Слiди на плинфi

Ось iз-за пагорбiв почало свiтлiшати небо. Сходив мiсяць. Як виплив майже повний мiсяць - всi закликали в один голос!

Коло рухалося швидше, швидше! Враз жiнка з бубоном викинула руку з калаталом i торкнулась плеча наймолодшої дiвчини. Була вона роки на три старша за Пiвника, може на рiк старша за доньку коваля. Ось чому та, з бубоном, поводила головою, немов шукала когось. Вона стежила за дiвчиною. Дiвчина вiдпустила руки i вистрибнула в середину кола на яскраве свiтло. Тремтячими руками тягла з себе сорочку i заплуталась у рукавах. А коло танцюристок шалено крутилося, вже не маючи сили спинитись. I всi волали, аж у вухах лящало: "Купало, Купало, Купало!" Дiвчина зняла з голови вiнок, затисла його мiж колiньми, i одним рухом вiдкинула на землю сорочку. Тодi взяла вiнок на голову, перескочила на край вогню, прослизнула мiж руками дiвчат, стрибнула з берега у воду. Вiнок спав з її голови i поплив на середину рiчки. Сама вона вилiзла з води i вскочила до кола. Вилiзли з води й молодицi i теж стали до танцю. I їхнi великi, особливо першої, провислi груди метелялися з боку на бiк, скакали вгору i вниз i ляскали по мокрому тiлу. Мiсяць геть зовсiм пiднявся вгору. Тодi музика враз увiрвалася. А танцюристки все неслися навколо вогнища. Троє жiнок-музик пожбурнули свої iнструменти, скинули одяг i вскочили до кола. Пiвник тепер бачив лише ту, що вибивала калаталом по бубону. Вона бiгла у швидкому вертiннi танцю i було дивно, як вона, гака дебела, швидко й зграбно рухається! Однi груди в неї були завбiльшки з голову Пiвника кожна. Довжелезнi, з чорними набряклими сосцями. Могутнi чресла, з глибокими ямками на крижах i тiло її так само блищало у свiтлi багаття, як i в тих, що вилiзли з рiчки.

Коло ще разiв три пронеслося навкруги багаття i розпалося. Вiн дивився в її лице з ледь вирлатими очима, iз роздутими нiздрями кирпатого носа.

Рвонувся назад за дерево.

Оступився. Завалився навзнак i, боляче вдарившись об корiння головою, покотився на галявину вниз.

Товстуха щосили заволала.

- Тихо! Мовчiть! Пропаде ворожiння. На менi все зависає! Цур! Цур! Цур!

Всi заклякли нерухомо. Навiть декотрi з розкритими ротами. I в очах у всiх був розпач - пропало ворожiння!!!

Малий лежав голiчерва i не ворушився - все тiло його затерпло.

- Слухайте мене! - В голосi товстухи вiдчувалась така сила, що всi зразу ж мовчки пiдступили до неї. - Ти, ти й ти! - Вона тицьнула на наймолодших дiвчат. - Тримайте його руки, ноги, голову! А ти, - вона взяла за руку наймолодшу купальницю, - закрий йому очi.

Пiвник занiмiв вiд страху i не пручався.

Коли над ним схилились нагi тiла, коли до його обличчя наблизились тремтливi перса, мокрi гарячi долонi легко лягли на його повiки.

Потiм важка гаряча рука лягла йому не серце. I мiж чужими пальцями вiн вiдчув, як вiстря ножа дотикає його крiзь сорочку. Потiм руку вiдняли i вiстрям ножа провели по сорочцi хрест на хрест. I зразу ж на сорочку злилась хмiльна медова рiдина.

Гучний голос сповiстив:

- Кров пролилась! Тiло кидайте у воду.

I Пiвника пiднесли вгору i бiгцем, бiгцем понесли до води.

Щосили розгойдали. Кинули у рiчку.

Тепла вода iз страшним шумом зiйшлась над його головою.

Вiн зрадiв - живий! Його не закололи!

Незважаючи на одяг, що облипав його тiло i заважав рухатись, поплив навпростець на правий берег Либедi.

Та його наввимашки наздогнала молодиця.

- Не тiкай! Вертай до берега.

А з берега танцiвницi стрибали у вiнках. Вiнки злiтали з їхнiх голiв.

Тодi вилазили на берег i бiгли по березi до звороту рiки, стежачи за своїми вiнками. Вгадували свою долю.

Далi звороту нiхто не ходив.

Вiд звороту поверталися до багаття, i знов водили танок пiд кугички та сопелю.

Товстуха, тiльки почула музику, зразу ж розiбрала донага хлопця, вiн i писнути не встиг та й не посмiв.

- Пiшли до багаття. Поведемо танок! I товстуха врiзалась у коло там, де була наймолодша дiвчина.

За лiвицю його тримала найтовстiша, найгрудастiша жiнка, а за правицю наймолодша дiвчина.

Спочатку вiн не бiг, а його просто тягли, несли за руки, а потiм звуки кугичок та сопелi почали пробиватись крiзь шум до його слуху. I наповнили його тiло полегкiстю i радiстю. Вiд цього й сила, й прудкiсть у ногах з'явились. I вiн вже гнав i гнав з усiма по колу, щосили б'ючи п'ятами.

Дебела вирвала його iз ланцюга танцюристок i помчала до вогню.

Вони вдвох просто перелетiли через тахнуче вогнище.

Коло знов розпалось.

Його хапали за руки iншi i стрибали з ним через вогонь.

Коли вiн почав стомлюватись, звiдкiлясь з'явилась товстуха кирпата, вирлата. Вона тягла великий оберемок свiжостятого очерету.

Пожбурнула його на яскраве полум'я.

Свiтло згасло.

Зашипiло й затрiскотiло мокре бадилля на жаринах.

Над багаттям заклубочився густий бiлий дим. I покрив усю галявину.

Тодi товстуха схопила свiй i хлопчикiв одяг i пiд покривом диму подалась у кущi. Хлопчик за нею.

Межи темного гiлля попереду викручуються, хилитаються пишнi бiлi стегна.

Ось тiльки руки простягни i торкнись.

Вiн не втримався - простягнув руку i торкнувся.

I вона стала i поволi повернулась до нього, просто вiддаючи себе всю на огляд i на дотик!

Вiн гладив i гладив її великий шовковистий живiт, торсав величезнi, неймовiрнi груди, м'яв пальцями набряклi, твердi сосцi.

Та ось вона вiдкинулась назад, вiдхилилась i стегнами, i животом, i рука Пiвника зависла в повiтрi.

Знов вiн бiг за нею по добре витоптанiй стежцi.

Ось вони з розгону вискочили на галявину, залиту срiблом мiсячного свiтла. Старезна засихаюча липа така чорна, наче обгорiла вiд блискавки.

Жiнка стала пiд липою, а Пiвник з розгону налетiв на неї, занурився лицем межи пишних гарячих грудей.

Вона впустила на срiблясту траву його мокрий одяг i показала рукою: "Вдягайся!".

Вiн розбирав, розправляв свiй одяг, а вона стояла в якихось двох кроках, не бiльше, вiд нього i поволi обертала намiтку.

Пiвник вiдчув, як вiд неї, вiд її мокрого важкого волосся тягне димом багаття i тонким ароматом любистку i ще якогось зiлля.

З усiх горбiв i ярiв над Либiддю долинали несамовитi пiснi та шалена музика.

Десь за горбами, на сходi пропiяв далекий пiвень.

Малий подивився на зорi - i здивувався - вони тiльки-тiльки зрушились. А йому здавалось, що проминула вся нiч i вже ось-ось настане свiтанок.

Жiнка широко розчепiрила пальцi i притисши до ключиць навхрест складенi руки з силою натискала на своє тiло, огладила всю по набряклих важких персах, по животу, по рвзлогих стегнах, пружно зiгнулась, пройшлась, втискаючи пальцi в тiло по колiнах i гомiлках.

Рвучко розправилась, i велетенськi перса загойдались, заметелялись з боку на бiк.

Заметеляла головою.

З усiх пагорбiв i мисiв рiки долинали шаленi ритми танцiв i нестримнi, запальнi голоси спiвачок.

Десь за пагорбами пропiяв ще раз пiвень.

I оголена товстуха схопилась за одiж i миттю накинула сорочку i вправними рухами доправила намiтку, пiдперезала сорочку крайкою.

Жiнка вже вдяглася, а малий обмотував ще онучi i натягав постоли.

Коли вiн пiдвiв голову, щоб ще раз подивитись на цю зграбну товстуху, бiля дерева нiкого не було.

Пiвник розчаровано похитав головою, а йому ж так кортiло спитати, хто вона i звiдки вона.

Тут вiн, обгортаючи крайку, з жалем згадав свого ножа. I лезо добре, i ручка поцяцькована.

Хоча добре, що ножа тiльки забрали, а могли ж i втопити. I хто б там почав допитуватись - хто втопив? Сам полiз у воду на Купала, от i захлинувся.

Вiн уже збирався полишити галявину i озирнувся на остаток. Високо на стовбурi, йому треба пiдстрибнути щосили, або подертись, встромлено його нiж, а на нiж завiшено вiнок iз волошкiв.

От яка добра та кирпата товста молодиця - приворожила йому якусь синьооку. I хитро як наворожила - вiн i не прохав. Адже йому такого ще й не належить, вiн ще малий, щоб заклинати й ворожити на якусь дiвку. А ця чарiвниця-товстуха своєю зграбною рукою потнула ножа в суху липу.

З розгону пiдстрибнувши. Пiвник видер ножа, i вiнок сам насунувся йому на руку.

Та на руцi вiн його нести не став, а натяг на голову.

I тут вiн зрозумiв - ця добра товста молодиця була й хитрюща - вона вивела його з iгрищ i не дала йому додивитись найголовнiшого - коли на передденнi будуть топити Марену i спалять Купалу. I водночас вона зробила його учасником потаємного, найпотаємнiшого ворожiння на плiднiсть. Саме про це ворожiння вiн, ще зовсiм безштаньком, чув, як говорили молодицi, озираючись, щоб не було де дiтлахiв старших. А на нього, безштанька, вони i уваги не звертали.

Вiн зрозумiв, що коли вiн голий з голими купальницями стрибав через багаття, що вiн був уособленням Ярила, що розпалює хiть, ярiсть i оплiднює все живе.

А цим вiнком i ножем товстуха нiби говорила: "Ось тобi щаслива ворожба! Тобi випало, бiльш нiж кому, тобi дозволили бiльш, нiж кому! Отож iди i мовчи, як належить дитинi! Як мовчить вiнок, як мовчить нiж, як мовчить сухий стовбур!"

Вiн поспiшив додому швидко й радiсно.

Перебiгав з пагорба в долину, i з долини знов на пагорб.

I ще Пiвник вирiшив мертво про все мовчати.

I тодi той, мiський Бог, зроблений на глинянiй дощечцi, з сяйвом навколо голови, нiчого не знатиме.

Нi, вiн його не обдурюватиме, богiв дурити не можна. Просто вiн мовчатиме, бо той Бог мiський. Вiн там всим розпоряджається. Вiн новий Бог. А старi боги живуть i в деревах, i в каменi, i в джерелах, i в блискавках...

А позаду нiч купальська сяяла вогнями, вибухала спiвом. Та поволi все затихало, бо вiн вiддалявся вiд рiчки i наближався до осель.

Та коли вже до пагорба лишалось зовсiм трохи, вiн побачив кiнськi тiнi, що рухались безшумно через белебень до невеличкого гайка. Впiзнав коней. Їхнi конi. Але не йдуть, а пливуть без звуку. I копита не б'ють об затвердiлу, як камiнь глинисту стежку!

Не iржуть i не порскають.

Вiн припав пiд кучу.

Уважно придивившись, побачив на спинi в Гнiдої, а саме це була вона, розпластану людську постать.

А з гайка пропищала дрiмлюга.

I, лежачи на Гнiдiй, тiнь теж вiдповiла голосом дрiмлюги.

Отже, це татi. I вони зводили п'ятьох їхнiх коней.

Малий натяг через голову вiнок на шию i потиху попрямував вiд куща до куща. Униз.

Щоб наблизитись непомiченим до гаю. Це йому вдалося. Чутке вухо хлопчика вловило слова суперечки двох:

- Чого ти один прийшов?.. Ви що, з ним подурiли?... Трьох коней було мало?.. Що вiн там робить?..

- Тих-х-хо! - Шипiв певно той, що приїхав, лежачи на Гнiдiй. - Там ще добрих двi кобили. Вiн їх ось-ось приведе!..

- Ану швидше вiдправляйся до нього i давай назад. Час уже до схованки. Ось-ось почнуть з iгрищ вертатись i нас побачать!

I схопив, певно, за горлянку того татя, що пригнав коней, бо вiн захрипiв.

- Зараз я,.. та зараз же...

I зразу ж вiд купини дерев вiддiлилась тiнь i побiгла пiдтюпцем через вiдкрите мiсце i вмить щезла за пагорбом.

Пiвник тихо-тихо, обережно-обережно посувався мiж кущами вперед i молив подумки нового Бога i всiх старих богiв, щоб вони розчистили його шлях до коней вiд сухих гiлок.

О диво, справжнє диво, певно, хтось почув його молiння, благання, бо жодна суха гiлка не трiсла пiд його постолами, поки вiн переходив до гаю.

Один чоловiк при оголенiм мечi, бо лезо зблисло, мов блакитна вода в чорнiм мороцi, перед Гнiдою присiвши, обмацував їй бабки.

Двi iншi кобили теж були в путах.

Ще двi iншi були прив'язанi до грушi-дички i тупцювали стривожено, та тупотiння їхнього не було чутно. На мордах хлопчик чи розгледiв, чи, скорiше, вгадав, - були затягнутi закрутки.

Малому стислося серце вiд уяви, який то бiль терплять конi.

Копита у всiх добре були завинутi ганчiрками. Все було так, як розповiдали старi холопи на боярськiй кухнi. Тiльки от зброя в татя була не обушок, не нiж, не сокира, а дорогоцiнна, яку може придбати тiльки дружинник чи багатий купець.

Хлопчик припадав до землi, часом повз навкарачках, i все до грушi-дички, до прив'язаних коней.

Йому вдалося з першого поруху вiдв'язати вуздечку однiєї кобили, I навкарачках полiз, полiз, тягнучи за собою повiд.

Вiн затяг її за кущi. Помацав путовi суглоби - не боркана.

Тодi зразу ж вхопився за закрутку, щоб звiльнити їй дихання. Спочатку нiяк не пiддавалася закрутка - так була линва перекручена. Та все ж, з рештою-решт, пiшла, i морда звiльнилась.

I кобила, задерши вишкiрену пащу, щосили заiржала, аж луна лупонула горбами.

Хлопчик, мов вивiрка, скочив на кобилу i вдарив її п'ятами.

Поруч виросла тiнь з пiднятим лискучим мечем. Меч свиснув тої митi, коли кобила робила перший стрибок.

Клинок свиснув i торкнув по вiнку i по шиї кобилi.

Кобила, збрикуючи, здиблюючись, геть очманiло понесла малого вгору до белебеня перед Золотими воротами.

Малий вчепився руками, i зубами прихопив густу гриву.

З рани прискала кров i бризкала малому на лице, на праву руку i ногу.

Вiн припав, прилiпився до кобили, молив усiх богiв i духiв не скидати його з обiсiлої кобили.

I тому вiн не бачив, як на просадi мiж кущами з'явилось двоє. Один вже зготувався - розкручує над головою обушок.

Вони не боялися наляканої кобили. Але вони не бачили, що вона зранена в шию.

Один свиснув зненацька.

Кобила нiби затрималась.

I тої ж митi другий опустив гирьку обушка на голову хлопцевi.

Та цiєї чарiвної ночi удача була з Пiвником. Гранчаста гирька розсiкла вiнок i понеслась далi вниз, розриваючи сорочку на малому i зриваючи з хлоп'ячої спини довгу смугу шкiри.

Вiд болю малий заверещав наче спiйманий заєць. Кобила пiдпала на переднi i щосили пiдкинулась заднiми. I закрутила, понесла хто зна куди через чагарi, через бур'яни, по схилах, по дорозi. Та все з вибриком, з гоготiнням.

Малий нiчого не тямив, в головi гули джмелi, а з рота накочувалась солона кров - то вiн гривою порiзав собi губи.

Головне не впасти. Куди б не занесла його обiсiла кобила - вона вiднесе його подалi вiд татiв-душогубцiв!

Кобила не пiдвела. Попетлявши та покрутивши схилами й белебенями, вона принесла Пiвника до iстобки.

I впала бiля конов'язi.

Саме тодi - як роз'юшений до краю дядько Пiвень схопив Тальця i закручував на шиї аркан, хотiв завiсити на стовпi конов'язi.

А iншi холопи всi були п'янi.

Хто де попадав, там i лежав. Вiд них смердiло перегаром хмiльним, i нiхто з них геть нiчого не тямив. Власне, вони спали п'яним небуттям i нiякими зусиллями їх не можна було розбудити.

Ось валявся Будий i чиясь служниця.

Багаття було чимале, i хоч воно вже й тахло, проте все добре освiтлювало навколо.

Пiвень кинув Тальця, i той завалився на землю снопом.

Схопив скривавленого хлопчика.

- Ти живий?

Малий витер з лиця кров i заклiпав повiками, щоб хоч щось нормально бачити.

- Зовсiм живий! Це кiнська кров... Вони там у кленовiм гаю... Їх троє... Один з мечем...

- Можеш на конi сидiти?!

- I можу сидiти, i можу й ускач гнати!

- Знiми сорочку! Вдягни свитку! Шапку!

Сам кинувся до стрiхи i вихопив з-пiд стрiхи рогатину, А з iстобки винiс лук, стрiли та сокиру.

Скочив охляп на Строкату. Мiцна кобила - та дуже примiтна. Її не наважились звести.

Пiд'їхав до Будого i осатанiло оперiщив його. I чиїйсь служницi перепало.

Будий важко застогнав i вiдкрив очi.

- Скотина, пес! Кобилу доглянь! Чи не бачиш - конає бiдолашна? I Тальця печи вогнем, водою одливай, поки не отямиться.

Реп'ях ще де взявся, крутився пiд ногами. Чогось скиглив чи брехав жалiсливо.

- У! - Замахнувся нагаєм на здоровенного собаку. Собака впав, перекинувся на спину i задер лапи. Малий теж скочив охляп i вони вдвох поскакали через пагорби i белебень до кленового гаю.

Настав переддень.

Клубочився теплий туман над купальськими водами. Тахли, покривались попелом яскравi багаття. Попiд берегами в очеретах попритискалися заблудлi купальськi вiнки.

Деякi навiть з обгорiлими свiчками. Чадiли на пагорбах рештки вогнищ.

Де-де серед заростей пробiгали крадькома людськi постатi,

Дядько спльовував i хрестився.

- У, сiм'я поганське! Сосуди грiховнi! Через вас цi йолопи повпивалися! Все, все через хмiль, блуд i поганство! О Боже! Дай в мої руки хоч одного татя!!! Молю Тебе!!!

Бiля кленового гаю було добре видно на пом'ятих травах бризки почорнiлої кровi.

Дядько дав повiд Строкатої, а сам спiшився i обдивлявся все ретельно, навiть обнюхував, мов мисливський пес.

Залiзши на Строкату, довго сидiв мовчки.

Сидiв, голову похнюпив.

Цмокнув, рушив, направив Строкату до рiчки. Пiдняв стрiли й лука високо, коли кобила зайшла у воду. Дядько не знав цього мiсця - думав - конi попливуть. Та виявилось, що тут було мiсце потаємного броду. Вони тому швидко перейшли на той берег. I дядько Пiвень показав, що вiн не тiльки був ловцем вiдчайдушним, а мiг слiд i по людинi гнати, i по звiровi.

Вони доїхали до того мiсця, де татi розiйшлися двома стежками.

Лiворуч з трьома кiньми, праворуч - один вершник. Дядько уважно роздивився мокрi ганчiрки з кiнських копит. Їх тут, за непотребом, викинули. Вiн їх вiддав Пiвниковi.

Вивчав слiди, щось мимрив пiд носа:

- Це Соловая. Вона його скине. Вона ненавидить вершникiв... А вiн i не найкращий вершник... Бач, ось як iдуть слiди... Вiн погано нею управляє. Скине!.. - Пророкував i радiв iз свого пророцтва Пiвень.

Вони ще проїхали по заболоченiй лiсистiй долинi з версту i почули з-за густих очеретiв кiнське слабе iржання.

Межи шуворами Соловая кобила загрузла заднiми ногами, а переднi закинула на купину. Силувалась, пружилась, намагалась, аж стогнала, витягти заднi ноги iз трясовини.

Дядько спiшився i спробував дiстатись до кобили. Та зразу ж заколивалась, заворушилась зелена тонка покрiвля трясовини. Захлюпала руда смердюча вода крiзь вiконце в зеленiм покривалi.

Дядько бачив, що трясовина не вiдпустить свою жертву, свою здобич.

Вiн вибрав найгострiшу стрiлу i наклав на тятиву. Напнув тугого лука. Не змiг пустити стрiлу. Заклав назад у сагайдак.

Вiдв'язав вiд пояса аркан. Одним кiнцем обв'язав Строкату по грудях, а аркан, тобто петлю, спромiгся накинути на шию Соловiй.

Здав Строкату назад, i вона потягла линву.

I витягла Солову з трясовини, водночас ледь її не задушивши. Ще б мить, i Солова вдавилася би у арканi. Та дядько Пiвень не пожалiв аркану - розтяв гострим клюгом рогатини. Кобила ледь пiдвелася. Тремтiла всiм єством. З неї стiкала руда болотна жижа.

Але дядьковi було байдуже. Вiн обiймав її за шию, огладжував по щоках. Ледь що не цiлував.

Вони поїхали далi по слiдах межи верболозами. За тим, що був з трьома кiньми.

На зручнiй, непримiтнiй галявинцi дядько закляв i вирiшив вертати назад.

- Тут їх хтось чекав. Ще один. От дивись - слiди.

Потiм вони заїхали в ручай. I невiдомо куди пiшли - вниз по течiї чи вгору? Он там на пiсочку на тiм боцi слiдiв немає... А там iще озера...

Вони повернули, i на зворотньому шляху забрали Соловую.

Вона нiкуди не йшла. I траву не скубла, а стояла, понуривши голову.

Нараз дядько спинився i схопив Пiвника за плече.

Пiвник закуняв, сидячи охляп на кобилi. Хоч як не пекла рана на спинi, а проте спати хотiлось смертельно, нiякий бiль не розвiював сон.

- Ти їх запам'ятав?!

- Нi... Тiльки здається, той,.. що з обушком... схожий на тих, що тодi... верблюдiв привели...

- Печенiг?!

- Хто зна... Менi так здалось...

- А де ти, де ти був? Вiд пiвночi де ти шлявся?

Малий ворушив спухлими порiзаними губами, але нi слова не вiдповiдав.

Що там говорити - саме вiн вiдповiдав за зведених коней. Раз не було при iстобцi дядька, значить, вiн повинен був за всiм доглядати. Зведенi конi були цiною дядькової свободи. Хоч боярин про це ще не знав, але згiдно угоди-ряду вiд цiєї купальської ночi дядько Пiвень ставав холопом боярина Судомировича. Ставав ще одним рабом iз його нечисленної челядi.

Та всi цi думки коливалися в стомленiй, соннiй головi хлопця наче густа болотна жижа. Йому хотiлося спати.

Дядько поторсав небожа за плече. Застогнав малий, але очей не мав сили розклiпити.

- Скажи менi, коли ти пiшов з iстобки, там нiкого з чужих не було?

- Нiкого... - вiдповiв хлопчик, облизуючи запеченi вуста. Вiн i не думав сказати, що бачив, як прийшла городникова служниця з глеком. Яка ж вона чужа? Кожен день бачились у всяких справах. I його до неї посилали не один раз по всякi дрiбнички господарськi.

- А та, що з Будим обiймалася, коли вона прийшла? Коли? Ти бачив?

Хлопець щось мимрив недоладне i обм'як, мов куль.

Щоб малий не впав пiд копита, Пiвень взяв його до себе на Строкату.

Так вони й притюпали на трьох конях до iстобки.

Дядька мучила страшна спрага. Просто палило всього. Тому вiн почав шукати, чого б напитись. Води нiде не було, а рiзанку з водою хтось, певно по пиятицi, перекинув.

Побачив у закутку пiд полом глечик зеленої поливи. У великiм глечику наче ще лишилось меду.

Одним духом дядько допив глечик.

Дивився на глечик i нiяк не мiг зрозумiти, чи це глечик боярський, чи нi.

Хотiв спитати малого, але той мiцно спав.

В головi в дядька пiсля гонитви, пiсля всього, що трапилося, гуло i дзвенiло.

Вiн пошукав очима Будого. Немає Будого. I ще когось немає... Ага, тiєї дiвки, що спала, обнявши Будого! Ну, прийде Будий...

Сон незборним тягарем почав натискати на повiки юнаковi, i вiн так-сяк пройшовши по хатi, дiстався до полу i впав на голi дошки.

Коли пiсля полудня Пiвень збудився вiд важкого мороку, вiн вже знав - у мед пiдсипано зiлля.

I став вiд того дня Пiвень тихий, сонний. Майже не говорив.

Похнюплений. Все собi пiд ноги заглядає. З людьми не хотiв розмовляти.

Одного разу, коли нiкого поруч не було, хлопчик почав просити, благати, щоб пiти до ворожки хорошої, щоб вона вiдворожила, зняла з нього порчу.

Дядько поволi-поволi обкрутився на всi боки, з-пiд-лоба позирнув туди-сюди i посмiхнувся до небожа, хитро i впевнено.

- Малий! Ти не бiйся! Боярин не одержить нового раба.

- А тодi вони мене схоплять! Я пропаду!

- Ти хiба менi син? Якщо раптом я втечу, ти тiкай на Подiл до човнярiв. Вони тебе пiсля жнив довезуть до Вручого, а там на ярмарку бувають люди з нашого краю. От ти з ними й дiстанешся додому.

- А коли тiкатимеш?

- Е! Дурне питаєш! Коли добудусь свого, те лише Бог вiдає!

- Ти про кобил кажеш?

Дядько махнув рукою i зразу ж зробився похмурий i сонний...

Холопи зiтхнули з полегшенням. I спочатку обережно, а потiм вiдверто почали справляти ледаря. Бувало, що дехто зовсiм на роботу не виходив. Вони колупалися з возами, немов їх лагодили, чи вдавали, що лiкують коней, чи свої болячки, бо, мовляв, татi на коней i на людей порчу i слабiсть наслали.

Городник з прикрiстю спостерiгав за Пiвнем. Вирiшив дати якусь iншу роботу Пiвневi, щоб вiн якось оклигав.

I вiн вiдiслав його з робiтниками на Рось.

Робiтники з волячими упряжками направлялись на Рось. Там в одному мiсцi обвалився берег i оголилось цiле кладовище морених дубових стовбурiв. Хтось iз княжих людей, чи тiун, чи ще хто, наказав пошвидше вивезти їх з Росi.

А що в тих мiсцях нiби з'являлись час вiд часу розбiйники, то дали робiтникам охорону. I робiтникiв охоронити, i розвiдати, що там справдi дiється. Що то за татi там об'явились?

А Пiвень був замiсть одного найманця, що на ловах плече повередив. Тепер хворiв. А з других десяткiв нiхто не хотiв на його мiсце йти.

От тодi городник i попрохав свого знайомого десятника взяти Пiвня.

Коли дядько Пiвень при новому уборi - рогатинi, луковi, стрiлах, сокирi та обушковi, у своїй старосвiтськiй одежинi, у клобуцi з вовчою опушкою, на строкатiй кобилi з'явився бiля княжих конюшень, там ледь з коней всi не попадали.

А Пiвень сидiв смиренно на Строкатiй, i наче це не з нього реготали i вояки, i конюхи, i служки.

Десятник поблажливо всмiхнувся. Вiн не реготав, але й не поставив строкату кобилу серед рудих скакунiв. Наказав їхати при возi з обладунками та начинням. Наказав добре сторожити, бути пильним, бо не всi печенiги ще вигнанi зi степу.

Наказ десятника Пiвень виконав якнайкраще.

Коли через дванадцять днiв загiн вертав до Києва, дядько вже возсiдав на степовому тонконогому румаковi i тягнув за повiд Строкату. А на нiй в дерев'янiм сiдлi возсiдав полонений печенiг.

Пiвень, як i попередньо, був сумний, похнюплений, i дивився кудись межи вуха скакуновi. А на Строкатiй возсiдав, випнувши груди, смаглявий печенiг. Був вiн скручений по руках i по ногах. Ликом. На глум, звичайно. Звичайним ликом з молодої липи. Ликом, з якого деревляни личаки плетуть, в'язаний, борканий, а всмiхався згорда, зиркав зневажливо. Наче не його вловили i ледь не замордували, а наче це вiн тягнув на поводi похнюпленого i остовпiлого Пiвня. Зброю печенiга дядько Пiвень приторочив до пiслища, i вона метелялась бiля його нiг.

Коли Пiвень хотiв отако заїхати на тiунове подвiр'я, десятник спинив його.

- Ти тут не потрiбен. Давай сюди повiд i ходи з богом! - Вiн протяг руку до Строкатої.

Але дядько прихопив його руку i вiдтрутив. Десятник пiдвiв здивовано брови - вiн не чекав такої мiцi в руках Пiвня.

- Не тягни руки. Кобила моя. А бранець менi не потрiбен. Не збираюсь його годувати. Берiть його собi. I лика менi не шкода. Тих, хто в мене коней покрав, я завiшу на верболозi!

- Тю на тебе! Ти якийсь наврочений!

Дядько розтяв лико на ногах бранця i легко зняв його iз сiдла i поставив на землю.

Пiвнику дядько розповiв лише стiльки:

- У них у степу посуха. I мор почався. Однi пiшли у Лукомор'я. Другi подались служити ляхам. Та, певно, збились iз шляху. На них наш полк наскочив. Вони розбiглися. В чагарях i гаях поховались. Гайок, де мiй схоронився, дружинники i моя десятка, i тi, з городка, iз залоги, разiв три проїхали i туди, i сюди. А я зразу побачив, що вiн там. Просто я чекав, щоб вони пiшли всi. Тодi я зможу його взяти. А вiн сильний головою. Коня поклав у заростях очерету, а сам з води вийшов i вилiз на вербу. Як залога рушила з гаю, я залiпив йому ззаду в хребет тупою стрiлою. Вiн з дерева злетiв i лежить. Очi закотив. Я не пiдходжу. Вiн белькотати почав. Кiнь його з очерету виходить i до нього. Кiнь навчений i заворожений. Став його кiнь на колiна i чекає, коли той на нього залiзе. Вiн ще до тями не прийшов, а я до нього. Пiдсадив його в сiдло i в одну мить стриножив румака...

- А де триногу взяв, пута їхнi?

- Ач який ти цiкавий, небоже! При сiдлi у чортового хiновина була! Он як! А румаковi цьому цiни немає! Знаєш, скiльки вiн вартий?

- Дядьку! Продай його, або замiняй на робочих кобил. Тодi ти викупишся з боярського закупу. Ну за тих, покрадених кобил!

- А от ти мене, хлопче, не вчи, що робити, краще на бiсiвськi iгрища не бiгай. Краще треба було глядiти боярських кобил. З тiєї ночi я мав у рабствi гинути!.. Мовчиш?.. Вiнок твiй розбитий обушком. По твоїх слiдах i загублених волошках я липу знайшов. А липа бiсiвська. В неї чотири кабанячi скилицi вживлено! Там знак вiд твого ножа! А за кору вiд твого вiнка пелюстки зачепились. I слiди твоїх нiг i якоїсь товстої бiсiвської жiнки. Ось i оберiг їй уломився. Мосянжовий. Ключик... Ну добре, ти заговорений. Ти завжди порятуєшся! А менi як? Твої пригоди менi вже на голову падають. Посидь тихо, поки я татей знайду слiд та удавлю їх!

Малому аж шкiра пуп'янками пiшла на руках. Це не була пуста похвальба чи погроза - дядько знайде слiд i вдавить татей. Вiн не мав жодного сумнiву щодо дядькових слiв. I був переконаний, що дядько найближчим часом це зробить.

Але минав день, другий, третiй. А дядько нiкуди не зникав i все працював на подвiр'ї Софiї чи бiля Золотих Ворiт. А то разом з усiма холопами розбивав вапняк для печей i трощив грудки перепаленої глини-цем'янки.

Коня вдень стерiг i доглядав Пiвник. Вночi Пiвень сам був бiля коня.

I вдень, i вночi дядько i небiж привчали коня до мови. А все останнє кiнь знав - вiн умiв i сидiти на заднiх, як собака, i лягав, i перекидався голiчерва, i мiг довго тупцювати на заднiх ногах.

Тiльки одне було, погано - румак не любив Реп'яха. Хлопчик чекав, що от кудись подасться дядько, влаштує засiдку i жорстоко повбиває татiв.

Але дядько, здавалось, i забув про свою обiцянку. А тим часом наблизилась ярмарочна п'ятниця. I великий каган, володар найвищого стола в мiстах Русi, дозволив на ярмарку веселi iгрища.

IГРИЩА

У цей день на Бабинiм Торжку були iгрища з дозволу великого князя київського Ярослава.

Казали, що на кiнськi змагання приїде сам князь. Адже князь завжди їздив верхи. I пiшого його майже нiхто не бачив. Навiть до Десятинної церкви вiн приїздив верхи, спiшувався перед баштою i пiдiймався гвинтовими сходами на хори. Вiн не любив, щоб споглядали, як вiн кульгає, пiдiймаючись по мозаїчних сходинках.

Тому вiн пiдiймався сам , а тодi вже за ним всi останнi заходили на хори.

Змагання були i на Бабинiм Торжку, i на Подолi бiля Iллiнської церкви.

На базарнiм майданi рухались тлуми людей. I не стiльки тут було охочих помiрятись силою та вправнiстю, як просто глядачiв. Вони важко працювали всi днi. А тепер їх чекали розвага, буйне видовисько, i це було справжнє свято їхньої душi. Бо їм важка, безкiнечна праця вiдбирала всi сили, всю наснагу, що їх можна витрачати на змагання.

Отож, було на Бабинiм Торжку сила-силенна людей. А там, де збирається багато людей, зразу ж з'являються всякi торговцi та потiшники. В коробах вони тягали всiлякi дешевi наїдки, ласощi, а також рiзнi дрiбнички та дешевi прикраси. Дудiли в дуди та вибринькували на гуслях, спiвали та верещали скоморохи. А от дорогого краму, чи чогось великого, ба й скотини, в цей день не випадало продавати.

Першi змагались стрiльцi.

На чисто виметених дубових плахах провели рису за сто крокiв вiд Подiльської брами.

Бiля брами поставили три стовпи i насадили бiлi дошки, якби абриси людських тiл.

Пiсля того, як у церквах закiнчилась вранiшня вiдправа, вийшов базарний староста iз двома помiчниками. Один з бубоном, другий iз сурмою. Засурмив сурмач, закалатав у бубон другий. Як вони скiнчили, староста оголосив початок.

Лучникiв зiбралось чимало. Серед них була чи не половина стражникiв, що у буднi днi стояли при мiських брамах.

Також було чимало мисливцiв, що з дозволу тiуна, за певну мзду мали право на полювання в княжих лiсах.

Були стрiльцi з найманцiв - печенiгiв, хазар, з ясiв. Були й бiлявi свiтлоокi чудини. Були рудуватi низькорослi ятвяги.

Заможнi були й крамарi, що полюбляли стрiльбу i лови. Кожному дозволялось стрiляти трьома стрiлами. Сперечались, кому першому стрiляти. Вже й до лайки дiйшло. Тодi втрутився базарний староста. Певно, що вiн багатьох iз стрiльцiв знав з попереднiх змагань. Вiн вiдiбрав тих, кого вважав найслабшими i поставив до риси.

Кожному три стрiли. Тiльки першим пiльга - одна пробна стрiла.

Сурмач закинув на перев'язi за спину сурму, взяв довгого лiщинового бича, а з-за халяви витяг гострого ножа.

У всiх трьох лучникiв стрiли вп'ялися в цiль. У двох в дошки, де ширше, як би в груди, i тiльки в одного одна стрiла нiби в голову.

Лучники накладали на тятиву стрiли, пiдтягали двома пальцями правицi до вуха, пiдрiвнювали напрямок стрiли i розгинали пальцi.

Дзижчали, бринькали тятиви i стрiли зi свистом мчали до цiлi.

З першої трiйки найкраще стрiляв той, хто мандрував по княжих землях i полював на всяке дрiбне птаство.

Сурмач без жартiв i зневаги закарбував стрiли трьох перших стрiльцiв i викликав наступних.

I з кожною трiйкою нових стрiльцiв стрiли лягали все купнiше i все вище. В "груди" цiлям вже нiхто й не посилав стрiл.

Стрiляли печенiги з невеликих, майже зовсiм рогових лукiв. Чудини - iз довгих набiрних дерев'яних лукiв.

Пiвник був при румаковi. А румака дядько поставив пiд паколля боярської садиби. Хлопчик возсiдав у карбованiм дерев'янiм сiдлi. Однiєю рукою вiн стискував повiд, а другою вхопився за верх пакола.

I коли почали силитись у натовпi крики, гамiр, смiх, i до всього засурмила сурма i вдарили по бубону, малий вiдчув, що шкiра в коня стала гарячiша, а дихання зробилося рiдшим i глибшим.

Згори Пiвниковi було добре видно лучникiв при бiлiй смузi.

Чи з-за малого зросту, чи того, що вiн стояв нiби осторонь, i його не примiтив зразу сурмач, але Пiвневi пiдiйшло стрiляти з найкращими стрiльцями.

I коли сурмач призначив стати до риси ще трьом, то один з них, бiлобровий червонолиций варяг сказав намалювати людську личину на його цiлi. На товстiй м'язистiй шиї мав кручену срiбну гривну - нагороду князя.

Один з отрокiв швидко видерся на стовпа i вугiллям намалював "лице".

Варяговi стрiли попали одна в око, друга в носа, а третя - межи очi.

Його суперники теж непогано стрiляли, але все ж у нього стрiли лягли купнiше.

Пiсля варяга став ще один з ярославових воїнiв - тiверець. Зарослий чорним пухнастим волоссям i по грудях i по руках чоловiк. Лук у нього був чи не найменший з усiх стрiльцiв. I не стiльки було в ньому дерева, як пластин з рогiв сайгака та варених турячих сухожиль.

Тiверець теж попрохав намалювати личину. I бив так точно, що всi три стрiли вп'ялися в праве око.

Натовп захоплено кричав, славив тiверця, бо так, як вiн, ще сьогоднi нiхто не стрiляв.

Дiйшла, зрештою, черга до Пiвня.

Поряд з ним стояв чубатий стрiлець, один з молодших княжих воїнiв. Казали люди, це малий власними вухами чув, що це один з охоронцiв самого кагана Ярослава. Хтось сказав, що мечник вiн найвправнiший. I вiн попрохав намалювати цiль.

А дядьковi Пiвневi дiсталась варягова цiль.

Дядько Пiвень нап'яв свого великого товстенного лука. Був вiн весь ретельно обвитий тонкою шовковистою смужкою берести, щоб волога не послабляла дерева. Лук у дядька був такий великий, нiби його зробили не для стрiльця, а щоб на самострiл насторожувати проти лiсового звiра.

Лук найбiльший, а зросту Пiвень серед стрiльцiв найменшого.

Наклав Пiвень на тятиву кленову легку стрiлу з каленим тонким наконечником. Як напинав тятиву, було чути, як трiскотить, рипить дерев'яна кибить луку.

У натовпi голосно засмiялись.

Та Пiвень лише закусив нижню губу рiвними бiлими зубами. Але... Але iкла в нього виходили за межi iнших зубiв. I це зразу кидалося в очi людям. Один чи двоє глядачiв помiтили дядьковi iкла i з острахом замовкли.

Дядько видихнув, завмер i зразу ж пустив тятиву. Удар стрiли був такої сили, що вона пройшла крiзь дошку i виткнулась вiстрям на зворотi майже на два пальцi.

Сiверянин легко нап'яв лука, вiдпустив тятиву i легко, без шуму стрiла вп'ялася в око цiлi.

Другу стрiлу дядько Пiвень довго не пускав. Все не мiг вирiвняти дихання. Друга стрiла вдарила збоку в наконечник першої. I перша дрiбно-дрiбно затремтiла опереним древком.

Натовп захоплено заревiв, заплескав у долонi. Сiверянин i другий стрiлець одночасно вiдпустили тятиви. У сiверянина стрiла вп'ялася в те саме око, у другого - в iнше око "личини'.

Настав час третьої стрiли.

Сiверянин легко нап'яв лука i його стрiла впала в купу до перших двох.

Третiй стрiлець ледь схибив - стрiла вiдiйшла набiк трохи.

Дядько набрав повнi легенi повiтря, натяг тятиву, видихнув спокiйно i зразу ж випустив стрiлу, не давши остаточно вирiвнятись диханню. Калена стрiла дзвiнко вп'ялася в кiнець мальованого носа.

Натовп розчаровано загоготiв, почулося голосне кепкування. Хоча за хвилю перед тим йому кричали славу, ляскали в долонi.

Хтось крикнув, що в нього не лук, а самострiл, що йому нема чого змагатись, хай би краще овес вiд кабанiв стерiг.

Але дядьковi стрiли, а це всi бачили, найсильнiше били по цiлi. Всi три стрiли пройшли крiзь дошку вiстрям.

Бiльше охочих лучникiв не було. I сурмач задудiв кiнець стрiльби. I показав свiй довгий бич з позначками-карбами. I отроки, що мiряли вiдстанi мiж стрiлами i карбували на своїх бичах, показали свої рези.

I все сходилось. Нiяких суперечок не було. Найкращим лучником виявився тiверець. Потiм сiверянин. Потiм варяг. А дядько Пiвень був четвертим.

Староста привiтав стрiльцiв i пересипав у шапку все, що поставив кожний iз стрiльцiв пiд заставу. Хто резану, хто ногату, хто намистину, хто перстень, хто сережку, хто навiть литу пряжку.

Переможець одержував всю заставу.

Тiверець подякував старостi i закликав лучникiв до заїзду випити доброго грецького вина.

Стрiльцi прокричали йому славу i понесли до заїзду на руках.

Вже над головами своїх носiїв тiверець закликав дядька в заїзд. Але дядько Пiвень мовчки показав: "нi!" i лишився змагатись у боротьбi.

БОРОТЬБА

У боротьбi дядько подолав лише чотирьох городян, що були трохи важчi за нього. Вiн їх усiх кинув на землю.

Але коли проти нього став варяг, нiчого дядько Пiвень не мiг удiяти. Варяг схопив дядька за пояс i легко перекинув через стегно. Дядько сильно вдарився лицем об землю. Кров зачурiла в нього з носа i з губи. Вiн не мiг нiяк спинити кров, йому довелося спуститись вниз через Подiльську Браму до джерела-водограю i там змивати крижаною водою розтовченого носа.

Вiн повернувся на торжище тодi, коли молодий купчина притис варяга спиною до землi. I всiх iнших поклав чорновидий киянин. За свою перемогу вiн не взяв анi шеляга. А ще й пригостив братiю барилом меду.

Пiвня цей молодий купчина запримiтив зразу i сам пiднiс йому чашу меду.

- Це в тебе кобил звели татi? - Спитав ласкаво.

- У мого боярина. - Насупився дядько Пiвень.

- Що - ти робичич?

- Нi, боржник. На коня позичив повiдного. А кiнь здох.

- I то все?!! - Здивувався купець. - Слухай! Плачу за тебе борг! А ти йди до мене служити охоронцем. Кiнь, кожух i кулеша мої. I ще плата - дюжина рiзан. Рiзана в мiсяць! Зрозумiв?

- Зрозумiв, мiй господине. Дякую за ласку, та менi треба боярину тих кобил повернути. У мене ряд складений з боярином.

- Як знаєш! Я завжди тебе вiзьму до себе. Приходь, коли схочеш!

НАВКУЛАЧНI БIЙЦI

Мiж боротьбою та навкулачними боями була перерва, бо радились мiж собою староста, його помiчники та мечник Верхнього Мiста, чи зводити тiльки за вагою та зростом, чи як завжди - хто кого побажає, той i викликає.

Поки йшла рада, дядько Пiвень протиснувся через натовп до малого.

Печенiзький румак зразу звiв вгору свою лебедину шию i нашорошив вуха. Його опуклi карi очi дивились уважно i напружено.

Хлопчиковi аж тепло стало всерединi - от яку здобич взяв дядько на Росi.

Дядько огладив коня, пригостив бiлим пшеничним коржем.

- Зараз ось почнуть навкулачнi бої, i я почну перший.

- Ти стомився. Тебе он як вдарив варяг об землю. Ти пропадеш!

- Нiчого! Я помолився Богородицi. Вона мене не видасть. Битимусь!

- А як же застава? Що поставиш супроти?

- Ой боже! Що ж менi ставити? - Пiвень в розпачi схопився за голову. О! Я поставлю лук i стрiли печенiга.

- А хiба речi ставлять? Я все бачу, що ставлять грошi або прикраси...

Дядько послав малого до iстобки по лук i стрiли. Хлопчик скочив на землю i щосили потяг румака за вузду.

- Не поспiшай! Я ще раз пiду до храму i помолюсь...

За брамою Володимирового мiста Пiвник видряпавсь у сiдло i погнав скакуна до Золотих Ворiт. А там стражники не перепиняли його, бо вже запiзнали його i пам'ятали.

Ось вiн в iстобцi.

Схопив сагайдак, лук та помчав, не мiг утерпiти, до Бабиного Торжка.

Але як повернувся з конем на своє мiсце пiд паркан, то навкулачнi бiйцi, добрi молодцi, вже гамселили один одного, що було сили.

А що далi - на тацi срiбла ставало все бiльше.

Коли з храму прийшов дядько,застава вже була в три монети вiд голови.

Пiвень вихопив у хлопчика зброю i кинувся до рядiв, де сидiли лихварi та мiняли.

По його роз'юшеному i збудженому виглядi вони без напруги зрозумiли, що йому конче потрiбнi грошi. I не давали за добру зброю бiльше трьох монет. А зброя була найкращої саркельської роботи. Та дядько i цим трьом потертим кружальцям металу був страшенно радий.

Пiвень ступив у коло, де змагались бiйцi. Якраз пiд валом, де не була земля мощена колодами. Якщо на мощений хiдник збити людину, то з неї може й душа вилетiти.

Ой як добре, що дядько встиг iз своїми трьома монетами. Ще б трохи, i довелося б шаблю продавати.

Пiвень по однiй поклав по монетi на тацю базарного старости. Натяг на тiм'я свого клобука, вiдкасав рукава та тугiше пiдтягнув пояса.

Проти нього був один iз гончарiв, чоловiк, що, певно, полюбляв кулачнi бої, бо носа мав стовченого, звернутого набiк. Вищий на голову за Пiвня, у плечах не такий широкий, та руки м'язистi, довгi, а кулаки просто, як молоти.

Гончар перший пiшов на дядька, розвернувся, замахнувся на всю силу правицi.

Пiвень назустрiч йому зробив два маленьких кроки швидких, прихилив голову. I рука гончарева збила тiльки шапку з голови Пiвня. Водночас дядько вдарив гончара в пiдборiддя. Гончар похитнувся.

Дядько додав йому лiвицею пiд бока, потiм правицею знов у пiдборiддя.

Гончар сiв на землю. Очманiло крутив головою.

Пiвень стояв над ним i чекав, поки гончар пiдведеться. Не пiдводився. Дядько взяв його пiд пахви i поволiк пiд схил валу та й посадовив там.

Дядько частину грошей згрiб з тацi i сказав, що другу половину ставить у заставу.

Проти нього вийшов один з княжих конюхiв. Поклав одну важку монету проти дядькової купи.

Не попер необачно на Пiвня, як то зробив гончар. Але все ходив навколо дядька i все перед себе лiвою розмахував. Це щоб дядько на його довгу руку наштовхнувся. А за тим щоб врiзати правицею чи в груди, чи в лице.

Дядько метнувся вперед. I конюх певно подумав, що вiн його вдарить. Розмахнувся на повну силу правою. Та Пiвень вiдскочив набiк i знизу, з усiєї сили вдарив конюха по щелепi. Конюх опустив руки, навiть пальцi розтис.

- Хто iнший вийде? - Спитав дядько.

Та конюх хрипко видобув iз себе.

- Я ставлю ще одну монету.

Похитуючись, пiдiйшов до тацi i кинув на неї важку срiбну монету.

I цього разу вiн кинувся вперед, прикривши себе напiвзiгнутими руками. Кружив навколо Пiвня i намагався застигнути його зненацька i щосили вдарити.

Та дядько був прудкiший. Пiдловив конюха, коли той широко розмахнувся. З щосили вдарив конюха в пiдребер'я. Удар завалив конюха на колiна. Нахилився вперед i, щоб не впасти обличчям на землю, обперся обома кулаками. На нього напала гикавка. Та все ж вiн якось звiвся i зiгнувшись, тримаючись за боки, пiшов з кола.

Тi княжi конюхи, що були з кулачним бiйцем, загорлали.

- Вiн ударив його нижче пояса!

- Проти правил, проти правил!!!

Пiвень бiгцем до старости.

- Заверни його! Нехай вiн задере сорочку! Тодi всi побачать! Я не бив нижче пояса!

А конюхи закричали, що це ганьба, заголювати при всiх людину!

Роз'юшений Пiвень пiдскочив до конюхiв i заволав:

- Нехай подивиться один лише староста!!!

Але конюхи не схотiли нiчого такого робити i вiдвели свого товариша до конюшень.

Виступив варяг, знiмаючи iз шиї гривну i обережно кладучи на тацю.

- Б'ємося до кровi... До третьої кровi.

А дядько Пiвень, згаряча забувши, що йому потовкли носа i розбили губу, погодився i висипав проти гривни всi свої монети.

Вони стояли один проти одного. Найнижчий стрiлець i найбiльший богатир iз княжих найманцiв. Один роз'юшений, необачний у своїй затятостi. А другий спокiйний, впевнений у тому, що поставив надiйну пастку супротивниковi.

Люди замовкли, бо Пiвнева перемога над iншими бiйцями здавалась їм чимось неймовiрним, якоюсь чаклунсьюю справою.

Дядьковiй прудкостi, вправностi i вiдвазi не спiвчували.

Так само, як не спiвчували вони i чужинцевi.

Бiйцi кружляли один навколо одного.

Тiльки варяг кидався на дядька Пiвня, як той блискавично вiдскакував назад, як лiсовий кiт.

Тiльки Пiвень кидався на варяга, як варяг миттю виставляв руку. Дядьковi удари не досягали нi голови, нi тулуба варяга. Всi удари попадали по руках варяга.

А ще до всього дядько так ударив по лiвiй варягу, що розбив собi в кров пальцi.

Сурмач задудiв i оповiстив всiх охочих до забав.

- Перша кров! Перша кров! Усi бачили?!

I зробив рiзу на своєму посоховi.

Дядько вiд подiбної халепи так роз'юшився, що не встиг варяг i мигнути, як вiн пiдскочив угору i залiпив кулаком по губах. Бризнула кров на льняну сорочку. Сурмач засурмив i поставив рiзу на сторонi варяга.

- Перша кров! У варяга перша кров!

Тепер варяг не розмахував рукою, а намагався вдарити знизу вгору. I таки зачепив. Розбита губа закровила.

- Друга кров!!! - Загорлали в натовпi.

Пiвень пiдстрибнув i вдарив варяга кулаком, наче ножем утяв.

Червона, обпечена сонцем шкiра на вилицi трiсла i кров бризнула на плече.

Поки дядько Пiвень вiдходив назад, варяг раптом ожив. Наче запалився якимось вогнем. Наздогнав Пiвня на вiдступi i зачепив по носовi. Розбитий в боротьбi нiс не витримав i легкого удару. Кров полилась на груди.

- Третя кров! - Заволав сурмач. - Варяг перемiг!

Але поки вiн встиг засурмити в сурму, Пiвень розмахнувся, як усi, на повну вiдкриту руку i вгатив варяга кулаком у черево.

Варяг зiгнувся навпiл, затискаючи пальцями своє черево. Вiн, напiвзiгнутий, пiдчапав до тацi i зiшкрiб iз неї все собi в капшук.

А дядьковi Пiвневi знов довелось iти через Подiльську Браму до водограю i обмивати своє спотворене, розпухле лице.

Малий не пiшов за ним. Вiн сидiв на румаковi i тримався за пакiл дубовий.

Хлопчик знав, що дядько вiдмиється i причапає знов на Бабин Торжок.

Ще буде змагання коней.

Що ж дядько поставить в заставу на кiнських змаганнях?

Лишилась тiльки печенiзька шабля.

СРIБЛО ТА ЗЛАТО

Всi судна, що творились тут на березi Глибочицi, мали в своїй основi довбанки-моноксили. На них потiм нарощували дошки.

А цей човен був набiрний. Основа всього - рiвний, як струна, дубовий киль - вiн хребет i опора всiх iнших частин човна. Вгору вiд киля вiдходили ребра-шпангоути, плавко вигнутi, мов роги велетенських лукiв, i утримували напруженi тонкi й предовгi дубовi дошки. А корма i нiс однакової висоти зводились круто вгору i увiнчувались фiгурним рiзьбленням.

Малий спинився на половинi гори i милувався спогляданням цього розбiйницького човна.

"Завдовжки буде вiсiм з половиною косих саженiв. А завширшки - пiвтори саженi "- подумав Пiвник.

Коли вiн вимiряв довжину човна кроками i все ствердилось, вiн аж запишався, що так точно визначив!

I не зчувся, як над ним вирiс високий чоловiк у шкiрянiй безрукавцi, стягнутiй широким пасом.

- Ну що, горобчику, подобається тобi цей човен?

- Я не Горобчик, я - Пiвник... Красивiшого човна я не бачив. Просто казка!

- Варязький дракар! А збудували ми його удвох з новгородцем Сидором. Бо варяги нашi нi чорта не вмiють робити, тiльки мечами сiчуться та вряди-годи веремiю здiймають.

- А ти, господине, хiба не варяг? Ти так чудно вимовляєш слова.

- Я зi схiдного берега Бурштинового моря. Всi мої родичi - тiльки рибалки. Але я дуже неспокiйний, гарячий, - поволi i нiби трохи сонно говорив високий чоловiк. - Закортiло менi побачити свiту, i втiк я iз варязькими купцями. I вiдтодi весь час iз варягами на водi. Навчився в них човни будувати. Бiльше, нiж десять рокiв витратив, а навчився.

- А коли ж ти, господине, воював?

- Ти на цi позначки, горобчику, дивишся? - Вiн торкнувся пальцями свого потаврованого обличчя. - Це не з бою. В бiй мене варяги не дуже брали берегли. Бо їм була потрiбна не моя сила й вiдвага, а моє вмiння...

- А хiба так буває, щоб не варяг творив краще вiд варягiв їхнi човни?

- Он як? Ти, видать, з головою, якщо допитуєшся! Буває! Хiба не твiй вуй виграв кiнськi змагання? Чи не так?

- Так... Одначе кiнь печенiзький!

- А хто цього румака печенiзького натравив на вороного угорця?

- Дядько,.. - протягнув хдопчик i подумки додав: "Якби вiн не дав болотного зiлля печенiгу, хiба б вiн отак оскаженiв? "А перед очима враз постала веремiя на Бабинiм Торжку. Курява, збита кiнськими копитами i людськими ногами, маячня яскравого вбрання, галас i шалена музика.

Хазяїн вороного угорця поставив на кiн три златника Володимира. Запала тиша.

I тодi дядько Пiвень потяг за вузду печенiзького жеребця. I малий на ньому верхи.

- Дядьку, що ти робиш? - Зашепотiв хлопчик, не здогадуючись зiстрiбнути на землю. - Постав шаблю! Постав шаблю!!! - Шепотiв йому згори хлопчик.

- Цить! Чим зiтну голови татям? - Процiдив крiзь стиснутi зуби.

Притяг коня пiд самий палац, де на галереї сидiв князь iз родичами i старшою дружиною.

Пiвниковi з висоти коня було найближче до князя. Великий князь щось говорив впiвоберта до якогось лiтнього воїна.

Ось вiн повернув суворе худе лице i, звiвши праву густу брову, уважно глянув на хлопчика. I на якусь мить наче здивувався i ледь всмiхнувся. Ще мить, i знову риси худого лиця набрали владного виразу та незворушностi. Тiльки очi пильно i зацiкавлено стежили за низькою поставою дядька Пiвня.

Базарний же староста вислухав недоладну дядькову промову i голосно спитав хазяїна вороного, чи згоден вiн вважати самого полового заставою?

Стрункий високий воїн здивовано зиркнув на дядька Пiвня, на полового огиря. Затримався поглядом на синцях i спухлiй бровi дядька.

- А, це ти, болотна личино?! Давай сюди печенiга та йди по гриби!

- Я на твоєму вороному поїду по опеньки! - Злостиво просичав дядько.

- Як так, то зводимо!

Дядько скинув Пiвника на землю i зразу ж щосили скрикнув i протяг жеребця палицею.

Воїн оперiщив свого жеребця нагаєм.

За мить жеребцi важко зiтнулись грудьми, заiржали, розвiяли вихорами свої гриви i товкли, гризли, копали один одного.

Ось вороний вiдскочив вiд полового i побiг по колу межи розставленими возами.

Половий за ним, ставав дибки, намагався столочити переднiми.

Воїн навперейми вороному. Та збитий з нiг власним конем шкереберть полетiв пiд воза.

Дядько Пiвень хотiв перейняти свого обiсiлого печенiга, та й собi опинився на землi.

- Бiда! Помагайте, люди добрi! - Заволав дядько Пiвень.

I йому з линвами й кийками зразу ж кинулись допомагати. Спочатку вiдiгнали печенiга вiд вороного, а потiм i спутали коней.

Щоб огир вгамувався, дядько посадовив на нього Пiвника, хоча Пiвник аж трусився вiд пережитого страху.

Бо вiн не ховався за вози. А стояв, притисшись спиною до муру княжого палацу. Кiлька разiв скаженi тварюки вдарялись об мур поруч малого, тiльки дивом не розтовкли його на мокре.

Бо кiнь все ще вихав, хлопчик не почув, що сказав староста Пiвневi, тiльки бачив, як дядько попрямував за княжим слугою на галерею.

- Князю, вiтаю тебе i зичу здравiя многая лiта!.. Мене звати Пiвнем i родом я з Нижньої Рудницi. А iм'я моє Павло.

- Звiдки в тебе цей огир? - Спитав старий iз золотою гривною на шиї.

- I його, i його господаря я захопив на Росi. Печенiга вiддав княжим людям, а огиря взяв собi.

- То це, значить, ти полонив печенiзького витязя? - Подав голос великий князь.

- Так, мiй князю! Я його тупою стрiлою iз дуба зсадив.

- Молодець!.. Iване, - Кивнув головою назад великий князь. - Дай йому ногату за печенiга, за витязя! - А тодi обернувся до воїна iз золотою гривною. - I з Петра взяти в казну гривну! Щоб, не розвiдавши досконало, не поспiшав, чи треба нагороджувати воїв срiбною гривною, коли можна нагородити шелягом! Вчiться господарювати! А ти, молодцю, старайся! - Великий князь махнув рукою, вiдпускаючи дядька Пiвня.

- Князю! Я дуже хочу тобi служити!

- Ти хiба не служиш?

- Я привiв урок людей робити. До городнiх робiт.

- Скiнчиш урок - вiдпускай людей - i на Берестове до конярень!

- Дякую, князю, дякую, князю! - I кланяючись низько, вiдступив боком, боячись обернутись спиною до великого князя...

Дядько Пiвень пiдхопив пiд вузду огиря i повiв, повiв швидко на Подiл.

Там у тiснiй золотарськiй майстернi йому пробили дiрочки в золотнику i в ногатi.

Просто тут, у майстернi, привiсив до натiльного хреста княжу ногату.

На розi бiля найстаршої київської церкви святого Iлiї вiн полишив малого на конi, накинувши повiд на гостре пакiлля чийогось тину,

Довго не було дядька. Повертався, випнувши груди, i призивно протяг до небожа правицю.

- Iди i подивись, як наш золотник сяє на iконi самого святого Iллi!

Споглядаючи велику iкону з великим багряним сонцем, до якого на червонiй колiсницi мчав володар грому Iлiя, малий так i не второпав, де висить дарований церквi золотник. Бо весь низ iкони було обвiшано дорогим намистом та золотими та срiбними монетами, карбованими у всiх краях i язиках...

- Бачив?! - Пiднiсши вгору правицю, завзято виголосив Пiвень. - То ж бо й воно!

I так само швидко покрокував, ведучи коня за вузду.

- Куди ми?

- Тьху на тебе! Наврочиш менi все дiло своїми "кудиками"! - Злостився Пiвень на малого.

Десь неподалiк вдарили в бубон i засвистiли кугички. Опинились просто в широко розчиненiй брамi заїзду. Пiд стiною заїзду з'юрмився натовп. Вибухав реготом, вигуками, плесканням в долонi.

- Дядьку, можна я подивлюсь?

- Iди та не барись! Бо менi... - не доказав дядько.

Малий i не озирнувся туди, куди дивився дядько Пiвень. Хлопчина з великою напругою продерся крiзь тiсне коло людей i ледь не викотився на майданчик, де вiдбувалося дiйство.

Дiвка з розфарбованим лицем щосили дмухала в кугички, а лiтнiй здоровань похмуро товк билом у бубон i щосили тупав ногою.

Пiд голосну музику танцювало двоє - коза та хлопчик. Тiльки коза пiдстрибувала на заднiх ногах, а хлопчик, вдягши на руки постоли, танцював догори ногами.

"От би менi так iз Ходою навчитись!" - Iз заздрiстю подумав хлопчик.

I тут його штовхнули, i вiн, щоб утриматись, прихопив когось за плахту.

- Ану не шарпайся! - Долинув згори знайомий дiвочий голос.

Пiвник задер обличчя - над ним височiла дебела перевiзникова донька. А її прихопив правицею нiчний гонець. А лiвицею вiн обхопив служницю. Так, служницю городника. I всi троє пiдпилi.

"Невже вона така п'яна, що не впiзнала мене?" - 3 тривогою подумав хлопчина. I став прислухатись до того, що шепотiв гонець дiвкам.

Тiльки зрозумiв, що щось соромiцьке. Вони йому нiчого не вiдповiдали, хихикали та попискували, коли вiн засильно лапав їх.

"У городi все не так, як у нас!"- Вирiшив Пiвник i хотiв знов дивитись на чудасiю, як почув той голос, який купальської ночi керував татями.

Малий вивернувся, щоб бачити того...

- Чуєш, Волосе! - Шепотiв у потилицю княжому гонцевi ставний чорновидий молодик. - Дурник у заїздi iз своїм стрибунцем...

- На те вiн i дурник, щоб сюди припертися iз стрибунцем, - не обертаючись, вiдповiв гонець, ще мiцнiше торсаючи дiвок.

- Тю на тебе, ребра зламаєш! - Засичала служниця.

- То йди до Гречина, може ти йому милiша за коняку! - Прошепотiв гонець, торкаючись пухнастими вусами палаючого дiвочого вуха.

Дiвка приснула, але не вiдповiла.

- Скажи Зорянi, нехай почастує,.. - шепотiв чорновидий.

- Не тре, - вперше обернувся гонець. - Стрибунець примiтний. Сьогоднi взяв йому три сонечка на Бабинiм! Поведеш крiзь браму - примiтять зразу. Сам нехай виведе...

- Довго чекати... А гостi скоро пiдуть до... Хто тодi вiзьме?.. Не перефарбуєш...

- Поговоримо ввечерi,.. там, де завжди. А зараз - згинь!

I дiйсно, Гречин за мить наче крiзь землю провалився, хоча ось тут стояв.

Дядько Пiвень вхопив за комiр небожа.

- Оце так недовго?!

- Дядьку! Тут така таємниця! Я тобi скажу!..

- Тс-с-с! Що тут у нього iз суглобами? - Голосно проказав дядько i присiв до жеребцевих копит. - Говори пошепки.

- Дядьку! Тiльки-но був отой! Вони iз княжим гонцем зговорювались проти тебе...

- Звiдки знаєш, що про мене?

- Вони золотники сонечками називали, а жеребця - стрибунцем. I хотiв Гречин, щоб Зоряна почастувала тебе, тобто пiдпоїла...

- У-у! - Захрипiв Пiвень i аж зблiд. - Ти... лишайся при... коневi... Я пiду меду вип'ю та подумаю.

Тiльки дядько зник у дверях заїзду, вiн видерся на коня, i йому тепер через голови глядачiв було добре видно лицедiїв.

Хлопчик стояв у розмальованої дiвки на плечах i жонглював трьома редьками, а дiвка трьома захалявниками. Нищiвнi леза миготiли в повiтрi i зблискували на сонцi слiпучими спалахами.

Ось хлопчина впустив одну редьку, i вона в повiтрi накололась на вiстря ножа. За тим друга i третя.

Всi загукали, заплескали.

Хлопчик скочив на землю i, втираючи рясний пiт iз засмаглого чола, почав з тацею обходити глядачiв.

Поки однi щось подавали, iншi тим часом швиденько вiдступали, нiби й не вони тiльки-но голосно захоплювались спритними скоморохами.

Пiвник теж не став розсиджуватись на конi, а скочив на землю.

Натовп розпорошився, i пiд стiною на колодi лишився сидiти хлопчик-лицедiй поруч великої торби. Коза намагалась встромити морду в торбу, а хлопчик її вiдштовхував.

- Ти звiдки? - Спитав Пiвника, надкусуючи пишний калач.

- Звiдтiля! - Махнув Пiвник на Верхнє Мiсто.

- Не бреши, ти не киянин!

- Та хiба я брешу? Я з Нижньої Рудницi. Ми до граду прийшли на княжий урок.

- То ви княжi холопи?

- Нi. Дядько боржник боярина Судомира. А всi ми вiльнi ратаї. То вiн один такий...

- А кiнь не ваший? Боярський? - Спитав малий лицедiй, вiдломлюючи шмат калача i подаючи Пiвниковi.

- Дякую красно! То дядько печенiга полонив на Росi, а огиря забрав собi. Вiн сьогоднi на Бабинiй Торжку виграв три володимирових златники! Похвалився Пiвник, заковтуючи смачний калач.

- Дивiться, щоб татi його не звели!

- Чого мають звести?

- Бо де хорошi конi, зразу ж там Гречин з'являється. А сьогоднi ось тут вигулькнув. Сам бачив.

- Який вiн iз себе, той Гречин? - Схитрував Пiвник.

- Чорнявий такий, з лиця гарний. За ним дiвки просто сохнуть. А йому тiльки конi. Вiн їх мiняє, продає. Кажуть, що вiн всяку татьбу на коней направляє. Але поки-що його нiхто не зловив. Спритний, гадюка...

- А вiн справдi Гречин? Чи так назвали, бо вiн на гречина схожий? Спитав Пiвник.

- Бо вiн байстрюк, - малий лицедiй вiдштовхнув козу вiд торби i, озирнувшись, наблизив лице до Пiвника. - I кажуть люди, що його мати була полюбовницею Анастаса.

- Якого Анастаса? - Так само тихо спитав Пiвник.

- Тю на тебе! Що то значить не киянин! Гречина Анастаса до Києва сам Володимир привiз i поставив головним при Десятиннiй церквi. А хто головний у Десятиннiй - той головний над усiма попинами. Той Анастас був найбагатший на Русi. Iз золотих мисок їв i з кришталевих келихiв мед пив! Його князь Ярослав, як здобув Київ, поставив головним над своїми скарбами. Ну, а потiм ляхи добули Київ, а Ярослав утiк до Новгорода. Тодi зразу той Анастас перекинувся до короля ляхiв Болеслава i його зятя, окаянного Святополка. Потiм кияни i проста чадь по всiй Русi пiднялись проти ляхiв. Стало їм непереливки, вони похапали великий-превеликий полон i всякого добра нашого i чкурнули у свої землi. I хитрий Анастас, загарбавши скарби Ярослава, теж iз ними дременув. Сам чув - люди старшi говорили, що й Гречин iз ляхами побiг, а потiм повернувся. Княжi слуги його мордували, щоб вивiдати в нього про Анастаса. Та вiн затявся на своєму, що нiчого про Анастаса не знає, i нiби Анастас йому навiть не батько. Нiби його батько - то слуга Анастаса...

- I звiдки ти все знаєш?!

- Бо ми все межи людей товчемося! А люди завжди щось розкажуть! .

- Слухай! А можна порося навчити? Ну, щоб воно, як ото коза, танцювало?

- Що порося? От кота важко навчити. У мене є кiт. Муркiт. На гуслях грає! Бере отако пазурами i струни щипле! Ото штука!

- А моє порося, Ходу, можна привести до тебе, щоб ти навчив?

- Можна... Тiльки що ти менi даси?

- Ножа! - I Пiвник висмикнув лезо iз пiхов.

- Давай ножа i завтра приходь

- Е, нi! Спочатку навчи.

- Ну, тодi приходь завтра зранку, тiльки не годуй вiд ночi i тримай на прив'язi. Ми отамо живемо, за тим пакiллям усiм родом... Тебе як звати?

- Пiвником! А тебе?

- Лютом мене звати... Дивись, дивись! - Зашепотiв маленький лицедiй. Гречин пiшов на Оболонь до конярiв. Вони там вночi збираються - в костi грають, вино-мед п'ють. До них туди i чужi жiнки бiгають на гульбища...

По соснових болонках хiдника легко крокував ставний Гречин. Бурякове корзно на лiвому плечi. Кий з бронзовою рукояттю заклав за плечi.

Десь на сусiднiй вулицi наче срiбний дзвiн бамкав до вечiрньої служби.

- У них, знаєш, найбiльший дзвiн на Подолi. Завбiльшки iз цебро! Пояснив Лют.

Тут виступив iз дверей заїзду здоровань, вдоволено втираючи вуса. За ним дiвка щось несла у фартушинi.

Лют пiдморгнув Пiвниковi i, схопивши важку торбу на плече, а козу за повiдець, поспiшив за дорослими. А в заїздi все тнула весела музика. Небавом i дядько Пiвень з'явився у дверях. Зразу коня за вузду, i швидко потяг iз двору

Хрестячись пiсля кожного перебору дзвонiв, просто бiг до Верхнього Мiста.

Малий, озираючись на всi боки, загикуючись вiд хвилювання, виклав усi новини, i навiть про кота, що на гуслях грає.

Дядько спинився за зворотом, пiд урвищем, i наказав повторити все. Потiм ще раз.

Нiчого не вiдказав i. знов потяг коня нагору. Вже перед ворiтьми вiдв'язав капшук i видобув другий золотник.

- Заведи коня до городника. Дай йому оцього золотника i скажи: "Найми, господине, робiтника на замiну моєму дядьку Пiвню'.

- Та за нього можна дюжину найняти!.. Я рахував!..

- Не перебивай! Тобi б тiльки все рахувати, та мiряти. Сам ти забери своє порося та Реп'яха, та йди на Подiл до хазяїна берлини...

- Тої, що сiла на мiлину?

- Ага! Слухай уважно - попрохай у нього, щоб сховав тебе. Про мене нiчого не кажи. А йому поясни так - дядько кудись подався, а боярськi люди хотять тебе продати в неволю...

- Хiба таке може бути?! - Затремтiв хлопчик.

- Все може бути. Пiдлотою все життя наповнено. Якщо я до жнив не повернусь, просись iз ним на лодiї до Iскоростеня. Там на ярмарку питай людей iз нашого краю. Когось обов'язково знайдеш. Ось тобi три ногати. Тiльки не марнуй грошi! Чуєш?!! Поспiшай! Чуєш?!!

- А ти? Я з тобою! Я допоможу!..

- Зараз головосiк буде! А до того я слiд гнатиму. Це тобi не пiд силу. Заважатимеш... Iди з Богом!..

Перехрестив хлопчика, а сам просто кинувся бiгцем назад на Подiл.

Пiвник усе зробив, як наказав дядько - огиря лишив у городника i вiддав золотого на робiтника, а Ходу i Реп"яха забрав iз робочого подвiр"я.

Геть пiд нiч дiстався Пiвник на Подiл i наскочив на довгий хiд. Було їх може з дюжину, скоморохiв. Жiнок, дiвчат, хлопцiв i чоловiкiв. Навiть дiд старий з гуслями дибав. Вели козу i ведмедя. Попереду з лiхтарем глиняним здоровий молодик. В кiнцi ходу виступав кароокий Лют. I теж нiс лiхтар на довгiм дерев'янiм держаку.

- Гей, Пiвнику! - Першим примiтив знайомого малий скоморох. - Йдемо забавляти гостей-купцiв до iллiнського заїзду. Ходiмо!

- А старшi що?

- Нiчого! Пiшли! Я тебе запрошую!..

Та все ж перебiг наперед i спитав у вуя Лютового. Похмурий здоровань махнув рукою, мовляв - нехай iде.

Пiвник, притримуючи на повiдцях невгамовного Ходу та похмурого Реп"яха, що все гарчав на ведмедя, почимчикував кривими подiльськими вулицями.

Цiлу нiч вони пробули у найбагатшiм заїздi подiльськiм, бiля Iллiнської церкви.

Пiвник нiчого сам не робив i звiрi його нiчого не робили, а проте йому вдалося пригоститись i горiхами, i фiгами, i калачами, i коржами... I ще чого тiльки не покуштував iз пундикiв хлопчина!

А скiльки всього побачив та почув! Особливо ж його вразили двоє скоморохiв - той перший силач, що з лiхтарем був, i старезний дiдусь-гусляр. Молодому для вправи натягли мiцну линву мiж горищем комори та конюшнi. I вiн пройшов по линвi туди й назад.

А дiд спiвав пiд гуслi про походи Iгоря на грекiв, про смерть вiщого Олега, про хлопця-отрока, що здурив печенiгiв i визволив киян.

А коли всi стомленi нiчною веремiєю вертались на свiтанку додому, то Пiвник не йшов, а, здавалось, танцював, i радiсть i бадьорiсть тримали його в силi.

I так йому хотiлося стати вправним i смiливим скоморохом, що може по линвi ходити i мечами жонглювати, i хотiлося побачити Царгород золотий, i хотiлося чужi мови знати, як славний київський отрок.

Вiн зовсiм не бачив, якi стомленi, пiдупалi духом лицедiї. Вiн чув, що вони говорять, i зовсiм не брав собi в голову, що господар пожадливий, i що його челядники все за ними назирали, щоб вони чого не поцупили, а заплатили їм удвiчi менше, нiж було обiцяно.

Пiвник мовчав, а душа його спiвала вiд радостi. Та ще здоровенний медовий пряник за пазухою переконливо свiдчив, що життя веселе та щедре. А ведмiдь, що поруч трiскотiв пазурями по хiднику, стверджував нiби - воно до всього ще й казкове!

Як прийшли додому, то просто попадали на лавки та пiл i спали до полудня.

Крiм старого гусляра, Пiвника та його звiрят, що шастали подвiр'ям i все обнюхували, дослiджували

Побачивши, що Пiвник не лягає спати, гусляр попрохав допомогти. Поклав розбовтанi, розладнанi гуслi собi на колiна, а Пiвника поставив при справних. I сказав вдаряти по струнах. А сам пiд тi звуки пiдстроював розладнанi. Ударить кiлька разiв по своїх гуслях старий, прислухається, а тодi просить малого Пiвника повторити те ж саме на добрих гуслях. I нiчого, до ладу виходило.

Так вони чимало часу на гуслi витратили, поки старий сказав:

- З тебе добрий помiчник. Пiшли, пообiдаємо, ми добре попрацювали.

Коли вони ласували купецькими пирогами, пробудились Лют i канатоходець, i зразу ж до столу.

Канатоходець, вiн ще й з мечем танцював, невдоволено зауважив старому:

- Ти, дiду, так гостей частуєш, нiби ти отаман. Хто знає, який заробiток буде завтра на базарi.

Пiвниковi вiд сорому, що про нього таке виговорюють старiй людинi, та ще за столом, шмат застряг у горлi.

- Коли я помру - хто вам усiм гратиме? Кого ви зараз можете запросити з гуслярiв? Хто в таке кодло пiде? Гуслярi хорошi не люблять срiблом дiлитись.

- То ти його збираєшся вчити? Скiльки рокiв ти сам вчився? Скiльки рокiв витратив?

- Оце вже не твоє свиняче дiло! Мене не було кому вчити. А його - я вчитиму!

Пiвниковi аж серце закалатало вiд радостi, що такий гусляр сам його обрав для навчання.

Пiсля цiєї короткої сутички за столом на Пiвника вже нiхто не звертав уваги, не зиркав, що вiн на дурнячка у них хлiб їсть.

А коли Лют пробудився, то його зразу Пiвник попрохав, щоб вiн кота-гусляра показав. Лют подивився на хлопчика округлими очима.

- Ну й забувака ти! Я ж тобi вже казав, що вiн жив у нас, а потiм пiшов на Житнiй базар. Там страшенно багато мишей у коморах. Туди коти зi всього Подола збiгаються.

Пiвник сперечатись не став, але зрозумiв - Лют бреше йому i не мигне.

З того дня сивобородий старець може по пiвдня навчав Пiвника. Сiдали один проти другого. Гусляр показував, як щипати струни, як вдаряти по струнах, як приглушувати звук.

Коли старезний гусляр бачив, що Пiвник стомився, вiн говорив:

- Щось у мене пальцi зомлiли... Що то значить старiсть. Пiди, Пiвнику, пiди пограйся. Он хай тебе Лют навчить ножа метати. Вiн хоч брехун великий i хвалько, але ножа кидає добре... Я, коли iз Святославом ходив, дуже мене нiж виручав. Якось на мене печенiг з булавою напав, а я метнув ножа - точно в горлянку. Гай, гай, спливло, минуло!..

Старий пiднiмав над дзвiнкими струнами вузлуватi тремтячi пальцi.

- Йди, йди Пiвнику! Нiж - зброя найперша! Без ножа чоловiк нiщо! Хто б вiн не був - чи смерд, чи городянин, чи боярин! Нiж тебе порятує скрiзь i завжди - i вночi, i вдень, i за столом, i в лiжку...

- А я ножа пообiцяв Люту, якщо вiн навчить Ходу танцювати. Як же я тепер?..

- Не переймайся. Якщо ти ножа свого вiддаси Люту, я тобi свого подарую. Вiн iз далекої агарянської землi.

I бiлоголовий старець видобув з-за пазухи ножа з вузькою колодочкою i широким лезом. Зачепив товстим нiгтем блакитне лезо, i почувся звук дзвiнкий i чистий, наче срiбний.

Гусляр дотримав слова i вiддав Пiвниковi ножа саме тодi, коли всi лаяли Пiвника i кепкували з нього.

Тiльки гусляр-дiдусь смiявся.

- Та чи ви показились - з-за чужого срiбла перейматись. Може то його Господь Бог випробовував?.. Давай, дитино, гуслi настроїмо, якщо пальцi не болять.

- Та нi, вже не болять, - озвався Пiвник, а думкою до тiєї суботи повернувся. У п'ятницю вони ходили на Подiльське торжище. Грали, грошi заробляли. Тут щоп'ятницi був ярмарок. Повертались опiвночi. Пiсля спекотного дня задуха була страшенна, i старий гусляр просто умлiвав вiд болю в серцi. Спадаючим голосом благав Господа дати йому побачити схiд сонця. До подвiр'я його тягли пiд руки, бо ноги вже не тримали старого.

I саме тодi завили вiтровiї над Верхнiм Мiстом, засвiтились незлiченнi змiїстi спалахи. Земля й повiтря здригнулись вiд громовиверження.

Обернувшись до старого, Пiвник побачив при блакитному сполоху - старий оживає! Дихання його вирiвнялося i вiн починав зводитись на лiктi.

Хлопчик зрадiв i, не зважаючи на страшний гуркiт грому i слiпучi блискавки, примостився на лавi i миттю заснув.

Потiм наче на свiтаннi хтось пiдiйшов i збудив його вiд липучого сну. Єдине, що вiн мiг ствердити потiм - одяг у того, когось, був наче золотавий.

Пiвник протер очi. Дверi вiдхиленi. I крiзь дверi, i крiзь вiкно вливалося холодне вологе повiтря.

Ще раз протер очi. Бiля лавки нiхто не стояв - всiх поборкав нестримний сон...

Потiм вiн нiколи так i не змiг усвiдомити, чому саме вiн пiшов нагору до Десятинної, а не до Iллiнської церкви, наприклад. Знав, що треба чимскорше помолитись, щоб видiння - коли воно добре - поскорiше збулось, а як погане - щоб не збулось.

Та дверi храму зачиненi. Занадто рано.

Тiльки на мокрi, мармуровi плити виповзли калiки. Знов, як i тодi, першого разу, Пiвника охопив розпач i жах при спогляданнi людської бiди. Не змiг бiльше стояти на виднотi i кинувся тiкати вiд храму. Побiг крiзь браму, бо вже у Верхнє Мiсто заповзали валки з вантажами.

Спочатку Пiвника потягло до їхньої iстобки. I знов, коли здаля побачив скоцюрбленого Тальця, що запрягав коней, його охопив сором, наче це вiн полишив холопiв у бiдi, а сам по-зрадницькому втiк.

Вiд такого почуття вiн зовсiм знiтився, i вирiшив повернути до мiста.

Нараз подивився праворуч, де на схилi гори стояв велетенський дуб. Та що це?! Дуба немає.

Тобто половина дубового стовбура стирчала вгору, сяючи розламаною деревиною наче жовтий риб'ячий зуб, i тiльки вгорi вiдходила на бiк могутня крива гiлка зелена. А вся крона, i друга половина, бiльша лежала внизу за багато саженiв вiд пня.

При основi уцiлiлої гiлки з розщепiв деревини наче визирав зелений горщик.

Не роздумуючи, Пiвник помчав по мокрiй травi, що холодом обпiкала ноги.

Обережно, щоб не поранитись об гострi пласти деревини, що стирчали лезами ножiв, полiз вiн угору.

Дряпався вгору поволi-волi.

Ось i гiлка. А в її основi тепер розкрилось дупло старе i вiд нього стирчали на всi боки велетенськi скалки деревини.

Зелений горщик був цiлiсiнький.

Пiвнику здалося, що вiн не дочекається, поки дiстанеться до землi i там вже розкриє горщик.

Тому вiн не став злазити, а отут, на рипучiй гiлцi, вiдколупав ножем просмолену затичку.

В обличчя йому бризнуло сонце, вiдбите вiд бiлих i жовтих кружалець монет, заiскрилось вогняним полиском камiнного намиста, засяяло на маленькiй блакитнiй оздобi, по якiй розпустило свої вибагливi вiття-вiзерунки Дерево Життя.

- Ось чого до мене приходив... - уголос промовив Пiвник, та не скiнчив, бо не знав, як те видiння назвати.

- I не сказав менi, - зашепотiв хлопчик, розглядаючи самоцвiти i блакитну пiдвiску iз золотим Деревом, - що менi з цим усим робити?.. Ой, а я дурний! - Майже прокричав Пiвник. - Та це ж подарунок ковалевiй доньцi!

Тут вiн на мить прислухався. Його чутливе вухо вловило далекий дзвiн. "До заутренi кличуть!"

Бовкали дзвони i в ближнiх церквах.

Не гаячи часу, Пiвник по частинах видлубав монети iз глечика i опустив за пазуху. Важим холодом вони вкололи шкiру живота та грудей.

Глечик, намисто i блакитну пiдвiску вiн поклав на дно розколотого дупла.

Йому так хотiлося роздивитись усi монети,

Але треба поспiшати! Пiвник просто бiг до Десятинної. Треба справедливо роздати все калiкам убогим.

Тiльки хто воно приходив напереденнi?

Той Бог, якому дядько молиться щодня? Чи хтось iз лiсових богiв? Але яка турбота лiсовим богам до понiвечених, упослiджених, покинутих усiма калiк? Нi, певно, що це таки був дядькiв Бог. I це вiн виказав Пiвнику скарб. А скарб старий, не християнський, бо на жоднiй монетi немає знаку хреста, знаку нових богiв. А може, Пiвник просто не роздивився.

Малий не втримався i видобув з-за пазухи одну монету. Спалахнуло жовте кружальце, i на ньому зблисли риски i позначки, наче шашелевi ходи на старiй дошцi.

В ротi у Пiвника пересохло, серце калатало, а у вухах всi бадьорi звуки суботнього ранку пiднеслись до такої сили, що здавалось,. навколо вчорашня буря гримить.

Сталося так, що коли Пiвник витяг першу монету i подав найближчому жебраковi, крiзь розчиненi врата храму вибухло врочисте "Алiлуйя, алiлуйя. алiлуйя!" - радiсне, врочисте i нестримне.

Ця мить поєднала i сонячнi променi, i ангельськi голоси хору, i радiсть вiд здатностi дарувати, дарувати iншим людям. Все злилося в якесь сяйво, в якийсь вогонь, що зiгрiв, освiтив, заполонив усе єство хлопчика.

Вiн наче не йшов, а наче плив над мармуровим хiдником. Ось вiн пiдлiтає, пiдпливає до наступного калiки, подає йому блискуче кружальце.

Калiки тягли до нього розкритi долонi. Та ось вiн побачив, що вже вони тягнуть до нього скрюченi, мов пазурi звiринi, пальцi, хапають його за холошi, за подiл сорочки, за пояс. Ось вiн зависає в повiтрi. А вони його тягнуть униз i униз, i щось обривається, i вiн летить униз, униз до розчепiрених безжальних пазурiв.

Йому не стало чим дихати, сонце враз вибухнуло в очах iскрами, загасло зразу ж за чорною смердючою пеленою...

Пiвник плив, то в гарячих, то в холодних струменях i розумiв, що спить. Ось йому стало видно - до його лави пiдходить той хтось у золотавiм одязi променистiм i протягує руку. Не чекаючи, поки його торкнуться, - сiв на лавi. Розклiпив повiки - над ним у свiтлiй рясi, залитiй золотими променями сонця стоїть чорновидий попин. Той самий, якого вони зустрiли першого разу,

Пiвник ледь повернув голову, щоб обдивитись, де вiн опинився. Та гострий бiль пронизав йому шию.

- Ой! - Не втримався хлопчик.

- Потерпи. Ще довго болiтиме. А знаходишся ти в моїй келiї. При храмi Богородщi. Мене ти впiзнаєш?

- Впiзнаю. Ти попин. Ти стерлядь iз Подолу тягнув.

- Все так. Тiльки годиться мене звати - отець. Отець Онуфрiй.

Пiвник подумав: "Та який ти менi отець? Ти просто попин.

- Їсти хочеш?

- Хочу.

- Треба вiдповiсти: "Так, мiй отче!" - Пiвник здивовано вирячив на нього очi, але добре усвiдомлюючи, що вiн у владi цього попина, тобто "отця", вирiшив за лiпше пiдкоритись.

- Так, мiй отче!

- От i добре! Сiдай до столу.

На столi поруч iз накритим гарячим горщиком пишний буханець хлiба-загреби, двi дерев'янi ложки, нiж i на дерев'янiй тацi бiла редька молода, молода цибуля з пiр'ям i часник. I ще стояв на столi берестяний коробок iз суницями.

- Ти, сподiваюсь, хрещений у православну вiру?

- Авжеж! - Бадьоро вiдловiв Пiвник i, згадавши, додав. - Так, мiй отче!

- Якщо хрещений, то повинен знати, що перед трапезою треба прочитати молитву. А ти зразу до ложки тягнешся. Отож, проказуй за мною: "Отче наш, iже єси на небеси... Да святиться iм'я Твоє, да приiдеть Царствiє Твоє..."

Пiвнику було радiсно повторювати незвичнi i врочистi слова. I хлопчик їх просто виспiвував за чорнобородим попином...

По молитвi, проказавши: "Господи, благослови!", попин насипав собi i хлопчиковi в миски осетрової юшки, вiдломив по щедрому шмату хлiба. Юшка з головизни була така смачна, духовита i гаряча, що Пiвник не мiг себе стримати i голосно сьорбав, обсмоктував хрящi та плямкав губами. I на стiл крапав з ложки... Попин зауважень не робив, лише стиха посмiхався у свою розкiшну бороду.

Пiсля обiду попин почав Пiвника випитувати все-все про його дядька i про нього самого. Про всi бiди Пiвник переповiв. Лише змовчав, що живе у скоморохiв на Подолi. Що попини люто ненавидять скоморохiв та лицедiїв, i волохiв, i чарiвникiв, добре знав.

- То ти кажеш, твiй дядько ревний християнин i весь час на службу ходив, свiчки ставив, на церкву жертвував?

- Так, мiй отче!

- Ну, тодi помолимося разом за його безпеку. Повторюй:

"Скоро предварi, преждi даже не поработимся врагом хулящим Тя к претящим нам Христе Боже наш погубi хрестом Твоїм, борющие нас..."

- Тепер ти можеш iти до тих, у кого живеш. Та перед тим послухай моє напучування. Знай - ти впав у грiх гординi. Бо ти вирiшив обласкати тих, кого бог позначив убогiстю... То ангел тебе випробовував. Вiн тебе привiв на дерево до скарбу. Ти ж, як добрий християнин, повинен був прийти зi срiблом та злотом до храму i збагатити його скарбницю, щоб на тi монети святi отцi прикрасили храм сосудами, ризами та божественними книгами, щоб дали подаянiе жебракам! А ти взявся виправляти чуже горе по своєму слабкому розумiнню. I вийшло - спокусив убогих та ницих!.. А спокусити жебракiв - великий грiх! Зрозумiв, мiй сину?..

Пiвник тодi нiчого не зрозумiв. Йому тiльки нестерпно хотiлося до скоморохiв, до веселого Ходи i похмурого Реп'яха. I вiн подивився в очi чорного попина.

- Так, мiй отче! Iншим разом, коли знайду скарб, я спитаю тебе, як iз ним чинити... або... або зразу вiддам до храму...

I раптом, сам навiть не знаючи, чому, спитав:

- А чого ви всi, попини - чорнi? Ви всi греки? От ти, за лицем ти гречин, а мова в тебе чиста київська. Чому так?

- У мене батько був гречин. Його з iншими отцями до Києва привiз у вiрi людей наставляти сам Володимир... А мати iз цих земель.

- Так ти, як i Гречин Коняр, покруч? У нього так само, як i в тебе, батько попин... тобто святий отець, - виправився миттю Пiвник.

- Мiй батько був чоловiк учений i благородний. I з моєю матiр'ю, хоч вона була рабиня, взяв християнський шлюб. А той гульвiса, про якого ти сказав, зачатий у блудi i рабствi i вихований у мерзотi. Бо хто його батько - чи Анастас, чи його служка Агатос, не знає i сама його матiр! Та буде проклятий цей Анастас без покаяння! Грiховодник i содомiст, зрадник i злодiй! Пiдла, пiдла личина! Коли цей смрадний пес був тут, вiн мене утискав i не давав служити богу i людям на всю силу. Тепер же через нього до нас, грекiв, немає довiри... I знов я змушений....

Далi вiн не став говорити, гнiвно насупився. Потiм перехрестився i замирено сказав:

- Господи! Вибач менi мою гнiвливiсть та злослiв'я. Дитино моя, iди з богом!

Повертався на Подiл без капшука iз ногатами i без мисливського ножа при поясi.

За день вiн сходив подивитись, що сталося iз рештками велетенського дуба.

Дуба не було. Не було нi гiлля; нi пенька навiть. Тiльки на крутiм зеленiм схилi жовтiла заглибина. Навiть корiння викорчували.

ТАТI-КОНОКРАДИ

Коли вони збирались йти до заїзду на вечiрню забаву, старий наказав малому:

- Бери й ти гусельцi. Сьогоднi ми з тобою починаємо вiншування. Як вдарю по струнах перебором мелодiю, ти тодi на басi за мною. А як почну спiвати - ти вже веди голосом далi до самого кiнця. Зрозумiв?

- Та я ж... нiчого ще не вмiю, ще...

- Злякався? Нiчого, поки дiйдемо, заспокоїшся. Треба, щоб усi бачили ти мiй учень, дарма хлiба не їси... Хоч вiн бiльше не присiкується, однак вони думають, що ти ледащо...

I поки вони йшли вечiрнiми вулицями, малого справжня пропасниця трiпала.

Та лише дiд-гусляр перебором струн почав пiсню, як тремтiння скiнчилось. Спiвав хлопчик голосно, дзвiнко, але й не витягуючи на таку силу й висоту, щоб зiрватись. Услiд за дiдом затяг славу купцям-гостям новгородським, як завжди - припливали вони в жнива по добру київську пшеницю.

Пiсля вiншування коза з Лютом танцювали, ведмiдь через голову качався, канатоходець i дiвка перекидались гострими захалявниками.

Хлопчик i дiдусь вiдiйшли пiд стiну, а потiм до них i Лют приєднався. Лют зашепотiв.

- Сестрицi важко догодити, але вона сказала, що в тебе голос чисте срiбло. I ще дядько сказав - як гуслi опануєш краще - сам вiншуватимеш. Дiд вже слабий, а в тебе добре виходить.

Пiвнику вiд Лютових слiв чи не найбiльша була радiсть - стане гуслярем-скоморохом i буде по всiх святах ходити i людей розважати i сам веселитись!..

Та вже вранцi на базарi, як пiшли вони з Лютом та його сестрою купувати рибу, Пiвника покликали знайомим свистом.

Озирнувся - дядька поблизу не було. Лише бiля вуглярської коли присiв обiдраний чумазий чоловiк i щось длубався з колесом. Пiвник хотiв доганяти Люта, та чоловiк знов свиснув i, не озираючись, поманив брудними пальцями його до себе.

- Я зараз,.. я дожену!.. - Гукнув Пiвник, метнувся до чорної коли.

- Слухай мене - щоб з обiду чекав мене при дорозi. На другiм зворотi бiля Бабиного яру. Сховайся в кущах i чекай мене. Тiльки ж гляди - нiкому не кажи нiчого, куди йдеш! А тепер iди!

- А Реп'ях, а Хода?

- Нiкуди не тягай! Iди, йди швидше вiд мене. Швидше...

...Пiвник довго лежав у теплiй шовковистiй травi пiд кущем, що не з чувся, як i заснув.

Прокинувся, бо вiдчув - на нього пильно дивляться. Сiв - а над ним навпроти стояв дядько Пiвень у вуглярськiм вбраннi.

- Ти що, чортова душо, виробляєш?! Старцiв золотом обсипаєш?!! I це саме тодi, коли твiй дядько рiдний ось-ось стане повним холопом?!! Просто боярин ще не знає, що тут трапилось зi мною! Ще не вiдомо, чи викуплюсь я з боргу!..

- Ти викупишся! А вони калiки. У них нiколи нi руки, нi ноги не повiдростають. I їх нiхто не догляне. А якщо ти станеш калiкою, тебе ми всi доглянемо.

- Тьху на тебе, дурня! Ще наврочиш! - Спересердя сплюнув дядько Пiвень i тричi перехрестився. - Спаси мене, Дiво Пречистая, сохрани i помилуй вiд калiцтва! А тепер, личино чортова, ходiмо. Iди i слухай, що маєш робити...

Перш за все дядько Пiвень забрав одяг у Пiвника i перемазав його в залишках вугiлля, ще й смолою де-де пошмарував.

Потiм, як тряслись на передку коли, Пiвень пояснив, що належить робити Пiвниковi, що має робити, коли вони заскочать татей-конокрадiв у їхнiй схованцi.

Удвох вони заскочили чотирьох татей. Їх двоє - мiзерний хлопчик i його дядько, гарячий, запеклий, затятий.

А тих було - Гречин, син перевiзника, гонець княжий та конюх-печенiг.

Дядько заздалегiдь вивiдав усе, винюхав, виповзав на черевi плазом. Почав за ними полювання вiд тiєї ночi, коли подався потайки на Оболонь до конярського збiговиська. По їхнiх слiдах вiн дiстався до острiвця на болотах. Там конокради ховали коней. Перетавровували їх, масть мiняли i крадене хоронили.

Першим Пiвень поцiлив конюха-печенiга. Крижем розкинувши руки, печенiг завалився бiля багаття. Син перевiзника кинувся по гатцi на другий берег протоки. Але в трьох кроках вiд берега вiн перечепився. Дзизнула тятива, i вiн з розпачливим зойком сiв на хмиз.

Печенiг теж завивав бiля вогнища.

Гречин не встиг сховатися межи коней, як мисливськi стрiла вп'ялася йому межи лопаток. Стрiла не звичайна, а вилочка.

Лише гонець пiсля першої стрiли впав плазом на землю i вiдкотився вiд багаття у смоляну тiнь.

- Волосе, Волосе! - На повен голос благав Гречин. - Витягни менi стрiлу. О-о-о-о-о-о! - Волав вiн. - Як пече, як пече!!! Волосе, Волосе! Вiн простягав руки в бiк густої чорної тiнi. - Молю, благаю тебе, Волосе!

I зразу ж туди одна за другою свиснули три стрiли.

Спочатку Пiвниковi, що споглядав усе з висоти на вербовiй гiлцi, здалося - стрiли поминули цiль.

Бо з трави високої нiякого звуку. Тiльки Гречин скиглив та стогнав син перевiзника. Печенiг бiля багаття голосно харчав. Дядько теж мовчав, не рухався.

Аж ось в останнiх спалахах тахнучого багаття побачив Пiвник, як заколивались вершки трави i над ними звiвся княжий гонець. З лiвого плеча в нього стирчало зламане древко стрiли, а в напруженiй правицi кривавим плиском дзеркалився меч.

I зразу ж дзизнула тятива, i стрiла вп'ялася в зап'ястя правицi. З вiдчайдушним прокльоном, iз смертельним зойком розпачу вiн випустив меча. I пiдняв лiвою рукою правицю, з якої стирчала стрiла. Вiн не змiг стояти i впав на колiна, наче п'яний. I вже зубами намагався вирвати стрiлу з рани.

Гречин когось кликав то грецькою, то польською мовами.

Хоча Пiвник напружено прислухався, проте не почув, як дядько брiв до острiвця.

Тiльки Пiвень виник на острiвцi, тої ж митi в нього з темряви про свистiла стрiла. Пiвень падав навзнак i хлопчик бачив, що стрiла вдарила дядьковi в скроню.

Чи то вiтерець повiяв, чи то жар до пiдсохлого хмизу пiдкрався, затахле вогнище спалахнуло i вибухло роєм слiпучих iскор.

З-за куща витикався поволi човен. На носi зводив тугого лука лях! А на деменi безшумно орудувала правилкою городникова служниця.

Лях цiлився туди, куди завалився дядько Пiвень.

Та лях не встиг до кiщя напнути лука. Зустрiчна стрiла вдарила його в колiно. Навмання випустивши свою стрiлу, вiн осiв на дно човна.

- За кугу! За кугу! - Крикнув лях городниковiй служницi. Та вона й без нього все втямила i одним глибоким i довгим гребком завернула човна за густу стiну очерету. Тепер човен був недосяжний для стрiл Пiвня.

А служниця добре знала тут всi ходи й протоки

I нараз дзенькнула тятива, точнiсiнько, як гусельна струна.

- Ой, мамо, мамо! - Скрикнула служниця i з гуркотом покотилася на щось дерев'яне в човнi.

- О-о-о! - Застогнав розпачливо на днi човна Лях.

Пiвник почав спускатись униз. Тихо, обережно, зупиняючись та прислухаючись. Та нiчого не мiг розiбрати крiзь кумкання болотних крякiв. Їхнiй переполох минув, i вони тепер з подвоєною бадьорiстю кумкали та кректали, аж у вухах лящало.

При миготливому свiтлi багаття спостерiг - як човен приткнувся носом до кучугури, так i не рухався.

У два голоси на днi човна стогнали i служниця, i Лях. Коли Пiвник з великим зусиллям продерся до берега, так, щоб не порiшити самого себе третiм настороженим самострiлом, вiн побачив - з берега нечутно спускається у воду його дядько Пiвень. Голий геть, обличчя наполовину залите кров'ю. А в зубах затиснув колодку тонколезого захалявника.

Наче видра, швидко й без плюскоту поплив за кучугуру очерету. Мить розчинився у чорнiй теплинi ночi.

Та за якийсь час на освiтлену воду виплив човен i посунувся до берега, де в кушах причаївся Пiвник. В найзручнiшому мiсцi, де гатка була пiд ногами, Пiвень щосили погнав човна до берега i майже наполовину випхав його на траву. I зразу ж тишу розiтнув розпачливий зойк.

Над човном виросло бiле тiло дядька Пiвня i зразу ж iз човна пiдвелась служниця iз сокирою i|хотiла бити його сокирою в голову. Та Пiвень ухилився, вивернувся i заломив їй руку за спину i щосили кинув назад у човна. Її голова дзвiнко вдарилась об дерево.

Тим часом Пiвник бачив, як iз носа човна перевалюється в траву Лях. Не те, щоб вiн його добре бачив - вiн бачив, що щось камешиться i чув звук.

Та перше, нiж Пiвник зготувався туди метнути ножа, дядько вже був там i вдарив Ляха п'ятою. Лях гикнув i затих.

- Принеси вогню i хмизу!

- Тут глибоко! А там же гонець. Я боюсь...

- Швидко! Бо небавом свiтанок!

Тремтячи бiльше вiд страху, анiж вiд холоду, Пiвник побрiв по глибокiй, для нього, водi до острiвця.

- Що там? - Спитав дядько Пiвень, роздмухуючи вогонь бiля човна.

- Печенiг пiдсмажив собi бока i лежить як мертвий, але дихає. Гречин лежить i важко дихає. Гонця корчi крутять: всю траву, куди руки сягають, повидирав...

Ось багаття яскраво спалахнуло, i Пiвник аж затрусився, як побачив служницю на днi човна. З розбитим лицем, вся перекаляна кров'ю скоцюрбилась. Тепер Пiвник побачив, як її дiстала самострiльна пастка. Стрiла протнула їй праву грудь i ще пiд шкiрою застрягла. Дiвка роздерла на собi сорочку, щоб якось звiльнитись вiд наконечника i уламкiв древка. Та не змогла.

У Ляха на губах пiнилась жовта слина i вiн важко дихав, очi в нього блищали, мов у хворого на пропасницю.

Межи служницею i Ляхом, займаючи бiльше половини човна, лежали два короби i двi цiлi телячi шкiри.

Поки Пiвник роздивлявся на все, дядько повивертав за спину руки i служницi, i Ляху, та й позав'язував їм i руки, й ноги сировицею. Пов'язаних кинув на траву. Вивалив короби i телятину трохи осторонь.

У звiльненому човнi перевiз на берег гонця i Гречина, сина перевiзника i печенiга.

Всi четверо були наче п'янi, пускали слину i важко дихали. Пiвень теж їх пов'язав i поклав рядочком, але так, щоб не могли дотягтись один до одного.

- Назирай за ними. Тiльки почнуть повзти - бери i тни отут! - Дядько показав на пiдщелеп'я печенiгу.

Пiвень зганяв човна на острiв i перевiз усе, що там знайшов. I коней перегнав. Десять коней. I самострiли познiмав. I понiс кудись в темряву, туди, де пiдковою стояли високi верби.

"Для чого вiн ставить там? Щоб за нами не погнались?" - подумав Пiвник.

Вранцi, нi, ще в переддення, все зрозумiв. Iншi, полоненi тобто, що потроху починали оклигуватись вiд якогось дурману, чи що, теж зрозумiли.

Пiвень по одному пiдтяг їх до верб i поприв'язував до стовбурiв. I поприпинав їх їхнiми ж линвами i сировицею.

Вiд насторожених у травї самострiлiв до бранцiв протягнув мiцнi жилки.

"I де вiн їх узяв?!"- Очманiло подумав Пiвник.

А Пiвень, стоячи збоку вiд служницi, вже питав:

- Для чого короби їм? Ти знаєш?

Служниця нiчого йому не вiдповiла i вiдвернула голову. Тодi вiн пiдiйшов до Ляха.

- Для чого короби? Чиї вони?!

- Якби ти був лицарем, я б тобi вiдповiв. Але ти пiдступний холоп, хитрий, смердючий пес! Поставив пастки, не гiднi воїна! Ти i тiлом i душею раб, холоп, бидло, руська худоба!

- Ляше! Не гнiви мене, не бреши на мене. Я вiльна людина! Якщо я твою голову кину суддям i приведу зведених коней i весь ваш татiвський реманент, - нi княжий, нi церковний суд не визнає мене винним, i боярин мене не одержить в холопи! Але не про це мова! Скажи - для чого цi короби ти сюди пер? I я тебе зразу ж вiдпущу. Слово даю!

- Рабське слово сили не має! Зрада - зброя рабiв!

- Даю слово - твою полюбовницю звiльню, стрiлу з неї витягну i коня вам найсильнiшого дам. Тодi повiриш?

- Спочатку її звiльни!.. - Прохрипiв Лях.. Служниця подумала, що Пiвень її чи мордуватиме, чи iвалтуватиме, тому вона, як вiн наблизився, плюнула йому в лице. А вiн у вiдповiдь її вдарив по вилицi. I зразу ж блискавично видер iз рани уламки стрiли.

Пiвник стояв поруч i заглядав, як то дядько чинить.

- Не дивись, не дивись на мою голизну, личино древлянська!

- Я й не таке бачив! А ти, а ти... це ти в зеленiм глечику принесла в iстобку отруєний мед.

- Не базiкай! Приведи Кошлатого! - Не обертаючись, наказав дядько Пiвень. - Я тебе вiдпускаю. Можеш навiть їхати за пiдмогою. Тiльки я спочатку поприбиваю до верб!

- Не поїду я нiкуди... Вiдпусти його!

- Нехай вiн скаже - для чого короби!

-- Вiн не скаже...

- Тодi i вiн сконає, як оця поганська личина! - Пiвень широкими кроками рушив до печенiга.

Iшов i зi свистом розсiкав повiтря блакитним лезом меча.

Служниця мовчала.

Ось три кроки до конюха-печенiга. Срiбним променем спалахнув меч. I глухо вдарила стрiла в печенiговi груди,

- Ой матiнко! - Закричала служниця. А Пiвень вже йшов до гiнця i сiк мечем повiтря. Навiть не зиркнувши на мертвого печенiга - стрiла йому серце пробила.

- Не тре, не тре! Я все скажу! - Заголосила служниця. - Це для того, щоб...

- Тихо! Не галасуй! А ти вiдiйди! - Кинув дядько через плече Пiвнику, що йшов слiдом за ним.

Тому Пiвник не чув, що вона шепотiла дядьковi.

Дядько стояв, може на голову нижчий вiд неї, схилив голову на лiве плече, пiдставив угору вухо, наче недочував i все кивав i кивав на її слова.

Мовчки звiльнив вiд пут служницю i її коханця Ляха i пiдвiв їм мiцного коня. Лях мовчки розглядався на поранену спухлу руку, зi здивуванням на обличчi обмацував пальцi.

- А де вашi припаси? - Спитав Пiвник.

- Там у схованцi,.. - вiдказала служниця. Нараз почувся кашель, мов хто водою чи слиною поперхнувся, а тодi високий голос гречина.

- Ти їх вiдпускаєш?! А вони ж тебе здурили... Вона йому твого полового огиря з мiста вивела!!! А ти їх вiдпускаєш?.. - Спадаючим голосом закiнчив гречин.

Лях i служниця кинулись бiгти до заростей, та рани i пута ослабили їх..

Першого Пiвень наздогнав Ляха i вдарив кулаком по тiменi. Лях снопом упав у мочарину. А служниця, хоч сильно поранена, вже дiсталася до кущiв. Та в темрявi Пiвень i її збив з нiг ударом в потилицю.

Прив'язав обох до кошлатого коня i тягнув, волочив назад, до верб.

- Де мiй половий коник? - Питав Пiвень, наступаючи на горло Ляховi подертим вуглярським личаком.

Лях пiсля останнього дядькового удару, певно, перестав уже вiрити в свою фортуну. I не огризався i не ображав Пiвня, але мовчав затято.

I знов служниця сказала.

- Розв'яжи мене - я приведу коня... Тiльки ти вiдпустиш нас?..

- Вiдпущу. Iди. Скiльки тебе чекати?

- Як сонце он пiд ту гiлку дiстане, - показала на низьку товстенну вербу.

I вона пiшла в ранковий туман по ледь помiтнiй стежцi i її мов вiд мiцного хмелю хитало й заносило.

- Дядьку! - Зашепотiв Пiвник, шарпаючи за рукав. - Вона впаде i сконає! Або в багно завалиться...

- Нi! Служниця - страх, яка витривала! Iнший би вiд такої рани... - Вiн озирнувся на поборканих татей. Всi вони повернули голови за служницею. I вiн зашепотiв Пiвникув - Ти бiжи нiби туди, до коли схованої... А там через ручай їй навперейми i за нею слiдкуй. Та обережно менi! - А тодi вголос, але не дуже сильно. - Збiгай,- перевiр коней та принеси штиль i сокиру.

Служниця йшла не поспiшаючи, то просто бiгла, то сiдала перепочити на купину. Назад озиралась, обертаючись усiм тулубом - певно, що рана пекла її нестримно i не давала вiльно рухатись.

Щоразу, коли вона починала обертатись, Пiвник встигав схоронитись за кущем, за шуворами, за купинами чи просто присiсти у височенну траву.

Перед невеличким гайком вона спинилась i довго обдивлялась на всi боки.

Стиха покликала. Коли їй неголосно вiдповiли з-за чагарника, тодi вона пiшла в заростi.

Пiвник, просто припадаючи до землi, наблизився до заростей.

- А все? - Спитав старий перевiзник. Пiвник зразу впiзнав його глухий i хрипкий голос.

- На островi. Перевезли. I не знає вiн... Думає, що воно там, де вiн сховав... Ой, сестрице, обережнiше... Ой болить, ой пече.... I стрiли, можу присягтись, у нього отруєнi всi. Всi стали як дурнi пiсля блекоти... У нього, бiдолашного, рука розпухла... Одна надiя - встигнете... Якщо спiзнимось, дурник їх заб'є.

- Терпи, терпи, небого! Я вже рушаю!

- Дядечку! Поспiшай до хлопцiв. Всiх родичiв пiднiми!!! Ой болить, болить менi! А в очах кружала плавають. Ой хоча б не вмерти вiд отрути!..

Пiвник не став слухати далi, а плазом, плазом порачкував до стежки, а там заростями навпростець.

I тремтячи вiд страху, що потрапить у трясовину, i маючи надiю, що уникне трясовини, побiг, побiг навпростець до дядька Пiвня.

Пiвень мав слух не згiрший, анiж малий, i вискочив йому назустрiч.

- Зрада... - Прошепотiв Пiвник i сiв просто в мочарину там, де стояв. Вона... тебе... зрадила... - Плакав хлопчик. - Скарби тут десь на островi. Вони пливли по скарби... Тут на островi... Десь тут,.. на островi!..

- Зрозумiв! Ти пильнуй їх! Тiльки знiметься веремiя, почуєш - обтинай струни. А Ляху горлянку розчикриж! Не тни вiстрям, а рiж, як теля - попiд скилицею, як би косою рiзав! Нiж у тебе добрий!

Сам побiг назад межи верби i вмить вилетiв звiдтiля охляп на конi, але при зброї.

I тнучи п'ятами кобилу пiд ребра, пустив її по вузькiй болотнiй стежцi...

Пiвник йшов поволi до верб i ледь не спiзнився. Бо Лях пiдкочувався до жилки, що єднала напнутий самострiл i ретязi Гречина. Гречин з розкритим ротом не мiг вимовити нi слова, закам'янiв, задубiв, як жаба перед вужем.

Пiвник, ще не прийшовши в силу пiсля шаленого бiгу, тремтячими руками витяг iз купи захопленого добра карбований, мережаний кий Гречина.

Звiв над головою i опустив на плечi Ляховi. Потiм по головi бив, по руках, по череву, по ногах.

- Вiдповзай, вiдповзай, вiдповзай!!!

Сили в малого ще не вiдновились, але кий був замашний, з якогось пiвденного дерева, наче залiзний.

Лях пробував закритись зв'язаними руками. Лях перевернувся на черево.

Пiвник важко пiдносив кий i гатив полоненого по хребту, по ребрах, по головi.

Вiн обiсiв геть i не усвiдомлював, що кричить i проклинає Ляха. Наче в хворому мареннi вiн змахнув києм i вдарив по ногах Ляха, Той сiпонувся, наче в корчах, i зачепив жилку вiд самострiла.

Стрiла свиснула, продерши Пiвнику сорочку пiд лiвою пахвою, чирконула по шкiрi, обпiкаючи гарячим болем, але, втративши свiй напрям, вп'ялася в плече гiнцевi.

Вiн не зойкнув, не захрипiв. Тiльки шарпонувся усiм тiлом i провис на линвi.

Лях теж зацiпенiв, увесь закривавлений i потовчений. А Гречин i син перевiзника стукотiли зубами зi страху.

Малий враз утратив усяку цiкавiсть до полонених татей i лють вiдпустила його.

Зовсiм забувши про обережнiсть, вийшов з укриття. В кiнцi стежки побачив вершника i коня на поводi. Попереду коней iшли троє.

Двоє дiвчат i простоволосий сутуловатий чоловiк.

Пiвнику стало все байдуже. Змучений, зморений, безсилий присiв пiд крайньою вербою. I тiльки прихилившись спиною до стовбура, вiдчув бiль у лiвому боцi. Помацав у пазусi i побачив на пальцях густючу липку кров.

Вид кровi пройняв його крижаним жахом. Заплакав ревно та гiрко.

Якраз i дядько пригнав двох дiвчат i вимоклого перевiзника.

Побачивши, що з гонцем, Пiвень кинувся до малого.

- Ти?!! - I торсав його за плечi, аж малий клацав зубами i гикав. - Ти, дурню?!!

- Чоловiче! - Заскиглив Гречин. - Малий не винний! Це он той, проклятий, все!..

- Ага!.. - Вигукнув дядько. - Зрозумiв! А цього за що ти змордував?!! За що?!!

- За що, за що?.. За те,.. - сонно проказав Пiвник, вмощуючись у високiй шовковистiй травi пiд деревом.

Нiщо не могло збадьорити Пiвника. Вiн спав.

Крiзь сон чув голосiння доньки перевiзника, плач служницi, стогони поранених, хрипке благання перевiзника.

Потiм був гуркiт, лайка Пiвня, благальнi голоси дiвчат. А за тим їхнi завивання й прокльони, крики, голосiння.

Наче пахло спаленим м'ясом.

Прокинувся Пiвник вже верхи на конi пiд вечiр, коли вони виїхали на шлях. Перш за все Пiвник порахував коней. Дев'ять. Вiн з дядьком їхав на половiм печенiговi.

У дядька була голова перемотана уривком сорочки. Дядько скоса позирав на зашмаровану вуглярську колу. Там, у високiм коробi, на якихось шкiряних паках, пов'язаний, наче спiйманий вовк, скорчився Гречин. Вiн, скiльки мiг, вiдхилив лице вiд двох голiв людських - печенiгової та гонцевої. Голови були в потьоках засохлої темної кровi, наче смолою замазанi.

- Дядьку! - Знов забила Пiвника пропасниця. - Це ти чи я?!!

- Вiн сам себе погубив! Коли я звiльнив його з пут, вiн витяг з чобота рiзака i штрикнув мене в груди. Дурень! Я його вiдпускав, бо всi мене благали, а вiн хотiв мене позбавити життя! Дурень, от же дурень!

- А тi?! А тi?!!

- Я їм вуха пообрiзав. Як у Письмi сказано: "Око за око, зуб за зуб'!

- А Онуфрiй казав менi, що треба пiдставити другу щоку, якщо тебе вдарили по однiй...

- Нехай мене Бог вибачить! - тричi перехрестився Пiвень. - Каюсь, забув, забув.

- А дiвкам теж?

- Нi, лише Ляху i сину перевiзника,

- А... А що тепер будемо робити?

- Як доїдемо до шляху великого - бiжи до своїх скоморохiв. Скажи їм, що дядьковi допомагав коней шукати...

- Дядьку, а як ти звiльнишся тепер? Ти ж Ляха не встерiг, виходить, ти його вiдпустив. Значить, ти тепер холоп?! Така ж у тебе була угода з боярином.

- Ха-ха! Мене князь вiдкупить! Бо не хто-небудь, а я власноручно вертаю йому вкраденi скарби.

- Ти бачив, ти бачив?!! Дивився?! Заглядав у паки?!!

- Це княжий скарб. I не годиться нi менi, а нi тобi туди заглядати.

- I ти не подивишся?

- Нi, Пiвнику. Це майно нашого господина.

- Ой, а я так хотiв подивитись на княжi скарби! Так хотiв!!!

- Нi, Пiвнику. Нам цього не можна!

- Дай, я хоч на печатку подивлюсь!

- Дивись! Це нам з тобою можна.

Пiвник скочив з коня i видерся на колу.

Гречин лежав якраз на коробi, де печатки пiдвiшенi.

- Посунься!

- Не можу... Розв'яжiть мене,.. - заскиглив Гречин. Лице в нього було спухле i пашiло жаром.

Пiвник напружився, вперся ногами в стiнку короба i зiштовхнув Гречина з мiсця.

Ось вони, важкi свинцевi печатки.

Покрутив у пальцях, потримав на долонi.

На однiм боцi був карбований чiткий княжий тризубець, на другiм боцi трохи зiм'ятий воїн зi списом у правицi i щитом при лiвiй нозi.

Тiнь впала на хлопчика.

Над ним височiв широкоплечий дядько. Здавався велетом, коли був верхи такий широкий, м'язистий, грiзний навiть у своєму повстяному ковпаку.

Вiн вийняв з в'язанки товсту стрiлу i ткнув у вишкiренi зуби гiнцевої голови.

- Смердючий пес! Продав свого господина! Дивись, небоже, така доля чекає на кожного зрадника.

- Гречин теж зрадник. А ти ж його не вбив!

- Каже, щоб я його вiдвiз до князя. Наче щось має таке князю сказати, що iншим не можна слухати... Навiть як вiн мене дурить, його ябедники замордують... Ну, подивився? Тепер бiжи! Оно вже шлях великий!..

- У мене немає нiчого. Дай хоч резану...

- Дурню! Звiдки у мене можуть бути грошi, коли я коней шукав i по вугiлля їздив?!

- Але ж ми взяли таку здобич!

- Здобич пiде на храм божий! Ця здобич нам не належить. Це Бог вiддав нам ворогiв у руки. Я повинен за це вiддячити Боговi... Поспiшай! Скоро ворота зачинять. Бачиш - вже сонце сiдає?..

I Пiвник забiг на Подiл з останньою кiнською батовою. Вiн бiг i чув, як риплять спицi коловороту i поскрипує мiсток, пiдносячись над протокою Глибочицi.

Пiвника ледь не збили на землю Реп'ях та Хода. Реп'ях дибки ставав та облизував хлопця, а Хода дзиiою крутився навколо нiг хлопця i все рохкав, рохкав без перерви.

Всi були при столi, i Пiвник розводив теревенi, як вiн допомагав дядьковi коней шукати. Як подер сорочку об тернину, як бока роздер до кровi.

- Так ти тепер до дядька пiдеш? - Запитав канатоходець.

- Та якби... Дядько завтра кудись їде по камiнь... На Тетерiв десь... А з хлопами що менi робити? Я краще у вас буду.

- То будь, - ствердив похмурий бубонист, дядько Лютiв. Так що все було гаразд.

Тiльки от по трапезi гусляр сказав хлопчиковi своїм тихим голосом:

- Проведи мене до мого старого бойового друга. Лише звiрiв своїх не бери. Я от гусельцi свої прихопив. Заспiваємо старому старих славних пiсень. Нехай послухає, який голос у мого учня.

- Дiду! Ти не дуже розспiвуйся - завтра до боярина йдемо.

- Нiчого не трапиться.

Та коли вони дiстались до садиби дiдового друга, старий спинився i довго тримався за груди, чи так серце вгамовував?

- Час тобi, дитино, тiкати з Києва. Бiля нашої садиби крутилося двоє жебракiв. У сусiдiв питали, чи не живе тут поблизу той хлопчик, що золото роздавав жебракам бiля Десятинної церкви? Нi, не старцi вони, а вивiдувачi. Я вивiдувачiв по духу чую, хто б вони не були: чи нашi, чи греки, чи мусульмани. Я чотири рази був у полонi. Двiчi викупили, двiчi мене вiдбили. Соглядатаї скрiзь схожi.

- Куди ж менi подiтись?

- Пересидиш у добрих людей! Поки ми з моїм другом спiватимемо й гратимемо, щоб на вулицi чули, ти перелiзеш через тин i пiдеш... - Далi старий, прикриваючи рота долонею, пояснив, куди iти та що й кому має говорити...

Вголос гусляр пояснив:

- Ми, удвох iз другом моїм, єдинi воїни Святославовi, що дожили до сьогоднiшнього дня. Останнi звитяжцi. Запам'ятай це. Колись своїм дiтям розповiси, що бачив останнiх витязiв Святославових. Ось i господар.

Той господар з лiхтарем глиняним у лiвицi дiйсно був казковим витязем. Бiльше таких велетенських дiдiв Пiвник нiколи не бачив.

Одною рукою велетень обiйняв їх обох - висохлого дiдуся i його мiзерного учня.

- Ну ж, ну ж, заграй, хлопче! - Пробасив старезний воїн.

- Грати вiн ще не годен перед людьми, а от голосок у нього срiбний, а пам'ять - як чекан для монети! З одного разу всю пiсню пам'ятае!

- Невже новий Боян народився? - Лагiдно i з надiєю спитав велетень.

I дiд вдарив по струнах, а вони вдвох затягли пiсню про похiд Святославiв на Хвалинське море.

Старий велетень ридма ридав, розхитуючись з боку на бiк. Як скiнчили спiвати старець i малий, велетень перестав плакати.

- Брате-друже! Диви, малий який: i не киянин, а он як пiсню веде. Як не перевелись голоси в наших землях, то й звитяга не переведеться!

- Так воно так, брате-друже! Та тiльки малого хтось вистежує. Чи воно княжi люди, чи церковнi. Гадати хто та що - часу немає. Треба сховати хлопчика.

I тодi, коли старiйшини спiвали в два голоси про красунь з Дербенту, малий перелiз через тин-паркан гостроверхий i нишком дiстався до Гончарiв.

Там, назвавши потаємне слово вiд старого воїна, перебув кiлька днiв.

Поки не передали хлопчику, щоб iшов до бойового човна, що його збудували на глибочицькiм березi бiля Житнього базару.

I ось вiн тепер бiля бойового човна стоїть i огладжує дзвiнкi напруженi дошки, що бронею накривають одна одну.

Приїхали вози з припасами, прийшли мужi. Все молодi, зграбнi, худi, м'язистi. Принесли весла довгi, щоглу лискучу i свiтле вiтрило, намотане туго на рею.

З розгону по колодах пустили човна на воду.

Нi весла не вдаряли, нi вiтрило не розпустилось, а човен рiзав i рiзав синю воду, а вона дзеркалила його золотi блискучi боки.

Та мить споглядання золотих гнутих бокiв, золоте вiддзеркалення у безоднiй синi теплої днiпрової хвилi потiм розтяглась на весь час його плутаного, химерного шляху життя.

Йому здалось, що бачить вiн себе в той давно витрачений, розтриньканий, змарнований, спалений i водночас казково дзвiнкий час, коли вiн самотужки пiдбирає мелодiю i спiває вiншування могутнiм веслярам.

Напружилось вiтрило колесом, засвiтилось срiблом, тремтять, дзвенять вiд напруженої гонитви крутi боки човна, рiже високий i гострий нiс чорно-синю воду.

Он там далеко-далеко внизу пливе-лине золотий човен по найтемнiшому, по найглибшому звиву русла, минає слiпучi одмiлини, бронзовi смуги вогкої рiнi, смарагди та срiбло прибережних гаїв та заростей шелюги.

Вiн стоїть отут вгорi на височенних київських кручах i споглядає, як вiн, малий тодi, видерся по штагах на рею i примостився на самiм вершечку щогли, споглядає блакитнi далекi приднiпровськi гори.

I не бачить його, сивого, сутулого, з глибокими зморшками на худому обличчi.

А вiн сивоусий бачить його, малого, веселого мандрiвця i спiвця, як вiн дряпається по штагах на рею.

А вiн, той меткий хлопчина, не бачить сивоусого пiдтоптаного мужа.

Мужа мудрого, знаючого, умiлого i вправного у рiзних ремеслах.

I нiчого йому не шкода з усiх рокiв прожитих. Тiльки шкода тiєї безжурностi, що минула, розвiялась, пролетiла птахом, продзвенiла пiснею i розтанула над блакиттю Днiпрових плесiв, над золотом Днiпрової рiнi.

Вже вiд Витачева вiн плив разом з дядьком Пiвнем у найдальше руське мiсто Тмуторокань. А там ще далi в Обези, що горами зривались у синi хвилi Чорного моря. Щоб там за соболине хутро, риб'ячий зуб та бiлих соколiв-сапсанiв дiстати в Обезах золотого пiску, свинцю та мiдi. I все для храму київської святої Софiї.

Сам князь великий послав Пiвня. Князь i довiрив усю справу i рятував вiрного слугу вiд помсти в Києвi. Князевi вiн був потрiбен, i водночас знав князь, що не вибачать родичi гiнця вiдданого князевi чоловiка... Тому й вiдсилав вiд помсти подалi, а для себе з великою вигодою - знав, що тiльки смерть нагла завадить смердовi виконати князiвський урок.

А Малого Пiвневi дозволив тiун взяти. Щоб доглядав повсякчас за чотирма бiлими сапсанами. У дарунок князям обезьким. Але Пiвень тiльки одного подарував, а трьох промiняв на золоту смальту.

Вони привезли все загадане - золото, свинець, мiдь. Навiть золоту обезьку смальту для майбутнiх мозаїк. I за смальту князь сам подав вiрному слузi срiбну гривну на шию.

Коли вони повернулись до Києва i йшли на поклон до городника, то побачили - мури святої Софiї виведенi не менш, як на двi косих саженi. Мури згори накритi солом'яними кулями. I їх згори притрусив перший снiг.

За пакiллям тину не було колотнечi, гомону, гуркоту, не рипiли вози, не дзвенiли сокири й молотки. Тiльки вiд ям з вапном клубочилаоь густа пара. I все довкола присипав пухкий снiг.

Снiг завис на золотому, ще не опалому листi, на ще зеленiй травi. Снiг припав незайманим весiльним запиналом на дубових хiдниках Верхнього Мiста.

Снiг рипiв пiд збитим, подертим взуттям. Поодинокi снiжинки падали на розпашiлi, засмаглi до бронзового щоки.

Пiвник зняв обезьку баранячу кашлату шапку i звiв до неба лице.

Прохолоднi снiжинки гамували лихоманку чекання.

I з сiрого теплого неба сипались пухнастi снiжинки.

Для Пiвника починалась перша київська зима при будовi храму святої Софiї.

Тихо, тихо сiялись снiжинки, i десь неподалiк спiвали величальну пiсню молодому.

Ще й тепер, бiльш, нiж через тридцять рокiв, пам'ятав сивоусий майстер той снiг на золотому листi.

Так, бiльш, нiж три десятилiття проминуло тут у Верхньому Мiстi при будовi, при оздобi святої Софiї, при впорядкуваннi подвiр'я i службових будов.

I знов вiн побачив себе на вершку щогли, над срiбним вiтрилом, над золотим човном, який рiзав гострим носом блакитнi вiдбиття хмар у днiпрових струменях.

I цього дня, коли вiн забирав своє добро з Верхнього Мiста, теж падав снiг. Тiльки не перший, а останнiй березневий снiг. I не хотiлося майстровi знiмати вовчу шапку i пiдставляти лице вiзерунчастим снiжинкам.

Холод тепер часто проймав його спрацьоване тiло, i холодом занадто часто овiвало колись таку гарячу та веселу душу,

Збудували святу Софiю.

Скiнчилось володарювання великого кагана Ярослава.

Минули буйнi походи проти сусiдiв.

Наближались братовбивчi чвари межи нащадками Ярослава.

I старiючий майстер знав про це i полишав Верхнє Мiсто.

Була весна 1054 року.

I падав останнiй рiденький снiжок.