Сонячна машина

ЧАСТИНА ДРУГА

В кабiнетi навiть холоднувато, граф Адольф, хоч i розпалевий спекою, пiдняттям i доповiддю. Трошки щулиться вiд холодних подувiв холодникiв. Але пан президент усе ж таки потiють безустанно, люто, патьоками потiють. (I мимоволi час од часу посеред найважнiшої розмови вискакує богозневажлива, божевiльна думка: як же це потiюче, мокре тiло обнiматиме принцеса Елiза?).

В кабiнетi жовто червоний присмерк. Потьмянiв, принишк скляний блиск дерева й металу. Урочисто застигши й ритмiчно цокають черговi апарати. В небi синювато-фiалковою чiткою лiнiєю боязко й нiжно заклiпала рання зiрка.

Пан президент слухає доклад мовчки, час од часу широкими штрихами стираючи пiт iз сiдластого, набухлого вiд духоти чола. I щодалi, то здивування й захоплена увага стають тихшi, заглибленiшi. Вiн уже рiдше завдає питання. Питання стають лаконiчнiшi. В банькуватих свiжих очах павутиниться задума.

Граф Адольф закiнчує доповiдь, i йому стає вже трошки душно вiд гордощiв, широченних перспектив i нетерпiння, навiть малесенька пiтна вогкiсть виступає на горбкуватому чолi.

Пан президент мовчки пiдводиться, сильним рухом розминає короткi товстi ноги й починає ходити по кабiнету. Пукатi, заглибленi в себе очi, немов чогось шукаючи, неуважно блукають навкруги. Вiн зупиняється бiля вiкна й довго дивиться в парк. На тлi сталево-синюватого неба видно, як на контурi голови ворушаться волосинки вiд зустрiчних течiй гарячого повiтря знадвору й охолодженого з кiмнати. Здається, що гх ворушить ота напружена, вперта робота думок пiд ними.

Граф Адольф сидить непорушне, але дедалi, то все непокiйнiше. Про що можна думати так довго й так понуро в такiй яснiй i радiснiй справi?

Пан президент раптом рiшуче повертається до графа. Лице його зовсiм у тiнi, темна важка маса голови на тлi вечiрнього неба.

— Широко вже вiдомо про винахiд?

Граф Адольф поспiшно перехиляється наперед, ледве втримавши посмiшку: от хто знає, як найпрактнчнiше пiдходити до доброї справи Нi, крiм тих, що були при демонстрацiї винаходу, нiкому не вiдомо й не буде вiдомо, бо вiн, граф Адольф, розумiючи всю колосальну вагу.

— Добре. В такому разi не пiзнiше, як завтрашнього ранку, автора цього винаходу арештувати. Абсолютно iзолювати. Апарат нi однiй душi не показувати. Усякi чутки про його нищити. Коли треба, знищити самого автора й машину його. Розумiєте?

Коли б оцi бiлi телеграфiчнi стьожки перевернулись у живих гадюк i засичали на нього, граф Адольф легше зрозумiв би таке явище, нiж короткi яснi фрази пана президента. Вiн мовчить i невiдривне, зацiпенiло дивиться на темну масу голови, кострубате обгризену по лiнiї жорсткого волосся.

Пан президент важко, помалу пiдходить до столу й зупиняється проти графа. Граф Адольф поштиво пiдводиться. Мертенс кладе йому руку на плече.

— Графе, цей винахiд занадто рано з'являється на свiт. Рано. Страшнi нещастя несе. Наслiдки його катастрофiчнi. Для всiєї культури, людськостi. Анархiя. Руїна всього. Сядьмо.

Граф Адольф злякано сiдає. Пан президент задумливо, рiвно, коротко обрубуючи думки, кидає їх своєму мiнiстровi, дивлячись у стiл i не цiкавлячись, що вони роблять iз його слугою.

А роблять вони те, що граф Адольф щораз бiльше й бiльше зiщулюється, як людина, яка довiдується, що та чудесна, мальовнича скеля, з якої щойно розгортались у далинi такi чарiвнi перспективи, на якiй ця людина щойно так безжурно, радiсно, в захватi танцювала — вся повна вибухових мiн, жаху й смертi йому тепер зовсiм холодно. Пан президент коротко, сильно вiдламує шматок за шматком ту чудесну скелю, i графовi Адольфовi видно всi ходи, всi розгалуження страшних мiн, уся неминуча, грiзна логiка й пов'язанiсть їх. I мимоволi морозною поштивiстю проймає вiд цiєї сили аналiзу, передбачування, прозорливостi та ясностi важкої ржавої голови.

— Тепер яснiше розумiєте? Це те, що об'єднає їх усiх. Запам'ятайте собi — об'єднає. Тепер вони роз'єднанi. Самi нейтралiзують свою руйнiвну енергiю. Ми тiльки кермуємо цiєю нейтралiзацiєю. Тодi ж ця машина дасть демагогам, ледарям, нездарам точку опертя. Самi загинуть i весь свiт загублять Повторюю, знищити. Щоб i слiду не лишилося. Життя одної людини — нiщо перед долею людства. Коли треба, вбити. Це ваше дiло знайти найкращий спосiб лiквiдацiї. Роз'яснiть принцесi й графовi Елленберговi. А завтра я на вiзитi сам буду говорити з її свiтлiстю. Ви переконанi, графе?

— Переконаний, пане президенте!

— Твердо переконанi?

— Нi крихти вагання, пане президенте!

— Добре. Спiшiть, пане графе.

Граф Адольф серйозно й поштиво прощається. В кабiнетi синi присмерки, а за вiкном у небi тривожно, поспiшно трусяться зорi — спiшiть, пане графе!

Доктор Тiле, близько нахилившись у присмерку, з нiжнiстю водить сокирчастим носом од чорно-синюватої голови до золотисто-кучерявої й веселим шепотом волоконце за волоконцем розгортає перед ним завтрашнє майбутнє. Чорно-синя голова слухає строго й непорушне, золотисто-кучерява — напружено-уважно. Уважно й не клiпаючи слухають першi вечiрнi зiрки в потемнiлому темно-зеленому небi з чiткою оксамитове фiалковою хмарою, подiбною до суходолу Америки. Легковажно миготять i нiчого не слухають рiзнофарбнi свiтлянi реклами над велетенськими шпилями небошкрябiв.

Отже, є три можливостi: прийде пiшки, приїде, прилетить. Остання можливiсть одразу виключена: занадто помiтно, незручно, галасливо. Значить, лишається або прийти, або приїхати. Але так чи сяк, а прибути треба так, щоб, крiм їх трьох, нi одна душа бiльше не знала. Такий верховний наказ. З одного боку, цей наказ чудесний тим, що усуває всяку охорону, зайвi перепони й труднощi в полюваннi. Але, з другого боку, примушує звiра пильно ховатися. До будинку веде три вулицi. I є три нори, кудою можна проскочити всередину: параднi дверi, садова хвiртка й виїзнi ворота. Бегемот може пiд!їхати, але може й пiдiйти. Нiхто йому не може заборонити загримуватися так, як вiн схоче, i всi свої характеристичнi прикмети приховати. Отже, на всiх трьох норах треба мати по револьверу й бомбi. Це — перше.

Доктор Тiле похапцем закурює. Свiтло сiрника на мент освiтлює великий вогкий на крилах нiс, весело-заклопотанi очi й розхристанi голi груди. Розгорненим розрiзом червонiють на мент хлопчачi Фрiцовi уста, уважнi, скупченi.

Але нори — не найголовнiшi позицiї. Бiля нiр можна легко пропустити — входять, виходять рiзнi звiрята. Центр полювання переходить туди, всередину, там тiльки можна бити з певнiстю, без риску не в того влучити. Але знов-таки наказ дуже ускладняє й там операцiю. Вся прислуга, очевидно, буде вигнана з тих ходiв, якими приходитиме звiр. Пiдiбратися до нього так, щоб можна було тiльки його самого покласти, ма буть, буде неможливо. Отже, треба рахуватися з тим, що до ведеться все лiгво завалити. Розумiється, невиннi жертви, але на полюваннi — як на полюваннi.

I чорно синя, i золотисто-кучерява голова не рухаються: на полюваннi — як на полюваннi.

Отже, головна вага операцiї лягає на плечi тих товаришiв, що можуть пройти всередину, цебто на товариша Фрiца й Макса Штора. Товаришi Фрiц i Макс Штор кивають головами — розумiється, вони можуть пройти всередину, про що тут балакати.

Сокирчастий нiс, як стерно, повертається то в один бiк, то в другий i з нiжною захопленою заклопотанiстю шепоче далi, прозорливо передбачаючи щонайдрiбнiшi можливостi. Часом то одна, то друга голова вставить свою увагу, i нiс швиденько згiдливо цюкає повiтря або ж роздумливо й заперечно хитається, як маятник.

У хатi по кутках туляться таємничi, пiдслухаючi тiнi. Але лампа не свiтиться, i так досить видно вiд вечiрнього сяйва мiста, вiд слiпучих, крикливих реклам, вiд безгучних, вiчних зiр. Три обличчя здаються сiроблiдими, задимленими жахом, але голоси рiвнi й дiловитi.

Один раз виходить маленьке непорозумiння. Товариш Фрiц, як молодий iще член Iнараку, робить невеличку помилку, з огляду на те що управитель дому, пан Ганс Штор, батько товариша Штора, Фрiц пропонує як-небудь на цей вечiр видалити пана Штора й панi Штор iз дому. На його думку, нема нiякої потреби, щоб вони постраждали.

Доктор Тiле на це нiчого не каже, бо саме в цей час починає заклопотано шукати щось у шухлядi столу. Але Макс спокiйно й сухувато зауважує Фрiцовi, що в нього, Макса Штора, батькiв немає й що це питання не може мати нiякого значення в планi всiєї акцiї.

Фрiц нiяковiє, щипає за волосинки своїх кучерявих вусикiд i шепотом прохає вибачення. Тодi доктор Тiле iз жалостi до нього нiжно пояснює йому, що таке попередження пана управителя дому графа Елленберга могло б провалити всю операцiю, бо зразу викликало б пiдозрiння й настороженiсть iз боку тої сторони. I таке цiлком натуральне гуманне почуття стало б причиною великого злочинства супроти всiєї органiзацiї.

Фрiц iще раз нiяковiє, а доктор Тiле засуває шухляду, i обговорення провадиться далi живо й дiловито.

Нарештi все вже обговорено, обмiрковано, умовлено; лрослi-джено всi!ходи, нори, нiрки, щiлинки, в якi комаха не може пролiзти, не те що бегемот, призначено всi пости, сигнали, паролi.

Всi пiдводяться i, не хапаючись, прощаються. Доктор Тiле сам вiдчиняє дверi на сходи, нiжно, жваво хитає гостям носом i швиденько вертається до кабiнету.

Але в кабiнетi вiн зупиняється коло столу й довго стоїть без усякої жвавостi. Потiм бере телефонну рурку й напам'ять надушує гудзика цифр.

— Клара, ви?..

— Не Клара, а панi Шпiндлер.

— Нi, Клара! Мила, дорога, єдина iстота, яку боляче покидати на землi. Розумiєте, Кларо? Єдина iстота, яка псує менi насолоду, може, останнього риску, яка без милосердя мучить i мене, i себе.

Тихо тихо в рурцi. I нарештi!

— Значить, таки завтра?

— Таки завтра. Кларо, невже й завтра не можна?

— О нi, що ви!

— Кларо! Навiщо ж лицемiрство? Ви ж уже його зраджуєте, ви ж уже давно моя, ви ж…

— Пане докторе, ви забуваєте, що i в телефонiв бувають вуха.

— Ах, що менi з того?! Я знаю, що… Кларо, невже ж i завтра не можна?! В iм'я чого? Сухої, формальної моралi? Кларо, я — самоiнiй. Я раптом почув себе безмежно самотнiм у життi. От я чую себе так, як на кiлька тисяч метрiв над землею. Кларо, менi треба, щоб моя рука була тверда, а менi нестерпно тоскiїо й холодно.

О, я знаю, що це — злочин, слабiсть, я знаю, що це — гань ба, але невже ви iiє простягнете менi руки? Ну, на кiлька хвилин прийдiть, на, може, останнi, але нашi, нашi кiлька хвилин. Чуєте, Кларо?

У рурцi виразно чути шершавi звуки дихання.

Ах, єдиний раз Тiле шкода, що Iнарак винiс ним самим запропоновану постанову: не балакати телефоном iз одчиненим екраном.

— Кларо! Єдина людська iстото, з якою говорить моя нiжнiсть iз усiєю щирiстю, з усiєю безсоромнiстю. Кларо, пiслязавтра я, може, нiчого вже не зможу просити у вас.

Шарудить i важко, трудно дихає мовчання в рурцi.

— Нi, Тiле, не можу! М й, розумiєте, м и не можемо красти довiр'я своїх Iнакше ми стаємо тими, з якими боремось.

— Так, не треба красти! Берiм одверто, легко. Я ж стiльки благаю цього!

— I цього не можу, Тiле. Це — жорстокiсть проти свого, проти нього.

— А проти мене нi?! Я-не свiй?! Нi?! Бо вiн — муж, санкцiонований тими?

— Милий, любий Тiле! Менi до муки хочеться… Ах, я не можу телефоном. Тiле, приїжджайте вранцi до нас.

— Нi, ви до мене.

— Я до вас не можу, а ви можете.

— I я не можу. Прощайте, Кларо.

Доктор Тiле кладе рурку й закурює сигару. Але вiд телефону не вiдходить i жде. Невже не задзвонить? Невже оце останнє, найбiльше полювання його життя програне?

На сигарi вже наросла довга сива шапочка. Гуде масивним гуркотом Берлiн. Пашить у вiкно розпареним густим духом колодязя-вулицi.

Доктор Тiле скидає сиву шапочку в попiльничку й тоскно дивитьея в оранжеву густу жарину. Вона шерхне, обростає сiрою шерстю, а телефонний апарат нiмо мовчить.

Макс i Фрiц прощаються на вулицi — Максовi в один бiк, Фрiцовi — у другий. Макс усiдає в лiфт повiтряного трамвая, а Фрiц спускається в пiдземну залiзничку. Але дивна рiч: Фрiц помиляється й пiдземною залiзничкою їде в той самий бiк, що й Макс. Ще бiльше: вiн iде на ту саму вулицю, де жиiве Макс, навiть до того самого будинку. Iде швидко, похапцем i весь час пильно озираючись по вулицi.

Рiч у тому, що йому конче треба зайти додому по одну книжку. Дома тiльки батько, мати та дiти. Дiти сплять, але Фрiц, не можучи нiде знайти так дуже потрiбної книжки, забiгає також до спальнi. Вiн шукає її навiть у лiжку дiтей. Лорхен i Грета прокидаються. Боже, Фрiц дома! Фрiц прийшов! А Фрiц, забувши про книжку, раптом починає гаряче цiлувати блакитнооке, розпарене сном личко Лорхен. Потiм, хапаючись, дає сестрам таку «страшенну купу» грошей, що оченята Лорхен стають круглi, як у її ляльки, яка спить поруч iз нею на подушцi. Потiм Фрiц знову бiжить до батькiв i теж нi з того нi з сього, весь почервонiвши, обнiмає, цiлує їх i прощається — здається, завтра вiн iз своїми панами екстренно виїде за кордон. I то, мабуть, надовго. Дуже-дуже надовго! Бiльше вiн нiчого не може сказати, бо не має нi хвилинки часу, а братам нехай мама передасть його привiт, сердечний, щирий привiт.

Та так i не знайшовши книжки, зовсiм-таки забувши за неї, вибiгає так само поспiшно, як i вбiг.

А коли, переодягшись, вiн бiжить нагору на своє мiсце, до дверей покоїв принцеси, тi дверi щiльно зачиненi. Фрiц знає, ще там вiдбувається якесь важне засiдання принцеси з графами Елленбергами й сином їхнiм Адольфом. У коридорi порожньо Матове блакитне свiтло, як мiсячної ночi, сумно й затишно голубить старi портрети на строгих стiнах, старомоднi постатi iз смiшними твердими комiрниками на шиях, iз закритими твердим полотном грудьми.

Голоси в червоному салонi бубонять глухо. Часом зненацька вибухає лункий, неначе з дiжки, голос старого графа. I зараз же стихає, як придушений подушкою.

Фрiц, зацiпивши щелепи, довго тихенько вiдчиняє дверi. Нарештi вони розщiпаються на вузеньку щiлину. З голосiв спа дає шкуринка, i вони стають виразнiшi.

Старий граф знову сердито бубонить. Йому влазливе, тихо й владно вiдповiдає голос графа Адольфа.

— В такому разi я вмиваю руки! Я вмиваю руки! Робiть, що хочете. Що хочете.

Чути важкi поспiшнi кроки. Фрiц одстрибує на бiк i струнко витягується. Дверi широко розчиняються, i з них виходить навантажена масивною зiгнутою спиною постать старого графа Елленберга. За ним дрiбненько шелестить шовком сукнi стара графиня, стурбовано ловлячи спину графа великими, як двi круглi сливи, очима.

Фрiц iзнову пiдсувається пiд дверi, знову, як лiкар до гру дей хорого, притуляє золотисто-кучеряву голову до щiлини.

— Але невже, невже нема iншого способу, графе?! Не та кого страшного?

— Ваша свiтлосте! Дiйсно, цей спосiб жорстокий, але вiн природний i не викличе нiяких ускладнень. Я розумiю ваше хвилювання, ваше почуття. Але дозволю собi, ваша свiтлосте, зауважити, що часом хороше, прекрасне, гуманне почуття може бути просто злочинством…

Фрiц широко розплющує очi: вiн щойно чув уже десь щось подiбне!

— …Я прошу, ваша свiтлосте, пам'ятати, що в жертву цiй машинi була вже принесена одна корона. Вона може загубити й другу. Хто йде до великої мети, ваша величносте, той не повинен спотикатись об маленькi почуття. Ваша величносте! Великим людям життя цiлих народiв служить тiльки матерiалом їхньої великої творчостi. Страждання, сльози й кров мiльйо-нових мас є тiльки цемент у будiвлях генiїв i владарiв свiту Що ж значить у цьому масштабi страждання й життя якогось маленького людського iндивiда? А надто тодi, коли цей малень кий iндивiд загрожує всiй велетенськiй будiвлi? Ваша велич носте, простiть менi мою смiливiсть, але мене навiть дивує така ваша… занадта чулiсть у цiй справi. Я розумiю мого шановного батька i його вiдношення до цiєї людини, але ваше, ваша свiтлосте, мене навiть непокоїть, як ознака того, що ви не зовсiм пройнялися провiденцiальним значенням вашої ролi. Дуже прошу вибачити менi мiй сумнiв щодо вас, ваша величносте.

Мовчання. Крапля поту котиться з виска на шию Фрiцовi, але вiн не ворушиться.

— Добре, графе, я згодна! Отже, до завтра, графе, до ранку!

Фрiц швидко вiдсувається вiд дверей, тихенько причинивши їх. Через хвилину вони повiльно розчиняються, i з них злодiйкувато, задом вислизує граф Адольф. Вiн безшумними поспiшними кроками проносить своє тiло повз Фрiца, кругло й заклопотано миючи руки в повiтрi.

Чорний вихор iз червоним полум'ям угорi миготить у щiлииi дверей, то в один, то в другий — велика людина спотикається об якесь почуття, у великої людини заиадта чулiсть, велика людина чогось вагається, бореться сама з собою, мучиться. А вона ж iще не знає, що чекає її завтра!

Фрiц одходить од дверей салону, як од катафалка.

Принцеса Елiза довго стоїть бiля вiкна й дивиться в сад. Там в оксамитнiй, шелесливiй тьмi сумирно й затишно лежить на кудлатому каштанi сяйво свiтла з лабораторiї. Далеко над мiстом розгорнулося велетенське вiяло вечiрнiх вогнiв, i на тлi його вищербленими зубами огризнулися контури башт i велетенських будiвель. Там вовтузиться в пiтьмi земної ночi мiльйонова маса цементу для великих будiвель.

Князiвна Елiза рвучко вiдривається вiд вiкна й рiшучим кроком проходить у спальню. Накинувши на плечi чорне мережане манто, вона виходить на терасу й помалу сходить у сад.

Сухо й шершаво порипує пiд поважною твердою ходою жорства алеї. Сад принишк i чуйно слухає самотнiй шершавий рип.

Перед дверима лабораторiї принцеса на мить зупиняється й розкриває манто, щоб не перешкоджало набрати якомога бiльше повiтря е груди. Потiм помалу озирається, уважно вдивляється пiд сяйво свiтла з лабораторiї в застиглу темноту кущiв i чiтко, твердо стукає в дверi. Глухе нерiвне тупотiння крокiв, рип дверей, пасмо свiтла просто в очi.

— Ваша свiтлосте?!

Доктор Рудольф аж поступається назад.

Пiдвiвши голову догори, примруживши очi, притримуючи на грудях перехрещенi кiнцi манто, рiвно й iпомалу входить принцеса до лабораторiї. Вона не помiчає нi розгубленостi, нi страху радостi, нi блискiв непокою доктора Рудольфа.

— Щiльно зачинiть дверi. Замкнiть на ключ. Позашморгуйте портьєри на вiкнi.

Доктор Рудольф, шкандибаючи, хапаючись, зиркаючи на застиглу бiля дверей принцесу, зачиняє дверi, зашморгує важкi зеленi портьєри. Непевна, несмiла радiсть нишкне в його лицi, а в очах росте непокiй i чекання. Може, її свiтлiсть зволять сiсти?

Нi, її свiтлiсть сiдати не хочуть. Очi ще бiльше мружаться. десь далеко-далеко внизу ледве мрiє крихiтна лабораторiя з манюсiнькою кузочкою в нiй, яка так несмiло, так тривожно пригладжує розчепiреними пальцями вогке вiд поту волосся. Овал матова чистого, рiвно-бiлого лиця сухий, кiстяний. Чiтко виписанi уста, що недавно ще так зворушливо були розкритi дитячою увагою, стисненi погiрдливою жорстокiстю.

— Пане докторе, я прийшла до вас у такий незвичний час у дуже важнiй справi. Справа торкається вас.

Дякувагтиза уважнiсть ii свiтлостi, висловлену цим тоном, було б зухвальством. Доктор Рудольф тiльки злегка вклоняється.

— Коли ви хочете, щоб я вияснила вам цю справу, ви повиннi дати менi слово, що нiколи нi одна душа не знатиме нiчого нi про цей мiй вiзит до вас, нi про одне слово з нашої розмови.

Доктор Рудольф, розумiється, дає слово, боже мiй, звичайно, вiн дає, вiн готов…

— Друге: ви повиннi дати менi слово, що що б ви не дiзналися вiд мене, ви не вийдете з цiєї лабораторiї до того часу, поки я вам дозволю.

Тут доктор Рудольф не може стримати свого здивування. Розумiється, вiн готов дати й це слово, але йому хотiлось би наперед…

— Нiчого наперед ви не можете знати. Або слово, або ви нiчого не знатимете.

— Добре. В такому разi я даю слово.

— Але пам'ятайте що б ви не дiзнались, це не може зла мати вашою слова.

— Я пам'ятаю й дотримаю свого слова.

Принцеса Елиа на коротесеньку, непомiтну мить закриває примруженi очi. Яка суха, жорстка, мертва непорушнiсть постарiлого, недитячого лиця!

— Пане докторе, вашому життю загрожує велика небезпека.

Пан доктор непорозумiлими широкими очима хлопчика, якому сказано, що вiн пограбував потяг, вражено, неймовiрно дивиться на холодно-мармурове лице.

— Моному життю — небезпека?!

Кому потрiбне його малесеньке, самотнє, безневинне життя?! Кому воно що завадило?!

— Так, вашому життю. I великi страждання. Страшнi страждання.

Доктор Рудольф шукає хоч крихiтну тiнь жарту, мiстифiкацiї в чудних словах, у чудному обличчi.

— Вiд кого? За вiщо?!

— Цього я вам не можу сказати. Ви мусите менi повiрити так. Але ви можете уникнути цiєї небезпеки пiд одною умовою.

Принцеса Елiза замовкає, тiснiше схрещує на грудях кiнцi чорного мережива н зневажливо мружить очi на доктора Рудольфа.

Добре, доктор Рудольф готов i на цю умову.

— Але попереджаю: умова буде досить важка для вас. У онах, власне, прийнято нi з чого дуже не дивуватись.

I доктор Рудольф старається не дивуватись. Вiн хотiв би тiльки сiсти, бо так дуже якось незручно й неестетично стояти проти гостi й переступати з одної ноги на другу.

— Умова така: ви повиннi вiдмовитись од вашої Сонячної машини. Так, пане докторе, вiд Сонячної машини. Повиннi знищити ваш винахiд i дати обiцянку нiкому нi слова про нього не говорити. Повиннi дати — прошу слухати мене уважно! — повиннi дати обiцяння нiколи не займатися цiєю машиною. Пiд цiєю умовою ви можете врятувати ваше життя й уникнути великих страждань. Чекайте! Але вам будуть данi всi можливостi займатися вашою наукою в iнших напрямах. Ви зможете розпоряджатись якими схочете сумами грошей. Вам можуть побудувати якi хочете палаци лабораторiї; всi засоби культури, розкошiв, науки — все до ваших послуг.

Доктор Рудольф, смiючись, обома руками весело зачiсує волосся назад: ну, розумiється, це мiстифiкацiя, це — досить майстерно зiграний жарт її свiтлостi або хитра перевiрка його вiдданостi Сонячнiй машинi.

— Ваша свiтлосте, а жаль, я далi не можу пiдтримувати ваш жарт, бо вже розгадав його. Але менi дуже радiсно, що…

— Пане докторе! Для жартiв iз вами могли б знайтися iншi особи i той факт, що я прийшла сюди, вночi, сама до вас, здається, повинен би досить переконати вас про серйознiсть моїх слiв. Коли автомобiль має переїхати курча, я не можу не зробити спроби врятувати його життя. Тим паче життя людини. Вам загрожує страшна смерть, пане докторе!!

Матово-бiле непорушне лице раптом бризкає в нього таким чудним гнiвом, ненавистю, що доктор Рудольф чує, як вiн увесь холодно блiдне. I вже нема нiякого жарту, нiякої мiстифiкацiї, все правда, незрозумiла, страшна, кошмарна правда.

— Я нiчого не розумiю, ваша свiтлосте. Але я не смiю не вiрити вам. Цебто я вiрю вже. I коли це правда, то… Вибачте, ваша свiтлосте, я так здивований, що…

Доктор Рудольф розводить руками й криво посмiхається тонесенькими волосинками.

— Значить, я повинен одмовитись од Сонячної машини?! Червона голова мовчки заплющує очi й знову розплющує.

— Через що?!

— Через те, що вона принесе людству величезнi нещастя.

— Моя Сонячна машина?! Нещастя?!

— Так, пане докторе.

У кошмарах звичайно годиться не жахатися й усяке страшне безглуздя приймати з якоюсь своєю кошмарною логiкою. Але доктор Рудольф ще не має тої логiки. Вiн дико вдивляється в лице принцеси: це ж кiлька годин тому на ньому пашiв нелицемiрний захват, ще ж так недавно вони всi отут називали цю саму машину генiальним, великим винаходом.

— Нiчого не розумiю! Моя машина — i нещастя?! Та чим же саме?!

Князiвна Елiза приготована до цього запитання. Вона знає, що хоч що вона скаже, воно не буде перекональне для пана доктора. Нещастя буде через те, що машина внесе анархiю в громадянство, зруйнує всi пiдвалини його, викличе страшенну, криваву боротьбу, знищить усi здобутки культури.

Дiйсно, для доктора Рудольфа цi аргументи не перекональнi його Сонячна машина, його прекрасний винахiд це джерело сили, радостi, життя, щастя, воно може бути джерелом нещастя?! Що за безглуздий, дикий абсурд?! Хто це сказав? Як смiв це хтось сказати^! Який нахабний йолоп смiв так роз'яснити?!

Голi, одвертi очi двома сiро сталевими вiстрями гнiвно, смiливо встромляються в рiвно-бiле застигле лице. Хлопчачого в них нiчого вже нема Волосинки уст витягнулися рiвною натягнутою лiнiєю.

Князiвна Елiза ще бiльше примружує очi.

— Пане докторе, я вважала за потрiбне попередити вас. Ваше дiло вибирати. Але я звертаю вашу увагу, що ваша незгода на цю умову не врятує машину. Машина мусить так чи iнакше зникнути Хочете добровiльно без жертви своїм життям оддати її?

Доктор Рудольф раптом увесь перегинається до князiвни й чудно, скiсно витягає до неї голову. Нижня щелепа хижо випинається наперед, вишкiривши густий бiлий гребiнець зубiв; очi фосфоричне, як у котiв порочi, поблискують, кулаки стиснутi й притиснутi до грудей.

— Hi!! Нi, принцесо! Чуєте: нi!!

Принцеса iнстинктивно, машинально вiдхиляється назад. Вiн зараз стрибне, ввiп'ється лапами в горло, загризе, розшматує.

— Ну, що ж? Ви, значить, засуджуєте й себе на смерть. Доктор Рудольф сильно розгинається.

— Нехай! Тiльки з моїх мертвих рук вони можуть узяти машину Будь ласка!

Принцеса злегка знизує похилими плечима.

— Ваша воля. Але кому яка користь од того?

Доктор Рудольф пильно, тяжко дивиться в лице принцесi.

— Невже ви, принцесо, гадаєте, що я можу вiддати машину и жити пiсля того??

— В життi є багато iнших цiнностей, крiм машини. I, може, бiльших за неї.

На столi м'яко деренчить телефон. Доктор Рудольф озирається i, зараз же забувши, знову повертається до принцеси.

— Бiльшi за машину?! Якi ж можуть бути бiльшi цiнностi за щастя визволення всiх людей?

Тепер принцеса Елiза мовчки, непримружено, чудно вдивляється в доктора Рудольфа.

— Якi? Для вас особисто можуть бути бiльшi деякi цiнностi Наприклад…

Несподiвано рiвно-бiле лице заливається нiжно-червоним вогнем. I в ту ж мить широкi густi брови гнiвно похмурюються, голова вiдкидається назад. Очi зневажливо, погордливо примружуються.

— Ну, це ваше дiло. Коли для вас немає нiчого дорожчого, то… Отже, а дробила все, що могла.

Телефон знову м'яко, настiйно й довго деренчить. Доктор Рудольф сердито кидається до нього й виключає апарат iз току. I зараз же знову поспiшно шкандибає до принцеси.

— Отже, пане докторе, ви не згоднi?

— Ваша свiтлосте! Я все ж таки й досi не можу повiрити, що це все дравда, що це не… не сон, не кошмар. Це таке незрозумiле, таке абсурдне, дике, це так не сходиться з тим, шо… Ради бога, роз'яснiть ви менi, як це…

— Пане докторе, це не сон. Ще раз повторюю: ви повиннi знищити ваш винахiд, вiдмовитись од нього, наїiки забути за нього. Коли цього не зробите, вам грозять великi страждання й смерть. Це є факт. Бiльше нiчого я вам роз'яснити не можу. Приймаєте умову?

— Нi, принцесо, не приймаю.

Принцеса чудно мовчки дивиться в спокiйне вже й непохитне лице з твердими, голими, ясними очима.

— В такому разi прощайте.

I, немов тiкаючи вiд чогось, швидко повертається, хапливо вiдмикає дверi, виходить до передпокою й, так само хапаючись, одмикає другi дверi. Доктор Рудольф поспiшає вслiд, тупчиться бiля неї, незграбно намагаючись помогти, але принцеса вiдчиняє сама й другi дверi й майже вибiгає в сад.

Доктор Рудольф iз порога проводжає очима чорну постать i помалу замикає дверi.

В лабораторiї так само рiвним широким кругом лежить на столi, на розкладених аркушах рукопису, на тарiлцi з сонячним хлiбом, на камiнцях iз гелiонiтом рiвне свiтло лампи. Так само вгорi та по кутках круг пальм застигла тепла зеленкувата тiнь. Але немає вже затишку, радiсної скупченостi, спiвочого гiмну захвату Розгублено, помертвiло блискають металiчнi частини апаратiв; холодно, по-чужому порозташовувалися склянки, слоїки, рурки; порожнiми, мертвими рядками рябiють списанi аркушi рукопису. I радiсно-золотиста, зелено-червонява маса на тарiлцi дихає не сонцем, а льохом.

Доктор Рудольф люто вiдшморгує важкi зеленi завiси, роз чиняє вiкно, впускає живе, тепле, запашне повiтря з саду, метелики, нiчнi мушки, шелест листя, гомiн мiста. Але лабораторiя не оживає. Чорною домовинкою стоїть на столi Сонячна машина, дивлячись у темну стелю одним своїм круглим оком. Роз'єдналось усе, зчужiло одне одному, стало далеким i моторошно мертвим.

Доктор Рудольф зупиняється серед лабораторiї й неймовiрно, непорозумiло оглядається. Але так, дiйсно, вона стояла щойно он там. I вiн дав їй слово I, може, вже ось-ось через кiлька хвилин усе зникне: i машина, i лабораторiя, i сад, i не бо, i саме сонце. Навiки, назавсiгди, без останку все зникне.

Доктор Рудольф зривається з мiсця i, шкутильгаючи, швидко ходить по лабораторiї, мнучи руками голову.

Але для чого ж вона це все казала?! Невже справдi вiрила, що вiн, давши слово, вже не втече, не буде всiма силами, всiма засобами боротися за своє життя й за машину? Невже вона така наївна?

А для чого ж у такому разi було говорити йому все, вимагати вiдмовитись? Це ж, значить, попередити його!

I знову доктор Рудольф ходить, знизує плечима, дико озирається, знову ходить i думає.

Враз зупиняється i, скоса дивлячись у куток, тiсно, рiшуче стулює губи. Так, вiн дав слово не покидати лабораторiї без ъъ дозволу. Добре, вiн слова свойого дотримає, але вiн не давав слова добровiльно вiддати в руки божевiльних злочинцiв працю свого життя. О нi, цього вiн їй не обiцяв, i цього вони не матимуть!!

Доктор Рудольф знову бiжить до вiкна, зачиняє й щiльно запинає його важкими зеленими портьєрами. Потiм навшпиньках перебiгає до спальнi й витягує валiзку. Розклавши її на пiдлозi бiля столу, вiн хвилинку мiркує, переводячи очi з чорного апарата на гелiонiт, на рукопис. Так, добре. Озирнувшись iще раз на вiкно й на дверi, вiн, хапаючись, викручує iз Сонячної машини скло, дбайливо обгортає його ватою, загортає в папiр i кладе у валiзку в самий куточок, теж обкладений, як гнiздечко, ватою. Тут йому буде м'яко й безпечно вiд стусанiв. Пiсля того так само навшпиньках, скоса, хитро й хижо позираючи, приносить картатий плед, розстеляє його на вiдлозi й висипає на нього iз слоїкiв сiрi камi!нцi з золотисто-iервонявими жилками й крапками. Старанно загорнувши їх у плед, доктор Рудольф укладає пакунок у валiзку, обережно розминаючи руками гострi виступи. Чудесно — лежать щiльно й спокiйно.

Тепер рукопис. Трохи недописаний. Нiчого: головне е. Рукопис у газетний папiр.

А тепер усе прикрити газетами, щоб тiснiше лежало. Пальми, квiти, застиглi метелики, чорний ослiплений апарат, усе напружено, пильно слiдкує за кожним рухом людини s розкудовченим волоссям, що рятує працю свого життя.

Валiзка мiцно, туго зав'язана, затягнена ремiнцями. В кутку пiд невеличким столом, заставленим рiзним приладдям, купками негодящого скла, є ляда до льоху, невеличкого льоху, приладнаного для зберiгання в темнотi та холодi рiзних хiмiчних препаратiв i елементiв. Стiл обережно вiдсовується на бiк, пiдiймається ляда, i доктор Рудольф невеличкими схiдцями зносить валiзку на саме дно льоху. Поставивши столик на мiсце, доктор Рудольф бiжить до великого столу, висуває шухляду й вибирає в нiй iз купки одне скло. Воно цiлком подiбне до того, що вiн щойно викрутив iз апарата, таке саме кругле, опукле, з нарiзами по краях, зовсiм-зовсiм таке саме, як те, тiльки з невеличкою рiзницею, хе, зовсiм малесенькою рiзницею: в ньому нема гелiонiту.

Доктор Рудольф iз хитро-хижою посмiшечкою ввiрчує скло в чорний апарат i хитає головою: будь ласка, маєте Сонячну машину! Ах, iще вам гелiонiту треба? З охотою, скiльки хочете!

Доктор Рудольф зносить iз кутка жменi сiрих дрiбно побитих камiнцiв i складає їх купою на столi побiля апарата. Будь ласка, маєте все! А, нi, ще не зовсiм усе!

Доктор Рудольф швидко повертається до телефону й простягає руку. Але тут же спиняє себе: нi, телефоном не можна, хто знає, хто слухатиме розмову.

Доктор Рудольф хапає чистий аркушик паперу й гарячкове пише:

«Дорогий Максе! Як тiльки одержиш цього листа, зараз же зателефонуй менi або мамi. Коли ж зi мною що-!небудь трапиться, то прийди за допомогою мами до моєї лабораторiї. Там у моєму льоху ти знайдеш валiзку. В нiй є рукопис. З нього ти довiдаєшся про все, що треба. Збережи все, що у валiзцi, поки я попрохаю вернути. Коли ж я помру, то лишаю тобi заповiт: провадити далi моє дiло, велике значення якого, я певен, ти сам iз рукопису зрозумiєш. На жаль, бiльше нiчого не можу написати. Будь веселий, бадьорий i здоровий. Обнiмаю.

Твiй Рудольф

P. S. Помсти не треба. Найкращою помстою буде перемога моєї Машини».

Конверта залiплено, адресу написано. Тепер тiльки на хвилину вийти з лабораторiї на вулицю. На одну хвилину. Вiн же не давав слова, що нi на хвилину не вийде? їй треба, щоб вiн не втiк. Вiн не втече, але на хвилину має право вийти.

I каштани, i кущi вiдцвiлого бузку, i ввесь сад напружено слiдкують за розпатланою людиною, що навшпиньках, кутиль-гаючи в тьмi, тихо прокрадається алеєю до хвiртки в мурi. Зорi з неба хитро й хижо клiпають очима, скоса поглядаючи в бiк графського будинку. Темно у всiх його вiкнах, тiльки троє з них свiтяться червоним свiтлом, наче три квадратовi блi щачки.

А коли нарештi тихо зачиняються дверi за розпатланою людиною, в руках якої вже нема бiлого конверта, i каштани, i весь сад, i зорi з полегшенням зiтхають, i скоса, хитро поглядають на три червонi блищачки.

Доктор Рудольф одшморгуе портьєри на вiкнi — тепер, будь ласка, заглядайте, слiдкуйте, нишпорте, скiльки хочете. Вiн бере книжку в руки й сiдає в фотель близько лампи Метелики трiпотять лахматими крильцями, облiплюючи лампу, домагаючись своєї смертi.

Темно-сiрi похмуреиi очi уважно ходять од краю до краю рядкiв, доходять до низу сторiнки, вертаються вгору, знову ходять по рядках i раптом застигають, тьмяно-склянi, невидющi.

Каштани стиха, обережно шепочуться. Нiч, закутавшись у темно синю кирею, з сумною посмiшкою зiтхає, зазираючи разом у лабораторiю i в три червонi простокутники їй видно: в червоному салонi бiля вiкна у глибокому фотелi сидить iз книжкою в руках молода дiвчина в коронi червоного волосся. Зеленi похмуренi очi уважно ходять по рядках од краю до краю, спускаються аж до низу сторiнки й раптом пiдводяться. Пiдводяться i, чекаючи, пильно вдивляються в сад- нi, лежить на каштанах бiло-синє сяйво, лежить уперто, рiвно, непорушне. Дiвчина нетерпляче пiдводиться, ходить iз кутка в куток, тiсно стуливши уста, i знову дивиться в сад! свiтиться в лабораторiї.

Ах, та чого ж вiн не тiкає нарештi? Чого ж дожидається там iз своєю проклятою Машиною? Невже оте дурне дане слово?

Чоловiк у лабораторiї кладе книжку на стiл i нетерпляче пiдводиться. Чуйно, стиха шепочуться каштани, м'яко шарудить темно-синя кирея ночi Ах, та чого ж вони нарештi не йдуть? Чого їм iще треба?!

Тужно й самотньо годинник на церквi вибиває першу годину. Гомiн мiста стає глухiший, як гуркiт поїзда, що вiддаляється.

Дiвчина в червоному салонi, наважившись, пiдходить до телефону.

Невже втiк? Невже посмiв зламати слово?! Телефон не вiдповiдає. Ах, вiн же вилучив його. Тодi дiвчина рiшуче бере чорне мережане манто, накидає на плечi i, чуйно прислухаючись, навшпиньках прокрадається в сад.

Нiч зiтхає їй видно:: у вулицi-колодязi по вузенькiй кiмнатцi, де мiхурами понапухали вогкуватi стiни, гарячкове бiгає чоловiк од стiни до стiни. Так бiгають тi людськi ыстоти, яких їм подiбнi замикають у клiтки з гратами. Час вiд часу вiн лапає телефонну рурку, натискує на гудзика й диктує автоматичну телефонограму?

«Рудi, ради бога, моментально зателефонуй менi, як прийдеш додому. Я телефоную тобi весь вечiр i всю нiч — i нiякої вiдповiдi. Дуже, надзвичайно, смертельна важна справа!!»

Нiч посмiхається темно-синiми устами: Рудi стоїть бiля телефону й тьмяно скляними, застиглими, невидющими очима дивиться в сад Раптом Рудi сильно стрiпує головою, силкуючись скинути налиплий жах, i нетерпляче йде до дверей. Вiн стоїть на порозi й пильно, жадно дiрявить очима темну теплу кирею. Тихо. Несмiло перешiптуються кущi бузку, вiтер пухнатою свiжою лапкою майже по гарячому лицi; сумирно-тужно клiпають блакитно-зеленкуватими очима далекi зорi.

Тш! Обережний скрегiт пiску пiд ногами Ага, нарештi!

Розпатланий чоловiк випростовується, швидко, сильно загрiбає волосся на потилицю й розпинає себе на чотирикутнику дверей, уп'явшись руками в одвiрки: тiльки через його труп вони пройдуть усередину.

Самотнiй, легкий рип пiску. Такий самотнiй, обережний i легенький Хто то може бути?

На освiтленiй лисинi алеї з'являється чорна струнка постать.

Вона зупиняється й обережно задирає голову, силкуючись зазирнути у вiкно Не видно їй. Нi, i звiдти не видно! Хе!

— Вибачте, принцесо, я тут, я дотримую слова, ви можете не турбуватись.

Чорна струнка постать помiтно здригається, шпарко повертає бiлу пляму лиця на голос, якийсь мент стоїть непорушне, от-от щось скаже, крикне, i, не сказавши нiчого, рiвно, гордо повернувшись, зникає за тими кущами, з-за яких вийшла.

I знову дiвчина з короною червоного волосся сидить у фотелi бiля вiкна, похмуреними, зеленими очима водя-чи по рядках розкритої книжки. Час од часу вона вперто дивиться в сад: ще свiтиться, вiн саме збирався тiкати, вона перебила Але вiн утече: страх смертi дужчий за слово честi сина льокая. Вiн утече!

I знову доктор Рудольф уважними невидющими очима во дить од краю до краю рядкiв i нашорошено кожним волоском ловить звуки ночi: вони зараз прийдуть, вона перевiрила — i вони прийдуть.

«Рудi! Де ж ти?! Благаю, моментально телефонуй Я всю нiч сидiтиму бiля телефону Чуєш?!»

А внизу пiд покоями графiв у маленькiй льокайськiй кiмнатцi на гарячiй подушцi лежить золотисто-кучерява голова з розплющеними, безсонними, палаючими очима дивиться в тьму.

Нiч багато ще iншого бачить. Точаться з кам'яних скринь пiд її темнi!крила мiльйони розплющених i заплющених страждаючих очей. I вiд них блiдне й сiрiв темне лице ночi.

Софi вражено зупиняється серед червоного салону з тацею з руках: у фотелi, притулившись чолом до його спинки, спить її срiтлiсть принцеса. Долi, як кiтна з випнутою спиною, розкарячилась книжка. Всi лампи горять, i червоне свiтло їх таке хиряве, худосочне. В розчиненi вiкна буйно, розгонисте, трiумфуючи котяться золотистi сонячнi хвилi, джерготiння горобцiв, гуркiт вулицi.

Червона голова ворушиться й раптово скидується догори. Що таке? Що сталось? Де вона?

Софi злякано ставить каву на стiл бiля канапи. Вже дев'ята година. Граф Адольф Елленберг iз своїми секретарями дожидаються вже з пiвгодини внизу, прохаючи обiцяної їм аудiєнцїї. Коли її свiтлiсть дозволять…

Її свiтлiсть раптом боляче зморщує брови й для чогось ридко дивиться в сад. Там нiчого особливого немає. Дiдусь Йоганн, пiдперезаний зеленим фартухом, стриже машинкою траву i з кимсь мирно перебалакує, повертаючи голову назад.

Принцеса помалу вiдходить од вiкна й зупиняється коло столу, задумливо обводячи пучкою круг шапочки чайника. Стоїть i водить, стоїть i водить.

Софi теж стоїть i трявожно, з острахом блукає очима навкруги. Водiння iпучкою по чайнику так стомлює її свiтлiсть, що вона безсило пускає iруку вздовж тiла й стоїть зовсiм ве-порушно. Стоїть i Софi, не смiючи рухнутись i лякаючись щораз бiльше та бiльше.

Принцеса раптом глибоко втягає в себе повiтря, iз шумом рiшуче видихає його й пiдводить голову. Яке жорстке, сухе, колюче лице!

— Скажiть графовi Адольфовi Елленберговi, що я приняти його не можу, я ще в лiжку. Але я даю… свою згоду. Чуєте? Даю згоду. Iдiть. До мене не приходити, поки не покличу.

— Слухаю, ваша свiтлосте.

Принцеса Елiза зашморгує портьєри одного вiкна й сiдає бiля нього в той самий фотель. Одкинувши голову на спинку, вона сидить без руху. Сонячне свiтло, прориваючи червону тканину, грiє червоним тьмяним одсвiтом тугу точеяу шию й дужку кiстяного чiткого овалу. Раптом голова швидко вiдривається вiд фотеля й нахиляється до щiлини портьєри. Внизу алеєю йде троє чоловiчих фiгур iз оголеними шиями в мережаних жабо. Одна з жiночим м'яким задом i ласкаво витягненою наперед головою йде попереду, кругло потираючи руки.

Принцеса гидливо заплющує очi й знову вiдкидає голову назад.

А три постатi прямують просто до лабораторiї. Дверi замкненi, але вiкно широко розчинене. Дзвiнок весело, поспiшно дзюрчить у передпокої.

Доктор Рудольф, схилившись головою на руку, сидить у фотелi бiля столу. Лампа блiдо, майже непомiтно горить серед щедрого, буйного свiтла сонця, що широко б'є скiсними про мснями в iнший бiк, нiж учора увечерi. Раптом скудовчена голова швидко пiдводиться, озирається, шукає, згадує, скидується.

Знову весело, настiйно й довго дрiботить дзвiнок.

Доктор Рудольф нашвидку зачiсує пальцями волосся, тре долонями лице i, провалюючись однiєю ногою в пiдлогу, бiжить до сiней.

— Рудi, дорогий, вибачте, ви, певно, працюєте? Ми перебили вам роботу? Ради бога, простiть. Дозвольте вам представити моїх секретарiв. Ми за вами, дорогий професоре. За вами. Ваше генiальне вiдкриття зробило такий надзвичайний ефект, що менi дано наказ моментально скликати наукову комiсiю й представити їй вашу працю, дорогий Рудi. Комiсiя представникiв уряду й науки вже чекає на вас.

Граф Адольф нiжно веде «професора» пiд руку до лабораторiї, любовно заглядаючи йому в очi, сяючи захопленням i нетерплячкою.

Доктор Рудольф слухняно шкандибає поруч i часом скоса швидко зиркає на зазираюче до нього погнуте лице з синюва то сiрими невеличкими очима в жовтих вiях.

Вони чи не вони?

Еге ж, еге, чекає комiсiя, хвилюється. А чого це й досi в до рогого Рудi свiтиться лампа? Для якогось експерименту? Нi? Ллє що таке з Рудi? Чого такий… не радiсний вигляд? Може, не дай боже, що-небудь неприємне виявилось у винаходi?

Рудi раптом повертається всiм лицем до графа Адольфа й чудно, пильно вдивляється в нього, а на волосинках у куточках розтягається хитра посмiшка.

— Що, Рудi? Що з вами, голубчику? Що так дивитесь? Цiлком щире здивування, цiлком правдиве занепокоєння.

Вони чи не вони? Доктор Рудольф помалу, роздумливо загрiбає волосся й мовчки дивиться в пiдлогу.

— Я трохи стомлений. Всю нiч працював. Ну, нiчого. Так треба їхати? Га? Зараз?

— Любий Рудi, коли ви стомленi або вам не хочеться, то можна й пiдождати Ради бога, ве насилуйте себе! Ви тiльки скажiть, а все останнє буде по глаголу вашому, їхати — так поїдемо. Не їхати — ми моментально зникаємо з ваших очей, а комiсiю призначимо на той час, який ви визначите.

Рудi уважно слухає. Секретарi поштиво стоять осторонь i з побожнiстю посмiхаються до великого вченого.

Вони чи не вони?

— Ну що ж, можна й їхати. От тiльки?.. Я вчора обiцяв принцесi сьогоднi вранцi продемонструвати їй iще раз Машину. Не знаю, чи буде це зручно…

— О, її свiтлiсть, напевне, не буде на вас у претензiї. Доктор Рудольф живо повертається до графа Адольфа.

— Ви так гадаєте?

— Я не сумнiваюсь, її свiтлiсть так учора була захоплена цим великим одкриттям, i вона так глибоко шанує науку, що…

— Ага… Ну, так… Хм!.. Ну, а я таки спитаю її дозволу.

— О, будь ласка! Будь ласка! Може, дозволите менi за вас спитати?

— Нi, дякую, я сам.

Граф Адольф злегка вклоняється й вiдступає трохи набiк, а доктор Рудольф задумливо, повiльно бере телефонний апарат у руки. Нiма порожнеча. В чому рiч? Ах, так, апарат вилучений.

— Гальо!

Екран запнутий, голос чийсь чужий.

— Я хотiв би говорити з її свiтлiстю.

— Я вас слухаю.

— Тут доктор Штор. Вчора я обiцяв вашiй свiтлостi сьогоднi вранцi продемонструвати свiй винахiд. Але граф Адольф просить мене негайно поїхати з ним для демонстрацiї Машини перед урядовою комiсiєю. Я прошу дозволу у вашої свiтлостi вiдсунути нашу демонстрацiю.

В рурцi телефону напружена, дихаюча тиша.

— Ви чуєте мене, ваша свiтлосте?

— Так, я чую…

I знову мовчання, живе й трудне.

— Отже, дозволяєте, ваша свiтлосте?

I раптом сильно, голосно, металiчне б'є у вухо:

— Дозволяю!

Клацає апарат, i настає мертва тиша. З якою ненавистю, з якою жагучою огидою вдарила цим словом Значить, це — не вони? Значить, може, цi рятують, перебивають чийсь iнший план? Бо чого ж iз так лютою нехiттю крикнула вона цей доз вiл, так довго вагавшись?

Доктор Рудольф хитає головою дозволено. Але сам стоїть на мiсцi й задумливо пальцями тре нiс, дивлячись пiд ноги. Коли це не вони, коли це рятунок, то як же везти цей апарат iз ц и м склом?

Вiн швидко пiдводить голову й ловить очима лице Адольфа. Воно повне поштивого чекання, спiвчуття, нiжностi, хiба що трошки стурбоване. А сонце таке гаряче, золоте та одверте. Як може бути при цьому сонцi щось сховане, темне, кошмарне? I чи не кошар бус отой нiчний вiзит?

— Ну, їдемо! Тiльки я думаю, що цей апарат…

Доктор Рудольф знову зупиняється, похнюплюється й нерiшуче зачiсує волосся. Значить, треба змiнити скло? А як вони?

Вiн спiднизу зиркає на графа Адольфа граф скоса строго показує секретарям очима на чорний апарат. Секретарi кивають головами.

Нiчого такого в цих знаках немає. Просто показує на апарат Цiлком натурально. Але краще все-таки скла не змiняти. Коли дiйсно чекає комiсiя, можна ж вернутись i взяти справжнє скло — помилився, забув, що не те скло, працював усю нiч — i в головi замакiтрилось

— Вибачте, графе, я затримую вас Але я трохи, розумiєте, хвилююсь перед таким кроком.

— О, це так натуральне! О, будь ласка! Комiсiя пiдожде. Ради бога, Рудi, ви можете, коли хочете.

— Нi, що ж, їхати — так їхати. Але я мушу ще одягтися… Так незручно? Як ви гадаєте?

— О, на великих людях усяке вбрання парадне! Ви можете не турбувати себе переодяганням

— Хм! Ви гадаєте?

— Запевняю вас, дороiий Руд. Не варто. Так значить, здається, вони.

— Ну, не варто, то й не варто. Отже, їдьмо!

Док гор Рудольф хоче сам узяти апарат, але секретарi з таким жахом кидаються вiднiмати гордiстю й побожною поштивiстю несуть удвох це легеньке незграбне збудування, що доктор Рудольф аж нiяковiє.

Нi, здається не вони!

Сонце з самого порога хапає доктора Рудольфа в пекучi обiйми, цiлує в чоло, у примруженi повiки, розхристанi груди. Господи! Що ж злого може статися з дитиною Великої Матерi? Хто посмiє торкнутися волосу улюбленого сина її? Он йоганн стриже траву, майбутнiй сонячний хлiб свiй i всiх людей. Он графiвна Труда стоїть на терасi й солодко позiхає й потягається на сонце. Гудуть угорi аероплани, перехрещуючись нитками в усi боки. При чому ж тут смерть i всi страхiття?

Проходячи пiд вiкнами принцеси, доiктор Рудольф задирає на хвилину голову. Одно вiкно запнуте червоною завiсою, затулене вiд сонця, вiд вогневого ока життя.

Доктор Рудольф не бачить, як од його руху за червоною портьєрою вiдсахується назад червона голова. Вiн не може бачити, як вона знову зараз же притуляється до щiлини й проводжає його шкандибаючу спину зеленими, жорстко похму-ренимн очима.

Авто труситься вiд нетерплячки швидше повезти велике вiдкриття на суд представникiв науки. Граф Адольф, як наречену, пiдсаджує дорогого Рудi в екiпаж i всю дорогу нiжно заглядає йому в очi — бiдний Рудi всю нiч працював i стомився. I коли авто спиняється перед великим урядового типу будинком, оточеним садом, знову нiжно зсаджує, притримуючи попiд лiкоть.

Їх уже ждуть. Уже в передпокої зустрiчає їх двоє добродiїв, професор такий i такий та професор такий i такий (прiзвищ Рудольф не може розiбрати). Такi поважнi, сивi, чисто поголенi, з такими гiдними довiр'я лисинами. Один зовсiм, як пастер, в окулярах i з милою, теплою посмiшкою на гарних устах. Всi зараз же рушають до зали засiдання комiсiї. Ще треба вийти трошки нагору, на другий поверх. Пастор-професор так уважно, так обережно балакає, так навiть трошки чудно поспiшає згодитися з усiм, що каже доктор Рудольф. I вiн, i граф Адольф iз обох бокiв пiдтримують його попiд руки, наче боячись, щоб вiн не впав i не розбився.

Великий, похмуро-строгий коридор iз м'яким килимом, який ховає найменший шум крокiв. I ряд дверей, поважних, мiцних, суворо урядових. Пастор швиденько вибiгає наперед, вiдчиняє однi дверi й вiдступає набiк — вiн не смiє йти попереду великого вченого. I граф Адольф теж не смiє, теж пропускаь наперед, з нiжною поштивiстю пiдпихаючи у спину. Доктор! Рудольф — що його зробиш iз цими церемонiями? — мусить iти першим. Вiн увiходить у дверi, за ними — ще однi, напiводчиненi (подвiйнi дверi, щоб нiякий гомiн не заважав науковiй працi!). Доктор Рудольф одчиняє й другi й переступає за порiг їхнiй. Дивна кiмната, цiлком порожня, якесь лiжко в кутку, невеличкий столик, стiлець i бiльше нiчого. Вiкно вище, нiж звичайно бувають вiкна, й загратоване тонкими прутами.

Доктор Рудольф здивовано озирається назад, але очi його замiсть людських облич упираються в жовту блискучу стiнку диерей — уся процесiя, професори, граф Адольф, секретарi з апаратом безшумно зникли. Доктор Рудольф сильно злякано пхає рукою в дверi, але вони не вiдчиняються, а пiд рукою м'яко вгинається пiдстилка, обтягнена поверх жовтою цератою. (Такою самою цератою пообтягано всi тiнi, лiжко й навiть столик).

— Графе Адольфе!

Але крик почувається задушеним, маленьким, як у снi, i падає десь тут-таки пiд ноги без нiякого слiду й вiдгомону. Доктор Рудольф люто з усiєї сили натискає плечем на дверi — наче в кам'яну стiну.

«В божевiльнi!!»

Доктор Рудольф почуває, як кiнчики пальцiв починають дрiбно-дрiбно труситись. Вiн нiби зовсiм спокiйний, а пальцi трусяться самi собою. Вiн навiть посмiхається: яка дурниця — здорову людину в божевiльню замкнути! А сам чує, як пальцi щораз бiльше трусяться, як за ними починає страшенно, тоск-но душити груди. Вiкно розчинене, за ним навiть видно вершки дерев, осяяних сонцем, а дихати трудно, задушно, хочеться рознести цi жовто-сiрi, блискучi, нiмi стiни.

Доктор Рудольф, чудесно знаючи, що цього не треба робити, знову скажено б'є плечем у дверi. Але вони анi ворухнуться. I так само, знаючи, що кричати не треба, чужим, диким, страшним собi самому голосом кричить:

— Пустi-iть! Пустi-iть!

Крик б'ється об м'якi стiни й падає тут же пiд ноги. За дверима мертва тиша. А вони ж напевне звiдкись пiдгля дають за ним!

Доктор Рудольф почуває, як ноги теж дрiбно дрiбно трусяться й стають млоснi. Вiн трудно переходить до стiльця й сiдає. Стiлець теж оббитий м'якою пiдстилкою, вкритою цератою. Стоїть твердо, непорушне — пригвинчений до пiдлоги. I столик непорушний…

Доктора Рудольфа вмить пiдхоплює слiпим, лютим душним вибухом i кидає по кiмнатi з кутка в куток. Сам знаючiї, що треба якось iнакше поводитись, що це тiльки на шкоду йому, вiн скажено набiгає на дверi, б'є в них кулаками, плечима, ногами, несамовито, жахливо кричить. Але вiдповiдь йому одна: мертва тиша стiн; тiльки знадвору долiтає мирне, безжурне цвiрiнькання горобцiв.

I знову доктор Рудольф опадає й ледве добирається до стiльця. Вiн чує, як по пiдборiддi стiкає йому густа, липка слина, як пасма волосся нависли на очi, як пiт лоскiтне й їдко скочується на очi з чола, але йому несила пiдвести руку до лиця. Заморено, трудно дихаючи, вiн сидить, перехилившись наперед i тьмяним поглядом водячи по блискучiй, теж обкладенiй тою самою проклятою товстою цератою пiдлозi, на якiй видно порохнявi слiди його нiг.

Так от про якi страждання говорила та! Вона знала. Вона навмисне скувала його словом. Це вона засадила його сюди. Значить, це — помста за те, що в алеї чи за коронку? За що б не було, а помста хороша, слава тобi, прекрасна принцесо, — тепер змито й урятовано твою i твоєї коронки честь!

Панi Гольман дуже стурбована: з її любим хлопчиком, її красунем Максом, дiється щось непевне, щось тяжке. Вчора звечора тоскно гасав по своїй кiмнатi, весь час комусь усе телефонуючи, щось гарячкове писав, дер на шматки, щось палив (ох, ця полiтика, не доведе вона до добра бiдного парубка!). А то раптом приходив до неї, чудно балакав, iз незвичною, соромливою, прикритою жартом нiжнiстю обнiмав, наче матiр. I так десь, видно, хотiлось йому справжньої, рiдної матерньої ласки. I знову тоскно бився в своїй хатинi, все клацаючи телефоном, все пробуючи з кимсь балакати.

А тепер от, обхопивши голову руками, сидить i сидить бiля столу, не рухаючись. Уже й кава простигла на столику, уже час би давно й на службу йому йти, а вiн i не поворухнеться.

Панi Гольман зазирає в щiлинку дверей i зiтхає. Широке, жовто-вощане, зморщене лице її з широко розставленими круглими оченятами засмучене й занепокоєне. Напевне, з тою красунею, що раз сюди приїжджала в такому шикарному авто, щось не до ладу сталося. Де ж таки такому голодранцевi з такою багачкою любитися!

От пiдводигь голову й лiниво дивиться на годинник. Та вже одинадцята година, дивись, хлопче, не дивись. Ага. знову до свого телефону. Ну, так — i знов нiхто не обзивається.

Панi Гольман зiтхає й тихенько вiдходить до дверей. А Макс у люїi, ь одчаї знизує плечима и бiгає по кiмнатi.

Рангом зупиняється й хмарно дивиїься в одну точку. Потiм блiдо, iидливо посмiхається й розвезеним, недбалим, але рiшучим кроком пiдходить до телефону. Не перестаючи гидливо, насмiшкувато кривити уста, лiниво мружачись, вилучає екран, надушує iудзика цифр i слухає. Низько контральтовий iз м'яко-металiчними владними нотами жiночий голос.

Макс iще недбалiше схиляє голову набiк, наче збираючись до легкої розмови з приємною дамочкою.

— Я хотiв би говорити з принцесою.

— Я тут сама. Хто говорить!

— Говорить ваш тайнии приятель. I м'я не важне. Хочу вас про дещо попередити. Ви слухаєте мене?

— Так, слухаю.

— Вчора ви дали графовi Елленберювi обiцянку прийняти в себе сьогоднi о дев'ятiй годинi вечора пана Мертенса. Я вам раджу цього не робити Як бачите, про вiзит вiдомо не тiльки вам трьом… Ви слухаєте мене?

— Так, слухаю

— …не тiльки вам трьом, як ви це ставили умовою, а ще й iншим Вiдомо це й однiй органiзацiї, яка шукає зустрiчi з паном Мертенсом. Ви розумiєте, чим це загрожує вам i тим людям, що у вашому домi? Отже, раджу нiколи взагалi пана Мертенса в цьому домi не приймати. Ви розумiєте мене?

— Розумiю. Хто ви?

— Ваш великий приятель, гарячий прихильник, ваш вiрний слуга, готовий за вас i за вашi iдеї на смерть. Отже, послухаєтесь моєї поради?

— Побачу. Але в кожному разi дякую. Не можете сказати, як вам стало вiдомо про вiзит? Макс гидливо мружить очi на стiнку.

— Не можу, ваша свiтлосте. Задовольнiться тим фактом, що ваша тайна вiдома iншим. Отже, можете заспокоїти вашого раба чи нi! Приймете пана Мертенса?

— Побачу, сказано вам. Бiльше нiчого не маєте сказати?

— Маю. Коли ви мене не послухаєтесь, то… Макс стримує себе й додає.

–.. то негайно пишiть тестамент. I порадьте зробити це саме пановi Мертенсовi, коли вiн iще не зробив. Прощайте, принцесо. До побачення на тому свiтi!

Панi Гольман поспiшно пiдходить до щiлини: ну, слава богу, добився, поговорив таки Зразу повеселiшав хлопець, навiть посмiхається.

Але панi Гольман вражено бачить, як хлопець лягає на лiжко лицем униз i лежить, як мертвий. Вона тихенько входить, обережно забалакує, нiжно тягне за плече, сiле Макс, здається, не чує. Кава ж зовсiм холодна, на службу треба йому йти, кiмнату треба прибирати.

— Максе! Хлопчику, що вам таке? Га? Чи не хорi ви, сохрань rocпoди? Оце лишенько! Максе?

Макс злегка пiдводить голову вiд подушки, але не повертає її.

— Панi Гольман, коли не хочете забруднитись о погань, то не торкайтесь до мене. Плюньте в мене й iдiть собi до своєї роботи!

I знову кладе лице в подушку

Панi Гольман злякано дивиться на чорно-синю голову й розгублено стоїть iз розкритими блiдо-синiми устами на жовто-вощаному лицi.

Увесь графський будинок вiд гори до низу принишк, затих, похнюпився. Прислуга ходить навшпиньках, балансуючи руками, говорить пошепки з виразом застуканих злочинцiв.

А Фрiц, а золотистий i рожевий, як дитина пiсля сну, Фрiц не може втримати щасливої, кричущої посмiшки. Його нiхто не може бачити в його пiдвальнiй i.iмнатцi, з якої видно тiльки ноги тих, що проходять повз вжно — дверi в нього замкнутi на ключ, але йому проте нiяково, соромно й сумно за свою посмiшку. I вiн нiчого не може зробити: щастя само, без його дозволу, спiває в ньому, розмахує руками, танцює, як п'яне. Зараз вiн вийде на волю, зараз-зараз вiн вiзьме свою валiзочку в руки, валiзочку з бомбою, револьвером, з потайним телефоном, попрощається з цим бiдним домом i… не буде вбивати. Не буде в грудях цiєї млосної огиди, цього зойку, цього дряпання кiгтями то мозку.

Правда, Фрiц не знає точно, що там сталося в тих графiв та принцес. А коли не знає, то як вiн може сумувати з незнаного, невiдомого? Щось iз принцесою, золотистотiлою, величною, недосяжною принцесою. А що саме — невiдомо. Два рази був у неї граф Адольф, про щось таємно радились, замкнувши навiть дверi. А потiм принцеса зачинилась у себе, не схотiвши на обiд зiйти й навiть Софi не допускаючи до себе.

Як же може Фрiц сумувати, не знаючи чого? Але хоч би й знав, то як сумувати з цих дурниць, знаючи всi їхнi сумування смертельним жахом? Що сум, що туга, що найбiльше страждання перед тим, що стоїть уже над ними, що з кожним цоком годинника насуває все ближче й ближче свою страхiтну пащу! Найлютiша мука перед ним є радiсть i щастя.

Ходить шепiт по будинку, збожеволiв доктор Рудольф, од-правили в лiкарню. Ну, значить, щасливий доктор Рудольф, бо є ще щось безмiрно страшнiше за божевiлля. Чи може ж iз цього сумувати Фрiц!

Ходить шепiт: старий граф заарештував графiвну Труду, не допустивши з дому, одiбравши в неї всi грошi. Була дуже тяжка сцена мiж ними. Але що це тяжке перед тим, що ось-ось жде на них?

Фрiц щиро хоче сумувати, але щастя п'яне товчеться в ньому i, як пiну, як шумування вина, витискає на уста усмiх за усмiхом Вiн зараз вийде на волю! Управитель Ганс Штор несподiвано й рiшуче заявив йому, що вiн бiльше тут у справi коронки непотрiбний Управитель стелефонувався з доктором Тiле, i доктор Тiле через щось мусив згодитись одкли кати свого агента. (Помiтив що небудь старий Штор? Пiдозрiння?). Доктор Тiле, одначе, лютиться, лається й вимагає за всяку цiну залишитися на цей вечiр. Але як же можна залишитись, коли Ганс Штор категорично вимагає негайно покинути дiм? Ось зараз треба йти до нього, взяти платню, документи й негайно-негайно забиратися геть. Вiн же агент, а не прислуга, як товариш Тiле цього не розумiє?! Його ж силою викинуть звiдси. От маєш!

I Фрiц щасливо, iскристо, нестримно сяє очима, затягуючи ремiнець на валiзочцi з бомбою. Потiм дивиться на годинника. ах, чорт, десять на дев'яту. А сказано бути в Штора точно о восьмiй.

Фрiц натягає на очi брови, накидає на себе, як пальто, вираз понуростi й суворо йде до Ганса Штора. Дивно десять на дев'яту, а прислуга ходить вiльно по коридорах i покоях будинку — нiяких заходiв до вiзиту Мертенса. Чи граф Адольф не хоче завчасу викликати зайвi балачки?

Ну, Фрiц уже нiчого тут роздумувати не може, вiн мусить забиратися геть.

На легенький стукiт його в дверi не чути нiякої вiдповiдi. Фрiц обережно вiдчиняє дверi й увiходить у контору. Нема нiкого В сусiднiй кiмнатi чути голосну балачку. Голос управителя бубонить понуро й умовляюче Бiдний управитель, вiн сьогоднi цiлий день ходить убитий, приглушений, навiть важ нiсть свою розгубив од горя.

Раптом жiночий голос гнiвно, жагуче кидається згори, як розлючена кiшка на пса, на понуре буботiння, люто шарпає, гризе.

— Не вiрю! Не вiрю, не вiрю, не вiрю! Я вимагаю показати менi йогої Де вiн? В якiй лiкарнi! Веди мене зараз же туди!

Невже це так говорить спокiйна, мовчазна, з тихою волосяною посмiшкою поважна жiнка?

Пес сердито, з болем випручується.

— Але ж тобi сказано було. Що ж ти думаєш…

— Сказано, сказано! Для тебе все, що ними сказано, — законi. Я — мати! Я вимагаю! Вiн не може бути хорий! Не може! Я сама бачила його, я мати Розумiєш ти?

— Але для чого ж їм казати неправду?! Зрозумiй ти, ради бога!

Фрiц тихенько навшпиньках хоче вислизнути з контори — вiн прийде трошки пiзнiше. Але проклятий стiлець пiдвертається пiд ноги й гарчить паршивими своїми нiжками.

Балачка вривається. З дверей виходить iз своїм величним виглядом Ганс Штор. Чорно-синi бакени його розтрiпанi, волосся скудовчене вiд пальцiв, що конвульсiйне вгризалися в череп, на матово-смуглявих, класично гарних лицях пашить рум'янець болючого пiдняття, але Ганс Штор сторого, по начальницькому оглядає Фрiца й розщитуе його, ще раз наказавши негайно вийти з цього дому.

Фрiц, iз усiєї сили тримаючи на лицi понурiсть, вертається до себе А в грудях, у ногах, у руках гасає оте п'яне, несамовите, самовiльне.

I тiльки о пiв на дев'яту Фрiц iз валiзочкою в руцi виходить iз зорi) графського будинку. Зараз же бiля них стоїть якась покоївка j крихiтною собачкою на ланцюжку.

Схилившись над собачкою, вона заклопотано вовтузиться з нашийником. Коли ж Фрiц рiвняється з нею, вона тихо спiднизу говорить: — Iдiть на рiг вулицi! Швидко! I довбається собi далi з нашийником.

У Фрiца перестають спiвати руки й ноги; вони вiдразу стають важкi й млоснi, але вiн твердо й слухняно йде на рiг вулицi. Там жваво крутиться на всi боки газетник у пошмор-ганому кашкетику з неохайною рудою борiдкою й сокирча стим носом. Вiн, мило, весело, нiжно посмiхаючись до кожного прохожого уважно ласкавими очима, рiзким, цап'ячим голосом вигукує:

— «Вечiрнiй Час»! Союз Схiдних Держав готується до вiйни! Мiльйонера повiтряна армiя! «Вечiрнiй Час»! Подорож президента Мертенса до Лондона!

Вiн спритно тикає газету в руки покупцям, прожогом одра-ховує решту, тут же пiдсуває ще вогкий папiр у другi простягненi руки й кричить в обличчя третiм:

— «Вечiрнiй Час»! Мiльйонова жовто чорна армiя летить яа Євролу! Нове злочинство Iнараку в Америцi! «Вечiрнiй Час»!

Фрiц зупиняється й виймає грошi. Останнiй покупець одiйшов. Рудий спритний газетник зиркає на Фрiца нiжними очима, моментально вихоплює з паки газету й подає.

— «Вечiрнiй Час»!.. Заколоти в Африцi!.. (Негайно йдiть до садової хвiртки. Синє авто. Попередьте Макса, що тут є агенти полiцiї. Хтось нас зрадив. Чекайте на мене не бiльше, як десять хвилин, пiсля вибуху). «Вечiрнiй Час»! Мiльйонова жовто чорна армiя летить на Європу!

— А менi теж чекати?

— (Неодмiнно. Макс скаже все. Iдiть). Подорож президента Мертенса до Лондона! Нове злочинство Iнараку! «Вечiрнiй Час»!

Фрiц iз газетою в однiй руцi й валiзкою в другiй iде попiд стiною саду, завертає лiворуч i бачить бiля садової хвiртки синє крите авто. Це вiзник. Вiн, очевидно, кимсь занятий, бо табличка спущена донизу. Але Фрiц, не зважаючи на це, пiдходить i питає.

— Вiльний?

Шофер в окулярах на очах, iз сивуватими вусами й червоним носом од частих зупинок бiля барiв швидко зиркає по вулицi й хитає головою. Фрiц сiдає в авто й зачиняє за собою дверцi, а шофер лiниво, мляво спускає переднє скло й повертається боком до пасажира.

— Що там?.. У домi?

— Нiчого. Здається, вiн не буде.

— Правда?!

I шофер усiм червононосим лицем живо повертається до Фрiца. А Фрiцовi так дивно й чудно бачити це пристаркувате обличчя п'янички-вiзника, що вiн мимоволi сумнiвається, чи Макс же це!

— Нiяких заходiв. Уся прислуга вiльно ходить. А товариш Тiле просив попередити, що тут є агенти полiцiї. Невже нав хто зрадив! Га?

— Ну, дурни-ицi!

I червоний нiс зневажливо морщиться, вiдвертаючись од Фрiца.

На мурi саду лежить нiжно фiалковий вiдблиск вечiрнього неба. Сонце вже зайшло, але в небi висить iще густо-червона, з синюватими краями велетенська хмаряна китиця. На цiй вулицi тихо, прохожих мало, та все йдуть по одному. Екiпажi проносяться швидко, не виявляючи нiякого нахилу спи нятися

Сказати Максовi про брата його чи нi?

Шофер розвезеним недбалим рухом виймає цигарку й заку рюе. Вiн на кiлька ментiв одсуває на чоло окуляри — i Фрiцовi видно чисте, молоде, в шовкових, пухнастих вiях око воно чогось гидливо, задумливо мружиться.

Фрiцовi стає боляче, соромно от цей же може бути таким недбалим, таким зневажливо-спокiйним i твердим! Не тiльки своє життя зможе вiддати, але й чуже (та ще й яке!) вiдняти. Фрiц одсувається в самий куточок авто й увесь винувато зiщулюється.

Принцеса Елiза стоїть бiля вiкна й понурими очима дивиться в сад на краєчок даху порожньої тепер лабораторiї. В небi висить густо-червона хмара й дах одлискує до неї фiалково-тьмяним скорботним усмiхом. Каштани хмарно закутались у свої зеленi кудлатi кожухи. Тихо, порожньо, тоскно в саду. В'яне неприбрана пострижена трава рiвненькими рядочками.

Принцеса Елiза закушує губу й вiдходить од вiкна. А в салонi теж порожньо, тоскно, нудно до крику.

Весь свiт порожнiй, непотрiбний, остогидлий, нудний до мло стi. Куди втекти вiд нього?

Принцеса блукає з кiмнати в кiмнату й виходить на терасу. Вiкна графiвни Труди свiтяться.

Зайти хiба до Труди, до цього смуглявого страховища? Здивується, мабугь?

Але дивуватися доводиться принцесi, на канапi вся в бiло му, як у пiнi молока, виразно смуглява в цiй пiнi, з темно червоними спухлими устами лежить страховище. На нiй капелюш, але бiлi черевички валяються долi, само ж страховище з цiкавiстю слiдкує за грою пальцiв своєї ноги крiзь прозорий шовк панчiх. В однiй руцi — цигарка, у другiй — келих iз жовтяво зеленим сином.

— Ах, це — «ваша королiвська величнiсть»? А я гадала — мiй знаменитий батенько. Може, ваша величнiсть зводять випити зi мною!!

Воно не дивується, це страховище, з вiзиту до неї її свiтлостi принцеси, не радiє, не соромиться й навiть на волосинку не пiдводиться. Хiба що перестає гратися пальцями — єдина уступка, яку воно може ради такого екстреного випадку зробити.

— Вибачте, графiвно, я, здається, не в час прийшла до вас!

— Хiба? Яка година? Ще ж зовсiм рано Але до мене мож на повсякчас ви ж знаєте, я тепер — кокотка. Принцеса Елiза мовчки, вражено дивиться на кокотку.

— Правда, правда! Невже ви не знаєте? Батько вам iще не сказав цього? Дивно! Вчора ще я була професiйною злодiйкою — спецiальнiсть королiвськi коронки. Але, на великий жаль батька, коронка знайшлась. Правда, ваша величносте?

— Я, власне, тiльки вчора довiдалась про це тяжке пiдозрiння, яке…

— Ах, так? Ви не знали, що мiй фах коронка? Так, так, принцесо, до вчорашнього дня я працювала в цiй галузi. Але з сьогоднiшнього дня змiнила: тепер я кокотка. Мiй фах тепер. їздити по шинках i плямувати честь нашої фамiлiї. Боюсь, що це з матерiального боку буде менш вигiдно, нiж красти бриль янтовi коронки. Ви як думаєте, ваша свiтлосте? Та що ви так песимiстично дивитесь на мене? Ви думаєте, я програла цiєю змiною? Правда?

— Що з вами, графiвно?

Графiвна ставить келих на стiл i з лiнивим здивуванням оглядає себе з усiх бокiв.

— Зi мною? Здається, нiчого особливого. Все, як слiд бути в кокотки.

I раптом iз цiкавiстю поширює на принцесу занадто блискучi бронзово-карi очi.

— А скажiть, будь ласка, ваша свiтлосте, вам не трудно дихати в цiй кiмнатi?

Принцеса Елiза непорозумiло обводить очима навкруги.

— Нi, не трудно.

— Дивно! Звичайно, морально чистим жiнкам буває трудно дихати одним повiтрям iз кокотками. Так принаймнi стоїть по всiх хороших книжках Я б вам запропонувала присiсти, коли б була певна, що ви дiйсно не задихнетесь. А то тодi доведеться менi перейти ще на один фах: професiйної вбiйницi.

Рiвно-бiла рука в чорному рукавi спокiйно пiдсуває стiльця — i принцеса Елiза сiдає бiля столу.

— О ваша свiтлосте, ваша мужнiсть мене захоплює! Я певна, що ви могли б навiть випити зi мною, коли б це було потрiбно для врятування життя людини. Еге ж? На жаль для такої самопожертви нема поблизу погибаючої людини

Принцеса Елiза мовчки бере Трудин келих i п'є з нього зе-ленкувато золотисте течиво. Страховище здивовано клiпає очима, поiiм прожогом бiлим вихором зривається з канапи, безшумно бiжить не зовсiм певними пiвбосими ногами в куток до маленької шафки и зараз же вертається з такою самою чар кою, як i в принцеси. Розмашисте, одчайдушне, як то личить кокоткам, вона наливає знову вина в келих Елiзi й собi.

За мужнiсть, за смiливiсть, за геройство принцеси! К чорту коронки, брильянти, к чорту кокоток, вона хоче просто отак випити з принцесою за… за ну, за те, що вона сюди прийшла! Ну?

Принцеса Елiза знову мовчки з легким смiхом п'є Труда ставить келих на стiл i, широко розставивши босi ноги, щоб мiцнiше триматись, вражено, пильно й серйозно вдивляється в матово бiле, з золотистим пушком на лицях обличчя.

— Та невже ж ви п'єте просто так, без нiякої мужностi?!

— А чого ж би я не могла так пити? Труда помалу водить головою з боку на бiк.

— Дивно. Ви сьогоднi зовсiм iнша. Просто й не ваша величнiсть. I посмiхаєтесь ви просто, як людина. Хм, хм! Ви знаете, я думала, що у вас фарбоване волосся. Воно занадто червоне О, ви не думайте, що я п'яна Порядна кокотка нiколи п'яна не буває А кокоткою бути, я вам скажу, Елiзо, з деякого погляду добре. Серйозно! Кокотка менше потребує лицемiрити. От я, наприклад, хочу пити вино — п'ю, хочу цiлувати мужчин — цiлую; хочу говорити страхiтнi речi — говорю. Схочу красти, брехати, вбивати — i буду Я ж — кокотка, менi нiхто дивуватись не повинен. А вам, наприклад, не можна Правда?

Принцеса Елiза замiсть вiдповiдi пiдставляє свiй келих.

— Наливайте.

На матово бiлих щоках її з'являється по невеличкiй черво нiй плямочцi. Сухо кiстяний овал м'якшає, оживає, рожевиться.

Страховище здивоване, серйозно й глибоко здивоване. Воно скромно сiдає на краєчок канапи й соромливо причепурює капелюшок, що з'їхав набiк.

— Ну, а тепер, Трудо, розкажiть менi, що вам є. Не як «вашiй величностi», а як Елiзi. Добре!

Труда облизує язиком спухлi, набухлi кров'ю губи. Елiзi вона може розказати з охотою. Але що, власне, розказувати? Сьогоднi батько в поганому гуморi.Через те йому схотiлося виявити батькiвську владу. От вiн узяв i заборонив своїй дочцi виходити без його дозволу з дому. Просто заборонив — i бiльше нiчого Одвертий, брутальний, звичайний собi деспотизм усiх батькiв, чоловiкiв i взагалi мужчин усiх часiв. Людськi закони й звичаї претендують на вищiсть над звiрячими Само-заслiплення у звiрят нi жiнки, нi дiти не живуть у такому безглуздому рабствi, як у людей Доки ж це буде, хотiлось би знати? Доки мужчина пануватиме над жiнкою?

— Вiчно, Трудо.

— Вiчно?

— Вiчно.

— А через що?

— Бо вони дужчi.

Принцеса Елiза мимоволi посмiхається, а Труда пильно думає. Хм! Дужчi. А чим же вони дужчi? Грошима. Мужчини мають у своїх руках усi грошi, от у чому вся штука. I через те вони мають право й силу купувати й продавати жiнок. Законно чи незаконно, а продають i купують.

А жiнки дурнi. Безумовно дурнi. Вони повиннi змовитись i вимагати половину всiх грошей собi. I тодi будуть такi самi дужi й незалежнi, як мужчини. А як мужчини не згодяться, вчинити жiночий страйк. Серйозно! Генеральний жiночий страйк. I нехай тодi мужчини спробують прожити без жiнок. Ану!

Князiвна Елiза раптом червонiє так, що навiть страховище помiчає Вона здивовано дивиться на червонiсть, що горить аж до самих вух Елiзи, i нiчого не розумiє. Невже вiд соромливостi? Господи, така важна, така горда, така вчена принцеса — соромиться, як дiвчинка!

— Вибачте, принцесо, я, здається, сказала щось непристойне?

Страховище старається бути ввiчливою, поважною, але принцеса посмiхається й сама (сама!) бере пляшку й наливає собi й Трудi повнi келихи.

— За генеральний жiночий страйк, Трудо!

— Правда?!

Труда схоплюється на ноги i, хитнувшись, у бурному захватi обнiмає Елiзу, що так само загадково посмiхається, вiдводячи руку з келихом набiк, щоб Труда не розхлюпала. Потiм страховище хапає свiй келих i одним духом випиває до дна.

Ах, яка вона рада, що вона помилилася у принцесi! Вона ж була певна, що Елiза — висхла, набундючена величнiсть, для якої, крiм коронки, нiчого на свiтi немає.

— За вас, Елiзо! За вас тепер! Добре?!

Зеленi очi починають виразнiше блищати. По тiлу ходить легке веселе тепло, заповнюючи холодну, тоскну порожнечу. Свiт стає повнiший, ближчий; солодка туга дзвенить, як зачеплена струна; мила Труда така втiшна, бiдна, славна.

От Труда сiдає з нею поруч у фотель, пiдiбгавши одну ногу в панчосi пiд себе, вона обома руками обнiмає руку Елiзи i, комiчно заплiтаючись язиком, смiшно сердячись на себе за це, жагуче обурено скаржиться на батька, брата, на чоловiка Фрiди, на свого нареченого — «феноменальну зануду». Це — вороги, деспоти, кати Мужчини — вiковiчнi вороги жiнок. Їм треба оповiстити безпощадну вiйну це єдиний рятунок.

А потiм тут же згадує iпро якогось «чорно-срiбного лицаря» й говорить такi речi, вiд яких починають горiти вуха принцеси. Тут же згадує Макса, брата бiдного доктора Рудольфа. Елiза нiколи не бачила Макса? I слава боговi, а то б вона оце не сидiла так спокiйно. Ах, що там говорити: всi цi коронки, грошi, графство, влада, слава, все це — дурницi. Нема нiчого кращого, вищого й святiшого в життi, як кохання. Правда?

— Не знаю, Трудо. Може.

— Як не знаєте?! Невже ви нiкого досi не любили?!

Елiза з посмiшкою крутить головою. Труда вiдкидається назад, щоб краще бачити це чудо.

— I нiколи-нiколи нi один мужчина не торкався до вас?! I ви не знаєте, що таке поцiлунок?!

Принцеса Елiза з усмiхом так само крутить головою.

— Ах, бiдненька ж ви моя!

Принцеса Елiза раптом смiється, хапає недопитий келих i високо пiдiймає.

— За кохання, Трудо!

Труда, хапаючись, наливає й вихиляє вино в рот.

— Елiзо! Ви — справжня королева! Знаєте ви це? Але стоп! Елiзо! Слухайте: вчинiть iще одне злочинство. Хочете? Закиньте к бiсу на сьогоднi вашi королiвськi чесноти й поможiть менi: поможiть утекти на побачення до мого чорно-срiбного лицаря. Ану! Скажiть, щоб вам подали авто, i пiдвезiть мене. Добре? Ви ж не повиннi знати, що мене арештовано.

Елiза щось думає. Раптом рiшуче киває головою й згоджується. Труда в захватi кидається одягати свої бiлi черевички, ловлячи їх смуглявими руками, а Елiза йде до себе.

Зловивши черевички, Труда бiжить до столика, хапає папiр i розгонисте пише.

«Мамо! Батько назвав мене кокоткою. Але я нею ще не була. Тепер зроблюсь. Батько хотiв продати мене на все життя, як Фрiду, i називав це шлюбом. Так краще я сама себе продам на вигiднiших умовах, хоч це й не буде зватися шлюбом. Я не хочу так дорого платити за таку нiсенiтницю, як назва. Прощай, мамо, я бiльше не вернусь у тюрму, яку батько зве «родиною». Колись твоя дочка Труда, а тепер кокотка».

Сперши папiрець на порожню пляшку з-пiд вина, Труда починає телефонувати.

— Гальо! Чекаєте? Слухайте, Душнере. менi категорично заборонено виїжджати з дому. Через те чекайте на мене через двадцять хвилин на нашому звичайному мiсцi. Бувайте, спiшу.

Покоївка бiля ворiт здивовано дивиться, як виїжджає авто з принцесою Елiзою й графiвною Трудою. Вона швидко веде за ними собачку й поспiшає до рогу. А там газетник уважно проводжає очима екiпаж, в якому нiчого особливого немає, крiм двох жiночих постатей. I до того це видовище його вра жає, що вiн забуває продавати газету й спiшить назустрiч покоївцi з собачкою.

— Невже вона?!

— Вона.

— Напевно?!

— Абсолютно.

Газетник люто засуває в торбу число газети.

— Значить, i пронюхали! Знiмайте всiх. Швидко!

Газетник i покоївка розходяться, а звичайнiсiньке авто з двома звичайними жiночими постатями летить вулицями Берлiна до призначеного мiсця. Через двадцять хвилин недалеко вiд призначеного мiсця авто зупиняється, постать у бiлому виходить i йде пiшки, а авто з чорною постаттю несеться далi.

Воно завертає то влiво, то вправо, вилiтає на нову алею й тече по новому передмiстi.

В небi вже давно погасла густо-червона хмара, розтавши в густiй синявi. Мiсто й небо засвiтили свої лiхтарi.

Авто пiдкочує до темно сiрого великого будинку нудно урядового типу. Принцеса Елiза помалу поважно сходить iз екiпажа i, рiвно, велично тримаючи голову, прямує до ганку.

Портьє спочатку пробує сперечались-такої пiзньої години нiяких одвiдин у лiкарнi не дозволяється, але, прочитавши мовчки простягнуту йому вiзитову картку, низько схиляється й бiжить у дсжурний кабiнет. Звiдти через хвилину вибiгає кругленький чорненький, як кузочка, добродiй, пiдкочується до принцеси i, силкуючись зiгнути своє туге кругле тiло, вiддає себе до розпорядку її свiтлостi. Чим вiн може служити високiй гостi?

Високiй гостi треба побачитися з одним хорим, сьогоднi привезеним до лiкарнi, доктором Штором. Вона розумiє, що час невизначений, але вона просить зробити для неї виїмок.

Чорненька кузочка винувато чухає товстенькою лапкою за синюватим вухом. Рiч у тому, що, крiм усього, з цим хорим трудно бачитись: вiн у такому станi, що… що навряд чи може говорити.

— А що з ним, пане докторе?

З ним такий гострий припадок хороби, що були змушенi одягти на нього сорочку й прив'язати до лiжка. Так, так, це сумно, але це звичайна рiч у таких хорих. Правда, такого способу вживається рiдко, але в даному разi конечнiсть виникла з того, що хорий — людина надзвичайної, неймовiрної фiзичної сили. А крiм того, вiн хотiв утекти. Еге ж, утекти! Викрутив пригвинчений до пiдлоги стiлець, пiдставив пiд вiкно й почав руками виламувати грати. Нехай її свiтлiсть уявлять собi з цього, що то за сила в цiєї людини! I вже вивернув одну гратину з стiни, а другу погнув, як воскову свiчку. Але, коли сторожа схотiла його зсадити з вiкна й покласти на лiжко, на нього напала така лють, що п'ятеро чоловiк на превелику силу змогли з ним справитись. Вiн жбурляв здоровенними сторожами, як хлопчиками, одному звихнув руку, другому розбив щелепи вдаром кулака. Довелося накинути на нього сорочку й прив'язати до лiжка. Але припадок, треба думати, хутко мине, i тодi його вiдв'яжуть.

Висока гостя слухає мовчки, високо й холодно тримаючи голову. Так, це трохи неприємно, звичайно. Але вона, проте, просить пана доктора дати їй змогу побачитися з хорим. Можливо, що це побачення подiє на нього втихомирливо.

Чорненька кузочка не смiє вiдмовити й веде її свiтлiсть нагору. Перед дверима кiмнати хорого гостя просить лишити її на самотi з пацiєнтом, дякує пановi докторовi й велично, повiльно входить у розчиненi перед нею дверi.

В кiмнатi притушене свiтло, що сiється з стелi. Просто проти дверей — вiкно з погнутими гратами, праворуч — лiжко, на якому непорушне й незграбно лежить великий бiлий замоток.

Принцеса Елiза рiвно, помалу пiдходить до лiжка. З подушки на неї здивовано, неймовiрно дивляться одвертi невиннi очi. Через усе чоло до виска йде червона кривава смега; волосся поплутаними пасмами закинене чужою рукою назад.

— Добривечiр, пане докторе!

Так, це дiйсно вона, принцеса. От спокiйно сiдає на стiлець, злеiка перехиляється й пильно вдивляється в нього. З-пiд прозорого чорного капелюша збiгають за вуха червонi крила волосся.

Доктор Рудольф хоче пiдвестись, але полотнянi широкi спо вивачi з м'якою непорушною твердiстю тримають його тiло Вiн тiльки повертає голову набiк i несподiвано посмiхається

— Приїхали перевiрити, чи мiцно тримають^» Як бачите, мiцнiше, здається, не можна.

Князiвна Елiза якийсь мент чудно мовчить, а коли починає говорити, голос їй неприємно похрипує:

— Я приїхала востаннє спробувати помогти вам.

I прокашлюється.

— Так? Дуже дякую. Але я занадто вже почуваю вашу помiч. Бiльш не потребую.

Принцеса не сердиться, не мружить очей, а тiльки чудно весь час водить ними по його лицi, ще раз спиняючись на кривавiй смузi. I знову голос її звучить хрипко, тихо, рiвно.

— Я вiрю, що ви вмiєте тримати своє слово…

Доктор Рудольф знову посмiхається.

— …Дайте менi слово, що ви вiдмовляєтесь од своєї Машини, i ви зараз же будете вiльнi.

Доктор Рудольф раптом робить усiм тiлом рух, бажаючи схопитись, але тiльки пiдкидає головою догори й знову падає нею в подушку.

— Та як у вас вистачає духу робити менi таку пропозицiю?! Як ви смiєте пiсля всього?! Iдiть собi гетьi Iдiть звiдси!! Чуєте!

Принцеса Елiза не рушиться й так само тихо, чудно не вiдриває вiд нього очей.

— Я смiю це робити, бо не хочу, щоб ви мучились.

— О, дякую за ласку, ваша свiтлосте, дякую дуже!

— Пане докторе, ви бачите, що ваш опiр не може врятувати нi вас, нi Машину. Для чого ж завдавати собi таке тяжке страждання?

— Це я собi його завдаю!! Я!!

— Ви, пане докторе Одне ваше слово — i ви будете вiльнi Ви будете жити, працювати, ви..

— Ваша свiтлосте! Ви, здається, переконались, що мене тут тримають добре. Для чого ж зайвi розмови! Щоб цiлком заспокоїти вас, я сам вам скажу, що я звiдси вже нiколи не вийду. Я або збожеволiю, або мене замучать i вб'ють За це я вам ручусь Отже, ви можете бути цiлком задоволенi за все, що я вам зробив злого и образливого, менi одплачено як слiд Ваша й вашої коронки честь очищена. Чого ж вам iще треба?!

Принцеса Елiза, випроставшись, одкинувши голову, заплющує очi й сидить так, неначе вiдразу заснувши. Тiльки чорний шовк на грудях опуклими хвилями то пiдводиться, то спадає.

— Значить, ви не згоджуєтесь одмовитись? — раптом ледве чутно пошепки чується з її уст. А очi так само заплющенi.

— Нi, принцесо. Вiд душi не вiдмовляються. А життя моє можете брати самi.

Принцеса Елiза трудно розплющує очi й помалу пiдводиться.

— В такому разi… прощайте, лане докторе.

— Прощайте, принцесо.

Чоло червоно смiється кривавою роздертою смугою, а уста в кутиках жорстко, вперто загнули донизу волосинки. Очi, одвертi, голi, сталево дивляться вгору.

Князiвна Елiза раптом озирається на дверi, потiм швидко ступає до лiжка, нахиляється!просто до широко розкритих очей, бере в обидвi руки скудовчену голову й припадає довгим, п'ючим поцiлунком до уст. Одiрвавшись, мовчки повертається й прудко виходить iз кiмнати.

Доктор Рудольф, спалахнувши непорозумiлим зляканим щастям, пiдвiвши голову, дивиться їй услiд.

— Мамо, я тобi кажу, ти не повинна нi на хвилину думати, що вiн хорийi Нi на хвилину! Чуєш? Вiн здоровiший, вiн дужчий, вiн кращий за нас усiх. I вiн буде на волi, я тобi кажу. Буде!

В лабораторiї зовсiм темно, тiльки крiзь велике вiкно просiвається слабесенький одсвiт од сяйва мiста та свiтла зiр. I в теплiй тьмi, де ще живе нiжно-солодкий дух сонячного хлiба, шепiт чується таким жагучим, переконаним.

— Але як же, як же можна здорову людину посадити в божевiльню?! Як це можна?! Значить, є в ньому щось…

— Мамо! Ти знов? Та, кажу тобi, цi люди мiльйони готовi кинути в найтяжчi страждання й смерть ради своїх iнте ресiв, а ти дивуєшся, як можна зробити це з одною людиною. Мамо, я не маю часу. Я мушу зараз же завезти й сховати цю валiзку. Я сьогоднi вночi прочитаю Рудiв рукопис, а завтра зранку почну робити заходи, i Рудi буде на волi. За це я тобi ручуся своєю головою, мамуню. Ах, мамо, ах, мамо! Нi, та ти не можеш уявити собi, що це може бути, коли Рудева Машина є дiйсно така, як ти кажеш! Але ж, ти кажеш, ти сама їла той хлiб? Правда, мамо? Дiйсно ти їла?!

– Їла, Масi. Присягаюся богом, їла й нiколи в свiтi нiчого кращого не їла. Це iстинна правда. Масi!

— В такому разi, мамо, ти не дивуйся, що вони замкнули його в божевiльню. В тюрму посадити вони не можуть. За що? Просто вбити — небезпечно. А найкраще зробити його бо жевiльним. I тодi i його Машина — вигадка, маячiння боже вiльного. А вона, ця Машина, розумiється, повинна бути для них страшна! Таж подумай, подумай, мамуню, що це може бути? Це… Нi, я мушу швидше їхати. Нас можуть тут застати. Ти проведи мене до хвiртки. Ах, мамо!

I Макс раптом бурно, мовчки обнiмає матiр i одверто, жадно, тепер уже дозволяючи собi це, цiлує мокрi вiд слiз очi, теплi й теж мокрi лиця, такi рiднi, з таким дорогим дитя чим, колишнiм колишнiм духом «мами». Материнi руки, цупко-нiжнi, легкi, теплi, ходять по його плечах, шиї, головi, лю бовно, теж жадно обмацують, спiшать торкнутися до всiх куточкiв його тiла, так довго вiдриваного й не одiрваного.

— Масi! Дитинко! Хлопчику мiй бiдний!

Макс одривається, хапає важку валiзку й обережно несе її до дверей. На губах — солоний, нiжний смак, на очах, на обличчi — мокрi, гарячi слiди поцiлункiв.

Сад тихенько, заспокiйливо шелестить назустрiч двом темним постатям. У ньому нiхто не може їм зустрiтись. Принцеса з графiвною поїхали кудись до мiста, графи сидять у своїх кiмнатах, а дiдусь Погани давно спить у своїй хатинцi.

Перед хвiрткою Макс тiльки простягає руку матерi.

— Я сповiщатиму тебе, мамо, ти не турбуйся. Тiльки будь в умовленi години поблизу телефону. Ну, прощай, тепер я сам На вулицi теж нiчого пiдозрiлого. Його авто стоїть на свойому мiсцi. О, чекайте, вашi свiтлостi-справа ще не скiнчена.

Фрiц вiдчиняє дверцi авто й помагає Максовi втягти валiз ку. Ух, та важка ж яка! Що в нiй? Золото?

— Краще, нiж золото! Цiннiше за все золото на свiтi, Фрiце! Чуєте, хлопчику! Майте це на увазi!

Фрiц пощипує себе за волосинки над губою. «Хлопчиком» називати ного все ж таки трошки занадто. Людина, в якої виразно ростуть вуса, якiй довiряють бомби й серйознi справи, не є хлопчик Правда, коронка знайшлась, старий Штор одi-слав його, але ж вiн був при цiй справi. Та з товаришем Максом, видно, сталося там щось надзвичайне: вiн не може спокiйно всидiти, то пiдiгне ноги, то знеможемо витягне їх, нетерпеливиться, обома руками сильно тре щоки, виглядає у вiконця авто, торкається рукою до таємної валiзки, що стоїть у ногах, неначе боячись, що вона зникла. I все чогось мацає себе за груди з лiвого боку.

— Тiльки ж глядiть, Фрiце, берегти, як око, як своє життя, цю валiзку. Чуєте? Явам довiряю її. Вона повинна бути близько вiд мене. але не в мене. Найближче живете ви. I вам я найбiльше вiрю. Розумiєте? Отже, живим iз рук ви не повиннi її випустити. Чуєте?

— Чую, товаришу.

Тепер Фрiц перестає пощипувати волосинки вусикiв — оце iнша мова. А Макс намацує рукопис на грудях i нетерпляче дивиться у вiконце автомобiля.

Панi Гольман iще нiколи не бачила свого пожильця в такому радiсно-пiднятому станi, таким дивно гарним, таким ясно сяючим. Слава боговi, очевидно, та шикарна дама змилувалась над хлопцем. Та як i не змилуватись над таким красунем, над таким веселим, буйним, вогневим? Дурна, божевiльна була б, коли б одштовхнула. А ласкавий, а привiтний, а любовний який! Як її, стару торбу, обнiмає, термосить, трохи ве цiлує.

Панi Гольман аж зашарюється своїми жовтовощаними щоками. Широко розставленi малесенькi, закругленi вiд штовханiв життя оченята зворушено й тепло-тепло голублять буйну постать красуня-«хлопчика».

I довго вона ще не спить i чує, як за тоненькою стiнкою раптом гуркотить стiлець, як радiсно, швидко у вогневому захватi бiгають молодi ощасливленi ноги по пiдлозi. I згадується «старiй торбi» її бiдний покiйник, згадується не тим кашляючим пiвмертвяком, з яким вона добрела до останнiх днiв його життя, а молодим, лукавим, з начесаним на лiве око загонистим чубом i м'якенькими вусиками, вiд яких на губах лишалося стидне й млосно-солодке почування.

Чорно-срiбний лицар, фабрикант гудзикiв Душнер, терпляче чекає на призначеному мiсцi. Вiн собi ходить по тротуарi, заклавши руки за спину й покручуючи пальцями. Куди йому поспiшати?! То нерозважна, неекономна молодiсть усе кудись поспiшає, усе за чимсь гониться, нетерпеливиться, не розумiючи, що за своєю власною тiнню гониться. Людина ж, якiй п'ятдесят шiсть рокiв, добре знає, що свою власну тiнь однаково трудно пiймати що стоячи, що бiгаючи.

I цiн має рацiю — нокругивши пальцями всього тiльки пiвгодини, вiн досяiаь свого так само, якби цей час рвав на собi волосся. От вiн сидить уже з Трудою в окремiй закритiй ложi рес-iорану, Труда весело смiється, п'є без своєї звичайної обережностi келих ja келихом, а вiн сидигь так близько ко ло неї, що чує запах її молодого, тоненького, незайманого тiла.

Внизу в залi бурлить рiзнобарвний вихор людських тiл, на пiвоiолених, попсреплiтуваних руками, оп'янiлих вiд самих себе, вiд музики, вiд танцю. Смiх, шаркiт нiг, дзвякiт тарiлок, тужний плач флейт, теплий, душний дух гарячих тiл, пахощiв, вина, тютюну. Труда пiдтанцьовує плечима, наспiвує, пускає дим циi сiрки в зал Гарно жити на свiтi!!

— Трудо, я люблю вас.

— Дуже добре Трам-та-ра-рiм-тiм!

— Трудо, один поцiлунок, малесенький, невинний!

— Будь ласка.

I маленька, тоненька, смуглява ручка пiдставляється чорно-срiбному лицаревi до уст. А бiльше нi — договiр, вище лiктя не можна. Ах, вiн невдоволений? Не треба, нiчого не треба! Вона теж хоче танцювати. Нi, не танцювати, а гойдатись на тих стьожках iз срiбного паперу. Як безсоромно танцює та гарна пара.

— Папуню, вас коли небудь били? Папуня недочуває: слово «папуня» звучить тут так неприємно й не до речi.

— Хто бив?

— Ну, хто! Взагалi хто-небудь. Батьки, наприклад. Так, його iнодi били. Але невже вона нiколи нiколи не зго-дичься побути з ним на самого?

— Туї нема нiчого Ах, тут, серед цього натовпу, гомону, крику! Нi, зовсiм, зовсiм на самотi.

— Цс неморально, папуню, — важно й повчально каже Труда i, лукаво примруживши одне око, тоненько тягне вино з чарки.

Папуня лгхає й ненавмисне кладе руку на колiно Труди. Труда заплющує очi й вiдкидається на спинку фотеля нехай робить, що хоче — вона кокотка й хоче бути, як справжня ко котка. Безсоромна музика, безсоромнi танцi — все безсоромне, i вона безсоромна.

I соромно, i хвилююче, i чогось плакати хочеться. I вiн ще поче такi страшнi, соромiцькi, задушливi слова. А цинiчна, влазлива, лестива й здiймаюча музика щось нагадує. Боже, що вона весь час нагадує? Щось давнє, чисте, зворушливе.

— Папуню, сядьте далi! Папуню!

— Трудо, моя дорога дiвчинко!

— Налийте менi вина, я хочу пити. Швидше! I коли ви собi дозволите ще раз торкнутись мене, я зараз же iду додому. I ви ж не любите мене, ви не можете любити мене!

Господи, вiн, вiн не любить її?! Оце так! А коли людина, перейшовши п'ятдесят третю весну життя (трохи не помилився й не сказав «п'ятдесят шосту!»), маючи снiг на волоссi, чує, як у грудях мак цвiте, то що ж це таке з ним? А коли ця смiшна людина iз снiгом на волоссi й цвiтом маку на серцi думає про маленьку, смугляву, вередливу жiночку i стає на колiна перед її образом, i плутає всi цифри в бухгалтерських книгах, i всi цифри, всi книги, всi люди для неї нуднi й непотрiбнi, то що це таке з ним, хотiв би вiн знати? А коли за можливiсть почути цю маленьку непокiрну жiночку своєю, за можливiсть прилучитися до її святозапашної молодостi, до її святого жiночого єства вiн готов покласти до нiг її всi свої бухгалтерськi книги, весь спокiй, усе посивiле життя своє, то що ж це таке з ним, на милiсть божу?!

Ах, нi, це все так собi, це не те, це не любов — її любити неможливо, вона несерйозна, пуста, легковажна; в усiх людей е якiсь вищi iнтереси — у того наука, книжки, скляночки; у того мистецтво, театр, слава; у того корона, влада, полiтика; у того торгiвля, бухгалтерськi цифри, а в неї — нiчого, нiяких iнтересiв, неначе кокотка. За що її можна любити?

Чорно-срiбний лицар iз бровами, як двi пухнастi гусеницi, посмiхається: вищi iнтереси! Маленька люба дiвчинка чує такий побожний трепет перед «вищими iнтересами»? Наука, мистецтво, полiтика, бухгалтерськi «цифри»? Так страшно? Але нехай дитинка не боїться; це тiльки змодернiзованi старi фетишi з страшними й поважними пиками, якими жерцi лякають свою паству. Вся людська наука, всi вищi, нижчi й усемож-ливi iнтереси мають кiнець кiнцем одну цiль: знайти якнайлегшi, якнайекономнiшi способи годувати, одягати людей, лiкувати їх од хороб i зручнiше влаштовувати в помешканнi. А мистецтва розповiдають, як саме люди роблять цi немудрi речi, як вони гризуться мiж собою, як радiють, як нудьгують та ще як кохаються. От i все. I нiчого тут нi вищого, нi нижчого немає. А що вченi, полiтики, поети, мiнiстри й iншi жерцi люблять робити страшно строгi, важнi фiзiономiї, то цього не треба лякатися, бо це часом є для них тiльки спосiб легше здобути собi що їсти та пити. Вони люблять називати себе всякими гучними словами — генiями, святими, героями, так i в цьому нiчого страшного немає, колись римськi iмператори називали себе богами, та й то вся їхня божеськiсть виявлялась не в чому iншому, як усе ж таки в тому, що вони добре їли, пили, одягались та кохали жiнок. I весь змiст i значення всiх богiв, усiх релiгiй, усiх великих i малих фiлософiй, усiх молитов людей, усiх їхнiх «святих», «високих» iдеалiв, вiдкинувши форму, зводяться от до цiєї простенької божеськостi римських iмператорiв.

Ах, люба, маленька, бiдна дiвчинка, вона ще має цю зворушливу первiсну побожнiсть перед «вищими iнтересами»? Так, так, це доля всiєї людськостi, спочатку обплутати себе з усiх бокiв божками, а потiм усе життя виплутуватись iз них, щоб на кiнцi побачити, що людина є звичайнiсiнький звiр — злий, жадний, жорстокий, брутальний, вiчно голодний, вiчно жерущий, на всiх рявкаючий, до всiх хижий, з усiма пiдлий i безмежно егоїстичний.

Вищi iнтереси, святi iдеали! Храми, ризи, органи, кадила! Так урочисто, так страшно, так таємно! Правда, дитинко? I вгорi, десь там над свiтилами, є царство бога, премудрої, преблагої сили, творця i вседержителя всiх святих райських благ? Бiднi люди, вони нiчого лiпшого не могли придумати для того раю, як усе ж таки їсти, пити, нiчого не робити, слухати концерти янголiв i кохати прекрасних гурiй. Але чи не здається його милiй смуглявочцi, що це досить подiбна програма до тої, яку ось у цей момент вони самi мають тут у цьому ресторанi?

— Ви знаєте що: ви чорт, дияволi. Не смiйте говорити таких речей. Дайте цигарку! I налийте вина!

— Слухаю! З радiстю. От цигарка, а от вино, моя райська гурiє. Я б iще щось запропонував би цiй гурiї, але ж вона так боїться грiха й бозi. Правда? Але грiх, моя манюсiнька свята, є найсвятiша, найестетичнiша, найлюбовнiша рiч серед наших нудних, сiрих «вищих iнтересiв». I всi тi вашi страшнi вченi, мiнiстри, генiї й герої за який-небудь момент грiха можуть оддати усi свої вiвтарi, ризи, портфелi, панiкадила та ще благати, та ще лазити навколiшках i плакати, як померзлi цуце нята.

Труда спирає голову на руку, бо вона така важка, i кругами гойдається по ложi. Музика плаче, шаркiт танцюючих нiг стає сумний. Душнер, милий срiблястий лицар її, обкутується серпанком. Розумiється, вона кокотка, хоч i нема на свiтi вищих iнтересiв I нехай нема, i не треба, i любовi нема. Чиясь рука на спинi тепла, приємна, хвилююча.

— Я хочу спатки, папуню…

— Так, так, ми зараз поїдемо. Зараз.

Нехайi обнiмає, так сумно солодко вiд того, а вона ж однаково кокотка.

— Трудо, я люблю вас!

— Правда?

Чорно срiбний лицар обережно повертає до себе смугляве личко з червоноспухлими устами й затуманеними важкими очима Уста слабо й покiрно посмiхаються. I коли лицар накриває їх поцiлунком, очi заплющуються зовсiм, i лице вiдкидається назад.

— Милий, милий, не можна, цього не можна…

Музика вiдбiгає i грає десь здалеку-здалеку, а може, i зовсiм не грає, бо в ухах, в очах, у кровi стоїть гарячий, кричущий, червоний вихор, вiд якого серце i б'ється, i падає, а руки й ноги солодко нiмiють.

— Милий, не треба… милий…

I вмить раптово прибiгає музика. Знову шаркiт нiг, смiх i крики знизу, дзвякiт тарiлок. У дверi щось стукає.

Папуня швидко пiдводиться з колiн. Кому якого чорта треба?!

— Панове дзвонили?

— Нiхто вам не дзвонив! Треба буть уважнiшим! Забирайтесь геть1 Рахунок давайте. Нога моя бiльше не буде у вас!

— Але, прошу вибачити…

— К бiсу! Рахунок!

У сусiднiй ложi крiзь лоскiтливий смiх мокро хляпають поцiлунки. Музика соромiцьке пiдтьохкує, пари внизу гасають, iржуть. Вiд диму, випарiв гарячих, п'яних, похiтливих тiл лампи як туманом обкутанi.

— Слухайте, Душнере! Менi треба багато грошей. Дуже треба Чуєте?

О господи! Та до її послуг усi його чековi книжки! Всi «бухгалтерськi цифри», всi…

— Постривайте. Потiм менi треба цiлком окреме помешкання Та стривайте, я вам кажу! Невже ви не можете хвилинку поговорити серйозно про справу? Я не розумiю, який ви фабрикант, коли ви не вмiєте дiлових розмов провадити? Менi треба помешкання. Ви весь час менi торочили про якусь вiллу. Вона є у вас?

– Є. Готова. Щодня жде на свою господиню. I той день, коли ви дасте менi щастя ввести вас у неї, буде для мене.

— Чекайте. Потiм менi треба театру. Мого власного театру.

— Через тиждень ви його матимете.

— Правда? Фу, як вони там кричать. Голова крутиться. Ну, нiчого. Тепер так: я додому не вернусь. Я поїду до вiлли. Чекайте ж! Але майте на увазi я цiлком незалежна. Чуете?!! Я продаюсь тiльки настiльки, наскiльки я сама хочу.

— О, дiвчинко! Як ви можете такi слова…

— Ах, ах! Знаємо ми вас! I потiм… вiлла цiлком моя. Хто зi мною житиме, — абсолютно не ваше дiло. I взагалi я цiлком вiльна. От i все. Хочете так?

Чорно-срiбиий лицар, боячись злякати вибухом своєї радостi цю несподiванку, мовчки стає на колiна й побожно, покiрно цiлує маленьку смугляву ручку.

I з тою самою побожною пошаною, з боязкою радiстю, з витонченим лицарством зводить її в авто, садовить в екiпаж i везе всiма вулицями Берлiна, нi разу не дозволивши собi навiть руки поцiлувати їй, ждучи щохвилини наказу везти її додому. Бо хто ж може вгадати це миле, дороге Страхо вище?

От воно сидить, розлягшись, заклавши ногу на ногу, наспiвує, одчайдушне, пiдпило поглядає на всi боки. А хто знає, що там за цiєю одчайдушнiстю, що там боїться, соромиться, плаче! А раптом воно, оте плачуче, несподiвано вибухне й рознесе його химерне щастя осiннє?

Нi, воно не вибухає. Страховище смiливо й безжурно, злегка похитуючись i наспiвуючи, їде до «своєї вiлли». Нi, воно не плаче, тiльки вимагає вина, зараз же, негайно, якомога бiльше, якомога наймiцнiшого вина. Нi «своєї вiлл» не хоче дивитись, нi переодягатися, нi капелюша навiть скинути — швидше вина, бiльше вина!

I тiльки, як уже не може сама пiдвести руку, щоб зiрвати з себе капелюша, вона дозволяє взяти себе на руки й вiднести у спальню.

Прокинувшись рано вранцi, панi Гольман здивовано чує, як щасливий дурненький хлопчик її ще й досi гасає по хатi. Потiм починає хлюпати водою, хукати, грюкати посудом Вона швиденько схоплюється з лiжка й похапцем кидається варити каву — не спало ж дурне хлоп'я нiченьку як є!

Але, коли панi Гольман обережно, урочисто вносить каву в кiмнату, «хлоп'яти» вже там немає. Отаке! На невже ж так зараня до своєї кралi?! Так, полетiв, погнав, понесло його щасливим вихором, хай йому лпаьться легесенькою пiр'їною!

Але й Шпiндлери досить здивованi таким раннiм вихровим вiзитом. Вони щойно одяглися, в Йозефа ще зовсiм мокра йою чорна куделя й носик iще не осiдланий окулярами.

Одначе, глянувши на гасаючу по салончику постать iз дивно променистими, бризкаючими захватом очима, вони обоє кидаються до неї, зразу зрозумiвши все.

— Та невже! Мертенс? Коли? Як? Де? Адже вчора провалилось?

Макс регочеться. Макс у страшенному реготi обнiмає любого, маленького, смiшного, дорогого пуделя й трохи не душить його. К бiсу Мертенса! К чорту всiх Мертенсiв на свiтi! Що тепер Мертенс? Дурницi, тiнь, пух, порох!

Шшндлер поважно й заклопотано сiдлає окулярами вигладжений, блискучий од умивання носик людина, очевидно, або отруєна алкоголем, або «не всi дома» в неї.

Клара, мила, затишно-повна, щедро-добра, пухнасто жовтява Клара, непорозумiло, по-дитячому щирить сiрi з темними обiдками чудеснi очi: Мертенс — дурниця?!

Дурниця! Нiкчемнiсть! Порошинка! От що важне, от от!

Макс прожогом розчиняє вiкна, впускаючи гарячi, червоно-золотi променi сонця. Ставши боком до Шпiндлерiв, вiн набирає жменями сонця й пiдносить їм. От що важне, от воно в його руках, от воно на пiдлозi, на деревах, на Мертенсах i на всьому, що пiд ним.

Шпiндлер i Клара швидко переглядаються. А Макс ловить цей погляд i знову закотисто регочеться, соковито, червоно вивертаючи верхню двоповерхову губу. Потiм виймає з портфеля якийсь рукопис i б'є по ньому рукою. От де секрет!

Вiн пробує спокiйнiше, поважнiше розповiдати, але збивається з тону, сяє своїми довжелезними вiями, хапається, бiгає по салончику, зачiпаючи ногами й лiктями за столики, на яких стоять тендiтнi улюбленцi Клари — асiрiйськi глинянi коники. Це — грандiозна рiч! Це — смерть Мертенсам! Це — розв'язання всiх питань!

Шпiндлер простягає руку до рукопису, але Макс не дає. зараз вони всi будуть читати його.

— Будь ласка, сiдайте. Це не менше, як двi години! Шпiндлер здивовано збирає в дрiбнi зморшки чоло й кумедно схиляє голову набiк. Зараз читать i не менше, як двi години?!

— Розумiється, зараз! А як же ви думаєте?!

Тут добра Клара спiшить на помiч стривоженому пуделевi: треба ж принаймнi хоч поснiдати. Макс нетерпляче махає рукою — ах, к бiсу той снiданок! Якi тепер снiданки? Нiяких бiльше снiданкiв не буде. Кава? Шматки свинячого трупа?!

Шпiндлер одсуває окуляри на чоло. «Свинячого трупа»? Гм, вiн розумiє родиннi почування товариша Макса.

Це — рiч хороша (до певної мiри, розумiється), так само, як i здатнiсть дорогого Макса запалюватись од вогникiв навiть вiчних блищачкiв. Але…

— Шпiндлере! Нi слова далi! Нi слова! Вам самим потiм буде соромно. Вперед прочитайте, а потiм, коли зможете, сма лiть ваш скептицизм! Спочатку прочитайте! Сiдайте! Товаришко Кларо, будь ласка! Я не спав нiч, не снiдав, — як бачите, живий. Правда? Сiдайте.

Вiн уже розгортає рукопис на столику, безцеремонне вiдсунувши й поваливши декiлька крилатих коникiв iз повiдбиваними носами й вухами. Але Клара й Шпiндлер рiшуче виступають — одна в оборону коникiв, другий — снiданку.

Ну, добре, Макс iде на компромiс: нехай вони собi їдять шматки свинячої мертвеччини, а вiн їм за цей час читатиме рукопис.

Шпiндлер i Клара заклопотано переглядаються. Справа стоїть досить погано: явно хорий.

В їдальнi на столi лежить тепла густо-жовта смуга сонця, розхлюпавшись об посуд i скло блискотливими пучечками. Макс сiдає саме в цю смугу, мружачи шовковi вiї вiд теплого лоскоту сонця. Ну, вiн починає читати! Увага!

Шпiндлер i Клара виявляють таки увагу, але бiльше до обличчя самого Макса, нiж до рукопису.

Одначе, дедалi, то Шпiндлер починає косо дивитись у куток, застигаючи поглядам, жує то занадто швидко, то дуже помалу. Потiм серйозно насуває окуляри на перенiсся й дивиться в соковитий рухливий рот Макса, з якого поспiшно, радiсно, переганяючи одне одне, вистрибують зовсiм не такi вже безглуздi слова та думки.

Кларине ж лице поiроху проясняється несмiливим полегшенням, здивованням. Вона поглядає на Йозефа, i через те, що вiн уже не вiдповiдає на її погляди, в неї здивовання й увага стають певнiшi.

А сонце iлюструє хапливi слова Макса цiлком сумлiнно: жене хвилю за хвилею, сипле вогнем, стрiляє золотими стрiлами, лоскоче, проймає передчуттям якоїсь незнаної радостi.

— Хм! Хм!

Йозеф Шпiндлер зовсiм таки дiловито й строго вмощує окуляри на низенькому перенiссi — так вiн умощує тiльки тодi, як береться за дуже поважну роботу.

Макс закiнчує недописану сторiнку рукопису. Кiнця немає, а.її; це — ничого. Головне сказано. Ну, скептику? Що? Як? Га?

Скептик скуплено жує голеннми негрськнми губами, пiдводиться й ходить по їдальнi. Хм! Кгм! Справа поважна. Справа дуже поважна. Коли дiйсно нема помилки в цiй концепцiї, то це…

Кудлатий пудель зупиняється її з страхом дивиться на оса-яiiе жовто-пухнастнм волоссям лице Клари.

— …то це… нова ера людськостi! Нова ера — iнакше вiн не може визначити цей момент. Коли це все так, вiн пiдкреслює, коли це все виправдаь-iься експериментальним шляхом, то iсторiя. по лей вiд цьою менту розколюьться на двi половини, одна — все те, що було, з усiма фазами й епохами, друга — майбупiя.

Макс бiльше не може витримати: вiн хапає поважну, суворо-вчену, кудлату, смiшну, безмежно любу фiгурку в дикi обiйми и починає її м'яти, як кошеня. Кошеня нявчить, пручається, вiдмахується лапками, жовто-пухнаста кiточка безпорадно тягне за руки Макса, смiється й благає.

Макс пускає кошеня й грiзно, радiсно витягає кулаки догори. Експериментальним шляхом?! Чудесно. Зараз. Моментально. Вiн сам тiльки цього й хоче!

— Шпiндлере! Хочете? Зараз?

Шпiндлер одфоркується. Провадити якусь справу з божевiльним нiколи не було його принципом, але для цiєї справи вiн готовий навiть своїми переконаннями поступитись.

Так, вiн хоче зараз i моментально, але з одною крихiтною умовою: мати оте знамените чудодiйне скло. Є воно в Макса?

Макс посмiхається. Макс не хоче витрачати багато слiв i мовчки виймає з кишенi скло, загорнуте в чистий бiлий папiр.

Хм, так. Скло — як скло. Поганенько вишлiфуване; опукле, розумiється. Але жовто-червонявий тон його досить цiкавий. Умгу, так. Значи!iь, треба тiльки зробити коробку, в коробку вставити зубчастий валок, що молов би рослину, i коминець для приймання сонячної енергiї? Нескладна рiч. Це за кiлька годин можна зметикувати якнайкраще. Власне, i метикувати довго не треба. Млинок до кави є? Чудесно. До млинка тiльки приробити збоку коминець, а згори чорну коробку для голови. I вся справа. Ану, сюди млинок до кави!

Киїїиiь робота на терасi. Шпiндлер, надувши негрськi губи, скупчене клеїть iз картону коминець. Зовсiм нема нiякої потреби виймати всю стiнку з млинка-досить вирiзати потрiбну дiрку. На Макса покладено зробити коробку для голови. Робота трошки таки поважнiша за Йозефову дитячу забавку. Склеїти якийсь нещасний коминець i зробити цiлу «оробку — це все ж таки рiзниця, чорт забирай.

На Клару нiякої самостiйної функцiї не покладено, її роль — помагати мужчинi (споконвiчна роль всiх Клар на свiтi): зварити клею, подати ножицi, потримати картон. I, крiм того, бути на терасi. Можна навiть нiчого не робити, нiчого не подавати й не тримати, але неодмiнно бути тут, поруч, сяяти очима, бадьорити посмiшкою, здивованням викликати чуття чоловiчої вищостi.

I нарештi все готове. На столi лежить купа зеленої, соковитої, найкращої трави, яку тiльки могла знайти в садку помiчниця мужчини. Кому ж першому розпочати нову еру людськостi (не рахуючи, розумiється, самого винахiдника, який, звичайно, в даному випадку за реально iснуючу iстоту вважатися не може)?

Що дужче кричить нетерплячка й жаднiсть, то гарячiша стає великодушнiсть. Через те всi з цiлковитою готовнiстю, iз запалом вiдступають одне одному честь i втiху бути першим.

Розумiється, перший повинен бути той, хто врятував винахiд, хто найбiльше вiрить у нього.

Нi, навпаки! Навпаки, чорт забирай! Перший мусить бути той, хто хитається, хто смiє скептично посмiхатися. Яка рацiя переконувати того, хто i з заплющеними очима вiрить? Нi, нехай скептик устромить палець у чудо. В такому разi першу чергу треба дати дамi, це є обов'язок мужеського лицарства.

Нi, дама не хоче прийняти такої дестi. Крiм того, вона так хвилюється, що нiчого не зможе зробити, зiпсує весь експеримент — i вийде тiльки шкода. Перший хай буде той, хто найменше хвилюється, хто з найбiльшою об'єктивнiстю може поставитись до справи.

Нарештi, той, хто найменше хвилюється, покiрно знизує плечима й старається виправдати присуджений йому вигляд найбiльшого спокою. Через те, з усiєї сили стараючись, щоб йому не тремтiли пальцi, вiн поважно, повiльно, iз строгою мiною розсiдлує носика, кладе окуляри на столик збоку й суворо оглядає апарат. Хм, коробка тримається досить непевно. Блок крутиться занадто вiльно. А коминець напевно вiдпаде, як тiльки апарат зачне працювати.

Сонце щедро, повними жменями жбурляє золотi стрiли в наставлене до нього простодушне, кругле, жовто-червоняве скло. Апарат човгає по столу, хлябко труситься, рука завзято, напнувши синюватi жили, крутить корбу. I спиняється. З апарата глухо, як iз-пiд землi, чується:

— Може, годi вже? Я весь обливаюсь потом.

Макс витягає шухлядку з-пiд млинка. В нiй тiсно збилась зелена розтерта маса. Дiйсно: фiалково-червонi переливи ходять iпо нiй, як по крильцях шпанської мушки. Як сказано, так i є!

— Годi! Вилазьте. Готово!

Кудлата голова швидко визволяється з чорної тiсної коробки. Все лице, як умочене у воду, блищить потом, очi клiпають злякано, тривожно, уста дихають заморено, часто.

Клара своєю хусткою швиденько, дбайливо витирає мокрi очi, носик, лиця, уста. А сама не може вiдiрвати дитячо-ши-раких сiрих очей вiд таємної зелено-червонястої маси, вiд якої справдi так нiжно, так солодко попахує.

— Ну, куштуйте! Швидше! Ах, та к бiсу церемонiї, берiть просто рукою, пальцями. Це ж сонце, а не свинячий труп! Ну!

Макс i Клара жадно дивляться в негрський рот, який помалу, обережно жує сонячний хлiб. Двi пари очей напружено ловлять найменший рух розмореного, почервонiлого, знов уже покритого потом лиця iз слухаючими себе, босими, маленькими очима, з натертою, розчер. вонiлою смужкою на перенiссi. Воно, це лице, гидливо не кривиться, не спиняє руху жування. Нi, нi, воно жує обережно, навпомацки, але охоче. Це видно — охоче! Воно смiлiшає, яснiшає, воно здивовано перебiгає з одного обличчя на друге оголеними оченятками своїми, щелепи його рухаються жвавiше, охотнiше.

О, вiн бере пальцями ще шматок хлiба! Вiн хоче ще!

— Ну? Ну? Ну, Йозефе? Ну, скажи ж, ради бога! Як?

Йозеф спочатку заплющує очi, потiм по черзi дивиться на обох, ковтає хлiб i тихо серйозно говорить:

— Незрозумiле прекрасно.

Макс обома руками хапа себе за волосся й з усiєї сили мне його й трусить головою, неначе скидаючи щось зайве, чого їй несила витримати.

— Надзвичайний смак… Щось неймовiрне… Я почуваю, що зможу з'їсти цiлий вагон.

Тодi Клара рiшуче простягає руку до шухлядки й бере пальцями шматочок маси. Вона теж хоче спробувати. Вона хоче спробувати, хоч i сказано, що тiльки спорiдненi органiзми можуть їсти хлiб, зроблений другим. Хоче й бiльше нiчого!

Рожево бiлi чистi пальчики, хвилюючись, пiдносять зелену м'яку грудочку до повних, злегка розкритих уст. Червоний кiнчик ячика обережно зустрiчає її на порозi рiвних бiлих зубiв. Усi а замикаються, рухаються i… гидливо кривляться. Брр, яка гидота!

Клара прожогом бiжить до балюстради и випльовує зелену масу в сад, конвульсiйне витираючи уста хусткою.

Макс у захватi, в екстазi смiється. Яке щастя, що Кларi так гидко вiд того, вiд чого в раюваннi застигло ошелешене чудом i насолодою дороге лице з маленьким пiтним носиком i блискучими очима. Ах, та хiба ж дiйсно буде диво, коли людина впаде на колiна й цiлуватиме землю, траву, комаху, жорстку кору дерева, коли здiйматиме руки до Великої Матерi, одне дихання, один крихiтний погляд якої дає йому життя? I хiба ж не можна обнiмати тепер найлютiших ворогiв своїх, хiба не можна тепер говорити найбезглуздiшi речi, ї не ходити п'яними ногами по танцюючiй землi? Хто ж божевiльний: тi, що смiятимуться й жахатимуться цього, чи той, хто впiзнав незнану досi радiсть повного визволення?

Ах, Кларо, ах, дорога, прекрасна iстото! Несмачне? Погане? Ну, розумiється! Ну, звичайно! Та як же може бути iнакше: це ж чужий пiт; не свiй, не зароблений. У сонячному хлiбi вiн страшенно несмачний, вiн просто отруйнуй, цей чужий пiт.

Але Клара хоче зробити собi свого хлiба. Вона мусить.

I ось жовтопухната голова з розтрiпаними шовковими пасмами вже теж у чорнiй коробцi, а повна з золотистим пушком рука крутить корбу валка.

— Ради бога, товаришко Кларо, та не так же сильно! Ви поламаєте машину! їй богу, обережнiше, Кларо, я вас прошу! Лишiть же й для мене.

Шпiндлер, як дiти конфiтури, змазує з тарiлки найдрiбнiшi крихiтки хлiба пальцями й сл-iсно обсмоктує їх.

— Нi, знаєте, Максе, я почуваю, що шалiю! Серйозно, серйозно! В мене в головi якiсь вихори, а сам — як цiлковитий iдiот. Фу, чоррт! Але що за смак, що за смак! Слухайте, зараз же треба засiдання! Негайно! Чекайте: значить, вони його запакували в божевiльню? Розумiється, тiльки божевiльний може винайти таку рiч. А в яку саме, знаєте?.. Чудово. Божевiльнi часто бувають хитрiшi за нормальних. Зараз же засiдання. Зараз же! Я бiжу телефонувати. Кларо, будь ласка, як зробиш собi хлiба, витри Машину, я зроблю тобi ще. Тiле те-пер на службi? Правда? На яку годину? На третю встигнемо? Нi? На п'яту? Чудесно! Тут у нас, розумiється. Ну? Кларо?

Клара нашвидку рукавом блузки витирає лице й вихоплює з машини шухлядку. Ура! Черпоно фiалковi хвильки переливаються по зеленiй утоптанiй масi! Клара зараз же лопаточкою складає пальцi, набирає хлiба й ловить його з руки широко роззявленим ротом. I в той самий мент напруженiсть, роз'ятрена хижiсть, мовчазна завзячiсть лиця розтоплюються, як грудочка масла на гарячiй сковородi. Блаженне здивовання забиває дух, ширить очi.

— Боже, що за смак!!

— А правда? Правда? Ти чуєш? Максе, голубчику, побiжiть зателефонуйте ви, я хочу ще невеличку порцiю хлiба накрутити собi…

Iншим разом Клара такого егоїзму, розумiється, не стерпiла б, але тепер вона нiчого не чує; вона витрушує хлiб на Йозефову тарiлку, так само, як вiн, пальцем вимазує з шухлядки всi рештки, обсмоктує палець i з тарiлкою бiжить у сад — вона не хоче. щоб на неї дивились. Але Макс бере за плечi кудлатого жадного пуделя й випихає його з тераси — тепер черга на Машину його, хто вже мав хлiб, той повинен телефонувати.

I от уже на його траву падає через коминець жовто-червоний снопик променiв, уже i його голова дихає терпким солонкуватим i свiжим духом розтертої трави, який стає все нiжнiший та нiжнiший. Валок iз м'яким смаковитим хруском душить стеблини, з веселим хурчанням крутить, мне їх, тре їх. В очах стоїть миготлива зелено-червона тьма апарата. Лице пашить вогнем, вкривається потом; краплi лоскiтно котяться по носi й висках, спадаючи вниз у зелено-жовто-червону мiшанину свiтла, в таємний, дивний процес сполучення з Великою Матiр'ю. Годi!

Шухлядка повна. Грає, мiниться фiалкова червонiсть на зеленому хлiбi. Нiжний, сонячний, неземний дух парує з нього в нахилене гаряче лице. Ось уже тепла, нiжна зелена вага легкою пiною лежить i в нього на пальцях.

Макс сам на терасi, сам наодинцi з сонцем. Але очi йому так само поширюються блаженним здивованням, криком гострого, моторошного раювання. Горлом прокочуються невтримнi, ковтаючi спазми, по шлунку пролiтає радiсний голодний зойк, i весь шлунок, як на руках, пiдтягається вгору. Тепер тiльки Макс чує, що вiн нiчого не їв од учорашнього дня! I тепер вiн розумiє, чого Клара з тарiлкою побiгла в сад, чого Шпiндлер, забувши всю свою скептичну вищiсть, свої посмiшечки й сарказми, всю книжкову мудрiсть свою, хотiв одняти в нього поза чергою Машину. Йому тепер хочеться забiгти пiд кущi, кудись у найтемнiшу нору, i там, сласно гарчачи, жадно глитати цю нiжну, теплу, п'янючу масу. По тiлi проходить золотий, п'яний дзвiн. Дивно й моторошно: дзвенить усе тiло, дзвенить, як ударений серцем дзвiн. У головi золотий вихровий чад — радiсний, легкий, повний весняного бджоляного дзижчання.

— Кларої Шпiндлере! Гей!

Шпiндлер, маленький, засушений, з великою, набитою тисячами томiв головою, кудлатий Шпiндлер iз п'яним, верзякаючим, блаженно-насмiшкуватим голосом сидить перед ек-ранчиком телефона (порушивши постанову про екран!). А в екранi здивоване, худорляве, строге обличчя Гоферта. Ха, непомильна арифметика сьогоднi посковзнеться. Сьогоднi закони багатьох арифметик задригають ногами. Сьогоднi… Ах, стiй!

Макс б'є по плечi Шпiндлера.

— Так, значить, о п'ятiй? Тут? Добре. Буду. Тепер тiльки дванадцята. Встигну. Бувайте, Шпiндлере. Глядiть тiльки, Машини не поламайте. Я спiшу, спiшу! Потiм!

Макс спiшить, через те найбiльша швидкiсть автомобiля є швидкiстю кузочки, що сунеться стеблинкою; через те всi екiпажi стараються перерiзати дорогу або скупчитись на перехрестях у безнадiйно заплутану купу; через те шофер — апатично байдужий, а Берлiн — скажено довгий. Але слава боговi: палац Сузанни на мiсцi. Стоїть так само в усiй своїй омнеїстичнiй пишностi, з усiма своїми банями, баштами, те расками, шпилями — точнiсiнька копiя в мiнiатюрi Мертенсо вої незграби.

Ага, i величний портьє на своєму мiсцi? Значить, i Сузанна не вилетiла ще на Гiмалаї. Ну, розумiється, не вилетiла! Куди вона може вилетiти, куди може рухнутись, знаючи, що хтось десь не скорився її волi? Абсурд, неприродне явище!

Величний портьє, побачивши розхристану, розкудовчену, розмашисто-нетерплячу, п'яно-веселу постать, моментально губить усю свою монументальнiсть, гумово м'якшає, осяюється iнтимною привiтнiстю й низенько вклоняється. Панi радниця в таку годину нiкого не приймають, але для пана редактора, звичайно, може бути зроблений виїмок. Пан редактор так довгенько вже не були тут, що високоповажана панi радниця будуть дуже втiшенi. (Дано наказ: у всяку годину дня й ночi приймати цього паливоду).

— Ге? Так думаєте, дядю? Та ще й як будуть утiшенi, майте на увазi!

Паливода боляче хляскає долонею по спинi пана портьє, потiм (отаке дурне!) обнiмає за плечi й разом iз ним iде нагору сходами. Оце була б iсторiя, коли б панi радниця побачила таку сцену! Слава боговi, цього зайдиголову бере нетерплячка, вiн кидає пана портьє й бiжить сам уперед. А портьє поспiшає до телефону попередити панi радницю.

Сузанна зустрiчає його в дiловому кабiнетi, у строгiй, холоднiй, естетичнiй келiї. Сама теж суворо спокiйна, поважна, строга черниця. От, на жаль, тiльки сукнi вiдповiдної не встигла одягти — занадто багато прозоростi, фарб, оголеностi, легкостi. I очi молодої телицi-занадто чистi, вогкi й великi. Вони силкуються бути строгими, ах, так щиро силкуються! Але бiднi вони, бiднi iз своїм силкуванням.

Макс розмашисте йде просто на черницю, просто на її строго-чекаючi очi, просто на її тiсно стисненi уста, якi iншим часом умiють так лукаво-нахабно, насмiшкувато й хвилююче смiятися, його пухнатi стрiлчастi очi не бачать нiякої строгостi, дiловитостi. Його уста безжурно, п'яно вивернули свою м'ясисту червонiсть i блискають пiдiбраними в ювелiра новенькими молочно-бiлими зубами.

— Дуже приємно, пане Шторе, що ви мене не зовсiм забули. Пан Штор не чує коректно привiтних слiв — вiн пiдходить просто до панi радницi, несподiвано обнiмає її за обидва плеча, владно притягує до себе й мовчки, бурно, боляче, брутально цiлує в уста, що пручаються й викручуються на всi боки. Потiм випускає, покiрно розкриває руки й виставляє розхристанi сильнi груди наперед.

— Тепер, будь ласка. Можеш навiть на летючу вiллу мене брати. Куди хочеш, як хочеш. Будь ласка.

А очi п'яно закотисто регочуть. Регочуть iз обурено-вражених очей телицi, з непорозумiння (в якому все ж таки тьохкають солов!їнi, радiснi нотки!), iз червоних слiдiв його уст на випещенiй молочнiй бiлизнi лиць i шиї.

Сузанна мовчить, слiпо й зручно поправляючи на трудно дихаючих грудях якусь мережану прозорiсть, не зводячи пильних, шукаючих (i все ж таки вогких!) очей iз загадкової, нахабно веселої покiрностi пана Штора.

— Ти не вiриш? Правда? Маєш рацiю. Неймовiрно, фантастично, казково. Але факт! Дiйсний, реальний факт. Ти розумiєш: чудо є реальний факт, а вся так звана реальнiсть є тепер iлюзiя, химера, примара. От штука яка, Сузанно, моя здивована, моя дорога Сузанно! Ну?

Дiйсно, Сузанна здивована, вона цього не хоче ховати. Вона здивована насамперед тим, що пан Штор пiсля всього, що було, дозволяє собi являтись до неї в такому… неестетичному станi.

Цебто ти хочеш сказати п'яним? Так? Нi, кажи одверто п'яним? А проте, розумiється, я п'яний. Але хутко й ти будеш п'яна, i твiй портьє, i твої генiальнi друзi, i твiй скульптор, чорт би його взяв, i навiть… О, вибач, я вилаяв скульптора? Ах, Сузанно, що тепер скульптори? Ти не можеш уявити собi, яка це тепер дурниця.

Сузанна впустила свою зброю, свiй смiх, свою насмiшкувату ласкавiсть. Вона вибита з сiдла цим бурним наскоком, цiєю п'янiстю, смiхом. Макс смiється, значить, вiн дужчий i вищий. Так, вона зробила помилку, це — ясно. Але краще виправити помилку, нiж тягти її далi. Це також iстина, якої люди рiдко додержуються.

Сузанна раптом посмiхається. Вона дуже рада, що нарештi милий Макс зрозумiв, що на свiтi є багато вславлених речей, якi в дiйсностi не що iнше, як дурниця. Наприклад, полiтика партiї й тому подiбнi грiзнi Молохи. Правда?

Макс весело затрiпує на потилицю чорно-синього чуба.

— Правда, Сузанно! I партiї тепер дурницi. I Мертенси, i полiтика, i.парламенти.

— Чого ж, власне тепер, коли можна спитатися. Макс лукаво, смiхотливо, любовно мружить на насмiшкувате лице вiястi очi.

— Спитати можна, але знати — нi. Рано. Ще рано тобi, Сузанно! Я прийшов тiльки, знаєш, чого? Щоб сказати тобi, що хутко…

Макс раптом хижо, м'яко пiдступає на кiлька крокiв уперед i витягує до Сузанни лице.

— …що хутко ми полетимо з тобою на Гiмалаї. Чуєш? Чуєш, я тебе питаю?!

Сузанна знову губить свою зброю — в цьому хижо, жагучо-загрозливому тонi є якась справжня серйознiсть, вiд якої слабнуть ноги. Але яка разом iз тим самовпевненiсть: «Ми полетимо». А як поводиться з певнiстю й владнiстю завойовника. Де дiлась лiнива розвезенiсть, умисна глузливiсть амбiтного бiдняка серед чужих розкошiв?

— Менi дуже приємно чути вiд… вас такi грiшнi слова, пане Шторе, але, на жаль, мушу вас розчарувати: на Гiмалаї тепер летiти не можна.

— Чому?

— Вiйна буде, пане редакторе, дозвольте подiлитися з вами новиною, вiдомою всiй земнiй планетi.

Макс сiда в глибокий холоднуватий фотель i заплющує очi. Як дивно, дзвенить усе тiло солодко тужно, пробуджено-нiжно. Невже Сузанна не чує, як вiн дзвенить?

— Вибачте, пане Шторе, коли вам хочеться заснути, то я можу вам для цього запропонувати друге мiсце.

Макс розплющує очi й неодривно мовчки вдивляється в знайоме обличчя, на якому стоїть силуваний, неприємний, чужий усмiх. Як вона може тепер так посмiхатись? Ах, так: вiйна! Ну, вiд вiйни так не посмiхаються.

— Нi, я спати не хочу. Я зараз пiду. Я думав, ти iнакше стрiнеш мої слова. I я не п'яний, Сузанно. Тiльки я… дзвеню. I шалiю. «Я почуваю, що шалiю».

Макс радiсно смiється й гнучко стає на ноги.

— I я не божевiльний, Сузi. Чуєш? Але ти ще не можеш мене зрозумiти. Потiм. А тепер прощай, я страшенно поспiшаю. Стривай! Iще одне запитання: ти дiйсно закохана в скульптора?

Сузанна знизує плечима. Насамперед вона нiколи йому нi слова нi про яку свою закоханiсть у кого-небудь не казала. По-друге, коли б i була в кого закохана, то чого ради про це мала б саме з Максом Штором говорити? По-третє, поведiнка пана Макса Штора така сьогоднi дивна, що при найбiльшому бажаннi говорити з ним, як iз нормальною людиною, їй це навряд чи вдалося б. По-четверте…

— А по-четверте, Сузi, пам'ятай, що хутко ми полетимо на Гiмалаї, коли ти ще цього хочеш. Прощай. Скоро побачимось!

Дiйсно, вiн п'яний. Вiн не перестає дзвенiти, сонячно, свя-течно, весняно дзвенiти. Дивно, що йому треба рухати ногами, коли так очевидно, що треба легесенько ворушити руками и летiти понад усiма тими аеропланами. I, власне, летiти, бо вiн же так страшенно мусить поспiшати.

От i старенький чистенький Надель iз своєю вiдiрваною рукою й старечо рожевим рум'янчиком теж чудно поглядає. Вiн сумний, бiдний Надель. З його Фрiцом щось там сталося. Чогось затужив хлопець. Од того вечора, як вернувся додому, нi до кого не говорить, не їсть, не п'є, лежить увесь час на канапi лицем до стiни. Чи вчинив щось тяжке, чи образив його хто, чи на службi що скоїлось — невiдомо, — нi на якi питання нiякiсiнької вiдповiдi.

— Нiякiсiнької вiдповiдi? Хе! Вiдповiдь! Забалакає. Ану, де вiн там, той лютий меланхолiк?

Дiйсно, золотисто-кучерява голова меланхолiка лежить лицем до стiни. Дiйсно, вона не хоче нi на що вiдповiдати, нi навiть повернутись навпаки — вiд Максового голосу вона ще дужче влипає в стiну.

Старий Надель сумно, непорозумiло знизує плечима. Порожнiй вузенький рукав висить йому так безнадiйно та покiрно.

— Нiчого, товаришу Наделю. Сiдайте, я вам розповiм одну чудесну казку. Фрiц теж послухає — i побачите, як вiн оживе й забалакає. Сiдайте, сiдайте. А я тут, бiля меланхолiка, щоб йому чутнiше було.

I Макс починає свою казку, стрiпуючи чубом та регочучи вiястими очима.

Справдi чудодiйна казка — вона робить магiчне враження. старий Надель розкриває. якмога ширше свої синенькi маленькi очi, бо в головi його вона не вмiщується, а Фрiц злегка пiдводиться, i, хоч дивиться все-таки в стiну, слухає всiєю спиною й потилицею. Раптом вiн схоплюється, стає на канапi навколiшки й повертається всiм лицем до Макса.

— Правда! Я можу посвiдчити! Вiн зовсiм не був хорий! Ага-а, так он воно що! О, тепер я розумiю!

Вiн стрибає на пiдлогу, як покроплений живою водою, i стає перед Максом.

— Ми мусимо його визволить! Негайно!

Старий Надель зовсiм ошелешений! при чому ж тут Фрiц? Сонячна машина, граф Елленберг i Фрiц?!

Макс смiється. Потiм, потiм усе виясниться. Тепер же така рiч: Рудольф безумовно цiєї ночi буде визволений iз божевiльнi. Про це не може бути нiякої мови. Але де його сховати? Розумiється, схованок багато може бути, одначе, йому, Максовi, хочеться, щоб брат був близько вiд нього. Вiн не може нiкому доручити охорону його. Через те вiн пропонує сховати Рудольфа у Наделiв. Що скаже на це, товариш Надель? Га?

Товариш Надель, як на молитву, здiймає одну свою руку догори. Господи! Та що ж вiн може сказати на таку честь його вбогому домовi? З дорогою душею, з радiстю, з щастям! От тiльки, чи зручно ж буде братовi в їхньому помешканнi?

— О, це дурницi! Але майте на увазi ще одну рiч, товаришу Наделю. Рудольфа буде визволяти Iнарак. Так, так, товаришу. Я вже юворив з одним знайомим iнаракiстом, i вiн менi обiцяв, що їхня органiзацiя це неодмiнно зробить. Бiльше ж нiхто не зможе, ви ж розумiєте самi. Треба людей рiшучих, одважних, озброєних, готових на все. Розумiєте? Отже, що це зробив Iнарак, стане вiдомо всiм. Чи не боїтесь ви прийняти в себе людину, визволену Iнараком?

Старий Надель роздумливо чеше нiгтем кiнчик носа. Макс i Фрiц швидко перезираються, i в обох блискають iскорки лукавого смiху.

— Хм! Iнарак… Розумiється, причетнiсть до Iнараку може принести багато прикростей. Але… ми ж не повиннi знати, що це зробив Iнарак. Це — раз. Друге — всяке чесне дiло є чесне дiло, хоч хто б його зробив. Третє — коли справа в тому, щоб урятувати людину, яка дає людям таку велику рiч, то за таку людину можна й на всякi прикростi пiти. Четверте…

Але нi четвертого, нi п'ятого нi Макс, нi Фрiц слухати не хочуть, вони просто обнiмають з обох бокiв висхлу, маленьку, акуратненьку постать i мнуть її в обiймах. А пiсля того Макс робить знак Фрiцовi — Фрiц хапає пiджак i похапцем натягає на себе.

— Ну, що, товаришу Наделю, ожив наш Фрiц? Га? Ото? Ще не один Фрiц тепер оживеї Правда? Ви розумiєте, що мертвi можуть ожити вiд такої машинки? Що?

— Менi просто не вiриться. Вибачте, що я сумнiваюся, але це, дiйсно, тiльки в казках бувас. Макс раптом виставляє проти Наделя свої могутнi груди.

— Ну, а я — казка? Га? Дух безтiлесний?

— Хм, це трудно сказати. Коли б у всiх безтiлесних духiв були такi груди, то хто знає, де б їх усiх помiстила земля.

— Цiлком справедливої А я вже — дух, бо я вже їв, товаришу, той сонячний хлiб. Уже! А хутко й ви станете духом. Чуєте? Фрiце, готовий? Гайда! Бувайте, Наделю! Для Рудольфа приготуйте ту кiмнату, що над моєю. До побачення! Фрiце, йдем!

Не засiдання Центрального Бюро Iнтернацiонального Авангарду Революцiйної Акцiї в Нiмеччинi, а зборище оп'янiлих, подурiлих матуристiв, що вперше одягли студентськi буршiв-ськi кашкети. Нiколи в славнiй iсторiї Iнараку не було нiчого хоч трохи подiбного до цього «засiдання».

Де дiлася дротяна поважнiсть професора Гоферта? Хто злизнув важку, масивну вайлуватiсть Паровоза? Куди зникла дисциплiна, гiднiсть, обережнiсть, конспiрацiя?

«Молодшi товаришi» з охорони тривожно й непорозумiло перекидаються на вулицi знаками з тераси лунає такий гамiр, крик, смiх, що всi прохожi звертають увагу. Що воно там робить, оте Бюро? Попилися, чи що?!

На терасi надзвичайне видовище: з краю, бiля балюстради, наставивши до сонця одно своє око, стоїть на стiльцi Сонячна машина Круг неї розпаленi, блискаючi потом, очима й губами, розпатланi, розхристанi члени Центрального Бюро. Паровоз сидить верхи на стiльцi й язиком вилизує з тарiлочки сонячний хлiб. На кучерях його переливається фiалково-червоними блисками крихта зеленої страви Гоферт, вхопивши Шпiндлера за обидва пле!iа, грясе ним, стараючись перебалакати й перекричати Кестенбавм, заклавши руки в кишенi, з незалежним переможним виглядом марширує по терасi й спiває «Прокинувсь люд робочий». Клара видирає в доктора Тiле якийсь папiрець, i обоь бiгають помiж стiльцями, штовхаючи весь час Паровоза й гуркочучи стiльцями.

Фрiц заздрiсне заглядає часом через їдальню на терасу. I заздрiсне, i заклопотано вже сьома година, а нiяких, видно, справ ще й не обговорювало Бюро. Товаришi з вулицi вже двiчi присилали запитати, що дiється там. Хоч би товариш Макс вийшов. Але нема надiї, лежить у шезлонгу й жмуриться на сонце. А ще ж треба оповiстити всiх тих, що мають сьогоднi вночi визволяти доктора Рудольфа. Та чи буде ж про це постанова? Вони в такому станi, що навряд чи можуть що не-будь постановляти. Ех, коли б йому дозволили хоч крихiтку сонячного хлiба зробити собi!

Раптом Макс пiдводиться, дивиться на годинника. Стрiпує головою. Ага, слава боговi!

Макс рiшуче пiдходить до Гоферта й Шпiндлера, одводить їх у рiзнi боки, спиняє Кестенбавма, перепиняє дорогу Кларi, видирає тарiлочку в Паровоза.

Ну, здається, до справ приступають! Фрiц тихенько висли-зує з їдальнi. А Макс усе з тим самим рiшучим виглядом заганяє всiх у їдальню. Годi! До дiла! Вiн має важнi справи.

Але якi можуть бути сьогоднi важнiшi справи за ту, яка розв'язана вже там, на терасi?

Перша справа визволити цiєї ж ночi доктора Рудольфа Штора з божевiльнi, куди його…

Ах, та яка ж це справа? Доручити товаришевi Максовi Шторовi виконати це, та й баста Ну, що ще?

Але в Макса й ще. Вiн пропонує: з огляду на те, що винахiд Сонячної машини має перевернути всi полiтичнi й соцiальнi вiдносини, переглянути справу терору. Так, так, справу терору. Чи має рацiю тепер цей бiк дiяльностi Iнараку?

Обличчя тверезiшають, гихiшають. Доктор Тiле навiть од Клари вiдвертається, сокирчастий нiс його нашорошено встро мляється в Макса. Як?! Чи має рацiю терор?! Цебто чи має рацiю iснування самого Iнараку? Це хоче скiїзати дорогий товариш Штор?

Нi, товариш Штор не це хоче сказати, а тiльки те, що вiн сказав i що чули всi, а так само дорогий товариш Тiле, цебто чи тепер є рацiя надавати таку виключну уваїу тероровi, як ранiше? Чи не перенести цю виключну увагу на Сонячну машину?

Доктор Тiле схоплюється. Як?! Саме тепер, коли очевидно, що Мертенс i компанiя…

Але тут Паровоз бере його за руку, садовить на мiсце, а сам пiдводиться й заявляє:

— Товаришу! Ми всi сьогоднi в такому станi, що нiяких справ розглядати не можемо. Я рiшуче вiдмовляюсь. Я не можу. Я зовсiм… не… здатний. Це зрозумiло. Така подiя… Я пропоную перенести засiдання на завтра. Я їду додому. Але вперед я заявляю першу чергу на Сонячну машину!

— Я на другу!

— Я на другу!

— Я на другу!

— Я на третю!

— Хто ж на другу? Чекайте! Так не можна!

— Я, я на другу, я перший сказав!

— Нi, я, вибачте!

— Панове, чекайте.

Макс махає рукою й виходить у салон. Фрiц скромно сидить бiля других дверей.

— Фрiце, ви їдете зi мною. Бюро сьогоднi не при собi. До дванадцятої ночi ми маємо ще досить часу? Як гадаєте? Тепер сьома. Десять чоловiк цiлком вистачить. Правда?

О дванадцятiй ночi бiля лiкарнi для душевнохорих зупиняється два авто. З одного двоє людей виводять пiд руки хорого. Вiн пручається, голосно протестує, але четверо рук мiцно тримають його й тягнуть до га. нку лiкарнi, слабо освiтленою лiхтарем.

Сонний портьє невдоволено вiдчиняє дверi. Нiякого прийняття хорого не може бути. Показилися люди в таку годину хорого привозити?!

Але дивна рiч: i хорий, i його iпровожатi — без облич, замiсть них чорнi машкари з дiрками, з-за яких моторошно поблискують баньки очей. I хорий, i провожатi виймають револьвери й швидко проходять у дверi, випхнувши портьє надвiр. Там чиїсь руки хапають його, i чийсь голос iз-за машкари тихенько й спокiйно шепоче йому у вухо:

— Анiтелень, дядю! Чуєш?

В одчиненi дверi проходить iще троє страшних людей! Свiтло в сiнях i на ганку чогось раптом гасне. Ще звiдкись виринають темнi постатi, їх тут, очевидно, душ п'ятдесят-сто. Всi говорять пошепки, але цiлком собi спокiйно й не хапаючись, як у себе дома.

Правда, не зовсiм як у себе дома, бо тi, що всерединi, погано знають розполiг кiмнат, їм через це навiть доводиться звернутися за допомогою до чергового лiкаря. Вiн не зовсiм охоче, але досить швидко веде трьох гостей нагору, скоса поглядаючи на дула револьверiв, що поблискують занадто близько з обох бокiв його грудей. За ними йде ще кiлька їхнiх приятелiв, якi зупиняють сестру, що виходить на гомiн, ввiчливо просять її побути з ними й трошки помовчати.

Безумовно черговий лiкар краще знає устрiй лiкарнi — за якi двi-три хвилини вiн приводить їх у кiмнату хорого Рудольфа Штора. Хорий злякано прокидається, вiн, може, i боронився б, не дався б себе викрасти злодiям, але ж через те, що зв'язаний, мусить тiльки здивовано скоритися насильству. I, коли його беруть пiд руки й ведуть, вiн такий вражений, що не протестує, не кричить i тiльки вдивляється в дiрки на чорних машкарах.

Тихенько, безшумно вiд!їжджають два авто й зникають за рогом, зовсiм не цiкавлячись тим, чи вдасться черговому лiкаревi зiпсованим телефоном сповiстити полiцiю про подiю.

їм нема часу: адже треба стiльки сказати один одному, i не так сказати, як виявити голосом, блиском очей, стиском руки. А потiм же така маса ще справ: треба завезти Рудi, треба з ним зараз же скласти опис речей, якi треба цiєї ще ночi вивезти з лабораторiї для працi над вибором скла Сонячної машини, i то неодмiнно цiєї ще ночi, бо завтра вже його лабораторiю стерегтимуть якнайпильнiше. Потiм треба, щоб до ранку були конче поширенi вiдозви про вивзолення Рудi. А нiч така ж коротка! I така щаслива, хай кожна до самої смертi буде така!

— Ух, Рудi! Та ми тепер такого наробимо, що… Нi, немає слiв у мене. Але буде дiло! Правда, Рудi?

Рудi так стискає Максовi руку, що вона аж ниє вся до плеча, але Макс блаженно посмiхається вiд цього болю й вiдтрi-пуе чуба на потилицю.

Сонце врочисто, велично здiймає червоно-золотi вiї над садом. Шибки вiкон принцеси радiсним розтопленим золотом бризкають у сад. Полита стареньким Йоганном пiдстрижена їжачком трава iскриться всiма фарбами.

Тiльки старенький Йоганн у саду не iскриться й не блискає радiстю. Як його iскритися, коли чоловiк у цiлковитому замiшаннi й непорозумiннi квiти для всiх нарiзанi, пiдiбранi, покладенi в букети до смаку кожного от, наприклад, чорно-синi й жовгi троянди для принцеси — а чи можна їх сьогоднi подавати, невiдомо. Вчорашнi квiти так i пов'яли, нiхто не взяв. Як осiннiй сивий туман у тiсних межигiр'ях, залiг сiрий сум у графському домi. Вчора цiлий день уся прислуга проходила навшпиньках i навiть у себе в кiмнатах балакала пошепки старий граф занедужав. Збила з нiг старого молода графiвна. Не пожалiла батька, осоромила, зганьбила на все життя. I м'я її заборонено згадувати. Ота така мила, втiшна, така собi проста графiвна.

Сидить старенький Йоганн на лавi бiля своїх постинаних загублених друзiв i перебирає на колiнах старечими руками нiжнi пелюстки, а в головi — сумнi думки.

Оце сама графиня вчора їздила вмовляти. Так дочка просто не прийняла старої матерi, чи з сорому, чи з завзяття, тiльки не прийняла, та й годi. А вiлла в неї — чистий палац.

I принцеса як не своя. I графиня прибита горем. I Штор iз Шторихою в тузi та горi. Стоїть лабораторiя пусткою, не стало доктора Рудольфа, гiрше, нiж помер нещасний, любий доктор Рудi. Не буде вже кому тепер учити його, старого, як по-латинському звуться зозулинi сльози. А тут iще папiрцiв хтось через мур понакидав у сад? Позбирав їх йоганн, а прочитати не може — слiпий уже став на читання, чує ще зовсiм добре, а читати не втне — зараз же плачуть старi очi.

I перебирає старенький йоганн старечими покрученими пальцями тоненькi аркушики паперу, на яких тiльки й може розiбрати великi лiтери «Громадяни!» — далi плачуть старi очi.

I знов перебирає пелюстки, i шкода йому постинаних мовчазних друзiв своїх, i не знає, що його робити. Хоч би до столу подали, так нiхто вчора й до столу не зiйшов, навiть стара графиня не вийшла iз своєї кiмнати.

А сонце пiдводить свою владичну голову все вище та вище, голо!ва ж старенького Йоганна схиляється все нижче та нижче, покiрно й солодко куняючи пiд благосним теплом.

I вмить злякано скидується: по дорiжцi, як i вчора, строго й рiвно ступає принцеса. Як i вчора, очi спущенi долу, уста тiсно стуленi, в лицi чи тяжка дума якась, чи невсипуща зацiплена туга.

Старенький Йоганн не знає, що йому робити, пiднести чи не пiднести чорно синi троянди. А може б, хоч трошки звеселилися замкненi уста, може, хоч легесенькою втiхою зм'якшились би строгi очi. Страшно: а що, як гляне на нього так само, як на Германа, коли той спитав щось не до речi про автомобiль?

Принцеса байдужими очима проводить по зiщуленiй постатi садiвника, потiм по квiтах i спиняється на папiрцях. На квiти, на чорно синi троянди й не дивиться, а до папiрцiв аж сама пiдходить i нахиляється.

I бачить старенький Йоганн, як раптом принцеса кидається на тi аркушики, хапає горiшнiй, впивається в нього очима, а папiрець аж лопотить у руках — так трусяться пальцi їй.

— Де ви взяли цi вiдозви?

Йоганновi стає страшно.

— Пiд муром, ваша свiтлосте. Хтось накидав уночi.

Принцеса з папiрцем майже бiжить далi до того мiсця, де й учора сидiла на лавi пiд бузком, що проти самої лабораторiї.

Йоганн якийсь час ошелешено стоїть коло квiток. Потiм по малу обережно просувається й пiдбирається до тої лави, що пiд бузком. Що ж це таке могло бути в тих папiрцях, що так чудно подiяло на принцесу?

I дивна рiч: йоганн бачить, що принцеса зовсiм не гнiвається. Навпаки — звеселилося лице її, зм'якшилися тiсно замкненi уста, очi iскряться, як полита трава пiд сонцем. Що ж воно таке за диво, тi папiрцi?!

Принцеса раптом рвучко пiдводиться й з папiрцем у руках швидко йде в дiм. I знову — чи здається старому, чи справдi так-лице принцеси немов заклопотане. Отож дивнi папiрцi!

Йоганн вертається до лави, забирає решту аркушикiв i також прямує додому — там уже вiн найде собi раду з папiрцями i з квiтками.

От якраз на порозi свого помешкання стоїть сама Шториха. Звела лице й очi, чудна жiнка, до сонця й наче молиться, отут надворi, така поставна, поважна собi жiнка.

Йоганн тихесенько пiдходить — чи молиться людина, чи так до сонця зажурену душу виставила, нащо перебивати? Але Шториха чує рип пiску й повертає голову до Йоганна. Ну, коли сама побачила, можна й смiлiше пiдходити.

I знову старенькому Йоганносi аж моторошно робиться, не дочитавши навiть до краю папiрця, панi Штор як не сплесне руками, як не заллється вся радiстю, як не кинеться в дверi до себе з криком «Гансе! Гансе!» Та що ж воно таке за чудодiйнi папiрцi, ради всього святого на свiтi божому?!

Вiкна помешкань Шторiв одчиненi, вони врiвень iз землею, i старому Йоганновi добре чути, як там радiсно грюкають дверi, як гомонять у сусiднiй хатi голоси. Це панi Штор, оче видно, читає того чудного папiрця свойому чоловiковi. Але старий йоганн не чує нового вибуху радостi. Навпаки — вiн чує цiлком протилежне: вибух гнiву, лютi. Голоси враз загоряються гнiвною жагою, налiтають один на одного, гризуться.

От вони переносяться ближче, до цiєї кiмнати.

— Та краще б вiн зогнив у божевiльнi разом iз своєю Машиною, анiж злигатися з цими бандитами, душогубами, злочинцями проти порядку й закону! Чуєш, ти? Нащо менi його таке здоров'я! На сором, на ганьбу, на нещастя нам?! I ти ще СМIЄШ..

Але тут чийсь жiночий голос, чийсь чужий, не Шторишин, не той тихий, раз у раз рiвний i низький голос, який так добре знає йоганн, а голосний, рiзкий, високий, як югтями згори впивається в Штора.

— Та будь проклят i твiй порядок, i твої закони, i твої графи, i ти сам, коли ти ради них зичиш смертi й муки своїй дитинi! Чуєш ти? I хай благословеннi будуть отi злочинцi й душогуби, що хочуть добра моїй дитинi! Ти — не батько, а кат! Ти одну дитину вже загубив ради свого порядку, хочеш i другу?! О нi! Годi!

З дверей виходить шофер Герман i потягається на сонце. йоганн одходить од вiкна, тримаючи в руцi заклятi папiрцi Ану, хай Герман прочитає йому, що воно там таке? Герман iз виглядом лiнивої вищостi й вибачливостi до старенького са дiвника бере з рук його вiдозву й мовчки починає читати. I раптом скрикує:

— Ого! Оце так штука!

I хоче бiгти з папiрцем назад до дверей. Але тут йоганн хапає його за руку й рiшуче вимагає або прочитати йому вголос, або вернути папiрець.

Герман тут читати не може — це страшний папiр, за нього навiки в тюрму засадять. Треба читати його в хатi, тихенько, пошепки.

I Герман iз усмiхом тягне за собою в дверi прилиплого дiдуся. Добре, нехай пошепки, нехай у хатi, нехай хоч у тюрму, а Йоганн хоче таки нарештi знати, що там є в тих страшних паперах.

I в своїй хатi Герман пiвголосом читає Йоганновi, кухаревi й двом льокаям страшний папiр:

«Нове злочинство капiталу! Громадяни!

Молодий генiальний учений Рудольф Штор зробив великий науковий винахiд вiн винайшов апарат, який дає змогу людинi без посередництва тваринних органiзмiв приймати, як страву, сонячну енергiю. За допомогою цього апарата, всяка рослина стає придатна для вживання.

Розумiючи величезне значення цього винаходу, розумiючи, що Сонячна машина визволяє людство вiд дотеперiшнiх способiв годування, а тим самим — од сучасних способiв господарства, розумiючи, нарештi, що це визволення неминуче тягне за собою визволення й од усiх теперiшнiх економiчних, соцiальних, полiтичних i всiх iнших форм утиску й залежностi одних людей од других, не бажаючи розставатися з пануванням над сотнями мiльйонiв людей, Капiтал учиняє дике злочинство: з наказу Фрiдрiха Мертенса, голови бандитської органiзацiї, званої «Об'єднаним Банком», агенти й прислужники його схопили Рудольфа Штора й засадили в лiкарню для ду-шевнохорих.

На щастя всього людства, Iнарак своєчасно довiдався про це й своєю владою визволив великого вченого iз страшної тюрми. У цей мент доктор Рудольф Штор є в цiлковитiй безпецi й приступає до дальшої працi над своїм винаходом. Незабаром увесь свiт матиме радiсть зазнайомитися з Сонячою машиною й оцiнити розмiр злочинства капiталiстичних розбишак. Центральне Бюро Iнтернацiонального Авангарду Революцiйної Акцiї в Нiмеччинi (Iнарак)».

Кухар таємничо, з острахом здiймає догори пальця.

— Оце та-та ак, мої панове! Оце, я вам скажу… Але в коридорi рiзко, нетерпляче дрiботить дзвiнок. Льокаї схоплюються й прожогом вилiтають iз кiмнати.

Прибув граф Адольф Елленберг. У холi, струнко витягши своє кремезне, молоде ще тiло, стоїть Ганс Штор. Лице його жовто-блiде, але кам'яно-суворе. Граф м'яко, дрiбно, нiби не згинаючи колiн, пересуває своє опецькувате тiло сходами на гору, кругло потираючи руки й спустивши очi долу.

Перед дверима покоїв принцеси вiй на мент зупиняється й перевiряє щось у боковiй кишенi.

Принцеса вже жде на нього. Вона зараз же простягує йому червоний папiрець.

— Бачили вже, пане графе?

Граф Адольф швидко охоче киває головою — бачив, бачив, неприємнiсть, велика неприємнiсть.

— Але це правда? Вiн утiк?

— На жаль, правда. Так, так, на великий жаль, правда. Утiк. Викрала ця проклята банда.

Але нi граф у принцеси, нi принцеса в графа не помiчають великого пригнiчення.

Принцеса уважно, скоса обкидає м'яку постать Мертенсового мiнiстра.

— Вас, здається, пане графе, ця подiя хвилює менше, нiж слiд би було сподiватися? А тим часом, оскiльки я розумiю, це загрожує великими ускладненнями. Сонячна машина стане тепер широко вiдома, i всi тi наслiдки вiд неї, яких ми боялись, не зменшаться.

Граф Адольф сумно, з жалем посмiхається.

— Нiякої Сонячної машини немає, ваша свiтлосте. Так, ваша величносте, зовсiм нема її й нiколи не було. Вона є плiд дiйсно хороби бiдного доктора Рудольфа. Вiн — дiйсно хорий, ваша свiтлосте. Ми цiлком правильно орiєнтувались у його станi. Фактично й безсумнiвно душевнохорий.

Принцеса помiтно блiдне й сильно стискає руками поруччя фотеля.

— Через що це ви так думаєте, графе?

— Через те, ваша свiтлосте, що вчора спецiально мною призначена секретна комiсiя з довiрочних учених i професорiв перевiрила ту знамениту Машину и вiдкрила, що це абсолютно нiкчемна дурниця, просто нiщо, невинна коробка.

— Стривайте! Але ж ми самi були свiдками. Вiн десять день нiчого не їв. Мати ж його при нас їла сонячий хлiб! Ви ж самi бачили!

Граф Адольф поштиво, згiдно нахиляє голову. Так, вiн був свiдком. Але свiдком чого? Цiкавого явища гiпнотичної авто-сугестiї й сугестiї на матiр. Цiлком просте пояснення.

Князiвна Елiза раптом пiдводиться, iде до вiкна, звiдти до столу, знову до вiкна. Брови її хмуро насупленi, очi пильно всiромленi в землю.

— Ваша комiсiя й скло перевiряла?

— О, звичайно. А як же! В ньому ж уся суть. Звичайнiсiньке собi скло з додатком рiзних елементiв. У кожному разi цiлком непридатне до тої мети, яку визначав йому бiдолаха Рудольф у своїй фантазiї.

— Чекайте. Ще одно запитання. Комiсiя, значить, пробувала робити сонячний хлiб?

— Так, ваша свiтлосте, але…

— Скажiть: хлiб, роблений комiсiєю, мав той самий вигляд, що ви бачили в доктора Рудольфа? Пам'ятаєте ту фiалковiсть?

Граф Адольф iзнизує плечима — нi, такого вигляду хлiб комiсiї, правда, не мав, але яке ж це має значення? Це ж його власна Машина, не чия iнша.

Принцеса незрозумiле хмарно посмiхається й знову починає чудно швидко ходити по кiмнатi. Вигляд їй стає щораз жорсткiший, гнiвнiший, лютiший.

Графе, ваша комiсiя перевiряла фальшиву Машину. Вiн нас обдурив! Розумiєте? Вiн — не хорий, а нечесний, нахабний хам!

У такому гнiвi, такою нестриманою, жагучою, хижою граф Адольф ще нiколи не бачив її свiтлiсть. I ця певнiсть її гнiву мимоволi примушує його стурбуватись.

— Але ж, з дозволу вашої свiтлостi, яка рацiя була докторовi Рудольфовi обдурювати нас, брати фальшиве скло для демонстрацiї Машини перед комiсiєю урядовою? Прошу вибачити, але я цього не розумiю. Не мiг же вiн знати, куди вiн мав їхати зi мною?

Принцеса Елiза не вiдповiдає. Вона стоїть бiля вiкна й металiчними очима дивиться на краєчок даху лабораторiї. Потiм повертається й знову пiдходить до графа Адольфа.

— Графе! Повторюю: вiн не хорий. Машина — факт. Ви повиннi поставити на ноги всю вашу полiцiю й негайно — чуєте, негайно! — знайти цього… чоловiка.

Граф Адольф щораз бiльше й бiльше починає вiрити в правду слiв принцеси. Незрозумiле, дивно, але, дiйсно, можливо, що в Рудольфа якимось чином виникло пiдозрiння i вiн узяв не те скло. Ах, так!

Граф Адольф схоплюється й прикладає долоню до чола.

— Ви, здається, маєте рацiю, ваша свiтлосте. Я тепер пригадую собi: вiн тодi перед комiсiєю чудно вагався. Так, так, так! Це можливо. Це можливо. О, в такому разi це велике нещастя. Ах, це ж велике нещастя!

— Ви повиннi дати наказ полiцiї перевернути весь Берлiн, усю Нiмеччину!

Граф Адольф боляче кривиться.

— Ах, ця наша полiцiя! Можна заранi сказати, що вона нiчого не зробить. Тут же Iнарак, ваша свiтлосте! Iнарак! З ним ми не можемо боротися. Ми не певнi, чи пш нашої полiцiї не є члени Iнараку. Я не можу поручитися, що мої секретарi не члени цiєї органiзацiї. Кожний наш рух дивом якимось стає їм вiдомий. Та згадайте, ваша свiтлосте, iнцидент з вiзитом до вас пана президента. Ми тiльки троє знали про нього, а Iнараковi вже вiдомо. Як же полiцiя може знайти цього божевiльного? Iнарак же тепер використає його страшенно, надзвичайно. Ах, це таке щастя, що…

— Значить, ви гадаєте, що знайти його не можна? Нiяким способом?!

Граф Адольф безсило, як ранена птиця крила, пiдносить злегка руки й пускає їх знов униз. Сказати так певно, розумiється, не можна, але ручитися, що можна знайти, також неможливо.

— Ах, немає тут жiнки! Нема жiнки! Все було б добре.

Принцеса непорозумiло дивиться на страждаюче лице графа Адольфа.

— Якої жiнки, графе?!

— Жiнки, звичайної жiнки. Роману його, кохання, любовi.

Принцеса раптом густо червонiє i, поспiшно пiдвiвшись, одходить убiк.

— Що ж би могла тут зробити та… жiнка?

Граф Адольф сумно посмiхається.

— О, що!.. Вибачте, ваша свiтлосте, тiльки це був би найпевнiший спосiб знайти його. Але ж цей божевiльний жив, як середньовiчний чернець. Та и яка жiнка може закохатися в такого калiку?

Принцеса Елiза закушує нижню губу.

— I все-таки я не розумiю, графе. Ну, припустимо, в нього роман з якоюсь жiнкою. Як вона може знайти його, коли припустимо також, згодилася шукати й видати його нам? Як?

Граф Адольф знову посмiхається, але так, як дорослi люди на запитання дитини.

— О, це вже, ваша свiтлосте, зовсiм пуста рiч. Коли б ми знали таку жiнку й вона згодилася нам помогти, тодi я ручуся, що за кiлька днiв ми мали б його в руках.

— Але як же саме?! Як?!

— Дуже просто. Жiнка та дала б йому оповiстку в усiх газетах у тiльки йому та їй зрозумiлих висловах. Оповiстку помiстити на перших сторiнках. Газети вiн, певне, читає, особливо тепер, коли його шукатимуть. Натрапить на оповiстку i- прийде до неї.

— Ви думаєте — ради жiнки вiн згодиться тепер ризикувати? Собою й своєю Машиною?

Граф Адольф вибачливо й соромливо-нiжно потуплюється.

— О ваша свiтлосте, коли вiн дiйсно любить ту жiнку, вiя згодиться ризикнути i собою, i Машиною, i всiм, що є найцiннiше в життi. Але треба ж, щоб вiн дiйсно любив. Та насамперед, щоб взагалi була в нього така жiнка. Але цього якраз i немає. Напевно немає!

Принцеса рвучко, в гнiвi на те, що немає цього, вiдходить до вiкна й неклiпаючими похмурими очима дивиться в сад. А граф Адольф нечутними швидкими кроками ягуара, що попався в клiтку, ходить попiд стiною, нервово тручи руки й скрипучи голосом.

Ах, яке ж нещастя! Якраз у такий момент. У момент такої величезної ваги, коли рiшається доля всього свiту, коли треба всiх сил. Ця проклята Машина може внести такий заколот, таке замiшання в Європi, що Схiд голими руками забере її. А тодi нi про яку Республiку Землi й мови не може бути. Варварство, загин цивiлiзацiї, згубнi вiйни, занепад усього життя — цiлковита катастрофа землi!

I все через якусь дурну божевiльну фантазiю якогось калiки, який нiчого, крiм своєї маленької висохлої амбiцiї вченого, бачити не може. I якраз саме в такий момент, у такий момент!

Принцеса стоїть непорушне. Чує чи не чує — невiдомо, але граф Адольф виймає з кишенi папiрець i пiдходить до неї ближче.

— Дозвольте менi, ваша свiтлосте, прочитати одержану мною сьогоднi телефонограму вiд пана президента.

її свiтлiсть на мент озирається, зиркає на папiрець i, мовчки хитнувши головою, знов одвертається до вiкна.

Граф Адольф побожно прокашлюється.

«Завтра увечерi буду в Берлiнi. Тут усе добре. Постанови Паризького Конгресу будуть переведенi в життя за всяку цiну. Треба готуватися до тяжкої боротьби. Великих iдей самi постанови не здiйсняють. Але… корона Землi буде.

Прошу переказати це її свiтлостi».

Її свiтлiсть не рухається. Граф Адольф винувато ховає папiрець у кишеню. Так, розумiється, ця iсторiя з Машиною, з утечею цього кретина не може дозволити так бадьоро ставитись до слiв пана президента. Це зрозумiло, але не треба вже так перебiльшувати її значення. З нею можна буде боротись iншими способами. Ще сьогоднi вiн уживе таких заходiв, якi цiлком спаралiзують нахабну вiдозву розбишацької банди (як тiльки Рудольф зв'язався з нею?). А вибухне вiйна — i тодi зовсiм не до Машини буде Вибухнути ж вона мусить неодмiнно, вся справа тiльки в тому, яка сторона згодиться взяти на себе iнiцiативу оповiстити вiйну. Тiльки в цьому тепер уся справа. Народ принаймнi вже готується до вiйни. Громадянство хвилюється, нервується, але в потрiбний момент виявить i патрiотизм, i потрiбне розумiння, i геройство. Принцеса раптом озираєгься й простягає графовi руку.

— Вибачте, графе, я мушу лишитися сама. Я — втомлена.

Граф Адольф злякано, поштиво цiлує руку й навшпиньках поспiшно виходить iз салону.

Тодi принцеса починає швидко й нiтрошки не втомлено ходити по кiмнатi, хмуро й жорстко зiбравши брови. Уста її знову стуленi мiцно й непохитно.

I, враз посмiхнувшись, загрозливо i з викликом, вона йде до столу, надушує гудзик дзвiнка, бере папiр i починає писати. Нi, так не годиться!

Закушує губу, пильно думає, раптом уся спалахує рум'янцем i все ж таки пише.

— Ваша свiтлосте?

— Так, Софi. Iдiть сюди. Ось оповiстка. Ви зараз же вiдвезете її в бюро оповiсток i дасте її на першу сторiнку всiх газет. Сьогоднi ж у вечiрнiх виданнях вона повинна з'явитись. Друкуватись повинна щодня й так довго, поки припините. Свого iменi не повиннi давати. I вважайте, Софi: нiхто не повинен про це знати. Розумiєте?

— Розумiю, ваша свiтлосте.

— Iдiть. Сьогоднi ж за всяку цiну оповiстка повинна бути в усiх газетах.

Софi виходить, i їй чогось згадується той момент, як принцеса стрiляла Нептуна.

Чорно-срiбний лицар обережно, стараючись не затарахкотiти чим небудь, ходить, як наказано, не ближче, нiж на три кроки вiд своєї дами. його маленька смуглява дама-дитинка добивається телефоном розмови iз своєю сестрою Фрiдою. його вередлива владарка гнiвається: двiчi вже до телефону так само, як i вчора, пiдходить чоловiк сестри, сестра немов нездужає i просить переказати через нього, що треба Трудi.

— Менi треба, щоб пiдiйшла до телефону Фрiда, а не ваша фiзiономiя!

Двiчi вже було це сказано пановi бароновi — i все ж таки на екранi з'являється знову його куряче лице з ущиплива глузливим усмiхом.

Чорно срiбний лицар у цiй справi нiчим помогти не може. Та й нi в чому вiн, власне, не помiчник їй. Вона вже не лежить, як учора весь день, iз мертво розплющеними очима, немов зацiпенiвши вiд жахливого здивування, вона навiть не п'є, як позавчора, не вiдпихає його, свого бiдного чорно-срiбного лицаря, з таким виїлядом, неначеб вiн пiдходив до неї не з най-нiжнiшою любов'ю, а з щипцями для виймання зубiв. Вона навiть мужньо, вiдважно цiлує його, вона героїчно приймає його ласку, як чемнi дiтки лiки, не даючи собi струшуватись од огиди всiм тiлом, а, навпаки, смiливо, загонисто посмiха ючись. Ах, дитинка, вона чесно виконує їхнiй договiр. Бiдна революцiонерка, вона зовсiм не думала, що той, хто руйнує, насамперед сам дiстає болючi вдари звалених руїн. Дорога бунтарка, вона зовсiм не знала, що бунт проти других насамперед є бунт проти самого себе. Нема сорому, ганьби, злочинства нi в якому вчинку, коли нема їх у нас самих. Коли ж бунтуючий руйнар лежить iз ожахненими очима або конвульсiйне, одчайдушне, героїчно посмiхається на слово «сором i ганьба», о, вiн iще нiчого не зруйнував, вiн тiльки жорстоко поранив себе.

— Душнере! Ми поїдемо зараз до моєї сестри. Так!?

— Слухаю.

Куди вона хоче — всюди вiн поїде з нею. I коли треба, щоб вiн лiг, а вона по ньому перейшла через прiрву, що вiддiляє її вiд спокою та радостi, вiн скаже покласти себе в труну, щоб їй легше було переходити.

— Душнере! У нас револьвер є?

– Є, Трудо.

— Добре. Гальо!.. Гальо!

Бiдна владарка: «у нас». Вона уникає «ти» й «ви». «Ти» вона самохiть не може говорити, як не може самохiть (хоч яке чемне й смiливе дитинча) пити рицинку. «Ви» вона теж не може говорити, бо це ж нечесно тепер, коли вона продалася.

— Гальо! Це знову ви?.. Ага, чудесно. Так от слухайте, пане бароне коли ви менi зараз же не пустите до телефону Фрiду, я вас уб'ю. Чуєте? Так, уб'ю… Я вам це цiлком серйозно заявляю. Сподiваюсь, ви менi повiрите, що я можу зробити все, що я хочу й кажу… Будь ласка. Я буду ждати не бiльше як п'ять хвилин.

Душнер прикушує посмiшку.

На екранi зникає куряче лице з кругленькими (неначе насмiшкуватими, але таки добре переляканими!) очима. Бiдний барон, вiн, розумiється, повiрив, що вона вб'є його.

— Ах, жаба! Вiн мене хоче переконати, що Фрiцi сама не хоче зi мною балакати. Фрiда, яка тiльки жде мого слова! Ну, чекай! «Вiд такої особи, як ви, всього можна сподiватись». Ах так? Ну, добре! Побачиш, чого тобi треба сподiватись од «такої особи»! Душнере, треба сказати, щоб авто подали.

— Воно готове кожної хвилини, Трудо.

— А револьвер?

— I револьвер готовий кожної хвилини. Але, здається, барон згодився покликати… (твою чи вашу?..) кгм!. твою сестру. Значить, убивати нема локи що за вiщо.

— О, в цього добродiя є багато iншого… Гальо! Фрiдусь? Ну, нарештi!.. Тобi твiй дозорець казав, що я хочу балакати?.. Не чую. Ти так слабо говориш. Ти справдi нездужаєш? Чого ти екран, завiсила? Я хочу бачити твоє лице. Не хочеш?! Я зовсiм погано тебе чую. Я хочу негайно з тобою говорити. Я зараз до тебе приїду. Чуєш? Приготуй усе, щоб зi мною виїхати. Куди?.. Зовсiм, геть. Те, що я обiцяла, я тепер можу зробити. Чуєш? Ну, я їду до тебе. Через двадцять хвилин буду. Бувай!.. Душнере, капелюш!

Занадто помалу їде авто, занадто багато в Берлiнi трамваїв, занадто пече сонце й занадто охоче з усiм згоджується Душнер.

Душнер дiйсно згоджується, бо хiба ж не занадто помалу крутиться земля круг сонця, коли хочеться перескочити через вiки?

— Душнере. Я поки що буду вам говорити «ви». Добре? Потiм я постараюсь iнакше — тепер нiколи. Так от: ви повиннi сидiти в автi, поки я там буду. А коли я його вб'ю, ви згоджуєтесь мене десь сховати и потiм утекти зi мною й Фрiдою? Кажiть одверто — менi це заздалегiдь треба знати.

— Для чого ж вам убивати його, дитинко?

— Для того, щоб визволити сестру з неволi. Розумiєте?

— Розумiю, Трудо.

— I згоджуєтесь?

— Згоджуюсь.

— I сховаєте?

— I сховаю.

— I не боїтесь?

— I не боюсь

Труда скоса, пiдозрiло й загрозливо оглядає чорно-срiбну чепурну голову з пукато-ласкавими, тихо-розумними очима.

— Давайте сюди револьвер.

Душнер охоче спокiйно подає револьвер. Труда ховає його в торбинку й знову пильно звертає скоса очi на лицаря: здається, вiн таки серйозно ставиться.

Душнер цiлком серйозний, коли з ненабитого револьвера можна вбити людину, то в такому випадку пан барон нехай нарiкає вже на надприроднi сили, яким для чогось екстрене потрiбне його життя. Вiн же зробив усе, що сила зробити земнiй iстотi, яка має дiло з такою неземною iстотою, як ця дорога смуглява дитина.

Авто нарештi доплентується до будинку барона! (I будинок теж така сама стара, сiра ропуха, як i його хазяїн!) Душнер слухняно, покiрно лишається чекати на вбiйницю, щоб одвезти її у схованку. А Труда, рiшуче тримаючи торбинку з револьвером у руцi, входить у дiм. (Як тiльки стрiляються з тих револьверiв? Щось там десь треба надушити чи пiдняти. Ну, та вже видно буде!).

У холi її зустрiчає сам барон. Лиса жовта голiвка звареної курки на довгiй курячiй шиї перебiльшено поштиво схиляється, на синеньких устах уїдливо-iронiчна посмiшка. Вiн дуже радий зустрiти високошановну, надзвичайно шановну гостю в своєму домi. Величезна честь її вiзиту дає йому незрiвнянну нi з чим насолоду й щастя.

— Пане бароне, я хочу говорити з моєю сестрою. Чуєте? Коли ви збираєтесь ховати її вiд мене й…

О господи! Вiн хоче ховати? Надзвичайно шановна гостя гадає, що вiн такий страшний егоїст — не хоче подiлитися цим щастям iз своєю дружиною? Нiколи в свiтi! Будь ласка. Сестра нетерпляче, з тремтiнням чекає.

— Але вас я прошу звiльнити нас од вашої присутностi.

— З величезним сумом скоряюсь вашiй волi.

Фе, яка бридка, мерзенна iстота! Як вона похрускує своїми паскудними жовто сiрими пальцями.

Фрiда дiйсно жде сестру в своїй спальнi. Дивно. Ну, розумiється, зовсiм не хора. стоїть на ногах, одягнена, а вийти назустрiч не могла Жаба, звичайно, не пустила.

Труда щiльно зачиняє за собою дверi, замикає їх на ключ, а тодi вже, труснувши мережаною пiною капелюша, весело прямує до сестри. Нi, Фрiда таки, здається, справдi нездужає: вигляд якийсь розгублений, блiдий, очi широченнi, непокiйнi.

— Ти що, Фрiдусь, дiйсно нездужаєш? Добридень.

— Так, я трохи… той… Сiдай, будь ласка.

А сама так само стоїть, спираючись усiєю рукою об стiл — щоб не впасти, чи що? — i широченними, напруженими очима спотикається об Труду, зараз же вiдстрибуючи вбiк.

— Ну, сидiти нема часу. Ти пригоiувалась?

— До чого?

— Ну, господи, «до чого»! До волiї. Я маю грошi. Розумiєш? Можеш покликати сюди свого здохлятину й заявити йому, що свiй тестамент i своє майно вiн може переписати на ту iдiотку, яка за це схоче жити з ним.

Фрiда починає чогось трудно дихати, якось чудно конвульсiйне водити пальцями по столi, а очi стають iще напруженiшi, жалiбнi, величезнi и гарнi.

— Я, Трудо, не можу… з тобою їхати.

— Не можеш?! Чому?!

Фрiда спускає очi й перестає корчити пальцi.

— Тому, що ти… зробила страшно негарно. Твiй учинок такий ганебний, що… що я дивуюсь, як ти можеш мене кликати з собою.

Труда вся затихає. Вишневi опуклi губи стають висхлi, сiрувато синi, бiля вуха виразно видно синю родинку, подiбну до довгастої крапельки чорнила. Фрiда ж смiливiше пiдводить свої очi тiльки но зробленої ляльки.

— Ти ославила наше iм'я такою ганьбою, що я… що тебе нiхто до себе не може прийняти. Ти викреслила себе з грома дянства. I ти хочеш, щоб я теж?.

Труда мовчить i пильно, важко, невiдривне дивиться в ди тяче лице з величезними очима, над якими сьогоднi хвилясте, виразно пушиться загониста зачiска.

— Папа лежить хорий. Мама в такiм одчаю, що… Адольф нахваляється арештувати тебе й вислати з Берлiна. Всi знайо мi жахаються вiд самого твого iменi. Бачиш, що ти наробила? Це страх, що ти наробила, Трудо!

Труда вперше бачить цю маленьку гарненьку жiночку з кри хiтним ротиком, який так строго й повчально тепер складений. Вона пильно, з хмарною цiкавiстю розглядає її.

— Та-ак? А як я це «наробила» ради тебе, що тодi?

— Ради мене!! Оце маєш! З якої речi!!

— З такої, що ти благала. Ти сама нахвалялась убити й взагалi на все пiти, щоб визволитись…

— О боже, чого не говориться в таких випадках! Але коли б я знала, що ти можеш пiти на такий страшний сором, я б нiколи й слова тобi не сказала. Ради мене! Оце тепер я винна. Ти сама весь час мрiяла про волю. А тепер уже через мене. Розумiється!

— Значить, ти не потребуєш моєї допомоги! Нi? Волiєш у цiй смердючiй ковбанi з жабою далi жити! Добре! Бувай. Але цим разом дивись, Фрiдо, до мене бiльш не прибiгай. Чуєш?

Труда рвучко повертається, iде до дверей i шарпає їх. Вони замкненi.

— Ага, твоя жаба замкнула нас! Вона, розумiється, пiдслухувала.

— Та ти ж сама замкнула дверi!

Труда гнiвно вiдмикає й виходить. У сусiднiй хатi, похрускуючи пальцями, низесенько вклоняючись, зустрiчає її барон. Надзвичайно шановна гостя вже вiдходять! Так швиденько? Так скупо ощасливили своєю цiнною присутнiстю?

Труда рапгом зупиняється, закладає руку в торбинку й вихоплює револьвера.

— Ще одне слово з твоїх жаб'ячих уст i…

Бароновi очi стають опуклi, як два сiренькi гудзиьи вiд черевикiв. Вiн як прикипає на мiсцi, а в дверях спальнi тонесенько, жахливо скрикує жiночий голосок:

— Геть! Фiть моментально вiд мене! Ну!

Труда грiзно свистить i змахує дулом револьвера. Висхла куряча постать барона вiдсахується вбiк i сунеться назад.

Тодi Труда, трiпнувши капелюшем, по хлопчачому вихиляючи клубами, не хапаючись, виходить.

Чорно срiбний лицар по виразу всiєї постатi Страховища бачить те, що вiн заранi знав. Вiн нiжно всадовлює її, нi про що не питає, тiльки тихенько, обережно погладжує безсило опущену на колiна смугляву ручку. Карi похмуренi очi дивляться в одну точку перед собою й не клiпають. I авто тепер не занадто помалу їде i берлiнськi трамваї зникли з лиця землi, i не стало пекучого сонця на небi. На вулицях якесь бiльше, нiж звичайно, оживлення, газетники не встигають продавати газети, покупцi тут же читають їх, тупчачись чередою, що застрягла у воротях. Труда не помiчає.

Душнер зупиняє авто, купує газету, просить дозволу про глянути Труда дивиться в одну точку й не клiпне нi разу.

В такому разi не до газети, швидше додому.

Дома Труда лягає на канапу лицем догори й так само дивиться в стелю, як дивилась у спину шоферовi. Нi звука, нi словечка.

— Трудонько! Дiвчинко моя!

Чорно срiбний лицар стає на колiна перед нею, бере смугляву безживну ручку й тихо, сумно, нiжно говорить про те, що страждання є неминучий закон життя, але що в життi є також i такий закон, який нiчому не дозволяє надовго затримуватись на мiсцi й страждання перевертає на радощi, а радощi на страждання.

I ще нiжнiше, ще обережнiше чорно срiбний лицар говорить про те, що за всяке страждання дттiки вiн готовий платити авансом усiма тими радощами, якi на його коптi лежать у його долi. Вiн не смiє запропонувати купити її полегшення одним маленьким актом, який i йому дасть щастя. Цього вiн не смiє їй пропонувати. Але дитинка повинна признати те, що тисячолiтнi забобони часом дужчi за молоду справедливiсть. Вони вросли в тiло людської громади, i громада боляче б'є того, хто пробує видерти їх iз неї. Чи варто ж видирати те, що навiки вросло?

Труда пильно, похмуро дивиться в стелю.

Дитинка повинна зрозумiти, що все на свiтi умовне, вiдносне. I всякий чабобон так само не має сили абсолютностi. Часом вiн — зло, часом — добро. В одних умовах шлюб є каторга, в других — засiб збiльшення своїх сил, у третiх — радiсне затвердження себе на дорозi до вiчностi.

Чорно срiбний лицар несмiло, чекаюче дивиться в непорушне лице. Потiм зiтхає й тихенько пiдводиться. Коли чула, то те, що не скинулась, не обурилась, уже є малесенький крок уперед. Але чи чула ж?

Душнер сiдає побiч i тихенько переглядає газету. Що та юрба на вулицi з неї так жадно смоктала?

Ага! Оце, очевидно. О, це цiкаво!

Оповiстка:

«Банда розбишак, що зве себе Iнараком, цiєї ночi з мiської лiкарнi для душевнохорих силомiць викрала хорого хiмiка доктора Рудольфа Штора, що нездужає на манiю винахiдництва. Зроблено це з метою шантажу довiрливих людей на так званiй «Сонячнiй машинi» та головно для внесення заколоту в громадянство.

Отже оповiщаємо:

Апарат, який нiбито винайшов Р. Штор, розслiджувала спецiальна наукова комiсiя пiд головуванням професора Ф. Бруннера. Вона визнала, що цей апарат не має нiякої нi наукової, нi практичної вартостi i є цiлком безпотрiбною й безглуздою коробкою, витвором хороi фанiазiї душевноненормальноi людини.

З огляду на серйознiсть мiжнародною моменту, в якому перебуває Нiмеччина в зв'язку з агресивними намiрами Союзу Схiдних Держав, в iнтересах охорони порядку й оборони гро мадян од шантажу, забороняється: публiчну й приватну пропаганду шарлатанських винаходiв, мiж ними й так званої «Сонячної машини». Винних у нарушеннi цiєї постанови чекає кара на пiдсiаш законiв воєнного часу.

За викриття схованки хiмiка Рудольфа Штора, як обвину Баченого в крадiжцi брильянтiв та небезпечно хорого, оголошується нагорода в два мiльйони марок. Характеристичнi ознаки Р. Штора: кривий на лiву ногу, зрiст високий, темно-сiрi очi, тонкi вуста.

Полiцай-президiя Берлiна»

О, це повинно її розворушити хоч трохи!

— Дитинко! Вибачте, що я вас турбую. Але я не можу сховати вiд вас. Дуже важне для вас. Знову про вашого доктора Рудольфа та його Сонячну машину. Цiла урядова оповiстка. Хочете, я прочитаю?

Труда мовчки переводить очi iз стелi на Душнера й чекає. Вiн, хапаючись, голосно читає, весь час позираючи на непорушне хмарне смугляве лице. Раптом воно темнiє, очi оживають, уся постать пiдстрибує вгору, i люто стиснений кулачок б'є по канапi.

— Брехня! Пiдла полiцiйна лицемiрна брехня! Вiн не хо-рий! А Машина зовсiм не безглузда коробка, їхнi голови — безглуздi коробки! Фе, гидота! I брильянтiв вiн не крав. А просто взяв для своєї Машини!

— Хм! А чого ж вiн попав у божевiльню?

— Вони його запакували туди!

— Ну, як же так: здорову людину, та ще за те, що вона винайшла таку велику рiч, запакувати до божевiльнi? Це ж нелогiчно, дитинко.

— Ах, логiчно! А логiчно, щоб перевернений, старий, гидкий дегенерат запакував навiки в тюрму молоду дiвчину i… А, знаю вашу логiку! Вашу законну, моральну логiку! I герой Рудi, що втiк, i слава Iнараковi! I от вiзьму й буду скрiзь вести пропаганду за Сонячну машину. Ану, нехай мене карають «на пiдставi законiв воєнного часу». Будь ласка! Як смiє полiцiя заборонити менi говорити, що я хочу? Як?

Чорно-срiбний лицар те зовсiм задоволений наслiдком роз-бурхання. Дiйсно, що за несподiване Страховище ця дiвчина. Вся душа її, як хвиля — то в один бiк гасне, то в другий. Ще справдi в цьому станi вибiжить на вулицю та й почне вчиняти свiй бунт.

— Так, розумiється, полiцiя не може забороняти. Це, справдi, може, вже занадто. Але коли це справа Iнараку, то… Ну, та бог iз нею. А от дозвольте менi прочитати ще одну цiкаву рiч. Це дiйсно вже щось зовсiм таємне. Слухайте, дитинко, чи не до вас це стосується? Це оповiстка. На першiй сторiнцi. Слухайте:

«Того, хто весною помилився в саду, хто вмiє до гримувати свого слова, об'єкт помилки пiд словом честi повної безпеки просить про побачення».

— Ну, що ви скажете, дитинко? Не вас? Нi? Ви нiде весною в саду не помилялись? Слова свого ви дiйсно вмiєте дотримувати, а от чи вмiєте помилки весною робити? Га?

Труда серйозно думає. Весною? В саду? Якої саме весни? Може, Макс?

— Ах, дурницi! Iдiотська оповiстка. Я хочу в ресторан, Душ-нере! В театр, у кабаре, куди хочете. I багато вина! Чуєте! Я їм покажу «таку особу»! Тепер усе одно! Тепер я зовсiм вiльна. I щоб менi через два днi театр був. Чуєте? Капелюш! Рукавички!

Наделi знаменито влаштувалися собi: знайшли якогось далекого родича, великого комерсанта, крамаря мистецькими народними виробами, вiн їм дає роботу — i вони чудесно заробляють тепер. Усi сини покидали свої фабрики, примадикували в себе в помешканнi невеличкий електричний верстат i працюють усiєю родиною. Робота легка, чепурна, цiкава: вишлiфовувати склянi та глинянi вироби та розмальовувати їх власноручно iз суто народних рисункiв. Навiть старий i стара, та навiть маленькi Наделята, отi пуцьвiрки, Грета та Лорхен, i вони тепер заробляють немалi грошi. Щодня Герман, або Фрiц, або всi разом виносять iз помешкання цiлi валiзки оброблених виробiв, а приносять новi замовлення.

Розумiється, сусiдам чи знайомим вони адреси свого родича не дають — то вже чорта з два, мiцно тримають про себе самих. Але милуватися виробами, вже готовими, можна всiм, хто хоче. I якi, справдi, чудеснi скляночки, вазочки, чашечки, горщечки, якi тонкi рисунки, фарби! Аж диво бере, що проста робiтнича родина може справлятися з такою делiкатною роботою. Звичайно, родич їхнiй дав їм секрет, без секрету, розумiється, треба довго мозолi натирати, щоб дiйти такої вмiлостi.

Але ж i як завзято зате працюють! Цiлий день чути в них шкварчання, пиляння, тихеньке постукування; з раннього рана до пiзнього вечора горить робота в щасливих Наделiв. Першi днi то аж наче сп'янiлi всi були вiд радостi та щастя, мало не цiлувалися з усiма, кого зустрiчали, хто приходив до них. А тепер усi такi здоровi, бадьорi, веселi, привiтнi. Де дiлася вiчна гризня їхня, вiд якої часом сусiдам доводилось вiкна зачиняти та в пiдлогу стукати, щоб тихше гризлися. Тепер у них вiчно ясний смiх, жарти, спiви за роботою. Буває ж щастя людям, в яких багатi та негордi родичi.

Справдi, вiд самiсiнького ранку до вечора кипить робота в Наделiв; не там, звичайно, де виставлено вже зроблену роботу на показ людям, а в найдальшiй кутковiй кiмнатi, куди нiкому чужому не дозволяється входити О, в секрет роботи нiкого втаємничувати Наделi не хочуть. Навiть у сусiдню з майстернею кiмнату нiхто не допускається. Та й мають рацiю: всякому захочеться легкий хлiб перехопити.

I щовечора сини з важкими валiзками в руках весело виходять iз квартири й легко сходами зносять їх униз. Там на них уже чекає стареньке, поганеньке авто родича-комерсанта, забирає валiзки — i майнули хлопцi як на гулянку.

А Берлiн iз кожним днем щораз бiльше га бiльше гуде дивною чуткою, хвилюючою казкою про таємну Сонячну машину. Пропаганда її заборонена (дозволяється тiльки в сатирично-гумористичних часописах смiятися з неї); вживання її загрожує карою; нiде нi за якi грошi купити її не можна; нiхто її сам не бачив, нiхто сам того сонячного хлiба, розумiється, не iв, на дух не нюхав, на смак не куштував. А тим часом Берлiн щораз дужче та дужче гуде тою казкою, наче хтось щодня пiдкладає та й пiдкладає вогню у величезне залiзобетонове черево велетня.

Що таке Сонячна машина? О, це надзвичайна штука!

Сонячна машина то такий апарат, який сам собою витягує з рослини всi соки; тi соки вiн процiджує, перетворює в новий чудодiйний газ. Тим газом треба дихати, поки з'явиться пiт на чолi, i як з'явиться пiт, тодi людина почуває, що насити лась, i зараз же страшенно п'янiє, їсти ж зовсiм нiчого не треба. Цей апарат винайшов син одного графа, якого батько за злочинство нiбито хорого сховав у божевiльню, назвавши доктором Рудольфом Штором. В дiйсностi ж вiн не Рудольф Штор, а граф.

О нi, Сонячна машина — це просто одна iз штук iндуської окультичної науки. Нiякого Рудольфа Штора взагалi на свiтi немає. Нiяких взагалi апаратiв нема. Просто сугестiя. Людинi з нахилами медiїма дається в руки який небудь предмет, для бiльшої перекональностi скло, i через те скло передається наказ орудної центральної волi. Об'єкти цiєї волi виконують наказ, крутять яку небудь машинку, їдять усяке чортзна що й почувають себе так, як їм наказано. Нiякого сумнiву, це робота агентiв Союзу Схiдних Держав. Полiцiя вже арештувала кiлька суб'єктiв iз такими склами, двоє з них були китайцi, а один-вiдомий iндуський факiр, що недавно прибув до Європи.

I з кожним днем виразнiш i виразнiш гуде Берлiн. Не можна, заборонено йому густи, а вiн таки гуде, а вiн хвилюється, а вiн снує химернi вiзерунки свого розворушеного вiковiчного бажання. I вже частiш та частiш полiцiя ловить людей iз склами, iз самими навiть Сонячними машинами. На фабриках та заводах усе частiше з'являються якiсь люди, що роздають загорнутi в папiрцi круглi, жовто-червонявi, опуклi скла, а на папiрцях точно й докладно надруковано iнструкцiю, як дома кожному, маючи скло, треба робити собi Сонячну машину та як її вживати.

I вже частiше трапляються люди, якi самi бачили Сонячну машину, якi самi iли сонячний хлiб. Сонячної машини в них самих, розумiється, немає, боже борони, але вони з цiкавостi в одного чоловiка спробували зробити собi хлiба Тiльки з цiкавостi!

I казка росте, гомонить, хвилює, не дає покою. Дiловий, практичний, точний, скептичний Берлiн починає пройматися легковажною мрiйнiстю, поверховiстю, недбальством, довiрли вiстю. Казка залазить у затхлi, темнi бюро й спиняє задумою руки найретельнiших урядовцiв. Вона влазливо таємно шелестить шепотом по конторах, майстернях, по всяких установах, де сидять прикутi люди, навiваючи їм мрiю про те, як iприйде «вона» й розкує їх. Вона галасує, кричить, стукає склянками об стiл по брудних тавернах i вимагає. Вона навриписто тиснеться в ученi кабiнети й видирає увагу з рук поважних, серйозних, точних наук. Вона турбує, нервує, дратує, люгить урядовi iнституцiї, яким нiколи не доводилось мати дiла з фантастичними речами.

Вона всюди вносить нелад, заколот, непокiй, незгоду, гризню. Все, чого вона тiльки торкається своїм химерним, таьмним диханням, зараз же починає шумувати, розкладатись.

Об'єднаний Банк — залiзобетонова фортеця її не розхитали, не зрушили нiякi фiнансовi бурi, нiякi полiтичнi завiрюхи, нi землетруси. А дихнула «вона» — i фортеця дала розколину, невеличку, а все ж таки розколину незгоду мiж Штiфелем i Мертенсом. Штiфель (голова концерну пресових трестiв) вважає полiтику уряду щодо цiєї iдiотичної Машини за цiлком дурну й провокацiйну. Навiщо забороняти пресi писати про неї? Для чого робити це божевiлля тайною, для чого обсновувати її серпанком загадковостi, страху? Заборона — споконвiку найкраща пропаганда забороненого Дати волю говорити, дати змогу вiльно боротися з цiєю химерою!

Мертенс не згоджується. Не всяка воля в добро Воля пор нографп є заiин для юнацтва Сонячна машина є порнографiя для недорослого людства. Що? Нi? Отже, дати волю порнографiї? Га? Дати волю всяким Iнаракам? Що?

Штiфель не здається. Дати волю не Iнаракам, не вихвалянню, а волю роз'яснювання, критики, дати можливiсть боротьби з фантастичними чутками, легендами, тайними прокламацiями соцiалiстiв, iнаракiстiв, анархiстiв i всiєї тiєї гидi, що живиться всякою забороною. Берлiн щодня засипаний рiзними нелегальними вiдозвами. Iнарак розносить мiкроби по всiх закутках, хороба захоплює вже й провiнцiю. А уряд не дає змоги громадянству боротись антисептичними засобами, сховав голову в пiсок i думає, що все гаразд. Усi розумнi люди тiльки плечима знизують.

I диво дивнеє, вперше управа Об'єднаного Банку бiльшiстю голосiв висловлюється проти пана президента Фрiдрiха Мертенса. Волю слова в справi Сонячної машини дозволяється, правда, з обмеженням: пропаганда й вихваляння забороняється, тiльки критика та роз'яснювання. Пан президент посмiхається. Штiфель i пресовий концерн непогано на цьому вийдуть, тираж газет пiдскочить процентiв на сто.

Пан президент помиляється: вже в перших днях тираж пiдскакує на тисячу процентiв. Друкарнi не справляються з вимогами контор, контори не справляються з вимогами аген тур, агентури — з покупцем. Екстрене мобiлiзується цiла армiя робiтникiв, урядовцiв, агентiв, кiоскiв.

Соцiалiстична й усяка iнша преса, що живиться всякою хо-робою й розносить мiкроби, розумiється, гвалтує, що їй забороняється легально це робити. О, нехай гвалтує!

Але казка й серед соцiалiстiв уносить розлад i незгоду. Не всi й соцiалiсти хочуть вихваляти Сонячну машину. Бо казка не має нiчого спiльного з реальною полiтикою. Бо соцiальний процес пiдлягає залiзним законам розвитку. Бо перестрiй громадянства має бути результатом органiчного перетвору його, а не наслiдком появи якогось фантастичного винаходу. Вiра в це є просто дитинство, це — одривання уваги вiд реальної працi, це — дрiбнобуржуазнi забобони, брак соцiалiстичного думання, зрада всiх метод пролетарської iсторичної боротьби. Пан президент мусить погодитись воля слова часом буває корисною рiччю.

Та що бiльше навiть Iнарака не минуло непокiйне, розкла дове дихання казки. Iнарак розколюється. Iнарак гризеться, Iнарак явно гине. Макс, Паровоз i Кестенбавм тепер рiшуче, жагуче, безкомпромiсово проти терору Всi сили, всi засоби, вся увага тiльки Сонячнiй машинi! Годi кровi, смертi, ненавистi, змов, убивств. Годi ворожнечi з iншими робiтничими органiзацiями. Треба ввiйти з ними в порозумiння, треба органiзувати єдину спiльну грандiозну акцiю всiх залежних, голодних, ображених, експлуатованих, невiльних, усiх, усiх, незалежно вiд класу, стану, переконань, вiку, статi, фаху, партiйностi. Треба пiдняти всеєдиний рух з одним покликом, з єдиним гаслом: воля Сонячнiй машинi! К чорту всю полiтику, закони, парламенти, нехай видають, якi хочуть, закони, нехай ведуть, яку хочуть, полiтику, нехай навiть вiйну оповiщають, аби гiльки воля Сонячнiй машинi.

Тiле ж, Клара й Гоферт рiшуче, жагуче й безкомпромiсово проти такої легковажної, емоцiональної, ентузiастичної тактики. Що значить бути проти терору? Це значить бути проти самого Iнараку. Iнарак є загроза, кара, страх. Iнарак є залiзна дисциплiна. Iнарак є революцiйний смолоскип, авангардний напад, першi блискавки бурi. Значить, знищити бурю? Значить, дати повну волю Мертенсам? Дати їм повну волю знищити ту саму Сонячну машину?

А бiдний маленький Штiiндлер то вiдсуває окуляри на наморщене чоло, то зсуває їх на нiс: дiйсно, стати на один бiк — шкодити Машинi, цього вiн не може. Стати на другий бiк — знищити Iнарак. I цього вiн не може. I те-неправильно, i тенеправильно. А що є тепер правильне? Все переплуталось, змiшалось, якась фантастика, п'яний сонячний дзвiн, несерйознiсть, дурна любовнiсть — дiйсно, якась просто неповажна дитяча емоцiональнiсть.

А казка тим часом робить свою таємну, незриму роботу. Газети Штiфеля розкуповують мiльйонами, сотнi редакцiй гатять у жадну пащу торби купи антисептичних статей, замiток, вiршiв, карикатур, наукових розвiдок; цiлi резервуари науки, смiху, глуму, загроз виливаються на очманiлу, розпалену голову юрби.

А вона все ж таки хвилюється, жде, мрiє, шукає, нишпорить, прислухається, таємно вчитується в нелегальнi вiдозви, вслухається в шепотливi розмови, отарою бiжить на «азiатсько-африканських агентiв», жадiбно хапаючи з їхнiх рук чудодiйнi скла, люто захищаючи їх собою вiд «агентiв Об'єднаного Банку».

А тим часом Наделi собi працюють. Цiлий будинок вiд гори до низу повний розмов про Сонячну машину. Тiльки Наделям вона цiлком байдужа-та и справдi, нащо їм сонячний хлiб, коли вони мають i простий, та добрий?

Щовечора сини зносять на авто важкi валiзки й везуть їх до свого родича.

Правда, вони везуть не до одного родича, а до багатьох. По всiх кварталах Берлiна живуть їхнi родичi, якi потребують виробiв майстернi Наделiв.

Через те в майстернi Наделя робота нiколи не вгаває. Всi за тою роботою. Навiть Лорхен. її функцiя найголовнiша виймати з води прохололi жовто-червонявi кругленькi скла й подавати їх Фрiцовi. Правда, це саме робить i Грета, але Лорхен справляється далеко краще за Грету. Кривий добрий дядьо Рудi в бiлому балахонi, як у рiзника Губерта, варить скла в гарному блискучому-блискучому казанi, варить так, як мама колись зупу. (Тепер нiякої отої нудної зупи вони вже не їдять, навiть дорослi!). I, коли вiн сипле в цей казан якийсь червоний порошок, усi затихають i до дядя нiяк не можна пiдходити. Потiм можна. Потiм вiн сам бере Лорхен пiд пахви й високо-високо пiдносить над своєю головою. I тодi вся кiм ната робиться така чудна чудна, не своя, чужа. I всiх одразу видно: i тата з мамою, що рiвнесенькими ковбасками складають скла у валiзки, i Германа, що краще за всiх умiє вишаровувати скла, i Дiтрiха, що так величається тим, що помагає дядьковi. I в усiх тодi такi смiшнi обличчя з бiлими зубами, всi догори до неї поверненi. I мама тепер смiється; як приїхав дядьо до них, мама стала така добра-добра.

А в обiд тато, або мама, або Герман, або Грета роблять сонячний хлiб iз свiженької запашної травички. Чудесний, тендiтний, солодкий, кращий навiть за пирiжечки з кремом. Лорхен сама ще не робить хлiба, вона ще маленька, от як почне ходити до школи, тодi їй зроблять гарненьку-гарненьку соняшничку i вона сама собi й мамi робитиме хлiб. Про це нiкому-нiкому не можна казати, бо чужi дядi вiдберуть у них i скла, i дядя Рудi, i все-все. Через те Лорхен навiть надвiр не пускають, але вона й не хоче, бо дома в майстернi веселiше.

Iнодi увечерi, як Лорхен ведуть уже спати, забiгає чорний дядьо Макс. Вiн також пiдносить її догори й так лоскiтно цiлує пiд пiдборiддя у шийку. Дядьо Макс та вона, тiльки вони обоє говорять дядевi Рудi «ти», бiльше нiхто не смiє. I так само тiльки вона та дядьо Макс мають право обнiмати дядя Рудi. От тiльки з тою рiзницею, що вона може обнiмати за колiна, а вiн — аж за плечi. Але як вона виросте, то й вона за плечi обнiматиме.

Що ж буває пiсля того, як Лорхен iде до свого лiжечка, того вона вже не знає, бо в лiжечку вона не працює, а спить.

Тiна дуже хвилюється, вигладжує свою зовсiм простеньку, скромну (тiльки трошечки кокетливу) суконьку й нетерпляче поглядає на Макса. (Боже, як вiн сьогоднi прибирається, чепуриться, волосочок до волосочка вкладає, наче до нареченої збирається!) Вже четверта година. Мама казала, точно о четвертiй треба бути, тодi в майстернi настає маленька перерва, i тато тодi найвеселiший буває, бо вчить Лорхен машину крутити. Ну от, а Макс знову за свою коробку береться, перев'язує другим ременем — той, мовляв, негарний.

Сьогоднi Тiна й зачесана скромно, гладенько, як до школи колись. Губи без краплиночки фарби, брови, вiї такi, як иам-а родила їх. Максовi вона сьогоднi, напевне, зовсiм не подобається. I ластовиння дуже видко, i уста без фарби такi широкi, i очi якiсь лисi.

Але Макс вовтузиться iз своєю коробкою, як кошеня з клубком, i нiчого не бачить. I що воно таке в тiй коробцi?

— Ну, а як вас, Тiно, панi Бетман приняла?

Тiна радiсно-злякано скрикує й притуляє руки до лиця. Ох, вона ж i забула розказати. (Сьогоднi вона зовсiм, як очманiла, саму себе ще десь забуде. Iй-богу!) Це ж була iсторiя в Бетманiв! Самого Бетмана не було дома. Тiльки високошановна панi. Ну, звичайно, i панi Шустер. Ах, Макс не знає, хто ця панi Шустер? Це — мiнiстр-президент усiєї фiрми Бетманiв. Панi Шустер прийняла її страшенно холодно. Ага, скрiзь погано, знов до Бетманiв! Ну, Тiна нiчого не хотiла їй казати. Добре, думай собi, що хочеш. Аби тiльки до дiвчат пустила. Та дурна взяла та й пустила. I от що тут тiльки почалось, як вона показала скла дiвчатам! Почали видирати одна в одної, вищати, кричати, кидатися подушками, танцювати на столах. Прибiгла Бетман, прибiгла Шустер: «Що таке, що за скандал? Знов ця Тiнка тут щось учинила? Марш по кiмнатах!» Еге, дiвчата тiльки в регiт та в свист. «Не хочемо! Одходимо! Всi йдемо на волю! Кiнець! Годi!» Шустер отетерiла, Бетма-ниха до телефону, до полiцiї: бунт! А дiвчата тим часом поскладали свої куфри, та й гайда. Восьмеро того самого вечора виїхало, а чотири на ранок утекли. I нi одна не сказала про Сонячну машину! Нi одна! Тiльки сама Шустер догадалася. Наслала до Тiни полiцiю; але полiцiя понюхала, понишпорила й пiшла. Що ж вона може знайти? Лють у них на Сонячну машину така, що панi Бетман аж плаче. Лається й плаче. Плаче й лається.

— Але, пане Максе, тепер я потребую багато скла! Нас уже тепер вiсiмнадцять душ є. Як кожнiй на день хоч по два скла роздати, то й то треба тридцять шiсть. А маленьку Софi полiцiя заарештувала. Бiйка була з полiцiєю. Одного бендюжника дуже поранено.

Макс востаннє пробує пiдняти коробку. О, легка зовсiм. Тепер вона подiбна до куферка на дамськi капелюшi.

— Ну, гайда, Тiно! Я мушу поспiшати.

Тiна вся затихає, зiщулюється, забуває i про Бетманiв, i про полiцiю.

Вони вдвох iдуть нагору. Макс попереду. Тiна позаду. В сiнях уже чекає на них панi Надель i зараз же вiдводить Тiну в куточок, скинувши з неї капелюша i нашвидку пригладивши волосся. Нiчого, зовсiм колишня Тiна.

Потiм Макс i панi Надель iдуть до кiмнати, де старий Надель лежить на канапцi, тримаючи в однiй руцi газету. Вiн швиденько й акуратненько складає газетку й вiтається з гостем. Рудi, видно, вже говорив iз ним: старий не дивиться в очi, хмуриться, на щоках гарячi фiалковi плямки хвилювання.

— Ну, товаришу Наделю, будемо говорити прямо й одвер-то Добре? Можна сюди увiйти Тiнi i привiтатися з вами?

Старий Надель пошарпує одним плечем, немов його щось там кусає, втягує носом повiтря й мовчки вiдходить до вiкна. Тодi панi Надель швиденько виходить до сiней i зараз же вертається з Тiною, ведучи її за руку. Тiна дрiбненько ступає, спустивши очi долу й уся зашарiвшись так, що й ластовиння не видно.

Мати пiдводить її до батька, пускає й одходить набiк до Макса.

Тiна стоїть iз звислими руками, iз спущеними долу очима, гладенько зачесана, червона, злякана, чекаюча.

— Ну, що ж… Здорова була. Прийшла, то вже не виганяти.

Тiна раптом рвучко нахиляється, хапає батькову руку й цiлує.

Тодi Макс широко пiдходить до старенького Наделя, нашвидку тисне йому лiкоть, киває червонiй Тiнi, весело на бiгу прощається з панею Надель i поквапом виходить

Його роль скiнчена, йому треба тепер поспiшати в своїй справi.

Дома вiн iще раз оглядає себе в дзеркалi, бере коробку й сходить iз нею вниз. Вже за чверть п'ята. А вiн же дав слово Сузаннi рiвно о п'ятiй бути вже в неї. Тепер не повинно бути нi неточностi, нi обману, нi гри, нi лицемiрства. Нiчого.

Сьогоднi вiн уже не обiймає величного портьє, не говорить чудних слiв. I йде вiн до палацу цiлком пристойно, поважно, такий весь чисто убраний, навiть у жабо з мереживом. От тiльки коробка в руках. Коробка — не коробка, валiзка — не валiзка, нести її самому йому незручно, а льокаєвi дати нiзащо не хоче.

Сузанна чекає Макса в зеленому гротi. Це велика печера, обросла зеленим густим мохом. Старi сiрi скелi випинаються по стiнах незграбними рогами; в кутку загус жовтий сталактит, подiбний до величезної обплилої воскової свiчки; десь дзюркотить струмочок, звiдкись просiвається жовто-зелене свiтло. Тихо, журно. Пахне трошки лiсовою цвiллю, трошки глицею. Збоку — плескуватий величезний камiнь, оброслий мохом.

Коли Макс, мружачи очi, входить до грота, незграбно несучи поперед себе коробку й стукаючись об неї колiнами, з каменя помалу пiдводиться русалка. Вона не встає, а тiльки спирається на лiкоть i жде. Як у всякої порядної русалки, на нiй, крiм легесенького газового зеленого жабуриння, розпущених кiс i легесеньких зелених черевичкiв, нiчого немає. Максовi гостро виразно впадають в очi двi пiдковосхожi густi зеленi тiнi пiд тугими оголеними грудьми, рiденько прикритими газом.

Русалка витягує до нього праву руку.

— Ну, нарештi!

Але тут же здивовано непорозумiло помiчає коробку.

— А це що таке?! Для чого сюди цю коробку? Ти кудись виїжджаєш?

Макс ставить коробку бiля своїх нiг, поштиво бере руку Сузанни i, стараючись не дивитись на її голi, злегка задрапованi жабуринням клуби, цiлує.

— Ради бога, Максе, що це за опудало ти принiс сюди? Саме сюди! Побiйся ж бога, подивись, яка вона тут страшна. Ради всього гарного, викинь її зараз.

— Вибач, Сузанно, але нiяк не можу викинути.

— Ну, знаєш, я справдi повiрила, що ти тепер iнший став. Ти ж обiцяв прийти з великою якоюсь радiстю до мене. А приходиш iз якоюсь брудною смiшною коробкою, що примушує навiть цi скелi корчитись од образи. Фе!

Русалка лягає на камiнь i сердито закидає руки за голову.

I Макс знову гостро виразно помiчає темно-зелену, пухнату тiнь пiд пахвами.

— Я й прийшов iз «великою радiстю». А ти обiцяла прийняти мене теж iнакше, а замiсть того лаєш мене. Сузанна швидко пiдводиться й знову спирається на лiкоть.

— Ти вважаєш, що я погано тебе приймаю?! Так?

Макс старається не бачити нi круглого глянсуватого колiна, випнутого з пiд жабуриння, нi двох перевернутих округлих чаш, що випинають зеленими промiннями газ, нi шовковистої розпущеної бронзи, що спадає з плiч на голу круглу обточену руку. Вiн дивиться тiльки в її вогкi, з зеленими вiдблисками, глибокi очi; в них поза скриком обурення стоїть iззаду лукавий Сузаннин вабливий смiшок.

— Нi, ти приймаєш добре. Але сердишся на мене даремно. I побачиш, що я свого слова дотримав; я прийшов iз великою радiстю. Можна менi сiсти коло тебе?

Смiшок продирається наперед i опановує очима, устами й ямочками коло уст. Справдi, вона сьогоднi iнша, вона не дама, а дiвчина, зовсiм молода, на диво тонка дiвчина, а розпущенi коси роблять її просто невинною. Вона трошечки вiдсуває ноги, злегка випинає до нього пiдборiддя й лукавим нiжним шепотом кидає в нього!

— Милий!

— От це iнша мова! Бо я таки милий.

— Ох! Невже?

I дiвоча пухнато-бронзова позеленена голова насмiшкувато схиляється на плече, а вогкi чистi очi мружаться ласкою, хвилюванням, смiшком

— Правда! Побачиш сама! Насамперед бачиш, яким чемним хлопчиком я одягнений сьогоднi?

— Диво дивнеє! I головою ще нi разу не шарпнув, як загнузданий кiнь.

I знову лукаво, насмiшкувато витягши до нього пiдборiддя, тихенько, таємно шепоче:

— Ну, а радiсть же де?

А очi вже знають, ждуть, хвилюються, радiсно соромляться Макс посмiхається й показує рукою на коробку.

— Ось.

— Ти хочеш, щоб я знов почала «лаятись»? Будь ласка, постав її хоч туди за камiнь. Що воно таке? Для чого ти гя гаєш її з собою?

— Бо це радiсть. Як же її не «тягати» з собою?

Сузанна раптом догадується.

— В нiй щось е? Для мене?!

— Для тебе, для всiх.

— I для всi iх? Це вже забагато. Що ж воно таке? О, господи, невже рукопис твоєї книжки? Ради бога, Максе!

Макс не ображається, не стрiпує головою, тiльки все так само посмiхається.

— Нi, не рукопис. А хочеш знати, що це?

— Як же не хотiти, коли ця мацапура всю нашу увагу вiдбирає. Мушу нарештi знати!

— Це — iндульгенцiя, Сузанно. Iндульгенцiя всьому людству, всiм людям разом i кожному зокрема, мiж ними i тобi, i менi.

— Хм! Загадково. Але що тобi iндульгенцiя потрiбна, то в цьому нiякого сумнiву немає.

— Так, тут є й менi, всiм моїм пакостям, нещиростям, слабостi, брудовi, нiкчемностi. Є, Сузанно. Але не тiльки менi, а, повторюю, всiм людям, всiм їхнiм пакостям, злочинствам, жор-стокостям. Цiлковите всепрощення! Забуття всiх грiхiв. А також i святощiв. Тут, Сузанно, в цiн коробцi лежить смерть усiх богiв i дияволiв.

— Боже, яка ж це, певне, нудна рiч!

— У цiй коробцi, Сузанно, лежить бомба.

— Iндульгенцiї й бомба. Цiкавий багаж.

— Страшної, нечуваної сили бомба, Сузанно. Такої сили, що висадить у повiтря всю iсторiю людства. Переверне всi вашi «непохитнi» закони краси, моралi, економiки, науки, полiтики. Поперемiшає всi народи на землi дужче за вавiлонську башту. Поруйнує…

— Господи! Я боюсь, Максе! I мiй грот висадить?

— I твiй грот, i тебе, i мене, i твоїх льокаїв, покоївок, портьє, робiтникiв на твоїх фабриках — усiх повисаджує, порозносить на шматки й одродить новими.

Сузанна раптом зручним швидким рухом заносить ноги на край каменя й стрибає на пiдлогу. Груди напругло, туго здригаються, i бронзова хвиля волосся, пахнувши на Макса духом сiна, закидається за спину.

— Вже знаю! Стиль вiдозв Iнараку! Господи, та як же я вiдразу не догадалась? Машина ледарiв, калiк i бездар? Так?

Макс помалу пiдводиться. У вогких очах уже нема хвилювання, смiшка, нетерплячого чекання. Вони смiються одверто, пiднято, войовничо. Вони нарештi зустрiлися з ворогом, якого довго чекали.

— А, це цiкаво! Покажи, покажи!

— Хм! Коли ти так заранi ставишся, то чи є рацiя навiть показувати.

— О нi, покажи! Як же я ставлюсь? Вона ж iзцiляє калiк, слiпих, глухих, кривих. Нi хiба?

Макс якийсь мент рагається, потiм помалу розв'язує коробку й вiдкриває її. Сузанна з цiкавiстю зазирає всередину; там видно тiльки якусь чорну пiвкруглу пукатiсть Макс обережно просуває руки вниз, пiдхоплює з бокiв апарат, легенько виймає його i ставить на канапу камiнь. Мiдна корба, комин, скла, шапочки цвяшкiв кричуще випинаються на тлi моху сi-рувато-зеленявих скель. Сузанна гидливо, насмiшкувато й обережно, щоб не доторкнутись навiть кiнчиком шовкового жабуриння, пiдходить ближче.

— Так оце та страшна бомба, iндульгенцiя, краса, радiсть, чудо з чудес? Так? Iмпозантний вигляд. Дiйсно, страшно робиться. Краса надзвичайна. Це що ж таке в неї за халабудка згори?

Макс iзбоку з цiкавiстю оглядає злегка перехилене напiвголе струнке туге тiло (але воно вже чогось не хвилює i очi не бояться ходити по опуклостях грудей, по густих зелених тiнях тiла).

— Ти не вважаєш за потрiбне навiть вiдповiсти бiднiй неофiтцi?

— Нi, чого ж. Можу вiдповiсти. Можу навiть показати, як робиться сонячний хлiб. Можливо, що ти iнакше будеш говорити, коли попробуєш його i…

— О, ради бога! Цю зелену, мокру, огидну жуйку? О нi. Я, слава боговi, ще не калiка, не бездара, не ледарка й не божевiльна. Я ще можу жувати своїми зубами людську їжу и на худобу сходити ще не маю нiякого бажання.

— Невже навiть цiкавостi немає?

— Мене огиднi речi мало коли цiкавили.

— Так. Хм. Я все ж таки такого прийому не сподiвався. Я думав, що ти здатна побачити iншу красу. Ну, що ж: рiзне розумiння краси буває.

Макс помалу бере апарат i вкладає його в коробку. Сузанна з холодною насмiшкою слiдкує, як один край машини нiяк не хоче входити й як нiжно, обережно, побожно натискають на нього Максовi пальцi. Зачинивши коробку, Макс зав'язує її, бере в одну руку, а другу простягає русалцi.

— Прощай, Сузанно.

Русалка руки не бере, мовчки, граючи очима, схиливши голову на плече, дивиться на Макса й посмiхається.

— Невже бiльше нiчого тобi не треба було, як показати бомбу? Ти зовсiм хочеш бути подiбний до побiгущого з магазину; принiс, показав, не вподобалось — i вiн iде собi геть.

— Так, Сузанно, я — побiгущий iз магазину.

— Сумно. А я думала, що ти мiй милий. I я так ждала милого, так, дурненька, хвилювалась от нарештi кiнець усiй нашiй боротьбi, всiм дурним нашим сваркам, непорозумiнням. (Чекай). От прийде вiн, мiй вiястий, мiй палахкий, мiй гарний милий, прийде з великою радiстю, з випущеною на волю любов'ю, скрикне щастям, схопить вихором — i… Але прийшов побiгущий iз коробкою. Де ж та радiсть i кпаса, що ти обiцяв? Га?

Макс спускає вiї на коробку.

— Тут, Сузанно. Але, на жаль, ти ще не здатна бачити справжньої краси.

Сузанна вмить люто, обурено стрiпує головою так, що по плечах пробiгають дрiбнi шовковi хвилi.

— Нi, це вже… занадто смiливо! Та найди ти менi хоч одну людину з розвиненим естетичним i фiлософiчним смаком, щоб вона в цiй жалюгiднiй машинi знайшла якусь красу. Та от: у мене в «храмi краси» в цей мент сидить душ двадцять моїх приятелiв. Це — люди естетичного виховання, артисти, жерцi краси. Ходiм до них, ходiм, покажемо їм цю… рахубу й спитаємо, що хто бачить у нiй гарного. Не тiльки з погляду її зверхностi, я розумiю твої посмiшки, розумiю, в чому ти хочеш бачити красу цього винаходу. Там є полiтики. Нехай вони знайдуть у нiй красу, значнiсть, вартiсть iз погляду полiтики. Є люди науки, актори, поети, драматурги, маляри, скульптори. Нехай кожний iз свого погляду скаже. Хочеш? I я тобi кажу: коли серед них знайдеться хоч один, що знайде красу й буде, як ти, боронити її, я даю тобi обiтницю: на знак мого смутку з приводу такого явища цiлий тиждень не їсти м'яса. Хочеш? Чи боїшся?

Макс iз цiкавiстю розглядає стелю, пiдлогу, стiни! фальшиве, все фальшиве, декоративне, мертве, трупне.

— Я не боюся думки твоїх приятелiв, але язика їхнього боюсь. Та й не тiльки язика. Ти гарантуєш, що хтось iз них не видасть мене полiцiї?

Сузанна гнiвно нахмурює с-вої чудеснi очi.

— Максе! Ти можеш що хочеш думати про моїх приятелiв, але неестетичних учинкiв ти їм закинути не можеш!

— О Сузанно! Ще й скiльки можу. Саме твоїм естетам. Але я все одно до них не пiду. Менi дiйсно цiкаво б послухати думку «цвiту творчостi», але рискувати собою в такий момент ради цього я не маю бажання. Прощай, Сузанно.

— Чекай. Ти все ж таки хочеш послухати? Добре. Ти можеш не йти до них Ти сидiтимеш, дивитимешся на них, слухатимеш — i нiхто тебе не бачитиме. Хочеш? А я сама представлю їм Машину. Хочеш?

— Навiщо це, Сузанно!! Невже ти можеш гадати, що..

— Ну, просто так! Ну, менi хочеться, щоб ти ще не йшов. Я тобi не цiкава. Так, може, цiкаво подивитись i послухати цiкавих людей Ти ж не можеш сказати, що вони нецiкавi? Нi?

Макс легенько знизує плечима. Що вона має думку все ж таки переконати його через своїх приятелiв, чи що?

— Добре, коли тобi так хочеться… Але машину я прошу менi повернути.

— О, розумiється! Будь спокiйний, нiхто не зробить на неї замаху. Тiльки хвилиночку почекай, я передягнусь.

Вона раптом перехиляється до нього, витягує уста й шепоче.

— Це ж тiльки для тебе робилася ця сукня, милий! Милий, жорстокий, дурненький

Коли за русалкою, хилитнувшись, закривається завiса з лiан, Макс сiдає на камiнь i спирає голову на руки Власне, що дивного в такому вiдношеннi Сузанни? Хiба вiн не повинен був знати це заранi? Чого ж їй радiти, плакати вiд радостi, як плакала панi Надель?

Шелестять, гойдаються лiани З-за них з'являється повна рука, потiм окате, свiже, з малиновими чiткими устами, лице й уся постать I знову Максовi здається, що в одежi вона поважнiша, жiночнiша. Волосся тугим джгутом обмотане круг голови, як вiнком Бiла сукня коштовно-простенька.

— Ну, ходiм!

У коридорi, злегка повернувши голову назад себе, холодно-ввiчливо, як говорять тiльки з прислугою, кидає:

— Прошу занести до дверей храму й почекати там на мене.

Льокай бере коробку й несе її в однi дверi, а Сузанна з Максом позаду йде в другi За тими дверима, виявляється, кабiнет Сузанни. В кутку його невеличкi сходи вгору. Сузанна сильно й пружинисто бере крутi схiдцi, показуючи Максовi голi мiцнi литки. Пiд самою стелею кабiнету на галерейцi в кутку невеличкi дверцi. Сузанна робить Максовi знак мовчати, легенько вiдчиняє їх i проходить уперед. Макс обережно йде за нею й увiходить у невеличку ложу, як у театрi. В нiй приємна пiвтьма, маленька канапа, два фотелi. Крiзь задраповане зеленим плющем вiкно знизу храму доходить цiлком виразний гомiн голосiв Сузанна мовчки показує Максовi на фотелi, киває головою, потiм раптом обнiмає обома руками його голову й сильно до болю надушує своїми губами на уста його. I, сильно вiдiпхнувши, безшумно виходить, зачинивши за собою дверцi на галерейку.

У Макса на губах горить гаряча вогка м'якiсть її вуст i на кiнчику одного вуха лишилось тепло пальцiв.

Вiн зiтхає, стрiпує чубом i обережно сiдає в один iз фотелiв.

I зараз же йому стає видно все товариство й той увесь куточок храму, де воно розташувалось. Бiлi, фiалковi, нiжно-зеле нi, сiро-синюватi фарби вбрання, облич, волосся зливаються в одну химерну омнеїстичну картину.

Вона повiльно, лiниво рухається то в одному мiсцi, то в другому.

Напiвлежать, сидять, стоять. У храмi нiжно-жовтий матовий присмерк. Десь далеко обгорнена шовком музика.

Знайомих облич мало. Ага, он та, що танцювала бiскаю, як її звуть? — забув. I той, що падав на колiна перед Мертенсом, свiтовий «генiй» голосових м'язiв. О, i «лев» тут, лiдер партiї Об'єднаного Банку, або iпо-офiцiиному «Республiкансько-демократичного Союзу». I цей уже в творцi краси попав.

Ну, розумiється, глист також тут. Мертенс не дурна голова — знав, кого призначити шефом пресового бюро в справi Сонячної машини. О, цей творець творить тепер легенди!

Раптом голови всiх повертаються в один бiк, пiд ложу Макса.

— А-а! Яка радiсть! Так швидко? А це що з вами?

— З-пiд Максових нiг з'являється бронзова голова з вiнком волосся навкруги, згори голова здається дуже круглою. За нею льокай несе коробку, криво держачи її за розв'язаний ремiнь. (Мабуть, дурень, порвав!) Поставивши на стiлець, льокай зараз же зникає. Сузанна гарним жестом пiдносить руку над головою.

— Панове! Хвилинку уваги. Я вiдiрвалась од своєї важної справи, щоб показати одну дуже цiкаву рiч. Часу в мене дуже мало, а рiч цю я мушу зараз же вiдiслати. А менi страшно цiкаво знати думку вашу про цю рiч. Ми говорили не раз про неї, але сьогоднi я хочу зiбрати невеличку анкету. Представник кожної галузi знаття чи мистецтва повинен коротко, стисло, точно сформулювати свою думку. Панове, я бачу по вас, що ви вже вгадали, про що йде мова. Так, мої панове, в цiй коробцi… Сонячна машина. Тихiше, тихiше, ради бога! Мене вб'ють, як ви її розiб'єте.

Всi плями збираються в одну, густоперемiшану, рiзнокольорову, рухливу, кричущу купу.

— Сонячна машина! Сонячна машина!

— Панове, обережно, полiцiя йде! Ха-ха ха!

— Та покажiть же її! Ура!

— Панове, заспокойтесь. Найспритнiший iз мужчин повинен обережно вийняти апарат iз коробки. Хто з вас панове, найспритнiший?

Смiх переплiтається з вигуками iмен. Усi руки мужчин тягнуться до коробки, вiдпихаючи одна одну.

Тодi Сузанна так, як Макс, укладає руки в середину скриньки й серед гомону, галасу, вигукiв помалу витягає Сонячну Машину. Рiзнокольорова купа плям закриває вiд Макса i Машину, i Сузанну У храмi качається збентежений, одбитий високою пiвкруглою стелею клубок голосiв, з якого можна вхопити тiльки деякi кiнчики фраз. Рука Сузанни знову здiймається догори й нетерпляче крутить пальцями.

— Панове!. Панове!.. Я прошу уваги! Я не маю часу. Демонструвати Машину я не дозволю. В моєму домi цього н i — коли не буде. Отже, прошу всякi заходи з цього приводу залишити. Прошу, панове, сiсти. Машину ми поставимо на стiл, щоб усiм видно було. I негайно анкету.

Купа розрiджується, розливається на всi боки вiд Машини. Глист i якийсь куций панок iз фiалковим волоссям iз смiхом ставлять Машину на стiл. Фiалковий панок комiчно присiдає перед нею, робить по-магометанському знаки поштивостi й вiдходить набiк.

— Панове, а подивiться, чи на нiй є штемпель «Made in India»?!

— О, вони не такi наївнi, не турбуйтесь!

— Я протестую, при чому тут Iндiя? З якої речi патент на таку генiальну дурiсть вiддавати чужинцям? Це — непатрiотично.

Сузанна вiдходить од поважного добродiя, коректно-строгого наукового вигляду, i махає рукою.

— Панове! Тихо! Пан професор Лiбгольд такий ласкавий, що згодився перший сказати свою думку про цю Машину. Розумiється, перше слово повинно належати науцi.

— Або кримiналiстам.

— Тихо! Панове!

— Або психiатрам!

— Ну, прошу ж, тихо! Насамперед i кримiналiсти, i психiатри теж люди науки. А потiм, ви неввiчливi Пане професоре, ми вас слухаємо з великою увагою й цiкавiстю. Софi, пан професор чекає, поки ви скiнчите вашу балачку. Пане професоре, будь ласка.

— В такому разi, панове, я пропоную влаштувати спецiальне свято Сонячної машини з усяким алкоголем, який iще дає нам наша стара добренька цивiлiзацiя.

— Панове, вегетарiанцi влаштовують таке свято тiльки з молоком!

Але деякi постатi все ж таки не смiються. Хто знає, що вони думають? Розумiється, вони не срiїоть стати в оборону од-верто, смiливо, але в глибинi душ своїх вони, мабуть, усе ж таки чують свою неправду. Напевно, чують, милi, дорогi, мовчазнi постатi!

Раптом та, що танцювала бiскаю, пiдводиться, позiхає й лiниво говорить!

— Панове, а, може, досить про цю нудну Машину?

Макс рвучко встає й виходить iз ложi. Вiн сiдає на галереї на стiлець без спинки й машинально читає заголовки на спинках книг.

У кабiнетi просiяне шторами передвечiрнє свiтло. Урочисто строга, спокiйна тиша задумалась над тисячами томiв, сконцентрованих енергiй давно-давно замерлих мозкiв. Невже й вони глузували б, лаялись, проклинали, позiхали?

Десь унизу чути рип дверей. Макс перехиляє голову через поруччя галереї. До схiдцiв швиденько прямує струнка бiла постать Сузанни. Макс зараз же сходить їй назустрiч.

— А, ти вже тут? Ну, чув? Бачив? Я поводилась чемно, коректно? Правда! Ти не можеш сказати, що я складала опiнiю? Нi?

Макс посмiхається i ввiчливо, коректно вклоняється — панi господиня поводилась надзвичайно толерантно. А пiсля цього вiн просить дозволу забратися собi геть iз своєю шкiдливою, злочинною, смiшною й нудною Машиною.

— I не хочеш бiльше нi хвилинки побути зi мною?

Макс широко розставляє руки й смiється.

— Ах, Сузанно, Сузанно! Яка ти зворушливо наївна! Або ж занадто не поважаєш мене. Невже ти не розумiєш, тепер не розумiєш, що нашi свiти цiлком рiзнi, протилежнi, ворожi, що ми нiколи-нiколи не можемо зiйтися? Нi?

— Нi, не розумiю. Я розумiю, що ти мене страшно хвилюєш, що ти любий менi до слiз, до безсоромностi. Я розумiю, що так само я тобi Бiльше я нiчого розумiти не хочу.

— Шкода.

— Нi, не шкода. При чому тут якась Машина? Я ж не тiкаю вiд тебе за те, що ти її визнаєш корисною, гарною, генiальною! Чого ж ти тiкаєш од мене за те, що я маю про неї iншу думку! Для чого ж таке насильство? Ти ж сам кажеш, що Машина ця є свобода, для чого ж ти сам проти моєї свободи! Ну? Милий, милий, не муч нас! Годi так!

Тепла, хвилююче оголена рука нiжно, лукаво тре мiсцем нижче лiктя по щоцi Макса. Але Макс спокiйно ловить цю руку, поштиво цiлує її й просить дати йому Машину — в нього немає часу, вiн мусить поспiшати.

Сузанна, жорстко стиснувши уста, мовчки виходить iз кабiнету й веде Макса до кiмнатки, де на столi стоїть його незграбна смiшна коробка.

— Бувай, Сузанно. Може, колись ти iнакше поставишся до цiєї огидної Машини — i тодi… тодi я iнакше буду вiдходити вiд тебе.

Сузанна спокiйно, сумно крутить головою.

— О нi, Максе, до Машини я iнакше нiколи ставитись не буду.

— Значить, прощай навiки, Сузанно?

— Значить, навiки, Максе.

Слово, страшне слово, лякає обох. Але обоє дивляться в рiзнi боки й удають, що не помiчають свого страху.

Макс помалу кладе руку на коробку, задумливо, тягуче здiймає її iз столу й трудно йде до дверей. Йде i слухає, i жде чогось. Чого ждати? Чуда? Протиприродного?

Чудо не стається Сузанна тихо, непорушне стоїть, i вогкi очi молодої телицi з кожним кроком постатi з коробкою в руках наповнюються слiзьми.

I так само трудно, задумливо й стомлено Макс зiходить мармуровими широкими сходами палацу, який навiки покидає, так само їде додому й так само сходить своїми темними вузькими сходами.

У вузюсiнькому, крихiтному, такому вбогому пiсля палацу коридорчику його зустрiчає панi Гольман. I її (хоч i посвiжiле, пiдбадьорене, змолодiле) лице здається таким негарним, таким убогим iз своїми широко розставленими оченятками.

Вона щось таємно шепоче йому. Панна якась, пишна, молода, гарна панна сидить у нього в кiмнатi й дожидається його. Така чудна, мила панна; панi Гольман каже їй, що пан Штор невiдомо коли прийде додому, а вона свище й стрiпує головою — колись же, каже, прийде. Та й сидить собi там.

Макс одчиняє дверi й вражено зупиняється на порозi Труда, графiвна Труда! Мила, смуглява, кароока, iз синьою родинкою, з вишневими устами, з наївно розумним поглядом, iз хлопчачими рухами, та сама, що була тодi, останнього дня. Вона трошки замiшано, але з розмахом простягає руку.

— Правда, здивованi? Я знала, що здивуєтесь.

Макс мовчки становить коробку на стiлець i поспiшно бере

її без рукавички — така сама тоненька, маленька, сильна ручка!

— Дiйсно, приємнiше здивуватись я нiколи не мiг би!

Труда здивовано-радiсно розкриває на нього очi.

— Правда? Ну, менi тепер легше А то боялась, що вам стане нiяково, тiсно. Так ви тут живете, в цiй кiмнатцi? Насилу знайшла вашу адресу. Три днi шукаю. Я до вас у великiй справi. Сiсти можна, правда!

— Ах, господи! Я так зрадiв, що забув про крихiтку своєї ввiчливостi.

Труда сiдає боком на стiлець бiля столу й спирається на спинку його лiктем.

— Ви ж знаєте, що я вже дома не живу?

I вона смiливо, занадто смiливо дивиться йому в очi. А сама чує, як гаряча, невтримна дурна хвиля жене їй у лице i в очi.

Макс також смiливо дивиться їй в очi й також дурнувато, безглуздо червонiє.

— Знаю.

— Я тепер… артистка. Ну, нехай кокотка. Менi однаково. Я продалась фабрикантовi Душнеровi. Ви вже знаєте, правда?

Макс пильно, серйозно дивиться їй у болючо-недбале, загонисте лице.

— Дещо чув.

— Ну? I, розумiється, зневажаєте мене?

Макс нудно мружить очi.

— Менi боляче було, графiвно, як це почув. Бiльше нiчого.

— А чого боляче?

— А чого б я мав радiти?

— Не знаю. А коли б я продалась на все життя й це називалося шлюбом, то вам би не було боляче, правда? Адольф вимагає, щоб Душнер розвiвся iз своєю жiнкою й женився зi мною. «Хай, — каже, — цей негiдник жениться! Тодi хоч честь урятується». Значить, коли я матиму на все життя коло себе негiдника, то вiд того чогось моя i їхня честь урятується. I їм уже не буде боляче. Надзвичайно дивно!

— Менi не вiд того було боляче, Трудо!

— А вiд чого?

Макс мовчить, але тут же червонiє: дiйсно, коли б вона вийшла замiж за того самого Душнера, йому б не було так, власне, боляче, як було та й є.

— Ну, все одно. Нехай собi. Я прийшла до вас у справi. Дайте менi скло Сонячної машини! Макс широко дивиться на неї.

— Я не маю нiякого скла Звiдки ви взяли, що в мене має бути скло? Труда сердито кривиться.

— Ах, Максе, для чого ви зi мною так говорите! Ви боїтесь мене! Так! Ви гадаєте, що я iхня шпигунка? Ви можете це припустити? Ви можете думати, що я прийшла випитати у вас, де Рудi, i видати його й вас полiцiї? Так?

Вона грiзно перехиляється до нього.

— Я цього не думаю, Трудо, але… в мене нема нiякого. Нi, вибачте, Трудо, я паршивець. Скло є, i я вам його зараз дам. Простiть мене. Добре?

Вiн благальне простягає до неї руку. Труда бере, потискає й освiтлюється радiстю.

— Правда, дасте? Зараз? Ну, я так же й знала, що знайду у вас. Я, к же можна, щоб у в а с її не було? У кого ж тодi?

Раптом Макс швидко встає, пiдходить до коробки й пiдносить її до Труди.

— Що це?!

— Готова Сонячна машина

— Ради бога, Максе, правда?! Там, усерединi?

Труда схоплюється, нетерпляче хапається за ременi, тягне їх, рве, шарпає. А коли Макс, також хапаючись, смiючись i пв-глядаючи на Труду, виймає апарат iз коробки й обережно становить його на стiл, Труда вражено, злякано притихає. Голос її сходить до шепоту.

— Так це вона?! Сюди трава кладеться, правда? А оце те скло! Яке дивне! Ви менi це дасте?

— Я весь апарт вам дам.

Труда прудко злякано задирає до нього лице.

— Ви жартуєте, Максе? Ви не дасте скла?

— Я вам увесь апарат дам

Труда зовсiм випростовується — вiн говорить цiлком серйозно, вiн таки готовий дати їй цiлий апарат.

— У такому разi ви повиннi самi сказати, як я можу подякувати, бо все, що я скажу, таке буде страшно блiде й неправильне. Ну?

— Ведiть за неї пропаганду!

Труда знизує плечима. Господи, та чого ж вона так добивалася скла? Для себе? Вона має що їсти. Розумiється, для пропаганди!

— I знаєте, як я буду? Iз сцени! Я ж маю свiй театр. Буду виходити на сцену й вести пропаганду.

— Ну, так не можна. Вас моментально заарештують.

— О, будь ласка! З великою радiстю!

— Але яка ж од цього користь справi? Труда признає рацiю. Дiйсно, коли вона буде сидiти в тюрмi, то вiд цього для машини користi нiякої.

— Ну, я вже знайду всякi способи. Господи, Максе, ви подумайте: це Рудi зробив! Наш милий мовчазний Рудi. Ви ж неодмiнно вiтайте його вiд мене, як побачите. Чуєте? А у вас зморшки з'явились на лицi. А мене зовсiм забули. Правда? Ну, ну, можете не вiдповiдати, я знаю, що таких запитань задавати не можна, бо однаково правди не говорять. Я тiльки так, од радостi. Так я, значить, можу зразу ж i взяти всю Машину?! Господи, i ще сьогоднi можу їсти сонячний хлiб!1 Я хвилювалась так, так… як збиралась тiкати з вами. Ви й це, мабуть, забули? Ну, ну, вiдповiдi не треба. Я тiльки так мелю язиком од хвилювання. Так я можу зараз узять? Правда? Ви ж не жартували? В мене внизу стоїть авто. Ви поможете менi знести вниз. Правда? I я вже мушу їхати. Я хочу сьогоднi ще спробувати. Сонце ще є? Є! Вночi не можна? Правда?

Це дитяче, колишнє, серйозно-наївне «правда», цей зворушливий запах конвалiї вiд її тiла, це хвилювання, гарячка, радiсть.

Макс в однiй руцi зносить коробку сходами, а другою час од часу злегка притримує пiд лiкоть графiвну Труду. I згадується, як вона тодi раз у раз зараз же ловила лiктем його руку, якось зручно пiдгортала її мiж своєю рукою й тiлом i тодi затишно-затишно пригорталася вся до нього.

Коли Макс укладає коробку до авто. Труда подає йому свою картку.

— Моя адреса теперiшня. Ви ж приїдете до мене коли-небудь?

— З великою-великою радiстю, Трудо. Спасибi вам, величезне спасибi, що ви сьогоднi були в мене.

— За що менi?!

Милi, здивованi, готовi раз у раз на найшкодливiшу для них самих одвертiсть очi!

— Так. За щось Може, коли-небудь розкажу. Але це не важно. А дякую й радий дуже-дуже!

Труда довгим поглядом дивиться на нього й торкає в спину шофера.

— I я дуже-дуже рада. Не тiльки за…

Вона прикушує губу й злякано зиркає на шофера.

— …але й за… iнше. Так прийдете? Ждатиму!

— Ну, що, Штiфелю? Дали волю слова? Га? Що? Помогло? Роздмухали? Вже в Гамбурзi є! Га? Нi?

Штiфель понуро мовчить i прислухається до шлунка не можна з проклятим жити на свiтi — трохи якесь хвилювання, i вже гуркотить, мурчить, пухириться.

— Ну, то що, що в Гамбурзi? А ви б її заборонами спинили? I що, їй-богу, говорити от таке!

— Спинив би, Штiфелю, спинив би. Та й ще спиню. Спиню, Штiфелю. Тiльки вас тепер питати не буду. Годi.

Штiфель раптом поспiшно прощається й злякано вибiгає з кабiнету, дрiбно перебираючи ногами.

Тодi пан президент окидає допитливим оком м'яку постать графа Елленберга, яку, здається, можна зiм'яти як хоч i вкласти у валiзку.

— Пане мiнiстре, потрiбна рiшуча боротьба. Що? Граф Елленберг покiрно схиляє голову — розумiється, потрiбна. Та як же ти його боротимешся?

— Рiшуча. Радикальна. Безмилосердна. Арешти, заборони тепер — нiсенiтниця. Роздмухали. Iнших засобiв, iнших. Що там професiйнi органiзацiї?

— Хвилюються, пане президенте. Скрiзь безглуздi чутки. Вимагають волi Сонячнiй машинi.

— Волi? Хм. Дамо. Дамо. Ну, а роблять що: демонстрацiї, зiбрання, засiдання?

— Не дозволенi. Але, звичайно…

— I не дозволяти. Запам'ятайте суть, Елленбергу: нiзащо об'єднання. Чуєте? Тодi все врятоване. Тисяча машин-дурницi. Роз'єднувати. Розбивати цю темну стихiю.

Мертенс сильно крутить держальце справа, надушує два гудзики по два рази кожний, потiм круто повертається до графа Елленберга й упирається розчепiреними пальцями рук об круглi товстi колiна.

— Пане мiнiстре, тепер лишається, повторюю, тiльки один спосiб! роз'єднати, розладнати й розбити стихiю. Тiльки. Зробимо ж це так. У Берлiнi повинна з'явитися маса скла Сонячної машини. Маса. Тисячi. Десятки тисяч. Чуєте?

Граф Елленберг пiдозрiло-уважно зиркає на масивне чотирикутне лице, з якого виступають калюжi поту.

— Але тi скла повиннi приносити смерть усякому, хто їх уживатиме. Як саме — це рiч ваша й науки. Зразу, помалу, однаково. I так можна, i так. Ви розумiєте вже iдею? Чи далi поясняти?

Граф Елленберг сидить, як закам'янiлий, розгублений.

— Що? Вагаєтесь? Жорстоко? Операцiї завсiди жорстокi. Краще тисяча, десять тисяч загине, нiж мiльйони. Що? Нi?

Граф Елленберг глибоко зiтхає й проводить рукою по чолi.

— Я, пане президенте, не вагаюсь. Але я ошелешений грандiознiстю цiєї iдеї. О пане президенте, це, дiйсно, тiльки генiєвi може прийти така проста й непереможно-вiрна iдея. Я прошу пана президента вибачити мою нестриманiсть, але я не можу опанувати себе. Це ж так просто й математично вiрно!

Граф Елленберг глибоко схвильований.

— А тепер дозвольте менi, пане президенте, обмiркувати способи здiйснення її й предкласти вам план.

I от у казку починає продиратися новий мотив: Сонячна машина труїть людей. Сонячна машина наче спочатку годує, але потiм убиває. Сонячна машина — це страшна, пiдступна, диявольська махiнацiя Союзу Схiдних Держав.

Дiйсно, випадки то раптової, то повiльної смертi вiд уживання Сонячної машини стають цiлком доказаним фактом. I полiцiя, i публiка, i репортери газет день у день констатують їх. На вулицях, бiля фабрик i заводiв щораз бiльше й бiльше з'являється пiдозрiлих людей, якi майже одверто роздають скла з iнформацiями й вiдозвами Iнараку. Правда, майже день у день з'являються знову вiдозви вiд Iнараку, де вiн одмовляється вiд попереднiх, а далi знов од цих.

В одних доводиться, що полiцiя пiдробляє скла, отруює їх i роздає, а в других тим самим шрифтом, з тими самими пiдписами лається попереднi вiдозви й роз'ясняється, що це провокацiя полiцiї, яка хоче налякати народ.

I нiхто вже нiчого, навiть самi iнаракiсти й сама полiцiя, не можуть розiбрати, чия де вiдозва.

Але пiдозрiлi суб'єкти дiйсно щораз частiше й частiше попадаються на всiх людних мiсцях, їх часом заарештовують, але серед публiки вперто ходять чутки, що полiцiя їх зараз же випускає.

I все ж таки щодня Мертенс, приймаючи доповiдь графа Елленберга, невдоволено гиркає:

— Ширше, ширше, я вам кажу! Розмаху, широчини нема! Тисячi, десятки тисяч смертей щодня! Саме iм'я «Сонячна машина» повинно викликати жах i ненависть. Тiкать повиннi вiд усякого скла, яке їм дається. Що? Жах, терор?

I, дiйсно, страх i жах уже обгортають казку. Щодня газети подають фотографiї трупiв людей, отруєних Сонячною машиною. На перших сторiнках усiх газет довжелезними списками, обведеними чорними рамцями, стоять iмена нещасних легковiрних жертв цiєї страшної казки.

Уже бувають випадки, коли юрба хапає «склярiв» i «сонцеїстiв» i видає їх у руки полiцiї. Вже буває, що одна частина фабрики кидається на другу й змiшується в купу лютих тiл. Полiцiю ненавидять, полiцiї бояться, полiцiю благословляють, полiцiю кличуть. Будь проклята Сонячна машина! Слава Сонячнiй машинi!

А смерть вихоплює то тут, то там свої жертви й виставляє iмена їхнi в чорнi рамцi газет.

Доктор Тiле грiзно б'є рукою по цих списках, пiдносячи їх пiд самi очi Максовi.

— Ну, що? Терору не треба? Нi? Чим ви можете вiдповiсти на цю страшну» провокацiю? Вони можуть уживати терору? Вони можуть сотнi людей день у день убивати, а ми повиннi пiдставляти їм лiву щоку? Я вас питаю, товаришу Шторе, чим ви можете їм одповiсти на цю страшну рiч? Га? Роз'яснюванням? Вiдозвами?!

Макс люто стрiпує чубом.

— Сонячною машиною! От чим! Тисячами, десятками, сотнями тисяч справжнiх Сонячних машин. Волею Сонячної машини! Боротьбою всiх за волю Сонячної машини!

— Хто ж буде боротись, дорогий товаришу Максе? Га? Хто? Прочитайте «Соцiалiстичний Шлях», прочитайте «Голос Металiста», послухайте, що говорять тепер по робiтничих кварталах, подивiться, якi там бiйки щодня бувають, прислухайтесь, який для нас проклiн зростає скрiзь. Двадцять наших найкращих агiтаторiв заарештовано, двох тяжко поранено, одного вбито.

Макс нетерпляче боляче морщиться.

— Ну, що ж ви хочете цим сказати, що, чорт його забирай? Що ми повиннi припинити пропаганду Сонячної машини? Повиннi здатися? Так?

Доктор Тiле теж нетерпляче й зовсiм не нiжно морщиться.

— Нi! Не здатись. А навпаки — боротись. Але боротися так як боровся Iнарак, як борються нашi товаришi в Англiї, у Францiї, в Америцi — скрiзь. Ми послали їм сонячного скла. Добре. Але що ми самi робимо, щоб спинити цей терор, яким противник вибиває в нас зброю з рук? Що? Скиглимо, сердимося, сахаємось. Ми повиннi вiдповiсти не слинявими зiтханнями та переговорами з легальними соцiалiстами, товаришу, а тим самим, чим нас б'ють. Терором! Страшним, лютим, безжалiсним терором. Бiржа, Об'єднаний Банк, полiцiя, парламент, палац Мертенса, Штiфеля повиннi полетiти к чорту! Редакцiї їхнiх газет, друкарнi, театри, все повисаджувати в повiтря, порозтрощувати, понищити. Так їм треба вiдповiдать. I заявити, що, коли Об'єднаний Банк не припинить труїння народу фальшивими склами Сонячної машини, всi члени Банку, всi акцiонери його будуть знищенi. За одного отруєного полiцiєю робiтника — десять капiталiстiв! От як повинен реагувати Iнарак, а не соцiал-демократичнi слиньки, з якими ви й товариш Паровоз так панькаєтесь. Що вам дали вашi переговори досi? Що соцiалiсти вже вiдмовляються перевiряти нашi скла? Так? Бояться отруїтись? Так вони вам вiрять? Звичайно, соцiал-демократiя вам рiднiша, нiж Iнарак.

Тут Макс не витримує й гатить кулаком по столу.

Хто смiє йому такi образи кидати? На яких пiдставах? Що вiн без кровi й убивства хоче об'єднати всi робiтничi органiзацiї? Це злочинство? А чи знає страшно революцiйний i кро-вожадний товариш Тiле, що його методи, якi вiн пропонує, викопують сотнi проваль усерединi пролетарiату? Терор тепер буде ще гiршою провокацiєю, нiж труїння полiцiї. Сонячна машина тодi загине. Що дали переговори? А те, що той самий Союз Металiстiв, орган якого товариш Тiле пропонує читати, бере акцiю в свої руки. Iнараковi треба вiдiйти набiк. Так, набiк, пожертвувати собою. Хай вони ведуть далi.

Доктор Тiле знизує плечима. Добре. Нехай Союз Металiстiв бере. Добре. А Об'єднаний Банк тим часом викличе таку панiку, що вiд самого слова «Сонячна машина» люди тiкатимуть стрiмголов. А Iнарак загине. безславною, ганебною смертю, зненавиджений i проклятий робiтництвом. Нехай, нехай Союз Металiстiв провадить справу. Добре. Але нехай товаришi «об'єднаннi» пам'ятають, що не всi члени Iнараку такi мирнi ягнятка, як то досi думають деякi товаришi. Статут Iнараку нiким iще не змiнений. Це вже майже одверта заява про непiд-лягання постановi бiльшостi, це загроза розломом органiзацiї, братовбивством.

А жах усе шириться та шириться, чадним димом обкутує казку. Така близька, така вже от-от ухоплена мрiя, така сонячно-радiсна, така п'яна любовнiстю, волею, раптом перевертається в чорне страхiття з огидними, вишкiреними зубами смертi. Невже щастя є тiльки вiчний, недосяжний мiраж для людства i вся iсторiя людей буде безупинним блуканням по пустелях за цим мiражем i встелюванням кiстками свого шляху?!

А тут iще з Рудольфом щось сталося. Не тiльки ця провокацiя полiцiї, а ще щось iнше. Чогось нервується, задумується, мучиться.

В майстернi тихо стало. Наделi вже працюють без смiху й жартiв. Як кулi в обложеному мiстi, виливають i подають вони скла тим, що борються там, на полi бою. Фрiц стискає кулаки, зацiплює щелепи. Герман понуро посвистує, а Наделевi, старому Наделевi, нiяково перед синами: що робить його соцiал-демократiя, щоб викрити це страшне злочинство полiцiї? Вона внесла iнтерпеляцiю до мiнiстра внутрiшнiх справ. Чи знає пан мiнiстр i так далi. Ах, боже мiй, пан мiнiстр страшенно перелякався. Розумiється, знає, бо сам це робить! Старий Надель згоден iз синами, але не згоден, що всi соцiал-демократи такi. Обурення росте. Машина робить своє дiло, вона бореться-сама за себе. Тi, що взнали її, тi не можуть повiрити й тисячам смертей.

— Нiчого, дiти, нiчого, не треба тiльки падати духом. Треба працювати. I акуратно, точно, систематично працювати. Головне — працювати, синки.

I синки працюють, часом уважно поглядаючи на доктора Рудольфа, що сидить iз газетою, вп'явши очi в одну точку, i нiчого не чує й не бачить. А потiм раптом зiтхає, запустить пальцi в волосся та так посуне їх на потилицю, наче хоче здерти шкуру з черепа. I все тепер газету читає! Але й не читає, а тiльки вiзьме, погляне, покрутить, перегорне, щось трошки прогляне й зараз же задумається, нiби читав години з двi якусь глибоку книгу.

А вночi старий Надель чує, як доктор Рудольф не спить, як ходить по майстернi, щось часом бурмотить i зiтхає. З провокацiї журиться? Чи якась iнша туга йому в серце запала?

Макс уже i так, i сяк пiдходить до Рудi, але нiчого добитися не вдається. Може, Рудi нудно? Може, Рудi хотiв би коли не-будь уночi проїхатись в авто мiстом або в лiс?

Нi, Рудi не хоче рискувати Та й не нудно йому. Чого ради?

— Ну, а що з тобою. Рудi?

Рудi мовчить i щось думає, вже не слухаючи Макса.

I раптом одного вечора, коли вони сидять самi в майстернi, Рудi пiдходить до Макса, кладе йому руку на плече й тихо каже.

— Максе, можеш зробити менi одну дуже важну послугу?

Макс сильно, охоче, стрiпнувшись увесь, хапає й притискає цю руку на своиому плечi.

— Та будь ласка. Рудi. Все, що хочеш! З радiстю!

— Ну, радостi, мабуть, буде тобi мало.

Рудольф здiймає руку й сiдає бiля столу так, щоб свiтло лампи було за ним Очi його не дивляться одверто, ясно, як раз у раз. Це дивно, це — дуже дивно!

— Ну, я слухаю. Рудi!

— Добре Зараз… Я прошу влаштувати менi побачення з принцесою.

Макс швидко задирає голову догори й так лишається, як пришпилений до стiнки чорний жук.

Рудi ж уперто спокiйно розглядає пiдлогу. Чи може Макс це зробити йому так, щоб не вийшло шкоди справi?

— З принцесою?! З тою, що в Елленбергiв?! Що ж ти маєш до неї?

— Менi треба, Масi.

Макс починає розумiти, але не може, не сила йому вiрити своиому розумiнню. Рудi ж так мовчки, так непорушне сидить, що треба вiрити.

Хм Тепер усе ясно. Одну дивнiсть роз'яснює друга, ще бiльша.

— Що ж, Рудi? Коли це так… треба тобi, то… Але чи схоче ж. принцеса?

Доктор Рудольф мовчки бере газету, обкреслює нiгтем якесь мiсце й подає Максовi.

«Того, хто помилився весною в саду, хто вмiє дотримувати слова, об'єкт помилки пiд словом честi повної безпеки просить про побачення».

— Так ця дивна оповiстка… до тебе?!

День у день вона акуратно з'являється по всiх газетах на першiй сторiнцi, обведена густою, чорною лiнiєю, викликаючи в читачiв тисячi здогадiв усякого роду вiд гумористичних до трагiчних. I нiколи Максовi за всi блага життя не могло б спасти на думку, що автором її є ота велична, честолюбна, жорстока, суха дегенератка, нащадок нiмецьких монархiв, наречена некоронованого самодержця, царя Нiмеччини, а адресатом — його брат, син льокая, його аскет Рудi. Значить, у них там були якiсь свої вiдносини, «помилки», «слова?». Вона просить про побачення?!

Макс кладе газету на стiл i починає ходити по майстернi, обминаючи валiзку iз старим битим склом.

— Добре, Рудi. Дiйсно, по щиростi, я без великої радостi буду робити тобi цю послугу. Я, звичайно, нiчого не знаю для чого, через що це побачення. Але те, що я знаю вiд мами про участь цiєї… особи в запровадженнi тебе до лiкарнi, то не дає менi певностi, що тут справа зовсiм проста. Добре, добре, Рудi! Я нiчого не кажу, не питаю й не хочу питати. Але я попереджаю: ви обоє повиннi прийняти мої умови А то я не можу взяти на себе вiдповiдальностi.

— Спасибi, Масi. Я заранi приймаю все. А принцеса мусить.

— Добре. Завтра ж ти матимеш iз нею побачення.

I Макс зараз же прощається, не дивлячись на Рудi.

Рудольф сильно стискає руку, не дивлячись на Масi.

Нiч i день грають у довгої лози, перестрибуючи одне через одне.

Потоками, рiчками зливається життя в затихле озеро принцеси Елiзи. Тiльки одного струмочка, нi, одної тiльки маленької бризки немає та й нема. I через те — понуре, застигле, непорушне озеро принцеси Елiзи. Паризький конгрес, таємна грiзна ворушня Сходу Землi, примара свiтової сутички, блискавки недалекої катастрофи. Ну, що ж, не хвилює, не здiймає це хвиль на понуро застиглому озерi принцеси Елiзи. Йому треба малесенької, крихiтної бризки.

I сни соромнi, хоробливi, страшнi сни перестали ганьбити зеленi, потомленi, захмуренi очi. Але, вхопивши за горло сором, жадно кричить туга за ганебними снами. Кричить просто в лице принцесi Елiзi.

Нiч стрибає через день i, нахилившись, пiдставляє спину дневi. Сонячна машина, чорнi рамцi страшних спискiв, безмилосердна боротьба, фотографiї тих, що попали пiд колеса неминучостi, зцiпленi зуби, глухий шум дихання стихiї. Нi, не здiймається хвилями зацiпенiле озеро принцеси Елiзи.

I раптом бризнула бризка! Бризнула прекрасна, довгожда на, благосна. I переповнилось озеро принцеси Елiзи, понялося нестримними хвилями, вихорами.

Суворий чоловiчий голос янгола, запнувши екран, сховавши обличчя, возвiстив телефоном доктор Рудольф Штор згоден на побачення. Суворий янгол поставив умови, цiлий ряд милих, смiшних, образливих, любих умов. Бути точно о десятiй там i там. Червоне авто Входити, не питаючись нiкого Пiдлягати всьому Нiяких проводарiв.

Ах, дурненький, смiшний янгол! Та коли б умовою побачення вiн поставив, щоб вона, принцеса Елiза, гола вийшла на плац i там стала дожидатись там його, свого мужа, невже вона не прийняла б цiєї умови?

Розумiється, все це ненормальне, незрозумiле, страшне, але непереможно-дороге, єдино-важне, найсерйознiше за всi катастрофи свiту. Так, кiлька тижнiв тому вона сама пiдписала йому смертний присуд, вона сама вiддала його на розп'яття. Ну, i що ж? I вiддала, i, може, знову вiддасть, а от же обiзвався вiн, а от же нiмiють солодким холодом її ноги, а от же буде щастя торкнутися до нього?

Боже, як сунеться день, як крихiтна гусiнь iзгори величезного дуба. Коли вона досунеться до десятої години вечора?

Розумiється, це iнаракiсти везтимуть її до нього Вiн у них, у цiєї банди. I вона, принцеса Елiза, наречена майбутнього Короля Землi, вона вiддає себе в руки убiйникiв, бандитiв i грабiжникiв, щоб вони повели її на випрохане нею побачення з сином льокая. Божевiлля, кошмар! Але, коли б усi кошмари були такi, вона б нiколи не хотiла прокидатися вiд них.

I нiякого, нiякого виправдання нема в неї. Сонячна машина? Ах, що там Сонячна машина! Тiльки побачити його, насамперед побачити, торкнутися, ожити Суха ж вона вся, як земля в посуху! При чому ж тут Машина?

От i десята вечора. От i нiч молодесенька, тиха, з сережкою мiсяця, в намистi Чумацького Шляху. От i рiг тих двох призначених бандитом-янголом вулиць. Так, стоїть авто. Порожнє, самотнє, байдуже. Нi шофера, нiкого. Вулички тихi, безлюднi, майже за мiстом. Це для того, щоб їм видно було, чи не привела вона з собою полiцiю, чи не зраджує вона їх. Смiшненькi, занадто обережнi бандити!

Ну, що ж, сказано нiкого й нiчого не питатися, входити в авто й спокiйно сидiти.

Добре. Але тiльки не спокiйно! Все вона може їм зробити, але спокiйно сидiти навiть справжнi янголи не могли б у неї вимагати.

Поважна, сувора, струнка жiноча постать у густому вуалi, вся в темному, спокiйно, помалу вiдчиняє дверцi авто i входить у нього В темнiй каретцi затишно й трохи душно.

Минає хвилина, двi, п'ять. Авто стоїть непорушне, нiхто до нього не пiдходить. Ах, господи, вони вичiкують, оглядаються, придивляються.

А, нарештi! Хтось швидко сiдає на передок; в ту саму мить дверцi вiдчиняються, в екiпаж усовується росла чоловiча фiгура й зачиняє за собою дверцi. Авто зривається з мiсця, сильно хитнувши принцесу об спинку карети.

Чоловiк пильно дивиться у вiконце, щось роблячи руками бiля свого лиця. Коли вiн одхиляється й сiдає рiвно, лиця в нього вже немає, воно закрите чорною машкарою э двома дiрками для очей У темнотi екiпажа ця густо-чорна пляма замiсть обличчя тiснить.

— Вибачте, принцесо, я мушу зав'язати вам очi. Той самий голос янгола, що був у телефонi!

— Це конче потрiбне? В мене такий вуаль, що я однаково нiчого не бачу.

Бандита це не переконує. Вiн старається бути ввiчливим, але говорить так непохитно, що принцеса мовчки пiдiймає вуаль i повертає лице до чорної машкари.

— Будь ласка!

Головне, що авто летить i пожирає просторiнь, яка вiддiляє вiд н ь о г о. Це найголовнiше. Нехай зав'язують дурнi люди очi, нехай усю її зв'яжуть, аби доставили туди, де зразу стане вiльно, ясно, легко. Нехай, нехай брутальнi пальцi торкаються її обличчя i..

Але принцеса бере оперiзку й сама собi зав'язує очi. Теплий шовк грiє повiки, вiям тiсно, вони, як метелики в долонi, трiпають крильцями. Рiвна темнота гойдається в очах.

Тiло автомобiля робить щораз частiшi та частiшi скоьи, вгризаючись у просторiнь. I принцеса Елiза всiєю душею помагає йому, пiдганяє, переганяє. От воно робить заворот — i тiло Елiзи налягає на тiло бандита й зараз же вiдсувається до стiнки.

А що, як в i н тепер видає її Iнараковi? А що, як вiн її тепер оддає на кару, на помсту? Хiба ж його слову можна вiрити?

Принцеса Елiза тихенько про себе щасливо посмiхається: можна! А як i не можна, то невже можливо, щоб вiн видав її Iнараковi, а не взяв собi, той, який тодi так…

Елiзi зразу стає чогось страшно душно вiд оперiзки. Чи довго ж iще воно буде завертати в рiзнi боки, це авто?

I в цей самий мент авто, як дiставши дозвiл, починає при пиняти бiг. Принцеса Елiза холоне й туго обтягнутою рука вичкою рукою тримає серце, в яке перекинулися скоки авто.

— Принцесо, дозвольте менi взяти вашу руку й провести. Оперiзки прошу не скидати.

Сильна рука бере принцесу пiд лiкоть i зводить iз карети. У вiконцi з льоху, вхопившися руками за грати, висить Рiнкель. По блiдопосрiбленiй молодим мiсяцем дорiжцi до вiлли йдуть двi темнi постатi, одна веде другу. Так, значить, нова арештована. Жiнка. Хора вона чи поранена? Кроки риплять пiском помалу, ритмiчно. Голосiв не чути. Так, це нова арештована!

Рiнкель поквапом закладає камiнцями слiди довбання грат i люто злiзає в темноту камери. Мабуть, i на цю нiч доведеться вiдкласти втечу!

Доктор Рудольф ходить по кiмнатi, провалюючись лiвою ногою в ямку. Ходить i знову, i знову все оглядає. От тут вiн її посадить у цей фотель. Сам буде от там, щоб усе її лице було йому видно, щоб не пропустити нi одного менту, щоб увiбрати в себе якомога бiльше, повну душу її очей, уст, волосся, її погiрдливих вiй, примружених, жорстких. I тодi знову можна жити якийсь час далi.

I коли вона йому скаже на колiнах повзти за нею через увесь Берлiн, щоб бути її льокаєм, вiн зробить це, благословляючи її.

Нi, треба зменшити свiтла. Треба, щоб ця кiмната хоч трошки здалася їй затишною. Бо тiльки ж подумати: вона сама просить про побачення. Просить! Навiщо воно їй? Ну, навiщо? А навiщо тодi, як лежав вiн зв'язаний, навiщо нахилилась i…

Нi, вiкна треба щiльно позапинати портьєрами. Як можна лишати вiдчиненими?

Доктор Рудольф щiльно запинає вiкна, дивиться на годинника, пiдсуває фотель один ближче до одного й зараз же злякано вiдсуває його далi. Але невже таки це буде?! Невже вона дiйсно зараз буде тут? Розумiється, тiльки побачаться, бiльше нiчого не буде, не може бути. Вона тiльки хоче побачитись, щоб попрохати вибачення за божевiльню. Нi, вона хоче пояснити, для чого то було те, що вона нахилилась i… їй соромно, їй нестерпно знати, що вiн живе, пам'ятає її вчи нок, що якось iнакше його собi пояснює. I готова на все, щоб тiльки роз'яснити йому, щоб тiльки вiн не уявив собi бозна чого. I от зараз появиться її велична iпостать, зараз iздалеку здалеку озирнуть його примруженi очi, i тим самим голосом, що тодi, як прийшла до лабораторiї, вона скаже йому: «Пане Шторе, менi дуже неприємно…»

Гомiн голосiв за дверима.

Доктор Рудольф схоплюється, злякано розгортає сiрi, великi, оголенi очi на дверi й чекає. Дверi потихеньку вiдчиняються, i в них з'являється струнка, чорна вiд нiг до голови постать. Вона, як слiпа, витягує вперед чорну в чорнiй блискучiй рукавичцi руку й обережно увiходить. На очах у неї чорна оперiзка. Руки її здiймаються догори, не хапаючись, наче задумливо, розв'язують вузол i здiймають оперiзку з очей. I зараз же цi очi, клiпаючи, мружачись од свiтла, швидко шукають по хатi. Стрiвшися з сiрими, широкими, зляканими очима, вони зiтхають i спиняються — нарештi! Тодi вони на мент заплющуються, i принцеса Елiза помалу, мовчки, не велично, а тихо пiдходить до доктора Рудольфа. Рука в чорнiй рукавичцi простягається, а очi не мружаться, не далекi, а тихi, теплi, близькi й такi незвичайно схвильованi.

— Я не могла бiльше…

I рука така покiрна, i така тепла та рiдна вигладженiсть тугої рукавички!

Розумiється, вiн не догадується взяти в неї з рук капелюш i помогти їй. Через те вона сама кладе його на той фотель, де мала б сидiти, i сiдає на канапу в куточок, вiдкинувши голову до спинки, заплющивши очi.

— Ви давно прочитали мою оповiстку?

I доктор Рудольф теж ледве чутним шепотом вiдповiдає:

— Тиждень тому.

Очi її заплющенi, але здається, що це вони говорять. I те, що очi не дивляться, коли шепочуть уста, хвилює так само, як мовчазна мова очей.

— Цiлий тиждень?!

Тепер очi дивляться. I моторошно, що вони так близько, що вони не ховають свого сорому, блиску, щастя, близькостi й докору.

— Знаєте, я нi одного дня вiд того вечора не прожила без думки про вас! Нi одного дня!

Вона вмить заливається вогнем до самих очей: i нi одної ж ночi!

— Що це таке? Може, я захорiла на вас? Може, це гiпноз? Може, це божевiлля, але я не можу боротися з вами. Я боролася, як могла. Але скiнчила тим, що я… от тут.

— I вам тяжко вiд цього!

Принцеса Елiза скидає на нього очима й здивовано бачить, що вiн — гарний, хвилююче, незрозумiле гарний. Ця мужня вперта голова на широко розгорнених плечах, рiзкi брови над одвертими очима.

— Тяжко?.. Нi Незрозумiле. Дивно. Ви що думали, як я пiшла вiд вас iз лiкарнi? Що? Ну?

Доктор Рудольф боязко зиркає в зеленi чекаючi очi.

— Я. нiчого не думав.

— Нiчого?! Зовсiм нiчого?!

— Я не смiв думати. Я тiльки… пам'ятав. А коли думав, то все зникало… Бо цього не могло буть. I знов не думав.

Їй хочеться спитати: i про помилку пам'ятав? Вона знає, що пам'ятав, знає, що спитати буде страшно соромно, моторошно, негардо, але спитати хвилююче хочеться.

Рука принцеси Елiзи потискає гарячi, твердi, залiзнi пальцi. Вона нiзащо не хоче вiдриватись од цього тепла, вiд якого так незрозумiле певно, солодко-страшно, бажано-дивно щемить уся iстота. Ну, нехай незрозумiле, нехай страшно, нехай це дивне, фатум, аби ця рука не вiдривалась од неї, аби глибше, повнiше переливалося з неї тепло, заповнило її всю до кiнця.

Доктор Рудольф обережно, несмiло пiдносить її руку до своїх уст.

Принцеса Елiза раптом одриває свою руку вiд уст доктора Рудольфа, закидає обидвi руки свої йому за плечi й мовчки, грiзно встромлює очi в очi. А лице її помалу, потиху присувається щораз ближче та ближче до широких посерединi й тонких на кiнцях уст i впадає в них, заплющивши очi.

Залiзнi, тi самi, що тодi пiд бузком, тi самi, що в снах, владнi руки ламають плечi й вростають в неї.

Десь здалеку, з жовтогарячої кипучої мли вдираються якiсь звуки. Чогось залiзнi пальцi зразу слабнуть, вiдпускають, безодня розривається, просвiтлюється.

Якась кiмната. Туманне свiтло. Капелюш на фотелi. Одiрване вiд неї лице з виразно криваво спухлими губами й мутними страшними очима, не сiрими, а сталевотьмяними.

Голоси за дверима. Чиїсь кроки.

Доктор Рудольф одсувається на другий кiнець канапи й проводить рукою по чолi, по очах. I рука помiтно тремтить так само, як усе тiло Елiзи, як її знеможено ослабленi ноги, як спухлi, тоскно-кричущi за тими губами її губи.

Трудно дихаючи, принцеса Елiза спирається одною рукою об поруччя канапи й пiдводиться. В ногах гаряча млоснiсть, яка просить, щоб її взяти на руки, на залiзнi, владнi, брутальнi руки їм вона хоче вiддати себе, бо їм вона належить споконвiку.

Елiза помалу пiдходить до дзеркала. На неї дивиться нiколи нею не видане, соромiцько-гарне чуже лице. Чужi очi — обважнiлi вiд вогкої певностi, млоснi, задумливо-нахабнi; чужi уста — закривавленi, роздертi, важкi, чужi нiздрi — з ритмiчним, трудним, хижим диханням. I волосся чуже кривавою пожежею розпанахалось, роз'ятрилось дивними пасмами.

Князiвна Елiза неохоче пiдносить руки й поправляє зачiску. В дзеркалi видно обхоплену руками, сперту як в одчаї, як придавлену мукою голову доктора Рудольфа.

За дверима стихають голоси й кроки.

Князiвна Елiза пiдходить до схиленої голови, стає збоку, ззаду обнiмає її за чоло й пiдводить. На неї вгору дивляться благальнi, моторошнi, грiзнi очi. Елiза мимоволi закриває їх своєю рукою. На її руки накидаються жаднi, вимогливi пальцi й тягнуть до себе всю руку, все тiло, всю душу її, вiдставивши напiврозкритi уста, щоб пiймати в них її.

Але Елiза мовчки крутить головою й визволяє руку, глянувши на дверi.

— Сюди нiхто не може увiйти?

Вона обходить його ноги й сiдає поруч. I от вiн уже знову не смiє торкнутися до неї.

— Елiзо!

Боже, як дивно, як прекрасно звучить це iм'я в цьому несмiлому шепотi! I яке щастя, що вiн не сказав їй «принцеса». I от вiн зараз скаже ще одне iм'я її — вiчне й прекраснiше за всi iмена.

— Що, милий?

Вiн нiчого не має сказати, вiн тiльки те й хотiв сказати, що сказав: Елiзо. Це — молитва без слiв.

Вiн стає на колiна, припадає головою до нiг i крiзь шовк панчохи Елiза чує побожний гарячий дотик його уст.

Тодi вона бере його голову в руки й близько-близько до самих очей нахиляє до нього лице — вона сама скаже йому їхнє iм'я, яке не смiє вiн вимовити, вона сама.

— Ти!.. Ти! Чуєш?

О, вiн чує! Вiн припадає всiма грудьми до її нiг i цiлує її руку, її сукню, її колiна, черевички, пiдлогу, на якiй стояла її нога.

— Ти — мiй! Чуєш? Так, весь, до останку, до повного знищення. iй! Сядь тут, коло мене. Я хочу з тобою говорити, я хочу все закинути, я хочу все сказать i все знать. Усе, без останку, без крихти вагання й сорому, як собi! Ти — фатум. Чуєш? I я з щастям приймаю це. Приймаю все. Нехай буде, нехай життя розплутує як хоче. Ти — мiй муж. Єдиний, дiйсний, даний менi кимсь дужчим за мене I тебе я нiкому бiльше не вiддам. Нi на хвилину. Ми зараз поїдемо до тебе. Чуєш? Ми пройдемо твоєю хвiрткою в сад, ми пiдемо тiєю алеєю, де ти… помилився. Ти вiзьмеш мене на руки i понесеш до себе, як хотiв тодi. Пам'ятаєш, ти помилково хотiв понести мене. Тепер я хочу не помилково. Я хочу цього.

Доктор Рудольф злякано ширить очi.

— До мене? В лабораторiю?

— Ну, певно! Ну, розумiється, до тебе! Ти думаєш, я вже там не бувала з тобою? Ти думаєш, я тiльки сьогоднi п'яна, божевiльна вiд тебе? Я ж була, я не раз уже була там iз тобою. Їдьмо.

Принцеса Елiза схоплюється, грiзно, п'яно стрiпнувши золотою червоною пожежею.

Але доктор Рудольф пiдводиться, помалу, ошелешено, задихаючись.

— Але ж… менi не можна. Мене ж заарештують зараз же.

— Хто?! Хто посмiє це зробити?!

— Ну, тi, що ранiше мене заарештували.

— Я! Я заарештувала тодi тебе. I тепер заарештую. Тiльки iншим, — чуєш? — тепер iншим арештом. Ну?!

Зеленi, п'янi, розхристанi, нетерплячi очi здивовано зупиняються в винуватих, застиглих очах доктора Рудольфа.

— В чому рiч?

— Але ж… Значить, я лишуся тодi там, у лабораторiї?

— Ну, певно! Тiльки ти лишишся тепер зi мною. А де ж ти тепер можеш бути?

Доктор Рудольф iз жахом загрiбає пальцями волосся i несподiвано вiдходить у куток.

Там вiн спирається чолом до стiни й стоїть так, обхопивши голову руками.

Принцеса Елiза швидко тривожно пiдходить до нього, злякано кладе руку на голову й хоче повернути її до себе.

— Що таке?! Що сталося, любий? Що?

Доктор Рудольф покiрно вiдхиляє голову вiд стiни й дивиться в лице принцеси болючим поглядом.

— Я не можу їхати в лабораторiю.

— Чому?!

Вiн стискає щелепи так, що на щоках виступають двi круглi гулi, i носом глибоко втягує в себе повiтря.

— Значить, я мушу тодi залишити… Сонячну машину?

Брови принцеси Елiзи здригуються, як од пiдколу, i по-хмурюються.

— Ну, розумiється! Як же iнакше?!

Доктор Рудольф iз жахом розумiє, що iнакше не можна. Але…

— Ми могли б… якось iнакше… бачитись, поки…

— Поки що?

— Поки мiй винахiд… зробиться легальним.

— Цебто поки вiд нього загине ще декiлька тисяч або десятки тисяч людей, поки вiн доведе до загальної катастрофи? Але про що може бути мова: ти мiй чи нi? В цьому тiльки справа. Коли мiй, то ми їдемо до тебе в лабораторiю. Нiяких машин не iснує. Ти не знаєш їх, ти вiдмовляєшся вiд них. Ще бiльше, ти спиняєш це страшне труїння людей. Так, ти один це можеш зробити. I повинен зробити. Ти сам бачиш, якi результати вона дає. Для чого ж далi цей жах пiдтримувати? Ах, господи, та не в тому ж рiч: ти мiй?

Доктор Рудольф боляче, нi до чого посмiхаючись, мовчить. Брови принцеси Елiзи грiзно, вражено насуваються на очi.

— Ти мовчиш?! Ти смiєш мовчати?! Доктор Рудольф мовчить.

— Пане докторе, я вас прошу вiдповiсти на моє питання.

— Я не можу лишити… Сонячної машини.

Принцеса Елiза випростовується, закидає голову назад, примружує очi.

— Пане докторе, ви розумiєте, що ви кажете, ви вдумуєтесь у свої слова?!

Доктор Рудольф зацiпенiло мовчить, i на щоках у нього люто видушуються двi гулi.

— Ви не можете залишити Сонячної машини. Значить, мене ви можете залишити. Так?

— Так само, як своє життя.

— I все-таки Машини ви не хочете залишити?.. Нi?.. Хм! Значить, вона бiльша за ваше життя?.. Що ж ви мовчите? Кажiть же!

Але доктор Рудольф мовчить i задумливо; сталево дивиться в куток.

— Пане докторе, скажiть вашим… охоронцям, щоб одвезли мене додому.

Доктор Рудольф не вагається й зараз же слухняно, не хапаючись, iде до дверей, за кожним кроком перехиляючи все тiло на лiвий бiк.

Принцеса Елiза раптом смiється. Злiсно, загорiвшись уся обуренням, гнiвом, смiється. Смiється й згорда, звисока-зви-сока кудись униз дивиться на доктора Рудольфа.

— Нi, це менi подобається! Цей чоловiк готовий серйозно повiрити в усе, що тут було. Пане докторе, дозвольте зняти з вас тягар, яким ви, здається, щиро пригнiченi. Все це була сама… ну, так би мовити, тактика. Я хотiла без зайвих жертв позбавити Нiмеччину вiд зайвого нещастя, вiд вашої знаменитої Сонячної машини. Бiльше нiчого. Моя тактика, крiм кiлькох гумористичних сцен, не дала менi бiльше нiчого позитивного. Дуже шкодую. Але це не значить, пане докторе, що заша Машина щось тут перемогла. Ви ж не можете, я сподiваюсь, серйозно повiрити, що все це було тут iз мого боку серйозно? Я до калiк i льокаїв спускаюсь тiльки, приносячи себе в жертву, пане докторе. А тепер негайно подати менi мiй екiпаж!т

Принцеса велично, рiвно пiдходить до сього капелюша й спокiйно накладає на червону корону. Взявши чорну оперiзку в руку, воїна тримає її напоготовi.

Доктор Рудольф стоїть. Стоїть на тому самому мiсцi, де зупинили його її слова. Хоч би ж у неї тремтiли руки, хоч би хоч раз обiрвався голос!

— Пане докторе, я чекаю.

Коли доктор Рудольф вертається, принцеса Елiза стоїть бiля дверей iз зав'язаний чорною оперiзкою чолом.

— Готово? Дякую. Сподiваюсь, що ви утрудняти себе не будете й ваш охоронець проведе мене. Ага, вiн уже тут? Прощайте, пане докторе.

Вона опускає оперiзку на очi.

Макс не дивиться на Рудi й обережно бере принцесу пiд лiкоть. А Рудi стоїть збоку з перекривленим насмiшкуватим усмiхом людини, що дивиться на свою власну, тiльки-но екстрено й несподiвано вiдрiзану пiд операцiєю руку.

Коли затихає гуркiт автомобiля, з вiкна льоху трудно, помалу, хапаючись за землю руками, випихає себе чоловiк iз бородою. Сiрувата мла вiд молодого мiсяця застигла в саду сивим легким туманом. Усi вiкна у вiллi погасли. Сторожа спокiйно спить.

О, вона прокинеться не зовсiм спокiйно! Всi вони сьогоднi неспокiйно прокинуться!

Чоловiк iз бородою, не гнучись, не ховаючись, тiльки дуже повiльно посувається алеєю до вулицi.

Але на вулицi, вiдiйшовки кiлька крокiв, вiн раптом зривається i, нахиливши непокриту голову, бiжить iз усiєї сили.

О, сьогоднi вони прокинуться не зовсiм спокiйно!

— Гальо! Авто!

Авто пролiтає, не звертаючи уваги на махання руками чудного чоловiка пiд лiхтарем.

О, сьогоднi буде та нiч, про яку знає вiн та стiни льоху. П'янiсть волi й ненавистi крутить голову.

— Гальо! Стiй! Хто в авто? Геть!.. Геть кажу! Шофере, коли ви мене моментально не доставите до полiцай-президiї, ви будете покаранi, справа державної ваги! Панове, ви можете їхати зi мною або висiсти. Швидко вибирайте.

Парочка злякано переглядається й волiє висiсти.

— Добре Гайда! Найбiльшу швидкiсть, шофере!

Дзижчить, шипить повiтря у вухах. Рвучко цокають стовпи лiхтарiв i трамваїв. Ха, воля й помста! Що може бути кращого на пiдлiй, дурнiй землi?

— Шофере! Гальо!

Не чує. А чорт iз ним. Елленберг приженеться сам до полiцiї.

I дiйсно, граф Елленберг прилiтає просто з палацу Мертенса. А через пiвгодини вже з усiх полiцiйних вiддiлiв Берлiна женуть у рiзних напрямках автомобiлi, навантаженi озброєними, напружено-спокiйними людьми.

Граф Елленберг, кругло потираючи руки, м'яко, швидко бiгає по кабiнету полiцай-президiї. Ах, шкода! Ах, шкода!

— Графе, ви ж розумiєте, що в мене не може бути спискiв. Я вам даю головнiшi адреси з пам'ятi. Цього досить, запевняю вас. Тридцять чотири адреси. Це — центр!

— Я розумiю, я розумiю, пане Рiнкелю. Я розумiю. Ах, шкода! Ах, шкода!.. Гальо!.. Так… Взято майстерню Сонячної машини! Прекрасно. Все, все до полiцай-президiї! I зброя? Скiльки поранено? О, дурницi!.. Ах, усе ж таки шкода! До ноги було б. До ноги!.. Гальо! Полiцай-президiя. Ага, ти. Хто?.. Доктор Шiллер?.. Як? Ага, так, так… Шпiндлер. I з жiнкою? I з прислугою? Прислугу всю теж треба… Ага, добре, розумiється.

Рiнкель, заклавши один палець за гудзик жилета, похиливши голову, з посмiшкою ходить по кабiнету й слухає.

Вiдросла борода незграбними круглими кущиками кучерявиться на шиї, вуса стирчать жорстко.

О, вони прокидаються не зовсiм спокiйно!

Бiдний любий Рудi! Бiднi, любi застиглi очi. Бiдний застиглий, мовчазний усмiх, забутий на лицi аж до самого дому.

Макс помалу роздягається, прислухаючись до крокiв нагорi, над головою. Розумiється, вiн не спатиме всю нiч.

«Дррр!»

Кому так пiзно телефонувати? Рудi, мабуть?

Дiйсно:

— Максе, прости, що турбую. Забув тобi сказати: неодмiнно на завтра добудь обiцянi їхнi стекла. Чуєш? Неодмiнно.

— Добре, Рудi, постараюсь. Вони вже є, але я…

— I потiм от що, Максе даю тобi слово, даю велику присягу, що не вийду ногою з майстернi, поки вся Нiмеччина не буде повна стекол. Ти чуєш i розумiєш, Масi?

— Чую й розумiю, Рудi.

— А тепер спи спокiйно. Стекла неодмiнно завтра достав. Бувай.

Макс стрiпує чубом. Ну, ще не так страшно. Коли про стекла забалакав, значить, не так страшно. Ах, неодмiнно завтра треба взяти в Кестенбавма. Як така проста думка так пiзно приходить у голову: невже їхнє скло i їхнiй хлiб цiлком одна ковi, як справжнi? Мусить же бути якась рiзниця Де саме труїння? Коли? Пiд час роблення? Вiд дихання отруєною через скло травою чи вiд куштування хлiба?

«Дррр!»

Знову щось нагадав собi Рудi?

— Гальо! Товариш Макс?

— Так. Хто при телефонi?

— Завзятий. Товаришу негайно рятуйся. Рiнкель утiк. Попереджаю, кого можу. У Шпiндлерiв уже не працює телефон. Негайно тiкайте. Зустрiч завтра там само, коли будемо цiлi. Ага, ради бога: телефон Паровоза!

— Лiтера М, 39. Товаришу: друкарнi рятуйте. Друкарнi! Чуєте? Насамперед!.. Куди хочете. Поперед зброї, поперед усього! Чуєте? Товаришу, чуєте?..

Мовчання. Мертва тиша телефон перервано! Значить, вони вже десь тут.

Макс почуває, як раптом вiн став увесь надзвичайно легкий. Вiн зовсiм спокiйний, йому навiть буйно-весело, тiльки от раптом легкiсть якась надзвичайна. Думки гасають iз швидкiстю гарячки. Рухи точнi, яснi, тiльки пальцi чогось здригуються, як сприскують iз струни. «Вони» можуть бути зараз уже тут. Можливо, що всi виходи з помешкання вже зайнятi.

Вiдстрелюватись? О нi — Рудольф, майстерня! «Вони» можуть узяти Рудольфа! Треба всю їхню увагу стягти тiльки на себе! Тiльки на себе!

Вiн швидко проходить до панi Гольман. Бiдна старенька, заберуть у неї Машину. Гай, нi, не заберуть!

— Панi Гольманi Встаньте! Швидко!

Бiдна старенька, їй не доводилося мати дiло з полiцiєю, та ще вночi, у свойому помешканнi.

— Панi Гольман! Тiльки тихо, не лякайтеся, спокiйненько. Зараз сюди прийде полiцiя мене арештувати. Виймайте iз своєї й моєї машини скло й ховайте, де знаєте. Апарати порозбирати й частини порозкидати. Розумiєте? Чекайте, панi Гольман. Коли буде дзвiнок, зразу не вiдчиняйте, а хвилин через три. Я тодi саме буду спускатися на дах сусiднього будинку. Треба, щоб полiцiя це бачила, помiтила. Так, так, панi Гольман, власне, це треба… Треба, щоб вони всi кинулися за мною.

Панi Гольман щораз бiльше й бiльше лякається й уже не може вголос говорити, а хрипко щось шепоче посинiлими губами. Але стекла старенька все ж таки викручує. Руки їй тремтять, ходять, як у немовлятка, а проте викручують. Ноги тремтять, пiдгинаються, а проте похапцем носить коротеньке, потоптане життям тiло по кiмнатах, вишукуючи мiсце для скла.

Макс витягає шворяну драбину, прив'язує до пiдлокiтника вiкна за прибитий гак (а таки згодився!), засуває в кишеню револьвер, згрiбає жужмом усi папери й листи, що можуть бути цiкавi дорогим гостям, i спускає їх iз водою туди, звiдки навiть полiцiя не витягне.

На столi лежить забута вiзитiвка Труди з надписаною рукою новою адресою «Вiдновлена вулиця, N 5». Макс дере її на дрiбненькi шматочки й викидає у вiкно.

— Ну, все, здається, готове для прийняття.

В коридорчику рiзко, надзвичайно (як нiколи!) голосно диркотить дзвiнок. «Вони!»

Макс пiдбiгає до напiводчинених дверей i виставляє голову в коридорчик.

Панi Гольман у пiвтьмi, хапаючись за стiну й хитаючись од хвилювання, бiжить до дверей.

Дзвiнок знову нетерпляче владно дзвенить. О, нiякого сумнiву вже не може бути так владно й нахабно нiхто, крiм полiцiї, дзвонити не може

Макс, стрiпнувши назад чубом, загорiвшись усмiхом, легко в кiлькох скоках пiдбiгає до вiкна, перекидає ноги за пiдлокiтник, намацує щаблину драбинки i, вхопившись за бiчнi линви, починає спускатися вниз. У сусiдiв у вiкнах скрiзь темно.

Це добре.

Глухо згори з його вiкна чути ще раз дзвiнок Молодчина старенька, — умлiває вiд страху, а не пускає, як сказано.

Гуп! Гуп! Гуп!

Ого, б'ють дверi! Зараз будуть у кiмнатi.

Макс швидко перебирає руками, часом не попадає ногами в щаблi, сприскує, повисає, знову ловить. Тiльки б устигнути долiзти до даху, поки вони перерiжуть драбину. Ану! Ану!

Дах уже, здається, близько. П'ять, десять метрiв? Скiльки поверхiв уже пролiз?

Раптом Макс чує голоси над своєю головою, потiм почуває руками, як угорi торгають, шарпають драбину, стараючись його струсити. Потiм шарпання зникає, але Макс чує, як його пiдiймає угору. Вони хочуть витягти його назад! Або ж пiдтягти й потiм кинути, щоб струсити. По очах умить рiзко змазує свiтло згори вiд рефлекторового лiхтаря. Макс нахиляє голову, скажено перебирає руками й ногами, потiм, кинувши це, охоплює в обiйми рук i нiг усю драбину й просто на руках з'їжджає по линвi.

I раптом вiн чує, що прожогом летить униз, i в той самий мент його зi страшенною силою всього струшує й збиває з драбини. У плече знизу щось страшно гупає, i вiн розумiє, що лежить на даху. По ньому бiгає бiле слiпуче пасмо рефлектора, i згори чути крики.

О нi, вибачайте! Ще не кiнець!

Вiн схоплюється й бiжить по даху до тої ринви, що не раз iзгори з iронiчною посмiшкою намiчалась для романтичних випадкiв тiкання.

Вмить iз вiкон iз сухим ляскотом, як iз батога, вибухають пострiли. Щось бiля Макса звенькає об дах. Ого! I живим не хочуть узяти? Здорово! Ану! Ану!

Максовi назвичайно легко. Руки, груди, колiна горять од шворки, плече болить, лице палає, ноги сковзають по нахилу даху, а в душi дивна, кричуща, екстазна радiсть. Ану! Ану!

Вiн лягає грудьми на ринву, змахує ногами вниз i спускається на руках. Iржаво трiщить, гнеться бляха. Невже ввiрветься? Ану!

«Тррак, тррак, тррак!»

Ого, стрiляйте!

Максовi хочеться виставити голову й закричати завзято, дразняче, викликаюче закричати.

Ринва крекче, хряскає, камiння муру здирає шкуру, ноги попадають мiж ринвою та муром i застрягають. Скiльки поверхiв у цiй будi, чорт її забирай? Три чи чотири? Внизу на вулицi ще нема нiкого, ще не встигли перебiгти. Невже вдасться ранiше за них спуститись! Їм треба оббiгати цiлий квартал, це ж друга вулиця. Ану!

Двоє перехожих зупиняються i, задравши голови, дивляться вгору, злодiй? Любовник? Макс уже бачить плями їхнiх облич.

— Авто! Кличте авто! Нещастя! Швидше!

Плями людей безлюдно кидаються вбiк, гукають, махають руками: авто, нещастя, швидше авто!

Макс плигає на землю й прожогом кидається в авто на передок до шофера.

— Жени!.. Швидше! Просто!

Вiн не може говорити, задихається, ковтає повiтря, гасає грудьми. Щось кричать шоферовi перехожi, радять, вимагають. Вони, здається, п'янi.

Авто рвучко шарпається й летить. Макс озирається: ще нема, зараз вилетять. Авто паршиве, не втече. Яку адресу? Остання адреса, яку вiн перечитав перед знищенням, вулиця Вiдновлення, N 5, Гертруда фон Елленберг.

Шофер безперестанку пiдозрiло зиркає на нього. Зiгнутий, карлючкуватий нiс його хмуро прокльовує повiтря.

— Куди ж їхати?

— Вiдновлена вулиця, число… О нi, тiльки не те саме!

— …число 3!

Шофер скоса понуро озирає хакаючу, розпатлану, подерту постать. Макс озирається: ззаду далеко в перспективi вулицi летить автомобiль. Шофер також оглядається, знову косо зиркає на чудного пасажира, щось торкає рукою — i авто виразно припиняє бiг.

Тодi Макс, не хапаючись, виймає револьвер, наставляє його в бiк шоферовi й говорить у вухо:

— Найбiльшу швидкiсть! А то мушу вас викинути з авто на той свiт! Чуєте? Ну!

Карлючкуватий нiс злякано вiдвертається вiд револьвера, рука знову щось торкає — i авто, як стиснутий острогами кiнь, рвучко стрибає вперед. У вухах тоненько i дзвiнко свище вiтер — зi-i-i-i!

Макс, не вiднiмаючи револьвера вiд боку шофера, озирається Погоня на тому самому вiддаленнi. Ану!

Перехожi, екiпажi, стовпи, будки, нiчнi полiцаї.. — жбурляються якоюсь страшною силою повз авто. В очi з бокiв рiжуть хвилi вiтру, вихорами кудовчать волосся. Шипить i хряскає асфальт пiд колесами. В душi дикий захват, буйна, нi з чим незрiвнянна радiсть. Хочеться стати на весь зрiст, розкрити руки й несамовито гукати, кричати, викликати до бою всi ворожi сили.

Авто на заворотi трохи не лягає на землю, вищить, харчить i знову люто скакає вперед. Небошкряби, глибочезнi колодязi вже давно лишилися позаду. Зараз повинна бути Вiдновлена вулиця Шофер повертає лице и кричить:

— Вiдновлена вулиця!

— Початок чи кiнець?

— Початок.

— Стоп! Зупиняйте.

Авто робить перебої, гуркотить, шипить i зупиняється. Макс вихоплює з кишенi всi грошi, що має, i тикає їх шоферовi.

– Їдьте моментально далi, не зупиняючись! Чуєте?

I, стрибнувши на землю, озираючись по темнiй вулицi, бiжить на тротуар. Авто помалу рухається, але, несподiвано шарпнувшись, робить крутий заворiт i женеться назад.

— Ах, негiдник!

Макс ховає револьвер у кишеню й бiжить до хвiртки.

Число сiм! К чорту! Ховаючись у тiнi дерев, вiн перебiгає далi, назад, назустрiч погонi. Вже видно двi напнутi серпанковi смуги свiтла з автомобiля. Число шiсть! К чорту!

Смуги бiльшають, дужчають, заливають свiтлом обидва боки вулицi. Видно вже стоячi постатi агентiв полiцiї.

Макс перелiзає через залiзнi грати i, нагнувшись, бiжить до вiлли число п'ять. Темно скрiзь у вiкнах. Стукати чи лишатись тут, у кущах? О нi, тут лишатись не можна — вони будуть перешукувати весь квартал, усi садки й будiвлi.

Макс оббiгає будинок, задираючи голову й шукаючи вiдчиненого вiкна. Все позамикано, позачинювано, позакривано шторами Тодi вiн рiшуче дзвонить iз заднього ходу. В тишi ночi чутно, як на вулицi зупиняється автомобiль, як тихо гомонять чоловiчi голоси. Десь голосно гавкає собака.

На дзвiнок нiхто не обзивається. Макс iзнову надушує на гудзика, нетерпляче, конвульсiйне потискуючи пальцями нiг. Чиясь легка хода за дверима, зляканий жiночий голос:

— Хто там?

— Одчинiть Нещастя. Треба графiвну фон Елленберг. Негайно!

Тихо. Ах, iдiотка, вагається!

Потiм клацає ланцюг, ключ, дверi обережно розчиняються. Макс сильно шарпає їх до себе, швидко входить, зачиняє i замикає за собою. Молоденька рожева дiвчина з заплетеною косою, в напiвзастебнутiй сукнi прилипла до стiни й повними жаху очима дивиться Максовi в лице, як зачарована. Вiн посмiхається й весело б'є її по плечу.

— Не лякайся, дурненька. Я — не злодiй. Ведiть мене до графiвни. Але швидко й не гомонiть, не кричiть Ну?

Дiвчина покiрно йде вперед, не гомонить, не кричить Макс не пускає її нi на крок од себе — ще наробить дурне дiвча крику, гвалту.

Перед дверима спальнi Труди вони зупиняються, i Макс сам стукає. Дiвчина з тим самим зацiпенiлим в очах жахом погля дає на страшного гостя.

— Хто там?!

— Це я, графiвно, Макс. Дуже треба.

Зацiпенiлiсть покоївки спадає. В лицi з'являються живi розумнi тiнi, в очах — сполохана цiкавiсть, тривога.

У спальнi чути частi, хапливi, босi, потiм узутi кроки. Дверi прожогом розчиняються — i на порiг вибiгає Труда в жовтому спальному убраннi, з двома косами, переплетеними на грудях, i широкими темними очима. Побачивши Макса, вона злякано кидається до нього, iз страхом оглядаючи його подерту одежу, закаляну в порох, iржу, його вимазане кров'ю лице, розпатлане волосся.

— Максе! Що з вами?! Господи!

— Нiчого, нiчого особливого, графiвно. Ви тiльки скажiть тiй молодiй особi, щоб вона… А проте я хочу з вами на самотi сказати кiлька слiв. Тiльки ця молода особа нехай нiкуди не йде й почекає тут.

Графiвна рiшуче повертається до «молодої особи».

— Ердо, посидьте тут. Нiкуди не виходьте.

Потiм Труда бере за рукав Макса й веде його до спальнi. Там поруч стоять два лiжка — одне застелене, друге з розки даною бiлизною. На столику горить нiчна лампочка.

Макс зачиняє за собою дверi й починає пошепки швидко говорити, близько нахиливши лице до широких глибоких у пiтьмi очей Труди. Вона вiд перших же слiв його хапає його за руку й так увесь час стоїть, сильно душачи його пальцi й не помiчаючи того.

— Вони, напевно, прийдуть i сюди. Покоївка — вiрна людина?

— О, цiлком. Вона ж сонячний хлiб їсть!

— А, чудесно. Ви скажiть їй, що полiцiя ловить мене за Сонячну машину. I щоб нiкому з прислуги нi слова. Але де ж ви мене сховаєте? Вони будуть обшукувати скрiзь.

Труда хмуро думає якийсь мент, блукаючи очима по кiмнатi. I вмить скидує головою:

— Знаєте що? Моментально роздягайтесь i лягайте в те лiжко. Але вимийтеся, ви в кровi. Там рана?

— Нi, не думаю. Мабуть, роздряпав. I одежу мою треба сховати кудись.

— Ерда сховає. Швидше!

— Iдея прекрасна. Я, значить, нiби… Тут обоє змiшуються.

Але Труда зараз же сердито, рiшуче, з викликом закiнчує:

— Так, ви мiй любовник. От i все. Душнер. Ви — Душнер. Ну, роздягайтесь. Тут вiзьмете чисту бiлизну, в цiй шафi. Чекайте, хоч витерти лице.

Вона бiжить у кiмнату й зараз же вбiгає з мокрим рушником. Потiм перебiгає до сусiдньої кiмнати й пошепки дає iнструкцiї Ердi. Ерда за кожним словом гаряче, злякано, рiшуче хитає головою. О, вона готова тепер, коли це он яка людина, в горло вчепитися полiцiї. А то трохи-трохи не наробила крику.

Коли Труда з Ердою входять до спальнi, Макс умитий, iз приглаженим волоссям, лежить у лiжку, натягнувши до пiдборiддя вкривало. Все тiло горить, щемить, але так блаженно почувати його не на даху, не в обiймах iз ринвою, а в м'якiй, чистiй, спокiйнiй постелi. Напружена легкiсть, буйяе завзяття носяться вихорами в головi, часто-часто дрижать, як накручений, наготований до руху мотор, нерви наїженi, як шерсть у зацькованого в куток вовка. Ану!

Ерда забирає всю одежу Макса й виходить навшпиньках, а Труда, мила, безмежно хороша, смiлива голубка, так мужньо лягає поруч iз ним, так завзято хмурить брови, так чуйно слухає.

— Треба лампу загасити. Правда, Максе? Я сказала Ердi, щоб нiде нi одного вогника не було. Правда?

— Чудесно.

Труда гасить лампу, настає густа, тепла, затихла тьма. Збоку обережно ворушиться Труда, потiм затихає, i чутно тiльки її дихання. Як простягти руку, то можна торкнутися до неї.

Тихо-тихо, але в вухах виразно чути свист вiтру, гуркiт автомобiля, крикiв, хляпаючих сухих пострiлiв.

Шарудить збоку Трудина подушка, i звiдти чується легкий шепiт.

— Максе! Ви не спите?

Максовi хочеться буйно, радiсно зареготати: це ж так зовсiм по Трудиному задати таке питання. Але їй треба вiдповiсти так само точно й серйозно.

— Нi, не сплю. А ви гадаєте, що можна заснути?

— Але ж ви стомилися, мабуть, страшно. Максе, а коли вони не повiрять i схочуть вас усе ж таки заарештувати, що тодi?

Чути, як вона рухається, мабуть, повертається в бiк Макса, щоб лучче чути. I Максовi здається, що звiдти тонко заносить запахом конвалiї, запахом її тiла.

— Хм! Що тодi?

Вiн мовчить i думає.

— Максе, тiльки ви не церемоньтеся, коли вам треба вiд-стрелюватись, ви стрiляйте. В мене є теж револьвер, тiльки я не вмiю стрiляти.

Максовi знову хочеться голосно засмiятись, але вiн стримує себе i, не перестаючи всiм тiлом прислухатися, шепоче:

— Ну, чого ж неодмiнно «треба»?

— Але ж iнаракiсти не повиннi живими даватись у руки полiцiї. Правда ж? Чи нi?

— Хм! Не абсолютно. Коли вiн знає, що полiцiя має безсумнiвнi докази, що вiн iнаракiст, тодi звичайно. Але коли такої певностi немає, то не обов'язково треба… доводити до смертi зараз же.

— А у вас є така… певнiсть, що вони знають?

— Не знаю… Тш!

За вiкном виразно чути гомiн голосiв. Хтось ходить по садку й бубонить. Макс спирається на лiктi й витягує голову до вiкна. Мабуть, перешукують садок.

— Вони, Максе?

— Не знаю. Здається.

Чути рип крокiв за вiкном, бубонiння. Дихання Труди переривчасте, важке — хвилюється.

Раптом глухо, але виразно чується в домi дзвiнок. Дихання Труди вривається. Макс не дихає. Серце лунко стукається бiля самого горла.

— Максе! Ви не повиннi вставати. Ми спимо й нiчого не чуємо, правда? Я Ердi все сказала.

Макс не вiдповiдає. Знову дзвiнок.

Рука Труди хапає його руку поверх лiктя й мiцно тримає, наче боячись, що вже самий цей дзвiнок може його забрати.

— Нiчого, Трудо, нiчого. Тiльки не хвилюватись, а добре свої ролi виконати. Тодi все буде добре. Ви ж артистка. Тш!

У iпомешканнi глухi далекi звуки голосiв. Ерда грає свою роль. Макс другою рукою машинально погладжує руку Труди й тримає голову над подушками, щоб шарудiння її об вухо ве перешкоджало ловити кожний звук.

Так, це вони. Наближаються. Трудина рука пригортається олижче, стискає мiцнiше, до болю. Серце настiйно, сильно сту кається в горло.

Голоси вже виразнi. Багато крокiв. Голос Ерди. Обурений, сердитий, смiливий!

— Я вам кажу, вони сплять. Я не можу їх будити!

— Ми самi збудимо.

Обережний стукiт у дверi. Труда швидко лягає, вся притулившись до Макса, пересунувшись до нього в лiжко.

Дужчий, частiший стукiт. Макс пiдводить голову й здивова-! но, сердито кричить.

— Хто там?! Чого треба?!

Дверi злегка вiдчиняються. Iз сусiдньої кiмнати вривається пасмо свiтла, в якому чорнiє контур людини з капелюшем у руцi.

— Вибачайте, будь ласка. Тут — полiцiя. Надзвичайно важний злочинець сховався в цьому кварталi.

— Злочинець?! Де? Який злочинець? Я нiчого не розумiю.

— Тут, у цьому кварталi, сховався злочинець. Ми маємо наказ перешукати всi будинки.

— Чорт би побрав усiх злочинцiв! Наказ! Але до спальнi ви маєте наказ удиратись? Яке менi дiло до ваших злочинцiв, чорт би їх узяв! Ну, чого ви хочете? Шукати? Шукайте й дайте спокiй! Ердо, покажiть цим панам усе, що вони хочуть, i запишiть прiзвища урядовцiв. Я завтра буду скаржитися на таку поведiнку. Прошу зачинити дверi!

Агент щось бурмоче, пильно вдивляється в темноту спальнi, позирає на Труду, що злякано притулилась до Макса, напiвсидячи з ним на лiжку, i помалу зачиняє дверi — навряд, чи така парочка сховала в себе в спальнi злочинця, вона, напевно, була зайнята чимсь iншим.

Труда, як тiльки причиняються дверi, в мовчазному, бурному, несамовитому захватi обiймає обома руками за шию Макса й жагуче цiлує його, куди попало — в щоки, нiс, вуса, вухо. Потiм швидко перелiзає до себе в лiжко й затихає, часто, трудно, щасливо дихаючи, неначе вибiгши на третiй поверх.

Тепер буботiння голосiв здається добродушним i навiть затишним. Правда, ще можуть вернутись, щось їх направить на слiд, але навряд. Гомiн потроху стихає. Зовсiм тихо. Пiшли геть чи ще десь унизу?

Легкi поспiшнi кроки й обережний стукiт у дверi.

Любий, тихий, трiумфальний голос Ерди.

Труда з усього розгону в темнотi схоплюється з лiжка й бiжить до дверей Вдирається ясна, весела, затишна смуга свiтла, ореолом осяявши розпущену голiвку Труди й тепло поклавши їй на плечi блискучi лапи.

— Пiшли? Зовсiм? Усi?.. Урра! Максе, пiшли! Лежiть, лежiть, не смiйте свiтити свiтла. Ердо, пановi треба приготувати найкращу, жовту кiмнату для гостей. Швидше! Чекайте. В нас яке-небудь чоловiче убрання є? Нема? Завтра рано-ранесенько ви пiдете й купите убрання на ту мiрку, що старе. Добре? А тепер iдiть! Максе, ви лежiть, поки вам скажуть. I не смiйте нi свiтити, нi роздивлятись нiчого. Я причиню дверi. В шафi праворуч ви можете взяти чоловiчий шлафрок.

Макс знаходить шлафрок i одягає. Дiйсно, комiчно виглядає — шлафрок короткий, руки вилазять.

— Трудо, хай Ерда принесе менi моє вбрання, я не можу в цьому виглядi вийти.

— Добре, добре.

У щiлину дверей йому просовують його вбрання. Тут же бiля щiлини свiтла, не маючи права свiтити, вiн одягається, i на-пiводягнений, у шлафроцi зверху, виходить.

Труди нема. Iз сусiдньої кiмнати крiзь напiводчиненi дверi висунута смуглява оголена рука.

— Добранiч, Максе. До завтра!

Макс швидко пiдходить, бере руку й мiцно цiлує довгим поцiлунком. На нього сильно, тепло пашить духом конвалiї. Рука слабо виривається, i з темноти дверей виходить не то запитний, не то жалiбний шепiт.

— Ну, годi. Га?

Макс, обгорнувшися полами шлафрока, весело йде за Ердою, в якої тепер червоно палають щоки й очi лукаво, смiхотливо поблискують.

— Вони казали, будуть шукати до ранку.

— Боже їм поможи. Правда, Ердо?

— Боже їм поможи хоробу знайти! Я б їх, отруйникiв, усiх поперевiшувала. Знають людей труїти своїми стеклами, а хто добра бiдним хоче, за тими ганяються, проклятi душi!

Кiмната чудесна — неначе вся в сонцi, жовто золоте затишне гнiздечко.

Але коли Макс лягає в лiжко, вiн раптом чує страшенну втому. Тiло опадає. Нерви нависають, як одежа на втопленому, нема сили пiдвести руку й загасити лампу.

А коли вiн розплющує очi, в хатi горить сонце, а на столику мiзерненьке, крихiтне свiтлечко забутої лампи. Плече, бiк, права рука болять так, що не можна рухнути. Болить щось i в лiвiй нозi, i на шиї, все тiло як пожоване Але веселе, мiцне, обмите сном. Вiн згадує вчорашню нiч, роздягання iпри Трудi, лежання з нею в лiжку, пригортання, буйнi обiйми й потiм ту таку загострену соромливiсть. I йому хочеться щасливо засмiятися це ж так по Трудиному все!

Але тут же згадується Рiнкель, арешти. Завзятий, Рудольф. Як крiзь пiдняту загату, сонячну хатинку заливає потоками зупиненої на нiч рiчки життя. Макс iсхоплюеться з лiжка i здивовано бачить на стiльцi акуратно складене новеньке вбрання. Ну, що за козачина Ерда!

Труда вже жде його в салонi. Вона вся в бiлому, i через те лице здається броизово-смуглявим. I мила синя сережка-ро-динка бiля вуха, та сама!

Труда червонiє, вiтаючись, i, зараз же, смiливо дивлячись в очi, заявляє:

— Максе! Ви, будь ласка, нiчого такого не думайте з приводу вчорашнього. Я вас поцiлувала зовсiм не так, а вiд радостi. По дружньому. Чуєте?

Макс смiється, розгортаючи двi зрошенi половинки верхньої губи, i вiдкидає головою чуба назад. Ну, розумiється, вона це неодмiнно повинна була йому сказати. Насамперед. Нi про що бiльше не думала, а вiд самого ранку тiльки про це.

— Ну, чого ж ви смiєтесь? Ви й тепер так само смiєтесь, як… колись?

— Так само, Трудо! Можна менi вас так називати?

Труда сердито морщить брови.

— Я ж вас називаю Максом!

— Ну, спасибi. А з приводу вчорашнього я, їй-богу, «нiчого такого» не думав. Так i зрозумiв, як ви пояснили.

Труда пильно дивиться в трохи зблiдле, з мокрими пасмами чорно синього чуба, з вiястими очима лице. I чи не вiрить, чгi невдоволена, що вiн «нiчого такого» не подумав, тiльки зараз же вiдвертається й дзвонить.

На порозi в той самий мент з'являється Ерда. Вона вся тепер причепурена, бiленька, рожева, зачiска зроблена дбайливо, чепурно. Блиснувши очима на Макса, вона присiдає й лукаво потуплює очi.

— Прошу панство до снiданку.

Труда хапає Макса пiд руку i, теж лукаво посмiхаючись, веселим бiгом веде його до їдальнi. За ними, покушуючи губи й одночасно заклопотано оглядаючи Максове вбрання, поспiшає Ерда.

Труда врочисто пiдводить Макса до столу, пускає руку й поводить рукою на стiлець.

— Будь ласка.

Їдальня мила, сонця багато, стiл великий, аж блищить бiлизною, але… який же снiданок? Стоїть карафка з водою, двi тарiлки, ложечки й двi склянки для води I все.

Раптом Труда й Ерда вибухають радiсним смiхом. Труда хапає здивованого Макса за руку й веде до вiкна. Там, на стiльцi, склом до сонця стоїть Сонячна машина, та сама, що возив до Сузанни й подарував Трудi. Господи, як же вiн мiг забути?

— Ердо! Прошу менi принести мiй учорашнiй хлiб. А пан Макс зараз собi зробить.

Ерда веселенько вибiгає з їдальнi.

Тодi Макс раптом обнiмає Труду й сильно цiлує, її в щоки, в нiс, в губи. Труда крутить головою, пручається й виривається з його обiймiв.

— Максе! Ви… Ви… Що ви?!

— Трудо! Ви, їй-богу, «нiчого такого» не думайте й простiть! Я з радостi й цiлком по-дружньому. Ви така мила, така надзвичайна, що я просто, ну, не мiг! Їй-богу, не мiг!

— А якби Ерда увiйшла й побачила? Що б вона подумала? Я ж учора в темнотi, нiхто не мiг бачити.

— Ну, вдруге я буду вже в темнотi.

Труда регочеться й бiжить до шафи.

— Нате вам за це! Тiльки но нарвана, свiженька.

На тарiлцi соковитою, зеленою шапкою похитується в руках Труди трава. Макс обережно бере її з рук Труди й несе до Сонячної машини.

Сонце бризками розбивається об жовто-червоняве скло й гаряче, привiтно гладить Максовi руки.

— Нi, не можу! Спочатку мушу зателефонувати Рудi. Я мушу знати, що з ним Де ваш телефон, Трудо?

Труда зараз же бере його пiд руку й швидко веде за собою. Макс нахмурено надушує цифри — напевно заарештований, напевно! Нiжно дзвонить сполучення. Екран завiшений. Ну, це ще нiчого не значить. Рудольфовi не можна з одчиненим екраном пiдходити до телефону.

— Рудi! Ти?! Ну, слава богу! Трудо, є, живий, здоровий!

В телефонi чути любий зрадiлий голос.

— Невже ти, Масi? Ми все вчора бачили й чули! Фрiц трохи не зробив дурницi, хотiв бiгти на помiч.

Макс радiсно смiється. Труда стоїть побiч i жадно ловить iз виразу лиця Макса слова Рудольфа, мимоволi повторюючи в себе на лицi всi вирази Макса.

— Ну, звичайно, це була б страшенна дурниця. Значить, у нас нiчого не було?

— Нiчого, Масi. Стекла я вже маю. Вчора принiс Фрiц Всю нiч пiсля… тебе, як затихло, робив. Дурницi, Масi. Просто отруйнi стекла, їх треба на нiч покласти в сулему — i вони будуть невиннi, як усяке звичайне скло.

— Та що ти кажеш?!

Труда не може втриматись i пiдставляє вухо близько до вуха Макса. Вiн iз посмiшкою дiлиться з нею руркою.

— Абсолютна дурниця. Це треба тiльки широко оповiстити — i кiнець. Потiм неодмiнно треба оповiстити, що в справжньому… ти розумiєш, ну, в хлiбi, у справжньому повиннi бути зелено червоно фiалковi переливи. Коли таких переливiв нема, значить — фальшиве. Це неодмiнно треба якнайшвидше й якнайширше оповiстити.

— Урра, Рудi! Сьогоднi ж буде зроблено! Що б там не було! Ти читав газети? Що там? Я ще не встиг.

— Повнi арештiв Iнараку. Заарештовано п'ятдесят три чоловiка.

— Всього п'ятдесят три?! Ну, ну, що ще?

— Викрито три майстернi Сонячної машини, забрано багато гелюнiтового порошку. Ну, ще зброю.

— А друкарнi?

— Про друкарнi нiчого не пам'ятаю.

— Урра! Рудi, сьогоднi все буде зроблено. Чуєш? Про побачення сповiщу. Тепер бувай. Мушу поспiшати.

— Бувай. Телефонуй, щоб я знав, що з тобою.

— Неодмiнно. О, зi мною прекрасно! Тепер я вже…

Труда вириває рурку з рук Макса й злегка вiдпихає його.

— Рудi, милий, дорогий, прекрасний Рудi, добридень! Це я, я. Труда! Страшно, страшно вiд усього серця обнiмаю вас. I дякую безмiрно, Рудi. Безмiрно! До побачення. Що?.. Ну, розумiється, швидкого! Бувайте!

Макс пiдхоплює Труду пiд лiкоть i майже несе до їдальнi.

— Трудо! Негайно менi зараз же купити фарби для волосся. Золотистого блондина, чорт забирай! Га?

— Ви хочете фарбуватись?

— Ну, розумiється. Мушу ж я вiльно рухатись. У мене маса справ.

— I невже очi?.. Чи той, i брови, i вiї?

— Хм! Хiба лишить «очi». Очi, мабуть, лишу, а вiї й брови таки пофарбую.

— Ну, шкода! А блондини iз чорними очима, чи той, бровами й вiями, — це зовсiм не така рiдкiсть.

— Хм! Ви думаєте? Шкода, кажете? Ну, в такому разi нi очей, нi брiв чiпати не будемо. Згода? Але, Трудо, Ерда повинна за десять хвилин усе купити. Через пiвгодини я мушу бути готовий. Трудо, ви чули? Все ж дурниця, всi їхнi провокацiї. На нiч у сулему — i цiлком невинне скло. I щоб зелено-червоно-фiалковi переливи були в хлiбi. От i все. О нi, чекайте, ми ще покажемо тепер!.. П'ятдесят три чоловiка? Ну, ще трошки лишилось їм на радiсть! Нехай не трублять так про перемогу. Трудо, ради бога, швидше Ерду посилайте. Через пiвгодини я мушу вийти з дому. А я тим часом зроблю тепер хлiба собi. Тепер можна!

Не через пiв, а через пiвтори години з дому Гертруди фон Елленберг виходить гарний, поставний блондин iз темними вiястими очима й густими чорними бровами. Вiн легенько покручує цiпочком i весело вiдкидає всiєю головою золотистого чуба назад.

З вiкна вiлли крiзь завiсу з тривогою милуються ним двi дiвочi голiвки.

Граф Адольф фон Елленберг почуває себе футбольною опукою; його б'ють ногами всi учасники страшного матчу.

Пан президент вимагає рiшучої лiквiдацiї Сонячної машини. Сонячна машина повинна бути стерта, знищена з лиця Нiмеччини. За всяку цiну, всякими засобами! Що? Га?

Але це завдання подiбне до завдання знищити пожежу, поливаючи її маслом. Бо всякi засоби з цiєю проклятою химерою є тiльки масло. Дивом якимсь усе, що робиться проти неї, через якийсь час iде їй тiльки на користь. Отруйнi стекла вiджахнули вiд неї юрбу. Але ця отара тепер тим iз бiльшою силою кинулась до неї, як знайшла спосiб розрiзняти справжнє скло вiд пiдробленого. Вона тепер хапає все, вона готова кинутись у безодню, аби вхопити за хвiст жар-птицю.

Розгром Iнараку. Трiумф громадянства. Знищення банди розбишак, убiйникiв i отруйникiв. Здається, Машинi вiд цього тiльки шкода. Навпаки, тепер, коли банда отруйникiв сидить у тюрмi, коли вона знищена, чого ж далi йде труїння? Хто, значить, тpyїть?1 Хто труїв увесь час? Значить, не Iнарак?

А пан президент нiчого цього знати не хоче й безмилосердно в гарячцi боротьби б'є його ногами, вимагаючи надприродного, вимагаючи подвигiв Геркулеса чи казкового королевича, який побив дракона з тисячею голiв. Сонячна машина дiйсно є дра кон, що в нього замiсть одної вiдтятої голови виростає зараз же десять. Але вiн не є королевич, а просто собi футбольна опука.

Iнарак знищений. Але хто друкує далi вiдозви, ширить їх, хто невпинно роздає стекла, хто їх робить, у яких майстернях?

Значить, не в Iнарацi суть, а в цiй отруйностi самої химери. Берлiн же сказився, отруївся, збожеволiв. Тепер, коли вiн не боїться виздихати, вiн тiльки про це й говорить. Республiка Землi, загрози Азiї, вiйна, доля Нiмеччини — все це на другому планi.

Хто знає, чи немає в кожному домi по майстернi? Хто знає, чи нема майстернi в самому палацi Мертенса? Перетрусити мiльйони будинкiв? Висадити в повiтря весь Берлiн, Нiмеччину?

А пан президент цього не хоче бачити, не хоче розумiти й б'є його з усiєї сили ногами й вимагає.

А друга партiя також гатить ногами, теж вимагає.

Робiтничi органiзацiї, професiйнi спiлки, партiї, клуби службовцiв, рiзнi лiги, об'єднання, всяка шушваль — усе щодня, щогодини преться з делегацiями, петицiями, заявами, вимогами, ультиматумами: свобода Сонячнiй машинi!

Всi вони пруться до райхсканцлера, до мiнiстрiв, до депутатiв. Але райхсканцлер, мiнiстри й депутати кого б'ють? — опуку, його, графа фон Елленберга, праву руку пана Мертенса. Бо самого Мертенса вони не смiють бити. I всi вимагають!

Принцеса лютує, як Мертенс, i вимагає за всяку цiну знайти Рудольфа Штора. В ньому все лихо. Його треба схопити й лютими муками добитися виступити проти його ж Машини. Тiльки так може бути злiквiдована ця зараза божевiлля.

Батько вимагає дати йому Сонячну машину. Вiн хоче мати Сонячну машину, вiн хоче знати правду про своїх дiтей.

Мати вимагає виселити з Нiмеччини Труду, бо те Страховище нахабно демонструє в театрi Сонячну машину (А в дiйсностi, чи не боїться вона, що те Страховище з'явиться до батька з Машиною?).

Анна вимагає лiкувати Отто Сонячною машиною. Тiльки Сонячна машина може помогти хлопцевi.

Сонячна машина, Сонячна машина. Сонячна машина! Свобода Сонячнiй машинi! Смерть Сонячнiй машинi! Слава Сонячнiй машинi! Прокляття Сонячнiй машинi!

А Азiя хижо, радiсно потирає руки. А Нью-Йорк веде якiсь сеператнi переговори з Калькуттою. А в Гамбурзi юрба рознесла будинок полiцiї, вимагаючи видачi арештованої майстернi Сонячної машини.

Пан же президент щодня гатить кулаками по столу й присягається сепаратно оповiстити вiйну Союзовi Схiдних Держав, коли Лондон буде далi затягати вирiшення цього питання.

Об'єднаний Банк нервується. Щодня засiдання. Бiржа — як у пропасницi. Штiфель на кожному засiданнi вимагає або розiгнати парламент, або вiн повинен ухвалити оповiщення вiйни Це вб'є Сонячну машину. Вулкан патрiотизму заллє своєю вогневою лавою цю смердючу болячку, випалить її.

I всюди, i скрiзь вона — Сонячна машина, Сонячна машина, Сонячний Дракон iз тисячею голiв!

Третiй день тягнеться велике засiдання рейхстагу. Третiй день зал парламенту трiщить од вибухiв накопиченої енергiї з одного й другого боку. Вiйна й Сонячна машина.

Третiй день Мертенс не вiдходить од апаратiв i слухає всi промови депутатiв, роблячи замiтки в блокнотi. Iнодi в залi зчиняється такий галас i гуркiт, що пан президент морщить очi й люто витирає пiт iз чола, але рурки не кидає.

Третiй день Берлiн колотиться хвилями людських розбурханих зловiсною пiною хвиль. Вони часом збиваються одна в одну, змiшуються в безладну очманiлу купу, вгризаються одна в одну, i тiльки втручання полiцiї дає змогу витягти з-пiд неї поранених, повбиваних, затоптаних.

На третiй день хвилi з одного й другого боку зливаються в двi велетенськi грiзнi стихiї. Вiд ранку всi хвилi потоками стягуються в один i другий бiк.

По казармах у напруженiй, понурiй, непевнiй готовностi наказу чекає вiйсько.

Вiйна й Сонячна машина.

Над хвилями людських тiл то буйно трiпочуться, то поважно хилитаються, то з гордою непорушнiстю просуваються зграї прапорiв над одними — зелено-золотi, над другими — чорно-червоно-бiлi.

На зелено золотих стоїть крик: «Свобода Сонячнiй машинi!», «Слава Сонячнiй машинi!», «Хай живе Сонячна машина!»

На чорно червоно бiлих «Слава Нiмеччинi!», «Хай живе Єдина Всесвiтня Республiка Землi!», «Геть варварiв Сходу!», «Хай живе вiчний мир!»

На столi Мертенса миготить Лондон. Нарештi!

— Гальо! Хто? Тут Мертенс.

— Тут Смiт. Що у вас?

— У нас? Зараз Берлiн потоне в кровi. Комiтет Сонячної машини збирається оповiстити сьогоднi генеральний страйк. Залiзницi вже стають. Парламент переходить до револьверiв. Соцiалiсти перетягують на свiй бiк центр. Лондон нас губить.

— Лондон вас не губить. Постанову про оповiщення вiйни сьогоднi вранцi прийнято.

Мертенс увесь скидується, як визволена з гаку велетенська риба, i рявкає так, що самому дзвенить у рурцi апарата.

— Врятованi! Перемога наша! Прощайте!

Вiн хапає рурку парламенту й повним, рiшучим голосом гиркає в неї. I через три хвилини пiсля голосу голови райхстагу в рурцi лопотить буря оплескiв. Але що то: в ту бурю вривається свист, стукiт, гуркiт. Знову однi крики змiшуються з другими, знову гасаючий, скажений хаос.

— Свободу Сонячнiй машинi! Слава Сонячнiй машинi! Хай живе Сонячна машина!

А з двох кiнцiв Берлiна до парламенту вже сунуть каналами вулиць у страшних гущах тiл двi грiзнi лави. Перед будинком парламенту вся площа, всi вулицi, всi дерева, стовпи, кiоски, балкони, вiкна — все забите, загачене, облiплене, обнизане людськими тiлами. Площа — величезна тарiль, повна живого гороху. Всi горошинки рухаються, гомонять, вигукують. Це — сонцеїсти. Вони вiд самого ранку зайняли позицiї. Над головами їхнiми мають прапори Сонячної машини: зелено-золотi, зелено-жовтi, кольору трави й сонця.

Сонце палюче посмiхається i до своїх прихильникiв, i до своїх противникiв, старе, таємно-мудре, благiсно-байдуже й бла-гiсно-любовне.

Раптом рiвна пiднятiсть юрби сколихується. Щось нове влiтає в крики.

— Що там? Що там? Що сталось?

— А-а! А-а? О-о!..

— Що таке?! Що таке?!

— Геть вiйну! Свобода Сонячнiй машинi!

— Що? Що?

— Лондон оповiстив вiйну Союзовi Схiдних Держав! Лондон оповiстив вiйну!.. Лондон оповiстив вiйну!..

— Свобода Сонячнiй машинi!

— А-а!.. О-о!.. У-у!..

— Що ж Комiтет? Де Комiтет? Страйк! Страйк! Площа кипить. Оповiщення Лондоном вiйни пiдiймає шанси противникiв Сонячної машини. Нiмеччина не сама, з нею весь цивiлiзований свiт, культура проти варварства, прогрес проти консерватизму, вiйна за вiчний мир, за Єдину Республiку Землi, за мирне братство народiв.

— Страйк! Страйк! Свобода Сонячнiй машинi!

— Товаришi! Уряд на дахах будинкiв розставляє газовi скорострiли!

— Провокацiя: нiяких скорострiлiв!

— Спокiй, спокiй, товаришi!

— Скорострiли на дахах! Де Комiтет?

Нiхто не знає, де скорострiли, де Комiтет, але всiм ясно, що зараз має бути щось жахне. Маса на днi озера кипить, бурлить на одному мiсцi, готова кинутись i в несамовитiй лютi на парламент, i в слiпiй панiцi, душачи саму себе, врозтiч.

Рудольф уперто не зводить сiрих, сталевих, думаючих усе те саме очей iз будинку райхстагу. Макс подивляється на нього збоку й сердито, непокiйно мружиться. Фрiц iз другого боку поглядає на доктора Рудольфа й перезирається з Максом — бiда. вiн таки хоче зробити своє безумство.

Макс у вiдповiдь iзнизує плечима: розумiється, зробить, це вже видно. Вже це безумство, що вiн сюди прийшов, де його всякий шпиг може пiзнати i прослiдити до дому або просто, як не тут, то далi десь на вулицi, схопити. Але що ти можеш зробити з упертiстю людини? Ну, чим вiн може помогти тут, у цiй велетенськiй сутичцi двох соцiальних стихiй? У лабораторiї його помiч, а не на цiй площi, де його може просто задушити дика хвиля панiки.

Раптом Рудольф киває головою — так, мовляв, це треба зробити — i повертається до Макса з винуватим усмiхом.

— Я, Максе, все ж таки спробую пробратися в райхстаг. Я не можу. Макс озирається на сусiдiв i притишує голос.

— Рудi, не роби безпотрiбного безумства! Не треба!

Рудольф теж понижує голос.

— Масi, я не можу. Ти ж зрозумiй: вони кажуть, що я бо жевiльний, що я ховаюсь…

— Ах, Рудi! Ну, й нехай…

— Нi, стривай… Це справдi викликає недовiр'я до самої Машини. А цього я не можу. Нехай вони зi мною що хочуть роблять, але Машину… Я мушу це зробити. Масi. Ти розумiєш?

— Та тебе не пустять туди!

— Пустять. Я звернусь до них…

Вiн хитає головою на масу.

— …i тi муситимуть пустити. Ти побачиш. I це буде добре, Масi, ти не сердься, ти побачиш.

Макс безсило знизує плечима.

— Але ти. Масi, будь ласка, вiдiйди вiд мене. I ви, Фрiце…

— Ну, це ти вже, будь ласка, вибачай! Цього не буде! Ми з тобою пiдемо скрiзь. Про це и мови не може бути. Так ти рiшуче хочеш туди йти?

— Рiшуче.

— В такому разi це треба зробити як слiд. Пiдожди десять хвилин.

Макс озирається й робить знак очима двом головам, що стоять позаду. Вiн просувається до них крiзь плечi сусiдiв i потиху щось говорить їм. Голови уважно кивають, часом зиркаючи на потилицю доктора Рудольфа.

Хвилин через десять круг групи Рудольфа, Макса й Фрiца починається помiтнiше хвилювання.

Тодi Макс раптом пiдiймає руку догори й кричить:

— Товаришi! Дорогу Рудольфовi Шторовi! Дайте дорогу Рудольфовi Шторовi! Рудольф Штор хоче пройти до парламенту дати свої пояснення про Сонячну машину. Дорогу, товаришi!

— Дорогу Рудольфовi Шторовi! Дорогу Рудольфовi Шторовi!

— Слава Рудольфовi Шторовi! Слава!

Круг Рудольфа здiймається цiла завiрюха крикiв, оплескiв, вимахiв руками, капелюшами. Раптом маса чиїхось рук ззаду й з бокiв пiдносить Рудольфа догори й несе так над головами натовпу. Оплески, крики, махання розливаються далi, охоплюють усю площу, викликають людей iз будинку райхстагу на терасу. Юрба роздiляється на двi половини, зробивши живий, плескаючий, блискаючий зубами й очима коридор.

— Урра! Слава Рудольфовi Шторовi! Хай живе Сонячна машина! Слава!

У президiї райхстагу замiшання: юрба вимагає вислухати Рудольфа Штора. Серед депутатiв крики, вигуки, гвалт. Черговий оратор, нудьгуючи i нетерпляче, стоїть i жде.

— Допустити! Допустити!

Розумiється, президiя не може допустити. Де ж це чувано, щоб iз вулицi являлись до райхстагу якiсь приватнi особи й робили якiсь свої доповiдi. Та ще кримiнальнi злочинцi й напiвбожевiльнi люди!

Але допустити кiнець кiнцем доводиться. Або ж пустити в хiд зброю, викликати те, чого всi бояться й що невiдомо чим може кiнчитися. Та ще перед самим голосуванням над справою вiйни.

Коли нарештi на естрадi президiї з'являється шкандибаюча постать iз гривастим каштановим волоссям i хлопчачими, од-вертими, чистими очима, вся лiва сторона й частина центру пiдводяться й зустрiчають її громом оплескiв.

— Слава Рудольфовi Шторовi! Слава!

Рудольф Штор соромливо, замiшано вклоняється, загрiбає!пальцями волосся й хоче говорити. Настає тиша.

— Панове! Я не оратор. I не полiтик. Я — просто людина, що хоче добра людям. З цiєю метою я винайшов так звану Сонячну машину. Я не буду довго забирати вашу увагу. Менi роблять закид i тут, у парламентi, i в пресi, що я — злочинець, що я вкрав брильянти, що я трую людей, а сам ховаюсь. Я б не посмiв турбувати це високе зiбрання своєю особою. Але, як ви самi знаєте, може статися велике нещастя, кровопролиття, братовбивство. Через те я прийшов зробити таку заяву: мiй винахiд не є отруйний. Я пропоную покарати мене смертю, коли вiд мого скла в кого-небудь станеться хоч який бiль. Я пропоную зробити експертизу над моїм винаходом. Я готовий сам у запечатанiй кiмнатi годуватись скiльки хочете тiльки самим сонячним хлiбом. Коли вiн отруйний, я перший помру вiд нього. От це все, що я хотiв сказати.

Доктор Рудольф невмiло вклоняється й вiдступає назад. Знову вихор оплескiв i крикiв здiймається серед лiвого сектора. До нього прилучається майже весь центр. Серед правої сторо ни виразне замiшання: що можна сказати на слова людини, яка прийшла сама себе вiддати на смерть?

Але права сторона почуває, що цей виступ є великий удар у справi вiйни, що тепер компромiс конечний. За прийняття вiйни треба прийняти свободу Сонячнiй машинi.

Рудольфа Штора вже забуто. Вiн сидить тихенько десь коло стенографiстiв, що цiкаво часом позирають на нього, i не знає, що йому робити: iти чи чогось чекати. Голова зборiв i вся президiя шепочуться, в залi неймовiрний галас, крики, сварки, вимахи рук. Щохвилини до президiї пiдбiгають якiсь люди й щось доносять. Дзвiнок голови безрезультатно й безупинно дзвонить, закликаючи до спокою.

Але спокiй приходить тiльки тодi, як звiдкись iзбоку з'являється група делегатiв. Це нарада лiдерiв правого сектора.

Рудольф погано чує промову, але розумiє, що пропонується мирно й позитивно вирiшити обидвi справи: i вiйну прийняти, i оповiстити свободу Сонячної машини. Тiльки цим шляхом не буде допущено до пролиття кровi.

Лiвий сектор бурно вiтає цю пропозицiю: перемога! Вiн згоден прийняти вiйну. Будь ласка! Нi одного голосу не буде проти Вони не будуть i за, але зате з правого боку не буде нi одного голосу проти Сонячної машини, хоч не буде й за неї.

Коли Рудольф у супроводi Макса й Фрiца виходить на ганок, юрба знову пiдхоплює його на плечi й несе серед трiумфуючого шаленого хаосу радiсних переможних крикiв. Про компромiс уже тут вiдомо.

Рудольфа несуть до авто його просто звалюють туди, бо нема сил одiрвати вiд десяткiв рук, що хочуть торкнутися хоч кiнчикiв його пальцiв, до одежi. Юрба вже побачила iдола, вона вже готова молитися перед ним i складати йому жертви.

Рудольф стає в автомобiлi й пiдносить руку.

— Рудольф Штор хоче говорити! Рудольф Штор хоче говорити! Тихо там!

I Рудольф Штор говорить. Незграбно, невмiло, нечутно, але найближчим слухачам можна розiбрати, що вiн тепер, коли свобода Сонячної машини прийнята, закликає всiх до помочi в працi над його винаходом. Вiн закликає всiх без рiзницi партiй, переконань, вiку, полу, бо Сонячна машина несе всiм людям щастя й визволення. Комiтет Сонячної машини хоче зорганiзувати фабрику Сонячної машини. Всi професiйнi й партiйнi робiтничi органiзацiї вiддають на цю мету половину своїх засобiв. Але того мало. Треба, щоб кожний громадянин Нiмеччини вiддав усе, що вiн має, на цю справу. Всi жертви треба принести на визволення самих себе.

Юрба iпобожно, радiсно, з ентузiазмом слухає свого новоутвореного кумира.

— Урра! Слава Рудольфовi Шторовi! Слава Сонячнiй машинi! Все на жертву Сонячнiй машинi! Все!

I до авто летять з усiх бокiв грошi, гаманцi. Юрба розпалюється власними криками, скидає з себе перснi, сережки, всякi дорогоцiннi прикраси й кидає в авто. Одна хвиля вiдсуває другу, квапиться вилити з себе свою жертву, свiй захват, побожнiсть.

На приступку з юрби тиснеться товстенький, рудий, у буйному ластовиннi чоловiк. Вiн махає капелюшем, шалено вертить великими очима в бiлих вiях i кричить:

— Панове! Товаришi! Панове! Два слова! Товаришi! Я жертвую на Сонячну машину всю свою фабрику скляних виробiв у Рiзенгебiрге. Всю фабрику Рудольфе Шторе, я жертвую свою фабрику! Берiть. Заявiть Комiтетовi. Я, Фрiдрiх Iмберг, жертвую. Я — капiталiст, але я розумiю. Мiй батько був сам робiтником!

Вiн iще щось кричить у нестямi екстазу, але слова його покривають оплески, крики, вигуки.

— Браво! Слава! Як iм'я?

— Iмберг! Фрiдрiх Iмберг моє iм'я! Комiтет Сонячної машини…

— Браво Гiмберг! Слава!

— Браво Гiмберг! Слава!

— Не Гiмберг, а Iмберг! Iмберг Фрiдрiх!

— Браво! Iмберг Фрiдрiх!

Iмберг Фрiдрiх лишається на авто, вiн повинен зробити офiцiйне передання Комiтетовi Сонячної машини своєї фабрики. Вiн тисне руку Рудольфовi, Максовi, радiсно, в захватi дивиться на купу золота й грошей в коробцi авто й не знає, чим би йому ще висловити, виявити ту силу, що розпирає його груди.

А юрба вже пiдхоплює автомобiль, веде його крiзь гущу кричущих, махаючих, п'яних од перемоги, полегшення, щастя тiл. I в коробку авто на ноги, у груди Рудольфа й Макса летять грошi, годинники, перснi — все, що є найцiннiше на кожному.

А в кабiнетi Мертенса вiдбувається екстрене засiдання Управи Об'єднаного Банку. Вiкна позачинюванi, штори позапинанi, холодники провiвають i холодять повiтря, але обличчя червонi, пiтнi, гарячi не сонячним палом. Немає нi поважно стi, нi врочистостi, навiть порядку немає в цьому зiбраннi пiднятих, стурбованих, пригнiчених, розлючених людей. Мертенс, набiгаючи сiдластим чолом на райхсканцлера, гнiвно трясе великим червоним кулаком.

— Йолопи! Дурнi! Як смiли допустити цього божевiльного Штора?! З якої речi? Що? Ситуацiя? Загроза вибуху? Кого? Як? Хiба в уряду сил нема? Хто, маючи в руках силу, робить такi ycтyпки? Хто? Iдiоти тiльки! Прийняти компромiс! Сво боду Сонячної машини! Це значить дати розбити себе вщент Ущент, чорт його забирай! Та послухайте донесення. Ну? По лiцiя на вулицях обнiмається з юрбою. Полiцаїв засувають головами в апарати — i вони крутять сонячний хлiб, а юрба круг них танцює танець дикунiв. Що? Нi! А армiя? Вiйсько? По казармах у мент поз'являлись Сонячнi мащини, В один мент! Значить, вони були вже там i ранiше? Га? Це така армiя? Що?

Рейхсканцлер пригнiчено, безпорадно знизує плечима. Що ж можна було зробити? Комiтет Сонячної машини змобiлiзував усi сили Вiн вiв свою акцiю дуже обережно. Вiн не виставляв нiяких вимог, не був проти вiйни. Симпатiї мас були на його боцi.

— Симпатiї, симпатiї! Чорт бери всякi симпатiї ваших мас. А сила на чийому боцi? А армiя?

Райхсканцлер знову знизує плечима й витирає просто рукою пiт iз носа. В тому то й рiч, що певностi щодо армiї немає. В армiї було глухе невдоволення забороною Сонячної машини. Мозок маси не може збагнути всiх можливих консеквенцiй од дозволу й бачить тiльки найближче; чому, справдi, не дозволяється Сонячну машину, через що за неї стрiляють людей. I невiдомо, що могло б бути, коли б дiйшло до сутички з сонцеїстами.

Мертенс засовує руки в кишенi й вражено пiднiмає голову. Що? Пан райхсканцлер не знає, що могло б бути? Могло б бути те, що на площi лишилось би з пару тисяч трупiв, а вся пiдла маса тепер не танцювала б iз полiцаями на вулицях «танок сонячного хлiба», а тихенько сидiла б по своїх норах. Кров? Трупи? Та що ж це значить в очах дiйсного державного мужа, тверезого й дiйсно гуманного полiтика? Що це в порiвняннi з тим нещастям, яке загрожує вiд слабостi, вiд легалiзацiї сонячного божевiлля?!

До пана президента раптом тихо пiдкочується Вiнтер i щось шепче йому на вухо. Пан президент уражено скидає на нього очима, зразу мiняється, пригладжує жабо на грудях, хапливо витирає набухле чоло й гиркає:

— Розумiється, прийняти! Моментально. Панове, наше дiлове засiдання вшанувала своїм прибуттям висока гостя.

Вiн поспiшно йде до дверей, твердо й важко переставляючи короткi ноги й витираючи пiт iз лиця й рук.

На порозi розчинених Вiнтером дверей з'являється чорна постать принцеси Елiзи з двома яскравими кольоровими крилами червоного волосся пiд крилами темного капелюша. Лице її рiвно-блiде, очi блищать пiднято, хижо. Вона входить швидко, рiшуче, пiдвiвши голову, не зважаючи на повитягуванi постатi багатьох людей у кабiнетi. Вона, здається, i на самого пана президента не звертає великої уваги, й на привiтання його вiдповiдає похапцем, недбало, не слухаючи. На устах у неї якийсь чудний усмiх — не то трiумфу, не то сарказму, не то лютi.

— Пане президенте! Я до вас заїхала на хвилинку по дорозi. Подiлитися своїми враженнями вiд знаменитого вчинку нашого райхстагу. Ви знаєте, пане президенте, хто є тепер, сьогоднi и на будуче королем Нiмеччини? Нi? Навiть не догадуєтесь?

Вона чогось озирається по кабiнету, бачить позапинанi штори, швидко пiдходить до них, одпинає й дивиться у вiкно. I зараз же, озирнувшись до Мертенса, киває йому головою.

— Прошу! Прошу подивитись!

Мертенс i все засiдання пiдходять до вiкон i дивляться. За гратами парку вулицею суне натовп iз зелено-золотими прапорами. Посерединi його ледве рухається автомобiль, уквiтчаний квiтками, гiрляндами зеленi, обмаяний прапорами.

— Трiумфальний похiд короля Нiмеччини, Рудольфа Штора, сьогоднi коронованого парламентом на царство. Народ вiтає його. Полюбуйтеся, пане президенте, i ви, панове. Порозчиняйте вiкна й послухайте їхнiх вигукiв.

Мертенс понуро-уважно зиркає на незвично пiдняте, рiвно-блiде, блискаюче чудною металiчною зеленню очей лице принцеси.

— Царство недовге, ваша свiтлосте. Недовге.

— Ви так думаєте? А я думаю, що довге.

— Помиляєтесь, ваша свiтлосте. Помиляєтесь. її свiтлiсть рвучко, нестримано повертається до присадкуватої постатi, яка вже знову запiзно спокiйна й велична.

— Що ж ви можете зробити тепер? Що? Ви ж уже знаєте, що обидвi манiфестацiї злилися в одну? Тож вони возять Рудольфа Штора на тронi. I не вiйнi вони кричать славу, а Сонячнiй машинi! I не вам, пане президенте, а Рудольфовi Шторовi! I вiйсько ваше йде за ними. Подивiться, бачите вiйськову форму мiж юрбою? Я сама бачила, як цiлi вiддiли, що мали стрiляти цю банду, пiсля постанови парламенту, не слухаючись офiцерiв, змiшувалися з юрбою й вигукували сла ву Сонячнiй машинi. Що ж ви можете тепер зробити?!

Мертенс спокiйно хитає головою, уважно зиркаючи на при нцесу (Яка тепер надзвичайна схожiсть з Мартою Пожежою! Зовсiм та сама п'яна, дика жагучiсть, якою тiльки Марта вмi ла вибухати!)

— I все ж таки, ваша свiтлосте, юрба є юрбою, а державна органiзацiя є органiзацiєю. А крiм того, ваша свiтлосте, ми маємо ще iншi засоби боротьби з цим стихiйним нещастям, що вибухло над нами. Але про цi засоби, коли дозволите, я докладу вам другим разом. I ви, може, змiните свiй трохи песимiстичний погляд на справу. Що?

Принцеса Елiза пильно дивиться на нього. Але вираз усiєї постатi пана президента такий спокiйний, певний i трохи вибачливий, що принцеса вся зразу затихає. Немов отямившись, вона прохає вибачення, що перебила важне засiдання, киває всiм головою й у супроводi пана президента виходить.

«Мiй великий затворнику, мiй любий, надзвичайний Рудi! Шлю Тобi чергове звiдомлення, мiй безладний, п'яний од щастя гiмн Тобi!

Рудi, вiдбувається величезний, грандiозний, нiколи не чуваний в iсторiї людей процес. На очах, на Твоїх власних очах, iз швидкiстю блискавки (коли говорити про iсторичне життя) вiдмирає цiла епоха! Без кровi, без боїв, без барикад, шибениць, гiльйотин, без великих струсiв, переворотiв, без помпи й декламацiй сходить iз сцени iсторiї цiлий соцiальний лад.

Вiн сам не помiчає того, вiн iзсувається, як оповзини з гори, вiн розтає, як тi величезнi льодовi гори, що з пiвнiчного бiгуна спливають до Великого Океану.

I це робить маленьке кругленьке скло. Твоє скло, Рудi! За цi два тижнi, що почали працювати нашi фабрики (я ж писав Тобi, що, крiм Твоєї центральної, е вже п'ятдесят сiм iнших по всiй Нiмеччинi), Комiтет Сонячної машини роздав уже бiля чотирнадцяти мiльйонiв стекол. Пiв Берлiна вже годується тiльки сонячним хлiбом. Ти не можеш собi уявити, що твориться бiля Комiтету Сонячної машини. Як якiсь хвостатi їх тiозаври, черга народу стоїть уже вiд самого ранку довжелезними хвостами.

Уряд притих. Парламент розпущено. Апарати їхнi на їхнiх очах розвалюються, розсипаються, дiрявiють. Вищi, нижчi, великi й дрiбнi урядовцi врiвнi з робiтниками лавами сунуть по скло. I з дня на день канцелярiї, контори, бюро, мiнiстерства, всякi урядовi, приватнi й навiть громадськi установи рiдшають, стають бiднiшi на персонал. Усякий, що дiстає сонячне скло, зараз же, натурально, кидає службу й роботу. Для чого тепер їм служити? З якої речi?

Отже, бiльш нiж сто тисяч людей щодня увiльняється вiд своїх дотеперiшнiх «обов'язкiв» Бiльш, нiж сто тисяч довiчних каторжан щодня виходить на волю. Рудi! Вони вилазять iз усiх можливих щiлин — з льохiв, пiдземелля, вiд вогняних печей, верстатiв, з порохнявих бюро, iз магазинiв, контор, майстерень, вони сотнями тисяч вилазять за мiсто iз своїми Сонячними машинами, з дiтьми, батьками, вони напiвголi отарами лежать на травi, в лiсi, на сонцi, в холодку — скрiзь. Вони не вiрять собi. невже вони нi завтра, нi пiслязав тра — нiколи вже не муситимуть щодня вдосвiта схоп люватись, нашвидку ковтати свiй убогий снiданок i бiг ти на свою каторгу? Невже вони можуть знати, що вони вiльнi, що нiхто їх за їхнє свято не покарає, не оштрафує, що їхнi дiти вiд цього не голодуватимуть, що вони можуть дивитися на сонце, на лiс, на траву i вранцi, i вдень, i коли схочуть? Вони, як дiти, нi, як народженi на свiт у дорослому вiцi. Вони зворушливi до слiз. Рудi: вони ж так нiчого не знають, так вони мало бачили, їм же не було часу, вони мусили «працювати».

Рудi, Ти вбив страшного диявола: працю-конечнiсть, працю-обов'язок. Тiльки Сонячна машина показує, що праця каторга є прокляття людини.

А Ти знаєш, хто, власне, тепер дiйсно Уряд? Комiтет Сонячної машини, або, як скорочено його вже називають «Каесем».

Каесем орудує життям Берлiна та й усiєї Нiмеччини. Вiн регулює рух потягiв, вiн дає чи не дає дозвiл на всякi заходи старого уряду, до нього звертаються iз скаргами, домаганнями. Вiн, розумiється, не має нiякої охоти перебирати на себе всiєї порохнявої, трухлявої халабуди старого уряду. Коли вiн завалиться сам собою, Каесем перетвориться в новий уряд. Коли порозсуваються й порозвалюються всi старi уряди земної планети, витвориться один-єдиний уряд усiєї землi. Уже (Ти, мабуть, читав) органiзується єдиний iнтернацю нальний Каесем. По всiй Європi й Америцi вiдбувають ся грандiознi демонстрацiї за Сонячну машину. Уряди й королi капiталу в панiцi. Приклад Нiмеччини не настроює їх занадто оптимiстично. Але нашi (у згодi, здається, з усiма європейсько-американськими) затiвають одну хитру комбiнацiю: скористувавшись оповiщенням прибитої на цвiту вiйни, звернутися до Союзу Схiдних Держав iз проханням окупувати Нiмеччину й тi частини Європи та Америки, що зараженi Сонячною машиною, для генерального очищення вiд цiєї страшної хороби. Китайцi, японцi, iндiйцi й африканськi негри повиннi взяти на себе святу мiсiю врятувати америка-но європейську цивiлiзацiю.

Бiднi королiвське-магнатськi голови, вони догарячились зовсiм до божевiльних фантазiй! В їхнiх газетах натякається для пiдбадьорення засмучених, що Союз Схiдних Держав от-от випустить на Америку й Європу мiльйонову летючу армiю. На Нiмеччину припадає нiби триста тисяч лiтакiв. Менi здається, що Союз Схiдних Держав скупиться — обмалкувато.

Рудi! Старий лад одмирає. Але на його мiсце прийде новий, сонячний. Каесем уже виробляє плани нового господарства, нового устрою без примусу, без насили, без каторги — новий, вiльний, творчий лад! Уже призначенi з'їзди, конгреси, вже вiдбувається перебудова психiки, iдеологiй, свiтоглядiв, фiлософiй. Нiяких бiльше класiв, партiй, релiгiй, моралей, кайданiв, перетик, злочинств i чеснот — нiчого. Тiльки Сонце, Праця й Наука!

Менi дух забиває на саму уяву, що ми, люди, тепер можемо зробити. Ти коли-небудь думаєш. Рудi, кон кретно, реально про це? Яку гiгантську силу ми тепер можемо розвинути. Та я певен, що через якийсь десяток лiт зможемо експедицiю на найближчi планети послати. Ми увiйдемо в безпосереднiй контакт iз всесвiтом!

Ми вберемо землю, як лялечку, як один прекрасний твiр мистецтва. Ми зробимо її вiчним земним раєм, де яраця буде насолодою — творчiстю. Через якийсь мiсяць-два Сонячна машина запанує на всiй землi. (Слава капiталiзмовi, який утворив для неї таку чудесну технiку сполучення людей, таку величезну базу для вiльної творчостi. Пером йому земля за це!)

Через пару мiсяцiв квiт науки, розуму, знання людства витворить нову, свiдому програму буття землi. Коли ти приїдеш до Берлiна, Рудi, коли, значить, за Твоєю обiтницею вся Нiмеччина буде насичена сонячним склом, ти не впiзнаєш нашого колишнього чадного Берлiна. Ти знайдеш нових людей, иовi вiдносини, нове господарство, новi грандiознi перспективи.

Рудi, любий, великий мiй Рудi, ми весело регочемо, згадуючи цю стару-стару гумористику. Вищiсть культур, рас, нацiй, патрiотизм, батькiвщина — що це тепер? Смiшнi, архаїчнi убрання поганських шаманiв, якими вони потрясали перед масами, вмовляючи в них почуття набожностi й страху перед iдолами та їхнiми жерцями.

Але годi на сьогоднi. Ще кiлька слiв про наших «найближчих». Бачився з мамою. Сяє гордiстю й щастям. Це ж Ти, Рудi, її улюбленець, це Ти даєш людям щастя, перевертаєш трони, стираєш державнi кордони, перероджуєш людську психiку. Хiба нема їй iз чого сяяти гордiстю?

Але батько… непоправний. Ти руйнуєш Порядок, ти вносиш безладдя, ти викликаєш у людей усе темне, звiряче i вбиваєш людське. Одне слово. Ти й Твоя Машина є злочинство, а батьковi — сором i ганьба. I, розумiється, вiн сонячного хлiба не їсть, вiн додержується «старої вiри». Мама iз жалостi варить йому й далi стару гидь, та не знаю, чи довго вона буде витримувати цю впертiсть.

Граф також на «старiй вiрi». Мама дивується: якийсь час вiн дуже настiйно вимагав доставити йому Сонячну машину. Нахвалявся навiть розшукати. Тебе й неодмiнно дiстати. Але, коли настала легка можливiсть її мати, раптом одмовився й нiзащо не хоче вживати. В чому тут причина — невiдомо, тiльки не в консерватизмi його. Старий про Тебе й Сонячну машину говорить iз великим теплом i признанням. З цього приводу в нього з батьком аж до дебатiв доходить. Отже, не через це не їсть сонячного хлiба, а через щось iнше.

Графиня ж, як i мама, Сонячну машину вживає. По ки що старий кухар графа лишається й варить йому та принцесi Елiзi старi страви, але невiдомо, скiльки ще протягне, бо сам вiн уже годується тiльки сонячним хлiбом i на ту пакость, розумiється, i дивитися не може.

Принцеса Елiза, каже мама, цiлими днями ходить по саду. Якась уся закостенiла, жорстка, сувора. Часто буває в тебе в лабораторiї. Що вона там робить, мама не може сказати, бо принцеса запинає штори, як при ходить. Один раз садiвник Йоганн нiби бачив, як вона сидiла за столом, поклавши голову на руки, i плакала. Але мама сумнiвається, щоб це могло бути, — не така натура. А я гадаю, що навiть така натура може заплакати. Коли то правда, що, як розповiдають, вона була вже тайно заручена з Мертенсом, що мрiяла про корону Землi, яку за шлюб iз нею мав дати їй Мертенс, коли взяти на увагу всi тi майже фантастичнi, честолюбнi її мрiї, про якi серед монархiстiв ходять цiлi легенди, i коли подумати, що все це розбито їй, як глиняну ляльку, що вся вона спорожнiла, вся померла, то нiчого дивного, що вона й не раз плаче на всякому мiсцi, де спiткає її хвилина особливо виразної уяви руйнацiї всього їй найдорожчого.

Може, Тобi неприємно, Рудi, що я пишу про цю особу, тодi прости менi, але я гадаю, що Тобi все ж таки цiкаве буде й це.

Наделi, розумiється, повнi самозакоханої гордостi: адже їхня майстерня перша витримала всi напади на Сонячну машину! Фрiц i Дiтрiх працюють у Комiтетi, а старi Наделi з дiтьми цiлими днями в лiсi. Лiто кiнчається, от-от задме осiнь, вони хочуть надолужити за все своє прогаяне життя.

Ну, а графiвна Труда просить переказати Тобi її «надзвичайне привiтання». Вона працює також у Каесемi.

Ну, вже ранок. Усю нiч прописав. Треба хоч годинку заснути. До скорого побачення, мiй дорогий Рудi! Хай Тобi буде так ясно й щасливо на душi, як у всiх тих, що лежать там на травi пiд ласкою Великої Матерi!

Твiй Макс

P. S. Ага, ще. Чи Ти знаєш, що про Тебе тут цiлi легенди вже складаються? Твої портрети (i де тiльки розкопали — здається, мама дала одному спритному репортеровi) продають у всiх магазинах, а в Каесемi вiн висить на почесному мiсцi. (Ти ж знаєш. Ти — почесний голова Каесему). Коли Ти вернешся до Берлiна, ми зробимо Тобi таку грандiозну зустрiч, якої ще нi один монарх не мав. I що буде нiколи нечуване — нiякiсiнької охорони, нiякiсiнької полiцiї, жандармiв i вiйська не буде. Тобi це не сумно? Не сумуй, зате будуть мiльйони щасливих, вдячних, боготворящих Тебе очей.

До цiєї зустрiчi, прекрасний, великий Рудi!»

Сузанна помалу, задумливо виходить iз ресторану й машинально шукає очима авто. Ах, так, од учорашнього дня в неї ж уже немає шофера — «пiшов на траву», як сказала Емма. Дивно, чому Емма не вiдходить. Ага, вона чигає на хвилину, коли найкраще можна буде обiкрасти.

Сузанна посмiхається й iде пiшки вулицею Це ж десь дум е далеко Комiтет Сонячної мaшини?

Трамваєм їхати нема рацiї- пiшки швидше й легше можна дiйти Трамваї ходять тепер «iз ласки пролетарiату». Тепер усе дiється «з ласки пролетарiату», i через те все є наиостаїї-нiшого сорту. Трамвай iде тодi, коли панам пролетарям захо четься його пустити, сполучення телефону треба чекати по пнi-години, та й то не завсiгди воно буває, бо переривається струм. Електрика часом свiтить так кисло й убого, що краще гасити свiтло й сидiти в темнотi, бо пролетарiат працює тепер на електричнiй станцiї тiльки з ласки.

От iде банда цих добродiїв. У петельках у них зелено-жовтi значки. Ранiше за пролетарський шик вважалося носити в петельках червонi значки. Мода на кров минула; тепер — вони сонцеїсти.

Банда, посплiтавшись руками, iде всiєю вулицею, трохи не ловлячи всiх перехожих, як у волок. Дивно, чому вони не хапають жiнок i не насилують їх тут-таки, на вулицi? Адже майже вся вже полiцiя «пiшла на траву».

«Банда» хлопцiв, поблискуючи зубами, весело скидає скоса очi на гарну поставну постать «трупоїдки». (А що трупоїдка, то це зразу ж видно по зневажливо незалежнiй постатi, по холоднiй недбалостi в поглядi-в усiх у них такий вираз).

— Товаришi! Що за чудесний запах свинячого трупа! Ви чуєте?

— Нi, тут здається, що й людською кров'ю попахуе! Ач, брильянти якi у вухах!

— Тихо, товаришi! Це африканська вища культура!

Регiт хилитає й трусить ланцюгом посплiтаних тiл i пролiтає повз Сузанну, лишивши на нiй ляск їхнiх голосiв.

Сузанна посмiхається пролетарiат зволить дотепно й тонко жартувати. Вiн почуває себе паном становища, вiн досяг свого iдеалу: жує траву й iрже вiд задоволення.

От вiн сидить на терасi кав'ярнi iз своєю зеленою розжованою огидною жуйкою. Тепер пролетарiат установив нову моду вiн приходить до кав'ярень iз своєю жуйкою й бере тiль ки воду. Хоче — платить за воду, хоче — нi, але мiсце за столиком займає, сидить годинами й з захватом балакає про «великий переворот». А п'яний, брутальний, брудний i нахабний, як i ранiше, — тут нiякого, навiть найменшого, перевороту не сталося.

Сонце свiтить десь там, за величезними будинками, розсiваючи по колодязях золотистий порох. Сумно стоять вiтрини магазинiв мистецьких речей Кому тепер потрiбнi цi вази з легким iнеєм зеленi по брижах старовинної бронзи? Кому потрiбнi химернi, загадковi «пророцтва» Штуфа? Жуйки тепер тiльки треба. Дивно, що ще не знайшлося пролетарських малярiв, якi б змалювали це чудо сучасної краси.

Площа Скорботи. Тут ранiше бували цiлi гатки ав-iомобiлiв, карет, трамваїв. Тепер мляво сунуться два вагони, грайливо поклацуючи дзвiнком. Куняє авто (мабуть, вiзник абсолютний алкоголiк, через те що не «пiшов на траву»). Десяткiв iз три перехожих.

Раптом Сузанна зупиняється. На пам'ятнику Бiсмарка, поставленому Об'єднаним Банком, має зелено-золотий прапор iз написом: «Хай живе Сонячна машина!» Сам Бiсмарк в однiй руцi тримає держално прапора, а в другiй — модель Сонячної машини.

Сузанна посмiхається: пролетарiат мило, дотепно жартує. Полiцiя, розумiється, не бачить. Та де вона, та полiцiя? Та й чи посмiє вона бачити?

Гине краса й слава життя, потопаючи в зеленiй гущi жуйки. Замирає темп, затихає пульс, рвуться тканини. Ще трохи — i паралiч обхопить увесь органiзм. От тодi пролетарiат буде цiлком задоволений.

Коли Сузанна пiдходить до будинку Комiтету Сонячної машини, вона ще здалеку! чує гомiн великої юрби людей, що довгою лавою стоїть на тротуарi.

Ага, пролетарiат бiля дверей свого раю, стоїть у черзi за бiлетами до нього.

Сузанна помiж двома стiнами, кам'яною й людською, виходить на гору, стараючись не чути й не бачити й особливо не нюхати пiтних розгарячених стоянням i галасом пролетарських тiл.

Колись давно давно, тижнiв три тому назад, у цьому домi був банк. Вiн збанкрутував, як десятки iнших, iз помсти до дужчих банкiв оддав своє помешкання однiй iз фiлiй Комiтету Сонячної машини в надiї, що вона повалить i дужчi.

У величезнiй, викладенiй рожево-сiруватим мармуром залi гуде, гомонить, кишма кишить пролетарiат. Що за шкарубкi, погнутi, як потоптана бляха, лиця! Дегенеративнi зуби, злочинницькi очi, увiгнутi потилицi, худi й синювато-блiдi, як у трупiв, обличчя! Звiдки вони? Яка маса їх, цих страшних людей. I вони ж, значить, десь iснували поруч iз нею, Сузанною, на свiтi?

Який густий, непролазний гомiн! Яка звiряча, хижа, заздрiсна цiкавiсть у тих, що ще стоять у черзi, i яка тваринна, цупка радiсть у тих, що вже досягли свого щастя. Вони навiть бояться випустити з рук здобуте скло, вони показують його з ревнивою обережнiстю, як мати свого першонародженого, вони сяють i рвуться вперед од нетерплячки.

I цей задушливий рух двох потокiв пiднятих, блискаючих потом, гнiїлiiми зубами й мокрими очима гвалтуючих, регочу-чих, гупаючих тiл викликає млосну тоскнiсть у грудях.

Вже не стараючись не торкатись до них, а, навпаки, проди раючись крiзь спини й лiктi юрби, Сузанна пiдходить ближче до вiконець, з яких роздають скло. Але це ж явно безнадiйна рiч крiзь цю гущу тiл серед цiєї величезної кiлькостi вiконець найти саме те вiконце, де «часом буває» Макс, або пан Нiманд, як вiн тепер грайливо називається.

А з якою попередливiстю цi панночки роздають кретинам стекла! Так вони ще недавно роздавали свою любов їм у публiчних домах А цi страшнi баби з покрученими, простягненими за склом пальцями, забувши свої мiщанськi чесноти, як любенько, вдячно, угiдливо смiються до «сiячок нової ери».

Сузанна, тiсно стуливши уста, як людина, що хоч-не-хоч має переходити через брудну вулицю, продирається ще ближче й раптом бачить в одному вiконечку нахилену бiляво-золоту гривасту i олову. Щось у заворотi, в обрисi цiєї голови молоточком стукає по серцю Сузанну. Вона пролiзає крiзь чергу, розiрвавши її на мент, i пiдходить до грат перетики.

Так, це — вiн. Стоїть, спершись одною рукою на спинку стiльця панни й нахиливши до неї голову. А панна — це та сама титулована проститутка, в якої вiд Макса була дитина. Значить, вiдомостi досить вiрнi.

Сузанна покушує губу й не зводить очей iз парочки. Вони обоє сяють тим самим мокрим, пiтним блиском юрби. Панна, очевидно, старається гратися в «дитинку»: щасливо, довiрливо, широко диви-iься в очi, серйозно розпитує й викликає в нього бурний радiсний смiх. йому до лиця золоте волосся, тiльки зразу ж видно, що фарбоване — ця циганська жовта смуглявiсть тону хорошої старої слонової костi нiколи в блондинiв не буває, i його волосся просто як перука видається. Але очi, уста, все обличчя сяють щастям, виразним, любовним, одвер тим, реготливим.

Сузанна раптом почуває, як млосна тоскнiсть стає нестерпно тяжкою Але вона, не зводячи очей iз жовто-золотистої гриви, iз стогоном, як на рану, натягує милу посмiшку й уперто чекає. Раптом Макс, не пiднiмаючи голови, пiдводить блискучi, сяйнi очi, неуважно блукає ними по кишучiй масi тiл та облич i натикається ними на насмiшкуватi вогкi великi очi. Вiн швидко випросювусться й уражено дивиться на таку одмiгну, випещено гарну серед сiрої маси тiл фiгуру. Вона злегка хитає йому головою и iронiчно здило посмiхаєгься.

Макс щось швидко говорить паннi, яка здивовано озирається на Сузанну, i рiшуче, бурно виходить iз за перетики.

— Сузi!! Яким чином?! Тут?!

А рука сильно, гаряче, щасливо тисне ручку в облиплiй рукавичцi, и верхня губа так знайомо, так м'ясисте розгортає свої двi зрослi половинки. Кретини повертають на них свої гнилi зуби и фосфоричнi очi.

— А чого ж би менi тут не бути? Весь Берлiн тут, а менi не можна?

— О, менi бiльшої радостi ти не можеш дати. Ти хочеш скла! Правда?

Сузанна весело смiється, так знаиомо випинаючи округлiсть шиї й вiясто ширячи на Макса вогкi очi.

— Я?! О, я ще трошки почекаю. Я так швидко не можу. Я ж iще, Масi, не калiка? Нi?

Вона притишує голос i лукаво зазирає йому в очi. Та, ти-гулована кокотка, подивляється досить пильним i недвозначним поглядом. Нехай же не дурно подивляється, нехай побачить дещо.

— Хм! Сумно. Ти все ж таки не хочеш визнати того, що визнав уже весь свiт? Що ж, ти не читаєш своїх власних газет? Пам'ятаєш промову в тебе «куцого лева»?.. А сьогоднiшню статтю його читала?

— Масi, любий, я прийшла сюди не для дебатiв. Я собi скромна, стара трупоїдка, i покиньмо мене Я на тебе прийшла подивитись. Сподiваюсь, ти не будеш боятись, що я тебе видам? Га?

Макс зiтхає й стрiпує чубом.

— Ну, добре. Хiба не однаково тепер? Як же ти живеш?

Сузанна морщить нiс i злегка нахиляється до Макса.

— Вибач, Масi,але я ще так мало звикла до могутнього дихання пробудженого пролетарiату. Тут таке повiтря… Чи не мiг би ти мене трошки провести? Коли, розумiється, не зай нятий вселюдським обов'язком або… хтось не буде за це в претензiї на тебе. Або ще гiрше коли пролетарiат не поб'є тебе камiнням за те, що йдеш iз трупоїдкою.

Макс мовчки й сильно бере Сузанну пiд лiкоть i посуває до виходу. Дорога прочищується легко — в петельцi значок Сонячної машини й члена Каесему.

Але нелегко вiдриваються вiд їхнiх спин хмарно пильнi бронзовi очi, не хутко переходять на цифри рахункiв.

— Ну от, ми, слава богу… чи то пак — на великий жаль, розiйшлися з пролетарською атмосферою. А руку мою тепер можеш пустити, тепер я, напевно, не зомлiю.

Добре. Макс пускає її руку й скоса зиркає на Сузанну той самий насмiшкуватий, повний загадкової приваби профiль!

— Ну, так як же ти тепер живеш, Сузi? Яке щастя, що ти

— О голубчику, як же тепер може жити повна старих забобонiв i грiхiв людина? Обiдаю в ресторанах, бо мiй кухар «пiшов на траву», а нового й надiї немає найти. Два льокаї обiкрали мене, теж пiшовши «на траву».

— Що ти кажеш?!

— Ах, господи, ти ж де живеш? Не в Берлiнi в «епоху» Сонячної машини? Вчора шофер одiйшов i теж обiкрав. Лишилися тiльки портьє та покоївка. Вони вже генеральне обкра дуть i пiдуть «спочивати на траву». Не знаю, скiльки ще буде тягтися ця приємна «епоха», але вона досить потiшна.

Макс iзнову обережно (цiлком цiлком машинально!) бере пiд лiкоть тугу теплу руку.

— Довго ще буде тягтися, Сузанно! I хай тягнеться, Сузi! Краще примирися з нею тепер i…

Вiн замовкає й мовчки потискує її руку.

— I що ж?

— I дозволь менi прийти до тебе з Сонячною машиною. Га, Сузi?

Сузанна (теж зовсiм машинально!) визволяє свою руку й повертає до нього лице iз знайомим-знайомим лукаво-iронiчним, дражнячим усмiхом iприбiльшено-широких, немов iзляканих очей.

— Та не може бути?! Для чого?!

— Для того, щоб ти хоч раз попробувала сонячного хлiба.

— Максе, та я ж не пролетар i не калiка! От як пролетарiат дощенту обкраде мене й я стану пролетаркою, ну, тодi… тодi побачимо А поки що рано, Масi.

— Ну, добре А так просто можна до тебе прийти?

Сузанна аж зупиняється й ще ширше, ще враженiше-лукаво дивиться.

— Ради бога, Максеї А хто ж «навiки» розiйшовся?

— Ха ха! Нiчого взагалi, Сузi, вiчного немає. А тепер тим паче. Можна, га?

Сузанна, не вiдповiдаючи, iде вперед i чудно, ледве помiтно посмiхається очима. Посмiхається на якiсь свої думки, немов забувши про Макса.

— Можна, Сузi? IIу, просто так, по-дружньому. Даю слово: тiльки по дружньому? Тепер ти можеш бути цiлком спокiйна…

Сузi ратом на мент зупиняється и пильно обкидає поглядом його лице- так, тепер вiн дiйсно може прийти «тiльки подружньому». його слову тепер можна, здається, повiрити. З очей i з уст нахабно-глузливо, iз мстивим трiумфом променяться поцiлунки титулованої шлюхи. Ну, добре ж, коли так!

Сузанна примружує очi тонким, як складенi крильця чорного метелика, усмiхом i одвертає голову.

— Правда ж. по дружньому?

— Цiлком по-дружньому! Даю слово, Сузi, ти побачиш!

— Ну, добре. В такому разi приходь. Завтра чекатиму на тебе. Завтра о п'ятiй.

— Спасибi, Сузi. Ти побачиш, як…

— Побачимо, Масi, побачимо. I ти, може, побачиш. Ну, а тепер бувай. Iди швиденько назад, а то може бути тобi зовсiм не дружня неприємнiсть од твоєї дами. Вона такими очима дивилась нам услiд, що я боюсь за твiй щасливий блиск очей. До завтра! Бувай.

Макс хоче сказати багато на цi слова, але тiльки сильно, мiцно, аж пальцi Сузїннi злипаються, тисне маленьку ручку.

— Добре! Хай завтра! Ех, Сузi!.. Ну, нiчого! Завтра ти все зрозумiєш.

Сузi мило хитає головою i, посмiхаючись, iде у завулок — вона вже й сьогоднi все розумiє.

А Макс бурно, на крилах улiтає помiж пролетарськими тiлами в Комiтет. I маєш. графiвна Труда вже збирається йти.

— Куди? Ще ж рано!

— Я попрохала заступити мене. Менi треба. До побачення.

I, навiть не подавши руки, страшенно поспiшаючи, заклопотано виходить iз-за перетики.

Макс, непорозумiло випнувши губи, стоїть i дивиться в пiдлогу.

А Труда, сховавшись за стiною тiл, слiдкує за похиленою, про щось чи про когось думаючою бiляво-золотистою, схожою на перуку, головою.

Так, так, кiнчаєгься лiто — парк увесь у жовтих i червоних плямах, як у хоробi жовтянцi. Сизо фiалковi кущi кричущим квачем урiзались у групьи рiвних густозелених ялин. Небо недуже, жовтяво синювате, недокровне.

Так, так, усе на свiтi кiнчається!

Фрiдрiх Мертенс одходить до вiкна i, заклавши за спину короткi товстi руки, iде далi. з кабiнету до великої зали, iз зали до бiблiотеки, їдальнi, проходить ряд великих i малих покоїв, скрiзь потрошку зупиняється бiля вiкон i тупо, спiдло ба дивиться в парк.

У палацi незвична, тоскна тиша, вiд якої тхне порожнечею й пусткою. Апарати в кабiнетi коли-не-коли мляво ворушать своїми екранчиками та колiщатками й знову замруть, як од битий хвiст ящiрки.

З Європою й Америкою сполучення майже перерване. Та й навiщо воно тепер? Там та сама картина, що була в Нiмеччинi на початку цiєї хороби. Дiагноз надалi можна поставити, заплющивши очi й не питаючи нi про що хорого.

Бiдна стара Європа, стiльки вона проковтнула тих воєн, революцiй, стiльки на свойому вiку лигала кровi, алкоголю й усякого безумства — i таки лишалася досi тверезою. I раптом iсп'янiла, сказилась од маленького скла!

Схiд iще пручається, борикається, випiкає вогнем, топить у кровi, душить газами хоробу. Жовто чорна раса здоровiша — може хоч пручатися. Розумiється, їй не до Європи, не до ря туаання других — себе б урятувати.

Мовчать апарати. Та й про що їм говорити? Вони ще час од часу подають знаки життя, бо Каесемовi треба говорити з Iн тернацiональним Центром Сонячної машини. Iнтернацiональний Центр iще не розвiяв страшного мiкроба по всiй планетi, його велика робота ще не скiнчена — отже, апарат ще сяк так для нього працюють.

Так, так, усе на свiтi кiнчається. Скiнчиться й їхня робота. А тодi який кiнець почнеться?

Цiлими днями важко ходить Фрiдрiх Мертенс по своїх покоях, заклавши руки за спину й поглядаючи на хорий на осiнь парк. В апаратних кiмнатах тьмяно й тоскно, як заплаканi, поблискують запорохнявiлим металом машини, покинутi людьми. Нема на воротях i круг палацу грiзної охоронної гвардiї. Та й нехай! Кому вiн тепер страшний чи потрiбний? Хто його тепер убиватиме?

Як пси покинутого хазяїна маєтку, порозлазилася зграя колишнiх палацових пiдлиз i пiдлабузникiв, коли довiдалась, що надiї на помiч од Союзу Схiдних Держав не справдилися. А тi, що лишились у колись призначених їм зручних помешканнях, бiльше не товпляться бiля дперей його приймальнi.

Вiнтер, той Вiнтер, що колись вiд самого погляду пана президента мiг скрутитись у петлю й зв'язатись у вузлик, цей Вiнтер тепер жалiє ного, Фрiдрiха Мертенса! Вiн не кидає ного, як усi тi мiнiстри, гофманстри, урядовцi, нi, вiн вiрно й вiддано несе далi свою службу, але йому сумно, нiяково й жалко. I в нього немає вже того собачого побожного тремтiння перед своїм владикою. Бо нема владики Є ходячий мертвяк, примара колишнього владики.

Що ж є влада наимогутнiшої людини? Хiба вiн не лишився тим самим, з тими самими руками, головою, з тим самим мозком, волею, знанням, умiнням? Чого ж тепер до його особи таке вiдношення?

Заходить часом i граф Елленберг. Вiн тепер уже сiдає всiм тiлом у фотель, спираючись на спинку й журно похилившись. Вiн так само дивується з генiальностi пана президента, як i ранiш. Навiть бiльше, бо, здається, щирiше. Як генiально пан президент усе прозрiв наперед таки першого того вечора, як довiдався про Сонячну машину. Все збулося, як з божого призначення: i економiчний розклад, i ослаблення державного апарата, i конденсацiя темної стихiї круг цього шумовиння, i замирання всього життя. До дрiбниць, до найменших подробиць усе збувається! Як у шахматнiй задачi, в один мент вирахувано всi ходи, всю залiзну логiку комбiнацiй.

Одначе, хоча граф Елленберг i дивується з генiальностi пана президента, але сидить у фотелi зм'якнувши, недбало, сумно спершить лiктем на поруччя. I цього досить Фрiдрiховi Мертенсовi.

— Що ж буде далi, пане президенте? Чим це все може скiнчитися?

Пан президент iз задумливим усмiхом постукує, як молоточком, по поруччю твердим нiгтем зiгнутого пальця.

— Чого можна сподiватися, пане президенте? От Комiтет Сонячної машини виробляє план нового господарства й праву-вання. Коли, мовляв, кожний громадянин матиме скло i не буде, значить, небезпеки примусу голодом, тодi вiн усуспiльнює всi фабрики й пiдприємства й заводить новi норми працi, подiлу й т. д. Але це ще проект, який має розглядатися на конгресi всiх Комiтетiв свiту. Вiн прийме один план на всю планету. А коли…

Мертенс несподiвано вибухає гиркаючим веселим смiхом. Граф Адольф здивовано й чекаюче замовкає.

— Пане Елленбергу! Засмiйтеся в лице всiм Каесемам i їхньому конгресовi, коли вони вам будуть говорити цi дитячi ьазочки. Чуєте?

— Але ж, пане президенте…

— Ще раз, пане Елленбергу: я — нiякий пан президент, як i ви — нiякий граф i мiнiстр. Просто собi Мертенс i Елленберг. Нема! Годi. А на Каесеми та їхнi планетарнi плани новою господарства її урядування начхайте, начхайте, Елленбергу! Є у вас добра кожушина, теплi ковдри, тепла одежа? Є?

Граф Елленберг здивовано мовчить.

— Годуєтесь ви вже сонячним хлiбом? Га? Що?

Граф Адольф червонiє.

— Нi, я нi. Дружина й дiти… годуються. Але хлопчик був хорий i…

— Ну, ну, нiчого! Карали, що й ви. Дурницi. Всi будемо. Хлопчики, дiди, всi. Це — неминуче. А кожухи треба мати. Треба.

— Через що, пане… президенте?

— Кажу, треба. Згадаєте. А Штiфель уже їсть сонячний хлiб? Га? Шлунок, кажуть, поправив? Не з'являється до мене. Та й чого, справдi? Союз Схiдних Держав мусить себе рятувати.

Знову ходить по покоях спорожнiлого палацу пан президент Фрiдрiх Мертенс, витирає пiт з сiдластого чола й перебирає опецькуватими пальцями за спиною.

Що особливо страшне в усiй цiй блискавичнiй катастрофi — це знищення дiї, руху, дiяльностi. Не втрата сили, влади, багатства, слави, все це — порох, дим. А втрата активностi. Вся Нiмеччина, вся Європа ще рухається за iнерцiєю, старим рухом, як колесо машини, в якого вже взято паси вiд джерела енергiї.

Дурнi, жалюгiднi фантазери iз своїми планами! Вони обтяли рушiйний ремiнь i гадають, що той галас i гуркiт, який iде вiд порожнiх «вiльних» махових колiс, є дiйсний рух. Вони вбили найцiннiше в людства — активнiсть. Сонячна машина вбила мiкроб iнтересу. Але де нема мiкробiв iнтересу, боротьби, там нема нiякого життя, i всякi плани є тiльки iнерцiя теоретичних функцiй мозкiв.

Порожнеча. Абсолютна, мертва порожнеча, як у склянiм апаратi, з якого випомпувано повiтря.

Але невже не могло все пiти iнакше? Що ж усi економiчнi, соцiологiчнi, фiлософiчнi теорiї й науки? Де ж дiлися проклятi й пiдлi «закони» поступовостi, закономiрностi, логiки, обов'язковостi? Випадок, простий же випадок: фанатик довбався десять рокiв у своїх мрiях i додовбався до Сонячної машини. Мiг же вiн i не додовбатись? Тодi, значить, усi «закони» функцiонували б далi? Але факт той, що випадково (випадково, чорт забирай!) йому поталанило натрапити на вдатну комбiнацiю своїх мрiй. I факт той, що всi закони логiки, конечностi, доцiльностi стали дiяти з фатальною, слiпою силою на користь цiєї випадкової идатної комбiнацiї, факт той, що все вiдбулось i вiдбувається далi з такою самою логiкою й неминучiстю, як i годi, коли котиться з гори розсаджена скеля. Всi за кони ваги, тяжiння, зцiплення, роз'єднання — всi вони функцiонують собi далi й сприяють руйнiвничому, страшному, не одхнльпому руховi розсадженої скелi.

Мертенс сiдає в фотель i заплющує очi.

Що ж можна було зробити, щоб спинити цей рух? Нiчого, Що може зробити людина, коли котиться з гори ця скеля? Знищити всi попереднi сприятливi умови похилiсть юри, силу вибухового матерiалу, закон ваги й т. д. Абсурд. От так само абсурд думати (як гадає Штiфель), що можна було спинити Сонячну машину, цебто знищити всi попереднi, створенi вiками й законами минулого сприятливi умови для Сонячної машини.

Мертенс розплющує очi.

Значить, це був не випадок, а неминучiсть? Результат таємних, захованих од аналiзу, тисячами напрямiв попереплiтаних сил, якi збiглись на цiй точцi з конечнiстю руху планет i дали оце паршиве згубне скло, а за ним усi конечнi, неминучi, страшнi його наслiдки?

I знову Мертенс ходить по пишних помертвiлих покоях i довгенько стоїть бiля вiкон, дивлячись на змерзле небо. Якiсь люди (служба, мабуть) з оберемками трави, весело поблискуючи один на одного зубами, iдуть iз парку до палацу. То — челядь, що годується Сонячною машиною. Його колишнi охоронцi, що дивились на нього з мурашками по тiлу. Тепер вони навiть не глянуть на вiкна. Вони ще варять i подають йому їсти, але це доти, доки Каесем не виробив нових планетарних планiв господарства. Хе!

А коли надходить вечiр, Мертенс лежить на канапi в далекiй маленькiй простiй якiйсь кiмнатi, яку вiн тiльки тепер знайшов, i дивиться в тємно-сiру запавутинену присмерком стелю. I тодi настає найгiрше. Тодi в порожнечi, в пустцi починає моторошно, як покинутий пес, вити туга. Туга за червоним волоссям, за Мартою Пожежею. Не за Елiзою Пожежею, не за сотнями жiночих тiл, що перейшли крiзь його обiйми, як проходять люди крiзь ворота, а якраз за тою одною жiночою iстотою, вiд якої на все життя лишилося таємне, незiтерте нiякими обiймами, тепле тепло. Не за обiймами Марти Пожежi, не за танцем чотирнадцятилiтньої кровi виє туга, а за тим дивним, грiючим, нiжно-сумним, невимовне рiдним єством жiнки. Нехай усе гине, руйнується, летить у безодню iсторiї, нехай лускає його слава, як дитячий мiхур, нехай шашiль Сонячної машини перегираь на потеруху його владу, силу, багатство Ах, що б це осе, коли б була тут та iстота, вiд якої незримими, нерозгаданими шляхами проходить у мужчину таємне, дужче за всю мертвiсть темперагури скляного безповiтряного апарату тепло!

Мертенсовi згадується покiйниця жiнка, покiйний дворiчний син.

Коли б хоч вони були! А де може тепер бути Марта Пожежа? Як можна було не розшукати її? Померла, може, давно? Так, померла, а як i живе десь, то однаково померла. Нема. I часом iде Фрiдрiх Мертенс до телефона й пробує гелефо-нувати до принцеси Елiзи. Вiн знає, що це зайвий сором, зайвий дотик до роз'ятреної рани пониження, а проте пробує. Пониження сидiти и чекати, поки увiльниться крапелька енергiї й дасть пропуск його токовi. Пониження дожидати вiдгуку й класти слухавку, не дiставши нiякої або дiставши все ту саму вiдповiдь:

— Принцеса в лабораторiї! Її не можна турбувати.

Спочатку Мертенс казав своє iм'я: Фрiдрiх Мертенс просить. але, коли байдужий голос одповiдав, що однаково, хай просить, хто хоче, — наказано не турбувати, Фрiдрiх Мертенс бiльше вже не каже свого iменi.

Чого принцеса сидить у лабораторiї того фатального божевiльного, що заразив своєю хоро-бою весь свiт? Що вона там робить, що не можна турбувати нi для кого, навiть для… хе! для її умовного нареченого?

Так, умови не виконано. Трону не буде. I нареченостi немає. Нiчого нема. Є тiльки скеля, що логiчао неминуче летить iз гори, трощачи все на свойому шляху. На скелi весело й гордо сидять i «дiють» комахи, розробляючи «планетарнi» плани руху скелi.

А Марти Пожежi нема. А яке щастя було б узяти її за руку, вийти з палацу й зникнути з нею нiкому не вiдомим десь у малюсiнькому куточку сп'янiлої планети. Забитись у крихiтну щiлинку, пригорнувшись до її недовiдомого тепла всiєю душею — i хан летить скеля туди, куди намiтили їй невблаганнi, залiзнi закони.

Але Марти немає, а є виюча iз задертою до порожнього неба мордою туга.

Мертенс iде до маленької кiмнати й випиває склянку за склянкою мiцної американської горiлки. Туга, захлинувшись алкоголем, замовкає, i Мертенс, витираючи потоки iпоту, вигнаного американським питвом, похитуючись, iде до своєї пишної помертвiлої спальнi.

Пiв на п'яту! Люба, бронзово смуглява прозоро одверта дiвчинка знову стала матово-смутна. Так одверто, наївно, так хвилююче невинно стала смутна, матова. Бо вже пiв на п'яту. Бо вже Макс дивиться на годинника, бо вже збирається до тої страшної, важної, насмiшкувато хижої трупоїдки.

Мила, зворушлива Труда! Що тепер може бути страшного на спiвучо п'янiй вiд щастя землi? Вогкi, смiхотливi, «фе, якi неприємнi» очi трупоїдки? А яке ж, дозвольте спитатися, дiло смугляво-бронзовiй дамi чорно-срiбного лицаря до «фе, яких неприємних» очей трупоїдки?

А хоч би й так? А хоч би й «страшна» була та вогка смiхотливiсть? А хоч би «страшна» була затуманена диханням смутку прозорiсть? Та що з того? I хай. Вiн iз спiвом щастя розчинить дверi душi всiм «страшним» смiхотливостям, прозоростям, смуткам i танцям. Ну, що ж, вiн може, коли вона хоче, розiгнати смуток бронзових очей от тут, у цiй залi, на очах оцих усiх «алчущих i жаждущих». Але вiн пiде до страшної трупоїдки й так само розжене її насмiшкуватiсть. Тепер вiн розжене. О, хай собi смiється, глузує, проклинає. А вiн розкине загати душi, розмахне обiйми й змиє, заллє, затопить усi глуми й прокльони.

Ух, Сузанно, набирай бiльше повiтря в груди — захлинешся!

А вiрна дама чорно-срiбного лицаря по-дитячому старанно й по-жiночому хитро рахує цифри, їй абсолютно байдуже, хто до кого має йти о п'ятiй годинi. В неї важна громадська робота.

I так, люба, неуважно киває головою на прощання, так заклопотано стягує на бронзовi очi чорно синi крила брiв, нахи-лившися до важних громадських цифр. Ех, Трудонько, взяти б твою невмiло неуважну заклопотану голiвку в обидвi лапи, пiдвести, сипнути в яснi твої уникливi очi п'яного щастя — i хай вони запрозорiють, засмiються тим блиском, що був то дi, колись давно давно. Чи вже весь дощенту вiддала чорно-срiбному лицаревi?

А на вулицях у темних тiсних колодязях — i прозорiсть, i блиск, i п'янiсть, i страшенний безмежний простiр. Простiр i п'янiсть у напiвпорожнiх бюро, крамницях, банках, майстер нях Розгублено щасливi i непорозумiло-сяючi, п'яно-розгорненi посмiшки, безладна, безцiльна, здивована хода серед безмежного простору, як щойно вилупленi курчата — аж похитуються вiд народженостi. А то нетерпляча поспiшнiсть, прожогливiсть, одстрiлювання на всi боки здивованим захватом. I аласливi сп'янiлi юрби з чорними коробками на спинах, iз гiтарами, мандолiнами, флейтами, бубнами. Стiни вулиць, по-втикуванi головами, кивають, бiлiють посмiшками «Слава! Слава!» А кому слава? Розумiється, не старенькому Шопенгауеровi, а щастю, а п'яностi, а любовi, що радiсно панує на святочних, безладних, очманiлих вулицях.

Трамвай сунеться помалу, п'яно, безладно. Набитий тiлами, смiхом, гомоном, чорними коробками, духом сонячного хлiба, блиском, простором, вiн задихається вiд своєї повiльностi. Вiн би з охотою пiдстрибнув, змахнув би крилами й полетiв за кам'янi канали. А замiсть того раптом утикається в юрбу й загрузає. Юрбу мiсить смiх-аж труситься вся, аж пiдскакує.

— Що там таке! Що там? Та не тiснiться, панове! Гей, громадяни! Що там сталося? Пропустiть трамвай! Чуєте? Гей!

Куди там! Усi очi влипли в один пункт i на трамвай i не клiпнуть, промiняться, трусяться смiхом.

Макс через реготливi голови шукає того пункту.

Ага! Магазин одягiв Гольдмана. Магазин вищих, вибраних, випещених iстот, недосяжний для середнiх смертних. Перед дверима пiвколо тiл. У пiвколi двi постатi: одна скромно одягнена в усе темне, iз скромним кремовим мереживом на бiлiй безкровнiй шиї, з круглим, але скромним черевом. Вона страшенно схвильована, наскакує на другу постать, гнiвно, обурено бухкає в неї жовтявими пукатими баньками очей, шарпає її за руки, тягне з неї одежу.

Друга постать — величезна, добродушна, одягнена розкiш-но. нiжно-фiалковий шовковий пiвсмокiнг, пiнисто-золотисте жабо, в руцi чудесний, наймодернiший, з iнкрустацiями цiпочок. Пишнiсть i розкiш вищих, вибраних iстот. Але диво: голова, шия, руки волохатi, незграбнi, з грубою, анiтрошки не випещеною шкiрою, з чудесними робiтничими пальцями.

Псевдовипещена фiалкова постать добродушно посмiхається, похитуючись од шарпанини темно скромної, розводить руками, знизує плечима й увесь час апелює до юрби коротенькими фразами. А юрба щоразу, як вiд електричних дотикiв, струшується вiд цих апеляцiй бурхливим смiхом. Макс насторожує вуха.

— Це грабiж! Це розбiй серед бiлого дня! Скидайте, я вам кажу, зараз же всю одежу. Зараз же!

Величезна, пишно вбрана постать широко посмiхається до юрби — їй ця iдея до вподоби.

— Оце не погана штука! Та так таки геть чисто все? До со рочки? Смiх, як горохом по барабану, дрiботить по натовпу.

— Все, що ви вкрали! Все!

Рудий волохатий велетень добродушно ображається.

— Е, що ж ви кажете, де ж я там украв? Крадуть потай, а ви менi самi вибирали, примiряли, вихваляли.

Юрба вибухає реготом.

— Мiй пане! Я вас зараз же вiддам у руки полiцiї!

— Е, навряд. Де ви її тепер знайдете? Вся стоїть у черзi за сонячним склом.

Тут слухачi не витримують i громовими оплесками вiдзначають високомистецький момент цiкавої п'єси.

— Браво! Правда!

Другий актор у безсилому мовчазному одчаї скидає жовтявими баньками на юрбу — ух, такi самi грабiжники й злодiї, як. i цей! Якої помочi вiд них чекати? I такий його вiдчай безпорадний i так явно програна гра його, що елегантний велетень проймається жалем.

— Та навiщо вам грошi тепер, пане Гольдмане? Начхайте ви на них!

— Я не хочу вiд вас грошей! Вернiть менi одежу!

— А нащо вам тепер ця одежа? Вiзьмiть собi в магазинi скiльки треба, а решту роздайте людям їй-богу, пане Гольдмане! Бо однаково порозбирають самi. Та от, дивiться!

З магазину, дiйсно, виходять елегантно одягненi люди з цiлими паками в руках — вони одяглися самi, ще й додому набрали чого треба Вони весело й лукаво кивають велетневi — очевидно, одна кумпанiя. А за ними мляво поспiшає продавець.

— А грошi? Гей, слухайте, грошi!

Елегантно повдягненi покупцi смiються — от чудачина, якi тепер грошi?

Пан Гольдман якийсь мент уражено, дико дивиться на грабiжникiв, хоче щось крикнути, але раптом махає рукою, вiдвертається i, як є, iде геть од магазину, просто на стiну юрби — берiть, розбирайте, грабуйте!

Стiна розступається iперед ним, пропускає, ковтає й уся, як вода, перед якою знято загату, бурхливо, з реготом i криками вливається в магазин.

Дорога трамваєвi вiльна. Половина пасажирiв скотилася в юрбу, а друга половина нерiшуче смiється.

Грабiж чи жарт, чи так i слiд тепер?

Макс смiється цiлком рiшуче. Розумiється, рудий велетень має бiльше прозорливостi, нiж слiпий Гольдман iз своєю купецькою iнерцiєю. Розумiється, все самi порозбирають, пороздiлюють, порозносять, рiвно, справедливо, кожному вiдповiдно до потреби. Стане ще просторнiше, вiльнiше, буде ще бiльше вибачливої, спокiйної добродушностi, любовностi, п'яностi, щастя. I на розчищеному мiсцi створять новi одяги, багатшi, пишнiшi й розкiшнiшi за всi одяги, що були коли-небудь на старенькiй землi.

Одягайтеся ж, голi, узувайтеся, босi, прибирайтеся, занедбанi! Хапайте своїми корiнчастими пальцями недосяжнiсть вищих, стягайте кумирiв, розбивайте їх смiхом вашої добродушностi, мiшайте в купу вищiсть i нижчiсть i куйте, творiть iз них єдину радiсну сонячну рiвнiсть!

А коли перед вами стояли перепони до храмiв краси, коли жрицi їхнi вимагали вiд вас поганьблення ваших святинь за їхню любов, смiйтеся тепер — перепони впали разом iз усiма святинями, i безплатно, вiльно, смiливо хапайте жриць i пийте їхню любов повними цебрами. I коли вони вас ждуть у гротах, одягненi тiльки в зеленi лiани, наготувавши цiни за свої поцiлунки, не торгуйтеся, не скупiться — усе давайте, обiцяйте й смiйтеся. I берiть усе, берiть iз п'яним зойком радостi й визволення. Бо кiнець тепер усiм торгам й продажам.

Вже пiв на шосту. Вже пройшов початок намiченої програми, вже частина гостей напiдпитку, а Макса все ще немає.

Невже ж не прийде зовсiм? Графiвна не пустить? Шкода, шкода, що пролетарiат не вiдчуває потреби телефонiв, а то б можна було хоч телефоном роз'яснити шляхетнiй кокотцi, що нема чого їй боятися за свого коханця, що це побачення дуже безпечне й навiть вигiдне для графiвни.

Дякувати графiвна повинна за нього, в ноги поклонитися своїй суперницi, трiумфувати, казитися вiд радостi.

Сузанна сьогоднi iскриться, пiниться красою. Крiзь нiжно-бузковий серпанок сукнi гнучко, легко, жваво вигинається то в той бiк, то в другий оголене, туге, кольору молодої матово-вишлiфованої слонової костi тiло з нiжно бузковими тiнями. Вiд напружених пиптикiв грудей за кожним рухом трiпотливими радiусами пробiгаюгь по серпанку темно-бузковi променi очi сьогоднi вогкiшi, п'янiшi, смiхотливiшi, вони сьогоднi буйнi, розмашистi-гей, розсгупайiеся всi!

А Макса немає. Та невже ж не прийде? Невже не дасть останнього щастя: витягти з льоху душi цю калiкувату, злу, як недолуплену кiшку, любов, викинути її сюди на прилюддя, бити ii, плювати на неї й запльовану, добиту жбурнути йому в лице. I раювати з його гнiву, i трiумфувати з його ревностi, i танцювати на його пониженнi, образi, лютi, сумi. Танцювати до закривавлення свого серця, до зацiпленої нестями, до екстазу самозаклання.

Скульптор Дорн несмiло шукає лiктем шляху до її танцю. Рано, Дорнику, ще рано, почекай, поки прийде той, що буде розiп'ятий для останнього танцю.

Уже шоста година. Пiвкруглий дах банi втягнений у стiни, над головами високо вгорi в сiро-зеленявiй осiннiй синявi туго, як льоди в океанi, просуваються пухкi кучугури хмарин. А тут, унизу, в жагучiй молитовно-сласнiй тузi тягнеться до них мармурове тiло Краси. Розшарпаними, п'яними пасмами й клубками гойдається круг неї фiмiам, прощальний, останнiй, ридаючий фiмiам. Перисто-фарбною, скаламучено-галасливою, дзенькiтливою, брязкiтливою пiдковою оточує її стiл. Всi мiсця побiч господинi зайнятi, тiльки одне вiльне, тiльки одне лiворуч, бiля серця. I невипитi стоять бiля цього мiсця келихи, випустивши всi бульбашки й iскорки зеленувато-срiбного вина. I не випили останнього келиха вогко-хижi, буйнi очi прикритої бузковим серпанком мавки. I вже часом задума на мент приколює очi до одної точки, ковтнувши галас, дзвякiт, регiт.

I раптом iз-за незаймано-чистих нiг Краси з'являється золотисто-бiлява хвиляста голова з чорно-синiми бровами.

Очi її широко, непорозумiло розгорненi, на чiтко-червоних, як накусаних устах, нерiшучо-здивований усмiх.

Сузанна гнучко, окрилено пiдводиться i, впевнено несучи грудьми наперед свою голiсть, вогко, смiхотливо вiтає очима.

— Браво! Я думала, ви вже не прийдете.

I, присунувшись губами до смуглявого лиця золотисто-бiлявої голови, швидко видихає разом iз духом вина:

— Хочеш iнкогнiто? Правда? Нiхто не знає, що ти член Каесему. Так краще? Га?

— А, все одно! Але чекай, Сузi, я думав, що застану тебе саму. Я зовсiм не…

— О, нiчого! Це також усi мої друзi. Ми в тiсному колi по-дружньому справляємо маленьке свято. Ходiм, ходiм! Па-новеї Пан Нiманд, мiй добрий друг, трошки запiзнився через деяку невдосконаленiсть сучасної комунiкацiї. Вiн просить вибачення й обiцяє екстрене наздогнати нас.

Галас, дзенькiт, брязкiт припорошуються легеньким шаром уваги. На Макса наводяться плями рiзнокольорових облич i проводжають аж до його мiсця, лiворуч бiля господинi. Ага, це той самий, колишнiй! Непоганий екземпляр пiджидала Сузанна. Тiльки, здається, пановi Нiмандовi наздоганяти не тре ба — його очi так вогко, iскристо плавають од лиця до лиця, губи такi червонi й усмiх такий вселюбовпий, що вiн цiлком смiливо може не тiльки разом iз усiма, а навiть на iпередку Вакхової колiсницi їхати далi.

Макс струшує хвилястою гривою, ну, що ж, нехай i так. I так мило, втiшно, чудесно Милi, бiднi, п'янi трупоїдськi пики! Бiднi «аристократи» — вони навiть тепер не такi вже понафарбовуванi й порозмальовуванi, як колись; вони такi пом'ятi, ошелешенi, вибитi з своєї самозакоханостi, вищостi, вiдмiнностi, такий одчай пробивається крiзь цей веселий галас; та ще бiльше: вони оце самi собi прислужують. А на весь ганок, на всi сходи, на всю величезну залу один-однiсiнький портьє, який iще лишається тiльки для того, щоб пiдiбрати найкращий момент для досконального обiкрадення бiдної Сузi. Забере, дурненький, у неї її цяцьки, ганчiрочки, камiнцi й утече. I нi вона, нi вiн не знатимуть, що вiн iз таким самим успiхом замiсть її «дорогоцiнностей» мiг би набрати битого скла й жорстви.

Але ж Сузi яка гарна сьогоднi! Ах, господи, яка ж вона пекуче, нестерпно гарна! Серце за кожним поглядом на неї з тихим криком падає в гарячу темну яму! Що сталося з нею?! I що за банкет, що за «маленьке свято» справляє вона з своїми друзями? Невже свято поховання старого?! Чи, може?…

Сузанна щось шепоче сусiдовi справа, скручено повернувши до Макса оголену обточену спину з пухнастим темно-бронзовим шовком волосся на шиї. Iнтимно, нiжно, переконуючи, поклавши руку йому на плече, шепоче. Сусiда схилив рiзкий мужнiй профiль, не рухається, не клiпає — не вiрить. Хе, i вiн уже, очевидно, знає трошки Сузанну! А вона десь загрозливо лукаво шепоче: «Ти — милий! Чуєш: ти — милий!»

Хм, так, може, це «маленьке свято» не таке вже близьке до свята похорону?

Ну, що ж, хай i так. Хай навiть i цей чудний, дурний, тоск ний бiль. 1 це любо, i це мило, милий навiть рiзкий горбоносий профiль, i Сузаннин шепiт, i самотнiсть серед цих чужих, може, навiть ворожих до нього, порозмальовуваних людей. Бо яка може бути тепер самотнiсть, чужiсть, ворожiсть?

Очi Максовi зустрiчаються з великими, непорушно ветром леними в нього очима. Щось знайоме! Ага, це ж та Мадонна, що колись тут танцювала бiскаю! Яка нiжна, щось говоряча скорботнiсть у поглядi, яка чудна пильнiсть, неодривнiсть од його очей. Раптом од столу тихо-тихо здiймається оголена до плеча рожево-бiла рука Мадонни з келихом у пальцях, повiльно пiдносить келих до рiвня очей, i голова Мадонни злегка киває йому. Макс хапає свiй келих, також пiдносить до рiвня очей i також здивовано й радiсно киває. Тодi Мадонна, не зводячи з нього погляду, помалу п'є, закинувши лице назад. Але i погляд, i повiльнiсть, i скорботнiсть кажуть, що не вино вона п'є.

— О пане Нiманде! Що з вами?! Хiба вам можна?! Ах, вибачте! Ну, розумiється, за пиття до Рити можна всi скрижалi заповiдей розбити на черепочки.

Макс повертає голову до Сузанни. I зразу Мадоннинi величезнi, скорботнi очi стають такi маленькi, блiдi, невиразнi. Аж дивно, аж образливо за Мадонну. I зразу знову тоскний бiль струїться вiд лукавих, нiжно-свiжих, як шкуринка баклажана, трошки припухлих (розумiється, вiд кохання) уст.

— Тепер, панi радникова, все можна. Навiть…

— О! Маєте дозвiл? Може, навiть попозуєте пановi Дорновi? Вiн хоче злiпити вашу голову. Вона йому дуже вподобалася. Сподiваюсь, iм'я Дорна навiть вам вiдоме?

Ах, он це хто! Скульптор Дорн. Той самий скульптор, через якого не полетiла Сузанна на Гiмалаї. Король скульптурного портрета, як же не знати!

Макс iз веселим болем нахиляє голову: розумiється, славне iм'я Дорна навiть йому вiдоме. I, розумiється, вiн з охотою попозує, якщо тiльки матиме для цього час. Але…

— «Але»?! О пане Максе, ви повиннi попозувати! Я вас дуже прошу. Ну, ради нашої дружби! Га?

I навiть смiшок розтає вiд чудних гарячих iскорок болю у вогких очах телицi.

— Та навiщо, власне, вам, щоб пан Дорн..

— Ну, менi це треба! Дуже треба. Я обiцяла пановi Дорновi, я хочу йому зробити приємнiсть. Я його так запевняла, що ви згодитесь, що ви — мiй друг.

Ага, вона запевняла його, що Макс тiльки друг, що Макс навiть згодиться позувати її коханому. I коли згодиться, то це буде найкращий доказ її запевнення.

Оце дiйсно справжнiй, остаточний, безсумнiвний кiнець. Оце є справжнє «навiки». Коли в очах таке благання, таке жадне, шукаюче чекання, то тут сумнiвiв уже нiяких не може бути. Нi сумнiвiв, нi захованих надiй. Голо, чисто, як у пiсковiй тоскнiй пустелi.

— Хм Я, розумiється, з великою охотою Але який такий особливий iнтерес може бути для пана Дорна в моїй головi?

Великий iнтерес! Величезний, надзвичайний! I для пана Дорна, i для мене. Ну, уявiть собi, що я обiцяла йому вашу голову. Мушу ж я виконати свою обiцянку? Нi!

Натяк на Соломею? Чи просто вирвалась така подiбнiсть?

— Вiн вам такий близький? Але сили дивитися в очi вже не вистачає Сузанна прикушує нижню губу ага, проклятий, любий, болючий, ага!

— На це питання дозвольте, друже, поки що вам не вiдповiдати. Ви виконаєте моє прохання без пояснень? Добре?

Макс не пiдводить очей, мовчить i все перевертає на столi то на один бiк, то на другий срiбний нiж iз тонкою рiзьбою на держалнi. «Бея нiяких пояснень». Та й справдi, навiщо якiсь пояснення, коли й без них усе ясно. Ясно, що кiнець. Ясно, що бiль страшенно тисне на плечi, на груди, що дихати трудно. Ясно, що треба за всяку цiну не показати цього болю.

Нi, не тiльки не показати, а викинути його, струсити його з плечей, з грудей, з дихання. Дихнути на всi груди, вiльно, легко, просторо, як iще пiвгодини тому дихалось. Бо що сталося?! Хiба там, за стiнами цього храму, не було простору, волi, п'яної, сонячної, щасливої легкостi? Що значить перед тою величчю цей крихiтний «храм» iз п'яними, бiдними, в агонiї людьми, з цими марiонетками, що так довго мали себе за надприроднi iстоти й що тепер уперше починають передчувати гiрку дiйснiсть. А з них же першi є — «меценатка» Сузанна й її «велетень», «король», «генiй» — пан Дорн I чи не пiдле свинство, не сором, не ганьба забути це все, пiддатися тру-поїдським настроям! Кiнець!

Ну так що? Хiба ж його вже не було? Хiба ж уже не було сказано «навiки»?

— Пане Максе, я ж чекаю вiдповiдi.

Пан Макс швидко пiдводить голову.

— Ах, вибачте, ради бога! Я мiркував, як менi викроїти час.

— Так ви згоднi?!

— Та, розумiється, згоден! З охотою, з приємнiстю! Чому ж би менi не згодитися, коли це всiм нам тiльки приємнiсть, а менi ще й честь?

Вона ще не вiрить, ще вишукує в нього на лицi правди, ще навiть не радiє, аж хмуриться.

— Та, їй-богу, Сузанно, згоден! От тiльки коли саме? Це вдень, розумiється? А скiльки часу? Годину на день досить!

Сузанна раптом яснiє, — повiрила нарештi!

Сузанна яснiє: ага, милий Масi взяв себе в руки, йому цiлком «байдуже», вiн дає їй свою голову, щоб вона пiднесла її Дорновi, вiн навiть свою скажену амбiцiю вiддає їй. З амбiцiї дає на пониження амбiцiю. А добре володiє собою, браво! Але нехай, нехай iще трошки почекає- чи стане в нього далi цiєї буйно-веселої байдужостi?

— Ну, спасибi. Максе! Я страшенно рада. Вибачте, я не можу, я зараз скажу Дорновi.

Дорн балакає з своєю сусiдкою — вiн усiєю спиною десь прислухався до їхньої розмови. Ну, й нехай собi, що йому, Максовi, до спини Дорнiв, Сузанн i всiх оцих нещасних конаючих людей?

I знову погляд, опукою перекочуючись iз обличчя на обличчя, впадає, як у ямки, у двоє великих, темних, питально-пильних очей Мадонни. Впадає й не може вже викотитись. I вiд того, що не може вже викотитись, що очi невiдривне всмоктують його, що в лицi тужне здивування, навiть хмарна грiзнiсть, у грудях поверх болю пробiгає хвильками чудний холодок.

I вмить якийсь голос, рух облич, затихання гомону. Ямки випускають погляд, i Макс перекочує його вбiк на кiнець пiдкови. Там стоїть i витирає хусткою чоло iстота, дечим подiбна до людини, але явно жаб'ячого походження. Бiле, кругле, широке, зовсiм жаб'яче черево, зеленi, короткi й товстi лапки, нiякої шиї; широченнi щелепи з тонкими жаб'ячими устами й вузеньке, лисе чоло. А з потилицi й бiля щелеп чорне. Люди-носхожа iстота крутить головою, жахливо витираючи пiт: вона не хоче сiдати, вона хоче говорити — надзвичайнi подiї! Хiба що склянку холодного, як кров поетки Круг, вина Надзвичайнi подiї!

До iстоти зараз же простягаються руки з келихами вина, i всi пильно, нетерпляче слiдкують, як зелена лапка перевертає в щелепи склянку й вино ллється в бiле широке черево.

— Дякую! Годiї Дякую! Панове! Надзвичайнi подiї! Насамперед дозвольте донести вам, що бiльше ми не дiстанемо цього чудесного нектару, подiбного до кровi славнозвiсної поетки Круг: по всьому мiсту йде саме розгром складiв вина, магазинiв, ресторанiв, льохiв i так далi й так далi.

— Та що ви кажете?!

— Ах, жах який!

— Хто громить? Хто?

— Сонцеїсти, жiнки! Хмари, мiрiади, сонмища жiнок. Гарненьких нема мiж ними, заспокойтесь, mes-dames. He бачив нi одної. Все-негарнi. Картини, я вам скажу, мої панове, вартi уваги «Товариства свiтового фiльму» (коли б тiльки дев'ять десятих службовцiв i робiтникiв не «пiшло на траву»). Викочують бочки на вулицi, розбивають, галасують, справляють танець чистiсiньких канiбалiв.

В одному кварталi позатоплювали цiлi вулицi, порозбивач ши в льохах складу Гомнера всi його гiгантськi бочки з вином При менi витягли двох алкоголiкiв, що з риданням кинулися сторч головою в море вина. Герої! Чеснi душi! Вони не могли пережити цiєї ганьби, цього сонцеїстського баб'ячого вандалiзму Ради бога, швидше менi ще склянку! Я мушу вiдчути, що я ще живу, що я ще людина.

Макс прикушує на губi смiх: голубчики милi, якою тривогою загули творчi аристократичнi голоси — не храм краси, а чисто тобi вулик, повний непокiйного дзижчання трутнiв. Бо, де ж пак, на улюбленого бога їхньої творчостi зроблено такий неделiкатний виступ.

Людиносхожа iстота нашвидку витирає жаб'ячий рот зеленою хустиною й хапливо засуває її кудись пiд зелену пахву.

— Але, панове! Це тiльки невинна забавка в порiвняннi з тим, що починає дiятися. Невинна забавка, я вам кажу! Чуєте?

Гул одразу влягається, прибитий непорозумiнням, як порох вулицi раптовим дощем: невинна забавка?! Оце так! Що ж там може серйознiше дiятись?!

— Дiються грандiознi подiї, мої дорогi колеги. Насамперед, коли ви менi запропонуєте поручитися моєю головою, що вашi помешкання в цей мент належать iще вам, я цього не зроблю, я ще хочу поносити на свiтi свою бiдну голову.

Стає зовсiм тихо. Помешкання? Ручитися головою!

— Слухайте, Вiнкельмане! Ви часом не викупалися в морi Гомперса? При чому тут нашi помешкання?!

Вiнкельман бере ще один келих i виливає його в своє бiле кругле черево. Вiн не спiшить одповiдати — розгадка раз-у-раз має тим бiльший ефект, чим довше до неї рвуться.

— Не тiльки, мої панове, вашi помешкання, але вашi сукнi, бiлизна, одежа, картини, килими, перснi, брильянти.

— Вiнкельмане, ви п'янi!

— Панове! За невдалий жарт засудити Вiнкельмана на порцiю сонячного хлiба!

— Чекайте, чекайте, панове, тут щось є! Вiнкельмане, ви чудесний, знаменитий, позаконкуренцiйний комедiйний артист, це вiдомо Європi, Америцi й Африцi. Вашi лаври всiм нам дають спокiйно спати, бо вони спочивають на гiднiй головi. Але дайте ж i нам спокiйно спочити тут, у цьому милому ку точку, вiд усяких подiй. Кажiть просто й ясно, що там дiється, i не топiть нашого настрою в морях Гомперса та iнших невинних забавках. Дуже вас просимо, Вiнкельмане!

Вiнкельман глибоко зiтхає й приплющує маленькi дукатi очi.

— Дорогi мої спокiйнi конкуренти моїх бiдних лаврiв! Скажу вам так: коли б моє помешкання було в Берлiнi, я тепер, в оцю хвилину, не мав би щастя бути тут iз вами. Я стояв би на порозi моєї хати з револьвером у руках. На жаль, моє помешкання в Гамбурзi. Коли я туди прилечу, то хтось iнший зустрiне мене з револьвером у руках. Тому я тут, мої панове! Ясно? Нi? Добре. В такому разi, панове, скажу яснiше: наш прекрасний пролетарiат, почуваючи себе паном становища, хоче жити вiдповiдно до свого стану, цебто в палацах. Через те вiн вибирає найкращi будинки, привозить у колисочках своїх нащадкiв i оселяється, як у себе дома. Тiльки-но я мав приємнiсть рятувати одного мого хорошого приятеля вiд такої навали синiв сонця. До його вiлли з'явилося декiлька родин робiтникiв iз його власної фабрики й заявили, що вони хочуть житiї в палацi так само, як живе хазяїн, що цей палац, мовляв, збудований за грошi, заробленi ними, а через те вони мають цiлковите право мешкати в ньому. Вони, правда, були «справедливi»: в палацi двадцять шiсть покоїв, вони лишили фабрикантовi три, а собi взяли решту — двадцять три.

У храмi вибухає безладний, бурний, розкудовчений вихор голосiв:

— Яке нахабство!

— Але ж це грабiж, розбiй!

— Це неможливої Та що ж це таке?!

— А що ж полiцiя?

— Ах, яка там тепер полiцiя!

— Панове, так що ж це дiється?!

— Ну, i що ж? I що? Врятували?

— Ви покликали полiцiю? Вiнкельман загадково посмiхається.

— Полiцiю? Ви знаєте, панове, що найпотiшнiше в цiй милiй забавцi номер два синiв сонця те. що в найближчому вiддiлi в полiцiї ми знайшли тiльки двох урядовцiв, якi зайнятi були розбиванням урядової каси. Полiцiї, панове, вже немає, або ж вона вже разом iз синами сонця вдирається до наших помешкань (якщо не зайнята розбиванням урядових кас).

— Чекайте! Так це ж… це ж. Панове, так що ж це таке виходить? А що ж уряд? Що знаменитий Каесем? Звертались туди?

На тонких, як у глинi тупим ножем прорiзаних устах Вiнкельмана знову розтягуьться загадковий усмiх.

— Каесем! Це iакож досигь пiкантний номер Цi люди випустили з зоологiчного саду вовкiв i тепер хочуть їх прокламацiями загнати назад. Вони обiцяють звернутися з вiдозвою до пролетарiату не робити самовiльних, неорганiзованих учинкiв. Вони, мовляв, виробляють план i за тим планом пороздають нашi помешкання, сорочки, черевики, пальта, щiтки, зубо-шпички. Я думаю, панове, що ми можемо цiлком заспокоїтися вiд цього мудрого вирiшення Правда?

Сузанна раптом озирається до Макса й мовчки, без посмiшки, без насмiшкуватої лукавої вогкостi дивиться йому просто в очi.

— Ну, що ж? Нова ера? Ви задоволенi?

Макс грається ножем, а в очах граються п'янi смiхотливi iскорки.

— Задоволений. Мого палацу нiхто не займе. Сузанна круто повертає до нього матово обточену спину. А в храмi гасає вихор голосiв, рук, облич, крикiв. Дами шукають по гротах свої капелюхи, рукавички — вони мусять летiти додому, ставати з револьвером у руках на порозi своїх помешкань. Мужчини то грiзно вимахують кулаками, то розгублено хапають один одного за одвороти шовкових смокiнгiв i домагаються вiдповiдi: що ж це дiється?! Адже ж учора ще нiчого такого не було чути. Може, це тiльки Вiнкельманове пpибiльшeння? Може, два три вибрики якихсь шалапутiв?

Фiмiам перед Красою теж гасає безладними клубками ю в один бiк, то в другий. Тiльки сама Краса стоїть у тiй самiй жагучiй, чистiй непорушностi, чужа й далека цим живим пороз'ятрюваним тiлам.

Вiнкельмана шарпають, смикають, вимагають вiдповiдi, грiзно наступають на нього. Вiнкельман нарештi виривається й стрибає на стiлець.

— Та дайте ж, панове, слово сказати! Що за чорт такий! Ви на мене так напали, наче я самий органiзатор цього переселення синiв сонця Я зовсiм не кажу, що це охопило вже весь Берлiн. Вашi помешкання ще цiлi, цiлi, цiлi! Заспокойтеся! Було кiлька випадкiв! Я вам бiльше скажу… Тихо, панове! Послухайте!.. Прошу, тихо!. Я вам бiльше скажу: в Каесемi товпляться десяткiв зо три власникiв розгромлених за сьогоднi магазинiв Пролетарiат одбирає в буржуазiї зробленi ним товари Найкращi магазини вщент розграбовано. I Каесем так само обiцяє видати вiдозву. Отже ж, не хвилюй? ся й не…

— Вiнкельмане, не час для жартiв!

— Нi, панове, якраз час для жарив. Прошу трошки уваги. Прошу, кажу, уваги! Панове, оповiщаю вам, що ху-iко ми будемо навiть дуже весело жартувати! Чуєте? З найповнiших джерел годину тому я довiдався, що через тиждень Берлiн, Нiмеччина, Францiя, Англiя, — одне слово, вся Європа буде окупована Союзом Схiдних Держав. Договiр уже пiдписали всi уряди. Мiльйонова повiтряна армiя Союзу Схiдних Держав, озброєна газовою й променевою артилерiєю, стоїть напоготовi.

В храмi залягає на якийсь мент тиша, ошелешення I раптом десь iз кутка, з-за лопухiв, чiтко лунає грiзний хрипкий голос:

— Це знову жарт, Вiнкельмане?!

Людиносхожа постать швидко повертає щелепасте, з крихiтними гудзиками очей лице в бiк голосу й урочисто пiдносить догори зелену лапу.

— Присягаюсь моїм гонораром у «Свiтовому Фiльмi» — найсерйознiша правда! Через тиждень, повторюю, ми будемо мати честь вiтати жовто-чорних гостей у нашому божевiльному Берлiнi.

— Чому ж через тиждень?

Подiбне до людського обличчя живо повертається й на цей голос:

— Тому, що через тиждень увесь наш сонячний пролетарiат iз його Каесемом можна буде взяти голими руками. Через тиждень не знайдеться десятка людей, здатних до оборони й органiзацiї. Розумiєте? Через це, мої панове, ми навiть не повиннi б дуже боронитися, коли нас грабують, бо це тiльки прискорює процес розкладу. Але, звичайно, не всi ми здатнi на героїзм.

У храмi вже оживає гомiн, нерiшучий, непевний, з нотками полегшення, несмiлої радостi, стриманого захвату, але й боязкого сумнiву. Це занадто велике щастя, щоб у нього можна було так одразу повiрити. Чи не фантазiя це? Чи не витвiр мрiйного вiдчаю? Адже цiлком вияснилося, що Союз Схiдних Держав рiшуче вiдмовився вiд цiєї пропозицiї, боячись зарази. Навпаки, в нього тепер усi силкування напрямленi до того, щоб iзолювати себе якнайщiльнiше вiд Заходу й винищити в собi тi мiкроби хороби, що занесенi туди Iнараком i Каесемом.

Вiнкельман рiшуче, радiсно водить над головами рукою так, наче розмiтає на всi боки всi цi мiркування.

— Неправильно! Дiйсно, раз був Союз одмовився Але тепер вiн мусить, розумiєте ви, мусить виступити. Саме, рятуючи себе, вiн мусить урятувати нас. Бо коли на Заходi буде панувати ця хороба, то ясно, що i Схiд ранiш чи пiзнiш теж заразиться. Наївно думати, що можна iзолювати одну половину планети вiд другої, так щоб не було нiякого стику. Отже, краще ранiше захопити в нас хоробу, нiж пiзнiше. Випекти її, випалити, видушити вогнем, газом, промiнням.

Тут Сузанна раптом пiдносить руку й дзвiнко кидає поверх голiв:

— Панове! Я пропоную дальшi балачки на цю тему припинити.

Всi очi здивовано, непорозумiло, злякано повертаються до суворо пiдведеної гарної голови в касцi темно-бронзової зачiски.

Макс спочатку теж здивовано пiдсуває чорно-синi брови на чоло, але зараз же закидає голову назад i стрiляє лукавими iскрами до потемнiлих високих хмар у стелi храму.

— Чому припинити? Чому?

Прекрасна, матово-молочна точена спина Сузi така непорушна, що Максовi хочеться iз смiхом встати й обняти її. Ця мила, бiдна спина вагається.

— Тому, що я не можу поручитися за те, що сказане в мо-йому домi не стане сьогоднi ж вiдоме Каесемовi.

Вiнкельман швидко й радiсно махає зеленими лапами, неначе видряпується з води на крутий берег.

— Та, будь ласка, панi радникова, будь ласка! Каесемовi вже вiдомо, не турбуйтеся. Вже вiдомо. Але в тому й є найкращий жарт, що вiн нiчого не може й не зможе зробити проти цього. Вiн — безсилий, як новонароджене кошеня. В цьому й е вся пiкантнiсть, мої панове! I хай вiн знає, що його першого порозстрiлюють i винищать, вiн нiчого не може зробити, щоб зорганiзувати оборону. Трагiкомедiя, мої панове!

Макс скоса зиркає на сусiдiв: хе, радiсть нарештi прориває всi гатки сумнiвiв i бурним потоком пiдхоплює бiднi понапо-лохуванi вибранi душi генiїв. Але яка ж жагуча, палка радiсть: у першу чергу порострiлювати Каесем! У першу чергу!

Нi, мало — не порозстрiлювати, а повивiшувати живими на лiхтарях цих мерзотникiв, злодiїв, душогубiв, негiдникiв, катiв, людоїдiв. Нi, ще мало — зробити величезне багаття з апаратiв Сонячної машини й на малому вогнi палити їх!

Макс пiдходить до Сузанниної спини, нахиляється до неї так, що чує лицем тепло її тiла, i тихо шепоче:

— Яв страшенному захватi, Сузiї

Спина й голова, непомiтно здригнувшись, швiїт. ко повертаються до нього. О, тепер уже зовсiм iнший воюнь) цих величезних очах, вогонь багаття.

— Яв надзвичайному захваїї! Тiльки тепер я бачу справжню генiальнiсть, широчiнь, великiсть творчих душ! Який святий вогонь палає на цих великих обличчях! Ям великi iдеї- запалили їх! Знаменито!

— Пане… Нiманде! Я радила б вам краще якомога швидше вийти з цiєї зали.

— Чого?!

— Пане Нiманде! Я не маю нiякого бажання бачити людину, яка колись була менi.. мила, розшарпаною на шматки в моїй хатi. Iдiть собi швидше. Я думаю, що вас упiзнали, я бачила погляди, якi на вас увесь час кидали. Ви поводились занадто демонстративно й одмiнно вiд поведiнки всiх. Я вам настiйно кажу: швидше й непомiтно пiти собi геть.

Макс стрiпує головою, вирiвнюється, розминає широкi плечi, поводить ними так, наче має зараз витримати на них цiлу юрбу генiїв, i п'яно розгортає м'ясистi подвiйнi губи.

— Навiть непомiтно?! Невже так страшно?! Сузаннинi уста зовсiм не подiбнi до колишнiх, ах, зовсiм не лукаво-смiхотливi. Сузинi це уста — вони сухi, жорсткi, чужi-чужi.

— Максе! Коли ти покладаєшся на мою оборону, то ти помиляєшся навiть авторитет господинi дому не може нiчого вдiяти там, де палахкотить полум'я справедливої ненавистi. Єдине, чого я мала б добитися, — це щоб тебе було викинуто з; дверей дому на вулицю. Але сподiваюсь, ти не…

Що далi мала сказати мила Сузi, Макс не знає. Вiн стрiпує ще раз головою так, що пасмо хвилястого чуба спадає на чоло, i легко стрибає на стiлець.

— Панове генi!!!

Ха, як слухняно й чуло реагують вищi iстоти!

— Дозвольте подати вам маленьку пораду. Не дуже захоплюйтеся творчою фантазiєю пана Вiнкельмана. Все, що вiн тут говорив про армiї Союзу Держав Сходу, — тiльки мрiя.

Голови здивовано перезираються- що каже цей… добродiй? Хто вiн, власне?

Пай Вiнкельман iз другого стiльця гнiвно викочує гудзики очей.

— На якiй пiдставi ви маєте смiливiсть давати вашi поради? Макс примружує очi.

— На пiдставi найдокладнiших фактичних даних, пане добродiю. Не «джерел» i чуток, а радiотелеграфiчних сьогоднiшнiх звiдомлень Каесему Пiвнiчної Африки. Союз Схiдних Держав на порозi свого розкладу. Армiї поспiхом розпускають. Серед урядiв панiка «Хороба» вже в Африцi й Азiї, мої любi панове!

— Та звiдки ви все це знаєге, чорт забирай?! Макс весело-недбало й лукаво примружує очi.

— Я член Каесему Нiмеччини, мої панове.

Сузанна швидко машинально пiдсувається ближче до стiльця Макса й злегка виставляє руку, наперед готова спиняти скаженi хвилi тiл.

Але диво: нi хвиль, нi скаженостi немає. Навпаки, раптове still. А серед притишення — враженi широкi очi, шелест здивування, ошелешення, цiкавостi, страху.

Сузанна бачить, як iз-за голiв випинаються iншi голови, як деякi тихенько пiдсуваються ближче, як у деяких очах уже з'являється ласкавенька м'якiсть поштивостi.

I ще бачить Сузанна, як Вiнкельман непомiтно злiзає з стiльця, а Макс, навпаки, зручнiше вмощує ноги, з п'яним нахабним викликом мружачи синi вiї.

— Так, мої панове, я член Каесему. I на цiй пiдставi я мушу вас розчарувати, мабуть, чорно-жовтим гостям не доведеться робити багаття з Сонячної машини, а нам висiти на лiхтарях Берлiна. Ех, панове! Чого ви так порознервовувалися? Що сталося? Помешкання вашi забирають? Ганчiрки? Щiточки до зубiв? Ах ви, генiї, широкi, творчi натури! Та як ви не бачите, що всi вашi помешкання, ганчiрки, всi навiть храми й палаци є крихiтне, мiзерне зерняточко пiску перед тим, що має бути?!

По головах пробiгає вiтрець руху и гомiн здивованого обурення: яке право має цей добродiй говорити таким тоном тут? Але добродiй, видно, справдi має право — вiн iще певнiше й п'янiше задирає голову, змахує рукою.

— Ну, що таке цей храм? Ну, хай його займуть отi «кретини» й «грабiжники», як ви кажете. Та через рiк-два вся земля буде забудована тiльки храмами й палацами! Ганчiрки? Та все людство буде вдягнене в шовки, в найдорожчi, найкращi тканини. Мистецтво? Та як ви, якраз ви, люди мистецтва, поезiї, творчостi, як в и но вiдчуваєте, не розумiєте, що саме для вас найширше поле розчиняє Сонячна машина? Саме для вас, для творчостi, для краси Для Bdc же розгортаються велетенськi сцени, грандiознi аудиторiї, вам дають мiльйони слухачiв, глядачiв, спiвробiтникiв. Людство ж, мої бiднi ви поети, визволяється вiд влади нижчого, матерiального, звiльняє духовi сили, випускає замкнених по каторгах працi. Сотнi тисяч поетiв-творцiв уступає в добу творчостi. Як ви цього не розумiєте?! I як, як ви можете оступатися за iнтереси тих, то тримають його по каторгах працi, i хотiти вiшати й палити на вогнi тих, що хочуть вiчної, всесвiтньої творчостi! Якого чорта ви всiма вiками й в усiх епохах стояли на боцi тих, що спиняли дух людства до визволу? Га? Та ви ж якраз повиннi були найкраще розумiти, наприклад, усю велич i красу соцiалiзму. А ви що? Ви раз у раз висмiювали нас, ви глузували з нас, побивали камiнням i оспiвували чесноти тих, хто вдавав Велику Красу i Творчiсть. Вам добре платили за це? Ганчiрками, палацами, винами, брильянтами? I ви готовi тепер повидушувати мiльйони тих, що були в каторгах, за те, що вони хочуть жити теж не в ямах, не в брудi, не в струпах, а подiбно вам? От так ви розумiєте творчiсть?

Ах, голубчики ви мої! Та плюньте ви на свої зубошпички! Пороззувайте вашi душi! Пороздягайте ви к чорту вашi ганчiрки! Та ходiм разом працювати. Працювати над тою красою, якiй ви нiби служите Ходiмте творити, панове творцi! Ви радiєте, що в Каесемi мало сил? Що ми не можемо захопити всiєї величезної стихiї, яка виривається з старих форм? Та плакати вам, саме вам, панове, треба! Та треба бiгти до нас, треба всю свою науку, вмiння, розум, енергiю, красу — все-все прикласти, щоб направити стихiю Гей, панове, кажу вам. плюньте на свої старi ганчiрки! Приймайте сонячний хлiб i хо-дiмте на сонячну велику роботу! Га? Згода?

Жовто-бiлява гриваста голова з смуглявим п'яним лицем, з темним рум'янцем, з розхристаними очима, з буйним червоним усмiхом у чеканнi застигає над пiднесеними до неї обличчями. I раптом живо повертається до правого краю пiдкови-столу, звiдки лопотить бурхливий частий плескiт двох бiло-рожевих оголених ручок. Звiдти з мокрим захватом, з бурною вiдданiстю промiняться в нього величезнi, вже не скорботнi, вже не питайнi очi Мадонни. О, люба, чудесна, прекрасна!

I цей плескiт розриває шкуринку замiшання — з-пiд неї вириваються з рiзних кiнцiв аплодисменти, крики, вигуки, запитання. Здiймається знову вихор голосiв. Вони схоплюються однi за одними, борються, гризуться, розриваються й знову сплiтаються з другими:

— Каесем має рацiю!

— Не має рацiї!

— Армiя Сходу!

— Нiякої армiї! Геть усякi армiї!

— Хаос! Руїна! Варварство юрби!

— Слава юрбi! Слава хаосовi! З хаосу вийшов свiт!

I раптом паї усiма голосами металiчне, рiвно, дивно-спокiйно ляскае лвiдкись од входу храму голос Сузанни:

— Панове! Прошу тишi на одну хвилину!

Занадiо спокiйний, занадто рiвний цей голос серед клекiтливих, пiнистих голосiв. I тому з шипiнням, як хвиля од берега, спливає галас:

— Панове! Менi донесено, що в сусiднiй вiллi банда грабiжникiв убила власника вiлли, його стару матiр i двох синiв. Тепер там iде розгром i грабiж. Ви можете чути крики звiдси, коли вийдете на терасу дому. Я раджу всiм, у кого дома лишився хтось близький, поспiшати додому.

Голос спокiйно замовкає. Велично закам'янiла голова Сузанни повертається i, не хапаючись, випливає з храму, як артистка iз сцени за кулiси.

I знову вихор, але дикий, жахний, слiпий. Вiн кидає тiлами, жене їх через стiльцi, через скелi, грати, квiти до дверей, гримить зваленим на мармур пiдлоги посудом, видушує iстеричн» крики, миготить смертельно блiдими обличчями.

Макс плигає на землю i, розриваючи руками скорченi, збитi жахом тiла, видирається з храму.

На сходах в iстерицi б'ється напiвголе нiжно бiле жiноче тiло, задерев'янiло розкинувши ноги й боком iзсуваючись униз. Через нього стрибають ноги мужчин у шовкових модних штанях iз мереживом на кiнцях.

Небо темно-сiре. Колючою мрячкою поспiшає дощ. З-за дерев!парку чується важкий ритмiчний гупаючий iуркiт, потiм одразу брязкiт i гомiн рявкаючих радiсних голосiв. А побiч них — виючi передсмертнi зойки.

Макс вибiгає на вулицю, бiжить лiворуч, розпихає спини цiкавих. Але щодалi, то цих спин щораз бiльше, густiше, непролазнiше. I це вже не цiкавих спини, це вже не мовчазнi, хмурi, скупченi страхом обличчя, а блискаючi п'яним простором очi, роти, пороздиранi мстивим смiхом, вузлуватi руки, зарослi груди. Це вже гудучий, грiзний, невпинний розлив.

I це ж — квартал магнатiв i королiв!

Макс зупиняється й нарештi озирається — але куди ж тут шукати рук, що взялися б спинити цю повiдь!