Смерть у Києві

СМЕРТЬ ДРУГА КИЇВ

Чорніли незасіяні ниви, стояли спалені городи, вітер розносив задавнений чад з опустілих осель, земля поросла терном, наповнилася печалями й горем; людей до самих дверей переслідували вовки, ошалілі від голоду; відчай зіпсував серця людям і штовхав їх на нові безрозсудства і злочини.

Хто ж не хотів дбати ні про людей, ні про богів і таким чином позбувався всіх суєтних бажань, які керують світом, той ставав жебраком, волоцюгою, і тоді перед ним стояло лиш одне: жити або вмерти. Більшість умирала непростежено, а ті, хто міг уціліти, ще кудись ішли, але йшли тільки назустріч власній смерті. Повесні, зроджуючись із снігів довгої зими, вони вирушали насупроти птахам, які летіли з вирію. Знесилені птахи все ж добиралися до своїх гнізд, а жебраки й волоцюги не могли нікуди добратися, вони вмирали на дорогах, на околицях сіл, перед городськими валами, може, вмирали в пущах і на болотах, але того вже ніхто не бачив.

Ізяслав розпочав цю безконечну війну з того, що кинувся сам грабувати київських своїх супротивників: захоплював села князів Ігоря й Святослава Ольговичів, землі, гаї, діброви, ліси, борті, бджоли, болота, ріки, мийниці і ловища, потоки, всі ужитки, худобу, коней, готовизну, вина й меди в бретяницях і погребах, токи з хлібом (в самому лиш Ігоревому сільці на токах стояло дев'ятсот стогів хліба), тяжкий товар усілякий аж до заліза й міді.

Слідом за князем грабували воєводи, старші дружинники, прості вої; коли ж грабувати було вже нічого, тоді починали збиткуватися над людом, влаштовували дикі вояцькі забави: примушували нещасних людей танцювати до безпам'ятства, підкидали до знесилення на ряднах, били палицями по п'ятах, щоб довідатися, чи це справді так страшно і чи вмирає від цього чоловік; виривали бороди по одній волосині, обпалювали скіпками волосся на руках і ногах, клали вугілля в руки й примушували затискувати в долоні, поки воно погасне; лили в рани оцет, сипали сіль, капали гарячий віск із свічок; жінкам піднімали спідниці на голови й обливали з відер холодною водою; надто крикливих прив'язували до стовпа і, як тільки хотіла щось сказати, плювали їй у рот.

Ізяслав попалив городи Унеж, Белавежу, Бохмач, Глібль, намірявся був на Чернігів, та відклав надалі, по-вернувся до Києва, поклонився багатими дарами церквам і був у веселії, як записав у пергаментах, що мали дійти до нащадків, наближений до князя високовчений Петро, син київського боярина Борислава,

Цей князь любив війну, і війна, здається, теж любила його й оберігала. Він нападав завжди несподівано й підступно, міг за одну ніч зробити такий великий перехід, що супротивникові й не снилося; шалено й дивним чином захоплював укріплені многолюдні городи, завжди обставлявся союзниками, бо король угорський Гейза одружений був на сестрі Ізяславовій Єфросинії, а князь польський Болеслав Кучерявий за жону мав братеницю Ізяславову, отож обидва на першу вимогу свого іменитого родича посилали йому свої полки. Ще мав за постійних і вірних союзників берендеїв, яких лякав половцями, для чого посадив берендеїв коло торків на краю половецького степу, так що тим доводилося вибирати: або вірність Ізяславові, який при потребі міг захистити їх від половецьких набігів, або ж смерть від могутнього степового ворога. Окрім того, завжди мав Ізяслав полки від свого брата Ростислава, який сидів у Смоленську, а також від стрия В'ячеслава, старого й надто доброго, щоб втручатися в суперечку за київський стіл, наляканого Ізяславом мало не до смерті й водночас гнівного на свого молодшого брата Юрія, що, як переказували В'ячеславові, мав заміри на київський стіл, забуваючи про існування брата старшого.

Та й тоді, коли Ізяслав не мав коло себе союзників, йому щастило, бо в стані його ворогів панували незгоди, великі відстані між Черніговом і Суздальською землею не давали змоги Ольговичам вчасно попросити допомоги в Юрія, допомога звідти йшла занадто довго, Юрій посилав одного за одним своїх синів з дружинами, Ізяслав зустрічав їх і розбивав поодинці. І ось так син Юріїв Іван помер, тепер колотився тут, на півдні, другий син, Гліб, бігав між Переяславом і Остерським Городком, поки виступив проти нього київський князь, запер у Городку, тримав його там три дні, а поміч від Святослава Ольговича не йшла, і Гліб вимушений був вийти з Городка, вклонитися Ізяславу, цілувати хреста поневолі.

Цілу зиму ждали помочі від Юрія, але в Суздалі щось творилося незбагненне. Долгорукий мовчав, не озивався ні до ворогів, ні до союзників своїх. Два гінці, які пробилися крізь морози й сніги, привезли грамоти для київського митрополита Климента й чернігівського єпископа Онуфрія, однак у тих грамотах не було за що зачепитися ні одній ворожій стороні, ані другій. Ізяслав не міг звернути вину за вбивство Ігоря на Долгорукого, а Ольговичі не могли звинуватити в убивстві Ізяслава; справа лишалася нез'ясованою далі, ворожнеча між князями не втихомирилася, а коли так, то ждати Ізяслав не міг і не хотів, бо мав уже сорок вісім років, вік, коли в людини пропала охота ждати, хоча, коли подумати, то, здається, такого добродушного віку взагалі не існує: молодим завжди нетерпеливиться, люди досвідчені занадто впевнені в своїх силах і здібностях, щоб відкладати будь-що, літніх же людей всяк зрозуміє і виправдає, бо їм лишилося обмаль часу на сім світі.

Отож Ізяслав знову прикликав своїх союзників, узяв полк у свого стрия В'ячеслава, про якого розповідати ще не час, привів угрів, берендеїв і пішов на Чернігів. Однак той, хто стане зосереджувати свою увагу лише на описові облог і сутичок, неминуче знехтує великою картиною понять, звичаїв і схильностей як окремих людей, так і цілого народу; тому ліпше надати на короткий час слово тим, хто вів цю безглузду, дріб'язкову й ганебну війну, не перестаючи водночас дивуватися, що нікчемні слова про нікчемні справи перетривали цілі століття, тоді як загинуло стільки мудрості, що змалювати велич і багатство її наша уява цілковито безсила.

Ізяслав написав після походу братові своєму Ростиславу в Смоленськ: «Брате! Об'являю тобі, що ходив на Ольговичів до Чернігова і стояв на Олеговім полі, і много їм зла вчинив, землю їхню повоював, і туди до мене не змогли вийти битися полком. Звідти пішов на Любеч, і вже сюди вони прискакали, та роз'єднала нас ріка, і незмога було через ту перешкоду битися полкам. Тої самої ночі пішов дощ великий, і став на Дніпрі лід лихий, через що перейшов я на той бік, і так Бог і свята Богородиця і сила животворящого хреста привели мене здоровим до Києва, і тебе, брате, вопрошаю, чи в здоров'ї єси і чи Бог тобі помагає?»

Чернігівські князі разом з Святославом Ольговичем послали в той самий час грамоту до Юрія Долгорукого, грамоту, сповнену докорів: «Ти нам хрест цілував, що підеш з нами на Ізяслава, і ось не пішов, а Ізяслав, прийшовши, за Десною городи наші попалив і землю нашу повоював, а це знову Ізяслав прийшов до Чернігова, став на Олеговім полі, тут села наші попалив до самого Любеча і всю живність нашу повоював, ти ж ні до нас не прийшов, ні на Ростислава не наступав. Коли ж тепер хочеш піти на Ізяслава, то ми з тобою, а коли не підеш; то ми вільні в хресному цілуванні, бо не можемо самі гинути раттю».

Чернігівські посли повернулися без помочі. Чи писав щось своїм союзникам Юрій? Може, за своїм дивним звичаєм не надавати ваги словам і не став посилати хартії своїм союзникам, а може, й послав відповідь, та не збереглася вона, бо чернігівським князям ішлося не про дотримання істини й не про збереження кожного мовленого й писаного тоді слова, а передовсім про власний спокій і бодай сяке-таке збереження свого становища. Юрій був далеко, Ізяслав — близько. Юрій заліг надовго в своєму Заліссі, готуючись до чогось великого, аж такого, що простий ум нездатен був осягнути, Ізяслав колотився тут, заповзявшись будь-що приборкати, упокорити своїх супротивників, вибити їм з голови думку про те, що він незаконно захопив київський стіл. Вже пишучи свого листа до Юрія, чернігівські князі натякали про свій намір відступитися від хресного цілування, даваного суздальському князю. Вони забули додати, що вже й так відступилися і цілували хрест Ізяславу, щоправда, водночас готуючи змову проти нього. Тепер знову хотіли переметнутися від Долгорукого до Ізяслава, знехтувавши давніми обіцянками й заприсягненнями. Бо й що для князів той хрест? Згодом, за кілька років по тому, думку всіх тодішніх князів щодо цього вичерпно висловить Володимирко Галицький. Він так само цілуватиме хреста Ізяславові, щоб порятуватися від розгрому, коли ж боярин Ізяславів Петро Бориславович прибуде до Володимирка, щоб нагадати йому про його клятви і докорятиме за відступництво від хресного цілування, галицький князь посміється йому в обличчя: «Та хіба ж то хрест? Просто якийсь маленький хрестик!»

Так вирішили й чернігівські князі забути свої обіцянки Долгорукому і впокоритися Ізяславу. Не зважили на те, що десь між Переяславом і Городком Остерським розпачливо метався син Долгорукого Гліб, самотою ведучи нерівне змагання з Ізяславом, не заховали для нащадків і те, що писав їм Долгорукий, який просив набратися терпіння, бо всяка велика справа вимагає насамперед терпіння, а він намислив здійснити справу велику, яка ще не вдавалася до кінця ні Володимирові, ні Ярославові Мудрому, ні самому Мономахові, — хотів побачити всі руські землі в єдності, а не в оцьому жахливому роздерті й ворожнечі, серед яких гинуть землі, люди, все найдорожне; найголовніше ж: пригноблюється дух, засіваючи гіркі зерна зневіри навіть і в серця найвищі, коли такими вважати князівські серця. А життя ж старе й вічне! Ось там забіяка Ізяслав прийшов і пройшов-проминув, палячи городи й села, засипаючи криниці, витоптуючи збіжжя і трави; але знову зазеленіє після чорної ходи його полків, вийдуть із лісів чоловіки, поставлять хижі, викопають криниці з солодкою водою, знайдуть жон собі і сплодять з ними дітей, і дитячий плач зіллється з сміхом дитячим, і півень з гребенем червоним, як квітка над тином, заспіває під вікном, і солодкі дими здіймуться над оселями. Бо життя таке давнє, що віками цілими не зміряєш його ні назад, ні вперед. Вічне й уперте!

Ні, ні, не стали слухати чернігівські князі ніяких слів. Йшли за силою. Чия ближче, до тої хилилися. Мерщій спорядили послів до Ізяслава з грамотою, в якій говорилося: «То було колись, ще перед дідами нашими й перед отцями нашими: мир стоїть до раті, а рать — до миру. Тож не ображайся на нас, що ми піднялися на рать супроти тебе, бо жаль нам було брата нашого Ігоря, і хотіли, щоб ти відпустив брата нашого. Та вже брат наш убитий, пішов до Бога, де й нам усім бути, а все те в руках Божих. То тепер слід би й помиритися, бо допоки ж хочемо губити землю Руську?»

Настало вже літо, найліпший час для походів, Ізяслав міг би знову вдарити на недружніх тих князів, попри їхні благання про мир, але він знав, що головний його ворог загадково мовчить і, видати, збирає велику силу, отож не слід було мати в себе під боком ще й цих ворогів, хоч водночас слід було ще раз нагадати їм про силу власну. Тому відповідь послав ухильну: «Браття! То добре християн блюсти. Про вашу готовність миритися звідомлю брата Ростислава та й знов з ним дійду до згоди щодо цього, а вже тоді пошлю до вас своїх послів».

Так, заспокоївши свою мстивість, Ізяслав, який мав коло себе розумного радника Петра Бориславовича, подбав і про історію, послав до брата свого Ростислава грамоту, яку дбайливою і передбачливою рукою Петра Бориславовича внесено, як і відповідь Ростиславову, до Ізяславового літопису.

Ізяслав писав братові: «Оце ж, брате, прислалися до мене Володимир та Ізяслав Давидовичі, і Святослав Ольгович, і Святослав Всеволодович, миру просячи. Я ж знову раджуся з тобою, чи погоджуватися нам? Чи згоден ти на мир? Адже зла нам натворили, а тепер миру шукають з нами. Може, далі воювати? Покладаюся у всьому на тебе».

На це Ростислав відповів братові так: «Брате! Кланяюся тобі. Ти за мене старший, отож як ти скажеш, на те я пристану. Коли ж, брате, виявляєш мені честь, докладаючись на мене, то я, брате, сказав би так: для руських земель і для християн люблю, брате, мир найліпше. Он ті війну зачали, а чого досягнули? Нині ж, брате, заради Руської землі й усіх християн помирися. Коли вже вони ворожнечу через Ігоря відкладуть і не сотворять того, що хотіли вчинити, відмовившись од усього, тоді мирися. Коли ж знов ворожнечу через Ігоря матимуть, то ліпше йти на них війною, а там як бог дасть».

Петро Бориславович, високовчений боярин Ізяславів, у своєму захопленні власним умінням укладати слова, не помічав того, що слова ці вкрай бідні змістом і майже позбавлені думки. Інакше чим би пояснити оце затяжне листування, яке він вів у ім'я Ізяславове тоді, коли все перебувало в стані непевності, тривоги, коли щомиті знов могла розпочатися війна, що не мала, здавалося, кінця, коли до чернігівських князів зненацька могли прийти полки Долгорукого та здружені з суздальским князем половецькі хани, що поставило б Ізяслава перед загрозою позбутися свого високого становиська.

Та й упродовж того літа, поки тривав обмін листами, наповненими словами високими й пустими водночас, син Долгорукого Гліб не давав спокою Ізяславовому синові Мстиславу, який сидів князем у Переяславі, бо відомо було Глібові, що переяславці не хотять Ізяславовича, а хочуть його. Ще минулої зими, щойно Ізяслав повернувся до Києва, понищивши все Подесення, підступив неждано Гліб до Переяслава, з'явився коло города перед світом, ще все спало в городі, сторожа прибігла до Мстислава, розбудила його криком: «Не спи, княже, Гліб прийшов на тебе вборзіі» Але Гліб не хотів битися, він стояв, ждав, що переяславці самі відчинять йому брами, закличуть до города. Не діждавшись, одступив од города, і вже аж тоді Мстислав погнався за ним, а навперейми з Києва мерщій виступив сам Ізяслав з дружиною, і так упокорили Юрійовича, примусили цілувати хрест, прогнали його до Чернігова.

Однак тепер все повторилося. Знов удосвіта зродився перед валами переяславськими Гліб з дружиною, знов розбудила сторожа Мстислава, але той тепер мав запомогу, прислану з Києва. Запомогою тою мала бути дружина боярського сина Дем'яна Кудиновича, яка стала в Переяславі після зимового нападу Глібового. Прислав Дем'яна Кудиновича сам князь київський Ізяслав, але намовлений був своїми чотирма Миколами, про яких слід сказати трохи докладніше.

Поза Іваном Войтишичем, чотири Миколи належали до найбагатших і найстаріших бояр київських. Слово «чотири» вияснення не вимагає, Миколами ж звалися вони всі, може, на честь святого Миколи-чудотворця, бо ж відомо, що нажити багатство на цій землі можна лиш чудом, а не чесним шляхом, і про кожного з Микол можна сказати без страху впасти в помилку, що він сам або ж його предки були злодіями, хабарниками, а то й просто негідниками.

Отож усі чотири боярини були достатньо багаті, поважні, пиховаті, вельможні, а ще: жорстокі, жадібні, геть одурілі від старощів, але непохитні в своєму намаганні керувати князем, усіма землями, загарбати мало не цілий світ.

Один з них був прозваний Миколою Безвухим. Немовлям свиня відгризла йому вуха, відтоді злий був на цілий світ, чорно йому було в роті, чорно в очах. Коли чув про когось, кого мав залічувати до своїх ворогів, пінився від зненависті: «А хіба ще живий?»

Спльовував, а слина така ядовита, аж сичала. Рубати, сікти, шаткувати, товкти, різати, добивати, знищувати! Більше не відав нічого.

Другий звався Плаксій. Мав особливий дар — плакати з будь-якого приводу: і над жертвою, і над самим собою, і в радощах, і в горі. Сльозам тоді надавано значення, як особливій милості Божій. Ще великий князь Мономах володів слізним даром, його з більшим чи меншим успіхом намагалися наслідувати й інші князі; Ізяслав теж поплакував час од часу своїми золотушними очима. Плакали бояри, ігумени, воєводи, купці, навіть грабіжники проливали сльози над пограбованими, а що вже казати про останніх? Сіяли в сльозах, аби пожати в радощах. Плакання стало виявом благочестя. Хто був дурний, як пень, не знав книжної премудрості, не вмів говорити на чужих мовах, не проповідував, не творив чудес, той просто плакав, і вже самим плачем возвишався над усіма іншими. Відомо ж бо, що розплакатися незмірно легше, ніж задуматися над будь-чим.

Боярин Плаксій мав на Ізяслава вплив неперевершений. Досить було йому сьорбнути кілька разів носом, пустити в бороду два струмки сліз, вигукнути крізь схлипування: «Сину мій! Чорт ти не…», — і вже князь готов був знову кидатися туди, куди хотілося цим старим, зужитим, страшним у своїй зненависті до всього сущого, людям.

Третій Микола звався Старий. Пам'ятав усіх князів, усіх бояр і воєвод, усіх значних людей київських, про кожного міг щось пригадати, з кожним, як вірити йому, пив і їв, і кожен, помираючи, заповідав саме боярину Миколі блюсти й дотримувати. Виходило так, що цей старий ошуканець, з жовтими очима, повинен би мати вже не менше як двісті літ. Та коли й мало на ньому щось двісті літ, то це кожух з двохсотлітнім лепом, весь у латках.

Микола Старий уособлював серед них те, чого ніхто з них не мав: розум. Між ними існувала мовчазна угода: ніколи не згадувати про таку річ, як людський розум.

Схожі були на біблейних іудеїв, які домовилися ніколи не відкривати таємничого ковчега, скинутого з неба. Ковчег порожній? То й що? Вірили, що розум легко замінюється багатством і старощами, сивобородістю, якою особливо відзначався Микола Старий. Щоправда, Петро Бориславович, молодий і розумний, навчений усіх премудростей, міг би сказати їм, що коли б усе в житті вершили сивобороді, то для будь-яких справ досить було б стада козлів. Але Петро ніколи не насмілився б такого сказати, знав це він сам, знали вельми гаразд і чотири Миколи, тому й допустили його до князя Ізяслава, власне, приставили його до князя від себе, щоб знаннями своїми послужив їм так само, як Ізяслав хоробрістю й забіяцтвом.

Четвертий Микола звався Кудинник, ще звано його Упийником, бо багато пив, а також Убийником, бо нестомно хвалився, скільки людей убив сам і скільки ще вб'є його син Дем'ян, що успадкував од батька силу, хоробрість і зневагу до ворогів. На щонайменше згадування про того чи іншого супротивника княжого боярин зневажливо копилив губу, цідив крізь зуби: «Куди йому!», так і прозвано його Кудинником.

Саме син Кудинника Дем'ян Кудинович з невеликою дружиною молодих головорізів, набраних з боярських синків здебільшого, і був посланий до Переяслава для помочі князю Мстиславу, який не відзначався особливою рішучістю; города ж цього Київ не міг утратити, бо хто засідав за валами Переяслава, неминуче оволодівав київським столом. На саму думку, що туди прорвуться сини Долгорукого, боярство київське казилося від люті й страху; вони готові були відіслати туди й самого князя Ізяслава і легко пішли б і на це, та вимушені були будь-що дотримувати високої гідності свого великого города, де князь теж вважався великим і, хоч би навіть слугував боярству останнім попихачем, світ про це знати не мусив.

Про Петра Бориславовича, допущеного до найвищих верхів київських як завдяки його походженню, так і завдяки вченості, сказати належить, що тримався він з чотирма Миколами завжди з належною пошаною, був обережно-поштивий, зі словом своїм не пхався, а лиш слухав, підтакував, коли вимагалося, наводив приклади з книг при потребі й для потвердження мудрості боярської, а також князівської, бо вважалося все ж, що служить Петро не чотирьом Миколам, а князеві Ізяславу; запобігливість зберігав Петро навіть тоді, коли зоставався сам зі своїми пергаментами, вписуючи туди про наближених до Ізяслава бояр, що вони «їдять, п'ють по три дні, перебувають у добрих веселощах, хвалять Бога й святих мучеників і роз'їздяться веселі восвоясі».

Найбільше любили вони небезпеки. Для того, хто постарів і близький до смерті, небезпека, загалом кажучи, завжди достатньо приваблива. Але вони любили небезпеку не для себе, а для інших, коли можна так висловитися, їм завжди здавалося, що хтось загрожує їхньому благополуччю, що від ворогів аж чорно повсюди, тому готові були навіть рідних синів розпихати на всі боки, аби лиш відвернути, розгромити, знищити загрозу, чи то справжню, а чи й просто уявлювану. Так без щонайменшого жалю відправив боярин Кудинник сина свого Дем'яна до Переяслава, де тому боярському сину судилося в смерті знайти своє безсмертя.

Бо того досвітку, в який Гліб знову підступив під переяславські вали, князь Мстислав прибіг у двір, де стояв Дем'ян з своєю зухвалою дружиною, заголосив незгірше за свого батька, який любив прикривати всі свої справи відповідним словом:

— О чоловіче Божий! Наспів час Божої помочі й пречистої Богородиці і твоєї мужності й кріпості.

Дем'ян легко здогадався, що слова ці означали: хтось з Юрійовичів, а то й сам Юрій Долгорукий, підступив до Переяслава. Розпитування були зайві. Боярський син скочив на коня, гукнув слугу свого Тараса, кинувся в одні ворота, а своїх забіяцьких отроків послав до інших воріт, щоб ударити на супротивника зненацька у багатьох місцях.

Гліб, як і взимку, не мав наміру зчиняти бійку, він дотримувався звичаю свого отця, що завжди застерігав синів від пролиття християнської крові та й не раз виказував на ділі сей свій звичай, ще кільканадцять літ тому вигнавши з цього ж таки Переяслава теперішнього князя київського Ізяслава, який тоді засів у городі, порушивши ряд і піддаючись лише своєму забіяцькому характеру. Тоді Юрій ось так само підходив полком до города, ставав і стояв, лякаючи супротивника, виганяючи його геть самим видовищем своєї спокійної сили.

Кудинович скористався саме з цього узвичаєння, він зненацька напав на Глібових дружинників, які дрімали собі на конях, не передчуваючи лиха, багатьох убив зі своїми злочинними підручними, аж тоді оточили його суздальці важкими списами, мов дикого вепря, і стали кричати:

— Чого б'єшся, свине безшерста! Бачиш, стоїмо мирно?

Тоді Дем'ян зі своїм Тарасом і отроками вернувся в Переяслав, сказав Мстиславу:

— На любов і на мир прийшов Гліб, а не на рать. Ти ж мене послав на вбивство.

— Для цього й присланий з Києва, — почув він у відповідь.

Гліб відступив, а за якийсь час знову стояв перед Переяславом, але тепер уже в силі набагато більшій, бо приєднався до нього Ізяслав Давидович та ще половці. Степовики не мали наміру стовбичити перед валами города, марно сподіваючись, що перемога прийде сама по собі. Стрілами з прив'язаним горючим клоччям вони підпалили посад, в городі зчинився перестрах, Дем'ян Кудинович сам, без доспіхів вилетів з брами, розізлений і наляканий несподіванкою, але половці й тут не дали себе заскочити, вони здалеку спокійно обстріляли Дем'яна з луків, і той вернувся в город ледь живий.

Мстислав прибіг до Кудиновича, дари пропонував, волості обіцяв. Дем'ян простогнав:

— О суєто людська! Хто мертвий забажає сього дарування тлінного і волостей, погибаючи? Засну вічним сном.

Лише тоді намірився Ізяслав укласти мир з чернігівськими князями, щоб осамотнити остаточно Гліба з його дружиною і прогнати в Суздаль, а самому мати вільні руки для змагання з своїм загадковим і загрозливим ворогом — Юрієм.

В Чернігів послано було з грамотою білгородського єпископа Феодора і печерського ігумена Федоса. Писалося в грамоті таке: «Вже раз цілували ви мені хреста на тому, що не вимагатимете брата Ігоря, але відступилися від того і вчинили мені доста пересердя. Та коли ви запросили в мене миру і каєтеся в усьому, що хотіли вчинити, то задля руських земель і християн не поминаю того. Отож цілуйте хрест на тім, що ви за Ігоря ворожнечі не матимете і не станете більше чинити того, що колись намірялися».

В церкві святого Спаса, серед кадильного диму й молитов, в золотому блиманні свічок цілували хреста князі Володимир Давидович і брат його Ізяслав, Святослав Ольгович і Святослав Всеволодович, клялися бути поєднаними, мов браття, охоче й рясно лили сльози, каялися в гріхах.

А восени Давидовичі та Ізяслав з'їхалися до Остерського Городка, щоб тут, у південному гнізді Долгорукого, змовитися про подальші дії, бо Ізяславу не сиділося в Києві, не мав спокою від своїх бояр, яких лякала навіть тінь великого імені Долгорукого і які не могли заспокоїтися, допоки жив той далекий, але такий сягливий своєю могутністю син Мономахів.

Лодьї Ізяславові впливли з Десни в Остер, пристали до низького берега навпроти Городка, що здіймався над річкою крутими високими валами; за валами видно було нові дерев'яні будування і гарну кам'яну церкву святого Михайла, поставлену Долгоруким. В церкві дзвонилося. Дзвін лунав повільно-урочисто, так ніби наближалися до Городка не вороги, а свої. Ізяслав відав вельми гаразд, що Гліб з дружиною пішов у Суздаль, отож у Городку лишилася геть незначна залога, яку можна б вибити звідти одним ударом, але він того не хотів; відчуття сили сповнювало його якоюсь ще не звіданою досі урочистістю, отой дзвін, здавалося, розлунювався над зеленими деснянськими луками на честь київського князя, хотілося чути дзвін здалеку, з-за річки, тож великий князь звелів напинати своє біло-золоте шатро, затіяв грища перед шатром, послухав, як харчать зненавистю один одному в лице його мерзенні карлики Льон і Шльоп, повеселився з запобігливими Давидовичами, поплакав, позгадував Бога й святих мучеників, а той дзвін розлунювався й далі, так ніби справді мідним язиком своїм славив силу й упевненість Ізяславову.

Ольговичі, хоч теж мали прибути до Городка, чомусь не прийшли. Чернігівські князі стали заспокоювати Ізяслава, запевняючи його, що куди вони, Давидовичі, туди й Ольговичі, і вже коли вони всі цілували хрест Ізяславові, то підуть тепер за ним повсюди й не відступляться від нього, бо душею не можна гратися; на це Ізяслав, позітхавши й поплакавши від розчулення, відповів, що не турбується відсутністю Ольговичів, бо ж Святослав Ольгович готує шлюб своєї доньки з сином його брата смоленського князя Ростислава.

А в церкві святого архангела Михаїла дзвонилося та й дзвонилося, так ніби сам Дух Святий залетів у Городок і, всупереч отим нужденним суздальцям, що заховалися за високими, у буйній зелені валами, славить київського князя, його всемогутність і удачливість, якими він з'єднує усіх своїх друзів і впокорює недругів.

Та надвечір прискакала передня сторожа Ізяславова і закричала в немалій тривозі, що тим берегом Остра підходить до Городка якась дружина, може, й сам Долгорукий.

— Спитали, хто такі? — вискочив з шатра Ізяслав, про якого можна було казати будь-що, але всі сходилися на тому, що народився воїном і в поході почувається набагато вільніше і ліпше незрівнянно, аніж коло своїх чотирьох Микол або ж забрезклої княгині, принцеси з германського імператорського роду, виснаженої незвичними руськими холодами і постійним перебуванням у безкінечних згадуваннях про вищість германського духу й міць імператорів, її прославлених предків, серед яких було чимало славетних зарізяк, але жодного, хто б просидів життя на лаві для трапезування або пролежав у пуховій постелі коло теплої жони.

— Погукали ми: «Хто такі?» Відповіли нам: «Суздальці». Ще ми полаялися трохи, тоді кинулися сповістити тебе, князю.

— Сповістити, сповістити! — перекривив дружинника Ізяслав. — Коли йде ворог, з ним треба битися, а не втікати до свого князя! Гук битви миліший моєму серцю, аніж ледачі слова про те, про що й самі не відаєте! З чим прийшли, і що маю гадати?

Дружинники похнюплено мовчали, урочистість цього зелено-золотого осіннього дня була зведена нанівець, але хоч як гнівайся і хоч які слова проголошуй, а десь тим берегом наближається в цей час ворожа дружина з червоними круглими щитами під знаком лева, готового до пострибу, а також під знаком лука з виціленою в землю стрілою, що не завадить суздальцям при потребі послати свої гострі стріли проти нечисленної київської дружини і чернігівців, які те й знали, що ламали своє слово, метаючись поміж одним та другим великим князем.

Щастя, хоч розділяла супротивників річка. Хай не широка, але достатньо глибока, щоб затримати суздальців на той час, поки Ізяслав або ж залаштується до битви, або відступить без ганьби й неслави, хоч відступ завжди так чи інакше несе неславу.

Врятували Ізяслава два верхівці, що зродилися не знати й звідки, десь, видно, перепливли на конях Остер, бо ще стікала по кінській шерсті вода і в самих вершників чоботи й порти були мокрі, як хлющ. Коли б не вода на конях і на вершниках, то можна б прийняти їх було за примари, — так зненацька вони зродилися, мовби й нізвідки, і такий страшний мали вигляд: худі, оброслі сплутаними бородами, крізь які ледь прозирало бліде, виснажене тіло, ніби в мерців або великомучеників, або в утоплеників, добре вимочених у воді. Кінна сторожа враз обскочила вершників з усіх боків, мечники, що стояли коло князівського шатра, вихопили з піхов свої мечі, але тих двох ніщо не стримало, вони спокійно їхали далі, тоді, не дбаючи про своїх коней, злізли на землю і пішли до Ізяслава, непевно ставлячи ноги, хитаючись, так ніби ось-ось мали впасти й сконати коло ніг у князя. Ізяслав безпорадно озирався, хотів був розгніватися, та не встиг, бо один з тих привидів заговорив, звертаючись, здається, до нього, хоч і без належної поштивості:

— Ось і повернулися до тебе. Здоров будь, князю.

— Здорові будьте, — ще не скинувши з себе розгубленості, відповів Ізяслав. Хотів спитати, хто такі будуть, але той випередив князя, бо сказано вже, що не володів належною поштивістю, спитав не без насмішкуватості в голосі, хоч і де б там взялася насмішкуватість у такому хирлявому тілі:

— Чи не впізнаєш?

— Не впізнаю? — недбало сковзнув по них своїми золотушними очима князь. — Кого я не впізнаю? Чому б мав упізнавати? Хто такі й чого вам тут треба?

— Дуліб я, твій лікар прибічний, — сказав той дивний чоловік. — А це — Іваниця.

— Ти лікар? Дуліб? З нами хресна сила і свята Богородиця! Живий?

— Коли не вмер, то живий.

— Де ж був так довго?

— Куди їздив, там і був.

— У Долгорукого?

— Там.

— І повернувся?

— Стою перед тобою.

Ізяслав перехрестився. Був сам собою завжди й скрізь. Насамперед мав виказати свою побожність і сердечну скруху…

— Застерігав я тебе, сину мій! І втримував від необачності. Не послухав мене. Міг би й навіки там зостатися.

— Міг.

— Але радуюсь, що вернувся цілий. Гей там, дайте гостям меду! Відведу тобі шатер окремий на вас двох. Переодягнетеся. Зігрієтесь.

— Дяка. В порубі звикаєш до всього.

— Кинув вас Долгорукий у поруб?

Ізяславові кортіло поспитати, що ж виїздив Дуліб, окрім свого сидіння в порубі, але гідність князівська не дозволяла, та й знав уже про грамоти до митрополита Климента і єпископа Онуфрія. Дуліб відразу задовольнив цікавість князеву, сказавши:

— Кинуто нас до поруба за несправедливе звинувачення проти князя Юрія, бо ніщо не ствердилося на цілковитий наш сором і ганьбу.

— Переконався в цьому? — суворо поглянув на нього Ізяслав.

— Стоїмо перед тобою, хіба не досить нашого вигляду самого? Мали час і змогу подумати про своє зухвальство й глупоту.

— Як же визволилися?

— Не маєш до нас довіри, князю?

— Питаю з співчуття, бо серце мені обливається кров'ю і душа крається від болю.

— Сиділи б там і до смерті. Визволив нас князь Ростислав, їдучи сюди з дружиною.

— Син Юріїв?

— Так.

— Супроти волі отця свого пішов?

— Князь Юрій був на той час у Берладника, а Ростислав часто навідував мене в порубі, радився зі мною, розпитував про тебе. І коли наспів йому час іти сюди на поміч Ольговичам, то випустив він нас із поруба і взяв з собою. Гінці наздоганяли нас кількаразово з велінням Юрієвим відправити в'язнів назад до Суздаля, та князь Ростислав не послухався.

Дулібові та Іваниці подано чаші з медом. Вони пили повільно, чи то смакували напій, чи то навмисне затягували час, випробовували терпіння Ізяславове, хоч хто ж не знав про нетерпеливість князеву.

— Покличу Петра Бориславовича, — мовив князь. — Треба записати все, лікарю. Коли йдеться про князів, то кличемо в свідки також нащадків. Ти обезневинив князя Юрія, полегкість це не лише для мене, але й для історії цілої. Радуюся вельми, Дулібе, і дивуюся, що стрий мій відплатив тобі невдячністю.

— Не треба Бориславовича, — відірвався від чаші Дуліб, — нічого не треба писати, сам усе запишу, князю. Та й не про се нині слід вести мову, то вже справи минулі. Тебе ждуть нові. Прибули ми до тебе вже й не як твої слуги і не як визволені з поруба, а передовсім послами від князя Ростислава. Чи згоден нас вислухати?

— Вже слухаю. Великий дар зробив мені князь Ростислав, коли випустив вас з поруба й повернув до мене.

— Не про це йдеться. Хоче Ростислав прийти до тебе як син.

— Обійми мої завжди розкриті для синів і братів. Кликав не раз його брата Гліба до себе, але той не прийшов. Вівся зухвало й негідно, колотився без кінця в цій землі, аж вигнали його геть.

— Ростислав розсварився з отцем своїм назавжди, бо вже понад десять літ не має волості, зрівняний мало не з Іваном Берладником у безпритульності й безземельності. В Долгорукого ж тільки й мови: кожен син повинен сам собі здобувати волость. Сини ж не вовки, щоб дбати про харч. Та й що надбали? Іван помер у поході. Гліб оганьблений поразками й кривоприсяжництвом. Через те Ростислав пішов од Долгорукого і вклоняється тобі, князю, і питає, чи може прийти?

— Негоже так приймати високих послів, — поважно мовив Ізяслав. — Передчуття не обмануло мене, коли хотів бачити вас перевдягнених, обсушених і обігрітих. Тепер зробимо саме так. Тим часом зберу своїх воєвод і бояр, прикличу князів чернігівських, що прибули сюди для дружби зі мною, хай почують від вас цю втішну вість ще раз, бо це радість для всієї Руської землі і для всіх християн.

Він відпустив Дуліба та Іваницю і звелів кликати всіх, з ким мав думати, а також запросити князів Давидовичів, готувати урочисту учту, отцю Іоанну — пишну відправу на честь того, що мало тут незабаром статися.

Та тепла осіння ніч на березі Остра минула вся у веселому палахкотінні смолоскипів, у брязкоті не зброї, а чаш і ковшів з вином та медом, з веселою метушнявою гінців з тої та другої сторони, у великій змаганині двох князівських таборів, хто кого переважить у дарах, у лестощах, у лицемірстві й сльозливій піднесеності.

Ізяслав послав воєводу свого і дружинників з честю й дарами для Ростислава, прикликаючи його до себе, обіцяючи городи й волості. Ростислав відвзаємнив дарами й поклонінням доземним, приймав послів коло входу до свого шатра, яке пишністю своєю набагато перевершувало біле з золотими шнурками шатро Ізяславове, бо вивіз його Ростислав ще з Новогорода, купивши в заморських гостей, а відомо ж, що гості можуть роздобути такі речі, яких не мають ні королі, ні імператори, прості ж князі не уявляють і поготів. Про шатро послами Ізяславовими теж було сказано князеві, сказано також і про численність дружини Ростиславової5 і про багатство, яке має з собою, з усього видно, бо товар його не піддається обліченню навіть для хитрого гонецького ока. Але Ізяслава чи й цікавили подробиці, все для нього було незначуще, окрім самого приходу найстаршого сина ворогового, князь возносив хвалу Богові за цей несподіваний дарунок, бо ж тепер уся земля Руська могла бачити, на чиєму боці не сама сила, а й правда; коли вже до нього прихиляються й такі мужі, як князь Ростислав, то й ще прихиляться всі, хто має розум незачерствілий.

Боярин Петро Бориславович, в обшитому чорним бобром широкому одязі, з золотою князівською гривною на шиї, блідий від постійного перебування в поштивому напруженні, старанно вписував у пергамент кожне князівське слово, аж Іваниця не мав сили стриматися й шепотів на вухо Дулібові: «Оце! Шкрябає в пергаменті, як курка в поросі! Цей і Сильку за пояс заткне!» Дуліб мовчав, бо сказав усе, що мав сказати; тепер вони з Іваницею мали до кінця вдавати з себе скривджених Долгоруким шукачів істини, вони були жертвами й мучениками, щоправда, мучениками живими, що не завжди й не всім подобається; та Ізяслав дякував Богові й за це, бо тепер смерть Ігореву забудуть нарешті всі, коли ж хто й захоче згадати, то задосить станеться йому, почувши про те, як віддячив Долгорукий двом мужнім посланцям князя київського, які прагнули розплутати до кінця справу з тим загадковим, лиховісним убивством.

Дари князівські з одного й з другого боку були благочестиві спершу: іконки, хрести, гарно здоблені молитовники в золоті й сріблі, саджені коштовним камінням. Коли вдруге послав Ізяслав, кличучи Ростислава, то вже повезли тому в дар коштовну зброю, Ізяславові ж було передано соболині хутра з таким полиском, який хутро має лише в північних Землях з вічними морозами й снігами.

Тим часом Ростислав звернувся до своєї дружини, яка ще не відала про його заміри, вважаючи, що послано її помагати союзним з Долгоруким князям — Ольговичам і Давидовичам.

— Хай прогнівається на мене отець мій, — так сказав Ростислав дружині, — але не піду до ворогів своїх, бо були вони ворогами дідові моєму Мономаху і стриям моїм Мстиславу і Ярополку. А підемо, дружино моя, до Ізяслава, бо до нього лежить моє серце. Він дасть мені волость, і я візьму. Чи підете зі мною?

— Підемо, княже! — загукали найвірніші, а за ними й усі інші, бо хоч що кажи, волость є волость, та ще коли вона в цих теплих і щедрих землях, далеко від морозів і снігів, від суворого північного неба, від малолюддя і від безхліб'я.

Перемови тривали цілу ніч. Князі передавали один одному поклони й лестиві слова, але ніхто перший не хотів рушати назустріч другому, бо ж за Ізяславом було старшинство, а за Ростиславом — незалежність. Він жертвував найдорожчим, отож мав усі підстави сподіватися, що за пожертвою мав би прийти Ізяслав, або ж бодай простягнути руку. Поки ж тривало змагання в лестощах і високих словах, а справа не посувалася, а відсувалася щодалі назад, Дуліб обережно підкинув Петру Бориславовичу думку про те, що князі могли б зустрітися посередині річки на Ізяславовому насаді.

— Внеси це в пергамент свій, боярине, — порадив Дуліб.

— Але ж про це ще не сказано князеві!

— Тоді й скажеш.

— Чом би не сказав сам?

— Поступаюся цим для тебе. Честь Ізяславова буде збережена, бо ж насад належить йому. Ростиславові не доведеться ступати на цей берег, допоки не отримає від Ізяслава того, що прагне мати. Князі, як діти, боярине, ми їх не можемо з тобою збагнути.

— Звідки відаєш про мене? — трохи насторожився Петро.

— Багато чув про твою вченість, а я сам люблю книги і людей книжних ставлю вище за всіх. Пиши й кажи.

Петро вписав і сказав, і це сподобалося Ізяславу. Над ранок князі зустрілися на Острі в насаді, вистеленім килимами, обидва в золоті, шовках і хутрах, обидва високі й ставні, та все ж Ізяслав багато втрачав поряд з могутнішим Ростиславом, здавався дрібнішим, незначнішим, а вже його зчервонілі очі й геть не витримували зіставлення з ромейськими очима Ростиславовими, і при погляді на цих двох хотілося вказати на суздальця й вигукнути: «Ось князь!»

Однак стояв Ізяслав, а вклонявся Ростислав. Лиш по тому вони сіли на мідний облавок і під тихий плюскіт весел, якими гребці тримали насад проти течії, повели мову про те, що їх поєднало.

Ти, князю, — казав Ростислав, — для всіх нас, молодших, мов отець рідний, і мали б ми давно вже з'єднатися, бо молоді ліпше розуміють один одного, між ними повинна бути здруженість і не повинні вони зупинятися навіть перед усуненням старших своїх, коли того вимагає земля наша й люд. Будь нам усім отцем, хоч ти й брат для нас, рівний з нами.

— Всіх нас старіший отець твій, — відповідав Ізяслав, — та з нами не вміє жити. Хочу управитися з ним миром або бранню. Бог послав тебе, князю, і свята Богородиця. Не стану вмовляти тебе, щоб ішов зі мною на Суздаль, а дам тобі городи бозькі1, постережеш землі Руської, поки буду в Заліссі, а йти туди мушу, бо князь Юрій чинить зло Новгороду, переймає новгородські дані для Києва, мов тать або ушкуйник волзький. Чи пристаєш, князю, на се?

Ростислав урочисто схилив голову й тримав її так час, саме достатній для того, щоб Ізяславове серце вдовольнилося покорою; тоді князі обнялися, тричі поцілувалися і стоячи попливли до берега, де коло Ізяславового шатра ждали їх всі можні й важні.

Отець Іоанн, для такого випадку прибраний в негнучкі від золотого шитва шати, підніс князям хрест для цілування і, звертаючись, видимо, до неприсутнього, але сущого, сказати б, навіть всюдисущого Долгорукого і до його союзників малих і великих, виголосив гнівливе слово пастирське, яке, через простакуватість Ізяславового священика, можна було обкрутити і сяк і так, стосуючи його як до самого Долгорукого, так і до тих, хто зазирав до заволохатілого рота ієрейського:

— Соромтесь же ви, що ворогуєте на браттю вашу і одновірців своїх! Жахніться і плачтеся перед Богом, інакше втратите славу небесну за саме лиш своє злопам'ятство! Ви слова братові не можете стерпіти, за малу обиду підіймаєте ворожнечу смертоносну і поміч берете у поганих на свою браттю.

І тут Ізяслав навіщось знову став повторювати те, що вже казав осібно Ростиславові та Давидовичам. Може, хотів, щоб кожен чув про кожного, сподіваючись, що слово княже від цього буде міцніше? Ростиславу сказав те саме, що перед тим у лодьї:

— За всіх нас старший отець твій, та не вміє з нами жити. А мені дай боже вас, браття своє, і весь рід свій мати в правді, як душу свою. Коли отець тобі волості не дав, так я тобі даю.

На що Ростислав, трохи подивувавшись у душі, але не втрачаючи своєї поважності, теж повторив уже сказане:

— Прийшов я сюди, доручивши себе Богові та тобі, бо ти старший за всіх нас серед онуків Мономахових. Хочу трудитися за Руську землю й коло тебе їздити.

Тоді настала черга Давидовичів, які до цього стояли мовби свідки супроти Ростислава, а тепер мали свідком його проти себе.

— Ось брат Святослав і племінник його не приїхали сюди, — докірливо мовив Давидовичам Ізяслав, — а ви всі клялися мені, що, хто буде на мене злий, на того вам бути разом зі мною; стрий мій Юрій з Ростова зобижає мій Новгород, дані в новгородців повіднімав, по дорогах проїзду їм немає. Хочу піти й управитися з ним або миром, або раттю. А ви хрест цілували, що будете разом зі мною.

Відповів йому Володимир Давидович те, що вже Ізяслав од них чув, але тепер хотів почути ще раз, уже при синові загадково-загрозливого Долгорукого:

— То нічого, що брат Святослав і племінник твій не приїхали, однаково ми тут, а ми всі клялися, що де твої будуть обиди, там нам бути з тобою.

— Любо мені се чути, — просльозився Ізяслав. — Отак збратаними в Божій вірі задля землі Руської та християн, як тільки стануть ріки, підемо всі на Юрія. Я через Смоленськ і Новгород, брат мій Ростислав з Смоленська, ви всі, браття, з землі вятичів, а всі зійдемося на Волзі коло устя Медведиці, звідтам рушимо на Ростовські землі.

— Негоже мені, князю, виступати супроти рідного отця свого, — з гідністю мовив Ростислав. — Готов єсмь служити тобі скрізь, а тут звільни мене, отче-брате.

Ізяслав при всіх обійняв і поцілував Ростислава за такі благочестиві слова.

— Дам тобі ті городи, що держав колись Святослав Всеволодович, — перехрестився він, — Котельницю, Межибоже та Бозький. Іди в Бозький Город, побудь там, постережи Руську землю, поки я сходжу на отця твого і помирюся з ним або якось інакше з ним управлюся. Ще хочу вклонитися тобі за те, що велику послугу зробив мені, порятувавши з неволі моїх вірних людей, і привіз їх до мене, хоч і немічних видом, та живих, хвала Богові. За це віддячиться тобі, князю, ще й на небі. Тепер, лікарю, коли й підеш знову в суздальську землю, то вже не так зопалу й без прикриття, а при моєму боці й з Божою поміччю.

— Сподіватися хочу, — сказав Дуліб, — що увільниш нас, князю, від цього походу. Надто тяжкі спогадування про суздальську землю маємо, аби ще раз там опинятися, та й немічні ще з Іваницею для далекого походу. Посидіти б нам у Києві та набратися сили.

— Коли так, то поїдете до мого брата князя Володимира, будете на княжому дворі. Тим часом побудь з нами, лікарю. Сподіваюся, не станеш відразу вирушати в дорогу? Бо ж квапився минулої осені, а куди? В поруб? А в порубі як? Може, розкажеш князям та дружині?

— Самі в поруби кидаєте людей, то мали б знати, що воно й до чого, — Дуліб пограв жовнами. — Мабуть, у тебе, князю, не один сидить у Києві?

— Про це знають мої тисяцькі та восьминники. Я ж коли й знаю, то про людей значних. Сидить новгородський єпископ Ніфонт. А за що? Бо спротивився Божій волі, не захотів митрополитом Климента, сіяв смуту й розрух, намовляв люд до непокори, і звідки ж намовляв? З церковного амвона! Кожен, хто сидить, знає, за віщо. Ти знав, лікарю, і Ніфонт знає.

— А князь Ігор? — спитав Дуліб.

— Те вже минуло. Брати його цілували хрест, що забудуть про все. Така була Божа воля, що збунтувалися кияни і вбили нашого брата.

— Перед тим кидав ти його в поруб, князю.

— Йшлося про стіл київський і про Божу волю. Задля Руської землі прийшов я в Київ. — Ізяслав перехрестився.

— Ми ж з Іваницею виконували твою волю. Тепер дозволь нам бути вільними. Поїдемо до Києва ще сьогодні, хоч і знесилені до краю. За дозвіл твій жити на Мстиславовім дворі — дяка велика. Не знаю, чи скористаємося з твого дозволу, а чи виберемо для себе незалежність, себто волю. Бо хоч давно доведено, що все на світі відносне, але є речі, які сприймаються тільки у вимірах конечних і ніякому почленуванню не піддаються. Такою є воля для людини. Або ти її маєш, або в тебе її відібрано. Середина ніколи не задовольняє. Рано чи пізно ти збунтуєшся і станеш на отой священний бій, про який співається в піснях і розповідається в легендах. Але який з мене боєць? Я лікар.

— Так, лікарю дорогий, стокротно так, — засміявся з Дулібового приниження Ізяслав. — Але хочу вважати й далі тебе своїм прибічним лікарем і знайти в Києві після свого повернення. Коли ж не хочеш тут затримуватися, то ось тобі знов моя золота гривна, щоб розчинялись перед тобою всі двері й стояли отвором усі брами, сину мій! Не кажу щасливої путі, бо ніщо не стане на заваді вам у цій землі, над якою спочила Божа благодать і мудрість.

Так вони знову поїхали від цього князя, що мав досить розповсюджену серед можних звичку робити одне, а казати зовсім інше, і супроводжував їх повільний дзвін з Остерського Городка, куди вже входила дружина князя Ростислава.

Їхали без поквапу. Пасли коней, розкладали вогнища, тішилися волею. Самі в цілому світі! Ніде нікого й нічого! Нема сторожі, ніяких обмежень, зникла залежність.

— Про що думаю, — вгадаєш, лікарю? — поспитав Іваниця, коли вже задуднів під копитами їхніх коней київський міст і ті самі хитрі мостищани дивилися їм услід, чи то впізнаючи торішніх своїх поважних гостей, а чи й ні. — Думаю, як то воно гарно було б оце поїхати до Кричка та діждатися, коли прийде туди Ойка. Йтиме вона по примерзлій осінній траві своїми босими ногами, а я сидітиму, дивитимуся і ані зворухнусь!

— Щоб ти та не зворухнувся.

— Оце ж. Сидів би та дивився. Страшно й згадати. А коли сиділи ми в Суздалі, не в порубі сиділи, а в тій хижі, куди посаджено нас згодом, то була там дівка одна. Ти не згадаєш, бо чи й помітив, сидячи над своїми пергаментами, а я не відривався від щілини в дверях з ранку до ночі, все бачив, за всім простежував. Хотів тоді ще тобі сказати про дівку, та подумав: нащо? Чоловік так гарно собі сидить над своїм писанням — хай сидить. А ти, Іванице, дивися й край своє серце на шмаття. Бо дівка, скажу тобі, Дулібе, вельми схожа на Ойку. Аж злякався спершу, подумав: Ойка! А тоді почув, звуть Оляндрою. Прибігала прудка, наче коза. І йшла то з тим дружинником, то з тим. Поверталася — хіхи-сміхи, круть-верть — та й знов ішла з новим дружинником. А я дивився на все те крізь щілину та думав про Ойку. Що, коли вона піде по руках? З Оляндрою — там самі дружинники, та й то наймолодші. У Києві ж — воєводи, ігумени, купці заморські! Така мене розпука, Дулібе, взяла, аж не стерпів та почав розпитування про Оляндру, чого вона отак? А ті жеребці сміються: має мужа, а в мужа стрілою відстріляні оті штуки. Якось називав їх, лікарю, по-вченому.

— Тестикули.

— Оце! — подумав я. Живе чоловік, має таку собі Оляндру, що за неї все б віддав, а тут прилітає стріла, відбиває тобі оті тестикули — і вже ти не маєш нічого. І так мені гірко було тоді на душі, й не через те гірко, що сиділи в неволі, а через оте, що діялося перед моїми очима, через оту Оляндру, бо була, мов смертний гріх, солодка, а недоступна. Думав тоді: невже ніколи? І князь цей Юрій, так вподобав його, душею приріс, а він мстився мені за ту Кисличківну? Так я ж полишив її неторкану. Може, до неї поїхати, нікуди вона з ковчега не подінеться. Хіба що вмре з нудьги й від неволі. Ти мав розмову з Долгоруким, лікарю, невже він не пробував хоч якось виправдатися?

— Ще не час, Іванице. Казав уже тобі не раз. Ось клаштуємося в Києві, тоді попрошу тебе зробити одну та другу послугу. Тим часом — ми визволені з поруба, нам треба зміцнити свої сили; забути про все, чого натерпілися.

– І про Долгорукого забути?

— Нагадає про себе сам. І не забариться.

— Оце ж і питаю.

Вони поїхали до Кричка, і старий залізороб зрадів їхньому поверненню, так ніби стали йому рідними за ті кілька день минулої осені.

— Знайшли свого князя? — закричав їм назустріч, розпашілий від вогню, з вогнем і жаром у кожній зморшці свого привітного обличчя.

— Свого знайшли, — досить двозначно відповів Дуліб. Потім пояснив: — Коли вважати, що кожен так чи інакше має шукати собі князя, то ми з Іваницею знайшли.

— Та ще аж такого, що продержав нас аж он скільки в порубі! — докинув Іваниця. — Бачиш, які гарні вискочили?

— Бачу, та то не біда. Аби вискочили. Казав же: нащо ті князі? Вбивають один одного, то хай. Простий чоловік простим живе.

— Правда потрібна всім, — сказав Дуліб.

— Правда ось тут, у вогні, — показав Кричко на доменицю. — Та ще в оцих руках. А ти, лікарю, заплутався між тих, у кого в руках самі мечі та стріли. Яка ж там правда?

— Залізо робиш для мечів?

— Не для самих мечів. Коси, вила, вози, ратища бити дикого звіра. Чоловік живе потребами. На залізі все століть. Не на мечах, а на залізі. Ото й печуся коло полум'я сіркою, мов той ієрей хитрий, що мав пику червону від обжирання, а щоб у церкві появлятися блідавим для піднесеності божественної, то перед службою обкурювався сіркою. Та то байки. А ви з дороги. їдьте до хижі, облаштовуйтесь, а я на вечерю поспію.

Трьома возами прибули до Кричка замурзані, прокопчені лісові люди, привезли деревне вугілля для його домениці. Мали на собі високі гострі шапки мало не з липової кори, за корзно правила їм просмолена ряднина, на ногах були сирицеві личаки. Важко було уявити собі нужденність людську більшу і виразнішу.

— Оце! — зітхнув Іваниця. — Не побачиш, то й не повіриш!

– Є ще смолокури, — сказав Дуліб, — то робота вже й геть проклята. А зиску від неї — ще менше. Світ влаштовано не в усьому доцільно й досконало. Здебільшого навпаки. Та ти вже й сам мав нагоду переконатися.

— Вже коли я тут, серед цієї луки, на оцій траві, то мені й не треба нічого!

— Самої трави мало.

— Хіба я сказав про саму траву? Аби я тут та трава, а вже по ній походять чиїсь ноги, ніженьки, ноженята, ноженятонька!

Вечеряли на тому самому дубовому пеньку, що тоді обідали. З нагоди повернення своїх давніх знайомих і «їхнього, сказати б, порятування від загибелі Кричко роздобув пива і смаколиків київських. Іваниця, розвеселений поверненням і думкою про зустріч з Ойкою, пробував дратувати господаря:

— Маєш ремесло в руках, а хижа дірява. Чи тебе не стане на добрий дім дубовий, теплий та світлий? Тоді б пожили в тебе довше, а так он мій лікар хоче втікати до Києва.

— З хоромами боярськими не позмагаєшся однаково, а жити можна. Тоді й думаєш: а навіщо? Жони немає. Сина, вважай, украли.

— Знайшовся твій син, — спокійно сказав Дуліб, витираючи рота. — Іваниця й знайшов. Щоправда, повівся з ним не вельми ґречно.

— Я ж не знав. Трохи потрусив його. Легенько так. Бо дуже хлопець упертий і не можна видобути з нього й слова. Ну, то взяв його за комір.

— Де ж він? — Кричко намагався вдавати спокій, але це в нього не виходило. Зраджував голос, зраджували своїм дрижанням руки, зраджувала напруженість, з якою ждав відповіді.

— Тим часом у Суздалі, — сказав Дуліб, — але може бути й у Києві невдовзі. Син твій чоловік вельми вчений. При самому князеві Андрієві, синові Долгорукого, дієписцем.

— Навчився в монахів. Спокусили вони його чи то хлібом незаробленим, чи, може, й ученням. Бо цікавий змалку був до всього.

— Такий і зостався.

— Та мені до нього байдуже. Він про батька забув, забув і я про нього.

— Не забув, — заспокоїв Кричка Іваниця. — Як я його труснув та спитав, чий він син, та пригрозив батьком, то й злякався одразу. Ти не все ще знаєш. Хай тобі Дуліб скаже.

— А що, лікарю?

— Не хотів казати, та вже почали, то треба й до кінця. Гнали ми слід за вбивцями аж у Суздальську землю, і одним з тих ймовірних убивців мав бути, виходить, твій син Силька, колишній прибрамний з монастиря святого Феодора.

— Силька? Не звався ніколи так паскудно! Був Михликом.

— В монастирі названо Сильвестром, а звуть Силькою. Підозру ж на нього кинув сам ігумен монастирський Ананія. Тоді ще не знали, коли були в тебе, що то твій син. Однак усі наші підозри виявилися намарними. Ні Силька, ні Кузьма Ємців не винні в убивстві, спроваджено нас аж в Залісся лиш для того, видати, щоб упала тінь на князя Долгорукого, за це поплатилися ми з Іваницею, просидівши половину зими, весну й літо в порубі і щастям визволившись звідти. Тепер прибули знов до Києва, але вже не станемо шукати вбивців. Знаємо тепер з Іваницею, чого не хочемо. Але ще не зможемо, мабуть, сказати, чого ж хочемо в цьому найбільшому й найславнішому городі.

— Це ти не знаєш, лікарю! — вигукнув Іваниця. — Я ж знаю вельми добре.

— Теж не знаєш. Тобі лиш здається, ніби знаєш. Згодом переконаєшся, що то не так. Коли й знає хто, то це наш хазяїн. Він прив'язаний до своєї роботи, в ній — усе його життя. А нам судилося мандрувати від одної душі до другої, від одного серця до іншого, коли ж затримуємося надовго, то це не завжди виходить для нас на користь. Однак у Києві маємо побути довший час. Не захотіли ми з Іваницею їхати на княжий двір, не станемо проситися й до якогось з бояр київських, а десь пошукаємо притулку.

— Та живіть у мене! — Кричко був усе ж таки радий, що син його, хоч і відірваний од батька, може, й назавжди, не замішаний був у злочині, бо якому батькові хотілося б мати сина злочинця? — Тут вам тихо й спокійно. Наберетеся сили, пообстригаєте свої бороди, станете схожими на людей. А до Києва то хоч щодня можна. Сів на коня — і вже ти на торговиці чи там де.

— Згодом треба нам буде поселитися в самому городі, — сказав Дуліб, — бо однаково події складуться так, що примусять. Тим часом скористаємося з твоєї гостинності. Все тобі буде відшкодовано. Не скажу ким, бо ще не можу цього зробити. Не знає навіть Іваниця.

— Оце ж! Воно мені тепер усе ні до чого, раз я тут і можу дивитися на оту траву, що довкола! — Іваниця потирав задоволено руки, він відроджувався й пробуджувався до колишнього життя набагато швидше й охочіше, ніж Дуліб.

Тиждень чи й більше прогайнували вони в неробстві, в спанні, в об'їданні, їздили в Київ на торговище, де Дуліб придбав для обох одіж на зиму, вибираючи не дуже вишукану, але й не бідну, бо становище вимагало гідності навіть в одягові. Іноді приїздили вночі якісь люди, привозили Дулібові то його пергаменти, що їх мережив ще в Суздалі, то якісь грамотки, то шкіряні суми з сріблом і золотом на видатки, Іваниця чи й чув тих гінців. Міг вважати, що то від князя Ізяслава, не дуже задумувався над тим, який саме князь опікується ними, бо мав свій клопіт: Ойку. Ждав її щодня й щоночі. Кілька разів намагався вирватися до Києва самотою, але Дуліб стеріг його пильно; коли ж разом їздили до города, то й там не відпускав від себе Іваниці, не дав йому жодного разу бодай проїхатися побіля двору Войтишичевого.

Ночами Іваниця не спав, лежав з розплющеними очима, благав мовчки: „Прийди! Прийди! Чому не йдеш?“ Не міг збагнути. Як же так? Тоді сама знайшла, нікого не питаючи, довідалася, де вони, відчула серцем своїм, прибігла вночі, лишила сліди босих ніг на примерзлій траві почайнинської луки, лишила ті сліди в його серці, а тепер, коли він так жде її, коли стільки місяців у смердючій суздальській темниці марив нею, сподівався на зустріч, як на рай небесний, тепер вона не йде, не відчуває його близькості, не подає ніякого знаку? Як же так? І чому?

Іноді поривало його втекти від Дуліба, покинути його, зникнути назавжди, стати знову тим, ким був, але стримувався, бо ким він був? Ніким? Ніде й ніким. Вуглярем І або смолокуром? Ходити в просмоленій ряднині, жити в лісових нетрях, слухати виття звірів та безжурні посвисти птаства? А тут, хоч як воно іноді гірко, набирається він коло Дуліба розуму і щоразу відчуває, як пробує впливати на дії світу довколишнього. Виходить так, що чоловік розумний на все може впливати. На все, та не на Ойку!

Вже почалися перші нічні приморозки, трава вкривалася сивизною, горіла білими застиглими сльозами при сході сонця. Іваниця вискакував з постелі, босий бігав по луці, толочив траву, лишав у ній важкі темні сліди, повні вологи й суму. Кричко посміювався на хлопцеві дивацтва, розкурюючи свою доменицю. Дуліб збував ті вибрики Іваницині неувагою. Ойки не було. І нічого не було, так ніби народилися вони з Дулібом заново на світ або ж принаймні вперше прибули до цього праслов'янського города, вперше побачили золоті верхи його церков, зелені вали, насипані ще Ярославом, дубові городні понад валами, почули лагідні київські дзвони, єдині на світі, неповторні й незабутні для того, хто бодай раз почув їх чи то в горі, чи в радощах.

Сидіти далі для Іваниці стало нестерпним. Втратив надію, що прийде сюди Ойка, вже не вірив у це, все йому збайдужіло, готов був їхати куди завгодно, хоч навіть повертатися в суздальські землі, не лякаючись і того, що знов жде їх там поруб, а то й ще щось лихіше,

Та й сам Дуліб виявляв виразний намір перебратися від Кричка в інше місце, але не шукав аж так далеко, як Іваниця, а за порадою Кричка ж домовився в Києві з чоловіком на ймення Стварник Прокіп, що той віддає половину свого дому, який не відзначався розкошами, але й не належав до найбідніших. Стварник зі своїми чотирма синами робив хоромну обставу для бояр, купців а то й для самих князів. Мав повний двір розмаїтого дерева, все тут пропахло живицею, все мовби світилося, як тонка стружка; хазяїн з синами невтомно стругав, цюкав, стукав, приїздили вози, забирали готове, привозили нове дерево, по двору металися голоногі жінки, які знай варили їжу, прали сорочки, шили й латали для чоловіків; це був такий самий Київ, як і там, унизу, на Гончарівці, на Кожум'яках, на Оболоні; аж диво брало, що тут, серед чванистих бояр, серед нероб дружинників, серед пиховитих ієреїв можуть втулитися оці непосидющі, клопітливі, веселі люди з золотими руками.

Сам Стварник, невисокий, міцно збудований, світло-бородий чоловік з співучим голосом, теж сподобався обом, і Дулібові, й Іваниці; він не запобігав перед ними, але й не виявляв зневаги, не хизувався своїм умінням, цінуючи не лише своє, а й те, що може вміти кожен. Дулібові та Іваниці відведено було дві повалуші й світлицю, де лікар, коли б захотів, міг приймати своїх хворих а чи й влаштовувати обіди для гостей, бо до такого чоловіка мали б приїздити гості не з самого лиш Києва, а й з інших городів. Так гадав собі Стварник, накручуючи на палець світлу свою бороду, показуючи Дулібові світлицю, не питаючи ні про плату, ні про те, як довго мають вони намір тут затримуватися.

— Знаю Кричка, він мені поганих людей не пришле, — сказав, коли Дуліб спробував запевнити його, що клопоту йому не зроблять надмірного.

— Дуліб лікар прибічний у самого князя Ізяслава, — сказав гордовито Іваниця. — Могли б і на княжому дворі жити, та не хочемо.

— А-а, — позіхнув Стварник, — воно кому як. Та добре вам тут буде, це вже так.

Тут Дуліб вже міг об'явитися. Він навіть змушений був об'явитися, щоб не викликати підозр, бо князь Ізяслав, мабуть, повідомив свого брата Володимира, якого полишив у Києві замість себе на той час, поки ходитиме в Суздальську землю, і молодий Володимир міг би занепокоїтися, що лікар княжий не дає про себе звістки.

Тому Дуліб написав грамотку до Володимира про те, що, коли треба, то можуть його завжди знайти на дворі в Стварника, де він замешкав і має намір діждатися повернення князя Ізяслава.

Грамотку повіз Іваниця. Вперше їхав сам вулицями Києва, вільний, як бувало колись, коли користався в Дуліба цілковитим довір'ям у всьому, бо тоді ще лікар не страждав тою підозріливістю, яка переслідувала його після Суздаля, — інакше Іваниця ніяк не міг пояснити його поведінки.

Власне, везти ту грамотку й не було куди, бо двір Мстиславів — он він, лиш проїдь Володимирові ворота та отой осоружний монастир святого Феодора. Для годиться Іваниця, вручивши грамотку отрокові, поштовхався трохи серед люду на Бабиному торжку, хильнув для покрепи стоялого меду з барильця в якогось веселого ситника-медовара, тоді ступою поїхав у напрямку до Софії, звернув у боярську вулицю, спинив коня коло Войтишичевих воріт, без вагань стукнув раз і вдруге, не злазячи на землю.

В щілину визирнуло чиєсь око, вмить оглянуло Іваницю, його коня, запримітило срібні прикраси на вуздечці, не поминуло увагою й недешеве вбрання Іваницине, бо брама трохи розхилилася посередині, саме так, щоб показалася бородата, невмивана від дня народження мармиза й поспитала:

— Тобі чого?

— Мав би поштивішим бути, свине безшерста! — незлобливо мовив Іваниця, граючись канчуком.

— А я поштивий. Чого стукаєш-грюкаєш?

— Дівку хочу бачити.

— Які тобі дівки? Це двір воєводи Войтишича.

— Знаю. Був тут. З самим воєводою твоїм пив. Нині не хочеться. Дівку хочу побачити. Поклич.

— Ось би тобі показав дівок, аби не ліньки.

— Ойку знаєш? Ємцеву. Покличеш — матимеш шмат срібла. Не покличеш — дурнем будеш.

— З коня зсядь, дурню. Побачать, — відразу злагіднів прибрамний невмивака. — Або від'їдь трохи, поки я пошукаю ту дівку. Десь гасає, як чортиця. А не збрешеш за срібло?

— Держи, — вклав йому срібляника в руку Іваниця. — Не маю боярської звички. Не брешу ніколи.

Той зник, а Іваниця поїхав вулицею далі аж до Бориславового двору, тоді вернувся назад, але Ойки не було, не чутно було й того невмиваки, може, й обдурив, забравши срібло й принишкнувши по той бік брами або ще й покликав на поміч своїх друзяк, щоб віддухопелили, коли що, нежданого зальотника.

Ойка з'явилася, звідки й не ждав. Бігла з другого кінця вулиці, куталася в своє біле козиняче хутерко, знов була боса, так ніби лиш учора він бачив її, тільки й того, що губи її ніби розповніли, стали соковитішими, яскравішими. Та чи й помітив ті губи Іваниця? Він найперше побачив босі ноги Ойчині, мало не звалився з коня назустріч дівчині, став безпорадний і розгублений, зміг лише вимовити:

— Знову боса?

— А що тобі? — зухвало крутнулася вона перед ним, і він зрозумів, що немає йому віднині життя ніде в світі, окрім оцієї незбагненної дівчини.

— Здрастуй, — гублячись дедалі більше, сказав Іваниця.

— Здрастуй.

— Аж не віриться, що знову бачу тебе.

— Зате мені віриться. Давно вже знають про вас.

— Що ж знають?

— А все.

– І те, що ми в Києві?

– І те.

– І ти знала?

– І я.

— Чом же? — він хотів спитати: „Чом же не прийшла туди, до Почайни?“, але не наважився, тільки поворушив губами, безмірно дивуючись, що не може видобути з себе бодай слова, окрім того „Чом же?“, а вона засміялася йому просто в обличчя:

— А тому ж. Щось маєш сказати? Передати щось воєводі Войтишичу?

— До тебе приїхав, — сказав жебруюче Іваниця, та на Ойку це не вплинуло.

— До мене? А навіщо?

— Ти ж казала. Згадай, як сказала тої осені.

— Не згадаю. Та й навіщо?

— Ну, тоді ти сказала… Сказала, що коли повернуся…

— То й що, коли повернешся?

— Що коли я знову приїду до Києва, то…

– І що ж, коли приїдеш? — вона глумилася з нього відверто й безжально. Крутилася перед ним на одній нозі та сама Ойка, але вже й не та, мовби її підмінили. Може, це й не Ойка, а суздальська Оляндра, приступна для всіх дружинницька жона, знікчемніла й зледащіла до краю? Та ні. Перед ним була дівчина, задля якої мав би жити далі, триматися на цьому згорьованому й сповненому несправедливості світі. Невже й вона може бути несправедливою?

— Ждали ми тебе з Дулібом там, у Кричка, на лузі коло Почайни, — знову завів він сумирно. — Думали, взнаєш, прибіжиш.

— Знала, а не прибігла.

— Про Кузьму б тобі розповіли.

— А що розповідати? Твій лікар все написав митрополитові. Всі знають.

— Просиділи в порубі в Суздалі мало не рік цілий.

— Обидва й сиділи?

— А ти ж як вважала? Лиш Дуліб? Я теж. Товариш його у всьому.

— Кликав мене чого? — спитала вона, посуворішавши.

— Та ти що? — вже став гніватися Іваниця. — Побачити тебе хотів. Чи ти все забула? Стоїмо на дворі в Прокопа Стварника. Прийдеш?

— Треба буде — прийду.

— До руки хоч дай доторкнутись, — попросив Іваниця.

Вона жартома ляснула його рукою по щоці, крутнулася, побігла кудись знову вздовж вулиці, зникла не знати як і де. Мов провалилася крізь землю.

Іваниця приклав до щоки долоню, мовби хотів затримати там щось від Ойки. Власне, що мав від неї? Лиш оцей жартівливий ляпас — та й годі. Небагато, коли подумати, скільки чоловік настраждався, добираючись до цієї дівчини, але й не мало, бо перед тим не мав і того.

Іваниця готувався брехати Дулібові про Бабин торжок і про меди, які пробував там, але той не помітив тривалої відсутності свого товариша чи то не надав тому ваги. Хоч як там було, Іваниця збагнув, що між ними починаються давні взаємини цілковитого довір'я і свободи робити хто що хоче, і вельми зрадів цій своїй думці; що ж до Ойки, яка розізлила його своєю поведінкою, то заповзявся зрадити її з першою ж гулящою дівкою. „Ось тільки морду від'їм, — подумав мстиво Іваниця, — так і знайду собі дівку! Знатиме вона в мене! Мені аби морду від'їсти після харчів Долгорукого!“

Назавтра покликано їх до Войтишича. Але не на трапезу, не в урочистості й не з численним збройним почтом, а похапцем, серед темряви, в яку западав Київ тепер щодень раніше, бо дні коротшали помітно. Старого тисяцького вхопили сердечні млості, не помагало ніщо.

Войтишич, може, і помирав уже, то щастя, що в Києві саме з'явився княжий лікар Дуліб, вся надія була на нього.

Вони пішли в супроводі Войтишичевого чоловіка, їх пропущено в двір, проведено тими самими переходами, що й торік, опинилися вони в тій самій гридниці, де була тоді трапеза з обтяжливою велемовністю воєводиною, але тепер тут було пусто, притемнено горіло кілька невеличких свічок, настороженість і тривога вичувалися в усьому, на великому столі посеред гридниці зсунуте до середини стояло срібне начиння, що тьмяно полискувало в напівтьмі, видно, ще недавно тут обсідали стіл питухи й обжирайли, красувався в своїй пишноті сам Войтишич, невмирущий, зловісно-розкішний чоловік, що пережив десяток князів і геть забув межу між підлістю й лицемірством, збуваючи все на світі своїм улюбленим „будь воно прокляте!“

Дуліба поведено в воєводську ложницю, а Іваниця тим часом лишився в гридниці, щоб бути напохваті й помогти лікареві коли що, хоч, щоправда, Дуліб обходився завжди сам. Була в Іваниці надія, що десь трапиться йому тут Ойка і він зможе перекинутися з нею словом-двома, та довкола вешталися лише Войтишичеві служки найближчі; Ойка ж чи й допущена була сюди, в палати воєводські, вона десь тулилася з сліпим батьком у хижці в самому закутку дворовому, тут її ждати було б цілковитим безглуздям. Зате прийшов той, кого Іваниця й не ждав зовсім. Так само, як торік, мали вони знову спіткатися — тільки тепер уже не в дворі, а тут, у гридниці, хоч знову ж таки око в око. Всунувся до гридниці, тягнучи ноги почовгом, мов розгрібав ними сніг, дебелий Петрило, глипнув своїми безбарвними, що й у темряві сліпали, очима на Іваницю, стиха вилаявся:

— Чорти тебе й носять! Чого тут сидиш?

— А стережу, щоб твої чорти та не винесли душі твого воєводи.

— Ти той самий, що й торік? — подивувався Петрило.

— Оце ж!

— Казали, в Суздалі кинуто вас у поруб обох.

— Кинуто, а ми вилізли.

— Вилізли чи випущені?

— Знаєш свого князя ліпше за мене. Той садовити не любить, та вже як посадовить, то не випускає. Чи забув князя Юрія?

— Не твоє діло, рабе. Забув сам, видно, хто перед тобою.

— А чхати на тебе хотів. Не забув, що то ти боярина Кучку колись устрелив.

Петрило прискочив до Іваниці, затулив йому долонею рота.

— Розкричався! Хто тобі сказав таке?

— А сам князь Юрій.

— Ну, — Петрило відійшов, сів коло свічки, розгладжував світлі вуса. — Мало що скаже Долгорукий.

— Все про тебе знаю, — зловтішно мовив Іваниця. — І що ти довірений чоловік Долгорукого в Києві, теж відомо мені.

— Кому служу, того й довірений. Не ляпай язиком. Лікар у Войтишича?

— Так. Воскресне твій воєвода.

— Не збирається помирати. Ще й тебе переживе.

— Оце! Може, й ти переживеш?

— Поляпай мені ще язиком, то покажу!

— Думав я: дружити з нами станеш. Обидив Долгорукий і тебе й нас. Нас у поруб, а тебе з-перед очей прогнав за того боярина Кучку. Чи вже такий цінний чоловік був той боярин?

— Помовч, — попросив Петрило, — голова болить од твого базікання. Занудливий ти вельми чоловік, а на вид наче б і не такий мав бути. Розкажи ліпше про Суздаль. Що там бачив та як був з своїм лікарем?

— Оце! Мав би я тобі розказувати! Були та й уже. Бачиш, який я став, а який був.

— А скажи мені таке, — Петрило знову підійшов до Іваниці. — Ось тоді мали ви в мене обідати, а не приїхали. Як то вийшло?

– Їсти не хотілося, — засміявся Іваниця.

— Ти мені не крути, а кажи правду. Куди пропали?

— Сказано ж: у Суздаль. А перед тим у князя Ізяслава були. Він саме Бохмач допалював. Горіло довго, бо дощ. А князь Ізяслав придивлявся. Очі грів. Ну, а ми тоді вдарили далі. Аж на Суздаль. За вбивцями. Хоч вийшло, що й не вбивці ніякі. Ні Кузьма, ні Силька.

— Хто ж погнав вас аж у Суздаль?

— Совість.

Петрило почовгав трохи по гридниці, вийшов на світло, придивився до Іваниці.

— Совість ганяє чоловіка по світу, коли вона не чиста. Ти ж та твій лікар маєте совість чисту. Чи, може, не так?

— А так.

— Тоді чого ж мали братися аж у Суздаль? Та ще й до грізного Долгорукого?

— Не такий він і грізний. Князь добрий і славний.

— Добрий, а в поруб вас кинув.

— Куди ж мав кидати? Приперлися з самого Києва: ти, князю, вбивця! Радуйся й веселися.

Петрилові, однак, чомусь дуже кортіло звернути знов на те, з чого починав.

— То ти так і не сказав, хто ж послав вас у Суздаль?

— А Войтишич, — безжурно сказав Іваниця.

— Войтишич? — аж підстрибнув Петрило. — Смієшся з мене? Питаю, то кажи. А не хочеш, то скажи: не хочу. Верзеш абищо.

— Оце! При тобі Войтишич про вбивців казав. Ігумен Ананія й собі підпрігся. Та й ти.

— Я мовчав.

— Може, й мовчав. Підтакував мовчки.

— Але ж не посилали вас нікуди.

— Не посилали, то ми й самі здогадалися.

— Заплачу тобі добре, — пообіцяв Петрило. — Ще не знаєш мене. Я все можу в Києві. Аби лиш тримався мене.

— Оце! Маю Дуліба, то й годі. А заплату свою сховай. Згодиться.

Іваниця вже й не радий був, що зачепився за ПЄЇИ рила. Видно, тому навіщось конче треба було вивідати, хто ж спровадив їх тоді до Суздаля, а виходило, — хоч як верти, — що зробила це Ойка. Ще виходило: ніхто про це не знав. Все збігалося на ній, все тоді почалося, тепер мало кінчитися, принаймні так хотів Петрило та й ще, може, хтось. Ну, то не діждуться ж!

— Знаєш, — сказав Іваниця, — ти до мене не чіпляйся, бо повернеться князь Ізяслав, то скажемо йому, хто ти був у Долгорукого, — ось тобі й кінець. А може, ти й досі тут довірений чоловік князя Юрія? Для нього й випитуєш?

Петрило сплюнув і одступився від Іваниці.

— Не попадайся мені під руку, — порадив з неприхованою погрозою, — бо хто Петрилові перейде дорогу, то…

Замовкли обидва, прислухаючись чи то до того, як сичать тоненькі вогники свічок, чи то до відголосів з воєводської ложниці, хоч за дубовими дверима вмирали надійно всі звуки.

А там, розметавши пуховики і м'які соболині накривала, гологрудо лежав на підвищенні, мов справжній князь, воєвода Войтишич і кляв свої невчасні хворощі (бо хворощі завжди невчасні), свої високі літа (бо що вищі вони, то тяжчі), чотирьох Микол-бояринів (жоден з яких не провідав його сьогодні), Петрила (про прихід якого ще не знав) і взагалі все на світі, бо як подумати, то будь воно все прокляте!

Дуліб розтер воєводі груди, розім'яв йому міжребер'я, щоб вивільнити серце від стиску; Войтишичеві дихалося легше, мав силу для проклятьби, знову відчув, що живе, що житиме довго й уперто, як шашіль у дереві, під сміюнався над ігуменом Ананією, який тихо сидів під білою стіною (Войтишич любив білі стіни і не терпів ні прикрас на них, ні ікон), чистенький, у новісінькій шовковій рясі, з коштовним хрестом наперсним, сухий і єхидний навіть у своєму мовчанні.

Дуліб застав його у Войтишича, коли прийшов до немічного воєводи. Сказати правду, не ждав його там, не дуже хотілося бачити ще раз це пиховите ніщо, через яке, коли розібратися гаразд, настраждалися вони з Іваницею. Але йшов до Войтишича, отож мав бути готовий до всього.

Воєвода лежав серед шовків, хутер і взористих паволок, світив могутніми голими грудьми, дихав важко, уривчасто, довкола нього метушилися ласкавці й лестивці, сміхуни пробували розсмішити Войтишича, дві дівки ляскали його по голих ногах, мовби хотіли злагіднити біль, що заволодівав старим, може, вперше в його довгому житті.

— Геть звідси! — прогнав усіх Войтишич, лиш тільки забачив Дуліба, що тихо ввійшов до ложниці. — Щезніть, будь ви всі прокляті!

І засичав од болю, застогнав, перекривився весь і на короткий час мовби впав у безпам'ятство.

Спершу Дуліб подумав: хочуть його розжалобити. Довго, мабуть, радилися, як покликати його до себе і яку повести мову, поки згадали, що він же лікар і найліпше було б прикликати його до хворого. І ось зійшлися ці два, свідків немає, все сказане тут і вмре, а щоб відвертіший був лікар, то вирішено його розжалобити.

Та відразу й відкинув своє припущення, коли пильніше придивився до Войтишича і послухав, як б'ється його серце. Воно колотилося нерівно, то рвалося з грудей, то залягало, стискуване якоюсь силою, завмирало зловісно й погрозливо, тому Дуліб мерщій узявся за своє звичне діло. В його руках зродилося давнє вміння, пальці стали — чутливими й уважними до кожного м'яза, до кожної жилки, він забув, що лежить тут ворог не лише його, а цілої землі, жорстокий самолюб, старий негідник, забув і про того задавакуватого нікчему, що, прикриваючись хрестом, творив гидкі й чорні діла, — був лікар, і цим усе сказано.

За півгодини Войтишичеві полегшало, він ожив, знову взявся за свої прокляття, і лиш тоді Дуліб упевнився, що з воєводою справді було зле і ніхто не мав наміру вдавати з себе немічного, ніхто не хотів розжалобити лікаря і покликано його сюди передовсім як лікаря, а не як чоловіка, що мав справу з розслідуванням Ігоревого вбивства.

І все ж таки панувала в ложниці якась настороженість, вичитувалася вона в упертій мовчанці ігуменовій і в отих занадто поквапливих і від того мовби навмисних прокляттях Войтишичевих.

— Полеж спокійно, воєводо, — порадив йому Дуліб. — Не треба колотитися безпричинно. Та й прокляття облиш, бодай зважаючи на свою неміч. Ігумен тобі скаже, що гріх проклинати все суще. Не знаюся гаразд на священних книгах, але відомо мені, що прокляття — це заклинання духа до помочі в тім нещасті або злі, яке бажаєш комусь вчинити. Тобі ж, воєводо, ліпше прислужаться нині спокій та лагідь, аніж злі наміри.

Дуліб звертався до Войтишича, а мав на увазі Ананію. Хотів хоч краєм зачепити зловісного ігумена, з яким рано чи пізно мали вони зійтися, може, й не так мирно, як сьогодні, може, ще судилося це попереду, але вже й тут треба було неодмінно змусити ігумена до мови, зламати його вперте й пиховите, сказати б, мовчання. Ясна річ, Ананія знав, що Дулібові все про нього стало відомо після того, як знайшов він у Суздальській землі Сильку та Кузьму. Дуліб також знав, що ігумен, коли й не відає про все докладно, то здогадується принаймні і вже записав лікаря в число своїх найперших ворогів.

— Гріх намарне проклинати, — повторив Дуліб і не втерпів, повернувся до ігумена, — отець Ананія ствердить мої слова.

— Коли я був на соборі в Цареграді, — зібгав губи ігумен, — то серед постановлень собору було й про це.

Прокляття — зброя вірних. У псалмах Давидових благословення й прокляття чергуються й переплітаються так само нерозлучно, як день і ніч. При прокляттях втихають людські пристрасті.

— Гаразд, ігумене, сказав уже, що в священних книгах не вельми знаюся. Однак пам'ятаю, що сказано в святого Якова про мову: „Нею благословляєм Бога й Отця і нею проклинаєм чоловіців, створених по подобію Божому. З тих самих уст виходять благословіння й прокляття. Не повинно, братія моя, сьому так бути“.

Але суперечці не дав розгорітися той, хто до неї спричинився. Войтишич перебив обох, млості вже покинули його, здавалося йому, назавжди, він навіть сів на своєму розкішному ложі, вигукнув звеселено:

— Дорогі мої, нащо вам сваритися! Однаково ж молитимуся щоранку, проказуючи ту саму, свою власну молитву. Ти не чув, лікарю, то послухай. Господи! Пошли мені й сьогодні хоч якого-небудь ворога. Хоч нікудишнього, хоч найнікчемнішого, будь він проклятий. Бо поки маю ворога, живу, Господи!

— Тобі, воєводо, треба полежати в супокої, — сказав Дуліб. — Ми з ігуменом підемо, тобі найперше потрібен спокій. Я зробив, що треба, ігумен поблагословить тебе, а ти поспи.

– Ігумен боявся, щоб душу мою не вхопили дияволи, — засміявся Войтишич. — От і прибіг поперед тебе, лікарю. Не знаю, чи й тепер ще облишить мене. Аж ну нечиста сила знов прилетить за моєю грішною душею!

— Не прилетить. Спи, воєводо. А тобі, отче Ананія, негоже затрудняти хворого. Кажу тобі як лікар, бо моє слово коло немічних — найперше. Твоє ж — останнє, але з ним ніколи не треба квапитися.

Він пішов до дверей, а ті обидва дивилися йому в спину, вражені двозначністю його останніх слів, тоді Войтишич слабо махнув рукою, випроваджуючи від себе ігумена, і Ананія пішов слідом за Дулібом.

У гридниці тинялися, обминаючи один одного, Іваниця й Петрило. Очі Петрилові в темряві світилися перлисто, наче в утопленика або в рибини. І від тих перлисто-риб'ячих очей, від напівтьми в обширній гридниці, від зловісної постаті ігуменової позад себе Дулібові стало моторошно. Подумав він про далекого, довірливого безмірно князя Юрія, згадалися його високі заміри, і відчай охопив серце від нездійснимості того, чим жив загадковий чоловік цілого піввіку. Бо хіба ж допустять сюди Юрія оці ананії, войтишичі, петрили? Чи вони ждуть його? І чи захочуть збагнути й поцінувати справжню велич ті, що звикли насолоджуватися величчю краденою й незаслуженою?

Темрява панувала у Войтишичевій гридниці, у всьому воєводському домі, темрява в душах, темрява в головах. У негідників завжди темрява в голові. Вони ніколи нічого не хочуть знати. Чом би мали оці нікчеми перейматися високими думами Долгорукого? Хотіли зганьбити його перед усім світом, заплямувати вбивством, а його, Дуліба, використати своїм знаряддям для цього. А він повірив. Шукав істину. Де? Яку? Повірив цим і нічого не знав про Долгорукого. Та й хто знає тут, у Києві? Між тим, лиш народ, який знає і шанує своїх великих синів, гідний величі й краси. Інакше — животіння в бруді, в приниженні, в нестачах тіла і — що гірше! — духу!

— Ходімо, Іванице, — кинув Дуліб. — Воєводі вже легше. Нас покличуть, як треба.

— Не привітався, лікарю, — запобігливо промовив Петрило, наміряючись перепинити дорогу Дулібові. — Не бачилися так давно. Здоров будь, лікарю.

— Здоров будь і ти.

Дуліб не зупинився. Іваниця подався за ним, лишаючи тих двох у притемненій гридниці.

— Бачив свою Ойку? — спитав Дуліб у переходах.

— Ні, не видко ж ніде.

— Чом же не пошукав?

— Петрило прилип і не відлипав, аж поки ти вийшов.

— Говорили про віщось?

— Випитував, хто нас спровадив у Суздаль.

— Сказав?

— Чи я дурний? Мовляв, самі й поїхали, як почули Войтишича та ігумена. Бо ж, мовляв, самі й спровадили нас. А він усе: хто?

— Не хотіли, видно, щоб ми туди їхали. Знали, як воно повернеться. Для них було б ліпше, аби я вже тут заявив, що винен у всьому Юрій Суздальський. Тоді проголосити це з церковних амвонів та зібрати віча в городах — ось і все. Так вони, мабуть, намірялися, а ми все поламали своєю дурною впертістю.

— Оце! Не така вже вона й дурна, виходить.

— Тепер виходить так. А коли ти в порубі сидів?

— Хто в порубі не посидів, той не чоловік. А ми ж з тобою благополучно вибралися.

— То пошукаємо твою Ойку?

— Не хочу. Знала, що ми тут, могла б і показатися.

— А коли не знала?

— То й тоді б могла показатися.

Дуліб не наполягав. Вони вийшли за браму. Київ западав уже в сон. Жодного зблиску світла не було над великим городом; доми, церкви, дерева зливалися в щось потворно-примарливе; був той час, коли ще не перекликається, розганяючи сон, сторожа і не погавкують ліниво з-під брам зледащені пси, час непевності й настороженості, час завмирання, переходу від кипіння, руху, колотнечі денної до спокою, безруху нічного. Щодня перед стемнінням сторожа виганяє з Києва всіх, хто не має в городі притулку на ніч, виїздять усі вози, виходять всі люди, навіть бездомні пси вибігають за городські брами, лякаючись лишатися на ніч у цьому загадковому, причаєному городі.

І лиш тепер, ідучи поряд з Дулібом, серед темряви й настороженості, збагнув зненацька Іваниця, скільки мала натерпітися торік Ойка, бігаючи ночами то до монастиря Феодора, щоб виманити звідти його, Іваницю, то пробираючись за брами Києва, щоб знайти їх аж на березі Почайни в Кричковій хижі. Чи її примушувано, чи сама вона, забувши про страх і небезпеку, намагалася перешкодити замірам отих, хто всіляко заважав Дулібові в його розслідуваннях. Самовільно чи примушувана? Хоч як воно було, але мав би пожаліти дівчину, а не казати їй прикрощі. Іваниця в темряві тяжко зітхнув, аж Дуліб засміявся.

— Шкодуєш, що не побачив? — спитав він.

— Оце ж. Бачив уже. Не сказав тобі, бо й казати нічого. Якась вона не така. Дика й дивна.

– Іншою не знаю твою Ойку. Поки дика, то й приваблива. Повинна бути неприручена й невпокорена. Ото жінка справжня.

Іваниця нічого не відповів, знову зітхнув, і Дуліб не став ятрити його душу. Ні з чим поїхали вони звідси рік тому. Так само повернулися. Все починалося заново.

У Десятинній церкві влаштовано урочисту відправу на честь походу Ізяславового в Суздальську землю проти Юрія Долгорукого. Князь Володимир, перед очима якого було вбито рік тому Ігоря, знову лишився в Києві замість старшого брата і намовлений був чи то боярами, чи ігуменом Ананією, а чи й самим митрополитом Климентом скликати до стольного города князів, воєвод, бояр, ієреїв вклонитися мощам святого Климента, привезеним колись із Корсуня ще Володимиром-хрестителем, і попросити успіху в поході Ізяславовому, поході, може, й вирішальному для долі цілої землі Руської.

Так з'їхалися до Києва всі можні, з Переяслава прибув син Ізяславів Мстислав, з далекого приграничного Бозька прискакав зі своєю дружиною Ростислав Юрійович, пишний і гордий, так ніби десь і не йшли полки на його рідного отця і на землю, де він народився і виріс.

Дуліб, як чоловік з княжого оточення, теж був у Десятинній церкві, серед розкішно вбраного боярства, яке мовби плавало в хмарах кадильного диму, виблискувало в сяйві численних свічок, позбавлене облич, — суцільна бундючність і пиховитість. Попереду стояли князі, але й до них не вичитувалося поваги в боярському натовпі, очолюваному Войтишичем і тисяцькими, тіунами та восьминниками; сяяли з вишнево-золотого мороку лики святих і великомучеників, та й до них не було ніякого діла цим зануреним у власну ситість і ненажерливість.

Ще було в них єдине почуття, якого й не приховували: очікування того, хто вийде вершити відправу. Дуліб вважав, що то буде сам митрополит, але митрополит з почтом вийшов і став на підвищенні збоку, а коло амвона опинився нікчемний, геть схований у негнучких, протканих сутим золотом урочистих шатах ігумен Ананія, що не знати з якої честі мав заступити тут і архієрея, і єпископа, і самого митрополита.

Голос у Ананії, кволий і приглухлий зазвичай, тут, у цій величі, губився зовсім; ігумен і не говорив, не виспівував, не прорікав урочисто, а мовби мекав, зате намагався вирізнити кожне слово, говорив неквапом, смакував сказаним, звертався не так до святого Климента, як до отих зібраних у соборі, бо все ж то зроблено було для них, справжніх господарів і повелителів Києва, які лиш прикривалися йменням князя, готові усунути його, лиш тільки він виявить непослух і непокірливість їхній високій волі, їхній владі, їхньому з діда-прадіда багатству, яке — єдине! — має вагу в сім світі.

„Христолюбивому та вірному князеві нашому, — мекав Ананія, — випроси корисне, щоб, окрім нинішнього доброго пробування, він і вічного блага сподобився, бо перейняв він доброчинство прабатьківське…“

…Перед цим походом Ізяслав уже не запобігав перед простими киянами, як тоді, коли йшов уперше на Ольговичів. Йти мали всі, кому звелено. Хто ж пробував намовляти супроти княжого вирішення, тому проколювали язик розпеченим до червоності шилом, запозичивши цю рідкісну кару аж від англійських баронів.

Він прийшов у Новгород, де князював син його молодший Ярослав, скликав віче, плакав перед новгородцями своїми золотушними очима: „Се, браття, син мій, і ви прислалися єсте до мене, оже вас обижає стрий мій Гюргій. На нього прийшов, зоставивши землю Руську, заради вас і ваших обид. А думайте, браття, як на нього піти і або ж мир з ним узяти, або ж покінчити раттю“.

Питалося для годиться. Бо хто не корився княжій волі, того роздягали на морозі, били й кидали з мосту в ополонки у Волхові. Коли ж хто не потрапляв у Волхов, тому приковувано руки до шиї й кидано в поруб. Так було й чотирнадцять літ тому, коли Ізяслав, тоді ще удільний блукливий князьок, теж піднімав новгородців супроти Юрія і був розгромлений ростовськими полками на Ждановій горі. Так було й нині.

„..доброчинство прабатьківське.“

Не чув того казання ігуменового літописець новгородський, коли, обливаючись слізьми горя й розпуки, заносив в хартію: „В той час не було в Новгороді правди і праведного суду, піднялися ябедники, знарядили збіговиська, обіти й хресні цілування на неправду, стали грабувати по селах, волостях і по городу, і були ми в поругання сусідам нашим, були по волостях наїзди великі й побори часті, крик, ридання, зойк і клятьба від усіх людей на старійшин наших і на город наш, бо не було в нас милості й суду праведного“.

„Нині нехай тішиться, старшуючи між князями“, — вимекував ігумен про Ізяслава, який силою й нещадним залізом збирав собі полки, щоб ударити востаннє на вічного свого, та й не так свого, як боярського, ворога Юрія Суздальського.

З ним ішли, бо нікуди людині подітися. Адже земля не розступиться, й угору не підлетиш. Ішли з Смоленська, із Новгорода, прямували на Волгу, до устя Медведиці, де призначено було збір усім полкам. Ольговичі та Давидовичі мали повести свої полки з півдня через землю вятичів, побіля Москви, поруйнувавши той любий серцю Долгорукого город, такий ненависний боярству вже самою лиш смертю одного з них, якого вони готові були записати мало не в святі великомученики, та ще не могли ніяк вигадати, за віщо ж.

„Їхня віра чиста й одіж непоплямлена“, — вимекував ігумен про воїнство Ізяславове. Що тут можна було додати?

Ввірвуться посеред зими Мстиславичі в Ростовську землю, пройдуть її незахищеним північним краєм, суворим і непривітним для людини, оголять її, позабиравши її рабство й тих небагатьох, що там сиділи серед пущ та озер. Мов ромеї, в'язатимуть сирицею жон, дітей, старих. Хапатимуть своїх єдинокровних братів руських і ласкавих мирних людей, які жили там споконвіку. Ловили звіра в пущах і рибу в ріках і озерах. Не знали, що то — вбити людину, бо зустріч з людиною в цих безмежних лісах вже сама по собі була найбільшим святом. Змагалися з лихом піснею, довгою, сумною і мудрою, як світ. А тут прийшли глухі до пісні, до плачу, вуха закриті залізом шоломів, серця залізні, душі залізні. Віра? А що таке віра? Теж залізо?

Прославивши належно князя київського та його воїв, ігумен Ананія перейшов на митрополита Климента, бо ж діялося в божому домі, де найголовнішим з-поміж усіх присутніх був митрополит, високий, з гострим поглядом розумних очей, з хижим носом, який свідчив і про впертість у науках, але й про непоступливість в учинках.

„Хай радіє і той, що, старшуючи між архієреями, щасливий тим, що твоєї святині доторкується та освячує вірних людей“.

Колишній монах зарубинецького монастиря Климент був досить високої гадки про себе і не дбав про скромність, коли в посланні своєму до брата Ізяславового, смоленського князя Ростислава, який висловлював сумнів щодо законності обрання митрополита без згоди Цареградського патріарха, восхваляв себе, називаючи філософом.

На церковному соборі, де обирали Климента, відмовилися бути присутніми єпископи-греки: Нестор ростовський, Кузьма полоцький, Мануїл смоленський і Ніфонт новгородський Не дотягнувшись до перших трьох, князь Ізяслав зате зміг захопити Ніфонта, якого видав йому в Новгороді син, і посадовити непокірливого єпископа в поруб у Києві. Десь той і досі гнив у смердючій ямі, а митрополит, у золотих шатах, серед урочистого співу, тим часом приймав хвалу і славу. Недарма ж у посланні до смоленського пресвітера Фоми напише він, що „Слави і влади жадають не самі лиш миряни, але и монахи. Жадоба її переслідує нас до могили“.

По відправі за церковною оградою князів ждали отроки з кіньми, бояр — їхні служки, для ієреїв приготовано сани, встелені килимами, бо негоже було б бачити поважних святих отців, що шугають у заметах.

Та вся урочистість хвилі зіпсована була вкрай, зведена на ніщо убогим людом, який ждав можних по той бік дверей Десятинної церкви, терпляче мерз на морозі, брав облогою тих, які мали вийти в багатстві й славі.

То було жебрацтво київське: каліки, юродиві, немічні, голодні, зубожілі, з невигойними виразками, в бруді, в смороді, в лахмітті; зродилися не знати й звідки, виповнили весь простір перед церквою, лізли один поперед одного, топтали безногих, відтручували безруких, забивали пронизливими криками безголосих; були тут сліпі й глухі, недоріки від народження і понівечені боярською жорстокістю, були старі й малі, чоловіки й жінки, світили голими тілами, посинілими від морозу, зчорнілими від голоду й холоду; все це кричало, плакало, голосило, благало, канючило, погрожувало, проклинало; здавалося, все горе, всі лиха й нещастя світу збилися отут перед бронзовими вратами пишного храму. „…доброчинство прабатьківське…“ Де вони жили, оці людські залишки, в які нетрі й шпари ховалися від безжальної нічної сторожі, звідки бралися? Чи ще від найперших князів, яких уславлено за велич духу, за мудрість, за здобичливість, за щедрість і багатство їхніх учтувань, на які скликувано чи не всіх киян кількаразово упродовж року, забуваючи про те, що рік має в собі днів не кілька, а триста і шістдесят п'ять, і чоловік, щоб жити, повинен мати шматок хліба на щодень? Чи намножилося жебрацтво київське при скупому Святополкові, який сам торгував і хлібом і сіллю, грабуючи не самих простих людей, а навіть монастирі й бояр, які не прощають такого не те що князеві — Господу Богу? Тяжкий спадок полишив по собі Всеволод. Ізяслав же за ці два літа свого володарювання, розоряючи й палячи села та городи, ще збільшив число зубожілих. І ось зібралися вони сюди, до Києва, чи й не звідусюди, де проходили з вогнем і мечем дружини та полки Ізяславові; плакали, скиглили, ридали, ревли: „Хлібця! їсти! Дайте! Подайте! Віддайте!“

Спантеличився навіть Войтишич, якого важко було чимось здивувати на сім світі, гідному, як на його гадку, лиш одного: прокляття. Зате князь Ростислав не втратив і тут своєї самоповаги, велично змахнув комусь рукою, і крізь юрмовище, крізь страшний стиск враз пробилося до нього кілька суздальців, стали коло свого князя, тримаючи шкіряний міх. Ростислав з величним спокоєм, не дивлячись, простягнув туди руку, щось там набрав у жменю й метнув у натовп.

У прозорому повітрі навпроти сонця зблиснули маленькі кружальця, впали між розкричане й розскиглене жебрацтво, а слідом за ними, давлячи один одного, б'ючись, кусаючись, огризаючись, гунула вся ота злиденність, хоч ще ніхто й не знав, що то летить з руки дающого, не здогадуючись і не вірячи, щоб кидано їм так щедро золотий і срібний пенязь.

А Ростислав кинув ще і ще, кидав невтомно й щедро, розсіював над зібраними золото й срібло, чеканене ще іменами Володимира і Ярослава, Всеволода і Мономаха, на невеличких кружальцях вибито було парсуни княжі, стояли там написи руські, а то й грецькі: „Володимир князь, а се його срібло“, „Ярослав архонт, а се його золото“; може, траплялося там і дешеве срібло Святополкове, в якому олова було більше, ніж самого срібла, та найбільше було золота, позначеного іменем Юрія, з відбитком Георгія Побєдоносця, або готового до пострибу суздальського лева, або націленого в землю лука. І хоч як билися за кожен пенязь убогі, хоч яке ревище творилося на площі перед Десятинною, та хтось устиг побачити на золоті й сріблі Юрієві знаки; і серед лайок, прокльонів, стогонів, харчання, плачів зродилося одне слово, прокотилося над натовпом, застрибало то там, то там, гинучи й відроджуючись з новою силою, попервах линуло нерозбірливо, уривчасто: „…олго…“, „…горук…“, „Долго…“, „…горукий“, а тоді вибухнуло враз, відбилося стокротною луною і вже не вгавало весь час, поки Ростислав жбурляв пенязь, і поки пробиралися вельможні крізь жебрацтво, і поки всідалися на коней та в сани:

„Долгорукий! …рукий — рукий — рукий!“

„Долго… Долго… Долго… рукий!“

„Долгорукий — Долгорукий — Долгорукий!“

Князь Володимир зблід, Мстислав Ізяславович щось говорив йому гнівне, Войтишич стиха кляв, чотири Миколи тулилися до Войтишича і до Рагуйла, тисяцького князя Володимира; трясли бородами, жовтооко поблимували на сина Долгорукого, що спричинився до такого безчинства. Ввижалася вже їм довга рука суздальського князя, що пожадливо тягнулася до Києва. Бач, накарбував золота з своїми знаками і мерщій прислав сюди, хоч досі й не чувано про Юріїв пенязь. Не може силою — хоче пробитися до киян золотом.

Ростислав зберігав цілковитий спокій, вдавав, ніби його тут ніщо не обходить; покінчивши з пенязем, метнув поміж натовп і шкіряний міх, який умить був розшарпаний на клапті, бо кожному хотілося мати бодай абищицю, яка поєднала б його з отим іменем, яке гриміло над площею, мов заповідання тих ліпших часів, коли й кривий застрибає, мов олень, і язик німого запіє.

За київським звичаєм по відправі князь влаштовував обід для ієреїв, князів і бояр та воєвод. Про жебрацтво було забуто, щойно від'їхали від Десятинної церкви, забуто й про оті недоречні вигукування, що так сполошили було князів і бояр.

Столи накриті були в Ярославовій золотій гридниці, про яку Дуліб досі лиш чув і ніколи й не сподівався побувати між цих справді золотих стін, що бачили багатьох славних людей, послів од наймогутніших володарів земних, чули слова високі, благородні, а бувало, й зрадливі та підлі, бо після Ярослава в Києві сиділо вже он скільки князів і не завжди були то князі гідні слави цього великого города.

Князь Володимир не набув ще вміння спрямовувати учту й надавати їй справжньої невимушеності, яка нічого спільного не має з брутальністю й низьким обжиранням і обпиванням. Все тут намагалося перекричати одне одного, заливалося вином, запихалося щонайжирнішими шматками, жувало, ригало, плакате, цілувалося. Войтишич знай викрикував своє „будь воно все прокляте“ й обціловувався з боярством; чотири Миколи, зсунувшись плече до плеча, вмегелювали, жовтооко поблимуючи на суздальців, а з ними й на Дуліба. Ананія не їв і не пив, тільки гидливо кривився, сидячи між Войтишичем і митрополитом. Дуліб опинився коло боярина Петра Бориславовича, який привітався з ним ще в Десятинній церкві й не відпускав після того від себе, зрадівши, що може спіткати в Києві ще одного чоловіка, знайомого з книжною премудрістю, бо до церковних мужів Петро не мав особливих схильностей. Князь Ростислав посадовив Дуліба поруч з собою, а що Петро Бориславович був разом з лікарем, то вийшло так, що він сів з другого боку від Юрійовича, їм личило отак сидіти: посередині розкішно-величавий князь; з одного боку спокійний, підкреслено скромно, але зі смаком одягнений лікар, якого побоювалися, бо й досі був для всіх загадковим; з другого — Петро Бориславович, натхненно-блідий, чорнобородий, в бузковій хламиді, обшитій чорним бобром, з пальцями, обнизаними коштовними жуковинами, перевчений і пещений, мов високорідний ромей.

— Не зношу далеких походів, — сказав він, нахиляючись до Ростислава. — Бридить мені спання в свинячих умовах, невмивання, поганий харч. Змалку збалувано мене. Отець мій помітив, що маю занадто короткі руки, непридатні для меча, і віддав у книжну науку. Побував у багатьох землях, вивчив чужі мови, прочитав усі книги, пізнав безліч людей. А чи пізнав самого себе?

Ростислав усміхався на ту мову зверхньо-зневажливо. Вже кому-кому, а йому з самого народження було відкрито його призначення. Велич князівська — ось і все. Над чим тут ламати голову? Всі інші люди мають так чи інакше слугувати для підтримання тої величі. Ще молодим сидів він у Новгороді князем, де всидіти нікому ніколи довго не вдавалося. Саме перед ним вигнали новгородці Всеволода, сина Мстиславового, який був тоді великим князем у Києві. Всеволодові виставлено було в провину, що він не блюде простого люду, хотів зміняти Новгород на Переяслав, тим самим принизивши славний великий город торговий, в битві при Ждановій горі перший побіг з полку, без кінця встрявав в усобиці, втягуючи в них і Новгород. Ростислав теж не втримався довго в тому баламутному городі, пішов звідти хоч і без ганьби, але й без слави. Тоді десять літ сидів у батька на прокормленні, зазнаючи приниження для своєї високої честі й чималого гноблення для князівського свого духу. Тепер би мав розмахнутися на всю силу, яка вичувалася в усій його постаті, в гордій могутній шиї, в умінні сидіти на коні й за столом, в умінні слухати й справді по-князівськи усміхатися.

Якийсь п'яний ієрей, здається, з печорської братії, зваблений гордим виглядом Ростиславовим, причалапкав, вмочаючи в чашу з вином бороду, вхопився, щоб не впасти, за Дулібове плече, розвів жалі:

— Нема тепер Самуїла, який би повстав проти Саула; Нафана, що запобіг би падінню Давидовому; Іллі та Єлисея, що ратували б проти беззаконних царів; Амвросія, який не злякався царської висоти Феодосія-імператора; Василія Великого, що нажахав словом своїм гонителя християн Валента; Іоанна Златоуста, який викривав імператрицю Євдоксію.

— Прибери, лікарю, оте п'яне ледащо, — кинув через губу Ростислав, — не можу пити, коли над вухом мені варнякають.

Дуліб відіпхнув сп'янілого отця, той, заточуючись більше, ніж личило б, посунув кудись у другий кінець гридниці. А звідтіля зродився Петрило, прочовгав повз п'яних і так дурних, наставляючи на всіх свої безвиразні перлисті очі, гордо тримався за шию, де мав товсту золоту гривну (чи й не ту, що дарував колись Долгорукий за порятунок од смерті в Москві?), наблизився до Ростислава, вклонився йому, пробився крізь гамір і ґелґотняву боярсько-ієрейські рипучим своїм занудливим голосом:

— Здоров будь, князю Ростиславе! Петрило єсмь. Служив отцю твоєму славному вірою й правдою. Радий, що й тепер служимо з тобою тому самому великому князю.

Мовлено було так двозначно, аж навіть Ростислав змінив свою незалежно-горду поставу й глянув на Петрила зацікавлено. Бо „тому самому князю“ могло означати: і князеві давньому, себто Долгорукому, і князеві київському, в якого справді обидва служили нині, себто Ізяславові. Але ж міг цей Петрило, колись молодий і безжурний дружинник, який устиг накласти на лук стрілу й пустити її в боярина Кучку, попередивши того в його замахові на князя Суздальського, міг цей Петрило зберегти вірність своєму давньому князеві, вірність і любов, може, бо ж Долгорукого любили всі ті, хто знав його ближче, ходив з ним у походи. Щоправда, не любили його всі бояри, як не любили вони й Суздальської землі цілої за те, що набита вона була втікачами, голодранцями, колишніми рабами, людьми для бояр упослідженими, безвартісними, бунтівливими, отже злочинними. Петрило ж поставлений між князем і боярами, він здирає мита, чинить суд саме над такими, які в заліських землях почуваються господарями становища, або ж не маючи зовсім бояр, або ж не дуже їх празнуючи, бо почуваються під справедливою рукою Долгорукого. Але це, останнє, подумав не князь Ростислав, який мав голову, влаштовану таким чином, що думати вона могла вельми туго й повільно, бо все в ній спрямоване було тільки на постійне підтримання гідності князівської, — подумав за князя Дуліб, який усе чув і бачив, який, власне, знав тепер Петрила досить добре, щоб не мати сумнівів щодо того, кому служить і служити наміряється восьминник, але вмить поставив себе на місце Ростиславове і от так подумав про цього княжого й боярського попихача, слизького, невловимого, колись мужнього й безстрашного, а тепер, мабуть, просто нахабного.

— Це ти — Петрило? — поспитав, мовби ще не вірив, Ростислав.

— Так, я, князю.

— Чув про тебе вельми прихильні слова від отця мого. Радий бачити тебе. Затримуюсь на якийсь час у Києві, стану на Красному дворі Всеволодовім. Хочу бачити тебе гостем.

— Дякую, князю.

Петрило вмів уклонятися, Ростислав умів збувати поклони неувагою. Кожному своє. На Дулібову долю припало безсилля. Не міг вчасно застерегти Ростислава від необачних припросин, та й не послухався б Ростислав, який підкорявся лише власній гордині, гординя ж князівська неминуче призводить до сваволі.

Петро Бориславович не зміг приховати свого зацікавлення:

— Маєш намір побути в Києві, князю? А не боїшся киян? Кияни не терплять двох князів у своєму городі. Вважають, що тут має бути лиш один князь. Ні двох, ні кількох. Це вже так.

— Може, боярине, натякаєш на вбивство Ігоря? — докинув Дуліб.

Ростислав, вважаючи, що вже й так наговорився з Петрилом, мовчав, лиш усміхався гордовито, самими бровами показував, що вдячний тим, хто здалеку, то звідти, то звідти, гукав, що п'є його здоров'я. Здавалося, його не обходить ніщо: ні гамір, ні пиятика, ні оця розмова, яка розпочалася коло нього між двома вченими мужами, розмова, що, власне, розпочалася через нього і заради нього, бо один хотів вивідати наміри Ростиславові, а другий хотів збити його з наміру, перевести розмову на щось інше.

— Вбивство Ігоря — пересторога, — поважно мовив Петро. — Ігор сам попросився в Ізяслава, щоб той до зволив йому перейти з Переяслава до Києва. А навіщо? Дратувати люд? Тримати його в постійному напруженні і страхові? Бо коли в такому городі поселяються два князі, та ще один з них — колишній ображений, з думкою про відплату й помсту, — чи ж може люд спати спокійно? І чи може забути про загрозу, яка нависає над ним щодень? Киянам од Всеволода, брата Ігоревого, вже був тягар великий, і, коли Всеволод умер, то, окрім баб улюблених та підложниць, ніхто й не заплакав. Але спасалися від Ігоря ще більших тягот.

— Цим можна виправдати усунення Ігоря, — сказав Дуліб, — але вбивство? Хіба таке підлягає виправданню?

— Не виправдую, а лиш обдумую те, що сталося, — вклонився йому Петро, — гадаю, ти далекий від думки, лікарю, причисляти ще й мене до людей, які заплямували руки кров'ю неправедною. Сталося те, сам тепер відаєш вельми гаразд, без умислу; чистий випадок і темні пристрасті людські призвели до вбивства, але не треба скидати з ліку й характеру киян, духу сього городу, який іноді проявляється навіть у таких діях злочинницьких. Не забувай також, лікарю, що кияни не просто не терплять у себе водночас двох чи кілька князів, а не люблять, щоб їх розшарпувано між двома чи кількома родами, як от Ольговичі й Мономаховичі, чи там старші й молодші, чи ще якось. Ігор був Ольгович і намірявся бути гіршим тираном за свого брата. А ще Святе Письмо вчить, що вбити нечестивого володаря не гріх.

Бачимо те на прикладі Аода і Еглона, або Самуїла і Агата, або Єгу і Єгорама. В греків і римлян убивство тирана вважалося виявом громадянської доблесті. Гармодій і Арістогітон стали народними улюбленцями завдяки цьому. А обидва Брути римські?

Ростислав зворухнувся заперечливо, він мовби лиш щойно помітив Петра коло себе і здивувався його присутності й його словам.

— Мені знані й інші слова з Святого Письма, — сказав над головою в ученого боярина. — Мовиться там: „Де слово царя, там і влада“. А кому ж вільно йому мовити: „Що чиниш?“

Петро відповів умить:

— Тут питається, кому вільно. Без відповіді. Себто, не заперечується право питати, а шукається той чоловік, який би зважився на це. Коли ж хтось такий знаходиться, то без страху питає. Кияни ж, як бачиш, князю, можуть не просто питати, а й усувати небажаного.

— Хто ж визначає бажаних? — без цікавості поспитав Ростислав.

— Сам город і визначає. Має свій голос, чутний повсюди.

— Повсюди, та не однаково. Зблизька чутно ліпше, боярине? Чи здаля?

Знову князь питав мовби без цікавості, аби лиш підтримати розмову, але й Петро, видно, неспроста набивався з своїми розбалакуваннями; Дуліб уловив намір бояринів, подумалося йому, що той не самочинно прилип до Ростислава, а має за собою ще когось, кому доконечно хочеться довідатися про заміри Юрієвого сина.

— Почуте штовхає чоловіка до вичинів тих чи інших, — зволожуючи уста медом, сказав Петро. — Історія дає нам безліч прикладів. Римський історик Тіт Лівій розповідає, як цар Тарквіній послав свого сина Секста Тарквінія вивідати настрої мешканців города Габії. При тому Лівій наводить таку собі баєчку. Як молодий римлянин, син вельможі, щоб вивідати таємниці Карфагена, поїхав туди мовби вигнанцем і прислав до батька слугу, питаючи, що має робити. Вельможа повів слугу на город і, прогулюючись, мовчки збивав ціпком маківки, так що не лишив жодної. Ось і все. Починається з слухання, кінчається понищенням усіх значних людей, тих, що вивищуються над загалом, мов маківки на стеблах. Але то не для Києва.

— Не знаю Києва, — байдуже відмовив Ростислав. — Може, через те й хочу на довший час затриматися тут, зупинившись на Красному дворі Всеволодовому. Будуть лови, забави. Коли хочеш, боярине, то будь моїм гостем.

— Дяка, князю, — вклонився Петро Бориславович.

Дуліб дедалі більше переконувався в нещирості бояриновій. Неспроста не пішов він у похід з Ізяславом, адже всім відомо було, що супроводжував князя повсюди, записуючи кожен його вичин і кожне слово заносячи на пергаменти, щоб зберегти для потомних. Розлучався з Ізяславом хіба що тоді, коли треба було їхати послом до союзників, бо тут ніхто не міг замінити високорозумного Бориславовича з його красномовством, ґречністю, стриманістю й книжними знаннями. Коли ж нині полишено Петра в Києві, то для якоїсь важливої справи, може, й для того, щоб вивідати справжні наміри Ростиславові, бо хоч відверто Юрієвому синові ніхто недовір'я не виявляв, його остерігалися всі прибічники Ізяславові, та й не так самого, як батька його, Долгорукого. Пригода з жебрацтвом коло Десятинної церкви мала б ще зміцнити підозри, може, через те Петро відразу пробився до Ростислава і завів цю сповнену натяків і недомовок бесіду, за кожним словом якої могла ховатися пастка.

— Обережнішим будь, князю, — порадив Ростиславові Дуліб, виждавши хвилю, коли вони при роз'їзді опинилися віч-на-віч. — Не подобається мені вельми сей Петрило, та й боярин Бориславович теж неспроста підсідав до тебе. Діло наше небезпечне вельми і занадто важливе, щоб зіпсувати його одним необачним словом.

Ростислав, за своїм звичаєм, не став прислухатися до розумної поради.

— Роби своє! — кинув майже зневажливо й повернувся до князя Володимира, який під'їхав, щоб попрощатися.

Іваниці набридло мерзнути на Ярославовім дворі разом з отроками й боярськими підлизами, які стерегли коней для своїх хазяїнів. Не почувався служкою, підлизуватися не мав до кого, не звик принижуватися; в Суздальській землі саджано його, як рівного, за княжий стіл, коли ж кинуто їх з Дулібом до поруба, то й там були разом, зрівняні в нещасті так само, як і в дні найбільших радощів.

Він прив'язав Дулібового коня коло сіней Ярославових палат, щоб Дулібові не довелося довго шукати, а сам поїхав собі по Києву в сподіванні знайти якусь розвагу, відродити своє тепер чомусь забуте безжурне байдикування.

Дуліб справді відразу побачив свого коня і збагнув досить легко все, що творилося в душі Іваниці, поки той мав мерзнути коло Десятинної церкви, а тоді ще й тут. Не образився на хлопця, а схвалив його тямкуватість, подумав також, що з Іваницею щось негаразд. В ньому мовби зломилося щось після поруба, пропала безжурність і добрість, став він якийсь неначе гостріший, шорсткіший, власне, став, як усі чоловіки, нічим тепер не вирізнявся, і, мабуть, першими відчули це жінки, бо вже не було в Іваниці пригод, не пропадав він ночами, не приносив Дулібові несподіваних звісток, які добував колись так легко, просто й ділився ними щедро й охоче зі своїм старшим товаришем.

Невже поруб так уплинув на хлопця? Чи цілковита невідомість? Бо не знав, чому кинуто їх, всупереч здоровому глузду, не відразу, як прибули до князя Юрія з безглуздим звинуваченням того в убивстві Ігоря, а вже опісля, як вони переконалися в його безневинності, довели його безневинність та ще й зблизька взнали його благородство і чисті високі заміри. Мстивість невластива була Долгорукому, тож як міг Іваниця витлумачити оте жорстоке веління закувати їх у залізо, везти через усю Суздальську землю, показуючи люду, мов диких звірів, тримати в смердючому порубі, в темній, задушливій хижі, возити з Суздаля до Кідекші й там замикати в кам'яному мішку, випускаючи на прогулянки лиш уночі.

Не відав нічого Іваниця про ті кілька розмов, які мав Дуліб у Кідекші з князем Юрієм, не здогадувався про те, як і чому їх „визволяв“ з поруба Ростислав і яке справжнє призначення мав тут, на півдні. Може, щось відчув отоді, як тримав його Дуліб коло себе, поки сиділи вони в Кричка, але ж відчуття — то ще не знання.

Відкриватися перед Іваницею дочасно Дуліб не хотів. Мали вони вжитися як слід у Києві, стати тут своїми людьми; скинути з себе будь-які підозри, виказати свою незацікавленість справами сього города, не бути ні посланцями одного князя, як сталося торік, ні мучениками князя іншого, якими прийнято їх сюди. Просто бути мрибічним княжим лікарем, який водночас є лікарем для всіх. Бо ще Мономах сказав: „Вольного приспіте“.

Але, здається, все зіпсував Ростислав. Не витримав у Бозьку, на перші ж припросини молодого Володимира прискакав до Києва і, поваблений золотом київським і розкішшю, відразу виявив намір лишитися тут, сісти на Краснім дворі, не дбаючи, як то буде потрактовано і самим князем Володимиром, і боярством київським, та й самим Ізяславом, до якого вже, мабуть, заготовляють гінця вірні люди. Може, той самий Петро Бориславович саме й споряджає грамотку до свого високого покровителя, в якій напише, що зоставив князь тут Ростислава на свою голову.

Іваниця лежав, задравши на коминок ноги, й знічев'я шкрябався в голові.

— Грієшся? — спитав Дуліб. Іваниця відмуркнув щось нерозбірливе.

— Змінився ти вельми.

— Оце!

— Вже он який час сидимо в Києві, а нічого не при

носиш.

— Що ж мав би приносити?

— Звістки. Як то бувало колись.

— То ж колись.

— Вразив тебе поруб?

— Оце!

— А що коли скажу тобі: поруб був несправжній. Іваниця сів, злякано втупився в Дуліба.

— Як то — несправжній?

— Ну так. Для виду лиш.

— А… — Іваниця не міг стямитися. — А залізо, в якому нас везли до Суздаля? А смердюча яма бездонна, в якій сиділи спершу? А тоді ота хижа і Оляндра, яка щодень дратувала своєю приступністю для всіх, та тільки не для нас, бо ми не мали найголовнішого: волі. Як же ти кажеш, що то несправжнє, Дулібе?

— Ти міг би ще додати той кам'яний мішок у Кідекші, куди нас кинуто вночі й звідки щоночі, щоб ніхто не бачив, випускано погуляти; так само, як прогулювано дикого пардуса, подарованого князеві Юрію Святославом Ольговичем, коли зустрілися вони в Москві уперше. Щоправда, ти не знав, що пардуса того тримано в такому самому кам'яному мішку поряд з нами, і звір, видно, ви-чуваючи людський дух, дряпав стіну пазурями, мурчав пожадливо, не давав мені спати; а ти в цей час спав сном праведника і марив про Ойку та ще про якихось дівчат. Я не заважав тобі, бо й навіщо? Так само не став говорити тобі про ті потаємні розмови, які відбував тоді з князем Юрієм під час твого спання, бо мали заховати таємницю перед цілим світом.

Іваниця ніяк не міг повірити в те, що каже йому Дуліб.

— Та ж навіщо? — вигукнув він. — Навіщо було все оте?

— Хотів Долгорукий послати в Київ своїх вірних людей і вибрав нас з тобою. А щоб не впала на нас підозра, то вигадав поруб. Бо коли б просто відпустив нас до Києва і прибули ми з порожніми руками, не знайшовши убивць і не заплямувавши злочином Долгорукого, то яка б нам була віра? Ізяслав перший вважав би нас підкупленими князем Юрієм, а вже про Войтишича а чи про ігумена Ананію, то чи слід й казати. А так ми прибули сюди тяжко ображені Долгоруким. Найперші його вороги. І всі тутешні вороги його для нас тепер — найперші друзі.

— А Ростислав? — спитав Іваниця. — Він хто?

— Ростислав прийшов, щоб, може, згодом, у час сприятливий, зустріти отця свого в брамі Києва. На жаль, молодий князь занадто поквапливий, а порад нічиїх слухати не звик. Тому й перед тобою відкриваюся передчасно, бо мали б ми ще сидіти тихо, вживатися в Київ, як радив мені Долгорукий. Ростислав приїхав, заявив сьогодні, що сяде тут надовго, вже запрошує до себе і Петрила і Петра Бориславовича, завтра в нього буде все боярство київське, ловитимуть його щоразу на слові, як ю вже пробували зробити сьогодні під час учти, і нічим гут не зарадиш. Погано, коли гідність переростає в пихонитість, а воля — в нестриманість. З таким чоловіком вже нічого не вдієш. Але ми з тобою збережемо прихильність до Ростислава, бо він — наш визволитель, як то всім тут нідомо. Робити ж маємо своє поза сином Долгорукого і незалежно від нього.

— Що ж маємо робити?

— Завтра поїдемо до Кричка, підемо між простий люд київський, щоб розповісти правду про князя Юрія, поїдемо, як колись було, від одного хворого до другого, може, й через усю землю Київську, а там — Переяславську. Чи нам з тобою лякатися мандрів?

— Я вже й забув, коли те було. А ти неначе забув, що лікар єси.

— Войтишича ж лікував, згадай.

— Оце! Його й дрючком не доб'єш! Хіба таких лікують? А Кричко знає про тебе, Дулібе? Тепер згадую, як приїздили ночами туди якісь люди. Думав тоді: до Кричка. Виходить, до тебе? То Кричко має знати більше, ніж я?

— Живе в іншому світі, ніж ми з тобою, ніж князі й бояри. Ми опинилися посередині. Не прилучилися ні до тих, ні до інших, а відійшли від обох світів.

— Знаю. Це там, де найбільше б'ють. З обох боків б'ють, а ти лиш встигай підставляти спину.

— Боїшся?

— Оце! Коли ти бачив, як Іваниця боявся? Закис у неробстві — ось! Коли б сказав мені давніше, облетів би вже весь Київ, поставив би перед тобою всіх приязних Долгорукому, а ворогів і сам знаєш.

Дуліб поклав йому руку на плече.

— Однині знову ми збратані, як і перше.

— Оце ж! — помурчав задоволено Іваниця і позіхнув смачно, бо поспати любив, як усі ті, хто шанує своє тіло й прислухається до щонайменших його забаганок.

Мав би спати в Києві сторожко, в очікуванні якогось чуда, про яке марив ще в суздальській темниці, але проспав і сеї ночі, може, все на світі, бо не чув, як уже перед світом щось нечутно відчинило двері, промайнуло по їхньому житлу, не знати, як відразу відшукало місце, де спить Дуліб, стало над лікарем, тамуючи віддих, мовби прийшло лиш для того, щоб помилуватися на цього сплячого чоловіка, на його спокій і мудру красу, яка вичувалася навіть у передсвітанкових сутінках, навіть у сплячому, коли в людині мало б згасати все людське, бо сон зрівнює нас з іншими живими істотами, ми втрачаємо над ними перевагу й вищість.

Дуліб прокинувся вмить. Ще мав заплющені очі, а вже не спав, вже знав, що коло нього хтось стоїть, та більше: знав, що не вбивця, не ворог, не нападник, а дружня істота поряд, бо так святобливо ніхто інший не міг триматися.

— Хто се? — спитав він тихо, щоб не злякати приблуду і щоб скинути з себе залишки сну.

— Я, — сказало воно дівочим голосом.

Дуліб рвучко сів на постелі, продер очі. В сутінках біліло ніжне хутро, воно мовби висіло в повітрі, плавало, бо обличчя дівчини і її ноги зливалися з темнощами повалуші, разом з хутром плавав у тиші також голос дівчини, голос Дулібові знайомий, хоч і чув він його раз чи двічі, чув давно і не запам'ятав, бо й нащо?

— Ойка? — здогадався він відразу, дивуючись сам собі, що пізнав дівчину так легко і неначе ждав її появи.

— Я, — знову відповіла дівчина.

— Шукаєш Іваницю?

— Тебе.

Знову Дуліб подивувався. Та одразу згадав, що він же лікар.

— Комусь погано? Войтишичу? Чи, може, батькові твоєму?

— Та ні. Що їм станеться?

— Тоді що ж? Хочеш, щоб розбудив Іваницю?

— Не треба. Я до тебе.

— Дівчино, зараз глупа ніч!

— А мені однаково. Я звикла не спати ночами. Вони ганяються за мною саме ночами. Щоб не датися, треба не спати.

— Хто за тобою ганяється?

— Однако хто. Всі. Хто побачить, той і ганяється.

— Я бачив тебе колись. Але ж не ганявся?

— Не ти — твій Іваниця.

– Іваниця думав про тебе. В Суздалі, скрізь.

— А-а, всі думають. Знаю, про що вони думають. А я прийшла до тебе.

— 3 чим же? Помогти тобі в чомусь?

— Про Кузьму розкажи, про брата. Знайшов його?

— Знайшов і мав розмову. Не дуже приємну, бо грубий вельми, а може, сказати б, — різкий. Видно, мав життя несолодке. Але чесний і відвертий. Та ти сядь. Он там стілець, або на лавку.

— Пусте. Говори.

— Тоді я теж встану. Вийдемо. Бо негоже, коли перед тобою стоїть дівчина. Це ти нас спровадила в Суздаль? Не кажи, бо й так знаю. Але навіщо? Думав я, хтось інший за тобою тоді став, а тепер вони випитують: хто й коли? Не хотіли, виходить, щоб я дістався аж туди. Бо довідався про дещо некорисливе для ігумена й Войтишича. Ти знала все?

Вона мовчала.

— Чому ж мовчиш? Мені можеш казати все відверто. Не належу до твоїх ворогів. Кузьмі теж не ворог, як бачиш.

— Вони спорядили сьогодні вночі гінця, — зненацька сказала вона.

— Гінця? Куди? Якого?

— До князя Ізяслава. Про тебе й про цього… Ростислава, сина Долгорукого.

— Ну, — Дуліб пройшовся сюди й туди, не міг стримати дрож, все робилося навіть швидше, ніж він думав, — як же взнала?

— Вже взнала. Вмію. — Вона помовчала, тоді додала з викликом: — І хочу. Для тебе.

Він підійшов до дівчини, взяв її за руку. Рука була маленька, тепла, м'яка, мов нічна пташка.

— Дозволь поцілую тобі руку, дівчино? — сказав і, не очікуючи згоди, доторкнувся губами до ласкавої чистої шкіри.

— Княгиням звик руки цілувати? — засміялася вона.

— Княгиням? — він глянув на неї зблизька. — Звідки знаєш, кому цілував руки?

— Здогадуюсь! — з викликом мовила вона, і виклик той спрямований був мовби й не Дулібові, а кудись у простір, комусь невидимому й невідомому, бо дивилася Ойка не на самого Дуліба, а через його плече, назад, дивилася так невідривно й з таким зухвальством, що лікар і собі не стерпів, озирнувся.

Позад них, у дверях, біліла сонна постать Іваницина. Біліла заціпеніло, в безруху й безмовно, не чутно було навіть улюбленого хлопцевого „Оце!“, яке виривалося в нього завжди майже підсвідомо.

— Спасибі тобі, — сказав Ойці Дуліб. — Може, тебе провести? Іваниця міг би.

— Не треба. Сама.

Вона війнула на Дуліба своїм неповторним теплим запахом, промайнула повз Іваницю білим видивом, а він стояв і не міг зворухнутися.

Дуліб підійшов до нього, взяв за плечі, легко повернув, повів до його повалуші.

— Доспати тобі ніч треба, Іванице.

Хлопець не пручався, дав укласти себе в постіль, лежав тихо, мовби й справді зготовлявся додивлятися сни, в яких щоночі приходила до нього Ойка, але не мав більше сили вдавати з себе байдужого, підхопився з ложа, підбіг до Дуліба.

— Ти бачив: вона боса!

— Не помітив, — розгублено промовив лікар.

— А надворі сніг і мороз.

— Якось не зауважив.

— Боса! — вигукнув Іваниця. — Як же дивився?

Вони обидва метнулися в сіни, вискочили надвір. Ойки не було. І слідів не розбереш. Сніг затоптаний, замерзлий.

— Я наздожену її, — сказав Іваниця.

— Поглянь на себе. Сам босий і голий. Схаменися, її вже й слід простиг. Ти ж знаєш, яка невловима.

Дуліб насилу затягнув Іваницю назад до помешкання, всадовив його на ложе.

— Заспокойся. Вона прийде до нас ще.

— До тебе.

— Кажу: до нас.

— А я кажу, до тебе. І не вмовляй мене. Я все чув.

— Підслухував?

— Спав, мов убитий. А тоді вона приснилася мені й покликала до себе. Я скочив і побіг. Застав вас удвох. Чув, що вона казала. Прийшла до тебе.

— Сьогодні — так. Бо хотіла дещо почути про Кузьму і сказати про гінця. Вважала, що ліпше першому сказати про це мені. А завтра прийде до нас обох. До тебе, хотів я сказати.

— Оце ж! До мене вже не прийде.

На спання не зосталося ні часу, ні охоти. Іваниця одягнувся, пішов поглянути коней. Дуліб засвітив свічку, сів до своїх пергаментів і (таке сталося вперше) нічого не міг вписати.

Поки ж Дуліб сидів над чистим пергаментом, Іваниця примостився на краю жолоба між кіньми і якось не мав охоти квапитися з стайні. Сорока над дверима, щоб відганяти від коней нечисту силу, сухе сіно, тепло, гострий запах кінського поту, заспокійливе хрумкотіння коней — все це могло б замінити йому недоспану ніч, вгамувати, сповнити серце звичною лагіддю, однак не помогло ніщо. Вперше в Іваниці прокинувся в серці звір незгоди, вперше бунтувалося в ньому все супроти Дуліба. Бо поки вважав, що обидва вони однаково одстраждали в суздальському порубі за якусь невловиму й незбагненну справедливість, то все ніби й було гаразд. А тепер виходило, що тільки Дуліб сидів у порубі заради вищої цілі, а вже він, Іваниця, був там йому не товаришем, а кинуто його туди, мов барана, або підсвинка, або просто мертву річ якусь, а не живого чоловіка, бо ж сидів і нічого не відав, ні про що не здогадувався. З ним повелися найгірше: зневажили в ньому людину! Що там вищі цілі, святі заміри, державні задуми про добро, волю, владу і єдність людську, коли при цьому зневажають людину? Він готов був віддати себе всього, але ж не в такий спосіб, не безмовним знаряддям, а людиною, в якій збережено було б і пошановано все людське.

Він довідався про все запізно, щоб образитися і сказати Дулібові про це, але й нескаламученістю душевною похвалитися тепер навряд чи зміг би, може, тому й забрався до коней, рятуючись серед їхньої безмовності. Власне, мав би образитися ще вчора перед сном, коли Дуліб сказав йому про Суздаль, але тоді якось не встиг, хотілося спати, та й не звик він впускати собі в душу почуття лихі й мстиві. Та ось ніч переполовинилася, і зробила те Ойка. Подумати, то ця дівчина спричинилася до всього. З неї все почалося, нею продовжується, а про кінець страшно й подумати.

Надворі зарипів сніг. Можна було сидіти собі спокійно, бо то не Ойка. Та бігає боса навіть по снігу.

Сніг порипів до дверей стайні, Дулібовим голосом покликало:

– Іванице?

— Оце! — невдоволено відгукнувся Іваниця.

— Що з тобою? Не заснув там?

— Заснеш! Тут заснеш, у цьому Києві, серед цих князів та бояр! Та й де заснеш на сім світі, коли ти чоловік останній!

Дуліб знайшов його поміж кіньми, обійняв за плечі.

— По твоїй задовгій мові бачу, що розбентежений, Іванице. Образився на князя Юрія чи на мене? Справді не гаразд вийшло, але що вдієш? Справи державні часто вимагають пожертов од людини. Та чоловік од того ніколи збідніти не може. Відпущено нам певну кількість знань, думок, зворушень, переживань, і ніхто не зможе цього порушити, жодна ганьба, жодне нещастя, жоден володар не зможуть у нас цього відібрати. Сказано мудрецями вже давно: „Хто дивився на день нинішній, дивився на всі речі: ті, що сталися в незглибимій минувшині, й ті, що відбудуться в безмежному майбутті“.

— Ото й побачив, — муркнув Іваниця.

— Сідлай коней, — спокійно звелів Дуліб. — Для образ доведеться вибирати інші часи. Нині ж треба відвертати небезпеку.

— Шукав я коло тебе спокійного життя, лікарю, а знайшов суцільні небезпеки. І щодалі більші та гірші. Чи вже не годі? — Іваниця зіскочив з жолоба, мало не штовхнувши в плече Дуліба.

— Не нам небезпека, — сказав той.

— Кому ж?

— Князеві Юрію.

— Оце! — Іваниця засміявся з неприхованою зловтіхою. — Князь у Суздалі, а небезпека йому в Києві, де ми з тобою! Як же то воно?

— Небезпека для нас з тобою — то й загроза для князя Юрія. Коли ж загрожують йому, то загрожують і нам, мав би ти це давно зрозуміти, Іванице. Але ти нетерплячий, як і князь Ростислав. Нікому не стачає терплячості. Сідлай, та поїдемо.

— Я терплячий, — тягнучи сідла, бурмотів Іваниця, — я терплячий, ого! Та вже як і не втерплю!

Вони виїхали з двору, коні, звиклі до далеких мандрів, а тепер застоялі й знудьговані в тісній стайні, звеселено пирхали, терлися один до одного, нетерпляче витупцьовували в тихій, безлюдній ще світанковій вулиці.

— Куди поїдемо? — позіхнув Іваниця, якому не передався неспокій Дулібів, а жвавість коняча видавалася просто обурливою. — Н-ну, — гримнув він на свого коня. — Ти в мене пограєшся! То куди поїдемо?

— Сам не відаю, — з неприхованою розгубленістю мовив Дуліб. — Хіба що до Кричка, так набридли ж ми йому. Та й хіба Кричко — то й увесь Київ? Не дав мені Ростислав обзнайомитися. Нетерплячий, як усі князі.

— Дяка, хоч змусив тебе сказати всю правду, — завів своєї Іваниця, — а то так би й терся коло тебе дурень дурнем. То куди ж поїдемо?

З усього було видно, що Іваниця, всупереч своєму лагідному узвичаєнню, сьогодні будь-що хоче роздратувати Дуліба, викликати його на суперечку, кинути йому щось образливе, злостиве, тяжке. Однак Дуліб чи то не помічав того намагання Іванициного, чи вдавав, ніби не помічає, а чи занадто стурбований був власними думками, аби зважати на те, що твориться в душі його молодшого товариша.

Він пустив повіддя свого коня, давши тому змогу йти куди захоче, тим часом роздумував уголос чи то для самого себе, чи й для Іваниці, який все ж тримався лікаря, не відставав, може, в сподіванні зачепити того своїми ущипливими „кудиканнями“, а може, діяла тут сила звички.

— Куди нам їхати, Іванице? — говорив мовби сам до себе Дуліб. — А куди ж? Треба б повсюдно проникнути, з усіма переговорити, і в Києві, і довкола Києва, не обходячи й найупослідженішого чоловіка, не минаючи й найпиховитішого боярина. Кого вмовляти, а кого лиш питати, а того й геть не чіпати. Мали б ми з тобою розповісти про Суздаль, про ту землю, про той люд, про його князя…

— Як кинув він нас у поруб? — обізвався Іваниця, але Дуліб збув його слова неувагою.

— Про князя, при якому кожен може говорити, що хоче, і сказати так, як подумалося. Про невтомність цього чоловіка, невтомність і непростеженість його зусиль. Тільки білі городи серед безмежних лісів, дороги серед непрохіддя і вільні люди значать літа його турбот, подвигів, страшної праці.

— То коли ж? — правив своє Іваниця. — Чи так і кружлятимемо по Києву? Мені про князя Юрія можеш і не казати, сам усе бачив і знаю, а хто не знає, той і знати не захоче. Це вже так, і тут ти нічого не вдієш, лікарю. Прозвано його Долгоруким — Долгорукий він і є. Бо хіба ж не заграбастав нас з тобою аж із самого Києва т не затягнув у поруб суздальський?

— Самі поїхали туди, бо вела нас справедливість. Вказала ж туди дорогу сам знаєш хто. Коли хочеш, то можемо оце під'їхати до Войтишичевого двору та покликати Ойку.

— А що з нею робити посеред снігу та морозу? Не звик я до такого. Не ходив ніколи до дівчат — самі до мене йшли.

І, мовби схаменувшись, що став хвалитися тим, про що ніколи не заводив мови, Іваниця трохи винувато сказав:

— То поїдемо до гончарів, може? Знаю там декого. А тоді й до Кричка чи там куди треба.

Самому ж ніхто не був потрібен, окрім отої дикуватої, незбагненної в своїх примхах і прихильностях дівчини, що стала для Іваниці неначе уособленням цілого Києва, мала б стати й винагородою йому за всі злигодні й страждання, що їх зазнавав з тих пір, як уперше її побачив, мала б стати й могла, та, бач, не стала. Звиклий до легких перемог у жінок, він попервах роздратувався, тепер намагався викликати в собі зневагу до дівчини, однак серце йому боліло від самої згадки її імені, бачив сліди босих її ніг на примерзлій траві коло Почайни, зі здриганням уявляв, як ті, може, єдині на світі ноги босо ступають по колючому снігу, ступають, підстрибують, біжать, квапляться і куди? Не до нього, Іваниці, а до Дуліба чи до кого, й навіщо, і чому?

— Оце! — болісно зітхнув він на свої тяжкі роздумування, безконечні й безнадійні.

Сонні охоронці довго присвічували й роздивлялися князівську гривну, перш ніж відчинили важку браму, щоб випустити з Києва Дуліба й Іваницю. Виїхали з Києва і в'їхали в Київ. Бо ні вали, ні брами, ні сонна сторожа ще не були кінцем великого города, він продовжувався й тут, унизу, починався одразу ж за брамою, на крутім узвозі, темному й нетерплячому, з десятками, а то й сотнями возів, які скупчилися перед брамою, чекаючи тої години, коли пущено буде їх на київські торговиці. Тут були багаті купецькі повози, прибулі здалеку, запряжені дужими кіньми, покритими дорогими попонами. Господарі їхні, закутані в хутра, поклавши обіч себе мечі, непорушно сиділи в затишних прихистках-халабудах, пильновані озброєними вершниками, які вигарцьовували довкола купецького скарбу на гарячих скакунах, в збруї, так само багатій. Купці менших достатків і нижчого становища не мали собі охорони, самі витанцьовували довкола своїх повозів, мечів теж не мали під рукою, бо висіли вони на шиї в коней, щоб тим самим виказувати готовність хазяїна захистити, коли треба, своє добро. За купецькими повозами купчилися візки простого люду з довколишніх сіл. Кожен віз на київські торговиці що міг, не знати як і добиралися сюди, чи то й не спали ніколи ці люди, яких з заходом сонця сторожа виганяла за брами города, а вже вдосвіта вони знову зроджувалися тут, мовби й не зникали нікуди, і знову їхні благенькі візки наладовані були всілякою живністю, всім, чим багата була споконвіку ця щедра земля: птицею, зерном, медом, поросятами й свиньми, скорами, дровами, глиною, каменем, коноплею, полотном, вірьовками, ликом, берестою, деревом і ще безліччю інших речей, які не надаються навіть до ліку.

Тут коні коли й покриті були попонами, то старими й драними, а деякі стояли невкриті, мерзли, здригалися всією шкірою; деякі похрумували сінце, кинуте їм просто на сніг, деякі й того не мали, покірливо ждали, коли господар вйокне і треба буде тягти візок вище, в город, де буде вировиння торговища, гамір, клекотнява і сяке-таке тепло під низьким зимовим сонцем.

Ні Дуліб, ні Іваниця, власне, й не розрізняли як слід багатих повозів од убогих візків, ситих коней од найнужденніших шкап; їх найперше вразила оця несподіванка, оце живе юрмовище перед брамою сонного ще, ніби вмерлого Києва, потужна хвиля життя підхопила їх і мовби погнала їхніх коней униз швидше й швидше; і що нижче вони спускалися по узвозу, що більше заглиблювалися в Київ інший, той, що тулився до підніжжя Києва горішнього, то ширше, нестримніше розливалася ота жива хвиля; їм обом це було помітно з особливою виразністю й силою, бо ж щойно покинули вони той, верхній Київ, щойно їхали по його тихих вулицях, і тільки рипіння снігу під копитами та пирхання їхніх коней розбивало тишу. Покинувши один город, опинилися вони в городі другому, такому несхожому на той, перший. Тут уже зблискували там і там вогні, чулися людські перегуки й перемови, гоготіло полум'я в печах, роздмухувалися горни в кузнях, дзенькали молоти, лопотіли залубенілими бичачими шкірами кожум'яки, бондарі з веселим перестуком набивали обручі на перші діжки нового дня, який ще десь підходив до Києва з-за далеких дніпрянських пущ і плавень, шевці десь уже сукали дратву, гончарі місили глину, чинбарі ставляли нові чани, пивовари й медовари нюхали перший смачний димок.

І ось тут, завернувши в одну з вузьких і покручених вуличок Гончарівки, вони несподівано зіткнулися з Петрилом. Не впізнали б восьминника, бо не звикли бачити його верхи, уявлявся він і Дулібові, й Іваниці чомусь завжди в отому почовгуванні клешнястих ніг, мовби розгрібав ними сніг, а тут їхав на чорному коні, мав позаду двох темних помічників, а ще мав вигострене око, бо відразу впізнав княжого лікаря з його товаришем і вельми зрадів, коли не сказати, що подивувався.

— Ага! — майже зраділо закричав Петрило. — А куди?

— До болящого, — вмить вихопився Іваниця.

— Тебе не питають! Питаю лікаря! — гримнув на нього Петрило.

— Мав би знати, куди може їхати лікар, — спокійно мовив Дуліб.

— Не моє діло вгадувати. Мене знає Київ, я теж повинен знати в ньому все. Знати, а не здогадуватися. Отак, лікарю.

— Не твій він лікар, а княжий, — знову не стерпів Іваниця.

— А якого князя? — засміявся зловісно Петрило. — Як той князь зветься, лікарю? Може, скажеш отут, поки ще все спить?

— Відаєш вельми добре якого, — так само спокійно сказав Дуліб і смикнув за правий повід, щоб об'їхати Петрила і його людей.

Восьминник спробував був поставити свого коня впоперек вулички, але забарився, Дуліб уже поминув його, Іваниця ж кинувся на Петрила з такою ненавистю, що гой відступився чи то від ляку, чи просто вирішивши поквитатися з цим парубієм за іншої, зручнішої нагоди.

— Чого це він так рано? — спитав Дуліб Іваницю, коли той наздогнав його.

— На сонних нападає! — гмикнув Іваниця. — Очі має червоні, як і в князя Ізяслава. Такі ночей не сплять, аби напасти на сонних.

— Гріх мовити таке про князя. Справді має хворі очі.

— Та що мені до його очей! Сказав: у Петрила такі самі очі, як і в князя, — ото й усе.

Якось виходило сьогодні так, що в Дуліба щоразу виникала суперечка з Іваницею. Хтось мав поступитися. Мудріший чи досвідченіший?

— То куди? — тепер питав уже Дуліб, знаючи, що ставить цим запитанням Іваницю понад собою, віддається на його волю й розсуд. І хлопець відразу злагіднів, став звиклим добрим Іваницею, вірним товаришем свого заклопотаного старшого друга, він би готовий був перепросити Дуліба за свій недоречний спалах сьогоднішній, але ще не відійшов од того стану, ще стримувало його щось, точніше ж: поселилося в його серці нове відчуття, назви якому не міг підібрати, не вмів навіть визначити як слід властивості того почуття, воно муляло йому, заважало наблизитися до Дуліба так, як то було досі, та вже тут нічого він не міг вдіяти. Знав: тепер має приховувати оте народжене сеї ночі в собі, може, з ляком і тривогою спостерігатиме, як розростатиметься воно, ще й не знати, куди і як виросте, щосили гамуватиме його в собі, заганятиме назад, прикриватиме зовні усміхами, словами, добрістю й лінькуватою байдужістю, але не зникне воно від того, шаленітиме й метатиметься в його серці, мов той дикий пардус у кам'яному мішку в Кідекші, чуючи крізь камінь людський дух, рвучись до того духу, продряпуючись до того духу, але не для з'єднання з ним, а дня його знищення!

Не слід вважати, ніби Іваниця вже все збагнув і побачив у собі відразу. Мав лиш невиразні, каламутні передчуття чогось лиховісного в собі, хотів бути давнім Іваницею, другом і провідником Дулібовим повсюди, його очима, руками, чуттям, стрепенувся від простого Дулібового запитання „то куди?“ і відразу ж завернув коня до найближчого двору, мовби хотів показати лікареві, що для нього приступна кожня оселя і знайомий чи й не кожний чоловік у Києві.

Завернувши в одну з вузьких і покручених вуличок Гончарівки, вони спинилися проти важкої, приземкуватої оселі.

— Маєш тут знайомих? — подивувався Дуліб.

— Оце! Скрізь маю. А тут шевці живуть, брати Ребрини.

— Коли ж спізнав їх?

— А тоді, як про смерть Ігореву тут розпитували.

„Розпитували“ мало б значити „розпитував“, бо Дуліб сидів тоді в монастирі й записував у свої пергаменти те, що приносив йому з Києва Іваниця. Тепер, видно, вів лікаря по старих слідах.

— А брати ці?

— Сказав: шевці. Обшивають чобітьми всю князівську дружину. З діда-прадіда шевці. Коли ж сколочується віче, то кидають дратву — та й гайда на Гору або до Турової божниці.

В хижі світилося, блимав олійний каганчик, жевріла піч, майже не додаючи світла, зате дихаючи теплом під низьку стелю, хоч, здається, тепла там мало стачити й без того, тепло йшло від чотирьох велетенських чоловіків, які сиділи на низеньких шевських стільчиках довкола великого круглого котла і мовчки тягли собі дратву.

З кількох Іванициних уваг про братів Ребрин Дуліб чомусь уявляв їх дрібненькими жвавими шевчиками, які бадьоро вистукують маленькими підкористими молоточками по підошвах та підборах, а при перших згуках триноги кидають свою роботу й біжать на віче, на пожежу, на биятику, на пиятику. Тут же сиділи чорняві здоровані з зарізяцькими обличчями, мовчки тягли дратву, не дивилися ні на свою роботу, ні один на одного, втуплювали погляди в отой круглий котел, що стояв коло їхніх ніг, тоді всі враз глянули на гостей, упізнали, видно, Іваницю, бо на їхніх обличчях з'явилися усмішки, і це ще більше вразило Дуліба, бо на отих зарізяцьких лицях усмішки розквітли суто ангельські.

— Здорові будьте, шевці-молодці! — бадьоро привітався Іваниця. — Чи й ждали мене цілого? А це мій товариш, лікар княжий Дуліб. Завжди ми разом, в усьому, — в лихові й радощах. Лиха більше, радощів менше, та голови не вішаємо, бо голова не торба, її треба не через плече, а на плече!

Таким балакучим Іваницю Дуліб ніколи, здається, й не чув і навіть не уявляв, що той може випускати з себе відразу стільки слів, геть невластивих для нього. Але братам, видно, знаний був саме такий Іваниця. Старший з шевців сказав молодшому:

— Ану, Пруню, зачепи гостям пива.

Той, кого названо Прунею, взяв берестяний ківшик, набрав з котла і подав Дулібові, який стояв перший, та й видно було з усього, що старший. Дуліб ківшик узяв, але пити завагався.

— Чи не рано? — сказав.

— Випити ніколи не рано, — сказав старший з братів. — Чоловік мусить змочити горло, щоб слова не застрявали.

— Та ви ж однаково мовчите цілий день! — засміявся Іваниця. — Сидів коло вас, знаю.

— Чом би й не помовчати, як ти розкажеш, що в світі діється, — сказав старший брат. — Шукайте, на чому сісти, та й посидьте коло нашого каганчика.

— А тобі він навіщо, світ? — хмикнув Іваниця. — Чи не однаково, що в нім і на нім?

— Неоднаково, бо Пруню треба оженити.

— Хіба ти вже?

— Я — ні. Та й ніхто з нас. Наймолодшого треба оженити. Старші мають на те час.

Дуліб відпив трохи з ківшика, передав Іваниці. Видно, ці шевці любили пожартувати, а може, вони любили Іваницю, якого любили скрізь і всі, через те порушили відразу свою мовчанку, хоч, щоправда, говорив брат старший, ті три лиш посміювалися мовчки, але іноді мовчанка промовистіша за балачки.

— Ось, лікарю, бачиш братів Ребрин, — сказав йому Іваниця. — Гарні хлопці. Шиють чоботи-витяжки, взувають всю князівську дружину, воєвод, тисяцьких, Петрила, а хто роззувати буде?

— Хто взуває, той і роззуває, — посміхнувся Дуліб.

— Можна, — підтримав його страший брат, — можна. Випий ще, лікарю. Пиво в нас добре. Є солонина, та тобі, звиклому до князівського харчу, навряд чи смакуватиме.

— А ми в порубі князівському півроку сиділи, — похвалився Іваниця. — На хлібі слізному та воді.

— Де то? — поспитав Пруня.

— В Суздалі. В Києві ти й не чув про слізний хліб, а там є. Це такий, що з нього сльози течуть. Не бачив такого хліба?

— Бачив і в Києві, — сказав старший брат. — У нас у Києві все є. А поруби тут такі — ніде не знайдеш.

— То прийде до вас новий князь — розметає ті поруби. — Дулібові хотілося побачити відразу обличчя всіх чотирьох братів при цих словах своїх, але шевці мовби сховалися від нього чи що, самий тільки Пруня видивився на лікаря недовірливо якось і поспитав не без глумління в голосі:

– І наробить таких, як у себе має? Бо що ж то за князь — без порубів?

— Таких, як вони сиділи в Суздалі, — сказав старший брат, а два інші мовчали запекло й затято, так наче були німі або ж назавжди віддали всі свої слова найстаршому та наймолодшому.

— Були ми в Юрія Суздальського, — вів спокійно Дуліб, попиваючи пиво, — бачили його землю, його люд, хоче він об'єднати всіх, щоб Київ і Суздаль, Чернігів і Новгород…

— А ми й не роз'єднувалися, — кинув старший.

— Князь Юрій те відає. Однак боярство київське та князь Ізяслав…

— Ось ти, лікарю, кажеш: князь Юрій, князь Ізяслав. І все: „князь“, „князь“. А що то таке? Князь — се той, хто їздить на конязі, а ми сидимо на своїх шевських стільчиках та прошиляємо дратву в дірочки, та затягаємо її щосили. То й що нам князь чи конязь?

— Кажу про Юрія Суздальського. Забудьте, що він князь, приймайте його як чоловіка.

– І що ж той Юрій?

— Хоче прийти в Київ.

— То хай прийде, а ми подивимось.

— Повинен для добра всієї землі прийти сюди назавжди.

— Назавжди приходять вмирати. Він же не збирається?

Тепер Дуліб побачив якось відразу обличчя всіх чотирьох шевців, і не запримітив на них більше ангельських усміхів, а саме зарізяцтво, так ніби сиділи перед ним ті, хто вбив тоді князя Ігоря та й ще вб'є всіх князів, які поткнуться до Києва.

— Тоді чому ж терпите Ізяслава в Києві? — несподівано спитав він їх, мовби продовжував мовчазні свої перемови з ними ще з того серпневого дня, коли сталося в Києві невідворотне.

— А його ніхто тут і не терпить. Ти ж його лікар, то бачив: Ізяслав бігає, як заєць, поза Києвом. Тут не сидить. Та ти пий, лікарю.

— Вже попили ми з Іваницею. Дяка. Перегрілися, поїдемо далі.

На порозі Дуліба спинив старший брат.

— За добрі вісті тобі, лікарю, забули подякувати. Дуліб від несподіванки став.

— За які вісті?

— Казав же: новий князь іде на Київ.

— Хоче йти. А голосу киян не чув.

— То хай іде.

І замкнулися в своїй мовчанці, обсівши котел з пивом, якого стачить їм на цілий день.

Тоді запровадив Іваниця Дуліба до гончаря Охтиза. Цей глиняний чоловік, замість сподіваної вайлуватості, відзначався миршавістю і метушливістю, яка личила б більше шевцеві, клопіт же мав найбільший не з глиною і не з вогнем, у якому обпалював своє начиння, а з жіноцтвом, що обсіло його, мов птиці небесні, так що й розкишкувати змушений був його, мов птаство, щоразу підхоплюючись і сплескуючи в долоні: а киш! киш!

— Не дають поговорити з людьми, — скаржився Дулібові й Іваниці, яких поставив просто коло невеличкого глиняного замісу, вважаючи, що то найліпше місце для гостей, та ще аж он звідки: з самої князівської Гори. — Замучили жінки до краю. Маю дочок декілька, та племінниць, та жінчиних сестер, та зовиця в мене, та ще… Саме жіноцтво, а чоловікові ж не воно в голові, а глина. Як ти її замісиш, і як вимісиш, і який черепок матимеш. Черепок у моєму ділі — все. Кажете, князь? Князеві ні до глини, ні до черепка клопоту нема. У князя дружина та чисте поле, а в мене глина й черепок. Місиш, місиш, хитруєш-мудруєш, мішаєш так і сяк, ладнаєшся звідтам і звідтам, а все те — мов жінку собі вибирати в чорних темнощах. Я отут сів у яру, то маю добрий черепок, а пересунь мене кудись, з цієї глини, що матиму? Князя вашого? Гай-гай! Було їх та й ще буде, як собак. Та й не те сказав. Бо хіба ж князь мені товариш? Чи знає він про мене? Чи хоче відати? А собака зна. Коли ще Бог зліпив з глини першого чоловіка та поставив сушити, то послав собаку, щоб стеріг. Одтоді собака — друг чоловікові. Про собаку ж і кажу — не про князя, ні…

— Ти, дядьку Охтизе, не бійся, — ліниво перепинив його Іваниця. — Ми вже не про князя Ігоря питаємо. Те забулося. Нема винних. А коли вони є, то не нам за них братися. Заїхали до тебе, як ти тут живеш, поглянути. Про князя ж сказано тобі до слова. Ось, може, прийде новий князь у Київ, справедливий, добрий та великодушний. Таких, мовляв, тут і не бачено ще. Так, лікарю?

— Може, й не все воно так, та, може, й так, — всміхнувся Дуліб. — Князь Юрій не хотів би йти сюди, не відаючи, як подивляться на те кияни і що скажуть.

— Князі далеко, глина — ось вона, — показав гончар, — м'якенька й тепла, як помісити її та пом'яти. Кажеш, князь Юрій, а ти його прислужник?

— Я лікар княжий, та не в Юрія Суздальського, а тут, у Ізяслава.

Охтиз чи то не міг ніяк збагнути нічого, чи то вдавав з себе затурканого чоловіка; він знову став щось говорити про глину, розповів Дулібові, чим і як розбавляти заміс, аби вийшов міцний і гладенький черепок; тоді схаменувся, що перед ним лікар та ще й княжий, та ще й пов'язаний одразу аж з двома князями, з одним поблизьким, а з другим аж он яким далеким, хоч і довгу руку має, — хотів був сповнитися підозрами до такого дивного й загадкового лікаря, та передумав.

— Скажу тобі, добрий чоловіче, так. Хоч ми й у глині, а хворощів нема. Коли й наляжуть на кого, то в мене ще баба тут стара є, вона знає молитву од всіх болячок. До святого Юрія молитва, коли хоч. Не до князя твого, а так — до Юрм, та ще й до святого. Мовляв, їхав святий Юрій на золотому коні, з золотим шостом, з золотим хрестом, виганяти золотим шостом і золотим хрестом хворощі київські в очерета, в болота, де у дзвони не дзвонять, де люди не ходять, де звірі не бродять, де голоса не чують, де півні не піють, де сонце не світить.

— Оце! — крекнув Іваниця. — Така молитва підійде хоч кому. Лікареві моєму й то згодиться. А вже б князеві Юрієві — то ліпшої не шукай.

Дуліб мовчки показав Іваниці, що час їхати далі, але гончар перехопив той погляд і вчепився в лікаря мертво, торохтів знов про свою глину й про черепок, припрошував підождати, поки його жіноцтво напече теплих плесканчиків на переїдок; він так натурчав Дулібові голову, що той геть очманів і ще довго не міг відійти навіть на морозі.

— Оце! — реготав Іваниця. — Знатимеш, лікарю, які то кияни.

День був короткий, а розмови довгі, затяжливі й виснажливі. Відвертості годі було ждати від людей, яких ти вперше зустрів і які вперше побачили тебе, настрої доводилося вловлювати між словами. В одному місці їх хотіли побити, в другому нацькували собаками, в третьому прийнято їх за Петрилових прислужників, які ще вчора тягали по Кожум'яках мертвяка, вимагаючи від кожного двору, в який підкидали трупа, великого викупу; вони пили воду з київських криниць, куштували згорьований київський хліб; за день Дуліб поміг кільком болящим, а Іваниця накинув оком на двох чи трьох молодиць і встиг, здається, переморгнутися з ними, поки лікар розбалакував про свого далекого князя; від такого їздіння втомився б і сам сатана, та не такий був Дуліб, він уперто йшов од двору до двору, далі й далі від київської Гори, ближче до бідності, до убогості, вірячи, що там лиш знайде справжню щирість і почує той голос Києва, про який казав йому колись залізороб Кричко.

До Кричка вони не добралися ні першого, ні другого дня. Ночувати верталися до Стварника, ніби й справді виїздили собі десь до хворих. Ніхто б не здогадався про справжні заміри Дулібові, бо, здається, ще й не чувано ніколи в Києві, щоб отак чоловік брався по дворах, ніби жебрак, і слухав, що йому хто турчить в вухо.

У Кричка вони побували теж, але перед тим довелося поїхати на Красний двір до князя Ростислава. Бо той передав припросини, а чи, може, й веління, і передав не кимось там, а Петрилом, який приїхав на Стварників двір, не злазячи з коня, погукав Дуліба й сказав, перепихаючи слова через губу з великої своєї ласки:

— Зове тебе князь Ростислав на завтра.

— Зове чи просить?

— Тобі ліпше знати, лікарю. Може, й просить. Мене просив, на завтра знов просить. А тебе, може, й зове. Учта в нього велика. Оленя засмажили за своїм суздальським звичаєм. Ціляком і в грибах увесь. Куштував?

— Не довелося. Якраз од оленя забрано мене в поруб.

— Тут скуштуєш. Мені дякуй. Я добрий. По морозу теліпався, аби передати тобі припросини.

— Казав же: веління? — Дуліб неприховано сміявся. Петрило сплюнув, завернув коня.

— Хоч — їдь, а не хоч, як хоч! — гукнув уже від воріт. — Пообідаємо й без тебе!

„Пообідаємо“ — це пролунало як глумлення. Дуліб був щасливий, поки мав справу з хворими, там відчував свою незамінимість і потрібність. Та ось став він шукати правду чи бодай справедливість — і нічого не знаходить, а лиш дивується людській непослідовності, підступності й підлості, розчаровується щоразу і карається думкою за все, так ніби й сам скупчив у собі всі вади й слабості людські. Злостився тепер уже й не на Петрила, не на князя Ростислава, який у своїй пиховитості геть знехтував здоровий глузд, — злостився на себе самого. Навіщо заплутався поміж князів? Що може простий, безсилий, власне, чоловік подіяти в тому світі, де знищено все людське, де панує велична незатишність, відразлива гордовитість, завчена шанобливість? Мав би кинути все і зникнути поміж людьми, загубитися навіки, рятуючи вже не так себе, як Іваницю, що мусив марнувати молодість коло свого старшого товариша, як вказують події, геть здурілого й затурканого.

Дуліб озирнувся: Іваниця стояв позад нього.

— Чув? — спитав лікар.

— Авжеж.

— Що скажеш?

— А я вже оленя суздальського скуштував. Ти тоді в Берладника пішов писати свої пергаменти, а я посмакував олениною. Шкода, на м'якому не вдалося ще тоді поспати. Аби поспав, то й годі б!

— Петрило вже до Ростислава підкотився — бачив?

— На сонних нападає.

— Хто?

— Петрило — хто ж іще! Ми з тобою ходимо по криницях, а той нападає на сонних. Поки теплі та знетямлені — ото й бере з них, що може.

Дуліб поглянув на Іваницю, як на пророка. Чи той свідомо, чи просто знічев'я, як то часто в нього бувало, несподівано визначив усе те, що відбувається нині в Києві, визначив вичерпно-влучно, ліпше й не скажеш: напад на сонних і ходіння по криницях. Одні п'ють з джерел, сподіваючись помудрішати, інші ж тим часом грабують сонних, оббирають дощенту, — що їм мудрість, навіщо криниці, до чого джерела!

— А Ростислав же, по-твоєму, як? Теж сонний, раз на нього Петрило напав і вже мовби й обкрутив?

— Оце! Той завжди сонний! Як бовван мідний литий. Надувся ще до народин, видно, а роздутися назад не може. Так і закляк. Поки думав я, що він нас справді викрав з поруба й пішов супроти вітця, то мав до того князя щось у душі, тепер не маю нічого. Бо ж виходить: і поруб несправжній, і сидіння наше несправжнє, і визволення несправжнє. Тоді як: Ростислав цей — князь несправжній?

— Здається, не маєш підстав вважати несправжнім князя Юрія? Страждали ми з тобою разом і страждати за діло велике й святе.

— А я не визнаю, — сказав Іваниця.

Дуліб подивився на нього запитливо.

— Страждань не визнаю. Думаєш, чого до тебе пішов помічником і товаришем? Не знав тебе, не відав, які путі тобі прокладуться, куди завернуть, міг би вибрати собі й багатшого чоловіка й життя спокійніше та надійніше, міг (ні Й там сидіти, де сидів од народин, — Іваниці скрізь тепло й затишно. Я ж пішов за тобою. А чого? Бо ти чоловік, який помагає людям у їхніх стражданнях. Тепер же сам прославляєш страждання.

— Говоримо про неоднакове, і гаразд відаєш, Іванице, що воно і як. Відступати не можемо. Згадай, як князь Андрій похвалявся постріляти нас з тобою стрілами на брамах Володимира. Хіба ми тоді злякалися?

— А хто лякається? — подивувався Іваниця. — Злоститися — то не лякатись. Бере мене злість — ото й усе. І ніякий твій князь не запоможе.

— Сам собі запоможеш. Завтра поїдемо до князя Ростислава й спробуємо бодай трохи його стримати.

— Ти його, а я коней, — скривився Іваниця. — Знаю вже твого Ростислава. Він не князь Юрій, він простого люду до себе не підпустить. Петрило враз до нього прорвався, бо Петрило — боярин. Мабуть, і Войтишич, і Ананія-ігумен уже там побували. І всі кислопузі Миколи. А ми з тобою ходимо по криницях та збираємо вершки з води. А вони обжираються та обпиваються, та з жонами обціловуються. Ото й воно, лікарю!

— Завтра їдемо на Красний двір, і то зранку.

Не слід вважати, ніби обід у князя — то щось впорядковано-окреслене і має тривання з наперед усталеним початком і неминучим закінченням. Не йдеться про всіх князів, а саме про таких, як Ростислав. Він народився князем і повірив у це відразу, не знаючи, що то таке, і засвоївши лиш обов'язки неминучого представництва повсюдно й завжди, наповнившись урочистістю, піднесеністю, напруженістю; був неспроможний помітити, що все те — пуста видимість, коли становить суть єства, наповнює все життя, якщо припустимо називати життям той спосіб існування, який обирають люди, схожі на Ростислава.

Для нього не розрізнялися щоденність і урочистість, успіхи й поразки, нестачі й надмірності — все зливалося всуціль. Самовпевненість його не мала меж, бо він, власне, не знав, що таке межі й обмеження. Володіючи невичерпними запасами погорди, він не відав нічого про страх, а отже й про надії. Людині ж, коли вона хоче бути справжньою, треба час від часу лякатися, тоді вона гостріше відчуває привабливість спокою і цінує впевненість сподівань.

Коли ж страх невідомий взагалі, тоді так само незнаний і спокій, і чоловік живе в якомусь непевному світі, де все неокреслене, де ніщо не має імені, сутності, необхідної наповненості — такому судилося бути пустим від народження, самою лиш оболонкою, яка не може мати значення. Тут насувається неминуче запитання: а як же інші? Бо хіба ж історія не зберегла нам імені Ярослава Мудрого, що теж народився князем, і отже, мав усі переваги й передумови, щоб стати нічим, а став творцем великої держави, з'єднав народ, розбудував і прикрасив городи, розсилав на всі усюди не лише своїх воїнів, купців з небаченими товарами, грамоти з золотими печатями, а й мудрість? А його син Всеволод, прозваний „п'ятимовним чудом“? А внук Володимир Мономах? А правнук Юрій, прозваний Долгоруким — одними з любов'ю, а другими — від безсилої зненависті? Чому ж у того Юрія вродився такий пустий син, як Ростислав? Адже мав Юрій вперто-мудрого сина Андрія, мав здобичливого Гліба, мав Івана, чесного й чистого. Щоправда, був у нього й занадто тихий Борис, і шаленець Ярослав, і нікчемний тілом і духом Святослав. Юрій, розгублений щедрою плодовитістю своєї жони, нічого не встиг додати своїм дітям, дарував їм свою любов, дарував велику землю, але того було мало. Бо найдорожче в людині — здібності й чуття. Позбавлена цих властивостей, вона перестає бути власне людиною, а тільки носить те чи інше наймення. Так сталося з Ростиславом. Коли б з ним заговорили про здібності, то з шанобливою ущипливістю він пояснив би, що здібності — ніщо. Люди ніколи не питають, що ти вмієш робити. Вони лиш хочуть знати, хто ти є, якого походження. Про чуття, ці невловимо-зникомі властивості, мови не могло бути зовсім. Досить повірити в свою винятковість, як усе в тобі напружується, і ти стаєш рабом власної вищості, благовознесення, куди незмога пробитися простим людським порухам, де не місце чуттям обережності й передбачливості; передбачливість іде поруч з мудрістю, вона оберігає від лиха сущого і дає змогу попередити настання нещасть, виступає мовби сестрою обережності, а раз так, то чоловік, позбавлений цих властивостей, неминуче має загинути.

Дуліб передчув загибель Ростиславову ще в перше їхнє побачення, коли, розбуджений зі сну в суздальській острівній баньці, глянув на обличчя молодого князя. Але то був погляд лікаря, що вгадує хворощі вже при їхньому наближенні до людини, хоч би якою здоровою видавалася вона зовні. Тоді Дулібові не йшлося про якусь неміч, що вже підточує Ростислава. Він вичув наближення хвороби, пожадливої й невблаганної. Ось дерево могутнє й зелене, а має впасти, і ніхто його від того не порятує, ніхто не скаже, від чого й коли воно впаде, але те станеться неодмінно. Так подумалося лікареві тоді.

Тепер уже знав напевне, що Ростиславу загрожує загибель з двох боків. Або ж стане він жертвою власної необережності, пиховитості, недбалості й зневаги до світу, а світ цього нікому не прощає і метаться жорстоко і швидко. Або ж не витримає того напруження, в якому, сам того не відаючи, перебуває з самого народження, вважаючи себе єдино здоровим і досконалим серед усіх, тоді як дні його вже полічені, на що непомильно вказує безкровність його обличчя, всезагальна брезклість, мертвий погляд очей, суцільне знесилення. Оболонка не важить. Зовні потужне тіло, могутня статура, маєстатичні рухи, владний голос — цього було задосить для душ невтаємничених, щоб повірити в ймовірну силу Ростиславову, та, лихо в тім, що й він вірив у свою силу, у свою вищість, у свою, сказати б, безкінечність, забуваючи про те, що хворіють лише здорові, а вмирають тільки живі.

Дуліб застерігав Долгорукого, коли той намірявся послати Ростислава в Київ для справи небезпечно-обачливої. Але князь Юрій занадто перейнявся князівським способом поведінки свого сина, він вірив, що Ростислав приголомшить цілий Київ, і люд, забачивши такого сина, з нетерпінням і захватом очікуватиме його батька, бо ж відомо, що син — то лише натяк на справжні гідності власного отця, в синові дано бачити спадок і набуток, знайомство з яким закономірно має викликати бажання зазнайомитися й з самим щедрим дарувальником таких високих гідностей.

Ніхто так не помиляється, як батьки щодо власних дітей. Долгорукий так само не уникнув цієї розповсюдженої слабості людської. Дуліб не відчував у собі аж такої сили й права, щоб повчати князя Юрія, розраювати його у власному синові, він обмежився лиш натяком, може, й непоміченим або просто збутим неувагою князівською. Не міг він наполягати на своєму ще й тому, що діло, на яке посилано Ростислава (а з ним, власне, і Дуліба та Іваницю), було суцільна непевність і невизначеність, самі лиш сподівання чогось, неясні бажання, викликані високими прагненнями Долгорукого, душа якого була давно вже в Києві: його обачливість застерігала всіляко, він не хотів війни, не хотів кровопролиття, сподівався мало не на чудо, і ось одним з таких проявів чуда мався бути його син Ростислав. Прийти до Києва, до київського князя, до киян, показатися, сподобатися, справити враження. Ось які суздальці! Дуліб же тим часом мав би придивлятися та прислухатися, збирати думки, зауважувати настрої і простого люду, і можних, йшлося про те, щоб прихилити якомога більше душ, при тому не скривдивши й не образивши, а отже, й не знехтувавши жодною! Справа, прямо кажучи, не для зарозумілої урочистості Ростиславової, який, звісно ж, не міг стерпіти ні довгого сидіння в якійсь богом забутій Котельниці, ні перебування в невідомості, ні покірливого очікування приходу Ізяслава, який тим часом десь плюндрував Суздальщину. Він не міг допустити навіть думки про те, щоб змішувати свій спосіб існування з усім тим, що зветься життям взагалі. Бути князем у всьому — ось! То ж коли покликано його помолитися за звитягу Ізяславову, він прискакав до Києва не так з запопадливості й намагання засвідчити свою відданість великому князеві київському і його прислужникам, як для того, щоб показати себе і оголосити відразу: лишаюсь тут, у Києві!

Сидіти тихо не хотів і не міг. Став на Красному дворі Всеволодовому і покликав одразу всіх найзначніших людей до себе, не дбаючи, хто друг, хто ворог, не розбираючи як слід, кому що мовити, бо мова в нього була та сама для всіх: я князь, а ви нижчі за мене, вам розваги, а мені розважливість, себто мудрість, для вас недоступна. Він полишив розваги на долю всіх, кого мав нижчим за себе, собі ж обрав розважливість, за яку помилково вважав незміриму пихатість.

Було споряджено пишні лови, розіслано гінців з припросинами в гостину половецьких князів і ліпших людей від торків та чорних клобуків; князеві Володимиру, що був у Києві мовби довіреним свого брата Ізяслава, майже звелено перебратися на Красний двір, і Володимир, який мав дружину набагато меншу, ніж Ростислав, мовчки покорився. Учти на Краснім дворі тривали тепер цілодобово, не мали вони ні початку, ні кінця, отож слова Петрила про те, що князь Ростислав кличе Дуліба на обід, слід було зрозуміти так: їхати треба, а коли — те не важить.

Кого не стримаєш, того не порятуєш. Дуліб пошкодував, що не мав він ні сили, ні змоги вчасно стримати князя Ростислава; тепер, коли там уже кублилося, мабуть, усе боярство київське, про стримування зарозумілого суздальчанина не могло бути й мови, однак Дуліб не звик відмовлятися від щонайменшої спроби зарадити хворобі, поки вона ще не оволоділа всім тілом.

— Я передумав, — сказав він, входячи до Іваниці, який уже розлігся після втомливих блукань по київських околицях. — Не станемо відкладати на завтра, поїдемо до князя Ростислава сьогодні.

— Оце! — хмикнув Іваниця. — На Красний двір? Та в Звіринці нас тури розметають! Серед ночі в таку далину!

— Здається мені, доводилося тобі їздити ще далі, та й то не розметали тури і ведмідь не загриз.

— А коли спить твій князь?

— Спить — то розбудимо. Скажемо так: не звикли,' князю, відкладати на завтра те, що можна й слід зробити і сьогодні.

— Оце ж — не звикли. Та міг же ти відкласти дещо для Іваниці мало не на цілий рік? Сидів коло тебе в ямі, їздив на коні, наче з мішком на голові. Нічого не знав, не бачив. А до князя то не нетерпеливиться.

— Чи хочеш, щоб нас уже по-справжньому кинуто в поруб, тепер київський?

— Оце! Та хай коні хоч овес з'їдять, — прокректав Іваниця, підводячись без особливої охоти, бо помічав він І у собі неухильне зникнення мрійливої готовності на все, хоч до чого б закликав його Дуліб, почалося це зникнення саме тої ночі, коли довідався він про те, як приховувано від нього все, що відбувалося в Суздалі, і коли згодом, ще й не розібравшись як слід, заснувши, може, з неусвідомленою гіркотою в серці, мав прокинутися лиш для того, щоб випити ту гірку чашу до дна: прокинувся і побачив Ойку, яка прийшла коли й не до Дуліба, то принаймні не до нього, Іваниці, бо ж не зраділа його появі, а лиш безсоромно підняла брови в подиві і щезла безшелесно, як дух.

Деяка вченість, що її можна б без перебільшень назвати надмірно-недоречною, заважала Дулібові збагнути стан Іваниці, так само, між іншим, як і визначити межі, до яких дійшло безрозсудство Ростиславове. Та однаково справи не надавалися до залагодження, бо Іваниця не хотів знати впину в своєму прагненні до дикуватої Ойки, а Ростислав не став би слухати застережень або припущень про поразку, бо навіть невдачі залічував до своїх перемог, як те було, скажімо, коли новгородці прогнали його з князювання, і коли він визначив це у властивий йому спосіб, мовляв, він пішов звідти, бо не хотів довше сидіти серед тих димопускальників, полишивши їх догнивати в їхніх болотах. І ось тут вченість Дулібова робила його дивно сліпим, по-дитячому впертим, що ним самим витлумачувалося як чесність і послідовність в учинках. Він вірив, що встигне ще застерегти й оберегти князя Ростислава, вірив також, що Іваниці все це болить не менше, ніж йому, бо хіба ж вони не товариші в усьому лихому й доброму?

На Красному дворі ніколи не доводилося бути ні Дулібові, ні навіть Іваниці, хоч відомо, що для Іваниці не існувало ніяких таємниць і нічого неприступного. Але вже сталося так. Тому було цілковитим безглуздям глупої ночі вирушати з Києва, беручись через яри, через похмурий Звіринець, що кишів дикими звірами, розляканими й розлютованими княжими безперервними ловами. Дуліб довго розпитував охоронців коло Софійських воріт, але кінчилося тим, що довелось просити одного з тих, хто знав дорогу, щоб він сів на коня і за добру винагороду провів запізнілих гостей до далекого й закинутого Красного двору.

Назвав той двір Красним його засновник і будівник — великий князь київський, син Ярослава Мудрого Всеволод. Суворий побут перших київських князів його не приваблював. Безпутства Володимирового, який вибудовував цілі палаци для сотень своїх наложниць, повторювати не хотів, золотого палацу Ярославового видавалося замало. Він запрагнув спорудити щось на кшталт палаців ромейських імператорів, якусь суміш Манганського й Великого палаців Константинополя з їхньою приголомшливою пишнотою, безглуздим багатством і рідкісним несмаком.

Наслідування завжди приречене на другорядність, на здрібніння, на втрату первісного призначення, що ним неподільно володіє взірець; коли ж наслідування водночас є також спробою перевести першооснову з одних умов у інші, пересадити в нову землю дерево, закорінене в землі далекій і чужій, тоді воно стає смішним, а то й просто жалюгідним.

Так було з тими руськими князями, які, скинувши набридлі і, як здавалося, занадто обтяжливі й посполиті хутра, спробували вирядитися в ромейські дивітісії, зшиті з александрійського полотна або з легких шовків, не помітивши при тому, що дивітісій (попросту — довга сорочка), прикриваючи тулуб та ще дещо, лишає голими ноги, яких не мали наміру щадити руські морози.

Красний двір Всеволодів нагадував оту незвичну й непридатну для руських холодів ромейську одіж. Вражав непристосованістю, невлаштованістю, власне, цілковитою непридатністю для житла. Стояв посеред снігів, незграбний у своїх прикрасах, оголено-замерзлий, безглуздий на цій землі, часами суворій, часами щедрій; на землі, яка вражає буйнощами, але водночас привчає людину й до стриманості та обачливості, нагадуючи тим життя людське, в якому після яскравого сонця насуваються, буває, тучі, а теплі дощі замінюються хуртовинами й лютими безмірно морозами.

Посаджено було довкола палацу на Краснім дворі заморські рослини, які мали б прикрасити будівлі, надавши йому такого самого вигляду, як і цареградським палацам. Але те заморське давно вже повипалюване було половцями шолудивого Боняка, а на його місці гнало з землі київське зело, що росте, як відомо, з швидкістю просто несамовитою, забиваючи й глушачи все чуже, непристосоване, тендітно-витончене. Київські дерева, порозроставшись за кілька літ, змінили відновлений Мономахом Красний двір, в самому палаці, не пристосованому до руських морозів, довелося, ламаючи заморські мармури й коштовні мозаїки, ставити прості печі для зігрівання; печі наповнили палати димом і кіптявою, князі блукали в сизому мороці, чхали, мерзли, а ще лякалися цілковитої незахищеності Красного двору, який поставлено було далеко за Києвом, за Лаврою, за Звіринцем; через те після Всеволода ніхто з князів надовго там і не затримався, лиш Мономах, чоловік мужній і невибагливий, побув там якийсь час, все ж надаючи перевагу Ярославовому дворові коло Софії Київської.

Ростислав не вибирав собі двору: взяв те, чого не хотів ніхто. Тут він не дратував своїх супротивників, бо не був у самому Києві. Водночас вдовольняв свою пиху, бо ж Красний двір вважався належністю Києва і слугував час од часу великим князям, які звідси справляли свою владу. Самоти не лякався, бо ж мав коло себе вірну дружину, окрім того, упевнений був, що прийдуть до нього многі, бо ж голова в людини влаштована таким чином, що там завжди знайдеться місце для княжих закликів, припросин і обіцянок.

Заспокійливе неробство приваблювало в щонайлихіші часи. За кілька день на Красний двір набилося такого люду, якого не було тут від самого заснування. Юрмилося, штовхалося, просторікувало, пило, обжиралося. Нищилися потрави, нищилися дні й ночі, проведені в пустих похваляннях і домаганнях, нищився, кажучи просто, з'їдався час — єдина річ, зникнення якої люди не зауважують, легковажно забуваючи, що час втрачений — непоправний і непоновний.

На Красному дворі відбувалося з'їдання і доїдання. Чого не з'їв князь та боярство, те доїдала старша дружина, чого не доїдала старша дружина, поїдали отроки, після отроків підбирали служки, кожен намагався урвати ласіший шматок, приберегти неторканим жирніше й солодше, поцупити, ще й не донісши до столу, заховати, ще й не показуючи на ясні очі, кожен закуток палацу ставав місцем таємних учт, прихованих плямкань, ненажерливих зазіхань.

Слова „обід“, „учта“, „вечеря“ втратили свій зміст, вони вживалися тут як прості й бліді, до речі, замінники того безмежного, невпинного, супроводжуваного простими людськими діями — сидінням за столом, розмовами, спанням, — величання Ростиславового, яке мало передувати остаточному переходу влади над Києвом і всіма руськими землями в руки достойні, а чиї — того вже не міг пригадати й сам князь Ростислав, що забув про Ізяслава, якому недавно присягався в синівській вірності, забув про власного вітця, який послав його сюди не для дурних величань, а щоб показав красу й спокійну силу суздальців і їхнє відкрите серце. Запаморочення своїм походженням і становищем сягнуло в Ростислава, здавалося, найвищих вершин; чи ж міг якийсь там незначний чоловік, простий лікар, якому пристало мацати спітнілі лоби й черева немічних, вирвати Ростислава з його розбігу до влади, нагадати про справжнє призначення, невиконання якого загрожувало кінцем усьому, найперше — самому князеві Ростиславу, — чи міг, отже, і чи смів?

Ясна річ: князь міг уривати для своїх похвалянь і величань якийсь там шмат ночі, але загалом ніч все ж таки відводилася для спання й відпочинку. Будити князя для двох прибульців з Києва, гостей нежданих і досить дивних, ніхто не захотів. Князівські сни призначені для заспокоєння й насолоди, а не для обурення. Отож, обурення неминуче мало б припасти на долю тих, хто наважився б їх перервати.

Блідолиций тисяцький Ростиславів, чоловік так само невиразних замірів і відчуттів, як і його князь, вийшов назустріч Дулібові, вислухав його спокійну мову, не сказав нічого, так ніби погоджувався з лікарем, але й не зробив нічого, аби пришвидшити його побачення з князем.

— То що? — спитав його Дуліб.

Тисяцький ще трохи подивився йому через плече, нічого, власне, й не бачачи, тоді промовив безбарвним голосом, який дуже нагадував князів голос:

— Треба спати.

— Проспите з князем усе.

— Вночі не діється нічого й так. Припекло тобі.

Він пішов, навіть не подбавши, щоб Дуліба влаштували де-небудь у цьому задимленому, заплямканому палаці, та лікар однаково не мав наміру спати: Іваниця ж не рвався до спання не так з запопадливості, як з цікавості. Поволі віддаляючись від Дуліба, він тепер мовби придивлявся до нього збоку, і виходило, що це навіть якось розмаїтить тобі життя, однаково, що помітив гарну жінку й стежиш, куди вона йде, і куди заверне, і що з нею станеться.

Йому тільки несподівано захотілося їсти. Видно, спричинився до того самий дух Красного двору, оті гори переїдів, обгризеного маслаччя, серед яких харчали й хропли нікчемні нероби, лизоблюди й лизогуби.

— Оце хропуть! — мовби аж позаздрив Іваниця. — Казав князь Юрій, Бог Адама вигнав з раю за те, що той отак хропів і не давав Всевишньому виспатися як слід. А князь твій, Дулібе, десь спить, і йому, виходить, не заважають оці харчуки.

— Здається мені, Адама вигнано за дещо інше, — віджартувався Дуліб.

— За те не виганяють. Бо ж і сам Бог грішить потихеньку. Алголів он скільки довкола себе розплодив, там тобі й шестикрильці, й трьохкрильці, і з двома крильцями.

— Анголи не жінки.

— А хто ж вони? Ти читав багато книг, хіба десь написано, що анголи — чоловіки? А раз не написано, то виходить — жіночки. А з'їв би я оце якусь смаженину свіженьку. Може, пошукаємо, де вони того оленя смажать для князя та урвемо там по шматочку?

— Треба нам не проґавити князя. Бо як обсядуть його, тоді не проб'єшся й слово мовити.

— Оце! Хіба тут словом щось удієш? Взяти б дрючок та розігнати цих дармоїдів, а князеві твоєму…

— Не забувай: маєш завдячувати йому своїм визволенням. Так усі вважають, і так повинно бути надалі. Не гаразд, коли станеш до своєї вдячності долучати похмурість або, що гірше, необережним словом розкриєш нашу таємницю. Знаємо про все втрьох: ти, я і князь Ростислав. Затям собі це, Іванице.

— Одні тямлять, другі затямлюють — ото й вся справедливість, що ти нею протурчав мені вуха, лікарю.

Далі блукали мовчки. Серед величезної незатишності й непривабливості палацу, загидженого й зогидженого, мали вигляд неприкаяних, але не грішників, а чистих праведників, що заблукали сюди з намірами, може, й очисними, та розгубилися, не знаючи, з чого почати, і кружляють у цьому царстві сонної засміченості без надії вибратися звідси будь-коли.

Князь Ростислав спав довго і міцно, як людина, не обтяжена сумнівами й тривогами. Ще довше він одягався з допомогою свого опальника, бо не личило стороннім бачити князя не у своїй величі й славі його високої гідності, підкреслюваної доладно вбранням і коштовним озброєнням; через те Дуліб добрався до Ростислава вже й сам, як Іваниця, зголоднілий і досить-таки розізлений.

— Здоров будь, князю, — привітався він і не витерпів, додав: — Спиш гарно, дим не душить тебе, а видно, лиш лоскоче. А дим не тільки в цьому палаці, а й над цілою землею Суздальською, не забудь.

— Ну, — скривився Ростислав. — При рабові пробуєш докоряти князеві?

Червоні плями гордовитості й нездорового пожвавлення ще більше відтінювали звичну гидливу безкровність його обличчя. І в голосі теж билася неприхована бридливість, коли кинув свої образливі слова на Іваницю.

— Не раб, — твердо мовив Дуліб. — Товариш мій Іваниця. І відаєш про це вельми гаразд, князю. Отець твій…

— Тут я князь, — урвав його мову Ростислав, — і з рабами не…

— Зостанемося обидва, — в свою чергу не дав йому договорити лікар, — зостанемося обидва або ж…

— Ну? — скинув брови, вдаючи цікавість і наляканість Ростислав.

— Або кинемо тебе і вже не повернемося ніколи!

— А!

— Захопився занадто собою, князю, і забув…

— А!

— В твоїх руках наміри цілого життя князя Юрія. За ним же стоїть цілий народ наш…

— А!

Зазнавши поразки з Іваницею, Ростислав тепер метався Дулібові оцим своїм безглуздо-байдужим „а!“, відштовхував від себе, нагадував, що, навіть стоячи поряд, ти повинен відчувати: він князь, і маєш триматися від нього на тій відстані, яку нікому з смертних не дано подолати, бо то — відстань походження й народження, незнищима й нездоланна, тому зблизитися з князем однаково, що дострибнути до Бога.

— Як домовлено було з князем Юрієм, пішли ми з Іваницею поміж київським простим людом, і можемо вже сьогодні сказати, що кияни ждуть Долгорукого, хочуть побачити його в своєму городі…

— А!

— Ти ж тим часом, князю, виявляєш необережну неперебірливість, допускаєш до себе людей, яким вірити не можна, і цим загрожуєш…

— Загрожую? Кому ж?

Він звик питати, не слухаючи відповідей, бо щастя для всіх, так вважав, було вже в самому князівському розпитуванні. Тому не став слухати відповіді Дулібової, а відразу й додав:

— Знаю, що роблю.

— Петрило — ворог твій і князя Юрія, а ти його пригрів.

— А!

— Петрило — довірений у воєводи Войтишича і в ігумена Ананії.

— Войтишич? Його тут не було. Ігуменів — не було. Ще?

— Від Войтишича й ігумена послано гінця до Ізяслава. Сказано про тебе й про мене. Гінця споряджав Петрило.

— Звідки знаєш?

— То моя справа.

Ростислав ще не хотів видавати свою стривоженість, однак з усього було видно, що слова Дулібові його зачепили.

— Як знаєш, з чим поїхав гонець?

— Знаю — і вже досить. Знаю ще й те, як похваляєшся ти, що хоч сьогодні можеш сісти в Києві князем. Навіть князь Юрій засмутився б такими твоїми похваляннями, що ж казати про Ізяслава, як він довідається?

— Не твоє рабське діло.

— То слухай, князю. Коли ще раз почую від тебе про раба, не побачиш мене більше ніколи. Затям собі. Опріч того…

— Ну?

— Опріч того, повинен перепросити мене й Іваницю за свою брутальність.

— А!

— Чекаємо, князю.

Ростислав подивився на них обох, так ніби щойно побачив цих людей.

— Щось маєш ще сказати?

— Ждемо перепросин.

— Ну, даруй, лікарю. Не виспався. В цьому Києві й виспатися не дають.

— Ти ще не в Києві, князю. І ніколи в ньому не будеш. Найгірше ж, що й князь Юрій навряд чи потрапить сюди, бо ти все зіпсував, замість сприяти. Не витримав ти, князю, випробування Києвом.

— Що ти можеш знати в цих високих справах?

— Знаю, що кличеш до себе бояр київських, так ніби ти вже тут великий князь. Розіслав гінців до чорних клобуків і торків, мовби ждеш їх з покорою, чи що.

— Від кого довідався?

— Від твоїх ворогів — не від друзів.

— А!

— Не віриш — то повіриш. Спробуй зробити так. За обідом скажи, що дав грамоти чорним клобукам, торкам і берендеям, половцям, мовляв, так само готуєш. А тоді й пошли своїх людей потаємно слідом за торками й чорними клобуками, як вони від тебе поїдуть. Грамот же не давай, а лиш пусті пергаменти.

— Ну?

— Побачиш, що буде напад на торків, щоб відняти в них твої грамоти й мати докази супроти тебе для князя Ізяслава.

— А як не нападуть?

— Спробуй, княже. І пам'ятай, що я тобі сказав про киян. Тепер поїдемо.

— Оце! — здивувався Іваниця. — Так і поїдемо?

— Здоров будь, князю, — сказав Дуліб, не зважаючи На свого товариша, якому, мабуть, все ж хотілося скуштувати ще й київського оленя.

Хто б то міг випустити з своєї оселі гостей ненагодованими, без спочинку? Ростислав одпустив. Забув про них, не помічав більше, заглиблений чи то в клопоти, яких завдав йому своєю стривоженістю Дуліб, чи то в корінну зарозумілість свою, з якої не було йому виходу, від якої не мав порятунку, нерухомо-застиглий у своєму величанні, недоступний для жодного людського почуття.

— Оце князь! — бурчав Іваниця. — Оце пригрів, і нагодував, і напоїв! Ще і не володіє нічим, а вже!

— Лихо в тім, що забув він навіть про свого рідного батька, про чоловіка неоціненного, — роздумливо, мовби до самого себе, говорив Дуліб, похитуючись на коневі, який, здається, теж не поласував князівським ячменем, бо йшов швидко, охоче віддалявся від Красного двору, маючи свої конячі сподівання на теплу стайню й добрий овес на Стварниковому дворі. — Ростислав у своїй, сказати б, злочинній забудькуватості діє неначе за приписами Святого Письма, де сказано, що живий пес вартісніший за мертвого лева. Коли так, то скільки ж тисяч псів можна вбити, аби лев зостався живий?

— Не хочу бути ні левом, ні псом, а хочу їсти, — обізвався знову Іваниця. Якось відійшов він душею, вже не злостився на Дуліба, знову поєднувався з ним серцем після тої дурної розмови, якої свідком щойно став, не міг лиш збагнути, навіщо треба було їм аж так далеко їхати глупою ніччю, серед снігів і морозу. — Ось ти сказав там йому щось. Він слухав чи й не слухав, а вже тобі то й нічого путнього не мовив. З князями воно все так. На ловах ти йому вказуєш, у яку дичину поціляти, коли ж він промахнеться, то винен той, хто вказав, а не той, хто стріляв.

— Гірке досвідчення битих, але ще гіркіше тих, хто б'є. Небезпечний чоловік, який зовсім не має гіркого досвіду, — так само роздумливо промовив Дуліб…

— А он і досвідчений, — стиха проказав Іваниця, бо назустріч їм скакало зо три чи чотири вершники, попереду яких розвіював довгополою, тороченою бобровим хутром хламидою боярин Ізяславів Петро Бориславович, в маленькій бобровій шапочці, з маленьким мечем на довгій коштовній перев'язі, з коротенькими ручками, весь якийсь мовби чи то зібганий, чи то вкорочений.

— Мале спішить до великого, та тільки де ж те велике? — ще додав насмішкувато Іваниця, якому досить було раз побачити високовченого боярина, щоб відчути його зверхність і зневагу, а тепер платити тому тим самим.

— Привітання, привітання! — не без подиву замахав пещеною ручкою, вивільняючи для ґречності її з пухнастої рукавички боярин Бориславович, звертаючись, ясна річ, не до обох, а лише до Дуліба, два ж його привітання мовлені були не з розрахунку на кількість зустрічних, а для надання ваги своєму слову, що, як відомо, від повторення не псується, а відповідно посилюється.

— Здоров будь, боярине, — відповів Дуліб і хотів поминути Петра, але той притримав свого коня, отроки, які супроводжували боярина, стали й собі, тож довелося зупинитися.

— Не відав, що квапишся до князя в гості, а то зачекав би на тебе.

— Вельми вподобав я тебе, лікарю. Так мало в нашій землі вчених людей. Землю шкрябати та діяти лови — це приступно також рабам, а мечем може вимахувати кожен дурень. Наука ж — лиш для обраних. Тому радієш, коли стрічаєш чоловіка…

— Здавалося мені, маєш високовченого співбесідника — ігумена Ананію, — нагадав Дуліб.

— В ньому доволі красномовства, та мало мудрості.

— Ніхто не знає, де знайде на цій землі. Учні Христа були найтемнішими людьми в Галілеї, як відомо тобі, але завдяки цьому стали обранцями неба. Ти теж, боярине, не шукаєш собі цікавого співрозмовника в Києві, де, сам кажеш, міг би знайти, а добираєшся до неблизького княжого двору, хоч, певно, й не сподіваєшся ні на красномовство, ні на мудрість його нинішнього власника.

— Невже князь Ростислав не прийняв тебе на Красному дворі? — не повірив боярин.

— Поїдеш — довідаєшся!

Дуліб торкнув коня, змахнув Петрові на прощання рукавицею. Той, як чоловік чемний, підняв руку без рукавиці, поважав свого співрозмовника, вичував за собою силу незламну, тому й міг дозволити собі розкіш бавитися в ґречність навіть на тріскучому морозі.

— Оце! Обдурив ти його! — захоплено вигукнув Іваниця. — А повірить?

— Не повірить, хай спитає князя.

— Та ж той йому своє „а!“ — і годі.

— Тим ліпше для нас з тобою.

— Що для мене ліпше, ти вже й не відаєш, лікарю.

— А ти сам?

— Про те скажу собі самому.

Важко, неможливо розповідати про те, чого немає, бо для сповіді існує лиш те, що назване словом, коли ж слово ще не народилося, коли не з'явилися ті речі, які просяться в слово, тоді ми щиро й безстрашно проголосимо своє незнання і розведемо руками коли й не безпорадно, то принаймні в очікуванні ліпшої нагоди. Тим часом, щоб не збожеволіти від подробиць, якими неминуче сповнене життя двох самотніх чоловіків, самотніх, скажемо прямо, не лише в Києві, а мабуть, і в цілому світі, бо причетність до людства дається кожному з нас минулим, а Дуліб та Іваниця без особливої охоти відбігали думкою в минуле, адже один, власне, й не мав ще там нічого, а другий — саму гіркоту, то, повторимо, щоб вчасно й доречно уникнути нестримних, іноді, може, й болісних подробиць, поминемо ту незначну кількість днів, яка відділяла зиму від весни, і зосередимо свою розповідь на подіях, принесених теплими вітрами і бистрими водами.

Весна вдарила така дружна й несподівана, що розтопила глибокі сніги, пробудила ручаї ще до того, як на ріках скресла крига, і ось несамовиті, каламутні води пішли поверх льоду по Дніпрі й Почайні, в одну ніч розшаліло кинулися на береги, в одну ніч затопили річища, підмили греблі, знесли загати, потрощили оселі, розметали будівлі; люди гинули в розклекотаних розливах безмовно й безтямно, бо навіть ті, хто споконвіку жив коло води, кого заливало щовесни, хто щоразу кричав розпачливо: „Рятуйте, добрі люди!“, тепер не встигли подати й голосу і або ж загинули теж разом з усіма недосвідченими, необачними, довірливими, байдужими, або ж устигли порятуватися, вихопившись з кінецьсвітньої стихії хто як був.

Кричко належав до тих, що порятувалися, та одна ніч відібрала в нього все, що мав; розтелесована вода знищила його оселю, доменицю, забрала всі запаси руди, вапна, дров, вугілля; спливло десь у чорні безвісті все його небагате майно; він прийшов удосвіта на двір до Стварника напівроздягнений, вимоклий, лихий на все на світі.

— Навіть небо проти простого чоловіка! — кричав він посеред двору і не хотів зайти переодягнутися й обсохнути. — Дяка Дніпрові — хоч добавить Києву жебраків та мертвяків, бо ж бідолаха Ізяслав як не старається, а не може пустити наш город з торбами по світу!

Дулібові все ж таки вдалося завести до себе Кричка, але той не вгамовувався, кресав очима, був ніби несамовитий, поривався кудись бігти, кричав:

— Піднімати люд треба! Колотити! Проти всіх на світі! Проти самого Бога! Піди, лікарю, за брами Києва, поглянь, що твориться біля підніжжя валів. Тоне Київ, потопає. А що діється тут, на Горі?

Горі було байдуже до того, що діється десь унизу, в глибинах, де в слизьких багновищах роїлася біднота, поставлена віч-на-віч супроти стихій, незахищена, призначена до жертов. Що більше страждань випадало на низ, то спокійніше почувалася Гора, то впевненіше тривала далі, поставлена не для дріб'язкового помічання всього неминучого й низького, а лиш для просвітлення, далекосяжного бачення, для освідомленої передбачливості.

Гора бачила, як у далекій далечі перед полками Ізяславовими Суздальська земля впала ниць, як ополонилися вони челяддю, худобою, кіньми, як рвалися до самого Суздаля, творячи по путі таке, що для опису не хочеться витрачати слів.

Гора не мала сили стримати розмаху своїх зазіхань. Вона волала мовби аж через ліси й простори до свого здобичливого князя: „Мало! Мало! Мало!“, і той гнав воїв далі й далі, але й у тих краях вдарила несподівано рання весна; вже на вербну неділю, так само як коло Києва, пішла вода поверх криги по Волзі й по Молозі, коні брьохалися в тій воді по черево; довелося відвертати похід, так і не спіткавши сили Долгорукого, який десь зачаївся за ріками й лісами і не виходив навстріч Ізяславові, чи то налякавшись, чи, може, зневажаючи свого забіяцького небожа.

Тим часом Гора слала своєму князеві гінців, слала їх одного за одним, і вісті везли вони не так лихі, як загадково-тривожні.

Є люди, що володіють нестерпною властивістю все зауважувати, все помічати. Такі не можуть жити спокійно самі, псують життя й іншим. Для них життя розполовинене на час помічати й час доносити про помічене. Вони завжди невідомі, безіменні, мовби навіть безтілесні, але всюдисущі, щоправда, їх немає при народженнях і вмираннях, бо вони несвідомо сахаються цих кінечних подій, зате вони наповнюють собою той проміжок, який, власне, й зветься життям, по можливості перетворюючи його на муку.

Ось такими було помічено, що до князя Ростислава на Красний двір потай приїздили посланці від торків і чорних клобуків. Помічено, але не доведено, бо й торки, й чорні клобуки занадто вправні вершники, щоб їх хтось міг наздогнати, перепинити, влаштувати на них засідку; вони вміли знайти шлях у найчорнішій темряві, для них не було відстаней, вони вичували на неймовірній відстані кожний ворожий подих і вмить відвертали коней; прийшлі з далеких пустинь, вони навчені були цінувати й шанувати кожну людську душу, зустрінуту серед пустельного безмежжя, але зналися водночас і на людських підступах, отож вловити їх годі було й думати. Але до Ростислава приїздив і посланець від берендеїв, берендеї ж, як відомо, відзначаються добродушністю, яка сповнює тіло чоловікові лінощами. Отож, повертаючись од князя, берендей вибрав собі не ніч, а день, бо вночі добрі люди сплять, а не тиняються туди та сюди. День же, на щастя, видався сонячний, здається, то був перший по-справжньому сонячний і теплий весняний день; не скористатися з такої нагоди був би гріх і глум, ось тому берендей десь приліг на сонечку, заснув солодко й безтурботно, і, поки він спав, з-за пазухи в нього вислизнула грамота, дана берендеям князем Ростиславом; а що неподалік виявилися, як воно й належалося, пильні очі, то сонного берендея і грамоту коло нього було помічено; грамоту чи то прочитано, чи то просто викрадено непрочитаною і привезено туди, де б її мали прочитати. Князівська Гора стривожилася, жовтоокі Миколи прибігли до боярина Войтишича, молодого князя Володимира намовляти, не ждучи повернення Ізяславового, закувати Ростислава в залізо, а суздальців побити; або ж спершу побити суздальців, а вже тоді закувати Ростислава і всіх тих, хто і що… Знову помчав гонець за ліси, беручись до Смоленська, а другий до Новгорода, а третій через вятичів…

Тим часом люди, зіпсовані нестерпною спостережливістю, не надавши значення лихові, яке творила дика дочасна повідь на Подолі, звернули увагу князя Володимира і його тисяцьких та тіунів на річ, здавалося б, малопомітну і, ясно ж, без значення, коли зважити на те, що діялося коло підніжжя князівської Гори.

Що ж було помічено? На дніпровському острові навпроти Красного двору в одну ніч несподівано й загадково виросла новісінька баня. Острів той виходив з води лише влітку, а повесні буйні води заливали його щоразу, наносячи перемитих пісків, і тільки високі верби значили своїм зеленим верховіттям місце того середдніпровського суходолу. Цього разу розшаліла вода, йдучи поверх нескреслої ще криги, так само затопила острів, полишивши тільки вузький піщаний гребінець; і ось на тому гребінці таємничі й загрозливі люди, якимсь чином перебравшись через розклекотану холодну воду, перенізши туди потрібне дерево, за одну ніч прихитрилися поставити баню і до ранку зникнути звідти, бо найспостережливішим не вдалося помітити будь-якого живого сліду на острові.

Баня переповнила чашу стривоженості серед київського боярства. Тепер уже йшлося не про непідкріплені зазіхання Ростиславові на київський стіл — війнуло духом самого Долгорукого, поповзло по Києву оте страшне для багатьох можних слово, що з такою силою пролунало взимку на подвір'ї Десятинної церкви: „Долгорукий!“ Київ зашелестів, зашепотів, завирував: „Долгорукий, Долгорукий, Долгорукий!“ Чотири Миколи, на смерть перелякані, вночі прискочили до Войтишича, сколотили йому цілий двір, витягай воєводу з пуховиків, блимали жовтооко, вимагали поради, дії, відсічі. Бо ж поставлено баню, а відомо, для кого ставлять бані в неприступних місцях. Сьогодні баня, а взавтра зродиться тут і Долгорукий зі своїми полками, а тим часом князь Ізяслав десь брьохається на Волзі, а брат його Володимир занадто юний ще і довірливий, а Ростислав он коло брам Київських з суздальськими забіяками.

Войтишич, кленучи все на світі, охкаючи й постогнуючи, послав за своїм родичем, себто ігуменом Ананією, покликав до себе й Петрила; в Ананії хотів зачерпнути досвіду в таких хитрих речах, як оце відбувалися, на Петрила ж нагримав разом з чотирма Миколами, бо восьминник мав би шануватися й пильнувати належно, а не допускати, щоб у Києві таке витворялося. Бо хіба ж то не Петрилові щотижня дається за службу сім відер солоду пивного, цілий баран або половина кабана, по дві курки на день, хліба, круп і сиру — вдосталь, четверо коней обслуговують його, і корму їм дається стільки, скільки з'їдять, окрім того, щотижня йде йому п'ятнадцять кун від усіх тих вир, які збирає для князя, не лічачи того, що зуміє зідрати для власної користі, а в тому перепон ніхто йому чинити не може та й не владен. То чи ж не повинен чоловік шануватися на такому місці і пам'ятати вдень і вночі про тих, хто поставив його туди й тримає там?

— Забув? Забув? — сікалися Миколи до Петрила, аж він одвертався від них і відчмихувався, як кіт од диму.

— Низ весь потопає, — спробував виправдатися восьминник, — днюю там і ночую з людьми. Тоне збіжжя, тонуть віри князівські, а хто ж їх порятує, коли не я?

— Що втонуло, вже не вирине, будь воно все прокляте, — сказав Войтишич. — А острів ти проґавив. Спалити треба ту баню, бо в ній дух Долгорукого, а дух той, як каже он ігумен Ананія, нечистий і гріховний.

— Ну! — зраділо вигукнув Петрило. — Та це ми враз!

Баня горіла ще того дня, і мало не цілий Київ дивився на той вогонь палахкотючий посеред розгніваного Дніпра; горіло неначе й без диму, але по Києву стелилося якимсь гострим, мовби димовим духом; і з того духу знову зроджувалося страшне слово „Долгорукий“, і настирливо-докучливе відчуття грізної значливості всіх таємничих подій останнього часу не зникало, а ще посилювалося.

До того ж за кілька днів на острові, на місці згарища, з'явилася нова баня! Петрила покликано тепер уже до самого князя Володимира; чотири Миколи, сині від злості, сиділи вже там; Войтишич, щоправда, не прибув, вважаючи за ліпше впливати на події збоку й приховано. Князь спитав восьминника, як то він може з'ясувати те, що відбувається на дніпровському острові, а Петрило, не відаючи, як тепер викручуватися, спробував удати дурника і висловив сумнів, чи справді знову стоїть баня на тому клятому острові.

— Може, то хтось бачив ще неспалену, — сказав він, — та бачив не раз, а двічі. Відомо ж, що бачити баню двічі — ще не означає бачити їх аж дві. Окрім того, князю, згадай, що то саме я не спав ночей, ловлячи берендея з грамотою, дарованою йому Ростиславом, отож міг і…

— Грамоти не здобув теж, — нагадав йому Володимир.

— Так не було ж! Зате зродив балачки про грамоту, а вони, може, навіть цінніші.

— Спалити баню! — звелів князь. — І пильнуй мені.

— Буде зроблено, князю.

Однак таємничі сили діяли далі, мовби повертаючи князеві Ростиславу велич, розсмикану вміло пущеними чутками про заснулого берендея з грамотою. Спалена вдруге на дніпровському острові, баня з'явилася коло Вілгорода. Коли ж спалено й ту, то прийшли вісті з Вишгорода. Там в одну ніч теж вродилася клята споруда для суздальського князя. Київ тепер аж гримів од розмов про ці вимовні знаки, на Красний двір позирали з переляком, воєводу Мостовика було прикликано на князівський двір до Володимира і звелено якнайсуворіше пильнувати мосту, щоб не перескочили суздальці, яких десь, це ж було ясно, як день, вів на Київ Юрій Долгорукий.

Навіть Кричко, нащо вже байдужий до князів, з'являючись час од часу на дворі в Стварника, заводив мову про Долгорукого.

— Може, хоч цей чоловік зуміє порятувати наш Київ, — казав Кричко, вперто називаючи Долгорукого не князем, а лиш „чоловіком“. — Найбільше зло, від якого гинуть городи й такі славні, як Київ, — бідність. Багатства пересувалися через Київ сто й тисячу літ, переходили через нього, а де творилися? Десь поза ним. Коли ж тут були люди, які хотіли творити ті багатства, то вони підпадали під князівські правди, од яких чоловікові завжди хотілося втікати світ за очі. Єдину молитву знали тут завжди: хай дозволено буде жити мені в вільних землях! А де ті вільні землі? Ніде їх немає для чоловіка бідного. Може, заліські землі — справді вільні? І, може, отой чоловік прийде до Києва і принесе з собою таку саму волю, як і там? А де воля, там багатство, там правда. Заради правди чого б не зробили кияни? Може, й оті бані ставлять потай од своїх бояр і воєвод, бо почули, що Долгорукий має звичку посилати поперед себе теслів, щоб вони йому ставили для купання. А чом би не прислужитися гарному чоловікові?

Хоче він прийти сюди, то хай прийде. Ось йому знак подає люд простий, тим часом як тисяцькі наші та восьминник телесуються, шукаючи винуватців, а князь Володимир вважає, що то діло рук Ростислава, якого тепер тут на Горі бояться більше, ніж лихих половців.

Стварник приходив, гладив шовковисту бороду, пропускав її поміж пальцями, загадково всміхався, так що можна було гадати так і сяк: чи то вірить у примирення Кричкове з думкою про прихід нового князя до Києва, а! чи й сам пристає на ту думку і, може, тайкома посилає своїх синів ночами ставити то там, то там дерев'яні бані, щоб нажахати боярство київське.

Вони ждали від Дуліба якихось слів, дивилися на нього, мовби на посланця суздальського князя, хотіли, видно, довідатися ще чогось, окрім того, що він колись уже їм казав, але з лікарем творилося в ці дні щось загадкове, навіть тривожне. Сам не вмів би визначити, що з ним. Чи то далося взнаки нелюдське напруження, в якому перебував ось цілий рік, чи стривожила його передчасна колотнеча, яку викликав своїми нерозумними вчинками пиховитий князь Ростислав, а може, все пояснювалося простіше і визначалося одним-єдиним словом, знаним людству спервовіку, словом, яке Дуліб теж колись знав, а тоді забув і вже й не вірив, що згадається воно йому в усій своїй привабливості, первісномолодій простоті й піднесеності.

Дуліб розбентежений був весною; хоч і не вельми вчасно настала та розбентеженість, але це було дужче за нього, дужче за спомини, які навчився відганяти, відаючи добре, що вороття до втраченого й забутого нема й не буде. Колись втікав у самотність, умів ховатися в ній од цілого світу, самотність давала йому захист і оборону, вона помагала зрозуміти власну долю, але тепер не рятувала й самотність, і серед людей так само не знаходив спокою. Слухав голоси й не чув нічого, дивився на світ — і не зауважував нічого, жив мовби в піснях, де зорі й очі, жінка й квітка, час і вода, старість і смерк, сон і смерть, але й це минало його незачіпливо, сковзало по ньому, переселялося в його сни, які важко ставало відокремити від яву.

Ось тоді й прийшла до нього вночі Ойка. Він спав міцно й стомлено, а вона підійшла босо, нечутно під двері й гукнула: „Дулібе! Дулібе!“, так що він стрепенувся і щосили крикнув: „Агов!“; і від того крику прокинувся, вмить згадав Ойчин поклик і свою відповідь, кинувся до дверей і не знайшов там нікого. Вискочив надвір: ніч, осяяна місяцем, двір зазеленів першою травою, закучерявилися ніжним листячком дерева, світиться повітря над Києвом, світяться золоті верхи його церков, увесь світ пронизаний нічним загадковим світлом, і все спить, і ніде нічого.

Він вернувся в постіть, посміюючись із себе. Хіба ж забув, що весною першому сну не вір і на перший поклик не відгукуйся ніколи? Але хоч і перший, хоч і весняний, а може, саме через те, що весняний, той сон розтривожив Дуліба. Лежав, вдивлявся в темряву й, ловлячи себе на подиві, думав про Ойку. Попервах лиш стосовно того, що діялося останнім часом у Києві. Тоді вона першою принесла звістку про гінця, вирядженого до князя Ізяслава. Перший, найпотаємніший, власне, геть несподіваний гонець, про якого ніхто й знати не міг, а вона вже довідалася і мерщій прибігла сюди посеред ночі. Прибігла раз — і все. Не з'являлася більше, не показувалася ніде, не подавала ніякого знаку, хоч по Києву котилися хвилі чуток і пересудів, хоч тепер гінців до князя Ізяслава відправляно мало не щодня, гінців кінних, на лодьях угору по Дніпру, піших — скороходів, для певності. І всі, здавалося, знали, з якими вістями мчали гінці в пошуках Ізяслава; бояри, які щоразу випихали свого князя з Києва, щоб ішов за здобиччю, тепер прикликували його мерщій назад; може, вперше за той час, як відчинили перед ним брами Києва, захотіли знову бачити його тут, на золотому троні, на дворі Ярославовім, у пишноті й силі, яку треба, виходить, іноді показувати й тут, у великому городі, а не тільки розносити її по всіх землях, де можна й здобути те та інше, а можна й втратити багато чого, коли й не все, як то показують лихі прикмети сієї зими та весни.

Здавалося б, Ойка саме в ці дні мала знову принести їм з Іваницею вістки, але дівчини не було. Може, шукав її тим часом Іваниця? Але то належало до його таємниць, у які Дуліб ніколи не втручався. Він же сам і не шукав дівчини та й ніби не думав про неї, забувши за клопотами й тривогами, а може — за самотністю своєю, в яку, вважав, уже ніхто і ніщо не проб'ється.

Тепер прийшла в його сон і погукала: „Дулібе! Дулібе!“ Він лежав, думав про дівчину, але то лиш здавалося, ніби думає про Ойку, про гінців, про боярство, про Войтишича, Петрила, чотирьох Микол, ігумена Ананію. Просто перебиралися їхні імена в пам'яті, мелькали заволохатілі мармизи перед очима, щезали безслідно, тонули в бездонних колодязях забуття й неуваги, а він, виявляється, думав лиш про весну, про те, чого не почуєш, але й почуєш, чого не побачиш, але й побачиш, до чого не доторкнешся, але й доторкнешся.

Учора довго стояв він під старим чорним кленом, на покорчених гілках якого несміливо зароджувалися багрянисті стрілочки майбутніх листочків. Клен повільно прогрівався сонцем, весняні соки ще тільки вирушали по товстому стовбуру до найдальших і найвищих гілочок, клен оживав а чи й не оживав, щось у ньому кректало, щось багрянисто позойкувало, але повного голосу ще не видобувалося з старого й могутнього дерева. А тим часом унизу, засіяні торік з кленового летючого насіння, густо зародили крихітні кленочки, власне, ще й не дерева, а тільки натяк на майбутні дерева, тендітні росточки, зелені й безсилі, однак на кожному тому паросткові пишно зеленіли лапаті трилисники, справжнє кленове листя, соковите, широке, лежало мовби на самій землі, ніби докір отому мертвому старому кленові, ніби виклик. їм, малим, щойно народженим, досить було й першого весняного сонця, вони прогрівалися легко й охоче, довірливо прийшли на світ, тоді як старий клен ще ждав, ще вагався, ще не міг зігрітися в усіх своїх членах і сув'язах.

Тоді Дуліб сам собі видавався отаким старим кленом, і це й не знав, що вже наступної ночі вчується йому Ойчин голос і доведеться лежати отак без сну і думати не шати й про що. Ловив себе на бажанні побачити Ойку отаким собі маленьким клененятком, прогрітим сонцем наскрізь, до глибини, запаленим щонайпершим променем весняним, всю пронизану соками життя, ласкавості и приваби. Відганяв те бажання, бо було й не гріховне — просто безглузде, а ще безглуздіше виходило те, що він сам став мовби маленьким зеленим клеником, не мав у собі ніякої міцності, довірливо відкрився небові й сонцеві, вдовольнившись теплом першим, нещедрим.

Не став більше лежати, підвівся, одягнувся, поклавши собі твердо відкинути все дурне, що личило б хіба що Іваниці. Добровільно зголосився в помічники князеві Юрію, мав дбати про діло велике й святе, а тим часом мало не впав у хлоп'яцтво!

Коли снідали, спитав Іваницю:

— Бачив Ойку?

Іваниця глянув на нього поверх збана, з якого пив, тоді поставив збан на стіл, обтер губи.

— Оце! Може б, я тебе спитав про неї.

— Не приносить вістей нам більше, то я подумав…

— Вісті самі приходять до нас, нащо їх носити?

— Все ж ти б мав пошукати дівчину, провідати її.

Іваниця мовчав і ховав очі. Не хотів говорити про дівчину, з якою, виходить, вперше зазнав невдачі.

А може, приховував щось від свого старшого товариша? Хоч як воно було, Дулібові вже перехотілося далі вести розмову про дівчину, він заговорив про недужого боярина Миколу Старого, до якого лікаря покликано на сьогодні.

— Остогидли мені всі ці Миколи, і весь Київ остогид, — позіхнув Іваниця. — А чого хочеться, не відаю й сам. Ішов до тебе, бо любив у тобі мандрованість, а тепер ось сидимо то на тому місці, то на другому, а все сидимо, наче прив'язані.

— Прив'язані обов'язком.

— Оце! Не відаю, що то таке.

— Зобов'язаність народові своєму.

— А хіба я не народ?

— Народ — це не ти, і не я, і не князь Юрій, і ніхто зокрема, але всі.

— Дівки ж хочеться не всім, а тобі одному.

— Дівки? Якої дівки?

— Чи я знаю? Може, Ойки, а може, й ще щось. Сам же питав мене про Ойку.

— Питав задля тебе. Думаю про тебе і твою молодість. На мене не зважай. Я чоловік зужитий і, можна сказати, вичерпаний.

Іваниця гмикнув і не відповів нічого. Пішов готувати коней, бо то завжди найлегше.

У Миколи Старого був нежить. Сидів засопливлений, з почервонілим носом, дивився засльозеними очима на трьох інших Микол, які прискочили до горниці ще поперед Дуліба, бо мали звичай триматися купи, а ще мали паскудну звичку тягти княжого лікаря то до одного, то до другого з них і випитувати, шпиняти підозрами, натяками, недомовками, всіляким дріб'язком, через що остогидли Дулібові безмірно, він зненавидів цих жовтооких бояр ще дужче, ніж ігумена Ананію, який сеї зими перейшов у становище мовби вище, був сповідником у молодого князя Володимира, коли ж впливав на події, то непомітно і знову ж таки згори, не занурюючись у щоденність, уникаючи бруду й дріб'язку.

— То що чувати, лікарю? — шморгаючи носом, проплакав Микола Старий, а ті три підсунулися ближче, щоб не пропустити жодного слова, упіймати лікаря на недомовках або на нещирості.

— Про твій нежить? Можу сказати, що це весна, а весна в кожному відбивається по-своєму.

— Весна завадила нашому князю Ізяславу довершити розгром Суздальської землі, — з жалем промовив Микола Кудинник. — Не було б весни та води, то ми б їм… ух! Долгорукий би в нас — отут!

— А хіба ще живий Долгорукий? — поспитав Микола безвухий, видивляючись на Дуліба з таким виразом обличчя, ніби шкодував, що й лікар перед ним стоїть ще живий.

— Вам ліпше знати, — знизав плечима Дуліб. — Я лікар, знаюся на хворощах, не більше.

Микола Плаксій похлюпав носом, зазітхав:

— Наслано хворощів безліч на чоловіка, а за віщо? То жовтуха, коли стає чоловік жовтий, як цвіт у полі. А то нападає вогниха і палить тіла людські, як піч смоляними дровами. Гнітюха лягає чоловікові на ребра і згнічує всю утробу. А ще ж є, люди добрі, трясуха, ломиха, пухлиха, глушиха. Ось тобі чоловік наче здоровий, а всередині в ньому вже закорінилося і підточує його. Так і в городі великому й славному може статися, коли впустити в нього чуже, бо чуже, то неміч і розор. Чув, лікарю, про суздальців? Ночами вештаються по Києву, коло княжих дворів і коло боярських, приглядаються, приміряються, зготовляють для свого Долгорукого теплі істопки.

— Сказав уже, що знаюся лиш на немочах і помагаю недужим. Про справи державні нема мови. Вже з вами наговорився за зиму.

— Не допустимо сюди нікого, — прорипів Микола Старий, обтираючи соплі об свій засмальцьований кожух. — Нам заповідано берегти Київ, ми й убережемо.

— Мав би ти берегти своє здоров'я, — нагадав йому Дуліб. — Дам тобі зел, щоб парив ноги. Остерігайся відвідин. Бо приноситимуть знадвору весняний дух, а воно тобі шкодить. Нежить тримається довго і уперто. Дехто не зважає на ці хворощі, насправді ж вони вельми загрозливі. Ти чоловік мудрий, то мав би знати, що в народі поєднано нежить вже й з новим нашим Богом. Сказано ж так. Ішов нежить од сухого моря, а Ісус з небес, і каже йому Ісус: „Куди йдеш, нежите?“ А він рече: „Ось іду, господине, чоловікові в голову, мозок просвердлити, челюсті переломити, зуби в них ронити, шию скривити, вуха оглушити, очі осліпити, ніс згугнявити, кров пролити, повіки зсушити, уста скривити, уди розслабити, жили змертвити, тіло ізмождити, бісами мучити“. І рече Ісус: „Повернися, нежите. Іди в пусту гору і в пустиню, знайди пусту голову і вселися в неї — вона все стерпить і вистраждає. Іди в камінь, він усе стерпить: голод і спеку і всяке плодьство. Там і май житло, поки земля мимо йде і кінчиться“.

По тому Дуліб покликав Іваницю і став збиратися. Миколи дивилися на лікаря, неспроможні збагнути: чи то справді він лиш переказав складене в народі примовляння до нежитю, а чи й відверто кепкує з них, бо ж недвозначно сказав щось про пусту голову і про мимойдучість. Мимойдучість чого? Києва чи їх самих? Іншому вони б не простили навіть двозначності, так чи інакше спрямованої супроти них, але Дуліба оберігало його звання княжого лікаря, хоч, коли розібратися, то який же він княжий лікар? Князь аж он де, в самій Суздальській землі, а цей тут — у Києві, та й не знати, чиїм духом дише після того, як побував у Долгорукого і повернувся разом з його баламутним сином.

Тим часом Київ колотили похмурі чутки й загрозливі знамення. Казали, що упіймано попа, в якого знайшли мішок з смертоносним зіллям. Коли ж спитали, для кого він ніс смерть, відповів: „Кому треба, тому й ніс“. Дніпро викидав нових та нових утоплеників, приносив їх з Десни, з Прип'яті, з верхів'їв, вони пливли десь у глибинах, а навпроти Києва виринали й уперто билися до берега, так що довелося поставити людей з баграми уздовж берега, від самої Почайни аж до Видубича, щоб одпихали мертві тіла, бо ж відомо, що утопленики роблять землю неродючою.

Коли три роки тому в Новгороді під час розливу Волхова втонуло два попи, єпископ Ніфонт не дозволив їх одспівувати, бо утопленик сам по собі загрожує неплодючістю землі, а коли він самогубець, то викликає неврожай на сім літ. Розібрати ж, де самогубець, а де просто нещасний утопленик, ніхто не може, ото й рятувалися тої весни в Києві од ймовірного лиха, виставляючи люд на березі.

Була в цьому також пересторога проти несподіваного появлення суздальців. Не пройдуть вони по мосту, де їх затримає вірний воєвода Мостовик, то можуть кинутися через річку, бо хіба ж їхні люди не пробиралися на острів, щоб поставити для Долгорукого баню?

Слово „Долгорукий“ котилося по Києву то лякливо-чагрозливе, то сповнене сподівань і захватів, забуто було якось і про князя Ростислава, який сидів на Красному дворі осамотнений, позбавлений і сили, й величі самим лиш іменем свого далекого звідси вітця; забутий був, здається, й сам князь Ізяслав, хоч тільки в його поверненні, негайному й несподіваному, бачило боярство свій порятунок і захист.

А тим часом Ізяслав десь уже мчав до Києва. Довга путь його значилася руйнуванням селищ, грабунками, оскверненням святинь. Суздальська земля позбавлена була того спокою, яким жила, здається, споконвіку. В сльозах і крові пройшли київські полки, здобич і челядь брано, ніби у ворожій країні; в Києві князя з дружиною мала б ждати слава і ситість, та виходило так, що Київ ждав лиш самого князя та його воїнів, він наглив, він нетерпеливився; довелося роздати здобич то синові в Новгороді, то братові в Смоленську, а самому спішно повертатися на південь, де творилося щось загадкове й загрозливе.

Уперше Ізяслава кликано в Київ. Досі було завжди навпаки. Його виштовхували з Києва невпинно і уперто, гнали на здобич, мов ловецького пса. Мав довкола себе в Києві страшну порожнечу. Лише невтаємниченим могло видаватися, ніби князювання — то всуціль урочисті дії, всезагальна шанобливість і поклоніння. Насправді ж він мав собаче життя, був князь-пес, в якого відібрано і владу, і свободу, а йому полишено лише можливість ходити в поле та дивитися золотушними очима на запалені дружиною городи.

Але тепер він повертався кликаний і жаданий. Доля змилувалася над ним, кінчилося його блукання, він мав сісти в Києві надовго й упевнено; і до нього вернеться те могуття, яке мали його великі попередники Володимир, Ярослав, Мономах.

А що могуття не існує просто так, його треба виказувати щодня й щоразу, то Ізяслав ще в дорозі думав уперто й тяжко, на кому ж найперше має він виказати своє могуття? Показати свою силу наближеним? Це найпростіше і найлегше. Скарати бунтівливих? Та чи їх знаєш? Приборкати непокірливих? Тоді довелося б мати справу з цілим народом, який ніколи й нікому до кінця не впокорюється.

Хоч як це дивно, Ізяслав намислив собі почати з рідного брата Володимира. Відразу відіслати його в Луцьк на княжіння, а щоб не обплутав його хитрий Володимирко Галицький, дати йому мудрого свого боярина Петра Бориславовича.

Про свою волю Ізяслав звідомив усіх, ще й не злазячи з коня, щойно в'їхавши в Київ під привітальні гуки та крики тих, кого згодом назовуть киянами, хоч насправді були то тільки вишкребки київські, князівські та боярські лизоблюди, нероби, нездари, безбатченки, запроданці, пропащі душі, людське шумовиння, прикрашене пишновбраним боярством, тіунами, церковними ієреями, чужоземцями, яким просто цікаво було поглянути на в'їзд у стольний город великого князя.

Петро Бориславович, який теж разом з князем Володимиром отримав веління негайно збиратися в дорогу до Луцька, не мав часу присісти до своїх пергаментів і увічнити, як то він мав звичай робити, урочисту подію — повернення Ізяслава і зустріч його киянами. Тому не лишилося переліку тих, хто виїхав того дня перед великим князем, хто вийшов, хто гукав і хто веселився. Та відомо, що Ростислав сидів на Краснім дворі й не квапився до свого названого батька і старшого князя на привітання, бо мав би в цей час стерегти землю десь у Бозьку чи в Котельниці сидячи, а не в Києві; до того ж забутий був усіма аж так, що ніхто й не сказав йому вчасно про прибуття Ізяславове.

Не зустрічав князя Войтишич, пославши для того чотирьох Микол та ігумена Ананію. Ніхто й не дивувався, бо ж старий воєвода вже давно відійшов од справ, засів у своєму дворі, не жив, а доживав, як вважала більшість.

Дуліб не виїхав на повітання князя, бо не в його звичаї було пхатися перед очі, поки не покличуть. Лікар поспішає до недужого. Коли ж чоловік здоровий і бадьорий, коли повертається в славі і силі, то видовище лікаря коло нього недоречне і безглузде.

Несила перелічити всіх, хто не вітав повернення Ізяславового, бо таких було набагато більше, аніж розкричаних лакиз. про яких годі й казати будь-що.

Що ж до Ізяслава, то переконався князь одразу, що покликано його до Києва не для величання й не виказувати могуття своє, а знову ж таки як сторожового пса боярського, тільки й того, що огризатися мав тепер у самому Києві, а не десь віддаля.

Терпіння в чотирьох Микол та Войтишича стачило лиш на те, щоб дати князеві спокійно помолитися в церквах, та скласти належні дари, та влаштувати один чи два обіди для ієреїв. А тоді обсіли відразу князя, випустили на нього Миколу Старого, ще й досі зашмарканого і від того ще злішого: і той став не хвалити великого князя за його вельми вдалий похід проти Долгорукого, а ганити за те, що покинув Київ напризволяще, та й не просто покинув, а ще й лишив тут ворога тяжкого Ростислава, сина Долгорукого. Ростислав же багатьох киян і берендеїв приласкав і хотів сісти на велике княжіння в Києві і взяти дім твій, і жону твою, і сина, і брата, князя Володимира.

— Вже чув про се, — поблимуючи червоними очима, нетерпляче відмовив Ізяслав. — Чув, і не віриться мені.

— Як же не віриться? — обурився Микола Старий. — Як не віриться? Адже отець його ворог твій, отож і син його — твій ворог, і прихистив його на свою голову та й держиш досі на згубу нашу.

— Хіба ще живий? — прокректав Безвухий. — Ти вже тут, князю, он скільки днів, а ворог твій живий досі?

Плаксій пустив у бороду два струмки сліз, співчутливо похитав головою.

— Сину мій! Чому ж досі не..?

Ізяслав зацьковано озирнувся. Не було думок ні про велич, ні про могуття, ні про сидіння в Києві, готовий був утікати світ за очі, в чисте поле, ставати на битву хоч проти самого диявола, аби тільки не чути оцих страшних людей, які вимагали від нього нового братовбивства, забувши про те, що лиш рік тому тут уже вбито князя Ігоря і вбивство те невигубною плямою впало на нього, Ізяслава. Він глянув на Войтишича. Найспокійнішого і найрозважливішого серед усіх, просив поглядом рятунку в старого воєводи, в чоловіка, який служив багатьом князям, умів служити, на будь-який випадок міг би пригадати щось з свого бурхливого, заплутаного, але, зрештою, героїчного життя.

— Що скажеш, воєводо?

— Та будь воно все прокляте, — відповів Войтишич. — Князьок цей заробив собі смерть і заслуговує знищення.

— Забули про Ігоря, — похмуро мовив Ізяслав. — Оганьбили Київ, збезчестили мене, допустивши те вбивство, той злочин. Тепер хочете ще?

— До слова прийшлося, будь воно прокляте. Не кажу ж убивати, кажу: заслужив. А ти не держи його тут на свою голову, прожени до Юрія, та й будь воно все прокляте!

— Та прожени так, як уміє проганяти наш святий Київ, сину мій, — заплакав Плаксій. — Обдери з нього все багатство, оружжя й коні відніми, дружину в залізо візьми та розведи по всіх городах і кинь у темниці.

— Як то діди й прадіди чинили, — докинув Микола Старий.

– І киян приклич, щоб подивилися, будь воно прокляте все, — посміявся Войтишич. — Бо й не сам Ростислав тобі страшний, а Долгорукий. Бо Ростислав киянам обіцяв, що прийде сюди отець його Долгорукий і ввійде в Київ, аби лиш Бог поміг. То хай поглянуть, кому Бог помагає, будь воно прокляте.

— Негоже чиниш, воєводо, проклинаючи Бога, — перехрестився Ізяслав.

— Князю, — підводячи своїх Микол, сказав на розставання Микола Старий, — з Богом ми всі купно, віримо в Бога, в людей же вірити не слід, бо то однаково, що вірити воді, підмерзлій уночі, заснулій змії, уламку меча або недавно засіяному полю. Маєш спокутувати свою надмірну довірливість, а ми з тобою.

Всупереч звичаю не було в князя трапези разом з боярами й воєводами, в Києві панувала настороженість і принишклість, зготовлялося щось лихе, сторожа перегукувалася у всіх кінцях, пильнуючи, щоб ніхто чужий не проскочив у город, щоб не винесено було за брами звісток дочасно.

Вночі до Стварникового двору, без перешкод пропущений сторожею, під'їхав вершник. Прив'язав коня коло воріт на вулиці і пішов через двір, почовгуючи ногами, ніби розгрібав сніг. Затовкся в двері не на хазяйську половину, а до Дуліба; лікар відчинив несподіваному гостеві, впізнав Петрила, хоч той був якийсь мовби пом'ятий чи пошарпаний, впустив до себе.

— Чоловік твій де, Іваниця той? — спитав Петрило.

— Вже облігся спати. Маємо звичку рано вставати, то ж і спати…

— Пусте, — перепинив його Петрило, — не про те мовимо… Прийшов я до тебе… Не прийшов — приїхав, однаково… Сказати хочу тобі, щоб утікав.

— Утікав? — Дулібове здивування було цілком щире. — Я?

— Ти. З своїм чоловіком, з Іваницею себто, цим гостроязиким. Обидва й утікайте.

— Куди й чого?

— Куди — не знаю. А чого — можу й сказати. Взавтра братиме вас князь Ізяслав у залізо. Всіх людей Ростиславових.

— Ми не Ростиславові люди.

— З ним прийшли з Суздаля, він вас викрав у Долгорукого, то чиї ж ви? Слухай далі, Ростислава проженуть з Києва, а всіх його людей куватимуть у залізо й розвезуть по городах у поруби. Тебе з Іваницею кинуть у поруб київський. До єпископа новгородського Ніфонта. Чув що сидить тут єпископ, який був проти обрання митро полита Клима? Ото й тебе туди, до грека. Розум до розуму. Сморід до смороду. Веселіше буде.

— Того не може бути, я для князя Ізяслава стільки настраждався…

— Хто на сім світі вимірює страждання і хто може визначити, задля кого хто страждає? Звелено взяти вас, і будете взяті. Утікайте!

— Куди ж і коли?

— Не моє діло. Сказав, а ти слухай. Вранці й утікайте, поки не прийшли за вами княжі люди. Може, я сам прийду. Прийду, а тебе нема. Так як мене. Був ось, а тепер піду.

Юнь Петрилів іржав за ворітьми, почувши Дулібових коней у стайні, восьминник заметушився, погорблено посунув до дверей, не став прощатися з Дулібом, не ждав подяки. Справді — був і нема. Та чи й був?

Дуліб розбудив Іваницю, розповів про дивні відвідини, спитав, що той думає про таку несподіванку.

Іваниця позіхнув і запекло чухався.

— Оце! Що чоловік може сказати спросоння? Бреше Петрило!

— А коли не бреше?

— Тоді правду каже.

— Гадаю так: треба нам зібратися і ще до ранку виїхати з Києва.

— Втікати? — спокійно поспитав Іваниця, і в голосі його вчувся Дулібові докір.

— Що є розум? Відступ від злого. В Києві зло. Треба відступити.

— А не відпустять же!

— Маю князівську золоту гривну, перед нею всі брами відчиняються.

— Відчинялися! Тепер по тій гривні тебе й схоплять! Той же Петрило й звелів стерегти скрізь, щоб ти не вислизнув.

— Тоді навіщо ж казав мені?

— Не знаєш Петрила? Ось так узяв та й сказав. А там мерзле гори!

Дуліб все ж став збиратися. Найцінніше, що мав, — Свої пергаменти. Трохи сушених трав. Сякі-такі коштовності та зброя для оборони. У Іваниці — й того менше. І Це подумалося — чи брати коней, чи пішки. На конях помітніші, відразу кинеться за ними погоня, не сховаєшся, не загубишся поміж людьми. Піший же — підозрілий уже при виході з Києва, бо хто піший, той бідний, а бідному ніколи довіри немає.

— Візьмемо коней, — вирішив Дуліб, — а переберемося через Дніпро, далі подамося пішки. Зіб'ємо з сліду.

— Хто там за нами гнатиметься! — безжурно сказав Іваниця, якому не дуже хотілося псувати ніч на збирання та втікання; він би охочіше знову оце зарився в постіль та додивився б свої сни, в яких немає ні Петрила, ні жовтооких бояр, ні князівських зарізяк, готових кинутися на чоловіка гірше псів зголоднілих.

Дуліб склав своє майно в шкіряні сакви, вийшов надвір, став на ґанку, подивився на темне небо. Знову мав він іти кудись, мандрувати, гнала його загроза й необхідність, як то вже бувало не раз і не двічі, так ніби судилося все життя никати по світу, не знаходячи ніде притулку.

Колись вирушив у мандри добровільно. Цікавість не давала йому сидіти на місці, він порушив звичай свого роду, не ждав до себе немічних, пішов до них сам, переходив од одного до другого, поки опинився серед князів, і ось тут цікавість поступилася місцем сумнівам, тоді настали тривоги, за ними пішли загрози, а вже їм кінця не жди.

Небо над Києвом висіло похмуре, беззоряне, принишкле, воно теж ждало чогось лихого, тяжко дихалося під таким небом, город був наче накритий ним, — здавалося, все має тут задихнутися ще до ранку. Дулібові захотілося втікати звідси не гаючись, він повернувся, щоб погукати Іваницю, який барився просто неприпустимо (чи й не заліг знову спати?), і зненацька помітив мало не поруч з собою, внизу, коло самої стіни білу тиху постать…

— Хто? — коротко спитав лікар, не лякаючись, але й з належною стривоженістю і неприязню.

Постать безшелесно ворухнулася і відповіла притишено:

— Я.

— Небагато як на такий час, — засміявся Дуліб, бо вже з того „я“ збагнув, що перед ним дівчина. Він ступнув униз, рвучко взяв дівчину за підборіддя, придивився.

Перед ним була Ойка. В білому своєму козинячому хутерку, боса, налякана чи то стривожена. Білки її очей поблискували в темряві, дихала важко — чи то бігла, чи хвилювалася.

— Ти, Ойко?

— Я.

— Щось сталося?

— А нічого.

— Може, хочеш побачити Іваницю?

— Тебе.

— Мене?

— Тебе. Ну, вас обох.

— Могла б прийти вранці.

— Буде пізно.

— Ти щось знаєш?

— Все знаю. Поведу вас з собою. Йому згадався сон. Як кликала вона його: „Дулібе! Дулібе!“ Все збувається. Але то ж сон, а тут ось коло нього Ойка, лине від неї тепло, чути дівоче дихання, зблискують чистотою її очі; досить простягнути руку — і ти доторкнешся до неї. Дуліб відчував у своїй руці шовковитість Ойчиного підборіддя, за яке тримався так недовго, мовби лякався чогось, лякався самого себе. Забув на мить про небезпеку: про загрозу, про похмуре небо над Києвом і над своєю долею. Ним заволоділо безглузде бажання розповісти їй про сон і ще про щось незміримо більше і важливіше. Про віщо ж? Тоді несподівано сказав зовсім про інше:

— Тут був Петрило.

— А-а.

— Сказав, щоб утікали. Вона не повірила.

— Петрило? Сказав?

— Ну, так. Прийшов сам, без коня. Кінь залишився йому за ворітьми. Іржав на цілий Київ. А Петрило сказав, що нас завтра мають закувати в залізо й кинути в поруб.

— Петрило вас і має брати, — сказала дівчина.

— Тоді як же так? Навіщо попередив?

— Не моє діло. Сховаю вас од усіх. І від Петрила.

— А коли Петрило — довірений чоловік Долгорукого? Тоді нам його не слід боятися.

— Однаково. Хочу тебе сховати. Тебе і твого товариша.

– Іваницю.

— Звався б інакше, то сховала б однаково. Бо твій товариш. Ходімо. Без коней. Нічого не треба.

— Стривай. Попрощатися треба з хазяїном.

Вона змовчала. Стварника, видно, не боялася.

Дуліб розбудив Стварника, поцілувався з ним навперехрест. Столяр і не розпитував занадто. Ойки не помітив, а помітив, то змовчав. Час був не для помічання.

Іваниця справді задрімав, довелося його будити заново. Не відчув навіть присутності Ойчиної. Коли ж вийшов за Дулібом за двері, помітив дівчину, то зупинився і впустив свій мішок на землю.

— Оце!

Притиснув руки до шиї, постояв так мить, тоді взяв мішок, відібрав сакви в Дуліба, хотів був іти попереду, але Ойка відтрутила його, суворо сказавши:

— Куди ж хочеш? Тримайтеся обидва за мною.

І повела їх через темні двори, крізь дикі зарості бузини й бузку. Іваниці виразно нагадало це ту ніч, коли Ойка вперше зводила його; Дулібові видавалося, що триває й досі той сон, в якому Ойка покликала його, а він відгукнувся, а тепер іде за нею кудись у безвість, сповнений довіри і ще чогось, чому для назви не добереш і слів.

Нарешті, після довгого блукання, продирання крізь гущавини, перелізання через загорожі, прошмигування крізь приховані отвори, перебігання вузьких завулків, вони опинилися в закутку якогось, видно, великого двору, і Ойка повела їх до непоказної хижі. Дуліб не витерпів, спитав буденно:

— Де ми?

— На дворі у Войтишича.

— Оце! — сплюнув Іваниця. — Біг, біг та й прибіг! Куди ж завела?

— Ніхто вас тут не шукатиме, — безжурно відповіла Ойка. — Носитиму воду і їжу, а ви сидіть і не показуйтеся на очі. Батько мій знає. Його не бійтеся. Він добрий.

— Добрий, добрий, — бурмотів Іваниця, боляче грюкаючись об щось тверде в темній хижі. — Це той добрий, що хотів простромити тебе, лікарю, своїм списом. Всі тут добрі.

— Помовч, — порадив йому Дуліб, — лаштуйся та доспи ніч.

— Оце! Хто ж то засне після всього.

Дуліб змовчав, бо й справді: хто може ще спати в таку ніч?

Може, князь Ізяслав так само не спав тої ночі, хоч причина була інша. Не була то втома від виконання високих обов'язків, і не докори сумління за вчинки неправедні, яких уже припустився в своєму житті й ще має припуститися, — князь не міг заснути від злості на самого себе за те, що знов, уже вкотре, не зумів виявити спротиву своїм нахабним боярам, не виказав сили, піддався, зламався. Колись, було, князь, повертаючись до Києва з походу, висловлював вдоволення чи невдоволення тим, що бачив у городі, судив, віддавав веління. Тепер йому підказують, так наче він сліпий і дурний. А може, воно велося так завжди? Тільки й того, що від князів лишилися імена, а від тих, хто підказував, — нічого, ті з'являються й щезають безслідно, а життя тобі запаскуджують.

Ізяслав повнився холодною зневагою до тих, власне, резіменних для історії, зоднаковілих, як його чотири Миколи, в безсилій люті надумав хоч чимось їм сприкритися і до ранку вигадував, як повестися з Ростиславем так, щоб не роздратувати київських гавкунів і водночас зробити по-своєму.

Покликав тисяцького і звелів напинати своє, князівське, біле з золотом, відоме повсюдно шатро на дніпровському острові, що навпроти святого Михайла у Видубичах. Тисяцький слухняно кивнув, хотів, щоправда, щось зауважити, але князь не допустив його до мови.

— Нагадати хочеш, що ставив там хтось баню для Долгорукого? Знаю вже все. Тому й хочу, щоб там стояло моє шатро. Дружину ж поставиш так.

Він довго, в подробицях, які можуть народитися лише в озлобленні, вказував тисяцькому, де розташувати лучників, де поставити кінну дружину, де лишити прохід для суздальців, як закрити той прохід, як ударити по них звідусіль у потрібну хвилю.

Тоді послав на Красний двір воєводу з трьома дружинниками, щоб передати Ростиславові: прибув великий князь Ізяслав і жде його сьогодні опівдні на острові у Видубичах, себто навпроти Красного двору, недалеко і їхати, виходить.

Зроблено було тої ночі ще багато приготувань, які недоречно й соромно назвати потрібними, бо ж призначення мали ганебне і слугувати повинні були дневі ганьби. Сказати слід лиш те, що гнано було зранку киян на берег Дніпра, мовби для розваги великої чи щоб сподобилися вони там князівської ласки й милості, насправді ж, щоб стали співучасниками задуманого боярами та Ізяславом, співучасниками, а отже, й спровиненими.

А Ростислав? Чи знав він, чи здогадувався, чи попереджений був кимось, чи відкрив йому хто вухо для остороги? Сказано вже, що бундючністю своєю відгородився він навіть від тих, хто б хотів прийти до нього з відкритим серцем. Зарозумілість не давала йому слухати, бо впевнений був, що князювання — то голос, вуха ж мають означати послух, покору. Тому будь-яку звістку сприймав згорда, а несприятливу й геть відкидав от себе.

Коли прибули посланці від князя Ізяслава і передали йому припросини великого князя, Ростислав у гордовитості своїй і тут не запідозрив ніякого підступу, а ще певний був своєї сили, бо ж Ізяслав кликав його не самого, а з дружиною.

Розледащені, закислі од спання та неробства суздальці радо злаштувалися, начистили коней і збрую, наладнали зброю, прикрасилися щитами, на яких зображено було суздальського лева, готового до пострибу, і ось так виїхали на берег Дніпра з князем і воєводами попереду, з високим стягом, на якому теж стояв готовий до пострибу лев; невелика дружина, але вся мовби з заліза, туго збита, мов залізний горіх, якого не розгризеш і не вгризеш, а тільки поламаєш зуби.

Суздальців з належною шанобою зустрічали нечисленні дружинники Ізяславові, порозставлені там і там, можна б сказати безладно на перший погляд; але в тому безладді допитливе й досвідчене око вгадало б деяку підступність, може, й смертельну, та тільки не було того досвідченого ока в Ростиславовій дружині, бо військо передовсім дивиться очима свого князя, а князь їхав засліплений пихою, своїм високородством; він викрасовувався в усій пишності, яку дало йому походження і маєтність, здобута для нього батьком в багатолітніх трудах. Оточений був своєю вірною дружиною, але був самотній, бо не мав коло себе жодного чоловіка, не мав жодної розумної голови, не мав уст незрадливо-відвертих, які могли б сказати йому: „Що є розум? Відступ від злого“.

На острові видно було два намети. Одне шатро Ізяславове, всіма знане біле шатро з золотими полами; над шатром майорів стяг Ізяславів, архангел Михаїл з мечем, князівський знак, взятий Ізяславом аж від Ярослава Мудрого. Над другим шатром, меншим за Ізяславове, але так само ошатним, видно з усього, князівським також, стяга не було, і Ростислав відразу збагнув, що те шатро для нього, і вже бачив над ним свій стяг: лев, зготовлений до пострибу, добродушний, але могутній.

Коло берега ждав Ростислава невеликий насад з двома гребцями, встелений килимами, з мідними облавками, — справжній князівський човен. Старий дружинник, схилившись у поклоні, передав суздальському князеві припросини князя київського прибути до нього в гостину на острів.

Ростислав легко зіскочив з коня, кинув повіддя стременному, махнув рукою стяговикові й ще двом отрокам, щоб всідалися в човен разом з ним; сам стрибнув туди перший, тисяцькому своєму сказав, щоб ждали його в належній зготовленості, і так, не сідаючи, викрасовувався перед берегом і перед островом. Поплив до того, кого з доброї волі обрав собі повелителем і новим отцем, скріпивши те урочисте обрання хресним цілуванням на виду Остерського Городка торішньої осені, так само перед своєю дружиною, так само коло річкових вод, тільки й того, що там був вузенький Остер, а тут — повноводий і могутній Дніпро.

На острові Ростислава так само шанобливо зустрінуто й запрошено відразу до Ізяславового шатра, не пустивши, виходить, до шатра, напнутого не для кого ж іншого, як для князя з Суздаля. Ростислав знову мовчки показав стяговикові, щоб без прогайки підняв над шатром стяг з суздальським левом, а сам з двома отроками, для належної поважності, пробрався по досить глибокому й, сказати б, образливому для князівських сап'янових чобіт, саджених перлами й самоцвітами, піску на високий пагорб, де стояло все в білому й золоті шатро великого князя київського.

Передні поли шатра було розсунуто, поставлено там столи, за якими вже сидів, трапезуючи і, виходить, не чекаючи на прибуття Ростиславове, князь Ізяслав з боярами своїми, воєводами, священиками й лестунами.

Від обурення Ростислав не здобувся на слово, він став, обводячи повними гніву очима всіх, хто сидів поряд з Ізяславом, хотів щось сказати дошкульне, хотів привітатися з якоюсь особливою ущипливістю, але нічого не зміг вимовити, стояв мовчки, наливався почервонінням — гордовитості і родовитості його було завдано такого страшного удару оцією зневагою, що він готовий був упасти отут на пісок і вмерти.

Ізяслав тим часом пив з золотого кубка, мовби й не помічаючи Ростислава, він не вийшов йому назустріч, не обійняв, не перепрошував, не кликав до столу. Махнув комусь рукою, недбало тріпнув пальцями, і служки вмить винесли з-за шатра дві дубові клітки й витрусили просто під ноги Ростиславові двох виродків, Льопа і Шльопа, жалюгідних і упосліджених поряд з могутнім, прекрасним, в золоті й коштовностях молодим князем, який гидливо відступився від недомірків; але карлики вмить збагнули, який то зручний прихисток для них — ці схожі на стовпи ноги, озуті в червоні князівські чоботи; вони закрутилися довкола ніг, намагаючись вдарити один одного, дістати зі сховку; князь спробував відігнати карликів — де там! Вони були меткі й верткі, в злостивості своїй мали хіба ж такий досвід, а він ще й тут боявся принизити свою високу гідність, тупцявся незграбно й неохоче, хоч і з страшною злістю, і від того був ще жалюгідніший і смішніший.

Перший засміявся Ізяслав, тоді зареготали бояри, пустили смішки ієреї, захихотіли лакизи й лестивці.

— Що, сину мій, — гукнув крізь сміх Ізяслав, — хотів Києва великого, а не даси ладу й такій малості київській?

Аж тоді Ростислав спам'ятався, сягнув рукою до меча. Карлики ж, які, не спускаючи очей один з одного, водночас пильно стежили й за князем, вмить розскочилися врізнобіч, од чого сміх за столами ще побільшився.

Той сміх можна було б урвати хіба що наздогнавши одного та другого карлика та порозполовинюючи ударами меча, але й на це Ростислав якось не здобувся, засліплений образою.

— Негоже чиниш, князю! — гордовито кинув Ростислав Ізяславові.

— А ти, брате мій і сину, хіба гоже вівся тут? — поспитав з умисною покірливістю Ізяслав. — Хіба ж то не їй прийшов до мене з обидою на отця свого, що не дає тобі волості й зобижає в тобі наш рід високий? І хіба не ні цілував мені хрест? І хіба не прийняв я тебе, як достойного брата свого, хіба не повірив тобі, хіба не дав тобі того, що й отець рідний не дав? А ще звелів я тобі землю Руську стерегти, поки сам пішов на стрия свого, а на твого отця, щоб нас Бог розсудив. Ти ж молив Бога, щоб він отцеві твоєму супроти мене поміг, а сам в'їхав у Київ і сидів тут, і намірявся взяти брата мого, і сина мого, і жону, і дім мій, і стіл золотий київський, і намовляв супроти мене киян і берендеїв, і чорних клобуків, і торків, і християн, і поганих.

— Нікого не намовляв, — сказав понуро Ростислав, хоч і не повинен був мовити, раз поставлено його перед столом, не запрошено розділити трапезу, зневажено до краю. — І не мовив нічого й нікому, лиш слухав. Бо й що сказати нікчемним людям?

І провів рукою широко, охоплюючи всіх, хто був за столом, так що й Ізяслав не стримався, простежив за рукою Ростиславовою, на кого вона вказувала, однак то були все вірні люди: чотири Миколи, Войтишич, ігумен Ананія, Петрило, тисяцький Лазар, отець Іоанн, який витримав злигодні суздальського походу і тепер мовчки покивував головою на кожне слово свого князя.

— Ображаєш не самого мене, а й моїх вірних людей, брате мій і сину, — так само сумирно сказав Ізяслав. — Але не маю ворожнечі в серці моїм, тому й мовлю тобі: іди собі до отця свого, бо з нами жити не можеш. Іди геть! І не повертайся ніколи.

— Сини нерозумного й діти неславного, вони були вигнані з краю, — пробурмотів отець Іоанн.

А Ростислава вмить оточили Ізяславові отроки з оголеними мечами і мовчки показали, щоб вертався до човна. Човен був або ж підмінений, або дощенту обідраний, бо ні килимів, ні мідних облавків, ні червоних весел не побачив Ростислав; не побачив він і суздальського стягу над шатром, а штовхнуто йому в човен стяговика і його двох отроків без нічого, вже й без зброї, відіпхнуто човна від берега, і ті самі гребці, що переправили суздальців на острів, погнали назад проти течії, тримаючись коло самого київського берега, де вже зібрано було безліч люду, який свистом, криком і сміхом проводжав суздальського князя в ганебне, безславне вигнання.

Ще сподівався Ростислав на свою дружину, яка мала б захистити його від безчестя. Але поглянув назад і вжахнувся. Дружину його розметано, розстріляно з високих круч прихованими лучниками; вже не залізний суздальський горіх красувався на березі — металися знетямлені вершники, шукали виходу, втечі, порятунку, а знаходили летючі стріли для себе або для своїх коней, знаходили смерть, рани, понищення.

Князь заплющив очі. Якби вмів, то заплакав би, але не передано йому в спадок цього благословенного дару, що ним відзначалося багато князів тогочасних.

Лиш далеко від Києва Ростислава з його людьми випущено було на берег, і чи то там, чи десь далі не знати хто припровадив йому двох коней, щоб мав він на чому добратися хоч до родича свого Святослава Ольговича в Новгород-Сіверськ, а вже звідти без спочинку, в гнівливому поквапі — до князя Юрія в Суздаль.

Додати ще можна до всього, що коні, невідомо ким припроваджені для Ростислава на той берег Дніпра, були Дулібові. Та про це ніхто не знав: ні Дуліб, ні князь Ростислав. Бо й що таке коні?

Киянам же, які свистом і криками гнали вздовж берега суздальського князя, було дано обід на торговищах, роздавано срібло й золото, серця старих і малих завойовано й схилено на якийсь час; в об'їданні й обпиванні веселому, здавалося, втонули всі згадки про суздальців, і так би воно й було, аби ж то лиш не Долгорукий. Бо того не могли забути навіть ті, хто ніколи не бачив.

І вже наступного дня по Києву поповзли розмови, що тепер Долгорукий неодмінно прийде — недовго й ждати. Він прийде, щоб поєднати землю, так грізно й безглуздо роз'єднану, довершити почате дідами й прадідами, довести до кінця, бо ж вийшло чомусь так, що люди живуть у і ому самому домі, а в думках роз'єднані і далекі один від одного, коли не місцем і не так місцем, як серцем.

Хоча що таке кінець розпочатого і де межа задуманого? Межі в безмежності, якою, власне, і є життя, ми встановлюємо самі. Це залежить од нашої мудрості, простіше: від розуму. До кінця рвуться лише дурні. Бо все невичерпне і кінця мати не може. Долгорукого ждали, щоб жити з ним далі, — ось і все.

Суздальці побиті, підступно роззброєні й заковані в залізо, пограбовані, обдерті, зганьблені ждали князя Юрія, щоб визволив він їх з темниць, до яких кинуто всіх, кого не побито було тоді на дніпровському березі, коли дружина спробувала захистити свого князя від безчестя.

А Дуліб та Іваниця? Люди незалежні, вільні в усьому, поставлені поміж ворожими сторонами самою долею, здавалося, вони могли б по всьому вийти непоміченими з Києва, щоб ніколи більше не повертатися туди, тримаючись віддаля од влади й сутичок, які неминуче супроводжують князювання.

Може, не витримали б вони в забитій дошками хижі, куди поселила їх Ойка, якби перед тим кілька років не звикали один до одного. Бо два чоловіки, кинуті в тісняву, позбавлені волі в такий, хоч і не примусовий, але досить неприємний спосіб, могли б зненавидіти один одного, зогидитися один одному вже через три дні, і кінчилося б тим, що втік би один з них або розбіглися й обидва куди очі ведуть. З ними того не сталося.

Перше: куди б мали бігти після всього? Тримала їх тут Ойка. Один, себто Іваниця, знав це напевно і не робив таємниці з своєї пристрасті, яка заволодівала ним щодалі дужче й несамовитіше. Дуліб не припускав думки про те, що між ним і цією дикуватою дівчиною щось могло б зайти важливе, але підсвідомо був у такому самому стані, як і його молодший товариш; опріч того, сам себе заспокоював, що сидить у цій нужденній хижі) з міркувань високих, бо ж не просто ховається тут, а страждає за спільну з Долгоруким справу. А князь, відомо, намірився об'єднати те, що досі було так грізно Я безглуздо роз'єднане: землю, народ, силу.

Перші кілька день вони марно ждали Ойку. Вона приходила вночі, вибирала пору, коли обидва міцно спали, нечутно прослизала в хижу, ставила їм питво й їдво і так само безшелесно зникала, мов Дух Святий.

Тоді, коли вже й не сподівалися її побачити, прийшла вдень. Була без свого козинячого хутерка, в самій білій сорочці, під якою вільно ходило молоде, буйне її тіло. Знову побачили вони обидва її зрослі чорні брови, сині очі під ними, темне золото ластовиння на носі й на щоках — ніде не зустрінеш такого обличчя. Розкидала з очей цілі оберемки чортів, дивилася мовби й не з-під лоба, а з-під ока, що й зовсім неможливе, але ж маєш!

— Довго тут сидітимемо? — присікався до неї Іваниця, так ніби дівчина завела їх сюди оманою, а не порятувала від лиха.

— Сидиш, то й сиди, — засміялася Ойка.

— Оце! Потребу справити то й то крадькома в кущі повзеш, наче вуж. Хіба то життя?

— А ти не повзай!

— Дуліб змушує. Він старіший і боязкіший.

— Може, обачніший?

— А тобі що? Захищати хочеться лікаря?

— Хіба не помітив: обох захистила.

— Хвалишся? — пробурмотів Іваниця. — Взяв би я тебе, як беруть отаких дівчат!

Вона враз споважніла, одвернулася од Іваниці, промовила з загрозою в голосі:

— Ще не підпустила жодного чоловіка туди, куди вони рвуться щосили. І не підпущу!

— Оце! Захотів би, то й підпустила б!

— Бачиш? — підстрибнула до нього Ойка, видобуваючи не знати й звідки короткого гострого ножа.

Дуліб визнав за ліпше втрутитися, бо ті двоє в своїй сутичці могли зайти задалеко.

— Вдячні тобі, Ойко, — сказав примирливо. — Ти не просто золота дівчина. Ти для нас мовби та Божа заступниця в Києві. Київ нам ворожий і чужий, ми прийшли сюди, і ніхто нас не ждав, нікому ми не були потрібні, а от знайшлася добра душа…

Ойка відступилася до дверей, сховала ножа, насуплено позирнула на Іваницю, на Дуліба.

— Я — не добра, — сказала шорстко. — Я — зла.

— Неправда, — заперечив Дуліб. — Навіщо себе обмовляєш? Зробила для нас так багато. Не злякалася найвищої сили в Києві, дала притулок кому? Хто ми для тебе? Не спиш ночей, годуєш нас, мов малих дітей.

— А то курячий харч, — засміялася Ойка.

— Курячий? — в цій дівчині зміни наставали так несподівано, що не встигав навіть дивуватися. Щойно блискала перед очима ножем і вже перескакує до жартів, якими хоче чи то злагіднити свою поведінку щодо Іваниці, чи ще й більше дозолити хлопцеві. — Кажеш — курячий харч, а носиш нам мед і кашу, та не саму пшоняну, а й рисову, мов князям, носиш пиво й м'ясо. Мало в Києві так можуть їсти, як ми отут лежачи.

— Вгадав, лікарю. В Києві голодно стає з кожним днем і ставатиме голодніше, бо все повимерзало взимку, а тепер видувають вітри все, що посіяно в полях. Звідусюди люд біжить до Києва, шукають тут їжі, а хіба воно в Києві росте? На князівській Горі не орють і не сіють, тут тільки жнуть та жеруть. Вас же годувати маю змогу завдяки курям Войтишича воєводи. Бо для нього та для ігумена Ананії відгодовую курей цілорічно, і їдять ті кури, мов ігумени або й митрополит. Даю курям ячмінь варений і пшоно сарацинське1 навпереміну раз у пиві, раз у молоці. Змішую його в мисочках з медом. Вдень у збаники перед кожною куркою наливаю міцного пива, щоб кури впивалися й нерухоміли, бо коли вештаються забагато, то худнуть. Ще для нерухомості вміщено кожну курку в вузеньку прутяну кліточку. Спереду в курки стоїть мисочка для корму й збаник для питва, а з другого боку вичищаю послід. Повернутися курка не може. Вночі підливаю свіжої води. В курнику цілу ніч горять свічки, щоб птиця не спала й не забувала про корм.

Тепер ось і вас годую, мов курей. Корму маю вдосталь, бо курей для воєводи треба силу-силенну. Щодня в нього на учтах по десять та й по двадцять бояринів та ієреїв. Бувають посли чужі, купці.

— Оце! — хмикнув Іваниця. — То ми для тебе кури! Хоч би вже півні!

— Півнів не тримаємо. Чи раз хоч чули, як тут півень піє? Воєвода не любить, щоб у нього на дворі будь-хто подавав голос. Ні пісень, ні криків.

– ї соловейків не чули в Києві. Ото весна! — Іваниця мовив це так, ніби в усьому завинила перед ними Ойка. Та дівчина не збентежилася.

— Коли людям їсти нічого, — різко відповіла вона Іваниці, — то не співають і соловейки!

— Дітей не бачили тут жодного разу також, — зауважив Дуліб.

– І дітей не любить. Поки я була малою, то й мене не випускали перед очі воєводі. Сам дітей не має і не любить. Вони безплідні всі: Войтишич, і Ананія, і сестра ігуменова, яка була жоною воєводиною. Померла кілька літ тому.

— А як виросла, то тебе пускано перед очі? — поспитав Іваниця.

— Бачив те, що показувала? Можу й ще показати! І всім, хто рвався б до мене!

Вона крутнулася, блиснула своїми дивними очима не знати, чи гнівливо, чи лукаво і зникла з хижі, причинивши за собою двері з прибитими ззовні для виду двома дошками навхрест.

— Нащо ти докучаєш дівчині? — сказав осудливо Дуліб. — Зробила для нас так багато, як ніхто в цьому городі. Не повинен дивитися на неї, як просто на будь-яку дівчину.

— Оце! Кожна дівчина — це невідкрита земля. Невідкрита й незавойована. Вона жде, щоб її відкрили і завоювали. То вже так. Хоче цього, але й бореться проти цього. Як би те пояснив, лікарю?

— Бо в жінці, коли хочеш, міститься Бог. А Бог зітканий всуціль з суперечностей. Як сказано: десниця не відає, що робить шуйця. Так і Бог. Повеліває сушею, але й водами також. Запалює вогонь і гасить його вітром. І все те — водночас.

— Не знаю про Бога нічого, — зітхнув Іваниця. — Та й що мені до нього? Не бачив його ніколи і не побачу, бо й ніхто не бачив. Жінками ж населена земля. І що є солодшого на світі? Я завжди був добрий до них, і вони так само були добрі до мене. Щастя само приходило до мене, ніколи я не брав його силою.

— А нині?

— Нині взяв би й силою. Готовий на все. Хочеш щирості? Заважаєш ти мені, лікарю. Стримуєш, чи що. Та й сила — яка в мене тепер? Отут — у цій паршивій хижі? Як плазую в бузинові кущі за потребою, то й жити перестає хотітися. Хіба ти чоловік? Сидимо, ховаємося, ждемо. А чого?

— Треба виждати, поки помине якийсь несприятливий час, — ось усе, що можу тобі сказати. Аби могли вирватися з Києва, то пришвидшили б свій час, а так здалися на його волю.

— Оце! Час. А що воно таке — час?

Час став їхнім найлютішим ворогом, бо інших ворогів для них обох не існувало, поки ніхто не довідався про їхній сховок. З часом треба було боротися, його треба було згаяти, змарнувати на які-небудь дрібниці й дурниці; Іваниця діставав зі свого мішка ремінну вуздечку, яку прихопив з собою не знати й навіщо, сидів, перебирав її, подзенькував вудилами, мугикав собі щось під ніс. Дуліб розкладав пергаменти, перечитував понаписуване, намагався думати, але переконувався, що неспроможен до цього чи то через безглузду безвихідь, у яку потрапив, чи то через оте Іваницине перебирання вуздечки, яке лежало цілковито поза межами здорового глузду,

— Нащо ти взяв оту вуздечку? — питав його Дуліб.

— Оце! Кожен бере, що може.

— Маєш вдоволення, перебираючи ремінці та бляшки?

— А що маю робити?

— Ну… Я не знаю… Але міг би…

— То буду лежати. Ось відвернуся до стіни й лежатиму. Хочеш, щоб одвернувся од тебе? То й відвернуся.

Він справді ліг, одвернувся до стіни й затих.

– Іванице! — покликав через деякий час Дуліб.

— Ну?

— Образився?

— Оце! Коли тебе обдурено, то весь світ немилий.

— Ти й досі про оте наше суздальське сидіння?

— Може, й про те, а може, й про се. Знов сидимо. А за віщо? За когось і для когось?

— Там ми просто зготовлялися до важливої справи. Тут терпимо вже задля справи, яку спробували робити. Намовляли ми люд проти князя Ізяслава, виходить, отож Ізяслав міг нас закувати в залізо, а то й убити.

— Оце! Колись я був просто Іваниця і не мав клопоту ніякого. Тепер став тим, кого можуть убити. Хочуть убити. Шукають для цього, ловлять. А за віщо? В ім'я задуманого князем Долгоруким? З одного боку князь, з другого боку ще один князь. Іваниця між ними. Один князь може вбити Іваницю в ім'я другого князя. Та не в ім'я самого Іваниці, виходить. Чи був хто серед людей, хто просто захищав своє власне ім'я, Дулібе? І щоб убивали його за те, що він є — він, а не чийсь прислужник, посланець, вивідник, речник?

— Як на це подивитися. Коли ти переймешся думами князя Юрія, скажімо, тоді ти…

— Я не хочу перейматися чужими думами! Своїми хочу!

— Тоді треба їх мати. І такі, щоб підносили вони тебе над багатьма, щоб люди запалилися твоїми думами, пішли за тобою.

— А коли сам?

— Сам чоловік не може. Безсилий. І коли зникає, то безслідно.

— Зате мертвим судилася вічність. Так кажуть святі отці?

— Мертвим судилася вічність, але живим ще більше судилася вічність, — ось про що треба думати й дбати, Іванице.

Іваниця замовк, лежав тихо, може, заснув.

Ночі в них переплуталися з днями. В хижі панувала пітьма, вночі вона густішала, вдень трохи роз'яснювалася — ото й усього. А чи роз'яснювалося в їхніх душах? Ще чули іноді ночами, як похмуро кричить десь неподалік сич, віщуючи комусь скору загибель. Але кому? Знову нечутно й непостережно з'являлася Ойка ночами, про її відвідини здогадувалися вони лише вранці, коли бачили їжу, воду в дерев'яних цебриках — і для миття, і для пиття, хоч досхочу мали пива й меду.

Іваниця з того дня, як востаннє бачили вони Ойку, лежав, одвернувшись до стіни обличчям, так їв, так спав, коли ж не спав, то мовчав уперто й затято.

— Помився б ти, — порадив йому Дуліб, — Ойка тягає нам воду цілими цебрами.

— Навіщо?

— Ну, людині приємно бути чистою.

— Хто це знає?

— Кажу тобі — отож знаю. Хіба забув: я лікар.

— А в Суздалі і сам не мився, коли сиділи в порубі.

— Там не давали. Що б то й за поруб, коли б ми з тобою викупувалися та вихлюпостувалися? А отут Ойка старається. Воду носить. Хоч для неї мав би митися.

— Оце! Дівки люблять, щоб од чоловіка пахло чимось.

— Не свинею ж.

— Не свинею — то кнурякою!

Дуліб промовчав. Міг зрозуміти якоюсь мірою озлоблення Іваницине і навіть не подумав якось про те, що Іваниця досить невдало вибрав місце для проголошення своєї самостійності, хоч досі горнувся до свого старшого товариша, ішов усюди за ним, бо полишений в самотині, здавалося, не знав би, як ступити, що сказати, кому вклонитися. Йому потрібен був поводир, як сліпому Ойчиному батькові, інакше цей добродушний хлопець не вмів жити. Тепер же заволоділо ним озлоблення і, треба визнати, що ні час, ані місце до того не надаються аж ніяк. Та чи й може надаватися до цього будь-яке місце на світі? Втікаєш од зла, воно наздоганяє скрізь. Утікати й не слід. Ліпше боротися. Коли вмієш і можеш.

Схилившись над пергаментом, Дуліб писав: „Воля — це право до різноманіття. Вона мовби рідна сестра запамороченню голови. Водночас людина змушена вибирати, обмежуючи тим самим свою волю. Князі вибирають своїх підданих, піддані — князів. Князів вибирати — однаково що богів. Колись у нашій землі було багато богів. Вони відзначалися лагідною байдужістю, перед ними не доводилося гнути колін, вони вдовольнялися простою шанобою, не знали почуття заздрощів і мстивості, як нинішній християнський Бог. Тоді ти міг вибирати собі бога, перебирати всіх, поки натрапиш на того, який тобі до вподоби, і це багатобожжя більше відповідало різноманітності уподобань і нахилів людини. Бо вибирав тоді не просто бога, який подобається, а який потрібний саме тої хвилі. Тепер Бог один, отож і князь один. Хто хоче подобатися власному князеві, не може служити іншим. Тоді хто ж вільний, а хто раб? Ліпше називатися рабом і бути вільним у виборі, ніж називатися вільним, а по суті бути рабом, не маючи нічого, поза одним, назавжди даним тобі повелителем. Свобода загрожена щоразу, коли хтось хоче привласнити лише собі всі правди й слушності. Тому ліпше гинути з багатьма лагідними богами, аніж квітнути під владою тирана“.

Він писав довго, тоді відірвався від писання, поглянув на Іваницю. Той лежав собі обличчям до стіни. Не ворушився, спав чи думав, чи злостився просто, змішавши вже давно злість з нудьгою.

Дуліб записав ще:

„Між правом і примхою, між обумовленістю й випадком слід шукати початків віри. Початки віри завжди непростежувані, але тільки вони правдиві й гідні подиву“. Слово „подив“ насторожило лікаря. Він перечитав написане, і йому зненацька відкрилося, що думав зовсім про інше. Намагався виправдатися не знати й перед ким і не знати в чому. Ховав між рядками і між словами щось нове для себе, тривожне, може, й гріховне. Тому взяв ніж і рішуче зішкріб усе написане. А тоді похапцем, так наче хотів приховати щонайменші сліди, написав: „Війни не провадяться заради жалю“.

І знову шкріб пергамент, довго сидів, рука писала сама, коли ж вдивився в той химерний палімпсест, то вжахнувся. Там стояло поверх усіх отих слідів недавно написаного й зітертого: „З уст закам'янілих зворушена суть вийде, бо ж знайомих ніг поріг діждався“. А за ним: „Вона рідна сестра запамороченню голови“.

Дуліб підвівся, трохи постояв, лякаючись глянути бодай на те, що понаписував. Вже темніло, незабаром ні читати, ні писати не буде змоги, та й годі вже йому писати, коли це межує з божевіллям. Він знову присів над хартіями, перевертав їх так і сяк. Це можна було б назвати й не просто шаленством, а шаленством безладним, чи що. Поруч (а може, поверх): „Що ж можна вдіяти, маючи лиш одного Бога?“ — прочитувалося: — „Я твій дух люблю“, — а до слів: „Тоді хто ж вільний, а хто раб?“ — дописано якесь безглуздя: — „Розквітлу знаду, як цей вияв вицілувати“.

І з усіх отих безглуздо-легковажних палімпсестів висвічувалися лукавою синявою очі, які Дуліб побачив ніби щойно, в які зазирнув і не злякався дівчини, розбудженої під укривалом сну, дівчини, яка, здавалося, й не відала сну та ще й позбавила його інших. І його теж?

Це було вельми загрозливо. Що міг він мати спільного з Ойкою? Думав лиш про Марію, в найтяжчі хвилини самотності повертався спогадами до тих далеких тепер і мовби й несправжніх літ щастя, отого лякливо-солодкого їхнього ховання від цілого світу, їхніх незабутніх ночей, безжально розділюваних благопристойністю днів, які, зрештою, поклали край ночам, знищили їх назавжди й навіки.

Досі в нього була Марія, одна, єдина… Але ж сам написав: „Що ж можна вдіяти, маючи лиш одного Бога?“ Ні, то не про Марію, то про князів, про марноту київського Ізяслава і його бояр, про те, що за лісами підіймається новий чоловік, до якого мають линути погляди й серця, бо він прагне об'єднати все роз'єднане грізно й протиприродно.

Ойка стала поряд з ними, а не між ними, не йшлося тут про неї як про дівчину. Коли б Ойка не прийшла тої ночі до Стварникового дому, коли б не сказала: „До тебе прийшла“, — Дулібове серце, може, й не збентежилося б. Та й тепер не мусило бентежитися.

Бо коли й не Марія, то Іваниця. І як сказати, хто перший — Марія чи Іваниця? Марія була давно і вже не буде її ніколи. Боги теж умирають, як люди, інакше люди в них ніколи б не вірили. На місце померлих неминуче приходять нові. Ну, так. А Іваниця? А відданість справі князя Юрія? А твої літа? Він вмовляв себе так, ніби між ним і Ойкою справді щось зайшло, щось почалося невідворотне. Хотів зіпхнути збентеження в холодні краї розуму, нещадно розправитися там з ними, обсміяти, порозкидати, щоб не зосталося й сліду.

Вже стемніло в хижі й надворі, здається, той день мав бути неділею, над Києвом розлунювалися повільні недільні дзвони, десь у золотому смутку церков молилася чистота людська. За кого? А може, й не чистота, а просто — покора?

– Іванице, спиш? — спитав товариша, про якого хотілося думати прихильно й співчутливо. Іваниця мовчав — чи то спав, чи просто ображався.

Шаленство не давало спокою Дулібові, воно штовхало його до нових безглуздь; мало було отих зіпсованих пергаментів, вимагалися нові пожертви на шкоду здоровому глузду, і він не мав сили боротися, не міг далі сидіти в цій темній, смердючій, убогій хижі; нехтуючи обережністю, не ждучи настання ночі, вийшов за двері.

Теплі сутінки огорнули його ласкавою тихістю, наморочилася злегка голова. Надворі був вітер, палючий, безжальний, гострий, віяв неначе з пекла. Вітер нещастя, вітер голоду. Ось тут поряд лежав у голодній безнадії Київ, десь вмирали за шматок хліба люди, виснажені лихою зимою, затоплювані несамовитими водами Дніпра й Десни, обдерті дощенту боярами й воєводами. А тим часом у Войтишича напхом напхано клітки жирними, годованими, мов князі, курми: а ще далі, за курниками, лежать і відгодовуються, мов на заріз, двоє дужих чоловіків, які мали б не сидіти, а діяти, чимось зарадити тому, що твориться в цій землі, в цьому городі, під цим безжальним небом.

Дулібові так хотілося покартати себе, що забув про обережність, не злякався, коли несподівано з'явилася коло нього нечутна постать, виникла нізвідки, безшелесна, мов привид, та й хто б міг остерігатися такої зграбної білої постаті, в кожному вигині якої вчувалася приваба й принада!

То була Ойка. В кожній руці мала по начинню, виповненому, видно, до країв, бо несла обережно, звиваючись тілом під своєю просторою білою сорочкою; в таку пору, здається, ще не приходила ніколи; а може, в ньому все сплуталося, він не розрізняв уже давно днів, ночей, ранків, вечорів. Сон і ява змішалися для нього в якусь суцільну дрімотливість, з якої сьогодні виразно й болісно зродилося зненацька оте, що вигнало його геть за двері.

— Дай поможу тобі, — сказав тихо Дуліб і в темряві наосліп помандрував до її руки, і вперше пережив удар першого доторку до її тіла. Ойка не випустила свого начиння, і вийшло так, що Дуліб просто тримав її за руку, та й годі; безглузде становище, яке стало ще безглуздішим, коли дівчина вдала, ніби не впізнала його і навіть злякалася.

— Ой! Хто тут? — стишено вигукнула вона, проте не пробуючи ні втекти, ні відтрутити Дулібову руку, ні, ясна річ, передати йому те, що несла.

— Я, — сказав він розгублено.

— Хто? Не знаю.

— Дуліб.

— Це ти? — вона ще вдавала, ніби не вірить, їй кортіло вести цю гру безконечно, але не могли ж вони отак стояти: вона, тримаючи в обох руках тягар, а він, просто доторкуючись до шорсткуватої шкіри її зап'ястка.

— Дай поможу тобі, — попросив він.

— А що тут помагати! Знесу сама до хижі. А ти чом вийшов? Побачать!

— Хто ж тут побачить? Хіба твій сліпий батько?

— Батько й так знає.

— Міг би прийти провідати нас, коли так.

— Не прийде, бо вірний Войтишичу. Про вас мовчить задля мене. Так би виказав одразу. Батько не хоче знати нікого на світі, крім свого воєводи.

— А тебе?

– І мене.

Вона крутнулася, вирвала руку, прошмигнула до хижі, поставила те, що принесла, відразу вийшла.

— Тепер ховайся, — звеліла суворо.

— Коли ти ще прийдеш?

— Коли треба.

Він одважився на вихватку, яка личила хіба що Іваниці.

— Скажеш, то ждатиму тебе, — сказав не так з обіцянкою, як з благанням у голосі.

— Жди!

Вона війнула сорочкою і зникла.

Дуліб насилу зборов у собі бажання кинутися слідом за Ойкою. „За очима моїми пішло моє серце“. Довгий час вважав себе безвадним, тепер ставав безвладний. Доторк до Ойчиної руки, що його дівчина, може, й не зауважила, сповнив Дуліба такою розбентеженістю, що він по-справжньому злякався власної несамовитості. Щоб не піддатися спокусі справді кинутися за Ойкою, Дуліб повернувся до хижі, стиха обмацав принесене Ойкою, бо мало б воно ще зберігати на собі доторки її рук, тоді стиха покликав:

– Іванице!

Хотів упевнитися, що той спить, що ніхто на білому світі не був свідком того, що відбулося за дверима, отої першої зустрічі на самоті, першого дотику, перших слів, власне, ніяких, але однаково сповнених якогось аж надто високого значення.

— Спиш, Іванице?

Іваниця не відгукувався, лежав тихо, неначе вмер.

Та він спав завжди тихо, по-дитячому, вві сні людина завжди виказує себе найбільше, добрі й щедрі душею сплять тихо, дбаючи про інших навіть у забутті, зате самолюби, нахаби, забіяки хропуть по-звірячому, харчать, мало не хрюкають, полохливі скрикують крізь сон, схильні до страждань стогнуть і плачуть, безтурботні ж просто сопуть і посвистують, примудряючись іноді робити це і в напівсні, так що й самі чують, як воно посвистується й посопується в них тоді, як змагає сон.

Дуліб вмостився на своє ложе, знаючи, що до ранку не засне, але мав намір не думати ні про себе, ні про Ойку, хотів думати про щось значне, про високе, про справи державні; якби мав свічку, то записав би в пергаменти поверх отого безглуздя, що його допустився вдень, справді кілька важливих міркувань і спостережень, хоча й не мав певності у їхній важливості й першорядності. Можна записати, щоб згодом прочитав хтось про те, як збудовано велику споруду, як вмерло від голоду чи хвороб стільки та стільки людей, як убито було в одній битві сто воїнів, а в другій тисячу, як посаджено безневинними в поруби юнаків і старих, як… Написане зостається, в цьому його перевага над скороминущістю життя, та все ж ніщо й ніколи не замінить справжнього життя; і відчує жах голоду лиш той, хто вмирав голодною смертю, а доблесть битви знана тільки тому, хто, вражений списом або стрілою, упав, засміявся і вмер.

Тоді хто ж наважиться надати перевагу якимсь там розмірковуванням перед сповненим таємничої сили доторком до дівочої руки, першим дотиком, першим відчуттям того справді великого, задля якого й приходить людина на світ?

Тепер Дуліб жив розполовинено. Він перестав спати, бо щоразу хотів зустріти Ойку і доторкнутися до її руки; дівчина ж з'являлася то звечора, то пізно вночі, то вдосвіта; вона, мабуть, не знала, що то є сон, і хотіла позбавити сну й Дуліба, помітивши його схвильованість, яка могла б вважатися й запізнілою, коли взяти до уваги оті зимові Ойчині відвідини в Стварниковім домі.

Окрім того, лікар боявся за Іваницю. Засліплений своїм несподіваним почуттям, він дбав лише про те, щоб Іваниця ні про що не довідався передчасно, так ніби тим міг зарадити хлопцеві, порятувати його від неминучості, якої так чи інакше не можна було уникнути.

Щоразу перед тим, як вислизнути з хижі, і після повернення Дуліб повторював своє: „Спиш, Іванице?“, і щоразу відповіддю йому була мовчанка. Іваниця лежав обличчям до стіни, нерухомий, мовчазний, мовби мертвий.

Обережність лишилася тільки для Іваниці. Поза тим, для Дуліба і Ойки все було байдуже. Знали свої дивні зустрічі в темряві, сліпі доторки, слова без значення, але й того було їм задосить. Виникали щоразу в них суперечки, бо Дуліб хотів помогти дівчині, а вона відмовлялася, або ж просив він, щоб менше носила вона їм, на що вона теж не приставала. Пробував випитати в неї трохи більше про те, що діялося з нею досі, вона відбувалася одним-двома словами, коли ж хотів довідатися, що в Києві, кидала коротко: „Голод!“ Міг витлумачувати те слово будь-як: немає хліба, немає волі, немає мудрості, немає честі, немає любові. За всім — голод, голод, голод.

Раз згадав її біле козяче хутро. Було чимось невіддільним од неї, дивувався, що скинула. Адже торік носила його навіть улітку.

— Восени тут був, а не влітку, — поправила вона його.

— Але ж було ще тепло.

— Вдень, а не вночі.

— Придбати б хотів тобі нове хутро. Багате й пишне.

— Нащо воно мені? Козиняче ношу для батька. Воно зберігає свій запах, батько чує мене віддаля.

— Я подарую тобі хутро з запахом волі, пронизливим і гострим, лісове роздолля вчуватиметься в ньому і невситима жадоба до волі.

Він поцілував їй руку, і Ойка не відсмикнула її, не втекла, стояла тиха й принишкла. Та згодом у ній все ж перемогла дикуватість, дівчина вивернулася з-під руки в Дуліба і зникла.

— Спиш, Іванице? — кинув він у темряву своє звичне, хоч голос мав не такий, як завжди, голос зраджував його, так що Іваниця навіть крізь сон мав би відчути й стривожитися, хоч і запізно.

Вітер надворі не вщухав, то посилюючись, то влягаючись трохи. Ойка вибирала години, коли вітер лютував з особливо нещадимою силою; вона й сама була мовби зіткана з вітру, виникала непростежено, неначе прилітала, хапливо ставила своє начиння і вже летіла назад, і не було надії затримати її. Дулібові спіткання з дівчиною видавалися йому щодалі коротшими, була в них теж летючість, од якої в серці тривав безмежний біль і нетерпіння.

— Ти так швидко зникаєш, — поскаржився їй Дуліб. — Чи не подумала, як мені боляче?

Вона стиха засміялася в темряві, не наближаючись до нього. І відразу втекла, так ніби не хотіла визнавати ні страждань, ні співчуття. Нестримна чи невтримна — так і не міг ніяк визначити.

Але якось прибігла десь уже на зламі ночі. Надворі шаленіла буря, сорочка лопотіла на Ойці, мов вітрило, волосся дівчині розліталося так, що не знала вона, за що перше хапатися: чи збирати волосся, чи гамувати на собі сорочку; тут можна було злоститися й сміятися водночас, зраділо віддатися на волю вітрові або ж плакати від безсилля. Вона ж обрала інше, їй захотілося заплутати а бурю ще й Дуліба. Ойка наблизилася до нього на відстань досить небезпечну, але трималася лише стільки, щоб устигнути вимовити: „Іди за мною“. Чи й справді вимовила, чи йому вчулося в шумі й завиванні бурі, але Ойка відскочила, і він пішов за нею, змагаючись з вітром і власною невпевненістю. Вітер відштовхував його, від! кидав назад, вагання розшматовували його, він готовий був стати, вернутися, але саме тоді почув знову: „Іди зі мною!“ Почув чи вчулося?! І знову ішов, біг, пролазив крізь якісь кущі, забирався в гущавиння, де вже вітер здавався тихішим, десь летів тепер угорі, в темряві, шаленів там, гримів, реготав, і в його багатоголоссі Дулібові вчувалося знову й знову: „Іди за мною! Іди за мною!“

Він наздогнав Ойку в непролазних хащах, темних і пронизливо пахучих: чи то бузок, чи бузина, чи пагілля молодих кленів, — хто там міг розібрати. Далі йти було нікуди, бачили вони обоє, але вона ще повторила, не маючи сили зупинитися: „Іди за мною!“; коли ж і не вимовила тих слів, то він однаково їх почув, задиханий, узяв її за руку, сказав зовсім безглуздо:

— Не думав я… Вона мовчала.

— Що тепер? — знову спитав він.

— Що? — спитала й вона.

— Вивела мене, виманила, а що тепер?

Вона мовчала, тільки здригалася всім тілом, а може — то вітер?

— Як же Іваниця? — спитав він безпорадно, маючи на увазі не Іваницю, а себе самого, і дівчина, щоб порятувати його від безпорадності, пішла йому на поміч.

— А що мені до нього? — сказала вона зухвало.

— Марив тобою до Суздаля, і там, і звідти, й тут… Це в нього таке вперше…

– І в мене вперше… Чоловіки рвалися до мене, а я нікого не хотіла. Всі осоружні…

Він поцілував її розпачливо і задихнувся од того поцілунку, так ніби то було вперше в його житті.

Вона все ж таки спромоглася знову вирватися від нього, відскочила, десь зникла; він вирушив на її пошуки, обоє опинилися під якимись деревами, на маленькій, завбільшки з долоньку, галявині. Дуліб вважав, що між ними сталося найголовніше, що вже Ойка не втікатиме під нього, він простягнув руки і, здалося, мав уже дівчину В обіймах, але вона вив'юнилася, відбігла, відстрибнула; вона рвалася до волі, не наважувалася розпрощатися з незалежністю; між ними виникла запекла змаганина, боротьба, майже зненависть; коли ж чоловік нарешті переміг, то відповіддю йому було гірке ридання і безмежний розпач.

…І був вечір, і був ранок — день перший.

Барви нового дня і далекий крик якогось птаха відірвали їх одне від одного, вони розійшлися мовчки, але в тій мовчанці було так багато слів, що несила їх сказати за ціле життя.

Було б жорстоко впевнюватися ще й тепер у тому, що Іваниця спить. Дуліб прокрався до хижі, зготовляючись відразу влягтися на своєму місці без звичного „Спиш, Іванице?“, але якийсь дивний звук змусив його насторожитися, роззирнутися довкола в напівтьмі; коли ж око призвичаїлося, то лікар відразу зауважив, що Іваниця, хоч і повернутий обличчям до стіни за звичкою, все ж якось мовби лежить не так, як досі бувало, щось тут було інакше, хоч і важко було відразу визначити; і отой дивний звук, який нагадував плюскотіння дощу знадвору, теж ішов ніби звідти, де лежав Іваниця. До краю стривожений, Дуліб тихо підійшов до свого молодого товариша і тепер уже виразно побачив, що в того здригаються плечі.

– Іванице, що з тобою? Ти спиш?

Відповіді не було, а плечі так само здригалися, а до плюскотіння дощу додалося ледь чутне скімлення, але відразу й урвалося.

Дуліб поклав руку Іваниці на плечі, схилившись зовсім низько, зазирнув у обличчя. Хлопець плакав. Не розплющуючи очей, відвернувшись од усього світу, за ливався слізьми й здригався всім тілом болісно й гірко. І

— Ну чого ти, Іванице? — Дуліб відчував, що не має чим утішити хлопця, але не міг стриматися від пустих в такому випадку слів. — Чуєш, Іванице?

Іваниця несподівано відкинув Дулібову руку, рвучко сів, тернув очі, кинув з ненавистю й злобою:

— Що буде? Що тепер буде? Чим потішиш мене? Думав, я не чув? Всі ночі не спав і все знаю. І сьогодні — знаю…

— Тут ніхто не винен, — пробурмотів розгублено Дуліб. — Це відбувається поза нашою волею. Знаєш і сам…

— А хіба від того легше? Рабом твоїм звуть мене і князі, й бояри, тепер вийшло — у всьому раб.

— Ти мій товариш, Іванице. Єдиний і найдорожчий.

— А в любові товариша немає.

— В нас з тобою є велика справа спільна.

— У тебе є, а в мене — нічого.

— Діждемося князя Юрія, і обидва будемо однаково щасливі.

— Оце! Однаково!

Дуліб хотів обняти його для заспокоєння, але збагнув, що було б святотатством: тими самими руками, якими обіймав Ойку, пробувати втішити товариша.

— Ти ж твердий чоловік, Іванице, — сказав йому майже суворо. — Не маю тебе чим втішити. Але життя довге, і треба жити. Чуєш мене? Ми ще вийдемо з цієї убогої хижі, не вік же нам тут сидіти!

День той видався обом неначе вік. Дуліб мовчав, відчуваючи себе винним перед Іваницею, хоч яка може бути провина в любові? Іваниця ж мовчав, як і багато днів перед тим, бо тепер не мав підстав порушувати свій звичай, а чи примху свою, викликану попервах образою на Ойку та Дуліба, а вже після сьогоднішньої ночі, може, й ворожнечею. Не завжди легко встановити, коли між двома, буває, і найвірнішими друзями пролягає тінь недовір'я, заздрощів чи неприязні. Тут це давалося простежимі з точністю до години. Дуліб відчував цілковите безсилля відновити давні їхні взаємини з Іваницею і через те ще глибше занурювався в мовчанку, сидів безрадно, не маючи сили навіть розкласти свої пергаменти (бо й що б міг туди вписати, окрім сум'яття душевного?). Іваниця ж за звичаєм лежав обличчям до стіни, не приторкуючись цілий день до їжі.

Ойка не прийшла ні вдень, ні вночі. Дуліб посилав мовчазні, вкрай суперечливі благання в простір: „Прийди! Ні, не приходь! Прийди! Не приходь!“ Мукою було очікування дівчини, але ще більшою мукою, знав напевне, була б тепер зустріч з нею, коли ти бачиш, що за кожним порухом твоїм мовчки стежить Іваниця.

Дівчина мовби відчула все, що діється в тісній хижі, і не прийшла. В тому була полегкість для Дуліба, але вже на ранок наступного дня він збагнув, що невідомість, непевність — набагато болісніша й нестерпніша. Мов хлопчисько, він страждав од похмурих припущень, малював собі розмаїті жахи й нещастя, які могли б спіткати Ойку, карався власною безсилістю й відірваністю від того заплутаного, жорстокого світу, в якому десь мала самотою жити дівчина, змагаючись з насильством, підозрами, ненавистю. Чи були і чи будуть ще коли-небудь часи такої ненависті між людьми?

Однак сталося таке, чого Дуліб ніяк не міг припустити: Ойка прийшла вдень, прийшла, майже не ховаючись, зраділо вскочила до хижі, стала коло порога, крутнулася завзято, зухвало, розжбурюючи по всіх закутках цілі оберемки чортів з своїх синіх очей, гукнула до обох одразу:

— Лежите, а вже князь ваш іде на Київ!

Іваниця не зворухнувся, Дуліб став, видивився на Ойку.

— Правда? — поспитав. — Звідки довідалася?

— А звідти. Гінця прислали до Ізяслава Давидовичі з Чернігова. Вже Долгорукий у вятичах.

— Чуєш, Іванице? — сказав Дуліб. — Скоро будемо на волі.

— Не знаю, — буркнув Іваниця, Ойка засміялася.

— Що ж ти знаєш?

— Нічого! І не хочу знати!

Дівчина метнулася по хижі, зазирнула до посуду, в якому приносила їжу, помітила, що там усе неторкане з учорашнього дня.

— Та ви як? Не їли нічого?

– Іваниця не їв, — сказав Дуліб, хоч і сам не пам'ятав, чи брав що-небудь у рот.

— Ото він і озвірів од голоду, — засміялася дівчина.

Велася вільно, так ніби й не було вітряної ночі, не було шепоту „Іди за мною“, не було нічого. Забрала посуд, метнула погляд на Дуліба, аж йому потемніло в очах, і він розгублено тернув собі чоло, кинула чи то заохотливо, чи ущипливо:

— Думайте про свого князя!

І зникла, знову ж таки майже не ховаючись, мабуть, упевнена в скорому приході до Києва Долгорукого.

Аж тоді Іваниця заворушився, сів на своєму ложі, покліпав сонно очима, промовив:

— Оце! Наш князь, ваш князь. Князі відбирають волю, князі повертають волю. А навіщо ж тоді народжується чоловік на цей світ, коли воно так ведеться?

— Вибирати князів, то теж добра воля, Іванице, — радо обізвався Дуліб, вірячи, що між ними все повертається, налагоджується знову. — Не вони нас вибирають: ми їх. Ось де вільна людина, коли хочеш!

— Оце! Вільний! То я сиджу в суздальському порубі, то в цій хижі! Ніхто не знає, чи я ще живу і чи є на світі, чи мене й нема! Та й сам я вже не знаю.

— Світ, Іванице, хоч і великий, та його без тебе так само нема, він не може вважатися повним. Рано чи пізно світ згадає про тебе. Сьогодні — це Ойка, яка приносить тобі їсти, завтра — князь Юрій, який іде з полками також і для того, щоб визволити тебе й ще багатьох таких, як ти.

Долгорукий справді вже йшов на південь. Довго вагався, шукав привід, коли ж прибіг з Києва розшарпаний, не схожий на самого себе Ростислав і не своїм голосом повідав отцеві свою ганьбу, якої зазнав од Ізяслава, Юрій сказав при всій дружині:

— Отож ні мені, ані дітям моїм нема честі в Руській Землі,

В своєму потаємному пергаменті записав коротко: „В літо 6657 пішов на Ізяслава“.

Він пішов з синами Андрієм, Ростиславом, Борисом і Глібом, покликав з собою князя Івана Берладника з берладниками, взяв обох дочок — Євфимію і Ольгу, бо одна мала їхати до Олега Святославовича в Новгород-Сіверський, друга ж напросилася подивитися Київ. За князівськими дружинами й полками йшли великі товари з припасами, їхали священики, жони, прислужники, їхав і Силька, прибічний літописець князя Андрія, і, хоч мав би передовсім скупчувати свою увагу на вичинах свого власного князя, не міг промовчати й про Долгорукого; ось так і зберігся запис про те літо, яке слід би назвати було вирішальним у затяжливій сутичці між Ізяславом і його стриєм.

Приберігаючи розлогість описів і пишнослів'я для князя Андрія, Силька писав про Долгорукого досить стисло: „Ростислав же прийшов до отця свого в Суздаль, і вдарив перед ним чолом, і сказав: „Чув я сам, що хоче тебе вся Руська земля і чорні клобуки, і мовлять про Ізяслава, що збезчестив їх до краю, і просять тебе йти на нього!“ Гюргій зжалився над синовим соромом і, сказавши „то вже в Руській землі нема честі ні мені, ані моїм дітям“, скупчив силу свою й, звідомивши половців, вирушив, сподіваючись на Бога, в день 24 юня і через вятичів. Прийшовши туди, став Гюргій коло Яришева, і тут до нього на Спасів день приїхав Святослав Ольгович і рече: „Брате, то ворог нам усім Ізяслав, відаєш, що й брата нашого він убив“. Гюргій пішов звідти на Стару Біловежу й стояв там місяць, ждучи до себе половців і од Ізяслава покорення, та бачачи, що від Ізяслава нема звістки, пішов звідти до Супоя. На Супої приєдналася до Гюргія сила-силенна диких половців, і він сказав: „Підемо до Переяслава, вже туди має прийти Ізяслав з покоренням“. Прийшовши туди, стали коло Кудинова сільця, по той бік Стрякової гори. Три дні стояв так Гюргій, а на четвертий пішов мимо города, по зорі ісполчився і став! між валами… Так стояли полки аж до самого вечора, аі вночі насупроти них вийшли полки Ізяслава і брата його Ростислава й стали по сусідству. Уночі Гюргій послав до Ізяслава сказати таке: „Ось, брате, приходив до мене і землю повоював, і старшинство моє порушив, нині ж, брате і сину, заради Руської землі й люду не проливай крові християнської, а дай мені Переяслав, щоб посадовив я сина свого там, а ти сиди князюй у Києві, коли ж і не хочеш того сотворити, то розсудить нас Бог“. Ізяславу те не сподобалося, він не відповів нічого, а виправився з города й став на оболоні, готуючи ще й товар свій на ранок. Гюргій з Святославом Ольговичем і Святославом Всеволодовичем, побачивши, що вже йдуть полки, виступили проти них, минули вал і зупинилися. І дивилися полки один на одного, лиш стрільці перестрілювалися між собою, і так було до вечора. Гюргій вернув свої полки і полки Святослава Ольговича та Святослава Всеволодовича, щоб сховати їх за товаром, та побачили, що за ними посунулися полки Ізяславові. Тоді вони знову повернулися проти них, і поставив Гюргій синів своїх по праву руку, а Святослава Ольговича і синовця його Святослава Всеволодовича — по ліву, і ось тоді й зступилися полки. Саме сходило сонце, як почалася зла битва поміж ними, і перші побігли поршани, а тоді Ізяслав Давидовим. Полки Ізяславові та Ростиславові, забачивши таке, прийшли в сум'яття, і багато воїнів їхніх було перебито, багатьох забрано в полон, а сталося те августа в двадцять третій день“.

Треба визнати, що звідомлення Сильчине трохи щедріше, ніж оте Юрійове: „В літо 6657 пішов на Ізяслава“, Ш ощадливість вислову доведено до меж, прямо скажемо, загрозливих, так що згодом не розгадаєш не те що подробиць, а й причин, сенсу діяння. І хоч Силька ненабагато щедріший стосовно Долгорукого, та його можна зрозуміти, бо відома йому вже була відраза Юрієва до занадто обтяжливих описів і до свідчень людей сторонніх. Опріч того, в заслугу Сильці слід поставити ще й те, що пін наважився, як видно з його письма, відкинути все, чого суворо навчав його ігумен Ананія. А чого, до речі, міг навчити ігумен простого київського хлопця, висмикнутого майже силоміць з питомого його оточення і замкненого навіки в безвиході монастирській? Вірі передовсім і загалом лиш вірі. Священики вважали за свій найперший обов'язок зміцнювати віру, а не заохочувати допитливість, яка йшла в людей ще з часів поганства, вкоріненого так міцно, що й досі подавало воно свій голос то від далеких ятвягів та пруссів, то й із поблизьких пущ та боліт, куди зіпхнуте було могутнім християнським Богом.

Зміна віри найперше шкодить історії. Там, де віра не змінюється, історія завжди відзначається більшою достовірністю. Християнські священики заплутали літописи всіх навернутих ними народів, знищили й спотворили перекази галлів, валлійців, ірландців, саксів, слов'ян, фіннів, навіть ісландців, хоч серед того маленького народу, де пам'ятали навіть імена всіх тих, хто першими переплив холодне море й ступив на непривітну, розклекотану від підземного вогню землю, здавалося б, мали існувати й не легенди, а точні історії, не покаламучені ніякими вигадками і брехнями. Однак слуги нового Бога, переслідуючи й нищачи істину, всіляко підтримували всезагальне легковір'я, бо на ньому будувалася їхня власна значимість, через те звичка до легковір'я, лжі стала такою, що не існувало нічого, в що люди не готові були повірити. Ніщо не ображало їхнього жадібного слуху. Розповіді про передрікання, чудеса, видіння, лихі прикмети, жахливі явлення небесні, найдикіші безглуздя передавалися з уст в уста, переписувалися з книги в книгу, мов найбільші скарби людської мудрості. Спраглі істини, люди замінювали її вигадуванням дурниць і брехень, а щоб вигадкам вірилося, то дочіпляно їх до подій справжніх у такий химерний спосіб, що важко було й збагнути, де ж правда, а де лиш гра уяви. Так ігумен Данило, який ходив у Єрусалим в часи князювання Святополка Ізяславовича, розповідаючи про те, як бачив своїми грішними очима самозапалення кадил на могилі Христа, кликав у свідки своїх супутників новгородців і киян Седеслава Іванковича, Горослава Михайловича та двох Кашкичів і додавав для ще більшої правдивості І опис того світла; мовляв, „святе світло горить не так, які вогонь земний, але світиться інакше й вельми гарно, а полум'я його червонувате“.

Може, Силька й повірив би в святий вогонь, у дияволів, у кінець світу, у новий всесвітній потоп, та, видно, З різонуло його відворотне життя ігумена Ананії, хлопець озлобився душею, а людина в такому стані надає перевагу лише справжньому, хоч яке воно було б непривабливе, жорстоке, а то й ганебне.

Однак Сильчина рука була занадто стриманою в описі того походу, який, власне, поклав початок здійсненню великої справи, задуманої Долгоруким багато літ тому. І Може, він ще не все знав, може, не навчився на той час | ставати на місце кожного, про якого оповідає, бо для | цього, певно ж, треба мати душу велику, якою Силька, здається, похвалитися не міг.

Виклад подій почати треба з того, що ніхто не повірив, ніби Долгорукий справді йде на Київ. Не повірив і Ізяслав, одержавши звістку від Давидовичів з Чернігова про те, що Юрій уже ввійшов у землі вятичів, якими володіли чернігівські князі. Бо коли Долгорукий не став захищати суздальської землі від київських, смоленських та новгородських полків, що зробити йому було б набагато простіше й легше, аніж вирушати на південь, зазнаючи злигоднів у путі, нестач війська й припасів, коли, отже, він сидів тоді в Суздалі й спокійно приглядався, як Ізяслав з братом і сином плюндрують його землю, то хто ж міг збагнути його нинішній намір, і чи то справді могло таке бути, щоб полки Долгорукого бралися аж на Київ?

Та ще й не встиг Ізяслав як слід подумати і поплакати прилюдно серед своїх бояр та воєвод, а вже Київ загримів у щонайдальших своїх закутках, на торговищах, у церквах, на вулицях, серед димів Гончарівки й Кожум'як, дзенькоту ковальських молотів, стукоту теслярських сокир, погуків на почайнинських пристанях, по дворах і в хижах; услід князеві і його прислужникам котилося, розлунювалося, несамовитою страшне, загрозливе, як небесне знамення, як заповідання неминучості, слово: „Долгорукий!“

Ізяслав мерщій спорядив послів до Володимира Давидовича в Чернігів, нагадав тому про хресне цілування, велів їхати до Святослава Ольговича, щоб зготовлявся й той та з усіма доспівав до війська Ізяславового і разом виступав проти Юрія.

Святослав теж ще не вірив у справжність намірів Долгорукого. Він нічого не відповів послам, затримав їх, поставив коло них сторожу, щоб ніхто не довідався, з чим приїхали, сам же мерщій погнав вірних людей настріч князеві Юрію спитати того: „Чи справді йдеш? І на кого? Чи не на мене, чи не погубиш волості моєї?“ Юрій відповів: „Як то не справді? Синовець мій Ізяслав прийшов на мою землю, повоював її, попалив, та ще й сина мого вигнав з Руської землі, і волості йому не дав, і соромом мене покрив. Тепер або ж сором з себе скину й за землю помщуся і честь свою відновлю, або ж голову покладу“.

Святослав умів вибирати дужчого; від недовір'я він вмить перейшов до впевненості в силі Юрієвій, раз той з такою безстрашністю й нагальністю кинувся на свого забіяцького синовця, тому прикликав Ізяславових послів і велів передати київському князеві таке: „Поверни мені все, що скажу, з майна брата мого убієнного, тоді лиш з тобою буду“. Цим він одступався од свого хресного цілування Ізяславові й ставав на боці Долгорукого, київський князь втрачав одного з своїх досить непевних союзників, але це його ще більше ствердило в переконанні, що Юрій цього разу має наміри дуже грізні.

Тоді Ізяслав мерщій спорядив гінців до свого брата Ростислава в Смоленськ, прикликуючи його на поміч, але тепер уже смоленський князь не міг повірити в справжність походу Долгорукого і звелів переказати Ізяславові, що вирушить лиш тоді, коли суздальці пройдуть Чернігів і вдарять ще далі на південь…

А Святослав тим часом виїхав навстріч Долгорукому, й зустрілися вони коло Яришева, разом обідали, і вірний Вацьо затягав пісню про те, що „хто кого спограє, той того спіймає, а князь спограв, да й ворога спіймав, прив'язав коню до хвоста. А пустив коня по пужарищі. Чорний пужарець ніженьку коле, ніженьку коле, все підбуждає, що сліди кровця все заливає, а чорний ворон все залітає, а з слідів кровцю все випиває…“

— Не проливати кров іду, — сказав Юрій, — бо міг би пролити її ще взимку, зустріти Ізяслава на Волзі, вирізати на пень усю його дружину. Але навіщо? Хай злякається моєї сили і відступиться — ото й усього. Не спалю жодного города по путі, нічого не поруйную, бо вже до сить було руйнувань. Можу взяти будь-який город, і самий Київ так само. Поставлю ящики, з яких метатимуть у город бочонки з горючою смолою, важкі бруси, втикані гострим залізом, каменюки. Звелю спорудити з дубових колод вежі й на котках підтягну волами до самих валів городських, а з веж вої суздальські стрибатимуть на голови обложених. Проб'ю брами стіноломами. Ввійду в город, сяду. То й що? А згодом супротивник мій так само обложить у городі мене і почнеться те саме. Треба, щоб у цілій землі був один-єдиний господар і не мав він супротивників, а всі людове щоб були заодно. Половців наймаю навіщо? Бо живуть на нашій землі, вже їх нікуди не подінеш, раз прийшли сюди ці люди. Окрім того, хочу відвернути їх від набігів та грабувань, привчати до нашого способу життя. Не кожен це збагне, а дехто й не захоче ніколи збагнути — та перед сумлінням своїм чистий я.

Товстий Святослав Ольгович мовчки сопів за столом, не знати, чи й вірив словам Долгорукого, чи ще й досі роз'їдали його сумніви; коло нього сиділа й княгиня, так само товста, як і муж її, але тілесність її походження була благородного й високого: княгиня ждала дитяти.

Тож Вацьо, на зморгнення князя Юрія, затягнув, а дружина весело підхопила пісню, яка розм'якшила відразу обросле жиром серце князя Святослава: „Воротаре, воротаре, відтвори воротонька! А хто воріт кличе? Князеві служеньки. Що за дар дасте, що за дар дасте? Мізинне дитятко, мізинне дитя. А в чім те дитятко, а в чім те дитя? У сріблі, в золоті, в ткацькій роботі!“

На ранок княгиня розрішилася донькою, названо було дитя Марією; Святослав затримався на суботу й неділю, а в понеділок вирушив зі своїм полком, наздогнав Юрія і приєднався до нього.

Покликано було й чернігівських князів, але від них прийшов лише Святослав Всеволодович, який тримався свого рідного стрия, а Володимир та Ізяслав Давидовичі стали виказувати Юрієві за те, що не захистив їх, коли Ізяслав палив городи в Задесенні (вони мовби забули, що Долгорукий не став захищати навіть своєї, Суздальської землі від розбійницького нападу Ізяславового, тим самим показавши всім, хто ж справді забіяка в цій землі, а хто князь мирний), пиховито заявили, що не можуть гратися душею, і вже коли цілували хрест Ізяславові, то не відступляться від свого цілування. Видно, Давидовичі, так само, як і всі, не вірили ні в справжність намірів Долгорукого, ні в його вміння вести війну, ні в його перемогу. А коли й закрадалася в них думка про ймовірну звитягу Юрієву, то не дуже лежало в них до цього серце, бо знали: тоді й Чернігів з'єднається з Києвом в одне, і вже справді не доведеться ні їм, ні дітям їхнім „гратися душею“, як уміли чернігівські князі, починаючи ще аж від часів Ярослава Мудрого.

За місяць ждання коло Біловежі сила в Долгорукою зросла неймовірно. Прийшли половці, прийшли берладники, про яких ніхто й не чував досі і не міг уявити, скільки їх насправді і які вони. Ізяслав знову погнав послів до Ростислава в Смоленськ з тривожним закликом: „Брате, вже Гюргій поминув Чернігів, приходь, та разом побачимо, що нам Бог дасть“.

В Києві було голодно й тривожно. Тепер не стояли по досвітках вози перед брамами великого города, торжища! наполовину опустіли, продавалися там хутра, коштовні тканини, вироби з заліза, срібла, золота, щодень намножувалося жебрацтво, крадено й з'їдано коней у дружини і у воєвод, ждали нового хліба, але зерно, посіяне повесні в суху землю, не проросло, його вивіяли й порозносили люті вітри, які гасали над усією землею з самої зими, не втихаючи, не влягаючись, так ніби заповзялися по! кінчити з усім сущим, передовсім з родом людським.

Слово „Долгорукий“ гриміло повсюди, як запорука порятунку, надія на вибавлення, ніякі кари не могли за›1 радити, тисяцькі були безсилі, у восьминника Петрила, коли ставав він перед князем, очі металися, мов дві повії царгородські, але втішного сказати Ізяславові не міг, хоч і перелічував, скільком заткнуто горлянки, скількох киї нуго до порубів, скількох послано туди, звідки не повертаються, чим порушено споконвічні київські правди й звичаї, за якими людину заборонялося карати смертю навіть за найтяжчі провини, обмежуючись щоразу лише вірами.

Ізяслав їздив по Києву, плакав прилюдно, збирав на трапези дружину, боярство, ліпших мужів, велів пускати туди й гольтіпак, щоб розносили вони по всьому городу його слова, скаржився на Долгорукого: „Аби ж він прийшов лише з синами, то яка йому волость до вподоби, ту! й узяв би. А він привів на мене диких половців і ворогів моїх Ольговичів, отож і хочу битися!“

І поки плакав та підгодовував своїх наближених та й знов плакав і виказував Юрієві за його дружбу з половцями, сам потаємно послав до бунтівливих половецьких ханів одного з чотирьох Микол, а саме Безвухого, пустивши перед тим чутку про тяжку неміч бояринову й оголосивши розшукування свого прибічного лікаря Дуліба, який, єдиний лиш, міг порятувати вірного боярина.

Про половців мова повинна бути осібна.

Ніхто не знав, звідки прийшли половці, а було те ще при синах Ярослава Мудрого. Вони витіснили печенігів, ще дикіших за них, зайняли їхні степи, не змирилися з руськими князями, як то зробили торки й чорні клобуки, яким київський князь відвів землі понад річкою Рось і пустив аж до Прип'яті, так що з одного боку Київ мовби стерігся городом Торчеськом, а з другого — Чорнобилем. Половці не хотіли закорінюватися в землі. Все їхнє життя було суцільною втечею, вони міняли небо і землю, траву і вітер, нітрохи не змінюючись самі. На землю, куди приходили, дивилися, як на свою власність, і для тих, хто там народжувався, ставала вона на час коротший чи довший батьківщиною. Гнали поперед себе безліч рогатої й дрібної худоби, та головна їхня турбота й дбання зосереджені були на конях. Звиклі з дитинства їздити верхи, вони вважали принизливим ходити пішки. Часто сідали на коней боком, по-жіночому, й так сидячи вели мову про справи, роздумували, сперечалися, продавали, купували, пили, їли, спали, схилившись на вузьку шию свого скакуна, і бачили в снах нові землі, нове небо, нові трави, нові вітри. Найщасливішим вважався той, хто гинув у битві, їхнім перемогам раділи навіть звірі й птиці; вовки вибігали з байраків і, задираючи морди до неба, щасливо завивали; орли й жовтоногі птахи радісно кричали на перемогу; половецьким богом була лиш сила, їй вклонялися, їй приносили пожертви, найсолодшою з яких була знову ж таки перемога, бо поразка вкривала ганьбою ціле плем'я і цілий народ; щасливі очі, які не бачили поразки, щасливі вуха, які не чули про неї; жони половецькі при поразці вбивали втікачів, у грудях яких серця дрижали удвічі дужче, ніж у грудях хоробрих, різали старих, задушували новородків, кидали їх під кінські копита і заколювалися самі. Пісень співали про землю, коней, ранкові зорі й смерть воїнів, а більше й ні про що. Зверталися в пісні од імені мертвих героїв до вороння й орлів: їж, орле, мою юність, наситься моєю мужністю, твоє крило виросте від того на лікоть, а пазурі — на п'ядень.

Володимир Мономах ціле своє життя бився з половцями, хотів упокорити їх, приборкати, розсіяти; прозвано його грозою половців, бо справді замкнув їх у їхніх стійбищах: боялися самого імені Мономахового, однак по смерті князевій знову піднялися племена, взялися за своє; стугоніла земля від їхніх коней, горіли села й городи від набігів. Мономах замирився з двома колінами половецьких ханів Гіргеня й Осеня, породичався з племенем Осеневим, взявши синові Юрієві в жони дочку його сина Аєпи, тоді як Олег чернігівський своєму синові Святославу взяв онуку Гіргеневу. Згодом, коли хана Аєпу отруїли волзькі булгари, Юрій ходив мститися за свого родича, і то був його єдиний похід, в якому він припустився руйнувань, пожеж і несправедливостей, хоч, кажучи щиро, провина в тому була не Юрієва, а його диких родичів, які супроводжували його в поході.

З тих пір Долгорукий дуже обачливо запрошував половців; коли ж таке ставалося, то неодмінно умовою ставив перед ханами стримувати воїнів своїх від грабувань і насильств.

Та не всі коліна половецькі були прихильні до Юрія. Коліна, що вели свій рід від ханів Ітларя й Китана, підступно вбитих Мономахом у Переяславі, ставилися вороже до руських князів, підбурювали й інші племена, де були хани Товлій, Ізай, Бокмиш, Осалук, Седвак.

До них і метнувся Микола Безвухий з коштовними дарунками від київських бояр і з намовлянням ударити несподівано на торків та чорних клобуків на Росі, бо ті вагалися тим часом, чи посилати підмогу Ізяславові, чи ждати Долгорукого й перейти на службу до нього, як до князя старшого в роду Мономаховім, а отже — надійнішого. Безвухий шепотів ханам, що князь київський не стане захищати своїх диких поршан, а Долгорукий не встигне прийти на підмогу, отож половецькі воїни можуть порозкошувати там досхочу і взяти здобич, тоді як князі стоятимуть один насупроти одного та похвалятимуться.

Хани вузькооко підморгували, похитували головами, перебирали дарунки, мовчали; вони відразу збагнули, що цей безвухий чоловік не жде від них мови, бо ж однаково нічого не почує, хоч що б йому мовили. Його призначення — говорити, передавати веління, просьби, намовляння. Щоправда, наставляючи долоні, він мовби намагався прислухатися, але волів би чути не слова, а радше дику клекотняву на берегах Росі. І ось тоді, коли ще безвухий боярин сидів у просмерділому степовому станові і ласував кінською печінкою, зібрані докупи з кількох найдикіших племен воїни вдарили на чорних клобуків, налетіли, як вітер, попалили, поруйнували, пограбували і зникли, невловимі, некарані, злочинні, не знати якою злою силою кинуті на мирних людей, які були, власне, їхніми єдинокровними братами.

Не час було шукати винного, до того ж знайшлися підіслані люди, які вчасно шепнули, що винний у тому Долгорукий, який мав би подбати про своїх майбутніх союзників і підданих; коли ж він того не зробив, то й виступати треба не за нього, а супроти нього, і тоді хан чорних клобуків Кунтувдій повів своїх вершників до Ізяслава.

Знову ж таки не було кому з'ясувати чорним клобукам, що біля Долгорукого були зовсім не ті половецькі хани, які нападали на поршан. Сюди прискакували Товлій, Бокмиш і Седвак, а з Долгорукий ішли Білюк, Калотан, Корязь, Темір-Хозей.

Для Ізяслава лишалося після того найважче: кияни. Щоразу було так, що одні випихали його з Києва на здобичливість, а других мав умовляти, щоб підперли вони силою своєю княжу дружину, пішли полком; і вже тут доводилося князеві доземно вклонятися перед простим людом, слухати всі ті прикрі слова, які мали б слухати також бояри та ієреї, але вони виставляли князя наперед себе, мов щит, затулялися ним од голосів народу, — отож і виходило, що князь битий з двох боків, мов туго напнутий барабан; і кожен намагався вдарити дужче, щоб бухнуло голосніше, щоб пролунало дошкульніше.

Світові київський князь видавався зухвалим, здобичливим, удачливим і в справах внутрішніх і в зносинах з чужими землями, насправді ж давно вже не був таким, став жалюгідним попихачем боярським, але прикривалося те досить уміло зовні. Ізяслав ходив у походи, заливав кров'ю супротивників рови городів і напував нею поля, він розпочинав новий похід, ще й не докінчивши попереднього, і все те діялося мовби в ім'я Києва, для Києва, а тим часом Київ давно вже вимкнув з-під влади Ізяславової, відданий був у руки Войтишича і чотирьох Микол, які вершили свої справи за спиною в князя, а то й просто перед його очима.

Тепер бояри знову виставляли наперед себе Ізяслава, він мав відігнати загрозливого Долгорукого, відстояти київський стіл для себе, а Київ для них; досі це вдавалося, бо якось так виходило, що за Київ воював далеко від города, прямої небезпеки ще не було за князювання Ізяславове; киян або вмовляли йти з дружиною князевою, або й просто змушували силою, як то було в час походу на Суздальщину; киян легко було сколотити, пославши по городу колотників, розставивши вміло на вічі поміж людом боярських гавкунів і крикунів; та все це годилося колись, ще навіть учора, а не сьогодні, коли зловісне слово „Долгорукий“ розлунювалося і на князівській Горі, й на Подолі, на пустих торговищах і в храмах, серед непокірливих і поміж найзатурканішими. Жирний люд не здатен до опору. Тільки голодний і битий постійно готовий збунтуватися. Тому треба добре годувати люд, хоч це й дорого обходиться. Але ж Долгорукий вибрав саме рік, коли в Києва живіт був підбитий голодом. І ось тепер київському князеві треба було скликати віче й просити киян іти полком проти суздальського князя, який загрожував уже Переяславу, а отже й Києву.

Вже прибув з Луцька молодший брат Ізяслава Володимир, відісланий туди старшим братом з примхи досить безглуздої; з Володимиром приїхав і високовчений боярин Петро Бориславович, у якого завжди можна було почерпнути коли й не розуму, то бодай хитрої поради.

Петро навів князеві слова Бернара Клервоського, несамовитого абата, який потрясав цілою Європою, виганяючи своїми проповідями зажиріле рицарство в другий хрестовий похід: „Дійте згідно з становищем, яке ви займаєте, згідно з достоїнством, яке вас прикрашає, згідно з тою владою, яку ви отримали“.

Ізяслав звелів одчинити княжі житниці, роздавати киянам хліб, варити пиво, розкласти на торговищах вогнища й засмажувати цілих вепрів і биків, щоб забулося про голод, здалося, ніби повернулися часи князя Володимира, який передовсім дбав, аби його кияни були нагодовані й напоєні, а отже, вдоволені й заспокоєні. Петрило пустив поміж люд своїх вивідників і викажчиків, вони металися поміж киян день і другий, але втішного не принесли нічого. Навіть найголодніші, наїдаючись хлібами Ізяславовими, однаково говорили тільки про Долгорукого. Така невдячність людська.

Тоді Ізяслав розіслав по Києву биричів і підвойських скликати люд на велике віче коло Софії. З часів Ярослава Мудрого збиралися тут князь і боярин, ієрей і купець, воїн і смерд. Площа перед собором закроєна була Ярославом так, щоб умістився на ній увесь Київ; водночас передбачено було й те, щоб не змішувалося тут грішне з праведним, чорний люд з мужами ліпшими; мудрий князь передбачив і усталив на всі часи лад і перебіг віча, для чого визначив, хто де має стояти, хто за ким має подавати голос і кому який голос належиться.

Отож великий князь ніколи не мав спускатися на землю, на якій стояв простий і грішний люд — він возносився над киянами, перебуваючи в соборній кам'яній опасані, показуючись, залежно від потреби, більше або менше в прозирці-вітрогоні, так що видно було його не всім, а лиш тим, хто цього сподобився завдяки своєму становищу. По праву руку від нього в опасані ставали князі менші, посли від земель своїх і чужинецьких, митрополит і єпископи. По ліву руку трималися мужі ліпші, тисяцькі, воєводи, бояри. Лишаючись майже непомітними за товстими кам'яними стінами, вони бачили всіх на площі і могли навіть угадувати, хто й що кричить, хто згоден з князівською волею, а хто виявляє непокірливість і крамолу, звідти ж могли подавати знаки своїм людям, вміло розставленим в усіх кінцях площі для належного спрямовування віча.

Перед входом до собору, відгороджуючи князя з його людьми від розклекотаного й сп'янілого від власного крику люду, стояла дружина, так само, залежно від потреби й більшої чи меншої загрозливості становища, піша або кінна, поперед дружини, спускаючись з князівських висот, міг виходити з своїми ієреями митрополит, щоб освятити хрестом заміри киян, але робилося те лиш тоді, коли досягнуто було на площі цілковитої одностайності і саме тої одностайності, яка вимагалася княжою волею і намірами.

Князь Володимир ніколи не питав ради киян, він просто годував і обпоював їх щодень, не даючи ні часу, ні змоги задумуватися, а тим часом робив своє. Видавався, завдяки цьому, щедрим і добрим, кияни хвалили князя — ото й усього.

Ярослав умів притримати пенязь, щоб пустити його на справи не тимчасові, а може, й вічні, він не пішов за своїм отцем у заграванні з чорним людом, вважаючи той спосіб занадто марнотратним і непевним, він відродив давній звичай радитися в усьому не з самою лиш дружиною, а й з усім людом. Київ знов загримів вічами, та попервах ніхто нічого не зауважив, здавалося, поверталися ті благословенні часи, коли простий люд вершив свою долю сам, лиш посилаючи князя туди та туди, наказуючи йому зробити се та те. Однак з часом помічено було, що на площі коло Софії щоразу відбувається мовби те саме, усталене згори, визначене твердо й неухильно в своєму перебігу, як церковна відправа; незрима воля завжди спрямовувала загальну думку саме так, як того хотілося комусь, простий киянин міг кричати до цілковитої втрати голосу, міг перериватися від крику, відстоюючи своє, а виходило, ніби кричав за чуже, за князеве, за непотрібне або й вороже собі.

Ярослава чи то поважали, чи просто боялися, щоб виявити йому непослух, та вже з сином його Ізяславом кияни повелися без будь-якої шаноби. Зібралися на своє власне віче на Подільському торговищі, коло Турової божниці, обурені утисками нового князя, а ще тим, що не довірив він людям, не роздав зброї, щоб відбитися від половців. Там же і зродилася зухвала думка про вигнання Ізяслава з Києва, і великий князь уперше в діях цього славного города був витурений за брами, мов чужий заброда.

Коли Ізяслав після бігання по Європі й збирання запомоги від усіх володарів, аж до папи римського Григорія, повернувся до Києва і в крові потопив невдоволення вільнолюбивих киян, він переніс усі торговища з Подолу на князівську Гору, а віча й геть заборонив, вважаючи те завеликою розкішшю.

Та життя брало своє, торговища знову повернулися після смерті Ізяславової на Поділ, бо Київ не вміщався на тісній Горі, кияни знов то самі, то за веденням князівським збиралися на віча, бо часи щодалі ставали тяжчі й лихіші, як для простих людей, так і для князів.

Два дні металися по Києву биричі й підвойські Ізяславові. Тоді настав день віча. Коли князь з усіма, кому належало бути коло нього по праву й по ліву руку, зранку їхав до Софії, виставляв поперед себе дружину і ждав, поки площа наб'ється народом, щоб з'явитися над усіма серед кам'яних вітрогонів опасані, мов Бог з хмари, мовити своє слово, виказати свою волю і впевнитися у підтримці всього Києва, підтримці добровільній і охочій.

їзяслав прибув до Софії, прийняв благословіння від митрополита Климента, повітався з боярством і ліпшими мужами, пустив розчулену сльозу з золотушних очей, схилившися в шанобливому поклоні перед Войтишичем, який з'явився пізніше за всіх, кленучи свої старощі, спеку і безчестя, яким загрожує Києву Долгорукий.

Все готове було для віча, крім… самих киян.

Вони не йшли. З'явилися горлодери й крикуни боярські, стали кожен у визначеному йому місці в різних місцях площі, стовбичили безглуздо й ганебно, а кияни не йшли. Ізяслав перемовлявся словом то з митрополитом, то з Войтишичем, то з ігуменом Ананією, то з чотирма Миколами, урочисто-задумливими для такого високого випадку; ще ніхто не наважувався першим звернути увагу на те, що діється на площі перед Софією, ще ждали, ще сподівалися, а вже сонце викочувалося з-за Дніпра, вже вдарило сліпучо на київські зелені пагорби, вже присвітило воно так, що сліпий міг побачити: вічова площа пуста й незалюднена; на ній лиш стовбичили оті дурні, розставлені завчасно Петрилом, котрі мали загубитися серед люду, сховатися в тісняві, стати непомітними виконавцями вищої волі, збудниками того шалу, в якому нищиться здоровий глузд, забуваються потреби, зате буйно розквітає те, що любе серцю князя і його підручних.

— Хто такі? — вигукнув розізлено Ізяслав, зневажливо наставляючи русяву бороду на розтиканих по площі бовдурів, а що питав не знати кого, то відповів його тисяцький, який мав у всьому вершити князівську волю в цьому городі:

— Петрилові люди, князю.

— Петрило де?

Петрило вичовгав з-позад боярства, шанобливо вклонився великому князеві, очі в нього блищали по-собачому, з них зникла утопленицька перлистість, яку виказував усім, кого вважав нижчим за себе.

— Кияни де? — поспитав його Ізяслав.

— Малися б тут бути, князю.

— Питаю — де? — червоніючи лицем, шиєю і очима, гаркнув Ізяслав.

— Дозволь, князю, прижену сюди всіх.

— Звідки приженеш?

— Прикмети вказують…

— Кияни де, питаю!

— Певно, коло Турової божниці…

Слів „Турова божниця“ після сина Ярославового Ізяслава не міг тепер чути жоден князь київський, жоден воєвода, жоден боярин.

— А будь воно прокляте! — стиха закляв Войтишич, зганяючи з широкого свого обличчя байдужу ласкавість, якою прикривався завше, мов скуратом скоморохи.

— Послати дружину та пригнати їх сюди всіх! — загули чотири Миколи, висовуючись один поперед одного на очі князеві. — А хто не впокориться — в Дніпер його!

Ізяслав заблимав своїми хворими очима, не знав, кого слухати, що чинити. В поході незмірно ліпше. Там дружина хоче завше того самого: битися, перемагати, здобувати! Там немає вагань, зникають сумніви, не треба слухати порадників, там ідеш наперед, пробиваєшся, проламуєшся, там все ясно і визначено наперед.

А тут? Кого слухати? І як порятуватися від остаточної зневаги й осмішнення з боку киян, які зібралися десь у підчерев'ї Києва, не захотіли підійматися на Гору, не прийшли до Софії, до голови Києва, а тягли князя донизу, на Поділ, потоплений водою, загорнутий пісками, голодний, обдертий, зубожілий, але незалежний.

Князь подивився на митрополита. Перевчений Климент на мовчазне запитання Ізяславове пробурмотів слова Ілларіона, піднесеного колись Ярославом Мудрим од простого пресвітера до митрополита всеї землі Руської: „Не зливаю розділення і не розділяю єдинства, поєднуються без змішання і розділяються нероздільно“.

Чотири Миколи жовтооко поблимували на слова митрополита, якому не могли забути одного з писань, де він картав усіх тих, хто домагається слави й знатності, прикладаючи дом до дому, село до села, набираючи собі бортей і пожен, ізгоїв і сябрів, підневільних хапаючи, вільних поневолюючи.

Тоді князь звернув свій погляд до Петра Бориславовича, який стояв посеред бояр, але вирізнявся поміж ними своєю пещеною чистотою і розумним спокоєм, що ним так і світилися його великі чорні очі.

Петро махнув своєю короткою рукою, мовби показуючи Ізяславові, серед яких дурнів доводиться йому стояти.

— Влада підтримується так само, як і здобувається, князю, — сказав спокійно. — Насильством або добровільністю. Ти не стосував ніякого насильства, коли йшов до Києва, самі ж кияни прикликали тебе з Переяслава, любий ти їхнім серцям, то як можеш вдаватися до засобів, тобі чужих і невластивих? Прислухайся до мудрих слів митрополита Климента.

— Меч — ото й уся мудрість, будь воно прокляте! — пробурмотів Войтишич. — Згадай, князю, як впокорював дружину Ростиславову і показував те всім киянам, зігнаним до Дніпра. Покажи тепер киянам, як вмієш упокорювати і їх самих, будь воно все прокляте на цім та й на тім світі, як мені оце старістю ще колотитися в такому дурному ділі.

По цій мові Войтишич розвів руками, притиснувши лікті до боків, заплющив очі й став так на короткий час, мовби показуючи, що вже нічого більше не жде від такого нерішучого князя.

Ізяслав надто добре знав оте розставлення рук і приплющування очей Войтишичеве, щоб ждати, поки станеться те, що могло статися. Кияни покинули князя, тепер покинуть його бояри, тоді з ким же він буде?

— На коней! — гукнув Ізяслав. — І всі на Поділ!

Все було не так, все поламалося з самого початку, не вийшло так, як то виходило в старого Ярослава, як вийшло ще й на тому вічеві, коли Войтишичеві та Петрилові вдалося розколотити киян криками про вбивство князя Ігоря, а тоді під ті крики й всезагальну розтелесованість доконати вбивство, яке тепер вічною ганьбою повисло на імені Ізяславовім, і він має змивати ту ганьбу новою та новою кров'ю, може, навіть кров'ю свого стрия, рідного брата власного батька.

Аби ж то кияни прийшли до Софії, де застали б вознесеного над ними князя з митрополитом, князями, воєводами, боярами, застали б дружину у всеоружжі, застали б, самі того не відаючи, готовий крик з горлянок підкуплених. Та вони зібралися коло Турової божниці, вони загатили все Подільське торговище, вони виповнили береги Почайни й Дніпра, втягнули в своє вировище всіх прибулих купців, своїх і чужих, заклопотаних і просто роззяв, яких невситима цікавість завжди жене туди, де має щось статися. Торговий люд змішався тут з людом робочим, сьогодні все було забуте, ніхто не дійшов до своєї роботи, ніхто не взявся до свого діла, кожен був тут так, як застала його загальна потреба: коваль з молотом, дроворуб з сокирою, водонос з коромислом, косар з косою; хто мався йти до сіна, був з граблями або вилами, хто зготовлявся запрягати волів, став з налигачем; той, хто хотів продати залізний ланцюг, так і тримав ланцюг І у руках; возовник стояв коло нового воза на продаж, а каменолом, який привіз у важкій гапці сірий камінь з самої Прип'яті, хитро позирав на юрмовисько київське, мовляв, підходь бери кому треба. Люд зібрався мирний, але досвідчене око воїна вмить помічало, що всі оті молоти, сокири, вила, коси, ланцюги, пакілля, вірьовки, каміння — все те просте причандалля для життя щоденного може стати найстрашнішою зброєю, бо ж у лік піде не одна сокира й не одна коса, а сотні та тисячі, а до того ще доточиться гнів тисяч людей, кожен з яких запалюється власним вогнем, а не так, як князівська дружина — лиш гнівом свого князя.

Ізяслав мав досвідчене око воїна. Збагнув: кинути дружину в це вировиння — не матиме він ні дружини, ні киян. Все потоне в крові, погине в різанині, не вціліє тут ніщо. Тоді хоч дикий половець, а чи Долгорукий, а чи й мала дитина — приходь і бери Київ голими руками.

Князь думав і вирішив швидко. Боярській волі не суперечив: вдарився з дружиною на Поділ, щоб розметати бунтівливих і непокірних. Отож тепер бояри вже від нього не відступляться, бо сьогодні вдовольнив їх. Тепер треба прихилити також киян, вгамувати це безбереге морс пристрастей, недовір'я, підозріливості й невдячності. Князь аж заплакав, зупинивши коня перед юрмовищем, яке не розступалося, не виявляло щонайменшого навіть наміру пропустити князя до Турової божниці, де б міг він розставити свою дружину й поблизьких людей в належному порядку, бо ж лад довкола князя відразу породжує лад і спокій також у серцях цілого люду.

— Діти мої! — схлипнув Ізяслав, і те видовисько розплаканого князя попереду закутої в залізо жорстоколицьої дружини попервах здивувало й навіть розсмішило киян, почулися вигуки:

— Ти диви!

— Плаче!

— Князь плаче?

— Та не плаче — реве!

— Рюмсає!

Але Ізяслав знав, чим дійняти простого чоловіка, він ще пустив два струмки з почервонілих очей, знову прохлипав:

— Діти мої!

Це вже не тільки здивувало киян, а й зворушило, гамір і крикнява поволі влягалися, торговище втихомирювалося. Так буває завжди на вічу після того, як кожен намагається перекричати свого сусіда і всіх, хто є довкола, а тоді, знесилившись і збагнувши, що вже й не відає, про що волати далі, лишається з ротом розтуленим, але без мови й без вітру, як кажуть. А тим часом люди, завчасу наставлені князем чи його підручними, кидають у натовп саме те слово, яке запалює людей і веде їх туди або туди, навіть усупереч їхній волі і намірам. Так мало б статися й тут, тільки слово напутнє йшло б уже не від підісланих горлодерів, а від самого великого князя, який з'їхав з недосяжної своєї Гори до милих його серцю киян, розплакався перед ними, і вони, на знак вдячності, затихли, щоб почути слово Ізяславове.

— Діти мої! — вигукнув князь. — Іде на мене стрий мій Гюргій з суздальцями, веде з собою половців поганих. Чи ж потерпимо таке? Оже би Гюргій прийшов І самими своїми синами, то котра йому волость люба, ту й узяв би, та оже привів на мене половців і ворогів наших Ольговичів, то хочу битися. А вас, діти мої, кличу з собою. Маю силу, то чом би мав миритися з Гюргієм! Підіть і ви зі мною, любі мої кияни!

Віче не відгукнулося на слова князеві, не викликали вони ні підтримки, ні спротиву, мовчанка залягла над торговищем, тихо було до самого берега дніпровського, здавалося навіть, що чутно хлюпання хвилі і постукування човнів бортами. Тоді десь всередині людського стиску заплакала дитина, і мовби від того плачу зчинився рух в натовпі, визміївся в напрямку до князя й до дружини, видно стало, що хтось пробирається наперед. Ще трохи — і перед князем опинився його прибічний лікар Дуліб, з князівською золотою гривною на шиї — ознакою недоторканості, з зухвалістю в очах і таким упевненим спокоєм, розлитим у всій постаті, що князь аж натягнув повіддя свого коня, так ніби зготовлявся відступати назадгузь од цього чоловіка, якому б давно сидіти в смердючому темному порубі, а не колотити отут люд, прикриваючись князівською золотою гривною.

— Мирись, князю! — сказав Дуліб неначе й неголосно, але так виразно, що почуто його в щонайдальших кінцях торговища.

— Ти хто? — запалюючись гнівом, гукнув Ізяслав.

— Хіба не впізнав? Лікар твій прибічний Дуліб.

— Він од Гюргія, од Довгої Руки! — вже до віча крикнув Ізяслав.

— Мирись, князю, з Юрієм! — твердо повторив Дуліб.

— Він зрадник! — ще гукнув князь.

— Ми не йдемо! — сказав Дуліб.

— Взяти його! — звелів Ізяслав, насилу стримавшись од спокуси гукнути, як: чотири Миколи: „В Дніпро його!“, але довкола Дуліба вже стало кількасот велетнів, кожен з яких мав у руках чи то дубець, чи то молот на жилому держаку, чи то й саморобний спис, і вже мовби ціле торговище видихнуло одними грудьми: — Відступись, князю!

Тоді князь махнув рукою, відвертаючи дружину, і потав коня від своєї невдачі, від ганьби, а може, й від поразки. Для власної втіхи бурмотів собі в золотистий вус: „Аби дав Бог здоров'я, а мста буде“.

З братом Володимиром, з синами Мстиславом і Ярополком, з боярами і дружиною Ізяслав ще того дня вийшов з Києва і коло Витачева зустрівся з братом своїм Ростиславом, який приплив на лодьях із Смоленська, ведучи з собою велике військо. За день прибули чернігівські князі й чорні клобуки хана Кунтувдія; Ізяслав досі ще й не мав ніколи під рукою такої сили війська, тому він без вагань переправився через Дніпро й сміливо пішов до Переяслава, до якого вже підступив Юрій.

Послані вперед чорні клобуки відігнали стрілами половців од города, і полки Ізяславові вийшли до Трубежа, на другому березі якого стояли полки Долгорукого.

Дружини стояли на протилежних берегах Трубежа і дивилися одна на одну з деякою сумішшю цікавості й жаху від думки, що муситимуть битися брат з братом. Стріли з хижим посвистом полетіли з одного берега, тоді з другого, та то були тільки стріли, безмовні, бездушні, може, послані просто в білий світ, послані не так ненавистю, як збентеженням і розгубленістю; стріли завжди сліпі, не бачиш, хто їх пускає, це не те, що меч, занесений над головою; від стріли можна сховатися, ухилитися, порятуватися, а занесений меч повинен упасти, і вже там немає відступу, там кінець усьому.

Юрій не хотів битися. Він послав до Ізяслава коротеньку грамотку: „Брате й сине! Не станемо проливати християнської крові“. Ізяслав затримав посла, не відповів — вивів з Переяслава на берег Трубежа всі залишки своїх полків, щоб ще більше нажахати суздальців і їхнього нерішучого князя.

Бо Долгорукого завжди пам'ятали нерішучим і не схильним до кривавих битв. Один раз лиш ходив він з великою перемогою супроти волзьких булгар, та й то, щоб помститися за смерть свого тестя, половецького хана Аєпи, отруєного перед тим булгарами, коли хотів їх звоювати. Тоді Юрій розбив болгарські полки, взяв великий полон і вернувся з великою честю й славою. Однак, діялося те ще за життя Мономаха, отож, нерішучий Юрій відчував у себе за спиною підтримку свого славного отця. Опріч того, до походу й до битви схилили його половецькі хани, яким нетерпеливилося помститися за смерть Аєпи набагато більше, аніж самому Юрію. Так воно й складалося тоді на честь і славу для молодого суздальського князя.

Згодом, коли в Києві великим князем сів розгублено-добрий Ярополк, Юрій, невдоволений зазіханнями синів свого брата Мстислава на Переяслав, прискочив з Суздаля і вигнав Всеволода Мстиславовича з Переяслава, але не битвою, а впертим стоянням перед валами города. Так само стоянням лякав Юрій разом з Ярополком Всеволода Чернігівського під валами Чернігова; а коли Мономаховичі прийшли до Києва, Всеволод кинувся за ними і став на чернігівськім березі Дніпра зухвало й просто нахабно, бо мав силу набагато меншу, аніж у Ярополка та Юрія. Так стояли цілих п'ятдесят днів, і кінчилося все миром, бо Юрій Суздальський вмовив і свого брата, і похмурого Всеволода не проливати крові.

Ізяслав зневажив послання Юрієве, вважаючи його виявом боягузтва суздальського князя; сказано вже, що вивів він на поле всю свою силу з Переяслава, щоб ще більше налякати суздальців і їхнього нерішучого князя, сам же на ранок хотів од слухати заутреню в Михайлівськім соборі; та коли йшов з почтом через єпископський двір до собору, то єпископ Євфимій, нічого не відаючи про весняні тривоги в Києві, захотів похвалитися перед великим князем, і похвалитися не собором, що міг би своїми фресками та мусіями зрівнятися, може, й з Софією київською, а будуванням банним, яке, може, не поступалося навіть імператорським термам у Давньому Римі, споруджене з каменю білого й зеленого, як вода з Альти, що була пущена протоком попід дивною тою банею, власне, єпископ і не похвалявся банею, бо ж Ізяслав, князюючи в Переяславі, сам купався там не раз і не два, — просто хотілося ієрею нагадати Мстиславовичу про недавнє, про те мирне вдоволення, якого зазнав у сьому городі, та й тут на єпископськім дворі.

Але Ізяслав аж засичав, як почув про банне будування.

— Баня? Сказав ти, отче, баня?

— Так, сину, — всміхнувся Євфимій. — Вельми славне в цілій землі нашій будування. Аби й у Києві…

— У Києві! — мало не заревів Ізяслав. — Тобі хочеться мати ще й у Києві? Для кого ж, отче преподобний? Чи не для Юрія Довгої Руки?

Він не став більше слухати розгубленого єпископа, завернув назад, не дійшовши до собору, коротко кинув своєму тисяцькому:

— Спалити сю баню!

— Князю, камінь, — похопився тисяцький. — Не горітиме ж.

— Розметати! Щоб і сліду не було! І каміння повкидати в Альту!

А Миколи й собі бурмотіли своє:

— В Дніпер його!

До обіду били безжально білий і зелений камінь, загортали прокоп від Альти, нівечили й паскудили єпископський двір. Ізяслав сам приглядався тому руйнуванню, очі йому палали так само, як тоді, коли вдивлявся він у пожежі руських городів, підпалених його дружиною, до знесамовитілого князя боялися і підступитися, а хто й пробував, то його не допускали чотири Миколи, які обклали Ізяслава ще від самого Києва, мов скаженого вовка, і лиш вичікували, коли ж він ошаліє аж так, щоб розступитися і випустити його, — хай перегризе горляку Долгорукому.

Часто люди видаються великими лиш тому, що стоять на руїнах. Та довго це тривати не може. Одні сподіваються від володаря руїн, інші милості, ще іншим найперше потрібна його злість. Славне будування банне в Переяславі виявилося вельми доречним, щоб розбудити в Ізяславові саме таку злість, якої від нього чекали бояри.

Але навіть злість треба спрямовувати розумно й з належною користю, через що Микола Старий трохи перегодя обережно натякнув князеві, щоб не забував він і про Долгорукого, бо палити й руйнувати банні будівлі, як передвісники приближення Долгорукого, ясна річ, повчально, але ще повчальніше, як для сущих, так і для потомних, вдарити по самому Юрієві і розбити його силу, довівши вищість і святу неторканість Києва для будь-чиїх зазіхань.

Так Ізяслав, не дочекавшись остаточного доруйнування зловісної для нього споруди, згодився відслухати обідню в соборі, щоб з Божою поміччю вийти з города і вдарити без вагань і роздумів на свого стрия.

Однак єпископ Євфимій, видно, забувши, кому має служити, відразу по обідні, коли мав би освятити високий намір Ізяславів, неочікувано для всіх з слізьми на очах став благати Ізяслава:

— Князю! Помирися! Ліпше тобі впокоритися, аніж рать підіймати на стрия. Много спасіння приймеш від Бога і землю свою вибавиш од великої біди.

їзяслав спалахнув ще більше, ніж удосвіта на єпископському дворі. Тут він уже не розшукувався за звичаєм, був воїном твердим і безжальним, одвернувся від єпископа, кинув йому через плече:

— Своєю головою і потом великим здобув я і Переяслав, і Київ, а нині велите мені покинути таке держання? Що любов і мир, коли нема влади!

Швидко пішов з собора, тягнучи за собою хвіст почту; коні ждали мало не біля самих дверей соборних; князь змахнув коноводам, сам скочив у сідло першим і поскакав до своїх полків, бо ж полк без князя — це великий звір без голови, як влучно сказав один мудрий, хоч і досить роздратований чоловік.

Та вже час урвати цю задовгу для нашої квапливості та, може, й занадто забобонну для нинішньої мудрості мову про Ізяслава й перейти до Юрія.

Долгорукому ще й досі не вірилося, що доведеться битися, лити кров — і чию? Хіба для того він віддав ціле своє життя? Не знав спочинку, метався на безмежних просторах, кликав людей до себе, помагав їм селитися на ріках і озерах, будував городи, приймав новонароджених дітей власних і людських, землю свою бачив завжди з коня, вона летіла під нього, пливла, линула, так ніби позаду хтось всемогутній посмикував її. Зберіг спогад з дитинства, ще з Чернігова, коли там, на зелених травах над Стрижнем, вибілювала полотно мати його, княгиня Євфимія. Любив малим бігти по сувою полотна, коли його з другого кінця з обережною вмілістю посмикували материні руки після сушіння. Трава під полотном м'яко вгиналася назустріч босим Юрієвим ногам, вона мовби погойдувала безконечно довгий сувій над землею, і видавалося малому, що він летить; йому перехоплювало віддих гостре відчуття щастя всуміш з страхом, бо відав гаразд: кінчиться сувій, добіжиш до отих обережних, але нетерплячих рук, які згортають полотно, і твій політ скінчиться, чари розвіються, і знову поринеш у буденність, нудьгу щоденності, хай і княжої, але однаково непривабливої. Може, ще з тих далеких літ переслідувало й гнало його кудись уперед і вперед оте відчуття: будь-де зупинитися, затриматися — кінець усьому. З роками збагнув, що затриматися може лише в Києві, принісши туди мудру справедливість, бо Київ — це мовби зібрані докупи всі руські землі з їхніми щедротами, небом, вітрами, це люд цілої землі, гідний долі високої, яку може дати йому чоловік з душею так само великою, як і в нього самого. А хіба велич душі неодмінно повинна виявлятися в битвах? Як на Юрія, то він вважав найнікчем нішими створіннями людей, породжених війною і дл війни, тих, на чиєму сумлінні — цілі кладовища. Том всіляко уникав кровопролиття і навіть нині, вирушаюч може, в свій останній похід, який мав або ж увінчат справу його життя, або занапастити її назавжди, навіть тепер Долгорукий не порушив свого звичаю, наближався до земель Ізяславових повільно, стояв довго, збираючи союзників, лякав синовця свого здалеку, сподіваючись на його розум і благородство, яких мав би зберегти в собі бодай якісь крихти, бо ж належав до роду Мономахів!

Та все те згодилося на ніщо. Ізяслав миритися не схотів, посла Юрієвого затримав, вистоювати на тім боці вважав безчестям для своєї здобичливості в битвах і ось на виду в суздальських полків перейшов річку коло Янчиного сільця.

Князі Андрій разом з братом своїм Глібом прискочили до батька, вмовляли його вдарити на Ізяслава, поки той брьохкається в Трубежі, коли полки його порушилися, дружина розділилася і на короткий час розірвалися всі сув'язі, якими тримається військо перед битвою.

— А хіба там не брати наші? — поспитав синів Долгорукий.

— Брати, то мали б пошанувати твоє старшинство, — відмовив йому князь Андрій, який рвався до битви більше за Гліба. — А так виходить, що між нами — нічого спільного, окрім мови та віри. Невже ж треба шанувати кожного негідника лиш за те, що він говорить тою самою мовою, що й ти? Згадай, отче, як вони випровадили з Києва Ростислава, як постріляли його дружину, як сміялися, повиходивши на берег Дніпра.

— Може, й сміялися, та були то не всі кияни, — спокійно відповів Долгорукий. — Коли хочу я прийти до Києва, то думати маю, як прийти. Побивши перед тим киян? А кого ж тоді матиму? Зватимусь князем і надалі, а киян не буде. Що ж то за князь без народу? Ти, князю Андрію, як їдеш на коні, то на землю не дивишся, а до неї треба приглядатися.

— Тоді побачиш на ній Ізяслава з боярами, — зло кинув Андрій, відвертаючи свого коня вбік, бо вже збагнув, що несила переконати князя Юрія і, може, доведеться стояти тут до осені, а то й до самої зими.

Справді полки, хоч їх тепер не розділяла більше річка, знову стояли ще до обіду наступного дня, і не було ніякого руху між ними, бо Юрій і далі не хотів устрявати в битву, а Ізяслав зблизька, видно, все ж придивився до сили Долгорукого і завагався між надією і розпачем.

Пекуче серпневе сонце викотилося з-за переяславських дібров, стало посеред неба мовби саме поміж полками. Ізяслав, більше звиклий до блиску пожеж, чи й зауважив те сонце, зате Юрій розчулено наставляв до нього обличчя, грівся в променях небесного світила, яке пригрівало йому, здавалося, з такою самою ласкавою лагідністю, як ще в далекому дитинстві, він думав про те, що таке саме сонце світило в цій землі диким гелонам, одягнутим у плащі з людської шкіри, несамовито-прекрасним амазонкам, що без жалю відтинали собі груди, аби не заважали вони замахувати ся мечем, загадковим скіфам, що знали таємниці землі, золота і воєн, але зневажали науки, через що не могли втримати свого минулого, а народ — то завжди здобуток свого минулого і тільки завдяки тому існує в віках. І ось через віки він, князь землі щедрої і багатої, але не такої просонценої, як оця південна земля, намірився поєднати роз'єднане князівською нерозумністю, він запрагнув стати серед тих і на боці тих, кому ніколи не переставало світити сонце, яким судилася вічність. Вічні всі мертві, але ще більше право називатися вічними — за живими. Вони вічні в своїх ліпших властивостях, у своїх мареннях і надіях.

Сини його, підштовхувані нетерплячкою, рвуться в бій, їм хочеться звитяги, здобичі, короткочасної слави, а чи відають вони про надії, що їх проносить чоловік крізь усе своє життя? Великий Александр знав це вже в першому своєму поході, тому завжди роздавав усю здобич воїнам. Коли так роздав усі скарби перського царя Дарія і один з його воєвод Пердіккос спитав, що ж залишає собі, Александр відповів: „Мої надії“.

Але хто сказав, що надії судилися лише князеві? І коли б узяти всіх тих людей, які прийшли під Переяслав з Долгоруким, від найзнатніших князів і воєвод до простих воїнів, од високорідних дружинників до диких половців, од несхитних у битвах, посивілих у походах чоловіків до жіноцтва суздальського, яке з тривогою очікувало в товарах позад війська, чим закінчиться велика виправа Юрієва, а отже, і їхня, то сподівань було б ще більше лічбою, аніж людей самих; бо в кожного знайшлися б надії явні, відверті, а також сором'язливо або й зловісно приховані; були б надії зухвалі, часто брутальні, безжальні, а поряд з ними — несміливі, іноді й просто смішні.

Мабуть, смішним видавався й той дружинник Юріїв, який опівдні спричинився до початку раті між полками Ізяславовими й Долгорукого, смішним до болю й розпуки. Вже три роки шукав він смерті й не знаходив. Три роки терпів глумління над собою, забув власне ім'я Виривець, бо прозвано його Вирвикишкою відтоді, як ворожа стріла прилетіла й відірвала те, що конче потрібне кожному чоловікові. Він повернувся до своєї молодої й гожої жони Оляндри не знати й навіщо, бо перед Богом ніби й зоставався мужем Оляндрі, а втримати її коло себе не мав чим. Оляндра пішла поміж чоловіками, зраджувала Виривця, не ховаючись, сміялася разом з усіма, як і всі, звала мужа Вирвикишкою, а ще для більшого знущання напосілася, щоб узяв він її з собою на Київ, хоч і знав Виривець, що бере жону не для себе, а для інших.

Сиділа в товарах, вабила своєю безсоромністю до себе молодих чоловіків, ще й насміхалася над власним чоловіком.

Вирвикишка не чув байок Оляндриних, але йому переповідано щонайгірше, його безжально били всіма Оляндриними походеньками, а він не мав чим відповісти, хіба що вмерти; та смерть сама не приходила, міг би знайти її лише в битві, однак і тут виходило так, що у дивного цього князя Юрія чи й діждешся коли битви.

Вирвикишці поміг Ізяслав, перейшовши Трубіж і наблизивши свої полки до полків Долгорукого. Здавалося б кожному: ось і почнеться справжнє, заради чого вони добуватися сюди з далекого краю, йшли цілі місяці, вистоювали, збирали силу, мокли під дощами, пеклися під сонцем, доїдали останні свої запаси, взяті ще з Суздаля, йшли, дужі тим диким захватом, який огортає люд, зібраний докупи.

Але битви не було. Долгорукий стримував свої полки, Ізяслав, хоч який був зухвало-нестримний, теж не відважувався напасти першим.

І ось тоді Вирвикишка перед очима всіх вирвався з дружини Юрієвої верхи на своєму вороному коневі, сам чорний, як і його кінь, і вельми загрозливий з виду для кожного, хто не знав його нещастя. Він вискочив зненацька, спантеличивши й обезрадивши дружинників, коло яких смирно й терпляче стояв ось уже скільки день, і щосили погнав коня просто на Ізяславову дружину.

Ясна річ, всяке могло статися з чоловіком від довгого стояння на сонці: міг просто ошаліти, могло спротивитися йому все на світі, а може, несподівано для самого себе намірився перекинутися до ворога. Однак останнє припущення відразу відпало, бо Вирвикишка, проскакавши трохи, видобув з піхов меча і несамовито замахав ним над головою, так ніби хотів тим поблиском своєї зброї налякати київську дружину чи то, може, викликав охочого зійтися на поєдинок, як водилося серед богатирського воїнства.

Хоч як там було, свавільний цей дружинник ламав усі заміри Юрієві, тому Долгорукий, не гаючись, гукнув своїй дружині:

— Вернути дурила!

За Вирвикишкою, відверто посміюючись, кинулися його товариші; сторожа Ізяславова переполошилася, крикнула: „Рать!“, в київському стані все здригнулося, зламалося, полки посунули вперед, і в тужливому постогнуванні стріл нещасний Вирвикишка легко знайшов те, чого шукав і прагнув ось уже скільки часу: вічне заспокоєння.

Долгорукому теж довелося виводити свої полки насупроти Ізяслава, але суздальський князь ще й тепер не хотів кровопролиття, ще вірив він у те, ніби досить силу показати, а не стосувати її конче; дружинники, які гналися за Вирвикишкою, повернулися назад, один мертвий лежав поміж полками, а більше, здавалося, не було охочих вмирати; ось так знову закінчився день, і Юрій звелів відходити назад, до товарів, де ще тримав також берладників, остерігаючись випускати це нестримне військо наперед, щоб не накоїло воно лиха до часу.

Ніщо не діє так збадьорливо, як утеча супротивника. Тоді одним хочеться так само вернутися на спочинок, а другим, запопадливішим і нестримним у забіякуватості, кортить погнатися за ворогом, бо кожне повернення плеча вважають вони втечею.

Ізяслав не належав до спокійних і розсудливих. Відступатися не мав куди, бо позаду чигали на нього чотири Миколи, все ненажерливе боярство київське, а попереду була слава і влада, яку здобуде ще раз, виказавши перед усіма вищість свою тепер уже над своїм наймогутнішим ворогом.

І в сутінках, поміж кучерявими вербами, по зелених соковитих травах повів Ізяслав свої полки слідом за Долгоруким, так що тому довелося повертатися назад і ставати знову насупроти київської сили. Він поставив синів по праву руку, Ольговичів — по ліву, половці блукали довкола, невловимі, мов степові сторожкі звірі, берладники десь залягли аж за товарами, ще й не відав про них ніхто на київській стороні; все це сповнювало спокоєм не лише серце князя Юрія, але й усіх його воїнів, тож і дочекалися вони досвітку, коли почалася битва і падало безліч убитих з обох сторін, і так страшно було дивитися, як на кінець світу. Так записав Петро Бориславович.

Силька, який налякано метався на коні позаду полків Долгорукого, згодом запише про той ранок, осяяний серпневим несамовито пронизливим сонцем, що зійшло над переяславськими дібровами: „Був там стогін і крик великий, і голоси недовідомі, і можна було бачити ламання списів, і чутно згук зброї, а від сильного пороху не розрізняв ні кінного, ані пішого, і так билися кріпко…“ Може, то вперше і востаннє в довгому своєму житті довелося Долгорукому опинитися посеред січі, рубався він поряд з своїми дружинниками запекло й мужньо, билися по праву руку від нього сини, терзали половці поршанські полки чорних клобуків; і поршани не витримали й перші побігли з поля битви, бо й не мали за що битися, від Ізяслава не чекали нічого, прийшли сюди лиш гнані озлобленням проти половців, але перемогти степовиків не могли й тут, отож і кинулися врозтіч; ганьба від утечі була не їхня, а того князя, який посварив ці два бідні народи, що мали б жити між собою в мирі та злагоді, бо ж прийшли на цю землю з тих самих пустинь і, може, мали ту саму кров у жилах.

Не вистояв і чернігівський князь Ізяслав Давидович, який, власне, й не мав тут за що битися і лише ждав, хто пересилить, щоб вчасно відвернутися від переможеного. Переяславці, як стояли, так і лишилися стояти; гук битви їх не приваблював, вони не хотіли вдаряти в спину Ізяславові, але й супроти Юрія йти не намірялися, гукаючи до гінців Ізяславових, які передавали веління київського князя вступати в битву: „Юрій нам князь свій! Давно вже б мали стати під його руку!“

Була ще надія в Ізяслава на братів, яких послав на Юрієву дружину, сам вибравши для удару Ольговичів: перше, щоб поквитатися з ними за відступництво від хресного цілування, а головне ж, сподіваючись, що не витримають його натиску, маючи недавні ще спогади про те, як бив їх понад Сеймом і Десною. І Ольговичі справ ді не стримали Ізяславової дружини; вона прорубалася крізь їхній полк, проскочила за спину суздальцям і стала збиратися докупи в нерозгризний залізний горіх, щоб зненацька нанести удар звідти і змінити перебіг битви. І мабуть би, й цього разу здобичливий Ізяслав торжествував перемогу, та не встиг він зібрати докупи свою розпорошену недавньою січею дружину, як помітив, що звідусіль оточують його якісь дивно-строкаті, ще ніколи й; ніде не бачені воїни. Попервах, поки він сам скакав і дружина теж скакала, відбігаючи від порубаних полків Ольговичів, ніби нічого й не змінювалося. Позаду клекотіла битва, десь далеко попереду, за валами, мали б ховатися товари Долгорукого, а тут були зелені трави і купи верб подекуди, мов зелений дим. Але ось неспогадано змінилося щось довкола, дружина ще скакала вперед, та враз мовби не стало ні трав, ні верб, нічого, — все довкола завирувало, закипіло, заяскріло, різонуло нестерпними, як вогонь, барвами, дзвенючим криком; дружина князева мовби вглиблювалася у велетенський рій, але не бджолиний, і не пташиний, а, сказати б, диявольський, чи що. Сто, а може, тисяча, а може, й десять тисяч страхітливих вершників, не схожих ні на звичайних воїнів, ні на диких, чорних половців, не схожих і один на одного (може, в тому й полягав увесь жах сеї навали), в якомусь строкатому одягові, що не знати кому б і личив, з свистом, ревінням, тюканням, гійканням, реготом, розмахуючи велетенськими мечами, наставляючи поперед себе небаченої довжини списи й ратища, мчали звідусюди на дружину Ізяславову. І ось дружина, яка щойно мала намір зібратися докупи, щоб ударити в спину Юрієвим полкам, а тепер би й поготів мала скупчуватися для відсічі отим химерним нападникам, кинулася врозтіч; кожному видавалося, ніби саме на нього мчить озвірілий розкричаний зарізяка, а може, й не один, а два або й три, і єдиний порятунок — прослизнути між ними, вирватися на вільний простір і гнати чимдуж звідси, не зупиняючись до самого Дніпра. Самому князеві Ізяславу теж видалося, ніби просто на нього летить небачених розмірів вершник, увесь у червоному, ніби облитий кров'ю, і меч, який тримає над головою, світиться на сонці так само криваво, як і його одіж. І від цього моторошного видовища князь забув про свій намір зібрати дружину, забув про битву, яку хотів виграти, забув про все, що позаду, погнав свого коня вбік од червоного вершника, втікав разом з своєю дружиною і вже не бачив, як утікають за ним усі київські полки, як пішло врозтіч усе, хоч ніхто з суздальців і не переслідує їх.

Не думав тоді князь київський ні про що. Вже й князем перестав бути, вже й суто людського в ньому мовби не лишилося нічого, тільки скімлило щось у тому місці, де малася бути душа, яка від страху вилетіла з князя, і він тепер гнався за нею й не міг наздогнати. В тій божевільній втечі вдалося йому ухилитися від червоного вершника, і він от-от мав би поєднатися з своєю втраченою від перестраху душею, як тут десь збоку вивернувся новий вершник, чорний, на чорнім, ніби сажею вимазанім коні, чорнопикий, з велетенським списом, і, розкриваючи в чорному крикові рот, погнав на Ізяслава. Князь рвонув убік, потрапив на болотисте місце, з-під копит у коня приснуло багно; чорний вершник вмить допав князя, але й сам засів у багновиську; а тим часом Ізяславів кінь вискочив на тверде і вже тепер не зупинявся до самого Дніпра.

Берладники доловлювали та в'язали сирицею порозлякуваних дружинників Ізяславових. Тоді з'їхалися посеред зеленої луки, попустили повіддя коням, щоб змогли ті дотягнутися губами до паші, перегукувалися й пересміювалися з своїм князем і між собою, реготом стріли рябого Кузьму Ємця, що хвалився привезти Ізяслава нанизаного на спис, мов вепря на рожен.

— Де ж князь, Кузьмо?

— Спис везеш, а князя катма?

— Чи прибив його списом до верби?

Кузьма спробував витерти спітніле своє обличчя, але воно однаково блищало, бо в кожну віспину ніби поналивав хто.

— Кінь у нього князівський, а в мене лиш ігуменський! — огризнувся.

— Чом же не дістав списом навкидя?

— А мені списа жаль.

Ізяслав тим часом, дібравши ледве що третину своєї дружини, переправився через Дніпро коло Канева і притьмом подався до Києва, остерігаючись, щоб Долгорукий його не випередив і не ввійшов у розчинені брами города першим.

А Юрій не міг піти з-під Переяслава. Мав поховати всіх, хто поліг у битві, — своїх і чужих, бо які ж вони чужі? Скинувши шолом, їхав ступою в супроводі синів, воєвод, дружинників по зеленій луці, сумно дивився на мертвих, коротко кивав, щоб помогли пораненим, велів одпускати полонених, які попадалися йому перед очі, бо гріх великий брати в рабство єдинокровних братів, та й не можна керуватися злістю, коли хочеш здійснити великий задум, — треба щадити покірних, а приборкувати лише зухвалих. І ось тут продерлася крізь кінний супровід княжий знавісніла від горя жінка, біла, витка, розмахана, вискочила наперед Юрієвого коня, рвонула руками сорочку, безсоромно оголила перса, заголосила:

— Вбили-и-и! Та й убили ж його-о-о!

Князь натягнув повіддя, став мовчки, не питав, кого вбили, але жінка й не потребувала розпитувань, бо хіба ж для того наздоганяла князя й пробивалася наперед нього?

— Виривця мого вбили-и-и! — голосила вона, виявляючи досить відвертий намір додерти свою сорочку й показати князеві та його супроводу все, що має доброго й лихого; і коли Долгорукий почув ім'я свого дружинника, якого вже давно ніхто не знав Виривцем, а тільки Вирвикишкою, то ворухнувся на коні, хотів щось промовити до Оляндри, про яку лиш чув, але бачити не бачив ніколи, однак стримався; тільки нижче схилив голову, ніби хотів окремо посумувати над Виривцем, який колись був гарним дружинником, завжди любив вириватися наперед у сутичках з ворогом, та й тут, власне, вирвався поперед усіх, може, й до битви і до перемоги суздальської спричинився саме своєю мужністю і своєю смертю найпершою.

— Де тіло Виривця? — поспитав Юрій через плече.

— Повезли до собору, — відповіли князеві.

— Чуєш, жінко, — сказав князь до Оляндри. — Над тілом мужа твого молитиметься сам єпископ Євфимій.

— А хто ж мені його поверне-е? — заголосила ще болісніше Оляндра, затуляючи обличчя і крізь пальці зблискуючи на князя такими очима, що й мертвий би підвівся.

Юрій відвернув коня, поминаючи Оляндру, але вона не відставала, бігла за вершниками, плуталася в розшматованій сорочці, безсоромно світила наготою, кричала зухвало:

— А хто ж мені мого Виривця замінить! Хіба що ти, князю, заміниш! Так старий!

Вацьо хотів одігнати її бодай трохи вбік, але вона не далася, закричала на нього:

— А ти, жеребець халастаний, чом женеш мене! Хочу до князя! До князя Юрія хочу, бо й хто мені поверне мого Виривця!

В собор вона не рвалася, десь згинула. В сизому кадильному диму стояв Юрій зі своїми синами. Княжна Ольга прибула до собору разом з Іваном Берладником, який не здійняв і тут свого червоного вбрання, лиш накинув на плечі легке чорне корзно — знак печалі. Старий, пригорблений єпископ Євфимій, плачучи щирими слізьми, промовляв слова про невинно убієнних, про вічний спокій. „Не ридай мене, мати, зрящи во гробі…“

Три дні справляли поминки по вбитих, приймав Юрій до себе простий люд, роздавав милості, назначив переяславцям князем свого сина Ростислава, аж тоді пішов на Київ. Але не став облягати города, не готувався до приступу, зупинив своє військо внизу коло Дніпра, навпроти Видубицького монастиря, на тому самому лузі, де повесні підступно було постріляно Ізяславом Ростиславову дружину. Тепер кияни йшли туди без примусу і не зваблювані князівським частуванням, як то було повесні, коли Ізяславові кортіло показати їм, як нещадно розправляється він з суздальцями. Кияни йшли зустрічати князя, якого ждали давно й нетерпляче, ім'я „Долгорукий“ гриміло понад берегом Дніпра від Видубичів аж до самого Подолу, долунювало й до князівської Гори, напевне. Чи Ізяслав чув те гриміння? Чи збагнув нарешті, кого насправді люблять кияни? Може, й чув, може, й збагнув, та не зважав на те. Керувався суто князівським узвичаєнням: нехай мене й ненавидять, аби лиш боялися. Нехай бояться, аби лиш слухали. Знов, прибігши з-під Переяслава, налаштував віче, тепер уже коло Софії, зЩ брав туди самих лиш можних, кому мав би вірити, на кого досі опирався; з слізьми в очах, ставши навколішки, благав виступити всім супроти Долгорукого, не підпустити того до Києва; коли ж і проб'ється, то зачинити брами і відбиватися, мов від поганого половця.

Але вже з усього видно було, що не втриматися Ізяславові в Києві, його вірні Миколи тільки сопіли перестрашено, Войтишич, проклинаючи все на світі, на віче не прибув, замкнувся в своєму неприступному дворі. Навіть Петрило десь зникнув. Нікому було підтримати Ізяслава, — мав вислухати від киян гіркі й безжальні слова:

— Князю! Батьки, сини й брати наші згинули в битвах за тебе або попали в полон. Тепер хочеш, щоб вигинули й усі ми. Не хочемо того. Іди собі геть з Києва!

Ізяслав похапцем зладнав обоз, забрав усі коштовності, вичистив обидва двори — Мстиславів і Ярославів, взяв з собою митрополита Клима, жону — принцесу з роду германських імператорів, дітей, брата Володимира, високовченого Петра Бориславовича, залишки дружини, недобитої Долгоруким, і вночі втік на захід, беручись до Володимира. За ним, як побиті вовки, потяглися чотири Миколи і їхні лакизи. Але ні Войтишич, ні Ананія-ігумен, ні Петрило з Києва не рушили. Петрило ж, як восьминник, лишився в городі старшим, бо всі тисяцькі й тіуни Ізяславові подалися за своїм князем. Він мерщій випустив з поруба новгородського єпископа Ніфонта, знайшов у Софійській ризниці два вузли з шатами єпископовими (вони зберігалися там з того часу, як єпископа вкинуто до поруба), попросив ієрея належно зготуватися, щоб зустріти князя Юрія, а сам поскакав по Києву, щоб відчинити перед Долгоруким усі брами великого города: Лядську, Михайлівську, обидві Подільські, Софійську, Жидівську і Золоті ворота.

Дуліб з Іваницею зійшли по Боричевому узвозу вже по тому, як відчинено було всі брами Києва. Дуліб хотів покликати з собою Ойку, бо вона теж не менше прислужилася Долгорукому, аніж вони обидва, але дівчина не прийшла, зоставалася десь зі своїм батьком, засіла за гостроколом Войтишичевого двору, незвикла до урочистостей, недовірлива й неприступно-дика для всіх, як і досі, так що й Дуліб став сумніватися: чи були оті шалені ночі під темними деревами в закутках Войтишичевого двору, а чи то все лиш приснилося!

Обидва вони могли б повітати Долгорукого хоч і в тій брамі Києва, яку обере для урочистого в'їзду в город, але вдоволені були й тим, що все склалося на ліпше, не пхалися перед очі князеві, який мав клопоту й без них, загубилися серед киян, знайшлося безліч знайомих їм, і так разом з усіма кричали вони в той день в'їзду до Києва нового князя єдине слово: „Долгорукий! Долгорукий!“

То був день двадцять дев'ятий серпня місяця року від сотворіння світу шість тисяч шістсот п'ятдесят сьомого. Маючи п'ятдесят дев'ять літ від, роду, Юрій, син Володимира Мономаха, внук Всеволода, правнук Ярослава, праправнук Великого Володимира, який охрестив Русь, радісно зустрінутий силою-силенною народу, мав увійти в Київ і сісти на стіл отця свого.

Був серпень, коли над Києвом несамовитіє сонце, коли в деревах і травах завмирають соки перед настанням осені, і від того мовби якийсь шал нападає на людей. Але цього разу все мало бути інакше.

На Київській Горі били зелено-золото дзвони. Сонно мріли під сонцем довкола Києва поганські пущі. Повільно гнав до моря води свої невичерпний, як життя, Дніпро. Все було, як і колись. Але водночас і не таке.

Бо новий князь в'їздив у Київ.

Він зсів з коня коло початку Боричевого узвозу, і всі, хто його супроводжував, теж позсідали з коней. Тоді Юрій глянув угору, на золоті верхи соборів, на зелені вали Києва, на вічне сонце над ним і покликав свого вірного Вацьо:

— Стягни з мене чоботи.

Сів просто на землю, і Вацьо вправно зсмикнув з обох князівських ніг чоботи, гадаючи, видно, що Долгорукий хоче для такого урочистого випадку озути нові, коштовні, особливі, які вірний його слуга віз аж із самого Суздаля; але князь не став ждати нової взувачки, він легко став на ноги і пішов угору узвозом босий, ступаючи легко й пружно і водночас якось мовби пустотливо, ніби малий хлопчик. Його сини, князі Святослав і молодий Всеволодович, тисяцькі, дружинники, навіть пишний Берладник розгубилися від несподіваного вчинку Юрієвого, а тоді один за одним стали сідати на землю коло Вацьо, і княжий розтоптувач чобіт вміло стягнув з них взувачку, пускаючи кожного босим слідом за Долгоруким; і кияни, зворушені такою шанобою до їхньої землі, ще голосніше закричали: „Долгорукий! Долгорукий!“ Хто старший, той плакав од такого видовиська; священики, які вийшли з Подільських воріт на чолі з єпископом Ніфонтом, затягнули кондак: „Показав себе єси, благочестія ділатель честнійший, добродітелей рукояті собрав себі, сіяв-бо в сльозах, веселієм жнеши“, а знизу, навстріч священним виспівам, полинула дівоча пісня з зелених лугів з-над Почайни. Земля під ногами в Юрія була тепла і м'яка, як у далеких літах дитинства, він повертався до своєї матері, яка вийшла з оцього простого народу, повертався до своєї землі, з'єднував у собі священний доторк до земель Суздальської і Київської, не було в нього за плечима п'ятдесяти дев'яти літ, не затверділи йому ступні від сталевих стремен, вичував кожну грудочку, кожну піщинку під ногою…

Земле мила!

Стрічала його вся в зелених роздзвонах Києва, в дівочому співі, в шумові вод, у шелесті листя, в бджолиному гудінні золотому…

Земле моя!

Пройшов Подільські ворота, ступив у Володимирів город, упав на землю, поцілував її, обнявши розкинутими хрестом руками, так ніби передчував, що в цій землі доведеться йому лягти навіки.

„Бачив я все те своїми щасливими очима“.

Хто так напише? Петро Бориславович не міг, бо втік з Києва разом з Ізяславом і відтоді вже не розлучатиметься з своїм князем ніколи, хіба що виконуючи його посольські доручення.

Дуліб? Але ж не належав до людей, здатних розчулюватися.

Тоді, виходить, Силька? Однак і тут певності немає, коли згадати, що Силька мав би простежувати кожний вчинок князя Андрія (що він згодом і робитиме), а не Юрія Долгорукого.

Багато хто в Києві міг тоді мовити такі слова.

Найперше могли б сказати високі церковні ієреї, які стояли з запаленими свічами над розпростертим Долгорукий; між ієреями стояв і Ананія-ігумен, так само тримав свічку; свічки горіли кволо, блідо, сонце своїм сяйвом убивало хлялі вогники, ніхто й не зауважував ні тих свічок, ні навіть ієреїв, попри їхні золоті шати, коштовні хрести, ланцюги на грудях, розкішні, мащені єлеєм бороди, високі патериці з заморського дерева. Всі дивилися тільки на той клапоть київської землі, що його обіймав і цілував князь Юрій, у простому одязі з білого льону, босий, мов покутник. Не всі ієреї були щасливі з того* видовища; жував губами посеред них також ігумен Ананія, свічка в нього в руках давно погасла, та він не зауважував того, дбав лиш, аби віск не капнув на його новісінькі урочисті шати, на Долгорукого ж дивився очима далебі не щасливими.

Могли б сказати про щастя ті, в кому ще не вбито було прагнення до волі. Ось син Мономаха, відірваний од Києва цілих п'ятдесят літ, князь, якого славлять усі вільні, втеклі, скривджені, упосліджені, повернувся до славного слов'янського града, прийшов ї сяде на стіл батька свого і простягне руку до всіх простих людей.

Могли сказати так київські добросерді бабусі, розчулено плачучи від самого імені Юрієвого, для них він був дитиною, малим хлопчиком, який десь зник на п'ятдесят літ, а тепер повернувся, босий стояв перед брамами Києва, босий ступив на святу землю, цілував ту землю, як рідну матір, бо ж і мати його лежала в тій землі, батько рідний знайшов у ній успокоєння.

Могли б сказати так і всі люди бідні, ті, хто не мав нічого ні на землі, ні під землею, хто не мав чого втрачати, але щоразу сподівався на ліпше, яке міг принести новий князь.

Але тут же стояв Кричко і, не стишуючи голосу, погукував:

— Князь? А нащо він? Колись, мабуть, не було князів. Хоч, правду кажучи, коли копнути моїх пращурів до третього чи й до четвертого коліна, то поверх мертвяків скрізь знайдеш князя.

А десь з-за спини повзли шепоти:

— Хіба то князь? У сорочці, як жебрак або блаженний! Ізяслав — ото князь! Весь у залізі, й дружина його в залізі.

— Дурню, мало тобі заліза! Моли Бога, аби каша була!

— Босий — і князь! Та в князя за один чобіт город можна купити, а цей п'ятами блискає, як гуляща баба задом!

— Без чобіт іде, бо ноги намуляв. Пішки з самого Суздаля чимчикував!

— На коня боїться сісти!

— Кажуть, на кобилі катається, а на жеребця не сідає, щоб той не скинув.

— Сидить на кобилі, смирній і гладкій, як піч.

— 1 в'їхав не через Золоті ворота, як личило б князю, а вповз через Подільські, неначе купець паршивий.

— Він тобі покаже купця паршивого!

— Втовче ніздрями в багно!

— Прийшов помститися за вбивство Ігореве!

— Такий, як і Мономах, — справедливий!

— На кому мститиметься!

— Та на тобі ж, дурню! Мстиславовичі втекли, а ти зостався.

— На мені що? Хіба вошу вб'єш!

— Яке сміття, така й мітла! Бачиш же, який то князь.

— А чого? Гарний князь, наш, простий, видно, чоловік, такий не зобидить ні смерда, ні вдовиці, а боярина за горлянку може й схопити.

— Віддасть усе суздальцям. То були бояри наші, тепер будуть ще й суздальські.

— Київських повитурює в шияку!

— Суздальці й з тебе порти стягнуть.

— Нас сорока не розклює!

До Юрія долітали поодинчі слова, вигуки радості й злі пошепти. Він довго лежав, розкинувши хрестом руки на землі; коли підвівся, під ноги йому простелено червоне сукно; він ступив на нього так само летючо, як колись на полотно, розстелене руками його матері Євфимїї; входив у Київ урочисто, входив переможцем, грали дзвони, ви співували багатоголосо пишновбрані ієреї, кричали кияни радісно, піднесено, доброзичливо, але водночас і не без зненависті та пересторог.

О, мій вічно невдоволений народе!

За Долгоруким і його синами та сприязненими князями вступала в Київ сила, яка мала б залякати ворогів і заспокоїти друзів.

Першою йшла суздальська дружина Юрієва. Вся в залізі, круглі щити в кожушках золотих, в середині щита — золотом пущений лютий звір, готовий до пострибу, — князівський знак Долгорукого. Князь мав дарунок од ромейського імператора Мануїла: залізний панцир, покритий золотом всуціль. Панцир той везено, приторочений упоперек до сідла буланої кобили Долгорукого, золото сліпило очі, кияни роззявляли роти на таке диво, заціпило навіть тим, хто постеріг лихий знак у отому пустому панциреві, кинутому впоперек сідла.

За суздальцями йшли володимирці, у високих гостроверхих залізних шоломах, в мідяно-червоних калантарях, з широкими мечами на поясах; коні у всіх були невеличкі, але жваві, широкогруді, твердокопиті, аж прискала на всі боки земля, і кияни відпльовувалися та протирали очі.

Тоді повалили крізь ворота пішці, величезні, кудлаті люди, простоволосі, сховані до самих колін у дерев'яні бехтерці, з дерев'яними ж, завбільшки з добрячі двері, щитами на лівому плечі, а на правому в кожного — ратище, на яке можна б підняти цілого ведмедя.

За пішцями їхала білозерська дружина, віддана князе ві Ростиславові взамін постріляної й пополоненої Ізяславом. їхали на храпастих кониках біловолосі й синьоокі вої, в шкіряних каптурах, з шкіряними вугластими щитами, з сокирами на довгих держаках, коло сідла в кожного волохате ведмедно, аж кияни закляли: „Оце вже вошви навезуть у Київ!“

Тоді пройшла дружина Глібова — коні мовби київські, високі, годовані, воїни в кольчугах, в залізних шоломах, з мечами й ножами запоясними, і сулиці над головами — мов молодий ліс.

Вятичі йшли пішо. Мали на собі шкіряні шапки-стовбунці, безрукавні непробивні кожухи догори вовною, на лівому плечі червоні щити з круглими мідними ґудзами посередині, на правому плечі в кожного величезна сокира.

Берладники затопили Київ барвами, нестримністю, зухвалістю. їхали хто як хотів, дехто йшов піший; одні мали на собі панцирі, кольчуги, бехтерці, калантарі, куяки, лати, байдани, юмшани; другі — шкіряні прикривки для грудей та спини; треті пріли в кожухах; четверті красувалися в сукнах та шовках, виблискували срібними, на вертлюгах поясами; ще інші мали на собі довгі слов'янські сорочки з льону, так що не знати, чи й були під ними хоч сякі-такі ногавиці, зате в інших ноги прикриті були залізними бутурликами від коліна до ступні; тут можна було бачити всяку зброю: мечі довгі й короткі, широкі й вузькі, самоклепи і заморські, з простими держалнами і з рукоятями, в які врізані трави золотні й срібляні; ножі запоясні, підсайдачні, захалявні, а в декого й оті, що в фрягів та германців звуться „мізеркордія“, себто ножі милосердя, якими добивають смертельно поранених, аби вони не мучилися перед кончиною; списи, сулиці, ратища; луки руські, половецькі, ромейські, іверійські, з костяними й мідними вставками, з шовковими тятивами; замашні дубці й здоровенні довбні, всаджені залізними або мідними шипами, а то й гострим кремінням, — з берладниками мовби проходили перед киянами цілі віки, ще від воїнів Олега та Святослава; проходили діди, батьки, сини, багато хто впізнавав серед цих безжурних воїнів свого, лунали радісні й болісні крики, були обійми, сльози, чулася й клятьба, не обійшлося без погроз, коли боярин впізнавав свого втеклого; кияни дивилися на берладників, берладники дивилися на киян, так би тривало, може, й до самого вечора, але вже вливалася в Подільські ворота нова сила, дика, несамовита, ворожа, страшна для Києва ось уже протягом сотні літ.

Йшли половці. Вперше входили в Київ мирно, входили не ворогами, а друзями, гостями, входили не в диму й у полум'ї, в'їздили тихо, без різанини, без грабувань, без насильств; киянам аж дивно робилося: невже не грабуватимуть?

А половці, хоч і похмурі з незвички до таких мирних входин, хоч і замурзані, хоч і облиті потом від спеки і від небажання скидати свої кожухи, в яких спали й жили, в яких кожен і народжувався та й похований буде, все ж намагалися дотримати слова, яке їхні хани дали Долгорукому, показати киянам, що й вони — люди, що мають свою гордість, уміють не ламати слова так само, як уміють воювати.

Входили в Київ мирно вперше, здається, й востаннє за свою історію на цій землі.

— Ото князь! — захоплено вигукнули приязні до Юрія. — Степовиків приборкав — ото так!

— Пустив, аби придивилися, де погано лежить! — огризалися інші.

А вже биричі на всіх торговищах, коло дворів, коло всіх брам Києва, в найбільшому людському стиску, пересилюючи гомін, розкрикували першу грамоту князя Долгорукого для Києва і киян:

„Гюргій, Божою милістю великий князь Київський, всім вірним своїм — привіт. Відайте, що я на честь преблагого Бога, і святої церкви, і для загального миру в землі Руській пожалував і передав цією грамотою моєю, підтвердив Богові, і святій церкві, і всім людям моїм всі пожалування й даровизни, і вільності й вільні звичаї, які князь Володимир Мономах, отець мій, їм дав і пожалував. Так само і всі негідні звичаї, які він знищив та усунув, я усуваю і згоджуюся понищити за себе самого і за спадкоємців моїх. Тому я бажаю і кріпко велю, щоб свята церква і всі людове ці звичаї й даровизни, і вільності і вільну поведінку мали і володіли ними свобідно й спокійно, гаразд і в мирі, неторканими мною і спадкоємцями моїми, так вільно й спокійно в повноті й цілості для себе й спадкоємців своїх від нас і від спадкоємців наших у всьому й скрізь на вічні часи, як дав, і пожалував, і підтвердив їх великий князь Володимир Мономах, отець мій. Свідчить великий князь Гюргій Володимирович Мономашич у Києві в літо шість тисяч шість сот п'ятдесят сьоме“.

Слова биричів розліталися понад Києвом, грали дзвони, князь з синами й ліпшими своїми людьми стояв на повітальному молебні в Софії, розглядався з княжого високого місця по церкві, мав дивне відчуття. Ніби паморочилося йому в голові, все довкола набувало кругойдучості, все рухалося, пливло невпинно: склепіння, стовпи, золоті мусії, різнобарвні фрески, Пантократор і Марія Оранта, апостоли, пророки, великомученики, святі, єпископи, священики, живі й мальовані, — все кудись линуло, летіло; летіла ціла Софія, летів, мабуть, і Київ, і він, Юрій, теж летів і зчудовано позирав довкруж зацікавленим, вже й не князівським, а якимсь ніби хлоп'ячим оком, і через те ніяк не міг здобутися на поважність і непорушність, котра личила б великому князеві в таку високу хвилю його життя, чим міг накликати на себе осуд і невдоволення можних киян, високих ієреїв, які закостеніли в своїх негнучких, протканих сутим золотом шатах і нічого не відали про те, що летять кудись разом з усім цим розспіваним, строкатим, прекрасним світом, і ніщо їх не зможе зупинити.

Тим часом у Київ входили товари Долгорукого, котилися вози, запряжені кіньми й волами, горбаті верблюди тягли висококолісні половецькі каталки, за возами суздальці гнали волів, свиней, овець — все для голодного Києва.

Завоювати город навіть щонайбільший просто. Спробуй його нагодувати!

Цього разу не було серед суздальців мови про те, що жде їх у Києві мед, жито й просо. Йшли аж з самих вятичів по голодній, спустошеній зимовими хуртечами палючими весняними вітрами землі; князь Юрій вимушений був стояти то там, то там, поки з Суздаля прийдуть нові та нові товари, щоб стачило не для самого лиш війська, а й для киян.

Тож поки в Софії тривав урочистий молебень, по Києву різали волів і овець, кололи вепрів, пекли на вогнищах м'ясо, ставили цебри з пивом, собаки гризлися за тельбухи, люд радісно метушився, штовхався, кричав, сміявся; стояли й сиділи на чім попало, всували голови в цебри з пивом, пили нахильці, втовкмачували в запахущий трунок вуса, бороди, носи; вої щипали дівчат, дітлашня метушилася, мов на пожежі, все змішалося в радощах і ситості: чужі й свої, старі й молоді, дівки й баби діти, пси, голови, сорочки, чуприни, сміх, лайка, похваляння, погрози.

— Як п'ю, то не розливаю!

— Одчепись, смердючий цапе!

— Хай легенько тикнеться!

— Синочку ж мій!

— Дай хоч пальцем ткнути!

Серед колотнечі й розгардіяшу пробували знайти своїх — хто з надією, а хто й безнадійно. Кричко з Іваницею теж блукали по торговищах і поміж дворами — аж напоткнуться на Сильку. Дуліб десь пішов на княжий молебень, Іваниця не схотів, бо й чом би мав квапитися перед очі князеві, що так негарно з ним повівся? Випадком стрів Кричка, тепер ходили вдвох, щодалі впевнюючись у думці, що Силька, так само, як і всі, хто був близький до князів або ж хотів до них присусідитися, там, у Софії, пхаються один поперед одного, видовжують шиї, не знають, куди й дивитися: чи на єпископів під Орантою, чи на хори, де стоїть Долгорукий з князями й воєводами. Така малість людська.

Так у безконечних блуканнях опинилися й коло Ярославового двору, де в золотій гридниці лаштувалася, видно, велика учта для Долгорукого та його поблизьких людей, бо вже коло конов'язі стояло безліч коней, поприв'язуваних до срібних кілець; пахолки нетерпляче позирали на Софію, звідки мали прийти князі й засісти за столи, а вже тоді щось перепаде й тим, хто коло коней, бо ж їдять та п'ють не лише за столами, а й попід столами і в закутках та закапелках, та й невідомо, де більше й ласіше.

Якась, суздальська, видно, жона заїхала на Ярославів двір возом, розпрягла коней, погукуючи зачіпливо до пахолків; Іваниця враз штовхнув злегка свого товариша в спину, показуючи тому, щоб далі блукав по Києву без нього, а сам, ще й не вірячи власним очам, обережно став наближатися до тої зухвалої жони, яка не побоялася втягнути свого воза на княжий двір.

В білій сорочці-тіснусі, з товстою косою, перекинутою недбало через плече наперед, витка й вправна в щонайменшому порухові, поралася з кіньми… Оляндра! Та сама Оляндра, яку стільки разів бачив він з суздальського поруба, до чорноти в очах заздрив дружинникам з защетиненими мордяками, що могли жирувати з тою, такою щедро-приступною, вабливою, принадною.

Оляндра!

Іваниці ще й не вірилося, підійшов ближче, став позад жінки, вона відчула його присутність, обернулася до нього всім своїм тілом; тверда круглість тіла відчувалася під сорочкою-тіснухою так, ніби Іваниця доторкнувся до жінки, груди напинали їй сорочку, неначе вітер — паруси на лодьях; Оляндра відкинула назад свою важку русяву косу, примружилася хижо й сторожко.

— Ти чого? Гнати мене звідси надумав?

— Оце! — розгублено всміхнувся Іваниця. — Та чи я княжий лакиза!

— Чого ж дивишся?

— Бачив тебе колись — оце й дивлюся.

— Де ж бачив?

— А в Суздалі.

— Бреши! Був там?

— Оце! І в самого князя Довгої Руки в палатах був, поруба скуштував. Там і тебе бачив.

— Не була в порубі.

— Коло нього зате. Зваблювала сторожу, а я скреготав зубами.

— З поруба?

— Оце ж!

— То й дурень єси.

— Досі не вірю, що стоїш переді мною. Ось простягнути руку і…

— А ти простягни…

— Боюся — щезнеш.

— Не щезну. Прийшла до Києва, хочу тут бути. Виривця мого вбили під Переяславом. Бояринею хочу бути. За Виривця.

— А ті де? — не слухаючи ні про Виривця, ні про бояриню, поспитав Іваниця, неспроможний відірватися від своїх болючо солодких спогадів.

— Хто?

— Ну… Оті, хто водив тебе тоді… Водили й поверталися. А тоді ти приходила та брала собі нового. Готовий був розшматувати тебе!

— Не лютуй, дурню! Чи про таке згадують?

— Де ж вони?

— Чи я знаю! Мабуть, там.

— Де?

— У Суздалі. Стережуть поруб.

— Хтось там знов сидить?

— Може, й сидить. Коли й нікого немає, поруб однаково стережуть. Бо щоразу може пригодитися. Князь без поруба — не князь.

— Що ж робитимеш у Києві?

— А тобі свербить? З чоловіками спатиму!

— Оце! Знов підеш до тих, хто стереже поруби?

— Можу й до тебе прийти. Пожди ночі.

— Там ходила й удень.

— То ж там. У Суздалі любові багато. Ночей не стачає,

— Чом думаєш, ніби тільки в Суздалі? А в Києві?

— Київ бідний любов'ю. Тому й прийшла сюди. Принести любові.

Як завжди, на Іваницине нещастя причовгав звідкілясь Петрило. Іваницю чи й зауважив, зате відразу накинув оком на Оляндру, розігнався на неї, та згадав, що має розчищати дорогу Долгорукому, який уже спускався десь з софійської вежі, щоб вести своїх поблизьких на учту, наставив руки на жону, засичав:

— Киш! Князі йдуть!

Оляндра посунулася на нього грудьми, засміялася:

— А мені князів і треба! Не тебе!

— Цить! — відступився від неї Петрило. — Знаєш, хто я?

— Хто ж? — поморгуючи Іваниці не так з прихильності великої, як з необхідності мати спільника, глумливо поспитала Оляндра.

— Петрило! Чула?

– І чути не хочу! Мені князя треба! Довгу Руку!

— Киш! — перелякано наставив на неї руки Петрило, та вже було пізно, бо князі йшли від Софії, сяяла на сонці коштовна зброя, вигравала самоцвітами, тьмавим золотом поблискували шати ієреїв; поперед усіх, змолоділий, високий, усміхнений, широко ступав князь Юрій в накинутому поверх лляного білого вбрання дорогому корзні, вже не босий, а в зелених, шитих перлами чоботях на срібних підборах.

Юрій охопив жадібним поглядом усе: і вогнище, де пеклося й смажилося, і цебри з пивом, і метушняву людську, і зелений спокій дерев, і голубий простір неба, і розлогість Ярославового двору, де колись бували й кінні ристалища, і оту безконечну конов'язь з срібними кільцями, і несподіваний на княжому дворі простий суздальський віз з простим скарбом, і гожу жону коло воза…

Петрило зігнувся мало не вдвоє, блиснув на Юрія вже й не перлистими, як на всіх, хто нижче, а по-собачому гострими очима:

— Князю любий! Петрило єсьм. Восьминник у Києві. Тобі хочу служити, як було вже не раз. Рятував тут лікаря твого.

— Петрило? — засміявся Долгорукий. — Дебеліший став, а чи старіший? Ходи з нами, коли ти вже тут. А то Іваниця? Лікарю, — пошукав очима серед князів і воєвод Дуліба, не знайшов, хоч і знав, що той десь має бути, — лікарю, чом же покинув свого товариша? Іваниця любий нашому серцю також. Ходімо з нами, Іванице.

— Оце! — пробурчав Іваниця. — Після поруба та й на пирування!

— Пам'ятливий! — здивувався Юрій. — Не забув про поруб! Повинюся перед тобою, перед усіма. Ходи з нами.

— А я? — вискочила наперед князя Оляндра. — Чи й мене припросиш, князю? Мій Виривець під Переяславом… Бояринею мене зробити маєш! Боярський двір мені в Києві за мого Виривця! Всі стояли, а він побіг на Ізяслава! Ти й сам стояв, а Виривець побіг!

— Ну, — Юрій безрадно розвів руками, — що маю діяти з такою суздальчанкою? Звешся як?

— Оляндра!

— Ходи з нами, коли хочеш.

— Ай піду!

Князь Андрій щось прошепотів Юрієві на вухо, Долгорукий зітхнув. Оляндра тим часом втулилася між Юрієм і його сином, мовби так воно й належало; була там і княжна Ольга, але їй не стало тепер місця коло батька, мідяве її волосся зблискувало десь далі, коло червоного вбрання Берладникового, так що кияни, яких умить набилося повен двір Ярославів, не знали, на кого їм перше й дивитися: чи то на князя Юрія, чи то на оту мідно-волосу княжну, чи на розкішного в своїй красі Берладника, поряд з яким губилися найпоказніші мужі, а чи на безпутну Оляндру, яка пролізла поміж князів і вив'юнювалася серед них боса, в сорочці-тіснусі, мов блудниця вавилонська.

Такого в Києві ще й не бачено ніколи.

А Долгорукий, неначе виправдовуючись і перед киянами, і перед власними дітьми, і перед осудливими поглядами ієреїв, погорнув рукою до себе Дуліба:

— Ось, лікарю, князівська доля: влада завжди вища за особу, влада нависає над тобою навіть тоді, коли ти здобув її власними зусиллями й, сказати б, заслугами. Чим перевищити владу? Всі володарі, позбуваючись влади, а позбуваються вони її неминуче, хоч би й по смерті, можуть продовжувати своє існування лиш завдяки тим суто людським учинкам, яких не дозволяло їхнє становище. Отож вчинки всупереч становищу.

— А я нічого тобі не кажу, князю. Радий бачити тебе в Києві, змолоділості твоїй радий так само.

— Вважаєш, змолодів?

— Видно всім це.

— Аби не змалився.

— Не коло такої жони, як Оляндра, — всміхнувся Дуліб.

— Князь мені винен боярський двір! — вмить учепилася Оляндра. — Ти, князю, найдобріший. Ти пожалієш бідну жінку.

— Доброти князевої на всіх жінок не вистачить, — сказав Долгорукий з жалем. — І людяності так само не вистачить. Ні народові, ні, — він озирнувся навколо, шукаючи когось поглядом, додав по мовчанці: — ні літописцям…

— Може, й занадто добрий, князю, — зауважив неголосно Дуліб. — Бачу, покликав на учту і Петрила, і Ананію, мабуть, прийде й Войтишич, який десь заховався й вичікує.

– І Войтишич прийде, — згодився Долгорукий. — Всі прийдуть, всіх прийму. Бо не може чоловік витрачати своє життя на ворожнечу. Вже сьогодні пошлю гінців у всі кінці нашої землі, щоб оголосили про мир і кінець усіх чвар і ненависті. Єдність і свобода для свого люду. Найдорожче в свободі — змагання за неї, Ми досягай свободи, довели свою спромогу, тепер можемо вільно взятися за своє діло. Нікого над нами, ніхто не заважатиме, тоді — які ж вороги можуть бути в нас сьогодні і навіщо ненависть?

Дуліб довго мовчав, дійшли вже до сіней, стали входити до палацу за чином і за зухвальством, у кого яке було; коли мили над срібними рукомиями руки, знов лікар якимсь чином опинився коло князя Юрія, сказав йому:

— Кому здається, що він уже досягнув волі, може означати лиш те, що він її втратив або ж утратить невдовзі. Людина бореться все життя. На те й прийшла на світ.

— А ти, лікарю? — спитав князь. — Так само борешся?

— Борюся. Навіть з самим собою, коли хочеш, князю. Ти ж себе перебороти не можеш, бачу.

— Чи й треба? Натякаєш на цю жону? Чи згадуєш Суздаль і наші мандри по суздальській землі?

— Боюся заспокоєння твого, князю.

Іваниця ж тим часом добрався до Оляндри, попросив стиха:

— Сядь коло мене за столом.

— Коли ж біля князя хочу!

— Там без тебе знайдеться кому сидіти. Хочу, щоб коло мене була.

— Мене — спитав?

— Оце ж і питаю.

— Дуже ти благий. А я шорстких люблю.

За столи всідалися довго, в розклекотаному веселому гомонінні, в перемовлянні з князем Юрієм, влаштовувалися, як велося тут десять і сто літ тому: незначних спихано до дверей, коло князя по праву руку сини та особливо цінні люди, по ліву руку — служителі Бога, ліпші люди суздальські та київські, хоч останніх було й не густо, повтікали з Ізяславом, тож Войтишич, який трохи пізніше за інших з'явився в золотій гридниці, виходило, був якраз доречним за столом. Долгорукий пішов назустріч старому бояринові, той здаля розкрилив для обіймів руки, в захваті вигукнув:

— Князю мій дорогий! Бачив тебе тут малим хлопцем, а тепер ти вже й сиву бороду маєш, будь воно прокляте все на світі, хай би не бачили того мої старі очі! Служив твоєму вітцеві Мономаху, а вже тоді й нікому так не служилося, будь воно прокляте. Не був би оце такий старий, як є, то й тобі послужив би, та вже відійшов од усього, аби й не бачити своїми старими очима всіх паскудств, які творяться на сім світі. Он ігумен Ананія не дасть збрехати.

Долгорукий Ананії мовби й не зауважував, але й лихого не казав тому нічого, бо й куди подінеш ігумена княжого монастиря, врізаного в саме серце Києва. Служив ігумен Мстиславовичам і служитиме далі, та що вдієш? Святині недоторкані, а в них і служителі їхні також.

Дуліб опинився за столом поруч з Ростиславом, їх Долгорукий посадовив разом, ніби для того, щоб показати всім двох найцінніших для нього людей, завдяки яким, як вважав, здобуто Київ,

Може, й усі так вважали, окрім Ростислава та Дуліба, бо молодий князь, вірний своєму узвичаєнню не помічати нікого, окрім самого себе, мовби й не бачив Дуліба, лікар же в мудрій пробачливості своїй волів забути нерозумну пихатість Ростиславову, яка мало не призвела до загибелі не лише самого князя і Дуліба, а й справи цілого життя Долгорукого. Вважав за ліпше мовчати, мовчки прийняв ласкаві слова князя Юрія, мовлені про нього слідом за словами про сина Ростислава, мовчки випив свою чашу; хотілося йому думати про Ойку, яка знов поринула в свою дикуватість, сховалася у Войтишичевім дворі, сиділа коло батька, не знати, чи вийшла бодай стріти брата свого Кузьму, бо той після всього, що сталося в Києві, навряд чи й піде до батька перший.

Любов у них з Ойкою була якась тривожна, болюча, непевна, нетривка. Рвалася щоразу, як тонка павутина, Дуліб почувався винний перед дівчиною, ще й досі не міг забути Марію, яка тепер ледь маячіла на обріях його снів, але не виявляла бажання щезнути, нагадувала про себе своєю білою ласкавістю, сміливою добрістю, якою навіть крізь роки мовби хотіла перемогти Ойку в її незбагненності.

Власне, він не зустрічався з Ойкою після того віча Подільського, де кияни відмовилися йти разом з Ізяславом супроти Долгорукого. Привела вона тоді Дуліба й Іваницю до Турової божниці, загубилася між людьми — і вже й не з'явилася більше. Ховалися на Подолі в братів Ребрин, тоді знов задомовилися на Горі у Стварника, не лякаючись повернення Ізяславового. Ойка не прийшла, і між Іваницею та Дулібом знову відновилася давня дружба, пропала зненависть, а може, й не пропала безслідно, а лиш залягла Іваниці на дно серця і може піднятися звідти щомиті.

Чашник брав у пахолків збани з печаттю Долгорукого, наливав князеві улюбленого просяного пива, привезеного аж із Суздаля. Юрій кидав оком на довгі столи, на своїх синів, на улюбленців, на доньку Ольгу, що сиділа поміж князем Андрієм і Берладником, вже не дитина, цілком доросла дівчина, вже й за князя б видавати; побачив князь і хитрого Сильку, який не квапився до зустрічі з рідним батьком, а втулився мерщій поміж знатних та можних, стріляв навсібіч круглими очима, мотав собі на вус, стягував брови до перенісся, думав чи вдавав, що думає. Князеві літав під вусами сміх, хотілося співати, і він вже був подав знак своєму вірному Вацьо, та враз згадав, що не мав ще слова його чашник Громило, чим порушувався звичай; тому перехилився до Громила, гукнув:

— Чом же не просишся до слова? Чи в Києві не маєш чого сказати?

— Скрізь маю що сказати, князю, — підвівся Громило. — Дозволь?

— Кажи.

— Слово моє буде таке.

— Про суздальського коника колись була мова, — нагадав йому Долгорукий. — Обіцяв я тобі, що ввійде наш непоказний, та міцний зате коник у київські брами?

— Обіцяв, князю, і сталося.

— То про що ж буде твоя мова? Ще про коня?

— Як завжди, князю. Про коня та й про коня. А ще про хом'яка. Жив собі хом'як коло води. Мав простору нору, старий був, аж сивий, обклався жиром, звик до своєї нори, любив вільгість, запах прив'ялих трав, гнилого листя, любив тишу й спокій для себе.

Та ось повз хом'якову нору провів раз жеребець табун тарпанів на водопій. Задрижала земля, від іржання розідралося повітря, огир ввійшов у воду по саме черево, понюхав, тоді став пити, а за ним і цілий табун. Вподобали тарпани тую воду, стали бігати туди щодня, щоднини тепер дрижала земля і роздиралося повітря над хом'яковою норою, розтрясався жир хом'яків, пропав сон, все порушилося. Тарпани входили в воду по саме черево, пили довго й усмак. Жили там на воді качки, гуси, лебеді, журавлі, нікому тарпани не заважали, а хом'як визирав із свого схову й злостився більше та більше. Коли ж тарпани виходили з води й, жируючи, починали качатися в траві, хом'як уже ніяк не міг знести цього, бо доводилося йому ховати свою морду глибоко в нору. Сидячи в самій глибині, надумав хом'як помститися огиреві. Вночі, коли все спало, вирив підземну пастку саме на путі тарпанів, став ждати. Огир летів поперед табуна, вскочив ногою в ту нору, кістка хряснула, боляче заіржав огир, а хом'як сидів у своїй норі й потирав товсті лапи. Ось так, ось так. На цьому й кінець притчі. Здоров будь, князю, та й стережись хом'яків!

— Та будь вони прокляті всі! — подав несподівано голос Войтишич, аж усі поглянули на нього і багато хто відзначив, що старий воєвода вельми схожий на старого жирного хом'яка.

— То, може, тепер і пісню, Вацьо? — поспитав Долгорукий, відпивши на подяку Громилові.

Вацьо став за князем, заплющив очі, склав на грудях руки, соковитим голосом почав: „Ой кривого ганця, ой в кривому танці“.

„Та не виведу кінця!“ — підхопив Юрій, а за ним і всі, хто вмів та хотів співати, окрім ієреїв, яким годилося співати лише псалми, кондаки та тропарі.

„Що виведу — то урветься, — текла далі пісня, — що виведу — то урветься, а мій милий засміється. Молода ключниця по замку ходила, ключами дзвонила, — встаньте, не лежіте! Встаньте, не лежіте — весну сторожіте“.

— Про дружину, про дружину! — загукали за столами, і Вацьо завів: „Пустимо стрілку, як грім по небу, пустимось кіньми, як дрібен дощик, блиснем шаблями, як сонце в хмарі…“

— Співаєш, князю, — вередливо надулася княжна Ольга до Берладника, — до мене ж і не мовиш.

— Шаную тебе, княжна.

— А коли мені сього мало?

— Схиляюся перед тобою.

– І сього мало.

— Перед твоєю красою схиляюся.

— Князівські доньки рано беруть шлюб, правда?

— Того вимагає їхнє становище.

— Я не впокорюся! Не віддамся нікому!

— Ти дуже гарна, за тобою приїде хоч і сам імператор.

— Не піду й за імператора! До того ж він, мабуть, старий.

— А коли молодий?

— Однаково.

— Твоя сестра пішла в Новгород-Сіверськ і вже княгиня.

— Я вища за неї. Сиджу коло тебе, князю, і вже тим вища.

— Люди не можуть сидіти ціле життя.

— А бути поряд — можуть?

— Важко. Життя не дає людині спокою.

— Ти ж сильний, князю.

— Ну, так. Але що сила одного чоловіка? Ось я тут, а княгиня моя і син малий, теж Іван, аж у Смоленську. І не можу бути коло них. Сила моя кінчається.

— А коло мене?

— Коло тебе сиджу.

– І не говориш зі мною, а співаєш!

— Тепер говорю.

— Мені мало! Не я мала ще, а мені мало, князю Іване! Я не мала! Чуєш!

А на другому кінці столу Оляндра присікалася до Іваниці:

— Я співаю, а ти мовчиш?

— Оце — в мені й так усе співає.

— Усі співають, а ти хіба не вмієш?

— Коло тебе все забудеш. Вже й забув, чи спав коли з дівками, чи й ні.

— Не дівка тобі! Бояринею стану!

— Оце!

— То поглянь же ж!

Вона зіскочила з свого місця, перебігла через усю гридницю, стрибнула просто на коліна Долгорукому, вереснула:

— Чи вдержиш, князю!

Всі злякано вмовкли від такої несподівано-безпутної вихватки, очі найперше метнулися на ієреїв: чи ж не осудять? Але єпископ Ніфонт, зголодавшись у порубі, так налягав на їдво, що йому стало млосно і довелося вивести його з-за столу та покласти десь у повалуші, щоб віддихався; ті ж, що лишилися, відвертали погляди, тільки ігумен Ананія поволі заздрісно накинувся оком на вабливу Оляндру, промурмотів сухими губами: „Пильнуйте та моліться, щоб не ввійшли в спокусу. Дух-бо охочий, тіло ж немічне“.

На чиє тіло натякав — на своє чи князеве?

— Дай хоч дообідати, — засміявся князь Юрій до Оляндри, приймаючи її сміливий виклик, — бо ліпше грішити ситим, аніж голодним.

— То погодуй і мене, князю, — п'яно попросила Оляндра.

— Чим же?

— Люблю все печене з тіста. Калачі, товченики, перекладники, ламанці, переплітанці, завиванці…

– Із медом?

– І з медом, князю! Сама солодка, солодке й люблю… Та нема ж мого Виривця…

— Земля йому пухом, — підняв Юрій свою чашу, — випиймо за упокій душ воїнів наших полеглих.

Всі випили, Оляндра ж від нестримних веселощів ударилася в смуток, захлипала, намірялася досить виразно сховати своє обличчя на грудях у Долгорукого, той повів плечем.

— Обіцяв же ж мені! — захлипала Оляндра.

— Що ж обіцяв? — поцікавився вже й сам Долгорукий, щодалі дивуючись змінам, які щомиті відбувалися в цій незбагненній суздальчанці.

— Бояринею мене зробити обіцяв.

— Бояринею?

— За мого Виривця…

— Ну, — Долгорукий трохи розгубився, — не велів я нікого в Києві зобижати… Петрило!

— Тут! — гукнув восьминник.

— Підійди! — звелів князь.

Петрило поквапливо причовгав до Юрія, став коло нього, поблискував по-собачому очима.

— Ось Петрило, — мовив князь, — життя мені колись порятував. Ніколи того не забуду. Слуга мені — до кінця життя, хоч і не служивши. Був у Ізяслава восьминником, а лишився в Києві. Хочеш до мене?

— Все для тебе, князю, готов! Людей твоїх…

— Дружину дам, воєводою хочеш?

— Коли ласка, зостав восьминником. Звично вже, і лад умію дати Києву.

— Тоді так: Петрило віднині мій восьминник у Києві. Чи все ціле в городі?

— Все, князю.

— Не зачеплені двори ні боярські, ані чиїсь інші?

— Поставлено сторожу там, де без господаря.

— Як же то: без господаря? Петрило зам'явся.

— Кажи.

— Втекли з Ізяславом бояри. Бо лякалися. Ізяслав, як вступив у Київ після Ігоря, то бояр багатьох пополонив. Данила Великого, Гюргія Прокоповича, Ігора Гюргієвича, онука Мирославового. Пустив їх лише за викуп великий. Ось тепер Ізяславові бояри втекли з своїм князем. Боялися, що й ти, як Ізяслав. А я знав: не такий. І воєвода Войтишич знав. І…

— Хто ж утік?

— Втекли: Микола Старий, та Микола Кудинник, та Микола Плаксій, та ще Микола Безвухий.

— Безвухий? — засміявся Юрій. — То ось, жінко, маєш двір Миколи Безвухого. Петрило тобі й покаже. Відведеш Оляндру, Петриле, і віднині вона — бояриня київська.

— Дай поцілую тебе! — крикнула зраділо Оляндра і обійняла Долгорукого за шию.

Князь жартома виривався від неї, а далі сказав:

— Милуйте рабів своїх і вчіть їх на спасіння й покаяння. Не чула, жінко, сих слів? То чуй і знай.

— Князю, побійся Бога, — неголосно, але так, що чутно стало багатьом, осудливо мовив князь Андрій.

— Чи тобі передати сюю жону? — засміявся Долгорукий. — Гляди, князю, вона тепер бояриня, зобидити не дасться. Я ж однині теж не самотній вдівець, бо намірився засилати посланців до імператора ромейського Мануїла, щоб привезли мені в жони його сестру рідну Ірину, доньку покійного імператора Іоанна. Посланцями ж моїми, — князь підвівся, легко зсадивши з колін Оляндру і вже більше не помічаючи її, мовби й не існувала зовсім, обвів поглядом принишклу гридницю, золоті її стіни, столи, повні наїдків та напитків, все оте майже протиприродне скупчення людей, часто ворожих одне одному, помовчав, доводячи тим найнетерплячіших мало не до цілковитої непритомності, тоді сказав: — Посланцями моїми об'являю князя Івана Берладника та лікаря Дуліба, який віднині стає моїм прибічним лікарем.

— Коли вже прибічний, то не мав би відсилати його від себе аж так далеко, — докинув князь Андрій.

Дуліб занепокоєно поглянув на Долгорукого. Мав би князь спитати його і про одне, й про друге. Чи може, вважає, ніби всі йому повинні слугувати мовчки, покірливо й у захваті? Щоправда, в Суздалі сам Дуліб не стримувався від захватів, та те було колись, окрім того, все на світі має кінець, бо й людина, так чи інакше, конечна. Не буде ж він, чоловік уже зрілий літами й досвідом, ось так тинятися по світу, потрапивши між князів, — від одного до другого, а тоді до третього. Треба сказати про це князеві Юрію, і то неодмінно тут, відразу, не лякаючись зробити йому прикрість або й навіть завдати болю.

Поки Дуліб так роздумував, не знаходячи властивих слів для відповіді Долгорукому, його випередила княжна Ольга. Голосом розбалуваної дитини (Дуліб міг би заприсягнутися, що й надула при тому губенята, хоч він і не бачив того) княжна вигукнула:

— Не пущу князя Івана!

Юрій сприйняв той вибрик як жарт.

— Чом би й не пустила, доню? — так само жартома поспитав він.

— Бо не хочу, щоб вій кудись їхав, та ще й далеко, — ще голосніше, так що вже всі почули й наставили вуха, гукнула Ольга.

— Князь Іван служить мені, — нагадав Долгорукий.

— То й що? — тупнула ніжкою княжна.

— Окрім того, ти не поспитала самого князя Йвана, де йому миліше: чи там, куди пошле його великий князь, чи там, де схоче маленька дівчинка.

— Я не маленька! Я не маленька! Князю Іване, правда ж, я не маленька?

Берладник мовчки посміювався, і виходило це в нього так гарно, що ніхто не ображався: ні Долгорукий, ні його донька, ні сини Юрієві. Він усміхався й мовчав, бо й що ж міг казати? Служивий князь є служивий князь. Куди звелять, туди й іде. До ромейського імператора, то й до імператора. Коли до чорта в зуби, то й гаразд. Своєї волості не має, притулку постійного брак, сам зі своїми гуляйногами тут, жона з малим сином Іваном аж у Смоленську, де князь Ростислав щомиті може зробити з нею що захоче. Одне лиш знав Берладник: буде він завше там, де б'ються за волю. Вів за собою людей вільних, розкованих, таких, як і сам. Згадування переслідувало його: коли став вигнанцем, не мав куди повертатися, то злякався. Людина завжди повинна мати місце для вороття. А йому все відібрано, відрізано всі путі, всі спромога. Тоді розгубився, злякався, втратив віру й силу. Згодом збагнув: порятунок у тому, щоб кудись іти. Не зупиняючись, без перепочинку, не лякаючись, без вагань. Попервах ішов наосліп, блукав з волості в волость, від князя до князя, аж поки прибився до Юрія. Тут прийшло ще вище розуміння. Битися за волю. У власній землі. Для свого люду. Для всіх отих свавільних, але нещасних, сильних, але знедолених, непокірних і слухняних у ділі справедливому й чесному. Долгорукому сказав:

— Ти, князю Юрію, думаєш про діло святе — і ми з тобою. Станеш, як усі князі, — покинемо тебе в той самий день. Не втримаєш, і ніяка сила на світі не втримає мене і моїх берладників коло неправого діла…

Тепер Долгорукий шле його за жоною для себе. Має привезти ромейську принцесу. Чи це діло справедливе?

Найперше: почесне. Про справедливість могли б говорити хіба що діти князя Юрія. Чи захочуть мачуху та ще й таку високорідну?

А княжна Ольга не хотіла, здається, думати про мачуху, вона затялася на своєму, не хотіла поступатися перед великим князем і, не отримавши ні від кого потвердження в своїй дорослості, відразу все й попсувала сама собі словами:

— Коли ні, то хочу поїхати до Цареграда з князем Іваном!

— Хочеш сама вибирати для нас мачуху? — ущипливо кинув Ростислав, який досі вперто мовчав, за звичкою зневажливо позираючи на те, що діялося в гридниці, і виказуючи всіляко свою цілковиту зневагу до поведінки князя Юрія і всіх інших, навіть рідних братів — Андрія, Гліба та Бориса.

Князь Борис глянув на брата злякано й осудливо водночас.

— Брате, хіба можна так? — неголосно сказав він. — Люди ж чують.

— Нагадав би про це великому князеві Юрію, — зло промовив до нього Андрій. — Забув він про сором і нас зневажив, кажучи тут про своє бажання мати нову жону. Хіба захотів синів малих, бо великі неслухняні?

Юрій слухав перемовляння своїх синів, не втручався, попивав спокійно просяне пиво, тоді Дуліб, чи то щоб порятувати якось становище, а чи й просто згадавши щось вельми важливе, з чим не міг довше стримуватися, підвівся з-за столу, звернувся до князя Юрія:

— Дозволь, великий князю, нагадати тобі про діло, яке не повинен полишати.

— Нагадай.

— Забув ти про смерть, яка два літа тому сталася в Києві, неподалік звідси, смерть, невідомщена, смерть досі, власне, й не розкрита; змовчати сьогодні не можу, бо сам гнав слід у сій заплутаній справі. Тепер хочеш відіслати мене з Києва, щойно вступивши в город. Тим часом лишаються тут люди, спровинені в тому вбивстві. Невже не знайдеш їх і не покараєш?

— Сказав тобі їхати до Цареграда з князем Іваном, а твоя воля: згоджуватися чи ні. Ти чоловік вільний. Багато хто, може, хотів би мати таку волю, як у тебе, лікарю. Дає тобі це твоє звання, твоє ремесло, твоя, сказати б, незакоріненість…

— А коли скажу, що вкорінився? Що прикипів серцем до одного місця, і місце те — Київ? І ще коли скажу, що й почалося все з убивства тут Ігоревого, тоді — сам знаєш, чого. Окрім того, а може, й передовсім, є речі, які знати повинен лиш я сам. Адже ствердив, що я — вільний.

— Про ту смерть мови не буде. Не буде й помсти. Хай ніхто не жде. Шлю гінців у всі кінці землі з словами про мир. Ромейський імператор теж потрібен нам для миру. Не стану шукати союзників, як Ізяслав, у себе під боком, бо не хочу, щоб товклися на Руській землі чужі війська, прикликувані кожним свавільним князьком а чи боярином. Ромеї можуть бути союзниками могутніми, бо ж знані цілому світові, водночас — союзники найдальші. Однаково що король англійський або французький. А далекий союзник — лиш для називання. Підтримує тебе своїм іменем і ніколи не загрожує силою. Чи згадає хтось, коли ромейські полки були на нашій землі? Ніхто не згадає того. Задалеко їм, та й власного клопоту занадто багато. Впокоряють бунтівливі племена свої, тепер не дають їм дихати хрестоносці. Отож союзник, хоч і великий та могутній, а руки в нього зв'язані. Всім же, хто хотів би піти на нас, зв'яжемо руки союзником сим — так і крутитиметься. Ізяслав розкричав повсюди, що Долгорукий тягне руку за ромеїв, що митрополита хоче грека. Всупереч патріархові цареградському він настановив митрополита руського, бо ще ж, мовляв, великий Ярослав висвятив на митрополита пресвітера Берестовського Ілларіона. А що таке митрополит з греків? Чоловік чужий, стоїть за церкву вселенську, володіє незалежністю, але й не втручається в діла наші. Коли ж наставляємо свого, то вже він не служить ні церкві, ні князеві, ні землі, а стає таким самим попихачем боярським, як і князь київський досі був. Я ж не хочу попихачів коло себе і сам ним не буду ніколи! Ось так, мої сини, князі, воєводи мої, й дружина, і ви, святі отці. Тепер, лікарю, можеш відмовитися чи згоджуватися, та хотів би я, аби ти поїхав з князем Іваном.

— Поїду, — сказав Дуліб.

— Поїду, — повторив майже водночас Берладник.

— Тоді заспіваймо, — повернувся Долгорукий до своїх синів.

— А я? — нагадала про себе Ольга.

— А ти, доню, нам підспіваєш. „Ох і сила, сила силу подоліла…“

Київ співав, гомонів, вирував, клекотів, на короткий час Київ став ніби єдиний, — від князівського палацу й до найнужденнішої землянки на Подолі, виритої потопленнями весняними, але ніщо не триває вічно, тож і київські веселощі мали свою межу.

Тим часом до заходу сонця, коли сторожа, за звичаєм, виганяла за брами города всіх сторонніх, на торговищах гасилися вогнища, в монастирях горіли тільки свічки перед іконами Богородиці та Христа, та й то під доглядом приставлених на те ченців безсонних, Київ розходився, розбігався, розскакувався, поверталися важко ворота на вереях, на глицях, сторчові, колодні, замикалися глухо й надійно, відгороджувався кожний двір від іншого й від цілого світу, ставав окремим світом для самого себе — загадковим, таємничим, наляканим, а то й злочинним. Київ уже й не Київ з лагідним сонцем, з гранням дзвонів, розспіваний і розсміяний, а суцільна причаєність, мертві ворота, глухі стіни, непробивні гостроколи. А що там — за ворітьми, за гостроколами, за міццю й непробивністю?

Сторожа поволі обходить вулиці, площі; сторожа попід валами й на валах, коло брам і на заборолах, коло княжого палацу й на дитинці, де сплять воїни суздальські. Сторожі байдуже, вона знає своє, вона й князя не празнує, коли казати правду, бо князь далеко, а восьминник ближче й до шкури і до душі. Он він об'їздить Київ з двома своїми похмурими горлорізами, про яких люди бояться мовити слово й за дня, не те що серед ночі.

Петрило їде повільно, два його прислугувачі тримаються позаду, мовби прикриваючи свого пана від несподіваного нападу, восьминник біло поблискує в темряві перлистими очима, погукує:

— Дбай і чуй!

Їхав далі, з лінькуватою погрозою переставляв слова в своєму знаному для всіх вигукові:

— Чуй і дбай!

Почав огляд від двору Миколи Безвухого, куди вкотила свого воза Оляндра, викінчував знову коло того двору; під'їхав туди мовчки, відпустив своїх двох чорних прислугувачів, ударив у ворота рукояттю меча. Стукав, неначе до власного двору, бо й справді мав свій двір поряд з цим — і не розбереш в темряві, де воно чиє. Втулився колись поміж бояр нікчемним зайдою, нічого й не мав, здавалося, пішов служити, збирав по Києву князівські віри, а тим часом його майно теж щоразу досить помітно й зручно намножувалося, Петрило непомічено зрівнявся з боярством, розрісся, розпростерся, розсунув двох Микол — Безвухого й Плаксія, і вже й не збагнеш, хто ж більший боярин у Києві.

За воротами пошаруділо, Петрило гмикнув: „Дбай і чуй“, йому відчинили, спитав коротко в темряву:

— Бояриня не спить?

— Вештається, — була відповідь. Петрило зіскочив з коня, кинув у темряву повіддя,

невидимі руки слухняно підхопили їх, а восьминник почалапкав до боярського дому, де в круглих віконечках тьмяно поблимувало світло.

Переступив, не питаючи, поріг, в ніздрі йому вдарило кислим і гострим запахом. Петрило пошморгав носом, покрутив головою. Хтось кинувся йому під нога, він відтрутив його, відчинив одні двері, другі, треті, поки наздогнав отой блукливий вогник. Смерділо кислим духом щодалі дужче, бо Микола Безвухий любив устилати лави собачими шкірами, мовляв, м'яка, тепла і не витирається, хоч ти вмри. Кожному смердить своє власне.

— Хто світить світло! — гримнув, відчинивши ще одні двері, хоч і гаразд бачив, що по горниці ходить, придивляючись до обстави, Оляндра, з свічкою в руках, нова київська бояриня, підложниця великого князя, бо ж усі чесні люди можні бачили сьогодні, як безсоромно розсиджувалася на колінах у Долгорукого, а хіба того не досить?

— Не велено в Києві палити світло вночі! — ще гримнув Петрило і, доскочивши Оляндри, грайливо ляснув її долонею між лопаток. Оляндра ловко відхитнулася вбік, не засміялася від грайливості восьминникової, засичала погрозливо:

— Геть, кнуре халастаний!

— Не знаєш Києва, — засміявся Петрило. — В Києві так: пиво кінчається, починаються жони.

— А я не жона!

— Хто ж?

— Бояриня!

— Ще свіжа.

— Однаково бояриня.

— Київська ж. А в Києві Петрило — восьминник. І свічки палити… — він знову потягнувся до Оляндри пожадливою рукою, але жінка витко визміїлася, висвітила темний закуток.

— Без тебе вже є!

Петрило тернув очі. В горниці стояв якийсь чоловік.

— Хто! — крикнув восьминник, хапаючись за меча.

— Я, — спокійно відповіли йому.

— Хто такий? Бо не лишу ні ока в лобі, ні зуба в роті!

— Чи не впізнав? Іваниця. Пили ж у князя те саме.

— Прудкий. Випередив. Як же свого лікаря полишив?

— Оце! Він собі, а я собі. Спить кожен для себе. І сни свої в кожного.

— До Цареграда б зготовлявся. Завтра відпливаєте.

— Хто пливе, а хто й ні.

— Чи не попливеш зі своїм лікарем?

— Не твоє діло.

— Сюди чом забрів?

— Оце! А ти чого?

— Я восьминник.

— Обох витурю, — сказала спокійно Оляндра, — всі мені остобісіли. Тепер бояриня, посплю хоч раз сама. Без нікого.

— Хоч і бояриня, а поїдеш зі мною. — Петрило насунувся на жінку темно й невідступно.

— Куди ж?

— Скажу.

— А Іваниця?

— До лікаря свого хай.

— Сам до нього йди, коли він тобі любий, — байдуже мовив Іваниця, аж Петрило зацікавлено повернув до нього голову.

— Ого! — подивувався він. — Коло Оляндри хоч хто…

— Боярині! — гнівливо нагадала жінка.

— Коло боярині Оляндри хоч хто голову… То, може, з нами? Забудеш свого лікаря? Не попливеш до Цареграда?

— Оце! Мав би пливти туди!

— З нами, — вирішив за Іваницю Петрило. — Ще ліпше. Збирайся.

— А куди? — мляво поспитав Іваниця, якому, власне, все збайдужіло, аби лиш утриматися бодай на короткий час коло сеї, такої приступної і водночас норовистої, як виявилося, жони.

— Ще я не згодна! — докинула Оляндра.

— Згодишся, коли скажу, що просить на вечерю сам воєвода Войтишич, найславніший чоловік у Києві, — урочисто мовив Петрило.

— Сам же казав: пиво скінчилося вже…

— Пиво кінчається, мед починається — так у Києві ведеться. Ти ж бояриня київська, то маєш це знати.

Так вони пішли до Войтишича, де, звичайно ж, був ігумен Ананія, був старий Борислав, батько боярина Ізяславового, високовченого Петра; приїхав і воєвода Мостовик, що, прикутий обов'язком і способом життя до дніпровського мосту, не зміг утекти з Ізяславом, Долгорукому ж ні коритися, ні служити не хотів; було ще кілька тих, хто наважився лишитися в Києві, сподіваючись на недовге перебування там Юрія. Важко перелічити всіх, хто там був, та й мало користі слухати це.

Дуліб чи й ждав того вечора Іваницю, хоч, коли подумати, то хлопець давно вже не блукав ночами, здається, після повернення їхнього з Суздаля вперше отак вирвався і не знати, чи й приблукає додому бодай на ранок. Вранці ж мали вони вже бути готові для далекої дороги. Готові, ще й не перемовившись словом? Та не це найперше турбувало Дуліба. Ойка — ось що йому боліло. Ніхто не міг прийти йому на поміч, нікому не міг сказати, ні в кого спитати поради. Тільки вона сама. Аби мав час, то, як хлопчисько, пробрався б до курників Войтишичевих і підстеріг там Ойку. Але ж уночі вона туди не прийде. А вранці він повинен бути в князя. Досі стримувався від нерозважливості, не спробував знайти Ойку, сподівався: прийде сама, як уміла вона. Тепер шкодував, а вдіяти нічого не міг.

За звичаєм розклав писемне приладдя, схилився над пергаментами, довго думав, написав: „Історія неспроможна перелічити страждання окремих людей, бо перед нею — нещастя цілих народів“.

Відклав писало, підвівся з наміром рішучим і відчайдушним: піти до Войтишича. Що скаже старому воєводі — ще не знав, але вірив: зуміє якось повернути так, щоб побачитися з Ойкою. Міг би й відкласти на день чи два відплиття до Цареграда. Взяти шлюб з Ойкою. Попроситися під руку до самого князя Юрія. Весільний батько. Вінчання в Софії. Тоді взяти Ойку з собою. Сліпий Ємець? Може, взяти також і його. Хоч сліпим побуде в тих, хто випік йому очі, побуде в них уже й не бранцем, а високим послом.

Нездійснимість своїх мріянь збагнув, щойно переступивши поріг Войтишичевої гридниці, куди його проведено служками, які, видати, залічили Дуліба до воєводиних прихильників, бо ж уже бачили його тут на учтах, а в старого Войтишича до учти допускано лиш людей потрібних.

Дуліб, що з ним нечасто бувало, розгубився вельми. Гридниця сяяла від свічок, від коштовного посуду, від лискучих — чи то від поту, а чи й від жиру — лиць за столом.

— Після учти в князя та й знов… — почав був Дуліб, не знаючи, що сказати, і таки справді дивуючись обжиранню цих людей, серед яких аж тепер зауважив і оту суздальську Оляндру, і… свого Іваницю.

— Живе той, кого слухають, мій дорогий! — хрипко вигукнув Войтишич. — Щоб чоловіка ж слухали, в ньому повинен бути жир, будь воно прокляте! А щоб був жир, то треба їсти! Сідай з нами, дорогий!

— Дяка, я прийшов за Іваницею, — несподівано для самого себе промовив Дуліб, рішуче відкидаючи запросини Войтишичеві, головне ж: цими словами відразу й поховав свої заміри якось завести мову про Ойку. Та хіба й міг би про те говорити при людях? Сподівався застати Войтишича самого, може, втихомиреного і зворушеного великодушністю Долгорукого, — виходило, бач, не так. Думалося, що Войтишич за своє довге життя вже звершив усе, написане йому на роду: геройства, зради, підступи й підлоти. І він справді покінчив з усім добрим і благородним, а в підлості не знав упину ще й досі. Бо підлість — невичерпна. Вона не має кінця. Ні взагалі, ні в окремому чоловікові, надто ж коли чоловік той — Войтишич.

— Прийшов за Іваницею, — повторив Дуліб, побачивши як Войтишич важко підводиться з свого стільця, щоб Ш припрошувати гостя, брати його в обійми, лоскотати вухо бородою і шелестом свого звичного „Будь воно все прокляте!“.

— Чи не мав кого послати? — поспитав Войтишич, розкрилюючи руки для обіймів і переходячи на свою солодкоголосість: — Дорогий мій, не відпустимо тебе, допоки не…

— Не звикли ми з Іваницею когось кудись слати, — вперто вів своє Дуліб. — Завтра в далеку дорогу нам, Іванице. Прийшов нагадати тобі.

— Оце! — нарешті обізвався Іваниця. — Тобі дорога, а мені — то й ні! Зостаюся тут.

— Як хочеш, — Дуліб скористався з того, що Войтишич завмер на півдорозі, прислухаючись до їхніх перемовлянь з Іваницею. — Силувати тебе не можу, та и навіщо. Такого між нами не було. Сказав тобі, а ти знай

— Мені й тут добре, — сказав Іваниця голосом ніби й зовсім чужим.

— Тоді розстанемося.

— Приїдеш — тут буду. Хоч би й коло Оляндри.

— Остогидли ви всі, — ліниво промовила Оляндра, злукавлено позираючи на Дуліба.

— Тоді піду, — сказав лікар. — Сколотив вас намарне. Моя провина.

— Та яка провина, лікарю дорогий! — аж тепер посунув на нього з своїми обіймами Войтишич. — Сідай з нами, та поп'ємо трохи, та…

— Як же міг би лікувати людей, сам обжираючись та обпиваючись серед ночі й тим укорочуючи власне життя? — посміхнувся Дуліб і рішуче повернувся до дверей.

Войтишич упіймав обіймами своїми пустоту, але гукнув навздогін лікареві з навмисною розвеселеністю:

— Та будь воно прокляте все життя, коли чоловікові й випити не дають!

Удома Дуліб побачив свій пергамент, присів, записав швидко: „Ніколи не слід недооцінювати здатності Войтишичевої розправлятися з іншими й виходити цілим самому. Він твердо дотримується істини злочинної, та, на жаль, досить живучої: безпечний лиш той, хто має силу створити небезпеку для інших. Князь Юрій мав би пам'ятати“.

А Силька, який поїдав князівський харч лиш за те, що мав би простежувати кожен порух і кожне слово князя Андрія, а іноді й самого Долгорукого, не заніс того вечора до своїх пергаментів жодного слова. І не тому, що розчулився від зустрічі з рідним містом, або напився на учті у великого князя, або (ще б цього бракувало!) побився з яким-небудь відчайдухом. Пояснювалося все простіше: Сильку знайдено в князівському палаці, в найдальшому, але й найзатишнішому закапелку…

Княжий літописець викублювався, смакуючи заздалегідь, як змалює він цілий сьогоднішній день, від досвітку аж до самої ночі, нічого не поминаючи увагою, стосуючи слів добірних, виразних і шанобливо-піднесених; опише належним чином усі приготування до вступу великого князя у найсвятіший руський город, покаже силу суздальську, чесноту князя Андрія, розсваволені веселощі киян, грання дзвонів київських; не помине ні великого, ні дрібного, примусить подивуватися прийдешнього читця меткістю свого ока, вправністю й твердістю руки, незміримою широчінню розуму.

Тим часом до палацу пробивався якийсь чоловік. Ішов просто на сторожу, на виставлені супроти нього списи й занесені над ним мечі.

— Приберіть залізяччя! — сказав сторожі князівській.

— Ось пронижемо тебе наскрізь, знатимеш! — погрозилися воїни, хоч, правду кажучи, не дуже й квапилися здійснити свою обіцянку, бо що там удіє один беззбройний чоловік, коли їх тут цілий десяток.

— Знайшли кого лякати! — не відступався той. — У мене залізо й у голові, і в утробі, та й у крові теж залізо. Весь залізний, а ти мене лякаєш!

— То хто ж ти? Може, біс київський?

— Залізороб. Звуся Кричком. А тут десь мій син.

— Може, й твій, та не з нами.

— Десь коло князів треться. З писалом та пергаментом. Звався колись Михликом, тепер і не відаю, як зветься.

– Є там один хитроокий.

— Забув, які в нього очі. Малим забрано від мене, тепер хотів побачити. Син же!

Один з дружинників згодився піти пошукати Сильку. Знайшов і зіпсував тому всі заміри.

— Батько там твій, — сказав дружинник. Силька здивувався незмірно й обурився водночас:

— Піди спитай, чого йому треба.

— Хоче тебе.

— Він хоче, так не я.

— Той чоловік переколошкає всіх князів. Чия вина буде?

Силька, кленучи все на світі, мав одягатися, чіпляти до пояса ножа, на груди — ланцюга золотого, дарованого йому князем Андрієм. Вже коли доводиться зустрітися з чоловіком, який колись вважався твоїм батьком, то треба справити на нього належне враження.

Вийшов з-поза сторожі, опинився віч-на-віч з худорлявим, чужим у темряві чоловіком, той теж приглядався до Сильки, як до чужого, спитав непевно:

— Михлику? Ти?

— Сильвестр, — сказав ламаним баском Силька. — Княжий літописець прибічний.

— Ну, виходить, ти. Сказано. А я — Кричко, твій батько. Чи забув? Забрали колись тебе монахи. Ігумен Ананія. Клятий чоловік, хоч і коло Бога ходить. Ти ж Михлик! Мати твоя вмерла, мабуть, і не пам'ятаєш. Та й мене вже забув?

— Сильвестр я, — сказав знову Силька, метаючись очима сюди й туди і не знаходячи ніде порятунку. Що, коли цей чужий чоловік розкричиться отут, на Ярославовім дворі, й забере його назад, до себе, до свого заліза, до диму й кіптяви, до голоду й холоду, до холодних почайнинських розливів щорічних, до вітрів і завалистих снігів?

— Михлик був та й нема. Ти ж сам оддав Михлика монахам, тепер хочеш віднайти його.

— Не віддав — забрали силоміць, звабили тебе, бо ти був малий, дурний ще… А від них назад нічого не забереш…

— Тепер я в князя. Чи гадаєш — од князя можна щось відібрати? Князь — це…

— Знаю, — перепинив його Кричко, — відаю, що таке князь і яке воно щось… У Києві вельми добре видно князів. Прибігають сюди, втікають звідси, вмирають смертю своєю або й насильницькою — все в Києві, і все нам видко… Справжні кияни сидять на місці.

— Що ж ти висидів? — насмішкувато поспитав Силька.

— Доменицю нову ставлю. Велика вода була повесні, змило мені все, нині ставлю нову доменицю, хижу нову, все нове. Чоловік повинен сидіти на властивому місці, а довкола нього має бути все нове. Як листя на деревах щовесни.

— Вже знаю це нове. Заливає тебе щоразу Почайна, рятуєшся в самій сорочці, ходиш голодний і босий, просиш шматок хліба…

— Дають, бо вірять…

— Чи то життя? Вовки лиш так никають у пущах та полях… Чоловік повинен жити в спокої й лагоді…

— Як ти?

— Хоча б. Мене князі люблять. Дурні заздрять і бояться. А я…

— А ти! — перекривив його Кричко. — Не збагну, звідки в тебе ота круглоголовість і круглоокість. Наче й не син ти мені. В матері твоєї не було того, в мене теж нема, і в дідів та бабів не постеріг. Хіба якісь пращури… Ось твоя лагідь: стоїш серед ночі там, де коні князівські та воєводські, а припросити батька свого…

— Не велено сторонніх пускати до палацу, — швидко похопився Силька.

– І не пішов би. Бо й чого? Побачити твою лагідь? Не звик. Та й не треба. Тебе ж хоч одразу можу повести та показати тобі, як закладаю нову доменицю…

— Казав уже.

– І нову хижу…

— Казав.

— Коли ж пропаде твоя лагідь отут, то можеш повернутися… До хижі… Продувають її вітри, а гарно… Травою пахне і водою. А ще: волею. Боляче мені се казати, а треба. Будь щасливий!

– І ти.

Кричко хотів бодай на розставання обійняти Сильку, та здобувся лиш на те, що штовхнув його в плече, попихаючи до князівського палацу.

– Іди! Скачи!

Силька повернувся в свій закуток, зраділо порозкладав пергаменти, потираючи руки, мерщій сів за писання, та аж тут виявив, що в ньому вмерли всі слова. Порожнеча в голові, в душі, в серці, ніде нічого, все зникло, пропало, може, й навіки. Він ще пометався туди й сюди, пометушився, покрутився, — нічого не помагало. Безнадія оволоділа ним така тяжка й гнітюча, що він схилився над пергаментом і гірко, невтішно заплакав.

Чому лінуєшся, душо моя окаянна!

Більше Силька не згадуватиметься в сій історії. Полишить він свої сліди в літописах, оспівуючи подвиги князя Андрія і по змозі замовчуючи всіх інших князів. Розповість і про те, яким мужнім і мудрим був князь Андрій на противагу братові своєму Ростиславу під Муравицею; і як під Луцьком лиш з двома отроками напав на списовників ворожих, відважно бився з ними і ледве уникнув смерті від найманця німецького, який списом попав двічі в коня княжого, а втретє — в передню луку сідельну князеву; і як вів за собою половців при переправі через Либідь; і як „укріпляв на брань“ полк свій перед нещасливою для Долгорукого битвою на Рутці; і як згодом, коли вже Долгорукий вимушений був одійти в Суздаль і приходив під Чернігів, щоб виманити туди Ізяслава з його галицької виправи, хоробро розбив князь Андрій „пішців“ чернігівських, так що аж інші князі, а надто брат рідний Гліб, „поревнували“ його. Силька не шкодуватиме слів для свого князя, його око буде метке й вигострене, він помітить, як на Рутці, коли Андрій у битві зламав свій спис, з нього збили шолом і щит „відторгай“, а кінь був поранений у ніздрі й „став соватися“ під князем. Він передасть розмову між Долгоруким і князем Андрієм тої ночі, коли Андрій намірився йти з Києва на північ, освятивши той похід свій іконою Вишгородської Богоматері. Він плакатиме через двадцять літ після оцих нинішніх сліз над Києвом, пограбованим і попаленим безжально полками, посланими князем Андрієм проти Ізяславового сина Мстислава: „І були тоді на всіх людях стогін і розпука, і печаль невтішна, й сльози безперестанні“.

Більше не повернемося до Сильки, бо треба поглянути на Долгорукого.

Він не спатиме тої першої своєї ночі в Києві. Власне, Київ, хоч і принишклий, і в затаєності, так само не спатиме, кипітиме; колотитиметься в ньому приховане нічне життя, вируватимуть пристрасті, розквітатиме радість, гадюкувато підніматиме голову зненависть і злоба; повнитиметься Київ гомоном, насилу стримуватиме крик торжества, бо довго ж мовчки ждав, коли знов стане матір'ю городів руських, коли сяде в ньому князь, який збере всі землі в одне, докупи, з'єднає весь люд, дасть мир і спокій змученим душам і полям, стоптаним кінними та пішими полками.

Діждався! Мав такого князя, а князь мав Київ!

Не спав тої ночі Долгорукий, розсилав гінців, кінних і піших, у всі кінці землі. Вискакували гінці з усіх брам Києва, летіли через мости, греблі, броди, пробивалися крізь пущі й непрохіддя боліт червоно-рудих і зловісно-зелених, знаходили забуті поселення, ломилися в брами городів, колошкали розісланих воєвод і градодержців, вривалися в боярські оселі, зчиняли переполох на княжих станах, Хутче, швидше, метко! Везли по всій землі, розносили княжий знак Юріїв, його грамоту першу, київську заповідь миру.

Все забуто. Нащо ворожнеча, нащо ненависть! Маєш землю, маєш народ, все інше не важить! Забути, викинути з голови, знехтувати. Вороги знешкоджені, знесилені, знікчемнені. Так чи інакше вороги поконані назавжди. Думати про надії!

І Долгорукий пускав гінців. Розсилав свій знак княжий. Але не готового до пострибу лютого звіра, а лук, націлений стрілою в землю, — знак миру. Знак поєднання.

З неймовірною швидкістю розвозили гінці знак Долгорукого. Гінця ніхто не смів зупинити, ніхто не наважився б напасти на гінця, ніхто не вбиває гінця. Бо княжий гонець завжди віз вісті, од яких залежало тривання цілої держави. Хутче, швидше, живо, метко!

Несли знак Юріїв повсюди, і поєднувалися Київ і Суздаль, Дніпро й Волга, зачаровані діброви Залісся й пропахла чебером полянська земля; Переяслав-Дніпровський подавав руку Переславлю-Заліському. Галич з-над Дністра перегукувався з далеким Галичем Білозерським, Либідь Київська мовби зливалася з Либіддю Володимирською, а Новгородський міст через Волхов неначе продовжувався мостом київським через Дніпро. Спліталося нерозривно, нерозлучно поєднувалося все, може, й навіки знаком Долгорукого: лук, націлений стрілою в землю.

Не покидаючи золотої гридниці Ярославової, цілу ніч учтуючи з своїми улюбленцями й синами, розсилав Долгорукий гінців у всі землі, вірячи, що здійснив справу життя свого й може заспокоїтися.

Забув слова Мономаха: „На питтю, на їді нічого не лагодіть, а оружжя не знімайте з себе“.

Забув, що жодну перемогу ніколи не можна вважати остаточною.

Забув, що, маючи в руках таку велику землю, треба бути хіба що Богом, щоб її втримати.

Забув, що минуле завжди наявне і наявне грізно. Тому вельми зручно з'єднати з ним чи своє горе, чи злість, чи невдачу, а чи й радість; знехтувати ж ним не дано нікому.

Забув, що минуле мовчить лиш доти, доки його пригнічує байдужість або безпечність, нездатна стурбуватися.

В радощах своїх Долгорукий був занадто безпечний і забув про минуле, яке стояло ось тут, за брамами Києва, гніздилося у самому Києві, оточувало князя звідусіль підступністю, недовір'ям, зневагою, чорною злобою і ще чорнішими намірами.

Минуле спробувало нагадати про себе Долгорукому ще ранком другого дня, коли привезено на Ярославів двір чудернацькі дві дубові клітки з-під Білгорода, де Ізяслав, утікаючи, покинув їх коло мосту через Ірпінь.

— Що там, у тих клітках? — поспитав Юрій, коли йому сказано про них.

— Якісь виродки, князю.

Долгорукий вийшов поглянути. Не любив ніяких відхилень від природної досконалості ні в тварини, ні в людей, не терпів карликів, слинявих, горбатих, вважаючи, що приносять нещастя, а тому ліпше прибирати їх з-перед очей. Тому, коли побачив Льопа й Шльопа, що зирили на князя крізь дубове пруття очима нажаханими, але водночас і гостро-зненависними, то звелів одразу:

— Витрусіть їх звідти!

Та коли карликів було випущено з кліток, вони за звичаєм вчепилися один у одного, гидко закублилися мало не під ногами в Долгорукого, Юрій гидливо відступився од них, гримнув на отроків:

— Женіть їх з двору, і з Києва — теж! Озвірілих від голоду й ненависті недоростків насилу розчепили, викинуто їх з Києва, одного через Лядські ворота, другого через Подільські, однак Льоп і Шльоп невдовзі зійшлися і якось забули про взаємну ворожнечу, бо треба було думати, як прогодуватися на цій землі.

А Київ тим часом виряджав послів до ромейського імператора. Споряджено князівські лодьї для Берладника й Дуліба, берладницька дружина мала супроводжувати свого князя аж до Дунаю, де б стала ждати повернення; складалися ще з досвітку на окремі лодьї дарунки від київського великого князя для імператора Мануїла і для високорідної невісти, принцеси Ірини; на берег Почайни виїхали Долгорукий з синами й союзниками, вийшли священики з єпископом Ніфонтом, вийшли ліпші люди, зібрався цілий Київ і Поділ; знову грали дзвони в церквах, співи були, світлі сльози, обійми; тоді — учта нагорі в Ярославовій золотій гридниці, а тоді в Печерському монастирі, а тоді на Краснім дворі, а тоді на Подолі з простим людом; князя хотіли скрізь, хотіли всі; він не вмів нікому відмовити, пив і їв з усіма, співав пісень, слухав похвалянь, всі його знали, всі мали що сказати про нового великого князя.

— Оце князь! До нього й голова йде, і ноги несуть!

— Щастя бути під таким князем!

— Сокіл і кречет!

– І за соколами ворони ганяються!

— Безжурний, бо сильний!

— Тобі аби лиш безжурність! Ходити по Києву та дивитися, як вітер дівкам подоли задирає?

— А що мені з Мстиславичів! Переривалися од роботи, а в животі от голоду бурчало, наче в вепра!

— Чоловік повинен тужитися. Навіть кінь розставляє ноги, щоб вилити з себе зайвину!

— Се князь! Не люд у нього в руках, а він у руках у людей!

— Допоки п'є та гуляє та обіймає жон!

— Яких жон? Послав у Царгород за принцесою!

— А сам не спускає з колін Оляндри суздальської!

— У веселощах потопить цілий Київ і занапастить!

— У веселощах і смерть люба! Люд озвірів од голоду, а тепер бери, їж, радуйся! Юрій багатств своїх не шкодує для люду, а багатства його такі, що й не кінчаються, мабуть.

— Не той славен, котрий много лічить стада, а той, іже многих ворогів шле до ада!

— Кортить тобі здихати?

— Сам здихай!

— Коли ж не хочеш ні жити, ні вмирати, то чого хочеш? Тільки жебрак не прагне ні жити, ні вмирати, а животіє!

— А з князем Юрієм живемо!

— Розум, справедливість, відвага, щедрість, — все за ним, а отже, й за нами!

— Де ще буде ваше все!

Кипіло, колотилося, галасувало, сичало потаємно, дехто сховався, дехто зникнув. Войтишич заліг на своєму дворі, посилаючись на старощі: „Чоловікові назначено народитися, схилятися до занепаду, хорувати, терпіти слушну кару, вмирати, будь воно прокляте!“ Зник десь Іваниця, не поїхавши з Дулібом, відтручений не доступною тепер ні для кого Оляндрою, віддалений, як і давніше, від Ойки. Петрило вдень метушився, сповнюючи волю Долгорукого, хоч і уникав занадто часто попадатися йому на очі, а ночами в супроводі двох загрозливо чорних охоронців, яких ніхто ніколи вдень і не бачив, їздив по Києву, перевіряв сторожу, погукував: „Дбай і чуй!“

Чи вдень, чи вночі прослизали до Києва піші гінці від Ізяслава, приносили потаємні вісті, несли князеві на Волинь звістки від боярства.

Ізяслав не примирився з утратою Києва, не сидів тихо в своєму Володимирі, та й не давали йому бояри заспокоєння, поки живий. Пхали його поперед себе, виставляли щитом і списом своїм: бий, проривайся, повернися, захопи, утвердись!

В церквах молилися: за Юрія — в Києві, за Ізяслава — у Володимирі та Луцьку; молитви бували відверті, бували й хитрі: „Ослаби, остави, одпусти, Господи, нам гріхи наші вільні й невільні, зумисні й незумисні, віру затверди, язик ворогові укрути, добре сохрани перед сею братією, яко благий Бог і чоловіколюбець. Амінь“.

А хто ворог?

І чи знав Юрій, що, здобувши собі безліч друзів, здобуде водночас ворогів стільки, що почорніє йому в очах? Що після кількох днів радощів і торжества в Києві ждуть його п'ять таких тяжких літ, в які ввібгати можна не одне таке життя, як у нього було досі, а й тисячі, може б, не стачило?

Сутички, чвари; бігали князі, метушилися; дріб'язок, нікчемність, ганьба. Згодом історик зневажливо відзначить, що битви удільних усобиць, які гриміли в нашій історії, маловажні для розуму і не багаті ні думкою для філософа, ані красотами для живописця.

А Юрій Довга Рука змушений був стратити ціле своє життя в тих малозначних сутичках і чварах, вперто проносячи крізь них головну мету й думку свою, тепер же, коли здійснилося задумане, мав знову занурюватися в те, з чого виривався всіма силами своєї душі.

Ізяслав покликав на поміч собі польського й чеського князів, угорського короля, посилав старого князя В'ячеслава, щоб пішов і сів у Київ, прогнавши молодшого за себе Юрія, інакше погрожував попалити В'ячеславову волость. Добрий В'ячеслав з плачем благав Юрія: „Прийди, порятуй від племінника!“ Долгорукий послав на захід синів з дружинами, тоді довелося йти самому. Стояв шість тижнів під Луцьком, уникаючи кровопролиття, покликав на поміч Володимира Галицького, змусив Ізяслава цілувати хрест про мир, тоді забрав з собою свого брата В'ячеслава, повернувся до Києва, сподіваючись на мир. Та Ізяслав, ще й губи йому не обсохли після цілування хреста, знов зібрав невдоволених бояр, пішов слідом за Юрієм, кинувся аж до чорних клобуків, знов став намовляти їхнього хана Кунтувдія виступити разом проти Долгорукого.

Осінь, зима, нова весна. З голодного року — в голодний рік. До нового хліба ще далеко, а годувати Київ треба. Тяжко прогодувати ворога, але друга так само тяжко. У Києві шепоти, збіговиська, темні ходіння, щось готується, щось зріє, загрозливість літає в повітрі; нечутно відчиняються ворота боярських дворів, не вгаває шамотіння на дворі у Войтишича, з монастиря святого Феодора виходять один за одним святі та божі ченці, спускаються на Поділ, розтікаються по всіх усюдах, зітхають, ллють сльози в найнужденніших хижах і землянках. Над ким ллють ті сльози? Не такого князя гідні людове. Влада так само, як Бог, це завжди зусилля. Чи ж може мати владу чоловік пустий, бездіяльний, нездобичливий? Бачить лиш прислужників, не бачить народу свого.

— Хто ж то, — скалили очі кияни. — Ізяслав? Той заволодівав не самою владою, а й свободою, а Долгорукий — князь справжній. Великий князь.

Всі великі князі вмерли. Так велося завжди. Живі не належали до великих, не могли бути великими. Боги й володарі великі лиш тоді, коли мертві. Те ж, що не велике, може бути зневажене й відкинуте.

– І тоді знов прийде Ізяслав, а з ним поналазить повен Київ бояр, і всі з великими бородами і зашмаркані? Нам же любі суздальці Юрієві, молоді та гожі, та добрі, як янголи.

Від народження до смерті з простого чоловіка вимагають. Прості ж люди — нічого й нізвідки. Тепер настав час вимагати їм. Чого? Справедливості й хліба.

— Князь Довга Рука справедливий і годує хлібом. Ще й ніхто ніколи не годував цілий Київ. Забрав у бояр зерно й мед, м'ясо й рибу, хміль і просо — дав людям. Суди творять по совісті. Правди старі повернув. Нові наставляє. При Ізяславові з киян дерли без правд і без міри. Один боярин, знущаючись з своїх людей, примушував щовесни везти йому з Василева на санях, запряжених вісьмома парами волів, одне-однісіньке куряче яйце. Другий, бородатий і зашмарканий, мав утіху з того, щоб збирати перед двором смердів з своїх вотчин і змушувати їх бити цілий день один одного в груди й висолоплювати язики. Третій купив у Софії колону й заповів поховати себе в ній, щоб нічия нога не осквернила місця його поховання.

Простий люд не вірив зітханням ворогів Долгорукого, тут знали, що машкару понурої серйозності надягають лиш лицемірство й обман, навіть до сліз чернечих ставилися з підозрою, ось тоді й зникли понурі наклепники в Києві, а натомість зродилися відчайдухи, які задирали корзна киянкам з сміхом та хихом, сипали сіль у колодязі, обкидали на торжищах купців і роззяв нечистотами, їздили повз княжі та боярські двори на возах, повних гною.

Долгорукий непокоївся лихими вістями про Ізяслава, який никав довкола Києва, неначе голодний вовк; бентежила його мовчанка з Цареграда, звідки й досі не повернулися посли з принцесою ромейською; не міг утримати синів Андрія та Гліба, що рвалися до битви з Ізяславом; мав клопіт з своїм братом князем В'ячеславом, який несподівано став домагатися великокнязівського столу, вигукуючи: „Ти менший за мене! Вже в мене борода була, коли прийшов ти на світ!“ Юрій віддав йому Вишгород, але старому князеві не хотілося нікуди виїздити з Києва, бо ж так багато літ ввижався йому сей город, чекав, щоб прикликали кияни його на цей високий стіл, а вони не кликали. Але ж відомо: тому зухвальцеві Юрію не стачало старшинства, ним володів лише він, В'ячеслав, то чому б мав виїздити з Києва?

В'ячеслав любив, щоб уночі, коли весь Київ спить, возили на возах дівчат побіля княжого двору і щоб дівчата співали. Вози туркотіли колесами по дерев'яних кругляках мостків, дівчата співали срібними голосами, наче янголи в раю, і ніби молодість поверталася до старого князя; він обхоплював сиву голову руками, шепотів: „Отак, отак“. В чорній пітьмі розлунювалися срібляно-білі голоси дівчат, і В'ячеслав плакав над своєю старістю, і хотілося йому обійняти цілий Київ, якого ніколи не вмів утримати в руках.

Він помре за кілька літ, ставши врешті великим князем київським, помре вночі; не вози котитимуться тоді повз Ярославів двір; бо буде зима, — дівчата їхатимуть на санях і співатимуть так, як уміють співати лише київські дівчата, але вже не почує їх В'ячеслав.

Та ще коли те буде, тим часом старий князь вигідно розташувався на Ярославовім дворі. Юрієві мовби й місця не лишилося, та Долгорукий і не шкодував за тим. Як і в Суздалі, йому захотілося самотності, надокучали натовпи, які зустрічали щоразу, як він з'являвся на вулицях, набридали бояри й старша дружина, набридали нескінченні київські чвари, лихі чутки, тривожні розмови, таємничі випадки, неподобні вихватки якихось невловимих бешкетників. Князеві потрібна самотність для думання. Він умів усамотнюватися навіть тоді, коли довкола були сини й дружина; у великому ж городі, виходило, заховатися було тяжче. Тому з легким серцем поступився В'ячеславу Ярославовими палатами, а сам перебрався на Красний двір. Його, як і на Суздальщині, потягло розбудовувати, ставити нове, виказати перевагу над ворогами передовсім будуваннями, спорудами, бо те — зостається, в ньому розум, уміння й витворництво і князеве, і цілого народу. Зміцнив і перебудував Красний двір, став закладати палац з тисового дерева, присланого йому князем Володимирком аж з Карпат, на острові посеред Дніпра, на тому самому острові, де Ізяслав зганьбив сина Юрієвого Ростислава. Тільки будуваннями подолати можна і всіх ворогів, і недовір'я, і підозри, і навіть конечність свою людську на цій землі!

Новий палац на острові, ще й не викінчений, назвав Долгорукий Раєм, бо й що могло бути кращого на цій землі? Буйні розливи дніпровських вод довкола, соковиті трави побережжя, в затишку узгір'я Видубицький монастир, над ним — Красний двір, а далі — київські лагідно-зелені гори. Печерська обитель і десь вдалині, за поворотом ріки, вгадується під самим небом край київського валу, вгадуються верхи церков і теремів княгині Ольги, Володимира, Святополка. А внизу, понад Почайною, кипіння подільське, з якого мовби вихлюпується міст через Дніпро, поставлений Мономахом. Міст той, хоч і в руках у непокірливого воєводи Мостовика, однаково сповнює серце Долгорукого радістю й піднесеністю, бо де ще на світі побачиш таке диво!

Одне, безнадійне, відчаєне віче без князя, без бояр, без церковних ієреїв; і люди стали йти туди ще з досвітка, ніхто їм не перешкоджав, сторожа й собі приєдналася до натовпів, довго стояли там, ждали появи Долгорукого, перемовлялися й перегукувалися, тоді стали кричати зрозпачені, кожен намагався переситити іншого, були злі, голодні, відчаєні і безпорадні, і ось то тут, то там стали вириватися вигуки:

— До князя!

— На Ярославів двір!

— Де Довга Рука?

— Поставити його перед людом!

— Де наш хліб?

— Де мнясо?

— Дітоньки мруть!

— Всі погинемо!

— Де ж князь?

— Покинув люд!

— До князя!

— До Юрія!

І сталося майже так, як тоді, коли бігли вбивати князя Ігоря. Хтось кинувся перший, хтось хотів його наздогнати, ще інший хотів відстати — так вихлюпнулися з вічової площі й покотилися до Ярославового двору, забили його вщерть, задихалися в тісняві, нетямилися від крику, розпалювали себе ще більше тим криком.

Набряклі кров'ю обличчя. Розмахані руки. Несамовиті погляди. Розкричані роти. Всі рвуться до крику. Ніхто не хоче слухати. Гамір. Колотнеча. Ревище. Та що більше галасують, то менше чутно. Кожен б'є себе власним криком. Нагадують німих. Тут можна почути лише безмовних. Ці не піддалися загальному шалові. Зберегли спокій, їхня мовчанка мала стати найпромовистішою. Попервах загублені й потонулі в несамовитості крику, згодом виокремилися поодинокими острівцями спокою і розважливості. Тоді знайшли один одного. Пробиралися крізь розклекотаність з камінною впертістю. Може, зціплювали зуби. Може, впадали в розпач. Може, заламувалися в безсиллі. Того ніхто не відав. Захоплені марним галасом їх не зауважували. Нащо здалися нам спокійні? Хто мовчить, то не наш! Він не з нами. Його тут нема. Бо тут ми і тільки ми! Але нікому ще не вдавалося криком виростити бодай колосок жита. Добути жменю солі теж не вдавалося. Самотні в своїй мовчанці пам'ятали про це твердо. Не забували також і про те, що чоловікові часом треба або ж доводиться викричатися. Коли радість. І коли біль. І коли ненависть. І коли безсилля. І коли надмір снаги. І коли знаходить. І коли втрачає. І коли… Причин — без ліку. Кричати легше, ніж мовчати. І набагато простіше. Надто ж, як попадеш в ось таку розтелесованість. І вони з німою впертістю пробиралися крізь суцільний крик, щоб знайти один одного. Чи здогадувалися про те, що не самотні? Чи вірили, що шукатимуть недаремно? Були впевнені в тому, бо вже відчули перед тим силу поєднання. Починали все, тримаючись плече в плече. Були міцні й певні себе, але нечисленні. Коли ж зібрали довкола себе безліч люду, опинилися далеко один від одного. Розкидані, розметані, загублені, потонули безслідно. Тепер мали знову зібратися. Це нагадувало пробивання крізь водяні стіни. Билися крізь ревучі води. Мовчазність їхня попервах збувалася неувагою. Згодом вона видавалася смішною. Тоді стала підозрілою. їх ніхто не впізнавав. І не знав. Хто не кричить, той не наш. Чужий. Такого не потерпимо. Ті не сперечалися. Були згодні, їм — робити своє. Може, єдині знали, що мають робити. Бо в крикові чоловік часто забуває свої початки. Забиває собі памороки. Вся сила йде горлом, і нічого більше не зостається. Хоча що таке сила? Вона знову з'явиться, коли треба. Отож вільно розкошували в крикові, махнувши, зрештою, на тих загадкових і підозрілих. Проштовхуються кудись — то хай. Пробиваються — на здоров'я. Мають потребу якусь? У кожного своя потреба. Ще вчора їх упізнавали скрізь і всі. Ще й сьогодні. Поки не почався галас. В клекоті потонуло все. Пам'ять також. Тепер кожен заповзявся пересилити голосом коли не всіх, то бодай найближчих, і знай репетував, аж очі рогом лізли.

Здавалося, все це триває цілу вічність. Насправді облічувалося кількома митями. Було мов гриміння грому, мов спалах пожежі, мов удар води, що проривала греблю. Несамовитість враз змінилася заклопотаністю. Бо ті, з'єднавшись, пішли кудись, і виходило, що ведуть за собою всіх. Мовчки, але за собою. Іншого шляху не було. Та й який шлях, коли ти перед цим стовбичив на місці і пробував з крику добути чи то заохочення, чи то знання. А ті мали в собі спокійне знання, і їм усі повірили. Як, до речі, вірили й до цього. Тепер з'явився спогад. І тих упізнано. Он той, продимлений наскрізь, — то залізоруб з-над Почайни. А той, у світлій бороді, мов у стружці, — відомий усьому Києву Стварник. Сліпий Ємець з списом — то сліпий Ємець; попереду ж донька Ємцева, метка, мов коза, а норов у неї чортячий. Ще поряд з ними всіма — хоч і не київський, хоч і терся коло всіх князів, а тепер свій, та ще ж який свій! Іваниця! Гарний і дужий, серце втишується, на нього дивлячись, усміхається він так, наче йде на сватання, а йде ж, може, на смерть! Бо не ховається за спини, виступає чи й не найпершим і спрямовує похід куди? До Ярославового двору, до князя, до сили найвищої, найзагрозливішої, сили завжди ворожо-суворої для простого люду, звиклої лиш брати, віднімати, але ніколи не давати. Ну, що їм сила якась і чиясь? Той спалах несамовитості коло Софії минув безслідно, тепер повнилися силою мудрою, спокійною, незламною. Ніщо не мало значення для них. Вони загрожували всьому: князеві, боярам, воєводам, тіунам, дружині, їм не могло загрожувати ніщо. Київ — то були вони. Поза ними не існувало нічого. Двори князівські і боярські належали їхній владі, церкви й монастирі становили для них лиш спогад про свою працю і своє вміння, вкладене в них. Київські вали і брами належали їм споконвіку, бо Київ був з того боку валів і брам, з якого були вони: ковалі й кожум'яки, гончарі й сідельники, теслі й бондарі, возовики і зброярі, ткачі й кушніри, землекопи і водоноси, різники й човнярі, шевці й рибалки.

— Де князь? — гриміли вони на Ярославовім дворі.

— Князя сюди!

— Хліба!

— Мняса!

Кричко був коло самих сіней. Хотів першим говорити з князем. Зустріли його любов'ю, то як міг забути про киян, про цілий город? Хто забуває про Київ, той втрачає Київ. Ємець, спираючись на свого важезного списа, був ніби потвердження слів Кричкових. Звідки взявся тут Іваниця, ніхто б не міг сказати. Але був, стояв, мовчав, бо мовчала Ойка, яку вперше побачив відтоді, як ховала вона їх з Дулібом. Дівчина не питала про Дуліба, він сам не рвався до розповіді. Бо, видно, й сама знала. Та й хто не знав про лікаря? Везе десь ромейську принцесу для Долгорукого. А чи довезе?

— Князя!

— Де князь?

І князь вийшов у відкриті всім поглядам сіни. Старий, нікчемний, з заслиненою бородою, з засльозеними очима, перелякано-добрий, але безсилий. Не той князь. Не Довга Рука. В'ячеслав, про якого чули, якого любили за добрість, не знаючи однак, бачити не дуже й хотіли. Сьогодні то й геть не хотіли.

— Юрія!

— Довгу Руку!

— Нашого князя!

— Великого! В'ячеслав ворушив губами, щось казав. Ніхто не чув.

Не слухали. Не хотіли слухати. Потрібен був Долгорукий, а його не було.

Гриміло, ревло, телесувалося. Князь В'ячеслав пішов з сіней — того ніхто й не зауважив. Ждали Долгорукого. Хтось приніс чутку, ніби князя немає в Києві. Сидить чи то на Краснім дворі, а чи на острові посеред Дніпра.

— Однаково!

— Ждатимемо!

— Помремо тут, а діждемося!

— Князя нам!

— Довгу Руку!

В'ячеслав ще зранку, як почалася крикнява коло Софії, послав гінців до Юрія. Передавав: „Не нагодував, брате, киян. Колотяться. Казав тобі: відступися від города. Я добрий. Я втихомирю бунтівливих“. Долгорукий з усміхом вислухав братове послання. Охнув, чим же той нагодує такий город? Добрістю?

— Вацьо! — гукнув. — Чоботи! І хай сідлають коней!

Взяв молодшу дружину, поскакав чимдуж до мосту.

Виставлену Мостовиком охорону змели, мов солому. Де ж хліб? Де товари? Пролопотіли по мосту, в шаленому перестуку копит увірвалися в Мостище, далі за вали, на князівську дорогу в заліські землі. Обабіч дороги, поміж дубами, коло соснових борків, на галявинах стояли порозпрягані вози. Возовики сиділи коло вогнищ, хто спав, хто тинявся туди та сюди.

— Стоїте чого! — закричав до них Юрій.

— А не пускають.

— Через міст не перепускають.

— Велено ждати.

— Ким велено?

— Князем Довгою Рукою.

— Я князь! Я Довга Рука! Запрягати! І в Київ! На Поділ і на Гору! Ну ж бо!

Не заспокоївся, поки не відправив останній віз. Розставив дружину на мосту, аби не сталюся перешкод. Хотів ударити на двір Мостовика, розгромити, спалити, пустити за вітром! Прокляте боярське насіння! Махнув рукою. Помсти не буде! Зібрав дружину.

— На Остер! До Городка! Вацьо мало не заплакав:

— Князю! Полишаєш Київ?

— А що скажу киянам? Що повинно бути ще гірше, перш ніж стане трохи ліпше? Кияни занадто нетерплячі.

— Дозволь, князю, розповім притчу про воза? — звернувся до Юрія Громило, який за звичаєм тримався поблизу князя, готовий допомогти йому чи захистити.

— Забув, що не за учтою ми? — осміхнувся Долгорукий. — Та однаково. Говори.

— Найдивніше у возові те, що передні колеса ніколи не можуть утекти від задніх, а задні не можуть наздогнати передніх. Сьому дивувався ще премудрий Соломок. Ось і думаю: чи не подивувався ти, дивлячись на вози, аж так, що й Київ намірився полишити?

— Сам же колись не радив мені йти на Київ?

— Тоді видавалося мені, що вчиниш зло для Суздальської землі. Тепер бачу: ще більше зло виникне, коли покинеш Київ.

— Для володаря добро й зло в значенні буденнім не важать аніскільки. Може, хочу покарати киян за невдячність? Хай зостануться з своїми боярами — чи ті їм запоможуть.

— Відаєш гаразд, що ліпше мати горобця з князевих рук, ніж бараняче плече з рук злого боярина. І ліпше пити воду в домі князевім, ніж мед у боярина.

— Од сього дня не маю князівства лиш у Києві, бо князівство моє — повсюди. Від сеї хвилі не належу сам собі, але належить мені ціла земля. Бути кимось означає не бути всіма іншими. Коли ти князь, то ти — не народ. Тож ліпше, може, й зовсім не бути князем, бо лиш у такий спосіб станеш усіма.

Долгорукий замовк, і дружинники його мовчали, бо й що б дали слова? А князь їхав і думав уже вкотре за своє довге життя про нелегке становище чоловіка, піднесеного над усіма. Всі ждуть дій і вирішень від нього. А йому звідки чекати порад і підтримки? Як і де народжуються задуми великі, високі, рішучі, зухвалі, відчайдушні? І як відрізнити велике від смішного, корисне від безглуздого?

Хто ж то знає?

Що вище становище в людини, то менше свободи у виборі вчинків. Юрій утікав з Києва, бо не міг піддаватися гніву й роздратуванню. На невдячність відповість гордістю.

А в Київ уже дійшли товари суздальські. Випереджаючи їх, прикотилася вість на Ярославів двір, юрмовище відразу розпалося, люд розбігся, всі почувалися ніяково, соромно було дивитися один одному в вічі, не хотілося бачити і князя В'ячеслава, який знов вийшов у відкриті сіни вже не простим собі князем вишгородським, а може, й великим київським. І дружина його, хоч незначна й малосильна, теж звідкись зродилася і ставала на дворі, мовби зготовляючись захищати свого князя, хоч на нього ніхто й не нападав. Ніхто не помітив, як виплуталося з-поміж дружини В'ячеславової двоє оружних, що мали на собі суздальський обладунок: щити з готовим до пострибу лютим звіром, взятим у золотий кожушок, суздальські шоломи, мечі. Де взялися, як опинилися серед дружини — ніхто б не міг сказати. Пішли собі через двір, один невеличкий, опецькуватий, якийсь ніби метушливий, хоч і не занадто, другий — мов довбешка весь: голова — довбешкою, руки — довбешки, і ноги — довбешки, і по землі не ступав, а бив у неї: бух! бух! Малий вів високого, знав діло, був обережний, але впертий. Вів свого спільника звивисто, хитро, на перший погляд безцільно, та згодом виявилося: вибрав з-поміж усіх, хто був на Ярославовім дворі, найбеззахиснішого. Був ним сліпий Ємець, якого вела Ойка. Ємця на віче не кликали — його послав туди Войтишич. „Піди, будь воно прокляте, покричи там за мене, старого!“ Ойка не хотіла — батько нагримав на неї. Тепер самому було соромно за все, але мовчав, мовчала й дочка. Так поверталися нізчимно після цілоденного стояння то коло Софії, то на Ярославовім дворі. А двоє, ховаючись, бігли за ними непомічено.

Однак у такому городі, як Київ, непоміченого не може бути нічого. Чиїсь очі стежили за тими двома, хтось квапився й собі за сліпим Ємцем та його донькою, попервах ховаючись лише від Ойки, а тоді, запідозривши лихе, — так само й від тих двох.

Іваниця. Про таке йому й не мріялося ніколи! Захистити Ойку! Вберегти! Відбити! Суздальці чи самі дияволи — чи не однаково! Він упевнився в лихих намірах тих двох і, вже не ховаючись, зірвався до бігу. Ті не озиралися. Чули — хтось біжить, але не зважали. Ойка теж почула і глянула назад. Німий крик промайнув їй у очах і вмер навіки. Бо тої самої миті опецькуватий ударив мечем Ємця, а високий потяв Ойку. Тоді обидва скочили навстріч Іваниці, ще той і меча не видобув, ударили його з двох боків, пронизали на смерть і зникли.

А на мощеній дерев'яними кругляками боярській вулиці лишилося троє вбитих. В це б ніхто не повірив. І ті, мертві, здавалося, так само не вірили.

Ємець лежав, не випускаючи з рук списа. Ось жив чоловік і вмер. Був і нема. Ходив, простягаючи поперед себе руки, ніби спирався на повітря, доторкуючись до простору, обмацуючи цілий світ, а надбігла хижа сила, вдарила по тих простягнених руках — і покотився, і впав, і не підведеться більше.

Мав у собі страшну силу, сліпу силу, дику и безглузду, не знав пощади відтоді, як йому безжально випечено очі але сила та не згодилася, бо сліпа й безпорадна, а знайшлася хижа, видюча, злобива, вдарила — і відразу на смерть. Безпричинно, безглуздо, випадково, нікчемно. Один помах меча — і чоловіка нема. Мовби й не було ніколи. Чи доведеш світові, що був, що жив, страждав і простягав до того світу довірливо й непевно руки.

А Ойка! Дівчина з очима, в яких цілі оберемки чортів. Що від неї? Хіба що лиш босий слід на примерзлій трав! над Почайною. Та слід той умер разом з Іваницею ось тут нині. Ще лишилося її незабутнє тепло в руці Дулібовій, та де він?

Ті ж двоє, в суздальському обладунку, проскочили далі повз боярські двори, вслизнули в двір Петрилів, велися там, мов свої. Подалися до окремої хижі, аж тут перепинив їх голос восьминників, аж обидва підскочили з перестраху: голос є — Петрила нема.

— Куди? — засичав голос.

— Вже! — видихнув коротко й з полегкістю опецькуватий.

— Кого, де, коли?

– Ємця з тою. І ще якогось. Оце.

— Баранюки! Казано, зрання!

— Не вийшло!

— Кіз вам доїти! Нащо придасться тепер? Чи хто бачив?

— Ніхто? А як знатимуть, що вбили суздальці? Казано як?

— Не вийшло, боярине!

— Голови повідриваю!

— Тоді з князем вийшло, тепер ні, Люд одурілий з голоду, а за Довгу Руку тягне.

— Згиньте з-перед очей! — загримів Петрило.

— Та де ж твої очі? — дурнувато спитав довбешка.

— Покажу вам! Обом покажу!

Та Петрилові підручні вже знали: з великої хмари — дрібний дощ. Грозиться — страху не май. Довбешка сказав похмуро:

— Ніж ото кричати, подбай, аби прибрали… там. Бо сам кажеш: тепер на суздальців не подумають, а подумають на тебе.

Петрило не витерпів: вискочив із свого схову, пінячись, пхав убивців до їхньої хижі, постогнував од безсилої розсатанілості:

— Казано, звершити зрання, перед усіма… Показати всьому Києву… Суздальці вбивають!.. Суздальці, лоби ваші дерев'яні!..

Послав слуг, аби мерщій прибрали вбитих, занесли в двір до Войтишича, сам побіг до старого воєводи, плакав, каявся, бив себе в груди, рвав на собі волосся.

— Не вийшло! Не доглядів! Не подбав! Моя вина, воєводо!

— А будь воно все прокляте! — прокректав Войтишич. — Вмовкни й забудь. Уночі звези все те з мого двору, будь воно…

— Куди ж?

— Сам відати мусиш. Під дерева до святого Феодора. Скажи Ананії, та й зробіть. Були люди — і нема. Нема — то й не треба, будь воно все прокляте!

Похмурий віз поночі заїхав у браму монастиря святого Феодора, і десь під темними деревами закопано тіла Ойки, Іваниці та Ємця, закопано без сліз, без молитви, без зітхання, в катівському поквапі закидано груддям, — сховала в собі київська земля ще три смерті, безпричинні й невідомщені.

Тої самої ночі похмура вість прийшла в Київ: Долгорукий поїхав і не вернеться. Розгнівався на киян чи злякався киян? Погордував чи роздратувався? Відступився перед Ізяславом чи перед своїм старим братом?

Хоч як там було — В'ячеслав ще до світанку став великим князем київським.

Чи ж надовго?

На ранок В'ячеслав приймав на Ярославовім дворі

київське боярство.

Спорохнявілі від літ, набундючені від багатства, їхали до нового великого князя, покидаючи надійний захисток своїх неприступних дворів, ще й не вірячи до кінця, що Долгорукого справді нема, що втік у Остерський Городець, налякавшись чи то Ізяславових погроз, чи ревища чорного люду, а чи їхньої мовчазної сили.

Войтишич був перший у В'ячеслава. Літами перевищував усіх, навіть старого князя, значливістю ніхто з ним змагатися не міг, поводженню з вищими особистостями міг навчити будь-кого.

— Князеньку мій дорогий!

Обіймалися з В'ячеславом хрест-на-хрест, цілувалися довго, старанно, з смаком, мізинцями змахували зрадливі сльози, що так і рвалися викотитися з старечих очей.

— Плачуть наші очі, князю, будь воно прокляте!

— Плачуть, воєводо.

— Коли й сміятися буде чоловік? Вчора суздальці сміялися — ми плакали, сьогодні й суздальців нема, а ми й знов сльози ллємо, будь воно прокляте! А й чому б воно, князю дорогий? Бо ось ти великий князь по нашій волі, Довга Рука втік і не вернеться, а суздальці ще сидять у городі. Мав би ти послати киян та погромити їхні двори, будь воно прокляте! А де дружина сидить, то позамикати та попекти, як кабанів. Отець твій, Мономах, умів те робити.

— Господь з тобою! — злякано замахав на Войтишича князь В'ячеслав. — Насильства не допущу ніколи!

— Та чи то насильство? Право наше! — Ні над ким не допущу.

— Отець твій Мономах допускав. Жидовинів з Києва повиганяв.

— Я ж нікого не дам у кривду. Як і брат мій Юрій.

— Тоді й тебе проженем, князю, будь воно прокляте! Чого не казали в очі Долгорукому, те вільно говорили

В'ячеславу. Бо що то за князь? Ні сили, ні значення!

Гінці боярські вже мчали десь побіля Пирогова, за Стугну, до чорних клобуків, до князя Ізяслава. Не минуло й двох днів, як Ізяслав ускочив у Київ, увірвався слідом за товарами Долгорукого, які везли поживність киянам; дружину В'ячеславову обеззброїв, замкнув усі брами, звелів виловлювати й побивати суздальців; стриєві своєму, який вийшов йому назустріч, звелів при дружині й боярах:

– Іди з Києва!

І тут старий князь, відкинувши свою лагідність, закричав:

— Хоч убий мене отут, а з Києва не піду!

Чотири Миколи вже були за спиною в свого князя. Жовтооко поблимували, Старий зітхав, Плаксій лив сльози, Кудинник кляв, Безвухий випльовував з себе якісь дивні поодинокі слова: „Свині… мої… наші… свині… твої… бач… свині…“ Може, не долічився в себе на дворі свиней? Оляндру вже встиг прогнати — кінчилося нетривале боярство цієї химерної жінки. Всі Миколи відібрали свої двори у недавніх переможців — тепер хотіли мерщій відібрати князівський стіл для свого Ізяслава.

— В Дніпер його! — сопіли про В'ячеслава.

Кияни ж, зачувши лиху вість, збігалися до Турової божниці. Зібралися б і коло Софії, та на Гору простий люд не пускала Ізяславова дружина; ще вчора єдиний, Київ розокремлювався, Гора замикалася в неприступній пихатості, чванилася силою, багатством, знатністю, а чорний люд кинуто було до підніжжя, де мав лишатися, обплутаний нуждою й труднощами, мов сітями.

— Стерво цей Ізяслав! — кричали на Подільському торговищі ті самі, хто ще кілька день тому домагався поставити перед очі князя Юрія.

— А з ним боярство його!

Викурити їх з Києва!

— Запалити город усіма кінцями!

— А що згорить? Княжі тереми, боярські доми, церкви та монастирі?

— Все — запалити!

— Ми їх ставили — нам і палити? Дурню!

— Прикликати Долгорукого!

— Не треба було виганяти!

— Кого прогнали, а кого впустили!

— Побити Ізяславових!

— Цить! Он їдуть!

– Ідуть, то й проїдуть!

— То ж восьминник!

— Петрило — свиняче рило!

— Батожений зад!

— Гій-гій!

— Ач, хвоста задрав!

Колотилося до самого вечора, колотилося ніч, Ізяслав боявся поткнутися на Поділ, не наважувався зачепити В'ячеслава, вмовляв старого князя, щоб ішов той миром у Вишгород, бо ж і при Долгорукому мав його для себе.

— Мав Вишгород, а сидів у Києві! І тепер сидітиму і не зворухнуся, хоч ти вбий!

З Канева прискочили гінці, штовхнулися в зачинені київські брами, дізналися про відступ Долгорукого, кинулися на міст, але їх не пущено туди, тоді аж на Сітомлі знайшли перевізників, переправилися на той бік Дніпра, поскакали до Остерського Городка з вістю так довго очікуваною для Юрія і такою невчасною нині: до Канева допливають лодьї, на яких повертаються посли з княжою невісток» — ромейською царівною Іриною.

Лодьї пливли вгору по Дніпру, попереду — червона, князівська, з різьбленою на носі повногрудою дівою, встелена килимами, з просторою опочивальнею для царівни, де стояло широке ложе з прислоном, золоте начиння для миття, срібні грілки для рук і для ніг. На ложі були покривала з щонайніжніших хутер — з пупків горностаєвих і білячих, з бобрового пуху, але, що далі на північ просувався урочистий караван, супроводжуваний по берегах берладниками, то більше мерзла ночами розніжена Ірина, то вередливішою ставала в своїх забаганках, не хотіла відпускати від себе князя Йвана і на ніч, так що гребці на лодьях лиш переморгувалися та пересміювалися, а Дуліб, який попервах намагався не надавати ваги примхам невісти, не втерпів, м'яко сказав Берладникові:

— Обережним будь, князю.

Той лиш посміявся безжурно.

В Цареграді пробули довго, бо імператор Мануїл чи то випробовував руських послів, чи то мірився ще кудись видати свою перезрілу сестру, що мала десь коло тридцяти літ, останні десять з яких можна б сміливо полічити удвоє. Готував її в жони синові Рожера Сицилійського, та виявилося, що принцеса застара для юного жениха, сподівання були на високорідних лицарів, які знову йшли в хрестовий похід на землі Палестини, тримаючи путь через Константинополь. Але лицарство, ведене спершу імператором Конрадом, а згодом королем Франції Людовіком, відзначалося таким шаленством, що годі було й думати пускати їх до столиці. Йшли вони, як писав хроніст, в незчисленнім множестві, перевищуючи кількістю своєю морський пісок, так що й Ксеркс у давнину, перепливаючи Геллеспонт, не міг би пишатися стількома тисячами. Разом з християнними лицарями йшли цілі натовпи жіноцтва, пишно розквітала розпуста, в тому поході з'явився дивний загін амазонок, очолюваний несамовитою дівою, прозваною Золотоніжкою! Чи могла б рідна сестра ромейського імператора бодай подумки дійти до такого приниження, щоб віддати свою руку будь-кому з тих забіяк, надто ж побачивши їхнє приниження, їхню нікчемність, коли побиті, голодні, обдерті, поверталися вони назад, нічого не здобувши, нічого не осягнувши! Імператор Мануїл, який пошлюбив Берту Зульбахську, сестру дружини германського імператора Конрада, співчував своєму родичеві, співчувала ціла імператорська родина й французькому королеві Людовіку та його жоні, прекрасній Алієнорі (яка, до речі, не вельми переймалася поразками хрестоносців і навіть закохалася в молодого сарацина, задля котрого мало не покинула свого короля). При дворі з належною поважністю вислухувано двоюрідного брата Конрадового єпископа Фрейзігенського Оттона, який пробував з'ясувати, чому хрестовий похід мав такий принизливий і сумний кінець: «З того, що в Ефіопа зуби білі, ще не виходить, ніби він увесь білий, і не навпаки: що зуби в нього чорні, бо він увесь сам чорний. Те саме бачимо в Святому Письмі. Коли кажемо, що не на добро було іудеям зрадити Христа і розіп'яти, то водночас знаємо, що це було благо для нас усіх. Отож, у людській філософії білі зуби не заважають Ефіопу бути чорним, а в Письмі Святому злоба іудеїв не стала на заваді страстям Христа бути спа сительним для нас. Приноровлюючись (a simili), ми можемо сказати те саме і про згаданий наш похід. Коли його не можна назвати хорошим по кінцю або з погляду матеріальних вигод, то він корисливий був зате для спасіння многих душ. Але при цьому ми судимо про справу не по її суті, а по користі, яку вона принесла».

З уміло стримуваною зневагою випроваджено все лицарство разом з його єпископами, і ось саме тоді прибули до Константинополя посли від великого князя київського, що силою своєю дорівнювався наймогутнішим володарям, а багатствами перевищував їх усіх, може, й зведених докупи.

Послів довго тримали в передмісті святого Мами, де була пристань для руських суден, тримали не так з перестороги, як за звичаєм, бо Мануїл перед тим навіть свою невісту, прислану германським імператором, примусив цілих чотири роки ждати, поки він візьме з нею шлюб і стане вона з якоїсь там німецької графині Берти Зульбахської імператрицею Іриною.

Тим часом Берладник, щоб не гаяти намарне часу, розпускав про своє посольство всілякі дива, які не могли не дійти до імператора. То звелів підкувати свого коня одною золотою підковою, але так, щоб вона загубилася при першому ж виїзді по вулицях города — назавтра цілий Константинополь гримів про неймовірне багатство руських.

То вдягнули вони з Дулібом небачені тут соболині шуби і Берладник розжохав свого жеребця так, що той рвав зубами по цілому соболю з шуби в Дуліба, гріб копитами, ставав дибки — і знов світив золотими підковами, ввергаючи ромеїв у захват і страх.

То їздили вони по вулицях з шкіряними міхами і метали навсібіч золотий пенязь, який ромеї ще в давнину прозвали «невра тон прангматон», себто — нервом усього сущого.

Город відкривався їм своєю пишнотою, своїми надмірностями, величчю, але й убогістю водночас. Вулиці від сонця захищені були арками, на тих арках, сягаючи самого неба, вивищувалися доми багатих, можні займали своїми домами всі площі Константинополя, а похмурі вулиці, куди ніколи не проникало сонце, надавалися бідноті та чужинцям. Там чинилися грабування, вбивства, всілякі злочини, які бояться світла денного. Сміття на вулицях збиралося стільки, що пересуватися можна було хіба що на ходулях. В багнюці тонули люди, коні, вози. Зате коли послів покликано було до Влахернського палацу над Золотим Рогом, то імператорські пропозити повели їх серед багатоголосого співу, грання органів, по розкішних вулицях, уквітчаних гірляндами квітів, обвішаних у портиках килимами й дорогими тканинами, обставлених святковими розкричаними натовпами.

Посли прийняті були василевсом Мануїлом у тронній палаті Влахернського палацу. Імператор, у пурпуровім облаченні, в пурпурових сандалях, сидів на золотому троні, над ним нависала підтримувана золотими ланцюгами золота корона, всіяна смарагдами й діамантами такого розблиску, що, як казано, вночі вловлювали вони в свої грані сяйво місяця і освітлювали палату наче вдень.

Дуліб передав Мануїлові грамоту Долгорукого на червонім пергаменті з золотою печаткою, а Берладник підніс дари для василевса, серед яких були хутра буртаських лисиць і чорних бобрів, зелені перли завбільшки з голубине яйце, величезна плаха медвяно-прозорого бурштину з навіки ув'язненим у ньому морським коником.

То був лиш початок того, що мало тривати багато місяців. Церковні відправи пишні в Софії і в інших церквах, лови в Філопатійських садах, ігрища на іподромі, бої ведмедів, леопардів, левів, забави у віллах Пропонтиди, кінні змагання, в яких Мануїл виступав проти Берладника і навіть був не раз поконаний, після чого виставляв свого двоюрідного брата Андроника Комніна, схожого, мов рідний брат, на Берладника, тільки й того, що один був русявий, а другий був чорний, один привіз з далекої Русі відвагу, звитяжність, чесноту, великодушність, а другий, ображений, що не йому дістався трон, плів змови, зраджував, не зупинявся ні перед насильством, ні перед підступами, мечем, отрутою, був жорстокий, марнославний, невдячний, не боявся ні Бога, ні чорта, водночас відзначався розумом, винахідливістю, насмішкуватістю, красою дорівнював Берладникові, тому жодна жінка не могла встояти супроти його чар, вони з імператором мали коханками двох рідних сестер, своїх племінниць Феодору і Євдокію, суперничали перед жіноцтвом у ловах, у забавах, у військових походах. Андроник перевищував Мануїла у всьому, але не мав трону, який мав той.

Поза всім, хоч як це дивно, Андроник був двоюрідним братом Берладникові, бо матір'ю Комніна була княжна з Перемишля, донька покійного князя Володаря.

Дуліб часто зустрічався з донькою покійного князя Мстислава Євпраксією, виданою заміж за стрия Мануїлового. Була вже вдовою, багато літ вивчала хворощі людські, написала книгу про лікування мазями, може, найпершу таку книгу в цілій Європі. В народі прозвано її Зоя Добродія. Дуліб з шанобою слухав цю невисоку жінку, з тихим, стриманим голосом, дивуючись, що може мати вона такого забіяцького брата, як Ізяслав.

В давнину велося так, що по всій імперії роз'їздилися імператорські посланці, звозили до Константинополя наивродливіших дівчат, і вже сам василевс обирав для себе дружину. Кожна ромейська дівчина могла стати імператрицею. Та вже минулися давно ті часи, імператори намагалися зміцнити свою силу завдяки шлюбам з доньками й сестрами найзначніших правителів — і ось матір'ю Мануїла була Ірина Угорська, за жону імператор мав Ірину Германську, сестра його мала стати тепер Іриною Руською, на що василевс по тривалих роздумах і ваганнях не так справжніх, як показних, нарешті дав згоду, і ось повесні літа тисяча сто п'ятдесятого руські лодьї, забравши царівну з її слугами, рабами, павичами, папугами, мавпами, собачками, з її кіньми, віслюками, з її одягом, прикрасами, книгами, всілякими причандалами, ставши під благословіння патріарха Феодора (на місце князя Юрія поруч з Іриною поставлено розкішного князя Йвана, з чого царівна відверто раділа) — після всього цього відпливли з Золотого Рогу, пройшли тісні звивини Босфору і вийшли на хвилі Руського моря.

Принцеса поділяла всіх людей на людей царської крові і священиків. Інші — не існували для неї. То було щось таке, як коні, осли, чи й ще нижче — черва. Тому Берладника з перших днів залічено до наближених, Дуліба чи й помітила. Він відплатив їй у день відплиття, коли на останньому прийомі сказав імператорові Мануїлу:

— Веземо найбільший ваш дар — жону для великого князя київського. Наважуся нагадати, однак, сказане вашим поетом при зашлюбинах жони для вашої імператорської величності: «Всі знаємо, що чоловік переважає жінку, отож та сама відповідність повинна бути застосована і до взаємин між двома державами». Ви даєте жону, Русь — чоловіка. Не мої то слова — поета вашого Продрома.

— Чи слід згадувати слова якогось нікчемного чоловіка? — зневажливо всміхнувся імператор, а всі ромеї неприязно подивилися на Дуліба, невіста ж уперше зауважила його і мовби аж злякалася цього мовчазного, але, як видно, розумного і гордого чоловіка.

Пливли довго й повільно. Ромейка вередувала, веліла щоразу приставати до берега; коли за Дунаєм з'явилися в їхньому супроводі берладники, Ірина захотіла, щоб влаштовувано для неї ігрища, бої, лови, часто читала книги про любов, прикликаючи до себе князя Йвана, а заодно і Дуліба, щоб той пояснював Берладникові деякі місця, важкі до зрозуміння. Щоранку слуги збирали росу для вмивання принцеси, руки вона завжди мала в перчатках, обливалася пахощами, натиралася мазями й маслами, одягнена була в шовки, їла не руками, а золотими штрикачками.

Звикла до придворного поклоніння, до зальотів, до нестримності у вдоволеннях, принцеса досить відверто виявляла свою прихильність до Берладника, мабуть, вважала вона, що князь київський ще незвичайніший за цього одягненого в усе червоне красеня, бо ж не міг він вибрати посла, який перевищував би його своїми мужськими гідностями.

Забуваючи про свою перезрілість, розігріта вином, а ще більше уявою, вдавалася вона при Берладникові та Дулібові до голосних думань про те, як відбудеться її весілля в Києві:

— Дзвенять труби й органи, лунають солодкі пісні, довкола веселощі, сміх і радість; квіти й лавр, килими й влаттії стелються по землі; на стінах парча, золото, срібло, столи накриті, постелі під покривалами, палати прибрані й обкурені фіміамом, поварні повні наїдків, слуги зготовлені — між ними безліч вродливих дівчат. На дворі йде турнір, у портиках і на гульбищах багато лицарів, жон. Приносять вина, солодощі, плоди. Пташки співають у клітках, стрибають олені, сарни, лані, в садах бігають гончі, агарянські собачки рідкісної мализни ніжаться на руках у дам, по столах походжають папуги, літають соколи, кречети, яструби, коло дверей зготовлено засідланих коней, всі двері навстіж, в палатах стольники дають лад усьому; гримлять водограї, знову звуки труб — і жених іде зі своїм почтом, а жони приводять невісту і садовлять за стіл. Розмова про любов і веселощі. Невіста мовчазна.

Після всього муж веде молоду жону на шлюбне ложе під пологом, на ньому зорі, сонце, місяць із золота, по краях світять чотири рубіни, перина обтягнена небаченою тканиною з риб'ячої шерсті, всілякі звірі, облямовані виноградною лозою, гілки в неї з перлів, листя з самоцвітів. «Я той, кого привела сюди твоя краса», — це каже він.

А Долгорукий тим часом забув не те що про шлюбне ложе з нестримних марень ромейської царівни — не відав уранці, де прихилить голову вночі, бо втратив Київ, втратив, здалося, все, не мав ні лодьї пристанища, ні коню поігрища, лишилися йому тільки надії.

Слав гінців назустріч Володимирку Галицькому, який ішов десь на запомогу. Сини Андрій, Борис, Гліб приєдналися до галицького князя, і вже тут Ізяслав зрозумів, що не всидить у Києві, не встигне натішитися віднайденим столом; він випросив, хоч і малу, дружину в стрия В'ячеслава, навзамін знову поставивши князя на своє місне, покликав орду берендеїв і мерщій виступив проти Володимирка. Однак берендеї, ще й не забачивши супротивника, завернули коло річки Уші своїх коней і втекли. Кияни ж сказали Ізяславу простіше і відвертіше:

– Їдь собі, князю, геть!

Ізяслав з вірними дружинниками кинувся в город, але тільки для того, щоб побачити, як кияни перевозять на лодьях дружину Долгорукого. Навіть вірність воєводи Мостовика не знадобилася Ізяславу. Юрій просто обійшов міст, як робив те вже не раз.

Вночі Ізяслав знов утік до угорського Гейзи, одруженого з його рідною сестрою Єфросинією. Там проситиме помочі, приведе до Києва десять тисяч угрів і знов сяде на великокнязівський стіл аж на три роки, до самої своєї смерті.

Але те станеться згодом. А Київ знову вітав Долгорукого, хоч тепер Юрій не входив у браму босий, а в'їздив на буланій кобилі, був у золоченому панцирі, мав позад себе дружину, всю в залізі; а в іншу браму Києва вже зготовлявся в'їхати князь Володимирко. Присадистий, квадратнокамінний, весь у кошлатому золотистому зарості. А між тим заростом двоє хитрих і хижо-метких очей. Ті очі вмить визирили всі багатства київські, пишноту Софії, золото й срібло Печерської обителі, де князі молилися для скріплення дружби; визирили Володимиркові очі й мідявоволосу княжну Ольгу, і галицький князь одразу цмокнув:

— Гарна мені невісточка!

Коли ж Юрій змовчав, Володимирко сказав уже навпростець:

— Віддай, князю, дочку свою за мого Ярослава.

— А ось ми поспитаємо її саму, — обійняв Долгорукий доньку. — Чуєш, доню?

— Не чую! — відрізала Ольга.

— Князь Володимирко просить віддати тебе його синові Ярославу.

Жінки завжди виказують високу гідність своєї статі, не нагадуючи про власні права, бо й так упевнені, що природа наділила їх правом найвищим: дарувати нове життя світові. Ольга, хоч ще далека від сеї думки, збунтувалася на саму спробу зазіхнути на її незалежність, отже, права.

— Не хочу!

Володимирко став мовби ще присадистішим, так ніби вгрузав у землю від образи.

— Князю, — нахмурено промовив до Юрія. — Чи гоже дітям втручатися в такі високі справи?

– Єдина мені донька зосталася. Тому й спитав її. Але не зважай, князю. За високу честь вдячний і я, і княжна Ольга.

— Ніколи! Князю-отче, ти не зробиш цього! — зашепотіла до батька Ольга. — Ти… Я… Коли так, то я… Скажу князеві Йвану!.. Він не дасть мене!

— Який князь Іван? — спалахнув Володимирко. — Берладник блукливий? Вельми прикро мені, князю…

Та розмова, що почалася так урочисто, мало не розсварила назавжди двох князів. Ольгу було відіслано, і вже без неї Долгорукий зговорився з Володимирком про шлюб, але галицький князь заявив, що він і його єдиний син, спадкоємець галицького столу, повинні мати певність як у чистоті замірів, так і в тілесній чистоті невісти, для чого з Галича вимушені будуть прислати стару, досвідчену в таких справах жону, яка б здійснила належні оглядини молодої княжни.

По тому Володимирко відступив у свою землю, по дорозі обдерши Юріїв город Мичеськ так, що мичани змушені були виймати в жінок срібні сережки з вух, щоб відкупитися й порятувати город од руйнування й пожоги.

А до почайнинської пристані вже підпливали лодьї з Константинополя; і з червоної, передньої, по містку, встеленому килимами, сходила білотіла, оката царівна в шовках і парчі, напахчена і замріяна. Золоті верхи церков Києва, строкаті натовпи людські на березі, збройна дружина в лискучих панцирях — все звеселяло серце Ірини; сходячи в супроводі Берладника та Дуліба з лодьї, царівна шукала поглядами того, до кого пливла так далеко хотіла бачити мужа, який перевершив би в усьому князя Івана; розгублено металася очима по лицях бородатих, вусатих, безвусих, шукала серед вершників, серед тих, хто стояв поперед усіх, вгадувала по одягу; коли ж ступив до неї старий, довгошиїй, худорлявий чоловік, зодягнений у просту лляну сорочку, в білі порти й грубі чоботи, простоволосий, беззбройний, без жодних ознак багатства, коли промовив до неї щось по-грецькому і коли збагнула вона, що то і є великий князь київський, її муж, а вона — його жона, принцеса зойкнула і зомліла. Берладник устиг підхопити її, Дуліб, для якого стали звичними вибрики царівни, дав їй щось понюхати, Ірина спам'яталася, але вчепилася за руку Берладникові з такою силою, що не помогли ніякі слова, ніякі вмовляння.

Долгорукий сполотнів. Хотів справити несподіванку своїй невісті, стрічаючи її не в пишноті, а в зумисній бідності, щоб зготовлена була, може, й до найлихішого; вийшло ж, що царівна подарувала своєму мужеві несподіванку ще більшу: закохалася в посла княжого, а то й зраджувала по путі, тепер безсоромно виказуючи таємницю перед усім Києвом.

Тяжкі поневіряння останніх місяців, людська невдячність, дріб'язок і підступність — все це позначилося на Долгорукому; він забув про стриманість, забув про мудрість і розважливість, коротко кинув синові Андрієві:

— Взяти Берладника!

Вночі Берладника взято в залізо і потаємно відправлено у Суздаль. Невісту Долгорукий завіз на острів, у недовершений ще Рай, там справлено весілля з Громиловими притчами, з заспівинами княжого розтоптувача чобіт, з ревінням: «Гірко!», з розкішними даруваннями, з обпиванням, обжиранням і безчинствами такими, що царівна врешті змирилась з утратою всього вимріяного і, коли муж повів її на перші покладини, забула навіть, щоб читав він їй з «Пісні пісень» Соломонової, а сп'яніло пролепетала:

— Дам тобі сина, і не одного, бо лоно моє поблагословив сам патріарх Феодот!

І хоч Юрій удвічі перевищував її літами, в пристрасті все зрівнялося.

Дуліб не був на весіллі. Зостався в Києві. Шукав Іваницю — не знайшов. Шукав Ойку — не було. Не знав ніхто нічого. Стварник перебирав свою бороду, дивився поза плече Дулібові, не міг нічого сказати. Зустрів Кузьму Ємця. Почорнілий, страшний, зрозпачений.

— Разом шукатимемо, — сказав йому Дуліб.

— Де шукати? — простогнав Кузьма і враз заплакав, мов мала дитина. Крізь схлипування вигукнув зненависно: — Підпалю!.. Спалю Войтишича!.. А те кубло розметати б!.. Ігумена б задушив… Це вони! Вони!.. Скрізь вони!.. І нема рятунку… Піду на Дунай… Поведу берладників… Князя нашого нема!.. Сестри нема!.. Батька!.. Нічого нема!..

«А в мене що?» — хотів поспитати Дуліб, але промовчав.

Хіба виміряєш, чиє горе більше.

Кричко, якого знайшов на давньому місці коло нової домениці, кричав лікареві крізь дим і вогонь:

— Казав тобі: не тримайсь Гори! Там — самі нещастя. Від князів, окрім лиха, нічого не жди. Чоловік повинен жити потребами, а не сподіватися на чужу ласку. Сподіватися можна лиш нещастя або смерті. Згинули твої всі, а думаєш — самі вони? Щодня щезають у Києві люди. Он син мій. Живий, а щез. Нема його. Так і все.

Дуліб мовчав. Все для нього закінчилося в цьому городі. Здавалося, всього досягнув — і ось не має нічого. Життя втратило ціну, не мав минулого, попереду — чорнота й пустка.

Все ж зібрався з силою, купив на Подільськім торговищі двох коней, передав на Ярославовім дворі грамотку для князя Юрія і виїхав з Києва, покидаючи його, може, й назавжди.

В грамотці написав коротко: «Йду від тебе, князю. Не вмієш мститися ворогам, чиниш прикрощі друзям. Радий буду, коли втримаєшся в Києві».

Юрій не втримався знову. Ізяслав приступив до Києва з уграми, довелося втікати в Остерський Городок. Сталося це тоді, коли в Переяславі вмер син Ростислав. Князі Андрій, Борис, Гліб, разом з вагітною мачухою, виїхали до Переяслава ще до підходу Ізяслава; Долгорукий ждав вістей про здоров'я Ростислава, який несподівано занедужав без видимих хворощів, але почув про його смерть уже в Городку і не мав навіть часу, аби поїхати ховати сина.

Знов зібрав полки, діждався синів з Переяслава, підійшов до Дніпра навпроти Києва, але не допущено його ні до мосту, ні до перевозів, а по Дніпру ходили двокормні криті лодьї Ізяславові, воїни, сховані під накриттям, пускали на суздальців хмари стріл, самі лишаючись невразливими. Ізяслав, радо поморгуючи золотушними очима, казав дружині:

— Аби Долгорукий мав крила, то лиш тоді б перелетів Дніпро, діти мої.

А чотири Миколи, не тямлячись од радощів за поконання свого найзлішого ворога, погукували майже грайливо:

— В Дніпер його!

Долгорукому довго довелося йти берегом, аж до самого Заруба, але дружина його ще вірила в свою силу, і Вацьо перед Зарубським бродом заспівував весело: «Наші хлопці стрільці-брідці, застрелили жабу на колодці, а мишу на коробці…»

Але згодом мусили співати іншої: не вдалося перейти через Либідь, і тоді сталася страшна битва на річці Рутці коло Василєва, битва, якої Долгорукий хотів за звичаєм своїм уникнути, щоб не проливати людську кров, та Ізяслав крові чужої не пошкодував; не зготовлені до бою полки Долгорукого побиті були в непрохіднім болоті, куди вимушені були відступитися, і вже тепер лунала пісня сумна й безнадійна серед тих, з ким Юрієві довелося рятуватися: «Дружину твою, княже, птиці крильми зодягнуть, а звірі кров повилизують».

Дуліб мав би записати в свої пергаменти: «Славу слід здобувати силами духу, а не тіла. Щастя й удачливість послаблюють навіть дух мудреця. Слід дбати не про вдоволення гніву, а про власне добре ім'я».

Гнів належався Ізяславу, Долгорукому — надії. Хоч, відкинутий назад у свої безмежні заліські землі, Юрій був страшний своїм супротивникам і надалі. Як палено колись бані в Києві, в безнадійних намаганнях відвернути прихід Долгорукого, так тепер Ізяслав спалив дощенту Остерський Городок. Аби позбавити Долгорукого союзників, надумав князь київський бити їх поодинці, почавши з Володимирка Галицького. Навалився на того разом з своїми іноземними родичами, і той, викручуючись всіляко, не витримав, помер від сердечного удару, а Петро Бориславович описав ту смерть у подробицях вельми повчальних.

Щоб підтримати Володимиркового сина Ярослава, Юрій послав йому в жони, як було домовлено ще в Києві, доньку свою Ольгу, і вже тут подробиць немає, бо вони тяжкі, гнітючі, може, й ганебні. Берладника тримано десь у далеких сховках, аби не дратувати Ярослава. Це була несправедливість, якої припустився Долгорукий, але інакше не міг, бо стояла перед ним справа цілої землі і народу всього, — в учинках державних собі самому не належав.

Ті кілька неймовірно тяжких років значаться для Долгорукого невпинним будуванням. Ізяслав хіба що поруйнував та попалив дещо; за десять літ, упродовж яких цей несамовитий князь товкся довкола Києва, не зоставив він по собі жодного нового дому, церкви, не написано для нього жодної книжки, не викарбувано навіть чаші золотої чи срібної — брав готове, хапав чуже, сам же здатен був лиш на змови, на підкупи, вміло заплутував у свої сіті всіх сусідніх володарів, невтомно укладаючи нові та нові шлюбні союзи; в заздрощах до Юрія, що зумів висватати собі царівну з самого Константинополя, після смерті своєї жони, яка застудилася під час утечі із Києва і вмерла в Володимирі, надумав Ізяслав узяти й собі жону з царського роду. Для цього посланий був ігумен Ананія до грузинського царя Георгія просити для Ізяслава руки царської сестри Русудан. І хоч Георгій вагався, а молода прекрасна Русудан не виявляла бажання їхати до невідомого київського князя, який прислав за нею не блискучих лицарів, а хитрого і противного ігумена, але царська рада — дарбаз, куди входили грузинські бояри азнаури, примусила молоду царівну вирушити в далеку путь. Морем, а там — Дніпром, а від Олешшя, як думалося Ізяславу, для більшої пишності — кінно. Та до Олешшя поперед сина Ізяславового Мстислава з дружиною, що мав стрічати царівну, встиг прибути якийсь загадковий чоловік; мав тривалу розмову з Русудан, з ігуменом Ананією не перекинувся й словом, лиш глянули один на одного з вимовною зненавистю, — і після того грузинська царівна, не ступивши на землю, звеліла завертати судна. Русудан — Русу дана, та не віддана. Ізяслав не стерпів ганьби і помер од нападу безсилої люті. Може, й пошкодував тоді, що не має коло себе прибічного лікаря Дуліба, однак знати того вже не дано нікому.

Юрій будував тим часом городи. Зміцнив і поширив Москву, поставив посеред города велику, церкву з білого каменю, який ламано поблизу на Оці. Тут відкрилося Долгорукому, що через Москву вельми зручно розвозити той камінь по всій Суздальській землі; він уже бачив: як над ріками й озерами стануть білі, мов хмари на літньому небі, собори й тереми, як пустять витворники по білому камені різьблені трави, квіти, дерева, звірів. Люд охоче збирався на будування, бо відчинялися княжі житниці, прийшлі горожани отримували харч, а найголовніше — ставали людьми, вириваючись з рук не лише боярства далекого, київського та чернігівського, а й поблизького, свого.

Цей князь умів злагіднювати людські серця. Навіть жона звикла до Юрія, звикла до його непосидючості; останнього з чотирьох народжених Долгорукому синів народила серед зими, в час полюддя, і на тім місці князь одразу заклав город Дмитров, бо син при хрещенні одержав ім'я Дмитра, по-слов'янському ж названо його було Всеволодом.

Двадцятого березня року одна тисяча сто п'ятдесят п'ятого кияни знову з великою урочистістю відчинили брами свого города для Юрія Долгорукого.

І знову Юрій забув про ворогів. Вірив: утримати всю землю можна лиш добрістю і доброю волею. Хіба не велів різьбити на суздальських соборах звірів, птахів, буйноквіття, аби підтримувати в серцях людей дух вільності, закорінений в них од народження?

Князь Андрій не володів таким терпінням, як його отець. Вночі приїхав з Вишгорода, куди посадовив його Долгорукий, попросився до великого князя на розмову; коли ж Юрій подивувався такій нагальності, Андрій об'явив йому, що не хоче далі сидіти отут і вже сеї ночі повертається на північ, у свій Володимир.

— Києва зблизька не одолієш, отче, — мовив князь Андрій. — Треба братися здалеку.

— Я йшов сюди здалеку. Ціле життя своє. Шістдесят літ.

— А тепер утікай від нього, бо пропадеш. Київ — як жінка. Солодка, як мед, і небезпечно невидима, як сіть. Обплутає — і пропадеш.

— Виплутаюсь, князю. На те живу. Коли ж хочеш піти звідси — не затримаю. Бережи братів своїх менших — ось що скажу тобі.

— Хотів просити тебе, отче.

— Проси.

— Дозволь узяти з Вишгорода ікону Божої Матері. Писав її сам апостол Лука. В Києві святинь безліч, Заліська земля має самі будування, святинь не має.

— Будування — ото й святині. Та коли хочеш — бери Богоматір.

Швидко їхав князь Андрій з іконою від Києва, та ще швидше летка чутка, ніби ікона чудотворна, ніби зцілює калік і недорік, ніби творяться чудеса по путі.

Всіма забуті княжі виродки Льоп і Шльоп, які давно жили в мирі, один вдаючи сліпого, а другий безногого, кинулися втікати, щоб та ікона не зцілила випадком і їх.

Але як утікати, коли один сліпий, а другий кривий? Тоді кривий сів верхи на сліпого, себто Шльоп — на Льопа, чим бодай трохи відновилася справедливість, порушена щодо Шльопа колись князем Ізяславом. У кривого були очі, у сліпого — ноги. Так і вдарилися навтьоки. Але ікона їх наздогнала і зцілила. І вони втратили той кусень хліба і горнятко каші, що мали за своє вигадане каліцтво.

Тоді, недовго думаючи, кинулись до Києва, пробилися до князя Юрія, щоб узяти з нього викуп за вість. Про що? А про те, як його син Андрій тайкома вивіз з Вишгорода ікону Матері Божої.

Юрій посміявся, але заплатив. Бо треба платити за все, що тобі може пригодитися.

Виродків звелів викинути з Києва, щоб не принесли вони нещастя.

Однак нещастя не треба було приносити. Воно було в Києві, жило в ньому, ховалося до часу, ждало слушної години.

Войтишич жив далі, безглуздо, уперто, на зло всім, немов шашіль у дереві; довкола нього вже й не зоставалося нікого, всі повтікали від Долгорукого або повмирали; зостався ігумен Ананія; зостався вічний, як і Войтишич, воєвода Мостовик та ще восьминник Петрило, який щосили намагався перейняти у старого воєводи вміння переметуватися від одного князя до іншого і, як виказували події, робив це вельми успішно. Войтишич уже ніде не показувався, забував, у які двері виходити, але тримався свого. Стрічав гостей у гридниці, засльозено поблимував на них, тонким зривистим голосом скаржився:

— Зітхаю без кінця і проливаю сльози обома оками, будь воно прокляте. Старі люди легко дратуються і тяжко вспскоюються, скоро вірять і пізно зневіряються, чіпкі в житті й жадібні до всіх, печальні й сварливі, будь воно прокляте, схильні до розбалакувань і не люблять слухати, прославляють предків і ненавидять сучасників, воздихають і тривожаться, хворіють і коченіють, будь воно прокляте! А Долгорукий ще живе, ігумене?

Ананія мовчки зітхав. Петрило совався на лавці, нетерпеливилося йому щось бовкнути, але теж мовчав. А Мостовик буркав собі в вуса:

— Гарно, гарно!

— Нічого й гарного, будь воно прокляте, поки й не діждуся! — вигукував Войтишич.

Діждався-таки ночі, коли ігумен Ананія привів з собою чоловіка в чорній хламиді, з лиховісно чорними очима. Чоловік мовчки поставив на стіл перед Войтишичем кедрову скриньку, відступився в темряву, звідки поблискував своїми перлистими очима Петрило; Ананія почав був своє: «Як був я в Антіохії», але воєвода не дав йому докінчити.

— Знаємо, де ти був, ігумене. Хто сей чоловік?

— Сирієць. Знається на справі.

— Хай каже.

Сирієць підступився до столу, відкрив скриньку, сяйнуло скло різнобарвне, аж Петрило посунувся ближче, бо скло — то багатство, а в цьому склі поза тим — ще й могуття.

— Що там?

Сирієць швидко заговорив, слухав лиш Ананія, щоб витлумачити його слова.

— Ну? — знетерпеливився воєвода.

— Має отрути всякі.

– Інакше чого б і забирався в таку даль?

— Ось у цій посудині — цим можна отруїти воду в криниці.

— Будь воно прокляте! Хіба знаття, звідки питимеш узавтра. Ще?

– Є отрута для ножа. Мати перського царя Ксеркса отруїла свою невістку так. Різала птицю собі, тоді тим самим ножем розрізала для невістки, ледь пересунувши лезо. На лезі — страшна отрута. Смерть негайна!

— Будь воно прокляте! Різнеш — та собі. Ще?

– Є отрута для садів. Нашмарувати яблука чи груші. Чоловік зірве, з'їсть і помре.

— Весна, які тобі яблука, будь воно прокляте. Ще?

– Є отрута, од якої чоловік зсихається. Рік і два сохнутиме, а тоді вмре.

— Всі вмремо так, будь воно прокляте! Ти вже, ігумене, зсохся на скіпку, в тебе й чоловіцьке, видати, зісохлося. Ще?

– Є отрута прихована. Чоловік їсть, п'є, йде додому, а там починається в нього. Вмирає мовби од об'їдання, рве йому нутрощі, вивертає душу. Для цього до отрути додається порошок з засушених шкірок, зідраних з мишенят-голоцмоників…

— Тьфу, гидота, будь воно прокляте! Петриле, бери! Ото й воно. Піди до князя, кайся, плач, заманюючи на учту, поки він тут без жони та дітей. Бо припливе ж скоро?

— Пливе від Смоленська княгиня з синами. Не хотіла, поки малий був Всеволод, боялася застудити, кволий, казали…

— Хай живе, будь воно прокляте! Всі живуть. Несамовитіють, гасають назад і вперед по дорогах і через перепони, забираються на гори, перелазять через камінь, прокладають путі через провалля, проникають в ущелини, рищуть по надрах землі, в пучині морській, по незвіданих ріках, по чащах лісових, по непрохідді болотянім, підвертають себе вітрам і дощам, грому й блискавиці, хвилям і бурям, обвалам і безодням, а все навіщо, будь воно прокляте!

В неділю Петрило скликав учту задля князя Юрія. Може, радуючись прибуттю княгині з синами, що вже за день-два мала допливти до Києва? А може, навмисне вибравши середину травня — пору, коли в Києві дерева одягайся листом, відступилися весняні води Дніпра, Десни, Почайни і щедро зазеленіли луки? Все радіє довкола — і ти радієш і хочеш гукнути світові: «Живу!»

Вони терпляче ждали дня для завершення свого чорного заміру, відтягували, аби відвести від себе підозру, але й не забували про відплату Долгорукому, бо штовхала їх до того ненависть. Ненавиділи його за те, що жив і поки жив. Хоч нічого не заподіяв злого нікому з них, був терпеливий і нерозумно-добрий, вони не мали спокою, поки Долгорукий живе, поки він на цій землі й на цьому світі, поки їздить серед розкричаних натовпів чорного люду, поки змішується з тим чорним людом. Був загрозою їхньому походженню, їхньому становищу, їхнім багатствам, їхній криводушності, самому існуванню їхньому. Заприсягайся звести його з світу, поклали обмовити, оклеветати, зганьбити перед історією.

Щедрий душею Долгорукий ладен був помиритися з кожним і найбільше боявся заподіяти людині зло.

Не мусив би йти до Петрила, пам'ятаючи, як той ще вчора зраджував його, перекидаючись до Ізяслава щоразу, може, й колотячи киян тоді при В'ячеславі, але хотів усе віддати забуттю, прагнув відродити в собі чуття вдячності до колишнього дружинника за те, що той порятував його від смерті. А ще — радувався скорій зустрічі з малими синами. Отож і пішов на учту до восьминника, який просив князя з сльозами, каяттям, заприсягався в вірності й любові такій великій, що й не знайдеш у Києві більшої.

В поведінці догідливість, а на умі — вбивство. Аби ж знати!

Учта вдалася на славу. Громило виголосив притчу про чоловіка, який, не маючи змоги бити осла, бив сідло; тоді Петрило, плачучи й падаючи на коліна перед Юрієм, крутячи бульками, як євнух, вже вкотре нагадував про свою стрілу, яку пустив для порятування князя; і Долгорукий ще раз об'явив усім про свою вдячність; їли й пили до пізньої ночі; тоді згадав князь про вірного свого Вацьо і попросив заспівати оту давню й улюблену, про князя Івана:

— А чи я не тернина в князюванні своєму? — поспитав гірко Долгорукий не знати й кого, але йому дружно заперечили, бо й коли ще бачили такого князя. Серце росте, дивлячись на тебе, князю, хіба не був ти добрий і справедливий завжди, хіба не щадив Життя людське і честь людську, хіба не розбудував землю, хіба не впокорив і злагіднив навіть диких половців, не шкодуючи для того ні часу, ні терплячості! Ось знову заспівав пісню про Берладника і можеш співати її з чистим сумлінням, бо не видав князя Йвана для помсти Ярославові Галицькому, хоч як той домагався. Знаємо, що тайкома попросив чернігівського князя відбити князя Йвана, коли везтимуть його в залізі — так відновив справедливість. Яка ж ти тернина?

Долгорукий озирнувся на чашника, стукнув об стіл порожнім ковшем. Пива! Чашник сердито махнув отрокові, щоб приніс новий збан з просяним пивом для князя.

Отрок метнувся з гридниці, проскочив через темний перехід, збіг з сіней, у візку, пильнованому мечниками Долгорукого, вхопив невеличкий збан з князівською печаттю на затичці, побіг мерщій назад.

Мав знову проскочити темний перехід, який тепер не видавався й темним занадто після того, як очі звикли до нічної чорноти; та однаково не міг помітити отрок ні двох зачаєних чоловіків у переході — одного маленького, опецькуватого, другого мов довбешка — не помітив і мотузка, туго натягнутого впоперек переходу саме так, що з усього розгону перечепився об ту перепону і полетів сторч головою. Вже й згадати не міг, чи то впустив збана, чи хтось видер посудину в нього з рук, почулося ніби чиєсь шамотання в переході, мовби щось війнуло повз нього чи дихнуло йому в лице; могла то бути нечиста сила, міг бути домовик або й просто викликане все було несподіванкою і переляком. Отрок мерщій підхопився, порачкував до переходу, мацаючи руками в пошуках збана, знайшов його відразу, зраділо зірвався на рівні й побіг до гридниці, де князівський чашник, мабуть, уже проклинав нестелепуватого помічника.

Розповідати про те, що з ним щойно сталося, отрок вважав ганебним і принизливим для себе. Тож і змовчав. Чашник зламав князівську печать на затичці, не дуже придивляючись, чи вона справжня, чи підроблена, налив Юрієві улюбленого просяного пива; князь, посьорбуючи, слухав похваляння за столом, десь перед світом попросив ще заспівати і чомусь знов ту саму:

Везти з учти звелів себе не на Ярославів двір, а за Київ, аж на Красний двір, так ніби вже мав у собі передчуття кінця.

По дорозі стало йому погано, почалися вимети, не міг триматися на коні, дружинники сплели з реміння ноші, підвісили їх між двома конями, так повезли Юрія далі.

Починався понеділок, тяжкий день. Князеві ставало щодалі гірше, нудило його і вивертало, не помагало гаряче молоко, яким пробували поїти, не помагали молитви й кадіння. Юрій лежав зелений, знерухомілий, нігті йому посиніли, ніби в утопленика, — живий чи вмер?

Вмирав ще й у вівторок. Нічого не бачив, не чув, нікого не впізнавав, темнів тілом. Ще жив. У середу з'явився чоловік, якого не бачено в Києві вже шість років. Прибічний княжий лікар Дуліб. В'їхав у браму Києва так, ніби вчора лиш виїхав з неї. Ті самі двоє коней, той самий спокій, та сама розважливість.

Все злетіло з нього, щойно довідався про князя Юрія.

Мчав наосліп до Красного двору, впізнавав і не впізнавав дорогу, по якій колись зимовою ніччю їхав на обід до князя Ростислава. Давно вже немає Ростислава, не поїдеш до нього на обід — тепер мав їхати на смерть Долгорукого!

Ще міг врятувати князя. Аби вчора, аби позавчора — тоді б порятував! Але й сьогодні боротиметься за життя, бо прийшов на цей світ, щоб змагатися за життя людське.

Аби лиш застати Юрія живим. Аби той зберіг у собі бодай крихту життя.

Застав. Але пізно! Зготував трав'яні відвари, зробив князеві холодні обкладини. Пізно!

Юрій умирав. Повернулося йому все, впізнавав Дуліба, хотів зрадіти, але не мав сил. Сказав нечутно:

— Довго не йшов.

— Прийшов, князю.

— Сини мої…

Ще прошепотів щось. Здається: «Кров моя, серце моє, вогонь мій!» Та вже того ніхто не почув, і князь не чув нічого.

Малим їхав на санях з палаючого Ч0рнігова, підпаленого злочинним братом Мономаховим Олегом. Мономах виводив дружину, жону свою, дітей: у червоному поблиску пожежі їхали сани, а обабіч дороги хижо шкірилися половці, по-вовчому облизувалися, шкодуючи, що вислизає така ласа здобич.

Проїхали сани — зімкнулися хижі ряди степовиків. Ось так і по його кончині порушиться мир з дикими тими ордами, і знов стануть плюндрувати вони Руську землю, зодягнуть її в червоний вогонь пожеж, і горітиме вона негасимо, і ніхто не зарадить.

Червоні пожежі — мов примарливі червоні ліси. І ні тріску галуззя, ні пошуму вітру; холодна слизька червоність, мовби нутрощі вмерлих світів; крізь тисячі років поверталася до вмираючого первісна ворожість усього сущого в отих вогняно-червоних виростах, вигинистих, невловимих і неухильних, проклято-всесильних. У червоних лісах серед червоних дерев червоні руки виростали з землі, виникали з нічого, спліталися довкола нього в зміїно-безжальних стисках, і в їхньому пекельному нагніченні зникало тіло, зникала думка, навіть біль поступився місцем чомусь жахливо безмежному і безнадійному, як вічність.

То приходила до нього смерть.

Дуліб став на коліна перед ложем.

Сини Долгорукого, найстаршому з них було шість літ, найменшому два роки, без матері (вона побоялася йти до мертвого) з'явилися в гридниці, ще й не осягнувши дитячим розумом того, що там сталося; побачили незнайомого чоловіка на колінах перед ложем і собі впали навколішки і так на колінцях від самих дверей по затоптаній чобітьми підлозі востаннє помандрували до свого батька.

Кров моя, серце моє, вогонь мій!

Долгорукого поклали в церкві на Берестові, де впокоїлася його мати, проста киянка, якої не визнали ні бояри, ні ієреї, ні літописці. В ніч перед похоронами згорів у Києві боярський кінець мало не до самої Софії. Були чутки, ніби підпалено людьми з Подолу. Згорів у пожежі старий воєвода Войтишич. Восьминник Петрило порятувався. Бо коли горіло, був на Красному дворі. А може, в дорозі до Красного двору. Бо серед ночі ще можна бачити було восьминника на своєму дворі, як тихо підпирав важкою колодою двері в хижі, де спали його підручні — опецькуватий і довбешка, — як викрешував іскру й роздмухував трут, як ждав, поки загоряться сухі скіпки за причілком хижі, як біг, зачіпаючись ногами за невидимі перешкоди, до коня і гнав щодуху до Лядської брами.

Ще будуть пожежі в Києві, грабування, колотнеча, ще гримітимуть упродовж століть битви, і може видатися, ніби намарне загинув Долгорукий, намарне йшов усе своє життя до цього великого города, бо йшов по свою смерть. Побачити Київ — і вмерти, Може, й для цього іноді варто жити людині?

Так думав Дуліб, переправляючись у насаді через Дніпро. Ще не вписав у свої пергаменти — лиш думав.

Брався на північ, на Суздаль, до князя Андрія.

Знову загубився на самому дні глибочезних пущ, відважно занурився в них, сподівався полишити їм свій біль і свою розтривоженість.

Ліси стояли, мов люди. Старіші дерева здіймалися над молодшими, вивищувалися невідступно, з упертою неминучістю, ніхто не збирався падати, а хто й падав, то гинув непомічений у темній тісняві, неспроможно-безсилий порушити споконвічну щільноту.

Але так видавалося зовні для ока стороннього. Насправді ж ліс боляче переживав кожну смерть, кожне падіння: кожне відчахнення гілки, кожен тріск галузки віддавався корчем у його потужному тілі; ще й не знати, в чому виразніше виявлявся віковічний дух лісу: чи в покірливо-мовчазній загибелі дерев, а чи в причаєних стогонах болю.

Київ, 1970–1972 рр.