Спогади. Кінець 1917 – грудень 1918

1

Антанта (від французького Entente Cordiale — «Сердечна згода») — блок держав-переможниць у Першій Світовій війні. Почала оформлюватися у 1904–1907 pp. як блок Великобританії, Франції та Росії. 1914–1918 pp. об'єднувала проти Четверного союзу (або «Центральних держав») 25 країн.

2

Дорошенко Петро Якович (1858–1919) — походив із старовинного гетьманського роду. Закінчив Університет Св. Володимира и Києві. Чернігівський земський діяч, співробітник архівної комісії, знавець української старовини. Працював директором Дворянського пансіону в Чернігові, за Центральної Ради — директором Чернігівської української гімназії. За гетьманату йому пропонувалася посада прем'єр-міністра.

15 літня 1918 р. був призначений головою Управління в справах мистецтва і національної культури Міністерства народної освіти та мистецтва з правами товариша (заступника) міністра; зберіг цю посаду й за Директорії. Був головою організаційного комітету по створенню Київського державного українського університету. У серпні 1918 р. був призначений гетьманом П. Скоропадським членом Колегії верховних правителів на випадок своєї хвороби або смерті. Евакуювався з урядом Директорії у Вінницю і Кам'янець-Подільський. У липні 1919 р. розстріляїшй в Одесі «в порядку червоного терору», нібито сплутаний зі своїм племінником — Д. І. Дорошенком.

3

Горленко Василь (1853–1907) — літературний критик і мистецтвознавець. Походив із давнього козацького роду. Освіту отримав у Парижі. Активно співпрацював з «Киевской стариной», збирав етнографічні та архівні матеріали. Автор праці, про українських митців, статей на історико-побутову та етнографічну тематику.

4

Мається на увазі Новицький Яків (1847–1925) — етнограф і педагог.

5

«Рада» — щоденна українська газета ліберального напрямку. Виходила з 15 (28) жовні я 1906 р. до 20 липня (2 серпня) 1914 р. Редагував газету А. Псковський. У ній друкувалися М. Коцюбинський, О. Маковей, П. Миріпій, А. Тесленко, співпрацювали Б. Грінченко, П. Тичина, С. Васильченко.

6

Центральна Рада протягом 1917 р. у питаннях державного устрою відстоювала автономію України в рамках федеративної Росії. Ухвала про державну самостійність України була прийняіа лише після більшовицького перепороту на початку 1918 р. П. Скоропадський офіційно висунув ідею федерації з Росією в листопаді 1918 р.

7

Союз російського народу — масова організація, що виникла в жовтні 1905 р. для боротьби з революцією в Росії. Основними програмними положеннями були єдність та неподільність Російської імперії, збереження самодержавства, войовниче православ'я. Організація мала — яскраво виражене шовіністичне та антисемітське спрямування. Найбільші відділи її були, зокрема, в Києві, Одесі, Почаївській лаврі на Волині.

Після 1907 р. організація переживала занепад, розпалася на «Союз російського народу» на чолі з М. Марковим, «Союз Михаїла Архангела» В. Пуришкевича і «Всеросійський (дубровінський) союз російського народу а Петербурзі». Протягом Першої світової війни активність деяких провінційних організацій «союзу», зокрема, київської, посилилася; після Лютневої революції всі чорносотенні організації були розпущені.

8

Винниченко Володимир Кирилович (1880–1951) — письменник, державний діяч, один з провідних діячів українського національного руху.

Навчаючись на юридичному факультеті Київського університету, вступив до Революційної української партії (з 1905 р. — УСДРП). 1903 р. був виключений з університету, тричі тікав з ув'язнення, був змушений емігрувати.

1917 р. — член ЦК УСДРП, головний редактор «Робітничої газети», з червня — Голова Генерального Секретаріату і генеральний секретар внутрішніх справ УНР.

Співавтор майже всіх декларацій і законодавчих актів УНР.

Після встановлення гетьманської влади провадив активну діяльність, спрямовану на реставрацію демократично-республіканських засад. 3 18 вересня 1918 р. — голова опозиційного Українського Національного Союзу. Організатор антигетьманського повстання. У листопаді 1918- січні 1919 рр. — голова Директорії. У лютому 1919 р. емігрував.

1920 р. створив зарубіжну групу Української Комуністичної партії, видавав газету «Нова доба»,Влітку 1920 р. приїздив в Україну; був призначений заступником голови РНК УСРР, але не зіцйшоішш остаточного порозуміння з більшовицьким керівництвом, знову виїхав за кордон., За окупації фашистами Франції ув'язнювався у концтаборі.

Автор багатьох художніх творів і публіцистичних праць.

9

«Киевская мысль» — щоденна газета ліберального напрямку. Видавалася в Києві з 30 грудня 1906 р. до приходу більшовицьких військ 26 січня 1918 р. Протягом Першої світової війци дотримувалася засад «оборонців».

1917 р. вона вмістила матеріали про українську маніфестацію в Петрограді 12 березня, Свято свободи в Києві 16 березня, українську маніфестацію в Києві 19 березня.

10

«Киевлянин» — газета, що виходила в Києві з 1869 р.; у січні 1917 р. була закрита більшовиками, поновлювала видання у вересні — г грудні 1919 р. за дснікінської окупації. З 1911 р. її видавав і редагува В. В. Шульгін, син засновника. Газета пропагувала ідеї російського великодержавного шовінізму. Негативні відгуки на ідею «автономності» та самостійності України, знайшли, зокрема, відображення в її публікаціях № 89 (6 квітня) і № 135 (6 червня) 1917 р. В № 75 (16 березня) газета протестувала проти знищення пам'ятника Столиніну під час «Свята свободи».

11

Кінна гвардія — неофіційна назва Лейб-Гвардії Кінного полку, однієї з найпривілейованіших частин гвардійських кірасирів. П. Скоропадський командував цим полком з квітня 1911 р. до жовтня 1914 р.

12

Перший український військовий з'їзд був скликаний Українським військовим організаційним комітетом за підтримкою Центральної Ради 5 (18) — 9 (22) травня 1917 р. У роботі взяли участь понад 900 делегатів від 1,5 млн українців-вояків з усіх фронтів, Балтійського і Чорноморського флотів округів і окремих гарнізонів.

З'їзд підтвердив ухвали Національного конгресу щодо національно-територіальної автономії України, призначення при Тимчасовому уряді міністра для справ України і створення на Україні крайового виконавчого органу, визнай Центральну Раду єдиним компетентним органом у справах всієї України, заявив про підтримку гасла миру без анексій і контрибуцій, на підставі самовизначення націй. Делегати визнали негайно необхідною націоналізацію армії за національно територіальним приіщипом, зокрема, виділення українців — офіцерів і солдатів — в окремі частини (але уникаючи дезорганізації фронту). Було ухвалено добиватися укомплектування українцями деяких кораблів Балтійського флоту і всього Чорноморського флоту.

Окремі ухвали стосувалися розвитку освіти в Україні і українізації військової освіти, земельної снрави, тощо. З'їзд обрав Український генеральний військовий комітет.

13

Скрипчінський Петро — військовослужбовець, поручник російської служби. У червні 1917 р. на II Всеукраїнському військовому з'їзді обранний членом Українського Генерального Військового комітету, був призначений представником УГВК при штабі Південно-Західного фронту.

14

Гутор Олексій Євгенович (1869–1938) — генерал-лейтенант російської служби. 1917 р. командував ІІ-ою армією, 21 травня (3 червня) — 10 (23) липня 1917 р. був головнокомандуючим арміями Південно-Західного фронту. Перейшов на бік радянської влади, викладав у Військовій академії РСЧЛ.

15

Селиванов Володимир Іванович (1869–1919) — генерал-лейтенант російської служби. З 26 червня (9 липня) до 9 (22) вересня 1917 р. — командуючий 7-ою армією Південно-Західного фронту. Разом з учасниками корніловського виступу був ув'язнений у Бердичівській тюрмі, потім зарахований до резерву штабу Київського військового округу. Із грудня 1918 р. — в Червоній Армії. В серпні-вересні 1919 р. — командуючий групою військ і помічник командуючого Південним фронтом. Помер від тифу.

16

Останній наступ російської армії в Першій світовій війні мав на меті захоплення Львова військами Південно-Західного фронту. 18 червня після дводенної артпідготовки розпочалася атака на позиції супротивника. Частини 34-го армійського корпусу витримали три контратаки; 19-та дівізія залишила другу лінію австро-німецьких шанців, а 23-тя відійшла у вихідне положення. Війська 7-ої та 11-ої армій лише за перший день узяли в полон 192 офіцери і 10471 солдатів противника, зазнавши тяжких втрат. 23 червня 11-а армія захопила кілька ліній ворожих укріплень і перейшла до оборони. Глибокого прориву досягти не вдалося. Цього ж дня в наступ перейшла 8-а армія, її корпуси 27 червня зайняли Галич і Калуш, просунулися загалом на 25–30 км. Подальші дії російських військ припинилися, головним чином, внаслідок відмови солдатів продовжувати наступ.

17

Тобто Головнокомандуючому арміями Південно-Західного фронту О. Гутору.

18

Савінков Борис Вікторович (1879–1925) — політичний діяч, один з лідерів партії соціалістів-революціонерів, літератор (псевдонім — В. Рошнин). До 1906 р. — керівник «Бойової організації» есерів, організатор терористичних актів (убивства міністра В. К. Плеве, великого князя Сергія Олександровича). Під час Першої світової війни — доброволець у французькій армії, повернувся в Росію після Лютневої революції.

1917 р. — комісар Тимчасового уряду у 7-й армії, на Південно-Західному фронті, при Ставці Верховного головнокомандуючого, керуючий Військовим міністерством, військовий губернатор Петрограда. Член Ради «Союзу козачих військ». Підтримував генерала Л. Г. Корнілова у його намірах «оздоровити» армію. Виступав посередником між О. Ф. Керенським та Корніловим під час підготовки останнім заколоту. У вересні 1917 р. виключений з партії есерів «за подвійну гру».

Після жовтня — учасник протибільшовицьких заходів Корейського і Краснова, брав участь у створенні «Союзу захисту Батьківщини і свободи» в Москві, білої Добровольчої армії. З 1919 р. — на еміграції, організатор розвідувально-диверсійної антирадянської діяльності, загонів, що брали участі, у спільних бойових діях з арміями Польщі та УНР.

1924 р. заарештований ДПУ після нелегального переходу кордону, засуджений до 10-річного ув'язнення. Наклав на себе руки.

19

Центральна Рада — вищий представницький орган України, утворений 4 березня 1917 р. з ініціативи Товариства українських поступовців, українських політичних партій. З 15 березня її очолював М. Грушевський. Новий склад Центральної Ради було обрано 14 (27) квітня на Українському національному конгресі. Складалася з 300 членів (21 з них входив до Виконавчого Комітету Центральної Ради, або Малої Ради). Заступниками М. Грушевського в Раді були обрані В. Винниченко і С. Єфрємов, у виконкомі — Ф. Крижанівський та Д. Антонович. 28 червня було утворено Генеральний Секретаріат Центральної Ради, як майбутній український уряд… У листопаді 1917 р. Центральна Рада проголосила утворення Української Народної Республіки в складі федеративної Російської республіки, у січці 1918 р. — самостійної Української держаки. Діяла до квітня 1918 р…

20

Правильно: Раттель Микола Йосипович (1875–1938) — генерал-майор російської служби. 1917 р. — генерал-квартирмейстер штабу Південно-Західного фронту, з листопада — начальник військових сполучень Ставки Верховного Головнокомандуючого. Один з перших воєначальників старої армії, перейшов на бік радянської влади; з червня 1918 р. до 1921 р. очолював головні штабні установи Червоної Армії.

21

Духонін Микола Миколайович (1876–1917) — генерал-лейтенант російської служби. Обіймав різні командні і Штабні посади, у т. ч. генерал-квартирмейстера і начальника штабу Південно-Західного фронту. З вересня 1917 р. — начальшик штабу Верховного Головнокомандуючого, 3 (16) Листопада прийняв на себе обов'язки Верховного Головнокомандуючого.

Відмовився виконати розпорядження РНК 9 (22) листопада про негайні переговори з австро-німецьким командуванням про перемир'я і був усунутий з посади. 19 листопада (2 грудня) віддав наказ про звільнення Л.Корнілова, А. Денікіна та інших заколотників з Биховської тюрми. 20 листопада (3 грудня) 1917 р. при зайнятті Ставки загоном М. Криленка вбитий натовпом солдатів на вокзалі в Могильові.

Виявлена в архіві копія згаданого в тексті листа на ім'я генерал-квартирмейстера штабу Південно-Західного фронту М. Й. Раттеля дозволяє стверджувати, що проукраїнська позиція генерала П. П. Скоропадського була, насправді більш відчутною, ніж він подає в описі подій того часу в тексті мемуарів:

Копія 26.6.1914

Російський державний военно-історичний архів. — Ф. 2067. — Он. 1. — Сир. 2986. -Лрк. 1–2. Незасвідчена копія, машинопис.

22

Кочубей Василь Васильович — військовослужбовець. Походив з давнього козацького роду, спорідненого із Скоропадськими. На Всеукраїнському з'їзді Вільного Козацтва (16–20 жовтня 1917 р.) був обраний генеральним писарем (тобто начальником штабу організації). 1918 р. — діяльний член «Української народної громади», учасник гетьманського перевороту. Осавул (особистий ад'ютант) гетьмана П. Скоропадського в ранзі сотника.

23

Після Лютневої революції на фронті і в тилу широко розгорнулася самодіяльна українізація. 26 травня військовий міністр видав наказ про термінове формування української та естонської дивізій. Саме М. Духонін, який тимчасово виконував обов'язки Верховного Головнокомандуючого, 6 (19) листопада підписав угоду між штабом і Центральною Радою щодо розгортання українізації з'єднань російської армії. Особливе враження на командування Південно-Західного фронту справили маршові роти поповнення, сформовані за переважно українським принципом.

24

Хутори — ділянкові селянські господарства, що набули значного поширення протягом Столипінської аграрної реформи в Російській імперії. Доти хутори були характерні лише в «малоросійських» губерніях та в Прибалтиці. Указом від 9 листопада 1906 р. та законом від 14 липня 1910 р. хутори насаджувалися примусово на надільних землях громад. Найбільше нових хуторів було утворено в Україні.

25

Відруби — землі, відокремлені в користування селянських родин від загально-общинних володінь протягом Столипінської реформи.

26

Грушевський Михайло Сергійович (1866–1934) — український історик, літературознавець, письменик, соціолог, політичний, державний діяч.

Закінчив Університет Св. Володимира в Києві, очолював кафедру Львівського університету. У 1897–1913 рр. — голова Наукового товариства ім Шевченка у Львові. 1899 р. — один з організаторів Національно-демократичної партії в Галичині. Член Товариства українських поступовців, засновник і голова Українського наукового товариства у Києві (1908 р.). Наприкінці 1914 р. засланий до Симбірська.

1917 р. повернувся до Києва, очолив Центральну Раду. Перший Президент УНР.

Після гетьманського перевороту переховувався в Києві, згодом переїхав до Кам'янця-Подільського. З початку 1919 р. — на еміграції.

У Парижі очолював «Комітет незалежної України», у Відні — Український соціологічний інститут, комітет «Голодним України».

У березні 1924 р. повернувся в Україну, очолив Історичну секцію ВУАН, займався науково-організаційною працею. Дійсний член ВУАН (з 1923 р.), АН СРСР (з 1929 р.). 1931 р. заарештований у справі «Українського національного центру», по звільненні був вимушений виїхати до Москви. Помер у Кисловодську, похований у Києві.

Основна історична праця — «'Історія України-Руси» (10 т., 13 кн. — 1898–1936).

27

Шептицький Андрій (1865–1944) — видатний український релігійний та громадський діяч. Походив з графського роду, за молодих років служив офіцером в австро-угорській армії.

З 1899 р. — єіпіскоп Станіславівський, з 1900 — митрополит Галицький та архієпіскоп Львівський, глава греко-католицької церкви.

Член Палати панів Австро-Угорщини, у 1917–1920 рр. — посол до Галицького сейму. Член Української Національної Ради у Відні.

Під час російської окупації Галичини 2 вересня 1914 р. заарештований з наказу головнокомандуючого Південно-Західним фронтом генерала О. Брусилова за антиросійську пропаганду і вивезений до монастирської тюрми у Суздалі; звільнений після Лютневої революції 1917 р.

28

Тут йдеться про утворений І Всеукраїнським військовим з'їздом Український Генеральний військовий комітет. Після проголошення Центральною Радою III Універсалу він був реорганізований у Генеральне Секретарство військових справ. Генеральним секретарем було призначено С. Петлюру, його товаришем (заступником) — поручника В. Кедровського. У лютому 1918 р. Генеральне Секретарство військових справ перетворене на Міністерство військових справ.

29

Оберучко К.М. (1865–1929) — військовий і політичний діяч. Полковник російської служби; член партії соціалістів-революціонерів.

За участь у революційному русі військовослужбовців Київського гарнізону рід час революції 1905–1906 рр. відданий під суд, позбавлений чину і висланий з Росії, повернувся після Лютневої революції.

1917 р. обраний уповноваженим Комітету Союзу міст, призначений спочатку комісаром, потім командуючим пінськими Київського військового округу.

Свого часу мав певні українські симпатії, співробітничав у «Киевской старине», але на посту командуючого округом завзято виступав проти створення національних частин — українських і чехословацьких, користувався репутацією «хворобливо-роздратованого, істерично лютого ворога українства» (В. Винниченко), У вересні 1917 р. входив у Комітет охорони революції. Па початку жовтня подав у відставку з приводу чергового конфлікту з Українським Військовим Генеральним комітетом. Після жовтневого перевороту емігрував.

Автор спогадів.

30

Петлюра Симон Васильович (1879–1926) — політичний та державний діяч.

Навчався в Полтавській духовній семінарії, вчителював і працював в «Експедиції з дослідження степових областей» на Кубані, з 1905 р. — в редакції газети «Рада» і органу УСДРП «Слово». Співробітничав у журналах «Вільна Україна» (СПб.), у 1912 р. — «Украинская жизнь» (Москва). Член УСДРП.

Під час Першої світової війни — заступник уповноваженого і голова Головної контрольної комісії Всеросійського Земського Союзу на Західному фронті, голова Української ради Західного фронту.

5 (18) травня 1917 р. на І Всеукраїнському військовому з'їзді обраний головою Українського Генерального Військового Комітету. Член Центральної Ради. З 12 липня до грудня 1917 р. — Генеральний Секретар військових справ. У січні — лютому 1918 р. — отаман Гайдамацького коша Слобідської України. У квітні 1918 р. обраний головою Київської губерніальної земської управи та Всеукраїнського Союзу земств. Один з організаторів Українського Національного Союзу.

З листопада 1918 р. — член Директорії, з 9 травня 1919 офіційно — голова Директорії УНР; Головний Отаман Республіканських військ УНР. З 1921 р. — на еміграції. Загинув у Парижі внаслідок замаху.

31

Кондратович Лука — генерал-майор генерального штабу російської служби. 1917 р. на II Всеукраїнському з'їзді обраний до Українського Генерального Військового комітету, де відав комісією спеціальних служб. Брав участь у ліквідації виступу Полуботківців.

32

Після ІІ Всеукраїнського військового з'їзду (червень 1917 р.) до складу Українського генерального військового комітету входили С. Петлюра (голова), В. Винниченко, генерал-майори: М. Іванов, Л. Кондратович, полковник: І. Луценко, підполковники: О. Жуковський, Ю. Капкан, Матяшевич, В. Павленко, О. Пилькевич, В. Погоіаако, О. Слившіський, капітани: С. Білецький, Г. Глібовський, В. Кедровський (заступник голови, завідуючий відділом мобілізації і військових комунікацій), поручники: М. Левицький, П. Скріпчинський, 'підпоручики: М. Міхновський, А. Чернявський, прапорщики: А. Певний, М. Полозов, В. Потішко, Ф. Селецький, військовий урядовець І. Горемика-Крунчинський, солдати: С. Граждан, С. Колос, Д. Ровинський, матрос С. Письменний.

33

Па київському штатно-розподільному пункті зібралося 5 000 чол. поповнення, призваних в українських губерніях. За прикладом богданівіцв, солдати заявили, що не підуть на фронт інакше, ніж в якості 2-го Українського полку, якому було обрано ім'я П. Полуботка. Він почав — організовуватися в казармах на Брест-Литовському шосе, в Грушках. Зв'язана угодою з Тимчасовим урядом. Центральна Рада і Український генеральний військовий комітет не підтримали створення полку і закликали полуботківців виконати вимоги національно-громадської дисципліни, перейти до українського запасного полку.

Під впливом звісток про липневі події в Петрограді та агітації частини членів Клубу ім. П. Полуботка — М. Міхновськбго, Г. Лук'янова і В. Павелка — полуботківці вирішили добитися визнання Тимчасовим урядом Центральної РаДй верховною владою в Україні ще до скликання Установчих зборів і водночас визнання свого полку. У ніч з 4(17) на 5 (18) липня полуботківці захопили арсенал та інтендантський склад, озброїлися, заарештували коменданта Києва і начальника міліції, розгромили помешкання К. Обсручева і виставили варту до державних установ, вступили в перестрілку з висланими проти них юнкерами і понтонерами.

Після наради в Центральній Раді із звільненим комендантом і заступником командуючого військами округу заспокоєння полуботківців було покладено на члена УГВК Л. Кондратовича. Богдапівський полк Ю. Капкана. Представники УГВК і богданівці заарештовували полуботківців і збирали їх у приміщення Педагогічного музею. Полк ім. П. Полуботка зосередився в своїх казармах. За наказом К. Обсручева він був роззброєний, 3 чол. при ііьому загинулб. Частіша повстанців була заарештована. військовою владою і ув'язнена в Косому капонірі, де перебувала до листопадових подій у Києві.

Після полагодження конфлікту 14–16 липня полк чисельністю 2462 чол. відбув на фронт, влився у 621-й Нсмирівський полк 3-ої піхотної дивізії 6-го армійського корпусу, добре себе зарекомсіигував. З листопада перебував у Києві, в складі 1-ї Сердюцької дивізії. Під час більшовицького наступу на Київ не дістав своєчасно наказу про відступ.

34

Капкан Георгій Євгенович (1875-7) — військовий діяч, підполковник російської армії. Викладав у Оранієнбаумській офіцерській стрілецькій школі, автор «Статуту кулеметної служби»; служив у 193-му піхотному Свіязькому полку.

1917 р. був викликаний Українським Генеральним Військовим Комітетом з Симбірська в Київ, дістав призначення у 4-й кулеметний полк, а згодом — командиром 1-го Українського козацького полку ім. Богдана Хмельницького, увійшов до УГВК. Восени

1917 p. - командир 1-ї Сердюці.кої динізії в Києві, з 20 грудня 1917 р. — командуючий військами України. З квітня 1918 р. — губернський комендант Таврії. 1919 р. — інспектор піхоти Дієвої армії УНР.

35

Після перекинення з Македонського, Італійського та Західного фронтів на Східний 9 свіжих дивізій, ударне угруповання німецьких військ 6 липня перейшло в наступ, широко застосовуючи хімічну зброю. 11 російська армія почала відходити. Локалізувати прорив не вдалося; 7-а армія також відступила. 10 липня австро-німецькі війська форсували річку Серет. Російські війська розкладалися, не викопували наказів. 21 липня супротивник захопив Чернівці, але на цьому контрнаступ вичерпався.

36

Корнілов Лавр Георгійович (1870–1918) — військовий і політичний діяч, генерал від інфантерії російської служби. Під час Першої світової війни командував 48-ю піхотною дивізією, 25-м армійським корпусом, з 28 лютого (13 березня) 1917 р. — головнокомандуючий військами Петроградського військового округу. 29 квітня (12 травня) -10 (23) липня 1917 р. — командуючий 8-ю армією, 10–18 (23–31) липня — головнокомандуючий військами Південно-Західного фронту. З 19 липня (1 серпня) до 27 серпня (9 вересня) 1917 р. — Верховний Головнокомандуючий.

Наприкінці серпня зробив спробу встановити в Росії військову диктатуру. Після придушення заколочу утримувався в Биховській тюрмі, 19 листопада (2 грудня) з рештою прибічників утік до Новочеркаська, де створив і по смерті генерала М. В. Алексеева очолив білогвардійську Добровольчу армію. 13 квітня 1918 р. загинув у бою.

37

25-й і 34-й армійські корпуси тривалий час входили в Особливу армію Західного фронту. У червні 1917 р. 34-й армійський корпус П. Скоропадського переведено на Південно-Західний фронт у склад 7-ї армії.

38

Генерал В. Й. Ромейко-Гурко командував Особливою армією з кінця лютого до 18(31) березня 1917 p., коли дістав призначення головнокомандуючим арміями Західного фронту.

39

Мається на увазі 1-а гвардійська кавалерійська дивізія.

40

Черемісов И. Л. - генерал-лейтенант російської служби. 11 (24) липня змінив Л. Г. Корнілова на посаді командуючого 8-ю армією на Південно-Західному фронті; з 25 липня (7 серпня) — командуючий 9-ю армією на Західному фронті; 9 (22) вересня — 14 (27) листопада — головнокомандуючий військами Північного фронту.

Вкрай різка оцінка, дана йому П. Скоропадським, цілком збігається з відгуками інших генералів, причому із протилежних таборів — М. В. Алєксєєва та А. І. Денікіна, М. Д. Бонч-Бруєвича. Наприкінці 1915 р. В. Черемісов, тоді ще полковник, був урятований покровителями від суду в справі шпигунства. Коли Л. Корнілов як Верховний головнокомандуючий не погодився на його призначення головнокомандуючим військами Південно-Західного фронту, Черемісов погрожував установити свої права «з бомбами в руках». Будучи головнокомандуючим військами Північного фронту, він субсидував більшовицьку газету «Наш путь», скасував наказ О. Керенського про відправку військ з фронту на Петроград, оскільки на це не погодилися армійські комітети.

41

Після призначення Б. В. Саиінкова комісаром Південно-Західного фронту комісаром 7-ї армії став есер І. Д. Сургучов.

42

16–17 липня австро-німецькі війська форсували Збруч в районі Гусятина, але тут російські з'єднання змогли відкинути їх за річку.

43

Гандзюк Яків (1863–1918) — військовослужбовець, генерал-майор російської служби. Під час Першої світової війни командував 104-ю піхотною (потім 1-ю Українською) дивізією у складі 34-го армійського корпусу. Після відставки П. Скоропадського, 23 грудня 1917 р. обійняв посаду командира І Українського корпусу.

Разом з начальником штабу корпусу генералом Я. Сафоновим наприкінці січня 1918 р. прибув до Києва, щоб дістати вказівки Генерального Секретарства; тут вони були схоплені більшовиками і розстріляні.

44

Тобто 4-й полк 104-ої дивізії — 416-й піхотний Верхньодніпровський.

45

Фон Потбек В. В. - генерал-лейтенант російської служби. Командував 6-м армійським корпусом, у вересні-листопаді 1917 — 1-ю армією Північного фронту.

4 травня 1918 р. Раднарком призначив його військовим керівником Приволзького окружного військкомісаріату.

46

У складі російських військ діяв союзницький Британський автобронедивізіон.

47

Мається на увазі Петроградська Рада робітничих і солдатських депутатів, яка утворилася 27 лютого (12 березня) 1917 р. як Рада робітничих депутатів. 1 березня до неї обрано було представників від армії та флоту.

До вересня 1917 р. більшість в Раді належала есерам і соціал-демократам (меншовикам). Головою виконкому Ради було обрано лідера меншовицької фракції Державної Думи М. С. Чхеїдзе, його товаришами (заступниками) — есера О. Ф. Керенського і меншовика М. І. Скобєлєва. Рада діяла як орган революційної влади, зокрема видала т. зв. ''Наказ № 1», який запроваджував в армії та на флоті виборні солдатські комітети.

2 (15) березня Петроградська Рада передала владу Тимчасовому урядові. Після придушення Корніловського заколоту Рада більшовизувалася; її головою було обрано Л.Д. Троцького. Здобуття більшості в Петроградській і Московській Радах дало підстави більшовикам сподіватися на захоплення влади в країні.

48

У дійсності указ Тимчасового уряду про відновлення смертної кари на фронті, застосування якої було в компетенції «військово-революційініх» дивізійних судів (зокрема, за опір виконанню бойових наказів і розпоряджень начальників, явні повстання і підбурювання до них), було видано 12(25) лииня 1917 р., тобто іде за Верховного головнокомандуючого О. Брусилова.

49

Аккерман Петро — генерал-майор російської служби. 1917 р. був інспектором артилерії 34-го (1-го Українського) корпусу. За гетьманату — генеральний значковий армії Української Держави, у серпні 1918 р. змінив генерала Стелецького на посаді начальника Штабу Гетьмана.

50

Зеленевський Гнат — 1918 р. осавул (особистий ад'ютант) гетьмана в ранзі полковника.

51

Марков Сергій Леонідович (1878–1918) — військовий діяч, генерал-лейтенант російської служби. Перед війною викладав у Миколаївській військовій академії.

3 серпня 1917 р. виконував обов'язки начальника штабу головнокомандуючого арміями Південно-Західного фронту. Разом з Л. Корніловим заарештований при придушенні заколоту, утримувався у Биховській тюрмі, втік на Дон.

У Добровольчій армії командував 1-м Офіцерським полком, 1-ю піхотною діоіізією. Помер від ран.

52

Денікін Антон Іванович (1872–1947) — військовий і політичний діяч, генерал-лейтенант російсмеої служби, один з лідерів білого руху.

1917 p. - командуючий 8-м армійським корпусом й 4-й армії генерала О. Рогози, з 5 квітня — начальник Штабу Верховного Головнокомандуючого, 31 травня (13 червня) — 30 липня (12 серпня) головнокомандуючий арміями Західного фронту, 2-29 серпня (15 серпня — 11 вересня) — головнокомандуючий арміями Південно-Західного фронту.

За підтримку Корніловського заколоту усунутий з посади і заарештований, 19 листопада втік з Биховської норми на Дон.

Один з організаторів Добровольчої армії. З 31 серпня 1918 р. — 1-й заступник голови «Особливої наради», з 8 жовтня — головнокомандуючий Добрармії, з 8 січня 1919 р. — головнокомандуючий «Збройними Силами Півдня Росії», заступник «Верховного правителя Росії» О. В. Колчака, з 4 січня 1920 р. — «Верховний правитель». 23 березня 1920 р. передав командування П. М. Врангелю, після чаго емігрував.

Автор 5-томного опрацювання «Очерки русской смуты» (Париж, 1921–1926).

53

Про ці події сам Л. І. Денікін нисан так:

(Деникин Л.И. Очерки русской смуты. — Т. 1, вып. 2 // Вопр. истории. — 1990. - 10. — С. 109).

54

Удовиченко Микола (1885–1937) — військовослужбовець, капітан російської військово топографічної служби. Кооптований член Українського генерального військового комітету, призначений представником УГВК при штабі Південно-Західного фронту замість П. Скрипчинського. За Гетьманату — полковник, служив у Головному ннабі. За Директорії — начальник Персональної управи Військового міністерства УНР, генерал-хорунжнй Армії УНР. на еміграції у Франції.

55

Клименко — військовий діяч, полковник російської служби. 1917 р. — командор 153-ї піхотної дивізії 34-го армійського корпусу (потім 2-ї дивізії І Українського корпусу). 17 квітня 1918 р. призначений командуючим Подільським корпусом. З червня 1918 р. — командир Сердюцької дивізії з правами командира корпусу, генеральний хорунжий армії Української Держави. 1919 р. перейшов до Добровольчої армії.

56

Крамаренко- полковник; у серпні 1917 р. був призначений начальником штабу 153-ої піхотної дивізії.

57

Генерал від інфантерії С. М. Шейдеман здійснював за дорученням Ставки всебічне інспектування 34-го і 6-го українізованих армійських корпусів для з'ясування їхньої бойової готовності.

58

Л. Корнілов розіслав телеграму по лініях залізниці, видав два накази по армії та флоту, «Звернення до народу» і «Відозву до козаків». Він звинуватив Тимчасовий уряд у діях, узгоджених з німецьким генштабом, клявся «довести народ шляхом перемоги над ворогом до Устаповчих зборів».

59

Для підтримки фронту і продовження бойових дій за умов занепаду дисципліни і втрати командуванням авторитету було вжито надзвичайних заходів. Зокрема, 19 червня 1917 р. розпочалося формування 34 ударних батальйонів з добровольців, а згодом — чотирьох Георгіївських піхотних полків, які складалися виключно з георгіївських кавалерів. У безпосереднє розпорядження Л. Корнілова були викликані ударний полк з Південно-Західного фронту (2,5 тис. солдатів і 200 офіцерів), який дістав назву «Корниловського», та Могилівський Георгіївський батальйон (1 тис. солдатів).

60

Лукомський Олександр Сергійович (186.8 -1939) — генерал-лейтенант російської служби. 1917 р..- генерал-квартирмейстер Ставки, з червня — начальник Штабу Верховного Головнокомандуючого; 1 (14) вересня за участь у заколоті заарештований разом з Л. Корніловим, разом з ним утік з Бнховської тюрми. З 15 серпня 1918 р. — помічник командуючого армією, у жовтні 1918 р. — вересні 1919 р. — начальник військового і морського управління при А. Денікіні і помічник головнокомандуючого. З вересня до грудня 1919 р. — голова «Особливої паради». До березня 1920 р. — голова'«Уряду при головнокомандуючому Збройними Силами Півдня Росії». Емігрував.

61

Драгомиров Абрам Михайлович (1868–1956) — генерал від кавалерії російської служби. Під час Першої світової війни командував 19-м армійським корпусом, 5-ю армією, — з 1916 р. — в розпорядженні військового міністра, 29 квітня (12 травня) — 1 (14) червня 1917 р. — головнокомандуючий арміями Північного фронту; звільнений за опір демократизації армії.

Деякий час жив в Україні. З 31 серпня 1918 р. — перший голова «Особливої наради», під час білогвардійської окупації — головноначальствуючий Київської області. На еміграції очолював спілку офіцерів Генерального штабу.

Його сестра була заміжня за вінницьким повітовим предводителем дворянства Д. Ф. Гейдспом, який за гетьманату очолював «Союз хліборобів».

Одночасно в російській армії служив його брат, генерал В. Драгомиров.

62

24 серпня Л. Корнілов призначив генерала О. М. Кримова головнокомандуючим спеціально створюваною Окремою Петроградською армією, в яку було включено 3-й кавалерійський корпус (його командиром замість О. Кримова було призначено П. Краснова), Кавказький Тубільний кінний корпус (т. зв. «Дику» дивізію), 1-у Донську козачу, 5-у Кавказьку кавалерійську і Уссурійську козацьку дивізії. Ядро цих військ, корпус П. Краснова, 28 серпня мав зосередитися в околицях Петрограда.

Увечері 27 серпня ешелони 1-ї Донської дивізії, при яких буй сам О. Кримов, почали прибувати на станцію Луга, де їх Подальший рух було паралізовано залізничниками. Серед козаків було розгорнуто бурхливу агітацію. 29 серпня Л. Корнілов наказав Кримову зайняти Петроград раптовим ударом. Дорогу перекрили солдати Лузького гарнізону, і полкові комітети козаків відмовилися викопати наказ. Голова Тимчасового уряду О. Керенський викликав Кримова в столицю; після розмови, що відбулася між ними, генерал застрелився.

Решта підійшедших для наступу на Петроград військ Л. Корнілова також не пройшла через заслони революційних солдатів та робітничих загонів і була розпропагована проти корніловського заколоту.

63

«Кадети» — скорочена назва Конституційно-демократичної партії (Партії «народної свободи»), — заснованої в жовтні 1905 р. провідної ліберально-монархічної партії Росії. Складалася переважно з представників інтелігенції і ліберальних поміщиків. Відстоювала перетворення Росії на конституційну парламентарну монархію, громадянські свободи, а з березня 1917 р. — республіканські засади. Лідери кадетів входили до складу Тимчасового уряду. Партія активно боролася проти більшовицького уряду.

Лідер кадетів П. Мілюков улітку 1918 р. перебував у Києві. Кадети входили до гетьманського уряду. Самостійність України вони розглядали як тимчасове явище на шляху до оновленої неподільної Росії.

64

Володченко М. Г. — генерал-лейтенант російської служби. 1917 р. командував 46-м армійським корпусом. 9 (22) вересня 1917 р. призначений головнокомандуючим арміями Південно-Західного фронту. Визнав цивільну владу Центральної Ради.

65

Київська Рада робітничих депутатів була обрана 3 (16) березня 1917 p., з квітня перебувала в Марийському палаці. Значним виливом в ній користувалися більшовики, але більшість до листопада 1917 р. належала есерам та меншовикам. Рада організувала робітничу міліцію, запроваджувала 8-годишшй робочий день тощо. 8 (21) вересня вона однією з перших в Росії прийняла більшовицьку резолюцію про перехід усієї влади до Рад. Підтримала більшовицький переворот в Петрограді і утворила ревком, який очолив у Києві збройне повстання проти військ округу, вірного Тимчасовому урядові.

З листопада існувала як об'єднана Київська Рада робітничих і солдатських депутатів.

66

У тексті видання «Уривок зі 'Споминів' Гстьмаш Павла Скоропадського» у «Хліборобській Україні» (IV, 7 і 8 [1922–1923], С. 3–40; V [1924-19251, С. 31–92) цей епізод викладено так:

«6 жовтня, коли я ще був у себе в номері, до мене зайшов капітал Удовиченко і заявив, що в Бердичеві (курсив наш. — Авт.) засідає Український військовий з'їзд, що сьогодні має буги доповідь представників мого корпусу…» (див. перевидання «Уривка зі 'Споминів'» н. з. «Гетьман Павло Скоропадський. Спомини». — К., 1992. — С. 33).

Йдеться про з'їзд українців-вояків Південно-Західного фронту.

67

Шинкар Микола Ларіонович (? - 1920) — військовий діяч. Штабс-капітан російської служби (служив в 11-му Фінляндському стрілецькому полку), член Української партії соціалістів-революціонерів.

З 3 липня 1917 р. — член Всеукраїнської Ради військових депутатів. Центральної Ради. З 18 грудня 1917 р. — начальник Київського військового округу. У січні 1918 р. — командуючий протибільшовичьким фронтом.

Влітку 1918 р. очолив 15-тисячний повстанський загін на Звенигородщині. 30 листопада 1918 р. на чолі повстанців захопив Полтаву, де розгромив гетьманську адміністрацію.

1919 р. підняв на Полтавщині повстання проти Директорії. Захоплений військами П. Болбочана, чудом утік з-під розстрілу. Загинув у бою проти Армії УНР під Уманню.

68

Всеукраїнський з'їзд Вільного Козацтва відбувся в Чигирині 3 (16) — 7 (20) жовтня 1917 р. 200 делегатів представляли 60 тис. організованих Вільних козаків Київщини, Чернігівщини, Полтавщини, Катеринославщики, Херсонщини, Кубані. З'їзд обрав генеральну Раду Вільного Козацтва з 12 членів.

Отаманом усього Вільного козацтва було обрано П. Скоропадського, генеральним писарем — В. Кочубея, наказним отаманом — І. Полтавця-Остряницю, генеральним обозним — Тонковида, генеральним суддею — М. Левицького, генеральними хорунжими — І. Луценка, С. Гризла і Шановала, генеральними осавулами — Шомовського, Шендрика і Кіщанського. Організаційним осередком козацтва було визначено Білу Церкву.

69

Гайдамаки — учасники народно-визвольного руху проти феодально-кріпосницького та національно-релігійного гніту на Правобережній Україні, яка до кінця XVIII ст. перебувала під владою Польщі. Назва походить під тюркського «гайда» («гнати, турбувати, свавільничати») — так називала повстанців польська шляхта. Гайдамаки діяли на зразок партизанських загонів. Найзначніші події, пов'язані з ними — повстання 1734,1750,1768 («Коліївщина») pp. Серед гайдамацьких ватажків найбільше відзначилися в різний час Верлань, Г. Голий, Таран, М. Залізняк, І. Гонга та iн.

Одна з перших українських військових частина утворювалися 1917 p., склалася в Умані і прибрала назву «куреня гайдамаків». Інший курінь виник в Олександрівську; в Одесі та Катеринославі було утворено гайдамацькі коші. З часом ця назва закріпилася як власна за Гайдамацьким кошем Слобідської України (потім 3-м Гайдамацьким полком Запорізької дивізії) та Гайдамацьким кінним полком ім. кошового Костя Гордієнка (потім 1-м Запорізьким ім. кошового К. Гордієнка полком кінних гайдамаків), але поширилася як загальна назва українських вояків, особливо серед їхніх супротивників.

70

Полтавець-Остряниця Іван Васильович — військовослужбовець, громадський діяч. Походив з давнього козацького роду. В жовтні 1917 р. на Загальному з'їзді Вільного Козацтва обраний наказним отаманом, членом Генеральної Ради. 1918 р. — Генеральний писар Гетьмана України. З 1919 р. — на еміграції в Мюнхені. Виступив як розкольник гетьманського руху; створив Українське національне козаче товариство (УНАКОР) і проголосив себе «Гетьманом і національним вождем всієї України обох боків Дніпра та військ козачих і запорозьких», диктатором «Української народної козацької республіки». Розробляв проекти створення груп Вільного Козаціва у складі вермахту.

71

Фон Бісмарк Отто (1815–1898) — німецький політичний і державний діяч, міністр-президент та міністр закордонних справ Пруссії (1862–1871), рейхсканцлер Німецької імперії (1871–1890). З його ім'ям пов'язане об'єднання численних німецьких держав під зверхністю Пруссії і перетворення Німеччини на одну з наймогутніших німецьких держав.

72

Всеросійський союз земельних власників, що мав на меті захист приватної власності на землю, був утворений навесні 1917 р. В Україні ж з цією метою виник «Союз хліборобів-власників», спочатку як Полтавська губернська організація. Обидві організації перебували в опозиції до Центральної Ради та її аграрної політики, діяли в порозумінні, скликаючи хліборобський конгрес 29 квітня 1918 р. в Києві.

73

Установчі збори — представницький орган, обраний населенням Росії для вирішення питания про державний устрій держави. Підготовка скликання зборів провадилася Тимчасовим урядом. Вибори були призначені на 12 (25) листопада 1917 р.

Захопивши владу, більшовики не наважилися скасувати інститут Установчих зборів і змушені були погодитися на проведення виборів. Результати виборів виявилися вкрай несприятливими для більшовиків, котрі видавали себе за виразників інтересів трудового населення Росії: вони отримали лише 25 % голосів, есери та меншовики -62 %, кадета та інші демократичні партії — 13 %.

Установчі збори працювали тільки один день, після чого були розігнані більшовицькою владою.

74

Після жовтневого перевороту в Петрограді на боці скинутого Тимчасового уряду залишилося командування Київського військового округу на чолі з генерал-лейтенантом М. Ф. Квецінським та комісаром І. Кирієнком. Центральна Рада створила Крайовий комітет для охорони революції, в який входили й представники Київського комітету РСДРП(б). Після засудження Центральною Радою збройного повстання в Петрограді більшовики вийшли з комітету і організували збройне повстання.

Військам округу вдалося 23 жовтня заарештувати членів ревкому, але новий ревком оголосив, що перебирає владу в місті. О 17-й годині 29 жовтня збройні занони ревкому атакували військові об'єкти; завод «Арсенал», який став центром повстання, відбив кілька атак. Повстання було підтримане страйком. Протягом триденних боїв війська округу були розгромлені. У ніч на 1 (14) листопада його командування залишило Київ.

У боях з військами округу взяли участь козаки 1-го Українського полку ім. Богдана Хмельницького. Для оборони Києва від вірних Тимчасовому урядові фронтових частин київські формування були підпорядковані одночвсно голові ревкому і. призначеному Центральною Радою командуючому Київським військовим округом В. Павленку. Урядові установи були зайняті українськими частинами.

Центральна Рада 30 жовтня (12 листопада) доповнила склад уряду Генерального Секретаріату необхідними секретарствами, 31 жовтня поширила його владу на відмежовані Тимчасовим урядом під українського керівництва губернії. 7 (20) листопада було оголошено III Універсал Центральної Ради про утворення Української

Народної Республіки. У ніч на 1 (13) грудня частини Сердюцької дивізії роззброїли більшовицькі формації і вислали їх залізницею до Росії.

75

25 жовтня (7 листопада) 1917 р. під впливом петроградських подій Центральна Рада утворила Крайовий революційний комітет для охорони революції на Україні. На території України йому підпорядковувалися «всі сили революційної демократії» і підлягали всі органи влади. До комітету ввійшли: від Центральної Ради — М. Ткаченко, М. Порш, О. Севрюк, М. Шаповал, М. Ковалевський, А. Піковський, Ф. Матушевський, Г. П'ягаков (більшовик), С. Гольдсльман, від УГТЗК — С. Петлюра, а також представники від партій, організацій, Залізничного комітету, Всеукраїнської ради військових депутатів, Київських рад робітничих і солдатських депутатів, рад Харкова, Катеринослава і Одеси. Комітет було розпущено 28 жовтня (10 листопада) 1917 р.

76

У травні 1917 р. на Південно-Західному фронті для українізації були спочатку призначені 6-й, 17-й і 41-й армійські корпуси. Після призначення Верховним Головнокомандуючим, Л. Корнілов віддав наказ про українізацію 6-го і 34-го армійських корпусів і передбачав такі заходи щодо певних дивізій із складу 5-го Сибірського, 12-го, 31-го, 33-го, 46-го армійських корпусів. На Румунському фронті українізувалися X і XXVI корпуси.

77

Відозву про формування «охочекомонного» (тобто добровольчого) полку ім. Богдана Хмельницького видав Український військовий клуб ім. П. Полуботка. Про своє бажання утворити такий полк заявили солдати-українці, що неребували в Києві на етапно-розподільному пункті. Незважаючи на опір створенню цієї частини з боку командування Південно-Західного фронту і Київського військового округу, вона була організована «самочинно», про що було оголошено 18 квітня (1 травня) 1917 р. на святі «перших квітів» у Києві. Полк складався з 16 сотень чисельністю 3574 чол. Створення 1-го Українського козачого ім. гетьмана Богдана Хмслмтцького полку зрештою було затверджено головнокомандуючим військами фронту О. Брусиловим (21 квітня 1917 р.) і 1 Всеукраїнським військовим з'їздом. З серпня 1917 р. полк перебував на фронті у складі 8-ї армії, у листопаді повернувся до Киева, де був включений до складу 1 — ї Сердюцької дивізії. Цей найстарший полк новітнього війська УНР існував до кінця Визвольних змагань у Запорізькій дивізії та корпусі.

78

Криленко Микола Васильович (1885–1938) — більшовицисий партійний, військовий і державний діяч. Закінчив історико-філологічний факультет Петербурзького університету, юридичний факультет Харківського університету. Учасник революції 1905–1907 ПРт У. квітні 1916 р. мобілізований як прапорщик запасу до російської армії.

1917 р. — голова полкового, дівізійного, армійського (11 армія) комітетів. Представник ЦК РСДРП(б) на з'їзді Південно-Західного фронту; член ВЦВК, Всеросійського бюро військових організацій при ЦК РСДРП(б). Активний учасник жовтневого перевороту в Петрограді.

У першому складі РИК, — член комітету з військових і морськцх справ. 9 (22) листопада призначений Раднаркомом Верховним Головнокомандуючим, виконував ці обов'язки до березня 1918 р.

З січня 1918 р. — член Всеросійської комісії а організації і формування Червоної Армії.

З травня 1918 р. — голова Ревтрибуналу, з грудня 1922 р. — заступник наркома юстиції і старший помічник прокурора РРФСР, з 1931 — нарком юстиції РРФСР, а з 1936 — СРСР. Виступав державним — обвинувачем на найбільших політичних Процесах, доки не був репресований сам та. Генерал Н. II, Стогов змінив II, Г. Володченка на посаді головнокомандуючого арміями Південно-Західного фронту 24 листопада.(7 грудня) 1917 р.

79

80

Бош Євгенія Богданівна (Готлібівна) (1879–1925) — член Російської соціал-демократичної партії з 1900 р. У грудні 1911р. обрана секретарем Київського комітету партії. Вислана на поселення, втекла за кордон, повернулася по Лютневій революції.

У квітні 1917 р. обрана секретарем окружного комітету РСДРП(б) Південно-Західного краю, у липні — головою обласного комітету Південно-Західного краю. Провадила енергійну діяльність по підготовці повстання як проти Тимчасового уряду, так і проти Центральної Ради; розпропагувала солдатів 2-го гвардійського корпусу, дислокованого в районі Бара-Жмерінки, і домоглася походу цього з'єднання на Київ. Просування більшовизованого корпусу було зупинене військами П. Скоропадського.

З грудня 1917 р. — член Головного комітету РСДРП(б) — соціал-демократії України. Член ЦВК Рад України, народний секретар внутрішніх справ в українському радянському уряді тощо.

Будучи важко хворою, наклала на себе руки.

Автор історико-мемуарних праць.

81

Українізація 6-го армійського корпусу відбувалася шляхом виділення з нього українців в новий позаштатний 51-й корпус, перейменований на початку листопада в 2-й Січовий Запорозький корпус

82

Кавалергардський полк — одна з найпривелийованіших частин гвардійських кірасирів. Становив одну бригаду з Лейб-Гвардії Кінним полком і суперничав з ним. П. Скоропадський служив у цьому полку після закінчення Пажеського корпусу.

83

Має бути: 5-ю кавалерійською дивізією.

84

Орановський В. Л. - генерал від кавалерії російської служби. 1915 р. командував кінною групою, в яку входили його 1-й кавалерійський корпус, загін Казнакова (1-ша гвардійська кавалерійська, 5-та кавалерійська дивізії. Уссурійська козача бригада), зведений кінний корпус Туманова, загін Білосельського-Білозерського.

1917 р., командуючи 42-им окремим армійським корпусом Північного фронту, відмовився визнати прибулого комісара ревкому, був заарештований Виборзьким ревкомом. 29 серпня 1917 р. солдати вдерлися на гауптвахту, де утримувався В. Орановський, схопили його, разом з десятьма іншими генералами і офіцерами штабу корпусу кинули іх в Морський канал у Виборзі і розстріляли з берега.

85

Бутейко Борис Аполонович (? — 1926) — громадський і державний діяч. За фахом — інженер шляхів сполучення, працював керуючим справами Подільської залізниці. Належав до «Української народної громади».

Міжпартійна нарада соціал-демократів, соціалістів-революціонерів і самостійників уважала його кандидатуру небажаною в уряді як нібито настроєного вороже до української державності, але своєю діяльністю на посаді міністра шляхів (3 травня -14 листопада 1918 р.) він зкористувався репутації найпалкішого прихильника українізації (м.і., створив особливу комісію з вироблення української технічної термінології для залізниці) — Під його керівництвом до середини 1918 р. було відновлено нормальне функціонування шляхів сполучення а державі.

Помер на еміграції.

86

Певний Аполон (1888 —?) — громадський і військовий діяч. За фахом — агроном. Під час Першої світової війни мобілізований як прапоріцик запасу, служив у 39-му запасному полку. 1917 р. — член УГВК, а якому відав комендатурою і відділом з організації Вільного Козацтва. З квітня 1918 р. — помічник Харківського губернського коменданта. 1919 р. — заступник Головного Державного інспектора Армії УНР. За радянської влади репресований, засланий на Соловки.

87

Йдеться про- 1-й Український полк у складі корпусу П.Скоропадського — колишній 413-й піхотний Порховський.

88

4 (17) грудня 1917 р. Рада Народних Комісарів РРФСР оголосила лсиінів «Маніфест до українського народу з ультимативними вимогами до Української Ради».

Він містив як офіційне визнання Української Республіки (!), так і ряд вимог: не пропускати на Дон та Урал контрреволюційні частини (що на практиці означало б перетворення України на театр воєнних дій руками Центральної Ради), припинити «дезорганізацію фронту «(тобто зупинити формування українських збройних сил), припинити роззброєння збільшовизованих і полка Червоної Гвардії (тобто допустити існування на своїй території ворожих українській державності збройних формувань). Під прикриттям рішень т. зв. І Всеукраїнського з'їзду Рад, в який «конституювався» III з'їзд Рад Донецького і Криворізького басейнів (зокрема, утворенням Народного Секретаріату як уряду радянської України), в Україну були направлені 1-й Московський, 1-й Мінський революційні загони, інші військові та червоногвардійські формування. На Харківщині виник зав'язок полку Червоних козаків (названого так на протиставлення Вільному Козацтву). 4 січня 1918 р. ці збройні сили, очолені В. Антоновим-Овсієнком та його начальником штабу М. Муравйовим, почали наступ проти Центральної Ради.

Українські частини змушені були вести боротьбу одночасно на основних напрямках просування ворожих затонів і в самому Києві, де 16 (29) січня вибухнуло більшовицьке повстання з центром на заводі «Арсенал». Становище погіршувалося й тим, що деякі українські полки під впливом більшовицької агітації оголосили в її критичний момент- «нейтралітет». Після кількаденного обстрілу Києва ненрицільним артвогнем, від якого постраждало чимало мирних мешканців, війська Муравйова захопили Київ 26 січня (8 лютого) 1918 р.

89

Водяний Яків — член партії соціалістів-революціонерів. З 1906 до 1917 pp. - на еміграції. Після повернення організовував Вільне Козацтво в Черкаському повіті. На з'їзді Вільного Козацтва в Чигирині подав єдиний голос проти обрання П. Скоропадського отаманом. Як курінний отаман, брав участь у бойових діях козацтва проти збільшовизоваїшх частин російської армії.

90

Порш Микола (1879–1944) — політичний і державний діяч. За фахом — економіст. Член Революційної Української партії, УСДРП.

1917 р. — член Центральної Ради і Малої Ради. З листопада — генеральний секретар праці, з 18 грудня — також і військових справ; з січня 1918 р. — міністр праці і військових справ УНР.

1919–1920 pp. - посол УНР в Німеччині.

91

У тексті видання «Уривок зі 'Сномина' Гетьмана Павла Скоропадського» у «Хліборобській Україні» (IV 7 і 8 [1922–1923], С. 3–40; V [1924–1925]. С. 31–92) ця фраза має такий вигляд: «Чув, що на цей пост намічається генерал Кирей, талановитий гарматний інспектор 6-го корпусу…» (див. перевидання «Уривка зі 'Споминів» і. з. «Гетьман Павло Скоропадський. Спомини». — К., 1992. — С. 48). Інспектором артилерії 51-го (українського) корпусу був призначений командир 6-го мортирного дивізіону полковник Афанас'їв.

92

Луценко Іван Митрофаіювич (1864–1919) — лікар, громадський, політичний і військовий діяч. Під час Першої світової війни — полковник медичної служби російської армії. У 1917 р. — член Центральної Ради та Українського Генерального військового комітету. Лідер Української народної партії (Української партії соціалістів-самостійників). Організатор і голова Одеської української військової ради, Одеського українського військового коша, член Одеського повітового громадського комітету. У жовтні 1917 р. на З'їзді Вільного Козацтва обраний генеральним хорунжим. Під час антигетьманського повстання — голова цивільного управління Таврійської області, за Директорії — командир військового загону. Загинув у бою під містечком Кузьмін.

93

Секрет — військовослужбовець, штабс-капітан російської служби. У жовтні 1917 р. командував 1-м куренем 1-го Українського Георгіївського запасного полку, з листопада 1917 р. — обраний командиром полку, перейменованого згодом на Сердюцький Георгіївський полк ім. полковника І. Богуна.

94

Сахно-Устимович Олександр Олександрович — військовослужбовець; навесні 1917 р. — ротмістр. Служив ад'ютантом командуючого військами Київського військового окруїу.

29 березня 1917 р. обирався заступником голови наради вояків Київського гарнізону. Член Українського організаційного військового комітету. Організатор Вільного Козацтва на Полтавщині.

1918 р. — осаул (особистий ад'ютант) гетьмана в ранзі військового старшини.

1920 р. — полковник білої армії, був приділений до Цивільного управління штабу генерала П. М. Врангсля; розробив проект відновлення Запорізького козацького війська (коша) на'засадах автономії України у складі загальноросійської федерації.

95

Макаренко Леонід Гаврилович (1885–1965) — громадський та державний діяч. Походить з селян. Служив в Управлінні Південно-Західної залізниці. У 1917 р. — голова Всеукраїнської спілки залізничників. 1918 р. — директор департаменту в Міністерстві шляхів Української Держави. Один з організаторів ігротигетьмаїїеького повстання, член Директорії УНР. З 1919 р. — на еміграції в Австрії, Чехо-Словаччині, США.

96

Греков Олександр Петрович (1875–1958) — військовий діяч, Генерального штабу генерал-майор російської служби. Під час Першої світової війні — начальник штабу 74-ої піхотної дивізії, командир Лейб-Гвардії Єгерського полку, начальник штабу 6-го армійського корпусу; дістав призначення генерал-квартирмейстером штабу І армії Північного фронту.

У листопаді — грудні 1917 р. — командир 2-ої Сердюцької дивізії війська Центральної Ради, начальник штабу Київського військового округу. З березня до травня 1918 р. — товариш військового міністра УНР.

За гетьманату очолював таємну організацію українських старшин. У листопаді 1918 р. призначений начальником Головного штабу. Перейшов на бік Директорії.

З грудня 1918 р. — головнокомандуючий групи військ УНР у Херсонщині, Катернііославщнні та Таврії, військовий міністр УНР, Наказний Отаман Народної Республіканської Армії. З 9 червня до 5 липня 1919 р. — Начальний комендант Галицької армії, генерал-поручник УГА. З липня 1919 р. — у відставці.

30 вересня 1948 р. у Відні заарештований радянською контррозвідкою, засуджений до 25-річиого ув'язнення. 1956 р. звільнений, помер у Відні.

97

Болбочан Петро (1883–1919) — військовий діяч. Під час Першої світової війни — офіцер 38-го Тобольського полку, після поранення — інтендантської служби 5-го армійського корпусу; капітан, потім підполковник.

Восени 1917 р. організував з українців 5-го армійського корпусу полк Української Республіки, який увійшов до складу 2-ї Сердюцької дивізії в Києві. У 19,18 р. — командир куреня Окремого. Запорізького загону і заступник його командира А. Прігсонсілсого, командир групи, яка здійснила похід, у Крим. З березня — командир 2-го Запорізького (Республіканського) пішого полку в Запорізькій дивізії і бригаді. 5 листопада 1918 р. дістав ранг полковника армії Української Держави.

Під час протигетьманського повстання очолив Запорізьку дивізію, яка розгорнулася в корпус, командував Лівобережною групою армії УНР.

Після відступу з Лівобережжя усунутий від командування корпусом. У червні 1919 р. у Проскурові зробив спробу самовільно обійнято команду над цим з'єднанням.

За вироком військово-польового суду розстріляний.

98

Табуї (ТаЬоиів) Жорж (1867–1958) — генерал французької служби. У роки Першої світової війни був представником французької армії при штабі російського Південно-Західного фронту (з лютого 1917 р. — у Кам'янці-Подільському). Виконував обов'язки особистого зв'язкового керівника французької військової місії генерала Бертело в Україні. 19 грудня 1917 р. Франція встановила дипломатичні стосунки з Україною, і 28 грудня 1917 р. генерал Ж.Табуї був призначений комісаром Французької Республіки при уряді УНР. Після укладення УНР Брест-Литовського миру з країнами Четвірного союзу місія Ж.Табуї 23 лютого 1918 р. залишила Україну.

99

За згодою Тимчасового уряду і Верховного Головнокомандуючого Л. Корнілова з серпня 1917 р. створювалися два Польські корпуси легіонерів.

100

формування з військовополонених чехів і словаків здійснювалося за угодою між Тимчасовим урядом і Чехо-Словацьким національним комітетом на чолі з Т. Масариком. 13 червня 1917 р. було віддано наказ про розгортання корпусу.

101

С. Петлюра після відставки з поста Генерального секретаря військових справ сформував Гайдамацький кіш Слобідської України, був призначений його отаманом. Кіш складався з двох куренів, з них перший (червоних гайдамаків) був сформований з фронтовиків, другий (чорних гайдамаків) — з юнкерів та студентів. Формація разом з Січовими Стрільцями взяла на себе головний тягар боїв за Київ у січні 1918 p., зокрема здобула штурмом фортечні приміщення заводу «Арсенал» — центру більшовицького повстання.

102

Ковенко Михайло — військовий і політичний діяч. За фахом — інженер. Член УСДРП, згодом — УПСР.

Під час оборони Києва в січні 1918 р. був комендантом міста, здійснив арешт кількох членів Центральної Ради, які вступили в змову з ворогом. Створив у Києві 16 куренів Вільного Козацтва з робітників заводів Грстера, «Арсеналу», залізничних вокзалів, окремих районів міста — до 400 багнетів. Ці курені першими вступили в бій з повсталими проти Центральної Ради арсенальцями, а згодом влилися в Гайдамацький кіш Слобідської України.

1919 p. М. Ковенко був Головою Верховної слідчої комісії Директорії для боротьби з контрреволюцією, редактором газети «Україна». З 1920 р. — на еміграції

103

П. С. Балуев командував Західним фронтом з 15 (18) серпня до 12 (25) листопада 1917р.

104

У тексті видання ''Уривок зі «Споминів» Гетьмана Павла Скоропадського» у «Хліборобській Україні» (IV 7 і 8 [1922–1923], С. 3–40; V [1924–1925], С. 31–92) цей епізод викладено так: «У той, час князь Віктор Сергійович Кочубей прислав до мене з рекомендаційною карткою Котова-Коношенка (курсив наш.,-Лет.), який розповів мені,що він українець, дідич з Харківщини, організував там вільних козаків, був десь українським комісаром. Пізніше я довідався, що до революції він належав до якоїсь крайньої правої організації» (див. перевидання «Уринка. зі 'Споминів'» п. з. «Гетьман Павло Скоропадський. Спомини». — К., 1992.-С. 55).

105

Гіжицький Т. М. — активний діяч «Української народної громади», державний секретар в кабінеті Ф. А. Лизогуба. 1919 р. входив у крайньо правий політичний блок в Одесі.

106

Моркотун Сергій Костянтинович. — Поліцейський чиновник, після Лютневої революції — начальник залізничної міліції Південно-Західних залізниць.

1918 р. — особистий секретар гетьмана П.Скоропадського. У жовтні 1919 р. оголосив у паризькій газеті «Cause Commune'', що очолював у Києві масонську ложу, рядовим членом якої нібито був С: Петлюра.

Батько С. Моркотуна був прийняти у домі дядька П. Скоропадського, О. Олсуф'єва, як особистий лікар великого князя Георгія Олександровича.

107

Ластовчеико Юрій — штабс-капітан російської служби, підосаул війська УНР. Член корпусного комітету 34-го корпусу. З листопада 1917 p., після призначення Ю. Катана командиром дивізії — тимчасовий командир 1-го Сердюцького полку Гетьмана Богдаца Хмельницького. В грудні 1917 р. очолив підрозділ полку, відправлений до Полтави, де був позрадницьки вбитий під час переговорів з місцевими більшовиками.

108

Голубович Всеволод Олександрович (1890 —?) — політичний і державний діяч, журналіст. За фахом — шляховий інженер. Член УПСР.

Член Центральної Ради, Малої Ради. З липня 1917 р. — генеральний секретар шляхів, згодом генеральний секретар торгівлі і промисловості. Очолював делегацію УНР на мирних переговорах у Брест-Литовському. З 30 січня до 29 квітня 1918 р. — голова Ради народних міністрів, міністр закордонних справ УНР.

У 1919–1920 рр. редагував газету «Трудова громада», що виходила в Кам'янці-Подільському й Вінниці. 1921 р. за радянської влади засуджений разом з іншими членами ЦК УПСР. Після амністії очолював Раду народного господарства УСРР. 1931 р. репресований у справі т. зв. «Українського національного центру».

109

9 (22) січня 1918 р. Центральна Рада ухвалила IV Універсал, у якому проголошувалася повна незалежність України: «Віднині Українська Народна Республіка стає самостійною, від нікого незалежною, вільною, суверенною Державою Українського Народу».

110

О. П. Греков походив з села Санич Глухівського повіту, де його батько мав маєток. Інший батьків маєток містився у Рильському повіті Курської губернії. Сам генерал поблизу Курська придбав свого часу масток Олсександрівку.

111

Скоропис-Йолтуховський Олександр Філаретович (1880–1950) — політнчний та громадський діяч. Член Радикальної Української партії, організатор Української соціал-демократичної спілки. 1906 р. засланий до Сибіру, втік за кордон.

Під час Першої світової війни — провідний діяч Спілки Визволення України (голова берлінського відділу), заступник голови Загальної Української Ради. Працюючи в Німеччині, добився зосередження українців-військовополонених в окремих таборах й опікування ними з боку СВУ. У січні 1918 р. — уповноважений Центральної Ради по формуванню українських військових частин з військовополонених в Німеччині та Австро-Угорщині.

З 1 березня 1918 р. — губернський комісар, за гетьманату — губернський староста Холмщини й Підляшшя. На початку грудня 1918 р. заарештований у Бресті польськими військами, що окупували області Західної України.

З 1920 р. — на еміграції. Член Ради присяжних монархічного «Українського союзу хліборобів-державників», співзасновник Українського наукового інституту в Берліні, автор праць з політичних та економічних питань. Один з провідних ідеологів українського монархізму.

1945 р. репресований НКВС СРСР.

112

У Києві наприкінці 1917 р. зосередилася значна кількість військовополонених — вихідців із Західної України. 13 листопада Тимчасова головна рада західних, буковинських і угорських українців закликала їх вступати в ряди Січових Стрільців; відозву підписали Р. Дашкевич, Є. Коновалець, І. Лизанівський, Г. Лисенко, М. Низкоклон, Ф. Черпик, І. Чмола. У січні 1918 р. до новосформованого куреня прибули колишні військовополонені старшини Легіону Українських Січових Стрільців. Спочатку формація мала назву «Галицько-Буковинський курінь Січових Стрільців», далі — 1-й курінь Січових Стрільців. У березні 1918 р. курінь розгорнувся в 1-й полк Січових Стрільців. Був однією з найбоєздатніших і дисциплінованих частин українського війська. Охороняв уряд, брав участь в обороні Києва від військ Муравйова.

113

«Боротьба» — нейтральний орган Української партії соціалістів-революціонерів. У числі 2 (жовтень) за 1918 р. був опублікований «Одвертий лист до Пана Гетьмана Скоропадського». Його автор М. Шинкар, зокрема, писав: «Як сталося, що ви з переконаного прихильника Антанти зробилися германофілом?»

114

У тексті видання «Уривок зі 'Споминів' Гетьмана Павла Скоропадського» у «Хліборобській Україні» (IV, 7 і 8 [1922–1923], С. 3–40; V [1924–1925], С. 31–92): «…я послав Маргиновича довідатись, чи тут ще полковник Петін» (див. перевидання «Уривка зі 'Споминів'» н. з. «Гетьман Павло Скоропадський. Спомини». — К., 1992. — С. 67). Полковник Петін певний час очолював штаб 34-го корпусу.

115

Після вступу більшовицьких військ до Києва обстановку там визначали насильство і свавілля. Доповіді, ЦК Російського Червоного Хреста Міжнародному комітету Червоного Хреста в Женеві 14 лютого 1920 р. зазначала, що в Києві в цей час було вбито понад 2 тисячі офіцерів колишньої російської армії. «Боронили Київ українці, вся злоба була звернена на українців, а окотилася майже виключно на російських офіцерах і взагалі на російському панстві і буржуазії» (Дорошенко Д. Мої спомини про недавнє-минуле (1914–1920). 2-е вид. — Мюнхен, 1969 — С. 223).

116

Чехословацькі частини були викликані з фронту до Києва штабом округу, але не втрутилися у внутрішні справи України. Після Брестської угоди вони відходили, витримуючи ар'єргардні сутички з австро-німецькими частинами.

117

Українська соціал-демократична робітнича партія (УСДРП) — з 3 грудня 1905 р. назва утвореної 1902 р. Революційної української партії. Лідерами партії були В. Виїшичспко, М. Порти, Д. Антонович, С. Петлюра, М. Ткаченко. В основу її програми було покладено Прфуртську програму німецьких соціал-демократів. В національному питанні мала на меті автономію України. Спиралася на студенстство, службовців, ремісничих робітників і селян. Під час Першої світової війни в партії були три основні напрямки: оборонців, борців за незалежну Україну під австро-угорським протекторатом, прихильників більшовицької тактики перетворення війни на громадянську. Брала участь в роботі Української Центральної Ради, уряді УНР. Після жовтня 1917 р. відстоювала самостійність України. За гетьманату перебувала в опозиції до гетьманського уряду, входила до Українського національного союзу, взяла участь у створенні Директорії.

118

Українська партія соціалістів-революціонерів (УПСР) була створена 1906 р. народницькими групами, але процес формування було завершено лише у квітні 1917 р. Спиралася на селянство та національну інтелігенцію. Лідерами партії були М. Грушевський, П. Хрнстюк, М. Залізняк та інші.

В основу програми було покладено програму загальноросійської партії соціалістів-революціонерів (есерів), яку члени УПСР намагалися пристосувати до конкретних форм життя української демократії. До повної соціальної революції вони ставили мсту часткових соціальних реформ. Першорядне значення надавалося національному питанню, обстоювалася екстериторіальна автономія України. Після жовтня 1917 р. партія боролася за незалежність України. Мала більшість в Центральній Раді, своїх представників в уряді УНР.

З установленням гетьманату партія розпалася на прихильників легальної опозиційної діяльності та адептів підпільної боротьби і повстання. Праві УПСР приєдналися до Українського національного союзу і ввели своїх представників до складу Директорії, ліві ж у березні 1919 р. утворили партію УПСР комуністів-боротьбістів.

119

Начальником Українського Генерального Штабу О. Сливинським був розроблений план створення української армії з кадрів частий, що залишилися на терені України із складу Південно-Західного і Румунського фронтів: з 10-го армійського корпусу — Київський, з 25-го — Волинський, з 26-го — Полтавський, з 31-го — Чернігівський, з 32-го і 3-го — Подільський, з 9-го і 11-го — Харківський, з 8-го і 40-го — Одеський, 3 5-го Кавказького корпусу — Катеринославський.

120

Йдеться про Інструкторську школу старшин, створену за наказом міністра військових справ 14 березня 1918 р. Школа складалася з 4 піших, кінної, кулеметної, інженерної учбових сотень і гарматної батареї, призначалася для підвищення підготовки старшин воєнного часу. За гетьманату курс навчання було продовжено до 4 місяців.

121

Брестський мирний договір передбачав відновлення не лише політичних, але й господарських зв'язків між УНР та країнами Четвірного союзу. Україна зобов'язувалася надати Німеччині та Австро-Угорщині до 31 літня 1918 р. І мли. т хліба, 400 млн штук яєць, до 50 тис. т живої ваги великої рогатої худоби, сало, цукор, льон, пеньку, марганцеву руду.

122

План організації університету був розробленій комісією з представників товариства «Праця», Українського иауковбго товариства і товариства «Просвіта». Український народний університет було відкрито 5 жовтня 1917 р. у складі історико-філологічного, правничого і фізико-математичного факультетів. Лекції відбувалися в приміщенні Університету Св. Володимира.

123

Міхновський Микола Іванович (1873–1924) — визначний громадський і політичний діяч, публіцист. Родом з Прилуччини.'За студентських років належав до

«Братства Тарасівців». Працював адвокатом у Харкові. Автор праці «Самостійна' Україна», ідеолог державної самостійності Украйні. Однії із засновників «Революційної Української партії» (1889). 1902 р. створив Українську Народну партію. У 1912–1913 рр. — редактор Харківського тижневика «Сніп».

Під час Першої світової війни — підпоручик юстиції, служив у Київському окружному військовому суді.

29 березня 1917 р. заіпіціюнав у Києві нараду українських вояків гарнізону. Організатор і автор статуту Українського військового клубу ім. гетьмана Павла Полуботка, член Українського військового організаційного комітету і Українського Генерального Військового Комітету, прихильник створення регулярної української армії.

Член Центральної Ради; суперник С.Пет люрн в боротьбі за лідерство у військовій сфері, внаслідок якої вийшов з УГВК. Зробив спробу проголосити самостійність України, спираючись на Полуботківський полк. До осені 1917 р. перебував при штабі однієї з армій Румунського фронту.

У 1918 р. — Один з засновників Української Демократичної Хліборобської партії. Згодом працював у шкільництві й кооперації на Кубані. Переслідуваний радянською владою, наклав на себе руки в Києві.

124

Павелко Віктор Гаврилович. — прапорщик російської армії, служив у 39-й пішій запасній бригаді. Член Українського військового клубу ім. П. Полуботка і секретар Українського Військового Організаційного Комітету, молодший офіцер полку ім. Богдана Хмельницького. Лук'янов ГригорШ Степанович — прапорщик російської армії. Учасник наради вояків Київського гарнізону 29 березня 1918 р., член Українського військового клубу ім. П. Полуботка, секретар Українського Військового Організаційного Комітету, молодший офіцер полку ім. Богдана Хмельницького.

125

Брати Шемети походили з Полтавщини із старовинного шляхетського роду, землевласники.

Шемет Володимир Михайлович (1873–1933) — громадський і політичний діяч, публіцист. Член І Державної Ради (1905). 1906 р. очолював разом з М.Міхиовським Українську Народну партію. Редактор першої в Росії газет тижневика українською мовою «Хлібороб» (Лубни, 1906). Один із засновників львівської газети «Рада».

Активний діяч Революційної Української партії, згодом — Української народної партії М.Міхновського

1917 р. — член Центральної Ради. Один з організаторів Української Демократичної-Хліборобської партії.

З 1919 р. — працівник ВУАИ. Репресований.

Шемет Сергій Михайлович (1875–1957) — громадський і політичний діяч. Закінчив Технологічний інститут у Санкт-Петербурзі, інженер. Заснував культурне товариство «Родина» (1900–1904).

Один з організаторів Української Народної партії та Української Демократично-Хліборобської партії. Очолював делегацію Лубенського хліборобського з'їзду до Центральної Ради в березні Л918 р., один з ініціаторів скликання і учасник всеукраїнського конгресу хліборобів.

З 1919 р. — на еміграції (Австрія, Німеччина, Франція, Австралія). Член Ради присяжних монархічного Українського Союзу Хліборобів-Державників, особистий секретар П. Скоропадського, провідна постать ге індіанського руху. Один з фундаторів «Союзу Українських організацій Австралії».

126

Липинський В'ячеслав Казимирович (1892–1931) — історик, філософ політичний діяч. Освіту здобув у Краківському та Женевському університетах. Служив офіцером у драгунському полку. 1912 р. брав участь у створенні у Львові Українського інформаційного комітету. Був членом Української демократично-хліборобської партії та автором її програми.

У червні 1918 р. призначений послом Української Держави в Австро-Угорщині. З 1919р. — на еміграції в Німеччині. Один із засновників політичної організації «Український союз хліборобів-державників», був головою його Ради присяжних. 1926–1927 рр. очолював кафедру історії української державності в Українському науковому інституті в Берліні.

Основоположник державницького напрямку в українській історіографії і консервативного напрямку в українській політології. Керував виданням збірників «Хліборобська Україна», де вперше було надруковано частину спогадів П. Скоропадського. Автор багатьох історичних, соціологічних і політичних праць.

Наприкінці 20-х років перейшов у опозицію до т. зв. «реальної політики», яку проводив за кордоном П. Скоропадський, і створив «Братство класократів-монархістів».

127

Донцов Дмитро Іванович (1883–1973) — публіцист і літературний критик.

У 1902–1907 рр. вчився у Петербурзькому університеті. Від 1909–1913 рр. студіював у Віденському, Львівському університетах, доктор права. З 1905 р. — член Української соціал-демократичної робітничої партії. Однії із засновників Союзу визволення України (1914 р.) і партії хліборобів-демократів (1918 р.).

З 24 травня 1918 р. — директор Бюро преси й Українського телеграфного агентства (УТЛ). Член політичної комісії на переговорах з РРФСР.

З 1919 р. — займався за дорученням українського уряду політично інформаційною діяльністю в Австрії, Пімсчцині, Швеції, Швейцарії, брав участь у Мировій конференції в Парижу. У 1922–1929 рр. — редактор «Літературно-наукового вісника», з 1932 — «Вісника» у Львові. Автор багатьох пращ, публіцистичного, історичного, літературознапчого характеру. В своїйl праці «Націоналізм» (1926) обгрунтував теорію інтегрального націоналізму.

З 1939 р. — на еміграції.

128

Устимович (Сахно-Устимович) Микола Миколайович (1863–1918) — громадський діяч, за фахом — інженер-технолог. Діяльний член «Української народної громади». 29–30 квітня 1918 р. — отаман (голова) Ради міністрів Української Держави. Загинув під час антигетьманського повстання.

129

Фон Гінденбург (von Hindcnburg) Пауль (1847–1934) — військовий і державний діяч, генерал-фельдмаршал німецької служби. Під час Першої світової війни з листопада 1914 р. командуючий військами Східного фронту, з серпня 1916 р. — начальник Генерального Штабу, фактичний головнокомандуючий.

Президент Веймарської республіки (1925–1934).

130

Любинський Всеволод Юрійович (1840–1920) — лікар-фармаколог. Діяльний член «Української народної громади», яка організувала гетьманський переворот.

З травня 1918 р. до кінця гетьманського врядування міністр народного здоров'я й опіки Української Держави.

131

Воронович Михайло Михайлович (? - 1918) — землевласник, державний діяч. За часів Російської імперії — губернатор Бесарабії. Діяльний член «Української народної громади». Головував на хліборобському конгресі, що обрав гетьмана. У кабінеті Ф. Л. Лизогуба — товариш міністра внутрішніх справ, у кабінеті С. П. Гербеля — міністр віровизнань. Розстріляний повстанцями Директорії під час виконання дипломатичного доручення.

132

Мається на увазі Дусан Іван Вікторович, адвокат за фахом. Як член секретаріату конгресу хліборобів, 29 квітня 1918 р. виступив на ньому з привітанням від Союзу земельних власників і доповіддю «Українські Установчі Збори». Надалі був представником течії в «Союзі хліборобів-власників», яка розуміла самостійність України як тимчасову переходову форму до федерації з оновленою Росією, увійшов до складу особливої делегації представників великого землеволодіння до гетьмана з цього приводу.

133

Йдеться про ухвалу ІІІ Універсалу Центральної Ради від 7(20) листопада 1917 p.: «Віднині на території Української Народної Республіки існуюче право власності на землі поміщицькі й інші землі нетрудових хазяйств сільськогосподарського значення, а також на удільні, монастирські, кабінетські та церковні землі — касується.

Признаючи, що землі ті є власність усього трудового народу й мають перейти до нього без викупу, Українська Центральна Рада доручає генеральному секретареві земельних справ негайно виробити закон про те, як порядкувати земельним комітетам, обраним народом, тими землями до Українських Установчих Зборів».

134

«Українська народна громада» (1918) була, власне, не партією, а організацією, яка заради досягнення компромісу в соціальних питаннях, поміркованої демократизації державного ладу та поступової українізації розпочала підготовку до встановлення в Україні сильної особистої влади і, зрештою, конкретно до встановлення гетьманської влади П. Скоропадського. Серед її членів була значна кількість офіцерів І Українського корпусу, діячів Вільного козацтва.

135

Мацько — член Центральної Ради, потім активний діяч «Української народної громади», член Союзу хліборобів.

136

Українська партія соціалістів-федералістів (УПСФ) — назва, яку з 25 червня 1917 р. дістала утворена наприкінці 1905 р. внаслідок об'єднання Української демократичної партії та Української радикальної партії Українська радикально-демократична партія. Ставила завданням знищити експлуатацію, передати землю і засоби виробництва в загальнонародну власність, обстоювала автономію України. У 1907–1917 рр. вела в основному культурно-просвітницьку роботу, входила до міжнартійного Товариства українських поступовців. До Тимчасової партійної ради увійшли Д. Дорошенко, С. Єфремов, Л. Ніковський, О. Шульгін та ін. Політична стратегія партії полягала в гаслі «через федералізм до соціалізму». Після жовтневого перевороту в Петрограді партія виступила за створення незалежної української держави. УПСФ брала якнайактивнішу участь у створенні Центральної Ради; її представники входили до складу уряду УНР і Української Держави. У листопаді 1918 р. партія взяла участь у формуванні Директорії.

137

Див. примітку 85:

Бутейко Борис Аполонович (? — 1926) — громадський і державний діяч. За фахом — інженер шляхів сполучення, працював керуючим справами Подільської залізниці. Належав до «Української народної громади».

Міжпартійна нарада соціал-демократів, соціалістів-революціонерів і самостійників уважала його кандидатуру небажаною в уряді як нібито настроєного вороже до української державності, але своєю діяльністю на посаді міністра шляхів (3 травня -14 листопада 1918 р.) він зкористувався репутації найпалкішого прихильника українізації (м.і., створив особливу комісію з вироблення української технічної термінології для залізниці) — Під його керівництвом до середини 1918 р. було відновлено нормальне функціонування шляхів сполучення а державі.

Помер на еміграції.

138

Німецьке Верховне командування.

139

Шульгін Василь Віталійович (1878–1976) — громадський і політичний діяч монархічного напряму, публіцист. Волинський поміщик, закінчив юридичний факультет Університету Св. Володимира в Києві.

Член II та IV Державних Дум від Волинської губернії. Провідний журналіст великоросійської орієнтації, з 1913–1918 і 1919 років — видавець і редактор газети «Киевлянин».

Під час Першої світової війни добровільно пішов на фронт, прапорщик інженерної служби російської армії. Після поранення — начальник передового перев'язочно-харчувального загону. Член т. зв. «Прогресивного блоку», разом з Гучковим прийняв зречення Миколи II.

1918 р. — член шовіністичної о «Київського Національного центру», ворожого до гетьмана і української самостійності взагалі. Створив розвідувальну мережу «Азбука», що діяла, зокрема, в Українській Державі на користь денікінців Один із засновників білої Добровольчої армії. У листопаді 1918 р. — видавець газети «Росія» монархічно-націоналістичіюго спрямування.

Його племінник, О. Я. Шульгин, професор Московського університету, член УПСФ, був міністром іноземних справ УНР і послом Української Держави в Болгарії. Старший з синів В. В. Шульгіна, студент, був у т. зв. «Орденській» дружині й загинув у боях за Київ 1 грудня 1918 р.

140

Гренер (Сігоспег) Вільгельм (1867–1939) — військовий і державний діяч, генерал-лейтенант німецької служби. Під час Першої світової війни — начальник польового управління залізницями, керуючий військовою промисловістю, заступник військового міністра. З серпня 1917 р. — командирі дивізії, корпусу на Західному, потім Східному фронтах.

З березня 1918 р. — начальник штабу групи армій «Київ». У жовтні 1918 р. змінив Е. Людендорфа на посаді Першого генерал-квартирмейстера Штабу Верховного командування. Керував відступом німецької армії.

Після Версальського миру — у відставці. У 20-30-і роки — міністр шляхів сполучення, потім міністр рейхсверу (збройних сил) Німеччини. Був головою Ради Українського наукового інституту в Берліні.

141

Добрий Л. Ю. - київский фінансист, директор Російського для зовнішньої торгівлі банку. Входив у фінансову комісію, що провадила переговори з Німеччиною і про торговельну угоду.

За розпорядженням міністра внутрішніх справ УНР М. Ткаченка і військового міністра О. Жуковського та з відома прем'єр-міністра В. Голубовича був таємно заарештований і вивезений до Харкова. Причиною арешту була пронімецька діяльність фінансиста. «Викрадення» Доброго стало приводом для німецьких військових властей запровадити в Україні німецькі польові суди з перебиранням ними судівництва щодо вчинків проти громадського порядку і карних злочинів проти німецьких та австро-угорських військ, брутально втрутиися в діяльність Центральної Ради і українського уряду. В. Голубович, М. Ткаченко та О. Жуковський були віддані під німецький військовий суд.

142

Жуковський Олександр (1884–1925) — військовий і громадський діяч, підполковник російської служби. Член УПСР. 1917 р. — член Українського Генерального Військового комітету і Центральної Ради, представник УГВК при Генеральному штабі в Петрограді. З 8 листопада 1917 р. — міністр військових справ, міністр праці, з 14 березня до 1 квітня 1918 р. — міністр військових і морських справ УНР. Заарештований німцями у зв'язку із справою банкіра Доброго. 1919 р. — командувач Окремим корпусом кордонної охорони і начальник залоги в Кам'янці-Подільському. Увійшов у створений там «Комітет порятунку республіки», який робив ставку на порозуміння з радянською владою і узурпував владу у Кам'янецькій окрузі. Після невдачі заколоту емігрував.

143

Ткаченко Михайло Степанович (1879–1920) — громадський і політичний діяч.

Член Української революційної партії, Української соціал-демократнчної робітничої партії.

1917 р. — член Центральної Ради, Малої Ради, Краевого комітету для охорони революції на Україні. Генеральний секретар судових справ, міністр судових справ, з лютого 1918 р — міністр внутрішніх справ УНР.

За часів Директорії входив у «ліву» опозицію стосовно С. Петлюри, шукав шляхи угоди з радянською владою.

144

28 квітня 1918 р. до залу засідань Центральної Ради брутально вдерся німецький підрозділ і заарештував керуючого Міністерством закордонних справ Любинського та директора департаменту Міністерства внутрішніх справ Гаєвського. Членів Центральної Ради обшукали, намагаючись знайти зброю.

145

Ідеться про Українську федеративно-демократичну партію (УФДП), створену в Києві 1918 р. Проіснувавши кілька місяців, вона не відіграла істотної політичної ролі. До оргкомітету входили В. П. Науменко, І. Лучицький, Г. Квітконський, Є. Кивлицький. Партія відстоювала перспективність федерації України з Росією, пріоритет загальнолюдських цінностей над національними тощо.

146

Науменко Володимир Павлович (1852–1919) — філолог, історик літератури, педагог, журналіст, громадський діяч. У 1873–1903 рр. викладав російську мову і словесність у київських 2-й чоловічій та Міністерській і Фундуклсївській жіночих гімназіях. Колегії Павла Ґалаґана, Київському Володимирському Кадетському корпусі.

З 1905 до 1914 р. — директор приватних гімназій.

У 1890–1907 рр. — редактор «Киевской старіни». Член товариства «Стара громада». Під час Першої світової війни — голова Українського наукового товариства. Член Української федеративно-демократичної партії.

З березня 1917 р. — заступник голови Центральної Ради; помічник попечителя, попечитель Київського шкільного округу. Відстоюючи поступовість українізації навчання, конфліктував з Генеральним Секретаріатом і вийшов у відставку.

У 1918 р. — член ради Міністерства народної освіти, а з 15 листопада до 14 грудня — міністр народної освіти Української Держави.

Будучи науковим співробітником ВУАН, заарештований і страчений ВУЧК як «бувший міністр гетьманський».

147

Дашкевич-Горбацький Волфислав — військовослужбовець, педагог. Генерального штабу генерал-майор російської служби. Викладав тактику в Пажеському корпусі. Під час Першої світової війни командував полком, потім 24-ю піхотною дивізією. Активний учасник гетьманського перевороту і його фактичний керівник. У квітні — липні 1918 р. — начальник особистого Штабу Гетьмана. В жовтні — голова надзвичайної місії Української Держави до Румунії.

148

Палтов Олександр Олександрович — державний діяч. Камергер, директор канцелярії міністра шляхів сполучення, під час Першої світопоі війни — юрисконсульт управління Галицько-Буковинської залізниці.

Активний діяч «Української народної громади». Автор проекту «Грамоти до всього українського народу» і «Законів про тимчасовий державний устрій України».

Державний радник у гетьманському кабінеті, довірена особа гетьмана і керівник його канцелярії.

З 3 травня до початку листопада 1918 р. — товариш міністра закордонних справ Української Держави. Був відомий пронімецькою орієнтацією.

149

Мається на увазі Значко-Боровський А.Л, — член узгоджувальної комісії ца хліборобському конгресі в квітні 1918 p., керуючий справами Союзу хліборобів. Евакуювався з білогвардійцями; помер від тифу.

150

Вишневський Олександр Андрійович — поміщик з Київщини, діяч Київського губернського земства, голова Союзу земельних власників. У квітні 1918 р. — голова Спілки дрібних землевласників України. У кабінеті Ф. А. Лизогуба — товариш міністра внутрішніх справ.

151

Тіло митрополита Київського Володимира було знайдене неподалік Києво-Печерської лаври після здобуття міста більшовицькими військами М. Муравйова 26 січня 1918 р. і страшної вакханалії самосудів, розв'язаної «завойовниками». Після цього Київською єпархією керував єпископ Чигиринський Никодим.

152

Гетьман звернувся до учасників з'їзду з такою промовою: «Панове! Я дякую вам за те, що ви довірили мені власть, і задля власної користі беру на себе тягар тимчасової влади. Ви самі знаєте, що всюди шириться анархія і що тільки тверда влада може завести лад. На вас, хлібороби, і нестатечних кругах населення буду спиратися і молю Бога, щоб дав нам сили й твердості врятувати Україну» (Дорошенко Д.І. Історія України 1917–1923 pp. — Ужгород, 1930.-Т. 2-С. 37).

153

Січові Стрільці дістали наказ командування набути бойової готовності і вступати в бій лише якщо їх атакують. Дві піших сотні і скорострільна сотня (12 кулеметів) були висунуті для оборони будинку Центральної Ради. Скорострільна сотня рухалася Софіївською площею саме під час молебня; її командир, сотник Ф. Черник вагався, чи не заарештувати гетьмана і його прибічників, але виконав попередній наказ.

154

Двое (за іншими даними — трое) офіцерів-гетьманців загинули, обстрілявши скорострільну сотню Січових Стрільців на Бібіковському бульварі (убивши одного стрільця, кількох поранивши). Близько 40 гетьманців були заарештовані патрулями січовиків на вулицях, що прилягали до приміщення Ради. Наприкінці дня мала місце перестрілка захисників приміщення Ради з гетьманцями, які вели вогонь з навколишніх будинків. При цьому січовики обстріляли й німецький підрозділ на Фундуклеївській вулиці, австрійський автомобіль. Опівночі з 29 на 30 квітня на пропозицію німецького командування стрілецькі сотні (а разом з ними — Президент УНР М. С. Грушевський) відійшли з Центру міста в Луцькі казарми, після чого казарма Січових Стрільців на Терещенківській вулиці й будівля Ради були зайняті гетьманськими загонами.

155

Засідання Центральної Ради 29 квітня було перерване звісткою про державний переворот. Члени Центральної Ради розійшлися. М. Грушевський перебував у казармах Січових Стрільців. Згодом були заарештовані О. Жуковський та П. Багацький.

156

Правильно: Коновалець Євген (1891–1938) — військовий і політичний діяч.

Навчався у Львівському університеті, активно працював в «Академічній громаді», «Просвіті», Студентському союзі. Представляв студентську молодь в ЦК Української національно-демократичної партії. 1910 р. був під судом за участь у боротьбі за створення українського університету., Під час Першої світнної війни — лейтенант австро-угорської служби. Служив у 19-му полку ландверу, паприкінці квітня 1915 р. потрапив у російський полой.

1917 р. таємно прибув з Царицина до Києва. Співорганізатор Галицько-Буковинського куреня Січових Стрільців, з січня 1918 р. — беззмінний командир формації Січових Стрільців.

Під час антигетьманського повстання начальник Осадного корпусу, що боровся за Київ. В армії УНР — командир дивізії, корпусу, армійської групи; полковник армії УНР.

Після самороспуску Січових Стрільців 6 грудня 1919 р. перебував у польському таборі для інтернованих. В серпні 1920 р. створив у Празі Українську Військову Організацію…

Голова Проводу Українських Націоналістів, з 29 січня 1929 р. — вождь Організації Українських націоналістів.

Убитий агентом НКВС СРСР в Роттердамі.

157

Як згадував пізніше сам Євген Коновалець,

Після цих переговорів Січові Стрільці перейшли до Луцьких казарм, де 30 квітня були блоковані німецькими військами. Нарада стрілецьких старшин об 11 годині вирішила роззброїтися, однак на почесних умовах, зокрема, без присутності німецьких вояків. Це було здійснено між. 15-ю і16-ю годинами…

158

Сливинський Олександр — військовий діяч, Генерального штабу підполковник російської служби. Наприкінці Першої світової війни обіймав посаду начальника штабу кавалерійського корпусу.

У червні 1917 р. на II Всеукраїнському Військовому з'їзді обраний членом Українського генерального військового комітету, 3 листопада 1917 полковник, заступник начальника Українського Генерального військового штабу., З січня, 1918 р. — начальник штабу Гайдамацького коша Слобідської України, з березня,1918 р. — начальник Українського Генерального військового штабу. Основний автор проекту розгортання української армії на базі залишених в українському реєстрі російських з'єднань і частин.

За гетьманату з червня 1918р. — начальник Генерального штабу. Був військовим експертом делегації Української Держави на переговорах з РРФСР..

Після повалення гетьманату — на еміграції в Німеччині й Каналі. «Що ж торкається полковника Сливінського, то він, як скомпрометваний активною участю у федеративнім акті гетьмана, ніякої участи у складі військ Директорії не брав»

(Історія українського війська. — 4-е вид. — і Львів, 1992; — С. 580–581).

159

Аркас Микола Миколайович (1889–1939) — військовослужбовець… Син видатного українського історика, М. Аркаса. 1918 р. командував кінним відділом охорони Центральної Ради, потім Начальник конвою (особистої охорони) гетьмана,П. Скоропадського.

1919 р. — командир кінно-гонецького полку, 2-го кінного Переяславського полку армії УНР. У листопаді з полком приєднався до 2-го корпусу Української Галицької Армії, яка в цей час уклала союз із Добровольчою армією Денікіна; оголошений владою УНР поза законом.

Керував театром в Ужгороді.

160

Протофіс — скорочена назва Всеукраїнської спілки представників промислу, торгу, фінансів, сільського господарства. 15–18 травня 1918 р. у Києві за участю представників уряду відбувся, з'їзд підприємців, комерсантів, фінансистів та землевласників. Він офіційно прийняв статут «Протофісу» і затвердив склад постійного представницького органу — Ради.

Організація прагнула закріпити приватну власність на землю, добитися державних кредитів для відновлення продуктивності поміщицьких маєтків, скасувати свободу страйків, запобігти можливості втручання робітників у функції адміністрації підприємств тощо. У подальшій діяльності Протофіс тяжів до відновлення федерації з Росією.

161

Василенко Микола Прокопович (1866–1935) — науковець, громадський і політичний діяч. Закінчив філологічний факультет університету в Дерпті, історик права, публіцист. Співробітничав у часописі «Киевская старина». 1905 р. як редактор прогресивної українофільської газети «Киевские отклики» був засуджений до однорічного ув'язнення, після якого склав іспити за юридичний факультет Одеського університету.

Співробітник Українського наукового товариства в Києві і редактор його «Записок». З 1909 р. — приват-доцент Університету Св. Володимира в Києві, з 1911 р. — дійсний член Наукового товариства ім. Шевченка у Львові. — По Лютневій революції — попечитель Київського шкільного округу, з травня 1917 р. — товариш (заступник) міністра освіти Тимчасового уряду. Член Партії конституційних демократів.

З 2 травня 1918 р. — міністр народної освіти, з 3 до 20 травня — одночасно т. в. о. міністра закордонних справ і віровизнань, з 21 червня до жовтня 1918 р. — міністр народної освіт та мистецтва Української Держави. Президент Державного Сенату, За радянської влади — академік ВУАН і її другий президент (1921–1922). Переслідувався за свою колишню політичну діяльність.

162

Шелухін Сергій (1864–1938) — громадський, політичний та державний діяч, правник, поет (псевдонім — С. Павленко). Закінчив Університет Св. Володимира в Києві, служив слідчим, прокурором, членом окружного суду.

1917 р. — голова ревкому в Одесі. Член ЦК Української партії соціалістів-федералістів, член Центральної Ради. З 15 січня 1918 р. — член Генерального Суду УНР. У лютому — квітні 1918 р. — міністр судових справ УНР (відкликаний з кабінету за партійною ухвалою).

Голова делегації Української Держави на переговорах з РРФСР.

З грудня 1918 р. — виконуючий обов'язки міністра судівництва УНР; член мирної делегації в Парижі. З 1921 р. — на еміграції. Професор права Українського університету у Відні, з 1922 р. — у Празі.

163

Ніковський Андрій Васильович (1895–1942) — громадський і політичний діяч, вчений, літературний критик. Учасник нелегального видання «Боротьба», редактор газети «Рада» (1915). Працював у Комітеті Південно-Західного фронту Всеросійського Союзу міст.

По Лютневій революції — секретар Київського виконавчого комітету, член Ради Товариства українських поступовців, заступник голови ради Союзу українських автономістів-федералістів. Член Центральної Ради, Малої Ради, «Крайового комітету для охорони революції на Україні». Редактор органу Української партії соціалістів-федералістів «Нова Рада» (1917–1919). У 1918 р. — перший голова, член президії Українського Національного Союзу.

Міністр закордонних справ уряду УНР На еміграції. Повернувся в Україну 1924 p., науковий співробітник ВУАН. У 1930 р. репресований ДПУ УСРР у сфабрикованій справі «Спілки визволення України».

164

Кубинський Михайло Павлович — ординарний професор Харківського університету, сенатор по карному департаменту, автор праць в галузі криміналістики. Співробітничав з часописом «Украинская» жизнь», який 1912–1917 pp. редагував у Москві С.Петлюра.

З 3 травня 1918 р. — міністр судових справ Української Держави, з липня — сенатор, голова Карного Генерального Суду.

З 1919 р. — у таборі білих (оберпрокурор).

165

Ватер Юлій Михайлович (1865 —?) — відомий вчений-біолог, державний діяч, працював професором Політехнічного інституту в Києві. У 1917 р. — голова секції праці в Київському військово-промисловому комітеті, член Київського виконавчого комітету. Належав до партії народних соціалістів. З 3 травня 1918 p. - міністр праці Української Держави. Намагався працювати в контакті з профспілками.

166

Гутник Сергій Михайлович — голова Одеського біржового комітету, член партії конституційних демократів. З 3 травня до 18 жовтня 1918 р. — міністр торгівлі та промислу Української держави.

167

Ржепецький Антон Карлович — громадський та державний діяч. Був головою Товариства взаємного кредиту, радником Київської міської думи, очолював виборчу комісію по виборах до Державної Думи. Під час Першої світової війни — голова «Тетянинського комітету», що опікувався біженцями. Член партії кадетів. З травня 1918 р. — беззмінний міністр фінансів Української Держави. Відзначився на цьому посту створенням стабільної української грошової системи з високим курсом національної валюти.

168

Соколовський Юрій Юрійович (? - 1922) — державний діяч. До революції — завідувач агрономічним відділом Полтавського земства. Член партії кадетів. У травні-липні 1918 р. — міністр харчових справ і тимчасово виконуючий обов'язки міністра хліборобства Української Держави. Наприкінці 1918 р. виїхав з дипломатичною місією до Румунії.

169

Максимів Микола Лаврентійович — військовослужбовець, капітан II рангу російської служби. З квітня 1918 р. — завідуючий оперативними справами при міністерстві, з 3 травня — виноуючий обов'язки морського міністра і начальник Головного морського штабу, з 13 травня — товариш військового міністра Української Держави і до 12 листопада 1918 р. — керуючий Міністерством морських справ. З 3 червня 1918 р. — капітан І рангу, з 20 жовтня 1918 р. — контр-адмірал Української Держави.

170

Лизогуб Федір Андрійович (1862–1928) — громадський і державний діяч. Його батько, власник маєтку в Седнові поблизу Чернігова, приятелював з Т. Г. Шевченком.

У 1901–1905 pp. - голова Полтавської губернської земської управи, зарекомендував себе як покровитель розвитку української культури й мистецтва. З 1915 р. — член Ради для заведення земського самоврядування при наміснику Кавказа. У 1917 р. — завідувач відділом закордонних підданих Міністерства закордонних справ Росії.

З травня до 14 листопада 1918 р. — голова Ради Міністрів Української Держави і до липня водночас — міністр внутрішніх справ. Сенатор Загального Зібрання Державного Сенату.

Помер на еміграції у Белграді.

171

Дорошенко Дмитро Іванович (1882–1951) — політичний та громадський діяч, історик, публіцист. Навчався у Варшавському, Петербурзькому та Київському університетах. Член Радикальної української партії, УСДРП, Товариства українських поступовців.

Під час Першої світової війни — уповноважений Комітету Південно-Західного фронту Всеросійського Союзу міст. 1917 р. — член Київського виконавчого комітету, член Центральної Ради, помічник губернського комісара Київщини, губернський комісар Чернігівщини.

20 червня — 2 вересня 1918 р. — керуючий Міністерством закордонних справ, 2 вересня — 14 листопада 1918 р. — міністр закордонних справ Української Держави.

1919 р. — приват-доцент Кам'янець-Подільського університету. Па еміграції — професор Карлового університету і Українського Вільного університету (Прага), викладав у Віденському, Берлінському і Женевському університетах історію України. У 1945–1951 pp. - президент Української Академії мистецтва і наук у Мюнхені. Активно співробітничав з Союзом гетьманців-державників. Після Другої світової війні — професор Колегії Св. Андрія у Вінніпезі.

Автор змістовних спогадів («Мої спомини про давнє-минуле» за 1901–1914 pp. і «Мої спомини про давнє-минуле» за 1914–1920 pp.), цінного для вивчення доби української революції курсу «Історія України 1917–1923 pp.» (Ужгород,1932. — Т. 1; 1930. -Т. 2).

172

Сам Д. І. Дорошенко згадував про ці обставини так: «Мушу зазначити, що моє призначення на посаду керуючого міністерством дуже стурбувало німців… Певна річ, що тут грала ролю пущена кимось чутка про моє ніби «австрофільство»: очевидно, моя діяльність в Галичині в певних колах оцінювалася як прояв «австрофільства», тоді як «Новое Время» пояснювало цю саму діяльність моїм начебто «германофільством». Це свідчить про те, як взагалі легко і без усякої підстави чіпляють людям етиксти різного «фільства» або «фобства». Але, що моя робота в Галичині розумілася самими австрійцями як результат моїх нібито'австрійських симпатій (!), я побачив, між іншим, з того, що на першій порі, ще в квітні, перед перепоротом, до мене заїхав перший з візитою військовий агент майор Флейшман, наговорив мені купу компліментів, і потім якийсь час австріяки робили мені дуже приємні міни, поки не побачили, що в своїх відносинах я керуюся зовсім не якимись симпатіями до них, але інтересами української справи, котрі аж ніяк не сходилися з австрійськими» (Дорошенко Д. Мої спомини про недавнє-минуле [1914–1920]. 2-е вид. — Мюнхен, 1969. — С. 268–269).

173

Зіньківський Василь Васильович (1881–1962) — учений-психолог, екстраординарний професор філософії Університету Св. Володимира в Києві, в. о. екстраординарного професора Українського народного (згодом — державного) університету. Українського педагогічного інституту.

Популярний церковно-громадський діяч, відомий обстоюванням оновлення церковного життя на засадах ідеального християнства, невтручання влади у справи церкви, автокефалії української церкви.

У травні — жовтні 1918 р. — міністр культів (сповідань) Української Держави. 1919 р. емігрував до Югославії.

174

Лігнау Олександр Олександрович (1859–1923) — Генерального штабу генерал-майор російської служби. Походив з німецьких колоністів Херсонщини.

1917 р. — начальник штабу 7-го Сибірського корпусу. За Центральної Ради — отаман 11-ї пішої дивізії.

За гетьманату — з 15 травня 1918 p.- товариш військового міністра, з 27 жовтня 1918 р. — командуючий 7-м (Харківським) корпусом. Генеральний хорунжий армії Української Держави. Користувався повагою у війську за чесну працю для розбудови української держави й армії.

Після повалення гетьманату виїхав на Дон у Добровольчу армію. Помер на еміграції.

175

Колокольцев Василь Васильович — землевласник Харківської губернії, вчений-агроном. Працював головою Вовчанського повітового земства, зарекомендував себе як популярний організатор земського господарства в галузях агрономії, медицини, шкільництва та ін. У травні — жовтні 1918 р. — міністр земельних справ Української Держави. Прихильник приватної власності на землю, що поряд із здійсненим ним скороченням штатів міністерства призвело до конфлікту із співробітниками і кількадеінного страйку апарату ряду міністерств наприкінці травня 1918 р.

176

Земства — установи місцевого самоврядування в царській Росії, запроваджені реформою 1864 р. Земські установи складалися з повітових і губерніальних земських зборів та обраних ними виконавчих органів — управ. Гласних повітових земств окремо обирав кожен стан — дворяни, міщани й селяни. Гласних для губернських зборів обирали з-поміж себе члени повітових земських зборів.

Земства займалися місцевими справами — господарськими питаннями, народною освітою, охороною здоров'я, шляхами сполучення тощо. Догляд за земствами належав губернаторові, який міг скасовувати рішення земської управи. Кошти на свої потреби земства отримували з податків (т. зв. земельних) і підприємств. Перед Першою світовою війною земства Лівобережної України об'єдналися в окремий союз. На Правобережжі інститут земств було утворено лише 1911 р. За часів Центральної Ради земські установи були демократизовані і перетворилися на «народні».

Значна кількість громадських, політичних і державних діячів доби революції на Україні пройшли школу земської діяльності.

177

Лизогуб Дмитро Андрійович був активним діячем організації «Народна воля». Входив в «Основний гурток» М. А. Натансона в Петербурзі, матеріально утримував гурток І. Ф. Фесенка в Києві. Коли члени гуртка С. Я. Віттенберга готували терористичний акт під час приїзду в Миколаїв у червні 1878 р. царя Олександра II, провокатор видав їх жандармам. За вироком військового суду 10 серпня 1879 р. Д. А. Лизогуб і двоє інших звинувачених були страчені в Одесі, ще двоє — у Миколаєві; решті двадцяти трьом страту замінили каторгою або висилкою у Східний Сибір.

178

Заходам від 18 травня 1918 р. міську і повітову міліцію було передано під владу губерніальних і повітових старост та перейменовано на Державну Варту. Статут цієї служби як підставу для кардинальної реорганізації було затверджено 9 серпня.

Очолював Варту особливий Департамент, що складався із загального, карно-розвідчого та освідомлювального відділів. У губерніях місцеві відділи очолювали інспектори, у великих містах — отамани, в міських районах та повітах — начальники. У містах один вартовий мав припадати на 400 чол. населення (у Києві — 1933 вартових, 18 приказних).

У кожному повіті створювалася резервова сотня кінних вартових, а в Києві, Одесі, Харкові та Миколаєві — резервові дивізіони. Створювався також окремий корпус Залізничної Варти.

179

Мається на увазі Лизогуб Яків (1675–1749), один з предків прем'єр-міністра Української Держави. 1662–1674 pp. обіймав посаду Канівського, згодом — Чернігівського полковника, а за гетьманування І. Мазепи був наказним гетьманом.

180

Мумм (Mumm von Schwar/cnslcin) Альфонс, барон-міністр. Дипломат. Після повернення уряду Центральної Ради до Києва у березні 1918 р. був призначений послом в Україні, залишив цей пост після Листопадової революції 1918 р. в Німеччині.

181

Форгач (Forgach vou Thymes und Gacz) Иоганн (Янош), граф — австро-угорський дипломат. До Першої світової війни — австро-угорський посланник у Белграді. Після повернення уряду Центральної Ради до Киева у березні 1918 р. був призначений послом в Україні, перебував на цій посаді до вересня.

182

Осецький Олександр (1873–1936) — військовий діяч. Генерального штабу генерал-майор російської служби. За Центральної Ради — отаман Полтавського корпусу. За гетьманату — начальник Корпусу залізничної охорони. Діяльний учасник антигетьманського повстання. З 30 жовтня 1918р. — начальник оперативного штабу повстанців. За Директорії — командуючий Холмською армійською групою, Наказний отаман війська УНР, в. о. військового міністра. 1920 р. — голова військової місії в Белый, генерал-хорунжий армії УНР.

183

Штейнгель Федір (Теодор) Рудольфович, барон (1870–1946) — громадський і державний діяч. Поміщик Рівненського повіту. У своєму, маєтку Городок заснував археологічно-етнографічний музей Волині. Скінчив природничий факультет Університету Св. Володимира в Києві. Член української парламентської фракції у І Державній Думі. Член Товариства українських поступовців і водночас кадетської партії, потім — Української партії соціалістів федералістів. 1915 р. — голова Комітету Південно-Західного фронту Всеросійського Союзу міст. У 1917 р. — голова виконавчого комітету в Києві. У 1918 р. — посол Української Держави в Німеччині.

184

Коли у жовтні 7 листопаді 1918 р. міністр, закордонних справ Української Держави Д. Дорошенко перебував у Німеччині з офіційним візитом, він та працівники україисьхого посольства Ф. Штейнгель, В. Козловський, В. Єрмолов були запрошені на приватний обід, який фактично був зустріччю з німецькими громадськими діячами та іноземними послами. Під час розмови один з німецьких діячів запитав думку Д. Дорошенка, стосовно перспектив самостійності і федерації для України та обставини україно-німецьких взаємин — попри домовленість, що ці питання порушуватися не будуть. Д. Дорошенко відповів, що «ідея федерації не чужа в українській історії, тільки спроби федерації досі не були для України щасливі… Тепер для нас питання про федерацію не є актуальним. А що буде далі — побачимо», У донесеннях до Києва, які складав проросійський апарат посольства, а далі у проросійських газетах «Киевская мысль» та «Голос Києва» висловлювання Д. Дорошенка були цілковито перекручені. Стверджувалося, що за Дорошенком, нібито, російський царизм, а згодом російський більшовизм створили вічну прірву між двома народами. Д. Дорошенко дізнався одночасно і про ці газетні матеріали, і про спою відставку.

185

Чубинський Павло Платонович (1839–1884), юрист, вчений-етнограф — автор слів національного українського гімну «Ще не вмерла Україна».

186

Питання, чому українські партії і діячі не взяли участь, у формуванні гетьманського уряду, має численну літературу. Див. спогади О.Саліковського в додатку даного видання.

187

Текст грамоти «До всього українського народу» надрукований у кн.: Дорошенко Д. Історія України 1917–1923 рр: — Ужгород, 1930. -Т. 2. — С. 49–50.

188

Пуришкевич Володимир Митрофанович (1870–1920) — політичний діяч-монрахіст. Крупний бесарабський поміщик, до лютого 1907 р. — чиновник, дійсний статський радник. Один із засновників «Союзу російського народу», після розколу якого очолив «Союз Михаїла Архангела» (1908 p.). Лідер крайніх і правих у ІІ-IV Державній Думі. 1917 р. голова Тимчасового комітету Державної Думи. Створив кількв монархічних організацій, зокрема «Російську державну карту».

З 1919 р. перебував у зоні білої окупації, де вів монархічну агітацію проти А. І. Денікіна і лівого напрямку в «Уряді Півдня Росії» (Особливій нараді при Верховному керівникові Добрармії). Помер від тифу

189

1 листопада 1918 р. в Києві відбувся Всеукраїнський з'їзд хліборобів. Усупереч запевненням ініціаторів скликання з'їзду гетьманській владі, В. Пуришкевич виголосив на ньому промову про «неподільність Росії».

190

Кирей Василь Тадейович (1879–1942) — військовий діяч, генерал-майор російської служби. Під час Першої світової війни виявив себе як видатний артилерійський фахівець. Наприкінці війни командував 23-м армійським. корпусом.

1917 р, — член, Українського Генерального Військового, комітету, на початку 1918 р. — начальник щтабу оборони Києва, потім — в штабі Гайдамацького коша Слобідської України.

З 1919 р. — в Добровольчій армії, начальник артилерійського постачання. 1920 р. здійснював у штабі П. М. Врангеля зв'язок з керівниками повстанчих загонів на Україні, потім очолював Військово-технічне управління.

3 1924 р. т командир артилерійської бригади Чехо-Словацької армії.

191

Генерал Кирей закінчив Михайлівську артилерійську академію і два класи Миколаївської військової академії, але не Належав до Корпусу офіцерів Генерального Штабу

192

13–17 квітня 1917 р. отаманами створюваних, корпусів було призцачено генералів колишньої російської армії: Київського корпусу — І. Мартинюка, Волинського — генерал-майора Дядюшу, Одеського — Колоді, Чернігівського — Дорошкевича, Полтавського — генерал-майора О. Осецького, Харківського Генерал-лейтенанта Волкобоя, Катеринославського — генерал-майора Васильченка. Отаманом Подільського корпусу був призначений Климонсо, але всі обов'язки фактично безперервно, виконував генерал-майор П. Єрошевич.

Рогоза Олександр Федорович — військовий діяч. Походив із старовинного роду української шляхти. Генерального штабу генерал-лейтенант російської служби. Під час Першої світової війні командував 25-м армійським корпусом, 4-ою армією на Західному і Румунському фронтах.

193

За гетьманату — генеральши бунчужний, Військовий міністр Української Держави. Убитий більшовиками 1919 р

194

Правильна: Єрошевич Петро (1870 —?) — військовий діяч Генерального штабу, генерал-лейтенант російської служби, 1917 р. командував 12-ю піхотною дивізією, з вересня -11-м армійським корпусом на Південно-Західному фронті; За Центральної Ради в лютому 1918 р. призначений командиром З'єднаного, потім 2-го Подільського корпусу, зберіг цю посаду за Гетьманату.

При перших звістках про антигетьманське повстання 18 листопада 1918 р віддав корпусу наказ про перехід наг бік Директорії. Відрядив для боротьби за Київ 6 батальйонів з 16 гарматами.

За доби Директорії — командуючий 1-м Волинським корпусом, 1-ю Північною дивізією, Групою військ.

195

Призови новобранців були призначені на 15 листоттада (потім перенесено на 1 грудня) 1918 р. і 1 березня 1919 р.

196

Сердюцька дивізія почала формуватися в червні 1918 р. Вона мала піші полки, легкий гарматний полк, Сердюцький Лубенський кінний полк та інженерну сотню. Командир дивізії мав права командира корпусу.

14 серпня 1918 р. було затверджено «Статут про комплектування війська Сердюків Української Держави й відбування служби в ньому». Згідно з статутом, старшинами в дивізії могли служити лише особи з відповідною освітою, стажем бойової служби, «належні до української нації» або ж такі, що особливо відзначилися у попередній службі.

Призовниками дивізія комплектувалася на загальних підставах, але з особливою умовою: «козаки повинні бути набрані з селян-хліборобів, які мають велике земельне господарство, причім, діти хліборобів, які належать до призиву, обов'язково повинні відповідати умові безвідлучного життя біля своїх сімей і ні в якому разі не пробувати на цей час на заробітках в місті, чи містечках; всі вони повинні бути українцями, православними»

197

Армія мирного часу мала нараховувати 175 генералів, 14930 старший, 2975 військових урядовців, 291221 підстаршин і козаків.

198

15 липня 1918 р. з приводу переводу армії на склад мирного часу було здійснено звільнення всіх старшин, які попередньо не складали іспит в обсязі повного довоєнного курсу військових училищ. Цей захід на практиці позбавив армію значної кількості національно свідомих кадрів і викликав гостру критику гетьманського уряду.

Спроба вирішити проблему дозволом таким старшинам обіймати підстаршинскі посади, зберігаючи рангові відзнаки, не зняла напруження.

199

За гетьманату створювалися дві Київські, Одеська і Чугуївська спільні юнацькі школи, Єлисаветградська кінна. Одеська гарматна та Київська інженерна юнацькі школи.

200

Юнаків (Юнаков) Микола Леонтійович (1871–1931) — військовий діяч. Генерального штабу генерал-лейтенант російської служби. Професор, начальник кафедри імператорської Миколаївської військової академії, відомий воєнний історик і педагог.

Під час Першої світової війни — начальник штабу 4-ої армії, командуючий 8-ою армією Румунського фронту. З грудня 1917 р. — в армії УНР.

За гетьманату — начальник Головної шкільної управи Військового міністерства.

За Директорії з серпня 1919 р. — начальник Штабу Головного Отамана (об'єднаного штабу Дієвої Армії УНР та Галицької Армії). 1920 р. — голова Вищої Військової Ради УНР, Генерального штабу генерал-полковник Армії УНР.

З 1920 р. — на еміграції.

201

Рошаль Семен Григорович (1896–1917) — більшовицький діяч, члеп РСДРП(б) з 1914 р. Учасник Жовтневого повсталая 1917 р. в Петрограді.

У листопаді 1917 р. призначений Радою народних комісарів комісаром Румунського фронту, став одним з організаторів і членом Військово-революційного комітету фронту. 8 груддя 1917 р. за звинуваченням у підготовці замаху на головнокомандуючого військами Румунського фронту генерала Д. Г. Щербачова члени ВРК фронту і виконавчого комітету VIII армії були заарештовані силами національного комісаріату на станції Соколи; 20 грудня було знайдено тіло С. Рошаля.

202

Краснов Петро Миколайович (1869–1947) — військовий і політичний діяч, один з керівників козацького білого руху, генерал-лейтенант російської служби.

1917 р. брав активну участь у заходах генерала Л. Корнілова. Був призначений О. Ф. Корейським командувати військами, направленими з фронту на Петроград для спроби придушення жовтневого повстання; після цих подій втік на Дон, у травні 1918 р. обраний отаманом Донського козацтва. Створив козачу армію, яка ліквідувала на Дону радянську владу.

У другій половині 1918 — поч. 1919 р. вчинив кілька невдалих наступів проти червоних військ. У січні 1919 р. підпорядкувався А. Денікіну. З лютого 1919 р. — на еміграції.

Під час Другої світової війни співробітничав з гітлерівським режимом, створював козацькі формування у складі вермахту. Був захоплений радянськими військами і страчений.

203

Колчак Олександр Васильович (1873–1920) — військовий і політичний діяч, один з головішх лідерів білого руху, адмірал російської служби.

Під час Першої світової війни з 1916 до липня 1917 р. командував Чорноморським флотом. Внаслідок відвертої контрреволюційної позиції на вимогу матроських мас був відкликаний в Петроград. Був відряджений до Великобританії та США.

У жовтні 1918 р. прибув в Омськ, в листопаді увійшов до складу Ділової Ради Міністрів Уфімської директорії (військовий і морський міністр). 18 листопада встановив у Сибіру, на Уралі та на Далекому Сході військову диктатуру, прийняв титул «Верховного правителя Російської держави» і посаду головнокомандуючого.

Схоплений у січні 1920 р. Іркутським ВРК і за постановою останнього страчений.

204

Тут П. Скоропадський помиляється в оцінці ситуації. Загін Січових Стрільців (на 15 листопада 1918 р. — 46 старшин і 816 рядовиків і підстарший) став лише зав'язкою широкого збройного руху проти гетьманської влади. Після здобуття Січовими Стрільцями Фастова військо Директорії швидко поповнювалося селянами-добровольцями, що дало змогу створити Осадчий корпус.

205

Восени 1918 р. спеціальна комісія при Міністерстві внутрішніх справ розробила правила виборів до Державного Сейму України, за якими держава поділялася на 251 округ. Але вибори не відбулися.

206

Кістяківський Ігор Олександрович (І876-1957) — юрист, державний діяч. Син відомого українського вченого і громадського діяча О. Ф. Кістяківського, племінник П. П. Чубинського. Вивчав юриспруденцію в Києві та Німеччині, був доцентом Університету Св. Володимира в Києві.

З 1903 р. — адвокат і приват-доцент у Московському університеті, лектор Московського комерційного інституту. Живучи в Москві, матеріально підтримував видання часопису «Украінская жизнь».

З травня 1918 р. — державний секретар в уряді Ф. А. Лизогуба. З липня — міністр внутрішніх справ у кабінетах Ф. А. Лизогуба і С. П. Гербеля. У травні-серпні — заступник голови української делегації на переговорах з РРФСР. Сенатор Загального зібрання Державного Сенату. Емігрував.

207

Після відступу з Києва в січні 1918 р. українські частини були реорганізовані і зведені 9 лютого в Окремий Запорізький Загін. Навесні 1918 р. його переформовано в Запорізьку дивізію, командування якою 3 березня було доручене О.Нагієву (генерал-майор російської служби, осетин за національністю. У серпні 1918 р. відбув у Грузію, де створював добровольчі формування.1919 р. захоплений червоними в Батумі і страчений).

8 квітня 1918 р. дивізію було згорнуто в бригаду, за Гетьманату в серпні — знову поширено в дивізію, командування якою обійняв непопулярний серед козаків генеральний хорунжий Бочковський.

Після антигетьманського повстання з'єднання увійшло в Резервну групу Наказного Отамана, якій 27 травня 1919 р. присвоєна назва Запорізької групи. Як 1-а Запорізька стрілецька дивізія, формація існувала до кінця Визвольних Змагань, була поряд із Січовими Стрільцями найбоєздатнішим з'єднанням української армії.

208

За угодою між урядами УНР і Німеччини на початку березня 1918 р. в таборах військовополонених Раштат, Вецляр і Зальцведсль було сформовано 1-у Українську дивізію чотириполкового складу, яка згодом за свою оригінальну уніформу дістала популярну назву «Синьожупанішків». Дивізія прибула до Києва, але напередодні гетьманського перевороту була роззброєна німецьким командуванням за погодженням з військовим міністром УНР О. Жуковським.

Справа полягала не а «непридатності» з'єднання (тут автор спогадів виявляє явіну упередженість). Німецьке сторона усувала таким чином можливу протидію гетьманському перевороту, а уряд УНР побоювався, що дивізія може бути використана для перевороту на користь її командира П. Золінського.

209

За угодою між урядами УНР і Австро-Угорщини в таборі військовополонених Фрайштадт було сформовано полк, який у травні 1918 р. розгорнувся у 1-у Козацько-стрілецьку дивізію. З'єднання прибуло в Україну 27 серпня 1918 р., за свою специфічну уніформу дістало популярні назви «Сірих» або «Сірожупанників». Не довіряючи формації, уряд гетьмана вживат заходів до її скорочення. В листопаді дивізія у Складі кадрів чотирьох піших і гарматного полку приєдналася до антигетьманського повстання, у січні-квітні 1919 р. брала активну участь у бойових діях. З липня 1919 р. назва «Сірожупанноі» була присвоєна 4-й Холмській дивізії Дієвої Армії УНР

210

Директорія — особливий орган протигетьмансьокго повстання, а надалі — влади в УНР. Була утворена 13 листопада 1918 р. на таємному засіданні представників українських політичних партій у приміщенні Міністерства шляхів. Головою Директорії було обрано В. Винниченка, членами — С. Петлюру, Ф. ІЦвсіиі, А. Макарсіпса й П. Андрієвського (двох. останніх тимчасово, але їхнє членство в Директорії не припинялося), які представляли партії УСДРП, УПСР, УПСС.

211

6 грудня 1917 р. Організаційний комітет по скликанню Всеукраїнського церковного собору перейменував себе на Тимчасову Всеукраїнську Православну Церковну раду. До її складу ввійшли як священики, так і миряни. Почесним головою Ради був обраний архієпископ Олексій, голового — священик Маричів. Рада стала своєрідним «тимчасовим урядом» української православної церкви до Собору. Собор був скликаний 7 січня 1918 p.,-відбув 9 пленарних засідань, але 19 січня перервав роботу внаслідок наближення воєнних дій. Відновив свою діяльність вже за гетьманату.

212

Після більшовицького перевороту в Росії Всеросійський церковний собор відновив, скасоване за Петра патріаршество; патріархом було обрано архієпископа Тихона

213

Вибори київського митрополита були здійснені до собору. Уряд вживав заходів до відкладення виборів, оскільки з його точки зору йшлося не про заміщення звичайного митрополита, а голови Української церкви. За наполяганням Московської патріархії вибори відбулися 19 травня 1918 р. на Київському єпархіальному з'їзді. Креатура патріархії та проросійськи настроєних священників — митроіполит Харківський Антоній (Храповицький) — не набрав належних 2/3 голосів, але, не зважаючи на протести українського уряду, патріарх затвердив вибори Антонія.

214

Навесні 29.18 р. в Україні створилася загроза зриву посівної кампанії. У зв'язку з цим командуючий німецькою групою армій «Київ» генерал-фельдмаршал Герман фоп Эйхгорн видав опублікований 6 квітня наказ, який під загрозою «заслуженої кари» забороняв селянам перешкоджати поміщикам здійснювати польові роботи. Наказ був виданий без узгодження з українським урядом і призвів до ускладнень у стосунках Центральної Ради і командування окупаційних військ.

215

Відомство уділів до Лютневої революції в Росії опікувалося маєтками династії.

216

Державна Дума — обмежений у законодавчих правах парламент Росії 1906–1917 р. Мала чотири скликання, У складі І та II Дум були численні українські репрезентації (Громади). Остання, IV Дума обрала у лютому 1917 р. «Тимчасовий комітет Державної Думи», який приєднався до організаторів перевороту у Петербурзі і призначив Тимчасовий уряд.

217

Голіцин Олександр Дмитрович, князь — землевласник на Харківщині, відомий земський діяч, депутат Державної Думи. Уновноважений (делегат) і Член президії на хліборобському конгресі 29 квітня 1918 p., голова Спілки промисловості, торгівлі й фінансів (Прогофісу).

Наприкінці травня 1918 p. призначений головою комісії для перегляду закону про організацію земського самоврядування при Міністерстві внутрішніх справ. Комісія виробила новий закон про вибори до земства, прийнятий Радою міністрів і затверджений гетьманом 5 вересня 1918 р.

Брат остаїшього голови Ради міністрів царської Pocіi М. Д. Голіцина.

218

Дяков Іполіт Миколайович — тривалий час обіймав посаду голови київської міської думи. У середині травня 1918 р. очолив комісію діячів міського самоврядування, яка виробила «Тимчасові правила про вибори в міські думи'', затверджені Радою міністрів в серпні, гетьманом у вересні 1918 р.

219

Раковський Християн Георгійович (1883–1941) — активний участие болгарського, румунського і російського революційного руху. За освітою медик.

Звільнений з румунського ув'язнення російським гарнізоном у Яссах 1 травня 1917 p., перебрався до Петрограду і вступив до РКП(б). У 1918 р. — голова «Верховної автономної колегії по боротьбі з контрреволюцією в Румунії та на Україні», член Румчероду (Виконкому Румунського фронту і Чорноморського флоту), керівник делегації РРФСР на переговорах з Українською Державою.

З січня 1919 р. — голова Тимчасового робітничо-селянського Уряду України (з 29 січня 1919 р. — Раднаркому УСРР) і Надзвичайної комісії по боротьбі з «бандитизмом». У 1920 р. — член Реввійськради Південно-Західного фронту Червоної Армії, голова Економічної Ради України. У 1926–1937 pp. - активний діяч тзв. ''троцькістсько-зинов'євського блоку». Репресований 1938р., розстріляний 1941 р.

220

Влітку 1918 р. в Україні нараховувалося менш ніж 14,5 тис. більшовиків, але за умов зростаючого незадоволення населення окупаційним режимом чисельність і активність осередків зростала. Більшовики в Україні діяли до літа 1918 р. як члени місцевих організацій Російської соціал-демократичної робітничої партії (більшовиків).

Лише в липні 1918 р. в Москві відбувся І з'їзд Комуністичної партії (більшовиків) України, який оформив її створення, але «партія» була Складовою частиною РКП(б) і мала права звичайної обласної організації Росії, її «незалежність» декларувалася лише з тактичних міркувань; правляча партія РРФСР несла відповідальність за дотримання Брестського миру, а українські більшовики, ніби-то вели боротьбу проти гетьманату від власного імені.

221

Фон Габсбург-Лотрінген Вільгельм (Василь Вишиваний) (1896–1948). — Військовий діяч, полковник австро-угорської служби. Син ерцгерцога Карла Стефана Габсбурга — адмірала австро-угорського флоту. З 12-річного віку проживав з батьками в маєтку у м. Живець на Західній Галичині, де пройнявся українофільскими настроями.

У лютому 1915 р. скінчив військову академію. Командував ротою 13-го полку уланів Золочівського формування, з 1 квітня 1918 р. — командир групи, в яку входили Легіон Українських Січових Стрільців, 3-й батальйон 5-го полку, 2 роти 203-го полку, рота угорських стрільців і саперна рота. 6 жовтня 1918 р. Легіон УСС під командуванням В.Габсбурга був виведений на Буковину.

З жовтня 1919 р. — полковник Української Галицької Армії, співробітник Військового міністерства. Автор збірки поезій українською мовою. 1948 р. заарештований у Відні радянськими органами, помер у Київській тюрмі.

222

За умовами Брестського договору радянська Росія мусила укласти мир з УНР. 30 березня 1918 р. Рада Народних Міністрів УНР звернулася до РНК РРФСР з пропозицією скликати мирну конференцію. 3 квітня 1918 р. Москва відповіла згодою, проте до самих переговорів справа не дійшла.

223

Радянська делегація в Києві навмисно затягувала переговори, відверто проводила комуністичну агітацію. У Києві московські дипломати не пропускали нагоди зав'язати контакти з політичними силами, опозиційними до гетьманського уряду. Вони встановили зв'язок з представниками Українського Національного Союзу, з якими погодився співпрацювати В.Винниченко, який мав особисті зустрічі з Д.Мануїльським. За цих умов не могло йтися про справжнє укладення мирного договору.

224

Правильно: Старицька-Черняхівська Людмила Михайлівна (1868–1941) — українська письменниця, громадська діячка. Дочка М. П. Старицького. Очолювала літературно-мистецький клуб «Родина», була членом Товариства українських поступопців. Української партії націоналістів-федералістів.

1917 р. — член Центральної Ради, фундаторка Спілки українок, Працювала у ВУАП., 1930 р. звинувачувалася в належності до так званої «Спілки визволення України» на сфабрикованому ДПУ УСРР процесі. Вдруге репресована 1941 р.

Під час описуваної в спогадах П. Скоропадського події Людмила Михайлівна як голова клубу «Родина» вітала гетьмана 19 травня 1918 р. в приміщенні клубу, висловила надію, що він «укріпить, самостійність України, спираючись на українських патріотів» (Полонська-Василенко II. Людмила М. Старицька-Черняхівська // Спілка Визволення України й Спілка Української Молоді: Спогади, документи, й матеріяли. про діяльність. — Нью-Йорк; Мюнхен, 1964. — Ч. 2. — С- 104).

225

Прісовський Костянтин Адамович — військовий діяч. 1917 р. — полковник, командир 278-го піхотного Кримського полку… У січні-лютому 1918 р. — отаман Окремого Запорізького загону, після повернення Центральної Ради до Києва — губерніяльний комендант Київщини. За доби Української Держави — генеральний хорунжий, комендант Гетьманського Буднику. Після повалення гетьманату перейшов до білої армії і перевів до Криму з Києва Костянтинівське військове училище.

226

Ханенко Михайло Михайлович — крупний землевласник. Був делегатом хліборобського конгресу. З 29 квітня до листопада 1919 р. — господар Гетьманського Будинку; ця посада за статусом була близькою до царського гофмаршала.

227

Вибух військових складів у Києві стався 6 червня 1918 р. після 10-ої години ранку.

228

Вибухи на патронному складі на Дальницькій вулиці в Одесі почалися 31 липня і тривали три дні.

229

Гербель Сергій Миколайович — державний діяч. Гофмейстер, херсонський землевласник. У 1903–1904 pp. — Харківський губернатор, у 1904–1912 pp. - начальник Головного управління у справах місцевого господарства Міністерства внутрішніх справ Росії; член Державної Ради.

Під час Першої світової війні — головноуповноважений з постачання продовольством діючої армії, здобув репутацію визначного організатора продовольчої справи. З 29 травня 1918 р. був представником Голови Ради міністрів при Головній квартирі командування австро-угорських військ В Одесі.

В липні 1918 р. призначений міністром, продовольчих справ після відставки Ю. Ю. Соколовського. 14 листопада дістав доручення сформувати новий кабінет, де обіймав посади прем'єра і міністра земельних справ.

230

«Викжель» — скорочена назва Всеросійського виконавчого комітету спілки залізничників, утвореного влітку 1917 р. у Москві. Він не підтримав більшовицький переворот. П. Скоропадський тут має на увазі утворення в управлінні українських залізниць угруповання, опозиційного до уряду.

231

Загальний страйк залізничників України тривав з середини липня до кінця серпня 1918 р. Роботу припинили близько 200 тис. працівників залізниць. Причинами стали несплата заробітної плати, зниження посадових окладів тощо. Згодом були висунуті й політичні вимоги. Керувало страйком Тимчасове організаційне, залізничне бюро ЦК КП(б)У. Страйк істотно перешкодив вивезенню з України продовольства і промислової сировини до Німеччини та Австро-Угорщини.

232

Садовський (Тобілевич) Микола Карпович (1856–1933) — український актор, режисер. 1906 р. заснував Театр М.Садовського, 1921–1923 pp. очолював Руський театр товариства «Просвіта» в Ужгороді. Зробив визначний внесок у розвиток українського оперного театру.

233

Саксаганський (Тобілевич) Панас, Карпович — український актор і режисер. 1918 р. заснував Народний театр у Києві. Утвердив на українській сцені соціально-психологічну драму.

234

Українська Академія мистецтв відкрилася в Києві 22 листопада 1917 р. Президентом Академії став Ф. Кричевський, професорами — М. Бойчук, Ф. Бурачок, М. Жук, В. Кричевський, Л. Манович, О. Мурашки, Ю. Нарбут.

235

1915 р. в Києві налічувалося 8 державішх чоловічих гімназій, 2 державні жіночі гімназії, 2 громадські (чоловіча і жіноча) гімназії. Крім того, працювали ще 4 приватні чоловічі, понад 20 приватних жіночих гімназій.

236

Влітку 1918 р. було відкрито 54 українські гімназії, на початку 1918–1919 навчального р. — 40 гімназій і 10 реальних шкіл. Усього за період гетьманату відкрито близько 150 українських гімназій.

237

Закон про перетворення Українського народного університету в Києві на Державний український університет було ухвалено Радою міністрів 17 вересня 1918 p. реорганізація проводилася з 1 липня. До попереднно існуючих факультетів було додано медичний.

Закон про заснування Кам'янець-Подільського Державного українського університету затверджений 17 серпня 1918 р, датою заснування оголошувалося 1 липня. Відкрився університет 6 жовтня 1918 р.

238

Ректором університету був обраний профссор Ф. Сушицький, проректором — Ф. Швець. Професорами (ординарними, екстраординарними, в.о. тих та інших) були затверджені: по історико-філологічному факультету — архієпископ Олексій, Г. Павлуцький, Л. Лобода, М. Грунський, О. Лук'яненко, І. Огієнко, В. Зіньківський, Ф. Сушицький, О. Грушевський, М. Пахаревський; по правничому факультету — М. Тугай-Барановський, Б. Кістяківський, Ф. Міценко, С. Веселовський; по фізико-математичному факультету — Д. Граве, І. Ганіцький, В. Лучицький, С. Кушакевич, Й. Косоногов, В. Плотников, В. Дубянський, Ф. Швець, М. Кравчук. Багато з них суміщували викладання в обох київських університетах.

239

Мається на увазі комплекс будівель сучасної Академії Збройних Сил України (Солом'янська площа).

240

Вернадський Володимир Іванович (1863–1945). - видатний учений-природознавець, доктор геології, академік. Був професором Московського університету, директором Геологічного та мінералогічного музею Петербурзької Академії Наук; член Чехо-Словацької, Паризької Академій наук, багатьох інших наукових товариств. Уславився як основоположник геохімії, біогеології та радіогеології. З червня 1917 р. жив в Україні. Очолив комісію по створению Української Академії Наук і став її першим президентом (1918–1921).

241

Опрацьований спеціальною комісією законопроект про утворення Академії наук був прийнятий Радою Міністрів, затверджений гетьманом 14 листопада 1918 р. і опублікований у «Державному віснику» № 73,22 листопада. 26 листопада («Державний вісник» № 75) був оголошений Статут Української Академії Наук. Па своє утримання Академія діставала крім забезпечення посадових окладів 1,5 млн. крб. щорічно на «експедиції, спеціальні досліди, витворення приборів, належне поставлення дослідів та спостережень, підготовку наукових видань і т.ін.»

242

Ст. 2 Брестського договору визначала кордони України«…які існували між Австро-Угорською монархією і Росією перед вибухом війни», а далі на північ «від Тарнограду загально по лінії Білгорай — Щебрешин — Красностав — Пугачів — Радин — Межирічче — Сарнаки — Мельник — Високо-Литовськ — Камянець-Литовськ — Пружани — Вигоповське Озеро. Подрібно установлюватиме гряницю мішана комісія після (згідно. — Авт.) етнографічних відносин із углядуванням і бажанням населення» (Дорошенко Д. І. Історія України 1917–1923 рр. — Ужгород, 1932. — Т. 1 — С. 424).

243

11 травня 1918р. до Києва прибули передставники донського отамана П. Краснова генерал А. Черячукін, який виконував обов'язки посла Всевеликого Війська Донського в Українській Державі. Дон дійсно був зацікавлений у тісних політичних та економічних зв'язках з Україною.

244

Наприкінці квітня 1918 р. більшовиків було вибито з Донської області. З травня П. Краснов, виступаючи від імені «Кругу порятунку Дону», проголосив державну самостійність Донської області, її незалежність від більшовицької Росії. Донське керівництво розглядало цю самостійність як тимчасовий політичний крок: після падіння більшовицького режиму Дон мав одразу вступити до складу «оновленої Росії». Під час збройної боротьби з більшовиками донське керівництво розглядало можливість тимчасової федерації з Українською Державою на основі широкої автономії, але далі розмов справа не пішла. Як самостійне державне утворення Дон проіснував до кінця 1918 р. Після відступу австро-німецьких військ з України Дон перейшов під владу генерала А.Денікіна і перетворився на одну з головних баз антибільшовицьких сил Півдня Росії.

245

8 серпня 1918 р. Українська Держава і Всевелико Військо Донське уклали договір, який містив взаємне визнання суверенітету і незалежності, визначав спільні кордони (попередні межі Катеринославської, Харківської й Воронезької губерній з відступом від них на користь України в районі Маріуполя) і право влаштування на них митниць і взаємопостачання (з України — ліс і металовироби, з Дону — продовольство і мастильні речовини).

До остаточного забезпечення цілісності території України і Дону від північної загрози визначалася тимчасовість перебування донських військових формувань по залізничних лініях Чортково — Ліски — Поварило.

Українське населення на території Дону і особи, що народилися в області Дона, на території України діставали гарантію прав своєї мови, національної школи і культури нарівні з іншими громадянами.

Обидві сторони зобов'язалися не укладати падалі шкідливих для інтересів одна одної угод з іншими державами та «узброєними організаціями».

Щодо вільного транзиту, товарообміну, митних і фінансових відносин, створення комісій з урегулювання питань Донецького басейну з метою збереження його господарської єдності передбачалося укласти окремі угоди.

246

28 травня 1918 р. для проведення переговорів до Києва прибула кубанська делегація, яку очолював Голова Кубанської Законодавчої Ради М. Рябовол (у П. Скоропадського — Рябов). Делегація мала на меті заручитися політичною та військовою підтримкою Кубані Українською Державою в боротьбі з більшовиками. З червня 1918 р. Україна щомісяця надсилала на Кубань озброєння та інші військові матеріали. Не менш важливою для Кубанської делегації було питання про приєднання Кубані до України. Проте, враховуючи негативне ставлення до цього керівництва Дону і Добровольчої армії, з місця ця справа не зрушила.

247

16 листопада 1918 р. між Кубанським Краєвим Урядом та Українською Державою була укладена угода про торговельні та консульські відносини.

248

На клопотання Українського Національного Союзу гетьман у серпні 1918 р. дав дозвіл на формування з добровольців кадрів старшин і підстаршин Окремого Чорноморського коша. Осередок коша спочатку знаходився в Києві, з жовтня — у Бердичеві. На час антигетьманського повстання кіш нараховував 85 старшин, 137 підстаршин, 1380 козаків, мав 4 гармати.

249

Алексєєв Михайло Васильович (1857–1918) — військовий і політичний діяч, генерал від інфантерії російської служби.

Під час Першої світової війни — начальник штабу Південно-Західного фронту, головнокомандуючий військами Північно-Західного фронту, з серпня 1915 р. До лютого 1917 p.- начальник Штабу Верховного Головнокомандуючого, потім — військовий радник Тимчасового уряду.

Після жовтневого перевороту в Петрограді створив у Новочеркаську «Алєксєєвську організацію», яка стала ядром Добровольчої армії. З 31 серпня 1918 р. — верховний керівник Добровольчої армії і голова «Особливої нарада». Помер 8 жовтня 1918 р. у Катеринодарі.

250

Легіон Українських Січових Стрільців був сформований в серпні 1914 р. для боротьби за українські національні інтереси і як зав'язок майбутнього сучасного українського війська, за ініціативою Головної Української Ради. Для керівництва легіоном було утворено Українську Бойову Управу.

Легіон формувався і поповнювався виключно з добровольців, які не піддягали призову до австро-угорської армії. Командування обмежило його чисельність 2,5 тисячами стрільців.

Протягом Першої світової війні Легіон УСС діяв у складі 55-ї австро-угорської дивізії. Увійшов на територію України разом з австро-німецькими військами після укладення Брестського миру, брав участь у боях з червоними загонами на півдні України.

Восени 1918 р. передислокований на Буковину. Після проголошення 1 листопада 1918 р. створення Захїдно-Української Народної Республіки став організаційним ядром її збройних сил — Галицької Армії і увійшов до остатньої як 1-а бригада УСС. Існував до травня 1920 р.

251

Головнокомандуючим австро-угорськими військами на території України був генерал-фельдмаршал фон Краус; його ставка містилася в Одесі.

252

За Центральної Ради призначалися на місця не генерал-губернатори, а генеральні комісари. Таким генеральним комісаром до Одеси (яка з округою за новим адміністративно-територіальним поділом становила окрему «землю») був призначений С. Коморний, колишній повітовий начальник в Галичині. Зіткнувшись з сильним опором політиці Центральної Ради, С. Коморний 26 березня 1918 р. виїхав до Києва і подав у відставку. За гетьманату він був призначений повітовим старостою Річицького повіту на Поліссі.

253

За часів гетьманату Українська Держава мала в РРФСР два генеральні консульства (у Москві та Петрограді, генеральні консули О. Кривцов та С. Веселовський) і чотири консульства (у Самарі, Саратові, Казані та Омську, консули О. Багрій, І. Яковлів, П. Бачило і Адамович).

254

фон Мірбах Вільгельм, граф (1871–1918) — німецький дипломат. Після укладення Брестського миру — посол Німеччини в РРФСР. Трагічно загинув внаслідок терористичного замаху лівих есерів у Москві 6 липня 1918 р.

255

Йдеться про Царський (Марийський) палац. Перепоною до негайного розміщення там резиденції на початку гетьманату було, зокрема, використання приміщення палацу більшовиками під час їхнього панування в Києві для розміщення свого штабу та здійснення екзекуцій.

256

За свідченнями учасниці підготовки замаху І. Каховської, генерал-фельдмаршал Г. фон Айхгорн був убитий «Бойовою організацією» лівих есерів за погодженням між Російським та Українським Центральними комітетами цієї партії.

30 липня 1918 р. член «Бойової організації» Борис Донський (з селян Рязанської губернії, матрос Балтійського флоту) кинув бомбу, яка смертельно поранила фельдмаршала і його ад'ютанта фон Дреслера. Убивцю було схоплено й повішено на Лук'янівській площі Києва 10 серпня 1918 р.

257

Лівобережні повстання влітку 1918 р. проти австро-німецьких окупантів і гетьманату у переважній більшості були стихійними. Частина ж їх проходила під керівництвом українських лівих есерів та більшовиків.

258

Повстання почалося 3 червня 1918 р. з відсічі селян села Лисянка Звенигородського повіту каральному загонові і охопило Звенигородщину, Київський, Таращанський, Сквирський, Васильківський, Бердичівський, частково Уманський повіти. Очолював повстання Революційний штаб з колишніх фронтовиків, координацію дій повстанських загонів здійснював М. Шинкар. Селяни відновлювали земські комітети, створювали «охоронні сотні». 9 червня від німецького гарнізону була визволена Звенігородка, 12 червня — м. Тараща. Загальна чисельність повстанців досягла 40 тис. чол. при 12 гарматах, 200 кулеметах.

259

На початку серпня 1918 р. у Чернігівській губернії, особливо в Ніжинському повіті, відбувався збройний виступ партизансько-повстанських загонів. Німецькі війська придушили повстання. Виступи були й у північних повітах Полтавщини.

260

На придушення повстання було кинуто два німецькі піхотні полки і кавалерійську бригаду. Наприкінці червня повстанці прорвали оточення і через Полтавщину, Харківщину, Чернігівщину пробилися на початку серпня до нейтральної зони між РРФСР та Українською Державою.

261

Мається на увазі Муромцев Сергій Андрійович (1850–1910) — один із засновників і лідерів кадетської партії, юрист і публіцист. Професор Московського університету, де працював також І. Кістяківський, і фахівець в галузі римського права, яким займався також і останній.

262

Рейнбот Віктор — правник, державний діяч. До 1917 р. служив у Міністерстві юстиції, в Петербурзькому окружному суді.

1918 р. — товариш міністра внутрішніх справ Української Держави; з 24 жовтня — тимчасово керуючий Міністерством внутрішніх справ, з 14 листопада до 14 грудня — Міністр юстиції Української Держави.

263

Варун-Секрет Сергій Тимофійович — державний діяч, поміщик. Був головою Херсонської губернської земської управи, членом Державної Думи. За Гетьманату — товариш (заступник) міністра внутрішніх справ.

264

Влітку 1918 р. арештам, зокрема, були піддані В. Винниченко (28 червня), М. Порш (27 червня) та інші провідні діячі українських політичних партій.

265

С. Петлюру за підозрою в участі у змові проти гетьманського уряду було заарештовано 27 липня 1918 р.

266

Закон про утворення Державного Сенату ухвалено Радою Міністрів і затверджено гетьманом 8 липня 1918 р. Сенат поділявся на Генеральні суди. Президентом Державного Сенату став міністр освіти М. Василенко, головою Карного Генерального сулу — М. Чубииський, Цивільного Генерального суду — Гусаківський, Адміністративного Генерального суду — ІІоссшсо. Сенаторів Загального зібрання було 6, сенаторів Генеральних судів — 46, прокурорів — 3.

267

Справами флоту за Центральної Ради займалася спочатку Генеральна Українська Морська Рада, а з грудня 1917 р. — Генеральне Секретарство Морських справ (Морське міністерство). З 10 (23) грудня 1917 р. до 14 березня 1918 р. міністром морських справ був Д. Антонович, далі обов'язки міністра морських справ і військового міністра суміщалися. Обов'язки керуючого міністерством виконував М. Максимів. Головні події цієї доби — затвердження 14 січня 1918 р. «Тимчасового закону про фльоту УНР» і підняття кораблями Чорноморського флоту 29 квітня 1918р. українських прапорів.

268

Покровський А.Г. - військовослужбовець, віце-адмірал російської служби. З 27 березня 1918 р. — начальник охорони південно-західної частини Чорного моря (Одеського повіту), з 3 травня 1918 р. — Головний начальник портів Чорного та Азовського морів і командуючий флотом, з 12 листопада — Морський міністр. Адмірал Української Держави.

269

Ненюков Дмитро Всеволодович — військовослужбовець, віце-адмірал російської служби. Представник Морського Міністерства Української Держави в Раді у справах демобілізації торговельного флоту. 1920 р. командував білим Чорноморським флотом. Емігрував.

270

Внаслідок швидкого просування австро-німецьких військ, більшовики змушені були залишити Таврію і Крим. Німецьке командування змусило залишити Крим і війська Центральної Ради. Під наглядом німців у Бахчисараї було скликано татарський національний парламент — Курултай під керівництвом Д. Сейдамета. Але татарському самоврядуванню тими ж німцями скоро було покладено край. До влади прийшли проросійські сили, уряд Криму очолив генерал-лейтенант російської служби М. О. Сулькевич (за походженням — литовський татарин, наприкінці Першої світової війни командував на Румунському фронті Мусульманським корпусом). Його оточення складалося насамперед з колишніх царських урядовців — сенатора А. Ахматовича, царського посла у Константинополі Н. Чарикова, графа В. Татіщева, Л. Фрімана; Д.Сейдамета став міністром іноземних справ. 18 червня 1918 р. уряд Сулькевича виступив з декларацією, що краєвий уряд ставить перед собою завдання «збереження самостійності Кримського півострова аж до остаточного з'ясування його міжнародного становища і відновлення законності і порядку». Поновлювалася дія всіх законів, прийнятих до 25 жовтня (7 листопада) 1917 р.

Революційні події в Німеччині, евакуація німецьких військ прискорили перехід Криму під владу Добровольчої армії Денікіна. Генерал Сулькевич став військовим міністром Азербайджану

271

У кінцевій постанові Брестського договору зазначалося, що він має бути ратифікований. Місцем обміну ратифікаційними грамотами було обрано Відень. 24 липня 1818 р. посол Української Держави в Австро-Угорщині В. Липинський обмінявся грамотами з представником Німеччини в цій країні принцом Нітольбергом

272

Українську Державу представляли: у Німеччині — Ф. Штейнгель, в Австро-Угорщині — В. Липинський, у Туреччині — М. Суковкін, у Болгарії — О. Шульгін, у Швеції та Норвегії — Б. Баженов, у Швейцарії — Є. Лукасевич, у Фінняіідії — Лоський, на Дону — К. Середін, потім М. Славинський, у Румунії — В. Дашкевич-Горбацький. М. Могилянський прибув до Франції вже після повалення гетьманату; І. Коростовець до Великобританії й США та О. Карпінський до Польщі виїхати не встигли.

273

Афанасьев Григорій Омелянович (1848–1925) — вчений, громадський діяч. Працював приват-доцентом по кафедрі всесвітньої історії Одеського університету, але змушений був залишити посаду як «політично неблагонадійний». Був директором Товариства взаємного кредиту, керуючим Державним Банком у Києві. З З травня 1918 р. — член уряду Української Держави: державний контролер, а з. 14 листопада — міністр закордонних справ. Помер в еміграції у Белграді.

274

Старовинні українські землі Холмщина і Підляшшя мали за Брестським миром відійти до України. Одначе під тиском польських громадсько-політичних організацій австро-угорський уряд, побоюючись ускладнень, не допустив у повіти Холмщини призначеного урядом України губерніального комісара, а сприяв проведенню тут виборів до польської Регенційної ради. Австро-угорські власті саботували виконання Брестської ухвали про визначення постійного кордону між Україною та Польщею аж до розпаду імперії, коли влада в Холмщині була передана місцевим органам польського самоврядування. На початку ж листопада 1918 p., коли спалахнула революція в Берліні, польські війська зайняли територію Холмщини і Підляшшя, раніше окуповані німцями. Ці території стали базою подальшого просування поляків на терени Західної України.

275

Буріан (Burian von Rajecz Stefan), граф, (1851–1922) — міністр іноземних справ Австро-Угорщині у квітні-жовтні 1918 р.

276

Після роззброєння в квітні 1918 р. значна кількість Січових Стрільців знайшли прихисток у складі 3-го куреня 2-го Запорізького полку, 12-а сотня стала охороною Київського авіапарку, а 2-га сотня — комендантською сотнею у Верхньодніпровську.

У липні 1918 p., заручившись підтримкою Українського Національного Союзу, Рада Січових Стрільців почала клопотатися про відновлення формації. Внвслідок ускладненої політичної обстановки, тиску проросійських кіл, гетьман був зацікавлений у відданому національній ідеї війську. Після переговорів з делегацією у складі Є. Коновальця, А. Мельника, М. Матчака й В. Кучабського П. Скоропадський 23 серпня віддав наказ про формування Окремого загону Січових Стрільців у складі чотирьох піших сотень, кулеметної сотні, кінної розвідки і гарматної батареї. На листопад 1918 р. загін нараховував 46 старшин, 816 підстарший і стрільців, мав 12 кулеметів, 4 гармати.

277

Прагнучи виграти війну до прибуття на фронт американських військ, німці в березні — липні 1918 р. провели на Західному фронті 4 наступальних операції, проте досягли ціною тяжких втрат лише тактичного успіху. 8-15 серпня союзники завдали удару у відповідь в ході Ам'єнської операції. Головну роль в наступі на Марні 15–17 липня і обороні 8-15 серпня відігравали 2-та та 18-та німецькі армії.

278

Малінов Олександр (1867-?) у вересні-листопаді 1918 р. очолював коаліційний уряд Болгарії.

279

фоп Гінце П. - штатс-секретар відомства закордонних справ Німеччини.

280

Иоффе Адольф Абрамович (1883–1927) — учасник революційного руху з 90-х pp. XIX ст., член компартії з липня 1917 р. Учасник Жовтневого повстання 1917 р. у Петрограді, голова Військово-революційного комітету.

У 1918 р. очолював російську делегацію на переговорах з країнами Четвірного союзу в Брест-Литовську, потім був комісаром іноземних справ і соціального забезпечення, послом РРФСР у Німеччині. Як діяльний учасник інспірування в Німеччині революції, висланий звідти з усім штатом посольства 6 листопада 1918 р.

У 1919 р. — член Ради робітничої і селянської оборони радянської України, 1920 — нарком Державного Контролю УРСР. З 1921 р. на дипломатичній роботі. Вкоротив собі віку.

281

«lhre Durchlauchi» — «Ваша Світлість» (нім.).

282

Мабуть, йдеться про Дурново Петра Миколайовича, (1845–1915). У 1884–1893 pp. він очолював Департамент поліції, у 1900–1905 pp. був товаришем (заступником) міністра, а в 1905–1906 pp. - міністром внутрішніх справ Росії. Вживав жорстких заходів для придушення революційного руху, що не могло не імпонувати Вільгельмові II у скрутний для німецької монархії час.

Крім того, у лютому 1914 р., очолюючи праву фракцію Державної Ради, П. М. Дурново подав цареві меморандум, в якому доводив, що війна Росії з Німеччиною суперечить інтересам обох держав, призведе до військової поразки Росії, революції та загибелі самодержавства.

Його брат, Іван Миколайович Дурново (1830–1903), був міністром внутрішніх справ Росії у 1889–1895 рр. і головою Комітету міністрів у 1895–1903 рр. Обидва доводилися дядьками дружині гетьмана П. Скоропадського.

283

Див. примітку 129:

Фон Гінденбург (von Hindcnburg) Пауль (1847–1934) — військовий і державний діяч, генерал-фельдмаршал німецької служби. Під час Першої світової війни з листопада 1914 р. командуючий військами Східного фронту, з серпня 1916 р. — начальник Генерального Штабу, фактичний головнокомандуючий.

Президент Веймарської республіки (1925–1934).

284

Людендорф (1865–1937) — військовий, політичний діяч, генерал інфантерії німецької служби. Під час Першої світової війни з листопада 1914 р. — начальник штабу Східного фронту, з серпня 1916 р. — Перший генерал-квартирмейстер Штабу Верховного командування. З серпня 1914 р. фактично керував діями на Східному фронті, а з серпня 1916 — діями всіх збройних сил Німеччини. З 26 жовтня 1918 р. — у відставці.

285

Союз Спартака — назва з листопада 1919 р. революційної організації, що об'єднувала німецьких лівих соціалістів. Виникла за часів Першої світової війні.

Засновниками й керівниками були К. Лібкнехт, Р. Люксембург, Ф. Мерінг та ін. Перебуваючи на нелегальному становищі, організація вела значну пропагандистську роботу, мала свої відділи в окупованих Німеччиною країнах, активно працювала з військовополоненими та серед австро-німецьких військ на території України. Відіграла значну роль у підготовці в Німеччині революції. Згодом стала складовою частиною комуністичної партії Німеччини.

286

Метою аграрної політики гетьманської адміністрації було створення численного шару середніх селян-хліборобів, які б віддали землю за викуп від продажу великих маєтків, не більше 25 десятин в одні руки. Мета наділення землею усіх безземельних і безгосподарних селян не ставилася.

287

Текст грамоти «До всього українського народу» надрукований у кн.: Дорошенко Д. Історія України 1917–1923 рр. — Ужгород 1930. — Т.2. — С. 49–50.

288

Енно (Неппо) Еміль — французький дипломат. Дістав призначення консулом у Київ, але в описуваний час діяв у Яссах, а потім в Одесі, представляючи інтереси Антанти.

289

Український національний союз — міжпартійне утворення, що склалося на початку серпня 1918 р. Головою було обрано А. Піковського, а з 18 вересня — В. Винниченка. Союз мав на меті утворення міцної самостійної української держави, боротьбу «за законну владу на Україні, відповідальну перед парламентом», за демократичні вибори. Рада союзу складалася з представників усіх українських політичних партій (УПСР, УСДРП, УПСФ, УПСС, трудовиків). Обмежено співпрацюючи з установами гетьманату, висуваючи кандидатів в його уряд, УНС вів лінію до повалення останнього і реставрації УНР, перебував у контакті з більшовицькою делегацією на мирних переговорах з Українською Державою тощо.

290

В'язлов Андрій Григорович (1862–1919) — громадський, державний і політичний діяч. Син селянина з Волині. Закінчив юридичний факультет Університету Св. Володимира в Києві. Член партії соціалістів-федералістів, Товариства українських поступовців. Був мировим суддею і членом окружного суду. Входив в українську фракцію у І Державній Думі, потім — адвокат, активний учасник громадського життя. Під час Першої світової війни — уповноважений Комітету Південно-Західного фронту Всеросійського Союзу міст при штабі 8-ї армії. У 1917 р. — губернський комісар Волині. З квітня 1918 р. — член Генерального суду УНР, за гетьманату — сенатор Адміністраційного Генерального суду Державного Сенату, товариш (заступник) міністра судівництва — начальник Головного управлніня місць ув'язнення. 24 жовтня — 14 листопада 1918 р. — міністр судівництва. За Директорії — голова Українського Червоного Хреста.

291

Леонтович Володимир Миколайович (1866–1933) — відомий український письменник і громадський діяч. Закінчив юридичний факультет Московського університету. Землевласник на Полтавщині.

Член «Київської старої громади», видавав разом з Є. Чикаленком газету «Громадська думка» (1905–1906), редактор журналу «Нова громада» (1906), голова Товариства підмоги українській літературі, науці і штуці.

1916 р. — член Комітету Південно-Західного фронту Всеросійського Союзу міст.

У 1917 р. — член ради Товариства українських поступовців і Тимчасового Центрального комітету Союзу українських автономістів-федералістів, член Центральної Ради.

З 24 жовтня 1918 р. — міністр земельних справ Української Держави. Автор проекту земельної реформи. 1919 р. емігрував до Туреччини, потім до Югославії та Чехо-Словаччини.

292

Мерінг Сергій Федорович (1862–1920) — впливовий представник цукроварного промислу, політичний і громадський діяч. З 24 жовтня 1918 р. — міністр торгівлі й промисловості Української Держави.

293

Правильно: Славинський Максим Антонович (1868–1945) — громадський і політичний діяч, публіцист, пост. За фахом — юрист. 1906 р. редагував газети «Свобода і право», «Свободная мысль», «Украинский вестник». Видав енциклопедічинй двотомник «Украинский народ в его прошлом и настоящем» (Петроград, 1914–1916).

1917 р. — член Української національної ради в Петрограді, представник Центральної Ради при Тимчасовому уряді.

З травня 1918 р. — член ради Міністерства закордонних справ. Був тимчасовим представником Української Держави на Дону. 24 жовтня — 11 листопада 1918 р. — міністр праці Української Держави.

1919 р. — голова дипломатичної місії УНР в Чехо-Словаччині.

294

Стебіцький Петро Януарійович (1862–1923) — письменник (Псевдонім — П. Смуток) і громадський діяч. Член Товариства українських поступовців. 1917 р. — комісар у справах України при Тимчасовому уряді.

За гетьманату — заступник голови української делегації на переговорах з РРФСР, сенатор Адміністративного Генерального Суду Державного Сенату. З 24 жовтня до 14 листопада 1918 р. — міністр народної освіти Української Держави.

295

Лотоцький Олександр Гнатович (1870–1939) — відомий український письменник (псевдонім Білоусенко) і громадський діяч, знавець церковної справи. Закінчив Київську Духовну академію. Служив у Державному контролі, був помічником генерал-контролера. Один із засновників видавництва «Вік». Член партії соціалістів-федералістів.

У 1917 р. — голова Виконавчого комітету Української національної ради в Петрограді, з травня — губернський комісар Буковини й Покуття. З 3 вересня до листопада — член Генерального Секретаріату (Генеральний писар). З лютого до квітня 1917 р. — Державний контролер УНР.

З 24 жовтня до 14 листопада 1918 р. — міністр ісповідань Української Держави.

З січня 1919 р. до березня 1920 р. — посол УНР в Туреччині.

296

Діставши звістку про початок антигетьманського повстання, П. Болбочан очолив Запорізьку дивізію, яка стояла на Харківщині як завіса проти можливого наступу більшовиків, і роззброїв кадри Харківського корпусу. Потім дивізія, оголюючи протибільшовицький фронт, рушила на Полтаву; штаб і кадри тамтешнього корпусу перейшли на бік повстанців.

297

«Наказ» був надрукований в газеті «Голос Києва» 31 жовтня (12 листопада) 1918 р. Згідно з Текстом, А. Денікін нібито вступав у командування усіма військовими силами на Україні і в Криму, оголошував усіх офіцерів на території колишньої Росії мобілізованими. Командири офіцерських пружин доповіли гетьману про свій перехід у підпорядкування А.Денікіну.

Як свідчив сам А. Денікін «Я досі не знаю автора цього наказу», На запит міністра іноземних справ Української Держави Г.Афанасьєна він відповів: «Наказу в редакції, що з'явилася у київських газетах, я не віддавав. Генералу Домновському, представникові добровольчої армії в Києві, наказано об'єднати керівництво усіма російськими добровольчими загонами України, причому він зобов'язується всемірно узгоджувати свої дії з інтересами краю, скеровуючи всі сили до боротьби з більшовиками і не втручаючись у внутрішні справи краю…» (Деникин А.И. Гетманство и Директория на Украине // Революция на Украине по мемуарам белых. — М.; Л., 1930. — С. 162–163).

298

Відхід німецьких військ з України сприяв утворенню своєрідного вакууму сил на сході Європи. Слабкість режиму гетьмана давала нагоду конкуруючим політичним партіям спробувати заволодіти Україною. 17–23 листопада 1918 р. в Яссах — тимчасовій столиці Румунії — відбулася нарада російських політичних діячів з представником Антанти. З боку України були присутні колишні царські міністри А. Критюшин та В. Гурко, М. Маргулієс (надалі — член Північно-Західного уряду ген. Юденича); праві есери А. Титов та Ф. Фундамінський, П. Мілюков, М. ІНсбско, Л. Хомяков, В. Демченко, М. Брайкович та П. Савич. Антанту представляв французький консул у Києві Г. Енно. Метою наради було вироблення програми спільних дій держав Антанти на Півдні Росії та України. Російські діячі висловилися за те, щоб Антанта якнайскоріше надіслала війська, озброєння на підтримку Добровольчої армії генерала А.Денікіна, що була зосереджена головним чином на Кубані та Дону і мала незначні райони Одеси. Нарада прийняла декларацію, опубліковану 23 листопада в одеських газетах.

Оголошувалося, що держави Антанти в особі Енно вирішили не допускати жодного порушення «у справі відновлення порядку та реорганізації Росії, яке розпочали російські патріоти». «Непохитна воля» держав Антанти підтримати порядок також в «Південній Росії» мала бути найближчим часом підтримана збройною силою. Делегацію у складі Гурка, Шебека, Мілюкова, Третьякова, Титова та Кровонускова на Паризьку мирну конференцію.

299

Український національний конгрес — скликання другого Українського національного конгресу (перший відбувся у квітні 1917 р.) Український національний союз призначав на 17 листопада для вирішення питань про державний лад на Україні, проблем міжнародної політики. Він замислювався як «народоправний орган» і мав відіграти роль в «легітимному» поваленні гетьманату.

300

C. Петлюра був звільнений з-під арешту міністром юстиції Української Держави А. В'язловим за особистою вказівкою гетьмана 12 листопада 1918 р. і відразу виїхав до Білої Церкви.

301

Як згадував активний учасник подій О. Назарук, «Я укладав першу відозву проти Гетьмана, друковану в Білій церкві, а властиво поправляв її, бо перший концепт, який мав у собі виключно лайку, написав мій знайомий ще зі студентських часів, а тоді «головний отаман» бунту, Симой Петлюра. Я повикидав із того концепту що грубішу лайку та зложив ідеалістично-політичне оправдання Бунту: мовляв, виступаємо проти Гетьмана тому, що він згодився на федерацію України з Московщиною, а ми хочемо зовсім окремої, себто самостійної Української Держави. Я вияснив Петлюрі, що без такого оправдания бунту зачиняти не можна, і він згодився на то» (Назарук О. Спогади про те, які були перші кроки гетьманської ідеї у глибині народних мас після великої катастрофи нашої державності // За велич нації. — Львів, 1938: — С. 39–40).

302

Келлер Ф. А., граф (1857–1918) — військовий діяч, генерал від кавалерії російської служби. За часів Першої світової війни — відомий воєначальник російської кінноти, командир 10-ї кавалерійської дивізії, потім ІІІ кавалерійського корпусу в складі 4-ї армії генерала О. Рогози. Звільнений з посади за відмову привести корпус до присяги Тимчасовому урядові.

Перебуваючи за гетьманату в Києві, займався формуванням з колишніх офіцерів «Північної Псковської армії». 18 листопада 1918 р. призначений гетьманом Командуючим усіма збройними силами на терені України «з правами Головнокомандуючого арміями фронту» і підпорядкуванням йому усіх цивільних властей. Зрозумівши це як передачу йому усієї повноти влади, генерал Келлер утворив при собі «Раду оборони» з монархістів, увійшов у зносини з командуванням Добровольчої білої армії. В оточенні Келлєра зріла змова з метою повалення гетьмана.

Після зроблених йому роз'яснень, з боку уряду, висунув ультимативну вимогу про всю повноту влади. 27 листопада був зміщений з посади. Розстріляний після здобуття Києва військом Директорії.

303

Долгоруков Олександр, Миколайович, князь, військовий і політичний діяч, генерал від кавалерії російської служби. Під час. Першої світової війни в 1914–1915рр., обіймаючи посаду, командира Кавалергардського полку, підлягав. П. Скоропадському як командиру бригади… І917 р. командував І кавалерійським корпусом. у 1918 р. — голова військової монархічної партії в Києві. 27 листопада призначений Головнокомандуючим військами гетьманату у боротьбі з Директорією. Намагався позбутися впливу білогвардійських осередків на гетьманські військові формування. Після зречення гетьмана П. Скоропадського оголосив про, капітуляцію своїх військ перед армією Директорії і відбув до Одеси.

304

Йдеться про Пажеський корпус і Кавалергардський полк.

305

Правильно: Ландсберг В.Е. - інженер, відомий в Росії фахівець з експлуатації залізниць. J918 р. — міністр шляхів Української Держави. Після повалення гетьманату емігрував до Польщі.

306

Генеральний хорунжий Д.О. Щуцький вступив в обов'язки військового міністра 15 листопада 1918 р.

307

18 листопада 1818 р. відбувся бій під Мотовилівкою на залізничному шляху Київ — Фастів. Проти висланого оборонцями міста запиту князя Святополка-Мірського (до 600 багнетів російської офіцерської дружини, понад 1000 багнетів сердюків, до 200 табель, бронепоїзд) тут діяли чотири сотні (до 640 багнетів) Січових Стрільців з імпровізованим бронепоїздом. Авангардом січовиків командував Ф. Черник, який загинув у цьому бою. Гетьманський загін зазнав нищівної поразки.

Серйозний опір гетьманські війська вчинили наступаючим силам Директорії на фронті Жуляни — Юровка 19 листопада. Наступного дня на бік Директорії перейшов дивізіон Сердюцького Лубенського кінно-козачого полку. Сильний контрудар гетьманців Чорноморському кошеві був завданий під Святошином.

З 22 листопада боротьба набула позиційного характеру, з частими атаками Січових Стрільців на околичні Київські селища Красний Хутір, Голосієве та Мишоловку. Протягом тижня внаслідок напливу повстанців загін Січових Стрільців розгорнувся в дивізію. Па фронт прибули кадри Вінницького корпусу, що перейшов на бік Директорії.

Наступ 1-го іюлку Січових Стрільців вздовж Дніпра 27 листопада був невдалим; того ж дня на Городицькому напрямку стався значний бій з німецькими частинами. До відходу німців з Києва було укладено перемир'я.

З грудня 1918 р. з військ Директорії було створено Осадний корпус під командуванням Є. Коновалця. Він складався з дивізії Січових Стрільців, Чорноморського коша отамана Пелешука, двох Дніпровських дивізій отаманів Зеленого і Данченка, 8-ї пішої дивізії (кадрів колишньої гетьманської) та ін., загалом до 50 тис. багнетів з 48 гарматами. Корпусові в цей час протистояли до 3. тис. багнетів, близько 80 шабель, 109 кулеметів, 43 гармати гетьманських формувань.

Повий наступ на Київ розпочався 14 грудня. О 13-й годині гетьманське командування віддало наказ про припинення опору.

308

Йдеться про «сірожупанників».

309

За спогадами Є. Коновальця, він«…особисто не відмовився від нагоди пошукати влагодження і полагодження кривавого конфлікту».

Було це в час подорожі делегації від республіканських військ, що їхала на переговори до головного німецького командування»… Під час переговорів звернувся до мене майор німецького генштабу Ярош із запитанням, чи не хотів би я побачитись з кимось з найближчого оточення гетьмана, причому назвав імена д-ра Галіна та Полтавця-Остряниці, зазначивши, що гетьман бажає зробиш деякі пропозиції. Я згодився на це, і того ж самого дня старішій німецький старшина завіз мене в закритому авто до покійного Петра Дорошенка. Останній заявив мені, що говорить від імені гетьмана, що гетьман «не сердиться» на січових стрільців і що дуже радо привітав би ще й тепер рішення січових сгрільщв — виїхати до Галичини, причому готовий дати нам вільний проїзд від Фастова до Збруча. Така заява здивувала мене, і мені нічого не залишалося, як відповісти, що не тільки лінія Фастів — Проскурів, але й уся Україна в руках повстанських військ. Оскільки знов гетьман вважає можливим почати переговори в площині визнання дотеперішніх домагань Українського національного союзу, то я готовий передати це Директорії з тим, що, на мою думку, передумовою першою мусило б бути підкликання маніфесту про федерацію. Я від'їхав ні з чим….» (Коновалець, Є. Вказ. праця. — С.304).

310

Текст зречення був надрукований 15 грудня 1918 р. в газетах «Відродження», «Паш путь», «Мир».

«Всем, всем по учреждениям Украины. Всем войсковым частям и учреждениям. Я, Гетьман всея Украины, в течение семи с половиной месяцев все свои силы клал на то, чтобы вывести страну из того тяжелого положения, в котором она находилася. Бог не дал мне силы справиться с этой задачей. Пыле в виду сложившихся условий, руководствуясь исключительно благом Украины, от власти отказываюсь.

Павел Скоропадский 14 декабря 1918 года, город Киев».

Після зречення гетьмана П. Скоропадського легітимна влада Української Держави — Рада Міністрів у складі Голови Ради С. Горбаля, міністра торгівлі й промисловості С. Мерінга, міністра внутріншіх справ І. Кістяківського, міністра фінансів Л. Ржепецького, міністра народної освіти В. Науменка, міністра праці Косинського та Державного контролера Петрова того ж самого дня, 14 грудня 1918 р., ухвалила:

«Обсудив требование Директории, Совет Министров постановил сложить с себя полномочия и передать власть Директории».

(Симон Петлюра — президент України. — Торонто,1952. — С. 82).