Сплячий лелека

Розділ 9 ЙОГО ПСЕВДОНІМ — НІКА

Попереду починався пустир — звалище розбомблених і підірваних для безпеки будівель. Серед куп, що швидко позаростали бур’яном, подекуди, зяючи сліпими проймами вікон, височіли похмурі стіни, що могли завалитися від найменшого струсу. Тому сюди без нагальної на те потреби не зазирали навіть патрулі польової жандармерії. Сюди тікав одного разу хлопчина, що вихопився з колони, яку посилений конвой гнав на вокзал. І його не доганяли — скосили автоматними чергами.

Розбиті будинки колись з гуркотом валилися прямо на вулицю, і, коли розчищали проїзд, уламки підгорнули вбік. І пустир наче було огороджено валом з битої цегли, каміння.

Біля валу стояли три невиразні постаті. Між ними щось бризкало іскрами. Долинала виразна німецька лайка. Не інакше — патруль. Та що скоїлося? Що за іскри?

Загадка розгадалася, коли Майєр з Крістіною наблизилися до нічних дозорців. Двоє виявилися місцевими поліцаями, третій — німецьким офіцером. Він був трохи напідпитку і смачно лаявся, клянучи печерну дикість тубільців. Звичайна сценка, хоч і дещо несподівана у цю пору й негоду.

— О, фрейлейн! — раптом офіцер помітив Крістіну і її супутника. — Дозвольте звернутися до пана оберштурмфюрера!

— А що у вас скоїлося? — озвався Майєр.

Офіцер одразу пожвавішав:

— Взагалі, кумедна пригода. Суцільний анекдот! Певен, коли оповідатиму у себе в Кельні, мені просто не повірять… У мене нема чим запалити цигарку. Я й звернувся до цих йолопів. А знаєте, як вони видобувають вогонь? Викрешують з каменя! Я про це читав тільки в книжках про дикунів! Так от — трут у них відсирів… Чи не маєте сірників?

— Прошу!

Майєр витяг з кишені запальничку. Клацнув, і одразу блакитним стовпчиком піднялося рівне полум’я.

І тут сталося несподіване.

Офіцер спритним, чітким рухом вивернув його недбало простягнуту вперед руку і завернув йому за спину. Тієї ж миті один з поліцаїв упорав йому ліву.

Ще толком не розуміючи, що відбувається, спантеличений і розлючений Майєр все ж ударив носком у бік третього нападника, що опинився проти нього. Той теж кинувся на Майєра і тугий скрутень кляпа, роздираючи щелепи, запхав у рот.

Дужі руки легко поволокли Віллі на звалище.

…У невеличкій кімнаті, вже при світлі, він розгледів своїх нападників. «Поліцай», що підтримував його за плече, мовив до когось російською мовою:

— Порядок!

— Залиште його, — сказав у відповідь гауптман.

«Поліцай» відійшов до дверей іншої кімнати і оперся на одвірок плечем, промовистим жестом поклав правицю на автомат.

Віллі Майєр збагнув, що він опинився в якійсь квартирі, де господарі почувалися цілком безпечно і певно. І ось його, сумлінного служаку СД, затягнуто сюди. Ще не відомо, чого від нього жадають. Та незабаром скажуть. Ясно одне — готувалися ретельно і захопили його не вбивати, бо знищити його вже мали можливість. Хіба що пізніше… Якщо не досягнуть своєї мети, живим від себе не пустять…

Руки у Майєра були вільні, кляп вийняли. Проте й кобура була порожня. Не дивина — у таких випадках завжди передусім обеззброюють.

Це факт — він потрапив у полон. І де? У гніздовищі окупаційних, військових і секретних служб… Неймовірно! Але до кого? Найвірогідніше — до партизанів. Або до «колег» з конкуруючих служб, яким забаглося його спровокувати й тим зганьбити у верхах «фірму» Хейніша. І таке у відомчій боротьбі секретних служб рейху трапляється…

Він сидів на стільці з вузькою й ребристою, прямою спинкою, на якому можна сидіти лише ніби виструнчившись. На такому ж стільці навпроти нього вмостився офіцер у мундирі піхотного гауптмана, той, що просив у нього «припалити». Але він спирався ліктями на стіл, що розділяв їх.

Гауптман був русявий, з видовженим, але з правильними рисами обличчям. Рівний ніс, тонкі губи. Типовий представник нордичної «панівної» раси. Плакатний арієць! На перший погляд. Бо щодо цього Віллі Майєр мав великий-сумнів. Колись давно одна дуже близька йому, а зараз така далека людина, ім’я якої він не називає нині навіть подумки, сміялася з расистських стандартів:

«Яким мусить бути високопробний, відданий рейхові арієць? Блондином, як Гітлер, струнким, як Герінг, статурним, як Геббельс, і цнотливим, як Рем[14]…»

Господи, чому зараз спливли ці зовсім недоречні думки!

— Заспокоїлись? — не підвищуючи голосу, запитав гауптман чудовою німецькою мовою. — Так от — прийміть мої деякі пояснення. Як певне застереження! Ми, так би мовити, запросили вас на бесіду. І все! Виникла така необхідність. Методи фізичного впливу вам не загрожують. У тому, що сталося перед цим, більше винні ви самі. Коротко кажучи, чинити опір безглуздо.

— Так, — вичавив із себе Майєр. Грати в горду мовчанку, судячи з усього, безглуздо теж. Правда, дивлячись на те, куди поверне розмова…

Стіл, що поділяв їх, був голий, якщо не зважати на гасову лампу і офіцерський високий кашкет.

— Отже, пане Крамер, перейдемо до справи, — мовив гауптман.

Він сказав це без притиску, якось буденно, але від цього несподіваного звертання Віллі Майєр аж шарпнувся.

— Спокій, пане Крамер! Наші знання про вас не обмежуються лише вашим справжнім прізвищем.

«Недарма пригадався мені батько, — блискавкою майнула у Віллі думка. — Ось і не вір у телепатію… Але хто цей гауптман і чого хоче від мене?»

— З ким маю честь? — запитав глухо.

— Хіба не догадуєтесь? З радянським розвідником.

— Які докази?

— Названого прізвища мало?

— Ви маєте на увазі людину…

— Про яку ні в СД, ні в гестапо не знають, що вона— ваш батько? Ви це хотіли сказати?

Майєр задумався. Гауптман казав правду — про його рідного батька в службі безпеки і гестапо дійсно не знали. І його охопив неспокій.

— Але це ще не все. Ми знаємо, що ваш батько — комуніст. Так, справжній тельманівець. його шлюбові з вашою матір’ю завадив арешт опісля повстання робітників у Гамбурзі. На той час ваша мати вже була вагітна. І вона, як могла, подбала не так про себе, як про майбутнє своєї дитини. Тому вийшла заміж за сина бакалійника, що віддавна упадав за нею. Отак сина відомого комуніста Крамера вона сховала під прізвищем лояльного до будь-якої влади Майєра.

— Звідки це вам відомо? — не втримався Віллі.

Марков — а це був він — розважливо вів далі:

— Запитання свідчить, що все це для вас не новина. Проте я відповім і на це. Трохи згодом. А зараз повернемося до теми. Не заперечуєте?

Віллі тільки знизав плечима. Мовляв, тут не він господар становища…

— Для вас не було таємницею, чий ви син, — про це подбала ваша мати. Коли Крамер вийшов з в’язниці, а ви підросли, у вас з батьком склалися добрі стосунки, які з певних причин ви приховували. Потім — підпал нацистами рейхстагу і полювання на комуністів. Крамера схоплено і кинуто до концтабору. Далі втеча і нелегальний перехід швейцарського кордону. До початку війни ви одержували з Швейцарії вітальні листівки від Крамера, які він передавав для вас через довірених осіб, що заїжджали до Німеччини. Думаю, ви про це не забули?

— Ні, не забув… Я пам’ятаю батька… — глибоко зітхнув Майєр і понурив голову. — І все-таки, звідки вам відомо? — запитав.

— Річ у тім, що Крамер разом з іншими антифашистами веде нелегку боротьбу з гітлерівцями. Група має передавач і радіозв’язок з революційними емігрантами, що тимчасово перебувають в СРСР. Оце і є відповідь на запитання, звідки ми так докладно про вас обізнані. Вас це засмучує?

— Навпаки! Я радий дізнатися про батька хоча б у такий спосіб. Від початку війни я не мав про нього жодної вістки.

— Зрозуміло, він вас оберігав… Він все робив, щоб виховати з вас гуманну людину, яка захищала б інтереси німецького народу, і ви поділяли погляди батька… І зараз ви своїми поглядами і поведінкою не такий, як всі інші есесівці, — не берете, наприклад, участі в каральних акціях, коротко кажучи, намагаєтесь стати осторонь…

— Для вас це має якесь значення? — спитав Майєр.

— Безумовно. Інакше ми б з вами не розмовляли. З катами у нас інша мова.

Віллі, глянувши у вічі Маркову, мовив з гіркотою:

— Ближче до діла, пане гауптман! Хочете зробити з мене російського шпигуна?

— «Зробити шпигуна», — повторив за ним Марков. — Невже ви нічого не зрозуміли? Ми хочемо мати в вашій особі ще одного соратника у боротьбі з фашизмом. Не з німецьким народом, а з фашизмом, який перетворив вашу країну у найбільшу в світі катівню, в душогубку, в яких би аспектах це поняття не брати. Отак буде точніше! Ваш батько це давно збагнув. А ви?..

Марков усвідомлював, що мусить переживати людина в такі критичні хвилини, на зламі свого життя. Може злякатися і погодитись на все. Але ляк — поганий помічник у розвідницькій праці… Або замкнутися в собі, мовчки ідучи до фатального кінця. Може вдатися до відчайдушної спроби вирватися з пастки і впасти трупом у нерівній борні.

А Віллі Майєр розмовляв, до того ж порівняно спокійно, тримався сміливо, правда, деяка пригніченість вчувалася.

Хоча, якщо вдуматися, все це непогано лягло в той психологічний малюнок, який склався про нього, в той малюнок, що випливає з подвійності його внутрішнього існування, — Майєра і Крамера, двох непримиренних антагоністів. Майєр — ретельний служака СД, Крамер — син антифашиста, німецького революціонера. І зараз настала в його житті та година, коли мусило вирішитись, хто в його душі переможе — ворог Майєр чи соратник Крамер?

— Ви певні, що я працюватиму на вас? — визивно запитав Віллі.

— Знову за своє! — з легким докором мовив Марков. — Не на нас, а з нами! В ім’я перемоги над фашизмом, в ім’я майбутнього Німеччини, в ім’я звільнення з неволі народів Європи! Хіба цього мало?

Майєр підняв голову і твердо мовив, звертаючись до Маркова:

— Буду з вами відвертим.

— Іншого й не чекаємо, — сказав той. — Інше зайве.

— Так от! Всі мої помисли і поведінка, про які ви знаєте, свідомі, а не були під впливом якогось випадкового настрою.

— Це ми зрозуміли, — зазначив Марков.

— Мене з відомих вам причин не могла задурманити націонал-соціалістська демагогія, а зараз, в ході війни, я ще більше зрозумів, яку біду несе людству фашизм. Миролюбиві німці не підтримують Гітлера, і я переконався, що фюрер веде Німеччину до катастрофи. Тому тривалий час я шукав спільників для можливої боротьби з фашистською пошестю. Однак розшукував їх виключно серед співвітчизників. І не знаходив. У тому середовищі, в якому я служу, мені жодного разу не зустрілася гідна довіри людина. Що ж вийшло? Таку людину я знайшов у вашій особі. Це дуже важливо — відчувати, що ти не один. Тому я — з вами!

Він на мить замовк і по хвильці додав:

— Моє рішення виважене і остаточне. Маю прохання: чи можете ви повідомити про це мого батька?

Марков теж на мить завагався, але відповів щиро:

— На жаль, робити такі обіцянки не маю повноважень. Але передати кому слід ваше прохання зможу.

— Дякую й за це! — зронив Віллі Майєр. — А тепер як мені бути далі? — спитав.

— Ви повернетесь до Хейніша з нашим завданням…

— З завданням боротися проти фашизму? — не втримався Майєр.

— Так, з завданням боротися за вільну Німеччину, без Гітлера.

— Для однієї людини це завдання — непосильне…

— Отож! Коли йдеться про одну людину… А ви не один… І коли вже так нуртує це питання, то можу сказати, що ви вже з півроку плідно допомагаєте нам у боротьбі проти гітлерівської Німеччини.

— Якщо це жарт, то невдалий.

— А мені не до жартів! У розмові з вами я оперую виключно доказовими фактами.

— Тоді я вас не розумію…

Марков звернувся до вартового, що стояв у дверях:

— Покличте фрейлейн.

Віллі подумав про те, що трапилось цього вечора, і почав аналізувати. Його охопив якийсь химерний стан. Ніби все було або принаймні видавалося штучним, нереальним. Він зрозумів, що мав би злякатися чи хоч розгубитися, але не відчув у собі ні ляку, ані бентеги. Ніби всі вечірні пригоди трапилися не з ним, а він тільки дізнався про них і виявив цікавість. Звідки у нього ця байдужість до самого себе? Втомила війна? Мабуть, так. Втомила смерть, що обезцінила людські емоції і саме життя людини. Смерть щодня, як щось звичайне і буденне, збирала з людей свою жахну данину…

І все ж щось у всій ситуації відбулося не так, як би належало. Десь зіграла фальшива нота, що досі бриніла у підсвідомості бентежним дисонансом. Якась деталь, зафіксована почуттями і ще не зловлена думкою. Щось таке, що, з’явися воно одразу, надало б картині її довершеності. І лише тепер, коли почав думати про це, намагаючись зафіксувати неясний чуттєвий спогад, його раптом осяяло: Віт не гавкав!

Авжеж, Віт не подав голосу, коли хапали його і тягли. Але ж, за логікою подій, мусили схопити й фрейлейн Бергер! А Віт не гавкав! Не боронив нікого. Не пустив у хід ікла і пазурі навіть на захист хазяйки. Безпрецедентний випадок, особливо коли йдеться про німецьку вівчарку. Отже…

Так ось звідки виникло оте почуття штучності і нереальності, що не полишає його від самого початку! І цей гауптман… Чи не він підходив до неї, коли Віллі запримітив фрейлейн? Схоже на те…

«Виходить, я добряче посприяв російській розвідці. Точніше — розвідниці!.. Господи, якби не я, її давно викрили б! Кеслер на вірному шляху…»

Коли Крістіна зайшла, Віллі глянув на неї так, ніби угледів це золотоволосе, блакитнооке диво вперше. Якоюсь мірою це відповідало істині, бо вона розкрилася перед ним по-новому, і все, що він знав про неї, набрало глибшого, вагомішого і суворішого змісту.

А вона мило всміхнулася йому і мовила про дрібничку, не варту ніякої уваги, ніби нічого значного сьогодні взагалі не відбулося:

— Віллі! Ви загубили свою запальничку. Ось вона. Прошу…

Майєр автоматично взяв запальничку. Поклав її до кишені.

Фрейлейн Бергер пройшла кімнатою і присіла на грубій дерев’яній лаві попід стіною. У кутку, над її золотою голівкою, темніла ікона. Під нею жовтим світлячком жевріла лампадка. І того непевного світла вистачало, щоб волосся дівчини освітилося прозорим сяйним німбом.

«Ну й жінка! — Він навіть струсонув головою, ніби змагаючись з чаклунськими чарами. — Фатальна для мене жінка, — помислив. — Та чому ж фатальна? Може, навпаки, — рятівна?»

— Як бачите, пане Майєр, у тому середовищі, в якому ви служите, була гідна довіри людина, — не без іронії мовив Марков.

— Я це збагнув.

— Наша зустріч відбулася з її ініціативи. Крістіна впевнилася у вашій порядності, обгрунтувала і довела необхідність вступити з вами у відкритий контакт. Вона вірить вам як людині.

— Дякую, — відповів Майєр і повеселішав.

— Тепер конкретно про фрейлейн Бергер, — продовжував розмову Марков. — З цього часу вона — ваш безпосередній керівник. Її слово — закон! Її накази підлягають безумовному виконанню.

— Тобто завдання мені ставитиме фрейлейн Крістіна, а не ви? — уточнив Віллі.

— Так. Але про ваше перше завдання скажу я. Фрейлейн Бергер необхідно виїхати до Німеччини як нареченій Адольфа Шеєра, берлінського історика, що героїчно загинув на Північному Кавказі…

Марков зупинився, про щось подумав, а потім додав:

— Повторюю: як нареченій Адольфа Шеєра. І не тільки виїхати, а й оселитися у матері Адольфа фрау Патріції Шеєр. Підстава: фрейлейн чекає дитину, спадкоємця роду Шеєрів…

— Як же це?! — не зміг приховати свого збентеження Віллі Майєр. — Я ж гадав… Але ж вони не одружені!

— У тому й складність, — сухо, щоб уникнути недоречних емоцій, констатував Марков. — Ви повинні потурбуватися долею молодої жінки як дружини свого загиблого бойового товариша, котрому завадив узяти з нею шлюб лише трагічний кінець. Хіба не так?

— Це справді відповідає дійсності, — погодився Майєр. — Я сам питав його про одруження, і він мені відповів…

— Усе це нам відомо.

— Ах, так? Фрейлейн Бергер…

— Тому не будемо гаяти час на перелік подробиць. Зараз ідеться про головне: фрейлейн Бергер будь-що повинна стати повноправною фрау Шеєр! І в цьому ви мусите їй всіляко сприяти. Для успішного досягнення мети використайте можливості свого впливового шефа — оберштурмбанфюрера Хейніша. Він з молодих літ — друг Шеєра-старшого, що загинув на початку війни під Брестом. Врахуйте, для пані Патріції Шеєр війна — це життєва катастрофа. її сина не врятувало й письмове моління до господа-бога, яке вона потайки вшила в комір його офіцерського мундира.

— Дещо про це чув…

— Не відволікайтеся: ще раз нагадую про час! Поточні й наступні завдання вам дійсно даватиме фрейлейн Бергер. Вона ж більш докладно змалює вам загальну ситуацію, і ви разом обмізкуєте спільні дії. І ще одне: можливо, до вас з’явиться людина, передасть привіт від Максима і мовить: «Вітри дмуть зі Сходу». Це пароль. Ваш відгук: «На Заході дмуть теж». Всі доручення цієї людини слід виконувати беззастережно!

— Яволь! — мимоволі підтягнувся Майєр.

— І останнє: чи бажаєте обрати собі псевдонім?

— Як вас розуміти? — запигав Віллі і пояснив, що має на думці: —У нас в таких випадках відбирають письмове зобов’язання про співробітництво…

По лиці Маркова пробігла усмішка.

— Тож як з псевдонімом?

— В ім’я перемоги хай буде Ніка[15], — не вагаючись, обрав Майєр.

— Погоджено — Ніка! Ну що ж, на цьому — край. Час нашої зустрічі вичерпався. Прошу, візьміть свою зброю.

Коли Віллі з Крістіною у супроводі Віта поверталися до готелю, Віллі, ще не знаходячи доладних слів до Крістіни, пробурчав безвідносно:

— Усе ж повної довіри до мене у вас нема…

— З чого цей сумнів, Віллі? — звела на нього очі Крістіна.

— Гауптман повернув мені пістолет без обойми. Невже боявся, що стрілятиму? І це після всього, що відбулося!..

— Ах, Віллі! — заперечила вона. — Ваш докір — на мою адресу. Я теж схвильована і просто забула… Ось ваша обойма, візьміть її.

Мало не навпомацки, слово до слова, торували вони нові стежки одне до одного.