Сон кельта

І

Коли відчинили двері камери, то зі струменем світла та поривом вітру залетів також вуличний шум, який кам’яні мури приглушували, й Роджер прокинувся, наляканий. Кліпаючи очима, ще напівсонний, він розгледів у проймі дверей силует шерифа. Його в’яле обличчя з рудими вусами та злими очицями дивилося на нього з неприязню, якої він ніколи не намагався приховати. Це той чоловік, який страждатиме, якщо англійський уряд задовольнить його прохання про помилування.

— Візит, — промурмотів шериф, не відриваючи від нього погляду.

Він підвівся на ноги, потираючи собі лікті. Скільки часу він спав? Одним із катувань, запроваджених у Пентонвілській в’язниці, було те, що в’язні ніколи не знали, котра година. У Брикстонській в’язниці та в лондонському Тауері вони чули удар дзвону, який лунав через кожну годину й півгодини; тут товсті стіни не дозволяли почути всередині в’язниці ані бамкання дзвонів церков, що стояли на Каледоніан-роуд, ані гомін Іслінґтонського ринку, й вартові, що охороняли двері його камери, строго виконували наказ не перемовлятися з ним жодним словом. Шериф надів йому наручники й наказав вийти поперед нього. Можливо, його адвокат приніс якусь добру новину? Можливо, погляд шерифа, більш насичений зневагою, аніж будь-коли, означав, що йому пом’якшили вирок? Він ішов у довгому проході, вимуруваному з червоної цегли, почорнілої від вологи, між металевими дверима камер та безбарвними стінами, на яких через кожні двадцять або двадцять п’ять кроків було заґратоване вікно, крізь яке проникав клапоть тьмяного світла. Чому так холодно? Не було причини, щоб липень — серце літа дихав таким холодом, що в нього волосся наїжувалося на шкірі.

Коли він увійшов до тісної кімнатки для візитів, настрій у нього вмить зіпсувався. На нього там чекав не його адвокат, метр Джордж Ґейвен Дафі, а один із його помічників, рудий і довготелесий хлопець, з випнутими вилицями, одягнений як дженджик, якого він бачив протягом тих чотирьох днів, поки тривав суд, — він підносив папери адвокатам захисту й забирав їх у них. Чому метр Ґейвен Дафі, замість прийти власною персоною, прислав одного зі своїх підручних?

Молодик подивився на нього холодним поглядом. У його очах читалися роздратування й огида. Що сталося з цим придурком? «Він дивиться на мене як на тварину», — подумав Роджер.

— Якісь новини?

Молодик похитав головою. Набрав у груди повітря, перш ніж заговорити.

— На прохання про помилування ще відповіді немає, — сухо промурмотів він, скорчивши гримасу, від якої його шия витяглася ще більше. — Треба чекати, коли буде засідання Кабінету міністрів.

Роджера дратувала присутність шерифа та ще одного охоронця в невеличкій кімнаті для побачень. Хоч вони мовчали й не ворушилися, він знав: вони слухають усе, що говориться. Ця думка давила йому на груди й перешкоджала вільно дихати.

— Але беручи до уваги останні події, — додав рудий молодик, уперше закліпавши віями й перебільшено розтуляючи та стуляючи рот, — усе стало набагато важче, аніж було.

— До Пентонвілської в’язниці не доходять новини із зовнішнього світу. Що там відбулося?

А якщо німецьке Адміралтейство нарешті вирішило атакувати територію Великої Британії, висадивши свої війська на берегах Ірландії? Якщо омріяне вторгнення відбулося, й гармати кайзера помщаються в ці самі хвилини за ірландських патріотів, розстріляних англійцями після поразки повстання на Святому тижні? Якби війна вийшла на цей шлях, його плани здійснилися б, попри все.

— Тепер стало важко, майже неможливо домогтися успіху, — повторив помічник адвоката. Він був блідий, його мучило нетравлення шлунка, й Роджер міг роздивитися під блідою шкірою обриси черепа. Він відчував, що за його спиною шериф посміхається.

— Про що ви говорите? Пан Ґейвен Дафі був оптимістичним щодо прохання скасування смертної кари. Що сталося, аби він змінив свою думку?

— Ваші щоденники, — просичав молодик, знову скорчивши гримасу огиди. Він ще більше стишив голос, і Роджерові коштувало чималих зусиль почути, що він каже, — Скотленд-Ярд знайшов їх у вашому будинку на Ібері-стрит.

Він зробив тривалу паузу, чекаючи, поки Роджер щось скаже. Та оскільки той німував, то він дав волю своєму обуренню, кривлячи рот.

— Як ви могли припуститися такої необережності, чоловіче Божий? — заговорив він із повільністю, що підкреслювала його лють. — Як могли переносити чорнилом на папір такі страхітливі речі? А якщо вже змогли, то чому не виявили елементарної обережності й не спалили ті щоденники, перед тим як організувати змову проти Британської імперії?

«Як сміє цей шмаркач називати мене „чоловіком Божим“? — подумав Роджер. — Це свідчить про його невихованість, адже я принаймні вдвічі старший за нього».

— Уривки з тих щоденників тепер ходять по всіх усюдах, — додав помічник адвоката спокійнішим голосом, хоч усе ще тоном огиди, тепер уже не дивлячись на нього. — В Адміралтействі помічник міністра капітан корабля Реджиналд Гол власною персоною передав копії десяткам газетярів. Вони розійшлися по всьому Лондону. Їх читають у парламенті, в палаті лордів, у клубах лібералів і консерваторів, у редакціях газет, у церквах. Ні про що інше в місті тепер не говорять.

Роджер не сказав нічого. Він стояв нерухомий. Його знову опанувало дивне відчуття, яке він переживав багато разів протягом останніх місяців від того сірого й дощового ранку у квітні 1916 року, коли його, закоцюблого від холоду, заарештували в руїнах форту Мак-Кенна на півдні Ірландії. Він був не він, це говорили про когось іншого, то був інший, із ким відбувалися всі ті події.

— Я знаю, що ваше приватне життя мене не стосується, не стосується воно й містера Ґейвена Дафі, не стосується нікого, — провадив молодий помічник адвоката, силкуючись придушити гнів, який наповнював його голос. — Але тут ідеться про ситуацію суто професійного характеру. Містер Ґейвен Дафі хоче, щоб ви усвідомили, наскільки вона серйозна. І щоб я вас попередив і остеріг. Прохання про помилування може зазнати непоправної шкоди. Сьогодні вранці деякі газети вже висловили проти нього протест, вони пишуть про зраду, посилаючись на зміст ваших щоденників. Публічна опінія, прихильна до вашого прохання, може змінити погляд. Хоч це, власне, тільки припущення. Містер Ґейвен Дафі триматиме вас у курсі подій. Ви хочете передати йому якесь послання?

Ув’язнений відповів заперечливо майже непомітним рухом голови. Потім круто обернувся обличчям до виходу з кімнати побачень. Шериф своїм мордатим обличчям подав якийсь знак охоронцеві. Той відімкнув важкий замок, і двері відчинилися. Повернення до камери здалося йому нескінченним. Долаючи довгий коридор зі стінами, вимуруваними з червоних цеглин, він мав таке відчуття, ніби в будь-яку мить спіткнеться, впаде ницьма на вологі плити й уже не підійметься. Підійшовши до металевих дверей камери, пригадав: у той день, коли його перевели до Пентонвілської в’язниці, шериф сказав йому, що всі злочинці, які сиділи в цій камері, всі без винятку, закінчили своє життя на шибениці.

— Можна мені сьогодні помитися? — запитав він, перш ніж увійти.

Гладкий тюремник заперечливо похитав головою, дивлячись на нього з тією самою огидою, яку Роджер помітив у погляді помічника адвоката.

— Ви не зможете помитися до самого дня страти, — сказав шериф, смакуючи кожне слово. — А в той день лише в тому випадку, коли це буде вашим останнім бажанням. Інші, замість помитися, воліють добре попоїсти. Це поганий вибір для містера Елліса, бо в такому разі, коли вони відчувають на шиї мотузку, то випорожнюються. І залишають місце страти вимазані лайном із голови до п’ят. Містер Елліс — це кат, якщо ви не знаєте.

Коли відчув, як двері зачинилися в нього за спиною, то впав обличчям догори на вузькі нари. Заплющив очі. Було б приємно почути, як вода бризкає йому на шкіру й робить її голубою від холоду. У Пентонвілській в’язниці засуджені, за винятком засуджених до смертної кари, могли митися з милом один раз на тиждень під струменем холодної води. Й умови проживання в камерах були досить прийнятними. Натомість він із тремтінням пригадував бруд у Брикстонській в’язниці з її безліччю вошей та бліх, які кишіли в матраці на нарах і покривали укусами його спину, ноги та руки. Він намагався думати про це, проте знову й знову в його пам’яті виникало перекривлене обличчя та наповнений ненавистю голос рудого помічника адвоката, одягненого, як світський чепурун, що його метр Ґейвен Дафі послав до нього замість прийти самому й принести йому погані вісті.

II

Про своє народження, 1 вересня 1864 року в Дойл-Котеджі, Лосон Терес, на передмісті Сендікоув у Дубліні, він не пам’ятав нічого, чому не слід дивуватися. Бо хоч він завжди знав, що прийшов на світ у столиці Ірландії, проте твердо собі затямив те, в чому завжди переконував його батько, капітан Роджер Кейсмент, який прослужив вісім років із відзнакою у третьому полку легких драгунів в Індії: його справжня колиска — це графство Антрим, у самому серці Ольстеру, протестантської і пробританської Ірландії, де історія родоводу Кейсментів розпочалася з вісімнадцятого сторіччя.

Роджер виростав і виховувався як англіканець ірландської церкви, як і його сестра Аґнес (Ніна) та брати Чарлз і Том — усі троє старші за нього, — але ще до того як він навчився раціонально мислити, він відчував, що у плані релігії не все в його родині було таким гармонійним, як в інших сферах життя. Навіть для дитини, яка мала лише кілька років віку, було неможливо не помітити, що його мати, коли перебувала в товаристві своїх сестер та кузин із Шотландії, то поводилася так, ніби мусила щось приховувати. Уже в підлітковому віці він відкрив: хоч для того щоб одружитися з його батьком, Анна Джефсон нібито навернулася до протестантства, таємно від свого чоловіка вона й далі була католичкою («папісткою», як сказав би капітан Кейсмент), ходячи до сповіді, слухаючи месу й причащаючись, і в найглибшій таємниці його самого охрестили як католика у віці чотирьох років, коли він та його сестра й брати поїхали з матір’ю на вакації в Рил, на півночі Велсу, де жили його тітки та дядьки по материнській лінії.

У ті роки, коли йому доводилося жити в Дубліні або в Лондоні, чи у Джерсі, релігія дуже мало цікавила Роджера, хоч для того, аби не дратувати батька, він ходив на недільні служби, де молився, співав і з повагою слухав відправу. Мати давала йому уроки гри на фортепіано, і його дзвінкий та лагідний голос здобував оплески на сімейних зустрічах, на яких вони співали стародавні ірландські балади. Що справді цікавило його в той час, так це історії, які розповідав капітан Кейсмент йому та його братам. Історії про Індію та Афганістан, а надто про битви проти афганців і сикхів. Ті екзотичні назви та краєвиди, ті подорожі через гори й тропічні ліси, де ховалися скарби, дикі звірі, стародавні народи з дивними звичаями, варварські боги, розпалювали його уяву. Його братів ті розповіді іноді знуджували, але малий Роджер міг годинами і днями слухати про пригоди свого батька на далеких кордонах ілріерії.

Коли він навчився читати, то з великою втіхою поринав в історії про великих мореплавців, вікінгів, португальців, англійців та іспанців, які борознили океани планети, а найбільше подобалися йому міфи, згідно з якими, коли кораблі запливали надто далеко, морська вода починала кипіти, в ній розверзалися безодні, з яких виринали страховища, чиї пащі були спроможні проковтнути корабель. Захоплюючись читанням, Роджер, проте, завжди волів слухати розповіді про незвичайні пригоди з уст свого батька. Капітан Кейсмент умів захоплено розповідати, маючи багатий словниковий запас і натхнення, про дрімучі ліси Індії або скелі Кибер Пас в Афганістані, де його рота легких драгунів одного разу потрапила в засідку й була оточена величезним військом фанатиків у тюрбанах, яких браві англійські солдати спочатку зустріли кулями, потім багнетами й у кінцевому підсумку мусили битися з ними кинджалами та голими руками, поки не завдали їм нищівної поразки й примусили рятуватися втечею. Але не воєнні пригоди найбільше зачаровували уяву малого Роджера, а подорожі, мандрівки дорогами, яких ніколи не топтала біла людина, фізична спритність, яка допомагала долати перешкоди, створювані природою. Його батько був цікавим і веселим, коли розповідав про свої пригоди, але не вагався шмагати своїх дітей, коли вони поводилися погано, й не щадив навіть Ніну, дівчинку, бо саме так карали за будь-які провини у війську, а він на своєму досвіді переконався, що лише така форма покарання може дати позитивні результати.

Хоч Роджер і захоплювався батьком, але по-справжньому він любив свою матір, струнку жінку, що, здавалося, плаває, а не ходить, зі світлими очима й світлим волоссям, і чиї руки були такими ніжними, що коли вони гладили йому волосся або пестили йому тіло, миючи його у ванні, то він наповнювався щастям. Ще в дуже юному віці він зрозумів, — скільки він мав тоді років, п’ять чи шість? — що він міг кидатися в обійми матері лише тоді, коли капітана не було близько. Батько, вірний пуританським традиціям своєї родини, вважав, що дітей не слід виховувати ласкою, бо це їх розніжить і зробить безпорадними в боротьбі за життя. У присутності батька Роджер намагався триматися на відстані від блідої й делікатної Анни Джефсон. Та коли той вирушав побачитися зі своїми друзями у клубі або просто прогулятися, він підбігав до неї, і вона вкривала його поцілунками та пестощами. Іноді Чарлз, Ніна й Том протестували: «Ти любиш Роджера більше, ніж нас». Мати переконувала їх, що ні, вона любить усіх однаково, але Роджер дуже маленький і потребує більше уваги та ласки, ніж її старші діти.

Коли його мати померла, в 1873 році, Роджерові було дев’ять. Він навчився плавати й бігав швидше за своїх ровесників і навіть дітей, старших від нього. На відміну від Ніни, Чарлза й Тома, які пролили багато сліз під час смерті та похорону Анни Джефсон, Роджер не заплакав жодного разу. У ті сумні дні оселя Кейсментів перетворилася на похоронну каплицю, заповнену людьми, одягненими в жалобу, що розмовляли тихими голосами й обіймали капітана Кейсмента та його чотирьох дітей із сумними личками, промовляючи слова співчуття. Протягом багатьох днів Роджер не міг сказати жодної фрази, так ніби онімів. Відповідав на запитання порухами голови або рук і залишався сумним із похиленою головою та невидющим поглядом, навіть уночі, в темній кімнаті, де він не міг заснути. Відтоді й протягом решти його життя постать Анни Джефсон навідувала його зі своєю ніжною усмішкою, відкриваючи йому обійми, в яких він ховався, почуваючи себе захищеним і щасливим, коли тонкі пальці доторкалися до його волосся, до плечей, до щік, наповнюючи його відчуттям, яке обіцяло захистити від усього зла, що існувало на світі.

Його брати та сестра швидко втішилися. Роджер теж начебто заспокоївся. Проте, хоч до нього й повернулася мова, спогад про матір був темою, якої він ніколи не торкався. Коли хтось із родичів нагадував йому про неї, він замовкав і замикався у своєму німуванні, доки та особа не змінювала тему. Коли йому не спалося, він переживав відчуття, як крізь темряву сумно дивиться на нього обличчя нещасливої Анни Джефсон.

Але хто так і не зміг утішитися й знову стати самим собою, то це капітан Роджер Кейсмент. Позаяк він не був чоловіком темпераментним, і ні Роджер, ні його брати й сестра ніколи не бачили, щоб він виявляв якісь ознаки ніжності у ставленні до їхньої матері, четверо дітей були здивовані тим, якою катастрофою обернулося для їхнього батька зникнення дружини. Він, раніше такий чепурун, тепер ходив одягнений абияк, із щетиною на обличчі, з насупленими бровами й таким неприязним поглядом, ніби діти були винні в його вдівстві. Невдовзі після смерті Анни він вирішив покинути Дублін і послав своїх чотирьох дітей до Ольстеру в Маґерінтемпл-гауз, родовий будинок, у якому відтоді їхній двоюрідний дід по батьківській лінії Джон Кейсмент та його дружина Шарлотта взяли на себе обов’язок виховання братів і сестри, їхній батько, ніби бажаючи відокремитися від них, оселився за сорок кілометрів відтіля в готелі «Адер Армз» у провінції Баллімена, де, як іноді неохоче розповідав їхній двоюрідний дід Джон, капітан Кейсмент, «напівзбожеволівши від болю й самотності», присвячував свої дні та ночі спіритизмові, намагаючись увійти в контакт із мертвою дружиною за допомогою медіумів, карт та скляних куль.

Відтоді Роджер зустрічався з батьком дуже рідко й більше ніколи не чув, щоб той розповів бодай одну історію про Індію або Афганістан. Капітан Роджер Кейсмент помер від сухот 1876 року, через три роки після смерті дружини. Роджерові виповнилося тоді дванадцять років. У єпархіальній школі провінції Баллімена, де він навчався три роки, він був учнем дуже неуважним і регулярно одержував добрі оцінки лише з латини, французької мови та античної історії, бо ці уроки йому подобалися. Він писав вірші, здавався завжди замисленим і поглинав книжки, в яких описувалися подорожі по Африці та на Далекому Сході. Займався спортом, віддаючи перевагу плаванню. У кінці тижня він навідував замок Ґалґорм, що належав родині Янґ, куди його запрошував товариш по школі. Але Роджер проводив більше часу, аніж із ним, із Роуз Мод Янґ, дівчиною вродливою, освіченою і схильною писати, яка мандрувала по рибальських і польових селах провінції Антрим, записуючи поеми, легенди та пісні ґельською мовою. З її уст він уперше почув про епічні битви ірландської міфології. Замок, вимуруваний із чорних каменів із баштами, гербами, димарями та монументальним церковним фасадом, був збудований у сімнадцятому сторіччі Александром Колвілем, теологом із моторошно бридким обличчям, — як видно було на його портреті у вестибюлі, — котрий, як розповідали в Баллімені, уклав угоду з дияволом, і його привид блукав по навколишній місцевості. Тремтячи, кількома місячними ночами Роджер наважувався шукати з ним зустрічі, блукаючи порожніми коридорами та кімнатами, проте жодного разу його не зустрів.

Лише через багато років він призвичаївся почувати себе затишно в Маґерінтемпл-гаузі, родовому будинку Кейсментів, який раніше називався Черчфілд і був парафіяльним домом англіканської парафії Калфейґтрін. Бо протягом тих шістьох років, які він там жив, від дев’яти до п’ятнадцяти років свого віку, з двоюрідним дідом Джоном і двоюрідною бабусею Шарлоттою та іншими родичами по батьківській лінії, він завжди почував себе ніби чужинцем у тому великому особняку, вимуруваному з сірих каменів, з його трьома поверхами, високими шпилями, обвитими плющем стінами, дахами фальшиво готичного стилю та шторами, за якими, здавалося, ховаються привиди. Великі зали, довгі коридори і сходи з потертою оббивкою на дерев’яних перилах та скрипучими приступками поглиблювали його самотність. Натомість він щиро втішався свіжим повітрям між кряжистими в’язами, яворами й абрикосовими деревами, що чинили опір ураганним вітрам, невисокими пологими пагорбами, на яких паслися корови та вівці і з яких було видно містечко Баллікасл, море, спінені рифи біля острова Ретлін, об які розбивався морський прибій, а в ясні сонячні дні — розпливчастий силует Шотландії. Він часто ходив у сусідні села Кушендан і Кушендол, які здавалися сценою стародавніх ірландських легенд і дев’яти ґленів Північної Ірландії, цих вузьких долин, оточених пагорбами, зі скелястими схилами, над вершинами яких описували кола в небі орли, видовище, яке вселяло йому відчуття відваги й екзальтованої радості. Його улюбленою розвагою були мандри по тій суворій землі, населеній старими, як і той краєвид, селянами, декотрі з яких розмовляли між собою стародавньою ірландською мовою, з якої його двоюрідний дід Джон та його друзі жорстоко глузували. Ані Чарлз, ані Том не поділяли його ентузіазму до життя на свіжому повітрі й не втішалися мандрівками ані у відкрите поле, ані на круті вершини арнімських скель; натомість Ніна його розуміла й тому, хоч і була на вісім років старша за нього, складала йому товариство, і з нею він завжди почувався найкраще. З Ніною він ходив у кілька мандрівок до затоки Мерло, оточеної гострими чорними скелями і з кам’янистим пляжем на початку долини біеншеск, спогад про яку супроводжуватиме його протягом усього життя і про яку він завжди згадував у своїх листах до родини, називаючи її «отим куточком раю».

Але ще більше, ніж прогулянки в полях, Роджерові подобалися літні вакації, які він проводив у Ліверпулі, де жила його тітка Ґрейс, сестра матері, в чиєму домі він завжди почував себе жаданим гостем; жаданим і улюбленим небожем тітки Ґрейс, а також її чоловіка, дядька Едварда Бенністера, який багато мандрував світом і тепер їздив до Африки у справах. Він працював на пароплавній лінії «Елдер Демпстер», по якій перевозили вантажі та пасажирів між Великою Британією і Західною Африкою. Діти тітки Ґрейс та дядька Едварда, його брати й сестри в перших, були набагато кращими товаришами в іграх Роджера, аніж його рідні брати, а надто кузина Ґертруда Бенністер, Джі, з якою він приятелював від самого дитинства й їхня дружба не була заплямлена жодною сваркою. Вони були такими близькими, що Ніна іноді жартувала: «Зрештою ви одружитеся». Джі сміялася, а Роджер червонів до самих корінців волосся. Він не наважувався підняти погляд і белькотів: «Ні, ні, навіщо ти базікаєш дурниці».

Коли він перебував у Ліверпулі, в товаристві своїх братів у перших, Роджер іноді долав сором’язливість і просив дядька Едварда розповісти про Африку, материк, одна згадка про який наповнювала йому голову джунглями, лютими хижаками, пригодами й безстрашними людьми. Від дядька Едварда Бенністера він уперше почув про доктора Дейвіда Лівінґстона, лікаря й шотландського євангеліста, який протягом років досліджував африканський материк, мандруючи по річках, таких як Замбезі й Шир, освячуючи гори, невідомі країни та приносячи християнство племенам дикунів. Він був першим європейцем, який перетнув Африку від узбережжя до узбережжя, першим дослідив пустелю Калахарі й став найпопулярнішим героєм Британської імперії. Роджер бачив його у своїх снах, читав брошури, в яких описувалися його подвиги, і мріяв бути прийнятим бодай в одну з його експедицій, піти поруч із ним назустріч небезпекам, допомагати йому поширювати християнську релігію серед тих поган, які досі перебували в кам’яному віці. Коли доктор Лівінґстон, шукаючи витоки Нілу, зник, поглинутий африканськими джунглями, Роджерові було два роки. В 1872 році інший авантюрист і легендарний дослідник Генрі Мортон Стен лі, газетяр, що походив з Велсу й працював на одну з нью-йоркських газет, вийшов із джунглів, повідомивши світу, що зустрічав живим доктора Лівінґстона, Роджеру виповнилося вісім років. Малий переживав найновішу історію з подивом і заздрістю. І коли через рік стало відомо, що доктор Лівінґстон, який ніколи не хотів покинути африканський континент і повернутися до Великої Британії, помер, Роджер пережив таке відчуття, ніби помер один із його найближчих і найулюбленіших родичів. Коли він виросте, то теж стане дослідником, як ті титани, Лівінґстон і Стенлі, які розширяли кордони Заходу й кожен із яких прожив таке дивовижне й незвичайне життя.

Коли Роджерові виповнилося п’ятнадцять років, його двоюрідний дід Джон Кейсмент запропонував йому покинути навчання й знайти собі роботу, бо ані він, ані його брати й сестра не мали прибутків, на які могли б жити. Роджер охоче пристав на цю пропозицію. Усі погодилися на тому, що Роджер поїде в Ліверпуль, де було набагато більше можливостей знайти роботу, ніж у Північній Ірландії. І справді, через деякий час, як він приїхав до Бенністерів, дядько Едвард знайшов для нього місце в тій самій компанії, де він трудився так багато років. Роджер почав працювати учнем у корабельній компанії, коли йому виповнилося п'ятнадцять. Він здавався старшим. Високий, мав глибоко посаджені сірі очі, стрункий, із чорним кучерявим волоссям, дуже світлою шкірою й досконало білими зубами, стриманий, тактовний, добре вдягнений, приязний і послужливий. Розмовляв англійською мовою з ірландським акцентом, що було предметом жартів для його двоюрідних братів.

Він був хлопцем серйозним, наполегливим, лаконічним, не дуже інтелектуально розвиненим, але сміливим і рішучим. До своїх обов’язків у компанії поставився дуже серйозно й був сповнений рішучості навчатися. Його направили в департамент управління та бухгалтерії. Спочатку він мав виконувати обов'язки кур'єра. Переносив документи з однієї контори в іншу й виходив у порт, щоб налагоджувати зв'язки між кораблями, митницями та складами. Начальство його цінувало. За чотири роки, протягом яких він працював на пароплавній лінії «Елдер Демпстер», він не подружився ні з ким через свою усамітненість та скромну невибагливість: неприхильно налаштований до вечірок, він майже не пив, і ніхто ніколи не бачив, щоб він відвідував бари або борделі в порту. Проте він уже відтоді був заядлим курцем. Його пристрасть до Африки і бажання домогтися визнання у своїй компанії спонукали його багато читати, заповнюючи своїми примітками брошури та публікації, які поширювалися в конторах, де йшлося про морську торгівлю між Британською імперією та Західною Африкою. Як наслідок він переймався ідеями, які наповнювали ті публікації. Перевозити до Африки європейські продукти й імпортувати сировину, яку виготовляла африканська земля, було не просто торговельною операцією, а діяльністю, спрямованою на прогрес народів, що затрималися в доісторії, загрузнувши в людожерстві й работоргівлі. Комерційна діяльність приносила туди релігію, мораль, закон, цінності сучасної, культурної, вільної та демократичної Європи, прогрес, який, у кінцевому підсумку, перетворить жалюгідних дітей диких племен у чоловіків і жінок нашого часу. У здійсненні цих заходів Британська імперія була авангардом Європи, й він пишався, що є її частиною і частиною тієї роботи, яку здійснювали на лінії судноплавства «Елдер Демпстер». Його товариші по службі обмінювалися насмішкуватими поглядами, запитуючи себе, чи юний Роджер Кейсмент повний придурок, якщо вірив у всі ці дурниці, чи він їх проголошує, щоб вислужитися перед начальством.

Протягом тих чотирьох років, коли він працював у Ліверпулі, Роджер і далі жив у своїх тітки й дядька, Ґрейс та Едварда, яким він віддавав частину своєї платні і які ставилися до нього як до сина. Він перебував у найкращих стосунках зі своїми двоюрідними братами, а надто з кузиною Ґертрудою, з нею в неділю та на свята веслував і ловив рибу, якщо була добра погода, або залишався вдома й читав уголос, якщо йшов дощ. Він ставився до своєї двоюрідної сестри по-братському, без лукавства й без кокетства, Ґертруда була першою людиною, якій він показав свої вірші, що їх писав потайки. Роджер знав, як свої п’ять пальців, усі подробиці діяльності своєї компанії й, ніколи не ступивши навіть ногою в африканські порти, говорив про них так, ніби все життя прожив між їхніми конторами, комерцією, судноплавством, звичаями та народами, що населяли ту місцевість.

Він відбув три подорожі на кораблі «СС Баунті», і цей досвід наповнив його таким ентузіазмом, що після третьої він звільнився зі своєї посади й повідомив братам, дядькам і кузенам, що вирішив поїхати до Африки. Він зробив це, як висловився його дядько Едвард, «з не меншим ентузіазмом, аніж ті хрестоносці, що в середні віки відбували на Схід визволяти Єрусалим». Родина провела його в порт, і Джі та Ніна пролили кілька сльозинок. Роджерові виповнилося двадцять років.

III

Коли шериф відчинив двері камери й подивився на нього зневажливим поглядом, Роджер із соромом пригадав, що завжди був прихильником смертної кари. Він опублікував цей погляд кілька років тому у своїй «Доповіді про Путумайо» для Форін-Офісу[1], яку назвав «Синьою книгою», вимагаючи для перуанця Хуліо Сесара Арани, каучукового короля в Путумайо, найвищої міри покарання: «Якби ми погодилися, щоб його принаймні повісили за ці жорстокі злочини, то це стало б кінцем нескінченних страждань, яких зазнають зацьковані ним нещасні тубільці». Тепер би він так не написав. І йому також прийшов у голову спогад про те, як він кепсько себе почував, коли заходив до чийогось дому й бачив у ньому клітку. Канарки, щиглики, папуги, що сиділи в тих клітках, здавалися йому жертвами непотрібної жорстокості.

— Візит, — пробурмотів шериф, дивлячись на нього зі зневагою в очах і в голосі. Поки Роджер підводився на ноги й обтрушував руками свою робу ув’язненого, той додав із глузливою посмішкою: — Сьогодні ви знову з’явилися на сторінках преси, містере Кейсмент. Не як зрадник своєї батьківщини…

— Моя батьківщина Ірландія, — урвав його він.

— …а як мерзенний збоченець, — шериф клацнув язиком, ніби хотів сплюнути. — Зрадник і розпусник водночас. Яка гидь! Для мене буде великою втіхою побачити, як ви гойдаєтеся на мотузці, колишній сер Роджере.

— Кабінет міністрів розглядав моє прохання про помилування?

— Ще ні, — не забарився з відповіддю шериф. — Але він його відхилить. І його величність король також, у цьому можна не сумніватися.

— У нього я не стану просити помилування. Він ваш король, а не мій.

— Ірландія належить Британії, — пробурчав шериф. — А тепер більше, ніж будь-коли після придушення того боягузливого заколоту на Святий тиждень у Дубліні. То був удар кинджалом у спину проти країни, яка воює. Усіх його провідників я не став би навіть розстрілювати, а послав би на шибеницю.

Він замовк, бо вони вже прийшли до кімнати побачень.

Навідати його прийшов не отець Кейрі, католицький капелан Пентонвілської в’язниці, а Ґертруда, Джі, його кузина. Вона обняла його з усією силою, й Роджер відчув, як вона тремтить у його обіймах. Вона скидалася на охоплену жахом пташку. Як постаріла Джі після того, як його заарештували й засудили. Він згадав пустотливу й веселу дівчину з Ліверпуля, згадав про привабливу й люблячу жінку під час його життя в Лондоні, яку за її хвору ногу друзі називали Гоппі (кульгавенькою). Тепер це була бабуся, кульгава й хвора, а не здорова, сильна й упевнена в собі жінка, якою вона була лише кілька років тому Ясне сяйво її очей погасло, її обличчя, шию та руки покрили зморшки. Одягнута вона була в чорному потертому вбранні.

— Від мене, певно, смердить, як від усіх свинарень світу, — пожартував Роджер, показуючи на свою синю шерстяну робу. — Мене позбавили права митися. Мені дозволять помитися лише один раз, перед самою стратою.

— Вони тебе не стратять, Кабінет міністрів прийме твоє прохання про помилування, — сказала Ґертруда, киваючи головою, щоб надати сили своїм словам. — Президент Вілсон заступиться за тебе перед британським урядом, Роджере. Він пообіцяв надіслати туди телеграму. Вони задовольнять твоє прохання, страти не буде, повір мені.

Вона проговорила це з такою напругою в голосі, що, здавалося, він от-от зламається, і Роджер відчув жаль до неї, як і до всіх своїх друзів, які в ті дні страждали від тієї самої тривоги й непевності. Йому хотілося запитати її про атаки в газетах, про які згадував його тюремник, проте він стримався. Президент Сполучених Штатів клопотатиметься за нього? То була ініціатива Джона Дівоя і ще кількох його друзів із організації «Клан на Ґаел». Якби ж то вона вдалася! Але ще лишалася можливість, що Кабінет міністрів замінить йому міру покарання.

Сісти не було де, й Роджер та Ґертруда стояли дуже близько одне від одного, обернувшись спиною до шерифа та охоронця. Четверо людей перетворювали маленьку кімнату для побачень у клаустрофобний закапелок.

— Ґейвен Дафі розповів мені, що тебе викинули з коледжу Королеви Анни, — сказав Роджер тоном вибачення. — Це моя провина. Я прошу в тебе тисячу пробачень, люба Джі. Завдавати тобі шкоди — останнє, чого мені хотілося б.

— Вони мене не викинули, вони попросили, щоб я погодилася на скасування мого контракту. І сплатили мені відшкодування в сумі сорока фунтів. Мені байдуже. Тепер я матиму більше часу, щоб допомагати Алісі Стопфорд Ґрін у її зусиллях, спрямованих на те, щоб урятувати тобі життя. Зараз це найважливіше наше завдання.

Вона взяла свого кузена за руку й ніжно стиснула її. Джі протягом багатьох років учителювала у школі шпиталю Королеви Анни в Кейвершемі, де дослужилася до заступниці директора. Їй завжди подобалася її робота, про яку вона розповідала веселі анекдоти у своїх листах до Роджера. А тепер через свою спорідненість із чумним вона стала безробітною. Чи матиме вона на що жити і хто зможе допомогти їй?

— Ніхто не повірив у ті підлі вигадки, які опублікували проти тебе, — сказала Ґертруда, стишивши голос, щоб ті двоє чоловіків, які стояли поруч, не змогли почути її. — Усі пристойні люди обурені, що уряд удається до наклепів, аби принизити значення маніфесту на твій захист, під яким підписалося стільки поважних осіб, Роджере.

Вона урвала мову, ніби збиралася заплакати. Роджер знову обняв її.

— Я так любив тебе, Джі, моя кохана Джі, — прошепотів він їй на вухо. — А тепер я люблю тебе більше, аніж раніш. Я завжди дякуватиму тобі за вірність, яку ти мені зберігала і в щасті, й у нещасті. Тому твоя опінія одна з тих небагатьох, які мають для мене вагу. Ти ж віриш, що все, мною зроблене, я зробив для Ірландії, правда ж, віриш? Для тієї шляхетної і високої мети, якою для нас є Ірландія. Хіба не так, Джі?

Вона почала тихо схлипувати, притуливши обличчя до його грудей.

— Ви маєте десять хвилин, і вже минули п’ять, — нагадав їм шериф, не обертаючись, щоб подивитися на них. — Вам залишається ще п’ять.

— Тепер, коли я маю стільки часу на роздуми, — сказав Роджер на вухо своїй кузині, — я багато думаю про роки, прожиті в Ліверпулі, коли ми були такі молоді й життя нам усміхалося, Джі.

— Усі думали, що ми закохані одне в одного й незабаром одружимося, — прошепотіла Джі. — Я теж згадую про ті часи з глибоким смутком, Роджере.

— Ми були більше, аніж закохані одне в одного. Ми були братом і сестрою, були спільниками. Двома сторонами однієї, монети. Такими нероздільними. Ти була для мене багато чим. Матір’ю, яку я втратив у дев’ять років. Друзями, яких я ніколи не мав. З тобою я завжди почував себе краще, ніж зі своїми рідними братами. Ти дарувала мені довіру, впевненість у житті, радість. Згодом під час тих років, які я перебував у Африці, твої листи становили для мене єдиний міст, що поєднував мене зі світом. Ти не знаєш, яким щастям було для мене одержувати твої листи й як я їх читав і перечитував, моя люба Джі.

Він замовк. Не хотів, аби кузина відчула, що він сам ледве стримується від плачу. З молодих років він терпіти не міг — через своє пуританське виховання, безперечно, — прилюдні вияви сентиментальності, але в ці останні місяці він піддавався певним слабкостям, які так раніше зневажав, коли помічав їх у інших. Джі не сказала нічого. Вона обіймала Роджера, відчувала збуджене дихання, від якого роздималися його груди.

— Ти була єдиною людиною, якій я читав свої вірші. Ти їх пам’ятаєш?

— Пам’ятаю, вони були дуже погані, — сказала Гертруда. — Але я так любила тебе, що завжди хвалила їх. Деякі навіть вивчила напам’ять.

— Я дуже добре усвідомлював, що вони тобі не подобаються, Джі. Богу дякувати, я ніколи так їх і не опублікував. А я мало не зробив цього, ти ж знаєш.

Вони подивились одне на одного й не змогли втриматися від сміху.

— Ми робимо все, все можливе, щоб допомогти тобі, Роджере, — сказала Джі, знову посерйознівши. Навіть голос її постарів; щойно він був твердим і дзвінким, а тепер невпевненим і тремтячим. — Бо ми тебе любимо, й нас багато. Аліса, звичайно, серед усіх найперша. Вона готова перекинути небо й землю. Вона пише листи, відвідує політиків, представників влади, дипломатів. Пояснює, просить. Буває в усіх портах. Вона докладає всіх зусиль, щоб побачитися з тобою. Але це дуже важко. Побачення дозволені лише родичам. Але Аліса особа дуже відома, вона має вплив. Вона здобуде дозвіл і прийде до тебе, побачиш. Ти знаєш, що під час повстання в Дубліні Скотленд-Ярд усе перелопатив у її домі. Вони забрали багато паперів. Вона любить тебе й захоплюється тобою, Роджере.

«Я знаю», — подумав Роджер. Він також любив Алісу Стопфорд Ґрін і захоплювався нею. Історик ірландського походження з англіканської родини, як і Кейсмент, чий дім був одним із найвідвідуваніших інтелектуальних салонів у Лондоні, центром вечірок та зустрічей усіх націоналістів та автономістів Ірландії, вона була для нього більше, аніж подругою та порадницею в політичних питаннях. Вона просвітила його й допомогла відкрити та полюбити минуле Ірландії, її тривалу історію та культуру, що процвітала, перш ніж була поглинута могутнім сусідом. Вона рекомендувала йому книжки, втягувала його в палкі диспути, заохочувала продовжувати вивчення ірландської мови, яку він, на жаль, так ніколи й не опанував. «Я помру, так і не заговоривши ґельською мовою», — думав він. І згодом, коли він став радикальним націоналістом, саме Аліса першою стала називати його в Лондоні прізвиськом, яким нагородив його Герберт Ворд і яке так подобалося Роджерові, — Кельт.

— Десять хвилин, — проголосив шериф. — Час прощатися.

Він відчув, що кузина, обіймаючи його, тягнеться йому до вуха і що це їй не вдається, бо він набагато за неї вищий. Вона запитала, стишивши голос до такої міри, що він став майже нечутним:

— Усі ті жахливі речі, які розповідають про тебе газети, є обмовою і гидкою брехнею, чи не так, Роджере?

Це запитання було для нього таким несподіваним, що він затримався на кілька секунд, перш ніж відповісти:

— Я не знаю, що пишуть про мене газети, люба Джі. Вони сюди не доходять. Але, — провадив він, ретельно добираючи слова, — звичайно ж, вони пишуть брехню. Та я хочу, щоб ти завжди пам’ятала про одну річ, Джі. І щоб мені вірила. Я помилявся в житті багато разів, звичайно. Але я не маю чого соромитися. І ти, і всі мої друзі можуть не соромитися мене. Ти мені віриш, Джі?

— Звичайно, я тобі вірю, — і його кузина заплакала, затуляючи собі рот обома долонями.

Повернувшись у свою камеру, Роджер відчув, що очі йому наповнилися слізьми. Він зробив велике зусилля, щоб шериф не помітив їх. Було дивно, що в нього виникло бажання заплакати. Наскільки він пам’ятав, він жодного разу не плакав протягом цих місяців, після свого арешту. Ні під час допитів у Скотленд-Ярді, ні під час слухання своєї справи в суді, ні коли йому зачитали вирок, який засуджував його до страти через повішення. Чому ж тепер він мало не заплакав. Через Ґертруду. Через Джі. Побачивши, як вона страждає, які переживає сумніви, щонайменше означало, що для неї його особа та його життя є дорогоцінними. Отже, він не такий самотній, яким себе почуває.

IV

Подорож британського консула Роджера Кейсмента вгору по річці Конго, яка почалася 5 червня 1903 року і яка змінить його життя, мала би початися на рік раніше. Він запропонував цю експедицію Форін-Офісу зараз же, як 1903 року після своєї служби у Старому Калабарі (Нігерія), Лоренсо Маркесі (Мозамбік) та Сан-Пауло-де-Луанда (Ангола) був офіційно призначений консулом Великої Британії в Бомі, — можна сказати, в селі, — стверджуючи, що найкращий спосіб надіслати доповідь про становище тубільців у Незалежній Державі Конго — це піднятися від цієї далекої столиці до джунглів і племен Середнього та Верхнього Конго. Там здійснювалися дослідження, про які він інформував своє міністерство негайно, як прибув у цю місцевість. У кінцевому підсумку, зваживши міркування державної ваги, які не давали консулові спокою, хоч він їх і розумів, — Велика Британія була союзницею Бельгії і не хотіла, щоб ця країна кинулася в обійми Німеччини, — Форін-Офіс дав йому дозвіл вирушити в подорож по селах, станціях, місіях, промислових пунктах, таборах і факторіях, де добували каучук, чорне золото, якого тоді жадібно потребували в усьому світі для виробництва коліс та буферів для вантажівок і автомобілів та ще для тисячі промислових і домашніх потреб. Йому доручалося провести розслідування на тих територіях, розташованих у Конго, країні, що належала Його Величності Леопольдові Другому, королю Бельгії, на яких чинилися звірства проти тубільного населення згідно з повідомленнями «Товариства захисту аборигенів» з осідком у Лондоні та кількох баптистських церков і католицьких місій у Європі та в Сполучених Штатах Америки.

Він підготував подорож з притаманною йому ретельністю й ентузіазмом, приховуючи свої зусилля від бельгійських чиновників та поселенців і комерсантів Боми. Тепер він зможе аргументовано довести своїм начальникам, дослідивши події та їхні причини, що тут робиться, й імперія, вірна своїм традиціям справедливості та fair play\ не зможе не взяти на себе лідерство в міжнародній кампанії, покликаній покінчити з цією ганьбою. Але тоді, в середині 1902 року, він пережив третю атаку малярії, ще тяжчу, аніж дві попередніх, що напали на нього після того, як у своєму пориві до ідеалізму та під натиском пригодницьких мрій він вирішив у 1884 році покинути Європу й поїхати до Африки, щоб працюючи там, за допомогою комерції, проповіді християнства та утвердження суспільних і політичних інституцій Заходу визволити африканців од відсталості, хвороб і невігластва.

То були не просто слова. Він глибоко вірив у все це, коли у свої двадцять років прибув на Чорний континент. Перші напади болотяної пропасниці йому довелося пережити трохи пізніше. Нарешті здійснилася мрія його життя; його включили до експедиції, яку очолював найславетніший мандрівник по африканських землях Генрі Мортон Стенлі. Служити під командуванням дослідника, який під час легендарної подорожі, що тривала від 1874 до 1877 року, перетнув Африку від сходу до заходу, йдучи за течією річки Конго від її верхів’їв і до впадіння в Атлантичний океан! Супроводжувати героя, який зустрів зниклого доктора Лівінґстона! І тоді, наче боги захотіли пригасити його палкий порив, він пережив перший напад малярії. Його було не зрівняти з другим, який напав на нього через три роки, в 1887-му, а надто з третім, коли в 1902 році він уперше подумав, що помирає. Симптоми були вже йому знайомі, отож він знав, про що йдеться, коли одного ранку, в середині 1902 року, вже напхавши валізу своїми мапами, компасом, олівцями та зошитами своїх нотаток, відчув, розплющивши очі на високому поверсі свого будинку в Бомі, на передмісті поселенців, за кілька кроків від Губернаторства, який правив водночас за оселю та офіс консула, що тремтить від холоду. Він відсунув москітну сітку й побачив крізь вікна, які не мали ані шибок, ані штор, а лише густі металеві ґрати проти проникнення комах, погнуті зливою, брудні води великої річки й навколишні острови, покриті пишною рослинністю. Він не міг триматися на ногах. Вони йому підгиналися, наче були з ганчір’я. Джон, його бульдог, почав стрибати й гавкати, наляканий. Роджер упав на ліжко знову. Його тіло палахкотіло вогнем, а холод пронизував кістки. Він закричав, кличучи Чарлі та Мавуку, конголезьких дворецького та кухаря, які спали на нижньому поверсі, але ніхто не відгукнувся. Вони перебували зовні дому й, захоплені штормом, заховалися під гіллям якогось баобаба, чекаючи, поки вітер стихне. «Невже знову малярія?» — подумки вилаявся консул. І якраз напередодні експедиції? Діарея, кровотеча та слабкість примусять його лежати прикутим до ліжка протягом днів і тижнів, з тремтінням у всьому тілі й тупим болем у голові.

Чарлі перший зі слуг повернувся додому, стікаючи водою.

— Піди поклич доктора Салаберта, але не французькою мовою, а місцевою говіркою.

Доктор Салаберт був одним із двох лікарів у Бомі, старовинному негритянському порту, — раніше він називався Мбома, — куди в шістнадцятому сторіччі прибували португальські торговці з острова Сан-Томе купувати рабів у племінних вождів зниклого королівства Конго, а тепер бельгійці перетворили його на столицю Незалежної Держави Конго. На відміну від Матаді, в Бомі не було шпиталю, а тільки амбулаторія для тяжких захворювань, де пацієнтів доглядали дві фламандські черниці. Лікар прийшов лише через дві години, тягнучи ноги й допомагаючи собі ціпком. Він був не таким старим, яким здавався, але тяжкий клімат, а передусім схильність до міцних трунків, зістарили його. Він здавався старезним дідом.

Одягався, як волоцюга. У його черевиках не було шнурків, а ґудзики на куртці були незастебнуті. Хоч день для нього лише починався, його очі були вже запалені.

— Атож, мій друже, це малярія, хіба тут може бути щось інше? Вас нещадно трястиме. А як від цього лікуватися, ви вже знаєте: приймати хінін, пити багато рідини, дієтичний бульйон, бісквіти й треба добре накриватися, щоб виганяти інфекцію потом. Навіть не думайте, що вам пощастить піднятися з ліжка раніше, як через два тижні. І ні в які подорожі не вирушайте, навіть за найближчий ріг вулиці. Малярія руйнує організм, вам це відомо не гірше за мене.

Хвороба забрала в нього не два, а три тижні. Він утратив вісім кілограмів і першого дня, коли йому пощастило піднятися на ноги, ступив лише кілька кроків і впав на підлогу, відчуваючи таку слабкість, якої раніше ніколи не відчував. Доктор Салаберт, пильно дивлячись йому у вічі, глухим голосом, у якому бриніло щось подібне до чорного гумору, застеріг його:

— У вашому стані було б самогубством вирушити в цю експедицію. Ваше тіло перетворилося на руїну й не витримає навіть подорожі до перехрестя Кришталевих гір. А тим більше кілька тижнів життя в умовах негоди. Ви не дістанетеся навіть до Мбанза-Нґунґу. Існують набагато швидші способи вбити себе, пане консул: пустити собі кулю в рот або зробити укол стрихніну. Якщо у вас виникне в цьому потреба, звертайтеся до мене. Я вже допоміг кільком людям вирушити в таку далеку подорож.

Роджер Кейсмент надіслав телеграму до Форін-Офісу про те, що стан здоров’я примушує його відкласти експедицію. А що незабаром тропічні зливи зробили джунглі та річку непрохідними, то експедиція у внутрішні райони Незалежної Держави Конго мусила чекати протягом кількох місяців, які розтяглися на цілий рік. Рік, протягом якого він повільно очунював від пропасниці й намагався відновити втрачену вагу, знову взяв у руки тенісну ракетку, став плавати, грати в бридж або в шахи, щоб скоротити нескінченні ночі Боми, водночас виконуючи консульські обов’язки, від яких він нудився неймовірно; рахував кораблі, які прибували та відбували, переглядав товари, що вивантажувалися з торговельних суден Антверпена, — рушниці, набої, сигари, вино, гравюри, розп’яття, кольорові вітражі, — і ті товари, що їх вивозили до Європи, — величезні купи каучуку, слонову кістку та вироби з неї, шкури тварин. Такий був обмін товарами, який у його юнацькій уяві мав урятувати конголезців від канібалізму, від арабських купців Занзібару, які контролювали торгівлю рабами, й відкрити їм двері до цивілізації!

На три тижні його звалила з ніг болотна пропасниця, коли він лежав нерухомий, приймаючи краплі хініну, розбавлені настоянками з трав, які готували для нього Чарлі й Мовуку тричі на день — його шлунок міг терпіти лише гарячий бульйон, шматочки вареної риби або курчати, — та граючись із Джоном, своїм бульдогом і найвідданішим другом. Він не знаходив у собі навіть сили зосередитися на читанні.

У цій вимушеній бездіяльності він часто згадував експедицію, яка відбулася 1884 року під командуванням його героя Генрі Мортона Стенлі. Він жив тоді в джунглях, відвідуючи незліченні села тубільців, живучи в таборах, які вони розбивали на галявинах, оточених дерев’яними частоколами, за якими горланили мавпи й ревли хижі звірі. Він почував себе напруженим і щасливим попри люті укуси москітів та інших комах, проти яких мало допомагало натирання камфорним спиртом. Він любив плавати в лагунах та річках дивовижної краси, не боячись крокодилів, досі переконаний у тому, що роблячи те, що вони робили, він, чотириста африканських носіїв, провідників та помічників, двадцятеро білих — англійців, німців, фламандців, валонів і французів, — які складали експедицію, і, звичайно ж, сам Стенлі, вони перебували на вістрі прогресу в цьому світі, де щойно почався кам’яний вік, який Європа залишила позаду багато століть тому.

Через роки, перебуваючи у візіонерській маячні лихоманки, він червонів від сорому, думаючи про те, яким сліпим тоді був. Він навіть не розумів на початку, з якою метою була організована експедиція, очолена Стенлі й фінансована королем Бельгії, на якого, звичайно ж, він тоді дивився — так само схвально, як і на Європу, на Захід, на світ — як на гуманітарного монарха, сповненого рішучості покінчити з наслідками рабства та людожерства й визволити африканські племена від поганства й приниження, які утримували їх у стані згубних небезпек.

Залишався лише рік до того часу, коли великі західні держави подарують Леопольдові Другому на Берлінській конференції 1885 року цю Незалежну Державу Конго площею понад два мільйони квадратних кілометрів — у вісімдесят п’ять разів більшою за територію Бельгії, — але на той час король Бельгії уже почав управляти землями, які збиралися йому подарувати, щоб він міг випробувати на двадцятьох мільйонах конголезців, що, як вважали, їх населяють, свої спасенні принципи. Монарх із густою й довгою бородою найняв для цієї роботи великого Стенлі, бо вгадав, зі своєю дивовижною здатністю помічати людські слабкості, що знаменитий дослідник був спроможний не тільки на великі подвиги, а й на жахливі злочини, якщо винагорода була на рівні його апетитів.

Очевидною причиною експедиції 1884 року, в якій Роджер уперше випробував свою зброю дослідника, було підготувати спільноти, розкидані по берегах Верхнього, Середнього й Нижнього Конго на відстані тисяч кілометрів у дрімучих джунглях, ущелинах, під водоспадами й на горах, покритих густою рослинністю, до прибуття європейських торговців та чиновників, що їх Міжнародна асоціація Конго (МАК) на чолі з Леопольдом Другим пошле в ці регіони відразу, як тільки могутні західні держави нададуть їй концесію. Стенлі та його супутники повинні були пояснити тим напівголим вождям, татуйованим і прикрашеним перами, іноді з колючками, встромленими в обличчя та в руки, іноді з членами, прикритими лише жмутиками лепехи або очеретяних віників, добродійні наміри європейців: вони прийдуть сюди, щоб покращити рівень їхнього життя, вилікувати їх від захворювань, таких, як смертельна сонна хвороба, просвітити їх і відкрити їм очі на істини цього світу та світу потойбічного, завдяки чому їхні діти та онуки почнуть жити життям пристойним, справедливим і вільним.

«Я тоді нічого не розумів, бо не хотів розуміти», — думав він тепер. Чарлі накрив його всіма плащами, які знайшлися в домі. Попри це та попри спеку, що стояла надворі, консул, скулений і холодний, тремтів під своєю москітною сіткою, мов клаптик тонкого паперу. Але гірше, аніж бути добровільним сліпим, було для нього знайти пояснення тим його вчинкам, за які будь-який неупереджений спостерігач назвав би його брехуном. Бо в усіх селах, куди заходила експедиція 1884 року, після того, як були роздані намистинки та всілякі дрібнички, й після мудрованих розтлумачень за допомогою перекладачів (багато з яких не могли домогтися, щоб тубільці їх зрозуміли) Стенлі примушував вождів та чаклунів ставити свої позначки під договорами, написаними французькою мовою, в яких вони зобов’язувалися надавати допомогу, житло, харчування та бути провідниками для чиновників і службовців МАК у тій діяльності, яку вони здійснюватимуть для реалізації тих планів, що їх надихали. Вожді та чаклуни підписувалися хрестиками, паличками, плямами, малюнками, нічого не запитуючи й не знаючи, під чим вони підписуються, милуючись намистами, браслетами й прикрасами з кольорового скла, які їм дарували, й перехиляючи по склянці горілки, якою Стенлі пропонував їм відсвяткувати укладення договору.

«Вони не знають, що роблять, але ми знаємо, що це для їхнього добра, й це виправдовує обман», — думав юний Роджер Кейсмент. Хіба можна було зробити це якось інакше? Як надати легітимності майбутній колонізації у стосунках із людьми, які не розуміли жодного слова з тих «трактатів», у яких говорилося про їхнє майбутнє та про майбутнє їхніх нащадків? Було необхідно надати якоїсь законної форми діяльності, що її бельгійський монарх хотів здійснювати через переконання й діалог на відміну від тих, хто запроваджує свої плани в життя через кров і вогонь, через вторгнення, вбивства й грабунок. Чи не була така діяльність мирною й цивілізованою?

Через багато років — вісімнадцять їх минуло після експедиції, в якій він брав участь у 1884 році, — Роджер Кейсмент дійшов висновку, що герой його дитинства та юності був одним із найбезчесніших шахраїв, яких Захід будь-коли посилав на африканський материк. Та попри це, як і всі, хто служив під його командуванням, він не міг не визнавати його харизму, його привабливість, його магію, ту суміш зухвалості й холодного розрахунку, з якою авантюрист здійснював свої подвиги. Він мандрував Африкою, сіючи, з одного боку, спустошення й смерть — спалюючи й грабуючи села, розстрілюючи тубільців, змережуючи спини своїх носіїв батогами зі шкіри бегемота, які залишали тисячі рубців на тілах кольору ебенового дерева, — на всій географії африканського континенту, а з другого — відкриваючи дороги для торгівлі та євангелізацїї на величезних територіях, які кишіли хижаками, екзотичними тваринами та епідеміями, що спонукало європейців шанувати його як одного з титанів Гомерових легенд та біблійних історій.

— Чи ви ніколи не відчували каяття, чи вас не мучила совість за те, що ми робимо?

Це запитання злетіло з губів юнака, який, либонь, поставив його неумисне, бо вже не міг стримувати в собі. Полум’я вогнища, розкладеного в центрі табору, тріщало, спалюючи сухий хмиз та необережних комах, що засмажувалися в ньому.

— Каяття? Совість? — нахмурив брови і скривив веснянкувате та напечене сонцем обличчя керівник експедиції, так ніби ніколи не чув нічого подібного й намагався вгадати, що можуть означати ці слова. — З якої причини?

— За ті угоди, які ми примушуємо їх підписувати, — сказав юний Кейсмент, долаючи своє збентеження. — Вони передають своє життя, свої села, усе, що мають, у руки Міжнародної асоціації Конго. І жоден не розуміє, що підписує, бо ніхто з них не розмовляє французькою мовою.

— Якби вони навіть знали французьку мову, вони все одно б не розуміли, що означають ці угоди, — засміявся великий дослідник африканських територій своїм щирим, відвертим сміхом, що був однією з його найсимпатичніших характеристик. — Навіть я не знаю, про що в них ідеться.

Він був чоловік сильний, але дуже низький на зріст, майже карлик, спортивного вигляду, ще молодий, із сірими очима, які метали іскри, густими вусами й наче скрученою в тугий жмут особистістю. Він завжди носив високі чоботи, пістолет на поясі й світлу куртку з багатьма кишенями. Він знову засміявся, й десятники експедиції, які пили каву зі Стенлі й Роджером і курили, сидячи навколо вогню, також засміялися, щоб догодити начальникові. Але юний Кейсмент не засміявся.

Я знаю, хоч вони й справді написані абракадаброю, либонь, умисне, щоб їх не можна було зрозуміти, — сказав він, намагаючись говорити шанобливим тоном. — Усе там зводиться до досить простого змісту. Вони передають свої землі МАК за обіцянки соціальної допомоги. Зобов’язуються допомагати в будівництві доріг, мостів, причалів, факторій. Надавати робочі руки, яких їм бракує для обробітку полів та підтримання громадського порядку. Годувати чиновників і робітників, поки триватиме ця робота. Асоціація нічого не пропонує натомість. Ні платні, ні компенсацій. Я завжди вірив, що ми тут перебуваємо задля блага африканців, містере Стенлі. Я хотів би, щоб ви, ким я захоплювався відтоді, як навчився мислити, пояснили мені, що тут відбувається насправді, аби я далі міг вірити в те, що це справді так. Що угоди справді укладаються для їхнього добра.

Запала тривала тиша, порушувана тільки тріскотінням вогню та іноді гарчанням нічних звірів, які вийшли добувати собі харч. Дощ давно перестав накрапати, але повітря було просякнуте вологою й дуже густе, і здавалося, що все навколо випускає листя, росте й ущільнюється. Через двадцять вісім років по тому Роджер серед мішанини образів, які пропасниця утворювала в його голові, пригадував погляд — проникливий, здивований, іноді глузливий, яким тоді дивився на нього Генрі Мортон Стенлі.

— Африка не створена для людей слабких, — сказав він нарешті, так ніби розмовляв сам із собою. — Проблеми, які вас турбують, — ознака слабкості. У тому світі, в якому ми перебуваємо, я хочу сказати. А перебуваємо ми не в Сполучених Штатах, не в Англії, й це треба розуміти. В Африці люди слабкі живуть недовго. Вони стають жертвами комашиних укусів, пропасниці, отруєних стріл або мухи цеце.

Він походив із Велсу, проте, певно, тривалий час жив у Сполучених Штатах, бо його англійська мова була посякнута північноамериканськими інтонаціями, виразами та зворотами.

— Звичайно ж, усе, що ми робимо, ми робимо для їхнього добра, — додав Стенлі, кивнувши головою в бік конічних хатин села, біля якого вони розбили табір. — Сюди прийдуть місії, які визволять їх із тенет поганства й навчать їх, що християнин не повинен їсти свого ближнього. Лікарі, які зроблять їм щеплення від епідемій і лікуватимуть їх краще, аніж їхні чаклуни. Компанії, що забезпечать їх роботою. Тут відкриють школи, де їх навчать цивілізованих мов. Де вони навчаться вдягатися, молитися справжньому Богові, розмовляти по-християнському, а не тими мавпячими діалектами, якими вони розмовляють тепер. Поступово вони замінять свої варварські звичаї звичаями, притаманними сучасним освіченим людям. Якби вони знали, що ми для них робимо, вони цілували б нам ноги. Але їхній розум перебуває набагато ближче до розуму крокодила чи бегемота, аніж до вашого або мого. Тому ми самі вирішуємо, що для них краще, й примушуємо їх підписувати ці угоди, їхні діти та онуки подякують нам за них. І, думаю, мине не так багато часу, коли вони почнуть молитися Леопольдові Другому, як сьогодні моляться своїм фетишам та опудалам.

На якому місці біля великої річки було розбито цей табір? Він туманно споминав, що вони розбили його десь між Болобо й Чумбірі, а те плем’я належало до народу батеке. Але певності він не мав. Ці дані були записані в його щоденниках, якщо він міг так назвати купу нотаток, розкиданих по різних зошитах та окремих аркушах паперу протягом стількох років. Хай там як, а ту розмову він запам’ятав дуже добре. І той поганий настрій, із яким він ліг на своє розкладне ліжко після гострої розмови з Генрі Мортоном Стенлі. Чи не в ту саму ніч почала рватися на клапті його персональна трійця з трьох «С»? Доти він вірив, що колоніалізм знаходить своє виправдання в тих трьох «С»: християнство (cristianity), цивілізація (civilization) і комерція (commerce). Відтоді як став працювати скромним помічником бухгалтера на пароплавній лінії «Елдер Демпстер» у Ліверпулі, він зрозумів, що за поступ треба сплачувати певну ціну. Було неминуче, що творилися зловживання. У процесі колонізації брали участь не лише альтруїсти, такі як доктор Лівінґстон, а й усілякі ниці авантюристи, проте якщо підбити підсумки, то досягнення набагато перевищували втрати — так він тоді вважав. Але африканське життя показало йому, що на практиці все відбувалося далеко не так просто, як у теорії.

Протягом того року, коли він працював під його командуванням, не перестаючи захоплюватися зухвальством та вмінням, із яким Генрі Мортон Стенлі здійснював свою експедицію по майже невідомій території, що її омивала річка Конго та міріади її приток, Роджер Кейсмент зрозумів також, що дослідник був мандрівною таємницею. Усі розповіді про нього завжди перебували в суперечності одні з одними, в такий спосіб, що було неможливо зрозуміти, які були правдивими, а які вигаданими, і скільки було в деяких перебільшення та фантазії. Він належав до тих чоловіків, які не вміють робити різницю між реальністю й вигадкою.

Єдиною очевидністю була для нього переконаність у тому, що ідея великих благодіянь для тубільців не відповідала істині. Він довідався про це, наприклад, слухаючи десятників, які супроводжували Стенлі під час його подорожі в 1871–1872 роках, коли він вирушив на пошуки доктора Лівінґстона, вони розповідали, що та експедиція була набагато менш мирною, аніж ця, в якій він, безперечно, виконуючи інструкції самого Леопольда Другого, виявляв велику обережність у взаєминах із племенами, з чиїми вождями — чотириста п’ятдесятьма в загальній кількості — він мав підписати угоди про передачу їхніх земель та їхньої робочої сили. Події, про які розповідали брутальні чоловіки, які втратили людську подобу внаслідок тривалого перебування в джунглях, примушували волосся ставати дибом. Спалені села, вожді, яким відтинали голови або розстрілювали їхніх дружин та дітей, коли вони відмовлялися годувати учасників експедиції або надавати їм носіїв, провідників і мачетеро, що прорубували б їм дорогу в джунглях. Ці давні товариші Стенлі боялися його й вислуховували його догани мовчки та з опущеними очима. Але вони сліпо довіряли його рішенням і говорили з релігійною шанобливістю про його знамениту подорож тривалістю в дев’ятсот дев’яносто дев’ять днів між 1874 і 1877 роками, під час якої померли всі білі й велика частина африканців.

Коли в лютому 1885 року на Берлінській конференції, де не був присутній жоден конголезець, чотирнадцять головних держав, які брали там участь на чолі з Великою Британією, Сполученими Штатами, Францією та Німеччиною, великодушно подарували Леопольдові Другому, поруч із яким невідлучно перебував Генрі Мортон Стенлі, два з половиною мільйони квадратних кілометрів Конго та двадцять мільйонів його жителів, для того, щоб він «відкрив цю територію для комерції, заборонив рабство й цивілізував поган, навернувши їх на християнство», Роджер Кейсмент, якому щойно виповнився двадцять один рік і який уже рік жив в Африці, вітав цю подію. Так само вітали її всі службовці Міжнародної асоціації Конго, які в передбаченні цього дару працювали вже певний час на тій території, закладаючи основи для проекту, який мав намір здійснити монарх. Кейсмент був хлопець дужий, високий, стрункий, з чорним волоссям і чорною борідкою, глибокими сірими очима, мало схильний до жартів, лаконічний, схожий на дорослого зрілого чоловіка. Його турботи бентежили його товаришів. Хто з них міг сприйняти всерйоз оту мрію про «цивілізаторську місію Європи в Африці», яка не давала спокою молодому ірландцеві? Проте його цінували, бо він був працьовитим і міг завжди допомогти кожному, хто попросить, замінивши його в якійсь роботі або в комісії. Крім куріння, він, схоже, не мав жодних вад. Майже не пив міцних трунків, і коли під час привалів язики розв’язувалися від випитого спиртного й чоловіки починали говорити про жінок, то помічали, що він соромиться й хоче піти. Він був невтомний у переходах по джунглях і любив плавати в річках і лагунах, енергійно вимахуючи руками перед сонними бегемотами. Любив собак, і його товариші пригадували, як під час експедиції в 1884 році, в той день, коли дикий кабан угородив ікла в його фокстер’єра на ім’я Спіндлер, побачивши, як тварина стікає кров’ю з роздертого боку, він пережив нервову кризу. На відміну від решти європейців, які брали участь в експедиції, гроші його не цікавили. Його привела в Африку не мрія стати багатою людиною, а такі мало кому зрозумілі аргументи, як бажання принести прогрес дикунам. Він витрачав свою платню, що становила вісімдесят фунтів стерлінгів на рік, на частування товаришів. Сам він жив дуже скромно. Проте дбав про свій зовнішній вигляд, чепурився, мився й розчісував волосся під час привалів, так ніби перебував не в таборі, розбитому на галявині в лісі або на березі річки, а в Лондоні, Ліверпулі або в Дубліні. Він мав схильність до вивчення мов; опанував французьку та португальську й намагався засвоїти правильну вимову слів із африканських говірок у ті рідкісні дні, коли вони ставали табором біля якогось племені. Завжди записував усе, що бачив, у свої шкільні зошити. Хтось відкрив, що він пише вірші. Коли на цю тему пожартували, то сором’язливість ледве дозволила йому промурмотіти спростування. Він признався, що коли був малий, то батько шмагав його батогом, тому він терпіти не міг, коли наглядачі шмагали тубільців, що впускали на землю вантаж або не виконували наказів. Вигляд у нього майже завжди був замріяний.

Коли Роджер, що дуже повільно одужував від малярії, згадував про Стенлі, його опановували суперечливі почуття. Шукач пригод із Велсу бачив в Африці лише привід для авантюрних подвигів і персонального грабунку. Але хто міг би заперечувати, що він був одним із людей, чиї подвиги описані в міфах і легендах, людей, які зневажали смерть і лише завдяки своїй сміливості та амбіціям знаходили в собі сили, щоб прорватися за межі людських можливостей? Бачили, як він носив на руках дітей, чиї личка й тіла пожерла віспа, як давав пити зі своєї фляги тубільним жінкам, що помирали від холери або сонної хвороби, так ніби ніщо не могло його заразити. Ким був насправді цей чемпіон Британської імперії та амбіцій Леопольда Другого? Роджер не мав сумніву, що ця таємниця не розкриється ніколи і його життя завжди залишиться захованим за густою павутиною вигадок. Яким було його справжнє ім’я? Генрі Мортоном Стенлі цього чоловіка назвав комерсант із Нового Орлеана, який у далекі й туманні дні його юності був до нього великодушний і, мабуть, його всиновив. Ходили чутки, ніби його справжнє ім’я Джон Роулендс, але він нікому цього не казав. Нікому він також не розповідав, що народився у Велсі й дитинство його минуло в одному із сирітських притулків, куди приймали дітей без батька й матері, яких працівники охорони здоров’я підбирали на вулиці. Схоже, ще дуже юним він подався до Сполучених Штатів як охоронець на одному з вантажних кораблів і протягом Громадянської війни спочатку воював там як солдат у лавах конфедератів, а потім у війську янкі. Згодом, здається, він став журналістом і писав хроніки про походи першопрохідців на Захід і їхні битви з індіанцями. Коли газета «Нью-Йорк Геральд» послала його до Африки, на пошуки Дейвіда Лівінґстона, він не мав найменшого досвіду як дослідник. Як він зміг вижити, мандруючи дрімучими джунглями, схожий на людину, що шукає голку в сіні, і як йому вдалося знайти того, кого він шукав, в Уджіджі 10 листопада 1871 року, і хто, згідно з його хвалькуватою розповіддю, був приголомшений привітанням: «Маю честь зустріти доктора Лівінґстона, так я думаю?»

Одним із досягнень Стенлі, яким Роджер Кейсмент найбільше захоплювався у своїй юності, навіть більше, ніж його експедицією від витоків річки Конго до її впадіння в Атлантичний океан, було прокладення між 1879 і 1881 роками караванного шляху. Караванний шлях відкривав дорогу для європейської комерції від впадіння великої річки до величезної річкової лагуни, яка з роками стане називатися так само, як і дослідник, Стенлі-Пул. Згодом Роджер відкрив, що це було ще однією з передбачливих операцій короля Бельгії з метою створення інфраструктури, яка після Берлінської конференції 1885 року дозволила йому здійснювати освоєння цієї території. Стенлі був символом і виконавцем його задуму.

— І я, — не раз казав Роджер Кейсмент, ще перебуваючи в Африці, своєму другові Гербертові Ворду, — мірою того як починав усвідомлювати, що б означала Незалежна Держава Конго, — був одним із його працівників від самої першої миті.

Хоч і не зовсім, бо коли Роджер прибув до Африки, Стенлі вже протягом п’ятьох років відкривав караванний шлях, будівництво першої ділянки якого, від Віві до Ісанґвіли, на вісімдесят три кілометри вгору по річці Конго, де панували дрімучі вологі джунглі, змережані глибокими ущелинами, — а там, де гілля могутніх дерев затуляло сонце, росли дерева, поїдені червою, і тяглися смердючі болота, — було завершене 1880 року. Звідти й до Муянґи на відстані ста двадцятьох кілометрів річка Конго була судноплавною для досвідчених лоцманів, спроможних обминати водоверті, а коли починалися зливи й вода підіймалася, знаходити притулок на бродах та в печерах, щоб не налетіти на скелі, будучи підхопленими однією з бурхливих течій, які безперервно утворювалися та розпадалися. Коли Роджер почав працювати для Міжнародної асоціації Конго (МАК), яка починаючи з 1885 року перетворилася на Незалежну Державу Конго, Стенлі вже збудував, між Кіншасою і Додо, станцію, яку назвав Леопольдвіль. Був грудень 1881 року, за три роки до того, як Роджер прибув у джунглі, й чотири до легального утворення Незалежної Держави Конго. На той час це колоніальне володіння, найбільше в Африці, створене монархом, який ніколи не ступив ногою на його територію, було вже комерційною реальністю, до якої європейські комерсанти могли добутися через Атлантичний океан, долаючи перешкоду Нижнього Конго, непрохідного через бурхливі течії, круті зміни рівня води, покручені лабіринти водоспадів Лівінґстона, завдяки дорозі завдовжки майже в п’ятсот кілометрів, яку збудував Стенлі між Бомою та Віві і яка тяглася до Леопольдвіля та Пула. Коли Роджер прибув до Африки, зухвалі торговці, аванпости Леопольда Другого, почали проникати в глиб конголезької території й вивозити звідти перші вантажі слонової кістки, звіриних шкур і кошики з каучуком із регіону, де росло безліч дерев, які виділяли чорний сік, доступний для кожного, хто хотів зібрати його.

У свої перші роки перебування в Африці Роджер Кейсмент кілька разів подолав караванний шлях, угору по річці, від Боми та Віві до Леопольдвіля, а також униз по річці від Леопольдвіля до впадіння Конго в Атлантичний океан, де зелені й густі води розчинялися у воді солоній і де 1482 року каравела португальця Дієґо Као уперше проникла в глиб конголезької території. Роджер дослідив Нижнє Конго краще, аніж будь-який інший європеєць із тих, котрі жили в Бомі або Матаді, на тих двох осях, із яких бельгійська колонізація проникала в глиб континенту.

Усю решту свого життя Роджер жалкував — він сказав про це й тепер, у 1902 році, в самому розпалі нападу пропасниці, — що віддав перші вісім років свого життя в Африці, працюючи, як пішак на шаховій дошці, будівництву Незалежної Держави Конго, присвятивши цьому свій час, своє здоров’я, свої зусилля, свій ідеалізм і вірячй, що в такий спосіб він трудиться задля здійснення філантропічного задуму.

Іноді, шукаючи виправдань, він себе запитував: «Хіба міг я зрозуміти, що відбувається на цих двох із половиною мільйонах квадратних кілометрів, працюючи наглядачем або командиром групи в експедиції Стенлі в 1884 році та в експедиції північноамериканця Генрі Шелтона Сенфорда між 1886 і 1888 роками на станціях і факторіях, щойно побудованих на караванному шляху?» Він був тоді лише дрібною деталлю велетенського апарата, який тільки-но почав утворюватися, і ніхто, крім його лукавого творця та невеличкої групи його помічників, не знав, для якої мети він створюється.

А втім, у двох своїх розмовах із бельгійським королем, які відбулися 1900 року, коли Форін-Офіс призначило його консулом у Бомі, Роджер Кейсмент відчув глибоку недовіру до цього здоровенного чолов’яги, обвішаного орденами й медалями з довгою ретельно розчесаною бородою, грізним носом і очима пророка, який, знаючи, що він перебуває в Брюсселі в дорозі до Конго, запросив його на вечерю. Від розкішного інтер’єра того палацу з його м’якими килимами, кришталевими люстрами, схожими на павуків, дзеркалами в гравійованих рамах, східними статуетками в Роджера голова пішла обертом. Там було дванадцять запрошених, крім королеви Марії Енрікети та її дочки, принцеси Клементини і французького принца Віктора Наполеона. Монарх підтримував розмову до пізньої ночі. Він говорив як натхненний проповідник і коли описував жорстокість арабських комерсантів, які торгували рабами, що їх хапали на території Занзібару, в його суворому голосі лунали містичні ноти. Християнська Європа повинна покласти край цій торгівлі людською плоттю. Він висунув таку пропозицію, і вона стане внеском, який маленька Бельгія подарує цивілізації: вона визволить замучену людність аборигенів Африки від того жаху. Елегантні дами позіхали, принц Наполеон шепотів галантні компліменти на вухо своїй сусідці за столом, і ніхто не слухав музику оркестру, який виконував один із концертів Гайдна.

Наступного ранку Леопольд Другий покликав англійського консула, щоб вони могли поговорити віч-на-віч. Він прийняв його у своєму особистому кабінеті. Там було багато порцелянових дрібничок і статуеток із нефриту й слонової кості. Суверен пахнув одеколоном і мав нафарбовані нігті. Як і вчора, Роджер фактично не міг сказати ні слова. Король Бельгії говорив про своє донкіхотське завдання і про те, як нападають на нього газетярі та невдоволені політики. Звичайно, його підлеглі припускалися помилок і навіть ексцесів. Причина? Було нелегко найняти достойних і гідних людей, які погодилися б на ризик працювати в далекому Конго. Він просив консула повідомляти йому персонально, якщо він виявить непорядки на місці свого нового призначення. Король Бельгії справив на Роджера враження персонажа помпезного й самозакоханого.

Тепер, у 1902 році, через два роки після тієї зустрічі, про короля Бельгії також говорили, що цей монарх наділений розумом холодним і макіавеллівським. Незабаром по заснуванні Незалежної Держави Конго Леопольд Другий ухвалив 1886 року декрет, який оголошував як Domaine de la Couronne (Власністю Корони) двісті п’ятдесят тисяч квадратних кілометрів між річками Касаї й Рукі, що, як повідомили королю його дослідники — головним чином Стенлі, — були багаті на каучукові дерева. Ця територія залишилася поза будь-якими концесіями та приватними підприємствами, призначена для експлуатації на користь суверена. Міжнародна асоціація Конго була замінена як законне територіальне утворення Незалежною Державою Конго, чиїм єдиним президентом у trustee (довіреною особою) був Леопольд Другий.

Пояснивши міжнародній громадській опінії, що єдиний спосіб скасувати работоргівлю — це застосувати «сили правопорядку», король послав у Конго дві тисячі солдатів регулярного війська Бельгії, до якого мала бути додана міліція в десять тисяч тубільців, причому утримання тих сил мало взяти на себе конголезьке населення. Хоч більша частина того війська перебувала під командуванням бельгійських офіцерів, у його ряди, а надто в керівники міліції проникли люди найгіршого зразка: сутенери, колишні каторжники, авантюристи, зголоднілі за фортуною, що повиповзали з клоак і борделів половини Європи. Ця поліційна сила проникла, як проникає паразит у живий організм, у плетиво сіл, розкиданих в регіоні, територія якого дорівнювала території Європи, що простягалася від Іспанії до кордонів Росії, аби бути утримуваною спільнотою африканських аборигенів, яка не розуміла, що відбувається, крім того, що це лихо було чимось гіршим, аніж ловці рабів, сарана, червоні мурахи й заклинання, які навіювали сон смерті. Бо солдати та ополченці поліційної сили були жадібними, брутальними й ненаситними незалежно від того, чи йшлося про їжу, випивку, жінок, тварин, шкури, слонову кістку й загалом про все, що можна було пограбувати, з’їсти, випити, продати або зґвалтувати.

Розпочавши в такий спосіб експлуатацію конголезців, гуманітарний монарх водночас почав роздавати концесії підприємствам, щоб згідно з іншим мандатом, який він одержав, «відкрити через комерцію дорогу до цивілізації для тубільців Африки». Деякі комерсанти померли від болотяної пропасниці, зміїних укусів або з’їдені хижаками через своє незнання джунглів, а інші, яких було не так багато, полягли від отруєних стріл і списів аборигенів, які наважувалися збунтуватися проти цих чужоземців зі зброєю, що гуркотіла, мов грім, або спалахувала, мов блискавка, які їм пояснювали, що згідно з угодами, які підписали їхні вожді, вони повинні покинути свої засіяні поля, свою риболовлю, своє полювання, свої ритуали і свою повсякденну діяльність і перетворитися на провідників, носіїв, мисливців і збирачів каучуку, не одержуючи за це ніякої платні. Велика кількість концесіонерів, друзів і фаворитів бельгійського монарха, нажили за короткий час велике багатство, а надто він сам.

Згідно з режимом концесій, компанії накочувалися на Незалежну Державу Конго концентричними хвилями, проникаючи щоразу далі у величезний регіон, який омивався Середнім та Верхнім Конго й павутиною річок, що впадали в нього. На територіях своїх володінь вони втішалися суверенною владою. Перебуваючи під заступництвом поліції, вони покладалися також на власну міліцію, на чолі якої завжди перебував колишній військовий, колишній тюремник, колишній в’язень або колишній утікач, декотрі з яких ставали знаменитими на всю Африку своїм жорстоким дикунством. За кілька років Конго перетворилося на першого світового виробника каучуку, який цивілізований світ вимагав у все більших кількостях, щоб поставити на колеса свої карети, автомобілі, залізничні вагони, — одне слово, щоб задіяти всі системи транспорту, щоб виробляти більше й більше одягу, прикрас, іригаційних споруд.

Про все це майже нічого не знав Роджер Кейсмент протягом тих вісьмох років — від 1884 до 1892, — коли, обливаючись потом, страждаючи від болотяної пропасниці, підсмажуючись на африканському сонці і здобуваючи шрами, подряпини та синці від рослинних колючок і тваринних пазурів, він тяжко трудився, створюючи комерційну та політичну систему Леопольда Другого. Завдяки чому він зрештою зрозумів, що емблемою колонізації на цих неозорих територіях був канчук.

Хто винайшов той делікатний, зручний і ефективний інструмент, призначений розбуркувати, залякувати й карати лінощі, незграбність і дурість двоногих істот ебенового кольору, які ніколи не навчилися працювати так, як чекали від них колоні затори, чи то йшлося про роботу на полі, чи про здачу маніоки (кванґо), м’яса антилопи або дикого кабана та інших продуктів харчування, які колонізатори вимагали від кожного села й кожної родини, чи то про утримання робітників, що трудилися на користь уряду? Подейкували, що винахідником був капітан поліційної сили, на прізвисько месьє Канчук, бельгієць із першої хвилі, чоловік у всіх відношеннях практичний і наділений багатою уявою, обдарований гострою спостережливістю, бо зрозумів раніше, аніж будь-хто, що з неймовірно твердої шкіри бегемота можна виготовити канчук набагато міцніший і такий, що завдає набагато дошкульнішого болю, аніж ті, що їх раніше виготовляли з кишок морських їжаків та хижаків породи котячих, вузлувату мотузку, спроможну створювати більше опіків, крові, шрамів та болю, аніж будь-який інший інструмент покарання, і водночас легку й функціональну, бо, вставляючи її в маленьку рукоять із дерева, наглядачі, десятники, охоронці, керівники груп могли заткнути її собі за пояс або повісити через плече, майже не відчуваючи, що несуть її на собі — така легенька вона була. Одна її присутність у членів поліційної сили створювала ефект страху: очі у негрів розширювалися, негритянки та негритята, коли її помічали, то білки очей на їхніх кольорових або синіх обличчях перелякано блищали, уявляючи, як після кожної їхньої помилки або хибного кроку канчук розітне повітря зі свистом, який неможливо ні з чим сплутати, і впаде на їхні ноги, сідниці й плечі, витиснувши з них розпачливий зойк.

Одним із перших концесіонерів у Незалежній Державі Конго був північноамериканець Генрі Шелтон Сенфорд. Він був агентом і лобістом Леопольда Другого перед урядом Сполучених Штатів і головним виконавцем його стратегії, завдяки якій великі держави віддали йому Конго. У червні 1886 року було утворено Дослідницьку експедицію Сенфорда (ДЕС) для торгівлі слоновою кісткою, жувальною гумкою, каучуком, пальмовою олією і міддю на всій території Верхнього Конго. Іноземці, які працювали в Міжнародній асоціації Конго, такі як Роджер Кейсмент, були перекинуті в ДЕС, а на їхні посади призначені бельгійці. Роджер перейшов служити в Дослідницьку експедицію Сенфорда за платню в сто п’ятдесят фунтів стерлінгів на рік.

Він почав працювати у вересні 1886 року, як агент, якому було доручено опікуватися складами та транспортом у Матаді — мовою кіконґо це слово означає «камінь». Коли Роджер там прилаштувався, ця станція, побудована на караванному шляху, була лише галявиною, прорубаною мачете в джунглях на берегах великої річки. Саме туди допливла чотири століття тому каравела Дієґо Као, й португальський мореплавець вирубав на скелі своє ім’я, яке досі можна було прочитати. Компанія німецьких архітекторів та інженерів почала будувати там перші будинки з дерева, доставленого з Європи — привозити дерево в Африку! — а також причали і склади, коли раптом одного ранку — Роджерові добре запам’яталися ті події — цю роботу урвав гуркіт, схожий на гуркіт землетрусу, й на галявину вибігло стадо слонів, які майже стерли з лиця землі ще недобудоване селище. Протягом шістьох, вісьмох, п’ятнадцятьох, вісімнадцятьох років Роджер Кейсмент спостерігав, як це маленьке селище, яке він почав будувати власними руками, щоб воно послужило складом товарів для Дослідницької експедиції Сенфорда (ДЕС), розширювало свої кордони, підіймаючись на пологі навколишні пагорби, як дерев’яні кубічні двоповерхові будинки поселенців обростали широкими терасами, дахами конічної форми, садками, вікнами, захищеними металевою сіткою, утворюючи вулиці, майдани та заповнюючись дедалі більшою кількістю людей. Крім невеличкої католицької церкви, в Кінканді існувала тепер, у 1902 році, набагато більша, церква Святої Діви Посередниці, а також баптистська місія, аптека, шпиталь із двома лікарями й кількома черницями, що працювали медичними сестрами, пошта, прегарна залізнична станція, комісаріат, суд, кілька митниць, які мали власні склади, велика пристань і крамниці, в яких продавали одяг, харчові продукти, консерви, капелюхи, черевики й інструменти для обробітку землі. Навколо міста поселенців виросло барвисте передмістя баконґо, хатин з очерету й глини. Тут, у Матаді, часто казав собі Роджер, набагато більшою мірою, ніж у столиці, Бомі, була присутня Європа цивілізації, сучасності та християнської релігії. Матаді вже мало невеличке кладовище на пагорбі Тундува, неподалік від місії. З цієї височини було добре видно обидва береги та звивисту смугу річки. Там ховали європейців. У місто та в порт допускалися лише тубільці, що працювали слугами або носіями й мали спеціальні перепустки. Будь-якого іншого аборигена, що наважувався перетнути ці кордони, навічно виганяли з Матаді, примусивши його заплатити штраф й оперезавши кількома ударами канчука. Ще в 1902 році головний губернатор міг похвалитися, що ані в Бомі, ані в Матаді не зареєстровано жодного грабунку, вбивства або зґвалтування.

З тих двох років, протягом яких він працював у Дослідницькій експедиції Сенфорда, Роджер Кейсмент назавжди запам’ятає два епізоди: перевезення «Флориди» протягом кількох місяців із Банани, крихітного порту біля впадіння річки Конго в Атлантичний океан, і випадок із лейтенантом Франкі, якого Роджер, порушивши один раз досконалу врівноваженість свого духу, з якої так часто жартував його друг Герберт Ворд, мало не вкинув у водоверті річки Конго й від якого лише чудом не одержав кулю в лоб.

«Флорида» була важливим кораблем, який ДЕС перетягла до Боми, щоб використовувати його як торговельне судно на ділянках Середнього й Верхнього Конго, тобто по той бік Кришталевих гір. Водоспади Лівінґстона, тобто низка водоспадів, які відокремлювали міста Бома й Матаді від Леопольдвіля, закінчувалися водовертями, що їх називали Казаном Диявола. Починаючи звідти, в напрямку на схід, річка була судноплавною на тисячі кілометрів. Але в напрямку на захід вона втрачала тисячу футів висоти, спускаючись до моря, що на багатьох ділянках робило її несудноплавною. Щоб доставити «Флориду» по землі до Стенлі-Пула, корабель розібрали на сотні деталей, які, класифіковані й розкладені по ящиках, здійснили подорож на плечах тубільних носіїв на 478 кілометрів по караванному шляху. Роджерові Кейсменту було доручено перенесення найбільшої і найважчої частини корабля: його корпусу. Він усе зробив. Простежив за будівництвом величезного воза, на який був повантажений корпус і сам таки найняв сотню носіїв та мачетеро, що тягли через вершини й ущелини Кришталевих гір величезний вантаж, прорубуючи собі дорогу мачете. Він також наглядав за вирівнюванням схилів та будівництвом захисних насипів, розбивав табори, де можна було підлікувати хворих і покалічених, придушував бійки між представниками різних етнічних груп, організовував чергування й охорону, розподілення їжі та полювання й риболовлю, коли харчів не вистачало. То були три місяці ризику й занепокоєнь, але також ентузіазму й усвідомлення того, що ти твориш прогрес і успішно воюєш проти вороже налаштованої природи. І Роджер повторював собі багато разів у майбутні роки, що він тоді домігся таких успіхів, жодного разу не застосувавши канчук і не дозволяючи зловживати ним тим десятникам, яких називали «занзібарцями», бо вони прийшли сюди із Занзібара, столиці работоргівлі, й мали звичай поводитися з тією жорстокістю, яка притаманна тим, хто торгує рабами.

Коли «Флориду» доставили у велику річкову лагуну Стенлі-Пула, знову зібрали її й спустили на воду, Роджер відбув кілька подорожей на цьому кораблі по Середньому й Верхньому Конго, наглядаючи за вантаженням і перевезенням товарів Дослідницької експедиції Сенфорда до тих місць, які через багато років він знову відвідає протягом своєї подорожі до пекла в 1903 році: Болобо, Луколели, регіону Іребу й, нарешті, станції на екваторі, яку назвали Кокільатвіль.

Пригода з лейтенантом Франкі, який, на відміну від Роджера, не відчував ніякої відрази до канчука й охоче ним користувався, сталася під час повернення з подорожі до лінії екватора, десь за півсотні кілометрів угору по річці від Боми, в маленькому селі, що не мало назви. Лейтенант Франкі, який командував вісімкою солдатів Поліційної сили — усі вони були тубільцями, — здійснював каральну експедицію, намагаючись розв’язати вічну проблему чорноробів. Завжди бракувало людей, які погоджувалися б переносити товари експедиціям, що здійснювали подорожі від Боми-Матаді до Леопольдвіля-Стенлі-Пула та у зворотному напрямку. Позаяк племена чинили опір, не бажаючи надавати своїх людей для цієї виснажливої праці, то вряди-годи Поліційна сила, а іноді й приватні концесіонери організовували вторгнення в непокірні села, в яких вони не тільки хапали і зв’язували у вервечки чоловіків, спроможних працювати, а й спалювали по кілька хат, конфісковували шкури, слонову кістку і тварин, давали доброї хлости вождям, щоб у майбутньому вони ліпше виконували укладені домовленості.

Коли Роджер Кейсмент і його невеличка компанія з п’ятьох носіїв та одного «занзібарця» увійшли до села, три або чотири хати вже були перетворені на попіл, а місцеві жителі повтікали. Винятком був лише хлопчик; майже дитина, чиї руки й ноги були прив’язані до забитих у землю кілків, а по його спині гуляв канчук — так лейтенант Франкі виливав на нього своє невдоволення. Як правило, людей шмагали не офіцери, а солдати. Але лейтенант, безперечно, був розлютований тим, що всі чоловіки повтікали, й хотів помститися. Червоний від гніву, мокрий від поту, він гучно сопів за кожним ударом. Франкі не звернув ніякої уваги на появу Роджера з його групою. Обмежився лише тим, що нахилив голову у відповідь на його привітання і не урвав шмагання. Хлопець, мабуть, знепритомнів уже кілька хвилин тому. Його спина й ноги перетворилися на криваву масу, й Роджерові запам’яталася одна дрібниця: повз голе тіло повзла колона мурашів.

— Ви не маєте права цього робити, лейтенанте Франкі, — сказав він йому французькою мовою. — Годі, кінчайте!

Офіцер дрібного рангу опустив канчук і подивився на силует високого чоловіка, бородатого, неозброєного, який тримав у руках палицю, що нею намацував твердий ґрунт і розгортав листя під час ходи. Біля його ніг метушився невеличкий собака. Від подиву кругле обличчя лейтенанта втратило червоний колір і вкрилося блідістю, потім знову густо почервоніло.

— Хто вам це сказав? — заревів він.

Роджер побачив, як він випустив із рук канчука й засунув руку за пояс, звідки визирала рукоять револьвера. За одну секунду він зрозумів, що розлючений офіцер може вистрелити. Роджер відреагував дуже швидко. Перш ніж той устиг вихопити зброю, він схопив його за шию, а другою рукою вибив у нього револьвер, якого той уже стискав у пальцях. Лейтенант Франкі намагався вирватися з пальців, які здавили йому шию. Очі в нього вибалушилися, наче Е жаби.

Восьмеро солдатів Поліційної сили, які споглядали шмагання, покурюючи, не зворухнулися, але Роджер мав усі підстави думати, що, невдоволені побаченим, вони тримали руки на рушницях і лише чекали наказу начальника, щоб їх задіяти.

— Мене звати Роджер Кейсмент, я працюю на ДЕС, і ви дуже добре знаєте мене, лейтенанте Франкі, бо кілька разів ми грали з вами в покер у Матаді, — сказав Роджер, нахилившись, щоб підібрати револьвер, і повертаючи його лейтенантові спокійним жестом. — Те, як ви шмагали цього хлопця, є злочином, незалежно від його провини. Як офіцер Поліційної сили, ви це знаєте краще за мене, бо, поза всяким сумнівом, вам відомі закони Незалежної Держави Конго. Якщо цей хлопець помре від вашого шмагання, ваша совість звинуватить вас у вбивстві.

— Коли я вирушив до Конго, то про всяк випадок залишив свою совість у своїй країні, — сказав офіцер. Тепер у нього на обличчі був насмішкуватий вираз і, схоже, він запитував себе, хто перед ним такий: клоун чи божевільний. Його істерія розвіялася. — Вам пощастило, що ви діяли так швидко, бо інакше я пустив би вам кулю в лоб. Мене лише підвищили б на службі за те, що я вбив англійця. Хай там як, а я вам раджу не втручатися, як ви втрутилися тепер, у дії моїх колег із Поліційної сили. У них поганий характер, і з ними ви можете вклепатися в набагато серйознішу проблему, аніж зі мною.

Гнів йому минув, і тепер він здавався засмученим. Помурмотів, що хтось, либонь, попередив місцевих жителів про його прибуття. Тепер йому доведеться повернутися в Матаді з порожніми руками. Він не сказав нічого, коли Кейсмент наказав своїм підлеглим розв’язати хлопця, покласти його в гамак і, почепивши гамак між двома жердинами, вирушив у напрямку Боми. Коли через два дні вони прийшли туди, то, попри свої рани та втрачену кров, хлопець не помер. Роджер залишив його на санітарному посту. Він звернувся в суд із позовом на лейтенанта Франкі за зловживання владою. Протягом двох наступних тижнів його двічі викликали, щоб він сформулював своє звинувачення, й під час тривалих і дурних допитів судді він зрозумів, що його позов здадуть в архів, а лейтенанта Франкі не буде навіть попереджено.

Коли нарешті суддя відхилив його позов за браком доказів і в зв’язку з тим, що жертва відмовилася підтвердити його звинувачення, Роджер Кейсмент покинув службу в Дослідницькій експедиції Сенфорда і знову став працювати під командою Генрі Мортона Стенлі — тепер кіконґо регіону нагородили його прізвиськом Була Матаді (Руйнівник Каменів) — на залізниці, яку той почав будувати паралельно до караванного шляху, від Боми й Матаді до Леопольдвіля-Стенлі-Пула. Хлопець, якого відшмагали, залишився працювати з Роджером і став відтоді його служником, помічником і товаришем у мандрах по Африці.

А що він ніколи не міг сказати, як його звуть, то Кейсмент нагородив його ім’ям Чарлі. Він мав тоді шістнадцять років.

Відмова Роджера Кейсмента служити в Дослідницькій експедиції Сенфорда стала наслідком суперечки з одним із керівників компанії. Проте він не нарікав, бо працюючи зі Стенлі на будівництві залізниці, — хоч ця робота й вимагала від нього величезної затрати фізичних сил, — він повернув собі ілюзію, з якою приїхав до Африки. Розчищати джунглі й підривати скелі, готуючи ґрунт для укладання шпал та рейок залізничної колії було тією працею першопрохідця, про яку він мріяв. Ті години, які він проводив в умовах негоди, смажачись під гарячим сонцем або мокнучи під тропічними зливами, керуючи працею чорноробів або мачетеро, віддаючи накази «занзібарцям», стежачи, щоб бригади добре виконували свою роботу, трамбуючи, розрівнюючи, укріїїлюючи ґрунт і розтягуючи на всі боки купи зрізаного та зрубаного гілля, були для нього годинами зосередженості й відчуття, що він виконує роботу, яка однаковою мірою принесе користь європейцям і африканцям, колонізаторам і колонізованим. Герберт Ворд сказав йому одного дня: «Коли я з тобою познайомився, ти здався мені лише авантюристом, шукачем пригод. Але тепер я знаю, що ти містик».

Роджерові набагато менше подобалося виходити з лісу в села, намагаючись найняти там носіїв та мачетеро для роботи на залізниці. Нестача робочих рук стала проблемою номер один мірою того, як зростала Незалежна Держава Конго. Попри «угоди», які вони попідписували, вожді тепер, коли зрозуміли, про що йдеться, не дозволяли жителям своїх сіл іти розчищати дороги, будувати станції і склади або збирати каучук. Роджер домігся, коли працював у Дослідницькій експедиції Сенфорда, щоб для подолання цього опору, попри відсутність законних зобов’язань, компанія давала своїм робітникам невеличку платню, переважно товарами. Інші компанії також почали це робити. Але навіть у такий спосіб наймати для роботи тубільців було дуже важко. Вожді заявляли, що не можуть відпустити людей, які їм потрібні для обробітку полів та полювання й риболовлі, що давали їм засоби до існування. Дуже часто перед появою наймачів чоловіки працездатного віку ховалися в чагарях або в густій траві. Тоді держава стала вдаватися до каральних експедицій, насильницьких наймань і до практики замикати жінок у так званих maisons d’otages (будинках заручників), аби домогтися, щоб їхні чоловіки не ховалися й не втікали.

І в експедиції Стенлі, і в експедиції Генрі Шелтона Сенфорда Роджерові часто доручали перемовини з тубільними громадами про наймання аборигенів. Завдяки тій легкості, з якою йому давалися мови, він умів порозумітися на кіконґо й лінґала, а згодом і на суахілі — хоч завжди з допомогою перекладачів. Коли тубільці чули, як він намагається говорити їхньою ламаною мовою, їхні серця завжди пом’якшувалися. Його лагідні манери, його терпіння, його шанобливе ставлення полегшували спілкування, не кажучи вже про ті подарунки, які він їм привозив: мотузки, ножі та інші речі домашнього використання, а також скляні прикраси, що так їм подобалися. Він мав звичай повертатися в табір із гуртом чоловіків, найнятих для розчистки лісу та перенесення вантажу. Він здобув собі славу «друга негрів», на яку декотрі з його товаришів дивилися співчутливо, тоді як іншим, насамперед офіцерам Поліційної сили, вона вселяла зневагу.

Ці відвідини племен завжди псували настрій Роджерові, а з роками все більше й більше. Спочатку він відвідував їх охоче, бо це давало йому змогу задовольняти свою цікавість і довідуватися більше про звичаї, мову, манеру вдягатися, діяльність, їжу, танці й співи, релігійну практику народів, що застоялися у глибині віків і в яких примітивна, чиста й простодушна невинність змішувалася зі звичаями жорстокими, такими, наприклад, як приносити в жертву дітей-близнят — традиція, що існувала в деяких племенах, — або вбивати певну кількість слуг, — майже завжди вони були рабами, — щоб ховати їх біля своїх вождів, і практика канібалізму, що існувала в деяких племенах, яких через це боялися й ненавиділи в решті спільнот. Після таких перемовин його опановувало дедалі сильніше почуття гіркого розчарування, відчуття того, що він грає у брудну гру з цими людьми з іншого часу, які попри всі свої намагання ніколи не зможуть зрозуміти його правильно, й тому, хоч як намагався він пом’якшити несправедливий характер цих домовленостей, його мучила совість, яка нагадувала йому, що він діє проти своїх переконань, проти моралі й «первісного принципу» — так він називав Бога.

Тому в кінці грудня 1888 року, не пробувши й року на будівництві залізниці Стенлі, він покинув ту роботу й пішов працювати в баптистську місію в Нґомбе Лютете, якою керувало подружжя місіонерів Бентлі. Він ухвалив своє рішення несподівано, після розмови, яка почалася в сутінки й тривала до світанку в одному з будинків кварталу поселенців у Матаді, з персонажем, який перебував там проїздом. Теодор Горт був колишнім офіцером британського військово-морського флоту. Він покинув британський флот, щоб стати баптистським місіонером у Конго. Баптисти перебували там відтоді, як доктор Дейвід Лівінґстон почав досліджувати африканський континент і проповідувати євангелізм. Вони відкрили свої місії в Палабалі, Банза-Мантеке, Нґомбе Лютете й нещодавно освятили ще одну в Стенлі-Пулі. Теодор Горт, гість цих місій, збавляв свій час, подорожуючи від однієї до іншої, допомагаючи пасторам і шукаючи можливість відкрити нові центри. Та розмова справила на Роджера Кейсмента враження, яке він пам’ятатиме протягом решти свого життя і яке в ті дні, коли він одужував від своєї третьої болотяної пропасниці, в середині 1902 року, він зміг пригадати в усіх її подробицях.

Ніхто не зміг би собі уявити, слухаючи, як говорить Теодор Горт, що він був бойовим офіцером і, служачи на флоті, брав участь у важливих воєнних операціях британського військовоморського флоту. Він не говорив ані про своє минуле, ані про своє приватне життя. Це був п’ятдесятирічний чоловік елегантного вигляду, з інтелігентними манерами. У ту спокійну ніч у Матаді, без дощу й без хмар, із небом, усіяним зорями, віддзеркаленими у водах річки, й під уривчастий шум гарячого вітру, який ворушив їм волосся, Кейсмент і Горт, лежачи у двох поруч підвішених гамаках, повечерявши, розпочали розмову, що, як думав спочатку Роджер, триватиме лише доти, доки прийде сон, і буде лише тим обміном повсякденними думками, який швидко забувається. Проте як тільки почалася та розмова, щось примусило битися його серце сильніше, аніж зазвичай. Він відчув себе заколисаним делікатністю й теплотою голосу пастора Горта, йому закортіло поговорити з ним на теми, на які він ніколи не говорив зі своїми товаришами по роботі, — лише кілька разів із Гербертом Вордом, — а тим більше зі своїми начальниками. Свою стурбованість, свої тривоги й сумніви він звик приховувати, ніби йшлося про щось фатальне й заборонене. Чи мало все це якийсь глузд? Чи європейська авантюра в Африці була такою, про яку говорили, яку описували, в яку вірили? Чи принесла вона із собою цивілізацію, поступ, сучасні цінності через комерцію та євангелізацію? Чи можна назвати цивілізаторами тих звірів із Поліційної сили, які грабували все, що могли, під час своїх каральних експедицій? Скільки людей із тих, які приїхали колонізувати Африку — комерсанти, солдати, чиновники, авантюристи, — почували бодай найменшу повагу до тубільців і вважали їх своїми братами або, щонайменше, людськими створіннями? П’ять відсотків? Один на сотню людей? Істина полягала в тому, що за ті роки, які він тут прожив, можна було на пальцях порахувати європейців, що не ставилися б до негрів, як до тварин, позбавлених душі, тварин, яких можна обманювати, визискувати, шмагати, навіть убивати без найменшого каяття.

Теодор Горт мовчки вислухав вибух гірких почуттів молодого Кейсмента. Коли він заговорив, то не здавався здивованим тим, що тільки-но почув. Навпаки, він визнав, що його також уже багато років тому опанували глибокі сумніви. Але, принаймні в теорії, поняття «цивілізації» не позбавлене певного глузду. Хіба не є жорстокими обставини, в яких живуть тубільці? Рівень їхньої гігієни, їхні забобони, відсутність елементарних знань про людське здоров’я — хіба все це не призводить до того, що вони мруть, як мухи? Хіба не трагічне їхнє життя, яке минає на межі простого виживання? Європа може багато чого їм дати, щоб вони вийшли зі свого примітивного стану. Щоб відмовилися від певних варварських звичаїв, наприклад, принесення в жертву хворих дітей, що має місце в багатьох спільнотах, від воєн, у яких вони вбивають одні одних, від рабства й людожерства, що досі практикуються в певних місцевостях. І хіба не добре для них, що вони можуть пізнати правдивого Бога, замінити ідолів, яким вони поклоняються, християнським Богом, Богом співчуття, любові й справедливості? Звичайно, сюди звалося багато поганих людей, іноді найгірших покидьків Європи. Хіба цьому не можна запобігти? Треба домогтися, щоб сюди прийшли добрі люди й добрі речі зі Старого Континенту. Не жадібність торговців із брудною душею, а науки, закони, освіта, природжені права людини, християнська етика. Уже пізно повернутися назад, чи не так? Марно запитувати, добра колонізація чи погана, чи якщо дозволити конголезцям жити життям, яким вони жили досі, без європейців, то вони житимуть краще, аніж тепер. Коли події не можна повернути назад, то не має сенсу запитувати себе, чи було б ліпше, якби вони не відбулися. Буде набагато більше глузду в тому, щоб навернути їх на добрий шлях. Завжди існувала можливість випрямити покручене. Хіба не цього навчав нас Христос?

Коли уже вранці Роджер Кейсмент запитав, чи можливо для такої світської людини, як він, що ніколи не була дуже релігійною, працювати в одній з місій, які баптистська церква відкрила в регіоні Нижнього й Середнього Конго, Теодор Горт лише засміявся.

— Гадаю, Бог нічого не має проти, — вигукнув він. — Подружжя Бентлі, які працюють у місії Нґомбе Лютете, потребують світського помічника, який допоміг би їм навести лад у бухгалтерії. А тепер запитайте мене, чи наша зустріч не була такою вже випадковою? Чи не була вона однією з тих пасток, які влаштовує іноді Бог, прагнучи нагадати нам, що Він завжди поруч і що ми ніколи не повинні втрачати надію?

Праця Роджера від січня до березня 1889 року в місії Нґомбе Лютете, хоч і тривала короткий час, була напруженою й дозволила йому вийти зі стану непевності, в якому він перебував протягом певного часу. Він заробляв лише десять фунтів на місяць, на які мусив жити, та коли він бачив, як містер Вільям Голмен Бентлі та його дружина працюють від ранку до пізньої ночі з таким піднесенням та переконаністю, й поділяючи разом із ними життя місії, яка була не тільки релігійним центром, а й амбулаторією, місцем, де робилися щеплення, школою, крамничкою, де можна було купити всілякі товари, місцем новин, консультацій і порад, колоніальна авантюра здавалася йому менш брутальною, більш розумною і навіть цивілізаційною. Це почуття підкріплювалося також тим фактом, що навколо цього подружжя утворювалася невеличка африканська спільнота навернених до реформістської церкви, що як своїм одягом, так і хоровим співом, який щодня репетирували для недільної служби, а також своїми успіхами в навчанні грамоти та християнської доктрини, здавалося, залишили позаду життя в племені й починали жити новим життям, сучасним і християнським.

Його робота не обмежувалася підрахуванням прибутків і витрат місії. Це забирало в нього небагато часу. Він робив усе, починаючи від підмітання листя та скошування трави на невеличкій галявині навколо місії — то була повсякденна боротьба з рослинністю, що вперто намагалася відвоювати територію, яку в неї забрали, — до полювання на леопарда, який пожирав птицю в коралі. Він також перевозив усяку всячину по дорозі або по річці, в невеликому човні — хворих, інструменти, робітників і наглядав за діяльністю розташованої на території місії крамниці, де тубільці з навколишніх сіл могли продавати й купувати різні товари. Головним чином, там відбувався натуральний обмін, але знаходили застосування також бельгійські франки та фунти стерлінгів. Подружжя Бентлі глузувало з його неспроможності до торгівлі та його марнотратності, бо всі ціни здавалися Роджерові високими, і він хотів їх знизити, хоч у такий спосіб позбавляв місію невеликої різниці в цінах, яка дозволяла їй трохи покращувати свій убогий бюджет.

Попри приязнь, яку він став відчувати до Бентлі, та той мир у душі, який він відчував, працюючи з ними поруч, Роджер знав від самого початку, що його перебування в місії Нґомбе Лютете буде короткочасним. Його праця була достойною й альтруїстичною, але він мав відчуття, що його лише супроводжує віра, яка надихала Теодора Горта й подружжя Бентлі, віра, якої в нього не було, хоч він і намагався наслідувати її ритуали та вияви, слухаючи коментоване читання Біблії, відвідуючи уроки Святого Письма та недільні служби. Він не був ані атеїстом, ані агностиком, був кимось набагато більш невизначеним, чоловіком байдужим, який не заперечував існування Бога — «первісного принципу», — але неспроможний почувати себе затишно в лоні церкви, бути поєднаним братерським почуттям з іншими вірними, частиною нерозлучної громади. Він намагався пояснити свою позицію в тій тривалій розмові в Матаді з Теодором Гортом, але почував себе тупим і спантеличеним. Колишній моряк заспокоїв його: «Я чудово розумію вас, Роджере. Бог має свої методи. Він уселяє в наші серця неспокій і тривогу, але ніколи не підштовхує нас. Аж поки навколо вас усе засяє — і ось Він перед вами. Це неодмінно станеться, ось побачите».

Протягом тих трьох місяців, принаймні, нічого такого не сталося. Тепер, у 1902 році, через тринадцять років по тому, він і далі перебував у релігійній непевності. Пропасниця його відпустила, він лише втратив чимало ваги й хоч іноді марив унаслідок слабкості, проте повернувся до своїх обов’язків консула в Бомі. Він зробив візит губернаторові та іншим представникам влади. Знову почав грати в шахи та в бридж. Сезон дощів був у повному розпалі й мав тривати багато місяців.

У кінці березня 1889 року, коли закінчився його контракт із превелебним Вільямом Голменом Бентлі й після п’ятьох років відсутності, він уперше повернувся до Англії.

V

— Прийти сюди було одним із найтяжчих завдань, які мені довелося виконувати у своєму житті, — сказала Аліса замість привітання, простягуючи йому руку. — Я вже думала, мені це ніколи не вдасться. Але нарешті ось я перед тобою.

Аліса Стопфорд Ґрін зберігала вигляд особи холодної, раціональної, чужої будь-якій сентиментальності, але Роджер знав її надто добре, аби зрозуміти, що вона схвильована до нутра кісток. Він помітив легеньке тремтіння в її голосі, що його вона не змогла приховати, і швидке посіпування її ніздрів, яке з’являлося завжди, коли щось її турбувало. Вона вже наближалася до межі в сімдесят років, але зберегла дівочі форми тіла. Зморшки не стерли свіжості з її веснянкуватого обличчя та інтелігентності. Вона була вдягнена зі своєю стриманою елегантністю: у світлий костюм, легку блузку й черевики на високих підборах.

— Яку радість ти мені принесла, моя люба Алісо, яку радість, — сказав Роджер Кейсмент, узявши її за обидві руки. — Я вже не вірив, що мені пощастить знову з тобою зустрітися.

— Я принесла тобі кілька книжок, солодке печиво та дещо з одягу, але все у мене забрали охоронці на вході, — сказала вона, скрививши гримасу безпорадності. — Співчуваю тобі. Ти почуваєш себе гаразд?

— Так, так, — сказав Роджер, не змігши приховати тривоги в голосі. — Ти так багато робиш для мене останнім часом. Ще немає новин?

— Засідання Кабінету міністрів відбудеться в четвер, — сказала вона. — Мені відомо з надійних джерел, що твою справу поставлено першою в порядку денному. Ми робимо все можливе й навіть неможливе, Роджере. Під проханням близько півсотні підписів, їх поставили всі важливі люди. Вчені, митці, письменники, політики. Джон Дівой запевняє нас, що в будь-яку хвилину може надійти телеграма від Президента Сполучених Штатів Америки до англійського уряду. Усі наші друзі мобілізувалися, щоб знешкодити, я хочу сказати, щоб нейтралізувати ганебну кампанію в пресі. Тобі про неї відомо чи ні?

— Дуже туманно, — сказав Кейсмент із невдоволеним жестом. — Новини із зовнішнього світу сюди не доходять, і тюремники мають наказ не пропускати до мене жодного слова. Один шериф іноді це робить, але тільки для того, щоб допекти мені. Ти віриш у те, що сьогодні для мене існує якась можливість, Алісо?

— Звичайно, вірю, — твердо відповіла вона, але Кейсментові здалося, що це жаліслива брехня. — Усі мої друзі запевняють мене, що кабінет одностайно висловиться на твою користь. Якщо є бодай один міністр, який не хоче смертної кари, ти врятований. І схоже, твій колишній начальник у Форін-Офісі, сер Едвард Ґрей, налаштований проти. Не втрачай надії, Роджере.

Цього разу шериф Пентонвілської в’язниці не був присутній у кімнаті побачень. Лише молодий і стриманий охоронець стояв до них спиною і дивився в коридор крізь ґрати на дверях, удаючи, ніби йому зовсім нецікаво, про що там розмовляють Роджер та жінка-історик. «Якби всі тюремники в Пентонвілській в’язниці виявляли таку стриманість, то життя тут стало б набагато терпимішим», — подумав Роджер. Він згадав що досі не запитав Алісу про події в Дубліні.

— Я знаю, що коли відбулося повстання на Святий тиждень, Скотленд-Ярд обшукав твій дім на Ґросвінор-роуд, — сказав він. — Бідолашна Аліса. Тобі довелося пережити дуже прикрі хвилини.

— Не такі вже й прикрі, Роджере. Вони забрали багато паперів. Особисті листи, рукописи. Сподіваюся, вони мені їх повернуть, не думаю, що вони їм згодяться, — сказала вона, зітхнувши. — Супроти того, що вистраждала Ірландія, мої проблеми — дрібниця.

Знову будуть тяжкі репресії? Роджер намагався не думати про розстріли, про мертвих, які полягли після того трагічного тижня. Але Аліса, певно, прочитала в його очах цікавість, яку йому хотілося задовольнити.

— Розстріли, схоже, припинилися, — сказала вона, скинувши поглядом на спину охоронця. — Близько трьох із половиною тисяч, згідно з нашими підрахунками, вкинули до в’язниць. Більшість утримують тут, а решту розподілили по всіх тюрмах Англії. Ми нарахували поміж в’язнями близько вісімдесяти жінок. Деякі асоціації нам допомагають. Багато англійських адвокатів погодилися брати участь у їхніх процесах безкоштовно.

Запитання тіснилися в голові Роджера. Скількох друзів нарахували вони серед убитих, серед поранених, серед заарештованих. Але він стримав свою цікавість. Навіщо розпитувати про події, які назад не повернеш, і вони лише погіршать його й так гіркий настрій.

— Знаєш, що я тобі скажу, Алісо? Одна з причин, які спонукають мене бажати, щоб мені пом’якшили покарання, полягає в тому, що коли вони цього не зроблять, то я помру, так і не вивчивши ірландську мову. Якщо ж міру покарання мені змінять, то я обіцяю тобі вивчити її до самої глибини, й у цій самій кімнаті для побачень ми з тобою іноді розмовлятимемо ґельською мовою.

Вона кивнула головою й усміхнулася напівусмішкою.

— Ґельська мова надзвичайно складна, — сказала вона, взявши його за лікоть. — Тобі знадобиться багато часу й терпіння, щоб вивчити її. Ти жив надзвичайно бурхливим життям, мій любий. Але не переживай, бо мало хто з ірландців зробив для Ірландії стільки, скільки зробив ти.

— Дякую тобі, люба Алісо. Я так багато завдячую тобі. Твоїй дружбі, твоїй гостинності, твоєму розумові, твоїй культурі. Тим березневим вечіркам на Ґросвінор-роуд, у товаристві надзвичайних людей, у такій приємній атмосфері. То найкращі спогади з мого життя. Тепер я можу сказати тобі про це й подякувати тобі, моя дорога подруго. Ти навчила мене любити минуле й культуру Ірландії. Ти була щедрою вчителькою, яка збагатила моє життя великою мірою.

Він сказав усе те, що відчував завжди, й замовк, від сорому. Відколи він познайомився з нею, він був у захваті від Аліси Стопфорд Ірін — історика й письменниці, чиї книжки й дослідження про історичне минуле, легенди й міфи Ірландії та ґельської мови більше, аніж будь-що інше, допомогли Кейсментові розвинути в собі «гордість кельта», якою він хвалився з такою пристрастю, що іноді накликав на себе глузи власних друзів-націоналістів. Він познайомився з Алісою одинадцять чи дванадцять років тому, коли попросив у неї допомоги для Асоціації реформування Конго, яку Роджер заснував із Едмундом Д. Морелем. Ці талановиті друзі розпочали тоді публічну битву проти Леопольда Другого та його макіавеллівського створіння, так званої Незалежної Держави Конго. Ентузіазм, із яким Аліса Стопфорд Ірін підтримала кампанію, що засуджувала жахіття, які творилися в Конго, став вирішальною причиною того, що багато письменників і політиків, її друзів, приєдналися до неї. Аліса перетворилася на вчительку й інтелектуального гіда Роджера, який тепер завжди, коли бував у Лондоні, щотижня навідував салон письменниці. На тих вечірках були присутні професори, журналісти, поети, художники, музиканти й політики, що загалом, як і вона, були критиками імперіалізму та колоніалізму і прихильниками Гоум-Рул або режиму автономії для Ірландії, а деякі навіть радикальними націоналістами, що вимагали повної незалежності для Ейре. В елегантних і наповнених книжками салонах будинку на Ґросвінор-роуд, де Аліса зберігала бібліотеку свого покійного чоловіка Джона Річарда Ґріна, Роджер познайомився з В. Б. Їтсом, сером Артуром Конан-Дойлом, Бернардом Шоу, Дж. К. Честертоном, Джоном Ґолсуорсі, Роджером Канінґемом і багатьма іншими модними письменниками.

— Я хочу запитати тебе про те, що вчора хотів запитати Джі, але не наважився, — сказав Роджер. — Чи підписався Конрад під проханням про скасування для мене смертної кари? Ані мій адвокат, ані Джі не згадали його ім’я.

Аліса заперечливо похитала головою.

— Я сама написала йому листа, просячи його підпису, — додала вона з гидливим виразом. — Його аргументи були неясними. Мовляв, він завжди уникав утручатися в політику. Можливо, будучи неповноцінним британським громадянином, він не почуває себе досить упевнено. З другого боку, як поляк він ненавидить Німеччину не менше, ніж Росію, бо саме ці держави розділили його країну на багато століть. Одне слово, я не знаю. Усі твої друзі глибоко засмучені його вчинком. Можна бути великим письменником і великим боягузом, коли йдеться про політику. Ти це знаєш краще, аніж будь-хто, Роджере.

Кейсмент кивнув головою. Він розкаявся, що поставив це запитання. Йому було б ліпше не знати. Відсутність цього підпису тепер мучитиме його так само, як повідомлення адвоката Ґейвена Дафі про те, що відмовився підписати прохання про скасування для нього смертної кари Едмунд Д. Морел. Його друг, його брат, Бульдог! Його товариш у боротьбі за права тубільців Конго також не захотів підписувати прохання, пославшись на те, що в часи війни ми повинні зберігати вірність своїй батьківщині.

— Те, що Конрад не підписав прохання, мало що змінить, — сказала Аліса. — Його політичний вплив на уряд Аскіта дорівнює нулю.

— Звичайно, не змінить, — погодився Роджер.

Можливо, його підпис і справді не мав ніякого значення для успіху чи провалу прохання, але для нього, для його внутрішнього уявлення про людську совість він мав велике значення. У ті хвилини, коли на нього, в його камері, навалювалися напади розпачу, йому приємно було б думати про те, що людина з такою славою, якою захоплюються стільки людей — і він теж, — підтримує його в його тяжкому становищі й через свій підпис передає йому послання співчуття й дружби.

— Ти давно його знав, чи не так? — запитала Аліса, наче вгадавши його думки.

— Яз ним познайомився двадцять шість років тому, якщо бути точним. У червні 1890 року, в Конго. Він тоді ще не був письменником. Хоча, якщо не помиляюся, він мені сказав, що почав писати роман. То було, безперечно, «Божевілля Альмаєра», перша книжка, яку він опублікував. Він надіслав її мені з посвятою. У мене десь зберігається той примірник. Раніше він ще нічого не публікував. Він був моряком. Його англійську мову ледве можна було зрозуміти, такий сильний мав він польський акцент.

— Його досі важко зрозуміти, — усміхнулася Аліса. — Він досі розмовляє англійською з тим жахливим акцентом. Наче жує камінці, каже Бернард Шоу. Але це чудова й екзотична говірка, подобається вона нам чи ні.

Пам’ять повернула Роджера в той день у червні 1890 року, коли, задихаючись від вологої літньої спеки, яка щойно починалася, й замучений укусами москітів, що люто бенкетували на шкірі чужоземця, прибув у Матаді цей молодий капітан британського торговельного флоту. Тридцятирічний чоловік із відкритим чолом, чорною борідкою, кремезним тілом і глибоко посадженими очима, він мав ім’я Конрад Корженевський і був поляком, який здобув англійську національність кілька років тому. Найнятий на службу «Анонімним Бельгійським товариством для торгівлі з Верхнім Конго», він став служити капітаном на одному з невеличких пароплавів, які перевозили товари й комерсантів між Леопольдвілем-Кіншасою й далекими водоспадами Стенлі в Кінсанґані. Тоді вперше він був призначений капітаном корабля, і це наповнювало його ілюзіями й проектами. Він прибув у Конго, просякнутий усіма фантазіями й міфами, якими Леопольд Другий прикрасив свою постать великого гуманітарія й монарха, сповненого рішучості цивілізувати Африку й визволити конголезців від рабства, поганства та інших виявів варварського світогляду. Попри його тривалий досвід мандрів морями Азії й Америки, його дар до вивчення мов та їхніх літератур, було в полякові щось невинне й дитяче, що привабило Роджера Кейсмента з першого погляду. Почуття симпатії було взаємним, і від того самого дня, коли вони познайомилися, протягом трьох тижнів, поки Корженевський збирався вирушити в компанії тридцятьох носіїв караванним шляхом до Леопольдвіля-Кіншаси, де він мав прийняти капітанське управління над кораблем «Король Бельгії», вони зустрічалися вранці, вдень і ввечері.

Вони прогулювалися навколо Матаді, до міста Віві, яке вже не існувало, першої і скороминущої столиці колонії, від якої не залишилися навіть руїни, й доходили до самого впадіння річки Мпозо, де, згідно з легендою, урвища та водоверті водоспадів Лівінґстона та Казана Диявола зупинили португальця Дієґо Као чотири століття тому. На рівнині Луфунді Роджер Кейсмент показав молодому полякові місце, де дослідник і мандрівник Генрі Мортон Стенлі побудував свою першу оселю, яку згодом знищила пожежа. Але насамперед вони розмовляли, розмовляли дуже багато й про дуже багато речей, головним чином про те, що відбувалося в цій новоспеченій Незалежній Державі Конго, куди Конрад уперше ступив ногою і де Роджер прожив уже шість років. За небагато днів їхньої дружби польський моряк мав уже дуже виразне уявлення про ту країну, в якій мав намір працювати. І як він сказав Роджерові, коли зібрався попрощатися з ним у суботу 28 червня 1890 року, відпливаючи до Кришталевих гір, «заповнив усі свої клітини». Так він йому сказав зі своїм скрипучим і повнозвучним акцентом: «Ви заповнили мені всі клітини, Кейсмент. Ті, що призначалися для Леопольда Другого, ті, що призначалися для Незалежної Держави Конго. А може, й ті, що призначалися для життя». І повторив із драматичними відтінками в голосі: «Заповнили мені всі клітини».

Вони бачилися ще кілька разів, під час подорожей Роджера до Лондона, й обмінялися кількома листами. Через тринадцять років після їхньої першої зустрічі, у червні 1903 року, Кейсмент, який тоді перебубав в Англії, одержав запрошення від Джозефа Конрада (тоді він уже називався так і був славетним письменником) провести кінець тижня в Пент-Фармі, його заміському будиночку в Гайті, графство Кент. Автор романів жив там із дружиною й сином життям скромним і самотнім. Роджер зберіг палкий спогад про ті два дні, проведені в товаристві письменника. Тепер він мав нитки сивини у волоссі й густу бороду, здобув і розвинув певну інтелектуальну зухвалість у своїй манері висловлювати думки. Але з ним він був надзвичайно щирим. Коли Роджер привітав його з романом, написаним на конголезьку тему, «Серце темряви», який він щойно прочитав і який — так він йому сказав — перевернув йому нутрощі, бо там із надзвичайною силою були описані жахіття, які творилися в Конго, Конрад підняв обидві руки, щоб урвати його захоплену мову.

— Вас можна вважати співавтором цієї книжки, Кейсмент, — сказав він, плеснувши його по плечах. — Я ніколи не написав би її без вашої допомоги. Ви мені тоді відкрили очі. На Африку, на Незалежну Державу Конго. Й на хижака в людській подобі.

Коли вони сиділи вдвох після вечері — тактовна пані Конрад, жінка дуже скромного походження, й малий син пішли спочивати, — письменник після другого келиха портвейну сказав Роджерові: за те, що він робить для конголезьких тубільців, він заслуговує називатися «британським Бартоломе де лас Касас»[2]. Роджер почервонів до вух, почувши таку похвалу. Як стало можливим, що чоловік, який цінував його так високо, який допомагав йому та Едмундові Д. Морелу в їхній кампанії проти Леопольда Другого, відмовився підписати документ, у якому було лише висловлено прохання, щоб йому замінили страту іншим покаранням? Яким чином цей підпис міг скомпрометувати його перед урядом?

Пригадалися йому й інші короткочасні зустрічі з Конрадом під час його візитів до Лондона. Одного разу вони зустрілися у Веллінґтон-Клубі на Ґросвінор-плейс, де Роджер спілкувався з колегами з Форін-Офісу. Письменник тоді наполіг, щоб Роджер залишився з ним випити чарку коньяку, коли він попрощався з друзями та колегами. Вони пригадали, в якому пригніченому стані духу через півроку після свого перебування в Матаді моряк знову повернувся туди. Роджер Кейсмент досі працював там, на складах і на транспорті. Конрад Корженевський не був схожий навіть на тінь молодого ентузіаста, сповненого ілюзій, якого Роджер зустрів півроку тому. Він здавався старшим на багато років, мав натягнуті нерви й проблеми зі шлунком із вини паразитів. Безперервна діарея змусила його втратити багато кілограмів. Наповнений гіркотою й песимізмом, він мріяв лише про те, щоб якомога швидше повернутися до Лондона й віддати себе в руки справжніх лікарів.

— Бачу, що джунглі були до вас немилосердними, Конраде. Не тривожтеся. Малярія не поспішає розлучитися з вами, хоч вас уже й не трусить.

Вони розмовляли після вечері на терасі будиночка, який був житлом і конторою Роджера. Не було ані місяця, ні зірок, ніч Матаді була непроникно чорною, але дощ не йшов, і шарудіння комах їх заколисувало, поки вони курили й пригублювали трунки з келихів, що їх тримали в руках.

— Найгіршим були не джунглі, не паскудний клімат, не лихоманка, через яку я майже не повертався до свідомості протягом близько двох тижнів, — скаржився поляк, — ні навіть жахлива дизентерія, яка примушувала мене випорожнюватися кров’ю протягом п’ятьох днів поспіль. Найгіршим, Кейсмент, було постійно бачити ті жахіття, які щодня відбуваються у клятій країні. Які витворяють чорні демони й білі демони, хоч би куди ти обернув погляд.

Конрад зробив рейс туди й назад на маленькому пароплаві компанії, на який його призначили капітаном, «Король Бельгії», від Леопольдвіля-Кіншаси до водоспадів Стенлі. Усе складалося в нього погано в цьому рейсі до Кісанґані. Він мало не втопився, коли перекинулося каное, в якому недосвідчені веслярі потрапили у водоверть поблизу від Кіншаси. Малярія примусила його впасти на свою маленьку койку, і його трусило так, що він не міг підвестися. Потім він довідався, що колишній капітан «Короля Бельгії» був убитий стрілами під час суперечки з тубільцями в одному із сіл. Службовець «Анонімного Бельгійського товариства для комерції з Верхнім Конго», якого він підібрав у далекому селищі, де він збирав слонову кістку й каучук, помер від невідомої хвороби під час їхньої подорожі. Але не трагедії фізичного характеру довели до нестями польського моряка.

— Моральна розбещеність і продажність, розбещеність душі наповнюють цю країну, — сказав він безвиразним, похмурим голосом, наче перед ним постало апокаліптичне видіння.

— Я намагався підготувати вас, коли ми познайомилися, — нагадав йому Кейсмент. — Певно, я не досить детально вам розповів, з чим ви зустрінетеся там, у Верхньому Конго.

Що його так вразило? Відкриття того, що дикунські звичаї, такі як людожерство, досі існують у деяких спільнотах?

Що в племенах і в комерційних пунктах досі торгували рабами, яких оцінювали по кілька франків за душу? Що люди, які називали себе визволителями, піддавали конголезців ще жорстокішим формам пригноблення й рабства? Можливо, його вразило видовище тубільних спин, змережаних смугами від ударів канчуками? А може, вперше у своєму житті він побачив, як білий шмагає чорного, поки не перетворює його тіло на кросворд із ран? Він не став просити в нього уточнень, але, безперечно, капітан «Короля Бельгії» був свідком якихось справді жахливих подій, якщо відмовився від трьох років укладеного контракту, щоб якомога раніше повернутися до Англії. Крім того, він розповів Роджерові, що в Леопольдвілі-Кіншасі по своєму поверненні від Водоспадів Стенлі він мав палкий диспут із директором «Анонімного Бельгійського товариства для комерції з Верхнім Конго», Камілем Делькомюном, що його він назвав «варваром у камізельці й капелюсі». Тепер він хотів повернутися до цивілізації, яка для нього означала Англію.

— Ти читала «Серце темряви»? — запитав Роджер в Аліси. — Вважаєш справедливим такий погляд на людське створіння?

— Думаю, що ні, — відповіла жінка-історик. — Ми обговорювали той роман одного четверга, коли він вийшов друком. Це притча, згідно з якою Африка перетворює на варварів тих європейців, що до неї приходять. Твій «Звіт про становище в Конго» показав протилежне, й дуже переконливо. Що саме ми, європейці, приносимо туди найгірше варварство. Крім того, ти перебував двадцять років в Африці й не перетворився на дикуна. Ти повернувся звідти навіть цивілізованішим, аніж той, яким ти був, коли подався туди, вірячи в чесноти колоніалізму та імперії.

— Конрад стверджує, що в Конго моральна розбещеність людини виходить на поверхню. І в білих, і в чорних. Мені «Серце темряви» не раз не давало заснути. Мені здається, ця книжка описує не Конго, не реальність, не історію, а пекло. Конго — лише привід для змалювання жорстокого світогляду, яким наділені певні католики абсолютного зла.

— Я мушу урвати вас, — сказав охоронець, обертаючись до них. — Минуло вже п’ятнадцять хвилин, а на візит дають лише десять. Вам треба попрощатися.

Роджер подав руку Алісі, але вона, на його превеликий подив, розкрила йому обійми. Вона палко стиснула його. «Ми й далі робитимемо все, все, щоб урятувати тобі життя, Роджере», — прошепотіла вона йому на вухо. Він подумав: «Якщо Аліса дозволяє собі такий вияв почуттів, то вона, мабуть, переконана, що прохання буде відхилено».

Повертаючись до своєї камери, він відчував смуток. Чи доведеться йому ще коли-небудь побачити Алісу Сопфорд Ґрін? Як багато вона означала для нього! Ніхто так не втілював у собі його палку любов до Ірландії, останню з його пристрастей, найсильнішу, найнезламнішу, пристрасть, яка його пожирає й, певно, забере в нього життя. «Я не стану журитися», — повторив він собі. Багато століть гноблення спричинили стільки болю в Ірландії, стільки несправедливості, що варто принести себе в жертву задля шляхетної справи її визволення. Його спроба, безперечно, зазнала невдачі. Так ретельно опрацьований план прискорення визволення Ейре, об’єднавши свою боротьбу з боротьбою Німеччини, розпочавши національне повстання водночас із наступом сухопутних та військово-морських сил кайзера проти Англії, був задіяний зовсім не так, як він передбачив. Він також не спромігся зупинити повстання, приречене на невдачу. І тепер Шин Макдермот, Патрик Пірс, Еамон Сеант, Том Кларк, Джозеф Планкет і багато інших розстріляні. Сотні товаришів гнитимуть у тюрмах, один Бог знає, протягом скількох років. Принаймні, ми подали приклад, як сказав у Берліні відчайдушний Джозеф Планкет. Приклад самовіддачі, любові, пожертви за справу, схожу на ту, яка спонукала його боротися проти Леопольда Другого в Конго, проти Хуліо С. Арани й проти каучукових плантаторів Путумайо в Амазонії. Приклад справедливості, боротьби скривджених проти насильства можновладців і деспотів. Чи зможе кампанія, що проголосила його виродком і зрадником, стерти все інше? Та, зрештою, яка різниця? Головне вирішуватиметься там, на небі, останнє слово буде за тим Богом, який після тривалої перерви нарешті почав йому співчувати.

Коли він упав на своє ліжко і заплющив очі, то знову згадав про Джозефа Конрада. Чи почував би він себе краще, якби колишній моряк підписав супліку? Можливо, так, а можливо, й ні. Що він хотів сказати в ту ніч у своєму будиночку в Кенті, коли заявив: «Перш ніж я поїхав у Конго, я був не більше, як жалюгідною твариною». Та фраза справила на Роджера велике враження, хоч він і не зрозумів її цілком. Що вона означала? Можливо, те, що він робив, що перестав робити, те, що бачив і чув у Середньому й Верхньому Конго, пробудило в ньому набагато глибші й трансцендентніші тривоги про покликання людини, про прабатьківський гріх, про зло, про Історію? Роджер міг зрозуміти це дуже добре. Його також Конго гуманізувало, якщо бути гуманним означало пізнати ті крайнощі, яких можуть досягти жадібність, скупість, забобони, жорстокість. Моральна розбещеність справді означала саме це: щось таке, чого не існує у світі тварин, виключну властивість людей. Конго відкрило йому, що ці речі утворюють частину життя. Воно відкрило йому очі. «Заповнило всі клітини», як і полякові. Потім він пригадав, що подався до Африки у свої двадцять років, ще непорочним. Хіба було несправедливим те, що преса, як сказав йому шериф Пентонвілської в’язниці, звинувачує лише його, з усього людського роду, що він належить до покидьків, до шлаку?

Щоб подолати розпач, який почав опановувати його, він спробував уявити собі втіху, яку пережив би, миючись у ванні, де було б багато води й мила, і притискаючи до свого тіла інше голе тіло.

VI

Він виїхав із Матаді 5 червня 1903 року залізницею, побудованою Стенлі, на будівництві якої він і сам працював у роки своєї молодості. Протягом двох днів, які забрала в нього повільна подорож до Леопольдвіля, він думав, не маючи змоги позбутися цих думок, про те, яким він тоді був спритним і безстрашним; він був першим білим, який наважився плавати в найбільшій річці караванного шляху між Ман’янґою та Стенлі-Пулом: у Нкіссі. Він плавав також, не думаючи про небезпеку в менших річках Нижнього й Середнього Конго, у Квіло, Лукунґу, Мпозо та Лунзаді, де теж водилися крокодили, й нічого йому не сталося. Але Нкіссі була більшою й бурхливішою, мала близько ста метрів завширшки, й у ній було багато водовертей через близькість великого водоспаду. Тубільці застерегли його, що плавати в цій річці було б великою необачністю, його могло затягти вглиб або розбити об камені. І справді, лише кілька разів змахнувши руками, Роджер відчув, як його ноги затягує до центру двох течій, які зустрічалися між собою, і попри енергійні рухи його рук і ніг він не міг визволитися з того потоку. Коли його сили вже вичерпалися й він кілька разів ковтнув води, він спромігся наблизитися до берега, де його перекинуло хвилею. Там він ухопився за камені, як тільки зміг. Коли видерся вгору по схилу, то був весь у подряпинах. Серце йому мало не вискакувало з грудей.

Подорож, у яку він нарешті вирушив, тривала три місяці й десять днів. Згодом Роджер думав, що той період змінив його манеру буття й він перетворився на іншого чоловіка, проникливішого й більш реально мислячого, який зовсім інакше став думати про Конго, про Африку, про людей, про колоніалізм, про Ірландію і життя. Але той досвід також перетворив його на створіння, схильне почуватися нещасливим. Протягом тих років, які йому залишалося прожити, він часто собі казав у хвилини занепаду духу, що для нього було б ліпше, якби він не вирушав у ту подорож до Середнього й Верхнього Конго, аби переконатися в тому, що відповідали дійсності звинувачення в жорстокому ставленні до тубільців, які проголошували в Лондоні певні церкви та отой журналіст Едмунд Д. Морел, який, здавалося, присвятив своє життя критиці Леопольда Другого та Незалежної Держави Конго.

На першому етапі подорожі, між Матаді й Леопольдвілем, його вразила безлюдність краєвиду, бо такі села, як Тумба, де він перебув ніч, і ті, що всіювали долини Нселе і Ндоло, які раніше вирували людьми, були тепер напівпорожні, з примарними старими, які волочили ноги в пилюці або сиділи навпочіпки, опираючись спинами на стовбури дерев, із заплющеними очима, наче були мертві або спали.

У ті три місяці й десять днів враження навколишнього безлюддя, враження того, що населення кудись зникло й позникали села та поселення, де йому доводилося ночувати, торгувати п’ятнадцять або шістнадцять років тому, виникало в нього знову й знову, як кошмарний сон, у всіх регіонах на берегах річки Конго та її приток або на внутрішніх територіях, куди Роджер заходив, щоб зібрати свідчення місіонерів, чиновників і солдатів Поліційної сили, а також свідчення тубільців, яких він міг опитувати мовами лінґала, кіконґо або суахілі, або їхніми рідними мовами, користуючись послугами перекладачів. Куди подівся народ? Пам’ять не могла його обманути. Саме тут він спостерігав штовханину людей, юрми дітлахів, жінок, татуйованих чоловіків із відшліфованими порізами, намистами із зубів, іноді зі списами й у масках, які раніше оточували його, роздивлялися, доторкалися до нього. Як стало можливим, що вони зникли, стерлися за так мало років? Деякі села були знищені, в інших населення скоротилося наполовину або до третьої чи навіть десятої частини. У деяких місцевостях йому вдавалося добути точні цифри. Луколела, наприклад, у 1884 році, коли Роджер навідався сюди вперше, була численною спільнотою, мала понад п’ять тисяч населення. Тепер тут налічувалося лише 352 чоловіки. І більшість були в жалюгідному стані, через похилий вік або хвороби, тож не дивно — після своєї інспекції Кейсмент дійшов висновку, що тільки 82 з тих, хто вижив, ще зберігали спроможність працювати. Як змогли випаруватися понад чотири тисячі жителів Луколели?

Пояснення, які давали йому чиновники уряду, службовці компаній, що видобували каучук, та офіцери Поліційної сили, були завжди одні й ті самі: негри мруть, як мухи, від сонної хвороби, від віспи, тифу, від застуди, від запалення легенів, від болотяної пропасниці та інших недуг, які винищують ці організми, ослаблені внаслідок поганого харчування й неспроможні чинити опір захворюванням. Справді, епідемії завдавали великої шкоди. Сонна хвороба, що її розносила, як було доведено кілька років тому, муха цеце, атакувала кров і мозок, спричиняла у своїх жертв параліч членів і летаргію, з якої вони ніколи не виходили. Але в ті дні своєї подорожі Роджер Кейсмент розпитував про причини вилюднення Конго не в пошуках відповідей, а для того, аби остаточно переконатися в тому, що брехня, яку він вислуховував, була інструкцією, яку повторювали всі. Він дуже добре розумів, де треба шукати справжню причину: хворобами, які винищували добру частину конголезців Середнього й Верхнього Конго, були жадібність, жорстокість, каучук, нелюдська суть системи, нещадна експлуатація африканців європейськими колонізаторами.

У Леопольдвілі він вирішив, що, аби зберегти свою незалежність і не бути підпорядкованим владі, він не користуватиметься жодним засобом офіційного транспорту. З дозволу Форін-Офісу він найняв корабель Американської місіонерської баптистської спілки «Генрі Рід» разом із його командою. Переговори тривали довго, як і заготівля дерева та провізії для подорожі. Його перебування в Леопольдвілі-Кіншасі тривало від 6 червня до 2 липня, коли вони вирушили вгору по річці. Їхня затримка виявилася корисною. Свобода, яку надавала їм можливість подорожувати власним кораблем, швартуватися й висаджуватися, де їм хотілося, дозволила їм з’ясувати речі, яких вони ніколи б не відкрили, якби були підпорядковані колоніальним інституціям. І ніколи не змогли б вони так вільно розмовляти із самими африканцями, які наважувалися підходити до них лише в тому випадку, коли переконувалися в тому, що їх не супроводжує жоден бельгійський військовий або представник влади.

Леопольдвіль набагато виріс після того, як Роджер побував тут востаннє, шість чи сім років тому. Він був заповнений будинками, складами, місіями, конторами, судами, митницями, інспекторами, суддями, бухгалтерами, офіцерами, солдатами, крамницями та ринками. Повсюди було видно священиків і пасторів. Дещо в цьому нещодавно народженому місті не сподобалося йому від першої хвилини. Зустріли його тут непогано. Губернатор, комісар поліції, судді та інспектори, протестантські пастори й католицькі місіонери, усі ті люди, яких він мав за обов’язок навідати, приймали його щиро й привітно. Усі вони охоче надавали йому інформацію, яку він просив, хоч насправді вони були, як йому пощастило з’ясувати наступними тижнями, ухильними або нахабно брехливими. Він відчував, як щось вороже й гнітюче насичувало повітря й наповнювало ті обриси, яких набувало місто. Натомість Браззавіль, сусідня столиця французького Конго, яка будувалася на протилежному березі річки, куди він переправився двійко разів, справила на нього менш гнітюче й навіть приємне враження. Можливо, через свої відкриті й добре вимощені вулиці та добрий гумор тамтешнього люду. У тому місті він не помітив таємно згубної атмосфери Леопольдвіля. За майже чотири тижні, які він там був, виторговуючи оренду «Генрі Ріда», він роздобув багато відомостей, але завжди його змагало відчуття, що ніхто не хотів проникати в глиб речей, що навіть люди з найкращими намірами щось приховували від нього й самі ховалися, боячись постати перед жахливою і звинувачуваною правдою.

Його друг Герберт Ворд казав йому згодом, що все це було чистим упередженням, що побачене й почуте ним протягом наступних тижнів негативно наклалося на його спогад про Леопольдвіль. А втім, у його пам’яті збереглися не лише погані спогади про його перебування в місті, яке заснував Генрі Мортон Стенлі в 1881 році. Одного дня після тривалої прогулянки, яку він здійснив, скориставшись ранковою прохолодою, Роджер дійшов до самої пристані. Там несподівано його увага зосередилася на двох темношкірих і напівголих хлопцях, які розвантажували кілька човнів, співаючи. Вони здавалися дуже юними. Хлопці були лише в пов'язках на стегнах, які не приховували форму їхніх сідниць. Обидва були стрункими, гнучкими, і їхні ритмічні рухи, якими вони розвантажували тюки, створювали враження здоров’я, гармонії і краси. Він довго на них дивився. Шкодував, що не взяв із собою фотоапарат. Він хотів би їх сфотографувати, аби потім згадувати, що не все було бридким і брудним у щойно народженому місті Леопольдвіль.

Коли 2 липня 1903 року «Генрі Рід» знявся з якоря й перетнув величезну річкову лагуну Стенлі-Пула з її гладенькою поверхнею, Роджер почув себе зворушеним: на французькому березі в прозорому ранковому повітрі виразно виокремлювалися два піщані пагорби, які нагадали йому білі стрімчаки Дувра. Ібіси з широкими крильми летіли над лагуною, елегантні й величні, виблискуючи на сонці. Протягом доброї частини дня краса краєвиду зберігалася незмінною. Вряди-годи його перекладачі, носії й мачетеро збуджено показували в багнюці сліди слонів, бегемотів, буйволів та антилоп. Джон, його бульдог, якому подорож принесла велику радість, перебігав від борту до борту корабля, несамовито гавкаючи. Та коли вони прибули до Чумбірі, де пришвартувалися, щоб повантажити дрова, Джон, у якого несподівано змінився настрій, розлютився й за кілька хвилин покусав свиню, козу та сторожа в садочку, який пастори Баптистського місіонерського товариства насадили біля своєї маленької місії. Роджер мусив залагодити цю неприємну подію подарунками.

Коли другого дня вони продовжили свою подорож, то стали розминатися з пароплавами та човнами, які перевозили кошики з каучуком і спускалися по річці Конго до Леопольдвіля. Це видовище супроводжувало їх протягом усієї решти іґодорожі, як і стовпи телеграфних ліній, що будувалися й виринали на березі з густих хащів, та дахи сіл, із яких, побачивши їхнє наближення, жителі розбігалися, ховаючись у лісі. Надалі, якщо Роджер хотів опитати тубільців якогось села, він спочатку посилав туди перекладача, який пояснював аборигенам, що британський консул їде сам-один, без жодного бельгійського офіцера або чиновника, щоб розпитати про їхні проблеми й про те, чого вони потребують.

На третій день подорожі, в Болобо, де також була місія Баптистського товариства місіонерів, він натрапив на першу несподіванку з тих, які на нього чекали. У групі баптистівмісіонерів, хто найбільше вразив його своєю енергією, інтелігентністю та симпатичністю, була докторка Ділі де Гайлес.

Висока, невтомна, аскетична, балакуча, вона прожила в Конго вже чотирнадцять років, розмовляла кількома тубільними мовами й керувала шпиталем для аборигенів, з великою відданістю й ефективністю. Її заклад був визнаний офіційно. Поки вони оглядали гамаки, ліжка й мати, на яких лежали хворі, Роджер ненароком запитав у неї, чому тут лежить стільки людей із ранами на сідницях, ногах і плечах. Міс Гайлес подивилася на нього поблажливим поглядом.

— Це жертви пошесті, яка називається канчук, пане консул. Жертви звіра, кривавішого й небезпечнішого, аніж лев або кобра. Хіба в Бомі й Матаді канчуків немає?

— Їх застосовують не так щедро, як тут.

Докторка Гайлес, певно, в молодості мала руде волосся, але з роками в ньому ставало все більше сивини, й тепер лише кілька золотих пасом вибивалися з-під хустки, якою вона накривала голову. Сонце припалило її худе обличчя, шию й руки, але зелені очі залишилися молодими й жвавими, з непереможною вірою, що пульсувала в них.

— А якщо ви запитаєте, чому в стількох конголезців забинтовані руки та статеві органи, то я теж можу вам це пояснити, — з викликом у голосі додала Лілі де Гайлес; — Тому що солдати Поліційної сили повідрізали їм пальці на руках і члени або розтовкли їх ударами мачете. Не забудьте написати про це у своєму звіті. Про це в Європі не мають звичаю повідомляти, коли говорять про Конго.

У той день, після того як він протягом кількох годин розмовляв із пораненими та хворими шпиталю в Болобо, Роджер не зміг вечеряти. Він не сів за один стіл із пасторами місії, зокрема й з докторкою Гайлес, які засмажили курку на його честь. Попросив пробачення, сказавши, що почуває себе зле. Він був переконаний, що коли візьме в рота бодай найменший шматочок, то виблює його на своїх гостинних господарів.

— Якщо від побаченого у вас розладнання, то вам не варто зустрічатися з капітаном Масаром, — порадив йому керівник місії. — Щоб його вислухати, треба мати надзвичайно міцний шлунок.

— Саме для цього я прибув у Середнє Конго, панове.

Капітан П’єр Масар із Поліційної сили служив не в Болобо, а в Мбонґо, де стояв гарнізон і був табір тренування для африканців, що мали стати солдатами корпусу, якому було доручено зберігати порядок і безпеку. Він відбував інспекційну подорож і звелів напнути для себе невеличкого намета поблизу від місії. Пастори запросили його поговорити з британським консулом, застерігши Роджера, що капітан відомий своїм запальним характером. Тубільці прозвали його Малу Малу й серед моторошних подвигів, які приписували йому, розповідали про випадок, коли він убив трьох неслухняних африканців однією кулею, поставивши їх одного за одним. Тому було б необачністю дратувати його, бо від нього можна було чекати чого завгодно.

Це був здоровенний чолов’яга низького зросту, з квадратним обличчям і недбало обстриженою бородою, з пожовклими від нікотину зубами й холодною посмішкою на обличчі. Він мав маленькі й дещо витріщені очі й тонкий, майже жіночий голос. Пастори приготували стіл, на який поклали млинці з маніоки та поставили сік манго. Вони не вживали спиртних напоїв, але не заперечували, щоб Кейсмент приніс із «Генрі Ріда» пляшку бренді й ще одну з вином кларете. Капітан церемонно простягнув усім руку, віддавши Роджерові химерний уклін і назвавши його «Ваша ексцеленціє, месьє консул». Підняли келихи, випили й запалили сигарети.

— Якщо дозволите мені, капітане Масар, я хотів би поставити вам одне запитання, — сказав Роджер.

— Як добре ви розмовляєте французькою мовою, пане консул. Де ви її вивчили?

— Я почав вивчати її ще молодим в Англії. Але передусім тут, у Конго, де я перебуваю багато років. Либонь, я розмовляю з бельгійським акцентом, так мені здається.

— Ставте мені запитання, які вам захочеться поставити, — сказав Масар, перехиливши наступний келих. — Ваше бренді чудове, не можу утриматися, щоб цього не сказати.

Четверо баптистських пасторів сиділи там, спокійні й мовчазні, наче закам’янілі. Це були північноамериканці, двоє молодиків і двоє літніх чоловіків. Докторка Гайлес пішла до шпиталю. Почало смеркатися, й уже чулося дзижчання нічних комах. Щоб відігнати москітів, розпалили багаття, яке тихо потріскувало й іноді починало диміти.

— Я скажу вам з усією відвертістю, капітане Масар, — мовив Кейсмент, не підвищуючи голосу, дуже повільно. — Ті розтовчені руки й відтяті пеніси, які я бачив у шпиталі Болобо, здаються мені неприйнятним дикунством.

— Це справді так, — відразу визнав офіцер із гидливим жестом. — І найгірше, пане консул, що це марнотратство. Ті покалічені чоловіки вже не зможуть працювати або працюватимуть погано, й користь від них буде невелика. Щодо відрубаних рук, то це справжній злочин. Приведіть до мене солдатів, які повідрубували ті руки й пеніси, і я накажу шмагати їх доти, доки в них не залишиться крові в жилах.

Він зітхнув, пригнічений тим, до якого рівня дурості докотився світ. Відпив ще один ковток бренді й глибоко затягся сигаретою.

— Чи дозволяють закони й ваші військові правила калічити тубільців? — запитав Роджер Кейсмент.

Капітан Масар захихотів, і його квадратне обличчя від сміху округлилося, й на ньому з’явилися комічні ямочки.

— Вони забороняють такі знущання й забороняють категорично, — відповів він, змахнувши рукою, ніби хотів щось відігнати в повітрі. — Але спробуй-но розтлумачити цим двоногим тваринам, що існують закони й існують правила. Ви їх не знаєте? Якщо ви пожили стільки років у Конго, то повинні знати. Набагато легше чогось навчити гієну або кліща, ніж конголезця.

Він знову засміявся, але несподівано розлютився. Тепер вираз його обличчя став твердим, а банькаті очиці майже зникли під розпухлими повіками.

— Я поясню вам, що відбувається, й ви тоді зрозумієте, — додав він, зітхаючи, наперед стомлений необхідністю пояснювати такі прості речі, як той факт, що Земля кругла. — Усе починається з очевидної необхідності, — сказав він, знову змахнувши рукою в повітрі й уже з більшою люттю відганяючи невидимого крилатого ворога. — Поліційна сила не може марнотратити набої. Ми не можемо дозволити, щоб солдати витрачали кулі, які ми їм роздаємо, стріляючи в мавп, змій та в інших паскудних істот, яких вони люблять запихати собі в живіт у сирому вигляді. В інструкції їх навчають, що набої можна використовувати лише для самозахисту, коли накажуть офіцери. Але цих негрів можна навчити шанувати накази лише канчуками. Тому й був виданий такий наказ. Ви мене розумієте, пане консул?

— Ні, я вас не розумію, капітане, — сказав Роджер. — Про який наказ ідеться?

— Що кожен, хто вистрелить, повинен відрубати руку або пеніс тому, в кого він вистрелив, — пояснив капітан. — Аби домогтися, щоб вони не витрачали кулі на полювання. Досить розумний спосіб уникнути розтринькування набоїв, чи не так?

Він знову зітхнув і зробив ще один ковток бренді. Сплюнув у порожнечу.

— Але так ми нічого не домоглися, — поскаржився капітан, розлютившись знову. — Бо поганці придумали, як знехтувати наказ. Здогадуєтеся, як?

— Не маю найменшого уявлення, — сказав Роджер.

— Дуже просто. Вони відтинають руки й пеніси живим, щоб переконати нас, ніби вони стріляли в людей, тоді як насправді вони стріляли у мавп, у змій та в іншу гидоту, яку вони поглинають. Тепер ви розумієте, чому у шпиталі стільки бідолах без рук і без прутнів?

Він зробив велику паузу й допив бренді, яке ще залишалося в його келиху. Схоже, він засмутився й навіть скривив гримасу, ніби збирався заплакати.

— Ми робимо все, що можемо, пане консул, — сказав капітан Масар зажуреним голосом. — Але це не легко, запевняю вас. Бо крім схильності до насильства та брутальної поведінки, дикуни народилися брехунами. Вони брешуть, обманюють, їм бракує почуттів і бракує принципів. Навіть страх не прочищає їм мозок. Запевняю вас, що покарання в Поліційній силі, передбачені для тих, котрі відтинають руки й прутні в живих чоловіків, щоб одурити начальство й далі гайнувати набої, які видає їм держава, дуже суворі. Відвідайте наші пости, й ви в цьому переконаєтеся, пане консул.

Розмова з капітаном Масаром тривала доти, доки не згасло вогнище, яке потріскувало біля їхніх ніг, протягом двох годин щонайменше. Коли вони попрощалися, то всі чотири пастори-баптисти давно пішли спати. Офіцер і консул випили бренді й кларете. Вони трохи сп’яніли, але Роджер Кейсмент зберіг ясність розуму. Через кілька місяців і навіть років по тому він у всіх подробицях міг пригадати брутальні зізнання, які йому довелося вислухати, і про те, як наливалася кров’ю квадратна пика капітана Масара від поглинутого алкоголю. Протягом наступних тижнів він мав багато інших розмов з офіцерами Поліційної сили: бельгійцями, італійцями, французами й німцями, — й вислуховував від них жахливі речі, але в його пам’яті назавжди збереглася як найкричущіша, як символ конголезької реальності ота балачка в нічний час у Болобо, з капітаном Масаром. Від якоїсь миті офіцер став сентиментальним. Признався Роджерові, що дуже нудьгує за дружиною. Він уже не бачився з нею два роки й одержував від неї мало листів. Можливо, вона завела коханця. Дивуватися тут нема чому. Таке траплялося з багатьма офіцерами та чиновниками, які, щоб служити Бельгії та Його Величності королю, застрягали в цьому пеклі, де підхоплювали погані хвороби, де їх кусали отруйні змії і де їм доводилося жити без найелементарніших зручностей. І заради чого? Заради жалюгідної платні, з якої їм майже нічого не вдавалося відкласти. Чи хтось їм коли-небудь подякує за ті жертви, які вони принесли тут, у Бельгії? Навпаки, в метрополії ставляться з глибоким упередженням до так званих «колонізаторів». Офіцерів та службовців, які повертаються з колоній, піддають дискримінації, їх намагаються уникати, ніби, так довго живучи серед дикунів, вони й самі перетворилися на дикунів.

Коли капітан П’єр Масар став балакати на сексуальні теми, Роджерові захотілося якнайшвидше попрощатися. Проте його співрозмовник був п’яний, і щоб не образити його й не наразитися на сварку, доводилося терпіти його балаканину. Тим часом як, долаючи нудоту, Роджер його слухав, він переконував себе в тому, що перебуває в Болобо не для того, аби когось тут судити, а для того, щоб дослідити реальність і зібрати інформацію. Чим точнішим і повнішим буде його звіт, тим ефективнішим стане його внесок у боротьбу проти інституалізованого зла, на яке перетворилося Конго. Капітан Масар висловив співчуття молодим лейтенантам та сержантам бельгійського війська, які прибули сюди, сповнені ілюзій, щоб навчити цих невірних бути солдатами. А як же їхнє сексуальне життя? Вони мусили покинути в Європі своїх наречених, дружин і коханок. А що тут? Навіть повій, гідних так називатися, немає на цих землях, забутих Богом. Лише брудні вошиві негритянки, й треба бути дуже п’яним, щоб злягтися з ними, ризикуючи заразитися кліщами, здобути собі понос або сифіліс. Йому самому довелося нелегко. Він зазнав невдачі, Господи! Такого з ним ніколи не траплялося в Європі. Щоб він, П’єр Масар, та зазнав невдачі в ліжку! До того ж існує реальна небезпека, що ці негритянки, — а багато з них мають звичай гострити собі зуби, — зненацька відкусять вам що-небудь і перетворять вас на євнуха.

Він схопився за ширіньку й зареготав, скрививши морду в безсоромній гримасі. Скориставшись із веселого настрою Масара, Роджер підвівся на ноги.

— Я мушу йти, капітане. Завтра мені дуже рано вставати, і я хотів би відпочити трохи.

Капітан потиснув йому руку машинальним жестом, але не перестав базікати, не підводячись зі стільця, слабким голосом і зі скляними очима. Коли Роджер пішов, він почув, як у нього за спиною той бурмоче, що обрати кар’єру військового було великою помилкою, яка зіпсує всю решту його життя.

Наступного ранку він відплив на «Генрі Ріді» в напрямку на Луколелу. Він перебував там три дні, розмовляючи вдень і вночі з людьми всіх категорій: службовцями, поселенцями, десятниками, тубільцями. Потім вирушив до Ікоко, де проник у озеро Мантумба. Поблизу від нього лежала величезна територія землі, яку назвали Власністю Корони. Навколо діяли головні приватні компанії, які заготовляли каучук, компанія Лулонґа, компанія АВІЯ і «Антверпенське комерційне товариство в Конго», які володіли великими концесіями в усьому регіоні. Він відвідав десятки сіл, одні на берегах величезного озера, а інші — на внутрішніх територіях. Щоб дістатися до цих останніх, треба було пересідати в невеличкі човни, в яких вони пересувалися на веслах або відштовхувалися жердиною, й не одну годину пробиватися крізь чагарі або густу траву, темну й вологу, крізь яку тубільці прокладали дорогу мачете, де іноді йому доводилося брьохати по пояс у воді на затоплених рівнинах та по смердючих болотах поміж хмарами москітів та між мовчазними силуетами кажанів. Протягом усіх цих тижнів він долав утому, природні труднощі та нещадні витівки погоди, не піддаючись ані слабкості, ані страху, ніби перебуваючи у стані духовної лихоманки, ніби зачаклований, бо щодня, щогодини йому здавалося, що він усе глибше й глибше поринає у страждання та зло. Можливо, перед ним те саме пекло, яке Данте описав у своїй «Божественній комедії»? Він не читав цієї книжки й у ті дні заприсягнувся прочитати її, як тільки один із її примірників потрапить йому до рук.

Тубільці, які на самому початку його подорожі втікали, щойно побачивши, як до них наближається «Генрі Рід», думаючи, що пароплав перевозить солдатів, незабаром стали виходити йому назустріч і посилати своїх людей, які просили навідати їхні села. Між тубільцями поширилася чутка, що британський консул подорожує по регіону, вислуховуючи їхні скарги та прохання, і тоді вони стали приходити до нього зі свідченнями та історіями, кожна гірша за іншу. Вони вірили, що він має владу виправити те, що було спотворене в Конго. Даремно він намагався їм пояснити: він не має ніякої влади. Він повідомить про всі несправедливості та злочини, й Велика Британія та її союзники зажадають від бельгійського уряду, щоб він поклав край зловживанням та беззаконню і покарав мучителів і злочинців. Оце й усе, що він може зробити. Чи розуміли вони його? Він навіть не був переконаний, що вони його слухали. Вони надто прагнули виговоритися, розповісти йому про те, що довелося їм пережити, й майже не звертали на нього уваги. Вони говорили поквапно, затинаючись, переповнені розпачем і гнівом. Тлумачі мусили перепиняти їх, просили говорити повільніше, щоб вони могли добре виконувати свою роботу.

Роджер слухав, роблячи примітки. Потім цілими ночами писав на своїх карточках та у своїх зошитах те, що йому довелося почути, аби нічого не проминути увагою. Він майже не їв, не пив. Він так боявся, що списані ним папери можуть десь загубитися, що вже не знав, де їх ховати, яких заходів остороги вживати для їхнього збереження. Він вирішив носити їх із собою на плечах у носія, який дістав наказ ніколи не відходити від нього.

Він майже не спав, і коли втома долала його, на нього навалювалися кошмари, примушуючи його переходити від страху до непритомності, до сатанинських видінь, переповнених таким розпачем і смутком, у яких усе втрачало сенс і резон буття: його родичі, його друзі, його ідеї, його країна, його почуття, його праця. У такі хвилини він більше, аніж будь-коли, нудьгував за своїм другом Гербертом Вордом і за його заразним ентузіазмом до всіх виявів життя, за його оптимістичною веселістю, якої ніщо й ніхто не могли б загасити.

Потім, коли цю подорож було завершено і він написав свій звіт і покинув Конго, а його двадцять прожитих у Африці років перетворилися на пам’ять, Роджер Кейсмент не раз казав собі, що якби існувало одне слово, яке лежало б у основі всіх тих жахливих подій, що там відбувалися, то цим словом була б «жадібність». Жадібне прагнення заволодіти чорним золотом, яке, на лихо тамтешньої людності, у великих кількостях добувалося в конголезьких джунглях. Це багатство було прокляттям, яке впало на тих нещасних, і якби усе тривало так і далі, то вони зникли б з лиця землі. До цього висновку він прийшов за ті три місяці й десять днів: якщо запаси каучуку не вичерпаються раніше, то вичерпаються і зникнуть конголезці, ставши жертвами системи, яка винищувала їх сотнями й тисячами.

Про ті тижні, коли він увійшов у води озера Мантумба, спогади в нього перемішалися, наче колода перетасованих карт. Якби він не записував у свій зошит детальний перелік дат, місцевостей, свідчень та спрстережень, усе це геть переплуталося б у його пам’яті. Він заплющував очі, й у карколомній круговерті знову й знову виникали перед його внутрішнім зором ті тіла ебенового кольору з червоними шрамами, які, наче гадюки, змережували їм плечі, сідниці та ноги, кукси дітей і старих з обрубаними руками, зі змарнілими обличчями трупного кольору, з яких, здавалося, було висмоктане життя, жир, м’язи й залишилися тільки шкіра й застигла гримаса, яка виражала більше, ніж біль, — приголомшений подив перед тим, що відбувалося з ними. І скрізь повторювалося те саме, у всіх селах і хуторах, куди ноги приносили Роджера Кейсмента з його записниками, олівцями та фотоапаратом.

Усе починалося з простого й зрозумілого. На кожне село накидалися точно визначені зобов’язання: щотижня або кожні два тижні постачати харчові продукти — маніоку, домашню птицю, м’ясо антилоп, диких кабанів, кіз або качок — для годування гарнізону Поліційної сили й тих робітників, які прокладали дороги, ставили телеграфні стовпи й будували пристані та склади. Крім того, кожне село мусило поставити певну кількість каучуку в кошиках, сплетених із ліан самими тубільцями. Покарання за невиконання цих зобов’язань були різними. За постачання меншої кількості, ніж вимагалося, харчових продуктів або каучуку карали канчуками — ніколи не менше двадцятьох ударів, а іноді й п’ятдесят або сто. Багато покараних стікали кров’ю й помирали. Тубільці, які втікали — таких було мало, — приносили в жертву свою родину, бо в цьому випадку їхніх дружин забирали в maisons dotages — дома заручників, — які Поліційна сила мала в кожному зі своїх гарнізонів. Там дружин чоловіків, що втекли, шмагали, піддавали тортурам голоду й спраги, а іноді й такому витонченому знущанню, як примушення їсти власні екскременти або екскременти охоронців.

Навіть розпорядження колоніальної влади — чи то приватними компаніями, чи то чиновниками, які працювали на короля, — не шанувалися. У всіх місцевостях система порушувалася й погіршувалася тими ж таки солдатами та офіцерами, яким було доручено приводити її в дію, бо в кожному селі військові та агенти уряду збільшували квоти з тим, щоб залишати собі частину харчів і кошиків із каучуком, із яких вони мали певний прибуток, продаючи їх.

У всіх селах, у яких побував Роджер, нарікання вождів були однаковими: якщо всі чоловіки збиратимуть каучук, то як вони зможуть виходити на полювання й вирощувати маніоку та добувати інші харчі для годування представників влади, начальників, охоронців і будівельних робітників? Крім того, каучукових дерев ставало все менше, що примушувало збирачів ходити все далі й далі в незнайомі й непривітні місцевості, де на багатьох нападали леопарди, леви й отруйні змії. Було неможливо виконувати всі накинуті на них вимоги, хоч би яких зусиль вони докладали.

1 вересня 1903 року Роджерові Кейсменту виповнилося тридцять дев’ять років. Вони пливли по річці Лопорі. Учора вони залишили позаду село Ici Ісуло, розташоване на пагорбах, які дерлися на гору Бонґанданґа. Той день його народження назавжди закарбувався в його пам’яті, так наче Бог, а може, диявол, хотіли, аби саме цей день показав йому, що людська жорстокість не має меж, що завжди можна винайти нові способи катувати ближнього.

День видався захмарений, насувалася гроза, але дощ так і не пішов, і протягом усього ранку атмосфера була насичена електрикою. Роджер наготувався поснідати, коли натрапив на несподіваний причал, де «Генрі Рідові» допоміг пришвартуватися чернець-траппіст, що належав до місії, яку цей орден тримав у місцевості під назвою Кокільатвіль: отець Юто. Він був високий і худий, як персонаж із картини Ель Греко, з довгою сивою бородою і очима, в яких застиг вираз чи то гніву, чи то жаху, чи переляку, чи всіх трьох почуттів разом.

— Я знаю, що ви робите на цих землях, пане консул, — сказав він, подаючи Роджерові Кейсменту руку, схожу на руку скелета. Він розмовляв французькою мовою, спотикаючись у ній від владної потреби висловити щось украй йому необхідне. — Я прошу вас пройти зі мною до села Валья. Я лише півтори години, як вийшов звідти. Ви повинні побачити це на власні очі.

Він говорив так, ніби його тіпала болотяна пропасниця.

— Гаразд, отче, — погодився Кейсмент. — Але спочатку сідайте, з’їжте чого-небудь, а потім ми вип’ємо з вами кави.

За сніданком падре Юто розповів консулові, що траппісти Кокільатвільської місії попросили, щоб орден дозволив їм порушити строгий режим замкнутості, що його вони дотримувалися в інших місцях, бо вони хотіли допомогти тубільцям, які «дуже потребували їхньої допомоги на цих землях, де Вельзевул, схоже, одержував перемогу над Господом».

У ченця тремтів не тільки голос, а й очі, руки та дух. Він безперервно кліпав очима. На ньому була груба туніка, покрита плямами й волога, а обліплені грязюкою й подряпані ноги були взуті в сандалі, сплетені зі смужок шкіри. Падре Юто прожив близько десятьох років у Конго. Він підіймався на вершину гори Бонґанданґа й зовсім близько бачив леопарда, який замість стрибнути на нього зійшов зі стежки, на якій вони зустрілися, виляючи хвостом. Він навчився розмовляти тубільними мовами і здобув довіру аборигенів, а надто жителів села Валья, цих мучеників.

Вони вирушили в дорогу вузькою стежкою поміж високими й густолистими деревами, яку іноді перетинали вузькі струмочки. У гіллі щебетали невидимі птахи, й іноді зграя папуг зі свистом пролітала над їхніми головами. Роджер звернув увагу на те, що чернець ішов через ліс легко й невимушено, не спотикаючись, так ніби мав великий досвід у цих переходах крізь високу траву й густі чагарі. Падре Юто розповідав йому про те, що відбувалося у Вальї. Як її населення, що дуже зменшилося, не змогло ані віддати останню квоту харчів, каучуку та дерева, ані надати стільки робочих рук, скільки вимагала влада, й тоді до села увійшли тридцять солдатів Поліційної сили під командуванням лейтенанта Танвіля, з гарнізону Кокільатвіля. Побачивши, як вони наближаються, усі жителі села втекли в ліс. Але тлумачі знайшли їх і переконали в тому, що вони можуть повернутися. Мовляв, нічого з ними не станеться, лейтенант Танвіль лише розповість їм про нові розпорядження й укладе нову угоду із селом. Вождь наказав їм повернутися. Щойно вони з’явилися, як солдати накинулися на них. Чоловіків і жінок прив’язали до дерев і відшмагали. Одна вагітна жінка, яка відійшла помочитися, дістала кулю від солдата, який подумав, що вона втікає. Інших десятьох жінок відвели в maison d’otages Кокільатвіля як заручниць. Лейтенант Танвіль надав тиждень часу чоловікам Вальї, щоб вони виконали накладену на них квоту, пригрозивши, що інакше всі десятеро жінок будуть розстріляні, а село спалене.

Коли через кілька днів після цієї події падре Юто прийшов до Вальї, він побачив жахливу картину. Щоб виконати накладені на них квоти, родини села продали своїх дітей, хлопчиків і дівчаток, а двоє з чоловіків своїх дружин мандрівним торговцям, які купували рабів нишком від влади. Чернець вважав, що проданих у рабство дітей і жінок було щонайменше вісім, але, можливо, й більше. Тубільці були охоплені жахом. Вони віддали виторгувані гроші за каучук та харчі, щоб покрити свій борг, але не були певні, що тих грошей вистачить.

— Ви можете повірити, що таке може діятися на цьому світі, пане консул?

— Так, отче, можу. Тепер я вірю в усе погане та жахливе, що мені розповідають. Якщо я чогось і навчився в Конго, то це того, що немає лютішого й кривавішого звіра, аніж людина.

«Я не побачив, щоб хтось плакав у Вальї», — думатиме згодом Роджер Кейсмент. Також він не почув, аби хтось нарікав. Здавалося, село населене автоматами або привидами, які блукали між тридцятьма хатинами, що були зроблені з дерев’яних паличок і мали гостроверхі дахи з листя пальми, то в один бік, то в протилежний, нічого перед собою не бачачи, не знаючи, куди їм іти, забувши, хто вони такі, де перебувають, так ніби якесь прокляття впало на село, перетворивши його жителів на привидів. Але плечі й сідниці в тих привидів були вкриті свіжими рубцями, деякі з них досі кровоточили.

З допомогою отця Юто, який вільно розмовляв мовою племені, Роджер виконав свою роботу. Він опитав кожного селянина й кожну селянку, слухаючи, як вони повторюють те саме, що він уже чув і ще почує багато разів. Тут, у Вальї, він також здивувався, що ніхто з цих бідолашних створінь не поскаржився на головне: за яким правом прийшли сюди чужинці, що захопили їхню землю, визискують їх і знущаються з них? Вони думали тільки про найближче, найбезпосередніше — про квоти. Вони були надмірними, не існувало такої людської сили, яка могла б зібрати стільки каучуку, здати стільки харчів і надати стільки робочих рук. Вони не скаржилися також на те, що їх шмагають і беруть у заручники. Вони просили тільки, щоб їм трохи знизили квоти, щоб вони мали змогу виконувати їх і домогтися, щоби влада була задоволена жителями села Валья.

У ту ніч Роджер заночував у селі. Наступного ранку він забрав свої зошити, заповнені примітками та свідченнями, й попрощався з отцем Юто. Він вирішив змінити свій наперед установлений маршрут. Роджер повернувся на озеро Мантумба, сів на «Генрі Ріда» і вирушив до Кокільатвіля. То було велике селище з покрученими не мощеними вулицями й будинками, розкиданими між пальмовими гаями та невеличкими ділянками обробленої землі. Щойно зійшовши з корабля, він пішов до гарнізону Поліційної сили, досить примітивні будівлі якого були обгороджені частоколом із жовтих стовпів.

Лейтенант Танвіль був у відрядженні, куди покликали його службові обов’язки. Але Роджера прийняв капітан Марсель Жюньє, командир гарнізону й офіцер, відповідальний за всі пости та місця перебування Поліційної сили в регіоні. Це був високий, стрункий і мускулистий чоловік із засмаглою на сонці шкірою й уже сивим, недбало підстриженим волоссям. На шиї в нього висів образок Святої Діви, а нижче ліктя виднілося татуювання якогось звіряти. Він повів його до простого сільського кабінету, де на стінах було закріплено кілька прапорців і висіла фотографія Леопольда Другого в парадному однострої. Він запропонував йому філіжанку кави. Запросив сісти навпроти свого маленького робочого столу, де лежали зошити, лінійки, мапи й олівці, в дуже легенькому малому кріслі, яке загрожувало розвалитися від кожного руху Роджера Кейсмента. У дитинстві капітан жив в Англії, де його батько володів торговельним закладом, і добре розмовляв англійською мовою. Він був кадровим офіцером, який добровільно зголосився поїхати в Конго п’ять років тому, «щоб послужити батьківщині, пане консул». Він промовив ці слова з ядучою іронією.

Його мали підвищити у званні, й він збирався повернутися в метрополію. Він вислухав Роджера, не урвавши його жодного разу, з дуже серйозним виглядом, і, здавалося, був глибоко стурбований тим, що почув. Вираз його обличчя, поважний і непроникний, жодного разу не змінився, незалежно від того, які подробиці викладав йому Роджер. Роджер був точний і намагався не проминути жодної деталі. Він виклав і те, про що йому розповідали, й усе те, що бачив на власні очі: змережані кривавими рубцями спини й сідниці, розповіді тих, кому довелося продати своїх дітей, щоб заплатити квоти, які вони неспроможні були зібрати. Він повідомив, що уряд Його Величності буде поінформований про ці жахіття, але крім того, він вважає за свій обов’язок висловити ім’ям уряду, який він репрезентує, свій власний протест проти діянь Поліційної сили, що несе відповідальність за ті страхітливі знущання, які її солдати влаштували, зокрема у Вальї. Він бачив на власні очі, як те село перетворилося на маленьке пекло. Коли він замовк, обличчя капітана Жюньє залишалося незворушним. Мовчанка тривала довго, але він терпляче чекав. Нарешті, зробивши легкий рух головою, капітан лагідно йому відповів:

— Як вам, певно, відомо, пане консул, ми, тобто Поліційна сила, не диктуємо закони. Ми лише стежимо за тим, щоб вони виконувалися.

Його погляд був ясним і безневинним, без жодної ознаки ані почуття незручності, ані роздратування.

— Я знаю закони й правила, які регулюють життя в Незалежній Державі Конго, капітане. Жоден із них не дозволяє калічити тубільців, шмагати їх доти, доки вони почнуть стікати кров’ю, перетворювати жінок на заручниць, щоб їхні чоловіки не втікали, й визискувати села до такої міри, щоб матерям доводилося продавати своїх дітей, аби мати змогу виконати ті квоти на їжу та каучук, які ви на них накинули.

— Ми накинули? — із явно перебільшеним подивом вигукнув капітан Жюньє. Він енергійно похитав головою, і коли він нею хитав, то звірятко на його руці заворушилося. — Ми не накидаємо нікому нічого й нічого ні від кого не вимагаємо.

Ми одержуємо накази й їх виконуємо, ото й усе. Поліційна сила не встановлює ці квоти, пане Кейсмент. Їх призначають політичні власті та директори концесійних компаній. Ми лише виконавці політики, в яку ми абсолютно не втручаємося. Ніхто ніколи не запитував нашої думки. Якби вони запитали, то, можливо, такого безладу не було б.

Він замовк і, здавалося, на хвилину замислився. Крізь великі вікна з металевими ґратами Роджер побачив прямокутне поле без дерев, де марширував підрозділ африканських солдатів, що були босі, в полотняних штанях і з голими грудьми. Вони змінили напрямок руху, почувши наказ унтер-офіцера, який був у черевиках, одностроєвій сорочці й мав кашкета на голові.

— Я накажу провести розслідування. Якщо лейтенант Танвіль припустився надмірностей або їм потурав, його буде покарано, — сказав капітан. — Буде покарано й солдатів, якщо вони надміру захопилися шмаганням. Це все, що я вам можу пообіцяти. Усе інше перебуває поза моєю досяжністю, воно стосується системи правосуддя. Змінити цю систему — завдання не для військових, а для суддів і політиків. Для Верховного уряду. Думаю, вам це відомо.

У його голосі несподівано пробилися нотки жалю.

— Ніщо не втішило б мене більше, ніж якби ця система змінилася. Мені також гидко дивитися на те, що тут відбувається. Те, що ми змушені робити, суперечить моїм принципам, — він торкнувся образка, що висів у нього на шиї. — Моїй вірі. Я людина глибоко віддана католицтву. Там, у Європі, я завжди намагався не робити нічого, що суперечило б моїй вірі. Тут, у Конго — це неможливо, пане консул. Така сумна правда. Тому я дуже задоволений, що повертаюся до Бельгії. Більш ніколи ноги моєї не буде в Африці, запевняю вас.

Капітан Жюньє підвівся з-за столу, підійшов до одного з вікон. Обернувшись до консула спиною, він досить довго мовчав, спостерігаючи за тими рекрутами, яким ніяк не вдавалося марширувати в ногу, які, знай, спотикалися й ламали стрій.

— Якщо ви сказали правду, то ви могли б дещо зробити, аби покласти край цим злочинам, — промурмотів Роджер Кейсмент. — Не для того ми, європейці, прийшли до Африки.

— Не для того? — капітан Жюньє обернувся, щоб подивитися на нього, й консул помітив, що офіцер трохи зблід. — А для чого ж тоді ми сюди прийшли? Правда, я вже знаю для чого: принести сюди цивілізацію, християнство й вільну комерцію. Ви ще в це вірите, пане Кейсмент?

— Уже ні, — відразу відповів Роджер Кейсмент. — Раніше вірив. Усім серцем вірив. Вірив протягом багатьох років, з усією наївністю хлопця-ідеаліста, яким я був. Вірив, що Європа прийшла до Африки рятувати життя й душі, цивілізувати дикунів. Тепер я знаю, що помилявся.

Капітан Жюньє змінив вираз, і Роджерові здалося, що зненацька нерухома маска, що затуляла обличчя офіцера, стала іншою, значно людянішою. Він навіть подивився на нього з тією жалісливою симпатією, з якою дивляться на ідіотів.

— Я намагаюся спокутувати цей гріх своєї молодості, капітане. Тому й прийшов сюди, в Кокільатвіль. Тому й задокументовую з такою скрупульозністю злочини, що творяться тут в ім’я так званої цивілізації, яку ми сюди принесли.

— Бажаю вам успіху, пане консул, — з насмішкуватим виразом сказав капітан Жюньє. — Але якщо ви дозволите мені говорити відверто, то, боюся, ви його не досягнете. Немає такої людської сили, яка могла б змінити цю систему. Надто пізно для цього.

— Якщо не заперечуєте, то я хотів би відвідати карцер і maison dotages, де ви тримаєте жінок, яких пригнали з Вальї, — сказав Роджер, несподівано різко змінивши тему розмови.

— Ви можете відвідувати все, що захочете, — погодився офіцер. — Почувайтеся тут, як дома. Цими словами я хочу нагадати вам те, що вже сказав. Не ми винайшли Незалежну Державу Конго. Ми лише допомагаємо їй функціонувати. Іншими словами, ми також її жертви.

Карцер був бараком із дерева й цегли без вікон, із єдиними дверима, що охоронялися двома тубільними солдатами з гвинтівками. Там було близько дванадцяти чоловіків, кілька дуже старих, напівголих, вони лежали на підлозі, а двоє були прив’язані до кілець, закріплених у стіні. Не так пригнічені або позбавлені всякого виразу обличчя тих живих мовчазних скелетів його вразили, коли він переходив від одного краю цього хліва до протилежного, як гострий сморід сечі та екскрементів.

— Ми намагалися привчити їх, щоб вони справляли свої природні потреби в ці відра, — вгадав його думки капітан, показуючи на одне з них. — Але вони до цього не звикли. Воліють випорожнятися й мочитися на підлогу. Так їм простіше. Сморід їх не турбує. Мабуть, вони його й не відчувають.

Maison dotages був хлівом меншого розміру, але видовище там було драматичніше, бо він був настільки переповнений жінками, що Роджер міг ледве пропхатися між їхніми напівголими тілами. Приміщення було таким вузьким, що багато жінок не могли ані сісти, ані лягти й мусили стояти на ногах.

— Це випадок винятковий, — сказав капітан Жюньє, показуючи на ув’язнених. — Ще ніколи їх не було стільки. Сьогодні ввечері, щоб вони могли спати, ми перекинемо половину в одну з кімнат у солдатській казармі.

Тут також сморід сечі та екскрементів був нестерпним. Деякі з жінок були дуже юні, майже дівчатка. Усі мали погляд розгублений, лунатичний, радше схожий на погляд створінь потойбічного світу, який Роджер бачив у стількох конголезок протягом своєї подорожі. Одна із заручниць тримала на руках щойно народжене немовля, таке маленьке, що здавалося неживим шматочком плоті.

— Яким критерієм ви користуєтеся, щоб відпускати їх наволю? — запитав консул.

— Це вирішую не я, а магістрат, добродію. У Кокільатвілі їх троє. Критерій один: коли чоловіки віддають квоти, які вони заборгували, вони можуть забрати своїх жінок.

— А якщо вони цього не зроблять?

Капітан стенув плечима.

— Деяким щастить утекти, — сказав він, не дивлячись на Роджера, стишеним голосом. — Інших забирають солдати й роблять їх своїми жінками. Таким щастить більше. Кілька з них божеволіють і накладають на себе руки. Інші помирають від знущань, холери та голоду. Як ви бачили, вони нічого не мають їсти. Можливо — це наша провина. Тих харчів, які я одержую, не вистачає навіть для прогодування моїх солдатів.

А тим більше для в’язнів. Іноді ми збираємо невеличкі пожертви від офіцерів, щоб покращити спільний казан. Ситуація є такою. Я найперший готовий нарікати на те, що ми не можемо запропонувати нічого кращого. Якби ви змогли домогтися якогось покращення, Поліційна сила вам би подякувала.

Роджер Кейсмент пішов навідати трьох бельгійських магістратів у Кокільатвілі, але тільки один погодився його прийняти. Двоє інших під різними приводами відмовилися зустрітися з ним. Метр Дюваль, п’ятдесятирічний чоловік, гладкий і пихатий, який навіть попри тропічну спеку носив камізельку, накладні манжети й сурдут із ланцюжком, навпаки, запросив його до свого скромного кабінету й запропонував філіжанку чаю. Він вислухав його чемно, обливаючись потом. Раз у раз витирав обличчя хусточкою, що була вже мокра. Іноді його обличчя ставало засмученим, і він кивав головою, слухаючи те, що розповідав йому консул. Коли Роджер завершив свою розповідь, він попросив, щоб той виклав її письмово, в усіх подробицях. У такий спосіб він зможе внести до трибуналу, до якого належить, запит із проханням провести формальне розслідування цих прикрих подій. Хоча, уточнив свою думку метр Дюваль, замислено підперши підборіддя пальцем, либонь, буде ліпше, якщо пан консул також подасть свій рапорт до Верховного трибуналу, який організували в Леопольдвілі. Це тепер найвища й найвпливовіша інстанція, яка з великою ефективністю може діяти на всій території колонії. Вона може не тільки виправити ситуацію, а й надати економічні компенсації родинам жертв і самим жертвам. Роджер Кейсмент сказав йому, що так і зробить. Він попрощався, глибоко переконаний, що метр Дюваль не ворухне й пальцем, і Верховний трибунал у Леопольдвілі також. Але хай там як, а письмовий звіт він підготує.

Увечері, коли він уже збирався покинути Кокільатвіль, прийшов тубілець і передав йому, що ченці місії траппістів хочуть із ним побачитися. Там він знову зустрівся з отцем Юто. Ченці — їх'було шестеро — попросили, щоб він потай забрав на свій пароплавчик утікачів, яких вони ховали у своїй місії вже протягом кількох днів. Вони всі були із села Бонжінда, вище по річці Конго, де за невиконання квот зібраного каучуку Поліційна сила здійснювала каральну експедицію, не менш жорстоку, ніж у Вальї.

Місія траппістів у Кокільатвілі була великим будинком із глини, каменю й дерева на два поверхи, який зовні здавався укріпленим дотом. Його вікна були зачинені. Абат, дон Джезуальдо, португальського походження, був уже дуже старий, так само як і два інші ченці, худі й ніби загублені у своїх білих туніках, у чорних рясах, підперезані грубими шкіряними пасами. Лише найстарші тут були ченцями, інші — мирянами. Усі, як і отець Юто, виблискували напівскелетною худорбою, яка здавалася емблемою місцевих траппістів. Усередині приміщення було світле, бо тільки каплиця, їдальня й дортуар ченців були накриті дахом. Вони мали сад і город. Була загородка для птиці, цвинтар і велика піч.

— Який злочин учинили ті люди, що їх ви просите вивезти звідси потай від влади?

— Вони були бідними, пане консул, — засмучено промовив дон Джезуальдо. — Ви це добре знаєте. Адже ви були у Вальї й бачили, що означає бути бідним, приниженим і конголезцем.

Кейсмент згідно кивнув головою. Безперечно, допомогти людям, за яких просили його траппісти, буде гуманним учинком. Але він вагався. Будучи дипломатом, таємно вивозити втікачів від правосуддя, нехай і звинувачених несправедливо, було ризиковано, могло скомпрометувати Велику Британію і повністю спотворити ту інформаційну місію, яку він виконував для Форін-Офісу.

— Ви дозволите мені побачитися й поговорити з ними?

Дон Джезуальдо ствердно кивнув головою. Отець Юто вийшов і майже відразу повернувся з групою. Їх було семеро, усі чоловіки, між ними троє малих. У всіх ліву руку було відтято або розтовчено прикладом. Були й сліди від канчуків на грудях і спині. Вождя групи звали Мансунда, й він мав на голові плюмаж із кількох пер і кілька намист із зубів тварин; його обличчя блищало від шрамів — ті порізи він зробив собі під час давніх ритуалів ініціації у своєму племені. Отець Юто був тлумачем. Село Бонжінда двічі поспіль не змогло виконати свої квоти по каучуку — дерева в ближній місцевості вже були висмоктані і втратили каучуковий сік, — накладені на них емісарами компанії Лулонґа, яка володіла концесією в цій місцевості. Тоді африканські охоронці, залишені в селі Поліційною силою, почали шмагати людей і відрубувати їм руки та ноги. Стався вибух гніву, й село, збунтувавшись, убило одного охоронця, тоді як інші врятувалися втечею. Через кілька днів у село Бонжінда увійшла колона солдатів Поліційної сили, які підпалили всі будинки, повбивали чимало жителів, чоловіків і жінок, багатьох спалили живцем у їхніх хатинах, а решту вкинули до карцеру Кокільатвіля та в maison dotages. Вождь Мансунда вважав, що їм пощастило втекти тільки завдяки ченцям-траппістам. Якби Поліційна сила зловила їх, то вони, як і інші, стали б жертвами жорстокого покарання, бо в усьому Конго повстання тубільців завжди карали знищенням усієї громади.

— Гаразд, отче, — сказав Кейсмент. — Я заберу їх на «Генрі Ріда» й відвезу далеко звідси. Але тільки до найближчого французького берега.

— Бог вам за це заплатить, пане консул, — сказав отець Юто.

— Не знаю, отче, — відповів консул. — І ви, і я в цьому випадку порушуємо закон.

— Закон людей, — поправив його траппіст. — Ми порушуємо його тільки для того, щоб зберегти вірність закону Бога.

Роджер Кейсмент розділив із ченцями їхню скромну вегетаріанську вечерю. Він довго з ними розмовляв. Дон Джезуальдо пожартував, що в його честь траппісти порушили правило мовчанки, яке панувало в ордені. Ченці й миряни здавалися йому придушеними й переможеними цією країною, як і він сам. «Як могло дійти до такого?» — міркував він перед ними вголос. І розповів їм, що дев’ятнадцять років тому приїхав до Африки, сповнений ентузіазму, переконаний у тому, що колоніальна епопея подарує африканцям достойне життя. Як стало можливим, що колонізація перетворилася на цей жахливий грабунок, на цю моторошну жорстокість, коли люди, що називають себе християнами, піддають тортурам, калічать, убивають безпорадні створіння і знущаються з них так нещадно, не роблячи винятку ані для дітей, ані для людей похилого віку? Хіба ми, європейці прийшли сюди не для того, щоб покласти край торгівлі рабами і принести релігію милосердя та справедливості? Чому те, що тут відбувається, є чимось набагато гіршим, аніж торгівля рабами, ви зі мною згодні?

Ченці дали йому виговоритися, не розтуливши ротів. Чи не тому, що, всупереч сказаному абатом, вони не хотіли порушувати закон мовчанки? Ні, вони були не менш розгублені й не менше жаліли Конго, ніж він.

— Шляхи Бога недовідомі для таких грішників, як ми з вами, пане консул, — зітхнув дон Джезуальдо. — Найважливіше — не впадати в розпач. Не втрачати віру. Те, що тут існують такі люди, як ви, нас підбадьорює, повертає нам надію. Ми бажаємо успіху вашій місії. Ми молитимемося Богові, щоб Він дозволив вам щось зробити для цієї нещасливої людності.

Семеро втікачів піднялися на борт «Генрі Ріда» вранці наступного дня на закруті річки, коли пароплав був уже далеко від Кокільатвіля. Протягом трьох днів, які вони залишалися з ним, Роджер був напружений і стривожений. Він дав своїй команді вельми туманне пояснення, чому на борту присутні семеро покалічених тубільців, і йому здалося, що люди йому не повірили й дивилися з підозрою на групу, з якою зовсім не спілкувалися. Навпроти Іребу «Генрі Рід» наблизився до французького берега річки Конго, й у ту ніч, коли команда спала, семеро мовчазних силуетів зійшли з корабля й зникли в прибережних чагарях. Ніхто потім не запитав у консула, що з ними сталося.

У ті дні подорожі Роджер Кейсмент став почувати себе погано. Не лише в моральному та психологічному плані. Також його тіло страждало від безсоння, від укусів комах, від надмірних фізичних зусиль, а найдужче, либонь, від того стану духу, в якому він перебував, коли на зміну деморалізації приходила лють, бажання виконати свою роботу змінювалося передчуттям, що його звіт теж нічого не змінить, бо там, у Лондоні, бюрократи з Форін-Офісу та політики, що перебувають на службі в уряду Його Величності, вирішать, що було б необачним перетворити на свого ворога такого союзника, як Леопольд Другий, що публікація звіту з такими серйозними звинуваченнями матиме згубні наслідки для Великої Британії, бо це все одно, що кинути Бельгію в обійми Німеччини. Хіба інтереси імперії не важливіші, аніж жалібні нарікання кількох напівголих дикунів, які поклоняються великим звірам та зміям і пожирають своїх ближніх?

Докладаючи надлюдських зусиль, щоб подолати напади зневіри, головний біль, нудоту, розпад тіла, — він відчував, що худне, бо йому доводилося проколювати нові дірки в поясі, — він і далі відвідував села, пости, станції, розпитуючи селян, чиновників, службовців, охоронців, збирачів каучуку й накладаючи, як міг, ті розповіді на щоденне видовище змережаних канчуками тіл, відтятих рук і тяжких історій про вбивства, ув’язнення, шантаж і зникнення. Йому почало здаватися, що це повсюдне страждання конголезців насичує повітря, річку та рослинність, які оточували його, особливим запахом, смородом не тільки фізичним, а також і духовним, метафізичним.

«Схоже, я втрачаю глузд, моя люба Джі, — писав він своїй кузині зі станції в Бонґанданґа того дня, коли вирішив зробити напівоберт і повернутися в Леопольдвіль. — Сьогодні я надумав повернутися в Бому. Згідно з моїми попередніми планами я мав подорожувати по Верхньому Конго ще протягом двох тижнів. Але, правду кажучи, я вже зібрав матеріалу більше, аніж треба, аби показати у своєму звіті, що там відбувається. Боюся, коли я почну докопуватися, до яких крайнощів може дійти зло й ницість людських створінь, то в мене не стане снаги навіть написати свій звіт. Я перебуваю на межі божевілля. Нормальна людина не може бути зануреною протягом стількох місяців у це пекло, не втративши здорового глузду, не ставши жертвою психічного розладу. Іноді вночі я прокидаюся й дослухаюся до того, що відбувається у мене всередині. Щось розпадається в моєму мозку. Я живу в стані безперервної тривоги. Якщо я й далі штовхатимуся серед того, що тут відбувається, то й сам почну шмагати людей канчуком, відрубувати руки й убивати конголезців від сніданку до вечері без того, щоб це пробуджувало в мені найменші докори сумління або відбирало в мене апетит. Бо щось подібне відбувається з європейцями в цій приреченій країні».

Щоправда, в цьому довжелезному листі йшлося не стільки про Конго, скільки про Ірландію. «Можливо, моя люба Джі, мої наступні слова здадуться тобі новим симптомом божевілля, але ця подорож у глиб Конго допомогла мені відкрити мою власну країну. Зрозуміти її становище, її долю, її реальність. У цих джунглях я не тільки зустрівся зі справжнім обличчям Леопольда Другого. Я там зустрівся також зі своїм справжнім „я“: невиправним ірландцем. Коли ми знову побачимося, Джі, тебе чекає великий сюрприз. Тобі доведеться докласти чимало зусиль, щоб упізнати свого брата в перших Роджера. Я маю таке враження, що не тільки змінив шкуру, як змінюють її певні змії, а й змінив свою психіку й навіть душу».

То була правда. Протягом усіх тих днів, які забрала в «Генрі Ріда» подорож униз по річці Конго до Леопольдвіля-Кіншаси, де він надійно пришвартувався 15 грудня 1903 року, консул не обмінявся майже жодним словом зі своєю командою. Залишався зачиненим у своїй вузькій каюті або, якщо дозволяла погода, лежав у гамаку на кормі з вірним Джоном, який згортався в клубочок біля його ніг, спокійний і уважний, так ніби важка атмосфера, в яку провалювалася його душа, заражала й собаку.

Лише думки про країну свого дитинства та юності, за якою протягом тієї подорожі його огорнула глибока туга, витісняли йому з голови картини конголезького жаху, що вперто намагалися зруйнувати його морально й порушити його психічну рівновагу. Він пригадував свої перші роки в Дубліні, коли перебував під ласкавою опікою матері, свої роки навчання в коледжі в Баллімені і свої відвідини замку, по якому блукав привид Ґалґорма, свої прогулянки із сестрою Ніною по північній долині в провінції Антрим (долині з такими м'якими обрисами, якщо порівнювати її з африканськими) і ту радість, яку приносили йому екскурсії до вершин, що оточували долину Ґленшеск, його улюблену серед дев’ятьох ґленів графства, тих вершин, над якими пролітали вітри, що іноді приносили із собою орлів із великими розпростертими крильми, чий гребінь стримів угору, кидаючи виклик небу.

Чи ж не була Ірландія також колонією, як і Конго? Хоч він протягом багатьох років і не визнавав цієї істини, яку його батько і стільки ірландців родом з Ольстеру відкидали зі сліпим обуренням. Чому те, що погано для Конго, має бути добрим для Ірландії? Хіба англійці не вторглися в Ейре? Не приєднали її до імперії силоміць, не питаючи згоди в захопленого народу, як не питалися бельгійці згоди в конголезців? З плином часу це насильство згладилося, але Ірландія й далі була колонією, чия суверенна незалежність зникла, розчавлена сильнішим сусідом. Це реальність, яку багато ірландців не хочуть бачити. Що сказав би його батько, якби почув, що він говорить подібні речі? Ухопився б за маленький батіг? А його мати? Чи обурилася б Анна Джефсон, якби довідалася, що в самотині Конго її син навернувся якщо не до націоналістичної діяльності, то принаймні до націоналістичних думок? У ті самотні вечори, оточений брунатними водами річки Конго, на яких плавало листя, гілля та стовбури дерев, Роджер Кейсмент ухвалив рішення: як тільки він повернеться до Європи, то почне збирати добру колекцію книг, присвячених історії та культурі Ейре, що їх він знав так погано.

Він був у Леопольдвілі лише три дні, ні з ким не шукаючи зустрічей. У тому стані, в якому він перебував, він не мав настрою відвідувати представників влади та своїх знайомих і розповідати — брешучи їм, звичайно — про свою подорож до Середнього та Верхнього Конго і про те, що він бачив протягом тих місяців. Він послав телеграму до Форін-Офісу, повідомляючи, що має досить матеріалу, який підтверджує звинувачення, висунуті проти бельгійської влади та місцевих компаній про погане ставлення до тубільців. Він попросив дозволу перебратися до найближчих португальських володінь, щоб написати свій звіт у більш спокійній атмосфері, ніж у Бомі, де консульська служба зможе чинити на нього тиск.

І написав довгу викривальну супліку, адресовану в прокуратуру Верховного трибуналу в Леопольдвілі-Кіншасі, про події в селі Валья, просячи провести розслідувння й покарати винних. Особисто відніс і передав усе, що написав, у прокуратуру. Стриманий і серйозний чиновник пообіцяв, що негайно передасть його супліку прокуророві, метрові Левервілю, як тільки той повернеться з полювання на слонів разом із директором Бюро торговельного реєстру міста, месьє Клотаром.

Роджер Кейсмент сів у потяг, що йшов до Матаді, в якому переночував лише одну ніч. Звідти він добувся до Боми на вантажному пароплаві. У консульському офісі на нього чекала висока купа листів і телеграма від його начальників, де йому дозволяли поїхати до Луанди, щоб відредагувати свій звіт. Він мусив написати його якнайшвидше й з усіма подробицями. В Англії набувала великого розголосу кампанія звинувачень проти Незалежної Держави Конго, в якій брали участь найголовніші газети, що підтверджували або заперечували «звірства». До викривальних повідомлень баптистської церкви нещодавно приєдналися звинувачувальні матеріали британського журналіста французького походження Едмунда Д. Морела, потаємного друга й однодумця Роджера Кейсмента. Його публікації спричинили великий шарварок у палаті громад, як і в громадській опінії. Уже відбувалися дебати на цю тему в парламенті. Форін-Офіс та канцлер лорд Ленсдаун особисто з великим нетерпінням чекали свідчень Роджера Кейсмента.

У Бомі, як і в Леопольдвілі-Кіншасі, Роджер уникав, як тільки міг, зустрічатися з людьми уряду, навіть порушуючи протокол, чого він не робив протягом усіх тих років, коли перебував на консульській службі. Замість відвідати губернатора, він написав йому листа, попросивши пробачення за те, що не передав йому своє вітання персонально, пославшись на проблеми здоров’я. Він не зіграв жодної партії ані в теніс, ані в більярд, ані в карти, нікого не запрошував і сам не приймав запрошень ані на обіди, ані на вечері. Він навіть не виходив рано-вранці плавати в затоках річки, хоч раніше робив це майже щодня, навіть у погану погоду. Він не хотів бачитися з людьми, не хотів жити світським життям. А надто йому не хотілося, щоб його розпитували про подорож, не хотів, щоб його примушували брехати. Він був переконаний, що ніколи не зміг би щиро й відверто розповісти своїм друзям та знайомим у Бомі, що він думає про все ним побачене й почуте в Середньому та Верхньому Конго за останні чотирнадцять тижнів.

Він присвятив майже весь свій час розв’язанню найнагальніших консульських проблем і підготовці до подорожі в Кабінду й Луанду. Він мав надію, що, виїхавши з Конго, хоч то й буде інша колонія, він почує себе менш пригніченим, більш вільним. Кілька разів намагався написати чернетку свого звіту, проте не зміг. І не тільки поганий настрій був йому перешкодою; праву руку йому звело в судомі, як тільки перо стало бігати по паперу. Йому став знову докучати геморой. Він майже нічого не їв, і двоє слуг, Чарлі й Мавуку, бачачи його таким занехаяним, наполягали, щоб він викликав лікаря. Та хоч він і сам був стурбований своїм безсонням, відсутністю апетиту та поганим фізичним станом, викликати лікаря він не став, бо зустріч із доктором Салабертом означала б необхідність говорити, згадувати, розповідати про все те, про що він у даний момент хотів би забути.

28 вересня він відплив на кораблі до Банани, а там наступного дня пересів на інший пароплав, який доставив його та Чарлі до Кабінди. Джон, бульдог, залишився з Мовуку. Проте навіть протягом чотирьох днів, перебутих у цьому населеному пункті, де він мав знайомих, із якими вечеряв і які, наче вони нічого не знали про його подорож до Верхнього Конго, не примушували його говорити про те, про що він не хотів говорити, він не відчував себе спокійнішим і впевненішим. І тільки в Луанді, куди він прибув 3 жовтня, він почав почуватися краще. Тамтешній англійський консул, містер Брісклі, чоловік прямий і послужливий, надав у його розпорядження невеличкий кабінету своєму офісі. Там нарешті він почав працювати і вранці, і в другій половині дня, викладаючи на папері головні лінії свого звіту.

Проте він відчув, що став почувати себе набагато краще, ніж раніше, через три чи чотири дні після того, як приїхав до Луанди, коли десь ополудні сидів за столом старовинної кав'ярні «Париж», куди прийшов чогось попоїсти, після того як працював цілий ранок. Він саме переглядав стару лісабонську газету, коли помітив за вікном на вулиці кількох напівголих тубільців, які розвантажували великого воза з якимсь сільськогосподарським продуктом, можливо, бавовною. Один із них, наймолодший, був дуже гарний. Високий і атлетично збудований, за кожним його зусиллям м'язи випинали в нього на спині, ногах і руках. Його темна шкіра із синюватим відтінком блищала від поту. За кожним рухом, який він робив, переносячи вантаж на плечах від воза до складу, клапоть легкої тканини, яка обгортала його стегна, розкривався й дозволяв побачити пеніс, рожевий, обвислий і більший за нормальний. Роджера охопило палке й нагальне бажання сфотографувати вродливого вантажника. Таке бажання не навідувало його вже кілька місяців. Несподівана думка підняла йому настрій: «Я, схоже, стаю самим собою». У невеличкому щоденнику, який завжди носив із собою, був такий запис: «Дуже гарний і дуже великий. Я йшов за ним, і я його переконав. Ми цілувалися, сховані у велетенській папороті на відкритій місцевості. Він належав мені, я — йому. У мене вихопився зойк». Він глибоко зітхнув, затремтівши, як у лихоманці.

Того ж таки вечора містер Брісклі передав йому телеграму від Форін-Офісу. Канцлер, лорд Ленсдаун, особисто наказував йому повернутися до Англії і відредагувати в самому Лондоні «Звіт про становище в Конго». До Роджера повернувся апетит, і в той вечір він добре повечеряв.

Перш ніж сісти на «Заїр», який відпливав із Луанди до Англії, із зупинкою в Лісабоні, 6 листопада, він написав великого листа Едмундові Д. Морелу. Він таємно листувався з ним уже протягом півроку. Особисто він не був із ним знайомий. Знав про його існування спочатку з листа Герберта Ворда, який захоплювався цим журналістом, а потім чуючи, як у Бомі бельгійські чиновники та випадкові люди коментували його надзвичайно гострі статті, наповнені критикою на адресу Незалежної Держави Конго, що їх Морел, який жив у Ліверпулі, публікував, тавруючи жорстокі зловживання, жертвами яких були тубільці тієї африканської колонії. Дотримуючись усіх заходів обережності через свою кузину Ґертруду, він роздобув кілька брошур, які опублікував Морел. Вражений серйозністю його звинувачень, Роджер наважився написати йому листа, попрохавши Джі, щоб вона його переслала. Він повідомляв йому, що вже багато років прожив у Африці й міг би надати йому інформацію з перших рук для його справедливої кампанії, з якою він цілком солідарний. Він не міг зробити цього відкрито з огляду на своє становище британського дипломата, й тому їм треба дотримуватися певної обачності у своєму листуванні, аби ніхто не міг з’ясувати, хто постачає його інформацією з Боми. У листі, який він надіслав Морелу з Луанди, Роджер підбивав підсумки свого останнього досвіду й повідомляв, що як тільки приїде до Європи, то неодмінно сконтактується з ним. Нічого він так не прагнув, як особисто познайомитися з єдиним європейцем, що, схоже, правильно зрозумів, яку провину взяв на себе Старий Континент, перетворивши Конго на пекло.

Під час подорожі до Лондона до Роджера повернулися енергія, ентузіазм, надія. Він знову повірив у те, що його звіт буде вельми корисним для того, щоб покласти край жорстоким звірствам, свідком яких йому довелося бути. Про це свідчило те нетерпіння, з яким Форін-Офіс чекав на його звіт. Події, про які він доповість, були такими страхітливими, що британський уряд муситиме діяти, зажадати радикальних змін, вплинути на своїх союзників, відкликати безглузду концесію, яку вони надали персонально Леопольдові Другому на цілий континент, яким було Конго/Попри бурі, які налетіли на «Заїр» між СанТоме й Лісабоном і через які половина команди страждала від морської хвороби, Роджер Кейсмент їх витримав і не припиняв редагувати свій звіт. Дисциплінований, як і раніше, він віддавався своїй роботі, можна сказати, з апостольським натхненням, намагався викладати свої спостереження з максимальною точністю і тверезою об’єктивністю, не скочуючись ані до сентиментальності, ані до суб’єктивних міркувань, переносячи на папір лише те, що був спроможний довести. Чим точніше й лаконічніше він писав, тим переконливішими й ефективнішими здавалися його аргументи.

Роджер прибув до Лондона в морозний день 1 грудня. Він ледве встиг окинути поглядом холодне, полите дощем і примарне місто, бо тільки-но покинувши екіпаж біля свого департаменту на Філбіч-Ґарденз у кварталі Ерлз-Корт і зиркнувши очима на листи, які там для нього були відкладені, мусив бігти до Форін-Офісу. Протягом трьох днів відбулося кілька зборів і зустрічей. Роджер був неабияк вражений. Не випадало сумніватися: Конго було найактуальнішою проблемою, після того як відбулися дебати в парламенті. Викриття баптистської церкви та кампанія Едмунда Д. Морела справили враження на громадськість. Усі вимагали, щоб уряд виступив із протестом. Але перш ніж це зробити, уряд чекав, коли надійде його звіт. Роджер Кейсмент відкрив, що хоч він і не прагнув цього й не знав про це, обставини перетворили його на важливого чоловіка. Під час двох своїх виступів — кожен тривав годину — перед чиновниками міністерства, — на одному з них були присутні директор департаменту африканських справ і заступник міністра, — він звернув увагу на те, яке враження справляли його слова на слухачів. Після того як він відповідав на запитання, наводячи нові подробиці, на обличчях, які спочатку виражали недовіру, з’являвся вираз огиди й жаху.

Йому надали кабінет у спокійному кварталі, в районі Кенсингтон, і друкаря, молодого й працьовитого, містера Джо Пардо. Він почав диктувати йому свій звіт у четвер, 4 грудня. Поширилася чутка, що британський консул у Конго прибув до Лондона, й до нього зверталися з проханням дати інтерв’ю агенція Рейтере, газети «Спектейтор», «Тайме» і кілька кореспондентів із газет Сполучених Штатів. Але він, у згоді зі своїми начальниками, усім відповідав, що розмовлятиме з пресою лише після того, як уряд висловиться на цю тему.

Наступними днями він тільки те й робив, що працював над своїм звітом уранці й пополудні, доповнюючи, скорочуючи й переробляючи текст, знову й знову перечитуючи свої записники з нотатками про подорож, які він уже знав напам’ять. У середині дня з’їдав лише сандвіч і щовечора вечеряв дуже рано у своєму клубі «Веллінгтон». Іноді до нього приєднувався Герберт Ворд. Йому було приємно побазікати зі старим другом. Одного дня Герберт затяг Роджера до свого кабінету на Честер-сквер, 53 і розважив його, показавши йому свої останні скульптури, що надихалися Африкою. Іншого дня, щоб він міг забути на кілька годин про свою одержимість складанням звіту, Герберт силоміць вивів його до міста й примусив купити один із модних жакетів із картатої матерії, а також кашкета на французький манір і черевики зі штучним підйомом білого кольору. Потім повів його обідати до улюбленого закладу лондонських інтелектуалів і митців, ресторану «Ейфелева вежа». Це були його єдині розваги в ті дні.

Відразу по своєму прибутті він попросив дозволу у Форін-Офісі зустрітися з Морелем. Як привід висунув необхідність обговорити з журналістом деякі з тих інформацій, які він привіз. 9 грудня він одержав дозвіл. І наступного дня Роджер Кейсмент і Едмунд Д. Морел зустрілися вперше. Замість подати один одному руку вони обнялися. Вони поговорили, повечеряли разом у «Комедії», пішли в департамент Роджера на Філбіч-Ґарденз, де перебули решту ночі, базікаючи, курячи та дискутуючи, аж поки помітили крізь жалюзі, що вже настав новий день. Вони проговорили без перерви дванадцять годин. Обидва потім казали, що та зустріч була найважливішою подією в житті кожного з них.

Важко було уявити двох чоловіків, таких несхожих один на одного. Роджер був дуже високий і дуже тендітний, а Морел — низенький, кремезний і мав схильність набирати тіла. Щоразу, коли він із ним зустрічався, у Кейсмента виникало враження, що одяг на його другові йому тісний. Роджерові виповнилося тридцять дев’ять років, але, незважаючи на те, що його здоров’я було підірване африканським кліматом та болотяними пропасницями, він здавався, можливо, тому, що дбав про свій одяг, молодшим, ніж Морел, який мав лише тридцять два роки віку й хоч молодим був гарний, але тепер уже постарів зі своїм підстриженим і вже сивим волоссям, вусами, схожими на вуса тюленя, й палкими й трохи вибалушеними очима. Їм було досить побачитися, щоб порозумітися й — таке слово не здалося б їм перебільшенням — полюбити один одного.

Про що вони розмовляли протягом тих дванадцятьох годин без перерви? Багато про Африку, само собою зрозуміло, але також про свої родини, своє дитинство, свої мрії, ідеали та прагнення своєї юності і про те, як, самі того не усвідомлюючи, вони виявили, що Конго проникло в їхні серця і змінило їх з голови до ніг. Роджер неабияк здивувався, що чоловік, який ніколи там не був, міг так добре знати ту країну. Її географію, її історію, її народ, її проблеми. Він зачаровано слухав, як уже багато років тому дрібний службовець пароплавної лінії «Елдер Демпстер» (тієї самої, на якій Роджер у дні своєї юності працював у Ліверпулі), яким був Морел і якому було доручено в Антверпенському порту реєструвати кораблі й здійснювати фінансову ревізію їхніх вантажів, запідозривши, що вільна торгівля, яку нібито відкрив Його Величність Леопольд Другий між Європою й Незалежною Державою Конго, була не тільки несправедливою, а й очевидним обманом. Як можна було назвати вільною комерцією таку торгівлю, коли кораблі, що приходили з Конго, вивантажували у великому фламандському порту тонни каучуку та великі кількості слонової кістки, пальмової олії, мінералів та шкур і завантажували, щоб відвезти туди, тільки рушниці, канчуки та ящики з кольоровим склом.

Ось тоді Морел і зацікавився Конго і став розпитувати всіх, хто їхав туди або повертався звідти до Європи, — комерсантів, чиновник, туристів, пасторів, священиків, авантюристів, солдатів, полісменів, і читати все, що потрапляло йому до рук, про ту величезну країну, чиї проблеми він тепер знав, як свої п’ять пальців, так ніби здійснив туди з десяток інспекційних подорожей, схожих на подорож Роджера Кейсмента по територіях Середнього й Верхнього Конго. І тоді, ще не відмовляючись від своєї посади в компанії, він почав писати свої статті й публікувати їх у газетах і журналах Бельгії та Англії, спочатку підписуючи їх псевдонімом, а потім і власним прізвищем, засуджуючи те, про що йому стало відомо, і спростовуючи фактами та свідченнями ідилічний образ Конго, який писаки, що були на службі в Леопольда Другого, пропонували світові. Він займався цією діяльністю вже багато років, публікуючи статті, брошури та книжки, виголошуючи промови в церквах, культурних центрах, політичних організаціях. Ця кампанія захопила його цілком. Тепер йому допомагало багато людей. «Це також Європа, — багато разів думав після зустрічі 10 грудня Роджер Кейсмент. — Не тільки ті поселенці, політики та злочинці, яких ми послали до Африки. Європа — це також кришталево чистий дух: Едмунд Д. Морел».

Відтоді вони стали зустрічатися часто й продовжували свої розмови, які надихали й збуджували обох. Вони стали називати один одного приязними прізвиськами: Роджер був Тигром, а Едмунд — Бульдогом. Під час однієї з їхніх розмов виникла ідея створити фундацію «Асоціація реформ у Конго». Обидва були здивовані тією широкою підтримкою, яку здобула їхня ініціатива, надавши їм чимало прихильників і охочих допомогти. Насправді дуже мало хто з політиків, журналістів, письменників, священнослужителів і відомих людей, до яких вони зверталися, відмовляв надати їм допомогу. У такий спосіб Роджер Кейсмент познайомився з Алісою Стопфорд Гріш Її відрекомендував йому Герберт Ворд. Аліса була однією з перших осіб, які дали гроші, своє ім’я та свій час Асоціації. Джозеф Конрад також це зробивші багато інтелектуалів та митців наслідували його. До них приєднувалися фундації, відомі імена, й дуже скоро стали відбуватися публічні заходи в церквах, культурних та гуманітарних центрах, де наводилися свідчення, організовувалися дебати та друкувалися публікації, щоб відкрити очі громадській опінії на справжню ситуацію в Конго. І хоч Роджер Кейсмент, з огляду на свою дипломатичну службу, не міг брати участь в управлінні Асоціацією, він присвятив їй увесь свій вільний час, після того як нарешті передав свій звіт до Форін-Офісу. Він віддав Асоціації частину своїх заощаджень та свою платню і писав листи, відвідував багатьох людей і домігся, що велика кількість дипломатів і політиків стали підтримувати справу, яку захищали він та Морел.

Через багато років, коли Роджер Кейсмент згадував ті гарячкові тижні кінця 1903 року та початку 1904-го, він казав собі, що найважливішим для нього було не домогтися популярності, яку він мав ще до того, як уряд Його Величності опублікував його «Звіт», а ще більшу славу він здобув потім, коли агенти, що перебували на службі в Леопольда Другого, почали таврувати його в пресі як ворога Бельгії та наклепника на її політику, а те, що завдяки Морелу, Асоціації та Гербертові він познайомився з Алісою Стопфорд Ґрін, бо відтоді він став її близьким другом і, як любив похвалитися, учнем. Від першої хвилини їхнього знайомства між обома виникло почуття порозуміння й симпатії, яке з плином часу дедалі поглиблювалося.

На другий чи третій раз, коли їм випало бути на самоті вдвох, Роджер відкрив серце своїй палкій подрузі, як зробив би чоловік глибокої віри перед своїм сповідником. Їй, жінці, що, як і він, походила з протестантської ірландської родини, він наважився сказати те, про що досі нікому не говорив: там, у Конго, живучи поруч із несправедливістю й насильством, він відкрив, якою великою брехнею був колоніалізм, і саме там він почав відчувати себе ірландцем, тобто громадянином окупованої країни, яку нещадно визискувала імперія, що знекровила Ірландію й позбавила її душі. Він відчував сором за багато речей, які відчував і в які вірив, повторюючи науку своїх батьків. І він був сповнений рішучості спокутувати свою провину. Тепер, коли завдяки Конго він відкрив Ірландію, він хоче бути справжнім ірландцем, хоче пізнати свою країну, зробити своїми власними її традицію, її історію й її культуру.

Ласкава, з дещо материнським почуттям — Аліса була на сімнадцять років старша за нього, — іноді дорікаючи цьому сорокарічному малюкові за надто бурхливі спалахи ентузіазму, Аліса, проте, з великою готовністю стала допомагати йому порадами, книжками, розмовами, коли вони пили чай із галетами або млинцями, намащеними сметаною й мармеладом. У ті перші місяці 1904 року Аліса Стопфорд Ґрін була його подругою, його вчителькою, його провідницею в стародавнє минуле, в якому історія, міф і легенда — реальність, релігія і художня вигадка — змішувалися, щоб утворити традицію народу, який зумів зберегти себе, попри антинаціональний тиск імперії, зберегти свою мову, свою манеру буття, свої звичаї, щось таке, чим кожен ірландець, протестант чи католик, віруючий чи атеїст, ліберал чи консерватор, мусить пишатися й мати за обов’язок боронити його. Ніщо так не допомогло Роджерові заспокоїти свій дух, вилікувати його від тих моральних ран, яких завдала йому подорож до Верхнього Конго, як дружба з Морелем і з Алісою. Одного дня, прощаючись із Роджером, який, попросивши у Форін-Офісі відпустку на три місяці, готувався виїхати в Дублін, Алісаісторик йому сказала:

— Ти собі усвідомлюєш, що ти перетворився на знаменитість, Роджере? Усі говорять про тебе тут, у Лондоні.

Власне кажучи, він майже не помічав своєї популярності, бо ніколи не був марнославним. Але Аліса сказала правду. Публікація його «Звіту» британським урядом відбилася грандіозним відлунням у пресі, в парламенті, в політичних колах і в громадській опінії. Нападки на нього в офіційних публікаціях Бельгії та в статтях англійських газетярів, пропагандистів політики Леопольда Другого лише підсилювали його образ великого борця за справедливість. У нього брали інтерв’ю представники преси, його запрошували виступити на публічних зустрічах і в приватних клубах, на нього дощем посипалися запрошення до ліберальних і антиколоніальних салонів, повсюди друкувалися статті, в яких підіймали на захмарну височину його «Звіт» і його відданість справі справедливості та свободи. Кампанія на захист Конго здобула новий імпульс. Преса, церкви, найпередовіші прошарки англійського суспільства, нажахані відкриттями «Звіту», вимагали, щоб Велика Британія попрохала своїх союзників скасувати постанову західних держав про передачу Конго королю Бельгії.

Розгублений від такої несподіваної слави — люди впізнавали його в театрах і ресторанах і з симпатією показували на нього пальцем на вулицях, — Роджер Кейсмент виїхав до Ірландії. Кілька днів побув у Дубліні, але незабаром подався до Ольстеру, до провінції Північний Антрим, у Маґерінтемпл-гауз, родовий будинок його дитинства та юності. Будинок успадкував його дядько й тезко Роджер, син його двоюрідного діда Джона, який помер 1902 року. Тітка Шарлотта досі була жива.

Вона прийняла його з великою приязню, як і інші його родичі, двоюрідні брати й сестри та племінники й племінниці. Але він відчував, що між ним і його батьківською родиною виросла невидима стіна, адже всі вони залишалися переконаними патріотами Англії. А проте краєвид, що оточував Маґерінтемпл, великий будинок, вимуруваний із сірих каменів, оточений яворами, які чинили впертий опір просякнутим морською сіллю вітрам, хоча більшість із них були задушені плющем, тополі, в’язи та абрикосові й персикові дерева, що височіли над луками, де паслися вівці, а з протилежного боку море, видовище острова Ретлін та містечка Баллікасл з його білими будиночками схвилювали його до нутра кісток. Стайні й сад за будинком, великі будівлі з оленячими рогами на стінах, а також стародавні села Кушендан і Кушендол, де були поховані багато поколінь предків, розбудили спогади його дитинства й наповнили його ностальгією. А його нові уявлення й почуття щодо своєї країни сприяли тому, що це перебування, яке триватиме кілька місяців, перетвориться для нього на ще одну велику авантюру. Авантюру приємну, на відміну від його подорожі у Верхнє Конго, яка збадьорювала його й давала йому відчуття, що, переживаючи її, він змінює шкіру.

Він привіз із собою чимало книг, граматик та нарисів, які рекомендувала йому Аліса, й присвячував багато годин читанню про ірландські легенди й традиції. Намагався вивчити ґельську мову, спочатку самостійно, але зрозумівши, що ніколи не зможе так її опанувати, знайшов учителя, який давав йому уроки двічі на тиждень.

Але насамперед він почав знайомитися з новими людьми графства Антрим, які, хоч і уродженці Ольстеру та протестанти, як і він, не були юніоністами. Навпаки, вони намагалися зберегти особливість стародавньої Ірландії, боролися проти англізації країни. Закликали повернутися до стародавньої ірландської мови, до традиційних пісень і звичаїв, висловлювали протест проти вербування ірландців до англійського війська і мріяли про Ірландію усамітнену, відгороджену від новітнього руйнівного індустріалізму, Ірландію, яка жила б сільським буколічним життям, незалежну від Британської імперії. Саме тоді Роджер приєднався до Ґельської ліги, яка боронила ірландську мову й культуру Ірландії. Її девізом стало «Син Файн» («Ми самі-одні»). Коли Лігу було засновано в Дубліні, в 1893 році, її президент Дуглас Гайд нагадав аудиторії у своїй вступній промові, що на той час було опубліковано ґельською мовою лише шість книжок. Роджер Кейсмент познайомився з наступником Гайда, Еойном Мак-Нейлом, професором стародавньої й середньовічної історії Ірландії в університетському коледжі, з яким він заприязнився. Він почав ходити на лекції, конференції, літературні концерти, марші, конкурси у школах та будівництва пам’ятників національним героям, які відбувалися за ініціативою «Син Файн». І він почав писати політичні статті, захищаючи ірландську культуру, підписуючись псевдонімом Shan van Vocht (Убога бабуся), який запозичив зі стародавньої ірландської балади, що її мав звичай наспівувати. Водночас він зблизився з групою жінок, серед яких були іспанка Ґалґорм Роуз Мод Янґ, Ада Макнейл і Маргарет Доббз, котрі подорожували по селах провінції Антрим, записуючи стародавні легенди ірландського фольклору. Завдяки їм він послухав сеаннаяу або мандрівного оповідача, на одному з народних ярмарків, хоч ледве міг зрозуміти одне або два слова з того, що він розказував.

Якось увечері в одній із суперечок в Маґерінтемпл-гаузі зі своїм дядьком Роджером Кейсмент, розпалившись, заявив: «Я переконаний ірландець, і тому я ненавиджу Британську імперію».

Наступного дня він одержав листа від дюка де Арджил, який повідомляв, що уряд Його Величності вирішив нагородити його орденом Лицаря Святого Михаїла і Святого Ґеорґа за його відмінну службу консулом у Конго. Роджер попросив пробачення, що не може бути присутнім на церемонії, пославшись на те, що захворювання коліна не дасть йому змоги опуститися навколішки перед монархом.

VII

— Ви мене ненавидите й не можете цього приховати, — сказав Роджер Кейсмент.

Шериф на мить розгубився, але потім кивнув головою, скорчивши гримасу, яка на мить спотворила його розпухле обличчя.

— Я не маю причин це приховувати, — промурмотів він. — Але ви помиляєтеся. Я не відчуваю ненависті до вас. Я вас зневажаю. Зрадники на більше не заслуговують.

Вони йшли по цегляному коридору в’язниці до кімнати побачень, де на злочинця чекав католицький капелан падре Кейрі. Крізь заґратовані віконця Кейсмент бачив клапті роздутих і темних хмар. Чи там зовні падає дощ на Каледонську та Римську дороги, по яких багато століть тому, певно, йшли крізь ліси, що кишіли ведмедями, перші легіони римлян? Він уявив собі товари на лотках і прилавках сусіднього ринку посеред великого Іслінґтонського парку, политих дощем і поперекиданих бурею. Відчув, як опановує його заздрість, коли він подумав про людей, які щось купують і продають, захищені від дощу плащами та парасольками.

— Ви мали все, — бурмотів шериф у нього за спиною. — Дипломатичні доручення. Урядові нагороди. Король зробив вас дворянином. А ви продалися німцям. Яка підлість! Яка невдячність!

Він зробив паузу, й Роджерові здалося, що він зітхнув.

— Щоразу, коли я думаю про свого бідолашного сина, який загинув в окопах, я кажу собі, що ви один із його вбивць, пане Кейсмент.

— Я співчуваю вам, що ви втратили сина, — відповів Роджер, не обертаючись. — Знаю, ви мені не повірите, але я не вбив ще жодної людини.

— У вас уже не буде часу, щоб когось убити, — сказав шериф. — Богу дякувати.

Вони підійшли до дверей кімнати для побачень. Шериф залишився зовні, біля охоронця. Лише візити капеланів були приватними, під час будь-яких інших у кімнаті побачень завжди був присутній або шериф, або охоронець, або обидва. Роджер зрадів, коли побачив стрункий силует священика. Отець Кейрі підійшов до нього й потис йому руку.

— Ви зробили запит, і я вже маю відповідь, — повідомив він йому, всміхаючись. — Ваш спогад був точним. Вас і справді хрестили дитиною в парафії Рил, у Велсі. Вас записано до книги реєстрацій. На хрестинах були присутні ваша мати і дві ваші тітки з материнського боку. Ви не маєте потреби знову вступати до католицької церкви. Ви завжди перебували в ній.

Роджер Кейсмент ствердно кивнув головою. Отже, давній спогад, який супроводжував усе його життя, був правдивим. Мати охрестила його потай від батька під час однієї із своїх подорожей до Вел су. Він зрадів, що ця таємна подія встановлює особливі взаємини між ним і Анною Джефсон. І зрадів ще й тому, що в такий спосіб почувався більше у згоді із самим собою, зі своєю матір’ю, з Ірландією. Так ніби це його наближення до католицької релігії було природним наслідком усього того, що він робив і намагався робити в ці останні роки, включно з його помилками та невдачами.

— Я читаю Томаса де Кемпіса, падре Кейрі, — сказав він. — Досі мені було дуже важко зосередитися на читанні. Але в останні дні мені це вдається. Я читаю протягом кількох годин у день. «Наслідування Христа» — чудова книжка.

— Коли я навчався в семінарії, ми багато читали Томаса де Кемпіса, — погодився з ним священик. — «Наслідування Христа» — найбільше.

— Я почуваюся набагато спокійнішим, коли мені щастить заглибитися в ці сторінки, — сказав Роджер. — Так ніби я відокремлююся від цього світу й переходжу в інший, без жодних труднощів проникаю в суто духовну реальність. Падре Кротті мав слушність, коли рекомендував мені цього автора там, у Німеччині. Хоч я навіть уявити собі не можу, за яких обставин я міг би натрапити на його улюбленого Томаса де Кемпіса.

Перед їхньою зустріччю в кімнаті побачень поставили невеличку лавку. Вони сіли. Їхні коліна доторкалися. Отець Кейрі прослужив понад двадцять років капеланом у лондонських в’язницях і провів в останню дорогу багатьох засуджених на смерть. Постійне контактування з в’язнями не зробило його характер жорстким. Він був розсудливим і уважним, і Роджер Кейсмент відчув до нього симпатію з першої їхньої зустрічі. Він ніколи не чув із його уст нічого такого, що могло б завдати йому болю. Навпаки, коли він хотів поставити йому якесь запитання або поговорити з ним, його делікатність була надзвичайною. Поруч із ним Роджер завжди почував себе добре. Падре Кейрі був високий, кощавий, майже схожий на скелет, із дуже білою шкірою й гострою сивою борідкою, яка покривала частину його підборіддя. Він мав завжди вологі очі, так ніби щойно плакав, навіть у ті хвилини, коли сміявся.

— Як там поживає отець Кротті? — запитав він. — Бачу, ви мали добрі знайомства там, у Німеччині.

— Якби не отець Кротті, я, певно, збожеволів би за ті місяці в Лімбурзькому таборі, — погодився Роджер. — Фізично він зовсім на вас не схожий. Нижчий, кремезніший, а обличчя в нього на відміну від вашого, блідого, майже червоне й ставало зовсім червоним після першого випитого кухля пива. Але з іншого погляду, він дуже схожий на вас. У загальному плані, я хочу сказати.

Падре Кротті був ірландським ченцем-домініканцем, якого Рим послав у табір військовополонених, що його німці облаштували в Лімбурзі. Його дружба багато означала для Роджера в ті місяці 1915–1916 років, протягом яких він намагався набрати серед військовополонених добровольців для Ірландської бригади.

— Він не знав, що таке занепад духу, — сказав Роджер. — Я його супроводжував, коли він навідував хворих, коли сповідав або соборував військовополонених у Лімбурзі, читав їм молитви. Він теж був націоналістом. Хоч і менш палким, аніж ви, отче Кейрі.

Отець Кейрі усміхнувся.

— Не думаю, щоб отець Кротті намагався навернути мене на католицьку віру, — докинув Роджер. — Він був надзвичайно обережний у наших розмовах, щоб я навіть не подумав, ніби він хоче переконати мене. Я сам до цього прийшов, ось тут, — він доторкнувся до своїх грудей. — Я ніколи не був вельми релігійним, я вже вам казав. Після того як померла моя мати, релігія стала для мене чимось механічним і вторинним. І тільки після 1903 року, після тієї подорожі тривалістю в три місяці й десять днів у внутрішні регіони Конго, про яку я вам розповідав, я знову став молитися. Коли подумав, що можу втратити розум, побачивши стільки страждань. Саме тоді я зрозумів, що людина не може жити без віри.

Він відчув, що голос у нього може зламатися, і замовк.

— Це від нього ви довідалися про Томаса де Кемпіса?

— Він цінував його дуже високо, — підтвердив Роджер. — Він подарував мені свій примірник «Наслідування Христа». Але тоді я не міг читати його. Не міг зосередитися, бо мав надто багато турбот у ті дні. Я залишив той примірник у Німеччині, у валізі з одягом. Нам не дозволили взяти на субмарину якийсь вантаж. Я дуже радий, що ви мені подарували іншого примірника. Боюся, мені не вистачить часу, щоб дочитати його.

— Англійський уряд поки що нічого не вирішив, — повідомив його священик. — Не втрачайте надії. Поза стінами вашої в’язниці є багато людей, які вас люблять і докладають неймовірних зусиль, щоб до вашої супліки про зміну міри покарання дослухалися.

— Я про це знаю, отче Кейрі. Але хай там як, я хотів би, щоб ви підготували мене. Щоб Лрийняли мене до церкви з дотриманням усіх формальностей. Хочу прилучитися до таїнств. Висповідатися. Причаститися.

— Тому я й прийшов сюди, Роджере. Запевняю вас, ви готові до всього цього.

— Мене дуже мучить один сумнів, — сказав Роджер, знизивши голос, ніби хтось інший міг почути його. — Чи не здається вам, що моє навернення до Христа спричинене страхом? Правду кажучи, отче Кейрі, я справді боюся. Дуже боюся.

— Він мудріший за вас і за мене, — сказав священик. — Не думаю, щоб Христос бачив щось погане в тому, що чоловік боїться. Я певен, він боявся, коли його вели на Голгофу. А він найгуманніший із людей, чи не так? Усі ми схильні відчувати страх, бо такими нас створено. Досить лише трохи почуття, щоб ми іноді почували себе безпорадними й наляканими. Ваш прихід до церкви є чистим, Роджере. Я це знаю.

— Досі я ніколи не боявся смерті. Я бачив її близько багато разів. У Конго, під час своїх експедицій у дикі місцевості, що кишіли хижаками. В Амазонії, на бурхливих річках, де по берегах блукали злочинці. Зовсім недавно, коли ми висадилися із субмарини, біля міста Трейлі, на пляжі Бенна-Стренд, коли наш човен пішов на дно й ми мало не потопилися. Багато разів я знав, що смерть зовсім поруч. І не відчував страху. Але тепер я його відчуваю.

Він урвав мову й заплющив очі. Ось уже кілька днів ці напади жаху, здавалося, заморожували йому кров, зупиняли серце. Усе тіло починало йому тремтіти. Він докладав зусиль, щоб заспокоїтися, але марно. Чув, як цокотять зуби, а тепер до паніки додався й сором. Коли розплющив очі, то побачив, що падре Кейрі сидить зі з’єднаними руками й заплющеними очима. Він мовчки молився, ледь ворушачи губами.

— Усе минулося, — промурмотів він, спантеличений. — Прошу пробачення.

— Вам не слід почувати себе ніяково зі мною. Відчувати страх, плакати — властиво людям.

Тепер він знову заспокоївся. У Пентонвілській в’язниці панувала глибока тиша, так ніби ув’язнені та тюремники у трьох її величезних корпусах померли або поснули.

— Дякую вам за те, що ви мене нічого не запитали про ту гидоту, яку, схоже, розповідають про мене, отче Кейрі.

— Я нічого не читав, Роджере. Коли один чоловік намагався мені розповісти про це, я примусив його замовкнути. Я не знаю й не хочу знати, про що там ідеться.

— Я також не знаю, про що там написано, — усміхнувся Роджер. — Тут немає змоги читати газети. Помічник мого адвоката сказав, що то публікації надзвичайно скандального характеру й вони ставлять під небезпеку мою супліку про зміну покарання. Схоже, там ідеться про щось неймовірно гидке.

Падре Кейрі слухав його з притаманним йому спокійним виразом обличчя. Під час їхньої першої розмови в Пентонвілській в’язниці він розповів Роджерові, що його дід і бабуся по батьківській лінії розмовляли між собою ґельською мовою, але перейшли на англійську, коли стали виховувати своїх дітей. Священик теж не спромігся вивчити стародавню ірландську мову.

— Думаю, ліпше не знати, в чому мене звинувачують. Аліса Стопфорд Ґрін думає, що це провокація, здійснена урядом, аби применшити симпатію до моєї супліки про зміну покарання, яка виникла в багатьох прошарках суспільства.

— Нічого не можна виключати у світі політики, — сказав священик. — Це далеко не найпростіший вид людської діяльності.

Почувся обережний стукіт у двері, вони відчинилися, і з’явилася одутла пика шерифа.

— Залишилося п’ять хвилин, падре Кейрі.

— Начальник в’язниці надав мені півгодини. Він не повідомив вас про це?

Шериф зробив здивовану фізіономію.

— Якщо ви це кажете, я вам вірю, — вибачився він. — Тоді пробачте за втручання. Вам залишається ще двадцять хвилин.

Він зник, і двері знову зачинилися.

— Ви маєте якісь новини з Ірландії? — запитав Роджер дещо несподівано, ніби раптом захотів змінити тему.

— Схоже, розстріли припинилися. Громадська опінія не лише там, а й тут, в Англії, вельми неприхильно сприйняла масові покарання. Тепер уряд оголосив, що всі, кого затримано за участь у повстанні на Святому тижні, будуть віддані під трибунал.

Увага Роджера Кейсмента розвіялася. Він подивився на заґратоване віконце у стіні. Побачив лише крихітний квадратик сірого неба й подумав про великий парадокс: його осудили за доставку зброї для повстання, що мало на меті домогтися насильницького відокремлення Ірландії, а насправді він здійснив цю ризиковану, майже абсурдну подорож від Німеччини до берегів Трейлі, щоб спробувати зупинити повстання, що, як він знав, готувалося й було приречене на неминучу поразку. Чи це й є історія? Та, яку він вивчав у коледжі? Та, яку пишуть історики? Створюючи більш або менш ідилічну картину того, що в брутальній і грубій реальності є хаотичною і довільною мішаниною планів, несподіванок, інтриг, випадкових збігів, численних інтересів, які спровокували зміни, безлад, ривки вперед і відступи назад, завжди раптові й непередбачені для тих, котрі чекали чогось іншого й жили зовсім інакше.

— Вельми ймовірно, що я увійду в історію, як один із винуватців повстання на Святому тижні, — сказав він з іронією. — А ви й я знаємо, що я приїхав сюди, ризикуючи життям, щоб зупинити те повстання.

— Атож, ви й я, і ще хтось, — засміявся отець Кейрі, показавши пальцем угору.

— Тепер нарешті я почуваюся краще, — у свою чергу засміявся Роджер. — І напад паніки минув. У Африці я бачив багато разів, як і чорні, й білі переживали кризу розпачу. Посеред чагарів або високої трави, коли ми збивалися з дороги. Коли проникали на територію, яку африканські носії вважали ворожою. Посеред річки, коли перекидався човен. А іноді й у селах під час церемоній зі співами й танцями, якими керували чаклуни. Тепер я знаю, що таке галюцинації, спричинені страхом. Чи таким є і транс містиків? Цей стан, коли ти почуваєш себе підвищеним, коли в тобі оживають усі тілесні рефлекси, які розбуджує зустріч із Богом?

— Можливо, й так, — сказав падре Кейрі. — Можливо, це той самий шлях, яким проходять містики й усі ті, хто переживає такий транс. Поети, містики, чаклуни.

Вони довгий час мовчали. Іноді куточком ока Роджер дивився на священика й бачив, що той сидить нерухомий, із заплющеними очима. «Він молиться за мене, — подумав. — Він чоловік співчутливий. Мабуть, жахливо прожити все життя, допомагаючи людям, які мають загинути на шибениці». Ніколи не побувавши ані в Конго, ані в Амазонії, отець Кейрі, певно, знав, як і він, про ті карколомні хвилини в житті людей, коли розпач і безнадія досягають своєї найвищої точки.

— Протягом багатьох років я був байдужий до релігії, — сказав Роджер дуже повільно, ніби розмовляючи сам із собою, — але ніколи не переставав вірити в Бога. У загальний принцип життя. Не заперечую, отче Кейрі, що багато разів я себе з жахом запитував: «Як може дозволити Бог, щоб відбувалися такі речі? Що то за Бог, який терпить, щоб стільки тисяч чоловіків, жінок і дітей переживали такі жахіття?» Важко зрозуміти такого Бога, правда ж? Ви, що бачили стільки жаху у в’язницях, не ставите собі іноді таких запитань?

Падре Кейрі розплющив очі й слухав його з притаманною йому уважністю, не погоджуючись і не заперечуючи.

— Ті бідолахи, яких шмагають, калічать, ті діти з відрубаними ручками й ніжками, що помирають від голоду та хвороб, — став перелічувати Роджер. — Ті створіння, доведені до стану вимирання, яких іще й убивають. Тисячі, десятки й сотні тисяч. І все це чинять люди, які одержали християнське виховання. Я бачив, як вони ходять до меси, моляться, причащаються до й після того, як творять Ці злочини. Протягом багатьох днів я думав, що збожеволію, отче Кейрі. Можливо, в ті роки, в Африці, в Путумайо, я справді втратив здоровий глузд. І все те, що відбувалося зі мною потім, було справою рук людини, яка, хоч і не усвідомлювала собі цього, була божевільною.

Капелан знову нічого не відповів. Він слухав його з тим самим приязним виразом на обличчі й із тим терпінням, за яке Роджер завжди був йому глибоко вдячний.

— Дивно, але думаю, саме в Конго, коли я переживав періоди глибокого занепаду духу й запитував себе, як може Бог дозволяти такі злочинства, я почав знову цікавитися релігією. Можливо, єдиними людьми, які зберегли тоді ясність думки й нормальний психічний стан, були кілька баптистських пасторів і кілька католицьких місіонерів. Щоправда, не всі. Чимало з них не хотіли бачити те, що творилося під самим їхнім носом. Але кілька з них робили все, що могли, аби зупинити несправедливість. То були справжні герої.

Він замовк. Згадувати про Конго й Путумайо було йому тяжко: він загрузав у багнюці свого духу, викопував звідти образи, які вкидали його в тривогу.

— Несправедливість, тортури, злочини, — промурмотів отець Кейрі. — Хіба не пережив їх Христос на власному тілі?

Він спроможний зрозуміти ваш стан, Роджере, краще, аніж будь-хто. Ясно, зі мною іноді відбувається те саме, що з вами. Та й з усіма, хто вірує, я в цьому переконаний. Певні речі зрозуміти буває важко, й нічого дивного тут нема. Спроможність нашого розуміння обмежена. Ми слабкі, недосконалі. Але дещо я можу сказати вам. Ви багато разів помилялися, як і всі людські створіння. Але щодо Конго чи Амазонії ви ні в чому не можете собі дорікнути. Ваша праця була великодушною й гідною похвали. Ви відкрили очі багатьом людям, допомогли виправити чимало несправедливостей.

«Усе те добре, що я зробив, руйнує кампанію, спрямовану на те, щоб зашкодити моїй репутації», — подумав він. Це була тема, якої він не хотів торкатися і яка втікала від його свідомості щоразу, коли туди поверталася. Перевага візитів отця Кейрі була в тому, що з капеланом він розмовляв лише про те, про що йому хотілося розмовляти. Тактовність священика була абсолютною, й здавалося, він угадував усе, що могло засмутити Роджера, й уникав таких тем. Іноді вони сиділи довгий час, не обмінюючись жодним словом. Навіть у таких випадках присутність отця Кейрі приносила йому полегкість. Коли вони розлучалися, Роджер протягом кількох годин залишався спокійним і умиротвореним.

— Якщо мою супліку буде відхилено, ви залишитеся зі мною до кінця? — запитав він, не дивлячись на нього.

— Звичайно, — відповів отець Кейрі. — Не думайте про це. Ще нічого не вирішено.

— Я знаю, отче Кейрі. Я не втратив надію. Але для мене важливо знати, що ви будете поруч зі мною. Ваше товариство додає мені мужності. Я не влаштую сцену розпачу. Обіцяю вам.

— Хочете, щоб ми помолилися разом?

— Поговорімо ще трохи, якщо ви не проти. Це буде останнім запитанням, яке я вам поставлю на цю тему. Якщо мене стратять, то чи можу я просити, щоб моє тіло перевезли до Ірландії й поховали там?

Він відчув, що капелан вагається, й подивився на нього. Отець Кейрі був блідіший, ніж звичайно. Він похитав головою з виразом смутку.

— Ні, Роджере. Якщо це станеться, то вас поховають на цвинтарі в’язниці.

— На ворожій землі, — прошепотів Кейсмент намагаючись пожартувати, але це в нього не вийшло. — У країні, яку я став ненавидіти так само сильно, як любив її й захоплювався нею в юності.

— Ненависть нічого не дає, — зітхнув отець Кейрі. — Політика Англії може бути поганою. Але є багато англійців порядних і гідних поваги.

— Я знаю, падре. Але завжди собі повторюю, що я сповнений ненависті до цієї країни. Це сильніше за мене. Можливо, таке зі мною відбувається тому, що малим хлопцем я сліпо вірив в імперію, у те, що Англія цивілізує світ. Ви посміялися б, якби знали мене тоді.

Священик кивнув головою, і в Роджера вихопився короткий сміх.

— Кажуть, люди навернені поводяться найгірше, — додав він. — Мені часто дорікали в цьому мої друзі. Що я надто палкий.

— Невиправний ірландець із народних казок, — сказав отець Кейрі, усміхаючись. — Так говорила мені мати, коли я поводився погано малим. «З тебе вже утворився невиправний ірландець».

— Якщо хочете, тепер ми можемо помолитися, падре.

Отець Кейрі кивнув головою. Він заплющив очі, з’єднав руки й тихим голосом став проказувати «Отче наш», а потім «Аве Марія». Роджер заплющив очі й теж став молитися, але його голосу не було чутно. Протягом кількох хвилин він робив це машинально, не зосереджуючись, тоді як різні образи виникали й зникали в його голові. Потім потроху він дозволив собі втягтися в молитву. Коли шериф постукав у двері кімнати для побачень і ввійшов попередити, що їм залишилося п’ять хвилин, Роджер був цілком зосереджений на молитві.

Щоразу, коли молився, він згадував про свою матір, струнку постать у білій сукні, в солом’яному капелюсі з широкими крисами й синьою стрічкою, яка танцювала на вітрі, — вона йшла під деревами, в полі. Де вони тоді були — у Велсі, в Ірландії, в Антриме, в Джерсі? Він не знав, де, але краєвид там був такий самий гарний, як і усмішка на обличчі Анни Джефсон. Яким гордим почувався тоді малий Роджер, тримаючи у своїй ручці ту м’яку й лагідну руку, що давала йому відчуття безпеки й радості! Така молитва була для нього чудодійним бальзамом, Нона повертала його в дитинство, де завдяки присутності матері усе було прекрасним і щасливим у його житті.

Падре Кейрі запитав у нього, чи не хотів би він послати комусь листа, чи не міг би він принести йому щось під час свого наступного візиту, через два дні.

— Усе, чого я хочу, то це знову побачити вас, падре. Ви собі не уявляєте, яка для мене радість розмовляти з вами й слухати вас.

Вони розлучилися, потиснувши один одному руку. У довгому й вогкому коридорі Роджер сказав шерифові — він сам не помітив, як у нього вихопилися ці слова:

— Я дуже вам співчуваю, що ви втратили сина. У мене дітей не було. Я думаю, що немає в житті більшого горя.

У шерифа щось зашаруділо в горлі, проте він не відповів. У своїй камері Роджер упав на ліжко й узяв у руки «Наслідування Христа». Проте не міг зосередитися на читанні. Літери стрибали в нього перед очима, а в голові спалахували спогади, утворюючи якусь безумну круговерть. Образ Анни Джефсон з’являвся кілька разів.

Як би склалося його життя, якби його мати, замість померти такою молодою, жила б і далі, поки він не досяг би підліткового віку, не став дорослим чоловіком? У такому разі він, либонь, не подався б у свою африканську авантюру. Залишився б в Ірландії або в Ліверпулі, зробив би кар’єру чиновника й жив достойним, нікому не відомим і зручним життям із дружиною та дітьми. Він усміхнувся: ні, такий спосіб життя йому не підходив. Те, яке він прожив, з усіма його напастями, було набагато кращим. Він побачив світ, його обрії неймовірно розширилися, він став розуміти краще життя, людську реальність, характер колоніалізму, трагедію стількох народів, що стали жертвою цього відхилення в історії людства.

Якби примарна Анна Джефсон досі жила, він ніколи не відкрив би сумну й прекрасну історію Ірландії, ту, якої його не навчали в школі Баллімени, ту історію, яку досі приховують від дітей і підлітків Північного Антриму. Їх і тепер навчають, що Ірландія була варварською країною без минулого, гідного пам’яті, що її привели до цивілізації окупанти, що її просвітила й модернізувала імперія, яка примусила ЇЇ зректися своєї традиції, своєї мови і свого суверенітету. Усе це він зрозумів у Африці, де він ніколи не прожив би кращі роки своєї молодості та своєї першої зрілості, не зміг би відчути таку гордість за країну, в якій народився, і такий гнів за те, на що її перетворила Велика Британія, якби його мати досі була жива.

Чи були виправдані жертви, які йому довелося принести протягом двадцяти африканських років, семи років життя в Південній Америці, року з лишком у серці амазонської сельви, півтора року самотності, хвороб і розчарувань у Німеччині? Ніколи для нього не були важливими гроші, але хіба не абсурд, що після того як він стільки працював протягом усього свого життя, він тепер бідний як церковна миша? Коли він востаннє підбивав свій банківський рахунок, на ньому залишалося десять фунтів стерлінгів. Він ніколи не вмів заощаджувати гроші. Усі свої прибутки витрачав на інших — на своїх трьох братів, на гуманітарні асоціації, такі, як Асоціація реформ у Конго, й на націоналістичні ірландські інституції, як, наприклад, школа Святого Енди та Ґельська ліга, яким він протягом тривалого часу віддавав усю свою платню. Щоб мати змогу витрачати гроші на ці справи, він намагався жити дуже скромно, оселяючись, наприклад, у найдешевших пансіонах, які були не на рівні його рангу (про це йому мали звичай нагадувати колеги з Форін-Офісу). Ніхто не згадає про його пожертви, дари, його допомогу тепер, коли він зазнав краху. У пам’яті людей залишиться лише його кінцева поразка.

Але не це було найгірше. На нього знову падало прокляття, з яким йому доводилося боротися все життя. Виродження, розбещеність, порок, людські нечистоти. Ось що хотів накинути йому англійський уряд. Не ті хвороби, якими він заразився в суворому кліматі Африки, не жовтуху й болотяну пропасницю, які підірвали його організм, не артрит, не операції на геморої, не проблеми в задньому проході, від яких він стільки настраждався і яких так соромився, коли йому довелося оперувати свищ у прямій кишці в 1893 році. «Вам треба було прийти раніше, тепер вам доведеться терпіти біль місяців три-чотири після операції. Тепер це дуже складна проблема». «Я живу в Африці, докторе, в Бомі, такому місці, де мій лікар є невиправним алкоголіком, чиї руки тремтять від білої гарячки. Невже я міг дозволити, щоб мене оперував доктор Салаберт, чия медична освіта нижча за науку чаклуна з племені баконґо?» Він страждав від цього майже протягом усього свого життя. Лише кілька місяців тому в німецькому таборі для військовополонених у Лімбурзі він мав кровотечу, на яку наклав шви військовий лікар, похмурий і брутальний. Коли він вирішив узяти на себе відповідальність і розслідувати жорстокості, які чинили добувачі каучуку в Амазонії, він був уже дуже хворою людиною. Він знав, що ці зусилля заберуть у нього місяці й можуть тільки ускладнити проблему, а проте наважився їх докласти, сподіваючись, що зробить послугу правосуддю. Ця його діяльність також не залишиться в пам’яті людей, якщо його стратять.

Чи й справді отець Кейрі відмовився читати скандальні публікації про нього, що з’явилися на сторінках преси? Капелан був чоловіком добрим і співчутливим. Якщо йому судилося померти, то його присутність допоможе йому зберегти гідність до останньої миті.

Занепад духу навалився на нього з голови до ніг. Він перетворив його на створіння таке безпорадне, як ті конголезці, укушені мухою цеце, яким сонна хвороба не дозволяє поворухнути руками, ногами, губами й навіть повіками — щоб розплющити очі. Чи вона перешкоджає їм також думати? Йому, наприклад, ці напади песимізму підсилювали гостроту думки, перетворювали його мозок на тріскуне полум'я. Ті сторінки з його щоденника, які Адміралтейство передало в пресу й які так нажахали рудого помічника метра Ґейвена Дафі, були реальними чи сфальсифікованими? Він подумав про дурість, яка утворювала центральну частину людської природи, зокрема й природи Роджера Кейсмента. Він був надзвичайно скрупульозним і як дипломат мав славу не виявляти жодної ініціативи, не ступити бодай одного кроку, не передбачивши всі можливі наслідки. І ось він потрапляє в дурну пастку, яку він сам же таки налаштовував протягом усього свого життя для себе самого, щоб дати своїм ворогам зброю, яка вкине його в неславу.

Зненацька його опанував переляк — він зловив себе на тому, що гучно регоче.