Спалені мрії

1

– Якби ж знати, що діти в достатку житимуть, якби знати… Заради того все можна знести. – Мар’яна зажурено хитає головою. – А його позаду… ой як багато! – Вона не любить переглядати минуле, але й відсахнутися від нього не може. – Тепер тільки б до перемоги дожити. – З такої думки починається кожен день і нею закінчується. – Та чи довго ще чекати? – Їй часом здається, що терпіння вже зовсім не вистачає. І нема їй за що схопитися і на що опертися. Може, давно пішла б в інший світ, але й думку таку не пускає у свою голову, бо мусить виростити дітей.

Погляд довго блукає хатою, а спинившись на іконах, що висять на покутті, завмирає. Усе частіше так буває – тільки сама в хаті, так і закам’яніє від думок. Якби хтось озвався до неї в таку хвилину, вона б його не почула, бо тут лише її тіло, а сама – далеко звідси. Тікають від цього життя навіть думки, аби хоч трохи десь відпочити. Радіють, коли знайдуть Федора чи неньку з татком, а вже коли потраплять у босоноге дитинство, то й не вибратися звідти так швидко. А як прийде вона до пам’яті, аж стрепенеться, пригадавши, хто вона, як живе і в який час.

– Зима насувається, а й полінця дров у господарстві нема, – тільки проказали вуста, як скорбота знову почала її хитати. – Ось виростеш і козаком станеш, тоді все в матері буде – тепла черінь, на якій усі кісточки, застуджені за життя, вигріються, смачний борщ із м’ясом, вареники зі сметаною – їж скільки душа забажає, валянки биті й кожушок легенький, хустка тепла, будинок просторий, щоб усі діти та онуки в ньому помістилися.

Аж світлішим ставало її обличчя, неначе все вже збулося, навіть випрямилася зігнута спина, розправилися стомлені плечі та якийсь невидимий вогник запалив її очі, але на мить…

– Хіба це так багато? – По хвилі важко зітхнула, коли знову думками повернулася у свою хату. – Та й самі ми все це зробимо, дали б нам тільки таку можливість. Хіба ж це справедливо, коли людина все життя працює й не має навіть необхідного? Землі під хатою багато, а ми голодні, ліси навколо стоять, а ми в холоді. – Знову її стомлений погляд, мов неприкаяний, пішов блукати хатою. Цього разу він спинився на дитяті. – Ой-йой-йой, синку! І що я таткові скажу, якщо ти помреш? Було двоє, а я й одного не зберегла… – пригадувала той день, коли народила двійню – одну живу дитину, а другу – метрву. – Відкрий оченята та засмійся дзвінко, як ти вмієш – на всю хату, – благала, вдивляючись у рідне личко.

Мар’яна вже вкотре співала колискову своєму Ванькові, міцно притискаючи його до себе, аби зігріти своїм тілом.

– Татко тебе любив би, на плечах носив, на спині катав. Але чи побачиш ти його? Ось коли видужаєш, проситимеш і ти Бога, він обов’язково тебе почує, бо ти ще безгрішний. Проситимеш дуже, адже ви з татком повинні зустрітися тут – на землі. – Ледь посміхнулася та далі пригадала бабусину пісню:

Замотувала його холодні ноги своєю старою, але теплою хусткою.

– Від учорашнього вечора жар не спадає. Холодно стало, а в хаті тепла не знайти. – Притулялася до його гарячого лобика своїми холодними вустами. – Віддала б своє, але де йому взятися в моєму тілі, інколи здається, що й кров у судинах замерзає, – проказала й сама налякалася. – Ти не слухай, хлопчику мій, я все одно виживу, і ти повинен вижити, – схилилася над дворічною дитиною. – Як не повернеться таточко, будеш при мені, бо ти найменший. Водички подаси хворій матусі й на сонечко виведеш. А я сидітиму та квасолю лущитиму, рукам без роботи і на старості погано. – Умить пригадала свою бабусю, яка у валянках сиділа на призьбі біля хати. Старенька вже й не бачила нічого, а все просила дати їй якусь роботу. Дуже раділа, коли дитина якась підскочить, посмикає її та щось розкаже, бо в дорослих часу на розмови не вистачало. – Не залишай мене, благаю. З ким же я тоді доживатиму? – шепотіла на вухо малій дитині.

Проспівала та й сама налякалася.

– Що це я? Дурне таке з язика злетіло. Ти теж хороший, хворів уже цілий тиждень, а босяка по хаті бігав. Щоправда, глядіти за тобою не було кому, бо ми то зустрічали, то проводжали. Коли й додому прибігли, то всі в роботі, яку по осені не переробити. А ти й зовсім зліг, навіть оченята закрив… – пригортала його до свого худого тіла. – Чи задумав мене біля себе тримати? Скучив, мабуть. – Гладила його голівоньку та знову цілувала в гаряче чільце. – І я тебе за роботою не бачу, не помітила, коли й виріс, – міряла його своїм поглядом. – Узимку тобі з клаптиків нову ляльку зроблю, а то й козака гарного, якого в жодній хаті не знайдеш. Коли стоятиме на покутті, тоді й діти здоровими ростимуть. Усе буде, як колись у батьківській, бо ми зовсім не такими стали – інше життя пішло – інші й люди: якісь мізерні, понурі, неначе їм байдуже, що навколо них діється. – А в тебе голова буде піднята, очі ясні, руки сильні, а сам хоробрий, як дядько Тимофій. І доживатиму я тоді в радості.

Її вуста розтяглися в щасливій усмішці, але також на мить. Збиралася й далі говорити, чому це люди такими стали і чому діти мусять іншими бути, бо вважала, що вони вже й за онуків гріхи спокутали. Але за вікном почулося шарудіння.

– Ой, мабуть наші повернулися. – Сама аж підскочила.

– Дядько Михайло з Уляною везуть дрова з лісу! – якраз за вікном кричала Горпина.

– Чую, чую, – озвалася Мар’яна, зрадівши. – Тепер у хаті натопимо і ти швидше видужаєш, – повідомила своєму Ванькові.

Вона обережно поклала дитину на полик, підправила подушку, уже на ходу накинула на себе куфайку й вибігла на той галас, а побачивши підводу, яку супроводжували жінки з їхньої вулиці, стала й собі придивлятися.

– Здається, піввулиці зібрав дядько Михайло. Мабуть, розпитують, де брав, – намагалася здогадатися. – Та ні, мабуть, просять і собі, а він не спиняється. – Одразу й тривога в її голосі з’явилася. – Дивіться, уже напали на нього і тягнуть наші дрова з воза! – показувала, тупцюючи на місці. – Ой лишенько! Чи бігти на допомогу, бо нічого не залишиться! – Не зводила очей з тієї підводи, схрестивши руки на грудях.

– Чого бігати? Люди теж печі не топили й худобі не наварили, діти, як і наші, на холодній печі спали, – спокійно проказала Горпина. – Не ходи лаятися, не бери гріх на душу. Нехай їде, уже що привезе.

Чути було, як дядько Михайло раз по раз хлиськає худу кобилу, яка мало не падає, як відганяє жінок, стомившись умовляти, як навіть на крик зривається його голос:

– Та відчепіться ви, Христом Богом прошу! Я ж не можу всім роздати, уже й так половина лишилася. – Блискав на всі боки своїми очима, але не сердився. – Скинув одній колоду та другій, то інші й дорогу загородили. Не бити ж мені їх! Зовсім люди совісті не мають, – говорив одне, а думав зовсім інше.

– Мар’яно, хоч ти зрозумій мене, немає і полінця на господарстві, – прикладала руки до грудей одна сусідка. – Картоплиння сире через дощі, горіти не хоче, сам дим у хаті. Дайте й мені колоду, хоч тиждень топити буде чим!

– Чому тільки тобі? Я теж у холодній сиджу, – протягувала руки інша.

– І я прошу, діти хворі, погрітися ніде, та й гарячого не їли два дні. Зжалься, дядьку Михайле! – плакала третя.

Мар’яна стояла мовчки і тільки дивилася на них. Так чекала дядька з дровами, а тепер не знала, як їх у двір завозити. Усіх розуміла, і всіх було шкода. Але що робити?

– Відчиняй! – нарешті дядько Михайло подав команду. – Заїжджатиму. – Сам ще тупцював на місці, то на дрова зиркне, то на нещасних жінок. – Нова влада вже є, нехай вона й піклується про людей, а ці дрова не ваші, – вирішив по-своєму.

– Як сам не даси, то розтягнемо, – одразу й погрози почулися. – Останній раз просимо: дай як не по колоді, то хоч одну на двох чи хоч на один раз протопити, і на те згодні, – наполягали жінки, вже тримаючи кобилу за вуздечку.

– Та що ви в нього просите, хто вам дасть?! – почувся голос тітки Лисавети. – Отой конюх німецький, чи що?! – Знала, що Михайла в цю мить неначе блискавка вдарила. Самій аж здоров’я прибуло, ніби хтось у дядька забрав, а їй перекинув. – Ви ще в Сави попросили б! – кричала, поспішаючи й собі до їхнього двору. – Думаєте, раз приїхав з партизанами, то вже й герой? – Вона вже давно заробила на горіхи, але її ще ніхто не чіпав. – У нього вдома гори дров лежать. Собі давно заготовив, а ви без чоловіків, то так і сидіть. – Її ніхто не вчив, але вона й без того уміла перевернути все догори дригом.

Частіше люди не вірили їй, а цього разу таки прийняли брехню за правду. Зараз кололи своїми очима Михайла, а дехто вже уявляв, як жаліється своєму чоловікові після війни, а той, не роздумуючи, кидається на дядька з кулаками. У той час тітка Лисавета, спинившись, відхекувалась та раділа, що все в неї вийшло, як їй хотілося.

– Ах ти гадюка, так ти вже й за мене взялася? Нічого не вийде. – І дядько Михайло, схопивши в руку батога, погнався за нею, тільки шапка на голові підстрибувала.

Зрозумівши, що перестаралась, вона, мов на мітлі, югнула у свій двір, бо знала, що в цього дядька ще є сила в руках. Усе ж батіг її спобіг, коли вона відчиняла сіни.

– Ой-йой-йой! – зарепетувала від болю. А вже зачинивши двері та ляснувши засувами, заверещала на всю хату, аж на вулиці було чути.

– Михайле, спинися, не воруши гівно – ще більше вонятиме, – кричала навздогін Уляна. – Вона завтра все перекрутить і скаже, що ти її вбивав, ще й своїх свідків приведе. Хто знає, чим тоді все скінчиться. Ходімо звідси, – тягла його за рукав, коли він уже збирався ламати сінешні двері.

– Краще з розумним загубити, ніж з дурним знайти, – почувся позаду і голос діда Сави. – Чи ти здурів? Чи збираєшся всім дурням рота затикати та батогом їх бити? Ти ж бачиш – вона провокує тебе, отже, щось хоче.

Заспокоївши гарячкуватого сусіда, вони поверталися до свого воза, біля якого вже не було нікого, крім Мар’яни та Горпини, та й ті мовчки дивилися на однісіньку колоду, що лишилася на возі. Мар’яна витирала сльози, а Горпина раз по раз знизувала плечима.

– Не лайте жінок і не множте зла, – намагалася всіх заспокоїти Горпина. – Так і в голодовку було, – хоча й звикли не пригадувати ті роки, а візьме та й привидиться щось. – Хіба винні люди, що дожилися до краю – топити нічим і нічого не вродило.

– Картоплю напівгнилу витягуємо з мокрої землі, – підтримала її Мар’яна, – а воно вже й холоди не забарилися. – Їй теж усе частіше спадав на думку той тридцять третій. – Поки ще радість була – без пам’яті бігли солдат зустрічати, а потім знову те саме. Хіба ж можна все це витримати?

Вона все зиркала то на небо, то на людей, неначе хотіла спитати: Господи, чи ти оце бачиш, що тут коїться?

– Досить вам про дрова! Чи це вперше нам таке, дасть Бог, не замерзнемо зовсім. – Дід Сава рідко коли опускав руки. – Я вам про інше розкажу: у центрі села біля бувшої комендатури, кажуть, Голуба повісили. Чув, що то директор школи, агроном та ветеринар здали його ще вчора як зрадника, а самі себе в груди били та запевняли, що підпільниками були, на партизан працювали. – Закінчивши, він зняв картуза і нагнув голову.

– Сашка Голуба? Та не може того бути! – сплеснула руками Горпина. – Який тільки хоробрий хлопець! Постійно ризикував своїм життям. У партизани скільки людей привів: і з нашого села, і з Горвища, і з Восківців! Та де він тільки не був! – ніяк не могла заспокоїтися. – А зрадники якраз вони, бо на німців працювали. Ой лишенько! Та що ж це коїться! Не встигли порадіти, як нові новини! – голосила далі.

– Що лихо, то лихо на наші голови, – журився й дід. – Я йому довіряв, як собі, а він жодного разу мене не підвів.

– Чому ж тебе не покликали та не спитали? Ти ж все це знаєш, – не відривала від Сави свого здивованого погляду.

– Ти думаєш, що німецькому старості повірили б? – Піднявши аж на лоба брови, він дивився на Горпину сумними очима. – Самі все рішали, – додав по хвилі. – Та тільки брехню за правду прийняли. Самі судили, самі й вирок винесли – усе як на фронті. Кажуть, що після піших солдатів у нас троє військових залишилися, які й зустрічали той обоз. А коли люди розійшлися з площі, провівши своїх і чужих, наша трійка і притягла в сільраду Сашка Голуба. І як тільки язики повернулися сказати, що затрималися, бо зрадника ловили. Самі нібито дуже на фронт поспішають. Нікому й на думку не спало, що саме їх треба затримувати – партизанський загін у сорок першому не створили, тоді й місяця не минуло, які з лісу в село примчали, замерзли, бачите, і зголодніли, а головне – налякавшись блискавичного наступу німців, поспішали в ноги до них упасти, – хитав дід головою. – Хіба ж думали, що їх колись проженуть із нашої землі?! – Він довго мовчав. – Шкода, що військовим зараз дали велике право – самим усе вирішувати. Хлопців під тином убили без суду і слідства. Так і цього разу, усе вирішили на свій розсуд – ту трійку, дописавши в списки, відрядили на фронт, а Голуба на шибеницю потягли за те, що перед відступом німців партизанів уночі не провів до Березного. Було йому таке завдання, і він, дійсно, його не виконав, бо ця трійка, усе пронюхавши, заманила його до себе, чимось напоїла, після чого він дві доби проспав. І що, скажете: не спланували зарані? Тільки збиралися, мабуть, німцям його здати, а коли ті так поспішно відступили, вирішили нашим. Їх і таке влаштовувало. Сашкова мати до мене сьогодні приходила і про все розповіла. – Його підняті брови вже були аж під шапкою, а очі бігали туди-сюди, не знаходячи місця, на якому можна спинитися.

– Чому ж учора не прийшла? – Горпина стояла бліда, мов стіна.

– Не знала вона, та й нам ніхто не переказав. А я все зіставив, і ось що виходить: коли ви в Тоні вечеряли, його якраз допитували, а коли додому поверталися – вже й повісили. На той час у центрі жодної людини не було, тому вішальника побачили лише вранці, та й не впізнали одразу. Коли вже роздивилися, матері переказали, а вона бігом у сільраду та давай там кричати. Тоді, може, й завагалися ті військові, але пізно вже було. Тому, залишивши в нас одного пораненого офіцера, який, кажуть, призначений головою, всі інші терміново в район подалися, – нервував дід Сава, аж під очима в нього сіпалося.

– То ходімо й ми до того нового голови, нехай знає, що наробили, – запропонувала, не вагаючись, Мар’яна.

– Зачекайте. Кому і про що розказувати? – ніби прокинулася баба Проня. – Хіба що матір підтримати, яка, мабуть, і зараз біля свого сина стоїть. Не кине ж вона рідну дитину, раз зняти не дозволяють. Призначений голова сказав: нехай ще повисить, бо вважає, що все зробили правильно.

– Ви як хочете, а я піду, поплачу біля нього та попрощаюся, він мене не раз із села до партизан возив і возом, і саньми. Бідовий був хлопець, справжній боєць. Заодно в сільраду зазирну, на того антихриста подивлюся, який теж брав участь у чорній справі. Чи подуріли, чи озвіріли, чи на війні крові надивилися, то тепер зі своїми воюватимуть? Що ж це коїться? – горювала Горпина.

– Не ходіть. Уже нічим не допоможете, – продовжувала умовляти баба Проня. – Усі на фронт пішли, а вас знову захистити нема кому, заберуть – і все. Пригадайте, як перед війною було – слово боялися сказати. Так надіялися, що прийде нове життя, та якби старе не повернулося. – І вона взяла під руку свого Саву.

– Мабуть, ваша правда. Подивитися можна, а сільраду – обійти десятою дорогою, – зваживши все, порадила й Мар’яна.

Отак вагалися деякий час, потім напоїли Ванька Горпининими ліками, занесли дрова, які було прив’язано до воза, і розтопили грубку. Про знайомого Сашка-партизана говорити не переставали. Тому, залишивши біля хворої дитини Дуню, яка більше не хотіла мерзнути на вулиці, вирушили до центру. А там приєдналися до невеликої групи людей, які стояли недалеко від колишньої комендатури. На шибениці, що залишилася в спадщину від німців, у хромових чоботях висів молодий парубок з чорним чубом. Люди хрестилися, коли підходили, і хрестилися, коли відходили. Довго там ніхто не затримувався і ні про що не розмовляв. Лише мати стояла і час від часу хустиною терла своє почорніле від горя обличчя.

– Ой, лишенько! Отаку мученицьку смерть прийняти! – вирвалося в Горпини. – Може, ти за наші гріхи постраждав! – почала причитати. – Та як же ми в холод тебе в лісі виглядали, а ти нам і хліба, і до хліба привозив! Та в кого ж на тебе рука піднялася!.. – Сама все на сільську раду поглядала.

– Оце так йому віддячили за добрі справи, – не міг промовчати і дід Сава, душили і його чиїсь руки. – Ще подивимося, куди поїхали ті троє. Не вірю, що на фронт. Багато лиха вони наробили ще під час колективізації, здавалося, що й земля таких носити не зможе. А вони, бач, вивчилися, керувати стали, та коли довелося захищати свою землю – до німця побігли, але й тому до кінця служити побоялися. Тепер задумали через чужу кров сухими з води вийти! Іроди окаянні! – Він тер свою шию та все щось ковтав. – Тримайся, Галю, твій син героєм був. Правду не сховати, колись усе одно всі взнають, – хоч якось хотілося йому втішити бідну матір.

– Матінка Божа теж плакала за своїм сином, коли його на хресті розпинали. Плач і ти, бо у твого сина свій хрест, – додала й Горпина. – Бог забрав його у своє військо, такі сміливі і йому потрібні! Мабуть, і там війна йде, – сама глянула на похмуре небо і задумалась.

Ще в лісі їй здавалося, що за ними слідкують з неба – то закриють від ворога, то допомогу надішлють, коли вони вже помирати збираються. Часто була впевнена – всі воюють і на землі, і на небі.

– Ходімо додому, а то біля вас багато люду зібралося, – уже не вперше просила баба Проня. – Ходімо, діду, ти перший день як удома. Боюся за тебе і за всіх нас боюся. Забирай дівчат, годі їм причитати, – вона вже благала, бо зовсім не вірила, що серед них немає тієї людини, яка через п’ять хвилин, а то й раніше про все доповість новому начальнику. «Не всі те роблять з власної волі, але ж роблять», – пригадувала ще довоєнні чутки про п’яту та десяту хату в селі.

Поверталися мовчки, кожен думав про своє.

Дійшовши до двору, дядько Михайло пішов пиляти привезену колоду, а дід Сава заговорив на буденні теми. Мар’яна знову почала бідкатися за дрова.

– Не хвилюйся, ми з Михайлом сьогодні ще раз з’їздимо та поночі привеземо, бо завтра вже ніхто нам коня не дасть, раз нова влада в селі є, – пообіцяла Уляна.

– Багато хто хотів скористатися безвладдям, а воно не вийшло. Збиралися до лісу деякі чоловіки землянки розбирати для хати, а їх усіх на фронт забрали, не дали і дня вдома побути, – сказавши, дід Сава, поглянув на Мар’яну.

– То, мабуть, у Тимохи такі плани були? – здогадалася вона.

– Так. Якби привезли, то потім і без нього склали б, але що говорити, коли нічого не вийшло. Воювати ще треба. – Він скрушно хитав головою.

– Нічого, я почекаю, дощ за шию не капає. Закінчиться війна, тод…