Собор Паризької Богоматері

I. Від Харібди до Сцілли

У січні смеркає рано. На вулицях вже посутеніло, коли Гренгуар вийшов з Палацу правосуддя. Темрява була до душі йому; хотілося скоріше дістатися до якоїсь безлюдної вулички, щоб там на дозвіллі поміркувати, дати філософові накласти першу пов’язку на рану поета. Зрештою, філософія була тепер його єдиним притулком, бо він не мав де переночувати. Після блискучого провалу п’єси, він не насмілювався повернутись до помешкання, яке наймав на Складській вулиці, проти Сінної пристані. Гренгуар розраховував, що, одержавши винагороду за свою епіталаму, віддасть піврічний борг за житло метрові Гійому Ду Сіру, відкупникові міського мита з торговців худобою, а той борг становив дванадцять паризьких су – тобто в дванадцять разів більше від того, що він мав на цім світі, разом із штаньми, сорочкою і капелюхом. Зупинившись біля хвіртки тюрми при Святій Каплиці, Гренгуар хвилину розмірковував, де ж йому переночувати, яку з паризьких вулиць обрати для цього. Раптом пригадав, що минулого тижня бачив на Шевській вулиці, біля дверей будинку одного з радників парламенту, кам’яну приступку, з якої сідають верхи на мулів, і тоді ж подумав, що при потребі вона могла б стати чудовою подушкою для жебрака або поета. Він подякував долі, яка послала йому таку щасливу думку. Але, зібравшись уже перейти Палацовий майдан, щоб заглибитися в лабіринт Сіте, де ще й тепер звиваються старі вулиці-сестри – Бондарська, Стара Суконна, Шевська, Єврейська та інші – тільки вже з дев’ятиповерховими будинками, Гренгуар зненацька побачив процесію папи блазнів: при світлі смолоскипів, під звуки його, Гренгуарового оркестру, страшенно галасуючи, вона теж виходила з Палацу правосуддя, перетинаючи дорогу. Це видовище знову роз’ятрило рану його зневаженого самолюбства. Гренгуар квапливо подався геть. Невдача з п’єсою сповнила поетову душу такою гіркотою, що все хоч якось пов’язане з сьогоднішнім святом дратувало його й завдавало ще більшого болю.

Він хотів піти мостом Сен-Мішель, та по ньому бігали дітлахи із смолоскипами й тріскачками.

– Хай їм чорт, цим потішним вогням! – пробурмотів Гренгуар і повернув до мосту Міняйл. На будинках, перед мостом, висіло три великих полотнища – із зображеннями короля, дофіна та Маргарити Фландрської – і шість малих, на яких були намальовані «парсуни» ерцгерцога Австрійського, кардинала Бурбонського, вельможного пана де Боже, принцеси Жанни Французької, позашлюбного сина герцога Бурбонського; все освітлювали смолоскипи. Юрба була в захваті.

– Щасливий цей Жеан Фурбо, художник! – тяжко зітхнувши, мовив Гренгуар і повернувся спиною до полотнищ. Перед ним була вулиця; вона видавалася темною та безлюдною, і Гренгуар сподівався сховатися там від святкового гамору й блиску. Поет рушив углиб її. Але одразу ж зачепився за щось і впав. Там була в’язка гілочок із святкового деревця, яку судові писарчуки з нагоди торжества поклали вранці під дверима голови суду. Гренгуар мужньо витерпів і це. Підвівся й пішов до річки. Поминувши вежі цивільного та кримінального суду й пройшовши вздовж високого муру королівських садів піщаним, незабрукованим берегом, де болото сягало йому до кісточок, Гренгуар дістався до західної частини Сіте і якийсь час розглядав Коров’ячий острівець, якого нині вже не видно – він зник під бронзовим конем Нового мосту. Цей острівець видався Гренгуарові якоюсь чорною масою, відділеною від нього вузьким струмком, що білів у темряві. При мерехтливому тьмяному світлі вогника там можна було розгледіти якийсь наче курінь, схожий на вулик; у ньому поромник – перевізник корів ховався на ніч.

«Щасливий перевізник! – подумав Гренгуар. – Ти не мрієш про славу, не пишеш епіталам! Тобі нема діла до того, як одружуються королі та бургундські принцеси! Ти не знаєш інших маргариток, окрім тих, що їх твої корови скубуть на зелених квітневих лужках. А мене, поета, освистали, я тремчу від холоду, я заборгував дванадцять су, мої підметки такі прозорі, що могли б замінити скельця у твоєму ліхтарі. Спасибі тобі, перевізнику. Мої очі відпочивають, дивлячись на твою хижку, і це допомагає мені забути про Париж!»

З ліричного екстазу Гренгуара вивів вибух великої подвійної петарди, який раптом пролунав з благословенної хижки. То перевізник вносив свою частку в святкові розваги, бавлячись потішними вогнями.

Від цього вибуху в Гренгуара мороз пішов поза шкірою.

– Прокляте свято! – вигукнув він. – О Господи! Невже ти переслідуватимеш мене повсюди? О Боже мій! Навіть біля паромникової хижки!

Гренгуар глянув на Сену, що текла внизу, і страшна спокуса охопила його.

– Ох, – сказав поет, – з якою радістю я б утопився, коли б вода була не така холодна!

І тоді він у відчаї вирішив: якщо вже не можна втекти від папи блазнів, від полотнищ Жеана Фурбо, святкового деревця, потішних вогнів і петард, то краще буде зухвало кинутися в самісіньке серце свята й піти на Гревський майдан.

«Там мені принаймні, – подумав поет, – залишиться від святкового вогнища хоч якась головешка, щоб зігрітися, і я, може, повечеряю хоч крихтами з тих трьох величезних цукрових кренделів у формі королівських гербів, які виставлено для частування паризького люду».

II. Гревський майдан

У наші дні від колишнього Гревського майдану залишився тільки ледь помітний слід – чарівна башточка в північному кутку. Але і її вже майже поховано під грубим шаром фарби, якою заліплено чіткі грані її скульптурних прикрас, і, мабуть, незабаром башточка зникне зовсім, затоплена повінню нових будинків, що так швидко поглинає всі старі паризькі будівлі.

Людям, що, як і ми, ніколи не можуть пройти Гревським майданом, не глянувши із співчуттям та симпатією на цю бідну башточку, затиснуту між двома спорудами часів Людовіка XV, нетрудно відтворити в своїй уяві групу будівель, до яких вона належала, і весь готичний майдан XV століття.

Він, як і тепер, мав форму неправильної трапеції, оточеної з одного боку набережною, іще з трьох – рядом високих, вузьких і похмурих будинків. Удень там можна було милуватися різноманітністю цих оздоблених кам’яними або дерев’яними скульптурами споруд, що вже й на той час були довершеним взірцем будівель всіляких архітектурних стилів середньовіччя від одинадцятого до п’ятнадцятого століття. Були тут і прямокутні вікна, що починали витісняти стрілчасті, й напівкруглі романські, на зміну яким свого часу прийшли стрілчасті і які разом з ними ще прикрашали другий поверх старовинного будинку Роландової вежі на розі майдану і набережної Сени, біля вулиці Чинбарів. Уночі серед цієї маси будинків можна було розгледіти лише чорну зубчасту лінію дахів, що гострими кутами стирчали довкола майдану. Однією з головних відмінностей між теперішніми містами й містами стародавніми є те, що сьогодні на майдани та вулиці дивляться фасади будинків, а колись на них дивилися причілки. Минуло вже два століття, як будинки повернулися фасадами до вулиць.

На східному боці майдану, в центрі, височіла громіздка, змішаного стилю споруда, що складалася з трьох суміжних будівель. Вона мала три різні назви, які пояснювали її історію, призначення й архітектуру: «Будинок дофіна», бо тут мешкав Карл V, коли він ще був дофіном; «Торговельна палата», бо в ній містилась міська ратуша; «Будинок з колонами» (domus ad piloria), бо ряд грубих колон підпирав три його поверхи. Тут було все потрібне для жителів такого славного міста, як Париж: каплиця, щоб молитися; зал для судових засідань, щоб чинити суд і розправу над королівськими підданими; а під самісіньким дахом – арсенал, повний вогнепальної зброї. Городяни Парижа знали: щоб зберегти привілеї міста, самих молитов і судових позовів часто буває замало, і тому на одному з горищ вони мали в запасі кілька надійних, хоча й іржавих аркебузів.

Гревський майдан уже в ті часи справляв зловісне враження, яке й сьогодні виникає від жахливих спогадів, від похмурого вигляду цього майдану і вигляду ратуші Домініка Бокадора, спорудженої на місці «Будинку з колонами». Слід сказати, що шибениця й ганебний стовп, – або, як тоді казали, «правосуддя й драбина», – які весь час стояли рядом, посеред майдану, примушували відвертати очі від цього фатального місця, де гинуло стільки людей, повних сил і життя, й де через п’ятдесят років по тому виникла «гарячка Сен-Вальє» – ця хвороба страху перед ешафотом, найпотворніша з усіх хвороб, бо не від Бога вона, а від людей.

Втішно думати, – зауважимо мимохідь, – що смертна кара, атрибути якої – колеса, кам’яні шибениці, всякі вмуровані в брук знаряддя тортур – ще триста років тому захаращували Гревський майдан, Центральний ринок, майдан Дофіна, перехрестя Трауар, Свинячий ринок, цей відразливий Монфокон, Поліцейську заставу, Котячий майдан, ворота Сен-Дені, Шампо, ворота Боде, ворота Сен-Жак, не кажучи вже про безліч шибениць, споруджених єпископами, прево, капітулами, абатами, пріорами, які мали право чинити суд; не беручи до уваги масових страт, коли злочинців топили за рішенням суду в Сені, – втішно думати, що сьогодні ця стародавня володарка феодального суспільства, поступово втративши весь свій обладунок, усю пишноту тортур, для яких кожні п’ять років переробляли шкіряне ложе у Великому Шатле, нині майже зникла з наших законів та наших міст, і володіє в нашім величезнім Парижі лише одним збезчещеним куточком – Гревським майданом, однією мізерною гільйотиною, боязкою, стривоженою, соромливою, яка, завдавши удару, миттю ховається, немов боїться, що її схоплять на місці злочину.

III. Besos para golpes[26]

Поки П’єр Гренгуар дістався до Гревського майдану, він добряче змерз. Щоб уникнути штовханини на мосту Міняйл і не бачити полотнищ Жеана Фурбо, він рушив через міст Млинарів; але по дорозі колеса єпископських млинів так забризкали його болотом, що благенька одежина стала геть мокра. До того ж після провалу п’єси, його, здавалося, морозило ще дужче і він поспішив до святкового вогнища, яке яскраво палахкотіло серед майдану. Але багаття те звідусіль обступив густий натовп.

– Кляті парижани! – пробурмотів Гренгуар, бо, як справжній драматург, він був схильний до монологів. – Бач, тепер вони заступають вогонь, а мені так треба хоч трошки погрітися. Черевики мої промокли, а ті кляті млини ще вихлюпнули на мене потоки своїх сліз. Хай йому чорт, тому паризькому єпископові з його млинами! Цікаво знати, навіщо єпископові млини? Чи не думає він стати мірошником? Якщо йому для цього бракує лише моїх прокльонів, то я кляну і його самого, і його собор та млини. Ану погляньмо, чи розступляться ці роззяви! І що вони там роблять? Гріються. Гарна розвага! Дивляться, як палає добра сотня в’язок хмизу. Гарне видовище!

Придивившись ближче, він помітив, що коло навкруги королівського вогнища значно ширше, ніж треба для того, щоб грітися, і що люди зібралися сюди не тільки тому, що тут палала сотня в’язок хмизу.

На просторій, вільній місцині, між натовпом і вогнищем танцювала молода дівчина.

Гренгуар, цей філософ-скептик, цей іронічний поет, був так зачарований блискучим видінням, що в першу мить не міг збагнути, хто вона, та дівчина, – людська істота, фея чи ангел.

Вона була невисока, хоча й видавалась високою, такий стрункий та зграбний був її тонкий стан. Вона була смуглява, проте легко було догадатися, що при денному світлі її шкіра мала чудовий золотавий полиск, як у андалузок та римлянок. Маленька ніжка в гарненькому вузенькому черевичку теж була мов у андалузки, так легко вона ступала. Дівчина танцювала, кружляла, пурхала на старому перському килимі, недбало кинутому їй під ноги, і щоразу, коли її сяюче личко оберталось до вас, її великі чорні очі засліплювали вас, наче блискавка.

Усі погляди були прикуті до неї, люди стежили, затамувавши подих, роззявивши роти. Дівчина танцювала під звуки баскського тамбурина, який її округлі руки підносили над головою; тоненька, бистра мов оса, в золотистому корсажі й барвистій спідниці, що розвівалася від швидкого танцю, з оголеними плечима, стрункими ніжками, що мелькали з-під спідниці, чорним волоссям, блискучими очима – вона видавалась неземною істотою.

«Далебі, – подумав Гренгуар, – це саламандра, німфа, богиня, це вакханка з гори Менад!»

У цю мить одна коса «саламандри» розплелася, і мідна монета, що була до неї прив’язана, покотилася по землі.

– Е, ні, – сказав поет, – вона циганка.

Міраж розвіявся.

Дівчина знову почала танцювати. Вона взяла долі дві шпаги, притулила вістрями до чола й заходилась обертати їх в одному напрямі, сама кружляючи в протилежному. Справді, це була звичайнісінька циганка. Та хоч яке велике було Гренгуарове розчарування, видовище не втратило для нього своєї принадності й чарівності. Яскраво-червоне світло святкового вогнища падало на обличчя людей, на смугляве чоло танцюристки і кидало блідий відблиск і хитливі тіні в глиб майдану, на чорний, потрісканий фасад старовинного «Будинку з колонами» з одного боку й на розпростерті кам’яні рамена шибениці – з другого.

Серед тисяч освітлених полум’ям вогнища облич вирізнялося одне, суворе, замкнуте й похмуре лице чоловіка, який стежив за танцюристкою особливо пильно. Невідомий, одяг якого не можна було розгледіти за натовпом, мав, здавалося, не більше, як тридцять п’ять років, а проте був уже лисий. Тільки на скронях у нього лишилося кілька пасом рідкого сивуватого волосся; високий і широкий лоб його вже вкривали зморшки, але в запалих очах виблискували молодечий запал, жадоба життя й глибока пристрасть. Він не зводив очей з циганки, і поки шістнадцятирічна дівчина безтурботно танцювала й пурхала, викликаючи захоплення натовпу, його обличчя ставало дедалі похмуріше. Час від часу у нього то виривалося зітхання, то появлялась усмішка на устах, але усмішка була ще гіркіша, ніж зітхання.

Нарешті дівчина, задихавшись, зупинилась, і довкола вибухнули оплески.

– Джалі! – покликала циганка.

І Гренгуар побачив, як до неї підбігла гарненька біла маленька кізка, прудка, жвава, з блискучою вовною, з позолоченими ріжками й копитцями, в золоченому нашийнику; досі він не помічав кізки – вона лежала скраєчку килима й дивилася, як танцювала її господиня.

– Джалі, – сказала танцюристка, – тепер твоя черга.

І, присівши, дівчина граціозно простягла до кізочки свій тамбурин.

– Джалі, – спитала вона, – який тепер місяць?

Кізка підняла передню ніжку й стукнула ратичкою один раз по тамбурину. Справді, був перший місяць – січень. Натовп зааплодував.

– Джалі, – знову спитала дівчина, перевернувши тамбурин другим боком, – яке сьогодні число?

Джалі підняла позолочену ратичку і вдарила шість разів у тамбурин.

– Джалі, – провадила далі циганка, знову перевернувши тамбурин, – котра зараз година.

Кізка вдарила сім разів, і куранти на вежі «Будинку з колонами» зараз же вибили сьому.

Народ був у захваті.

– Це чаклунство! – почувся зловісний голос у натовпі. То був голос чоловіка, який не зводив очей з циганки.

Дівчина затремтіла і обернулась, але оплески заглушили той загрозливий вигук. Вона знову повернулась до кізки.

– Джалі, як ходить метр Гішар Гран-Ремі, капітан міських стрільців, під час процесії на Стрітення?

Кізка стала на задні ніжки й почала мекати, пересуваючись так кумедно й поважно, що всі глядачі зайшлися реготом від цієї пародії на святенницьке благочестя капітана стрільців.

– Джалі, – знову спитала дівчина, підбадьорена дедалі більшим успіхом, – а як виголошує промову королівський прокурор духовного суду метр Жак Шармолю?

Кізка сіла й замекала, так дивно підкидаючи передні ніжки, що все в ній – поза, рухи, звуки – одразу нагадали Жака Шармолю, бракувало тільки поганої французької i латинської вимови.

Натовп аплодував щосили.

– Святотатство! Блюзнірство! – знову почувся голос лисого чоловіка.

Циганка обернулася.

– Ах, – промовила вона, – знову цей лихий чоловік.

Потім, закопиливши нижню губу, дівчина зробила гримасу, як видно, звичну їй, повернулася на каблучку й почала збирати в тамбурин пожертви глядачів.

Крупні й дрібні срібні монети, ліарди з орлом сипалися дощем. Коли танцюристка підійшла до Гренгуара, він необачно засунув руку в кишеню, й циганка зупинилась.

– Хай йому чорт! – сказав поет, знайшовши на дні своєї кишені те, що там було, тобто нічого. А молода дівчина все стояла біля нього, дивлячись великими очима, і, простягнувши до нього тамбурин, чекала. Чоло Гренгуара вкрилося великими краплями поту.

Якби в його кишені були всі скарби Перу, він без вагання віддав би їх танцівниці, але Гренгуар не мав золота Перу, та й самої Америки на той час іще не відкрили.

Несподіваний випадок виручив його.

– Ти вшиєшся звідси, єгипетська сарано? – пролунав гострий голос із найтемнішого кутка майдану.

Дівчина злякано обернулась. То крикнув уже не лисий чоловік, голос був жіночий, нестямний і злий.

Але той крик, що так налякав циганку, розвеселив юрбу хлопчаків, які вештались по майдану.

– Це затворниця з Роландової вежі! – закричали вони, нестримно регочучи. – Це лахмітниця репетує. Чи вона ще не вечеряла? Однесімо їй недоїдків із святкових столів.

І вони кинулися до «Будинку з колонами».

Тим часом Гренгуар, скориставшись із збентеження танцівниці, зник. Вигуки хлопчаків нагадали йому, що він теж не вечеряв, і поет побіг за ними, але у маленьких пустунів ноги були прудкіші, ніж у нього, й коли він опинився біля столів, на них уже нічого не було. Не лишилося навіть жалюгідної перепічки по п’ять су за фунт. Тільки намальовані у 1434 році Матьє Вітерном стрункі королівські лілеї з трояндами прикрашали стіни. Це була мізерна вечеря.

Невесело лягати спати без вечері, а ще сумніше лишитись голодним і не знати, де ночувати. Гренгуар опинився саме в такому становищі. Ні хліба, ні притулку; з усіх боків його гнітила скрута, на його думку, аж надто сувора. Він давно вже дійшов тієї істини, що Юпітер створив людину, коли на нього напала мізантропія, і що все своє життя мудрецеві доводиться боротися проти долі, яка з усіх боків насідає на його філософію. Що ж до Гренгуара, то ще ніколи вона не насідала так люто й жорстоко, як цього разу: поет відчував, що його шлунок уже б’є на сполох, і вважав, що з боку долі то вельми кепсько – руйнувати філософію за допомогою голоду.

З меланхолійних роздумів, у які він поринав дедалі глибше, його зненацька вивів дивний і ніжний-ніжний спів. То співала юна циганка.

Від її голосу, як і від танцю та вроди, віяло чимось незбагненно чарівним, чимось чистим і дзвінким, легким і окриленим, якщо можна так сказати. Це було нескінченне наростання мелодій, несподіваних рулад, а далі йшли прості музичні фрази, переплетені гострими і різкими звуками, потім варіації гам, які могли б збентежити навіть соловейка, але в яких усе-таки завжди була гармонія. М’які переливи октав здіймались і опускались, як перса молодої співачки, її чарівне личко надзвичайно жваво відбивало всю примхливість пісні, від пристрасного захвату до величної цнотливості. Вона неначе була то пустотливим дівчиськом, а то королевою.

Циганка співала невідомою Гренгуарові мовою, здавалося, вона сама не знала якою, бо вираз обличчя співачки мало відповідав змістові пісні.

Ось цей чотиривірш в її устах звучав нестямно весело:

А за хвилину Гренгуарові на очі наверталися сльози – такого виразу вона надавала дальшим словам:

Та все ж її пісня дихала радістю, і здавалося, що дівчина співає, мов пташка, спокійно, безжурно.

Пісня циганки порушила задумливість поета, як лебідь порушує гладінь води. Гренгуар слухав її з якоюсь насолодою, забуваючи все на світі. Вперше за довгий час він забув свої страждання.

Але то була лише коротка мить.

Той-таки жіночий голос, який урвав танець дівчини, тепер урвав її спів.

– Чи замовкнеш ти, чортова торохтійко? – крикнула жінка з того ж темного закутка майдану.

Бідолашна «торохтійка» замовкла. Гренгуар затулив вуха.

– О клята щербата пилка, що розтрощила ліру! – вигукнув поет.

Глядачі теж бурчали.

– К чорту веретницю! – чулося звідусіль.

І старе опудало, хоч його ніхто й не бачив на майдані, могло б дорого поплатитися за свої нападки на циганку, якби в ту мить увагу натовпу не відвернула процесія папи блазнів, яка, вже обійшовши багато вулиць і перехресть, галасливою юрбою ринула із смолоскипами на Гревський майдан.

Ця процесія, яку наші читачі бачили, коли вона виходила з Палацу правосуддя, по дорозі зросла, ввібравши всіх паризьких пройдисвітів, гульвіс та волоцюг. І коли вона прибула на майдан, то було величне видовище.

Попереду простували цигани. Першим, верхи на коні, їхав циганський князь, а поряд ішли його графи, тримаючись за вуздечку та стремена; за ним безладно сунули цигани та циганки із своїми дітьми, які верещали на їхніх плечах; усі – князь, графи, чернь – у лахмітті й сухозлотиці. Далі – королівство Арго[29], тобто весь набрід Франції, розставлений по ранжиру, причому найдрібніші були попереду. Отак ішли вони по четверо в ряд, з різноманітними ознаками своїх звань у цьому дивовижному мистецтві – каліки, кульгаві, однорукі, кишенькові злодії, лжеепілептики, богомольці, хирляки, вдавані паралітики, розпусники, волоцюги, шахраї, палії, крутії, канюки, мазурики, домушники, – перелік усіх стомив би самого Гомера. У центрі конклаву мазуриків і домушників ледве можна було розгледіти короля Арго, великого кесаря, який сидів навпочіпки на легенькому візочку, запряженому двома великими собаками. За королівством Арго йшла імперія Галілеї. Гійом Руденький, імператор галілейський, велично виступав у своїй пурпуровій, залитій вином халамиді, оточений жезлоносцями, підданими, писарчуками лічильної палати; перед ним ішли скоморохи, б’ючись між собою і витанцьовуючи якийсь пірричний танець. І завершувала похід корпорація судових писарів у чорних мантіях – вони виступали під звуки музики, гідної шабашу, несучи в руках великі свічки ярого воску й заквітчані гілочки святкового деревця. У центрі цього натовпу вищі чини братства блазнів несли на своїх плечах ноші, заставлені свічками густіше, ніж рака святої Женев’єви під час чуми. А на ношах сяяв у мантії і тіарі, з патерицею новообраний папа блазнів – дзвонар Собору Паризької Богоматері Квазімодо-горбань.

Кожен загін цієї химерної процесії мав свою особливу музику. Цигани били в балафоси й африканські тамбурини. В «арготинців», народу вельми маломузикального, були все ще віоли, пастуші ріжки і старовинні рюбеби дванадцятого століття, їх ненабагато випередило галілейське царство: в його музиці ледве розрізнялися звуки якоїсь жалюгідної ребеки – скрипки дитячого періоду мистецтва, яка мала тільки три тони. Зате навколо папи блазнів у величній какофонії розгорталося все музичне багатство епохи. Щоправда, воно теж обмежувалось ребеками верхніх, середніх і нижніх регістрів та ще флейтами й мідними інструментами. Ба! Наш читач уже знає, що то був оркестр Гренгуара.

Важко змалювати той вираз гордовитої і блаженної радості, якою світилося похмуре й потворне обличчя Квазімодо весь час, поки юрба йшла від Палацу правосуддя до Гревського майдану. Вперше в своєму житті він відчув насолоду від задоволеного самолюбства. Досі знав лише зневагу, презирство до свого становища, огиду до своєї особи. І тепер, дарма що був глухий, він, немов справжній папа, тішився привітаннями цієї юрби, яку ненавидів за те, що відчував її ненависть до себе. Байдуже, що його народ був тільки збіговиськом блазнів, калік, злодіїв, жебраків! Це все-таки був народ, а він – володар. І Квазімодо серйозно сприймав усі ці іронічні оплески та глумливі вияви пошани, до яких, однак, домішувався, треба визнати, справжній страх. Бо горбань був сильний, бо кривоногий був меткий, бо глухий був злий: три якості, що вгамовували насмішників.

А втім, ми зовсім не певні, що новий папа блазнів добре усвідомлював почуття, які сповнювали його самого, і ті, що їх він викликав у інших людей. Дух, який жив у цьому недоладному тілі, був такий же недовершений і убогий. Отож усе те, що відчував Квазімодо в цю мить, було неясне, плутане, туманне. Тільки радість переймала його, гордість володіла ним. Похмуре, жалюгідне обличчя його, здавалось, випромінювало сяйво.

І ось саме в ту хвилину, коли сп’янілого від власної величі Квазімодо урочисто проносили повз «Будинок з колонами», юрба з подивом і жахом побачила, як до горбаня кинувся якийсь чоловік і видер з його рук дерев’яну позолочену патерицю – знак блазнівської папської гідності.

Цей сміливець був той самий лисий чоловік, який щойно, змішавшися з юрбою, що оточувала циганку, злякав її своїми сповненими погрози й ненависті словами. На ньому було вбрання духовної особи. Тількино він вийшов з натовпу, Гренгуар, що доти не бачив його, здивовано вигукнув:

– Ти ба! Це ж мій учитель герметики[30], дом[31] Клод Фролло, архідиякон! Якого дідька йому треба від цього паскудного горбаня? Той же його зараз проковтне!

І справді, у натовпі пролунав крик жаху. Страшний Квазімодо рвонувся з нош, і жінки відвернулися, щоб не бачити, як він роздере архідиякона.

Горбань одним стрибком опинився біля священика, глянув на нього і впав перед ним навколішки.

Священик зірвав з нього тіару, зламав його патерицю, розірвав мішурну мантію.

Квазімодо, низько схиливши голову і схрестивши руки, все ще стояв навколішках. Потім між ними почався дивний діалог мовою знаків і жестів, бо жоден з них не промовив ні слова. Священик стояв випроставшись, розгніваний, грізний, владний; Квазімодо розпростерся долі, покірливий, благаючий. А тим часом Квазімодо, безперечно, міг би одним пальцем розчавити священика.

Нарешті архідиякон грубо струсонув Квазімодо за могутнє плече й жестом велів йому встати і йти за ним.

Квазімодо підвівся.

Тоді братство блазнів, трохи отямившись, спробувало захистити свого папу, так раптово скинутого з трону. Цигани, арготинці й уся корпорація судових писарів, репетуючи, оточили священика.

Квазімодо затулив його собою, стиснув свої здоровенні кулаки і, скрегочучи зубами, наче розлючений тигр, глянув на нападників.

Священик знову набрав вигляду своєї похмурої гідності, подав знак Квазімодо й мовчки рушив з майдану.

Квазімодо йшов попереду, розштовхуючи натовп.

Коли вони протиснулися крізь юрбу і перетнули майдан, хмара цікавих роззяв спробувала податися за ними. Квазімодо на мить відстав, а тоді, задкуючи, пішов за архідияконом. Приземкуватий, лютий, страшний, скуйовджений, насторожений, він облизував свої ікла дикого кабана, ревів, мов хижий звір, і жестом, а то й самим поглядом відкидав натовп назад.

Їм дали зникнути у вузькій темній вуличці – ніхто не насмілився піти за ними, бо сама думка про Квазімодо, який люто скреготів зубами, заступала їм дорогу.

– Оце так диво! – пробурмотів Гренгуар. – Але де ж, хай йому біс, я знайду собі вечерю?

IV. Прикрощі, на які наражаєшся, переслідуючи вночі гарненьку жінку

Гренгуар попрямував навмання за циганкою. Він бачив, що вона зі своєю кізочкою пішла вулицею Ножарів, і теж рушив за нею.

«А чом би й ні?» – подумав поет.

Досвідчений філософ паризьких вулиць, Гренгуар давно помітив, що ніщо так не сприяє роздумам, як переслідування гарненької жінки, особливо коли не знаєш, куди вона йде. У цій добровільній відмові від власної волі, в підпорядкуванні своєї забаганки забаганці іншої особи, котра навіть не здогадується про це, є якась суміш примхливої незалежності і сліпої слухняності, щось середнє між рабством та свободою, і це вабило Гренгуара з його складним, сповненим сумнівів і нерішучості розумом, який поєднував у собі всі крайності потроху, безперервно вагався між всілякими людськими уподобаннями, притушуючи їх одне одним. Він охоче порівнював себе з труною Магомета, яку два магніти весь час притягують у протилежні сторони, й тому вона вічно висить між височінню та безоднею, між небом і землею, між занепадом і зльотом, між зенітом і надиром.

Якби Гренгуар жив у наші дні, він був би чудовою золотою серединою між класицизмом і романтизмом!

Але він не був біблійним героєм, щоб прожити триста років. А шкода! Те, що його немає, створює прогалину, яка сильно дається взнаки саме в наш час.

Настрій людини, котра не знає, де переночувати, спонукає до переслідування перехожих (особливо жінок), а Гренгуар завжди робив це вельми охоче.

Отож він замислено йшов за дівчиною, яка, помітивши, що городяни поспішають додому і таверни – єдині місця, де щось продавалося того дня, – зачиняються, поспішала сама й підганяла свою кізку.

«Десь же, зрештою, вона мешкає, – міркував Гренгуар, – а в циганок добре серце. Хто знає?..»

І крапки, що їх він поставив у думці після цього недомовленого припущення, таїли в собі якісь невиразні, але дуже принадні сподівання.

Час від часу, минаючи городян, що замикали двері своїх помешкань, він ловив уривки їхніх розмов, які розривали ланцюг його райдужних припущень.

Ось якийсь один старий звернувся до другого:

– А знаєте, метре Тібо Фернікль, холодно сьогодні. (Гренгуар знав про це ще з початку зими).

– Ще й як, метре Боніфас Дізом. Чи не буде знову така зима, як три роки тому, у вісімдесятому році, коли міра дров коштувала вісім су?

– Це, метре Тібо, ніщо проти зими тисяча чотириста сьомого року, коли морози стояли від Мартинового дня аж до Стрітення. І такі люті, що в залі засідань судової палати на пері у писаря чорнило замерзало через кожні три слова! І тому не можна було вести протоколу.

А дві сусідки, стоячи біля вікон із свічками, що потріскували в тумані, вели таку розмову:

– Чи ваш чоловік розповідав вам, пані ла Будрак, про нещасний випадок?

– Ні, а що сталося, пані Тюркан?

– Та кінь пана Жюля Годена, нотаріуса Шатле, перелякався фламандців з їхнім почтом і збив з ніг метра Філіппо Аврілло, облата[32] целестинських монахів.

– Невже?

– Істинна правда!

– Кінь міщанина? О, це вже занадто! Коли б ще кінь рицаря, тоді інша річ!

І вікна зачинились. Але нитка думок Гренгуара вже урвалася.

На щастя, він швидко віднайшов і зв’язав її кінці завдяки циганці й Джалі, які йшли поперед нього – дві тендітні, ніжні й чарівні істоти. Гренгуар захоплювався їхніми маленькими ніжками, гарненькими формами, граціозними рухами; в його уяві вони обидві майже зливалися, взаєморозумінням і щирою дружбою нагадуючи молоденьких дівчат, а спритністю, проворністю і легкістю ходи – кізок.

Тим часом на вулицях ставало з кожною хвилиною темніше й тихше. Уже давно пролунав дзвін, закликаючи городян гасити світло, і тільки вряди-годи на вулиці траплявся перехожий або десь блимав у вікні вогник. Ідучи слідом за циганкою, Гренгуар забрів у заплутаний лабіринт вуличок, перехресть і глухих закутків навколо старого цвинтаря Безневинних немовлят. Усі ці вулички були схожі на клубок ниток, переплутаних котеням. «Вулиці, позбавлені всякої логіки!» – подумав Гренгуар, розгубившись серед безлічі поворотів, що по кілька разів приводили його на те саме місце. Проте дівчина, все більше прискорюючи ходу, впевнено йшла вперед, – видно, добре знала дорогу. Гренгуар, напевно, заблудився б, якби на одному з поворотів не помітив мимохідь ажурної верхівки восьмигранного ганебного стовпа на ринку, що чітко вирізнялася чорними контурами на тлі освітленого вікна якогось будинку на вулиці Верделе.

Дівчина вже давненько помітила, що за нею хтось іде; час від часу вона тривожно озиралась, а раз, скориставшися з промінчика світла, що вирвався з напівзачинених дверей пекарні, раптом зупинилася й пильно оглянула Гренгуара з голови до п’ят, а тоді зробила вже знайому йому гримаску й пішла, не зупиняючись, далі.

Це трохи збентежило поета: в чарівній гримасці безперечно була зневага й насмішка. Тож, похиливши голову, він почав рахувати каміння бруківки й ішов за дівчиною вже на деякій відстані. На одному з поворотів дівчина зненацька десь зникла, і раптом він почув її пронизливий крик.

Гренгуар прискорив ходу.

Вулиця губилася в темряві. Але намочене в оливі клоччя, що горіло на розі за чавунною огорожею біля підніжжя статуї Пречистої Діви, дало змогу Гренгуарові розгледіти циганку, – вона виривалася з рук двох чоловіків, які намагалися затулити їй рота. Бідолашна кізка наставила на них ріжки й перелякано мекала.

– Гей, варто, сюди! – крикнув поет і хоробро кинувся вперед.

Один з чоловіків, які тримали дівчину, обернувся, і Гренгуар побачив жахливе лице Квазімодо.

Він не кинувся тікати, але й не ступив більше жодного кроку вперед.

Квазімодо підійшов до нього, розмахнувся, і Гренгуар, відлетівши кроків на чотири, впав на брук; а горбань, несучи дівчину, що висіла у нього на плечі, мов шовковий шарф, швидко зник у темряві. Його спільник подався за ним, а бідна кізка, жалібно мекаючи, побігла ззаду.

– Рятуйте! Рятуйте! – кричала нещасна циганка.

– Стійте, негідники, відпустіть дівку! – прогримів голос вершника, що несподівано виїхав із-за рогу сусідньої вулиці.

То був ротмістр королівських стрільців, озброєний з ніг до голови, з шаблею наголо.

Вирвавши з рук остовпілого Квазімодо циганку, він посадив її поперед свого сідла; страшний горбань, отямившись від подиву, хотів було кинутись до нього, щоб відібрати свою здобич, але в цю мить з’явилося п’ятнадцять чи шістнадцять озброєних палашами стрільців, які їхали слідом за своїм ротмістром. Загін королівських стрільців за наказом месіра Робера д’Естутвіля, начальника сторожі паризького прево, об’їжджав дозором місто.

Квазімодо оточили, схопили, зв’язали. Він ревів, шаленів, кусався і, коли б це було вдень, то, безперечно, самий вигляд його обличчя, яке від люті стало ще потворнішим, примусив би втекти весь цей загін. Однак уночі найгрізніша зброя Квазімодо – потворність – була безсила.

Спільник Квазімодо під час сутички зник.

Циганка, граціозно випроставшись у сідлі, поклала обидві руки на плечі молодого ротмістра і кілька хвилин дивилася на нього, мов зачарована його доблесним виглядом і щойно поданою їй допомогою. Надавши своєму ніжному голосові ще більшої ніжності, вона першою порушила мовчанку:

– Як вас звати, шановний рицарю?

– Ротмістр Феб де Шатопер до ваших послуг, красуне! – відповів офіцер, прибираючи молодецького вигляду.

– Спасибі, – промовила дівчина.

І, поки ротмістр Феб підкручував на бургундський манір свої вуса, вона, мов стріла, що падає на землю, ковзнула з коня і зникла, як блискавка.

– Сто чортів! Мені було б приємніше, якби зосталося це дівчисько! – крикнув молодий офіцер і велів міцніше зв’язати Квазімодо путами.

– Що вдієш, ротмістре, – сказав один стрілець, – ластівка випурхнула, кажан лишився.

V. Прикрощі тривають

Гренгуар, оглушений падінням, усе ще лежав на розі вулиці поблизу статуї Пречистої Діви. Поступово приходив до тями; перші кілька хвилин він ще витав у напівсвідомих, не позбавлених приємності мареннях, в яких ефірно-легкі постаті циганки та кізки плуталися з важким кулаком Квазімодо. Цей стан тривав недовго. Гостре відчуття холоду нарешті вернуло Гренгуарові пам’ять і усвідомлення дійсності.

– Чого це так холодно? – буркнув він і раптом помітив, що лежить майже посередині стічної канави. – Чортів горбатий циклоп! – процідив крізь зуби Гренгуар і спробував підвестись. Але він був так оглушений ударом і падінням, що мусив лишитися на місці. Щоправда, рука його досить вільно рухалася; заткнувши собі носа, поет скорився долі.

«Паризька грязюка, – подумав він, бо був певен, що ця канава стане йому притулком, —

А самотньому в притулку тільки думай та міркуй, – паризька грязюка якась особливо смердюча. В ній, мабуть, багато леткої і азотистої солі. Так принаймні вважає метр Нікола Фламель та герметики…»

Слово «герметики» раптом навело його на думку про архідиякона Клода Фролло. Він згадав бурхливу сцену, свідком якої нещодавно був, згадав, що циганка виривалася від двох чоловіків, і що один із них був Квазімодо, і перед ним зненацька промайнуло зловісне, гордовите обличчя архідиякона.

«Це було б дивно!» – подумав Гренгуар. І, виходячи з своїх припущень, почав зводити фантастичну будову гіпотез – цю карткову хатку філософів.

Потім, раптом повернувшись до дійсності, вигукнув:

– От чорт! Я замерзаю!

Справді, становище ставало дедалі нестерпнішим. Кожна краплинка води в канаві відбирала у нього крихітку тепла, і температура його тіла невблаганно зрівнювалася з температурою канави.

Зграя дітлахів, цих малих босоногих дикунів, шибайголів, які завжди гасають по паризьких вулицях, і які, бувало, колись, щовечора, як ми ще дітьми виходили зі школи, шпурляли в нас камінням тільки за те, що наші штани не були подерті, – ватага оцих малих шибеників, ніскілечки не зважаючи на те, що довкола люди сплять, бігла, голосно сміючись і репетуючи, до того місця, де лежав Гренгуар. Вони тягли за собою щось схоже на лантух, і так стукотіли своїми сабо, що могли б розбудити й мертвого.

Гренгуар, душа якого ще не зовсім покинула його грішне тіло, трохи підвівся.

– Гей! Геннекене Дандеш! Гей! Жеане Пенсбурд! – гукали вони. – Старий Есташ Мубон, що торгував залізом на розі вулиці, помер. Ми заховали його сінник і розкладемо зараз святкове вогнище. Сьогодні ж свято на честь фламандців!

Отак вигукуючи, вони підбігли до канави і, не помітивши, що там хтось лежить, кинули сінник просто на Гренгуара. Один хлопчак зараз же схопив віхоть соломи і запалив од світильника, який горів перед статуєю Пречистої Діви.

– Господи помилуй! – промимрив Гренгуар. – Здається, тепер мені стане надто гаряче!

Момент був критичний. Лежачи у воді, Гренгуар от-от мав опинитися ще й у полум’ї. Він зробив надлюдське зусилля – на таке здатен хіба що фальшивомонетник, якого мають зварити живцем і який намагається вирватися – схопився на ноги, відкинув сінник на хлопчаків і побіг.

– Пречиста Діво! – заверещали дітлахи. – Торговець залізом воскрес!

І вони розбіглися врозтіч.

Поле бою лишилося за сінником. Бельфоре, отець Ле Жюж і Коррозе запевняють, що другого дня духівництво цієї парафії урочисто підібрало сінник і перенесло його до ризниці церкви Сент-Оппортюне, де паламар аж до 1789 року мав неабиякий зиск з великого чуда, що його вчинила статуя Пречистої Діви на розі вулиці Моконсей пам’ятної ночі з 6 на 7 січня 1482 року, самою своєю присутністю вигнавши біса з покійного Есташа Мубона, котрий, щоб обдурити чорта, вмираючи, хитро заховав свою душу в сінник.

VI. Розбитий кухоль

Якийсь час Гренгуар біг щодуху, сам не знаючи куди, натикаючись на стіни будинків на поворотах, перестрибуючи через якісь канави, перетинаючи якісь вулички, глухі закутки, перехрестя, заплутані ходи й виходи Ринку, доходячи в своєму панічному страсі до усвідомлення того, що прегарна латина старовинних хартій називає «tota via, cheminum et viaria»[33]. Раптом наш поет зупинився – по-перше, треба було перевести дух, а подруге, тому, що його наче схопила за комір дилема, яка нараз постала перед ним.

«Щось мені здається, метре П’єр Гренгуар, – сказав він сам до себе, притуляючи палець до лоба, – що ви біжите, як божевільний. Таж малі бешкетники злякалися вас не менше, ніж ви їх. Здається, ви чули стукіт їхніх сабо, коли вони тікали на південь, тоді як ви мчали на північ. Отож одне з двох: або вони втекли і залишений ними сінник саме і є тим гостинним ложем, якого ви з самого ранку марно шукаєте і яке чудом посилає вам Пречиста Діва в нагороду за ваше мораліте, написане на її честь; або ж ті шибеники не втекли і запалили сінник. А це ж якраз і є те чудове вогнище, якого ви так потребуєте, щоб піднестися духом, обсохнути й зігрітися. В обох випадках сінник, чи то як добре вогнище, чи як добре ложе, є подарунком небес. Може, Пречиста Діва Марія, що стоїть на розі вулиці Моконсей, тільки задля цього й послала смерть Есташеві Мубону, і тікати, мов пікардієць від француза, покидаючи те, чого ви шукаєте, – безглуздя; ви, П’єре Гренгуар, просто дурень!»

Роздивляючись і приглядаючись, принюхуючись і прислухаючись, він повернув назад – шукати благословенний сінник. Але марно. Довкола були тільки нагромадження будинків, глухі закутки, роздоріжжя. Гренгуара все більше огортали сумніви та вагання, він блукав у плутанині темних вуличок, мов у лабіринті кримінальної палати паризького парламенту. Нарешті, втративши терпець, вигукнув:

– Будьте ви прокляті, роздоріжжя! Сам чорт створив вас за образом і подобою своїх вил!

Цей вигук трохи підбадьорив його, а червонуватий відблиск, що блимнув у кінці довгої вузької вулички, ще більше додав йому духу.

– Слава богу! – промовив він. – Це горить мій сінник. – І, уявляючи себе керманичем судна, що, зазнавши катастрофи, тоне серед ночі, побожно додав: – «Salve, salve, maris stella!»[34]

До кого звертався поет з цими словами літанії – до Пречистої Діви чи до сінника – того ми ніколи не дізнаємось.

Ступивши кілька кроків по цій довгій, пологій, небрукованій і чимдалі бруднішій та крутішій вуличці, він помітив щось незвичайне. Вуличка не була безлюдна, по ній тут і там чвалали якісь невиразні, безформні постаті, тягнучись до вогника, що мерехтів на другому кінці. Вони скидалися на незграбних комах, які уночі, перелазячи з травинки на травинку, повзуть до вогника пастухів.

Ніщо так не надає людині відваги, як відчуття порожньої кишені. Гренгуар ішов уперед і незабаром догнав одну з тих примар, яка повзла повільніше від інших. Підійшовши ближче, Гренгуар побачив, що то був жалюгідний безногий каліка, який рухався, підстрибуючи на руках, немов поранений павук-косар, у якого лишилося тільки дві ноги. Коли Гренгуар проходив повз цю павукоподібну істоту з людським обличчям, вона жалісним голосом завила:

– La buona mancia, sigr! La buona mancia![35]

– Хай тобі чорт, та й мені разом з тобою, я не розумію, що ти кажеш, – мовив Гренгуар, минаючи його.

Він догнав ще одну з тих рухливих тіней і придивився до неї. Це був каліка – кульгавий та безрукий, причому такий, що складна система милиць і дерев’янок, яка його підтримувала, робила його схожим на рухливі мулярські підмостки. Маючи нахил до благородних і класичних порівнянь, Гренгуар у думці назвав його живим триніжком Вулкана.

Цей живий триніжок, порівнявшись із поетом, привітав його тим, що підсунув йому під самісіньке підборіддя свою шапку, немов чашку для гоління, і крикнув майже у вухо:

– Señor caballero, para comprar un pedaso de pan![36]

«Здається, – подумав Гренгуар, – цей теж говорить, але якоюсь чудернацькою мовою; він щасливіший за мене, якщо розуміє її».

Потім думки його раптом повернули в іншому напрямі, він ляснув себе по лобі й вигукнув:

– До речі, що в біса вони хотіли сказати сьогодні вранці отим своїм «Есмеральда»?

Прискорив ходу, але щось утретє загородило йому дорогу. Це щось, чи, точніше, хтось – то був низенький, з бородатим єврейським обличчям сліпець, який наче веслував своєю палицею і якого мовби тягнув на буксирі великий пес. Сліпий прогугнявив з угорським акцентом:

– Facitote caritatem![37]

– Слава богу! – озвався П’єр Гренгуар. – Нарешті хоч один заговорив людською мовою. Очевидно, я видаюся їм дуже милосердною людиною, якщо у мене просять милостиню, дарма що мій гаманець геть порожній. Друже мій, – звернувся він до сліпця, – на тому тижні я продав останню свою сорочку; оскільки ви розумієте лише мову Ціцерона: vendidi hebdomade nuper transita meam ultimam chemisam![38]

Сказавши це, він одвернувся від сліпого й пішов далі; але сліпий теж рушив швидше, за ним, поспішаючи і грюкаючи милицями та жебрацькими мисочками об бруківку, кинулися паралітик та безногий. І всі троє, штовхаючись, наступаючи нещасному Гренгуарові на п’яти, завели свою пісню.

– Caritatem![39] – почав сліпий.

– La buona mancia![40] – підхопив безносий.

А паралітик, завершуючи музичну фразу, повторював:

– Un pedaso de pan![41]

Гренгуар затулив вуха.

– О вавилонське стовпотворіння! – крикнув він і побіг. Побіг і сліпий. Побіг паралітик. Побіг безногий.

А далі, в міру того, як він заглиблювався у вулицю, безногих, сліпих, кульгавих, безруких, однооких і вкритих виразками прокажених ставало більше й більше: вони вилазили з сусідніх провулків, з будинків, з підвалів, і всі вили, ревли, скавуліли, звиваючись і шкутильгаючи, по пояс у грязюці, мов слимаки після дощу, сунули туди, де блищало світло.

Гренгуар, невідступно супроводжуваний своїми трьома переслідувачами, не знаючи до пуття, чим це скінчиться, йшов розгублений серед натовпу, обходячи кульгавих, переступаючи через безногих, застряючи ногами в цьому мурашнику калік, мов судно англійського капітана серед скупчення крабів.

Спробував повернути назад. Але було вже пізно. Весь цей легіон на чолі з трьома жебраками зімкнувся за ним. І поет ішов далі, гнаний нестримним натиском юрби, страхом і водночас запамороченням, що перетворювало все довколишнє на якийсь кошмарний сон.

Нарешті дістався кінця вулиці. Вона виходила на величезний майдан, де мерехтіли тисячі вогників, розсіяних у густому тумані ночі. Гренгуар кинувся туди, покладаючись на свої прудкі ноги, сподіваючись утекти від трьох калік-примар, які причепилися до нього.

– Оndе vas, hombre?[42] – гукнув паралітик і, відкинувши свої милиці, помчав за ним: ноги у нього, певно, були найздоровіші з усіх, які будь-коли міряли паризький брук.

Тим часом безногий, ставши на обидві ноги, насунув Гренгуарові на голову свою важку, залізну жебрацьку миску, а сліпий палаючими очима глянув йому в обличчя.

– Де я? – спитав поет, заціпенівши від жаху.

– У Дворі чудес, – відповіла якась четверта мара, що підійшла до них.

– Клянуся душею, це правда! – вигукнув Гренгуар. – Я бачу сліпих, які прозріли, й безногих, які бігають; а де ж Спаситель?

У відповідь пролунав зловісний регіт.

Нещасний поет огледівся навколо. І справді, він опинився в тому страшному Дворі чудес, куди в таку пізню годину ще не попадала жодна порядна людина, в тому зачарованому колі, де безслідно зникали, мов дрібні крихітки, служителі Шатле і міські стражники, які попадали туди; у городищі злодіїв, цій гидкій бородавці на обличчі Парижа; в канаві для нечистот, з якої щоранку виливався і в яку щовечора вливався гнилий потік пороків, жебрацтва й бродяжництва, що заповнює вулиці столиць; у потворнім вулику, куди щовечора злітались із своєю здобиччю всі трутні суспільного ладу; у притулку, де відбувалося лжезцілення – де циган, чернець-розстрига, розпусний школяр, пройдисвіти всіх народностей – іспанці, італійці, німці, волоцюги всіх віросповідань – іудеї, християни, магометани, язичники – всі ті шахраї, які вдень жебрали, вкриті намальованими ранами, вночі оберталися на розбійників; словом, він опинився в тій величезній гардеробні, де в ту пору одягалися й роздягалися всі лицедії невмирущої комедії, яку грабунок, проституція і вбивство грають на вулицях Парижа.

То був просторий майдан, неправильної форми й погано вимощений, як і всі тогочасні майдани Парижа. Скрізь палали вогнища, навколо них кишіли дивні купки людей, які вешталися сюди й туди, галасували. Чути було пронизливий регіт, плач дітей, жіночі голоси. Руки й голови тих людей, чорні на яскравому тлі вогнищ, описували тисячі химерних рухів. Часом на землі, де тремтіли відблиски вогню і величезні розпливчасті тіні, можна було побачити пса, схожого на людину, або людину, схожу на пса. Межі рас і видів, здавалося, стерлись у цьому городищі, немов у якомусь пандемоніумі. Чоловіки, жінки, тварини, вік, стать, здоров’я, недуги – все видавалося спільним серед цього люду; все змішувалось докупи, переплутувалося, нашаровувалось одне на одне; кожен мав на собі спільний для всіх відбиток.

При мінливому і тьмяному відблиску вогнищ Гренгуар, незважаючи на свою розгубленість, мав змогу розглядіти навколо всього майдану його мерзенне облямування – жалюгідні халупи, фасади яких, поточені шашелем, покороблені й перехняблені, з одним чи двома освітленими слуховими віконцями, видавались йому в темряві величезними головами потворних старих жінок, що, сидячи в колі, кліпаючи очима, дивилися на шабаш.

То був якийсь новий світ, небачений і нечуваний, потворний, фантастичний світ, що кишів і плазував довкола.

Дедалі дужче ціпеніючи від страху, затиснутий, мов у лещата, трьома жебраками, оглушений гавканням і виттям юрби, нещасний Гренгуар намагався зосередитись, пригадати, чи не субота сьогодні, але всі ті зусилля були марні; хід його думок був порушений; і, сумніваючись у всьому, вагаючись між тим, що бачив, і тим, що відчував, він невтомно ставив собі нерозв’язне запитання: «Якщо я існую, то чи існує все навколишнє? Якщо існує навколишнє, то чи існую я?»

Раптом серед загального гамору в натовпі пролунав різкий крик:

– Ведімо його до короля! Ведімо до короля!

– Пречиста Діво, – пробурмотів Гренгуар, – тутешній король, це, напевно, якийсь цап.

– До короля! До короля! – повторила юрба.

І поета потягли. Кожен намагався вчепитися в нього. Але три жебраки не пускали з рук своєї здобичі, виривали Гренгуара в інших і ревіли: «Він наш!»

Камзол його, який і до того ледве тримався, віддав богові душу в цій боротьбі.

Коли Гренгуар проходив майдан, його думки прояснилися. Незабаром відчуття реальності знову повернулося до нього. Він уже почав звикати до навколишнього. Спочатку – чи то від його поетичної фантазії, чи, може, прозаїчно кажучи, від порожнього шлунку – перед ним було щось наче імла, туман, який затуляв навколишні речі, й він бачив усе немов у кошмарі, в сновидіннях, що роблять хисткими контури, викривляють форму, об’єднують різні предмети у величезні брили, перетворюючи речі на химери, а людей на примари. Потім ці галюцинації поволі відійшли, і він сприймав світ уже спокійніше, розсудливіше. Дійсність перемагала, вона лізла на очі, плуталась попід ногами й помалу руйнувала всю ту жахливу поезію, яка, здавалося йому, була довкола. Він упевнився, що брів не Стіксом, а болотом, і що не демони його підштовхували, а злодії, що не про душу його йдеться, а про життя (бо ж йому бракувало того цінного посередника миру, який так успішно став між бандитом і чесною людиною – гаманця з грішми). Нарешті, придивившись ближче й спокійніше до цієї оргії, Гренгуар зрозумів, що попав не на шабаш, а до шинку.

Бо й справді, Двір чудес був тільки шинком, але шинком розбійників, червоним не тільки од вина, а й від крові.

Коли нарешті конвоїри в лахмітті доставили його на місце, видовище, яке він побачив, аж ніяк не могло повернути його до поезії, навіть до поезії пекла. Це була найпрозаїчніша й найгрубіша дійсність корчми. Коли б це діялося не в п’ятнадцятому столітті, то можна було б сказати, що Гренгуар від Мікеланджело опустився до Калло.

Навколо великого вогнища, що палало на широкій, круглій кам’яній плиті, лижучи язиками полум’я розжарені до червоного ніжки порожнього в ту хвилину тагана, безладно стояло кілька трухлявих столів. Видно, тут не було жодного слуги, який би поставив їх паралельно або хоч подбав, щоб вони не стикалися під такими гострими кутами. На цих столах виблискували кухлі, мокрі від вина та браги, а навколо кухлів виднілося безліч п’яних облич, багрових од вогню і вина. В одному місці якийсь пузатий веселун гучно цілував гладку дебелу повію. У другому, лжесолдат – «штукар», кажучи злодійським жаргоном, – посвистуючи, знімав пов’язку із своєї фальшивої рани і розминав здорове, міцне коліно, з самого ранку замотане безліччю ганчірок, а якийсь хирляк, навпаки, готував собі на завтра «христову рану» з чистотілу та бичачої крові. Через два столи від них «святенник» у вбранні пілігрима монотонно гугнявив, молячись цариці небесній. Ще трохи далі епілептик-початківець вчився у досвідченого епілептика викликати піну на губах, жуючи мило. Поруч нібито хворий на водянку позбувався своїх мнимих пухлин, а чотири чи п’ять злодійок, які сиділи біля того самого стола й сперечалися за вкрадену ввечері дитину, при тому змушені були затуляти носи.

Через два століття всі ці чудеса «видавалися при дворі, – як каже Соваль, – такими забавними, що задля розваги короля їх використано у вступі до чотириактного балету «Ніч», поставленого в театрі Пті-Бурбон». «Ще ніколи, – додає очевидець, який бачив цей балет 1653 року, – несподівані метаморфози Двору чудес не були так вдало відтворені. Досить елегантні вірші Бенсерада підготували нас до тих метаморфоз».

Скрізь лунали грубий регіт і непристойні пісні. Кожен співав по-своєму, просторікував і лаявся, не зважаючи на сусідів. Усі цокалися кухлями, в супроводі того дзенькоту виникали сварки, бійки, розбитими кухлями забіяки дерли один на одному лахміття.

Великий пес сидів, підібгавши хвіст, і дивився на вогонь. Було на цьому гульбищі й кілька дітей. Украдена того вечора дитина плакала й кричала. Товстий чотирирічний малюк мовчки примостився на високій лавці біля столу, що сягав йому до підборіддя. Ще один поважно розмазував по столу лій, що спливав із свічки. Четверта дитина, зовсім маленька, сидячи в грязюці, перехилилась у казан і вишкрябувала його черепком, дряпаючи так, що від тих звуків Страдіваріус, мабуть, зомлів би.

Коло вогнища стояла бочка, на бочці сидів жебрак. То й був король на своєму троні.

Ті троє, що тримали Гренгуара, притягли його до бочки, і вся галаслива юрба на мить принишкла, окрім дитини, що шкребла казан.

Гренгуар не насмілювався ні зітхнути, ні підвести очі.

– Hombre, quita tu sombrero![43] – гукнув один з трьох жебраків, які привели його сюди.

І перш ніж поет зрозумів, що означають ці слова, другий пройдисвіт з нього стягнув капелюх. Благенький, правда, капелюх, але ще придатний і в спеку, й у дощ. Гренгуар зітхнув.

Тим часом король з висоти своєї бочки повернувся до нього і запитав:

– Це що за нікчема?

Гренгуар здригнувся. Цей погрозливий голос нагадав йому інший, той, що вранці завдав першого удару по містерії, прогугнявивши під час вистави: «Подайте, що ваша ласка!» Поет підвів голову. Перед ним і справді сидів Клопен Труйльфу.

Він був у тому самому лахмітті, хоча й прикрашений знаками королівської гідності. От тільки виразка на його руці вже зникла. В руці у нього був ремінний, так званий «вузлуватий» – канчун, яким в ті часи користувалися міські стражники, відтісняючи натовп. На голові – щось кругле, загострене вгорі – чи то дитячий ковпачок, чи королівська корона, трудно було розібрати, бо обидві ці речі схожі одна на одну.

Упізнавши в королі Двору чудес клятого жебрака з Великого залу, Гренгуар, сам не знаючи чому, трохи підбадьорився.

– Метре, – промурмотів він. – Монсеньйоре… Сір… Як мені вас величати? – спитав нарешті, дійшовши до найвищих ступенів титулування і не знаючи, брати йому ще вище, чи трохи спуститися.

– Величай мене як завгодно, – монсеньйоре, ваша величність або друже. Тільки не тягни. Що ти можеш сказати на своє виправдання?

«На своє виправдання? – подумав Гренгуар. – Це мені не подобається». – І почав, затинаючись:

– Я той, що сьогодні вранці…

– Під три чорти! – перебив його Клопен. – Твоє ім’я, негіднику, й нічого більше. Слухай. Ти стоїш перед трьома могутніми володарями: переді мною, Клопеном Труйль-фу – королем Алтинів, наступником великого Кесаря, верховним володарем королівства Арго, перед Матіасом Гуангаді Спікалі, князем Єгипетським та Богемським, – ось оцим жовтолицим стариганом з ганчіркою на голові, та перед Гійомом Руденьким, імператором Галілеї, отим товстуном, який, не слухаючи нас, цілує шльондру. Ми – твої судді. Ти ввійшов до королівства Арго, не будучи арготинцем, ти порушив закони нашого міста й будеш покараний, якщо ти не харцизник, харпак або швендя, тобто, висловлюючись жаргоном порядних людей, не грабіжник, жебрак або волоцюга. Так хто ж ти? Виправдуйся. Перелічи свої чесноти.

– На жаль, – промовив Гренгуар, – я не маю честі бути кимось із них… Я автор…

– Годі! – вигукнув Труйльфу, не даючи йому докінчити. – Тебе повісять. Це дуже просто, шановні панове городяни! Як ви поводитеся з нами, коли ми попадаєм до ваших рук, так і ми поводимося з вами тут, у нас. Закони, що їх ви застосовуєте до волоцюг, волоцюги застосовують до вас. Ваша вина, якщо вони суворі. Треба ж час від часу помилуватися з гримаси порядного городянина, коли його шию обвиває конопляна стьожка. Це надає шибениці більшої статечності. Ну, друже, роздай мерщій своє лахміття цим панам. Я накажу тебе повісити, щоб потішити волоцюг, а ти віддаси їм свого гаманця, щоб було за що випити. Якщо хочеш звернутися до Бога, то у нас серед різного мотлоху є цілком пристойний кам’яний Бог-Отець, якого ми вкрали в церкві Сен-П’єр-о-Беф. У твоєму розпорядженні чотири хвилини, щоб накинути йому свою душу.

Ця промова звучала моторошно.

– Добре сказано, клянуся душею! Клопен Труйльфу проповідує, мов найсвятіший папа римський! – вигукнув імператор Галілеї, розбиваючи кухоль, щоб черепком підперти ніжку свого стола.

– Вельможні імператори й королі, – озвався Гренгуар спокійно (до нього невідомо як повернулася впевненість, і говорив він рішуче), – схаменіться. Моє ім’я П’єр

Гренгуар, я той поет, мораліте якого показували сьогодні вранці у Великому залі Палацу.

– Ах! Це ти, метре! – сказав Клопен. – Був я там, був, їй-бо! Так що ж, друже, може, тому, що ти докучав нам уранці, ми не повинні тебе вішати ввечері?

«Важко мені буде викрутитися з біди», – подумав Гренгуар. Проте зробив ще одну спробу.

– Я не розумію, – мовив він, – чому поетів не зараховують до волоцюг. Волоцюгою був Езоп; жебраком – Гомер, злодієм – Меркурій…

Клопен перебив його:

– Ти, видно, хочеш забити нам баки своєю тарабарщиною? К чорту, дай себе повісити і не комизься!

– Пробачте, вельможний королю Алтинів, – відповів Гренгуар, не здаючись. – Не поспішайте… Хвилинку!.. Послухайте… Ви ж не засудите мене, не вислухавши…

Його жалібний голос потонув у гаморі, що панував навколо. Хлопчик ще з більшим, ніж досі, завзяттям шкрябав свій казан, а до всього того якась стара жінка саме поставила на розжарений триніжок сковороду, повну сала; воно шкварчало на вогні, і звуки ті нагадували крик дитячої ватаги, яка женеться за карнавальною маскою.

Тим часом Клопен Труйльфу порадився з князем Єгипетським і зовсім п’яним імператором Галілеї, а тоді пронизливо крикнув:

– Тихо!

Але сковорода та казан не слухалися його й продовжували свій дует, тому він скочив із своєї бочки, пхнув однією ногою казан так, що той відкотився від дитини кроків на десять, другою – перекинув сковороду й повагом вернувся на свій трон, незважаючи на приглушений плач малого, ні на бурчання старої, вечеря якої горіла красивим білим вогнем.

Труйльфу подав знак, і князь, і імператор, і харцизники, й швенді стали підковою, оточивши Гренгуара, якого все ще міцно тримали три пройдисвіти. То було півколо з лахміття, милиць, мішури, вил, сокир, тремтливих од пияцтва ніг, грубих голих рук, гидких, осовілих і отупілих облич. Клопен Труйльфу, немов дож перед сенатом, чи король перед палатою лордів, або папа перед конклавом, підносився над усім своїм рицарством злиднів, по-перше, завдяки висоті своєї бочки, а подруге, завдяки якомусь гордовитому, грізному й несамовитому виразові, що запалював його очі і згладжував у дикому профілі звірячі риси розбійника. Словом, це була морда вепра серед свинячих рил.

– Слухай, – сказав він Гренгуарові, погладжуючи по-репаною рукою своє потворне підборіддя, – я не розумію, чому б тебе не повісити. Це, здається, викликає у тебе огиду, що, зрештою, цілком природно; ви, порядні городяни, до цього не звикли. Ви робите з цього бознащо. А втім, ми не бажаємо тобі зла. Ти можеш виплутатися з біди. Хочеш пристати до нас?

Можна собі уявити враження, яке справила ця пропозиція на Гренгуара, що вже втратив надію зберегти життя і ладен був скласти зброю. Тепер він знову всіма силами схопився за можливість порятунку.

– Хочу, звичайно, ще й як! – сказав він.

– Ти згоден, – вів далі Клопен, – пристати до товариства коротких шпаг?

– Коротких шпаг, саме так, – відповів Гренгуар.

– Ти визнаєш себе членом громади вільних городян? – запитав король Алтинів.

– Вільних городян, авжеж.

– Підданим королівства Арго?

– Королівства Арго.

– Волоцюгою?

– Волоцюгою.

– Від щирого серця?

– Від щирого серця.

– Май на увазі, тебе повісять все одно.

– Хай йому чорт! – вигукнув поет.

– З тією різницею, – незворушно провадив далі Клопен, – що тебе повісять згодом, повісять порядні люди, більш урочисто, за рахунок славного міста Парижа, на добрій кам’яній шибениці. Це все-таки втіха.

– Безперечно, – відповів Гренгуар.

– Є й ще переваги. Як вільний городянин, ти не платитимеш ні за прибирання вулиць, ні на вбогих, ні за освітлення міста, а кожен порядний городянин Парижа мусить це робити.

– Хай буде так! – сказав поет. – Я волоцюга, арготинець, вільний городянин, член товариства коротких шпаг – усе, що хочете. Я був такий і раніше, вельможний королю

Алтинів, бо я – філософ, et omnia in philosophia, omnes in philosopho continentur[44], – як нам відомо.

Король Алтинів насупив брови.

– Ти за кого мене вважаєш, друже? Що ти мені базікаєш жаргоном угорського єврея? Я не знаю єврейської мови. Я тепер уже й не краду, це для мене занадто низько, я вбиваю. Перерізати горло – це діло, а зрізати гаманець – ні.

Гренгуар силкувався сказати щось на своє виправдання, урвати дедалі бистріший потік гнівних слів.

– Прошу пробачити, ваша величність. Це не по-єврейському, це латина.

– А я тобі кажу, – запально заперечив Клопен, – що я не єврей і звелю тебе повісити, ти, поріддя синагоги, разом з тим нікчемним іудейським гендлярем, який стоїть біля тебе і якого я сподіваюсь незабаром побачити прибитим цвяхами до прилавка, як фальшиву монету!

І Клопен показав пальцем на низенького угорського єврея, який зачепив Гренгуара своїм «facitote caritatem» і тепер, не розуміючи ніякої іншої мови, крім латинської, здивовано дивився на короля Алтинів, що так гнівався на нього.

Нарешті його величність Клопен заспокоївся.

– Отже, пройдисвіте, – сказав він, звертаючись до нашого поета, – ти хочеш стати волоцюгою?

– Безперечно, – відповів поет.

– Хотіти, – цього ще мало, – промовив похмурий Клопен. – Добрими намірами юшки не заправиш, з ними хіба тільки потрапиш до раю; але рай і Арго – різні речі. Щоб тебе прийняли до Арго, треба довести, що ти на щось здатен, а для цього спробуй-но обшукати опудало.

– Обшукаю кого завгодно, – відповів Гренгуар.

Клопен подав знак. Кілька арготинців десь пішли і за хвилину повернулися. Вони принесли два стовпи на дерев’яних лопатоподібних підставках для більшої стійкості. Зверху була припасована поперечна жердина, а все це разом являло собою чудову переносну шибеницю, і Гренгуар мав приємність бачити, як її вмить поставили перед ним. Усе тут було, навіть мотузок, який граціозно гойдався під перекладиною.

«Навіщо це вони майструють?» – занепокоєно подумав Гренгуар.

Задзеленчали дзвіночки, і це поклало край його тривозі. Дзвеніло опудало, яке волоцюги підвісили за шию до шибениці. Опудало було схоже на те, яким одлякують птахів – у червоному лахмітті, і на ньому стільки дзвіночків та бубонців, що їх вистачило б, аби прикрасити упряж тридцяти кастильських мулів. Доки опудало гойдалося, дзвіночки дзвеніли, помалу затихаючи, і нарешті зовсім стихли: опудало, підкоряючись закону маятника, який витіснив водяний і пісковий годинник, повисло нерухомо.

Тоді Клопен показав Гренгуарові на стару розхитану лавку, поставлену під опудалом:

– Лізь сюди!

– Хай йому чорт! – запротестував був Гренгуар. – Я можу скрутити собі в’язи. Ваша лава шкутильгає, як двовірш Марціала: одна нога в неї – гекзаметр, друга – пентаметр.

– Лізь! – повторив Клопен.

Гренгуар виліз на лаву і, трохи побалансувавши, нарешті став рівно.

– Тепер, – вів далі король Алтинів, – заклади праву ногу за ліву і стань на носок.

– Ваша величність, – благально мовив Гренгуар, – невже ви так хочете, щоб я зламав руку чи ногу?

Клопен похитав головою.

– Слухай, друже! Ти надто багато базікаєш. Ось коротко, чого від тебе вимагають: ти станеш на носок лівої ноги, як я тобі казав; так ти зможеш дотягтися аж до кишені опудала; залізеш до неї і витягнеш звідти гаманець. І якщо все це ти зробиш так, що не задзвонить жоден дзвіночок – твоє щастя: ти станеш волоцюгою. Ми потім тільки вісім днів лупцюватимемо тебе.

– Боже милостивий! Доведеться бути обережним, – вигукнув Гренгуар. – А якщо дзвіночки задзвенять?

– Тоді тебе повісять. Зрозуміло?

– Нічого не розумію, – відповів Гренгуар.

– Послухай ще раз. Ти обшукаєш опудало і витягнеш гаманець; якщо при цьому дзенькне хоч один дзвіночок – тебе повісять. Розумієш?

– Авжеж, – сказав Гренгуар. – Це я розумію. А потім?

– Якщо тобі пощастить украсти гаманець так, щоб ніхто не почув жодного звуку, ти станеш волоцюгою і тебе лупцюватимуть вісім днів підряд. Сподіваюсь, тепер ти все розумієш?

– Ні, ваша величність. Тепер я вже зовсім нічого не розумію. Що ж я на цьому виграю? Повісять – у першому випадку, поб’ють – у другому…

– А бути волоцюгою? – спитав Клопен. – Хіба цього мало? Та й лупцювання буде тобі ж на користь – це привчить тебе до побоїв.

– Щиро вдячний! – відповів поет.

– Ну-бо, жвавіше! – гукнув король, тупаючи ногою по своїй бочці, що загула, мов величезний барабан. – Обшукай опудало, та й годі. Востаннє попереджаю тебе: якщо почую брязкіт хоча б одного бубонця, ти гойдатимешся замість опудала.

Банда арготинців схвалила слова Клонена оплесками і, утворивши круг шибениці коло, безжалісно реготала. Гренгуар зрозумів, що для них це просто весела розвага, і тому можна всього сподіватися. Розраховувати йому було ні на що – в цьому страшному випробуванні лишалася зовсім крихітна надія на успіх. Поет вирішив ризикнути, але спершу звернувся з палкою молитвою до опудала, яке збирався обібрати і яке, певно, було легше розчулити, ніж волоцюг. Безліч дзвіночків з мідними сердечками видавалися йому міріадами роззявлених гадючих пащ, готових засичати і вжалити його.

– Ох! – пробурмотів Гренгуар. – Невже таке може бути, щоб моє життя залежало від ледь помітного коливання найменшого з цих дзвіночків? О! – додав він, побожно склавши руки. – Дзвіночки, не дзвеніть! Бубонці, не брязкотіть.

Потім спробував ще раз звернутися до Труйльфу.

– А якщо повіє вітер? – спитав.

– Тебе повісять, – не вагаючись, відповів той.

Побачивши, що йому нема на що сподіватися – ні на відстрочку, ні на зволікання, ні на можливість якось відкрутитися, – Гренгуар мужньо скорився долі. Заклав праву ногу за ліву, став на носок лівої ноги і простяг руку; але, щойно торкнувшись опудала, він, стоячи на одній нозі, захитався на лавці, що була тільки на трьох ніжках; машинально схопився за опудало, втратив рівновагу й важко впав на землю, зовсім оглушений фатальним дзвоном безлічі бубонців опудала, яке від поштовху його руки описало коло, а потім велично загойдалося між двома стовпами.

– Прокляття! – вигукнув Гренгуар, лежачи ницьма на землі, наче мертвий.

Над головою він чув зловісний передзвін, диявольський регіт волоцюг і голос Труйльфу:

– Підніміть-но цього телепня і негайно повісьте!

Гренгуар підвівся. Опудало вже відчепили, щоб звільнити місце для нього.

Арготинці примусили його вилізти на лаву. Клопен підійшов, накинув йому на шию зашморг і сказав, поплескуючи по плечу:

– Прощавай, друже! Тепер ти вже не викрутишся, навіть коли б у твоєму черепі були кишки самого папи.

Слово «згляньтеся» завмерло на устах Гренгуара, він озирнувся навколо. Ніякої надії: всі реготали.

– Бельвіне Зірко, – звернувся король Алтинів до здоровенного волоцюги, який виступив з юрби, – лізь на поперечку.

Бельвін Зірка спритно виліз на поперечну жердину, і за мить Гренгуар, підвівши очі, з жахом побачив його над своєю головою.

– Тепер, – сказав Клопен, – тількино я сплесну руками, ти, Андре Рудий, ногою виб’єш з-під цього лаву; ти, Франсуа Сливокрад, повиснеш на ногах цього пройдисвіта, а ти, Бельвіне, стрибнеш йому, на плечі; всі троє разом, зрозуміли?

Гренгуар здригнувся.

– Готові? – спитав Клопен Труйльфу трьох арготинців, ладних кинутися на Гренгуара, мов три павуки на муху. Нещасна жертва переживала страхітливі хвилини чекання, поки Клопен спокійно підштовхував ногою у вогонь гілочки виноградної лози, які ще не загорілися. – Готові? – повторив він і вже розвів руки, щоб плеснути в долоні. Ще секунда – і все було б скінчено.

Але раптом Клопен зупинився, немов у нього сяйнула якась несподівана думка.

– Стривайте! – вигукнув він. – Я ж геть забув… За нашим звичаєм, не можна повісити чоловіка, не спитавши, чи не знайдеться жінки, яка захоче взяти його собі. Ну, друже, це твоя остання надія. Одружишся або зі шльондрою, або з мотузкою.

Цей циганський звичай, хоч яким дивним він може видатися читачеві, існує ще й досі, і про нього докладно розповідається у старовинному англійському законодавстві. Прочитайте в «Нотатках Берінгтона».

Гренгуар зітхнув з полегкістю. Це вже вдруге за півгодини він повертав до життя, тому не вельми й вірив у таке щастя.

– Гей! – крикнув Клопен, знову видершись на свою бочку. – Гей! Баби, дівки! Чи знайдеться серед вас якась відьма чи хвойда, що захоче взяти собі цього гультяя? Агов! Колето Стельмашихо! Елізабето Знайдена! Сімоно Жодуїн! Берардо Фануель! Маріє Кульгава! Тонна Довготелеса! Мітель Щоката! Клодіно Гризивухо! Матюріно Жірону! Ізабо ла Тьєрі! Агов! Підійдіть-но подивіться! Мужчина задарма! Хто хоче?

Гренгуар у тому жалюгідному стані був, безперечно, мало привабливий. Жінки байдуже поставилися до цієї пропозиції. Нещасний чув, як вони відповідали: «Ні-ні, вішайте його, нам буде втіха».

І все-таки три жінки вийшли з юрби, щоб подивитися на нього. Першою була товста дівка з квадратним обличчям. Вона уважно оглянула нужденний камзол філософа. Одежина була зношена й мала більше дірок, ніж решітка, на якій смажать каштани. Дівка скривилася.

– Старе дрантя! – пробубоніла вона і звернулась до Гренгуара: – Ану, покажи твій плащ.

– Я загубив його.

– Капелюх?

– Його в мене забрали.

– Черевики?

– Вони вже майже без підметок.

– Гаманець?

– На жаль, – затинаючись, промовив Гренгуар, – я не маю ні деньє.

– То хай тебе повісять, і ти ще й подякуй! – відрізала вона і відвернулась.

Підступила друга, стара, чорна, зморшкувата, бридка жебрачка, – така огидна, що навіть у Дворі чудес їй не було рівні. Обійшла круг Гренгуара. Той затремтів від страху, що їй захочеться його взяти. Але вона процідила крізь зуби:

– Занадто худий! – і пішла геть.

Третьою була дівчина, досить свіжа й не дуже погана.

– Врятуй мене! – стиха промовив до неї неборак. Вона деякий час співчутливо дивилася на нього, потім опустила очі, пом’яла пальцем складку спідниці й зупинилась, не знаючи, що їй робити. Гренгуар пильно стежив за кожним її рухом. Це був останній проблиск надії.

– Ні, – нарешті промовила дівчина, – ні! Гійом Вислощокий поб’є мене. – І вона пірнула в юрбу.

– Не щастить тобі, друже, – сказав Клопен. І, випроставшись на бочці, на превелику втіху присутніх, наслідуючи оцінщика аукціона, вигукнув:

– Більше ніхто його не хоче? Ніхто не хоче – раз! Ніхто не хоче – два! Ніхто не хоче – три! – Він обернувся до шибениці, кивнув головою і сказав: – Лишився за тобою!

Бельвін Зірка, Андрі Рудий і Франсуа Сливокрад підступили до Гренгуара.

В цю мить серед арготинців пролунало:

– Есмеральда! Есмеральда!

Гренгуар затремтів і озирнувся в той бік, звідки долинали вигуки. Юрба розступилася, пропускаючи дівчину – уособлення невинності і вроди.

То була циганка.

– Есмеральда! – промовив Гренгуар, вражений, незважаючи на своє хвилювання, тією швидкістю, з якою це магічне слово пов’язало спогади про все, що він пережив того дня.

Здавалося, що це незвичайне створіння поширювало владу своєї чарівності й краси навіть на Двір чудес.

Арготинці й арготинки покірно давали їй дорогу, а їхні дикі обличчя прояснювалися від самого її погляду.

Дівчина легко підійшла до засудженого, гарненька Джалі дріботіла за нею. Гренгуар стояв ні живий ні мертвий. Якийсь час циганка мовчки дивилася на нього.

– Ви збираєтесь повісити цього чоловіка? – поважно спитала вона Клопена.

– Так, сестро, – відповів король Алтинів, – хіба що ти захочеш узяти його собі за чоловіка.

Вона скорчила свою чарівну гримаску, закопиливши нижню губку, і сказала:

– Беру!

І тоді Гренгуар твердо повірив: усе, що діється з ним од самого ранку – сущий сон, який триває й досі.

Бо й справді, такий поворот, хоч і приємний, був надто крутий.

Поетові зняли з шиї зашморг і наказали злізти з лави. Він мусив сісти, – надто велике було потрясіння.

Не промовивши ні слова, князь Циганський приніс глиняний кухоль. Циганка подала його Гренгуарові.

– Киньте його на землю, – сказала вона.

Кухоль розбився на чотири черепки.

Тоді князь Циганський, поклавши на чоло Гренгуарові й циганці свої руки, промовив:

– Брате, вона – твоя дружина; сестро, він – твій чоловік. На чотири роки. Ідіть.

VII. Шлюбна ніч

За кілька хвилин наш поет опинився в невеличкій кімнатці із стрілчастим склепінням, затишній, добре натопленій. Він сидів за столом, котрий, здавалося, тільки й чекав, коли на ньому появиться якесь їство із шафки, що висіла на стіні; а далі Гренгуар бачив ліжко і перебування наодинці з гарненькою дівчиною. Пригода скидалася на чарівну казку. Поет уже серйозно починав вважати себе за одного з її персонажів. Раз у раз він роздивлявся навколо, мовби хотів упевнитися, чи тут іще вогненна колісниця, запряжена двома крилатими химерами, бо тільки вона могла так швидко перенести його з пекла сюди, до раю. І ще він час від часу поглядав на діри свого камзола – намагався повернутися до дійсності й не відірватися зовсім від землі. Це була та нитка, за яку він тримався, коли розум витав у фантастичних просторах.

Дівчина, здавалося, не звертала на нього ніякої уваги. Крутилася по кімнаті, то тут, то там, пересувала якийсь стільчик, розмовляла із своєю кізкою, часом корчила гримаски. Нарешті вона сіла до столу, і Гренгуар міг досхочу на неї надивитися.

Ви були колись дитиною, читачу, а може, ви такі щасливі, що лишилися нею і тепер. І, певно, ви не раз у яскравий сонячний день бігали на березі річки за красивою зеленою чи блакитною бабкою, яка весь час, різко змінюючи напрямок, перелітала з кущика на кущик, немов цілуючи кінчик кожної гілки. Щодо мене, то я цілі дні ганявся за такими бабками і то були найприємніші, найкраще використані дні мого життя. Згадайте, з яким любовним зацікавленням ваша думка і ваш погляд зверталися до цього маленького вихору пурпурно-лазурових крил, що шелестіли, бриніли, свистіли, гули, а в центрі того вихору тріпотів якийсь невловимий образ, затінений швидкістю власного руху. Ефірне створіння, яке невиразно вимальовувалося крізь тріпотіння крилець, видавалося вам химерним, нереальним – чимось таким, чого не можна було ні торкнутися, ні побачити. І коли нарешті бабка сідала відпочивати на гострому кінчику очеретини, і ви, тамуючи подих, могли розгледіти видовжені прозорі крила, довгий емалевий одяг, двоє кришталевих очей, – який подив охоплював вас, і як побоювались ви, щоб цей образ знову не перетворився на тінь, а чарівна істота – на химеру. Згадайте ці враження, і ви легко зрозумієте, що відчув Гренгуар, споглядаючи так близько ту Есмеральду, яку досі бачив лише невиразно у вихорі танцю, співу і метушні.

Поет глибше й глибше поринав у свої марення.

«Так от що воно таке Есмеральда! – думав він, замріяним поглядом стежачи за нею. – Небесне створіння! Вулична танцівниця! Так багато й так мало! Це вона сьогодні ввечері врятувала мені життя. Мій злий геній! Мій добрий ангел! Чарівна жінка, слово честі! Вона безтямно закохана, коли рішилася захопити мене в такий спосіб. До речі, – раптом підвівшись, сказав він собі, пойнятий тим відчуттям реальності, яке становило суть його вдачі і філософії, – я не зовсім уявляю, як це сталося, але ж тепер я все-таки її чоловік!»

З цією думкою, що відбилася в його очах, він підійшов до дівчини так войовничо і так галантно, що вона відсахнулася.

– Чого вам треба? – запитала.

– Ви ще питаєте, чарівна Есмеральдо? – відповів Гренгуар так пристрасно, що сам здивувався, почувши власний голос.

Циганка здивовано глянула на нього.

– Не розумію, що ви хочете сказати.

– Та ну! – промовив Гренгуар, дедалі більше запалюючись, певен, що він, зрештою, має справу лише з цнотливістю Двору чудес. – Хіба я не твій, любонько? Хіба ти не моя?

І він простодушно обняв її за стан.

Але циганка вислизнула з його рук, наче в’юн. Одним стрибком опинилася на другому кінці кімнати, зігнулась і, тримаючи в руці невеличкий кинджал, випросталася так швидко, що Гренгуар не встиг побачити, звідки цей кинджал у неї взявся; вона стояла розгнівана й горда, стиснувши губи, рум’яна, мов червоне яблуко; ніздрі її роздувалися, очі метали блискавиці. Тут і кізка виступила наперед, наставивши на Гренгуара войовничий лоб, увінчаний двома гарненькими позолоченими і дуже гострими ріжками. Усе це сталося за одну мить.

Барвиста бабка перетворилася на осу і тільки й чекала, щоб ужалити.

Наш філософ сторопів і спантеличено дивився то на кізку, то на дівчину.

– Пречиста Діво! – вигукнув нарешті, отямившись. – Ото дві забіяки!

Циганка теж заговорила:

– А ти, видно, зухвалий пройда!

– Пробачте, панночко, – всміхаючись, мовив Гренгуар. – Але навіщо ж тоді ви взяли мене за чоловіка?

– А було б краще, якби тебе повісили?

– То, виходить, – мовив він, трохи розчарований у своїх любовних сподіваннях, – виходить, одружуючись зі мною, ви думали тільки про те, щоб урятувати мене від шибениці?

– А що б іще я могла думати?

Гренгуар прикусив губи.

– От тобі й на! – пробурмотів він. – Видно, перемога Купідона тут не така безперечна, як мені здавалося. Але навіщо ж було тоді розбивати нещасний кухоль?

Кинджал Есмеральди й роги кізки все ще були готові до оборони.

– Панно Есмеральдо, – мовив поет, – укладімо перемир’я. Я не писарчук із Шатле й не побіжу доносити, що ви, порушуючи наказ пана паризького прево, тримаєте зброю. Але ви повинні знати, що вісім днів тому суд оштрафував Ноеля Лекрівена на десять паризьких су за те, що він носив шпагу. Та мене це не стосується. Переходжу до діла. Клянуся вам вічним спасінням, що без вашої згоди і дозволу я не підійду до вас; тільки дайте мені повечеряти.

По суті, Гренгуар, як і пан Депрео, був «дуже мало любострасним». Він не належав до тих розв’язних рицарів мушкетерської породи, яка завойовує дівчат приступом. У коханні, як і в усьому іншому, він волів чекати й дотримуватись поміркованої тактики, отож добра вечеря віч-на-віч з гарненькою дівчиною, особливо коли тобі дошкуляє голод, видавалася йому чудовим антрактом між прологом та розв’язкою любовної пригоди.

Циганка не відповіла. Зробила презирливу гримаску, підняла, немов пташка, голову і засміялася; маленький кинджал зник так само несподівано, як і з’явився, Гренгуар і не помітив, куди бджола сховала своє жало.

А за хвилину на столі появилися житній хліб, шматок сала, кілька зморщених яблук і дзбан пива. Гренгуар пожадливо накинувся на їжу. Чуючи, як жваво брязкає його залізна виделка об фаянсову тарілку, можна було подумати, що все поетове кохання вилилося в апетиті.

Сидячи перед ним, дівчина мовчки дивилася, як він їсть, а думала, видно було, про щось зовсім інше, часом усміхалася тим своїм думкам і ніжно гладила розумну голівку кізки, що пестливо притулилася до її колін.

Свічка з жовтого воску освітлювала цю сцену ненажерливості та мрійливості.

Втамувавши голод, Гренгуар відчув деякий сором, бо на столі залишилося тільки одне яблуко.

– А ви не хочете їсти, панно Есмеральдо?

Дівчина заперечливо похитала головою і задумливо глянула на склепіння комірчини.

«Що там її зацікавило? – подумав Гренгуар, теж глянувши туди, куди й вона дивилася. – Не може бути, щоб її увагу привертала гримаса кам’яного карлика, вирізьбленого в центрі склепіння. Хай йому чорт! З ним я ще можу позмагатися».

Він гукнув:

– Панночко!

Вона, здавалося, не чула.

Він повторив голосніше:

– Панно Есмеральдо!

Марно, її думки витали десь далеко, і голос Гренгуара був безсилий привернути їх. На щастя, втрутилася кізка, яка тихенько смикала свою господиню за рукав.

– Що тобі, Джалі? – жваво спитала циганка, ніби прокинувшись.

– Вона голодна, – сказав Гренгуар, зрадівши нагоді почати розмову.

Есмеральда накришила хліб, і кізка почала їсти з її долоні.

Гренгуар не дав дівчині знову поринути в мрії. Зважився на делікатне питання:

– То ви не хочете, щоб я був вашим чоловіком?

Дівчина пильно подивилася на нього й сказала:

– Ні!

– А коханцем? – знову спитав Гренгуар.

Вона зробила гримаску й відповіла:

– Ні!

– А другом? – наполягав поет.

Вона пильно глянула на нього і, хвилину подумавши, промовила:

– Можливо.

Це «можливо», таке дороге для філософа, підбадьорило Гренгуара.

– А ви знаєте, що таке дружба? – спитав він.

– Знаю, – відповіла циганка. – Це означає бути братом і сестрою; це дві душі, які стикаються, не зливаючись, це два пальці однієї руки.

– А кохання? – спитав Гренгуар.

– О! Кохання! – мовила вона, і голос її затремтів, а очі заблищали. – Це коли двоє стали чимось єдиним. Коли чоловік і жінка зливаються в одного ангела. Це щось небесне!

І обличчя вуличної танцівниці засяяло дивовижною красою, яка, здавалося Гренгуарові, цілком відповідала майже східній екзальтованості її слів, і глибоко вразило його. Рожеві й чисті уста дівчини всміхалися, чоло, непорочне і ясне, час від часу затуманювалось думками, як дзеркало від подиху, а з-під довгих чорних опущених вій випромінювалося якесь невловне світло, що надавало всім її рисам тієї ідеальної ніжності, яку Рафаель згодом відтворив у містичному злитті дівочої цноти, материнства й божественності.

– Яким же треба бути, щоб вам сподобатися? – вів далі Гренгуар.

– Треба бути мужчиною.

– А я? – спитав Гренгуар. – Хто ж я такий?

– У мужчини на голові шолом, у руці – меч, на закаблуках – золоті остроги.

– Он як! – сказав поет. – Виходить, без острог не можна бути мужчиною? Ви когось любите?

– Чи когось кохаю?

– Атож, чи кохаєте?

Вона хвилинку сиділа задумана, потім з якимсь особливим виразом промовила:

– Я про це скоро дізнаюсь.

– А чому не сьогодні ввечері? – ніжно запитав поет. – Чому б вам не покохати мене?

Дівчина серйозно глянула на нього.

– Я покохаю лише того, хто зможе мене захистити.

Гренгуар почервонів і запам’ятав ці слова. Очевидно, дівчина натякала на те, що він не допоміг їй у критичній ситуації, в якій вона опинилася дві години тому. Цей спогад, стертий з пам’яті іншими пригодами того вечора, знову ожив. Гренгуар ляснув себе по лобі:

– Видно, панночко, мені треба було саме з цього почати. Пробачте мені мою непростиму неуважність. Але як же вам пощастило вирватися з пазурів Квазімодо?

– О, який жахливий горбань! – промовила вона, ховаючи обличчя в долонях, і затремтіла, немов її пройняв мороз.

– Справді жахливий. А все-таки, як же ви врятувалися від нього? – повторив своє запитання Гренгуар.

Есмеральда всміхнулася, зітхнула і промовчала.

– А ви знаєте, чого він вас переслідував? – знову спитав Гренгуар, намагаючись з якогось іншого боку підійти до теми, що його цікавила.

– Не знаю, – відповіла дівчина і жваво додала: – Та й ви теж ішли за мною, а чого?

– Слово честі, – запевнив Гренгуар, – я й сам не знаю.

Запала тиша. Гренгуар колупав ножем стіл, дівчина всміхалась і наче дивилася на щось крізь стіну. Раптом ледь чутно заспівала:

І, несподівано урвавши пісню, почала гладити Джалі.

– Яка гарненька тваринка, – промовив Гренгуар.

– Це моя сестричка, – відповіла дівчина.

– Чому вас звуть Есмеральдою?[46] – спитав поет.

– Не знаю.

– А все ж таки?

Циганка дістала з-за пазухи невеличку овальну ладанку, що висіла у неї на шиї на ланцюжку із зерняток лаврового дерева і сильно пахла камфорою. Ладанка була обтягнута зеленим шовком, а посередині виднілося зелене скельце, схоже на смарагд.

– Може, через це, – сказала дівчина.

Гренгуар хотів був узяти ладанку. Есмеральда відсахнулася:

– Не чіпайте! Це амулет. Або ви пошкодите чарам, або вони вам.

Цікавість поета розпалювалась дедалі дужче.

– Хто вам дав її?

Вона притулила палець до уст і сховала амулет на грудях. Гренгуар спробував знову щось спитати, але дівчина відповіла неохоче.

– Що означає слово «Есмеральда»?

– Не знаю.

– А якою це мовою?

– Мабуть, циганською.

– Я так і думав, – промовив Гренгуар. – Ви не з Франції?

– Не знаю.

– Батьки є?

У відповідь вона заспівала на мотив старовинної пісні:

– Ну, гаразд, – озвався Гренгуар. – А скільки вам було років, коли ви приїхали до Франції?

– Я була зовсім маленька.

– А до Парижа?

– Торік. Коли ми входили в Папські ворота, над нами пролетіла очеретянка, – це було наприкінці серпня, – і я сказала собі: зима буде сувора.

– Так воно й було, – сказав Гренгуар, зрадівши, що нарешті розмова зав’язалась. – Я всю зиму хукав на пальці. То ви віщунка?

Вона знову почала відповідати лаконічно:

– Ні.

– А той чоловік, якого ви звете циганським князем, це вождь вашого племені?

– Так.

– Це ж він пошлюбив нас, – несміливо зауважив поет.

Циганка скорчила свою звичайну гримаску:

– Я навіть не знаю, як тебе звати.

– Як мене звати? Прошу: П’єр Гренгуар.

– Я знаю красивіше ім’я, – сказала вона.

– Вреднюка! – мовив поет. – Але нічого, я не сердитимусь. Послухайте, може, ви мене полюбите, пізнавши краще. А потім, ви так довірливо розповіли мені свою історію, що я не можу залишитися в боргу. Отже, ви вже знаєте, що мене звуть П’єр Гренгуар. Я син сільського нотаря з Гонесса. Мого батька повісили бургундці, а матір зарізали пікардійці під час облоги Парижа, двадцять років тому. В шість років я став сиротою, і підошвою для моїх черевиків була тільки бруківка Парижа. Не знаю, як я прожив від шести до шістнадцяти років. То було, якась торговка овочами дасть мені сливу, то пекар кине скоринку хліба; ввечері я намагався потрапити до рук дозору, і мене вели в тюрму, де завжди був оберемок соломи, щоб переспати ніч. Та все це, як бачите, не перешкоджало мені рости й худнути. Взимку я грівся на сонці біля під’їзду палацу де Санс, дивуючись, чому це купальські вогні запалюють у липневу спеку. В шістнадцять років мені захотілося визначити своє становище в суспільстві. Поступово випробував усе: пішов у солдати, та не був досить хоробрим, пішов у ченці – та не був досить побожним і до того ж я не вмію пити. З відчаю пішов у підмайстри до теслярів, але не був досить сильним. Мені дуже хотілося стати шкільним учителем; щоправда, я не вмів читати, та це мене не спиняло. Незабаром помітив, що для всіх цих занять мені чогось бракує, і, побачивши, що я ні до чого не придатний, почав складати вірші, за власним покликанням став поетом. Якщо ти волоцюга, то завжди можеш узятися до цього ремесла, і це все ж таки краще, ніж красти, до чого мене підмовляли деякі мої злодійкуваті друзі. На щастя, одного чудового дня я зустрів дома Клода Фролло, преподобного архідиякона Собору Паризької Богоматері. Він допоміг мені, і йому я маю дякувати за те, що став освіченою людиною, вивчив латину від «Повинностей» Ціцерона до «Слова про смерть» целестинських ченців. Розуміюсь на схоластиці, піїтиці, ритміці й навіть на герметиці – цій премудрості всіх премудростей. Це я автор містерії, яку з величезним успіхом сьогодні виконували в переповненому залі Палацу. Я також написав книгу на шістсот сторінок про страшну комету 1465 року, через яку один неборака збожеволів. У мене були й інші успіхи. Трохи знаючись на артилерійській справі, я брав участь у спорудженні тієї величезної бомбарди Жеана Мога, що, як ви знаєте, вибухнула, коли її випробовували на мості Шарантон, і вбила двадцять чотири роззяви. Як бачите, я для вас непогана партія. Знаю силу-силенну цікавих фокусів, яких можу навчити вашу кізоньку; наприклад, передражнювати паризького єпископа, цього проклятого святенника, млини якого забризкують перехожих грязюкою, коли вони йдуть мостом Млинарів. До того ж, за містерію я одержу багато грошей, якщо мені заплатять. Отже, я весь до ваших послуг: і я, і мій розум, і мої знання, і моя вченість; я готовий жити з вами, панночко, як вам завгодно: цнотливо чи в веселощах; як чоловік з жінкою, коли це вам до вподоби, чи, коли волієте, як брат із сестрою.

Гренгуар замовк, очікуючи, яке враження справлять на дівчину його слова.

Вона опустила очі:

– Феб, – промовила стиха. Потім, звертаючись до поета, запитала: – «Феб» – що це означає?

Гренгуар, не зовсім розуміючи, який зв’язок між його словами й цим запитанням, був, одначе, не від того, щоб блиснути своєю вченістю, й поважно відповів:

– Це латинське слово, яке означає «сонце».

– Сонце! – повторила дівчина.

– Це ім’я чудового стрільця, який був богом, – додав Гренгуар.

– Богом! – знову повторила вона, й у голосі її забриніло щось мрійливе та пристрасне.

В цю мить один її браслет розстебнувся й упав. Гренгуар швидко нахилився, щоб підняти його; а коли випростався, дівчина й кізка щезли. Він почув, як клацнув засув невеличких дверцят, що, очевидно, вели до суміжної комірчини й замикалися зсередини.

«Чи залишила вона мені хоч постіль?» – подумав наш філософ.

Він обійшов кімнатку. Єдиною річчю, придатною для спання була досить довга дерев’яна скриня з різьбленим віком, і, лігши на ній, Гренгуар почував себе, мабуть, так, як Мікромегас на вершинах Альп.

– Нічого не вдієш, – сказав поет, вмощуючись зручніше, – треба примиритись. Однак яка дивна шлюбна ніч! А шкода: у цьому весіллі з розбитим кухлем було щось наївне й допотопне, що мені сподобалось.