Смерть Героя

Річард Олдінгтон і його роман «Смерть героя»

За своє досить довге життя, а прожив він трохи більше сімдесяти років, Річард Олдінгтон створив не так вже й багато художніх творів. Крім кількох поетичних збірок («Образи», «Образи війни», «Образи бажань» та ін.), з-під його пера вийшло сім романів: «Смерть героя» (1929), «Дочка полковника» (1931), «Всі люди — вороги» (1933), «Жінки повинні працювати» (1935), «Справжній рай» (1937), «Семеро проти Рівза» (1938), «Знехтуваний гість» (1939) і дві збірки оповідань «Шляхи до слави» (1930), «Смиренні відповіді» (1932).

Не важко помітити, що всі ці твори написані протягом одного десятиліття, яке у творчому відношенні було для Р. Олдінгтона напрочуд щасливим і плідним. Ще раз, уже в середині 50-х років, письменник спробує повернутись до белетристики, створить роман про сповнене пригод життя відомого італійського авантюриста Казанови, але це буде найслабший і найневдаліший його твір. Вичерпавши себе як прозаїк (і не останню роль тут відіграла англійська буржуазна преса, яка вихід кожного його нового роману супроводжувала в кращому випадку — холодним і зневажливим мовчанням, а в гіршому — шаленими безпідставними нападками, навіть цькуванням автора), все подальше життя Р. Олдінгтон присвятив перекладацькій діяльності, літературознавству. Він створив декілька біографій видатних письменників, серед яких Вольтер, Р. Л. Стівенсон, Д. Г. Лоуренс, непересічних політиків тощо. Особливо в’їдливих нападок з боку буржуазної журналістики зазнав письменник після виходу біографії «національного героя» Великобританії полковника-шпигуна Лоуренса Аравійського, образ якого був розвінчаний Р. Олдінгтоном.

Р. Олдінгтон мав бурхливий письменницький темперамент, а перо — гостре й безжальне, він висміював різні вади не тільки своїх ворогів, нерідко перепадало «на горіхи» й друзям, тим, кого він щиро любив і поважав. Образ не прощав ніколи й нікому.

На відміну від буржуазної Англії, яка не могла пробачити Олдінгтонові критичного пафосу його творчості, незалежності в поведінці, в нашій країні романи письменника, починаючи з тридцятих років, тобто з моменту виходу російською мовою його першого твору, користувались надзвичайною популярністю. Він вважався чи не найкращим англійським письменником того часу, а романи «Смерть героя» та «Всі люди — вороги» зостаються серед улюблених книг радянських читачів і понині.

Річард Олдінгтон народився 8 липня 1892 року в містечку Портсі в родині провінційного адвоката. Батько, що зібрав прекрасну домашню бібліотеку, прищепив хлопчику любов до літератури. Майже все дитинство та юність Річарда пройшли в сільській місцевості. Від спілкування з природою стриманої в своїй красі Англії та знайомства з найкращими зразками світової літератури в майбутнього письменника сформувались певні уявлення про красу та правду. Тож викликають тугу описи суто англійських пейзажів у «Смерті героя». Вони виглядають невеличкими острівцями миру й спокою в шаленому морі авторського гніву й сарказму. Саме в поєднанні ліричних відступів з сатиричною патетикою виявляється художня самобутність Р. Олдінгтона, що вирізняє його з-поміж інших англійських сатириків XX ст.

Естетичні підвалини, закладені в дитинстві, виявилися напрочуд міцними. Їх не спромоглися зруйнувати навіть наставники Дуврського військового коледжу, де готували «справжніх чоловіків» — «становий хребет Імперії» (за Р. Кіплінгом) і якому Р. Олдінгтон дає трохи інше визначення, суто сатиричне — «часточка заду Імперії, якому перепадають усі штурхани». Закінчивши ненависний коледж, Річард продовжує свою освіту в Лондонському університеті, але недовго. Через нестатки він змушений кинути навчання і розпочати самостійне життя як журналіст. У цей же приблизно час Олдінгтон приєднується до групи поетів-імажистів — представників формалістичного напряму в англійській та американській поезії, теоретиком і засновником якого вважають американського поета-модерніста Езру Паунда. Незважаючи на молодість, Р. Олдінгтон швидко стає одним із лідерів імажизму.

Перша світова війна, на яку він — здорова, енергійна молода людина, сповнена величних ідеалів,— записався добровольцем і з якої повернувся додому контуженим, виснаженим духовно й фізично, розчарованим ветераном, перекраяла людську й творчу долю Р. Олдінгтона навпіл — на довоєнну та повоєнну. Все, що він напише потім, після війни, нестиме на собі в більшій, чи меншій мірі відбиток пережитого.

1939 року письменник залишив Англію назавжди. Спочатку він оселився в Сполучених Штатах Америки, а 1946 року перебрався до Франції, де й помер у 1962 році. Фактично цей період його життя перетворився на роки вигнання. Сумні роки... Але стався й один — надзвичайно світлий — епізод. Незадовго до своєї смерті Р. Олдінгтон відвідав Радянський Союз. Тут було відзначено сімдесятиріччя письменника, тут він побачив і відчув такі прояви читацької та людської поваги, любові, про які міг тільки мріяти.

Річард Олдінгтон належить до того покоління, яке прийнято називати «втраченим». Коли мова Заходить про це явище, називають трьох авторів, власне три твори, що побачили світ майже одночасно. Це — «На Західному фронті без змін» (1928) Е. М. Ремарка, «Прощавай, зброє» (1929) Е. Хемінгуея та «Смерть героя» Р. Олдінгтона. «Що таке втрачене покоління?» — запитує А. Старцев, автор післямови до чотиритомного російського видання творів Е. Хемінгуея. І пояснює: — Так назвали на Заході після світової, війни 1914—1919 років молодих фронтовиків, тяжко травмованих війною, які не зуміли знайти свого місця в повоєнному світі. Це були немовби невраховані жертви війни, люди, що зазнали поразки, незалежно від того, у військах якої імперіалістичної держави вони воювали, тієї, що перемогла, чи тієї, що визнала поразки. Сама назва походить від Хемінгуея. «Всі ви — втрачене покоління»,— говориться в епіграфі до його першого роману «Фієста».

Але слід відмітити, що коло творців літератури «втраченого покоління» значно ширше і не обмежується, звичайно, трьома авторами. До нього входили романісти, які писали не тільки й не стільки про людину на війні, хоча й цей аспект не залишився поза їхньою увагою, а й про наслідки війни у всіх сферах людського життя. Не випадково і в цих трьох, так би мовити, класиків роману «втраченого покоління» є ще твори, в яких ставляться проблеми адаптації воєнного покоління у мирні часи, переоцінка цінностей, яка виявляється в неприйнятті тієї соціальної системи, що призвела до загибелі мільйонів людей. Неможливо, говорячи про роман «Прощавай, зброє», не згадати «І сходить сонце» Е. Хемінгуея. У Е. М. Ремарка після «На Західному фронті без змін» вийшов роман з промовистою назвою «Повернення додому». Разом з романами Й. Рота («Павутиння», «Готель „Савой“») вони виділилися у свій особливий німецький різновид роману — «про повернення на батьківщину». Про близькі й віддалені наслідки війни разом з Е. Хемінгуеєм писали і Ф. С. Фіцджеральд, і Е. Каммінгс, і Дос Пассос. Англійці О. Хакслі та І. Во не брали безпосередньої участі в воєнних діях першої світової війни, проте гостро відчули процес духовного виснаження майже цілого покоління, нею спричинене, про що свідчать такі романи, як «Жовтий Кром» (1921), «Танок блазнів» (1923), «Мерзенна плоть» (1930) та інші. У цих творах підведено підсумок тому, що сталося з молодим поколінням, зв’язано в тугий вузол минуле з сьогоденням, викладено трагічну історію молодих людей, які чесно воювали, а, після війни не спромоглися знайти свого місця в лицемірному бездушному світі. Особлива увага в названих творах відводилась дослідженню психологічних змін, зрушень у свідомості тих, хто пережив воєнне лихоліття.

Але навіть серед цих першорядних, талановитих творів, перейнятих антивоєнним пафосом, протестом проти кривавого безумства, перший роман Р. Олдінгтона вирізняється масштабністю зображених подій, широкими соціальними й хронологічними межами оповіді, більш реальними оцінками й аналізом суспільних, політичних, духовних, моральних причин, які призвели до світової катастрофи.

Своєрідним продовженням «Смерті героя» можна вважати інший роман Р. Олдінгтона — «Всі люди — вороги». Він присвячений пошукам головним героєм — колишнім фронтовиком Тоні Кларендоном — сенсу буття, його відчайдушним спробам налагодити мирне повоєнне життя. Врешті-решт він, на відміну від більшості героїв цього типу, знайде своє примарне щастя на італійському острові Еа, де поєднає свою долю з долею коханої жінки.

Менше пощастило головній героїні роману «Дочка полковника» Джорджі Смізерс, що живе в провінційному містечку Клів. Її особиста драма зумовлена наслідками війни та «вікторіанським» родинним вихованням. Нещасна дівчина не може знайти собі судженого серед жителів провінції. Вони дурні, нікчемні, самовдоволені. А найкращі юнаки — сильні, красиві, розумні — полягли на полях війни.

Звичайно, розповідь про загублену юність вимагає особливого — гостро драматичного, навіть трагічного тону оповіді. І саме в такій тональності зображуються герої Хемінгуея, Ремарка, Рота. Інша річ — персонажі англійських авторів. У І. Во, О. Хакслі вони трагікомічні, тобто трагічна доля молодого покоління розкривається засобами комічного, вживанням сміху різних відтінків.

Не відмовляється від сатиричної традиції, напрочуд плідної в англійській реалістичній прозі, і Річард Олдінгтон. Взагалі за своєю манерою оповіді він ближчий до Дж. Свіфта, ніж до сучасних йому письменників. Його сатира, в якій переважає пафос заперечення, часто набуває форм експресивних публіцистичних виступів, його твори переповнює не зневажливо-холодна й гидлива іронія, а сарказм — злий, патетичний, нуртівний, неначе вулкан. А з О. Хакслі та І. Во Річарда Олдінгтона єднає прагнення сполучити психологічний аналіз внутрішнього світу людини з критикою негативних суспільних явищ засобами сатири. Але герой першого роману Р. Олдінгтона не постає смішним, він виводиться автором з-під критики, а осміюється лише його оточення, ті люди, той соціальний лад, що спричинили його смерть. Сміх цей не життєствердний, а страшний, гіркий, злий, одне слово — гротесковий. Тому трагічне й комічне не поєднуються в зображенні однієї людини, а чергуються, кожному персонажеві відповідає якась певна тональність. Щодо гротеску, необхідною умовою якого є поєднання різнопланових явищ, різнорідних понять, то письменник створює його завдяки поєднанню комічного, смішного з бридким, жахливим.

Розповідь в романі ведеться від імені бойового товариша головного героя, з яким вони разом навчалися на офіцерських курсах. Оповідач детально відтворює життєвий шлях Джорджа Вінтерборна і в такий спосіб намагається не лише віддати данину пам’яті друга, а й звести рахунки з минулим, з Британською Імперією, цією «старою сукою», яка прирекла хробакам на поталу ціле покоління, загнавши його в окопи війни. До його скорботи й гніву примішується почуття власної провини за те, що він зостався в живих і тим самим зрадив братство полеглих.

Вважається, що в першому романі Р. Олдінгтона немає позитивного героя, що вже сама назва, глибоко іронічна й зла, відмітає найменший натяк на нього. Справді, воєнна обстановка, як її бачить автор,— виснажлива, сповнена бруду окопів, смороду отруйних газів і напіврозкладених трупів — мало сприяє проявам людяності, героїзму. Джордж Вінтерборн не герой, скоріше, він — жертва. Це буржуазна лицемірна Англія протягом усього його короткого життя нівечила Вінтерборна морально й інтелектуально, а після самогубства канонізувала його, занесла в пантеон «героїв», полеглих за Імперію.

Але все ж таки позитивний герой в романі є. Він утілений не в якомусь конкретному образі, а в колективному портреті тих, хто пройшов через окопи першої світової й зберіг у своєму серці почуття солдатського братерства, потяг до справедливості, чуйне сумління. Це і сам безіменний оповідач, якому не дає спокою смерть товариша, це і англійський письменник Олкотт Гловер, теж фронтовик, до якого звертається Річард Олдінгтон з листом-передмовою, розкриваючи задум роману, це й ті прості солдати, що на своїх плечах винесли найтяжчий тягар війни, їм усім присвячені кращі, сповнені високого ліризму сторінки, позбавлені будь-якої сентиментальності.

Цьому особливому братерству й протиставить автор довоєнну Англію, про яку пише дуже докладно і з якої глузує нещадно. Воєнні картини займають порівняно небагато місця в романі. Автор починає з Англії 1890 року, відтворює її соціальний портрет, показує лицемірство, святенництво, твердолобий оптимізм тих часів, коли королева Вікторія осідлала волю народу, а «імущі класи вмостились йому на шию».

«Вікторіанська доба» — час правління королеви Вікторії (1837—1901), «золота доба» англійської буржуазії. І справді, Англія домоглася абсолютної монополії на світовому економічному ринку, перетворилась у наймогутнішу колоніальну державу світу. Саме тоді вона почала офіційно називатися Британською Імперією. Імперія «працювала», неначе надійна, добре змащена машина. Центральне місце у цій імперії займав «лицар наживи», якого нічого, окрім власного благоденства, не цікавило. Англійська буржуазія виробила цілий кодекс моральних норм і правил, які прикривали розбійницьку суть імперіалістичної політики, замішаної на крові й поті жителів колоній. Під личиною святенницької добропристойності приховувались найбридкіші вади, найганебніші вчинки, ниці пристрасті.

Точний портрет буржуа вікторіанських часів, його психологію, його спосіб мислення відтворив Дж.. Голсуорсі в «Сазі про Форсайтів», а ще раніше — Ч. Діккенс — в романі «Домбі й син».

На тлі вікторіаиської Англії розвивається й родинна «сага» Вінтерборнів. Основна увага автора зосереджена на довоєнних сценах приватного життя героїв, на виявленні тих причин, що змусили Джорджа записатись добровольцем на фронт і за тиждень до примирення підставити своє тіло під кулеметний вогонь. Автор прискіпливо приглядається до життя героя з моменту народження (не забуваючи зробити екскурс і в родинне життя, а точніше — в родинні сварки й чвари не тільки батьків Джорджа, але й діда та бабусі) і до його смерті. Отже, виходячи з сюжету, можна було б сприймати «Смерть героя» як традиційний «роман виховання». Але легко помітити різницю між твором Р. Олдінгтопа і таким романом виховання, скажімо, як «Історія Генрі Есмонда» В. Теккерея. Річ у тім, що Олдінгтон бере тільки сюжетну схему, а наповнює її зовсім іншим — злободенним змістом, відтворюючи певні тенденції, життєві реалії початку століття. Він, як і його колеги О. Хакслі та І. Во, створює пародію на «роман виховання».

На зміну уповільненому, самовдоволеному плину «вікторіанського» життя прийшла доба потрясінь і різких поворотів в історичному розвитку. Разом з королевою Вікторією Великобританія поховала і свою могутність. На порозі стояло XX століття. Воно диктувало свої ритми, швидкі й безжалісні, ритми економічної й політичної конкуренції, ритми війни, що заполонили не тільки Англію, а й весь Західний світ. Нова дійсність спричинила злам у світогляді буржуазного інтелігента (чи то англійця, чи американця, чи німця), вона вимагала нового осмислення життя, нетрадиційних форм відображення, втілення незнаного, раніше досвіду. Кожен ішов своїм шляхом, а в результаті виявилося, що творчі експерименти І. Во, О. Хакслі, Е. Хемінгуея, Ф. С. Фіцджеральда багато в чому збігаються.

Сам Р. Олдінгтон називає «Смерть героя» — «романом-джазом» і цим перекидає місток до творчості Ф. С. Фіцджеральда, який перший виявив визначальні риси «доби джазу» і відтворив їх у своїй прозі. Джаз — це неоднорідне музичне явище, його історія розпадається на декілька періодів, які мають свої характерні ознаки. В часи Р. Олдінгтона джаз переживав пору свого дитинства. Тепер цей різновид джазу називається традиційним. В основному його визначають дві риси: імпровізація та швидка зміна ритму, яка, в свою чергу, не дозволяє музиці бути гармонійною, порушує її лад. Імпровізація є й у «Смерті героя», так само як і різкі контрасти, і швидка зміна тону, калейдоскопічність сцен і подій.

В романі п’ятеро його учасників — оповідач, батько й мати Джорджа, його жінка й коханка — виконують кожне свою «імпровізацію» на тему, що її пропонує Р. Олдінгтон,— «смерть героя». Таку назву має третя частина дванадцятої сонати Бетховена — жалобний марш на смерть героя. Для автора й оповідача тема безумовно трагічна. Поєднання «джазового ритму» з високим пафосом класичного твору дозволяє письменникові майстерно й точно відтворити особливу атмосферу трагічного, розірваного й негармонійного буття «втраченого покоління». Інші персонажі, ведучи свою музичну партію, перетворюють жалобний марш на «легку» музику. Їхнє ставлення до головної події роману сприяє їх сатиричному, відразливо-комічному освітленню.

Кожна з частин роману має назву, яка є відповідним музичним терміном і передає темп, але не оповіді як такої, а скоріше темп психічного відчуття оповідачем плину часу, який то розтягується (на війні), то навпаки — ущільнюється («вікторіанська» Англія), залежно від подій і самопочуття персонажів.

Пролог має назву «Allegretto», що означає: «помірно-швидко». В цій невеличкій частині твору йдеться про те, як реагували на звістку про «геройську» смерть Джорджа його рідні та близькі. Уже тут (як і належить прологові) намічені «больові точки» оповіді, виведені на спеку основні учасники трагічного фарсу, в загальних рисах окреслена доля головного героя, оскільки читач повинен, за задумом автора, не стільки стежити за розвитком подій, скільки замислитися над причинами того, що сталося з Джорджем і його ровесниками. Зміст роману, сконцентрований у пролозі, виявляється тією самою темою, яку будуть варіювати персонажі в трьох частинах роману.

Особливу увагу привертає подружжя Вінтерборнів, яким оповідач роздає характеристики, неначе ляпаси. Ось перший опис тихого й лагідного батечка Вінтерборна: «...егоїстичний альтруїст (тобто завжди схильний хвалити себе за те, що зрікся чогось такого, чого боявся або не хотів), він мав особливий хист нівечити життя тим, хто його оточував. Просто диво, скільки непоправного лиха може накоїти добра по суті людина... Він знівечив життя своїй дружині... знівечив життя й дітям... знівечив життя своїм друзям та клієнтам... а вже своє власне життя знівечив просто капітально. То було єдине діло, яке він зумів зробити по-справжньому сумлінно, грунтовно, до кінця».

Матір Джорджеву автор змальовує ще огиднішою й бридкішою за батька. В свої п’ятдесят років вона уявляє себе чарівною сімнадцятилітньою пустункою, а насправді це «взірець... зажерливої, скупої... міщанки». Її аж ніяк не засмутила звістка про смерть сина, навпаки — вона була рада можливості зіграти роль безутішної матері, вимагаючи від свого чергового коханця співчуття у ліжку. Негідна поведінка матері Вінтерборна дає оповідачеві всі підстави називати її «садисткою-некрофілкою». Таке визначення переводить її до розряду людей, «любителів мертвяків», що хоч і не безпосередньо, але винні у смерті таких, як Джордж Вінтерборн. А щоб у читача не залишилося жодних сумнівів щодо цього, Р. Олдінгтон прямо звинувачує їх: «В цьому й полягає трагедія Англії, що війна нічого не навчила її Вінтерборнів і що нею правили карикатурні, розгублені й безпорадні люди, які заповнили всі посади державної служби, а молодь у розпачі склала руки. Gott, strafe England[1] — ось молитва, котра була почута, й небо покарало Англію, позбавивши її розуму до такої міри, що вона лишила карикатурних Вінтерборнів при владі й удавала, ніби вони на щось годяться. А ми й далі миримося з цим, нам не вистачає навіть духу викинути цих карикатурних маріонеток давньої Англії в переддвер’я пекла, де їм і місце». Автор, сповнений відрази й гніву, проводить демаркаційну лінію між двома поколіннями, виявляє коріння конфлікту між дітьми, що провели свої кращі роки в окопах, та батьками, які правили країною так безглуздо, некомпетентно, що спричинили світову бойню.

«Vivace» (назва першої частини) означає «жваво, швидко». Швидкий темп оповіді зумовлений не тільки тим, що тут ідеться про досить довгий проміжок часу, а й специфікою зображення дійових осіб. Всі вони — маріонетки. Швидкі безглузді дії, метушня позбавляють їхнє існування будь-якого сенсу.

Однак, незважаючи на ядучі інвективи на адресу персонажів, незважаючи на право сатирика бути небезстороннім і часом навіть необ’єктивним, Р. Олдінгтон намагається зберегти справедливе ставлення до людей, подібних до батька й матері Вінтерборна, дошукується причин, які спотворили душі цього подружжя. Він змальовує три покоління Вінтерборнів, починаючи з Джорджевих дідуся й бабусі. Дорогоцінна бабуся, скалічена Вікторіанською мораллю, висотала, неначе упир, зі свого сина всю долю, позбавила самостійності, зробила з нього телепня й мамулу. А невістку Ізабеллу перетворила на «першокласну суку», яка тепер уже із своїх власних дітей вибиває дух вільнодумства й свободи, виховуючи їх згідно з кодексом «британця». Неоціненну допомогу в цій титанічній справі вона отримує від коледжу, де навчається її син. Начальники і наставники цього шанованого навчального закладу готують майбутніх солдатів, бездушні машини для вбивства. Директор коледжу полюбляє цитувати «зворушливі і вже справді невмирущі рядки Редьярда Кіплінга, що кінчаються словами: „Тоді ти, сину, будеш чоловіком“. Адже це так важливо — навчитись убивати. Так, поки не вмієш убивати, ти не можеш стати чоловіком, а тим більше — джентльменом»,— іронічно додає автор.

Звичайно, Джордж, маючи чутливу душу поета, не став довершеним продуктом англійської системи виховання. Йому ненависні імперські амбіції Великобританії, її колонізаторська пиха. Але таких, як Джордж, не так уже й багато. Значно частіше англійська школа виховує, на думку автора, таких людей, як лейтенант Еванс, фронтовий командир Джорджа Вінтерборна. Р. Олдінгтон змальовує тип, у якому сконцентровані провідні прикмети носія колонізаторської психології, намагаючись зберегти об’єктивність. Але вад в образі Еванса виявляється набагато більше, саме вони в значній мірі формують тип середнього англійця.

Отже, в першій частині показано два традиційних для роману виховання етапи формування особистості Джорджа — дитинство в лоні вікторіанської родини та раннє отроцтво — у військовій школі. Можна з певністю твердити — все, що визріло хорошого та доброго в душі юнака, відбувається не завдяки сімейному та шкільному вихованню, а всупереч йому, в завуальованому протиборстві з ним. «Жваво-швидка» частина роману закінчується для героя повним розривом з родиною. Для Джорджа починається пора самостійного життя, про яке йдеться в другій частині «Andante cantabile» — «Повільно, співуче». Можливо, ця частина має таку назву тому, що вона присвячена інтимний переживанням героя, його коханню до Елізабет і Фанні. Але й тут тон оповіді досить, саркастичний, безжалісно-іронічний.

Як і попередня, друга частина роману розпадається в свою чергу на дві частини, але якщо в першій частині дія відбувається, так би мовити, в вертикальному напрямі, в хронологічному вимірі, то в другій показано горизонтальний зріз — дві сфери життя героя — інтимна, та, що стосується Елізабет і Фанні, й професійна, пов’язана з журналістикою й мистецтвом.

Порвавши з рідною домівкою, Джордж як журналіст-початківець з головою поринає в бурхливий вир «літературно-мистецького» Лондона. Автор, спираючись на свій власний досвід роботи в журналах, дає нищівну характеристику буржуазній журналістиці — заняття, яке «можна визначити дуже коротко, але точно, як найпринизливіший різновид найпринизливішої розпусти — проституцію розумову».

Коли інтелектуальну атмосферу літературно-художнього Лондона на зламі двох століть (про яку мова йде в першій частині роману) визначають такі письменники, як Р. Л. Стівенсон, Р. Шилінг, Т. Гарді, Дж. Голсуорсі (його ім’я Р. Олдінгтон не називав прямо, а дається прихована цитата з «Саги про Форсайтів» — «консолі знов ідуть вище номіналу») і тільки О. Уайлд в загальну картину реалістичного розвитку літератури не «вписується», то через якихось десять — п’ятнадцять років обставини суттєво змінюються. На перший план виступають нереалістичні авангардистські, декадентські течії. Багатьох представників цих напрямів Р. Олдінгтон знав особисто. За сатиричними, гротесковими масками Френка Апджона, гера Шобба, товариша Бобба, містера Тобба ховаються конкретні особи — люди, які певного мірою визначали художню політику довоєнної Англії. Треба сказати, що Р. Олдінгтон не завжди був справедливий до них, на сторінках «Смерті героя» він зводив ніби рахунки за давні образи, але сатирик висміював своїх колег по перу не стільки як конкретних людей, скільки як лідерів, проводирів певних напрямів у мистецтві, галасливих і неплідних, зумовлених головним чином модою, а не обставинами.

Боббом в романі названо Д. Г. Лоуренса, який, до речі, був другом Р. Олдінгтона. Високо оцінюючи талант цього письменника, Р. Олдінгтон, проте, гостро критикував його за пристрасть до глобальних філософських ідей, в яких теософія сполучалася з перекрученням вчення Фрейда.

Ім’ям Френка Апджона наділено соратника Р. Олдінгтона по імажизму — Езру Паунда. Мабуть, йому дісталися найдошкульніші характеристики від автора «Смерті героя». Але безжальність і безкомпромісність сатирика обумовлені ситуацією того часу, полемікою реалізму з модернізмом. «Містер Апджон був по-справжньому велика людина,— глузує автор.— Він був Художник. Геть позбавлений і сліду внутрішньої оригінальності, він саме через це намагався бути оригінальним і щороку винаходив нову течію, в живописі». Автору картини «Христос у борделі в Блумзбері» не сидиться на місці, він весь поринув у пошуки нового в мистецтві. То добродій Апджон наслідує новітнє французьке мистецтво, то починав писати яскравими пуантилістськими крапками, то експериментує з формою і кольором у дусі футуризму. На час зустрічі Джорджа з послідовником новітніх течій в живопису, його приятель проповідує супрематизм.

Життя підтвердило правоту і прозорливість Р. Олдінгтона щодо небезпеки формалістських захоплень. Езра Паунд був, безумовно, талановитим художником, митцем, але він дискредитував своє ім’я, занапастив свій талант. З такою ж легкістю, з якою він у гонитві за модою міняв один мистецький напрям на інший, Е. Паунд змінив і свої погляди на державний лад. Він став активним прихильником італійського фашизму. Його розуміння цієї страшної політичної сили було легковажним і несерйозним. Але за свою легковажність йому довелося потім розплачуватися все життя.

Одного з найвизначніших представників модернізму T. С. Еліота нагороджено ім’ям Тобба. Р. Олдінгтон показує його в той період, коли він скотився на реакційні позиції, бунтарський етап творчості зостався в минулому. Автор підкреслює потяг добродія Тобба до аристократичних фанаберій, титулів, гербів, мертвих традицій. Девіз Еліота — «католицизм у релігії, роялізм у політиці, класицизм у літературі» — Р. Олдінгтон дещо видозмінює: «монархізм у мистецтві, тверда влада в політиці й ортодоксальність у релігії», підкреслюючи його абсурдність.

Не менш гостро змальовано гера Шобба (Форда Медокса Форда) — видавця й редактора.

Бліда й невиразна англійська інтелігенція, що живе тільки плітками, розбійники пера, які панічно бояться народу, які торгують своєю батьківщиною по всіх усюдах, змінюючи національність, як змія шкіру, не до душі молодому Джорджу Вінтерборну. Йому немає місця серед цих людей.

Залишається тільки сфера інтимного життя, кохання. Відчуваючи відразу до традиційного вікторіанського «родинного вогнища», яке в романі уособлюють любі батечко і матінка Вінтерборн, Джордж намагається побудувати своє особисте життя інакше. Він зустрічає чарівну молоду жінку Елізабет, яка, як здається героєві, поділяє його погляди. Керуючись новомодними фрейдистськими теоріями, вони не одружуються, проповідують повну свободу в коханні. Але всі теорії летять до дідька, тільки-но Елізабет запідозрила, що вагітна. В ній прокидається справжня міщанка — лицемірна, фальшива, достойна спадкоємиця «величних» справ матінки Вінтерборн. Вона примушує Джорджа одружитися з нею; Впевнившись, що дитини в неї не буде, повертається до давнього розпорядку життя, проповідуючи емансипацію, але тільки для себе особисто. А тут ще й Фанні, з якою у Джорджа «роман», з її уявленнями про сексуальну свободу,— до Фанні ревнує чоловіка Елізабет. Зовсім заплутавшись у своїх особистих справах, Джордж вирішує записатись добровольцем на фронт.

Таким чином, Джордж проходить через всі етапи становлення, обов’язкові для героя «роману виховання», але в пародійному плані, оскільки становлення виявляється дорогою до смерті, в небуття. Війна завершує його формування, підводить підсумок: вона виснажує його фізично, приносить розчарування й зневіру, доводить до самогубства: «У Вінтерборновій голові наче щось луснуло. Він відчув, що божеволіє, і схопився. Кулеметна черга сталевим батогом шмагонула його по грудях. Всесвіт вибухнув чорним полум’ям, і він провалився в небуття».

Так обірвалось життя Джорджа Вінтерборна. Але він не пішов у небуття, частково відроджуючись у наступних героях Р. Олдінгтона: Тоні Кларендоні, Джорджі Смізерсі, Крісі Хейліні. Всі ці молоді люди виросли під тінню першої світової війни. Але вже в образі Кріса Хейліна з роману «Справжній рай» письменник показав риси, які визначатимуть інше повоєнне покоління — «сердитих молодих людей» — героїв Осборна, Уейна, Сіллітоу та інших авторів, героїв іронічних, невдоволених, які дивляться на світ критичними молодими очима. Саме їм Кріс Хейлін, образно кажучи, передасть «ключі від дверей» (англійський вираз, що означає «досягти повноліття, стати на власні ноги»).

Життя невпинно йде вперед. Місце попереднього покоління займе інше. А яким воно буде, в яких умовах йому доведеться «ставати на ноги», покаже майбутнє. Хотілось би вірити, що це майбутнє буде світлим і мирним, що молодому поколінню не загрожуватиме перспектива стати «втраченим» назавжди.