав на мокру від недавнього дощу траву, жадібно шукаючи губами залишки вологи. Він ще не знав про небезпеку, та, побачивши, як Бонне вдивляється у видолинок, як витяглося його обличчя, запитав:

— Боші?

Бонне кивнув, і Робер поповз до нього, — певно, повзти йому було легше.

Німці були вже за півкілометра — десятків зо два із спеціальної есесівської команди з собакою на поводку. Вони просувались досить упевнено, майже не криючись, і це попервах дало перевагу втікачам. Та й позиція в них виявилася зручною: на вершині невеличкого горбка, схил якого вкрив рідкий чагарник — всі підходи сюди прострілювались.

Бонне одразу зрозумів, що тікати тепер — марна справа. Ліг за кущем, зручно простягнувшись, і почав шукати німців мушкою.

Делаж заліг за сусіднім кущем. Вони розуміли один одного з першого погляду, та Робер усе ж сказав, намагаючись, щоб слова звучали природно, наче йшлося про зовсім незначну послугу:

— Ти відходь, а я їх затримаю…

Бонне лише скосив на нього сердите око; відповів, буцімто й не чув, хоча чув добре: знав, що Робер не заспокоїться і наполягатиме на своєму, бо й дурню було ясно — їм не встояти проти двадцяти есесівців; і все ж відповів:

— Спробуй підстрелити пса. Ти стріляєш краще за мене…

Робер приріс щокою до ложа автомата. Здавалося, ось-ось стрілятиме, але раптом відклав зброю, повернувся до Бонне.

— Я тебе прошу, Люсьєн, я нарешті вимагаю: відходь! Кому потрібно, щоб ми загинули обоє?

Бонне не відповів. Лежав і вдивлявся у чорні постаті, що наближалися.

Делаж змінив тактику:

— Люсьєн, я на твоєму місці пішов би… Їй-богу, не сумнівайся і відходь. Ще є час, поки вони не оточили нас… Я підстрелю пса, і ти можеш спокійно рушати далі… Я пішов би, кажу це тобі серйозно….

Бонне повернувся до нього.

— Брешеш! — мовив з досадою. Знав, що Робер збрехав, та слова Делажа звучали настільки правдиво, що мимоволі викликали сумнів;. пильно вдивлявся в друга — його щирість була б для Бонне зараз страшнішою за смерть, бо смерть наближалась разом з чорними постатями, і він уже змирився з нею і прийняв її, але не хотів умирати з червоточиною, зневіра в другові була гіршою за смерть: він вдивлявся просто у вічі Роберу — і той не витримав його погляду, посміхнувся жалісно. — Для чого ти збрехав, Робер? Ти б ніколи в житті не кинув мене…

Делаж пустотливо підморгнув йому:

— Хотів би я почути, як би ти умовляв мене!..

— Ну от ми й порозумілися… — Бонне справді полегшало і навіть зробилося весело; він подумав, що не все ще втрачено, — зрештою, проти них лише два десятки ботів, і, якщо фортуна змилостивиться і вистачить на боїв, можна перестріляти всіх цих есесівців.

«І боші переслідували нас…»

Вони були зовсім близько, пес лютував і захлинався від злості, та раптом автоматна черга заглушила гавкіт, у повітрі повисла якась дивна нота: скарга на біль, образа — все це вчувалося в передсмертному скигленні.

Есесівці ще не встигли збагнути, що до чого, і Бонне скористався з цього, зрізавши одного чи двох, одного точно — той впав на спину, зустрінутий кулями, а другий міг просто сховатись, бо падав боком і не випустив автомата. На всяк випадок Люсьєн прострочив ще раз кущ, за яким лежав німець, і уважно огледівся навколо.

Напевно, минуло лише кілька секунд від початку бою — ще верещав пес, але він несподівано замовк, і відразу з видолинка вдарили автомати, й на Бонне посипались гілочки, зрізані кулями з куща. Він зиркнув на Робера — той втиснувся в траву, наче вона могла захистити його, лежав і, підморгнувши Люсьєну, показав один палець.

Бонне зрозумів, що і Делаж поклав одного боша, отже, залишилось, якщо вони рахували вірно, сімнадцятеро, тобто по вісім з половиною есесівців на брата. Він хотів сказати про це Роберу, та не встиг — Делаж просунув ствол свого автомата крізь кущ і випустив довгу чергу.

Бонне глянув гуди й побачив, як високо підстрибнув есесівець; він біг просто на них, певно, відчайдух якийсь, але, зустрінутий Роберовими кулями, буквально звився в повітря, наче робив карколомне балетне на, і впав зовсім близько, метрів за п'ятнадцять, може, трохи ближче. За ним, перебігаючи поза кущами, наближався ще один. Люсьєн піймав його на мушку, автомат задрижав, але бош продовжував перебігати, наче заворожений. Бонне розізлився, дав довгу чергу, і тільки тоді німець спіткнувся і впав.

Тепер есесівці зрозуміли, що атакувати в лоб небезпечно, і змінили тактику. Кілька з них почали заходити з флангів, решта відкрила шалений вогонь, притискаючи Бонне та Делажа до землі і даючи іншим можливість зайняти вигідну позицію.

Робер відчув, яка небезпека загрожує їм, він трохи висунувся й короткими чергами примусив есесівців залягти, та в цей момент в нього влучила перша куля.

Бонне побачив, як Робер випустив автомат і схопився за руку. Хотів кинутись йому на допомогу, та Делаж наче відчув це — озирнувся й зупинив його, вказуючи пальцем через плече. Справді, там уже зовсім близько перебігали есесівці, Бонне розвернувся і скосив одного чи двох; йому здавалось — двох, та другий раптом підвівся й з коліна обстріляв його, кулі прошили землю зовсім поруч, земляні бризки боляче шмагнули Люсьєна по обличчю, він розізлився і, не криючись, так, як і есесівець, різонув віялом, і одна чи кілька його куль відкинули німця на спину.

Озирнувся — чи побачив Робер, як здорово розправився він з тими двома? — і в цей час у Делажа влучила друга куля. Певно, він вмер одразу, навіть не відчув болю; ще продовжував тримати автомат, та голова неприродно відкинулась набік і розплющені, але невидющі очі втупились у небо.

Бонне ще не збагнув, що сталося, не міг і на мить припустити, що Робера вже нема, гукнув його, підбадьорюючи, той не відповів, і Люсьєн поповз до нього.

Повз, забувши про німців і зовсім не криючись, ті стріляли, але кулі, такі влучні кілька секунд тому, чомусь не зачіпали його. Він торкнувся Роберової руки пальці розтиснулись і випустили зброю, — рука була ще тепла, але нежива. Люсьєн збагнув це одразу, та не міг повірити; побачив маленьку дірочку біля скроні і кров, що стікала густим вузеньким струмочком, для чогось обтер кров, та вона виступила знову.

Минуло лише кілька секунд, як куля влучила в Робера, та здалося — давно-давно, і Бонне здивувався, чому есесівці й досі не скосили і його. Ця думка протверезила Люсьєна — боші й справді наближались, перебігаючи і падаючи, — він підняв свій автомат і стріляв, поки не кінчились набої. Потягнувся за Роберовим — пальці обпалив гарячий метал — і здивувався, чому зброя й досі не охолола. Але побачивши, що кров на Роберовому обличчі ще не запеклася — струмить по щоці, — догадався, що втратив орієнтацію в часі.

І знову автомат тремтів у його руках. Стріляв, але краєчком ока весь час бачив оту червону рухому смужку на щоці Робера: це була справжня смерть, це була несправедливість, і він знав тепер, якою некрасивою і буденною є справдішня смерть.

До війни він часто бував у «Комеді Франсез» і бачив Робера на сцені. Тоді вони не були друзями і навіть не знали один одного, вірніше, Робер не знав Бонне (що йому, талановитому акторові, якийсь малопомітний молодий приватний сищик!), але Люсьєн бачив Делажа мало не в усіх його ролях.

Бонне пам'ятав, як красиво помирав Робер на сцені: проколотий шпагою, робив кілька кроків уперед, коліна підгиналися, руки провисали і тіло опускалося на підлогу в ефектній позі; одержавши кулю, хапався за груди — здавалось, йому справді боляче, біль застигав у нього на обличчі, коли він лежав, повернувшись до залу, що вибухав оплесками. А тепер він помер насправді, та обличчя в нього не зсудомлене гримасою болю, якесь навдивовиж спокійне і навіть втішене, немов смерть принесла йому задоволення.

Бонне подумав, що зараз Робер підведеться, як підводився завжди, і вклониться залові, але кров струмилася і не було залу, а були есесівці, і були зовсім близько — вони вже зайшли з обох флангів.

Бонне піймав на мушку одного з них і натиснув гашетку, та автомат чомусь не стріляв. Бонне злякався: чому? — клацнув затвором, все було справне, і тільки тепер він збагнув: кінчились набої! Тоді підвівся і пішов назустріч бошам, сподіваючись, що кулі прошиють його одразу і він не помітить власної смерті, як, напевно, не помітив Робер. Та есесівці розгадали його маневр і припинили стрілянину. Бонне ішов, а вони лежали; він ішов й молився богу, хоч до цього ніколи не молився, жадав, щоб вони вистрелили, але замість цього хтось налетів на нього ззаду, вдарив у спину і звалив на землю.

Бонне лежав, схопившись за мокру прохолодну траву руками, наче це могло захистити його. Підбігли, важко дихаючи, ще кілька есесівців, хтось нахилився над ним, вдарив ногою і перевернув горілиць.

Люсьєн розплющив очі і побачив їх зовсім близько: чорні постаті навколо нього утворювали наче криницю, на дні якої лежав він — маленький, немічний, з жмутками вирваної трави в міцно стиснутих пальцях.

Раптом у стінці колодязя утворився отвір, хтось просунувся в нього й доповів голосно:

— Другий готовий, унтершарфюрер! Я обшукав його — жодного документа…

— Кляті французи! — прогуділо у відповідь басом. — Але цьому ми розв'яжемо язика…

Бонне вдивлявся в далеке небо над червоними стінками, щоб не зустрітися поглядом бодай з одним із есесівців.

— Обшукайте його! — наказав той же бас.

Бонне схопили за комір і поставили на ноги; чиїсь руки завчено обмацали його, вивернули кишені.

— Нічого. Тільки запальничка й пачка сигарет…

— Шестеро вбитих і двоє поранених, унтершарфюрер! — підскочив ще один бош, і Бонне, підвівши голову, глянув на нього з усмішкою: отже, вони з Робером непогано попрацювали сьогодні — нафтосховище і восьмеро бошів. Не шкода й помирати!

Есесівець, видно, перехопив його погляд, бо несподівано охижів: вдарив Бонне прикладом просто в груди. Люсьєн встояв, той хотів ударити ще, та унтершарфюрер зупинив його:

— Чекай, Отто, — пробуркотів невдоволено, — він нам ще знадобиться. Йому всиплять краще за тебе — відійди! Розумієш німецьку? — він приставив автоматне дуло до Люсьєнового підборіддя й підняв йому голову, щоб глянути у вічі, але Бонне дивився вище нього. — Не розумієш? — продовжував унтершарфюрер. — Нічого, скоро все Зрозумієш…

— Потім йому зв'язали назад руки й повели. Йти треба було кілометрів зо три. Бонне знав тут кожну стежку і обрав би значно коротший шлях, але есесівці петляли видолинками, по змозі тримаючись відкритих місць.

Люсьєн ішов між двома автоматниками, а перед очима все стояло обличчя Робера і кров текла з рани…

«І боші переслідували нас…»

Певно, Дубровському цікаво, як все ж йому вдалося врятуватися? Дуже просто: макі, почувши постріли, приспіли на допомогу. І влаштували засідку…

Бонне не знав цього і йшов, утупившись у чорну спину есесівця. Білявий і зовні досить вродливий юнак, він весь час щось наспівував і шмагав вирізаною лозинкою по будяках — зовсім хлоп'яцька звичка. Раптом він спіткнувся і впав — лише наступної миті Бонне почув звук пострілу, але все ще не розумів, що білявий молодик не спіткнувся, а підстрелений. І все ж він раніше за есесівців збагнув, що сталося: не озираючись, стрибнув убік і покотився крутим схилом. Може, в нього стріляли, а може, й ні, — зрештою, яке це мало значення, коли за чверть години він уже стояв в оточенні товаришів із загону?

«І боші переслідували нас…»

Здається, вимовив цю фразу, бо, коли б не вимовив, наступна не мала такої ваги й значущості, якої хотів надати їй:

— А тепер вони їздять на наші середземноморські курорти, і колишні макі обслуговують їх. Звичайно, я згущую фарби, але…

— Західна Німеччина, — перебив його Дубровський, — входить до системи Інтерполу…

— Ви хочете сказати, що і я…

— Маєте контакти з німцями, — закінчив за нього Сергій. — Але не хочу дорікати цим. Ми ніколи не змішували фашизм з німецьким народом. Хіба що під час війни. Тоді теорія іноді відрізнялася від практики.

Бонне посміхнувся уїдливо:

— Коли я зустрічаюся з групою західнонімецьких туристів, точно знаю, що один чи два з них — нацисти, але всі вони однаково усміхаються, і спробуй дізнатись, хто з них про що думає…

— Єдиний вихід: створити в ФРН такі умови, щоб ніхто з колишніх гітлерівців не міг підняти голови.

— Це вже із сфери високої політики.

— Ви суперечите самі собі.

— Мабуть, — погодився Бонне. — Але знайте, мені буде значно легше, коли я спіймаю Ангеля. Гадаю, його судитимуть не як карного злочинця.

— Якщо не передадуть властям ФРН…

— Він продавав французьких дівчат і буде доставлений у Францію.

— Отже, ви завтра вилітаєте? — перевів розмову на інше Дубровський.

Бонне хитро примружився.

— Я знаю, що ви зараз скажете.

— Не треба бути ясновидцем.

— З задоволенням зустрінусь із вами у Відні. Я знав, що ви наздоганятимете мене, чому й подзвонив.

Дубровський стурбовано глянув на годинник.

— На жаль, сам я не можу вирішувати такі питання. Мушу йти до посольства. Наше агентство, здається, зараз не має кореспондента в Австрії, а якщо й має, то все одно довго умовляти мені нікого не доведеться. Ангель вартий того, щоб на нього пополювати, подібний матеріал не часто потрапляє в пресу, чи не так?

— Сенсація номер один! Я вам казав уже колись, що ваше журналістське реноме…

— Постраждає, якщо ви не спіймаєте Ангеля.

— У мене сверблять руки, а це — гарна ознака. Коли хочете, можу довезти вас до посольства.

«Каравелу» підтягли мало не впритул до віденського аеровокзалу — гігантської споруди з бетону й скла.

Бонне швидко збіг по трапу і зупинився, розглядаючись довкола. Аеровокзал був гарний, особливо величезна, на весь фасад, скляна стіна, що виходила на льотне поле, У ній віддзеркалювалися бетонні доріжки з літаками, мурашині постаті людей. Комісар хотів знайти себе в цьому мурашнику — це було зовсім хлоп'яцтво, але він стояв і вперто вишукував, поки до нього не підійшла людина у цивільному і запитала:

— Якщо не помиляюсь, комісар Бонне?

Бонне простягнув руку.

— Ви з віденської поліції?

— Нас повідомили, що ви прилітаєте цим рейсом. Інспектор Петер Кноль. Вам доведеться працювати зі мною.

Інспектор Кноль сподобався Бонне. Високий, на голову вищий від нього самого, певно, сильний і трохи простодушний, бо в людей хитрих і потайних рідко коли буває такий кирпатий ніс і м'яка лінія підборіддя.

Запитав:

— Ви замовили готель? Я хотів би відвезти речі і одразу зайнятися ділом.

— Машина чекає на нас. Ви житимете в «Амбасадорі». У центрі, але вулиця тиха, до того ж ваші вікна виходять у двір.

Дивлячись, як. везуть на автокарах від літака гору валіз, Бонне запитав:

— В Австрії зараз багато туристів?

— Сезон у розпалі…

Бонне зітхнув: Ангелеві і Грейту легше заховатися в строкатому різномовному натовпі. Звичайно, якщо вони ще в Австрії, і Відень не був для них перевалочним пунктом…

Одержали чемодани, і носій провів їх через службовий вихід до машини.

Комісар із задоволенням відчинив дверцята поліцейського «мерседеса». Любив автомобілі, сам водив чудово й ніколи не пропускав нагоди поговорити, як кажуть, на автомобільні теми.

Кноль сів за кермо. Їхали мовчки, лише іноді інспектор називав вулиці, пояснював, повз який монумент чи архітектурну пам'ятку проїжджали.

Бонне вперше був у Відні. Крутився на сидінні, щоб краще побачити; завжди любив знайомитися з новими містами, і перше враження про них було для нього найвагоміше: потім гострота вражень згладжувалась, усе ставало буденнішим, навіть повз якийсь пам'ятник старовини, зафіксований мільйонами листівок, проходив так, наче це звичайний житловий будинок.

Відень спочатку нагадав комісарові Париж — багато тінистих бульварів і старовинних будинків, та все ж була якась відмінність, щось незвичне для погляду — Бонне ніяк не міг дібрати: що? — і лише потім втямив і здивувався, чого оця думка відразу не прийшла йому в голову; все було дуже просто — люди на тротуарах, їхні манери і поводження. Вони не бігли, як божевільні, не всміхалися гарним жінкам і не озиралися на них, не стовбичили біля кав'ярень, не жестикулювали, розмовляючи; сам характер натовпу різнився від паризького і за одягом, і за манерою поводження; все тут було якесь статечніше, наче люди більше поважали себе й нікуди не поспішали.

Бонне зітхнув із жалем: паризька шарпанина все ж більше імпонувала йому.

— Як ви дізналися, що Ангель користувався прокатною машиною? — запитав інспектора.

— Він узяв таксі напроти контори по прокату автомобілів. Поліцейський, побачивши, що не зможе затримати Ангеля, зайшов у контору і розпитав хазяїна.

— Погано, — мовив Бонне скрушно. — Він міг…

— Налякати хазяїна?.. — зрозумів його Кноль. — На щастя, поліцейський виявився тямущим. Він сказав, що розслідує незначну дорожню пригоду, поцікавився щойно повернутими автомобілями і дізнався, що рожевощокий клієнт здав «крайслер», який брав за два дні перед тим.

— Сподіваюсь, за цією конторою встановлено нагляд?

— Одразу ж. Ми не контактувалися більше з хазяїном, чекаючи на вас.

Бонне подивився на Кноля з задоволенням.

— Гадаю, ви не зробили б похибки, якщо б допитали його самі.

Кноль ніяк не зреагував на цей комплімент. Знайшов за потрібне лише пояснити:

— Вам краще відомі всі аспекти справи, і ми вважали, що ви допитаєте його кваліфікованіше.

Бонне непомітно скосив очі на інспектора: чимдалі Кноль усе більше подобався йому. Попросив:

— От що, інспекторе, необхідно проаналізувати об'яви у пресі. Пропозиції роботи для дівчат. Ці типи оголошують, що потрібні дівчата для роботи продавщицями, офіціантками, манекенщицями. Стандартні вимоги: гарна зовнішність, не старші двадцяти — двадцяти чотирьох років…

— Газети не тільки віденські?

— Звичайно. Як правило, такі бандити воліють мати справу з провінцією.

— Там наївніші дівчатка?

— І менше шансів зіткнутися з поліцією…

— В цьому є сенс, — ствердив Кноль. — Завтра матимете інформацію.

— Завтра? — здивувався Бонне. Він знав, що віденська поліція славиться своєю оперативністю, та ніяк не міг подолати природженої зверхності парижанина, для якого і Відень — закутень.

Кноль зрозумів його по-своєму. Глянув на годинник.

— Уже чверть на дванадцяту, — пояснив, — тож сьогодні наша інформаційна служба зможе проаналізувати лише віденські газети.

— Нехай буде завтра… — відказав комісар недбало. — А сьогодні ми влаштуємося в готелі і після аудієнції у вашого начальства почнемо роботу.

— Мій шеф прийме вас о пів на першу… — Кноль загальмував біля під'їзду.

Дзеркальні двері, респектабельний швейцар — все свідчило про фешенебельність «Амбасадора».

«Що ж, комісарові Інтерполу не личить мешкати у другосортних закладах», — схвально подумав Бонне, хоча й не дуже любив першокласні готелі за їхню бундючність і зовнішній блиск. Йому подобалися середньої руки пансіонати з доброзичливою господаркою і балакучими покоївками: і приємніше, і дешевше. Та бог з ним!

Рівно о пів на першу Бонне зустрівся з шефом Кноля — мовчазним пристаркуватим поліцейським чиновником. Певно, той був більше чиновником, ніж поліцейським — бесіда носила суто формальний характер, але Бонне залишився задоволений: шеф давав їм з Кнолем цілковиту свободу дій.

Вийшовши з його кабінету, Бонне запропонував інспекторові одразу ж поїхати до прокатної контори і здивувався, коли, замість відповіді, Кноль запитав у нього, о котрій комісар обідає. Бонне і сам не знав, коли обідає, надто під час слідчої гарячки: іноді перехоплював щось на ходу в ресторані чи кафе, частіше обмежувався бутербродами і мартіні або взагалі забував про їжу. Та Кноль, певно, ставився до себе з більшою повагою і примусив комісара прилучитися до таємниць віденської кухні. Бонне знайшов її пристойною, хоча обід був заважкий — після нього хилило на сон. Улаштувавшись в автомобілі, комісар подумав, що і справді не Зле було б з годинку покуняти. Та щастя тривало недовго: їхній «мерседес» звернув до якогось забитого машинами проспекту — вони ледь повзли, і Бонне, задихаючись від смогу, подумав, що віденські вулиці зовсім не відрізняються од паризьких і що скоро бідним городянам доведеться ходити в протигазах.

Контора по прокату автомобілів була розташована на тінистій вуличці, забудованій старими три- і чотириповерховими будинками, яка відгалужувалася од магістралі, що за містом переходила у так званий автобан — шосе з одностороннім рухом.

Кноль приткнув «мерседес» мало не впритул до рекламного щита, який запрошував скористатися з послуг контори пана Шрюбберса. З реклами просто на «мерседес» летів, розтинаючи повітря, білий спортивний автомобіль, і ця потужна машина наче уособлювала респектабельність фірми Шрюбберса — той, хто дає вам напрокат такого звіра з трьохсотсильним серцем, не може бути дрібним ділком.

Бонне позіхнув і відчинив дверцята. Підвів очі і побачив на тротуарі за два кроки від «мерседеса» поліцейського. Здивувався: коли вони під'їжджали, його ніби не «було.

Кноль пояснив:

— Я попередив сержанта Урбана. Можливо, ви захочете розпитати його…

Комісар подякував кивком — слово честі, це не інспектор, а цілий скарб. Запитав у поліцейського:

— Де ви побачили того типа?

Урбан вказав на місце, метрів за тридцять від перехрестя.

— Я стояв там… Ангель вийшов від Шрюбберса і відразу зупинив таксі. Він проїхав повз мене, і я впізнав його… — Урбан витяг з кишені фото, показав Бонне. Комісар із задоволенням взяв картку, згадавши, як сфотографував Ангеля на курній дорозі під Танжером: завжди приємно побачити справу рук своїх. Кивнув сержантові, аби той продовжував. — На жаль, таксі вклинилося в потік автомобілів, і я не зміг наздогнати його. Відразу подзвонив до комісаріату, щоб затримали таксі…

— Його затримали через годину, — додав Кноль, — та Ангеля вже не було. Таксист пояснив, що пасажира, котрий зупинив його біля контори Шрюбберса, він висадив десь поблизу від оперного театру і не звернув уваги, куди той пішов…

Бонне повернув сержантові фото.

— Навряд чи знову зустрінете його. Ангель обережний і не ходить двічі за одною і тією ж адресою. А тепер, — круто повернувся, — до контори. Сподіваюсь, пан Шрюбберс там?

— Він воліє сам вести справи з клієнтами, — пояснив сержант.

— Це ви добре придумали: дорожня пригода… — схвалив Бонне. — Отже, версія залишається тою ж, панове, ми розслідуємо дорожню пригоду. І я ніякий не комісар, а експерт… Це виправдає мою неможливу вимову…

Власник контори пан Шрюбберс був схожий не на солідного комерсанта, а на гаражного слюсаря. Сидів не в конторі, а вештався по гаражу в досить-таки засмальцьованому комбінезоні. Всюди совав свого носа, лаявся з механіками і, здається, знав хвороби кожної з півста своїх машин, починаючи від простого і надійного «фольксвагена» і кінчаючи розкішним «понтіаком» останнього випуску. Був допитливий і, певно, проаналізувавши розмову з сержантом, дещо зрозумів, бо мовив одразу:

— Я сам обдивився той «крайслер», панове, і клянусь честю, він не був в аварії. Навіть подряпинки на ньому нема. Ви можете самі переконатися в цьому… — шмигонув у вузький прохід між машинами і поманив звідти поліцейських. — Ось цей «крайслер», прошу, можете хоч обнюхати його, нічого не знайдете.

Бонне обійшов навколо красивого двоколірного — спіла вишня і слонова кістка — лімузина.

Гарна машина, ошатна, як лялечка, в такій добре їхати кудись до моря з вродливою молодою дівчиною. Зітхнув, уявивши себе за кермом — чорт, і комісарові поліції не чуже все людське! — і поспішив запитати Шрюбберса:

— Ви, звичайно, реєструєте прізвища клієнтів?

Той почав пояснювати:

— Ми надаємо машини тим, хто має…

— Я знайомий з умовами видачі автомобілів напрокат, — перебив його Бонне. — Ви пам'ятаєте клієнта, котрий останній їздив на цьому драндулеті?

— У мене нема драндулетів, — образився Шрюбберс. — Цей «крайслер» коштує…

— Пробачте, це справді гарна машина.

— Отож, — блиснув очима хазяїн, — і тому її беруть люди, у котрих є дещо тут… — вказав пальцем на кишеню піджака. — Та я й сам не дам її якомусь жевжику. Після розмови з сержантом я зазирнув у свою книгу, панове, хоча, власне, міг би цього не робити… — зсунув на потилицю берет. — Тут ще трохи залишилось, і пам'ять не підводить… Я знав, «що поліція цікавитиметься тим клієнтом, — сержант надто вже ходив околясом. Але ми також не в тім'я биті, розуміємо, що до чого. Цим «крайслером», панове, користувався пан Вейзенфельс. Йоахім Вейзенфельс, підданий Іспанії, турист, який, мабуть, вирішив помилуватися нашими Альпами. Чудовий відпочинок, панове, можу порекомендувати гарний пансіонат у Штірії. Чисте повітря, смачна їжа і всі» красоти…

Бонне кинув на Шрюбберса такий погляд, що потік його красномовства миттю вичерпався.

— Скільки кілометрів намотав цей Вейзенфельс?

— Вісімсот вісімнадцять.

— Не так уже й багато… — промимрив Бонне під ніс і потягнув на себе дверцята «крайслера». — Машину мили? — обернувся до Шрюбберса, хоча і без того було ясно, що над «крайслером» попрацювала не одна пара рук.

— У мене поки що гараж, а не бордель! — буркнув хазяїн. — Спробували б поставити на місце брудний апарат…

Комісар заліз в автомобіль. Сів, вдихаючи специфічний запах нової машини. Справді, Шрюбберс полюбляє порядок і, видно, примушує своїх робітників мало не вилизувати автомобілі. І все ж на всякий випадок попросив Кноля:

— Гляньте, чи нема відбитків пальців…

Той заходився біля вікон, обпилив кермо. Бонне обмацав сидіння, зазирнув під них.

— Чистите машини пилососом? — запитав Шрюбберса. — Так я й знав… — чи то схвалив, чи то засудив. — Відчиніть, будь ласка, багажник.

Запасне колесо, комплект інструментів… Більше в багажнику нічого й не повинно бути. Для чогось комісар поліз за колесо, витягнув заводну ручку, насос.

— Шина не спускала? — обернувся раптом до Шрюбберса.

Той знизав плечима і покликав слюсаря. З'ясувалося, що запасне колесо справді монтували.

Бонне відкрутив гайку, що тримала запаску, підняв колесо. Порожньо. Лише в щілині шматочок брудної газети. Комісар потягнувся за ним, висмикнув, покрутив, згортаючи в трубочку. Запитав у слюсаря:

— Пам'ятаєте клієнта, який здавав вам цього «крайслера»?

Той кивнув, не задумуючись. Не міг забути: клієнти, котрі беруть напрокат машини такого класу, як правило, дають не менше п'ятдесяти шилінгів чайових, а цей витяг лише, десятку із чудового, товстого, набитого грошвою бумажника; клятий скнара, пошкодував п'ятдесят шилінгів — і це не дивлячись на те, що довелось монтувати колесо. Коли б ці люди, мабуть поліцейські, запитали зараз, чи не підозрює він рожевощокого клієнта у вбивстві, підтвердив би, не вагаючись.

Бонне відкликав слюсаря вбік і попросив:

— Чи не могли б ви пригадати, що казав вам той клієнт?

Той полохко шаснув очима.

— Пан з поліції?

— Цей клієнт мені одразу видався підозрілим, — зашилив слюсар губи у догідливій посмішці. — От такий бумажник, — показав руками, перебільшивши вдвоє, — і очі бігають. Напевно, аферист…

— Костюм гарний?

— Темно-зелений у дрібну клітинку. Щойно від кравця…

— У вас чудова пам'ять, — підохотив Бонне. — Можу посперечатися, що ви не забули навіть колір його капелюха.

— Темно-сірий, — пожвавішав слюсар. — І, якщо пану цікаво, він носить оригінальні краватки. Знаєте, такі вузькі, плетені, вони в моді зараз там, — махнув рукою, — у німців…

— То про що ви з ним розмовляли? — нагадав Бонне. Слюсар присунувся до комісара, прошепотів довірливо:

— Я відразу розкусив його. Точно, гангстер… Усі, коли повертаються, розповідають про дорогу, не криючись, куди їздили, а цей як води в рота набрав. Мовчить і мовчить… Потайний…

— Так весь час і мовчав? — не повірив Бонне.

— Чому ж, — заперечив слюсар. — Хвалив наші дороги.

— Але ж піймав на них цвях!

— Я також засумнівався — на автобані шину не проколеш… Виявляється, вони зупинялись у якомусь мотелі, і там поруч будівництво, — розверталися, ну і наїхали на щось.

— У якому мотелі? — насторожився Бонне.

— Чекайте… — слюсар потер чоло, залишивши на ньому брудні смуги. — Щось він казав, але не пригадую…

— Подумайте. Це дуже важливо!

Слюсар ще раз потер чоло.

— Він казав, що було мокро і забруднився, бо довелося самому міняти колесо… Чекайте, здається, мотель «Чорний дрізд»… Звичайно, і як я міг забути? Тоді ще подумав: хіба дрозди бувають білі?

— Ще б пак, це все одно, що червоний горобець, — підтримав слюсаря Бонне. — Отже, він там зупинявся?

— На жаль, цього не можу твердити. Більше нічого не казав, пішов до хазяїна розплачуватись…

— І на тому спасибі, — мовив комісар недбало, наче слюсар нічого не відкрив йому. Але відразу ж підсолодив пілюлю: — Цікаво було порозмовляти з вами… Сигарету? — витяг із кишені пачку.

— О-о, французькі! — Слюсар обтер пальці шматтям, обережно взяв сигарету, заклав за вухо. — Тут палити не можна, я потім…

Бонне підморгнув, і слюсар зовсім розтанув: от своя людина, хоч і поліцейський!

Комісар тільки глянув на Кноля і той, полишивши «крайслер», підійшов до нього.

. — Ви чули про мотель «Чорний дрізд»?

— Який же це мотель?.. — осміхнувся інспектор. — Придорожній ресторанчик.

— Де?

— На магістралі Відень-Зальцбург. Слушніше, трохи осторонь. Там дорога до озера — чудовий пляж, що приваблює туристів, — ось і організувався цей «Дрізд». Ресторанчик і кілька кімнат для відпочинку…

Комісар простягнув Кнолю брудний клаптик газети.

— Видрукувано днями, — тицьнув у місце, де на початку замітки стояла дата. — Чи не могли б ви встановити, що це за газета?

Кноль уважно обдивився пожмаканий клаптик, для чогось навіть глянув крізь нього на світло.

— Здається, «Зальцбургер нахрітен», але категорично твердити не можу.

— Дайте на експертизу, — попросив комісар. — І от що: візьміть напрокат цей «крайслер». Він знадобиться нам на кілька днів.

Двоповерховий будиночок з червоної цегли, критий червоною черепицею, вирізнявся яскравою плямою на тлі зеленого схилу, що повільно, але вперто підіймався до неприродно блакитного неба. Дорога робила тут крутий поворот і спускалася до маленького села, за яким розляглося на кілометр-півтора прозоре озеро.

Після сірого, розпеченого сонцем автобану, над яким здається, навічно застигла сіра поволока відпрацьованого пального, — рай та й годі. Навіть клумба перед будиночком з якимись незвичайно яскравими квітами підкреслює, що тут вам обіцяний комфорт, спокій і ті хвилюючі хвилини єднання з природою, про які так мрієш протягом усього року в місті і про які забуваєш мало не з першого дня відпочинку — вимріяне сільське життя дошкуляє мухами й комарами, відсутністю гарячої води й газу, і спів птахів, котрий ще вчора розчулював тебе, починає здаватись банальним, зрештою набридає, і мимовільно рука тягнеться до транзистора, щоб приголомшити ліс какофонією модного бітлза. Втім, останнім часом навіть співучі мешканці лісів, здається, примирились з ревом джазів і цвірінькають та виводять свої трелі як і раніше, немов ніколи й не було на світі радіо-прогресу.

Чорний дрізд на вивісці червоного будинку співав свою нескінченну пісню, не звертаючи уваги ані на автомобілі, що викидали сморідний перегар на клумбу з дивними квітами, ні на транзисторну істерику, ні на захоплені вигуки туристів, які, дивлячись на село й екзотичне озеро, голосно ремствували на сучасну цивілізацію, що відірвала їх од природи…

Кноль зупинив «крайслера» мало не під самим цим вічноспіваючим дроздом, так, щоб автомобіль помітили з будинку, але щоб не розібрали, хто сидить у ньому. Вони з Бонне покурили хвилин п'ять, та ніхто з «Чорного дрозда» не вибіг до них, хоча відвідувачів там, певно, було не густо — перед готелем стояли лише два однакових «фольксвагени» та пошарпана мікролітражка чи то італійського, чи то французького походження.

— Ну про ж… — промимрив нарешті Бонне. — Рушили!

Він повільно вийшов із машини, постояв трохи, потягуючись і вдаючи, що вивчає навколишні пейзажі, пропустив Кноля вперед і зупинився на порозі «Чорного дрозда».

Невеличкий темнуватий і прохолодний зал був порожній — лише в далекому кутку перешіптувалася молода пара та біля вікна пускав дим у стелю вусатий червонолиций чоловік. За стойкою сиділа худа довготелеса, чимось схожа на оселедця жінка. Вона не осміхнулася новим відвідувачам, не відповіла на Кнолеве привітання, просто повернула до них голову і дивилась буцімто крізь них; у її погляді не було ані зацікавлення, ані ворожості; так дивляться на сусіду, якого зустрічають разів п'ять на день.

Кноль присів на високий стілець біля стойки й зажадав кухоль пива. Спрага не мучила Бонне, і він замовив віскі з льодом. Сів трохи збоку, аби бачити майданчик перед будинком і не випускати з поля зору барменшу.

Інспектор випив свій кухоль в кілька ковтків і попросив налити другий. Це сподобалося жінці. Бонне побачив на її безбарвному обличчі щось подібне до усмішки. Цю усмішку Кноль помітив теж і визнав за можливе розпочати розмову.

— Маєте гарне пиво, я давно не пив такого, навіть у віденських барах.

— Кажете, наче у Відні і справді було колись пристойне пиво… — не витримала хазяйка.

Тепер вона вже попала на гачок, і Кноль негайно скористався з цього.

— Пиво, котре виробляють на маленьких провінціальних заводиках, має особливий присмак. Не знаю, в чому тут справа — інша вода чи рецептура? — але воно завжди смакувало мені.

— Це пиво, — постукала хазяйка нігтем по кухлю, — варить одна й та ж людина вже майже п'ятдесят років. Тринадцятипроцентне — таке не часто трапляється і в баварських пивницях…

— Ви з Мюнхена? — Кноль міг би й не запитувати — барменшу давно вже виказав баварський акцент. Жінка не відповіла, зиркнувши підозріливо. І тоді Кноль, нещиро зітхнувши, кинув» пробний камінь: — Колись нас не розділяли кордони…

— Австрійці самі винні в цьому! — пожвавішала барменша. — На нас чекало велике майбутнє, і ви б мали свій кусень пирога, коли б… — безнадійно махнула рукою.

— Не можна всіх стригти під один гребінець!

— Усі тепер стали розумні! — відрізала барменша.

Інспектор сьорбнув пива.

— «Чорний дрізд» належить вам? — запитав по паузі.

— Еге ж, — хитнула головою.

— А то хто? — вказав на портрет огрядного мужчини над верхнім рядом пляшок.

— Чоловік.

— Живий?

— Коли б мій чоловік був живий, я не сиділа б тут…

— СС? — зацікавлено блиснув очима Кноль.

— Яке вам діло? — грубо обірвала його жінка. — Пийте своє пиво і…

— Не пхайте носа в чужі справи, — докінчив інспектор.

— Хоча б і так.

— Але ж я міг служити разом із ним…

— Під його рукою були тисячі й тисячі, — трохи пом'якшала жінка. — Групенфюрер!

— О-о! — аж свиснув Кноль. — Налийте ще.

— Це ваш «крайслер»? — запитала хазяйка, ставлячи кухоль.

— Непогана машина… — невизначено відповів Кноль. — Ви вже бачили такі?

— У нас часто зупиняються віденці, — відповіла хазяйка ухильно.

— Є вільні кімнати?

— Вам дві?

— Так.

— На жаль, лишилася тільки одна, але велика — вікнами на озеро.

— Скільки всього маєте покоїв?

— Дев'ять номерів — три подвійних.

— Багато туристів? Є іноземці?

Хазяйка зиркнула на Кноля пронизливо, та інспектор дивився простодушно.

— Іноземні туристи віддають перевагу знаменитим курортам, — мовила роздратовано, але одразу охолола, видно, добре володіла собою. Додала байдуже: — Машину можете поставити у дворі під навісом. Гарний у вас автомобіль… Віденські номери… — Поворушила губами, буцімто рахувала, раптом затнулась. Сіла, глянула спідлоба на Кноля, зиркнула скоса на Бонне. Повторила запитання: — Машина ваша?

— Рилом не вийшли! — пожартував інспектор. — Взяли напрокат…

— А-а… — полегшено зітхнула хазяйка, та дивилася насторожено.

— Бонне зрозумів, що вона добре пам'ятає двоколірний «крайслер» і впізнала номери. Але через кілька хвилин комісар вирішив, що помилився: хазяйка розмовляла з Кнолем приязно, секундне збентеження, яке пойняло її, коли побачила номери «крайслера», ще нічого не означало. Але ж цей спокій міг бути спритним маскуванням: якщо хазяйка запідозрила їх і знає, де Грейт і Ангель, вона може попередити Ангеля — і тоді всі їхні хитромудрощі нічого не варті. А коли все ж спробувати?..

Бонне пересів ближче до барменші і запитав напрямки:

— Нам призначив зустріч у «Чорному дрозді» один з моїх приятелів. Кілька днів тому він приїздив сюди на цьому ж «крайслері». Гляньте ще раз на машину — о таких небагато, помилитися важко.

— Як прізвище вашого приятеля? — запитала хазяйка, глянувши на Бонне пронизливо.

Комісар мовив ухильно:

— Іноді ми мусимо міняти прізвище… Він повинен чекати на мене тут. Слушніше, він з приятелем — американцем. Такий високий, дужий. А мій товариш — навпаки, середній на зріст, з рожевими щоками…

Хазяйка одказала байдуже:

— Я не бачила таких. Може, вони зупинились у селі.

— І ця машина вам не знайома? — кивнув Бонне» на «крайслер».

— Тепер розвелося стільки різних марок… — зітхнула хазяйка. — Але таку вперше бачу.

Бонне згадав, як вона затнулася, коли побачила номери «крайслера», і зрозумів, що збрехала.

— Ну що ж, — скрушно похитав головою, — можливо, вони затрималися. Почекаємо день-два… Чи не можна глянути на кімнату?

— Звичайно… — підвелася хазяйка.

Вона перша рушила до дверей і, не озираючись, вийшла в коридор, що закінчувався, сходами.

Бонне пішов за нею, та нараз зупинився, непомітно підморгнув інспекторові і мовив голосно:

— Я дожену вас. Забув у машині… — не доказавши, що саме забув, вислизнув у зал, похапцем пройшов до дверей і заступив дорогу молоденькій вродливій дівчині. Та з цікавістю зиркнула на Бонне. Видно, комісар справив непогане враження, бо усміхнулася, але враз опустила очі й почала перебирати край фартуха.

— Боже мій! — вигукнув Бонне з удаваним пафосом. — Якби я раніше знав, що в «Чорному дрозді» такі покоївки, ніколи б не обминав це благословенне місце! Як тебе звуть, дівчино?

Та ще раз блиснула очима.

— Розмарі.

Бонне зітхнув.

— І ім'я, і врода!.. Шкода, що такий пуп'яночок може зав'янути у цій норі.

— Влітку тут багато туристів, — заперечила дівчина, — і буває весело…

— У тебе сьогодні вільний вечір? — Погляди, які дівчина кидала на нього, підказали комісарові, що навряд чи варто церемонитись із нею.

Покоївка завагалась. Озирнулася на «крайслер», знов зиркнула на Бонне.

Комісар торжествував: весь час він чекав, чи не зацікавиться хтось машиною. Дівчина обійшла клумбу й зазирнула в «крайслер». Хазяйка готелю не могла бачити того — в цей час вона вже була в коридорі, і Бонне, вигадавши, що забув щось у «крайслері», поспішив до покоївки, аби розпитати її наодинці.

— Сьогодні до мене приїхали родичі… — почала дівчина непевно.

— Часом не в цьому «крайслері»?

— Звідки ви знаєте?

Бонне не дав їй отямитись:

— Пан Йоахім Вейзенфельс з другом? Які ж вони ваші родичі!

Дівчина не збентежилась:

— Хіба це має значення?

— Правда, — погодився Бонне. — Але справа в тому, що в цьому «крайслері» приїхали ми!

— З Едгаром?

«Едгар?.. Мабуть, так тепер звуть полковника…» — подумав комісар. На всяк випадок відповів невизначено:

— Він чекає на вас…

— Міг би давно приїхати, — надулася дівчина.

— Ти вже справді скучила за ним?

Дівчина грайливо опустила вії.

— З ним весело…

— Едгар завжди був справжній мужчина! — мовив Бонне грубувато. — Поїдеш з нами до нього?

— В Якобсдорф? — вихопилось у дівчини, але одразу вона зіщулилась, глянула недовірливо і навіть з острахом. Та Бонне дивився відкрито й доброзичливо. Це заспокоїло її. — Не кажіть тільки фрау Вессель… Вона з'їсть мене!

— Ти попередиш фрау Вессель, що дома щось трапилось, і чекатимеш нас за поворотом. Мабуть, не треба, аби вона все знала…

— Сьогодні мало відвідувачів, і фрау Вессель упорається сама. Де ж вона?

— Показує моєму колезі кімнату.

— Я піду і домовлюся з нею.

Але тепер Бонне не міг одпустити від себе дівчину ні на секунду. Мовив тоном, що виключав заперечення:

— Чекай! Вони зараз спустяться… — Пропустив покоївку до залу. — Ти вийдеш перша і чекатимеш на нас…

Дівчина кивнула і заходилася прибирати столики. Бонне взяв газету й сів біля стойки. Грюкнули двері, і Кноль мовив голосно:

— Гарна кімната, і в мене нема заперечень…

Бонне відклав газету.

— Ви ж знаєте мої смаки. Коли вам подобається, мені й поготів. — Стежачи краєчком ока за покоївкою, що несла порожні кухлі, додав: — Спека… Оце скупатися б в озері…

Поставивши кухлі, покоївка перегнулася через стойку до хазяйки. Мовила прохально:

— У мене до вас, фрау…

— Ну? — перебила її фрау Вессель. — Але якщо твоєму батькові знову потрібні…

— О-о, ні, фрау! Матері щось погано, і я змушена посидіти з нею… Серце! І фельдшер сказав, що…

— Не одне, то інше. Вам аби огинатися.

— Але відвідувачів зовсім мало, і я думаю…

— Вона думає! Краще б ти працювала. Та заради твоєї матері…

— Спасибі, фрау Вессель, — зраділа дівчина. — Якщо їй полегшає, я одразу повернусь. — Скинула фартух і наколку, повісила у шафу. — Мати буде вдячна вам.

Дівчина ледь помітно зиркнула на Бонне і вислизнула з залу.

Комісар для годиться посидів ще з хвилину. Потягнувся і перепитав інспектора:

— То як вам моя пропозиція?

— Купатися? З радістю.

— То й добре… — Бонне повернувся до фрау Вессель. — Якщо нас шукатимуть…

— Вони зачекають тут.

— От і добре. Коли у вас обід?

— З четвертої до п'ятої.

— Ми не забаримося, — пообіцяв комісар.

Розмарі чекала на них за рогом. Бонне встиг попередити Кноля, і той загальмував, угледівши дівчину. На жаль, він не знав, як проїхати до Якобсдорфа, й почав дипломатично:

— Ці сільські дороги настільки одноманітні, що я ніяк не можу зорієнтуватись, де нам ліворуч, а де прасто…

— Розмарі знає тут кожну стежку, — підбадьорив його Бонне, — і з її допомогою… — Асфальтована стрічка завертала до озера. Просто вела дорога, присипана щебінкою. — Нам туди? — вказав на путівець.

— Так… — дівчина знизала плечима. — Але як ви дістались сюди з Якобсдорфа?

— В об'їзд… — туманно пояснив Кноль, але Розмарі цього вистачило.

— Це ж далеко, а навпростець лише тридцять кілометрів.

— А дорога!.. — буркнув Кноль.

Вони проминули село, і Бонне поклав руку інспекторові на плече, пропонуючи зупинитись. Повернувся до Розмарі.

— Досить жартувати! — мовив жорстко. — Ми з поліції!

Дівчина схопилася за ручку дверцят.

— Що вам від мене треба?

— Ми можемо передати твою справу поліції, яка займається мораллю, — пояснив Кноль, — та, якщо ти допоможеш нам…

— Зараз ти покажеш будинок, де мешкають Вейзенфельс і Едгар, — рішуче сказав Бонне.

Дівчина замислилася.

— Фрау Вессель звільнить мене…

— Ми не викажемо! — пообіцяв Кноль.

— Вона дуже хитра, — похитала головою Розмарі, — і бачить усіх наскрізь…

— Ну, — підбадьорив дівчину комісар, — тобі також пальця в рота не клади. Сьогодні ти обкрутила її так…

Розмарі посміхнулась: завжди приємно хоч на хвилину відчути себе вищим за сильних світу цього.

— Я дам вам адресу, а ви відпустите мене.

Бонне мало не зареготав: хитрість, що межує з наївністю. Взяв дівчину за лікоть:

— Ти не вийдеш з машини, поки ми не дозволимо.

— Добре, — раптом погодилась дівчина. — Якобсдорф, Зеештрассе, сімнадцять. Будинок Клюпфелів… Але що вчинив Едгар?

— Невже це тебе справді хвилює? — не витримав Кноль.

— Цікаво…

— Нічого особливого, — втрутився Бонне. — Дорожня пригода.

— А-а… — з полегшенням зітхнула дівчина. — Штраф?

Комісар підморгнув Кнолю.

— Напевно, штраф, — погодився. — Викликайте…

Інспектор витяг мікрофон, ввімкнув рацію, поставлену під переднім сидінням.

— «Форд»-чотирнадцять… «Форд»-чотирнадцять… Чуєте мене? Чекаємо на вас поблизу від Якобсдорфа. Маршрут, — схилився над картою, — через Гейденольдендорф… Зрозуміло?

Знайомі журналісти організували Дубровському зустріч із Фрідріхом Гартенфельдом на другий день після прибуття Сергія у Відень. Дубровського цікавила ця людина, що так багато зробила для розшуку колишніх військових злочинців. Картотека з даними про них, яку Гартенфельд склав фактично власними зусиллями, вважалася однією з найповніших у Західній Європі, і можна було тільки позаздрити енергії і працьовитості цього непоказного зовні чоловіка. За кілька хвилин Гартенфельд міг знайти відомості про минулу й сьогоденну діяльність як високопоставлених осіб третього рейху, так і дрібноти — різних карателів, катів, агентів і провокаторів.

Гартенфельд виявився сухорлявою і рухливою людиною з великими, темними, опуклими очима, що дивилися живо й пронизливо, але в яких угадувались втома і сум. Цей контраст спочатку видався Сергієві дивним, і лише потім він зрозумів його, так би мовити, природність; нелегко все життя мати справу з покидьками роду людського…

Гартенфельд, привітавшись із Дубровським, одразу приступив до справи:

— Отже, вас цікавить Ангель… Франц Ангель, гауптштурмфюрер СС, комендант табору смерті…

За роки, що минули після війни, Сергієві не раз доводилося читати або чути назву невеличкого польського містечка, поруч якого гітлерівці спорудили табірні бараки. І щоразу чути цю назву було не те що страшно чи боляче — гострота вражень давно вже притупилася, — неприємно, наче доторкнувся до чогось гидкого чи зустрівся з людиною, котрій не симпатизуєш.

Але повторив так, буцімто йшлося про віденське передмістя:

— Так, він був комендантом табору смерті.

Гартенфельд не міг помітити удавано спокійного тону Дубровського — втупився у Сергія вологими очима й запитав:

— Ви були в тому таборі? Так я й знав. У людей, які бачили крематорії, щось залишається, я не знаю — що, але відчуваю це, можливо, телепатія чи якісь флюїди, це вас не смішить? — обірвав раптом свою тираду, наче зупинився на скаку.

— Що ж тут смішного?

— Звичайно… звичайно… — Гартенфельд витяг із простого диктового ящика картонну картку, помахав нею в повітрі. — Оце Ангель… — мовив, наче картка і справді уособлювала людину. — Мене попередили, що ви цікавитиметеся цією персоною, і я трохи підготувався. Але одразу мушу вас трохи розчарувати, бо, хоч як дивно, Ангелеві вдалося спритно замести сліди, адже про його загибель свідчать факти, на перший погляд, неспростовні. Мені дуже приємно зустрітися з вами, гер Дубровський, щоб обговорити всі аспекти, зв'язані з Ангелем, і, можливо, пролити хоч трохи світла на цю історію…

Сергій сидів мовчки, не перебиваючи. Відчував, що цей потік слів — чи звичка, чи якась захисна реакція: часто люди обплутують вас словами, намагаючись створити навколо співбесідника прозору, але міцну оболонку; самі ж у цей час приглядаються до вас, і зрештою ця оболонка або міцнішає, або зникає непомітно — залежно від того, порозумілися ви чи ні. А Гартенфельд продовжував:

— Відомо, що в офіціальній пресі Німеччини надруковане повідомлення про загибель гауптштурмфюрера СС Франца Ангеля під час бомбардування польського містечка радянськими літаками. Все відповідає істині. Справді, в той час у містечку дислокувалася велика танкова частина, по якій і нанесли бомбовий удар ваші співвітчизники.

— Я пам'ятаю той ранок, — ствердив Сергій. — Містечко бомбили мало не цілу годину. Багато хто з в'язнів молив бога, аби зачепило і нас: смерть, то смерть, її ніхто не лякався, але під час бомбардування можна було і втекти…

— Бомба вибухнула за кілька метрів від машини коменданта табору, коли він повертався з містечка, — вів далі Гартенфельд. — От, прошу вас, навіть документальне підтвердження цього факту, — поклав перед Дубровським вирізку з газети. — Фото зроблено одразу після нальоту. Машина колесами догори, видно номери, бачите? Воронка і навіть труп. Спотворений, звичайно, та що вдієш, вибух бомби, це не дитяча забавка. Власне кажучи, нема підстав для сумнівів у тому, що все це — натуральне. Ваші війська тільки-но увійшли в Польщу, і більшість німців ще не усвідомила невідворотності поразки. Есесівці ще не замітали слідів, і факт смерті Ангеля ні в кого не викликав жодної підозри — ні в нас, ні в них. Гауптштурмфюрера, так би мовити, списали. Прізвище його називали на Нюрнберзькому процесі, але що вдієш — з мертвого нічого не візьмеш. Судили наступника Ангеля, і ви знаєте… — зробив красномовний жест біля шиї. — Все це було настільки доказово, що мені й на мить не спадало на думку покопатися в тій історії. Правда, був один факт… Вивчаючи архівні матеріали, пов'язані з виготовленням фальшивих фунтів стерлінгів, я наштовхнувся на свідчення про те, що зв'язок між Штайнбауером — звичайно, ви чули це прізвище? — і його італійськими агентами по збуту фальшивих фунтів здійснювала, людина, яка зовні була дуже схожа на Франца Ангеля. Але я не надав цьому значення: мабуть, в кожної людині десь існує двійник… До того ж, на жаль, гауптштурмфюрер був чи дуже скритний, чи винятково передбачливий, — навіть у мене нема жодної його фотографії.

Дубровський дістав із бумажника фото, поклав перед Гартенфельдом.

— Ліквідуємо цю прогалину. Знімок зроблено три тижні тому в Танжері.

Гартенфельд схопив фото так, як дитина хапає нову іграшку.

— Невже три тижні тому? — вигукнув розпачливо. — Господи, які ми всі тупоголові осли! — Але раптом кинув фото на стіл. — Ви впевнені, що це — Ангель? Де гарантії?

— Гарантія — це я… — дозволив собі жарт Сергій. — Я бачив гауптштурмфюрера СС Франца Ангеля в таборі гак близько, як бачу зараз вас, а три тижні тому ми вистежили його в Танжері… Коли ж додати ще цей документ, — подав Гартенфельдові фотокопію листа Генрієтти, — то доказів буде досить…

— Ого! — тільки й мовив Гартенфельд, ознайомившись із листом. — Але чим я можу бути вам корисним? Ви знаєте більше за мене.

— Зараз Франц Ангель в Австрії…

— Не може бути!

— По його слідах іде Інтерпол.

— При чому тут Інтерпол? — не зрозумів Гартенфельд. — Карна поліція, коли заходить мова про військових злочинців, завжди умиває руки…

— Маємо особливий випадок. — Дубровський коротко розповів про те, як вони натрапили на слід Ангеля й Грейта і як спритно вислизнули злочинці.

Помовчали.

— Поки ми з вами тут розмовляємо, — нарешті мовив Гартенфельд, — ваш комісар міг уже заарештувати Ангеля. Але ми не дозволимо судити його як карного злочинця. Ми піднімемо на ноги всю ліву пресу світу — Ангель заслужив зашморг, і ми мусимо добитись, що. б його повісили!

— Вони можуть знов обвести поліцію навколо пальця, — заперечив Дубровський.

— Можуть… — погодився Гартенфельд. Хотів додати щось, та раптом якась нова думка сяйнула в нього — роздратовано посмикав себе за кінчик носа і запитав у Сергія: — Ви впевнені, що вони полюють на австрійських дівчат?.. Навряд… В Австрії це робити значно важче, ніж там… у Франції чи Італії… У нас жінки більше зайняті у виробництві, та й взагалі — побутові умови, склад характеру австріячок… Усе це — додаткові перешкоди, а такі вовки, як Ангель і Грейт, безумовно, зважають на все і плетуть свої сіті там, де зручніше. Отже, востаннє ви бачили їх у Танжері, і втекли вони від вас на французькому військовому судні… Так, так… Від Марокко до Іспанії — один крок, а оберштурмбанфюрер СС Роберт Штайнбауер, колишній шеф Ангеля, зараз мешкає в Мадріді… Цікавий збіг обставин, гер Дубровський. Як ви вважаєте?

Забачивши будівлі Якобсдорфа, Кноль зупинив «крайслер» під гіллястою яблунею, що росла на узбіччі.

Бонне вийшов із машини, кілька разів присів, розминаючись, зірвав зеленкувате яблуко, надкусив і викинув. Перехопивши невдоволений погляд інспектора, підморгнув йому, але виправдовуватися не став. Певно, у них зовсім різні погляди на це кисле яблуко, і навряд чи він доведе сповненому усіх чеснот інспекторові, що іноді можна отак плюнути на всі звички й традиції і вкусити недозволеного плода.

— Хелло, фройляйн! — покликав Розмарі. — Чи не хочете подихати свіжим повітрям?

Дівчина не відповіла. Забилася в куток і сиділа, похнюпившись. Мабуть, лише тепер збагнула, в яку халепу вскочила, і картала себе.

Кноль вказав комісарові на чорну машину, що перевалила через горбок за полем.

— Наш!..

Поліцейський «форд» ішов на великій швидкості, піднявши цілу хмару пилюки. Загальмував поруч з «крайслером». Загрюкали дверцята, і четверо поліцейських у цивільному вискочили з машини.

Бонне, не звертаючи уваги на те, що бруднить піджак, сперся на крило «форда». Кноль не вийшов з «крайслера», лише відчинив дверцята і спустив ноги на землю.

Бонне пояснив:

— Ангель і Грейт мешкають в Якобсдорфі, Зеештрассе, сімнадцять. Фройляйн, — кивнув на Розмарі, — поки ми їхали, розповіла, що це — двоповерховий особняк, відгороджений з тилу парканом. За ним садиба, що виходить на іншу вулицю.

— Перекрити відхід з тилу, — зрозумів сержант з «форда». — А ви братимете їх…

— Коли стемніє, — уточнив Бонне.

… Будинок Клюпфелів майже нічим не відрізнявся від двох десятків інших на цій вулиці: високий червоний черепичний дах, вузькі вікна, перед ними — квітник, кілька декоративних дерев. Двері будинку відчинені, наче гостинно запрошують усередину, поруч на. лавці сидить огрядний лисий чоловік, читає газету.

Бонне не ризикнув сам пройти повз будинок, послав Кноля. Інспектор проминув особняк, ні на секунду не затримавшись, вийшов до Бонне через сусідню вулицю.

— У мене таке враження, що в домі нікого нема. Вікна на другому поверсі відчинені, на балконі спить доберман-пінчер. Тихо й спокійно…

— Заждемо трохи, — вирішив комісар.

— Вони або подалися кудись і мають повернутися чи зовсім залишили цю квартиру… — почав розмірковувати Кноль.

— Звичайно, — не втримався від іронії Бонне, — коли їх нема, то або повернуться, або ні.

Інспектор пропустив комісарового ґедзика повз вуха. Продовжував:

— Якщо вони виїхали, ми лише даремно витрачаємо час. Якщо повернуться, ми зустрінемо їх з радістю.

— З радістю, кажете? — тихо засміявся Бонне. — Як брат брата?..

Вони підійшли до кіоска, випили кока-коли й покурили. Вже сутеніло. Скоро з-за рогу не стало видно, чи сидить на лавці Клюпфель, чи пішов до помешкання. Кноль ще раз проминув будинок.

— Світло на першому поверсі, — доповів, — решта вікон темні, можливо, справді нікого нема.

— Ну що ж, — зітхнув Бонне. — Ходімо…

Він підкликав сержанта, наказав йому триматися поблизу і на випадок тривоги вдертися в особняк.

Пішли з Кнолем повільно, розмовляючи голосно, наче двоє поважних бюргерів повертаються додому. Біля хвіртки сімнадцятого будинку затримались, Кноль уже хотів натиснути на кнопку дзвінка, та Бонне випередив його — штовхнув хвіртку, і вона відчинилась безшумно: хазяїн був акуратний і регулярно змащував завіси.

На ґанку Бонне озирнувся. Побачив сержанта з поліцейським на тому боці вулиці і подзвонив, бо двері в будинок хазяїн устиг замкнути.

— Це ти, Гертрудо? — почулося за дверима. — Іду, іду…

Клюпфель відчинив, не перепитуючи. Не злякався, дивився поверх окулярів запитально.

— Що потрібно панам?

— Поліція!

— Прошу вас… — заметушився, пропускаючи до покоїв. — Чим можу служити?

Бонне швидко проминув його.

— Увімкніть світло! — наказав.

Побачивши сходи на другий поверх, швидко подолав їх, перестрибуючи через східці.

— Там нікого нема! — крикнув йому навздогін хазяїн. — Стережіться пса!

Справді, за дверима хрипко надривався собака.

— Заберіть!.. — Бонне пропустив уперед Клюпфеля. Той протиснувся в двері, впіймав добермана за нашийник. Бонне прослизнув мимо ощиреної собачої морди. В кімнатах — нікого. В першій — круглий стіл, кілька фотелів, друга — спальня з двома акуратно застеленими ліжками.

— Де Вейзенфельс і Едгар? — запитав хазяїна.

Той посміхнувся догідливо:

— Дружина повезла їх на станцію, — відповів, не задумуючись. — Вони жили в нас, а тепер їдуть у Зальцбург.

Бонне запитав:

— Маєте телефон? Який номер вашої машини?

— У вітальні, — вказав на перший поверх хазяїн. — «Фольксваген», вісімнадцять — триста сорок один…

— Повідомте місцеву поліцію, Кноль! — гукнув комісар. — Ви чули?

— Звичайно. Тут також нікого нема.

Бонне обійшов кімнати, зазирнув у шафи. Слідів поспішливого збирання не було, хоча… Зміряв поглядом Клюпфеля і витяг з шафи костюм. Гарний костюм із світлої вовни, але брюки, певно, дістали б Клюпфелю до шиї.

— Чий?

— О-о! — здивувався Клюпфель, — Гер Себолд забув своє вбрання…

Комісар зазирнув у ванну.

— Це також гера Себолда? — витяг із-під рушника дорожний несесер.

— Це мій, — заперечив Клюпфель.

— Зроблено в Іспанії, — прочитав Бонне.

— Ну і що ж? — удав, що не зрозумів, хазяїн.

— Справді, — погодився комісар, — в Австрії багато імпортних товарів. Але не думаю, що сюди імпортують зубну пасту. — Відкрив тюбик, витиснув трохи, понюхав. — Свіжа…

— Тепер несесери так схожі один на другий, — почав виправдовуватись Клюпфель, — що я міг і сплутати…

Бонне ще знайшов одну пантофлю під ліжком — цього було достатньо, аби переконатися, що Грейт і Ангель збиралися похапцем, і лише після їхнього від'їзду Клюпфель навів порядок у кімнатах.

— Коли поїхали ваші пожильці?

— Близько шостої.

«Ми залишили «Чорного, дрозда» о п'ятій годині чотирнадцять хвилин», — згадав Бонне. Поцікавився:

— А коли йде поїзд на Зальцбург?

— Відійшов чверть години тому.

«Не бреше, — зрозумів комісар, — усе це легко перевірити».

— Зараз двадцять одна хвилина на десяту… — мовив, задумливо дивлячись на хазяїна. — До станції двадцять хвилин їзди. Що ж вони робили там мало не три години?

Клюпфель посміхнувся нахабно, навіть знущально.

— У людей бувають примхи, — знизав плечима. — Я сам казав їм — не поспішайте… Та жінка затялась, щось їй потрібно було на станції. А знаєте, як сперечатись із жінками?..

Бонне не слухав його. Розмірковував. Навряд чи сам господь бог допомагає таким мерзотникам. Отже, тут не випадковий збіг обставин — злочинців напевно хтось попередив. Від «Чорного дрозда» сюди, зважаючи на погану дорогу, хвилин сорок їзди; отож у них усе точно розраховано. І, звичайно, не швендяли вони три години по станції, чекаючи зальцбурзького поїзда. Навряд чи взагалі сіли в поїзд — коли довідалися, що їх розшукує поліція, повинні зрозуміти: всі вокзали блоковано. Мабуть, дістали десь машину або скористалися попутною. Зараз у дорозі або переховуються в надійному місці. Звичайно, найкращий варіант для них — Відень, у цьому людському мурашнику легко заплутати сліди.

Певно, їх попередила фрау Вессель. Отже, вони з Кнолем зробили похибку. Де і яку?

Фрау Вессель, машинально витираючи стойку, думала: подзвонити в Якобсдорф одразу чи дочекатися Хетеля?

Вона повідомила Хетеля листом, що двоє людей, які прибули з Іспанії від Штайнбауера, цікавляться ним, і одержала відповідь: гер Хетель відвідає «Чорний дрізд» завтра. Спочатку вона покаже Хетелю цих двох новачків із «крайслера», і нехай сам гер Вольфганг вирішує, як вчинити. А поки що вона постежить за пасажирами «крайслера» — чорт, можливо, це поліцейські нишпорки, але чому другий розмовляє з акцентом? Можливо, Штайнбауер справді послав його навздогін? Правда, коли так, повинен би знати пароль…

Фрау Вессель зітхнула і глянула на портрет чоловіка. Той розібрався б у цій ситуації одразу, у нього, казали, був нюх, і він викрив не одного ворога третього рейху. Бідний Клаус — прийняв ціаністий калій, злякався зашморга. Дурень, уже вийшов би з тюрми. На Хетеля понавішали стільки звинувачень, що ніхто не сумнівався — засудять до страти, а ось уже третій рік на волі, є гроші, повага порядних людей.

Але чому вони приїхали на тому ж самому «крайслері», що й гер Вейзенфельс?

Сердито кинула ганчірку, пробуркотіла щось під ніс. Може, справді зателефонувати до Якобсдорфа? Але, певно, день нічого не вирішує. На тому й заспокоїлась, почала перемивати кухлі — не могла сидіти без діла.

— Марто! — покликала. — Як із вечерею?

Вони готували їжу лише для мешканців номерів, і Марта вже повинна була впоратися.

— Закінчую, — почула з кухні. Підвелась, аби глянути, що там у Марти — цим дівчаткам ніколи не можна довіряти! — але зупинилася, побачивши в дверях відвідувача.

— Пива! — гукнув той ще з порога. — Спека, і я вип'ю, здається, бочку!

«Базікало…» — неприязно подумала фрау Вессель. Цей Штрігель, хоч і гарний механік, все ж базікало, і таких людей хазяйка «Чорного дрозда» ніколи не поважала.

Випивши кухоль, Штрігель підсунув його фрау Вессель, аби налила ще, і сказав:

— На вашому місці я б поговорив з Розмарі. Вона починає вештатись із ким завгодно. Тільки що бачив, як її підібрали в розкішну машину — двоколірний американський «крайслер»…

— Це мої пожильці, — пояснила фрау Вессель, — вони поїхали на озеро.

— На озеро — ліворуч, — заперечив Штрігель, — вони ж поїхали в село.

— У Розмарі захворіла мати, і дівчина могла попросити відвезти…

— Дивно, — пробубонів Штрігель, — ви, фрау Вессель, добра душа, а я на-вашому місці не довіряв би цьому дівчиськові. Вона обдурила вас, її мати здорова, я щойно бачив її в магазині.

Та хазяйка більше не слухала його. Налила пива, поставила перед Штрігелем кухоль, а сама думала:

«Напарникові Вейзенфельса сподобалася Розмарі, він навіть приїздив за нею, і кляте дівчисько знає, де вони мешкають. Дорога на Якобсдорф — через село, боже мій, невже вони вже на шляху туди?»

— Чекайте, мені треба терміново потелефонувати… — обірвала Штрігеля.

Так, слід негайно подзвонити до Якобсдорфа і попередити. Глянула на годинника — лише двадцять на шосту — невже вони від'їхали тільки п'ять хвилин тому? Трохи заспокоїлася — ще є час. Фрау Клюпфель — надійна людина, вона влаштує все так, як потрібно…

… Бонне спустився на перший поверх, Клюпфель, замкнувши пса, рушив за ним. Задзвонив телефон, і Кноль узяв трубку. Вислухавши, доповів:

— «Фольксвагена» з номером вісімнадцять — триста сорок один на станції не було!

Бонне втупився у Клюпфеля. Той мовив іронічно:

— А ви не припускаєте, що дружина висадила їх у селищі? Я ж казав, вона збиралася зазирнути у магазини…

Комісар нічого не відповів. Стояв напроти Клюпфеля, бачив, як той не може приховати торжества, і думав, що сьогодні вони програли і що взагалі пошук ускладнюється — відтепер Ангель і Грейт знають: поліція натрапила на їхній слід, і вживуть заходів, аби замести його.

Хетель залишив автомобіль на платній стоянці і пішов до ресторану «Райський куточок» пішки. Навіть пишномовна назва не рятувала цю паскудну харчівню, і Хетель подумав, що з задоволенням залишив би, коли б мав, у темнуватому залі пекельну машинку, аби поцокала трохи і рвонула під три чорти — і шахраюватого хазяїна-макаронника з Рима, і бруднуваті столики, і підозрілих відвідувачів. Так їм і треба, якщо не поважають свої шлунки і задовольняються кухнею сеньйора Модзолетті!

Та все ж ішов і знав, що їстиме і бульйон, який нагадував сечу, і жорсткі, мов підошва, лангети. Таких він не їв навіть у тюрмі, там йому подавали те, що замовляв, та й узагалі в тюрмі служили непогані хлопці, котрі, як і всі, любили гроші і з якими завжди можна було домовитися.

Зітхнув і подумав, що все-таки на волі краще, і біс з ними, лангетами Модзолетті, зрештою, він їстиме їх лише вдруге і, дай боже, востаннє.

Пан бібліотекар чи, як він сам себе називав, хранитель рукописів зальцбурзького архієпіскопства, Георг Ціммер ще не з'явився, і Хетель зайняв його улюблений столик — у кутку, де взимку не продувало, але звідки видно усю площу перед рестораном.

Георг Ціммер любив їсти не поспішаючи і роздивляючись, що робиться на вулиці. Власне, під час обіду та вечері він тільки й спілкувався з зовнішнім світом. Усе своє свідоме життя пан Ціммер проводив наодинці з книжками і був цілком задоволений своєю долею. До жінок ставився байдуже і жодного разу не всміхнувся навіть найвродливішій офіціантці «Райського куточка» Еммі, яка ось уже три роки постійно обслуговувала його.

Георг Ціммер над усе в світі ставив стародавні манускрипти, а серед їх авторів не було жінок, — і це визначало від початку й до кінця його лінію відносин із жіноцтвом. І до грошей бібліотекар був байдужий. Платні йому цілком вистачало на найкращу їжу в «Райському куточку», а також на костюм раз на два роки та різні дрібниці. Квартиру мав службову — кімнату над підвалом, де зберігалися рукописи. Це задовольняло і адміністрацію, яка економила на платні сторожу, і його — коли б не прогулянки до «Райського куточка», Георг Ціммер тижнями не виходив би з замка.

Здавалося, завоювати довір'я Ціммера неможливо. Та все ж слід було або добирати ключ до нього, або зовсім прибрати старого — іншого виходу ні Ангель, ні Грейт не бачили, бо в одній із кімнат нинішнього книгосховища Штайнбауер у свій час обладнав тайник.

Усі троє — Ангель, Грейт і Хетель — обговорювали варіант за варіантом, відкидаючи їх. Ідеальним було б, звичайно, увійти до Ціммера в довіру, дістати ключ і вночі, коли старий спить, розкрити тайник і вивезти золото. Вдень у підвали соватися безнадійно: у Ціммера четверо чи п'ятеро помічників, туди-сюди швендяють різні любителі старовини, яким навіть запах пергаментів, певно, приносить задоволення.

Ангель і Грейт безвиїзно сиділи в Альт-Аусзее, маленькому містечку під Зальцбургом, де у Хетеля була приватна школа. Мешкали в Хетелевому особняку — ніхто не знав про них, крім старої служниці та Петера — есесівця, охоронця і правої руки Хетеля, який колись служив під началом штурмбанфюрера і мало не молився на нього.

Повідомлення про те, що поліція натрапила на їхній слід в Австрії, не на жарт схвилювало Ангеля. Особливо розлютився він, коли дізнався, що детективи приїжджали на двоколірному «крайелері», котрого вони з Грейтом брали напрокат. І все через полковникову пихатість. Грейт, коли побачив «крайслера», мало не вмер — остання модель, саме така, про яку мріяв. Обійшов навколо автомобіля, сів за кермо і не захотів виходити. Ангель підрахував, що за прокат «крайслера» доведеться платити вчетверо дорожче, ніж за «фіат» чи «фольксваген», та Грейта наче гездь укусив. Заявив уперто:

— Я доплачу свої, коли ви вже такий скупий! І ось маєш…

Ангель, правда, не знав, яку роль відіграв «крайслер» у їхньому викритті, та диму без вогню не буває, і поліцейські недарма підкотили до «Чорного дрозда» на двоколірному красені. Слава богу, що хазяйка готелю вчасно розкусила цих суб'єктів.

Фрау Клюпфель відвезла їх тоді до автобану, де вони зупинили попутну машину і доїхали до Зальцбурга. Там пересіли в таксі, на якому дісталися до села по сусідству з Альт-Аусзее. Фрау Клюпфель за цей час подзвонила Хетелеві, і той зустрів їх у бірхалле. Звідси до приватної школи Хетеля — десять хвилин їзди. Дочекалися темряви, аби жодні цікаві очі не побачили, що у власника школи гості. Зрештою, коли б хто-небудь і підгледів, також не страшно — до Хетеля іноді заїжджали старі товариші, та й репутацію мав в окрузі солідну, але береженого, кажуть, і бог береже. Саме тому вони одразу вирішили, що Ангелю і Грейту не варто висовувати носа з будинку і що бібліотекарем повинен зайнятися сам Хетель.

Наступного ранку він поїхав до Зальцбурга. Ні в кого не могло викликати жодної підозри те, що директор школи цікавиться бібліографічними рідкостями, і він цілий день просидів, гортаючи сторінки манускриптів і приглядаючись до Ціммера та його співробітників.

За два дні Хетель більш-менш вивчив розташування приміщень книгосховища і встиг познайомитися з його працівниками. З кількома заводив розмову про Ціммера і переконався, що всі з повагою ставляться до шефа й схильні не помічати його дивацтва. Власне, вирішив Хетель, усі тут трохи не сповна розуму. Він вибрав хвилину і звернувся з якимось питанням до самого Ціммера, але той не сприйняв його всерйоз і спровадив Хетеля до свого помічника. Єдине, що вдалося встановити за ці два дні, що Ціммер — надзвичайно пунктуальний і виходить із бібліотеки лише тричі на день — до «Райського куточка». І ще (це йому, сміючись, розповів один з бібліотекарів): у їхнього шефа є пунктик — він лабеліст.

Хетелю незручно було уточнювати, що це таке лабеліст, він лише запам'ятав це хитромудре слово та засміявся й підморгнув бібліотекареві: ось, мовляв, який старий, ніколи не чекав від нього такого, та й хто б міг подумати? Але в душі зрадів: лабеліст — це, напевно, член якоїсь секти чи, дай боже, аби справдились його підозри, таємничого товариства розпусників. Коли це так — Ціммер у них у кишені, він сам відкриє їм двері та ще й допомагатиме вантажити контейнери…

Посидівши ще трохи для годиться, Хетель побіг у нормальну бібліотеку, щоб зазирнути в довідники. Знайшов потрібне слово й розчаровано закрив книгу. Розмріявся і приготувався взяти старого голими руками, а лабеліст, виявляється, колекціонер, збирач звичайнісіньких готельних наклейок на валізи чи на скло автомобілів.

І чого люди тільки не збирають? Божевілля, пошесть XX століття!

Увечері, розповідаючи про це, здивувався, чого Ангель так зрадів, що навіть засовався на стільці. Нерозуміюче зиркнув на нього, але той нічого не став пояснювати і тільки попросив:

— Замовте мені телефонну розмову з Цюріхом… Хоча не треба телефонних розмов, краще дамо телеграму і бажано не з Альт-Аусзее. Негайно!.. Заводьте свій автомобіль, Вольфганг, бо справа нагальна: не терпить зволікання!

Присунув до себе клаптик паперу й почав щось швидко писати.

На вашому місці я б розповів… — почав невдоволено полковник, та Ангель тільки відмахнувся. Закінчивши писати, підсунув аркуш Хетелю. Лише тоді пояснив:

— Мій син — також лабеліст. Ми зателеграфуємо йому, і він надішле нам дві-три сотні гарних наклейок, тоді ви, — звернувся до Хетеля, — маючи на руках таке, вибачте на слові, багатство, спробуєте познайомитися з цим старим козлом Ціммером. Брешіть йому все, що завгодно, міняйтеся наліпками — серце колекціонера м'яке, мов віск, і за день-два ви станете найліпшими друзями!

Це пророцтво Ангеля справдилося. Одержавши з Цюріха бандероль з наклейками, Хетель перестрів Ціммера в коридорі і запитав:

— Я чув, у вас одна з найбільших в Австрії колекцій наклейок? У мене є екземпляри, що побували у ваших руках, але я не мав честі листуватися з вами і, взагалі, я лише недавно переїхав сюди…

Ціммер глянув на нього недовірливо:

— Я знаю всіх найвизначніших лабелістів світу. Пробачте, з ким маю честь?

— Отто Ренненкампф, комерсант, — відрекомендувався і, побачивши, як знизав плечима старий, швидко витягнув із кишені і розкрив перед носом у Ціммера коробочку з наклейками.

— Тут є цікаві екземпляри, — поворушив наліпки, — і я був би вдячний вам, коли ви згодились би глянути…

Бібліотекаря не треба було вмовляти: ткнувся носом у коробочку, пальці швидко забігали, перебираючи барвисті папірці. Спритно витяг одну з наклейок, проглянув печатки колекціонерів на звороті.

— Я їх знаю, — пожвавішав, — листуюся з ними. Єжі Собота з Вроцлава, один з найкращих польських лабелістів… А це — Сергіо Нуно де Олівера Вінхас з Португалії, я одержав від нього не один десяток цікавих екземплярів… — Глянув раптом на годинника, заквапився. — Мені дуже приємно, колего, та настає обідня година…

— Ви де обідаєте? — удав, що не знає, Хетель.

— Чудовий ресторан і зовсім недалеко. Може, бачили «Райський куточок»?

— Якщо не заперечуєте, ми могли б пообідати разом.

— З великим задоволенням.

Вони їли гарячий переперчений суп, Хетель ковтав через силу, та все ж намагався посміхатися і якось підтримувати розмову. Хоча говорив в основному Ціммер. Ангель мав рацію: варто було зачепити його колекціонерську струнку, як старий забув усе, крім нікому не потрібних чемоданних наліпок.

За глибоким переконанням Хетеля, наклейками могли цікавитися лише піжони, які люблять виставляти на загальний огляд великі шкіряні валізи — буцімто кількість кольорових папірців на них може піднести їх, піжонів, в очах солідної людини. Правда, яка ж солідна людина — Ціммер? Уже те, що він — завсідник такого паскудного ресторану, свідчить само за себе. Що ж, нехай бавиться папірцями, і дитячі забавки можуть принести користь…

А Ціммер, перебираючи наклейки, бубонів собі під ніс:

— Гляньте, гер Ранненкампф, яка красива наліпка… Моя колекція має понад п'ятнадцять тисяч наклейок, а цієї нема. Готель «Монако» на Гранд-каналі у Венеції… Хочете, я вам дам за неї дві чи три південноамериканські?

Хетель нещиро зітхнув. Відповів:

— У мене таких дві… Цю можу вам презентувати.

— Маю сьогодні щасливий день! — зрадів Ціммер. — Але я не можу прийняти дарунок. Тільки обмін, шановний колего, тільки обмін, інакше я не зможу висловлювати своє захоплення вашою колекцією. Сподіваюсь, ви не сприймаєте мої похвали, як натяки? У мене, наприклад, нема і такої… — витяг яскраву наклейку, на якій був зображений Везувій і на тлі гори сонячні промені. — Готель «Термінує» у Неаполі…

— У моїй колекції широко представлений Близький Схід, — зауважив Хетель, ніби між іншим. Насправді ж уважно стежив, яке враження справлять ці слова: Ангель попереджав, що син колись просив його дістати наліпки в аравійських країнах; їх дуже мало, і за ними ганяються всі лабелісти. І справді, Ціммер зиркнув на нього недовірливо. Мовив:

— Я витратив не один десяток шилінгів на листи, аби добути щось із Саудівської Аравії чи Йемену. Але цих країн, певно, ще не торкнулася цивілізація, і там просто нема наклейок — майже всі мої листи лишилися без відповіді.

— Ну, вам, виходить, досі не щастило, — засміявся Хетель. — Я маю на увазі — до зустрічі зі мною.

— Я матиму щастя хоча б одним оком глянути на наші унікуми?

Хетель весь підібрався, немов готувався до стрибка: тепер головне не схибити. Покопирсався виделкою в тарілці, мовив, буцімто йшлося про незначну послугу:

— Завтра в другій половині дня я буду у Зальцбурзі. Десь увечері матиму вільний час. Але й мені хотілося познайомитися з вашою колекцією.

— Моя холостяцька квартира… — завагався Ціммер.

— Яке це має значення! — махнув рукою Хетель.

— Тоді прошу вас завтра ввечері на чашку кави, — рішуче запропонував бібліотекар. — Ми можемо зустрітися тут. Я вечеряю о пів на восьму, і після вечері, якщо це вас влаштує…

— Я пішов би дивитися на ваші наклейки і о дванадцятій, — грубо підлестив Хетель, та старий сприйняв це, як належне.

— Так, моя колекція — одна з найкращих у світі! — мовив з гордістю і підвівся. — Завтра рівно о пів на восьму. Маю честь.

Пішов поміж столиками, прямий і сухий, мов стара сосна, котра вже давно повинна була звалитися, та якимось чудом усе ще тримається напівгнилим корінням за землю.

Хетель зняв окуляри і почав повільно протирати їх хусточкою. Він завжди робив так, коли хотів зосередитись, — ніби вигороджувався од зовнішнього світу якоюсь напівпрозорою плівкою, люди й предмети робилися розпливчастими, нереальними, мов привиди, і ніщо не заважало думати. Розмірковував: завтра він потрапить до квартири Ціммера. Ключ! Йому більш нічого не потрібно — ключ! Важко заглядати наперед, та навряд чи видасться ще така нагода дістати зліпок ключа…

Увечері він обговорив з Ангелем і Грейтом можливі варіанти завтрашньої розмови. Вірніше, прикидали різні ситуації, в які міг потрапити Хетель. Все залежало від того, де носить Ціммер ключ. Якщо в кишені брюк, всі їхні хитромудрощі — марна справа, і слід шукати якийсь інший спосіб проникнення в бібліотеку.

Ангель весь час крутився на стільці, видно було, йому хочеться щось запропонувати, та не наважується, чи не може сформулювати свою думку. Так крутиться учень за партою — ніби й знає урок, та боязко піднести руку.

Хетель кілька хвилин спостерігав за Ангелем, потім не витримав:

— Тут усі свої, Франц, і якщо ви бажаєте запропонувати щось, зробіть це, не вагаючись.

Видно, Ангелеві справді потрібно було заохочення: він ще раз крутнувся на стільці і, дивлячись мимо Хетеля, запропонував:

— А якщо цього бібліотекаря, того?.. — рубонув долонею.

На мить запанувала тиша. Власне, ця ідея виникала і в Хетеля, і в Грейта. Буває ж таке: однакові мерзосвітні думки обсідають всіх співбесідників, але варто комусь першому висловити їх, як уже інші благородно обурюються, спрямовуючи на негідника громи з блискавками.

Але в цьому випадку реакція була зовсім іншою — Хетель блиснув скельцями окулярів, втупившись в Ангеля, і запитав м'яко:

— І це маю зробити я?

Ангель не відповів прямо. Сказав, мовби роздумуючи про себе:

— Є багато способів непомітно прибирати людей…

— Не вийде! — раптом крикнув Хетель. — Я не збираюсь іти на каторгу!

Ангель повчально підняв угору палець.

— Я мав на увазі, що з вашим досвідом… — Поморщився і мовив твердо: — Ви не дитина, Хетель, і коли не буде іншого виходу!..

— Панове… панове… — втрутився Грейт. — Для чого стільки емоцій? Може, все обійдеться, і завтра ми матимемо ключ…

— Справді, — одразу заспокоївся Ангель, — всі наші суперечки не варті виїденого яйця…

Хетель був упевнений, що Ангель зам'яв цю розмову із суто тактичних міркувань: навряд чи варто загострювати стосунки, коли все ще попереду. Але він твердо знав, що не піде на «мокру справу». Не тому, що це суперечило його принципам чи він боявся, просто Хетель завжди вмів тверезо оцінити обставини і визначити, чи варто ризикувати. Полюючи за Ціммером, він уже встиг наслідити: двічі зустрічався з бібліотекарем у ресторані, і хтозна, чи не зверне поліція увагу на ці зустрічі, адже вона неодмінно встановлюватиме коло знайомств Ціммера.

Зробилося моторошно від такої думки — ні, нехай Ангель сам іде на це, коли хоче. Цей чортів Франц одержить вдвоє чи втроє більше за нього, Хетеля, нехай і ризикує!

… Хетель так заглибився в думки, що мало не проґавив прихід Ціммера. Побачив його лише тоді, коли бібліотекар уже йшов поміж столиками. Мимовільно глянув на годинника — рівно пів на восьму, секунда в секунду. Так і сказав Ціммеру:

— По вас можна перевіряти годинника…

— Я ціную свій і ваш час, — коротко відповів той, сідаючи.

Офіціантка вже несла йому на підносі вечерю, і бібліотекар розстелив на колінах серветку. Їв швидко і мовчки, лише спорожнивши тарілку, запитав:

— Ви принесли?

Хетель поплескав долонею по портфелю. Мовив, наче признавався в чомусь недозволеному:

— Мені сьогодні снилася ваша колекція. Наклейки перетворювалися на готелі, які навалювались на мене з усіх боків — готелі, готелі й готелі…

Бібліотекар нічого не відповів, лише глянув на Хетеля трохи приязніше. Підвівся.

Від «Райського куточка» до бібліотеки три квартали. Вони проминули їх швидко, не розмовляючи. Обійшли майдан, забрукований ще у середньовіччі, і зупинилися під аркою, важкою й широкою, котра наче нагадувала людині, якою жалюгідною комахою вона є насправді. Двері до книгосховища теж з тих часів — оббиті залізом.

Ціммер зупинився, розстебнув плащ, поліз до задньої кишені брюк.

«Боже мій, — жахнувся Хетель, — і знайшов же місце для ключа!»

Настрій одразу зіпсувався. Дивився на бібліотекаря з ненавистю і шкодував, що той не попав до його рук колись: він би спустив з нього шкуру, а потім звелів би повісити саме під цією аркою, і то була б найкраща пересторога для всіх педантів та книжних черв'яків. Навіть не помітив, як клацнув замок, побачив ключ лише тоді, коли Ціммер витяг його з замкової щілини: великий, з фігурною ручкою — і як тільки він влазив до кишені?

Пропустивши Хетеля всередину, бібліотекар замкнув двері і сховав ключ знову до кишені.

«Добре, що хоч нема засува», — подумав Хетель, наче це хоч на йоту полегшувало їхню справу.

Настрій у нього остаточно зіпсувався, майнула навіть думка, що пропозиція Ангеля щодо ліквідації цієї старої холери не така вже й безглузда — гнів закипів у нього в грудях, обличчя запашіло, і він, як завжди бувало в таких випадках, почав рахувати до двадцяти: славився своєю витримкою і рідко хто знав, чого це йому коштувало. Подумав: зрештою, можна буде вдатися по допомогу до карних злочинців — спеціалістів по замках. Правда, справа ця довга й марудна — встановлювати зв'язки з карним світом, та все ж це краще, ніж бруднити руки об цю стару перечницю.

Ціммер пригощав його кавою, сам лише ковтнув раз і забув про чашку, розклав на письмовому столі наклейки і перебирав їх, немов розкладав пасьянс; котрий може вийти лише раз у житті. Риси обличчя в нього загострилися, очі блищали, він перекладав наклейки, наче це мало якесь значення — де і як вони лежатимуть. Він бубонів щось собі під ніс і навіть наспівував, Хетель міг закластися, — легковажний оперетковий марш, і він почав розмірковувати, де й коли старий сухар міг почути його: напевно, згадки далекої молодості, коли щось людське ще було в ньому. Якщо б Ціммера раптом запитати, де він бачив «Циганського барона», напевно б розсердився, але ж це було, так само, як і те, що ця старезна шкапа носила колись короткі штанці. А тепер на ньому немодні й давно не прасовані брюки, що пузиряться на колінах, і задню кишеню їх відтягує ключ…

«Але ж Ціммер колись скидає брюки…»

Думка про це раптом розважила Хетеля: уявив, яке це антиестетичне видовисько — довгий і худий Ціммер без штанів. Підвівся, бо, зрештою, від перебування в кімнаті бібліотекаря він нічого не вигравав, запитав:

— Вам подобаються ці наклейки?

Ціммер зиркнув на нього, наче вперше побачив, але Хетель підійшов упритул до столу і навіть самочинно переклав кілька кольорових квадратиків. Так, він хазяїн цього багатства, і Ціммер мусить зважати на це.

Бібліотекар подивився на цього нахабу в опуклих окулярах, наче хотів нагримати, та природжена делікатність перемогла — мовив увічливо і навіть прохально:

— Я можу запропонувати вам в обмін рідкісні екземпляри. Звичайно, я розумію вас, і було б нахабством вести мову про все це, — обвів рукою навколо столу, — та коли у вас є дублі…

Хетель знову переклав наклейки.

— Відберіть те, що вам найбільше подобається, — запропонував.

Видно, Ціммер давно вирішив, що взяти, бо зсунув у купку в центрі стола кілька наклейок. Завагався, та все ж поклав ще дві чи три.

Хетель із задоволенням віддав би йому весь цей паперовий мотлох, аби тільки кілька секунд потримати в руках ключ від брами. Але, ніби шкодуючи, перебрав наліпки, зітхнув.

— Добре, — мовив, скрушно похитавши головою, — я можу поступитися ними, коли у вас справді знайдеться щось на обмін.

Ціммер мало не урочисто підійшов до величезної шафи, вмонтованої в стіну, витяг кілька однакових за формою і розміром дерев'яних ящиків.

— Гляньте-но сюди, — підкликав Хетеля. І коли той почав перебирати паперові квадратики, кружальця й трикутники, пояснив: — Ви третя чи четверта людина, яка має безпосередній доступ до моєї колекції.

— Я щасливий; колего, — промимрив Хетель, непомітно зиркаючи на годинник. Чорт, уже минула година, як вони розбирають ідіотські папірці, він бачить, як випирає ключ з Ціммерової кишені, але цей ключ так само далекий од нього, як і тоді, коли він перебуває в Альт-Аусзее. Ось безглуздий приклад, коли відстань у двадцять кілометрів дорівнює одному метру. Хто може, так би мовити, філософськи обгрунтувати цю проблему?

Хетель зневажав усі філософії світу, вважаючи, що всі вони — вигадка хитрих євреїв, котрі намагаються вловлювати простаків у свої тенета. Думаючи так, він хитрив сам із собою, бо мав певне коло життєвих поглядів, фактично, також свою філософію, яка стверджувала і виправдовувала його стосунки з людьми. Погляди ці не вражали новизною і оригінальністю й нагадували відомі ієзуїтські концепції: Хетель любив брати від життя, не гребуючи жодними засобами і не перетруджуючи себе. Мабуть, тому й подумав, що навряд чи з бібліотекарем у нього щось вийде, — непомітно позіхнув і, відібравши навмання півтора десятка наклейок, запитав:

— Вам не дуже шкода буде розлучитися з ними?

Ціммер пробуркотів у відповідь щось невиразне, що, певно, мало означати згоду, і Хетель кинув наліпки на стіл, перемішавши їх зі своїми. Збирав їх повільно, скоса стежачи за бібліотекарем, і, помітивши, як зажурено видовжується в того обличчя, запропонував:

— Завтра чи післязавтра ми можемо зустрітися ще. Я перегляну свою колекцію і, гадаю, знайду цікаві дублі.

Ціммер заметушився.

— Звичайно… звичайно, шановний колего… Я з задоволенням… Як завжди, в «Райському куточку»…

Хетель ішов за ним тьмяно освітленим коридором і думав, що варто вдарити зараз старого дивака по голові…

Не страшно, коли навіть встигне крикнути: тут такі стіни, що кричи хоч все життя своє — ніхто не почує. Пожалкував, що не взяв із собою нічого важкого, але відразу схаменувся: час запальної юності давно минув І слід зважувати свої вчинки. Та й ситуація зовсім не та. Колись вони відкрито марширували віденськими вулицями, поліція боялась їх і закривала очі навіть на те, що іноді доводилося пристукнути якогось з найбільш активних комуністів.

Ох, часи, часи, що вони роблять із людьми!

Ціммер витягнув ключ і почав вставляти його в замковий отвір. Не потрапляв і нагнувся, щоб придивитися. Нарешті вставив ключ, Хетель переступив з ноги на ногу і раптом застогнав, схопився за серце. Бібліотекар здивовано озирнувся на нього.

Хетель відступив, спершись на стіну, прохрипів:

— Води… принесіть мені води…

Ціммер присунувся до нього, підтримав.

— У мене е валідол, — заметушився. — Я зараз…

Хетель стежив за ним з-під опущених вій. Невже бібліотекар згадає про ключ? Якщо згадає, він уб'є його. І зробить це без жалю, бо чаша терпіння його переповнилась.

— Швидше… валідол… — витиснув крізь зуби.

Ціммер побіг коридором, не озираючись. Хетель скочив до дверей, сперся на них спиною, намацав ключ. Чорт, як усе просто вийшло! Швидко зробив зліпок ключа.

В кінці коридора грюкнули двері — Ціммер повертався. Хетель знову сперся на стіну, взяв валідол, але від пропозиції бібліотекаря трохи полежати відмовився.

— Мені зараз потрібне свіже повітря, — пояснив. — Посиджу на бульварі. Ні, дякую, не треба проводжати. Уже ліпше, все в порядку.

Йшов повільно, бо бібліотекар стояв у дверях і дивився йому вслід, і, лише завернувши за ріг, заспішив до автомобіля.

Ангель і Грейт дивилися телевізор — мелодраматичний фільм про скривджену дівчину. Хетель постояв на порозі, іронічно посміхаючись. Полковник, як завжди, розвалився у фотелі біля столика з пляшкою — смоктав віскі чи джин, не все одно що, він цілий день пив щось. Ангель напівлежав на дивані, підмостивши під бік подушку, і слідкував за подіями на екрані уважно; вони, видно, по-справжньому хвилювали його, бо аж тягнувся до телевізора, нічого не чуючи й не помічаючи навколо.

Хетель кашлянув. Полковник повернувся до нього разом із кріслом. Ангель невдоволено поморщився, та все ж цікавість перемогла, він вимкнув телевізор. І відразу занетерпеливився:

— Ну… ну… як у вас?

— Завтра матимемо ключ. — Хетель показав зліпок. — Ще хвилина, і я б зірвався. Ця стара шкапа довела мене до точки.

Ангель уважно обдивився зліпок. Похвалив:

— Чиста робота. Як вам удалося?

— Ех, — Хетель налив собі півсклянки, — випадок.

Полковник кинув йому в склянку кілька кубиків льоду.

— Пийте і розповідайте!

Ангель, вислухавши розповідь, запитав:

— Скільки часу витрачає Ціммер на вечерю?

— Хвилин п'ятнадцять-двадцять.

— Скільки треба йти від бібліотеки до ресторану?

— Хвилин сім-вісім.

— Туди й назад — чотирнадцять, разом — півгодини, — підрахував Ангель. — Мало!

— Так, — ствердив полковник, — за півгодини тайник не розкрити. А без шуму не обійтись. Доведеться вам, Вольфганг, затримати Ціммера.

Хетель подумав, що Ангель і Грейт, поки він базікатиме з бібліотекарем, можуть витягти золото й накивати п'ятами, та, розміркувавши, дійшов висновку, що це неможливо: вони встигнуть лише розбити ломами підлогу — перетягти ж важкі контейнери з підвалу вдвох не під силу.

— Я покажу йому наклейки в ресторані, і він сидітиме, поки не перегляне їх. Можу гарантувати вам ще півгодини.

— Вистачить, — погодився Грейт. — Зробимо так. Ми розкриваємо тайник і сидимо там до дванадцятої. О дванадцятій ви підганяєте машину до бібліотеки, і ми відчиняємо вам. Дайте мені план підвалу, Франц.

Ангель поморщився, та все ж поліз до кишені. Вже дістав бумажник, але останньої секунди роздумав і заховав його назад. Сказав рішуче:

— Я покажу вам його перед самим початком операції.

— Боїтесь? — розсердився полковник.

Ангель посміхнувся: Хетель завтра матиме ключ і хто зна, що може спасти йому на думку.

— Ви ж не показали мені схему розташування тайника в штольні. І я не в претензії до вас.

Справа в тому, що Штайнбауер зробив спритний хід: аби партнери контролювали один одного і не позбулися взаємної залежності, дав Ангелю план тайника в замку, а Грейтові — у штольні. Підозрював, що Ангель, знайшовши списки «трійок», може змовитись з Хетелем і обдурити його. Мав спеціальну розмову з полковником і попередив, щоб списки не віддавав нікому ані на хвилину.

Грейт зареготав.

— Ви починаєте боятися власної тіні, мій дорогий Франц. Та бог з вами… Намалюйте мені, — звернувся до Хетеля, — хоча б приблизно схему розташування бібліотечних приміщень.

Хетель взявся креслити, полковник уважно дивився через його плече, лише іноді уточнюючи деталі. Потім задоволено покрутив головою.

— Головне те, — констатував, — що нам не доведеться проходити повз кімнату бібліотекаря. Наскільки я зрозумів, від вхідних дверей до неї метрів із двадцять п'ять, та ще й коридор робить поворот. Ви згодні з цим, Франц?

Ангель, який вивчив схему так, що, здається, з зав'язаними очима знайшов би тайник, пробурмотів:

— Авжеж. До бібліотекаря праворуч від входу, а нам ліворуч.

— Їхатимемо двома машинами, — мовив полковник. — Вашим «опелем», Вольфганг, і ще якоюсь. Може, взяти вантажну?

— Для чого? — заперечив Хетель. — Грузовик — це помітно.

— Півтопни золота і троє нас — цього не витримає жоден легковий автомобіль.

— Візьмемо ще «фольксваген». Контейнери завантажимо в «опель» і…

— Я поведу машину сам, — вгадав хід його думок Ангель.

— Звичайно, — не зреагував на підтекст Хетель. — Ми поставимо її в гаражі разом із контейнерами.

— Ні, — категорично заперечив Ангель і вказав на куток кімнати, — золото лежатиме тут!

— Через три-чотири дні, коли одержимо телеграму від Штайнбауера, знову доведеться переносити його до машини.

— Контейнери лежатимуть тут! — повторив Ангель. — І не треба умовляти мене!

— Ніхто, вас не умовляє, — знизав плечима Хетель, — робіть, як хочете. До речі, Штайнбауер телеграфуватиме сюди?

— Ми не знали, як складуться обставини, — пояснив Грейт, — і домовились, що телеграму адресуватимуть на пошту в Блю-Альм. Це, здається, недалеко звідси? На ім'я вашого слуги. Штайнбауер уже в Берні, йому потрібно три-чотири дні, щоб владнати справу з літаком.

— Літак сяде в районі штольні?

— Поблизу від неї, в Долині конвалій, — там є зовсім непоганий майданчик. Штайнбауер добре запам'ятав його: в долині чекав на нього «фізельєр шторх», щоб вивезти з «Альпійської фортеці». На жаль, Штайнбауерові так і не вдалося потрапити на літак…

— Кляті комуністи! — процідив крізь зуби Хетель. — Тоді вони думали, що взяли бога за бороду!

— Але ж і зараз ви мусите зважати на них. Інакше Штайнбауер сам прилетів би в Австрію. До речі, — Грейт умостився в кріслі напроти Хетеля, — хто це вимагає голови Штайнбауера? Я чув про якісь його гріхи в Чехословаччині. Що це за історія?

— Дурне, — зневажливо махнув рукою Хетель, — справа не варта виїденого яйця. Звичайна акція, а роздмухали у казна-що!

— Розкажіть, — зацікавився Ангель.

— Якщо вже Штайнбауер злочинець, — не без натяку глянув у його бік Хетель, — то що вже казати про інших… Таких акцій, яку провів Роберт, були тисячі, про них уже давно забули і, коли б не ім'я Штайнбауера, не згадували б і цю. Пусте, панове, нема про що й мовити, але, коли вже так хочете, розповім. Я знаю докладно всю цю історію. Це сталося десь наприкінці війни, у сорок п'ятому році, у другій половині квітня. Мій колишній шеф, у якого я мав честь бути певний період ад'ютантом, Ернст Кальтенбруннер, був призначений фюрером особливим уповноваженим у районі «Альпійської фортеці». Він виконував тут обов'язки рейсхфюрера СС, імперського міністра внутрішніх справ головнокомандувача армією резерву. Розумієте, яка влада, панове! Але йому потрібні були надійні помічники, і він зробив Штайнбауера своїм заступником. Кальтенбруннер ніколи не забував Роберта і покладався на нього, як на самого себе…

В останніх словах Хетеля Грейт вловив ледь помітну заздрість. Подивувався: скільки років минуло з того часу, і начебто люди мусять бути щасливими, що бог утримав їх від небезпечної близькості до таких осіб, як Кальтенбруннер, — адже дехто й досі розплачується за це в'язницею, — і ось тобі: Хетелю й досі болить, що не його, а Штайнбауера зробив Кальтенбруннер своїм наступником. Але нічим не виказав, що розгадав потаємний хід думок Хетеля, лише підохотив:

— Але який це мало зв'язок з акцією проти чеських партизанів?

— Там, — пояснив Хетель, — стояла тоді наша армійська група під командуванням генерал-фельдмаршала Шернера. По шляху до «Альпійської фортеці» Штайнбауер завітав до командувача, і той поскаржився йому на партизанів. Ця партизанська сволота, панове, наприкінці війни остаточно знахабніла і робила збройні напади на регулярні частини. В тилу армії Шернера діяла партизанська бригада «Ян Жижка». В неї виявилася зручна позиція — гори там нависають над шосе і залізницею в районі міста Злин, а ці комунікації необхідні були Шернеру для маневрування військами. Генерал-фельдмаршал поділився своїми побоюваннями з Штайнбауером, і той пообіцяв йому звільнити цей район від партизанів.

Під Злином, в селі Візовіце, розташувався винищувальний батальйон Штайнбауера «Зюйд-Ост». Чудова частина — кожен солдат був вартий десяти, і не тільки умінням діяти за будь-яких обставин, а духом, якщо хочете, справжньою злістю і ненавистю до ворогів фюрера. Боже мій, — зітхнув скрушно, — як часто нам не вистачало цієї ненависті!

— Не прибіднюйтесь, — заворушився в кріслі Грейт, — і не удавайте з себе ягняти.

— У воєнному запалі, — визнав за потрібне пояснити Хетель, — і ми, і ви часто перебільшували міру жорстокості один одного. Але ж війни не буває без жорстокості і без того, що потім переможці починають називати злочинами. Якщо б Німеччина перемогла, ми б судили вас, Кларенс, як воєнного злочинця за бомбардування наших міст.

— Обережніше! — буркнув Грейт невдоволено. — Ми мстили вам за «Фау».

— Все залежить від того, з якої точки зору подивитися на подію, — посміхнувся Хетель. — Однак ми відійшли від теми. Так от, Штайнбауер, прибувши у Візовіце, встановив контакт із начальником гестапо в Злині оберштурмфюрером СС Гельмутом Хайнеке. Цей Хайнеке виявився спритною людиною — йому вдалося заслати до партизанів свого агента. Ось цього агента Хайнеке і діставив Штайнбауеру. Роберта цікавило, де розташована партизанська бригада, як і чим озброєна, скільки має бійців. Певно, дані, одержані від агента, задовольнили Штайнбауера, бо наступного ранку його батальйон виступив з Візовіце в гори.

Квітень, панове, а в горах лежав ще сніг — довелося пускати вперед всюдиходи, аби могли проїхати грузовики з солдатами. Там є таке село — Плоштина, вірніше, не село, тьху, кілька брудних будинків з аборигенами, які й не нюхали цивілізації. В лісах навколо цього села, як інформував наш агент, і розташувалися партизани. Цілком зрозуміло, що Штайнбауер хотів оточити їх і знищити. Операція розвивалась ідеально — навколо Плоштини остаточно замкнулось й почало стискатись кільце. Уявляєте собі цю картину, гер Себолд? Це вам не повітряна прогулянка з бомбовим вантажем. Озброєні солдати, вівчарки… І з-за кожного куща можуть різонути з автомата, кожний крок може стати останнім…

— Ваші зенітки іноді збивали нас, — перебив його Грейт. — І не думайте, що шлях у повітрі безпечніший.

— Таке життя… — зауважив Хетель. — І все ж особисто я вибрав би літак… Так от, Штайнбауерові люди прочесали все навколо Плоштини, та партизанів не знайшли. Виявляється, ті, налякані дезертирством нашого агента, знялися зі своїх позицій і завіялися геть. Ну, що б ви зробили на місці Роберта? Уявляю собі його лють! Я б і сам зігнав усю ту брудну наволоч, що давала партизанам притулок, і порозмовляв би з нею… Звичайно, хлопці підпалили хати. Акт, я б сказав, справедливості: давав ворогам притулок — залишайся без нього. Ну, й побавилися трохи: підсмажили кількох. Мовляв, погрійся, свиняпартизан, марш у вогонь! Дехто стрибав, а того, хто опирався, кінчали. Адже існував наказ фюрера, що всі, хто підтримував партизанів, підлягали знищенню. Солдати виконували наказ, панове, та й розстріляних у тій Плоштині — всього два десятки. А ці чехи після війни підняли галас: трагедія Плоштини! Трагедія Лідіце! Не розумію їх — начебто й розсудливі люди, а такі перебільшення! Яким же словом тоді назвати вбивство Гейдріха?

— Не пересмикуйте карти, — заперечив Грейт, — Гейдріха ніхто не кликав до Праги.

— Але ж, погодьтеся, нема жодних підстав зчиняти галас навколо імені Роберта Штайнбауера.

— Він поважна й ділова людина, — задумливо мовив полковник, — і, певно, ця Плоштина не повинна очорнити його. А втім, я не хочу забивати собі голову тими справами. Все минуло, і все треба списати на рахунок війни.

— І одержати по воєнних рахунках, — вставив Ангель.

Полковник зареготав.

— У вас іноді виходять непогані каламбури, Франц!

Ставлю десять пляшок проти однієї, що ви були найдотепніший з комендантів концтаборів.

Ангель невдоволено знизав плечима і перевів розмову на інше.

— Ваш слюсар надійна людина, Вольфганг? — спитав Хетеля.

— Він зробить ключ кращий за оригінал.

— Я не про це…

— Тут не тримають ненадійних людей!

Цю лавку вони побачили здалеку і, не змовляючись, попрямували до неї.

Розлоге дерево схилилося, утворивши щось схоже на намет, і певно, не так ховало від сторонніх очей, як створювало ілюзію самотності. Але все одно це було приємно, і вони з задоволенням влаштувалися під зеленим навісом. Думали, що залишилися наодинці, та, виявляється, самі порушили спокій хазяйки зеленої крони: над самісінькими головами сердито затріскотіла білка.

Дубровський, який устиг уже побувати мало не в усіх закутках Пратера і знав звички його мешканців, витяг з кишені кілька горішків. Білочка, розпушивши хвіст, застигла на гілці. Сергій підніс їй горішки на відкритій долоні. Схопила один і побігла по стовбуру ховати.

Дивлячись, як тремтять на долоні горіхи, Сергій раптом згадав, як перекочувалися на цій самій долоні вишневі кісточки, щойно підібрані ним.

Один горіх скотився з долоні й загубився в траві, та Дубровський не помітив цього, не бачив зараз нічого й нічого не чув — він зазирнув у своє далеке дитинство, яке, здається, минуло лише вчора, навіть не вчора, а щойно — заплющиш очі й побачиш себе в коротких штанцях — боже мій, якщо б можна було вертати життя назад, яких би великих помилок позбавилось людство!

На Сергієві були вигорілі на сонці сині сатинові труси. Влітку він не носив більше нічого, мав ще сорочку з грубого полотна, та її дозволяли йому надягати лише в негоду. У святкові дні чи коли йшли в гості до родичів, мати видавала всім трьом — Сергієві, його молодшим сестрі й братові — зшиті з парусини пантофлі: вона брала стару парусину чи брезент, складала в кілька разів і прострочувала — виходила підошва; велике щастя, що вони мали швейну машину «Зінгер», її кілька разів мало не продали, та завжди мати якось викручувалась і була щаслива, бо ця машина лишалася запорукою їхнього благополуччя: на ній шилося все, починаючи з пантофлів і кінчаючи пальтом для Сергія, пальтом, яке мати якось примудрилася викроїти з старої дідової ряси.

Про перспективу цього пальта в сім'ї говорилося довго, дід зітхав і щоразу розповідав, скільки років носив ту рясу — її пошили задовго до Сергієвого народження, — але зрештою віддав рясу, бо хлопець не мав у чому ходити до школи, і мати пошила справжнє пальто з кишенями — такого пальта в їхньому класі не було ні в кого: з касторового драпу, справжнього старорежимного драпу, і Сергій спеціально раніше прийшов до школи, щоб постояти в дверях і продемонструвати свою обнову.

Пальто навіть якось змінило його: задерикуватий і живий, він цього дня повертався зі школи поважно, не розмахуючи книжками, а тримаючи їх під пахвою — пальто надавало солідності. І треба ж було, аби перед самісіньким домом його перестрів вічний ворог і злостивець Пашка Міна.

Пашка не повірив своїм очам: стояв, вибалушившись на Сергія, і мовчав; тільки усвідомивши всю імпозантність свого ворога, проковтнув повітря і загорлав на весь двір:

«Попівське кодло!.. Попівське кодло!..»

Такого Сергій не прощав. Він продовжував прямувати, наче не звертаючи уваги на Міну, і кинувся на нього, коли той уже не міг втекти, — в кілька стрибків наздогнав, повалив і почав тицькати ненависне Пащине обличчя в сніг носом, приговорюючи:

«Їж… Їж… наївся, гад?..»

Міна відбивався, дряпався, нарешті йому вдалося схопитися за Сергія — почувся тріск, наче рвалося щось, на мить Сергій побачив налякані Пащині очі: Міна дивився кудись униз, губи в нього сіпалися.

Сергій відштовхнув його, і Пашка одразу дременув до свого ґанку. Будучи вже у безпечній зоні, не зупинився, як завжди, щоб показати язика чи кинути щось образливе, сковзнув у двері й причинив їх за собою.

— Наївся, гад! — вигукнув Сергій. Нагнувся, щоб підібрати книжки, й сів у кучугуру: пола нового пальта, починаючи від кишені й мало не до низу, висіла, і з неї якось зовсім по-сирітськи виглядала вата.

Мати, глянувши на обнову, не витримала й заплакала. Та, побачивши злякані Сергієві очі, нічого не сказала й сіла штопати. То було не останнє штопання: драп за довгі роки, що пролежав у скрині, зіпрів, і пальто, як не намагався Сергій носити його обережно, весь час лізло. І все ж прослужило до весни.

Але тепер було літо, Сергієві Минуло тринадцять, і він, мабуть, уперше за все своє, як він вважав, довге життя відчув і свою відповідальність за долю сім'ї.

Дід не йшов у рахунок. Дід народився ще за кріпацтва і перевалив через вісімдесятирічний рубіж. Він мало не завжди лежав у темному кутку за буфетом і молився.

Сергій іноді сердився на діда за те, що колись той став священиком, та по-справжньому сердитися на старого не міг: м'яка і розумна людина, дід навчав їх усіх грамоти і розповідав багато цікавого. Колись він був народним учителем. Йому, кріпацькому синові з Полісся, де перебивалися переважно картоплею, нелегко далося це — першим учнем закінчив церковнопарафіяльну школу, сидів на хлібі й воді, а вибився в учителі — і раптом прийняв священицький сан. Мати казала, що зробив це не заради матеріальної вигоди. Дід одержав парафію в маленькому, бідному, забутому богом поліському селі й був переконаний, що, несучи слово боже, хоч трохи полегшить поліщукам їхнє вбоге й безпросвітне життя. Нарівні з селянами ходив за плугом і вважався на селі зовсім своєю людиною.

У двадцятих роках церкву на селі закрили, — дід не переніс цього, зрікся сану і переїхав до дочки в Київ доживати віку в темному закуті за буфетом. Він був переконаний, що нова влада зробила помилку, відкинувши християнське вчення, але не проклинав цю владу, як багато інших попів, жив у якомусь самим собою створеному світі і намагався посіяти зерно Христової віри лише в душі онуків. Ще малим — до школи — Сергій знав Ветхий завіт і багато молитов, і попервах у школі йому було важко, та скоро почав розбиратися, що до чого, іноді насмілювався навіть вступати в суперечки з дідом. Несподівано на захист сина постала мати — жінка надломлена життям (чоловік її помер, залишивши з трьома дітьми).

«Нехай живуть, як знають, — вирішила. — Щоб не проклинали нас з тобою потім…»

Отже, дід в рахунок не йшов, єдиним мужчиною в сім'ї був він, Сергій, і це позначалося на всьому, починаючи з пиляння дров і кінчаючи добуванням їжі. Оця проблема — добування їжі — часто турбувала його. Жили вони важко, мати одна заробляла на всіх, а скільки могла заробити, працюючи статистиком у транспортній конторі? Хліба не вистачало, і навіть вишневі кісточки, які Сергій затискав у спітнілій долоні, були також їжею.

Він повертався з Дніпра додому й натрапив на людину, яка їла вишні з паперового кулька. Чоловік стояв біля дерев'яних сходів, що вели круто вниз до Ланцюгового мосту, й ліниво випльовував кісточки. Весь тротуар навколо нього був у жовто-червоних великих кісточках — чоловік їв гарні вишні.

Сергій відійшов і сів під деревом, вичікуючи.

Чоловік постояв трохи й рушив до міста, і тоді хлопчик швидко-швидко почав збирати кісточки. Вийшло більше, ніж жменя, — Сергій зірвав великий лопушиний листок і загорнув кісточки в нього. Поспіхом піднявся до скверу, де поміж кущами мав затишне місце, і почав рахувати здобич. Налічив сто тридцять сім кісточок, підклав до них назбирані ще раніше півтора десятка сливових і п'ять абрикосових. Вишневі розділив на три — на його долю вийшло сорок п'ять, подумав трохи і взяв собі ще абрикосову: якщо стерти в неї край і виколупати шпилькою через дірку зернятко, виходить непогана свистулька.

Сергій розбивав цеглиною кісточки акуратно, щоб не розтрощити зерно, лише іноді рука зраджувала, і тоді, наслюнявивши пальця, вибирав до крихітки з-поміж твердої шкаралупи гіркувату, але смачну м'якіть. Шкода, що мало, розбив ще дві, це, вирішив, буде справедливі), адже сестрі й братові дістануться ще сливові й абрикосові. Підтягнув труси і, міцно тримаючи лопуха з кісточками, побіг додому.

Сестра лежала в ліжку і байдуже дивилася на Сергієве підношення. Очі її, великі, сірі, вирласті, наче затягла якась плівка, вони були голубуваті й спокійні, як у діда, і саме цей спокій завжди метушливої дівчини налякав Сергія. Він доторкнувся до її чола і злякався ще дужче: у сестри була висока температура. Незадоволено хитнула головою і. застогнала.

Сергій глянув на стінний годинник, придбаний ще за давніх-давен дідом: за півгодини прийде мати, вона знає мало не всі дитячі хвороби і щось зробить, аби сеструньці полегшало.

Дід стогнав за буфетом і щось шепотів. Спочатку Сергійко хотів звернутися до нього за порадою, та вирішив, що навряд чи старий допоможе чимось. Та й взагалі, хто, крім матері, може допомогти?

Він сидів біля ліжка, тримаючи гарячу руку сестри. Може, про щось думав, а може, й ні — рахував її пульс, дивуючись, як швидко б'ється кров у такому маленькому і кволому тілі: пульс переганяв хвилини мало не вдвоє, він перегукувався у Сергієвих вухах з ударами маятника — так, як перегукуються дзвони під час відправи: великі б'ють солідно, з рівними інтервалами, вони наче відчувають свою незалежність від усього світу, а малі біжать за ними, немов хлоп'ята, переганяють, обертаються, зазирають в обличчя і знов дріботять вперед — метушливі й тривожні…

Раптом сестра мовила голосно й спокійно:

«По п'ятнадцять копійок за букетик… Гляньте, які гарні квіточки… жовті й голубі…»

Сергій зиркнув збентежено: про що вона? Та дівчина шепотіла вже щось зовсім незрозуміле, губи в неї сіпались. «Марить», — зрозумів хлопчик.

«Фіалки!.. — нараз вигукнула сестра, — Пахнуть… дивіться, які гарні фіалки…»

Тепер Сергій знав, що тривожить її.

Вчора сестра з молодшим братом назбирали на дніпрових схилах квітів — ну, які ростуть квіти понад рікою? — звичайні, невибагливі: жовтеці, кульбаби, дрібні фіалки… Дітлахи зробили букетики й стали з ними на вулиці. П'ятнадцять копійок за букетик, хіба це багато? Та люди проходили мимо байдуже, мало хто звертав увагу на малечу з квітами: в кожного свої турботи і кому потрібні невибагливі фіалки?

Сестру так схвилювало це, що вона вдома склавши непродані букетики в один великий, сиділа й плакала над ним: від жалю до самої себе, до квітів і, певно, від ураженого дитячого самолюбства.

«Жовті квіти… — шепотіла зараз. — Квіти не топчуть…»

Сергій знову поклав руку на її чоло — температура ще піднялась. Зазирнув за буфет..

«Діду, га, діду, — погукав тихенько. — Надя гаряча… Чуєте?»

Старий сів на ліжку.

«Знаю, — відповів, — та що робити? В поліклініку пізно, а на лікаря нема грошей».

«Швидка допомога», — запропонував Серпи..

«Ех — махнув рукою дід, — там усього кілька старих машин. На температуру не поїдуть. Та й звідки подзвониш?»

Тоді в Києві ще не було телефонів-автоматів, правда, Сергій міг збігати у школу, але знав, що все це однаково нічого не дасть.

Дід перехрестився.

«На все божа воля», — мовив серйозно, і ця серйозність якось протирічила його тверезим міркуванням про швидку допомогу. Сергій відчув це, та не мав ні часу, ні бажання дошукуватися причини цього протиріччя — сів поруч з дідом і притиснувся до старого: сам ще шукав захисту.

Дід шепотів молитву, гладячи шорсткою рукою хлопчика по голівці, Сергієві підкотилась під серце м'яка гірка хвиля, зробилося боляче й на очі навернулися сльози, все розпливлося навколо, і дідове звернення до Всевишнього здалося єдиним виходом. Навіть побачив богові очі — серйозні й проникливі, — захотілося вірити, що бог допоможе, явить чудо, що ось зараз він захоче, і все зробиться як раніше; тепер оце «як раніше» видавалося вершиною спокою і гаразду, і Сергій у думках повторював за дідом: «Господи, помилуй нас…» — тільки думав, не шепотів, бо вже стидався молитися, соромився навіть діда, і це складне поєднання сорому, надії і тривоги довело його до того, що почав схлипувати.

Певно, дід розумів його, бо не втішав, наче й не помітив, продовжував молитися, лише рука, якою пестив онука, ледь-ледь тремтіла.

Грюкнули двері, й хлопчик підхопився: мати.

На кухні загриміли судки. Мати приносила з роботи обід — на себе й на сім'ю: по півтарілки супу й кілька ложок каші чи затерухи з кукурудзяного борошна, заправлених рослинним маслом.

Всі завжди з нетерпінням чекали обіду, Сергій ковтав усе за кілька секунд і дивувався дідові: як можна так повільно жувати, коли маєш справу з такими ласощами! Правда, якось на травневі свята матері видали по картках м'ясо — шматок справжньої яловичини; вона зробила котлети — колись Сергій їв котлети, та це було колись, і він не пам'ятав навіть їхнього смаку; тепер же котлети лежали на пательні, шкварчали і дивно, неземно пахли — такий аромат міг бути лише в раю, Сергій і досі пам'ятав його: варто було заплющити очі, як бачив котлети, що шкварчали у гарячому салі, — рот заповнювався слиною і запах — боже мій, який запах! — дражнив ніздрі.

Мати гукнула Сергія з кухні. Знала, що він дома, не міг десь вештатись — обід був головною подією дня; Петько, молодший син, ходив зустрічати її на трамвайну зупинку і ніс судки, намагаючись ступати обережно, щоб не вилилась жодна краплина. Сергій знав: Петько зараз сидить на табуретці й чекає, поки старший брат розпалить примус. Він сидітиме так весь час, слідкуючи за тарілками й каструлями, терпеливо й непорушно, — тільки в очах прохання — швидше…

Мати сама зазирнула до кімнати.

«Двічі кликати тебе? — пригримнула сердито, та, побачивши синове обличчя, затривожилась: — Що?..»

Сергій показав очима на ліжко, і мати схилилась над сестрою.

«Тридцять дев'ять і чотири…» — пояснив Сергій. Мати, здається, не почула його, тримала руку на сестриному чолі, біля куточків губ у неї пролягли дві зморшки, глибокі зморшки, які видовжили материне обличчя і одразу зробили його втомленим і некрасивим.

«Надюню, — шепотіла, — дитинко моя! Надюню!» — пестила дочку пальцями по гарячій щоці, та Надя не відчувала материної ласки, лежала, заплющивши очі й зціпивши зуби, з якимось упертим виразом на обличчі, наче розсердилась на весь світ і не хотіла ні чути, ні бачити нікого.

«Лікаря! — відірвалась від Наді мати, та одразу зрозуміла, що не так уже й просто знайти зараз лікаря. — Аспірин є?» — обернулась до Сергія.

«Так».

«І намочи рушник під краном».

Холодний компрес трохи допоміг дівчинці — вже не кидалася, але й не приходила до свідомості. Мати, забувши про обід, сиділа поруч неї на ліжку, тримала за гарячі рученятка, буцімто могла цим допомогти дочці.

Дід вийшов з свого кутка.

«Що робитимеш?» — запитав.

Мати схилилася над ліжком.

«Що робити? — перепитала, і якась безнадія чи то втома прозвучала у неї в голосі. — А що я можу зробити? Завтра прийде лікар, сьогодні все вже зачинене».

«Бог милостивий!» — сказав дід, і раптом Сергій збагнув, що сестрі справді погано і дід давно знає це і тривожиться, переживає, та нічого не може вчинити, покладається лише на волю божу, на те, що дитина переборе хворобу, певно, він справді вірить, що Всевишній може зазирнути в їхню кімнату й зняти з Наді хворобу, тому й молиться…

А мати?

Мати сиділа на ліжку згорбившись: видно, злякалась і розгубилась. Сергієві на мить зробилося шкода її, та раптом Надя заворушилася й знову почала марити, мати приникла щокою до голого плеча дитини й заплакала. А дід стояв над ними й хрестився: завчено — розмашисто й твердо.

Сергій стояв і дивився, як хреститься дід, — бачив це вже тисячу, а може, й більше разів: дід притискав пальці до чола так, що на шкірі на секунду чи дві залишалась біла плямка, ця плямка була завжди для Сергія свідоцтвом дідової щирості, та сьогодні вона викликала роздратування і навіть протест. Надя марила, і, певно, їй було боляче, — слід щось робити, невже найкращий вихід — просити допомоги в бога?

А в кого?

Сергій думав лише мить. Непомітно вислизнув з кімнати і ледь не наштовхнувся на молодшого брата, який сидів посеред кухні на табуреті. Петька чекав обіду; мабуть, минула лише хвилина чи дві, як повернулась мати, а здавалося — давно, Сергій навіть здивувався, що брат чекає на обід, сам забув про голод, може, вперше за останній час; завагався лише на секунду (Петько навряд чи зуміє сам розпалити примус), та не зупинився.

«Налий собі!» — розпорядився і вже забув і про Петька, і про примус, в який слід було долити гасу, переліз через паркан, аби скоротити шлях, і чимдуж побіг до трамвайної зупинки.

Трамваї ходили рідко, були переповнені, та Сергій усе ж пристроївся на східцях, міцно тримаючись за поручень. Третій номер ішов від Лаври до Хрещатика, правда, Хрещатик перейменували на проспект Воровського, але всі продовжували називати його Хрещатиком.

Трамвай скрипів; Сергія втиснули на площадку, це не входило в його розрахунки, не мав п'ятнадцяти копійок на квиток — затиснувся в куток спиною до кондукторки, заховався за гладку грудасту жінку, принишк; зрештою, його все одно не висадили б — хто зупинятиме переповнений трамвай заради одного «зайця»? — просто боявся язикатих київських кондукторок: як почнуть соромити, провалюйся крізь землю.

Нарешті трамвай скотився по Кірова і зупинився біля клумби на площі, де на нього вже чекала довга черга. Звідси вже рукою подати: один квартал до Думи, за нею на горбах у тилу біля головного поштамту автобаза, де працює мати.

Сергій обминув вахтера (почав би розпитувати: для чого і куди?), прослизнув через знайому дірку в паркані і закрутився поміж пікапів і полуторок, що вже відпрацювали зміну. Тільки тепер відчув страх — раніше все здавалось просто: знайде директора і скаже… Що скаже, не знав, та був упевнений: скаже таке, що вплине на директора, і той…

Але ж директора вже могло й не бути…

Сергій постояв трохи біля дверей, що вели на другий поверх до контори, — вся рішучість його зникла, і те, що в дорозі здавалося легким, тепер, перед директорським кабінетом, постало як звичайнісіньке хлоп'яцтво.

І Сергій відступив. Уявив, як стоятиме перед директором, а той йому:

«Картки одержуєте? Тепер всім важко, країна переживає трудні часи…»

Так днями відчитував директор якогось шофера, хлопець був свідком цієї розмови: чекав, поки в матері закінчиться робота — автомобілі приваблювали його, любив крутитися поміж шоферів.

Справді, тепер усім важко, і директор має рацію…

І все ж хлопчик продовжував стояти попід конторою, знав, що навряд чи насмілиться переступити поріг директорового кабінету, та не міг і піти.

«Ти не Михайлівни син?» — почув позаду.

Михайлівною називали тут його матір; Сергій знав, що це — вияв довіри, що так шофери зверталися лише до своєї людини. Він озирнувся і побачив кремезного вусатого чоловіка в засмальцьованій кепочці, насунутій на брови. Це був голова робіткому Дороженко — Сергій знав його по розмовах між робітниками автобази. Судження про Дороженка були настільки різними й суперечливими, що хлопець не міг скласти певного уявлення про цю вусату й зовні сердиту і сувору людину, але інстинктивно боявся її. І зараз, побачивши Дороженка, відступив. Мовив злякано:

«Я… чекаю на директора».

«А його вже сьогодні не буде, — Дороженко зсунув кепку на потилицю і раптом запитав — А що тобі треба від нього?»

Сергій подумав, що все одно ніхто, крім директора, йому не допоможе, і відповів ухильно:

«Так, нічого».

Та Дороженка важко було обманути.

«Ну, — засміявся, — якщо вже такий шкет, як ти, добивається до директора, значить…»

Сергій хотів образитись за «шкета», та не зміг: Дороженків сміх звучав не зневажливо, і хлопець відчув, що сила і енергія, які підштовхували його й привели сюди, попід контору, вичерпались, знов гірка хвиля підкотилася до серця — повернувся, щоб ця сердита людина не помітила його сліз, і хотів шмигонути поміж двома автомобілями, та важка рука лягла йому на плече, затримала, Сергій зблизька побачив зовсім не сердиті, а уважні і добрі очі, вони зазирали в нього, запитували, і Сергій удруге за сьогоднішній день схлипнув.

«Ну, давай, давай, — почув підбадьорюючий голос, — викладай, що трапилось».

Сергій почав плутано: про Надю і матір, про діда — про те, що в них зараз відбувається, і як шкода, що нема директора, який, можливо, допоміг би.

Дороженко слухав уважно, не перебивав, тільки совав кепочку з чола на потилицю і назад.

Сергій замовк раптово, так само, як і почав, відчувши сором і нестачу слів, але Дороженкові, певно, було досить, бо мовив докірливо:

«Ех, Михайлівно, Михайлівно… — Зсунув кепочку на потилицю і додав рішуче: — Ану пішли зі мною!»

Сергій уже жалкував, що відкрився, і зробив спробу відступити:

«Але ж на мене чекають вдома».

«Пішли», — підштовхнув його Дороженко до дверей, і нічого не залишалось, як підкоритися.

Вони піднялись на третій поверх, де містилась їдальня автобази. Дороженко сів за столик біля дверей і покликав завідуючу. Ця огрядна галаслива жінка завжди здавалася Сергієві уособленням добра і зла; добра — тому, що наливала їм супу на чверть каструлі більше, ніж належало, а зла — що не видавала хліба по картках наперед, на завтра чи післязавтра, в магазині він міг ще виканючити, а тут ніколи. Вже потім, через багато років, Сергій збагнув, що така впертість також свідчила про доброту завідуючої, яка турбувалась, аби вони кожного дня мали шматок хліба, але тепер вважав її жінкою в усякому разі не дуже сердечною.

Завідуюча з'явилася одразу, і Дороженко поспитав її:

«Скільки маєш жирів зараз?»

Та взялася руками в боки, глянула підозріло й відповіла запитанням на запитання: «А для чого тобі?»

І тут уперше в Дороженка прозвучали сердиті інтонації:

«Я питаю тебе! Значить, потрібно!»

Видно, цей тон голови робіткому також був новиною для завідуючої, бо відповіла одразу:

«Ти не дуже, Володимире Петровичу… Масло для третьої зміни… Шістсот грамів і банка смальцю…»

«Слухай мене, — мовив Дороженко якось урочисто, — ти, значить, так, тягни це сюди. І хліба дві буханки. І ще — насип крупи в кульок, манки чи рису».

Завідуюча не поворушилась. Лише гмикнула, наче хотіла сказати щось, та передумала. Дороженко зрозумів її і визнав за необхідне пояснити:

«Значить, так, скажеш хлопцям, що я забрав їхню пайку, нехай сьогодні не повечеряють. Так треба».

«Ну, коли вже ти кажеш… — погодилась завідуюча. — Але що трапилось?» — зиркнула на Сергія пронизливо і, хлопцеві здалося, сердито. Той зіщулився мимоволі, та Дороженко, насунувши на лоба кепочку, захистив його:

«Потім, потім, Нестерівно, потім…» — видно, не хотів переповідати, що почув від хлопця, і Сергій проникся ще більшою симпатією до нього.

Завідуюча не розпитувала більше, несподівано швидко для свого огрядного тіла зникла за дверима. Володимир Петрович мовчав і не дивився на Сергія, наче незручно йому було за цей вияв доброти. Нарешті завідуюча винесла великий паперовий пакет і дві круглих хлібини. Дивлячись на них, Сергій згадав, що не їв зранку, та нічим не виказав себе, намагався дивитися байдуже. Але Дороженка не обманув — той витяг з кишені великого складаного ножа й відбатував окраєць.

«Їж, — простягнув, — і пішли».

Володимир Петрович вивів з бокса «форда» з відкритим брезентовим дахом і вказав Сергієві на місце поруч з собою.

Хлопчик і не сидів ні разу в такій розкішній машині — кілька разів знайомі шофери катали на полуторках, — у «фордах» же їздило начальство; одного разу Сергій бачив навіть Скрипника, той для чогось прибув із Харкова, який був тоді столицею, і роз'їжджав київськими вулицями на такій самій машині. Почуття ніяковості й розгубленості ще більше опанувало хлопчиною. Вмостився на шкіряному сидінні і вдячно зиркнув на Дороженка, коли той по-діловому, буцімто йшлося про зовсім незначне й само собою зрозуміле, пояснив йому:

«Значить, ми тепер заїдемо за лікарем, а потім до вас. І тримай ніс морковкою, шкет».

Тепер Сергій і не думав ображатися за «шкета». Дивився, як спритно крутить Дороженко баранку, і уявляв, що його батько мав такі ж великі й сильні руки.

Батька Сергій знав лише з фотографії — він і мати перед весіллям: зовсім ще молодий, як їхній шкільний комсорг Валера. Тепер батькові було б лише трохи менше, ніж Дороженкові, раніше Сергій не уявляв його старим — тільки зараз подумав, що батько мав би тепер під сорок, він би захистив їх, і Сергієві не довелося б отак іти до директора. Але Сергій ніколи не матиме батька, і від усвідомлення цього зробилося щімко й шкода самого себе, та вони вже виїхали на Хрещатик — хлопець забув і про Дороженка, і про домашні неприємності, вперше їхав легковою машиною Хрещатиком, і це було головне; з «форда» Хрещатик видавався зовсім іншим — Сергій подумав, що приймає військовий парад, а люди, які поспішають тротуарами, — колони демонстрантів, він навіть узявся за поруччя і трохи підвівся, встав би зовсім, коли б не Дороженко; згадав картину: хтось з командармів стоїть в автомобілі перед червоноармійцями — щоправда, краще б на коні, у будьонівці, з наганом і шаблею, але гарно й так: відкритий «форд» з шкіряними сидіннями і Володимир Петрович за кермом…

На Інститутській Дороженко зупинився. Сергій чекав його кілька хвилин — крутився на сидінні, крадькома натискаючи на педалі й обмацуючи різні ручки й кнопки. Володимир Петрович з'явився з довгим худющим чоловіком у пенсне — Сергієві чомусь він нагадав змію, яка піднялась на хвості й розгойдується, та схожість була лише зовнішня, доктор дивився лагідно і весь час посміхався трохи винувато, наче просив пробачення.

«Форд» в'їхав у їхній двір, і Сергій, побачивши на ганку Пашку Міну, недбало відкинувся на спинку. Варто було посидіти так хоч з хвилину, щоб Пашка зміг усвідомити всю Сергієву велич, та доктор уже грюкнув дверцятами — Сергій забув і про Пашку, і про малечу, яка одразу оточила автомобіль.

Як Надя?

Доктор уважно вислухав її, зняв пенсне і подивився навколо, наче шукав когось. «Чого?» — кинулась мати. Доктор глянув на неї сердито.

«Ех, — мовив роздратовано, — чому не покликали раніше? — Замислився на хвилину. — Маєте самовар?» «Так…»— мати заглядала йому в очі прохально. «Поставте, — наказав доктор, — потрібний окріп».

Мати кинулась на кухню, та Сергій випередив її. Виніс старий мідний самовар з медалями, на яких були зображені вусаті царські обличчя, на двір, накидав соснових трісок, підпалив і поставив трубу. Через двері бачив — мати вийшла з доктором і Дороженком до кухні. Почув, як Володимир Петрович докоряв їй:

«Чого мовчала, Михайлівно? Горда, від робіткому ніс вернеш! Попросити боялась?»

«Незручно», — зітхнула мати.

«А те, що діти жирів не мають — зручно? — розсердився Дороженко. — Я там приніс трохи масла, смальцю й крупи».

«Не знаю, як і дякувати».

«Не мене. Це від хлопців. І не дякуй, бери і все. Дітям це, ясно? А завтра зберемо робітком і подивимось, що можна зробити. Може, виб'ємо путівку в санаторій, чи щось таке».

Самовар закипів, і Сергій зазирнув у кухню.

«Окріп готовий», — повідомив доктора, та дивився на Дороженка. Наказали б зараз: всунь заради нього руку в самовар, всунув би, не вагаючись.

«Рушник!» — наказав доктор. Вилив окріп у миску, поніс до кімнати. Сергій хотів просковзнути за ним, та Дороженко перехопив його.

«Пацанам там робити нічого, — прошепотів. — Давай краще кашу варити».

Сергій заходився коло примуса. Накачував і думав — що там? Поставив каструлю. Дороженко міряв кухню навскіс широкими кроками. Мовчали. Раптом Володимир Петрович запитав:

«А де третій?»

«Хто — третій?» — не зрозумів Сергій.

«Брат — як його?..»

«А-а, Петько. Де ж йому, гасає у дворі».

Знову помовчали. Двері з кімнати відчинилися нечекано — доктор стояв у них і щось пояснював матері. Сергія вразила метаморфоза, що відбулася з ним: чи то голова пішла в тулуб, чи то плечі піднялися, нагадував перевернутий знак оклику, до якого невміло домальовані руки.

Лікар підняв руку, щоб поправити пенсне, Сергієві здалося, що вона зараз відірветься, та доктор, певно, відчувши це, засунув її у кишеню. Говорив:

«Це була крайня міра, і все могло статися… У дівчинки крупозне запалення легенів, тепер небезпека позаду — спокій і харчування».

Вже потім Сергій дізнався, що лікар, оглянувши сестру, лише похитав головою. Врятувати її могло лише чудо — і він наважився. Намочивши рушник в окропі, загорнув у нього кволе тіло: це було ризиковано, Надя могла одразу померти, але вона померла б однаково, а так усе ж були шанси.

Дівчина хрипіла, очі в неї вилізли з орбіт, здавалося, життя вже залишає її, та поступово дихання вирівнялось — криза минула.

Мати стояла поруч з доктором. Певно, і чула і не чула його, стояла, спершись на одвірок, і дивилася мимо, на ліжко, де лежала Надя. Лікар і Дороженко вже пішли, а вона стояла так само непорушно — закам'яніла у горі й радості.

Сергій прошмигнув повз неї. У кімнаті пахло ліками й паром. Надя дихала рівно, спала, а дід, ставши на коліна перед іконами, клав земні поклони.

«Слава тобі, господи всемогутній! — шепотів. — Почув наші молитви й змилостивився…»

А Сергій згадував Дороженкові співчутливі й пронизливі очі…

Дубровський насилу відірвався від дитячих спогадів. Непомітно зиркнув на Бонне, той сидів спокійно, а білочка спускалася по стовбуру за другим горішком — минуло кілька секунд, а здалося, бозна-скільки часу…

Звірятко схопило ще горішок і знову побігло ховати на дерево.

— Людина… та взяла б усі, — задумливо мовив Бонне, стежачи за білкою.

— Видно, вам остаточно зіпсували настрій, — зареготав Дубровський, — і я не знаю, що буде, коли ви не спіймаєте Ангеля протягом тижня…

Бонне втомлено махнув рукою:

— Жодного просвітку, — признався, — ми остаточно втратили слід.

Сергій підкинув на долоні горішки. Руда шубка білочки мелькнула за стовбуром. Звірятко висунулось і насторожено дивилося чорними бусинками очей.

— Вона не така вже й проста, як ви думаєте, — Сергій підніс білочці горішок. — І не заспокоїться, поки не видурить усі. Ви чули про Фрідріха Гартенфельда? — : запитав нараз.

— Той, що збирає відомості про нацистів?

— Так… — невизначено промимрив Дубровський. Раптом запитав руба: — Яких заходів ви вживаєте?

— Вивчаємо об'яви в пресі. Все, зв'язане з набором дівчат на роботу. У Відні й провінціальних містах. Поліція працює досить оперативно, і, гадаю, жодне підозріле оголошення не залишиться поза увагою. Якщо Ангель і Грейт ще в Австрії, ми неодмінно накриємо їх.

Дубровський віддав білочці останні горішки, обтер руки і відкинувся на спинку лавки.

— Здається мені, ви йдете хибним шляхом, — мовив, довірливо торкнувшись коліна Бонне. — Я недаремно назвав ім'я Фрідріха Гартенфельда. Він звернув увагу на деякі деталі, які можуть згодитися і вам.

Бонне мовив без особливого зацікавлення, певно, з ввічливості:

— Я ніколи не відмовлявся від порад і з охотою вислухаю вас. — І все ж не втримався, щоб не шпигнути: — Маю зараз вільну годину…

— І зможете опуститися до дилетантського рівня, — відпарирував Дубровський.

Бонне пожвавішав. Жартівливо тицьнув ліктем Сергія в бік.

— Ми достатньо знаємо один одного, щоб не ображатися на дрібниці. Катайте, вислухаємо концепцію вашого Гартенфельда.

— Вона заслуговує на увагу. — Сергій не сприйняв жартівливого тону Люсьєна і говорив серйозно, навіть сердито. Це подіяло: Бонне припинив погойдувати черевиком, повернувся до Дубровського. — Є відомості, що Ангель після своєї, так би мовити, смерті працював під керівництвом Роберта Штайнбауера…

— Це того, який?..

— Фашистський герой, — ствердив Сергій. — Колись він тут, в Австрійських Альпах, ховав есесівські скарби. Його затримали місцеві патріоти, передали американській військовій адміністрації, з якою він швидко знайшов спільну мову. Так от, Гартенфельд повідомив мене, що останнім часом у районі Зальцбурга, надто поблизу горезвісного Топліцзее, помічено активізацію колишніх есесівців. Він зв'язує це з тим, що невдовзі минає двадцятирічний строк зберігання коштів на шифрованих рахунках у банках — певно, есесівці намагаються дібрати ключі до цих рахунків. Хтось шукає, а хтось стоїть на перешкоді. Поцікавтеся в поліції — вам розкажуть про кілька загадкових убивств саме в тутешніх місцях.

— І ви вважаєте, що Ангель і Грейт, — уловив хід думок Сергія Бонне, — полюють зараз за гітлерівськими скарбами? Не думаю. Їхній бізнес більш прибутковий і має під собою, як би це сказати… реальну основу.

— Не поспішайте, — стримав його Сергій. — Ми точно знаємо, що Ангеля й Грейта вивезли з Танжера оасівці. Куди, по-вашому?

— Дев'яносто дев'ять шансів із сотні — в Іспанію, — ні на секунду не завагався Бонне.

— Так, в Іспанію, — задоволено похитав головою Дубровський. — В Мадріді ж, на вулиці Кастелон де ла Плана — це точно зафіксовано в Гартенфельда — мешкає колишній шеф Ангеля і нинішній керівник есесівської організації, тісно зв'язаної з ОАС, Роберт Штайнбауер. Чи не він організував їхню втечу з Танжера?

— Щось у цьому є, — задумливо зауважив Бонне, — якась дивна логіка. Але в моїй практиці траплялося стільки випадкових збігів…

— Це ще не все, — вів далі Дубровський. — Через кілька тижнів наші герої з'являються саме в Австрії — Штайнбауеру сюди не можна совати носа. Чи не думаєте ви, що Ангель і Грейт одержали від нього завдання? І що тут не якесь авантюристичне полювання за скарбами, а тверезий розрахунок — адже Штайнбауер сам обладнував тайники в Австрійських Альпах.

— Чекайте, — заворушився Бонне, — мені подобається ця версія. Знаєте, де ми загубили слід цих мерзотників? Є таке невеличке курортне містечко Якобсдорф — кілометрів за п'ятдесят від Зальцбурга.

— Ось тут і крапка! — урочисто заявив Дубровський.

— Таких крапок, мсьє Серж, я понаставляв за своє життя біс його зна скільки. А потім виявляється, що крапка — не крапка, а знак запитання. І все ж я подамся до Зальцбурга. Зрештою, мені все одно, де марнувати час: у Відні, Зальцбурзі чи біля самого Топліцзее. Поїдете зі мною?

— Я весь час тільки і мріяв про це, — зрадів Сергій.

Ціммер замкнув двері й попростував до «Райського куточка». Всі троє — Ангель, Грейт і Хетель, — сидячи в «опелі», напружено дивилися йому вслід. Вони поставили машину за «фольксвагеном», на якому повинні були дістатися вночі додому, і Ціммер не міг помітити їх.

Бібліотекар зник за рогом, і Хетель підкотив «опеля» до вхідних дверей мало не впритул, закривши їх автомобілем од цікавих очей. Брама відчинилася одразу, Ангель і Грейт, захопивши ломи, кайло і ще якийсь інструмент, зникли в будинку.

Хетель поставив «опеля» на місце і поспішив за бібліотекарем.

Він розрахував час точно і з'явився в ресторані, коли Ціммер уже закінчував вечерю. Бібліотекар пожвавішав, побачивши його, і, здається, почав їсти швидше, але, поки не відклав серветку, так ні про що й не запитав. А Хетель не поспішав: повільно пив каву і базікав щось про циклони й цунамі, які зруйнували десь в Японії кілька селищ.

— Сподіваюсь, ви не з порожніми руками? — нарешті перервав його балаканину Ціммер.

— Я — солідний колекціонер, — удавано образився Хетель, — і ми домовились…

Бібліотекар підвівся.

— Ходімо ж.

— Куди? — злякався Хетель. — Посидьмо тут, гер Ціммер, я хочу пригостити вас. Кавою з коньяком. Чи ви не вживаєте?

— Я вже випив свою каву і ніколи не п'ю другої. — Ціммер не сідав, — Я не звик вирішувати справи в ресторані.

— Боже мій, які ж це справи? — зробив спробу віджартуватися Хетель. — Переглянути наклейки… — забув, як серйозно ставиться Ціммер до наліпок і, лише побачивши заперечливий жест бібліотекаря, поправився: — Звичайно, я з задоволенням відвідаю вас, та посидьте за компанію, а щоб вам не було нудно, прогляньте поки що це. — Витяг із портфеля папку з наклейками. — Тут є таке, що, клянусь, вам ще не потрапляло до рук.

Видно, бібліотекар завагався — надто вже сильна була спокуса. Затим поставив паличку, але відразу знову взяв її.

— З вашим серцем не можна пити стільки кави, — мовив. — І не в моїх правилах, гер Ренненкампф, затримуватися в ресторанах з будь-якого приводу. Чекаю на вас у себе вдома. Маю честь…

Кажуть, у таких випадках стискається серце чи холонуть руки. У Хетеля чомусь заболів живіт. Стара дохла шкапа цей Ціммер. Зараз він повернеться додому, може почути щось і зателефонує у поліцію. Швидко заховав папку до портфеля.

— Чекайте, гер Ціммер, заради вашої колекції я готовий назавжди відмовитися не тільки від коньяку, а й від кави.

Вони підуть разом, він спробує затримати бібліотекаря дорогою, в крайньому випадку перешкодить дзвонити в поліцію. Поліція — це кінець, це остаточна крапка, крапка тоді, коли залишилося так небагато.

Хетель спробував зупиняти старого біля магазинних вітрин, але Ціммер чи затявся, чи справді був рабом звички: йшов, спираючись на ціпок, не роздивляючись довкола, прямий і бундючний, наче не якийсь паршивий бібліотекар, а принаймні міністр чи якась інша віденська цяця.

— Куди ви так поспішаєте? — Хетель нарешті підвищив голос.

Це прозвучало грубо, як окрик.

Бібліотекар здивовано зупинився, та одразу полагіднішав.

— Я забув про ваше серце, пробачте.

Тепер він ішов повільно, ладнаючись до Хетеля, але що можна було виграти на цьому? Хвилину, дві, це, зрештою, не мало значення…

У Хетеля по-справжньому підгиналися ноги, тремтіли коліна, не тому, що він боявся, а від злості й розгубленості — не знав, що вчинити і що трапиться зараз: найгірше, коли не можеш передбачати наступні два кроки…

Так вони дійшли до брами, і Ціммер відчинив її. Хетель ішов коридором, навмисно тупочучи ногами, і прислухався. Чи то кроки його заглушали все навколо, чи там, унизу, вже розбили тайник — тиша і тільки відлуння від кроків по кам'яній підлозі. Згадав: у Ціммера в кімнаті лежить килим, якщо зачинити двері й голосно розмовляти, навряд чи старий телепень щось почує.

Бібліотекар поставив ціпок у кут, і Хетель одразу закидав його словами.

Чи має гер Ціммер кубинські наклейки, не старі, коли Гавана мало не вся складалася з готелів, таким гріш ціна, а як представлена в нього нова, кастрівська Куба; там зараз зовсім нові назви готелів, і, якщо гер Ціммер не має таких, то, будь ласка. Дістав коробочку з наклейками і говорив, говорив…

— Ось цей готель раніше називався «Імперіал» — Хетель вигадав це, бо залишалося ще п'ятнадцять хвилин i слід було дурити голову Ціммеру. Здається, ніколи в житті не балакав так швидко й голосно і не імпровізував так відчайдушно. — Так от, цей готель називався раніше «Імперіал», а тепер, бачите, називається «Гавана». Така гарна синя наклейка…

Колись він сам був у Гавані — чи не випадало геру Ціммеру подорожувати по тих краях? Дивовижно ласкаве й тепле море, пальми над самісіньким морем і апельсини визрівають узимку.

А скільки музики, жінок — білих і чорних, але однаково привабливих. Гер бібліотекар, певно, не захоплюється жінками, але там, на Кубі, він неодмінно змінив би свої погляди, о-о, там не можна не звертати увагу на жінок, бо це — сама поезія, а без поезії неможливе життя!

Може, гер Ціммер інакше дивиться на поезію?

Тепер, правда, поезією називають словесні витребеньки, нічого не варті словесні витребеньки, аби було більше галасу, а де звучання, ритм, якщо хочете, сентиментальна основа поезії?

Ціммер дивився на нього ошелешено, все поривався вставити хоча б слово, та Хетель не зупинявся, бо знав: зупиниться — і крапка; він вичерпається, і слова застряватимуть у нього в горлі. А тиша — це провал. Тепер він упевнився, що Ангель і Грейт ще не закінчили роботу, кілька разів чув глухі удари десь далеко внизу, певно, їх почув і Ціммер, бо морщився і навіть підняв руку, аби Хетель хоч на мить припинив базікання, але старий дурень не знав, що це базікання несе порятунок і йому: якщо Хетель зупиниться, проб'є остання година бібліотекаря — вони ніколи в житті не відмовляться од золота, замурованого в підвалі, а свідків не повинно бути. І їх не буде! І тому…

— Ось вам зразок новітньої поезії, гep бібліотекар:

Як вам подобається цей алюміній? Чи не вважаєте ви…

— Цитьте! — раптом закричав бібліотекар, піднісши до його носа кулаки.

І Хетель справді замовк. Давно вже хотів замовкнути, нескінченні слова мучили, його самого навіть нудило від них — він замовк, прислухаючись, як і бібліотекар до тиші. Вони обоє ясно почули глухі удари у підвалі.

— Ви чуєте? — запитав Ціммер. — Що це може бути?

Хетель знизав плечима і зробив останню спробу врятувати — ні, не старого шкарбана, зрештою, наплювати на цього бовдура і йолопа, він сам підклав під себе міну, але ж поліція буде вдвічі беручкіша, розслідуючи вбивство, — і він заперечив:

— Вам почулося, колего. І ще прошу вас звернути увагу на цей зовні непримітний трикутник. Унікальний готель…

— Ви можете помовчати? — загорлав Ціммер. Обличчя в нього почервоніло, очі блищали, Хетель зрозумів, що йому вже не заговорити старого, і замовк.

Ціммер прислухався.

— Там хтось є! — мовив упевнено, вказуючи пальцем на підлогу. — Але всі мої співробітники пішли, отже; там чужі і треба повідомити поліцію. У нас зберігаються старовинні рукописи і першодруки, котрим нема ціни, і, можливо…

— Ну, що ви, колего, одразу турбувати поліцію, — заперечив Хетель. — По-моєму, вам почулося.

— Ні, ви послухайте.

Удари лунали виразно, та все ж Хетель і далі грав комедію, удаючи, що нічого не чує. Бібліотекар потягнувся до телефону, але Хетель перехопив його руку.

— Треба впевнитися, що там хтось є, — мовив повчально. — В поліції тільки посміються з вас.

— Так… — протягнув Ціммер. Нерішуче рушив до дверей, відчинив.

У цей час у підвалі припинили роботу, стояла мертва тиша.

— Я ж казав вам! — мовив Хетель, та саме цієї миті під підлогою знову почулися удари. Хетель мимовільно глянув на годинник: робота повинна б підходити до кінця, але зараз це вже не мало жодного значення.

Ціммер стояв на порозі і розгублено озирався на Хетеля. Заперечувати шум тепер не було рації, навпаки, слід заманити бібліотекаря до підвалу.

— Мусимо піти туди, колего, — підвівся Хетель, — там справді щось коїться.

— Але ж це можуть бути грабіжники… — боязко відступив Ціммер.

— Пусте! — якомога натуральніше засміявся Хетель. — Ви знаєте, який резонанс у цих замках? Можливо, десь по сусідству в підвалі провадять ремонтні роботи, а складається враження, що працюють у вас під ногами. Це досить поширене явище слухового обману, свого часу я трохи цікавився акустикою і знаю, що так буває.

Безапеляційний тон Хетеля заспокоїв старого, а коли гість попростував до сходів, що вели до книгосховища, Ціммер навіть пожартував:

— Я став зовсім полохливою сорокою, а це перша ознака, що час на звалище.

— Ну що ви, вам ще жити й жити… — Хетель пропустив бібліотекаря поперед себе.

Починалися круті сходи, Ціммер зупинився, намацуючи вимикач, і в цей час унизу, зовсім близько, блимнув промінь ліхтарика.

— Ви бачили? — прошепотів Ціммер.

— Нічого я не бачив, — засміявся Хетель зло. — У вас сьогодні галюцинації, шановний колего!

— Невже ви справді нічого не бачили?

У підвалі блимнуло ще й почувся тріск. Ціммер зробив крок назад, та Хетель заступив йому дорогу.

— Дозвольте! — старий наліг на Хетеля плечем. — Там щось відбувається, і я мушу подзвонити…

— Нікуди ти вже не подзвониш! — Хетель відштовхнув бібліотекаря, той заточився, та втримався на ногах.

— Це якесь непорозуміння!

— Старий дурень! — Хетеля охопила лють. — І треба ж було тобі совати свого брудного носа в наші справи!

— Дозвольте… — Бібліотекар почав про все здогадуватись, але ще не втратив надії. — Дозвольте мені пройти, і я…

— Ти вже не подзвониш у поліцію! — Хетель приловчився, щоб збити старого одним ударом, але той розгадав його намір, відхилився, простягнув довгі сухі руки і схопив Хетеля за барки.

— Негідник! — закричав пронизливо й тонко. Трусонув щосили, у Хетеля гойднулася голова і зіскочили окуляри. Інстинктивно відступив, окуляри хрумкнули під ногами. Розставив руки, аби загородити Ціммерові дорогу, і відразу намацав його — бібліотекар намагався прослизнути попід стіною.

— Ух, гад! — вилаявся Хетель, схопивши Ціммера за плече. Притиснув його до стіни, вдарив знизу в живіт, та бібліотекар оборонявся вперто, дряпався і кусався. Тоді Хетель зібрав усі сили і штовхнув старого ліворуч — туди, де починались круті сходи. Ціммер встиг схопитися за піджак Хетеля, але той ударив його ногою в пах і штовхнув ще раз — певно, бібліотекар падав спиною і вдарився головою об кам'яну приступку, бо не встиг навіть крикнути: лише глухий стукіт — і тиша.

Хетель бачив тільки мерехтіння світла внизу і тіні.

— Франц, — гукнув, — це я! Довелося прибрати стару мавпу, вона повернулася раніше й викрила вас!

Затанцював промінь кишенькового ліхтарика. Внизу тихо вилаялись.

— Усе одно не встигли б укластися в годину, — відповів Ангель, — так чи так мусили б щось робити. Спускайтесь сюди.

— Але я майже нічого не бачу, — поскаржився Хетель. — Він зірвав з мене окуляри.

Зовсім близько почулися важкі кроки, і Грейт мовив буркотливо:

— Здається, ви позбавили його життя, Вольфганг. Серце не б'ється…

— Знайдіть мої окуляри! — несподівано охижів Хетель. — І не співчувайте мені, буцімто ви не радієте, що я розв'язав вам руки!

— Так, у вас не було іншого виходу, — ствердив Грейт.

— У нас! — раптом заверещав Хетель. — Розумієте — у нас, і вам не вдасться перекласти вину за вбивство тільки на мене!

— Спокійно! — трусонув його за плече Ангель. — Ви ж не жінка, Вольфганг, і потрапляли не в такі ситуації, а, слава богу…

— Правда, — нараз зовсім спокійно відповів Хетель. — Ваша правда, Франц. Ви знайшли окуляри?

Раптовий перехід від істерики до розсудливості вразив Грейта, але він одразу збагнув, що так і повинно було статися — Штайнбауер навряд чи зробив би цербером есесівських скарбів людину легкодуху.

— Від ваших окулярів лишилася сама оправа, — повідомив Ангель.

— Цього мені тільки бракувало, — буркнув Хетель, — та біс з ними. Як у вас справи?

— Штайнбауер попрацював гарно. Цей тайник треба було б рвати динамітом, — поскаржився Ангель. — З нас уже зійшло сім потів, і єдина користь від смерті бібліотекаря, що можна хоч трохи перепочити.

— Допоможіть мені прибрати труп, — наказав Грейт, і Ангель задріботів східцями вниз. — Кладіть його сюди, збоку, щоб не заважав виносити контейнери. І обдивіться, чи нема крові.

— Яке це має значення?

— Спробуємо навести поліцію на фальшивий слід. Адже ж бібліотекар сам міг знайти тайник, витягти золото й накивати п'ятами.

— Чудова ідея, Кларенс! — зрадів Ангель. — Труп ми десь пристроїмо, мусимо тільки зробити безлад у бібліотекаревій кімнаті, забрати деякі речі. Але звідки поліція знатиме, що в тайнику було золото?

— Не все одно — золото чи щось інше? Тайник є тайник, в ньому не ховають консервні банки. Тепер до роботи, панове. І прошу — жодних слідів. Працювати в рукавичках і обережно. Ви, Вольфганг, відтягуватимете уламки цегли й бетону.

Хетель обережно спустився сходами.

— Невже не можна було причинити двері, — вказав на світло, що падало в коридор з кімнати.

— Підняти мостини можна було тільки з боку дверей, — пояснив Ангель. — Довелося відчинити їх. Але ж ми не знали, що ви повернетесь так рано.

— У старого якийсь біс вселився. Та ну його під три чорти! — відмахнувся Хетель. — Не гаятимемо часу!

Вони попрацювали ще з годину, поки добралися до контейнерів. Б'ючи ломом, Грейт поминав недобрим словом Штайнбауера — так було легше працювати. На-решті він зловчився і, підклавши лом під свинцевий ящик, підважив. Ангель і Хетель ухопилися за контейнер і поставили на-попа.

— Ну-бо, стара гвардіє, — наказав Грейт, — я беру спереду, а ви вдвох ззаду. Подужаєте?

«Стара гвардія» подужала через силу, правда, на вузьких сходах було незручно і кілька разів зупинялись, та все ж, зрештою, обережно поклали контейнер біля вхідної брами.

— Спочатку перетягнемо все сюди, — наказав Грейт, який непомітно взяв на себе роль розпорядника, — потім підженемо машину і одразу повантажимось. Я з Вольфгангом піду по труп, а ви, Франц, наведіть «порядок» у квартирі. Тільки обережно, не залишайте відбитків пальців. І взагалі, щоб усе було природно…

Ангель не заперечував: справді, Грейтові прийшла непогана ідея — поліція мусить, хоча б попервах, попасти на цей гачок.

Почав з обстеження письмового столу Ціммера. Приємно мати справу з акуратною людиною — в шухлядах ідеальний порядок: окремо документи, гроші, листи… Побіжно переглянув листування — старий мав справу тільки з лабелістами. Подумав: навряд чи людина, знайшовши скарб, думатиме про цей мотлох? Гроші й документи забрав, витяг з комода випрасувані сорочки й білизну, зняв з вішалки плащ і капелюх. Подумав трохи і відчинив шафу, де зберігалися наклейки. Співробітники, знаючи діла цього старого і побачивши, що нема частини колекції, свідчитимуть, що саме бібліотекар пограбував тайник і втік: справді, хто із злодіїв спокуситься на такий мотлох? Відібрав з ящичків наліпки, запхавши їх у портфель Ціммера, — до речі, буде гарний подарунок синові…

Ангель залишився задоволений справою рук своїх і вийшов у коридор. Грейт із Хетелем тягли контейнер, і Вольфганг лаявся крізь зуби, проклинаючи недалекоглядних колег своїх, котрі не здогадались упаковувати золото в ящики принаймні вдвоє менші. Ангель підхопив край контейнера — втрьох вони швидко донесли його до дверей.

Коли Грейт, обережно відімкнувши браму, визирнув на вулицю, була глупа ніч. Сіяв дрібний дощ, і в цій частині міста, не вельми-то й людній удень, ані душі. Кларенс пропустив Ангеля, вислизнув за ним сам.

— Поставите машину впритул, — показав, як треба ставити, — колесами на тротуар, аби лише відчинилися дверцята.

Ангель кивнув.

Грейт, трохи хитаючись, немов підпилий перехожий, пройшов до рогу, визирнув. Нікого. Що ж, в цьому районі — ні барів, ні пивних, суцільні музейні хащі, і може випадково трапитися лише якась пара закоханих чи невгамовний турист. Та навіть закохані навряд чи блукатимуть під дощем.

Мотор «опеля» загарчав за спиною, і Грейт попід будинком перебіг назад до бібліотечної брами.

— Перелізьте на заднє сидіння, — наказав пошепки, — я сам вантажитиму контейнери, ви прийматимете їх.

Він підняв стокілограмовий ящик, мов лялечку, обійняв його і навіть підкинув трохи. Сам подумав: «Мов лялечку», — і пригадав, як Ангель сказав колись, що вони самі — «веселі лялечки». Ні, тепер уже не веселі, а «золоті лялечки», лялечки з щирого золота, а це трапляється не так уже й часто, щоб людина мала золота більше, ніж важить сама.

Ця думка розвеселила й надала сили — поклав контейнер у машину справді, як лялечку, шепнувши Ангелю:

— Я сам тут упораюсь. Підженіть «фольксваген» і дивіться, щоб нікого не було. В разі чого, кашляніть.

Поки Ангель ставив впритул до «опеля» маленький «фольксваген», Грейт устиг завантажити в передню машину чотири ящики.

— Один — у «фольксваген», — сказав.

Ангель хотів заперечити, та, зустрівшись очима з полковником, осікся. Справді, чому в його машину лише золото, а Грейтові труп?

— Подивіться, — Кларенс мотнув головою праворуч, — чи нема там когось. Не вистачало, аби побачили…

Ангель сягнистою ходою сковзнув попід будинком, не звертаючи уваги на дощові патьоки, що лилися з даху. Визирнув за ріг і махнув заспокійливо рукою.

Грейт засунув тіло старого поміж переднім і заднім сидінням, прикрив плащем і лише тоді дозволив Хетелеві залізти у «фольксваген». Замикаючи браму, згадував — чи все зроблено там, усередині, і чи випадково не забули чого? Розумів: коли й згадає про якийсь недогляд, навряд чи вертатиметься — ним уже оволоділо прагнення, притаманне, мабуть, усім злочинцям і відоме у карному світі під назвою «рвати кігті», прагнення якомога швидше залишити місце злочину.

Подав сигнал Ангелю і сів за кермо «фольксвагена».

Вони вже проминули перші квартали центру, а Грейт усе згадував, чи не схибили десь. Він сам затер усі сліди, зібрав інструмент, роздивився на сходах, чи нема крові. І в кімнаті Ангель зробив гарно — легкий безлад, викликаний нагальним від'їздом: брудна сорочка на спинці крісла, розкидане взуття та поспіхом забуті чисті шкарпетки…

Так, усе чудово, навряд чи може бути краще в їхньому становищі. Тепер лише позбутися трупа…

Як і домовлялися, за містом він просигналив фарами «опелю» і обігнав його. Тепер Ангель повинен був їхати за «фольксвагеном»: Хетель знав прекрасне місце — глибоке озеро за півкілометра від дороги, круті береги, і якщо вони не знайдуть каменя, котрий можна прив'язати до ніг Ціммера, то можна буде розбити один контейнер. Свинцевий ящик — достатня вага, щоб навічно втримати старого телепня на дні.

Перепитав у Хетеля:

— То, кажете, третій поворот праворуч? Зараз ми під'їжджаємо до нього. Відразу починається гай, це тут? — Діставши ствердну відповідь, лайнувся — Чорт, знаєте ж, що нічого не варті без окулярів, бережіть їх! Наступного разу й голову загубите, а замовити її — трохи важче.

… Весь наступний день відсипалися. Після обіду розбудив їх слуга Хетеля, який приніс вечірні газети.

— Цікаво, — схопив усі разом Ангель, — зараз ми дізнаємось, що пише преса.

— Читайте вголос. — Грейт задер ноги на спинку ліжка. — Налийте мені півсклянки віскі, не маю задоволення від газет без спиртного. І розбавте трохи содовою. Вистачить, дякую.

Як і слід було чекати, вечірні газети присвятили загадковій події в архієпіскопському замку перші сторінки.

— Таємниче зникнення охоронця древніх манускриптів, — з задоволенням прочитав Ангель. І прокоментував: — Ви молодчина, Кларенс, усе йде так, як ви й передбачали. Вони пишуть, що бібліотекар пограбував тайник і з групою спільників вивіз цінності.

— Чому з групою спільників? — не зрозумів Хетель. — Ми не залишили слідів.

— Я дивуюсь вашій тупості, Вольфганг, — віскі вдарило Грейтові в голову, та й після ночі, коли довелося грати першу скрипку, тримався зверхньо. — Навіть ви, а ви для мене, пробачте, не еталон мужчини, легко впорались з цим хирлявим типом — Ціммером. Ми з Францом працювали дві години, щоб розбити тайник. Бібліотекареві знадобилося б кілька днів, і я не знаю, чи впорався б. Поліцейські та журналісти одразу збагнули, що до чого.

— Есесівський скарб у книгосховищі, — читав далі Ангель.

— І звідки вони знають, що есесівський? — невдоволено поморщився Хетель.

— Не вдавайте дурне теля! — зареготав Грейт. — То про що вони пишуть?

Ангель швидко передивився замітки.

— Поліція поки що відмовилася зробити остаточний висновок. Усі вважають, що Ціммер, протягом багатьох років працюючи в книгосховищі, щось рознюхав і ночами шукав скарби. Потім змовився з кимось, розбив тайник і зник у невідомому напрямку.

Хетель полегшено зітхнув.

— Нехай шукають Ціммера.

— І допоможе їм бог! — скривив губи у посмішці Ангель.

— Цікаві новини, гер комісар!

Бонне підняв очі від паперів. Кноль стояв на порозі і усміхався. Інспектор рідко всміхався, і ця усмішка справді віщувала щось незвичайне.

Комісар одсунув папку.

— У вас такий вигляд, наче знайшли скарб.

— Не я, а інші, — уточнив Кноль, — І я дивуюся вашій проникливості. Ви наказали інформувати вас про всі чутки й факти, пов'язані з можливими пошуками есесівських скарбів. Дозвольте доповісти: годину тому в підвалах замка зальцбурзького архієпіскопа знайдено розкритий уночі тайник.

— Ідемо! — Бонне потягнувся за капелюхом. — Сподіваюсь, сторонніх туди не допустили?

— Поліцейський інспектор чекає на нас. Правда, його атакують журналісти, та він знає свою оправу.

Бонне насунув капелюх на лоб.

— Мені не хотілося б, щоб моє фото з'явилося в газетах, — пояснив. — І прізвище. Я — експерт і все.

Ще здалеку вони побачили натовп біля бібліотечної брами. На щастя, йшов дощ, і Бонне підняв комір плаща, загороджуючись від фотоспалахів. Один з найнахабніших репортерів спробував прослизнути до приміщення між ним і Кнолем, та поліцейський в останній момент витяг його за комір.

У кімнаті Ціммера на них чекала енергійного вигляду людина.

— Інспектор кримінальної поліції Барц, — відрекомендував його Кноль.

Інспектор не любив марнувати час.

— Годину тому нам подзвонив один із співробітників бібліотеки, — почав складати рапорт. — Щодня рівно о восьмій хранитель рукописів і першодруків Ціммер відчиняв їм двері, та цього ранку вони знайшли браму замкнутою. Почали грюкати, але дарма. Через двадцять хвилин подзвонили нам. Довелося зламати замок. В одній з підвальних кімнат замка ми знайшли розкритий тайник, обладнаний під підлогою. В кімнаті бібліотекаря сліди поспішного від'їзду. Помічник Ціммера гер Шварц — він чекає в сусідній кімнаті, — свідчить, що його шеф був людина надзвичайно пунктуальна і акуратна, навіть до педантичності. З усього цього можна зробити висновок, що Ціммер, який працював тут уже багато років, знайшов тайник, увійшов з кимось у злочинну змову — один він за ніч не міг розбити тайник — і вивіз те, що було замуровано в підвалі.

Бонне подякував інспекторові. Попросив:

— Покажіть мені, будь ласка, все це.

Вони спустились у підвал, і комісар довго стояв на порозі кімнати, розглядаючи розбиту підлогу.

— Відбитки пальців? — запитав у інспектора Барца.

— Тут не знайдено. Ми вже обстежили кімнату бібліотекаря, і все, що знайшли, відправили до лабораторії.

Комісар кивнув і боком прослизнув до кімнати. Присів над розбитою підлогою, покликав Кноля. Підняв уламок цементу, що валявся поруч, показав на слід від контейнера.

— Все було зроблено із знанням справи. Свинцеві контейнери закладені цеглою і залиті цементом. Над усім цим звичайна дерев'яна підлога. Сто років шукай — не знайдеш.

— Але ж знайшли, — заперечив Кноль.

Бонне промимрив у відповідь щось невиразне. Витяг складаний метр, почав міряти слід від контейнера.

— Визначаєте розмір ящиків? — здогадався Кноль.

— На моєму місці ви б зробили те ж саме, — задоволено похитав головою Бонне. Він довго лазив по підлозі, розглядаючи мало не кожен уламок цегли. Нарешті струсив порох із брюк, констатував:

— Тепер мені хотілось би оглянути коридор. — Попросив інспектора Барца: — Там темнувато, чи не могли б ви посилити освітлення?

— Хвилинку, — відповів той. — Маємо рефлектори.

— Тільки обережно, — заблагав Бонне, — не затопчіть слідів!

— Мої люди знають справу! — кинув інспектор з гідністю.

Через кілька хвилин у коридорі спалахнули рефлектори. Бонне уважно, метр за метром, розглядав підлогу й стіни, мало не повзаючи по кам'яних плитах. Кілька разів задоволено хмикав. На сходах щось привернуло його увагу. Попросив спрямувати туди промінь, став на коліна і ледь не обнюхав камінь. Витяг ніж, щось акуратно зняв із приступки і загорнув у папірець. Піднявшись сходами, знову присів і почав збирати якесь сміття на долоню, підсвистуючи од задоволення. Загорнув знайдене у папірець, попросив Кноля:

— Запитайте в того… ну, помічника Ціммера, чи не носив його шеф окуляри?

Інспектор повернувся, коли Бонне, стоячи на колінах, розглядав підлогу.

— Каже, що Ціммер мав чудовий зір.

— Ага… — Бонне буцімто пропустив це повідомлення повз вуха. — Гляньте-но сюди, інспекторе.

Кноль опустився на коліна.

— Сліди металу… — помацав пальцем, — свинцю. Від ящика?

— Так, — Бонне тихо засміявся, — від ящика із золотом.

— Ви вважаєте, що в тайнику було золото?

— Упевнений. Можливо, платина. Але я читав, що есесівці вивозили до «Альпійської фортеці» золото у злитках.

— У свинцевих контейнерах могли бути папери… важливі документи чи фальшиві гроші… Вони це також вивозили.

— Ну, який би дурень замуровував фальшиві гроші!

— А документи?

— Ми знаємо з вами розмір ящиків, котрі зберігалися у тайнику. Коли б у них були папери, навіть старий бібліотекар без особливого напруження дотягнув би їх до виходу. Я обстежив підлогу. Вона вся у свинцевих плямах. Вони ставили ящики й перепочивали. Отже…

— Контейнери дуже важкі?

— В них було золото. Жодний дурень не обладнував би тайник для ящиків із чавуном.

— Чекайте… — Кноль почав щось підраховувати, втупившись у стелю, беззвучно ворушив губами. Нарешті мовив: — Там було п'ять ящиків. Це ми встановили точно. Якщо відкинути вагу контейнерів, то кожен з них вміщав не менше, ніж по сто кілограмів золота.

— Отож, півтонни!

— Боже мій, — схопився за голову Кноль. — П'ятсот кілограмів золота! Приблизно сімнадцять мільйонів шилінгів!

— А тепер я хочу глянути на кімнату Ціммера, — не підтримав його ентузіазму комісар. — І поговорити з гером Шварцом.

Він примостився в кріслі поруч із помічником Ціммера, маленьким блідим чоловічком, запропонував йому сигарету, але той відмовився:

— Гер Ціммер сам не палив і не любив курців. А ця робота влаштовувала мене. Довелося кинути.

— Бачу, ви добре знаєте вдачу свого шефа. Розкажіть про його звички.

— Гер Ціммер жив лише роботою і вимагав цього від нас. Людина сувора, але справедлива. Він був закоханий у старовинні рукописи і міг годинами переглядати якийсь манускрипт. Мало коли бував у місті, відвідував лише тричі на добу «Райський куточок». Це — ресторан, зовсім поруч.

— До нього хтось приходив? Родичі, приятелі?

— Гер Ціммер не мав ані родичів, ані приятелів, це вам підтвердить кожен, хто працював із ним.

— Захоплення?

— Хіба що лабелістика.

— Що це таке?

— Колекціювання готелевих наклейок. Гер Ціммер казав, що він один із найвідоміших лабелістів світу.

— Де ж ця колекція? — озирнувся комісар на інспектора Барца.

Той кивнув на шафу, вмонтовану в стіну.

— Ми обстежили її, — пояснив. — Ціммер переглядав колекцію перед тим, як зникнути. Забрав з собою, судячи з опису, значну частину цього мотлоху.

Бонне відчинив шафу.

Десятки невеличких ящичків: сувора класифікація — континенти, країни. І каталог. Георг Ціммер і справді був педант: кожна наклейка — країна, місто, назва готелю — записана у друкарським способом виготовлену книгу. Почерк у Ціммера дрібний, акуратний, літери виписані чітко, каліграфічно.

Комісар заглибився в каталог, іноді звіряючи записи з наявністю наклейок у коробочках. Ця робота, певно, сподобалася йому, бо навіть присунув стілець і зазирнув на верхню полицю шафи. Неначе забув і про Кноля, і про інспектора Барца. Останній спостерігав за комісаром з поблажливою посмішкою — так батьки дивляться на дитину, що пустує, — нарешті все ж не витримав:

— Пане комісар, — запитав з ледь прихованою іронією, — випадково не цей… як його… — клацнув пальцями, — лабеліст?

— Ні, — відповів Бонне, не озираючись. — Ні, шановний інспекторе, я не колекціоную наклейки і взагалі нічого не колекціоную, але звик з повагою ставитися до чужих дивацтв, бо волію мати справу з диваками. Вони завжди дають криміналістові значно більше, ніж люди, які нічим не захоплюються. Дивака я бачу на від стані — і його портрет, і його звички, і, якщо хочете його спосіб мислення. А що ще потрібно криміналістові?

Виголосивши цю довгу тираду, Бонне зістрибнув Ь стільця, зиркнув на Барца з докором, буцімто дивувався з його нецікавості.

Та інспектор не здався.

— Про що ж розповіли вам наклейки?

Бонне розвів руками:

— Важко сказати, інспекторе, я ніколи не роблю поспішних висновків.

— Але ваш досвід, міг би бути корисний для слідства.

— Ну що ви, інспекторе, ви провели все бездоганно, і ваша версія, що Ціммер розкрив тайник і зник разом із спільниками, заслуговує на увагу.

— Іншої не може бути! — самовпевнено заявив інспектор.

— Е-е… завжди щось буває… — почав комісар, та замовк, наче сам обірвав себе. — У мене нема підстав висувати щось інше.

— Чи можна допустити на місце пригоди журналістів?

— Так, ми вже поїдемо. Чи у вас інша думка, інспекторе Кноль?

Кноль не заперечував. Вони проштовхалися крізь журналістське юрмисько і сіли в машину. Бонне з цікавістю дивився, як інспектор Барц розмовляв із газетярами. Нарешті поліцейські відчинили двері, й репортери, штовхаючись і віддавлюючи один одному ноги, кинулися в приміщення.

— Їдьмо, Кноль, — попросив інспектора Бонне, — мені потрібно проконсультуватись з експертами.

— Я знав, що ви щось знайшли. — Кноль рвонув машину. — Коли не секрет?..

— Ну, які ж можуть бути від вас секрети? Я майже впевнений, що Ціммера вбито.

Кноль інстинктивно загальмував.

— І ви не перебільшуєте?

— Я сказав «майже», — пояснив Бонне. — Остаточно ми вирішимо це, коли спіймаємо злочинців чи знайдемо труп бібліотекаря.

— Але на чому грунтується ваша підозра?

— Усі кажуть, що Георг Ціммер був педантичний і акуратний. Так воно і є. Якщо б ви зазирнули в каталог наклейок, остаточно б переконалися в цьому. Отже, у бібліотекаря був «пунктик», якому він присвятив півжиття. Один з найкращих лабелістів світу! Іноді такі речі цінуються більше, ніж золото. Припустимо навіть, що старий знайшов тайник. Чи була в нього потреба розкривати його і тікати, не підготувавшись? Маю на увазі, що така людина, як Ціммер, тікаючи, насамперед прихопила б з собою колекцію.

— Але обставини могли скластися так, що спільники Ціммера поспішали. Зважте, вивезти за кордон чи реалізувати тут півтонни золота — справа не проста.

— Я чекав цього заперечення, — задоволено мовив Бонне, — і сам заперечував собі. Справді, Ціммер міг поспішати, він схопив гроші, документи, встиг кинути до валізи частину своєї колекції. Можна припустити, що бібліотекар так і зробив — інспектор Барц має рацію, — але є одна деталь, яка заперечує всю цю версію. Рекомендую вам, Кноль, вивчати вдачу диваків. Я передивився каталог Ціммера і звірив записи з тим, що залишилось. І ви знаєте, чого не взяв з собою старий дивак? Справді, так міг вчинити тільки дивак. Ціммер залишив найціннішу частину своєї колекції, до речі, вона лежала на верхній поличці, а прихопив з собою чомусь наклейки, що не мають у каталозі помітки «рідкісний екземпляр».

Інспектор лише знизав плечима.

— Ви дали нам сьогодні предметний урок криміналістики, — відповів. — Але для чого вам експерти?

— Ви помітили, що злочинці старанно замітали сліди?

— Так.

— Зробити це в напівтемному коридорі важко. На одній з приступок я найшов сліди крові і шматочок шкіри з волоссям. Начебто людина вдарилася головою об приступку. А над сходами в щілині поміж камінням от що… — Бонне розгорнув перед інспектором клаптик паперу.

— Розтрощене скло?

— Наскільки я розумію, залишки окулярів. Мені необхідно проконсультуватися з експертом-окулістом. Можливо, що окуляри належали злочинцеві. Ми встановимо діоптрію скла, а далі…

— А далі — що бог дасть?

— Саме так. Відвезіть мене до лабораторії, а самі з інспектором Барцом попрацюйте над зв'язками Ціммера. З ким він зустрічався останнім часом? Шварц згадував якийсь ресторан «Райський куточок». Розпитайте там.

— Можете покластися на мене, пане комісар…

Експерту-окулісту не знадобилося багато часу, аби встановити, що окуляри належали людині, яка не може обійтися без них — втрата мало не вісімдесяти відсотків зору. Вже до кінця дня поліція встановила нагляд над усіма оптичними магазинами й майстернями в Зальцбурзі та навколо міста. До того ж Кноль і Барц дізналися від офіціантки «Райського куточка», що її постійний клієнт гер Ціммер останніми днями двічі зустрічався в ресторані з людиною в окулярах. Дівчина виявилася спостережливою, і Бонне одержав навіть словесний портрет можливого злочинця: чоловік років сорока п'яти, низький на. зріст, лисий, ніс кирпатий, обличчя кругле. Носить опуклі окуляри в роговій оправі.

А ще через день в одному з оптичних магазинів придбав точно такі ж окуляри, як і завбачав окуліст, власник приватної школи з селища Альт-Аусзее Вольфганг Хетель. Колишній штурмбанфюрер СС Вольфганг Хетель не так давно звільнений з тюрми, де відбував покарання за військові злочини.

Офіціантка «Райського куточка», якій показали його фото, впізнала відвідувача ресторану, котрий зустрічався з Георгом Ціммером.

Дубровський ходив, по кімнаті, заклавши руки за спину, а Бонне лежав на дивані й стежив за ним хитрими очима.

— Ви нагадуєте мені тигра в клітці, — нарешті порушив мовчання комісар. — Але від ваших емоцій нічого не залежить, і справа не зрушиться. Все повинно йти своїм ходом, існують правила гри, і навряд чи є потреба відступати од них.

Сергій зупинився біля дивана.

— Я впевнений, — мовив якомога серйозніше, — що в цій справі не обійшлося без Ангеля й Грейта. Я також певен, що зараз вони в Альт-Аусзее, і варто зробити наліт на будинок Хетеля, як усі вони попадуть до ваших рук. Ну, подумайте: Хетель живе тут ось уже два роки. Коли б він раніше мав відомості про тайник, то давно б розкрив його чи принаймні намагався це зробити. Є лише один варіант — до нього прибули люди, котрі знали про скарб, і Хетель допоміг їм розкрити тайник. Ці люди — посланці Штайнбауера, Ангель і Грейт. Хіба це не ясно, Люсьєн?

Бонне ліниво потягнувся.

— Коли б я писав репортаж, — зауважив єхидно, — ця версія надихнула б мене на дві-три чудових сторінки. Та в якому ідіотському становищі опинимось ми, якщо в Хетеля нікого нема?

— Але ж він убив Ціммера!

— Хто це вам сказав? — удавано здивувався Бонне.

— Як хто? Ви.

— Я лише припускаю, що Хетель — можливий убивця. Але, на жаль, ще не можу довести цього.

— А розбиті окуляри і його підозрілі зустрічі з бібліотекарем?

— Окуляри — це ще_не доказ. Факт слідства, передбачення, коли хочете, та не доказ. Можливо, їх загубила інша людина. Сам Хетель міг це зробити — адже ми встановили, що він відвідував книгосховище.

— Формалістика, — зневажливо махнув рукою Дубровський.

— Не формалістика, а закон. Зрештою, — Бонне раптом сів на дивані, сунувши ноги в м'які пантофлі, — коли б я і мав докази злочину Хетеля, не поспішав би. Я також гадаю, що без Ангеля тут не обійшлося. Тепла компанія колишніх есесівців — інші руки навряд чи дотягнулися б до їхніх скарбів… Та добре, коли Ангель і Грейт ховаються в Хетеля. А якщо ні? Ми беремо Хетеля, а його люди попереджають інших злочинців. Вени дякують нам за поспішливість і зникають у невідомому напрямку. Та ще й сміються з поліцейських тюхтіїв. Я вже не кажу про золото, яке також благополучно щезає разом із ними.

— У вас залізна логіка, Люсьєн, — відступив Дубровський, — але ж почуваєш себе останнім дурнем, знаючи, що злочинці розкошую і ь на волі поруч з тобою,

— Це у вас від незвички. — Бонне почав взуватися. — Я щойно з Альт-Аусзее. Гарне містечко в передгір'ї. Крихка мрія мого дитинства. Маленький будиночок з садочком, квіти, багато квітів, які цвітуть з ранньої весни аж до морозів. І я з лопатою, вирощую огірки чи щось інше — шампіньйони. Коли вийду на пенсію, неодмінно відшукаю містечко, схоже на Альт-Аусзее. Зелені схили, гарна вода і прозоре гірське небо…

— Ну, і що в Альт-Аусзее? — перебив Дубровський нетерпеливо.

— Порядок, — підморгнув комісар, — повний порядок. Там Кноль, а де Кноль, не може бути нічого, крім порядку. Всі входи і виходи будинку Хетеля блоковано і за самим власником школи встановлено негласний нагляд. За Кожним його кроком стежить Кноль, а цей інспектор, кажу вам без перебільшень, має голову на плечах і лише випадково ще не став комісаром.

Кнолю снилося золото.

Маленькі злитки, завбільшки з кулак, розростались у кругляччя, перетворювалися на валуни; Кноль блукав поміж них, намагався підняти, та грубезні валуни не давалися, він хотів відколупнути від них хоча б шматочок, та не було навіть складаного ножа, і інспектор у безсилій люті дряпав жовту блискучу поверхню валунів, намагався навіть укусити, лизав, відчуваючи в роті незвичайно приємний присмак. Цей кошмар мучив Кноля до ранку. Валуни раптом витяглися у стовпи, точно, як телеграфні, й інспектор чомусь ліз на них, зривався і знову ліз, наче на пласкому зрізі стовпа його чекала винагорода…

Прокинувся на світанку. Голова боліла, і в роті було сухо. Випив теплуватої води з графина й ще довго лежав під ковдрою, заплющивши очі. Хотілося плакати від жалю до самого себе — тридцять чотири роки вже за плечима, а чого досяг? Як був жалюгідна комаха, так і залишився нею — задрипаний інспектор поліції — він, Петер Кноль, котрий відчував себе на голову вищим за самого начальника віденського поліцейського управління. Але в нього не було зв'язків і його систематично обходили по службі: навіть ті, що вчилися в нього, вже були або комісари, або займали значні посади в міністерстві внутрішніх справ. Вони зневажливо вітались із Кнолем, хоча одної Кнолевої голови вистачило б на десяток цих чиновників. Вони мали розкішні автомобілі й дачі, а його платні вистачало лише на скромну двокімнатну квартиру і обіди в ресторані середньої руки.

Кноль ненавидів їх, ненавидів і зневажав, це іноді проривалося і не могло не пройти непоміченим повз зіркі очі начальства — воно, використовуючи службову ретельність інспектора, все ж обходило його при черговій вакансії. Зрештою, Кноль пережив би це — знав, що рано чи пізно неодмінно стане комісаром, а там — кілька успішних справ, газетна реклама, і біс його зна, чим усе це закінчиться, — та з ним трапилося те, що трапляється навіть з поліцейськими інспекторами: Кноль закохався.

Гертруда співала в ресторані, де Кноль обідав. Вона була тоненька і смаглява, носила низько декольтовані сукні. Співала грудним голосом, підтанцьовуючи стрункими ніжками, взутими у відкриті черевички.

Кноль задивився на неї, Гертруда помітила це і, кілька разів зиркнувши на нього, навіть посміхнулася і помахала рукою. В перерві вона запитала в метра, який це дивак витріщився на неї, і, дізнавшись, що інспектор Інтерполу, задумалась. Їй уже набридло нестійке життя з короткочасними любовними зв'язками, бруднуватим номером у мебльованих кімнатах, щовечірніми коктейлями у сумнівних компаніях — хотілося чогось постійного, а інспектор мав гарну зовнішність, був молодим, і йому ще могла посміхнутися доля.

Гертруда не здивувалася, побачивши, що інспектор чекає на неї біля ресторану. Іншого, який би сподобався їй значно менше, ніж Кноль, вона того ж вечора пустила б до себе в ліжко, та з інспектором розпрощалася біля дому, лише потиснувши йому руку, і він був певен, що Гертруда — одна з небагатьох ресторанних співачок, які зберегли цнотливість.

Вони вже зустрічалися два місяці, а Гертруда досі думала, чи варто виходити заміж за Кноля — при ближчому розгляді цього питання з'явилися нерозв'язні проблеми, зокрема порівняно невеличка платня інспектора поліції. Гертруда уявляла своє майбутнє імпозантнішим: комфортабельна квартира, норкова шубка і хоча б «опель-рекорд»…

Кноль догадувався, в чому справа, але що він міг вдіяти?

Зараз, лежачи під ковдрою і занурившись обличчям у подушку, інспектор намагався уявити Гертруду, та бачив лише її очі — зеленкуваті, лукаві, очі, які весь час мінялися, дражнили його і притягували.

Кноль рішуче скинув ковдру і пішов умиватися. Зосереджено чистив зуби й довго тер шию і обличчя. Вийшов на вулицю, постояв трохи на розі. Поруч опецьок у світлому костюмі піднімав залізну штору кафе. Кноль поспитав, чи є в нього телефон і, дочекавшись, поки хазяїн зник у кухні, набрав номер.

— Покличте, будь ласка, пана Вольфганга Хетеля, — попросив. — Хто говорить? Це не має значення… — Чекаючи, обтер спітніле обличчя. — Гер Хетель? З вами говорить інспектор поліції Кноль. Що ж ви замовкли, гер Хетель? Я думаю, вам цікаво буде побалакати зі мною. Так, так… порозмовляти… Чекаю на вас у кафе. Як називається ця вулиця? Ну, напроти готелю «Ам зее», ви повинні знати… Тільки не робіть дурниць, гер Хетель, попереджаю, ви і ваші колеги, так, так, ваші колеги, оточені. І ми стежимо за кожним вашим кроком. Десять хвилин вам вистачить? Чудово, мене це влаштовує.

Кноль сів так, щоб бачити всю вулицю, яка вела до школи Хетеля. Від школи три-чотири хвилини ходу, але ж зараз у них переполох. Він точно знав, що вся компанія зібралась у Хетелевому будинку. Все почалося з учорашньої розмови з господарем магазинчика напроти школи. Кноль сказав йому, що вивчає торговельну кон'юнктуру в маленьких містах — хоче сам відкрити десь магазинчик, і цим привернув до себе серце балакучого товстуна. Той довго скаржився на застій у торгівлі й вередливість клієнтів. Взяти хоча б власника школи гера Хетеля. Завжди пив коньяк і звичайний німецький шнапс, а тепер давай йому віскі і навіть джин. Добре, що того дня він їздив до Зальцбурга і встиг до вечора привезти ящик цих напоїв, але хіба, так роблять. Він уже більше десяти років вивчає смаки своїх клієнтів і майже точно знає, коли й що вони купуватимуть. В Альт-Аусзее ніхто ніколи не пив джину, і раптом таке. І не одну чи дві пляшки, а давай відразу пів-ящика. Він міг би подумати, що гер Хетель збожеволів, але ж така поважна, респектабельна людина!

— А може, у нього планується бенкет чи скоро якесь сімейне свято? — запитав інспектор.

— Я знаю дні іменин усіх моїх клієнтів, — зверхньо відповів товстун. — І приблизно уявляю собі, що вони замовлятимуть.

— Але ж ви не знаєте, коли й до кого приїдуть гості, — заперечив Кноль. — Я впевнений, що в цього… як його… Хетеля зараз хтось гостює.

— Я сам так вважав, — відмахнувся товстун, — тиждень тому навіть бачив, як гер Хетель привіз якихось двох чужаків. Увечері я саме вимкнув світло і збирався зачиняти магазин: він привіз їх у своєму «опелі». Вранці я запитав гера Хетеля, чи не потрібно чогось його гостям, а він сказав, що вони вже поїхали.

— Так, — погодився Кноль, — яке кому діло, хто і що п'є. Аби пилося й купувалося! До речі, — поцікавився наче між іншим, — гер Хетель сам замовляв спиртне?

— Він посилав шофера до Зальцбурга, — пояснив товстун, — гер Хетель знає, що в мене нема джину. Та й звідки йому бути? — спалахнув раптом. — Але шофер побачив, що я їду в місто, і попросив мене. А сам, — підморгнув, — до якоїсь фройляйн. Цьому шоферові пальця в рота не клади — справжній жеребець!

Кноль подумав, як гарно мати справу з базіками. Хетель — розумний, передбачив навіть дрібниці, та ось що таке — мати лінивого слугу і балакучого крамаря напроти….

«Але ж вони могли накивати п'ятами після розкриття тайника, — прийшла думка, — і зараз у Хетеля нікого нема».

Кноль просидів у товстуна весь вечір, купив пляшку коньяку, і вони випили її вдвох. Весь вечір інспектор стежив за вікнами Хетелевого будинку.

— Гер Хетель одружений? — поцікавився в крамаря між двома чарками.

— Його, — довірливо нахилився до Кноля товстун, — лише недавно випустили з тюрми… розумієте, СС… Ще не встиг одружитися.

— Для чого ж йому така вілла? Живе ж сам?

— Гер Хетель — один з найвпливовіших городян Альт-Аусзее, і йому не личить жити в якомусь котеджику.

Коли стемніло і у віллі засвітили світло, Кноль побачив у вікні другого поверху дві чоловічі постаті. Він не міг помилитися: один запинав штору, а другий стояв у глибині кімнати. Шофер у цей час мив автомобіль біля гаража. Отже, «гості» Хетеля ще не поїхали…

… Побачивши в кінці вулиці Хетеля, Кноль засовав-ся на стільці. Зараз вирішувалася його доля — можливо, на все життя, і від його волі й зібраності залежало все. Сів прямо, влипнувши в спинку стільця і поклавши руки на пластикову поверхню столика. Лише ледь-ледь тремтіли пальці. Кноль помітив це і зняв руки зі столу: ніщо не повинно виказувати його хвилювання.

Коли Хетель зайшов у кафе, інспектор багатозначно вказав йому очима на хазяїна. Хетель зрозумів його — не звертаючи уваги на інспектора, підійшов до стойки, замовив каву.

— І принесіть мені «Кемел», — попросив. Знав, що в кафе таких сигарет нема, тютюнова крамниця, де можна знайти американські сигарети, далеченько, але хазяїн не посміє відмовити в проханні одному з найповажніших громадян містечка.

Справді, той подав каву, вибачився:

— Таких сигарет нема, але я зараз збігаю.

Хетель кивнув, і хазяїн вийшов. З чашкою в руках Хетель підійшов до столика інспектора. Вони не привіталися, не вимовили жодного слова, тільки дивилися один на одного очікуюче, холодно і, здається, байдуже, але з прихованою ненавистю і злістю.

Нарешті Кноль почав:

— Я вже казав вам, гер Хетель, що ви оточені. Ми можемо заарештувати вас хоч зараз, і все залежить од мене. Звинувачують вас у вбивстві Георга Ціммера і пограбуванні тайника, розташованого в підвалі замка зальцбурзького архієпіскопа.

Хетель спробував продемонструвати витримку. Ковтнув кави і навіть посміхнувся.

— Тут якесь непорозуміння, гер інспектор. Я всього лише власник школи і рідко коли відлучаюсь з Альт-Аусзее.

— Не будемо марнувати час, Хетель! — обірвав його Кноль. — Бо час працює і проти вас, і прати мене. Може трапитися так, що через кілька годин вас не врятує вже ніщо. Поки я можу допомогти вам.

— Скільки? — видихнув Хетель нервово.

Кноль склав хрестом руки на грудях.

— Три мільйони шилінгів! — мовив твердо.

— Ви збожеволіли, інспекторе! — зверескнув Хетель.

Кноль трохи помовчав. Нахилився над столом, втупившись у Хетеля.

— Це моє останнє слово! Даю вам півгодини на роздуми. Півгодини — і жодної хвилини зверх того. Якщо через півгодини я не одержу чек, ми братимемо вас. Негайно братимемо…

— Але ж три мільйони шилінгів!.. — мало не заплакав Хетель. — Це ж грабунок!

У голосі Кноля забриніла іронія:

— За моїми підрахунками, ви витягли з тайника не менше п'ятисот кілограмів золота. Що таке три мільйони шилінгів порівняно з цим?

Хетель рішуче підвівся.

— У нас нема іншого виходу, — визнав нарешті, — Але чим ви гарантуєте?..

— Ми будемо зв'язані одним мотузком, — зрозумів його Кноль. — Та зважте, мені доводилося мати справу з фальшивими чеками і, перш ніж випустити вас, я перевірю.

— Ну, що ви! — удавано образився Хетель. — Ви одержите чек на віденський банк.

— Я перевірю його в Зальцбурзі.

— Як хочете, — знизав плечима Хетель. — Але я повинен порадитись. Як вам вдалося вислідити нас? — запитав раптом.

— Не втрачайте часу, Хетель. Чекатиму вас на вулиці. І врахуйте — всі ваші телефони, крім того, по якому я дзвонив, за моїм наказом контролюються.

Коли Хетель пішов, інспектор знеможено сперся ліктями на стіл. Посидів так з хвилину. Нарешті опанував себе, спорожнив непочату чашку холодної кави. Підійшов до телефону, набрав номер і одразу почув голос Бонне.

— Доповідає інспектор Кноль. Учора ввечері шофер Хетеля Потер Шульц їздив до Блю-Альм і запитував, чи є телеграма на його ім'я. Так, певно, чекають вказівки… Решта по-старому, гер комісар. Я познайомився з крамарем, який постачає Хетеля, і сьогодні спробую зазирнути в його гросбухи. Розумієте, чи не збільшив крамар продаж спиртного власникові школи. Учням навряд чи Дають шнапс, а от двом дорослим, та ще й приреченим на самотність, нічого не залишається, як пити. Поштових чиновників у Блю-Альм попереджено, і ми матимемо телеграму одразу, як тільки вона надійде. Вам навряд чи варто вдень приїздити сюди. Я вже казав, що кожна нова людина в такому містечку викликає цікавість. Я чекаю на вас увечері, коли стемніє. Спасибі, комісаре, але поки що я нічого такого не зробив.

Повісив трубку і облизав губи. Цікаво, чому вони сохнуть, коли він хвилюється?

Вийшов з кав'ярні і попрямував до Хетелевого будинку.

Агент, який вів спостереження за парадним ходом котеджу, удавав, ніби перевіряє телефонні дротик Кноль підкликав його, наказав:

— Передайте Курту, хай зверне увагу на тих, хто супроводжуватиме учнів. І попередьте його, що злочинці можуть затримуватись. Я тут подивлюся замість вас…

Курт вів спостереження за виходом із школи. Агент мусив зробити гак, і Кноль знав, що, поки той повернеться, він устигне зустрітися з Хетелем.

Хетель з'явився через кілька хвилин. Вони звернули у безлюдний тупичок. Хетель віддав чек і запитав:

— Коли ми можемо виїхати? І нам хотілося б встановити…

— Я тільки випущу вас і все! — одповів Кноль рішуче. — І не сподівайтеся на те, що і в подальшому покриватиму вас.

Хетель мовив багатозначно:

— Але ж тепер вам буде вигідніше, коли ми не попадемо до рук поліції. Я можу ручатися лише за себе, інспекторе, я — мовчатиму, але ж мої колеги…

— Не беріть мене на бога, Хетель! Чек на пред'явника, і я не збираюся сам одержувати гроші. В крайньому разі мене можуть звинуватити в недбальстві, — заховав чек до бумажника. — Я переживу це.

— А у вас усе продумано, — мовив Хетель з повагою. — Приємно мати оправу з діловою людиною. То коли ж?

— Я подзвоню вам. Годин через дві.

— Чи не можна скоріше?

Кноль не витримав, щоб не шпигнути:

— Я розумію вашу непосидючість… І все ж вам доведеться набиратися терпіння.

— Чек у вас, ви можете одержати гроші і…

— Не міряйте по собі!

— Добре. — Хетель вирішив, що не варто сперечатися. — Ми будемо готові через годину.

— Я зможу випустити лише один автомобіль, — попередив Кноль. — Через півгодини поліція знатиме його номери.

Хетель наморщив лоба.

— І все це за три мільйони? — запитав в'їдливо.

— Так, я продешевив, — відпарирував Кноль. — Ще дві хвилини — і я вимагатиму чотири. І ви заплатите чотири.

— Але ж ми вже домовились… І з нетерпінням чекатимемо дзвінка.

Кноль встиг обернутись у Зальцбург і назад десь за годину з чимось. Упевнився, що чек справжній, і дав розпорядження перевести три мільйони шилінгів у Відень на рахунок Гертруди Хунке. Пройшовся головною вулицею Альт-Аусзее, звернув на бічну, що вела до вілли Хетеля. Метрів за сорок від будинку в ряду інших машин стояв сірий «мерседес». Кноль сів на переднє сидіння.

— Ви можете піти пообідати, сержанте, — відпустив поліцейського, який вів спостереження за парадним входом вілли. — Візьміть з собою Герхарда. Я підміню вас. Тільки не баріться, даю вам сорок хвилин.

— Слухаю! — зрадів сержант. — Герхард доповів вам? Цей тип Хетель уранці виходив з вілли. Був у кав'ярні біля «Ам зее», але ж у цей час там сиділи ви, і ми обмежилися спостереженням з вулиці.

— Авжеж, сержанте, — похвалив Кноль. — Йдіть. Сподіваюсь, сорок хвилин вам вистачить.

Коли сержант завернув за ріг, Кноль вискочив із «мерседеса» до телефонної будки.

— Хетель?.. Можете виїжджати. Грузовиком? Добре, хоч самим чортом. Спочатку я переслідуватиму вас на сірому «мерседесі». Нагадую, через півгодини поліція знатиме номер вашої машини.

Хетель буркнув у відповідь щось невиразне й повісив трубку.

Кноль сів за кермо «мерседеса», запалив сигарету, та, зробивши лише кілька-затяжок, жбурнув її у вікно. Дивився, як відчиняються ворота Хетелевої садиби. Вискочив невеличкий жовтий півторатонний «фіат», звернув на головну вулицю і, одразу набравши швидкість, пішов у бік зальцбурзького шосе.

Інспектор повів «мерседес» за ним. Посміхнувся. В кабіні грузовика лише Хетель, отже, ті двоє лежать у кузові. Цікаво, як вони виплутуватимуться з ситуації, що склалася? Певно, петлятимуть об'їзними шляхами, автобан для них — смерть, через півгодини поліція перекриє його.

Кноль їхав за «фіатом» кілометрів чотири, потім різко натиснув на гальма і поставив свою машину на узбіччя. Взяв газету, кілька разів прочитав якусь замітку, та ніяк не міг збагнути, про що йдеться. Зіжмакав газету, сидів, дивлячись на машини, що пролітали мимо, і рахував їх.

Задумав: якщо сота буде зустрічна, все обійдеться: вісімдесят сім… вісімдесят вісім…

Дев'яносто дев'ята виринула з-за повороту ззаду, обдала гарячим повітрям. А от і сота, сіра мікролітражка, йде назустріч. І чого вона так повзе? Тривожно озирнувся назад: так і є, з-за повороту вирвався, виблискуючи хромованими деталями, якийсь американський звір.

Три чорти у горлянку, і для чого випускають ці мікролітражні нікчеми?

Може, водій мікролітражки відчув Кнолеві волання і збільшив швидкість, а може, «американець» пригальмував, побачивши на узбіччі машину, але мікролітражка встигла проминути «мерседес» на якусь частку секунди раніше.

Кноль злорадно подивився вслід «понтіаку» — від серця відлягло і чомусь відразу захотілося їсти. Згадав, що випив лише чашку холодної кави, озирнувся і побачив промаслений пакунок біля заднього скла. Розгорнув,і знайшов бутерброди з сиром.

Кноль сів просто на траву, спершись спиною на крило машини, і довго жував, давлячись черствим хлібом. Думав: Хетель витискує зі свого грузовичка кілометрів вісімдесят-дев'яносто на годину, в середньому виходить не менше сімдесяти, за півгодини — тридцять п'ять.

Цікаво, куди вони рвонули?

Через шість кілометрів поворот у гори. На їхньому місці він їхав би тільки в гори. Там можна перебути десь на хуторі у знайомого. Звичайно, коли є знайомі.» Знайомі завжди допоможуть — всюди треба мати друзів. Чому в нього мало друзів? Ну, й наплювати. Тепер у них з Гертрудою є гроші, багато грошей, а чим більше грошей, тим більше друзів. Правда, ціна таким друзям — тьху, але про це скоро забуваєш, починаєш вважати друзями навіть похлібців — і так до першого крутого повороту.

Куди діваються друзі, коли тобі погано?

Глянув на годинник — минуло двадцять шість хвилин. Витяг із кишені довгого гострого цвяха, ввігнав рукояткою викрутки в заднє колесо. Зашипіло. Інспектор почекав ще кілька хвилин і сів за кермо. Увімкнув радіо.

— Увага, увага! — почав упевнено. — «Форд»-сімнадцятий і «форд»-вісімнадцятий!.. З воріт вілли вийшов жовтий грузовий «фіат», номер ТВ сто тридцять один — тридцять п'ять… За кермом підопічний… Починаю переслідування… Йде в бік Зальцбурга. «Сімнадцятому» йти навздогін. «Вісімнадцятий» займає моє місце, веде спостереження за віллою. Зрозуміло?

— Ви чуєте мене, інспекторе? — захрипів динамік. — Говорить «форд»-сімнадцятий… Вас зрозумів, іду навздогін!

Кноль рвонув «мерседес». Машина пішла рівно, та через кілометр шина остаточно спустила, «мерседес» почало заносити. Кноль схопився за мікрофон.

— «Форд»-сімнадцятий! — вигукнув, імітуючи хвилювання. — У мене спустила шина! Швидше, чорт забирай, швидше!.. — Інспектор проїхав ще трохи на ободі, вильнув так, що автомобіль ледь не з'їхав передніми колесами в кювет. — Усім поліцейським постам! — мовив голосно і мало не урочисто. — Говорить інспектор Кноль. Слухайте наказ: затримати жовтий вантажний «фіат» номер ТВ сто тридцять один — тридцять п'ять! Шофера і пасажирів заарештувати!

Вимкнув мотор і вистрибнув. З-за повороту на шаленій швидкості виринув чорний «форд». Кноль підняв руку, машина загальмувала так, що засмерділо паленою гумою. Інспектор кинувся на заднє сидіння.

— Давай швидше! — наказав. — У мене спустило колесо, ї вони пішли вперед! — Поплескав по плечі, поліцейського, що сидів поруч з шофером. — Мікрофон мені! Повторюю наказ всім патрулям: затримати жовтий вантажний «фіат» номер ТВ сто тридцять один — тридцять п'ять! Водія й пасажирів заарештувати!

Мелькнув знак роздоріжжя.

— Куди? — запитав шофер.

— Ліворуч, — наказав Кноль. — Прямо Зальцбург, там їх затримають і без нас. У горах їм нема чого робити. Певно, намагатимуться їхати малолюдними бічними дорогами, може, в навколишніх селах мають явки…

— Скільки їх? — перепитав шофер.

— Водій і двоє в кузові… Знаття б… — Кноль зітхнув. — Ми б спокійно взяли їх уночі…

Стрілка спідометра перейшла цифру «130». Попереду виднілося село. Трохи зменшивши швидкість, промчали через нього, і знову — сто тридцять…

Ще одне село, але жовтий грузовик наче корова язиком злизала.

— Мабуть, вони подалися в гори, — висловив догадку поліцейський.

— Тільки втратили час!.. — буркнув Кноль. — Вертаємось.

Коли Хетель поклав трубку, Ангель, який саме збирався снідати, мало. не перелив молоко собі в склянку.

— Що з вами, Вольфганг? — стривожився.

Хетель стояв, вирячивши очі, обличчя в нього почервоніло, і руки безвільно повисли.

— Щось трапилося, Вольфганг? — Ангель поставив пляшку з молоком, підскочив до Хетеля, трусонув його за плече.

— Поліція… Ми оточені… — пробелькотів Хетель.

Полковник одірвався від омлета.

— Що ви базікаєте? — скривився невдоволено. — Яка поліція?

Та Хетель уже оговтався.

— Дзвонив якийсь інспектор поліції Кноль. Попереджав, що ми оточені, і призначив мені побачення у кав'ярні біля готелю.

Ангель позадкував і спіткнувся об стілець.

— Ви нічого не переплутали?

— Я ж не божевільний!

— А якщо провокація? — висловив припущення полковник.

— Коли навіть провокація, треба йти! — рішуче мовив Хетель. — Давайте поміркуємо. Уявімо, що все це — правда. Отже, ми оточені, і нам каюк. Інспектор, коли б не мав свого інтересу, не дзвонив би. Зрозуміло? Треба йти. Тепер, якщо це — провокація… Провокатор щось рознюхав і шантажуватиме нас. Усе одно слід іти й домовитися з ним.

— Я підтримую вас, Вольфганг! — мовив полковник.

— Тим більше, — згадав Хетель, — що він сказав: «Ви і ваші колеги оточені». Розумієте? «Ви і ваші колеги…»

— Та-ак… — якось неприродно співуче вимовив Ангель. — Здається, ми попали в неприємну історію!..

— Не панікуйте, Франц, — обірвав його Грейт. — А ви, Вольфганг, ідіть. У нас є золото, і ми можемо купити десяток поліцейських агентів!

. — Цитьте! — несподівано охижів Ангель. — Поторгуйтесь із ним, Вольфганг, у кожного інспектора поліції є межа бажань.

— Не будемо витрачати часу, панове. — Хетель потягнувся за піджаком. — Я зумію розібратися на місці.

Ангель заметушився над своїм саквояжем, а Грейт, стоячи за фіранкою, стежив за Хетелем. Вольфганг тримався чудово: йшов, нічим не виказуючи найменшого хвилювання, навіть зупинився й зірвав якусь квітку, понюхав і рушив далі.

Грейт піднявся на другий поверх, до своєї спальні: Ангель у принципі має рацію — треба зібрати чемодан і бути напоготові.

Хетель повернувся хвилин через двадцять.

Грейт і Ангель чекали в холі, зовсім зібрані в дорогу. Ангель навіть тримав на руці плащ. Хетель, побачивши їхні напружені обличчя, не міг стримати посмішку. Але грати на нервах не став. Мовив коротко:

— Його умови — три мільйони шилінгів!

Грейт свиснув:

— Нічого собі апетит!

Ангель же лише покрутив головою і постукав пальцем по чолу.

— Він часом не того?

Хетель сів у фотель, скинув і протер окуляри. Протирав і не знав, що саме ось такі скельця винні в тому, що їх вистежили. По півтора мільйона шилінгів за скельце! Мабуть, ще ніхто в світі не мав таких дорогих окулярів. І все через те, що він звик завжди мати запасні окуляри. Навіть у тюрмі мав їх, хоча за всі роки, проведені в камері, вони так йому і не знадобились. Ця погана звичка привела до того, що Хетель, не знаючи, що робить дурницю, зайшов до аптеки в Альт-Аусзее, — знайомий аптекар, тисячу разів вітався з ним і на вулиці, і в кав'ярні, симпатичний такий сивий дідуган, — він йому підібрав окуляри одразу, посміхнувся на прощання й подякував, але негайно подзвонив до поліції.

Звичайно, гер Хетель поважна і шановна людина, він не може вплутатись у якусь некрасиву історію, та порядок є порядок; його попросили з поліції, і він виконав їхнє прохання.

Хетель надів окуляри.

— Так, три мільйони шилінгів, — ствердив. — І він не поступиться ані на шилінг. Я вважаю — треба платити.

Ангель сів напроти Хетеля.

— Розкажіть же все по порядку, — наказав.

— Ви ж не в Організації Об'єднаних Націй, — підтримав його полковник;— не крутіть хвостом і викладайте все.

— Ми зустрілись у кав'ярні наодинці, — почав Хетель. — Я повністю виключаю шантаж, панове. Інспектор Кноль обізнаний так, як може бути обізнаною тільки поліція. Він навіть підрахував, скільки золота могло бути в тайнику. Він знає також, що ми, — Хетель зробив наголос на останньому слові, — вбили Георга Ціммера. І звинувачує нас у цьому…

— Так… це не жарти… — першим порушив мовчанку Грейт. — І що ж він обіцяє?

— Через дві години після одержання чека він випускає одну машину і дає нам півгодини. Через. півгодини поліція знатиме номери цього автомобіля.

— Півгодини!.. — у розпачі підняв Ангель угору руки. — Що ж ми зробимо за півгодини?

Хетель мовив розсудливо:

— Півгодини — це і мало, і багато. Дивлячись, як їх використати…

— За цей час ми встигнемо зробити лише кілометрів сорок. Потім поліція перекриє дороги і кінець, — зауважив Грейт.

— Ми ще встигнемо обговорити, як діяти. — Хетель постукав нігтем вказівного пальця по годиннику. — Через шість хвилин я повинен дати відповідь.

— Не відповідь, а чек на три мільйони, — уточнив Грейт. — У вас є рахунок в банку — виписуйте… — Почім порахуємось…

Та Хетель був ділова людина.

— Для чого ж потім? Хіба у вас нема рахунків? Кожен із вас дасть мені чеки — еквівалентно у фунтах чи доларах, — я не заперечуватиму і проти франків, панове! — на ті банки, де у вас є вклади. Хе-хе… Я ж знаю, що фальшивих чеків ви не тримаєте… Бо нам до всіх наших гріхів тільки не вистачає звинувачення у виготовленні фальшивих паперів…

Грейт поморщився, але витягнув чекову книжку.

— Мільйон шилінгів, — поворушив губами, — це буде в доларах…

— Чому лише мільйон? — аж підскочив Хетель. — Я не знаю, як ви умовились із Штайнбауером, але моя частка, певно, значно менша від ваших. Тож я плачу п'ятсот тисяч. Ви — по мільйону двісті п'ятдесят.

Ангель втупився у нього злими очима.

— Ми не вбивали, Хетель! — просичав. — І, якщо нас заарештують, спробуємо довести це… Кожен платить по мільйону…

Хетель помахав пальцем під самісіньким його носом. Мовив злорадно:

— Якщо нас заарештують, то всі мої гріхи потьмяніють у порівнянні з вашими. І ви це знаєте самі, Франц!..

Ангель увібрав голову в плечі.

— Ви вульгарний здирник, та біс з вами!

— Зважте ще на одну деталь, — мовив Хетель, скоса дивлячись, як Грейт завмер над чековою книжкою. — Зараз мені доведеться вивозити вас звідси, а ви самі підрахували, що півгодини — це не так уже й багато. Доведеться вживати деяких заходів, а що зробиш без грошей?

— Це справедливо. — Полковник виписав чек. — Ідіть і швидше повертайтесь, Вольфганг. — Коли Хетель пішов, з досадою мовив Ангелеві: — Фортуна щось почала відвертатися від нас… Вплутуємось то в одну, то в іншу історію!

— Але ж поки що ми щасливо виплутувались, — заперечив Ангель.

— Два-три дні нам треба переховуватись, — нахмурився Грейт, — поки прийде телеграма. В крайньому випадку, в горах перейдемо швейцарський кордон. Завжди можна домовитися з контрабандистами, аби заплатити їм…

— А золото? — уїдливо запитав Ангель.

— Звичайно, шкода золота, — погодився полковник, — але я ціную свободу трохи дорожче, ніж центнер найкоштовнішого металу.

— Подивимось, — невизначено відповів Ангель, про себе вирішивши, що лише в крайньому випадку розлучиться із зливками. Перший переляк у нього минув, і, як завжди буває в таких випадках, його страхи видавалися зараз перебільшеними.

Вони чекали на Хетеля, не виходячи з холу. Не снідали — зовсім не було апетиту, — майже не розмовляли — тільки палили сигарету за сигаретою, перекидаючись короткими репліками. Тепер усе залежало від Хетеля, вони не мали більше явок, а їхні іспанські паспорти не варті, певно, і ламаного шеляга. Тому, коли Вольфганг повернувся, Ангель запитав улесливо:

— Що нового, мій друже?

Хетель одразу помітив зміну тону, але тепер було не до того, щоб зводити рахунки.

— Усі наші телефони, крім одного, контролюються, — пояснив. — Та все ж я подзвонив з автомата до «Чорного дрозда». Фрау Вессель допоможе нам. А поки, — кивнув на контейнери, — звалені в кутку й накриті килимом, — це в грузовик! Чорним ходом! Аби з вулиці не помітили жодної метушні. Чорним ходом, панове, Петер уже поставив там грузовик…

— Але що може зробити фрау Вессель? — затривожився Ангель. — Адже в «Чорному дрозді» була поліція, і фрау Вессель наведе на нас агентів…

— Не хвилюйтеся, мій друже! — Хетель відплатив Ангелю його ж монетою. — Фрау Вессель обведе навколо пальця десяток агентів.

Вони швидко повантажили контейнери й накрили їх брезентом.

Хетель пішов інструктувати Петера. Ангель лежав на дивані, втупившись у стелю, а полковник походжав по кімнаті. Нерішуче зупинився біля бару й витяг пляшку, відкоркував і понюхав, та все ж поставив на місце. Чорт з ним, із джином, він сам собі не ворог і сьогодні повинен бути зовсім тверезим. Плюхнувся в крісло, поклавши ноги на журнальний столик. Тиша починала гнітити його — сказав, аби не мовчати:

— Звідси до Унтеркрімля кілометрів сто п'ятдесят… Від Унтеркрімля дванадцять кілометрів до штольні, завтра викопаємо контейнер, а післязавтра, дай боже, прийде телеграма. Цікаво, який літак прилетить за нами?

— Не все одно? Аби піднятися в повітря, — байдуже мовив Ангель.

— Ви профан у техніці, Франц, а мене хвилює, чи зможе він злетіти з вантажем у півтонни і з трьома чоловіками на борту?

— Чому трьома? Пілот, ми ж домовилися про це, матиме документи й залишиться тут, а літак піднімете ви.

— Я ж і кажу: три, — пояснив Грейт. — Я, ви і Хетель.

— Хетель може перейти кордон і так, — з досадою відмахнувся Ангель. — Ви про це не думайте.

Полковник здивовано обернувся до нього.

— Ну що ви… Коли буде хоча б найменша можливість, ми візьмемо його.

«Що з ним сперечатися, — подумав Ангель, — усе вирішиться на місці…»

— Звичайно, — погодився, — якщо буде найменша можливість…

Задзвонив телефон. Ангель аж підскочив на дивані.

— Швидше, Хетеля!.. — від нервового напруження він почав загикуватися. — Гу-укніть же… Кларенс…

Та Хетеля не треба було кликати. Вольфганг зняв трубку паралельного апарата. Він з'явився у дверях за кілька секунд:

— Швидше! — замахав руками. — Тепер кожна секунда на вагу золота.

… Грейт влаштувався так, що, лежачи в кузові під брезентом, через щілину спостерігав за дорогою. Бачив і сірий «мерседес», який ішов за ними мало не впритул, і інспектора, котрий обідрав їх сьогодні на три мільйони. Потім «мерседес» відстав, Грейт хотів на ходу перелізти в кабіну, та роздумав: Хетель неодмінно зменшить швидкість, і вони програють хвилину-дві. А кожна хвилина зараз справді важить дуже багато.

Хетель зрізав поворот, не зменшуючи швидкості. Полковник і сам полюбляв ризиковану їзду й похвалив Хетеля — нічого не скажеш, водій класний, відчуває автомобіль.

Кілометрів за чотири від роздоріжжя почався невеликий гайок. Раптом Хетель різко загальмував. Грейт затурбувався — чи не трапилось чого? — та його відкинуло під брезентову темряву, машину почало трясти на вибоях.

Грейт висунув голову. От воно що — Вольфганг звернув з дороги і їхав вузьким лісовим путівцем. Мало не одразу знову круто повернув і зупинився в густому чагарнику. -

Полковник відкинув брезент і побачив старенький обшарпаний пікап і фрау Вессель поруч із ним.

«Так от що задумав Хетель!..» — зрозумів.

— Радий бачити вас, фрау Вессель! — посміхнувся, вистрибуючи з грузовика. — Швидше, Франц!

Потягнув за кінець і скинув брезент на траву. Хетель про щось домовлявся з фрау Вессель. Полковник підійшов до них.

— Наскільки я зрозумів, ми скористаємось вашим пікапом, фрау?

— Так.

Грейт відкинув борт грузовика, підхопив контейнер.

— Залізьте туди, — кивнув Хетелю, — і допоможіть Францу. Підсовуйте ящики до мене!

Перевантажили контейнери за кілька хвилин. У маленькому кузові пікапа залишалося зовсім мало місця. Туди ліг Ангель, і Грейт знову накрив його та ящики брезентом. Сам сів з Хетелем у кабіну.

— Прощавайте, фрау Вессель!

Жінка сама підняла і защепила борт грузовика. Сіла за кермо і заднім ходом виїхала на шосе. Вона ще мала дев'ять хвилин — через дев'ять хвилин за жовтим вантажним «фіатом» полюватиме поліція…

Фрау Вессель доїхала до роздоріжжя і повернула в бік Зальцбурга. Через кілька кілометрів у невеличкому селищі звернула на тиху зелену вуличку, поставила машину в тупичку, роздивилася, чи нема нікого поблизу, і, дочекавшись, поки якийсь перехожий зник за рогом, замкнула «фіат» і пішла до автобусної зупинки.

У кімнаті стояла така тиша, що чути було, як билася у вікно муха.

Кноль не міг відвести погляду від мухи — дурна, поруч відчинена кватирка, піднімися вище й лети собі. Подумав: а він сам? Чи не нагадує комаху, що заплуталась у павутинні? Тепер його обплутуватимуть усе більше й більше, поки остаточно не позбавлять волі, руху, нарешті самого бажання захищатися і навіть жити. Посміхнувся: до цього, певне, не дійде. Його не візьмуть голими руками, і в нього є життєва мета — Гертруда; заради неї він буде хитрий і слизький, він розірве павутиння, яким би міцним воно не було.

Бонне витлумачив посмішку інспектора по-своєму.

— Ви або злочинець, Кноль, або дурень. В останнє я не вірю, бо працював з вами. Залишається перше.

Кноль підняв долоню, і цей жест можна було б витлумачити або як прохання помилувати, або як намагання відсторонитись од комісара, зупинити його.

— Я помилився, комісаре, — мовив, дивлячись просто перед собою на ту ж муху. — Повірте, я помилився. Чи ви ніколи не помилялися?

— Я б повірив вам, Кноль, але дуже багато помилок і навіть незрозумілих, як на такого досвідченого працівника, як ви, вчинків.

Дізнавшись, що злочинцям неймовірним способом вдалося прорвати блокаду вілли Хетеля, Бонне разом із шефом поліції землі Зальцбург виїхав до Альт-Аусзее. Вони прибули туди після того, як Кноль остаточно загубив сліди Хетелевого грузовика. Бонне почав з'ясовувати — чому? Адже вони вели безпрограшну гру, яку» поліція веде вже не один десяток років, гру, де все розставлено по своїх місцях, де все відомо наперед і в якій поліцейський програш або виключається зовсім, або зведений до мізерної частки процента. В усякому разі, комісар за всю свою практику не пам'ятав, щоб поліція у таких випадках зазнавала поразки.

Телефонний дзвінок з Альт-Аусзее і приголомшив, і розлютив його одночасно; Бонне зв'язався з шефом поліції, і через кілька хвилин поліцейський лімузин на. великій швидкості віз їх на місце пригоди.

Бонне картав себе: як міг він піддатися на умовляння Кноля і залишитись у Зальцбурзі? Хоча аргументи інспектора були переконливі, комісар сам зрозумів, що залишатися йому у такому маленькому містечку, де все видно, як на долоні, не дуже розумно. Адже злочинці могли знати його в обличчя (хто відає, може, тому їм і вдалося обвести комісара навколо пальця в Танжері?), випадково побачити і накивати п'ятами.

Але ж Кноль! Бонне встиг переконатись, що інспектор — розумна й передбачлива людина, якій можна довіряти. Ось і довірив на свою голову…

З рапорту Кноля виходило, що втеча злочинців стала можливою тільки через фатальний збіг обставин! інспектор підмінив двох поліцейських, котрі пішли обідати, саме в цей час злочинці виїхали на грузовику, він почав переслідувати їх, але клятий цвях… Зрештою, ніхто не застрахований од того, що в його автомобілі спустить балон!

Комісар запропонував шефу поліції допитати поліцейських, що вели спостереження за віллою і школою.

І тут з'ясувалися обставини, які примусили Бонне подивитися на справу зовсім іншими очима.

Перша: інспектор Кноль уранці снідав у кав'ярні, в яку заходив Хетель. Потім злочинець повернувся додому, але скоро знову вийшов у місто. За кілька хвилин до цього Кноль зняв із поста агента, котрий вів спостереження за головним виходом з вілли.

Комісар запитав інспектора, чому він так вчинив і чи не логічніше було йому самому зв'язатися з постом біля школи?

Кноль визнав, що припустився помилки. Тепер він розуміє, що йому самому слід було переговорити з агентами, які чергували біля школи.

— Про що ви розмовляли з Хетелем у кав'ярні? — запитав раптом Бонне.

Кноль лише знизав плечима. Тут, у цьому містечку три кав'ярні, він завітав до найближчої — мусить же навіть і поліцейський інспектор снідати! — на той час туди зайшов і Хетель. Але ж хазяїн кав'ярні може посвідчити, що він, Кноль, не перемовився із злочинцем ані словом.

Комісар не заперечував: так, Хетель попросив чашечку кави й сигарети. Таких сигарет у кав'ярні не було, і хазяїн, аби догодити поважному відвідувачеві, побіг по них. Таким чином, деякий час інспектор і Хетель перебували в кав'ярні наодинці. Чи не вважає сам інспектор Кноль цю ситуацію підозрілою?

Кноль погодився. На місці комісара він міркував би так само. І взагалі, цей день для нього, інспектора, — суцільний ланцюг якихось злощасних збігів обставин. Зрозуміло, що якась тінь падає на нього, але нехай комісар і шановний шеф поліції землі Зальцбург зрозуміють: він зробив усе, щоб виявити і затримати злочинців, і не його вина, що їм удалося втекти.

Комісар обернувся до Кноля, мовив жорстоко:

— Можете ображатися, але я повинен сказати: ви, Кноль, пройдисвіт! Правда, розумний пройдисвіт, але це ще гірше.

— Я відстороняю вас від виконання обов'язків, — втрутився шеф поліції. — Їдьте до Зальцбурга і чекайте там на мої розпорядження.

Інспектор виструнчився і, чітко повернувшись, вийшов із кімнати.

Шеф поліції упевнено сказав:

— Він змовився з Хетелем і одержав від нього не одну сотню тисяч. Але довести це буде важко.

— Якщо ми не затримаємо злочинців, — зауважив. Бонне. — Тоді нема свідків…

— Вони не свідчитимуть проти нього в будь-якому випадку, — з досадою відповів шеф. — Як правило, злочинці не виказують поліцейських, котрі допомагають їм.

— Е-е, всяке буває, — заперечив Бонне. — А втім, це ваша справа, і я не хочу сушити нею собі голову. Якщо Ангелю і Грейту ще раз удасться ошукати мене, я зроблюсь або фаталістом, або піду у відставку. Мені потрібен здібний помічник — кого б ви могли порекомендувати?

— Сержанта Грейзля. Молодий, але тямущий.

— Ага, — згадав Бонне, — це такий білявий і трохи кирпатий. Чомусь і мені він впав в око.

Шеф Поліції поїхав до Зальцбурга, а Бонне довго; лежав на вузькому готелевому ліжку, розмірковуючи.;

Тепер у них лишилася тільки одна ланка ланцюга — телеграма, яка повинна надійти на пошту в Блю-Альм.

Але чи не попередив злочинців Кноль? Те, що інспектор змовився з ними, не викликало в Бонне жодних сумнівів. Не пройшли повз його увагу і ледь помітні іронічні нотки у відповідях Кноля. Мовляв, ми обоє тямущі люди, і бачимо один одного наскрізь, але ж комісар повинен розуміти, що жоден суд не доведе вини інспектора, є лише побічні докази, так би мовити, натяки на злочин, а він, Кноль, плювати хотів на натяки…

Цікаво, подумав комісар, скільки ж узяв Кноль? Певно, багато: знав, що в поліції йому не втриматись надто вже великий скандал виникне, — і забезпечив собі безбідне існування.

Та біс з ним, з інспектором…

Бонне спробував зосередитися. Про що ж він думав? Ага, чи попередив Кноль злочинців, що поліція цікавитиметься телеграмою, котра має прийти в сусіднє містечко на ім'я слуги Хетеля? Якщо попередив, то й це кільце ланцюга втрачено. Правда, залежно від того, чого чекають злочинці від телеграми. Комісар здогадувався, що йтиметься про вивезення золота за кордон. Але ж в Ангеля та Грейта може бути і запасний варіант…

Так нічого й не вирішивши, Бонне вийшов на вулицю.

В барі біля готелю ще було людно. Грала піанола. Комісар сів біля стойки і один за одним випив два келихи коньяку. Але нітрохи не сп'янів. Подумав і випив ще один. Зробилося тепліше, і перспективи вже не видавалися такими сумними.

Вийшов з бару, постояв трохи на свіжому повітрі й пішов спати.

За Унтеркрїмлем, невеличким гірським, містом, Хетель з'їхав з асфальтованого шосе на звичайний кам'янистий путівець. Зупинив пікап поблизу струмочка, що збігав крутим схилом. Довго пив холодну джерельну воду, сьорбаючи просто із струмочка, і мружився від задоволення. Напившись, сів на порослу мохом кам'яну брилу, мовив весело:

— Можете дякувати богові! Сюди не соває носа жодний поліцейський.

Ангель визирнув з-під брезента, роздивлявся недовірливо. Навколо гірські схили, немов земля сколихнулася величезними хвилями і раптово застигла. Десь далеко в долині, на самісінькому обрії, червоніють дахи Унтеркрімля, вище — сіра смужка шосе, по якій повзуть автомобілі, а тут — небо й зелені схили, жебонить вода у струмочку і співають птахи. Ангель розчулився: життя, виявляється, триває, а вони не помічають його красот у гонитві за житейськими благами!

Грейт занурив голову в холодну воду, чмихав і відпльовувався, вмиваючись. Змивши дорожній пил, обтерся хусточкою, запитав:

— Фрау Вессель не залишила десь пакунка з бутербродами? Зараз я з'їв би слона…

Тепер усі згадали, що фактично навіть не снідали. Але в пікапі не було ані крихти їстівного — заспішили, аби скоріше знайти де-небудь притулок. Їхали повільно, розглядаючись навколо.

Люди селилися тут рідко — невеличкі хутірці острівцями розкидані в зеленому морі. А путівець в'юнився між схилами, забираючи ще вище, здавалось, уже нічого не буде, крім неба і кам'яних брил, але й там жили люди — за поворотом близько від дороги стояв акуратний цегляний котедж із мансардою, і з комина підіймався в небо дим.

Хетель зупинив машину.

— Я піду на розвідку. Ви — диваки-туристи, я вожу вас, вам набридли мотелі й кемпінги, хочете екзотики и самотності…

— Ідіть, Вольфганг, — пожартував Грейт, — і не забудьте одразу домовитися про печеню. Більше картоплі й м'яса, можна, правда, і яєчню. Зрештою, все, що завгодно, крім трави…

Хетель, не дослухавши полковника, рушив до садиби. Грейт, вийшовши з кабіни, сперся на крило, запитав Ангеля:

— Вам не розтрусило кишок? Дорога така, що я головою мало не пробив стелю цієї лайби.

Ангель не відповів. Розглядав котедж. Нарешті виніс присуд:

— Тут нам було б непогано. Місце пустинне і всього десяток кілометрів до Унтеркрімля.

Полковник витяг із бумажника карту.

— І лише чотири кілометри до штольні…

— Щось Хетеля не видно, — захвилювався Ангель. — Може, нікого нема і він розшукує хазяїв?

— А дим?

— Ваша правда. Мабуть, Вольфганг домовляється.

Хетель вийшов з котеджу через кілька хвилин.

Грейт намагався з його вигляду догадатися, чи п спіймав він облизня, та Вольфганг нічим не виказував ані розчарування, ані задоволення: йшов, втупившись у стежку, буцімто вона пролягала над урвищем. Перестрибнув кювет, блиснув окулярами.

— Домовився, — сказав коротко.

У полковника одлягло від серця. І все ж перемогла обережність:

— Хто там живе?

Хетель, сідаючи за кермо, пояснив:

— Самотня жінка зі старим батьком. Недавно в неї помер чоловік. Мак сина, який вчиться десь там, — кивнув на долину, — і зрідка навідує їх. Я зняв дві кімнаті: мансарди. Нічого, чистенькі…

Хазяйка чекала на них біля відчинених воріт. Огрядна, повновида жінка років під п'ятдесят, дивиться привітно і осміхається.

Грейтові вона сподобалася. Подумав, що хазяйка котеджу має лагідну вдачу — з нею буде легко домовитися. Вистрибнув із машини, допоміг їй причинити ворота. Поцікавився:

— Як з обідом, фрау?..

— Шварцвеллер, — відрекомендувалася жінка. — Але ж я не розраховувала на гостей…

— Якщо у вас знайдеться півтора десятка яєць і шматок грудинки, — заявив Грейт з ентузіазмом, — то ми будемо врятовані!

— Звичайно, знайдеться. Маю ще сир, ковбасу й молоко.

— А шнапс?

— О-о!.. — розвела руками хазяйка. — Ми не п'ємо. Є лише почата пляшка спирту.

— Згодиться, — милостиво схвалив Грейт. Озирнувся на товаришів — Фрау Шварцвеллер почастує нас чудовим обідом. Забирайте валізи, Франц, і підемо влаштовуватись.

Та Ангель не зрушив з місця. Стояв, спершись на машину. Поплескав по накритих брезентом контейнерах:

— Спочатку…

— Плюньте, — заявив полковник категорично, — нічого не станеться.

Ангель затявся.

— У нас тут невеличкий вантаж, — пояснив хазяйці, — і мені хотілося б…

— Закотіть машину в сарай, — здогадалася та. — Треба лише розчистити місце. Я зараз.

— Ми самі, — зупинив її Грейт. — А ви краще подбайте про обід.

Фрау Шварцвеллер пішла до покоїв. Хетель відчинив сарай.

— Це просто здорово, — потер руки, — я хвилювався, що хтось може побачити пікап…

— Бог нам допоміг! — солодко мовив Ангель.

— Коли б не три мільйони шилінгів, — зареготав Грейт, — дідька лисого вам допомогли б усі боги світу!

Ангель поморщився. В глибині душі він не вірив у бога, але завжди зберігав зовнішню лояльність до нього. Хоча іноді відчував тривогу і починав молитися. Молився щиро і був переконаний, що бог чує його молитви; тривога відпускала, і він мало не одразу забував про бога.

Але зараз знайшов за потрібне зауважити Грейту:

— Ваш цинізм не до місця, Кларенс. Не гнівіть бога, і він вас ніколи не забуде.

Полковник подивився на Ангеля з подивом, та сперечатися не став: у цього Франца завжди якісь вибрики, та, зрештою, це не так уже й страшно…

Вони швидко звільнили місце в сараї і загнали в нього пікап. Ангель власноручно зачинив важкі двері.

— Треба попросити в хазяйки замок, — мовив задоволено. — Тепер я спокійний.

Бонне ще раз прочитав телеграму з Берна, адресовану Петеру Шульцу. Петер Шульц — слуга Хетеля. Отже, в них щось призначено на четверте вересня. Сьогодні — друге, залишається два дні…

Покликав сержанта Грейзля.

— Давайте автомобіль, поїдемо.

— Якщо не помиляюсь, до Блю-Альм? — насмілився запитати сержант. Це він привіз уранці копію телеграми і був дуже задоволений, що догодив комісарові.

Не встигли вони поставити свій «мерседес» на центральній площі Блю-Альм, як замиготів сигнал і Грейзль увімкнув рацію.

— Доповідає сьомий… Доповідає сьомий… Петер виїхав з Альт-Аусзее. Червоний «фольксваген» сто три — вісімдесят… Іду за ним…

Бонне глянув на годинник.

— Я ще встигну випити каву…

Пив каву й машинально жував булочку. Попросив ранкові газети. На першій сторінці «Фольксштімме» одразу побачив портрети трьох «красунчиків».

Ангель зосереджений і навіть злий, у Грейта діловий вираз, дивиться кудись убік, наче йому соромно глянути співбесідникові у вічі, Хетеля ж не можна зрозуміти: заховався за скельця окулярів — типовий провінціальний вчитель, який мне вуха своїм учням, наставляючи їх на шлях праведний. Унизу замітка, в якій розповідається про злочинців. Бонне швидко пробіг її очима. Так і є, головний удар спрямований проти Ангеля — кат, комендант концтабору, — ну що ж, політичні акценти не зашкодять, а решта — все вірно: звертання до населення з проханням пізнати злочинців і негайно повідомити поліцію.

Молодець Дубровський, попрацював оперативно! Він приїхав в Альт-Аусзее вчора вранці і підняв комісара з ліжка: Поки Бонне вмивався, сидів біля ванної і говорив:

— Ну, комісаре, чим ви можете пояснити чергову втечу злочинців? Скажете, знову фатальний збіг обставин? Так завжди можна виправдатися, а Ангель сміється з ваших поліцейських хитромудрощів. Якби ви послухали мене і одразу звернулися до лівих сил, якщо хочете, до народу, то під ногами в злочинців горіла б земля — ви давно б спіймали всю банду.

— Ви спрощуєте, мсьє Серж, — висунув голову з ванної комісар. — Вони були в пастці і, коли б не цей мерзотник Кноль…

Дубровський безнадійно махнув рукою.

— Сьогодні Кноль, завтра який-небудь Браун. Але ж злочинці десь в Австрії, а ви не знаєте — де. Хочете, ми звернемось до населення.

Бонне трохи подумав.

— Тепер це доречно, — признався. — Можливо, вони засіли десь у горах і шукають засобів переходу через кордон. Так, тепер це доречно.

Дубровський швидко поїхав — і ось наслідок. Навіть праві газети «Нойє пресе» і «Зальцбургер нахріхтен» не змогли обійти цієї справи, вони, правда, змальовували її зовсім з інших позицій, роблячи наголос на вбивстві бібліотекаря, але портрети також дали?

Комісар відклав газети і пішов до «мерседеса».

— Зараз вони будуть тут, — повідомив сержант, наче Бонне і сам не знав цього. Комісар хотів зробити йому зауваження, та роздумав, ще зовсім хлопчина, і все видається йому важливим, мало не першовідкриттям — стриманість прийде тільки з досвідом.

Червоний «фольксваген» зупинився у провулку за поштою. Петер Шульц не одразу вийшов із машини. Посидів трохи, але нікого не помітивши, пішов на пошту. Поблукав малолюдними кварталами і, лише зробивши великий гак, шмигонув у двері поруч із великим поштовим ящиком. Одержав телеграму, прочитав і порвав на дрібні шматочки, які непомітно кинув у кошик на папери. Вийшов з пошти, постояв на розі, озираючись, нарешті сів у «фольксваген» і почав петляти по місту, перевіряючи, чи не вчепився йому хтось у хвіст.

Бонне сміявся: все було передбачено, і Шульц міг їздити до останньої краплі бензину — з Блю-Альм лише три виїзди, і кожен з них контролює поліція.

Скоро Шульц заспокоївся і зупинився біля бензоколонки. Бонне взяв мікрофон.

— Увага! Усім постам бути напоготові! Мабуть, він виїде на автобан. «Форд»-сімнадцятий, їдьте вперед і чекайте на перехресті біля автобану.

Передбачення комісара справдилося: Шульц повернув на шосе, яке вело до автобану. Комісарів «мерседес» ішов за ним на відстані кілометра, Бонне. був упевнений, що Шульц поїде в гори, і здивувався, почувши раптом:

— Шеф, це «Форд»-сімнадцятий. Наш підопічний тримає курс на Відень. Іду за ним.

Комісар з хвилину розмірковував. Потім наказав:

— їдьте за Шульцом на відстані. Не будьте настирними, але й не випускайте з поля зору. Головне, не проґавте, коли він з'їжджатиме з автобану.

Невдовзі знову схвильований голос:

— Я — «Форд»-сімнадцятий. Підопічний з'їхав з автобану. Дорога на Якобсдорф. Іду за ним…

«Ось воно що! — зрозумів Бонне. — Фрау Вессель…»

«Мерседес» скотився з автобану, і комісар наказав поставити його на узбіччі. Викликав поліцейську машину:

— «Форд»-сімнадцятий, що з підопічним?

— Купається в озері.

— Чудово, не спускайте з нього очей.

Комісар наказав проїхати ще з кілометр і поставити «мерседес» у кущах поблизу дороги. Повернувся до Грейзля:

— Слухайте уважно, сержанте. Зараз ви завітаєте до готелю «Чорний дрізд». Пийте каву, пиво, коньяк — що хочете! — але не впивайтесь. Скоро там буде Шульц. Якщо вам удасться почути, про що він розмовлятиме з хазяйкою готелю, це буде просто чудово. А коли ні — не страшно. Важливо перевірити, чи зустрінеться Шульц з хазяйкою «Чорного дрозда».

Грейзлю не треба було наказувати вдруге. Вислизнув з машини і пішов стежкою уздовж шосе, наспівуючи веселу пісеньку. Навіть. похитувався трохи, такий собі робітник із Відня, що відклав трохи шилінгів і зараз прогулює їх, не думаючи про завтрашній день.

Шульц купався і загоряв на озері мало не годину. Потім одягнувся і, кинувши «фольксваген» на стоянці, рушив ледь помітною стежкою поміж кущами до «Чорного дрозда».

У «Форді»-сімнадцятому захвилювалися, та Бонне наказав агентам сидіти спокійно й чекати вказівок.

Грейзль з'явився червоний, спітнілий, дихав важко, певно, біг. Від нього смачно пахло пивом, і Бонне подумав, що й він не відмовився б від кухля.

Сержант зашепотів, наче тут їх могли підслухати:

— Вони розмовляли про щось, та я не міг почути… Шульц сів біля стойки і сказав їй усього кілька слів. Я підійшов, але вони замовкли. Шульц узяв кухоль і сів у кутку, вони більше ні про що не розмовляли, та хазяйка пішла, і її місце зайняла дівчина. Така вродлива блондинка.

— Розмарі, — здогадався комісар.

— Так, її звуть Розмарі. Я вийшов у вбиральню, — там є вікно на двір, — і побачив, що хазяйка виводить із боксу машину. Білий «фіат», СР двісті двадцять три — сорок чотири. Я одразу прибіг сюди…

— Ви добре зробили, Грейзль. Тепер сидіть і відпочивайте.

Бонне узяв мікрофон. Скомандував:

— «Форд»-сімнадцятий, продовжуйте стежити за підопічним. Певно, він вертатиметься в Альт-Аусзее… Де ви, «Форд»-вісімнадцятий? Будьте напоготові. Я йтиму за білим «фіатом» СР двісті двадцять три — сорок чотири… Займіть позицію при виїзді з якобсдорфської дороги на автобан. Візьмете «фіат» на себе, бо жінка, яка вестиме його, знає мене.

Маленький білий «фіат» проминув їх через кілька секунд і, поки Бонне виводив свою важку машину з кущів, був уже на роздоріжжі. Постояв трохи і вклинився слідом за чорним «фордом» у потік автомашин, що мчали в бік гір. Об'їхали Зальцбург, і «фіат» звернув на шосе, ще вело до Унтеркрімля.

— Так я і думав… — крізь зуби цідив Бонне, стримуючи «мерседес», щоб не попасти в поле зору фрау Вессель. — Вони сидять у горах і чекають на звістку. І ми їх…

— Заарештуємо? — чи то здивовано, чи то радісно запитав сержант. Це прозвучало так комічно, що Бонне не витримав і голосно зареготав.

— Звичайно, коли трапиться така нагода.

Попереду з'явилися будиночки міста. «Унтеркрімль», — прочитав Бонне, і тут же почув голос агента з «форда»:

— «Фіат» зупинився на площі. З нього вийшла жінка, прямує до ресторану. Чекаємо наказу…

— Ідіть за нею, — наказав Бонне. — Ідіть і подивіться, що вона там робитиме.

Фрау Вессель затрималась у ресторані недовго, випила чашечку кави, перемовилась кількома словами з жінкою, що стояла за стойкою, і знову сіла за кермо. «Фіат» розвернувся і виїхав на дорогу, що вела назад до Зальцбурга.

— Зважте, сержанте, текст телеграми вже відомий барменші, — сказав Бонне. — Не буде ж така ділова жінка як фрау Вессель кидати все і мчати за стільки кілометрів, щоб випити в Унтеркрімлі чашечку кави. Але хто тепер прийде до барменші? Чи вона сама повинна зв'язатись з кимось? Оцей вузлик нам і треба розплутати.

Фрау Вессель більше не цікавила комісара. І все ж він наказав двом агентам з «форда» простежити за нею до «Чорного дрозда».

Інших двох залишив в Унтеркрімлі.

Було таке відчуття, що потрапив до глибокої пивниці: темно, вогко, незатишно і здається, хтось дивиться на тебе з темряви, зараз підставить ніжку чи схопить за комір.

Грейт згадав Тома Сойєра і його пригоди у печері. Взагалі він мало читав, як більшість американців, але Тома Сойєра пам'ятав. У дитинстві навіть намагався копіювати Тома, тим більше, що ровесники схилялися перед фізичною силою Кларенса і вважали його своїм ватажком.

Дитячі спогади трохи розчулили Грейта. Уявив собі маленьке містечко, де народився. Він в'їде в нього на найкращому відкритому лімузині, щоб всі бачили: приїхав молодий Грейт, у якого, кажуть, вже не один мільйон…

Грейт зайде до бару на центральній вулиці і пригощатиме всіх, хто завітає туди. Дарма що його батько-квакер не пив і тримав своїх дітей у залізному кулаці. Син — полковник, мільйонер, батьківські настанови для нього смішні, та й хто тепер дотримується їх? Рівність, помірність, любов до ближнього? Стискай кулак і трощи навколо — все залежить від сили твоєї руки!

Грейт стиснув кайло і рубонув по вологій стінці штреку. Потім присів просто на землю — стояти, зігнувшись у низькому проході, було незручно. Взяв схему штольні і ще раз звірився з записами. Наступний поворот праворуч, від нього сім кроків — і копати…

Штайнбауер не полінувався, заховав контейнер на півтораметровій глибині, доведеться як слід попотіти. Та поспішати нема куди: попереду цілий день — вони попередили фрау Шварцвеллер, що йдуть у гори і, можливо, не повернуться до обіду. Взяли з собою бутерброди і кілька пляшок пива. Пиво — це все, що вони дозволяли собі. Грейт було хотів, щоб хазяйка сіла на велосипед і гайнула до найближчої крамниці по шнапс, та Хетель заборонив:

— Почнуться розмови: хто у вас і звідки? Фрау Шварцвеллер скаже крамареві, той ще комусь, і пішло-поїхало… Невже не можна прожити й дня без горілки?

— Коли б дня! — зітхнув полковник. — Ще невідомо, скільки доведеться сидіти в цій клятій дірці…

Зрештою, вони вже випили тижневий запас пива фрау Шварцвеллер. Сама вона ставилась до нього байдуже, та батькові купувала ящик на тиждень — щопонеділка їй привозили пиво з Унтеркрімля разом з іншими замовленими продуктами. Переконавшись, що її пожильці не скаржаться на відсутність апетиту, фрау Шварцвеллер захвилювалася й вирішила ранком обернутись до Унтеркрімля й назад: туди — легко, біла на велосипед і майже не крутиш педалі, весь час спуск; назад же треба чекати автобуса чи попутної машини. Вона запитала в Хетеля, що вони полюбляють, ковбасу чи копчену грудинку, та Вольфганг, почувши про її плани, замахав руками. Вони, мовляв, і зупинилися тут, аби на два-три дні забути про існування різних ковбас, консервів та інших благ цивілізації. Чи є у фрау Шварцвеллер овочі, молоко і яйця? Цього вистачить, а якщо вона зможе зарізати курку чи індичку, це буде те, заради чого вони залізли так високо в гори.

Уранці Хетель попросив у хазяйки кайло і дві лопати, мовляв, вони хочуть облазити навколишні гори, чи не трапиться якийсь цінний мінерал; вони вже назбирали цих мінералів за літо до біса, півмашини завантажили контейнерами з камінням (сказав про всяк випадок, може, фрау Шварцвеллер побачила щось у кузові пікапа, то краще самому пояснити, аби її не мучила цікавість). На жаль, у них був лише один кишеньковий ліхтарик. Хетель повагався трохи, але попросив у хазяйки її великий ліхтар, з яким вона ввечері ходила до корови: кажуть, тут є печери й закинуті штольні…

Тепер Грейт ішов — попереду, освітлюючи шлях кишеньковим ліхтариком, а Хетель з Ангелем трохи від стали. Вони давно б уже сіли відпочити, та цей буйвол Грейт не знає втоми, відставати ж не хотілося. Коли полковник нарешті зупинився, Ангель запитав його невдоволено:

— Куди ви поспішаєте?

— Я? Поспішаю?.. — здивувався Грейт. — Я тільки те й роблю, що пристосовуюсь до вас. До того ж ми пройшли під землею метрів з двісті…

— А п'ять кілометрів по горах без передиху?

— Ну вже й п'ять! Не буде й чотирьох, — заперечив полковник.

— Хто як рахує, — засміявся Хетель. — Як на мої ноги, всі вісім.

— Залишилося два десятки кроків! — урочисто мовив Грейт.

Ангель забув про втому.

— Покажіть схему! — присунувся до полковника.

Кларенс подав папірця.

— Тепер усе одно… Дивіться, четвертий поворот праворуч. Це він! — тицьнув пальцем у темряву. — Аза ним відразу…

Ангель нетерпляче водив пальцем по схемі.

— Отут, де хрестик?

— Угу.

Раптом Ангель відштовхнув Грейта і прослизнув між ним і вологою стіною штреку. Полковник поморщився.

— У нас є багато часу, Франц, не поспішайте.

Та Ангель не слухав його. Зупинився на повороті, підняв ліхтар.

— Ідіть сюди! Скільки кроків від повороту?

Полковник відрахував. Провів кайлом риску і попросив Хетеля переміряти. Вийшла різниця всього сантиметрів тридцять — пусте, нема про що говорити, і полковник перший ударив кайлом, загнавши його в грунт мало не наполовину..

Вони з Ангелем по черзі розколупували кам'янисту породу, потім Франца підмінив Хетель. Він швидко втомився, і полковник забрав у нього кайло. Махав і махав, немов не знав утоми. Нарешті зупинився, але лише для того, щоб узяти лопату.

— Відійдіть-но… — попросив партнерів. Відкинув землю — утворилася яма по коліно, зовсім мало, зважаючи на те, що контейнер лежав на півтораметровій глибині.

Тепер копали по черзі. Кам'янистий грунт не піддавався лопаті, доводилося раніше розбивати його кайлом, а вже потім. вигрібати.

Ангель спітнів, лаявся крізь зуби, паплюжачи Штайнбауера, якому заманулося так глибоко закопати контейнер.

— Звичайно, він сам не махав кайлом… У нього було кому махати… Потім заткнув рота — і все…

— Як ви розумієте: заткнув рота? — поцікавився Грейт.

Ангель перезирнувся з Хетелем.

— Є багато способів, полковнику, і один з них полягає в тому, що людина сама собі викопує могилу. Бо засипати її значно легше,

Грейт, який занурився в землю вже мало не по груди, на секунду зупинився, підняв лопату, наче захищаючись, та відразу опустив її.

— Так, ваші хлопці були мастаки на такі справи. — Рубонув кайлом ще раз, зупинився й обтер рукавом спітніле чоло. — Ми вже пройшли півтора метра…

— Не може бути! — захвилювався Ангель. — Ви правильно рахували повороти? Дайте мені план.

— Він у вас! — розсердився Грейт. — І можете лізі назад до виходу — порахуйте ще раз!

— Спокійно, панове, — втрутився Хетель. — Полковник не помилився, я також рахував повороти, ще не заплутатись. І це справді четвертий поворот праворуч.

Полковник ударив ще кайлом. Відгріб землю. Пробуркотів:

— Дивлячись, як міряти… Може, тут і справді нема і півтора метра?

Він попрацював ще з чверть години — тепер усім стало ясно, що контейнера нема: над землею стирчала лише Грейтова голова, а полковник вимахав, слава богу, мало не на два метри.

Грейт виліз із ями, яка нагадувала велику лійку. Посидів трохи. Ангель і Хетель стояли в нього за спиною мовчки. Полковник віддихався. Потім засміявся.

— Штайнбауер мало не мого зросту, — мовив крізь сміх. — І крок у нього — мій. А я пристосувався до вас. Треба прокопати цю яму ще на метр. Подовбайте, поки я відпочину.

Робота пішла швидше. Один махав кайлом, а другий, стоячи в ямі, викидав землю, що осипалася. І все ж минуло не менше години, перш ніж яма видовжилась на метр.

— Тепер відійдіть і присвітіть мені, — скомандував полковник.

Ангель і Хетель стали в нього за спиною. Хетель підняв ліхтар, і Грейт, відкинувши пухку землю, що осипалася з боків, почав поглиблювати яму. Раптом лопата увійшла в грунт лише до половини, врізавшись у щось тверде.

Полковник розгріб землю.

— Здається, він! — вигукнув радісно.

Ангель став на коліна, нахилився низько.

— Присвітіть же! — смикнув Хетеля за холошу штанів. Той опустив ліхтар. Грейт швидко зняв верхній шар землі — тепер не було жодних сумнівів: перед ними лежав контейнер.

Полковник розгріб землю руками, підсунув лопату під ящик, наліг усім корпусом і витяг контейнер. Поплескав долонею по матовій свинцевій поверхні.

— Ось він, голубчик… — засміявся. — Довгенько ж ти чекав на нас.

Підняв і поклав на край ями. Обіперся руками, аби вистрибнути, та щось боляче вдарило його в спину, і постріл різонув вуха. Він ще тримався за край ями, та м'язи ослабли, і руки не слухалися його. Хотів озирнутися — що сталося! — але голова переважила, опустився навколішки і ткнувся обличчям у стінку ями…

Десь в спині під серцем зупинився біль, він розростався і робився нестерпним, не можна було поворухнутися, навіть дихнути.

— На одного менше… — почув за спиною.

Невже Ангель? Так, голос Франца. Невже то він стріляв у нього?

«На одного менше…»

Ангель не хоче ділитися з ним, ну, і добре, бери все, але для чого стріляти? Він же врятував його в Танжері. Боже мій, Франц, невже ти не пам'ятаєш цього?

— Що ж, це справедливо… — схвалив Хетель.

— Це наші скарби, ми заплатили за них надто дорого, щоб американська свиня одержала хоч пфеніг.

Ангель хрипко засміявся.

— Кожен ласий до чужого. Цей Грейт остогид мені, я вимушений був терпіти його, але тепер… Що ж ви стоїте? Беріть лопату, закопаємо його.

«Я ще живий!..» — хотів сказати полковник, та язик не послухався його. На спину посипалася земля, біль знову прокотився хвилею по всьому тілу і застиг десь біля лоба, у скронях.

Грейт зробив спробу поворухнутися, біль раптом відійшов від скронь, полковник відчув полегшення, тіло зробилося невагомим, він навіть підвівся і розплющив очі, та не побачив ані Ангеля, ані Хетеля, здивувався з цього, та ще більше здивувався, роздивившись довкола.

Велика зала, але без вікон і без стелі, щось схоже на літній кінотеатр, тільки без екрана і без лавок для глядачів. Одна лавка — для нього, зручна лавка із спинкою, можна відкинутись і сидіти, спираючись на неї. Тільки в нього чомусь болить спина і трохи пече під серцем, буцімто смокче щось, і сидіти, не спираючись, зручніше.

Грейт умостився на лавці так, аби не пекло, і глянув поперед себе.

На узвишші, точнісінько, як в американських судах, довгий стіл, довгий-довгий і широкий, Грейт ніколи в житті не бачив таких столів, а за ним у кріслі з висот кою спинкою — сивий і бородатий дідуган. Волосся в нього — до плечей, і борода ховається десь під столом, він майже точно такий, як людина, але звичайна людина за таким величезним столом виглядала б маленькою і вбогою, а старець навіть підноситься над ним — і є в ньому щось нелюдське, хоча і риси обличчя, і руки, які він поклав на стіл, і жили на руках, і зморшки на чолі зовсім такі, як у вісімдесятирічних дідуганів.

Але що ж у нього нелюдське?

Раптом Грейт зрозумів: очі. Він не знав: добрі вони чи злі, не міг збагнути, та й не це було важливо. Ці очі дивилися якось крізь нього, вони бачили його наскрізь, вони читали всі його думки, і сховатися від них не було жодної можливості. Це були нелюдські очі, очі Всевишнього, і Грейт нараз ледь не втратив свідомість від страху, радості, екстазу й туги — все перемішалось в ньому і він мало не збожеволів, бо зрозумів, що бачить бога.

Він — перша людина, яка бачить бога, він знав точно, що ще не вмер і що перед ним — справжній бог; полковник хотів встати й вклонитися чи якимось іншим способом висловити свою пошану, та очі наказали йому сидіти, і він навіть не поворухнувся, приголомшений.

Бог зовсім по-людськи сперся підборіддям на руку і зиркнув праворуч. Грейт перевів погляд туди ж і побачив дванадцять крісел, що стояли амфітеатром по чотири в ряду, гарних зручних крісел з червоного полірованого дерева, і в кожному — людина в чистому накрохмаленому білому хітоні. Грейт упізнав їх одразу: лисий натоптуватий Петро — перший праворуч, Іоанн дивиться з погордою, прогонистий Павло сам собі всміхається…

Грейт ледь нахилив голову, наче хотів привітатися, та апостоли аж ніяк не зреагували на його уклін, сиділи, буцімто мармурові статуї, дивилися на нього і не бачили.

Спочатку Грейта вразила така демонстративна відчуженість, та наступної миті він збагнув: апостоли й не могли поводитись інакше. Це ж тільки йому здається, що він був зрадником, Іудою, а вони бачили їх мільйони: і первородного, і його, Грейта, а скільки їх ще у світі, починаючи з новонародженого, котрий ще не знає, що стане Іудою, і кінчаючи Великим Іудою Сходу, Іудою нинішнього і майбутнього — на десять тисяч років… На цьому тлі він, Кларенс Грейт — звичайний, рядовий, малопомітний Іуда, і його процес — тепер полковник знав, що його зараз судитимуть, — все одно, що справа дрібного кишенькового злодія в Нью-Йорку.

Грейт збагнув, що потрапив до зали засідань суду ще й тому, що побачив ліворуч від себе істоту в старомодному чорному сурдуті, з блідим видовженим обличчям і божевільними очима; єдине, що відрізняло її від людини, — маленькі ріжки, вірніше, не ріжки, а якісь нарости на лисому черепі.

«Чорт», — зрозумів Грейт.

Чорту не вистачало лише капелюха чи циліндра (циліндр більше пасував би до його бакенбардів, справжніх елегантних бакенбардів дев'ятнадцятого сторіччя), полковник подумав, що чорт відстає від моди, але це водночас свідчило: він — людина твердих правил, чужа новітнім віянням і навіть трохи консервативна. Консерваторам же Грейт завжди симпатизував, вважаючи їх опорою існуючого порядку.

Напроти чорта розвалився в оббитому блакитним оксамитом і позолоченому кріслі а! а Людовік XIV справжній ангел з ніжними, мало не жіночими рисами обличчя і парою лебединих крил за спиною, які висовувалися через спеціальні прорізи в хітоні. Певно, крила ці були лише декорацією, даниною людським уявленням про ангелів, бо масивна статура ангела не відповідала розмірові крил — в крайньому випадку він міг літати, як свійська качка, не відриваючись далеко від землі.

Грейт обережно скосив очі праворуч, потім ліворуч — тікати не було куди; по боках стояла охорона — люди, що нагадували римських легіонерів в коротких туніках, з мечами і такими ж декоративними крилами, як у ангела.

«Архангели, — подумав Грейт. — Тепер усі на місці й можна починати».

Бог подзвонив срібним дзвіночком. Він тримався, начебто голова Верховного суду, який керується лише конституцією і власною совістю. «Навряд чи даси йому хабара, — тоскно подумав Грейт. — Що йому золото!..» Ось з апостолами можна було б побалакати, використовуючи, так би мовити, індивідуальний підхід: одному підмазати, другому підлестити. Петро, мабуть, любить, коли йому кажуть, що він молодо виглядає, Павлові чи Луці слід би сказати про інтелект… Погано з Іоанном, дуже гордий і наче принциповий, але хто зна, буває, що людина віддано дивиться у вічі, а голосує проти…

Як це не парадоксально, найбільше Грейтові сподобався його головний опонент, прокурор (він же людина в сурдуті) — сатана. І знову полковник пошкодував, що в судовому залі не можна носити капелюха, — лисий череп псував усю прокурорську респектабельність.

Звичайно, найприязніше ставилася до нього людина з крильцями — адвокат, та полковникові він зовсім не сподобався: нагадував гомосексуаліста і був бридкий.

Бог почав звичайну процедуру:

— Полковник Кларенс Грейт?

Грейт підвівся. Крім того, що це вимагалося процедурними правилами всіх судів на світі, ввічливість завжди справляє непогане враження. Відповідав чітко й з готовністю, дивився богові просто у вічі, як і належить військовому дивитися у вічі начальству. Але бог раптом перервав офіційну процедуру — видно, не був формалістом, — запитав зовсім по-людськи, співчутливо:

— Ви знаєте, у чому звинувачуєтесь?

Полковник на секунду завагався: звичайно, знав, та чи варто зізнаватись у цьому? Може, розіграти таку собі блудну овечку? Бог посміхнувся.

«Він читає мої думки!» — жахнувся Грейт і відповів твердо:

— Знаю!

— То розкажіть нам про ваші злочини!

Полковник обтер піт з лиця. Він догадувався, що бог вимагає від нього щиросердного каяття — тоді не потрібні будуть ні прокурор, ні адвокат; Грейт міг би покаятись, не так уже важко знайти для цього красномовні слова, але він може покаятися лише на словах, бо, повернувшись на землю, продовжував би жити так само — бог відразу відчує його нещирість, бажання обманути суд, а це призведе до ще більшого покарання. Тому попросив:

— Я хотів би почути обвинувальний висновок.

Бог не здивувався такому нахабству (він взагалі нічому не дивувався), бачив усе, починаючи від істерик і кінчаючи дрібним хуліганством. Кивнув прокуророві.

Чорт підвівся і вийшов з-за свого столика. Не взяв жодного папірця («Як же він говоритиме?» — здивувався Грейт, згадавши, що навіть президенти й прем'єр-міністри читають з папірця кілька слів на аеродромах і вокзалах), театральним жестом розгладив бакенбарди і тицьнув пальцем у Грейта: дивіться, мовляв, яка жалюгідна істота.

І почав так:

— Дивіться, панове, на одну з багатьох мільйонів істот, що не піддаються регулюванню й хаотично розмножуються, на яких, панове, навіть ми останнім часом втратили вплив. Я не буду зупинятися на причинах такого становища, хоча не можу не відзначити деякого послаблення керівництва з боку нашого Владики, — вклонився богові. — Це, в свою чергу, призвело до посилення антагонізму між цеховими колективами нашого суспільства, зокрема, пекельним і ангельським, в результаті чого виникли чвари, що проявилося навіть в анонімних листах на Вашу адресу, — знову вклонився богові. — Я вважаю, панове, що на найближчому засіданні конгресу чи на загальних міжцехових зборах ми повинні з усією принциповістю обговорити це питання й прийняти поширену резолюцію, спрямовану на викорінення недоліків. Якщо нема заперечень, панове, то я, — витяг з кишені клаптик паперу — хотів би одразу рекомендувати складений мною проект резолюції…

Бог перервав його коротким жестом:

— Ми приймемо її згодом. Сподіваюсь, у апостолів нема заперечень?

Апостоли, як по команді, підняли руки.

— Одноголосно! — зрадів чорт.

— Ваша резолюція прийнята за основу, — ствердив бог. — Але я просив би не відволікатись і звернути увагу, в межах можливого, звичайного, на справу підсудного.

— Ви маєте рацію, як завжди, — підлестив чорт. — Отже, перед нами звичайна людська подоба, яка порушила всі десять заповідей, сформульованих Мойсеєм за Вашою вказівкою, я б сказав, персональним розпорядженням, — знов уклонився богові. — Ці заповіді передруковані в біблії і розповсюджені мало не серед усього роду людського, тож у підсудного нема підстав посилатися на незнання вищезгаданих заповідей. До речі, панове, повинен відзначити, що ми досягли деяких успіхів у популяризації біблії і в антиклерикальних країнах. Маю на увазі, зокрема, популяризаторське видання Зенова Косідовського — я не буду зупинятися на статистичних даних про тираж — наша канцелярія під готувала їх і розіслала вам, панове. Сподіваюсь, ви вже встигли одержати їх?

Апостол Петро поважно кректонув, і чорт фамільярно посміхнувся йому.

— Так от, — продовжував, — підсудний вбивав. Тут, правда, є обставини, які пом'якшують його провину нагадую, панове, що вбивство на війні, згідно статі сьомої, параграф третій, вважається вбивством несвідомим і карається…

Бог перебив його:

— Ми пам'ятаємо цей параграф.

— І не тільки вбивав, — продовжував чорт, — а й прелюбствував, обманював і т. д., і т. п., панове. Тобто маємо вульгарний випадок без особливих відхилень, і я вважаю, що в зв'язку з тим, що ми вже розглянули понад десять мільярдів таких справ і знаємо, що вони майже не відрізняються одна від одної, я можу роздати вам стандартний обвинувальний висновок, з яким підсудний може ознайомитися в ході процесу. Зі свого боку мушу додати: вину Грейта посилює те, що він увійшов у злочинну змову з одним з найбільших убивць сучасного світу, якого ми давно чекаємо тут і на якого заведено, як виняток, спеціальне досьє. Я маю на увазі відомого вам усім Франца Ангеля. Отже, панове, полковник Грейт продавав молодих дівчат до гаремів Близького Сходу та до домів розпусти, я прошу вибачення у панів апостолів за це слово, але, сподіваюсь, воно знайоме їм. Коли ж ні, то я коротко поясню, в чому полягає суть справи.

— Дуже просимо… — почулося з крісел, та бог суворо глянув на апостолів і наказав чортові:

— Не треба. І заокруглюйтеся. У вас залишилось, згідно регламенту, сорок з половиною секунд.

— О-о! Я вкладуся, — відповів чорт догідливо. — Таким чином, панове, прокуратура вимагає від суду покарати підсудного двомастами тисячами років одиночного ув'язнення з майбутнім позбавленням права відвідувати клуби та інші розважальні установи ще сто тисяч років. Можна було б, звичайно, засудити його на підсмажування на повільному вогні, та наш будівельний трест, панове, зволікає справу реконструкції пекла, і ми маємо сигнали, що в тресті засіли шкідники, якщо не сказати більше, панове. Та це — тема окремої розмови у вузькому колі, яке мусить зібратись найближчим часом. Прошу занести цю вимогу до протоколу. Я скінчив, панове. Дякую за увагу.

Чорт сів і переможно подивився на присутніх.

Апостоли кволо поплескали, і Грейт вирішив використати цей факт у своїй промові: відразу видно упередженість присяжних.

— Тепер ми вислухаємо аргументи протилежної сторони, — сказав бог.

Ангел замахав крильцями й підвівся, не спираючись руками на підлокітники крісла.

«Зручно», — подумав Грейт. Задивившись на адвоката, він не помітив, як один з архангелів поклав йому на коліна невеличкий клаптик паперу, на якому великими літерами було написано, що він, полковник Кларенс Грейт, звинувачується у порушенні десяти заповідей, встановлених Владикою. Грейт ледь встиг пробігти лише одне речення цього обвинувачення, як ангел-адвокат заговорив тонким і співучим голосом, яким полюбляють говорити проповідники у провінційних церквах.

— Мій шановний опонент пан чорт зарахував цю справу до числа стандартних і (дозвольте мені подивуватися його безвідповідальності) насмілився навіть роздати усім стандартний обвинувальний висновок. Хоча і не озброєним оком видно цілий ряд пом'якшувальних обставин, які переводять справу мого підзахисного в розряд не стандартних, а таких, які підлягають уважному розглядові й караються, в крайньому випадку, позбавленням волі до п'ятдесяти тисяч років з відбуттям покарання не в одиночній, а загальній камері з усіма вигодами і триразовим харчуванням. Насмілюсь звернути вашу увагу, панове, на ці пом'якшувальні обставини…

Ангел ефектно помахав крилом, наче віялом, і продовжував по паузі:

— Пан чорт уже казав, що підсудний заробляв гроші, продаючи дівчат до гаремів і, я не цураюсь цього слова, борделів. Але що таке сучасна молода дівчина там, — ангел вказав на підлогу, — на землі. І чи варто нам взагалі захищати цих зіпсованих істот, які дійшли до того, що вигадали міні-спідниці?

«Точно, гомосексуаліст!» — вирішив Грейт.

— Зазирніть у душу мого підзахисного, — ангел тицьнув пальцем у полковника, — і ви побачите, що він щиро бажав добра цим нещасним зіпсованим істотам — адже в гаремах вони одержували все, чого прагне сучасна жінка: чоловіка, їжу і одяг. До речі, я хотів звернути увагу шановних панів апостолів на те, що мій підзахисний вивозив дівчат на колишню батьківщину панів присяжних, у район Дворіччя і Близького Сходу, і апостоли, які курирують цей шматок земної поверхні, повинні враховувати, що цим він робив приємнішим існування повноважних представників наших на землі шановних шейхів, султанів та інших малих владик. Але все це між іншим, і я переходжу до головної пом'якшувальної обставини, яка, на жаль, пройшла повз очі шановного пана прокурора чорта.

Ми всі, панове, знаємо, що найбільше перешкоджає поширенню віри на землі комунізм, з яким ми останнім часом повинні об'єктивно рахуватись. Нам всім слід всіляко підтримувати уряди тих держав, які борються з комунізмом, і, зокрема, тих людей, які вносять свій посильний вклад у цю справу. Мій підзахисний, панове, щодня фінансово підтримував свій богоугодний уряд, купуючи не менше пляшки спиртного. Винна монополія — одна з основних галузей державного прибутку, і, якщо потрібно, я можу навести статистичні дані, які підтверджують це. Не треба?.. Я так і думав, панове, тим більше, що апостоли, яким буде доручено вирішити долю мого підзахисного, під час перебування на землі самі не раз користувались послугами торговців спиртними напоями. Згадайте, панове апостоли, приємні хвилини після того, як ви побачили дно пляшки, і ви з зовсім іншою міркою підійдете до мого підзахисного.

Ангел уклонився і сів так само ефектно, як і підвівся.

Його промова розчулила Грейта, і він почав серйозно вважати себе ідейним борцем і мало не мучеником.

Та бог глянув на нього пронизливо й насмішкувато — полковнику зробилося соромно й тоскно, як хлопчиськові, котрого батько збирається відшмагати.

«Грейт скочив і втупився у бога запопадливо, бо відчував — зараз почнеться справжнє, а все, що було, — нічого не варте базікання.

Бог наморщив лоба й запитав його:

— Ну, скажіть, для чого вам потрібно було все це?

Полковник відчув, що в цьому не дуже-то й оковирному запитанні вся суть, весь зміст його життя; бог вловив головне і хоче прямої і недвозначної відповіді. Але прості, звичайні слова, якими тільки й можна було висловити все, що йому раптом захотілося сказати, не лізли в голову, полковник виструнчився й почав так, буцімто віддавав рапорт:

— Пане бог, панове апостоли-присяжні! За час тимчасового перебування на землі я наробив багато лиха і визнаю це з усією прямотою!

І знову бог наморщив лоба. Він перехилився через стіл і поманив пальцем Грейта.

Полковник, ледь переставляючи неслухняні ноги, наблизився і тепер стояв за два кроки од бога, дивився просто в його пронизливі очі і думав: чому це бог, розмовляючи, так смішно, зовсім по-старечому плямкає губами?

— Що вам потрібно було в житті? — запитав бог.

Полковник відповів, не роздумуючи, — надто часто мріяв про це:

— Три мільйони!

— Але для чого вам вони? — бог запитав так, наче міг одразу викласти таку суму на стіл і відпустити Грейта на землю.

Полковник переступив з ноги на ногу.

— Ну, щоб гарно жити… — відповів не зовсім упевнено. — Щоб бути багатим…

— Скільки ви витрачали на землі щомісяця?

Грейт відчув підводний риф у цьому запитанні й запротестував:

— Але я хотів більшого. Кожна людина прагне більшого і завжди сподівається на краще!

— Добре, — махнув рукою бог, — скільки було потрібно для задоволення всіх ваших примх? Я сам відповім: дві тисячі доларів на місяць. Якщо б ви поклали три мільйони в банк за п'ять процентів річних, то мали б, — бог на секунду замислився й поворушив пальцями, як звичайний банківський бухгалтер, — мали б дванадцять з половиною тисяч на місяць. Для чого вам стільки?

Грейт не розгубився, пояснив так, наче перед ним сидів не Владика, а пришелепуватий невдаха-учень:

— Але ж три мільйони — тьху!.. — плюнув на вичовгану до блиску паркетну підлогу, та одразу схаменувся і зробив спробу загладити свою нетактовність: — У нас в Штатах люди мають мільярди. Це знає кожний, і кожний хоче стати таким.

— Будь-якими засобами?

В цьому запитанні також був якийсь підтекст, та Грейтові вже було не до дипломатії.

— Так, у більшості випадків.

— Ну, і ви не є винятком! — не запитав, а ствердив бог. — Власне, ми все знаємо про вас, і мені хотілось би, щоб ви самі відповіли, для чого вам потрібно було все це? — Бог повторив своє перше запитання. — Тепер вам ясно, чого ми хочемо від вас?

Полковнику це було зрозуміло з самого початку, та не міг зібратися з думками, і зараз голова була порожня, стояв і кліпав очима, не в силі вимовити ані слова. Та раптом одна думка осінила його. Вона була настільки простою, що Грейт розсердився і стукнув себе кулаком по чолу: чому ця елементарна думка не прийшла раніше? Він сперся грудьми на стіл і, дивлячись богові просто у вічі, мовив з натиском:

— А для чого ви, створюючи людину, зробили її заздрісною? Ви почали вираховувати, скільки мені потрібно доларів. Сьогодні я маю триста і орієнтуюсь на сусіда, що заробляє п'ятсот. Моя мрія, моя заздрість — сусід із жалюгідними п'ятсотма доларами. Але ж коли я переплюну його, мені одразу стане мало п'ятисот, у мене з'явиться новий сусід, і я не спатиму ночами, заздрячи йому. І ця заздрість може привести мене до вбивства і до чорт його зна чого!.. — Нараз схаменувся, озирнувся на чорта, чи не образив його, але той посміхався самовдоволено: завжди приємно, коли ще раз дізнаєшся про свою популярність. — У нас у Штатах гроші є мірилом усього: честі, розуму, впливовості… А людина завжди хоче бути і впливовою, і розумною. Ви ніколи не переконаєте мене, що я — дурніший за ближнього мого, я ніколи не визнаю таланту чи генія в людині, з якою обідаю; я — талановитіший, я — розумніший! А коли мене починають мучити сумніви і заздрість ятрить серце, я завжди, навіть не бажаючи цього, підставлю йому ніжку. На могилі його виголошу палку промову, а вдома полегшено зітхну: померла людина, котра, здається, була розумнішою за мене. Бо його смерть розчистила шлях мені, і тепер я купаюся в променях слави. І після цього ви кажете про жалюгідні три мільйони! За ці копійки я не зможу купити ані десятої частини тої слави і шани, які мені потрібні!

Бог замислився.

— Але ж славу й шану можна здобути, наполегливо вдосконалюючи самого себе.

— Слова! — вигукнув Грейт і сам здивувався своєму нахабству. — Красиві слова, пробачте мене, пане Владика. Я можу стати найбільшим розумом світу, а мене купить за малу частку свого капіталу якийсь пройдисвіт з Техасу!

Бог розсердився:

— Все те, що ви тут наговорили, не давало вам права на обман, вбивство і зраду. І зараз ви намагаєтесь обманути нас, видаючи свої ниці почуття за типові. Але більшість з ваших колег з огидою відкинули б пропозицію Ангеля — ви ж пішли за ним і, хоча вас іноді мучили сумніви, були задоволені своєю долею. — Звернувся до апостолів: — Винен?

Ті, як по команді, підняли руки.

— Визнаємо вас винним, полковнику Грейт, але не. покараємо такою дрібницею, як двісті тисяч років одиночного ув'язнення. Ви заслуговуєте найвищої кари для людини — усвідомлення в кінці існування свого марності прожитих днів, болю від того, що відходиш у вічну пітьму, не залишивши нічого, про що б могли згадати, я не кажу далекі нащадки, хоча б діти. Цей біль в останню секунду життя, — бог підвівся і наче розчинився в повітрі, залишився тільки його голос, подібний до далекого грому, — розриває людину на шматки, цей біль залишається навічно — не буде кінця йому і краю!..

Грейт упав навколішки, вимолюючи помилування, та нараз замість бога перед ним з'явився дід — чорний сурдут на ньому був заляпаний багном, черевики й штани брудні, краватка з'їхала і нерозчесане волосся прилипло до спітнілого чола. Видно, дід поспішав, він став на коліна поруч з Грейтом, обняв його за шию і зашепотів тоскно:

— Що ти наробив, що наробив ти?.. Ганьба впала на всю нашу родину, я молив бога змилостивитись, та злочини твої страшні…

Грейтові стало важко дихати, і сльози потекли з очей, зробилося знову боляче під серцем — він відчув його удари.

— Але ж я ще не вмер, — заперечив дідові. — Я тільки лежу в могилі, задихаюсь, але ще живу.

Дід тужно похитав головою і щез. Грейт поворухнувся і справді відчув, що стоїть навколішках у могилі, його засипали вже зовсім, він задихався і не міг поворухнутися від болю. Але ж це означало смерть — ще кілька секунд, і він помре. І справдиться присуд бога — туга і біль навічно залишаться з ним.

Полковник поворухнувся і, перемагаючи біль, зробив спробу підвестися. Земля піддалася, і він випростав руки. Сперся на них і, напруживши всі сили, почав підводитись. Зрадів — земля посипалася, і він глибоко вдихнув свіже повітря — воно було таке солодке, наче не дихав ніколи в житті — затхле, вологе повітря закинутої штольні…

… Ангель ще раз роздивився довкола, чи не залишили чого, взяв під пахву ящик і потягнувся за кайлом. Та нараз відступив і впустив ящик.

— А-а!.. — злякано заверещав Хетель.

Земля на могилі спучилась, розсипалась, і в тьмяному світлі з'явилася маківка Грейта.

— А-а!.. — закричав голосніше Хетель.

— Та замовкніть же! — гримнув на Хетеля Ангель.

Витяг пістолет, спокійно зняв. його з запобіжника, нахилився над потилицею Грейта і вистрілив у неї двічі.

Для гарантії.

— Маємо до вас прохання, фрау Шварцвеллер, — мовив Ангель за сніданком. — Чи не могли б ви з'їздити до Унтеркрімля? Ми домовилися з нашим другом, що він повідомить хазяйку кафе «Гірський орел», де і коли ми зможемо зустрітись.

Вони пояснили фрау Шварцвеллер, що Грейт змушений був відлучитися на кілька днів.

— Гаразд, — погодилася жінка, — я тільки впораюсь по господарству.

— Скажете хазяйці «Гірського орла», що вас послав Пауль Абсхаген. Запам'ятали, Пауль Абсхаген?

Ангель вийшов з-за столу. Разом з Хетелем вони піднялися до своїх кімнат, взяли розсортовані ввечері папери. Велику паку (різні секретні документи головного управління імперської безпеки, які не мали для них жодної цінності й могли лише спричинитися до галасу в лівій пресі) поклали до портфеля, щоб спалити ці папери в горах.

Ангель непомітно обмацав внутрішню кишеню піджака (вночі, впевнившись, що Хетель спить, він підвівся і, захопивши з собою малу паку документів, вийшов до вбиральні, відібрав при тьмяному світлі ліхтарика аркуш, поклав до конверта). Тепер, раптом наче згадавши щось, зупинив Хетеля:

— Дві хвилини, Вольфганг, я тільки напишу кілька рядків додому.

Присів до столу і справді написав лише кілька рядків. Дістав конверт і засунув у нього листа. Надписав адресу, заклеїв, потримав так, щоб Хетель упевнився — лист справді додому. Потім загорнув у газету малу паку документів і поклав її до кишені. Хетель дивився на нього насторожено.

— Я знаю кількох офіцерів, які значаться в списках Кальтенбруннера…

— Що ви хочете цим сказати? — не відмовив собі в задоволенні трохи познущатися Ангель.

Хетель зніяковів.

— Нічого… Так, ми зустрічалися… Тепер, можливо, я не впізнав би їх…

Ангель дивився на Хетеля і розумів, що хвилює того. Обмірковував: можна було б, звичайно, відправити і Вольфганга туди, звідки ніхто не повертається, але чи зуміє він один домовитися з офіцерами СС, котрим доручено таємницю шифрів. Адже навіть вище есесівське керівництво не сумнівається, що він, гауптштурмфюрер СС Франц Ангель, загинув. Ні, Хетель незамінний. Він уже натякнув, що згоден послати під три чорти Штайнбауера, і треба добре обміркувати перспективи, які відкриваються. Головне: чи дотягнеться до них з Хетелем Шгайнбауерова рука? Пілота можна купити — він висадить їх десь у гірському районі Північної Італії. Там в Ангеля є ще старі друзі, які допомагали йому збувати фальшиві фунти стерлінгів. З їхньою допомогою вони продадуть золото й почнуть розшукувати «трійки».

Внизу почулися радісні вигуки — сміялася фрау Шварцвеллер, і якийсь чоловік відповідав їй. Ангель став за дверима, витягши з кишені пістолет.

— Гляньте-но, що там! — наказав Хетелю.

Хетель простягнув руку.

— Дайте пістолет…

Ангель хотів уже віддати, та передумав. Відчинив двері, прислухався, заховав зброю.

— Це син фрау Шварцвеллер.

— Аби він не сунув свого носа в пікап… — захвилювався Хетель.

— Пильнуватимемо.

— Мусимо зробити так, щоб він не відлучався звідси. Бовкне ще десь…

— Так, його приїзд ускладнює справу, — погодився Ангель. — Підемо глянемо, що це за цуценя.

Ганс Шварцвеллер плюскотівся біля умивальника, прилаштованого у дворі, коли на ґанок вийшли Ангель і Хетель. Мати встигла попередити його, що здала верхні кімнати, Ганс одразу помітив постояльців, та чомусь зніяковів — був у самих трусах і удав, що не побачив їх. Продовжував умиватися, наче нічого не сталося, та з-під руки непомітно ще раз зиркнув на постояльців — і впустив мило в миску. Низько нахилившись над мискою, виловлював слизький змилок. Слава богу, що не зустрівся з ними віч-на-віч!

Сьогодні вранці Ганс купив «Фольксштімме» і дорогою сюди встиг переглянути газету. На першій сторінці увагу хлопця привернули три портрети. Підпис під одним з них свідчив, що це — колишній штурмбанфюрер СС Вольфганг Хетель. Прізвище ніби знайоме, спочатку не міг пригадати — звідки, та потім згадав і навіть облаяв себе, що міг хоч на короткий час забути: про есесівського офіцера Вольфганга Хетеля розповідав покійний батько, і ця розповідь настільки вразила Ганса, що він міг повторити її мало не слово в слово.

У батька зібралися друзі, вони пили шнапс, і навіть батько випив чарку, більше йому не можна було — тяжко хворів і цю маленьку чарку випив так, щоб не помітила мати. Але друзі його пили, вони зробилися балакучими. Розмовляли про все на світі, і нараз хтось згадав, що вичитав у газеті: колишній гітлерівський злочинець Вольфганг Хетель вийшов з тюрми і оселився в Альт-Аусзее. І тоді батько почав розповідати ту історію — всі замовкли й слухали його, забули про шнапс і про їжу, а мати стояла в дверях і витирала очі кінцем фартуха…

«… Це було навесні сорок п'ятого. Всі знали, що війна кінчається, росіяни вже стояли на Одері, але тут було ще багато німців, навіть дуже багато — весь час по дорогах рухалися колони грузовиків, з'явилися розкішні легкові автомобілі, — не минало дня, щоб я не побачив «хорха», «мерседеса» чи «опель-адмірала». Це означало: нашим краєм зацікавилося велике начальство. Пошепки розповідали, що десь у горах створюють резиденцію для самого Гітлера і ніби сам рейхсфюрер СС Гіммлер уже тут. Потім ми дізналися, що це був не Гіммлер, а Кальтенбруннер, але яке це мало значення. Все одно есесівці лютували: виганяли людей із насиджених місць, мобілізовували на роботу, примушували копати протитанкові рови, будувати бліндажі та різні укриття. І всюди висіли накази, розпорядження. І всюди погроза: за невиконання — смертна кара.

Наша садиба, бачите, стоїть осторонь, та дійшла черга і до нас. Ельзу з батьком примусили за двадцять чотири години виїхати, а мене мобілізували на будівництво оборонних споруд.

Ми копали протитанкові рови в долині. Це була важка виснажлива праця, і ввечері всі ми падали від утоми. Та ще як навмисне завзялися холодні дощі із снігом, розвезена сотнями ніг, земля перетворилася на рідке багно, в окремих місцях воно доходило до колін, взуття в усіх розкисло, почалися хвороби — розумієте, як було мені з моєю болячкою, котру викашлюю і по сей день?

Нас було трохи більше сотні — мешканців навколишніх сіл і хуторів, командував нами унтершарфюрер СС Врук. Коли я зараз згадую есесівців, усі вони уособлюються в постаті цього Врука і ще одного, про якого, власне, і йтиме мова. Але раніше про Врука.

Уявіть людину, досить високу і широку в плечах, мало не з квадратним обличчям і маленькими очима. Тепер такими малюють есесівців карикатуристи, вважаючи, що це втілення зла і грубої тваринної сили, але ж уявіть такого живим, і він має над вами безмежну владу! Врук знущався з нас, як хотів. Мало того, що ми працювали від зорі до зорі з короткою перервою на обід, унтершарфюрер протягом дня відбирав десяток-півтора людей, котрі, на його погляд, погано працювали, і давав їм додаткове завдання на вечір. Усі падали з ніг, і не в одного виникала думка, що краще вже смерть, ніж таке життя.

Одного разу нас підняли раніше, ніж завжди. Але диво-дивне: ми не почули вруківської лайки. Спочатку зраділи, вирішивши, що він або захворів, або подався кудись у справах. Та все обернулося значно гірше. Нас вишикували по одному в ряд незамкнутим прямокутником. Під'їхала машина, і з неї вийшли три офіцери. Попереду — штурмбанфюрер СС в опуклих окулярах. Він зупинився там, де прямокутник переривався, і мовив:

«Сьогодні вночі в протитанковому рові вбито унтершарфюрера СС Врука. Це зробив хтось із вас. Злочинець повинен зараз вийти із строю. Якщо він не зголоситься, буде розстріляно кожного десятого».

Усі мовчали, і чути було лише, як розбиваються об калюжі водяні патьоки.

Штурмбанфюрер почекав трохи і сказав: «Я даю вам три хвилини».

Глянув на годинник, обернувся до офіцерів і про щось заговорив з ними.

Ми стояли, переступаючи з ноги на ногу, і також чекали. Я стояв праворуч від штурмбанфюрера, зовсім близько від нього, дивився, як жестикулює він, пояснюючи щось офіцерові, як зареготав раптом — задоволено і самовпевнено. Тільки тоді до мене дійшло сказане ним, і я жахнувся. Адже розстріляють кожного десятого. Мабуть, тоді я злякався, бо непомітно скосив очі й почав лічити — я був десятий. Я рахував двічі чи тричі, та помилки не було: я був десятий!

Не знаю, скільки часу минуло відтоді, як я почав лічити, та раптом зрозумів, що стою праворуч од штурмбанфюрера, а рахувати, певно, почнуть з того боку. Нас же всіх — сто сім (це я знав точно — одержували хліб та приварок щодня для ста семи чоловік).

Отже, я вже не десятий.

Тоді я зрадів. Потім мені було соромно і за переляк, і за подальшу радість, мені соромно за це й зараз, я нікому не казав про це, вам лише вперше, можливо, мені тепер буде легше — всі ці роки точив мене черв'ячок і щось лежало тут, усередині, бруднувате й колюче: згадаю — і болить…

Але тоді я думав лише над одним: звідки почне рахувати штурмбанфюрер?

Він обернувся до нас, підніс руку з годинником мало не до носа, різко опустив її і мовив:

«Три хвилини минуло. Але це буде дуже просто — розстріляти кожного десятого. Десять чоловік із ста — і всього десять шансів із ста, що буде розстріляний злочинець. Це несправедливо, чи не так, панове?»

Він звертався до нас, наче ми мали право погодитися з ним чи заперечити; ми могли лише стояти й мовчати, ми були цілком в його волі.

Штурмбанфюрер вів далі:

«Зробимо так, панове. Якщо ви довіряєте мені, я сам відберу цю злощасну десятку. Звичайно, мені важко гарантувати, що злочинець неодмінно попаде до неї, — і все ж наші шанси значно зростуть».

Він знущався з нас, а ми переступали з ноги на ногу й мовчали — сто сім мокрих, голодних і безправних людей.

«Ваше мовчання розумію як згоду, — продовжував штурмбанфюрер. — Прошу дивитися мені у вічі, я спробую по очах догадатися, хто з вас міг вчинити «цей жахливий злочин».

Офіцери засміялися. Видно, їм подобався цей спектакль.

Штурмбанфюрер рушив уздовж строю. Він пішов із протилежного боку повільно, не звертаючи уваги на багно, воно хлюпало під його блискучими чобітьми, і всі ми чули це хлюпання — бо кожний крок міг принести смерть одному з нас.

Нараз хлюпання припинилося: штурмбанфюрер зупинився перед літньою людиною в намоклому, з обвислими крисами капелюсі. Я знав його — гаражний слюсар з Унтеркрімля.

Невже він перший?

Штурмбанфюрер постояв трохи напроти нього і раптом мовив:

«У тебе нездоровий колір обличчя, і ти, мабуть, — скоро все одно помреш. Так…» — махнув рукою і пішов далі.

Він помилився — цей слюсар живе і зараз, я бачив його минулого тижня, коли їздив за продуктами до Унтеркрімля.

Першим, кого відібрав штурмбанфюрер, був зовсім ще молодий хлопець — гадаю, йому не стукнуло й двадцяти трьох, він сильно накульгував і тому не потрапив до армії.

Есесівець наказав йому вийти зі строю, зауваживши: «Тисячі твоїх ровесників полягли на полі бою, і буде справедливо, якщо ти складеш їм компанію».

Треба віддати належне хлопцеві: він тримався достойно — стояв, втупивши очі в небо, може, молився, а може, просто милувався хоч і сірим, а все ж прекрасним небом.

Затим штурмбанфюрер висмикнув із строю ще одного чоловіка, старого вчителя-пенсіонера з Унтеркрімля. Я сам учився в нього — розумієте, скільки йому було років? Зрештою молодих серед нас і не могло бути — вдома залишились або діди, або інваліди. Так от — черга дійшла до вчителя. Розумний був старий і гордий, ніколи ми не чули від нього скарг, хоч і важко йому доводилося.

«У тебе очі злодія, — сказав штурмбанфюрер. — Ти міг убити Врука!»

І раптом учитель відповів голосно, так, що всі ми почули:

«На жаль, не я вбивав, я кажу «на жаль», тому що тепер убив би неодмінно!»

Офіцер підняв руку, немов хотів ударити, та стримався. Лише додав:

«Отже, я не помилився».

Третій, кого відібрав він, раптом упав навколішки і почав благати:

«Я не вбивав, гер офіцер, повірте мені, я не вбивав!.. Я завжди співчував націонал-соціалістам, гер офіцер, не чіпайте мене… Я — мирна людина, я не міг убити!..»

Ви повинні пам'ятати його: старий Шумахер, городник, він завжди продавав ранні овочі. Хотів схопитися за чобіт штурмбанфюрера, але офіцер відштовхнув його і пішов далі.

Шумахер як стояв навколішках, так і поповз за офіцером, та двоє есесівців підхопили його під руки і відтягли набік, до сарая з довгою глухою цегляною стіною.

Коли штурмбанфюрер наближався до мене, відібрано вже було дев'ятеро, залишився один, і мені чомусь здавалося: останнім буду саме я. Не скажу, що це відчуття з приємних, зробилося страшно, і тіло обважніло, наче у живіт тобі засунули добрячий шмат свинцю.

Штурмбанфюрер зустрівся зі мною очима і зупинився. Очі його закривали опуклі скельця, і важко було розпізнати, кепкує він з тебе чи тверезо розраховує, кому віддати останню кулю. Але я знав, що мені, я побачив, як блиснули скельця, не очі, а скельця окулярів, він уже підняв руку, щоб тицьнути в мене, і я зібрав усі сили, аби не впасти, а ступнути вперед мужньо, як і належить людині, та штурмбанфюрер зрозумів мене: мабуть, йому хотілося, щоб його благали, полотніли від страху. Він вказав не на мене, а на хлопчину, що стояв поруч зі мною, п'ятнадцятирічного молокососа, котрий, як і належить усім молокососам, одразу розрюмсався. Сльози текли в нього по щоках, він не хотів виходити з ряду, та есесівці витягли його, а штурмбанфюрер дивився на мене і, видно, читав мої думки.

Я сказав йому тоді просто, по-людськи, не кричав і не благав, а попросив, ну так, як попросив би вас:

«Відпустіть його і візьміть мене…»

«О-о, — відповів штурмбанфюрер, — я не хочу приймати від вас такої жертви. Я ніколи не міняю своїх намірів, але обіцяю: при нагоді неодмінно розстріляю і вас».

Ми не бачили більше штурмбанфюрера, але я дізнався, що це був Вольфганг Хетель, один з улюбленців Кальтенбруннера. Цей Хетель брав участь ще у віденських подіях перед аншлюсом…»

Ганс пам'ятав добре і слова, котрими батько закінчив свою розповідь:

«Тим гірше для нашої країни, якщо такі, як Хетель, знову на волі…»

І от зараз штурмбанфюрер СС Вольфганг Хетель стоїть на ґанку його дому, дому його батька, стоїть і навіть посміхається.

Нарешті Ганс упіймав мило. Вилив на себе повне цеберко холодної води. На мить перепинило дух. Поставив цеберко і, вдавши, що вперше побачив постояльців, ввічливо вклонився їм.

— Мати казала про вас, але я думав, що ви відпочиваєте.

— Нічого, нічого, юначе, — зупинив його Ангель. — Я лише можу позаздрити вам, у нашому віці з'являються різні радикуліти, а для вас холодна вода — здоров'я.

Ганс почав розтиратися рушником. Думав: слід негайно повідомити поліцію. Але як це зробити, щоб вони нічого не запідозрили? Голосно покликав матір і, коли та визирнула у вікно кухні, запитав, чи вистачає в неї продуктів.

Фрау Шварцвеллер заметушилася: звичайно, слід з'їздити до Унтеркрімля, зробити закупки, їй і так уже соромно перед шановними панами за те, чим вона їх частує.

Ганс слухав не перебиваючи. От якби мати сама запропонувала йому з'їздити до міста, він ще побідкався б трохи, мовляв, тільки з дороги, але потай зрадів би.

Раптом побачив: з кишені куртки, яку поклав на лавці під ґанком, стирчить номер «Фольксштімме» — свіжий номер з портретами злочинців. Вже не чув, про що говорить мати, перекинувши через плече рушник, позадкував до куртки. Намагаючись не дивитися на неї, посміхався тим, що на ґанку, взяв брюки, скинувши на куртку рушник, ще раз зиркнув на Хетеля, чи не помітив його маневру, і лише тоді запитав матір, чи не замовляла продукти у місцевого крамаря? Фрау Шварцвеллер пояснила, що той привезе замовлене лише післязавтра, а зараз вона з'їздить до міста.

— А може, я з'їжджу сам?

Мати не встигла ще відповісти, як втрутився Ангель:

— А ми розраховували на вас, юначе. Фрау Шварцвеллер казала, що ви чудово знаєте навколишню місцевість і покажете нам мальовничі куточки.

Мати одразу підтримала Ангеля:

— Покажи їм, синку, форельне озеро.

Ангель запитав обережно:

— Скільки звідси до Долини конвалій?

Там мав сісти літак, і Ангель хотів сам оглянути місце посадки.

— Кілометрів три.

— От і добре, — підтримав Франца Хетель, — за дві години ми обернемось.

Гансу нічого не залишалось, як погодитися.

— Хвилинку, панове, — перепросив, — я лише переодягнуся.

Він пішов до кімнати, де лежав дід. Старий тепер рідко піднімався з ліжка, хвороби мучили його. Ганс думав, що постояльці залишаться на ґанку, та Хетель пішов за ним і став у дверях кухні.

Як же поговорити з матір'ю?

Хлопець розшукав старі штани в шафі, відірвав пару ґудзиків, попросив голосно:

— Дай мені, мамо, голку й нитки. Треба пришити ґудзики.

Знав, що мати тримає нитки в комоді, який стояв у дідовій кімнаті, і боявся, що скаже, де взяти. Та фрау Шварцвеллер вирішила сама пришити ґудзики.

— Давай свої брюки, — пробуркотіла, проходячи до кімнати. — Як маленький, усе на тобі горить.

Вона причинила за собою двері, але Ганс був певен, що Хетель підслуховує, тому мовив голосно:

— Я знайшов тільки один ґудзик, другий візьми в шухляді.

Вирвав аркуш з учнівського зошита. Чорт, де ж олівці? Знайшов нарешті на столику біля дідового ліжка. Швидко писав, говорячи зовсім про інше — для Хетеля:

— Ми підемо до Долини конвалій через гребінь, найкоротшим шляхом. Можна було б під'їхати і машиною, автобус проходить, по-моєму, о десятій тридцять дві, та навряд чи панам буде приємно трястися в автобусі… — Стиснув матері руку, поклав палець собі на губи, закликаючи до обережності. Та зиркнула здивовано. — А втім, я спитаю їх… — мовив голосно, показуючи матері записку.

«Швидше до поліції, в нас Вольфганг Хетель», — прочитала. Здивовано округлила очі, та Ганс не дав їй можливості хоча б одним звуком виказати себе:

— Де мої старі черевики? Завжди я їх шукаю і завжди їх хтось закине бозна-куди!

Питав матір очима: чи зрозуміла? Та кивнула, але дивилася злякано. Ганс розірвав записку, кинув до печі.

— Я візьму із собою флягу. Вона в кухні? — натягнув штани, взув черевики і, гупаючи, щоб Хетель устиг відійти од дверей, пішов до кухні.

Хетель стояв посередині коридора, заклавши руки за спину. Розмова між фрау Шварцвеллер і сином заспокоїла його.

— Ви готові, юначе? — запитав у Ганса приязно.

— Рушаймо. Я тільки наберу води, може, захочеться пити.

Поліцейський просунув голову в кімнату, всім своїм виразом показуючи: сталося щось незвичайне. Мовив чомусь пошепки:

— Важливі новини, гер комісар, — і пропустив до кімнати літню жінку. — Розкажіть, пані, що у вас трапилося.

Та розвела руками.

— Син написав: зайди в поліцію. У нас Вольфганг Хетель…

— Хетель? — комісар оббіг навколо столу. — Ви сказали — Вольфганг Хетель?

— Так мені написав син…

Фрау Шварцвеллер розповідала. Бонне слухав, нетерпеливо бігаючи по кімнаті. Вислухавши, уточнив:

— Третій, високий, не повернувся вчора?

— Вони взяли кайло і лопати… Назад прийшли вдвох, третій поїхав до Зальцбурга. Він мусив щось передати їм через хазяйку «Гірського орла».

— Скільки вам потрібно часу, щоб уладнати справи в Унтеркрімлі? — запитав Бонне.

— Бог з ними, зі справами, — відмахнулась фрау Шварцвеллер.

— Ні, — заперечив Бонне, — вони(могли не піти до Долини конвалій і стежать за дорогою, коли і з ким ви повернетесь. Робіть закупки й сідайте в автобус. Якщо Хетель удома, передасте, що в «Гірському орлі» вам сказали: «Аукціон відбудеться четвертого вересня». І от що: коли їх нема вдома, то дайте нам якийсь знак.

Фрау Шварцвеллер одразу збагнула, що від неї вимагається.

— Я розсуну фіранки на кухонному вікні, — пообіцяла. — Якщо дивитись з дороги, крайнє вікно праворуч.

Четверо агентів зайняли разом із Бонне місця в автобусі, котрий ішов повз садибу Шварцвеллерів. Пильно роздивлялися навколо, але нічого підозрілого не помітили. Та й що може бути підозріливе, коли навіть хворий дід вийшов надвір погріти старечі кістки — сидів у шезлонзі й дрімав.

Комісар попросив водія зупинитися за поворотом, де над дорогою нависала прямовисна стіна. Вона закривала шосе від сторонніх очей — Бонне і один з агентів повернулися назад і залізли в густий чагарник, тут і сам чорт не помітив би їх.

Сержант Грейзль з іншим поліцейським зробили велике коло і відрізали злочинцям шлях у долину. Біля повороту в гайку стояв чорний «форд» — трохи вперед висунулась третя група агентів. Будинок Шварцвеллерів взяли в кільце.

Ось-ось повернеться фрау Шварцвеллер.

Бонне розсунув кущі, визирнув. Вантажна машина зупинилася напроти будинку — так і є, приїхала господиня. Шофер допоміг їй перенести ящик з пивом, до подвір'я, помахав рукою і рушив. Фрау Шварцвеллер зайшла в будинок. Через кілька секунд відчинила кухонне вікно, розсунула фіранки.

Комісар прикинув: від дороги до садиби можна непомітно дістатися лише за умови, якщо зробити гак метрів у двісті і переповзти поміж грядками. Вирішив: слід ризикнути. Показав агентові, як треба зробити.

Вони повернулися до прямовисної стіни, скотились у кювет по той бік дороги, проповзли до чагарників… Тут навряд чи їх хто-небудь помітив би, але все ж перебігали від куща до куща зігнувшись.

Бонне перший поповз через город. Дісталися до сарая. З тильного боку будинок прикривали дві яблуні; двері чорного ходу, як вони й домовились із фрау Шварцвеллер, відчинені. Комісар шмигнув у них попід яблунями, агент слідом — зіштовхнулися у тісному коридорчику, важко дихаючи.

Літак міг сісти в Долині конвалій. Ангель обійшов всі луки, наче милуючись квітами, що росли тут. Зібрав букет.

— Для фрау Шварцвеллер…

Поверталися знову через гребінь. На горбку, з якого добре проглядалася садиба Шварцвеллерів і вся навколишня місцевість, перепочили. Ангель заспокоївся: у затінку біля ґанку дрімав дід, фрау Шварцвеллер набрала води з колонки, побігла з відром до кухні.

Рушили.

Ангель ішов попереду, тримаючи великий, як віник, букет. Хетель зупинився біля колонки, щоб напитися, та фрау Шварцвеллер висунулась із вікна, покликала:

— Ідіть до кухні, панове, я привезла ящик пива.

Хетель збіг на ґанок слідом за Ангелем. Цікаво, які новини у фрау Шварцвеллер? У коридорі хтось навалився на нього, скрутив руки назад. Почув, як пронизливо й злякано закричав Ангель. Рвонувся, та нараз відчув на зап'ястях залізні кільця наручників.

Бонне обшукав Ангеля, витяг із кишень пістолет,

Дубровський вистрибнув із поліцейської машини, яка зупинилася біля подвір'я Шварцвеллерів. Побачив Ангеля і вже не міг одірвати від нього погляду: весь світ ніби розчинився в якомусь мареві, певніше, Сергій бачив і Бонне, котрий стояв за спиною Ангеля, і жінку із зляканим обличчям на ґанку, і поліцейських, що бігли до заарештованих, та все це існувало окремішньо від Ангеля і наче оберталося навколо нього — людини, яка незграбно виставила поперед себе руки в наручниках і дивилася кудись у гори.

Дубровський тисячу разів у різних варіантах уявляв собі зустріч з Ангелем, сьогодні був тисяча перший варіант. Бо в попередніх так чи інакше Ангель виглядав зацькованим вовком з гримасою чи то болю, чи то страху, чи то ненависті, а тепер він стояв зовсім спокійний і відчужений. од усього світу, буцімто вся ця метушня в дворі не стосувалася його.

Сергій зупинився вражений, та вже за мить зрозумів свою помилку, бо ні жах, ні ненависть на обличчі не передали б і десятої частки того страху і сум'яття, які заполонили Ангеля, ніж те, що помітив Дубровський, — у Ангеля побіліли щоки!

Певно, Сергій торжествував перемогу, не міг не торжествувати, але раніше ця подія уявлялася йому більш вагомою і значною, мабуть, тому, що колись комендант концтабору був для нього уособленням найчорнішого в світі, а побачив жалюгідну постать у наручниках з блідим обличчям мерця.

Сергієві зробилося бридко, навіть трохи занудило — так буває, коли звідкілясь повіє трупним запахом. Та раптом щось схоже на свідомість пробудилося на Ангелевому обличчі, він зустрівся з Дубровським поглядом — повіки в нього затремтіли, і він підняв руки, затуливши обличчя долонями. Але дивився крізь пальці — з відстані в кілька кроків Сергій побачив, як розширились в Ангеля зіниці, і зрозумів, що Ангель упізнав його.

Так, Ангель упізнав. Всі ці роки намагався не згадувати тих — тисячі й тисячі в смугастому одязі, — та все ж вони іноді виринали в пам'яті і чомусь уособлювались у постатях двох чоловіків, яких він колись зустрів біля табірної вбиральні. І ось один із них зараз насувається на нього — а може, це вже галюцинація? — та ні, руки сковані, поруч поліцейські з пістолетами, і той насувається, як насувалися на нього у снах тисячі напівтрупів з кістлявими руками: зараз учепиться в горло й почне душити — перехопило дихання, і серце зупинилося.

Ангель затулився долонями, та не міг відвести погляду, дивився, як зачарований, і не дихав. Нарешті втягнув у себе повітря, та зробилося боляче, наче легені заповнив масний дим від крематоріїв, відступив і закричав тонко й жалібно, ніби його вже підвели до шибениці, задихнувся і все ж кричав. Знав, що нікого не розчулить і відплата неминуча, та впав на коліна, бився обличчям об землю, кусав до крові пальці — навіть біль від укусів здавався приємним і солодким порівняно з тим, що насувалося на нього, затьмарювало мозок жахом, судомило і трусило його і якому ім'я було — смерть.