Солонський яр

І

До слобожанських Млинків підійшли могутні ліси Полтавщини і за три верстви зупинилися. Стоять стіною, хмуряться. В гущавину доріжка по папороті, повз сизі кущі, до Солонського Яру. Солонський Яр: як і село. В селі пахтить дубовим молодняком, стоїть над яром — селом, а нижче в провалля поплентались стрункі й темні явори, і тільки за десять верстов виринають, щоб мовчазно відійти на захід, на південь. Удень над селом сковзається клапоть перламутрових хмар, а вночі хмари зникають за проваллям, тоді Солонський Яр горить огняницями — і ліс, і село, і небо. Тоді горить, чарує папороть. Солонський Яр — природна фортеця. — Солонські острожники казали: — Є Холодний Яр, це — Солонський Яр... Атож... А в Млинківській волості скаржилися: — І сукині ж сини! Прохвости! Чортового батька видереш їх відтіля. Чухали потилиці. Збирались на сходку. Міркували. Іще чухали потилиці. — Яку тут прахтіку зробити? Га? Запетлювали, як той казав... ...Коли приходить ніч, Млинки напружено дивляться на темну стіну полтавського лісу й чекають. Але невідомо, в яку кошару забредуть солонські вовки. Тільки вранці шумить село. Вранці дізнаються, кого обібрано «до цурки». ...Стоїть могутній дуб. на півдорозі до лісу, а до нього сіріє ранковий шлях, од вітряків- перехиляється на ділянку молодняку. ...У немите вікно волосної Ради дороги майже не видно. Савко Гордієнко, безусий голова з гострим обличчям, подивився у вікно й підійшов до натовпу. — Ну, що? І сьогодні обібрано кого? — Аякже: Матвія Юхименка. Підійшов ще один селянин і безпорадно розвів руками: — Не інакше, як дивізію треба сюди. Притакують. У кімнаті смердить архівним папером, а писарчуки перами риплять. Савко вдарив себе по чолі: — От напасть... Прийдеться воювати. Згодились. — Дивіться, вам видніше... А що напасть — то правда. Але Савчин сусіда попередив: — Ти гляди, Савко, п'ять предсідателів ухекали, то... може, й тебе отправлять на той світ. Це, брате, тобі не австріяка. ...А в село із Солонського Яру вилазили постаті й зникали за тинами. Іще чути було там про Савка: — Така йому фортуна: плохий буде — хай головує, а зачепить — лихо буде... Над Солонським Яром розтанув останній промінь, у лісі почало темніти. Із півночі попливла хмара, теж ішла на захід. ...Пахло дубовим молодняком.

II

«...Наказую негайно виловити банду, що в Солонському Яру. Отряда прислати не можу, бо майже всі люди в роз'їздах». Такий папірець від повітового військового комісара. Савко подумав: «Дійсно пора». Зібрав міліціонерів: — Гайда! Міліціонери — старі партизани, дух партизанщини глибоко сидить. Рудий міліціонер, старшина, каже: — А що, того... можна буде в Солонівці самогону... Чуєш, Савко? Голова не чує, задумався. Думає він, що йому робити: острожників, звичайно, на селі не застанеш, а солончани своїх не видадуть. ...Скоро в'їхали в ліс. Коні наставили вуха й прислухаються до луни, що глухо йде в гущавину від ударів копит. Глухі столітні ліси Полтавщини, і чогось тут журливо. Насторожились кущі, тріщать гілки. Іноді коні збочують, і тоді шелестить листя на ввесь ліс. Рудий міліціонер поліз за кисетом, а другою рукою порівняв свого коня з Савчиним. — Слухай, друже, може, не будемо тривожити їх, уладнаємо? — Це кого? Солончан? — Авжеж! Савко сказав: — Наказ єсть з уїзду. Ніззя. — Ага... Ну, то інше діло. А потім погладив корявою рукою коростяву шию свого коня. — Слиш, Савко! Кажуть по газетах — румунський король селянам слабоду проголосив? — А тобі що з того? — Та як же: все таки слабода... Савко скрушно похитав головою: — Мало тобі слабоди!.. Під ким ти сидиш: під королем чи ні? Ну? — Звісно, що ні. — Отож-бо й є. Бандити ви гарні, як на вас подивишся. Останні четверо міліціонерів пахтіли цигарками і мовчки оглядали гущавину. Сизий дим махорки хмаркою стояв над отрядом, а потім струмками розходився за вітами, за зеленню. ...Під'їжджали до Солонського Яру. Доріжка веде прямо в село, а треба заїхати з іншого боку. Пустили коні в гущавину, й зашумів, затріщав ліс. Загінчани потикали обличчя в арчики, а коні легко хропли й уперто продирались до ріжі. Сонце давно вже гримало над лісом, але тут його не було. Туї ніколи не було сонця й завжди стояла тінь. …Порішили: коли виїдуть на ріжу, гайда на Голохватський край (це квартал у Солонськім Яру). Гвинтівки приготовили, але без наказу голови не стріляти. Іще продирались, і нарешті крізь гущавину прорізалися стьожки світла. Нарешті загін вискочив на ріжу. ...Загавкали собаки. По ярку забігали постаті. — Стій! Куди біжиш? Стій! Голоси запнчан метушились у зелені, і з усіх кінців одкликались луни. Савко скрикнув: — Стріляй у повітря! Бухнувся випал над Солонським Яром, і раптом село стало мертве. Під'їхали до голохватських будівель. — Дома хазяї? Виходили баби, перелякано дивились на загінчан, але, впізнавши млинківських хлопців, сплескували руками. — А щоб вам ні дна, ні покришки. Як же ви налякали. А ми подумали —і справді комунія наскочила. Савко суворо подивився і спитав: — Де ваш предсідатель? — Та староста ж! — Так би ви й казали... Марфо! Ану-бо поклич голову. Незабаром прийшов голова. До нього: — Де твої голохвастівці? З уїзду прийшов наказ заарештувати їх. Усміхається: — Де ж я їх візьму... Господи! Ліси ж такі, слава тобі, Миколає угоднику, не маленькі — є де сховатися. А потім заморгав підсліпуватим оком: — Пожди, Савко, я, мабуть, піду дістану чогось. Як же так: гості приїхали, треба ж таки підправитись. Савко рішуче одрізав: — Нікоторого гвоздя! Спольняй, що требують. Рудий міліціонер досадливе почухав потилицю: — Слиш, Савко, а могорич і не помішав би, їй-богу! Але млинківський голова нічого не слухав. Наказав своїм хлопцям вибирати з голохвастівських скринь шмаття, а «старості» наказав негайно подати підводу. Зарепетували, заскиглили баби; заметушився «староста». Зашумів Солонський Яр. У кожній хаті розчинено скриню й повибирано з неї одіж на підводу. А від'їжджаючи, Савко пообіцяв ще й спалити все голохвас-тівське кубло, коли острожники не з'являться доброхітно в Млинки. Скоро загін із підводою зник у лісі, і до хатів посунулись чоловічі постаті. І довго чути було грізний гомін у Солонськім Яру.

IIІ

У Млинках гомонів базар. Декілька осілих тутешніх циганчат сіпали коней за хвости й вигукували, як двісті літ тому. Бігали, лопотіли перекупки. А біля блискучих гір горшків стояли поважні гончарі Полтавщини. Савко й рудий міліціонер носили по базару шмаття, що забрали в Солонськім Яру, і викрикували: — Люди добрі, пізнавайте своє добро! Підходили, лапали одіж, хитали головами, але ніхто не ризикував пізнати своє. В натовп падало біле сонце, й пахло сливами й яблуками. Пахло ще кінським потом, і мукали покірні корови. ...До Савка підійшов низенький чоловік в обідраній свитині. Обличчя йому стягнуло зморшками, і здавалося, що він плаче. Полапав зелену хустку, погладив її ніжно й ледве чутно промовив: — Конешно, Дуньчина... Дуньки моєї... Але раптом зник кудись: впірнув у натовп. Тільки біля «потребілки» він підійшов знову до Савка й тоненько, ніби горох розсипав, запитав: — А що, Савко, чи не чути, довго ще війна буде? А потім ще полапав зелену хустку й зідхнув про себе: — Конешно, Дуньчина... ...Мекають вівці. Через базар пройшла отара, і пил сховав сонце. Десь викрикують щітники й біжить гул за вигін, де стоять забиті панські будівлі. — Люди добрі, пізнавайте своє добро. ...Але не бачите Савко, що за ним стежать солончани; злосливо, лукаво дивляться на нього. А коли повертається до них, вони показують йому спину, а по спині бісового батька пізнаєш. Рудий міліціонер виблискує червоним носом, і від нього далеко несеться дух самогону. Іще з годину походили — ніхто не признає... — Що за напасть! Пішли у волосну Раду, зложили солончанське шмаття біля шафи. ...В Раді повно народу. Зайшло декілька чоловіка в кімнату голови: — Не так ви робите, Савка, не слід його виносити на базар. — Чому це? Підійшов до Савка Онищенко, з комнезаму, на вухо каже: — Тут вони. — Хто це? — Та солончани ж, голохвастівці. Вдарив себе Савко по потилиці: — Так он воно чого ніхто не визнає! Покликав рудого міліціонера: — Зараз збери хлопців, треба оточити, голохвастівці тут. Похитав головою рудий: — Де там їх тепер найдеш... Давайте, мабуть, удвох. Ніколи Савкові базікати, схопив гвинтівку й побіг. Ходить повз гончарів, ніби горщики уважно розглядає, а сам оком уп'явся в натовп. Грає сонце в горщиках, і весело виблискують тори гончарського добра. А голохвастівці, мабуть, запримітили щось недобре — до коней пішли. Нарешті Савко побачив їх. Кинувся у натовп. Але вже було пізно: тільки пил закурив до вітряків, що на полтавський ліс. — Гай, держи! Савко націлився й вистрілив. Галас! Галас! Галас! Але голохвастівські коні зникли вже за вітряками. Кинувся Савко до волости, скочив на кобилу, покликав рудого міліціонера — й гайда за солончанами. ...Затривожився базар, гончарі заходились складати горщики на вози, циганчата потягли за хвости коней, посунули люди до дворів. Тільки щітники уважно розглядали свій крам у скриньках і ще закликали до себе наляканий нарід. Десь кричала перекупка: — Куди ти потягнув, харцизяко! Людоньки добрі, держіть злодія!

IV

...Темна наша батьківщина. Розбіглась по жовтих кварталах чорнозему й зойкає росою на обніжках своїх золотих ланів. Блукає вона за вітряками й ніяк не найде веселого шляху. ...Болить наше мільйонове серце, і хочемо запалити їй груди своїм комуністичним сяйвом... Темна наша батьківщина... ...Змилені коні зупинилися на узліссі. Сказав Савко: — Втекли! В рудого міліціонера од скаженого бігу ніс був. мов та цибуля. Втирав хусткою піт. — Повернемо, мабуть, додому, чи що? — Ні! Гайда на Солонський Яр. — Та чого ж ми поїдемо? — А того, що треба видивитись, осточортіли вже. Рудий казав, що небезпечно удвох в таке кубло теліпатися. Але Савко був упертий. Поїхали. За півверстви зупинились, позлазили з коней і з гущавини оглядали Солонський Яр. Савко сподівався, що біля дворів буде метушня, але по вуличках нікого не видно було: і яр, і ліс, і село — усе ховалося в зеленій тиші. Так перебули, мабуть, з півгодини. Потім Савко казав переїхати на другий край, що поринув у дубняку, куди не добиралося око. Коли посідали на коні, в ліс зайшов уже вечір, і знову гостро пахло молодняком. Зірвався заєць і залопотів по листях. (...Темна наша батьківщина, і темні в ній ліси. Тягнуться вони на Полтавщині мовчазно на захід, на південь). ...Казав міліціонер: — А може б, помирилися... Слиш, Савко? — Ніззя... — А то, їй-богу, могорич запили б... Савко гостро дивився в гущавину. Сонце, мабуть, упливло за обрій, і в лісі ходив уже важкий присмерк. Коли знову з'їхали на стежку, що веде на Млинки, Савко раптом схопив рукою гвинтівку. Але в цей момент гримнув випал, і далеко пішла грізна луна. Коні рвонулись і кинулися з лісу. Засвистів вітер. Гримнув ще один випал, і зашумів ліс від цокоту копит: за млинчанами летіла погоня з голохвастівців. Рудий міліціонер зупинив коня: — Братці, не бийте! Але Савко розумів, що йому милостй не буде. Як божевільний, гнав він свою кобилу на Млинки. — Цок! Цок! Цок! Іще далеко позаду солончани, але Савкові треба бігти до вітряків, поки острожники не вискочать із лісу. — Цок! Цок! Цок! Свистить вітер у вухах. Гніда кобила запізнилась, важко дихає на дерева... (Невже навздоженуть?) ...Свистить вітер. ...Нарешті Савко вискочив у поле. На заході жевріло (конало) небо. Десь горіли бур'яни під огнем польового повітря. Поле горіло бур'янами. Знову гримнув випал — то вискочила на узлісся ватага солончан. Савчина кобила пролетіла ще декілька кроків і гепнулась на землю. Захропла. Савко заліг за кінський тулуб і почав одстрілюватись. Ватага зупинилася. Але то був один момент: одразу ж солончани пішли в обхід. Тоді Савко рачки поліз до Млинків. Біля вітряків він випустив останню кулю й кинувся до першої хати. Ускочивши у двір, він заліз під комору... ...Скоро в дворі були й солончани. ...Млинки наче вимерли, тільки собаки завзято гавкали по дворах. Зачувши постріли, млинчани поховались по хатах, не виходили. Голохвастівці витягли з хати хазяїна: — Кажи, де він? Ти ж бачив, куди він сховався? ' — Та я ж... їй-богу... Свиснув чмілем у повітря нагай. Хазяїн заплакав і вказав на комору. Заревли солончани, оточили будівлю. Гей, ти! Чого перелякався — вилазь! І наставили під комору одрізи. ...Савко мовчки виліз, подивився навкруги себе й похилив голову. Зловтішними огняницями горіли в голохвастівців очі. Підійшли до Савка, мовчки роздягли його й голого повели в поле. Ішов по дорозі Савко й тупо дивився на полтавський ліс. ...Млинки мовчали. ...За вітряками голохвастівці зупинились; — Хлопці! В кого гостріший ніж? Виймай! ...А потім двоє одійшли вбік, підійшли до хати й пустили два червоні півні. ...На далеких гонах горіли огнем сухого повітря запашні бур'яни. Піднявся вітер. Зашуміли Млинки. Забили в розбиті дзвони. Загаласували вулиці. — Рятуйте! Рятуйте! ...А глибокої ночі із злизаного пожаром краю посунулись натовпи людей до голохвастівців. ...Тієї ж ночі величезна заграва пожежі стояла над Солонським Яром. І знову на далеких гонах горіли огнем сухого повітря запашні бур'яни, і гостро пахло дубовим молодняком.