Спомини

Історія тексту “Споминів”[5]

9 лютого 1963 р. митрополит Йосиф Сліпий прибув до Риму після 18-річного ув’язнення і заслання. Радянська влада, відпускаючи цього в’язня сумління та ісповідника віри, сподівалася, що цей 70-літній чоловік із підірваним здоров’ям, фізично виснажений тюрмами, таборами та етапами, вже довго не проживе і невдовзі помре подалі від рідних країв, за межами СРСР. Однак сталося інакше. Господь подарував цьому страдникові ще ціле двадцятиліття як своєрідну компенсацію за оті “втрачені роки” в далекому Сибіру. Йосиф Сліпий не змарнував цього дару і використав його для активної та плідної діяльности в обороні своєї забороненої безбожним режимом Української Греко-Католицької Церкви (УГКЦ). Але й минулого періоду не можна було просто так викреслити з життя. Не можна було допустити, щоб цей досвід пастиря, який сповна розділив із своїми вірними чашу терпінь “мовчазної Церкви” (як її називали на Заході), канув у небуття. Тому дуже скоро після приїзду митрополита до Риму близькі соратники почали наполегливо заохочувати його до написання спогадів. Усі усвідомлювали, що пам’ять про роки переслідувань та досвід ісповідництва надзвичайно цінні й повинні бути зафіксовані. Розумів важливість своїх свідчень для історії також і сам митрополит.

Отож уже з липня 1963 р. він почав надиктовувати спогади про пережите своєму секретареві о. Іванові Хомі, а той записував їх у зошити. Переважно Йосиф Сліпий робив це на дозвіллі, коли був час і натхнення. А тому процес записування оповідей тривав більше року і завершився наприкінці серпня 1964 p., коли митрополит відпочивав у монастирі отців-пассіоністів у Неттуно. Згодом о. Хома надрукував цей текст на друкарській машинці і подав його авторові на перевірку та затвердження. Митрополит перечитав, зробив деякі поправки, уточнення і доповнення, підписав і віддав машинопис секретареві на зберігання. Однак він застеріг, щоб той текст залишався в таємниці і був недоступний для інших. Іван Хома мав пильно дбати про виконання цієї волі.

Йосиф Сліпий так сильно наголошував на секретності свого тексту з цілком зрозумілих причин. Це не була справа тільки його власної безпеки. Тут заходили також питання стосунків з іншими особами, про яких митрополит далеко не завжди говорив у найкращому насвітленні, даючи їм доволі критичну оцінку. Окрім того, у “Споминах” розкривалися складні суспільно-релігійні реалії СРСР, які поставали в їх дійсному і досить непривабливому вигляді. Була також іще одна немаловажна причина, яка спонукала тримати в таємниці не лише автобіографічні записи митрополита, а й навіть сам факт їхнього існування. Вона була пов’язана з ватиканською “східною політикою”, завдяки якій, фактично, і вдалося домогтися звільнення Йосифа Сліпого. На хвилі цих нових віянь, коли Апостольська Столиця розпочала діялог з Російською Православною Церквою (РПЦ) та радянським урядом, вкрай небажано було наголошувати на негативних сторонах радянської релігійної політики та рвати тонкі ниточки надії на покращення становища віруючих в СРСР. Тому мемуари такого ґатунку, які викривали релігійну нетерпимість комуністичної влади, зовсім не віталися. Щоб краще розуміти небезпеки, які тягнула за собою публікація подібних текстів, погляньмо на два інші приклади — тим більше, що обидвох цих авторів Йосиф Сліпий згадує також і в своїх “Споминах”.

Одним з них був католицький священик Леопольд Браун, член ордену асумпціоністів, який 12 років (1934–1945) служив капеланом американського дипломатичного корпусу в Москві. Після повернення до США він написав спогади про свою душпастирську діяльність в СРСР, в яких різко критикував радянську систему та змальовував жорстоку дійсність релігійних переслідувань. На вимогу настоятелів він двічі переписував текст книжки, щоб пом’якшити антикомуністичну риторику, однак навіть після переробки його мемуари видавалися рецензентам надто контроверсійними, а це, зважаючи на тодішню міжнародну ситуацію, робило автора вразливим на критику. Ті, хто вбачав у політиці Микити Хрущова спроби десталінізації та реформування комунізму, закидали о. Брауну надмірну суб’єктивність і непогамовану політичну заангажованість. Тож ці спогади були відкладені в шухляду, а сам автор так і не дочекався їх виходу в світ. З одного боку, подіяли завбачливі перестороги настоятелів про те, що публікація мемуарів може ускладнити діяльність ордену та поставити під загрозу місію асумпціоністів у Росії. З іншого боку, публікація такої книжки могла також погіршити загальне становище католиків у Східній Европі, і Ватикан не хотів дражнити СРСР такими радикальними оцінками його релігійної політики. А тому ватиканські куріяли (такі, як кардинали Доменіко Тардіні та Амлето Джованні Чіконьяні) теж уважали недоречним оприлюднення цих споминів за тодішніх політичних обставин. Мемуари пролежали в архіві асумпціоністів понад півстоліття і вийшли у світ щойно в 2006 p., після того, як дослідник Ґарі М. Гамбурґ віднайшов їх, опрацював і підготував до друку[6].

Ще промовистіший другий випадок, пов’язаний з публікацією автобіографічних записів угорського примаса кардинала Йожефа Міндсенті (1892–1975). Заарештований у 1948 р., архиєпископ зазнав під час слідства жахливих знущань та принижень і на суді в лютому 1949 р. змушений був визнати всі звинувачення та був засуджений комуністичним режимом до пожиттєвого ув’язнення за зраду і шпигунство. Папа Пій XII у своєму апостольському листі “Acerrimo moerore” від 12 лютого 1949 р. публічно засудив та екскомунікував усіх причетних до засуду Міндсенті. Примас Угорщини провів у тюрмі вісім років, був звільнений під час революції 1956 p., а після її придушення знайшов притулок в американському посольстві у Будапешті, де провів ще 15 років у фактичній ізоляції. Протягом цього періоду він написав спогади про те, що пережив під час ув’язнення. Коли ж у 1971 р. завдяки дипломатичним старанням папи Павла VI та американського президента Річарда Ніксона кардиналові Міндсенті вдалося виїхати з комуністичної Угорщини, він мав намір видати свої мемуари. Сам папа перечитав ці спогади, але застеріг кардинала від їх публікації, пропонуючи відкласти справу до кращих часів. Коли ж Міндсенті, всупереч волі Павла VI, все-таки постановив опублікувати свої спомини, папа позбавив його всіх титулів та оголосив престол примаса Угорщини вакантним. Фактично, витерпівши переслідування з боку комуністичної влади та багаторічне ув’язнення за вірність Католицькій Церкві, Естерґомський архиєпископ мав усі підстави почуватися зрадженим Ватиканом.

Обидва випадки — отця Брауна та кардинала Міндсенті — показують, з якими труднощами й упередженнями стикалися свідки та жертви репресій комуністичних режимів, коли вони хотіли донести до читачів на Заході правду про релігійну дійсність за “залізною завісою”, і з якою обережністю Ватикан ставився до видання спогадів такого роду. Йосиф Сліпий це, здається, добре розумів. Невтішна доля Йожефа Міндсенті (ровесника та побратима у терпіннях) була яскравим доказом небезпек, пов’язаних із писанням та оприлюдненням свідчень про релігійні переслідування за “залізною завісою”. Очевидно, що випадок із мемуарами угорського примаса став для Сліпого ще більшою засторогою та скріпив у переконанні, що його спогади до певного моменту (принаймні до його смерти) повинні залишатися в таємниці.

Десь у тому ж часі, а можливо, навіть і внаслідок подій, пов’язаних із виходом атобіографічної публікації Міндсенті та його вимушеною резиґнацією, предстоятель УГКЦ згадав про свої “Спомини”. Він поцікавився в секретаря, чи надійно вони зберігаються, і попросив показати йому машинопис. Отець Іван Хома свого часу так ретельно заховав його у канцелярії, що вже й сам не зміг знайти, бо минуло майже десять років. Вістка про загублений машинопис спричинила неабияку тривогу Йосифа Сліпого. Та оскільки рукопис спогадів зберігся, то секретарю довелося ще раз надрукувати текст на машинці і знову подати патріярхові на перевірку та виправлення, що він і зробив десь у 1975–1976 роках. Так з’явилася друга редакція “Споминів”. Згодом перша машинописна версія віднайшлася, і так з’явилося два варіянти тексту з дещо відмінними поправками патріярха. Пізніше Іван Хома спробував звести ці дві версії в одну, однак спогади й надалі потребували ретельнішого опрацювання.

У 1978 році питання подальшої долі “Споминів” розглядалося на засіданні крилосу Львівської архиєпархії поза межами Галицької митрополії. Серед присутніх були владики Іван Прашко (1914–2001), Іван Хома (1923–2006) та Любомир Гузар (1933) (двох останніх патріярх Йосиф таємно висвятив у Римі на початку квітня 1977 p.), а також отці Іван Гриньох (1907–1994), Дмитро Блажейовський (1910–2011), Іван Музичка (1921) та Іван Дацько (1947). Крилос вирішив, що видання спогадів ще не на часі, хоч визнав доцільним опублікувати їх відразу після смерти патріярха. А для цього слід було завчасно підготувати текст до друку. Із цим нелегким завданням владика Іван Хома підходив до кількох осіб. Зокрема, він передав копії “Споминів” історикові Мирославу Лабуньці (1927–2003) з надією, що той візьметься за редагування цього тексту. Однак Лабунька якраз тоді завершував свою докторську працю у Колумбійському університеті й відклав це завдання на пізніше[7]. Із таким самим проханням Іван Хома звертався до ще одного близького співпрацівника патріярха Йосифа в Римі — о. Івана Музички. Перечитавши текст “Споминів”, отець Музичка був готовий взятися за цю справу, але під певними умовами. Оскільки записи містили чимало прогалин, а то й недомовок, він запропонував спершу послідовно, сторінка за сторінкою, уточнити їх із самим автором, а тоді вже братися до редагування. Однак патріярх Йосиф категорично відмовився від такого способу роботи над текстом, уважаючи, що він розповів усе, що вважав за потрібне.

Врешті, десь на початку 1980-х більшість членів крилосу зійшлися на думці, що з цим завданням найкраще впорається о. Іван Гриньох, і так справа підготовки “Споминів” до друку перейшла до нього. Однак на час смерти патріярха у 1984 р. о. Гриньох не встиг багато зробити з довіреним йому текстом, а через 10 років і сам відійшов у вічність (1994). Після цього владика Іван Хома змушений був сам узятися за редагування, але і йому ця праця давалася нелегко і просувалася досить повільно. Плодом його старань стала публікація початкового уривку “Споминів” про рідне село патріярха Заздрість[8]. Окрім того, Іван Хома на основі цих спогадів написав і видав друком кілька книжок про життя та діяльність Йосифа Сліпого італійською та українською мовами[9].

Із відродженням релігійного життя та здобуттям державної незалежности України тут теж почало зростати зацікавлення як давньою, так і найновішою історією УГКЦ, особливо періодом її переслідувань та опору тоталітарному безбожному режимові. У 1992 році у Львові був заснований Інститут історії Церкви (ІІЦ), який став базою для розвитку Львівської богословської академії, а пізніше — Українського католицького університету (УКУ). Засновник Інституту Борис Ґудзяк започаткував проект збирання усних свідчень та документальних матеріялів про “катакомбну Церкву”. У цьому контексті з’явилася також ідея видати “Спомини” в Україні зусиллями ІІЦ, до якого о. Іван Дацько згодом передав три копії різних машинописних версій “Споминів”. Перша копія містила поправки самого патріярха Йосифа Сліпого, друга була доповнена різними додатками, виправленнями та коментарями його секретаря — владики Івана Хоми, а третя копія включала замітки о. Івана Гриньоха. У 2003–2004 роках із цими копіями працювала сестра-служебниця Анастасія Заброцька, яка звела ці три різні версії в один інтегрований текст. Однак зрозуміти взаємозалежність усіх цих копій без доступу до оригіналу було важко.

Урешті, справа підготовки “Споминів” до друку набула нової динаміки кілька років тому. Це стало можливим завдяки упорядкуванню Історичного архіву УГКЦ в Римі та виявленню там рукопису й оригінальних машинописів автобіографії з власноручними поправками патріярха Йосифа Сліпого. Коли почалася редакційна праця над мемуарами, фонд патріярха Йосифа ще не був до кінця систематизований і описаний і не всі сторінки та частини машинописів були віднайдені й упорядковані. Тому довелося самотужки ідентифікувати усі копії та розсортувати їх за редакціями.

Опис рукопису та машинописних версій

В Історичному архіві УГКЦ в Римі збереглися усі сім зошитів рукопису та декілька варіянтів машинописного тексту з поправками патріярха Йосифа Сліпого та владики Івана Хоми. Оскільки архів тривалий час залишався невпорядкованим, це позначилося й на стані збереження копій “Споминів”. Далеко не всі вони дійшли до нас у доброму стані та в повному обсязі. Окрім машинописних копій з Історичного архіву УГКЦ в Римі для підготовки даного видання використовувалися також три копії з ІІЦ та версія тексту з деякими замітками о. Івана Гриньоха, надана о. Іваном Дацьком.

На початку однієї з копій містилася важлива пояснювальна записка владики Івана Хоми, яка й допомогла розібратися з усіма варіянтами машинописів “Споминів”:

Копій обох машинописів, без сумніву, було більше, але тепер уже годі віднайти усі примірники чи сказати, скільки їх було насправді. Хоч текст “Споминів” за волею патріярха мав зберігатися у суворій таємниці і, здавалося, лише лічені особи мали до нього доступ чи взагалі знали про його існування, все ж він розійшовся по руках і навіть публікувався уривками[15]. Виглядає, що від часу, як владика Хома переписав на друкарській машинці другу версію “Споминів”, він давав її читати деяким довіреним особам та науковцям. Про це виразно свідчить рукописний коментар професора Василя Лева (1903–1991), мовознавця та історика літератури, декана філософського факультету УКУ в Римі, від 26 червня 1976 p., що був долучений до однієї з копій “Споминів” та зберігся в архіві:

Відомо, що копію “Споминів” мав також професор Карлтонського університету в Оттаві Богдан Боцюрків (1925–1998), відомий своїми дослідженнями з історії підпільної Церкви в Україні. Як один із засновників та співдиректор Канадського інституту українських студій (КІУС) в Едмонтоні, він заповів передати після смерти увесь свій архів та приватну бібліотеку цьому інститутові. Таким чином разом із книгами та документами Богдана Боцюрківа до фондів бібліотеки КІУСу перейшли також і “Спомини” патріярха Йосифа та стали загальнодоступними для науковців.

Після відходу у вічність Йосифа Сліпого доступ до запису його автобіографічних оповідей, з ініціятиви Леоніда Рудницького, професора Ласальського і Пенсільванського університетів у США та УКУ в Римі, крилос Львівської архиєпархії надав також відомому американському історику та богослову, професору Єльського університету Ярославу Пелікану (1923–2006) для написання біографічної книжки про Йосифа Сліпого “Ісповідник між Сходом і Заходом”[17]. Текст спогадів разом з опублікованими творами патріярха та іншими документами з його архіву склали основну джерельну базу цієї праці. Згодом Іван Хома давав копії машинопису ще й іншим особам. Зараз вже годі дошукуватися, скільки тих копій було і хто їх мав. Однак основними та найавторитетнішими слід вважати ті версії, що збереглися в Історичному архіві УГКЦ в Римі.

Отож, у нашому розпорядженні було 11 різних копій тексту “Споминів”. Усіх їх можна поділити на три категорії: А, В і С. До типу А зараховані машинописи, які мають по 200 сторінок і представляють першу редакцію тексту 1965 року. До типу В увійшли копії другої редакції 1976 року із загальною кількістю сторінок 292. В архіві також збереглися невеликі частини з інших копій, які потрапили в категорію С. Нижче подається короткий опис усіх цих копій за категоріями.

Категорія А

Серед копій типу А збереглося шість машинописів з поправками патріярха Йосифа Сліпого, владики Івана Хоми та о. Івана Гриньоха. Почерк і поправки предстоятеля УГКЦ досить легко розпізнати. І хоча з часом його почерк дещо змінювався, він дуже характерний, крупний, розмашистий, із сильним нахилом вправо, і виразно відрізняється від почерку владики Івана Хоми чи о. Івана Гриньоха. До того ж патріярх завжди виправляв текст та робив доповнення чорним чорнилом, у той час як владика Хома робив помітки олівцем на полях чи друкував на друкарській машинці над стрічками. Натомість о. Гриньох переважно писав синьою кульковою ручкою, його почерк дрібніший, округліший і має невеликий нахил вліво. До того ж о. Гриньох старався не втручатися в текст машинопису і свої замітки робив на окремих листках, які вкладав між сторінками машинопису. Шість копій типу А можна віднести до першої редакції тексту загальним обсягом 200 сторінок кожна.

А1 (оригінал)

Цей машинопис надруковано на білому тонкому папері американського стандарту (ширина — 22 см, довжина — 28 см) з водяними знаками і він, правдоподібно, є однією з копій оригінального тексту, але напевно не першою, хоч, найімовірніше, був надрукований разом з першою версією “Споминів”. Про те, що це одна з оригінальних копій, свідчать сліди від кальки (особливо помітні на сторінках 93 та 94), а також те, що на деяких сторінках у кінцевих словах останнього рядка бракує однієї або двох літер чи переносів, які дописані синьою кульковою ручкою (стор. 49, 51, 66, 73, 100, 104, 147–148, 150, 153, 163, 165). Очевидно, що владика Хома друкував через кальку відразу дві або три (якщо не більше) копії “Споминів”, а потім дописав літери на тих сторінках, де калька лежала трохи криво і через те деякі кінцеві літери не відбилися повністю. Де подівся перший примірник, невідомо, але копія А1 може вважатися оригіналом, бо містить власноручні поправки Йосифа Сліпого. Подекуди чорнило розмазане і при перегортанні перейшло на іншу сторінку. Ця копія збереглася майже повністю за винятком трьох сторінок: 100, 199–200. Сторінка 100 остаточно згубилася і її в машинописі бракує, але сторінки 199–200 були доповнені копіями з якоїсь іншої версії “Споминів”. Ці дві останні сторінки скопійовані на ксероксі на папері грубшого ґатунку та іншого (європейського) стандарту (ширина — 21 см, довжина — 29 см). Ця копія майже не містить поправок владики Хоми. Вони зводяться лишень до підкреслень в тексті та невеликих поміток на полях чи на звороті сторінки олівцем, зроблених очевидно пізніше (принаймні після того, як ця версія після поправок патріярха була перекопійована кілька разів).

А2 (Дацько)

Машинопис А2 є ксерокопією оригіналу А1. Цю версію “Споминів” у 2002 р. о. Іван Дацько передав до Інституту історії Церкви. Папір цієї копії грубший, без водяних знаків, і до того ж уже досить пожовклий. Це свідчить про те, що копія зроблена вже досить давно, але у будь-якому випадку після того, як патріярх вніс свої поправки в текст, бо вони тут наявні. На відміну від оригіналу А1 з одностороннім друком тексту, ця копія містить текст на обидвох боках сторінки. Все ж у тому, що А2 є копією версії А1 немає жодного сумніву, про що виразно свідчать дві характерні особливості А2, які з певністю вказують на свій оригінал А1. Обидві ці особливості спричинені відмінністю стандарту листків, на яких робилася ця копія. Оскільки сторінки копії були на кілька міліметрів вужчі і на 1 см довші від листків оригіналу, то при копіюванні на них відбилася темна смужка від ксерокса внизу. Окрім того деякі поправки Йосифа Сліпого, зроблені на марґінесі сторінок, не скопіювалися повністю, так що подекуди початок слів відсутній. Щоб заповнити ці прогалини, о. Іван Дацько звірив сторінки з оригіналом і подописував літери у словах, де їх бракувало. Ці дописки дуже добре помітні, бо хоч і зроблені так само чорним чорнилом та наслідують оригінал, все ж почерк і товщина чорнила у тих дописках виразно відрізняється. Копія А2 цінна тим, що допомагає відновити втрачену 100-ту сторінку, на якій є важливі доповнення власного рукою патріярха. Ця версія, як видається, була зроблена вже після того, як загубилися дві останні сторінки в машинописі оригіналу, бо тут їх теж бракує. Натомість, копії цих сторінок зроблено з якоїсь іншої версії і додано порівняно недавно, бо папір білішого кольору та ще й іншого стандарту (ширина — 21 см, довжина — 30 см).

A3 (Гриньох)

Ця копія машинопису з персональної колекції о. Івана Дацька належить до тих, які було передані всім членам крилосу Львівської архиєпархії поза межами Галицької митрополії у 1978 р. Цей примірник отримав о. Іван Гриньох для опрацювання та підготовки тексту спогадів до друку. Він теж був скопійований на ксероксі з оригіналу А1, але містить деякі замітки редактора. Вони досить скупі й малопомічні. Як видно з їх змісту, о. Гриньох намагався прослідкувати генеалогічне дерево родини Йосифа Сліпого і створити іменний покажчик. Хоч він отримав велику свободу щодо редагування тексту, якихось слідів редакторського втручання на цій копії не видно.

Характерною особливістю копії A3 є те, що деякі сторінки з поправками та доповненнями патріярха на полях були скопійовані двічі (а то й тричі). Оскільки сторінки копії були вужчі від сторінок оригіналу, то, щоб захопити повністю увесь текст, в одній копії того самого листка обрізано правий марґінес, а в іншій — лівий, і це дає можливість відчитати текст повністю. Єдиною відмінністю цієї копії від оригіналу А1 є те, що після 13 сторінки вставлено копію документа, що стосується о. Григорія Дичковського із родини Йосифа Сліпого[18]. Це свідоцтво про смерть (Testimonium mortis) латинською мовою, видане парохом Ґоріції 10 січня 1902 р. про те, що Григорій Дичковський, законний син Миколая і Катерини (з роду Мартіні), народжений 14 січня 1863 р. в Заздрості та одружений з Йосифою (Чубатою, народженою 27.VII.1889) греко-католицької віри, 6 січня 1902 p., у віці 38 років, отримав Таїнство Єлеопомазання, помер 8 січня 1902 р. і був похований на цвинтарі в Ґоріції за римо-католицьким обрядом. Інших особливостей цей машинопис не має. Документ про смерть Г. Дичковського міститься і в копії А2 (після 16-ї сторінки), і це показує, що він, напевно, був долучений і до оригіналу, але з часом десь затратився[19].

A4 (Хома)

Подібно, як і А2, цю копію передав до Інституту історії Церкви о. Дацько. Машинописний текст цієї копії цілковито збігається з текстом оригіналу А1 (включно з усіма огріхами друку та закресленнями, зробленими владикою Хомою на друкарській машинці в процесі набору тексту), але, на відміну від А2 та A3, ця версія не цілком ідентична оригіналові А1. Принаймні частина цього тексту скопійована з якогось іншого машинопису, що також містив поправки та доповнення патріярха.

Більшість поправок автора спогадів у копіях А1 та A4 ідентичні за змістом, але при посторінковому порівнянні вимальовується цікава картина. Перша особливість полягає в тому, що деякі доповнення Йосифа Сліпого, які в оригіналі написані власноручно, у цій копії вже надруковані на друкарській машинці.

На багатьох сторінках ті самі поправки написані або трохи відмінним почерком, або з дещо іншим нахилом, а то й навіть в інший спосіб. На деяких сторінках спостерігається тенденція наслідувати спосіб(поправок в оригіналі, але при зіставленні та просвітленні ідентичних сторінок виразно видно, що текст написаний іншою рукою або ж тою самою рукою вдруге. Ідентичність поправок патріярха за змістом та їх відмінність за формою вражає, так що напрошується припущення, ще патріярх (чи його секретар Іван Хома) мав перед собою дві копії і паралельно вносив ті самі поправки та доповнення відразу у двох примірниках тексту, або ж він (чи, можливо, хтось інший) переніс ці поправки пізніше з первісного оригіналу. Навіть якщо припустити, що патріярх мав дуже добру пам’ять, така ідентичність поправок до найменшої йоти та коми (чи недогляд деяких огріхів друку) змушує думати, що обидві копії якось співставлялися та поправки у них узгоджувалися. Все ж слід зазначити, що в цій копії A4 є також сторінки, цілком ідентичні з оригіналом, і вони, напевно, були скопійовані з А1. Результати посторінкового порівняння оригіналу А1 та копії A4 відображені у таблиці нижче (див. таблицю І)[20].

Якщо сторінки з першої колонки, ймовірно, скопійовані з A4, то всі інші походять з іншого машинопису, який не зберігся. Причому більшість виправлень патріярха на цих сторінках відрізняються лише за формою, а не за змістом. Це відразу впадає в око вже на другій сторінці машинопису (патріярхова примітка на полях з посиланням на книжку “Теребовельська земля”) і виразно прослідковується на багатьох наступних сторінках.

На те, що існувала ще якась інша копія з поправками патріярха (відмінна від А1), вказує також наявність у машинописі A4 трьох сторінок, скопійованих двічі (1, 7, 24), причому виправлення на двох копіях однієї і тої самої сторінки хоч і тотожні за змістом, але не співпадають за формою. Наприклад, текст машинопису на сторінках 1а та 1б є ідентичний (включно з переносами та закресленнями), однак 1а має на початку заголовок “Спомини”, якого бракує в 1б[21]. Так само й на сторінках 7 та 24: поправки патріярха на одній із копій цих сторінок повністю збігаються з поправками в оригіналі (з чого можемо робити висновок, що текст був скопійований з A4), а на іншій — ні (що вказує на існування іншого варіянту машинопису з виправленнями патріярха)[22].

Таблиця 1. Порівняння копій А1 і A4.

На відміну від A1, А2 та A3, машинопис A4 має ту особливість, що окрім власноручних поправок Йосифа Сліпого він містить досить багато доповнень над рядками та деякі виправлення, зроблені владикою Іваном Хомою на друкарській машинці. Ці виправлення свідчать про спроби уточнити чи доповнити деякі дані, дещо вдосконалити стиль тексту та узгодити відмінки відповідно до нових вставок. Більшість цих друкованих поправок, хоч вони й внесені владикою Хомою, слід все-таки приписувати не Хомі, а Йосифу Сліпому, і то з кількох рацій. Одним з аргументів на користь авторства патріярха є те, що багато з них написані від першої особи (“як тямлю”, “як я вже вище згадував”, “мене зворушувало завжди до сліз” і т. п.). Владика Хома, звичайно ж, не дозволив би собі так писати, але написав би безособово (наприклад, “як вже було сказано”, “як згадувалося раніше”). З іншого боку, деякі вставки до тексту стосуються доповнення певних пропущених чи забутих раніше імен, уточнення назв місць та інших деталей, про які владика Хома просто не міг знати (особливо у випадку поправок, які стосуються дитячих та юнацьких років Сліпого), і це просто немислимо, щоб він вніс ці доповнення без бажання чи вказівки патріярха. Ще одним незаперечним аргументом на користь авторства патріярха Йосифа щодо цих доповнень є порівняння цього машинопису з другою редакцією типу В, про що детальніше буде сказано нижче. Тут тільки варто зазначити, що багато поправок, які в A4 надруковані на машинці, в копіях В1 та В2 зроблені власноручно автором. Поряд з цими друкованими вставками подекуди трапляються несміливі доповнення та виправлення олівцем, внесені рукою владики Хоми, зокрема уточнення дат життя і смерти деяких осіб чи посилання на якісь джерела, а також намагання поділити текст “Споминів” на дрібніші розділи.

А5 та А6 (часткові копії)

Поряд з чотирма повними копіями типу А в архіві збереглися неповні копії тієї ж редакції: А5 та А6. Машинопис А5 є ідентичною копією A4 і охоплює другу половину тексту “Споминів” (сторінки 101–200). Вона, ймовірно, була зроблена безпосередньо з копії A4 або з її оригіналу, який не зберігся. При наявності повної версії A4 вона не має якоїсь цінности для критичної редакції тексту. Дуже можливо, що ця копія була зроблена досить недавно (про що свідчить білий папір і добре збережений, порівняно з іншими машинописами, стан).

На відміну від А5, копія А6 виглядає набагато давнішою, бо сторінки машинопису вже досить пожовклі від часу. Вона є точною копією оригіналу А1 і, напевно, була зроблена тоді само, коли й А2. Як і А5, копія А6 неповна і охоплює лише ¾ тексту “Споминів” (сторінки 49-200). Як і А2, вона теж двостороння, але скопійована на листках більшого формату (ширина — 22 см; довжина — 31 см)[23]. Відбитки сторінок 77–78 надзвичайно поганої якости, так що текст ледве відчитується. Ця копія не містить додаткових виправлень Івана Хоми, окрім поодиноких заміток олівцем — наприклад, виписки певних імен із тексту на полях сторінок для уточнення (стор. 49) чи дописка про точну дату єпископських свячень (22.ХІІ.1939) на сторінці 95. Подібно як і А5, копія А6 не має якоїсь особливої цінности і не враховувалася при редагуванні тексту.

Категорія В

Текст “Споминів” типу В зберігся у двох копіях: В1 та В2. Одна з них знаходиться в Історичному архіві УГКЦ в Римі, а інша — в Інституті історії Церкви у Львові[24]. Ці копії теж містять власноручні поправки патріярха Йосифа Сліпого і належать до другої редакції тексту, про яку пише владика Іван Хома у своїй супровідній записці, вказуючи, що ця версія має широкий марґінес (майже на півсторінки) і, відповідно, більшу кількість сторінок. І хоч особистий секретар патріярха твердить, що він почав робити широкий марґінес від 50-ї сторінки, широкі поля в обох копіях починаються вже від 26-ї сторінки[25]. Однак це не означає, що мова йде про якусь іншу версію тексту, бо загальна кількість сторінок відповідає тому обсягові, який вказує Хома — 292 сторінки. Радше можемо допускати, що владика не перевіряв номера сторінки, а помилково зазначив його з пам’яті як 50-й. Оскільки перша редакція десь загубилася, Іван Хома поновно надрукував текст, і патріярх Йосиф Сліпий мусів ще раз поправляти його від початку. Звичайно ж, після більш як 10 років, що минули від часу першої редакції, важко було б сподіватися, що поправки будуть ідентичні. Навіть якщо патріярх дійсно мав феноменальну пам’ять і міг відновити деякі зі своїх перших доповнень, все ж таки повністю відтворити усе було неможливо. Тому в другій редакції з’являються виправлення та доповнення, яких не було в першій. Вони не менш вартісні, але часом входять у суперечність із текстом першої редакції і потребують верифікації. Ретельний порівняльний аналіз поправок та доповнень патріярха в обох редакціях проливає світло на співвідношення копій різних типів.

В1 (Історичний архів УГКЦ в Римі)

Якщо А1 можна вважати оригіналом “Споминів” у першій редакції, то версія В1 є оригіналом тексту в його другій редакції, яка не менш авторитетна, ніж перша. Як і А1, вона надрукована на папері широкого формату з водяними знаками, однак стан збереження паперу цієї версії далеко не однаковий. Відповідно до цього критерію, її можна поділити на дві частини. Перші 19 (чи 20)[26] сторінок збереглися дуже погано. Видно, що вони довго лежали десь на сонці, через що дуже пожовкли, так що навіть важко віднести їх до тієї самої копії, що решта тексту цієї версії. На перший погляд здається, що вони на 10 чи 20 років давніші. Та все ж деякі особливості, які виразно видно при ретельнішому аналізі тексту та порівнянні версії В1 з іншими копіями, дозволяють ствердити, що ця початкова частина є її складовою.

Ці перші 19–20 сторінок були надруковані відразу щонайменше у 3 примірниках, бо деякі з них збереглися у трьох копіях, деякі у двох, деякі — лише в одному примірнику, а одна — 20-та сторінка — взагалі загубилася. До того ж на одній з копій першої сторінки машинопису є примітка чорним чорнилом, зроблена власною рукою патріярха: “бракує 20 с.” і дописано олівцем: “фотокопія 19–20”. Ці три примірники початкової частини машинопису В1 не ідентичні, бо навіть на аналогічних сторінках є різна кількість поправок, та ще й зроблених різним способом. На деяких сторінках поправок досить багато, а на інших вони або взагалі відсутні, або зводяться до поодиноких доповнень чи виправлень огріхів друку. Оскільки всі ці сторінки знаходилися в архіві у невпорядкованому стані, то тепер важко з точністю визначити, яка сторінка до якої копії належала. Однак після їх порівняння, відбору та сортування вдалося виокремити повну версію початку другої редакції, яка, властиво, й містить найбільше поправок.

Те, що ці перші 19–20 сторінок належать до копії В1, дарма що за станом збереження паперу дуже відрізняються від решти сторінок цієї копії, доводить також одна особливість, спільна для усього тексту В1. У цій копії окрім багатьох поправок патріярха чорним чорнилом є ще вставки, внесені червоним кольором та зроблені на друкарській машинці. Що це за вставки, коли і ким вони були внесені? На це питання проливає світло порівняння копій В1 та A4. Після зіставлення та аналізу виявилося, що всі доповнення, внесені червоним кольором у В1, є власноручними поправками Йосифа Сліпого, що були перенесені Іваном Хомою із копії А1, яка спочатку загубилася, а потім знайшлася, а виправлення та доповнення владики у копії A4 — це не що інше, як поправки, зроблені патріярхом у другій редакції “Споминів” типу В. Очевидно, що після віднайдення першої редакції “Споминів” владика Хома звірив обидва тексти і подоповнював їх взаємно. Не виключено, що у копії A4 ці поправки, перенесені з В1, теж були надруковані первісно червоним кольором, оскільки до нас не дійшов оригінал версії A4, а лише його копія.

Що ж до другої частини редакції В1 (стор. 21-292), то вона теж була надрукована у кількох примірниках, бо поодинокі сторінки збереглися у двох копіях. Наявність та відсутність сторінок в усіх трьох примірниках версії В1 відображає нижче наведена таблиця:

Для критичної редакції тексту, звичайно ж, найважливіша перша копія В1-1. Однак дві інші копії першої частини В1 теж містять певні важливі поправки, якими не можна нехтувати.

В2 (Інститут історії Церкви)

Копія В2 — це ксерокопія В1 і, напевно, була зроблена спеціяльно для Інституту історії Церкви з оригіналу цієї версії. Вона не має особливого значення для критичної редакції “Споминів” і не допомагає встановити причину відмінности початкових сторінок цієї версії від решти, бо у ній бракує сторінок 1-28 та 30. Це лише наштовхує на думку, що, можливо, початкові сторінки В1 були відділені від основної частини тексту і зберігалися десь окремо, принаймні на той момент, коли робилася ця копія.

Категорія С

На користь такого припущення промовляє і наявність в архіві трьох версій типу С, які не містять усього тексту “Споминів” а лише обмежуються початковим розділом, де Йосиф Сліпий описує своє рідне село Заздрість, розповідає про свою родину та перші дитячі роки. Усього збереглося три версії цієї редакції: дві — українською мовою та одна — англійською.

C1 і С2 (українська редакція)

Версії С1 та С2 взаємозалежні: С1 є первісна (14 сторінок; кегль 14), а С2 — похідна (12 сторінок; кегль 12), бо вже інтегрує в собі вставки та виправлення огріхів друку, які владика Хома вніс у С1. Обидві є пізнішого походження (десь, напевно, з кінця 1980-х чи початку 1990-х років), бо їхній текст уже набраний на комп’ютері. Виглядає, що владика Хома планував видавати автобіографічні записи Сліпого частинами і, відповідно, по частинах працював над редагуванням тексту. Цю частину він назвав “Спомини Патріярха Йосифа про своє село Заздрість” і завершив редагування першим абзацом наступного розділу, який він назвав “Наука у Вишнівчику”. Дуже можливо, що, готуючи до друку цю частину “Споминів”, Іван Хома якраз і послуговувався тими 20-ма сторінками редакції В1. На відміну від першої та другої редакцій “Споминів”, де текст завершується фразою: “Писано в часі ферій 1963–1964 року”, тут владика уточнює дату і місце написання даного уривку: “Писано в липні 1963 року в монастирі Отців-Пассіоністів в Неттуно коло Риму”.

Саме на основі копій С1 та С2 Українське представництво Релігійного товариства українців-католиків США “Свята Софія” видало уривок “Споминів” у 2000 році у збірнику матеріялів конференції на тему “Духовна спадщина Патріярха Йосифа Сліпого і сучасні проблеми розвитку української науки та культури”, що відбулася у вересні 1998 р. у Львові[27].

С3 (англійський переклад)

Поряд з українською версією цього уривку в архіві також зберігся переклад англійською його частини, зроблений архимандриткою сестер-василіянок Клавдією Федаш (1909–1978), ймовірно, невдовзі після того, як Іван Хома надрукував на машинці другу версію “Споминів”, тобто десь у 1976–1977 роках[28]. Цей переклад неповний і обривається на 11 сторінці незакінченим реченням. При зіставленні та порівнянні цієї версії з іншими копіями типу А та В стає очевидно, що сестра Клавдія послуговувалася для перекладу однією з трьох копій першої частини В1 і мала в своєму розпорядженні перших 18 сторінок. З них 11 вона переклала дослівно, а решту сторінок (12–18) просто зреферувала англійською мовою окремими короткими тезами на двох сторінках. Слід, однак, зазначити, що у цьому перекладі трапляються неточності.

Схема взаємозалежності різних редакцій “Споминів”

Основні принципи критичної редакції тексту “Споминів”

Звичайно, будь-які спогади, написані нефахівцем-літератором, так чи інакше потребують серйозної редакторської праці та вдосконалення тексту. У багатьох виданнях спогадів праця редактора не раз стає визначальною для їхнього виходу в світ, а нерідко редактор у співпраці з автором бере досить активну участь у процесі написання самого тексту. Як і будь-які тексти такого ґатунку, “Спомини” патріярха Йосифа також потребували поважного редакційного втручання — виправлення орфографічних помилок та огріхів друку, вдосконалення стилю тощо. Оскільки спогади були надиктовані, то і в рукописі, і в машинописах не бракувало помилок, що закралися туди не лише через недогляд автора чи його секретаря Івана Хоми. Часто зраджувала пам’ять, іноді секретарю бракувало знань усіх мов, якими оперував Йосиф Сліпий, часом просто людська втома чи неуважність, брак сміливости перепитати чи уточнити інформацію — все це зіграло свою роль у тому, що записаний текст містить неточності й далекий від досконалости. Окрім того звільнений з ув’язнення предстоятель “мовчазної Церкви” диктував свої оповіді дещо вимушено, у відповідь на численні прохання різних осіб і з усвідомленням обов’язку зберегти для історії свій досвід радянського періоду.

Основна трудність у сприйнятті “Споминів” полягає в тому, що вони не писалися як звичайний літературний твір, а були спонтанно надиктовані автором без особливої турботи про логічну та хронологічну послідовність. І якщо в усній мові важливу роль відіграють логічні наголоси та інтонація, допускаються досить вільні переходи від однієї теми до іншої, то закони письмового викладу не завжди дозволяють на таку свободу і вимагають більшої дисципліни, логічної послідовности думок та систематичного представлення тої чи іншої теми.

Спосіб, у який постали “Спомини”, створив одну з найбільших проблем для редагування: як записану усну розповідь зробити читабельним текстом на письмі? Таке завдання було неабияким викликом, бо неминуче вимагало серйозного втручання в оригінальний текст та внесення суттєвих змін. У свій час таке завдання було поставлене крилосом Львівської архиєпархії перед о. Іваном Гриньохом, якому було доручено доопрацювати та відшліфувати текст “Споминів”. Вибір впав на нього не випадково. На це було кілька причин. По-перше, о. Гриньох втішався особливим довір’ям та повагою Йосифа Сліпого і, можливо, найкраще з усіх його близьких соратників знав українську мову (принаймні на думку самого патріярха). Він здобув освіту й душпастирював у Галичині й мав нагоду особисто знати митрополита Андрея Шептицького та багатьох осіб, згадуваних у “Споминах”, а також добре орієнтувався в церковному і суспільному контексті міжвоєнного періоду. По-друге, о. Гриньох уже мав досвід успішного редагування “Заповіту” патріярха, а отже й усі шанси добре впоратися з підготовкою до друку його автобіографічних записів. Однак йому мало що вдалося зробити з текстом “Споминів”, і він залишив після себе всього лише кілька незначних нотаток.

Тепер же, через 50 років після запису оповідей митрополита Йосифа, коли дедалі очевиднішою стає цінність “Споминів” як історичного джерела, постає закономірне питання: в який спосіб цей текст має бути зредагований, щоби стати доступним для читача? Якщо Гриньох мав мандат довір’я та повноваження на підготовку тексту від самого патріярха та крилосу, то тепер таким правом не наділений ніхто. Ми вже не маємо можливости безпосередньо спілкуватися ні з автором тексту для узгодження з ним поправок, ні з виконавцем його волі (владикою Іваном Хомою), ні з уповноваженим редактором (о. Іваном Гриньохом). Без сумніву, щоб дійти до свого читача, “Спомини” потребують відповідного редакційного опрацювання, але хто і яким чином має визначати критерії для такого редагування, і взагалі, як далеко ми можемо іти у своїх виправленнях, щоб оригінальний текст не затратив своєї автентичности й колориту?

На всі ці питання немає легкої відповіді. Погляди літературних та наукових редакторів з цього приводу вкрай неоднозначні та покривають широкий спектр різноманітних підходів — від сліпої вірности авторському тексту до радикальної свободи у редагуванні. Кожен вибір має свої переваги та недоліки. У нашому виданні ми не відважилися активно втручатися у текст патріярха й обмежилися лише найнеобхіднішими редакційними виправленнями. Такий підхід, звичайно, може викликати справедливу критику, що текст багато в чому недосконалий і стиль міг би бути кращим, однак ми надали йому перевагу тому, що при надмірному втручанні в текст існує ще більша небезпека втратити міру й перетворити оригінальний запис “Споминів” Сліпого в імпровізований переказ чи вільну інтерпретацію редактора.

Отож, наша редакційна праця зводилася до наступних кроків. Насамперед слід було чітко визначити, які з вищеописаних версій “Споминів слід вважати основними для видання тексту, а які другорядними, та за якими принципами повинен відбуватися вибір формулювань у випадку різночитань і розбіжностей між різними редакціями. У нашому випадку ми маємо не лише машинописи, а й рукопис “Споминів”. Чи повинні ми вважати останній авторитетнішим, ніж похідні від нього друковані версії? Як можемо судити із заміток владики Івана Хоми та історії цього тексту, жодна з машинописних версій ніколи не була остаточною. Нам залишився так і не відредагований текст як історичний документ свого часу, що очікував на видання. Тому в нашій редакторській праці довелося шукати якийсь баланс між двома крайнощами, якусь via media на основі відповідних принципів, щоб, з одного боку, зберегти колорит авторської оповіді, а з іншого боку, очистити текст від помилок, що трапилися під час його записування чи друкування на машинці.

Стиль праці Йосифа Сліпого був такий, що більшість своїх послань, листів та інших документів він просто диктував своєму секретарю, після чого той друкував текст і подавав патріярхові на підпис. Патріярх перевіряв текст, вносив у нього поправки і щойно після повторного передруку підписував як остаточний документ. Така послідовність була й у випадку роботи над “Споминами”. Підпис автора стоїть не на рукописі, а на обох редакціях 1965 та 1976 років, тож саме машинописні варіянти тексту із внесеними поправками Йосифа Сліпого мають більшу вартість, ніж рукопис, і повинні вважатися авторитетнішими. Тому для даного видання рукопис відігравав другорядне значення, лише як джерело для перевірки чи порівняння друкованих версій.

У праці над машинописним текстом “Споминів” не можна також легко та механічно застосовувати підставові принципи критики тесту, такі, наприклад, як “lectio brevior lectio potior”. Це не той текст, у якому можна відділити оригінальну думку автора від пізніших нашарувань та праці редактора. Тут якраз такої праці редактора бракує. До того ж усі доповнення чи виправлення патріярха внесені його рукою, і ними не можна нехтувати. Тому в даному виданні повинен застосовуватися якраз зворотній принцип: “Lectio longior lectio potior”.

Та все ж у кількох випадках ми змушені були використовувати і перший принцип — зокрема тоді, коли речення через велику кількість доповнень або вставок тратить свою цілісність і стає важким для зрозуміння. Наприклад, коли Йосиф Сліпий розповідав про свою родину, він не раз подавав цілу низку імен своїх родичів з короткими характеристиками кожного з них. Згодом, перечитуючи цей уривок, він пригадував ще й інші деталі про чоловіків та дітей своїх тіток, братів і сестер, їхні заняття, долю, місце праці, життя, поховання тощо і дописував ці дані над рядками чи на полях. Якщо все це поставити в один ряд, то речення стає таким перевантаженим, що тратить свою логічність, ба й сам його зміст спотворюється. Цю проблему можна бачити принаймні у трьох місцях “Споминів Йосифа Сліпого про родинне село Заздрість”, зредагованих Іваном Хомою та виданих у 2000 році[29]. Наведемо лише один приклад. Розповідаючи про родину свого діда Романа, Йосиф Сліпий пише:

Згодом при перечитуванні та редагуванні тексту Йосиф Сліпий подописував ще й інші деталі про перелічених осіб, причому ці вставки в різних редакціях дещо відрізняються. Після цього Іван Хома звів обидві редакції в один текст, вносячи ці доповнення та уточнення, і в результаті вийшло ось таке довге перевантажене речення (додатки подаються курсивом):

Найгірша плутанина при такій редакції вийшла з дітьми сестри Йосифа Сліпого — Францішки та Василя Сліпого. Їхній син Родіон згаданий аж двічі (хоч йдеться про одну і ту ж особу), а через невдалу пунктуацію важко зрозуміти, хто похований у Мюнхені: Родіон чи його старший брат Тимотей. Подібна ситуація і з останньою вставкою про Григорія Дичковського, бо не зрозуміло до кінця, чий він син. У цьому та подібних випадках, звичайно ж, було б недоречно дотримуватися принципу “lectio longior lectio potior”, бо збереження вставок так, як вони були внесені, не лише перевантажує і так довгі речення, а й вносить зайву плутанину. Щоб цього уникнути та зберегти ясність і цілісність оповіді, були застосовані дві основні тактики. Якщо така додаткова інформація є лише дрібним уточненням чи доповненням, то вона — подається в дужках; а якщо ж ці доповнення більш розбудованого типу і творять окреме підрядне чи самостійне речення, то їх виносимо за межі основного тексту, у примітки.

Іншим важливим питанням при підготовці тексту до друку був вибір пріорітетної версії машинопису. Можна допускати, що перша редакція 1965 року була написана ще зі свіжої пам’яті і мала б бути першорядною. Однак друга редакція теж містить важливі виправлення й уточнення, яких бракує в першій редакції. Подекуди ці виправлення й уточнення Йосифа Сліпого майже ідентичні в обох редакціях, але переважно вони ваємодоповнюючі і не суперечать одні одним. Отже, можемо зробити висновок про рівноцінність обох версій і трактувати їх як однаково авторитетні. Тому в нашій публікації усі поправки патріярха, якщо в них нема суперечностей, були внесені у текст “Споминів” без ніяких зауваг, і тільки там, де є різночитання, альтернативні версії наведені у примітках із покликанням на відповідний машинопис. Оскільки жодна з редакцій не має переваги над іншою, то у випадку різночитань важко визначити, котрій із них слід надати перевагу. Переважно таке рішення є суб’єктивним. А щоб уникнути надмірного суб’єктивізму, в цьому виданні було обрано два основні критерії для вибору: 1) філологічний (перевага надається граматично та стилістично правильнішому формулюванню); 2) інформативний (пріорітет має той вислів, який адекватніше відображає дійсність, що насамперед стосується написання імен та назв).

Попри те, що ми намагалися по можливості не втручатися в текст автора і зберігати вживаний ним правопис, все ж таки для кращого сприйняття спогадів сучасним читачем деякі особливості довелося виправити й адаптувати до сучасних норм. Це насамперед стосується правил пунктуації та вживання апострофа. Дотримуючись правопису Голоскевича, патріярх принципово не використовував апострофів, і в офіційних документах та у вихідних листах із його канцелярії усі його тексти написані без них. Оскільки для сучасного читача така практика незвична і важка для сприйняття, то в даному виданні апостроф вживається згідно з правилами сучасного правопису.

Ще складніша справа з пунктуацією. Оскільки “Спомини” були надиктовані і записані, то цілком очевидно, що основну відповідальність за структурування та розстановку логічних наголосів тексту взяв на себе Іван Хома. Немає сумніву, що він старався якомога точніше передати суть сказаного і користувався знаками пунктуації та виділяв речення й абзаци відповідно до свого безпосереднього сприйняття. Згодом Йосиф Сліпий зробив до записів деякі доповнення й уточнення. Це призвело до перевантаження наративу багатьма вставками, деталями, уточненнями, так що в тексті з’явилося чимало довгих складнопідрядних та складносурядних речень, важких для сприйняття. У цих реченнях знаки пунктуації часто застосовуються не так за правилами української граматики, як радше відображають інтонацію, з якою та чи інша думка була висловлена. Подекуди цих розділових знаків бракує, деінде вони зайві, і часом така непослідовність призводить до спотворення змісту. Тому, відповідно до археографічних правил публікації джерел, ми застосовували сучасні норми пунктуації, намагаючись зберегти лексичні особливості та колорит тексту.

Подібна ситуація склалася з поділом тексту на абзаци, які далеко не завжди збігаються у першій та другій редакціях. Очевидно, що їх робив Іван Хома, з більшим чи меншим успіхом, записуючи “Спомини”, а згодом передруковуючи рукопис. І якщо в першій редакції Йосиф Сліпий мало звертав увагу на абзаци, то в другому варіянті машинопису він у багатьох місцях об’єднував кілька дрібних абзаців в один більший. У нашому виданні ці поправки патріярха враховано.

У різних редакціях “Споминів” спостерігаються також намагання структурувати текст на певні підрозділи. Уже в рукописі сам Йосиф Сліпий відділив розповідь про своє дитинство від спогадів про шкільні роки новим заголовком (підкреслений Іваном Хомою): “Наука у Вишнівчику”. Однак інших рубрик у цьому тексті ми не зустрічаємо. При подальшому редагуванні “Споминів” владика Хома намагався продовжити і завершити це структурування. Зокрема, в редакції A4 виразно видно деякі замітки, написані олівцем на полях, і їх можна розцінювати як заголовки до окремих частин тексту, але цей поділ не був завершений. Також у редакції типу С та в друкованому виданні цього уривка під назвою “Спомини патріярха Йосифа про своє село Заздрість” бачимо спробу Івана Хоми структурувати таким чином першу частину тексту. У нашому виданні цей намір послідовно зреалізовано і увесь текст поділено на підрозділи за хронологічно-тематичним принципом.

“Спомини” як історичне джерело

Автобіографічні оповіді патріярха Йосифа — надзвичайно цінне історичне джерело. Насамперед вони допомагають прослідкувати життєву долю самого предстоятеля УГКЦ, його формування як особистости, пастирське служіння, наукову кар’єру та тернистий шлях поневірянь у радянських тюрмах, таборах і на засланні. У своїх спогадах Йосиф Сліпий постає перед нами передусім як людина, як особистість із певним світоглядом, поглядами та оцінками, мотивами вчинків, навіть звичайними людськими слабкостями та обмеженнями. Ми можемо бачити його не лише у звичному для нас образі сильного, незламного лідера, оточеного ореолом слави ісповідництва. На сторінках “Споминів” зустрічаємо майбутнього патріярха спершу як маленького хлопчика зі своїм дитячим світом захоплень, потім як сумлінного юнака, який намагається шукати істину та зберегти віру під впливом різних зовнішніх чинників. Ми бачимо його у важких буднях академічної науки, у хворобах і печалях, у сумнівах та здобутках, згодом спостерігаємо за його невтомною працею над вихованням майбутнього покоління священиків, за його стараннями щодо розвитку академічної богословської освіти та науки, бачимо його труднощі та змагання з усіма перешкодами на цьому шляху.

Сильна особистість та незламний дух Сліпого з іще більшою виразністю розкриваються перед нами в розповіді про його табірний період життя, коли силою обставин недавно інтронізований митрополит стає простим в’язнем радянського ҐУЛАҐу. Хоч цей період ув’язнення описаний у “Споминах” досить скупо і виникає відчуття, що багато чого слід читати поміж рядками і ще більше залишилося свідомо несказаним, та все ж навіть таке неповне свідчення немало говорить нам про особу Йосифа Сліпого. Поставлений в один ряд із злочинцями та особливо небезпечними рецидивістами, він все ж залишається людиною молитви, зберігає силу духа у жахливих умовах табірного виживання, серед шпигунів та сексотів, серед людської підлости, злоби та жорстокости, і попри все викликає до себе глибоку пошану навіть серед деморалізованих в’язнів у тюрмах і таборах. Багато про Сліпого говорять нам також його оцінки обставин та його думки про людей. З того, як він описує тих чи інших героїв своїх спогадів, відразу видно критерії його ставлення до інших, його критичний погляд на події та вчинки людей.

Окрім того, що “Спомини” допомагають зазирнути у внутрішній світ Йосифа Сліпого та краще пізнати його як особистість, вони також проливають світло на життя інших осіб та представляють нам панораму церковного життя в Галичині у першій половині XX ст. Тут заторкується діяльність митрополита Андрея Шептицького, атмосфера в його оточенні, внутрішні суперечності в лоні УГКЦ, напруження в зовнішніх відносинах із польськими римо-католиками, Римським Апостольським Престолом та місцевою владою (австрійською, польською, німецькою, радянською). Цікаві факти довідуємося про долю інших відомих діячів українського релігійного та суспільно-політичного життя. Скажімо, свідчення Сліпого про перебування в камері разом із православним єпископом Дамаскином Малютою дають змогу точніше встановити дату смерти цього архиєрея УАПЦ, про якого після арешту в 1944 р. не було ніяких відомостей та існувала загальна думка, що він помер у тому ж році. Завдяки спілкуванню з владикою Дамаскином патріярх Йосиф переповідає нам унікальну інформацію про таємні наміри митрополита Олексія Громадського посісти патріярший престол у Москві. “Спомини” також подають цікаві деталі з біографії єпископа Макарія Оксіюка, якому влада доручила реалізацію плану насильницького “возз’єднання” галицьких греко-католиків з РПЦ. Зокрема, Сліпий свідчить, що той не бажав обійняти Львівську катедру.

Однак, як і кожні мемуари такого ґатунку, “Спомини” патріярха Йосифа не позбавлені суб’єктивізму, і це, звичайно, слід враховувати при читанні та використанні їх як історичного джерела. Особливо це стосується особистих оцінок Сліпого та його ставлення до інших людей. Наділений гострим критичним розумом, він майже про кожного мав свою критичну думку і всього лише кілька осіб, що згадуються у “Споминах”, удостоїлися його поваги та визнання. Переважна більшість єпископів та священиків, про яких розповідає Сліпий, заслужили не похвалу, а терпке критичне слово чи навіть виразний засуд. Наприклад, блаженного єпископа Миколая Чарнецького, який вже за життя втішався загальною опінією святости, Йосиф Сліпий вважав занадто м’яким. Визнаючи добропорядність і благодушність Чарнецького, він гостро критикує його за те, що той сказав на допитах все, що знав, і видав інформацію про існування чотирьох екзархатів в СРСР та про їхніх екзархів. Сліпий закидав владиці Миколаю непорадність та нервовість і вважав його невідповідним для єпископських завдань свого часу. Він так і казав: “Свята людина, але не до життя і не до проводу, зокрема в таких умовинах”. Та все ж, попри таку критичну оцінку, Сліпий добре ставився до Чарнецького, їм довелося кілька разів перетинатися на етапах та в таборах, навіть у спільному бараку, і провести разом в ув’язненні не один місяць.

Не менш критична була й думка патріярха Йосифа про отця-прелата Петра Вергуна, що проходив з ним в одному процесі у 1945–1946 pp., про єпископів Григорія Хомишина та Івана Лятишевського. Навіть з деякими рішеннями митрополита Шептицького він не завжди погоджувався. Зокрема, Сліпий несхвально відгукується про підтримку його попередником справи “царівни Тетяни” (Наталії Меньшової-Радіщевої), яка видавала себе за врятовану доньку російського імператора Миколи II. Слід також звернути увагу на негативне ставлення патріярха до отців-василіян, яке виразно прослідковувалося протягом усього його життя. Не приховує він його і в своїх “Споминах”. Але саме в них можемо побачити й причини такого наставлення, яке було зумовлене, серед іншого, негативною реакцією чину на спроби літургійних реформ митрополита Андрея, а також особистим досвідом спілкування Сліпого з отцями-василіянами під час його праці в семінарії та на науковій ниві.

На окрему увагу заслуговує думка патріярха Йосифа про о. Гавриїла Костельника, який у 1946 р. очолив т. зв. “Ініціятивну групу для возз'єднання Греко-Католицької Церкви з Православною”. У “Споминах” Костельник отримав чи не найгіршу оцінку. З ним у цьому міг би “позмагатися” хіба що василіянський ігумен Михайло Ворса, який оскаржував Сліпого на суді в 1959 р. і поведінку якого останній уважав негідною та лицемірною. Щоб зрозуміти причини такої різко негативної характеристики особи та діяльности о. Костельника, якому в спогадах відведено окреме місце, треба взяти до уваги, що і Сліпий, і Костельник були непересічними особистостями з потенціялом та амбіціями стати визначними богословами, принаймні в українському контексті. У певному сенсі вони були конкурентами, що вийшли з різних (щоб не сказати протилежних) шкіл: Сліпий здобув класичну схоластичну освіту в дусі томізму і мав велику лояльність до Риму; натомість Костельник не сприймав схоластичного підходу в богослов’ї, критично ставився до існуючої практики папського примату та був противником целібату. Варто лише згадати про негативну рецензію Костельника на докторську працю Сліпого та спровокований нею обмін полемічними статтями між ними. Взаємне несприйняття та напруга в стосунках між обома церковними достойниками мали також особистісний вимір, і це, звичайно, позначилося на суб’єктивних оцінках один одного. Для Костельника єдиним авторитетом в УГКЦ був митрополит Андрей Шептицький, а до Йосифа Сліпого він не виявляв ані симпатії, ані пошани.

Зі свого боку, патріярх Йосиф також оцінював о. Гавриїла досить критично. І хоч критичність першого у багатьох випадках може вважатися справедливою та виправданою, все ж із деякими його оцінками важко погодитися. Скажімо, в рефераті про Львівський “собор” 1946 р. Сліпий твердить, що “нещасний сумної пам’яті головний ініціятор усієї затії Костельник не був жодним правником-каноністом, а навіть богословом”[30]. У таких твердженнях, звичайно, більше говорять емоції та упередження, ніж холодний розум. Все ж виглядає, що згодом патріярх дещо пом’якшив оцінки свого візаві. Як свідчить о. Іван Дацько, вже на схилі літ митрополит так відзивався про нього: “Костельник був мегаломаном з нахилом до містики. Краще би було, якби він виїхав на еміграцію, і тоді не вкоїв би всього того лиха”. А о. Іван Музичка згадує, що коли в останні роки життя Сліпого питали про Костельника, то він відповідав просто: “Дурне робив”. У цих словах відчувається вже не так категоричний осуд “апостата”, як радше співчуття та усвідомлення трагічности його особи й учинків. Подібні критичні відгуки патріярх Йосиф залишив і про багатьох інших греко-католицьких та православних священнослужителів. Такі характеристики слід, звичайно, трактувати як суб’єктивну думку, а не об’єктивну оцінку.

Як і кожне історичне джерело, “Спомини” не можна сприймати некритично. Усі факти та свідчення у них слід обов’язково верифікувати. І річ тут зовсім не в тому, що автор “Споминів” свідомо подавав якусь неправдиву чи спотворену інформацію. Іноді йому просто зраджувала пам’ять; іноді звичайна неуважність чи недогляд могли спричинитися до появи неточностей. А якщо врахувати, що спогади записувалися на слух, то зовсім не дивно, що в текст закралося багато неточностей, зокрема щодо імен та прізвищ, місць і часу подій. Надмірне довір’я та некритичне сприйняття автобіографічних оповідей предстоятеля УГКЦ в умовах, коли не було змоги перевірити його твердження, часами призводили до грубих помилок у дослідженнях та публікаціях про патріярха навіть його найближчого співпрацівника — владики Івана Хоми. Наприклад, в одній із своїх книжок “Йосиф Сліпий: Отець та ісповідник Української мученицької Церкви” він пише, що звільнення Сліпого сталося за рішенням Верховної Ради СРСР[31]. У фахівців-радянознавців відразу виникає сумнів, щоб таке питання взагалі виносилося на порядок денний Верховної Ради і щоб 750 депутатів з усього Радянського Союзу вирішували долю одного в’язня, навіть якщо він митрополит забороненої Церкви. Цю інформацію Хома взяв некритично із “Споминів” патріярха, де написано: “…прочитано мені акт, що Верховний Совєт звільняє мене від кари”. Насправді ж Йосиф Сліпий був звільнений рішенням не всієї Верховної Ради СРСР, а лише її Президії (у складі 37 осіб), як можемо пересвідчитися із документа про звільнення митрополита. Подібних неточностей та недоглядів можна ще віднайти багато. І такі помилки лише зайвий раз підтверджують, що всі факти слід ретельно перевіряти[32].

Окрім того, не варто забувати про свідому “мовчанку” Йосифа Сліпого про певні пережиття свого табірного періоду. Скажімо, архиєрей дуже скупо розповідає про те, як із ним поводилися слідчі на допитах, і ніколи й словом не обмовився, що його били чи катували, хоч у “Споминах” часто характеризує своїх слідчих як найгірших звірів, жорстоких, брутальних, неосвічених безбожників, безкультурних й аморальних простаків. Навіть більше, він розповідає про тортури та знущання слідчих над його співкамерниками-в’язнями, описує, в якому жахливому стані вони поверталися з допитів, але водночас ніде не говорить про те, що сам зазнавав такого ставлення з боку слідчих, що його били чи піддавали фізичним тортурам. Читачеві може здатися, що Сліпого, з огляду на його статус церковного достойника, трактували по-особливому і не застосовували до нього засобів фізичного насильства. Зі сторінок його спогадів складається враження, що допити митрополита зводилися до тривалих і виснажливих нічних бесід, на яких слідчі дозволяли собі хіба що кричати та шантажувати його словами. Однак це оманливе враження. Насправді маємо недвозначні натяки у його проповідях та виразні докази зі свідчень його співв'язнів, що Сліпий сповна відчув на собі всі методи фізичного насильства, характерні для радянської репресивної машини, що його зовсім не трактували по-особливому, що були і побої, і ламання костей (передусім руки) та інші тортури. Також деякі його пізніші соратники в Римі, що тісно співпрацювали з патріярхом, свідчили, що бачили знаки від тортур на його тілі. Те, що предстоятель УГКЦ вирішив мовчати про ці неприємні моменти ув’язнення або говорити про них лише натяками, мало свої вагомі причини, але зовсім не значить, що усього цього не було.

Чому патріярх Йосиф був такий неговіркий щодо табірного періоду свого життя і так вперто відмовлявся бодай трохи привідкрити завісу свого минулого? Вивчаючи життя патріярха та розмовляючи з людьми, яким у свій час доводилося доволі тісно співпрацювати та спілкуватися з патріярхом, вдалося встановити кілька причин такої постави. Серед об’єктивних обставин слід насамперед згадати ту домовленість, яка існувала між Ватиканом і радянський урядом і яка до певної міри зобов’язувала також і Йосифа Сліпого до дискретности й уникання негативних свідчень про СРСР. Окрім того, він і сам не бажав говорити нічого негативного про радянський уряд, бо ніколи не втрачав надії на повернення в Україну. Хтось може вважати таке бажання і плани утопічними, але Сліпий ніколи не відмовився від цієї думки, і ця надія жевріла, напевно, до кінця його життя. Яке виразне та настійливе було це бажання, може свідчити бодай той факт, що після звільнення та приїзду до Риму митрополит Йосиф ще кілька років поспіль, до 1969 p., не поспішав приймати громадянство Ватикану і щопівроку ходив до радянського посольства в Італії, щоб продовжити свій паспорт, виданий йому при виїзді з СРСР. А тому він добре розумів, що коли говоритиме забагато, не зможе отримати дозвіл на повернення в Україну. Негативні свідчення про Радянський Союз лише ускладнили б його становище і закрили б йому назавжди дорогу додому.

Серед мотивів, які спонукали Йосифа Сліпого мовчати про певні деталі свого перебування в неволі, не менш визначальними були також і суб’єктивні міркування. Як стверджує блаженніший Любомир Гузар, патріярх не хотів говорити про свої пережиття у таборах та тюрмах зі скромности, бо не бажав вдавати з себе героя або створювати навколо своєї особи ореол мученика чи ісповідника. Окрім того, сам табірний досвід був нелегкий і не викликав якихось приємних спогадів. Вони радше були болісними і, як свідчить о. Іван Дацько, навіть найменші згадки про цей період були для патріярха прикрими та небажаними. Він ніяк не міг змиритися з думкою, що найкращий і найпродуктивніший період свого життя йому довелося провести у таборах. Тих 18 років свого ув’язнення Сліпий вважав змарнованим часом. Тому, якщо він і говорив про ці свої пережиття, то робив це радше вимушено, лише з обов’язку перед історією та за наполегливими проханнями свого найближчого оточення. Та навіть і тоді він розповідав про цей досвід досить поверхово, намагаючись не вдаватися в деталі та уникаючи прискіпливих запитань.

Читаючи “Спомини”, слід також пам’ятати й про те, що вони далеко не завжди викладають події з хронологічною послідовністю. Не раз оповідач забігає наперед, потім знову повертається назад. Підхід автора радше тематичний. Наприклад, він приділяє багато уваги обговоренню питання про целібат і його доцільність. Він повертається до нього кілька разів у різних контекстах, і це показує, яким важливим та суперечливим було в той час це питання: воно породжувало тривалі та гострі дискусії серед духовенства і навіть призводило до виразних конфліктів між вірними й окремими єпископами.

Йосиф Сліпий рідко коли вказує точні дати подій, та й навіть коли робить це, то його датування часто буває неточним. Якби хтось захотів скласти хронологію життя патріярха на основі “Споминів”, то це виявилося б неможливо. Адже навіть коли Сліпий говорить про час, він оперує не так датами, як просто визначає приблизну тривалість у межах днів, тижнів та місяців, та й навіть такі приблизні датування містять суттєві похибки. Після вивчення судової справи Йосифа Сліпого більшість неточностей, що стосуються табірного періоду життя Сліпого, можна легко усунути, однак це нелегко зробити в інших випадках, що стосуються періоду перед 1945 роком. Тож “Спомини” в будь-якому випадку є дуже ненадійним джерелом для визначення дати тої чи іншої події, хоч і можуть виконувати допоміжну роль.

Про примітки та коментарі до тексту

Уже з перших сторінок “Споминів” читач зауважить велику кількість редакційних зауваг різного ґатунку. Всіх їх можна поділити на три види. Першу групу становлять примітки, що стосуються редагування джерельного тексту. У них вказуються різночитання в різних редакціях спогадів патріярха. Підставовими текстами для цього видання стали машинописи першої та другої редакції (типу А та В), які почасти звірялися з рукописом (М) та копіями третьої редакції (типу С). Зокрема, базовими копіями, які бралися до уваги з першої редакції, стали машинописи А1 та A4, а з другої редакції — машинопис В1. Для подання різночитань були прийняті такі скорочення:

А1 — редакція 1965 p.;

A4 — зведена версія двох редакцій з поправками 1965 та 1976 pp.;

B1 — редакція 1976 р. (з доповненнями поправок із редакції А1). Хоч перша частина цієї редакції має три версії (B1-1a, B1-1b, В1-1c), вони зазначаються лише в тому випадку, якщо між цими трьома версіями є розбіжності. В усіх інших випадках посилання на дану версію машинопису буде скорочене (В1) і стосуватиметься версій B1-1a та В1-2а.

C1, С2 — версія початку “Споминів”, удосконалена та відредагована Іваном Хомою на основі поправок обох редакцій 1965 та 1976 pp.

М — рукопис (із зазначенням номера зошита і сторінки через двокрапку). Покликання на рукопис робилися лише в окремих випадках, коли різночитання залишали сумнів щодо вибору варіянту тексту.

Варто зауважити, що на початку “Споминів” таких різночитань доволі багато, але вже від половини тексту вони цілковито зникають.

Друга група приміток — це пояснення специфічної лексики Йосифа Сліпого. Оскільки текст “Споминів” був написаний півстоліття тому, то мова патріярха відображає говірку його часу та регіону разом із зовнішніми впливами, в орбіті яких він формувався. При читанні спогадів відразу впадає в очі вживання великої кількости слів галицького варіянту української літературної мови. З одного боку, це надає мові патріярха своєрідности й відображає місцевий колорит Галичини міжвоєнного періоду та повоєнних років. Однак, з іншого боку, ці слова не завжди зрозумілі для сучасного читача, особливо якщо він походить зі східних теренів України. Подекуди трапляються у тексті й архаїчні слова, які вже вийшли з ужитку, а то й виразні полонізми чи русизми. Будь-які спроби “осучаснити” текст неминуче привели б до затрати його колориту. Тому його лексичну основу ми намагалися максимально зберегти, а для легшого сприйняття тексту пояснили окремі діялектизми, архаїзми та слова іншомовного походження в примітках.

Третю й основну, можна сказати, левову частину приміток складають коментарі у формі біограм. У своїх “Споминах” Йосиф Сліпий згадує близько півтисячі видатних діячів українського політичного, суспільного, культурного та релігійного життя XX ст., хоч серед персонажів трапляються і прості люди, цілком невідомі широкому загалу. Цікаво, що він не просто називає чи розповідає про цих осіб, але робить це зі свідомим наміром зберегти їхні імена для історії, і навіть більше — майже всім їм дає довшу чи коротшу, позитивну або негативну характеристику. Велика частина фігурантів “Споминів” — це священики та єпископи УГКЦ (зокрема й чимало недавно беатифікованих новомучеників), але згадуються також і представники Православної та Римо-Католицької Церков. Йосиф Сліпий свідчить про жертовність і відданість одних та негідну поведінку й заламання інших. Його спогади можна читати як драму, де протистоять, з одного боку, людська великодушність, доброта та порядність, а з іншого боку — людська ницість, жорстокість і підлість.

Звичайно, не всіх героїв із життєпису патріярха Йосифа Сліпого вдалося встановити та знайти про них вичерпну інформацію, та й не всі вони дійсно заслуговують на таку увагу. Оскільки автор “Споминів” був предстоятелем УГКЦ, його основна увага зосереджувалася на релігійно-церковних питаннях, і це певною мірою визначило також і пріорітети самого коментування. Тому чимало біограм стосується священнослужителів, насамперед єпископів та священиків. Не меншу увагу приділено політичним та громадським діячам, науковцям та діячам культури. Дещо менше в коментарях ми говоримо про осіб неукраїнського походження. Вони охарактеризовані вибірково і не так детально. Звичайно, не завжди вдалося ідентифікувати з точністю ту чи іншу особу, віднайти усі необхідні дані та докладно відтворити долю усіх згаданих діячів. Тому деякі персонажі так і залишилися для нас невідомими, про деяких, можливо, колись стануть відомі додаткові факти, але в межах визначеного часу та доступних нам джерел ми старалися зробити все можливе якнайкраще. Усі ці біограми можна читати як причинок до мартирології УГКЦ та української нації в часи радянського панування, і вони виразно показують, який масовий та бездушний був терор комуністичної влади супроти людей, що намагалися відстоювати свої релігійні та національні переконання.

Водночас кілька слів слід сказати й про осіб, яких наші коментарі обходять мовчанкою або згадують дуже фрагментарно. Це стосується не лише жменьки епізодичних персонажів “Споминів”, але й деяких важливих героїв. До останніх належать представники радянської репресивної системи — слідчі, судді, прокурори та інші спіробітники органів держбезпеки й табірної системи ҐУЛАҐу. Про цих осіб важко знайти яку-небудь інформацію, та й навіть ті скупі відомості, що вдалося розшукати, далекі від об’єктивности, бо переважно походять із тих самих спецслужб, у яких ці агенти працювали. Наприклад, надана довідковою службою СБУ інформація про ранг слідчого, його термін служби й отримані нагороди не допомагає скласти уявлення про людину: ані про її справжній професійний шлях, ані про її людські якості. Владні структури дають слідчим Йосифа Сліпого Горюну, Крикуну, Защитіну та Майорову напрочуд зразкові характеристики, які цілком суперечать свідченням в’язнів, що мали болючий особистий досвід “спілкування” з цими людьми на допитах під час слідства. Сам Сліпий характеризує їх як жорстоких “звірів”, одного гіршого від іншого. Інформація про співробітників держбезпеки досі засекречена, так що часом не вдається навіть встановити повних імен і дат життя та смерти слідчих. Але навіть попри таку вбогу інформацію виразно впадає в очі той факт, що усі ці слідчі протрималися в органах безпеки до пенсії, після чого втішалися усіма привілеями, належними їм за вислугу років, і померли вже за незалежної України (ймовірно у 1990-х роках). Через брак відомостей ці особи залишаються для нас маловідомими і питання їх детальнішої характеристики залишається завданням для майбутніх досліджень.

У коментарях ми намагалися також подати ширшу панораму суспільного та релігійного життя описуваного періоду. А тому крім біограм, які також виконують це завдання, окремі примітки пояснюють контекст події чи уточнюють її дату, місце, виправляють неточності тощо. Зокрема, щоб читач міг краще собі уявити умови життя в таборах, пересильних тюрмах та на засланні, ми подали також деякі короткі географічні та побутові характеристики основних пунктів перебування Йосифа Сліпого в період його ув’язнення та заслання.

Звичайно ж, зібрати всі ці різноманітні відомості про події, час, обставини та дійових осіб “Споминів” було б неможливо без допомоги багатьох людей з різних куточків світу, за що їм належиться вдячність та визнання. Не вдаючись до довгого поіменного переліку, все ж хочемо подякувати всім, хто долучився до кропіткої праці над виданням чи то збором інформації, чи корисною порадою, чи просто словом заохочення та підтримки. Також висловлюємо особливу подяку рецензентам, чиї фахові коментарі допомогли вдосконалити текст книжки, Постуляційному центру беатифікації УГКЦ за поміч у зборі інформації про деяких священиків та Інститутові історії Церкви за наданий доступ до збірки фотографій для доповнення ілюстративного матеріялу книги. Окреме слово вдячности належиться всім колегам з Українського католицького університету, Інституту св. Климента Папи, Інституту екуменічних студій та Історичного архіву УГКЦ в Римі за їхню повсякчасну відкритість і готовність допомагати, за підтримку та плідну співпрацю.

Марія Горяча

Рідне село Заздрість та родина Йосифа Сліпого

Моє родинне село називається Заздрість, кажуть тому, що всі дооколичні міста і села завидували <його багатству>[33] і говорили, що воно справді є <оселею>[34], медом і молоком пливучою.

Заздрість лежить на високій подільській рівнині, <між Серетом і Стрипою>[35], близько містечка Струсів, Теребовельського повіту. І з неї дуже добре видно Теребовельські і Струсівські гори, покриті лісами. Окружене воно, у віддалі <7-10 км>[36], в лучі колеса, на якого обводі на схід, над Серетом, села Ладичин, Кровінка, Налужжя, Варваринці[37], містечко Струсів, Острівець, Застіноче, Тютьків, Брикуля, Винявка; на заході, над Стрипою: Вишнівчик, Зарваниця, Гайворонка, Бурканів, Золотники, Богатківці, Бенева. І так замикають вони зі всіх сторін Заздрість.

Багато з вичислених сіл пам’ятають княжі теребовельські часи. Кругом Заздрости широкі розлогі поля урожайного чорнозему. Мабуть ще в княжих часах вів шлях з Теребовлі через Струсів, Заздрість попід гору, т. зв. Галицьку, на Пантелиху[38] до Зарваниці і далі на захід. Назва “гора Галицька” вказувала би, що шлях провадив до Галича, бо і під Вишнівчиком є подібна гора з тою самою назвою. Мабуть мусіли і там, під заздрістянською Галицькою горою, зводитись бої, бо розказували люди, що на ній виорювали багато зброї, а від неї на північний захід, в долині, викопано десь в 1910 році величезний чорний камінь, приблизно п’ять метрів довгий і <півтора метра>[39] широкий[40], з написами, про які була мова своєчасно в “Літературно-Науковім Вістнику”[41]. Його мусіли були привезти з Теребовельських гір, мабуть, як надгробник поляглому полководцеві, бо кругом глибокий чорнозем. Під пам’ятником найдено вапно, мабуть сліди розплившихся костей, бо пам’ятник стояв на долині, що затікала в часі дощових пір водою.

Кажуть, що Заздрість сама основана чи не Лянцкоронським,[42] хоч назва Бульваград вказує на давніші часи. Ще й по нинішні дні люди називають Бульва (Бульба), за обійстями Старої Заздрости, на якій викопували, як пригадую собі, старовинні глечики[43].

У Заздрості на схід, північ і полуднє тягнеться степ аж до Стрипи, колись залятий озерами, які з часом сплили двома ріками. <Одна зветься Тюха, що пливе з-під Беневівської долини і перетинає Стару і Нову Заздрість та впадає до Серету. Друга, якої назви не тямлю, випливає з Пантелиських озер за Заздрістю з боку Дарахова, і також впадає до Серету>[44]. Між ними крилося дооколичне населення в часі татарських нападів.

Осінню і весною шлях зі Заздрости до Пантелихи був дуже болотнистий і звано його пантелиськими болотами, які ввійшли навіть у проклони. Кажуть, що Пантелихою називалося і сільце, назване від жени якогось Пантелеймона, яку кликали Пантелиха. На розлогих озерах, зарослих ситником, осокою, трощею і палошником, виводилось весною багато птиць, диких качок, гусей, чайок, яструбів, куликів, жайворонків і вудвудів[45], деркачів, перепелиць, куропатв. З лісів налітало гайвороння. При берегах бродили бузьки з недалеких сіл і виловлювали жаби, які навесну влаштовували справдішні, голосні <на всю околицю>[46], концерти. На узгір’ях між озерами селяни косили сіна, а з часом орали і сіяли збіжжя, будували там окопи на пасіки і держали там дуже багато пчільних уліїв. На тих полях виводилися заяці, лиси, куниці, а в землі крилися хом’яки, їжаки і чорні крети. Часом забігали там вовки з теребовельських лісів. Навесну справді кипіло там життя. Налітало багато птиць, зеленілись трава і шуварі, пастухи наганяли худобу на пасовиська. Спів пастухів, ґеґання гусок, підпілікання перепелиць, мелодійні трелі жайворонків і тужливе скигління чайок зливалися в якусь чудову таємничу гармонійну своєрідну симфонію, якою захоплювались навіть необразовані сільські пастухи.

Замітне і те, що увесь степ, а передусім доли над озерами, красувались щомісяця щораз то іншими цвітами, найперше білими, опісля синіми (синюхи), жовтими (лоташ) і червоними (вогники, червоний мачок і кукіль). Так що справді левада вбиралася в щораз то нові шати і представляла для ока щораз то новий величавий вид килимів. Цей чарівний образ змінявся вже на жнива, а в осені прибирав <сумовитий меланхолійний тон>[47]. Зимою степ ввесь замерзав, вкривався снігом, а серед трощі і ситнику висвистували сильні вітри свої грізні, а то й тужливі мелодії.

Самі селяни, переважно заможні, хоч були і бідні зарібники, провадили спокійне життя, далеке від світового гамору, хіба вряди-годи приносили якісь відомости <подорожні мандрівні жебраки>[48], або і самі селяни привозили з ярмарків в Микулинцях, Струсові і Теребовлі, а рідко вже з Підгаєць. Займалися вони хліборобством, сіяли багато пшениці, жита, ячменю, вівса, <а на степах передусім гречку для пчіл>[49], коноплі, лен, кукурудзу, просо, садили буряки, капусту, гарбузи, дині та огірки. На межах росли високий полин і чорнобіль. Садів було дуже мало, а багато верб, тополь і папіль. Вони надавали оселям затишного, вдумчивого, сумовитого виду.

Весною і літом йшла праця на полях серед гомінких співів і вигуків на воли і коні. Прегарні були літні вечори, коли пастухи <серед мелодійних співів>[50] приганяли худобу до села, а опісля пізно хлопці виводили коні на пасовиська на ніч, співаючи також прегарні пісні, ними самими уложені. Цікаво, що на багнах показувалися блудні огники і на тому тлі поставало багато різних оповідань. Пригадую собі одне, а саме, що такий огник запровадив одну жінку в таємничу криївку, в якій злі духи накидали їй в подолок горіючого вугілля, яке показалось, що це були гроші.

Пізною осінню і зимою роздавалися монотонні, ритмічні удари терлиць і ціпів по стодолах. Привозили дерево з сусідних лісів на будову хат, стоділ і хлівів, менше на опал, бо палили соломою. Довгими вечорами розказували собі при кужелі казки, оповідання і різні історії. Книжок було мало, але й тоді деякі грамотніші читали собі книжки в неділі і свята та вечорами в будні. В дуже багатьох хатах мали молитовники і відчитували акафісти.

[…][51] Мій батько Іван[52] походив із заможної родини. Назвисько[53] його властиво було Коберницький і так загально звали його в парохії, а Сліпим мали прозвати котрогось прадіда задля його високого росту і великих, навислих над очима, брів, хоч інші виводять рід від осліпленого поляками в Теребовлі мазепинця, що оселився зі синами на Заздрості. Всі родини Сліпих були дуже заможні і прегарні з лиця. Осліплений мазепинець мав заборонити синам зміняти назвисько “Сліпий”[54]. Чув я, що один з тих прадідів привіз до села грамоту скасування панщини, за що був тяжко покараний побоями. Все ж таки він поставив серед села величезний дубовий хрест, як пам’ятку скасування панщини. В навечер’я Різдва і Богоявлення завжди виносили від нас з дому, по Святій вечері, ліхтар із засвіченою масляною лямпою і вішали її на хресті, що було видно ген далеко, в усьому селі.

Батько водив мене нераз на гріб своїх батьків, а моїх дідів, на кладовищі в Струсові. Тямлю добре, що на гробі стояв, застрягши в землю задля віку, рівнораменний старовинний хрест у формі звізди, який пізніше поставлено на гробах поляглих стрільців.

Дідо звався, мабуть, Семен[55]. Бабка Анна, з дому Сломінська, повдовівши, осталась з двома хлопцями в Заздрості[56]. Старший Йоан оженився з дочкою Романа Дичковського — Анастазією[57]. Другий дідо Роман був ще заможніший, бо своїм синам подарував у віно т. зв. паровий ґрунт, то значить по 36 морґів поля, і такий власник посилав на панщину тільки пару коней. Пішаки мали по 9 морґів і посилали одного робітника, а безземельні самі мали іти на панщину. Роман, крім великої ґрунтової посілости, торгував ще волами. Мав він велику хату, здається, найбільшу в Заздрості, загалом дуже обширне обійстя. Був, як оповідала мати, лисий, бо часто приїздив до нього ґраф зі Струсова позичати гроші, і тоді він виходив зустрічати ґрафа з відкритою головою, навіть взимі, на що звертали йому увагу з огляду на перестуду.

Отець-парох радник Теодор Цегельський[58] в Струсові, наслідник на парохії о. Ляторовського[59], показував мені дуже велику монстранцію, срібну, позолочену, яку справив Роман Дичковський і поклав на ній свій підпис. Розбагатівши, він купив фільварок у Хмелівці, недалеко Зарваниці, куди перенісся відтак з усією родиною, а обійстя в Заздрості перейняв пізніше його <син, Йосиф Дичковський>[60], що оженився з Медицькою в Мужилові, біля Підгаєць. Здається, що господар з Йосифа був невеликий, бо залюбки читав книжки, а мало займався ґаздівством. Мусів бути він середньо образований, бо одну його природничу книжку показувала мені мати, збережену по його смерти. І ця книжка свідчила би про вищесказане і непересічне знання.

Але вернім до Хмелівки. Господарка була велика. Дідо був дуже зайнятий нею і видно, що був розумний господар, коли в тих часах і тих умовинах умів дати собі раду. Його перша жена походила з Настасова. Одначе померла, мабуть, на серцеву недугу таки в Настасові. Тоді дідо оженився вдруге з Варварою Янусєвич з Вишнівчика біля Зарваниці.

Прадід по мамі, також дуже заможний міщанин, Вишневецький-Янусєвич[61] оженився був з греко-католичкою, а тому, що мешкав біля костела з чудотворною іконою Матері Божої, не хотів носити дітей-дівчат хрестити до церкви, тільки хрестив їх в костелі, і вони стали латинського обряду[62].

Варвара, жена Романа, переїхала до Винявки, якої назву австрійці чи поляки перемінили з Винявки на Хмелівку задля програної битви з повстанцями[63]. Роман мав <трьох синів, найстаршого Гавриїла, згаданого Йосифа і наймолодшого Миколая>[64], та п’ять доньок, які повидавав замуж за дуже заможних господарів, на Поділлю, а й вони мали по кілька дочок, і звідси так поширився латинський обряд, бо випадок з прадідом Янусєвичем був лише один з багатьох.

Дідо Роман став знову складати гроші на будову церкви в Заздрості. Гроші ті складав він в господарських скринях, позавивані в полотні, щоб не звертати <на це>[65] уваги. Одної ночі, оповідала мати, напали на діда кільканадцять людей, зв’язали діда, зав’язали йому рот, щоб не кричав, дітей, між ними і матір, малу дівчинку, замкнули в сусідній кімнаті, а до діда Романа кричали: “Кладешся до ряду, давай коляду”, <то значить: «Ти дідич, давай гроші на повстання».>[66] <Як показалося, були це польські повстанці, які збирали гроші на повстання від польських дідичів>.[67] Перешукали всі речі, скрині, одежу, полотна, позабирали всі гроші і цінності, а на другий день позбирано багато актів, порозкиданих по саді. Забрали тоді дуже поважну суму, як на ті часи, кілька чи кільканадцять тисяч золотих.[68] Дідо став знову складати гроші і за них опісля побудував церкву в Заздрості, виповнюючи, як здається, свій обіт.[69]

Пригадую собі також оповідання батьків, що ґраф, який продав фільварок у Винявці, підпоями урядників скасував контракт, і процес тягнувся довго, аж вкінці [хтось] із служачих ґрафа, скривджений паном, прийшов до діда Романа і сказав, що він за винагородою посвідчить лож. І дійсно, дідо купив йому гарну одежу, дав йому бажану нагороду і поїхав з ним і з адвокатом та й добився потвердження контракту.

Дідо Роман любив батька[70] і оженив його зі своєю донькою Анастазією. Один син Йосиф одержав маєток в Заздрості, одну доньку віддав за Сікановича в Настасові[71], з якої походить суддя Сіканович у Лондоні, Анґлія[72], третю, Францішку, за Василя Сліпого в Заздрості[73], дуже заможного, […][74], четверту, Таїсу, в Багатківцях, п’яту, Розалію, за Янковського, з якої походить Ян Янковський, начальник суду в Станиславові, <шосту, в Микулинцях, Костецьку, якої син був австрійським ґенералом, а другий — судовим радником у Львові, членом і управителем Ставропігійського Інституту>.[75] Наймолодший син Микола унаслідив у спадку маєток-фільварок у Винявці. <…>[76] Дідо Роман мав ще також братів Гавриїла, Івана і Миколу Дичковських[77], дуже заможних, в Заздрості[78]. Дідо Роман похований у Винявці, в гробівці з великим крицевим хрестом, бабка Варвара — у Вишнівчику, рівно ж з крицевим надгробником.

Родина в батьків була численна. Найстарший брат Микола помер останній, після арешту большевиками в 1944–1945 pp.[79] Першою померла сестра Марія, замужна Янковська[80], друга — Розалія Гриневич, у Вишнівчику, в 1930 році. Брат Михайло[81][82] і сестра Францішка, замужна Дичковська[83] (мати о. Миколи Дичковського[84]), брат Роман[85] і наймолодша сестра Євгенія, замужна Крупа,[86] похоронені з батьками в Заздрості, в родинному гробівці на кладбищі біля церкви. Брат Володимир загинув в часі Першої війни[87], в лікарській службі[88].

Дитинство

Я народився, як останній син, 17 лютого 1892 року. Моя тітка Розалія Янковська оповідала, що я, як дитина, був хоровитий, і що батьки стратили були надію на моє життя. Вона, одначе, повезла мене до лікаря Гразделіка до Струсова чи до Микулинець, і я опісля подужав. Тому що мати хворіла, батьки найняли няньку, яку звали Бундихою, і вона мене кормила. Здається, її назвисько — Бунда. Я, як хлопець, її бачив опісля, але тільки раз, приходила з іншого села, в якому жила, нас відвідати і за підмогою. Одначе я не пам’ятаю її вигляду.

Як перші спомини з діточих літ, пригадую собі, що я любив вбиратися в одежу й обуву старших, щоби забезпечитись від дощу. Так само тямлю, як ходив я по лавці коло вікна в присутности матері. І ще одна жахлива подія лишилася мені в тямці. При одній вулиці, в тому самому ряді, через двоє сусідів, було велике обійстя — Крупи, це були, оскільки тямлю, сестра батька, бо ми кликали її тіткою, і сам дідо Крупа був якимсь свояком, про що ближче не пригадую собі. Десь перед полуднем зачала горіти їх хата, і в пожежі згоріла також і тітка. Люди з довгої вулиці зачали виносити з домів все своє добро, виганяти худобу на протилежну толоку, на якій пасли свою худобу, коні, вівці, гуси і інші, і з якої в углі брали глину, сиву і жовту, для своїх нераз чепурних ліплянок. Тоді і мене винесли на толоку, з постелями і ліжками, а навіть відчіпали двері від кімнат, хлівів, стоділ і т. д. Худоба, почувши дим, зачала ревіти, і в мені лишився від того реву якийсь сум і ляк, як передвісник великого нещастя.

Пригадую собі також подібну сцену, як російські війська відступали в 1915 році з Поділля за Збруч і палили за собою що попало. Це було під ніч, і люди виганяли свою худобу на городи, щоби зберегти її перед грабіжжю. Одначе худоба піднесла тоді відразливий рев, який втих щойно над раном.

З тих перших літ пригадую собі також, що я, бачачи, як батьки і брати молилися навколішках, клякав і собі і прохав, щоби провели мені молитву батько або мати перед їдою рано і перед спанням. Так само і в пості, за їх прикладом, бив я щодня поклони і постив строго.

Я любив ходити також з матір’ю, як вона збирала на городі всі цвіти, щоб святити на Спаса разом з овочами. Коли я завважив, чому такий грубий снопик цвітів брати до свячення, чи не вистарчило би кілька, то вона відповідала, що кожний цвіт проситься, щоби його посвятити. При цьому оповідала різні перекази, яких я собі вже не пригадую, як ті цвіти плакали, коли їх поминано, як клонили голову і т. п. Деякі з тих оповідань я пізніше читав в гімназійних читанках, а свячене зілля, висушене, уживали як кропила до свяченої води і як лік для недужої худоби.

<Знаю також, що ранком вліті вибігав я до городу, щоби подивитися, як розквітався мак, бо ввечір завважував я на билинах замкнені пупляшки, а вранці розцвивший цвіт, однак ніколи мені не вдалося це побачити>[89]. А цікавило мене тим більше, що хлопці і дівчата нераз розповідали про таємничий цвіт папороті, якої на заздростянських степах росло багато, і якої цвіт опівночі мав приносити якесь велике щастя.

Мене брали хлопці нераз на руки і носили з собою, коли ходили колядувати або віншувати на свята і на Новий Рік. Знаю також, що дуже радо був я з ними на музиках. Я тоді вже завважував, коли грали, різницю між своїм домом і чужими. Пригадую собі, що коли їх гостили пирогами, я не любив їх їсти. Вже більше смакували мені цукорки, обаранки (бублики), привезені батьками з ярмарків.

<Коли настав мені шостий рік,>[90] брат Роман купив український буквар і, зимовими вечорами, зачав вчити мене читати. А коли мене записали до школи, до якої я просто рвався, то для мене читання була вже <відома річ>[91]. Не маючи під рукою документів жодних, я обчисляю, що до школи почав я ходити найправдоподібніше 1898–1899 року. Школа була через дорогу від нашого дому, і недалеко було ходити та й навіть чути дзвінок, і біг я чимскорше з дому до школи. Учитель Йосиф Новіцький і його жена відносилися до нас дуже добре, і батьки радо помагали учителям — чи підводами, чи чим іншим у виїзді до Теребовлі або Струсова. Учителька звалася Кунце, якась своячка старости в Теребовлі. Вона рівно ж вирізнювала мене з-поміж усіх дітей, задля моїх поступів у науці.

Учитель Йосиф Новіцький — поляк, але говорив з людьми по-українськи, мав коло школи великий сад і часто присилав нам овочі[92], що в Заздрості було лакомим присмаком. Перед школою був городець з горіхами і з незвичайно дбайливо удержаним цвітником. Він [учитель — МГ] був дуже великим любителем квітів і вазонків, спроваджував насіння і був прикладом культури для усього села.

На другому році я зачав вчитися по-польськи, а на третьому по-німецьки, але вдома, тому що мати вміла трохи по-німецьки, а брат Микола мав німецькі букварі і книжки, і вони дещо мені помагали в початковій науці. Знаю, що після азбуки починалися слова: “Ich bin jung, du bist klein…”[93] і т. д. Батько, зглядно брат Микола, радив відвезти мене до німецьких колоністів, на Коноплівці (властиво, Конопківка), між Ладичином і Микулинцями, щоби там навчитися німецької мови, через розговор. Одначе щастя, що так не сталося, бо вони були протестанти і мали свою “кірху”[94], і це могло би на хлопчині кепсько відбитися, тим більше, що німці вважали себе за культурніших від всіх інших.

Другою такою близькою колонією, хоч меншою, було поселення німців на Пантелисі, званою Найтичин. Я їх бачив нераз, і вони приїздили до нас, за різними посвідками, бо в нас була громадська канцелярія і батько був близько 20 літ війтом в селі. Пізніше, коли я вже був у гімназії, то батько зрікся, бо це робило йому дуже багато клопотів. Закінчивши третій рік народньої школи в Заздрості, я вже не мав виглядів на вищу науку в місцевій школі. З тим і кінчиться мій постійний побут у Заздрості. В пізнішому часі я лише вряди-годи приїжджав додому на вакації.

Про особи, які тоді найбільше заважили на мойому житті, крім згаданих братів, були мої батьки. Батько був дуже працьовитий і незвичайно любив порядок на господарці. Завжди щось будував — то дім, то стайні, то стодоли, то шопи, і дуже багато займався громадськими справами. Щоби діти провадили себе добре, гарно вчилися, жили зі всіми в згоді, ходили до церкви і до школи, працювали, — це було для нього самозрозумілою річчю. Навпаки, мати показувала більше любови і прихильности, і якщо заходила потреба, то завжди заступалася за дітьми.

Учителька подобалася мені ще й тим, що завжди <старалася>[95] бути безсторонною, і я пам’ятаю, як вона казала за кару стояти своїй своячці насередині кляси за якийсь там непослух. А карали тоді в клясі тростиною по руці, а то й по плечах. Натомість непослушних і лінивих карано клячанням насередині кляси, наганами, завзиванням батьків і т. п. Я не був ніколи караний, а навіть якесь непривітне, грубе слово, викрик дуже мене боліли, і я не міг того забути.

На другому році вчила мене вже друга учителька, Ева, не пригадую собі вже її назвиська. На третьому році вчив мене учитель Йосиф Новіцький. Перед Різдвяними святами він зробив мені дуже гарну, велику, звізду, з повирізуваними на небозводі різнокольоровими планетами: сонцем, місяцем, звіздами. А коли хлопці її в мене вкрали, то він зробив мені другу. В пізніших літах, коли помер управитель школи Йосиф Новіцький, то на його місце прийшов, оскільки тямлю, Добжинський, за якого вийшла замуж згадана учителька Ева. Одначе вони не тішилися тими симпатіями, які мав їхній попередник в громаді.

Дуже милі спомини лишили в мені обидва священики. Парохом Струсова, до якого належало кілька дочерних церков, між ними і Заздрість, був о. Теодор Цегельський. Він був людиною дуже церковною, інтеліґентною, тактовною і національно свідомою. Разом з о. Світеньким в Ладичині[96] належав до найкращих проповідників на Поділлю. Крім того, був він проповідником народнього життя, зорганізував обезпеченеве товариство “Дністер”, яке провадив дяк Гірняк, дуже шанований вірними, батько відомих священиків і професорів Гірняків. Важним чинником суспільної діяльности парохії була також заложена ним позичкова каса в Струсові. Отця Теодора Цегельського бачив я рідко, звичайно тоді, як [він] приїздив на якісь наради до батька і при тій нагоді хрестив у нас і діти з парохії. Він став парохом, як я вже згадував, після о. Ляторовського[97], якого я вже не пам’ятаю і чув про нього лише з оповідань батьків.

Сотрудником був о. Левицький[98], батько декана о. Романа в Братківцях коло Стрия[99]. Його дуже любили і діти, і старші. Дуже гарно співав він Службу Божу і загалом мав великий комунікативний дар. Він приїздив передусім вліті — в травні, червні і, мабуть, липні, 1-го і 15-го, та й щочетвертої неділі місяця, впродовж року. Бо, як я згадував, дідо Роман побудував церкву в Заздрості з тим, щоби за нього і за його родину відправлялася Служба Божа 1-го і 15-го травня, 1-го і 15-го червня і 1-го і 15-го липня. Тоді, як приїжджав священик, звичайно сотрудник, то переводив катехизацію дітей, сповідав, відвідував хворих і полагоджував усі душпастирські справи в селі.

Я спершу приходив з матір’ю до церкви, а пізніше і сам, і дуже мені подобалися два золоті ангели, які стояли по обох боках кивота. Церква була мистецько розмальована мистцем Копровським[100]. Десь на шостому році життя приступив я перший раз до Святої Сповіді. Велике вражіння на мене зробив звичай, як священик накрив мені голову епітрахилем. Після другої сповіді, десь по місяці-другім, ми могли вже причащатися. Коли сотрудник, о. Левицький, був перенесений на іншу парохію, тоді прийшов на його місце о. Плятон Карпінський[101], священик книжний, побожний і добродушний. Він часто катехизував. Після Йордану сотрудники ходили з свяченою водою по домах і тоді давали мені завжди або медалики, або образці.

Коли о. Плятон Карпінський був сотрудником, тоді припала в червні візитація митр. Андрея Шептицького. В громаді пішли великі приготування. Батько з уряду мусів зайнятися побудованням тріюмфальної брами, вирівнянням доріг, бандерії та іншими приготуваннями. Приїзд Митрополита до Струсова зробив величезне вражіння на всіх, зокрема його висока постать видніла понад всіми. Приїхало багато людей з сусідних парохій. Пригадую собі, що він був убраний у фіолетну рясу, з пюскою на голові. Дівчата сипали цвіти перед ним, між ними була і моя сестричка Євгенія. Під церквою поставили фотель, і він сповідав людей. Опісля о. Плятон представив Митрополитові учнів, а нас було з кілька-десять, і Митрополит почав питати катехизм. Отець Карпінський показав Митрополитові на мене, і він запитав мене: “Що то є общеніє святих?”[102], на що дав я вдоволяючу відповідь.

Очевидно, на це торжество приїхало багато священиків. З Митрополитом був тоді, здається, о. митрат Бачинський,[103] що походив з села Сороцьке недалеко Теребовлі. Обід відбувся в мойого вуйка, Миколи Дичковського, що мав дуже гарний, мурований (з цегли) дім і широкі кімнати. Митрополит знав його вже тому, що його син Григорій був парохом недалеко Бережан[104]. Вуйко Микола Дичковський був образований, скінчив середню школу[105] і післав свого найстаршого сина Григорія до школи в Тернополі, а опісля до Львова на теологію. Він був першим, що вчився в школах зі Заздрости. Другим був отець Тимотей Василевич (Сліпий), син дядька Василя Сліпого і тітки Францішки Дичковської[106]. Третім був Іван Слободяник,[107] що перервав гімназійні студії і був учителем у Вишнівчику, Завалові і в Станиславові, в приготовчій гімназійній клясі. Четвертим був Юліян Мушинський, поляк, мій кревний через свою маму, Анну Дичковську. П’ятим був брат Тимотея, д-р Родіон Сліпий[108], шостим був я, а сьомим — отець Микола Дичковський[109] і опісля численні інші.

Митрополит подивляв гарне помешкання на селі і приймав там людей з різними парохіяльними і народніми справами. Під час від’їзду Митрополита пращало його багато процесій і бандерій, і він, якщо не милюся, вернувся зі Заздрости до Струсова, а опісля через Дарахів поїхав до Зарваниці.

Хоч я був слабого здоров’я, одначе, як тямлю, не хорував. Раз тільки зробилося мені дуже погано в школі і мене відвели додому, я зачав мліти, але то перейшло безслідно. Друге, то була недуга кору чи віспи. Хоч я був щеплений, то все-таки переходив її важко, бо мав високу горячку, і мабуть приїздив лікар Гразделік зі Струсова. Третій такий випадок, то було звихнення руки. Десь вночі, <мене переносили>[110] неуважно сплячого, і тоді, не знаю, в який спосіб, я звихнув собі руку. Рано я не міг вже нею рухати. Закликали тоді стару женщину Феліксиху, яка натягала мені руку, а це дуже боліло — так, що я плакав попід небеса. Пригадую собі, що тоді, щоби мене забавити і відірвати від плачу, мати запровадила мене до другої кімнати, де відбувалось якесь зібрання, бо приїхали були якісь відпоручники з Теребовлі, через Пантелиху. Один з них держав на коліні маленького зайчика. Коли я спитав, що то таке, почув відповідь, що це зайчик. Я не розумів того слова, бо в Заздрості зайчика називали “сплюх”. Коли опухлина від звихнення не уступала, то брат Микола повіз мене візком до Застіноча (Бернадівка, Застіноче, Острівець — це давні княжі оселі). Тоді перший раз я їхав вздовж великої ріки Серету і зобачив Теребовельські гори, з яких добували червоний камінь на фіґури і пам’ятники. Ми заїхали на обійстя до якоїсь старшої жінки. Вона була дуже лагідна, розв’язала мою руку, зняла її з перев’язки на шиї, загріла сироватки, що остає по відгріттю квасного молока і по відділенню сиру. Я держав руку з кільканадцять хвилин у сироватці, вона легенько натискала на кість так, що рука прийшла до нормального стану.

Я тоді перший раз побачив чуже село. Там не було ні столів, ні великих стаєн, ні стоділ, але муровані хати і невеличкі господарські загороди. Нераз їздив я також з батьками на Службу Божу зі Заздрости до Струсова, бачив розлогі поля і передусім Бернадівські поля виглядали мені, як помальовані різнобарвно довгі смуги: зелені, жовті, чорні. Видно, що хлоп’яче око було ще нерозвинене. Звичайно було це літом. Струсівська церква була невелика, і Служба Божа правилася за церквою, під березами, бо приходило багато людей, і співом народу провадив хор. Було це недалеко палат і парку ґрафа Голуховського.

Другий раз їздив я з братом Миколою до Микулинець, до окуліста. Ми їхали через Ладичин і Конопківку. Ладичинські обійстя видавались мені маленькими в порівнянню до заздрістянських. Навпаки конопківські доми вже були побудовані симетрично, віддалені від себе цвітниками, з гарно помальованими вікнами. Ми переїхали через міст на Сереті, я бачив тоді ґрафську палату нагорі. Ми заїхали на ринок, і тоді вперше побачив я кози, що свобідно ходили по ринку і виїдали оставлену селянами пашню. Бачив я тоді і багато бородатих жидів, купецькі склепи, торгівців збіжжям і худобою. Тоді також перший раз побачив я містечко, більше від Струсова.

Пізніше їздив я також раз з батьками на Успення до Тернополя, і місто зробило на мене ще більше враження, зокрема довгі вулиці, камениці, огороди, світські міські убрання, прохожі на тротуарах, крамниці. Це був річний ярмарок на коней, і на кінській торговиці появилась їх незвичайно велика кількість від найнижчої до найвищої якости. То були справді голововоротні крики, сварки і торги. Такої суматохи, як хлопчина, я ще не бачив.

З побутових звичаїв тямлю добре Святі вечері перед Різдвом і Богоявленням. Брати вносили завжди сніп пшениці — дідух, солому на землю, сіно на стіл. Під стіл клали упряж, сокиру і інше — на знак повного відпочинку в господарстві. В домах менш заможних вносили сніп вівса, а може жита, замість пшениці. На столі, застеленім скатертю, клали книші зі застромленою в книш свічкою, яка горіла через цілу вечерю. Звичайно батько подавав, з побажаннями, просфору з медом, а кожний приходив і, приймаючи, цілував руку. Найперше мати, а опісля всі діти, по старшині, і всі слуги. Після того подавали рибу (судака або щупака) студжену, а на конець — кутю. При тому колядували. Свята тривали три дні, і приїздило багато гостей, колядників з вертепом. Гамір в селі був великий. Хто тільки міг з родини, їхав до церкви в Струсові. Я, очевидно тому, що була зима, оставав вдома.

Навечер’я Богоявлення обходили так само, з тою різницею, що в полуднє Навечер’я привозили свячену воду зі Струсова і батько кропилом святив всі кімнати, ціле обійстя, стодоли, стайні і інше, <а брат Володимир або я носили за батьком Йорданські книші>.‘ На Йордан їхали до Струсова. В Навечер’я і на сам Йордан всі постили до свяченої води. Йорданську воду зберігано вдома у фляшці цілий рік, і мати нею кропила, коли перший раз виганяли худобу на пасовисько і коли перший раз виїжджали сіяти збіжжя навесні, а часом і кропили домовину для мерця.

Перший виїзд на сівбу мав дуже святочний характер, коли виїжджало щонайменше чотири або й більше фір[111] з насінням у великих мішках, борони і плуги, запряжені кільканадцятьми кіньми. Всі знімали шапки, батько мовив молитву про Боже благословення на засіви, уся челядь рівно ж побожно хрестилась, знявши капелюхи, а мати свяченою водою кропила сівачів, худобу, насіння і рільниче знаряддя. Це була справді патріярхальна-єратична[112] сцена, що наповнювала всіх повагою, надією і відданням на Бога. Рівно ж, коли виганяли худобу навесні на пасовиська, сонце вже пригрівало добре, як пастухи випускали зі стаєн на подвір’я ввесь рогатий скот. Мати свяченою водою і свяченим зіллям кропила всю худобу, пастухи брали посвячені лози і, з молитвою про захорону від недуги, нещастя і припадків, виганяли скот на дорогу, а опісля далі на пасовисько, в степ. Пастухам мусіло помагати багато хлопців, бо корови завертали домів, не хотіли йти, і треба було їх підганяти. Звичайно їхав на візку і супроводжав їх батько, а інші хлопці на возах везли деревляні обори, дрова, околоти, солому, мотуззя на припони і на пасовиськах ставили деревляні загороди і буди та хлівці для пастухів. Прилагоджували також затишні місця на подої корів. Великою язвою для худоби на степах вдень були бомки, великі і малі, і мухи, що нераз цілими роями обсідали худобу, і треба було розкладати вогонь, окури, щоб їх димом відганяти. Натомість вночі докучали комарі, на яких рівно ж одиноким ліком був їдкий дим. Чому благословила свяченою водою мати, а не батько, не знаю. Але такий був звичай, що на Йордан усе обійстя благословив і кропив свяченою водою батько, а навесні виправляла мати. Нема сумніву, що це старовинні сліди матріярхального звичаю і пошани.

У жнива приносили женці і косарі вінці, за що обов’язково одержували якийсь даток на розривку або на пиво, часом була й музика. Такий самий звичай був, коли зводили крокви на якомусь новопоставленому будинкові. Осінню починались сльоти. Дорога була дуже важка через село, а тоді звичайно возили із заздростянської фільваркової гуральні горівку — ганталами[113] на стацію[114] до Струсова, і тоді <були крики на дорозі, биття коней, бичування і т. п.>[115] Взимі, вечорами, брати читали якісь книжки. Пам’ятаю добре, як брат Володимир читав життєпис Сократа, і я дуже плакав, коли оповідалось про його смерть. <Так само зворушлива була поема про “Побіг трьох братів з неволі (Азова)”>.[116] Співчуття до терплячих зворушувало мене завжди до сліз.

Убогих ніколи не відпускали з дому з порожніми руками, навіть і як він був знаний не з дуже доброго боку. Передусім коли приходив недужий за одежею <або коли просили нового полотна>[117] на білля для мерця, то мати з засади не відказувала. Так само і батько на передновку кожному давав збіжжя, якщо кому вийшов хліб і потребував на прожиток. Коли приходили мами з малими дітками, мати завжди давала молоко, муку, сир і одежу. Коли везли мерця, всі виходили перед хату, обсаджену великими деревами, і відмовляли молитву та задержували священика на Євангеліє. Раз, коли нікого не було, вийшов я сам і ждав, аж привезуть мерця. Хоч була це зима, був я з відкритою головою, і дуже за те потім хвалили мене сусіди.

Перед Великодніми святами зберігано строгий піст. Перед самими святами різали безроги[118], давали солонину, м’ясо, ковбаси і муку вбогим, незаможним. На Страсті і до Плащениці їхали до Струсова, в Суботу[119] святили паски, а на саме Воскресення досвіта, рівно ж до Струсова, бо в Заздрості рідко коли правилася Воскресна Утреня і Служба Божа, хіба в Суботу святили паски. Вже на другий день бувала Служба Божа, передусім для дітей, дівчата виводили гаїлки[120], а хлопці дзвонили цілими днями.

Я мав ту приємність, що старші хлопці брали мене з собою на пасовиська в степ. На степах росло багато лоташу, кашки, коситиня, синюха, козельця, а передусім кмену, кваску і суниць. Великі стада чайок, гусок і качок перелітали з озера на озеро. Йшли ми звичайно перед полуднем пішком з п’ять кілометрів, під Пантелиху. Там було наше велике пасовисько, обори для худоби, і там звичайно вигнана худоба оставала на день і на ніч, а тільки дійні корови приганяли на ніч додому. Степ зачинав вже зеленіти, виростала нова осока і троща, бо старі повсихали, дорога вже підсохла, в озерах синіла вода, плавали качки і скигліли чайки, поважно бродили бузьки і чаплі. А мене все хлопці натягали, як відповісти, бо степові чайки питаються: “Чий ти?” На осокових купинах озер чайки, качки і інші птички звивали вже свої гнізда, і я тоді перший раз бачив яєчка диких птиць.

Як я сказав, озер було багато, і деякі мали свої імена: Циганове, Леєве, мабуть, Синє. І декотрі з них були дуже великі, бо обнимали зі 100 гектарів. Згодом вода спливала річками, озера маліли, виростала трава, сіно, а опісля й орали люди та сіяли збіжжя. Коли був посушний рік, то степ був дуже урожайний, а коли мокрий, то все підгнивало. Тоді ґрунти збоку Ладичина, Налужжя, Варваринець, Дарахова були плодотворніші. На пантелиськім-заздрістянськім степі передусім сіяли дуже багато гречки і виводили пасіки, з яких пчоли збирали мід. Про це була вже мова передше.

Близько села, недалеко панського двора, росли височезні тополі і паплі. Одно озеро було обсаджене височезними тополями, вони давали незвичайно, кількаразово сильніший відгомін, і пастухи говорили, що то нечисті сили там відзиваються, про які оповідали різні фантастичні події. Брат Микола, мабуть найспосібніший з нас усіх, мав також м’ягке і милосердне серце і для вбогих давав останню сорочку (часом його і надуживали), оповідав таку подію. Коли він був ще хлопцем, повтікали десь коні, і він загнався за ними аж в ті тополі, а вже вечоріло. Нараз побачив він перед собою якогось їздця з закуреним папіросом. Брат підбігав до нього, але їздець віддалювався, але коли він таки підбігав до нього, то зірвався великий вітер і зірвав братові капелюх. Він побіг за капелюхом, а їздець за той час зник. Подібних оповідань кружляло багато. І я сам, ще як хлопчина, бачив огники, що блимали пізними вечорами над багнами.

Ще з тих моїх найранших хлоп’ячих літ осталась мені в пам’яті така подія. Раз ранньою осінню з поспіхом вибирались сівачі, пастухи виганяли худобу. Всі спішилися, брами були поотвирані, і частина худоби побігла через городи ген на доли в Заставки. Мене післали за нею ще з одним сусідським хлопцем — Франком. Ми йшли, йшли і нічого не находили, і я сказав, що будемо вертатися. Я затямив собі напрям, звідки ми прийшли, і казав вертатися назад тою самою дорогою до села, але Франко вказав на противний напрям, бо стратив зовсім орієнтацію і пішов в противний бік, а я вернувся домів. На другий день привіз його якийсь селянин з сусіднього села до Заздрости. Я тоді зрозумів перший раз, що то значить “чіпається когось блуд”. Бо нераз оповідали візники-погоничі, що на долах і перехрестях чіпається когось блуд, і тому вони тратили орієнтацію. Я ще другий раз, вже як священик, їхав до Вишнівчика, і мій візник стратив голову та хотів за всяку ціну їхати в противний бік. Цей хлопчина Франко, з яким я бавився, здається, що по році помер нагло. Ще цілий день перед тим і вечером ми бігали по толоці і бавилися хованки, а на другий день рано мені сказали, що Франко помер. Може це була яка серцева хвороба, але мені було дуже і жалко, і лячно, і нераз приходило мені на думку, що я можу так само заснути і не встати. Коли його клали до труни, я дуже плакав за ним, а так само заводила і його мачуха, що колись служила в нас і була дуже прив’язаною сусідкою. Він був латинського обряду, і тому нашим возом відвезено його до Струсова, де похоронено на окремому польському кладбищі. Очевидно, його батько, він та брати і загал латинників рахувалися поляками, хоч ніхто з них не вмів по-польськи говорити. Мати розповідала, що попередні струсівські латинські парохи говорили з людьми по-українськи на сповіді і коли ходили по коляді та в часі якихсь церковних богослужень. Щойно пізніше молоді сотрудники почали впоювати в нарід, що вони поляки, бо говорять по-польськи “Ojcze nasz”[121].

Кругом поля, у промірі яких 20 км, належали переважно до струсівчан, налужан і варваринчан. Одначе, завдяки працьовитости і ощадности заздрістян, вони повідкуплювали всі ті поля. Налужецька, варваринецька, струсівська і теребовельська шляхта та жиди не любили працювати на полі, і заздростяни завжди сміялися з тих шляхтичів, що вони зітхали все: “Боже, Боже”, — завжди гарно вбраних, але лінивих до праці. А Бог відповідав: “Чого ти, небоже?” — Тоді шляхтич: “Їсти, Боже”. — А Бог: “Роби, небоже”. — А шляхтич Богові: “Коли шляхтич, Боже?” — бо, мовляв, шляхтич не працює.

На варваринецьких полях, здається, була якась дивна оселя, бо з тих піль привозили орачі великі теребовельські плити, і земля дудніла, коли плуг переходив. Навіть отворили були якийсь льох, але батько казав закрити з боязні перед комісіями і вивласненням, і так воно осталося по нинішний день. Хоч варто би їх там розкопати.

У Струсові був колись монастир оо. Василіян, над Серетом, з прегарною церквою у візантійському стилі з небозвідною копулою та чудовим видом на заздрістянські поля і степи. Цісар Йосиф II скасував цей монастир і віддав церкву на латинський костел. Біля тої церкви було кладбище, на якому похоронена моя найстарша сестра Марія, замужна Янковська. Вона спочиває біля заздрістянського учителя з женою, що вчив перед Новіцьким і тішився рівно ж доброю славою в громаді. Мати завжди згадувала його дуже прихильно. Над гробом стоїть великий крицевий хрест. З тої церкви, кажуть, веде критий підземний коритар аж до Теребовлі. Мабуть це також з татарських часів, бо в Каменці татари довго панували.

Сусідні поля називалися дубовецькі, мабуть тому, що там росли великі дуби. Здається, що все те пам’ятало татарські і старокняжі часи, бо викопували там, на дубовецьких полях, зігнилі пеньки і коріння.

Ноша заздростян, відколи я тямлю, була шляхотська. Здається, що перебрали її від струсівської і теребовельської шляхти. Хоч в сусідних селах була ще скитська ноша.

Ще дві такі події з тих дитячих літ насуваються мені на пам’ять. А то перше, коли справляли весілля, а друге, коли були військові маневри. Коли віддавалася дівчина в селі, тоді з гарно заплетеними косами, з безліччю пестрих стяжок, коралів і намиста йшла з дружками до знакомих просити на весілля. Тямлю, як молода, прийшовши до нас, три рази падала до ніг мамі, мати її завжди підносила. Мене цілувала в голову і лице та просила на весілля. Заможнішу молоду супроводжали музики — то була дуже зворушлива сільська екзотика.

Вряди-годи відбувалися також маневри на заздростянських полях. Кіннота і піхота переходила через село і тоді притягала до себе видців, а передусім дітвору. Військовий мундур, зброя, коні, сідла, брязкіт, команда, марш, погоня пересувалися, немов у калейдоскопі, перед очима. Перший раз в житті бачивши такі видовища, мене дуже заболіло, як один старшина штовхнув шаблею в груди одного жовніра за те, що він при напоюванні коней нарушив чергу. Загалом всякі неправильності, грубості, нечемності мене дуже боліли. І я не міг ніколи забути, де б вони не діялися, і від кого вони не походили б, навіть і в радянських тюрмах.

Батько, бувало, їздив по урядах, щоби відсунути ті маневри, переконуючи відносні[122] власті, що маневри знищать увесь урожай, що терен є рівний і непригожий на маневри, нема звідки робити набігів і хоронитись перед противником, нема приміщення для війська, трудний довіз футражу[123] і т. п. Часом то переконувало, а часом ні, і тоді був рідкий театр для дітвори.

У селі не було тоді ще читалень “Просвіти”, а основано їх щойно пізніше, одначе приходили книжки з “Просвіти” і багато з “Общества Качковського”[124], якого члени звали себе тоді твердими русинами, що рішучо не було однозначне з пізнішим <москвофільством>.[125] І я сам читав тоді ті книжки і слухав, як в них висмівалося поляків, величалося русинів, передусім видвигалося вищість обряду. На весіллю у вуйка Миколи Дичковського я чув деклямації віршів Шевченка, які деклямував наш свояк Гарматій (не пам’ятаю села біля Бережан, де вони мешкали), бо в тій родині була велика національна свідомість.

Наука у Вишнівчику

У 1901 або 1902 році, після Успення, на який-то празник батьки з правила їздили до Налужжя, бо мали велике набоженство до Матері Божої, батько сказав мені, що я поїду на дальшу науку до Вишнівчика. Мати почала прилагоджувати мені одежу, взуття і всю потрібну виправу, а я також хотів лишити все в порядку. В садку обкопав щепи, попідчімхував, попересаджував цвіти і одного дня попращався з всіми вдома, поцілував руку матері та й з плачем поїхав з батьком на візку (які виробляли в парохії біля Золочева) попід галицьку гору, через степ і через горб біля нашого великого пасовиська (кільканадцять морґів). Батько ще зліз і подивився до пастухів і на худобу, і ми поїхали далі, через Пантелиху на Золотники, Бурканів, через галицькі поля Вишнівчика до Гайворонки, а опісля через міст на Стрипі до <Вишнівчика. Тою дорогою і передше я їхав з мамою>[126], як малий хлопчина, але мало собі її пригадую. Ми заїхали до сестри Розалії, яка була віддана за Гриневичем. Вони обоє з дітьми вийшли нам назустріч, дуже радо і по-діточому привітали батька. Шваґер, Йосиф Гриневич, був заможний господар, мав звише 150 морґів поля і велику господарку.

Містечко Вишнівчик лежить біля Зарваниці над Стрипою. Воно три-чотири рази більше від Заздрости. Господарі далеко більше маючі, одначе менше господарні, та й заздрістяни говорили, що вони любили пити. Справді, в містечку стояла величезна корчма, до якої заїздили фірами, та й часто сиділо там багато любителів горівки, а деякі сміялись, що Вишнівецька міська рада засідала в корчмі. Було це рішучою пересадою, бо у Вишнівчику було дуже багато заможних поважних господарів, вони вже поставили тоді велику церкву і не менший костел. Головні родини називалися, наскільки тямлю, Дурделли, Гриневичі, Курисі, Свірські й інші. Ці назвиська сягають княжих часів[127].

У часі дороги батько напоминав мене, щоб не забував молитви, щоби вчився, щоби був скромним і послушним. Знаю, що ця наука мене дуже женувала[128], але й глибоко запала в серце. Пополудні, десь коло четвертої години, батько, наговорившись про різні справи (бо сестра і шваґер оповідали про різні вишнівецькі події, з яких я лише дещо затямив, про родину, громадські спори, хліборобські справи й інші), стали збиратись назад у дорогу. Всі попращались з ними поцілуванням руки. Я рівно ж поцілував і дуже заплакав, бо огорнув мене якийсь сум і туга за домом. Я не знаю, чи коли в життю я відчував таку велику ностальгію за домом, як тоді. Ми провели батька до дороги, і він від’їхав. Мене потішали, але то мало помагало, бо я плакав, аж заснув, і збудився рано.

Чому мене привезли на дальшу науку до Вишнівчика? Найперше тому, що там була повна чотириклясова школа, в якій вчили в третій і четвертій клясі по-німецьки, і вона була відома з того згляду на Поділлю. Управителем школи був Корчинський, українець, хоч був дуже уляглий для польського уряду і, тоді польської, шкільної управи. Все ж таки говорив з людьми по-українськи. Була й учителька, українка, дуже побожна, сирота по вишнівецькому судді, бо у Вишнівчику був і суд. Але найенергічніший і свідомо найактивніший українець був учитель Іван Слободяник, який походив із Заздрости, і якого батьки були малозаможними господарями. В народній роботі він не брав участи, але в школі завжди підкреслював, що він русин-українець.

Другою причиною було те, що моя рідна сестра Розалія мешкала у Вишнівчику, недалеко церкви і школи.

Близько Заздрости є Струсів (7 км). Там також вчили дещо по-німецьки, здається, в одній чи двох клясах, але школа мала польський характер, і треба було б мешкати в чужих людей на стації, на що батьки не хотіли згодитися з огляду на мій дуже молодий вік і, здається, з огляду на польські шляхотські впливи.

Кімнати Гриневичів були великі, і я мав місце, де вчитися. Управитель школи і учителі прийняли мене добре і ласкаво. Зразу призначили мене до кляси, яку вела дуже побожна, свята учителька. І знаю, що висидіти в неї чотири години, то була жахлива мука. Руки на лавці, якщо не писав і не читав, та й не можна було навіть шевельнути. Пізніше, одначе, перенесли мене до вищої кляси (з третьої до четвертої), якою провадив згаданий учитель Іван Слободяник. У нього поведінка була вже свобідніша, але держав строгу військову дисципліну. Учні його боялися, але і шанували, так само і в усьому містечку. Мав військову поставу, військовий хід, правильні риси подовгастого слов’янського лиця. Носив борідку і був завжди гарно і чисто убраний. Із всіх інспекційних провірок він завжди виходив похвально. В часі пауз-перерв він робив руханку і гру м’ячем, скоки. Знаю, що через шнур скакав я все найвище. В клясі в нього було все точно означене: читання, писання, рисовання, співання, але можна було повернутись і засміятись. По однім боці в лавках сиділи хлопці, а по другім — дівчата. Я сидів завжди в першій лавці. Учитель давав мені ще й приватні лекції за доплатою, щоби підробити дещо матеріял з німецької мови в четвертій клясі.

Учитель Іван Слободяник, як згадано, походив із Заздрости, з убогішої родини. Він ходив в Тернополі до польської гімназії, бо української ще не було, разом з моїм тіточним братом Яном Янковським[129], поляком, пізнішим начальником суду в Коломиї і Станиславові, завзятим мисливим[130]. Пізніше він мусів, задля браку засобів, виступити з гімназії і перейти до учительської семінарії, з чого був дуже невдоволений і впрост духово заломаний. Він розповідав, що коли був учеником, то мій батько давав йому допомогу на студії. Завжди виявляв він негодовання, що не добився вищого становища і мусів остатись народнім учителем.

На лекції приходив я рано, мусів вивчити напам’ять завдану граматику і слова та німецькі розділи. Загалом система була мнемотехнічна[131], все треба було вивчати напам’ять. Нещастям було, що мене завжди будили досвітами вчитися, хоч це було рішучо без потреби. Те раннє вставання так мене вичерпувало, що вкінці я діставав головокруження і треба було кілька тижнів, щоб я прийшов до себе. Якщо я помилився в слові, то учитель був безоглядний і кричав, кидав книжкою, однак ніколи не карав тілесно. Таке поденервування минало, і він скоро знову приходив до духової рівноваги. Я вчився добре, і не було в тому напрямі жодної трудности, та й був першим учнем в клясі. Учитель Іван Слободяник мав прегарний почерк письма, опановував усі предмети, знав початки латинської мови, а будучи свідомим українцем, то цю свідомість впоював також і в мене. Він дав мені “Кобзаря” Шевченка, якого я перший раз зобачив. Пригадую собі, що я зараз вивчив напам’ять “Думи мої, думи мої”, а опісля інші вірші.

Шкода, що тоді не було такого педагогічного і методичного проводу, як загалом розумна методика, а педагогіка надроблялася страхом, карою і виучуванням напам’ять. Хибою було і те, що я мало ходив на прохід, хоч він часом брав мене зимою пройтися по улицях містечка. Досвіта, коли я виходив на лекцію, то ішов попри церкву, і перед місійним розп’яттям я щодня клякав і відмовляв молитви. Перед хрестом тим світилися часто свічки, і моя сестра давала мені нераз їх, звичайно білі свічки, щоби засвітити перед хрестом як жертву. Молився я завжди за успіхи в науці. Загалом рано і ввечір я ніколи не опускав молитви від найраніших літ. За його науку я можу бути йому вдячним, бо рівень виховання був тоді такий.

Пізніше Іван Слободяник перенісся до Завалова і там був управителем семиклясової школи, а опісля до Станиславова і провадив там підготовчу клясу до гімназії під директурою професора доктора Сабата[132]. Він часто приїздив на вакації до Заздрости, перебував у батьків, і дуже любив і шанував свою благородну матір. Я відвідував його вдома, коли був рівно ж на вакаціях. Його арештували большевики в 1939 році за те, що був провідником підпілля, і він вже більше не вернувся, мабуть, був розстріляний.

Парохом у Вишнівчику був отець Іван Токар[133], дуже примірний священик, незвичайно совісний і добрий проповідник. Носив цвікер[134]. Слабше співав, і тому була радість, <як із Золотник приїздив його шваґер, о. Сендецький[135], прегарний співак>[136]. Отець Токар зразково провадив канцелярію, і пригадую собі, що він до ґрейцаря[137] виплачував церковній прислузі. Це мене дуже будувало. Він побудував нову, муровану церкву з високою банею, в неоклясично-бароковому стилі. Парохіяни його дуже шанували, і <ніколи не було між ним і парохіянами ніяких непорозумінь>[138]. Покійний митрополит Андрей цінив його високо і після візитації переніс на кращу парохію до Підгаєць. Там рівно ж був він зразковим душпастирем. Говорили лише, що не вмів собі добре давати ради з польськими урядами. Але під тим оглядом доповнював його зять, місцевий катехит, зразковий священик, що вчився в Інсбруці, отець-доктор Содомора[139].

На науку реліґії у Вишнівчику приходив він завжди щосуботи, і мав незлу методу, читав недільне Євангеліє і його пояснював. Прочитані перікопи оставали мені завжди в пам’яті. Як хлопчина, коли священик зачинав <у церкві>[140] читати Євангеліє, то я вже від перших слів знав, про що буде далі мова. Навпаки, польський парох о. канонік Нєдзьвєдзький держався строго книги катехизму і завдавав відступами, і учні і учениці мусіли вивчити все напам’ять. Знаю, що дочка моєї сестри Розалії Францішка (пізніше замужня Дурделло в Бурканові) казала, що мусіли слово в слово цілими годинами вчитися катехизму.

Правильно ходив я до церкви на Служби Божі, передусім в неділі і свята служив до Служби Божої, любив спів, хоч краще співали в Заздрості, ніж у Вишнівчику. Вряди-годи ходив я до Зарваниці через кладку на Стрипі і там молився до Матері Божої. Тільки ікони не можна було добре бачити, бо вона висіла в бічній каплиці. На хорах в церкві збереглися ще органи, запроваджені, мабуть, за австрійського цісаря Йосифа II в так званий латинствующий період. Часом приїжджали батьки і брати на відпусти. Через великий міст на Стрипі йшлося під ліс, де була капличка, в якій ангел лляв безупину воду зі збанка. Був це дуже милий вид, бо кам’яна фіґура ангела і безупинна вода надихали видця боговійним настроєм. Люди пили воду, вмивали недужі очі, обмивали рани і вірили в її цілющість. До тої каплички відбувались завжди процесії, в неділю. Пізніше большевики знищили її, щоби здусити в народі всяку віру і побожність.

Ріка Стрипа вносила в життя багато руху, плавби човнами, купання, а передусім ловлі риби, головно коли зачала таяти крига. Я сам купався літом в Стрипі і один раз мало не затонув, бо не вмів пливати, а бистра струя тягнула мене у вир, однак я якось ще встиг добитись до берега. Але пливати я таки не навчився. Це була друга небезпека з нараженням життя, бо перша була в Заздрості, коли я мало що не впав у керницю, муровану, глибоку на шість метрів. Дивна річ, що в тих літах мав я також і сни, в яких літав, немов птиця, без крил. Одначе будився з плачем якогось переляку. Кажуть, що це відрух росту організму. Одначе в мене такі сни повторювалися і в пізнішому часі, навіть в тюрмі на Сибіру і в Мордовії.

Як я згадав, то вишнівецькі господарі були далеко заможніші, ніж заздростянські, мали по сто кількадесять морґів, великі обійстя і забудовання. В Заздрості не було каменю, але була лише глина, сива і жовта, а пісок і камінь треба було привозити зі Струсова, тому хати в нашім селі були переважно ліп’янки. У Вишнівчику вже легше було за камінь, тому було там багато мурованих хат. Незаможні міщани і селяни сиділи в ліп’янках. При вишнівецькім ринку була гарна палатка[141] вишнівецького судді. Коли він помер, то вдова записала її по своїй смерті на монастир монахинь-василіянок. Мимо того, що вишнівчани були заможніші, як я вже вище згадував, то, одначе, більше працьовитими і господарними були заздрістяни. Хоч Вишнівчик віддалений дві милі від Заздрости, то вже у Вишнівчику був окремий діялект. В Заздрості слова кінчили на “є” — “телє”, “лошє”, “пацє”, а у Вишнівчику слова закінчували на “и” замість на “а” — “межи”, “шандари”[142], “ножи”. Але в Березовиці біля Тернополя говорили чистою українською літературною мовою.

У шкільному році 1902–1903 я скінчив третю і четверту народню клясу австрійського типу з найвищими нотами на свідоцтві і з приміткою: “przykładał się do nauki z największym zamiłowaniem”[143]. Попращавшись з отцем-парохом, з учителями, з сестрою та шваґром, я вернувся з батьком і з братом Романом, і матір’ю, що приїхали по мене до Заздрости. Небаром, по приїзді додому, я з батьком вибрався фірою до Тернополя, щоби зложити вступний іспит до гімназії. Їхали ми три години чотири чи п’ять миль. Дорога від Микулинець вже була мурована, провадила через Чорториї, Мишковичі, Березовицю і до Тернополя. В котромусь селі при дорозі побудовано було якраз новий костел. Околиця була горбовата, на великих полях біліла вже пшениця і жито, вони не були такі високі, як заздрістянські, бо поля ті були сухші, колос збіжжя був повніший і тверділий, а стебло невисоке. Казали, що та пшениця краща на муку і біліша, як зі заздрістянських степів. Ця дорога була вже мені відома з першої подорожі, а опісля щороку мусів я відбувати її бодай два рази, бо треба було привозити з собою постіль, ліжко і одежу до Тернополя, а відтак перед вакаціями відвозити назад домів.

Ми заїхали в Тернополі до т. зв. тоді “Руської бурси імени Качали”[144]. Там стрінулися ми зі Стариковим з Дарахова, нашим тіточним свояком, що привіз свого сина Романа, також до вступного іспиту. Роман помер пізніше, вже за радянських часів, як довголітній гімназійний професор.

Руська гімназія була тоді приміщена у великому домініканському монастирі. Управителем був Омелян Калитовський[145], відомий зі свого підручника географії, і знав він дуже добре німецьку мову. Була це людина культурна і второпна. Вже тоді (1903 року) було п’ять кляс гімназійних. В сусідстві при самій вулиці зносилась висока будівля польської гімназії, якої директором був Мацішевський[146], і йому підлягала також і наша гімназія з “руською викладовою мовою”.

Усі учні носили мундур, в нижчих клясах зі срібними пасками, а у вищих зі золотими. Вулиці з поверховими каменицями, крамниці з овочами, дороги, виложені каменем, робили тоді на мене небуденне вражіння, ґазове і електричне освітлення — все це було для мене великою екзотикою. Рано о год. 8-й ми пішли до гімназії, щоби писати диктанти. Перед тим треба було зложити іспитову таксу. Було там багато хлопців, мабуть, півтора сотки, бо після іспитів першої кляси було три відділи по 50–60 учнів в кожнім. Диктанти були з української і німецької мови і, мабуть, з рахунків. Тому, що я написав їх на відзначаючо, мене звільнили від усіх дальших усних іспитів. Управитель проголосив, що я здав іспит, і я був вдоволений та й приготовлявся до повороту домів. Я купив собі срібні паски з першої кляси. Тоді також відвідав мене в Тернополі мій свояк зі Заздрости, Юліян Мушинський, який був покінчив другу клясу і перейшов до третьої. Він дуже тішився моїм свідоцтвом. Ми попращалися, бо він остався ще в Тернополі, а я з батьком вернувся до Заздрости. Був трохи змучений, вичерпаний, але науки не залишав я. Читав повісті або поезії, переглядав книжки з першої кляси і з латини, які я вже вспів собі купити в Тернополі.

Щонеділі я ходив до церкви в Заздрості, коли там була відправа, а якщо ні, то з дому їхали до Струсова. А що церква св. Миколая (Теплого) була замала, з грубими мурами, то богослуження, як вже було сказано, літом відправлялось на вівтарі, прибудованім до абсиди за церквою, а вірні стояли під березами в тіні і холодку біля парку ґрафа Ґолуховського і його палати. На Службі Божій співав струсівський хор, яким провадив учитель. Пригадую собі, що мене застановляло на Великому вході слово “попеченіє”, замість “печаль”. Часом бував я в степу або відвідував родину.

Тоді в 1903 році помер Папа Лев XIII[147]. Я десь вже вичитав це в ґазеті, і мої сусіди розпитували мене про смерть папи, а я розповідав їм про його недугу, про благословення світу перед смертю і про похорон.

У Тернопільській гімназії

28 серпня, на празник Успення, я їздив з батьками до Налужжя, де була ікона Матері Божої, почитана в Струсівщині і Теребовельщині. Завжди була там проповідь котрогось з ліпших проповідників в околиці. Молився я про благословення в науці перед початком шкільного року. Вже пахло тоді осінню. Господарі позвозили снопи, чорніли поля, а то й зеленіло посіяне жито. 30-го серпня я зібрав свої річи, приготовлену одежу і рано, попращавшись з рідними, виїхав до Тернополя. Не забуду ніколи і тих сліз, з якими супроводжала мене мати аж до воріт. Батько наказував мені, щоби молився і пильно вчився, хоч можу нині сказати, що під тим оглядом, я нічого не полишав до бажання.

У Тернополі батько найняв мені стацію[148], за доплатою 12 ринських[149] на місяць, при вулиці Сокола, яка називалася тоді Стрілецька. Там мешкав і мій свояк, Юліян Мушинський. Це була польська родина — Райс. Він був “оберміллером”[150] в якомусь більшому млині, а його син ходив тоді до вищої реальної школи, і я вже тоді зачав розрізняти клясичні науки від технічних. Я там привчився краще польської мови, одначе нераз боліли мене якісь неприхильні виступи проти українців, бо вже загострювались відносини між українцями і поляками.

Учителями в гімназії були абсольвенти теології, несвячені, і багато ще некваліфіковних суплентів[151]. Катехитом був о. Тома Бородайкевич[152], високий ростом, дуже побожний священик, але мало комунікативний, а ще до того його староруські погляди відчуджували його від учнів, хоч треба сказати, що він помагав їм і старався на учительських конференціях їх боронити та допомогти перейти їм до вищої кляси. В першій клясі він заохотив учнів вступити до Братства Серця Христового, і тоді записався і я. Братство провадив тернопільський сотрудник о. Дурбак[153]. Підписану ним книжечку я зберігав увесь час аж до 1939 року і відмовляв щодня приписану молитву — 10 “Отче наш” і 10 “Богородице, Діво”.

На Служби Божі в неділі і свята ми ходили до середньої церкви, парохіяльної, рідко до церкви над ставом, а ще рідше до церкви при вулиці Микулинецькій[154]. Парохом Тернополя був о. крилошанин Громницький[155], дуже ревний священик і шанований всіми українцями і поляками. Два, зглядно три рази до року ходили ми до сповіди, а добровільно робив я це кілька разів. Екзорти[156] говорив спочатку о. Дубицький[157], що вчив і реліґії, і клясичних мов.

Мене приділив управитель до відділу “Б” і в ньому остав я аж до матури. З перших учнів-товаришів, з якими я запізнався, — це Ганкевич, син пароха з Деренівки біля Теребовлі, Дубіцький, Іван Пасіка з Лошнева (пізніший священик)[158], Недошитко Теодор. Господарем кляси був Іван Крохмальний, укінчений богослов, пізніше виїхав до Америки і там апостазував на православ’я. Митрополит Андрей, будучи в Америці, ходив навіть до нього, щоби його навернути, але безуспішно, як десь раз писав про це брат Ґродський в “Богословії”[159]. Господар кляси чомусь мене не злюбив і мені було дуже важко і, хоч я пильно вчився, то одначе він держав мене на рівні середнього учня. Він вчив латинської і руської мови, був досить грубий в поведенню, старорусин. Він завдав напам’ять вірш “Мир вам, браття” Гушалевича[160], але ніхто не навчився. Якось осталися по нім в мені дуже неприємні спомини. Кажуть, що мав благородну жінку, доньку священика, пароха біля Підвисокого.

Німецької мови вчив Станецький, також укінчений богослов. Географію вчив Гуль, пізніше він змінив назвисько на Теодорович. Математику вчив Демчук, польську мову, здається, Войцєховський, учитель з польської гімназії, рисунків — якийсь учитель з реальної школи. Природничі науки вчив Сидорак, лемко, зі своїм питомим акцентом, досить незрівноважений. Ми мусіли навесні ходити до гаїв і приносити квіти, ладити гербарню, збирати мотилі і комахи. Він був дуже вимагаючий, і я ще по нинішний день пам’ятаю багато латинських назв зі зоології і ботаніки. Свої гербарії і збірки я беріг до останніх днів і мав замилування до того увесь свій вік[161]. Ми ходили до гаїв і толочили сіножаті, з чого власники не були вдоволені. Деякі учні викопували нераз на метр довге коріння якихось рослин і приносили на години ботаніки, щоби з’єднати собі прихильність Сидорака, залюбленого в своїм предметі природника.

На руханку ми ходили до польського “Сокола”, і вона відбувалась в польській мові. Була то приємна година. Учитель, сам польський “Сокол”, одначе нас не ображував.

Назагал методика стояла низько і звичайно всі предмети треба було виучувати напам’ять. Ще найлагідніше було поведення Гуля. Одначе, коли директор Калитовський заступав котрогось з відсутніх учителів, то його лекція була вже методичною, під оглядом педогогічним поправна, він старався зацікавити учнів, ніколи не кричав і не виходив з рівноваги, хоч часом і сварив пустунів. Співу вчив Іван Левицький[162]. Він був урядником в суді, в Тернополі, а опісля учителем співу в українській жіночій семінарії у Львові. Я ходив на спів і співав альтом, і Левицький підготовляв мене на соліста.

Години були від 8-ї до 13-ї. Щороку давали концерт в честь Тараса Шевченка, то була новість. Дозвіл на концерт давав Мацішевський, і з огляду на те треба було так укладати програму, щоб не вразити поляків. Пізніше запроваджено і забави на площі біля нового городу. Часом ходив я купатися на Загробеллю, де був великий став, через який перепливав Серет. Там в Сереті, коло слюзів[163], купалися звичайно учні.

У гімназії були самі українці, двох тільки чи трьох жидів (Рубін і Барабаш). Шкільний рік тривав від 1 вересня до 15 липня. На інспекцію приходили зі Шкільної ради зі Львова, а також і сам Мацішевський. Хто на першім семестрі і при кінці року дістав двійку, той мусів платити кару — 20 ринських (“дідактрум”), а крім цього репетувати[164]. Слава Богу, від першої до восьмої кляси я не репетував і не мав ніколи з нічого “двійки”.

Для мене було дуже діймаве недостаточний харч, хоч на стації могли давати три рази ліпший харч, ніж давали. Склянка кави і одна булочка на снідання аж до першої години, на обід зупа або росіл і м’ясо з бульбою, і кромка хліба, на вечерю якась каша і чай. То, очевидно, було замало, а найгірше, що я не був призвичаєний до такого триразового денного відживлення. Бо і вдома, і опісля в сестри, в Вишнівчику, було достаточно молока і хліба — так що я міг їсти, коли відчував голод. Батько приїжджав щомісяця і платив за стацію та й казав, що я дуже змарнів. Лишав мені ще дещо грошей на додаткові видатки, але треба було когось, щоб заопікувався і звернув увагу, а до того не було такого.

Бібліотека гімназії була невелика, але можна було позичати книжки. Завдавали багато віршів напам’ять. Природничі кабінети були скромні, але і було в них дещо цінного.

У другій клясі я вже почав підписуватися: “учень II кляси Русько-української гімназії”. Я перенісся на стацію на Заруддя і мешкав у Бачинської, вдови по інженерові. Там мешкав також один учитель. Було трохи краще, нас було трьох: Мушинський, я і син учителя з Почапинець (мазурського села біля Тернополя) Модест Наварецький. Може і з харчем було вже трохи краще, лише одно, що вже заходили товариші поляки і грали в карти (не в гроші) до півночі, і не було кому звернути уваги. Мене втягали до товариства, і я тратив тоді дорогий час надармо.

Коли я був у першій клясі, то соціялісти робили демонстрацію. Приїхав зі Львова Дашкевич, і я біг з Заруддя (2 км), щоби подивитися на нього. Кажуть, що мав червону краватку, але поліція унеможливила похід.

В другій клясі прийшли деякі нові учителі. Історії вчив Коцюба, високий ростом. Їздив до Палестини з паломництвом. Кажуть, що десь в Йордані заразився на якусь східню недугу і помер. Німецької мови вчив Тимощук. Прочі професори були ті, що попереднього року.

Нераз робили товариші нерозумні дивацтва. Раз вночі мене збудили, що в Гаях (3–4 км) горить, ходили дивитись, а потім невиспаний ішов до школи.

У реальній школі вчили французьку мову. Тому, що Модест Наварецький не мав часу, він давав мені виписувати значення французьких слів. Я те зачав робити і так почав вчитися французької мови. Я тоді міг легко навчитися і інших мов, і батько був би радо заплатив, але <нікому не впало на думку>[165]. Ціла увага йшла на те, щоби синок не мав двійки і не збиткував, а як не мав і не викликав негодувань, то все добре.

У першій клясі я був 1903–1904 р.

в другій “ 1904–1905 р.

в третій “ 1905–1906 р.

в четвертій “ 1906–1907 р.

в п’ятій “ 1907–1908 р.

в шостій “ 1908–1909 р.

в сьомій “ 1909–1910 р.

у восьмій “ 1910–1911 р.

У третій клясі вже зачали вчити грецької мови. Почалась ширити між учнями безбожницька ліберальна література, але, Богу дякувати, це мене не захопило. Грецької мови вчив укінчений студент теології — Янович. Я дуже любив греку і до неї прикладався. Мені забаглося тоді перейти до руської бурси. Вправді, товариші відраджували, але я все-таки перенісся. Дістав там запалення легенів і вернувся на стацію. Настоятелем бурси був тоді отець Патрило[166]. Робив на мене недобре вражіння. Не подобався мені в бурсі ліберальний дух, бо велася безбожницька аґітація, а отець Патрило дбав про себе.

У третій клясі математику вчив дуже добре Цегельський[167], пізніше відомий математик. На жаль, його скоро перенесли до Вижниці. Також прийшов добрий кваліфікований професор Собчук, що вчив фізики і математики.

Між молоддю нуртували протиреліґійні течії. Отець-катехит мав, на жаль, малий вплив на молодь, власне для того, що був старорусин, хоч і побожний, але не вмів з’єднати собі молодих і переконувати розумовими арґументами. В першій клясі, як сказано вже, екзорти мав о. Дубицький, одначе не дуже вони мали вплив. Опісля екзорти говорив о. Бородайкевич.

У четвертій клясі було по-давньому. Тоді затягнув мене на науку танців мій свояк Юліян Мушинський. Це мало добрий вплив, бо там учитель Філяс вчив і деяких товариських форм. Коли мої товариші в пізніших клясах записувалися на танці, тратили час, зачинали любовні романси, то я, слава Богу, ті танці, як нерозвинений хлопець, мав за собою і звернувся до науки. В п’ятій клясі носили вже один золотий пасок. Це була переломова кляса під багатьма зглядами.

В четвертій клясі був ще господарем кляси о. Крохмальний (від I–IV). Наставлення всіх професорів до мене змінилося зовсім. Коли в минулих клясах, задля неприхильности Крохмального, мене вважали середнім учнем, то в п’ятій клясі опінія зовсім змінилася, і я став одним з перших. В п’ятій клясі він не мав жодних предметів, а прийшли вже інші вчителі. Вони вже мали покінчені філософічні факультети. Латину і греку вчив Тадей Смулка, і він був, здається, господарем кляси. Я звернув усю увагу на науку, в жодні вибрики я не вдавався, і мене то не цікавило. Німецької мови вчив Тимощук, а історії Гандяк. Він знав добре німецьку мову, бо походив десь з Чернівець.

Уже незалежним директором гімназії став д-р Омелян Савицький[168], відомий математик, але також старорусин. Як заходили якісь неправильності або інші вибрики, то він приходив на математику, питав і давав “двійки”. Так раз чимсь провинилась наша п’ята “Б”, і він прийшов на математику на “погром”. Викликав кількох і всі дістали “двійку”. Тоді викликав він мене. Пригадую собі, що це була задача між двома величинами — шукати спільну математичну і геометричну величину. Я це пояснив. <Він був вдоволений>.[169] Опісля на таблиці треба було шукати між двома лініями спільної міри. Я послуговувався то лінією, то цирклем, а коли величина ставала щораз то менша, і вже циркель і лінія не були відповідні, то зачав міряти чиколотками пальців. Це викликало сміх, але директорові це подобалося, і він був вдоволений. І відтоді я мав в нього добру опінію. Задзвонив дзвінок, і година математики, а враз з тим і “погром”, скінчилися добре. Поза тим директор був чемний, кожному, навіть учневі з першої-другої кляси, завжди відклонювався, був прилично вбраний і культурний. Його сини були фаворитовані і відзначаючі учні. Гімназистів з вишиваною сорочкою і гарасівкою[170] він сварив, кажучи: “Ти, українська жабо”.

Різниця між нижчими а вищими клясами вже була дуже велика, а на університеті вона зовсім затиралася. В шостій клясі з нових професорів прийшов Тимощук до німецької мови, Матвіяс до математики і фізики, Петрикевич до української мови. Здається, що тоді о. Бородайкевич перейшов до реальної школи. Там було мало українців, роботи небагато, а платня добра. <До нашої гімназії прийшов тоді>[171] отець-доктор М. Конрад[172], римський доктор з учительської жіночої школи. Він був українцем, любив диспутувати. Це <учні любили>[173], і він мав великий вплив на них. Він займався учнями, їхніми поступами в науці, цікавився всякими нуртуючими течіями.

У шостій клясі я вже був відзначаючим. Перший відзначаючий був Іван Бабій, знаменитий клясичний філолог[174]. Він прийшов з іншого відділу і був в минулих роках вже відзначаючим. На стації мешкав я з Родіоном, моїм тіточним братом. Знаю, що я мав тоді бажання здобути найвищу і найширшу освіту. Від п’ятої кляси ходив я на французьку мову, якої вчив учитель реальної школи. Польської мови вчив Стопка, татшанський ґураль і літературознавець. До нас, українців, відносився він прихильно. Від нього, Петрикевича, Тимощука, Савицького, Балея — можна було вже дечого навчитися. Греки вчив Сатурський і завдавав багато з Гомера, по кількадесять стихів. Деяких клясичних мов вчив Іларіон Брикович, віруючий і дуже добрий філолог.

Учителем німецької мови був Євген Мандичевський[175], неприступний. Він писав якісь оповідання, але не зробив кар’єри. Опісля став візитатором в народніх школах і мав спольщитися. Завжди дуже гарно убраний і […][176] спритний. Отець д-р Конрад ввесь час дуже прихильно ставився до мене, і за це я йому вдячний дуже. В переходових роках я віри не стратив. Ніколи я сповіди не опускав, хоч цікавили мене всі струї і тодішні ліберальні течії.

У шостій клясі в нас, в гімназії, існував “тайний кружок”, який займався самоосвітою, і там відбувались відчити. Про нього десь говорить Олесницький в своїх споминах[177]. Панував там дух ліберальний. Там приймали свідоміших, поважніших і спосібніших товаришів, які поза гімназійними предметами виказували якесь зацікавлення. Там властиво рішалися завжди важніші справи, і давано “тайні напрямні для молоді в гімназії”. Хоч я був відомий як віруючий, то мене прийняли до тайного кружка. Було це взимі. На одній з <перерв>[178] мені сказали, що товариші просять мене в якійсь там справі, щоби я прийшов до одного з товаришів. То було біля Великого Міського Городу. Коли я сказав, що не знаю, де то є, то мені відповіли, що хтось буде чекати на мене коло Нового Городу і запровадить мене. І дійсно, мене запровадили до мешкання, де мешкали два брати Зуляки, що мали окрему кімнату, а господиня лише варила їм харч. Там зібралося тоді з 10 товаришів, з різних кляс. Було там дві шафи, повні книжок. Був там і Стеткевич, пізніший суддя, і Володимир Лисий[179]. Стеткевич був, здається, головою і звернувся до мене, при загальній тиші, такими словами: “Ми становимо тайний самоосвітний кружок, про який не може знати жадна влада. Чи ви згідні приступити до нього, зберегти тайну, і чи даєте на це слово чести?” Присяги на хрест не було, і я мав вражіння, що вони майже всі ліберального наставления. Одначе хвилина була дуже поважна, навіть святочна, яка робила на мене і на присутніх серйозне враження. Коли я, по коротенькій застанові, дав згоду, то мені переповіли зміст статуту. Був тоді якийсь реферат, але не пригадую собі, на яку тему. Пізніше були з літератури, з соціологічних наук, з філософії, з природничих наук і з історії. Захоплювалися тоді перше Франком, Грушевським, Масариком[180], польським професором університету Нусбаум-Гіляровичем[181]; читали “Літературно-Науковий Вістник” і інші. В шафах було багато польських, німецьких і українських книжок.

Володимир Стеткевич був зрівноваженої і спокійної вдачі. Лисий, в нижчих клясах, був прудкий, неспокійний, рухливий, меткий, віруючий і дуже побожний. А пізніше став недовірком і аж за большевиків навернувся і зрозумів свою похибку. Сходини відбувалися раз на тиждень, в суботу або в неділю. Один з товаришів, Малицький[182], читав про винищення українського населення в монгольській добі, і на основі Грушевського відкидав ту теорію. Лисий мав реферат на суспільні теми. Він був загалом великий суспільник. Я мав реферат про старовинну грецьку філософію. Були там і інші.

Між учителями були, переважно, невіруючі, хоч не могли свобідно висказувати своїх ліберальних поглядів. Віруючим був, певно, Іларіон Брикович, і тому положення катехита серед такого учительського збору було дуже важке.

У сьомій клясі прийшов Степан Балей[183], дуже спосібна людина. Вчив математику і філософію. Не забуду першого його викладу з логіки, який перевів по-мистецьки під оглядом методичним. Це була перша година в житті, яка проминула, що я й не спостеріг, коли.

Німецьку мову вчив доктор Борисовський, малий ростом. Він написав розвідку про Мефістофеля у “Фавсті”. Українську мову вчив Старецький, одначе він вже мало бачив і держався строго підручників Барвінського[184]. В нього мав я ноту завжди аж до матури: “відзначаючий з надзвичайним замилуванням”.

Тайний кружок влаштував поранок в честь Драгоманова, в Гаях, в стодолі якогось міщанина. Драгомановим тоді одушевлялись не як протицерковником, але як свідомим українцем, що був переслідуваний царською владою. Він мусів виїхати закордон і вкінці був професором в Софії, столиці Болгарії. Мені поручили вступне слово. І в тому напрямі йшла моя промова.

У сьомій клясі господарем був доктор Степан Балей, мабуть найінтеліґентніший професор. Був культурний, чемний, але здеклярований атеїст. Він був учнем проф. Твардовського. Вчив математику і логіку, і хоч він нігде не виступав проти реліґії, то все-таки відчувалося його атеїстичне наставлення. Мав вплив на молодь. Загалом професори, високообразовані, мені дуже імпонували.

У нашій клясі був один товариш, що називався Сапіга. Він був в русофільській бурсі і сам був переконаний “рускій”, а було їх таких кількох в нашій гімназії. Вони збиралися в котрогось там з сьомої кляси і влаштовували вдома навіть вечір Пушкіна. Вчилися російської мови. Це підглянули українські студенти, і коли вони виходили вечером, напали на них і побили. А цей Сапіга десь там обидив в клясі товаришів, на що вони жалувалися господареві кляси Степанові Балеєві. Професорська конференція сказала господареві кляси зробити йому виговір, що господар кляси і вчинив. Сапіга вислухав виговір мовчки. Одначе товариші кляси тим не вдоволилися і скликали збори, вечером на забавовій площі біля Нового Городу. Знаю, що тоді падав дощ, нас звище 40-ка стояло під парасолями. Здається, що виступав найбільше Свергун і Якимишин. Я особисто не був ворожо настроєний. Рішили вислати депутацію до директора і вибрали мене, Якимишина і мабуть ще котрогось третього. Рад-нерад я мусів прийняти це і повів на другий день делеґацію до директора. На зборах було рішено, що коли дзвінок задзвонить о годині восьмій, то всі мають вийти з кляси, а Сапіга останеться сам один.

Я мусів бути речником перед директором, хоч здавав собі справу, що ціла афера може прикро скінчитися. Коли директор мене зобачив, трохи здивувався, що я прийшов, і слухав моєї заяви: “Ми прийшли від сьомої “Б”, що чуються ображені в своїх національних почуваннях Сапігою, що висловився зневажливо про український нарід, не хочуть з ним сидіти в клясі і домагаються його усунення”. На це відповів директор дуже спокійно і людяно: “Ви нерозумно зробили, що вийшли. Нехай був би він вийшов, а ви лишилися. Годі знову бути нетолерантним, щоби жадати в році його усунення, бо що з ним зробити. Одначе я буду прохати директора польської гімназії, щоби його там прийняв, а тим часом ви йдіть до кляси”. Я вернувся до товаришів і повідомив про вислід інтервенції. Деякі негодували, але я їх втихомирив, і всі вернулись до кляси, а Сапіга по кількох днях перейшов до польської гімназії і там здав матуру. Так що ціла справа досить людяно закінчилась. Опісля він був в колеґії в Римі, але за свої православні переконання його видалили чи він сам покинув. Поїхав до Москви і там покінчив Духовну академію. Став священиком і вернувся до Львова, як душпастир нез’єдиненої парохії у Львові. Коли я був ректором у Львові, то він, переходячи, ніколи мене не поздоровляв. Раз тільки зробив це. Я чув, що він мав там якісь труднощі, і хотів вертатися до Католицької Церкви, був у митрополита Андрея, а навіть хотів бути і в мене, і я, певне, був би йому поміг, чим змога. Одначе в Римі робили йому якісь труднощі, тому що він був апостат. Не чув я опісля, як та справа скінчилась. Покійний Митрополит, коли довідався, що то мій товариш з гімназії, то був йому прихильний.

Вертаючи до того немилого інциденту, то його треба оцінювати все-таки як додатній вияв національної свідомости. Годину мав тоді мати о. Йосиф Застирець[185], і, думаючи, що то було проти нього, пішов зараз до директора і стрінув там нас в розговорі, і директор успокоїв його. Видно, що директор був дуже вдоволений з того поступовання, бо пізніше як щось потребував, кликав мене, питав або давав якісь поручення.

Другою такою подією було основання научного кружка в гімназії, завданням якого було давати відчити для охочих під проводом котрогось з професорів. Головою на зборах вибрали Яворського з восьмої кляси, а мене містоголовою[186]. Коли Яворський здав матуру, то тоді мене з восьмої кляси вибрано головою. Ті відчити відбувались в неділі. Не пригадую собі вже, про що я мав там відчит. Знаю, що проф. Балей поручив був мені приготовити щось про Канта. Мені здається, що до учня восьмої кляси то було зависоке довір’я і затяжке завдання.

Крім того, я належав дальше до тайного кружка, але не пригадую собі точно, хто був його головою. На всякий випадок я остався віруючий ввесь час і в тому напрямі злагіднював виступи членів кружка проти катехита та Церкви і загалом проти реліґії.

З малярів вибивався тоді Осінчук[187] і мій тіточний брат Родіон, що вуглем намалював Шевченка і його повісили на коритарі, що було вже великим кроком вперід у вияві національного характеру гімназії.

Сьому клясу я покінчив з відзначенням, а у восьмій на вакаціях я, здається, приготовляв до іспиту Свергуна. Впрочім, перебував вдома. В восьмій клясі професор Балей перейшов до Львова, а психологію вчив Яким Ярема[188], людина дуже культурна й інтеліґентна. Його викладів про психологію слухали ми дуже радо. Господарем кляси став Балаким, філолог. Латину і греку знав він добре, одначе був тяжкий і непорадний і некомунікативний. Отець-доктор Конрад мав все-таки тоді великий вплив. Математику і фізику вчив Сабат.

Час минув скоро. Я пильно приготовлявся до матури, вставав непотрібно раніше і тим підорвав собі трохи здоров’я. В сьомій і восьмій клясі я мешкав в Дудзінського, бувшого поборця податків. Там мешкав також і Шайнюк з восьмої кляси, найспосібніший учень в тодішній восьмій клясі. Він був рік старший від мене. Мешкав там і мій сестрінок Дичковський. Стація була прилична і спокійна, на Нижнім Заруддю, нижче бурси і майже напроти віллі-каменички о. Застирця, яку він собі там побудував. Здається, в шостій клясі чи в сьомій Сидоряк уладив прогульку в Карпати, до Микуличина, на гору Хом’як. Перший раз їздили ми в п’ятій клясі, а другий раз у сьомій клясі на Говерлю. Тоді мав я нагоду познакомитися вперше з Карпатами і з гуцулами. Вони робили тоді величезне вражіння, навіяне поезією Могильницького та інших.

Директор подав до відома, коли будуть письменні матуральні задачі і коли усні, та що усними буде провадити візитатор доктор Іван Копач[189]. Він буквально знав всі предмети. Цікавий у викладі, але тяжкий до писання. Щодо задач, то вже наперед товариші порозумівалися, щоб помогти слабшим. Знаю, що і я напочатку кожному помагав, хто потребував, а пізніше почав сам писати. Не знаю, котру тему я вибрав, але пригадую собі, що закінчив її стихом Самійленка: “Ще стоїть Україна! Не вмерла вона, і вмирати не має охоти. Кожна піч українська — фортеця міцна, там на чатах лежать патріоти”. Тим я ставив перед очі активний патріотизм, а не на словах.

На основі задач я був звільнений з багатьох предметів, і пригадую собі, що з української мови мав я пролог Франка до “Мойсея”. Доктор Копач вмішувався і був вдоволений. З латинської мови мав я з Тацита про переслідування християн. Нерон спалив Рим, і римляни негодували на широкій вулиці, бо на вузьких була завжди тінь. Приходило там слово “superstitio” (забобон), тобто християнська реліґія. З математики мав я рівняння про асимптоти. Здається, що рівняння х²—у²=1. Є це лінії з аналітики, про лінії, які не є рівнобіжні, але ніколи не перетинаються. Д-р Копач також вмішувався. З історії питання собі не пригадую.

Матуру здав я з відзначенням у 1911 році. Навіть пізніше, коли доктор Копач стрічав мене у Львові, все дуже прихильно висловлювався про нашу матуру і все говорив мені: “Ґратулюю”. Дуже прихильно ставився Чайковський[190], математик, який не питав, але помагав. Опісля він виїхав на Радянщину і там пропав.

Коли так кинути оком на життя української гімназії в Тернополі, то треба сказати, що від’ємним чинником, який впливав на молодь, була, в першу чергу, антиреліґійна пропаґанда: соціялізм і дарвінізм, які були тоді в моді, як вершок поступу і культури. Рівно ж і неморальність ширилася між учнями, бо спочатку не було жодного нагляду учительського збору над приміщеннями і помешканнями учнів. На жаль, здібніші і рухливіші одиниці давалися пірватися тій течії. Хоч усю молодь захоплював український патріотизм, то дивне диво, що польські ліберальні круги і польська атеїстична дарвіністична література находила до них легкий доступ. Усе ж таки було і між молоддю багато реліґійних учнів. Атеїзм ширився передусім у вищих клясах, а дещо в третій і четвертій, коли зачинає у юнака розвиватися розум. Тоді, очевидно, катехит мусить оперувати розумними арґументами і прикладами з літератури, а також прикладами глибоко реліґійних мужів науки. Коли прийшов до гімназії о. д-р Конрад, то він любив диспутувати з учнями і видав був брошуру про сотворення світу, збиваючи поверховні арґументи Франка і інших. Що я, слава Богу, не дався пірвати тій стихії, то можу завдячувати лише великій реліґійності, винесеній з батьківського дому.

Вступ і навчання у семінарії та університеті у Львові

У часі ферій[191] треба було думати про вибір звання, факультету і напряму життя. Хоч для мене це питання було перерішене, щоби стати священиком, одначе велику трудність справляло мені те, що я хотів посвятитися науці, а вибір священичого стану, в загальному тодішньому і мойому переконанні, обмежувався до женячки і до душпастирської праці на селі, що мене зовсім не захоплювало. Я хотів віддатися науці і знайти становище, яке мені помагало би в тому напрямі. Я леліяв думку бути священиком, але і професором. Нераз в моїх розмовах я видвигав життєву плиткість деяких душпастирів і брак можливости розвинути свої сили. Очевидно, це було тоді примітивне поняття, не лише моє, але і великої кількости тодішнього студенства, що гляділо на духовенство як на представників назадництва[192]. Батьки дуже бажали собі, хоч мені цього не висловлювали, щоб я пішов на теологію. Виробивши собі переконання, що можна бути священиком і професором, бо й такі приклади вже були (Огоновський[193] та інші), я вніс прохання через отця-пароха Теодора Цегельського до Митрополичого ординаріяту у Львові.

Тоді також дісталася мені в руки книжка Доната “Die Freiheit der Wissenschaft”[194]. Невіджалувана шкода, що ніхто не переклав цю працю[195] українською мовою, бо вона могла мати величезний вплив на вироблювання католицького світогляду молодої людини — студента. Пригадую собі, що я був у котрогось товариша, де зібралися не лише українські студенти-абсольвенти, але й польські, і вони дуже дивувалися, коли вечером, перед спанням, я молився, але це мене зовсім не бентежило. Завважу те, що в такому критичному віці побожність і реліґійне переконання погребує піддержки з боку відповідної літератури і реліґійних людей. Не диво тому, що багато моїх товаришів, віруючих до п’ятої кляси, тратили віру і переставали молитися і ставали опісля безбожниками.

У моїй тямці остався такий один факт, а саме, що коли не було обов’язку шкільного задля якихсь там причин провадити всіх учнів до церкви, звичайно до Середньої церкви (в Тернополі), то з учительського збору я стрічав в церкві тільки проф. Іларіона Бриковича[196]', а інші учителі, навіть перед обов’язуючою молитвою перед початком і при кінці науки, знак святого хреста робили дуже недбало, або не робили, а навіть <байдужно молилися>[197].

До мого подання на теологію я мусів також постаратися про свідоцтво моральности від отця-декана і в тій цілі поїхав з батьком, що мав по дорозі орудку в Теребовлі, до Острівця, де деканом був о. Волянський, вдовець, відомий наш перший місіонар в Америці[198]. Коли я заїхав, то на подвір’ю перед собою побачив я велику резиденцію. Ввійшов я досередини, одначе нікого не стрічав. Перейшовши першу, другу і третю просторі кімнати (всі були буквально пусті, а деякі стіни навіть завалювались), стрінув я, як пізніше довідався, сестрінка отця-декана, старшого вже тоді студента прав Карпінського. Це тоді було в нас досить частим явищем. В однім куті стояло кільканадцять пчільних рам. Я предложив мою справу йому як секретареві, він попросив мене заждати в сусідній кімнаті, а тимчасом пішов сам за отцем-деканом, що переглядав у саді пасіку. Отець-декан, вислухавши мене, написав сейчас свідоцтво, запечатав його і віддав мені в руки. Подякувавши отцю-деканові, я вийшов з вражінням, що був у священика-ереміта.

Елекція[199] у Львові відбувалася десь осінню. Я заїхав до бурси Сембратовича, до одного мого знакомого товариша. Елекція мала зачатись пополудні, приїхало бодай сто кільканадцять кандидатів. На елекції, в салі засідань, в капітульному будинкові сидів митрополит Андрей, крилошани: о. Білецький[200], о. Бачинський[201] і інші, о. віце-ректор Яремко[202], а викликав і предкладав отець-ректор Боцян[203]. Найперше взивали кандидатів з Академічної гімназії у Львові, опісля з Тернопільської і інших. Коли мене впровадив о. ректор Боцян, отець віце-ректор Яремко кивнув головою, щоби я приступив до Митрополита. Коли я поцілував його в руку, то він спитав мене про деяких заздрістянських священиків, а після поставив мені питання: “Що то є общеніє святих?” Коли я на нього відповів, то отець-ректор казав мені продовжувати 50-й псалом від слів: “Боже, Боже…” На те Митрополит сказав: “Ну добре, будеш прийнятий”. Я поцілував його в руку і пішов. Коротка хвилина робила незабутнє враження. За довгим столом сиділи крилошани з предсідателем-Митрополитом, на столі горіли свічки. Митрополит з бородою і в окулярах робив дуже поважне, біблійне патріярхальне вражіння. Десь по двох годинах отець-ректор прочитав імена прийнятих, і я був другим чи третім з черги, бо перше місце займала Академічна гімназія. Я вернувся домів і став приготовлятися до Духовної семінарії. Часом я здибався з о. д-ром Конрадом, який піддержував мене в постанові.

На празник Покрови ми з’їхались до Духовної семінарії. З Тернополя були ще прийняті Пришляк[204], Пасіка[205], Декайло[206], Кутний[207], Музичка[208], Череватий[209] і інші. Вечером правився молебень про призвання Святого Духа, а по Св. Євангелію отець-ректор Боцян розвинув думку: “Місце, на якому ти стоїш, святе”. Довгі семінарські коритарі, гамір прибулих питомців, що радісно витались і цілувались, зливався у своєрідний семінарський настрій. На празник Покрови з’їхалося з кількадесять тисяч народу, так що і святоюрська площа ціла була вкрита битком. Архиєрейську Службу Божу правив митрополит Андрей зі семінарською асистою[210]. Співав гарно семінарський хор, і все це разом робило вражіння рідкого <великого празника>[211].

Починалося семінарське життя зі своїм порядком. Мене приділили на другому поверсі, в першій кімнаті, біля о. префекта[212] Малицького[213], разом зі Степаном Ратичем[214], Лопатинським з Чорткова (з околиць Теребовельщини)[215], Йосифом Осташевським[216], русофілом Ліщинським[217] і Радомським[218]. Крім того було двох лемків, один з третього року як цензор, а другого вже не пам’ятаю, як називався. В кімнаті було то позитивне, що не курили і вчилися. В інших кімнатах мешкали товариші: Пришляк, Пасіка, Музичка, Кутний, але на рекреаціях[219] ми сходилися разом і розмовляли. Дуктором[220] був спочатку Чорнеґа[221], а пізніше — Кость Левицький з Академічної гімназії[222], відзначаючий, щирий, гарно вихований. Згодом я познакомився з товаришами з вищих років, між якими було багато з Тернопільської гімназії, як Мазур[223], Олійник[224], Микола Чубатий[225], Василь Стадник[226] і інші, які тішилися, що я прийшов на теологію.

Помало привик я до довших богослужень, до розважань, точки[227] до яких давав о. Куницький[228], — на жаль, часто вони були малозмістовні. Утреню правив о. прелат Дольницький[229], старушок, який слухав сповідей і часом говорив конференції[230]. Мав він вплив на питомців як святець. Очевидно, з огляду на свій вже старечий вік, не міг він, як старої дати, зблизитися до молодих питомців з новими струями і з українськими поглядами, хоч до них ставився він дуже прихильно.

На першому, другому, третьому році були ще також питомці з Перемимиської єпархії і тому був один віце-ректор з Перемишля — о. Іларіон Паньківський[231], що займався матеріяльними справами — економією семінарії. Це був зрівноважений священик і люблений питомцями задля свого доброго серця.

У ректорат входили отець-доктор Йосиф Боцян як ректор, отець-доктор Яремко і отець Іларіон Паньківський як віце-ректори, а як префекти: о. Малицький, о. доктор Константан Богачевський[232] і о. Никита Будка[233]. Так, що цілий ректорат складався з ректора, двох віце-ректорів, трьох префектів і двох духовників. Разом вісім членів.

Отець-ректор доктор Боцян Йосиф любив науку, був рішучий, але замало мав зв’язку з питомцями і [був] замало реальний. У семінарії викладав часослов, а на університеті помагав отцю-професорові Бартошевському[234] у викладах пасторальної [богословії], катехитики, педагогіки. І о. проф. Бартошевський приготовляв його на свого наслідника. Він вимагав точности і збереження семінарського порядку.

Більше життєвим був о. д-р Яремко, каноніст, який викладав і слов’янську мову. Отець Будка вчив обряди більше практично, і тому лишалося з того багато в пам’яті. Питомці видали були літографічно “Обряди” о. Дольницького[235], одначе за мене вже їх не читали. Отець Яремко був незвичайно приступний в поведенню. Отець-доктор Малицький і отець-доктор Богачевський мало зближались до питомців і мали помагати питомцям в догматиці, філософії і моральній [богословії], а часом відбували з питомцями деякі репетиції. Церковний спів вчив о. Г., а іспити треба було здавати перед о. Дольницьким[236].

Порядок дня був такий: 5.30 вставання, опісля молитви, розважання, снідання і виклади на університеті від 8-ї до 12-ї години, відтак обід, півгодини рекреація, наука, від 4:00 до 4:45 підвечірок і відпочинок. Від 4:45 до 5:00 духовне читання і наука. В неділю о год. 6:30 — конференція, в 7:00 — вечеря, рекреація, точки, молитви і спочинок.

У кожну суботу — Велика Вечірня, а в четвер — Молебень до Серця Христового. Правили отці-настоятелі по черзі. В неділю була все Утреня, в часі Утрені була Служба Божа читана і причастя, а о 10:00 — Служба Божа співана, 15:30 — Вечірня, в 18:30 — конференція. Ранішні та вечірні молитви становили скорочені Повечер’я і Полунощницю.

На прохід ходили у вівторок і в четвер, разом всі або двома групами. У міському парку держано ще медведя. Харч був можливий, тільки снідання були заслабі (булка і чай).

Товариське життя гуртувалося в читальні імени Шашкевича, з рамени якої на вечірних рекреаціях відбувалися відчити і сходини. Серед питомців панував український дух, одначе біля 10 питомців було ще т. зв. “твердих”. У читальні я мав відчит про виступ Шашкевича в Духовній семінарії і його переломову акцію серед питомців, що стало дороговказом для майбутніх десятиліть. Крім того, заложив я був також протиалькогольне товариство, яке числило тоді кількадесять членів.

Коли я ближче так приглянувся життю, то воно замало мене притягало, тому що ціле виховання було спрямоване на сільського душпастиря і майже ввесь загал думав, як оженитися, стати священиком і провадити душпастирську працю. На наукову працю мало звертали увагу. Виклади на університеті також були примінені до того рівня.

Філософію викладав отець Вайс[237] на основі фрібурзького Райнштадлєра[238], трохи по-латині, а трохи по-польськи. Апологетику і фундаментальну [богословію] викладав отець Шидельський[239] на основі Танкерея[240] так само. Вони обидва старалися зацікавити слухачів, беручи під увагу нові погляди, прихильні і неприхильні для віри, філософії і апологетики.

Біблійну історію Старого Завіту, екзегезу (Ісая), єврейську, сирійську, арамейську і арабську граматику викладав отець-професор Мишковський[241] по-латині. Він тримався віденського Чокого[242], і зразу були малозрозумілі виклади. Був він дуже сухий і малопритягаючий своїм зовнішним викладом і змістом. Але то була свята людина, глибоковчена, з феноменальною пам’яттю. Був завзятий лемко і русофіл. По-латині і по-польськи говорив дуже добре, а по-українськи — лемківським діялектом.

Назагал треба сказати, що між професорами і слухачами замале було зближення і зацікавлення. Виклади були для українців і поляків разом. Українці сиділи по правій стороні, а поляки по лівій, для викладаючого професора було навпаки. І інші виклади, як я зачував, не дуже притягали, бо професори не старалися зацікавити слухачів. На світських факультетах виклади були займаві[243], студенти старалися здати іспити і осягнути становище. На богословських викладах не було якихось дотинків[244] під оглядом національним. Одначе українці з поляками мало зносилися, хіба одиниці, задля того не покидала мене думка, що може на філософічному факультеті можна більше занятися наукою. Я говорив навіть на ту тему з Степаном Балеєм, що приготовлявся на професора університету; але він був атеїст. Я боявся, що і на філософічнім факультеті не все так рожево, як я собі думав. Може і та була причина, <що я до богословських наук не брався на початку так пильно>[245].

Пригадую собі, що ми ходили на якісь збори в справі створення Українського університету, і на них промовляв Кость Левицький[246] і інші. Бачив я і Олесницького[247]. Отець-ректор влаштував був один курс економічний, на якому викладали Олесницький, Гнатюк[248] про Гуцульщину і інші. Подібний курс був у восьмій клясі в Тернополі, в бурсі Качали, на якому викладав отець-доктор Конрад, директор банку Ковальський та інші.

Закордонні студії в Інсбруку та Римі

Десь з початком нового 1912 року трапилася немила хрія[249], а саме бойкот русофілів, щоби їх усунути з Духовної семінарії. Я дуже настоював, щоб у бойкоті “твердих” заховати культурну форму і поведінку. Задля того розв’язано Духовну семінарію, і всі питомці виїхали додому. Щойно пізніше заряджено нові прийняття. Була це дуже неприємна справа, до іспитів не можна було вже добре приготовитися, все ж таки я ще вспів здати іспит з арабської, сирійської і арамейської мови, як конечних до докторату. Після зложення всіх іспитів: з історії, Старого Завіту, екзегези і єврейської мови, фундаментальної догматики і схоластичної філософії — я вернувся домів на вакації та й думав, чи не вдалося б якось виїхати на вищі студії закордон. У Заздрості відкопано тоді якийсь величезний пам’ятник в степу з написом, який відчитано в “Літературно-Науковім Вістнику”[250]. Митрополит Андрей зацікавився ним і хотів його спровадити до Національного Музею. Отець Теодор Цегельський пригадав мені усю справу, і я пішов з нею після ферій до Митрополита. При тій нагоді я натякнув йому про деякі свої вагання, а тоді Митрополит предложив мені виїзд до Інсбрука. Саме тоді Митрополит виправляв туди на теологію руського сибіряка Кулакова, який прийняв католицьку віру і хотів учитися на священика. Він не знав німецької мови, і ми оба вибралися в дорогу до Інсбрука. Він побув там тільки один рік і вернувся на Сибір, учителював та й остався тайним католиком.

Я зачав був ходити на університеті у Львові на другому році (1912) на виклади української мови професорів Студинського[251], Грушевського[252], на педагогіку Маньковського[253] і на інші виклади. В Інсбруці я побачив, що те все треба лишити і віддатися студіям філософії і теології. Коли ми приїхали зі Львова до Відня, і через Альпи, до Інсбрука, то вже падав сніг, бо було це при кінці жовтня. Як ми приїхали до “Канізіянума”[254], то була десь шоста година ранку. Нас впроваджено до атріюм, в якому на підвищенні стояла велика статуя Серця Христового. І я тоді подумав собі: що то з мене буде?!

Отець-реґенс Гофман[255] прийняв мене ввічливо, і я мав окрему кімнату, як кожний конвіктор[256], і була вже більша можливість занятися наукою. Середовище було інтернаціональне, 250 питомців. Реколекції[257] тривали 10 днів і впроваджували вже глибше в духовне життя. Зжитися з товаришами різних націй було досить важко. Нас українців було тоді, здається, 10: Іщак[258], Дідуник[259], Донарович[260], Кукурудза, я і інші. Службу Божу правив о. Дутчак[261]. Я зложив іспити дуже добре і вернувся на вакації до Заздрости. Одначе захворів я на тиф, і щойно з опізненням, десь при кінці жовтня я приїхав до Львова. Митрополит Андрей думав, що я вже зрезиґнував з теології, запросив мене на обід й опісля виправив назад до Інсбрука. На третьому році я зачав вже думати про докторську дисертацію. Іспити зложив я з дуже добрим успіхом і виїхав на вакації знова до Галичини. В тому часі вибухла війна і я мусів остатися вдома один рік, бо Галичину зайняли російські царські війська. Слава Богу, я якось не був арештований і при найближчій австрійській офензиві я з батьками переїхав Стрипу і з Підгаєць дістався до Львова. Помагав мені мій товариш Мостович[262]. У Львові митрополита Андрея не було, його ув’язнила і вивезла до Суздаля царська влада, отець-офіціял Білецький видав мені потрібні документи, і я виїхав назад до Інсбрука, щоб продовжувати студії. В “Канізіянумі” отець-реґенс і товариші думали, що я пропав під час російської окупації, і тим радше прийняв мене до конвікту[263]. Я вписався на четвертий рік (1915 р.) і став думати про докторат та й написав дисертацію[264], яка була прийнята в 1916 році професорами Урбаном Гольцмайстером[265] і Йосифом Ліндером[266]. Мені навіть призначили премію, тодішних 40 австрійських корон. Це був високий гонорар. На вакаціях остався я вже в Інсбруці при церкві “Ewige Anbetung”[267], а по вакаціях приготовлявся до риґорозуму[268] з історії права. В тому часі мусів я відбути й операцію сліпої кишки. При кінці шкільного року 1916–1917 я зложив другий риґорозум з моральної, пасторальної, катехитики і літургіки.

Саме в 1917 році вернувся з російської в’язниці митрополит Андрей. Тому, що це була війна, то він з Петербурга дістався до Швеції, а звідтам до Швайцарії і зі Швайцарії переїжджав через Інсбрук та казав мені приїхати до Галичини на свячення. Я одержав дияконат у Львові, а пресвітерат в Уневі[269], до якого представляв мене о. Йосиф Схрейверс[270], бо там був монастир редемптористів. Перед свяченнями я відвідав батьків, яких був я полишив в 1915 році в Підгайцях, звідки вони вернулися на своє знищене господарство. Тоді з війська вернувся інвалід брат Роман, і вдома, крім батьків, була ще сестра Євгенія. Коли я, після свячень, вернувся до Інсбрука докінчувати докторат, то Роман і Євгенія померли[271]. Я був до них дуже прив’язаний, тому вістка про їхню смерть була для мене так дуже болюча. Загинув в тому часі, на війні, і другий брат Володимир, як медик, дуже чесний і дуже благородний.

Заздрістянський-Пантелиський степ виглядав, як по татарськім наїзді. Поки око сягало, земля неуправлена, порозкидана зброя, величезні гарматні кулі лежали зариті в землю, кільчасті дроти. Не видно було тільки трупів, що були позвожені і похоронені на кладбищі. Гайвороння крякало і ширяло понад побоєвищами. Я мусів йти пішки мало що не з Підгаєць, на Золотники, а опісля до Заздрости, бо іншої комунікації не було. Вертав я вже фірою до Підгаєць. Село було зруйноване, остались лише деякі хати, а селяни рилися в своїх криївках і бралися горячково до відбудови своїх хат.

Після свячень, в празник Непорочного Зачаття[272], я вернувся з Унева до Львова, а опісля чимскорше до Інсбрука, щоби оминути всяких перепон, яких було багато. В Інсбруці я замешкав в сестер-монахинь при церкві “Ewige Anbetung”, а потім в сестер в Матрай на Бреннері[273], та й став пильно приготовлятися до найтяжчого риґорозуму з догматики. Звичайно наші докторанти на кінцевий риґорозум виїжджали до Відня, бо там під тим оглядом було легше. За несповна 5–6 місяців я зложив риґорозум, і воно пішло дуже добре, професори були дуже вдоволені. На докторську промоцію прийшло дуже багато гостей, хоч я нікого не запрошував, так що сам реґенс, о. Гофман, дивувався моїй популярності, незважаючи на те, що я нігде не уділювався.

По докторській промоції я вибрався до Львова, і по дорозі мене запрошено на Велеградський з’їзд[274] в 1918 році, який влаштовував архиєпископ Стоян[275]. Був там тоді і отець Спачіль[276]. Про цей з’їзд написав я опісля звіт до “Ниви”[277]. Звідтам поїхав я до Львова, представився в Митрополита, а він післав мене на відпочинок до Словіти, тому що там не було священика-капеляна. Перед тим я ще поїхав до Заздрости і там мав першу Службу Божу, а проповідь виголосив отець-парох Теодор Цегельський.

Війна ще не закінчилась, заключувано з Україною Берестейський мир. Цісар Карло[278] обіцяв заснувати Український університет для українців, а його основу мали творити існуючі вже катедри на утраквістичному Львівському університеті. На інші катедри мали чимскорше приготовляти габілітаційні праці доценти. Таке предложення зробив і мені митрополит Андрей. Я радо його прийняв, одначе вагався, чи писати габілітацію[279] з філософії, чи з догматики. Єпископ Боцян предкладав мені префектуру в Духовній семінарії, одначе я чимскорше вибрався до Мюнхена і там думав писати габілітацію.

Тоді лютувала так звана “гішпанка”[280] і нею заражувались люди в часі подорожей. Не зважаючи на те, я вибрався в дорогу через Відень, і приїхав до Мюнхена з високою горячкою. Не маючи нікого знакомого в Мюнхені, я попрямував до Інсбрука і до Матрай коло Бреннера, і там положився зразу до ліжка та й хорував впродовж одного місяця. Слава Богу, я видужав і тому, що починався вже відворот австрійської армії з полудневого Тиролю, я рішився залишитися в Матрай і писати працю, випозичаючи потрібні книжки з Інсбрука, Відня і з Мюнхена. В Інсбруці професори мені дораджували, щоби я взяв догматику, бо до неї тяжко знайти відповідного професора, а до філософії багато легше. Я послухав ради, передусім професора філософії Доната, Міллера[281] і Брудерса[282], та почав писати про тринітарну науку Фотія. Відворот австрійської армії тривав далі, але мені не перешкоджав на селі в моїй науковій праці. Кінець кінцем впродовж року я написав габілітацію і почав її печатати в “Innsbrucker Zeitschrift für katholische Theologie”[283]. Умовини для печатання були незвичайно прикрі. Мені, одначе, вдалося зробити 100 примірників відбитки і порозсилати її до рецензій. Оцінки появилися дуже прихильні і в католицьких журналах, і в протестантських: німецьких, французьких і англійських. Вона була прийнята як габілітація на Інсбруцькому університеті професорами догматики Йосифом Міллером[284] і Іваном Штуфлером[285].

Тимчасом вибухла українсько-польська війна, я не міг вертатися до Галичини, а тому, що був виснажений, то поїхав завдяки знакомим товаришам на відпочинок у Ціцерс, Ціріх і Айнзідельн в Швайцарії — до бенедиктинів. Вернувши у Матрай, я почувався далі виснаженим і, за порадою лікаря, виїхав у Бріксен, Боцен і Меран, а тому, що полудневий Тироль вже зайняли італійці, я мусів вертатися в Матрай. Впродовж тих двох неповних літ я записався на філософічний факультет в Інсбруці на філософію, клясичні мови, мистецтво і історію.

Війна не кінчалася, а до Риму приїхала наша дипломатична місія Колесси і о. Бонна[286]. Я звернувся до о. Бонна, бо хотів їхати до Риму. Монсеньйор Енріко Бенедетті[287] зі Східної Конґреґації дав згоду, і я приїхав до Риму та замешкав в отців-францішканів на Люнґотевере Фарнезіна. Спершу удержувався я з інтенцій, а опісля Папа Бенедикт XV дав мені 1000 лір підмоги. Рік перед тим він оснував Конґреґацію для Східної Церкви і Орієнтальний Інститут, на якому викладали отці Жужі[288], Салявіль[289], Спачіль та інші. Одначе я ходив на курс маґістерії на Григоріянум[290] і Анджелікум[291]. Передусім глибокі були виклади отця Делятая[292] на Григоріянумі. Я став писати другу габілітацію “De principio spirationis”[293]. Іспити зложив я дуже добре і став “magister aggregatus”[294]. Крім того, в Римі я студіював мистецтво і познакомлювався зі всіми римськими справами. Від францішканів я перенісся до колеґії Сан Люїджі дей Франчезі, а опісля до нашої колеґії на П’яцца Мадонна дей Монті, З, яку відчинено 1921 року[295], і ректором став отець Березовський[296].

При кінці 1920 року приїхав до Риму митрополит Андрей[297]. Його положення було дуже тяжке і загалом уся ситуація ставала нестерпима[298]. Правительство президента доктора Є. Петрушевича перенеслося до Відня, а отаман Симон Петлюра не вдержався і перенісся до Тарнова і Варшави. Митрополитові грозили атентатами, і він бачив, що в тому часі на галицькому терені нічого не можна вдіяти та й тому виїхав через Відень до Риму і замешкав в отців-редемптористів, на вія Меруляна. Хтось-то мені казав, що він заїхав до Колеґії Піо Лятіно, але кінець кінцем я знайшов його в редемптористів на вія Меруляна. В одній з розмов він сказав мені, що віддав Духовну семінарію у Львові отцям-василіянам. На це я відповів, що недобре сталося, бо безженні священики тратять осередок, в якому і біля якого гуртувалися. Єпископ Боцян, вернувши з Сибіру, занепадав на здоров’ю і занедужав на запалення легенів. Отець віце-ректор Дмитро Яремко помер на засланню. Не було тоді нікого, хто міг би взяти ведення Духовної семінарії в свої руки. Митрополит не відповів на це нічого, тільки розповідав про безвихідне положення українців в Галичині. У вільному часі опроваджував мене по римських церквах і музеях. Багато різних представників заходило тоді до нього, і можна сказати, що він заворушив тоді своєю появою цілий Рим. У тому часі мав виклад про східне монашество. В митрополита Андрея були навіть представники сибірських ґенералів, що воювали з большевиками. Поляки, передусім отець-прелат Скірмунт[299], стали параліжувати акцію Митрополита, і приїхав до помочі вірменський архиєпископ Теодорович[300], з яким Митрополит Андрей мав гострі зустрічі. Я супроводжав Митрополита до папи Бенедикта XV, в якого він був кілька разів в справі повновластей, даних йому Папою Пієм X[301]. Документ, який митрополит забрав зі собою з архіву в Академії наук в Петербурзі, опісля перевіз зі Львова через границю один жид, а отець Климентій[302] стрінув його у Відні і привіз до Риму. Документ оправдав його вповні перед Папою і виказав усю лож польських наклепів. У Східній Конґреґації рішено відчинити знову Руську Колеґію, яка на час війни була замкнена, і Папа Бенедикт XV написав в тій справі письмо до Митрополита з датою 21.2.1921 року[303]. Я супроводжав Митрополита також до різних дипломатичних представників, бо Франція віддала Галичину Польщі. Але, мимо всіх усильних заходів, нічого не вдалося вдіяти. Щоби переждати критичний час, Митрополит, за згодою Східної Конґреґації, виїхав на апостольську візитацію українців в Південній Америці. Багато помагали йому тоді отець Бонн і отець Жан[304]. З Риму митрополит Андрей виїхав через Париж до Бельґії і Голляндії і там давав конференції про Схід і про нашу Церкву. За ним поїхав архиєпископ Теодорович, щоби параліжувати його акцію, але, як казав отець Схрейверс, даремно, бо митрополит Андрей говорив перфектно по-французьки, а архиєпископ Теодорович дуже кепсько. При таких нагодах Митрополит збирав жертви на сироти. Звідтам він поїхав з братом Ґродським спершу до Полудневої, а опісля до Північної Америки, де проповідями і конференціями продовжував збирати пожертви на сироти так, що аж занедужав.

З Америки написав мені листа, щоби я збирався до Львова. Я написав тоді габілітаційну працю “De principio spirationis”[305], яку рецензували професори Делятай і д’Ербіньї[306]. Вона була одна з перших, помимо того, що на маґістерії були найкращі кандидати з усього світу на професорів догматики. Я напечатав її пізніше як один том “Праць Богословської академії”, і появилися дуже прихильні оцінки[307], крім отця Костельника, який мусів мене опісля за зневажливу рецензію прилюдно перепрошувати[308]. Та й про це буде мова пізніше.

Повернення в Україну

Через Інсбрук, Відень і Велеград я вернувся до Львова в липні або серпні 1922 року дуже вичерпаний і ослаблений, але з двома габілітаціями на Інсбруцькім і Григоріянськім університеті. Около півмісяця побув я вдома. А при кінці вакацій о. Галущинський[309] скликав професорів усіх трьох семінарій[310], щоби узгіднити українську філософічну і богословську науку. Говорено також про основання, в цілі об’єднання, якогось товариства і видання якогось журналу. На тому і скінчилося, бо отець-ректор Лакота з Перемишля[311] і отець-доктор Лятишевський з Станиславова[312] були досить здержані.

Свого часу основано у Львові Український тайний університет, коли поляки усунули всіх українців з університету. Польська влада зачала їх переслідувати, слідити за викладами, вкінці арештовано ректора Щурата[313]. Запрошувано навіть і мене з викладами канонічного права на правничому факультеті. Вкінці праця стала неможливою і влада університет зліквідувала.

Богословські студії в семінарії номінально творили факультет при університеті, фактично вони були зовсім віддільні. Мені поручили викладати догматику про Святі Тайни і ті трактати, які не викладав о. Кисіль[314]. Тимчасом я замешкав в семінарії з тим, щоби я шукав собі приміщення в сестер-василіянок на Зиблікевича, а коли вони відповіли, що не мають ні фондів, ні приміщення для капеляна, то отець Галущинський хотів мене відправити на капеляна до Кульпаркова. Це мене дуже огірчило, бо я приїхав з двома габілітаціями, шукаючи можливости для наукової праці, а тут відправляють мене до дому зумашедших. Отець Климентій, не згадуючи мені нічого, прохав отця-ректора Галущинського, щоби я бодай тимчасом лишився в семінарії.

Як відомо, в часі візитації митрополита Андрея в Америці приїхав до Галичини апостольський візитатор о. Іван Дженоккі[315] до Львова в 1923 році. Його ще в 1920 році Папа Бенедикт XV іменував апостольським візитатором України. Він приїхав до Варшави, щоби звідтам удатися до Житомира, одначе наступ большевиків вліті 1920 року примусив його залишити Варшаву і переїхати до Відня, а після півторарічного побуту вернутися до Риму. Новий Папа Пій XI[316] вислав о. Дженоккі як апостольського візитатора до Галичини. Він переслухував священиків, вірних, був у Духовній семінарії, а після відвідин в Станиславові і Перемишлі від’їхав до Варшави. Постала там якась неприємна ґазетна дискусія з приводу якоїсь приписуваної йому заяви перед польським правительством.

Лишившись в семінарії, в одній кімнаті, я приготовляв свої виклади і став також думати над оснуванням науково-богословського журналу, з якою то думкою я носився вже від кількох літ в Римі. Одначе такий журнал мусів би на когось опиратися. Духовну Семінарію я вважав невідповідним тілом для такого видання, а факультет не міг назовні нічого підписувати. Впрочім, як я бачив, у нікого не було наукового інтересу. У воєвідстві був ще тоді австрійський віце-президент Децикевич[317]. Я випрацював статути Богословського наукового товариства і предложив Децикевичеві, і він поміг мені, щоб вони дістали затвердження правительства. Це мене незвичайно втішило, бо то були перші статути загалом, затверджені польським урядом на українських землях, чим проломано перші леди. В межичасі зачав я приготовляти друк “Богословії”, бо матеріялів не було ще зібраних ніяких. У тому напрямі піддержував мене єпископ Йосиф Боцян. Я скликав перші конституційні збори, про яких звіт я помістив в “Богословії”. Крім того я зачав видавати “Праці Богословського наукового товариства”. Перший том присвятив я св. Йосафатові з нагоди 300-річчя його мученичої смерти. Кошти видання покривав я передплатою і добровільними датками, хоч справа була досить прикра. Для товариства записав свою бібліотеку отець-прелат Ісидор Дольницький, який помер в 1924 році.

У 1923 році вернувся з Америки Митрополит до Львова, з великими пригодами в Познані. Він закликав мене і спитав, чи я стараюся про капелянію в шпиталі в Кульпаркові. Я рішучо заперечив, і він прийняв мою відповідь як самозрозумілу. Я дальше викладав догматику та займався науковою і редакційною працею. Я навіть думав, щоб купити дім у Львові і там примістити редакцію і бібліотеку товариства та кількох світських священиків для наукової праці. В межичасі я дуже занепадав на здоровлю і занедужав на катар жолудка і кишок, тому що перестудився в часі слухання сповідей, не маючи теплої одежі. Крім того, великим смутком для мене була смерть матері, яка померла в Заздрості і я, хоч недужив, поїхав на похорон. Вона була похоронена в гробівці біля церкви, який я побудував.

300-річчя смерти св. Йосафата, 650-річчя смерти св. Томи з Аквіну, срібний ювілей архиєрейства митрополита Андрея забирали мені багато часу, щоб присвятити їм належну увагу, так що я не міг взятися до писання догматики[318].

Провід семінарією, академією та наукова діяльність

У 1924 році кінчалося п’ятиліття, на яке Митрополит віддав був провід семінарії отцям-василіянам. Воно пройшло відносно спокійно на тодішний час загостреного ворогування між поляками і українцями та боротьби проти целібату по причині введення його в Станиславові і в Перемишлі[319]. Митрополит бачив, що дійсно безженні священики стратили давній осередок, яким була Духовна семінарія, і рішився привернути світське духовенство до проводу в Духовній семінарії. Вже вертаючи з Риму в 1923 році через Відень, Митрополит журився майбутнім ректором, як згадував отець-доктор Мирон Горникевич[320]. Коли отець-протоігумен Калиш[321] питав раз на авдієнції Митрополита, як буде далі з Духовною семінарією, то Митрополит сказав, що він не може продовжити провід отцям-василіянам, і вони опісля чулися тим дуже діткнені, а о. Калиш сейчас відкликав усіх отців з Духовної семінарії. Митрополит вже передше запитував мене кілька разів, чи я дав би собі раду з проводом Духовної семінарії, а я завжди давав виминаючу відповідь. Вкінці піддавав я думку, що може би єпископ Боцян номінально очолював семінарію, а я її провадив. На те Митрополит, усміхаючись, відповів: “То можу робити я сам, але хто буде працювати?” Крім цього дуже намовляв мене о. Климентій, щоби я обняв ректорат, бо цього вимагає добро митрополії. На це я відповів, нехай він обнимає, а о. Климентій, як стій, відповів: “Я вже маю студитів”. Як другий арґумент я подавав, що тоді наукова праця упаде, і що я підготовляю окрему книжку про 25-річчя єпископства Митрополита та й що мені не дуже випадало би після того обіймати Духовну семінарію. Одначе він не дався зовсім тим переконати: “Як ректор будете робити, що можете, а навіть більше ще спомагати наукову продукцію”. Не думаючи про те, я передше купив вже білет до Праги, Відня, Берліна і Парижа в наукову подорож і у зв’язку з цим два місяці наперед відбув свої виклади. Я пішов від нього до Митрополита й остаточно дав свою згоду перебрати Духовну семінарію. Після мене прийшов до митрополита Андрея о. Евзевій Бачинський, і Митрополит, щоби розголосити справу і зробити її безвідворотною, сказав до нього: “Ви минулися з новим отцем-ректором”. І дійсно, зараз справа стала загальновідомою. Отець Климентій дуже втішився, а для мене це була одна з найприкріших подій в життю, хоч мав я їх дуже а дуже багато. Треба було зачинати спочатку.

Я бачив негодування і нехіть отців-василіян, найперше зглядом[322] митрополита, а в наслідку і до мене. Передусім невдоволений був отець Галущинський. Відносини мої [з ним] спочатку були добрі, але пізніше зачали остигати. Поява “Богословії” зробила була добре вражіння, одначе небаром о. Скрутень[323] зачав ходити і покрийому[324] приготовляти свої “Записки”. Все-таки, то мене не знеохочувало. Щоби дати час переговоритися цілій справі, я пішов до студитів на Петра Скарги на реколекції, а були тоді різдвяні вакації і отець Галущинський відпустив питомців домів.

Після реколекцій я предложив Митрополитові склад ректорату, а саме: на віце-ректора предложив о. Лабу, що був сотрудником у Святому Юрі[325], духовником став о. Рудь[326], якого спровадив вже передше о. Бачинський за ініціятивою о. Ковальського[327]. Він був русофілом, але в семінарії притих. На префекта економії піддав сам Митрополит о. Малиновського[328]. Другим префектом, дисципліни, був отець-доктор Василь Василик. Отець-канцлер Яцковський[329] і о. Бобикевич[330] передали мені урядово, в імені Митрополита, Духовну семінарію. Отцю Галущинському було це незвичайно прикро, і я старався, як міг, злагіднювати усю ситуацію. Каса семінарії була майже порожня, а навіть було 5000 довгу затягненого в консисторії. На нещастя, я заслаб ще на ґрипу та й почав лежати. А коли духовенство і світські йшли желати Митрополитові з нагоди 25-ліття архиєрейства, то і я піднявся та й пішов також, хоч Митрополит казав мені, пощо я вставав. Перед Йорданом стали з’їжджатися питомці, треба було все приготовити, а тимчасом різні язики пророчили, що то все завалиться. Я скликав на конференцію, прочитав номінаційну грамоту, в якій виразно Митрополит писав, щоби я під канонічним послухом прийняв провід семінарії. Я заявив, що буду і строгим для тих, що будуть собі легковажити своє знання, і лагідним для тих, що будуть старатися ревно приготовлятися до священства. Пішов я до Митрополита представити новий ректорат та й просити благословення. Пригадую собі, що Митрополит сказав тоді: “На жаль, в історії семінарії так бувало, що чим ліпші отці-настоятелі, то тим гірші питомці”. Йордан відсвяткували ми добре, хоч між питомцями зачали шемрати, що я запровадив строгу дисципліну, навіть коли за о. Галущинського був лагідний порядок. Питомців була несповна сотка. Реколекції давав о. Галущинський, бо так він собі бажав на пращання. Після реколекцій я запросив усіх професорів і настоятелів та й на спільній вечері подякував за дотеперішний провід о. Галущинському і отцям-василіянам. Отець Галущинський, одначе, був дуже прибитий. Ті перші леди були проломані, вступні формальності зроблені. Кількох професорів з отців-василіян ще остали, і я просив опісля ще покійного о. Теодоровича[331] та й якось щасливо довів до кінця семестру. Деякі професори ставилися прихильно, як о. Дорожинський[332]. Між питомцями було кількох, що негодували і хотіли боронити “давні вольності”, передусім ті, які мали кревних між каноніками і отцями-василіянами. Раз в середу і в п’ятницю я зарядив читання при трапезі, тоді на знак протесту питомці не хотіли обідати. Переляканий отець-префект питав, що робити, я казав перервати читання і докінчити обід. Всі думали, що питомці “виграли”.

На другий день, на конференції, вечером, я дав вислів негодування нечуваного поступку питомців у семінарії. “Ви знаєте, — сказав я, — що я обняв семінарію під послухом, мені не положено ніяких умовин. Як хто чимсь невдоволений, нехай йде до Високопреосвященного Митрополита, а поки що треба виконувати його зарядження. Я ніколи не допущу до того, щоби в семінарії панувала якась анархія, але мусять бути догідні умовини для духовного і научного життя. Кому не подобається, може виступити, нікого я не силую ані фізично не змушую. А з другого боку, нехай ніхто не думає, що він робить ласку. Церква вже має усталені норми виховання, і їм кожний мусить підчинитися, хто хоче бути священиком”. Частина питомців була дуже вдоволена з того, а всі противники поспускали носа. Коли я пізніше зреферував Митрополитові, то він був дуже вдоволений з мого поступовання і радив мати терпеливість до кінця року, щоби той неспокійний елемент, передусім на четвертому році, вийшов з семінарії, а так само легкодушні побачать, що в семінарії для них нема місця. Я поробив негайно деякі поліпшення в харчі, в порядку і в чистоті. Запровадив ранішні молитви, семінарійне життя зачало укладатися, упередження помалу зникали. Хоч треба сказати, що було мало священиків, які розуміли би вагу, щоби митрополія станула на свої ноги і змобілізувала всі свої сили. Я бачив, що потреба в усіх напрямах удосконалення, і тому не занехав думки оглянути бодай найважніші європейські семінарії і богословські заведення. В часі вакацій я попереділював кімнати на менші, бо у великих кімнатах одні одним перешкаджали в науці і не могли належно зосередити уваги на своє внутрішнє і научне життя. Крім того, мав я ще інший хрест Божий, а саме: одно крило будинку віддав отець Галущинський Державній учительській семінарії, а подвір’я Духовної семінарії пошті. Я скликав українських правників і спитав про їх думку. І вони сказали, що справа небезпечна і що польське правительство може вважати це прецеденсом, щоби зайняти будинок Духовної семінарії. І навіть на письмі влада дала нечемну відповідь. Одначе все-таки, з великим трудом, мені вдалося освободити будинок, а крило від вул. Сикстуської зайняла Мала семінарія, яка, одначе, робила великі труднощі для самої семінарії.

Порядок в семінарії не був унятий в правила, я бачив, що треба зробити якісь зміни і поліпшення і приглянутися сучасному станові духовних семінарій і філософічно-богословських заведень в Европі. Таку подорож я відбув в кількох роках і про те принагідно писав. Я переробив і доповнив старі правила Духовної семінарії і розпочав видавати “Аскетичну бібліотеку Духовної семінарії”. Останній томик мав містити духовні вправи митрополита Андрея. Як сказано, я змінив дещо порядок, удогіднив його, поправив харч, завів більшу чистоту, добудував ще від подвір’я салі, кімнати і атріюм, кругольню, аркади і поставив в городі пам’ятник Митрополиту, який большевики в 1939 році розбили[333]. І щоби фінансово зрівноважити бюджет, конкордат віддавав Духовній семінарії 180 гектарів в Якторові, де я побудував будинки. При тому помагав багато отець Малиновський. Крім того я купив 40 гектарів на Личакові, під Винниками, т. зв. Андріївку, на дуже догідних умовинах, і затягнув позичку в Земельному банку. Там було помічне господарство і звідтам приходило м’ясо, молоко, ярина, хліб, пасіка, овочі. Було там 12 коров, 20 свиней, і коли худоба була підгодована в Якторові, то переганяли її на Андріївку, яку провадив отець Антін Рижак[334]. Усі три господарки мусіли провадити свої окремі рахунки і оплачувати себе. Так була завершена самовистарчальність Духовної семінарії.

Одначе неправильність була та, що всі настоятелі замість взяти на себе всю відповідальність за порядок і не допускати до нарушень та взяти одіюм[335] на себе, то кожний хотів уходити за доброго, а на мене спадав заміт строгости і всяка поблажливість могла загрожувати існуванню семінарії. Тим більше, що її український дух не подобався полякам і правительству. Коли місця в семінарії було замало, а кандидатів на перший рік голосилося сотками, тому що доступ до вищих шкіл був замкнений для українців, я мусів винаймати філії, а навіть коли Академічний дім не міг вдержатися, то на предложення голови Наукового товариства ім. Шевченка професора Раковського[336] я винаймив Академічний дім і примістив там перший рік, з окремим префектом і духовником. Там відбувалися для них і виклади. Я мав подвійну роботу, бо мусів говорити конференції тут і там. Тим часом на Цитаделі військо, а зглядно команда, була невдоволена з того і навіть, як я довідався з дуже тайних джерел, хотіли робити напад. Вправді, всякі такі справи, як купно Андріївки, господарства, філії, я робив дуже обережно, то все-таки це не уходило уваги польського громадянства, хоч мені, політично незаанґажованому, не могли робити замітів.

Після перших поліпшень в Духовній семінарії я взявся і за студії, бо одна і друга установа мусіли йти в парі. Духовне і фізичне життя належало до Духовної семінарії, а наука і студії — до наукового заведення. Я бачив ясно, що якщо ми не створимо наукового осередка, свого власного, то ми ніколи не займемо місця жодного у філософічній і богословській науках. Були навіть голоси, що на університеті хотіли мені дати катедру догматики з тим, щоби питомці перейшли на польські виклади. Одначе я рішучо був противний тому, хоч деяким нашим професорам імпонувала така пропозиція і державний стаж. Оглянувши всі важніші європейські філософічно-богословські заведення, я видів конечність запровадити університетські статути з габілітаціями і кваліфікаціями для професорів і для студентів. Я уложив статути, які Митрополит затвердив. Першу Колеґію творили ті, що вже мали університетський стаж, значиться о. Мишковський, о. Галущинський був габілітований на Львівському університеті за Австрії, а я мав дві габілітації. Тих трьох професорів мали переводити дальшу організацію і предкладати Митрополитові нові номінації. Професори мусіли підготовляти праці. Я помагав і удогіднював іншим отцям в печатанню їхніх праць і переведенню номінацій. Одначе деякі були невдоволені, а передусім о. Костельник, бо він уважав себе понад всякі колеґії і цензуси. Він мав праці і міг бути іменований професором без трудности. Тим часом його кампанія проти целібату і його деякі виступи в “Ниві” стали відомі, завдяки отцям-василіянам, в Римі. І коли я на одній з авдієнцій в Папи Пія XI прохав про надання права докторату для нашої академії, то Папа став негодувати задля о. Костельника. Я його боронив, як міг, але важко було Папу умолити, переконати про його деякі особисті пересуди. До того, саме в тому самому часі о. Костельник повів акцію проти академії так, що о. Климентій мусів о. Костельника і о. Лабу гамувати в їх виступах проти найкращого наукового почину. Вернувши до Львова, розповів я про авдієнцію в папи Митрополитові, але він нічого не відповів. І це трохи його пригнобило. З номінацією о. Костельника треба було стриматися. В професорському складі не було назовні жодних змін: о. Кархут[337], о. Левицький, о. Лаба й інші почали предкладати вже печатані праці і бути іменованими доцентами та професорами.

Коли я вернувся по вакаціях, Митрополит одержав, здається, від Конґреґації письмо, бо казав, що о. Костельника треба буде усунути з академії, а так само я мусів перебрати “Ниву”, що було зроблено так-то без болю. Отець Костельник дістав якесь грошеве відшкодування. Мені було прикро, але не було іншої ради. Крім нього отці-василіяни відкликали також усіх своїх отців, які викладали на академії, думаючи, що то все завалиться. Я, одначе, підшукав на опорожнені катедри заступників, і так академія без потрясень продовжувала свою працю. А навіть стала ще краще розвиватись і підносити свою наукову продукцію. Це слідно вже з наукових звітів. Звертаючи усю увагу на академію, я не мав часу видавати звітів Духовної семінарії, а це також мало би велике значення. Я докладав усіх сил, щоби створити наукову атмосферу і в професорів, і в слухачів, і академія зачала в богословській науці на Сході виробляти собі своє обличчя. Було для мене то великим вдоволенням, коли на польських з’їздах я чув від визначних польських науковців, “że akademia ma już swoją fizjonomię”[338]. Польське правительство, хоч офіціяльно не хотіло признати академії, то все ж таки шанувало її і числилося з нею. Запрошували мене як ректора на їхні святочні обходи, хотіли навіть, щоб кандидував до сенату, а міністерство внутрішніх справ навіть сказало мені, що в стараннях про створення [університету] воно висувало думку, щоб академія стала його зародком. Статути нашої семінарії і академії брали собі за зразок православні і польські університетські наукові і духовні установи. Єпископ Лісовський[339], що був довший час професором Львівського університету, дуже цінив наші статути і, коли став єпископом в Тарнові, то положив їх в основу своєї Духовної семінарії.

Я був вибраний також, як ректор, головою Наукового богословського товариства[340], і вся наукова, організаційна і видавнича праця звалилася на мене. Слава Богу, я якось відмежив ті дві наукові установи, так що одна одній не входили в дорогу, хоч обидві мали за ціль науку. Бо академія — то є висока богословська школа, а товариство приймає професорів і непрофесорів, священиків і світських і має ширший науковий обсяг. Одним з таких дуже важних проявів його діяльности був Унійний з’їзд в 1937 році з нагоди 300-річчя смерти митрополита Й. В. Рутського[341]. Ми станули тоді на власні ноги в унійній ідеології і відділились від поляків. Я навіть зібрав більше ніж 60000 польських золотих з особистих ощадностей і хотів купити дім для Богословського товариства і там примістити його видання та кільканадцять тисяч томів бібліотеки, яку пізніше німецькі бомби знищили, а прихід большевиків положив кінець не лише науковій, але і церковній праці.

Різні наклепи на Митрополита, казали, василіянські і інші, спричинили приїзд апостольського візитатора о. Гудечека[342]. Він переслухав священиків, був і в семінарії, дуже гарно витаний, провірив усі наклепи, і вкінці візитація скінчилася компромітацією всіх клеветників. Він бачив величезне забудовання Духовної семінарії, пам’ятник митрополиту, великий музей, іконописі і бібліотеки, наукове урядження і інше. Велике вражіння зробила на нього каплиця, розмальована Холодним[343].

Після тої візитації Митрополит іменував мене митратом капітули[344]. Отець Малиновський хотів тоді стати ректором семінарії, хоч до того не мав він належного підготовання, одначе в тому напрямі приготовляв опінію серед питомців. Двох ректорів в одному домі вносило би велике замішання, і я не міг би на це згодитися. В межичасі світські студенти університету прохали Митрополита, щоби він перейняв Академічний дім і відновив давне призначення Академічного дому. Митрополит згодився на це і зробив о. Малиновського ректором в цім домі. Я мусів тоді зліквідувати приміщення першого року, перенести його до Духовної семінарії і винаймити при вулиці Сикстуській кілька кімнат. Для мене це була дуже прикра операція, але не було ради.

Я звертав увагу, крім згаданих вже напрямних у вихованні і образуванні молодого духовенства, також і на мистецьку сторінку. Я познакомився з професором Холодним, і він почав малювати іконостас, а пізніше цілу молитовницю. Різьбив скульптор Коверко[345], викладові салі розмальовували Гординський[346], Магалевський[347], Ковжун[348], Стефанович[349]. Я закупив багато образів і повішав на коритарях так, що установа і академія робили високомистецьке вражіння.

Одною з дуже важних справ була справа целібату, тому що в Станиславові і в Перемишлі запроваджено целібат, — митрополит Андрей здержався. А здержався він з таких причин. По-перше, це був би великий перелом в нашій Церкві, і такі справи треба би рішати на соборі. Друге, що загал народу був противний, і вся парляментарна репрезентація під проводом Романчука[350] запротестувала проти того факту. До Станиславова і до Перемишля не прикладав ніхто великої уваги, тому що там було мало питомців і вони не тішилися великим авторитетом. Хоч спочатку Митрополит сам носився з думкою, в який спосіб запровадити целібат, і його вислів, що “Христос піддав думку Папі Григорієві VII[351] запровадити целібат”, повторяв опісля часто Перемиський єпископ Коциловський[352].

Такий поділ викликав велике замішання і, під оглядом педагогічним незвичайно утруднював акцію. Преса, сецесії[353] і інше витворювало неможливу ситуацію. Я, скільки міг, форсував целібат, підпирав і приймав в першу чергу тих, що були рішені на безженний стан, але атмосфера була дуже непригожа. Отець Галущинський підпирав потайки безженних, писав до Риму за введенням целібату, але у Львові він і отці-василіяни займали бодай індиферентне становище. Митрополит вживав різних засобів, щоби створити ґрунт для целібату, не святив тих, що поженилися, аж по довшому часі. Я запровадив практику, щоби аж по півроку по зложенні іспитів допускати до свячень, але Митрополит здержував нераз і рік, а то й більше, і це витворювало всякі кваси.

Папа Пій XI казав мені на приватній авдієнції, щоби навіть силою запровадити целібат[354], але небаром і він, і Конґреґація змінили свою думку. Раз навіть казав мені Митрополит, щоб запрошувати отців-монахів на конференції про целібат. На це я відповів, що Ексцеленція самі казали на реколекціях, що така річ мусить бути правно переведена. Друге, ані о. Схрейверс, ані о. Климентій, ані навіть деякі отці-василіяни не хотіли зайняти рішучого становища в справі целібату так, що ціле “одіюм” спадало на мене. Все-таки значна кількість, і то добрих безженних, вийшла за тих 25 літ з Духовної семінарії. Ще один арґумент промовляв за великою второпністю і обережністю в справі целібату — це була нез’єдинена Церква на Україні і в Росії. Не можна і не треба було, а нинішний час потверджує ще більше, поглиблювати рова між нами і нез’єдиненим Сходом.

Коли нині так глядіти з перспективи переслідування Церкви, то треба сказати, що і між жонатим, і між безженним духовенством було дуже багато, що дали докази геройської посвяти, а так само між одним і другим були апостати. І після першого наступу на Церкву багато безженних світських священиків і монахів поженились і відпали від Церкви, так що під тим оглядом треба добре застановитися над майбутнім введенням целібату, підготовити його і виховувати та вводити його більш раціонально, а передусім усі мусять всіма силами створити відповідну, пригожу атмосферу для целібату.

Я глибоко переконаний, що найбільшим лихом під кожним церковним оглядом була розбіжність між нашим єпископатом, брак координації і підпорядкування, та й не було нікого, хто стукнув би кулаком у стіл і запровадив лад. Один з найвищих достойників Католицької Церкви (секретар стану кардинал А. Чіконьяні[355]), який визнавався добре в наших умовинах, сказав мені: “Коли заходять якісь різниці, то ви при першій виміні думок розбігаєтеся на всі боки і незвичайно важко стягнути вас знову в одно. Ми також диспутуємо, сваримося, маємо різні погляди, але вкінці, переговорившись, всі працюємо далі в одному напрямі”. Нема сумніву, що виміна думок мусить бути, і було би зле, якби її не було, але якщо заходить потреба, то вміти звести все до спільного знаменника. Не можна сказати, що в нашому єпископаті не було того зрозуміння. Я не забуду, як покійний єпископ Павло Гойдич[356] казав мені раз в Пряшеві про Мукачівського єпископа Ґебея[357]: “3 ним не годен сваритися: або він вас переконає, або сам уступить”. Видно, що при добрій волі можна би цю згоду осягнути, а єдність нашої Церкви повинна би давати приклад і для нашого розбитого світського життя. А один слідчий сказав раз до одного нашого священика, коли він не хотів підписати протоколу самометно, забувшись: “О, якщо би ви не були такі розбиті і розсварені між собою”, — розумій: що тоді з вами би числилися, і ви не одно могли би переперти, а так розбитих всіх поволі вас ліквідують.

Політичні умовини між поляками і українцями загострювалися, почалися переслідування і напади на вулицях. Одного дня, коли питомці пополудні були на проході, польська боївка напала на семінарію, повибивала вікна, вдерлася досередини, повикидала постелі та порозрізувала подушки так, що хмари пір’я уносилися на вулиці Коперника й Оссолінських. Багато аматорів робило фотографії, а мене мало камінням тоді не вбили. І пізніше треба було забезпечувати семінарію на ніч перед вломами і розставляти сторожу вночі. Але, слава Богу, не було вже більше нападів. Це впрочім тягнулося вже від 1925 року, коли я став ректором Духовної семінарії. Бо сейчас після того, вночі, прийшла поліція і хотіла робити ревізію, але я спротивився, покликаючись на щойно підписаний конкордат[358], і вона відійшла. Все-таки вона чуйно слідила за семінарією, і треба було бути дуже осторожним, щоби не давати жадної нагоди, тим більше, що часи пацифікації були дуже прикрі.

Як наші питомці по вакаціях вертали на дальші студії до Риму, я написав листа до кардинала Тіссерана[359] і залучив фотографії з нападу на семінарію. Кардинал предложив їх Папі, а Папа казав нунцієві Кортезі[360], щоби він поїхав до Львова і успокоїв загострені відносини між поляками і українцями. Апостольський нунцій Кортезі написав до мене листа, я поїхав до Варшави і підготовив його приїзд. Він прийняв мене тоді на обід. В означений день я виїхав по нього до Перемишля, а на станції у Львові явилися польські представництва державні і духовні, а від українців єпископ Бучко[361]. В катедрі св. Юра апостольський нунцій промовляв, а я перекладав його промову українською. Митрополит дав обід. Апостольський нунцій оглянув катедру і всі важніші українські установи у Львові, а один день присвятив академії, де був витаний дуже оваційно. Це зробило на нього велике вражіння, і його реляція про академію і семінарію була дуже прихильна. В Римі цілковито змінили погляд на нашу Церкву. Зі Львова апостольський нунцій Кортезі поїхав ще до Станиславова і до Перемишля. Те все було небувалою подією в історії нашої Церкви.

Дальшою великою прикрістю була несподівана смерть єпископа Йосифа Боцяна, який заслаб на інфлюенцу. Його особистий і семінарський лікар — доктор Вахнянин[362], оглянувши, сказав, що нема жодної небезпеки. Тим часом він, на другий день, вийшовши з кімнати, впав з ослаблення і помер. То було незвичайно прикре вражіння. Похорон коштував багато здоров’я і енергії[363].

Мушу сказати, що таких прикростей я мав багато зі всіх боків, і дякую Богові, що я то все переніс, і дивуюсь, що я то міг перенести. Кожний мав якісь претенсії — і батьки питомців, і професори, і капітула, і польське правительство, і націоналісти, і редакції, і противники целібату. А втримати 300, а то й більше, питомців, то не була легка річ, а помочі великої я не мав, бо о. Малиновський потрафив ніччю випускати питомців на збори, а також і о. Лаба гойно давав всякі виходи поза моїми плечима. Кожний хотів, щоби я давав йому підмогу. Так, що нераз вже вичерпувалися всі резерви духовних і фізичних сил, і гадав я кинути усю імпрезу та й кудись забратися. Одначе багато людей розуміло цілу справу, прихильно ставилися і підбадьорували, щоби не кидати, бо як казав отець-професор Конрад: “Все завалиться, і будуть радуватися тії, що давно хотіли завалити семінарію і академію”. І він мав рацію, і не було іншої ради, як, незважаючи на прикрості, дальше нести свій хрест.

Загалом відчував я нехіть о. Галущинського, вже як професор, а опісля, як я був іменований ректором, то ще більше. Натомість він став ігуменом на Жовківській і дуже мало викладав, так що з того хісна не було. Отець Йосиф Осташевський, що мав близькі зв’язки з отцями-василіянами, говорив мені, що вони дуже невдоволені тим, що їм відібрано семінарію, і вичислив низку їх домагань в справі обсади єпископських катедр, провід у семінаріях та інше. Але такі самі непорозуміння і негодування були і з Перемиською єпархією. Отець Скрутень говорив мені, що єпископ Йосафат Коциловський, хоч бував у львівському монастирі, то ніколи не вступав до отця-протоігумена Калиша, а навіть і прошений. А отець-протоігумен Градюк казав мені в тюрмі, що він вже все зробив, щоб удобрухати[364] єпископа Коциловського. Піддавав йому навіть одного з отців-василіян на його коад’ютора. Деякі з отців-василіян були мені прихильні, от наприклад о. Кандюк[365] і о. Березовський. Цей останній навіть казав, що добре сталося, що о. Галущинський не став єпископом, бо і василіянам не подобалася його польонофільська політика, і тому його перенесено на духовника Колеґії св. Йосафата в Римі. Багато дисгармонії вносив і о. Головецький[366], він підтримував єпископа Григорія Хомишина в його антивізантинізмі[367]. Одначе, коли його усунули з ректора колеґії, то в часі одного мого побуту в Римі він прохав мене зайти до нього, оправдував себе і показував мені свої “вота” (опінії) про патріярхат. Одначе пізніше він відновив свою кампанію проти “Літургікона”[368].

Я числився з тим, що не всі питомці будуть священиками, але будуть мати реліґійне виховання і високе богословське образування і піддержать націю в тяжких умовинах. І моя думка опісля здійснилася. Академія вже мала навіть, за часів кардинала Тіссерана, одержати право давати докторати, але якісь там непорозуміння між Конґреґаціями спинили справу, тому що кардинал Тіссеран сам переглянув всі звіти і заявив, що Богословська академія має всі дані під оглядом науковим і економічним, щоби надавати право докторату. Наші студенти, на основі семінарійних праць в академії, подіставали легко докторати на польських, чеських, німецьких і російських університетах.

У 1938 році КОП (Корпус охорони пограниччя) зачав палити православні церкви. Митрополит видав в обороні православних послання, одначе воно було сконфісковане польським правительством[369]. Православні з великими жалями зверталися до Митрополита з проханням про поміч і оборону. Був це дуже гарний виступ з боку нашої Церкви, яким Митрополит з’єднав прихильність і довір’я православних. Тим він випередив і підготовив прихильне звернення собору і Папів у відношенню до нез’єдинених православних. Усі відносні акти я в часі вакацій відвіз до Віші (у Франції)[370] і передав кардиналу Тіссеранові. Апостольський Престіл одобрив становище Митрополита і виступив проти репресій православних письмами-зверненнями до польського єпископату і до польського правительства.

У 1939 році зачали кружляти якісь тривожні вісті від большевиків. У нас, в ґазетах, велася завзята полеміка проти них, а Митрополит видав навіть послання. На жаль, потім ті всі найвідважніші, а в першу чергу о. Костельник, стали оруддям в їхніх руках. Помер тоді Папа Пій XI, вибраний Папа Пій XII (Пачеллі)[371], і Митрополит написав письмо з висловами поклону і віддання та вислав мене і о. Климентія як делеґацію від себе (бо сам був прикований до крісла) і від єпископа Коциловського. Гітлєр вже тоді грозив Польщі війною, коли ми переїжджали польсько-чеську границю, то у вагонах майже нікого не було, бо кожний боявся рухатися з місця з огляду на непевний час. У Відні бачили ми гітлєрівський лад і слухали всіх дотепів на тему порядків. Десь там в одній ґазеті “Witzblatt” (“Сміховинка”), було сказано, що він тратить голову і не може визнатися в положенню, бо кожна ґазета пише інакше. Тим часом якраз всі писали однаково, бо не могли інакше. Ми задержалися коротко у Венеції. Там була виставка еспанського маляра Ель Ґреко і слухали промови Гітлєра проти Польщі. В Римі були ми в Конґреґації і в папи Пія XII, який прийняв нас дуже ласкаво. Ми обидва були вже в нього як секретаря стану, здається, в 1937 році, в подібній місії до папи Пія XI[372]. Тоді ми сослужили в Службі Божій, яку правив єпископ Євреїнов[373] в базиліці св. Петра. У 1939 році ми не задержувалися довго в Римі, тому що війна висіла на волоску, і ми чимскорше верталися тою самою дорогою до Львова. Атмосфера була тяжка, я став думати про деякі кроки і спроби збереження Духовної семінарії, але отці в семінарії не здавали собі справи з цього, та й пізніше всі поховані речі були большевиками віднайдені. Перемучений, я виїхав в Карпати на відпочинок. Люди вже зачали думати про війну. Деякі скривали себе навіть перед евентуальними переслідуваннями. Я заїхав до Гребенова, де парохом був тоді о. Смачило[374], і був там також інженер Мілянич. Десь по місяцю я вернувся назад до Львова. Годі було робити підготовання до академічного року серед такої неспокійної атмосфери. Я продумував способи евентуального забезпечення музею, бібліотеки, маєтку і цілого духового дорібку. Скрізь панував якийсь такий вичікуваний і тривожний настрій. Тимчасом Гітлєр виповів війну Польщі якоюсь удаваною провокацією, а доктор Макарушка прийшов і передав мені вістку з радіо, що Молотов[375] заповів хід російських військ на Західну Україну (внаслідок пакту Молотова-Ріббентропа з серпня 1939 року[376]). Прохав я Митрополита, щоби робив якісь заходи, але що ж можна було тоді зробити. “Не годен стримувати сірником лявіни”, — як казав о. Климентій.

Зокрема тепер мушу присвятити увагу нещасному о. Гавриїлові Костельникові, який мав великі претенсії і робив найбільші труднощі для Богословської академії. Я його пізнав десь в 1918 році і говорив на якісь наукові теми. Коли в 1922 році я вернувся з Риму до Львова і вже мав плян оснувати науковий богословський журнал, щоб піднести в нас богословську науку, то тоді, десь при кінці ферій, о. Теодосій Галущинський скликав був професорів Львівської, Перемиської і Станиславівської єпархії, щоби створити якесь товариство. Мабуть, мав він на думці, щоби я зайнявся цею працею, бо чув я тоді такий натяк. Впрочім, він розповів усім, що я буду мати виклад про реформу студій, але забув мені про це сказати. Ввиду того, я міг лише в дискусії висловити свої думки, у висліді чого рішено оснувати товариство і журнал з метою плекання філософічної і богословських наук. Я завважив вже тоді, що представники Перемиської і Станиславівської єпархій, зглядно семінарій — а їх приїхало по двох чи по одному, значиться, отець-ректор Лакота і отець-доктор Лятишевський — якось держалися збоку. Все закінчилося обідом, який дав о. Галущинський як тодішний ректор в ректораті Духовної семінарії. Тоді також висловив я думку, чи би не створити спільно зі всіми семінаріями якогось факультету, обсадженого спільними силами, щоби дати можливість основних вищих філософічних і богословських студій загалові наших студентів. Одначе отець-ректор Лакота і отець-доктор Лятишевський мовчали, мабуть з огляду на неприхильне становище покійних своїх владик. Після того вся справа замовкла і ніхто нею не займався.

У Львівській семінарії був номінальний факультет з огляду на Тайний український університет, з яким він не мав ніяких зв’язків. Так само не було на ньому ніяких наукових вимог, а лише прошені о. Галущинським священики, які більше або менше були спосібні до викладів відносних дисциплін. При тому о. Галущинський негодував на зборах і поза зборами на деяких священиків-професорів, а передусім на о. Костельника, під впливом чого я зробив йому деякі завваги щодо викладу, бо він майже цілий час викладав логіку, яку розробив на основі Вунта[377], а іншим ділянкам (онтології, критиці, психології) не присвячував належної уваги. Отець Галущинський був з тим згідний, але не хотів зражувати собі о. Костельника, може і тому, що він приготовлявся, як говорили, стати помічником митрополита Андрея. Так само був невдоволений з о. Садовського[378] й інших, але всякі такі спори залагоджувано обідом.

Знаючи заграничні університети, я наглядно бачив, що треба поробити великі зміни, але я ще замало був обзнакомлений з умовинами, і все йшло по-старому. Я думав, одначе, дальше про товариство і про журнал. Уся трудність лежала в тому, що ненависть поляків до українців була дуже велика. Всі мусіли ховатися по норах, щоби не наражуватися на переслідування. Очевидно, не було мови, щоби польське правительство дозволило тоді на якесь українське товариство. Не зважаючи на це (може я і не бачив усіх труднощів), я виготовив статути Богословського наукового товариства з зачеркненою широкою програмою і предложив віце-президентові намісництва Децикевичові, який ще тоді працював в польському воєвідстві. Він поробив свої завваги, бо визнавався добре в тодішних польських умовинах у воєвідстві, і статути товариства були затверджені. Я цим незвичайно втішився, бо цим була дана можливість прилюдним зборам і водночас проломано перші леди, а саме: поляки допустили до голосу нове товариство. Збори відбулися, головою вибрано о. Галущинського, як ректора, а я став приготовляти новий журнал, який назвав старовинною нашою назвою “Богословія”. Позамовляв статті, поспроваджував нові книжки, між іншим і для о. Костельника, на основі чого він написав про Айнштайна[379]. Всі були вдоволені, передусім єпископ Йосиф Боцян, а навіть о. Костельник казав, що перша книжка “Богословії” вийшла надсподівано краще. Усю роботу мусів я сам робити і в редакції, і в адміністрації. Одначе зачав я приготовляти перший том “Праць Богословського наукового товариства”.

Коли я опублікував свою другу габілітаційну працю “De principio spirationis”[380], то о.Костельник побачив, що те все переростає йому понад голову, і накинувся в дуже грубий спосіб на мої праці, які знайшли в закордонній всесвітній науковій пресі якнайкращі оцінки. У відповідь я, не входячи в полеміку, унагляднив його нахабність. Я зачав діставати листи з признанням, так що о. Костельник мусів мене перепросити прилюдно в “Ниві”, що для нього як зарозумільця коштувало багато труду[381]. Він програв, але при кожній нагоді старався це зазначити. Одначе я робив все, що міг, щоб не загострювати справи і не дражнити його пересадних амбіцій. Коли я пізніше, з доручення Митрополита, перейняв “Ниву”, то допускав його статті, очевидно не проти целібату і не з антицерковними випадами. Так що завваги о. Королевського, написані в його книжці французькою мовою “Митрополит Андрей Шептицький”, від впливом котрогось там з його прихильників, немовби я як архиєпископ і пізніший митрополит був для нього неуступчивий і авторитарний, є позбавлені всякої основи[382]. Правда лише одно, що я боронив схолястичної філософії, яку о. Костельник хотів поборювати. Дальше, коли я вже як архиєпископ за німецьких часів правив в Преображенській церкві, то він мені виразно заявив, що здержується від виступу проти Риму до смерти митрополита Андрея, і витягнув мені навіть готову працю проти примату, яку опісля, завдяки большевикам, опублікував[383]. Ціле нещастя лежало в тому, що ніхто його в тій загонистості не здержував, але улягав його крикливості. Оповідали мені отці і його учні, що він як катехит хвалився перед ними, кажучи, що він як філософ-діялектик неперевищений і що йому дорівнює тільки митрополит Шептицький. Я пригадую собі дуже добре, коли я, будучи в Загребі, відвідував о. Шімрака[384], то він відразу розпочав розмову про о. Костельника і на милість Бога прохав не давати йому жодного приводу, бо він завжди заведе в рів, а о. Шімрак, як товариш, знав його добре. І справді так було з Товариством священиків, головою якого він став, що десь там хотіло протестувати проти поляків в Женеві, коли ми державно належали до Польщі. Як наслідок, це товариство було розв’язано[385].

Друге: він був головою якоїсь кооперативи священиків і світських, допровадив її до ліквідації та сам розповідав про спори з панею Іриною Павликовською[386].

Третє було з “Біблосом”. Він захоплювався, плакав, але довів його до банкротства, так що митрополит Андрей мусів його усунути і установити Надзірну Раду, до якої покликано і мене. І завдяки їй, а передусім директорові “Маслосоюзу” інженеру Андрію Палієві[387], зрівноважено бюджет і врятовано установу. А зробив це Митрополит, примушений конечністю, бо о. Костельник боронив всюди Митрополита, і він не хотів йому робити прикрости.

Четверте: як редактор “Ниви” допровадив до того, що Митрополит мусів йому її відібрати, а так само і професуру в академії. Я ставився до нього як можливо найлагідніше, хіба коли вже ходило не про амбіцію його, але про становище Церкви. А вже найгірше закінчив він, давши себе взяти, як манекін, в руки большевикам і зруйнувати нашу Церкву.

Я печатав спочатку “Богословію” в Жовкві, в отців-василіян, але пізніше, задля рахункових непорозумінь, я мусів перенести друк до Львова. З отцями-василіянами я був в добрих умовинах і запрошував всіх до співробітництва. Бачачи, що “Богословія” добре розвивається, о. Скрутень, як казано, почав приготовляти свої “Записки”[388], щоби отці-василіяни відділилися від спільної праці. Вступне слово в “Записках” писане на основі редакційної статті “Богословії”. Після того о. Філяс[389] напав на мене в “Новій Зорі”, яка була основана о. Галущинським проти митрополита Андрея[390], з приводу мого виступу на з’їзді у Велеграді. Відповідаючи, я виложив арґументами і цитатами неслушність поглядів о. Філяса і переконав загал читачів про безосновність противного погляду, а саме, що василіяни в минулому були так спольонізовані, що треба було вже перекладати для них церковнослов’янські богослуження польською мовою. Багато священиків мені заявляли, що виступ отця Філяса треба брати на карб його старечости. “Нова Зоря” при кожній нагоді ставилася неприхильно до всіх починів академії і Богословського товариства і ніколи не зайняла прихильного становища. Коли заходила потреба, я виступав в “Ділі” окремими статтями, що злагіднювало колись неприхильне становище “Діла” до Церкви.

Услід за “Записками” пішов Станиславів з “Добрим Пастирем”[391] і Перемишль зі своїми виданнями[392]. І так, коли на початку боялися, що “Богословія” не вдержиться і не буде її чим заповнити, то тепер постало аж кілька видань, завдяки анімозії, яка спонукала інші єпархії і отців-василіян до суперництва.

Поява послання єпископа Григорія Хомишина проти візантійства[393] викликала ряд статей в “Меті”246[394]. Загалом постання Українського Католицького Союзу з Володимиром Децикевичем і Кузьмовичем у проводі[395] — це окрема картина українських церковно-політичних дій.

Воєнне лихоліття: під різними окупаціями

Вправді, гітлєрівці з виповідженням війни Польщі кинули кілька бомб і на Львів, між іншим і на церкву Духовної семінарії. Я мало що не згинув тоді і ледве зійшов був до пивниці. Під вежею вчився тоді один питомець з Чернівець і згинув під румовищами[396]. В часі гітлєрівських налетів поляки дуже знущалися над українцями. Часто впадало польське військо до семінарії і робило труси, з Цитаделі обсервували кожний рух. Мене поставили “під стєнку” і мало що не розстріляли.

Але це успокоїлося, а тим часом з-над Збруча почали машерувати (17 вересня 1939 року) большевицькі війська. Заляканий нарід приймав їх навіть хлібом і сіллю, хоч передше антибольшевицькі настрої по селах були дуже сильні. Ніхто перед тим з фактичної большевицької грози не здавав собі справи, а о. Костельник виписував бундючні статті проти сучасного Джінґісхана[397]. Одинокий проф. Панчишин[398] сказав мені рік перед тим, що треба рахуватися з тим, що прийдуть большевики і нас винищать. Мабуть, такого переконання набрав він з розмов з радянським консулом у Львові. Негайно після вмаршу большевицьких військ появився на Личаківській стації большевицький панцирний поїзд як заповідження зайняття Львова. Коли мені це сказали, я пішов до митрополичої палати, а було це пополудні, і повідомив Митрополита. Він здивувався і сказав тоді: “Карта історії обернулася”[399]. Паніка в місті була велика, і треба було бути приготованим на найгірше. Через Львів ще перед тим перетягали різні дипломатичні місії в дорозі на Румунію. Приїхав з Варшави і міністер комунікації до Львова і замешкав на пошті, бо гітлєрівці вже збомбардували Варшаву і зайняли Краків. Він навіть прислав директора пошти, чи би я не прийняв його до семінарії, але я відрадив. Між іншим, він запевняв, що з боку большевиків не грозить жодна небезпека, бо мають з ними якийсь договір. Тим часом пару днів опісля большевицькі війська машерували по Львову.

Большевицьке військо ввійшло і до семінарії. На вулицях лежала покинена польським військом зброя, і були вже зорганізовані відповідні гуртки, щоб витати большевиків. Кілька днів було ще спокійно, бо був наказ, щоби всі оставали на своїх місцях. До палати вони не заходили, але зате в Святому Юрі вони перевіряли і контролювали все. В школах почали від усування хрестів, а пізніше позаводили всі порядки і поусували директорів шкіл, між іншим і о. Лициняка з гімназії сестер-василіянок[400]. Свобідна большевицька педагогія знаходила навіть прихильність і між молоддю, яку хотіли вони з’єднати собі розгнузданістю. Хлопці навіть курили в клясах. Одну частину семінарії зайняло військо і розбило пам’ятник митрополиту Андреєві в городі, а другу частину — університет, спершу на схоронище для бездомних, а опісля на гуртожиток. Я мусів перенестися до Святого Юра.

Коли вони мали займати семінарію, то я ходив до комісаря освіти Ґаґаріна[401], що приїхав до Львова. Хотів я захоронити Духовну семінарію, але я його не застав, а опісля він від’їхав. Котрийсь з секретарів сказав мені, що з ним можна говорити, бо він не нищить всього відразу.

Ректором університету у Львові був Марченко[402], поводився досить грубо, хоч старався заховати етикету, скидаючи рукавицю, коли подавав мені руку. Зачали показуватися всі погані елементи і голоситися на послуги большевикам. Наш музей перенесено до Національного музею, а бібліотеку — до Оссолінських. Я не міг показуватися, щоб не дразнити большевиків. Раз я інтервенював в Марченка в справі нищення Духовної семінарії, але безуспішно. Казали, одначе, що він скривався зі своїми українськими поглядами, бо його пізніше розстріляно[403].

На церкви наложено непосильні податки, передусім вдесятеро жадали за електрику, так що в церквах світили свічками. На мене наложили величезні податки, а як заплатив один, то накладали другий. Присилають різні комісії для провірки, і треба було продавати річи, щоби позбутися напасти. Безпотрібно дразнив їх о. Ґорчинський[404]. Почалися масові арешти всіх наших політичних діячів, котрі не виїхали за кордон, і їх повивожено за кордон і до ляґрів. Між ними: Дмитра Левицького[405], Кузьмовича[406], Гриня Тершаківця[407], Івана Німчука[408], Володимира Старосольського[409] і, здається, Целевича[410]. Ніхто не спав у своїй хаті, а кожний ховався по бюрах і спав на столах або на долівці та надслухував вночі, чи не заїхав під хату “чорний ворон”.

Митрополит думав, що його спрячуть, і тому післав отця Йосифа Кладочного[411] з листом до Східної Конґреґації і предложив мене на свого наслідника. Крім цього, написав він кілька листів, думаючи, що поллється кров. У дійсності, крім ув’язнення, не було розстрілів аж до відвороту большевиків. Митрополит натякнув мені на номінації, але я не брав цього на серйо, бо де ж було можливо дістатися в тодішних умовинах до Риму. Тим часом о. Кладочний вернувся, хоч і з великими труднощами, і Митрополит дав мені прочитати лист кардинала Тіссерана про мою номінацію[412]. Я став опиратися. Тоді Митрополит казав мені дати кандидата на своє місце. Одначе я не находив нікого відповідного під таку грозу. Я думав про єпископа Чарнецького[413], але він з огляду на свою непорадність і нервовість, як я потім переконався, не надавався. Я видів, що то жадна почесть і жадне відзначення в таких тяжких часах, але важкий тягар. Коли я заявив Митрополитові, що то велика відповідальність брати на себе такий обов’язок, то почув відповідь, що ще більша відповідальність не взяти його під цю пору. А я йому на це: “Я ж нічого не зможу зробити в тих умовинах”. — “Що зможете, то зробите”, — настоював Митрополит.

“Коли бажаєте прийняти свячення?” — спитав на закінчення. Було перед св. Николаєм, але сейчас я побачив празник Непорочного Зачаття і на це свято (22 грудня 1939 року) прохав я про свячення. Кажуть, що то сталося по бажанню моєї покійної матері, яка мала велике набоженство до Непорочного Зачаття і на цей празник завжди замовляла Службу Божу.

Про свячення прохав я в молитовниці Митрополита з огляду на його недугу. Святителями були єпископ Н. Будка і єпископ Н. Чарнецький, в сослуженні капітули[414]. Вправді, свячення були тайні, але всі знали і догадувалися про те. Одночасно з моїм <вибором>[415] на наслідника, Митрополит прохав Папу про потвердження повновластей, даних йому ще Папою Пієм X, бо умовини стали подібними, щоб забезпечити духовну опіку на величезних просторах. І тим часом Митрополит іменував на основі давної власти екзархів: для Росії — о. Климентія, для Білорусі — о. Нєманцевича Т. І.[416], для Холмщини і Підляшшя — дотеперішнього візитатора єпископа Н. Чарнецького, <а для Великої України — мене>[417]. Ми відбули навіть собор екзархів під предсідництвом митрополита Андрея і прийняли постанови, які я уняв у сто глав, а в їх основу ліг Петербурзький синод з 1917 року, рішення якого я опублікував був свого часу в “Богословії”. В письмі з Риму кардинал Тіссеран подав, що папа Пій XII не затвердив повновластей, а лише пізніше, за гітлєрівської окупації, назначив Митрополита посередником між затвердженими також екзархами і Апостольським Престолом[418]. Після першої відмовної відповіді екзархи написали до папи письмо, що годі резиґнувати в тих умовинах, тим більше, що екзархи, іменовані на основі повновластей, даних Пієм X[419] і потверджених Бенедиктом XV[420], і було би непростимим гріхом звільнюватися в таких умовинах від наложених тягарів. І на основі того прийшло, за гітлєрівських часів, через Берлінську нунціятуру папське потвердження. Ми пізніше умовилися, що кожний екзарх може робити в другому екзархаті, що буде можливе, якщо екзарх своєї екзархії був би перешкоджений в який-небудь спосіб. На основі того я як одинокий екзарх поіменував адміністраторів[421].

Митрополит запрошував до себе священиків, викладав філософію, а коли бачив, що його не арештують, рішився розпочати собор. Звичайно цілий тиждень підготовляв матеріял, а в четвер була сесія, дискусія і рішення. На собор священики приїжджали радо, бо то була одинока нагода приїхати до Львова, поговорити, щось довідатись і порадитись. Митрополит сам мав амбіцію підготовляти матеріял, декрети і постанови, хоч були і комісії, так що ціла праця собору є вицвітом його глибоких роздумувань, наукових студій цілого життя. Я забирав в дискусіях часто голос, щоб їх оживити. Коли Митрополит нездужав, я провадив і приготовчими комісіями, і собором.

Коли до Львова вступили большевицькі війська, то витав правительство президент Кость Левицький, який, між іншим, тоді сказав: “Нас тривожить думка про Церкву, бо якби не вона, то не мали би ви вже кого освободжувати”. Я нераз цитував ці слова під час мого ув’язнення на судах і на розговорах з совітським правительством, що все закидали нам, що Церква — то найбільший ворог народу, але це не помагало нічого. Від священиків пішов тоді о. проф. Дзерович[422] з іншими священиками, але йому відповіли, що “нас народ радо витає і так”, що “не маємо потреби Церкви”. Пізніше на допитах і на судах начальники НКВД заявляли, що вони не бралися до Церкви і до священиків, крім кількох, бо ще не були певні побіди. Щойно коли зайняли Берлін, почали ліквідувати Церкву. Одначе вже і за першої окупації НКВД визивало священиків на допити. Тоді мали і пропонувати о. Костельникові єпископство, так як пропонували інфулатові Баденьому[423] і о. Пельвецькому[424], та підходили до о. Мельника[425]. Тоді вони визвали і Митрополита, а що він не міг піти, то післав мене з о. Костельником. Начальник НКВД, при вулиці Пальчинського, допитувався деяких інформацій та заборонив всякі церковні походи. Мені вже не подобалося тоді, що о. Костельник з ними прихильно розговорював, хоч колись проти них бундючно виступав. Тимчасом митрополит Андрей, а ще більше о. Климентій, радили, щоби якнайлагідніше поступати і поводитися. Впрочім, це було справедливе. Але то не мало ніякого значення, бо вони мали таке доручення — лишити поки що Церкву, тільки збирати всякі інформації.

Найприкріша була та непевність арешту, ні дня ні ночі певних. І не можна було привикнути, бо завжди були якісь арешти і грабежі війська. Тоді арештували о. Ковалюка зі Скнилова за його дітей, приналежних до ОУН, і він десь помер з голоду за Москвою, бо з Москви ще писав до митрополита Андрея, що три дні не дали йому їсти[426]. Не бракувало і провокації, жертвою якої впав о. Чемеринський[427] і деякі інші, що далися заманути виїжджати за Сян, і в Перемишлі мали їх арештувати, та й відтоді слід за ним загинув, як за багатьма іншими. Коли винищування нашої інтеліґенції ставало таке безпощадне, то ОУН почала протиакцію і атентати на НКВД. Це роз’ярило їх ще більше, бо наших згинули тисячі і тюрми, зокрема на Лонцького, стали наповнятися ще більше нашими людьми.

Замітним і небувалим проявом була устроєна на початку совітської влади фарса — проголошення прилучення західніх українських земель до УРСР[428]. Зарядили вибори послів, назначених згори згідно з їхньою системою. З чільніших громадян були вибрані професори Кирило Студинський, Маріян Панчишин і інші, яких вони вважали своїми прихильниками. З духовенства не було нікого. Один студент Богословської академії з Лошнева коло Теребовлі був вибраний також і розповідав мені цілу сцену проголошення прилучення. Він сказав, що це був зоологічний[429] вибух якоїсь вимушеної радости, бо по кожному слові промовця вибухали оплески і рев присутніх, а розставлені аґенти НКВД уважно гляділи, чи всі плещуть і “радуються”. Промовцем за прилучення західніх українських земель до УРСР був назначений і для Галичини, і для Волині, а опісля і для Буковини, професор Студинський, і то самим Сталіним, одержавши і від нього потрібні матеріяли. Був він найчемнішим представником перед Радянським Союзом. І треба признати, що він, мимо деяких своїх хиб, неустрашимо вставлявся і помагав всім нашим, що були переслідувані. І що більше: він мав навіть вдоволення, коли міг помогти терплячому. Вечорами заходив він до свого шкільного товариша крилошанина о. Василя Поповича[430], приносив деякі інформації і радив Митрополитові писати до Хрущова[431], щоби він здержував щораз то більші натиски на нищення нашої Церкви. Хрущов із вдоволенням читав ті листи, але ніколи не відповідав, згідно з радянською практикою.

Професор Панчишин дістав тоді на зборах Західноукраїнської асамблеї доручення предложити внесок про розривність подружжя. Це його трохи скомпромітувало, і він не вмів з того вивинутися. Ввесь час лікував Митрополита, отця-протоігумена Градюка і інших священиків, також і мене, як дістав запалення легенів внаслідок нещільно закритого ґазу, хоч большевики робили йому виговори. Робив це також і за гітлєрівської окупації. Крім нього лікував доктор Гординський[432].

Занедужав тоді і проф. Герстманн[433], який уважав себе “вшехполяком”, походив, здається, з німецької родини, як вказує його ім’я, а мати була донька нашого священика. Він навіть часом нам дещо потайки помагав. Пригадую собі, коли приїхав до Львова монсеньйор Руффіні (з Конґреґації університетів і студій, пізніший кардинал Палермо на Сицилії)[434] в якійсь університетській польській справі, і я за всяку ціну хотів спровадити його і до Богословської академії, але він боявся. Тоді о. Герстманн сказав мені: “Proszę być spokojnym, ja go przywiozę”[435]. І дійсно, він його тоді привіз, щоби він подивився на семінарію і академію. В 1939–1940 роках о. Герстманн лежав хворим на туберкульозу. Нікого до нього не впускали, але мені дозволили на кілька хвилин. Отець Герстманн дуже втішився і хотів довго говорити, але я сам старався скоротити розмову, яка його мучила, і вийти. На пращання він взяв мене за руку і сказав: “Та megalomania polonica zawsze nam szkodziła. Ja im zawsze mówiłem, że przeciąganie grekokatolików na łaciński obrządek i polskość do niczego nie dowodzi, i teraz oni wszyscy wracają, gdzie byli”[436]. Болів він над розвалом Польщі.

Уже десь в 1940 році українське населення було переконане, що большевики не втримаються. Майже увесь час урядували комісії, що перепускали виходців з Радянського Союзу за Сян. І прийшов початок війни — здається, несподіваний для Радянського Союзу — 22 червня 1941 року. Совіти були неприготовані, бо скоро почався голод. У Львові прийшли нові арешти. Радянські війська відступали через Личаків на схід, а в народі втерлася фраза тоді: “Давай назад”. На Лонцького НКВД розстрілювало без судів страшні маси в’язнів, так що опісля не можна було приступити до в’язниці, бо вже на вулиці перед тюрмою було чути жахливу вонь. Під Св. Юра приїхали енкаведисти танками і вивели всіх мужчин та поставили під мур, “під стєнку”, між ними і мене та єпископа Будку, і майже всіх священиків. Робили ревізії і тоді подерли на мені рясу. В палаті Митрополит казав замкнути двері і нікого не впускати. Не знайшовши нічого підозрілого, військо відступило і виїхало із забудовань Св. Юра. Від Митрополита чув я, що коли большевики готовилися до відвороту і в останній хвилині забирали своїх людей, прийшли до професора Студинського і приневолювали його, щоби збирався в дорогу, а він не хотів і оправдувався, що хворий і не може, то вони, озлоблені, повторяли: Що, не хочеш, не хочеш?” — і силою забрали його з женою, десь вивезли до Куйбишева. Там стратив всяке значення і помер.

Професор Панчишин завідував загальним шпиталем на Личакові, там перетримував він Децикевича, якого осамітненого я відвідував. Приходили і по професора Панчишина, одначе він якось вивинувся з рук, і вони його не захопили. За німців він був головою факультету Медичного інституту, зорганізував медичний виділ, бо на Український університет німці не хотіли дозволити українцям, як нижчої раси, але на Медичний інститут погодились тільки тому, що українці-галичани належали колись до Австрії і у зв’язку з тим галичанам признавали деякі права, а на Великій Україні зовсім жодних. Вони мали лише служити німцям.

Тому, що розпочалися нові взаїмні атентати польські і українські, поляки рішили винищувати наших найвизначніших громадян і грозили професору Панчишинові. Він скрився до Митрополита, зглядно на його поручення до помешкання отця-каноніка Рудя, і там помер на атак серця. За большевицької влади ніхто не приходив до Митрополита. Раз прийшов був до мене пізним вечором професор Полянський[437] і опісля зайшов до Митрополита. Професор Панчишин був тільки раз, з женою. Так що о. Климентій жалувався, що ніхто не показувався до Митрополита, але не дивота, бо всі боялися. Всіх я їх хоронив: професора Панчишина, доктора Костя Левицького та інших.

З початком німецько-совітської війни гітлєрівські літаки кидали петарди, а ніччю німецькі війська вступили до Львова. Штаб заняв митрополичу палату, на що пізніше негодувало переді мною НКВД. Ми (я, єпископ Будка, о. Климентій, о. Ґалянт[438] і о. Ґорчинський) пішли, щоб відправити панахиду над убитими на Лонцького. Правили ми на вулиці, бо до в’язниць не можна було доступити.

Почалися тоді переслідування жидів і всякі реванші. Тоді я запровадив був до Митрополита рабіна Лєвіна[439], а він, виходячи з палати, стрінув мене, був дуже вдоволений і сказав, що буде дякувати Богові, якщо діти будуть спасенні, а він хоче ділити долю з своїм народом. Я зі свого боку робив те, що міг, щоб їм помогти. В пивницях семінарії переховувалися жиди, а також і в сестер жидівські діти. У бібліотеці Митрополита був один аптекар. Більше було жидів в монастирі студитів в Уневі. Рабіна Лєвіна, здається, зловили опісля німці на вулиці і розстріляли. Вони створили жидівське ґетто, а за якусь там неправильність повісили адвоката-жида на бальконі, для постраху. То були жахливі сцени і переживання, так що їх годі описати.

ОУН по приході німців скликала вечором до “Просвіти” збори, на яких проголошено відновлення української державности 30 червня 1941 року. Від нашої Церкви промовляв я. При кінці виступив Ганс Кох і закрив збори, зазначуючи, що німецька влада не дала на це апробати. Пізніше десь він мав говорити в митрополичій палаті, що найшовся в такому положенню, як це було в 1918 році за гетьмана Павла Скоропадського в Києві. Одначе тим разом обійшлося без арештів. Уже це охолодило українсько-німецькі відносини, і треба було думати про власні сили, а не про всілякі уроєні помочі зі всяких боків. Зачали творити ефемеридний[440] уряд. Ректором університету був назначений професор Сімович[441]. ОУН зверталася до нього, щоби дозволив на збори в університеті, одначе він не згодився, і тому вони відбулися в “Просвіті”.

Про внутрішні роздори ОУН нам було невідомо, і тому ми вважали, що це є однозгідна українська акція. Коли перші державні почини показалися сумнівні, скликано до “Дністра”[442] збори визначніших громадян, між іншим промовляв там Старух[443] з пропаґандивного становища. На них вибрано так звану Раду Сеньйорів, яка мала репрезентувати українців і становити авторитетне тіло, бо німці створили комітет, на чолі якого станув доктор Паньківський[444] і [який] був у зв’язку з Центральним Комітетом[445] професора Кубійовича[446] і д-ра Глібовицького[447][448] в Кракові. Почесним предсідником Ради Сеньорів був митрополит Андрей, а дійсним головою доктор Кость Левицький. До Ради вибрано кількох світських гімназійних професорів, а з духовних мене і отця Костельника. Входили там у склад і професори Паньківський та Білецький[449]. Був все приявний на засіданнях відпоручник ОУН. Пригадую собі, що дуже громовладно промовляв “Леґенда”[450], впрочім, популярний серед підпілля, і грозив майже арештом Ради. Доктор Кость Левицький випрацював статут і хотів його поширити на Україну, але доктор Паньківський висував свої труднощі. Так само були вони з боку і німців, і націоналістів. Часто забирав голос і о. Костельник, але коли треба було знайти якусь золоту середину, то він попадав у невторопні крайності, і видно було, що до політики він не надається. Після одної такої промови прийшов до мене мій шкільний товариш доктор Володимир Лисий і переповів мені розмову Костя Левицького на виділі сеньйорату, в якій Кость Левицький мав сказати про о. Костельника, що “він найдурніший політик на Україні”.

У справі нашої Церкви я ходив до ґубернатора[451], який був назначений ґенерал-ґубернатором Франком[452], бо внедовзі гітлєрівці влаштували офіціяльне перебрання влади. Приїхав ґенерал-ґубернатор Франк із Кракова, влаштували офіціяльний акт, на якому були від українських громадян: Децикевич, Андрій Палій (директор “Маслосоюзу”). Франк прийняв українців в окремій салі, і коли він проголосив підчинення Львова польському ґенерал-ґубернатораторові, то Палій аж заплакав. Пригадую, що Франк потішив українців тим, що “παντα ρει”[453] — все змінюється, і цей стан може змінитися. Мимо цього, акт підчинення викликав жахливе вражіння. Хоч Децикевич був захоплений краснорічивою промовою Франка, то всім тоді стало ясно ще більше, що німці нам неприхильні. ОУН провадила далі підпільну роботу, і полковник Мельник, і Бандера на свою руку. Серед того жахливого стану ОУН, очолювана Бандерою, почала робити атентати на членів ОУН під проводом полковника Мельника. Це викликало впрост застрашаюче пригноблення. І на очній ставці зі мною адвокат з Бережан (з групи Бандери)[454] признав, що атентати робили вони, хоча прилюдно вони це заперечували, але ніхто в то не вірив. Громадянство було залякане таким братовбивством. Вже передше викликували вони велике огірчення в усіх, коли падали наші люди, як, наприклад, директор Академічної гімназії у Львові доктор Іван Бабій[455], мій шкільний товариш, який був одним з найкращих філологів та належав до найвизначніших студентів львівських польських професорів, а в часі визвольних змагань — старшина УГА. Зрештою, то відома історія. Ввиду такого жахливого положення, я рішився скликати одних і других націоналістів та шукати порозуміння між ними. Було кілька таких сходин, але сторонники Бандери не виказували доброї волі. Здається, що ті атентати на верхах припинились, але убійства повторялись.

За гітлєрівської окупації принесено мені, захоплені десь в посовітському архіві, зроблені на мене доноси для большевиків. Зробили їх Заїкін і директор музею Іларіон Свєнціцький. Заїкін[456] походив зі Східної України і перейшов границю, не знати яким способом, в двадцятих роках. Його підозрівали вже тоді про шпіонаж на користь большевиків, але директор Кривецький прохав мене помогти йому, тому що він дуже вбогий, мешкав разом з матір’ю і не мав жодного заробітку. Я його прийняв як співробітника до “Богословії”. Він пізніше співпрацював і у василіянських “Записках”, а вкінці покинув “Богословію”, коли в Оссолінеум одержав більш платну працю, і видав по-польськи книжку про православну Церкву. Також дописував до “Дзвонів”[457]. Мав загальну характеристику типа ненормального. Видно, що донос на мене не поміг йому, бо його большевики арештували, мабуть, не довіряли, і він помер в тюрмі.

Не дуже-то світлу ролю відіграв і директор Свєнціцький[458]. Він мав все якісь претенсії за директорську платню на кураторії[459] музею, а задля Митрополита і до мене як його делеґата. Коли прийшли большевики, то Митрополит йому виплатив, і, кажуть, що він боронив музею, бо большевики потайки хотіли знищити ікони. З приходом большевиків я був у музею і бачив, що він його переформував. Впрочім, і в большевиків уходив він за прихильного їм. Я його анґажував як професора на академії до мистецтва, але мусів усунути за його необчислені виступи. Десь там раз мав він сказати, що унія вже своє пережила. Може і тому мстився. Як характер, то Студинський стояв вище.

Коли в 1941 році німці зайняли Львів, то я приступив негайно до відбудови Духовної семінарії. Посадником міста був професор Юрій Полянський, який навіть кілька семестрів викладав на академії передісторичну геологію. Я звернувся до нього за підмогою, і він асигнував з каси міста більшу суму, не пригадую собі, яку — так що я міг відбудувати семінарію, зібрати питомців і відчинити академію. Все це коштувало дуже багато труду. Я навіть проголосив конкурс на проекти семінарської церкви. Здається, що найкращий був проект у візантійському стилі архітектора Грицая з Рогатина[460], [а також] одного молодого архітектора в магістраті, в гетьманськім бароко. Я видав навіть одну книгу “Богословії”[461], попідшукував заступників професорів на бракуючі катедри, так що всьо йшло менше-більше старим трибом.

При якійсь нагоді, мабуть, святочних побажань, Митрополит проголосив мої архиєрейські свячення, і відтоді я мусів вже виступати як архиєпископ[462]. Ректором Малої семінарії був отець Хавлюк[463], але з приходом большевиків у 1939 році він з боязни покинув Малу семінарію і пішов на парохію до Ланів у Стрийщині. Тому, що німці не позволяли на школи, гімназії, до Малої семінарії зголосилося дуже багато хлопців, і почалася правильна наука. Ректором став о. Фурикевич[464], а потім був о. Сімович[465] і о. Яремак[466], а я часто доглядав і говорив конференції. Три духовні установи розвивалися добре, але я мусів присвячувати їм незвичайно багато праці і здоров’я. Не спиняюся над тим довше, бо здається, що деякі звіти були публіковані.

Удалося мені тоді поїхати до Криниці на відпочинок. Там стрінув я Дмитра Паліїва[467] і Дмитра Донцова[468], що задумував переходити до гетьманців. Були там також о. Лициняк, о. Гаврик[469] і о. Смачило[470], що втік з Гребенова. По дорозі до Криниці бачив я, як німці страшно били наших людей. Тямлю добре, яке це пригноблююче вражіння зробило, а найгірше, що не можна було тому якось зарадити. При нагоді побуту в Криниці робив я кілька поїздок по Лемківщині.

Президент Кость Левицький розробляв тоді пляни статуту Сеньйорату[471]. Здавалося, що він держиться добре, працював багато (я йому помагав в стилізованню різних постанов), мимо того, що він був вивезений до Москви і мусів там багато пережити. Останній раз складав він побажання в Митрополита, а за кілька днів він вже лежав у шпиталі на Личакові. Я його відвідував і заохочував до сповіді, і він справді висповідався та запричащався. Доктор Малис, в присутності професора Панчишина, розкрив нутро пацієнта, і показалось, що операція була вже неможлива. Нутро закрито і його перевезено назад з операційної салі до кімнати, де він небавом помер[472]. Тоді прийшли до мене професори і прохали, щоби я відправив похорон і виголосив надгробне слово. Я вимовлявся, але вони заявили мені, що то було його передсмертне бажання. “Він навіть, — так казали вони, — хотів, щоби Ви були його заступником в новій Українській Раді, тому що йому дуже подобалися ваші виступи”. Я виповнив їх бажання, відправив Службу Божу і виголосив в Св. Юрі над його домовиною пращальне слово. Опісля багато громадян приходили і дякували мені з вдоволенням, казали тільки, що воно засміле, і побоювалися репресій з боку німців. Воно було надруковане в “Краківських Вістях”[473]. По похороні на засіданні Ради вибирано наслідника Костя Левицького. Одначе, ніхто не хотів прийняти цього уряду, тому що уряд був зв’язаний з нараженням життя. Предкладали і мені, одначе я, як архиєпископ, не міг його прийняти.

У часі гітлєрівської окупації помер в Празі ректор Українського вільного університету — професор Горбачевський[474], і тамошня громада прохала Митрополита прислати єпископа на похорон. Митрополит післав о. Ґалянта до мене, щоби я вибрався до Праги, і я поїхав та відправив похорон. При тій нагоді стрінувся з новим ректором УВУ і професорами та був у президента Карпатської України отця-доктора Августина Волошина[475], що мешкав у своїй віллі в Празі на Сміхові под Ліпкамі. З Праги поїхав я до Відня і до апостольського нунція в Берліні Орсеніґо[476] та й стрінувся з полковником Мельником. З того приводу мав я в часі ув’язнення великі прикрості в тюрмі, бо НКВД вважало це політичним актом.

Тим часом розпочався 1944 рік. Загалом внедовзі після зайняття гітлєрівцями Львова, серед українських політичних діячів ширилася думка, що фюрерський устрій банкротує. Гітлєрівці збиралися зайняти Індію, але на Кавказі були розгромлені, і швайцарське радіо заповідало їхню катастрофу. Вони почали відворот, який вкінці докотився до Львова. В часі того організація УПА була в повному ході. Найвищого урядника після ґубернатора Вехтера[477] вбили большевики. Гітлєрівці хотіли робити на Святоюрській горі під церквою якесь своє схоронище, так що о. Климентій приходив до мене, щоби я інтервенював, і після того вони справді відступили від свого пляну. Рівно ж мусів я інтервенювати в командира оборони Львова, щоби на Св. Юрі не робили військових обсерваційних пунктів.

Коли творилася дивізія “Галичина”, то я мусів правити Службу Божу для новобранців в заступництві Митрополита, на якій був і ґубернатор Вехтер[478], а проповідь говорив о. Лаба. Після Служби Божої прийшов Вехтер і дякував мені, кажучи, що Служба Божа “war ein Erlebnis für mich”[479]. Мене запросили на почесну трибуну під час дефіляди, одначе я не пішов, а Вехтерові дуже залежало на тім, щоби я був, тому за мною допитував, але якось мене там оправдували. На прийняття я також не ходив. Уже при зорганізуванню дивізії і при інших виступах я звертав увагу покійному Митрополитові, щоби Церкву не анґажувати в гітлєрівських імпрезах, бо вони заберуться, а опісля треба буде брати відповідальність, тим більше, що большевицька офензива йшла скорим темпом. На жаль, воно так і сталося. Всі заанґажовані в який-небудь спосіб з німцями виїжджали на Захід, а передусім всякі так звані фольксдойчери[480]. Я боявся, щоби німці не виселювали примусово нас зі Св. Юра і не забирали з собою, тим більше, що предкладали окремий поїзд на виїзд. До мене одначе ніхто не приходив і так, слава Богу, я лишився на місці. Найприкріші були останні дні, коли большевики почали обстрілювати Св. Юр. Одна куля трапила в митрополичу палату, а також і у святоюрську копулу. Вже десь місяць перед тим переїжджали через Львів православні нез’єдинені владики і священики. Кількох з них були в митрополита Андрея і в мене. Приходили до мене також і світські і опісля пращалися. Панахиду за Шевченка вони правили в Преображенській церкві, навіть хотіли правити Службу Божу в Успенській церкві, але нарід якось не сприяв цьому, і тому правив по синодальному обряду о. Хомин[481], студит, але мало хто приходив на цю Службу Божу, бо була вже горячкова атмосфера у зв’язку з близьким фронтом. Був навіть у мене владика з Лубнів[482] з пропозицією розпочати унійні переговори, але я вважав, що серед таких умовин це непорадне та й вияснював йому спірні точки. Небаром гітлєрівське правительство забрало їх до Варшави. Звідтам він писав опісля в справі пояснення інших точок, а я відсилав його до католицьких підручників, які він там, у Варшаві, мав під руками. Передусім визначався прихильністю один священик, якого син був прийнятий до Духовної семінарії. З якоїсь нагоди вони влаштували концерт Митрополитові в палаті, маючи визначних співаків між собою, тим засвідчили свою прихильність для гостинного Митрополита.

І ще одна подія заслуговує на згадку, на основі якої мені хотіли виточити третій процес чи четвертий — за зраду стану і контрреволюцію, а була це справа так званої царівни Татяни[483]. Як відомо, усю царську родину розстріляли большевики в 1918 році на Уралі. Ще за Польщі одна женщина-лікар оповідала мені, що вона служила в армії Колчака і Юденича і що як вони зробили контрофензиву, відігнали большевиків і прийшли на те місце, де була розстріляна в підземеллю царська родина, то все було спалене і найшли тільки кілька дорогих каменів в попелах. Тікати там не було куди, бо простір був замкнений муром, і тому всякі самозванці були лжецарівни, такою була і Радіщева. Вона зачала подавати себе за царівну Татяну, приїхала до Києва, там нею зайнявся польський прелат С.[484] Звідтам приїхала вона якось до Варшави, зачала писати свої спомини, описуючи з подиву гідною точністю життя царської родини. Вона була і у Варшавського архиєпископа кардинала Каковського[485], але він не захоплювався нею, тому що “її батьки-царі, — казав він, — кривдили польський нарід”. А виїхала вона з якимсь мужчиною, що подавав себе за лікаря, лічив людей і тим собі їх з’єднював. Татяна казала, що він є незаконним сином царя.

Не знаю, в який спосіб знайшла вона дорогу до Митрополита, бо про це я не міг нічого довідатися, лише чув про неприхильність кардинала Каковського. Митрополит Андрей прийняв її з отвертими руками, одначе про те мені нічого не говорив, бо знав, що я тим не буду захоплюватись, і примістив її в монастирі в Підмихайлівцях у матері Моніки Теодорович[486]. Мені лише розповів перипетії отець Величковський[487] і, мабуть, мати Моніка, хоч вона була зобов’язана до секрету. Єпископ Чарнецький знав це, бо думав, що і я знаю під секретом. Митрополит і о. Климентій помагали їй літографувати її спомини, які були писані інтеліґентно, переконливо і незлою польською мовою, а не російською. Вона твердила, що Едвард[488], бувший наслідник англійського престолу, винен їй, зглядно царському домові, величезну суму, яку вона записувала на монастир василіянок у Підмихайлівцях і на різні добродійні цілі. Її товариш примістився при монастирі і лічив людей. Може, він був якимсь фельдшером і потрафив з'єднати собі громадські установи та й, мабуть, робив свою тайну роботу. Дивне диво, що він не був ніколи в Митрополита, так само ні вона, ні він у мене. Він навіть не любив Митрополита і, дивлячися на його очі на фотографії, мав сказати, що Митрополит дуже скрита і непевна людина, а на мене говорив, що я отвертий і прямолінійний. Мені одначе було дивно, що вона, маючи такі великі суми, не старалася виїхати, будучи у Варшаві, до Швеції, куди виїхала жена і доньки маршала Пілсудського[489]. Коли вже німці лагодилися опускати Львів в 1944 році, митрополит Андрей відкрив мені тайну, яку я знав, і що мати Моніка робить собі великі надії на її грошеву поміч. На те я відповів, що я радив, мабуть, через мати Моніку, щоби вона виїжджала з німцями. Митрополит був цим дуже заскочений і більше на ту тему ми вже не говорили. Тим часом вже передше в тайні мені сказала мати Йосифа Вітер[490], студитка, що до їхнього монастиря в Якторові скрилася якась ґрупа большевицьких втікачів, а таких партизан було вже багато в німецькім запіллю, і що вони одного разу зачали між собою сваритися, та й зі сварки вийшло, що вони є большевицькі шпіони і що такі є в другому монастирі. Тим вона підтвердила мої сумніви. Не хотіла вона цього виявляти ні о. Климентові, ні Митрополитові. І справді, вони обоє не виїхали, але остались в Підмихайлівцях. Коли раз на слідстві затронув справу Псевдо-Татяни слідчий, я заявив, що хотів би ще її бачити. То він відповів, що “вже й не побачите”. Видно, що її розстріляли. Мене пізніше хотіли обвинювати за антидержавну зраду, немовби я хотів привернути царат.

Невиносною язвою в тому часі були воздушні налети і бомбардування. З одного боку, загроза большевицьких арештів, а з другого, налети, бо раз у раз, і вдень, і вночі треба було сходити до пивниць і ніколи не можна було бути певним, чи вийдеться живим, тим більше, що зачали вже бомбардувати святоюрські забудовання, і одна бомба впала на дах. Ця гроза ще збільшувалася в днях відвороту армії і нової окупації. Треба було вичерпувати останні фізичні і духовні сили, щоби вдержуватися в рівновазі духа і могти видавати найконечніші зарядження. Ще важче було з Митрополитом, бо його треба було зносити на фотелю до пивниці. Хоч-не-хоч, це відбивалося дуже на здоров’ї, навіть в найсильніших одиниць. На прохарчування люди приносили жертви зі сіл, а я дещо купував і, як ректор, харчувався в Духовній семінарії. З великим пожертвованням видержували і сестри, і навіть коли большевики зайняли кухню, вони осталися на місцях, щоби не полишати помешкання. Ласка Божа була, що коли впала бомба на церкву, то потрясла лише сусідними забудованнями кухні і помешканням сестер, але не завалила склепінь. Не пишу про це подрібно, бо не маю жодних матеріялів під рукою, ні печатаних, ні непечатаних, та й припускаю те, що воно було сказане в інших споминах й описах.

Друга радянська окупація

З великим жахом і страхом побоювались усі другого приходу большевиків. Вони спершу довго обстрілювали Львів, а зокрема Св. Юр, думаючи, що там є якась німецька залога, а щойно коли закликали большевицьку патрулю, солдати точно провірили всі підземелля, прийшли і до мене, поздоровили і відійшли, давши ракетами знак, і обстріл припинився. То також було чудо Боже, що вони не трапили в копулу Св. Юра, тільки здається один раз, але без значнішого ушкодження. Після того піхота почала переходити вулицями Львова. Коло сойму зібралося багато народу і війська. Офіцери зачали розмовляти з людьми і успокоювати їх, а один з високих старшин, мабуть ґенерал чи якийсь командант, сказав: “То страшне, як можна було за короткий час так зразити собі ціле населення”. Почувши це, я бачив в тім добрий знак, що вони бодай здають собі справу зі своїх попередніх великих похибок.

По большевицькому звичаю уповноважений[491] викликав Митрополита, а що він не міг іти, то пішов я, і він зачав остро розпитувати, а я так само йому відповідати[492]. Передусім дуже негодував він на Паньківського. Вони знали докладно, що діялося у Львові, бо полишали багато своїх розвідників, від найвищих урядників до рядовиків. Таким був, наприклад, ректор університету з польським іменем[493]. Він ходив часто до Митрополита, давав різні ради і вияснення, а пізніше те все перекручував і на процесі виступав проти мене і проти Митрополита, обвинюючи нас про якусь шпіонаж, не знаю, в чию користь. Митрополит навіть поручав його до ґубернаторату, бо він не мав з чого утримуватися.

Опісля уповноважений прийшов сам до Митрополита і був також у мене та говорив вже зовсім іншим тоном, навіть приязно, якби нічого не було. Він звернувся до Митрополита, щоби дав якусь заяву чи повитання, і Митрополит зробив це на сесії собору в Св. Юрі, називаючи їх прихід “весною”, що вони прийшли і розмовляють прихильно та ввічливо і що “ми бачимо в них братів”, і в тому тоні говорив далі[494]. На соборі він [уповноважений] не був, але привіт взяв опісля для уряду і, як говорено, правительство не було вдоволене з цього привіту, хоч я сказав по соборі Митрополитові, що, може, було забагато, одначе показується, що ні.

Коли приїхав вже обласний[495], то я пішов до нього, здається, з о. Чорняком[496], щоби большевики не займали Духовної семінарії. На це сказав він мені, що всі віроісповідання стараються про признання з боку держави і те саме повинна зробити наша Церква, щоб мати забезпечене існування, і в тій цілі треба вислати делеґацію до Москви. Вернувши, я переповів це Митрополитові, і він скоро згодився, скликав ще на нараду єпископів Будку і Чарнецького. Після того став він думати, кого вислати. Не хотів висилати мене, о. Климентій відказувався і радив о. Костельника, о. Котіва[497] і о. Будзінського[498]. Тим часом стан здоров’я Митрополита погіршувався, пухлина ніг підносилася щораз вище, а лічив його тоді доктор Кархут. Саме той згаданий уповноважений, будучи раз в мене, радив закликати радянських лікарів на консіліюм, щоби я пізніше не мав жодних закидів. Я не думав скликати консиліюм радянських лікарів, бо боявся, але сказав о. Климентієві, що добре було би скликати консиліюм. І ми рішилися на доктора Чарнецького, серцевого спеціяліста, що мешкав на вулиці Оссолінських[499], доктора Кархута[500] і ще одного поляка. Консиліюм ствердив поважний стан, і отець Климентій дав рано Митрополитові Маслосвятіє. Коли стан був вже грізний, я видав до львівських церков зарядження про молитви за недужого. Я заходив до отця Климентія і до доктора Кархута. Був я і в Митрополита, і він прийняв мене дуже чемно. Другий раз я був також, але він вже не був зовсім притомний. Все ж таки я не припускав, що його кінець приближається так скоро. Деякі відомості приносили ще о. Ковальський, о. Куницький і сказали, що побоюються вже кінця. Я все ще був доброї думки. 1-го листопада 1944 року я був десь вийшов, а між 3–4 год. пополудні прийшов до мене отець Климентій, щоби я прийшов до тіла митрополита Андрея. Ми прийшли оба до спальні, я помолився і о. Климентій сказав, щоби я перебрав владу. Пригадую собі, як слуга повторяв слова покійного: “Яка марна смерть на ліжку, я собі іншої бажав. Яке щастя, що Господь прощає гріхи”.

Про смерть Митрополита я повідомив ґенерала міста і посадника. Треба було зарядити похорон. Тіло вбрав брат-студит Атанасій, і його зложено до провізоричної труни в митрополичій молитовниці, і опісля я відправив панахиду, а по панахиді тіло перенесено до катедри і виставлено його на останнє пращання. Прийшов і згаданий уповноважений, якого звали міністром[501], з кондоленціями, і коли ми стояли у вікні митрополичої почекальні і дивилися на довгий ряд вірних, які йшли до катедри, в’їхало на них большевицьке вантажне авто. Йому стало неприємно, і тоді він сказав: “То наше хамство нам більше шкодить, ніж американська чи інша розвідка”.

Тіло лежало в катедрі цілий тиждень, а на неділю я з капітулою рішив похорон. За той час могли довідатися і на провінції, і приїхати, хто міг. В суботу чи п’ятницю прийшов знову уповноважений і заявив, що правительство рішило не брати участи в похороні, тому що покійний не був прихильний для большевиків, але він сам приватно візьме участь, як приватна особа. Отець Котів старався десь про катафалок, але в неділю, коли я правив заупокійну Службу Божу, приступив до мене котрийсь з священиків і сказав, що не хочуть дати катафалька, бо я зарядив похоронний похід через місто з поворотом назад до Св. Юра. Впродовж тижня студити зробили металеву трумну і до неї переложено тіло. Отець Климентій дуже боявся і прохав не нести тіла з домовиною через місто, бо можуть його зневажити, але я не уступив і сказав, що тіло понесуть священики. В Службі Божій брали участь Перемиський єпископ Йосафат Коциловський і його помічник єпископ Григорій Лакота з двома крилошанами. Мали вони деякі труднощі з приїздом, бо Перемишль був вже тоді по польськім боці. Архиєпископ Базяк[502] відправив “Реквієм”, але не пішов у поході. Латинську Службу Божу правив і архиєпископ Твардовський[503], який опісля дістав запалення легенів і помер. Тож і я відправив рівно ж в польській катедрі заупокійну Службу Божу і відчитав Євангеліє при винесенні тіла, але в поході я не брав участи, тому що архиєпископ Базяк обмежився тільки до панахиди в церкві. Від вірмен правив митрат Каєтанович[504]. Очевидно, були ще єпископи Будка і Чарнецький, а зі Станиславова не було нікого.

З проповідниці перед входом до катедри я виголосив пращальне слово, за яке мені о. Климентій опісля дуже дякував, кажучи, що “це було спеціяльне харізма”. Похід був величавий зі Св. Юра до сойму, на Вали, на Коперника і попри Техніку[505] назад до катедри. Домовину несли священики, на зміну. Бачив я, що збоку йшов уповноважений, а перед ним йшло кільканадцять большевицьких бойців, мабуть, щоби перешкодити якомусь нападові. Похід розвинувся гарно, все йшло в найкращому порядку. Час до часу приступали до мене священики і я видавав відповідні зарядження. Похід вернувся до Св. Юра і домовину зложено в крипті, побіч домовини кардинала Сильвестра Сембратовича. Після обіду-тризни відправив панахиду при столі єпископ Й. Коциловський. Єпископ Лакота радив мені, щоби чимскорше старатись про палліюм[506]. Після того вони вернулися назад до Перемишля.

На другий день прийшов уповноважений, ґратулював мені, що похід відбувся зразково і видно було організаційний змисл Церкви. “Забудьте те, що було”, — казав він до мене. Я зробив візиту обласному і йому. Вони навіть тоді вбралися по-святочному, що в них бувало рідко. Про смерть і похорон митр. Андрея я написав письмо до Східної Конґреґації і вислав поштою, але не знаю, чи дійшло воно. Пізніше казав отець-канцлер Ґалянт, що ґенерал, глядячи на похоронний похід, говорив: “Але ж накидали на того молодого митрополита хрестів, як він їх донесе”, — бо я йшов в митрополичому поліставріоні[507].

На митрополичому престолі

На другу неділю, після похорону, відбулася моя інсталяція[508][509], в якій брали участь єпископи Будка, Чарнецький і архиєпископ Базяк. На ній відчитано відручне письмо покійного митрополита Андрея, яке він написав ще напочатку. І тоді пішла вже правильна робота. Собор продовжував я далі. Всі залеглості, яких назбиралося задля недуги, я полагодив впродовж кількох тижнів і докінчив свою історію середньовічної філософії та догматику, яку переписав на машині о. Белей[510]. Покійний митрополит Андрей іменував був понад усталене число 10 ще двох каноніків: о. Рудя і о. Хмільовського[511]. Отець Куницький запитував мене в тій справі, і я відповів, що якось ту справу полагоджу. Тому, що помер о. Базюк[512], і о. Томович[513], а о. Лободич[514] виїхав і стратив своє каноництво, то я іменував ще о. Ґалянта і о. Зафійовського[515].

Щоби рушити якось справу студитів, я іменував о. Климентія архимандритом, і як такий він мусів перевести вибори ігуменів по студитських монастирях з достаточним числом монахів. Сам він мешкав в митрополичій палаті і час від часу, після можливости, відвідував студитські монастирі, або монахи приходили до нього.

Я розпочав відвідини всіх наших церков у Львові, думаючи відвідати опісля всі церкви в єпархії, наскільки це буде можливе. І так відправляв я в отців-василіян, редемптористів, студитів і по інших львівських церквах, виголошуючи проповіді. Все йшло в порядку. Так само і четвергові сесії продовжувались нормально далі. Отець протоігумен редемптористів де Вохт[516] прийшов і тішився, кажучи, що “фіра котиться так добре”, тобто, що ціла адміністрація фунґує[517] добре. Передусім вважав я на вбогих, збирав датки на вдів і сиріт, бо нужда була тоді велика.

Один василіянин Фуртак, дириґент хору, зв’язався з якоюсь дівчиною, хористкою, яка пізніше мала від нього дитину. Священики звернули мені увагу і ходили до нього, щоб його врозумити, бо большевики лише чигали на це, щоби висувати такого як професора на якісь видні становища. Прийшли до мене о. протоігумен Градюк[518] і о. ігумен Борса, але вони чи залякані, чи що, були безрадні. Я казав, щоби його де вислати до другого монастиря, і отці навіть перетримували його в митрополичій палаті, але після мого арешту він вернув до своєї любовниці і жив з нею далі. Цілу цю розмову на різні теми з отцем-протоігуменом Градюком переповів опісля отець Борса на суді, коли мене судили другий раз і він вже був відпав та обвинював мене як наочний свідок[519].

Небаром після інтронізації прийшов до мене уповноважений (міністер) з Києва і домагався, щоби вислати до Москви делеґацію, зазначуючи, що о. Костельник був призначений ще покійним митрополитом Андреєм. Я тоді назначив на провідника делеґації отця-архимандрита Климентія, який згодився, даючи йому також виготовлений меморіял в справі свободи і потреби нашої Церкви. Крім того був призначений ще о. Котів і о. Будзінський, студит. Я дав їм деякі вказівки, між іншим казав, щоби відвідати католицького пароха при церкві св. Людвика о. Бравна[520] і патріярха Алексія, бо я передше жодних зв’язків з ним не мав і не знаю, щоби покійний митр. Андрей його витав або звертався до нього. Вони були в предсідателя Комітету для реліґійних справ Карпова, який прийняв їх дуже чемно. Делеґацію прийняли несподівано скоро, бо очікували її вже в Москві, і відносні орґани НКВД були вже повідомлені. Голова делеґації отець-архимандрит Климентій предложив прохання і меморіял, відчитав признання нашої Католицької Церкви в Радянському Союзі. Пізніше, при кінці грудня 1944 року “Правда”, орган Комуністичної партії (чи “Известия”, орган правительства) помістив повідомлення про смерть митрополита Андрея і що Греко-Католицьку Церкву в Радянському Союзі “возглавляв” митрополит Йосиф[521]. З меморіялу Карпов був невдоволений, бо не було жодних звільнень з податків, реліґію по школах, шпиталях і т. д. в Радянському Союзі було заборонено. Хоч о. Бравн хвалив дуже, що бодай один митрополит в Радянському Союзі підніс належні домагання Католицької Церкви в большевицькій державі. Делеґація не могла відвідати о. Бравна, бо НКВД рішучо противилося тому, одначе о. Климентій післав білет[522] до нього, і він прийшов до готелю “Інтурист”, до якого заїхала наша делеґація. Вона була також у патріярха, і він передав привіт та комплект “Журналу Московської Патріярхії”. Я пізніше коротко подякував йому і більше жодних зв’язків з ним я не мав. Він запросив делеґацію на богослужения, одначе о. Климентій не пішов, а лише о. Костельник і прочих двох отців. Отцю Костельникові завернулось в голові від того, що його тоді витали там кадилом, бо патріярше окруження певно знало від НКВД, що йому ще за життя митрополита Андрея пропонували єпископство. Отець Костельник побоювався, що заарештують за його статті і бундючні виступи проти большевиків. Тим часом НКВД взяло іншу лінію.

Причина, задля якої нашу делеґацію приймали з такими почестями, лежала в чому іншому. А саме: Ґенеральний штаб Червоної Армії запросив делеґацію до себе, і один з ґенералів[523] звернувся до делеґації менш-більш з такими словами: “Ми знаємо, що ваша Церква має великий вплив у народі, чи не міг би ваш Митрополит вплинути на те, щоби Шухевич припинив воєнні дії УПА. Ми їх побідимо, але нам не випадає воювати за Західну Україну”. На те делеґати відповіли йому, що то дуже небезпечна справа, бо НКВД може підозрівати нашу Церкву про зв’язки з УПА і за це переслідувати її. “Як ви можете висувати таке? — сказав ґенерал. — Ви ж говорите з ґенералом Червоної Армії. Хто може боятися?” А йому у відповідь делеґати: “А хто не боїться в Радянському Союзі?” І це викликало сміх, бо всі добре здавали собі справу з терору. Після перекуски і чемностей делеґація сказала, що справу предложить Митрополитові. Отець Климентій був дуже повздержний, а отець Костельник знову занадто для них уляглий. Звіт делеґації не дуже мене вдоволяв, і я сказав о. Климентієві, що є невказаним для мене входити у зв’язки з УПА мимо всіх запевнень, хіба нехай він старається повідомити Шухевича. І справді, дещо пізніше прийшов ґенерал Роман Шухевич до митрополичої палати, до о. Климентія, який йому закомунікував предложення совітського Ґенерального штабу. Дійсно, мали відбутися стрічі представників обох армій, як я довідався з протоколів слідства і від деяких ув’язнених упівців в ляґрах. Одначе, я згори знав, що УПА не схоче беззастережно капітулювати, не довіряючи большевикам.

Після повороту делеґації я дав отцю-канцлеру Ґалянтові кількадесять тисяч рублів, щоби він заніс до обласного на інвалідів, який зложив це на щадничу книжку. Довідавшись про це, о. Костельник виступив на сесії собору, що я замало дав, бо вони так чемно прийняли делеґацію нашу в Москві. Він у своїй зарозумілій наївності не здавав собі справи із закулісів і шукав нагоди примилитися для большевиків. На це я з місця відповів, що я дав, скільки була спромога, та й що йому не треба з того збивати свого капіталу. Священики зрозуміли мою відповідь і подивляли, що я так виразно, без побоювань, відповів о. Костельникові.

У межичасі прийшов потайки до мене пізним вечером підполковник чи полковник Червоної армії Хом’як[524], брат директора переплетні “Просвіта”, який інформував мене про державно-церковні відносини в Радянському Союзі. Він остався на Україні після розвалу австрійсько-українських військ і вступив опісля до большевицької армії, а в часі Другої світової війни провадив партизанку на запіллю гітлєрівської армії в Західній Україні. Конкретно він нічого мені не сказав. Мав говорити з ним опісля о. Климентій, але я вже не мав часу поінформуватися.

Партія зайняла спочатку повздержливе становище у Львові до нашої Церкви, але мабуть, вже з початком 1945 року, Ярослав Галан піддавав плян знищити Церкву. Можливо, що мав ще і якісь особисті урази з минулого. Партія притягнула через НКВД о. Костельника. НКВД присилало і до мене, між іншим професора Крип’якевича[525] на розвідку, з чим він і не скривався, а я зі свого боку якнайобережніше з ним говорив. Отець Климентій був дуже невдоволений з відвідин Крип’якевича. Про те все уповноважений нічого не знав, запевнюючи завжди про прихильність уряду до Церкви. Галан написав довгу статтю проти Церкви “З хрестом чи з ножем”, що появилась в “Радянській Україні”, а опісля кілька разів її читали в радіо[526]. Пізніше почалися арешти. Вже з початком квітня 1945 року атмосфера була дуже тяжка. У Св. Юрі мешкав збіглець-професор (що остався з часів німецької окупації), який вдавав дуже прихильного, а потім виступив проти нашої Церкви, яка йому стільки помагала. Він прийшов до мене ще перед арештом і сказав, що його жена дуже боліє над тим, що така квітуча Церква буде знищена.

Ще мабуть в березні приїхав був до мене архиєпископ Базяк і прохав інтервенювати в справі арешту Луцького єпископа Шельонжека[527], бо приїхало двох каноніків з Луцька з таким проханням. Я, не надіючись багато, післав телеграму до Сталіна. З свого боку я зробив, що міг, щоб помогти польському єпископові. Одначе пізніше єпископ Шельонжек у своїх зізнаннях дуже неприхильно поставився до нашої Церкви. Його звільнили і вислали до Польщі.

Тим часом Я. Галан почав виписувати різні памфлети, “Плюю на Папу” і т. п., зогиджуючи нашу Церкву, і мав сказати, що він не згине своєю смертю, передчуваючи, що його за то чекає. Вже перед самим арештом я запросив єпископів Будку і Чарнецького, протоігумена отців-редемптористів о. Де Вохта і отця-архимандрита Климентія та заявив їм, що їх іменую, на всякий випадок, адміністраторами. Отець Де Вохт дуже здивувався і сказав, що нема жодної причини до того, бо справи йдуть дуже добре і нема ніяких побоювань. Одначе я остав при свойому, і на тім вони розійшлися. Справді, ще не було ніяких конкретних познак до репресій, але я самометно хотів забезпечити Церкву. Отця Євгена Кароля[528] я потвердив ґенеральним вікарієм на Теребовельщину.[529]

Після появи кровожадної статті Я. Галана “З хрестом чи з ножем” всі побоювалися найгіршого. Вправді, о. Климентій мене потішав, що то перейде, бо от написали проти Петра Карманського[530], а мимо того він ходить по місті, — не знаючи, що той перейшов вже на службу НКВД. Одначе я видів, що то йде до найгіршого. Ще десь там на місті у Львові о. Котів, стрінувши уповноваженого, який був дуже здивований і затривожений статтею Я. Галана в “Радянській Україні”, і питав його, що я на то, а він відповів, що Митрополит зовсім спокійний. Крім цього, десь там полковник Хом’як мав говорити о. Котіву, що коли я до двох тижнів не доведу до ліквідації УПА, то я буду арештований і наша Церква знищена. Годі було брати ці слова серйозно, бо о. Котів переповідав мені це як балачку. Зрештою, як було спонукувати до капітуляції УПА, коли вони самі не договорилися між собою?

Арешт і слідство в Києві

І дійсно, мене арештовано 11 квітня 1945 року, приблизно о 19-й годині вечером. Була це середа. Вже зрана Святий Юр кругом обставлено стійками. Наглядали, чи нема яких рухів і чи чого не виноситься. Наїхало дуже багато авт з поліцією. Полковник Мельников приніс мені рішення від прокурора на арешт. Мене обшукали та забрали на авто і відвезли на Лонцького[531]. Пригадую собі, яка то була прикра річ почути на собі розбишацькі руки.

Після мого арешту настала страшна паніка, і НКВД почало акцію переведення на православіє. Під проводом о. Костельника зорґанізовано “Ініціятивну ґрупу”, яка зачала приготовляти т. зв. “Львівський собор”. Арештовані опісля священики, учасники того т. зв. “собору”, оповідали про жахливий терор. По “соборі” Горюн радісно кричав переді мною: “Але ми вкропили Папі!” На то я сказав, що сім міліонів — невелика кількість, щоби потрясти Католицькою Церквою, а ви терором тільки себе компромітуєте. І справді, вони були свідомі своєї брутальности, а навіть підлости, бо звіт з т. зв. “Львівського собору” мусіли видавати аж два рази і поправляти свої компромітації.

На Лонцького було дуже багато поліції. З арештованих я не пізнав там нікого, лише один наш чоловік, який служив там, мабуть, сторожем, приступив до мене і просив, щоби я оперся об стіну, бо дальші обшуки можуть тривати ще довго. Але мене небаром, по двох таких ревізіях, відвели до тюремної келії, де я просидів цілу ніч. Ранком вивели мене, під сильною ескортою, до авта і відвели до окремого ваґону перед стацією, який вже був приготований заздалегідь. По дорозі я не видів нікого з людей біля Техніки, щоби було можна дати якийсь знак. Десь перед полуднем поїзд від’їхав на Київ, а в окремім переділі стерегло мене 3–4 охранники, а інші були на коритарі та в сусідних переділах. Як поїзд приїхав до Києва, то я дещо ждав на стації, бо охранники телефонували, щоби вислали авто, одначе через якесь непорозуміння приїхав “чорний ворон”. Мене посадили побіч шофера, немовби я не був арештований. Ще коли я стояв на стації, приступила до мене якась жінка і спитала, чи я священик, бо я був у рясі, але охранники її зараз відігнали.

Київ виглядав досить знищений, а було це 12-го квітня 1945 року рано. Зі стації мене привезли до найтяжчої слідчої тюрми в Києві при вулиці Короленка, ч. 33. По дуже довгих мучачих обшуках мене запроваджено спершу до “одиночки”, а опісля до келії, в якій сидів архиєпископ Дамаскин з Кам’янця-Подільського[532]. Він вже мав “трохи досвіду” зі слідств, пізнав мене відразу, бо приїжджав до Львова. Хоч була пізня ніч, коли мене приводили зі слідств, то він завжди питався, чи “следователь был вежливый”[533], бо над ним мали знущатися. Часом він виявляв розкаяння за своє попереднє життя і приймав в’язницю як кару. Я вже був перед арештом дуже змучений і виснажений, а в Київській тюрмі я почував себе прямо недужим. Тому архиєпископ Дамаскин робив сам порядок, але в розмовах було видно його нетерпимість до Католицької Церкви. Він оповідав мені, що його арештовано за те, що він і ще один митрополит русофільської партії на Волині[534] <були приготовані після зайняття Москви гітлєрівцями їхати до Москви і зайняти патріярший престіл>[535]. З його оповідань я бачив, що духовне життя там стояло низько. Оповідав цікавий епізод про диякона, що хотів завжди правити проскомидію на колінах, що до Кам’янця-Подільського приїздив отець В. Величковський, щоби зайняти якусь там церкву, але мав великі труднощі. Розповідав також і про свою аґітацію в часі Першої світової війни в Західній Україні. Сам він був дуже сильної будови, курив. Його слідство вже доходило до кінця, і тому визивали його вже рідко на допити. Небаром його забрали. Потім чув я, що він був десь на Сибіру і там помер.

[…][536] Мене виводили на слідство день і ніч, так що я буквально падав з ніг, і мене мусіли підтримувати, ведучи до слідчого судді. Раз десь, вертаючи рано о сьомій годині зі слідства, бачив я єпископа Григорія Хомишина, який згорблений і похилений ішов десь до умивальки. Моє слідство провадив Горюн[537], пізніший начальник КҐБ у Львові, людина страшенно груба і простакувата. Хіба одно тільки добре, що записував менше-більше слідство без суттєвих змін і перекручень, як це робили пізніше наступні слідчі. По кількох днях, коли я вже був вимучений допитами до краю, мене привели до кількох полковників і зачали тероризувати, давали до підпису, щоби я відрікся папи, а за те дадуть мені Київську митрополію. Був при тому полковник, який мене арештував у Львові, заступник міністра (в 1946 році перемінили Народній Комісаріят “Внутренних Дел” і запровадили назву “міністра”) і один слідчий суддя, який в 1961 році потвердив, що мені предкладали Київську митрополію, коли мене привезли на переговори[538]. Але я рішучо відмовився. Почалися дальші наступи, але це до нічого не довело, бо я вже млів з обезсилення. Впрочім, це ослаблення зроблено умисно: <вдень не давали спати>[539], а їсти трошки зупи і 300 ґрамів хліба на цілий день, в якому було все, тільки не було муки. Неспані ночі, переведені на допитах, після того тероризування на наступних допитах Горюн нападав на мене, чому я не згодився на таку ласку — Київську митрополію. Опісля водили мене і до самого міністра, який (щоправда в спокійний спосіб) докоряв мені, що на слідстві нічого не хочу говорити і, що якщо я не був би митрополитом, то я не сидів би в Київській тюрмі. І вони (поліція) хочуть мати всі дані.

У часі допитів мене водили на очні ставки з єпископом Чарнецьким[540], який впрост заявив, що він в совісті чується зобов’язаний, щоби виявити про екзархів, свячення і про адміністраторів та ще якісь справи. Він все виговорював, і тому його трактували досить легко.

Друга така ставка була з заступником ректора Львівського університету, що мав якесь польське ім’я, який заходив до покійного Митрополита і [тепер казав], що Митрополит мав його питати про Радянський Союз з наміром шпіонажу і що він поручав його в час німецької окупації Галичини на праці в німецькім ґубернатораті. Ректор казав, що він був у мене і що я хотів від нього якісь дані. Все те було брехня. Він був у мене раз, і я його прийняв чемно, як ректора університету, і жодних розговорів я не провадив. Мені було аж дивно, що на такі підлості спосібна людина на становищі ректора. Він жив у Львові з якоюсь жінкою “на віру”, а в Києві мав від жінки дві дочки. Десь там натякав покійному Митрополитові про уневажнення свого подружжя. Вкінці Митрополит переконався, що то безрога[541].

За слідства Горюна визивав мене вночі якийсь слідчий-галичанин, який питав мене про адвоката зі Львова доктора Біляка[542], що був посадником Львова і виїхав з німцями в 1944 році. Він був ув’язнений за першого побуту совітів в Галичині, і його випустили з радянської тюрми в 1941 році, здається, з призначенням, що він буде на їхній службі. Я не сказав нічого про посадника Біляка, бо я його не знав. Від того слідчого я довідався, що отець Климентій старається передати мені якусь передачу, і пізніше прислали мені трохи сухарів, та й я зрозумів, що вони знають, що я голодую в тюрмі, тільки не знають, в котрій, бо цілий рік мене ізолювали і тримали в секреті. Слідчий немовби співчував з моїм голодуванням. Мене вели до нього під сильною ескортою вночі, так що я думав, що вже ведуть на розстріл.

Також за слідчого Горюна мене викликали у 2–3 годині вночі до двох інших слідчих до великої темної салі. Один з них сидів у куті при затемненій лямпі, а старший з них зачав мене намовляти до апостазії. Опісля підійшли до мене від бюрка і при засвіченій лямпі <зачали>[543] дальше настирливо мучити мене і намовляли відректися Католицької Церкви. Я не відповідав їм нічого, тільки подумав собі, що я ще, Богу дякувати, з розуму не зійшов. Тоді молодший слідчий зачав голосно виявляти мої думки. Я припускав, що це якийсь гіпнотизер або ясновидючий, бо колись я таких здибав у Франції. Я зрефлектувався сейчас і перестав думати, і тоді вже над ранком мене відіслано назад до келії.

Голодування, безсонниця і допити можуть допровадити до безумія. І тоді я переконався, що не можна дивуватися нікому, якщо він підписує всякі ложні зізнання та наклепи або пристає до шпіонажу і тому подібне. То була велика ласка Божа, що я видержав ті всі муки. Пригадую собі, як Горюн уживав всіх вивчених засобів і метод, щоби мене зломити і допровадити до розпуки, але я спокійно видержував те все, а він з люти кинув чорнильницю і по-звірськи закричав: “То нерви, як посторонки!”

КҐБ ширило між народом наклепи, що я отруїв покійного Митрополита. Тоді отець Климентій мав ходити до нотаря з письмовою заявою лікарів, що покійний Митрополит помер природною смертю, щоби нотар це потвердив. Очевидно, нотар відмовився, бо боявся.

Одного разу Горюн заявив мені, що в 1939 році НКВД не арештувало нікого з духовних, бо не були певні побіди. А раз на мої відповіді і заміти Горюн сказав: “То правда, що без війська і нас (НКВД) все було б давно розлетілося”.

Коли слідчі судді бачили, що з відступством їм не поведеться, вони зачали тоді мене обвиняти за статті о. Костельника в “Ниві” про Джінґісхана і інше[544]. На то я відповів, що тоді я не був митрополитом, коли о. Костельник писав, то раз; а друге, що кожний автор сам відповідає за свої письма. Це саме відноситься щодо його статей в “Дзвонах” і в “Меті”. По кількох днях, видно, прочитавши статті о. Костельника, Горюн зачав кричати, що за ним тюрма плаче: “Давайте його сюди”. По кількох днях то втихло, і Горюн сказав: “Костельник робить для нас добру роботу”. То був знак, що він пішов вже зовсім на їхню службу. Мабуть і тоді вже мав він складати і обвинюючі мене зізнання. Міг я дещо вносити з деяких натяків слідчого.

Мені закидали головно, що я старався годити націоналістів, що правив Службу Божу для дивізії “Галичина” в заступстві покійного Митрополита. В дійсності причиною мого ув’язнення було те, що я католицький митрополит, і тому домагалися від мене відступства та пропонували Київську митрополію. На ділі вони не могли мені нічого закинути і казали, що я сиджу за покійного митрополита Андрея, “бо він помер — і ми не можемо його карати”. Вони навіть розпускали клевети, що я неправний син митрополита Андрея, що я з лиця дуже подібний на нього, хоч то неправда, і таке інше. Це свідчить, що їх злобі не було дна.

Горюн водив мене ночами і до начальника слідства. Коли я прийшов там, то побачив розстелений перський диван з митрополичої палати. І начальник робив також вражіння дикого звіря. Він пробував спонукати мене до апостазїї. Коли вкінці їм це не вдалося, стали провадити слідство в тому напрямі, щоби мене засудити сповидно, як проступника. Горюн, між іншим, сказав, що на мені відкрили якісь злочини і що мене жде велика кара. Пізніше мені сказали: о. Костельник розповідав у Львові, що на брамі Св. Юра вже шукають місця, щоби мене повішати.

Впадав до Горюна і Защитін[545], інший слідчий-звір, начальник тюрми в Києві в 1961 році, що тероризував мене по-звірськи і навіть хотів бити, але інші слідчі відтягнули його, кажучи: “Нельзя”. Той начальник проводив слідство з єпископом Чарнецьким, який зі страху порозповідав все про екзархів, про архиєрейські свячення і що я іменував адміністраторів.

Між тим допити продовжувалися день в день і вночі та виснажували останні сили. Страшенно дошкулювали ті часті “обиски” донага, підслухування під дверми, провірювання докладне келії і всіх шпар, чи нема де якоїсь карточки, ножика чи голки. Горюн десь був висланий на слідство з Києва, там простудився і дістав запалення легенів.

Мене переведено до слідчого Крикуна[546], що не робив ніяких допитів, тільки написав свій протокол і: “Підписуй! ” За його слідства були такі дві події. Перше, Горюн зажадав, щоби з мене зняти рясу і вбрати в якісь лахи, і це виконано за нього. Я питав о. Скальського[547], що сам сидів в тюрмі і розповідав мені жахливі сцени, чи арештованому ліпше в рясі, чи в світському вбранню. Він порадив, що ліпше в рясі, і тому я її не скидав зі себе.

Слідчий Крикун запровадив мене на визов до заступника начальника[548], який робив вражіння звірюки, щоби самому переводити допити, з яких він там небагато довідався. На однім з таких допитів він, розлючений, казав, що кості мені поломить, якщо я не скажу всього, і казав секретарці забратися з почекальні. Лишився тільки він, Горюн і я. Зачався терор, і він готов був вже до побоїв, але в тім моменті прийшов якийсь підполковник, викликав його і по короткій розмові мене виведено. Крикун запровадив мене до свого кабінету, і я сам тоді сидів. Здається, що тоді усунено чи перенесено заступника начальника, бо вже не було більше про нього слуху. То був палець Божий, бо він міг мене тоді вбити.

Крикун опісля написав на кільканадцять сторінках допит і викликав мене по півночі та казав підписувати. Я зачав читати, це було очевидно написано в їхнім стилю, але так, немовби я це говорив. Усе це було брехня, але мене вже передше повідомлено, що то треба підписувати, бо інакше мене дадуть на кілька днів до води по коліна або до щурів, і що я згину зовсім безпотрібно. І справді, о дев’ятій годині вечером пускали з тюрми машини, щоби заглушити крики катованих. Читаючи ті протоколи, я робив знаки, що це ложні зізнання, слідчий дуже злостився, кидався, щоби мене таки стероризувати і примусити до підпису. Коли я, читаючи, дійшов до слів, що “папа клеветав Совітський Союз”, що “митрополит Шептицький так само допускався злочинів проти Радянського Союзу”, то я рішучо тоді заявив, що не буду того підписувати. На якийсь умовлений знак злетілися інші слідчі і зачали на мене кричати. Я, обезсилений, думав, що мене там вб’ють, а вони кричали, верещали, і погрозам не було кінця. Коли я рішучо сказав, що таки не підпишу того, то слідчі зачали виходити один по одному, а начальник казав Крикунові змінити найгірші частини протоколу. Щойно тоді такий змодифікований протокол мусів я підписати.

За слідчого Крикуна водили мене ще на одну ставку, до іншої тюрми з одним адвокатом (з Бережан), членом ОУН. Він був членом Проводу ОУН і розповідав про мої старання замирити сторонників Мельника і Бандери, щоби припинити братовбивства[549]. Адвокат признав, що бандерівці вбивали мельниківців і що митрополит Андрей виступив проти його радянофільства. Про мене він сказав, що я в націоналістичній політиці не брав ніякої участи. Власне той заступник начальника, що хотів мене катувати, вже передше читав мені добровільні інформації адвоката. Він навіть заявив, що дивується, що мене арештовано.

Після Крикуна перейняв мене новий слідчий, найгірший звір, який катував всіх без милосердя[550]. Навіть деякі інші слідчі самі стидалися його звірства. Але, коли я раз перед начальником Київської чи Красноярської тюрми сказав про одного слідчого, що він трохи людяний, то начальник відповів: “Всі вони однакові”. Цей новий слідчий писав протокол і казав підписувати під побоями. Передусім ніччю він, часом спокійний, впадав в якусь психопатичну злість, прискакував до допитуваного і бив до безтями, а після того знову сідав спокійно, як би нічого не було. Кажуть, що він дуже мав бити єпископа Хомишина, бо й до мене він сказав, що “тут є другий такий, що не хотів нічого сказати, але тепер він вже говорить”[551]. Навіть в тюрмі єпископ Хомишин і отець-доктор Бойчук[552] мали підчеркувати свою єпархіяльну окремішність.

Коли було читати протоколи слідчих (я раз написав прокуророві, що в них є три чверті ложі, чого вони не могли мені потім подарувати), то треба і зрозуміти також, що слідчі — безбожники, простаки, без моральних засад, нераз мало образовані, що мають свої засвердлені поняття, а ще до того переходили в тому звірському напрямі свій вишкіл. Тоді можна зрозуміти, що такий звір не був у силі інакше писати і дуже часто був неспосібний до культурного вислову. Наприклад, вселенське післанництво Церкви вони вважали імперіялізмом, захланністю і загарбництвом папів. Католицька Акція, в їхнім переконанню — це “жульническое общество”[553] і таке подібне. Нераз мимо найліпшої волі не можна було протиставитись тому, ані в жоден спосіб витолкувати. І тому через такі окуляри треба читати і пояснювати собі їхні писання.

Я сидів в тюрмі деякий час з трьома інженерами. Один у віці 30–40 років, якого вивезли були на німецькі роботи, з яких він вернувся в часі війни. З кожного допиту він приходив побитий, опухлий, ноги як колоди, а був сильного здоров’я, бо не хотів підписати, що він шпіон. Можна було мати з ним співчуття. Він був дуже прихильний, доки було йому давати солонини, хліба чи чого іншого, але як видів, що не дістане нічого, то ставав, як останній хам, і поводився в камері, як слідчий з ним під час слідства.

Другий інженер-в’язень був далеко культурніший. Він був директором цвітників в київських городах. Він так боявся побоїв, що на початку слідства заявив: “Я вам всьо підпишу, тільки не бийте мене”. А мимо цього його били.

Третій інженер, на ім’я Мороз, директор судностроїтельного завода над Чорним морем, також радив все підписувати, бо вб’ють в тюрмі, а кожний знає, які то протоколи. Він показував свої опухлі ноги, а був він здорової будови і не мав більше як сорок кілька літ та й оставив жену і дві доньки. Оповідав, що у вільних хвилинах ходив ловити рибу, яку жена продавала, і тим доробляв до пенсії на удержання. Писав російські вірші на честь своїх дочок і жени. Почував себе українцем, але, на жаль, української мови не знав. Він мав вже досвід, як поводитися на слідствах, в тюрмах і ляґрах, щоби охоронити себе до деякої міри від всякого роду бандитів.

Загалом рідко коли можна було стрінути між слідчими і в’язнями якусь культурну людину з моральними засадами і з послідовною поведінкою. Такі особи були спосібні до найбільших чемностей і до найгірших жорстокостей. Нагляд в тюрмі був страшний, і не можна було обернутися, щоби зараз наглядач (“надзиратель”) не сказав корпусному начальникові або й начальникові тюрми.

Раз вночі, в першій годині, десь після одного слідства, слідчий привів мене до начальника слідства, який звернувся до мене грубим тоном: “Садитесь”[554]. По короткій паузі, він сказав: “Ну, мы вас уничтожать не будем”[555]. На це я відповів по-українськи: “Нема за що, та й не будете”. Він далі зачав говорити про якісь там інші справи. На всякий випадок, це незаперечний факт, що ціле слідство вони спрямовували в тому напрямі, щоби мене убити, але мимо всіх зусиль не мали претексту.

Від того слідчого-звіра мене передали кінцевому слідчому. Він був жид і найбільше з них правничо образований, бо пізніше перенесли його до міністерства КҐБ в Москві. Коли мене привели до нього, то першим його словом було: “Ну, будем кончать уже”[556]. А я у відповідь йому: “Та хіба вже час, по півтора року слідства”. Опісля він сказав, що “надо сделать деякі уточнєнія”, тобто треба деякі справи ліпше висвітлити. Тим часом прийшов опісля прокурор, і вони зачали наново переробляти всі протоколи, бо навіть після їхніх “правничих вимог” матеріял був невистарчаючий до процесу, і знову слідство тягнулося ще кілька місяців. “Заключительное обвинение” (остаточний висновок обжаловання) робив Защитін, один з найбільших звірів, що в 1961 році був начальником київського слідства і став полковником. Він завжди писав брехню.

Коли я раз прохав і домагався в слідчого, щоб дозволив дати мені передачу, бо це ж мені вже належиться після слідства, на то він мені відповів: “Якби то був хто інший, то я йому був би вже давно дозволив. А за вас треба йти до начальника, а начальник піде до міністра, а міністер буде питатися аж в Москві”. По тижні або двох я одержав таки передачу, що її привезли, здається, сестри зі Львова, і треба було то підігріти, і як мені пізніше оповідали, сестри в Київському монастирі були згідні підігріти, але митрополит Йоан[557] заборонив. Десь пізніше мали йому сказати, що я не прийняв був пропонованої мені Київської митрополії.

Сумну ролю відіграв був супроти нашої Церкви Московський патріярх Алексій, бо “зайнявся” ревно Галицькою митрополією і цілим своїм авторитетом пішов на поміч насильству КҐБ в ліквідації нашої Церкви і виписував в “Журналі Московської Патріярхії” різні брехні і очернення на нашу Церкву, що він мусів змилосердитися і зайнятися покинутою пастирями паствою, бо всі єпископи повтікали[558] саме тоді, коли вони, арештовані, гинули в київських тюрмах. <Бо єпископ Хомишин, перевезений з тюрми до якогось інфірмаря чи шпиталя на Лукіянівці, помер[559], а пізніше в ляґрі, в який перемінили віллю Печерського монастиря біля Києва, помер єпископ Коциловський[560]>[561]. Ще трохи совісти мав архиєпископ Макарій Оксіюк[562], якого патріярх Алексій вислав до Львова, бо він не хотів їхати, кажучи: “Як же я там поїду, коли митрополита і духовенство арештували, а КҐБ буде вводити мене в уряд?” Так мала оповідати його рідна сестра.

Мене ізолювали дуже строго і не саджали до моєї камери нікого з українців, а лише чужинців або неприхильних і ворожих, або таких, від яких сподівалися, що їм всьо донесуть, що я говорив. Надзирателі були дуже погані. Здається, що між ними було багато таких, які розстрілювали засуджених, тобто так звані “исполнители”[563]. Я прохав про простирала або іншу одежу, і простирала прислали, але директор тюрми заборонив мені доручити, бо слідство заборонило.

Десь вже по році привели до моєї камери отця-ректора Авксентія Бойчука. З його нераз наївних оповідань я довідався, що єпископ Хомишин і він зазначували на слідстві свою епархіяльну відрубність від митрополії. Для слідчих це було дуже дивне, а для мене настільки корисне, що на самих початках слідства мене обвиняли про вороже наставлення до радянської влади за статті в журналі “Добрий Пастир” і в часописі “Нова Зоря”, які видавав Станиславівський ординаріят. Пізніше то якось втихло. Оповідав мені отець Бойчук, що разом з єпископом Хомишиним був ув’язнений і єпископ-помічник Лятишевський і ще хтось там з отців. Я ділився з ним, чим мав, не зважаючи на все його попереднє вороже наставлення до Митрополита й до Богословської академії. Його тримали тиждень або дві неділі зі мною в одній камері. Знав я його тісне наставлення і дуже несерйозний погляд на наші церковні і народні справи. Я чув про нього, що він добрий механік. Його мала судити так звана “трійка” — трьох слідчих суддів, позаочі, на основі акту видано засуд “короткою дорогою”. Він ніколи нічого не написав, але мав великі претенсії. Розказував мені також, що лікар сконстантував ще перед арештом в єпископа Хомишина сильне здоров’я, передусім серце і жолудок, а тим часом він в тюрмі помер при кінці 1945 року. В Станиславівській тюрмі мав добре держатися отець Йосиф Гірняк[564], бо, йдучи коритарем, мав пів-голосом сказати: “Confessores sumus”[565]. Це, без сумніву, був добрий об’яв. Також оповідав, що багато зі станиславівських священиків поженилось, про те, як привозив зі Станиславова гроші на “Нову Зорю”, про ведення Станиславівської духовної семінарії і т. п. та про те, що вже кілька літ наперед польсько-жидівські журналісти говорили, що большевики займуть Галичину. Назагал зробив на мене сумне і прикре вражіння.

Першу маленьку передачу я одержав за слідства Крикуна, і в ній були: сухарі, родзинки, покраяна просфора, якісь кубки на чашу. Відтоді я зачав робити з родзинків вино та правити Службу Божу майже день в день. Крикун ніби оправдувався тим, що посилка маленька, бо вони у Львові квапилися і на більшу не було часу. А в дійсності вони не дали. Кожний сухарик був переломаний. Казали, що то привезли літаком о. Кладочний і о. Котів. Друга передача, яку привезла сестра Іларія[566], була вже більша: був у ній навіть і росіл.

Пригадую собі, що сидів ще зі мною один поляк — горбатий, що потім очорнював священиків. Він сидів за те, що хотів перейти границю до Молдавії. Знайшли при ньому червінці, “рижики” — золоті царські гроші. На слідстві він боронився, що тими грішми він торгував, і до того признавався, щоби одержати меншу кару, ніж за перехід границі. Зразу робив вражіння віруючого і навіть сповідався в мене, але опісля польські священики говорили, що він перейшов на православіє, прийняв свячення і діяв з рамени КҐБ.

У камері я нераз мусів спати на долівці, а жуліків клали на ліжко, так що навіть слідчий-жид сварився з директором, що я хворий, простуджений: “Я должен с ним работать, а он больной”[567]. Тоді положили мене вже на ліжко. Про кінець війни я догадувався з великих маніфестацій, вистрілів і феєрверків, які через малі вікна камери доходили і до нас.

Суд і вирок

Здається, що рідко чиє слідство тривало так довго, як моє. Кінець кінцем назначено суд — воєнний трибунал з трьох суддів і двох секретарів, вліті 1946 року[568]. Мене приведено до великої салі в будинку КҐБ при вулиці Короленка, ч. 33, і суд відбувався при закритих дверях і під конвоями. Предсідник суду [підполковник Індиченко] був адвокатом чи навіть десь професором, а пізніше був деканом міжнароднього права, що навіть у совітських судах — небувала річ. Я зовсім нічого не знав, як боронитися і перед чим боронитися? Суд тягнувся більше тижня. Предсідник суду відносився до мене досить спокійно, хоч не скажу прихильно, бо він мусів показати своє вороже наставлення — мене оскаржували за державну зраду, між іншим, і за “провини” митрополита Андрея Шептицького. Я признав, що правив Службу Божу на поручення хворого Митрополита і так само на прохання громадян, та що я старався перешкодити братовбивчим атентатам. А, крім того, доказував я зі слідства інші наклепи, ложі, бо в дійсності проти мене вони не мали жодних обвинень. “Правити Службу Божу не є жодним проступком, бо на неї може прийти, хто хоче”, — сказав я та й що може бути мені кожний вдячний, що я перешкоджував убивствам, і що чужого горожанина не можна судити за його вчинки. Але на то судді не звертали уваги, і суд відбувався після їхньої трафаретної процедури. Предсідник суду заявив, що справа дуже серйозна, за яку радянський суд карає від двох літ тюрми до кари смерти. Під час суду мене допускали три рази до голосу, але то не мало жодного впливу на моє оправдання. Найзамітнішим в тому суді було те, що він відбувався переважно ночами, а присутніми були і могли бути тільки слідчі, КҐБ і конвой.

На лаві обжалованих сиділи: перший — єпископ Будка, другий — я, третій — отець-прелат Вергун[569], четвертий — єпископ Чарнецький. Виступав як свідок проти мене вищезгаданий ректор університету[570], а другий — якийсь німецький ґестапівець, якого я ніколи перед тим в життю не видів і який обвинював мене за зв’язки з ґестапо. Очевидно, все те, що він говорив, від початку до кінця було лож і брехня, і я все заперечив.

Суддя, бачачи безосновність закидів, і в якійсь безрадності встав і сказав: “Ви ж їздили до Праги, то мусіли бути в ґестапо з пашпортом”. На те я з місця йому відповів, що мені пашпорт принесено до моєї канцелярії, бо я сам про поїздку не старався навіть, але покійний Митрополит. На ту тему вже не було більше нічого. Потім ще мене обвинювано, що я підпирав і піддержував митрополита Андрея в його контрреволюційній діяльності. Коротко обвинення було таке: шпіон Ватикана, враг совєтського народу, як церковний єрарх жив коштом народу, — словом, контрреволюція, “контрик”. Я не знаю, чи коли в житті я відчував таку відразу до падлюк, як тоді, бо з такого роду свідками і людьми я не мав ніколи до діла. Раз навіть Горюн в приступі якоїсь людяності сказав: “Ви попали в середовище, в якому ви ніколи не бували, і в таке трактування, до якого ви не привикли”.

Єпископ Будка був суджений за якісь там американські національні справи (бо він був першим єпископом нашим в Канаді і тоді одержав канадійське горожанство), за якісь збірки, що, очевидно, не підлягали жодному судові. Він держався добре і навіть раз виступив у моїй обороні. Його засудили на п’ять літ висилки до Караганди, але він помер там по чотирьох роках, тобто в 1949 році.

Отець-прелат Вергун і єпископ Чарнецький потратили голови так, що обвиняли мене, як могли, щоби боронити себе, так що навіть предсідник суду крикнув на о. Вергуна, щоби він боронив себе, а не обвинював інших. Він розплакався. Він плакав і, між іншим, обвинював мене, що я приїздив до апостольського нунція в Берліні і мав з ним якісь тайні переговори в італійській мові, якої він не розумів. У дійсності я говорив по-німецьки і нічого, крім конвенціональної візити в апостольського нунція Орсеніґо, не полагоджував. Казав ще, що я націоналіст і т. п. Сам він признався, що ходив там десь до ґестапо, і за це засудили його на сім літ “ісправительних лаґерних трудов”.

Єпископ Чарнецький розповів усе, що знав, і на слідстві, і на суді. Свята людина, але не до життя і не до проводу, зокрема в таких умовинах. Йому закидали зв’язки з д’Ербіньї і зв’язки з Ватиканом. Про покійного митрополита А. Шептицького і про мене говорив, що ми націоналісти, вели політику і т. п. Його засудили на п’ять літ ляґера.

Після суду їх звели до одної камери, так що вони могли перебути спільно аж до етапу. Здається, що з ними був і о. Ґорчинський, не знаю, чи й о. Ковальський, що також сидів тоді в тюрмі, бо я пізнавав його по голосу. З допитів знаю, що о. Ковальський прихильно зізнавав про мене.

Я одержав найвищу кару — вісім літ строгих ляґерних робіт, і мене держали відсепаровано. Після суду і вироку, коли мене привели до камери, то інженер Мороз, який сидів тоді зі мною, спитав мене сейчас, а була це друга година по півночі: “Чи прочитали вирок?” Я сказав: “Так”. — “А скільки?” — продовжав він. — “Вісім літ”. А він на це: “Ах, який я був би щасливий, якби дістав вісім літ!” І зачав розповідати, як одна жінка вернулася зі суду, на якому судили її чоловіка, то півсела вибігло напроти неї і питали: “Скільки дали?” — А вона на те: “Слава Богу, тільки десять літ”.

Моїх співсудимих скоро відправили до ляґера, а мене держали в тюрмі ще два місяці, а то тому, що мої слідчі запротестували до Москви, бо суд дав мені малу кару. Один з ув’язнених на допиті чув, як прийшов до кабінету, в якому він був допитуваний, до його слідчого, Защитін і ще котрийсь з слідчих, і між собою говорили: “Наш суд — шляпа, пишім до Москви”, — домагаючись кари смерти або бодай 25 літ. Один зі слідчих мав сказати: “Эх, черт с ним, пусть идет”[571]. Значить, не хотів прилучуватись до Защитіна, але Защитін нічого не осягнув в Москві. Ця непевність в тюрмі цих місяць чи два в одиночці, в гнилій темній камері, — то були найтяжчі хвилини в усьому тюремному ув’язненні. Потайки хтось там з надзирателів ходив питатися до начальника, чому мене не висилають, а начальник відповів, що я рекурсував до Москви. Сам в одиночці я щодня правив Службу Божу.

Перший період ув’язнення: етапи, тюрми, табори

<Нагло десь, одного дня пополудні>[572] влетів до камери корпусний, спакував мене і чимскорше запровадив до “чорного ворона”, що віз на залізницю перед Києвом. Тим хотіли вони оминути Лук’янівку як пересилку і потайки вислати з Києва. Столипінський “заквагон”[573] вже був повний в’язнів, так що конвой ледве втиснув мене досередини, а потім посадили мене до окремого переділу. Начальник конвою знав мене і навіть не замикав дверей. До мене привели також засудженого начальника ляґера, що спроневірився на кількадесять тисяч рублів і знасилував свою дочку. Він був дуже чемний, приглянувся всьому, що я мав, і зараз на стації почав продавати мої речі за безцінь, купував махорку і роздавав бандитам, які їхали в сусідних переділах. Коли я пожалувався начальникові конвою, то він сказав: “Пощо ви то робите? Тут такий звичай”. А впрочім, старався бути дуже уважливим і, наприклад, рано він не їв, аж поки я не скінчив правити Службу Божу. Десь перед Москвою його забрали від мене, а я мусів окуплюватися від всякого рода злодіїв і бандитів.

Так доїхав я до Москви і за стацією відчепили наш “заквагон”, але всі в’язні осталися в ньому. По кількох ночах я перестудився, і дістав дизентерію. Раз навіть прийшла до вагона лікарка і питала за недужими, і коли я звернувся до неї, то вона чемно сказала: “Я запишу вам рецепту, але ліків не маю. Може десь в дорозі вдасться їх роздобути”. І так на залізничій стації в Москві ми стояли приблизно три тижні, а у вагоні були і матері з дітьми, а санітарні умовини були жахливими: сморід, брак поживи, і здавалося, що треба буде там загибати. Вкінці вагон причепили до якогось поїзда і він рушив.

По кількох днях ми приїхали до Новосибірська. В часі дороги кинули до мого переділу страшного розбишаку, який зачав співати собі, як то він убив тата, маму і ще там когось, і як він попав в “преступный мир”[574]. Аж жах було слухати того всього. Треба було дати йому все, що хотів. По півдня їзди, на котрійсь стації, його висадили. Він розмовляв з якоюсь злодійкою з сусіднього переділу, яка розказувала про безліч тюрм, в яких вона сиділа. Аж мороз проходив за шкірою в такому товаристві. Пізніше посадили до мене якогось німця, хоровитого, який плакав і жалувався на своїх товаришів, що його видали, і тепер везуть на розстріл. Він висповідався, і опісля я дав йому якихсь сухарів. Не знаю, що з ним, нещасним, сталось. Конвой обкрадав, кого міг, а крім того і розпустував з женщинами-в’язнями. Колись я читав спомини бувших в’язнів, але те все, що вони писали, блідло на згадку про страшну дійсність.

У Новосибірську нас вивели з вагонів, кількасот в’язнів, і повели пішком три кілометри зі залізничої стації до ляґра. Кожний ніс свої клунки. По дорозі порох був по коліна, а збитий в повітря не дозволяв навіть дихнути. Було це десь в місяці вересні 1946 р. Звичайно, коли привозили нас до ляґпункту і ще ніхто не знав, хто я, то мене трактували всі як звичайного в’язня, і я мав спокій. А як питали, хто я, то я казав, що професор. Але коли приходили “стежні листи” до “опера” — то тоді вже цілий ляґпункт знав, що я митрополит, і тоді переслідували мене й обкрадали, як тільки могли.

Ляґер в Новосибірську390[575] містив кільканадцять тисяч, а то й більше, в’язнів, а мене призначили до якоїсь слабосилки[576], — мабуть, котрийсь з тамошніх в’язнів, які були при новосибірській ляґерній управі, призначив мене до слабосилки. Там лежало двадцять кілька недужих в малій бараковій камері. Мене взяв біля себе якийсь інтеліґентний чоловік, і від нього я довідався, що недужі — то крайні бандити, злодії і майже всі венерично хворі та й що є легка небезпека заразитися. Моє положення стало розпучливе, недуга дизентерії, що мене мучила цілу дорогу, небезпека зараження, а крім того, інтеліґентного чоловіка викликали на етап. Тоді бандити кинулися на мене, ограбили — на щастя, не мав я грошей, бо були би убили. Між собою вони щодня майже різалися ножами і конвой по одному виводив з камери. Я прохав, щоби мене перевели до шпиталя, “бо я тут згину”. І прийшов якийсь наш фельдшер — українець та й сказав мені, що до шпиталя не можна, бо в ньому переповнення, але мене призначено до Маріїнська[577], за день туди доїду і там мене положать в шпиталі.

І дійсно, на другий день мене і кількадесять інших найбільших бандитів (начальство зовсім не звертало уваги на це) викликали на етап. На стації багато з них падало задля жолудкових корчів. Вкінці нас завагонували. Мене знову обікрали, а опісля мусів я слухати, як бандити розповідали про свої розбишацькі, бандитські подвиги, від яких аж волосся ставало дибом. Їхав тоді також якийсь півінтеліґент — політичний в’язень, і розповідав, що в Маріїнську ще можна видержати в ляґрі, що там навіть росте пшениця і картопля. Бо від Києва до Новосибірська мучила мене непевність: куди повезуть.

У Маріїнську ляґер був великий, від 4000 до 8000 в’язнів. Лікар, який мене оглянув, казав положити мене в шпиталі. З наших лежав там вже о. Осадца, катехит з Бродів[578]. Я заснув після такої подорожі, але опівночі мене збудили і казали, що кличе мене “опер” (уповноважений оперативної части — розвідки). Я був тільки в біллю і дали мені коц, щоби я накрився, і так в холоді вели мене через цілий ляґер до так званого штабу. Там був “опер” (уповноважений) і начальник ляґера. Вони звірили мене очима як найстрашнішого проступника, а я ледве стояв на ногах і дрожав з холоду. Мене розпитували про звичайні річи: про суд, що таке митрополит і т. п. Вони вже мали перед собою так зване “Дєло”[579], супроводжаюче кожного в’язня з розвідчими замітками та найконечнішими документами. Я вернувся назад до шпиталя і заснув до рана, а вранці начальник-лікар сказав мені, що мусить мене виписати зі шпиталя, хоч я мав 38° горячки, дизентерію і страшне ослаблення. Був це приказ “опера” — уповноваженого, і на це не було ніякого рекурсу. І так вони завжди зі мною робили за ввесь час каторги, завжди викидали мене зі шпиталя на приказ “опера” — уполномоченого, навіть зі запаленням легенів і 39° горячки. Часом потайки я міг дістати якесь лікарство.

У Маріїнську мене призначили до найбільш бандитського бараку, але там був фельдшером якийсь білорусин-учитель і якийсь фельдшер-литовець, які мене берегли, як могли, перед бандитами і давали найконечніші лікарства. Мене знову обікрали, але на то не було ради. Якісь українці принесли мені тоді горнятко молока і хліба, бо ляґерному кравцеві приносили із-поза зони молоко та деякі харчі. Згаданий фельдшер-білорусин, як я довідався, помер опісля в ляґрі. Він був один з тих, що мені помагали, бодай берегли мені життя. По місяці, коли я трохи обзнакомився в ляґрі, при помочі кравця та інших, мене перевели до робочого барака, де вже були ліпші люди. Лікар навіть призначив мені трохи дієтного харчу, але “опер” заборонив мені давати. Мене призначили до трикотажного відділу. Хлопці помагали мені виконувати норму, а я їм знова робив інші прислуги.

У тому ляґері були вже єпископ Чарнецький і отець Вергун, що вже давно приїхали, зараз після суду і без ніяких перепон. Я не робив жодних викидів ні одному, ні другому, передусім о. Вергунові, а навіть помагав, одержавши небаром посилку зі Львова, яку підписала настоятелька бельгійських сестер — Аліція Поппе[580], при вулиці Пирогова у Львові, в бувшій митрополичій лічниці при вулиці Петра Скарги. Та й дякую Богові, що знайшовся там ще хтось, що пам’ятав про мене.

Лежав там в ляґрі доктор Григорій Стецюк[581], якого арештували десь в Німеччині. Я, поробивши знакомства з деякими росіянами з Владивостока, поручив його до хору, бо він співав гарним баритоном. Крім того, помагав йому також одержаними посилками. Але коли мене забрали з того ляґра, то він помер.

Зі співв’язнів пригадую собі ще деякі епізоди. Лежав там у слабосилці визначний і переслідуваний — міністер… і ще інші німці, яким я старався помогти, бо вони були в дуже важких умовинах.

І ще з самого початку побуту в тім ляґрі, коли я був у бараку бандитів, раз вийшовши оподалік барака, я присів на якусь лавку та й, прибитий, молився і думав, що в тому положенню робити. Тоді приступив до мене і заговорив, збудивши мене немов зі сну, один молодий наддніпрянець, кажучи: “Ви мене не знаєте, але я вас добре знаю. Я приніс отут горня горохової зупи”, — якою кормили тоді всіх в’язнів. Я подякував і з’їв, і вона мені не пошкодила, а він ще кілька разів приходив до мене. Показалося, що то один з бувших діячів, імени свого він не подавав. Він десь там був нічним сторожем і мав можливість помагати своїм людям. Він був тої гадки, що те все ось-ось завалиться і що треба бути готовим до якогось зриву. Він познакомив мене також зі сторожем морґу — трупарні, який розказував мені про тисячі покійників, що переходили через його руки з різних бараків, між ними, мабуть, і доктор Володимир Старосольський.

Ще один цікавий співв’язень був жид, який працював як кравець. Він давав мені добрі поради, куди звертатися, щоби забезпечитися перед всякими напастями. Не знаю, чим я йому подобався, але він був для мене дуже прихильний і завжди, бувало, говорив: “Ви говоріть з головою, а не з хвостом”, — тобто з вищими начальниками, а не з нижчими, і торував мені до них дорогу, так що я міг багатьом помогти.

Раз якось приступив до мене старший чоловік і потиху спитав мене: “Ви — священик?” Очевидно, тоді не можна було себе там афішувати. Тоді я, в свою чергу, спитав: “А чому ви питаєте?” А він мені на те: “Я тут вже місяць, в тому бараці, недалеко від вас, і бачу, що порядніші люди добре до вас відносяться. Ви ніколи з ніким не сваритеся, а передусім не чув я ніколи з ваших уст лайки”. — “А хто ж ви такий?” — питаю. Тоді він зачав розповідати мені цілу свою історію, що був заможним господарем і “старшим братом” при церкві на Кубані, про те, як він закопав в часі реквізиції церковні чаші, але пізніше хтось там на нього подоносив і він мусів тікати на Далекий Схід, на Владивосток, де доробився власною ощадністю і своєю роботящістю маєтку, але його там “розоблачили”, арештували і засудили. Він жалувався, що йому не вистарчає поживи, і я прохав роздачника, щоби помагав йому остатками, бо сам я тоді не був в силі помагати. Приїхав там тоді десь з дальших ляґерів єпископ з Володимира-над-Клязмою Атанасій Сахаров[582]. Він діставав багато посилок від вірних, і в тих найтяжчих днях давав мені, бувало, завжди кілька кусків цукру, що можна було випити з кип’ятком і дещо покріпитись. Православні відносилися до нього добре і примістили його на нарах першого поверху, недалеко, через кілька осіб, біля мене. Він розповів мені, що його визивають до Москви. Він не признавав патріярха Алексія і за це його арештували, і він вже сидить кілька літ. “Що ж ви робили в ляґерах?” — питаю. “Я був уборщиком (замітачем) навіть у виходках, бо я зробив свою роботу, і ніхто не мав до мене ніяких претенсій, і опісля я міг зварити собі щось їсти і помолитись. Тепер вже нема причин не признавати патріярха, бо все життя потвердило патріярха, признаного большевиками”. На теми Католицької Церкви і з’єдинення ми нічого не говорили. По кількох днях його дійсно відправили на етап до Москви.

Крім нього було ще кількох російських світських інтеліґентів з високою освітою. Один з Владивостока — кореспондент англійських і американських ґазет, начальник поліції у Владивостоці, і двох науковців, один адвокат, дуже інтеліґентний, і він найскорше підійшов до мене та розповідав про всі тамошні воєнні перипетії. Начальник поліції займався хором, і він, як я потім довідався від інших, багато повидавав і посадив в тюрму. Одна дентистка в Мордовії плакала переді мною, що він саме посадив її мужа, лікаря, який помер в тюрмі. Там кожний в’язень міг би написати грубу і цікаву книжку про свої переживання. Всі вони були арештовані як конрреволюціонери за участь в армії Колчака. Пізніше показалося, що той адвокат перейшов на службу НКВД і заходив до мене на розвідку, бо й інші мене перед ним остерігали.

Найсимпатичніший то був кореспондент, який не міг переболіти свого арешту. Він утік був до Китаю і там, в російського православного архиєпископа, був завідуючим економією. Велося йому дуже добре, але тужив за женою і дітьми, які він оставив у Владивостоці, і рішив сам вертатися до них. Зі своїм пляном він звернувся до архиєпископа, який йому відраджував, але він не послухав і пішов до большевицького консуля, який також його здержував, тим більше, що мости були понищені і не було комунікації. Тоді він купив білет на літак і відлетів до Владивостока, а там його відразу посадили у “підвал” і засудили на десять літ, та відіслали до Марийська, невеликого города, основаного за царських часів колишніми польськими повстанцями. Він оплакував свою нерозважність, але надармо.

Стрінув я в ляґрі і малого хлопчину, дуже гарного з лиця, який попав там за якийсь великий проступок, а таких малих проступників було по ляґрах безліч, і то найжахливіший елемент. Він висвистував, витанцьовував, безжурний, і нічим не гризся. Хоч я був у ляґерній одежі, то він, глянувши на мене, сказав: “О, ты, батюшка, центровой”, — це значить високий достойник. Хоч я з ним перед тим ніколи не стрічався.

З того ляґера було видно, як в напрямі Красноярська тижнями цілими їхали поїзди з військом, гарматами, літаками, амуніцією. Говорили, що то для революції в Китаї. Десь взимі привезли там, дещо пізніше, одного українця, інженера Зубрицького з Одеси. Він зблизився до мене, і я йому помагав, чим міг.

У лютому 1947 року я одержав посилку. Її хотіли викрасти в мене бандити, а не могли, тому постаралися, що мене кинено на етап з Маріїнської пересилки до Боїмів[583]. Разом зі мною виправили і єпископа Чарнецького. Бандити вже так урядили, були в змові, що в почекальні все мені зрабували[584]. Так само і єпископа Чарнецького. Нас вивели на вахту з кількадесять, порозділювали всіх на підводи. Мене посадили на останню, на якусь велику в’язанку соломи, а єпископ Чарнецький плечима сів до візника, по боках конвої зі штиками. Був страшний вітер і заметіль. Сонце сходило червоною сибірською загравою. Дорогою вишнурувалось кільканадцять підвод, а моя на кінці. Ген далеко на обрії видніли дві тополі біля кладбища. Ніколи не забуду тої сцени, знаної в ляґерах під назвою “етапом дальше”.

До Боїмів доїхали ми пополудні. Там було також багато бандитів, бо поломили мені палицю, шукаючи в ній золота. В ляґрі було двоє людей з-під Львова, з околиці Підберізець, які помагали мені. Там було багато українців, між іншим один гімназійний професор — галичанин, який в Мукачеві або Пряшеві редаґував гетьманську ґазету. Я написав був до Коломиї, щоби йому прислали посилку, бо він лежав у “больниці” хворий, висохлий. Був там також і отець Вергун, і він познаходив вже зв’язки. Єпископа Чарнецького дали до іншого барака, і він діставав посилки.

Там прийшов до мене, між іншим, і один православний протоєрей, що довго сидів вже в ляґерах і не міг простити патріярхові Сергієві за його заяву большевицькому правительству, яке засудило стільки священиків за політичні проступки. Він плакав гірко, кажучи, що в жодній політиці ніколи не брав участи, а засуджений за те, що не хотів виречися Православної Церкви і віри. А таких було більше. Коли виарештували православних владик, то відчинили вагон з ними аж на Сибіру. Вони всі замерзли.

Я не знав ще тоді, що за моїм найменшим кроком слідкують призначені і замовлені між в’язнями шпіони. Було там двох молодих хлопців. Один звався Василь і походив з того села в Карпатах, в якому забили студита о. Хомина. Вони берегли мене перед бандитами, а я їм помагав харчами. Якось раз в “бані” (бо були в ляґрі часи, призначені на умиття) напхалося багато бандитів і не знаю, як то сталося, що мене чи трунули, чи попхали, я поховзнувся і впав та зломив ліву руку. Я зімлів, мене винесли, і [я] знову кілька разів зімлів. Саме Василь, який мав великі малярські здібності, але ніякої науки, запровадив мене до пральні, в якій він працював, і там я трошки прийшов до себе. Вони закликали лікаря, який прийшов, а поглянувши на руку, сказав: “Що ж, іншим ломлять ребра, а вам зломили руку”, — і казав привести мене до шпиталя. Хлопці приготовили собі хліб, яйця і м’ясо та прохали, щоб я їм посвятив перед Пасхою. І після посвячення мене відвели до шпиталя. Там мені зв’язали руку, і вона якось загоїлася. Зайнялася мною там якась фельдшерка-жидівка і лікар з Далекого Сходу. Тому, що ті два хлопці приходили до мене, це звернуло увагу начальства, і мене відіслали з цього інвалідного ляґера до кількадесять миль дальшого, колгоспного.

Я лишив свої речі і харчі в того другого хлопця, який по мойому від’їзді зв’язався з якоюсь дівчиниською і те все прогайнував. Мене відправили підводою з двома бандитами. Треба було поромом переїздити ріку. Переправа була досить небезпечна, але, слава Богу, ми прибули вечером до ляґера. Мене пізнав там якийсь адвокат зі Львова — жид і якийсь хлопець, що був “днєвальним” в бараку. Він взяв мене до себе, і там я переночував, і тим врятував свої останні речі перед злодіями. Коли я йшов рано голодний і ослаблений через ляґер, вибігла напроти мене якась худа, інтеліґентна жінка 50–60 років, встромила мені якийсь чорний разовий підпалок (пляцок) і ложку масла. “Ви мене не знаєте, але я вас знаю”, — сказала і зникла, і я її більше не бачив. Це була немов з’ява.

Був там в ляґері шваґер гетьмана Скоропадського, під прибраним назвиськом — Степанів[585]. Він був учнем Грушевського, сам професор економії, і дуже негодував на політичну незрілість Грушевського. Рівно ж і про Ґоркого[586] говорив, що це продажний чоловік. Сиділа там також і сестра жени Скоропадського[587]. З ними я часто перечитував якісь російські оповідання. Степанів остерігав мене перед злобними донощиками: “Ех, щоби ви мали хоч одного чоловіка, з яким можна би поговорити”. А такого не було.

Опісля заопікувався мною один поляк — лікар з Вильна, і я працював там в бюрі, а на мешкання мене примістили в бараку, в якому мешкали всі, що працювали в управі ляґера — “штаб”. “Днєвальником” того бараку був якийсь білорусин — “куркуль”. Коли до нього приходили надзирателі з різними зарядженнями, він завжди їм притакував: “Да, да, правильно, гражданин начальник”[588], — але ніколи нічого не робив. Був знаменитий психолог.

Сиділа там також в тому ляґрі одна молдаванка, яка зарізала свого чоловіка, зварила, з’їла, а кості викинула на гній. Казала, що він був недобрий для неї. За те дістала 25 літ. І така потвора ходила по ляґрі.

У згаданому бараці біля мене спав син одного православного священика, що студіював у Варшаві. Опікувався мною якийсь лікар — оператор[589], жид, і не позволяв, коли мене хотіли дати на якісь тяжкі роботи. Це вже було під весну 1947 року. Якось він там довідався в нарядній, що мене мають відіслати на північ, до Печори[590]. Всі дуже співчували зі мною, але не було ради. Один професор інженерії з Харкова порадив мені, щоби я пішов до “опера” і спитав, за що мене карають і посилають на етап. Він потелефонував до “опера”, що мешкав за зоною, і на вахті чекав вже конвой, щоб завести мене до “опера”. Коли я йому сказав, що я не дав ніякої причини до такої секатури[591], то він спитав мене: “А чи Ви були в Римі?” Коли я сказав: “Так”, — то він повторив: “Рим, Рим”. Для мене справа ясна була, що це було потвердження, що моя католицька віра є причиною мого переслідування по ляґерах, і тому мене що шість місяців переганяли з одного ляґра до другого, все далі й далі. “Я вам нічого не можу помогти, — сказав “опер”, — але ви старайтеся, щоби вас задержали на пересилці в Маріїнську”. Печора була загальновідома як найгірший ляґер після Колими. В недалекім однім ляґрі був там десь о. Табінський[592], але він боявся признаватися до мене.

Рано мене вивели до вахти на етап, але пізніше завернули, бо тим етапом відправляли кількадесять бандитів, і “опер” боявся прилучувати мене, щоби мене по дорозі не вбили. Мене завернули назад до барака, але по кількох днях знову визвали і разом з двома закованими бандитами вивели на вахту. Вправді, і “опер”, і нарядчик обіцяли мені, що я буду їхати підводою до Маріїнська, але конвой прилучив мене до тих закованих бандитів і казав іти серединою дороги, в болоті по коліна. А коли я дуже знемігся, то бандити домагалися, щоби він взяв мене на підводу, бо вони хочуть на вечір зайти до Маріїнська. Конвой казав мені, щоби я дав йому якісь речі, але я не мав що йому давати. Ці два бандити перед кількома днями вбили двох своїх суперників в ляґрі і за це їх, скованих, відправляли до Маріїнська. Чув я, як вони питали конвоя: “А подохли они?” — “Нет”. — “О, жалко!”[593] — сказали. Вечером ми добились до Маріїнська, і конвой оставив мене в Маріїнську на возі, а сам пішов додому, до жени. Я давав йому сорочку, але він вже не хотів брати. Зразу він не знав, хто я, а опісля вже пізнав, що то інший в’язень, і набрав довір’я до мене.

У ляґрі прийшов сейчас до мене давній знакомий інженер Зубрицький, бо він за той час вже дістався до головної канцелярії, та й сказав мені, що нема мови про якесь задержання в ляґрі в Маріїнську, бо то є таке зарядження московської централі. Я вправді був ще в начальника ляґра, але він повторив мені те саме. Від інженера Зубрицького я довідався, що єпископ Чарнецький вже поїхав на Печору, тому що я спізнився зі своїм приїздом. Він не здавав собі справи з грози положення, що тамтуди збирають всіх католицьких священиків, і що Печора — це найгірший ляґер після Колими і Норильська. Полярія, вічна мерзлота, пів року день, а пів року ніч. Зі мною мав би їхати о. Осадца, який також представляв собі Печору рожево, хоч воно й добре. Мені радив інженер Зубрицький повіддавати найменші ляґерні речі, бо мене в дорозі обкрадуть дочиста конвої і злодії, а якщо є казьонна річ, то опісля “за промот” (що я продав ту річ) жадають платити вдесятеро її вартости. Очевидно, я так і зробив, та й позбувся навіть власних речей, які могли в дорозі забрати злодії. Були там в ляґрі деякі з Далекого Сходу, які урядилися досить вигідно, а передусім ті, що пішли на розвідчу службу.

Вечором відвезли нас на залізницю. Було дуже темно, як ми переходили через рейки, якими їхав поїзд у повній скорості. І то була велика ласка Божа, що конвой струтив нас з рейок, та й ми спасли життя. Було це в місяці червні. В заквагоні з’явилися негайно злодії, що забирали від в’язнів все, що хотіли, заосмотрені в ножі і тому подібне. Бандит обікрав до найменших речей і своїх односельчан та забрав від них навіть папіроси. Між ними були хлопці 15-16-літні, які плакали, як діти, їхали ми в холоді і голоді кілька днів аж до Кірова[594]. Там нас висадили і пішки по болоті погнали кілька кілометрів до ляґра. В ляґрі мене пізнав о. Петро Леоні (італійський єзуїт)[595] і о. Купчинський — польський парох з Києва[596]. Якось було повнісенько на так званому “воґзалі”, всі стояли, як оселедці. Мені зробили місце, і я сів на мішку, і так просидів цілу ніч. Від отця Леоні я довідався, що його засуджено на 25 літ другий раз, за якийсь там невторопний і необережний виступ.

Там стрінув я вже єпископа Чарнецького і ще когось зі знакомих. Їх так само обікрали, вели пішком якусь частину дороги, а єпископа Чарнецького провадили попід руки, бо не мав сили йти. В ляґрі поведінка була дуже груба. Усе начальство робило вражіння катів, випашених в ляґрах, циніків, садистів, позбавлених всякого людського почуття.

По кількох днях нас знову кинули на етап. Серед зливного дощу ми йшли під гору на стацію залізничу з 3–5 км, а потім заквагонами далі на Печору. В дорозі дали мені тільки горячої води, а о. Осадца знайшов ще в себе трошки чаю. Таке саме повторилося ще, мабуть, у В’ятці. Етапи — це найбільш мучачі, просто вбивчі переходи. З такими самими пригодами нас привезено вкінці на Печору. Цілу дорогу від В’ятки до Інти по одній і по другій стороні рейок було видно ляґри.

Коли нас привели до ляґера Печора, то там вже була свобідніша поведінка конвою, бо звідтам втікати ніхто не втік. Зі мною висадили єпископа Чарнецького і ще когось там, а о. Осадцу повезли далі під Воркуту до Абезя[597], де він і помер. Був це священик побожний, з великим дитинним довір’ям до Матері Божої, але зовсім непрактичний і без зрозуміння страшних умовин, серед яких жив.

Пізнав я там професора Ґробавера[598], який працював в музею у Відні, якому я помагав посилкою, а він зайнявся єпископом Чарнецьким.

Десь зараз пізнав я в ляґрі котрогось нашого гуцула, що був “днєвальним”. Я казав йому, щоби приніс горячого чаю, хліба і якогось товщу і дав це єпископові Чарнецькому, що сидів вже непорушно, а покріпившись, дякував мені, що я так дбаю про нього, мимо всіх прикрощів, які він мені зробив.

На Печорі стрінувся я зі “старшим братом” з Камінки-Струмилової, який розказував мені, що він ще був на Службі Божій у своїй церкві, яку правив священик о призвання Святого Духа для нового Митрополита (мене), та й він не сподівався, що мене тут застане. Діти його писали дуже жалісні листи, але то нічого не помагало.

Цікавий тамошній клімат. Чується повітря, наче на верхах гір. Мороз великий, але сухий. Одначе, коли задраснути тіло, повстане маленька рана, то вона не гоїться місяцями, та й треба брати теплі купелі і мазати йодом, щоби якось вона загоїлася.

Після приїзду до ляґра нас завели до почекальні на провірку — “обиск”[599], і сейчас з’явилися бандити, і крали, що могли. Але, на щастя, прийшов один лікар, донський козак, який був лікарем в одній частині бараків. Він, довідавшись, що я приїхав, щиро заопікувався і прислав конвоя, і нас завели до шпиталя та положили до ліжка. Також лікар-поляк помагав, як міг, передусім те, що не вислано мене на роботи на “лесоповал”. Нас перевели знов до іншого ляґра, бо їх там багато, і в ньому одна лікарка-росіянка рівно ж помагала, як могла. Біля мене згуртувалось багато порядних і чесних в’язнів, між іншими німці, бо почувалися в тому куті безпечніші. Хоч лікар запевняв мене, що я вже на Північ дальше не поїду, з огляду на мій вік і різні недуги, то одначе КҐБ робило все, щоби мене відіслати дальше на Північ. Привезли на Печору і отця-протоігумена В. Градюка та ще кількох наших священиків. Я бачив, що нас, католицьких єрархів і священиків, привезли там на загибель. Кілька разів лікарка відсувала етап, на який хотіли і мене вислати, але вкінці ніщо не помогло, їй тільки начальство обіцяло, що повезуть мене “санітарним вагоном”, а це була брехня і обман. Нас трьох: мене, єпископа Чарнецького і отця Градюка кинено на етап з найгіршими бандитами. Малий бандит Володя з великим ножем зі своїми помічниками ограбив нас всіх дочиста, впрочім, не без відома конвоя і вищої влади. Щастя, що живих нас висадили в Інті, а бандити поїхали далі.

На Інті[600] нас висадили на якійсь стації задалеко, і то висаджували в ході поїзда, а отець-протоігумен Градюк був би тоді забився, як був би я його не підтримав. В Інті показалося також, що нас зовсім не пересилають до іншого шпиталю, як недужих, хоч так запевняв лікарку начальник попереднього ляґра, але нас прислали до робочого ляґра. Ми пішки йшли щось три кілометри, і коли прийшли на місце призначення, на вахту, то вийшов начальник ляґпункта і, подивившись на нас, сказав: “Я таких робітників, як ви, не потребую. Ви ж всі три маєте звиш 200 років”, — і сейчас потелефонував до “опера”, чи він згідний, щоби нас положити в лічниці. “Опер” не противився, і нас відвезли знову кілька кілометрів до найближчого шпиталя. Там був лікар-галичанин, жид, дуже чесна людина.

Коли літом розтаює там сніг, то видно, що там баговиння, і тому дошками вимощено хідники. То було добре, що в шпиталі кожний мав своє ліжко, у відділі до котрого нас призначив лікар. Але тих, котрих виписувано зі шпиталя, то вже вони лежали на нарах, просто нагі, і накривалися одним коцом. Свою одежу при вході до шпиталя треба було віддати, і її розкрадали. На щастя, я мав дуже подерту, на яку ніхто не лакомився, і тим я врятував там своє життя. З харчів давали часом кусок оленячого м’яса, риби і півразового хліба, бодай напів з муки. Я зачав горячкувати на легені і задля того перейшов до інвалідів, і так я міг перележати там півроку. Начальником санчасти був Скрипник, але не признавався до архиєпископа Мстислава[601], по професії — актор, а там став фельдшером і начальником шпиталя в Інті. Помогти мені нічого не поміг, а коли я питав його про моє положення, то він сказав, що все так засекречене, що нічого на можна довідатися. Під моральним оглядом велика кількість там в ляґрі і поза ляґром живе в конкубінаті, хоч було багато чесних і богобойних.

На самому початку побуту в Інті підійшов до мене якийсь молодий чоловік літ тридцяти і приніс мені хліба, кажучи: “Я знаю, що ви тепер у великій потребі, і бодай тим хочу вам помогти. Ви мене не знаєте, але я вас знаю”. Він розповів мені, що він з Великої України, син українського православного священика, батько був автокефальним і належав до митрополита Липківського[602] та був свячений митрополитом Липківським на єпископа, очевидно, неважно. Коли зліквідували Автокефальну Церкву, то прийшов якийсь інший єпископ, важно свячений, і святив батька другий раз. Він питав батька, і батько, старший священик, казав йому прийняти ще раз свячення. Але опісля того єпископа арештували, і тоді прийшов єпископ “сергіївець” від патріярха Сергія, що признавав большевицьку владу, і той святив його третій раз. Вкінці його арештували і заслали, і він працював в канцелярії ляґпункта, як писав, і там довідався, що мене привезли до їхнього ляґпункта. Він часом ще приносив хліба, але пізніше я дістав посилку, так що міг я ще й іншим помогти. Він часом попереджав мене, якщо заходила якась небезпека або новий етап.

Був там старшим фельдшером якийсь українець з Харкова, який зразу відносився до мене добре, і я йому дещо давав, та й, здавалося, що він чесна людина, але несподівано нагло змінився: жадав від мене грошей та грозив всякими неприємностями. Це, власне, така по більшості психіка “східняків”. Здається, що чесна людина й інтеліґентна, яка вкоротці зміняється, як віха, і продає, як цинік, без жодних моральних засад. І такий є загал. Рідко були люди чесні і послідовні. Лікар-галичанин давав мені часом совітські ґазети прочитати, і в них вже зарисовувалися різниці між Радянським Союзом, з одного боку, а Америкою, Анґлією і Францією, з другого.

Я правив там щодня Службу Божу і причащав єпископа Чарнецького і отця Градюка, бо вони чи не могли, чи боялися. Цей останній сказав мені, що мусів виправити отця Скрутеня на еміґрацію, бо він хотів стати професором на Львівському університеті, і навіть професор Крип’якевич обіцяв його підтримувати. Також переповідав, що єпископ Хомишин називав отця Скрутеня “начитаним дітваком” і жалувався на його амбіції.

Була там в ляґрі й одна жінка, вірменка, з Москви, та працювала в “кип’ятилці”[603], яка прийшла до мене і принесла воду з пареної берези, бо з берези і хвої можна одержати вітаміни і тим, бодай трошки, рятуватися проти цинги, що там винищувала людей, починаючи від випадання зубів. Здавалося, що вона дуже прихильна і порядна, але потім показалося, що то шпіонка. В неї в “кип’ятилці” можна було деколи зварити якоїсь зупи. Вона зачала мене провокувати, кажучи, що жена “опера” породила дитину, і щоби я її охрестив. На те я спитав її, чи вона вміє хрестити, припускаючи, що то якась дуже сумнівна справа, а вона відповіла, що вміє. “То охрестіть Ви, а пізніше, як буде можливість, то священик доповнить обряд хрещення”. За кілька днів вона знову прийшла, ніби від жени “опера” з вісткою, що дитина померла, щоби я її похоронив. “Чи дитина була охрещена?” — спитав я. — “Так, охрещена”. Тоді я сказав, що от тут відправлю панахиду з пам’яті за дитину, а там не можна йти. Вона навіть хотіла сповідатися, але я відправив її до єпископа Чарнецького, бо на нього звертали менше уваги. Не знаю, чи вона в дійсності сповідалася. Але показалося, що мої підозріння були зовсім оправдані, бо вже все було приготоване, щоб мене зловити на горячому вчинкові і відставити до закритої тюрми. Так переказав один надзиратель через знакомого. І справді, було це велике щастя не попасти в таку лапку.

Десь по шести місяцях я довідався потайки, що будуть вивозити політичних в’язнів з Полярії. На списку був я і єпископ Чарнецький, а отця Градюка оставляли на місці задля недуги. Коли ми від’їздили, то він плакав, але не було ради. На Інті я одержав листи від отця-каноніка Ковальського і професора Ґробавера, і ще там від когось, але з отцем-каноніком Ковальським я нігде не зустрічався, тільки здавалось, що раз в тюрмі чув його голос. Був там ще якийсь доцент з Харкова, лікар-оператор, який часом дещо поміг, але треба було йому оплачувати посилкою. Я заслаб був там на тромбофлебіт з 39° горячки, і він мене тоді лікував.

Нас зібрали цілий поїзд, біля 1000 в’язнів, і відставили десь весною 1948 року, бо вже сонце не заходило на Потьму. Злодії обікрали нас всіх знову, а опісля конвой забирав, що остало. Там я стрінув також професора Ґробавера. Він був культурною і образованою людиною. Визнавався добре на зброї. На стацію вийшов давній знайомий Донець, лікар, і ще один лікар-українець, та докладали всіх старань, щоби нас дати до санвагона, але то не вдалося ні докторові-галичанинові, ні їм. Ніхто не знав, куди ми їдемо, і найскорше довідалися злодії, що на Потьму. Коли я мусів записуватися в секретарки, то спитав її потиху: “Куди нас відправляють?” Вона нічого не відповіла, тільки показала пальцем на блянкеті списку: “Дубровлаг” — це назва Потьми (Темняків), змінена на Дубровлаг[604].

Наш поїзд — то був цілий ешелон, десь зі 40 вагонів, а в кожному по 30–40 в’язнів. Командантом в нашому вагоні був ґенерал Сліпченко, порядна людина, який совісно роздавав сухарі, рибу, а часом на стації давали горячу зупу. Була дуже строга контроля над кожним вагоном, щоби хто з в’язнів не вискочив. Поїзд оминув Москву, по боці до Уралу, і десь по місяцю і більше ми приїхали на Потьму. З Потьми вглуб 50 км йде залізниця КҐБ, а по обох боках рейок є там по кількадесять ляґрів. Нас висадили чи не на сьомому ляґпункті. Там був професор Ґробавер і єпископ Чарнецький. У 1950 році єпископ Чарнецький скінчив свою п’ятилітню кару і виїхав на пересилку — Потьму, здавалося, в напрямі Москви і додому. Тим часом підставили йому там якогось провокатора, він сказав якесь необережне слово, і його знову засудили на десять літ та прислали на четвертий чи п’ятий ляґпункт. Коли я їхав до Києва, то тоді здибав його. Мав його продати якийсь хлоп-селянин з Закарпаття і якийсь там другий “приятель”[605].

Приїхав також на Потьму Василь Барвінський[606], один німецький ґенерал (забув його ім’я), один молодий німецький дипломат, російські професори. Був там також і професор Станіславський[607], адвокат Волошиновський, десь зі Снятина. Це була карантина, і жодної посилки не допускали. Станіславський був секретарем і помагав дещо нашим, хоч важко було там помогти. Ми всі так виголодніли, що ледве тягнули ноги за собою, бо харч був такий, що замало, щоби жити, а забагато, щоби вмерти. І там ми перебули, мабуть, 6 місяців, а опісля нас порозділювали: слабших на восьмий ляґпункт інвалідів, а сильніших по робочих ляґпунктах. Я, єпископ Чарнецький і Станіславський пішли до інвалідного ляґпункту. Там стрінув я отця-ректора Івана Чорняка, отця Циганенка (безхарактерний священик)[608], отамана Лисяка[609], одного румунського дипломата, одного румунського ґенерала (чесна людина), одного нашого лікаря з Бережанщини, що трохи мене підтримував[610]. Наставляли одного єзуїта (мадяра), щоби мене шпіонував, він виступав проти кардинала Міндценті[611]. Було там більше ніж 25 православних священиків: українців (з Волині багато) і росіян та митрополит з Харбіна[612], що по освободженню був у Новосибірську (вступив до розвідки), і єпископ Атанасій Сахаров. З наших приїхав пізніше отець Лиско[613] і ще кількох священиків. Єпископ Атанасій розповів мені, що з його визову з Сибіру до Москви нічого не вийшло. Подержавши його в Москві 2–3 місяці, відвезли до Мордовії (Мордовська АССР).

Митрополит з Харбіна небаром запросив мене до себе, але я не пішов. Він опісля стрінувся зі мною і зачав мене намовляти до якоїсь тайної акції. А з його слів я бачив, що він вже стоїть на розвідчій службі. Мене то так страшно вразило, що я аж дістав горячку: як митрополит може так низько впасти і піти на розвідчу службу атеїстів? Я йому відповів, що то не час на якусь унійну акцію, що ми тут можемо тільки молитися і благати Бога про кращі часи. Це його трохи спешило, але він далі при зустрічах старався все щось вимотати і шкодив мені аж до 1953 року, а навіть і пізніше, в часі сибірського заслання. Нез’єдинені православні священики це знали і не любили його, а один з них, який був також “прогресивний” (большевицький), раз сказав мені виразно, що “не тільки католицькі, але і нез’єдинені православні поважають вас без порівняння більше від нашого митрополита”. Вони десь там підглянули, що він ходив до “опера” і вертався пізною ніччю. Мав великі полегші, хоч начальство не дуже його поважало. Один з інтеліґентніших бриґадирів сказав раз до професора Станіславського: “Вот подивіться на вашого митрополита, він зовсім інакший, ніж Харбінський”.

Я там лежав в шпиталі як недужий на легені, з 38° горячки, хоч мене кілька разів викидали з нього на приказ “опера”, але була добра начальниця шпиталя і вона скликала на консіліюм 7–8 лікарів, які спільно рішили, щоби мене положити назад до шпиталя, так що начальниця була крита, і “опер” мусів уступити. Десь всюди траплялися добрі люди. Мене положили до “туберкулів”, і я там пролежав цілу зиму 1948–1949 років. Але, не знати чому, мене перевели до другого ляґера, до того самого назад, задля підозрінь, що мені помагає “надзор” пересилати листи.

На тім сьомім ляґпункті спочатку було неважко і рідко виганяли мене на роботу. Раз вигнали мене на копання картоплі, а я впав і зомлів, приїхала сейчас начальниця санчасти, дуже занепокоєна, бо боялася, щоби я не згинув. І вона, очевидно, мусіла би відповідати, а КҐБ ще не бажало собі тоді моєї смерти. А вигнав мене на роботу нарядчик, бо жадав від мене якоїсь суми, а я не міг її заплатити. Мене положили там до шпиталя, але небаром знову викинули. Там пізнав я також одного ісламського муллу чи шейка — шейк-іслям (наш декан). Він був дуже порядною людиною і нераз наражувався на неприємності, щоби прийти і поговорити зі мною. Був спокійний, богобойний, багато молився, робив поклони, клячучи. За мною дуже там слідили і за найменший лише позір викидали з больниці, так що і лікар не міг нічого зробити, мимо моєї недуги. Вкінці сьомий ляґпункт розбирали, бо його зробили збірним ляґпунктом — для висилки на Сибір, а мене повернули назад до інвалідного восьмого ляґпункта.

Інвалідів поділено на бриґади і нашим бриґадиром був жид, з середнім образованням, бувший міністер чи віце-міністер одної з Радянських Республік, чи не Білоруської. Він поводився досить культурно, не дошкулював, хоч діставав там якісь вказівки від “опера” щодо мене. Раз прийшов приказ, щоби наша бриґада, після великої сніговії, відкинула сніг. Він призначив кільканадцять людей, а між ними і одного білорусина, який не хотів йти. Тоді міністер-бриґадир звернувся до мене, щоби я якось вплинув на нього. І я справді сказав йому: “Та вийдіть, що там будете робити, то робити, але щоби Ви лише там були”. А він до мене серйозно: “Я не піду”. — “Чому?” — питаю. — “Бо я ходив на роботу до німців, і мене за це посадили, як я піду на роботу до большевиків, то прийдуть інші і знову мене посадять”, — і таки не пішов. Міністер-бриґадир був настільки порядний, що не використовував свого положення і був менше-більше консеквентним. Навпаки робили інші: коли чогось потребували, то були дуже добрі, а якщо не було їм що дати, то тоді ставали страшні і дуже дошкулювали, без якої-небудь совісти і стиду. Я діставав тоді більше посилок і розділював усім, але деякі негодували, що замало дістають. Не можна було давати тільки одному, але кожному треба було помогти бодай трошки. Джентельменів було небагато: як видів, що щось дістане, то був дуже чемний, а як ні, то потрафив бути грубим, бо “митрополит — такий самий в’язень, як я”. Недобру таку пам’ять оставив в мене еміґрант зі Львова (Петрин) та й ще інші. Дуже порядним був православний професор клясичних наук — Куплун з Чернівець, якого посадили за те, що не хотів бути деканом на факультеті. Він сповідався в наших священиків, бо казав, що православні такі необразовані. Був там французький полковник Колляс, німецький журналіст доктор Артур Панкрац і інші. В добрій пам’яті лишився в мене литовський міністер справедливости д-р Л.,[614] то була віруюча людина. Мав свої ориґінальні думки і казав мені, що майже всі литовські міністри були масонами, і вони його хотіли втягнути до ложі, але він не згодився.

Коли в совітських ґазетах появлялися статті проти мене, то тоді репресії були невиносимі, і всі боялися мене, як вогню.

З восьмого ляґпункта висилали мене на різні роботи, а пізніше, хоч не мусіли, положили мене до лічниці. Побіч мене лежав якийсь естонець. Лежачи, я спустив якось руку, а він взяв її у свою долоню і, дивлячись на неї, сказав, що мене жде велика неприємність, але я з неї якось вийду. Я не брав цього поважно, але, не зважаючи на 38° горячки, мене визвали на етап. Коли я збирався, прийшов до мене румунський ґенерал Кульчинський і сказав: “Вас визивають, щоби робити пресії на Вас. Не дайтеся під ніякими умовинами зломити”. Мені це дуже подобалося, хоч я завжди був готовий на смерть, якщо треба було би нарушувати католицькі засади. Він хоч і чужинець, але йому залежало на мойому добрі.

Кожний етап — це страшний хрест Божий, і саме описування його — то величезна мука. Серед бандитів, серед голоду і холоду, без можливости полагодити свої навіть найконечніші потреби, знущання конвоя, грабежі і тому подібне. Найгірше дошкулюють “малолєтки”[615], але й між ними знайдеться ще не зовсім здеправований[616] хлопчина і щось допоможе.

Мене привезли знов до найгіршої тюрми в Києві на вулиці Короленка, ч. 33 в 1950 році. Після огидних обшуків мене півживого привели до тюремної камери. Там був один жид — Бухбіндер[617], завпед (завідатель педагогічного заведення — вищої середньої школи в Москві). Він був поет, писав жарґоном[618] навіть незлі вірші. Знав він всіх українських поетів і письменників: “Вони добрі люди, — казав, — одні ліпші, а другі гірші письменники і поети”. Найбільше хвалив Максима Рильського, свого приятеля і оборонця. “Всі вони, — продовжав, — хочуть самостійної України”. А Максим Рильський навіть перекладав його вірші українською мовою[619]. Він вдавав трохи сумашедшого, але то нічого йому не помагало. Його обвинювали о жидівський націоналізм, бодай він так говорив. Він нераз деклямував мені свої вірші в жарґоні і в українськім перекладі. Пригадую собі, як в одній такій поемі описує він, як після виселення він вернувся на своє хазяйство, на якому залишив був маму і сестру, не застав їх вже між живими. “Хата понищена і, кулями важкими прошитий, звалився тин житла мого, одинока тополя стояла невгнута прямо, як прообраз єврейського національного пересвідчення”. Лишив він вдома жену, яка йому помагала. Був він образований, але простак в поведінці. Нас обидвох перевели до більшої камери, де були: наш греко-католицький селянин з підпілля (дуже порядна людина), один молодий москаль (дуже звинний)[620] і один провідник єговістів з Волині. Він переносив страшні тортури, але не заломився, бо казав: “Я знаю, що я терпів задля Бога”. В єговістичній літературі був очитаний, але впертий, і диспутувати з ним була безвиглядна річ. Наш греко-католик хотів з ним сваритися, але я здержував його, бо хотів полишити його бодай в добрій вірі. Пригадую собі, як Бухбіндер сказав раз єговістові: “Микола, ти файний чоловік, але чому ти собі вибрав таку дурну віру?”

Єговіст оповідав нераз, як то прикордонні волиняки сміються з галичан і з їх мови та цитував якийсь стих: “Тоті їхав, тоті йшов, тосі камінь розколов”. А галичани насміхалися з волиняків, що вони завжди говорять з московського: “постоянно”, “казьонний” і інші такі слова. Єговіст дуже негодував, що наші хлопці розбили його громаду в якомусь-то селі біля Стрия, а навіть здемолювали хату, в якій вони збиралися. Скільки собі пригадую, то були нарікання на їх неморальність в цілій околиці.

Бухбіндера засудили і забрали. Він на суді сварився, чому не покликали на свідка Максима Тадейовича (Рильського), а вони йому відповіли: “Ти що, хочеш, щоби він сів, а ти вийшов на волю?”

Десь по 10 днях визвав мене слідчий, підполковник, і сказав, що він тому так довго мене не визивав, бо ще не прийшли мої слідчі папери. “Чому ви були такі неспокійні, коли вас визивали на етап?” — спитав він. На те сказав я: “І Ви були би неспокійні, якщо би вас визивали з 38° горячки, а до того з бандитами і злодіями, які кожної хвилини могли би вас убити та й ще при помочі конвоя”. Я пригадав собі, що перед виїздом приходив до мене отець-ректор Чорняк, і я передав йому “Молитвослов” і частину Святого Письма, які я мав, не знаю звідки, і ще деякі речі. За мною вслід ходив тоді крок в крок один чоловік з Дального Востока, а перед тим вдавав мого великого приятеля, але це не перешкаджало йому, щоби дістати щось з харчів. Він деклямував мені Пушкіна і переповідав твори інших російських письменників. Він був начальником розвідки і зайнятий в якомусь банкові. Розказував мені, що дивувало його, чому поверх над його банком стояв порожній в своїх бюрах, лише час до часу заходило там кількадесять осіб: “Я підглянув, що вони там мали свої засідання, і через дірку ключа я бачив, що за довгим столом сиділо багато знакомих, з відзнаками на грудях, директорів, начальників на високих постах, які над чимсь там дебатували. Я післав фотографа, і він через дірку відфотографував. Показалося, що це була масонська ложа, дуже сильна, яка всім кермувала”. Він пізніше писав нераз до мене з Караганди на Сибір, вдаючи великого приятеля. Таких зразків підлости можна би наводити безліч.

Полковник-слідчий, який робив зі мною слідство, поводився досить людяно і успокоював мене, кажучи, що він нічого не напише в протоколі, чого я не говорю. Це вже було дуже багато. Він оповідав мені, що вже іменований начальником в якомусь городі та й що буде мати подвійну пенсію. Також казав, що він був проти того, щоби мене спроваджувати, але усі слідчі і начальник були проти нього, і мене привезли.

Перше, розходилося про те, чи я назначив о. Зятика адміністратором, бо його дуже били, і він потвердив[621]. У дійсності, був іменований ще отець Де Вохт (протоігумен редемптористів, бельгієць). Він боявся і віддав грамоту сусідові, який з ляку кинув її в огонь. Коли о. Де Вохта виселювали, то він передав усе о. Зятикові як свойому наслідникові, думаючи, що на нього не впаде жадне підозріння, бо він дуже благий. Вкінці я його дещо відтяжив, і він, якби був второпніший, то міг був себе оборонити, але його засудили, і він помер десь на Сибіру чи в Караганді. Свята людина, але подібно, як єпископ Чарнецький, не на такі жорстокі умовини. Все ж таки він був більше повздержний щодо язика, ніж єпископ Чарнецький.

Я не іменував адміністратором отця Рудя, бо він до того не надавався, а отець Хмільовський був їм дуже підозрілий, і я боявся, що його арештують. І в дійсності — його небаром арештували, і він сидів в дуже тяжкій тюрмі, десь в Ярославлі чи Суздалі, і лише, як він казав, “завдяки Матері Божій” вийшов з неї живий по причині амністії. Його визвали також на очну ставку зі мною, але я заперечив всякі його іменовання. Крім того йому закидали, що він писав до Шухевича і до єпископа Івана Бучка. Показували мені навіть фотокопію того листа, якого знайшли в бункері Шухевича. Він, здається, один, що не стратив був голови і навіть в листах до мене висказував найвлучніші думки на положення нашої Церкви і народу. Він дуже співчував зі мною, передусім, що я був дуже вбого вбраний, по-ляґерному. Отцю Зафійовському я поручав радитися його і отця Чорняка у важніших справах, а опісля і отцю Величковському. Замість о. Хмільовського я іменував отця Зафійовського і отця Чорняка, щоби бодай хтось був на місці. І так воно осталось.

Після того слідчий сказав, що відішле мене назад. Але на другий день знову визвав мене, кажучи, що прийшло письмо від міністра, щоби я дав інформацію про кількадесять наших священиків, переважно апостатів, між іншим і про отця Семчишина[622]. Я відповів, що я їх собі не пригадую, тому що всіх священиків у цілій митрополії було звиш 3000, бо мої зізнання могли би їм ще більше пошкодити в їхньому нещастю. Я сказав лише, що вони під терором перейшли на православіє, а так само відбулась і вся імпреза так званого Львівського “собору”.

Визивав мене якийсь другий слідчий, який казав, що він сибіряк і що вихований в християнському дусі, що мати рано не давала йому їсти, поки не помолився, “а тепер я безбожник і мені добре”. Він був простак і хамуватий. Він питав мене, чи я не святив яких єпископів. З ним було тяжко до чогось договоритися. По нім прийшов інший слідчий. Він був карикатурист і мабуть, як мистець, трошки м’ягший. Він виявив, що йому йдеться про отця Кіта[623], про якого є підозріння, що він є єпископом. На це я сказав, що він є хоровитий, нервовий і не має докторату. На тому і скінчилося, та й мене відправили назад до ляґра, до восьмого ляґпункта.

Там я ще жив кілька місяців. Визивали мене слідчі в справі фотографії в “Руссікум”, на якій був, пригадую собі, єпископ Євреїнов, а інших не пам’ятаю. А мені закидали, що я є на тій фотографії, але то була зовсім брехня. Пізніше сказали, що приїздив якийсь полковник до ляґпункта в моїй справі. Як опісля мені секретно розповів один бриґадир, то той полковник викликав його і намовляв, щоби він зробив удалий замах на мене з ножем чи револьвером, але він відказався. Був це якийсь кавказець, що відповів полковникові: “Я на нікого не робив замаху, а тим більше на нього робити не буду”. Вони хотіли мати якийсь претекст, щоби мене, як інваліда, усунути з інвалідного ляґера. Бо на жоднім ляґпункті мене довше не тримали як шість місяців. Справді, їх підлість не мала границь.

Так проминув місяць-два, і мене викликав начальник ляґпункта і сказав, що вони довідалися, що на мене плянується замах, і хочуть перевести мене на другий ляґпункт, щоби зберегти моє життя, так що я мусів збиратися на етап. Разом зі мною він викликав також Харбінського митрополита і закомунікував йому те саме, а він мав там якийсь спір, власне, за своє донощництво. На етап кинули тоді нас двох: мене і отця Чорняка та ще кількох на 14-й ляґпункт. Нарядчик того ляґпункта сказав: “Такого етапу ще не було”. Лікарем був там доктор М. Дзерович[624], нелюблений ні українцями, ні іншими лікарями. Переді мною він пізніше хвалився, що його лічниця, як Віденська клініка. Він виганяв (виписував) з тої “клініки” всіх, хто хотів в який-небудь спосіб рятувати там життя і здоров’я. Він положив зараз до стаціонаря Харбінського митрополита, а мене пігнали зараз на роботу, бо там інваліди мусіли працювати.

Була там ґрупа кремлівських жидів, старших, що займали там визначніші пости, між іншим, і перекладчики. Один жид винайшов спосіб, що коли бесідник говорить, то перекладчик перекладає одночасно на чужі мови з промовцем. Між ними був один полковник, тілохранитель Сталіна, що мусів куштувати кожну страву і пити кожний напиток, заки їв і пив Сталін, щоб переконатись, чи нема там отруї. Тілохранитель писав з ляґра до Сталіна, пригадуючи, що він не їв, не пив і не лягав спати, поки він вперед не провірив, а тепер так мучиться і карається в ляґрі. Але НКВД цей лист переловило і сказало йому, що таких листів до Сталіна не можна писати.

Десь в тому часі приїхала до Москви, як посол, Ґольда Майєр[625]. Сейчас зачали гуртуватися біля неї жиди і старалися про виїзд до Ізраїля (носили за нею шлейф). Вона пішла до Молотова і прохала його, чи не згодився б він, щоби деякі, бажаючі, могли виїхати до держави Ізраїль. На то він мав їй відповісти: “Мене дивує, як комуніст може хотіти покидати комуністичну державу і переселюватися до капіталістичної, але якщо такі є, то подайте список”. В своїй наївності вона справді предложила йому список, а між ними і полковника тілохранителя Сталіна. На другий день їх всіх виарештували. Але на мене вони так само ходили доносити до “опера”.

Мав я там дуже тяжке життя, то дійсно були муки, а не життя. Був на амбуляторії один лікар, молодий литовець, який мені часом дещо помагав. Начальник санчасті сказав мені раз, що “я нічого не можу вам помогти”, бо “опер” не позволяв мене лікувати. Я дістав якусь горячку, і лікар мусів мене положити. Інші лікарі казали, що доктор Дзерович дуже наглядає і боїться, щоби не мати найменшої неприємности, хоч він міг був багато помогти. В нього лікувався “надзор”. Все ж він був ліпший лікар, ніж інші. Навіть вночі приходив і контролював мене, чи я сплю. Він лічив мені ухо, але його вилічили аж в Москві. Я сказав йому раз, що наші хлопці погрожують йому життям, і це може скінчитися катастрофою для його родини і для нашої Церкви, бо вже убили директора І. Бабія, а тепер другого, голову Української Католицької Акції[626]. Як зачував я на висилці, він пізніше змінив поступовання.

Мене одначе вислали до центрального ляґпункта, до спеціяльної комісії для означення моєї інвалідності, бо за рік я мав кінчити вже вісім літ засуду. В центральній дільниці робили всі аналізи і показалося з мене кровохаркання та підозріла мокрота, і мене, на основі того, признано інвалідом грудної недуги і відіслано назад до 14-го ляґпункту. Багато поміг мені в больниці Будзан з Малої семінарії у Львові, який був у ляґрі фельдшером. Справді він робив це з таким пожертвованням і з такою любов’ю, як рідко хто. Він мене знав, бо я відновив Малу семінарію і прийняв його до неї. Він вплинув на досить неприхильного доктора Панова, а цей на начальника больниці, і мене відіслали назад на попереднє місце. Ті, що приїхали зі мною на комісію, остали там ще місяць.

Коли я вернувся, то мене посадили сейчас до карцеру на 10 днів, не знаю чому. Здається, на якийсь наклеп “стукачів”. “Надзор” в карцері відносився до мене не найгірше, а навіть прийшов “опер”, ніби співчуваючи, сказав: “Як Ви тут попали, та ж Ви були на центральній больниці? Я піду провірю”, — але більше не приходив. Мені лишили тільки бушлат, і я ним накривався, другий бушлат лишив мені той, що скінчив свій карцер, і так на дошці я спав. Щоби не гайнувати часу, я зробив в карцері восьмидневні реколекції. Здається, що на мене наговорив якийсь наш гуцул зі Снятинщини, з ніжною протезою, щоби облегшити свою долю, а може якась інша підла людина. Так, що там вже не знати було, кому вірити.

Не зважаючи на мій вік і інвалідність, я мусів ночами працювати. Знайшовся один дуже побожний гуцул, який мені помагав. На жаль, не пам’ятаю його імени. За мною там дуже слідили. Був там один протоєрей з Полтавщини, чиста худобина, без совісти. Найперше розповідав мені про автокефалію Липківського і про те, як-то большевики не хотіли пустити одного єпископа на свячення митрополита Липківського, яку-то він відограв там велику участь. Я вислухав і нічого не сказав. Опісля він прийшов до мене до сповіди, але я йому сказав, що він православний, то нехай іде до православного священика. Як йому не повелися ті провокації, то він з ягняти перемінився у вовка. Приходив вночі і опісля доносив, що я приймаю різних людей ніччю, хоч нікого в мене не було. Вслід за тим поставили ще інших наглядачів, і я не міг вже правити Служби Божої. Тоді я правив сидячи, в себе на ліжку. Приходили “стукачі” по півночі, відтак і “надзор”, і коли виділи, що я сиджу, то я казав, що я недужий, мушу сидіти, а опісля лягати. “Стукачі” привикли, щоб я відкуплявся від них і давав їм посилку, але я не хотів і давав іншим. Вони доносили на мене, що я скупий, не хочу нікому нічого дати, але я собі з того нічого не робив, бо волів помогти котромусь свому, як їм, що були добре платні.

Приходило багато до сповіди, і я сповідав при зустрічі, поза бараком, і на розрішення робив маленький хрест, але і то “стукачі” доглянули і донесли.

Дуже тяжкі роботи мусів виконувати о. ректор Чорняк, а пізніше працював у кравецькій робітні. Дошкулювали йому там і деякі наші люди. Він праведно ніс ті тяжкі хрести, але ставав щораз більше нервовим. Впрочім, не дивниця, бо там легко було зійти з розуму.

Раз післали до мене одного православного священика, що був дневальним в якомусь бараці, це знак, що з їх прихильників. Він мав Святе Письмо по-російськи, і я його просив, щоб позичив мені, але він не хотів. Коли вже <кінчалися вісім літ кари>[627], тоді провокації ставали щораз більше настирливі. Саме десь при кінці 1952 року або на початку 1953 року підіслали того самого православного священика. І він зачав мене намовляти, щоби утворити реліґійний гурток. Я, вислухавши його цю, в дуже таємний спосіб предложену, пропозицію, сказав йому: “То ви не хотіли мені позичити Святого Письма прочитати, а хотіли б закладати тайний гурток”. І він попросту втік сейчас від мене та вже більше не зближувався.

У “Правді”, яка була прибита на площі, публіковано статті, що виявляли якийсь неспокій, непевність, якусь зміну. Десь небаром (в березні 1953 року) прийшла до ляґра вістка, що помер Сталін. Всі тішилися, бо сподівалися якоїсь зміни. І одного разу ранком прийшов до мене Харбінський митрополит[628] та зачав виговорювати страшні речі на Сталіна. Я нічого не відповів на це, але він пішов до “опера” і сказав, що то я все те говорив. Ті настирливі провокації і шпіонажі мене дуже тривожили, а второпніші в’язні говорили потайки, що мене після скінчення кари не випустять, бо мене бояться. Останні місяці ставали ще прикріші задля різних дошкулювань і секатур.

Мене викликали до управи ляґпункта і прочитали мені рішення Главлагу (Главное Управление Лагерей[629]), що мене відішлють до дому інвалідів у Сибіру після скінчення “сроку”. Вони тривожилися, що я маю великий вплив, хоч я всюди старався оминати стрічі і зв’язки, щоби нікого не наражувати на підозріння і неприємності, але то нічого не помагало.

Останні місяці ув’язнення

11 квітня 1953 р. минуло, але мене не звільняли, а інших повідправляли. Я був дуже ослаблений і вимучений і сидів, як на тортурах. Одного разу стрінув мене начальник санчасти, до якого я не <звертався за поміччю, ані за полегшами>[630], і звернувся до мене з предложенням: “Я вас положу в лічниці, бо ви вже скінчили свій срок, і мене нічого не обов’язує”. Але деякі лікарі мені казали опісля “ні”, з огляду на доктора Дзеровича. Всі дуже дивувалися, що минуло скоро часу, майже два місяці, а мене не відправляють. Різні припущення, здогади, бо хоч вони призначили мене до найгіршого дому інвалідів у Сибіру, то це не має значення, бо вони можуть на другий день засудити на новий “срок” і лишити в ляґрі. В мене робили строгі обшуки, шукаючи не знати за чим. До бриґадира сказали: “В нього є якийсь молитвослов. Ми поріжемо цілий сінник, чи немає якихсь письм”. Може бути, що я позичив в когось молитвослов або Святе Письмо, але після прочитання віддав власникові, бо боявся в себе тримати. Службу Божу я правив з пам’яті. Чув я раз, як цей бриґадир говорив (зі мною він боявся розмовляти, хоч він був православний, але сина в Китаї виховували католицькі місіонарі): “Ніхто не є в силі протиставитися комунізмові, хіба Католицька Церква, але вона не хоче ніяк мішатися до політики. Вона має велику моральну силу і впливи протиставитися, одначе їх не використовує”. Про місіонарів він висказувався дуже прихильно, і воно тим більше цінне, що коли би він уїдав на Католицьку Церкву, то могло би йому тільки помогти. Він говорив це голосно, і я це чув. Не думаю, щоби це була провокація. Мені він ніколи не поміг і не остерігав, коли “надзор” приходив на труси і секатури.

Укінці одного дня рано прийшли надзирателі і брутальним голосом вигукували: “Собирайсь з вещами на вахту”. Мої “стукачі” злетілися, бо хотіли зайняти моє місце під вікном, яке відступив мені один наш добрий чоловік. Хтось пустив чутку, що вже чекає на мене якась підвода з сильним конвоєм і мене повезуть на дальший ляґпункт. На вахті перетрясли все до останнього рубця і нічого не знайшли. Чув я опісля, як той “сищик” докладав начальникові: “Ничего у него нет”[631]. Видно, що стукачі понаговорювали Бог зна що, тим часом це була лож і видумка. Мене відвезено до стації і як в’язня, під строгим конвоєм, хоч я вже “срок” відбув, посадили до заквагона.

Поїзд рушив і покотився в напрямі Потьми, значиться, на пересилку, не в глуб лісу. На Потьмі висадили мене під сильним конвоєм і запровадили до барака, з якого висилають далі, та й казали, що я тут посиджу з місяць. Якось вдалося мені попрохати дозволу до лікаря. Мене відвели і дали якесь там лікарство, а головне, що лікар Дорошенко згодився поправити мені зуби і понакладати коронки, бо в ляґері було мені неможливо. Був там молодий дентист, українець, десь з Миколаєва чи з Полудневої України, який, мабуть, сидів задля співпраці з німцями. Він став лічити зуби, хоч трохи вагався, кепсько витягнув зуб, зломив, почалась матеріялізація, одначе він дав застрик, і то якось минуло. Іншим разом сиджу я в нього на операційнім кріслі, а він мене питає: “Знаєте, чому я вам лікую зуби?” Я, трохи здивований, відповів: “Може у вас ще дещо українського почуття”. А він на це: “Так, але і ще інша причина. Коли вас провадили до мене, то побачив вас, працюючи на подвір’ю, директор Петербурзького (Ленінградського) Ермітажу (найбільшого царського музею) і сказав до мене: “Якщо можете що помогти Митрополитові, то поможіть, я вас прохаю”. І тому я взявся направляти ваші зуби”. Я здивувався, бо з тим директором я ніколи не стрічався, і в Ленінграді я не був. Але коли мене привезли до ляґра, то в ляґрі розійшлася чутка, що привезли греко-католицького митрополита. Той директор був братом міністра найважнішого планового міністерства[632]. Він мав бути дуже спосібний. Сталін його боявся і тому арештував і казав, здається, розстріляти, а його брата, директора, посадити в тюрму. Лікар Дорошенко направляв, лікував зуб і приготовляв коронки. Серед того мені сказали збиратися з речами. В почекальні якийсь інтеліґентний старшина перевів докладний “обиск” моїх речей і мене, а два його помічники зібрали речі і поскладали все в порядку. А до мене старшина сказав, що підемо пішки на станцію, бо ліпше йти поволи пішком, ніж їхати тим тяжким возом по великих вибоях і болоті, а речі там привезуть. Був це червень 1953 року. Ідучи, я спитав його: “Куди мене везете?” — А він каже: “До Москви”. — “А чому?” — питаю. — “Не знаю. Може Ви заанґажовані з націоналістами”. Те саме опісля сказав і один з його помічників, коли ми знайшлися вдвійку.

Очікуючи поїзда, ми стояли на пероні, і тоді я сказав: “Дозвольте купити кілька яєць і хліба, бо я голоден і ледве держуся на ногах”. На це він: “То, що вам дали в ляґрі, нехай вистарчає. Я боюся купувати вам поживу, бо я головою відповідаю за вас. Я вчора з’їв тут якоїсь зупи і цілу ніч болів. Я не маю жодної певности щодо харчів, які тут продають”. — “А чому ви втрійку чи аж вчвірку мене везете?” — питаю. — “Бо інакше вас обкрадуть до нитки”. Ми підійшли до поїзда, але, на щастя, не було в ньому заквагона і тому — “давай назад”. Ми повернули на пересилку на Потьму, і якимсь припадком я довідався, що їх телефонічно відкликали до Москви, а я лишився в одиночці. Опісля пішов знову до зубного лікаря, і він продовжував лікування. Коли я раз сидів в нього на дентистичнім кріслі, він сказав до мене: “Одна начальниця санчасті хоче вас бачити, бо вона вас знає”. І дійсно, вона прийшла. Я привітався і в розмові кажу: “Чи чули ви, як мене клав консіліюм лікарів на восьмому ляґпункті до стаціонаря?” А вона відповіла: “То, власне, я скликала консіліюм, бо не могла собі дати ради з “опером”, який ставився до вас дуже ворожо”. Я подякував їй. Вона також мала там якісь неприємності, про які, впрочім, нікому не тяжко, хто б він не був.

Тоді “опер” анґажував до шпіонажі одного єзуїта, професора, мадяра, що був соціологом і не згідний, не знаю чому, з кардиналом Міндценті. Але єзуїт не згодився і його усунули з медчасти. Анґажували також і отця Чорняка, але він, очевидно, також відказався. Вкінці, пропонували це одному професорові, полякові з Познаня, який рівно ж не прийняв пропозиції, і про це він мені сам лояльно розказував. Він дивився дуже тверезо на західні границі Польщі і казав одверто, що вони не вдержаться. Коли поляки пропонували його жені, що жила з сином в Кракові, фільварок під німецькою границею на Заході, то він строго заборонив їй рухатися з Кракова. Він сидів, як начальник Армії Крайової, мегаломан, як загал поляків, навіть в тюрмі. Його видав підчинений полковник, якого взяли на слідстві наркотиком, до якого він привик від літ. За наркотик він видав всі польські пляни. Професор був високого росту і страшенно вихуд, самі шкіра і кости. Вернув після якоїсь операції. Було там ще кількох поляків: між іншим, Свірський, що винаймав колись в Заздрості в ґрафа Борковського фільварок.

Коли я так лежав в камері на дошках, змучений і розбитий, відчинились двері і ввійшли якийсь полковник і підполковник. Полковник нехоча, кинувши око на камеру, спитав, за що я сиджу. Я, не прикладаючи до тих слів великої ваги, бо таких “гостей” приходило там багато, відповів півжартом: “Контрик” (контрреволюціонер). Вони розсміялися, і один з них дав мені плитку люксусової шоколяди. Я здивувався, бо то річ небувала в ляґрі, тим більше, що мене кормили, та не шоколядою, але найжахливішими і ляґерними секатурами. Вкінці сказали мені: “Ми хочемо з вами говорить”. Мене запровадили до канцелярії і зачали розпитувати, хоч вони все докладно знали до найменших дрібниць. Розпитували про це, як мене трактували в ляґрі, а я їм розповідав. Тоді кажуть: “Напишіть автобіографію”. І я написав, але дуже обережно, подав головні дати, не входячи в усі секатури і переслідування.

Один з них, як я довідався пізніше, називався полковник Туманов, москаль з міністерства Берії, а другий, підполковник — українець Данько. “Куди ви їдете?” — спитали. “Не знаю, кажуть до якогось інвалідного дому”. — “А до Києва не хотіли б ви поїхати?” — “Ні, досить мені його”, — кажу. — “Не поїдете ні до Києва, ні до дому інвалідів. За кілька днів ми тут знову прийдемо”.

Після тих відвідин, “опер” (уполномочений) став, як не той. Приносив харчі, шоколяду, м’ясо, білий хліб і т. д. А виладувавши то в мене, знову зробив пакунок порожний, кажучи: “Що ж, виділи, як я тут ішов з пакунком, нехай видять, що я виходжу з пакунком”. А “днєвальний”, про якого казали, що він страшний “стукач”, сказав раз до мене: “Вы — необычный заключенный”[633]. За два-три дні вони (полковник Туманов і підполковник) приїхали знову та й кажуть мені: “Ви жалуєтеся на них (ляґпункт), а вони на Вас”. І почали розповідати те все, що чули від “стукачів”, які набрехали на мене: за якісь краплі крови большевицької, що я не хотів давати “стукачам” посилки, що я скривався, як давав благословення, що я дуже обережний. “А що ж ви хотіли би, щоби я тим всім “стукачам” давав умисний матеріял для доносу?” І виказував їм одну лож за другою. Полковник Туманов тільки сміявся, а я йому кажу: “Добре вам сміятися, але якби Ви тут побули, то виділи би, яка то радість”, — і я показав на якісь там лахи. А він на це: “Вас в тому не арештували, а де ж тамта одежа?” Я нічого не говорив, бо просто не вірив їм, і побоювався, що можу мати неприємності. А він до мене: “Конвой?” А я додав: “І спільники”. Видно, що вони знали про звірства в ляґерах і тому ужили всіх засобів обережності, везучи мене до Москви.

Розповідали мені в’язні-каторжники з Колими, що там начальство допускалось таких страшних звірств, що стріляло в’язнів, як мух, — це були вже психопати і звироднілі бандити. Дійшло це до відома в Москві, приїхала якась перебрана комісія і, побачивши на місці неймовірні надужиття, вистріляла цілу управу ляґра. Подібно було і в Норильську. Чим дальше від Москви, тим гірший був стан і надужиття.

Старшини знову від’їхали в справі провірення інших в’язнів, а тим часом, в їх неприсутності, мені сказано, що буду відісланий на ляґпункт. Я сказав, що не хочу там їхати, щоби наді мною знову не знущались. “То я вас відішлю на восьмий ляґпункт до інвалідів”, — сказав начальник. І хоч я казав йому, що ще мають приїхати московські офіцери, то нічого не помогло і мене відіслали. І вже в ляґрі на вахті зачали “обиск” речей. Всі повиходили подивитися на мене. Як тільки “надзор” зачав розв’язувати речі, прибіг начальник і казав мені негайно знову спакуватися, і тою самою підводою відвезли мене до залізничого тору, віддаленого чотири-п’ять кілометрів. А там чекала вже спеціяльна дрезина підполковника, яка взяла мене назад на пересилку.

Професор Станіславський і інші на восьмому ляґпункті, не знаючи, в чому справа, виписували опісля різні здогади, бо мали його допитувати про мене, про всякі клевети, і він ті клевети більше або менше влучно опрокидував, бо боявся, щоби самому не попасти в якусь халепу[634].

Полковники насварили начальника пересилки, як він смів мене висилати, коли вони зі мною розпочали розмову. А мені самому полковник сказав: “Ви приготуйте собі, кого хотіли би Ви, щоби освободити з ляґера для Вас”. Я, очевидно, відразу на таку несподіванку подумав про священиків і про деяких світських, але сказав: “Доктора Дзеровича”. На це він сказав: “Та то єврей”. А я: “Ні, він з Відня”. — “Нєт. Його поведінка вся жидівська. Впрочім, він себе дуже добре влаштував”. Чув я, одначе, одне похвальне слово про доктора Дзеровича, а саме коли “образований бандит” сказав до мене про нього: “Що то за лікар, коли він варить шприци і відмовляє молитву”. Це, без сумніву, свідчить дуже похвально про доктора Дзеровича. Коли я вже був на волі в Римі і так само прибув до Риму і доктор Дзерович, то стидався прийти до мене, бо його поведінка в ляґрі була нечесна.

Казав мені також полковник, що він говорив з єпископом Чарнецьким: “Він дуже пригноблений, що йому обстригли бороду”. Але я сказав до начальника, щоби більше того не “дєлалі”, він забагато говорить. Я знав вже передше, що він душпастирював в ляґері, сповідав багато і, як хтось сказав там, зробив з ляґра монастир. Мабуть, не завжди був він обережний, хоч тяжко там від шпіонів встерегтися.

Лікар Дорошенко працював ночами і мені викінчив коронки та частину зубів поправив. У ляґрі знали, що ті полковники приїхали в якійсь спеціяльній місії по мене. І хоч вони не заходили до ляґра, але казали мене вивести з ляґра, кажучи: “Ми не хотіли заходити, щоби не звертати на себе уваги”. На те я сказав: “У ляґрі вже всі знають, що Ви тут чекаєте”. — “То розвідка…” А я: “Ваша школа”. Ми пішли на стацію, а річи відвезли. На стації, в окремій почекальні, дали мені пашпорт, витягнули якесь чорне убрання, полковник пришивав до нього ґудзики. Дали мені якісь ліпші черевики, плащ, капелюх, а все ляґерне казали викинути: “Вам это не нужно”. Але я спакував всі бушлати і не викидав, бо не вірив, щоби потім не остатися нагим і не згинути від холоду. Ми всіли до мягкого вагона, хоч було дуже тяжко дістати місце в переділі. Самі вони занялися пакунками, примістили їх, а мені принесли чай, сказали грати українські пісні на радіо. Все це видавалось мені казкою, після недавнього пекла. По дорозі мене прохали, щоби я наявно не молився, і що в Москві бажає зі мною говорити вище начальство. Вночі я спав добре. Полковник накривав мене плащем, бо ночі в Мордовії були холодні.

Переговори у Москві

У Москві рано виїхав двома чи трьома автами на стацію з міністерства майор і відвіз мене до гостиниці, при малій вуличці, недалеко пам’ятника Юрію Довгорукому, бо хотіли, щоби я мав спокій і щоби на мене у великому готелі не звертали увагу. Підполковник купив мені опісля нове убрання і по двох-трьох днях казав, що зі мною бажає говорити ґенерал. Був це червень 1953 року. Щоби дістатись до ґенерала, то треба було брати підполковникові різні карти вступу, і то в окремім бюрі окремої камениці. Офіцер провірив перепустки і мене запровадили до ґенерала. Це був заступник Берії, який провадив головні аґенди, бо віце-міністер мав радше господарсько-економічний відділ. Жодного прізвища там не подають, все строго засекречене. Але, я опісля довідався через неувагу секретарки, що це ґенерал Жуков[635], одначе не маршал Жуков — міністер війни. Ґенерала Жукова Берія взяв з армії як свого довіреного. Він робив вражіння дуже інтеліґентної людини, визнавався на літературі, театрі, музиці, мав звиш 60 літ і мав, мабуть, царський вишкіл. Він казав мені, що був в ґенеральному штабі і провадив армію через Холм. Коли він приїхав до Холма, то делеґації — польські, українські — приходили, щоби дати їм церкву, але “я казав витягнути біля церкви артилерію”.

Після короткої розмови на різні індиферентні теми він дуже чемно розпитував про минуле і сказав: “Ви зовсім слов’янський тип і не видно по вашій поведінці, що ви були вісім літ в ляґрі, бо наших треба довго відзвичаювати від ляґерних привичок. Те, що ми говоримо, це строга тайна. Навіть полковники нічого не знають про те. Їхня річ було лише вас привезти. Але що дальше, то до них не належить”. Все ж таки я не знав ще, про що справа. Заходили час до часу інші особи. Пригадую, що одного представляв він: “Член нашого правительства”. Впрочім, воно не мало жодного значення, бо там все підставлене.

Коли ми були тільки два, що в них ніколи не буває, то він дуже чемно сказав: “Єсть такое дєло. Чим могли би ви бути нам помічні?” Знаючи докладно умовини і психологію КҐБ, я так віднехочу сказав: “Працювати в бібліотеці, в якихсь наукових виданнях?” На це ґенерал відповів: “Митрополіт, митрополіт, це может зробити і дєвушка. Але то, що ви можете зробити, то в Совітськім Союзі ніхто не зробить. Чи не могли би ви нам помогти унормувати відносини з Ватиканом, бо народ змучений і висилений. Іншими словами, треба створення якихсь мирних умовин”. Я вправді не дав себе заскочити компліментом і сказав: “Це важке діло, може маєте відповідніших людей до того?” — “Ні, ні! Ми найдокладніше провірили всі дані про вас і ви одинокий, що можете тут помогти”. — “Чи Ви признаєте мене митрополитом, чи ні?” — спитав я. А на це ґенерал: “Ми вас митрополитом не робили, та й не можемо вас заперечувати”. Тоді я сказав: “Скільки буду могти, то я поможу. При тому знайте, що революція була дуже жорстока”. А він на то: “Кожна революція є жорстока, і «в ґлясе» (білі шкіряні балеві рукавиці) революції ніхто не робить”. Він почав розпитувати про Ватикан, як ми виходили з поляками в Католицькій Церкві, бо вони нас кривдили, про папські уряди і т. д. Та розмова тривала вже дві години, так що я вже змучився і встав, а він каже: “Я би з вами ще говорив”. Але я просив, щоби відложити на другий раз. Ми попращалися, він ще прохав, щоби я післав телеграму до папи. Я не похочував, бо що ж я міг Папі телеграфувати? Пізніше, одначе, я уложив телеграму, що я освободжений і стараюся привернути права для Церкви. Я сказав, що може на пошті моєї телеграми не приймуть, а він сказав: “То вже ми постараємося”. Мабуть моєї телеграми він не встиг вислати. В мене осталось вражіння, що він більше політик, ніж розвідчик, бо сказав: “Вони (КҐБ) думають, що якщо там сказав який шпіончик, то вже все правда, тим часом правду треба брати основно і широко”.

З’явився знову підполковник-українець, який мене привів, щоби мене і відвести. Він мав там, мабуть, свій кабінет, бо знаю, що полковник Туманов вів правничий відділ. Здається, що і як правник, працював також і підполковник-українець. Він на вулиці зачав мене розпитувати, що то ґенерал мені говорив. На це я йому відповів: “Він вам сам ліпше розповість. На всякий випадок, це розумна людина. Далеко розумніша людина від ваших київських міністрів, з якими я говорив”. Підполковник відпровадив мене до гостиниці, дав мені ще якісь гроші на видатки, хоч я старався з них не користати, хіба на найконечніші потреби. Я завважив, що за мною дуже слідять, бо все знали про найменший мій крок, навіть як я ходив купити собі вина на Службу Божу, чи хліба і молока, які купував я собі сам, щоб бути певним. По музеях ходив я сам або з котримсь із офіцерів міністерства. Раз зайшов я до католицької церкви св. Людвика, і цим вони були дуже невдоволені, хоч здавалося, що за мною ніхто не йшов. Здається, що там коло неї контролюють стало всіх вірних.

Мене знову привели до ґенерала. Я приніс йому телеграму і деякі короткі реферати та й сказав йому, що офіцери дуже цікавляться нашою розмовою. Він усміхнувся, що навіть він є під контролею, і додав, що вони не бажають собі, щоби хто знав про мій побут в Москві. “Але Ви можете ходити по Москві”, — сказав, бо я жалувався, що мене не пускають. Я пробував раз телефонувати до французької амбасади, але хтось з другого боку зачав розпитувати, хто телефонує, за чим, і я кинув слухавку.

Ґенерал прохав, щоби я дав начерк історії нашої Церкви. Я сказав, що це довша робота і я мусів би ходити до бібліотек. Він дав позволення, і я дійсно там працював. Там я бачив, що різні осібняки наглядали за мною, і в науковім світі повно шпіонів і “стукачів”. Урядники поводилися дуже чемно, але коли я зажадав “Історії” Грушевського, то урядничка усміхнулася і сказала, що нема. Мабуть вона питалася, чи можна дати, і заборонили. Все ж таки я мав змогу трохи зорієнтуватися в большевицькій літературі від 1940–1953 років і ходив там майже щодня. У відділі журналів я провірив, що не було жодного закону, заборонюючого нашу Церкву, а лише була адміністративна заборона з боку НКВД.

У товаристві офіцерів я був у найголовніших церквах Москви: в катедрі патріярха Алєксєя (з гробом патріярха Сергія), в старообрядській катедрі, в Новодівичеськім монастирі, в церкві, де похований Тихон[636], в Третяковській ґалерії і в інших музеях, на спортовім стадіоні. Цікаві були відвідини в Ленінській бібліотеці. Знаючи, що я займаюся наукою, українець-підполковник, очевидно, з поручення міністра, спитав мене, чи я не мав би охоти відвідати Ленінську бібліотеку, найбільшу тепер в Москві. — “Дуже радо”. Ми приїхали рано, і начальник був вже повідомлений. Прийшли там ще якісь урядовці і одна женщина сказала голосно при нас усіх до начальника: “Але Ви берете відповідальність за ці відвідини”. А начальник: “Та ж є тут представник МВД і бібліотечний надзор. Отже, справа ясна”. Вони сполучили кілька московських бібліотек і утворили одну, Ленінську, в якій він мав сам працювати. Велика саля для читачів, інша для наукових працівників. Довжезні коритарі з різними відділами, а електричні візки доставляли замовлені книжки. Директор хвалив той розклад, а я йому сказав, що може практичніший є в “British Museum”[637], що має колову систему. Він притакнув і більше нічого не сказав. Ще якісь поставив я питання, і він відповів. Але я бачив, як там кожний мій рух і погляд обсервували, і як там кожний дрожав, щоби чимсь не наразитись. У науковій установі атмосфера повинна бути трохи свобідніша, і тому вийшов я з бібліотеки з досить пригноблюючим вражінням. Одно, що побачив я замітного в таких бібліотеках, а саме: що була саля і для дітей три-чотири вселюдної школи, і для гімназійних середньошкільників. Вони прохали, щоби я написав своє вражіння, бо вони люблять, як їх хвалити, а не люблять, як їм щось виткнути. Я підніс порядок і вправне опанування бібліотечної організації та машинерії. Про тайний нагляд, навіть в дрібницях, не згадував я нічого.

У Ленінській бібліотеці мені не дозволили працювати, тому що боялися, що я можу висовгнутися їм там у великій кількості працівників з-під ока, і я заходив тільки до Історичної бібліотеки.

На другій розмові з ґенералом я поставив вже домагання від усьої нашої Католицької Церкви про мінімальну свободу для богослужень, а навіть домагався, щоби дозволили богослуження і в ляґрах, чого вони пізніше не могли мені забути. Ґенерал годився, щоби я вертався до Львова і мав бути привернений status quo ante[638]: “Але ви нас будете інформувати про все”. — “Я вам завжди зверну увагу, якщо будуть якісь похибки, — сказав я. Він, як я бачив, не орієнтувався в організації Католицької Церкви, зокрема Римської Курії. Знав це хіба те, що писали клеветливі шпіонські доноси. “Я спочатку розпічну і впроваджу вас, нав’яжу зносини з Ватиканом, але далі вже мусить провадити Міністерство закордонних справ”. На це він мені нічого не відповів, а з пізніших дальших посунень я видів, що міністерство Берії робить це на власну руку.

До мене заходили часто офіцери з міністерства, і вони допитувалися завжди, чи мені чого не бракує, що віце-міністер щодня питається, чи я вдоволений, і [казали]: “Ми боїмося, щоби ви не жалувалися, бо тоді ми мали би великі неприємності”. Вони також зачали в розмовах піддавати мені, щоби я виступив проти Папи і проти Католицької Церкви. Я збував це мовчки або півсловами, а то й жартом. Але про це я сказав ґенералові, і на те він відповів рішучо: “Не робіть цього, бо скомпромітуєтеся!” На це я сказав: “Будьте спокійні, бо я навіть не думаю цього робити, але такий є стан”. Річ ясна, що з того всього я бачив, що ґенерал брав справу серйозно і не думав про якусь там розвідку, бо пізніше вони викручувалися тим, що мене тоді анґажували до розвідки. З тої замітки ґенерала, як також і з предложення, щоби представити до освободження з ляґрів більшу кількість людей, прихильних собі і потрібних до дальшої праці, та старання про нав’язання зв’язків з Папою, я зрозумів, що обіцяне привернення свободи нашій Церкві — це наглядний доказ, що він не думав про якусь шпіонажу, але про ширшу державну акцію, як пізніше закидали Берії, що вони дійсно приготовляли якісь зміни чи державний переворот. Пізніше на суді і в наступних слідствах вони викручувалися тим, що то була тільки шпіонажа. А я звичайно відповідав на це: “Хіба ідіот буде анґажувати митрополита до розвідки. Бо кого ж він буде вже шпіонувати, як за ним слідкують”. Але, на жаль, такий стан там був, як, наприклад, Харбінський митрополит[639] і митрополит Крутицький[640].

Я підозрівав, на основі розмов з ґенералом і з полковниками, що в міністерстві є два сторонництва, і так воно справді було, як виявилося пізніше.

На мій пашпорт я не міг бути приписаний в Москві, і офіцери підставляли якийсь інший. Вони і платили за мешкання. Раз якось вони призабули це зробити і касієрка пригадала мені. На це я їй сказав: “Будьте спокійні, нічого злого не станеться”. А вона мені відповіла: “Я дуже боюся за Вас”. Я звернув увагу офіцерові, підполковникові чи майорові, бо на вулиці за пашпортом не питають. Так воно й було, але нема сумніву, що розвідка обманювала своїх. Крім труднощів з пашпортом, було ще й те, що в одній гостиниці я не міг довше мешкати, як один місяць, бо по місяці треба би було платити подвійно, а то й потрійно за кімнату. Тому мене перенесли до іншої гостиниці, з якоюсь татарською назвою, над рікою Москвою. Там я знову прожив другий місяць, і мене мусіли перенести на третє мешкання, до Київської гостиниці, при Київському залізничому двірці. Нещастя хотіло, щоб тоді до Москви приїхав гуцульський хор з якимсь концертом. Мені пропонували йти на концерт, одначе я не хотів. Але раз, йдучи з клініки, стрінув мене на вулиці один інтеліґентніший з тої ґрупи, пізнав мене і хотів говорити. Я сказав, що не можу, одначе він не хотів відчепитися з цікавости. Я всів до автобуса і лишив його, а тим часом мої шпіони вже донесли, що зі мною зустрічався якийсь осібняк. Я його не знав і припускав, що він був насланий. На всякий випадок, це дало їм претекст до підозрінь і недовірювань.

У міжчасі я виготовив бажані реферати, коротенький начерк історії нашої Церкви і ще інші, яких собі вже не пригадую. Раз один з офіцерів сказав мені: “Ви пишете дуже тверезо і логічно та й не силкуєтеся на гарний стиль”. А я йому на це: “Ваші пишномовні заяви і високопарні артикули не читають за кордоном або приймають їх з великим недовір’ям, як це видно з большевицьких ґазет, а мою кожний прочитає”. При тому я спитав його, що якось довго ґенерал не дає відомости і не кличе мене до себе, хоч він обіцяв. На це почув я відповідь, що він тепер дуже зайнятий іншими справами. Офіцер вимантив в мене реферати, бо казав, що міністер хоче наперед приготовитися. Мені це стало підозріле. Бувало перше, офіцери з великою пошаною згадували про Берію, а тепер мовчали або отак віднехочу. А навіть, проходячи раз попри міністерства, я замітив: “Тут десь урядує міністер Берія”. А він на то: “Чорт з ним”. Це дало мені багато до думання. А другий офіцер почав розказувати, як то якийсь там колгоспник, не знаючи Москви, питав його: “Де тут є Госстрах?[641]” — показуючи на міністерство, а він відповів колгоспникові: “Нет. Это госужас”[642]. По якомусь тижні прийшов знову рано офіцер до мене, питаючи, чи я читав нинішню ґазету. Я відповів, що ні, бо зайнятий якоюсь там роботою. “Берія арештований”, — було напечатано в ґазеті[643]. Я відразу бачив, що справа свободи нашої Церкви програна.

Десь за тиждень, коли я домагався якоїсь відомости, офіцер мене запровадив до іншого начальника, бо ґенерала або арештували, або усунули, і його вже не було в міністерстві. Тому-то і закордонна преса писала, що з арештом Берії арештовано з кількасот ґенералів і що такого погрому не було навіть під час війни. Показалося, що той начальник, якого я вже бачив чи не в ґенерала, — це шеф усієї розвідки в Совітському Союзі. Він став дуже негодувати на покійного митрополита Андрея, що він був шпіон, витягнув мені навіть фотокопію листа о. Вєрцінського (єзуїта в Москві)[644] до Митрополита, з часів після Першої війни, і фотокопію листа митрополита Андрея до архикнязя Вільгельма (Вишиваного)[645]. Але я бачив, що він абсолютно не розуміється в тодішних умовинах і свої большевицькі засади примінює до цісарських умовин з-перед 35 років. Він признався, що українець, і ми говорили трошки по-українськи, але пізніше не хотів говорити українською мовою, тільки перейшов на російську. Згадав, що він інженер за фахом, але партія призначила його на начальника розвідки, і він мусить повинуватися. З розмови я видів, що він попрочитував всі мої реферати і був з них невдоволений, і сказав мені, що Ватикан зараз би з ними говорив, але вони не хочуть. І зачав мене намовляти, переконувати і прохати, щоби я виступив проти Папи і що вони мені обіцяють друге місце по Патріярху й інші блага. Але я з місця відказався і додав, що ґенерал брав справу з ширшого політичного становища, а він бере зі становища розвідки. “То ґенерал ліпше робив від мене?” — спитав, трохи діткнений. На це питання я не відповів нічого, а він прохав мене, щоби я подумав ще і не відкидав предложень, і додав, що ще за кілька днів будемо про те говорити. Коли професор Крип’якевич видав був якусь відозву до “лісовиків” і якусь там заяву, вони питали мене, що я на то. Я відповів, що в козаків був такий звичай, що перше саджали в бочку дьогтю кандидата на кошового отамана, а потім вибирали його. А він: “Крип’якевич так добре про вас писав, а ви про нього так зле”. — “Я не про нього, але про вас”. З тим я вийшов і вернувся до Київської гостиниці. Для мене було вже ясне, що справа свободи нашої Церкви була пропавша.

Коли я був у нього другий раз, він був невдоволений з мого становища і переконував мене далі, але це нічого не помогло. За третім разом сказав мені, що міністри (особи совіщанія — міністер справедливости, міністер МВД і ще один міністер) рішили відіслати мене до дому інвалідів на Сибіру. “Коли?” — питаю. — “Завтра”. Я прохав, щоби ще дещо відложити, бо почуваюся дуже погано зі здоров’ям. Він, правда, пішов зараз до міністра і вернувся з тим, що я ще кілька днів остану в Москві.

Припадково я довідався, що саме полковник Туманов піддав ту думку міністрам, щоби мене відіслати до дому інвалідів, бо перше рішення не перестало бути правосильним. А будучи в мене перед висилкою, він трохи з прикрістю сказав: “Я ніколи не припускав, що ваша справа так скінчиться”. А я йому: “Тому я не хотів викидати бушлатів і тюремної одежі”.

Майор замовив окреме купе з постелями, і ми сіли до транссибірського поїзда. Наше призначення було їхати до Маклаковського дому інвалідів, за Маріїнськом, яких 1000 км на схід від Москви. Був це найгірший дім, найдальше віддалений від наукового і культурного осередку. Там мав я жити відмежений і відтятий від всякого доступу з дому, 6000 км віддалі. Вагони були заповнені, бо це був далекосхідній поїзд, що йшов з Москви до Владивостока, щонайменше 8000 км, і поїзд їхав два тижні, але ми мали їхати найперше до Красноярська яких п’ять-шість днів, а опісля звідтам на північ ще яких 500–600 км машиною. Мій офіцер (конвой) був у цивільній одежі, одначе з револьвером. Ходив часто грати в карти, а я міг за той час відправити Службу Божу і зробити духовні вправи та відпочати, хоч майбутнє було дуже тривожне. Заходили до мене різні інтеліґенти, цікаві, куди я їду в Сибір. Якась лікарка і начальниця типографії, що їхали до Владивостока (перша на посаду відробляти стипендію з часів студій, а друга десь до мами), дивувалися, що я в такому віці і в хирлявому здоров’ю їду на Сибір. Якщо я був би сказав їм, що я засуджений і їду на безповоротну висилку, то вони були б певно плакали, як діти, бо видно було, що то були добрі і збідовані особи. Вони навіть самі винесли мої пакунки в Красноярську, хоч я не прохав їх про поміч. В часі їзди приносили мені харчі і дали навіть ще на дорогу.

Коли ми висіли в Красноярську, то на нас вже чекали машини МВД, і ночували ми в якійсь гостинній. Офіцер пішов до МВД, а я ночував в кімнаті, де вже був один голова колгоспу і якийсь старший чвертьінтеліґент, який говорив, що його жена працює як кухарка. Виглядало з його розмови, що він розвідчик. Я лише спитав голову колгоспу, який стан тепер в колгоспі, як там працюють. Він догадувався, що мене везуть на “висилку” і казав мені, щоби я написав до них на його адресу, а вони мені чимсь поможуть. Гадаю, що він говорив щиро, але коли мене судили вже третій раз, то в протоколі була записана і моя розмова з ним.

Коли ми виїхали з Красноярська зі 100–200 км і в’їхали в тайгу, то офіцер сказав, що мусимо відпочати трохи, і зачав мене намовляти до служби в КҐБ: “І тоді ми вертаємося назад”. При тому поправляв свій револьвер, немов погрожуючи мені, що тут зробить мені кінець і ворон по мені не закряче в цій землі. Я встав, але він хотів, щоби я таки сідав на спокійну “бесіду”, але я не сів і вернувся до машини. “Давай вперед”, — і ми поїхали далі. Дорога була болотниста, прикра, увесь час тайгою. Вже десь надвечером приїхали ми до Маклакова[646].

Заслання у Маклакові

Маклаково — мале містечко, яких 8000 мешканців в дерев’яних домах. Начальник району списав зі мною протокол і відібрав пашпорт, то означало, що трактували мене як напівв’язня. До дому інвалідів треба було йти ще з 12 км. Це було кільканадцять старих дерев’яних бараків, похилих, а в кожному такому домикові жило 8-20 осіб. Мене призначили ще до найлуччого барака і дали ліжко при стіні. Прийшов лікар-литовець Бронислав Б. і, довідавшись, що я митрополит, сказав, що мені поможе. Але пізніше мав я з ним хрест Божий.

У тому бараці жило двоє волиняків-селян, троє литовців, один русскій, що казав про себе, що він професор аґрономії, але любив красти так, що його бештали, як останнього злодія. Він і обкрадав мене, а при тому показалося, що був “стукач” і стало доносив до поліції всякі брехні, наклепи і свої уроєння. Був там і один лікар-жид. Зразу, доки його бештали наші селяни, то він сидів тихо, а пізніше показалося, що то людина без всякої чести, без совісти, простак, хоч казав, що кінчив медицину у Фрайбурзі (Швайцарія). Мав спараліжовану трохи руку і ногу, з приводу затовщення дістав атак серця і помер.

Я перейшов пізніше до іншої “палати”, але там було ще гірше. Було в домі інвалідів кілька наших побожних женщин і один мужчина, напівдяк, які в неділю випрятували одну велику салю, в якій прасували білля, і там ми співали Службу Божу. Приходило багато людей, около ста, але начальник дому інвалідів і його заступник-піяк, партійні, донесли до МВД, і воно заборонило богослужения. Мене визвали до обкому в Єнисейську і сказали, що вони замикають непотрібні церкви, замінюють на ґараж, а я правлю в такому скромному приміщенню. Тоді я сказав: “Дозвольте мені поставити церкву там, я її скоро збудую”. А секретар відповів: “Ми то знаємо, але ми не можемо”. І я міг правити тільки в себе в кімнаті, до якої приходило кілька осіб, якщо не було нікого вдома. Я тоді сповідав, і причащав дуже багато, і хрестив.

Тим часом напівдяк, що мав наріст на чашці (а коли той наріст настискав на мозок, діставав страх і ляк, що його знову арештують і будуть бити), повісився. Я його похоронив, як недужого, і відправив панахиду.

Нагляд наді мною загострювався, і всі боялися мене. Лікар, що спершу прохав мене охрестити його дитину, коли зачали його допитувати, скільки я взяв за хрест і що я даром хрестив та навіть не хотів остатися на прийняттю з його литовцями-приятелями, відскочив і прилучився до начальства. Його жена, добра католичка, мала з ним важкий хрест, бо він жив неморально, як загалом цілий дім інвалідів — то були Содом і Гоморра. Його перенесли опісля до мурованих забудовань, віддалених два кілометри. То було страшне і жахливе кубло. Щодня якісь кроваві бійки, бо до нього приходили ті самі бандити з ляґра і погрожували мені убийством.

Коли я приїхав до дому інвалідів, то написав небаром листа до своячки Марії Наконечної або до сестри Меланії Куцини про тамошні умовини і про тайгу, про кривди і тому подібне[647]. Той лист переловили, і я написав тоді такого другого листа, і він дійшов.

Приїхало до мене начальство з Красноярська і почало мене розпитувати про моє життя, про побажання. Тоді я сказав, що в Москві я мав позволения працювати науково, і прохав, щоби мені це признали. Вони віднеслися до Москви і прийшов дозвіл працювати. Я час до часу їздив до Єнисейська і там, з бібліотеки, давної ґуберніяльної, позичав я твори Костомарова, Карамзина й інші історичні книжки. Спроваджував я дещо книжок до Єнисейська з Москви. Переглянув я бібліотеку в Красноярську, дещо одержував зі Львова. І працюючи нераз по 10 годин денно, написав я перший і другий томи “Історії Вселенської Церкви на Україні”, починаючи від св. Андрея, а не від св. Володимира, як звичайно то робили наші історики. При якійсь нагоді я передав її до Хабаровська, до отця Ратича[648].

Але коли отець Борса (василіянин) вертав до Львова з Колими, забрав рукопис з собою. Він вступив навіть до мене, впав до ніг і прохав чимсь помогти. Я лише йому порадив чимскорше забиратися з дому інвалідів, бо його можуть арештувати. Він переночував в поблизькому присілку і від’їхав до Львова. З собою взяв також і мої послання і, коли відпав (апостатував), то все, що знав, розповів МВД, на суді належав до моїх найбільших обвинувателів і цинічно поводився.

З дому інвалідів в Маклакові писав я багато послань, але їх перелапувало МВД. Був там один інженер, інвалід (мав нерухому ліву руку), чесний, який багато мені помагав. Він потім перенісся десь на Кавказ.

Дуже мені помагала також вдова пані Бич, яка була при сині, що був начальником пекарні[649]. А тому, що не хотів вступити до КҐБ, наїхало на нього вантажне авто, і він погиб. То була страшна трагедія для нещасної матері.

Коли переселювали інвалідів зі старого дому до нового, то я остався в старім, тому що боявся переходити до нового, у зв’язку з цим мусів я сам собі варити, бо давали мені тільки сухий пайок. Ще доки були наші жінки, то було легше, а коли вони одержали пашпорти, всі повиїжджали, і я лишився сам. Вправді, побіч мешкали двоє старих людей, які спершу приходили на Службу Божу, а опісля перейшли до розвідки, і тоді він, 80-літній старик, бігав за мною, чи я не хрещу.

Він був глупий, але слухав своєї 70-літньої жени, яка була справжньою чортицею, клеветала, крала і причинилася до мого нового арешту. Страшна баба, складала гроші і навіть вкрала якусь там суму. Щоби відвернути увагу бандитів від себе, вона клеветала мене і говорила їм, що в мене є великі гроші. На то вони їй відповіли: “Якщо він мав би гроші, то він тут не сидів би”.

Мешкав зі мною ще один старший литовець, який вдавав мого приятеля, але був шпіоном. Таким самим був і інженер-литовець Барджус, фотограф у Маклакові, крайно підла людина, який рівно ж написав клеветливі зізнання, що я веду “антисовєтську діятельность”. Був там дуже добрий дентист, жид з Відня, але простак. Він мене остерігав. Так що нині, дивлячись на те все, не можна сказати, хто не був шпіоном. А крім того, коли я приїхав в якійсь справі до Маклакова, то за мною ходило завжди кількох або їздило на роверах. По дорозі грабили людей бандити, навіть на такій недалекій дорозі — 12 км. У сусідній кімнаті мешкав якийсь бандит, що вийшов за грабіж і убивство людей.

Попри Маклаково перепливала ріка Єнисей. Зимою Єнисей замерзав при 40° морозу, навіть три-чотири метри грубого леду, так що по ньому їздили і трактори, вантажні авта, а широкий був Єнисей на один кілометр. Я зимою ходив на прохід через Єнисей, часом в село за рікою, щоб у склепі купити оселедці, круп тощо. Стояв там вітрак, і на нього МВД висилало калмика, щоби наглядав за мною, чи я не мав зустрічі з ким. Загалом калмики з правила всі запродувалися: де тільки було прийти до НКВД, всюди можна було знайти калмика, який складав доноси. Дуже вони дволичні і безхарактерні, рідко находилася між ними чесна людина. Коли-небудь ішов я дорогою, то тоді раз у раз МВД їхало автами і наглядало за мною або посилало мотор з розвідчиком, щоби слідив мене. Вісімдесятилітній старець, висиланий своєю бабою, бігав два-три кілометри і підглядав, чи я не хрещу, сповідаю і причащаю, а, вернувши, молився і бив поклони. І майже з правила, кожний з них, зразу великий приятель, а опісля ставав аґентом розвідки і доносив. Часом ходив я в тайгу, і то ще було найбезпечніше і найприємніше, лише могли напасти дикі звірі.

Від 1953–1957 років я написав чотири грубі томи “Історії” і зачав п’ятий від Замойського Синоду 1720 року. Третій том я передав до отця Блавацького[650], що був в Красноярську, а четвертий остався в пані Бич і її сина[651], але їх перелапало КҐБ. Я хотів забиратися з того дому до іншого, ближче Красноярська, але КҐБ не позволило і мене арештувало рано, в часі, коли я правив Службу Божу.

Будучи в Маклакові, коли я мусів заходити до МВД, то завжди стрічав там калмика, що складав доноси. Біля мене також дали одного, який викрадав листи і носив до розвідки. Був ще там один інженер з Харкова, якого прислали спеціяльно задля мене. Він підходив до мене на сьомому ляґпункті в Дубровлазі і пізніше, по 10 роках, прислали йому до дому інвалідів, щоби мене шпіонувати. Він вдавав великого приятеля, а потім зложив клеветливі зізнання, і то так з правила роблять не тільки придніпрянці і руські, але й деякі наші. Справді огидні потвори!

Оповідали, що одну жінку взяв шофер до машини, знасилував її й опісля убив в огидний спосіб. Раз навіть начальник КҐБ сказав мені: “Да, преступность растет”[652]. А я йому на це відповів: “Надо опиум”[653], — тобто реліґії, яку вони називають опіюм народу. Бувало, і то досить часто, що кругом в околиці п’ять магазинів обікрали вночі дочиста. Між старим і новим домом інвалідів, в печері, звили собі кубло бандити і ограблювали прохожих. Мене також мало що не вбили. Було сто разів безпечніше в тюрмі, як в тому, так званому, домі інвалідів. Були такі бандити-інваліди, які мандрували з одного дому до другого, обкрадали мирних людей і переносилися дальше до іншого дому інвалідів, шукаючи нових жертв. І завжди, лягаючи і встаючи, не був я певний свого життя. При тому всьому я працював над історією. Під час проходів зібрав я всі тамошні рослини і засушив та переслав до Львова. Рівно ж післав випхані птиці і сибірські звірята, кількадесять штук, і вони, мабуть, в музею Наукового товариства ім. Шевченка[654]. Так само зібрав я всі тамошні комахи і мотилі за цілий рік і також вислав до Львова, але НКВД знищило збірку. Дійсно велика шкода!

З Кузьмінки я писав до єпископа Атанасія у Володимирі-над-Клязьмою і прохав його віднайти гріб отця-архимандрита Климентія, але він відписав, що то неможливе, і після того небаром помер.

Маючи там можливість зібрати трохи сухарів, товщу й інших речей, посилав я професору Станіславському, бо він не одержував посилок. І коли його кликали по цю посилку, то він не хотів йти, бо не вірив, що то для нього. Так само посилав я гроші йому, єпископові Чарнецькому, Василеві Барвінському і іншим, навіть селянам, що мені помагали. Будучи в Москві, я посилав їм по 100 рублів, через КҐБ, і вони одержували. Професор Станіславський писав опісля до мене і навіть, коли забрали всіх австріяків до центрального ляґпункту, то його, що також був австрійським громадянином, оставили, і він писав листи до мене, але я відповідав обережно, а потім зовсім перестав відповідати, бо його задержали довше, вичікуючи від мене для нього поручення у Відні, куди він мав вертатися[655]. Він навіть прохав, щоби доктор Дзерович переслав поздоровлення для мене на його листі, але той відмовився.

Дістав я також посилку від о. Михайла Лади[656] з Відня, дуже гарну, але основно провірену, навіть кожна баночка консерви була проколена. Цю посилку принесла мені сама начальниця пошти з доручення КҐБ, щоби бути певним доручення. Я подякував і прохав не присилати, бо мене могли підозрівати про зв’язки із закордоном, а це найстрашніше при обвиненні. Цей лист сконфіскувало КҐБ, а що він був післаний за зворотним рецеписом[657], то начальник пошти сказав мені, що КҐБ в Красноярську його забрало. Тоді я написав другого листа, і він вже дійшов, бо мені звернули рецепис з підписом отця Лади. Другий лист мав дату 14.III.1956 року. Ось його текст: “Дорогий Брате! Дня 24.IX.1955. я вислав був порученого листа, який, одначе, десь у дорозі пропав. А був він такого змісту: “Сердечно дякую за пам’ять і так велику жертву та поміч. Нехай найвища Молитва[658] буде відплатою. На жаль, прохаю не присилати більше, щоби й так не ускладнювати мойого положення. Христос з Вами, † Йосиф М. Адреса: Австрия, гор. Вена І, ул. Римера ч. 1. Лада Михайло. Надавець: СССР — Красноярский Край, Енисейский район, пос. Кузьминка-Маклаково, Дом Инвалидов, Слипий Йос. Ив.”[659]

Життя було там справді дуже тяжке, морози доходили до -45°C. Треба було собі самому зварити, підлогу помити, постаратися про опал. КҐБ заборонило мені прати білля. Літом знова страшно дошкулювали комарі і мушка маленька, що залізала всіми шпарами і пекла. Без сітки не можна було вийти, а на руки треба було затягати якісь ґумові операційні рукавиці, бо не годен було обігнатися від них.

Недалеко, в районовім місті К.450[660], мешкав отець Володимир Прийма з Левандівки[661]. Він працював в якомусь рахунковому бюрі, купив собі малу хатчину і з ним, в окремій кімнаті, мешкали також дві наші сестри-монахині (студитка і служебниця), що провадили мале господарство. У Козачинську помер у 1953 році на запалення легенів отець-прелат Роман Решетило[662], якого вивезли в 1946 році з Перемишля разом з єпископом Лакотою і іншими членами капітули.

Отець Прийма прислав мені молитвослов покійного, який забрали мені при “обиску”. Отець Прийма говорив, що якщо був би мав місце в себе, то був би врятував життя о. Решетилу. Коли о. Прийма освободився і вернувся на Левандівку, то хатину лишив сестрам, які пізніше продали її і вернулися на Україну. Отець Прийма приїхав був раз до мене, щоб мене відвідати, але у своїй наївності він приїхав зі шпіоном, з інженером з Відня. А мимо того з їхньою появою приїхало КҐБ з Маклакова, прийшли всі партійні, якби не знати що сталося. Побачивши це, я сказав йому вертатися.

Того інженера з Відня присилали опісля кілька разів самого до мене. Він хвалився, що оженений з княжною-грузинкою, а при тому розпитувався і довідувався про все. Одного разу я сказав йому, що тут приїхав один інвалід і засідається на моє життя. І справді, по тижневі того бандита забрали. Коли я вже був у Ватикані, то він прислав післанця, щоби я прийняв його, очевидно в шпіонських цілях.

Коли я приїздив до Єнисейська до бібліотеки і при тій нагоді заходив до православної церкви і до пароха, то він був дуже чемний, бо його переслідували також, але як зачали кликати на допити в моїй справі, то він перелякався так, що забрався з Єнисейська на село близько Красноярська. При тій церкві був диякон, що доносив і, звичайно, клеветав та й дуже підсувався до мене, але я з ним не говорив, бо мене попередив інший священик, який там був.

В Єнисейську є невеликий музей, природничий і історичний. Біля нього стояла велика статуя Сталіна, яку вночі розбили “вдребезґи”.

У Красноярську мене справили до гостиниці, недалеко КҐБ. Там в кімнаті були підслухові апарати, як показалося пізніше, і КҐБ післало якусь нашу дівчину, ніби з підпілля, яка продавала всіх і вся. А так само прислали ніби лікаря Коса з підпілля, розпусника і мерзавця посліднього сорту. Раз якось я вийшов на вулицю і напроти надійшло кілька циганок, одна з них, станувши насередині, стала кричати напроти мене: “У вас много казенних врагов”, — хоч я у світській одежі не міг звертати на себе уваги. Тоді мені пригадалося, як то одна циганка ворожила Митрополитові, десь там у Відні, на Шварцберґу, що його чекає нещастя. Дійсно, мене небаром знову арештували. У Красноярську деканом був білорус, а в благочинній бібліотеці я також дещо позичав.

Другий арешт і засуд

Навесну 1957 року[663], коли я правив Службу Божу, приїхало кілька авт, але я встиг закінчити і спожити Святі Тайни, заки мене арештували. Забрали все, що було, хоч я перед тим багато понищив, побоючись налету, бо КҐБ ставало щораз брутальніше. Прийшли з ломами і з лопатами та перевернули цілу підлогу. І той, що перше вдавав найбільш прихильного, тепер був найбільший звір. Зложили все на грузовик і забрали, найогидніше було те, що коли мене вели, то по дорозі торгувалися з якоюсь проституткою. Так виглядало їхнє урядування.

Була вже ніч (22 год.), коли мене привели до Єнисейська, а рано відвезли до Красноярська. Головним слідчим був Батраков, мерзавець, який вважав себе не знати чим і великим сибірським “деятелем”[664]. Розповідав, що його жена і одна дочка — учительки, дочка — вожата, а син вчиться на фортепіяні.

У родині Бича також зробили обиск і забрали один том “Історії”, якого я вже не встиг був спрятати. Мій арешт наступив за потвердженням ґенерального прокуратора в Москві, після того, як зловили в Красноярську о. Блавацького з одним моїм томом “Історії”. Вони (КҐБ) післали йому фальшиву телеграму від отця Ратича, щоби він приніс на стацію “Історію”. Він наївно повірив і приніс, і арештували нас обидвох та ще одного дуже порядного молодого техніка Каваціва, який збирав десь там на мене складки. Зробили обиск і знайшли в нього націоналістичні вірші.

Розпочалося слідство, постягали всяких бандитів, піяків, шпіонів, продажників, щоби доказати мою антисовєтчину. Мали вони кілька посланій переловлених і два чи три томи моєї “Історії”. Приїхав навіть спеціяльний слідчий з Києва. Вони дали мою історію експертам, які сказали, що вона атисовєтська і очевидно, це вистарчаюче для засуду. Я сказав, що я тих критиків не знаю, і подав Івана Крип’якевича, але він, як вони казали, перелякався і відмовився тим, що недужий. Рівно ж вони мали звертатися в Києві і до Рильського[665], а він відповів їм, що то непродуктивна робота і не наукова.

Тому, що Київське КҐБ вважало, що Красноярське КҐБ не визнається в українських справах, ґенеральний прокурор дав наказ перевести мене до Києва, після кількамісячного слідства в Красноярську. На чолі розвідки стояв полковник Антонов, а Красноярську область очолював якийсь ґенерал, до якого я звертався після амністії, щоби мені видали пашпорт. На то він відповів мені: “Ви не підпадаєте під жадні параграфи”.

У Красноярську показав мені Батраков фотокопію письма Папи Пія XII до мене, яку переслав мені з Варшави професор Константин Чехович. Вони перелапали її і приложили до актів обвинения, але не дали мені прочитати. Сидів там в тюрмі один адвокат з Кавнаса, соціяліст, товариш Гомулки[666]. Він думав, що його відправлять до Польщі, але завернули назад до ляґра.

Сидів там також і один інженер-електрик, латиш, який, відсидівши в Норильську кару, став начальником електричного заведення, мав великий вплив на молодь і розповідав про жахливу деморалізацію між нею. Він мав там свій дім, приїхала жена. Нечайно його арештували, вставлялося ціле місто за ним, але КҐБ посадило його на літак і відправило до Красноярська. Показалося, що він був десь там ад’ютантом німецького ґенерала. Його засудили, і він в ляґрі став шпіоном, а здавалося, що був характерна людина. Так ломить людей і ляґер, і тюрма.

У часі етапу до Києва я дуже голодував і мерз, бо вже впав перший сніг. По пересилках (Новосибірськ, Москва, Харків та інші), то давалося страшно взнаки. Всюди було повно в’язнів, ночі були зимні, і я думав, що згину. Прохав я о якийсь коц, яких конвой мав там цілу стирту, але мені не хотіли дати. Одначе находилися на пересилках одиниці, які рятували життя. Я їхав відділений, а на Україні вже стояло двох конвоїв коло сепаратки, щоби ніхто до мене не приходив. І так було кожний раз, коли я приїжджав або від’їжджав з України.

Слідство вів зо шість місяців майор Тарасенко[667], який за моє слідство дістав підвищення на підполковника. Під час слідства приходив і прокурор Янковський, але там кожний з них боїться, щоби сам що не дістав. З усіх тих протоколів тільки один, при якім був карикатурист підполковник і заступник начальника Київського КҐБ. На основі того протоколу начальник КҐБ всієї України сказав: “Вам не треба адвоката, ви можете самі боронитися”, — але, мимо того, назначили мені адвоката.

Протоколи Тарасенка були підсувані якимись імпутаціями і за “Історію”, і за послання. Приходили тоді начальники намовляти, щоби я виступив проти Папи Івана XXIII, бо з Пієм XII я був зв’язаний, а тепер, по його смерти, можу сміло виступити проти Папи. На це я відповів, що так само знаю Папу Івана XXIII з Венеції.

Процедура слідства є звичайно така, що залучують до обвинення попередні акти суду, а відтак усю тайну шпіонажу від останнього суду аж знову до нового суду. При тому переслухують всяку дрань і сволоч, надають тому актові бомбастичної форми, а він від початку до кінця повний ложі. Зрештою, кого переслухують, КҐБ пише протокол, він мусить підписати протокол і ще боїться, щоби і його не потягнули до відповідальности. Вони дуже хотіли знати, що мені в Москві обіцяли, і підходили до мене різними способами, але я не казав, бо зобов’язався до тайни. Зрештою, воно страшенно понизило і підчинило собі нез’єдинену Православну Церкву, в якій гідності роздає КҐБ.

У тюрмі сидів зі мною станиславівський священик Чугайда[668] і ще якісь інші. Чугайда апостазував, і всі відступники були потім підісланими шпіонами. Один, здається, селянин виглядав чесний чоловік, а всі прочі безхарактерні і безсовісні. Увесь час мене дуже строго контролювали обисками і електричними провірками. “Обвинительное заключение”[669] робив потайки той самий Тарасенко. Судити не хотів мене обласний, тільки мене передали верховному судові, який був вже згори заплянований. Мені мали присудити сім літ.

Предсідником суду був С.[670], чистий цинік. Зі мною судили і отця Блавацького. Моєму оборонцеві, що називався Шевченко, я сказав, щоби він мені не робив таких прислуг, як інший оборонець, який прохав для свого підсудного 10 літ кари, натомість прокуратор прохав тільки 7 літ, а суд дав 5 літ. В дійсності, то не були жодні оборонці, та й їх можна було посадити на одній лаві разом з прокуратором.

Дуже гарно справився отець Микола Ревть[671], як свідок, молодий священик з Поздяча, коло Перемишля. Цинічно поводився ігумен о. Борса, якого були арештували, а коли він сказав, що апостазував, то його випустили і він обвинював мене з вільної стопи[672]. Той самий, що в Кузьмінці-Маклакові, в домі інвалідів, впав мені до ніг, а тепер на суді оповідав про мою антисовєтську діяльність, про мою історію, про послання і про моє вороже відношення до радянської влади. Я не відповідав йому, тільки дивився в очі, в яких не було видно ані дрібки совісти, ні стиду. Дійсно “corruptio optimi pessima”[673]. Справді, яка велика протилежність між о. Ревтем і тим нещасним василіянським ігуменом.

У своїй промові перед судом я боронив не так себе, як нашу Церкву. А отець Блавацький потім казав мені, що, слухаючи промови, був дуже зворушений. Тому що ті всі мої арґументи не вистарчали, слідчі і судді відгребали двадцять кілька томів моїх протоколів і обвинювали мене знову за співпрацю з німцями. На то я відповів їм, що “за то вже мене судили, і я з німцями не співпрацював, але Молотов, який пактував з німцями і не є суджений”. Молодий прокурор Осипенко, якого призначили на це становище, навіть не знав про пакт фон Ріббентропа-Молотова (зглядно Гітлєра-Сталіна) з серпня 1939 року. Тому підполковник Купцов і Київське КҐБ дивувалися, що призначили такого прокурора. Але треба було його підвищити і дали йому нагоду, а на мені всі вони дороблялися. Очевидно, і моя промова-оборона нічого не помогла, бо то було згори призначене.

Виступав ще на суді і той огидний інженер з Харкова та й мене обвинював. Справді, аж обридження будилося дивитися на той дійсний “суд нечестивих”. Мені дали сім літ, а отцю Блавацькому чотири. Суд відбувався при замкнених дверях і при озброєних до зубів конвоях. Мені не позволили навіть встати з лавки. Оборонець був безхарактерний, інвалід без руки, але, мимо цього, треба було йому заплатити 500 рублів за півгодини його так званої “оборони”. Чиста пародія.

Другий період ув’язнення

У Києві я просидів в тюрмі майже рік. Після того мене відправили на Камчатку. Щоб доїхати там, етап тривав приблизно три місяці. І коли я приїхав, то вже була зима.

Коли переїжджав через Сибір американський віце-президент Річард Ніксон зі своїм почотом, то мене тримали приблизно місяць у Новосибірську, бо не відсилали до ляґрів жодного заквагона, щоби американці не бачили і мали добре вражіння. На тих пересилках в часі етапу я нераз голодував і прямо гинув. У ляґрі під Камчаткою були і деякі наші селяни, котрі часом мені помагали, траплявся також добрий лікар, зглядно лікарка. Там стрінув я також і доктора Кархута, що попав другий раз в ляґер. Був там також ще один наш лікар, чи не Лотоцький, дуже порядна людина. Він мав родину у Львові.

У ляґрі сидів, між іншим, один грузин, секретар партії в районі і кандидат на міністра. Його дуже переслідували і так само, як мене, викидали з горячкою з больниці, а все те робив мабуть Аранов, огидний і підлий жид-адвокат, що шпіонував всіх і вся і продавав, щоби лише самому примилитися, і доносив все до “опера”. Цей грузин інформував мене про відносини до реліґії, про різні рішення, облегшуючі церковне становище. Його судили за те, що він збирав імена розстріляних грузинів.

У стаціонарі я лежав з одним хлопцем, хворим на легені. Він був дуже спокійний, і я йому час до часу помагав, дещо давав, що мав. Вкінці я спитав його, за що він сидить, бо не виглядав ні на злодія, ні на бандита. А він відповів мені: за то, що забив батька. “За що ж ти його забив?” — питаю. — “За те, що він покинув маму, — зачав оповідати. — Мама була селянка. Як тато пішов на війну, там дослужився ранґи полковника і, коли вернувся, не хотів вже з нами бути. Нас було п’ятеро дітей, і ми були б погинули, якщо би стрий нам трохи не помагав і не привозив харчів. Тато сказав мамі, що її покидає, бо вона проста жінка, а мусить взяти собі таку, з якою він міг би являтися в товаристві. Коли він раз ішов зі своєю наліжницею-баришнею по Козачинську, де він був начальником МВД, я кинувся на нього і заколов його ножем. Він впав трупом. На кам’яній плиті його пам’ятника написано, що він впав з бандитської руки свого сина”.

У 1959 році, десь в місяці травні, почали приготовляти новий етап, бо поширювались чутки, що американські літаки викрадають політичних в’язнів.

Серед численних підпільників було вже багато запроданих. Я здибав там чотирьох чесних, що терпіли і добре держалися. Один був з Дарахова, і він раз сказав мені: “Я стараюся, щоби не зробити щось нечесного”[674]. Крім цього були ще Дишкант[675], Каваців[676] і один фельдшер.

У Харкові помагала мені одна лікарка, старша особа. Там, в тюрмі, стрінув я чотирьох з України: адвокат, начальник поліції, начальник пропаґанди і прокурор. Їх посадили за те, що вони хотіли самостійної України, бо хоч вони марксисти-комуністи, то думали про відірвання України від Росії.

Там в Харкові, в тюрмі, помер о. Йосиф Осташевський, парох Підберізець коло Львова. Мав його лічити якийсь наш фельдшер, як оповідав доктор Дзерович.

Сидів там і о. Йосиф Купчинський[677] — поляк, парох з Києва, який вже знав всі дороги і стежки, але його небаром забрали.

У ляґрі під Камчаткою відносини були огидні: воші, нечистота, бруд і дизентерія. Я дістав там посилку, за яку лікар давав мені “марганцовку” — калій гіперманганікум, який скоро зафіолетує шклянку води, і то є дезинфекційний середник, і тим я охоронився від дизентерії. Цей самий лікар (фельдшер) відіслав мене до шпиталя і, завдяки докторові Лотоцькому[678], мені вдалося там <видержати>[679] до етапу. А на етап зібрали цілий ешелон, їхав в ньому і доктор Лотоцький та доктор Кархут. Я мав каву, і тою кавою ми рятувалися. Ешелон їхав десь місяць до Мордовії, до Дубровлагу.

Там ляґери поперемінювали, очевидно, щоби затирати сліди. Нас привезли на сьомий ляґпункт. За мною вже питали всі начальники ляґрів і КҐБ, за що то мене другий раз судили і посадили. Від довшого часу вели там слідство, допитуючи, хто мене знає, щоби я не мав зв’язків і т. д. По довгих ревізіях і обшуках мене взяли на сьомий ляґпункт. Кажуть, що “опери” і їх помічники повиходили аж на вахту, щоби слідити, хто з в’язнів буде мене зустрічати. Нас запровадив конвой до якогось порожнього барака, і там до нас прийшов адвокат Дишкант, приніс мені чаю, цукру і хліба та дуже мною зайнявся. Та й інші наші в’язні, галичани, радо помагали. Я там переночував, відправив Службу Божу, і принесли горячої води. Але небаром прийшов начальник і сказав мені збиратися, бо мене провадять до іншого ляґпункту. Я сказав йому, щоб дозволив мені відпочити, бо я змучений етапом — дорогою, та й не маю сили нести клунків. Він сказав мені, що то недалеко, і що дадуть підводу, щоби тільки я збирався. І не було ради, я мусів збиратися, мене запровадили до ляґпункту, віддаленого один кілометр, що називався “лагпунктом верующих”[680]. До того ляґпункту збирали всіх людей, хто як-небудь вірив в Бога: католиків, православних, протестантів, різних сектантів, єговістів, п’ятдесятників, суботників, мусульман і кількадесять шпіонів.

Було там і наших з 20 священиків, кільканадцять литовських католиків, кількадесят православних. Були там і жиди, і одному з них я розповідав, що можна бути жидом і християнином. Багато мені там розказували, хоч начальство дуже вважало, щоб я не стикався зі своїми. Віруючі часом влаштовували собі там спільний час, але я не брав участи, щоби не звертати на себе уваги, бо за мною дуже слідили шпіони. Я правив там Службу Божу і написав кілька послань. Позичав я книжки від російських студентів, а було там сім ревізіоністів. Вони були противниками комуністів і приготовляли якісь реформи. Голодували на знак протесту, але потім погодилися. І показалося, що між ними один чи два були чесні, а решта всі продажні, без характеру. Один з них був секретарем (районовим чи обласним) партії. Котрийсь з них підійшов раз до мене, коли вони вже завернули “зі заблудшої дороги”, і прохав мене, щоби я опублікував заяву від українців — лояльности і злуки з Великою Росією, бо це мало би велике значіння і поліпшило би мою долю та нашої Церкви. Я сказав, що я не є жаден політик, але він далі переконував мене, одначе нічого з того не вийшло. Я лише бачив, які вони хиткі і підлі у своїх переконаннях і діяннях, та й що ніколи не можна на них рахувати.

Між іншим написав я там довшу й основнішу статтю про канонізацію святих в Княжій добі, яка мабуть десь там зберігається.

“Опером” був там Агафонов, що сліпо виконував розпорядження з Москви, раз чемний, раз звір. Прихильним був поштмайстер, але його скоро забрали. Був там ще один офіцер з Галичини, вихованок КҐБ, який звірством перевищав всіх інших — справді яничар. І, загалом, галицькі надзирателі — це були неперевищені в підлості звірі і яничари.

Я був простудився і лежав, і тоді мені сказали, що приїхали якісь слідчі, викликають різних священиків і запитують за мною. На третій день мені сказали збиратись, але я не хотів їхати, казав, що не можу, бо маю високу горячку. Та начальник запевнив мене чемно, мимо звірського поведения надзирателів, щоби я не боявся і що в дорозі буду якнайкраще заосмотрений і бережений. Не було ради, мене вивели за вахту і завели на стацію. Конвой мене лишив, а приступив до мене якийсь світський і зачав зі мною говорити, але я зараз звернув йому увагу, де мої речі, <одначе їх берегло двох старшин>[681], яких я пізнав з Київської тюрми. Коли над’їхав поїзд, мене посадили до окремого переділу, а не до вагона в’язнів. На Потьмі ми пересіли до московського поїзду, в переділ з постелею. Коли я спитав: “Куди мене везете?” — він відповів: “До Києва. Вище начальство хоче з вами говорити”. Я харчувався в реставраційнім вагоні. В Москві міг я трохи відпочити. Автомашинами ми переїхали з Казанського двірця на Київський і дальше до Києва.

Переговори в Києві

У Києві на стації чекало дві машини, завезли мене до тюрми на вулиці Короленка, 33. Всі були здивовані, хто там має приїхати, бо в’язнів возять “чорним вороном”, а не машинами. Мене завели до камери, в якій було ліжко, диван на підлозі і на стіні, столик та крісла, чиста гостинна, харч окремий, чого в тюрмі не буває. Підполковник Купцов спитав мене, чи я не згодився б працювати в Академії наук як науковець. Я сказав, що то не виключене, думаючи, що там зможу познайомитися з київськими умовинами. Але то була тільки сповидна пропозиція, бо тоді делікатно зачали мені предкладати і прохати, чи я би не сказав одного словечка проти Папи. І тоді ціль мого привезення до Києва та гарного приміщення в тюрмі стала мені ясною.

Вернувши до камери, я став думати про Церкву нашу, а не про себе, тим більше, що в Москві вже була справа майже вирішена. Я написав тоді довгий меморіял до Підгорного в справі нашої Церкви, викладаючи йому і опрокидуючи їх знищення Католицької Церкви з українського державного становища[682]. Відповіді я не одержав, але КҐБ на жадання одержало цей меморіял від Підгорного. Писав я і до прокурора[683], але то нічого не помагало.

Опісля говорив я з начальником оперативого відділу, який є відділений від слідчого відділу, і він тоді потвердив, що в 1945 році мені предкладали Київську митрополію, але я не прийняв. Він витягнув зі сейфа “Християнський Голос”[684] і показав мені. Дуже негодували вони тоді на українську Малу семінарію в Римі, на архиєпископа Івана Бучка, що захворів і успокоївся, на отця Назарка[685], питаючи, пощо його спровадили до Риму і чому усунули кардинала Тіссерана зі Східної Конґреґації, про Івана XXIII, про Ватиканські архіви і таке інше.

Мене возили по Києву, я міг тоді побачити перший раз Хрещатик, Володимирський і Андріївський собор, міг купити собі просфору в церкві. Був у Печерській Лаврі. До Софійського собору вже мене не возили, хоч обіцяли. Возили до лікаря машиною, а не “чорним вороном”. Начальник тюрми тримався приписів. Він знав мене ще з 1945 року. Попереднього усунули, мабуть, за звірства, а його призначили.

Кілька разів був я в міністра. Елеґант першої кляси, вбраний, як князь, в сивій кримці. Поводився він дуже зарозуміло. Коли приймав який телефон, то пускав радіо, щоби я не чув його розмови. Він мав бути з них найінтеліґентніший, бо написав кандидатську працю на магістра. Він став мене одного разу високопарно переконувати про неправильність Унії, про безосновність нашої Церкви, що повинні були тоді разом з рускими вдарити на Рим, злучитися з Могилою і т. д. На те я йому відповів: “Будьте спокійні, наші єпископи, що прилучилися до Риму, сто разів ліпше визнавалися в тодішних умовинах, ніж ми нині обидва разом. І Могила був за Унією, і Нікон був за Унією, та й з ким ви хотіли б нападати на Рим?” У Маклакові простудіював я цілу історію так, що мав я її наглядно перед очима. Міністер викликав мене ще раз, і тоді я прийшов вже з писаним рефератом, який я йому відчитав, і він його забрав, щоби його простудіювати[686]. В рефераті, між іншим, написав я, що свої основні тези комуністи забрали від християнства, що перша комуна була християнська, що Церква вже існує приблизно 2000 років, а комуністи несповна 50 років, що Папи боронили нашу Церкву і нас перед винародовленням, і я мав би кусати ту руку, яка нас боронила? “Ви громите і нищите нашу Церкву і мене, а Папа стає в обороні. Отже, мав би я бути тим чорним невдячним сином? Хоч наша Церква переслідувана на Україні, то вона відроджується на еміґрації. Ви грозите мені, що повезете мене на суд народу до Львова, а чому ж ви не везли мене в 1945–1946 роках, коли народ складав мільйони рублів, щоби я відповідав з вільної стопи. Ваш попередник-міністер в сусідньому кабінеті в 1945 році сказав мені виразно: “Якщо би ви не були митрополитом, ви би тут не сиділи”. А він підхопив, додаючи: “За то його й усунули”[687]. — “І ви судили мене, — продовжував я, — в сусідстві вашого кабінету, вночі, без прокурора і без оборонця. А тепер, коли маєте ввесь апарат в своїх руках і можете зібрати публіку, яка вам потрібна, то очевидно, вони не тільки будуть кричати “враг народа”, але і “распни, распни”. Я так само згадав йому про винищування нашого народу, про розстріли, та й що Москва в 1953 році хотіла направити ті кривди і т. д. “Я не говорю з вами, щоби диспутувати, — сказав я, — але щоб представити вам жахливий стан і завернути з того хибного шляху, і в ім’я Радянської України направити всі кривди. Бо признати свою похибку і направити її приносить тільки честь і славу кожній людині”. Він сів чисто зломаний і сказав: “Я виджу, що ви ліпше визнаєтесь в тих справах, ніж я”.

Мене ще повезли на фільм-документар “Собор 1946 року у Львові”, одинокий церковний фільм в Радянськім Союзі. На ньому я видів, як отець Костельник блід, коли в соборі св. Юра проголошував прилучення до Московського патріярхату, а до міністра сказав я, що то фарса, яка їх компромітує.

Я домігся ще в прокурора видження з сестрами-монахинями (Меланія Куцина[688]) зі Львова і через них передав я відповіді міністрові. Видження було в одній салі з різними апаратами. Я, очевидно, це бачив і тому важніші справи я писав, а не говорив.

Кінцевий період ув’язнення

Після того начальник тюрми сказав до мене: “Я вас мушу відставити на етап, бо настануть холода і ви по дорозі загинете”. І дійсно, мене тоді кинули на найстрашніший етап, дванадцять жахливих пересилок до Мордовії з найгіршими бандитами, в голоді і в холоді, зокрема вночі. Десь над Волгою в одній камері було нас 60 осіб, повно диму, смороду, сварки, бійки і крадежів. Я сів коло “параші” і гадав, що вже там згину, але підійшли якісь незнакомі і взяли мене ближче вікна. Тоді якраз везли тих всіх на Сибір, що не мали сталого заняття. Пригадую собі, що недужих на ношах вивозили примусово на Сибір. І там, серед жахливих життєвих умовин, пропадав елемент, неприхильний для КҐБ, а бандити між собою сміялися і з кпинами питали: “Сколько лет вы работали тунеядцем (дармоїдом)?”[689]

Кожна пересилка — то окрема історія. На одній пересилці чіпалися мене бандити, довідавшись, що я митрополит, і були б убили. Про все те знав конвой, якому вони платили 25 рублів, щоби могти грабувати. Один з бандитів, що раз вже був в мене, але відійшов, бо думав, що я професор, одначе опісля вернувся і, гнівно погрожуючи мечем, спитав: “Чому ти не сказав, що ти митрополит?” — та й спокійно почав переглядати мої речі. Тоді один з в’язнів крикнув: “Не тронь”, — і бандит лишив, але відходячи, сказав: “На пересилці ми ще побачимось”. На щастя, на пересилці начальник, що, може, мене знав, дав мене до карцера в підвалі, бо всі камери були страшенно переповнені, і я там пересидів тиждень, а відтак перенесли мене до інфірмаря[690], а там вже було мені далеко краще, і так я врятував тоді життя. Півмертвий, приїхав я до Мордовії. Було це в грудні 1961 року[691]. Коли отці, які там були, прочитали копію мойого меморіялу до міністра, то сказали, що так не сказав йому ще жоден націоналіст.

З наших священиків були там: о. Микола Ревть з Поздяча, о. Степан Яворський, що був префектом Малої семінарії в Перемишлі і парохом на Болоню[692], о. Володимир Тернопільський476[693], о. Дребітко — василіянин з Закарпаття[694], о. Лукашевич[695], о. Василик[696], о. Блавацький, о. Поточняк, який потім зійшов з розуму[697]. Був він дивний: або дуже ніжний, або дуже строгий. Неясно було з ним вже в семінарії. Одного студента богословії я навіть там висвятив на священика[698].

З литовців були там: о. Равда[699], о. Сваринскас[700], о. Бальчунас[701], о. Рачунас[702], і о. Маркевічюс[703] — єзуїт. А з поляків: о. Кульчинський[704], о. Джепецький488[705] і ще один[706] та один румун.

У тому ляґрі не лаялися, не кляли, не крали, а це вже було дуже багато. Якось я там простудився і заслаб на запалення легенів. Лікар положив мене до стаціонаря, але по двох днях “опер” мене викинув з 39° горячки. Я лежав в бараку і о. Сваринскас — фельдшер, приносив мені антибіотики від о. Рачунаса (маріянина), які він одержував від мами з Америки. І так я якось, слава Богу, піднісся. За мною там страшенно слідили. В бараку, в якому лежало двадцять кілька “вєруючих”, сім-вісім біля мене було шпіонів. Начальник санчасти мусів мене відіслати до центрального ляґпункту, а там був лікар-поляк, який мене трошки полічив, і якось по місяці чи півтора мене відіслали назад до ляґра “вєруючих”.

У ляґрі прийшло нове розпорядження, що забороняло, зглядно обмежувало, посилки, тільки одну на чотири місяці по п’ять кілограмів. Мене там переслідували на кожному місці. Запровадили лекції комунізму і треба було на них ходити та слухати нісенітниць малообразованих ідіотів. Раз вигнали мене вночі на якусь роботу. Начальство було переконане, що я не вийду, одначе мені порадили піти. І тої ночі було три-чотири контролі впродовж двох годин, від найвищої до найнижчої, щоби провірити, чи я вийшов на роботу. Після того товариші недолі мене звільнили і казали вертатися до барака.

Ляк пішов по “верующих”, коли зачали з-посеред нас вибирати і вивозити на одинадцятий чи п’ятий ляґпункт до суворої тюрми. Між іншим, взяли о. Кульчинського, о. Василика, о. Сваринскаса і багатьох інших. Я зауважив, що відношення начальства ставало дуже прикре і суворе, і вкінці о. Яворський, що працював в бюрі, сказав мені, що вже є розпорядження, щоби мене перевести до тюрми на основі четвертого позаочного присуду[707].

Якось “опер” сказав мені, що мене підозрівають, що я при помочі “княжни” Татяни (вдаваної дочки царя Миколи II) хотів робити контрреволюцію. На те я написав до ґенерального прокурора, що в 1946 році мене за те не судили, хоч мали там всі акти. А в 1953 р. в Москві мені казали, і питали, чому я нічого не помагав Татяні та й що я ставився до неї легковажно, а тепер по 14-ти роках хочуть виточувати мені новий процес о зраду стану і контрреволюцію.

П’ятий ляґпункт мав десь в промірі один кілометр, а може більше. В ньому була частина, відгороджена кільчастим дротом, зі своїм окремим конвоєм, і з того барака могли свобідно виходити на вулицю та до спільних місць. В нім сидів о. Кульчинський[708] і один перемиський священик, якого посадила його “старша сестриця”. В другій частині був третій відділ, знову відгороджений кільчастим дротом і з окремим суворим конвоєм і наглядом. В ньому була закрита тюрма, з якої виводили спосібніших і сильніших на роботу. Там сидів о. Сваринскас. До тої тюрми зібрали і найбільших бандитів, і там щотижня були якісь бійки та морди. Я сидів в одній камері з о. Сваринскасом і ще одним українцем, православним, що прийняв католицьку віру. Між “вєрующими” їх було таких трьох, які очікували від мене священства. Ними займався о. Яворський і о. Ревть. Сиділо там і кількох п’ятдесятників.

Виводили раз на добу до спільних місць. Часом, якщо був добрий конвой, то мені позволяли вийти пополудні. Але тоді протестували єговісти і кричали, що мені позволяють на якісь привілеї. Я там сидів кілька місяців і дуже ослаб[709], і пішов до лікаря, але він поступив по-звірськи і навіть не хотів нічого слухати. Завдяки о. Сваринскасові я одержав деякі ліки, але опісля о. Сваринскаса від мене забрали, а о. Василик вернувся до ляґра “вєрующих”.

Не знаю, чи з якогось співчуття, начальник тюрми дав мені бушлат. Одначе зміна надзору була жорстока, лайлива і звірська. В тому раз вечером визвав мене начальник політчасти і зачав мене допитувати, як мені тут поводиться: “Как поживаєте?” Я зробив великі очі і сказав: “Та Ви хіба не знаєте, що тут виробляється?” — “Ви болєєтє? — питав далі. — Ми заберемо вас до стаціонаря. Завтра прийдет к вам начальник лаґеря”. Я думав, що це якась фарса, але справді на другий день прийшов начальник, і мене перевели до стаціонаря, значить до першого відділу. Було це при кінці 1962 року. Я мав вже там ліжко, луччий харч, навіть часом кусок м’яса. Одначе я не знав, що це сталося, чому така зміна. Тим часом дехто з надзору кричав: “Його Римський освобождаєт”. Я навіть дістав позволення піти до бібліотеки, в якій бібліотекарем був жид, який займав колись видне становище. Він, даючи мені книжки, казав: “Якщо не будете мати часу принести, то передайте через культторга”, – який мене припровадив до бібліотеки. Він вже був у курсі справи і знав, що мене мають освободити. Був там доктор Кархут, і він також чув, що мене мають освободжувати. А лікар, що так перше по-звірськи зі мною поводився, став безлично чемний і прохав, щоби я зле про нього не говорив. Аж мені надоїдав своїми помочами і розмовами.

У тім одного дня ранком прийшов конвой і в грубий спосіб став кричати: “Собирайсь с вещами, быстро, быстро!”[710] З того товариші “палати” зробили заключення і сказали, що їду “за пределы лагеря”[711], десь дальше поза Мордву. На вахті чекав на мене начальник, був дуже чемний, ніякого обиску не робили. Сказав, що машина чекає, “йдем до центрального ляґпункта”. Вже два-три дні перед тим сказав мені начальник, щоби я написав якесь письмо в справі мого звільнення. Вони думали, що я в такому безвихідному становищі і безнадійному положенню не знати що їм напишу, але я написав їм про всі кривди і знущання, які вони робили, про обіцянки, дані мені в Москві, і що допровадили мене до такого розпучливого становища. Вони, мабуть, хотіли заінсценізувати моє звільнення на підставі моїх просьб. Але про те моє письмо вони не хотіли потім нічого згадувати.

Парадним автом, в товаристві начальника ляґпункта, я приїхав до центрального ляґпункта. Там зібрався ввесь штаб, приїхав і міністер Мордовської АРСР з Саранська[712]. В їх прияві прочитано мені акт, що Верховний Совєт звільняє мене від кари[713]. Всі стоячи вислухали, а опісля міністер приступив до мене, подав мені руку, і те саме зробили всі вищі офіцери. Міністер спитав мене, чи я вдоволений, бо мене звільнила найвища влада в Совітськім Союзі. На це я відповів питанням: “Чи силою того акту я є реабілітований, тобто чи уневажнено тим актом всі попередні вироки, чи я тільки звільнений так, як мені виразно заявили в Москві в 1953 році?” На це міністер відповів, що в акті говориться тільки про звільнення. Тоді я йому поставив друге питання: “Чи моє звільнення означає привернення свободи Греко-Католицької Церкви, так як було рішено в Москві?” На те він знову відповів, що “в тій справі ви можете говорити в Москві, куди ви тепер і вибираєтеся”.

Ще два дні до полагодження пашпорта я задержався в гостиниці КҐБ, і опісля один урядник супроводжав мене до Москви, і я замешкав в готелю “Москва”. Там з’явився шеф протоколу МВД і сказав мені, що я поїду до Риму і що має приїхати відпоручник Ватикану, який має мене забрати. Я спитав його, чи не можна би того дещо відложити, бо я хотів поїхати до Львова. Одначе він сказав, що ні: “Бо ми обіцяли і мусимо додержувати”.

Я написав до о. Василя Величковського. Він приїхав, забрав мої річи, і 4 січня 1963 року я висвятив його на єпископа[714]. У міжчасі приїхав монсеньйор Іван Віллебрандс, і якийсь урядник припровадив його до готелю, до мене. Я предложив йому свої сумніви щодо положення нашої Церкви. Ми так дебатували цілий день, він думав, не спавши цілу ніч, і остаточно переконав мене, щоби їхати до Риму, бо таке є бажання Папи, і в тій справі він вручив мені автограф папи Івана XXIII.

На другий день прийшов протоєрей Боровой[715], який супроводжав нас на залізничий двірець. Шеф протоколу приніс пашпорт і візи, а перед тим протоєрей Боровой остерігав перед всякими підслухуваннями. При переїзді кордону до Польщі нас основно перевірило КҐБ, хоч мене Віллебрандс запевнював, що ніякої провірки не буде.

Йосиф Патріярх[716]

Написано під час ферій 1963 і 1964 р.

в монастирі Отців Пассіоністів в Неттуно[717]

І. Документи про переговори митрополита Йосифа Сліпого з радянською владою

II. Меморіяли митрополита Йосифа Сліпого до папи Івана XXIII і папи Павла VI

III. Спогади Нормана Казенса про обставини звільнення митрополита Йосифа Сліпого