РОЗДІЛ СЬОМИЙ

Перед виступом Егерт зібрав свій загін, маючи намір звернутися до нього з коротким напутнім словом.

Він хотів підбадьорити своїх бійців напередодні тяжкого та небезпечного походу — однак побачив лише похмурі чи байдужі обличчя, раптом озлився і знайшов для своєї промови зовсім несподіваний напрямок.

І за кращих часів полковник Солль полюбляв витончені глузи; тепер же з нього просто бризкала отрута, він хльоскав підлеглих їдкими, жорстокими докорами, вражав словами, знущався, щоб зрештою гірко пожалкувати, що не загинув під час Облоги разом із останніми гідними воїнами міського гарнізону… Бо щастям виявилося не дожити до великої ганьби, а нащадки їхні, ті, хто носить зброю тепер, придатні хіба що на розплід…

Отут полковник, осяяний новою думкою, пообіцяв звернутися до міської влади з ініціативою — оскопити найбоягузливіших і найдурніших стражників, щоб не плодити на землі нездар. Три панянки найдавнішої професії, традиційно прикріплені до гарнізону, які стали свідками Соллевої промови, перезирнулися з похмурими усмішками; стражники впрівали, грали жовнами та з ненавистю поглядали на начальника — очей один одного й зовсім уникали.

Нарешті Солль видихнув, презирливо оглянув своє вкрите червоними плямами воїнство та наказав виступати.

Варта на воротях відсалютувала товаришам, які вирушали в похід; Солль заплющив очі, уявляючи ниточки чуток, що виповзають із воріт услід загонові… а то й біжать поперед нього. Мережа чуток розповзається колами по воді, вісники та шпигуни, які пробираються з хутора на хутір, несуть відомості Сові…

Він закусив губу. Якщо загін за його спиною здавався розлюченим ведмедем — то в підпорядкуванні в Сови осатанілий осиний рій. І нема іншої ради — лише подолати або загинути, причому друге краще, мертвий Солль навряд чи зможе повернутися в місто й заарештувати власного сина… Тобто того, хто вважався його сином майже двадцять років.

Ні з якого дива він пришпорив коня; вояки, лаючись крізь зуби, поквапилися навздогін. Крізь ріденькі хмари пробилося нарешті сонце, освітило розстелену перед полковником пістряву тактичну карту: гай неподалік, перехрестя та віддалене селище. Навіть не заплющуючи очей, Егерт бачив тепер і приховане обрієм — зелений шовк із вишитими на ньому байраками та полями, селами й хуторами, річкою і струмком, стінами глухого лісу — розбійницькі угіддя…

Йому знову здалося, що він роздвоївся. Що ось він іде на ризиковане полювання — і він же похмуро зачаївся, збирає вісті, чекає на мисливця…

Егерт хрипко крикнув і знову дав коневі шпори. Ті, що їхали за його спиною, проклинали всіх на світі навіжених полковників.


Сова, як з’ясувалося невдовзі, й не думав чаїтися. В усьому світі він знав одного лише мисливця — себе; до полудня другого дня Егертові вояки зачули запах диму.

Так не пахне багаття, не такий дим піднімається над димарями грубок; похмурий Соллів загін безпомилково знайшов дорогу до пожарища, яке стало вже на той час попелищем.

Хутір на роздоріжжі — лише кілька будинків і велике господарство; під копитами коней метався з гавкотом оскаженілий пес. Кури, ніби нічого й не сталося, порпалися посеред витоптаного городу, блукало розгублене теля з уривком мотузки на шиї, великий хлів був порожній, і вітер смикав клаптики брудної соломи на широкому подвір’ї.

Будинок згорів наполовину; вогонь чомусь пощадив його, не пожер дощенту. Труп хазяїна, що висів на дереві перед вікном, постраждав куди більше — Егерт глянув і відразу відвів очі.

Люди — всього кілька десятків — стояли щільною мовчазною юрбою. Їх домівки та життя поки вціліли; дивлячись на спотворений вогнем труп, вони впокорилися з втратою грошей і худоби, борошна, запасів та іншого свого надбання, тільки жінка середнього віку билась об дорогу над тілом доньки років шістнадцяти — сухорлявого дівчиська з широко розплющеними мертвими очима та бурими плямами крові на подертій спідниці…

Загін Солля зупинився, в свою чергу збився в зграю, що бряжчала залізом; хуторяни мовчки дивилися спідлоба, вирішуючи, чого чекати ще й від цих — нового лиха?

Ридання жінки на дорозі на хвилину стихло — і чутно стало, як у траві надриваються скрекотінням коники, умліваючи від пахущого тепла.

Жінка на дорозі підвела обличчя; якоїсь миті Егерту привиділося, що очі їхні зустрілись — але то був самообман, жінка не бачила нікого й нічого, і Солль із його озброєним до зубів загоном її так само не обходив, як і ці коники в траві…

Хуторяни дивилися. На стражників, на жінку, на собаку, що кидався під копита, на чорний спотворений труп.

Тоді полковник Егерт Солль скинув над головою руку, повернув коня й помчав, ведучи по гарячому сліду свій онімілий загін.


Ніч поклала край переслідуванню.

Сова — а Егерт незабаром переконався, що сидить на хвості в самого Сови — відверто знущався. Розбійники йшли врозсип — забрана з хутору худоба незбагненним чином загубилася серед великих і малих поселень, мешканці яких клялися чим завгодно, що ніяких розбійників не бачили жодного разу в житті. Озвірілий Егерт зацідив у пику здоровенному хлопцеві, котрий очевидячки брехав — очі в нього підозріло бігали; хлопець тільки охнув, умився кров’ю та жалібно заголосив про долю хлібороба, орача, якого всяк може скривдити…

Надвечір загін таки дістався до лісу — але густа пітьма приховала навіть ті вбогі розбійницькі сліди, які вдавалося розгледіти Соллевим розвідникам. Полковник стис зуби та звелів розташовуватися на привал.

Багаття потроху згасало, по прогорілому гіллі посмикувалися червоні іскринки; Егерт дивився, як чиясь рука замислено ворушить вугілля тонким ціпком з гарячою іскрою на кінці. Йому раптом виразно уявилося, що це Луар сидить поруч із ним біля вогнища — той любив свого часу й нічні багаття, й такі ось прутики з вуглинками, й червоні візерунки, що на мить зависають у холодному повітрі…

Егерт підвів голову. Молодий стражник спіймав його погляд, зніяковів і відвернувся, кинув паличку у вогонь.

Це був надзвичайно мовчазний привал — не було сказано ні слова, тільки рипіла та вовтузилася ніч, крокували вартові, тріскотів вогонь. Нічне багаття видно було здалеку, Сова знову знав більше за полковника Солля; Сова знову був господарем становища, не дарма ж так тріумфально ухкають скрізь по чорному лісі його банькаті тезки…

Егерт підмостив під голову сідло, ліг, укрився плащем. Над ним висіла багатошарова темрява — беззоряне небо, затягнуте хмарами, невидимі крони, невідоме нічне життя…

Він глибоко вдихнув запах землі та лісу — й тоді пальці його, судомно стиснулись, вчепилися у вологу шкіру трави.

Мураха на величезній карті, де вишито шовком нічний ліс, де не позначено стежок, де тут і там стирчать шпильки з червоними голівками багать… І сільські дахи, й ниточка струмка, простягнута до синьої ріки-стрічки… Спинки шовкових мостів — тут і тут… І ниточка порому. І обриси яруг. І буреломи, яких нема на карті… Хльоскають по щоках гілки. Чужа воля стає твоєю, Егерт Солль сидить, посміхаючись, у своєму барлозі та чекає, коли раночком інший Егерт Солль, який вважає себе мисливцем, зробить черговий безнадійний кидок… Безнадійний, тому що…

Егерт сів. Лейтенант Ваор, який прихилив був голову неподалік, налякано скинувся:

— Га?!

Ведмідь у гонитві за зграєю шершнів. Дуже відважний, дуже дурний ведмедик…

Егерт кивнув лейтенантові, знову влігся; у діру поміж хмар на нього глянула одна-єдина тьмяна зірочка. Він з подивом зрозумів, що вона не біла, а зеленава, немов котяче око.

І заплющив очі — на чорному небі власних повік побачив сузір’я. Розсип родимок на високій шиї. Не зараз… Не можна.


Вранці загін був шокований наказом свого полковника. Нехтуючи здоровим глуздом, Егерт Солль звелів облишити переслідування по вчорашньому свіжому сліду й круто повернути на північ — до річки.

Стражники знову нарікали. Стражники скреготіли зубами та перезиралися, навіть лейтенант Ваор, котрий боявся Солля, як вогню, дозволив собі якусь подобу бунту: як же… слід же… хутір же… Пане полковнику, та чи ж таке бачено?!

Пан полковник вискалився й вихопив меча. Лейтенант Ваор відсахнувся — але полковник лише скинув зброю над головою і заприсягся, що наступний, хто здумає обговорювати з ним його накази, зависне на першому ж міцному сучку.

Лейтенант Ваор принишк — однак невдоволення не вляглося. Ніхто з людей, що йшли вслід за Соллем, не сумнівався тепер, що після повернення в місто на полковника чекає відвертий бунт; граючи жовнами та наперед переживаючи майбутню поразку, стражники тяглися за Соллем — а він, остаточно схибнутий, поганяв і поганяв. Незабаром загін мчав крізь ліс, залишаючи на сучках клапті одягу, і ні в кого не лишалося часу навіть на лайку — всі сили витрачалися на те, щоб обігнути, продертися, не налетіти на стовбур, не скалічити коня…

Нарешті ліс порідшав, навіжений полковник пустив свого коня в галоп.

Незабаром між стовбурів попереду замиготіло небо; за кілька хвилин загін вирвався на відкриту місцину, до річки. Вздовж берега тяглася дорога, а віддалік виднілася й переправа — широкий пором устиг добратися вже до середини річки й був перевантажений. Понад десяток коней і стільки ж спішених вершників, поромникові доводилося непереливки…

На березі очікували переправи ще вершники — кілька десятків, як порахував подумки Егерт. Йому здалося, що все це вже було колись, що в якомусь сні він бачив і цей пором, і ці обличчя, повернуті до нього — а вираз на них здавався для всіх одним, втім, здаля не можна було як слід розгледіти…

За спиною в нього хтось зойкнув. Тієї ж миті над річкою прогримів пронизливий свист, який надривав вуха, й там, на поромі, панічно заіржали коні.

Влучив, подумав Егерт аж із подивом. У дитинстві він бавився, кидаючи камінчики з заплющеними очима, й іноді — нечасто, але все-таки — примудрявся влучити у вузьке горлечко глиняного глечика… Це наосліп… І щоразу відчував ось такий радісний подив — таки влучив…

Але цього разу він не був сліпим. Чуття, що привело його до порому цього дня й цієї хвилини, здавалося зіркішим за чиї завгодно очі; він знав, що так буде, — і все-таки встиг здивуватися.

Пором важко захитався посеред річки — забігали люди, занепокоїлися коні, присів, затуляючи голову руками, літній поромник. Ті, хто залишився на березі, збились у щільну купу; вже на скаку Егерт зрозумів, що це не налякана юрба, а загін, готовий до бою. Добре, подумав Егерт майже з повагою. Сова, значить, теж тут, на березі… Без Сови вони б розбіглися. Врозсип — шукай вітру в полі… Хоча ні. Тепер ні, надто близько, як на долоні, виходить, пізно втікати…

Він думав, а підкинута над головою рука сама собою віддавала накази, що не потребували вже й голосу. За спиною в нього розверталися та перешиковувались, здіймали пилюгу копита, скреготіла криця, яку виривали з піхов; на скаку він устигав оцінити сили супротивника, прорахувати варіанти бою — але і свої, і чужі бійці на той момент були дивно байдужі. О Небо, невже Луар…

Солль не знав, що сталося б із ним, якби в юрбі цих убивць виявилося знайоме обличчя. Та Луара не було — він зрозумів це з першого ж погляду, але, власне, він знав це й раніше… Авжеж, суддя Ансін. Немає його тут і ніколи не було. Моя справа — Сова.

Тепер Сова, думав він, вдивляючись у білі обличчя вершників біля порому. Тільки Сова. Сам. Власною рукою.

Розбійники поступалися числом; частина їх застрягла посеред річки, вирішуючи, мабуть, чи прийти на допомогу тим, хто мав вступити в бій. Поромник, як помітив Егерт кутиком ока, лежав на дошках, і мляво відкинута рука його торкалася води. Навіщо, подумав Егерт. Звірюки, цього навіщо?

Уже за мить він зрозумів, навіщо. Розбійникам просто нікуди було відступати — звичні жити на порозі смерті, пристосовані до вбивства, вони й умирати вміли. Та не в петлі на майдані, а в сутичці, хай навіть із супротивником, чиї сили переважають, аби лишень потягти за собою якнайбільше чужих життів… Вони різатимуть усіх підряд, подумав Егерт. Вони б і коней перерізали.

А стражники — що ж… Їм теж нема куди відступати. Після тієї вбивчої Егертової промови, після тієї мертвої дівчинки на дорозі, обвугленого хазяїна під вікнами власного спаленого дому… Нікуди не подінуться. Вперед…

І два загони зійшлися в жорсткій і нещадній січі.

Егерт врізувався в гущавину сутички дедалі глибше — як і тієї ночі, не тямлячи себе, ліз просто на клинки. Він ловив своїм тілом смертоносні вістря, і прихований потяг до самогубства збоку здавався нелюдською відвагою; це змушувало тремтіти навіть колишніх душогубів. Короткий меч — зброя варти, якої Солль ніколи не любив — устигла тим часом забарвитися кров’ю.

Перед очима в нього стрімко проносилася земля, нещадно подовбана копитами, небо з тонкою сіткою пір’ястих хмар, потім обличчя з вибалушеним оком, на місці іншого — кривава рана, потім рот перекошений криком, гнилі рештки зубів у ньому… Далі знову земля з загубленим кистенем, сокира на довгому руків’ї повільно опускається згори — і здивована волосата пика, і власна рука з мечем, сильний поштовх, який ледь не зносить із сідла — небо з пір’ястою сіткою… Вереск оскаженілого коня. Падіння важкого тіла; хрипіння. Прокльони; він ще останньої миті відбив два сильні, послідовні удари — праворуч-плече й праворуч-пояс. Шпичаста куля на довгому ланцюзі злилася в одне розмазане коло, просвистіла прямо перед його носом, і йому здалося, що він чує запах вогкого від крові металу…

Запах смерті. Кров і мокрий метал; присмак металу в роті, солонуватий смак крові. Як він ненавидить усе це. Як сильно…

Тоді, в дні Облоги, він не шукав загибелі. Тоді він твердо знав, що повинен вижити, врятувати Торію, врятувати сина… А з ними й місто. Тоді все було по-іншому… Був сенс… Мета…

Сова! Від цієї думки він заметався, як ошпарений; скидаючись, відкинув убік чийсь занесений клинок, закрутився, виглядаючи серед мішанини бою прихованого чи відкритого проводиря. Бій розтягся вздовж берега, тепер кожен бився за себе, але Егерт бачив, що спроба жодного розбійника втекти не вдається — його наздоганяють двоє з короткими мечами… І відразу повертаються, залишаючи тіло волочитися за розбійницьким конем…

Він похмуро всміхнувся. Добряче підготував своїх людей… Розлютив не на жарт. Втім, і Сова їх розлютив не менше. Ніхто не вийде живим…

Царство смерті. Щоб зупинити смерть, треба вбивати безліч людей, і краще зараз, інакше буде площа з вервечкою шибениць…

Він скреготнув зубами. Світле Небо… Він один знає, як нудотно пахне ця лють, ця спрага розчахнути від плеча й до сідла. Це гірше, ніж запах крові. Яке ж огидне місиво почуттів володіє зараз цими зчепленими мертвою хваткою людьми…

Він закричав; крик допоміг опанувати себе. Він воїн; якщо час від часу йому відкриваються чужі біль і лють — тим гірше…

Егерт знову кинувся в сутичку; він давився бойовими кличами й шукав Сову; чиясь рука перерубала мотузку, яка з’єднувала береги, пором повільно, але неухильно зносило течією — все одно ніхто не вийде живим… Ряди розбійників зріділи, пісок укрився темними плямами, а біля самої води понуро стояв кінь під спорожнілим сідлом, переступав копитами й дивився на річку…

Егерт ухилився від удару — й навіть не озирнувся на напасника. Кінь під порожнім сідлом… Більш як десяток їх ганяє берегом, переляканих, з боками, забрудненими чужою кров’ю… Пещений, породистий, чудовий кінь…

Солль знову вирвався з сутички, короткозоро примружився, поглядом нишорячи по водній гладіні. Нема? Привиділося, нема?

Біля протилежного берега погойдувалася під вітром щільна стіна очерету; пором зносило далі й далі, а берегом уже поспішала погоня… Але привиділося, чи ні?!

І він дочекався. Частка секунди — чорна голова, що зринула з-під води та знову сховалася. І кінь під порожнім сідлом…

Егерт знав. Уся його прославлена інтуїція волала, спонукаючи до дії. І кожна мить зволікання…

Він миттю пригадав, як треба плавати. У штанях і сорочці було незручно — але куртку й чоботи він здогадався лишити на березі. Разом із мечем — зайва вага…

Протилежний берег не бажав наближатися. Разів зо два йому здавалося, що бачить над водою голову плавця попереду; далі він захлинувся, захекався й насилу зміг упоратися з диханням. Течія зносила його вслід за поромом.

Ансін, думав Солль, ривками проштовхуючи своє тіло крізь жовтаву, ніби мед, річкову воду. Суддя Ансін… Я виконаю. Виконай і ти… Я привезу в ланцюгах… Але ти — ти віддай мені сина… Які безглузді ці обвинувачення, ти сам побачиш… А я — я виконаю…

Стіна очерету була зовсім поруч, коли тверді від м’язів, мокрі, чіпкі руки з’явилися з товщі води та вчепилися в Соллеву горлянку.

Перед очима в нього попливли різнокольорові плями; світлі іскорки заснували все навколо, поверхня води віддалилася, стала схожа на каламутну плівку риб’ячого міхура. Могутні руки на його шиї стискалися дедалі сильніше, Егерт відчув, що непритомніє, з останніх сил зігнувся, рвонувся — і вперше так близько побачив Сову — чорне волосся та борода ворушилися, як водорості, зловтішно горіли примружені очі, а з широких ніздрів один за одним виривалися пухирці.

Ослабла Соллева рука намацала при поясі кинджал.

Зловтішне обличчя перекосилася люттю і болем; вода скаламутилася, хватка на Соллевій шиї ослабла. Крізь темряву в очах він зміг-таки прорватися до сонця; він дихав і дихав, зі схлипуванням, зі свистом, хапаючи повітря носом і ротом, порами шкіри та спорожнілими легенями.

Наступної секунди рука його перехопила руку Сови із затиснутим у ній лезом; Солль не міг розгледіти зброї, бачив тільки відблиски сонця на металі, білі відблиски серед жовтої води. Над поверхнею Сова не здавався таким лиховісним, волосся липло йому до обличчя, заважало дивитися…

Якийсь час вони мовчки боролися, то занурюючись, то знову виринаючи на поверхню. Сова був дужий, доглянутий і ситий; супротивником його була людина, що встромила кліщі в груди Фагірри, дорогого «пана». Отаман упізнав Солля відразу. Незначна рана, завдана Егертовим кинджалом, розлютила — та й по всьому. Ось тільки вода весь час каламутиться…

Але й Егерт був дужий; сум’яття перших хвилин сутички змінилося лютою радістю дії — нарешті. Стільки довгих порожніх днів, стільки марної боротьби з самим собою — і ось перед ним справжній ворог, відвертий і могутній, і не треба більше копирсатися у власній душі, варто лише слухатися наказів тіла… А тіло його — воїн, вимуштруваний із дитинства, наділений і силою, і нюхом — варто лише дати йому волю…

Егерт насилу відірвав від свого горла чіпку волохату руку. Сенс боротьби полягав тепер у одній простій дії — схопити повітря самому й не дати дихнути супротивникові, задушити, притопити, дочекатися, поки обійми ворога послабшають; при цьому лють чи страх зменшують шанси на перемогу, бо холоднокровна, впевнена в собі людина здатна довше стримувати подих. Отут Солль мав перевагу, оскільки Сова не був холоднокровним. Сова ненавидів, він був гарячий і запальний, і тому швидше починав задихатися — але останньої миті завжди виривався нагору, й Солль ніяк не міг підім’яти під себе це потужне від надмірного життєлюбства тіло.

І Егертів кинджал, і різницький ніж Сови давно спочивали на дні; вчеплених один у одного супротивників винесло на мілководдя, й боротьба тривала в чорній мулистій каламуті. Сова примудрився звестися на рівні, захопити намертво Егертові плечі та всією вагою налягти на нього, однак Солль ударом головою знизу збив його з ніг, позбавив переваги, знову занурив у непроглядну каламуть…

Очерет стояв зовсім поруч — завввишки як високий чоловік. Якоїсь миті Егерт загубив супротивника, заметався в сум’ятті — й відразу знову виявив його; той уже вилазив на берег; Егерт вирішив був, що ворог втікає — однак Сова просто бачив те, чого не помітив полковник Солль. У очеретах застряг човник — дарунок від рибалки, що панічно втікав; провалюючись по коліна в мулисту юшку, Сова добувся до човна, схопив весло, покинуте на кормі — широке, як лопата, з важким грубим держаком.

Сили відразу зрівнялися; Сова наступав на Егерта, й величезний рот його тягся від вуха до вуха. Із чорної бороди струмками лилася вода, очі горіли злостиво й переможно — Сова не тільки захищав своє життя і волю, він мстився за давно загиблого «пана».

Ноги обох грузли в намулі; то тут, то там ляпали у воду потривожені жаби, над теплою тванню роїлася комашня. Егерт відчував, як поміж пальців босих ніг прочавлюється ніжне болото, — давно забуте відчуття, щось із дитинства, як дивно й недоречно…

Сова посміхнувся й тицьнув веслом — уміло тицьнув, без розмаху, коротко й сильно; Егерт Солль, прославлений фехтувальник, ухилився. Наступної миті Сова вдарив знизу — Егерт не міг підстрибнути, ноги його втонули в намулі. Однак він вгадав рух супротивника, всі сили напружив, аби й тут ухилитися — та Сова все одно влучив.

Весло поцілило Егерту вище коліна; на мить він втратив здатність бачити й міркувати, і по секундному провалі в пам’яті виявив, що лежить на спині, а високо в синьому небі ширяє голова Сови — мокра, кошлата, з неосяжним ощереним ротом, і поруч — весло, яке він бачить з торця, занесене в ударі, ось уже падає…

Солль перекотився. Весло вдарило в твань, Сова загарчав — і обличчя його відразу виявилося близько, так, що стало видно чорні цяточки в коричневих із обідками очах:

— А-а-а… Зза-а…

Весло лягло Егертові впоперек горла; він захрипів, безпорадно вдарив руками — і права долоня несподівано натрапила в багні на щось кругле й гостре, немов дзеркальна скалка. Рука судомно стисла знахідку, Солль наосліп ударив туди, де мало бути обличчя, нависле над ним.

Сова заревів; Егерт ударив ще й ще. У його руці був уламок великої мушлі — перламутровий ніж неправильної форми. Сова потроху послаблював хватку — з його шиї текла кров, червоні струмочки з глибоко розсіченого чола заливали очі та скочувалися по бороді.

Егерт рвонувся з останніх сил, відіпхнув від свого горла його весло, яке й досі душило, полоснув Сову по простягненій руці, відкотився убік і став рачки. Мушля розкололася на дві гарнесенькі й більше не потрібні перламутрові скалки.

Сова гарчав, затискаючи рану на плечі. Чорні бурульки волосся падали йому на обличчя, і крізь них, ніби крізь лісову хащу, прозирали повні болю й ненависті круглі очі.

— Здавайся, — сказав Егерт хрипко.

Сова ривком звівся на ноги й заніс весло:

— А-а-зза-а…

Удар його припав вище, ніж слід було; Солль пірнув під весло, схопив Сову за ноги та рвучко смикнув на себе — розбійник гримнувся спиною в каламуть при березі. Егерт стрибнув, та несподівано так вдало, що руків’я весла виявилося тепер уже проти горла Сови.

Далі було просто. Егерт давив і давив, поки очі його супротивника не зробилися зі зловтішних розпачливими, а з розпачливих каламутними та не закотилися під лоба. Сова захрипів, і обличчя його вкрилося тванню, що напливала зусібіч.

Якийсь час Солль безсило сидів на тілі свого поваленого ворога; нарешті зі стогоном підвівся, схопив Сову за бороду й ривком висмикнув його голову на поверхню. Отаман не виказував ознак життя.

Кульгаючи та зі свистом втягуючи повітря крізь стиснуті зуби, Солль добрів до човна і знайшов на дні його рибальську вершу й мотузку. Повернувся до Сови, з натугою перекинув важке тіло на бік і зв’язав за спиною грубі, немов окости, безвладні руки.

Далі стяг із пліч сорочку — колись біла, вона нагадувала тепер піратський прапор. Солль методично прополоскав її у відносно чистому місці, викрутив і розірвав на смуги.

Сова лежав, і ряска довкола нього просочилася кров’ю. Егерт стиснув зуби й міцно перев’язав отаманову рану; на закривавленій шиї Сови теліпався шовковий шнурок, і Солль бездумно зазирнув у пришиту до нього шкіряну торбинку.

Камінчик із дірочкою, тьмяна монетка й кругла пряжка, здається, від плаща. Пам’ять? Талісман? І це він тягав при собі, як святиню? Святиня — у Сови?!

Порив вітру сухо зашелестів у очеретах; Егерт здригнувся, отямився й тільки тепер глянув на протилежний берег.

Бій давно скінчився; лука і шлях мали моторошний вигляд. Стражники звалювали трупи на чийогось воза; ще живі розбійники сиділи віддалік — спина до спини, і поруч картинно сперся на списа гордовитий вартовий. Знесеного порому на був видно; якийсь товстун — Егерт здаля впізнав лейтенанта Ваора — розмахував руками, вказуючи на річку, очерети біля далекого берега, Егерта, Сову…

Отаман заворушився. Очі його, знову набули осмисленого виразу і знайшли разом з тим ніби втрачену ненависть. Якби можна було задушити поглядом, то Сова оповив би його, як зашморг, навколо Соллевої шиї.

— Вставай, — сказав Егерт самими губами.

Сова оголив зуби й не ворухнувся. Солль звівся, прихопив весло:

— Вставай, падло! Ну?!

Сова завовтузився, ривком спробував звільнитися, загарчав від болю; з третьої спроби важко підвівся, похитнувся й мало не впав знову.

— У човен, — кинув Солль.

Сова дивився стомлено й похмуро. У погляді його не було тіні смирення — отаман не збирався здаватися.

Егерт штовхнув його веслом межи лопаток — і потім довго дивився, як зв’язаний Сова намагається влізти в човен, як опирається хистке суденце та хиляться під вітром очерети.

Нарешті Сова важко перевалився через борт, скосив на Солля звужене око, завовтузився, влаштовуючись на дні; Солль виштовхнув човен на чисту воду, зашипів від болю, видираючись на корму.

Поранена нога потроху набрякала, ставала товстою і незграбною; Егерт гріб із закушеною губою, гріб поволі, невміло — човна зносило течією; здавалося, навіть лейтенант Ваор, який так старанно порядкує на тому березі, от-от зникне з очей… Лейтенант виказував запопадливість, без кінця віддаючи нечутні розпорядження, всією душею прагнучи, та не вміючи допомогти своєму командирові; подати на капітанство, подумав Егерт кволо.

Долоні його виявилися порізаними — чи то об мушлю, чи об різницький ніж; Сова сидів навпроти, прихиляючись спиною до лави, не зводив пильного, хижого погляду. Волосся отамана, борода, вуса — все злилося в одну неохайну масу, й Егерт пригадав здохлого вовка, якого він бачив якось у каварренському лісі. Зваляна шерсть… Каламутне око… Край, подумав Егерт. Справу скінчено. Що тепер скажеш, Ансіне, тепер ти будеш…

У погляді Сови щось змінилося. Здається, розширилися зіниці; Егерт устиг відчути занепокоєння, напружитися.

Сова рвучко відкинувся назад, ударив Солля ногами.

Човен затанцював, черпаючи бортами воду; Егерт зігнувся від болю, а Сова вдарив ще раз — головою. Третій удар міг виявитися для Солля останнім — але отаман заточився і з гарчанням випав за борт.

Суденце, що втратило більшу частку вантажу, підскочило, немов поплавець, і повернулося майже навколо власної осі; там, де пішов під воду зв’язаний Сова, підіймалися до поверхні пухирці повітря.

Що ти тепер скажеш, Ансіне, очужіло подумав залитий кров’ю Егерт.

…Кошлата борода дуже зручна, якщо хапати за неї потопаючого. Егерт захлинався і задихався, плив, залишаючись на місці — поки чиїсь руки не підхопили його та не підтягли до берега, де метушився лейтенант Ваор, де на всі очі витріщалися молоді стражники, де тужно відверталися вцілілі розбійники та мовчки лежали в траві п’ятеро Соллевих вояків, котрі не дожили до перемоги…

Притопленого Сову з натугою підвели за ноги четверо стражників; із нього, як із величезної діжки, викинувся цілий потік води, а по тому отаман голосно задихав, Стражники переможно закричали.

Егерт сидів на траві, безтямно дивлячись на червоного з чорним жучка, що прикрашав розчавлений листок подорожника. Те просте й небезпечне, що було метою, обернулося тепер перемогою; намагаючись зручніше прилаштувати набряклу ногу, Солль зізнався собі, що віддав би перевагу смерті. Бо ж тепер нема за що ховатися — ні перед собою, ні перед суддею Ансіном.

І доведеться дивитися у вічі.


* * *

Луар прокинувся від шереху й метушні за дверима кабінету. «Він там?» виразно запитав чийсь здавлений шепіт; Луар важко підвів голову й замислено потер онімілу щоку. Учора він заснув за столом, і масивний магічний том, який слугував йому за подушку, залишив на обличчі теплий рубець.

За дверима деканового кабінету ходили й шепотілися; не встаючи з крісла, Луар потягся до чорнильниці на краю столу, зачепив її кінчиками пальців і скинув на підлогу.

Загуркотіло; в коридорі почулися швидкі кроки, вони віддалялися. Луар перегнувся через стіл і глянув на справу рук своїх.

Мідна чорнильниця лежала на боці, й чорна калюжа навколо нагадувала обрисами жінку, що звивалася в танці. Луар навіть протер очі — підняті руки, розвіяна спідниця…

Він важко підвівся, обійшов неосяжний стіл, визирнув у коридор; йому здалося, що в одній із ніш хтось ховається. Перевіряти він, втім, не став. Нехай метушаться…

Він повернувся до скинутої чорнильниці. Став перед нею на коліна й повільно, але без зусилля втяг чорну калюжу назад у мідне горлечко, так що силует на підлозі втратив обриси й зник.

Навіщо, подумав Луар стомлено.

Чорнильниця стала на місце; мідна покришка на шарнірі з дзенькотом замкнулася. Луарові невідомо чому стало гидко.

Він трохи відсунув темну штору й довго стояв біля вікна, підставляв обличчя гарячому літньому сонечку; коридори університету давно спорожніли, студенти роз’їхалися на вакації, тільки старенький університетський служник ніяк не міг впокоритися з тим, що кабінет декана зробився житлом його онука…

Варто було б поснідати. На такий випадок він мав хліб і копчену курячу ногу; розгорнув ганчірку, в якій вони зберігалися, і зрозумів, що не голодний.

Насупився і довго пригадував, коли востаннє відчував щось схоже на голод або спрагу; не пригадав, стурбувався і змусив себе попоїсти.

Вдоволення бажань приємне, думав він, витираючи руки об ганчірку. Зле, якщо бажань нема. Ні тобі пияцтва, ні об’їдання, ні, тим більше, хтивості — нічого, навіть жага до знань притупилася. Він їсть над силу й над силу читає — незабаром доведеться визнати, що й живе над силу, за звичкою, соромиться минулого, боїться майбутнього…

У срібній чаші посеред кабінету стояла вода. Луар замислено застромив у неї руку; скільки ж праці відняло це Дзеркало Вод! Він обійшов п’ять джерел із п’ятьма баклажками, він два дні провів у заклинаннях, він устиг десять разів впасти у відчай і знову себе опанувати, перш ніж поверхня води стемніла й на ній проступили тіні…

І тоді він щосили вдарив по воді долонею. Тепер чаша стоїть тут даремно, поверхня її сліпа…

Луар замислено підібрав з підлоги покинутий білий аркуш і змайстрував кораблик. Краї паперу мусять ідеально збігатися — інакше суденце вийде кривобоке… Ох, як лаяла його колись мати — папір не для цього, навіщо ти зіпсував цілий аркуш, більше ніколи так не роби…

Чому він все-таки розбив своє Дзеркало? Страшно, чи соромно, чи нема на що дивитися?

О Небо, як він хоче побачити матір! І Танталь. І сестру. Адже хоче, несамовито цього прагне — чому розбив?!

Магічні книги дивилися на нього суворими уважними корінцями. Щерилося опудало пацюка, прикуте ланцюгом; весь кабінет дивився запитливо, ніби суддя чи екзаменатор.

Нема чого витріщатися, сказав Луар. Я думав, що магія допоможе мені — дзуськи, як казала моя стара нянька. Марно, дарма й сподівався, з мене такий же маг, як із цього пацюка… Тобто, звичайно, заробляти на ярмарках я міг би — запхати назад у чорнильницю розлиту калюжку… Виготовити дзеркало у звичайній чашці, а потім каратися, мучитися, заздалегідь боятися того, що воно покаже…

Виродок, докірливо сказав пацюк. Тебе не повинно бути… Ти посів місце їхнього сина — сина Егерта й Торії, то був би добрий хлопчик, який приносить щастя… Ти витіснив його з цього світу, ти вбив його тим лишень, що сам народився… На тобі печатка, любий. Тому Танталь тебе прокляла. Тому навіть твоя мати зреклася тебе — а як іще можна було повестися з убивцею власного законного сина?! А Фагірра в землі. Фагірру так і поховали — з кліщами… І такі самі кліщі готують тобі. Дістануться до тебе, любий, і правильно ж дістануться — не хто інший, як той самий добрий дядечко, що майстрував тобі кораблики, носив тебе на плечах і вчив володіти шпагою, і ти ще звав його «тато»…

Луар повільно витяг руку.

Пальці його напружилися й затремтіли; з кінчиків їх вирвався білий летючий вогонь і хльоснув пацюка по ощереній морді.

Кабінетом пролинув вітер; десь ляснула віконниця, лунко розбилося скло, завив чийсь пес. Опудало — чи Луарові здалося — блиснуло очима з немислимою люттю; відразу по тому ланцюги з дзенькотом упали, але й опудало повалилося теж, перетворилось просто на порожньою зотлілу шкірку.

Луар осів на підлогу; руки його тремтіли. Він зробив щось велике й страшне — і цілком даремно, адже не пацюк розмовляв із ним, ох, не пацюк, він сам нарешті сказав собі правду… Більшу частину правди. Хто знає, скільки років простояла тут ця здохла тварина, а він убив її ще раз, тепер назавжди…

Шкірка потріскувала, коробилась, як у вогні; за кілька хвилин серед ланцюгів лежала тільки дрібка попелу. За вікном швидше, ніж належало, збиралася гроза.

Ти сильний, з повагою сказав Фагірра.

Я слабкий, подумав Луар. Я жалюгідний. Мені ніде немає місця…

За вікном блідо спалахнула блискавка. Грім ударив глухо, запізніло — начебто неповороткий хазяїн ганяв на кухні таргана, і дерев’яний черевик його бив у те місце, де вусата тварюка була мить тому…

«Немає місця на цьому світі, але, може бути…»

По склу затарабанив дощ, який відразу обернувся зливою.

Як, чому ти не хочеш бути магом, дивувався Фагірра.

Луар підійшов до вікна й відсунув геть фіранку; світ по той бік шибки втопав у сірій каламуті. Саме час підсісти до вогника, пригорнутися до теплого батьківського боку та послухати розповідь про славні подвиги, про бої та походи, про разючу зброю і переможених ворогів…

Ну-ну, виродку, озвався примарний пацюк. До чого ці сантименти… Дощова вода розмиває глину, десь на схилі яру оголюються кості єгеря, загризеного вовками позаторік…

Рука Луара намацала на грудях медальйон.

Блискавка спалахнула одночасно з ударом грому, і Луар розгледів у небі блакитну мережу жил; у світлі наступного спалаху він побачив Амулет на своїй долоні — він був майже цілком поїдений іржею.

Наступну блискавку він побачив уже крізь отвір. Грім оглушив його, ніби дрюком по голові.

…Чоловік сидів за клавесином; руки його нерухомо лежали на клавішах і мелодія лунала сама. Стародавня вівчарська пісенька, яку виконують із урочистістю гімну.

— Вгамуй, — сказав чоловік із кривою посмішкою. — І дай мені спокій.

Одне око його був живе й дивився з похмурим глузуванням; інше, мертве й нерухоме, здавалося уламком скла. Мелодія стихла; тепер чоловік за клавесином просто вдаряв по клавішах довгим сухим пальцем, і звук виходив нудотний, немузичний і одноманітний.

— Запитай його, — пробурмотів чоловік, неуважно нахиляючи голову до плеча. — Він мусить знати… У нього велика перевага — він живий… Хоча це як розцінювати… М-м-м… Рано чи пізно… А я вже встиг, — і він ударив по клавішах, витягаючи сповнений дисонансів акорд.

— Ви хто? — запитав Луар і не почув себе. Чоловік за клавесином знизав плечима:

— Навіщо вони зіпсували його ім’я… І дали його тобі. Перекидень… — Він раптом зі стукотом закрив клавесин і наліг на нього ліктями. Луар відсахнувся — так пильно дивилось єдине зряче око.

— Не ображайся… — незнайомець зітхнув. — Але якщо ворона й виваляти в борошні — він все одно не стане лебедем, чи не так?

— Так, — сказав Луар. Незнайомець раптом посміхнувся:

— Хіба небо вкрите шкірою? Блакитною шкірою? І кров і сукровиця? І палаючі книги? Я знаю, заради чого… Але й він пішов. Так, — і незнайомець сумно покивав.

— Я піду, — пошепки сказав Луар.

— Та хто ж тебе тримає, — неуважно пробурмотів незнайомець, знову відкриваючи клавесин.

За спиною в нього виявилося величезне, до стелі, дзеркало; у дзеркалі відбивався сумний чорнявий чоловік із хворими, майже собачими очима. Попередній Віщун, Орвін…

— Свічки тільки запали, — сказав чоловік за клавесином. Вівчарська пісенька гримнула знову — надсадно, як похоронний марш.

…Він розплющив очі.

У кабінеті було темно, за вікном лив дощ. На письмовому столі обпливала свічка, що казна-звідки взялася.


* * *

Опівдні все місто покинуло роботу, розваги, кохання; недоїдені обіди хололи на столах. Приголомшлива чутка вигнала на вулицю торговців і швачок, студентів і різників, простолюд і аристократів, дорослих, дітей і старих; величезна юрба ринула до міських воріт, і щоб стримати тисняву, стражникам не раз і не двічі довелося пустити в хід ратища.

Чутка була проста й приголомшлива: везуть Сову!!!

Свідки історичної події знали, що про все побачене рано чи пізно розповідатимуть онукам.

Ворота виявилися забитими людом — варта, охрипла від крику, стомилася замахуватись, а то й просто гуляти ратищами по чиїхось спинах. Юрба, збуджена й тому не дуже боязка, нарешті поступилася місцем процесії; Сова сидів на возі, гордовитий, немов король, якого зустрічають підданці.

У юрбі почали обійматися.

Люди волали й цілувалися, вітали одне одного, підкидали в повітря шапки та обливалися слізьми полегшення; якось саме собою виявилося, що Сова був мало не єдиним горем більшості городян і жителів передмістя — тепер, казали вони, тепер-то ми заживемо. Тепер усі лиха позаду, он як його, душогуба, так і треба…

Шия Сови була обв’язана брудною ганчіркою; закутий у кайдани, він роздивлявся навсібіч холодно й зарозуміло, і ті з городян, кому випало нещастя зустрітися з ним поглядом, відразу опускали очі.

Попереду та за возом їхали переможці, що здолали легендарного розбійника, винищили його зграю; юрба ревла від захвату, а квіткарки кидали в стражників свій крам, не думаючи про втрачений заробіток.

На іншому возі везли роботу для ката — посплутуваних рибальською сіткою розбійників, яких теж вдалося взяти живими. Ці дивилися вниз, і декому з найсміливіших городян вдавалося навіть влучно поціляти в них камінням.

Замикав процесію полковник Егерт Солль. Юрба впала в екстаз.

Навіть змучений, навіть поранений, — а ледь напружена посадка виказувала рану, — Солль залишався неймовірно гарним. Перемога наклала на його шляхетне обличчя якийсь царствений відблиск — манірні панянки мліли, ті, що були міцніші, відбивали долоні та зривали голоси в привітальному галасі. Чоловіки й тут підкидали вгору капелюхи та вигукували заздоровниці, не втрачаючи нагоди на радощах цьомкнути гарненьку сусідку; місто захлиналося вдячністю, й безліч дітей, народжених найближчими по тому днями нарекли Егертами.

Солль вкотре підтвердив своє право називатися геніальним воєначальником, і багато хто того дня згадав Облогу.

— Слава! — линуло над головами юрби; слава! — дзенькали шибки, гриміли барабани, рікою лилося вино — як на день Превеликої Радості, ні, більше…

Солль, кричали вдячні городяни. Слава Соллю, слава, слава…

Сова мовчав, і рука його смикала шкіряну торбинку, що висіла на обмотаній ганчір’ям шиї.


Три дні місто раділо й пиячило; четвертого дня до переможця Солля з’явився з візитом міський суддя.

Від лейтенанта Ваора, що прийшов з доповіддю, тхнуло, як із винарні; Егерт зустрівся очима зі старим знайомим Ансіном і вирішив, що краще буде й собі вдати п’яного.

Суддя кивнув у відповідь на його щиросердну посмішку:

— Вітаю…

Солль потупився, як наречена.

Не кажучи більше ні слова, суддя поклав на стіл перед полковником уривок криничного ланцюга.

Кілька хвилин у кімнаті висіла тиша; Егерт дивився на ланцюг, і обличчя його потроху ставало не просто тверезим — похмуро-тверезим. Не чекаючи запрошення, суддя сів у крісло для відвідувачів і склав руки на животі.

— Знову? — хрипко запитав Солль.

Суддя кивнув.

— Коли?

Суддя погрався сплетеними пальцями:

— Та саме сьогодні вночі… Дівчинка. Десять років.

Егерт дивився в стіл. Йому здавалося, що його брутально висмикнули із забуття й тицьнули носом у свинцево-важке, холодне, невідворотне. Що тепер?

— Що тепер? — запитав він глухо.

Суддя вибудував з пальців якусь подобу намету:

— Тепер, Соллю… Тепер свідчення служника…

Егерт підскочив:

— Що?!

Суддя блідо посміхнувся:

— Університетського служника, Егерте. Не служителя Лаша… Такий сумирний дідок, відданий старим стінам… Втім, що це я тобі розповідаю, — суддя глянув запитально.

Егерт пригадав. Справді, непримітний старий, що благоговіє перед пані Торією…

Егерт закусив губу:

— І що?

Суддя зітхнув:

— Дідок з’явився з доносом… Син не знати куди зниклої пані Торії оселився в кабінеті декана Луаяна, незважаючи на його, дідка, протести… Більше того — юнак активно займається магією, і служник побоюється, що його вправи шкідливі та спрямовані на зло — старий на власні вуха чув грім і бачив блискавку… І так далі.

— Гадаю, — повільно проказав Егерт, — що хлопець має право на спадщину, залишену його дідом… Щодо грому й блискавки… Вогненні кажани не літали? Дракон не з’являвся?

Суддя посміхнувся. Довгим і ще запитливішим поглядом подивився Соллю у вічі:

— Егерте… Мої люди допитали поодинці всіх, кого ви взяли… Крім Сови. Поки що. Але решту — всіх.

Солль відчув, як усередині наростає острах, залізною лапою стискає горло, обертається майже панікою.

— Ну то й що? — запитання вийшло різким, Егерт не хотів іти на конфлікт — але тремтіння в голосі було б ще гірше. Він володітиме собою до кінця.

Суддя розплів свої пальці, подався вперед; очі його набули незрозумілого виразу:

— А те, що всі вони, незалежно один від одного, однаково відповіли на єдине запитання: так, був. Розмовляв із отаманом; отаман називав парубка «пане Луар» і був з ним ввічливий… Щоб не сказати шанобливий. Ось ця шанобливість їх вразила, вони це запам’ятали і всі як один повторюють… Втім, це не так важливо. За словами декого з них, парубок брав участь у викраденні жінок, грабежах і розбої… Але тут нема такої єдності в свідченнях. Зате вперто повторюють: юнак отримував від Сови підношення. Або передачі… Якісь речі, а що саме — Сова зберігав у таємниці…

Суддя помовчав. Обережно торкнувся Соллевої руки:

— Ти можеш ходити? Дуже кульгаєш? Пошли кого-небудь. Хочеш — я все зроблю сам… Але це треба зробити, Егерте.

— Це не він, — сказав Солль самими губами. У боці в нього народився гострий, незвичний, незнайомий біль; він скорчився, намагаючись дихнути. Подумати про інше… О Небо, щось же й гарне було в його житті, був маленький Луар, весела Торія… Якісь кораблики в діжці… Нічого не пригадується. Усе обернулося болем. Алана, маленька дівчинка, яку він зрадив… А Торія…

Він ледве стримав стогін. Не зараз, не на очах у Ансіна… Краще б… Лежав би зараз із почестями… і горя не знав би…

— Це не він, — повторив Солль хрипко. — Мій син… не…

Суддя знову зчепив пальці:

— Він не твій син, Егерте. Я увесь час хочу пояснити тобі… Я все знаю. Знаю, коли це розкрилося. Послухай, я ж теж ношу це в собі… Всі ці місяці.

Солль заплющив очі. Перекошена пика Сови, занесений ніж… Булькає, переливається вода, поверхня далеко, а повітря більше нема…

— Це не він, — Егерт почув свій голос начебто збоку. — Що б там не було… Але я ж виростив його, Ансіне. Це не він.

— Ти давно його не бачив, — глухо відгукнувся суддя. — Він дуже схожий… Знаєш на кого. Сова впізнав його… А Сова, смію тебе запевнити… Був слугою Фагірри. Особистим слугою. Відданим, як раб.

— Я допитаю Сову, — Егертові здалася, що перед ним ниточка, котра веде до надії. — Я сам допитаю і…

Суддя дзвякнув уривком ланцюга:

— Соллю… Ми зволікали, й це нове загублене життя… На нашому сумлінні. Ані дня більше. Або ти затримаєш Луара — або я його заарештую… Це гірше, але раз ти поранений…

— Я сам, — безгучно сказав Егерт. Суддя зчепив пальці в замок:

— Так… Ти сам. І знай — він більше не Луар. Він тепер примара Фагірри — і будь обережний, Соллю, Сова поруч із ним — лише служник. Я дам тобі своїх людей — у поміч…

— Не треба, — прошепотів Егерт. — Я впораюся.


Двадцять років тому загін міської варти з’явився в Університет заарештовувати доньку декана Луаяна Торію. Егерт пам’ятав тягучий жах тих днів; нині він сам крокував на чолі червоно-білого загону і з точністю до кроку повторював шлях тих своїх попередників, які повели Торію на розправу. Крок за кроком…

Він не виявить слабкості. Городяни розступаються з шанобливими поклонами, жінки присідають — іде сильна людина… Переможець Сови, герой Облоги, іде полковник Солль, геть капелюхи…

Залізна змія та дерев’яна мавпа повідверталися. Насильство — у цих стінах?! Це храм науки, добродії, сюди не ходять зі зброєю…

Він заприсягся, що не зупиниться перед фасадом і не підведе голови — та все-таки зупинився й підвів. Он вікно. Того ранку вона розчинила його — і він, нещасний заклятий Солль, зустрівся з нею очима…

Стражники за його спиною шанобливо чекали. Полковникові Соллю можна пробачити які завгодно дивацтва — якщо він дивиться вгору, виходить, так треба…

Служник чекав; служник задріботів попереду, й Егерт із ненавистю дивився в його рожеву лисину. Зрадник… Будь проклята твоя вірність Університету. Будь проклята твоя вірність родині Соллів…

Шлях до кабінету декана. Стільки разів пройдений шлях — і з острахом, і з надією, і в тузі, і в радісному передчутті… Поки живий був Луаян… Поки він був живий… А кабінет залишився їхнім домом, але Торія не дозволяла єдиного… Кабінет декана — святе… А він так любив цілувати її саме там — серед загадкових магічних речей… Ах, якби вона дозволила, але не можна — святе… Двоє крісел із високими спинками… Чорнило та книжковий пил…

Стражники зупинилися обабіч дверей, оголили мечі. Навіщо, подумав Егерт кволо. Не буде ж він опиратися, справді…

Дідок вертівся поруч, заглядаючи Егерту в очі. Він щось говорив — Солль прислухався і зрозумів: дідок здивований тим, що оголили зброю. Він щиро сподівається, що з паном Луаром усе буде гаразд, він же не злочинець, однак його діяння… Треба припинити для його ж блага… На благо для молодого пана Луара, тільки для нього… І кабінет декана — це ж святиня, а зброя…

— Ідіть, — зронив Солль. Дідок щез.

Егерт по черзі оглянув своїх вояків — усі були сповнені почуття обов’язку, чекали тільки наказу. Убити Луара — уб’ють. Врятувати Луара — врятують. Ламати двері — нема нічого простішого…

— Відійдіть на сходи, — розпорядився Солль глухо. — Чекайте в готовності… З’явитеся, коли покличу.

Стражники скорилися і якщо були здивовані, то нічим не виказали подиву. Кроки їхні стихли за рогом коридору.

Тоді Егерт стомлено прихилився до одвірка. Йому знову двадцять, на щоці шрам, а в кабінеті — декан Луаян, маг, страшна й незбагненна людина…

— Луаре, — покликав Егерт тихо. — Це я. Відчини, будь ласка.

Ані шереху. А чи є там хто, подумав Егерт із раптовою надією. Може, кабінет порожній…

Він напружився, прислухуючись до болю у вухах. Там, за дверима, йому почулися кроки. Тихі й неквапні; він згадав, як ступали по підземній темниці м’які чоботи Фагірри. Непотрібний спогад.

— Луаре, — сказав він стомлено. — Мені й раніше доводилося стояти перед цими дверима… Але щоразу, коли я насмілювався постукати… Твій дід дозволяв мені ввійти. Він був… Я не вмію пояснити. Він би зміг допомогти тобі, Луаре. Ти — його онук… Тебе назвали на його честь… І ти правильно прийшов сюди, Луаре. Тепер я прошу — впусти.

Мовчання. Десь там, на сходах, переступали з ноги на ногу стражники — сопли та кахикали, тихо брязкаючи зброєю.

Тоді Егерт притулився спиною до дверей кабінету й повільно сповз на підлогу.

— Багато років тому… Я вбив на дуелі хлопця, що був нареченим твоєї матері. Це було непоправно… І все, що трапилося по тому, здавалося також непоправним. Це був довгий болісний шлях… А наприкінці його народився ти. Я подумав, що ось я й спокутував нарешті… Свою страшну провину…

Він перевів подих. Спробував уявити собі уважне обличчя Луара — й не зміг. Замружився, пригадуючи сонячний день і танці на теплому піску — не пригадав. Набрав у груди повітря:

— Ось… Виявилося, що шлях мій не пройдено. І твій… тільки починається. Так заведено, Луаре… В житті раз у раз трапляється страшне. Але це нічого… Усе можна пережити, зрештою. Але я не переживу, якщо ти… Якщо ти успадкуєш… Ім’я і справу… людини, що тебе зачала. Людини, винної в пришесті Мору… Він катував твою матір…

Йому почувся рух по той бік дверей; він відкинув голову, притулився потилицею до потемнілого дерева:

— Луаре… Ти пам’ятаєш… Той день, коли мені довелося тебе покарати… Ти сам просив, щоб я, а не мама… Ти не знаєш, чого це мені коштувало. Краще б я цією різкою… Себе по голому серцю. Потім мені снилося, і не раз… Невже не можна було обійтися без цього?!

Він закусив губу. Глухо стукотіло серце; він кілька разів глибоко зітхнув — щоб заспокоїти його — і півголосом провадив:

— Твій дід… Він ніколи не бачив тебе. Він умер, щоб ми жили. Твоя мати, і я, і ти, й місто… Він умер, борючись із Мором. І він не думав… — він щосили вдарив у двері кулаком: — Відчини, я хочу тебе бачити!!! Невже ти… Мені вірити?! — Егерт кричав пошепки, він не хотів, щоб чули на сходах, а крім того, в нього здавило горло. — Скажи мені, що все це маячня, просто як старого друга пожалій, нехай я чужий тобі — але людина ж! Сова… Це ж дивовижно, Луаре, розумієш? Не мовчи, будь ласка. Відчини.

У кабінеті, як і раніше, було тихо, зате на сходах заговорили відразу кілька голосів. Хтось рикнув, наказуючи мовчати, і Егерт почув кроки, що наближалися коридором. Він устав — різко, навіть поквапливо, не звертаючи уваги на біль у нозі; з-за повороту зринув стурбований стражник, слідом за ним скрадався служник.

— Я наказав чекати! — гаркнув Солль. Стражник відсахнувся, налякався командирського гніву — але дідок не зніяковів ані трохи, руки його збуджено жестикулювали:

— Пане Егерт, у бібліотеці ж… Там… Іду — бачу, лежить… Звідки, Світле Небо, нікого ж… Не було нікого, а — лежить…

— Дозвольте доповісти, — хрипко попросив стражник, і Солль тільки зараз помітив, що в кулаці в нього затиснуто уривок сірого крицевого ланцюга.

Підлога під його ногами хитнувся. Човен посеред річки. Весло в занімілих пальцях. Стіна очерету…

— Звідки? — почув він власний рівний голос.

Стражник голосно ковтнув і роззявив був рота — служитель випередив його:

— У бібліотеці, пане Егерт! Чи чувано… Не було нікого, ніяких ланцюгів не було… А щойно дивлюся… Я не став би, та ж тільки… Ну, ви ж знаєте, що… Всі знають… І не входив сюди ніхто. Чим хочете заприсягнуся… Порожній же Університет, літо…

…Тобі зле? — співчутливо спитав Фагірра.

Ніяких проявів слабкості. Два свідки, і третій, найстрашніший, невидимий — свідок, якого нема…

Я є, сказав Фагірра. Я буду вічно. Рід декана Луаяна тепер переплівся з моїм, і цього вузла не розрізати, не порвати… Але ти забув четвертого свідка — твоє так зване сумління. Чи не так?

Солль дивився на візерунок прожилків, які вкривали високі двері кабінету. Раніше він не помічав… Як дороги на карті, як зморшки на обличчі…

Як же ти бачиш — адже тут темно, здивувався Фагірра. Ти дуриш себе, Соллю, як не сором, не можна все життя собі брехати… Ось зараз ти подумаєш, що ланцюг — не доказ, що плащ — то збіг, що в Сови ти бився зовсім з іншою людиною… А квіти на могилі — то це його право… На могилі все добре росте, Соллю. Багато поживи для довгого коріння…

— Ламайте двері, — пошепки наказав Егерт.

Заметушився дідок. Кроки. Тупіт. Солль відійшов, відшукав у стіні нішу та притулився щокою до прохолодного каменю.

Усе за правилами: спершу голосний стукіт і грізне: «Ім’ям правосуддя!» далі — розмірені удари; в двері деканового кабінету ломляться дужі плечі, а двері старі, он уже тріщина поповзла від одвірка згори до самої підлоги, ще трохи — й вилетить засув… Хоча міцні двері, нічого не скажеш, найміцніші, найшанованіші двері старого Університету…

Пробачте, декане, подумки благав Егерт. Пробачте це насильство, це блюзнірство… Що ж робити, коли…

Стражники зопріли. Зупинилися, витираючи піт; служитель чекав збоку, і в руках у нього ворушився ланцюг — начебто сам ворушився, ніби гадюка.

О Небо, невже це правда?!

Егерт зробив крок уперед, як сліпий. Відсунув з дороги чиєсь плече; інші розступилися самі, шанобливо, навіть, здається, злякано.

Солль зупинився перед дверима. Фагірра посміхався: так, Егерте. Так. Уперед. Давай. Я знову тут. Поміряємося силою.

У нього зсудомило щелепи — він згадав Торію після катувань.

— Ти відчиниш, виродку? — запитав він голосно й холодно. — Чи мені взятися за тебе самому?

З кабінету долинуло чи то зітхання, чи смішок.

Тоді Егерт Солль стис щелепи й щосили вдарився об двері так, начебто хотів проломити власну долю й вискочити по той бік…

Двері деканового кабінету не витримали. Вони простояли багато десятиліть — а тут не витримали й розкололися, злетіли з завісів, вчавилися всередину; обсипаний пилом і потертю з перетрухлого дерева, Егерт влетів у деканів кабінет, куди не насмілювався раніше ввійти без стукоту.

Всередині різко пахло смаленим. На кріслі з високою спинкою лежав сірий плащ, і порожні рукави його нагадували знущально розкинуті руки: а ось на тобі, викуси…

Підлогу посеред кабінету було розмальовано складними дивними знаками. У центрі малюнка валялася свічка, і ґнотик її тонко димів; на столі купою лежали книги, їхні золоті обрізи, кутики й замочки здавалися бурими, поїденими іржею.

Вікно залишалося щільно заштореним; юнак щез.


* * *

На просторому подвір’ї гралися діти; дивний сторонній, що присів спочити під тином у затінку старого дерева, краєчком ока стежив за веселою метушнею. До нього вже звикли й не звертали уваги — він сидів нерухомо, майже зливаючись із темною корою, і здавався таким само давнім, як цей стовбур за його плечима.

А насправді дерево було молодше. Він пам’ятав його голим прутиком — а може, й не пам’ятав. Але міг би пам’ятати — якщо б у ті далекі часи був трохи спостережливіший…

На подвір’я вийшла жінка. Нагримала на дітей, щоб не бешкетували; скоса глянула на незнайомця, і в її темних уважних очах йому привиділося занепокоєння.

…А дім уже старий. Те, що лишилося від дому; всі ці прибудови з’явилися пізніше, вони збивають з пантелику, заважають пригадувати. Сходи з червоної цегли…

— Пан когось шукає? — запитала жінка. Він здригнувся від її голосу.

Панові нема чого тут шукати. Нехай пошукає в землі; та, кого він знав колись, існує тепер тільки в його пам’яті. Тільки в пам’яті — тепла річка з двома рибинами, що граються, мурахи на гарячому піску й долоні на гарячому чолі…

Жінка насупилася:

— Пане… Може, принести води?

Він похитав головою:

— Ні… Дякую. Зараз я піду — тільки спочину ось…

Вона кивнула й зникла в домі — але ж він «відпочиває» вже не одну годину, вона не могла не помітити… Втім, чи не байдуже. До вечора є час, і можна спокійно притулитися до стовбура, приплющити повіки й гарненько все пригадати…

І слухати голоси її правнуків. Єдиної жінки, що…

Сухий смішок у голові. Й відразу — важкий погляд.

(Ти міг би володіти нею. Ти дурень, ти сам таке вибрав).

Старий вирішив не відповідати — дітлахи побачать, що він розмовляє сам із собою, налякаються.

(Тепер ти бачиш, що скрізь програв. Ну то як, дозволити тобі останню спробу? Відчиниш мені двері? Впустиш?).

— Навіщо? — запитав він пошепки. — Що ти можеш мені запропонувати? Мені вже нічого не потрібно…

Смішок.

(Ах, так. Ти сам собі пан… Тобі не потрібно — й ти не потрібен, Руале. Новий Брамник незабаром стане біля дверей).

Довготелесе дівчисько ганялося за своїм братом — той відняв у неї… Щось відняв. Напевне, стрічку.

— Як же так? — запитав він, ледь ворушачи губами. — Тобі ж потрібен маг, позбавлений могутності? Маг і не маг? Я?

Той, хто дивився на нього з безодні, захихотів.

(Ти не потрібен.)

— Навіщо ж ти говориш зі мною? — здивувався Руал.

Дівчисько нарешті наздогнало кривдника й повалило його на землю, намагаючись висмикнути з кулака клаптик яскраво-зеленого атласу. Пухкенький малюк, який уважно вивчав смітник, замислено підібрав падалицю, що валялася в траві. Витер об полу, так само замислено вкусив, скорчив кислу пичку; пожбурив яблуком у тих, що билися, намагаючись влучити в брата.

(Ти — мій родич, Руале. Я ненавиджу тебе — але ти єдиний мене чуєш. Усе, що маєш сьогодні, — мій подарунок).

— У мене нічого нема, — Руал знизав плечима.

(Твоє довге життя. Твоя сила. Все це — я. Ти несеш мене, ти обтяжений мною, як найясніший день буває обтяжений майбутньою ніччю).

Йому раптом стало холодно. Від вогкої землі потягло гнилим, прохолодним вітерцем.

— Те, що ти несеш цьому світові, — спитав він повільно, — це ніч?

(Ніч — зараз).

Руала пересмикнуло від чужого палкого натиску, що проникав у його свідомість разом із цими словами.

(Ніч — зараз. Буде день. Ти дурний. Ти боїшся… Хто боїться темряви, той ніколи не зрозуміє світла. Що виграли живі від того, що ти не впустив мене? Що відмовив мені та не справдив моїх надій? Що виграв ти сам? Це твоє життя… Ти мураха, яка повзе по яблуку. Я пізнаю вічність, думає комашка. Яблуко кругле… Нескінченний шлях. Ти нескінченно нікчемний і нескінченно великий, тому що несеш частку мене).

— Ти нескромне, Те, Що Прийшло Ззовні. Смішок.

(Ми незабаром побачимо, Руале. Побачимо навіч).

Його знову пересмикнуло. І тіло його, і розум пам’ятали пережитий колись жах.

(Не бійся. Просто будь готовий).

Дівчисько нарешті відвоювало свою стрічечку; колишні супротивники тепер мирно домовлялися про правила метання кістяної битки. Пухкий малюк накреслив у куряві криву риску; найменшенький хлопчик ссав палець, спостерігаючи, як сестра його встромляє в землю довгі тонкі друзки.

Руал переборов себе. Поцікавився з усмішкою:

— А що ж твій Брамник?

(Так. Так. Він от-от дозріє. Від нього відвернулися, його зрадили, його прокляли… Як колись тебе).

— Ти шукаєш зневажених, — пробурмотів він замислено. — Тобі потрібні озлоблені…

(Не озлоблені. Вільні).

— Я ж бо хотів ще й пометися.

(Це теж).

— Не розумію, — тепер він розслабився, заклав ногу на ногу, — У світі повно сволоти, ладної впустити тебе й без вагомих причин… І задурно, просто з нудьги. Чи не так?

(Ти гадаєш, це всякому до снаги?).

Руал посміхнувся, поцінував чуже обурення:

— А хіба ні?

(Ти не зміг).

Діти по черзі шпурляли кісткою в частокіл із друзок — пухкий хлопчисько кидав найвлучніше і удача найчастіше йому посміхалася, брат постійно заступав за лінію, а дівчисько щоразу галасливо викривало його. Маленький хлопчик замислено слинив п’ятірню.

— А він, — пошепки запитав Руал, — цей новий Брамник… Він зможе?

Начебто вітер пройшов по верхівках дерев; у траву зі стукотом посипались яблука, діти забули про гру, кинулися до несподіваного пригощання.

(Він сильніший за тебе. Він спадкоємець Фагірри й Луаяна. Він Віщун по праву. Він покараний безвинно, зраджений і проклятий. Він вільний і злий… Він стане мною, і сили наші зіллються).

На порозі знову постала темноока жінка; мигцем глянула на старого під деревом, утерла слину молодшому, покликала дітей обідати. Довготелесе дівчисько затялося й отримало несильного, але рішучого та дзвінкого ляпанця.

— І що тоді? — повільно запитав Руал.

(А тобі що до того? Твої спогади залишаться з тобою, а більше в тебе нічого нема).

— А ось вони? — запитав він знову, дивлячись у двері, що зачинялися за дітьми.

(Ти не розумієш. Перед тобою чудовий храм — а ти зважаєш на мокриць під ногами. Тому ти дурний, тому ти не зумів.)

— Ти — чудовий храм?

(Я зодчий. І я ж — будівельник).

— А він? Брамник?

(Він стане мною).

— А я?

(А тобі подобається бути спостерігачем. Ти звик).

Жінка вийшла знову. Дзвякнула цебром біля колодязя; з грюкотом відкинула ляду, пустила розмотуватися ланцюг на вороті — все це не зводячи з Руала сторожкого, не надто привітного погляду.

(Усе зміниться, Руале. Тільки ти залишишся колишнім. Яким себе пам’ятаєш… Хоч навряд чи це тебе втішить. Важко бути незмінним у світі, який змінюється).

— Змінюється — на догоду тобі?

Здається, він запитав надто голосно; жінка почула його голос крізь натужне рипіння ворота, почула й здригнулася.

Смішок.

(Світ повинен змінитися. Тому що він недосконалий. Ти дурень, Руале, та не настільки, щоб це заперечувати).

Жінка нахилилася, підхопила за дужку повне цебро, що виринуло з колодязя, — і цієї миті болісно нагадала Руалові ту, іншу, котра мала б бути її бабусею. Навіть погляд — серйозний і сторожкий…

— Ящірка, — прошепотів він.

(Ти багато втратив, Руале).

По верхів’ях дерев знову пройшовся рвучкий, несподіваний вітер. Руал відчув, як шкіра вкривається крижаними сиротами.

— Так, — сказав він ледь чутно. — І це не остання втрата.


* * *

Егерт не любив підземель. Хто їх, втім, любить — напевне ж, не в’язні, що роками гниють у камінних мішках або тижнями чекають на катування… А Солль надто добре пам’ятав, як ішов цим коридором у супроводі Фагірри й міського ката, і чим тхнуло з катівні, які крики долинали крізь товщу стін…

Кат підвівся назустріч; був він дивно схожий на свого попередника, що двадцять років тому роздмухував для Солля жар. Втім, Егерта розжарений метал не торкнувся… А Торія…

Усередині зачинилися якісь дверцята: заборонено. Не зараз, справді… Не думати…

Він кивнув тюремникові, що супроводив його; той передав свій смолоскип катові й зник у бічному коридорі. Кат, з вигляду схожий швидше на ремісника, запитливо схилив голову до плеча; Солль кашлянув, прочищаючи горло:

— Ну?

— Готовий, — відгукнувся кат статечно. — Жде.

Низькі залізні двері гостинно розчинили перед паном полковником; Солль пригнувся, ступаючи в катівню — ту саму, де багато років тому говорив із Фагіррою.

Два смолоскипи, закріплені в залізних кільцях, давали навіть більше світла, ніж хотілося б Соллю. Жар на тринозі підморгував червоним; під стіною стояло крісло з підлокіттями та низьким круглим табуретом. Перед триногою містився широкий тапчан; зараз він жалібно порипував під вантажем дужого, оголеного, вкритого потом волосатого тіла. Запах диму в камері змішався з пряним духом немитого чоловічого тіла.

Солль відсунув крісло подалі й сів, поклав руки на підлокіття. Кат заходився відбирати інструменти. Солль не дивився в його бік; слухаючи огидний брязкіт, він пригадав замислені очі судді Ансіна: «Ця не твоя справа, Соллю… Але я розумію, чому ти за нього берешся».

Сова чекав. Очі його більше, ніж зазвичай, нагадували круглі жовті баньки хижого птаха; шкіра на чолі розійшлася, відкриваючи довгу рану — наслідок удару, що врятував Соллю життя. Руки й ноги отамана було намертво прикручено до тапчана. Бороду й волосся кат встиг уміло обкраяти; неглибока рана на плечі вже затяглася, та шия, як і раніше, була обв’язана ганчіркою, ганчірка просочилася кров’ю.

Кат скінчив приготування і став за спинкою крісла, очікуючи розпоряджень. Думки Егерта виявилися незвично важкими — він ніяк не міг придумати запитання. Втім, отак сидіти й мовчати — теж різновид катувань…

Сова ледь поворухнувся й здавлено зітхнув. Ребра його піднялися й опали; впоперек грудей тягся давній сизий шрам, внизу живота кучерявилося неторкане катом волосся, і неймовірних розмірів чоловіча гордість безвольно звисала набік.

Егерт відвів погляд — але Сова встиг перехопити його, і на свій подив Солль помітив на дні отаманових очей іскорку самовдоволення. Кат переступив з ноги на ногу.

Сова дивився тепер просто Егерту в обличчя; це не був погляд жертви. Отаман дивився б так само, якби сидів у зручному кріслі над прив’язаним до тапчана Соллем. Егерт знову здивувався — Сові можна було відмовити в чому завгодно, але тільки не в мужності.

Кліщі на тринозі набули малинового відтінку. Солль уявив собі запах горілої плоті й болісно поморщився; Сова розцінив це як прояв слабкості, і в погляді його знову прослизнула тінь задоволення. Егерт розлютився.

Не так давно вони сиділи поруч — Сова і хлопчик, якому Солль колись дав своє ім’я. Вони говорили — про що? Луар приймав із цих рук щось — що саме? «Пане Луаре»… «Чемно, щоб не сказати — шанобливо…» Шанобливий Сова? Сова кланяється кому — Луару?!

— Ось що, — голос його звучав холодно й рівно, як він того й хотів. — Ось що, Ішто…

Кат ступив уперед, приготувався виконувати наказ. Егерт смикнув кутиком рота:

— Відпочинь, Ішто. Постій за дверима, щоб мені не заважали. Ніхто. Ти зрозумів?

Кат зніяковів; очевидно, розпорядження полковника цілковито суперечило вказівкам, отриманим від судді.

Солль насупився; якийсь час вони з Іштою дивилися один на одного, і кат вирішував, чи варто заперечувати. Минула майже хвилина, перш ніж він відмовився від такої спроби, вклонився, з жалем глянув на жар — і безгучно зник за низькими дверима.

Егерт простежив, чи щільно причинено залізні стулки; повернувся, пройшовся навколо триноги, намагаючись не дивитися на Сову. Зараз той знову переконався в його, Солля, вразливості: полковник бажає знати — і не хоче, щоб знали інші. Таємниця, відома Сові, була тепер єдиною зброєю отамана — і цій зброї протистояли малинові кліщі, отримані Соллем у спадок від ката…

Солль круто повернувся. Погляд його зустрівся з поглядом Сови, і розбійник, здається, на мить зніяковів.

— Чи правда, що ти служив Лашу? — зронив Солль неголосно.

Сова через силу посміхнувся. Егерт, втім, і не чекав від нього легких відповідей.

— Твій час обмежено, — зауважив він, розглядаючи приготовані катом пристрої. — Твоя смерть може бути легкою… Вершина мрій. Легка смерть. Говоритимеш?

— Авжеж, — сказав Сова несподівано. Голос його захрип, але звучав цілком виразно. — Ти, полковнику… ще проситимеш: замовч. Я-то скажу, а ти ось… Не боїшся?

Егерт насилу стримав бажання вдарити лежачого. Пройшовся, слухаючи власні кроки; сів на підлокіття крісла:

— Я ось не боюся, Сова. Ляканий я. Про себе думай.

— Про мене вже подумали, — отаман голосно ковтнув. — Мені все одно… Та тільки… — він замовк, дивлячись на Егерта з неприхованим глузуванням, вочевидь очікуючи запитання.

— Не «все одно», — Егерт знов підвівся. Підійшов до триноги, поторкав пальцем руків’я кліщів, відсмикнув руку. — Не «все одно», Сова… Я жна шматки тебе поріжу. Усе, що висить, повириваю з коренем… І язика теж. І не буде «тільки» — саме м’ясо безсловесне, вдавишся своїм «тільки»…

Сова часто задихав:

— Запаришся… Бруду побоїшся, полковнику. Забруднишся по вуха… Хоча… — він хрипко засміявся, — і так ти, виходить, у лайні, полковнику… Як і я.

Солль подумки вилаяв себе за негідну вразливість. Слова Сови не повинні хвилювати його — а ось же дошкуляють, палять, начебто він, Егерт — кат…

Він відшукав серед катового майна шкіряні рукавиці — засмальцьовані, тисячі разів застосовані до справи; від думки, що доведеться застромити в них руки, його жорстоко пересмикнуло.

— Говори, падло, — він шепотів, крізь зуби. — Говори, служив у Ордені?

— Та й ти ж збирався служити, — Сова посміхнувся. — Я тебе шмаркачем пам’ятаю… Пан тобою, немов цуркою, бавився. А міг би й плащем обдарувати — але ж побоявся ти, полковнику, обкалявся з ляку, втік… О… — і отаман багатозначно примружився.

Солль витратив кілька секунд на те, щоб заспокоїти дихання. Кров скажено стукотіла у вухах — о Небо, де ж уся його незворушність?! Навіщо він тяг це падло із дна, що він хотів почути?!

— О, — протяг він у тон Сові. — Що з хазяїном трапилося, пам’ятаєш? Тільки ти, друже, так легко не відбудешся. Говори!

Уже придумане запитання не вмістилося на його язиці, не побажало бути висловленим уголос; він свердлив Сову поглядом, сподіваючись, що той сам вибовкає щось, цікаве для допитувача.

Сова чудово зрозумів, про що його хочуть запитати. Егерт похолов від отаманової посмішки; Сова обережно облизав губи:

— Що?

Знущається, подумав Егерт, і схопився рукавицями за руків’я кліщів. Ось воно, дожили — полковник Солль як заплічних справ майстер… А кліщі вже були. Тільки там були відточені, як шило, довгі ручки — Фагірра напоровся, вістря вийшли зі спини… Дивно, це яка повинна бути сила, щоб пробити наскрізь… Невже…

— Говори, худобино, — голос Егерта здавався йому чужим, проте цілком виразним і цілком спокійним. Кліщі в руках не тремтіли; їхній малиновий дзьоб димів.

М’язи зв’язаного Сови самі собою напружилися — але на обличчі не було страху.

— Що? — знову запитав він знущально. — Що говорити, полковнику, ти ж запитуй-бо!

Тепер Солль дивився на Сову крізь малиновий дзьоб кліщів; такий ракурс додав йому впевненості:

— Про хлопчиська. Усе. Коли, навіщо, про що…

— Про якого хлопчиська? — очі Сови насміхалися. — Ім’ячко, зробіть ласку, назвіть, полковнику, хлопчисьок багато було для різних потреб… — він посміхнувся так огидно, що Егерта мало не знудило.

— Луар Солль його ім’я, — вичавив він, із ненавистю дивлячись у жовті з обідками очі. — І якщо ти збрешеш, падло…

Сова зареготав.

Він сміявся, закинувши голову та вдаряючись потилицею об тапчан; Егерт стояв над ним, стискаючи в руках кліщі, хапаючи сперте повітря ротом.

Сова пересміявся. Примружився, заглядаючи Егерту мало не в саму душу:

— Так, полковнику… Краще б тобі… Краще заплатив би мені… за мовчання… Тому що хлопчисько цей… — він лукаво примружився, витримуючи майже театральну паузу. Солль утримував кліщі, які стали раптом непомірно важкими, і з жахом відчував каламутну хвилю, що зароджувалася на дні його свідомості.

Якщо Луар… Ні. Він, Егерт, не зможе жити й миті. Коли виявиться, що Луар…

Мертва дівчина на дорозі. Бура кров на босих ногах, дим, обгорілий труп…

…Мокрий згорток у руках. Каламутні очі й ненажерливий рот, і розчарування, у якому навіть собі соромно зізнатися: і це — син?!…Зелена шишка й живий перламутровий жук… Я хочу бути як ти… Але я ніколи не буду фехтувати, як ти…

— Хлопчисько цей, — Сова відсапався, — ще покаже тобі, що по чім, полковнику. Він… атож, візьми його. Проткни його, спробуй… Того проткнув — а цей тебе наниже, наче жабу… Ти б бачив, що він витворяв, — очі Сови мрійливо закотилися. — Я ж усім розповім, що він творив, синочок твій… — очі відкотилися назад і знущально звузилися, він спробував підвестися на ліктях, та ланцюги перекинули його назад. — Та мені як сказали, що він буцімто твій… Реготав так, що рачки лазив, мало в штани не намочив… Не сопи, полковнику, чого вже там, із ким не буває… Не сопи й баньки не витріщай. Підгуляла твоя баба, ай-яй-яй, із паном підгуляла, можеш тепер і бабу проткнути… А про хлопчиська — розповім, чого ж не розповісти… Тільки ти суддю поклич. Та переписувача, та кого хочеш, та хоч на площі… — він раптом обірвав себе, силкуючись надати своєму обличчю незвичного, майже співчутливого виразу. — Тільки шкода мені тебе, полковнику. Баба-курва й синочок-виродок… Помстився тобі пан. І за мене теж. Як зів’єш собі зашморг — згадай Сову… А хлопчисько… — і він смачно клацнув язиком. — І петлі, й вугіллячко, й колодязі, й залізо, й баби, й дівчиська… Ой, хлопчисько твій, шкода, не побачу я… Як він тебе прищучить, полковнику. Батечка свого…

— Брешеш, — сказав Егерт глухо. — Скажи, що брешеш, падло, або…

— Або що? — посміхнувся Сова. — На, пали! Пан он теж палив, і мене навчив, а вже я… хе-хі, я його навчив, і він…

— Брешеш!!

Полум’я смолоскипів, здається, здригнулося. Соллів голос розкотився закамарками підземної в’язниці, багаторазово повторюючись, вдаряючись об стіни, плутаючись у лабіринтах і завмираючи в глухих кутах. Десь за грубими стінами здригнулися в’язні та повели мордами ситі тюремні пацюки.

Сова не відповідав. На дні його очей світилася перемога.

Каламутна хвиля, що підіймалася з Соллевої душі, звелася на повний зріст і захльоснула й думки його, і почуття, і пам’ять.

Цієї миті він зрозумів Фагірру. Зрозумів усіх на світі катів — як солодко обірвати цю посмішку. Як солодко обірвати це брудне торжество, не відігратися, то хоч помститись… І не так важливо, що є правда, а що неправда. Є тільки жовті з обідками очі й волосате тіло, здатне відчувати біль. І воно відчує — море болю, океан страждань, годину за годиною, день у день, Солль не стомиться, в них попереду довге життя, довге катування…

В обличчя йому вдарив задушливий сморід паленого м’яса. Жовті очі Сови раптом зробилися чорними — так розширилися зіниці; перші секунди він ще стримував крик, вдаючи байдужість — але вже за мить стіни катівні здригнулися від несамовитого крику, що змінився хрипінням. В’язні за товстими стінами здригнулися, а міський кат, що чатував під дверима, шанобливо похитав головою.

…Егерт отямився. Впустив кліщі, задихнувся від чадного смороду; кашель перейшов у позиви на блювоту — затискаючи ліктем рот, Солль відійшов у дальній кут катівні. Там, на щастя, виявилося цебро води.

Сова хрипів; з кожним хрипом у нього в грудях начебто лопалися міхурі. Навіщо він бреше?! Адже це неправда, тепер, затуляючи обличчя мокрими долонями, Солль розумів це ще виразніше. Неправда — й огидний задушливий сморід смаленого, якийсь спогад, що ходить навколо, не дозволяє себе розгледіти, схопити, вислизає, як перерваний сон…

Чорне волосся й чиста біла шкіра. І потворний приосадкуватий тапчан… І тринога. Й гаки. І обвуглена плоть. І…

…Зимовий день. Сніг… Сніжинки на її плечах… іскристі грані невагомих кристалів — і прозорі грані нескінченного світу. Вітер…

Солля трусило. Мокрий і знесилений, він твердо знав, що, коли озирнеться, побачить розіпнуту на тапчані Торію. Що вони з нею виробляли?! Вона ніколи не розповідала до кінця, не бажала пам’ятати… Торія… Сузір’я родимок на високій шиї. І кліщі… О Небо, а він не захистив, не позбавив… Не позбавив тоді, не позбавив зараз… І це його хвалене кохання?! Його зречення найсвятішого, його зрадництво, бруд на білому…

Він замружився й застогнав; усвідомлення помилки й провини змусило його вчепитися зубами у власну руку. Рот його відразу наповнився кров’ю; злизуючи солоні краплі, він прислухався до благодатного болю — начебто налипла на його душу короста, яку звик вважати власною шкірою, разом обпала, оголюючи нерви та звільняючи від гнилизни, гною, мерзенності…

— Мерзенність, — сказав він пошепки. — Тор, я був мерзотником… Але Тор, я вже йду… Я йду… вже…

Сова переривчасто, з хрипом зітхнув — Солль навіть не глянув у його бік. Залізні дверцята заскреготіли на іржавих завісах.

І коли двері зачинилися за Соллевою спиною, Сова не знати чому зрозумів, що програв.


* * *

Погожого теплого дня ми з Аланою раночком навідалися до найближчого села; їй вочевидь подобалося роздивлятись людей, особливо сільських дітлахів, які в свою чергу зацікавилися такою незвичайною особою та супроводили нас, щоправда, на чималій відстані. Моя перекірлива супутниця примудрилася показати язика здоровенному хлопчиськові, видимо, ватажкові; той скорчив відповідну пику, але далі справа не пішла.

На перехрестях чесали язики: Сову, мовляв, спіймано, зате в місті лютує невідомий убивця, що душить дітей криничним ланцюгом. Перша звістка здалася мені надто гарною, друга — надто кривавою; я не повірила ні тому, ні іншому.

Ринкова метушня несподівано розтривожила мене. Тут і там уявлялися помости, і я мимоволі вибирала найкращі місця для візків та прикидала, який би цій публіці підійшов репертуар; мрії полишили мене, зосталися розчарування й тупий біль. Якомога швидше я зробила покупки — повний кошик у мене та кошичок у Алани — й ми поквапилися додому.

Дорогою додому Алана запропонувала зробити привал і пограти в Луара й чарівника; Луаром, звичайно, була вона, мені ж випала роль лихого чаклуна.

Ми покидали кошики, вибрали собі зброю в купі хмизу. Алана мала непогане уявлення про те, як фехтують — у всякому разі вона знала про це більше, ніж я. Мала добряче розійшлася: вигукувала образи на адресу чаклуна й насідала, як скажена, мені ж залишалося тільки задкувати й жалібно просити пощади…

Нарешті, я впала на траву та сконала в корчах, а по тому ми рушили собі далі, цілком задоволені одна одною.

Але похмурі думки відступили ненадовго; коли ми входили на подвір’я, чомусь до дрібниць пригадалися мені й розташування візків, і сміх гостей, і послідовність п’єс, і невдалий дебют Луара… Чи можна такий дебют вважати вдалим? Спектакль у спектаклі: пограємо, Алано, в «зречення сина» чи в «смерть Флобастера»…

Нянька раділа, приймаючи від нас покупки; я дочекалася, поки вона збере на таці приготований для Торії обід — і несподівано для себе попросила:

— Дайте мені.

Слова мої виявилися тихими, як спів мухи, — але бабуся почула й здригнулася:

— А… Ти?

Я невпевнено кивнула:

— Спробую… Якщо ні, то… Але раптом?

— Хоч би гірше не було, — нянька замислено похитала головою.

— Куди вже гірше, — сказала я пошепки.

Нянька похитнулася — і неохоче простягла мені тацю.

…Шлях нагору виявився несподівано довгим; я зупинилася перед зачиненими дверима, довго переступала з ноги на ногу та слухала рипіння мостин. Страшна жінка — Торія Солль. А божевільних я взагалі боюся…

То навіщо, питається, напросилась?!

«Піди до неї, а я не можу… Будь ласка».

На таці холола юшка. Байдуже, подумала я жорстоко. Нехай холоне, Торія все одно не їстиме…

— Увійди, — сказали за дверима, і я мало не впустила тацю.

Двері виявилися незамкненими; я штовхнула їх носком черевика й незграбно, боком, протислася всередину.

— Постав на підлогу.

Торія сиділа біля вікна. Я бачила її спину та чорне, безладно розсипане по плечах волосся.

Склянка гойднулася й мало не впала. Дзвякнула тарілка; я затримала подих.

— Тобі краще піти, — голос Торії здавався тьмяним, як стара бронза. — Тут нічого нема.

— Тут дитина, — сказала я обережно. Будь-яке моє слово могло обернутися непередбаченою реакцією; так ходять по болоті: купина-купина-трясовина…

У дитини є мати, тьмяний голос Торії не здригнувся.

Я мовчала.

— Втім, як хочеш, — Торія опустила голову. — Іди.

Я зробила крок назад — і вже за порогом мене наздогнало запитання:

— Він живий?

Я придушила в собі бажання озирнутися. Взялася рукою за одвірок:

— Так.

— Це він просив тебе прийти?

Я подумки заметалася в пошуках відповіді; і «так», і «ні» могли виявитися однаково згубними, ніякий виверт не йшов мені на думку, й тоді, з відчаю, я сказала правду:

— Він просив. І він теж.

— Хто ще?

Мені здалося, що тут голос її ледь змінився.

— І ще я сама.

— І все?

Знову болісні пошуки відповіді.

— Так. Ні. Він обіцяв прийти. Скоро…

Даремно я стояла в дверях, очікуючи нових запитань. Торія впустила голову на руки — та так і застигла.


За кілька днів ми з Аланою прибирали на подвір’ї; тупіт копит змусив мене вкритися гусячою шкірою. Не в змозі вдавати спокій, вискочила я за ворота. До будинку мчав учвал невеликий загін — з п’ятеро людей.

У голові не лишилося жодної думки; відпихаючи Алану, я потягла на себе важку стулку воріт — і тут тільки помітила, що на вершниках червоно-білі мундири варти. Після холодного дрожу мене облило гарячим потом: не розбійники, й то вже щастя…

Егерт?!

— Дівчинко, а господиня вдома? — гукнув старший, лейтенант, якому я, видно, здалася служницею.

Я кивнула. У горлі все одно пересохло: не «так» і не

— А молодий хазяїн? Не з’являвся?

— А вам чого? — це, на щастя, прийшла мені на поміч нянька, що з’явилася невідь звідки.

Лейтенант змахнув перед нашими носами паперовим сувоєм:

— Наказ пана бургомістра, розпорядження пана судді та пана начальника варти! Іменем правосуддя впустіть!

Спробували б ми їх затримати…

Вояки спішилися; руки мої лежали на плечах Алани. Дівчисько намертво вчепилося мені в спідницю.

— Господиня нікого не приймає, — сказала я хрипко. — А молодий хазяїн поїхав надовго…

Лейтенант насупив вистрижені за звичаєм брови:

— У мене наказ… Доповісте господині, ти або ти… — він перевів погляд з мене на няньку й назад і вирішив, мабуть, мати справу з молоддю. — Ти! — він тицьнув у мене пальцем. — Підеш і доповіси, та жвавіше, час не терпить…

Я згадала, як двоє таких ось здоровил викручували руки блідому Мусі.

— Нікого не приймає, — процідила я крізь зуби. — Нікого. Скажіть мені, в чому справа — а я передам…

Лейтенант насупився, вирішуючи, покарати мене за нахабство, чи погодитися на мої умови.

— Чи це пан Солль дозволив вам насильство? — здивувалась я й цим позбавила його сумнівів.

Він зіскочив з коня. Окинув мене скептичним поглядом; процідив крізь зуби:

— Читати вмієш?

Під самим моїм носом опинився мерзенний з вигляду казенний папір з печаткою. Якщо стражник хотів осоромити мене, неграмотну, то це йому не вдалося.

«Іменем закону… Затримка… винного… безчинств, що діються… убивств… схопити… доставити в залізі…»

— Про кого це? — запитала я розгублено. Літери раптом злилися перед моїми очима.

— Доповідай пані, — буркнув стражник неохоче, — що є наказ затримати Луара Солля як убивцю. «Убивцю із криничним ланцюгом».

Губи мої роз’їхалися до вух — безглуздішої посмішки варто було пошукати.

— Хто?! — перепитала я, й досі дурнувато всміхаючись.

Лейтенант блиснув очима:

— Доповідай пані! Що син її, Луар Солль, розшукується як убивця!

— Той самий? — запитала я неслухняним язиком, ще й досі всміхаючись.

Поруч зойкнула нянька.

Лейтенант відвів погляд. Півголосом наказав своїм людям:

— Обшукати дім…

— Не варто, — спокійно сказали від дверей. Всі ми — і я, і лейтенант, і нянька, й навіть Алана — озирнулися, як ужалені.

Торія Солль стояла на порозі — зачіску викладено волосок до волоска, на щоках сині тіні, у глибоко запалих очах — крига:

— Не варто. Його нема тут, лейтенанте. Не кажучи вже про те, що обвинувачення безглузде.

Лейтенант вклонився:

— Пані, я отримав наказ.

Торія звела брови:

— Ти не віриш мені? Луара тут нема.

Лейтенант вклонився ще нижче і з ще більшою пошаною; погляд Торії діяв на нього, як на деяких людей діє висота. Стражники мовчки дивилися в землю.

Плечі Алани під моїми долонями здригалися; я теж відчувала погляд Торії — він начебто помістив мене з дівчинкою в прозорий кокон. Лейтенант знову з поклоном простяг Торії папір, вона пробігла очима по казенних рядках — і, можливо, тільки я помітила, як розширилися її зіниці.

І тоді мене прорвало.

— У нього алібі! — заявила я здавленим, якимось надто дзвінким голосом. — У нього є алібі і є людина, що може підтвердити! У той час, як ваш убивця вже душив, Луар Солль був за декілька днів шляху звідси, і я була разом із ним!

Тепер усі дивилися на мене, як за мить до того — на Торію. Алана дивилася знизу, і в круглих очах її відбивалося поцятковане хмарами небо.

— А хто ти така? — повільно запитав лейтенант. І слідом за ним запитав дім, запитала Торія, і запитало хмарне небо: «А хто ти така?»

— Я його свідок, — відповіла я, зібравши всі сили.

Лейтенант посміхнувся:

— Зацікавлений свідок… — він уміло виділив слово «зацікавлений».

Губи Алани ворухнулися — але я не розібрала слів.

— Коли почалися вбивства? — я примружилася, як справжній допитувач. Лейтенант дивився крізь мене:

— В останні дні весни.

— Я піду до судді, — я м’яко відсторонила руки Алани, ступнула вперед. — Я піду до бургомістра… Нехай мене запитають. Я заприсягнуся життям, що людина на ім’я Луар Солль не робила тих жахливих злочинів, у яких її обвинувачують. Мало того, що він по природі своїй не в змозі бути вбивцею — але в останні дні весни він був далеко, і я кров’ю заприсягнуся, що це так! — я говорила дедалі голосніше, і губи мої трусилися.

Лейтенант помовчав. Відвернувся:

— Мені наказано взяти злочинця… Не моя справа судити, винен він, чи ні.

— Візьміть мене з собою, — я схопила лейтенанта за рукав. — Зараз же. Я всім доведу… Нехай мене катують. Я засвідчу під катуванням. Ну?

Він струсив мої руки:

— Не моя справа. Якщо навіть полковник Солль вважає, що він винен…

За нечутним наказом стражники скочили в сідла. Я відчувала погляд Торії; він був схожий на завислого в повітрі мертвого птаха.

— Він невинний!

— Повинен попередити вас, пані, — лейтенант звертався до Торії, — що в разі, коли пан Луар з’явиться тут, варто негайно сповістити… у місто. Владі. Я розраховую на… вашу розсудливість.

Торія повільно кивнула — так, начебто слуга просив її про дводенну відпустку.

— Він невинний!!!

Вершники вихором вилетіли за ворота — а я бігла за конем лейтенанта й навіть пожбурила вслід суху грудку землі, але, звісно, схибила…

Я ще довго вигукувала посеред шляху брудні лайливі слова — поки не зрозуміла раптом, що за спиною в мене хтось стоїть. Вдавилася черговим прокльоном; не озираючись, зрозуміла, хто це.

— Це неправда. Не вірте. Це неправда…

За моєю спиною мовчали. Я схлипнула:

— Край… Його… я не вірю, що пан Егерт… Він не міг. Визнати Луара… Ні. Або він зовсім схибнувся, — раптово я озлилася й забула, про кого таке кажу. — Свого власного сина…

Я затнулася. Ось це застереження, Світле Небо… За такі застереження відразу язика геть. Розжареними щипцями.

— Так, — повільно проказала Торія. — Звичайно, ти права.

Рука її ковзнула по моєму плечі; я озирнулась і побачила, як вона йде в дім — згорблена, неначе стара баба.


Наступного дня я, обтяжена думами, ляпала посеред подвір’я намиленою білизною; Алана, мовчазна та зосереджена, пускала тут-таки, в ночвах, дерев’яний човник. Під моїми руками народжувався пінявий шторм, човник стрибав на хвилях, і Алана діловито підправляла його лозинкою.

Нянька вовтузилася в кухні — якийсь час я чула її зітхання так грюкіт посуду. Далі в домі запала тиша; ще за хвилину баба з’явилася у дверях чорного ходу, й вираз її обличчя змусив мене все покинути.

— Дитинко, — нянька невпевнено посміхнулася Алані, — ходи-но… Тебе мама кличе.

Алана залишила свій човен; перевела погляд з няньки на мене. Якийсь час ми невідривно дивилися одна одній у вічі.

— Я боюся, — сказала вона нарешті. Нянька в дверях голосно схлипнула.

— Дурниці, — відгукнулась я спокійно. — Нічого з твоїм човном не станеться. Я за ним наглядатиму.

На її личку змалювався подив; намагаючись розгадати мої слова, вона сама на мить повірила, що її переляк стосується саме човника.

— Біжи, — не даючи їй часу отямитися, я легенько підштовхнула в спину. На платтячку лишилася мокра пляма; мимохіть витираючи руки об фартух, я дивилася, як Алана йде до будинку. Не раз і не два мені здалося, що вона ладна розвернутися та кинутись навтьоки.

Губи няньки ворушилися; двері за обома тихенько зачинилась, а я присіла на порохняву колодку, бо якось відразу відчула немислиму, багатоденну втому.

Човник погойдувався на спокійній мильній гладіні. Тугі боки пухирів переливалися райдужними плямами й безгучно лопалися; піна в ночвах танула, як весняний сніг.

— Ти задоволений, Луаре? — спитала я пошепки.

Відповіддю був далекий цокіт копит.

По моїй спині пробіг мороз. Не рухаючись, я бгала в пальцях мокрий фартух: знову? Може, по мене? Як я сказала вчора — нехай катують… Я засвідчу під катуванням…

Мені б слід було втікати до будинку — але я сиділа, не в змозі розчепити пальці, занімілі на фартусі, та й не намагаючись упоратися з цим заціпенінням. Торія… Вони зараз… Вони вдвох, не можна заважати… Цей новий візит, як недоречно…

Я стисла зуби, змусила себе підвестися. Не слід заважати тим двом, які нарешті з’єдналися знову; зустріти ж прибулих нема кому, крім мене.

Тупіт наближався. Шкутильгаючи до воріт, я зрозуміла, що цього разу вершник один — а більше й не треба, одного конвоїра цілком достатньо…

Я вже обгинала ріг будинку, коли в щілину поміж стулками нещільно причинених воріт простромилася рука. Спритно, звичним рухом відчинила засув — я й рота не встигла розтулити, а стулка вже гойднулася, і в отворі, який дедалі ширшав, спершу з’явилася кінська голова з піною на губах, далі широкі вороні груди й уже по тому — вершник, цього разу без червоно-білого мундира.

Чоловік різким рухом відкинув з чола злипле волосся; очі його стрімко оббігли подвір’я і затрималися на замкнених парадних дверях, на ґанку, з якого моїми стараннями зітерто були сліди запустіння…

Мене він не помітив. Я стояла за рогом, втискалася в стіну, бо ноги мої враз ослабли.

Він зіскочив з коня й кинув вуздечку. Два кроки, і ось він уже на сходах ґанку…

— Егерте!!!

Він озирнувся; я спіткнулася на бігу й простяглася на весь зріст, знесла голови десятку білих кульбаб.

У домі лунко ляснули двері й зарипіли сходи під поквапливими кроками.


* * *

Власна рука, що виводить крейдяні візерунки на підлозі деканового кабінету, здавалася Луарові вкороченою пташиною лапою.

Він поспішав. Там, за дверима, стояв Егерт Солль; його шепіт обволікав Луара, хоча слів не можна було зрозуміти. Луарів слух давно вже зробився вибірковим — він чув метушню стражників на сходах, сопіння дідка-служника, горобиний ґвалт під вікнами, навіть, здається, боязкі зусилля миші, що гніздилася поміж стін, — а ось слова Егерта Солля, сказані саме Луарові, втрачали зміст, просто лилися, як вода.

Та Луар слухав. Йому приємно було вловлювати в голосі Солля знайомі інтонації; він був у безпеці, він знав, що зустрічі не буде. Приємно дивитися на вогонь — але залізти в нього зважиться не кожен; Луар надто добре пам’ятав останню зустріч із колишнім батьком… Хоча ні, остання була в лісі, у стані Сови… Схрестити зброю не страшно. А ось той килим на підлозі каварренського дому, ворсинки, що розрівнюються… Він не хотів би пройти через це знову. Ні, годі.

Зараз він піде. Ці люди гадають, що зацькували його, як вовка, загнали в глухий кут. Ці люди звикли все вирішувати за допомогою свого заліза — і Егерт такий само… Майже такий. Він говорить щось важливе — шкода, що Луарові незмога зрозуміти. Але говори, Егерте. Говори, твій голос будить спогади…

Чорний пуголовок — слизька кулька з хвостиком. Тицяє в стінку ночов, лоскоче долоню. Здохлий мальок на обмілині, тьмяна срібна смужечка… Втиснутий у сніг відбиток могутньої лапи… Полози, що горять на сонці…

Знову ці ворсинки, хай їм всячина. А Солль говорить зараз особливо палко, особливо сильно…

Дзюркотіння водоспаду. Говори, Соллю…

…Але як хочеться зробити цю дурницю. Хай і марно — усі дурниці марні, а деякі ще й шкідливі… Бачити тебе. Егерте. Егерте…

За дверима запала тиша. Луар, збитий з ритму, здивовано підвів голову; тихо. Тихо. Поквапливі кроки; бурмотіння служника. Новий голос — незнайомий; тихо. І в тиші абсолютно виразний шепіт:

— Ламайте двері.

Пауза. Хрипке ревіння:

— Іменем правосуддя!

Луар замружився. Йому раптом стало страшно — начебто з-за дверей ударив тугий вонючий вітер. Ненависть, ось що це таке. Ненависть, що прагне виходу.

Ага, вдоволено кивнув Фагірра. Ось ми й підійшли до головного… Проклясти виродка ще замало. Треба ще й убити… Тому що хто вроджений помилково, вмирає завжди справедливо. Його смерть виправляє, так би мовити, невідповідність…

Загуркотіли двері. Ще удар. І ще. Розмірене кректання людей, що займаються важкою роботою. Бух. Бух.

— Навіщо? — запитав Луар розгублено.

Удари припинилися. Знову настала тиша. Дихання, що його Луар упізнав би з тисячі; рука його судомно стисла медальйон.

— Ти відчиниш, виродку? Чи мені взятися до тебе самому?

…Чорний пил. Гасне свічка — тонкий димок…

Йому схотілося не бути. Дві сили, що обрали його душу своєю тріскою, зліпилися воєдино: чужа воля, що відриває, і власне бажання зникнути, бігти геть…

Він кинувся.

…Боляче.

Після того, як завалилися стіни кабінету, після того, як вкрита малюнками підлога обернулася лійкою, після того, як злиття сил викинуло Луара в темряву, в нікуди, після всього…

Тіло його велетенським безформним слимаком стікало схилом — пекуче тіло. Вогненна маса; він чув, як тріскотіли, обвуглюючись, тендітні кісточки дерев, як плавилося каміння під важким черевом, він відчував спечений у кірку пісок. Він виливав заграву — червону пожежу до небес, він залишав по собі чорну пустелю, і крик його був розжареною сипучою хмарою…

А потім він отямився, і йому здалось, що лежить долілиць, із розкинутими руками, дивиться в зелений килим на підлозі. Старий килим із прим’ятими ворсинками…

Це була земля, що пропливала далеко під ним — зелено-сіра, огорнута туманом, з блискучими прожилками струмків і рівними квадратами полів. Він висів серед неба, й розкинуті руки його здавалися зсудомленими; він повернув голову й розгледів білу лопату з щільно сплетеного пір’я.

Від незграбного руху баланс порушився. Земля перекинулася на бік, і він побачив смугу узбережжя, за якою розстелявся нескінченний блакитний простір.

Йому не було страшно й не було весело. Він просто висів посеред неба з нерухомо розкинутими крильми. І тінь його пливла курною дорогою, і відображення його впало на воду круглого, немов чаша, озера…

…У круглій чаші стояла вода. По самі вінця. Він жадібно хлебнув, розлив, намочив сорочку; здригнувся. Напевне, від холоду.

Кімната слугувала, очевидно, за вітальню — велике, склепінчасте приміщення, від краю до краю якого тягнувся довгий дубовий стіл; Луар переривчасто зітхнув і опустився на край курного оксамитового крісла. Руки тремтіли. Пахло димом.

Очі його потроху звикали до півмороку; зі стін кімнати напружено дивилися похмурі, видовжені, ледь помітні обличчя. Тьмяне світло проникало з щілин у портьєрах; Луар підвівся, похитуючись. Йому було задушливо; він смикнув портьєру, як смикають затісний комір.

Ззовні пробився сонячний промінь, і хмара пилу, що раптом зметнулася, здалась Луару зграєю світлої мошкари. Він болісно примружився; золота китиця, що прикрашала портьєру, важко гойднулася. З бутона її випав і закружляв у промені сухий тарганячий трупик.

Луар відсмикнув руку. Тільки зараз йому спало на думку, що він без дозволу хазяйнує в чужому домі, в якому досі не бував, куди з’явився просто з неба…

Його пересмикнуло. На підлозі під кріслом валялося двійко білих пер.

Агов, ти, виродку.

Він почувався болісно важким. Як лава. Мостини стогнали й прогиналися під його кроками; двері відчинилися перш ніж він торкнувся бронзової ручки, і, роблячи крок, він знав уже й розташування кімнат, і вміст книжкових шаф, і те, що хазяїна нема й не буде. Портрети дивилися йому вслід; він не знайшов сили озирнутися, спіймати погляд людини, що застигла в першій від дверей важкій рамі…

А наступна кімната була залою, порожньою і сонячною, і тільки посеред неї стояло крісло; Луар зупинився, не відводячи погляду від білявої потилиці та розкладеного по широких плечах сірого каптура.

Слід було покликати — але губи його не складалися в заборонене слово. Батько…

Той, хто сидів, зітхнув і озирнувся. Луар здригнувся — впізнав своє власне, ледь змінене роками обличчя.

Загрузка...