Співробітник ЧК. "Тиха" Одеса

_{Переклад а російської Г. Т. Ткаченко та В. Б. Рибки}

ебелий, нижчий ніж середнього зросту, з круглим і лагідним обличчям — такий був начальник розвідвідділу Одеської губчека Геннадій Михайлович Олов'яников. Глибокі залисини прорізали його негусту шевелюрку, загрожуючи в недалекому майбутньому зімкнутися на тімені.

Крізь окуляри з скельцями для далекозорих уважно і в цілому доброзичливо дивилися дуже збільшені голубі очі. Квадратні вусики над губою начальник розвідвідділу час під часу торкав пальцем, ніби перевіряв, чи на місці поїш. Така зовнішність, здавалося б, цілком підійшла лікареві або, скажімо, вчителю, але зовсім не відповідала бойовій репутації Олов'яникова.

А репутацію він мав гучну, відому далеко за межами Одеси. Прізвище начальника розвідвідділу стало навіть прозивним. В особливо важких випадках, наприклад, виправдувалися тим, що, мовляв, «тут навіть Олов'яников спіткнеться». І вважалося похвалою, коли говорили: «Оце по-олов'яниковськи».

І от несподівано Олов'яников прибув до Херсона. Одразу ж, як приїхав, він довго розмовляв з головою Херсонської повітової ЧК, після чого в того помітно зіпсувався настрій. Про що вони розмовляли, лишалось таємницею, зате настрій начальства незабаром відчув на собі уповноважений по кадрах Завадько, якому було наказано принести у кабінет голови всі особові справи чекістів. Завадько вийшов з кабінету спітнілий, сказав, відсапуючись: «Гроза!..» — але пояснити ще щось рішуче відмовився.

У наступні дні поведінка Олов'яникова породила багато різних чуток. Він заходив то до одного, то до другого уповноваженого, цікавився справами слідства, іноді був присутній на допитах, але ні в що не втручався, лише сидів у кутку і мовчки поблискував звідти скельцями окулярів. У вільний час він розмовляв із співробітниками про се, про те, поступово випитував про роботу, сім'ю і навіть про стан здоров'я.

Дехто вирішив: шукає когось. Інші сходилися на думці, що Олов'яникову доручено негласно перевірити кадри. А були й такі, які вважали, що він добирає людей для Одеської губчека. Ця версія особливо зацікавила: Одеса не Херсон, є де розвернутись!

А втім, розмови скоро вщухли. Навіщо, врешті, вгадувати? Треба буде — скажуть. Тут і свого клопоту хоч одбавляй!..

І коли через десять днів Олов'яников поїхав, його від'їзду майже не помітили.

Правда, протягом цих десяти днів відбув у відрядження один співробітник. Поїхав він несподівано, ні з ким не встигши попрощатись. Але відрядження були звичною справою, і ніхто не пов'язував від'їзд товариша з перебуванням Олов'яникова в Херсоні.

А тим часом зв'язок був.

Мали рацію ті, хто думав, що Олов'яников добирає людей для Одеси. Саме це й зіпсувало настрій голові повітової ЧК. Людей у нього не вистачало. Кожен співробітник був на обліку. А Олов'яников поклав на стіл голові ЧК категоричний наказ згори: «Цілком таємно виділити в розпорядження начальника розвідвідділу ОГЧК одного співробітника на його розсуд. Не створювати ніяких перешкод…» і таке інше.

Після тривалих суперечок голова сказав:

— Сам вибирай, я тобі не помічник!

— Виберу! — запевнив його Олов'яников. — Можеш бути спокійний!

Але саме тому, що голова в цьому не мав сумніву, він спокійним і не був.

І Олов'яников справді вибрав якраз ту людину, втрата якої була для голови повітової ЧК дуже відчутною.

БУДИНОК НА МОЛДАВАНЦІ

Рибалки з Миколаєва висадили в Одеському порту довгов'язого парубка з худим обличчям, обпаленим за дорогу морським сонцем. З вигляду він однаково був схожий і на селянина, і на майстрового, який приїхав в Одесу на заробітки. Старий, поношений піджак сидів на ньому мішкувато. На голові настовбурчився зім'ятий кашкет. У руках — скромний дорожній клуночок.

Попрощавшись з рибалками, парубок, широко ступаючи, попростував через портовий двір, задоволено відчуваючи тверду землю під ногами, взутими у важкі юхтові чоботи. Такі чоботи вважалися в ті часи великою розкішшю.

Одеський порт лежав у руїнах. Вітер здував жовтий пил з розбитих пакгаузів. Між уламками шмигали пацюки.

Біля зруйнованих естакад покинуто чорніли мертві пароплави. Єдине живе судно в порту — низький буксирний катер — огинав маяк, що височів на стрілці півкруглого молу. Вода закипала біля його шершавих бортів, укритих лускою латок, з труби валив густий, дігтярно-масний дим.

Палі обгорілих причалів, облизані спочатку вогнем, потім хвилями, блищали, ніби полаковані. На них вмостилися кілька рнбалок-одинаків. Із прозорої, відстояної в гавані води вони виуджували головатих бичків.

Поминувши ряди порожніх лабазів, прибулий вийшов з порту. Біля виходу, впоперек залізничної колії, лежав на боці маневровий паровоз із зяючим прокіптюженим котлом. Поряд стояв іржавий каркас вантажного вагона. Все дерев'яне було обідране з нього, певно, на паливо.

Широкі, білі, що звужувалися догори, Потьомкінські сходи вивели приїжджого на Миколаївський бульвар. Тут починалася інша Одеса — красиве, сонячне місто. На фасадах його будинків красувалися ліпні фігури каріатид і атлантів, що підпирали високі бал коїш з витими решітками. За бульваром спекотно сяяло море. Білим і рожевим квітом зацвітали акації, кидаючи на землю тонку сітчасту тінь.

Але якою зайвою, безрадісною була вся ця краса!

Ідучи гулким плиточним тротуаром, прибулий бачив каламутні потоки нечистот, що витікали з підворіть, гнилі рештки торішнього листопаду на бруківці, позабивані вітрини магазинів. Він скоса вглядався в обличчя перехожих і, суплячи прямі короткі брови, одвертався, зустрічаючись поглядом з їхніми похмурими голодними очима. Часто попадалися скорботні постаті селян, які сиділи де-небудь на осонні. То були біженці з районів, що потерпіли від посухи.

Була колись Одеса багатим містом. Але багатство давав їй порт, а не земля, що оточувала її, — сухий безводний степ. Інтервенти спалили порт і забрали всі хоч трохи придатні кораблі, і голод повноправно запанував у місті.

Прибулий ні в кого не питав дороги. На перехрестях він читав назви вулиць, упевнено звертав і йшов усе далі й далі, поки не опинився в безлюдних кварталах міської околиці.

Двоповерховий приземкуватий будинок стояв у тихому невимощеному тупику. Нижні вікна його були врівні з землею. На стінах, де відстала штукатурка, просвічував черепашник — «одеський» камінь, з якого споруджували всі будинки в місті, і найбагатші, і найбідніші.

Прибулий зайшов у двір. Гамірний і брудний, яких багато було на одеських околицях, він, здавалося, ввібрав у себе все вуличне життя. По боках тягнулися схожі на бараки флігелі з безліччю дверей. Біля кожних дверей зеленів маленький палісадник. Над палісадниками нависала відкрита галерея, на якій метушилися галасливі господарки. Між стойками метлялася на вірьовках мокра білизна.

Приїжджий, розглядаючись, лише на мить затримався біля підворіття, але його одразу ж гукнули.

На лапці біля воріт сиділи двоє: дідок із зморщеним жовто-смаглявим обличчям, одягнутий у чорний сюртук і тьмяний від старості котелок, і міцний мордатий парубок у широченному кльоші і голубій шовковій сорочці, забризканій на грудях жиром.

— Дозвольте узнати, хто вам тут потрібен? — спитав дідок.

Кілька секунд приїжджий, здавалось, вагався, відповідати чи ні, потім рішуче сказав:

— Синєсвитенко Петро. Тут він живе?

— Синєсвитенко, — повторив дідок байдуже. — Йому потрібен Синєсвитенко, ти чуєш, Петю?.. Синєсвитенко став важною персоною: щодня до нього хтось приходить. Як тобі це подобається?

Петя щось нерозбірливо буркнув. Витягнувши товсті губи, він чвиркнув довгим струменем слини на кота, що пробігав.

— Цікаво узнати, — вів далі дідок, — для яких таких виключно важливих справ вам потрібен Синєсвитенко? У вас з ним акціонерне товариство? Чи ви разом робили Радянську владу?

— Родичі ми, — насупившись, відповів прибулий. Жінці його, небіжчиці, братом доводжуся, з села приїхав.

— З села… — знову повторив дідок. — Він мені пояснює, що він з села, ти чуєш, Петю? А то я міг подумати, що він з Парижа!

Петя коротко зареготав. Звук був такий, ніби в горлі у нього щось розкришилося.

Дідок похитав головою, наче прибулий викликав у нього дуже сумні роздуми, і, повернувшись до Петі, заходився завзято доводити, що якийсь-то Яблонський має добре поставлене «діло» в Красному провулку. Він, здавалося, миттю забув про приїжджого.

— Де ж Синєсвитенко? — нагадав той.

— Чого ти до мене причепився! — несподівано обурився дідок. — Плювати я хотів на Синєсвитенка! Он Павка бігає, спадковий принц твого родича, очі б мої його не бачили! У нього й питай! Павко!

Серед двору кілька хлопчаків змагалися в «паці». Обернувся спритний босий хлопчина в сірій косоворотці:

— Ви до нас, дядю?

— Синєсвитенко ти?

— Я.

— Тоді до вас.

Павка кинув хлопцям битку і підійшов.

— Ач виріс, — усміхаючись промовив прибулий, — просто не впізнати!

— Красунчик, як намальований! — докинув дідок, штовхаючи Петю ліктем.

— Батя вдома? — спитав приїжджий.

— Удома. Ходімте, дядю, проведу.

Павка повів гостя а дім. За ними ув'язався низькорослий кудлатий песик з різномасними вухами: одно вухо в нього було руде, друге — біле.

Жили Синєсвитенки на першому поверсі, біля самих воріт.

Павка, відчинивши двері, сказав:

— Татуню, до нас прийшли.

Приїжджий спустився маленькими сходами в низьку темнувату кімнату. Ядуче тхнуло металевим пилом. У глибині кімнати, біля вікна, стояв невеликий токарний верстат. Дуже худий, сутулий чоловік у робітничій блузі ступив назустріч.

Приїжджий скинув кашкета:

— Здрастуйте. Привіт вам привіз із Херсона. Казали, ви ночувати пускаєте, а то й на строк.

— Якщо від Сергія Васильовича, то пускаємо.

— Од Василя Сергійовича, — поправив гість.

— Правильно, — усміхнувся господар, — від нього можна. Заходьте, товаришу, сідайте.

Він одразу став привітним, присунув табурет, рукавом змахнувши пил з обіднього столу.

Приїжджий сів, пригладив вицвіле, аж біле волосся і окинув поглядом стіл, два залізні ліжка, токарний верстат, кілька табуретів і перехняблений комод. На комоді красувалась прибрана паперовими квітами рамка з портретом молодої жінки в чорному закритому платті і лежали рядком нові запальнички, виточені господарем, мабуть, для продажу.

— Вигоди в нас, самі бачите, які, — сказав Синєсвитенко, — неважні вигоди.

— Мені вистачить, — махнув рукою гість. — А вам я не заважатиму?

— Яке там заважатимете? — заперечив Синєсвитенко. — Зовсім не заважатимете! Ми раді, що, значить… можемо допомогти. Живіть собі на здоров'я. Спатимете ось тут, на Павчиному ліжку, він на горище піде.

— Навіщо ж хлопця кривдити, як-небудь разом влаштуємось.

— Ні, дядю, там добре, — жваво сказав Павка, — сінник є.

— Як вас звати-величати? — спитав господар.

— Звуть Олексієм, а величатися не будемо, — відповів приїжджий і, одразу перейшовши на «ти», нагадав: — Ми ж свояки, не забув?

— Ні, не забув. Олексій то й Олексій. А я, значить, Петро і син Петрів. Це так, для пам'яті. Дружину Оксаною звали. Тоді, Олексію, влаштовуйся, а я побіжу: просили одразу сповістити, як приїдеш. Павка тобі дасть поїсти. Чуєш, Павко?

— Чую.

Синєсвитенко натягнув куртку, перешиту з червоноармійської шинелі, зняв з цвяха кепку і, нагадавши синові, де що лежить з їжі, квапливо вийшов.

Коли за ним зачинилися двері, прибулий, що назвався Олексієм, запитав:

— Павле, хто ті двоє, що зі мною розмовляли у дворі?

— Живуть тут. Старого прізвище Писецький, — почав пояснювати Павка. — Він, дядю, знаєте хто? Він із злодіями водиться, вони до нього крадене носять. А другий — це Петя Цяця. Його тут усі бояться. Він, дядю, запросто зарізати може.

— Та ну?

— Правда! Ви про Мишку Япончика чули?

— Чув.

— Так Петько йому був перший друг!

— Так… — З хвилину Олексій щось думав, розглядаючи кирпатий Павчин ніс, подекуди побитий ряботинням. — Ось що, Павко, про мене ти не дуже базікай у дворі. Питатимуть, кажи: мамчин брат, приїхав із села роботу шукати. Зви дядьком Олексою. Розумієш?

— Розумію! — кивнув Павка.

Павці було відомо про гостя найголовніше: він знав, що дядько Олекса чекіст. Але тим і обмежувалися його відомості про новоявленого дядька, і багато чого здавалося йому незрозумілим і таємничим. Навіщо, наприклад, чекістові ховатися в Одесі, де давно вже міцно стоїть Радянська влада? Чекістові годиться ходити по місту в шкіряній куртці й шкіряному кашкеті з зірочкою, а ночами ловити білогвардійців та контрабандистів. Крім того, Павка уявляв, що чекісти — суворі літні люди, а дядько Олекса був зовсім молодий, років двадцяти двох, не більше. Це стало особливо помітно, коли він умився над відром і сів їсти пісний суп з сочевиці, який Павка розігрів для нього на плиті. Після того, як дядько Олекса вмився, лице його ніби розгладилось, яскравіше запалало свіжим загаром, мокре волосся стирчало вихрами, і їв він швидко, весело, як їдять тільки молоді.

Словом, було з чого дивуватись. Але саме таємниця, що оточувала гостя, найбільше вабила до нього Павчине серце. Молодий, а, дивись, скільки в батька клопоту через його приїзд! Серйозна, видно, людина!.. Он який рот у нього — наче стамескою прорубаний, на лобі зморшки, як у літнього, а очі бистрі, пильні й зовсім світлі, ніби протерті скельця. Та й дужий, видно. Високий. Руки великі. У зап'ясті Павці одною рукою нізащо не обхопити. Мабуть, він і з Цяцею упорався б…

Поки дядько Олекса їв, Павка встиг багато чого розповісти йому.

Гість дізнався, що Павчина мати померла давно від чорної віспи. Павка теж хворів, але не помер, тільки віспини лишились. Довго жив у бабусі в селі, за підпаска був, через те що батько з самого початку громадянської війни пішов воювати. На фронті батькові простріляли груди. Привезли його до бабусі зовсім слабого. Думали, не встане. Але він устав, однак після поранення так і не може видужати. Кров'ю харкає, сухоти до нього прикинулись. Йому б харчування, може і видужав би. А де взяти? Кажуть, собаче сало від сухот допомагає. Та які тепер в Одесі собаки? Сама шкіра та кістки. Роздобув Павка цуценя, думав вигодувати батькові на ліки. А цуценя таке потішне попалося, розумненьке та ласкаве. Батько й слухати не хоче, щоб його на сало перевести. Он він уже який великий, усе розуміє!..

Цуценя біля дверей хлебтало з бляшаної миски свою порцію супу. Наче й справді розуміючи, що мова йде про нього, воно підняло морду, махнуло рудим колечком хвоста і знову заходилося їсти.

— Джекою назвали, — сказав Павка. — Воно, дядю, благородне. Я його в одної бариньки потягнув з Дерибасівської вулиці.

Олексій вилив у ложку останні краплини супу з котелка, ложку облизав, загорнув у ганчірочку і засунув до кишені (ложка в нього була платна).

— Знаєш, Павле, — сказав він, поглядаючи на ліжко, — зараз би дуже доречно поспати, як ти гадаєш?

— Лягайте, дядю.

— Розбуди мене, коли батько прийде.

— Гаразд, розбуджу.

Олексій стягнув чоботи, онучі розвісив на халявах, із внутрішньої кишені піджака дістав браунінг і сховав під подушку. Піджак він кинув на табурет і простягнувся поверх тонкої ковдри, просунувши босі ноги крізь прути надто короткого для нього ліжка.

— Добре, — промовляв він, задоволено втискуючи голову в подушку. — Так, значить, розбудиш?

— Розбуджу, розбуджу, спіть спокійно, — запевнив Павка.

Олексій глянув на нього зовсім уже сонними очима й пробурмотів:

— Гарна ти, по-моєму, людина, Павле. Га?..

Спав він тихо, ледь розкривши рота, і уві сні, здавалося, до чогось прислухався.

ВЕЧІРНЯ РОЗМОВА

Олексій рвучко зіскочив з ліжка. В кімнаті за столом сиділи Синєсвитенко і незнайомий сивий чоловік у матроському бушлаті. Вікна були щільно зачинені віконницями. На столі горіла гасова лампа.

Павка стовбичив у тіні біля дверей.

— Я, дядю, не винен, — швидко сказав він, — я хотів розбудити, а вони не дали.

— Нічого, — промовив чоловік у бушлаті, — можна було не поспішати. Ну, давай знайомитись. Інокентьєв.

— Михальов. — Олексій потиснув простягнуту йому важку й жорстку долоню і сів на табурет до столу.

З хвилину вони розглядали один одного. Синєсвитенко і Павка вийшли. Інокентьєв скручував цигарку. Широке обличчя його здавалося бронзовим від тьмяного світла лампи, білі брови звисали на очі. Помовчавши, він спитав:

— Олов'яников нічого мені не передавав?

— Передав. — З кишеньки в штанях для годинника Олексій дістав складений учетверо аркуш наперу.

Інокентьєв уважно прочитав записку, потім скрутив трубочкою і потримав над лампою, поки папір спалахнув. Припаливши від вогника, він кинув палаючий папір у глиняний черепок, що правив за попільничку.

— Олов'яников казав, для чого ти потрібен тут?

— Казав, що для розвідки.

— І більше нічого?

— Нічого. Решту, мовляв, на місці.

— Так.

Папір догорів. Вогник потьмянів і погас під купкою попелу. Інокентьєв розтер попіл, щиглем обтрусив пальці й заговорив неголосно, уривчасто, ніби виштовхував із себе слова:

— Справа, значить, така… В Одесі погано. Голод, розруха, сам міг бачити.

Олексій кивнув.

— До того ж на Молдаванці і на Пересипу до чорта бандитів і блатних. Та це ще нічого. Гірше — змови. Не встигнемо з однією справитись — друга… У двадцятому році, коли в Криму сидів Врангель, тут діяла його організація. Керували Макаревич-Спасаревський, Краснов, Сієвич і Шаворський — усі колишні офіцери. Діло ставили широко. Тоді ж, у двадцятому, їх і прикінчили. Макаревича-Спасаревського розстріляли. А Краснов, Сієвич і Шаворський втекли… — Інокентьєв засунув руку у внутрішню кишеню бушлата і дістав конверт з чорного непроникного паперу. З конверта він витягнув три фотокартки. — Ось вони. У пенсне — Краснов. Другий — Шаворський, з борідкою… Третій — Сієвич. Карточки я тобі поки що залишу. Придивись… Так от. Більше року про цих людей нічого не було чути. А недавно вони знову випливли. І знаєш, у якій компанії? З петлюрівцями! Монархісти, біла кістка, галасували за єдину, неподільну Росію і — на тобі — з українськими самостійниками знюхалися! Це, дорогий товаришу, неспроста. Раніше, сам знаєш, як вони гризлись: не могли Росію і Україну поділити. А тепер їм не до дрібниць. Тепер у них спільний ворог — ми… Перші відомості стали надходити ще в лютому. Почали спостерігати. З'ясувати пощастило ось що: організація у них велика, зв'язані з закордоном, за нашими даними, з білогвардійським центром і, можливо, з петлюрівським штабом. Структура організації така: всі учасники розбиті на групи по п'ять чоловік. Є серед них старший — керівник, який об'єднує їх і тримає зв'язок з іншими групами. Утворюється такий ланцюжок з окремих ланок. Припустімо, провал, одна якась п'ятірка попалась. У центрі роблять перестановку, і ланцюжок не рветься. Хитро?

Так от… В одній з цих п'ятірок є наша людина. Він, бачиш, «з минулим»: колишній лівий есер. На цьому вони його й піймали, підкоряйся, мовляв, інакше Радянська влада узнає, хто ти такий. Словом, як звичайно. І знаєш, хто його завербував? Оцей! — Інокентьєв показав пальцем на фотографію товстого врангелівського офіцера в пенсне на кирпатому носі. — Краснов! Цей Краснов тепер старший у його п'ятірці і зветься Мироновим. А де Краснов, там і ті два можуть бути.

— Краснова можна взяти? — спитав Олексій.

— Взяти? Навіщо? Ні, брат, це дешево. Якщо Краснова поставили на таку незначну роботу, виходить, він у них невелика цяця. Ні, дорогий товаришу, однієї п'ятірки нам мало. Нам треба до кінця всього цього ланцюжка добратися, до самого центра. Нехай Краснов — Миронов поки що гуляє…

Інокентьєв докурив цигарку, ввіткнув її в попільничку й одразу ж заходився скручувати другу.

— Справа в тому, що вони когось чекають із-за кордону. Ось де можна зачепитись. Слухай тепер уважно, Михальов. Тих, що прибувають звідти, вони проводять через три-чотири етапи. План Олов'яникова такий: коли «гість» приїде, перехопити його, з'ясувати, що привіз, і узнати всі паролі. Якщо виявиться, що його тут не знають, тоді… введемо в діло тебе. Підеш замість «гостя». — Він випростався і якусь мить дивився на Олексія, намагаючись, видно, зрозуміти, яке враження справили його слова.

— Он як… — промовив Олексій.

— Як тобі все це здається? Справишся?

Олексій відповів не одразу. Насупивши брови, він дивився на роздвоєний вогник лампи. У прозорій глибині його зіниць жеврів холодний жовтуватий відсвіт. І, дивлячись у ці очі, Інокентьєв подумав, що, хоч людина, яка сидить перед ним, і молода, Олов'яников, мабуть, не помилився у виборі.

— То як же? — поквапив він.

Олексій спроквола промовив:

— Хто його знає. Треба справитись.

— Дуже треба! — сказав Інокентьєв. — Судячи зі всього, це найбільша змова за останній час. До того ж є одна особливість… Питається, чому нам знадобився чекіст з іншого міста? Думаєш, у нас своїх не досить? Досить! І дехто вже проник в організацію. Але зв'язувати тебе з ними ми не будемо. Чому? Скажу тобі відверто, Михальов: схоже на те, що якась контра пролізла в Чека. З'ясувати, хто саме, — теж твоє завдання. Тому й потрібна людина, якої в Одесі не знають ні свої, ні чужі.

— Зрозуміло. — Олексій теж дістав кисет і заходився мовчки скручувати козячу ніжку.

Інокентьєв пильно стежив за його обличчям, шукаючи на ньому ознак сумніву чи нерішучості. Але обличчя у юнака було спокійне, малорухоме, і при всій своїй досвідченості Інокентьєв не міг зрозуміти, які думки бродять у його голові.

«Міцний, здається», — подумав Інокентьєв. Але про всяк випадок сказав:

— Давай по щирості. Тебе Олов'яников вибрав… Він, звичайно, на цьому розбирається. Але ж я тебе не знаю… Діло тобі пропонують важке. Небезпечне діло. Якщо вагаєшся або не певний у собі, краще зразу скажи. Така нагода, як зараз, навряд чи ще випаде, і діяти треба напевне. Отже, і людина потрібна така, яка на все готова. Одному доведеться працювати. Незначна помилка — і загинув.

— Це правда! — сказав Олексій. Він помовчав і несподівано сміхотливо розтягнув губи: — Чого доброго, ще злякаєте мене, товаришу Інокентьєв. Доведеться додому повертатись. А діло ж не небезпечніше за інші. Давайте вже не передумувати.

— Ну, коли так, передумувати не будемо, — одразу погодився Інокентьєв. Юнак дедалі більше подобався йому. — Тоді треба домовитись…

Домовилися вони про те, що Олексій до початку операції поживе у Синєсвитенка. Господар — колишній червоноармієць і особистий приятель Інокентьєва. Хлопчина в нього тямущий і вміє тримати язик за зубами. Олексієві не завадить скористатися з вільного часу і ознайомитися з містом. Що ж до зв'язку, то його здійснюватиме Синєсвитенко. А коли що непередбачене, то ось адреса ще однієї конспіративної квартири, куди Олексій може перейти, але тільки в крайньому випадку. Пароль той самий.

— Коли приїде Олов'яников, я тебе сповіщу, — сказав Інокентьєв, підводячись.

Вони потиснули один одному руки. Інокентьєв насунув на лоба вигорілий кашкет-мічманку, на всі ґудзики застебнув бушлат, щоб не було видно армійської гімнастьорки, і пішов.

Олексій повернувся до столу, присунув лампу і взяв у руки фотографії.

«ТИХА» ОДЕСА

Настали дні, які Олексій Михальов прожив тихо й безтурботно, як не випадало йому ні разу протягом останніх чотирьох років.

Синєсвитенко зникав із дому на світанку: у нього були справи на заводі сільськогосподарських машин. Вечорами дорогою додому він десь зустрічався з Інокентьєвим, одержував від нього пайку для Олексія і незмінне розпорядження: чекати.

Ранками, перекусивши пайковою воблою і чаєм із сахарином, Олексій з Павкою вирушали в місто. Босоніж (чоботи, щоб зберегти, Олексій лишав удома) вони обійшли всю Одесу, побували в Лузанівці і на Ближніх Мельницях, перевірили занедбані особняки Французького бульвару, купалися на міському пляжі — Ланжероні, вудили рибу з бурих каменів Великого Фонтана.

Павка завжди носив у кишені саморобну волосінь, звиту з кінського волосу, і набір справжніх риболовних гачків — неоціненний на ті часи дар Інокентьєва. У жерстяній коробочці з-під монпансьє у нього ніколи не виводився запас дощових черв'яків. Траплялось, на вечерю вони приносили важкеньку в'язку бичків, а іноді улову вистачало навіть для «комерційних операцій» на ринку: бичків щастило вимінювати на крупи й макуху, з яких Синєсвитенко умів готувати смачні коржики на пахучому «нутряному» жиру з пайки Олексія.

За ці дні Олексій виходив Одесу вздовж і впоперек, вивчив не гірше першого-ліпшого старожила. Йому дедалі більше подобалось це чудове місто, на спекотних вулицях якого цвіли каштани, в тінистих садах панувала сонна тиша, і кожен будинок, особливо в центрі, хотілося розглядати окремо. І жителі Одеси теж подобалися йому. Він придивлявся до лузанівських рибалок, до робітників з Пересииу та Ближніх Мельниць, до балакучих господарок, що торгувались на ринку, і дедалі більше пересвідчувався в тому, що, незважаючи на всі труднощі, хвороби й нестачу продовольства, одесити не втратили жодної з тих якостей, якими вони завжди славилися: ні жвавості своєї, ні гуморку, ні твердої впевненості в тому, що рано чи пізно Одеса неодмінно діждеться кращих часів.

Він побачив й іншу Одесу — смердючі слобідки за Пересипом, таємні і явні притопи на Молдаванці. Там аж кишів кримінальний набрід. З настанням темряви притони вихлюпували його на вулиці. Але і вдень у місті було неспокійно…

Якось Олексій з Павкою ішли із порту, де того дня вудили рибу. У кожного було по в'язці бичків, і шлях їхній лежав на Привоз — галасливий і шахраюватий одеський ринок.

Було дві години, спека. На Пушкінській лише кілька перехожих в'яло чвалали в затінку платанів, що росли вздовж тротуарів. У підворітті наріжного будинку, біля Малої Арнаутської, прихилившись на лавці, спав у холодку літній двірник. Од вокзалу долинав стукіт коліс по торцевій мостовій: хтось їхав возом…

Крики пролунали несподівано й одразу ж зруйнували облудне враження, ніби в місті тиша й благодать. Перехожі пришвидшили ходу, поспішаючи далі відійти од небезпечного місця. Двірник прокинувсь і, крекчучи, поплентався глянути, що там скоїлося.

— Грабують когось! — сказав Павка, і очі в нього заблищали. — Гайда, дядьку Олекса, подивимося!

Як справжній одесит, він любив різні пригоди.

— Стій, — насупився Олексій. — Нічого лізти, адже у справі йдемо.

Павка вже давно помітив, що дядько Олекса не любить встрявати у вуличні історії, хоч нагод для цього було вдосталь: і на ринку, і в порту, і в слобідках за Пересипом.

Із-за рогу вийшов цибатий парубок у прим'ятій, косо насунутій на самі брови кепочці. На грудях у нього крізь сітчасту майку синім візерунком просвічувалась татуїровка. Він ніс на плечі великий вузол, з якого звисали край оранжевої скатерки і чорний рукав зимового пальта.

За парубком бігла напівроздягнена розпатлана жінка. Чіпляючись за вузол, вона кричала високим пронизливим голосом:

— Рятуйте, люди! Грабують!.. Чого ж ви дивитесь, люди!.. Рятуйте-е!..

Нальотчик відштовхував жінку вільною рукою і похмуро позирав на всі боки. Перехожі злякано відводили очі, удаючи, що все це їх цілком не обходить.

Олексій ткнув Павці свої бички:

— Ану потримай!..

Але втрутитись йому не довелося й цього разу. З підворіття великого сірого будинку в кінці вулиці виїхав на коні якийсь чекіст. Пізніше Олексій зміг добре роздивитися його. Це був кремезний, немолодий уже чоловік у розстебнутій шкірянці, під якою, б'ючи коня по боку, висіла дерев'яна кобура маузера. Кашкет він зсунув на потилицю, відкриваючи опуклий мокрий від поту лоб. Чекіст, видно, з першого погляду розібрався в обстановці і пустив коня риссю.

Почувши тупіт, парубок у сітчастій майці оглянувся. До чекіста було менше ніж квартал. Не роздумуючи, нальотчик кинув вузол і майнув до тротуару. Проте не встиг він ступити і трьох кроків, як на ньому, несамовито голосячи, повисла пограбована жінка. Він ледве одірвав її від себе і навідліг ударив кулаком в обличчя. Жінка, охнувши, упала на мостову, затискаючи долонями рота. Нальотчик побіг.

— Стій! — крикнув чекіст, ловлячи на ходу кобуру пістолета, що теліпалася. — Стій, стрілятиму!

Але бандит випередив його. Він шмигнув у двір наріжного будинку, біля воріт обернувся, і по Пушкінській шмагонув лункий револьверний постріл. Було чути, як з виском і дзвоном зрикошетувала куля від чавунного ліхтарного стовпа.

Чекіст неквапливо під'їхав до будинку, зіскочив з коня і широкою ходою ввійшов у підворіття.

Біля воріт — де тільки люди взялися? — миттю утворився натовп. Павка щодуху побіг туди, і Олексій, не втримавшись, подався за ним. Вони встигли якраз вчасно, щоб побачити завершення цієї події.

Стоячи у підворітті, поклавши маузер на зігнутий лікоть, чекіст вистрілив тричі, не поцілив.

Довгий і вузький двір кінчався кам'яним муром у зріст людини. Поряд був смітник. Нальотчик устиг скочити на нього і перемахнути через мур.

Чекіст сплюнув спересердя, ні на кого не дивлячись, пройшов крізь стрій глядачів, що розступилися, сів на жеребця, що смирно стояв біля тротуару, і поїхав.

— Ех, мазило! — зневажливо гмукнув Павка. — З такої гармати промазав! Та я б!..

— Сиди, стрілець! Багато ти тямиш! — сказав Олексій. — Гадаєш, легко поцілити, коли людина біжить?..

І потім вони всю дорогу обмірковували всякі способи стрільби з різних систем револьверів — дядько Олекса на цьому добре знався.

МІТИНГ «МІСТРАНУ»[7]

Через два дні йшли вони Рішельєвською вулицею і побачили біля Оперного театру скупчення підвід, візницьких прольоток і ручних візків усіх систем і розмірів. Двері театру були відчинені, в під'їзді товпився народ.

Павка, якого Олексій послав дізнатися, що там таке, повідомив:

— «Містран» мітингує. Ох, і крику!..

Олексій вирішив зайти поглянути.

Павка вже не раз бував у театрі на мітингах і знав у ньому всі ходи й виходи. Він упевнено провів Олексія на балкон другого ярусу. Вони вмостилися в порожній ложі збоку від сцени.

Театр був красивий. Витієваті ліпні орнаменти покривали бар'єри його півкруглих ярусів. Виблискувала старовинна бронза канделябрів. Портьєри і оббивка крісел були із справжнього темно-червоного оксамиту, і здавалось дивним, що учасники численних мітингів, які відбувались тут за останні роки, не обідрали їх на онучі.

У партері тісно набились містранівці. Вони принесли сюди міцний запах махорки, дьогтю, сириці і кінського поту. Тютюновий дим клубками здіймався до високої стелі, розписаної пурхаючими німфами і голими бороданями, що зручно розмістилися на рожевих хмаринках. Крізь дим упіврозжарення світили електричні лампочки.

Сцена була добре освітлена. В глибині її висіло величезне декоративне полотнище. Воно зображало африканський пейзаж. За столом, вкритим оксамитовою портьєрою, на фоні дикоростучих пальм і єгипетських пірамід сиділа президія: п'ятеро здоровенних дядьків у прикажчицьких картузах з високими околичками.

До самої рампи було висунуто квадратний диригентський постамент з пюпітром замість трибуни.

За роки роботи в ЧК Олексій набув чималого досвіду щодо таких мітингів. Він досить швидко розібрався в обстановці.

Насамперед він помітив, що натовп мітингуючих виразно поділений на дві групи. Перша більша — складалася з вантажних візників, або, як їх звали в Одесі, биндюжників. Це були в основному високі на зріст, мускулясті, гучноголосі люди, одягнуті якщо не гарно, то, в усякому разі, добротно: у брезентові куртки, свитки, матроські роби. Дехто вирядився навіть у сюртуки і сатинові сорочки яскравих кольорів. Биндюжники займали передню, ближчу до сцени частину залу.

Інші «містранівці» — візники, водії трамваїв, вантажники, службовці трамвайного парку — розмістилися позаду.

Неважко було зрозуміти, що жилося їм гірше: обличчя змарнілі, одяг драний. Трималися вони окремо, з биндюжниками не змішувалися.

Нарешті, придивившись, Олексій розрізнив і третю категорію учасників: горлатих, строкато вдягнених молодчиків, що врозсип сиділи поблизу сцени. Ці були такі, як Петя Цяця…

Мітинг проходив бурхливо.

Обговорювалось рішення губкому партії про організацію обозу для боротьби з голодом. Службовці трамвайного парку, візники і водії конок вважали, що губком треба підтримати. Але їх була меншість. Биндюжникам рішення губкому прийшлося не до вподоби. Розставатися з кіньми та підводами, а тим більше іти в обоз їм не хотілося.

На той момент, коли Олексій і Павка з'явилися на мітингу, становище уже визначилось. Тільки-но пішов зі сцени дружно освистаний оратор, який намагався довести, що губком затіяв потрібну справу. Його місце на трибуні зайняв бородатий здоровань у брезентовій куртці.

— Говоритиме Юхим Паперник! — оголосив один з членів президії, що виконував обов'язки голови.

— Скажіть на милість, чого він мене агітує? — неголосно почав Юхим Паперник. — Що він мене агітує, я питаю? — вів далі він трохи голосніше. І раптом тріснув кулаком по пюпітру: — У мене дома п'ять ротів! Я поїду кудись до чорта в зуби, а вони сидітимуть і клацатимуть голодними зубами?! Хто їх пожаліє? Ти їх пожалієш, агітаторе?! Що в тебе є? Твої худі руки й йоги? Так вони не їстимуть твоїх рук і ніг! Їм потрібен шматок хліба, ось що їм потрібно!

Биндюжники співчутливо загомоніли.

— І взагалі, хто такий Сьомка Бриль? — вів далі Паперник. — Що він може розуміти у візництві! Він же тачечник, сам собі кінь! Він наївся, і, виходить, його кінь наївся. У нього голова не болить за сіно, за збрую, за дьоготь, за дідько його знає що? Де це все дістати? Радянська влада дасть? Дулю вона мені дасть! Своє клади, кровне, що я, може, роками наживав. А яка дяка за це? Що я з цього матиму? Знову ж дулю! Якщо в мене колись була нещасна пара битюгів, то я вже для Радянської влади власник і буржуй! — Дедалі більше розпалюючись, Паперник зірвав кашкет з патлатої голови. — А який я буржуй?! Хто мені скрині набивав? Що в мене є — все моє, потом добуте! Коли я для Радянської влади буржуй, то на чорта мені здалася така влада! І щоб я для неї в обоз ішов? На ось! — Паперник виставив залу складений дулею двофунтовий кулак. — Нехай без мене проживуть! — І, плюнувши, пішов зі сцени.

У бурі, що здійнялася потім, особливо старались горлаті молодчики, які нагадали Олексієві Петю Цяцю. Папернику кричали:

— Правильно-о!..

— Геть!..

— Нехай самі вози тягають!..

І значно рідше й тихше пробивалися крики з кінця залу:

— Буржуй ти, ось хто!

— Проживемо, не турбуйся!..

Коли трохи вщухло, головуючий викрикнув, що слово має «представник гужового транспорту» Хома Костильчук.

На сцену видерся верткий чоловічок у короткому піджаку з закругленими полами. З вигляду цей «представник гужового транспорту» не мав нічого спільного з іншими биндюжниками. Обличчя в нього було брезкле, блідо-рожеве від пияцтва, волосся зализане на косий проділ, замість галстука теліпався на шиї пом'ятий заяложений бантик.

— Я хочу сказати про свободу, — почав він хрипло, з надривом, б'ючи себе в груди кінчиками пальців. — Навколо вуха протуркотіли — свобода, свобода! А де вона є, та свобода? Нехай мені хтось пояснить, де вона ховається в Одесі? Давайте міркувати як тямущі люди. Кажуть, царський режим душив нам на горло. Що правда, то правда. Але зате що ми мали? Ми мали в Одесі пароплави з усього світу. В порту було тісно, як на Привозі в базарний день. Банани, персики, турецький табак… — Хома Костильчук загинав пальці на руці. — Маслини хоч завались, про борошно й масло я вже й не кажу!.. Що? Не кожен міг? А я хіба кажу, що кожен міг? Кожен, звичайно, не міг. А биндюжники могли! Що на возу, те й додому везу. Хіба не так? Чи ж важко було приховати пару кіло апельсинчиків, наприклад, якщо їх у тебе на підводі півсотні ящиків? А тепер? Погляньте сюди: що день — давай воза, давай битюга, давай те, давай се… Так де ж, питається, свобода? Коли я хочу жити, як мені подобається, при чому тут Чека? Адже тепер деякі пристойні люди не можуть висунути носа на вулицю: їх одразу ж заметуть!.. — Хома Костильчук дуже хвилюючись дістав з кишеньки хусточку і втер піт з лоба.

Поведінка цього суб'єкта, його бігаючий погляд, злодійські слівця, зализаний проділ — усе виказувало в ньому одного з тих, кого приховували в своїх хижих утробах молдаванські притони. І, незважаючи на це, кожне його слово падало в натовп, як палаюча головешка в сухий хмиз.

— От я й кажу: нехай, кому подобається, іде собі в обоз, а я, вибачаюсь, не божевільний! — Енергійно покрутивши долонею перед носом, «представник гужового транспорту» закінчив свій виступ.

Хто що кричав, зрозуміти було неможливо. Виступати полізло одразу кілька чоловік. Члени президії посхоплювалися з місць, намагаючись встановити порядок на сцені. Головуючий широко роззявляв рота і, через те що не було дзвоника, грюкав кулаком по столу, але ні голосу його, ні стуку не було чути…

«Розгулялась контра… — думав Олексій, стискаючи зуби. — Слабину відчули!.. І наших нікого, чорт знає що таке!..»

— Ходімо, Павле, ну їх до біса! — сказав він, встаючи.

— Ой, зачекайте, дядьку Олекса! — почав благати Павка. — Цікаво ж!

Олексій узяв його за руку з наміром іти і в цю мить побачив чекістів…

Вірніше, спочатку він почув їх.

Двоє молодиків у гімнастьорках і при зброї витягнули з-за лаштунків широкі дощані дверці, зняті, очевидно, з якоїсь театральної комірчини, поставили їх на попа і з розмаху грюкнули об підлогу. Різкий, як постріл, гуркіт перекрив усі звуки, курява хмарою знялася над підмостками. В залі на мить запанувала сторопіла тиша.

Не даючи биндюжникам опам'ятатись, один чекіст — молодий, дужий хлопчина — вискочив на середину сцени:

— Ану, тихо! Чого розходилися? Мітинг у вас тут чи диявольський шабаш?! Галас зчинили на всю Одесу, в Балті, мабуть, чути!..

Отямившись від несподіванки, биндюжники знову здійняли гамір, але тепер шум став якийсь розрізнений, невпевнений.

Побачивши чекістів, першими вгомонилися горлаті «приятелі» Петі Цяці. Дехто з них навіть став пробиратися до виходу, але, зустрівши там якусь перепону, знову змішався з натовпом. Оратори втратили бойовий запал і поквапливо зникли в залі. Гамір почав швидко спадати, як спадає вітрило на безвітрі.

— Очистити прохід! — командував чекіст зі сцени. — Хто там на підлозі усівся? Крісел, чи що, не вистачає? Гей, в кутку, пропоную додержувати революційного порядку! Тихо, вам кажуть!..

Щоб краще бачити, Олексій міцно притиснув Павку до бар'єра, але той навіть не помітив цього.

— Увага! — оголосив чекіст. — Зараз виступатиме голова Одеської надзвичайної комісії по боротьбі з контрреволюцією і саботажем товариш Нємцов! Ша! Щоб було тихо!

На цей раз попередження було зайвим: прізвище голови ОГЧК, призначеного в Одесу самим Дзержинським, вплинуло сильніше, ніж удар дошкою об підлогу. В проході між кріслами чітко пролунали його кроки.

Нємцов вийшов на сцену. Він зняв з голови сірий кашкет з лакованим козирком і, оглядаючи зал, розгріб пальцями густе рудувате волосся. Витягуючи шиї, биндюжники пильно розглядали цю людину, грізна й гучна слава про яку облетіла всю Одещину. А він стояв на підвищенні, ледь розставивши криві і міцні ноги старого кавалериста. На запалих його щоках темніли тверді зморшки. Волосся уже густо припало інеєм на скронях. Поверх гімнастьорки захисного кольору на тоненькому ремінці висів револьвер.

— Шановні товариші й громадяни! — промовив він спокійним глухуватим баском. — Я тут трохи послухав і мушу відверто сказати: не те говорять. Зовсім не те! Сюди пробралися деякі суб'єкти, які не в ладах з Радянською владою. Вони, певно, вирішили, що в Чека руки не дійдуть до вашого мітингу, контрреволюцію почали городити. Та вони помилились! Чекісти повинні бачити все і все помічати не гірше за «Пате-журпал»[8]. — З-під брів чекіста висковзнула і вмить сховалась усмішка. — І цих панів ми добре знаємо. Ось, наприклад, Хома Костильчук. Відома особа! Прізвисько в нього Гнилий. Гнилий зроду не брав віжок до рук. Папаша його — інша річ. Папаша до революції великий візницький промисел мав, близько двадцяти битюгів. А втім, ви ж самі, товариші, на нього працювали. Хіба не так? Є тут хто-небудь, хто знав папашу Костильчука?

— Я знав! — озвалися з залу.

— Як не знати?! Два роки лямку тягнув! — Почулися ще голоси.

— От бачите! — Нємцов підняв палець. — Тепер запитання: де ваш глузд? Синок старого хапуги розпинається проти Радянської влади, а ви й вуха розвісили. А чому він розпинається? Хто за ним стоїть? Ви про те подумали? А варто подумати і добренько розібратися!

Нємцов заговорив про труднощі, які переживає країна. У містах розруха. Заводи стоять. Величезні простори республіки потерпіли від посухи — ворога, страшнішого за Антанту і білих генералів. А наслідок — голод… З усього цього хоче скористатися світова контрреволюція, щоб задушити народну владу. Тільки в Одесі протягом останніх півтора місяця розкрито три великих білогвардійських змови. З білої Польщі, де зараз прижився сам головний отаман Петлюра, тягнуться через кордон його вірні емісари. Завдання їхнє відоме: організувати на Україні широку мережу політичних банд, щоб за сигналом з-за кордону підняти заколот проти Радянської влади. На кого можуть розраховувати петлюрівці? Народ їх не підтримає. Чесним людям набридло воювати, їх до землі тягне, хліб вирощувати. Лишаються білогвардійське охвістя і кримінальний бандитизм. А, як відомо, в Одесі справа з боротьбою проти бандитизму стоїть гірше, ніж в інших містах. Нальотчиків тут розвелося більше, ніж пацюків у портових лабазах. І, між іншим, вони вже давно цікавляться візництвом. Нічого дивного: візники завжди були зв'язані з найбільш злачним місцем — з торговельним портом. Не випадково, наприклад, відомий Мишка Япончик був сином власника візницького промислу і на перших порах сам промишляв на битюгу…

— А хто такі візники? — вів далі Нємцов. — Такі ж робочі люди, як усі інші! Горювали, сімома потами сходили на хазяїна, до смерті заливали горілкою остогидле життя. Чи, може, я помиляюсь? Може, вам і справді Радянська влада ні до чого? Може, ви скучили за старим Костильчуком?

Містранінці озвалися коротким протестуючим гулом.

Олексій відчував, що в настрої натовпу настає перелом. Панувала така тиша, що, коли Нємцов ненадовго замовкав, чути було чиєсь хрипке дихання за столом президії.

Непомітно й неухильно голова ОГЧК звертав розмову на головне питання мітингу.

— Дивіться, як вам засмітили мозок ці типи. Ви вже перестали бачити, що навкруги робиться. Це ж нечувана річ: в Одесі помирають діти! Не від кору, не від скарлатини або ще якоїсь дитячої хвороби — від голоду помирають! Біженці з голодних районів тягнуть їх з собою в Одесу. Знайшли куди тягнути. Але хай я буду проклятий, якщо я їх не розумію! Вони думають: Одеса — велике місто, в ньому багато робітничого класу, він не дасть померти їхнім дітям! Що ж виходить? Ви, одеський робітничий клас, відмовляєтесь допомогти таким же трудовим людям! Самі ви до цього додумалися чи ні? Ну, от ти скажи! — Він ткнув пальцем у кирпатого молодого биндюжника, що сидів у першому ряду. — Скажи мені, сам ти вирішив одхреститись від обозу чи тобі хто порадив?

Парубок збентежено пробурмотів:

— А я що ж?.. Один, чи що?.. Я — як люди скажуть…

— Як скажуть! — повторив Немцов. — А хто скаже?! Він, чи що? Чи він?.. Ні, брат, вони тобі цього не порадять! Вони такі ж робітники, як і ти! А підбиває вас на саботаж усяка кримінальна погань, така, як Гнилий Хомка! Ось звідки все йде! Колишні багатії, не добиті глитаї, на яких у Петлюри головна ставка, — ось хто вам баки забиває! Не повірю я, щоб робоча людина відмовилась допомогти іншій робочій людині!

— А й справді! — пробасив хтось. — Снують тут усякі!..

— Правильно каже! Чого ж. Ми як барани…

— Я ж із самого початку…

Немцов підвів руку.

— Тихо, я ще не кінчив! Так от, товариші містранівці, щодо обозу вирішуйте самі, як вам совість підкаже! А я мушу заявити… Кримінальників, що затесалися між вас, ми виведемо! Нальотчики і злодії висять на ногах трудового народу. Вони грають на руку світовій контрреволюції і заважають нам будувати світле царство соціалізму! Але чекістів на те й поставлено, щоб цього не допустити! Ми будемо нещадно… — Тут голос Немцова задзвенів глухо й напружено. — … знищувати їх усюди, де вони є! Ми очистимо ваші чесні ряди від бандитського засилля — оце вам останнє більшовицьке слово. Очистимо цілком і остаточно! — І він розітнув повітря ребром долоні, ніби ставлячи крапку. — Тепер вирішуйте, народ вам довіряє!

Ще мить панувала тиша, а потім театр вибухнув криками. На сцену знову полізли бажаючі виступити. Хтось, скочивши на крісло посеред залу, намагався говорити з місця.

Олексій занепокоєно оглядався. Біля всіх виходів з партеру він помітив людей у шкірянках. Схоже було на те, що чекісти не збираються відкладати справу в довгий ящик і вже сьогодні почнуть чистити ряди містранівців. Треба було швидше йти звідси.

— Гайда, Павле, пора.

— Куди ви, дядьку Олекса? Посидьмо, тепер уже недовго!

— Слухай, приятелю, — сказав Олексій суворо, — або роби що наказують, або дружбі кінець, і більше ми з тобою не ходимо.

Павка неохоче поплентався за ним. У порожньому похмурому фойє Олексій запитав:

— Ти знаєш, як вибратися звідси, щоб ніхто не бачив?

Це Павка знав. Вони пішли якимись службовими ходами й вузькими гвинтовими східцями. Спустились у підвал. У курній темряві, натикаючись на сухі нестругані крокви, пройшли під самою сценою, чуючи, як нагорі все ще галасують містранівці, ще трохи покружляли і врешті вилізли назовні позаду театру через виламані двері в погребі.

Вечоріло. В розігрітому повітрі пахло акацією. Вулиці обезлюдніли, і Олексій з Павкою швидко попростували, поспішаючи добратися додому, поки зовсім не стемніло. Павка всю дорогу не розмовляв, ішов надутий. Лише раз, поглинувши на Олексія, він занепокоєно спитав:

— Ви чого?

Олексій, усміхаючись, задумливо дивився собі під ноги, і Павка злякався, що, можливо, пропустив на мітингу щось найцікавіше. Тоді Олексій заспокоїв його:

— Так, пригадав дещо… давнє…

Думав Олексій про Нємцова і про хлопців у захисних гімнастьорках. Усе, що говорили й робили на мітингу чекісти, навіть незвичайний спосіб, з допомогою якого вони навели тишу в залі, здавалося йому справедливим, точним, єдино правильним за даної обстановки. І чи тому, що був він тепер відокремлений од них, чи з якоїсь іншої причини Олексій, як ніколи, гостро відчував свою нерозривну, майже родинну близькість з цими людьми…

КУСОЧОК «СТРОКАТОЇ» ІСТОРІЇ

Бездіяльність ставала нарешті тягарем. Місто Олексій уже знав, фотографії, залишені Інокентьєвим, було вивчено до останньої рисочки, риболовля набридла, і якщо юнак тепер і ходив з Павкою в порт вудити рибу, то лише для того, щоб скоротати час і поповнити їхній більш ніж убогий раціон. Від Синєсвитенка Олексій довідався, що Олов'яников давно приїхав. Але це не внесло в його життя ніяких змін.

Синєсвитенко приходив додому пізно. Він очолював групу активістів, які збирали серед робітників речі для обміну на продукти. На заводі сільськогосподарських машин готувались поїхати в хлібні місця.

Синєсвитенко ледве тягав ноги. На вилицях плямами пашів рум'янець. Ночами він надсадно кашляв і спльовував у ганчірку. Їв мало, неохоче, ніби через силу.

— Згориш, Петре, — сказав йому якось Олексій, — не можна так.

— Не згорю, — відмахнувся Синєсвитенко. — Від мене самі кістки лишились, а кістки не горять, тільки тліють… Завод треба відбудовувати, а в людей руки не піднімаються. Ось продуктів добудемо — повеселішають… Загін зібрали, — розказував він, сьорбаючи сочевичний суп. — Махнемо кудись у напрямку Роздільної з куркульнею торгуватися. В губкомі обіцяли обоз. Ще розмова була про охорону заводу. А я вважаю, не завод треба охороняти, а робітників. Блатні шастають по місту, як у власній малині. Чи довго так буде?

— Недовго, — впевнено сказав Олексій, згадавши мітинг в Оперному театрі, — за них міцно взялися.

— Пора! Коли б моя воля, то я б видав закон — стріляти їх, де зустрінеш, без мороки, як собак скажених… Не знаєш ти, Олексію, що коїлося в місті при Мишці Япончику!..

Дещо Олексієві було відомо. Про Мишку Япончика та його банду ходило багато чуток.

Низькі кособокі будиночки, двори, пропахлі смородом стаєнь і стічних рівчаків, невимощені вулиці, задушливо курні влітку, а восени затоплені невилазною грязюкою — такою була до революції Молдаванка, район одеської бідноти, убогих халуп, нічліжних будинків, роздрібних крамниць і державних «монопольок». Населяли її багатодітні сім'ї візників, ремісників, портових робітників. Тут осідав різний прийшлий люд, найчастіше голота нещадима, яку тягнули в Одесу тепле сонце і надія прохарчуватися біля порту. Вбогі, безпросвітні злидні панували на Молдаванці, і в них процвітала кримінальщина.

Молдаванка створила свій особливий вид нальотчика, що діяв у діловій змові з крамарями, баришниками, власниками візницького промислу та постоялих дворів. Наліт, пограбування, купівлю і продаж контрабанди вони підносили на високий рівень ремесла. Багато хто з нальотчиків пізніше відкривав власне «діло» — крамницю, візницьке господарство чи розважальний заклад.

Молдаванські дітлахи грали на пустирях «у нальоти». Бандити хвилювали їхню уяву. Нальотчики жили розкішно вдягалися строкато, з крикливим провінціальним шиком, і роз'їжджали на лихачах. Це були люди, що зуміли вирватись із навколишніх злиднів і піднестися над ними.

Їхнім ватажком і проводирем був син биндюжника з Госпітальної вулиці Михайло Вінницький, прозваний Япончиком за вилицювате обличчя і чорні розкосі очі. Чутки приписували йому незвичайні по сміливості й зухвальству нальоти. Видно, серед таких, як сам, Япончик і справді був незвичайною фігурою. Хитрий, вольовий, зухвалий, він зумів згуртувати зграю з найзапекліших молдаванських бандитів. Поступово весь кримінальний світ Одеси визнав його своїм ватажком. Поліція була в Япончика на відкупі, закон соромливо обходив його стороною, оскільки з політикою він не мав нічого спільного, і дорога йому була заказана лише в ті квартали, де проживала одеська знать. Але хіба і без цих кварталів мала Одеса?

Люди Япончика проникали всюди. Вони наводили жах на одеських скотопромисловців, власників магазинів, купців середньої руки, і ті покірно платили Мишці щедру данину, відкупляючись од нальотів на свої контори та лабази.

Скандальна популярність Япончика була велика. Цей кремезний вузькоокий дженджик у яскраво-кремовому костюмі і жовтому солом'яному капелюсі канотьє, з галстуком-бабочкою «киць-киць» і букетиком квітів у петлиці гуляв по Дерибасівській у супроводі двох охоронців з найвідчайдушніших громил. Городовики вдавали, що не помічають його. Перехожі поштиво давали йому дорогу. Недбало помахуючи тростинкою, Япончик вирушав на Єкатерининську вулицю. Там, у прославленому кафе Фанконі, де збиралися одеські ділки, справи яких ішли добре, у нього був постійний столик. Мишка почував себе тут рівним серед рівних.

Япончик був честолюбний. На Молдаванці він час від часу обкладав контрибуцією місцевих крамарів і вчиняв гучні банкети. Столи вгиналися від дарової їжі, горілку подавали відрами, і на знак подяки за безплатну випивку молдаванська голота назвала Мишку «королем Молдаванки».

Але справжньої сили Япончик набув під час громадянської війни.

То були неспокійні тяжкі роки. Протягом порівняно короткого часу в Одесі змінилося багато влад. Хто тільки не топтав її прямі, вимощені сіціліанською брущаткою вулиці! Австрійці й німці, польські легіонери, гайдамаки Скоропадського, Петлюри і Центральної ради. Були тут війська Антанти — французи, італійці, греки, англійці. Займали місто генерал Денікін і отаман Григор'єв.

Під ударами Червоної Армії всі вони рано чи пізно кинули Одесу, але, йдучи, залишили в ній численне охвістя, шлях у якого був один — до Мишки.

Банда Япончика зростала. В розпал громадянської війни під його рукою було кілька тисяч озброєних до зубів головорізів. Вони добре знали місто, мали на околицях багато потайних «опорних» пунктів, а про запас, на самий крайній випадок, — таку вірну схованку, як катакомби[9] — одеське пекло.

А втім, крайніх випадків майже не було. І за Денікіна, і за Антанти бандити почували себе чудово. В минуле відійшли часи, коли Мишка Япончик «обскубував» купців та власників магазинів. Тепер він не гребував і простими обивателями. Вдень у місті лютували білі, вночі воно попадало до рук нальотчиків…

Денікінський генерал Шіллінг, головноначальствуючий Одеського військового округу, не розібравшись в обстановці, наказав своїй контррозвідці ліквідувати Япончика. Він не бажав поділяти владу з якимсь молдаванським бандитом.

Мишку схопили, коли він сам, без охоронців виходив з кафе Фанконі.

Три офіцери-контррозвідники підійшли до нього з револьверами в руках і об'явили, що його арештовано.

— Мене! — дуже здивувався Мишка. — Тут, мабуть, якась помилка. Я так думаю, що ви дуже переплутали, просто навіть неприємно за вас. Я ж Япончик!

— Тебе й треба! Підніми руки, та швидше!

— Навіщо така поспішність? — промовив Япончик, оглядаючись і відступаючи до стіни, щоб не вистрілили в спину. — Давайте розберемося, ми ж свої люди…

— Я тобі покажу «свої люди»! — гаркнув один контррозвідник. — Руки вгору, бандитська мордо!

Япончик з докором похитав головою:

— Ай-яй-яй, погляньте на нього: такий інтелігентний, а які негарні слова!.. — Але руки підняв.

Коли його обшукували, Япончик сказав офіцерові, що стояв перед ним:

— Можу я попросити вас опустити шпалер? А то, не дай боже, ви ще випадково вистрілите і наживете собі великих неприємностей!

У нього відібрали револьвер, що висів під пахвою, і через усе місто повели у контррозвідку.

Але не встигли доставити Япончика за місцем призначення, як чутки про його арешт облетіла Одесу і дійшла до Молдаванки.

За півгодини до будинку контррозвідки підкотила валка фаетонів і візницьких прольоток. На них сиділи бандити. У кожного в руках була в'язка гранат.

На очах у денікінської охорони бандити перегородили фаетонами вулицю і, перекинувши кілька возів, що проїздили мимо, спорудили барикаду. Потім один з них, у панцирі з кулеметних стрічок, підійшов до збентежених, наляканих цими приготуваннями вартових.

— Ти, — сказав він офіцерові, який вибіг на гамір, — іди передай Мишці Япончику, що ми по нього приїхали. І ще скажи своїм панам, що ми чекаємо п'ятнадцять хвилин, а потім хай вони не ображаються…

Більше він нічого не сказав і повернувся до товаришів.

Офіцер побіг у будинок. Незабаром звідти вискочив червоний від люті сам начальник контррозвідки.

— Що за бедлам! — загорлав він. — З глузду з'їхали?! Негайно очистити вулицю! — І рішуче попрямував до барикади, певно, бажаючи настрахати бандитів своїм грізним виглядом.

За ним рушили інші офіцери.

З-за возів неголосно, але переконливо попередили:

— Не підходити!

Начальник контррозвідки зупинився напівдорозі, дриґнув худою ногою у шевровому чоботі, повернувся і так само рішуче пішов назад, супроводжуваний усім своїм почтом.

Деякий час у приміщенні контррозвідки чути було якусь метушню. А потім на ґанку з'явився Мишка Япончик.

Вигляд у нього був пом'ятий, але він ввічливо вклонився вартовим і, крутячи пальцями елегантну тростинку, неквапливо спустився з ґанку. Бандити галасливо привітали його. Мишка сів на прольотку і поїхав, помахавши контррозвідникам рукою в палевій рукавичці.

Денікінці страшенно обурювалися зухвалістю молдаванського биндюжника, таврували його ганьбою в одеських газетах. Та й тільки. На більше вони не насмілились, вирішивши до пори до часу не зв'язуватися з бандитами. А Мишка після цього випадку уявив себе революціонером. Програму він вибрав таку, що найбільш підходила йому, — анархізм.

Сьомого лютого двадцятого року в Одесу прийшла Червона Армія. Місто назавжди стало радянським. І уже через три дні чекісти разом з червоноармійцями влаштували першу велику облаву на бандитів. Япончик одразу відчув, що цього разу в Одесу прийшла справжня влада, з якою йому не впоратись. Її підтримував народ, в тому числі бідняцьке населення Молдаванки…

У ці дні до Япончика несподівано з'явились представники матроського революційного комітету. Вони коротко виклали свої вимоги. Післязавтра комітет влаштовує благодійний вечір з концертом і танцями в Матроському клубі. Увесь збір надійде на користь сиріт одеських матросів, які загинули в боях за революцію. Але при теперішньому становищі в Одесі вечір може зірватися: жителі не наважуються виходити з будинків, як тільки смеркне. Коли концерт, в якому виступлять відомі артисти, відбудеться в порожньому залі, в тому буде вина Япончика, і комітет доведе це до відома всіх революційних матросів.

Загроза була неабияка, але Япончик все ж відчував задоволення: як-не-як, це було визнання його сили.

— Що ти, мені доказуєш! — обурився він, — Чи я ворог бідним сиротам? У мене серце розривається, коли слухаю такі дурниці! Передай комітету, хай покладуться на мене!

Того ж дня на вулицях було розклеєно оголошення, надруковані великим шрифтом. У них говорилося:

І стояв підпис:

Уперше за багато років одесити безпечно гуляли ввечері. Люди Япончика патрулювали по місту, охороняючи порядок.

Та рівно о другій годині ті ж самі патрулі почали роздягати запізнілих городян.

— Уже дві години, де дисципліна?! — обурювались вони, витрушуючи з пальта якогось легковажного гультяя.

ЧК і Особливий відділ Червоної Армії опублікували спільну постанову: надалі нальотчики, що їх застали на місці злочину, будуть розстріляні без суду й слідства. Ніякої пощади бандитам, що тероризують мирне населення Одеси!..

Облави на Слобідці та Молдаванці переконали Япончика в тому, що вільне бандитське життя кінчилось. Радянська влада виявилася таким горішком, який був йому явно не по зубах.

І Япончик вирішив з Радянською владою не сваритися.

Якось у кабінеті начальника Особливого відділу Червоної Армії Фоміна задзвонив телефон. Черговий доповів, що два якихось непевних типи вимагають, щоб їх пропустили до вищого начальства. Один назвав себе Михайлом Япончиком.

— Озброєні? — спитав Фомін.

— Здається, так.

— Відберіть зброю і пропустіть.

Япончик прийшов з охоронцем — здоровилом саженного зросту. Ватажок молдаванських бандитів був одягнений дуже скромно: у вишиту українську сорочку, в синє галіфе з жандармської діагоналі й хромові чоботи.

— Привіт! — розв'язно сказав він, піднімаючи руку. — Як поживаєте?

Не чекаючи запрошення, він сів на табурет перед столом начальника й оглянув скромну обстановку кабінету.

— Фі! — сказав він і скривив своє плоске обличчя з коротким і ніби розплющеним носом. — Хіба не знайшлося в Одесі пари гарних крісел та пристойного дивана для такого поважного місця? — Він похитав головою і з цікавістю втупився в начальника Особливого відділу. — Ви і є Фомін? — запитав він.

— Я і є.

— А мене ви знаєте?

— Не маю приємності.

— Я — Вінницький. Іноді мене ще звуть Япончиком. Може, чули? А це мій ад'ютант… — Япончик зам'явся. — Звіть його Жора Дуб, він не образиться.

Фомін вичікувально мовчав, розглядаючи відвідувачів і стукаючи олівцем по стосу паперів. Обличчя в нього теж було вилицювате, тверде, монгольського типу, з рідкою щетинкою на підборідді.

— Так от, — вів далі Япончик, трохи збитий з пантелику тим, що його ім'я, здавалось, не справило на Фоміна ніякого враження, — я маю до вас серйозну розмову. Останнім часом ви стали дуже брутально поводитися з моїми людьми.

— З якими це «моїми людьми»? — примружився Фомін.

Япончик досадливо насупився:

— Товаришу Фомін, ми не діти! Ви знаєте, хто я, я знаю, хто ви.

— Ну, припустімо, — погодився Фомін. — Далі що?

— Ось я й кажу: ви дуже брутально поводитеся з моїми людьми і коцаєте[10] їх де прийдеться.

— Ми розстрілюємо бандитів, — сказав Фомін. — Поки що мало, недостатньо. Надалі будемо розстрілювати більше.

— Правильно! — Япончик ляснув долонею по столу. — Цілком правильно робите, товаришу Фомін! Це кажу вам я, Михайло Вінницький! Деякі дурні люди думають, що я такий самий, як вони. Безсоромна брехня! Спитайте кого хочете, і вам скажуть: Вінницький ніколи не кривдив бідняків! Вінницький завжди був за робітничий клас і підданий був страшним тортурам у денікінській контррозвідці! І я сказав своїм людям: одне діло — грабувати при білих і зовсім інше діло — грабувати при червоних. Це дві великих різниці! Я не бандит, щоб ви знали! Я екс-про-пріа-тор! — затнувшись на важкому слові, повідомив Япончик. — Революція для мене рідна мати! І якщо тепер хтось візьметься за старе, тому я найлютіший ворог, і нехай їх б'є в саму душу Чека і Особливий відділ! Даю на те свою згоду!

— Уклінно дякуємо! — посміхнувся Фомін. Він усе ще не міг збагнути, до чого хилить Япончик. — Обійшлось би і так якось.

Япончик пропустив це зауваження повз увагу.

— І ось я маю до вас ділову пропозицію! — вів далі він. — Досі я боровся, сидячи в Одесі. Тепер я хочу вийти на простір! Ви, напевно, знаєте, що під моїм командуванням (він так і сказав — «під моїм командуванням») тисячі чоловік. Якщо хочете, я можу зробити з них регулярне військо за Радянську владу! Що для цього треба? Та нічогісінько, пару дрібниць! Один папірець, що я є червоний командир! Решту я беру на себе. Ви матимете бойовий полк з відбірних сміливців! Зброя у мене є, одяг у мене є, авторитет у мене теж є. Дайте папірець, і через тиждень я виступлю на фронт громити білополяків! — Япончик припечатав кулак до столу і відкинувся на табуреті, переможно дивлячись на Фоміна.

— Та-ак… — спроквола сказав Фомін. — Зрозу-мі-ло…

Неквапливо стукаючи олівцем по паперу, він гарячково перебирав у думці всі «за» і «проти» пропозиції Мишки.

Становище в Одесі дуже розрядиться, якщо Япончик виведе з неї бандитів. Та чи вдасться йому це? Чи воюватимуть вони? Люди непевні…

До того ж видати Япончику жаданий мандат означатиме взяти на себе відповідальність за всі його дії. Нелегке завдання!

Чи все-таки рискнути? Яка це щаслива нагода прибрати бандитів до рук!..

— Я сам таких питань не вирішую, — промовив нарешті Фомін. — Треба погодити з Реввійськрадою фронту.

— Правильно! — сказав Япончик. — Хіба я не розумію? Все повинно бути солідно! Скажіть Реввійськраді, вони не прорахуються!

— Ти певен, що збереш людей? — запитав Фомін.

— Товаришу начальник, — поблажливо промовив Япончик, — ви тут нова людина, і вам простимо задавати такі наївні запитання. Мені просто смішно! Вінницького трохи знають в Одесі, і його слово чогось таки варте! Якщо я кажу…

— Гаразд, — перебив Фомін, — усе ясно. Завтра одержиш відповідь.

— Оце розмова! — сказав Япончик, підводячись. — Люблю ділових людей! Тоді не буду вас більше затримувати, дозвольте попрощатись… І скажіть, щоб нас випустили звідси.

Фомін покликав чергового і наказав провести відвідувачів.

Того ж дня Реввійськрада вирішила видати Япончику мандат на формування бойового полка. Риск, врешті, був невеликий. Можливо, деяка частина бандитів справді візьметься за розум, — яких тільки чудес не робила революція! Якщо ж нічого не вийде, то роззброїти бандитів, зібраних докупи, буде легше, ніж зараз, коли вони ховаються по темних кутках. Та головне — випадала реальна можливість очистити місто від бандитів.

Япончик узявся за діло.

Не менше двох тисяч злодіїв і нальотчиків виявили готовність вступити в його військо. Новосельська вулиця, де розмістився штаб Япончика, перетворилась на військовий табір…

І ось одного чудового дня — це був справді чудовий день для жителів Одеси! — бандити виступили на передові позиції.

Япончик зробив усе, щоб ця подія надовго лишилася в пам'яті одеситів.

Попереду йшли музиканти. Люди Япончика збирали їх по всьому місту. Трубачі і флейтисти з Оперного театру, жебрущі скрипалі, що просили по дворах, гармоністи з слобідських пивничок — усі вони сьогодні крокували поряд, граючи похідні марші і блатні молдаванські мелодії.

Позаду оркестру їхав на білому жеребці сам Япончик у шкіряному кашкеті, «як у Котовського», в офіцерському френчі і червоному галіфе з золотими позументами. Два маузери і прямий уланський палаш у сяючих нікельованих піхвах із зазубреним коліщатком на кінці були на його озброєнні.

Поряд несли величезний прапор з важкого малинового бархату. На ньому була вишита повна назва полку:

«Перший непереможний революційний інтернаціональний одеський залізний полк. Смерть буржуям!»

Біля прапора їхав полковий комісар, призначений Реввійськрадою, — смаглявий чорноволосий юнак у студентській тужурці.

А вслід за ними нестройними рядами рухалося воїнство Мишки. Його прикрашали мундири всіх європейських армій, що побували в Одесі. Рябіло в очах від голубих французьких шинелей, англійських хакі, синіх жупанів і грецьких курток. Особливо розмаїтими були головні убори. Крім звичайних кашкетів та кубанок, тут можна було побачити гайдамацькі папахи з довгими шликами, польські конфедератки, берети французьких піхотинців і навіть німецькі каски з високими гострими шишаками. Кокарди було відірвано, замість них прикріплено червоноармійські зірочки.

Аж шибки у вікнах дрижали, гримів оркестр, розвівався малиновий прапор, і бандити повільно крокували вулицями, упріваючи під тягарем навішаної на них зброї — гвинтівок, пістолетів, гранат і кулеметних стрічок, що їх а лишком вистачило б, щоб озброїти цілу дивізію.

Поглянути на таке небувале видовище висипали тисячі зівак. Темпераментні одеські обивателі, охочі до всього яскравого і незвичайного, з дивовижною легкістю повірили в те, що бандити «виправилися». Вони навіть ладні були пишатися «своїми» бандитами: де ви ще бачили таке місто, щоб у ньому навіть нальотчики («Ви чуєте, навіть нальотчики!») йшли воювати за Радянську владу! Бони махали хусточками, вигукували побажання щасливої дороги та перемоги, забувши, що ще зовсім недавно ці самі люди перетворювали їхнє життя у суцільний жах, який не припинявся ні вдень ні вночі…

Тільки-но ешелон з молдаванським воїнством залишив Одесу, як стало цілком ясно, що Мишка переоцінив свої сили. Ні малиновий прапор, ні зірочки на головних уборах не могли змінити його людей: бандитами вони були, бандитами й лишилися.

У вагоні Япончика йшло безпробудне пияцтво. Бриньчали гітари, чути було дрібний тупіт танцюючих, тхнуло сивухою, верещали прихоплені з Одеси жінки.

Вуркагани не відставали од свого ватажка. На якомусь полустанку вони розстріляли цистерну, що стояла на запасній колії, вирішивши, що в ній спирт. Цистерну розірвало на друзки: в ній був гас. Селян, які виносили до поїзда молоко та варену картоплю, бандити грабували начисто, не платячи ні копійки.

Плоть від плоті молдаванської голоти, Япончик не вбачав у цьому нічого незвичайного.

— Подумаєш — діло! — сказав він комісарові, коли той зажадав негайно припинити грабіж. — Може, в них така звичка боротися з спекуляцією. І взагалі ти їх не чіпай: люди на смерть їдуть!

Переконати його, що це плямує всю Червону Армію, було неможливо. Комісар вжив своїх заходів. Він попередив по телефону залізничників, і ті виставили на кожній станції озброєні патрулі. Базари спорожніли. Грабувати стало нікого. Бойовий дух «відібраних сміливців» одразу ж підупав.

І тоді воїнство Мишки почало танути так само швидко, як і створювалось. Поняття про обов'язок, честь, військову дисципліну були чужі нальотчикам. Майбутнє не обіцяло їм нічого втішного — окопну вологу й жорстокі бої з білополяками, під час яких, чого доброго, і вбити можуть. Кримінальники занудьгували за своїми теплими «малинами», де ніякий дощ не страшний і дуже близько до чужих кишень. Нашвидку зібравши пожитки, вони без зайвих слів почали залишати ешелон і хто як міг утікати до Одеси. Зупинити їх можна було, мабуть, лише найбільш крайніми заходами, аж до розстрілу, а на це Япончик ніколи б не зважився. Він надто добре знав своїх приятелів: почни налагоджувати дисципліну — і ніхто не ручиться за твою власну шкуру…

За станцією Вапнярка поїзд зупинився в степу. В далечині лунали глухі вибухи артилерійської канонади.

Комісар знайшов Япончика біля штабного вагона.

— Чому зупинились?

— Що це таке? — замість відповіді спитав Япончик і, прислухаючись, підняв пальця.

— А ти не знаєш? — сказав комісар. — Це війна. Чорноморські матроси громлять білополяків.

— Так?.. — непевно пробурмотів Япончик. — Подумати тільки, скільки там галасу!..

З усіх вагонів висунулись голови його стривожених дружків.

— Накажи їхати далі! — зажадав комісар.

— Чекай, — сказав Япончик. — Куди нам поспішати?..

Він іще постояв роздумуючи, а коли земля донесла особливо могутній гарматний удар, пішов у вагон.

Ешелон продовжував стояти. Комісара до Япончика не пускали.

— Думає! — сказали йому.

Уранці у вагонах не долічились іще двохсот молдаванських «героїв». А Япончик усе ще «думав», замкнувшись у штабному вагоні з своїми близькими.

Комісар зрозумів: Япончик злякався. Вибір у бандита був невеликий: або йти на фронт, або визнати провал своєї витівки і стати перед революційним трибуналом. Ні те, ні друге не приваблювало Япончика. Він вибрав третє: взятися за старе, зберегти престиж в очах своїх приятелів і чекати кращих часів. Кінець кінцем багато було різних влад, усі зазнали поразки, дивись, і Радянська не втримається…

Комісара викликали в штабний вагон.

— Ми тут усе обмізкували, — об'явив йому Япончик. — Це не наше діло — сидіти в окопах!

— Тобто як це?!

— Дуже просто! Завертаємо додому!

— Що ти мелеш? Подумай, що ти кажеш!

— Я вже думав! Яка мені користь тут сидіти, питається? Ревматизм наживати?

— А наказ?.. Ти розумієш, що це зветься зрада військовому обов'язку?!

— Військовому обов'язку… — передражнив Япончик. — Не лякай мене красивими словами! Якщо я буду в Одесі, вона стане для білих могилою!

Комісар був молодий. Витримка давалася йому важко. Але він усе ж примусив себе говорити спокійно:

— Вінницький, ти зараз краском, а не хто-небудь… Те, що ти задумав, — зрада!

Япончик непокірно задер підборіддя:

— Не капай мені на мозок, поки що я на свою голову не скаржуся. Словом, нічого розмазувати кашу по столу, вирішили — і все! Між іншим, тобі я раджу сидіти тихо і не рипатись. Ти ж знаєш моїх хлопців: у них дуже зіпсовані нерви!..

Комісар нічого не відповів і вийшов з вагона.

… Пішки він добрався до найближчого села, роздобув коня і без сідла поскакав у Вознесенськ — велику вузлову станцію, що її бандити не могли обминути.

Він загнав коня, ішов пішки, під'їжджав на попутних підводах і, мабуть, спізнився б усе-таки попередити вознесенських комуністів про зраду Япончика, коли б несподівані обставини не затримали того на станції Вапнярка.

Коли ешелон з бандитами повернувся до Вапнярки, на станцію прибув голова місцевого ревкому, колишній студент, більшовик Зонін, зовсім іще молодий двадцятидвохрічний юнак, хворий на сухоти, з блідим тонким обличчям мрійника й аскета. Тільки вчора він з почестями проводжав цей ешелон на фронт…

Залишивши коня на привокзальній площі, Зонін вискочив на платформу. Гомін, крики, матірщина лунали на станції. Бандити тягнули у вагони все, що тільки можна було потягнути: половики, відра, якийсь нікудишній залізничний інвентар і навіть зірвані із стін кумачеві плакати. У сум'ятті ніхто не звернув на Зоніна уваги.

Він побіг уздовж ешелона, шукаючи Япончика. Назустріч трапився розкуйовджений низькорослий бандит, який тягнув для чогось довгу дводюймову дошку. Зонін схопив його за рукав:

— Де Вінницький?

— Відчепись! — рвонувся бандит.

— Де Вінницький, питаю!

— У вокзалі. Душу виймає з якогось начальника, щоб паровоз давав…

Уже на порозі пасажирського залу Зонін почув розлючений голос Япончика. Те, що він побачив, пробившись крізь натовп бандитів, одразу дало зрозуміти йому, що сталося.

А сталося от що. Як тільки нальотчики захопили станцію, то, рятуючись від них, розбіглися всі станційні службовці. Це було б іще півбіди, та разом із службовцями зникла й паровозна бригада. Піймали тільки начальника станції. Із нього Япончик і «виймав душу».

Начальник станції був сухорлявий дідок із зляканими блякло-голубими очима й сивою еспаньйолкою. Япончик тряс його, згрібши за лацкани синьої форменої тужурки.

— Де машиніст, старий пацюк? — горлав він. — Де твої паровозники, наволоч? Відповідай по-хорошому, добром прошу!..

Від «доброти» молдаванського бандита у начальника станції безвільно, мов на шарнірах, метлялася голова. Кашкет з червоним околишем злетів на підлогу, оголивши легке, як павутинка, волосся. Заїкаючись і схлипуючи, начальник кволо змахував руками і намагався пояснити, що у Вапнярці працює недавно, що сам він з Умані і тут майже нікого не знає. Він усією душею радий допомогти «товаришеві командиру», та що він може зробити один, коли всі розбіглись і кинули його напризволяще?..

— Брешеш! — посатанів Япончик. — Навмисне резину тягнеш! Кажи, де вони, або самого примушу поїзд вести! Не поведеш — повішу на водокачці, як паршивого собаку! Востаннє питаю, куди машиністів подів?

— П-повірте, т-товаришу командир, життям вам присягаюсь, н-не знаю! — заплакав начальник станції.

— У-у! — Япончик різко і боляче тицьнув йому кулаком в обличчя.

Старий охнув. Кров із розбитого носа закривавила його акуратно підстрижені вуса, потекла на тремтячий клинчик борідки.

— Стій, Вінницький! — закричав Зонін. — Вимагаю припинити неподобство!

Япончик обернувся:

— А тобі що? Ти хто такий?

— Я голова Вапнярського ревкому Зонін. Відпусти людину! Машиністів однак не буде! Без наказу командування звідси не виїде ніхто!

Япончик відштовхнув начальника станції і ступив назустріч голові ревкому. Перекривлене обличчя його стало жовтаво-блідим. Вузькі очі косили від люті. Дерев'яні коробки маузерів плутались у нього в ногах, і кінець довгого палаша брязкаючи волочився по кахляній підлозі.

— Затримати хочеш? Певно, вже й підмогу викликав?..

— Слухайте всі! — Зонін скочив на лаву посеред залу й зірвав з голови кашкета. — Бійці першого одеського полку! Я звертаюся до вас від імені Військової революційної ради! Ви добровільно стали під червоний прапор Радянської влади, а тепер вас підбивають не виконувати наказів червоного командування, штовхають на шлях зради революції! Владою, що дана мені Республікою, я звільняю колишнього командира полку і беру командування на себе! Я знаю, серед вас знайдуться вірні революції, які зімкнуть свої ряди в боротьбі за щастя народу!..

Ні, не цими словами можна було пройняти людей, що стояли перед Зоніним! Та й чи існували взагалі слова, які могли б вплинути на цей різномасний одеський набрід, зібраний Япончиком у горезвісний «молдаванський полк»?! Злобні нахабні обличчя оточували Зоніна, порожні очі…

— Через кілька годин сюди прибудуть червоні війська! — вів далі Зонін. — Зрадники й провокатори будуть розстріляні. Пропоную не чекати приходу Червоної Армії і своїми силами знешкодити тих, хто підбиває вас на зраду!..

— Га-ад! — заверещав Япончик. — Війська викликав! Не слухайте його, братва! Це ж провокатор! Бий його!

Оце було зрозуміло!

— Би-ий! Лягавий! — загорлали в натовпі.

— Души гада!

Зонін змахнув рукою:

— Стійте!.. — але голос його потонув у лютому, несамовитому ревінні.

Хтось штовхнув його в спину, хтось висмикнув лавку з-під ніг. І коли він, незграбно змахнувши руками, упав на підлогу, його захлюпнула чорна ревуча лавина бандитів.

Голову вапнярського ревкому били чобітьми, прикладами, рукоятками револьверів. Били по-бандитському, до смерті. В уже мертве, розплатане на брудній підлозі тіло Япончик випустив три кулі з маузера…

Після довгих пошуків бандитам усе ж пощастило знайти машиніста, який заховався в станційних складах. Його теж по-звірячому побили і примусили вести поїзд в Одесу.

На світанку наступного дня вони прибули у Вознесенськ.

Але комісар устиг випередити їх на кілька годин і підняти на ноги всю міську партійну організацію. Япончику підготували достойну зустріч.

Поїзд загнали в тупик, що був на пустирі, прозваному Мар'їним лугом на честь відвідання Вознесенська вдовою-імператрицею. В кущах поставили кулемети. Місцеві комсомольці розкопали на звалищі стару зіпсовану польову гармату, з якої не можна було зробити жодного пострілу. Її витягнули на найвидніше місце. Для більшого враження навели на «штабний» вагон. І грізний вигляд покаліченого артилерійського ветерана вплинув більше, ніж усі інші приготування. Коли ешелон зупинився, з нього не вийшов ніхто, лише двері й віконця теплушок наїжачилися стволами гвинтівок.

Члени ревкому на чолі з головою Синюковим і комісаром у цілковитій тиші піднялись у «штабний» вагон, де Япончик чекав їх із своїми найближчими дружками.

— Ти арештований, клади зброю! — сказав Синюков. Очко його нагана впритул намацувало груди Япончика.

Досвідчений бандит одразу зрозумів, що справи його погані. Про захист нічого було й думати. Лишався останній засіб: зухвалість. І Япончик пустив її в хід.

— Так ось як ви зустрічаєте командира першого полку молдаванського пролетаріату! — промовив він, насупивши розметані до скронь брови. — Це ж як треба розуміти? Зра…

Синюков не дав йому доказати:

— Клади зброю, бандитська потворо! Лічу до трьох! Іменем революції, раз!..

Япончик оглянувся. Ті, що стояли позаду нього, розступились. Дружки, правильно оцінивши становище, уже квапливо скидали пояси з підвішеними до них гранатами, через голови стягували перев'язи пістолетів.

— Два!..

Здатися означало: військовий трибунал і — смерть, неминучу ганебну — смерть… Ні, тільки не здаватись!.. Тільки б вирватися звідси! Тільки б вирватися!..

Повільно, намагаючись виграти час, Япончик відстебнув палаш, кинув його під ноги. Взявся за пасок. І раптом, пригнувшись, рвонувся до дверей у сусіднє купе.

Тут і догнала його куля. Він вереснув, розметав руки й ниць упав на підлогу…

Звістка про смерть Япончика викликала паніку серед його приятелів. Одразу поповзла чутка, ніби червоні війська близько, що від Колосівки підійшла кавалерійська бригада і вже оточує Вознесенськ. Бандити почали розбігатися хто куди. У паніці нікому з них і на думку не спало помститися за свого ватажка.

Війська з Одеси прибули тільки наступного ранку. Червоноармійці виловлювали бандитів по дворах, знімали з горищ, витягали навіть з ям для покидьків…

Безславна історія Мишки Япончика закінчилась. Проте проблему бандитизму ще не було розв'язано.

Давно вже не існувало Япончика та його «армії», але, як і раніше, ночами Одесу лихоманило від засилля кримінальників. Як тільки наставала темрява, місто злякано завмирало. Жителі наглухо замикалися в будинках І, тремтячи від шурхоту, вслухалися в нічну тишу. Час від часу на вулицях лунало квапливе човгання ніг, десь жалібно скреготіли замки, десь зловісно клацав револьверний постріл або раптом, наче горох по бляшаному листу, розсипалася стрілянина. Всю ніч у місті точилася невидима боротьба: чекісти полювали на нальотчиків, нальотчики — на чекістів.

Тривожно було в голодній Одесі, коли кінчилась нарешті вимушена бездіяльність Олексія Михальова.

ПОЧАТОК

Це сталося незабаром після того, як Синесвитенко поїхав у Роздільну з робітничим продуктовим загоном. На прощання Синесвитенко зробив Олексієві подарунок. Колись йому пощастило роздобути на базарі дві однакові фігурки китайських болванчиків. Фігурки були з міцної сталі, порожні всередині, і Синесвитенко змайстрував з них запальнички. Якщо натиснути пружинку на спині болванчика, верхня частина його голови трохи відкидалась і з рота ви рипався тоненький язичок полум'я. Ще раз натиснеш рот закривався, проковтнутий вогник. Таких запальничок Олексієві ще не доводилося бачити. У Синєсвитенка були золоті руки.

— Візьми на згадку, — сказав Синесвитенко. — Хто знає, чи побачимося ще, а так може й згадаєш… За Павкою наглядай, — попросив він. — Адже я ненадовго. Якщо добре піде, через тиждень повернуся.

— На мене надія погана, — сказав йому Олексій, — не сьогодні-завтра можу полетіти.

— Ну, поки що тут… Він хлопчик тямущий, проживе й сам.

Через два дні після його від'їзду, пізно ввечері, коли Олексій і Павка знічев'я грали перед сном у підкидного дурня, у двері постукали. Джека, що спав на табуреті, зіскочив на підлогу й загавкав. Олексій відклав прийняті карти (а наприймав він багато: Павка грав добре і до того ще й шахраював) і пішов відчиняти.

За дверима стояв невисокий чоловік у цивільному пальті.

— Здрастуйте, — сказав він, — привіт вам привіз із Херсона.

— Від Сергія Васильовича?

— Від Василя Сергійовича. Вас чекають, просили швидше.

І здавалося, з приходом цієї людини життя одразу набуло звичного тривожного ритму, ніби й не було десятиденної передишки. Олексій квапливо загорнув онучі, всунув ноги в чоботи і нашвидкуруч зв'язав у клуночок нехитре своє майно — запасну пару спідньої білизни та стосик паперу для писання.

Одягнувшись, підійшов до Павки:

— Бувай здоровий, іду.

— Надовго? — спитав Павка, що з тривогою спостерігав, як збирався Олексій.

— Хто його знає. Чекати мене не треба.

У Павки затремтіли губи.

— Назовсім, чи що?

— Ну, так уже й назовсім! Прийду, напевне. А якщо ні, сам господарюй. Їжі тобі днів на п'ять повинно вистачити, постарайся обернутись, поки батька нема. На риболовлю ходи… — Олексій говорив удавано бадьоро і при цьому намагався не дивитися в засмучені очі Павки, щоб і самому не розчулитися (звик усе-таки до хлопчака). — Словом, усе має бути гаразд. Коли завтра не повернуся, скажи у дворі, що, мовляв, влаштувався працювати до німців в економію. Зрозумів?

Павка не відповів. Повіки його підозріло набрякли.

— Ну, прощавай. — Олексій потріпав його по жорсткому волоссю, що злиплось від солоної морської води, і рушив до дверей. — Ходімо, — кинув зв'язковому.

Вони вийшли на вулицю.

— Звідси за квартал — фаетон, — півголосом сказав зв'язковий.

Вони звернули за ріг, і Олексій побачив віддалеки жовтий світлячок цигарки. Зв'язковий голосно кашлянув. Вогник прокреслив у темряві криву і, впавши на землю, розсипався червонуватими іскрами, що одразу погасли. Застукали копита, фаетон під'їхав.

— Покурюєш! — невдоволено промовив зв'язковий. — Знайшов заняття.

— Ви б іще довше возились! — озвався візник. Голос у нього був молодий і сердитий. — Сідайте вже…

Олексій сів поряд зв'язкового на шкіряну подушку сидіння, хльоснули віжки по кінській спині, і фаетон рушив, колихаючись на м'яких ресорах.

Вони їхали досить довго. Спершу невимощеною, в глибоких вибоях дорогою, потім по твердому настилу брущатки, що дзвінко цокала під копитами, і, врешті, по м'яких дерев'яних торцях у центрі міста. Зупинилися поблизу якогось сквера.

— Чекай тут, — наказав зв'язковий візникові. — І з куривом поменше! Рушаймо, товаришу, — він злегка підштовхнув Олексія і скочив на землю.

Обминувши сквер, вони перетнули вулицю, ввійшли в темний під'їзд великого будинку і піднялися на другий поверх. Зв'язковий смикнув за ручку дзвоника. За оббитими повстю дверима дзенькнув дзвоник, і майже в ту ж мить їм відчинили. Літня ланка в домашньому халаті провела їх у кінець довгого коридора, відчинила двері.

У кімнаті з завішаними вікнами, обставленій важкими дубовими меблями, сиділи за столом Олов'яников та Інокентьєв. У кутку Олексій побачив ще одного чоловіка — сивого, кремезного, в потертому піджаку, з вигляду робітника.

— Дякую, — сказав Олов'яников зв'язковому, — можете йти. — Коли зв'язковий і жінка вийшли, він глянув на Олексія, привітно мружачись із-за окулярів. — Як справи, херсонцю?

— Які справи? — похмуро сказав Олексій. — Заради таких справ нічого було з Херсона виїздити: там теж риболовля гарна.

Олов'яников усміхнувся:

— Нічого не вдієш, доводилося вичікувати. — Він показав на стілець. — Сідай. Як почуваєш себе? Нашому братові відпочинок не йде на користь, це вже доведено. Звикаєш до неспішного існування, і щось у тобі слабшає, розм'якає, а після все наче нове. Помітив?

— Ні. Досвіду не було, — сухо відповів Олексій.

— Зрозуміло, — засміявся Олов'яников. — Ти, бачу, зовсім на нас розгнівався. Ну нічого, дорогий товаришу, тепер роботи вистачить, можеш бути спокійний. Давай, Василю Сергійовичу, розповідай.

— Ти все пам'ятаєш, що я тобі казав у Синєсвитенка? — спитав Інокентьєв.

— Пам'ятаю.

— Щодо агента, якого ми чекали з-за кордону, і все інше?

— Так.

— Так от, агент прибув. Другий день тут.

— Другий день? А чому…

— Не поспішай запитувати, зараз про все дізнаєшся. Раніш ми думали агента перехопити й послати тебе замість нього. Але в останню мить виявилося, що він приїздить удруге. Виходить, підміняти не можна: провал напевно. Словом, обставини змінилися… — Інокентьєв обернувся до чоловіка, який сидів у кутку. — Підсувайся ближче, Валер'яне, — кинув Олов'яников йому, — розкажи все з початку.

ЯК ЗМІНЮВАЛИСЬ ОБСТАВИНИ

Якийсь один, на ім'я Григорій Павлович Рахуба, прибув до Одеси морем. Висадили його в районі чотирнадцятої станції Великого Фонтана[11], і день він відсиджувався в колючих заростях на березі. Вночі Рахуба пробрався в місто на явочну квартиру. Господар явки, за професією наборщик, Валер'ян Золотаренко переховував його в себе весь наступний день, а як стемніло, повів на нову явку.

І ось дорогою з ними трапилася неприємність, яка загрожувала в ті роки кожному, хто насмілювався робити нічні прогулянки по Одесі.

На темній вуличці біля Грецького базару, куди за наперед наміченим планом Золотаренко провів Рахубу, їх оточили якісь люди. Один з цих людей, у насунутій до брів кепці, освітив їх ліхтариком.

— Хто такі? — спитав він здивовано. — Куди ви зібралися, шановні? Чого вам дома не сидиться?

Він поводився як блатний, цей чоловік. Золотаренко відтиснув Рахубу плечем.

— Добрі громадяни! — сказав він проникливо. — Відпустіть з миром, лікаря веду до жінки, помирає зовсім…

— Лікаря?

Присвічуючи ліхтариком, чоловік у кепці оглянув добротні чоботи Рахуби, його синю куртку військового крою, у відлогах якої виднілась пом'ята українська сорочка, і широкі, трохи обвислі плечі.

— Що ти мені баки забиваєш? — промовив він. — Який же це лікар? Хіба я лікарів не бачив?

— Слово честі, лікар! — почав запевняти його Золотаренко. — Жіночих справ спеціаліст.

— Я справді лікар, — сказав Рахуба, — недавно з армії.

— Чи ж так? — Чоловік у кепці недовірливо похитав головою. — А що у вас в кишенях, громадянине лікар? Може, щось варте уваги? То краще віддайте мені, бо вас неодмінно пограбують: Одеса — це таке місто!..

— Є трохи грошей, — сказав Рахуба. — Візьміть, якщо треба.

Він дістав з кишені кілька «лимонів»[12]. Не глянувши на гроші, чоловік у кепці ступив ближче і несподівано провів долонями по грудях Рахуби.

— А це що таке? — спитав він, намацавши під сукном куртки щось тверде.

— Пусти, це інструмент, — відповів Рахуба.

— Ану, покажи! — зажадав той.

І тоді, різко відштовхнувши чоловіка, який стояв перед ним, Рахуба кинувся вбік. Далі все відбувалося швидко і в цілковитій тиші. Хтось устиг підставити Рахубі ногу, він простягнувся на землі; коли підвівся, на нього накинулись одразу троє.

Рахуба відбивався завзято: це був неабиякої сили чоловік, і битися він умів. У темряві чулися хрипле уривчасте дихання і тупі удари.

У самий розпал бійки хтось крикнув:

— Облава!..

І вслід за тим на сусідній вулиці пронизливо заверещав міліцейський свисток.

В одну мить вулиця спустіла: нападники наче крізь землю провалились.

Золотаренко підскочив до Рахуби:

— Біжімо! Швидше!..

Рахуба сидів на мостовій, тримався за коліно. Він спробував підвестись, але одразу ж, охнувши, знову опустився на землю.

— Нога…

Свистки наближались. Підхопивши Рахубу під пахви, Золотаренко відтягнув його в найближче підворіття. Повз них, важко дихаючи, пробігли міліціонери. Коли їхні кроки затихли в напрямку Грецького базару, Золотаренко запитав:

— Що з вами?

— Ніби ногу вивихнув…

— Узяли що-небудь?

— Не встигли…

Золотаренко стривожено оглянувся:

— Коли б міліція не повернулась! Чи ви зможете йти?

— Далеко ще?

— Далеко! До Пересипського моста.

Рахуба крекчучи розтер коліно. Відкинувшись на спину, він уперся ліктями в землю і наказав:

— Ану, смикни!

Золотаренко сильно потягнув його за чобіт. Рахуба закричав від болю…

Відпочивши, він з допомогою Золотаренка підвівся й ступив кілька кроків.

— М-м, чортівня!.. Ні, не дійду…

— Куди ж тепер? Що робити? — злякано зашепотів Золотаренко. — Мені ось теж руку розсадили, піджак весь в клоччя!..

— Дай плече зіпертись, — промовив Рахуба, — назад підемо! — І він непристойно вилаявся крізь зуби, кленучи одеських нальотчиків і власне невезіння.

Так з самого початку свого рейду емісар білогвардійського «Союзу визволення Росії» змушений був міцно осісти на квартирі наборщика Валер'яна Золотаренка.

Нога в нього набрякла й нестерпно боліла.

— Мабуть, тріщина у вас у кістці, — висловив припущення Золотаренко. — Хочете, лікаря покличу? Є один по сусідству. Скажемо — родич приїхав…

Рахуба відмовився. Біль його лякав менше, ніж викриття.

Він сидів у тісній кухонній комірці, прикладаючи до ноги холодні компреси. Розтріпаний, зарослий чорною щетиною, Рахуба дуже скидався на звіра, що попав до пастки…

Увечері він звелів Золотаренкові сходити до керівника його п'ятірки і, якщо буде можливість, привести його сюди.

Золотаренко пішов і за дві години ввалився в комірку блідий, з скривленим обличчям, не сів — упав на тапчан. Опам'ятавшись, розказав таке.

Три дні тому до керівника його п'ятірки — Миронова — прийшов хтось із центру. Миронов залишив його ночувати, і тієї ж ночі явку накрила Чека. Коли чекісти оточили будинок, Миронов та його гість стали відходити по дахах. Чекісти відкрили вогонь і прикінчили обох. У дворі й досі засада. Золотаренкові пощастило: за квартал від будинку він зустрів миронівського двірника — свою людину, і той попередив його.

— Що будемо робити? — тремтячи й косо позираючи на двері, шепотів Золотаренко. — Тепер вони підряд почнуть чистити!..

— Тихо! — прикрикнув Рахуба. — Миронов живий?

— Убито Миронова! І того, другого, теж! Двірник сам допомагав їх на візника вкладати. Каже, прямо в скроню…

— З ким у тебе ще зв'язок?

— Ні з ким. Тільки з Мироновим.

— А зараз за тобою не стежили?

— Ні. Я більше години по місту кружляв.

Рахуба полегшено зітхнув.

— А час іде! — нагадав Золотаренко.

— Не трясись, — із злом промовив Рахуба, — розвалишся! Якщо Миронова вбито, до тебе ще не скоро доберуться, мертвий не викаже… — Він відкинувся на купу м'якого ганчір'я, складеного за спиною, з хвилину мовчав, роздумуючи, — на лобі в нього утворилася товста вертикальна складка, — і раптом процідив крізь зуби брудну лайку: —… Одно до другого, як на зло!..

Становище справді було кепське. Через три дні по Рахубу мала прийти шаланда з Румунії: затримуватися в Одесі він не міг. Але й поїхати, не виконавши жодного з доручених йому завдань, теж було неможливо. Все було б просто зробити з допомогою Миронова, який мав постійний зв'язок з центром. Тепер доводилося шукати інших шляхів. У Рахуби були ще явки, але для того, щоб петляти по них, потрібен час. На крайній випадок можна було б послати Золотаренка, та Рахуба не хотів лишатися сам: з хворою ногою без помічника з Одеси не виберешся.

Усе це він не криючись розповів Золотаренкові. Висновок був такий: потрібна ще одна людина.

— Є в тебе хто-небудь підходящий на прикметі? — запитав Рахуба.

Золотаренко подумав і сказав, що така людина є.

Восени вісімнадцятого року червоні розстріляли чоловіка його рідної сестри: він володів на Херсонщині п'ятьма млинами і співробітничав з німцями, коли ті хазяйнували на Україні. Сестра не набагато пережила його: наприкінці того ж року вона померла від тифу. Лишився син. Тепер йому двадцять один — двадцять два роки. Хлопець був у гайдамаках за Центральної ради, служив у Денікіна, а потім довгий час перебував у повстанському загоні відомих на Херсонщині есерів і націоналістів братів Смагіних. Коли загін ліквідували, він з півроку переховувався у якоїсь молодички недалеко від Серогоз. Але й там спокійно не всидів: заварив якусь кашу, убив комбідівця. Довелося втікати. Хлопець роздобув десь папери демобілізованого червоноармійця і подався до рідного дядька. Ось уже третій місяць живе на пташиних правах в Одесі, на Ближніх Мельницях. Давно б його треба пристроїти до «справжнього діла», та все якось не випадало.

— Упевнений ти в ньому? — спитав Рахуба.

— Як у собі. Хлопчина бувалий.

— А переконання в нього які?

Золотаренко знизав плечима:

— Які переконання! Червоних ненавидить — оце і всі його переконання. Та самі побачите. Завтра сходжу по нього, приведу.

— Не завтра — зараз! — твердо сказав Рахуба. — Негайно вирушай. На ранок щоб був тут!

— Далеко це… — вперся було Золотаренко.

Рахуба нетерпляче скривився:

— Розмови ці ні до чого! Хвилини не можна гаяти. Стривай! Як звати його, твого небожа?

— За новими документами — Олексій Миколайович Михайленко…

ЗОЛОТАРЕНКІВ «НЕБІЖ»

Лампа стояла на стільці. Його висока спинка відгороджувала Рахубу од світла, і, ввійшовши в комірку, Олексій побачив лише велику, закутану в стару ковдру ногу, витягнуту на тапчані. Із ковдри стирчала біла п'ята з твердими розплющеними краями.

— Оце він і є, плем'яш мій, — сказав Золотаренко, входячи слідом за Олексієм і зачиняючи за собою двері.

Насупивши брови, «плем'яш» намагався розглядіти Рахубу. Високий, з прямими кістлявими плечима, він стояв, тримаючи руки по швах, ледь розвівши лікті, і цю військову виправку, яку не міг приховати навіть чужий мішкуватий піджак, насамперед відзначив Рахуба. Видно, служба в Денікіна не пройшла марно для Золотаренкового небожа.

— Як звати? — спитав Рахуба.

— Михайленко Олексій, — чітко, як годиться доповідати начальству, озвався парубок.

— Я запитую справжнє ім'я.

— Що за справжнє?.. — «Плем'яш» насупився і глянув на Золотаренка.

— Кажи, кажи, — підбадьорив той, — усе кажи, не сумнівайся. В піжмурки грати нічого!

— Ну, Василенко… Олексій Миколайович Василенко.

— Сідай, Олексію Миколайовичу.

Рахуба крекчучи пересунув хвору ногу до стіни, звільняючи місце.

Олексій сів, склав на колінах великі руки.

— Розкажи, що ти за людина? — запропонував Рахуба.

— Людина я звичайна, — сказав Олексій простувато. — Демобілізований червоноармієць. Через хворобу відпущений зовсім.

— Що за хвороба?

— Жовтуха. Захворювання печінки.

— І документ є?

— Є.

Рахуба помовчав, примружився і запитав руба:

— А якщо хазяїн знайдеться?

— Який хазяїн?

— Не придурюйся! Хазяїн документів.

Якусь мить Олексій насторожено дивився на Рахубу, потім одвів очі й глухо промовив:

— Не знайдеться!..

— Ясно! — Рахуба присунувся до нього. — А як доведеш, що ти є Василенко?

— Кому доводити?

— Хоч би мені.

Олексій посовався на тапчані і знову несміливо оглянувся на Золотаренка.

— Довести неважко, — поволі промовив він. — Тільки дуже вже багато ви з мене питаєте, громадянине… не знаю навіть, як вас величати. Коли вже відверто, то відверто. Адже мені теж жити хочеться!

«І справді, бувалий!»… — подумав Рахуба.

Парубок здавався йому підхожим. Непокоїла тільки одна обставина: небіж Золотаренка був птахом перелітним, а Рахуба вважав би за краще зараз мати справу з людиною статечною, осідлою. Таких легше тримати в руках.

Проте доводилося рискувати. До того ж рекомендація Золотаренка, який за ці дні показав себе цілком надійною людиною, теж чогось була варта.

— Ну гаразд, — сказав Рахуба, — коли так… Ти про «Союз визволення Росії» чув?

— Доводилося…

— Так я його уповноважений емісар полковник Рахуба.

Спостерігаючи за «небожем» Золотаренка, Рахуба задоволено відзначив, що при слові «полковник» у того, наче самі по собі, по-стройовому розправилися плечі. «Військова кісточка, денікінець!..»

Бажаючи підсилити враження і одночасно показати, що Олексієві він довіряє, Рахуба трохи відсунув стілець. Тінь відскочила в куток. Світло впало на заросле обличчя емісара з міцною щелепою і широким, наповзаючим на очі лобом.

— Тепер давай по щирості! — сказав він. — Мені потрібна людина для серйозного доручення. Сам я, як бачиш, із строю вибув, устряв тут в одну халепу…

Олексій схилив голову: мовляв, знаю.

— Він, — Рахуба показав на Золотаренка, — радить використати тебе. Ось я і хочу знати, працюватимеш ти для великої справи визволення Росії чи, як дехто, уже продався більшовикам?

— Щодо цього можете не сумніватися! Нехай пан полковник…

— Зви на прізвище, без чинів.

— Вибачте… Нехай дядько Валер'ян скаже, можна мені довіряти чи ні.

Тон у Олексія був нетерплячий, навіть грубуватий, і це справило на Рахубу враження сильніше, ніж коли б той почав клястися й запевняти його у відданості.

— Добре, — кивнув Рахуба, — документи покажи.

Олексій пошпортався в кишені і простягнув йому довідку про демобілізацію і папір, виданий тульським військовим госпіталем. Потім, відпоровши підкладку в піджаку, він дістав невеликий пакет, загорнутий у шматок чорного лискучого шовку.

— Це мої, справжні.

З пакета був витягнутий атестат зрілості випускника 1-ої херсонської чоловічої гімназії Василенка Олексія і завірена печаткою довідка, в якій говорилося, що вільнонайманому 1-го Сімферопольського добровольчого полку Василенку «доручена заготівля продовольства у селах Дубківського повіту».

Рахуба пильно проглянув документи.

— Папери правильні. На, сховай… Треба буде ще один документик скласти. — Він обернувся до Золотаренка: — Ану, принеси папір і чорнило.

Поки Золотаренко ходив по папір, перо й каламарчик з чорнилом, Рахуба спитав:

— Ти українець?

— По батькові, мати росіянка.

— Українську мову знаєш добре?

— Як російську.

Повернувся Золотаренко. Рахуба сказав, посміхаючись самими губами:

— Перевіримо твою грамотність, пане колишній гімназист. Ану, пиши!..

Олексій примостив папір на стільці біля лампи.

— Я, Василенко Олексій Миколайович, — почав повільно диктувати Рахуба, — проживаю нині… написав?.. по документах убитого мною червоноармійця.

Олексій кинув перо.

— Ви що?!

Рахуба втупився в нього темними свердлячими очима:

— А ти як думав, шановний? Ти, може, думаєш, що ми в бирюльки граємо? Вирішив іти з нами, так не оглядайся! І знай: якщо виправдаєш довір'я, цей документ після нашої перемоги зробить тобі кар'єру. А ні… — Рахуба, помовчавши, розтягнув губи, вдаючи усмішку. — Ми тебе не шукатимемо: Чека знайде. Зрозумів?.. Ну що, писатимеш?

Якусь мить у комірці стояла тиша. Олексій напружено думав, втупившись у білий аркуш із зошита, і взяв перо.

— Давайте! Однаково вже!.. — і написав усе, що йому продиктував Рахуба:

Потім на його вимогу Олексій вимазав великий палець чорнилом і приклав його до паперу.

Рахуба взяв аркуш, помахав ним у повітрі й, акуратно згорнувши, заховав до внутрішньої кишені куртки. Задоволено промовив:

— Ну от, тепер поговоримо…

ОСТАННІ НАСТАНОВИ

Олов'яников і Інокентьєв чекали Олексія там же, де й минулого разу.

— Для початку непогано, — сказав Олов'яников, вислухавши його детальну розповідь.

Наслідки зустрічі з Рахубою були підбадьорливі: шпигун дав явку і два паролі. Один спільний: «Продам два плюшевих килимки», відповідь: «Беремо за будь-яку ціну». Другий для безпосереднього зв'язку з керівниками організації, за якими розпізнавали спеціальних агентів «Союзу визволення Росії»: «Феоктистов шукає родичів», відповідь: «Родичі всі зібралися».

Рахуба доручив Олексієві особисто зв'язати його з організацією.

— Оцього якраз робити й не можна, — сказав Інокентьєв. — У нас інше завдання: створити навколо Рахуби порожнечу. Тоді він змушений буде зробити Михальова своїм довіреним у справах.

— Що ж ти пропонуєш? — спитав Олов'яников.

— Михальов повинен вернутися до Рахуби й сказати, що на явці був, але в будинок не зайшов. Здалося, мовляв, щось підозрілим. Рахуба дасть іншу явку: ця, мабуть, у нього не єдина.

— Ну, а далі що? Друга явка теж здасться підозрілою? І третя? І так далі?

— Багато не треба буде, — сказав Інокентьєв. — Не забувай, що через три дні Рахуба збирається забиратися звідси. Якщо поставити його у безвихідь, він перед від'їздом віддасть не лише всі явки, але й ті документи, які привіз.

— Чи віддасть?.. — Олов'яников з сумнівом відкопилив губу.

— Не віддасть — самі візьмемо!

— Самі — це ми давно могли зробити. Важливо, щоб саме Михальов їх передав або хоч би через нього. Якщо Рахуба не довірить йому папери, виходить, вся наша затія лопнула: своєї людини ми в організацію не введемо. Діяти треба дуже обережно. І так уже надто багато невдач у цього Рахуби: скалічена нога — раз, провал Краснова — Миронова — два, тепер провал запасних явок. Коли б не наполохати його, адже він теж, треба думати, не ликом шитий. Завваж, що, коли Михальов не виправдає його довір'я, під сумнів попаде й Золотаренко.

— А якщо налагодити Рахубі зв'язок з підпіллям, Михальов і зовсім опиниться збоку, — заперечив Інокентьєв. — Його послуги можуть не знадобитися.

— Припустімо, щодо цього я спокійний, — сказав Олов'яников. — Людьми вони не розкидаються, не так уже в них густо. Михальов для них просто знахідка: махровий денікінець, був у гайдамаках на Херсонщині, комбідівця убив — це тобі жарти, чи що! Зараз, навпаки, треба, щоб у Михальова все йшло гладенько, нехай Рахуба повірить йому цілком. Ти як вважаєш, Михальов?

— По-моєму, правильно, — сказав Олексій. — Якщо пощастить звести його з кимось із підпілля, я в цьому підпіллі стану фігурою: як-не-як, довірена особа самого полковника Рахуби!

— Рекомендація хоч куди! — усміхнувся Олов'яников. — Подумай, Василю Сергійовичу.

Інокентьєв потер кулаком підборіддя і не відповів. Тоді Олов'яников заговорив як уже про вирішену справу:

— З цього дня, Михальов, переходиш на цілковиту конспірацію. Зв'язок тримай через Золотаренка, він знає як. Надалі сам зможеш приходити сюди, але тільки не одразу. За тобою, мабуть, стежитимуть, в усякому разі на перших порах.

— Ясно.

— Запитань більше нема?

— Нема.

— Коли підеш на явку?

— Прямо зараз.

— Гаразд.

Олексій підвівся.

— Чекай, іще не все. Треба дещо сказати на прощання…

Олов'яников, мружачись, знизу вгору подивився на Олексія. В кутках його губ лягли жорсткі дужки зморщок, і обличчя начальника розвідвідділу вмить утратило звичайний добродушний вираз. Таким Олексій ще не бачив його.

— Я думаю, вчити тебе нічого, — чи то стверджуючи, чи то запитуючи, мовив Олов'яников. — Однак хочу нагадати… Від тебе зараз на вісімдесят процентів залежить успіх операції. Ми покладаємо на неї великі надії. Завалиш — уся відповідальність лягає на тебе. Роби висновки…

— Зроблю, — сказав Олексій і надів кашкет. — Можна йти?

— Ступай. Бажаю удачі.

Інокентьєв вийшов провести Олексія.

На площадці сходів він скоса, як при першому їхньому знайомстві у Синєсвитенка, уважно заглянув йому в очі:

— Ну, хлопче, в добрий час!

І в погляді старого чекіста Олексій раптом вловив просту людську тривогу за нього. Це було так само несподівано, як суворість на обличчі Олов’яникова.

Тепліючи під вдячності, Олексій сказав зворушено:

— Обійдеться, Василю Сергійовичу.

— В добрий час, — повторив Інокентьєв.

Він стояв на площадці, поки Олексій спускався сходами. Уже внизу, перед виходом на вулицю, Олексій почув, як на другому поверсі м'яко зачинились оббиті повстю двері.

Збоку все виглядало дуже буденно. Йшов вулицею парубок. Ішов ні швидко, ні поволі, як ходять люди, котрим поспішати нікуди, а гуляти без діла не звикли. І нікому, звичайно, і на думку не спало б, що шлях цього парубка пролягає в невідомість, у похмурий, сповнений небезпек світ, про існування якого не кожен і догадається.

І вхід у той світ виглядав теж досить звичайно.

Невеликий парадний під'їзд. Над під'їздом — навіс, прикрашений підзором із кованого заліза.

Усередині — широкі сходи. Багатокольорові вітражі у віконних отворах.

Високий перший поверх — десять сходинок угору, і двері праворуч. На дверях потемніла від часу мідна дощечка. Олексій ледве розібрав на ній прізвище господаря квартири:

Олексій тричі натиснув ґудзик електричного дзвоника.

Дуже довго в квартирі не було чути ні найменшого шелесту. А потім відразу, ніби людина причаївшись увесь час стояла по той бік дверей, пролунав низький рокотливий чоловічий голос:

— Хто там?

— Баташова можна бачити?

— Навіщо вам Баташов?

— У справі.

— Нема Баташова. Поїхав.

Знову настала пауза. Олексій і той, за дверима, з хвилину мовчали, прислухаючись.

Наблизивши губи до дощечки з прізвищем, Олексій промовив:

— Прошу передати Баташову, справа важлива.

Людина за дверима нерішуче покашляла. Та ось загуркотіли засуви. Дверна стулка, взята на ланцюжок, ледь прочинилась.

За дверима було темно. В щілину, що утворилася, хтось, невидимий Олексієві, розглядав його. Невдоволено спитав:

— Яка ще там справа?

— Відносно плюшевих килимків. Можу поступитися парою.

Його співрозмовник прочистив горло.

— Зайдіть через півтори години, — сказав він, — я дізнаюсь…

Двері зачинились.

Олексій поглянув на свій залізний кишеньковий годинник. Було близько четвертої. Вище поверхом клацнув замок, і почулися голоси. Олексій спустився сходами, вийшов на вулицю і попрямував від будинку, шукаючи, де б перебути до призначеного часу.

Назустріч траплялися заклопотані домогосподарки. Кілька дітлахів, зібравшись біля рекламної тумби, не по-дитячому серйозно й тихо розмовляли. На перехресті стояв двоколісний ручний візок; босий, обдертий візник дрімав, сидячи на бровці тротуару, звично і, певно, безнадійно чекаючи роботи. Пройшовши кілька кварталів, Олексій побачив за рогом тінистий скверик, обнесений решітчастою огорожею, і звернув у нього.

Біля входу сиділи дві дівчини.

Олексій пройшов повз них у кінець вузької алейки і сів на лавку під густим навісом бузкового куща. Дзвінкі голоси лунали по всьому скверу: дівчата ділилися враженнями про якогось Фільку. Обидві бачили, як Філька гуляв по Дерибасівській з рудою Катькою, і на Катьці була та сама «цапка з голубим камінцем», що її тільки минулого тижня носила Марта з Рішельєвської вулиці. Погодившись на тому, що Філька — це такий негідник, яких ще світ не бачив, і що йому треба влаштувати «зелене життя», дівчата пішли, рішуче стукаючи дерев'яними підошвами. У скверику стало тихо.

Трохи згодом на їхнє місце причвалав високий дідок у солом'яному капелюсі і чорному довгополому рединготі. Він дістав з кишені газету, насадив на носа пружинне пенсне на шовковій тасьмі й заглибився в читання.

Час тягнувся повільно. Олексій відкинувся на спинку лавки, простягнув натомлені ноги і не помітив, як задрімав.

Прокинувся від того, що хтось, покректуючи, сів поряд на ланку. Він почув хриплувате дихання й шелестіння паперу.

Трохи розплющивши очі, Олексій скосив погляд на непроханого сусіда. Спочатку він побачив стоптані штиблети, з яких стирчали вушка, потім смугасті штани, гостре коліно, і, врешті, полу чорного сюртука. Поряд сидів той самий дідок у рединготі, який читав газету біля входу.

«Якого чорта? — насторожився Олексій. — Чого йому там не сиділось?..»

Дідок позітхав, вмощуючись зручніше, і знову розгорнув газету.

«У затінок перебрався, — подумав Олексій. — Іншої лавки не знайшов старий чорт!..»

Він вирішив почекати трохи і піти.

Минуло кілька годин. Олексій не ворушився. Старий шелестів папером. Сусідньою алейкою протупотіли і стихли, віддаляючись, чиїсь кроки. Тоді Олексій зробив рух, ніби прокидався, і тієї ж миті дідок заговорив.

— Одну хвилиночку, — промовив він півголосом, — посидьте ще трохи, треба сказати кілька слів. Тільки, ради бога, не змінюйте пози. Вдайте, що спите…

Олексій завмер від несподіванки.

Нахилившись, ніби вчитуючись у щось, надруковане внизу газетного аркуша, дідок у рединготі проговорив, не ворушачи губами:

— Ви тільки що заходили до Баташова…

«Он як! За мною, виявляється, стежили!..»

— Більше туди не ходіть. Баташов килимки не прийме. У вас є ще явки?

Олексій процідив крізь зуби:

— Нема.

— Скільки килимків?

— Два.

— Де другий?

— Тимчасово приховали.

Дідок дістав хустку і, крутячи головою, довго витирав піт із жилавої, обсипаної ластовинням шиї.

— Треба діждатися темряви, — поквапливо забубонів він. — Потім ідіть на Новобазарну вулицю, будинок шість. Постукайте у вікно, ліворуч від парадних дверей. Чотири удари… Мадам Галкіна… Скажіть, що від Баташова, її попередять. Від неї дізнаєтесь, що робити далі… Неодмінно дочекайтесь темряви. Запам'ятали?

— Так.

— Тепер сидіть, — сказав дідок. — Підете після мене…

Він згорнув газету, важко підвівся і, човгаючи, поплентався до виходу. Збоку він виглядав мирним одеським обивателем, що навіть у такі важкі часи не змінив старої звички «посидіти на повітрі» в післяобідні години…

«КАПТЬОРКА» МАДАМ ГАЛКІНОЇ

Пересвідчившись, що ніхто за ним більше не стежить, Олексій ще завидна побував на Новобазарній і оглянув будинок номер шість.

Будинок був третій скраю, старий, двоповерховий. До парадних дверей вів чавунний ґаночок, з нього легко було дотягнутися до лівого вікна. Коли Олексій проходив мимо, вікно було відчинене, на підвіконні стояли глиняні горщики з геранню та столітником.

Поряд будинку містився якийсь склад. Глухий паркан тягнувся аж до рогу вулиці.

Не знайшовши поблизу хоч скільки-небудь придатного закапелка, щоб непомітно поспостерігати за будинком, Олексій не став затримуватись тут: навкруги тинялось багато людей. Проте перш ніж піти звідси, він усе-таки обійшов найближчі вулиці, щоб потім легше було розібратись у темряві.

До вечора лишалось ще кілька годин. Іти до Золотаренка не було чого: обережний Рахуба наказав без особливої потреби не муляти очей сусідам.

Решту дня Олексій скоротав на Ланжероні. Кілька разів він ходив сюди купатися з Павкою Синєсвитенком і ще тоді нагледів на березі кілька затишних куточків.

Високий берег спускався до моря широкими уступами, наче велетенські сходи. Тут було безліч улоговин і западин, прихованих густими заростями бур'яну та реп'яхів. В одній з них і вмостився Олексій.

Унизу голубіло море. Сонце сідало за лілові хмарини. На вузькій смужці пляжу біля самої води чорніли поодинокі постаті рибалок, що прийшли на вечірню зорю. Щоб не марнувати часу, Олексій ліг зручніше, прикрив кашкетом обличчя і заснув одразу й міцно.

Прокинувся він од роси: на ніч похолодало. Густа тінь сповзала по обривах. Вона вже накрила пляж, розпростерлась над морем, і лише в тому місці, де сховалося сонце, ще багряніла запалена кромка обрію. Олексій вибрався з свого сховку, обтрусив пилюку з одягу і рушив до притихлого бічного міста.

Близько одинадцятої години він дістався на Новобазарну.

Будинок номер шість був темний і тихий, як усі інші будинки в Одесі. Намагаючись не грюкати чобітьми, Олексій піднявся чавунними сходами і чотири рази стукнув пальцем у віконну раму.

Шибка тихенько забряжчала: хтось відчиняв тугу кватирку.

Жіночий голос запитав:

— Хто там?

— Я від Баташова…

За хвилину він почув скрегіт засува у дверях, і жінка промовила зовсім поряд:

— Заходьте.

Він протиснувся в парадне. Жінка довго налагоджувала засуви та защіпки, потім відшукала руку Олексія і потягнула за собою.

Минули ще одні двері. Запахло житлом. Жінка повозилась у темряві й засвітила свічку. Жовтий кіптявий вогник освітив заставлену скринями прихожу й саму господиню — розтріпану товстуху років сорока в квітчастому домашньому халаті.

— Мадам Галкіна? — запитав Олексій.

— Я.

— Мені веліли…

Вона змахнула рукою:

— Знаю, знаю! Вас уже довгенько ждуть! Почекайте тут хвилиночку.

Вона поставила свічку на скриню, кивнула Олексієві й пішла до кімнати. За тонкою стіною приглушено загули голоси. Олексій напружив слух.

— … Один, — казала жінка. — Років двадцяти п'яти, дужий…

— Відведи його поки що вниз, — озвався хтось басом, — треба вулицю оглянути.

— Куди вниз? — заперечила жінка. — Там же…

— Сказано роби!

— Ой, Микошо! Дограєшся ти!..

— Іди! — погрозливо повторив чоловік.

Господиня вийшла в прихожу.

— Ходімте, — сказала вона, беручи свічку зі скрині.

Олексій мовчки рушив за нею.

Парадний під'їзд мам наскрізний вихід у двір. Недалеко від заднього ґаночка, трохи осторонь від нього, були двері в підвал. Жінка пошкрябала ключем, відсунула важкі двері й пірнула кудись униз, у темряву, звідки на Олексія війнуло застояним запахом вологи, прілі й пацюків. Вогник свічки померехтів у глибині й раптом, заповнюючи дверний отвір, розлився тьмяним мигаючим світлом: жінка засвітила лампу.

— Виходьте, — покликала вона.

Олексій спустився хисткими сходами. Жінка підкрутила гніт у лампі, сказала почекати й пішла, по-качиному перевалюючись на коротких ніжках. Олексій оглядівся.

Велике низьке приміщення з цегляними неоштукатуреними стінами і єдиним забитим дошками вікном у глибокій ніші було тісно заставлене якимись ящиками, мішками та іржавими бідонами… Біля стіни навалом лежали старі кожухи, поношені, але ще цілком придатні чоботи, сорочки, штани армійського зразка. В кутку Олексій помітив дерев'яне ліжко з солом'яним сінником, а на столі, біля лампи, дві немиті бляшані миски з запліснілими рештками їжі. Кілька кривоногих віденських стільців стояло круг столу.

«Еге, та тут каптьорка!» — подумав Олексій з полегшенням: стало зрозуміло, чому жінка не хотіла вести його сюди.

Він переклав браунінг із штанів до кишені піджака, сів так, щоб обличчя було в тіні, і почав чекати.

Згори не долинало жодного звуку. Глуха підвальна тиша закладала вуха, і лише в кутку під підлогою час від часу вовтузились пацюки.

Хвилин через десять двері заскрипіли. Увійшли двоє.

Чоловік, якого господиня звала Микошею (Олексій упізнав його по хриплому пропитому басу), був сутулий довгорукий мужчина в обшарпаній вельветовій куртці. Глибоко насунутий кашкет-мічманка відстовбурчував його маленькі, як у мавпи, вуха. Під товстим надбрів'ям метушились бистрі, часто кліпаючі очиці, а підборіддя стирчало вперед, і нижня губа наповзала на верхню.

Його приятель був не менш примітний. Та частина Молдаванки, що створила Мишку Япончика, цілком могла б пишатися і цим своїм витвором. Здоровань величезного зросту, він був одягнутий у куций піджачок кольору беж і синій кашкет з вугластою тулією та плетеним шнурком по околичці. Дуже короткі, по щиколотку, штани в дрібну чорно-білу клітинку, що були відомі ще в шістнадцятому році в Одесі під назвою «в Парижі дощ іде», обтягували його ноги.

Заклавши руки в кишені, здоровань став біля дверей. Микоша бочком рушив до Олексія і зупинився на чималій відстані, подбавши про те, щоб не застувати свого напарника: коли що, той міг стріляти, не боячись зачепити його.

— Доброго здоров'я, — пробасив він. — Кажуть, ви цілий день шукаєте нас по всій Одесі. Це точно?

— Не знаю, вас чи не вас: шукаю покупців на два плюшевих килимки, — сказав Олексій.

— Тоді, факт, нас! Ми килимки приймаємо за будь-яку ціну. А що ви хотіли за ті килимки?

— Треба побачити когось із господарів, маю до них доручення.

Микоша присунувся ближче:

— А не можна дізнатися від кого?

— Від Феоктистова…

З цього прізвища починався другий пароль, і, як попереджав Олексія Рахуба, на людей знаючих воно повинно було справити враження.

— Від самого Феоктистова? — Микоша підійшов ще на крок. — А чого ж він хоче?

Певно, чекав, що Олексій назве пароль до кінця. Але Олексій не квапився цього робити. З Микоші вистачить сказаного, треба лишити що-небудь і для тих, хто «більш поважний»…

— Що хоче Феоктистов, я скажу кому належить. І попереджаю: часу в мене обмаль.

— Ні-і, так не можна, — промовив Микоша, хитаючи головою. — У нас, знаєте, порядок…

— Слухайте, ви! — Олексій стукнув по столу кісточками пальців. — Мені теревені правити ніколи, і так день згаяв! Ще раз повторюю: маю спішне і цілком таємне доручення до керівництва!

— А я що-небудь кажу проти? — здивувався Микоша. — Просто в нашому монастирі такий статут: якщо з-за кордону, то повинні знати одне півняче слівце… Чи ні?

— Знаю, можеш бути спокійний!

— Тоді, будьте ласкаві, скажіть.

— Кому треба скажу.

— А мені, виходить, не треба, так ви собі думаєте?.. — У хриплому баску Микоші відчувалися вкрадливі нотки.

Олексій почував, що з кожною секундою в Микоші наростає недовір'я до нього. Треба було негайно нагадати цьому бандитові, з ким він має справу: як-не-як, Олексій був тепер «представником світової закордонної контрреволюції», а Микоша та його напарник — усього лише пішаками у великій грі.

Те, що він зробив потім, пояснити нелегко. Потрібні були рішучі дії, а кращого він не придумав…

Змірявши Микошу поглядом, він сказав:

— Чого ти впираєшся? Чи боїшся мене? Боягузливий, бачу, у вас тут народець! Гаразд, я тебе заспокою! — Він засунув руку до кишені і, перш ніж Микоша встиг відповісти, вихопив браунінг.

Микоша відсахнувся.

— Ну, ну!.. — зовсім охрипши від несподіванки, промовив він.

Здоровань біля дверей ступив уперед, і кишені його піджака гостро випнулися.

Олексій поклав браунінг на стіл.

— На, візьми, — сказав він зневажливо, — сміливіший будеш.

— Весела картинка… — прохрипів Микоша.

Неквапливо підійшовши до столу, він узяв браунінг, розглядаючи, повертів у руці.

— Нічого іграшечка. Тільки навіщо ж так… одразу? Навіть якось необережно! І більше у вас нічого нема?

— Можеш обшукати.

— Ну, ну, хіба я не бачу!.. — поспішно і навіть ніби злякано промовив Микоша.

Він явно розгубився.

Не даючи йому опам'ятатись, Олексій наказав:

— Тоді веди! І нічого зволікати, а то щоб опісля шкодувати не довелось! Тепер наче боятися нічого?

Микоша пробурмотів:

— Одну хвилиночку…

Він поклав браунінг за пазуху і бочком відступив до дверей, де все так само, відстовбурчивши пістолетами кишені піджака, стояв другий бандит.

Вони про щось пошепотілись. Олексій почув, як здоровань пробурчав: «Нікуди не дінеться!..»

Микоша повернувся до столу.

— Мабуть, приведу кого-небудь, — сказав він, — хоч, звичайно, ніякого тут порядку нема. Доведеться почекати.

— Довго це?

— Ні-і, півгодинки щонайбільше. А Битюг нехай посидить, вам веселіше буде.

Олексій досадливо знизав плечима.

— Хай сидить. Давай тільки швидше!

— Я миттю, не встигнете занудьгувати…

І Микоша пішов.

Битюг (Олексій належно оцінив влучність цього прізвиська) вмостився на ящику під стіною і деякий час пильно стежив за ним. Потім це йому набридло. Він позіхнув, дістав складаний ножик і зайнявся манікюром. Він зосереджено виколупував грязюку з-під нігтів, обрізав задирки, обсмоктував пальці і, одводячи руку, здаля милувався своєю роботою. Сидячи біля столу, зіпершись на лікоть і прикривши обличчя долонею, Олексій з цікавістю розглядав його налиту здоров'ям пику, на якій цвіло лапате ластовиння і білий рубчатий шрам тягнувся від скроні до шиї.

Так вони й просиділи, не перекинувшись жодним словом, аж поки повернувся Микоша.

Хвилин через сорок Микоша просунув голову до підвалу і, переконавшись, що все спокійно, розчинив двері:

— Заходьте.

Увійшов сухорлявий, середнього зросту чоловік у прим'ятій картатій кепці й цивільному костюмі. Микоша, замкнувши двері на засув, спустився сходами і вказав йому на Олексія:

— Ось оцей самий. Дуже цікавляться поговорити.

Олексій підвівся. Мружачись од світла, прибулий у цивільному пильно розглядав його:

— Добрий вечір. Слухаю. У вас доручення до мене? І по голосу його з владними інтонаціями, і з того, як запобігливо метушився Микоша, Олексій зрозумів, що цього разу прийшов «справжній».

— Саме так, — сказав він. — Є доручення: Феоктистов шукає родичів.

— Родичі всі зібралися! — Чоловік у цивільному посміхнувся, підійшов і обома руками потряс йому руку. — Здрастуйте! Ждемо вас не діждемось! Чи давно прибули? Нас попередили ще тиждень тому, що ви приїдете, але коли і як ніхто не знав. Тим приємніше бачити вас живим-здоровим! Чого ж ми стоїмо?

Він жестом запросив Олексія сідати, сіп сам і зняв кепку.

— Давайте знайомитись. З ким маю честь?

— Михайленко, — сказав Олексій.

— Дуже радий, Шаворський…

Він міг би й не говорити цього тепер, коли зняв кепку. Олексій, можна сказати, напам'ять знав і цей високий, стиснений на скронях лоб, і пригладжене волосся, розчесане на косий проділ, і запалі очі, близько зсунуті до хрящуватого носа. Тільки на фотографії, одержаній колись від Інокентьєва, все це прикрашала випещена округла борідка «а ля Микола II», яку відпускали монархічно настроєні офіцери. Тепер борідки не було, тому Олексій і не пізнав його одразу.

«Шаворський Вікентій Михайлович, підполковник царськ. сл., 1883 р. народж., заст. нач-ка денікінської к/розв., в 20 р. один з керівників врангел. підпілля (справа Макаревича-Спасаревського)» — так було написано на зворотному боці фотографії розгонистим почерком Олов'яникова, а нижче стояла двічі підкреслена помітка червоним олівцем: «Розшук».

Привітно усміхаючись, зчепивши над столом худі нервові пальці, перед Олексієм сидів материй звірюка!..

Старанно добираючи кожне слово, Олексій доповів йому про приїзд Рахуби та про те, що того поранено під час сутички з блатними.

Два місяці тому Рахуба уже приїздив до Одеси, Шаворський добре знав його.

— Квартира, де зараз полковник, надійна? — запитав він, заклопотано покусуючи верхню губу. — Може, підшукати іншу?

— Не варто турбуватися, — запевнив Олексій. — Господар — мій родич, був раніше в групі Миронова. Крім того, цими днями прийде шаланда з Румунії, полковник поїде. До того часу краще його не тривожити.

— Куди прийде шаланда?

Цього Олексій не знав. Він бовкнув навмання:

— В Лузанівку… чи на Фонтани. Точне місце знає тільки Рахуба.

Шаворський встав:

— Ходімте, не будемо гаяти часу. До він переховується?

— На Карантинній.

— Ви знайдете дорогу в темряві?

— Сюди ж знайшов…

Шаворський наказав Микоші:

— Вийди подивись…

Микоша затупав по сходах.

ЩЕ ОДНА РОЗМОВА

— … Пароплави стоять під парами, війська лише чекають команди, — говорив Рахуба. — Хоч завтра вони готові сісти на кораблі й виступити. Але вони цього, на жаль, не зроблять, Вікентію Михайловичу! Становище зараз зовсім не те, що рік чи два тому. Більшовикам вдалося добитись деякої стабілізації в своєму міжнародному становищі. Тепер для наступу країнам Антанти потрібен серйозний привід…

— В англійських чи, скажімо, французьких підприємців немає приводу для виступу? — з роздратуванням і гіркотою промовив Шаворський. — А націоналізація їхніх підприємств?..

— Кажу вам, цього тепер не досить! Майте на увазі, більшовицька зараза причеплива. І англійці, і німці, і особливо французи пам'ятають сумний досвід вісімнадцятого й дев'ятнадцятого років. Тоді вони разом з експедиційними військами вивезли в свої країни чималу порцію цієї зарази. І, можете бути певні, вона зробила своє діло!

Вони розмовляли в комірці віч-на-віч, щільно зачинивши двері в кухню, де в товаристві Микоші та Золотаренка (Битюга лишили в під'їзді «на сторожі») сидів Олексій, знемагаючи від того, що ця розмова лишиться йому невідома. Спочатку до нього ще долинали окремі слова, а далі він і зовсім нічого не чув: Рахуба і Шаворський перейшли на шепіт.

— Тепер і Англія, і Польща, і Франція, і Німеччина — всі з гнилизною, — вів далі Рахуба. — Повторюю: вони готові виступити хоч завтра, але потрібен привід. Поважний, обгрунтований привід! А привід може бути тільки один: вибух усередині країни! Щоб здійснити його, треба в найкоротший термін об'єднати всі антибільшовицькі сили, незалежно від їх політичного забарвлення. Настає час конкретних дій, дорогий Вікентію Михайловичу! Треба протягом найближчих півтора — двох місяців завершити організаційну підготовку, щоб виступити ще задовго до зимових холодів. Інакше все відсунеться ще нарік, до майбутньої весни, а зайвий рік для більшовиків — це зайва палиця нам у колеса. Ми повинні знати: встигнете ви виоратися з підготовкою повстання до серпня чи ні?

Шаворський покусав верхню губу.

— Щодо Одеси, — сказав він задумливо, — то ми, гадаю, могли б почати вже на тому тижні, якщо нас у достатній кількості забезпечать зброєю. Майже все готове. В катакомбах села Нерубайського зібрано близько тисячі чоловік, налагоджено зв'язок з повстанськими загонами в районах Балти та Бірзули. У самому місті досить густа мережа наших людей. Коротше кажучи, ще трохи — і ми зможемо захопити місто. Але цього, якщо я вас правильно зрозумів, недостатньо для союзників?

— Зовсім недостатньо! — ствердив Рахуба. — Захоплення Одеси годиться як затравка, як підготовка плацдарму, та й усе.

— Але це від нас не залежить.

— Від кого ж?

Шаворський гидливо скривився.

— Від наших теперішніх внутрішніх спільників, — сказав він, зневажливо підкреслюючи останнє слово, — від петлюрівців. Вони знову заворушились на Київщині, і на Полтавщині, і під Єлисаветградом. Але ці пани ніколи не відзначалися ні організованістю, ні особливою кмітливістю. Серед курінних отаманів — гризня за першість: кожен претендує на становище вождя. Про звичайну взаємодію не можуть домовитись.

— Але загони в них є?

— Загони є. І здається, немало. До того ж якщо вони піднімуться, чисельність їх зросте за рахунок заможного селянства. Резерви поки що досить великі. Боюсь тільки, що через нерозумне керівництво все закінчиться місцевими локальними бунтами.

— Важливо, щоб почалося, — сказав Рахуба. — І для цього добре було б прибрати керівництво до своїх рук.

Шаворський промовив злобиво:

— Прибереш, як же! Всі ці Лозовики, Шпаки, Гайові, Цимбалюки та інші «вожді» самі перегризуться і нас загризуть!

— Ви певні?

— На жаль, певен.

— Але можете ви принаймні домовитися з ними про одночасний виступ? — запитав Рахуба.

— Можна спробувати.

— У такому разі домовтесь. Поясніть їм, чорт забирай, що це в їхніх же інтересах! Дізнайтесь про приблизний термін, коли вони зможуть почати, і взагалі про все, що можливо, про їхні сили. І ще візьміть явку і пароль для нашого зв'язкового.

— Ви пришлете когось? — запитав Шаворський.

— Наприкінці місяця пришлемо шаланду: знайшовся спритний ловкач з контрабандистів. Зв'язковим лишиться той парубок, що вас знайшов, Михайленко. Він, до речі, українець і, як мені здається, хлопець розторопний.

Шаворський рвучко підвів голову. Перепитав:

— Вам здається? Хіба він не з вами приїхав?

— Ні. Це небіж мого господаря.

— Чому ж я його не зустрічав? Він уже давно працює в Одесі?

— Недавно, — усміхнувся Рахуба.

— Вибачте, — сказав Шаворський, випростуючись. — Ви що, залучили його в цей приїзд?

— Еге ж.

— Он як… — Шаворський відкинувся до стіни.

Коли він розмовляв з Олексієм у «каптьорці» мадам Галкіної, той, правда, ні разу не сказав, що прибув разом з Рахубою, але це ніби само собою було зрозумілим, пояснюючи і його впевнену поведінку, і той дивний епізод з браунінгом, про який своєму шефу детально доповів Микоша. Тепер усе це набувало зовсім іншого забарвлення в очах Шаворського.

— Звідки він узявся, цей парубок? Хто такий?

— Колишній денікінець, — сказав Рахуба. — Справжнє прізвище — Василенко, вільнонайманий першого сімферопольського полку. Закінчив гімназію. По всіх статтях підхожа людина.

— А на підпільній роботі давно?

— Ні, здається, недавно. Але хлопець з розумом.

— Недавно… — повторив Шаворський і гострими жовтими зубами прикусив верхню губу. — Дивно, дуже дивно…

— Що вам здалося дивним?

— На підпільній роботі недавно, а ухватки в нього цілком професіональні.

— У чому це проявилося?

— Та так, знаєте… З моїми бойовиками розмовляв зверхньо. Коли ті запитали пароль, відмовився відповідати: подавайте, мовляв, когось старшого. Пістолет їм свій кинув… Словом, як кажуть, за горло взяв. Та і я так зрозумів, що він прибув разом з вами.

— Він сам це сказав?

— Ні, прямо не говорив, але це випливало з його поведінки. Та коли б я знав…

Рахуба несподівано залився беззвучним тремтячим смішком.

— Отож-бо, — промовив він, — коли б ви знали, що він звичайний посередник, та ще й недавно завербований, то влаштували б йому таку перевірочну — не дай боже! А мені кожна хвилина була дорога. Ні, парубок спритний! І для цього не треба бути професіоналом, досить голову на плечах мати… А втім, — додав Рахуба, бачачи, що доводи його не вплинули і щось усе ще бентежить колишнього контррозвідника, — випробувати й зараз не пізно. Я і сам вважаю, що зайва перевірка не зашкодить.

— Так і доведеться зробити, — холодно сказав Шаворський. — Оптимізму вашого, пане полковнику, не поділяю. У нас надто важкий досвід спілкування з Чека: три провали за один лише останній тиждень.

— Будь ласка, — погодився Рахуба, — не заперечую.

Коли через півгодини Шаворський вийшов з комірки, Олексій, Микоша й Золотаренко мирно розмовляли, сидячи за кухонним столом. Микоша скаржився на біль у печінці, що з'явився «через те, що він трохи перепив», і з цікавістю вислухував поради Золотаренка та Олексія. Він уже встиг повернути Олексієві браунінг і пройнятись повагою до його обізнаності в галузі медицини.

— Ходімо, — сказав йому Шаворський, — скоро світатиме. — І по-дружньому всміхнувся Олексієві. — До завтра.

За дверима Микоша промовив неголосно, але, певно, розраховуючи на те, щоб Олексій почув:

— А парубок нічого, простий…

Шаворський йому не відповів.

ПЕРЕВІРКА

Весь наступний день Рахуба був чимось стурбований. Здавалося, він чогось чекав. Золотаренку й Олексієві було наказано нікуди з дому не виходити.

Рахубі помітно полегшало, він уже міг сам ходити по кухні. Дружині Золотаренка він дав гроші і послав на ринок, наказавши купити «чогось їстівного». Вона принесла низку скумбрії, три плитки макухи і тонкий шматочок сала.

— Довели Росію комісари, — гмукнувши, сказав Рахуба, — скоро власні лікті кусатимуть!..

Обідали разом на кухні. Рахуба причіпливо розпитував Олексія про його перебування в банді братів Смагіних.

Олексій відповів без запинки: історію банди він знав добре. Навіть дуже…

Півтора року тому він сам розробляв план її знищення і сам же провів на цю операцію тоненьку дівчину з суворими очима — єдину дівчину, яку любив. Марусю Корольову, дев'ятнадцятирічну чекістку, зарубали бандити в селі Біла Криниця на Херсонщині. Там і поховали Марусю на степовому пагорку, і смерть її болючою гіркотою втрати виділяла в пам'яті Олексія цю операцію серед десятків інших, в яких йому довелося брати участь…

Після обіду Рахуба забрався в комірку і не вилазив до вечора. Коли стемніло, покликав Олексія.

— Щось недобре, — сказав він. — Шаворський іще вдень мав прийти або прислати кого-небудь.

Він помовчав, пожував губами і невпевнено, ніби чекаючи поради, промовив:

— Не знаю, що й думати. Чи не трапилося чого?..

— Може, сходить розвідати? — запропонував Олексій, відчуваючи, що саме цього й чекає від нього Рахуба.

— Куди ти підеш?

— Куди скажете…

Рахуба потер вертикальну складку на лобі, скоса глянув на Олексія і, насупивши брови, погасив гострий допитливий блиск в очах.

— Чорт його душу відає! З одного боку… Хоч сидіти тут і чекати біля моря погоди теж не дуже розумно. Мабуть, і правда, сходи з'ясуй, що там таке.

— Куди?

— На Новобазариу, куди ж іще… Тільки дивись, щоб хвіст не причепився. Чекай, — зупинив він Олексія, що рушив до дверей, — не затримуйся там. Узнаєш — зразу назад. Скільки тобі часу потрібно?

— За годину обернусь.

Рахуба дістав годинника.

— Без чверті десять, — сказав він. — Ждатиму дві години. Потім піду…

— Гаразд.

Над містом висіли хмари. Повітря було душне, стиснене, просякнуте пахощами бузку і квітучих каштанів. Коли Олексій підходив до Новобазарної, почав сіятись дрібний дощик. Прісний запах зволоженої пилюки заглушив усі інші запахи, і вулиці сповнило шелестіння дощу в настороженій тиші.

… Олексій постукав у віконну раму. Ніхто не озвався. Вікна мадам Галкіної були зсередини зачинені віконницями. Олексій почекав і стукнув ще раз, гучніше. І знову ні звуку у відповідь.

«Може, вони в каптьорці?» — подумав він.

Намацуючи ногами сходинки, спустився з ґанку, підійшов до воріт. Вони були замкнені. Міцні дубові стулки щільно пригнані до підворіття — ні згори, ні знизу не пролізти. А стукати не можна: ще сусідів розбудиш.

Він спробував пригадати, який цей двір. Наскільки пощастило роздивитись учора вночі, між флігелями був якийсь паркан. Отже, має бути підхід із сусідньої вулиці, через суміжні двори.

Він відійшов од воріт і рушив до перехрестя. Поминув будинок номер шість, ще будинок і несподівано завмер на місці: на розі, перегороджуючи тротуар, чорніли дві чоловічі постаті. У темряві Олексій помітив їх надто пізно, коли до невідомих лишалося всього п'ять-шість метрів.

— Стій! — наказали йому. — Ні з місця! Хто такий?

На одному з чоловіків була шкірянка: тьмяний блиск лиснів на його рукаві, ламаючись біля ліктевого згину, і в першу мить Олексій подумав: «Наші! Чекісти!..»

Одразу ж думки вихором закрутились у нього в голові: чому вони тут?.. Що трапилося?.. Невже Олов'яников ще якимсь шляхом розкрив явку мадам Галкіної і вже ліквідував її? Навіщо?! Тепер усе, що з такими зусиллями пощастило зробити: втертися в довір'я до Рахуби, знайти явки, приліпитись до Шаворського, стояти на самому порозі великого контрреволюційного підпілля, — все летить до дідька! От тобі й Олов'яников — «легендарний оперативник»! Та й засідка якась нерозумна: чому на вулиці, чому не в квартирі?..

— Хто такий, я питаю? — повторив чоловік у шкірянці.

— Та ви самі хто такі? — похмуро озвався Олексій.

— Чека, попрошу документи!

Сліпучий промінь електричного ліхтарика уперся в обличчя Олексія, він мимоволі прикрився долонею.

— Еге, — промовив один із людей, що стояли перед ним, — та я його вже бачив! Це ж наш! Чого ти тут ходиш, хлопче?..

Невідомо, чим би все закінчилося, коли б не було промовлено цих слів. Олексій, можливо, назвав би себе: все в ньому кипіло від досади на Олов'яникова. Тепер же його немов ударило: «Провокація!»

В Одесі його знали тільки три чекісти: Інокентьєв, Олов'яников і той, що якось приїздив до Синєсвитенка, — Царьов. Нікого з них тут не було.

«Липа!..» — майнуло в голові.

За одну мить він пригадав і злодійкуватий погляд Рахуби, і солоденьку прощальну посмішечку Шаворського, і стало зрозуміло, чому такий глухий і непривітний будинок мадам Галкіної: зустріч на розі була навмисне підстроєна!

«А, гади! Ну, я ж вам!..»

Ще в Херсоні разом зі своїм найкращим приятелем Федею Фоміним під керівництвом слідчого карного розшуку Петра Костянтиновича Буркашина, в минулому матроса й циркового борця, Олексій опановував хитрі премудрості відомої японської боротьби «джіу-джитсу».

У складних перипетіях чекістської роботи в нього було достатньо випадків перевірити й відшліфувати на практиці засвоєні від Буркашина прийоми.

Брязнувши склом, ліхтар врізався в стіну, рука, що тримала його, безвільно повисла, а бандит, утробно ікнувши, упав, збитий дужим ударом під груди, на тротуар.

Боячись промахнутись у мороці, Олексій тільки відштовхнув другого бандита плечем і кинувся тікати вулицею.

— Стій! — закричали позаду. — Стріляю!..

Олексій біг пригнувшись, різко змінюючи напрям, чекав пострілів. Відчуваючи, що одірвався від переслідувачів, він вихопив браунінг і тричі пальнув назад, беручи приціл трохи вище, ніж треба було: десь у глибині душі в нього все ще ворушився сумнів — а що коли помилився, що коли це справді свої?..

Але у відповідь пострілів не було, і це зайвий раз ствердило вірність його здогадки: чекісти неодмінно стріляли б.

Одбігши ще трохи, він притиснувся до стіни, перевів подих і прислухався. Ніхто його не переслідував. Сполохана пострілами тиша стала, здавалося, ще глибшою.

Лише дощ чіткіше затарабанив по риштаках.

Передихнувши, Олексій пішов до Нового базару. Його ще трохи трясло від хвилювання.

«Комедію влаштували, — думав він. — Добре, що не назвав себе, наука буде на другий раз!.. Ну що ж, перевірили…»

Він задоволено згадав, як ікнув, наче хрокнув, збитий ним бандит. Вдало вийшло, Буркашин був би задоволений!..

На його гарячковий стук відчинив Золотаренко.

— Ти чого?.. — злякано спитав він.

Розтріпаний, мокрий до нитки, Олексій, не відповідаючи, прошмигнув у кухню.

Рахуба сидів за столом одягнений, ніби збирався йти на вулицю, але в одному чоботі.

Олексій промовив, ледве переводячи подих:

— Збирайтеся! Треба йти звідси: на Новобазарній засідка.

Рахуба, бліднучи, підвівся з стільця, стрельнув очима на завішене вікно.

— Не горлань! Сядь!

Олексій опустився на табурет.

— Приходжу на Новобазарну, у Галкіної замкнуто, ніхто не озивається… Ворота на замку… Хотів через сусідній двір пролізти, на розі стоять двоє: «Документи, Чека!..»

— Ну і що?

— Що! Насилу одбився! Думав, ноги не винесу! Збирайтесь, ходімо звідси, треба шукати іншого місця!

— Чекай!..

Задерши підборіддя, Рахуба до чогось прислухався.

— Вони!..

З парадного входу стукали. Олексій підхопився:

— Тихо! — обірвав його Рахуба. — Слухай…

З хвилину вони, затамувавши подих, чекали, що постукають іще. Блідий, нічого не розуміючи, Золотаренко м'яв пальцями комір сорочки.

Постукали знову. Стук був умовний: чотири удари.

— Відчини! — наказав Рахуба Золотаренкові.

Той глянув скоса на Олексія, потім застебнув на всі ґудзики комір і пішов одчиняти. Чути було, як він зняв засуви, потім пролунали притишені голоси, і в кухню ввійшов Шаворський. За ним — вусатий темнолиций чоловік у коричневій шкірянці. Вслід, за ними — Золотаренко.

— Добрий вечір, — сказав Шаворський, усміхаючись і оглядаючи присутніх. — Ви чого такі наїжені? Здрастуй, герою! — повернувся він до Олексія. — Ти, кажуть, з чекістами пострілявся?

— А ви звідки знаєте?!

— Та вже знаю! Таку стрілянину зняв — лихо!

— Навіть стрільба була? — спитав Рахуба, усмішливо поглядаючи на Олексія.

— Ще й яка! Все місто сполошив! Добре, що нікого не угробив.

— Що ж доброго! — промовив Олексій. — Зараз вони сюди з'являться.

— Уже з'явились! — весело сказав Шаворський. — Можеш познайомитись, — він вказав на вусатого чоловіка, що спідлоба розглядав Олексія. — Варфоломій Гиря, головний «чекіст»! А другого таки уклав! Засадив йому, розумієте, кулаком у пузо, — пояснив Шаворський Рахубі, — він і зараз, мабуть, віддихатись не може!

— За тиждень не одблюється, — похмуро зронив Варфоломій Гиря. — У Стасюка нутро слабке.

Здавалось, тільки тепер Олексій починав розуміти справжній стан речей.

— Виходить, це ви мені таке підстроїли? — хмурячись, промовив він.

— Ми, — підтвердив Шаворський і ляснув його по спині. — Хотіли подивитись, на що ти здатний. І ображатися нічого, нових людей ми ще й не так перевіряємо!

Олексій сердито сплюнув у куток і сказав зло й цілком щиро:

— Жаль, що не укокошив ні одного! Запам'яталась би вам ця перевірочка!..

Шаворський глянув на Рахубу, який сміявся, і ледь помітно знизав плечима, ніби кажучи: «Ваша взяла».

І Олексій зрозумів, що тепер усе гаразд: «небіж» Золотаренка витримав останній іспит.

ВІД'ЇЗД РАХУБИ

Рахуба перебрався в комірку. Розмова, що відбулася потім між ним і Шаворським, точилася вже в присутності Олексія, і він був повністю винагороджений за довготерпіння.

Передусім він дізнався, що Шаворський призначив побачення комусь із «Всеукраїнського повстанкому». Побачення має відбутися у неділю вранці, тобто через три дні.

Про те, що одеські білогвардійці прагнуть блокування з петлюрівцями, Олексій уже знав від Інокентьєва. Але про який «Всеукраїнський повстанком» ішла мова?..

З осені минулого року, після розгрому Петлюри, коли голова лихопомної Директорії з рештками своєї жовто-блакитної армії утік до Польщі, на Україні настало затишшя. Цілу зиму не чути було ні про які повстанкоми. Виступи дрібних банд, розпорошених по республіці, легко придушували загони ЧОНу. І вже дехто в ЧК був схильний розцінювати це як доказ цілковитого банкротства петлюрівського бандитизму. Але люди досвідченіші не поспішали з висновками. Весна покаже, говорили вони. Зима з її завірюхами, ожеледдю та безхарчів'ям для коней — не підхожий час для бандитів.

І весна показала… Як тільки зійшов сніг, проклюнулись перші «жовто-блакитні» паростки, і отруйний цей бур'ян почав швидко розростатись у чорних куркульських районах, де Радянська влада не встигла ще твердо стати на ноги. Знову загриміли по перелісках бандитські обрізи, на свіжій ріллі відбилися сліди невідомих кінних загонів, і в степових долинах, хуторах, на дорогах селяни почали знаходити розтерзані трупи комбідівців та демобілізованих червоноармійців. Там пограбували споживчу крамницю, там обстріляли продзагін, там вирізали сім'ю голови ревкому, а самого повісили за ноги на вербі за околицею…

Загони ЧОНу не мали тепер ні дня спокою. Вони винищували невеликі зграї, розсіювали банди більші. Та розсіяні банди знову перетворювались на зграї, а зграї зливалися в банди. Це була дрібна, копітка війна, без відчутних перемог і відчутних поразок, однаково виснажлива для обох сторін. З кожним днем вона ставала все важчою й жорстокішою.

Спалахували вогнища бандитизму і в небезпечній близькості під Одеси. За Балтою лютував отаман Заболотний, у Бірзулинському районі піднявся отаман Гулій, на сусідньому Поділлі зовсім розгулявся отаман Палій.

ОГЧК уже мала дані про те, що хтось із них налагоджує зв'язок із закордонним петлюрівським штабом, але про створення єдиного центру відомостей поки що не було.

Зрозуміло, чому так насторожився Олексій на згадку про «Всеукраїнський повстанком».

Що за повстанком? Де він? Хто ним керує? Чи давно він існує?.. Це були дуже важливі питання, від яких, можливо, залежало, бути новій війні чи ні…

— Шкода, що я не знатиму про наслідки ваших переговорів, — сказав Рахуба. — Треба було призначити побачення хоч би на завтра.

— На жаль, повстанкомівець буде тут лише через два дні. Може, вам варто затриматись?

— Неможливо. Шаланда прибуде завтра вночі. Ви зможете приховати її на дві доби?

— Дуже важко.

— От бачите. — Рахуба заклопотано поглянув на Олексія, подумав і сказав: — Доведеться зробити так: на побачення візьміть з собою Михайленка. Відрекомендуйте його як нашого зв'язкового. Протягом тижня ми постараємось когось прислати. Михайленко передасть йому зміст вашої розмови і все, що ви вважатимете за потрібне, сповістить нам…

Олексій з хвилюванням чекав, що відповість Шаворський. Той різко пересмикнув плечем:

— Нехай так, вам видніше.

— Треба кличку йому придумати. — Рахуба оцінююче поглянув на його світло-жовте, вигоріле на сонці волосся. — Припустімо, Сивий. Підходить?

— Сивий то Сивий, — сказав Олексій.

Стати зв'язковим Рахуби, передаточною ланкою між «Союзом визволення Росії» і одеськими змовниками — та про краще він і мріяти не міг!..

Потім домовились про подробиці завтрашнього від'їзду Рахуби, і Шаворський пішов, попередивши Олексія, що чекатиме його в неділю вранці на Новобазарній.

Рахуба звелів зачинити двері щільніше й сісти ближче.

— Ти розумієш, яку роль я тобі приготував? Через тебе проходитиме «лінія на закордон»! Слухай, введу трохи в курс справи. Майже всі європейські держави готують вторгнення в Росію. Наше завдання підготувати їм успіх, зад більшовикам підпалити. Хто, по-твоєму, здатний на це тут, на Україні?

— Петлюрівці, чи що?

— Саме так, петлюрівці. Через те ми прагнемо примусити їх діяти за нашою вказівкою…

Олексій з сумнівом похитав головою:

— Нелегка справа! Перебачив я їх на своєму віку. Адже вони «щирі», за самостійну Україну. Ми для них теж москалі.

— А нам на їхні симпатії… — Рахуба додав брудне слово. — Дай строк, пропишемо їм таку самостійність — втомляться чухатись! Але, поки дійде до діла, їх треба використати, хочуть вони того чи ні!

— Та яка з них користь? — сказав Олексій, щоб навести розмову на згаданий Шаворським повстанком. — Розповзлись, як мурахи, і покусує кожен сам собі.

— Помиляєшся! Є вже в усякому разі дві великі петлюрівські організації, і з представником однієї з них ви саме повинні зустрітись у неділю. Зветься вона «Всеукраїнський повстанком», запам'ятай. Постарайся налагодити з ними постійний зв'язок і домовитися про взаємодію. Якщо це пощастить, успіх забезпечено! Головне зараз — посилити повстанський рух. І тоді більшовикам кінець! Радянська влада сама себе зживе. Господарського досвіду в більшовиків нема. Вони і в мирній обстановці не можуть нічого організувати, а при ускладненнях внутрішнього характеру й поготів спасують! Вони опустять руки! Тільки не дать погаснути вогню! Вони не витримають!.. — Він хапав Олексія за рукав, гаряче дихав йому в обличчя гнилим запахом з рота.

І цю людину Олексій мав завтра сам переправити за кордон!..

— Ти на шифруванні розумієшся?

— Ні, не доводилось.

— Зараз почнемо. Візьми в Золотаренка папір і чорнило…

Коли Рахуба заснув, Олексій у кімнаті Золотаренка написав Інокентьєву записку:

Уранці Золотаренко, йдучи на базар (дружина його вдала з себе хвору), доставив записку за адресою. Відповідь приніс на словах.

До вечора Олексій уже вправно шифрував будь-які тексти, що їх придумував для нього Рахуба. Його кмітливість і чудова пам'ять ще більше зміцнили в Рахуби думку, що, завербувавши цього парубка, він зробив велике надбання для «Союзу визволення Росії».

О сьомій годині вечора Золотаренко впустив з чорного ходу невисокого чоловічка в драній матроській робі, з батогом, перекинутим через плече.

— Хто по рибу? — спитав чоловічок хрипко. — Екіпаж готовий.

Він скинув з голови ширококрису солом'яну панаму, і Олексій побачив брезкле водянисто-рожеве обличчя Хоми Костильчука, того самого «представника гужового транспорту», який галасував за свободу на мітингу в Оперному театрі.

Перед тим, як іти, Рахуба в своїй комірці передав Олексієві товсту пачку грошей.

— Це на особисті витрати, — сказав він, — опісля ще підкину. Не пропий, гроші здадуться.

— Я непитущий.

— Знаємо ми вас!.. — недовірливо пробурчав Рахуба.

Олексій сам натягнув йому чобіт на хвору ногу і допоміг зійти чорним ходом у двір, де в глухому тупичку за сараями стояв віз, навантажений порожніми бочками, Між бочками вклали Рахубу, зверху накинули брезент, Олексій вмостився поряд Костильчука, і два худих битюги потягли воза з двору.

За Куликовим полем їх один-єдиний раз зупинив міліцейський пост.

— Куди їдете?

— По рибу до артільників на Середній Фонтан, — відповів Олексій.

— Для кого риба?

— Помголу.

— Знайшли час: на ніч глядячи! Життя набридло?

— Що ж робити, товаришу начальник! — зітхнув Олексій. — Наказано сьогодні доставити, а то нині, дивись, риба й по сухому попливти може. Либонь, довеземо.

Начальник поста, чорнявий парубчак у солдатських недоносках, озброєний кавалерійською гвинтівкою, побіжно оглянув воза, постукав кулаком по одній бочці і тим обмежився.

— Їдьте.

За містом на воза підсіли Микоша і Варфоломій Гиря, які чекали на трамвайній зупинці.

На чотирнадцяту станцію Великого Фонтана приїхали, коли вже зовсім стемніло. Воза загнали в сад якоїсь закинутої дачі. Повиснувши на плечі в Олексія, Рахуба сам дочвалав до обриву. Крутими східцями до берега його спускали на руках.

Унизу Микоша посвистів тихенько, і з темряви озвався Битюг:

— Є! Тягніть сюди.

Рахубу вмостили у вузькій розщелині берегового зсуву.

Чекали довго. Від води тягнуло вологим теплом. Гладенькі повільні хвилі розмірено й важко спадали на гальку. Проводжаючі розійшлись: Костильчук та Гиря чергували на обриві, Битюг і Микоша стежили за морем — один з тераски, що здіймалася метрів на два над пляжем, другий заліз під скелю і час від часу засвічував там ліхтар.

Рахуба шепотів Олексієві:

— Живи поки що в Золотаренка, на моєму місці, але підшукуй ще квартири. Прибудуть люди від нас — влаштуй.

Олексій впевнено пообіцяв:

— Влаштую!

— На перших порах виконуй доручення Шаворського, — вів далі Рахуба. — Коли оговтаєшся, можеш проявляти ініціативу. Але не квапся! Пам'ятай: обережність і ще раз обережність!..

Він мерзлякувато щулився і час від часу поглядав на море, видно було, що довге чекання гнітить його.

Нарешті, годині о третій ночі в морі заморгав жовтий вогник і погас одразу ж, як тільки Микоша засвітив сигнальний ліхтар.

Рахубу знесли до води.

Незабаром підплив човен. Тримаючись за лінією накату, чоловік, що сидів у ньому, крикнув:

— Чого мигаєте?

Рахуба відповів:

— Ліхтар зіпсувався! А вам чого треба?

— Скумбрію купимо.

— Скумбрії нема. Є камбала…

— Ви, Григорію Паличу?

— Я…

Кількома хвилинами пізніше, переваливши через зустрічну хвилю, човен одійшов від берега. Тінь його з силуетом Рахуби на кормі зникла в темряві, в недосяжності.

МНИМА ЧК

Рахуба поїхав у четвер, а рівно через добу було вбито нового Олексієвого знайомого — Варфоломія Гирю.

Смерті Гирі передували дуже цікаві обставини.

Приблизно за тиждень до того в катакомбах поблизу Лузанівки міліція знайшла кілька роздягнутих догола трупів, серед яких було опізнано двох колись відомих одеських багатіїв ювелірів. Карний розшук почав слідство, але вже на другий день, як тільки опитали сім'ї убитих, справу передали в ЧК: злочин дуже відгонив політикою.

Ось що пощастило з'ясувати.

Ювеліри мали намір втекти за кордон. Зібравши досить численну групу людей, що не ладили з більшовиками, вони зв'язалися з якимись особами, які за чималу винагороду обіцяли переправити їх за кордон. Групу розділили на дві партії. Доставивши одну з них у Болгарію, контрабандисти мали принести від неї звістку про щасливе прибуття. Обережні ювеліри вирішили йти з «другим ешелоном».

Через тиждень, після того як відбула перша група, контрабандисти передали від неї умовний знак: ідіть, усе гаразд!

І ювеліри пішли, зашивши діаманти в пояси і слізно попрощавшись з дружинами, яких сподівалися пізніше викликати до себе офіціально.

А ще через два дні в одеську квартиру одного ювеліра нагрянули якісь озброєні люди.

Пред'явивши ордер ЧК на обшук, вони сказали дружині ювеліра, що чоловіка її арештовано під час спроби перейти кордон і, якщо вона хоче зберегти йому життя, нехай викладає все, що той приховав від «нашої робітничо-селянської влади».

Перелякана жінка показала їм криївки, де її чоловік зберігав дорогоцінності. Від страху їй і на думку не спало зажадати від цих людей розписку. І вони забрали не тільки решту діамантів, але й усе, що було в квартирі і мало хоч якусь вартість. Ідучи, попередили:

— Якщо не бажаєте лиха собі й своєму чоловікові, менше плещіть язиком!

Жінка насмілилась тільки запитати, чи можна принести чоловікові передачу.

— Ніяких передач! Через п'ять днів самі викличемо, тоді й передасте!..

Ще до світанку ті ж люди побували в домі другого ювеліра. А потім протягом п'яти діб такі обшуки провели у всіх родинах злополучних «емігрантів».

Усе це скидалося б на звичайну кримінальну авантюру, коли б у нічних гостей не було ордерів на формених бланках ЧК з підписами та круглою печаткою, достовірність яких ні в кого не викликала сумніву.

Коли знайшли трупи в лузанівських катакомбах і стало відомо про безчинства удаваних «чекістів», голова Одеської губчека опублікував у газетах звернення до жителів міста. В ньому йшлося про те, що ЧК проводить обшуки та арешти лише в присутності понятих і що відсьогодні введено нові формені ордери. Двірникам тих будинків, куди прибуде чекістська оперативна група, перш ніж дозволити робити обшук, належить по телефону зв'язатися з черговим ЧК і перевірити, чи справді таку групу відряджено.

Звернення не допомогло. Через добу відбувся черговий наліт, до того ж нальотчики пред'явили новий ордер на обшук, а нечисленні телефони, що були поблизу, не працювали.

Врешті нальотчики все ж напоролись на чекістську засідку в будинку одного «емігранта», в родині якого вони ще не встигли побувати. Проте й цього разу бандити поплатились тільки одним убитим. Ним був Варфоломій Гиря…

Про все це Олексій довідався від Інокентьєва, з яким зустрівся на конспіративній квартирі вранці після описаної події.

Інокентьєв був дуже задоволений успіхами Олексія, відомостями й шифром, що їх добув той «з перших рук», а особливо тим, що «налагоджено контакт» з Шаворським, тому настрій у нього був добрий.

— Шаворський, — повторював він, — Вікентій Шаворський… Це, брат, знахідка! Виходить, Гиря працював на нього? А чого ж, могло бути! Шаворський нічим не гребує: потрібні гроші — і наліт стане в пригоді. Ти, Михальов, навіть уявити собі не можеш, яка це небезпечна гадюка! Давно його знаю, ще коли денікінці були в Одесі: я тут у підпіллі лишався. Шаворський обіймав високу посаду при начальникові контррозвідки полковнику Кирпичникову. Вже Кирпичников який звір був — не дай боже, а Шаворський і його перевершив! Коли розкрили нашу комсомольську групу, він особисто допитував хлопців разом зі своїм начальником. Ми й тоді вже за ними полювали. Але Шаворський везучий, гад, дуже везучий! Як ми Кирпичникова прикінчили, не чув? Ні? Одягнули, розумієш, денікінську форму і вночі стали ніби патруль на Лідерівському бульварі, яким він повертався додому. У шикарному, брат, автомобілі їздив, марки «Австродаймлер», один був такий в Одесі! Їде — наче стелеться по мостовій, боки лаковані, блискавки по них бігають, а всередині м'яко, мов на пуховику. Зупинили ми той «Австродаймлер», питаємо документи, щоб не помилитись: ще випадково прикінчиш не того, а він обережніший стане. Шофер накинувся на нас: не бачите, кого везу? Відповідаємо: наказано перевіряти всіх без винятку, отже, просимо вибачити, а документи — будь ласка. Кирпичников каже шоферові: не кричи, мовляв, ці люди виконують свій обов'язок. Саме так, відповідаємо, справді виконуємо свій священний обов'язок! Перевірили документи, встановили, що це сам Кирпичников, помилки немає, і тут же його уколошкали. А шоферові я сказав: повертай свій катафалк, вези його просто в комендатуру і скажи, що за завданням підпільного Одеського ревкому виконано справедливий вирок над катом і вбивцею Кирпичниковим і що те ж саме чекає всіх ворогів революційного народу! Розмов тоді було в Одесі, можеш повірити! — Інокентьєв не без задоволення підморгнув Олексієві. — А Шаворського так і не змогли впіймати ні тоді, ні опісля, коли він шурував тут в компанії з Макаревичем-Спасаревським. Дуже везучий, гад! — повторив Інокентьєв. — Якщо ми його і цього разу випустимо, руки нам треба повідривати! Як на мій смак, то я б його уже завтра взяв, коли ви підете на побачення з самостійником.

— Що ви, Василю Сергійовичу! Все погубимо на пні!

— Знаю! — відмахнувся Інокентьєв. — Це я так, до слова, щоб ти розумів, хто він такий. А ось вигадану Чека треба ліквідувати протягом найближчих днів! З цим зволікати не можна: вони підривають у людей віру в Радянську владу. Постарайся вивідати, де в них база, щоб захопити всіх разом.

— База у Галкіної. Там і каптьорка, і постоялий двір. Треба вибрати момент, коли вони зберуться. А Шаворського не чіпайте. І я теж маю лишитися осторонь.

— Лишишся… Тільки з'ясуй, з ким вони зв'язані в Чека, хто їм ордери дістає. Міцно засіла якась сволота, ніяк не докопаємося!

— Це я добре пам'ятаю, — сказав Олексій.

Потім вони заговорили про майбутню Олексієву зустріч з членом «Всеукраїнського повстанкому». Інокентьєв, як і Олексій, уперше чули про цю організацію.

ФЛІГЕЛЬОК

У галасливому, сум'ятному, голодному натовпі, що і вдень і вночі юрмився на площі перед вокзалом, під фанерним щитом з написом: «Розпис далеких поїздів» — стояв кістлявий чоловік у драній чумарці. В руках він тримав перев'язану гнилим мотузком дерев'яну скриньку з притороченою до неї сірою ковдрою.

Шаворський штовхнув ліктем Олексія:

— Різничук. Стійте тут, дивіться: якщо зроблю отак, ідіть за мною.

Він поштовхався серед мішечників, безпритульних та селян, поки не опинився поряд з чоловіком у чумарці. Помітивши його, чоловік поставив скриньку на плече і почав протискуватись крізь натовп. Шаворський насунув кепку на лоба (знак Олексієві) і рушив за ним.

Часто і злодійкувато оглядаючись, Різничук повів їх спершу Пушкінською, потім Успенською — до Ланжерона. Ланцюжком, здалеку стежачи один за одним, вони обминули жіночий монастир і вийшли до глухого кам'яного муру з масивними одностулковими ворітьми. За ними починалась велика присадибна ділянка.

Пізніше Олексій дізнався, що ця ділянка разом з гарним особняком належала до Жовтневої революції якомусь обрусілому французькому аристократові. Під час громадянської війни граф утік у Францію, в ту саму Францію, звідки понад сто років тому його предки так самісінько втекли в Росію, рятуючись від Великої французької революції.

Різничук служив у графа управителем.

Зайшовши у ворота, він почекав Шаворського, запитав про Олексія, хто такий, і повів далі.

Ділянка була велика. Вона густо заросла високими кущами. Вдалині крізь листя видно було двоповерховий панський будинок. Вузькі доріжки посипані гравієм і утрамбовані, вели до будинку. Така мирна встояна тиша панувала навкруги, що здавалося, ніби злигодні війни пронеслися стороною, не подолавши кам'яного муру, що оточував цей затишний куточок старої Одеси.

Різничук звернув на ледве помітну стежку. Розсуваючи руками гілля, вони метрів за п'ятдесят вийшли на поляну. Тут ділянка закінчувалась. Попереду темнів мур. Ліворуч він з'єднувався з низькою, трохи вищою ніж до колін кам'яною огорожею, за якою видно було яскраве, палаюче синявою море, а праворуч до муру притиснувся невеликий флігельок, укритий бурою черепицею.

Шаворський сказав Олексієві:

— Почекайте хвилинку. — І вони з Різничуком пішли у флігель.

Олексій оглядівся.

Поляна була старанно підметена. В кущах на дерев'яному стовпчику висів рукомийник, в ямці під ним стояла калюжка мильної води. З відчинених дверей флігеля пахло смаженим м'ясом, від чого в Олексія неприємно занило під грудьми.

Він ковтнув набіглу слину, дістав кисет, запалив і, зсунувши кашкета на потилицю, повільно пройшов до огорожі. За огорожею поляна круто обривалась. Двометрову стрімку стіну було викладено вапняковими плитами, щоб вона не осипалася. Внизу, кошлатячись закуреною зеленню бруслини та чортополоху, широко розкинувся нерівносхідчастий спуск до моря. В кінці його прикипіла до берега біла узорчаста смуга припливу, що бив у грановане каміння Ланжерона.

Прикинувши, як добратися сюди від Французького бульвару, Олексій запам'ятав для орієнтування коричневе пасмо скель, що стирчало саме навпроти того місця, де він стояв, і одійшов від огорожі.

У цей час із флігеля вийшла дівчина. На ній була сіренька спідничка з тонкої мішковини, міцні ноги взуті в матерчаті «стукалки», а груди обтягувала легка блузка чи то з кисеї, чи то з марлі. Все це свідчило про те, що дівчина міська і розуміється на моді. Помітивши Олексія, вона рушила до нього. Коли дівчина підійшла ближче, Олексій побачив, що в неї гарне горде обличчя, русяве волосся закручене у вузол на потилиці, а очі карі, насторожені.

— Це ви Сивий? — запитала вона, холодно розглядаючи Олексія.

— Я.

— Ідіть у будинок, вас кличуть.

Олексій ввійшов у флігель. Дівчина лишилася на поляні. Сіла на лаві біля дерева.

… Переговорами з повстанкомівцем (у нього було кумедне прізвище — Поросенко) Шаворський лишився невдоволений. Поросенко був настроєний підозріло, в кожному слові Шаворського вбачав підступ. Це був миршавий чоловік із зморшкуватим обличчям, хитрим і нерозумним, на якому, немов приклеєні, висіли великі випещені вуса. Він повідомив, що повстанком закінчує підготовку до повстання і штаб його тимчасово розмістився в Києві, але до початку повстання, яке передбачається в середині липня, перебереться в інше місце. Куди — рішуче відмовився сказати. Він також не схотів відповісти Шаворському, в яких районах розміщені основні сили повстанкому та хто ними керує.

— Та на якого дідька це вам здалося, добродію? — знизував він плечима. — Сили є, це головне!

— Але ж ми повинні повідомити союзників!

— Не треба, це їм не необхідно…

Він сказав, що тільки-но почнеться повстання, армія «головного отамана» перейде польський кордон, а в петлюрівському штабі добре поінформовані про стан справ. Якщо виникне необхідність, вони все, що потрібно, самі передадуть союзникам.

— Ну гаразд, а як ви уявляєте собі взаємодію з нами? — запитав Шаворський.

— Дуже просто: коли ми почнемо, то й ви починайте!

— Та зрозумійте ви, шановний, — намагався втокмачити йому Шаворський, — ми прагнемо консолідувати всі антибільшовицькі сили, незалежно від їхнього політичного і національного забарвлення! Зараз як повітря потрібна єдина централізована організація. А як її створити, коли між нами нема навіть простого довір'я?

— Яка там централізована організація! — скривився Поросенко. — У вас, добродію, одна стежка, у нас — інша…

Шаворський кусав губу і терпляче починав усе з початку. Він говорив про те, що Поросенко відстав од життя, що пани Мідюков, Савинков і Петлюра досягли за кордоном повного взаєморозуміння, що будь-які політичні і національні розходження легко розв'яжуться, коли воші переможуть головного ворога більшовиків. Нарешті, треба зважати на міжнародне становище: країни Антанти згодні падати збройну підтримку лише в тому випадку, якщо всередині країни буде створено монолітну воєнну коаліцію…

— Ну й добре! — розводив руками повстанкомівець. — Треба гуртом вдарити на комісарів? Ударимо! А як — це наша справа!

— Та не ваша, а загальна! Розумієте: за-галь-на!

— Звичайно! От і домовимося про строки та й ударимо! — вдаючи наївного, казав Поросенко.

Шаворський спробував з іншого кінця.

— Тоді треба налагодити постійний зв'язок, щоб нас попередили хоч би за два тижні до початку повстання. Давайте обміняємося представниками?

— Треба спитати у штабі.

— Це займе багато часу.

— Та ні, не дуже…

— Гаразд, — зітхнув Шаворський, — як хочете. Але з свого боку я докладу зусиль, щоб ви дістали особисте розпорядження пана Петлюри про повне об'єднання з нами. Дайте явку: як тільки це буде зроблено, ми пришлемо людину.

— Це можна, — погодився Поросенко.

Явку він дав у Києві і, видно, щоб загладити свою незговірливість, багатозначно додав, що явка серйозна. Від неї, мовляв, до штабу повстанкому дуже близько. Потім сказав пароль.

Оце і все, що вдалося добитися Шаворському. Але і це було немало… Принаймні для Київської Чека.

Поросенко почав збиратись: він ще сьогодні хотів устигнути на київський поїзд. Різничук вийшов його провести.

Коли вони обидва пройшла повз вікна і зникли за кущами, Шаворський півголосом брутально вилаявся:

— Бовдура прислали! Я Рахубі казав, що з цими «щирими» хохлами не домовишся! Ладні продатися кому завгодно — німцям, полякам, чорту, дияволу, аби не з нами! Від іноземних союзників вони з часом відкупляться, а від нас ні, жартуєш!.. А! Врешті, нехай його холера вхопить, цей повстанком! Почнуть разом з нами — і за те спасибі, з поганої вівці хоч шерсті жмут. Колись поквитаємось!.. На щастя, світ на них клином не зійшовся. Я ще Нечипоренка приберіг!

Ніби знічев'я Олексій запитав:

— Нечипоренко? А це ще хто?

Знав він це прізвище, добре знав!

Ранньою весною у лісових хащах за містом Балтою об'явився новий претендент в «народні ватажки» — отаман Заболотний, один з найлютіших політичних бандитів, яких будь-коли знала Одещина. За короткий термін криваві сліди його банди покреслили північні райони губернії, часом захоплюючи й сусідні з нею повіти Поділля та Миколаївщини.

Степан Нечипоренко був близьким другом і помічником отамана. Обидва мали колись чин полковника в армії Петлюри, разом згуртовували банду, і для багатьох було несподіванкою, коли облетіла чутка, ніби Нечипоренко залишив свого дружка і кудись зник. Пошуки його, наскільки було відомо Олексієві, не дали наслідків. Але було ясно, що рано чи пізно цей бандюга ще покаже себе.

Гадали тільки, де, в якому степовому глухому закутку об'явиться він з новою бандою?.. Шаворський нагадав:

— Нечипоренко — соратник Заболотного. Допоміг йому стати на ноги, тепер під Тирасполем збиває свою організацію: міцний дядько, злий. З таким можна домовитись. Я ще повчу цих тупоголових «запорожців», як треба працювати!

Заклавши руки за спину, він почав швидко ходити по кімнаті, зупинився біля вікна і кілька хвилин про щось роздумував, люто гризучи верхню губу. Кінчик його хрящуватого носа ворушився, і це надавало йому схожості з хижим звірком, який щось винюхує.

— От що, Сивий, доведеться вам здійснити невелику подорож: поїдете в Тирасполь! — сказав він, обертаючись до Олексія.

Олексій навіть здригнувся: Шаворський ніби відгадав його думки і поспішав на допомогу…

Тільки що він думав про те, якого величезного розмаху набуває змова. На якусь мить навіть «Всеукраїнський повстанком» здався йому далекою і не дуже реальною небезпекою. Небезпека була зовсім поряд, простягни руку — і обпечешся!.. Вся Одещина димилась. На північному сході палали села, підпалені Заболотним, горів степ за Бірзулою, де шастав отаман Гулій, тепер починала тліти західна околиця губернії: Тирасполь, Придністров'я… Поки що це окремі вогнища. Та якщо вони зімкнуться, вогненне кільце відріже Одесу від країни. Саме цього й добивався, звичайно, Шаворський. Треба негайно знищити цю гадину, більше зволікати не можна! Постаратися протягом найближчих одного-двох днів встановити головні «опорні» пункти організації і — як тільки це буде зроблено — Шаворського ліквідувати. Потім взятися за решту…

Але тут поставало запитання: а як же Нечипоренко і Заболотний? Адже розділились вони недаремно! Тепер, коли відомо, що Нечипоренко затіває щось під Тирасполем, план їхній стає зрозумілим: підпалити Одещину з обох кінців і потім об'єднатись. Поспішна ліквідація Шаворського лише наблизить події. Поки що вони спокійні. Заболотний невловимий. У Нечипоренка жодного провалу: досі ніхто не знав навіть, де він переховується. Тепер знайдено слід, та цього ще мало, мало!..

Чи варто говорити, якою вчасною була пропозиція Шаворського!

— Навіщо? — запитав Олексій як тільки міг наївно.

— Мені треба зустрітися з Нечипоренком. Ви знайдете його і домовитесь де і як…

Олексій, ніби вагаючись, потер долонею щоку.

— А Рахуба? А що коли хтось приїде?

— Поїздка займе не більше чотирьох-п'яти днів. До того ж лишається ваш господар, Золотаренко. Словом, треба їхати. У мене зараз всі люди зайняті. Крім вас, послати нікого. До речі, є оказія. Ви бачили дівчину?

— Так.

— Вона живе в Тирасполі, поїдете з нею.

— Це наша людина? — по-діловому поцікавився Олексій.

— Цілком. Донька харківського чиновника, сирота. Батько її, незважаючи на українське походження, брав участь у монархічній організації, і червоні поклали його під ніготь. Дівчина переховувалась у селі біля Харкова, але там лишатися їй було небезпечно. Тижнів три тому приїхала сюди з рекомендаційним листом до покійного Миронова. Йому пощастило пристроїти її вчителькою в Тирасполі. Для оперативної роботи не підходить: надто інтелігентна. Недоторка… Але щодо більшовиків непримирима до фанатизму. Ми повідомили про неї Нечипоренка. Тепер він прислав її з невеликим дорученням: дістати друкарську машинку з українським шрифтом. Роздобув склограф, хоче прокламації випускати «з рук до рук, з хати до хати»[13]. Машинку ми дістанемо, ви її прихопите з собою. Пароль такий: треба підв'язати штани мотузком з вузлом на лівому боці, запитати, чи нема на продаж головок для чобіт. Коли почуєте: «Є. Як понесете?» — показати мотузок. Для зустрічі запропонуйте село Нерубайське, у священика: він наш. Нехай Нечипоренко сам назве пароль. Крім того, перекажіть, що він зможе побачити там таке, що його, безперечно, зацікавить.

— Ясно, — сказав Олексій.

Шаворський устав з стільця і, підійшовши до вікна, неголосно покликав:

— Галино, зайдіть.

Стукаючи дерев'яними підошвами, до кімнати ввійшла дівчина в марлевій блузці.

— Це Сивий, — сказав Шаворський, — ви його вже бачили.

Вона мигцем глянула на Олексія і сіла на скрині, що стояла біля дверей. Голову вона трохи закидала, коса важким вузлом лежала в неї на потилиці.

— Справа ось у чому. Сивий поїде разом з вами, допоможе доставити те, про що ми говорили, це досить важка річ. Ви в свою чергу допоможете йому зустрітися з Нечипоренком. Сивий умовить його приїхати для переговорів в Одесу. — Дівчина здивовано розширила очі, і Шаворський пояснив: — Я все це доручив би вам, та краще, коли поїде спеціальний порученець: отаман любить, щоб до нього виявляли повагу. Зрозуміли мене?

Вона кивнула.

Олексій скоса приглядався до своєї майбутньої супутниці. Вона була по-своєму гарна: очі широко розставлені, прямий ніс, пушок над губою. Псував її рот: невеликий, стиснутий, з опущеними куточками губ. Він надавав її обличчю недоброго, навіть, здавалося, жорстокого виразу.

— «Ундервуд» принесуть сюди о десятій годині, — сказав Шаворський. — Уночі зможете виїхати. Йдіть, Сивий, готуйтесь до від'їзду. Не забудьте про мотузок для пояса.

У вікно видно було, як із кущів виліз господар, що тільки-но повернувся. Шаворський покликав його:

— Усе гаразд?

— Усе. Вас теж провести?

— Я спатиму, — сказав Шаворський, — вночі не довелося. Постели на горищі, де минулого разу… Сивий, у ворота не йдіть, краще берегом…

У ВАГОНІ

Золотаренка, не було вдома. Олексій устиг написати докладний рапорт і десятки разів переміряти кроками, кухню, поки той нарешті прийшов. Олексій звелів, не гаючи ні хвилини, доставити рапорт у ЧК.

За годину Золотаренко приніс йому нашвидку надряпану записку від Інокентьєва:

Розуміти це треба було так: їдь, розбирайся і вирішуй на місці, що робити, бо зустрітися не вдасться. Про Нечипоренка вже відомо. В Тирасполь відряджено нашого розвідника, якого о третій годині дня можна зустріти у привокзальному трактирі. При собі він матиме паперовий пакет, навхрест перев'язаний синьою ниткою. «Дайте олівець» і «Пишіть вуглинкою» — це пароль для нього і відповідь. На випадок крайньої необхідності звернутись по допомогу до голови повітової ЧК товариша Недригайла, передавши йому «привіт від Максима».

— Чому він сам не прийшов? — запитав роздосадуваний Олексій.

— Ні хвилини часу не було. Там чекісти зібралися, поїхали кудись за місто: бандити знову чогось накоїли. А начальник (так Золотаренко звав Олов'яникова) ще не повернувся. Сьогодні тільки чекають.

— Звідки вони знають про Нечипоренка?

— Дивак! Гадаєш, ти в них один?..

Отже, їхати доводилося без попередньої розробки. План міг бути лише такий: виманити Нечипоренка на побачення з Шаворським в село Нерубайське, що за дванадцять-п'ятнадцять верст від Одеси, а там уже вирішувати, що робити далі.

О десятій годині вечора Олексій повернувся до Різничука. В саду він йогом до носа зіткнувся з Микошею. Освітивши Олексія ліхтариком, Микоша сказав:

— Гайда швидше, на поїзд запізнитесь.

Усе вже було готове до від'їзду. Дівчина, одягнута по-дорожньому, в білій ситцевій косинці та чистенькій сільській свитці, сиділа в кімнаті за столом, слухаючи останні напучення Шаворського. На скрині стояв великий «Ундервуд». Це була старовинна машина, без футляра, з окремими комплектами заголовних і простих літер. Її загорнули в ряднину, щоб не випирали гострі деталі, і поклали в мішок. Шаворський вивів Олексія в сусідню кімнату і ще раз нагадав, куди та до кого треба запросити Нечипоренка.

Олексій з Галиною вирушили на вокзал. Микоша провів їх до Канатної. Далі вони пішли удвох, Галина трохи попереду, з маленьким клуночком у руці, Олексій позаду, з важким «Ундервудом» за плечима.

На перон їм пощастило потрапити задовго до посадки, але там уже було повно людей. Біженці з голодних районів, багатосімейні молдавани у високих хутряних кучмах, демобілізовані червоноармійці. Натовп різномовно гомонів, лаявся; плакали діти. Де-не-де ліхтарі осявали їх скупим тьмяним світлом.

Коли подали поїзд на Тирасполь, одразу ж виникла тіснява. Люди ринули до вагонів. У повітрі над головами попливли кошики й скриньки. У пробках, що утворились біля кожних дверей, жалібно закричали придушені діти. А з вокзального приміщення прибували все нові групи бажаючих попасти на поїзд.

Підхоплений людським потоком, Олексій незабаром опинився біля дверей одного вагона, але тут помітив, що Галини біля нього нема. Він завертівся на місці, відшукуючи її. На нього натискали, брутально лаяли, відштовхували вбік і, врешті, зовсім випхнули з натовпу.

Галина стояла під ліхтарем і сердито дивилася на людський потік, що кишів перед нею. Олексій мало не задихнувся від злості.

— Чого стали?! — загорлав він. — Думаєте ви їхати чи ні?!

— Не кричіть! — сказала вона запально. — Не бачите, що робиться? Нехай трохи схлине.

— Діждетесь, як же! Уперше, чи що?..

А сам подумав: «Ач буржуйка, подавай їй окремий вагон!»

— Ходімте! — Він схопив її за рукав і потягнув уздовж поїзда.

Про те, щоб знову пробитись до дверей, годі було й думати. Коли б Олексій був сам, він чудово доїхав би на даху вагона, так їздив багато хто. З Галиною про це нічого було й думати. Куди їй! Неміч кисейна!..

У вікні одного вагона Олексій помітив молодого хлопчину в будьонівці. Той уже влаштувався в купе і тепер, звісившись з горішньої полиці, зацікавлено витріщився на вируючий біля вагона натовп. Олексій почав жестами пояснювати йому, щоб той одчинив вікно, а він, мовляв, підсадить до нього дівчину. Хлопець зрозумів, весело закивав і, зіскочивши з полиці, опустив скло:

— Давай її сюди!

Олексій поклав мішок на землю і наказав Галині:

— Лізьте!

— Ви з глузду з'їхали!..

— Лізьте, вам кажуть!

Не слухаючи заперечень, він підхопив свою супутницю за талію і підняв до вікна. Там її прийняв хлопець у будьонівці. Галинині ноги безпомічно майнули в повітрі і зникли у вагоні.

— Візьми багаж!

— Oro! Добре придане! — сказав хлопець, беручи в нього мішок. — Тепленьке… Стривай, а ти куди?..

Олексій підстрибнув і, підтягнувшись на руках, ліг животом на віконну раму. Знизу хтось ухопив його за ноги, він відштовхнув і вліз у купе.

— Спасибі, друже, — сказав червоноармійцеві, — все гаразд!

— Е-е, — розчаровано протягом сказав той, — де там гаразд, я думав, вона одна!

— Нічого, хлопче, сватайся, я не перешкоджу, — заспокоїв його Олексій. — Можеш навіть полицею їй поступитись!

— А ти, бачу, дійшлий! — промовив хлопець і поліз на своє місце.

Галина вже сиділа в кутку біля вікна. Навіть у сутінках вагона видно було, яке в неї зле, розчервоніле обличчя. Олексій запхав мішок під лавку і втиснувся навпроти неї між стіною і літнім селянином у постолах та солдатській гімнастьорці.

— Тепер їдемо! — сказав він, задоволений, що все так щасливо обійшлося.

Вагон швидко став повнісінький. У проходах виросли гори всякого скарбу. Люди сиділи на підлозі, на речах, стояли в тамбурі. Гуркотів дах: там теж вмощувалися пасажири.

Повільно, ніби над силу, оброслий людьми, поїзд рушив з місця. У вагоні знялася метушня, лайка, в проходах робили з кошиків лежаки.

— Нічого, умнемося, — промовив хлопець у будьонівці, — якщо кісточка до кісточки, то ще стільки ж вміститься. Гей, тітко, — сказав він жінці-селянці, що їхала з двома дітьми, — давай сюди твоїх пуцьверінків, нехай з вигодами їдуть.

І справді, ум'ялись. Дітлахів розсовали по полицях, речі запхнули під лавки. Стало трохи просторіше. Тим, хто їхав на даху, було куди гірше: їх обдувало димом, обсипало іскрами з паровозної труби. Пасажири, що тіснились у вагонах, справедливо вважали, що їм ще дуже пощастило.

Поволі зав'язувалися дорожні розмови. Хлопець у будьонівці пригостив Олексія махоркою і розповів, що їде після демобілізації додому, в Паркани. Він був веселий і балакучий — один такий на все купе: в кінці дороги його чекала зустріч з матір'ю та рідними місцями, яких він не бачив добрих три роки. Старий молдаванин з родиною з п'яти душ повертався на батьківщину, в Карагаш. Вісім років він батракував у німецькій економії поблизу Одеси. Під час контрреволюційного заколоту німців-колоністів убили його старшого сина і спалили хату… Літній селянин, Олексіїв сусіда, виявився головою комбіду з якогось села на Дністрі. Він їздив до Одеси ховати померлу від тифу сестру. Жінка-селянка була біженкою з голодаючого Поволжя. Вона розказувала Галині, яка сиділа з нею поряд:

— … Картопля вродила як горох, овес геть весь висох, просо — сама полова. Жолуді їли, липову кору товкли… Двох дітей поховала. Як ці лишились живі, один господь знає… Сама ледве ходила… — І вона показувала товсті, розпухлі в литках ноги.

— А чоловік твій де? — запитав хлопець у будьонівці.

— Ще минулого року вбили. В обозі поїхав по хлібець з іншими чоловіками, налетіла банда, хліб забрали, а самих порубали… сумним, виплаканим голосом відповіла жінка.

Олексій вглядався в темряву кутка, де сиділа Галина, і намагався зрозуміти, про що вона думає, слухаючи ці страшні розповіді? Кого звинувачує в тому неперебутному лихові, що зірвало людей з насиджених місць, погнало в тяжку гірку дорогу? Невже не розуміє, що в усьому винні ті, кому вона служить?..

Галина мовчала. Він не бачив її обличчя. Схоже було, що вона спить.

Поступово розмови вщухли. Вагон засинав. На частих зупинках (поїзд більше стояв, ніж їхав) звідусюди чулося бурмотіння, стогін, сухий надривний кашель. Потім їх знову заглушував уривчастий перестук коліс…

Уранці попливли за вікнами голі, прибиті спекою поля. На них ламко похитувалися рідкі стеблинки пшениці. До вагона заносило паровозну кіптяву; коли вітер змінювався, пахло терпкою гіркотою землі, що перетворювалась на порох.

За Роздільною побачили вдалині високу хмару диму. Чорні клубки похило здіймалися в небо, схожі на хижо вигнуте членисте тіло лубочного дракона.

— Посуха, — зітхнув хлопець у будьонівці. — Хліба горять.

— То бандити, — вглядаючись удалину, заперечив комбідівець. — Сукчарку підпалили. Косогір бачиш? Сукчарка саме за ним. Гуляють лайдаки. Прикінчить їх коли-небудь Радянська влада?..

На якусь мить втративши контроль над собою, Олексій мимоволі поглянув на Галину і відразу ж одвів очі, наткнувшись на її бистрий, похмуро напружений погляд.

Уночі вона, мабуть, не спала. Щоки позападали, жовтувата тінь лягла під очима. Обличчя її попаганіло від утоми, міцно стиснутий рот надавав йому твердого вичікувального виразу. Зараз вона зовсім була не схожа на ту свавільно примхливу дівчину, яка вчора розмовляла з Шаворським. І Олексій уже не подумав про неї: «Дивна». Тепер він розумів: це ворог…

Йому вже доводилося зустрічати таких дівчат. Він пригадав, як півтора року тому Херсонська повітова ЧК розгромила врангелівське підпілля в Олешках — невеликому придніпровському місті. Серед змовників була дівчина, яка чимось нагадувала Галину: така ж нервова, з красивим обличчям, колишня гімназистка. Батько її був дрібним поштовим чиновником. Наляканий революцією, він тихенько відсиджувався в своєму кутку, мріючи лише якось пережити тяжкі часи. А дочка його різала наш зв'язок, переховувала в себе врангелівських шпигунів і готувала вибух у штабі нашої армії, що стояла тоді в Олешках. Коли виконували вирок військового трибуналу, вона, розірвавши на собі плаття, істерично викрикувала прокляття «червонолапотним мужикам».

Старий чекіст Лосєв, більшовик, який половину життя просидів у царських тюрмах, казав потім Олексієві:

— Дивна річ, ніяк не збагну! Папаші копійчане жалування одержували, все життя троячки в куховарок стріляли, а, дивись, дочки в контрреволюцію полізли! Що вони захищають? Гадаєш, своє міщанське щастячко, що перепало їм колись? Ні-ні, кожна уявляє себе Шарлоттою Корде! Романтика навпаки, хай вони пропадуть! І знаєш, це рубець, який не розгладиться!..

Такою, певно, була й Галина. Ким же вона уявляє себе? Борцем за справедливість? Месницею за розстріляного батька?..

А врешті, яке це має значення! Ворог — і думати більше ні про що! Так навіть легше. Коли б вона була просто навіженою гімназисткою, все було б набагато складніше. Життя часто переучувало таких, грубо, але напевно вправляло їм мозок. Проте були й затяті, невиправні… І от саме впертий, затверділий вираз підмітив Олексій в обличчі Галини. Що ж, з ворогом — по-ворожому! Це значно простіше, ніж томливий сумнів: а що коли ще не все втрачено, що коли ще можна повернути, врятувати людину? Ні так ні — із цим питанням усе!..

Зупинки ставали частіші й коротші. Пасажири почали ув'язувати свої речі. Під'їздили до Дністра — нового кордону з боярською Румунією.

СТЕПОВА НОЧІВЛЯ

Як і в більшості повітових міст, центральна вулиця Тирасполя, що починалася від вокзалу, була ніби стержнем, на який нанизувалось усе місто — біле, зелене й курне. На привокзальній площі, де, між іншим, Олексій помітив згаданий у записці Інокентьєва трактир «Дністер», розмістився невеликий базарчик. Олексій купив вареної картоплі, кукурудзяних коржиків і глечик молока. Сівши в затінку порожньої сторожової будки, вони з Галиною поїли. Те, що лишилось, Галина зав'язала у клуночок.

— Знадобиться в дорозі, — сказала вона. — Є тут один селянин, він нас довезе. Дядько Боровий.

Іти довелося на край міста. Мішок з «Ундервудом» добре намуляв Олексієві плече. Галина помахувала клуночком і йшла легко, наче й не було безсонної ночі.

Дядько Боровий, лисий рихлий селянин з круглими, як у жінки, плечима, почав було збивати їх:

— Уночі в стену застрянемо, дітки, краще, як розвидниться. Вже завтра…

— Сьогодні поїдемо, — твердо сказала Галина. — Переночуємо на хуторі, я знаю де.

Боровий позітхав, побурчав, але все-таки погодився. Галина підійшла до Олексія:

— Я сходжу додому переодягнусь. Хвилин через сорок виїдемо.

Це було дуже доречно. З відсутності дівчини треба було скористатися ще для однієї немаловажної справи…

Помітивши осторонь конюшні нужник, Олексій зайшов у нього, дістав з мішка «Ундервуд», перевернув догори дном і поклав на коліно. Складна конструкція з коліщат і тонких металевих планок збентежила його. Що тут можна відгвинтити так, щоб усе вмить не розпалось? Одразу, мабуть, не розбереш! Перемацавши пальцями тоненькі колінчасті з'єднання планок, він рішуче виломив і кинув у вигрібну яму якийсь стерженьок, що здався йому досить «відповідальним». Дідько з ним! Не вистачало ще своїми руками доставити Нечипоренку машину для агітації проти Радянської влади!..

Галина повернулася раніше, ніж обіцяла.

— Хазяйка десь гуляє, додому не попала, — пояснила вона. — Ви готові?

Попрощавшись з дружиною і з цілим виводком дітей, Боровий відчинив ворота, і вони виїхали.

Лишилась позаду зелена околиця Тирасполя — Кріпосна Слобідка. Дорога деякий час ішла понад Дністром. Широка безлюдна річка була всипана сонячним блиском. За річкою виднілися подекуди затишні хутірці, лелеки на солом'яних стріхах. Там лежала захоплена боярською Румунією Бессарабія. По гребеню довгого пагорба рухався ланцюжок вершників з карабінами за плечима.

— Сигуранца, — зауважив Боровий, вказуючи на них пужалном.

— Козаки, — заперечив Олексій.

На вершниках він розглядів кашкети з червоними околичками і штани з лампасами.

— Може й козаки, — байдуже погодився Боровий. — Люди кажуть, генерал Гулов сидить у Кишиневі, і військо в нього все з наших, російських. Їм румунський король дав повну волю.

Олексій міг на власні очі переконатись, що це справді так. За якихось півверсти від нього їхали ті самі козаки, з якими він боровся колись під Каховкою і Верхнім Токмаком, їхали спокійно, не поспішаючи, як по своїй землі…

На першій же розвилці доріг Боровий звернув убік від Дністра.

— Берегом краще було б, однак тут багато червоних прикордонників, — пояснив він.

Тепер вони їхали гарячим, порослим ковилою степом серед сухих ярів та обпалених сонцем косогорів. Міцні низькорослі коненята Борового тягнули жваво, фургон страшенно трясло, і було не до розмов.

Вечоріло, коли вони побачили з пагорка село, де Галина розраховувала переночувати.

Боровий натягнув віжки.

— Бачите!..

Маленька річечка, майже непомітна в голих плоских берегах, виводила в степу химерні узори. Село, що приліпилося до неї, схоже було на зелений степовий острівець. Береги річки густо поросли чагарником, хати потопали в зелені. Старі верби з підмитим корінням низько схилилися до води і, здавалось, ледве утримували навису зігнуті вузлуваті стовбури. Збігаючи з пагорка, дорога проходила через село й губилася вдалині серед степових підвищень і долин.

З-за річки до села рухались якісь люди. Їх було чоловік п'ятдесят. П'ятеро їхали верхи, решта темною ламаною смугою розтягнулися по дорозі. Позаду сунули підводи.

Олексій одразу зрозумів, хто це. Про всяк випадок сказав:

— Прикордонники, чи що?

— Може, так, а може, ні… — ухильно озвався Боровий і поглянув на Галину.

Ставши на коліна на дно фургона, вона через його голову розглядала людей, що їхали степовою дорогою.

— Повертайте назад! — сказала вона Боровому. — Швидше, нас помітять!

— Дівчинко, та то ж…

— Повертайте!

Боровий повернув коней. Коли невідомі люди сховалися з очей, він промовив, ні до кого не звертаючись:

— Здається мені, то…

— Мало що вам «здається»! — обірвала його Галина. — А якщо ні?

Боровий, подумавши, ледь розвів руками, ніби кажучи: «Воно то, звичайно, так…»

Порадившись, вирішили ночувати в степу, а вранці з'ясувати, що за людей вони бачили.

Боровий бурчав:

— Попереджав же, що не треба їхати, ночуй тепер у степу, наче вовк якийсь…

Вони звернули з путівця у неглибокий ярок. Боровий розпріг і стриножив коней. Галина дістала клуночок з їжею.

— Вогонь запалити? — спитав Боровий.

— Не треба, ще помітять. Навіщо тоді в степу лишались?

— Мені що, то для вас, молодих…

— За нас не турбуйтесь, дядьку Боровий, — роздратовано сказала Галина, — не ваш клопіт.

Повечерявши, полягали спати. Галина — на фургоні, Боровий вмостився під фургоном на м'якій повстяній попоні, Олексій ліг осторонь, підстеливши оберемок сіна.

Ніч настала одразу, наче впала на землю. Спалахнули зорі, колихаючись у височині, немов підвішані на нитках. У теплому повітрі духмянів чебрець.

Олексій довго не спав. Із мороку напливав неугавний тривожний шурхіт ковили. Потім від фургона долинув якийсь металевий брязкіт. Олексій прислухався. Галина поралася з «Ундервудом» — мабуть, пересувала його в узголів'я. Почувся стукіт, щось хруснуло й осипалося.

«Кінець машинці!» — задоволено подумав Олексій.

Певно, дорожня тряска і цей останній поштовх довершили почате ним, але тепер уся відповідальність падала на Галину.

— Дядьку Боровий… — тихенько покликала Галина.

Боровий розмірено хропів під фургоном.

Галина лягла, покрутилась з хвилину й затихла.

Уранці про нічний епізод не було промовлено ні слова. Боровий пішки пішов у село. Через годину він повернувся.

— Так і є, Нечипоренко, — повідомив він. — Я його ще вчора пізнав, даремно тільки в степу мучились.

— Теж мученик! — зневажливо сказала Галина. — Спали, як ховрахи. А самого бачили?

— Аякже! Веди, каже, її швидше! І так про вас шанобливо сказав: ясочка! — Боровий улесливо всміхнувся. Очиці його хитро поблискували.

Від такої фамільярності Галина скривилась. На лобі, на щоках, навіть на шиї виступили червоні плями.

— Придержіть язика! — гримнула вона, і в голосі її раптом почулися різкі роздратовані нотки. — Прошу не забуватись!

— Та я що… — злякано забубонів Боровий. — Я ж так, жартую…

— Прибережіть ваші жарти для когось іншого, мені вони не до вподоби! — і, червона, зла, одвернулась від збентеженого візника.

Олексій чув, як вона процідила крізь зуби: «Теж рівню собі знайшов, хам…» Він посміхнувся сам собі й подумав: «Ач як її пройняло, дворяночку!»

Винувато кліпаючи, Боровий узяв віжки, і вони поїхали.

Перед селом, перегороджуючи в'їзд, стояли вози. Коні жували розкладене на них сіно. На землі під возами сиділи й лежали чоловік п'ять з гвинтівками.

Трохи попереду стояв якийсь чоловік у кубанці й синьому козачому чекмені. На поясі в нього висів наган.

— Хто це? — спитав Олексій.

— Осавул Цигальков, — не повертаючи голови, відповіла Галина, — ад'ютант отамана.

Цигальков, чекаючи їх, нетерпеливо хльоскав нагаєм по халяві хромового чобота. Гостроносий, смаглявий, з чорними закрученими вусиками, туго стягнутий у талії вузьким шкіряним ремінцем, він був схожий на кавказця.

— Ласкаво просимо! — привітав він Галину, торкаючись пальцями кубанки. — Щасливий бачити вас, довгождана Галино Сергіївно!

Він допоміг їй зійти з фургона і навіть спробував поцілувати руку. Поводився як бувалий залицяльник. Галина, все ще збуджена сутичкою з Боровим, відняла руку:

— Не треба, Опанасе Петровичу, не люблю!

— Ах, немилосердна! — сказав Цигальков, патетично підвищуючи голос.

Він не глянув на Олексія, але той весь час відчував, що Цигальков ні на мить не випускає його з поля зору.

— З чим прибули? Привезли що-небудь, Галино Сергіївно?

— Привезла. Мішок у фургоні:

— Чудово! Добра машинка?

— Не знаю, я в них нічого не тямлю. Боюсь тільки, що дорога не пішла їй на користь. Нас страшенно трясло. Крім того, на вокзалі під час посадки її, здається, дуже стукнули. Тепер там щось хитається і деренчить, — морщачи носа, сказала Галина.

Цигальков засміявся:

— Нічого, відремонтуємо. Та-ак-с… Ви, здається, приїхали не самі? — Він круто обернувся на каблуках і вперше прямо глянув на Олексія колючими, трохи нахабними очима.

— Це Сивий, — сказала Галява. — Шаворський…

— Я з приводу головок для чобіт, — перебив її Олексій, підходячи ближче.

— Ага! Можемо влаштувати. А як повезете?

Олексій відкинув полу піджака, показуючи мотузяний пасок.

Цигальков підніс до кубанки руку з нагаєм, що теліпався на ній.

— Ласкаво прошу! Як поживають наші доблесні союзники?

— Пристойно, — в тон йому озвався Олексій. — Не скаржаться.

— Приємно чути. Ну що ж, ходімте. Гей, — сказав він Боровому, — візьми мішок, коні нехай тут лишаться… Прошу сюди.

Бандити, що стояли в проході між возами, посторонились.

У селі було тихо, безлюдно. Цигальков повів їх єдиною вулицею повз білі хатки з насупленими солом'яними стріхами, повз темні комори й похилі тини, за якими на високих стеблах похитувалися білі, рожеві й червоні ружі. Галина жваво балакала з хвацьким осавулом. Вона заспокоїлась і почувала тепер себе чудово.

За поворотом, на невеликому майдані біля містка через річку, вони несподівано побачили натовп.

— Що там таке? — запитала Галина.

— Так… — Цигальков махнув нагаєм. — Публіка. Піймали більшовиків з червоного обозу, тепер отаман затіяв спектакль з виховною метою. Хочете подивитись?

— Ні вже, дякую, такі видовища не для мене, — гидливо скривилась Галина.

Цигальков обернувся до Олексія:

— Може, ви бажаєте? — Він усміхався як гостинний господар.

— Цікаво б поглянути, — промовив Олексій.

— Я стомилась, — сказала Галина примхливо. — Ще надивитесь, була б охота.

— Бажання дами — закон! — Цигальков, запрошуючи, жестом вказав на велику свіжопобілену хату з голубими наличниками на вікнах: — Сюди, будь ласка.

Уже біля самих дверей їх догнав нестямний людський зойк: на майдані почалась екзекуція…

НЕЧИПОРЕНКО ТА ІНШІ

Нечипоренка в хаті не було. Господарка, пишна дебела молодиця з начорненими бровами, сказала, що «батько пішов на майдан більшовиків вішати». Цигальков знову запропонував Олексієві:

— Може, сходимо все-таки?

Ніби переборюючи спокусу, Олексій сказав:

— Добре б… Тільки очей багато.

Цигальков, зрозумівши його, кивнув:

— Тоді посидьте тут, я вас ненадовго залишу. Галино Сергіївно, прошу вибачити! — Він клацнув підборами і вийшов.

Боровий поклав мішок з «Ундервудом» на підлогу; одводячи очі, промовив:

— Сходить подивиться, що там… — і рушив за Цигальковим.

У залишені напіввідчиненими двері знову ввірвався дикий, сповнений нестерпного болю крик…

Господарка ойкнула, зачинила двері і поскаржилась:

— Не можу терпіти! Я й худобину, коли ріжуть, не дивлюсь. Вели б у степ!

Галина сіла на лавку, розв'язала косинку і заходилась поправляти зачіску.

Важко передати почуття, що оволоділи Олексієм. Поряд умирали товариші, невідомі його друзі. Умирали тяжко. Що придумали для них бандити? Печуть п'яти? Нігті зривають? Вирізають ремені з спини й сіллю посипають закривавлене оголене м'ясо?.. Краще не думати про це!..

Але як не думати, коли нерви напружені до краю, а слух чутливо ловить кожен звук, що долинає зовні? Коли тебе, ніби окропом, захлюпує ненависть і кричати хочеться від безсилої люті й усвідомлення власної безпорадності!..

А тут ще чужі пильні очі. І взнаки не дай, що тебе це скільки-небудь зачіпає!..

Зібравши всю волю, Олексій примусив себе підняти з підлоги і витягти з мішка «Ундервуд». Не кваплячись прибрав місце на столі, поставив машинку і заходився збирати гвинтики й планки, що повідпадали. Крики тепер стали глухіші, але щоразу, коли вони пробивалися до хати, було таке відчуття, немов кістлява рука хапає за серце і безжалісно стискає його твердими шишкуватими пальцями.

— Іди ляж, — сказала молодися Галині. — Бач, як стомилася з дороги, зовсім бліда! — І вона повела Галину в другу половину хати.

Коли через півгодини з вулиці ввалилися люди на чолі з осавулом Цигальковим, Олексій все ще порався біля «Ундервуда». Бандитів було шестеро. Боровий не прийшов.

Цигальков представив Олексія Нечипоренку. Високий дебелий отаман був в англійському зеленкуватому кітелі і смушковій петлюрівській папасі з золотим шиттям на шлику. Довгі пшеничні вуса зачесані вниз по-запорозьки. Очі маленькі, розумні, підпухлі. Коли він скинув папаху, виявилось, що його кругла, правильної форми голова чисто поголена. «Коли б ще оселедець — справжнісінький Тарас Бульба», — подумав Олексій.

Нечипоренко подав йому руку, Олексій зачужа подумав, що, може, цією самою рукою він щойно убивав його товаришів.

— Од Вікентія? — запитав Нечипоренко.

— Так точно!

— Друкарню привезли? — Він підійшов до столу і ткнув пальцем у клавіші.

Важельок з літерою судорожно підскочив, дзенькнув і застряв.

— Що таке?..

— Зіпсувалася в дорозі, — сказав Олексій. — Галина її вночі в узголів'ї примощувала, мабуть, зламала щось.

— Отакої! Що ж тепер робить?

— Наладимо, — мовив Цигальков, оглянувши машинку. — В Парканах є годинникар, він полагодить.

— А де сама Галя?

— Спить, — пояснила господарка, — постелила їй на своєму ліжку.

— Ану, поклич!

— Нехай відпочиває, батьку, стомилася в дорозі дівчина.

— Є ще справа, — сказав Олексій, щоб одвести розмову від машинки.

Нечипоренко поманив його в куток:

— Ну?

— Шаворський зустрітися з вами хоче.

— Чому?

— Домовитись про спільні дії: він дещо намітив.

— Де зустрітись? Коли?

— Він пропонує Нерубайське, у священика. А коли — самі скажіть. Чим швидше, тим, звичайно, краще. До речі, наказано передати, що там ви побачите немало цікавого.

— Що?

Олексій хотів відбутись якимсь багатозначним натяком, але тут у нього майнула думка: він несподівано пригадав, що в Нерубайському є катакомби, про які навколо ходить недобра слава.

— Катакомби в Нерубайському знаєте?

— Ну?

— Там дещо є про запас.

— Ага!..

Вертячи в пальцях якийсь невеликий блискучий предмет, Нечипоренко в задумі ворухнув вусами. На його м'ясистих щоках здувалися й опадали рожеві горбки.

— Добре. Коли думаєш вертатись?

— Та хоч зараз.

— Гостюй до вечора, я все обмізкую…

Бандити вмощувалися за столом. Цигальков усадив Олексія по праву руку від себе, навпроти Нечипоренка. Господарка повиймала з печі важкі чавуни з жирною запашною їжею, поставила два глечики з самогонкою. Коли посідали, похмурий рябий парубок із жорстким чубом, що прикривав шрам на лобі, сказав:

— От кому перепало, Горпинці. Ще обоз візьмемо — їй на рік вистачить!

— На вас напасешся! — сердито буркнула господарка.

— Не скупись! Тобі, либонь, задешево дісталось!

— Тобі задорого! — огризнулася вона. — Сонних пов'язати й дурень зуміє…

— Горпинко-о! — Нечипоренко повів на неї важким примруженим поглядом.

Вона, бурмочучи, одійшла до печі.

Пили довго, не поспішаючи. Мабуть, у цьому селі, що загубилося серед степу, бандити ночували себе безпечно. Розмовляли вони тією російсько-українською мішаниною, яку іронічно звали «суржиком», і, прислухаючись до їхньої розмови, Олексій багато чого узнав про останні хвилини бійців продзагону, закатованих на сільському майдані. Збуджені розправою, бандити смакували подробиці. Олексій посміхався. В роті в нього пересохло, шматок не ліз у горло…

Захмелілий Нечипоренко розм'як і знову згадав про Галину:

— Де ж Галя? Горпинко, буди її!

— Не чіпай дівчину, батьку. Ще встигнеш надивитись!

— Буди, коли наказують! — гримнув Нечипоренко і раптом звернувся до Олексія: — Ану, як тебе… Сивий, розповідай, чи не спокусив дорогою нашу непорочну великодню голубку?

Олексій подивився на нього спідлоба і сплюнув на підлогу.

— На чорта вона мені здалась! Салака тушкована!

Нечипоренко повертів у повітрі пальцем.

— Е-е, це ти, хлопче, брешеш! Галина не салака, Галина — це… скумбричка!

— А я, може, білорибицю полюбляю, — сказав Олексій. — От як Горпина!

За столом засміялися:

— Ач, губа не дура!

— Тямить.

— Яка ж вона білорибиця! Щука вона! — буркнув рябий парубок. — Тільки попадись їй — з усіма тельбухами ковтне.

— Не кажи! — Олексій п'яно мотнув головою. — Горпина — це, знаєш… що треба!..

— Заткніть пельки, нахабники! — сказала задоволена Горпина. — Розпатякались!

— Усі ви плебеї! — промовив Цигальков. Від випитої самогонки щоки його стали сірувато-блідими, яскравіше виступили червоні прожилки на переніссі. — Звикли судити про жінок по своїх бабах. Галина не про вас! Це — унікум. На цінителя! Та де вам зрозуміти!..

— На цінителя! — протягом сказав рябий. — А вона щось, я помічаю, не дуже-то цінить ваше благородіє!

Цигальков мутно глянув на нього:

— Оцінить! Тобі, селюкові, і сп'яну не снилося, у яких жінок я мав успіх. Красуні! Аристократки!..

Горпина з грюкотом поставила на стіл емальовану кварту й уїдливо сказала:

— То ж то ви тепер жодної спідниці на хуторі не проминете!

— Вони на чорний хлібець перейшли, — кинув рябий парубок. — Через труднощі часу.

Нечипоренко голосно зареготав.

— Прикуси язика! — косо позираючи на рябого, прошипів Цигальков. — Не забувай, з ким тебе за стіл пустили!

— Я не забуваю! — похмуро відповів той. І тихо, щоб Цигальков не чув, додав: — Своїм посудом користуюсь, я гидливий…

Чимось цей парубок вирізнявся серед інших товаришів по чарці. Наїжачений, увесь якийсь зосереджено-гнівний, він схожий був на вовченя в собачій зграї.

— Чого це ви розходилися? — примирливо сказав Нечипоренко. — Ти, Миколо, не дуже-то: Цигальков — осавул. Додержуйся дисципліни, а то я з тебе пуховиків нароблю і Горпині на хазяйство віддам. Не радітимеш!

Коли ущухли сміх і непристойні дотепи на адресу господарки, Нечипоренко, забувши про Галину, заговорив про те, що частину відібраних у продзагону продуктів треба відправити в Паркани. Олексій не слухав його. Він дивився на руки отамана.

Нечипоренко закурював. Він дістав з кишені збірчастий кисет з китичкою на шнурку, скрутив козячу ніжку і клацнув запальничкою. Це був той самий білий блискучий предмет, який він весь час вертів у пальцях.

Побачивши цю запальничку, Олексій відчув, що хміль почав швидко виходити з його голови.

У першу мить він подумав: «Моя! Загубив десь…» Але, засунувши руку в кишеню, одразу ж намацав гладеньке холодне тільце металевої лялечки.

На світі було тільки дві такі запальнички, зроблені з порожнистих сталевих китайських болванчиків.

«Синєсвитенко!.. Петро Синєсвитенко був серед тих, на майдані!..»

— Зовсім його розвезло! — почув він ніби приглушений відстанню голос Горпини. — Йшов би надвір, а то потім прибирай після вас!..

Ледве ворушачи язиком, Олексій пробурмотів, що воно, звичайно… що там казати… всяке буває… — підвівся і, похитуючись, рушив до дверей.

«ВЕЛИКОДНЯ ГОЛУБКА»

У далекому кінці великого Горпининого баштану, за яким починався степ, Олексій помітив сінник. Він пішов туди, зарився в сіно, що лежало в низькому закуті під солом'яним навісом, руками обхопив голову…

Ось, виходить, який обоз розгромили бандити! Не озброєний державний продзагін, а просту робітничу артіль, яка вимінювала стареньку одежину на продукти для своїх голодаючих сімей! Ось, значить, кого закатували мученицькою смертю на сільському майдані, щоб залякати місцевих селян; батько Павки — щирий, невгамовний, незважаючи на тяжку хворобу, Петро Синєсвитенко!..

Не вчора Олексій став чекістом, не вперше йому було попадати в скрутне становище, і він вважав, що вже давно навчився непогано володіти собою і своїми почуттями. Тепер його впевненість похитнулась. Чи то все ж подіяла випита самогонка, чи давалося взнаки багатоденне напруження, в якому він перебував з моменту зустрічі з Рахубою, але, залишившись сам на сіннику, він відчув, що все в ньому розбурхано, перевернуто, розворушено. В голові стукало: треба діяти, діяти, діяти!.. А плани виникали один безглуздіший за інший.

Минуло немало часу, перш ніж він нарешті зрозумів, що нічого зробити не можна. Синєсвитенкові вже не допоможеш, а рискувати успіхом операції він не може, не має права! Лишалося чекати, терпеливо чекати і робити свою справу.

Однак при згадці, що треба повернутися до хати і знову сісти за один стіл з Нечипоренком і Цигальковим, йому стало не по собі. Він всіляко відтягував цю мить, думав про Синєсвитенка, про осиротілого Павку, про те, що, коли все кінчиться, хлопчика треба буде забрати з собою в Херсон: пропаде один…

Недавнє збудження поступово змінилося в ньому розслабленою тягучою втомою. Навкруги було тихо. Медвяно пахло сіно. У гнізді під стріхою пищали ластівки. Потім почувся брязкіт бляшанок і неголосний спонукливий вигук: «Цабе, цабе!» — хтось їхав волами. Олексій мляво подумав: «Нічого, встигну, на свіжу голову краще буде…» — і заплющив очі.

… Прокинувшись, він кілька хвилин лежав нерухомо, прислухаючись до шурхоту, що розбудив його.

Біля сінника хтось стояв. Сінник був тимчасовий, з плетеними з лози стінами. Людина торкалася стіни плечем, і лоза потріскувала.

Коли б ця людина рухалась, робила щось, Олексій не став би затримуватись і виліз. Але невідомий просто стояв, ніби чекаючи чогось, і незрозуміле це очікування насторожило Олексія. Невідомий промовив:

— Нарешті.

«Цигальков…» — упізнав Олексій.

До осавула хтось підходив. І раніше ніж той, що підійшов, промовив перше слово, Олексій якимсь шостим почуттям угадав Галину…

— Вибачте, — сказала вона, — я примусила вас чекати. Ніяк не могла вирватись.

— Нічого, — відповів Цигальков, — я міг би чекати вас усе життя! — З тону його неважко було зрозуміти, що осавул настроєний досить грайливо.

— Тут нікого нема? — заклопотано спитала Галина.

— Не турбуйтесь, я все оглянув.

— Ходімте все-таки за сарай, тут можуть побачити. «Ого, — подумав Олексій, — осавул недаремно хвастався! Ось тобі й «непорочна великодня голубка!..»

Він чув, як вони обійшли сінник. Голоси стали трохи глухіші.

— Я так чекав, так чекав… — бурмотів Цигальков.

Галина раптом обурено сказала:

— Ви з глузду з'їхали! Як ви смієте!..

Цигальков щось нерозбірливо буркнув. Почулася коротка боротьба, і Галина промовила, важко дихаючи:

— Стійте там! Якщо ви ступите хоч один крок, я зразу ж піду!

«Еге, справа не така вже й проста!» — подумав Олексій. Він прислухався.

— Галино Сергіївно! Галиночко… — томливо пробелькотів Цигальков. — Ну що за дитячі витівки!..

— Припиніть зараз же! — вигукнула Галина. — Стійте там, вам кажуть! Тьху, гидота яка!.. Хочете вислухати мене, або я негайно ж піду?

— Справді ж, Галино Сергіївно, ви мене дивуєте! — Осавул грав голосом, наче любовник-резонер з поганого провінціального театру. — Для чого така суворість? Ви ж знаєте, як я до вас ставлюся! Досить мені побачити вас, і я ніби сам не свій. Будьте ж поблажливі до людини, яка ладна на все заради вас!

— Та замовкніть же нарешті! — сердито сказала Галина. — Боже мій, всюди те саме! Я думала, хоч ви відрізняєтесь од усіх цих мужланів! Такі страшні роки, розтоптано все святе, нещасна наша батьківщина в крові, в муках… А ми… — В голосі її тремтіли злі сльози. — Всі, всі на один кшталт! Говоримо про високі ідеали і самі ж їх топчемо!.. Я востаннє питаю: хочете ви розмовляти серйозно? У нас так мало часу, а ви верзете хтозна-що!

— О господи! — зітхнув Цигальков. — Ну давайте поговоримо, якщо вже ви неодмінні того бажаєте. Що ж ви хочете мені сказати?

Помовчавши, Галина заговорила швидко й сердито:

— По-перше, я переказала Шаворському те, про що ми з вами говорили минулого тижня. Він велів подякувати і запевнити вас, що все візьме до уваги.

— Дуже радий.

— Крім того, я мала повідомити вас про щось особливо важливе. Але тепер, мені здається, це ні до чого. Боюсь, що Вікентій Михайлович помилявся у вас!

— Галино Сергіївно! — усміхнувся Цигальков, — Не треба змішувати справу і… почуття. Адже я вже довів свою…

— А, добре! — перебила його Галина. — Моє діло — виконати доручення, а там — як знаєте! Так от, майте на увазі… Тут, у районі Дністра, Шаворський робить головну ставку зовсім не на Нечипоренка.

— Он як! А на кого ж? Невже на Гуляй-Біду?

— На вас.

Цигальков видав губами звук, схожий на той, який утворюється, коли з пляшки вилітає корок.

— Ви певні?

— Я переказую його слова.

Настала тривала пауза. Коли Цигальков заговорив, грайливості його мов і не було. Голос лунав насторожено:

— Та-ак. А чого б це?

— Дуже просто. Нечипоренко, попри всі його достоїнства, все-таки звичайний український самостійник, а ви — козачий офіцер, і важко припустити, що вас хвилює ідея самостійної України…

— Я справді за неподільну Росію.

— Ну от Шаворський і хоче добитися того, щоб на чолі українського націоналістичного руху стояли кадрові російські офіцери. І в даному випадку він розраховує на вас.

— Зро-зу-мі-ло… — протягом сказав Цигальков. — Що ж я повинен зробити?

— Передусім дати нам інформацію. Нечипоренко криється, не дає майже ніяких відомостей, посилається на те, що, мовляв, сам усе розповість Шаворському під час зустрічі. Але де гарантія, що він не передумає?

— Вірно… А як Шаворський гадає замінити його мною? — Видно, осавул жадав «просунутися по службі».

— Нечипоренко збирається в Одесу, — помовчавши, відповіла Галина. — Можливо, його викликають саме з цією метою…

На мить Олексій розгубився. Наскільки він знав, Шаворський зовсім не думав «усувати» отамана. Але Галина казала правду: розставити своїх людей на чолі українських націоналістів було заповітною мрією одеського змовника… І тут несподівана думка майнула в Олексієвій голові. Ну звичайно ж, як він одразу не збагнув! Шаворський діяв одночасно в двох напрямах. Старий інтриган наказав Олексієві домовитись з Нечипоренком про зустріч, а Галині тим часом доручив вести підкоп під отамана, щоб у слушний момент прибрати до рук його банду! А Цигальков, видно, давно в них на гачку…

Що ж до Галини, то Олексій просто не пізнавав її. Вольовий голос, сильні впевнені інтонації. А коли говорила про «високі ідеали», то навіть пристрасно! От гадюка! Ні-і, ця буде міцніша й набагато небезпечніша, ніж та істеричка в Олешках! «Непримирима до фанатизму» — так, здається, сказав про неї Шаворський?..

— Що ви хочете знати? — спитав Цигальков.

— Ви, здається, кудись збираєтесь? — запитанням на запитання відповіла Галина.

— Так, за Дністер, у Бендери[14].

— Для чого?

Настала мовчанка. Потім Цигальков рішуче промовив:

— Гаразд, я вам вірю, Галино Сергіївно. Сподіваюсь, ви це оціните… В Бендерах — наш інформаційно-оперативний центр. Там розроблено детальний план захоплення повіту. В загальних рисах він зводиться ось до чого. В Парканах, як ви знаєте, велика офіцерська організація. Вона готова виступити кожної хвилини. Тут — наш загін. Із Бендер вирушить ударна група з кількох сотень чоловік. Одночасно активізуються Палій, Заболотний і решта в інших повітах, щоб відволікти увагу червоних. Лишається уточнити день повстання і деякі деталі. Для того і їду.

— Бачите, як усе це важливо! — запально сказала Галина. — Адже, якщо задуману вами операцію підтримає одеське підпілля, — не повіт, а вся губернія опиниться в наших руках!

— Можливо…

— Коли ви їдете?

— Сьогодні вночі.

— А повернетесь?

— Днів через два-три.

— Де ви переправлятиметесь через Дністер?

— У селі Бичках, біля Тирасполя, там є поронник Солухо Мартин.

Галина подумала.

— Знаєте що, Опанасе Петровичу, я вас зустріну в цього поронника, попередьте його. Відомості, які ви привезете, ми передамо в Одесу: Шаворський повинен бути в курсі справи. Ви згодні зі мною?

— Цілком.

— От і чудово! Нарешті ми зрозуміли одне одного!

Шелестіння од вітру, що піднявся, завадило Олексієві почути відповідь Цигалькова. Долинули тільки останні слова:

— … вам би я з насолодою підкорявся! — Осавул знову починав загравати.

У Галини вмить похолодав голос:

— Ми, здається, все обговорили? Ходімте, щоб нашої відсутності не помітили.

— До речі, — зупинив її Цигальков, — цей ваш Сивий знає про все?

— Можливо. Та краще його ні про що не розпитувати: у нас різні завдання. Я піду. Ви почекайте трохи: не треба, щоб нас бачили разом…

Коли Галина й Цигальков пішли, Олексій ще полежав трохи, обмірковуючи почуте.

Здогад його підтвердився: Шаворський справді дав йому і Галині різні завдання. Важливо було інше: в Бендерах готується збройна вилазка через кордон, у Парканах, зовсім недалеко звідси, є ще одна офіцерська контрреволюційна організація, а в куркульських селах назрів заколот. Похмура бандитська хмара нависла над Придністров'ям… Коли б Олексієві не пощастило підслухати цю розмову, він би, певно, так і поїхав, нічого не дізнавшись. Ну, тепер треба вивідати все до кінця.

Велика справа випадок у роботі розвідника! Олексій, звичайно, не міг вважати своєю заслугою те, що став свідком змови Галини й Цигалькова. Щаслива нагода цього разу сама припливла до рук. Лишалось тільки не проґавити її.

Він обережно витяг голову з сіна, пересвідчився, що поблизу нікого нема, і, зіскочивши на баштан, обтрусив з одягу сінну полову. Він виспався. Голова була ясна.

Обійшовши село, задвірками вибрався на сільський майдан, де тепер було порожньо й тихо. І тут зустрів Борового.

Запопадливий дядько не марнував часу. Він ішов, згинаючись під вагою мішка з зерном, на поясі в нього теліпалась обскубана гуска.

— Гляди, грижу наживеш, — сказав йому Олексій. — Ти Галину часом не бачив?

— Ні, не бачив, — натужно видушив Боровий.

— Іди запрягай коней, скоро поїдемо.

Боровий поплентався далі.

На траві в затінку під високим Горпининим тином лежало кілька бандитів. Ворота були одчинені. Біля нового хліва стояв віз, навантажений якимись мішками. Рябий чубатий Микола заводив у голоблі рябу більмасту коняку. П'ять верхових нерозсідланих коней прив'язані їли біля колодязя. Розпатлана і, видно, ще добряче п'яна Горпина, заточуючись, чвалала до хліва, несла відро з помиями.

Олексій пішов у хату.

У кімнаті, де відбувалася пиятика, тепер були тільки Нечипоренко й Галина. Усміхнений отаман в розстебненому кітелі, з-під якого виднілась чиста спідня сорочка, громадився за столом. Галина сиділа навпроти нього і щось говорила, перебираючи пальцями краєчок косинки. Коли ввійшов Олексій, вона замовкла і незадоволено насупилась.

— Де ти пропадав? — запитав Нечипоренко.

— Спав, — відповів Олексій, сідаючи до столу. — Побалакаємо, Степане Онисимовичу?

— Куди поспішаєш?

— В Одесу треба: чекаємо декого з-за кордону. Добре було б уночі виїхати, я тоді на вранішній поїзд устигну.

— Поїзд в Одесу йде ввечері, — сказала Галина.

— Однак краще в Тирасполі почекати. Та й їхати вночі безпечніше, самі знаєте.

— Ну, давай зараз. Галиночко, ви погуляйте, треба з Сивим переговорити. — Коли поряд не було його близьких прибічників, Нечипоренко розмовляв чистою російською мовою.

Галина встала, з незалежним і ображеним виглядом на гарному обличчі сказала Олексієві:

— Я поїду з вами.

— А вам куди поспішати? — здивувався Нечипоренко. — Побули б іще. Чи погано з нами? Мало впадаємо біля вас?

— Більше ніж треба!

Галина вийшла. Нечипоренко засміявся і підморгнув Олексієві.

— З характером дівка, необ'їжджена! — не приховуючи захоплення, сказав він. — Цигальков до неї і так і он як, а вона ніяк! Дворянка, голуба кров…. Ну, давай про справу. В Нерубайське я приїду. Через тиждень зручно?

— Чого ж, зручно…

У вікно Олексій бачив, як, вийшовши з хати, Галина замислена постояла серед двора і повільно рушила до куреня, біля якого рябий Микола кінчав запрягати коня…

— Пароль є у вас? — запитав Нечипоренко.

— Пароль самі назвіть, так буде краще…

— Ага. Тоді нехай буде такий самий, як у нас. Добре?

— Добре.

— Так і умовимось. — Нечипоренко дістав кисета, кінчаючи розмову.

Але для Олексія цього було не досить.

— Шаворський питатиме, як у вас справи. Що переказати?

— Скажи, що все гаразд, решту, мовляв, під час зустрічі.

— Малувато. Факти потрібні.

— Нічого, повірить: він знає мене. Це все. За машину спасибі, хоч пуття з неї мало.

— Усе так усе, — сказав Олексій. Наполягати він не міг.

— Чого ти у вікно втупився? — Нечипоренко, повернувшись, виглянув у двір.

Галина вже одійшла від Миколи і розмовляла з Горпиною, що вийшла з хліва. Микола розплутував віжки, збирався їхати.

— Куди це він? — запитав Олексій.

— У Паркани, — відповів Нечипоренко і недбало пояснив: — Куми у мене в Парканах, харчі їм постачаю.

— Ну, гаразд, — Олексій підвівся. — Що це у вас? — вказав він на запальничку, що її отаман, як і раніше, не випускав з рук.

Нечипоренко поставив китайського болванчика на стіл і замилувався здаля.

— Подобається? У більшовицького комісара добув. Крадена, мабуть. Ти подивись, як зроблено! — Він узяв запальничку і кілька разів клацнув пружиною, примушуючи болванчика розкривати рота й показувати вогненний язичок. — Не інакше — закордонна. Вміють робити з дрібнички цукерку!

— Забавно, — кивнув Олексій. — Може, продасте… на згадку?

— Е, ні, не можу. Я її для одного приятеля в Одесі приберіг, ось поїду — одвезу: великий любитель таких штучок.

— Шкода. Тоді бувайте, побачимося в Нерубайському.

— Щасливої дороги…

Як тільки пагорок, порослий жовтою свиріпою, сховав село з бандитами, Олексій наказав Боровому зупинитись.

— Треба перемовитись кількома словами, — сказав він Галині. — Ти, дядьку, їдь помаленьку, ми трохи пройдемося.

Галина поглянула на нього і, не кажучи ні слова, зіскочила з фургона.

Олексій дав Боровому від'їхати далі й запитав прямо:

— Ви нічого не хочете переказати мною?

— Кому?

— Шаворському, розуміється… Між іншим, я дещо бачив у вікно, коли ви вийшли з хати.

Він, не одводячи погляду, стежив за обличчям Галини, але не помітив на ньому і найменшої ознаки збентеження. Навпаки, вона звела брови і запитала з неприхованим глузуванням:

— І що ж ви бачили?

— Цікаву річ. Як ви підійшли до цього рябого… Микола його, здається, звуть? Як розмовляли з ним. А потім…

— Що ж було потім?

— А потім він вам щось передав. Якийсь папір… Чи я помиляюсь? Може, мені очі зрадили?

Галина зміряла його поглядом і промовила з удаваним подивом:

— Подумати тільки, ви навіть устигли щось помітить! Мені, признатися, здавалося, що, крім самогонки, вас уже ніщо не цікавить. Яка прикра несправедливість з мого боку, правда? Ви, виявляється, не забували навіть стежити за мною! Вам хтось доручив чи самі додумалися? — Вона зневажливо опустила кутики губ.

— Ніхто мені не доручав, — похмуро одказав Олексій. — Вийшло випадково. Та вже коли вийшло, хотілося б знати, що це означає?

— Ви так поспішали звинуватити мене в чомусь, що одразу пустили в хід головний козир, — ніби не чуючи його, вела далі Галина. — Це вже даремно! Я саме збиралася все вам розповісти. Козирі взагалі слід придержувати до пори до часу, а то вони можуть і не зіграти!

«Ач сатана, ще й повчає!» — подумав Олексій, дивуючись, з якою легкістю він з атакуючого перетворився на атакованого.

— Добре, сперечатись нам нічого! Хотіли розказати, то розказуйте!

Вона, певне, зрозуміла, що треба змінити тон, і сказала сухо й неприязно, немов хотіла швидше відкараскатись од неприємного обов'язку:

— Микола Саричев передав мені список парканської організації.

— Що це ще за організація?

— У Парканах переховується група офіцерів, вони ведуть велику роботу, мають зброю.

— Скільки їх там?

— Десять чоловік.

— Усього десять?!

— Не знаю, можливо й більше. У списку лише десять прізвищ.

— Давайте сюди список!

Галина зітхнула:

— Не будьте наївним, Сивий! Невже ви думаєте, що я стану тримати при собі такий документ?

— Де ж він?

— Визубрила й спалила. Якщо є на чому писати, я вам продиктую.

Олексій дістав папір і недогризок олівця. Сівши на пагорок, записав десять названих нею прізвищ.

— Явка в них є? Пароль?

Галина сказала й це.

— Добре. Тепер поясніть мені, чому саме Микола передав вам цей список? Та ще й нишком, щоб ніхто не бачив?

Галина зітхнула ще важче:

— Невже й це потрібно пояснювати? Скажіть, чи ви самі що-небудь узнали в Нечипоренка про стан його справ? Ага, ні!.. Ото ж то! Із «щирого» самостійника слова не витягнеш, він за кожну дрібницю торгується, мов перекупка! А мені Вікентій Михайлович наказав вивідати все, що можливо, про становище в районі. От і довелося шукати інші способи інформації. Пощастило обвести Миколу Саричева і ще одну людину.

— Кого?

— Є тут один…

— Кажіть хто!..

Видно, Олексій промовив це надто категоричним тоном. У Галини одразу ж спалахнули щоки, а в очах загорілися злі, непокірні вогники.

— Нічого я вам більше не скажу! Передайте Шаворському список і явки парканської групи, і досить з вас!.. Про решту я сама знайду спосіб повідомити його. Та й взагалі, поки що не все ясно…

Олексієві так кортіло натякнути, що і про її відносини з Цигальковим йому вже відомо, але він вчасно стримався: чорт з нею, ще сполохаєш ненароком!

Він спробував виправити становище:

— Навіщо ж шукати що якісь способи? Давайте я все разом і передам, вам же менше клопоту.

— Подумати тільки, яка безкорислива турбота! — посміхнулася Галина. — Лишіть її при собі! Я незабаром сама приїду до Одеси з усіма відомостями. І не варто, знаєте, виїздити на інших: ви тут пиячили, я працювала, а вийде, що все зробили ви!

Он що! Ця особа просто не хотіла ділити з ним свої заслуги!

— Причина, по-моєму, неповажна, — сказав він, встаючи. — Адже одну справу робимо.

— Одну, та по-різному! Кожен в міру своїх здібностей! І досить, може? Час пізній…

Червоніли хмарки над краєм землі. У байраках залягли тіні. Закінчувався цей важкий день, який надовго запам'ятається Олексієві.

Попереду до самого світанку пролягла труська дорога. Фургон торохтів. Пасажири сиділи спиною одне до одного, мовчали…

ТРАКТИР «ДНІСТЕР»

Коли під'їжджали до Тирасполя, сходило сонце. Над Дністром танув легкий, ніжний серпанок. Від трави війнуло росистою свіжістю.

Зіскочивши з фургона поблизу Кріпосної Слобідки, Олексій був певен, що більше ніколи не побачить ні Галини, ні її фурмана. Та зустрілися вони того ж самого дня.

План в Олексія був такий: о третій годині дня відшукати «свого» в трактирі «Дністер», доручити йому з'їздити в Бички і за всяку ціну з'ясувати, що сповістить Галині Цигальков, головне ж — термін заколоту. Після цього дати можливість осавулові поїхати до Нечипоренка, а дівицю одразу ж знешкодити.

Щодо Парканів, то ними займеться повітова ЧК, де Олексій вирішив побувати ввечері, перед від'їздом, коли там буде трохи менше народу…

Щоб даремно не тинятися по місту, він пішов до Дністра і в прибережних кущах проспав до години дня. Прокинувся знесилений, із дзвоном в ушах: затінку майже не лишилося, він лежав на самісінькому осонні. Навколо було тихо, жодної живої душі. Тільки невтомні коники точили щось у траві та ріка хлюпала на обмілині. Олексій виправ онучі, сорочку і, поки вони сохли, розвішані на кущах, сам поліз у воду.

Легко, бадьоро простував він у Тирасполь. Містечко геть розімліло від спеки. Ледь-ледь жевріло життя на його вулицях. На ґаночках сиділи бабусі. Зрідка ліниво проповзали вози, в які було впряжено волів. Обковані колеса глухо вистукували на вибоїнах дороги, і курява подовгу висіла в гарячому повітрі, покриваючи бляшані вивіски кравецьких, шевських і годинникових майстерень.

Поблизу вокзалу назустріч повалив натовп: прибув поїзд із Одеси. На базарчику йшла жвава торгівля. Хитроокі спекулянтки напихали лантухи лахміттям, яке вони вимінювали на картоплю і кукурудзяні коржики. Заїжджі з навколишніх сіл селяни підшукували пасажирів. Стояв гомін, десь поряд, за кам'яною будівлею вокзалу, сердито і потужно дихав паровоз.

Трактир «Дністер» містився в низькому склепистому півпідвалі. На його дверях був намальований вусатий прикажчик з проділом посеред голови: в одній руці він тримав окіст, а в другій — пивний кухоль, над яким клубочилася купчаста хмаринка шумовиння. В глибині трактиру за прилавком, де, закриваючи всю стіну, височів дубовий буфет, господарював благообразний старик у клейончастому фартусі. На дощаному помості мордатий парубок у брудній сатиновій сорочці фальшиво награвав щось на гармонії. Відвідувачів обслуговував горбатий половий і худеньке, неохайно одягнене хлоп'я в калошах на босу ногу, що нагадало Олексієві Павку Синєсвитенка. Гроші брали наперед.

Олексій сів під стіною, біля входу. Хлопчик приніс йому поїсти. Ні окістом, ні пивом тут не пахло. Сухої риби з мамалигою давали тільки по одній порції. Зате підсолодженого сахарином чаю можна було пити скільки влізе — до двох кухлів давали корж із кукурудзяного борошна, прісний і несмачний.

Сьорбаючи окріп, Олексій розглядав відвідувачів, які сиділи за столиками. Це були переважно приїжджі. Стомлені, зголоднілі, вони жадібно накидалися на їжу. Очевидно, кістлява риба і рідка мамалига були для них ознакою достатку, що панував у цих краях. Вони замовляли по десять кухлів чаю, ховаючи про запас тверді, наче з цементу, коржі.

За широким столом біля помосту сиділа компанія постійних відвідувачів: три підозрілих молодики, матрос з підбитим оком і дні жінки в циганських шалях. За столом панував веселий настрій. Очевидно, для цих клієнтів трактирник знайшов дещо міцніше, ніж чай. Гармоніст перегинав через коліно обтріпані міхи гармошки і, безголосо напружуючи горлянку, співав «Лимончики» — пісеньку карних нетрів Молдаванки:

Компанія врозбрід підхопила приспів:

Матрос на ложках дрібно відбивав такт. Решта відвідувачів з острахом і цікавістю прислухалися до їх занадто розв'язних веселощів.

Минула третя година. «Свій» не з'являвся. Хоч як пильно розглядав Олексій столики, він ніде не бачив паперового пакета, обмотаного кольоровою ниткою.

Коли годинник показав три години і двадцять хвилин, він вирішив, що «свій» уже не прийде. Це дуже ускладнювало становище. Тепер не лишалось нічого іншого, як, не відкладаючи до вечора, йти в повітову ЧК і просити допомоги.

Поклавши недоїдений корж у кишеню, Олексій вийшов з трактиру.

На розпеченій привокзальній площі було безлюдно, натовп розбрівся, тільки під деревами, в затінку, сиділи жебраки та коло базарних рундуків блукали жінки з кошелями. Олексій попрямував до них, щоб спитати про адресу ЧК, і тут побачив Галину.

Вона вийшла з-за цегляного будинку вокзалу і швидко перетинала площу. Схоже було, що додому вона ще не заходила: при ній був її дорожній вузлик, піддьовка перекинута через руку.

Тільки дійшовши до середини площі, вона помітила Олексія, і йому здалося, що першим її рухом було звернути вбік. Та коли він підійшов ближче, вона сказала спокійно і неприязно, як звичайно розмовляла з ним:

— Розгулюєте? Казала вам, що поїзд увечері.

— Це я й без вас знав. Куди ви зібралися?

— У харчевню. Вдома ані крихти їстівного.

— А це нащо? — він показав на її вузлик.

Вона швидко оглянула площу.

— За півгодини від'їжджаю.

— Куди?

— В Паркани, трапилася оказія. Передайте Шаворському, що звідти приїду в Одесу. Сподіваюсь, не з порожніми руками.

— Є щось нове?

— Поки що немає. Прощавайте, тут не місце для розмов…

Коли дівчина зникла за дверима трактиру, Олексій ще якусь мить постояв роздумуючи і… пішов за нею.

Тепер шукати повітову ЧК не було рації. Доки розшукаєш її, поясниш, що до чого, і повернешся, від Галини і сліду не буде. Він прийняв, як йому здавалося, єдине правильне рішення: їхати з Галиною в Паркани. Справу потрібно довести до кінця. Заартачиться — примусити: як довірена особа Шаворського, він мав на це право…

Біля входу в трактир Олексій за звичкою оглянувся і побачив червоноармійський патруль, що виходив з вокзалу. Чи не від нього поспішала заховатися Галина?..

Тепер він не знав, радіти йому чи шкодувати через те, що «свій» не прийшов. Якби той з'явився вчасно, він передав би йому Галину з рук у руки. Та з іншого боку, її несподіваний прихід у трактир під час їхнього побачення міг би все зіпсувати: вона напевне запідозрила б, що тут щось негаразд…

Веселощі в «Дністрі» йшли повним ходом. Біля помосту розсунули столи. Матрос і один його товариш по чарці, поклавши руки один одному на плечі, завзято молотили підлогу каблуками.

Галина сиділа біля входу на тому самому місці, яке нещодавно залишив Олексій.

Коли він став на порозі, вона різко підвела голову.

Переляк, злість, розгубленість, досада — все це одночасно відбилося на її обличчі.

— Ви? В чому справа?..

Не відповідаючи, Олексій глянув на її столик. Поряд з глиняною мискою, в якій парувала мамалига, лежав невеликий пакет із цупкого обгорткового паперу, навхрест перев'язаний синьою шерстяною ниткою…

Невиразна догадка, народившись у мішанині суперечливих думок, поволі пронизала мозок, але Олексій в ту ж мить відкинув її. Галина?! Галина має якесь відношення до ЧК?.. Ні, це неможливо!..

Він так звик вважати її завзятою контрою, так пройнявся впевненістю, що вона геть із шкіри пнеться, аби вислужитися перед Шаворським, що сама ця думка здалася йому в першу мить найбільшою нісенітницею.

Але факт лишався фактом: ось він, трактир «Дністер», ось пакет, перев'язаний синьою ниткою, — знак, за яким Олексій мав упізнати «свого», і поряд сидить Галина, одна, і пакет, певне, тільки-но вийняла з свого дорожнього вузлика. Не сниться ж йому все це!

Перехопивши його погляд, Галина подалася вперед і прикрила пакет ліктем.

І тоді Олексій, відчувши, що тремтить від напруження, переступив кілька сходинок.

— Чого ви ходите за мною?.. — свистячим шепотом вимовила дівчина. — Провалити хочете? Навколо шпигуни!..

— Тихо, — сказав Олексій, — діло є. — Він підсунув стілець і сів навпроти неї. — Слухайте, я знайшов одного потрібного чоловіка. Дайте олівця адресу записати…

Його слова не одразу дійшли до свідомості Галини. Вона все ще сиділа нерухомо, привалившись грудьми до столу, і, як досі, судорожно прикривала ліктем паперовий пакет. Потім щось розслабилося в ній, дівчина розгублено закліпала очима, на обличчі в неї з'явився такий вираз, який буває у дитини, що побачила, як у руках фокусника зненацька спалахнув огонь.

— Що? — перепитала вона. — Олівець? Вам?!

— Так, мені.

— Олівця немає, пишіть вугликом, — майже беззвучно прошепотіла вона і труснула головою, ніби відганяючи ману. — Ні… Не може бути!

— Може, — вже цілком упевнено сказав Олексій. — Може, як бачите!

Облизнувши разом пересохлі губи, Галина повільно відкинулася на спинку стільця.

— Чекайте, — сказала вона, — чекайте, — і потерла пальцями скроню. — А чия це адреса?

Їй потрібні були ще якісь докази.

— Василя Сергійовича, — сказав Олексій. — Прізвище відоме?

— Інокентьєв…

— Саме так.

— А кого ви ще знаєте?

— Ну, Олов'яникова.

— Як його звуть?

— Геннадій Михайлович.

— Хіба він не попередив вас про мене?

— Я нікого не бачив перед від'їздом. Одержав записку з паролем і місцем — трактир «Дністер», о третій годині, та ось паперовий пакет… Там було сказано — «свій», я гадав — чоловік…

Якусь мить вони мовчали, розглядаючи одне одного, ще боячись вірити і вже вірячи, що все це наяву.

— Оце справа! — Олексій приголомшено поскріб нігтями потилицю. — А я ж вас ліквідувати збирався.

Галина аж підскочила. Очі її округлились, мов п'ятаки.

— Ви — мене? — ледве не закричала вона. — Та чи знаєте ви?.. — Вона злякано оглянулась і зашепотіла, нахилившись через стіл: — Та чи знаєте ви, що я з-за вас цілий день змарнувала! З самісінького ранку очей з вас не зводжу. На березі сиділа, поки ви спали, боялася відійти, щоб не проґавити! Як на зло, ніхто не прийшов, не проїхав, а то б ви уже давно давали пояснення Недригайлу в повітовій ЧК! Подумати тільки: він мене хотів ліквідувати!

Олексій згадав, що купався у Дністрі в чім мати народила, і густо побагровів.

— Жартуєте!

— Добрі жарти! Весь день в спеку речі за собою таскаю. Думаєте, не бачила, як ви сюди прийшли? Ого! Я через те й затрималася, що побігла по допомогу. — Раптом вона насупилася: — До речі, ніхто до вас не підходив?

— Коли?

— Та от зараз на площі?

— Ні, — сказав Олексій.

Галина сплеснула руками:

— Ой, леле! Вони, певне, там чатують! Посидьте, їх треба попередити!

Вона скочила і, легко злетівши по східцях, майнула на вулицю.

Олексій бачив у півкругле підвальне віконечко, як вона підбігла до водорозбірної колонки, де, чекаючи на когось, стояли п'ять червоноармійців. Це був той самий патруль, який вийшов з вокзалу, коли Олексій відчиняв двері трактиру…

Вистукували каблуки об підлогу, заливалася гармошка, захмілілі голоси горлали приспівки, і хтось верещав: «І-іх! І-іх!» — підохочуючи тих, що танцювали. Все було так само, як і п'ять хвилин тому, і все було по-іншому. Галина — «своя»! Оце штука!..

Олексій почав згадувати, що відбулося за останні чотири дні, і чомусь передусім згадав, як підсаджував дівчину у вікно вагона і в повітрі безпомічно майнули її маленькі міцні ноги в збитих матер'яних «стукалках», як потім вона сиділа з недобрим закам'янілим лицем, слухаючи попутників. Тепер усе це набуло іншого смислу… Ще він згадав, як вона пополотніла, почувши стогін продзагонівців, яких мордували бандити. Олексій, ніде правди діти, подумав тоді: «Слабонервна контра, тебе б так!..» А вона ж у ту мить відчувала те саме, що й він. Вона була своя, розумієте, своя! Ця дівчина з розкішною косою і ніжним, тонко відточеним обличчям була такою ж, як інші наші дівчата на будовах, у райкомах, у госпіталях. Тільки трошечки сміливішою, більш одчайдушною…

— Усе гаразд, — сказала Галина, повернувшись. — Можете гуляти на волі. Між іншим, як вас називають по-людськи?

— Олексієм. А вас?

— Галиною, у мене ім'я. справжнє. Послухайте, а ви справді наш?

— А то чий же?

— Оце історія! Це щось неймовірне!

— А я що кажу? — мовив Олексій. — Просто навіть нісенітниця якась!

Раптом його осяяла несподівана думка:

— Галино, ви чому примусили нас ночувати в степу тоді, по дорозі до Нечипоренка? Боровий ще скаржився…

— А-а, тоді… Через машинку. Не хотіла її цілою привезти. Гадаєте, вона сама зламалась? Як же! Це я її вночі… Чого ви смієтесь?

Олексій розповів про операцію над «Ундервудом», яку він зробив ще перед від'їздом із Тирасполя.

— Ой, не можу! — залилася тихим сміхом Галина. — Ой, не можу! — Вона поставила лікті на стіл і затулила обличчя долонями. Потім скинула на Олексія мокрими карими очима і тихенько схлипнула: — Я ж тільки повернула там щось, а вона — тарах… і розсипалась!.. — І знову її вузькі худенькі плечі часто затремтіли.

Олексій тіпався від сміху, дивлячись на неї, і відчував себе щасливим від того, що рядом сидить своя людина і можна хоч на мить бути самим собою…

ГАЛИНА ЛИТВИНЕНКО

Галина була харків'янкою.

Батько її, тихий хворобливий чоловік, служив у міській управі і навіть мав якийсь низький штатський чин. Прибутки сім'ї були досить скромні, а втім, їх вистачало на те, щоб дати дітям освіту. Старший брат Галини, Юрій, вчився на юриста в Київському університеті, сама Галина — в гімназії. Характером вони не вдалися ні в матір, ні в батька…

Юрія двічі виключали з університету за участь у студентських «безпорядках». Старикові Литвиненку доводилося їздити в Київ і оббивати пороги у великого начальства. Зглянувшись на прохання старого чиновника, Юрія поновлювали, але він не втихомирювався. Батько знав: хлопчисько захоплюється нелегальщиною. Кожного дня можна було чекати, що його виключать, арештують, а то й чогось гіршого.

У повітрі пахло революцією. Гімназисти читали Плеханова. Серед численних поклонників Галини були такі, що мріяли про «жертву в ім'я свободи». Один навіть вірші писав про тих, хто в «кромішній і згубній темряві готує сяючий вибух».

Юрій був саме таким: він готував «сяючий вибух». В очах Галини брат був героєм.

Коли він приїжджав у Харків, високий, з розкішною чуприною, з карими, бархатистими, як у Галини, очима, в нього нестямно закохувалися її гімназичні подруги, а поклонники розмовляли з ним неприродно «солідним» голосом і виключно напівнатяками. Юрій посміювався і казав сестрі:

— Ти їх менше сюди запрошуй: добазікаються до біди.

Він довіряв їй. Давав читати нелегальні книжки, які зберігав у спеціально влаштованому тайнику на кухні, терпляче розтлумачував, коли було щось незрозуміло. По його приїзді вдома створювалася тривожна і хвилююча атмосфера небезпеки і таємниці. Галина вже тоді опановувала основні закони конспірації, не підозрюючи, звичайно, що з часом вони надовго стануть законом її життя. В чорній папці для нот вона розносила за вказаними адресами віддруковані на склографі прокламації. Жвава, винахідлива, коли треба мовчазна — такою була вона ще в ранній юності.

Майже рік після початку революції Юрій десь пропадав, від нього не було ніяких вістей. Коли він згодом об'явився в Харкові, його не впізнали: кубанка, портупея, наган. Батько спитав:

— Можу я нарешті знати, якої політичної орієнтації дотримується мій син?

— Я, тату, більшовик, — сказав Юрій.

Батько схопився за голову.

— Ти з глузду з'їхав! Хіба мало є інших партій: соціалісти-революціонери, конституційні демократи… Ти не міг обрати щось більш пристойне для людини з освітою?

— Пристойнішого не знайшов, — усміхнувся Юрій.

— А ти шукав? Здуріти можна: мій син — більшовик! Мені ж тепер люди руки не подадуть!

— Дивлячись які люди.

— Інтелігентні! Пан Шпак, доктор Коробов!

— А, ці, — можливо…

Незабаром Юрія призначили політкомісаром району. І дивна річ: люди, як і раніше, подавали руку старому Литвиненку. Доктор Коробов навіть заявив йому:

— Якщо більшовики, Сергію Федоровичу, схожі на вашого Юрія, то це ще не так погано!

Одна ця фраза вчинила переворот у душі колишнього чиновника міської управи. Син набагато виріс в його очах, а партія, до якої він належав, дістала право на існування. Навіть дізнавшись, що під впливом брата Галина вступила у створений у місті осередок Комуністичного Інтернаціоналу Молоді, він не став заперечувати і тільки пробурчав:

— І дівчиська звели з доброї путі. Божевільний час!

Для Галини настали дивовижні дні, можливо, найкращі в її житті. Вона влаштувалась працювати в друкарню на посаду коректорського підчитувача. Гімназію кинула, та й приватна жіноча гімназія незабаром закрилася. Нові друзі по осередку не мали нічого спільного з її колишнім оточенням. Вони мріяли про світову революцію, про світлі міста, зведені для всіх, про «царство соціалізму», і мрії ці були реальними, тому що люди, які тепер працювали поруч з Галиною, були людьми простими, без викрутасів, до того ж такими, що знали, почім фунт лиха. Тут вона не мала залицяльників, тут були товариші. Вони не патякали про «жертовність в ім'я свободи». Ніхто не думав «жертвувати», всі чогось прагнули в житті, пред'являли до нього прості й високі вимоги. І кожен ладен був відстоювати ці вимоги, не думаючи про смерть, хоч щомиті був готовий до неї. Галина жила наче в хорошому сні, жадібно проймаючись новизною цих стосунків і палкою вірою в революцію. Було багато мітингів, були безсонні ночі в дружині самозахисту, була агітаційна бригада, в якій Галину шанували як читця-декламатора і виконавицю українських пісень під гітару…

А потім усе це обірвалося грубо й зненацька.

Місто зайняли петлюрівці.

Юрій пішов з Червоною Армією. Батьки виїхати не змогли: у матері почався тяжкий серцевий приступ. Галина не зважилась залишити їх…

Гайдамаків привів ковбасник, на прізвище Малушко. Місяць тому він був заарештований районним політкомісаром Литвиненком за злісну спекуляцію. Червоні не встигли вчасно розстріляти його. Тепер Малушко зводив рахунки.

Це був звіриної сили чоловік з багровим одутлуватим обличчям і вицвілими водянистими очима алкоголіка.

Гайдамаками командував бородатий одноокий хорунжий, від якого тхнуло сивушним перегаром і кінським потом.

— Твій виродок — комісар? — спитав він у батька.

І тут старий чиновник, який все життя торопів перед начальством, проявив зовсім немислиму для нього сміливість.

— Обережніше з словами, — сказав він. — Мій син не виродок! Мій син — порядна освічена людина!

— А в комісарах він через порядність був? У більшовиках — теж через порядність?..

— Це його справа! Я поважаю переконання інших…

— Ач як розмовляє! — здивувався хорунжий. — Ти, виходить, більшовиків поважаєш? Ах ти ж шкапа!..

Матері пощастило: вона втратила свідомість. Але Галина бачила все. Як від удару хорунжого впав батько, як танцювали на ньому гайдамаки, добиваючи чобітьми, і кров окропила стіни, підлогу, чисту пікейну скатертину на столі…

Малушко держав дівчину, заломивши руки за спину, горланив на вухо:

— Що, не подобається? А-а!.. Не подобається!.. — Потім він сказав: — А дівку — з собою?

— Навіщо з собою? — відповів хорунжий, переводячи подих і єдиним оком оглядаючи дівчину. — Тут можна, по-домашньому…

Галину врятувало чудо. На вулиці несподівано забахкали постріли. Гайдамаки кинули її, не дотягнувши до сусідньої кімнати, і вискочили з квартири. Вона так і не дізналася, що там відбулось, але більше вони не приходили.

Наступного дня сусіди поховали батька і матір — вона померла тієї ж ночі. Галини на похоронах не було: її звалила гарячка.

Коли через десять днів вона опритомніла, в місті знову були червоні. Повернувся Юрій, повернулися товариші. Все поступово повернулося. Не було тільки тієї захопленої дівчинки, яку вони знали раніше.

Вона видужувала повільно. Поступово звільнялася від кошмару, що переслідував її наяву й уві сні: вбитий батько, його кров на стінах, на підлозі, божевільні очі матері, яка задихнулася від серцевого припадку, грубі руки на своєму тілі… І здавалось їй, ніби сама вона, Галина, якою завжди знала себе, лишилася по той бій хвороби, ніби до життя повернулася інша людина.

Гайдамацькі чоботи розтоптали все, що ще зв'язувало її з минулим — з легким бездумним життям, з середовищем солоденьких подружок і заумних юнаків. І Галина відкинула це непотрібне минуле, як своє старе гімназичне плаття, розідране безсоромними лапами гайдамаків.

Очунявши, вона почала працювати в райкомі комсомолу. Просилася на фронт — не пустили. Сказали: квола, гвинтівки не вдержиш…

Вона й зовні змінилася. Перешила на себе стару братову гімнастьорку, натягнула «пролетарські» нитяні панчохи, вирізала косинку з кумачу. Тільки косу пожаліла — залишила.

Через півроку райком направив її серед найкращих десяти комсомольців у ЧК. Передбачалося, що Галина, грамотна й енергійна дівчина, знадобиться на якійсь допоміжній посаді. Так і було спочатку. Кілька місяців вона просиділа в канцелярії, вела листування, працювала шифрувальницею, потім її призначили секретарем відділу у військових справах і шпигунстві.

Вона багато чого дізналася за ці місяці. Як і всі інші молоді співробітники, прагнучи потрапити на оперативну роботу, вона мимоволі готувалася до неї. Приглядалася до розвідників, навіть книжки деякі читала з тих, що вбереглися в Юрія із студентських років. Але цього їй здавалося замало…

Працював у Харківській губчека помічником уповноваженого Шурко Грошев, білявий, веселий і сміливий до хвацькості хлопець. Тільки-но Галина з'явилася в губчека, Грошев почав виявляти до неї особливу увагу. У вільний час він годинами просиджував у кімнаті, де стояв її стіл, правлячи теревені і розповідаючи такі історії з своєї біографії, що навіть бувалі чекісти дивувалися. А проте Шуркові вірили. Багато з того, що він розповідав, підтверджувалося наказами по ЧК, в яких Шуркові постійно оголошувалися подяки і заохочення.

Про його надзвичайне везіння ходили анекдоти.

Розповідали, наприклад, що якось на вокзалі Шурко зайшов у вбиральню, зайняв кабіну, револьвер для зручності вийняв з кишені і тримав у руці. В цю мить у вбиральню заскочив якийсь вокзальний злодій з великим чемоданом, тільки-но поцупленим у пасажира, що заґавився. Бажаючи познайомитися з тим, що в чемодані, злодій поткнувся в кабінку, де сидів Грошев, розчинив двері і побачив спрямований на нього револьвер. Якби злодій спокійно причинив двері і відійшов, так би все й закінчилося. Але в нього були слабкі нерви. Не роздумуючи, він кинув чемодан і підняв руки.

Шуркові лишилося тільки опорядитися і доставити невдалого злодюгу в карний розшук.

І таких пригод траплялося безліч. Важко сказати, що в них було правдою, а що вигадкою, — сам Шурко ні від чого не відмагався.

Популярність серед співробітників ніскільки не псувала його. За це Шурка любили. Незважаючи на баляндраси, він був по-своєму скромний і не пнувся в начальство, хоч за заслугами вже давно міг стати уповноваженим губчека.

— Я в начальство не гожий, — казав він, — через легковажний і веселий характер. От постарію або, приміром, одружуся, тоді інша справа!

Але до старості було далеко, а з одруженням Грошев не поспішав. Що ж до успіху її жінок, то й тут він був не останній, хоча ніс мав кирпатий, а обличчя веснянкувате: брак вроди цілком покривала бойова слава.

До Галини Грошев спочатку теж підкотився із спритністю хвацького кавалера, впевнений, що й вона, нова в губчека людина, не встоїть перед чарами його службової репутації. Однак Галину не пройняло навіть наочне свідчення його успіхів — маузер з золотою пластинкою на рукоятці, до було вигравірувано напис: «Олександрові Терентійовичу Грошеву за беззавітну відвагу». Була в дівчині якась незрозуміла Шуркові зосереджена цілеспрямованість, непохитна, майже чернеча суворість. Шурко так і охрестив її в думці — «черниця». Коли вона пильно дивилася на нього темними і, як здавалося Шуркові, загадковими очима, він чомусь ніяковів і навіть про найбільш щасливі пригоди розповідав без потрібного блиску.

Якось вона сказала йому:

— Ніж вихвалятися, навчив би ліпше чогось корисного.

— Чого? — здивувався Шурко.

— А хоч би стріляти.

Шурко з радістю погодився. Він вирішив, що прохання Галини — всього-на-всього привід, що його старання таки не пропали марно.

Для стрільбища Грошев облюбував відлюдний пустир на околиці Харкова. На першому ж занятті він спробував було обняти дівчину. І тут же прикро пошкодував. Галина навідліг ударила його кулаком в обличчя.

— Ти що?.. — остовпів він.

— М-мерзотник! — Галина так пополотніла, що Шурко злякався. — Який мерзотник… — і побігла з пустиря.

Як і багато хто з співробітників Галини, Шурко знав її історію. Він догнав дівчину, довго мовчки йшов поряд, потім тихенько попросив:

— Галю, вибач… Гад я, вбити мене мало!..

Галина нічого йому не відповіла. Вся вона наче скам'яніла, на очах були сльози. І Грошев, спотикаючись, плентався за нею, втративши всю свою впевненість і відчуваючи себе останньою наволоччю на землі.

Кілька днів потому він підстеріг дівчину в коридорі.

— Або бий мене в пику, і ми квити, або мені все життя ходити в гадах! — заявив він. — Не будь злою: вдар!

І такий покірливий вигляд був у хитрого Шурка, що в Галини всю злість наче рукою зняло.

— От іще, руки бруднити! — сказала вона. І мир було відновлено.

Грошей навчив її стріляти і їздити верхи. Про залицяння він уже не помишляв.

Її перевірили як розвідницю в операції, що дістала назву «Справа військспеців».

Почалася вона з того, що в школі червоних курсантів несподівано покінчив з собою начальник-комдив — червонопрапорник Микола Устименко. Розслідування нічого не дало, причина самогубства лишилася нез'ясованою, проте в ході розслідування у чекістів виникла підозра, що з викладацьким складом у школі не все гаразд.

Галину направили працювати в бібліотеку школи. У гарненької бібліотекарки дуже швидко з'явилося багато залицяльників, серед яких був і військспец із колишніх кадрових військових Гурій Спиридонович Сайгатов. Він захоплювався поезією і сам писав вірші в стилі Ігоря Северяніна. Галина дозволяла йому проводжати себе додому, виявила неабияку ерудицію (от коли згодився досвід читця-декламатора) і незабаром зовсім закрутила голову поетично настроєному військспецові. Він вважав її дівчиною з інтелігентної сім'ї, що втратила батьків під час епідемії холери, яка спалахнула в Харкові напередодні революції.

Якось під час розмови він натякнув їй, що життя його поділене на «видиме й невидиме». Галина не стала розпитувати, що це за «невидимий» бік його життя. Чуття підказало їй, що спокій і байдужість зроблять більше, ніж відверта цікавість.

Так воно й трапилося. Через якийсь час Сайгатов прямо сказав їй, що незабаром у Харкові відбудуться значні події, які, можливо, змінять не тільки його, але і її життя… А через кілька днів, проводжаючи Галину додому, подивився дівчині в очі і сказав багатозначно й урочисто:

— Переміна гряде, Галино Сергіївно! Сьогодні багато що вирішиться…

Галина переждала в під'їзді, доки він зверне за ріг, і пішла слідом.

Вона йшла за Сайгатовим до самої віддаленої околиці Харкова і потім до глибокої ночі не спускала очей з невеличкого будиночка, в якому зник військспец. У будинок по одному зійшлися чоловік п'ятнадцять, і серед них — два військових спеціалісти із школи червоних курсантів…

На тому, по суті, і закінчилась її участь в операції. Решту довершили товариші. За будиночком на околиці було встановлено нагляд, викрито осіб, що відвідували його, і через п'ять днів усіх їх було застукано напередодні великого заколоту, що затівався в Харківському гарнізоні.

Попутно з'ясувалися причини самогубства Устименка. Військові специ зловили його на якомусь компрометуючому вчинку і намагались схилити до участі в своїй авантюрі. Устименко визнав за краще застрілитися…

З легкої руки Шурика Грошева трохи насмішкувате і все ж поважливе прізвисько Черниця закріпилося за Галиною і навіть стало її конспіративною кличкою.

Багато кого дивувало, як це вона умудряється навіть із найнеймовірніших халеп виходити такою самою, як і була, — суворою, незайманою; ніби вся та гидота, яку доводилося розкопувати чекістам, неспроможна була залишити на ній щонайменшої плямочки. І мало хто міг зрозуміти, що душа цієї дивної дівчини нагадує тигель, в якому пережите і наново знайдене сплавилися воєдино. І в цьому сплаві було все: і ненависть, і сумний досвід людини, якій довелося спізнати немало паскудного в людях, і — здавалося б, усупереч усьому — несхитна юнацька віра в людей…

І все ж знайшлася людина, яка зрозуміла це: Геннадій Михайлович Олов'яников.

Повторилась та сама історія, що й у Херсоні: коли Олов'яников відібрав для задуманої операції Галину Литвиненко і Олександра Грошева, голова Харківської ЧК вважав, що в нього забрали найкращих працівників.

МИХАЛЬОВ

Про все це Олексій дізнався набагато пізніше.

Тепер він тільки відчував легкі уколи професіональної заздрості: в роботі з бандитами Галина була набагато активнішою, ніж він, і виходило в неї здорово.

З Шаворським вона поводилася, мов розпещена чиновницька донька, трохи капризна, наївно-самовпевнена, в свідомості якої з давнього часу засіло, що їй усе простять. І це діяло. Стріляний вовк, материй контррозвідник Шаворський простив їй навіть порушення конспірації, що, звичайно, не минулося б нікому іншому з його поплічників.

Дядьком Боровим вона командувала впевнено, наче він був її підлеглим по службі.

Бандитам зуміла вселити таку повагу до себе, що вони величали її — дівчисько — не інакше як по імені й по батькові. Один тільки Нечипоренко дозволяв собі із старечою фамільярністю називати її Галинкою.

Про Цигалькова нема чого й казати: той і зовсім був у неї в руках.

Нарешті, Микола Саричев…

Про Миколу Галина розповіла от що.

Микола справді раніше був червоноармійцем і дезертирував.

Кавалерійський полк, в якому він служив, якось проходив недалеко від його рідного села. Микола відпросився на дводенну побивку і потрапив саме на похорон батька і рідного брата, що померли одночасно від черевного тифу. З горя Микола запиячив і в свою частину в призначений термін не з'явився. Полк виступив без нього. А трохи згодом по нього приїхав сам районний воєнком. Під п'яну руку Микола набешкетував, поліз бити воєнкому пику за те, що той назвав його дезертиром. Скінчилося тим, що йому скрутили руки і посадили в холодну. Прочумавшись, отямившись, він став просити, щоб його відпустили в частину, але воєнком затявся на своєму: «За дезертирство плюс зневажання влади, зокрема в моїй особі, підеш під трибунал». Микола ще більше розпалився і при свідках обізвав воєнкома нецензурними словами, за це той вирішив учинити над ним суд показовий і викрити Миколу перед усім селом як «цілком закінчену контру».

Упевнений в тому, що йому тепер не буде прощення від Радянської влади, Микола з тиждень ховався в дністровських плавнях, а опісля знайшлися «знаючі» люди, вказали доріжку до Нечипоренка. Його прийняли охоче: Микола був великим знавцем коней, а Нечипоренко мав намір завести кінну розвідку.

Галина відразу виділила Саричева серед прибічників отамана. Він був не схожий на інших бандитів. Галина бачила, що хлопця пригнічує становище, в яке він попав, що Микола злоститься, що на серці в нього камінь. Дізнавшись про Миколину історію, вона зважилась поговорити з ним відверто. І не помилилася. Щоб спокутувати свою промину, Микола готовий був на все. Від нього Галина дізнавалася про плани Нечипоренка, які той не вважав за потрібне приховувати від свого майбутнього начальника кінної розвідки. Микола добув дівчині дані і про Паркани…

Продиктовані Олексієві прізвища десяти чоловік, якими нібито вичерпувався склад парканської організації, Галина вигадала на ходу. Обстановка в Парканах була набагато складнішою. В цьому тихому затишному містечку, що мирно дрімало далеко від залізниць, скупчилися понад три десятки денікінських, врангелівських і петлюрівських офіцерів. У селах поблизу Парканів офіцери завербували серед куркулів так звану «дністровську бригаду». Банда Нечипоренка була поки що єдиним діючим підрозділом цієї «бригади». Змовникам не вистачало зброї, але її з дня на день мали переправити з Румунії. Можливо, навіть уже переправили; це стане відомо, коли приїде Саричев, якого Галина чекала не пізніше завтрашнього ранку: він обіцяв заїхати в Тирасполь, повертаючись із Парканів.

— Бички далеко звідси? — спитав Олексій.

— Ні, близенько.

— Отже, ми встигнемо?

— Ми? Хіба ви лишаєтесь?

— Зрозуміло, лишаюсь, зустрінемо Цигалькова, тоді й поїду.

— Оце добре! — сказала задоволена Галина. — І мені з шифруванням не морочитись!

Треба було вирішити, що робити з Парканами. Галина вважала, що треба, не мудруючи, негайно ж розпочати операцію силами повітової ЧК: паралізувати і знешкодити білогвардійців, які засіли в Парканах. Олексій не згоджувався. По-перше, сказав він, справа не тільки в офіцерах. Ніхто не знає, скільки куркульні завербували вони в «дністровську бригаду». Почни хапати цих, інші розбіжаться, жодного не впіймаєш. По-друге, ніхто їм цієї операції не доручав. Їхнє завдання — розвідка. Коли з'ясується термін заколоту, коли ті, що вступили в «бригаду», скинуть з себе селянську личину і зберуться для виступу, отоді можна буде подумати, що робити.

Галину він не переконав.

— Навпаки, — сказала вона. — Якщо ліквідувати центр у Парканах, куркулі злякаються, що їх викажуть, і самі втечуть до Нечипоренка. А з ними покінчать прикордонники. До того ж це відтягне початок заколоту.

— А навіщо його відтягувати? Чим скоріше, тим краще, швидше покінчимо! Нехай готуються. Адже ми теж не сидимо склавши руки. І ще не забувайте, що все це пов'язано з ліквідацією Шаворського… — Він кількома словами розповів їй про роботу, проведену в Одесі, про зв'язки заколотників з «Союзом звільнення Росії», про Рахубу. — Тепер ви розумієте, що поспішливість ні до чого? Не бліх ловимо… Адже зовсім невідомо, як Шаворський взаємодіятиме з Нечипоренком. Треба дати їм зустрітися в Нерубайському, послухати, про що змовляться.

— Одне одному не перешкодить…

— Може перешкодити.

Поміркувавши, вона сказала:

— Надто вже ви дбаєте про їхній спокій. Покінчити із зграєю в Парканах, от би їх і залихоманило!

Олексій засміявся:

— Полихоманить ще! Все буде! Потерпіть трохи.

З трактиру вони пішли до Галини.

Жара спадала. Біле, вже ледь потьмяніле сонце спустилося майже на дахи. Галина й Олексій ішли повільно, відпочиваючи, зрідка обмінюючись обережними фразами.

— Ви самі з Одеси? — спитала Галина.

— Ні. А ви?

— З Харкова.

— Давно у нас?

— Рік. А ви?

— Два з гаком…

Це було все, що вони могли сказати одне одному, не порушуючи неписаної етики розвідників.

— Важко, — сказала Галина, помовчавши.

Олексій скоса поглянув на неї. Набігавшись за день, після безсонної ночі в тряскому фургоні вона мала дуже стомлений вигляд. Пилюка лежала на крильцях носа, запорошила западини очей, і обличчя від цього стало більш витонченим, рельєфним. В опущеній руці мляво погойдувалась зібгана піддьовка і вузлик у темній хустинці.

І такою маленькою й тендітною здалася вона Олексієві, що він навіть зіщулився від незвичного гострого почуття, ніби чимось завинив перед нею.

— Давайте понесу, — запропонував він, простягаючи руку до її ноші.

— Пусте, — сказала Галина, — я не про це. Взагалі важко…

— А…

Це він теж міг зрозуміти. За два з половиною роки він ще й сам не зовсім звик до роботи в ЧК. Хоч його і вважали цінним співробітником, проте він не думав присвячувати цій роботі усе своє життя. Він мріяв про інше. Його батько був суднобудівником — майстром-такелажником на корабельнях Вадона у Херсоні. Суднобудівниками були його дід і прадід: професія в їхній сім'ї передавалася по спадковості. Сім'ї доводилося нелегко, але його вчили: батько мріяв, щоб він став інженером, для того і в гімназію віддав. На відміну од більшості своїх однолітків, Олексій ще в юні роки знав, ким він хоче бути і ким неодмінно стане.

Батька він дуже любив. Шанував, вважав найсправедливішим серед людей. Намагався наслідувати його. Революція теж була батьковою справою. Задля неї батько в чотирнадцятому році пішов на фронт — повіз в окопи більшовицьку правду, а через шість років загинув на колчаківському фронті, де командував дивізійною артилерією в Червоній Армії. Ідучи на фронт, він устиг заронити в душу сина тільки зерна своєї полум'яної віри в революцію, але саме ці зерна проросли, визначили і характер Олексія, і його долю.

Далеко від батька проходив він важку школу революції. Зовсім хлопчаком потрапив до партизанів, потім став ординарцем командира піхотного полку Червоної Армії, потім — слідчим Особливого відділу і, нарешті, був направлений на роботу в ЧК. І тут, у ЧК, він теж відстоював справу революції, спадкову, кровну, батьківську справу. Робота була важкою, не всякий міг витримати тривале, неослабне напруження всіх душевних і фізичних сил, яких вона вимагала від людини. Олексій був з тих, хто витримував. Але в ньому, як і в багатьох його товаришах, жила впевненість, що неодмінно настане час, коли можна буде повернутися до того, що він вважав своїм головним покликанням.

У громадянську війну здавалося, що цей час уже близько: от покінчимо з біляками, тоді… Але бої відгриміли, фронти згорнулись, а для чекістів війна не закінчилася. І кінця їй не було видно, цій триклятій війні, що з кожним днем відповзала все далі від людських очей, але лишалася такою ж непримиренною і жорстокою, як і раніше…

Щоправда, вже й тепер була можливість відпроситися на навчання: країна переживала гостру потребу в спеціалістах. Проте Олексій і уявити не міг, що зубритиме формули, житиме без тривог, одержуватиме студентські пайки в той час, коли товариші кожного ранку чиститимуть від порохового нагару стволи револьверів, рискуватимуть життям у сутичках з не винищеною ще контрою. Відійти у мирне життя, коли ця контра ходить по землі, вбиває з-за рогу, підточує основи революції? Ні, це не підійде: надто схоже на дезертирство!

І все далі відсувалася мрія про мирне життя, про суднобудівельні верфі, що пахнуть фарбою і машинним маслом, про скромний затишок студентських гуртожитків, про все таке звичайне і доступне для тисяч інших людей!..

Відчувши нагальну потребу сказати дівчині щось потаємне, своє, таке, що не має відношення до служби, він промовив:

— Я от раніше мріяв піти по суднобудівельній лінії. Батько був корабельником і дід… У нас це родинне… Збирався поступити на інженерний у Києві.

— А я — на Бестужевські курси! — жваво відгукнулася Галина. Її, здавалося, зовсім не здивував несподіваний хід його думок. — Хотіла їхати в Петроград. У мене там тітка по материній лінії.

— А тепер не хочете?

— І тепер хочу. Та що з того? Хочеш не хочеш…

— Чому? — сказав Олексій. — Тепер відпускають на навчання. У нас уже троє поїхали.

— Ні, — сказала Галина. — Ні, зараз не можна… — І, помовчавши, додала, зібравши зморщечки на чистому, рожевому від загару лобі: — Рано ще!

І знову Олексій відчув радісне хвилювання від того, що йому зрозумілий хід її думок. Воно здивувало його своєю новизною, і він, насилу добираючи слова, щоб висловити те, про що не раз думав наодинці з собою, сказав:

— Це точно: рано… Ми зараз неначе баласт на судні.

— Баласт? — перепитала Галина, і брови в неї зсунулися. — Це ж чому?

— Баласт — це не те, що ви уявляєте. Коли будують корабель, то кладуть у трюм вагу для рівноваги. Щоб його хвилі не перекинули чи, скажімо, вітер. Цю вагу й називають баластом. От ми зараз, я собі так уявляю, наче та вага, розумієте?

— А-а… — Дівчина глянула на нього здивовано і раптом засміялася: — Баласт — таке вигадали! Навіть образливо якось.

— Нічого образливого. Дивлячись як розуміти…

Сонце припікало їм у спину, і попереду рухалися тіні: довга, широка — Олексієва і поряд, майже вдвічі коротша, — Галинина. Тіні ламалися на нерівностях дороги, розтягувалися, химерно змінювали обриси або й зовсім зникали в траві біля огорожі.

У БИЧКАХ

Одинока кульгава бабуся, в якої Галина наймала кімнату, дозволила Олексієві переночувати в старій лазні, що стояла позаду хати. Тут пахло димком, віниками, полином. Олексій не роздягаючись (тільки чоботи стягнув) завалився на приполок і наче вбитий проспав до восьмої ранку.

Він не чув, як удосвіта Галина біля самої лазні розмовляла з Саричевим, який саме приїхав, і прокинувся тільки тоді, коли дівчина поторсала його за плече.

Саричев привіз невтішні вісті. Парканські змовники одержали з-за Дністра частину зброї, на яку чекали.

Тепер у них мали зброю понад двісті чоловік. «Бригада» готова до виступу, чекає тільки команди з Румунії.

— Недригайла треба все ж попередити, — сказала Галина, — щоб його не захопили зненацька.

— Треба то треба… — задумливо мовив Олексій, підгинаючи босі ноги під низький приполок. — А з ним легко домовитись?

— Про що?

Олексій пояснив, що його турбувало. Голови повітових ЧК звикли до самостійності. Невеликі змови в своїх районах вони звичайно ліквідовують самостійно, не звертаючись по допомогу до губернських ЧК. Вважається навіть справою честі обійтися власними силами. Чи впевнена Галина, що Недригайло послухає їх і не візьметься за ліквідацію «парканської компанії» ще до того, як буде розроблено загальний план по всій Одещині? Змову в Парканах, звичайно, не можна вважати дрібною, але й Тираспольська повітова ЧК теж міцніша за інші: як не є, в неї добрий резерв — прикордонники.

Галина завагалась.

— Не повідомити Недригайла ми не маємо права, — сказала вона. — А ви підіть до нього, самі побачите, що можна говорити, а чого не можна. Справді, підіть! А я тим часом подбаю про транспорт…

Доки Олексій бігав умиватися на річку, вона хазяйновито приготувала сніданок: дістала десь глечик козиного молока і вареної пшінки. Вони поснідали разом, і Олексій вирушив у повітову ЧК.

Головою Тираспольської повітової ЧК був гарний чорновусий чоловік років тридцяти п'яти, в минулому матрос. Як тільки Олексій виклав йому суть справи, він сказав:

— Відносно Нечипоренка маю вказівки з Одеси. Заважати не будемо! Тільки домовимося: як повернетесь, зайдіть до мене. Повинен же я знати, що в мене діється!

Олексій пообіцяв усе передати через Галину.

— Як вона там? — спитав Недригайло, і його бронзове, наче з металу викарбуване обличчя, дивно пом'якшало. — Не потребує чого?

— Наче не жалілась.

— Ну і добре. Привіт їй передай. Ходімо, оформлю вам перепустки для поїзда, а то прикордонники затримають…

Перепустки дуже згодилися. Поблизу Тирасполя їх тричі зупиняли прикордонні роз'їзди.

Візник їм трапився жвавий, говіркий. Він чомусь вирішив, що Олексій і Галина співробітники райземвідділу, що їхали в райцентр у службових справах, і всю дорогу скаржився на свого голову сільради, який нібито неправильно розподілив орну землю, а найбільшу ділянку відрізав якомусь Попенченку.

— Батька Нечипоренка злякався, — пояснив візник. — Попенченко з тим батьком — кориші…

Між іншим, він вибовкав немало корисних даних про тих, хто в селі співчуває бандитам. Пройнявшись дружніми почуттями до Олексія, який охоче підтримував з ним розмову, селянин запропонував довезти їх до самих Бичків. Олексій відповів, що він не від того, аби трохи розім'яти ноги.

— А от назад нас не одвезеш? — спитав він.

— Коли?

— Та завтра зранку.

Селянин сказав, що з їхнього села кожного ранку хтось їде в Тирасполі, до поїздів. Звелів прийти вдосвіта в село Голий Яр, що за три версти від Бичків, і спитати Оникія Сівчука.

— Це я і є, — пояснив він.

О шостій вечора вони підійшли до Бичків. Велике село просторо розкинулося на дністровському березі. Посеред села стояла кам'яна церква з потемнілим, пошарпаним степовими вітрами куполом. Уздовж царини тягнулася огорожа громадської обори. Далі земля була покраяна на смуги городами, на яких маячили кілька зігнутих жіночих постатей.

Річку напроти села звужувала жовта піщана обмілина. Вище за обмілиною лежав витягнений на берег з обідраним настилом порон, який розсохся й почорнів. Видно, він лежав тут давно, відтоді, як Дністер став прикордонною смугою. Житло поронника слід було шукати десь поблизу нього.

Галина показала пальцем на крайню мазанку, придавлену високим дахом, яка здалеку скидалася на стіг прілої соломи. Біля мазанки валялися старі бакени і стримів маяковий стовп з розбитим ліхтарем угорі.

— Як ми з вами умовимося? — спитала Галина.

Олексій оглянув берег.

— Бачите обривчик лівіше від порона, де кущі? Я буду там.

— Добре. Поки що до побачення.

— Коли що трапиться, дайте сигнал. Зброя ж у вас є?

— Нема, звичайно.

— От тобі й на! Як же це? — захвилювався Олексій.

— Нічого, — сказала Галина, — не вперше.

— Заждіть! — Він витягнув з кишені браунінг. — Візьміть про всякий випадок.

— Не треба, кажу ж вам!

— Візьміть!

Дівчина махнула рукою і, не оглянувшись, пішла до села.

Стоячи в придорожніх кущах, Олексій бачив, як вона звернула з дороги і, легко ступаючи по м'якому схилу, навпростець подалася до мазанки біля маякового стовпа. Підійшовши, стукнула у вікно. З'явився широкоплечий чоловік у розстебнутому жилеті поверх заправленої у сірі штани сорочки. Галина щось сказала йому, і чоловік повів її в хату. Очевидно, це й був Мартин Солухо.

Не виходячи на берег, щоб не помітили з того берега річки, Олексій густим верболозом дістався до обривчика. Звідси було добре видно мазанку поронника, село і хутір за річкою, де на узгір'ї сумно витягнулися в небо крила вітряка.

Поповзли тягучі години чекання. В село пригнали корів. Зарипіли, кланяючись до землі, колодязні журавлі. Повз село проїхали прикордонники — п'ять чоловік на різномасних конях — і зникли вдалині, де ріка робила поворот. Солухо кілька разів виходив із мазанки і щось робив у дворі. Галина не з'являлася.

Поволі догорав вечір. Над Дністром уперто не хотіла згасати тонка, як паперова стрічка, хмаринка. Її червонуватий відблиск підрум'янював гладеньку маслянисту поверхню ріки. Але ось хмаринка згасла. В мазанці поронника засвітилося віконце і теж згасло: завісили.

Дочекавшись цілковитої темряви, Олексій перебрався ближче до мазанки і заховався в кущах біля порона…

За його підрахунком, уже було за північ, коли поронник, нарешті, вийшов з хати. Подлубавшись у коморі, він важко протупотів за три кроки від Олексія, несучи щось на плечі.

Через кілька хвилин Олексій почув шурхіт очерету: Солухо виводив захований там човен.

Було на молодику. Темрява згущалася біля самих очей, але в цілковитому безвітрі навіть обережні звуки, викликані Солухо, виразно виділялися. Ось грюкнули кочети, плеснула під веслами вода, і тихий цей плескіт почав повільно віддалятись і поступово завмер.

Протягом наступних півтори години за рікою не блиснув жоден вогник. Олексія стомило очікування, коли плескіт почувся знову. Було незрозуміло, як орієнтується Солухо в такій непроглядній темряві, але човен причалив якраз напроти порона.

На берег вийшов якийсь чоловік. Чутно було, як поскрипує пісок під його чобітьми. Зійшовши на берег, цей чоловік (видимо, Цигальков) мовчки стояв за кілька метрів від Олексія, доки Солухо ховав човен.

Потім вони пішли в мазанку.

Олексій заспокоївся: все йшло як по писаному. Цигальков, мабуть, постарається ще до світанку виїхати з села, бо його час від часу відвідують прикордонники. Отже, лишається чекати недовго: годину-дві, не більше…

У Михальова була велика спокуса пробратися до вікна і послухати, що там відбувається. Але він стримався: надто полохливою була тиша…

Час стікав по краплині, нестерпно повільно. Хвилин через п'ятнадцять двері мазанки відчинилися, вихлюпнувши на двір трохи світла. По силуету, що вималювався на порозі, Олексій впізнав Галину. В ту ж мить вона розтанула в нічній темряві, а на порозі стала інша постать у туго затягнутім чекмені — Цигальков.

Зовсім близько від Олексія прошелестіли кроки. І раптом Галина неголосно покликала:

— Сивий!

Олексій прикусив губу: хіба вона не бачить, що Цигальков поряд!

— Сивий! — покликала Галина голосніше. — Та де ж ви?

Олексій стиха кашлянув: тепер уже не було рації ховатися — Цигальков однаково усе чув.

— Ви тут? — сказала Галина, підходячи. — Ходімо в хату.

— Що трапилося?

Вона в темряві знайшла його руку і міцно стиснула, ніби кажучи: «Спокійно. Зараз усе зрозумієте».

Вони підійшли до мазанки.

— Ось він, Сивий, — сказала Галина Цигалькову.

— Прошу!

Цигальков пропустив їх у хату і засунув засув.

Половину хати займала піч. Солухо, згорбившись, сидів на лежанці, спустивши босі ноги, насторожено глянув на Олексія. Обличчя його до самих очей заросло сірою, наче мох, щетиною.

Обстановка в хаті холостяцька, незатишна: стіл і дві лави, ікона в дальньому кутку. Біля стіни кинуті рибальські снасті, весла і надтріснутий румпель од шлюпки. Ліхтар, знятий, повно, з бакена, був підвішений до стелі, освітлюючи голі, давно не білені стіни.

Олексій стояв посеред хати, чекав, що буде далі.

Замкнувши двері, Цигальков підійшов до нього, посміхаючись простягнув руку:

— Радий привітати! От не сподівався побачити! Вельми вдало, що ви тут! Я маю до вас особисте доручення.

— До мене?

— Саме до вас. Від полковника Рахуби.

— Ви бачили Рахубу?

— Саме так?! Учора в Бендерах, у штабі генерала Гулова.

Олексій чекав чого завгодно, тільки не цього.

— Оце так штука! — сказав він здивовано (що було неважко) і зраділо (що було набагато складніше). — Як же це? Полковник видужав?

— Ви маєте на увазі його ногу? З ногою краще. Шкутильгає ще трохи, але ж полковник не з тих, хто може спокійно сидіти на місці напередодні таких подій…

— Яких подій?

— Зараз. Усе по порядку. По-перше, я маю передати вам депешу. Уявляєте, якби вас не було, мені довелося б вишукувати засоби, щоб доставити її вам в Одесу… Однак спочатку давайте все ж додержимо формальності…

Олексій зупинив його, вказавши рухом брів на поронника.

— Мартине, піди повартуй! — наказав Цигальков.

Солухо мовчки скочив з печі і, шльопаючи п'ятами по долівці, вийшов з хати.

Після цього вони обмінялися паролями, і Цигальков передав Олексієві в кілька разів складений аркуш дуже тонкого паперу, поцяткований цифровим шифром.

— Добре, — сказав Олексій, — розберу потім. Розповідайте…

Усі троє сіли до столу. Олексій спитав:

— Як ви завели з Рахубою розмову про мене?

— Дуже просто. Нам часто доводиться виконувати функції зв'язкових. Полковник вручив мені цього листа з завданням переправити в Одесу якомусь Сивому. Я сказав, що це ім'я мені знайоме. Так і домовилися. Треба сказати, він дуже цікавився вами. Я доповів, за яких обставин мав приємність познайомитися, не забув, звичайно, і про Галину Сергіївну…

— Про мене?.. Навіщо?

— Мушу зізнатися, що я передав генералові і полковникові Рахубі зміст нашої з вами бесіди.

— Про що? — швидко перепитала Галина.

Косо позираючи на двері, Цигальков сказав пошепки:

— Щодо взаємодії з одеським підпіллям і… перестановок у командуванні загоном.

— Про заміну Нечипоренка вами?

— Атож…

— І як вони ставляться до цього?

— Уявіть, більш ніж прихильно! Сказали, однак, що зробити це треба дуже обережно, враховуючи націоналістичний характер місцевого руху.

— Бачите, я вам те саме говорила!

— Так… здається. Більше того: вони підказали, як це зробити. Я вам уже доповідав, що в Бендерах створено ударну групу, яка до моменту повстання переправиться через Дністер і захопить Тирасполь…

«Он навіть як — Тирасполь!..» — подумав Олексій.

— Я везу Нечипоренку наказ: після переговорів з Шаворським у Нерубайському він має прибути в Бендери, щоб особисто вести цю групу. Там він перебуватиме під контролем російських офіцерів із «Союзу визволення Росії». Таким чином, командувати тутешнім загоном залишусь я!

— Чудово придумано! — захоплено вигукнула Галина. — Отже, бендерську групу поведе Нечипоренко?

— Так принаймні це виглядатиме: треба, щоб Заболотний, Палій, Солтис та інші були впевнені, що саме він, і не хто інший, очолює військові дії в районі Дністра. Йому вони довіряють. Насправді ж…

— Зрозуміло, — перебив Олексій. — Коли намічено виступ?

Запитання він поставив різко, вимогливо, і Цигальков, на якого, очевидно, справило велике враження близьке знайомство Олексія з Рахубою, відповідав йому швидко і навіть трохи улесливо.

— Терміни буде погоджено з Шаворським.

— Де переправиться бендерський загін?

— І це ще остаточно не визначено. Вирішить Нечипоренко: він знає кілька підходящих бродів. Десь поблизу Тирасполя. Місце переправи мені назвуть перед початком повстання.

— Так, — промовив Олексій, — а яку роль має відіграти парканська… організація? — Він мало не сказав «компанія».

— Захопить Паркани і з усіма мобілізованими людьми підтримає наступ. Крім того, їй доручено висадити в повітря дністровську водонапірну станцію, яка постачає воду Одесі.

— Нарешті! — сказала Галина. — Нарешті ми переходимо від слів до діла! Опанасе Петровичу, а де буде ваш загін?

— Поки що важко сказати, Галино Сергіївно. Певно, в селі Плосках, верст за двадцять від Тирасполя.

— Я хочу знати точно. Сподіваюсь, ви не заперечите, якщо я приєднаюсь до вас під час цих подій.

— Буду щасливий! — засяяв Цигальков. — Не сумнівайтеся: ви знатимете про кожен мій крок.

— Ви приїдете в Нерубайське з Нечипоренком? — спитав Олексій.

— Мабуть, ні, доведеться залишитися з загоном, усім їхати не можна. Але, сподіваюсь, ви й самі передасте Шаворському, що він може цілком покластися на мене?

— Неодмінно передам.

Цигальков підвівся.

— На жаль, я мушу залишити вас: треба ще, поки ніч, забратися звідси. А як ви поїдете?

— Домовилися з одним дядьком з Голого Яру…

Цигальков підійшов до дверей і покликав Солухо.

— Тихо? — спитав він.

— Так.

— Сідлай.

За кілька хвилин поронник підвів до мазанки коня, якого ховав, мабуть, у коморі.

— Ну, побажаємо одне одному удачі! — Цигальков потиснув їм руки, ще раз запевнив дівчину, що триматиме її в курсі всіх новин, і, насунувши кубанку, вийшов.

Вони чули, як він сідав на коня, напівголосно говорив щось хазяїнові, потім, віддаляючись, простукотіли копита.

— Поздоровляю, — сказав Олексій, — тепер ваша кар'єра забезпечена. Дивись, Гулов ще й орден відвалить!

— А що, мені личитиме! — сказала Галина.

Коли Солухо зайшов у мазанку, «міські», як він охрестив їх у думці, сиділи за столом і, усміхаючись, дивились одне на одного.

На другий день Недригайло, попереджений Галиною, посилив охорону водонапірної станції.

Увечері дівчина провела Олексія на вокзал. До самого відходу поїзда вони простояли осторонь від перонної штовханини, в затінку багажного складу. Коли все було сказано, стояли мовчки. Нарешті, Галина промовила:

— Ідіть уже, місця не буде.

Олексій махнув рукою:

— Нічого, це не з Одеси від'їжджати… Коли ж тепер побачимося?

— Хтозна! Може, швидко, може, ніколи…

Подавали паровоз. Великий і чорний, з освітленим від топки черевом, він повільно проповз мимо них, викидаючи на шпали золотисті вуглинки. З-під тьмяно освітленої кабіни точився тоненький, як із чайника, струмінь пари.

— Ну, Сивий, прощавайте, — сказала Галина і всміхнулася, — тобто товаришу Олексо. Не забувайте!

— Я не забуду, — мовив Олексій, і від упевненості, що прозвучала в його голосі, їм обом раптом стало незручно. — Ви теж згадуйте інколи…

Долоня в неї була вузька і легка, а на тильній стороні шкіра порепалась і зашкарубла. І ще він помітив, що очі її в сутінках відсвічують голубим…

Галина лишилася біля пакгауза, а він пішов до состава, скочив на приступку вагона і стояв рядом з провідником, аж поки станція зникла з очей.

ПЛАНИ

Звітував Олексій на конспіративній квартирі, куди разом з Олов'яниковим та Інокентьєвим прийшов сам голова губчека Немцов, а також міцно збитий чоловік років під п'ятдесят, у цивільному одязі й армійських чоботях. Інокентьєв устиг шепнути Олексієві, що це — Кулешов, член колегії губчека і губернського комітету партії.

Найбільш примітними на грубувато витесаному обличчі Кулешова були брови. Вони росли трьома косматими скуйовдженими кущами: два над очима, а третій — посередині, майже на самому переніссі. Під цими страхітливими бровами ховалися добрі, проникливі і немовби аж журливі очі. Він мало говорив, запитань майже не задавав, палив безперервно. Примостившись у кінці довгого столу, він скрутив одразу чотири цигарки. Одну взяв у рот, решту поклав перед собою.

Немцов слухав Олексія насупившись, ніби вирішував у думці: варто йому вірити чи ні. Як і в більшості рудих людей, шкіра на його обличчі була надто біла, загар до неї не приставав, і тим помітнішими були тіні, що лежали у зморшках на щоках. Ці глибоко врізані зморшки і твердо окреслене ними підборіддя свідчили про те, що чутка про залізну волю голови Одеської губчека — не вигадка.

Олов'яников нервував. Він зовсім засмикав квадратні вусики і, доки Олексій говорив, кілька разів знімав і без потреби протирав окуляри пеленою гімнастьорки. Олексій уже знав від Інокентьєва, що Олов'яников незадоволений його несподіваним від'їздом у Тирасполь, бо через це Шаворський лишився «без нагляду». Два дні тому змовники підпалили млин на Пересипу, а цьому, можливо, пощастило б запобігти, коли б Олексій був тут…

Доповідати довелося з самого початку, тобто з дня зустрічі з Рахубою.

Олексій був спокійний, провини за собою не відчував. Не їхати в Тирасполь, ухилитись від виконання завдання Шаворського, свого, можна сказати, «безпосереднього начальника» він не міг. А привезені ним дані, хоч добула їх, по суті, Галина, були надзвичайно важливі. Справді, вони варті млина, який, до речі, все ж устигли врятувати…

Доповідаючи про свій рейд, він бачив, що товариші розуміють його. Кулешов слухав доброзичливо. З обличчя голови ОГЧК зійшов недовірливий вираз, він навіть кілька разів схвально кивнув головою. І Олов'яников дав спокій своїм вусам.

Непорозуміння, що виникло спочатку між Галиною і Олексієм (добре, хоч щасливо обійшлося!), настроїло всіх на веселий лад. І вже зовсім розвеселила історія з друкарською машинкою, яку вони, не змовляючись, псували кожен з власної ініціативи…

Потім Олексій розповів про Нечипоренка, Цигалькова, про парканську «компанію» і, нарешті, про депешу від Рахуби, в якій полковник повідомляв, що в Люстдорф прибуде фелюга із зброєю для одеського підпілля, вказував час, розпізнавальні знаки і пароль. Закінчив він розповіддю про загибель робітничого продзагону.

Настала мовчанка. Немцов, задумливо хмурячись, розглядав свої кулаки.

— Так… — сказав він, наче підбиваючи підсумок почутому, і запитливо подивився на Олов'яникова.

Начальник розвідки розгладив долонею папірець, на котрому робив якісь помітки, і неголосно заговорив. Він коротко охарактеризував обстановку, яка вимальовувалася за даними агентурної мережі, і з його повідомлення Олексій дізнався, що в катакомбах села Нерубайського виявлено зграю бандитів (отже, його догадка була правильною). Більшість з них — колишні врангелівці, частина — дезертири, решта — кримінальщина. Чекають на зброю, мабуть, ту саму, яку надішле Рахуба. У катакомби проникли наші люди і діють успішно.

І ще в повідомленні Олов'яникова була одна новина для Олексія: поки він їздив у Тирасполь, тут ліквідували мниму ЧК. Кілька бандитів, які видавали себе за чекістів, попалися під час пожежі на млині, інших (усього дев'ять чоловік) застукали тієї ж ночі на Новобазарній. Явка мадам Галкіної закінчила своє існування.

— Підготовку можна вважати завершеною, — сказав Олов'яников. — Єдине, що лишилося невирішеним, — з'ясувати особу агента Шаворського, що затесався в наші органи. Для Михальова саме це і має бути першочерговим завданням, але… — Олов'яников похмуро глянув на Олексія, — мабуть, вище голови не стрибнеш. Шпигун як сидів у ЧК, так і сидить. Заключну операцію доведеться провадити в якнайсуворішій таємниці, ніхто, крім присутніх тут, про неї не повинен знати.

— Легко сказати, — пробуркотів Немцов.

— Сказати, звичайно, легше, ніж зробити, — згодився Олов'яников, — але іншого виходу не бачу.

— Як же це ти собі уявляєш?

— А так. Опергрупи знатимуть тільки своє завдання: зробити ось те і те. І все. Таким чином, простежити загальну схему операції буде практично неможливо.

— М-м. — Немцов подумав і спитав: — А схему ти підготував?

— Само собою! — ніби дивуючись, що таке питання могло виникнути, сказав Олов'яников.

Начальник розвідки недарма славився тим, що кожну операцію вирішував, як шахову задачу. Його проект був зразковою логічною побудовою, сукупністю великих і малих заходів, які протягом доби мали зітерти на порох змову Шаворського. Основне місце в проекті займала ліквідація бандитів, які засіли в нерубайських катакомбах. Треба було виманити їх із підземних нір і змусити прийняти бій. І це головне завдання було вже майже вирішено. В катакомби пробрався розвідник Олов'яникова. Начальник ОГЧК сказав про нього:

— Таких у мене ще не було: золотий хлопець! Між іншим, це він скалічив Рахубу на Грецькому базарі…

Розвідник (його умовно називали Сашком) уже все підготував: переважна більшість бандитських ватажків рветься напасти на місто. Стримує їх сам Шаворський, пояснюючи свою обережність нехваткою зброї. За задумом Олов'яникова, Олексій Михальов мав передати Шаворському листа, одержаного буцімто від «Союзу звільнення Росії» з вимогою негайно почати активні дії. До моменту виступу бандитів у Нерубайське буде стягнуто війська. Одночасно чекісти розгромлять усі явки заколотників.

В Олексія був свій план, який він обміркував, повертаючись з Тирасполя. Але Олов'яников просто приголомшив його залізною логікою своїх замислів. Він усе зважив, передбачив і вже призначив для виконання конкретних співробітників. Він навіть передбачив можливі провали і забезпечив страховку. Це був справжній майстер своєї справи.

Власний план почав здаватися Олексієві надто громіздким і важко здійснимим.

— Нічого, — мовив Немцов, коли Олов'яников скінчив, — солідно придумано. — Він поглянув на Кулешова. — Як тобі?

Кулешов вийняв з рота зжовану цигарку.

— Чого ж, Геннадій діло знає… — Він помовчав, здмухнув із скатертини грудочку попелу, що впала. — Тільки, розумієш, завузько виходить.

Олов'яников похмурнів.

— Це ж чому?

— Зараз поясню. Бачиш, яка петрушка… Коли б справа була в одному Шаворському і його зграї, тоді, звичайно, не підкопаєшся, все в тебе гладко. Але от біда: ти якось відокремлюєш Шаворського від Заболотного, Палія та інших бандитів. Так ніби Шаворський сам по собі, а ті самі по собі. А воно ж не так! Вони зв'язані. Міцненько зв'язані!..

Олексій нашорошив вуха: Кулешов говорив про те, про що він і сам думав.

— А рубати ж треба не тільки одеську контру, але й балтську, і придністровську. Бачив, як Нечипоренко активізувався? Та ще прихопити Подолію і Ольгопілля. Не можна зараз обмежуватися ліквідацією одного Шаворського, не можна!

— Хто ж каже — обмежуватися! — розвів руками Олов'яников. — Хіба ж про те мова? Мова йде про першу початкову операцію в ланці інших операцій, які підуть за нею. Покінчимо з Шаворським, настане черга для решти. До речі, з Нечипоренком справа вирішується взагалі просто. Банду його розгромимо одночасно з бендерською групою, як тільки та перейде кордон, а самого Нечипоренка можна взяти в Нерубайському після побачення з Шаворським.

— Тоді його брати не можна, — зауважив Олексій. — Не забувайте, що він сам має вести групу із Бендер. Візьмемо його — вилазка зірветься, а там гадай, коли вони ще надумають нову.

— Правильно, — сказав Немцов. — Банда з Бендер рано чи пізно все одно перейде кордон, тож треба скористатися моментом, раз уже ми точно знаємо час переходу.

— Ну, припустімо. Можна й не брати його зараз. — Олов'яников знову заходився смикати свої вуса. — Все одно, сьогодні чи завтра, Нечипоренко від нас не втече. Що ж до Заболотного, то ви гадаєте, я даремно їздив у Балту? В мене вже дещо приготовлено для «лісового звіра»[15], будьте певні!

— А Палій, Солтис, Гуляй-Біда? — нагадав Інокентьєв, який мовчки сидів протягом усієї розмови.

І по тому, як роздратовано глянув на нього Олов'яников, стало зрозуміло, що розмовляють вони про цих бандитів не вперше.

— Та що ви все в одну купу валите! — побагровівши, крикнув Олов'яников. — Усьому свій час! Дайте, нарешті, з Шаворським покінчити!..

— Чекай, Геннадію, не гарячкуй! — зупинив його Кулешов. — Дай відповідь на одне питання: чи не можна якось ув'язати всі ці операції?

— Ні! Знаєш, що буває, коли за двома зайцями ганяються? А тут зайців не два і не три…

— А от мені здається… — промовив Олексій, і до нього одразу повернули всі голови. — Дозвольте?

— Ну, ну, давай!

Він разом із стільцем присунувся до столу.

— Я тут дещо прикинув… Можна спробувати таку штуку…

Усе, що він придумав у поїзді в клубах тютюнового диму на багажній полиці під стелею вагона, було розглянуто до найдрібніших деталей.

І начальник розвідвідділу ОГЧК, вдаривши по столу кулаком, відверто заявив:

— Чудова робота! Слово честі, краще не придумаєш!

План, запропонований Олексієм, був прийнятий одноголосно. Більше того, запалившись новою ідеєю, Олов'яников тут же запропонував свій варіант завершувальної операції, в якій неабияка роль відводилася самому Кулешову…

ЗНОВУ В ОДЕСІ

Спустившись до моря за Французьким бульваром, Олексій пляжем пробрався до пасма скель, звідки виднівся голубий церковний купол жіночого монастиря. Тут він звернув і по обриву дістався до будинку Різничука.

У будяках під муром, викладеним з вапняку, стояв Микоша. Він поманив Олексія пальцем.

— Приїхав?

— Приїхав.

— Живий?

— Атож!

— Довго ж ти тинявся! Хазяїн уже думав, що злапали. — Хазяїном Микоша називав Шаворського.

— Чого ти тут стоїш? — поцікавився Олексій.

— Так, для порядку. — Микоша витягнув шию і поверх кущів оглянув берег. — Тут таке було, — сказав він довірливо. — Ти ж Битюга знав?

— Ну?

— Так нема вже Битюга! На Новобазарну нагрянула Чека, і п'ять чоловік як корова язиком! — Микоша плюнув на мур. — Битюг — це ж був мій перший кориш! А Сільвочку ти знав?

— Яку Сільвочку?

— Мадам Галкіну?

— Ну-ну?

— І її накрили! Всіх! Хтось виказав, це вже факт! От коли б знати хто!

— Кошмар, — скрушно мовив Олексій.

Усе відбулося за час його відсутності. Дві відомі йому явки — у Різничука і Баташова — ще не були розгромлені. З відвертості Микоші можна було зробити висновок, що його, Олексія, ні в чому по підозрюють.

— Кошмар, — згодився Микоша. — Вони ще заплатять за Битюга, я тебе запевняю!

— А що?

Микоша знову оглянув берег і, наблизивши до Олексія мавпяче обличчя, зашепотів:

— Сьогодні вони матимуть хорошого півня, і щоб я здох, коли їм це сподобається.

— Де?

— На елеваторі, в порту! Маєш бажання піти?

Олексій махнув рукою.

— Мені б твої турботи!

— Нехай більшовикам будуть мої турботи! Щоб їм так жилось, як я зараз живу! Щоб так дихалось!.. Не хочеш іти? Даремно. Збирається пристойна компанія. Фейєрверк зробимо на всю Одесу.

— Там видно буде, — сказав Олексій. — Та годі вже теревені правити. Сам тут?

— Тут.

— Ану, підсади мене…

Микоша підставив плече. Олексій видряпався на мур, переліз через нього і пішов до будинку Різничука.

«Елеватор… — думав він. — Я вам покажу елеватор!..»

Шаворський зустрів його на порозі, втягнув у кімнату, посадив на оббитий синім штофом диванчик, який Різничук, мабуть, «позичив» у графському будинку.

— Ну що, як з'їздили?

— Нормально, — сказав Олексій. — У Нечипоренка був, про все домовився.

— Він приїде?

— Тринадцятого буде в Нерубайському. Пароль назвав старий: мотузка на поясі і шевські головки.

— Довелося уламувати?

— Ні, легко згодився.

— Я ж казав! — Шаворський задоволено потер руки. — З цим клопоту не буде. Машинку довезли?

— Довіз. Подяка вам. А клопіт усе-таки буде, — зауважив Олексій.

Він заходився стягувати чобіт. Дістав вкладений під устілку папір.

— Що це?

— Від полковника Рахуби!

— Від Рахуби?! — Шаворський узяв папір, обережно розгорнув злиплі аркуші. — Як він до вас потрапив? Коли одержали?

Олексій розповів про поїздку Цигалькова в Бендери, про зустріч з ним у Бичках.

— Майте на увазі, — попередив він, — Нечипоренко нічого про те не знає.

— Чому?

— Це ваша зв'язкова Галина налагодила з Цигальковим відносини за спиною отамана.

— Навіщо?

Стримуючи посмішку, Олексій сказав:

— Осавул, ви розумієте, закохався в неї по вуха, і вона, не будучи дурною, викачала з нього найдетальніші дані про Нечипоренка і про офіцерське підпілля в Парканах, про яке я вам ще доповім. Ну, а Цигальков чомусь не захотів, щоб Нечипоренко знав про його зв'язки з Галиною…

— Розумію… — Шаворський здивовано відкопилив губу. — Ну й дівиця, скажу вам! Ніяк не можу примусити себе ставитися до неї серйозно. А варто ж! Слово честі, варто!

— Ого, — вигукнув Олексій. — Характер, та ще й який!

Шаворський засміявся:

— На собі перевірили? Так… Справді, мабуть, ще краще, коли ми знатимемо про Нечипоренка більше, ніж він думає. Здібне, здібне дівчисько!.. Так що ж пише Рахуба?

На одному з принесених Олексієм аркушів був шифрований текст, на другому — «переклад». Депеша була адресована йому особисто.

Шаворський аж підскочив.

— Та вони там що, блекоти об'їлися! — пополотнівши, закричав він. — Легко сказати: всіх отаманів! Та коли ж я встигну це зробити? Чорти б їх усіх взяли! Їм там гарно плани будувати під румунським крильцем! А про зброю вони подумали?

— До речі, — ніби тільки зараз згадавши, сказав Олексій, — Цигальков передав усно, що зброю для нас підготували.

— Справді? Так чого ж ви мовчали? Скільки зброї? Коли переправлять?

— Чого не знаю, того не знаю. Сказано тільки, приготовлено, а скільки і коли — про те мови не було. — І, помітивши, що в Шаворського знову похмурніло обличчя, додав: — Може, її з Максимовим доставлять? На тій самій фелюзі…

— Може, може, — роздратовано скривився Шаворський. — Може так, а може й ні! Організатори!.. Але що ж усе-таки робити? Отаманів доведеться збирати…

Він довго ходив по кімнаті, кусав губу, крутив носом і нарешті сказав:

— Завдали ж робітку! Гадаєте, легко умовити їх кинути насиджені місця і зібратися? Чом не так! І до кожного потрібен особливий підхід, вони з капризами…

— З'їдуться! — зауважив Олексій. — Справа ж спільна.

— Спільна… — Шаворський посилено тямкував. — Гаразд, чорт з ними, зберу! Нехай пани за кордоном пересвідчаться, що ми і в наших умовах здатні робити більше, ніж вони, що в нас тут не балаканина, а діло…

— Що ж передати Рахубі?

— Як ви передаватимете?

— Пошлю Золотаренка в Тирасполь до Галини. Там Цигальков відрядить когось із своїх людей.

— Пишіть так: Максимова зустрінемо, керівників повстанських загонів зберемо. І нагадайте про гроші та зброю.

— Гаразд, — сказав Олексій. — Між іншим, я, коли йшов сюди, Микошу зустрів. Він кликав на діло, елеватор якийсь…

Шаворський насупився:

— Правда?

— Так я подумав: навіщо зараз чекістів дражнити? Вони гармидер зчинять на всю Одесу, винних шукатимуть, а ми на Максимова чекаємо. Щоб не нашкодити!

Шаворський зле скривив рота:

— А як ви гадаєте, вони зараз нас не шукають? Не догадуються, що ми існуємо на цім світі?.. До речі, попереджаю: на Новобазарну ходити не можна.

— Чому?

— Явка провалилась!..

Було схоже, що Олексія це повідомлення приголомшило.

— Отож-то й воно! — стрепенувся Шаворський. — Вони про нас знають, нікуди під цього не втечеш. Тож нехай же думають, що наша діяльність обмежується окремими диверсіями, ну і… експропріаціями. Якщо ми не підпалимо сьогодні елеватор, наші відносини з більшовиками не поліпшаться, а на тім елеваторі зібрана добра половина всіх міських припасів хліба! Ви розумієте, що це означає? За нехватку продовольства в Одесі судитимуть більшовиків, а не нас. Громадська думка — річ безглузда, а вже поголос ми пустимо!..

Шаворський бігав по кімнаті. Обличчя йому зсудомило. Сплетені за спиною пальці побіліли. Він зупинився перед Олексієм.

— А чому вам справді не взяти участі?

— Що треба робити?

— Загалом, не така вже й складна справа. Там усе підготовлено. Пожежа розпочнеться без вашої допомоги, треба тільки не дати її погасити.

Олексій почухав голову під картузом.

— Чого ж, я не проти…

— Тоді доповідайте, що ви дізналися про Нечипоренка, і сідайте за шифровку Рахубі. Микоша по вас зайде…

Увечері Олексій мав намір побувати у Павки Синєсвитенка. Хотілося глянути, як живе хлопчина, подумати, як влаштувати свого маленького осиротілого друга до від'їзду в Херсон. Він уже твердо вирішив, що забере Павку з собою…

Не заставши дома Золотаренка, Олексій помчав шукати телефон.

Телефонів в Одесі взагалі небагато, та й ті були в установах, де постійно юрмиться народ. На Пушкінській Олексій заглянув в аптеку.

Худий сивий провізор з двома парами окулярів на носі порався за стойкою, наклеюючи сигнатурки на пляшечки з ліками. Його дружина, вусата, товста, чорноволоса жінка, сиділа за касою. Покупців в аптеці не було.

Підійшовши до стойки, Олексій знаком показав аптекареві, що хоче поговорити з ним сам на сам. Провізор здалеку заперечливо помахав рукою:

— Немає, немає.

— Чого немає?

— Хіба я не знаю, що вам треба! — І аптекар зробив характерний жест кокаїністів: понюхав руку в тому місці, де піднятий великий палець утворює ямочку, зручну для порошку.

— Та я не по те, — Олексій перехилився через стіл і спитав пошепки: — Телефон у вас є?

Аптекар зсунув одну пару окулярів на кінчик носа, другу підняв на лоба.

— Телефон? Навіщо вам телефон?

Олексій зрозумів: зараз не такий час, щоб з доброго дива пускати в дім незнайому людину.

— Я з Чека, — сказав він.

— Чого він хоче? — крикнула жінка з каси.

— Людині треба подзвонити по телефону, — відповів аптекар, метушливо зсуваючи окуляри на перенісся.

— І що з того? Нехай іде на поштамт!

— Навіщо йому йти на поштамт, якщо він може подзвонити звідси? — невпевнено заперечив аптекар.

— Я колись помру від розриву серця, — заволала жінка. — Ти ладен пустити в дім першого стрічного. Тут же не телефонна станція! Тут торгують ліками!

— Вона мене вчитиме, чим тут торгують, а чим не торгують! — пробурчав аптекар і відчинив дверцята стойки. — Ідіть же!

Дерев'яний, що за формою скидався на домашню аптечку, апарат висів на стіні у великій напівтемній кімнаті, де пахло ефіром, валер'яною і карболкою, а на столах безладно стояли фарфорові кухлі і штангласи з синього товстого скла.

Олексій покрутив ручку телефону. Аптекар потупцював біля стола і, переконавшись, що відвідувач справді викликав ЧК, вийшов з кімнати.

Голос чергового було ледве чути. Він насилу пробивався через тріск і шкварчання мембрани.

Олексій втискував губи в мідний ріжок мікрофона, закритий тонкою дротяною сіткою:

— Передайте Інокентьєву або Олов'яникову: в порту, на елеваторі, зрада! Нехай вживуть заходів! Сьогодні вночі його збираються підпалити… Ви зрозуміли мене? Пожежа, кажу! Пожежа!.. Так, так! Сьогодні вночі! Там хтось орудує. Нехай як слід обшарять увесь елеватор… Елеватор нехай обшарять, кажу! І треба посилити охорону! Все зрозуміли?… Охорону посилити!..

— Хто передає? — донеслося здалеку.

— Скажіть, херсонець.

— Хто?

— Херсонець. Так і передайте, вони зрозуміють.

— Буде зроблено… — прохрипіло здалеку.

Олексій повісив трубку на важіль. Прислухався. Потім ступив до дверей і ривком відчинив їх. За дверима стояв аптекар. Вигляд у нього був сконфужений.

Олексій поманив його пальцем.

— Мушу попередити, — неголосно сказав він, причиняючи двері, — те, про що я зараз говорив, крім нас з вами, не знає жодна стороння людина. Якщо почнуться розмови… Все розумієте?

У провізора обличчя стало таким, як колір його халата.

— Що ви, що ви, товаришу комісар! — замахав він руками. — Я ж зовсім не мав на увазі… Просто, знаєте, незнайома людина, так я трохи боявся. Ай-яй-яй, який жах, який жах!..

— Я вас, здається, попередив? — насупився Олексій.

— Ради бога, не турбуйтесь! Усе помре в цій кімнаті!

— І дружині своїй скажіть, якщо вона чула…

— Нічого вона не чула! А в мене скоріше язик відсохне, ніж я довірю жінці таку справу! Ай-яй-яй!..

— Отож-то! За телефон спасибі.

— Про що мова! — закричав провізор. — Яке тут може бути спасибі! Заходьте ще, коли треба! Приходьте запросто! Я завжди з великим задоволенням!..

Він провів Олексія до виходу повз здивовану дружину і довго кланявся, стоячи на порозі.

Олексій поспішив звернути за ріг.

НА ЕЛЕВАТОРІ

В урвищі на морському березі була вузька щілина, що заросла реп'яхами. Протискуватися в неї треба було боком, а далі хід розширювався і поступово переходив у низьку печеру. Тут і побачив Олексій «гвардію Шаворського», яка мала сьогодні «забезпечити» пожежу на елеваторі.

Це було строкате збіговисько, чоловік двадцять. Переважна більшість — звичайні карні злочинці, ті, що в нічний час наводять жах на одеських обивателів. Серед інших Олексій розгледів людей з військовою виправкою, помітну, незважаючи навіть на заяложений, з чужого плеча одяг, в який вони були вбрані. Втретє він тут зустрів відомого «представника гужового транспорту» Хому Костильчука. Хома теж пізнав Олексія і по-приятельськи підморгнув йому.

Розпоряджався в печері дебелий чоловік з випуклими грудьми й інтелігентською гострою борідкою. Його низький рокітливий голос здався знайомим. Олексій підійшов ближче, прислухався. І згадав: сходи, площадка, вітражі у віконних прорізах, мідна дощечка на дверях… Баташов!..

Це було важливе відкриття, але за ним зараз же сталися нові.

Як і Шаворського, Олексій давно знав цього чоловіка. На фотографії, принесеній Інокентьєвим, він був зображений у морській формі з погонами капітана другого рангу. І прізвище в нього було інше: Сієвич. Один з організаторів торішньої змови в Одесі…

Троє втекли в двадцятому році від ЧК: Шаворський, Сієвич і Краснов. Краснова було вбито. Щодо Сієвича, то гадали, що він утік за кордон. Ба ні, тут голубчик!

На відміну од Шаворського, який збрив бороду, колишній кавторанг відростив еспаньйолку. Але бородою не закрити великого горбатого носа і в'ялих складок шкіри, що напливають на повіки. От, виявляється, хто цей таємничий Баташов, який підіслав до Олексія дідка в рединготі!..

І ще один чоловік непокоїв Олексія. Непокоїв тому, що розгледіти його як слід не вдалося, а Олексій не міг позбутися почуття, що з цим суб'єктом він уже десь зустрічався. Зростом парубок скидався на покійного Булигу, але виглядав ще більш неповоротким і незграбним. Козирок насунутої на вуха кепки затінював його обличчя. Ноги він ставив клишоного, носками всередину, руки тримав у кишенях широченного кльошу. Стояв він у товаристві Хоми Костильчука і ще якихось кримінальних типів.

Олексій намагався не потрапляти йому на очі, але випадок усе ж звів їх докупи.

Переговоривши сам на сам з Баташовим-Сієвичем, Микоша підійшов до Хоми, щось сказав йому, і вся компанія рушила до виходу. Хома ніс ліхтар, Микоша — великий поржавілий бідон, від якого тхнуло гасом.

— Гайда! — сказав Микоша Олексієві.

У проході він зупинив своїх людей і почав їм давати вказівки.

— Спалахне о другій ночі. Слухайте всі: поводитися тихо! Шпалерами не шуміти, тільки в особливому випадку. Хомко, бери хлопчиків і катай вперед, зробиш пожежні крани, щоб ні краплини води! Втямив? Іди!

Костильчук підняв ліхтар і оглянув своїх, вибираючи помічників. Жовте мерехтливе світло осяяло обличчя. Олексій здригнувся.

Мигаючи від світла, мов осліплена сова, перед ним стояв не хто інший, як Петько Цяця, сусід Павки Синєсвитенка…

— Ти, — сказав Хома Цяці, — і ти, — він тицьнув пальцем у кістлявого, сутулого чоловіка в брезентовій рибальській накидці.

Вони вийшли першими.

Виждавши трохи, Микоша звелів рушати. По одному вилізли із катакомби і попрямували в місто. Йшли через центр, витягнувшись ланцюгом.

Олексій простував слідом за Микошею і думав про Петька Цяцю.

Упізнав він його чи не впізнав? Бачилися вони всього один раз, у день приїзду Олексія в Одесу, Цяця тоді наче не дуже приглядався. До того ж Олексій уже з тиждень не голився і дуже заріс щетиною.

А якщо все ж упізнав? Тоді біда. Родинні зв'язки з колишнім червоноармійцем Синєсвитенком не могли прикрасити Олексія в очах бандитів. Якщо ж Цяця почне плескати язиком і це докотиться до Шаворського, провал неминучий: у «хазяїна» зовсім інші дані про біографію Олексія.

Олексій намагався згадати, який був вираз обличчя у Цяці, коли той побачив його. Наче байдужий. А втім, спробуй розберись: пика у Цяці, немов окіст, нічого не відбиває!..

Вони спустилися до порту. Поблизу Потьомкінських сходів Микоша зупинився і почекав приятелів.

Коли всі підійшли, він звелів Олексієві залишитися з ним, а решті йти до елеватора в обхід, зайняти зручні місця і чекати. Коли спалахне і збіжиться натовп, зчинити паніку. Головне ж, заважати гасити.

— Загориться дужче, тоді змивайтеся, — хрипким голосом напучував він. — Якщо наскочать чекісти, можна й постріляти. Одначе не дуже! Ей, Гоша, чуєш ти мене? Не дуже бешкетуй! Нехай Одеса думає, що ми тут ні при чому.

— Не вчи вченого… — відказав Гоша, мабуть, великий любитель постріляти.

— На нас з тобою найбільш відповідальний факт, — заявив Микоша, коли вони з Олексієм лишилися самі. — Хома заб'є пожежний кран. Такий собі добрячий дубовий клинчик!.. Хлопчики попрацюють у натовпі. А ми у відповідальний момент підпалимо в іншому місці.

— А навіщо?

— Не втямиш? Та щоб вони побігали туди й сюди! Втямив?

— Ага…

— Тримай! — Микоша сунув у руки Олексієві бідон. — І почапали швиденько.

… Вони пробиралися якимись одному Микоші відомими переходами. Звертали в провулки, перелазили через паркани, обходили склади і покинуті майстерні, йшли шпалами портових залізничних колій. Скоро Олексій перестав орієнтуватися, де вони перебувають, і намагався тільки не втратити з очей Микошу.

Поминули якийсь пустир, і дорогу перетнув кам'яний мур, укріплений товстими контрфорсами. За ним виникла тінь величезної будівлі. Елеватор.

В одному місці мур було зруйновано. Темнів широкий пролом з гострими зубчастими краями. Микоша зупинив Олексія.

— Тут, — шепнув він. — Підходяще: все побачимо, як у театрі…

Олексій поставив бідон і оглянувся.

За пустирем скупчилися житлові будинки. В них де-не-де ще світилися вікна.

Зліва, одразу за огорожею елеватора, починалася простора територія вантажної пристані. Чути було, як далеко-далеко за молом шумлять хвилі. Свіжий нічний вітер гуляв по пустирю, ворушив сміття…

Тепер треба було запастися терпінням і чекати стільки, скільки треба Микоші, щоб усвідомити провал задуманого бандитами підпалу.

Вони сіли на землю біля пролому. Микоша присунувся до Олексія.

— А вітерець же добрячий, га? — зашепотів він голосно, навіть не дбаючи про обережність, — Роздмухає хіба ж так! Ох, і погріються нині комісари!

— Послухай, — сказав Олексій, — ти мені скажи: на елеваторі свої люди, чи що?

— А то ж як! — охоче відгукнувся Микоша. — Головний комірник. Хазяїн йому англійськими фунтами заплатив, можеш собі уявити? Інакше ні за що не згоджувався.

— Але згодився ж?

— Згодився… Дві третини наперед, решту — потім.

— А як він усе це облагодив?

— Ну, дуже просто. Найняв Хомку і ще двох биндюжників з наших зерно возити. Вони йому й завезли під мішками ні багато, ні мало — тридцять сулій гасу.

— Тридцять сулій? — недовірливо повторив Олексій. — Майстер же ти на вигадки!

— А на біса мені! — щиро здивувався Микоша. — Правду кажу. Потерпи трошечки, побачиш, як спалахне.

Помовчавши трохи, Олексій спитав:

— Комірник сам і підпалить?

— Тю! Дуже йому треба!.. Комірник, гад, ниньки дома сидить, грошики лічить…

Микоша раптом осікся.

По двору хтось ходив. Олексій затамував подих: це могли бути чекісти.

У темряві за стіною жеврів вогник цигарки. Троє чоловіків пройшли повз пролом. Один сказав:

— Поспати треба. Вранці два пульмани розвантажувати…

Мабуть, це були робітники з елеватора. Як тільки їхні кроки затихли далеко, Микоша іронічно просичав:

— Ти чуєш, він ще турбується, що треба розвантажувати! Завтра він шукатиме полицю, куди зуби покласти!..

Олексій подумав, що так би воно, певно, і було, якби бандитам пощастило підпалити елеватор. Тисячі робітничих сімей не одержали б хлібної пайки. Тисячі людей, дітлахів!.. Їх завтрашній день — у тій будівлі, що темніє попереду, в хлібних засіках, куди бандити завезли тридцять сулій гасу… Олексій відчув, як до горла клубком підступає ненависть…

«Спокійно! — наказав він собі. — Спокійно. Не розпускати нерви. Всі дістануть сповна, почекай-но!..»

Більше вони не розмовляли.

Минуло ще з півгодини, стало прохолодно. Вітер то стихав, то здіймався знову.

Раптом Микоша піднявся на ліктях і потягнув носом.

— Чуєш?

Олексій понюхав повітря і відчув тільки кислий запах давно не митого тіла, що йшов від Микоші.

— Ні біса немає, — сказав він, — приснилося тобі.

Микоша ще посопів, унюхуючись, і ліг. Але через хвилину знову підвівся.

— Та що тобі, заклало? Тхне!..

І тут Олексій справді відчув тонкий, ледве вловимий запах горілого.

У нього похололо всередині. Він оглянувся на пустир, чи не горить там щось. Може, від житла принесло?

Але на пустирі було чорно. В будинках погасли останні вогники.

А запах ставав усе виразніший, усе густіший. І раптом притихлий було вітер кинув в обличчя теплу задушливу гіркість диму…

— Тепер чуєш? — збуджено прохрипів Микоша. — Почалося!..

Олексій схопився, кинувся до пролому.

З боку моря швидко рожевіло повітря, і на його фоні вимальовувалися чіткі контури будови з кривою галереєю зернопідйомника. Темрява над нею коливалася, змінювала обриси, і з кожною секундою було все більш помітно, що це не темрява, а дим, який густою масою підіймався в небо…

Олексій усе ще не вірив, усе ще сподівався чогось. Але ось, розбиваючи тишу на дрібні осколки, у дворі елеватора зачастив пожежний дзвін…

Усе переплуталося в Олексієвій голові. З місива спливла одна, страшна своєю незаперечністю думка: зрада! Олов'яников не дізнався про те, що готується підпал. Попередження Олексія не дійшло до нього!..

Що ж тепер робити? Бігти рятувати те, що ще можна врятувати? А Микоша?

Притиснувшись до пролому, Микоша жадібно дивився вгору, туди, де над дахом елеватора ось-ось мало вихопитися відкрите полум'я.

Заграву помітили в різних кінцях міста. Десь поблизу заревів фабричний гудок. На нього відгукнулися гудки з Пересипу і вокзалу. Вдарили на сполох на дзвіниці жіночого монастиря, і густий протяжний дзвін розлігся над сонною Одесою.

— Час! — Микоша одірвався від стіни, повернув до Олексія застигле в задоволеній гримасі обличчя. — Зараз другого півня пустимо! Вони в нас побігають!

— Постривай!.. — вимовив Олексій.

Він ще не уявляв, що робитиме. Знав тільки, що Микоші треба перешкодити…

— Чого чекати? Саме час! Де цебрик?

Він знайшов бідон, схопив його і наказав:

— Гайда за мною! Живо!

— Та почекай же ти!..

Микоша тільки рукою махнув.

Полум'я, нарешті, вирвалось, освітивши пустир і куші будівельного сміття. Микоша довгими котячими стрибками біг до будинків, які стояли віддалеки.

Плутаючись у подертій підкладці, Олексій відшукав браунінг у боковій кишені.

У голові промайнуло: «Не можна, адже знають, що ми разом, здогадаються». Але роздумувати було ніколи: Микошу треба було зупинити за всяку ціну!

Посеред пустиря, ковзаючись на дрібній щебінці, Олексій наздогнав його і схопив за плече.

— Стій!

— Швидше! — Микоша змахнув бідоном. — Поки не сполошились…

— Стій, тобі кажуть!

— Тихо! Очманів, чи що!

— Кинь бідон!

Важко сказати, навіщо він це робив: треба було стріляти, не гаючи часу.

— Ти що, хлопче?!

Микоша рвонувся, вивільнив плече, та Олексій в ту ж мить знову схопив його. Крикнув, задихаючись:

— Кидай по-хорошому, бандитська мордо, уб'ю!..

Микоша відсахнувся. Було вже зовсім світло. Він побачив браунінг і — все зрозумів.

— Ти? — хрипко видушив він. — Ти?!

Він випустив бідон, присів і раптом щосили вдарив Олексія по руці. Хапаючись за кишеню, кинувся вбік.

— Стій! — ще раз крикнув Олексій.

У ту ж мить Микоша вистрілив.

Вихопилося полум'я. Гуркіт на кілька секунд оглушив Олексія. І він двічі натиснув спуск, майже не почувши своїх пострілів…

РІЗНІ КЛОПОТИ

Елеватор палав. Полум'я бурхало, з чотирьох боків охопивши будову. Олексій зрозумів, що там йому робити нічого.

Микоша лежав на спині, закинувши над головою кулак з револьвером. Присівши навпочіпки, Олексій нашвидку обшарив його кишені. Знайшов коробку цигарок «Сальве», трохи грошей, срібний годинник-цибулину і два конвертики з кокаїном. Усе це він залишив при Микоші. Револьвера теж не взяв. Бідон з гасом про всяк випадок перекинув.

Покружлявши в лабіринті провулків і тупиків, він вибрався до Потьомкінських сходів.

Назустріч бігли люди. Щоб не викликати підозри, Олексій, не поспішаючи, піднявся на Миколаївський. Раптом відчув, що в нього, наче від удару, пече в передпліччі. Він зупинився, помацав. Рукав був розірваний і мокрий.

«Еге, та мене поранено!» — подумав він.

Микошина куля ковзнула трохи вище ліктя і неглибоко розпорола шкіру. Ранка була невелика, але вона одразу змінила плани Олексія… Він звернув на Пушкінську, потім на Успенську і чимдуж припустив до Різничука.

Змучений, задиханий став він перед Шаворським.

— Микошу вбили!

Усупереч сподіванням, це повідомлення не справило на Шаворського великого враження.

— Спокійно! — сказав він. — Де вбили? Хто?

Ледве зводячи подих, Олексій розповів, що все трапилося саме в той момент, коли вони з Микошею хотіли підпалити будинки поблизу елеватора. Він так, мовляв, і не розібрав, на кого вони напоролися: чи то на міліцію, чи то на чекістів. Олексій ледве втік, а Микошу одразу на смерть.

Шаворський сплюнув:

— Влип, матері його чорт! Туди й дорога!..

Проти цього Олексій нічого не міг заперечити, його тільки здивувало, що Шаворський так легко змирився з долею свого найвірнішого охоронця.

— Добре, що на смерть, — кинув Шаворський, — у Чека він би всіх виказав. А сам ти цілий? — спитав він грубо, вперше звертаючись до Олексія на «ти».

— Теж трохи зачепило…

— Ану, покажи!

Різничук підкрутив лампу, добавивши світла. Олексія уважно оглянули.

— Он де шкрябнула, — сказав Різничук. — Рядком пройшла, якби трохи лівіше — то й амба!

Він приніс марлю і допоміг Олексієві забинтувати руку.

— Давай, Сивий, обмиєм удачу, — сказав Шаворський.

Тільки тепер Олексій помітив, що Шаворський п'яний.

Очі його гарячково поблискували, рухи були розмашисті і неточні. Він дістав з комори сулію, розхлюпуючи, налив спирт у кухлі, один присунув Олексієві.

— Пий! Чистий медичний з особистої пивниці… Пом'янемо раба божого Микошу, що з дуже давніх часів мав християнське ім'я Микола!.. — Випивши, він з хрипом видушив повітря з обпеченої глотки і, не закусуючи, хитнув головою. — Вбили, виходить?.. Та-ак… Що ж, у битвах втрати неминучі… Але бій виграно!.. — загорланив він.

— Обережніше, Вікентію Михайловичу! — попросив Різничук, боязко оглядаючись на двері.

Шаворський грюкнув об стіл.

— Не повчай мене, лакузо! — І несподівано наказав: — Гаси світло!

Різничук поспіхом загасив лампу. Шаворський зірвав маскіровку з вікна, ривком розчинив раму.

Крізь чорні кущі нездоровим багрянцем просвічувало небо.

— Горить! — Шаворський ліг животом на підвіконня. — Горить!.. — бурмотів він. — Палає… Ось так усю Росію очисним вогнем… для спокутування!..

Досипати ніч Олексія відвели на горище. До ранку він пролежав на жорсткому волосяному матраці. Перед очима гасало обличчя Микоші — куля пройшла над правою бровою.

Потім з'явилися ще обличчя. Люди бігли на пожежу, і серед них Олексій побачив Галину. «Що ви наробили?» — спитала вона жахаючись. — Що ви наробили?!» Він схопив її за руку, хотів пояснити, що не винен, що це зрада. Вона не схотіла слухати, відштовхнула його і легко побігла по м'якому зеленому схилу туди, де бурхало полум'я. Він наздогнав її і крикнув: «Та зрозумійте ж ви!» Але дівчина знову відштовхнула його, і Олексій прокинувся.

Рядом стояв Різничук.

— Іди, — сказав він, — хазяїн кличе. Ревеш ти сонний, наче бик…

Був ранок. У вікні горища синіло спокійне небо. Шаворський, що вже витверезів і поголився, ходив по кімнаті, як завжди, зчепивши руки за спиною.

— Так що у вас вчора вийшло? — спитав він хмурячись.

Від нічного панібратства і сліду не було.

Олексій повторив з початку вигадану історію загибелі Микоші, доповнивши її новими подробицями: він, мовляв, перший помітив якихось озброєних людей і сказав про це Микоші, але той не надав значення його словам. Хотів щоб то не було довести справу до кінця. От і довів…

— Як же недоречно! — Шаворський скривився з досади. — Саме тепер, коли я розіслав людей до отаманів, щоб скликати їх до приїзду Максимова… — Він ще побігав із кутка в куток, кусаючи губу, потім сів на табуретку біля Олексія. — Справ у нас сила, а я сам, як ви розумієте, не можу дуже часто з'являтися в місті. Втрата Микоші зараз особливо буде відчутною. В цілому ряді випадків він був просто незамінний… Але де в чому вам усе ж доведеться його замінити…

— Що ж, давайте.

— Для початку сходите за трьома адресами…

«За чотирма, — подумав Олексій. — Олов'яникова побачити…»

Тепер, здавалося, відшукати зрадника не становитиме великих труднощів: досить з'ясувати, хто прийняв донесення Михальова.

З'ясували: прийняв помічник відповідального чергового по губчека Вайнер. Однак Вайнер не міг дати пояснень…

За дві години до того, як почалася пожежа на елеваторі, в губчека подзвонила якась жінка. Істерично схлипуючи, вона кричала в трубку, що на Пересипські склади вчинено напад, що бандити зв'язали охорону і мішками вивозять продовольство. Вайнер по тривозі підняв чергову оперативну групу чекістів і разом з ними виїхав на Пересип.

Як тільки машина з чекістами прибула на місце події, в неї полетіли бомби: біля продовольчих складів бандити влаштували засаду. Трьох чекістів було вбито, четвертого — уповноваженого Вайнера — тяжко поранено. Через годину він помер, не опритомнівши.

За встановленим в Одеській губернській надзвичайній комісії порядком зведення про одержані від населення сигнали (а їх протягом дня надходила велика кількість) черговий повинен був передати відповідальному черговому або — найбільш важливі — начальникам відділів. Зведення, записані Вайнером, до відповідального чергового не потрапили. Тільки наприкінці другого дня голова губчека Немцов знайшов їх… на власному столі. Їх було покладено під зелене сукно оббивки і зверху прикрито товстою купою ділових паперів. Хто поклав їх туди, кому передав Вайнер зведення: докопатися було неможливо.

Серед відповідальних співробітників губчека робилося багато всіляких припущень. Дехто дотримувався думки, що та сама рука, яка засунула зведення під сукно стола голови, організувала і вбивство Вайнера, щоб заховати кінці у воду. Інші вважали, що це випадковий збіг. Зрада зрадою, а бандитська засідка — сама по собі: не вперше, мовляв, бандити втинають такі штуки, а тут ще їм важливо було відвернути увагу чекістів від пожежі на елеваторі.

Були й такі, що підозрювали вбитого Вайнера. Їх версія мала такий вигляд: Вайнер сам був зв'язаний з бандитами. Зведення він, звичайно, написав, щоб опісля можна було виправдатись: от, мовляв, усе зробив як треба, але засунув у таке місце, щоб одразу не знайшли. Певно, хтось із загиблих товаришів був у кімнаті чергового, коли він приймав донесення про те, що готується підпал елеватора, і Вайнеру треба було здихатися свідка. За його пропозицією бандити влаштували засідку на Пересипу. Вайнер поїхав з чекістами — інакше він зробити не міг — і через необережність сам попав у яму, викопану для іншого…

Коротко кажучи, це було складне мудрування, яке зводилося до того, що Вайнер, мовляв, був хитрий, та й ми не ликом шиті!

І, нарешті, існувала ще одна версія, найпростіша: хтось без злого наміру, через неуважність засунув зведення під папери, звідти все й пішло.

Складний вузлик зав'язався в Одеській губчека. Розв'язали його завдяки випадку, але стався він трохи пізніше. І передували йому неабиякі події.

Олексій усе більше заміняв Шаворському Микошу. Він тепер, не знаючи втоми, гасав по Одесі, зв'язуючи «хазяїна» з керівниками п'ятірок. Багато хто з них вже був відомий чекістам, але з кожним днем список їх збільшувався. Тільки тепер почав окреслюватися справжній розмах змови. Він був величезний. Одеській губчека ще не доводилося мати справу з такою розгалуженою і в той же час чітко централізованою організацією, як це дітище Шаворського. Крім основних сил змовників, зосереджених у нерубайських катакомбах (за агентурними даними, там чекали слушного часу понад шістсот білогвардійців), по всій Одесі були розкидані невеличкі групи «бойовиків», як їх романтично називав Шаворський. Олексій знаходив керівників п'ятірок у злодійських кублах Молдаванки і в розкішних квартирах на Рішельєвській і Дерибасівській, у дрібних кустарних майстернях базарних площ і на великих заводах, які тільки-тільки починали оживати. Майже всі ці керівники, за незначним винятком, в недавньому минулому були офіцерами білогвардійських армій Денікіна, Врангеля, Мамонтова, Шкуро… Дехто жив з чужими документами, працював у радянських установах на скромних канцелярських посадах.

Місто повільно оживало після воєнної розрухи. Де-не-де ремонтувалися будинки. В порту відшвартовувалися перші відновлені пароплави. Ранками все нові димки виникали в одеському небі над фабричними трубами. Одеса жила нелегким трудовим життям, не підозрюючи, що в надрах її визрівають осередки страшної білогвардійської зарази, котра загрожує одним ударом звести нанівець зусилля будівників міста.

Очолювала змову трійка. В неї, крім Шаворського, входили Баташов-Сієвич і якийсь Дяглов. Сієвич керував п'ятірками. Дяглов командував «збройними силами» в Нерубайському. Якось за дорученням Шаворського Олексій зустрівся з ним у ресторані Печеського.

Ресторан цей був у центрі міста і мав два виходи — на Гаванну і в міський сад. З цієї чи іншої причини похмурий заклад із замизканими стінами і дірками від куль у шибках став улюбленим місцем всілякого темного наброду.

У першій половині дня в ньому було напівпорожньо: кілька сонних п'яничок, чистенький панок, який заклопотано гомонів з нахабним парубком у жовтих шоферських крагах, і похмура жінка невизначеного віку в строкатому брудному вбранні.

Як було умовлено, Олексій сидів за третім столиком праворуч від входу і чекав чоловіка, який запропонує йому кілограм лаврового листя.

Кістлявий, у чиновницькій тужурці з зеленими оксамитовими петлицями вусатий чоловік якийсь час приглядався до нього, потім підійшов і сів поряд.

— Цікавитесь лавровим листям? Кілограм знайдеться…

Обличчя в нього від тривалого перебування в катакомбах було землисте, набрякле. Коли Дяглов говорив, здавалося, ніби горло в нього набите піском, який повільно пересипається з кожним звуком.

Олексій сказав відзив:

— Віддаю перевагу супові з кропом.

Він передав Дяглову, що нараду отаманів Шаворський має намір влаштувати не в Нерубайському, як намічалося раніше, а у флігелі Різничука: це, мовляв, зараз найбільш безпечне місце. Крім того, Шаворський наказав відрядити кількох чоловік для зустрічі й охорони Максимова.

— У чиє розпорядження?

— У моє, — сказав Олексій.

Так воно і було. Шаворський вирішив: якщо вже заміняти Микошу, то заміняти до кінця. І оскільки його колишній охоронець очолював при ньому щось на зразок комендантського взводу, то й ці функції перейшли тепер до Олексія.

— Гаразд, — кивнув головою Дяглов, — виділю. — Він обвів поглядом відвідувачів ресторану і, не побачивши нічого підозрілого, прохрипів: — У мене погані новини з Києва: Чека розгромила «Всеукраїнський повстанком».

— Уже?.. — вихопилося в Олексія.

— Чому «вже»? Що означає «вже»? — швидко спитав Дяглов.

— Та всього ж два тижні тому тут був їхній довірений. Ми з хазяїном зустрічали його.

— Два тижні! — повторив Дяглов. — Їх за два дні розгромили, майже ніхто не втік!.. Скажи Вікентію: до прийому Нечипоренка все готове.

— Добре.

Дяглов пішов, а слідом за ним, несподівано протверезившись, поплентав один з п'яничок, що куняли за столиками.

Повідомлення про розгром «Всеукраїнського повстанкому» того ж дня підтвердив Олов'яников; Олексій майже щодня зустрічався з ним на конспіративній квартирі. Чималу роль у ліквідації «повстанкому» відіграла явка, яку він узнав від Поросенка. Скупий на похвалу Олов'яников сказав:

— Тебе в наказі відзначили по Вучека[16], поздоровляю! — і руку потиснув.

Олексій доповів йому про зустріч з Дягловим. Прощаючись, попросив:

— У Петра Синєсвитенка синок лишився. Мені все ніколи забігти подивитись, як він там. Може, поцікавитесь, Геннадію Михайловичу? Його хоча б на деякий час влаштувати, а після я його до себе візьму.

— Це Павку, чи що? — спитав Олов'яников, і на цей раз дивуючи Олексія своєю обізнаністю. — Спізнився ти трошки: його Інокентьєв забрав.

— Куди забрав?

— До себе. Каже, виховаю замість Вітьки: в нього сина Вітьку вбили під Перекопом.

— Правда? — здивувався Олексій. — А Павка ж що?

— Що Павка. Хороший хлопчик. Він до Василя всією душею.

Олексій почухав голову під картузом. Оце тобі й маєш, Павка в Інокентьєва! А він же звик вважати хлопчика бідолахою, до якого нікому діла нема.

— Велика сім'я у Василя Сергійовича? — спитав він.

— Тільки дружина лишилася, тиха, ласкава жінка. Не сумнівайся, хлоп'я в хороших руках. Та й сам Василь — душа чоловік, не дивись, що похмурий.

Олексій згадав, як Інокентьєв проводжав його до Баташова, і подумав: «Здається, Павці і справді здорово повезло!..»

НАРАДА В НЕРУБАЙСЬКОМУ

Наближався день приїзду Максимова, а отже, незабаром мала завершитися операція.

Підготовка до неї велась у цілковитій таємниці. Якщо не брати до уваги зовсім засекречених розвідників, посвячені в неї були тільки п'ять чоловік: Немцов, Олов'яников, Інокентьєв, Кулешов і начальник оперативного відділу губчека Демидов — гроза одеських бандитів, про якого вони співали в своїх піснях:

Крім цих п'яти чоловік, жоден співробітник губчека навіть не підозрював про операцію, яка готувалася. Люди були зайняті повсякденною оперативною роботою, що поглинала в них весь час і всі сили.

Шаворський також готувався до прийому Максимова. Все в нього йшло як по маслу. На запрошення зібратися отамани відповіли згодою. Утримався поки що один Заболотний, але Шаворський був певен, що й він приїде. В ці дні «хазяїн» уперше в розмові з Олексієм заговорив про свою агентуру в губчека. Було це так.

На авіаційному заводі «Анатра» чекісти арештували за саботаж кількох інженерів. Один з них був членом організації Шаворського, діяв у складі п'ятірки.

Увечері того ж дня на квартирі у вдови якогось видавця, де іноді Шаворський ночував, він сказав Олексієві:

— Уся справа в системі. Вона проста й логічна. Це — ланцюг, міцний, як залізо, й еластичний, мов гума. Більшовики вже обплутані ним з ніг до голови, але поки що не відчувають цього. Відчують, як затягнеться в них на шиї!

Розмова велася у великій кімнаті з ліпними карнизами, портретами на стінах і розкішними меблями кольору «пташине око». Шаворський був у стьобаній блузі з галунами і в хатніх туфлях покійного видавця. Від нього знову несло спиртом. Час від часу в кімнату заглядала хазяйка дому, плоска блондинка з восковим обличчям і неприродно білим носом.

— Тобі нічого не треба, Вікі? — питала вона фальцетом, гордовито обминаючи поглядом Олексія.

— Дякую, нічого, — холодно відповідав Шаворський.

Коли жінка зникала, він мерзлякувато пересмикував плечима, зітхав, ніби шукаючи співчуття.

— Ось вона, головна незручність конспірації!.. — і повертався до перерваної розмови. — Розірвати цей ланцюг більшовики не зможуть. За прикладами далеко ходити не треба. Сьогодні Чека заграбастала одного нашого. Ну й що ж? Чого вони добилися? П'ятірка, в якій він був, не потерпить. Порішать одного, на тому й облизнуться.

— Чому одного? А де решта?

— Решти їм не знайти: члени п'ятірок знають тільки свого керівника, а того ще за добу попередили про арешт.

В Олексія пересохло в роті. Він спитав байдуже:

— Як це так?

Шаворський поблажливо опустив повіки. Він дістав з кишені коробку цигарок — таких самих, які були в Микоші («Сальве», десять штук, тютюнової фабрики братів Попових), закурив і, вицідивши дим крізь зуби, неголосно сказав:

— Невже ви, Сивий, гадаєте, що ми могли б триматися стільки часу, не маючи джерела інформації в самісінькій чекістській утробі? Гм… Принаймні вже два чи три рази Чека могла стерти нас на порошок. Давно б ми з вами гнили десь у яру з кулею в потилиці. А, як бачите, живемо. Більше того, зараз для нас навіть не дуже страшні агенти, яких засилає Немцов. Та от хоч би й з елеватором: адже хтось пронюхав про підпал і стукнув у Чека… Так, так, був донос! І що ж? Всевидющий Немцов дізнався про нього тільки через добу. А ми тим часом встигли ліквідувати єдиного свідка, що міг навести чекістів на слід! Ось як треба працювати, шановний!.. — Він зробив кілька затяжок, устромив цигарку в рожеву морську раковину і покликав хазяйку. — Сивий тут переночує, — сказав він їй, — споруди йому ложе. — І Олексієві: — Завтра зустрічати цього «щирого» хохла Нечипоренка…

Нечипоренко прибув до нерубайського попа Никодима в точно визначений термін, переодягнутий в селянський одяг — сіряк, вицвілий синій картуз і вимазані дьогтем чоботи з укороченими халявами, на яких шаром лежала брунатна дорожня пилюка. Супроводжував його здоровенний бородатий галичанин, одягнений в скуфію і чернецьку рясу.

Галичанин був надзвичайно мовчазний. За весь вечір він вимовив не більше трьох слів. Та зате його маленькі, глибоко заховані очиці невідступно, по-собачому ловили кожен рух отамана.

Охороняти будинок Дяглов виділив двох бандитів, командувати якими доручили Олексієві.

Для обробки отамана зібралася вся «трійка».

Нечипоренка провели в чисту горницю, де пахло лампадним маслом, як дорогого гостя посадили під іконами. Розкішно вдягнена пишнотіла попадя поставила на стіл «що бог послав». А послано нерубайському попові було чимало: самогон-первак, наваристу юшку з риби, піджарку з свинини, оладки, пшеничний хліб, яйця, редьку в сметані, — все це в кількох верстах від змученої голодом Одеси…

Після трапези панотець з дружиною покинули горницю, і Шаворський відкрив нараду. Він урочисто привітав Нечипоренка як «одного з перших вождів українського національного руху, що усвідомили необхідність об'єднання з російськими антибільшовицькими силами…»

— За півверсти звідси, — сказав він, — пан полковник може в тому сьогодні пересвідчитися, — розташовано в катакомбах близько тисячі переконаних противників більшовизму, готових у будь-яку хвилину пліч-о-пліч виступити із своїми українськими однодумцями. І це головне! Перед фактом такого палкого прагнення єдності будь-які спірні питання здаються легко розв'язними…

Отаман щось промимрив у відповідь, що тепер, мовляв, не до суперечок, «більшовиків треба знищити». З цим усі згодилися. Потім Нечипоренко розповів про парканську організацію, про те, скільки в нього людей у загоні зараз і скільки приєднається опісля, коли почнеться повстання. Нічого нового до того, що вже знав Олексій, — він не сказав.

Перейшли до обговорення плану спільних дій. І тут розмова точилася не так гладко. Суперечка виникла по питанню, кому раніше починати. Нечипоренко вимагав, щоб в Одесі піднялися принаймні за два дні до того, як він з загоном, сформованим у Бендерах, перейде кордон. Це, мовляв, приверне увагу червоних і дасть йому можливість у короткий строк захопити весь Тираспольський повіт.

Йому відповідав Дяглов — спеціаліст у військових справах.

— Дивні у вас міркування, пане полковнику, — рипучим голосом прошипів він, вирячивши на Нечипоренка каламутні випуклі очі, — може, ви вважаєте, що Тирасполь важливіший від Одеси? Та я не віддам її за сорок таких повітів, як ваш! Це ж порт, морські ворота…

— А там — кордон з Румунією, — заперечив Нечипоренко.

— Кордон є і з Польщею, а допомогло це вашим землякам? Доки пан Петлюра лагодився в похід, у Києві ліквідували «Всеукраїнський повстанком»! Ви того ж хочете? Щоб нас тут стукнули, а потім за вас узялися?..

Мабуть, чутки про розгром «Всеукраїнського повстанкому» ще не дійшли до Нечипоренка. В отамана витягнулося обличчя.

— Звідки ви взяли, добродію, про «Всеукраїнський повстанком»?

— Злапали ваш повстанком, — кинув Сієвич, смикаючи борідку. — Самостійно хотіли більшовиків здолати! Вояки…

Шаворський поклав руку на плече Нечипоренка.

— На жаль, це справді так, Степане Онисимовичу. Ми всіма силами намагались об'єднатися з ними, діяти спільно. Приїжджав їхній представник. Я вже його і так і сяк уламував, доводив — нічого не вийшло. І от наслідок! У Києві Чека захопила майже всю організацію, в тому числі Шпака, Гайового і Лозовика — найвидніших керівників руху.

Він сказав це таким тоном, що можна було зробити висновок: невдача підстерегла київський повстанком тільки тому, що петлюрівці відкинули його, Шаворського, участь і керівництво.

— Лозовика взяли? — промимрив Нечипоренко.

Його лисина вкрилася потом.

— Усіх! Сподіваюсь, ви розумієте, що безглуздо повторювати їхні помилки? Саме тому ми й прагнемо об'єднати повстанський рух, створити могутній кулак, який вдарить нищівно по більшовиках. Ми зв'язалися з усіма отаманами, що діють у губернії. Через кілька днів вони зберуться в Одесі, приїдуть Палій, Гуляй-Біда, Заболотний…

— Заболотний приїде? — усумнився Нечипоренко.

— В усякому разі, він не відмовився.

Нечипоренко посмикав вуса і буркотливо спитав:

— А на якого біса здався вам Гуляй-Біда? Хіба він людина? То ж бродяга: і Григор'єву і Махнові служив. Наволоч збираєте!

— Особисті стосунки доведеться на деякий час відкинути, Степане Онисимовичу. Тепер важливий кожен, хто підтримує нас.

— У Гуляй-Біди три сотні шабель, а це не хвіст собачий! — зауважив Дяглов.

З виразу обличчя Нечипоренка було видно, що компанія Гуляй-Біди йому не до вподоби, але від суперечки він і на цей раз утримався.

Шаворський вів далі:

— На нараду по координації наших дій приїде з-за кордону представник вищого командування. Ми хочемо запропонувати такий план. Отамани почнуть активні дії одночасно, того самого дня, коли ви поведете через кордон полк, сформований у Бендерах. — Бажаючи, мабуть, полестити Нечипоренку, Шаворський підкреслив слово «полк». — А вслід за цим ми захопимо Одесу зсередини…

— Е-е, добродію! — перебив його Нечипоренко. — Що ж виходить? Значить, перший удар усе-таки по нас? Де ж тут одночасність?

— Та зрозумійте ж ви, дорогий, — терпляче, як колись умовляв Поросенка, став доводити Шаворський, — усі справді почнуть одночасно: ви — на Тираспольщині, Заболотний — на Балтщині, Палій — на Ольгопільщині і так далі. Сили червоних розосередяться по всій губернії, і отоді ми виступимо тут, в Одесі. Розумієте: удар по всьому фронту і — вибух у більшовицькому тилу! Цей план на сто процентів гарантує успіх…

Для обробки Нечипоренка підключилися Дяглов і Сієвич. Кінець кінцем, він махнув рукою:

— А… мабуть, і справді, так краще!

Він був поступливий, не такий, як Поросенко. Задоволений Шаворський Заговорив як про справу вирішену:

— Тепер визначимо термін. Отамани зберуться двадцять першого. Довго ми їх не затримаємо, після наради їм потрібно буде дві доби, щоб повернутися у свої загони. Ще два дні на підготовку… Яке це буде число? Двадцять п'яте? Отже, домовляємось остаточно: двадцять п'яте — день загального повстання!

Дяглов розлив у склянки спирт. Сієвич сказав:

— Нехай цей день буде щасливим для Росії!

Олексієві теж налили. Він випив, розміркувавши, що тост, по суті, непоганий: інша справа — як його розуміти…

Попередню розмову він чув уривками. Доводилось удавати з себе ревного начальника охорони і раз у раз перевіряти пости.

Закусивши шматком шинки, він знову вийшов на вулицю. Вже за дверима почув, як Нечипоренко сказав:

— Ну добре, панове. А як там мій дружок поживає, Лежин?

Незнайоме прізвище примусило Олексія зупинитись.

— Живе не тужить, — відповів Шаворський. — Лежин молодчага! Незамінна для нас людина!

«Ще один незамінний!» — подумав Олексій. Він напружив слух.

— Без нього нам довелося б скрутно, — говорив Шаворський.

Нечипоренко зареготав:

— Хлопець правильний! Сусіда мій, полтавський… Батько його великі угіддя мав за Полтавою, будинок з колонами — палац! Хитрун: капітал ще в шістнадцятому році перевів чи то у Францію, чи то в Голландію. Почув, мабуть, чим пахне! І сини в нього пішли! Старший у самого барона Врангеля ад'ютантом, а цей тут, виїхати не схотів… Побачитися з ним ніяк не можна?

— Небезпечно, Степане Онисимовичу. Риск надто великий. Зустрічаємося, тільки коли вже вкрай потрібно.

— Ну, бог з ним! При нагоді — поклон від мене і оце — на пам'ять…

За дверима усі одразу заговорили. Потім вирізнився голос Шаворського:

— … Завтра ж. Ви коли збираєтесь їхати?

— Та от закінчимо — і поїду.

— Звідси прямо в Бендери?

— Туди.

— А хто із загоном?

— Осавул Цигальков, козак. Та ви його знаєте…

Олексій тихенько вийшов з будинку. «Лежин… — думав він, — Чи не він це часом у Чека?..»

У КАТАКОМБАХ

Після наради Нечипоренко зажадав на власні очі побачити «переконаних противників більшовизму», про яких говорив Шаворський.

— Під землю доведеться лізти, — перезирнувшись з «хазяїном», зауважив Дяглов.

— І поліземо, якщо треба.

— Не дуже там привабливо, Степане Онисимовичу.

— Ото й побачимо! — вперто стояв на своєму Нечипоренко.

Суперечити не доводилося.

— Я з ними сходжу, — сказав Олексій Шаворському. — Хоч дорогу знатиму про всяк випадок.

Шаворський не заперечував.

Бандитам, які вартували дім, Дяглов звелів рушати першими:

— Скажіть там, що я не сам. Щоб не стріляли…

Прощання було зворушливим. Сієвич і Нечипоренко довго тиснули один одному руки. Шаворський тричі почоломкався з отаманом. Прийшов батюшка з попадею, благословив у дорогу. Спостерігаючи цю сцену, ніхто б не повірив, що ще сьогодні вранці, сумніваючись у приїзді Нечипоренка, Шаворський лаяв непристойними словами огулом усіх «щирих».

— Ну, можна йти, — сказав Дяглов.

Нечипоренко насунув на лисину синій картуз, кивнув галичанинові, і вони рушили.

У селі було темно й тихо, навіть собаки не гавкали. Вікна хатинок були наглухо зачинені віконницями. За крайніми хатами починався просторий ковиловий пустир. Тут трохи посвітлішало: на небі висів місяць, розтинаючи ввігнутим краєм тонкі волокнисті хмари.

Дяглов звернув з дороги на бокову стежку.

Вони довго кружляли в кошлатих заростях реп'яхів серед якихось горбів і, нарешті, прийшли. Олексій розгледів попереду велику нерівну пляму, що скидалася на калюжу чорної води. На краю цієї плями хтось стояв, їх окликнули:

— Хто йде? — З темряви виступили троє з гвинтівками.

— Тула, — сказав Дяглов. — Відзив?

— Тесак. Це ви, пане половнику?

— Я. Вогонь у вас є?

Йому передали ліхтар, допомогли запалити. Світло вихопило з темряви жовті брили черепашнику і широку стрімку западину кам'яного кар'єру. Чорна пляма була старою, занедбаною каменоломнею.

— Сюди, тут сходи, — покликав Дяглов.

Вони спустилися під землю, мацаючи ногами стрімкі сходинки: попереду Дяглов, за ним — Нечипоренко й Олексій, останнім, підібравши рясу, йшов галичанин.

У глибині кар'єру зяяв широкий круглий отвір — тунель…

Якщо не брати до уваги печери на морському березі, де якось Олексій побував з Микошею, йому ще не доводилося спускатися в справжні катакомби, в ті самі катакомби, що їх називали одеським пеклом.

Тепер він міг на власні очі пересвідчитися в справедливості цієї назви.

Ледве вони ввійшли у тунель, стало важко дихати: повітря було затхле, просякнуте гнилим, нудотним запахом підземелля. Цей неживий, могильний запах ударив у ніс біля самого входу, і чим далі вони просувалися, тим він ставав відчутніший і гостріший.

Незабаром вони побачили першу печеру. Тут було щось на зразок форпоста. З низької стелі звисала шахтарська лампа, стояв станковий кулемет без бронещитка, і п'ять чи шість чоловік у шинелях сиділи на землі, приставивши гвинтівки до стіни. Один з них, бородатий, схожий на цигана, з унтер-офіцерськими личками на зім'ятих погонах, підвівся і козирнув Дяглову.

За печерою тунель стрімко повертав ліворуч і розгалужувався. Починалися жилі приміщення.

Треба одразу сказати, на житло це не було схоже. В тісних печерах було задушно і сморідно, сирість проймала до кісток. Навіть приблизно, на око, не можна було визначити, скільки тут людей. В мізерному плямистому світлі каганців ворушилося місиво з голів, скуйовджених борід, босих ніг, зелених, як цвіль, облич…

Найзапекліша контра зібралася тут: вішателі, карателі, відчайдушні душогуби. Земля од них відцуралася. Підземні нори — це все, що лишалося їм від просторої Росії.

«А незабаром і цього не буде, — думав Олексій, пробираючись із печери в печеру слідом за огрядним Нечипоренком. — Не буде!..»

Чутка про те, що в катакомби прибув отаман Нечипоренко, випередила їх. Позаду потяглись якісь тіні, сичав багатозначний шепіт.

Дяглов привів їх у штабну печеру. Вона була трохи вища від інших і краще освітлена. Під горбатою стелею горіло одразу п'ять ліхтарів. У дальньому кутку виднілася глибока ніша, де стояв споруджений з ящиків стіл і дві лави, там теж горіла лампа.

Уздовж стін тяглися нари. З них підіймались якісь люди в шинелях, у деяких були офіцерські погони. Дяглов представив їм Нечипоренка, якого назвав «керівником повстанського руху всього Придністров'я». Офіцери виструнчилися. Кожен з них, звичайно, знав, що таких керівників, як Нечипоренко, на Україні розвелося немов собак порізаних. Величали ще й не такими титулами — «народних вождів», а то й «глав урядів». Усім їм була одна ціна. Але ті, хто ховався в катакомбах, чіплялись за все, що давало їм хоч якусь надію, вірили в чудо, яке тільки й могло змінити їхню долю. А хто знає: може, цей доморослий «керівник» і є те саме чудо?..

Поручики, осавули, капітани, ротмістри — офіцери всіх мастей і відтінків витягувалися перед колишнім петлюрівським полковником, «жовтоблакитником», якому колись взагалі відмовили б у праві називатися офіцером.

Дяглов і бридкий, з щоками бульдога поручик, на прізвище Вакульський, відрекомендований як начальник штабу, повели Нечипоренка у дальню нішу. Галичанин посунув за ними. Олексій не пішов, сів на нари. Він хотів придивитися до тих, хто населяв катакомби. І це була перша помилка, яку він припустив за весь час операції. Вона ледве не обійшлася йому дуже дорого…

Серед бандитів, які стовпилися в штабній печері, було чимало тих, що бачили його перед пожежею на елеваторі. Він почув, як хтось сказав:

— … тутешній. При хазяїні перебуває. Пам'ятаєш, з Микошею ходив?

Але це не насторожило його. Він подумав: «Бачили, то й добре…»

Його обступили з усіх боків:

— Ну, як там нагорі?

— Чека міцно сполохалась після елеватора?

— Либонь, ремінці затягнули?..

Відповідаючи, Олексій поволі стежив за бандитами. На одних були шинелі, на інших — найнеймовірніше ганчір'я. Поблизу крутився якийсь білявий парубок з парабелумом за поясом, одягнений краще за інших: у гімнастьорці і козачих шароварах. Двоє стояло з гвинтівками, причому в одного була російська трилінійка, у другого — однозарядний японський карабін «арисакі».

І раптом Олексій побачив Петька Цяцю.

Він побачив його так близько від себе, що ледве не відсахнувся. Присівши навпочіпки біля нар, Цяця дивився на нього знизу вверх, роззяпивши великого губатого рота. На його товстому обличчі застигло здивування.

— Ей, — сказав він і тильним боком долоні торкнув Олексія за коліно, — я ж тебе знаю! — Голос у Петька був гугнявий і хрипкий, як і в усіх жителів катакомб. — Ти на М'ясоїдівській жив?

Олексієві здалося, що повітря в печері ще більше згустіло і пробкою стало в горлі. Він скоса глянув на Цяцю і знизав плечима:

— На М'ясоїдівській? Не доводилося.

У ту ж мить, помітивши, як поповзли вгору Петькові брови, він зрозумів, що припустив помилку. Треба було спокійно відповісти: так, мовляв, жив, визнати в Цяці сусіда, можливо, навіть зрадіти: кінець кінцем, те, що він родич Синєсвитенку, ще ні про що не говорить, хоча в їхньому будинку всі знали, що Синєсвитенко — більшовик і колишній червоноармієць. Сусіди вважали Олексія братом його покійної дружини. А що, хіба як шурин, то вже обов'язково й однодумець?

Але правильне рішення запізнилося рівно на одну секунду. Тепер доводилося наполягати на тому, що сказано.

Вузький Петьків лоб зібрався в гармошку:

— Як ні? Ти ж токареві Синєсвитенку рідня?

Ще й зараз було не пізно виправити становище: прикинутися, що одразу не зрозумів…

Але Олексій розгубився. Вже усвідомивши першу помилку, він на якусь мить втратив упевненість у собі, а коли знову знайшов її, було вже пізно: слово вирвалося — назад його не вернеш.

— Плутаєш ти щось, — сказав він. — Зроду таких родичів не мав.

— Це ж як?

— А так. Не мав, і все. А тобі він ким доводиться, братом-сватом?

— Кінчай брехати, — промовив Цяця, випрямляючись. — Що я, сліпий? Чи психований?

— А я звідки знаю?..

Несподівано на допомогу прийшов білявий бандит, що був у козачих шароварах.

— Ні, — сказав він, підморгнувши приятелям, — ти, Цяця, не психований, а так, трохи чокнутий.

Мабуть, він вважався тут завзятим дотепником. Навколо зареготали. Посипалися глузливі зауваження:

— Цяця знову рідню шукає!

— Диви, знайшов: їхні собаки з одних ночов хльобали!

— Ша! Та не мій він родич… — почав було Цяця.

— А не твій, то і в куми не латайсь, — осадили його.

— Почекай, Петько, згодом розберешся. Ти краще скажи (це вже до Олексія), довго ще нам тут гнити, не знаєш?

— Недовго, — сказав Олексій, — незабаром вдаримо. Нечипоренко хіба даремно приїхав? Це, брат, сила!..

Цяця намагався ще щось пояснювати, але його вже не слухали. Всі присунулися до Олексія. Він узявся розписувати Нечипоренка: в нього, мовляв, ціла дивізія на Тираспольщині, однієї кінноти трохи не півтисячі табель, а на хуторах поблизу Парканів заховано цілу батарею польових гармат… Він говорив усе, що спадало на думку, аби відволікти увагу бандитів.

Коли через кілька хвилин він глянув туди, де стояв Цяця, Петька вже не було. Разом з ним зник бандит у козачих шароварах…

І тоді Олексій зрозумів, що помилка, припущена ним, непоправна. Хіба багато треба, щоб зчинити паніку серед бандитів! У катакомбах у Цяці, звичайно, немало приятелів, які йому довіряють. Досить Петьку сказати, що Олексій йому підозрілий, і вся зграя прийде сюди з'ясовувати, хто він такий. А коли при цьому згадають, що під час пожежі на елеваторі Олексій був з Микошею, якого тоді вбили при досить загадкових обставинах, то викрутитися вже буде неможливо! А згадають же, неодмінно згадають!..

Він говорив і говорив, вигадуючи все нові подробиці «бойової могутності» Нечипоренка, а серце важко калатало в грудях, і кожен його стук віддавався в голові: «Усе… кінець… усе…»

Потім думки попливли рівніше. Якщо вирватися з цієї печери, то ще є надія втекти, шмигнути в якийсь боковий тунель. Не солодко буде потім у кромішній темряві шукати виходу з катакомб, але це вже дрібниця…

До нього підійшов галичанин.

— Іди до батьків, кличуть, — сказав він.

«Ось воно… — подумав Олексій, відчувши, як його обсипало жаром. — Цяця вже доповів!..»

Він оглянувся. В голові промайнуло: «Цього, що з гвинтівкою, збити і в тунель!..»

Він одразу ж відкинув цю думку. Вийде він звідси чи ні — провал операції все одно на його совісті. «Ні, зволікати… зволікати до останньої секунди!..»

У ніші біля столу, за яким сиділи Вакульський, Дяглов, Нечипоренко, Петька Цяці не було.

— Ти більше не потрібен, — сказав Дяглов, як тільки Олексій підійшов до них. — Полковника ми самі відправимо.

— Єсть… — хрипко відповів Олексій. Прочистивши горло, додав: — Побажаю доброго здоров'я.

Нечипоренко подав йому руку:

— До побачення!

Проводжати Олексія пішов високий, похмурого вигляду ротмістр із шрамом поперек лоба, в шинелі наопашки — його тут називали комендантом.

Як тільки вони вийшли із штабу, Олексій засунув руку в кишеню і стиснув рукоятку браунінга. Другою рукою він раз по раз торкав стіни тунелю, відшукуючи бокові ходи, куди в разі небезпеки можна було б звернути.

Комендант, згорбившись, ішов попереду.

Першу печеру вони поминули щасливо. Тут уже спали. Тільки голий по пояс днювальний при світлі каганця вибирав з сорочки паразитів.

Потім вони поминули другу печеру. Згодом третю, четверту…

Цяці ніде не було.

Нерви в Олексія були такі напружені, що коли б хтось з'явився з бокового проходу, він би, певно, почав стріляти.

Але ніхто не з'являвся. Глуха, закам'яніла тиша залягла в тунелях, і тільки поблизу жилих печер її порушував неголосний говір, хропіння або сонне мурмотіння.

В останній печері бородатий унтер доповів ротмістрові, що все гаразд.

— Хто-небудь є зовні? — спитав той.

— Так точно, Івашкін і Яроха.

— Виведи цього і скажи, щоб пропустили.

— Слухаю, вашблродь.

Комендант знехотя козирнув Олексієві і пішов назад. Світло ліхтаря померехтіло в тунелі, розсіюючись на нерівностях стін, і згасло.

— Гайда якнайшвидше, — сказав Олексій унтерові. — Ніколи мені!

Він ще боявся повірити, що вся ця пригода з Петьком Цяцею скінчилася для нього щасливо. Треба було ще поминути кар'єр. Можливо, там чекають?..

Унтер пішов уперед, зупинився біля входу і гукнув:

— Ей, Яроха, пропусти тут одного. Чуєш?

— Нехай іде, — обізвався з кар'єру невидимий Яроха.

Стрімкі, з оббитими сходинками східці лишилися позаду. Чисте, свіже, настояне на полину і чебреці повітря освіжило легені. Все було на місці: місяць, бур'ян, оксамитна нічна темрява, прорізана срібним павутинням зоряного світла, така несхожа на сморідну темряву катакомб!

І все ж тільки відійшовши метрів за триста від старої каменоломні, Олексій розтиснув пальці і випустив рукоятку браунінга.

Але одразу ж знову схопив її. Його раптом стиха назвали по імені:

— Сивий?

Голос пролунав збоку і звідкись знизу, наче той, хто говорив, лежав на землі.

Олексій зупинився, затамувавши подих, висмикнув з кишені руку з браунінгом.

«Ось де вони! Ну, тут буде трохи легше!»

— Я питаю: Сивий, чи що? — повторив голос.

Олексій обережно промовив:

— Ну, а коли Сивий, то що? — і, пригнувшись, швидко відступив убік: могли вистрілити на звук.

— То йди ж сюди!

— Куди це «сюди»? — і знову крок убік.

— Іди, не бійся, та не здумай палити! Привіт тобі буде від Максима…

Так несподівано й дивно пролунав тут чекістський пароль, що Олексій навіть здригнувся. «Свій?! Чому?..»

— Та йди ж ти скоріше! — підганяли з темряви.

І Олексій пішов.

— Ліворуч бери, — командували йому. — Ще лівіше: тут ями скрізь, в'язи звернеш… Стій, посвічу.

Тепер голос пролунав майже біля самих ніг.

Спалахнув вогник. Попереду була яма. В ній стояв чоловік із сірником у руці.

— Лізь сюди, — сказав він, — тут неглибоко.

Спершись на край ями, Олексій стрибнув униз. Вітерець, піднятий ним, загасив сірник.

— Ну, здоров, — сказав чоловік, який стояв перед ним.

— Ти хто? — спитав Олексій.

Палець його занімів на спускові браунінга.

— Хто б не був, а з тебе, брат, відро горілки, на менше не згоден!

— Та хто ж ти, чорт забирай?!

— Ім'я потрібне? Ну, називай Сашком…

«Сашко! — згадав Олексій. — Розвідник, про якого говорив Олов'яников».

— Он воно що! — сказав він. — Чув…

— І я про тебе. Виходить, можна вважати, давні знайомі. Зараз покажусь, — може, впізнаєш…

Він чиркнув сірником, підніс до обличчя, і Олексій побачив кирпатий, вкритий ластовинням ніс і усміхнені очі білявого хлопця в козачих шароварах, який зник разом з Цяцею.

— Ти?

— Я. А що, не подобаюсь?

— Ні, нічого… А Цяця де?

— Он твій Цяця. Почив у бозі.

Прикривши вогник долонею, Сашко посвітив на дно ями. Там, витягнувшись, обхопивши голову руками, долілиць лежав убитий бандит.

— Це ти його… так?

— А то хто ж, ти, чи що? — з раптовим роздратуванням промовив Сашко і кинув догорілий сірник. — Щаслива твоя зоря, парубче, що я трапився поблизу, зараз ти б зі мною не розмовляв!.. Тютюн у тебе є?

Вони скрутили по цигарці. Сіли на камені. Жадібно й глибоко затягуючись, Сашко говорив пошепки:

— Тебе я одразу впізнав: Інокентьєв, не шкодуючи фарб, розмалював — такий, мовляв, та отакий… на випадок, значить, як доведеться зустрітися. А тут чую: Сивий… Ну, почав приглядатися, як би чого не трапилось. Коли Цяця почав до тебе чіплятися, я його відшив, пам'ятаєш?

— Ага…

— Потім бачу, він задком, задком — і вбік. Ну, думаю, погані справи: зараз гармидер зчинить. Я догнав його та й питаю: «Ти що, справді цього чоловіка знаєш?» — «Знаю, — каже. — Це більшовик, провалитися мені на цьому самому місці! Він у моєму дворі в іншого більшовика жив, свого родича, якого наші в продзагоні прикінчили…» Так?

— Так, — підтвердив Олексій. — Мене до нього Інокентьєв поставив.

— Ну от, Цяця й каже: «Зараз ми його прощупаємо. Я йому покажу, як баки забивати!» А я йому: «Не треба галасу зчиняти. Якщо це лягавий, то його треба порішити тихо й мирно, без шуму. Підстережемо, кажу, коли назад піде, і рішимо в степу». Ледве умовив, він усе поривався своїх підняти. Ну, от і все… Дуже тобі поталанило, юначе! І самому б каюк, і всій справі завал.

— Так… — Олексій зіщулився, уявивши собі, що могло вийти. — Вчасно ти. Спасибі!

— Спасибі в кишеню не покладеш. Без відра горілки не відступлю.

— Дивись, утопишся…

Обидва засміялись і штовхнули один одного ліктями.

— Ну, давай шквар звідси, — сказав Сашко. — Мені час.

— А як же Цяця?

— Цяцю я сховаю. Він часто в місто ходив, днів п'ять про нього й не згадають.

— Більше й не треба.

— Знаю…

Пересвідчившись, що навколо все спокійно, Сашко допоміг Олексієві вибратися з ями і показав куди йти.

— Додому передати не треба нічого? — спитав Олексій, нахилившись до нього.

— Ні, все передано. Хіба що привіт.

— Ну, прощавай!

— Щасливо!..

Вони міцно потиснули один одному долоні і розсталися.

Ступивши три кроки, Олексій обернувся і не побачив Сашка.

І більше не бачив його ніколи. Тільки через кілька тижнів, читаючи пам'ятний перелік чекістів, які загинули під час ліквідації банди в Нерубайських катакомбах, узнав його справжнє прізвище — Грошев…

ПОДАРУНОК НЕЧИПОРЕНКА

Як і треба було сподіватися, в списках співробітників Одеської надзвичайної комісії Лежина не було. Не було такого і в Особливому відділі гарнізону. Виявився один, на прізвище Лажнян, але перевірка показала, що це колишній командир взводу стрілецької бригади Котовського, родом з Нахічевані. Багато хто знав його ще з громадянської війни.

Тим часом тримати в таємниці наступну операцію було все важче й важче. Для підготовчої роботи теж потрібні були люди. Інокентьєв пропонував потроху залучати до неї найбільш випробуваних і перевірених співробітників, але обережний начальник розвідвідділу категорично заперечував.

— Розміркуй сам, — казав він, — через одного шпигуна ми зараз мов скляні — просвічуємося наскрізь. Він же напевне підтримує з кимось дружні стосунки і, найімовірніше, саме з найкращими з наших людей.

— Ну й що з того? Гадаєш, вони йому вибовкнуть по дружбі? — образився за чекістів Інокентьєв.

— Не в тім справа. Досить відірвати їх од звичайної роботи, щоб він насторожився.

— Ну й дідько з ним, нехай собі насторожується! Мало які справи у нас бувають!

Олов'яников заперечливо хитнув головою.

— Ні, не можна, все на волосинці!

Він не хотів ризикувати в жодній дрібниці і, мабуть, мав рацію. Але рискнути все ж довелося. І саме цей риск зайвий раз підтвердив справедливість старовинного прислів'я про те, що нема лиха без добра.

Настав час зустрічати в Люстдорфі фелюгу із зброєю. Для операції потрібні були люди. Олов'яников запропонував було відібрати їх із співробітників карного розшуку або навіть мобілізувати молодь через міський комітет комсомолу, але Немцов і слухати про це не захотів.

— Нехай наші йдуть, — заявив він, — справа серйозна!

— А шпигун? — нагадав Олов'яников.

— Шпигун, шпигун! На Канатній дитячий будинок відкрили для матроських сиріт. Можливо, ти їх краще візьмеш? Там уже напевне немає шпигунів!

— Мені, знаєш, не до жартів, — сказав Олов'яников, смикаючи вуса. — Групу має очолити Михальов. Люди підуть з ним ніби як блатні і називатимуть його Сивим. А ти розумієш, як небезпечно розшифровувати Михальова саме перед нарадою отаманів?

— Я все чудово розумію! — сказав Немцов. — Але й передоручати цю справу комусь іншому не маю наміру! Пусти поголос, що вночі братимемо контрабандистів, ну, скажімо, в Лузанівці. Справа звичайна, нікого не здивує. І виклич добровольців. Так, так, добровольців! Чим відвертіше діятимемо, тим менше той запідозрить. А Михальова їм не обов'язково називати: не всі ж блатні в місті знають його, кінець кінцем!.. Ну, двом-трьом хлопцям, які надійніші, можна сказати, і досить.

— Але ж від решти не приховаєш, що фелюга доставить зброю. Одного цього досить, щоб провалити Михальова.

— Попередь, щоб мовчали.

— Шпигуна теж попередити? — єхидно спитав Олов'яников.

— От казка про білого бичка, — розсердився Немцов. — Сказано тобі: нікому я цієї справи передоручати не буду! Підуть чекісти — і годі! Та дідько тебе забери зовсім, контррозвідник ти чи ні? Отож, будь ласка, поверни цю справу так, щоб комар носа не підточив, інакше накладеш головою, так і знай! Усе! Працюй!

Олов'яникову довелося поступитись. Він робив це, згнітивши серце, втішаючи себе тим, що, можливо, шпигун справді не надасть значення звичайній облаві на контрабандистів.

Але, видно, від спостережливих співробітників Одеської надзвичайної комісії не приховалося, що начальник розвідвідділу дуже серйозно ставиться до незначної, на перший погляд, операції. Бажаючих узяти в ній участь виявилося більш ніж треба.

Відібрали десять чоловік. Звеліли їм зібратися на конспіративній квартирі поблизу Привозу. О третій дня туди прийшов Олексій.

Уже близько місяця він змушений був жити в оточенні всілякої погані, далеко від товаришів, відокремлений од них суворими законами конспірації. І ось тут, у кімнаті, де було повно чекістів, він відчув себе так, наче після тривалої відсутності повернувся в рідний дім. Похмурі, веселі, насмішкуваті, простодушні — всі ці люди були якось по-рідному зрозумілі йому. Хотілося до кожного підійти, поплескати по плечу, сказати: «Здорово, от і я! Давненько не бачилися!» Це почуття ще більше посилилося, коли він побачив знайомі обличчя.

Був тут молодий чекіст, який на мітингу «містранівців» у Оперному театрі встановив тишу, грюкнувши об підлогу дверцятами. Іншого чекіста, трохи старшого, з опуклим, облисілим лобом, Олексій запам'ятав ще з того дня, коли, вештаючись з Павкою по Одесі, став випадковим свідком його перестрілки з грабіжником на Пушкінській вулиці. Нарешті, третього чекіста Олексій знав з чуток: це був начальник оперативного відділу губчека Демидов, кремезний голубоокий здоров'як в чорній шкірянці, застебнутій, незважаючи на спеку, на всі ґудзики.

Та, власне, і решту чекістів Олексій, здавалося, вже десь бачив, вони були звичними, своїми…

Небагатослівний, стриманий, з простим, малорухливим обличчям природженого розвідника, Олексій теж привернув до себе увагу. Чекісти з цікавістю поглядали на незнайомого високого на зріст хлопця в мішкуватому піджаку, з яким Олов'яников і Інокентьєв про щось довго розмовляли наодинці перед початком оперативної наради. Почав нараду Інокентьєв.

— Сьогодні ввечері, — сказав він, — влаштуємо невеличкий маскарад. Пограємося в блатних…

Не пояснюючи, навіщо це потрібно, він звелів усім подбати про відповідний зовнішній вигляд і о восьмій вечора знову зібратися тут.

— Вказівки дістанете на місці. Керувати операцією буду я і ось він… Називайте «старший», цього досить. — Інокентьєв показав на Олексія.

Усі глянули на нього.

Олексій сидів у кінці столу, прямий, застиглий. На щоках у нього проступили довгі жовна. Світлі, з холодним слюдяним блиском очі були зосереджені на бронзовій чорнильниці, яка стояла на столі. Коли Інокентьєв уже збирався закінчити нараду, він раптом сказав:

— Одну хвилину. А щодо спеціальної групи ви забули?

— Що?

— Та як же! — промовив Олексій, наче досадуючи на безпам'ятність начальства. — Можна вас на два слова? — і кивнув на двері.

Вони втрьох вийшли в коридор.

— Ти при своєму розумі? — накинувся на нього Олов'яников.

— Яка ще спеціальна група?

— Тихо! — схопив його за плече Олексій. — Він тут!

— Хто?

— Цей гад… Лежин!

На мить запанувала тиша. Стало чути, як за дверима жваво розмовляють чекісти. Олов'яников збліднувши спитав:

— Котрий?

— Опасистий, сидить поряд з Демидовим.

— Лисий?

— Так.

Олов'яников і Інокентьєв перезирнулися.

— Арканов… старший уповноважений, — вимовив Олов'яников таким неприродно рівним голосом, що неважко було зрозуміти, яка буря піднялась в душі начальника розвідувального відділу. — Як ти дізнався?

— Запальничка…

Так, це був китайський болванчик, рот якого, коли натискали пружину, розтулявся, і в ньому спалахував вогонь.

Усього два дні тому Олексій бачив його в руках Нечипоренка. Потім він чув, як отаман просив Шаворського передати щось на пам'ять своєму землякові, «незамінному», як називав його «хазяїн». І ось тепер запальничка була в чоловіка, що стріляв у грабіжника на Пушкінській вулиці. Стріляв і не поцілив з тридцяти метрів…

Напружену увагу цього чоловіка Олексій відчув на собі з того самого моменту, як зайшов у кімнату. Спочатку він пояснив це простою цікавістю.

Згорбившись, поставивши лікті на стіл, він сидів якраз напроти Олексія. Його пальці машинально погладжували сріблясте тільце східного божка. Потім, також машинально, він натиснув пружину. Болванчик розтулив рота, і з нього вихопився гострий язичок полум'я…

Олексій повільно одвернувся.

Це не могло бути помилкою або випадком — Олексій уже давно не вірив у такий збіг. Особисто йому все було зрозуміло. Треба тільки доказати, викрити, піймати на гарячому…

— Гляди, Михальов! Арканова переведено з Києва, півроку вже тут. Чи точно знаєш, що це та сама запальничка?

— Абсолютно точно: всього дві таких і є! Та ви самі можете пересвідчитися: у тої фігурки має бути вм'ятина збоку. Петро тому й залишив її собі, а мені дав ту, що краща.

— Ну, припустімо… А не могло бути такого випадку: Шаворський доручив комусь передати запальничку за призначенням, а той попав у наші руки, так вона і потрапила до Арканова?

— Ні, — сказав Олексій, поміркувавши. — Шаворський нікому не доручав зв'язуватися з Лежиним, я б знав. Ну давайте перевіримо. Ви забалакайте з ним, спитайте, звідки така запальничка, а я встряну.

— Гаразд. Тільки не лізь поперед батька в пекло.

— Будьте певні!..

— Треба Демидова попередити, — зауважив Інокентьєв. — Без нього не починайте. Ану, викличте мені його сюди…

Скориставшись з відсутності начальства, чекісти повставали з місць. У кімнаті було сизо від диму. Арканов стояв у простінку між вікнами, завішаними тюлевими занавісками, розмовляв з Демидовим і високим на зріст горбоносим чекістом. Коли зайшли Олов'яников і Олексій, вони рушили до своїх стільців, на ходу гасячи цигарки.

— Нічого, можна курити, — сказав Олов'яников. — Вийшла, товариші, невелика затримка, хвилин п'ятнадцять доведеться почекати. Зараз доставлять сюди одного тинчика, який точно вкаже місце висадки контрабандистів. Демидов, там твоя допомога знадобиться, вийди до Василя Сергійовича.

Демидов вийшов. Олов'яников сів на стілець посеред кімнати, всім своїм виглядом підкреслюючи, що наступні п'ятнадцять хвилин він має намір відпочити. Олексій сів біля нього.

— Ну, братки, — сказав Олов'яников, — дільце нас чекає закрутисте. Таких контрабандистів ви ще не бачили!

Він був помітно збуджений і частіше, ніж завжди, перевіряв, чи на місці його вусики. Чекістам, які добре знали свого начальника, все це говорило про те, що Олов'яников задумав якусь хитромудру комбінацію. Його обступили з усіх боків. Запитань ніхто не задавав, але кожен сподівався щось дізнатися про наступну операцію. Арканов стояв поряд з Олексієм, майже торкаючись його коліном. Олексій зблизька бачив його міцне роздвоєне підборіддя і м'яку округлу вилицю з подряпиною від бритви.

— Либонь, цікаво? — всміхнувся Олов'яников.

— Зрозуміла річ, — сказав хтось.

— Нічого, потерпіть до вечора! Курити є в кого-не-будь?

— Курити почали, Геннадію Михайловичу?

— Буває, бавлюсь під настрій…

— Тютюнцю? Цигарок?

— Якщо вже курити, то давайте тютюн.

Тютюн він узяв в Арканова. Довго й невміло скручував цигарку. Олексій розумів, що він навмисне зволікає час, чекаючи, мабуть, повернення Інокентьєва.

Нарешті той зайшов у кімнату, сказав:

— Усе гаразд.

— Ну й добре, — кивнув головою Олов'яников. — Ану, дайте вогнику…

Арканов, який пригостив його тютюном, перший подав і запальничку.

— Ого! — сказав Олов'яников. — Ану, покажи!

Він узяв запальничку, оглянув її з усіх боків.

— Цікава! Божок якийсь?

— Мабуть, китайський, — сказав Арканов. — Хитро зроблена, правда?

— Хитро.

— У нього їх до біса, — зауважив хтось із чекістів, — ціла колекція!

— У тебе ще така є? — зацікавився Олов'яников.

— Такої нема. А вам навіщо, Геннадію Михайловичу, ви ж не курець?

— Ну то й що, просто забавна дрібничка, хочеться мати. Не віддаси?

Арканов вибачливим жестом розвів руками.

— Не можу, пам'ять.

— Від жінки, певно?

— Від друга, разом воювали.

— А, від бойового соратника… — промовив Олов'яников. — То інша справа. — Він повернувся до Олексія: — Поглянь, яка забавна!

Олексій узяв запальничку. Ось вона, вм'ятина… Він потер її великим пальцем і скоса глянув на Олов'яникова. Той ледве помітно кивнув.

— Рідкісна річ, — мовив Олексій, — таких, видно, небагато…

— У мене їх немало перебувало на моєму віку, — самовдоволено сказав Арканов, — а нічого такого не траплялося.

— Та їх усього і є дві! — сказав Олексій і витягнув з кишені свого болванчика. Обидві фігурки він склав докупи, затиснувши великим і вказівним пальцем. — Ось її пара. Теж від друга…

Він знизу вверх подививсь Арканову в очі. І від його погляду в Арканова неспокійно ворухнулися зіниці.

Крім Олов'яникова, Інокентьєва, Демидова, який, зайшовши в кімнату, віддалеки спостерігав цю сцену, ніхто з присутніх ще нічого не підозрював.

Олексій підвівся і спитав з нарочитою наївністю:

— Отже, він уже встиг тобі передати?

— Хто?

— Ну друг твій, сусіда, Степан Онисимович?

І тут всі побачили, як Арканов змінився на обличчі, воно в нього стало безглуздим від переляку, набрало сірого відтінку.

— Який такий ~ сусіда? — пробурмотів він. — Н-не знаю!

— Хіба? — не відпускаючи його погляду, сказав Олексій. — А він про тебе часто згадує, таку рекомендацію дає — позаздриш: незамінна, каже, людина! І Шаворський підтримує.

Поки він усе це говорив, з Аркановим відбулася дивна метаморфоза. Він відступив на крок, зіщулився і, здавалося, став нижчим на зріст. У нього по-старечому опали щоки, рясний піт виступив на лобі.

— Та ти що? Плутаєш з кимось.

— Ні, Лежин, не плутаю, спеціально прийшов побачити тебе!

Лежин обвів очима чекістів, зробив спробу посміхнутися, але усмішки не вийшло. Чекісти розступилися. Він стояв один посеред кімнати, незграбно розставивши лікті.

Не даючи йому опам'ятатися, Олексій сказав:

— А Нечипоренка ти впізнаєш: зараз його привезуть сюди!

— Брешеш, — вихопилося в Лежина. — Не взяли ви його!..

— Не взяли — так візьмемо! — проговорив Олов'яников, відсторонюючи Олексія. — Нарешті ти попався, собако! Зняти зброю!

Втягнувши голову, не спускаючи очей з начальника розвідвідділу, Лежин позадкував до стіни. Поряд з ним уже був Демидов.

— Сказано тобі, з-знімай! — злегка заїкаючись, наказав він.

Лежин відштовхнув простягнуту до нього руку і зробив рух убік, ніби хотів прослизнути до вікна між Демидовим і стіною.

Начальник оперативного відділу заступив йому дорогу:

— Стій!

— Пу-усти!

Наміряючись, певне, скористатися замішанням серед чекістів і вистрибнути у вікно невисокого другого поверху, Лежин раптом нагнувся і головою вперед кинувся на Демидова.

Однак з Демидовим не так легко було впоратися. Лежин збив його з ніг, але той, падаючи, встиг схопити шпигуна за відлогу куртки і рвонув його на себе. Вони покотилися по підлозі. На допомогу приспіли Олексій і чекісти, які опам'яталися від здивування й несподіванки.

Через кілька хвилин Лежин сидів на стільці, прикручений до нього ременем.

— Зараз говоритимеш чи після? — спитав його Олов'яников.

— Га-ади!.. — прошипів Лежин. Обличчя його було перекошене, сльози текли по щоках. — Слова не витягнете, га-ади!

— Значить, потім, — спокійно резюмував Олов'яников. — Ось, товариші, який камуфлет! — звернувся він до чекістів. — Півроку цей тип у нас вважався своїм. Видихувати, що він наробив, нам ще доведеться. Ну, та поступово видихаємо… А тепер слухайте. Його ми залишимо тут на день-два, в Чека не відправлятимемо. Про те, що сталося, не повинна знати жодна жива душа, навіть з наших, обставини того потребують. Ви зрозуміли мене? Жодна жива душа! Питатимуть, де Арканов, кажіть: послали у відрядження,

Переконавшись, що всі присутні добре зрозуміли його розпорядження, спокійно, наче нічого не сталося, Олов'яников заговорив про операцію в Люстдорфі. Коли розходилися, він затримав Олексія:

— Потім, якщо зможеш, приїжджай сюди. Разом допитаємо цю наволоч. — І, весело сяйнувши окулярами, пошепки додав: — Здорово, брат! Правильний сьогодні деньок!

КОНТРАБАНДИСТИ

Чекісти виїхали о восьмій годині на старому заїждженому грузовику. Олексій чекав їх на околиці міста, біля гори Чумки. Його посадили на дно кузова, закривши з усіх боків від сторонніх очей, і грузовик, деренчачи всіма своїми частинами, покотив по булижній дорозі на Люстдорф.

Інокентьєв ще зранку побував у цьому приміському висілку, населеному німецькими колоністами, і намітив місце для «прийому» закордонних «гостей»: відлюдну вкриту галькою відмілину, з двох боків одгороджену скелями, а з третьої — обривом. Сюди було важко дістатись, а ще важче — вибратися звідси.

Чекісти сховали грузовик у кущах на обриві і спустилися на берег, наламавши по дорозі по оберемку сухого бур'яну. На пляжі приготували три освітлювальних вогнища, для яких передбачливий Інокентьєв захопив бутель з гасом. Дисковий ручний кулемет системи Шоша встановили на скелі, що стрімко звисала над берегом.

Потім Олексій подбав про сигналізацію, обумовлену в депеші Рахуби. Два чекісти з ліхтарями влаштувалися в різних кінцях відмілини. Сигнали вони повинні були подавати по черзі, відзначаючи ділянку берега, до якої мали причалити «гості».

Коли все було готово, полягали на березі і почали чекати.

Ніч випала тепла й тиха. Ні вітерця в морі, ні шурхоту на обривах. Тільки легкий, скляний плескіт води. Великий, шерехатий з одного боку місяць завис над морем, розхлюпавши під собою сріблясту масну доріжку світла.

Олексій і Інокентьєв лежали поряд за великим гострим уламком скелі і курили в рукав.

— Як там мій Павка, Василю Сергійовичу? — спитав Олексій.

— Павка? — здивувався Інокентьєв. — З яких це пір він став твоїм?

— Ну, сказав як прийшлось. Як він там?

— Нічого, живе.

— За батьком сумує?

— Тепер трохи спокійніший став.

— А мене пам'ятає?

— Пам'ятає… — буркотливо повторив Інокентьєв. — У нього іншої й розмови нема: дядько Олекса та дядько Олекса. Чим ти його причарував?

— Рибу ми з ним ловили, — сказав Олексій, усміхаючись і з ніжністю згадуючи свого кирпатого приятеля. — Ну в підкидного дурня різалися…

— Розповідав він. Казав, ти в цій грі зовсім не тягнеш…

— Бреше! — гаряче заперечив Олексій. — Махляв багато, тому й вигравав. — Помовчавши, він обережно спитав: — Може, віддасте мені його, Василю Сергійовичу?

Інокентьєв трохи піднявся на ліктях.

— Та ти що, хлопче, з глузду з'їхав? Як це я тобі віддам його? Куди ти його дінеш?

— Знайду куди. Зі мною житиме.

— Де? В Нерубайські катакомби його потягнеш?

— Не вік же мені там тинятися, колись же я десь зупинюсь.

— Ач вигадав! — розхвилювався Інокентьєв. — І спаде ж таке на думку! Віддай йому хлоп'я, теж мені вихователь знайшовся! Ти сам спочатку людиною стань, сім'ю заведи…

— Заведу колись. А поки що ми б і з Павкою непогано жили.

— Кінчай! — суворо наказав Інокентьєв. — Павка мені замість сина. Моя Віра Хомівна біля нього мов квочка, зовсім забалувала хлопця.

— Ну от бачите! А зі мною…

— Кінчай! — ще суворіше наказав Інокентьєв. — Ач іграшку знайшов! Рідня він тобі, чи що?

— Так і вам же…

— Дурний ти! — глухо промовив Інокентьєв. — Мого Вітальку вбили в двадцятому році. В мене в серці пустота. Не зрозуміти тобі цього: молодий ще.

Сховавшись за каменем, він кількома сильними затяжками докурив цигарку. Оранжеві спалахи освітлювали його крупний ніс і білі брови.

— І щоб при Павці ніяких таких розмов не заводив! Не баламуть хлопця. Звичайно, він тебе вибрав би: йому з тобою вольниця! І все! Не люблю дурних розмов! — Він засунув недокурок під камінь і одвернувся.

Деякий час вони лежали мовчки. Потім Інокентьєв сказав:

— Погода мені не подобається. Повний штиль та ще й місяць. Можуть не прийти. — Він підвівся. — Подивлюсь, як хлопці…

Поклавши голову на камінь, Олексій думав про те, який хороший чоловік Інокентьєв і що недаремно він його «заводив» розмовами про Павку. Хлопчину йому й справді нікуди подіти. Живе мов бурлака. Не тягати ж йот з собою на завдання! А на спокійне життя, принаймні в найближчі кілька років, Олексій не розраховував. От якби…

Тут його думки несподівано перекинулися на Галину. Дівчина постала перед його очима такою, якою він побачив її вперше: бліда, струнка, в «стукалках» з матерії і в марлевій кофточці, що туго обтягувала груди… Взагалі він помітив, що останнім часом йому зовсім не важко викликати її в пам'яті. Навіть очей не треба заплющувати: тільки подумаєш — і ось вона тут. Дивиться карими вимогливими очима… Іноді — і навіть часто — це відбувалося всупереч його бажанню. Він тепер кожен свій вчинок оцінював по тому, як би поставилася до нього Галина. І, траплялося, ловив себе на недобросовісності. Про пожежу на елеваторі, про сутичку з Микошею, про викриття Лежина — про це він міг би розповісти дівчині, а про те, як перелякався в Нерубайських катакомбах — можливо, і ні. Не зрозуміє. Їй, певне, й зовсім невідомо, що таке страх. З такою завжди буде неспокійно, за кожним своїм кроком доведеться стежити. А кращої не треба. Не буває. От якби…

Захрустіла галька. Підійшов Інокентьєв.

— Ану, послухай! — сказав він.

Олексій підвівся, прислухався. З моря доносилися глухі, ледве чутні тиркаючі звуки. Працював мотор.

— Наче йдуть!

Минула хвилина, друга, чорний, непроглядний оксамит морської далини тричі прокололи слабкі, короткі спалахи сигнального вогника.

— Вони! — сказав Олексій. — Хлопці, увага! — Він уже всіх чекістів знав на ймення. — Гурченко, іди до вогнищ. Гасу налий, коли вони підійдуть ближче, щоб не затухли. Не запалюй до пори… Ей, — крикнув він сигнальникам, — починайте! Решта — сюди! — Підійшовши до скелі, на якій влаштувався кулеметник, він нагадав: — Петров, стріляти не поспішай, спробуємо взяти без шуму. Якщо відірвуться од берега, тоді бий.

— Зрозуміло, — обізвався зверху голос того самого хлопця, що навів колись порядок в Оперному театрі.

Три чекісти підійшли до Олексія. З обох боків відмілини поперемінно замиготіли ліхтарі.

Пофиркування мотора стало частішим. Судно швидко наближалося до берега. Потім чекісти почули, як мотор переключили на холості оберти, а ще через кілька хвилин місячну доріжку перетнула тінь самого судна.

Це була не фелюга, як передбачалося, а великий морський дубок з довгою навкісною реєю на щоглі. Тихенько рокочучи, він підплив до відмілини. Відбувся вже відомий діалог:

— Чого мигаєте?

— Ліхтар зіпсувався. А вам чого треба?

— Скумбрію купимо.

— Скумбрії немає, є камбала…

З дубка спитали:

— Сивий тут?

— Тут.

— Нехай підійде. Решті стояти віддалік. — І неголосно попередили: —У нас кулемет!..

Олексій зробив чекістам знак відійти. Його освітили ліхтарем. Якийсь чоловік, придивившись до нього, сказав:

— Він! Привіт, Сивий, не впізнаєш?

Це був… Рахуба.

— Григорій Павлович? — намагаючись не показувати хвилювання, що його охопило, спитав Олексій.

— Я самий! Як там у вас?

— Нормально!

Повернувши голову, Рахуба сказав комусь:

— Причалюйте!

Мотор кілька разів фиркнув потужніше, і важко навантажений дубок, трохи не дотягнувши до берега, черкнув днищем по гальці. З нього вистрибнув напівголий матрос з канатом.

— Люди з тобою надійні? — спитав Рахуба.

— Цілком, — запевнив його Олексій.

— Шаворський, звичайно, не прийшов?

— Ні. Тут… Іванов, його помічник.

— Не знаю такого.

— Він у нерубайських катакомбах жив, — на ходу вигадав Олексій, — офіцер.

— Ага, клич! Стривай, ану допоможи зійти.

Олексій майже переніс Рахубу на берег. Він навіть не здався йому важким. Якби треба було, юнак, мабуть, міг би нести його на собі всю дорогу до Маразлієвської — в губчека!

Залишивши Рахубу біля суденця, Олексій підійшов до Інокентьєва. Ледве ворушачи губами, прошепотів:

— Сам Рахуба!

— Зрозумів…

— Я сказав, що ви…

Інокентьєв не дав йому закінчити:

— Чув, ходімо…

— Ротмістр Іванов, — відрекомендувався він Рахубі. — З щасливим прибуттям! От вже не чекали вас!

Вони потиснули один одному руки.

Перехилившись через борт, чоловік у рибальській зюйдвестці щось гортанно і незадоволено сказав по-румунськи.

— Починайте розвантажувати, — розпорядився Рахуба, — капітан поспішає. — Понизивши голос, він тихо сказав Інокентьєву: — Ми ледве умовили його їхати, не полюбляє, собака, тиху погоду.

Олексій покликав своїх:

— Приймайте, та живо!

Рахуба, все ще помітно кульгаючи, одійшов убік.

Чекісти взялися розвантажувати суденце.

Насамперед контрабандисти обережно спустили на берег чотири густо змащених маслом станкових кулемети. Потім почали вивантажувати довгі ящики з гвинтівками. Все було упаковано на совість, і тільки гранати «лимонки» лежали просто в плетених корзинах для перевозки фруктів.

З'ясувалося, що команда дубка складається з чотирьох чоловік: двох матросів, моториста і капітана. Чекістів вони на борт не пустили. Мабуть, збиралися відчалити одразу ж, як тільки спекаються свого небезпечного вантажу. Мотора не глушили, якоря не кидали. На березі росла купа ящиків і корзин. Дубок усе вище підіймався з води. Босий напівголий матрос держав його за канат біля берега.

— Сходжу допоможу їм, — сказав Інокентьєв Рахубі.

— Не треба, самі впораються.

— Нічого, скоріше буде.

Олексій і приземкуватий, головатий уповноважений Царьов приймали з дубка черговий ящик з гвинтівками. Інокентьєв відсторонив Царьова і сам узявся за кінець ящика. Поки несли його, він устиг шепнути Олексієві:

— Будемо брати! Скажи хлопцям, нехай починають, як умовилися. Я займуся Рахубою.

— Один упораєтесь?

— Якось!

Закінчували розвантажувати. Лишилося вивантажити останні ящики з патронами.

Чекісти підійшли до дубка. Декому для цього довелося зайти по пояс у воду.

— Підсади, — шепнув Олексій Царьову.

Він узявся за борт, підстрибнув і перевалився в суденце.

— Ку-уди?! — кинувся до нього один матрос. — Куди лізеш? Назад, назад!

— Стривай! — відхиляючись, сказав Олексій. — Допомогти хочу.

— Не треба допомогти! Йди, йди назад! О-о, куди ти?!

Не слухаючи, Олексій простягнув руку Царьову і втягнув його в дубок. За Царьовим поліз високий, широкоплечий чекіст, на прізвище Марченко, а з протилежного борту з'явилася ще чиясь голова.

— Михай! — гукнув матрос, задкуючи до корми, і щось додав по-румунськи.

До них пробирався капітан.

— Назад, Іване, назад! — закричав він здалеку. — Злізай скоро, назад злізай!

— Що там у вас? — почувся з берега стривожений голос Рахуби.

— Та от хочемо допомогти, — відповів Олексій, — а вони галасують…

— Ніякої допомоги не треба! — підскочив до нього капітан. — Злізай назад! — Він шарпнув Олексія за рукав, підштовхуючи до борту.

Олексій схопив його за руку, рвонув на себе і прямим зустрічним ударом у щелепу збив його з ніг. Навалюючись зверху, крикнув:

— Бери їх, хлопці!

Дубок сильно розгойдався: з обох боків в нього лізли чекісти. На кормі раптом несамовито закричав моторист. Зацвіркали кулі по берегу…

Крім капітана, на дубку було всього два контрабандисти (один матрос був на відмілині). Їх досить швидко скрутили. Гірше від усіх довелось Олексієві. Капітан був досить сильним чолов'ягою. Він зумів вивернутися з-під Олексія і вихопити ніж. Приловчившись, Олексій схопив його за зап'ястя і встиг відчути на шкірі тільки твердий ковзкий дотик сталі. Мовчки перекочувалися вони в тісному проміжку між бортом і основою щогли. Бандит намагався вдарити Олексія головою в обличчя, а Олексій думав тільки про те, щоб не випустити руку, що стискала ніж.

— Стережись, старший! — Марченко, нахилившись, стукнув капітана по голові рукояткою нагана.

У того одразу ж обм'якли руки, ніж випав, стукнувши об дно дубка.

— Мотузка є? — задихаючись, спитав Олексій, не випускаючи контрабандиста.

— Є.

— Давай сюди!

Коли капітан був міцно зв'язаний, Олексій скочив на ноги…

Сутичка на дубку почалася в цілковитій темряві. Коли вона скінчилася, на березі палали костри, освітлюючи широку відмілину, буре нагромадження каменів і жовтий, порізаний тріщинами зріз обриву, на якому метушливо коливалися короткі тіні.

На відмілині, скорчившись, лежав чоловік у синьому бушлаті.

— Василю Сергійовичу?! — крикнув Олексій.

«Убитий! — спалахнуло в мозку. — Де Рахуба?!»

Петров, кулеметник, що стояв на повний зріст на скелі, щось кричав, розмахуючи маузером і показуючи на обрив. Хтось дерся по стрімкій, майже прямовисній стіні, чіпляючись за ледве помітні виступи. Це був Рахуба. За ним, чимало відставши, ліз Гурченко — чекіст, який запалив вогнища на березі.

З носа дубка, що під час сутички розгойдався і трохи відійшов од берега, Олексій стрибнув на відмілину.

— Держи його, Гурченко, не дай втекти, — закричав він.

Рахуба був весь на видноті, розчепірений на прямовисній стіні, освітлений танцюючим світлом вогнищ.

Тримаючись за кущ, який нависав з верхнього краю обриву, він однією ногою стояв на вузькому кам'яному виступі, а другою намацував опору, щоб відштовхнутися.

— Зараз я його зніму! — крикнув Петров.

Олексій хотів було зупинити його: «Не стріляй, живим візьмемо!» — але не встиг: гуркіт пострілу з важкого маузера розлігся по берегу.

Рахуба випустив кущ, відкинувши голову, на мить застиг на місці, потім щось осипалось у нього під ногами, і, вигнувши спину, він полетів униз мимо чекіста, який притиснувся до стіни.

Коли Олексій підбіг, Рахуба вже був мертвий. Він лежав горілиць, з відкритими очима і судорожно роззявленим ротом.

— Ех, перестарався Федько! — промовив Гурченко, що стрибнув з обриву. — Готовий!

— Обшукай його! — сказав Олексій і кинувся назад, до Інокентьєва.

Царьов і мокрий по пояс Марченко обережно повертали командира на спину. Інокентьєв глухо, тяжко стогнав. Олексій присів навпочіпки.

— Що, Василю Сергійовичу?..

Інокентьєв не відповів. Із рота в нього юшила кров.

— У живіт він йому стріляв, гад, — промовив Царьов, — прямо впритул, крізь кишеню. Він нічого й зробити не встиг… Нагору треба нести, в машину.

— Розтрясе його по дорозі, — зауважив Марченко. — Не доїде.

Олексій оглянувся. Чекісти підтягували до берега дубок, на якому все ще працював мотор. Знову стало темно: сухий бур'ян, политий гасом, швидко догоряв. Підійшов Гурченко з ліхтарем.

— Хто розуміється на моторі? — спитав Олексій.

— Я, — сказав Петров. — А що?

— Дубок зможеш довести до Одеси?

— Що ж тут мудрого?

— Тоді повезете морем, — сказав Олексій. — Ану, взяли!..

Інокентьєва підняли з землі і перенесли на дубок. Від болю він втратив свідомість.

Відтягнувши до щогли зв'язаних контрабандистів, Інокентьєва поклали на широку банку в передній частині суденця.

— Можете їхати, — сказав Олексій Петрову. — Марченко, бери Царьова і Нилова, залишитесь вартувати зброю.

— А ти?

— Я на грузовику поїду. Зустріну їх на Карантинній пристані.

Він зліз на берег, почекав товаришів, і вони втрьох відштовхнули дубок з відмілини.

Заторохтів мотор. Суденце повільно відпливло од берега, розвернулось і почало віддалятися. Зникло в пітьмі. Тільки два сигнальних ліхтарі довго ще миготіли тьмяним світлом.

— Довезуть чи не довезуть? — промовив Царьов.

Ніхто йому не відповів. Олексій труснув головою:

— Ну, все. — Він провів долонею по обличчю. — Піду. Цього, — він кивком показав на Рахубу, — покрийте чимось. Близько нікого не підпускати.

— Зрозуміло!

— Поки що…

І, відчувши рантову важку втому в усьому тілі, повільно пішов до обриву.

ЛІКВІДАЦІЯ

Інокентьєв помер у лікарні саме в той день і в ту годину, коли завершувалась ця нелегка операція.

Саме завершення її виявилося найменш складною справою, хоча підготовка завдала немало хвилювання і чекістам, і… Шаворському, причому хвилювалися вони з однієї і тієї ж причини: зберуться чи не зберуться на нараду отамани.

Отамани зібралися — п'ятеро із шести запрошених. Не приїхав тільки Заболотний. «У лісового звіра» було і справді звірине чуття…

З-під Бірзули прибув отаман Гулій, колишній сподвижник самого пана Петлюри. Серед бандитів українського націоналістичного напряму він вважався одним із найзапекліших.

Помітною фігурою серед самостійників був і гість із Подолії отаман Палій, який служив колись в армії гетьмана Скоропадського. В Одесу він приїхав залізницею з документами повітового землеміра.

Взагалі треба відзначити, документи в усіх, хто приїхав, були добротні, справжні документи, не «липа» якась: на справжніх бланках, з печатками. Постачав документи Лежин, і це було останнє, що він устиг зробити для Шаворського…

Поряд з двома «стовпами українського націоналізму» більш скромний вигляд мали Солтис з Ольгопілля, червонощокий, низьколобий бородань, і чепуристий, порівняно ще молодий Панас Киршуло, банда якого тинялась у Придністровських степах. Намагаючись здобути популярність серед населення, обидва галасували за самостійну Україну, але насправді ніяких таких особливих переконань не мали.

За Солтисом чомусь закріпилося прізвисько Хабарник, а Панас Киршуло був відомий головним чином тим, що мав жінок майже в кожному селі, яке відвідував. Час від часу котрась із жінок ходила до іншої в гості, била шибки в хаті суперниці, і, видерши одна в одної по пасму волосся, вони розставалися, так і не поділивши велелюбного отамана. А чутки про ці баталії потім ще довго гуляли по окрузі, потішаючи місцевих жителів.

Нарешті, п'ятим був Гуляй-Біда. Цього влаштовувала будь-яка влада: за роки громадянської війни він умудрився побувати в армії Петлюри, в бандах Махна і Григорьєва і в денікінських добровольцях. Його, сифілітика і п'яницю, зневажали навіть самі отамани.

Усіх цих людей об'єднувало одно: люта, непримиренна ненависть до Рад.

От яка компанія зібралась одного дня у тихому флігельку Ялисея Різничука.

А за день до з'їзду на тому самому дубку, на якому минулої ночі було доставлено зброю, в Одесу приїхав спеціальний представник «Союзу звільнення Росії» полковник Максимов. Шаворський поїхав особисто зустрічати його на чотирнадцяту станцію Великого Фонтану.

Усе повторилося з початку: спалахнули ліхтарі на березі, їм відповів вогник у морі, потім з дубка, що підплив до берега, спитали про «скумбрію і камбалу» — і Максимов зійшов на землю. Це був високий на зріст, кремезний чоловік років п'ятдесяти, сивий, з короткими, певно, недавно відпущеними вусами. Його широкі, дуже густі брови майже зрослися на переніссі і були трохи підстрижені…

Доставили його на квартиру Баташова-Сієвича, де він і пробув до наступного вечора, радячись із керівною трійкою.

Спеціальний представник у першу чергу вимагав, щоб одночасно із з'їздом отаманів озброєні сили підпілля зробили вилазку в районі села Нерубайського. На зауваження Дяглова щодо нехватки боєприпасів Максимов відповів: поблизу кордону стоять наготові кілька шаланд із зброєю, які будуть доставлені сюди напередодні вирішального виступу. Мимохідь він натякнув, що саме йому й доручено перевірити, чи досить великі сили у Шаворського і чи варто ризикувати такою кількістю зброї, адже кошти, на які її закуплено, було не так-то просто витягнути із західних союзників. Тепер і вирішується, кому зброю віддати, — одеському білому підпіллю чи українським націоналістам…

— Простіше спуститись у катакомби і подивитися, скільки у нас народу, — запропонував Шаворський.

— Мене цікавить не кількість людей, а їх боєздатність, — заявив Максимов. — І сперечатися з цього приводу безглуздо: така неодмінна умова, поставлена закордоном.

Дяглов обережно спитав:

— Ви самі візьмете участь у вилазці?

— Запитання мені здається недоречним, панове! — відрубав Максимов. — Скажу відверто: якби ми були впевнені у ваших можливостях, то зброя вже давно була б тут. Треба довести, що ви її заслуговуєте. Проведіть вилазку — побачимо, на що ви здатні! До того ж прошу мати на увазі, що, крім усього іншого, це відверне увагу Чека від наради отаманів, на якій я маю бути присутній, до речі, разом з вами, полковнику Шаворський, — додав він багатозначно.

Члени трійки переглянулися між собою. Стало зрозуміло, що спеціального представника найбільше турбує власна безпека.

Однак суперечити справді не доводилося. Було вирішено, що завтра рівно о сьомій вечора Дяглов виведе із катакомб усіх повстанців, які мають зброю, захопить Нерубайське, постарається удержати його протягом півтори-двох годин і вже з настанням темряви з боєм відступить назад, у катакомби.

— Цього, я гадаю, досить, — сказав Максимов.

Наступного ранку один, чекіст, проходячи повз квартиру Баташова, побачив на вікні приліплений до шибки зсередини малюсінький обривок паперу. І до Нерубайського було таємно підтягнуто війська…

Задум Олов'яникова цілком виправдав себе: Шаворський з якихось джерел дізнався, що Арканов поїхав у відрядження, і це його ніскільки не стурбувало: таке вже бувало.

Удень він повідомив по явках, де до пори, до часу переховувалися отамани, що обстановка для наради сприятлива, і звелів зібратися у Різничука між дев'ятою і половиною десятої вечора, розраховуючи, що саме в цей час у ЧК почнеться переполох із-за провокації в Нерубайському.

Отамани і цього разу виявили виняткову дисциплінованість: усі прийшли точно в призначений термін. Тепер лишалося тільки зачинити мишоловку.

В анналах історії Одеської губернської надзвичайної комісії багато є більш складних і важко здійснимих операцій, проте жодна з них, мабуть, не була такою результативною, як ця. П'ять відомих отаманів, два головних керівники одеського білогвардійського підпілля і вісім більш-менш значних бандитів — таким був урожай, який зібрали того вечора одеські чекісти.

Їх завдання особливо спростилося, тому що охорону наради Шаворський доручив своєму випробуваному помічникові… Сивому. Всі вісім бандитів, які приїхали з отаманами як охоронці, були передані в його розпорядження.

Олексій розставив їх на досить значній відстані один від одного: одного біля воріт, трьох понад муром, що оточував графську садибу, ще трьох розіпхав по садку і тільки одного, дрібнішого, відвів до муру, що виходив на Ланжерон.

Шаворський особисто оглянув пости.

— Чому від моря тільки один чоловік? — спитав він. — Тут найнебезпечніше.

— Я сам тут буду, — заспокоїв його Олексій.

Шаворський пішов у флігель. Нарада отаманів почалась…

Чекісти акуратно зняли вартових. Одного за одним Олексій підводив бандитів до огорожі і казав:

— Спускайся вниз, за берегом слідкуватимеш. Тут невисоко, метрів зо два…

Ледве бандит злізав по муру в кущі, як там починалася коротка одчайдушна боротьба, і знову наставала безмовна тиша, тільки хвилі розмірено шуміли на Ланжероні.

Заминка вийшла тільки тоді, коли із флігеля несподівано вийшов Різничук. Олексій саме йшов по останнього вартового, що пильнував біля воріт. Різничук, який взагалі весь день поводився неспокійно (мабуть, передчував щось), ув'язався за ним. Олексієві довелося пристукнути його в кущах — нічого іншого йому не лишалося.

Через кілька хвилин графську присадибну ділянку оточили чонівці. Чекісти заполонили поляну перед флігелем, стали біля вікон. У саду з'явилися Олов'яников, Демидов і сам голова губчека Немцов.

Олов'яников звелів Олексієві викликати Шаворського.

— Можливо, компанію доведеться глушити, а цей мені потрібен живий і неушкоджений, — пояснив він.

У кімнаті з зачиненими і щільно завішаними вікнами було нічим дихати. Упрілі від жари отамани слухали «закордонного делегата». У гладкого Гуляй-Біди сонно злипалися повіки. Солтис колупав пальцем у бороді, а чорновусий самовдоволений Панас Киршуло розхитувався на стільці і скептично кривив рота.

Стоячи спиною до дверей, Максимов говорив, помахуючи кулаком:

— …. Назріла пекуча потреба до кінця знищити усі ворожі нам сили і створити умови для побудови міцної держави, з якою змушені будуть рахуватися західні країни. Така наша найближча мета. В майбутньому ми ставимо перед собою ще більш високі завдання…

Олексій навіть подумав: «Здорово викладає, по суті!» На обережний рип дверей усі підвели голови. Шаворський, який сидів рядом з Максимовим, стурбовано спитав:

— Що там?

Олексій знаком показав: усе, мовляв, гаразд, — і поманив його пальцем.

— Говоріть далі, — кинув Шаворський Максимову, — я на хвилинку. Ну, в чому справа? — спитав він, вийшовши в сіни.

— Із Нерубайського чоловік! Щось спішне…

— Де?

— Тут, у садку.

Шаворський швидко пішов до дверей.

Ледве він ступив на поріг, як чиїсь руки, обхопивши ззаду, затиснули йому рота, підняли, понесли. І незабаром, зв'язаний за руки й ноги, з кляпом у роті, він звивався в кущах, штовхаючи черевиками Різничука, що не прийшов ще до пам'яті.

До одного вікна чекісти підтягли кулемет.

— Приступаємо, — скомандував Немцов.

Тримаючи за пазухою «лимонку», Олексій знову зайшов у кімнату і сказав Кулешову (як неважко здогадатися, це був саме він):

— Готово!

Кулешов-Максимов ледве помітно кивнув головою і повернувся до отаманів.

— От, власне кажучи, і все, — промовив він. — Загальна картина зрозуміла, решту зрозумієте потім. Часу у вас для цього буде досить… А тепер, панове отамани, пропоную без шуму підняти руки: ви арештовані, будинок оточений.

Якби навіть розірвалась посеред стола бомба, то й це, певне, менше б приголомшило отаманів, ніж слова «спеціального представника», сказані неголосно, спокійним тоном.

Пальці заплуталися у Солтиса в бороді. Киршуло, втративши рівновагу, мало не впав на підлогу. У неповороткого Палія мимовільно розкрився рот. І тільки Гуляй-Біда, прокинувшись, безтямно кліпав очима, ще нічого не розуміючи.

Перший скочив з місця Гулій, величезний на зріст вусатий чолов'яга в сіряку. Мов бик, перекидаючи стільці, стрибнув до стіни, рукою він сліпо шарив на поясі, за звичкою намацуючи там револьвер, потім рука ковзнула вниз, у кишеню.

— Руку! — крикнув Олексій, піднімаючи гранату і підбором розчиняючи двері в сіни.

Напроти Гулія дзенькнула шибка, впала зірвана кимось важка портьєра, і у вікно просунулось гостроносе рильце «максима». Посипалися шибки і в двох інших вікнах флігелька. Всюди були чекісти.

В кімнату з браунінгом у руці зайшов Немцов.

— Іменем революції, — сказав він, — ви арештовані. Я голова Одеської губернської надзвичайної комісії Нємцові

Не було зроблено жодного пострілу.

Зате поблизу Нерубайського стрілянини було досить.

Те, що там відбулося, навіть боєм не назвеш.

Рівно о сьомій вечора Дяглов вивів із катакомб озброєних бандитів. Йшли вони весело. Вилазка здавалася їм майже безпечною прогулянкою, невеликою розвагою, що скрасить їхнє безпросвітне, вкрай остогидле життя в катакомбах.

Біля самої царини села із придорожніх кущів вийшов чоловік у червоноармійській формі. Він став посеред дороги і підняв руку.

Був він невисокого зросту. На світлій гімнастьорці палала червона розетка бойового ордена. Розставлені ноги міцно впиралися в землю.

І такою несподіваною була його поява, так впевнено і безстрашно чекав він на бандитів, що банда зупинилася в тривожному подиві.

— Хто такий?! — гукнув Дяглов. — Чого треба?

Недоречно і дивно прозвучало його запитання, звернене до самітного чоловіка, що перегородив дорогу величезній банді.

— Слухайте мене уважно! — наказав чоловік, навіть не вважаючи за потрібне особливо підвищувати голос. — Район оточений Червоною Армією. Я, воєнком полку п'ятдесят першої Перекопської дивізії, наказую вам скласти зброю і здатися! Тільки тоді ви матимете надію зберегти життя: беззастережна негайна здача…

Різко, ніби щось розкришилося, тріснув голос Дятлова:

— Упе-р-е-ед!

І, наче звільнившись від мани, бандити кинулися до комісара.

Воєнком долілиць упав на землю. Падаючи, крикнув:

— Вогонь!

Із палісадників, із канав, із-за парканів, з дистанції п'ятдесят кроків прямо в лоб банді вдарив суцільний гвинтівковий залп. За ним одразу другий і третій…

Найпершими були вбиті Дяглов і начальник штабу поручик Вакульський, які йшли на чолі колони: червоноармійці цілилися в них особливо старанно.

І все одразу вирішилося…

Бандити, що вже давно втратили бойові навички, без командування за кілька хвилин перетворилися в дику, знавіснілу юрбу, що безладно кидалася на всі боки. Навіть не думаючи про опір, вони одразу ж повернули назад. Але позаду них, одрізаючи дорогу до каменоломні, вже били жорстким фланіруючим вогнем червоноармійські кулемети. Бандити кинулися в єдиному напрямку, який залишили їм червоноармійці, — у відкритий степ. І тоді з-за села вилетіла кінна засада. Запрацювали клинки…

Усе було скінчено ще до того, як на розтривожений степ спустилася ніч. Білогвардійської зарази більше не існувало в Нерубайських катакомбах.

У цьому бою і загинув відважний комсомолець Олександр Грошев, веселий харківський друг Галини Литвиненко.

Під час вилазки він ні на крок не відходив од Дяглова, щоб у потрібну мить обезглавити бандитське військо. В перестрілці він був убитий…

БЕНДЕРСЬКА АВАНТЮРА

На похоронах Інокентьєва Олексій побачив, нарешті, Павку Синєсвитенка. Хлопчина йшов за домовиною, рябенький, змарнілий, з прилизаними вихрами, одягнений у чисту сатинову косоворотку. Дружини Інокентьєва, Віри Хомівни, не було: заслабла серцем.

Просту, оббиту кумачем труну чекісти на руках пронесли через усе місто.

Ішли за труною чонівці з гвинтівками, йшли робітники з заводів «Гана», «Анатра», «Рошета», йшли комсомольці в запраних сорочках і залізничники — колишні товариші Інокентьєва по роботі. Щільною групою трималися чекісти. На древках прапорів тріпотіли чорні метелики траурних бантів, і люди пристосовували кроки до розмірених звуків прощального маршу, що заполонив вулиці урочистою скорботою:

Скупі, суворі промови були сказані над розкритою могилою, і трохи збоку від багатьох мармурових пам'ятників старого Преображенського кладовища виріс свіжий горбик і затонув під зеленою хвилею вінків, з яких струмочками збігали ясно-червоні стрічки: «… вірному синові партії…»

Олексій зачекав Павку біля кладовищенських воріт. Хлопчина поминув його, не впізнавши. Був він якийсь тихий, приголомшений, очі червоні. І гарячий, пронизливий жаль до цього маленького горюна, що за один місяць одразу втратив двох близьких людей, уколов Олексія.

— Павко!

Павка обернувся, подивився на високого незнайомого чекіста, що покликав його.

Потім на обличчі його, змінюючи одне одного, промайнули подив, недовіра, радість…

Він ступив крок уперед, спитав невпевнено:

— Дядько Олекса?

— Я. Здоров!

Олексій взяв хлопчика за плечі, ласкаво труснув. Павка дивився круглими захопленими очима. Таким він ще ніколи не бачив Олексія: нова гімнастьорка, туга наплічна перев'язь, галіфе, військовий кашкет з коротким козирком, майже біля коліна у відкритій ремінній кобурі — низько підвішений маузер. Оце чекіст!

Вони пішли поряд: Олексій — по бруківці, Павка — по бровці тротуару. Вважаючи, певно, що Олексій десь був і нічого про нього не знає, Павка нудним, безбарвним голосом розповів, що тата куркулі вбили за Роздільною, що дядько Вася (Інокентьєв) узяв його «замість сина», казав: «Чекіста з тебе зроблю», так і його теж вбили… Дуже не пощастило Павці в цьому житті!

— Знаєш що, Павле, — промовив Олексій, — давай разом жити!

Він узявся розписувати, як здорово вони заживуть: усе, що є, — пополам. Павка в школу ходитиме. У вільний час рибалитимуть. У Херсоні щуки — мов крокодили!..

Павка слухав, сяючи очима. Потім спитав:

— А тьотя Віра ж як?

— Яка тьотя Віра?

— Ну, дядька Васі дружина?

— А що, хіба тьотя Віра маленька?

— Ні, — сказав Павка, подумавши, — не маленька… Але як же вона без мене?

Олексій хотів було сказати, що тьоті Вірі тепер з Павкою нелегко доведеться, та стримався, щоб не образити хлопчину.

— Тьотю Віру не можна кидати, — солідно мовив Павка, — з нами житиме. Знову ж таки по господарству допоможе, вона дуже хазяйновита.

— Так не поїде ж вона, не захоче з Одеси виїхати…

— Куди не поїде?

— У Херсон, кажу ж тобі!

Павка злякано спитав:

— Виїжджаєте?

У його очах відбився переляк: Павку стомили втрати. Олексій зрозумів це і сказав:

— Невідомо ще. Але, можливо, доведеться. А тьотя Віра до нас у гості навідуватиметься. Це ж недалеко, Херсон. — Він обняв Павку. — Ну як, домовлено?

Павло довго йшов, утупившись очима в землю, похмуро відповів:

— Не можна її кидати, стара вона… Без мене тепер зовсім буде одна. Ви б не їхали, дядьку Олекса, жили б у нас, місця вистачить! — і з надією глянув на Олексія.

Олексій подумав про те, що небіжчик Василь Сергійович дуже помилявся в хлопчині. Вольницею його не зманиш. І наполягати було нечесно. У маленькому, дванадцятилітньому Павці жила велика справедливість.

— Гаразд, — сказав Олексій, — побачимо. Я от з'їжджу тут в одно місце… Може, ще й залишусь.

В Одесі, за виразом Кулешова, йшло «велике прибирання», місто звільняли від «п'ятірок» і їх керівників. У Тирасполь для посилення повітової надзвичайної комісії на час майбутніх операцій направляли групу з семи чекістів. Олексій попросив Немцова відпустити його з цією групою. Виїхали вони разом з частинами п'ятдесят першої дивізії, якій було доручено ліквідувати Нечипоренка.

За планом командування, війська мали прибути в район Тирасполя за добу до переправи білобандитів. Не доїжджаючи до міста, щоб не виявити своєї присутності раніше, ніж треба, розташуватися в степу, а вночі зайняти позиції понад Дністром, поблизу бродів, придатних для переправи.

Однак, ледве проїхали третину дороги, на станції Яреміївка ешелон наздогнала тривожна телеграма: банда форсувала Дністер біля села Бичків…

Точно невідомо, чому білогвардійці, що засіли в Румунії, поспішили з виступом. Найвірогідніше, якусь роль відіграла та обставина, що з Одеси не повернулися контрабандисти з повідомленням про благополучну доставку Рахуби і зброї.

Побоюючись того, що Рахуба попав у руки чекістів і може виказати їхні плани, верховоди так званого «бендерського бюро інформації» запропонували Нечипоренку виступити на дві доби раніше терміну, погодженого з Шаворським. Обережний Нечипоренко, очевидно, затявся, не бажаючи брати на себе перший удар. Тоді його взагалі усунули від командування. Експедицію очолив сам керівник «бендерського бюро» полковник Батурін і офіцери-денікінці Гукалов, Ємельянов і Пшонник. Нечипоренка призначили «консультантом в українських справах»…

Похмурого ранку, ледве розвиднілося, банду погнали до Дністра. Саме погнали, пильно стежачи за тим, щоб вона не розбіглася ще на румунській території.

Складалася банда з різних дезертирів і карних злочинців родом з Галичини, Буковини, Трансільванії, Бессарабії. Строкатий за національним складом (траплялися тут росіяни, українці, німці-колоністи, цигани, поляки) набрід понад місяць тримали в Бендерах: годували, поїли, а потім, озброївши до зубів, кинули на Україну ліквідовувати Радянську владу! Бандити охоче годувалися на французьку золоту валюту, але бойовим духом так і не пройнялися. Щоб довести їх до кордону, треба було добре пильнувати. Офіцери гасали верхи, розмахували пістолетами, на всі заставки лаяли непристойними словами тих, що відстали, і, кінець кінцем, усе ж доставили банду на кордон у повному складі.

На човнах і вбрід вона переправилася через Дністер напроти халупи поронника Мартина Солухо і тут же здобула першу і єдину перемогу.

На кордоні було тихо. Щоб не сполохати бандитів, знаючи, що в придністровських селах вони мають багато спостерігачів, прикордонники до певного часу навмисно не посилювали охорону. За їх розрахунком, попереду було ще дві доби.

Поблизу Бичків була невеличка прикордонна застава, що налічувала всього одинадцять бійців, якими командував молодий начальник застави Микита Лук'янов. Коли бандити почали переправу, він послав одного бійця по підмогу і з десятьма бійцями прийняв бій.

Їх було одинадцять, усього одинадцять молодих хлопців, і на кожного припадало понад двадцять озвірілих білобандитів!..

У перестрілці було вбито п'ять чоловік, решта, розстрілявши всі патрони, витративши останню гранату, піднялися в атаку і, скошені кулеметним вогнем, усі як один наклали головами на пологому березі Дністра.

У Бичках бандити захопили члена волосного виконкому більшовика Жежка і голову комітету бідноти демобілізованого червоноармійця Толчева. Їх повісили на акації, зірвали одяг і поглумилися над ними страшно і мерзенно…

Банда розділилася. Частина її на чолі з Пшонником рушила у Паркани, щоб з'єднатися з тамтешнім підпіллям, друга, менша частина, очолювана Нечипоренком, пішла в село Плоски, де її чекав Цигальков із своєю братією.

Але в Плосках Цигалькова вже не було. Банду його було знищено буквально за годину до прибуття Нечипоренка. Відбулося це таким чином.

Попереджені заздалегідь Галиною Литвиненко, прикордонники підтягнули до Плосок два ескадрони з кулеметними тачанками. Додержуючи єдиного плану, вони не збиралися зав'язувати бій з бандитами до умовленого часу, але трапилося так, що поблизу села сама банда напоролася на них. Чи то з п'яних очей, чи сподіваючись протриматися до приходу Нечипоренка, Цигальков виявив несподівану хвацькість і обстріляв прикордонників. Троє бійців були поранені. Однак ескадрони почали відходити.

Цигальков вирішив, мабуть, що здобув перемогу, і, натхнений успіхом, кинувся переслідувати прикордонників.

— Ех, що буде, те й буде! — сказав командир загону. — Ще цього бракувало, щоб від бандитів тікати! — і скомандував атаку.

Протягом двадцяти хвилин порівняно нечисленну банду було знищено до останнього чоловіка.

То було грубе порушення наказу, що загрожувало надто гарячому командирові загону великими неприємностями. Але доля цього разу була за нього. Тільки-но закінчилася січа, прискакав зв'язковий з донесенням про події в Бичках і з наказом іти назустріч групі Нечипоренка і ліквідувати її.

Ескадрони виступили негайно. З новою бандою вони зійшлися верст за п'ять від Плосок. Розгорнувши стрій, прикордонники зім'яли і розігнали її по степу. Тільки Нечипоренку, а з ним ще кільком кінним бандитам, пощастило відірватися од переслідувачів і поскакати в напрямі Тирасполя, де події набували більш складного характеру.

У Парканах група Пшонника одержала велике підкріплення. В містечку спалахнув заколот, який давно готувався білобандитами, до якого приєдналися куркулі з навколишніх сіл. Коли бандити підійшли до Тирасполя, їх вже було близько семисот чоловік. Вони з боєм зайняли передмістя Тирасполя, але тут і захрясли, зупинені загоном чекістів і робітничим комуністичним батальйоном.

На тісних вулицях Кріпосної Слобідки розривалися гранати, кулеметні черги продірявлювали паркани, нерівними пунктирами обколупували білі стіни хат, і вже в кількох місцях безбарвним на сонці полум'ям горіли солом'яні покрівлі, коли підійшли нарешті частини п'ятдесят першої дивізії.

Ешелон зупинився в степу, не доїжджаючи до Тирасполя: попереду була зірвана залізнична колія. Кидком, подолавши відстань майже в десять верст, червоноармійці з маршу вступили в бій.

Притиснуті до Дністра, бандити хотіли було врятуватися плавом. Їх накрили щільним кулеметним огнем, і на румунський берег вибралися не більше трьох десятків чоловік. Серед тих, що врятувались, офіцерів не було. Гукалова захопили живим, решта полягли на нашому березі, і тільки Нечипоренко, спійманий кулею вже на середині ріки, назавжди заспокоївся на мулкому дні неширокого тихого Дністра…

ЩЕ КІЛЬКА СЛІВ

У повітову ЧК Олексій потрапив тільки наприкінці ночі.

Недригайла на місці не було: він звечора поїхав у Паркани. Олексій насилу розшукав начальника секретного відділу.

— Литвиненко? — здивувався він. — Так вона ж… Стій, а навіщо тобі?

— Треба! — нетерпляче сказав Олексій. — Отак треба!

— Доручення якесь?

— Ну так!

— Е, тоді поквапся, а то не застанеш: вона вранці має виїхати. Знаєш, де вона живе?

Олексій не став питати, куди й навіщо їде Галина. Він тепер знав, що вона жива, і це було найголовніше.

Щодуху помчав він на околицю міста, де жила дівчина. Тільки б застати! Хоч би мигцем побачити!

Над Тирасполем займався туманний світанок. Місто ще міцно спало, відпочиваючи від учорашніх подій. Кричали перші півні.

За квартал від будинку Галини Олексій почув постукування коліс. Високий буланий жеребець виніс із-за рогу легку бідарку. В ній сиділи селянський парубок у чорному картузі і дівчина в темному поганенькому пальті і білій, запнутій корячком косинці.

— Галино! — закричав Олексій.

Дівчина обернулась, придивилась і щось сказала своєму супутникові. Той придержав віжки.

Як і Павка, Галина не одразу впізнала Олексія в новій формі. Тільки як підійшов зовсім близько, вона нерішуче промовила:

— Сивий?.. — І раптом скочила з бідарки, схопила його за руки: — Альошо, ви?! Оце зустріч!..

Обличчя її світилося, очі сміялись. Вона раділа зустрічі з ним, і цього було досить, щоб Олексій відчув себе щасливим.

— Здрастуйте, Галю, — промовив він несподівано хрипким голосом.

— Здрастуйте! Звідки ви взялися? Чого приїхали?

Як можна було пояснити їй — чого? От по це і приїхав!..

Замість відповіді він спитав:

— Ви куди, Галю?

— Далеко. В Балту.

Він одразу все зрозумів:

— До «лісового звіра»? До Заболотного?..

— До нього. Посилають доводити справу до кінця. Мене і ось його, — вона показала на свого супутника. — Та ви його знаєте: це ж Саричев!

— Бажаємо здоров'я! — Саричев усміхаючись підняв картуз.

— Жаль, що поспішаю! — сказала Галина. — Навіть поговорити не пощастить. Як у вас? Усе гаразд?

Олексій кивнув. Йому чомусь не вистачало повітря.

— Ну, будьте здорові, Альошо, ні секундочки часу! Привіт Олов'яникову! Скажіть, що інструкцію я дістала, через два дні буду на місці…

Вона ще щось говорила про шифровані матеріали, передані Недригайлу, але Олексій погано розумів її. Він бачив її жваві карі очі, оксамитні доріжки брів на обличчі, що посмаглявіло від загару, і йому було зрозуміло тільки одне: вона їде, між ними знову ляже сповнена тривожного чекання невідомість, а він не сказав їй чогось дуже важливого, і хтозна, чи скаже колись…

Бідарка заторохтіла по вулиці. Галина, повернувшись, помахала йому рукою, і до нього долинуло в дзвінкій тиші наступаючого ранку:

— Буду в Одесі, побачимось!..