Сліпота

Чоловіки чекали їх у дверях, не було там тільки першого сліпого, який знову заховав голову під ковдру, коли побачив, що жінки повертаються, та зизоокого хлопчика, який спав. Без будь-якого вагання, не рахуючи ліжок, дружина лікаря віднесла сліпу, яка не спала вночі, на її ліжко. Вона не думала про можливий подив інших, зрештою, всі знали, що вона орієнтується тут найкраще. Померла, повторила вона, Як померла, запитав лікар, але дружина йому не відповіла, адже його запитання могло означати не тільки, Як саме вона померла, а й також, Що ви там робили, жодна з них не змогла б відповісти ні на перше, ні на друге запитання, вона померла і яке має значення, чому вона померла, запитувати, чому помер той або той, безглуздо, з часом причина забувається й залишається тільки одне слово, Померла, і ми вже не ті жінки, які звідси пішли, ті слова, які говорили вони, ми вже вимовити неспроможні, а щодо інших слів, то існує те, що не має назви і ніякими словами його вимовити не можна. Ідіть забирайте їжу, сказала дружина лікаря. Випадок, доля, фатум або судьба, чи як там іще називається те, що має стільки імен, либонь, схильні до глибокої іронії, бо як інакше можна зрозуміти, чому саме чоловіків цих двох жінок мешканці обрали представниками палати й доручили їм одержувати їжу на всіх тоді, коли ще ніхто й уявити собі не міг, яку ціну доведеться за неї платити. Цю роботу могли б виконувати й інші чоловіки, неодружені, вільні від обов'язку захищати подружню честь, але вона випала цим двом, і хіба вони захочуть ганьбити себе й простягувати руку, просячи милостиню в пройдисвітів і бандитів, які зґвалтували їхніх дружин. Тому перший сліпий заявив тоном твердої рішучості, Нехай іде, хто хоче, а я не піду, А я піду, сказав лікар, Я піду з вами, сказав старий із чорною повязкою на оці, їжі має бути не так багато, але для вас вона може виявитися важкою, Для того, щоб нести хліб, я знайду в собі сили, Але нести хліб для інших, а не для себе, буває важко, Мені нема чого нарікати на те, що я нестиму хліб для інших, бо інші заплатили й за мій хліб, і заплатили тяжкою ціною.

Уявімо собі не цей діалог, бо він уже залишився позаду, уявімо собі двох людей, які між собою так розмовляли, вони стояли навпроти, ніби могли бачити один одного, що в цьому випадку не можна вважати неможливим, якщо тільки пам'ять кожного з них виявиться спроможною вихопити зі сліпучої білизни світу рот, який промовляє слова, а потім ніби в променях, що розходяться від центру, й решту облич, одне обличчя старого чоловіка й друге, ще не такого старого, не можна назвати цілком сліпим того, хто ще спроможний бачити в такий спосіб. Коли вони пішли, щоб одержати плату за ганьбу, як слушно висловився перший сліпий у своїй обуреній риторичній промові, дружина лікаря сказала іншим жінкам, Залишайтеся тут, я скоро повернуся. Вона знала, що їй треба, не знала тільки, чи зможе його знайти, їй потрібне було відро або якась подібна до нього ємкість, щоб наповнити його водою, нехай навіть смердючою, нехай гнилою, вона хотіла обмити сліпу, яка не могла заснути вночі, обмити її від власної крові та від чужих виділень, віддати тіло землі очищеним, якщо досі існує сенс говорити про чистоту тіла тих, котрі живуть у цій божевільні, ну а щодо чистоти душевної, то з тими, хто її тут має, не зрівняється ніхто.

На довгих столах у їдальні лежали сліпі. З погано закрученого крану над купою покидьків текла цівка води. Дружина лікаря розглянулася навколо в пошуках відра, якоїсь посудини, але не побачила нічого, що годилося б для її мети. Один зі сліпих відчув чужу присутність і запитав, Хто тут, вона не відповіла, бо знала, що добре її не приймуть, ніхто їй не скаже, Тобі потрібна вода, тож бери її, а якщо вона тобі потрібна для того, щоб обмити покійницю, то бери її стільки, скільки тобі треба. На підлозі лежали розкидані пластикові мішки з-під їжі, деякі були досить великими. Вона подумала, що вони, певно, порвані, потім подумала, що якщо вкласти мішок у мішок, а цей у третій мішок, то вся вода з них не виллється. Вона діяла швидко, сліпі вже злазили зі столів, запитували, Хто тут, ще більш стривожені, коли почули, як дзюркоче вода, що витікала з крана, вони рушили на цей звук, дружина лікаря мусила відійти трохи вбік і перегородити їм дорогу столом, щоб вони не могли підійти близько, потім повернулася до мішка, вода текла дуже повільно, вона в розпачі крутнула кран з усієї сили, й тоді, наче вирвавшись із в'язниці, вода бризнула тугим струменем і намочила її з ніг до голови. Сліпі злякалися й відступили, подумали, що прорвало якусь трубу, і їхня думка тільки укріпилася, коли вода залила підлогу й намочила їм ноги, вони не знали, що це стороння жінка відкрутила кран, жінка, яка раптом зрозуміла, що їй буде тяжко підняти таку вагу. Вона закрутила горло мішка, закинула його за спину й ледь тягнучи його на собі, вибігла звідти.

Коли лікар і старий із чорною пов'язкою на оці увійшли до палати з їжею, вони не побачили, вони не могли побачити семеро голих жінок, сліпа, яка не могла заснути вночі, лежала, випростана на ліжку, чиста, якою вона ніколи не була у своєму житті, тоді як інша жінка обмивала одну за одною своїх товаришок, а потім і себе саму.

На четвертий день сліпі бандюки прийшли знову. Вони йшли вимагати плату за їжу до жінок другої палати, але на мить затрималися біля дверей першої палати, щоб запитати, чи тутешні жінки вже оговталися від еротичного знущання, яке їм довелося витерпіти кілька ночей тому, То була чудова ніч, атож чудова, сказав один, облизуючись, а другий підтвердив, Ці семеро були варті чотирнадцятьох, щоправда одна з них нічого особливого не показала, але в тому стовпотворінні це було не дуже й помітно, отже, цінуйте, хлопці, своїх дівчат, якщо тільки зможете, вам пощастило з ними, Ліпше буде, якщо вони не зможуть, тоді дівчата більш охоче віддаватимуться нам. З глибини палати дружина лікаря сказала, Нас уже не семеро, Одна втекла, запитав один із бандюків, засміявшись, Не втекла, померла, О чорт, тоді вам доведеться працювати більше наступного разу. Ви небагато втратили, вона ж бо нічого особливого не показала, озвалася дружина лікаря. Розгублені посланці не знали, як їй відповісти, те, що вони почули, здалося їм непристойним, один із них навіть подумав, що всі жінки, в кінцевому підсумку, шльондри й на повагу не заслуговують, хіба можна так говорити про свою ж таки подругу тільки тому, що в неї цицьки не зовсім на місці, а гепа надто вузька. Дружина лікаря дивилася, як вони стояли у дверях, мовби вагаючись, рухаючи тілами, як механічні ляльки. Вона впізнала їх, усі троє ґвалтували її. Нарешті один із них стукнув палицею по підлозі, Ходімо, сказав він. Знову стукіт палиць і застереження, Розступіться, розступіться, це ми, звук їхніх голосів помалу затихав у глибині коридору, потім тиша, потім приглушені голоси, жінки другої палати одержали наказ прийти після вечері. Знову стукіт палиць по підлозі, Розступіться, розступіться, постаті трьох сліпців промайнули повз двері палати і зникли.

Дружина лікаря, яка розповідала казку зизоокому хлопчику, підняла руку й нечутно зняла ножиці з цвяха. Вона сказала хлопчикові, Кінець казки я тобі розповім потім. Ніхто в палаті не запитав у неї, чому вона говорила про сліпу, яка не могла заснути вночі, з такою зневагою. Через якийсь час вона скинула черевики й підійшла до чоловіка, щоб сказати йому, Я скоро повернуся. Вона рушила до дверей. Там зупинилася і стала чекати. Через десять хвилин у коридорі з'явилися жінки з другої палати. їх було п'ятнадцятеро. Декотрі плакали. Вони йшли не вервечкою, а окремими групами, зв'язані смужками якоїсь матерії, певно, розірвали простирадло. Коли вони проминули першу палату, дружина лікаря пішла за ними. Жодна з них не помітила, що в них з'явилася компанія. Вони знали, що їх чекає, те, що відбувалося в третій палаті лівого крила, ні для кого не було таємницею, та, либонь, у тому й не було нічого нового, певно, саме так і починався світ. їх жахало навіть не те, що їх ґвалтуватимуть, а сама оргія, безсоромність того, що відбуватиметься, передбачення жахливої ночі, коли п'ятнадцятеро жінок будуть розкладені на ліжках та на підлозі, а чоловіки навалюватимуться на них по черзі, сопучи та пирхаючи, мов кабани. Найгірше буде, якщо я відчую втіху, подумала одна з жінок. Коли вони увійшли в коридор, де була палата тортур, вартовий, що стояв на дверях, подав сигнал, Вони вже йдуть, я їх чую. Ліжко, яке правило за двері, швидко відсунули, й жінки одна за одною почали заходити до палати, Скільки їх, вигукнув сліпий рахівник і став радісно рахувати, Одинадцять, дванадцять, тринадцять, чотирнадцять, п'ятнадцять. Він пішов слідом за останньою і засунув їй під спідницю жадібні руки. Це моя, це мені, нікому її не віддам, приказував він. Цього разу вони не стали влаштовувати огляд, попередню оцінку фізичних властивостей жінок. Справді, якщо всім їм тут судилася одна доля, то не варто гаяти час і охолоджувати хіть, вимірюючи жінкам зріст та розміри цицьок і дули. їх уже потягли на ліжка, уже брутально стягували з них одяг, уже чувся звичний плач і благання, але відповідали їм, якщо відповідали, однаково, Якщо хочеш їсти, розсовуй ноги. І вони розсували ноги, деяким наказували брати в рот, як тій, що сиділа навпочіпки між коліньми ватага сліпих бандитів, вона мовчала й не казала нічого. Дружина лікаря увійшла до палати й стала повільно просуватися вперед поміж ліжками, але навіть ці заходи остороги були непотрібні, ніхто її не почув би, навіть якби вона увійшла у черевиках на дерев'яній підошві, посеред такого шарварку, навіть якби якийсь сліпий наштовхнувся на неї й відчув, що перед ним жінка, найгірше, що могло б із нею статися, це розділити долю інших, адже в такій колотнечі неможливо відчути різницю між п'ятнадцятьма й шістнадцятьма.

Ліжко ватага бандитів і далі стояло у глибині палати, там де громадилися ящики з їжею. Ліжка, що стояли поруч із його ліжком, були далеко відсунуті, ватаг, певно, любив простір і терпіти не міг наштовхуватися на сусідів по палаті. Убити його буде неважко. Повільно просуваючись по вузькому проходу, дружина лікаря спостерігала за рухами того, кого вона незабаром уб'є, бачила, як насолода примусила його відхилити голову назад, так ніби він уже підставив їй шию. Дуже повільно дружина лікаря наблизилася, обійшла навкруг ліжка й стала позаду нього. Сліпий робив далі свою справу. Рука повільно підняла ножиці з трохи розсунутими лезами, щоб вони проникли в горло, як два кинджали. У цю останню мить свого життя ватаг, здавалося, відчув чиюсь близьку присутність, але оргазм вихопив його за межі світу звичайних відчуттів, блокував його рефлекси. Не встигнеш, подумала дружина лікаря і рвучко опустила руку. Ножиці, якими вона вдарила з усієї сили, устромилися в горлянку сліпого, обернулися навколо власної осі, розриваючи хрящі та перетинчасті тканини, аж поки застрягли між шийними хребцями. Крик ватага був дуже тихим, він міг бути лише тваринним хрипінням, яке супроводжує виверження сперми і яке тут пролунало вже не вперше, а може, й справді він був ним, бо водночас із тим, як кров забризкала обличчя сліпої, у рот їй ударив конвульсивний струмінь сперми. Саме крик жінки стривожив сліпих, і хоч вони таких криків уже начулися, але цей відрізнявся від інших. Сліпа кричала, вона не зрозуміла, що відбулося, але кричала, ця кров, мабуть, лилася тому, що вона, не розуміючи як, відкусила член, який давно хотіла відкусити. Сліпі покинули жінок і навпомацки посунули на крик, Що відбувається, чого ти горлаєш, запитували вони, але тут чиясь рука затулила сліпій рота і хтось прошепотів їй на вухо, Замовкни, а потім вона відчула, як її обережно відтягли назад, Нічого не говори, то був жіночий голос, і це її заспокоїло, якщо можна говорити про спокій за таких обставин. Сліпий рахівник наблизився попереду інших, саме він першим доторкнувся до трупа, який лежав поперек ліжка й обмацав його руками, Мертвий, вигукнув він. Голова звисала по той бік ліжка, кров досі била струменем, Його вбили, сказав рахівник. Сліпі були приголомшені, не могли повірити тому, що почули, Як убили, хто його вбив, Йому перетнули горлянку, певно, та сама шльондра, яку він трахав, ми повинні її схопити. Сліпці знову посунули вперед, але тепер дуже повільно, ніби боялися наштрикнутися на клинок, який зарізав їхнього ватага. Вони не могли бачити, як сліпий рахівник швидко засунув руки в кишені штанів сліпого, де знайшов пістолет і невеличкий пластиковий мішечок із десятком патронів. Загальну увагу незабаром відвернули зойки жінок, які вже панічно посхоплювалися на ноги, намагаючись вибратися з палати, але кілька з них утратили уявлення про те, де були двері, посунули в протилежному напрямку й зіштовхнулися зі сліпими, а ті подумали, що жінки на них нападають, і тоді зіткнення тіл перетворилося на сцену з кошмару. Дружина лікаря спокійно стояла у глибині палати й чекала нагоди, коли можна буде втекти. Вона міцно тримала сліпу, в другій руці стискала ножиці, готова завдати удару, якщо котрийсь із чоловіків наблизиться. Поки що вільний простір, який утворився, був сприятливий для неї, але вона знала, що затримуватися їй тут не можна. Кілька жінок нарешті намацали двері, інші борюкалися, щоб випручатися з рук, які їх тримали, одна навіть намагалася задушити свого ґвалтівника й побільшити кількість мерців. Сліпий рахівник закричав, владним голосом звертаючись до своїх, Спокійно, спокійно, зараз ми розберемося, і щоб надати більшої переконливості своїм словам пальнув із пістолета в повітря. Результат виявився цілком протилежним тому, на який він сподівався. Приголомшені тим, що пістолет перебуває в інших руках, і вони тепер мають нового ватага, сліпці перестали борюкатися з жінками, перестали намагатися зламати їхній опір, причому один назавжди, бо його все-таки задушили. Настала та мить, коли дружина лікаря вирішила піти в наступ. Роздаючи удари праворуч і ліворуч, вона стала пробиватися до дверей. Тепер уже сліпі кричали не своїми голосами, зіштовхувалися між собою, падали один на одного. Якби хтось мав очі, то він переконався б у тому, що супроти цієї, перша колотнеча була дитячою грою. Дружина лікаря вже не хотіла вбивати, вона хотіла лише якомога швидше вибратися звідси й так, щоб позад неї не залишилася жодна жінка. Думаю, цей не виживе, подумала вона, коли вгородила ножиці комусь у груди. Гримнув іще один постріл, Утікаймо, втікаймо, вигукувала дружина лікаря, штовхаючи перед собою сліпих жінок, які траплялися на її шляху. Вона допомагала їм піднятися на ноги, повторювала, Швидше, швидше, й тепер уже сліпий рахівник кричав із глибини палати, Хапаймо їх, не дозволяймо їм утекти, але було вже пізно, уже всі жінки вибігли в коридор, вони втікали, спотикаючись і падаючи, напівголі, на ходу накинувши на себе сякий-такий одяг. Затримавшись у дверях палати, дружина лікаря люто закричала, Пам'ятаєте, як я сказала кілька днів тому, що не забуду його обличчя, й відтепер не забувайте те, що я кажу вам, я не забуду й ваших облич, Ти за це заплатиш, погрозливо гукнув сліпий рахівник, ти і твої подруги, заплатять і ті козли, з якими ви живете, Ти не знаєш, хто я така і звідки прийшла, Ти з першої палати протилежного крила, сказав один із тих, які приходили кликати жінок, а сліпий рахівник додав, Голос не обманює, тобі досить буде сказати одне слово, яке я почую, і ти мертва, Твій ватаг казав те саме, й тепер ти бачиш, де він є, Але я не такий сліпий, як він і як ви, коли ви осліпли, я вже знав увесь світ, Про мою сліпоту ти нічого не знаєш, Ти не сліпа, мене не одуриш, Хай би навіть я була найсліпіша з усіх, я уже вбила одного з ваших і далі вбиватиму, якщо буде треба, Раніше ти здохнеш від голоду, від сьогодні їжа для вас закінчилася, навіть якщо ви всі прийдете сюди й принесете на таці всі три дірки, з якими ви народилися, За кожен день, протягом якого ми не матимемо їжі з вашої вини, помиратиме один із тих, котрі тут перебувають, досить йому буде переступити через цей поріг, Нічого в тебе не вийде, Усе в нас вийде, від сьогодні ми самі забиратимемо їжу, а ви жертимете те, що тут зібрали, Суча стерво, Атож, ми не жінки й не чоловіки, ми сучі стерви, а проте ви вже знаєте, чого ми варті як сучі стерви. Розлючений сліпий рахівник вистрелив у напрямку дверей. Куля пройшла між головами сліпих, не зачепивши нікого, і застрягла у стіні коридору. Ти у мене не влучив, сказала дружина лікаря, і стережися, бо якщо ти вистріляєш усі свої набої, то тут є й інші, які захочуть керувати.

Вона відійшла від дверей ще твердою ходою, потім рушила далі попід стіною коридору й раптом відчула, як голова в неї пішла обертом, коліна їй підігнулися, і вона впала. Очі затяглися туманом, Я сліпну, подумала вона, але відразу й зрозуміла, що якщо й осліпне, то не тепер, лише сльози покрили її обличчя, сльози, якими вона ніколи не плакала протягом усього свого життя, Я вбила людину, тихо сказала вона собі, захотіла вбити й убила. Вона обернула голову до дверей палати, якщо сліпі бандити зараз прийдуть сюди, то захищатися вона не зможе. Але коридор був порожній. Жінки вже зникли, сліпці, ще налякані пострілами, а надто трупами своїх, не наважувалися вийти. Потроху сили до неї повернулися. Сльози котилися й далі, але сльози повільні, лагідні, наче вона дивилася на щось неминуче. Вона насилу підвелася на ноги. У неї були обляпані кров'ю руки й одяг, і раптом виснажене тіло попередило її, що вона вже стара. Стара і схильна вбивати, подумала вона, проте знала, що в разі потреби знову почне вбивати, А коли в мене виникне потреба вбивати, запитала вона себе, йдучи в напрямку вестибюля й сама собі відповіла, Коли помре те, що досі є живим. Вона похитала головою, подумала, Це всього лише слова, слова й нічого більше. Вона досі була сама-одна. Підійшла до дверей, які виходили на подвір'я. За сходинами, що вели до брами, побачила неясні обриси солдата, який ніс варту, Там зовні ще є люди, люди, які бачать. Шарудіння кроків у неї за спиною примусило її здригнутися, Це вони, подумала, і швидко обернулася, наставивши ножиці. То був її чоловік. Жінки з другої палати розповіли, проходячи, про те, що відбулося в протилежному крилі, що якась жінка зарізала ватага бандитів, що там лунали постріли, лікар не запитав, хто та жінка, бо то могла бути лише його дружина, вона сказала зизоокому хлопчикові, що потім розкаже йому, чим закінчилася історія з казки, а тепер, либонь, вона й сама була вже мертвою,

Я тут, сказала вона й підійшла до нього, обняла його, не помітивши, що вимазала його кров'ю, а може, помітила та не надала тому значення, адже досі вони все ділили порівну, Що там сталося, запитав лікар, сказали, ніби там убито чоловіка, Так, то я його вбила, Навіщо, Хтось повинен був убити його, не знайшлося більше нікого, І що тепер, Тепер ми вільні, вони знають, що їх чекає, якщо знову спробують знущатися з нас. Буде боротьба, війна, Сліпі завжди воюють, завжди перебувають у стані війни, Ти знову станеш убивати, Якщо доведеться, від цієї сліпоти я не зможу вилікуватися інакше, А їжа, Тепер ми її забиратимемо, сумніваюся, що вони посміють туди прийти, принаймні ближчими днями вони боятимуться, щоб із ними не сталося те саме, що ножиці знову встромляться їм у горлянку, Ми не зможемо вчинити їм опір, як не змогли, коли вони прийшли до нас із першими вимогами, Бо тоді ми їх боялися, і страх не завжди найкращий помічник, а зараз ходімо, думаю, для ліпшої безпеки нам треба забарикадувати двері до палати, поставивши ліжка на ліжка, як вони в себе роблять, ліпше декому з нас поспати на підлозі, аніж померти з голоду.

Але протягом наступних днів вони стали запитувати себе, а чи справді їм не загрожує голодна смерть. Спочатку вони не дивувалися, що їжа перестала надходити, вони від самого початку звикли, що з цим бувають затримки, сліпі бандюки мали слушність, коли казали, що військові часто затримують їжу, але до цього аргументу вони вдавалися тоді, коли глузливо додавали, що саме це примушує їх скорочувати пайки, мовляв, вони не мають іншого виходу, такий тяжкий обов'язок випадає на долю тих, хто править. На третій день, коли в палатах неможливо стало знайти навіть тонку шкуринку, навіть крихту хліба, дружина лікаря з кількома іншими мешканцями своєї палати вийшла на подвір'я й запитала, Чому ви затримуєте нам постачання харчів, ми вже два дні нічого не їли. Сержант, уже інший, не той, який був раніше, вийшов до загорожі й відповів, що армія не несе відповідальності за затримки з постачанням продовольства, військо ні в кого не відбирає шматок хліба, бо військова честь ніколи б йому цього не дозволила, якщо харчі не надходять, то лише тому, що вони не надходять, а ви не ступіть далі жодного кроку, перший, хто спробує ступити вперед, знає, що його чекає, наказ не змінився. Одержавши таке повідомлення, вони повернулися до вестибюля й стали обговорювати ситуацію, Що ж нам тепер робити, якщо вони не приносять нам їсти, Можливо, вони принесуть завтра, Або післязавтра, Або тоді, коли ми вже не зможемо й ворухнутися, Треба вийти й вимагати їжу, Таж ми не дійдемо навіть до брами, От якби ми були зрячими, Якби ми були зрячими, то нас би не закинули до цього пекла, Ми не знаємо, як там живеться людям на волі, Можливо, їм самим там не вистачає їжі, тому вони й нам її не привозять, Атож, чому вони мають нас годувати, коли й самі голодують, а коли припаси в них зовсім закінчаться, то ми тут уже будемо мертві від голоду, Що ж нам робити. Вони сиділи на підлозі під жовтим світлом єдиної лампи у вестибюлі, більш або менш утворивши коло, лікар і дружина лікаря, старий із чорною пов'язкою на оці, разом з іншими чоловіками й жінками, по двоє-троє з кожної палати, як із лівого крила, так і з правого, й тоді, позаяк цей світ сліпих мало в чому відрізнявся від реального світу, сталося те, що мало статися, один із чоловіків сказав, Я думаю, ми не опинилися б у цій ситуації, якби не вбили їхнього ватага, хіба так важко було жінкам ходити до них двічі на місяць, щоб давати їм те, чим їх нагородила природа, хотів би я запитати. Комусь ця репліка здалася кумедною, хтось тихо захихотів, шлунок, схоже, не дозволив нікому подати голос протесту, й той самий чоловік провадив, Хотів би я знати, хто його штрикнув у шию, Жінки, які там були, присягаються, що цього не зробила жодна з них, Ми повинні взяти правосуддя у свої руки й покарати того, хто здійснив це вбивство, Але спершу треба довідатися, хто то був, Ми видамо їм того суб'єкта, якого вони шукають, а вони за те дадуть нам їсти, Але спершу ми повинні довідатися, хто то був. Дружина лікаря похнюпила голову й подумала, Він має рацію, якщо хтось тут помре з голоду, то провина буде моя, але несподіваний вибух гніву, який вона відчула в собі, заглушив це визнання своєї провини, Тож нехай вони першими й помруть, щоб моя провина спокутувала їхню провину. Потім подумала, піднявши погляд, А якби я їм тепер сказала, що вбила я, невже вони мене видали б, знаючи, що посилають мене на певну смерть. Чи то внаслідок відчуття голоду, чи своїх думок, вона несподівано ніби почала провалюватися в якусь глибоку яму, голова їй пішла обертом, тіло нахилилося вперед, і рот відкрився, щоб заговорити, але в ту мить хтось схопив її за руку і здавив їй лікоть, вона подивилася й побачила, що це старий із чорною пов'язкою на оці, який сказав, Я вбив би власними руками того, хто сам би себе виказав, Чому, запитали його з кола, Бо якщо ганьба й сором ще мають якесь значення в цьому пеклі, в яке нас закинули жити і яке ми своїми власними зусиллями перетворили на пекло кромішнє, то лише завдяки тій особі, яка мала мужність піти й убити гієну в самому лігві гієни, Воно то так, але відчуття ганьби й сорому не покладуть нам у миску бодай шматок їжі, Хоч би хто ти був, але сказав правду, бо завжди знайдуться такі, хто напихає собі живіт коштом безсоромності, але ми, якщо в нас залишилася бодай крихта гідності, повинні знайти в собі мужність боротися бодай за те, що нам належить по праву, Що ти хочеш цим сказати, Що пославши на ганьбу наших жінок і здобувши собі їжу їхнім коштом як найогидніші сутенери бідняцьких кварталів, ми тепер повинні послати туди наших чоловіків, якщо вони тут іще є, Поясни детальніше, але спершу скажи, звідки ти сюди прийшов, Із першої палати правого крила, Говори, Усе дуже просто, ми підемо добувати собі їжу власними руками, Вони мають вогнепальну зброю, У них лише один пістолет, а патрони мають властивість закінчуватися, їх вистачить їм на те, щоб убити кількох із нас, Люди помирали й за щось менше, Я не збираюся помирати за те, щоб іншим добре жилося, То ти також не будеш їсти, якщо хтось віддасть життя за те, щоб ти їв, глузливо запитав старий із чорною пов'язкою на оці, але інший нічого не відповів.

У дверях, які вели до палат правого крила, з'явилася жінка, що стала дослухатися до розмови, не виявляючи своєї присутності. Це була та сама, яка одержала в обличчя струмінь крові, а в рот — струмінь сперми, та сама, на вухо якій дружина лікаря прошепотіла, Мовчи, а зараз вона подумала, Від того місця, де я сиджу, всередині цього кола, я не можу сказати тобі, Мовчи, не виказуй мене, але немає сумніву, що ти впізнала мій голос, неможливо, щоб ти його забула, моя долоня затуляла тобі рот, твоє тіло притулялося до мого тіла, і я тоді сказала тобі, Мовчи, й ось тепер настала мить довідатися, кого я справді тоді врятувала, довідатися, хто ти насправді є, тому я зараз заговорю гучним і зрозумілим голосом, щоб ти могла мене звинуватити, якщо така твоя доля і моя доля, й ось що я скажу, Підуть не тільки чоловіки, а й жінки, ми повернемося в те місце, де нас принизили, щоб від приниження нічого не залишилося, ми виплюнемо його, як ту гидоту, яку вони впорскували нам у рот. Вона сказала ці слова й стала чекати, і жінка, яку вона врятувала, нарешті заговорила, Куди підеш ти, туди піду і я, ось що вона сказала. Старий із чорною пов'язкою на оці усміхнувся, його усмішка здавалася щасливою; й, мабуть, вона була щасливою, запитати його зараз про це не можна, але цікаво подивитися, як змінився вираз на обличчях інших сліпців, так ніби щось пролетіло над їхніми головами, пташка, хмарина або перше й боязке світло. Лікар узяв дружину за руку, потім запитав, Чи хтось іще хоче довідатися, хто вбив того мерзотника, чи погодимося на тому, що рука, яка йому вкоротила віку, належала нам усім, була нашою спільною рукою. Ніхто йому не відповів. Дружина лікаря сказала, Дамо їм ще короткий термін, зачекаємо до завтра, якщо й завтра солдати не принесуть їжі, тоді нападемо. Вони підвелися на ноги й розділилися, одні повернули праворуч, інші ліворуч, необачно вони не подумали, що якийсь сліпий із палати бандитів міг підслухати їхню розмову, на щастя, диявол не завжди ховається за дверима, це прислів'я виявилося тут вельми доречним. Проте цілком недоречно пролунав голос із гучномовця, останнім часом він говорив не щодня, але якщо говорив, то в одну й ту саму годину, безперечно, в нього було вбудовано таймер, який в точно визначену мить умикав магнітофонну стрічку із записом, ми не знаємо, з якої причини вона іноді не вмикалася, це пояснювалося якимись подіями в зовнішньому світі, досить таки серйозними, бо в результаті плутався календар, збивався рахунок днів, що його намагалися здійснювати деякі сліпі, які були маніяками від природи або любителями порядку, що є поміркованою формою манії, ретельно зав'язуючи вузли на мотузці, либонь, вони не довіряли своїй пам'яті, як ті люди, котрі пишуть щоденник. Так от, тепер голос із гучномовця пролунав у не той час, у який він лунав зазвичай, певно, щось зламалося в його механізмі, вийшло з ладу реле, відійшла пайка, або запис застряг і ввімкнувся не тоді, коли треба, нам лише цього бракувало, мало того, що ми сліпі, а тепер ще й схибнутися можемо. Отже, в палатах, у коридорах пролунав останнім і марним застереженням владний голос, Уряд жалкує, що йому довелося діяти так енергійно, реалізуючи своє право й виконуючи свій обов'язок захищати населення країни всіма доступними йому засобами від кризи, яку ми переживаємо, опинившись перед чимось подібним до епідемії сліпоти, яку ми попередньо назвали білою хворобою, й у цьому своєму прагненні ми розраховуємо на розуміння й співпрацю всіх громадян, що мають допомогти нам зупинити поширення інфекції, якщо справді йдеться про інфекцію, а не про серію збігів, поки що непоясненну. Рішення оселити в одному приміщенні заражених осіб, а в ближньому, проте відокремленому від першого приміщення всіх тих, хто перебував із ними в якомусь контакті, було ухвалене лише після дуже поважних роздумів. Уряд глибоко усвідомлює свою відповідальність і сподівається, що ті, до кого звернене це послання, також усвідомлюють як сумлінні громадяни, що ними вони повинні бути, ту відповідальність, яка лягає на їхні плечі, і розуміють, що ізоляція, в якій вони тепер перебувають, є, окрім кількох суто особистих причин, актом солідарності з рештою національної спільноти. Тепер ми пропонуємо вам уважно вислухати інструкції, які будуть зараз зачитані. По-перше, електричне освітлення у вашому приміщенні завжди буде увімкнене, не намагайтеся тягтися руками до вимикачів, вони не працюють, по-друге, намагання покинути приміщення без попереднього дозволу загрожує вам негайною смертю, по-третє, в кожній палаті існує телефон, яким дозволено користуватися, лише замовляючи зовні продукти гігієни та чистоти, по-четверте, інтерновані повинні ручним способом прати свій одяг, по-п'яте, рекомендується вибрати в кожній палаті відповідального, йдеться про рекомендацію, а не про наказ, інтерновані можуть самоорганізуватися в той спосіб, який їм здається найкращим, після того як виконають попередньо названі правила й ті, які ми оголосимо далі, по-шосте, на вході тричі на день роздаватимуться ящики з продукцією, праворуч і ліворуч, відповідно призначені для пацієнтів і для тих, кого підозрюють у тому, що вони заражені, по-сьоме, всі рештки мають бути спалені, причому рештками ми називаємо не тільки залишки від їжі, а й ящики, тарілки та миски, їх виготовлено з матеріалів, які добре горять, по-восьме, спалювання має здійснюватися на внутрішніх подвір'ях будівлі та на обгородженій ділянці, по-дев'яте, інтерновані несуть повну відповідальність за всі негативні наслідки цих спалювань, по-десяте, у випадку пожежі, незалежно від того, буде вона випадковою чи умисною, пожежники її не гаситимуть, по-одинадцяте, так само інтерновані не повинні сподіватися на допомогу іззовні, якщо в їхньому середовищі виникнуть хвороби або безпорядки чи вони почнуть нападати одне на одного, по-дванадцяте, у випадку смерті, що станеться з природних причин, інтерновані повинні будуть закопати труп на задньому подвір'ї, по-тринадцяте, спілкування між крилом пацієнтів і крилом тих, хто підозрюється в зараженні, відбувається в центральному приміщенні будівлі, в тому самому, крізь яке вони сюди увійшли, по-чотирнадцяте, підозрювані на зараження, які осліпнуть, негайно повинні перейти в те приміщення, де перебувають сліпі, по-п'ятнадцяте, цю інформацію ми повторюватимемо щодня, о цій самій годині, щоб ознайомлювати з нею новоприбулих. Уряд, і на цьому слові світло погасло й гучномовець замовк. Один зі сліпих байдужим рухом зав'язав новий вузол на мотузці, яку тримав у руках, потім спробував порахувати їх, порахувати вузли на мотузці, а отже, й кількість днів, проте відмовився від свого наміру, бо надто густо вони були позав'язувані. Дружина лікаря сказала чоловікові, Світло погасло, Певно, якась лампа згоріла, адже їх не вимикали протягом багатьох днів, Погасли всі лампи, певно там, у зовнішньому світі, виникла якась проблема, Тепер і ти осліпла, Я зачекаю, коли зійде сонце. Вона перетнула вестибюль і виглянула назовні. Ця частина міста перебувала в темряві, погас і прожектор війська, мабуть, він був підключений до загальної мережі, а тепер, схоже, енергія вичерпалася.

Наступного дня, одні раніше, інші пізніше, бо сонце сходить не одночасно для всіх сліпих, багато залежить від того, наскільки в них тонкий слух, на зовнішніх сходах будівлі стали збиратися чоловіки й жінки, що прийшли з різних палат за винятком, як ми вже знаємо, палати сліпих бандюків, які в цей час, мабуть, уже снідали. Вони чекали, коли заскриплять немазані завіси, заскрегочуть, відчиняючись, двері брами, тобто пролунають звуки, які повідомляють, що привезли їжу, потім прозвучить голос сержанта, Не наближайтеся, не наближайтеся, зашарудять кроки солдатів, глухо гепнуть кинуті на землю ящики, й армійські черевики, відступаючи, затупотять набагато частіше, знову заскрегоче, зачиняючись, брама, й нарешті пролунає дозвіл, Забирайте. Вони чекали, поки ранок перейшов, у полудень і поки день став хилитися до вечора. Ніхто, навіть дружина лікаря, не наважувався запитати, чи привезуть їжу. Бо поки не пролунало це запитання, не пролунала й відповідь, Ні, якої всі так боялися, а поки вона не пролунала, то залишалася надія почути щось на зразок, Скоро її привезуть, скоро її привезуть, потерпіть іще трохи, поголодайте якусь часину. Деякі, попри все своє бажання потерпіти, не могли витримати далі й падали на підлогу, так ніби їх щойно опанував сон, над ними клопоталася дружина лікаря, можна було тільки дивом дивуватися, як ця жінка знала про все, що відбувалося навколо, певно, вона володіла шостим почуттям, могла бачити без очей, завдяки їй зомлілі бідолахи не залишалися лежати під гарячим сонцем, їх відносили до помешкання, де бризкали на них водою і ляскали по щоках, допомагаючи їм знову прийти до тями. Але розраховувати на них як на учасників бойових дій, звичайно, не випадало, вони були неспроможні й кицьку потягти за хвоста, як говориться в дуже давньому прислів'ї, де, щоправда, не пояснюється, з яких таких надприродних причин тягти за хвіст кицьку легше, аніж кота. Нарешті старий із чорною пов'язкою на оці сказав, їжу нам не привезли, їжу нам не привезуть, ходімо добувати їжу. Вони підвелися на ноги, одному Богові відомо, де взявши силу, й пішли, щоб зібратися в палаті, найдальшій від фортеці озброєних бандюків, бо про обачність не слід було забувати. Звідти послали розвідників в інше крило, природно, тих сліпих, які там жили, адже вони краще знали місцевість. Якщо помітите найменший підозрілий рух, приходьте нас попередити. Дружина лікаря пішла з ними й незабаром принесла не вельми підбадьорливі вісті, Вони забарикадували двері чотирма ліжками, які поставили одне на одне, А звідки ти знаєш, що їх там чотири, запитав хтось, То було неважко, я помацала їх, А вони тебе не помітили, Не думаю, Що будемо робити, Ми підемо туди, знову прилучився до розмови старий із чорною пов'язкою на оці, підемо туди, як ми вже постановили, бо якщо ми туди не підемо, то помремо повільною смертю, Декотрі помруть швидкою смертю, якщо підемо, сказав перший сліпий, Той, хто наготувався померти, вже мертвий, хоч і не знає про це, Те, що нам судилося померти, ми знаємо ще від народження, А тому можна сказати, що всі ми, в якомусь розумінні, народжуємося мертвими, Облиште марні розмови, сказала дівчина в чорних окулярах, сама я не можу туди піти, і якщо сьогодні ми не зробимо те, про що домовилися, тоді я ляжу в ліжко й дозволю собі померти, Помирає лише той, чиї дні полічені, а більше ніхто, сказав лікар і, підвищивши голос, запитав, Хто вирішив іти, підійміть руку, ось що відбувається з тими, хто двічі не подумає, перш ніж розкрити рота і щось сказати, який сенс просити, щоб люди підняли руки, якщо тут немає нікого, хто міг би їх порахувати, так принаймні думала більшість, а тоді сказати, Тринадцять, після чого, безперечно, виникла б нова принципова дискусія, де доводили б, що у світлі логіки було б правильним знайти ще одного добровольця, який би зламав чортову дюжину, або уникнути її через зменшення кількості, кинувши жереб і в такий спосіб визначивши, кого треба усунути. Деякі підняли руку, але якось неохоче, чи тому, що боялися небезпеки, на яку доведеться себе наразити, чи тому, що помітили абсурдність наказу. Лікар засміявся, Якою дурістю з мого боку було просити вас, щоб ви підняли руку, ми проголосуємо інакше, нехай відійдуть убік ті, хто не може або не хоче йти, а з іншими ми опрацюємо план дій. Почалася штовханина, почулося тупотіння кроків, шепіт зітхання, потроху-помалу відходили вбік слабкі й полохливі, й задум лікаря виявився не лише ефективним, а й великодушним, бо так було дуже важко з'ясувати, хто був у їхніх рядах і хто їх покинув. Дружина лікаря порахувала тих, які залишилися, їх було сімнадцятеро, разом із нею та з її чоловіком. З першої палати правого крила були ще старий із чорною пов'язкою на оці, продавець аптеки, дівчина в чорних окулярах, а добровольці з інших палат були виключно чоловіками, за винятком жінки, яка сказала, Куди ти підеш, туди і я піду. Ця жінка також приєдналася до них. Вони вишикувалися у проході між ліжками, лікар їх порахував. Сімнадцять, сказав він, нас сімнадцятеро. Малувато, коментував продавець аптеки, з такою кількістю нам не пощастить здобути перемогу. Фронт атаки, якщо мені дозволено застосувати цей військовий термін, має бути в нас вузьким, сказав старий із чорною пов'язкою на оці, бо нам треба прорватися у двері палати, і якби нас було більше, це тільки ускладнило б справу. Ми там застрягли б, погодився хтось, і, схоже, всі були задоволені тим, що їх мало.

Озброїлися вже відомою нам зброєю, повисмикуваними з ліжок залізними шворенями, що їх можна було застосовувати як важелі і як списи, залежно від того, будуть задіяні сапери чи штурмові загони. Старий із чорною пов'язкою на оці, який, схоже, одержав у молодості кілька уроків із військової тактики, нагадав усім, що треба триматися купно, відчувати лікоть сусіда, і якщо обертатися, то всім в один бік, бо це єдиний спосіб не перебити своїх, і що вони мають напасти в цілковитій мовчанці, щоб атака стала для них абсолютною несподіванкою, Роззуймося, запропонував він, Бо після битви буде важко знайти свої черевики, погодився хтось, а інший прокоментував, Черевики, що залишаться без хазяїна, будуть черевиками покійника з тією різницею принаймні, що в нас їх завжди хтось забере собі, А що ти мав на увазі, коли сказав про черевики покійника,

В одному прислів'ї чекати черевиків покійника означає не чекати нічого, Чому, Бо черевики, в яких закопували мерців, були виготовлені з картону, цього було досить, бо душі, як відомо, не мають ніг, Я хотів би наголосити ще на одному пункті, втрутився до розмови старий із чорною пов'язкою на оці, шестеро з нас, ті шестеро, які почуватимуть у собі силу, коли ми туди підійдемо, мають запхати ліжка досередини, щоб ми всі могли увійти, У такому разі нам доведеться покинути шворні, Думаю, не треба їх кидати, вони згодяться нам як важелі. Старий із чорною пов'язкою на оці зробив паузу, а тоді сказав із похмурими нотами в голосі, Головне триматися всім разом, якщо розсіємося, ми чоловіки пропащі, І жінки, сказала дівчина в чорних окулярах, ти не забувай і про жінок, А ти теж підеш, запитав старий із чорною пов'язкою на оці, ліпше ти туди не ходила б, А чому ти так думаєш, Бо ти надто молода, Тут не має значення ані вік, ані стать, тому не забувай про жінок, Ні, ні, не забуду, голос, яким старий із чорною пов'язкою на оці промовив ці слова, які, здавалося, належали іншій розмові, проте наступні стосувалися вже цієї ситуації, Чого я тільки не віддав би, якби котрась із вас могла бачити те, чого ми не бачимо, й вела нас правильною дорогою, спрямовувала наші списи точно в горлянки наших ворогів, так само точно, як це зробила та, інша, Ти надто багато хочеш, один раз не повторюється, а крім того, звідки ми знаємо, що вона не лежить десь мертва, адже відтоді ми нічого про неї не чули, нагадала йому дружина лікаря, Жінки відроджуються одна в одній, чесні відроджуються в повіях, а повії — в чесних, сказала дівчина в чорних окулярах. Після того, як вона це сказала, запанувала тривала мовчанка, для жінок усе було сказано, а чоловіки наперед знали, що потрібних слів вони не знайдуть, хоч би як їх шукали.

Вони вийшли з палати вервечкою, шестеро найсильніших ішли попереду, як і було домовлено, серед них лікар і продавець аптеки, за ними йшли інші, кожен озброєний шворенем, висмикнутим зі спинки ліжка, така собі бригада списоносців, виснажених і обшарпаних, коли переходили через вестибюль, хтось випустив із рук залізного швореня, який загримів на плитах, мов кулеметна черга, якби бандити почули це торохтіння й зрозуміли, що ми до них ідемо, нам був би кінець. Нікого не попередивши, навіть чоловіка, дружина лікаря вибігла наперед, подивилася вздовж коридора, потім повільно прослизнула попід стіною й наблизилася до входу в палату, там зупинилася й стала дослухатися, і їй здалося, що голоси в палаті не були стривожені. Вона швидко повернулася й повідомила про це всіх, і наступальний загін рушив далі. Попри повільність і тишу, в якій рухалося військо, пожильці двох палат, які сусідили з бастіоном бандюків, знаючи, що має відбутися, попідходили до дверей, щоб ліпше чути галас і гамір битви, яка незабаром почнеться, і деякі з них, збуджені запахом пороху, який мав спалахнути, вирішили в останню мить приєднатися до нападників, дехто навіть устиг повернутися до палати й виламати там із ліжка залізний шворінь, і тепер тих, котрі йшли на приступ, було вже не сімнадцять, а принаймні удвічі більше, таке підкріплення навряд чи принесло б радість старому з чорною пов'язкою на оці, але він так і не довідався, що командує вже двома полками замість одного. Через кілька вікон, які виходили на внутрішнє подвір'я, до коридору вливалося останнє світло дня, сіре, напівмертве, яке швидко згасало, уже провалюючись у чорний і глибокий колодязь ночі. Якщо не брати до уваги того невигойного смутку, спричиненого сліпотою, від якого досі непоясненно страждали сліпці, то треба віддати їм належне, вони мужньо протистояли меланхолії, яка була навіяна цими та подібними атмосферними явищами, безперечно, відповідальними за численні акти розпачу, які мали місце в ті далекі часи, коли ще не втратили можливість бачити. Коли дійшли до дверей проклятої палати, темрява стала вже зовсім густою, і дружина лікаря не змогла розгледіти, що ліжок, які утворювали бар'єр на дверях, було вже не чотири, а вісім, тобто вдвічі більше, як і тих, що атакували, проте з набагато гіршими наслідками для останніх, як незабаром стало очевидно. Старий із чорною пов'язкою на оці крикнув, Нумо, це був наказ, бо він чомусь не пригадав класичного, На штурм, а може й пригадав, але йому здалося безглуздим ставитися з такою воєнною пошаною до бар'єру, утвореного з брудних ліжок, що кишіли блохами та клопами, з матрацами, які прогнили від поту й сечі, з ковдрами, які перетворилися на ганчірки і змінили свій сірий колір на всі ті кольори, якими прикрашає себе мерзота, про це наперед знала дружина лікаря, проте в цій темряві вона нічого не побачила й навіть не помітила, що барикада була значно укріплена. Сліпі наступали, як архангели, в ореолі власного сяйва і з розгону вперлися в перешкоду своїми шворенями, як їх було навчено, але ліжка не захиталися, а треба сказати, що сили тих, котрі йшли попереду, мало переважали сили тих, котрі йшли за ними, й ледве утримували свої списи в руках, почуваючи себе, як той, хто колись ніс свого хреста на спині, а потім мусив чекати, коли його підіймуть на нього. Тиша урвалася, тепер кричали ті, що були зовні, почали горлати й ті, хто був у палаті, либонь, ніхто до сьогодні не звернув уваги на те, як жахливо кричать сліпі, схоже, вони кричать, самі не знаючи, чому вони кричать, ми хочемо сказати, щоб вони заткнулися, й самі тоді починаємо кричати, але ми не сліпі й тому не спроможні перекричати їх, принаймні доти, доки самі не осліпли. Отож у коридорі лунали нестямні крики, одні кричали тому, що атакували, інші тому, що оборонялися, і зрештою нападники, в розпачі від того, що їм не вдається відсунути ліжка, випустили з рук і кинули на підлогу свої шворені, й усі налягли на один, принаймні ті, яким пощастило пропхатися в отвір дверей, а ті, що опинилися збоку, натискали на спини тих, що були попереду, вони штовхали, штовхали, і здавалося, скоро вони здобудуть перемогу, ліжка вже трохи посунулися, коли раптом, без будь-якого попередження чи погрози, пролунали три постріли, то був сліпий рахівник* який стріляв не вгору. Двоє з нападників упали поранені, інші швидко поточилися, наштовхнулися на поранених і попадали, відлуння від стін коридору підсилювало безумні крики, тепер уже кричали й у інших палатах. Темрява стала майже непроглядною, неможливо було зрозуміти, у кого влучили кулі, звичайно, можна було запитати з відстані, Скажіть, хто ви такі, але так робити не годилося, до поранених треба ставитися з чуйною повагою, підходити до них із милосердним співчуттям, класти долоню їм на голову, якщо тільки з нещасливої випадковості туди не влучила куля, потім тихо запитати в них, як вони себе почувають, сказати їм, що все буде гаразд, що зараз прибіжать санітари з ношами, й нарешті, дати їм води, але тільки в тому випадку, якщо їх поранено не в живіт, як наполегливо рекомендується в підручнику з першої допомоги, Що ми тепер будемо робити, запитала дружина лікаря, на підлозі залишилися двоє, у кого влучили кулі. Ніхто не поцікавився, звідки вона знає, що їх двоє, адже пострілів було три, не кажучи вже про рикошети, які також могли влучити в людей, Ми повинні їх витягти звідти, сказав лікар, Ризик надто великий, невпевнено промовив старий із чорною пов'язкою на оці, який щойно пережив глибоке розчарування, адже його тактика штурму закінчилася катастрофою, якщо вони побачать, що туди повертаються люди, вони знову почнуть стріляти, він зробив паузу і додав, зітхаючи, Але поранених треба забрати, особисто я готовий іти, Я теж піду, сказала дружина лікаря, небезпека буде меншою, якщо ми наблизимося до них поповзом, але необхідно витягти їх звідти якомога швидше, перш ніж ті, хто всередині встигнуть зреагувати, І я з вами, сказала жінка, яка нещодавно промовила, Куди підеш ти, туди і я піду, ніхто з тих, хто чув цю розмову, не здогадався підказати, що дуже легко з'ясувати, кого поранено, хоч поки що невідомо, поранено їх чи вбито, поки що ми цього не знаємо, але досить було, щоб кожен сказав, Я піду або я не піду, ті, хто промовчить, і будуть ними.

Отже, четверо добровольців поповзли вперед, двоє жінок посередині, по чоловікові обабіч, так сталося суто випадково, а не з лицарської чемності чи джентльменського інстинкту, який вимагає затулити собою даму, зрештою, було невідомо, під яким кутом прилетить куля, якщо сліпий рахівник вистрелить іще. А може, й нічого не станеться, перед тим як іти старому з чорною пов'язкою на оці прийшла в голову думка, можливо, найбільш вдала з усіх тих, які спадали йому досі, а полягала вона в тому, що їхні товариші, які розмовляли дуже гучно, можна сказати кричали, мають кричати ще гучніше, бо причин для цього їм вистачає, і в такий спосіб вони заглушать неминучий шум, який супроводжуватиме їхню вилазку, коли вони повзтимуть туди й повертатимуться, й один лише Бог знає, що може статися після того, як вони туди приповзуть, і перед тим, як звідти повертатимуться. Через кілька хвилин рятівники вже дісталися до своєї мети, про що вони довідалися, ще й не доторкнувшись до тіл, бо калюжа крові, через яку їм довелося перелазити, ніби повідомила, Я була життям, але тепер ніякого життя за мною більше нема, Господи, подумала дружина лікаря, скільки тут крові, і справді, крові було багато, долоні й одяг приліплювалися до підлоги, наче плити були вимазані клеєм. Дружина лікаря підвелася на ліктях і поповзла далі, інші зробили те саме. Простягши перед собою руки, вони нарешті доторкнулися до тіл. їхні товариші горлали в них за спиною на повну гучність, нагадуючи тепер голосільниць, що довели себе до нестями. Руки дружини лікаря та старого з чорною пов'язкою на оці вхопилися за щиколотки одного з тих, що лежали, у свою чергу лікар та інша жінка вхопилися за лікоть і за ногу другого, й тепер треба було відтягти їх із лінії вогню. Це було нелегко, для цього вони мали трохи підвестися й стати навкарачки, бо тільки так могли задіяти ту крихітну решту сил, які в них іще залишилися. Знову пролунав постріл, але тепер куля нікого не зачепила. Страх, що блискавкою їх пронизав, не примусив їх утікати, навпаки, додав їм енергії, яка в них уже цілком вичерпалася. Через мить вони вже були на безпечній відстані, під стіною коридору з боку дверей до палати, лише дуже хитромудрий постріл міг би їх досягти, але було сумнівно, щоб сліпий рахівник щось тямив у балістиці, навіть у найелементарнішій. Вони спробували поставити тіла на ноги, але не змогли їх підняти. їм залишилося й далі волокти їх по підлозі, й за ними, наче з-під струга, тяглася смуга крові, вже напівзасохлої і зовсім свіжої, яка досі витікала з ран. Хто вони, запитали ті, хто чекав, Як ми можемо це знати, адже ми сліпі, сказав старий із чорною пов'язкою на оці, Нам не треба тут залишатися, сказав хтось, якщо вони вирішать зробити вилазку, то ми матимемо значно більше поранених, аніж двоє, Або мертвих, сказав лікар, бо я не намацав у них пульс. Вони пройшли з тілами по коридору, наче військо, що відступає, дійшовши до вестибюля, зробили зупинку і, здавалося, вирішили зайняти там оборону, але реальність фактів була зовсім іншою, насправді в них геть вичерпалися сили, сюди я дійшов, а далі не можу. І вже час звернути увагу на той, здавалося б, дивовижний факт, що сліпі бандити, раніше такі нахабні й агресивні, які з такою охотою вдавалися до брутальних дій, тепер лише захищаються, споруджуючи на дверях барикаду й стріляючи з цієї схованки, ніби вони боялися вийти воювати у відкрите поле, лицем до лиця із супротивником. Як усе в житті, така їхня поведінка мала своє пояснення, а річ у тім, що після трагічної загибелі першого ватага в їхній палаті різко понизився дух дисципліни та відчуття субординації, і сліпий рахівник дуже помилився, коли подумав, що досить заволодіти пістолетом і разом із ним він захопить і владу, бо результат виявився якраз протилежним, адже кожна вистрілена куля, так би мовити, влучала йому в зад, тобто відбирала в нього частку авторитету, й ми побачимо, що відбудеться, коли набої в нього закінчаться. Отже, якщо не всяк чернець, на кому клобук, не всякого, в кого скипетр, можна визнати королем, а це та очевидна істина, про яку ніколи не слід забувати, і нехай навіть королівський скипетр і справді нині потрапив до рук сліпого рахівника, ми не можемо не відзначити, що реальним королем, хоч він і мертвий, хоч і заритий у власній палаті й, заритий неглибоко, лише на три п'яді під підлогою, хоч і смердить неймовірно, бандити досі вважають свого колишнього ватага, і його сморід не дає їм про це забути. А тим часом зійшов місяць. Через двері до вестибюля, які виходять на зовнішнє подвір'я, проникає розсіяне світло, що стає все яскравішим і яскравішим, тіла, які лежать і сидять на підлозі, двоє мертвих, інші ще живі, повільно набувають об'ємності, обрисів, форми, розчавлені жахом, який не має назви, і тоді дружина лікаря зрозуміла, що тепер немає ніякого сенсу, якщо він коли-небудь був, і далі прикидатися сліпою, очевидно, що тут уже ніхто не врятується, а сліпота саме це й означає — жити у світі, де немає надії. Тим часом вона принаймні могла сказати, кого вбито, один був продавець аптеки, а другий — той, який сказав, що ми там застрягли б, обидва, певною мірою, мали рацію, і марно мене запитувати, як я їх упізнала, моя відповідь буде дуже простою, Я бачу. Дехто з присутніх уже про це знав, але мовчав, інші давно здогадувалися, й ось тепер вони одержали підтвердження, проте цілком несподіваною для неї виявилася стриманість третіх, хоч якщо добре подумати, то й цьому не слід дивуватися, можна тільки собі уявити те велике хвилювання, до якого призвело б її зізнання десь в інший час і за інших обставин, як тобі пощастило, як ти змогла уникнути загальної катастрофи, як називаються краплі, що ними ти закапуєш очі, дай мені адресу твого лікаря, допоможи мені визволитися з цієї в'язниці, але в ту мить усім було байдуже, смерть і сліпота однакові для всіх. Та вони не могли далі залишатися тут, цілком беззахисні й безпорадні, бо навіть шворені, повисмикувані з ліжок, вони покинули там, де намагалися прорвати оборону сліпих бандитів, а від кулаків мало користі. Під командою дружини лікаря вони витягли трупи на майданчик зовнішніх сходів й там залишили їх лежати під місяцем, під білим світлом цього світила, білих зовні, але вже чорних усередині. Повертаймося до палат, сказав старий із чорною пов'язкою на оці, згодом поміркуємо, що можна організувати ще. Він сказав цю дурницю, на яку ніхто не звернув уваги. Вони не ділилися на групи за своїм походженням і тепер поверталися кожен у своє крило, одні в ліве, інші у праве, тож обидві жінки, і дружина лікаря, і та, що сказала, Куди підеш ти, туди піду і я, поки що йшли разом, хоч тепер у другої жінки в голові була зовсім інша думка, але вона не хотіла говорити про неї, адже обіцянки виконуються не завжди, іноді з причини внутрішньої слабкості, а іноді нам не вдається подолати опір зовнішніх сил, які ми не взяли до уваги.

Минула година, місяць піднявся високо, голод і страх відганяють сон, ніхто не спить у палатах. Проте їх не можна вважати єдиними причинами загального безсоння. Можливо, внаслідок збудження від недавньої битви, до того ж так безнадійно програної, або внаслідок чогось непоясненного, що витає в повітрі, сліпців опанувало відчуття тривоги. Ніхто не наважується вийти в коридор, і кожна палата скидається на вулик, захоплений трутнями, самцями бджіл, що, як відомо, вміють лише дзижчати, не схильні ані до порядку, ані до методу. Ніколи не бачено, аби вони зробили щось для життя або подбали про майбутнє, хоч коли йдеться про сліпих, людей і так скривджених долею, було б украй несправедливо називати їх трутнями або дармоїдами, бо на чому вони можуть паразитувати і де знаходити собі дармову їжу, й узагалі треба бути дуже обережним із порівняннями, не допускати, щоб вони були надто поверховими й легковажними. Проте немає такого правила, яке не мало б свого винятку, й тут ми бачимо це на прикладі жінки, яка, увійшовши до палати, другої в правому крилі, стала нишпорити у своїх пожитках, поки не знайшла невеличкий предмет, який затиснула в долоні, так ніби хотіла заховати його від чужих очей, давні звички, як відомо, зберігаються надовго й навіть тоді, коли нам здається, що ми зовсім про них забули. Тут, де здавалося б, усі повинні бути за одного й один за всіх, ми бачимо, як жорстоко вихоплюють сильні шматок хліба з рота у слабких, і ось тепер ця жінка пригадала, що принесла сюди запальничку в ручній сумочці й у такому гармидері та безладі не загубила її й пильно оберігає, приховуючи від усіх, так ніби вона є умовою її власного виживання, вона не думає про те, що, можливо, хтось із її товаришів по нещастю зберіг останню сигарету, яку не може закурити, бо ні в кого не знайдеться вогника, від якого він її запалив би. Та вже й ніколи не запалить. Жінка вийшла з палати, нікому не сказавши ні слова, навіть слова прощання, пройшла порожнім коридором, проминула двері першої палати, ніхто з тієї палати не помітив, що вона там пройшла, перетнула вестибюль, де місяць намалював на підлозі молочне озеро, а жінка уже в другому крилі, ще один коридор, і її доля чекає на неї в його глибині, їй нікуди більше не треба звертати. Крім того, вона йде на голоси, які кличуть її до себе, щоправда це тільки образний вислів, бо ніхто, звичайно, ЇЇ не кличе, просто до її вух долинають крики сліпих бандитів із останньої палати, де вони солодко п'ють і смачно їдять, святкуючи перемогу в битві, хоч це тільки неумисне перебільшення, вони п'ють і їдять лише те, що в них залишилося від колишніх запасів, безперечно, що й іншим захотілося б щось покласти на зуб, але вони не можуть, між ними та їжею барикада з восьми поставлених одне на одне ліжок і заряджений пістолет. Жінка тепер стоїть навколішках біля входу до палати, перед самими ліжками, вона підтягує ближче до себе ковдри, потім підводиться на ноги, підтягує до себе ковдру з третього ліжка, до четвертого рука в неї не дотягнеться, проте байдуже, бікфордові шнури наготовлені, тепер залишається тільки піднести до них вогонь. Вона ще пам'ятає, за яке коліщатко треба крутити, аби полум'я запальнички стало довшим, ось воно перед нею, крихітний кинджал світла, що тремтить, наче лезо ножиць. Вона починає з верхнього ліжка, вогник ретельно лиже брудну тканину, потім перестрибує на нижче ліжко, потім іще на нижче, жінка відчула, як засмерділо паленим її власне волосся, вона має бути обережною, їй треба розпалити це багаття, а не згоріти в ньому, вона чує крики бандитів у палаті, й у цю мить думає, А що як вони мають воду, якщо зможуть загасити полум'я, в розпачі вона підлізла під найнижче ліжко й провела вогником запальнички по всьому матрацу, тут і там, тоді раптом вогники примножилися, перетворилися на одну вогненну завісу, на вогонь ще вилили струмінь води, який намочив і жінку, але запізно й марно, тепер уже її власне тіло перетворилося на паливо для вогнища. Невідомо, що там творилося всередині, ніхто не зміг би ризикнути туди увійти, але уява для чогось нам служить, вогонь уже швидко перестрибує від ліжка до ліжка, хоче пожерти їх усі водночас і досягає свого, сліпі бандюки бездумно й без користі використали останню воду, яка в них була, й тепер намагаються дістатися до вікон, балансуючи, залазять на спинки ліжок, куди вогонь іще не дістався, а він уже туди дістався, вони хитаються, падають, а вогонь уже гуготить навколо них, у жаркому полум'ї шибки вікон починають тріскатися й розпадатися на друзки, свіже повітря зі свистом вривається до палати й роздмухує пожежу, не слід також забувати про крики люті та страху, завивання від болю й агонії, але слід відзначити, що лунають вони дедалі тихше, а жінка із запальничкою, наприклад, уже давно мовчить.

У цей час інші сліпці вже повибігали, перелякані, в коридори, заповнені димом, Пожежа, пожежа, кричали вони, й тепер можна наочно побачити, як погано спроектовані й організовані заклади людського притулку, лікарні та психзаклади, ви тільки зверніть увагу на те, як кожне з ліжок, зі своєю арматурою гострого заліза, може перетворюватися на смертельну пастку, а до яких жахливих наслідків може призвести те, що палати на сорок чоловік, не рахуючи тих хворих, які сплять на підлозі, мають лише одні двері, якщо вогонь спочатку прибуває до них і перекриває шлях до відступу, то не врятується ніхто. На щастя, як доводить людська історія, нерідко буває так, що погана річ веде за собою річ добру, значно рідше кажуть про те, що речі добрі ведуть за собою погані, такими бувають суперечності в нашому світі, одні заслуговують на більшу увагу, ніж інші, у нашому випадку річчю доброю було якраз те, що палати мали лише одні двері, завдяки цьому вогонь, який перетворив на попіл сліпих бандитів, надовго затримався в їхній палаті, і якби штовханина не була такою великою, можливо, ми й не втратили б стільки інших життів. Немає сумніву, що багато з інших сліпих були розтоптані й розчавлені в тисняві, таким є ефект паніки, можна сказати ефект природний для тваринного світу, й можна не сумніватися, що навіть рослини за таких ситуацій поводилися б так само, якби корені не затримували їх у землі, було б дуже цікаво дивитись, як лісові дерева втікають від пожежі. На внутрішньому подвір'ї зібралося чимало сліпих, яким спало на думку повідчиняти вікна в коридорах і повистрибувати крізь них. Вони вистрибували, спіткалися, падали, плакали й кричали, але тепер були уже в безпеці, маючи надію, що коли вогонь обвалить дах будівлі, й завдяки вітрам і повітрю утворить вулкан із полум'я та розжарених головешок, він не перекинеться на верхівки дерев. В іншому крилі запанував не менший страх, сліпому досить відчути запах диму, й він уже собі уявляє, що вогонь палахкотить поруч із ним, а це неправда, за короткий час коридор був напхом напханий людьми, якщо хтось не зможе навести тут порядок, то відбудеться трагедія. Хтось пригадав, що дружина лікаря досі має очі, які спроможні бачити, куди вона заподілася, нехай вона нам розкаже, що тут відбувається, куди ми повинні йти, я тут, оце тільки змогла вибратися з палати через зизоокого хлопчика, бо ніхто не знав, де він заховався, тепер він тут, я міцно тримаю його за руку, мені треба висмикнути руку з плеча, щоб я його відпустила, другою рукою я тримаюся за руку свого чоловіка, за мною йде дівчина в чорних окулярах, а за дівчиною старий із чорною пов'язкою на оці, там, де перебуває один, перебуває й другий, а за цими двома йде перший сліпий, а за ним його дружина, усі ми вийшли з палати разом, стиснуті, наче соснова шишка, яку, сподіваюся, навіть таке жарке полум'я не примусить розкритися. Тим часом кілька сліпих із нашого крила пішли за прикладом сліпих із крила сусіднього, вони повистрибували з вікон на внутрішнє подвір'я, ми не можемо бачити, що більша частина будівлі з протилежного боку перетворилася на яскраве вогнище, але відчуваємо на руках і обличчі гарячий подих, який долітає звідти, поки що дах тримається, але листя дерев поступово скручується. Тоді хтось вигукнув, Чому ми тут стовбичимо, чому не виходимо з будинку, й з цього моря голів на його запитання пролунала чітка й однозначна відповідь із двох слів, Там солдати, але старий із чорною пов'язкою на оці сказав, Ліпше померти від кулі, аніж засмажитися живим, і його голос пролунав, як голос людини з досвідом, можливо, то говорив навіть не він, а ті слова вилетіли з рота в жінки із запальничкою, яка не мала щастя бути вбитою останньою кулею, що її випустив зі свого пістолета сліпий рахівник. Тоді сказала дружина лікаря, Пропустіть мене вперед, я піду поговорю із солдатами, вони не можуть дозволити, щоб ми померли у вогні, солдати теж наділені почуттями. Завдяки надії на те, що солдати теж наділені почуттями, у натовпі відкрився вузький канал, крізь який із великими труднощами могла пройти дружина лікаря, тягнучи за собою своїх. Дим застилав їй обличчя, через короткий час вона втратить зір, як і інші. Проштовхатися крізь вестибюль було надзвичайно важко. Двері, що виходили на подвір'я, були висаджені, сліпі, які сюди пропихалися, знали, що залишатися далі під дахом приміщення небезпечно, й натискали на передніх, але передні чинили опір, упиралися, як могли, бо для них досі більше важив страх опинитися на виду в солдатів, та коли сили в них почали вичерпуватися, коли вогонь став наближатися, то кожен пригадав слова старого з чорною пов'язкою на оці, що ліпше померти від кулі, аніж засмажитися живцем. Далі чекати не було сенсу, й дружина лікаря нарешті вийшла на майданчик зовнішніх сходів, вона вийшла туди практично наполовину гола, бо обидві руки в неї були зайняті, й вона не могла захищатися від тих, які хотіли приєднатися до маленької групи, що просувалася вперед, так би мовити, стрибнути на сходинку поїзда, який перебував у русі, солдати, либонь, витріщать очі від подиву, коли вона постане перед ними з голими грудьми. Уже не місячне світло осявало широкий і порожній простір, який тягся до самої брами, а заграва пожежі, яка гуготіла бурхливим полум'ям. Дружина лікаря викрикнула, Будь ласка, будь ласка, ради всього, що вам дороге, дозвольте нам вийти, не стріляйте. Ніхто їй не відповів. Прожектор не горів, ніде не видно було жодної людської душі. Досі опанована страхом, дружина лікаря спустилася вниз на дві сходинки, Що там відбувається, запитав чоловік, але вона нічого не відповіла, вона не вірила власним очам. Спустилася по інших сходинках і пішла в напрямку брами, тягнучи за собою зизоокого хлопчика, чоловіка та всю компанію, сумніву вона вже не мала, солдати звідси пішли? певно, вони також осліпли, осліпли тепер усі.

І тоді нарешті, певно, для того, щоб спростити плин подій, усе відбулося водночас. Дружина лікаря голосно сповістила, що вони вільні, дах лівого крила обвалився зі страшним гуркотом, розбризкуючи на всі боки дощі іскор, сліпі вибігли на подвір'я з гучними криками, але вибігли не всі, деякі залишилися там, усередині, одні розчавлені об стіни, а інші розтоптані до такого стану, що стали схожі на безформне криваве місиво, а вогонь палахкотів дедалі яскравіше, щоб незабаром перетворити все це на попіл. Браму відчинено навстіж, божевільні виходять.

Скажи сліпому, Ти вільний, відчиняй двері, які відокремлювали тебе від світу. Іди собі, ти вільний, повторюємо ми йому, а він не йде, стовбичить посеред вулиці разом з іншими, які вийшли з ним, вони налякані, вони не знають, куди їм іти, бо немає ніякого порівняння між життям у раціонально обладнаному лабіринті, яким за визначенням є дім для душевно хворих, і виходом без руки проводиря й без ремінця, прив'язаного до собаки, в безумний лабіринт міста, де пам'ять тобі нічим не допоможе, бо вона спроможна тільки показати тобі образи місць, але не дороги, які до них ведуть. Стоячи біля охопленого пожежею будинку, який уже палахкотить із усіх боків, сліпі відчувають на своїх обличчях гарячі хвилі полум'я і сприймають їх як щось таке, що їх оберігає, так само як раніше стіни божевільні були для них тим, що їх ув'язнювало й водночас дарувало їм безпеку. Вони тримаються разом, притискаючись одне до одного, наче вівці в отарі, ніхто з них не хоче бути вівцею заблудлою, бо знають, що жоден пастух не піде її шукати. Вогонь потроху стихає, місце дії тепер знову освітлює місяць, а не заграва пожежі, сліпі починають непокоїтися, адже не можна вічно стовбичити тут. До кінця віків, каже один із них. Хтось запитав, чи день тепер чи ніч. Відразу пояснивши причину такої марної цікавості, А цікаво, чи привезуть нам їжу, можливо, там знову виникло якесь непорозуміння, несподівана затримка, адже й раніше так бувало, Але солдатів тут нема, Це нічого не означає, можливо, їх просто забрали звідси, бо вони стали непотрібні, Не розумію, Наприклад тому, що загрози зараження тепер уже не існує, Можливо, винайшли ліки проти нашої хвороби, Ото було б добре, Що будемо робити, Я залишаюся тут, поки настане день, А як ти довідаєшся, що вже настав день, По сонцю, коли почне гріти сонце, Це якщо небо не буде захмарене, Ще стільки годин треба чекати, поки настане день. Геть виснажені, чимало сліпих посідали на землю, інші, ще слабкіші, просто попадали, деякі з них знепритомніли, можливо, свіже повітря ночі допоможе їм прийти до тями, але можна не сумніватися в тому, що коли настане час підводитися на ноги, то зможуть підвестися далеко не всі, бо деякі з бідолах змогли дотягти лише до цього місця, як отой марафонський бігун, що впав мертвим за три метри до фінішу, зрештою, немає підстав сумніватися, що всі люди помирають, не доживши до призначеного їм часу. Для тих сліпих, які посідали або полягали, чекаючи, коли солдати або хтось інший, скажімо, працівники Червоного Хреста абощо, привезуть їм їжу та все інше, необхідне для комфортного життя, розчарування прийде трохи згодом, ото й уся різниця. А якби хтось і справді повірив, що винайдено ліки проти нашої хвороби, то й це не зробило б його щасливим.

Але дружина лікаря подумала, що їм варто дочекатися, поки закінчиться ніч, зовсім з інших причин, Для нас найголовніше тепер знайти їжу, а в темряві це було б дуже важко, Ти маєш якесь уявлення про те, де ми тепер перебуваємо, запитав її чоловік, Більш або менш, Далеко від нашого дому, Досить далеко. Інші також захотіли довідатися, на якій відстані вони перебувають від своїх домівок, стали називати адреси, й дружина лікаря намагалася приблизно їм пояснити, лише зизоокий хлопчик не зміг пригадати, де він раніше жив, та воно й не дивно, адже він давно вже перестав кликати матір. Якби вони вирішили йти, починаючи від найближчого дому до найдальшого, то насамперед вони дійшли б до оселі дівчини в чорних окулярах, наступним був будинок, у якому мешкав старий із чорною пов'язкою на оці, далі дім лікаря та його дружини й останнім — дім першого сліпого. Вони мали намір піти саме цим маршрутом, бо дівчина в чорних окулярах уже попросила, щоб вони, якщо можна, довели її додому. Я не знаю, як ведеться моїм батькам, сказала вона, і її щира стурбованість доводить, якими насправді необгрунтованими є упереджені погляди тих, хто заперечує існування сильних почуттів, зокрема й дочірніх або синівських, вони також характерні для людей, на жаль, досить численних, які живуть досить безладним із погляду громадської моралі життям. Ніч ставала дедалі холоднішою, а на пожежі залишилося дуже мало чогось такого, що могло горіти, тепло, яке поширювалося від гарячого вугілля, вже не досягало й не могло нагріти закоцюблих сліпих, котрі перебували досить далеко від брами, а саме там сиділи дружина лікаря та її група. Три жінки та зизоокий хлопчик усередині сиділи, притулившись одне до одного дуже тісно, троє чоловіків сиділи навколо, і якби хтось їх побачив, то міг би сказати, що такими вони й народилися, бо й справді вони здавалися одним тілом, що дихало одним диханням і відчувало один голод. Одне за одним вони провалювалися в сон, легкий сон, із якого не раз прокидалися, бо деякі сліпі, очунявши від власного заціпеніння, підводилися на ноги й, спотикаючись, починали блукати, немов сновиди, в цьому хаосі стражденних людей, один із них сів і заснув, притулившись до них, бо чи не байдуже йому було де притулитися й де заснути, чи тут, чи в якомусь іншому місці. Коли народився день, лише кілька тоненьких стовпів диму підіймалися над попелищем, але навіть вони не затрималися надовго, бо з настанням ранку почався дощ, дрібний дощик, можна сказати, мжичка, але надзвичайно настирливий, хоч спочатку він навіть не міг досягти розпеченої землі, ще в повітрі перетворювався на пару, але своїх зусиль не припиняв, а як відомо, вода й камінь точить і жаркі вуглини гасить, а якщо комусь захочеться мати риму для створення прислів'я, то нехай сам її і вигадає. Деяким сліпим тут бракує не тільки зору, а й нормальної тямки, бо як інакше можна пояснити звивисті шляхи їхньої логіки, яка привела їх до висновку, що в дощ омріяну їжу не привезуть. І не було ніякої змоги переконати їх у тому, що їхній висновок хибний, а тому неминуче хибний і висновок, що час іще ранній навіть для першого сніданку, вони в розпачі падали на землю й плакали, Вони не приїдуть, дощ іде, вони не приїдуть, повторювали вони, втрачаючи свої останні спроможності тверезого мислення, уподібнюючись до тих, котрі раніше населяли ту будівлю, яка щойно згоріла.

А той сліпий, що уночі спіткнувся й прилаштувався спати біля групи сліпих, яку очолювала дружина лікаря, вранці не зміг підвестися. Перегнувшись удвоє, ніби хотів зберегти останнє тепло внизу живота, він не ворушився, попри дощ, який почав накрапати густіше. Помер, сказала дружина лікаря, а нам краще піти звідси, поки в нас іще збереглися бодай рештки сил. Вони з великими труднощами зіп'ялися на ноги, долаючи запаморочення голови, хапаючись одне за одного, потім рушили вервечкою, попереду та, яка мала очі, спроможні бачити, після неї та, яка мала очі, що не могли бачити, дівчина в чорних окулярах, потім старий із чорною пов'язкою, зизоокий хлопчик, дружина першого сліпого, її чоловік, лікар ішов у кінці процесії. Вони пішли дорогою, яка вела до центру міста, але дружина лікаря мала зовсім інший намір, вона хотіла швиденько знайти місце, де могла б залишити тих, хто за нею йшов, і податися на пошуки чогось їстівного. Вулиці були безлюдні, бо ще було дуже рано, або через дощ, який дедалі посилювався. Повсюди лежали купи сміття, двері деяких домівок і крамниць були відчинені, але більшість зачинені, й усередині них не було ані людей, ані світла. Дружина лікаря подумала, що було б добре залишити своїх супутників в одній із цих крамниць, запам'ятавши назву вулиці та номер на будинку, щоб потім вона могла знайти їх, коли повернеться. Зупинімося, сказала вона дівчині в чорних окулярах, чекайте мене тут і нікуди не йдіть, вона підійшла до засклених дверей аптеки і спробувала їх відчинити, всередині побачила щось схоже на постаті лежачих людей, постукала по склу, одна з постатей заворушилася, дружина лікаря знову постукала, інші постаті теж повільно заворушилися, одна з них підвелася на ноги й обернула обличчя туди, звідки пролунав звук. Вони всі сліпі, подумала дружина лікаря, але не могла зрозуміти, чому вони зібралися всі тут, можливо, це родина аптекаря, але якщо так, то чому вони не залишилися у власному помешканні, де можна спати з більшим комфортом, ніж на твердій підлозі, можливо вони охороняли свій заклад, але від кого, адже тут немає нічого, крім ліків, які можуть не тільки врятувати життя, а й убити. Вона пройшла трохи далі й зазирнула всередину іншої крамниці, там також лежали на підлозі люди, жінки, чоловіки, діти, деякі, схоже, готувалися до виходу, один із них підійшов до дверей, простяг руку назовні й сказав, Дощ, Сильний, запитав хтось із крамниці, Атож, треба почекати, поки він перестане, сказав чоловік, який стояв за два кроки від дружини лікаря, він не помічав її присутності й тому стрепенувся, коли почув у себе над вухом, Доброго дня, він утратив звичай бажати комусь доброго дня й не тільки тому, що для сліпих дні, власно кажучи, ніколи не бувають добрими, а й тому, що ніхто з них не може бути впевненим, що зараз не день, а вечір або ніч, і якщо тепер, у повній суперечності зі щойно сказаним, ці люди прокидаються більш або менш водночас, причому вранці, то тільки тому, що деякі з них осліпли зовсім недавно й ще не втратили відчуття послідовності днів і ночей, вони знають, коли треба спати, а коли прокинутися. Чоловік сказав, Дощ іде, а тоді, Хто ви, Я не звідси, Ви шукаєте їжу, Так, ось уже чотири дні, як ми нічого не їли, А як ви знаєте, що минуло чотири дні, Підрахувала, Ви сама-одна, Зі мною мій чоловік і кілька друзів, Скільки вас, Загалом семеро, Якщо ви хочете залишитися з нами, то забудьте про це, нас і так багато, Та ні, ми лише мимо проходили, І куди ви йдете, Нас інтернували відразу по тому, як люди почали сліпнути, А, так, карантин, який нічому не допоміг, Чому ви так думаєте, Бо вам дозволили вийти, Там почалася пожежа, й тоді ми помітили, що солдати, які нас охороняли, зникли, І ви вийшли на волю, Так, Ваші солдати, либонь, осліпли останніми, усі люди осліпли, Усі люди, все місто, вся країна, Якщо хтось і зберіг зір, то він про це не каже, мовчить, Чому ви не живете у власній оселі, Бо не знаю, де вона, моя оселя, Справді не знаєте, А ви знаєте, де ваша оселя, Я, дружина лікаря хотіла відповісти, що саме туди вона йде з чоловіком та кількома друзями, їм лише доведеться трохи затриматися, аби знайти чогось перекусити, щоб повернути сили, але в ту саму мить із усією ясністю зрозуміла, яка тепер утворилася ситуація, адже й справді, якщо сліпа людина вийде з дому, то лише чудом вона зможе знову його знайти, тепер ситуація зовсім не та, що раніше, адже в той час сліпі могли розраховувати на допомогу перехожих, чи для того, щоб перейти через вулицю, чи для того, щоб повернутися на певну дорогу, після того як неумисне відхилилися від свого звичного маршруту. Я знаю лише, що вона далеко звідси, Але ви неспроможні дістатися до неї, Ні, І я не можу, те саме сталося й зі мною, те саме відбувається з усіма, ви, ті, хто перебував у карантині, маєте багато чого навчитися, ви собі не уявляєте, як легко втратити свій дім, Не розумію, Люди недарма ходять групами, як ми, як майже всі інші, бо коли нам треба роздобути їжу, ми мусимо виходити всі разом, лише так ми маємо шанс не загубити одне одного, а що ми виходимо всі разом, і ніхто не залишається стерегти дім, то найімовірніше, якщо нам щастить повернутися в нього, він уже зайнятий іншою групою, яка заблукала в місті, отак ми й кружляємо по ньому, спочатку навіть бійки траплялися, та незабаром ми зрозуміли, що ми, сліпі, так би мовити, не маємо нічого такого, що могли б назвати своїм, крім того, що носимо на собі, Вихід, либонь, у тому, щоб оселитися в продуктовій крамниці, принаймні доти, доки не закінчаться запаси, звідти можна не виходити, Той, хто так зробить, щонайменше не матиме більше жодної хвилини спокою, і я кажу щонайменше, бо мені розповідали про випадок, коли одні люди саме так і зробили, замкнулися в такій крамниці, взяли двері на засув, але ж вони не могли примусити їжу, щоб вона не пахла, зовні зібралися ті, кому теж хотілося їсти, а що ті, хто зачинився всередині, їм не відчиняли, то вони підпалили крамницю, свята помста, я сам не бачив, мені розповідали, але все одно, то була свята помста, й наскільки мені відомо, більше ніхто на таке не наважувався, А в будинках, у помешканнях люди живуть, Так, живуть, чом би їм і не жити, у моїй квартирі вже, певно, мешкало чимало людей, але я не певен, що коли-небудь мені пощастить повернутися в неї, а крім того, в цій ситуації набагато практичніше спати на нижніх поверхах, на складах, у крамницях, щоб не підійматися та не спускатися по сходах, Дощ перестав, сказала дружина лікаря, Дощ перестав, повторив її слова співрозмовник, звертаючись до тих людей, які були всередині. На ці слова попідводилися й ті, хто досі лежав, зібрали свої речі, рюкзаки, валізки, полотняні й пластикові мішки, так ніби збиралися в якусь експедицію, і то була правда, вони вирушали на пошуки чогось їстівного, одне за одним виходили з крамниці, дружина лікаря звернула увагу на те, що вони добре вдягнені й хоч кольори не завжди були підібрані зі смаком, а штани були або надто короткі, з під яких визирали голі литки, або такі довгі, що їх доводилося підкочувати, але вони захищали ноги від холоду, декотрі з чоловіків були в плащах або в пальтах, дві жінки мали на собі довгі куртки з хутряною підкладкою, парасольок не було ні в кого, певно, через їхню незручність, адже прутики завжди могли встромитися в очі. Група, в якій було чоловік п'ятнадцять, пішла собі. На вулиці з'явилися інші групи, окремі люди також, під стінами чоловіки полегшували вранішню потребу сечового міхура, жінки воліли присідати за покинутими автомобілями. То там, то там посеред вулиці лежали розмоклі на дощі екскременти.

Дружина лікаря повернулася до своїх, які інстинктивно ховалися від дощу під навісом кондитерської, де пахло прокислими вершками та іншою гнилятиною. Ходімо, сказала вона, я знайшла притулок, який покинули інші. Обстава закладу не була порушена, в цій крамниці торгували не продуктами й не одягом, а холодильниками, пральними та посудомийними машинами, електричними та мікрохвильовими плитами, пилососами, міксерами, блендерами і ще тисячею електродомашніх приладів, покликаних зробити життя легким. Атмосфера була насичена бридким смородом, у якому здавалася абсурдною незмінно біла поверхня товарів, що там продавалися, Відпочиньте тут, сказала дружина лікаря, а я піду пошукаю чогось поїсти, не знаю, де мені пощастить чого-небудь знайти, близько, далеко, не знаю, але ви чекайте мене терпляче, там зовні блукають групи людей, якщо хтось захоче увійти, то скажіть, місце тут зайняте, цього буде досить, щоб вони відійшли, такий тут звичай, Я піду з тобою, сказав чоловік, Ні, ліпше я піду сама-одна, я мушу роздивитися, як тепер живуть люди, з почутого мною можна зробити висновок, що всі осліпли, У такому разі, сказав старий із чорною пов'язкою на оці, наше життя нічим не відрізняється від того, яким ми жили в божевільні, Ні, порівнювати ці два види життя не можна, ми тут можемо йти, куди нам заманеться, а питання з їжею якось розв'яжеться, ми не помремо з голоду, я також повинна знайти для нас одяг, бо ми тепер одягнені в ганчір'я, але найбільше потребувала одягу вона сама, вище пояса вона була майже гола. Поцілувала чоловіка й у цю мить відчула біль, що шпигнув її в серце, Будь ласка, хоч би що сталося, навіть якщо хтось захоче сюди увійти, не покидайте це місце, а якщо вас виженуть геть, я не вірю, що таке може відбутися, але треба взяти до уваги всі можливі варіанти розвитку подій, залишайтеся поблизу від дверей, поки я не повернуся. Вона подивилася на них, і очі їй наповнилися слізьми, ось вони тут, перед нею, і залежать від неї, як малі діти залежать від матері. Як би вони змогли обійтися без мене, подумала вона, і їй навіть не спало на думку, що тепер тут усі сліпі і якось живуть, їй треба було б самій осліпнути, аби зрозуміти, що людина спроможна призвичаїтися до чого завгодно, а надто тоді, коли вона вже перестала бути особою, як, наприклад, цей зизоокий хлопчик, який уже не кличе матір. Вона вийшла на вулицю, подивилася й запам'ятала номер на дверях, номер крамниці, а тепер їй треба побачити, як називається вулиця, на розі, там, де вона починається, вона не знала, куди занесуть її ноги в пошуках їжі і якої їжі, вона могла проминути троє дверей або триста, проте їй не можна заблукати, тут немає нікого, в кого вона могла б запитати, куди веде та або та вулиця, ті, хто колись тут жив, осліпли, а вона, хоч і могла бачити, проте не знала, де вона є. Зійшло сонце, воно блищало в калюжах води, поміж купами сміття, у його світлі краще виднілася зелена трава, що проростала між бруківкою вулиці. Людей зустрічалося їй тепер більше. Як вони тут орієнтуються, запитала себе дружина лікаря. Вони ніяк не орієнтувалися, ішли попід будинками, простягуючи перед собою руки, наштовхувалися одне на одного, як мурахи, що біжать по стежці, та коли таке траплялося, то ніхто не нарікав, вони навіть не розмовляли, ось одна родина відійшла від стіни, наблизилася до тієї, яка йшла їй назустріч, розминулася з нею й пішла далі до наступної зустрічі. Раз у раз вони зупинялися, обмацували двері крамниць, принюхувалися, чи не пахне їжею, нехай там якою, потім рушали далі своєю дорогою, завертали за ріг вулиці, зникали з виду, звідти через короткий час з'являлася інша група, й було не схоже, щоб вони знайшли те, що шукали. Дружина лікаря могла пересуватися швидше, вона не гаяла часу на те, щоб заходити до крамниць і переконуватися в тому, що нічого їстівного там немає, але незабаром вона зрозуміла, що завдання перед нею стоїть нелегке, бо ті нечисленні крамниці, де раніше торгували харчами, були всередині порожнісінькі, наче шкаралупи горіхів, із яких видовбали зернята.

Вона вже далеко відійшла від того місця, де залишила чоловіка та своїх друзів, перетинаючи туди й назад вулиці, проспекти, майдани, коли несподівано опинилася перед супермаркетом. Вигляд усередині тут був такий самий, як і деінде, порожні прилавки, розбиті вітрини, всюди блукали сліпці, більшість із них повзали навкарачки, обмацуючи руками брудну підлогу, сподіваючись знайти що-небудь їстівне, бляшанку консервів, яка не піддалася спробам відкрити її копняками, або пакетик із чим завгодно, картоплину, хай навіть розчавлену, шматок хліба, навіть якщо він уже перетворився на камінь. Дружина лікаря подумала, Щось неодмінно знайдеться, адже територія тут величезна. Якийсь сліпий підвівся з підлоги, скрикнувши від болю, у коліно йому встромилася скалка скла, кров цебеніла вниз по нозі. Сліпці з їхньої групи оточили його, Що сталося, що сталося, запитували вони, й він сказав, У ногу мені встромилося скло, Яке скло. Якась сліпа стала навколішки ліворуч від нього, Обережно, тут навколо є ще, мабуть, гострі скалки. Вона обмацала його, щоб відрізнити одну ногу від другої, намацала осколок, Ось він стримить, сказала вона, а хтось зі сліпців засміявся, Якщо він стримить, то скористайся ним, й інші теж засміялися, і чоловіки, й жінки. Зробивши пінцет великим і вказівним пальцем, це природний жест, якому не треба навчатися, сліпа витягла осколок, а потім забинтувала коліно клаптем ганчірки, яку дістала з торбини, що висіла в неї на плечі, й нарешті доповнила загальні веселощі своїм власним жартом, От і все, у нього якщо й стримить, то, мабуть, дуже недовго, а поранений їй відказав, Як матимеш охоту, то ми з тобою з'ясуємо, довго в мене стримить чи недовго, певно, в тій групі не було чоловіків із дружинами, бо ніхто не став протестувати проти таких жартів, мабуть, ті люди були прихильниками вільних звичаїв та вільних статевих стосунків, а може, й навпаки, то були чоловік і дружина, між якими існувала цілковита довіра, хоч подружжя, як правило, на людях про таке не говорить. Дружина лікаря розглянулася навкруги, усе, що тут могло залишитися їстівного, давно було захоплене в бійках, коли стусани здебільшого влучали в повітря, а копняки не знали різниці між своїми й чужими, і часто траплялося так, що предмет, за який точилася боротьба, вислизав у них із рук і падав на підлогу, в чеканні, поки хтось об нього спіткнеться. Тут мені немає чим поживитися, подумала вона, скориставшись словом, яке ніколи не входило до її поточного лексикону, зайвий раз продемонструвавши, що сила й природа обставин дуже впливають на лексику, й тут варто згадати про того полковника, який на пропозицію здатися, обізвав того, хто йому це запропонував, лайном, звільнивши від звинувачень у невихованості своїх нащадків, які користувалися цим словом навіть у набагато менш небезпечних ситуаціях. Тут мені немає чим поживитися, знову подумала дружина лікаря й уже наготувалася вийти, коли провидіння підказало їй іншу думку. У такому великому закладі, як цей, неодмінно має бути склад, не той великий склад, певно, розташований десь в іншому кварталі, далеко звідси, а відносно невеличкий запас продуктів найчастішого споживання. Збуджена цим припущенням, вона вирушила на пошуки замкнених дверей, які можуть привести її до печери скарбів, але всі двері були відчинені й за ними те саме спустошення, ті самі сліпі, що нишпорили в тому самому смітті. Нарешті в темному коридорі, куди майже не проникало світло дня, вона побачила щось подібне до вантажного ліфта. Металеві двері були зачинені, а поруч були ще одні двері, гладенькі, з тих, що відкочуються вбік на роликах. Вони ведуть у підвал, подумала дружина лікаря, сліпі, які доходили сюди, потрапляли у глухий кут, вони, певно, розуміли, що опинилися перед зачиненим ліфтом, але ніхто з них не при-гадав, що за нормальних обставин поруч із ліфтом мають бути сходи, якими користуються тоді, коли немає електричної енергії, як, наприклад, тепер. Вона штовхнула двері на коліщатах і майже відразу пережила два могутні враження, по-перше, густа темрява, яку вона мала подолати, щоб дійти до підвалу, а потім непомильний запах їстівного, запах, який чутно навіть тоді, коли продукти запаковані в обгортки, які ми називаємо герметичними, бо, як відомо, голод має надзвичайно тонкий нюх, що проникає крізь будь-які перешкоди, як нюх у собак. Вона швидко повернулася назад і стала шукати в купах сміття пластикові мішки, які потребувала для перенесення їжі, водночас запитуючи сама себе, Як я зможу зрозуміти, в темряві, що мені треба брати, але потім стенула плечима, проблема була надуманою й дурною, тепер, перебуваючи в тому стані слабкості, в якому вона перебувала, їй треба було думати про те, чи знайде вона в собі сили, щоб підняти наповнені мішки й повернутися назад тим шляхом, яким вона сюди прийшла, й у цю мить її опанував жахливий страх, що вона не зможе повернутися туди, де чекав її чоловік, вона пам'ятала назву вулиці, цього вона не забула, але їй довелося зробити стільки поворотів, що тепер розпач паралізував її, потім повільно, так ніби нерухомий мозок нарешті прийшов у рух, вона ніби збоку побачила, як вона нахилилася над мапою міста, шукаючи пальцем найкоротший маршрут, так ніби вона мала дві пари очей, одні дивилися, як вона дивиться на мапу, інші дивилися на мапу й на той шлях, який вона мусила подолати. У коридорі досі нікого не було, їй пощастило, бо через свою нервозність, через відкриття, яке вона зробила, вона забула зачинити двері. Тепер вона дуже ретельно зачинила їх за собою, опинившись у непроглядній темряві, така сама сліпа, як і ті сліпі, що були зовні, різниця була лише в кольорі, якщо й справді білий колір і чорний колір існують. Доторкаючись до стіни, вона почала спускатися сходами, якби про цей підвал хто-небудь знав, чого, звичайно, бути не могло, і хтось тепер підіймався з глибини їй назустріч, то їй би довелося розминатися з ним, як вона бачила, розминалися сліпі на вулиці, тобто хтось із них мусив би відійти від стіни й просуватися вперед, доторкаючись до невидимої субстанції того, хто йде назустріч, і на мить переживши абсурдний страх, що далі стіни з протилежного боку вже не буде. Я, певно, втрачаю глузд, подумала вона, й мала всі підстави так подумати, адже їй доведеться опуститися в чорну яму невідомої глибини, де немає ані світла, ані надії на нього, правда, ці підземні склади не бувають надто глибокими, перший майданчик сходів, Тепер я знаю, що означає бути сліпою, другий майданчик сходів, Зараз я закричу, зараз закричу, третій майданчик сходів, темрява схожа на густу пасту, яка обліпила їй обличчя, очі в неї перетворилися на кульки смоли, Що там переді мною, а потім з'явилася інша думка, що вселила їй ще більший страх, А як я потім знайду сходи, зненацька вона втратила рівновагу й сіла на підлогу, щоб не полетіти сторчака, й мало не знепритомнівши, пробелькотіла, Тут чисто, вона мала на увазі підлогу, чиста підлога здалася їй якимсь чудом. Поступово вона стала приходити до тями, відчувала тупий біль у шлунку, це для неї була не новина, але тепер складалося враження, ніби в її тілі не існувало іншого живого органу, а якщо вони й існували, то не подавали про себе жодного знаку, й лише серце гупало, як величезний барабан, а чи справді легко працювати у вічній темряві, починаючи від темряви материнської утроби, в якій воно утворилося, й до тієї останньої, в якій воно зупиниться. Вона досі тримала пластикові мішки, не випустила їх із рук, тепер треба тільки спокійно наповнити їх, склад не те місце, де живуть привиди та дракони, тут панує лише темрява, а темрява не кусається й не нападає, а щодо сходів, то вона їх знайде, навіть якби їй довелося ретельно обшукати всю цю яму. Вона рішуче підвелася, проте згадала, що тепер вона сліпа, як і всі, тож ліпше буде просуватися вперед так само, як і вони просуваються, тобто навкарачки, поки вона щось знайде попереду, полиці з їжею, байдуже з якою, тільки, щоб її можна було їсти такою, якою вона є, не варити її й не смажити, бо час тепер не сприяє кулінарним фантазіям.

Страх повернувся, підступний і потаємний, як тільки вона проповзла вперед на кілька метрів, можливо, вона помиляється, можливо, саме тут, попереду, на неї чекає дракон із роззявленою пащею. Або простягне руку привид і відведе її у жахливий світ мерців, які ніколи не перестають помирати, бо завжди хтось воскрешає їх. Потім прозаїчно, з нескінченним, смиренним смутком вона подумала, що місце, в яке вона потрапила, це не продуктовий склад, а гараж, їй навіть здалося, ніби вона чує запах бензину, так може обманюватися дух, коли віддає себе під владу страховищ, які він сам таки й створив. Але тут її рука доторкнулася до чогось, і то були не липучі пальці привида, не розжарений язик і горлянка дракона, насправді вона відчула контакт із холодним металом, гладенькою вертикальною поверхнею, й зрозуміла, що вона, не знаючи, як це називається наштовхнулася на стелаж. Вона здогадалася, що поруч знайде й інші стелажі, які тягнуться паралельно цьому, і їй залишалося тільки знайти той, на якому викладені не миючі засоби, як тут, запах не одурить, а продовольчі товари. Не думаючи більше про те, з якими труднощами вона може зіткнутися, коли шукатиме сходи, вона стала нишпорити на полицях, обмацуючи, обнюхуючи, перекладаючи те, що там лежало. Там були картонні упаковки, скляні й пластикові пляшки, великі, середні й маленькі скляні банки, бляшанки, певно, з консервами, всілякі ємкості, торбини, тюбики, коробки. Вона без розбору наповнила всім цим добром один із мішків. А чи все тут їстівне, з тривогою подумала вона. Перейшла до інших полиць, і на другій із них сталося несподіване, сліпа рука, що не бачила, куди вона посувається, зачепила й збила на підлогу кілька маленьких коробок. Від торохкотіння, з яким вони попадали на підлогу, серце дружини лікаря мало не зупинилося. Це сірники, подумала вона. Тремтячи від. збудження, нахилилася, провела рукою по підлозі, відчула запах, який не можна сплутати з жодним іншим, і шарудіння паличок, коли підібрала й струснула коробку, ось та кришечка, яка висовується посередині, ось жорстка, як наждак, тертушка, об яку вона черкнула голівкою сірника, і спалахнуло крихітне полум'я, утворивши маленьку сферу розсіяного світла й освітивши навколишній простір, наче небесне світло, що пробилося крізь туман, о, мій Боже, світло існує, і я маю очі, щоб його бачити, нехай славиться світло. Після знайдення сірників пошуки стали легкими. Вона почала із сірникових коробок і заповнила ними майже весь пакет. Не треба брати їх усі, підказував їй голос здорового глузду, але вона не послухалася свого здорового глузду, а потім тремтливі вогники сірників стали показувати їй полиці з товаром і там, і там, і за короткий час вона наповнила свої мішки, перший їй довелося спорожнити, бо в ньому не було майже нічого такого, що могло їй згодитися, зате в інших зібралося багатство, за яке можна було б купити місто, не слід дивуватися тому, що цінності речей так змінюються, досить пригадати, як одного дня один король оголосив, що він готовий обміняти своє царство на коня, то чого б він лише не віддав, якби помирав від голоду, за ці пластикові мішки. Сходи нікуди не поділися, ось вони перед нею. Але спочатку дружина лікаря вмостилася на підлозі, відкрила пакет із ковбасою, ще один із нарізаним чорним хлібом, відкрила пляшку води й заходилася їсти, не відчуваючи жодних докорів сумління. Якщо вона зараз не поїсть, то в неї не стане сили, щоб віднести свій вантаж туди, де його потребують, вона не зможе виконати свій обов'язок постачальниці. Коли закінчила їсти, то взяла мішки, почепивши по троє на кожен лікоть, і простягши перед собою руки, присвічувала собі сірниками, поки не дійшла до сходів, потім із великими труднощами піднялася ними, їжа ще не дійшла їй до шлунка, потрібен був певний час, щоб вона дісталася до м'язів і нервів, поки що голова служила їй якнайкраще. Двері від'їхали вбік нечутно. А якщо в коридорі хтось є, подумала дружина лікаря, то що я стану робити. Там не було нікого, але вона знову себе запитала, То що я стану робити. Вона могла б, коли досягне виходу, обернутися й закричати, Там є їжа у глибині коридору, сходи, які ведуть у підвал, до складу, біжіть туди, я залишила двері відчиненими. Вона могла б так зробити, але не зробила. Допомагаючи собі плечем, зачинила двері, сказала сама собі, що ліпше буде мовчати, ви тільки уявіть собі, що сталося б, сліпі ринули б туди, мов божевільні, там відбулося б те саме, що відбулося в їхньому психдомі, коли почалася пожежа, вони покотилися б по сходах униз, розтоптані й розтовчені тими, хто натискав би на них згори, які також падали б, зовсім не одне й те саме ставити ноги на тверді сходи чи на слизьке людське тіло. Коли в, нас їжа закінчиться, ми знову зможемо прийти сюди, подумала вона. Перекинула мішки з пліч на руки, глибоко вдихнула повітря й заглибилася в коридор. Вони не побачать її, але запах годі приховати, Ковбаса, яка ж я дурна, що її наїлася, тепер вона утворить за мною живий слід. Вона стисла зуби, міцно вхопилася за шийки мішків, Я мушу побігти, сказала собі. Пригадала сліпого, пораненого скалкою скла в коліно, Якщо те саме станеться зі мною, якщо я втрачу пильність і наступлю на скло, можливо, ми забули про те, що ця жінка боса, вона ще не мала часу навідатися до взуттєвих крамниць, як робили інші сліпі в цьому місті, які хоч і втратили зір, проте мали змогу вибрати собі взуття навпомацки. Вона мусила бігти, й вона побігла. Спочатку намагалася прослизати між групами сліпих, не доторкаючись до них, але це примушувало її рухатися повільно і кілька разів зупинятися, щоб обрати собі дорогу, ненадовго, звичайно, але цього вистачало, щоб створити навколо себе ауру ковбаси, бо існують не лише аури запашні та ефірні, існують також аури, які примусять заволати будь-якого сліпого, А хто це тут наминає ковбасу, й поки не пролунали ці слова, дружина лікаря відкинула будь-яку обережність і кинулася бігти, натикаючись на людей і роз-штовхуючи всіх, хто траплявся на її шляху, згідно з принципом, рятуйся, хто може, який заслуговує на суворий осуд, бо так не можна ставитися до сліпих людей, які й без того вкрай нещасливі.

Коли вийшла на вулицю, з неба падала густа злива. Ліпше так, подумала вона, важко відсапуючись, ноги в неї тремтіли, запах чутиметься менше. Хтось ухопився за останню ганчірку, яка затуляла їй тіло вище пояса, тепер вона бігла з голими грудьми, які блищали, цілком доречне слово, від небесної води, яка по них стікала, хоч аналогія зі свободою на барикадах була неповною, пластикові мішки, які, на щастя, були повнісінькі, не дозволяли їй піднести їх угору, наче прапор. У цьому була для неї велика незручність, бо п'янкий запах розливався на рівні собачих носів, як їм тепер жилося без господарів, що дбали про них і годували їх, і майже ціла зграя супроводжувала дружину лікаря, на щастя, жодному з цих звірів не спало на думку вищирити зуби й перевірити на міцність кілька пластикових мішків. За такої зливи, що перетворилася мало не на потоп, можна було сподіватися, що люди поховаються й чекатимуть, коли погода зміниться. Проте цього не сталося, повсюди виднілися сліпі із задертими вгору роззявленими ротами, які тамували спрагу, підставляли під дощ усі куточки свого тіла, а найпередбачливіші та найрозважливіші тримали в руках відра, каструлі та інші ємкості й підіймали їх до щедрого неба, бо правильно кажуть, що Господь Бог посилає дощ тоді, коли на землі люди терплять від спраги. Дружині лікаря досі не спадало на думку, що можна скільки завгодно крутити у квартирі кран, проте жодної краплі дорогоцінної вологи ти не добудеш, так уже влаштована наша недосконала цивілізація, ми звикли до того, що закачану в труби воду постачають до помешкань, але забуваємо про те, що так може статися тільки тоді, коли є люди, які відкривають і закривають крани розподілення, є водокачки, які не можуть працювати без електричної енергії, є комп'ютери, що регулюють постачання води й утворюють резерви, й для всього цього потрібні очі. Також потрібні очі для того, щоб побачити цю картину, жінка, навантажена пластиковими мішками, брьохає по затопленій ву-лиці поміж купами гнилих покидьків та людськими і тваринними екскрементами, автомобілями й вантажівками, покинутими де завгодно, що захаращують дорогу, в деяких колеса вже обросли травою, і сліпими, сліпими, що наставляють угору роззявлений рот і вдивляються в біле небо, їм, либонь, здається неможливим, щоб із такого неба міг падати дощ. Дружина лікаря читає назви вулиць, деякі пригадує, деякі ні, і настає мить, у яку вона розуміє, що збилася з дороги й заблукала. Немає сумніву, вона зайшла невідомо куди. Вона повернула в один бік, повернула в інший, вона вже не пригадує ані вулиці, ані їхні назви, й тоді, в цілковитому розпачі, вона знеможено опустилася на брудну землю, обляпану чорною грязюкою, й відчуваючи, що втратила всі сили, останні сили, гірко заплакала. Собаки оточили її, стали обнюхувати мішки, але якось без переконаності, так ніби для них уже минув той час, коли їм хотілося їсти, один із них став облизувати їй обличчя, можливо, його від цуценячого віку привчали саме так утішати тих, хто плаче. Жінка лікаря погладила його по голові, провела долонею по його мокрій спині й решту сліз пролила в обіймах із ним. Коли нарешті підняла очі, слава богові перехресть, то побачила перед собою велику мапу, з тих, які муніципальні департаменти туризму вивішують у центрі міст, переважно для душевного спокою і користі приїжджих, які завжди хочуть знати, куди вони прямують, і де вони опинилися. Тепер, коли всі осліпли, легко критикувати службовців муніципалітету за витрачені кошти, проте варто виявити терпіння й зачекати, поки мине певний час, бо ми вже давно повинні були раз і назавжди затямити, що долі доводиться багато петляти, перш ніж вона зможе прибути туди, куди їй треба, лише вона знає, скільки їй треба було докласти зусиль, щоб помістити тут цю мапу й заплакана жінка змогла зрозуміти, де вона є. Вона була не так далеко від мети, як їй здалося, якби ти лишень звернула в іншому напрямку, якби пройшла по цій вулиці до майдану, проминула ці дві вулиці, що звертають ліворуч, звернула в першу вулицю праворуч, і ти вийшла б на ту, яку шукаєш, а номер будинку ти запам'ятала. Собаки не пішли за нею, щось відвернуло їхню увагу, а може, вони надто звикли до свого кварталу й не хотіли його покинути, лише той пес, що випив її сльози, супроводжував ту жінку, в якої він їх випив, мабуть, зустріч жінки з мапою, яку так ретельно підготувала доля, включала в себе й собаку. Отже, вони вдвох увійшли до крамниці, слізний собака анітрохи не здивувався, побачивши людей, які лежали на підлозі, такі нерухомі, що здавалися мертвими, він уже до такого звик, іноді йому дозволяли спати разом із ними, й коли наставав час прокидатися, вони майже завжди були всі живі. Прокидайтеся, якщо поснули, я принесла їжу, сказала дружина лікаря, але спершу зачинила двері, бо не хотіла, щоб її почув якийсь перехожий із вулиці. Зизоокий хлопчик першим підняв голову, більше піднятися він не міг, слабкість не дозволяла, інші затрималися трохи надовше, їм снилося, що вони перетворилися на камені, а всім відомо, яким тяжким буває їхній сон, як вони, наполовину повроставши в землю, стоять і чекають, розбудить їх хтось чи не розбудить. Проте слово «їжа» має магічні властивості, а надто тоді, коли прокидається апетит, навіть слізний собака, який не вміє розмовляти, завиляв хвостом, і цей інстинктивний рух нагадав йому, що він досі не виконав того обов'язку, який мають виконувати всі мокрі собаки, й несамовито став обтрушуватися, забризкавши всіх водою, собакам легше її позбутися, аніж людям, адже вони носять на собі шерсть, яка не дає їм промокнути наскрізь. Свята вода, яка пролилася безпосередньо з неба, є надзвичайно ефективною, її бризки допомогли каменям перетворитися на людей, тим часом як дружина лікаря здійснювала метаморфозу, один за одним відкриваючи пластикові мішки з їжею. Не всі мішки пахли так, як годиться пахнути тим харчам, які в них були, проте запах чорного хліба, якщо висловитися високим штилем, був квінтесенцією самого життя. Усі нарешті попрокидалися, з тремтячими руками, зі спотвореними обличчями, але тут лікар, так само як це раніше сталося зі слізним собакою, пригадав, до якого стану він належить, Обережно, багато не їжте, а то вам буде погано, Погано нам буває від голоду, заперечив перший сліпий, Ти слухай те, що каже сеньйор доктор, зауважила його дружина, й чоловік стулив рота, роздратовано подумавши, Він і без очей, а намагається нас повчати, його слова були недоречними, адже лікар був не менше сліпий, ніж інші, чому він і не помітив, що його дружина прийшла гола до пояса й попросила в нього піджак, щоб затулитися, інші сліпі подивилися в її бік та було вже пізно, треба було милуватися ЇЇ голими грудьми раніше.

Поки вони їли, дружина лікаря розповідала про свої пригоди, про все те, що з нею відбулося, і не сказала лише, що залишила двері складу зачиненими, вона була не надто впевнена в тих гуманітарних резонах, якими виправдовувала свою поведінку, натомість вона розповіла їм про випадок зі сліпим, який поранив собі коліно скляною скалкою, усі весело посміялися, усі, крім старого з чорною пов'язкою на оці, він лише стомлено усміхнувся, а зизоокий хлопчик був спроможний чути лише той шум, який він створював, пережовуючи їжу. Слізний пес одержав свою пайку, за яку відразу заплатив, люто загавкавши, коли хтось із вулиці почав торгати двері. Той не став наполягати, певно, сказав собі, Тут, певно, засіли скажені собаки, а я й так скажений, бо не бачу, куди поставити ногу. Спокій повернувся, й тоді дружина лікаря, коли усі вже погамували перший голод, розповіла про розмову з тим чоловіком, який вийшов із цієї самої крамниці, щоб з'ясувати, чи йде дощ. Потім зробила такий висновок, Якщо він розповів мені правду, то ми не можемо бути певні, що знайдемо наші помешкання в тому самому стані, в якому ми їх покинули, не знаю навіть, чи зможемо ми в них увійти, я говорю про тих із вас, хто забув узяти із собою ключі, коли звідти виходив, або хто їх загубив, у нас, наприклад, ключів немає, вони залишилися в пожежі, тепер було б неможливо відшукати їх на тому попелищі, вона сказала ці слова й ніби побачила перед собою полум'я, яке лизало її ножиці, спаливши спочатку суху кров, яка на них іще збереглася, потім почало лизати кінчики, гострі леза, притупляючи їх і незабаром перетворивши їх на ромби, розм'яклі, безформні, годі було повірити, що цю штуку можна було встромити в чиюсь горлянку, коли вогонь закінчив там свою роботу, стало неможливим побачити в масі розплавленого металу, де тут ножиці, а де ключі, Ключі в мене, сказав лікар і, засунувши три пальці в кишеню штанів, які давно перетворилися на лахміття, що була під самим поясом, дістав звідти колечко з трьома ключами, Як вони могли опинитися в тебе, якщо я поклала їх у свою сумочку, а сумочка згоріла на пожежі, Я забрав їх звідти, боячись, що вони можуть загубитися. Вирішив, буде надійніше, якщо я завжди носитиму їх із собою, і вони також допомагали мені зберегти відчуття, що коли-небудь ми зможемо повернутися додому, Це добре, що ми маємо ключі, але може статися, ми знайдемо свої двері висадженими, Наші двері висадити не можна, не думаю, що хтось навіть намагався це зробити. На якусь мить вони зовсім забули про інших, але тепер настав час з'ясувати, чи комусь іще пощастило зберегти ключі від своїх помешкань, і першою озвалася дівчина в чорних окулярах, Мої батьки були вдома, коли по мене приїхала швидка допомога, я не знаю, що з ними сталося потім, а тоді заговорив старий із чорною пов'язкою на оці, Я був удома, коли осліп, постукали у двері, й прийшла господиня будинку сказати, що прийшли санітари забрати мене, не було коли подумати про ключі, тепер залишилася тільки дружина першого сліпого, але вона сказала, Не знаю, не пам'ятаю, проте вона все знала і все пам'ятала, вона просто не хотіла признатися, що коли раптом побачила, що вона сліпа, вираз ідіотський, але він усталився, й ми не змогли його обминути, вона з криком вибігла з дому, кличучи сусідок, ті з них, котрі були вдома, побоялися контактувати з нею, і вона, яка показала себе такою твердою й рішучою, коли нещастя спіткало її чоловіка, тепер геть розгубилася, залишила двері розчиненими навстіж, навіть не здогадалася попросити, щоб їй дозволили повернутися назад бодай на хвилину, аби зачинити й замкнути двері. Щодо зизоокого хлопчика, то нікому й на думку не спало запитувати його про ключі від дому, адже бідолашний хлопчисько не міг навіть пригадати, де він живе. Тоді дружина лікаря легенько доторкнулася до руки дівчини в чорних окулярах, Ми почнемо з твого будинку, який найближче від цього місця, але спершу нам треба роздобути одяг і взуття, бо ми не можемо ходити далі такими брудними й обшарпаними. Вона зробила рух, щоб підвестися на ноги, але побачила, що зизоокий хлопчик, який наївся від пуза, знову заснув. Тоді вона сказала, Відпочиньмо й поспімо трохи, згодом підемо подивимося, що нас чекає попереду. Вона скинула з себе мокру спідницю, потім, щоб зігрітися, притулилася до чоловіка, те саме зробили перший сліпий та його дружина, Це ти, запитав він, а вона пригадала дім, і її опанував глибокий смуток, але вона не сказала, Утіш мене, хоч, певно, про це подумала, проте невідомо, яке почуття спонукало дівчину в чорних окулярах покласти руку на плече старому з чорною пов'язкою на оці, але так вона зробила, й так вони залишилися, вона заснула, а він ні. Собака вмостився біля дверей, перекривши собою вхід, а це звір суворий і непоступливий, поки не надходить хвилина, коли треба облизати чиїсь сльози.

Вони вдяглися і взулися, тільки що не придумали, як їм помитися, але й так стали разюче відрізнятися від інших сліпців, насамперед кольорами одягу, які в них перебували у відносній гармонії один з одним, бо хоч вибір у них був і невеликий, адже вони потрапили до крамниці одягу, коли там уже майже все розмели, проте то велика перевага мати поруч із собою людину, яка вам може порадити, Одягни цю блузку, яка більше пасує до твоїх штанів, тканина у смужку не вельми пасує до тканини в горошок, подібні дрібниці, які байдужісінькі чоловікам, зовсім не байдужі для дівчини в чорних окулярах або дружини першого сліпого, їм не було байдуже, в які кольори та в які моделі вони вдягнулися, бо за допомогою уяви вони могли бачити, який вигляд мають. Коли стали вибирати взуття, то всі погодилися, що зручність має переваги перед красою, а тому були відкинуті човники й шпильки, замша й лак, бо в тому стані, в якому перебували вулиці міста, по них було найзручніше ходити в гумових чоботях, цілком непромокальних із халявами вище литки, їх легко взувати та роззувати, й немає кращого взуття, якщо ходити треба по багнюці. На жаль, не пощастило знайти чоботи подібної моделі для кожного, так, для зизоокого хлопчика не вдалося знайти щось подібне потрібного йому розміру, а в тих чоботях, які йому приміряли, його ноги тонули, тому довелося задовольнитися кросівками, що не мали певного спортивного призначення. Який збіг, сказала б його мати там, де вона тепер перебуває, якби хтось розповів їй про те, що сталося, це те саме взуття, яке вибрав би для себе мій син, якби він був зрячий. Старий із чорною пов'язкою на оці, якому хотілося вибрати для себе щось якнайбільше, розв'язав проблему, взувшись у баскетбольні кеди, призначені для гравців двохметрового зросту й відповідних пропорцій. Спершу, правда, він мав досить безглуздий вигляд, здавалося, що в нього на ногах величезні білі домашні капці, але це враження зникло вже через десять хвилин, коли його білі капці вкрилися багнюкою і змінили колір, і як то завжди буває в житті, всьому треба тільки дати час, який усе й поставить на свої місця.

Дощ перестав, і не стало видно сліпих, які наставляли в небо роззявлені роти. Вони блукали навколо, не знаючи, чим їм зайнятися і куди приткнутися, їм байдужісінько, стояти чи ходити, у них немає іншої мети, крім добування харчів, музика для них закінчилася, ніколи ще у світі не панувала така тиша, кінотеатрами й театрами тепер користуються лише ті, хто залишився без помешкання і втратив будь-яку надію його знайти, найбільші театральні зали були вже використані для карантину, коли уряд або те, що на той час від нього залишалося, вірив у те, що білу хворобу можна зупинити інструментами й трюками, які не так давно застосовували проти жовтої пропасниці та інших заразних хвороб, але цим заходам настав кінець, і тут не знадобилася навіть пожежа. Що ж до музеїв, то болить душа і стискається серце, коли дивишся на всіх тих людей, я кажу людей, але маю на увазі всі ті картини й скульптури, перед якими не зупиняється жодна людина, щоб помилуватися ними. Чого чекають сліпі, які нині блукають по місту, ніхто не знає, можливо вони сподіваються, що нарешті винайдуть ліки проти їхньої хвороби, якщо вони досі в це вірять, але ця віра розвіялася, коли стало відомо, що хвороба не пощадила нікого, що не стало жодних очей, які могли б заглянути в лінзи мікроскопа, що спорожніли лабораторії, де бактеріям не залишилося іншого виходу, якщо вони хотіли вижити, як пожерти одні одних. Спочатку багато сліпих у супроводі родичів, які ще не втратили зору, зверталися до лікарень, але там їх зустрічали лише сліпі лікарі, які рахували сліпим пацієнтам пульс, прослуховували їх спереду та зі спини, то було все, що вони могли зробити, для цього вони ще мали слух. Потім, підштовхувані голодом, хворі, ті, які ще могли ходити, почали розбігатися з лікарень, виходили померти на вулиці, всіма покинуті й забуті, бо родини, якщо вони досі їх мали, не знали, куди вони поділися й де їх шукати, і щоб їх поховали, не досить було, щоб хтось спіткнувся об їхній труп або навіть відчув неприємний запах, труп могли закопати лише тоді, коли він загороджував якийсь прохід. Не дивно, що на вулицях з'явилося стільки собак, багато з них стали схожими на гієн, плями на їхніх шкурах нагадують плями на розкладених трупах, вони бігають вулицями, тягаючи частини людського тіла, переважно задні, й ніби бояться, що мерці, пожерті й не пожерті, оживуть, щоб помститися їм за ганьбу бути пожертими й неспроможними захищатися. Яким є світ, запитав старий із чорною пов'язкою на оці, й дружина лікаря відповіла, Немає різниці між зовнішнім і внутрішнім, між тим, що тут, і тим, що там, між небагатьма й багатьма, між тим, як ми живемо, і тим, як будемо жити. А люди, якими вони здаються, запитала дівчина в чорних окулярах, Люди блукають, наче привиди, бути привидом, либонь, означає мати певність, що життя існує, бо його існування підтверджується чотирма чуттями, але не мати змоги бачити його, А автомобілів тут багато, запитав перший сліпий, який ніяк не міг забути, що його машину вкрали, Ціле кладовище. Ані лікар, ані дружина першого сліпого запитань не поставили, а навіщо їм їх ставити, якщо відповіді не відрізнятимуться від попередніх. Зизоокому хлопчикові досить того, що в нього на ногах кросівки, про які він мріяв усе життя, його навіть не засмучує той факт, що він неспроможний бачити їх. Мабуть, із цієї причини він не схожий на привида. І зовсім не заслуговує на те, щоб його називали гієною, слізний пес, який ходить за дружиною лікаря, адже його приваблює не запах мертвого тіла, а погляд живих і, безперечно, зрячих очей, який вряди-годи падає на нього.