Соляріс. Едем.

5

Сонце вже торкалося обрію, коли вони дісталися до невеликого пагорба. Ракета відкидала довгу тінь, яка губилася далеко в пісках рівнини. Перед тим як увійти досередини, ретельно оглянули місцевість, проте не знайшли жодних слідів, які свідчили б, що тут хтось побував за їхньої відсутності. Напівавтомат устиг очистити бокові коридори й бібліотеку, перш ніж безнадійно загруз у товстому шарі пластикових і скляних скалок, що встеляли підлогу лабораторії.

Після вечері, яку вони проковтнули просто-таки блискавично, Лікареві довелося зашити на голові в Координатора рану, бо вона все ще не переставала кровоточити. Хімік тим часом устиг зробити аналіз води, зачерпнутої в струмку, й переконався, що вона придатна для пиття, хоч містить значну домішку солей заліза, які псують смак.

— Тепер ми можемо нарешті порадитися, — заявив Координатор.

Усі повсідалися в бібліотеці на надувних подушках, Координатор з перев’язаною головою — в центрі.

— Що ми знаємо? — почав він. — Ми знаємо, що планета населена розумними істотами, яких Інженер назвав дуплексами. Ця назва не відповідає тому, що… але це не так важливо. Ми зіткнулися з такими проявами цивілізації «дуплексів»: по-перше, з автоматичним заводом, який ми визнали розрегульованим і покинутим, — тепер я не зовсім цього певен; по-друге, з дзеркальними куполами невідомого призначення на пагорбах; по-третє, зі щоглами, які випромінюють щось, — імовірно, якийсь вид енергії, — їхнє призначення нам теж поки що невідоме; по-четверте, з їхніми транспортними засобами, причому один із них, коли нас атакували, ми захопили, привели в рух і розбили; по-п’яте, ми бачили здалеку їхнє місто, про яке не можна сказати нічого конкретного; по-шосте, напад, про який я згадував, виглядав так: «дуплекс» нацькував на нас, ну, скажімо тварину, мабуть, належно видресирувану, вона вистрелила в нас. чимось схожим на маленьку кулькову блискавку й керувала нею на відстані, поки ми не спалили її живцем. Нарешті, по-сьоме, ми були свідками того, як засипали рів-могилу, повну мертвих тіл жителів планети. Це все — наскільки я пригадую. Поправте мене або доповніть мою розповідь, якщо я помилився або щось пропустив.

— У принципі, все майже… — озвався Лікар. — За винятком того, що сталося позавчора на кораблі…

— Твоя правда. Виявилося, що ти мав рацію — те створіння було голе. Можливо, воно просто намагалося десь заховатися — і в панічній утечі заповзло в перший-ліпший отвір, а це був якраз тунель, що вів до середини нашої ракети.

— Ця гіпотеза настільки спокуслива, наскільки й небезпечна, — відповів Лікар. — Ми, люди, розмірковуємо й розуміємо по-земному і через те можемо припуститися серйозних помилок, приймаючи чужу видимість за свою істину, тобто укладаючи певні факти в схеми, привезені з Землі. Я абсолютно певен, що всі ми сьогодні вранці думали од. не й те саме: ми наткнулися на могилу жертв насильства, вбивства, але насправді ні я, ні ми всі не знаємо…

— Ти повторюєш це, хоча й сам не віриш… — збуджено почав Інженер, але Лікар урвав його:

— Мова зараз не про те, в що я вірю. Якщо віра десь і справді явно не до речі, то саме тут, на Едемі. Гіпотеза про «нацьковування» електричного пса, наприклад…

— Тобто як?

— Ти називаєш це гіпотезою? Але ж це факт! — майже одночасно вигукнули Хімік і Інженер.

— Ви помиляєтесь. Чому він на нас напав? Ми нічого про це не знаємо. Можливо, своїм виглядом ми нагадуємо йому якихось тутешніх тарганів або зайців… А у вас, — даруйте, в нас, — цей агресивний вчинок негайно асоціювався з тим, що ми бачили раніше й що справило на нас таке приголомшливе враження — ми втратили здатність спокійно міркувати.

— А якби ми зберегли її й не відкрили негайно стрілянину, наш попіл розвівався б зараз там, під ліском, хіба ні? — гнівно вигукнув Інженер.

Координатор мовчав, переводячи погляд з одного на іншого.

— Ми зробили те, що повинні були зробити, але цілком імовірно, що сталося непорозуміння — з обох боків… Вам здається, що всі кубики головоломки вже на місці? А цей завод, буцімто покинутий кількасот років тому й розрегульований сам собою? Як бути з ним? Куди подіти цей кубик?

Довго панувала мовчанка.

— Я вважаю, що Лікар багато в чому має рацію, — озвався нарешті Координатор. — Ми знаємо ще дуже мало. Ситуація для нас вельми сприятлива. Наскільки можна судити, вони не знають про нас нічого, як я гадаю, головним чином через те, що жодна з їхніх доріг, цих борозен, не проходить поблизу нашої ракети. Однак важко розраховувати, що такий стан триватиме довго. Я хотів би попросити вас зважити наше становище з цієї точки зору й висловити свої пропозиції.

— Зараз ми в цій руїні, по суті, беззахисні. Вистачить як слід зашпунтувати тунель, і ми подушимося тут, мов миші. Саме з огляду на те, що першої-ліпшої миті нас можуть виявити, бажано не гаяти ні хвилини. І хоч гіпотеза про агресивність «дуплексів» — це тільки моя земна фантазія, — із запалом мовив Інженер, — я все ж таки не здатен міркувати інакше й пропоную, точніше, вимагаю негайно приступити до ремонту всіх систем і запуску агрегатів.

— Скільки, по-твоєму, це забере в нас часу? — перебив його Лікар.

Інженер завагався.

— От бачиш… — стомлено зітхнув Лікар. — Навіщо нам обманювати самих себе? Нас виявлять раніше, ніж ми закінчимо ремонт, бо, хоч я й не фахівець, мені здається, що мине кілька довгих тижнів…

— На жаль, це правда, — підтримав його Координатор. — Крім того, нам доведеться поповнити запаси води, не кажучи вже про клопоти, котрих завдасть нам ця радіоактивна вода, яка залила нижній відсік. Невідомо також, чи зможемо ми виготовити все, що нам буде потрібне для усунення пошкоджень.

— Нової вилазки нам явно не минути, — погодився з ним Інженер, — і то, мабуть, не однієї. А втім, вилазки можна здійснювати вночі. Крім того, хтось із нас, — скажімо, двоє, — повинен постійно перебувати в ракеті. Але чому говоримо тільки ми? — несподівано звернувся він до трьох мовчазних слухачів.

— У принципі, ми повинні якнайінтенсивніше працювати в ракеті й водночас досліджувати тутешню цивілізацію, — неквапливо мовив Фізик. — Ці завдання значною мірою суперечать одне одному. Кількість невідомих така велика, що навіть стратегічний розрахунок тут небагато допоможе. Одне не підлягає сумніву: ризику, що межує з катастрофою, нам не уникнути, хоч би який ми вибрали спосіб Дій.

— Я бачу, до чого ви прагнете, — тим самим низьким, стомленим голосом сказав Лікар. — Хочете переконати самих себе, що ми повинні здійснювати нові вилазки, маючи змогу завдавати могутніх, тобто атомних, ударів. Певна річ, з метою самооборони. Оскільки це скінчиться тим, що проти нас повстане вся планета, я не маю аніякісінького бажання брати участь у такому пірровому починанні, яке залишиться пірровим, навіть якщо їм невідома атомна енергія… А за це аж ніяк не можна поручитися. Якого роду двигун приводив у рух те колесо?

— Не знаю, — відповів Інженер, — але не атомний. Цього я майже певен.

— За це «майже» ми можемо поплатитися життям, — сказав Лікар і, відкинувшись назад, заплющив очі й прихилив голову до перекошеної книжкової полиці, усім своїм виглядом підкреслюючи, що не має ніякісінького бажання підтримувати далі цю розмову.

— Квадратура кола, — буркнув Кібернетик.

— А що якби ми спробували… встановити контакт? — неквапливо мовив Хімік.

Лікар сів рівно і, дивлячись на нього, сказав:

— Спасибі тобі. А я вже справді почав потерпати, що цього ніхто не запронує!

— Але ж пробувати встановити контакт означає віддатися їм у руки! — вигукнув Кібернетик, підхоплюючись з місця.

— Чому? — байдуже перепитав Лікар. — Ми можемо спочатку озброїтися, навіть атомними випромінювачами, але не підкрадатимемося вночі до їхніх міст чи заводів.

— Гаразд, гаразд… І як же ти уявляєш собі таку спробу встановлення контакту?

— Еге ж, скажи, — докинув Координатор.

— Я згоден, що ми не повинні її форсувати, — відповів Лікар. — Чим більше пристроїв на кораблі ми встигнемо полагодити, тим, звісно, краще. Нам потрібна також зброя — хоч це й необов’язково повинні бути атомні випромінювачі… Потім хтось залишиться в ракеті, а частина, — скажімо, троє, — вирушить до міста. Двоє залишаться ззаду й спостерігатимуть за третім, який спробує встановити контакт з жителями…

— Ти дуже детально все продумав. Мабуть, ти вирішив і те, хто піде до міста, — лиховісним голосом сказав Інженер.

— Так. І це теж.

— А я не дозволю тобі на моїх очах здійснити самогубство! — вигукнув Інженер і, підхопившись з місця, підскочив до Лікаря.

Той навіть не підвів голови.

Інженер весь тремтів. Товариші вперше бачили його таким збудженим.

— Якщо ми вже пережили — всі! — таку катастрофу, якщо нам пощастило вибратися з цієї могили, на яку обернулася наша ракета, якщо вже ми вціліли, неймовірно ризикуючи під час цих легковажних вилазок, так наче ця планета — чужа планета! — місце для приємних прогулянок, то, я сподіваюся, не для того, щоб через якісь навіжені фантазії, через маячню… — Він аж задихався від гніву. — Я знаю, про що ти думаєш! — кричав він, стискаючи кулаки. — Місія людини! Гуманізм! Людина серед зірок! Благородство! Ти навіженець! І твої ідейки теж навіжені! Ніхто не хотів нас сьогодні вбити! І ніхто не засипав ніякої масової могили! Що? Правда? Що? — Інженер нахилився над Лікарем.

Той глянув на нього, й він замовк.

— Нас хотіли вбити. І цілком можливо, що це була могила закатованих, — сказав Лікар, і всі побачили, яких величезних зусиль коштувало йому зберігати спокій. — А піти до міста треба.

— Після того, що ми зробили? — здивувався Координатор.

Лікар здригнувся.

— Так, — зітхнув він. — Ми спалили труп… так. Робіть те, що вважаєте правильним. Вирішуйте. Я… підкоряюсь.

Він устав і, переступивши горизонтально відчинені двері, вийшов. Зачинив двері за собою. Всі ще хвилину дивилися йому вслід, мовби сподіваючись, що він передумає й повернеться.

— Ти даремно так скипів, — тихо докорив Інженерові Координатор.

— Ти ж добре знаєш… — почав той, але, глянувши Координаторові у вічі, повторив іще тихіше: — Так. Даремно.

— Лікар має рацію в одному, — сказав Координатор і поправив на голові пов’язку. — Те, що ми виявили на півночі, ніяк не згоджується з тим, що ми бачили на сході. Місто знаходиться від нас приблизно на такій самій відстані, як і завод, — по прямій якихсь тридцять — тридцять п’ять кілометрів.

— Більше, — зауважив Фізик.

— Можливо. Через те я не думаю, щоб на півдні чи на заході знаходилися так само близько певні елементи їхньої цивілізації, бо з цього випливало б, що ми впали в самісінькому центрі якогось локального «пустища цивілізації», «порожнечі цивілізації» з діаметром у шістдесят кілометрів. Це було б надто дивно, а отже й неправдоподібно. Ви зі мною згодні?

— Так, — ні на кого не дивлячись, сказав Інженер.

— Так, — кивнув головою Хімік і додав: — З самого початку треба було розмовляти такою мовою.

— Я поділяю докори Лікаревого сумління, — протяжно мовив Координатор, — але його пропозицію вважаю наївною й незастосовною щодо нашої ситуації. Вона не того рівня. Правила1 встановлення контакту з чужими істотами вам відомі, проте вони не передбачають ситуації, в якій опинилися ми — майже беззбройні жертви, мешканці заритих у грунт уламків, певна річ, ми повинні відремонтувати свій корабель, але водночас іде змагання, хто швидше збере інформацію — ми чи вони. Досі попереду були ми. Того, хто на нас напав, ми знищили. Ми не знаємо, чому він це зробив. Може, ми й справді нагадуємо якихось їхніх ворогів — це теж треба, в міру можливості, перевірити. З огляду на те, що запуск корабля в найближчому майбутньому нереальний, ми повинні бути готовими до всього. Якщо цивілізація, котра нас оточує, досить високо розвинена, — а я гадаю, це саме так, — те, що я зробив… що зробили ми; в кращому разі тільки трохи віддалить момент, коли нас виявлять. Отож головні свої зусилля ми повинні зараз зосередити на озброєнні.

— Чи можна щось сказати й мені? — озвався Фізик.

— Кажи.

— Я хотів би повернутися до Лікаревої точки зору. Вона, я б сказав, перш за все емоціональна, однак за нею стоять також деякі аргументи. Ви всі знаєте Лікаря. Мені здається, він не був би в захопленні від того, що я можу сказати на захист його пропозиції, але я все ж таки скажу. Так от: зовсім не байдужа ситуація, в якій відбудеться перший контакт між нами й ними. Якщо вони прийдуть сюди, то прийдуть по… наших слідах. Тоді про контакт годі буде й думати. Поза всяким сумнівом, вони на нас нападуть, і ми змушені будемо боротися за життя. Якщо ж ми підемо до них, шанс взаєморозуміння, хоч і невеликий, усе ж таки існуватиме. Отже, з стратегічної точки зору краще зберегти ініціативу й активність, незалежно від того, які можна висловлювати з цього приводу міркування морального характеру.

— Ну гаразд, а як це виглядатиме на практиці? — запитав Інженер.

— На практиці поки що нічого не зміниться. Нам потрібна зброя, і то якомога швидше. Ідеться про те, щоб, озброївшись, ми приступили до спроб установити контакт… Але не на дослідженій території.

— Чому? — здивувався Координатор.

— Бо цілком імовірно, що, перш ніж ми доберемося до міста, нас примусять битися. Неможливо встановити контакт з істотами, які гасають у тих дисках, — це найгірші умови, які тільки можна собі уявити.

— А звідки ти знаєш, що в іншому місці нас чекає щось краще?

— Я цього не певен, але знаю, що на півночі й на сході нам шукати нічого. Принаймні поки що.

— Це ми ще обміркуємо, — сказав Координатор. — Що далі?

— Треба привести в дію Захисника, — сказав Хімік.

— Скільки ж це забере часу? — обернувся Координатор до Інженера.

— Не можу сказати. Без автоматів ми до нього навіть не доберемося. Він важить чотирнадцять тонн. Хай Кібернетик скаже.

— Щоб його перевірити, мені треба два дні. Як мінімум, — підкреслив Кібернетик останнє слово. — Але спершу я повинен привести в дію автомати.

— За два дні ти запустиш усі автомати? — з сумнівом перепитав Координатор.

— Ну що ти! Два дні в мене займе лише Захисник — після того як я запущу хоча б один автомат. Ремонтний. А мені потрібний іще один — вантажний. Щоб його перевірити, мені треба ще два дні. І врахуйте, я не знаю, чи взагалі вдасться його запустити.

— А чи не можна вийняти із Захисника сердечник і встановити його за тимчасовою бронею тут, на пагорбі, під захистом корпусу? — розпитував далі Координатор, глянувши на Фізика.

Той похитав головою:

— Ні. Кожний полюс сердечника важить понад тонну. Крім того, ми не протягнемо їх через тунель.

— Тунель можна розширити.

— Вони не пролізуть у люк. А від вантажного люка до поверхні п’ять метрів, і він залитий водою з кормової цистерни, яка дала течу, ти ж знаєш.

— Ти перевірив радіоактивність цієї води? — поцікавився Інженер.

— Так. Стронцій, кальцій, церій, ізотопи барію і все, що тільки хочеш. Її не можна ні спустити — це заразило б весь грунт у радіусі чотирьохсот метрів, — ні очистити, поки в антирадіаторах не буде справних фільтрів.

— А я не можу очистити фільтри без мікроавтомата, — докинув Інженер.

Координатор, який переводив погляд з одного на іншого, в міру того, як вони висловлювали свої міркування, сказав:

— Список наших «неможливостей» чималий, але це байдуже. Добре, що ми розглянули його з цього боку — я маю на увазі зброю. Отже, нам поки що залишаються випромінювачі, так?

— Які це випромінювачі, — з нотками роздратування в голосі сказав Інженер. — Не обманюймо самих себе. Лікар здійняв через них такий галас, наче ми збиралися розпочати тут атомну війну. Певна річ, із них можна викидати збагачений розчин, але дальність їхньої дії не перевищує семисот метрів. Це ручні поливальниці, не більше, до того ж небезпечні для стрільця, якщо він не має на собі броньованого скафандра. А броньований скафандр важить сто тридцять кілограмів.

— Справді, в нас на борту всі речі страшенно важкі, — сказав Координатор таким тоном, що ніхто не зрозумів, чи він глузує, чи, може, говорить цілком серйозно. — Ти зробив цей розрахунок? — обернувся він до Фізика.

— Зробив. Є ще такий варіант: два випромінювачі, віддалені один від одного не менш як на сто метрів, стріляють так, щоб обидва викинуті потоки перехрещувались на цілі. Тоді з обох субкритичних потоків виникає надкритична маса й відбувається ланцюгова реакція.

— Це добре для розваги на полігоні, — зауважив Хімік. — Що ж до мене, то я не уявляю собі такої точності в польових умовах.

— Виходить, у нас немає взагалі ніяких атомних випромінювачів? — здивувався Кібернетик і подався вперед, весь аж тіпаючись від злості. — То навіщо ж була вся ця дискусія, суперечка, сварка про те, чи повинні ми вирушати озброєні до зубів, чи, навпаки, голіруч? Я бачу, ми просто ведемо з вами пусті балачки!

— Я згоден, що ми багато чого робимо не подумавши, — так само спокійно сказав Координатор. — Що робили так досі, — додав він. — Але далі таку розкіш ми не можемо собі дозволити. Все це не зовсім так, як ти кажеш, — обернувся він до Кібернетика, — бо існує перший варіант використання випромінювачів — викид половини ємкості резервуара. Тоді ціль вибухне. Тільки треба стріляти з надійного укриття й завжди на максимальну відстань.

— Виходить, перед тим, як відкрити вогонь, треба закопатися на метр углиб, так?

— Щонайменше на півтора метра, з двометровим бруствером, — уточнив Фізик.

— Ну, це добре в позиційній війні. А під час вилазки це не має ніякого сенсу, — зневажливо сказав Хімік.

— Ти забуваєш про наше становище, — відпарирував Координатор. — Якщо виникне необхідність, будь-хто з нас, озброєний випромінювачем, прикриє відступ товаришів.

— Що? Без метрових брустверів?

— Якщо не вистачить часу, щоб насипати їх, то без. Вони хвилину помовчали.

— Скільки в нас іще придатної для вжитку води? — поцікавився раптом Кібернетик.

— Неповних тисяча двісті літрів.

— Це дуже мало.

— Дуже мало.

— А тепер прошу подавати конкретні пропозиції, — озвався Координатор. На його білій пов’язці виступила червона плямка. — Наша мета — врятувати себе і… жителів планети.

Запала глибока тиша. Нараз усі голови повернули в один бік. З-за стіни долинула приглушена музика. Повільні такти знайомої всім мелодії.

— Апарат уцілів?.. — здивовано прошепотів Кібернетик.

Йому ніхто не відповів.

— Я жду, — нагадав про себе Координатор. — Ніхто не вносить жодних пропозицій? Що ж, тоді я приймаю рішення: вилазки наші триватимуть. Якщо вдасться встановити контакт за сприятливих умов, то ми зробимо все можливе для взаєморозуміння. Наш запас води неймовірно малий. Через брак транспортних засобів ми не можемо його поповнити негайно. Через те нам доведеться розділитися. Половина екіпажу працюватиме в ракеті, а друга половина досліджуватиме територію. Завтра розпочнемо ремонт всюдихода й монтування випромінювачів. Якщо встигнемо, то вже ввечері здійснимо вилазку на колесах. Хто хоче щось сказати?

— Я, — відгукнувся Інженер. Зіщулившись і затуливши обличчя долонями, він, здавалося, дивився крізь щілини між пальцями на підлогу. — Нехай Лікар залишиться в ракеті…

— Чому? — здивувався Кібернетик. Усі зрозуміли, до чого хилить Інженер.

— Він… не вчинить нічого лихого проти нас… якщо ти це маєш на увазі, — повільно й обережно підбираючи слова, сказав Координатор. Червона пляма на його пов’язці трохи збільшилася. — Ти помиляєшся, якщо гадаєш…

— Він… може, давайте покличемо його сюди? Я не хочу так…

— Говори, — сказав Координатор.

— Ви знаєте, що Лікар зробив там… під тим заводом. Він міг загинути.

— Так. Але… він єдиний допоміг мені… розтоптати… — Координатор не докінчив.

— Це правда, — погодився Інженер, не відриваючи долонь від обличчя. — Вважайте, що я нічого не сказав.

— Хто ще хоче взяти слово? — запитав Координатор, трохи випроставшись, і, торкнувшись рукою пов’язки, глянув на пальці.

Музика за стіною все ще лунала.

— Тут чи там, на місцевості — невідомо, де ми зустрінемося з ними раніше, — притишеним голосом сказав Фізик Інженерові.

— Може, кинемо жеребок? — запитав Фізик.

— Це неможливо — лишатись завжди повинні ті, в кого на кораблі є робота, тобто фахівці, — рішуче заперечив Координатор, повільно, якось непевно почав підводитись і раптом захитався.

Інженер підскочив, підтримав його й зазирнув у вічі.

— Хлопці, — сказав він, зсунувши брови.

Фізик обняв Координатора з другого боку. Той дозволив їм підняти себе, решта тим часом розкладали на підлозі подушки.

— Я не хочу лежати, — запротестував Координатор, але очі в нього були заплющені. — Допоможіть мені… Дякую. Нічого страшного, здається, розійшовся шов.

— Зараз буде тихо, — сказав Хімік і рушив до дверей.

Координатор широко розплющив очі:

— Ні, ні, хай грає…

Покликали Лікаря. Він змінив пов’язку на голові в Координатора, наклав додаткові скобки й дав йому якісь порошки. Потім усі уклалися спати в бібліотеці. Було вже майже дві години ночі, коли нарешті погасили світло, і корабель поринув у тишу.