Споконвічна земля

І. Острозькі нащадки роду Данила Галицького

Період 1320–1350 роки для України був вирішальним у визначенні її подальшої долі. Онук Данила Галицького — Юрій Львович помер у 1308 році 24 квітня. Народився, згідно з Літописом Руським — 1262 року, що зафіксовано такими словами: «У рік 6770 (1262)… Тоді ж Войшелк охрестив Юрія Львовича» [18, с. 424].

Згадка про синів Юрія Львовича — Андрія і Лева зафіксована тільки у 1315 році. Отож Андрій і Лев стали спадкоємцями свого батька Юрія. Та у князя Юрія Львовича були й інші діти, про що історики забувають: донька Марія, яка вийшла заміж за польського князя Тройдена; молодший син Дмитро, 1290–1295 року народження. І цьому в історії є докази.

Якщо існування княжни Марії, пізніше княгині Марії — матері великого Галицько–Волинського князя Юрія II (Болеслава) історики не заперечують, то про молодшого сина Юрія Львовича — Дмитра історики мовчать. Хоча цьому є елегантне й незаперечне свідчення. Але все по черзі.

Свідченням про політичну орієнтацію князів Андрія і Лева та їхнього батька Юрія Львовича є видання сестри Андрія і Лева — Марії за Мазовецького князя Тройдена.

Таким чином рід Данила Галицького у черговий раз ріднився із польськими королями. Але головне те, що Тройден з посагом дружини отримав один із уділів (князівств) на теренах Великого Галицько–Волинського князівства. Католики почали рух на православні землі. Коли в 1322–1323 роках у боротьбі із Золотою Ордою загинули князі Андрій і Лев, то було обрано на трон Великого князя, компромісну фігуру для Польщі, Литви та Золотої Орди, сина Тройдена і Марії — Болеслава.

«Болеслав перейшов у православ’я й прибрав ім’я Юрія. До історії він увійшов як Юрій II, або Юрій–Болеслав. Вокняжився він близько 1325 р. — саме тоді ним було видано грамоту магістру Тевтонського Ордену; певно, сталося це у Володимирі, що був тоді стольним градом дуже зменшеного в розмірах і децентралізованого Галицько–Волинського князівства. У грамоті проголошується:

“Хай буде відомо всім, до кого дійде наше послання, що ми, Юрій Божою ласкою князь Русі…, що як наші предки, благословенної пам’яті король Данило, або наш прадід Лев, чи наш найдорожчий дід Юрій мали звичай перебувати у прихильності та мирі із згаданим орденом…

Дано і завершено року Божого 1325”» [44, с. 108].

Є ще одне авторитетне джерело — Ян із Чарнкова, яке повідомляє, що після смерті Андрія і Лева до влади у Великому князівстві прийшов Болеслав — син Марії та Мазовецького князя Тройдена. Послухаємо істориків:

«Ян із Чарнкова авторитетно засвідчив, що волинські бояри (??? — В. Б.) обрали собі князем Болеслава, сина Мазовецького князя Тройдена і Марії, сестри Андрія і Лева Романовичів» [44, с. 107].

Отож переконуємося: ще рішенням Юрія Львовича, щоби вгамувати зазіхання поляків на західні землі Русі (Холм, Ярослав, Белз тощо), одне західне удільне князівство через посаг доньки Марії було передано у володіння Мазовецькому князю. Таким чином поляків намагалися залучати до спільного протистояння Золотій Орді.

А далі поговоримо про молодшого сина князя Юрія Львовича — Дмитра. Звичайно, польська, російська і литовська історії були зацікавлені приховати наявність такої історичної особи. Руським князем Дмитром продовжувався рід знаменитого короля Русі Данила Галицького. А існування після 1323 року нащадків Данила Галицького було невигідне геть усім: Папському престолу, Золотій Орді, польським королям, Великим литовським князям, пізніше — московським князям. Всі вони посягали на спадщину живих нащадків славного королівського роду Данила Галицького, а Папський престол, порушуючи існуючі канони, ще й благословляв на престол Галицької і Волинської землі звичайних завойовників при живих спадкоємцях. Не зрозуміло тільки, чому українські історики так довго «співають пісень» в унісон з давніми нашими «зверхниками».

Новий Великий князь Юрій II, як він писав «землі Русі, Галичини і Володимирщини», «У 1325 р., щойно обійнявши владу.. підтвердив свою відданість мирним взаєминам із Орденом. У 1327 р. Юрій–Болеслав вдруге підтвердив чинність угод, укладених раніше із рицарями–хрестоносцями» [44, с. 111].

Цікаво, що саме в далекому Ордені, пізнішій Пруссії, збереглися цінні для нас документи. Орден був незацікавлений у їх знищенні чи приховуванні. Аналогічні документи у Литві та Польщі не збереглися. Можливо, приховуються.

Збереглася аналогічна грамота князя Юрія II великому магістру Ордену Люд еру від 11 лютого 1334 року. Та для нас найцікавіша мирна грамота князя Юрія II до Генерального магістра Ордену Теодеріка від 20 жовтня 1335 року. Цю грамоту одночасно з Великим князем Юрієм II підписали його підлеглі, скріпивши своїми гербовими печатками. Наводимо витяг із давньої грамоти:

«Ми, разом із нашими вибраними і вірними боярами та військовими, тобто Дмитром, дядьком нашим; Михайлом Єлизаровичем, воєводою белзьким; Васьком Кудиновичем, суддею нашого двору; Грицьком Коссачовичем, воєводою перемишльським; Борисом Кракулою, воєводою львівським; Ходором Отеком, воєводою з Луцька; Хотком, сином Яромира — опорою та охороною даного питання, відновлюємо, схвалюємо, ратифікуємо і стверджуємо… із нашими названими боярами, військовими, знаттю та нашими землями і людьми укласти цей сприятливий союз із… теперішнім генеральним магістром Ордену та з його співнаставниками…» [44, с. 113].

У книзі сучасних українських істориків наведено частину тексту договору з сімома печатками, які скріплюють грамоту, отих поіменованихпосадовців Юрія II. Зазначимо: у цитаті автор написав слово «дядько» з малої літери, так, як воно й має читатися. Тому що словосполучення «тобто Дмитром Дядьком нашим» у наведеній цитаті є недоречним. «Дмитро, дядько наш», як брат Марії, — матері Юрія II, тобто князь і нащадок Данила Галицького, поіменований у грамоті першим, другим поіменований воєвода Белзький, який, скоріше за все, був членом сім’ї роду Тройдена, і лише третім поіменований «суддя нашого двору» Василь Кудинович — одна із керівних придворних осіб. Суддя великокнязівського суду був значно вищою посадовою особою за звичайного боярина Дмитра Дядька (Дедька), як подають нам цю особу сучасні історики, тому, будучи звичайним боярином «боярської олігархії» у державних документах до іншої держави ніколи би не був згаданий раніше «судді нашого двору».

Прийшла пора українським історикам, вихованим на рівні більшовицького, пролетарського етикету, ознайомитися з двірцевим етикетом європейських правлячих династій. Тому трактувати особу «Дмитра, дядька нашого» слід однозначно, як молодшого сина Юрія Львовича, брата князів Андрія і Лева й княжни Марії, а не вигаданого «боярина–управителя чи старости землі Русі» «Дмитра Дедька».

Треба розуміти, що саме таку думку про Дмитра Дядька (Дедька) нам багато років нав’язувала офіційна Польща, вирушивши у 1340 році на загарбання Львова та Галичини — «схизматицький народ руський», який «отруїв князя руського Болеслава, сина католицьких батьків, і немилосердно позабивав інших католиків, прихильних до того князя за його життя» [44, с. 121].

Отож не все так просто було з князюванням Юрія Тройденовича з 1325 до 1340 року, якщо йому довелося тримати біля себе таке велике католицьке (польське) оточення, займаючи Великокнязівський престол. А посягали на престол Галицько–Волинського князя, за словами польського короля, православні супротивники, якими й були князь Дмитро — правнук Данила Галицького та його прихильники.

На користь цієї версії говорить поведінка Дмитра, який очолив опір польському королю Казимиру у 1340 році. Надзвичайно цікавим є інший достовірний факт: у розгромі польського короля Казимира 1340 року брав участь і князь Данило (Острозький), невідь звідки з’явившись вперше на історичній арені.

Цілком логічним є те, що саме нащадки Данила Галицького — батько Дмитро і син Данило очолили спротив у 1340 році польському королю Казимиру. Хоча українські історики дотримуються польської, імперської версії щодо «Дмитра Дедька». Свідченням князівського походження Дмитра Юрійовича є дзвін Львівського собору Святого Юра.

«Напис на дзвоні сповіщає, що його було вилито у 6849 (за тодішнім літочисленням “від створення світу”, тобто у 1341 р. від Різдва Христового) ігуменом Єфимієм за правління «князя Дмитра» [44, с. 150].

Сучасні українські історики стверджують, що тим Дмитром у 1341 році був Любарт — син Гедиміна. То скажіть, будь ласка: як при живому князеві його боярин Дмитро Дедько міг від себе особисто видати жителям Торуні грамоту, яка «гарантує безпеку торгівлі в регіоні (Галичині)» [44, с. 151]?

А от князь Дмитро Юрійович пойменувати себе у Торунській грамоті «управителем або старостою», не будучи Великим князем, міг цілком вірогідно. Поляки на таких титулах краще розумілися, а саме для них він ту грамоту й писав. Польські правителі та їхні головні ідеологи, католицькі єпископи, силою заволодівши в середині XIV століття Галичиною, а пізніше (1434 рік) — Поділлям, висунувши теорію про належність (спадковість) тих земель польському королеві Казимиру, зробили все можливе, щоби знищити писемні українські пам’ятки. Їх свідомо винищили, окатоличуючи українців Галичини і Поділля. Та не все згоріло. Спогади королівського посла Гілльбера де–Ланноа католицькі єпископи спалити не могли. Вони зберігалися в Англії та Франції. Ось чому польські історики першими кинулися до спогадів Гілльбера де–Ланноа щойно їх почали друкувати. Отож «реконструкцію історії Галицько–Волинської… (держави. — В. Б.)» слід робити за свідченнями не польських чи російських джерел, а за такими незалежними джерелами, як свідчення Гілльбера де–Ланноа. Хоча переклади тих праць теж спотворені. Тому й треба звертатись до оригіналів.

Та на перших порах користуватимемося тим, що маємо. Звернемося до праці першого ректора Київського університету М. О. Максимовича:

«…Я (М. О. Максимович. — В. Б.) обратился к старым памятникам Киевских церквей, где записан «Род князя Константина Ивановича Острозского», вскоре после его погребения в Печерской церкви, то есть, еще в тридцатых годах шестнадцатого века. Там имена предков его поминаются в таком порядке:

1) князя Георгия (Юрия),

2) князя Дмитрия,

3) князя Даниила,

4) князя Феодора, в иноках Феодосия…

[5) князя Василия,

6) князя Ивана,

7) князя Константина… — В. Б.].

Несомненно, что эти имена были написаны для церковного поименования еще самим князем Константином, правнуком Феодора; а потому это родоначалие князей Острожских должно признать за достоверное и нерушимое» [23, с. 4–5].

«Соответственный ряд княгинь представляет следующие имена:

1) княгиня Варвара,

2) княгиня инокиня Елисавета,

3) княгиня Василиса,

4) княгиня Агафия, в инокинях Агрипина… [23, с. 5].

Може виникнути запитання — чому князь Костянтин

Іванович Острозький навів для поминання сімох людей свого князівського роду?

Відповідь на це запитання проста: у давні часи представники аристократичних родів були зобов’язані пам’ятати своїх предків до сьомого коліна. Хоча християни Російської імперії, під тиском комуністичної ідеології, за 75 років дещо втратили свої традиції, та у мусульманських вельмож цей обов’язок зберігся досі.

Послухаємо, що з цього приводу писав казах Дінмухамед Кунаев, особа аристократичного, ханського роду:

«Каждый человек должен знать свою родословную. Не уходя в глубокую древность, могу только сказать, что мои предки берут свое начало от Байдыбека, джигита Старшего жуза. Мое ближайшее генеалогическое древо выглядит следующим образом:

1) Жолым,

2) Нурмамбет,

3) Азнабай,

4) Конай,

5) Жумабай,

6) Минлиахмед,

7) Динмухамед» [50, с. 10–11].

У поминальному списку Києво–Печерської лаври, складеному за життя князя Костянтина Івановича Острозького, помилки бути не могло. Пам’ять про предків зберігалася століттями. Це вже значно пізніше зросійщена і збільшовичена плебейська влада Московщини старалася позбавити українців генетичної пам’яті про їхніх волелюбних предків. Хоча заганяти українців до рабства (кріпацтва) почали ще з далекого XVIII століття, одночасно вибиваючи пам’ять про предків–козаків.

Роду Острозьких те не зачепило, хоча поляки, які теж вважали православних українців нижчою расою, нищили наші літописи, радше нашу пам’ять між минулим (XIII століттям) та тогоденням (XVI століттями).

Нащадкам великого Данила Галицького в чомусь таки пощастило. Зберігся давній Києво–Печерський поминальник, який доніс до нас правду про онука Данила — Юрія та його дружину — княгиню Варвару. Саме про них йде мова у поминальнику князя Костянтина Івановича.

Тільки володарі Галицької землі у 1340 році могли очолити опір польському королеві Казимиру, що й вчинили князі Дмитро і Данило (батько і син). Те засвідчили уже літописи іншої держави — Великого Литовсько–Руського князівства. Але жодна з тих держав: Польське королівство, Велике Литовсько–Руське князівство, а пізніше — Російська імперія не були зацікавлені у збереженні правди про нащадків Великого князя Данила Галицького. Всі ті держави посягали на володіння (землю) живих правителів. Отак була розірвана правда про великокнязівський рід Данила Галицького на дві складові частини, нібито повністю не пов’язані, у той час, коли «Данило з Острога» був живим спадкоємцем Великого Галицько–Волинського князівства.

Поминальник Києво–Печерського монастиря, який є незаперечним документом, забив останнього кілка до започаткованої брехні про князівські роди Данила Галицького та Данила Острозького.

Нагадую славетний рід українських князів, які володіли нашими землями із далекого 1238 по 1620 рік спочатку як володарі Великого Галицько–Волинського князівства, а з другої половини XIV століття як руські князі Великого Литовсько–Руського князівства:

1. Данило Галицький — 1201–1264,

2. Василько Романович — 1203–1269, Шварн Данилович — 1238–1269,

3. Лев Данилович — 1233–1301,

4. Юрій (І) Львович — 1262–1308,

5. Андрій Юрійович, Лев Юрійович — 1286–1323 (Володимир),

6. Юрій II Тройденович — 1287–1323 (Львів), 1309–1340 (Володимир), 1295–1349 (Львів),

7. Дмитро Юрійович (І) — 1320–1376,

8. Данило Дмитрович (Острозький) —

9. Федір Данилович — 1360–1446,

10. Василь Федорович (Красний) — 1395–1453,

11. Іван Васильович — 1420–1480,

12. Костянтин Іванович (Ганібал) — 1460–1530,

13. Костянтин (Василь) — 1526–1608,

14. Януш Васильович (католик) — помер 1620, Олександр Васильович (православний) — отруїли 1603.

До наведених дат князівського життя, звичайно, можна вносити корективи та уточнення. Головним завданням наведеного автором родовідного списку є твердження про неперервність князівського роду на теренах України (Русі) впродовж ІХ–ХVІ століть. Тобто завоювання наших земель Польською та Московською коронами у ті століття, навіть за тогочасними законами, були незаконними, бандитськими.

Хотілось би поговорити про церковний дзвін Львівського храму Святого Юра. Це надзвичайно цікаве питання, яке чомусь досі не привернуло уваги львівських істориків. Хоча дослідження питання може поставити останню крапку в поєднанні давніх славетних князівських галицького та волинського родів, зв’язок між якими свідомо і підступно розірвали наші поневолювачі.

У давньому Львові до наших часів зберігся церковний дзвін собору Святого Юра, відлитий 1341 року з таким написом: «В лето 6849 сольян бы колок сии светому Юрью при князи Дмитріи…» [52, с. 79].

Ніхто не сперечається, що у 1341 році Львів перебував у володінні князя Дмитрія. Та приписують те ім’я литовському князю Любарту. Навіть підвели під те припущення так звану наукову базу:

«…Дмитром був названий при хрещенні син литовського князя Гедеміна Любарт» [44, с. 151].

І ніхто не звертає уваги на той факт, що Любарт не був причетний, в крайньому разі у 1341 році, до Львова. Волинь і Галичина ще з часів Данила Галицького завжди мали окремих князів, один з котрих, бувши старшим у роді, посідав Великокнязівський престол. Ось їхній неповний перелік:

Галичина — Данило, Лев І, Юрій І, Лев II, Дмитро (1238–1349);

Волинь — Василько, Володимир, Мстислав, Андрій, Юрій II (1238–1340).

Коли у 1323 році в протистоянні з Золотою Ордою загинули князі Галичини й Волині Андрій і Лев II, то йшлося тільки про те, кому із нащадків передати титул Великого князя. У Галичині із 1323 року сидів на троні князь Дмитро — молодший син Юрія Львовича, а Волинь передали синові доньки Юрія Львовича — Болеславу (Юрію Тройденовичу). Це питання вирішували не Литва і не Польща, а в першу чергу нащадки роду Данила Галицького та його брата Василька Романовича, яких на ті часи налічувалося кілька десятків. І Юрій Тройденович отримав титул Великого Галицько–Волинського князя тільки тому, що був узгодженою кандидатурою Польщі, Золотої Орди та Литви. За підтримки Золотої Орди перемогли католики.

Після ж смерті Юрія Тройденовича польський король Казимир, втративши надію на мирне придбання всієї чи частини Галицько–Волинської землі, вирушив на Львів воєнним походом. Це відбулося у 1340 році. Звичайно, впродовж 17 років (із 1323 по 1340 рік) стольний град Львів, столиця Лева Даниловича та Юрія Львовича, управлятися якоюсь міфічною «боярською олігархією», як стверджують сучасні українські історики, не могла. Не забуваймо про великокнязівську владу Юрія Тройденовича, давні посягання на Галичину польського короля Казимира та велику чергу Романовичів науділи–володіння. Що цікаво — історія Польщі, Литви та русі не зафіксувала за ці 17 років жодного збройного посягання на Львівську «боярську республіку».

Ця потужна брехня істориків продовжує литися досі, підтримуючи польську та московську версію про вигаданого «Дмитра Дедька».

Та повернімося до дзвону Львівського собору Святого Юра. Як бачимо, церква будувалася на честь онука Данила Галицького — князя Юрія, який помер 1308 року.

У книзі Ігоря та Любові Кочар «Львів крізь віки» наведені «Вибрані родоводи володарів князівств…», де у князя Юрія Львовича згадуються дві дружини: «Євфемія та Незнана».

Перша дружина Євфемія народила у шлюбі з князем Юрієм четверо дітей, що засвідчив професор Леонід Махновець у додатку до Літопису Руського. Ось їхні імена:

1. Михайло (помер у 1284 році),

2. Марія (дружина Тройдєна, померла в 1341 році),

3. Андрій (загинув 1323 року. — В. Б.).

4. Лев (загинув 1323 року. — В. Б.).

А от про дітей князя від другої дружини ніхто не згадує. Хоча, за простими підрахунками, перша дружина князя Юрія — Євфемія померла десь у 1290–1292 роках, коли князеві було 28–30 років. Поминальник князя Костянтина Івановича Острозького у Києво–Печерській лаврі є на сьогодні єдиним відомим писемним джерелом, де поіменована друга дружина князя Юрія Львовича — Варвара, мати Дмитра Юрійовича.

Професор Махновець у додатку до Літопису Руського теж прийшов до думки, що рід князів Острозьких походив від роду Данила Романовича Галицького. Перший представник роду князів Острозьких — Данило включений професором до нащадків Данила Галицького — останнім у родоводі руських князів.

Зрозуміло: тодішня радянська цензура заборонила професору Махновцю конкретніше визначатися з цього питання.

II. Перші ознаки протистояння Польщі

Розглянемо питання зміни вектора політичної орієнтації України–Русі впродовж 1240–1320 років.

Ми уже говорили, що за часів правління державою Данила Галицького та Василька Романовича, Великі князі старалися підтримувати рівновагу між західними та східними сусідніми державами. Це проявлялося в тому, що князі постійно родичалися з польськими, угорськими і литовськими королівськими та князівськими родами, але одночасно мали союзницький договір із Золотою Ордою про взаємодію проти агресії Угорщини, Польщі та Литви. На заході та півночі Великі князі до 1269 року жодній з країн не надавали переваги. Так, один із синів Данила — Шварн був одружений з литовською княжною — донькою Міндовга; другий син — Лев був одружений з донькою угорського короля Бели IV; донька Софія була одруженою з німецьким графом Генріхом V Шварцбурзьким; син Роман був одружений із Гертрудою — донькою австрійського герцога Генріха Бабенберга; а син Мстислав — із донькою половецького хана Тігана. Та починаючи із Великого князя Лева Даниловича і його сина Юрія Львовича політичний вектор Великого Галицько–Волинського князівства на заході набрав пропольського напрямку. Так, за наявних свід чень, син Лева Даниловича — Юрій був одружений із Єфимією — донькою польського князя Казимира І, а донька Лева Даниловича — Анастасія була заміжня за польським добжинським князем Земовитом. Не забуваймо, що й донька Великого князя Юрія — Марія була заміжня за польським князем Тройденом. Хоча, слід зазначити, що й за цих Великих Галицько–Волинських князів вплив Польщі в державі врівноважувався договором із Золотою Ордою, про що свідчать спільні походи проти Польщі та Угорщини (1283, 1287 роки). Певно, були й пізніші походи. Але з приходом до влади князів Андрія та Лева, а це 1308–1323 роки, ці врівноважені відносини були порушені: вплив та навала католиків на Русь залишились такими ж, а відносини із Золотою Ордою не були дружніми. Тобто Велике Галицько–Волинське князівство повністю перебрало на себе тиск Золотої Орди, ставши щитом Польщі, у той час коли польська держава тільки використовувала таке становище, не надаючи жодної підтримки руським князям. Саме про те свідчать слова польського короля в одному із листів.

«Напевне відомо тільки те, що обидва Юрійовичі активно боролися проти Орди, оскільки після їхньої загибелі польський король Владислав Локетек в одному зі своїх листів, висловлюючи жаль з цього приводу, пишномовно назвав Андрія і Лева “непоборним щитом”, який захищав Польщу від татар» [44, с. 101–102].

У 20–ті роки XIV століття рід Данила Галицького розділився, обираючи великого князя Галицько–Волинської землі (після загибелі Андрія та Лева). Про те, в першу чергу, свідчить дворічна перерва в обранні Великого князя, а потім пізніша його поява в особі Юрія II — вихрещеного католика. Як бачимо, скориставшись скрутою Галицько–Волинської землі, поляки у 1325 році нав’язали українцям (русичам) свою кандидатуру правителя руської землі.

Зазначимо, що саме в ті роки друга частина роду Данила Галицького, гуртуючись навколо православного нащадка роду — Дмитра Юрійовича, отримала у своє правління Галичину зі Львовом. А далі розпочалася боротьба.

Що ж відбувалося на північних теренах України–Русі?

Послухаємо «Історію Русів», як вона розповідає про ті далекі часи.

«Князівства… (Русі. — В. Б.), зазнавши в пору нашестя Батия і його Татар року 1240… поразки…, дехто переховувався в Білорусії та в землі Древлянській чи Поліссі (звернімо увагу, татар там не було. — В. Б.); найзначніші ж родини з небагатьма князівськими сімействами відійшли в сусіднє князівство Литовське, і, там перебуваючи, чимало з них споріднилися з панівними та вельможними родинами тамошніми і з допомогою такою подвигнули Литовського володаря Князя Гедиміна визволити їхню землю од зверхності Татарської…» [2, с. 41].

А нам триста років розповідають про «українську продажну еліту». Повна нісенітниця! Дізнаємося із достовірних джерел, що й еліта у нас була патріотичною — згадаймо князя Михайла Чернігівського, Данила Галицького чи Київського тисяцького Дмитра. Частина з неї загинула, захищаючи свою дідичеву землю, незначна частина потрапила під владу татар Золотої Орди, а треті — привели на свої землі визволителів. Саме так, бо й самі тримали в руках мечі. Слухаємо далі «Історію Русів»:

«Тому Гедимін Князь року 1320–го, прийшовши в межі малоросійські з воїнством своїм Литовським, з’єднаним з Руським (українським. — В. Б.), що перебувало під орудою воєвод Руських Пренцеслава, Світольда і Блуда та Полковників Громвала, Турнила, Перунада, Ладима й інших, вигнали з Малоросії Татар, перемігши їх у трьох битвах і на останній, над річкою Ірпінь, де убиті Тимур і Дивлат, Князі Татарські, Принци Ханські. По тих перемогах поновив Гедимін правління Руське (українське. — В. Б.) під начальством вибраних од народу осіб, а над ними поставив намісником своїм з Руської породи Князя Ольшанського, після якого були з тої ж породи багато інших намісників та воєвод…» [2, с. 41].

Не деталізуватимемо усі питання, про які веде мову «Історія Русів». Звернімо увагу тільки на найважливіші аспекти, які випливають із нашого витягу.

Відбулося звільнення Русі, а не чергове захоплення. Бо головною рушійною силою походу Гедиміна, як бачимо, стало військо під керівництвом українських полководців. Русичі йшли визволяти свою землю, а не завойовувати. І свідченням того є ще й те, що правити Києвом із 1325 року став князь–русич із династії Рюриковичів — Федір Іванович. Щоб там не говорили московська історіографія та її київські однодумці, але факт залишається фактом — саме 1320 року Північна Русь позбулася опіки Золотої Орди. Це питання надзвичайної ваги. Бо на 1320 рік ще не існувало Великого Московського Князівства. Хоча, звичайно, Золота Орда не відразу відмовилася від свого впливу на Київське та Велике Галицько–Волинське Князівства, змусивши Литву залишити Київську землю та узгодивши кандидатури удільного та Великого князів Русі.

Ось де ховається головна причина, чому Московія уже дві сотні років то визнає, то заперечує визволення України–Русі від опіки татар 1320 року. Спочатку вони не дуже те й заперечували, мовляв, з одного ярма пішли під друге. Та коли українська професура пояснила московитам, що 1320 рік став таки визвольним, а не новим ярмом для Русі, тоді, уже за радянських часів, була застосована сила: усіх незгідних — розстріляли. Отак Московія в черговий раз вирішила своє історичне питання.

Після цього Москві ніхто не заперечував. Шкода, бо в московській імперії не існує жодного достовірного доказу, аби стверджувати, що визволення стародавнього Києва від татарського впливу відбулося не 1320, а 1362 року, коли татари були розбиті на Синій Воді.

Далекоглядною й розумною була людина, яка написала «Історію Русів». Послухаємо її ще раз, коли Великий князь Гедемін «Права і звичаї Руські не лише підтвердив… тамошньому народові на всіх його просторах, але запровадив їх на всіх своїх землях разом з письменами або грамотою Руською» [2, с. 41].

То хто ж кого загарбав та полонив? Свої князі — русичі, своя мова спілкування та писемності, своє Руське право.

Ми маємо розуміти: після того як Москва почала звеличувати Куликовську битву 1380 року до факту національного визволення, в неї зріс апетит, а згодом — звичайне нахабство. Спочатку вони вигадали сам міф про Куликовську битву, якої ніколи не було, потім стали подавати її за «національне визволення з–під татаро–монгольського ярма». Потім виникла потреба в приниженні України–Русі, аби на цьому фоні ще більше возвеличитись. Отож перенесли наше визволення з 1320 на 1362 рік, коли Литовсько–Руський князь Ольгерд розгромив Золоту Орду на Синіх Водах. Війна 1362 року виникла не спонтанно, а стала наслідком війни 1320 років. І цьому є свідчення в російській історії. Першою загальною історією Московії є книга Андрія Івановича Лизлова «Скіфська історія». Її замовчували й приховували московити довгих триста років. Книга, написана людиною, яка цілеспрямовано працювала в московських архівах: переглянула все Патріарше сховище і бібліотеки головних монастирів Московщини, з’явилась на світ 1692 року, її читав особисто Петро І. Він же і заборонив її друкувати. Зверніть увагу: у 1696 році уже й самого А. І. Лизлова не стало.

Ось як подала подальші події перша історія Московії:

«Того… літа від Христа 1333… Литовський князь Ольгерд… зібрав многоє воінство іде на поганих…Із того часу всі поля, яже від Путивля до Києва і до гирла Дону, і на другу сторону Дніпра… до Ачакова від татар освободішася. І прогнаша їх до ріки Волги, котрих до Кафи, і ко Азову, і в Крим за саму Перекоп» [5, с. 33].

За свідченням російського історика А. І. Лизлова уже 1333 року вся земля України–Русі була звільнена від золотоординського поневолення. Надіюсь, всі ми розуміємо — А. І. Лизлов, висловлюючи цю дату, опирався на конкретні історичні джерела, що зберігались в церковних архівах.

З петровських часів доступ до тих джерел заборонено.

Що цікаво, з тими фактами ще в 1839 році XIX століття погоджувались два кити російської історії професор Михайло Олександрович Максимович та Михайло Петрович Погодін. Слухаємо:

«У 1320–му році войовничий Гедимін заволодів Києвом і приєднав його до свого великого князівства Литовського, складеного із північно–західної Русі і землі Литовської. З тієї пори Київ існував як удільне західно–руське місто» [1, с. 162].

Витяг запозичено із листа М. О. Максимовича до М. П. Погодіна, одного із злісних українофобів свого часу. І це не поодинока думка першого ректора Київського університету з цього приводу. Послухаємо далі:

«Признаюсь, що від тебе (Погодіна. — В. Б.), особливо як історика, я сподівався на пролиття нового світла на темний історичний час Татарщини в Київській землі, тобто на два терміни по сорок років (вісімдесят років. — В. Б.), що пройшли від Батия до Гедиміна» [1, с. 130–131].

Чи ось не менш разюче:

«Варязький і Новгородський князь Олег, заволодівши Києвом, назвався Руським князем, як пізніше Литовський князь Гедимін, зробивши теж (1320 рік), назвався і князем Руським» [1, с. 95].

Можемо наводити десятки подібних свідчень істориків минулого. Що цікаво, в російській історії їх ніхто спростувати не зміг. Їх просто замовчують.

І нарешті, аби остаточно розвіяти міф московської побрехеньки щодо 1362 року, наведу надзвичайно цікавий факт. Книга А. І. Лизлова «Скіфська історія» була в повному обсязі надрукована маленьким накладом у 1787 році незалежним московським видавцем Миколою Івановичем Новиковим і більше в імперії не видавалась, навіть за часів більшовизму. Після видання книга була заборонена цензурою Катерини II, а ті примірники, що побачили світ, були конфісковані й спалені. Сам же М. І. Новиков був ув’язнений та запроторений до Шлісельбургського каземату на довгих 15 років.

Лише коли Московська більшовицька імперія конала, у 1990 році в Москві книга А. І. Лизлова була видана вдруге накладом 5 тисяч примірників. Як для імперії — не густо. Так от, мною наведено витяг із книги 1787 року, уже поданий в книзі так:

«…И от того времени (лета 7870 или 1362 г.) все поля, яже от Путивля к Киеву, и до устья Дону, и на другую сторону Днепра даже до Очакова, от Татар освободишася» [6, с. 53].

Не став перекладати витяг українською мовою, щоб не надавати приводу для суперечок.

Порівняйте текст самі.

Але зміни вносились не тільки до тексту книги А. І. Лизлова 1990 року видання. Правився і текст 1787 року. Ось слова сучасного російського професора:

«Цікаво відзначити характер виправлень: вони були не лише технічними, але й за змістом…, більшість виправлень зроблені тим же почерком і в самому тексті: так замість слів «цар і цариця» написані «хан і ханша»; замість слова «царство» поставлено «влада»; слово «московському государеві» замінено на «російському»… Важко сказати, у чиїх руках побував цей екземпляр…» [6, с. 347].

Отака московська історіографія.

У знаменитій праці «Літописець Литви і Хроніка Руська», виданій у Вільно 1827 року, тобто в Московській імперії, досить чітко зазначено, що завоювання Поділля, після розгрому татар на Синій Воді, відбувалось з Волині та Київщини. Навіть доводиться, що Поділля вже в 1351–1355 роках входило до складу великої Русько–Литовської держави. А після розгрому татар у 1362 році вже й мови не могло бути про приналежність саме Поділля до складу Золотої Орди. Про Київщину розмови немає.

І навіть в аналітичній праці М. Молчановського «Очерки известий о Подольской земле до 1434 года», виданій у Києві «Типографией Императорского университета Св. Владимира» 1885 року, тобто під жорстокою царською цензурою, факт входження Волині та Київщини до складу великої Русько–Литовської держави з 1320 року не заперечується.

Що ж відбулося насправді у ті роки?

Після приходу до влади у 1312 році хана Узбека, стосунки Золотої Орди з Польщею значно поліпшилися. Про що говорилося раніше. І польські королі старалися зіштовхнути Галицько–Волинське князівство та Литву з Ордою, що змушувало тих до об’єднання сил. Так тривало до 1323 року, року загибелі руських князів — Андрія і Лева II.

Та навіть після відходу Гедиміна з Києва у 1324 році, руські князі залишилися в неафішованому союзі з Литвою, оскільки усі північно–руські князівства на той час уже входили до єдиної спільної держави — Великого Русько–Литовського князівства, хоча паралельно існувало велике Галицько–Волинське князівство. Та коли у 1349 році його великокнязівський престол посів Любарт Гедимінович, рішення про об’єднання Русі з Литвою стало справою часу. Таким поштовхом для цілковитого об’єднання стала Синьоводська битва 1362 року, хоча номінально Велике Галицько–Волинське князівство проіснувало до 1384 року — року смерті його Великого князя Любарта Гедиміновича.

Єдиним джерелом, на яке посилається московська історіографія, заперечуючи звільнення Києва від золотоординського впливу в 1320 році, є запис про Київського баскака у 1331 році в Никоновському літописному зводі. Я уже про це писав у книзі «Країна Моксель, або Московія». Тож повторюватись немає сенсу. Врешті–решт треба московським і українським науковцям поважати самих себе. Бо саме вони у Великій Радянській Енциклопедії, том 18 с. 5, стверджували: «Укладачі Н(иконовського) л(ітопису) піддали приналежні їм історичні матеріали значній редакційній обробці і витворили компіляцію…» [25, т. 18, с. 5].

Компіляція — перекладається з латини: від дієслова грабувати, несамостійна робота, що ґрунтується на використанні чужих творів.

Що ж із цього приводу думають сучасні науковці України, які сповідують російські історичні міфи? Навіть підтримуючи їх, вони у своїх працях одночасно заперечують самі себе. Звернімось до праці фундаментальної: «Історичний розвиток Києва XIII — середини XVI ст.» «затвердженою до друку вченою радою Інституту археології НАН України» в 1996 році. Як бачимо, монографія вийшла у світ уже в незалежній Україні за підписом «відповідального редактора П. П. Толочка». Що ж ми в цій монографії читаємо? Послухаємо:

«Включення Київської землі до складу Великого Князівства Литовського і Руського за княжіння Ольгерда на сьогодні приймається історіографією одностайно. Незначні розбіжності у датуванні 1361–1362 рр. пов’язані з переведенням літописних дат на сучасне літочислення, а також з невеликими зсувами у датах, що часто зустрічаються у літописах» [15, с. 67].

Хоча у тій же монографії на попередній сторінці написали:

«Олексій (митрополит. — В. Б.)… також хотів закріпитись у Києві, і більше року перебував там у 1358–1360 рр… Правда, деякі дослідники стверджують, що митрополита у Києві затримав силою — фактично його було заарештовано Ольгердом. Але чому пізніше він був відпущений — незрозуміло» [15, с. 66].

Хочу пояснити читачам: факт арешту митрополита московського Олексія у Києві в 1358 році Великим Литовсько–Руським князем Ольгердом встановлено і доведено самими російськими істориками: Соколовим П., Борисовим М. С., Вернадським Г. В. і десятками інших. Цей факт в історичній науці сьогодні незаперечний, бо зафіксований самим Константинопольським Патріархом. Професор В. Г. Вернадський про цей прихований московитами факт писав у своїй праці «Начертание русской истории»:

«Митрополит Олексій… у 1358 році відправився відвідати західно–руські Єпархії, але був заарештований за наказом Ольгерда» [20, с. 121].

Тут, як казав Шарль Луї де Секонда Монтеск’є: «Треба бути правдивим в усьому..», як би не бажалося заради «слави отечества» дещо приховати.

Це в першу чергу стосується московської професури та їхніх українських «однодумців». Як бачимо, не все так чинилося «одностайно», як дехто того бажає. 1358 року князь Ольгерд заарештував таки та тримав у київській в’язниці золотоординського чиновника, яким беззаперечно був московський Митрополит Олексій. Ми про ці події ще говоритимемо, коли мова йтиме про Синьоводську битву.

Головною причиною, чому золотоординські хани так легко погодилися обмежити свій вплив на удільне Київське князівство та всю Русь–Україну в цілому, був їхній незалежний статус до 1320 року. Тому що, якби було інакше, між Литвою та Золотою Ордою розпочалася б довга кровопролитна війна. Чого не сталося.

Ми пам’ятаємо: у 1319 році хан Узбек розпочав воєнний похід на Кавказ проти держави Хулагуїдів. Те важке воєнне протистояння точилося ще з часів хана Берке, з 1262 року. Тому розпочинати війну ще й на західних кордонах держави хан Узбек та його «державна рада» вважали недоцільним. Тим паче, що Гедимін погодився на незалежне існування Великого Галицько–Волинського князівства, призначення Юрія II (Болеслава) Великим Князем, чого домагалася Польща, та Федора — Київським князем, чого домагалася Золота Орда.

Треба також звернути увагу на той факт, що князі Великого Галицько–Волинського князівства Андрій і Лев II по суті, ігнорували чинну угоду між державами, жорстко протидіючи порубіжній Орді в просуванні на українські землі. Хоча про припинення дії договорів із Золотою Ордою не йшлося. З цього приводу уже наводилися слова польського короля Владислава Локетка.

Золота Орда та хан Узбек зобов’язані були відреагувати на подібні події. Що й сталося. Того ж таки 1319 року Узбек стратив старійшину Ширинського роду хана Беклемиша — володаря Мещерського улусу (він же Михайло Тверський), звинувативши його у зв’язках з Литвою та непокорою.

У 1322–1323 роках на Київ та Литву було направлено військо на чолі з ханами Тимуром і Дивлатом. Відбулися три битви. В перших двох не було виявлено переможців. А в третій, вирішальній, на річці Ірпінь, де Гедиміну та руським князям вдалося зібрати переважальні сили, татари були розгромлені, «де убиті Тимур і Дивлат, Князі Татарські, Принци Ханські».

Скоріше за все саме у тій, останній битві загинули й володарі Галицько–Волинського князівства князі Андрій і Лев II. Саме такі втрати України–Русі в очах хана Узбека та його «державної ради» могли урівноважити загибель двох огланів — Чингісидів. Що й привело до миру, оскільки війна на Кавказі продовжувалася, а улус між Волгою і Доном, який міг би протистояти Русі, обезлюднів після страти Ногая у 1300 році. Ми ще не раз говоритимемо про це.

Для хана Узбека та його держави землі від Астрахані до Кавказу, в межиріччі Волги й Дону, були важливіші від лісових масивів Волині та Київщини, які йому й не належали. Тим більше, що в Прикаспійських степах випасалися мільйонні ханські табуни.

З п’ятдесятих років XIII століття хан Сартак, за свідченням Вільгельма де Рубрука, змушений був двох воїнів із кожного десятка тримати—проти гірських нападів. З початком війни всі ресурси держави спрямовувалися в той регіон, аби прикривати головні міста держави: Астрахань, Азак, Сарай–Бату, Сарай–Берке, Хаджітархан, Бездеж, Укек, Сарайчик тощо.

Війна йшла з перемінним успіхом, і кінця–краю їй не було видно. Тож Золотій Орді було не до Великого Галицько–Волинського князівства.

Ще раз нагадую: Великого князя, після загибелі Андрія і Лева, в першу чергу, вибирали нащадки князівського роду, прислухаючись до боярської думки та інших порад. Не слід перебільшувати вплив українського боярства на хід подій. Ця хибна точка зору на українську шляхту нав’язана нам ворожою ідеологією. Зрозуміло навіщо. Князя Болеслава Тройденовича, хоча й під тиском українських членів роду та боярства він прийняв православну віру та став іменуватися Юрієм II, обрали окатоличені члени роду Данила Галицького, які мали більшість, під тиском польської королівської родини та підтримки Золотої Орди.

Слід завжди пам’ятати, що у 1323–1325 роках альтернативу католику Болеславу Тройденовичу становив православний князь Дмитро Юрійович, молодший син Юрія Львовича — онук Данила Галицького. Але династичні правила та окатоличена більшість роду не дозволили йому стати наступним Великим князем Галицько–Волинської землі, що згодом призвело до втрати державності (1384 року офіційно). За новітньої історії це сталося вперше.

Послухаємо сучасного українського професора:

«Тому бояри врешті–решт погодилися мати на галицько–волинському престолі Болеслава Тройденовича, сина мазовецького князя Тройдена II і доньки Юрія I Марії, якого запропонував польський король Владислав Локетек. Вступаючи на престол, 14–річний мазовецький княжич прийняв православну віру й отримав ім’я Юрія II Болеслава. У 1331 р. вже повернувшись до католицизму, він одружився з донькою великого литовського князя Гедеміна… Невдоволені його політикою місцеві бояри 1340 року організували змову проти князя і отруїли його у Володимирі» [52, с. 77–78].

У наведеній цитаті можна з усім погодитись, окрім підкреслення впливу місцевих бояр. Ця недостовірна теза, запозичена із пізнішої російської історичної думки, нав’язана українській історії силоміць. Тому що, коли звернемося до праці польських науковців Станіслава Кутшеби і Владислава Семковича «Акт унії Польщі з Литвою, 1385–1791», то в першу чергу польському королеві присягали князі: польські, руські, литовські, а бояри згадуються скопом при своєму князеві.

І слід знати, що рід Романовичів, як уже зазначалося, по чоловічій лінії (прямі нащадки) не закінчився зі смертю князів Андрія та Лева. Ця хибна думка закинута до української історії імперськими істориками, аби виправдати пізніше завоювання Русі–України. Загляньмо хоча б до академічної праці професора Леоніда Махновця Літопис Руський та переконаймося. Після 1323 року (і після 1340) залишалися живими нащадки: Романа Даниловича, Мстислава Даниловича, Василька Романовича, Данила Мстиславича, Володимира Мстиславича тощо. Головне — залишалися прямі нащадки правлячого роду Юрія Львовича, рідний брат загиблих Андрія і Лева — Дмитро Юрійович, якого нам подають за якогось боярина — Дмитра Дедька та його син Данило Дмитрович (родоначальник династії Острозьких).

«Смерть князя Юрія–Болеслава (1340 р.) відкрила нову сторінку в історії України, ознаменовану інтенсивним переділом тих земель, які колись складали ядро Давньоруської держави. Передовсім, у боротьбі за Галицько–Волинську спадщину зійшлися Польща, підтримувана Угорщиною, й Литва (підтриманд руськими, прямими нащадками князівського роду Данила Галицького. — В. Б.)… Інтереси останньої уособлював син литовського князя Гедеміна Любарт, котрий успадкував володіння Юрія–Болеслава на підставі родинних зв’язків із загиблим правителем… Утім, якщо на Волині влада Любарта мала вповні реальний характер, то Галичина опинилася лише під його номінальною зверхністю» [44, с. 120].

І то правда. Але далі сучасні українські історики починають переконувати нас, що в Галичині «сформувався режим боярської олігархії на чолі з «управителем чи старостою землі Русі» Дмитром Дедьком [44, с. 120].

Ми вже пояснювали звідкіля бралися подібні вигадки.

Викликає надзвичайно великий сумнів, щоби одночасно Великий князь Любарт та Угорський і Польський королі погодилися на існування поруч із їхніми володіннями незалежної «боярської республіки», яка невідь звідкіля з’явилася, і щоб та «держава» проіснувала з 1323 по 1349 рік.

Що ж відбувалося насправді в ті роки? Після загибелі у 1323 році володаря Галичини князя Лева II престол князівства посів його молодший брат Дмитро Юрійович. Звернімо увагу: суперечки того разу йшли тільки за титул Великого князя і тривали майже два роки, до 1325 року. Ніхто не сперечався, що одна частина — Галичина має належати прямому нащадку (по чоловічій лінії) роду Данила Галицького — коронованому королю Русі. Оскільки син Марії Юріївни у 1323 році був найстаршим за походженням (не за віком), то переважна більшість окатоличеного на той час роду під тиском Польщі обрала Великим князем Болеслава Тройденовича. Православні руські князі, певно, спокусилися Наумову прийняття Болеславом православної віри.

Якщо під тиском Литви та при підтримці руських князів посада Великого Галицько–Волинського князя у 1340 році після отруєння Болеслава–Юрія, перейшла до сина Гедиміна–Любарта, то Галичина залишилася в руках Дмитра Юрійовича, який нею володів із 1323 року. Звернімо увагу, польський король Казимир III після смерті Болеслава — Юрія у 1340 році вирушив у воєнний похід «на схизматицький народ руський» чомусь не на Володимир, де був отруєний Великий князь, а на Львів, де сидів руський князь. Цікавий факт. А далі ще цікавіше. Послухаємо:

За словами польського хроніста Яна Длугоша, у львівських замках король захопив «два золоті хрести…, дві корони величезної вартості, оздоблені коштовними каменями й перлами, а також мантію і розкішний трон, всі в золоті і каміннях, — і забрав до своєї скарбниці» [52, с. 78].

Польський король спалив Високий і Низький замки, всі львівські церкви та втік назад до Кракова.

«Упродовж наступного десятиліття (1340–1349) Львів і Галицько–Волинське Королівство визнавали своїм сюзереном волинського князя Любарта… (1340–1384)» [52, с. 78].

Скориставшись смертю Дмитра Юрійовича та відсутністю у Львові його сина Данила, польський король Казимир III у 1349 році вдруге підступно захопив Львів і підкорив своїй короні частину Галичини.

Розпочалася довга кривава війна між польсько–угорськими військами, з одного боку, та русько–литовськими — з другого, яка тривала до Кревської унії 1385 року, коли великий Литовський князь Ягайло, одружившись із польською королевою Ядвігою, став одночасно і королем Польщі, і великим князем Литовсько–Руської держави.

Головні умови Кревської унії.

«Ягайло с братьями обязался принять католическую веру вместе со всеми поддаными, присоединить к Польше земли Вел(икого) княжества Литовского и способствовать возвращению утраченных Польшей земель» [25, т. 13, с. 359].

Із 1350 року почалася жорстока боротьба між православними нащадками Данила Галицького, очолюваними князем Данилом, підтриманим Великим Галицько–Волинським князем Любартом, проти польської агресії.

У «Хроніці міста Львова» (1844) польський історик Д. Зубрицький навів десятки подій тієї давньої війни:

«1350 — …володимирські русини з Литвою напали на Львівську землю під пануванням Казимира…

1353 — цього року на Русь, що перебувала під польською владою, вдруге напали литвини й русини з Володимира… вони вдерлися у Галицьку землю і страшенно знищили її разом з містом Галичем…

1366 — король Казимир усе літо жив у Львові, бажаючи бути поблизу театру війни, що точилася з русинами й Литвою за Володимир і Белзьке князівство…

1370 року литовські русини негайно вигнали поляків з Володимирського замку, відібрали й інші замки й міста, якими останні володіли у Володимирі за трактатом 1366 року навіть вдерлися у Сандомирське воєводство…

1373 року., (русичі. — В. Б.) полонили весь край між Сяном, Віслою і Бугом, причому не обійшлося й без нападів на наш русько–галицький край…

1379 — напади й постійні конфлікти з Литовською Руссю… викликали прохолодне ставлення руських громадян цього краю до володаря, чужого за віровизнанням, звичаями й традиціями, і знеохотили самого Владислава (князь Белзький. — В. Б.) до руської землі…» [52, с. 79].

Як бачимо, про жорстоке протистояння русичів і католицької Польщі у 1350–1385 роках говорить польський історик. Тому мати сумніви з цього приводу не доводиться. Про що говорить ця довга та запекла боротьба православної Русі з католицькою Польщею?

В Україні (Русі) про цю давню, жорстоку боротьбу, яка, то затихаючи, то розгортаючись, тривала до польсько–українських конфліктів 1942–1944 років й пізнішого виселення лемків, говорити не прийнято. Шкода! Таким чином ми приховуємо причини ворожнечі і не робимо належних висновків. Вся наша книга присвячена темі становлення українського етносу та його боротьбі за існування, тому концентрувати увагу тільки на цьому польсько–українському протистоянні недоречно. Протистояння розпочалося значно раніше, ще від часів Великого Київського князівства, тому аналізувати слід як в цілому протистояння, так і окремо кожен факт (Читайте книгу М. Сивіцького «Польсько–українські конфлікти», видану у Видавництві імені Олени Теліги.).

Але вражає логіка польського історика Д. Зубрицького, хоча вона й належить до минулих часів. То логіка мислення імперського мужа: «хоча земля й руського народу (Галичина), та вона має належати нам». І не інакше! Так розмовляли всі імперії.

Звернімо увагу на такі незаперечні факти, що випливають із цього протистояння:

Перше. Українці (русичі) на початку XIV століття уже визнавали себе виособленим народом зі своїми князями, релігією, звичаями і традиціями.

Друге. У ті роки українці (русичі) перебували у дружніх — союзних стосунках із литовськими князями та литовським народом. Вони мали спільних, визнаних князів; спільну державну мову — українську (староруську); єдині закони — Руську правду.

Трете. Після 1320–х років на землях Великого Галицько–Волинського князівства залишалося багато православних князів–русичів, які не погоджувались підкорятись вихрещеним із католицької віри князям–правителям. Розпочалася довга, виснажлива боротьба.

Четверте. До смерті Великого князя Галицько–Волинського князівства Любарта (1384 рік) князівство вважалося незалежною, союзною Литві державою. І завоювання Галичини (Львів) у 1349 році польським королем Казимиром III було звичайною агресією того часу, освяченою Папською грамотою.

Отож, війна, в першу чергу, носила релігійний характер.

III. Київська земля

Літопис Руський повідомив, що у 1240 році Київ зі своїми прилеглими землями належав до великого Галицько–Волинського Князівства. Отож, після проходу війська хана Батия до центральної Європи через землі Русі, немає сумніву, що Київ все–таки залишився у підпорядкуванні Данила Галицького. У будь–якому разі Літопис Руський про інше підпорядкування у 1240–1241 роках мовчить. Цієї думки, з деяким відхиленням, дотримується і сучасна українська історіографія. Ось що з цього питання ще у 1996 році писали українські історики:

«Після 1240 р. ординських військ у Києві не було. Плано Карпіні, який покинув місто 6 лютого 1246 р., зустрів їх лише у Каневі. Данило Галицький (за Літописом Руським у 1250 році. — В. Б.) перестрів монгольську ставку у Переяславі» [15, с. 49].

Слід зазначити, що поважні історики у цитованому тексті самовільно називають хана Батия та його соплемінників — монголами, тоді як Літопис Руський та інші називають їх — татарами. Це принципове зауваження, бо всі так звані татаро–монголи були тюркського походження.

Ця тема досліджена автором у першому томі книги «Москва Ординська», тому немає потреби до неї повертатися.

Шановні історики у своїй праці дотримуються старої московської побрехеньки про те, що у 1243 році хан Батий передав Київ так званому Великому Володимирському князю Ярославу Всеволодовичу, «а 1249 його сину Олександру Невському (“Олександрови Киевь и всю Русскую землю”») [15, с. 49].

Звичайно, такі заяви є давніми московськими «доважками брехні» російської так званої історичної науки. Вони спростовуються надзвичайно просто: отримавши в управління київський князівський престол, ні перший, ні другий чомусь не з’явилися в Києві, а попрямували до свого дому, що було грубим порушенням законів Золотої Орди. Яса Чингісхана, яка була зводом законів держави, веліла кожній людині перебувати там, де повелів хан. Вона не робила винятків для Ростовсько–Суздальських князів. Та головне в тому, що угорський монах Юліан, який щонайменше двічі побував у Ростовсько–Суздальській землі впродовж 1235–1238 років і на власні очі бачив, як татари хана Батия захоплювали ту землю взимку 1237–1238 років, засвідчив, що в землі було тільки два князі: один з яких втік від хана (Юрій Всеволодович), а другий з усім своїм двором здався на милість хана (Ярослав Всеволодович). Тому перший князь, Юрій Всеволодович, за свідченням російських літописів, загинув на річці Сіті, втікаючи від хана Батия, а другий князь, Ярослав Всеволодович, за свідченням Вільгельма де Рубрука, був помилуваний Батиєм, забраний до його війська і загинув у Германії. Послухаємо: «Ця країна за Танаїдом (Доном. — В. Б.) дуже гарна і має ріки й ліси. На півночі є величезні ліси, в яких живуть два роди людей, а саме: Моксель, котрі не мають ніякого закону, чисті язичники. Міст у них нема, а живуть вони в маленьких хижах у лісах, їхній государ і значна частина люду були вбиті в Германії. Саме Татари вели їх разом із собою до вступу в Германію, тому Моксель дуже прихильні до Германців…» [19, с. 88].

Моя оповідь, свідчення Вільгельма де Рубрука та монаха Юліана чітко узгоджуються із Ясою Чингісхана, яка заповідала знищувати кожного, хто піднімав зброю на татар чи втікав од них. Добровільна здача залишала людину живою, сіле вимагала посилати її в атаку в перших рядах, аби перевірити на хоробрість тощо. Слід зазначити, що більшість українських сучасних істориків дотримуються старих московських постулатів, чому і «засмічують» нашу історичну науку московськими вигадками.

Цитовані мною джерела українських істориків належать не до найгірших.

Така стара московська школа, і тому потрібен час, аби визначитися. Настала пора українським історикам переосмислити свої старі знання, щоби не залишитися назавжди на узбіччі. Шановні історики нехай пробачать мені мої судження.

Зазначимо: московська провладна верхівка до сьогоднішнього дня не дозволила видати в державі спогади (доповідь) монаха Юліана про його подорожі у 1235–1238 роках та дослідження тих подорожей угорським професором Ласло Бендефі, опубліковані в Будапешті 1936 року.

Літопис Руський, крім фальшивої вставки до тексту 1250 року про поїздку князя Данила до хана Батия, жодним словом не згадує про свого «суздальського правителя». Забув! А як писалися та видавалися московські так звані «общерусские летописные своды», автор уже розповідав у книзі «Країна Моксель, або Московія».

Але що цікаво, той же таки Літопис Руський під 1259 роком писав:

«У рік 6767 (1259)… Прикрасив [Данило] камінням дорогим, бісером і золотом також ікони, які він приніс із Києва, і образ Спаса і пресвятої Богородиці, що їх йому сестра Федора дала з (київського) монастиря… І дзвони [Данило] приніс із Києва, (а) інші тут (у Холмі. — В. Б.)вилив» [18, с. 418].

Як можна у 1259 році привезти із Києва дзвони, не володіючи Києвом та не руйнуючи його?

Маємо повне право заявити, що, починаючи з 1240 по 1362 рік, за винятком 1320–1324 років, Київ належав до великого Галицько–Волинського князівства. Тому що Літопис Руський, нагадавши про приналежність Києва до володінь Данила Галицького у 1240 році, в подальшому не згадує про перехід Києва у власність до іншого руського князя. А звичайні «доважки брехні» не слід брати до уваги. Послухаємо:

«І поставив Батий пороки під город коло воріт Лядських, — бо тут підступили були добрі, — І пороки безперестану били день і ніч.., [а] стріли затьмарили світ… і Дмитро поранений був…

У той же час поїхав був Данило (Галицький. — В. Б.) в Угри до короля [Бели], бо він ще не чув був про прихід поганих татар на Київ. А коли Батий узяв город Київ і почув він про Данила, що той в Уграх є, то рушив сам до [города] Володимира… Тим часом Дмитро, київський тисяцький Данила (Галицького. — В. Б.), сказав Батиєві: “Не барися у землі сій довго. Настала тобі пора на Угрів уже йти. Якщо ти забаришся, — то земля [та] єсть сильна. Зберуться вони на тебе і не пустять тебе в землю свою…” Отож Батий послухав ради Дмитрової, пішов вугри…» [18, с. 396–398].

Направляючись до татар Золотої Орди у 1245 році, Плано Карпіні у Києві теж зустрів тисяцького Данила Галицького на ім’я Дмитро. Не викликає сумніву, що то була одна і та сама людина. Хан Батий і його одноплемінники поважали хоробрих і вірних своїм володарям людей. Навіть Яса Чингісхана радила таких людей не карати на смерть.

Як бачимо, свідки минулого, які в ті роки відвідували Київ, не згадують про зміну влади. Вони про те не знають. Повертаючись на початку 1247 року з Каракорума, Плано Карпіні знову дістався Києва і нічого не знав про нового Київського тисяцького. А Літопис Руський про зміну влади в Києві мовчить до останньої сторінки, до 1292 року. Хоча так званого «суздальського» Ярослава Всеволодовича ще у 1246 році закопали в землю.

Немає підстав аналізувати щось з цього питання. Все зрозуміло. Нагадаю шановним читачам також і те, що у 1247 року найближча застава татар була розташована від Києва на відстані шести днів кінного шляху, тобто на відстані 400–500 кілометрів, в районі сучасного міста Дніпропетровська.

Послухаємо Плано Карпіні:

«И, получив проезжую грамоту, мы удалились от него (хана Батия. — В. Б.) и добрались до Мауци (хан Бувал. — В. Б.)… И оттуда мы поехали к Коренце (Куремса за літописом. — В. Б.), который также снова попросил у нас даров (зайвий раз свідчить, що Куремса не належав до ханського роду. — В. Б.), а мы не дали, потому что у нас не было; он дал нам двух Команов, бывших из числа Татар до Русского города Киева. Однако наш Татарин не покинул нас, пока мы не выехали из последней заставы Татар. Те же другие, приставленные к нам Коренцей, в шесть дней довезли нас от последней заставы до Киева» [19, с. 60].

Отож, татари родів хана Бувала (Мовала) до 1247 року зі своїми поселеннями не наблизилися у бік Киева ні на кілометр. Такого завдання, як бачимо, перед ними не було.

Та зміна влади в Києві із 1240 по 1320 рік все ж таки відбулася. Якщо наш великий історик і державний діяч Михайло Грушевський допускав приналежність Києва до п’ятдесятих років XIII століття до складу Великого Галицько–Волинського князівства, то сьогодні, спираючись на Літопис Руський та нові церковні матеріали, ми цілком закономірно можемо вважати, що князь до Києва був призначений за часів Лева Даниловича, після розгрому ханом Тохтою Ногая та його улусу. Ось чому саме руський воїн відрубав Ногаю голову та привіз ханові Тохті.

І після призначення київський князь продовжував підпорядковуватися Великому Галицько–Волинському князю. І з’явився він на київському престолі, скоріше за все, у 1300–1301 році. Чому й обірваний Літопис Руський на 1292 році.

«…М. Грушевський “в теорії” не виключав імовірної залежності Києва від Галицько–Волинської держави в першій половині XIV ст…» [44, с. 28].

Слід мати на увазі, що навіть така незакінчена думка великого українського історика, по суті тільки натяк, дуже дорого коштувала йому. Російська імперія свято оберігала свої фальшиві догмати. Сучасні українські історики відкрито уже не можуть заперечувати факти входження та тісного зв’язку Києва з Галицько–Волинською державою впродовж 1240–1362 років, тому викладають свої думки дуже обережно, не заперечуючи і не стверджуючи. Послухаємо:

«Утім було передчасним повністю ігнорувати наявність галицько–волинського фактора»; принаймні досить привабливою виглядає можливість ототожнити путивльського за походженням князя Андрія Овруцького з Андрієм Путивличем (варіант Путивльцем) з оточення Льва Даниловича…

Не менш цікавим видається факт існування овруцького князя Андрія: він є свідченням того, що Овруч, який у XIII ст. практично не згадувався літописцями, в наступному столітті перетворився на важливий (а може, й другий за значенням) адміністративний центр Київщини. Певно, це сталося через втрату Києвом контролю над Півднем, де татари повною мірою реалізували своє прагнення самостійно порядкувати на завойованих ними землях» [44, с. 28, 29].

Змушений зазначити, що українські історики, зокрема доктор історичних наук О. В. Русіна, цілком достовірно подають картину минувшини Київської землі напередодні 1320 років. Єдиним недоліком наших сучасних істориків є те, що наводячи масу нового достовірного матеріалу, вони намагаються його долучити до старих проросійських висновків. Таким чином, новий матеріал гине серед хаосу московських «доважків брехні» та вигадок. Не робляться рішучі кроки (висновки), які б відмежовували українську історичну науку від російської з її «доважками брехні».

Перед українськими істориками надзвичайно відповідальна пора — врешті–решт оголосити висновки, тобто започаткувати новий базис української історичної науки. І такий крок на часі зробити. Щоби завершити вибудову нового, справжнього каркаса Київської землі напередодні приходу до неї Гедиміна, наведемо ще один витяг із академічної праці сучасних українських істориків.

«Дані Новгород–Сіверського синодика, що їх названо “яскравим променем, кинутим у непроглядну темряву історії Києва після Батиєва нашестя”. У синодику згадані князь Іоанн Путивльський, його син Іоанн–Володимир Іоаннович Київський і (можливо, брат останнього) Андрій Овруцький із сином Василем, забитим у Путивлі. Очевидно, утвердившись на київському столі, путивльські князі зберегли найтісніший зв’язок зі своєю “отчиною” (в ній, можливо, князювали молодші представники цього роду) — і саме його сліди й фіксуються в пізніші часи (з кінця XIV ст.) у вигляді адміністративної підпорядкованості Путивля Києву» [44, с. 26].

Читачам пропонується залишити із наведених цитат для подальшого аналізу тільки ті факти, які сучасні українські історики визнали, засвідчили і не заперечили. Наводимо їх:

I. Новгород–Сіверський синодик у другій половині XIII століття згадує князя Івана Путивльського (із Путивля), його сина Івана — Володимира Київського та князя Андрія Овруцького.

II. Той же Андрій Овруцький (Путивлич) входив до оточення сина Данила Галицького — Лева, тобто був князем ще до 1300 року.

Отож, із наведених фактів зробимо такі висновки:

1. У другій половині XIII ст. в Путивлі сидів князь Іван. У нього були сини — Андрій та Іван–Володимир.

2. Андрій посідав Овруцький князівський стіл та входив до оточення Великого князя Галицько–Волинської держави, отож, скоріше за все, і його удільне князівство було складовою частиною тієї держави. Не забуваймо, що у 1240 році до Великого Галицько–Волинського князівства входили: Київ, Пінськ, Берестя, Кременець, земля навколо Овруча. Тому наділити уділом у ті роки на тій землі міг тільки великий князь, яким у 1240–1264 роках був Данило Галицький, а пізніше, до 1301 року, — його син Лев Данилович.

В історичній науці не зафіксовано жодного випадку, щоби золотоординські хани видавали ярлики на удільні князівства на теренах Галицької, Волинської та Київської земель.

А російські «доважки брехні» ніякого відношення до історичної науки не мають.

3. Київський удільний князь (Іван–Володимир Київський) скоріше за все посів свій уділ у другій половині 1300 року після розгрому ханом Тохтою улусного правителя хана Ногая. Військо Великого Галицько–Волинського князя Лева, разом зі своїми удільними князівствами, приймало участь у війні на боці війська Тохти. Тому є непряме свідчення. Послухаємо арабського історика Рукнеддіна Байбарса:

«Оба войска (хана Тохти и Ногая. — В. Б.) сошлись в местности, называемой Куканлык (між Дністром і Дунаєм. — В. Б.), и сразились. Поражение постигло Ногая во время заката солнца. Сыновья и войска его обратились в бегство и разбрелись по разным сторонам. Он же оставался на коне… Настиг его Русский… (воїн. — В. Б.)…тотчас тут же отрубил ему голову принес ее к царю Токте и сказал ему: “вот голова Ногая”» [3, с. 114].

Слід знати, що в давні часи всі військові люди золотоординської армії не іменувалися за національною ознакою. Тому у війську хана Тохти не могло бути «руського воїна». Всі солдати Золотої Орди, будь–якої національності, були «татарськими людьми», а отже — татарськими воїнами. Згадка про «руського воїна» у історика ХІІІ–ХV століть могла з’явитися тільки у випадку, коли у війську хана Тохти брали участь руські (українські) князі зі своїми воєнними з’єднаннями. І не інакше!

Важко сьогодні визначити, не звертаючись до оригіналу праці Рукнеддіна Байбарса, хто більше фальшував текст, чи сам автор тексту, чи російський перекладач. Бо опис взяття в полон хана Ногая та його страти повністю сфальшовано.

У кожного хана Золотої Орди, а Ногай належав до роду Чингісидів через свого діда Бувала (Мовала, Мауці), була особиста гвардія, яка оберігала життя хана під час битви. Тому сам один опинитися серед степу хан Ногай не міг. Від нього ні на крок не відходило не менше тисячі вишколених гвардійців. Аби захопити хана Ногая під час битви, треба було гвардію хана повністю винищити. Тїім більше, що хан Ногай був на ті роки уже старим дідом і особисто в бою шаблюкою не махав.

Щоби «руські воїни» могли знищити у битві 1300 року хана Ногая, їх мусило бути багато. Дуже багато!

Отакі висновки, зіставивши достовірні історичні факти, маємо право зробити.

Тільки після цієї великої послуги ханові Тохті наприкінці 1300 року в Києві міг появитися князь Київський Іван–Володимир.

Слід думати, що кандидатуру Київського князя запропонував великий князь Лев Данилович. Хан Золотої Орди Тохта заперечень не мав. Йшов 1300 рік. Так закінчилося існування одного із улусів Золотої Орди — Улусу Бувала (Мовала).

Ось як це явище підсумував російський професор М. Г. Сафаргалієв: «Токтай, собрав 60–тысячное войско и перейдя реку Узу (Днепр) и Тарку (Днестр), на Куканлыке разбил своего сильного противника. Ногай.., к этому времени уже дряхлый старик, был убит русским (українським. — В. Б.) воином… Улусные люди Ногая признали над собой власть хана Токтая, и бывшие владения потомков Мувала слились с владениями потомков Батыя» [30, с. 61].

Звертаємо увагу читачів на такий факт: приєднавши улус Бувала до своїх володінь, хан Тохта одночасно переселив до свого улусу старі Ногайові татарські роди: мангитів, джалаїрів, татарів, кипчаків, аргинів тощо. В першу чергу — із західних земель. Населення колись одного з наймогутніших улусів (1280–1300 роки) значно зменшилося від протистояння з ханом Тохтою. Якщо в роки свого розквіту (1293–1298 роки) Ногай, разом із Кримом, міг виставити до 300 тисяч вершників, то після винищення його роду, втечі майже усіх нойонів з прибічниками за межі улусу та переселення людей, населення Улусу Ногая зменшилося до мінімуму

У Криму та в межиріччі між Доном і Дунаєм залишилося мешкати по 70–100 тисяч населення, переважно старі люди та діти. Хоча, звичайно, хан Тохта не закрив на західному кордоні своєї держави жодної митниці, жодної переправи та жодної порубіжної варти. Кордон Золотої Орди, як і раніше, пролягав річками Південний Буг, Синюха, Гнилий Тікич, а на Лівобережжі випас татарської худоби уже сягав річки Сейм. На ті часи Ногай залучив до володінь улусу також причорноморські землі від Бугу до Дунаю, сягаючи на півночі річки Гнилий Тікич (Синюха).

Розглянемо, як відбувалося розширення володінь Золотої Орди впродовж 1240–1320 років на теренах сучасної української держави та протидію тій експансії русичів (українців). У першу чергу, це стосуватиметься Київської та Чернігівської земель.

Головним завданням походу війська хана Батия до сучасної Центральної Європи 1240 року було повернення до «держави предків» (держави Чингісхана) тюркських племен, башкирів і половців, які мешкали у ті часи на землях від Карпат до Адріатики. Значно посилена половцями, що відкочували після битви на Кальці (1223 року), Угорська держава на 1240 рік була однією із найсильніших католицьких держав Європи.

Похід війська хана Батия до Угорщини міг відбутися через Причорноморські степи і тодішню Молдавію. Але перед керівниками походу до Європи стояло й друге завдання із заповіту Чингісхана: підкорити своїй владі землі від «східного до західного моря». Керманичі держави, такі як Тулуй, Менгу–хан, Батий, Орда–Ічен, Субедей та інші, розуміли непосильність завдання на ті часи. Тому керівники воєнного походу передбачали й можливість звуження його, про що свідчать наслідки походу: нейтралізувати можливий вплив на події Русі, Польщі й Німеччини та постаратися приєднати до держави Чингісхана тюркські ради угорського короля Бели IV. Саме про такі наслідки походу свідчать факти:

1. Відсутність після воєнного походу хана Батия на Європу в 1240–1242 роках окупаційних гарнізонів у Великому Галицько–Волинському князівстві, Польщі, Німеччині та Угорщині, навіть у столицях держав.

2. Похід на Польщу та Німеччину меншої частини воєнних сил татарського угруповання.

3. Похід на Угорщину основного контингенту військ на чолі з Батиєм та подальша концентрація всього війська в Угорщині.

4. Відступ війська хана Батия з Угорщини в 1242 році через Причорноморські степи.

Зайвий раз переконуємося: Велике Галицько–Волинське князівство та Чернігівська земля не увійшли до складу Золотої Орди після воєнного походу хана Батия на Європу в 1240–1242 роках.

Ми уже зазначали раніше, що кордон Золотої Орди, а одночасно і її південно–західного улусу (улус хана Бувала), проходив у 1242–1259 роках уздовж річки Дніпро. Саме про те свідчить подорож через Київ у 1245–1247 роках Папського посла Плано Карпіні та Бенедикта Польського.

Такий же стан речей продовжував мати місце і після поїздки до хана Батия у 1250 році Данила Галицького. Саме те засвідчив і Літопис Руський — єдине офіційне джерело давньої української історії.

Отож у перші десятиліття після Батиєвого погрому Києва, київські земельні терени різких змін не зазнали. Перша татарська застава, скоріше там була митниця та порубіжна варта, розміщалася у місті Каневі, на Дніпрі. Із заходу, півночі та сходу змін території Київської землі не відбулося, хоча зміна концентрації населення у регіонах землі відбулася.

Переважна частина населення землі із півдня та сходу переселилася до північних та північно–західних районів, а декотрі — далі. У людей, які зустрічалися з ворогом, відбувався психологічний зрив. Не так від зустрічі з озброєним ворогом, як від безконечного шуму та гуркоту десятків тисяч возів; нескінченного галасу та руху людської маси, реву худоби, коней та верблюдів; неперервного крику та плачу; темного від пилюки, кіптяви й диму неба; а головне — невблаганного руху тих, здавалось, диких істот на захід. Людський розум сприймав все те, як кінець світу, і бачив єдиний порятунок від ворожого нашестя — тікати подалі від того Вавилона. Ворог приніс на наші українські землі, в першу чергу на Київську землю, нову тактику і стратегію війни, до якої Русь (Україна) не була готова.

Звичайно, хан Батий та його оточення не одразу вирішили не окуповувати Україну (Русь). Це рішення прийшло пізніше, коли відчули повне несприйняття Руссю татар та оцінили понесені від русичів втрати. Висновки були не на користь війська хана Батия. Поки вони перемагали за рахунок маси та психологічного удару. Вони розуміли, що в Галичині, на Волині та Поліссі така тактика не спрацює. І твір геніального Івана Франка «Захар Беркут» є цьому свідченням.

Що ж відбувалося далі з Київською землею?

У 1255 році до влади в Золотій Орді прийшов новий хан Берке, який концентрував свою увагу, в першу чергу, на політичних взаємовідносинах з державою Хулагу–хана та родом Толуй–хана, що правив усією імперією Чингісхана і сидів у Каракорумі.

Зазначимо: Хулагу був сином Тулуй–хана. А Тулуя садив на престол імперії, за наказом Батия, особисто хан Берке у 1251 році. Тому, по смерті молодшого із синів Чингісхана — Тулуя, Берке–хан практично розірвав відносини з імперією–матір’ю; посилив свій західний кордон, прихопивши межиріччя Дніпра і Бугу, переселивши туди тисяцького Бурондая та призначивши його тимчасовим баскаком південно–західного улусу, до повноліття хана Ногая, і в 1262 році розпочав нещадну війну з Хулагу–ханом, який знищив трьох ханів із роду Джучі.

Тисяцький Бурондай із 1262 року зникає зі сторінок Літопису Руського, тому слід думати, що був направлений на Кавказький фронт, де й загинув, а хан Ногай, досягши повноліття, перебрав улусну владу до своїх рук.

На перших порах хан Ногай не мав сил чинити тиск на Галицько–Волинську державу та її Київську землю. Тому шістдесяті і перша половина сімдесятих років XIII століття пройшли для Київської землі більш–менш спокійно. Та вже у середині (1277 рік) сімдесятих років XIII століття новий хан Золотої Орди — онук хана Батия Менгу–Тимур «пожаловал Крымский полуостров царевичу Уран–Тимуру», переселивши на нові землі із Мангишлака хана Уран–Тимура — сина Тукай–Тимура — тринадцятого брата Батия з його родами: ширинів, аргинів, баринів, кипчаків. Щоби не виникало ворожнечі між прибулим ханом та його людьми із Ногаєм, всі прибулі підпорядковувалися старому володарю улусу. Таким чином, після прибуття тисяцького Бурондая з його людьми та Уран–Тимура з його родами сили хана Ногая майже потроїлися, бо почали також повертатися (тікати) люди від Хулагу–хана після страти сина Бувала–Татара.

Отож, Ногай почав свою першу широку експансію на сусідні землі. Прикордонні тисяцькі хана Ногая, підсилені новими людьми, розпочали, в першу чергу, рух (кочівлю) на захід у Причорномор’ї, досягаючи Дністра та на Лівобережній Україні–Русі, досягаючи сучасних Білгорода — Полтави — Кременчука. Ця перша, масштабна експансія хана Ногая була настільки потужною, що могла стати плачевною для багатьох тогочасних народів — українців, молдаван, румунів, болгарів, угорців. Головною ознакою захоплення нових земель ханом Ногаєм — була повна відсутність спротиву цьому поглинанню. Захоплені кочовими табунами та отарами землі були майже незаселені: ще в попередні роки люди покинули їх. Першу масштабну експансію хана Ногая на прилеглі землі зупинила чума, що навідалася до тих земель (улусу Ногая) у 1284–1285 роках. За Літописом Руським: «У рік 6792 (1284)… Тої ж зими не тільки в одній Русі був гнів Божий — мор, але і в Ляхах. Тої ж зими і в Татарах вимерло, не зосталося нічого» [18, с. 436].

Так була зупинена перша експансія хана Ногая, а, отже, Золотої Орди, по суті, на Київську та Чернігівську землі. Бо Пониззя у ті роки, як пам’ятаємо, входило до складу Золотої Орди на правах васала. На відновлення сили улусу Ногая пішло майже довгих десять років. Головним поповненням людьми улусу був похід війська Золотої Орди на чолі з ханом Талабугою та Алгуєм і Ногаєм у 1287–1288 роках на Польщу та Угорщину, коли хан Талабуга «вийшов пішки, зі свою жоною, та з одною кобилою, осоромлений Богом» [18, с. 435].

Ногай же, відійшовши з Угорщини через місто Брашов, врятував свою армію і великий польсько–угорський полон. Так після 1288 року населення улусу Ногая почало відновлюватися. Тогорічний полон Ногая сягав ста тисяч людей.

З другої половини дев’яностих років XIII століття розпочалася нова експансія улусу хана Ногая на українські (руські) землі. За наслідками та протистоянням вона була жорстокішою та тривалішою, але закінчилася для Київської та Сіверської земель обнадійливою стратою Ногая.

Цього разу, під час захоплення сусідніх земель, Ногай у Причорномор’ї дійшов до річки Дунаю, сягаючи на півночі річки Росі. На Лівобережжі України–Русі він, кочуючи з табунами та отарами, досяг річки Сейму, де зустрів опір Путивльських князів, чому північніше Сейму й не пройшов; а в межиріччі Дніпра та Бугу захопив землі до Канева та Білої Церкви, де теж зустрів опір Путивльських князів. Старший син Путивльського князя Іван–Володимир, скоріше, за вказівкою та наполяганням Лева Даниловича, особисто очолював спротив ханові Ногаю.

Слід пам’ятати, що інших офіційних Великих князів на Русі у ті роки не було. Московія ж до України–Русі ніяк не була причетна. І князів Рюриковичів після 1237–1238 років у Московії не залишилося. А давні Мещерські та Тмутараканські землі стали улусами Золотої Орди: улус хана Чилаукуна та улус хана Беркечара.

Може виникнути запитання: чому українські (руські) князі виступили проти просування отар і табунів хана Ногая на українські (північні) землі? І відповідь тут може бути одна: де ступала нога татарського коня, та земля належала Орді.

Українські (руські) князі знали про цей заповіт Чингісхана.

Слід думати, що виступаючи проти Ногая, українські (руські) князі знали про його протистояння з Великим ханом Золотої Орди Тохтою, який посів царський трон у 1292 році, і узгодили свої дії з ним.

Якщо глянути на сучасну фізичну карту України–Русі, то побачимо — там був останній, надійний рубіж Лівобережжя, де українці (русичі) могли зупинити Ногая. І путивльські князі, посилені русичами (українцями) із Переяславської та інших південних лівобережних українських земель, що відійшли до Сіверських лісів, скористалися тим рубежем. На Правобережжі, на річці Росі, рух Ногая теж був зупинений, тому що, за свідченням російського професора В. Л. Єгорова, жодних слідів татарських поселень за лінією Канів — Біла–Церква не зафіксовано. І, як побачимо далі, у 1362 році, під час походу князя Ольгерда на Синю Воду, саме біля річки Росі, на Браному Полі, золотоординське військо захищало кордон держави.

IV. Русь: 1320–1360 роки

Роки 1320–1360–ті в українській історичній науці надзвичайно затаємничені. І не тому, що вони якісь особливі. Ні! Вони є ключем до розуміння того, як різко змінилася доля українського народу та його держави саме у ті роки.

Як пам’ятаємо, руські (українські) полки у протистоянні ханів Тохти та Ногая виступали на боці першого. Ми про те говорили вище досить детально. Таке рішення українських князів цілком мотивоване: усі негаразди, які творили татари напередодні 1300 року на українських теренах, в першу чергу були пов’язані з володарем сусіднього золотоординського улусу Ногаєм.

Пам’ятаємо, що Польське королівство і Литва в ті роки особливої дружби з татарами Золотої Орди не водили. Та слід звернути увагу, що Польське королівство, після розгрому воєнного походу на Золоту Орду молодшого сина Ногая — Турая, прийняло на постійне поселення одного із онуків Ногая, Каракисека. Таким чином, польський король у боротьбі хана Тохти з родом Ногая став на бік останніх. Послухаємо: «В том же году.. (701 год = 6 сент. 1301–25 август. 1302 г.)… бежал Каракисек, сын Джеки, сына Ногая. Вместе с ним убежали два родственника его, Джериктемир и Юлукутлу. Это (произошло) оттого,что когда Токта убил брата своего Сарайбугу и сына Ногая, Турая, то Бурлюк послал требовать (к себе) Каракисека. Тогда последний и оба упомянутых лица бежали. Бегство забросило их в страну Шешимен, в местность, называемую Будуль, поблизости от Кракова. Вместе с ним отправилось до 3000 всадников. Шешимен и соратники его приняли их у себя, и они остались у них… прокармливая себя мечами (своими) до нашего времени» [3, с. 119].

Тобто онук хана Ногая з 3000 вершниками в кінці 1301 року втік до Польщі. Зрозуміло — разом з воїнами та Каракисеком до польського королівства перебралися їхні сім’ї, що разом складало до 20 тисяч татар переважно з роду мангитів. Це був не перший і не останній перехід золотоординців до Польського королівства, які, вливаючись до польської нації, служили їй «мечами (своими)».

Навіщо автор навів саме цей приклад?

Справа в тому, що за свідченням літописів та польських хронік, у 1301 році помер син Данила Галицького — Лев — великий князь Галицько–Волинського князівства. До влади у князівстві прийшов син Лева — Юрій, якого родинні зв’язки все більше та більше поєднували з польською короною і відштовхували від союзу із Золотою Ордою.

Нагадаємо, що дружиною Юрія була донька польського короля Казимира — Єфимія, сестра Анастасія була заміжня за польським князем Земовитом, а донька Марія — за польським князем Тройденом.

Тому цілком закономірно, що з приходом до влади у великому Галицько–Волинському князівстві у 1308 році князів (синів Юрія І) Андрія і Лева, політика князівства стала — пропольською. Тим більше, що до влади в Золотій Орді в 1312 році прийшов хан Узбек, батько якого Тогрилча був знищений попереднім ханом Тохтою, і Узбек розпочав новий тиск на Русь.

Якщо за часів хана Тохти у Золотій Орді ще пам’ятали протистояння з ханом Ногаєм та послуги руських (українських) полків у тому протистоянні, то в часи хана Узбека допомога руських князів Тохті уже сприймалася неоднозначно. Тоді як надання польським королем допомоги онуку хана Ногая сприймалося як протидія Тохті.

Польські королі повною мірою скористалися саме такими настроями золотоординського керівництва. Зберігаючи нормальні стосунки з Золотою Ордою, польська королівська верхівка, маючи вплив на князів Андрія і Лева Великого Галицько–Волинського князівства та на литовських князів, постійно штовхала одних і других до протистояння з Ордою.

Із 1319 по 1361 рік руські (українські) та литовські князі перебували у постійних війнах та сутичках із порубіжним (і не тільки) військом, тоді як із 1319 по 1361 рік історія не зафіксувала жодного воєнного походу Золотої Орди на Польське королівство. Велика Радянська Енциклопедія (третє видання) розповіла ось таке:

«Джанибек… хан Золотой Орды в 1342–1357, сын и преемник хана Узбека… Активно вмешивался во внутр(енние) дела рус. князей и Литвы» [25, т. 8, с. 192].

А «Історія Русів» повідомила:

«Тому Гедимін Князь року 1320–го, прийшовши в межі… (Руські. — В. Б.) з воїнством своїм Литовським, з’єднаним з Руським, що перебувало під орудою воєвод Руських Пренцеслава, Світольда і Блуда та Полковників Громвала, Турнила, Перунада, Ладима й інших, вигнали з… (Руської землі. — В. Б.) Татар, перемігши їх у трьох битвах і на останній, головній, над річкою Ірпінь, де убиті Тимур і Дивлат, князі Татарські, Принци Ханські» [2, с. 41].

Зазначимо: князі Великого Галицько–Волинського князівства Андрій і Лев майже постійно виступали проти ординців у союзі з литовськими князями. На думку автора, скоріше за все, у знаменитій Ірпінській битві, яка відбулася у 1323 році, загинули праонуки великого Данила Галицького — Андрій і Лев. Є ще одне свідчення із Никоновського Літопису, де московський князь Семен скаржився ханові Золотої Орди Джанібеку на дії литовського князя Ольгерда. Послухаємо:

«Олгерд улусы твои все высек и в полон вывел, а еще хощет и нас всех (московитів. — В. Б.) вывести к себе в полон; а твои улус пусть до конца сотворити: и тако убагатев Олгерд Гедиминович хощет тебе противен быти» [21, с. 192].

Ще раз звернімо увагу, що порубіжні землі від Смоленська до Москви, які в сорокових роках XIV століття перебирав до своїх рук князь Ольгерд, раніше підпорядковувалися особисто ханові Золотої Орди, але були заселені татарами ілів різних улусів. Кожен хан золотоординського улусу тримав у цих землях свої сотні й тисячі для захисту кордонів держави ще з часів хана Батия. Ті різноулусні шматки території Золотої Орди належали до так званих земель Західної Мещери. Саме про землі так званої Західної Мещери йтиметься у листах кримських ханів до московських князів на рубежі ХV–ХVІ століть.

Слід також звернути увагу, що князь Ольгерд усі зібрані податки з тих земель платив до казни Золотої Орди. Певно, існували й інші умови переходу тих земель до складу володінь князя Ольгерда. Зауважимо: у 80–ті роки, за часів хана Тохтамиша, питання Мещерських земель мало договірну базу, про що свідчить ярлик хана Тохтамиша до польського короля Ягайла 1392 року. Порозуміння до Великих Литовсько–Руських князів та ханів Золотої Орди прийшло пізніше, а в 1319–1340 роках між ними точилася боротьба.

Так, після захоплення Литовським князем Гедиміном Луцька, Володимира, Овруча, Києва та інших північних князівств Великого Галицько–Волинського князівства у 1319–1320 роках, що передувало золотоординському Походу на Велике князівство у 1322–1323 роках, всі північні землі сучасної України увійшли до нової держави, яка стала йменуватись Велике Литовсько–Руське князівство. На переконливу думку автора, то було вимушене рішення нащадків великого Данила Галицького. Вони розуміли: хан Узбек та його оточення обов’язково нанесуть удар по Великому князівству після того, як стали відроджуватися та посилюватися Київ, Овруч, Новгород–Сіверський, Путивль та інші. При цьому українські (руські) князі розуміли, що об’єднання сил з Литвою не несло їм окатоличення, зміни мови, традицій тощо.

Слід думати, що такі князі, як Великий Володимирський князь Андрій, Львівський князь Лев, Овруцький князь Андрій, Київський князь Іван–Володимир, Путивльський князь, Новгород–Сіверський князь та десятки інших йшли на такий крок цілком свідомо. Серед них був і молодший брат Великого князя Андрія Дмитро, якого польські й російські історики прозвали вигаданим прізвищем «Дедько» та віднесли до «бояр». І чомусь саме цей «боярин Дедько» довгих 26 років (з 1323 по 1349 рік) володів князівською вотчиною — Львовом та всією Галичиною і видавав накази, як звичайний князь. А головне, жоден князь із нащадків великого Данила Галицького, а їх було багато, не посягав цілих 26 років на родовий спадок. А потім, невідомо звідки, з’явився «приблудний князь» «Данило з Острога» у 1340 році та став захищати «боярський Львів» від польського короля Казимира разом із батьком Дмитром.

Суцільні винятки із правил!

Тому ще раз нагадуємо: з 1323 року, після смерті князя Лева II, у Львові на князівському престолі сидів молодший син князя Юрія — Дмитро. Саме князь Дмитро та його син Данило у 1340 році прогнали зі Львова польського короля Казимира, що грабував місто та Галичину. Але після смерті князя Дмитра у 1349 році, скориставшись відсутністю у Львові сина Дмитра — Данила, польський король Казимир знову зненацька напав та захопив Львів. Після того йому вдалося втримати Львів і Галичину за собою.

Прошу звернути увагу, що за свідченням першого ректора Київського університету професора М. Максимовича та десятка інших істориків: «Данило з Острога, князь Холмський (помер 1376 р.)» [65, с. 69].

Тобто «Князь Данило з Острога» посідав князівський стіл свого прадіда Данила Галицького у Холмі. Особисту спадщину батька, діда, прадіда, за правилами тих часів, успадковували молодші прямі нащадки. Тих правил у XIV столітті дотримувалися. Отож, у сина Данила Галицького — Лева був єдиний син Юрій, а в того — молодший син — Дмитро. А вже Дмитро мав сина «Данила з Острога».

Звичайно, родина Данила Галицького ніколи б не дозволила посісти предківський князівський стіл у Холмі чужому князю–зайді. Ці аксіоми слід поважати.

Отак отримали ще одне свідчення неперервності роду Данила Галицького у XIV столітті.

Скористаємося достовірною і надійною працею Лаврентія Похилевича «Сказания о населенных местностях Киевской губернии» 1864 року видання для визначення південного кордону Київського руського князівства після 1320 року. Ця праця Лаврентія Похилевича пройшла жорстку державну і церковну цензури, тому на сторінках книги зустріти щось антиросійське, недозволене неможливо. Що ж стверджувала російська, офіційна, історична думка станом на 1864 рік? Ось витяги із документованої праці «колезького асесора… чиновника Київської Духовної Консисторії Лаврентія Похилевича»:

«Белогородка местечко — древний Бєлгород, в 23–х верстах от Киева к западу на левом гористом берегу реки Ирпени… По разорении Киева и его окрестностей Монголо–Татарами Белгородка поступила в 1320 году под владение Литовцев вследствие победы Гедемина над Татарами при реке Ирпене» [36, с. 26].

«Богуславль местечко. Основание Богуславля относят к XI веку… В 1239 году, подобно другим городам, Богуславль разрушен монголами, а в 1320 году попал под власть Гедимина и с того времени находился под властью Литвы и Польши» [36, с. 436].

«Местечко Белая Церковь. Стоит на обширной равнине по обеим сторонам реки Роси… в 81 версте от Киева… В 1311 году князь Слуцкий… с Андреем Немировичем, на урочище Ротку поразил на голову Татар, потерявших здесь 8000 убитыми. Это была первая победа Западно–русских князей над Татарами, за которой следовала победа над ними Гедемина в 1320 году при Ирпене, близ Киева…» [36, с. 390].

Хоча російські та українські історики пізніше заперечили цю битву, мотивуючи тим, що Л. І. Похилевич переплутав 1511 з 1311 роком, та не забуваймо, що праця пройшла наукову цензуру.

І наостанку:

«Город Васильков, в 37–ми верстах от Києва, на левом берегу речки Стугны… Васильков вместе с Києвом испытывал одинаковые бедствия: завоевание Литвой (1320 года), состояние под игом Польши, грабежи и разорени от татар, запорожцев и поляков» [36, с. 375–376].

Як бачимо, Київ і Чернігів разом із Волинню після 1320 року входили до спільної єдиної держави. Кордон на Київщині, після 1320 року, між Великим Галицько–Волинським князівством та Золотою Ордою проходив між Васильковом і Білою Церквою та Богуславом і Таганчею.

В той час, коли Богуслав і Васильків належали до Великого князівства, Біла Церква, Таганча і Канів — входили до Золотої Орди. І так, певно, тривало до 1362 року.

Послухаємо Лаврентія Похилевича:

«Город Канев. Канев по–татарски означает место крови» [36, с. 425].

«Таганча — слово татарское, означающее треугольник. Из этого заключают, что село основано при татарском владычестве…» [36, с. 432].

А ось ще одна згадка про Білу Церкву:

«Под настоящим своим именем Белая Церковь упоминается очень рано польскими летописцами, именно в конце XIV века. Так Стрыйковский говорит, что «при Ольгерде Литовцы учинили свободными от Татар Торговицу, Белую–Церковь, Звенигород и все поля от Очакова до Киева и от Путивля до устья Дона» [36, с. 391].

Слід звернути увагу: на 1362 рік — рік приходу на Русь Литовського князя Ольгердата Синьоводської битви, Путивль, як і Київ, за описом польського хроніста Стрийковського, не звільнялися від татарського поневолення. Отож, на 1362 рік — уже були звільнені. І ще на одну річ прошу звернути увагу. Якщо на Правобережжі сучасної України (Русі) Золота Орда зуміла сягнути Канева — Білої Церкви (Кордон по річках Росі та Гнилому Тікичу), то на Лівобережній Україні татарські табуни та отари досягти річки Сейму і Путивля.

Збереглося надзвичайно мало історичних документів, які засвідчували б боротьбу українських (руських) князів з татарами проти захоплення ними нових земель та просування на північ. Хоча така боротьба, звичайно, мала місце. І чим далі татари Золотої Орди рухалися на північ, тим більше зростав опір.

Якщо навіть повірити історикам, що Лавреній Похилевич помилився з роком битви під Білою Церквою, то розгром ханом Золотої Орди Тохтою у 1300 році Ногая та участь у розгромі руських (українських) військ на боці хана свідчать про все більшу потугу Русі (України), і зрозуміло, що арабський історик Рукнеддін Бейбарс не помилявся.

Що ж стосується опору Золотій Орді з боку Київських, Чернігівських, Сіверських, Путивльських та інших князів, то слід мати на увазі, що вони повністю підпорядковувалися Великому Галицько–Волинському князівству і діяли, узгоджуючи свої вчинки з Великим князем, виходячи хоча б із особистої безпеки. І, як ми уже говорили раніше, цьому опору та протистоянню Орді є незаперечні свідчення, хоч би лист польського Короля Владислава Локетека, де віншишномовно назвав (Галицько–Волинських князів. — В. Б.) Андрія і Лева «непоборним щитом», який захищав Польщу від татар» [44, с. 102].

Це стосувалося й інших князів Русі (України).

Що цікаво, серед європейських документів збереглася «Книга знань про всі королівства, землі та володіння, які є у світі» — анонімний географічний трактат, який дійшов до нас у манускриптах останньої чверті XV століття. Автор, про якого відомо лише те, що він народився в Іспанії у 1304 р., подає «заочний» опис тогочасної ойкумени на підставі численних документальних джерел і подорожніх нотаток купців та мандрівників. Для українських науковців цей твір цікавий тим, що містить дані про галицько–волинські землі, які сягають… початку XIV ст(оліття).

Автор «Книги» нотує: «Залишивши Польське королівство, я прибув до королівства Львів, яке німці називають Лемберг, у якому нараховується п’ять великих міст. Перше називається Львів, друге — Київ, ще одне — Володимир, ще одне — Пінськ, ще одне — Сівер (Мова йде про Новгород–Сіверський. — В. Б.») [44, с. 158].

Я вважаю, що «Книга знань про всі королівства землі та володіння, які є у світі» могла бути написана тільки між 1323–1349 роками, коли у Львові князівський престол посідав правнук Данила Галицького — Дмитро. Як бачимо, ніякої «боярської ради» на чолі із вигаданим польськими істориками «Дмитром Дедьком» «Книга знань» не зафіксувала. Одночасно автор «Книги знань» не зафіксував зайняття польським королем Казимиром «Львівського королівства», що сталося у 1349 році.

Маємо ще одне пряме, беззаперечне свідчення про вигадану львівську «боярську раду» та «Дмитра Дедька». Коли фальшувальників української історії, як кажуть, ловлять за руку на місці злочину, тоді вчиняється надзвичайно простеньке дійство — джерело оголошується хибним, недостовірним, або просто замовчується. Так сталося в українській історіографії з «Книгою знань про всі королівства, землі та володіння, які є у світі». Вона забута, її замовчують.

Про існування цієї книги я знав давно. Та добратися до її сторінок не можу досі. Велика подяка професору О. В. Русіній, що, хоча б за її допомогою, мені вдалося краєм ока зазирнути до глибокого європейського джерела. До шановної Ольги Василівни є велике прохання: зробіть, будьте ласкаві, висновки із наведених нейтральних джерел. У незалежній Україні це зробити на часі.

Однак повернімося до Русі, у XIV століття.

Ще раз переконуємося: після 1300 року збільшився вплив Великих Галицько–Волинських князів на Київську та Сіверську землі. Згідно із свідченнями європейських істориків і мандрівників, у 40–х роках XIV століття, великий князь Галицько–Волинського князівства Дмитро Юрійович (за свідченням «Книги знань» — король. — В. Б.) тримав столицю у Львові і йому підпорядковувалися Галичина (Львів), Волинь (Володимир), Київщина (Київ), Сіверщина (Сівер) та вся сучасна Південна Білорусь (Пінськ).

Коли в 1319 році правлячі нащадки Данила Галицького —Андрій і Лев приймали рішення про спільні русько–литовські дії проти Золотої Орди та залучення до них, в першу чергу, Київської та Сіверської землі, молодший брат Дмитро, посідаючи у ті роки Холмський князівський престол, підтримував старших братів. Немає нічого дивного, що після загибелі старших братів Андрія та Лева у 1323 році в битві з татарами на річці Ірпінь, Дмитро посів Львівський князівський престол свого батька (Юрія) та діда (Лева І), а сина Данила залишив у Холмі. Не дивно й те, що до Володимира призначили на князівський престол одного із синів Гедиміна — Любарта у 1340 році. Бо католика Болеслава не сприймали ні Русь, ні Литва.

Ні Гедимін, ні Любарт не висвячувалися Папським Престолом на королівський титул і, звичайно, в Європі величатися королями не могли, тоді, коли Данило Галицький та його онук Юрій отримували корони із рук Папських кардиналів. Тому саме Дмитро (син Юрія І) був у 40–ві роки XIV століття спадкоємцем королівського престолу, а поскільки столицею володінь Дмитра Юрійовича був Львів, то він для європейців і був столицею держави.

Такому тлумаченню подій є докази у сучасній праці професора В. О. Русіної «Переділ давньоруської спадщини (1340–1380–ті рр.)» у книзі «Україна — хронологія розвитку». Послухаємо:

«Першим достеменно відомим нам представником Острозьких був батько Федора — князь Данило (Данилій), чиє ім’я фігурує в угоді, укладеній Любартом і королем Казимиром у 1366 р.» [44, с. 189].

Якщо вірити польській історії (як і російській), то якийсь, абсолютно невідомий князь, завіряє документи польського короля, коли поруч є угорський король та його брати й сини, керівники Ордену десятки литовських та польських князів та інші. Але що цікаво — Польщі та Литві потрібен був підпис саме Данила Острозького.

У чому річ?

А в тому, що в тих документах йшлося про спадок князя Данила — Руську (Українську) землю. Надзвичайно завбачливими були польські королі — розуміли ще в ті часи, що посягали на чуже.

Та коли Литва з Польщею об’єдналися унією, тобто Великий Литовський князь Ягайло прийняв католицьку віру та, одружившись із польською королевою Ядвігою, став одночасно ще й королем Польщі, картина різко змінилася. Українські (руські) князі не бажали прислуговувати католицькій Польщі. Українські (руські) князі мали підтримку з цього питання більшості литовських князів. А за одними й другими стояли люди. Назрівав конфлікт.

Ягайло виявився досить розумною й обережною людиною. Незважаючи на шалений тиск католицьких священиків, він відновив Велике Литовсько–Руське князівство, передавши в ньому владу своєму двоюрідному братові Вітовту, а ще до того почав загравати із спадкоємцем Руського князівства сином Данила — Федором. Данило на той час помер (1376 рік).

Ось як учинив Ягайло із своїм іншим двоюрідним братом Федором (Федотом) — сином Любарта (Волинського). Послухаємо професора О. В. Русіну:

«Великий князь (???) Любарт Гедимінович залишив по собі трьох синів — Федора (знаного також як Федот), Лазаря й Семена. Невдовзі згадки про двох останніх зникають з джерел, і Федір Любартович виступає як одноосібний спадкоємець Любарта… Як би там не було, невдовзі король Владислав–Ягайло починає систематично обмежувати права Любартового нащадка. Передовсім він виводить з–під його влади найвизначнішого з–поміж васалів — князя Федора Острозького. Потім відбирає у Федора (Федота. — В. Б.) Любартовича осереддя його володінь — Луцьк, передаючи його в управу тому–таки Федору Острозькому. Згодом син Любарта втрачає й решту батьківських земель—натомість Острозькі швидко ідуть угору. Походження цього князівського роду й досі остаточно не з’ясоване… середньовічні хроністи, плутаючись у власних побудовах, виводили їх то від Данила Галицького, то від легендарного володаря Києва князя Дмитра» [44, с. 188–189].

Мене завжди дивувала оця людська байдужість, сперта на мовби вимушену приреченість минулого. Бо ж добре відомо, що київський тисяцький Дмитро князем не був, а був лише тисяцьким Данила Галицького. То навіщо так зневажливо ставитися до нащадка ставного предка Данила Галицького — Федора Острозького? Не личить нам сьогодні тиражувати давно запущену польсько–російську брехню. Тим паче, що маємо можливість запитати себе: навіщо польсько–литовські королі повернули князям Острозьким, по суті, всі руські землі від Волині до Поділля? Невже вони не розуміли, що роблять?

Звичайно, розуміли. Але, певно, руські (українські) князі нагадали литовцю–католику, польському королю Ягайлові, на яких умовах об’єднувалися Русь з Литвою проти спільних ворогів. Згадаймо, як успішно стояло проти ворогів, після появи, Велике Литовсько–Руське князівство. Послухаємо прямих нащадків Золотої Орди — московитів:

«…Фактически же Литовско–Русское государство оказалось разделенным на две сферы влияния: западную часть, коренную литовскую, доставшуюся Кейстуту, который посвятил все свое внимание отражению Тевтонского ордена, и восточную, русскую, которой правил О(льгерд). Усилия О(льгерда) были направлены к расширению… владений за счет… (земель Золотої Орди. — В. Б.) [97, т. 30, с. 587–588].

Слід розуміти, що не всі руські князі у 1319–1340 роках підтримували ідею спільної русько–литовської боротьби на півночі, сході та півдні. Але те, що саме цієї тези дотримувалися православні нащадки роду Данила Галицького і особисто князі (батько і син) Дмитро Львівський та Данило Холмський не викликає сумніву. Перші Великі Литовсько–Руські князі Гедимін і Ольгерд, ще не відчуваючи повного тиску на свою землю з боку Тевтонського Ордену, дозволяли собі поводитися з українськими (руськими) князями дещо зверхньо, що особливо проявлялось у захопленні князівських столів на теренах Русі (Любарт, Володимир Ольгердович та інші). Але уже в часи Ягайла та Вітовта руські князі роду Данила Галицького (Острозькі) вийшли на перші щаблі влади Великого Литовсько–Руського Князівства.

І так тривало до того часу, поки католицька верхівка Польщі не окатоличила останнього представника роду Острозьких — Івана (Януша) та не змусила Велике Литовсько–Руське князівство до унії 1569 року. То був початок кінця Речі Посполитої, бо втративши свою першу еліту, український народ породив нову православну еліту — козаччину.

V. Київські князі: 1300–1360–ті роки (за професором Л. Войтовичем)

Ми уже писали, що військо руських князів брало участь у битві хана Тохти проти Ногая у 1300 році. За свідченням арабських (єгипетських) істориків саме руський (український) воїн відрубав Ногаю голову та привіз її хану Тохті. Навіщо автор наводить цю подію, деталізуючи її?

Справа в тому, що хан Ногай взимку 1299–1300 року був, за описами тих же, єгипетських, істориків, старою людиною. Тому ні за посадою (улусний хан), ні за віком опинитися один у голому зимовому степу не міг. Автор жив серед казахів більше сорока років і може стверджувати, що шана до аксакалів, навіть у сучасні часи, не дозволить казахам залишити літнього чоловіка одного у зимовому степу, тим більше — хана.

Судячи про давні тюркські (казахські) роди, не користуймося логікою сучасного холуя, готового за гроші продати рідного батька. Бо справжні українці і сьогодні нічим не гірші за давніх тюрків. Завжди пам’ятаймо цю аксіому. Так от: перед тим як відрубати голову хану Ногаю, треба було спочатку у бою знищити охорону (гвардію) хана та все його оточення. Тільки після того командир переможців, чи за його наказом могли вирішити долю хана.

Звернімо увагу, як арабський історик Рукнеддин Бейбарс писав про воїна, який знищив Ногая:

«Настиг его (Ногая. — В. Б.) Русский из войска Токты; он (Ногай) сообщил ему, кто он такой и сказал ему: “не убивай меня, я Ногай, а отведи меня к Токте; мне нужно с ним сойтись и переговорить с ним”. Но Русский не поддался его словам, а тотчас тут–же отрубил ему голову, принес ее к царю Токте и сказал ему: “вот голова Ногая”» [3, с. 114].

Арабский історик–мусульманин подавав матеріал цілковито в промусульманському контексті, висуваючи на авансцену антихристиянські епізоди та вчинки. Але, одночасно, він повідомив, що у війську хана Тохти були присутні військові з’єднання руських (українських) князів.

Ми уже звертали увагу читачів, що то був не один руський воїн, а з’єднання, тисяча, чи тьма. Тобто від тисячі до десяти тисяч руських воїнів, про що араб–мусульманин, звичайно, писати соромився. Що зрозуміло.

Саме після того бою хан Тохта погодився, щоби Великий князь Лев Данилович тримав у Києві удільного князя, а не тисяцького, як було до того часу. У цьому епізоді шановний професор Леонтій Войтович, дотримуючись літописних догматів, вважає, що Київський князь був васалом Золотої Орди, як і його Путивльські родичі — нащадки князя Ігоря Святославича. Та слід мати на увазі, що абсолютно всі російські літописні зводи сфальсифіковані в часи Катерини II і князі Ярослав Всеволодович і його син — Олександр Ярославович ніколи ярликів на володіння Києвом не отримували і отримати не могли. Перший, за свідченням Вільгельма де Рубрука, загинув у Германії в 1241 році, а другий, так званий Олександр Невський, до 1254 року перебував при дворі хана Батия, після чого був призначений співголовою «Комісії з перепису населення імперії» від дому Батия під іменем Хура Ага, що засвідчив вірменський священик Гандзакєці Кіракос.

Всі ці російські фальсифікації досліджені та проаналізовані у книгах «Країна Моксель, або Московія» та «Москва Ординська», тому повторюватися не варто.

Ось що писав один із кращих сучасних українських істориків професор Леонтій Войтович про київських князів:

«Київський князь Станіслав–Терентій належав до Путивльських Ольговичів, нащадків князя Ігоря Святославича. Князь Володимир–Іван Іванович бл. 1300/1301 рр. отримав Київ за допомогою хана Тохти під час війни того з Ногаєм. На думку М. Грушевського він правив у першій чверті XIV ст. Станіслав–Терентій Іванович був його молодшим братом і став наступним київським князем з путивльської династії. Після поразки нар. Ірпені зимою 1323 р., він втік, ймовірно, до Орди» [116, с. 5].

Такий погляд на події цілком закономірний, якщо вважати, що Київські князі із династії Путивльських Ольговичів були васалами Золотої Орди. Та зовсім інші висновки слід зробити, якщо ті київські князі були удільними князями великого Галицько–Волинського князівства.

Ми достовірно знаємо, що літописні записи про володіння Києвом Суздальським князем Ярославом Всеволодовичем у 1243–1246 роках є стовідсотковою фальшивкою, бо в Києві, за свідченням тих же літописів і Плано Карпіні з 1240 по 1247 рік сидів тисяцький Данила Галицького Дмитро. Не будемо пояснювати аналогічну фальшивку з князюванням у Києві так званого Олександра Невського.

Немає сумніву, що всі ці роки (1240–1349) Київ належав до одного з уділів Великого Галицько–Волинського князівства. Про що свідчить незалежне джерело «Книга знань про всі королівства, землі і володіння, які є у світі», що розповідає про подорожі кастильського монаха–францисканця.

Уже згадувалося про цю книгу — та подорож монаха до Львова у 1324–1340 роках. Так от, за свідченням монаха–францисканця, Київ на початку XIV століття належав до «Львівського королівства». Подобається це комусь чи ні.

Раніше автор пояснював, чому європейські католики так називали Велике Галицько–Волинське князівство. Крім того, слід розуміти, що за вказівкою Папи Римського, Ватикан і монахи–католики визнавали тільки ті держави і тих королів, які були короновані Ватиканом.

«В. Антонович, вказавши на запутаність розповіді про похід Гедиміна, піддав сумніву саму реальність походу… Йому опонував М. Дашкевич, звернувши увагу на відомості про битву на р. Ірпінь в такому незалежному джерелі, як Межигірський Літопис та інші факти. Зауваження М. Дашкевича прийняв і М. Грушевський. З того часу дослідники розділилися, підтримуючи ту чи іншу версії…

Ця дискусія триває досі. Частина сучасних дослідників заперечують факт існування князя Станіслава. Існують сумніви і у самому факті походу Гедиміна на Київ, не кажучи про його датування. Однак запис у Любецькому пом’янику князя Івана Станіславича, а також згадка А. Кальнофойським у числі Ктиторів Києво–Печерського монастиря самого князя Станіслава не залишають сумнівів щодо існування цього князя. Такі потрійні збіги просто виключені. Те ж стосується й інших фрагментів літописного тексту. Путивль згаданий як київський пригород, позаяк на той час Київське князівство тримала путивльська династія Ігоревичів. Тому цей аргумент В. Антоновича можна відкинути. Те ж можна віднести і до Слепорода…, неможливо довести, що цього пункту не існувало в першій чверті XIV, отже, факти приведені в джерелах стосовно походу Гедиміна на Київ та битва на р. Ірпінь виглядають достовірними і їх немає підстав відкидати» [116, с. 3–4].

Таким чином абсолютно різні джерела вказують на достовірність походу князя Гедиміна на Київ та битву литовсько–руського війська навесні 1323 року на річці Ірпінь з татарами. Тобто приєднання Києва та київського князівства до нової Великої Литовсько–Руської держави відбулося у 1320–1322 роках. Скоріше «Історія Русів» правильно зазначає 1320 рік з тим розрахунком, що у 1321 і 1322 роках відбулися дві попередні битви між татарами, з одного боку, та з русичами і литвинами, — з другого, у яких не визначився явний переможець. І тільки у битві 1323 року на річці Ірпінь татари зазнали остаточної поразки. Слід зазначити, що й ці три битви за Київ у 1321, 1322, 1323 роках зайвий раз свідчать про те, що Київ впродовж 1240–1320 років не належав до Золотої Орди ні в прямому, ні у васальному сенсі.

Саме тому Золота Орда й підтримала кандидатуру Польщі та окатоличеної частини роду Данила Галицького — Юрія II (Болеслава) на трон Великого князя, відчуваючи загрозу з боку православного князя — Дмитра Галицького.

І ще один незаперечний факт: до 1320 року Золота Орда на своєму західному кордоні не втратила у протистояннях жодного клаптя завойованої землі (васально залежної теж). Тому Київ і Київське князівство бути винятком із правил не можуть.

Розбрату на ті часи в Орді не було. Якби у 1320–1330–х роках хан Узбек бажав забрати під свій контроль Київ, то, зрозуміло, що йому в тих умовах ніхто б протистояти не зумів. Всі ці факти могли мати місце одночасно за умови підпорядкування Києва Великому Галицько–Волинському князівству впродовж 1240–1320 років.

Може виникнути цілком закономірне запитання: навіщо тоді Золота Орда у 1321–1323 роках посилала своє військо під Київ?

У нашому випадку слід розуміти, що Золота Орда, як домінуюча в регіоні держава, ставилася до сусідів (незалежних держав) як до підопічних, поблажливо і зверхньо. Вона вважала, що ті зобов’язані узгоджувати з Ордою всі свої внутрішні та зовнішні рішення. Тому за самоуправство Київ, як ближнього сусіда, належало покарати. Оскільки провина Києва вважалася незначною, то покарати Київ доручили одному із улусних ханів. На мою думку, то був Мохшинський хан Біликчі (правнук хана Беркечара). Ми пам’ятаємо, що улусу хана Бувала на ті часи не існувало.

Слід пам’ятати, що улусний хан Біликчі не належав до друзів Узбека та його роду, бо той свого часу підтримував хана Тохту, який винищив увесь ханський рід Узбека разом із його батьком. За свідченням арабських істориків хан Узбек залишився живим випадково. Мати переховувала його у далеких степових родичів. Тому не дивно, що навіть після загибелі в Ірпінській битві «Тимура і Дивлата, Князів Татарських, Принців Ханських» хан Узбек погодився на мир зі своїми західними сусідами. Узбек був зацікавлений у послабленні роду Біликчі. Не забуваймо також про війну Золотої Орди з державою Хулагуїдів на Кавказі та проблеми хана Узбека із ханом Беклемишем (Мещерський, Тверський князь) та його родами.

Врешті–решт, певно, у тій Ірпінській битві 1323 року загинули: Великий Галицько–Волинський князь Андрій, його брат Лев (Львівський князь) та Київський князь Станіслав–Терентій Іванович — головні винуватці невдоволення хана Узбека та його «правлячої ради старійшин».

Професор Леонтій Войтович, викладаючи дещо по–іншому матеріал, робить такий підсумок протистоянню: «Литовсько–ординська угода 1324 р. не могла обійти проблему Київського князівства. Очевидно, що саме тоді воно було повернене Путивльським Ольговичам… Ні Длугош, ні прусько–лівонські хроністи не повідомили про включення до складу Литви Київської землі, що так вразило В. Антоновича та П. Клепатського…» [116, с. 5–6].

Ще раз нагадую читачам, що шановний професор Л. Войтович дотримується тлумачення літопису про невходження Києва до Великого Галицько–Волинського князівства принаймні до 1300 року. Та у наших працях уже неодноразово ці хибні і тенденційні твердження спростовувалися. Що зробив і сам професор, наводячи незаперечне свідчення кастильського монаха–францисканця про “Королівство Лева”, до складу якого входив Київ, і подано його прапор — червоний хрест на зеленому фоні (відповідний фрагмент написаний бл. 1302–1306 рр.» [116, с. 6].

Що ж відбулося насправді?

Перше. Після захоплення Києва, литовський князь «Гедимін поставив у Києві свого родича Ольгіманта Міндовговича Гольшанського…

Ольгімант–Михайло, зайнявши Київський престол весною 1323 р., невдовзі його втратив. Путивльська династія повернула собі Київ за допомогою ординців…» [116, с. 5].

За наполяганням Золотої Орди, замість загиблого Київського князя Станіслава–Терентія Івановича, князівський стіл посів його молодший брат — Федір Іванович.

Не забуваймо: жодне офіційне джерело не заперечує, що Київське князівство та Київський князь у ті роки підпорядковувалися Великому Галицько–Волинському князівству.

Тобто і в 1324 році продовжував бути чинним договір 1250 року «Хан Батий — Данило Галицький».

Друге. У 1323 році на річці Ірпінь загинув Великий Галицько–Волинський князь Андрій Юрійович та його рідний брат Лев II. «Відомий лист (польського короля. — В. Б.) Владислава Локетка до римського Папи Іоанна ХХЗІ, у якому повідомляється про смерть обох братів Юрійовичів, датований 21.05.1323 р…» [116, с. 4].

Це той лист, де польський король «пишномовно назвав Андрія і Лева “непоборним щитом”, який захищав Польщу від татар» [44, с. 02].

Згідно із заповітом Великого князя його наступником мав стати брат Лев, який теж загинув у битві, а дорослих спадкоємців у обох на 1323 рік не було. Виникла жорстока конкуренція серед роду Романовичів за великий князівський престол. Боротьба посилювалася від ворожнечі православної та католицької гілок роду та грубого втручання до цієї суперечки короля Польщі, хана Золотої Орди та великого князя Литви.

Якщо Польща і Литва безпосередньо претендували на Галицько–Волинський великокнязівський престол як нащадки шлюбних домовленостей, то Золота Орда — як одна із сторін майбутньої мирної угоди після Ірпінської битви. Склалася парадоксальна ситуація, коли православні нащадки роду Данила Галицького під тиском католиків роду, Польщі та Золотої Орди змушені були поступитися Великокнязівським престолом. То уже пізніше історики двох імперій підвели під те рішення, про відмову православної гілки роду Галицьких від великокнязівського титулу, наукову базу — відсутність спадкоємця. У 1323 році такої проблеми у роду Данила Галицького не існувало.

«Головну скрипку у цій грі» зіграли Польща та Золота Орда. Послухаємо істориків:

«Вже у 1324 р. під час боротьби за спадщину Романовичів хан Узбек пробував втручатися у ці справи, саме його позиція дозволила досягнути компромісу, за яким престол зайняв Болеслав–Юрій Тройденович» [116, с. 5].

Як бачимо, Узбек підтримав варіант Польщі та католицької частини роду Данила Галицького. Звернімо увагу: сучасний професор Леонтій Войтович, наводячи цю думку, послався на радянського професора Ф. М. Шабульдо. Отож, така думка в історичній науці існує давно.

Ми пам’ятаємо, що татарські супротивники золотоординського хана Тохти після загибелі Ногая тікали до польського королівства, де отримували земельні володіння та військові посади. Тому польські владоможці зі своїми інтересами у 1324 році були набагато ближчі до хана Узбека та його оточення, ніж православні нащадки роду Данила Галицького (його правнук Дмитро — син Юрія Львовича від другої дружини Варвари). Хан Узбек розумів, що православний князь Дмитро Юрійович, як і його брати Андрій і Лев, протистоятиме Орді, в той час, коли поляки на ті роки його повністю підтримували.

Так, у 1325 році Великим Галицько–Волинським князем став вихрещений із католиків у православні Болеслав (Юрій II) Тройденович — син старшої доньки Юрія Львовича — Марії та польського князя Тройдена. Але ми чомусь забуваємо, що Велике Галицько–Волинське князівство складалося із двох частіш — Волинської і Галицької. Тому, звичайно, якщо великокнязівський престол у Волині посів Болеслав (Юрій II), то Галичину посів його конкурент православний князь Дмитро Юрійович. Що закономірно. Айого син Данило, якийвідомий в історії як Данило Холмський (з Острога), посів родову спадщину — Холм. Сподіваюся, жоден високоосвічений історик не погодиться, що такі диктатори свого часу, як хан Золотої Орди Узбек, король Польщі Локетек, Великий князь Литви Гедимін, захищаючи свої інтереси, могли нехтувати ними та дозволити створити у Львові якийсь, досі їм не відомий, «режим боярської олігархії». Про можливість існування такого правління вони й не знали.

Отак виліз назовні ще один «доважок брехні» російських і польських шовіністів, які, загарбуючи наші землі, посилалися на відсутність князів–спадкоємців.

Одночасно нагадаю читачам про існування книги Максима Федоровича Берлінського «Історія міста Києва», написаної у 1798–1799 роках. Високий російський чиновник, яким був М. Ф. Берлінський, свято дотримувався священних постулатів Російської імперії. Він нічого не чинив проти інтересів імперії, а за його підручником «История российская для употребления юношества» молодь із 1800 року навчалась у гімназіях та університетах. Ось що писав Максим Берлінський у праці «История города Киева»:

«1252 [год. — В. Б.]. Около сего времени, с дозволения правительствовавшего в Киеве Льва Даниловича сына великого князя, некоторый доминиканец Иоакинф заложил в Киеве на Подоле первый римский костел и монастырь, который и поныне известен под именем Екатерининского греческого монастыря.

Напоследок Данило Романович, видя, что от союза с римским папою и принятия его догматов никакой выгоды не предвидится, а европейской помощи и того меньше, отложился от него через укорительную писанную к Римскому двору грамоту и выгнал из Киевского и Галицкого княжений всех католицких бискупов, чем подал причину непримиримой ссоры с римским папою, который, кроме всяких анафем, старался даже возбудить против него крестный поход, но от сих угроз и предприятий римского двора никаких худых следствий не произошло, а князь сей оставался по–прежнему владетелем Киевского княжения» [134, с. 76].

Не буду наводити ще добрий десяток подібних цитат. Нагадаю тільки: то була офіційна думка російської історіографії початку XIX століття. І тільки через звичайну імперську примху, в тому ж таки XIX столітті, російська влада спохопилася і веліла змінити думку, ну як, мовляв, Київ міг підпорядковуватися якомусь Львову, а не Москві. І тому платівку змінили, а історики «мовчки втерлися».

Наводимо офіційних київських князів, починаючи з 1240 року:

1. Данило Галицький (1240–1264),

2. Лев Данилович (1264–1301),

3. Володимир–Іван (Путивльський) (1300–?),

4. Станіслав–Терентій (Путивльський) (?–1323),

5. Ольгімант Міндовгович (1323–1324),

6. Федір Іванович (Путивльський) (1325–1362).

Про те, що Київ зі своїми землями впродовж 1240–1362

років належав до Великого Галицько–Волинського князівства, забувати не слід. Це для української історії повинно бути аксіомою. Ставленик Великого Литовського князя Гедиміна — Ольгімант Міндовгович був на Київському престолі людиною випадковою. Тому й немає нічого дивного, що його у 1324 році прибрали.

Новий князь Федір Іванович (Путивльський), звичайно, був кандидатурою узгодженою і влаштовував усіх, в першу чергу — руських православних князів династії Галицьких, Гедиміна (Литву) та Узбека (Золоту Орду). І саме з цього слід робити висновки про його підпорядкування.

Не може бути жодного сумніву про номінальну приналежність Київського князя та київського князівства впродовж 1324–1362 років до Великого Галицько–Волинського князівства, яке існувало до 1384 року, поки не помер останній Великий Волинський князь Любарт Гедимінович. Престол Великого Галицько–Волинського князівства з 1325 по 1384 рік посідали католики: спочатку Юрій II (Болеслав) Тройденович (1325–1340), а після нього — Любарт Гедимінович (1340–1384).

VI. На руїнах московських міфів

Повернімося до Київського князя Федора Івановича, усі вчинки та поведінка якого зайвий раз підкреслюють приналежність до Великого Галицько–Волинського князівства, хоча він узгоджував свої рішення як з Литвою, так і з Золотою Ордою.

Послухаємо витяг із Патріаршого, або Никоновського літопису, який полюбляють наводити російські історики та їхні українські «одностойники», мотивуючи васальну залежність Києва від Золотої Орди після 1320 року.

«В лето 6839 (1331 рік. — В. Б.). Того же лета приидоша послы из Владимера Волынского от Феогнаста, митрополита Киевского и всея Руси, в Новеград, зовуще нареченнаго на владычество… И поиде инок Василей со владыча двора на постановление во архиепископы Новогороду к Феогнасту.. в Волынскую землю, а с ним посадникы… Они же… поидоша к Володимеру в Волинь, и пришедшем им в Волынскую землю в Володимер к Феогнасту, митрополиту Киевскаму и всея Русии, и тамо поставлен бысть инок Василей в церкви пречистыя Богородици в епископы в Новегороде, месяца Августа 25 день…» [102, с. 204–205].

Як бачимо, у 1331 році митрополит Феогност відправляв службу Божу та висвячував новгородського єпископа Василія у столичному храмі міста Володимира (Волинського), де на той час була резиденція Великого Галицько–Волинського князя Юрія II (Болеслава). Тобто Велике Галицько–Волинське князівство у ті роки (1331–1333) існувало, не входячи ні до Золотої Орди, ні до Литви.

«В лето 6840 (1332 рік. — В. Б.). Пресвященный Феогност, митрополит Киевский и всея Руси, по поставлении отпусти Василиа, архиепископа Новогородскаго, и с посадники его в Новеград, оне же бояся Литвы и иде с посадники своими Новогородцкими межи Литвы и Киева, уходом бежаще, а Феогност митрополит за ними грамоту прислал с своим сыном боярским ко владыке и к посадникам, глаголя сице: “Князь Литовский отпустил на вас 500 человек Литвы поимати вас”. Они же начаша скоро бежати, и убежавши им у тех, и пришедшим им под градом Чернигов, и тамо пригнася за ними князь Феодор Киевский с баскаком Татарским в мале дружине, точно в пятидесят чоловек, а со владыкою быше и с посадники 600 человек. И бе им весть и окрепившеся сташа противу тверди, и ко князю к Федору начаша люди прибывати, а Новогородцем нача страх прибывати, и тако даша окуп с себя. Князь же Феодор Киевский мир устроив и окуп взем, и тако на миру поймал мужа честна и славна митрополичя… Радслава, и на Киев отведе, и оттуда посла его к Феогнасту митрополиту.. Архиепископ Новогородцкий Василей с посадники оттуда идоша к Брянску, и от Брянска приидоша к Торжку, месяца Ноября 3 день» [102, с. 205].

Спираючись на згадані в тексті слова «баскак Татарський» російські історики досі роблять висновок, що Київ у 1332 році входив до складу Золотої Орди. Що є звичайною вигадкою. Ось чому.

Після того, як у 1325 році, за згодою усіх зацікавлених сторін, київський князівський престол посів князь Федір Іванович Путивльський, Золота Орда, звичайно, час від часу надсилала до Києва свого представника. Ото літопис його й назвав «баскаком Татарським». Бо за навіть російськими офіційними джерелами баскак — це правитель. Послухаємо:

«Баскак (тюркське), чиновник… хана, ведавший сбором дани и учетом населения в завоеванных землях. Б(аскаки) имели воен(ные) отряды, с помощью к(ото)рых подавляли выступления покоренного населения…» [25, т. 3, с. 27].

Нічого подібного так званий «баскак» київський не мав.

Звернімо увагу, у делегації з Новгорода непорозуміння виникали тільки з Литвою, і то не раз. З Київським князем у них непорозумінь не було — сплатили, що повинні були зробити на чужій території, і поїхали далі. А так званий «баскак Татарський» був зобов’язаний поцікавитися підданими своєї держави та, за необхідності, стати на їхній захист. Ось тому й вирушив з князем Київським наздоганяти делегацію.

Так треба трактувати давні літописні записи Никоновського літопису. Хоча слід зауважити, що, за свідченням російських академіків та професорів, цей літопис — є звичайною пізнішою компіляцією. Послухаємо:

«Никоновская летопись, русский летописный свод 16 в… Н(иконовская) л(етопись) представляет собой громадную компиляцию,созданную на основе использования многих, в т. ч. не сохранившихся до нашего времени, источников» [25, т. 18, с. 15].

В інших літописах цього епізоду просто немає.

Цікаво зазначити: ця так звана компіляція виконана настільки неякісно, що кидається в очі при звичайному опрацюванні тексту. Автор пропонує звернутись до тексту Никоновського літопису, щоби переконатись у цьому фальшуванні.

Попередній Митрополит Петро, якому хан Золотої Орди Узбек звелів переселитися до Москви та мешкати при його висуванці Іванові Калиті (Кульпі, Кельдібекові), помер у 1326 році і був похований, як звичайна людина, на вулиці. То уже пізніше його останки перенесли до побудованого храму. І вчинив те митрополит Феогност:

«В лето 6836. Пресвященный Исаия, патриарх Констанноградцкий, постави Феогноста митрополитом Киеву и всей Русской земле Грека, того же лета и прииде на великий стол, на митрополию на Киев и на всю Русь, и иде из Киева по градам многим, таже прииде и в Во л о димер и в славный град Москву к пречистей Богородице Успению и к чудотворцеву гробу Петрову и на его месте сяде и в его дворе начажити…» [102, с. 95].

Отож, отримавши хрещення в митрополити, Феогност у 1328 році прибув до Киева, а звідтіля самовільно поїхав до Москви «к чудотворцеву гробу Петрову, и на его месте седе и в его дворе нача жити». Тобто самовільно перебрався з Києва до Золотої Орди, до Москви, без будь–якого дозволу — ярлика Великого хана Узбека.

Хоча, згідно з Ясою Чингісхана, у ті часи в Золотій Орді зайняти якусь посаду було неможливо без ярлика хана. Ярлик визначав права, обов’язки і місце проживання.

Тому вищенаведений із літопису текст — є звичайною московською вигадкою. Слід також зазначити, що людина на цю посаду в Орді попередньо узгоджувалася з самим ханом.

Далі: за літописом, митрополит Феогност самовільно поїхав у Новгород, де Іван так званий Калита разом із іншими князями, умовляли Тверського князя Олександра Михайловича поїхати із Пскова до хана Узбека. Оскільки Тверський князь не погоджувався, то Митрополит Феогност відлучив його разом із псковичами від церкви та наклав на усіх анафему. Ось як літопис подав те рішення Митрополита:

«И тако посла Феогнаст Митрополит отлучение и проклятие на князя Александра Михайловича Тверского и на весь град Псков, и на всю землю их…» [102, с. 203].

Хочу нагадати читачам, що то було неймовірне рішення, коли російська православна церква опустилася до звичайних проявів комуно–фашизму — колективної відповідальності. Церква завжди визнавала тільки індивідуальну відповідальність людини. І тільки така відповідальність людини перед Богом існує у світі.

Але на цьому не закінчилися мандри Митрополита Феогноста.

«В лето 6837 (1329 рік. — В. Б.)… Того же лета пресвященный Феогност, Митрополит.., поиде из Новагорода в Волынскую землю, и оттуда йде в Галич и в Жараву, и оттуда прииде в Киев» [102, с. 203].

«В лето 6838 (1330 рік. — В. Б.)… Того же лета пресвященный Феогност, митрополит…, прииде из Киева в Волынь во град в Вол о димер… сушу ему во граде Володимери в Волынском, и тамо постави Феодора епископа во Тверь» [102, с. 203].

Цими вигаданими мандрами московські церковники намагалися поєднати тогочасну Московію — складову частину Золотої Орди із Києвом та Руссю, яку в ті роки уособлювало Велике Галицько–Волинське князівство. Тому, звичайно, рухатись із Києва до Галича, Чернігова та Володимира (Волинського) перешкод не існувало, але покидати Золоту Орду та рухатись із Новгорода — Брянська на Київ — Чернігів чи навпаки, були проблеми, і немалі.

Але далі трапилося ще цікавіше:

«В лето 6841 (1333 рік. — В. Б.)… Того же лета пресвященный Феогнаст, митрополит Киевский и всея Руси, прииде на Москву, быв в Цареграде и во Орде. Того же лета князь велики… заложи церкву камену на Москве, на площади внутрь града, святаго архангела Михаила и того же лета свершена и свещена бысть пресвященным Феогнастом, митрополитом… месяца Сентября в 20…» [102, с. 206].

Як ми бачили із наведених цитат, у листопаді 1332 року митрополит Феогност ще перебував у Володимирі (Волинському) і, звичайно, у піст, до Різдва Христового, розпочати свою подорож до столиці Золотої Орди Сараю та далі — до Константинополя не міг. А 20 вересня 1333 року той же Феогност, відвідавши Константинополь та цей раз Сарай, уже висвячував церкву у Москві. Тобто за Никоновським літописом, митрополит Феогност за 8 місяців, із січня по вересень 1333 року, подолав шлях — Володимир (Волинський) — Сарай — Константинополь — Сарай — Москва та вирішив такі питання:

• у Сараї (перший раз) — отримав у хана Узбека ярлик (дозвіл) посісти посаду митрополита та ярлик на проїзд (забезпечення) по території Золотої Орди,

• у Константинополі — отримав листи та подарунки до хана Золотої Орди Узбека від імператора і Патріарха, та обов’язковий воєнний супровід.

За свідченням арабського історика Ібнбатути, подорож від Сарая до Константинополя у ті роки тривала не менше 80 днів. Це, якщо не траплялися звичайні пригоди. А ті траплялись постійно… У Сараї (вдруге) — отримав від хана Узбека ярлик на посаду митрополита Золотої Орди, ярлик на проїзд до Московського улусу та воєнний супровід до Московської ямської зупинки. У кращому разі на цю подорож треба було витратити майже 70 днів.

Не забуваймо: шлях від Володимира (Волинського) до Сарая долався у ті роки теж не менш ніж за 80 днів.

На подолання тільки шляху митрополитові Феогносту разом зі своїм оточенням, а то не менше 500–800 людей, треба було витратити близько 300 діб. Що зайвий раз свідчить про «доважки брехні» до Никоновського літопису. Отож, ми ще раз переконалися, що опис діянь митрополита Феогноста з 1328 по 1333 рік є вигаданим, звичайною вставкою до російської так званої історичної науки.

При цьому ми абсолютно не говоримо та не аналізуємо вчинки митрополита Феогноста за наведені (1328–1333) роки, які не узгоджуються із реаліями того часу.

Не забуваймо: у Золотій Орді для московського князівства не робили винятків із правил.

Цікаво зазначити: після 1332 року до своєї смерті, яка настала 1353 року, митрополит Феогност більше жодного разу не навідувався до Києва, Чернігова чи Володимира (Волинського). Як обрізало!

Сучасний професор Леонтій Войтович мав повне право зробити такий висновок щодо цього періоду української історії:

«Детально розбираючи епізод нападу на новгородського владику (1331 р.) і наступні епізоди церковної історії, пов’язані з Києвом, П. Клепатський приходить до цікавого висновку, що поставлений Тирновським болгарським патріархом Київський Митрополит Феодорит (бл. 1353 по 1356 р.) був висуванцем київського князя Федора. І саме через протидію цього князя литовський ставленик Роман не зміг зайняти митрополичого престолу у Києві в 1354 р. Ця гіпотеза заслуговує глибокої уваги. Інші ж висновки автора (П. Клепатського. — В. Б.) з історії цього періоду хибні» [116, с. 7].

Погоджуючись із частковим висновком професора Л. Войтовича, змушені зазначити, що сьогодні ми маємо змогу робити радикальніші висновки. І вони на часі.

Згідно з листом польського короля Казимира III до Константинопольського Патріарха (1350–ті роки), держава Данила Галицького — Велике Галицько–Волинське князівство з давніх часів мала своїх окремих митрополитів. Думаю — то є цілковита істина, оскільки польський король у листі до Патріарха хибити не міг. Ось їхні імена:

1. Нифон.

2. Петро.

3. Гавриїл.

4. Феодор.

Оскільки ж за свідченням давніх достовірних джерел (про них говорилося раніше), Київ усі ті роки (1240–1362) належав до Великого Галицько–Волинського князівства, і в Константинополі про те, звичайно, знали, то московські митрополити не могли носити титул — «Київський». Це звичайний російський імперський анахронізм, вигадка.

Прийшла пора й цьому питанню надати принципового значення та вказати московитам на їхні чергові «доважки брехні».

Ось чому «Літопис Руський» після 1250 року й по 1292 рік жодним словом не згадує київських митрополитів — Кирила й Максима. Таких на Київсько–Галицько–Волинській землі з 1250 по 1292 рік не було. Що цікаво, «Курило — печатник (канцлер)» Данила Галицького до 1250 року (включно) у «Літописі Руському» згадується тричі: під 1241 роком (сторінка 399), під 1243 роком (сторінка 400), під 1250 роком (сторінка 406). Два останніх рази згадується так: «Курило — митрополит», хоча на ті роки митрополитом ще не був. У літопису те слово вжите, як звичайний московський «доважок брехні». Чому є дуже оригінальне свідчення у самому літопису.

Послухаємо літопис:

«Тим часом Курило–митрополит ішов [через Угри в Греки], посланий Данилом і Васильком, щоб [там його] поставили на митрополію руську» [18, с. 406].

Цілком достовірно відомо, що у 1250 році Москви ще не існувало, а так звана Ростовсько–Суздальська земля входила до складу Золотої Орди і ніякого відношення до «руської землі», де мав бути «руський Митрополит», не мала.

Отож, Константинопольський Патріарх не міг висвятити галичанина Курила в митрополити для Золотої Орди. Що, очевидно, не потребує доказів.

Професор Леонід Махновець, який перший опрацював та видав «Літопис Руський», звичайно, не звернути увагу на цей парадокс не міг. Через те, що так, як московська влада категорично забороняла торкатися цього питання, приписуючи собі галицького «Курила–печатника» в митрополити, то професор, підігравши московитам, вчинив блискуче, написавши на сторінці 523 в одній із довідок: «Кирило (Курило) II… З осені 1250 сидів у Суздалі» [18, с. 523].

Всі залишилися задоволені та не звернули уваги, що то — відверта і очевидна брехня. Бо ще у 1912 році, в часи найжорстокішої столипінської цензури, у Москві вийшла друком праця К. Валішевського «Іван Грозний», де автор цілком достовірно заявив:

«До татарского нашествия розделение русской земли на маленькие княжества и сохранение постоянной связи церкви с Константинополем были гарантией независимого положения ея владык. Но в это время (після 1240 року. — В. Б.) они решили стать под защиту новой власти. Митрополит Кирилл стал жить при дворе самого хана. Милостивая грамота Мангу–Тимура и щедро раздававшиеся его приемниками ярлыки были наградой за это положение» [135, с. 46].

Отож, золотоординський митрополит Кирило постійно проживав при хані Золотої Орди, в столищ Сараї. Ми не можемо не довіряти праці незалежного історика, яка пройшла церковну і державну цензури та видавалася у Москві. Тому немає нічого дивного, що московити, фальшуючи свою історичну науку, прибрали із давніх руських (українських) літописів руського митрополита Нифона і підмінили його своїм золотоординським — Кирилом. А для достовірності пов’язали його з князем Данилом Галицьким та руським (українським), на ті часи хрещеним, народом, як кажуть прості сучасні «русские» — «Наглости им не занимать».

Ще раз нагадую: до 1721, часів Петра І, усі сучасні «русские» були знані світу як московити і ніхто у світі їх «русскими» не називав. Це — аксіома.

І наостанок нагадую: приступаючи до видання «Полного Собрания Русских Летописей», Археографічна Комісія чесно повідомила у «Передмові»:

«Высочайше утвержденными в 18 день 1837 года Правилами возложено на Археографическую Комиссию издание в свете Полного Собрания Отечественных Летописей…

Не подлежит сомнению, что все известные списки Летописей, относящиеся к пространству от XIV до XVI столетия:

а) не принадлежат к первобытным памятникам Славяно–Русской письменности…» [29, с. ІІ–VІ].

Слід також зазначити, що до кінця XV століття стовідсотково усе діловодство в Московському князівстві велося державною мовою Золотої Орди — уйгурською. Тому на сьогодні Москва користується виключно фальшивими перекладами з уйгурської мови пізніших століть. Послухаємо сучасного російського професора А. В. Пушкарьова про російські літописи:

«Основатель советского источниковедения и археографии доктор исторических наук, профессор С. Н. Валк прямо пишет, что русских актов XIV века и ранее не существует. Самые ранние — это подделки второй половины XV века. Акты с датой XV века на самом деле подделки XVI века.

Выше я упоминал, наверное, чудом сохранившийся подлинный документ самого конца XV века, подписанный дьяком уйгурскими буквами. И это не дипломатический документ одной страны к другой. Это внутренний, гражданский документ. В стране использовалась уйгурица, так же как в Золотой Орде и у тимуридов. Было бы наивно полагать, что если все правовые документы подделка, то все «Летописи» подлинны. Естественно, массовая подделка затронула все сферы. И летописную тоже» [136, інтернет].

Тому автор ще раз вказує на цілковиту хибність посилання українських науковців на достовірність російських літописів та пропонує якомога більше звертатися до іноземних першоджерел, критично осмислюючи кожен факт.

Підведемо короткий підсумок цієї частини нашої книги.

Звичайно, говорити про повне об’єднання Русі з Литвою після 1320 року — дещо зарано. Київське князівство продовжувало входити до складу Великого Галицько–Волинського і не підпорядковувалося напряму Литві, на тому у 1324 році наполягли хан Узбек та Золота Орда, побоюючись посилення об’єднаної держави. Але вплив литовських князів на Київ та Київського князя Федора Івановича Путивльського значно посилився. В той час, як вплив Золотої Орди на Київського князя та Велике Галицько–Волинське Князівство в цілому значно впав.

Свідченням того є:

перше, опис поведінки Київського князя Федора до чиновників Золотої Орди найвищого рангу — митрополита Феогноста і новгородського Єпископа Василія;

друге, в той час, коли воєнні загони Литви вільно рухалися у прикордонній зоні Києва, татарському баскакові не дозволено було мати свій воєнний загін, щоби реагувати на те.

Так свідчать літописи.