Спалене літо

Організатори виставки трупів у Нью-Йорку відшкодують відвідувачам 50000 доларів

Літній кіносезон культового кіно культурологія українська література зарубіжна література

нові тексти:

Марцін Свєтліцький

Тарас Прохасько. FM Галичина. 09.03

Тарас Прохасько. FM Галичина. 25.02

Тарас Прохасько. FM Галичина. 22.02

Тарас Прохасько. FM Галичина. 15.02

Тарас Прохасько. Спалене літо

Щось змінилося. Вже все інакше, як вчора. літо раптом стало кінцем літа. дощ, зовсім не літній, а дрібно-вітряний, закінчиться, здається, вже восени, і нерівності кори каштанів — як химерні русла дощових річечок. Перегородивши таке русло пальцем, я не спинив води — вона знайшла іншу дорогу.

Але я впіймаю цю осінь. Вона не вивернеться від мене. Я відчув її ще на початку літа. Тоді було літо сухості. Адже у літі багато літ. Тепер тяжко сказати — що я відчув. Але я казав — осінь вже незабаром, вона вже десь тут, хоч її трошки.

Мені відповідали: звичайно, осінь незабаром, але хай мине літо: будеш мати осінь. А я знов — осінь можна мати і влітку. Найскмнівніше — цей період літа, коли не знаєш вранці, чи почалося вже щось зовсім інше. Сьогодні, здається, почалося.

Існує мислення, неможливе без запахів. Або: існує мислення, чиїми категоріями є запахи. Або: є такий тип мислення, де думка — запах, запах — думка. Якщо є таке мислення — запашне мислення — мусить бути десь філософія, для якої запах — категорія і положення. От і сніп божого деревця, що пролежав цілий рік на шафі, пахнув лиш порохом, раптом знову вернувся до свого власного запаху. Або: одного ранку (це сьогодні)

запах божого деревця опанував всім: цілий сніп його перестав пахнути порохом, як було зимою, весною і літом. Це справді тавро осені. Але що є осінь? Осінь — привид. Або: осінь — привід. Або: осінь — це провід. В кожнім разі ми хотіли попрощатися. Наперед вибрали маленький підміський ресторанчик (маленький лісовий ресторанчик). Хотілося думати, що стіни з чистого дерева пронизані випарами смажених грибів. До них — темне пиво. Ми приїхали двоє на авто. Я провадив, бо вона хотіла багато курити. Грибами, розмоченими і розкришеними пахло все повітря, що охоплювало нас поза автом. Ті смуги повітря виривалися з тунелів, які можна було простежити аж до повної темряви лісового муру. В ресторані запах грибів обірвався. Але ми їли так багато, що не встигли попрощатися. Бо ввавжається, що прощатися — це говорити, а не разом їсти. А потім дощ не припинявся. Ми сиділи в авті, відкривши двері, загорнулисяу картаті пледи і говорили. Вона трусила на плед стільки попелу, що розпорошилася якась така сіра пляма, в якій можна було побачити не менше, ніж в вилитій з філіжанки кавовій гущі. Ми опустилися у своїй відвертості аж до дитинства. Дощ заливав вікна. Осінь хотіла погасити літо вщент. Я не витримав. Вибіг під дощ і поклав на шкло цілу долоню. одну хвильку потік спинився нижче долоні. Я побачив її як червону цятку, потім — як білу пляму. Потім побачив всю. Як крізь діафрагму фотоапарата. Або: як ясну акварель. Вона дивилася на мене і, певно, посміхнулася. Але того я вже не міг бачити, бо вода перелялася через руку і вже не відступала. Вода перемогла, як вранці. Але вчора вранці. Ми поїхали до міста. Фрейд би все зрозумів. Або: лиш Зіггі Йрейд знав би, про що ми не говорили по дорозі.

Або: Професор Фрейд знав би, про що питати завтра. Але з кожної фрази про Фрейда випливало зовсім не те, що було з нами в місті. Ми приїхали прямо на вокзал. Вона поїде поїздом через Карпати і інші гори.

Мабуть, я б відчув зближення і вересня 1914 року, і вересня 1939 року. Бо чомусь настирливо передчуваю цей вересень. Але тепер я маю роман з вулицею. Або: вулиця фліртує зі мною.

Цідий день я провів з нею. Від холоду подощової порожнечі ранку до переповненого людьми відзеркалення мучівного, мало не осіннього сонця у блискучій від тисяч попередніх стежок бруківці. У цеї вулиці натура латиноамериканки. Вона — авеніда. Вона лиш цілий день п'є каву. Вона так заповнює безсенсовність. Кава — її сенс. Або: її сенс — кава. Або: кава — засіб — мета, мета — кава. Або: кава — кава — кава…

Хронологія — річ непотрібна. Навіть для мого щоденника. Я просто хочу запам'ятати кожну риску. Цього досить, щоб обійтися без дат.

Більше нічого не вловив з сьогоднішнього дня. Бо як можна вловити підступи осені.

Вона прислала мені магнітну стрічку. Там сказано все, що вона неспромоглася сказати вголос. Те, що б знав Зіггі Фрейд. Вона ще не знає, що неспроможність сказати вголос не замінить ніщо. Але я слухаю її голос. Я їй якось поможу багато чого зрозуміти. Добре допомагати жінкам — вони знають, хто їм помагає. Або: добре рятувати мудрих жінок — вони завжди пам'ятають того, хто рятує. Хіба можна в кінці літа статися горіхопад? А тепер стався. Значить, це вже не кінець, а початок. Болить голова: мої домашні мурашки кудись перебираються. Може — шукають, де зимувати. А може — збираються за Карпати і інші гори. Вони звикли до неї.

Приснився вірш. Це після вчорашніх горіхів. Чорним горіхом небо, здається, розколеться — буде крик, а здається, ми так, як незабаром буде — повні жмені різних горіхів і ще кілька там на лавці. Це ті неба, що були колись вгорі. Докинь ще чорне, здається, розкришиться — буде крах.

Я піду пішки через Карпати. Я спалю цей міст. Або: я спалю це літо. Я спалю ці папери. Я хочу навічно запам'ятати спокусу осінніх гір. Сухість випаленої сонцем трави, крихк ість перегрітого моху, запах подушених ожин. І з цим прийти до неї. Спалю літо — мені бракує її, як осені. Коли палять літо, є осінь. Буде осінь — буде вона. Вона казала, що буде восени. А це — хіба не осінь. Нема лиш диму і попелу. Як палення листя на вулицях пізніми осінніми вечорами, коли не видно ні диму, ні попелу, але яскраво уявляєш собі хмари диму, що шарпають темряву розвіяними іскрами, і попіл, цілі гірки попелу, який ще довго зберігає форму листя.

Я ж учора до самої ночі прсидів з авенідою. Її вечір пахнув жінкою, намащеною наніч кремом. Обіцяв прийти сьогодні зранку на каву. Там, де я п'ю каву, було так накурено, що я опинився у пітьмі. Якась непрозора прірва. але вона мене побачила з іншого кінця пивниці. Так, як я побачив її крізь воду. Лиш я, мабуть, нагадував гравюру. Вона перейшла до мого стола з своєю філіжанкою і сіла поруч. Вона дослухала до кінця власне ж послання на магнітофоні. Лиш тоді почала говорити. І спитала, чи в мене нема сигарети. Вона вміла питати такі речі зовсім не банально. Але я не курю, Та сигарета в мене є. Я тримаю в кишені одну з її сигарет ще з залитого водою авта. Ми скуримо її разом. Я хотів би покурити після неї. Але вона обов'язково захоче хоч раз затягнутися після мене. Так ми вперше торкнулися губами. Ми таки спалили літо. Тим більше, що до мого берета прилип жовтий листочок. Тепер я спалю свої папери. я попросив запальничку. Лиш напишу ще одну фразу. Хоч пали, хоч не пали — літо є тим, що не забувається. Тепер от палю. Бо вже осінь.