Спомини

117

A1, A4, C1; B1: <за новим полотном>; М: <свіжого, нового полотна>.

118

Безрога (діял.) — свиня.

119

У машинописі А1 та A4 Іван Хома надрукував: “у великодню суботу”, хоча в рукописі, як і в другій редакції В1, подано просто: “в суботу”. Йосиф Сліпий, очевидно, мав на увазі не великодню суботу Світлого тижня, а Велику Суботу Страсного тижня перед Великоднем, і ця помилка, ймовірно, закралася через недогляд.

120

Гаїлки — пісні, що виконувались у часі Великодніх свят (інша назва: гаївки, веснянки).

121

Пол.: “Отче наш”.

122

Відносний — тут: відповідний.

123

Футраж — фураж, корм для худоби.

124

“Общество ім. Михайла Качковського” — культурно-просвітницьке товариство, засноване галицькими москвофілами з ініціятиви о. Івана Наумовича в 1874 р. в Коломиї, на зразок створеної народовцями в 1868 р. “Просвіти”. У 1876 р. “Общество” було перенесене до Львова; мало свої філії в повітових містечках і читальні по селах. Проводило освітню діяльність, іноді організовувало сільськогосподарські курси, передруковувало твори російських письменників, видавало місячні книжечки та календарі. Окремо були видані сім випусків творів Івана Наумовича. Ці видання друкувалися спершу народною мовою, згодом частково “язичієм”. Видавало газету “Листок”, з 1924 р. часопис “Наука”. Із занепадом москвофільства товариство втратило своє значення: у 1914 р. воно мало лише 300 читалень (у той час як “Просвіта” — 2 944 читалень); у 1936 р. нараховувало 5975 членів (в той час як “Просвіта” у 1935 р. — 306000 членів).

125

А1, A4, С1: <москофільством>; В1: <москалофільством>.

126

А1; В1-1а: <Вишнівчика, тою дорогою і передше їхав з мамою>; B1-1b: <Вишнівчика, тою дорогою їздив я і передше з мамою>.

127

Патріярх Йосиф власноручно тут додав такий коментар в А1: Праведний настоятель диякон Миськів у Вудстоці в Канаді походить з Вишнівчика.

128

Женувати (з пол. żenować) — бентежити, конфузити.

129

Ян Янковський — двоюрідний брат Йосифа Сліпого по маминій лінії, син Розалії Янковської, сестри матері Йосифа Сліпого Анастасії Дичковської.

130

Мисливий (діял.) — мисливець.

131

Основана на заучуванні напам’ять.

132

Микола Сабат (1867–1930) — педагог, класичний філолог, родом з Обертина. З 1894 р. — гімназійний учитель, згодом директор Української гімназії в Станиславові (1905–1919, 1923–1927) та у Львові (1927–1930), професор грецької філології в УВУ (1920–1923) та в Українському таємному університеті у Львові (1924–1925); за часів ЗУНР — голова Секції середнього шкільництва в Державному секретаріяті освіти. Видав Шевченкового “Кобзаря” у двох частинах для шкільної молоді, писав праці з історії грецької літератури й античного мистецтва. Про нього див.: о. Лев. Д-р Николай Сабат — директор Станиславівської гімназії // Альманах Станиславівської землі. Нью-Йорк — Торонто — Мюнхен 1975, с. 681–682.

133

Іван Токар (1854–1936) — священик, висвячений у 1877 р. Душпастирював спочатку у Вишнівчику (1878–1880, 1889–1905), а потім у Підгайчиках Перемишлянського пов. (1880–1989) та в Підгайцях (1905–1936; в 1906–1929 — декан); з 1888 — сповідник у жіночому василіянському новіціяті у Словіті, з 1909 — крилошанин Львівської капітули, у 1932–1935 — член митрополичої консисторії.

134

Цвікер (з нім. Zwicker) — рід окулярів, що закріплюються на переніссі за допомогою пружинки; пенсне.

135

Іван Сендецький (1862–1941) — священик, висвячений у 1886 p., душпастирював у Вишнівчику (1886–1889), Турівці (1890–1993) та Золотниках (1893–1941), у 1918–1924 pp. був віце-деканом, а в 1924–1936 — деканом Зарваницького д-ту. Помер у Золотниках 30 січня 1941 р.

136

B1; М: <як приїздив о. Сендецький із Золотник, його швагер>; А1, A4: <як приїздив о. Сендецький, співак із Золотник, його швагер>.

137

Ґрейцар (або крейцер) — дрібна австрійська монета, 1/100 ґульдена.

138

А1, A4; М: <не було ніколи ніяких непорозумінь>; В1: <не було ніколи ніяких непорозумінь з ними>.

139

Антон Содомора (1881–1960) — священик-катехит, родом з Беневи біля Підгайців, висвячений у 1909 p., працював катехитом у с. Новосілка-Кут та Підгайцях, з 1924 р. був парохом у Вербові. У 1944 р. був усунутий більшовиками з парафії у Вербові, але й далі душпастирював у підпіллі до самої смерти. Помер 16 червня 1960 р.

140

Вставка Івана Хоми.

141

Палатка (діял.) — будинок, садиба.

142

Шандар (діял.) — жандарм.

143

Пол.: “Брався до науки з якнайбільшим замилуванням”.

144

15 липня 1899 р. Галицьке намісництво зареєструвало статут товариства “Руська бурса у Тернополі” (від 1908 р. — “Українська бурса ім. А. Качали”). Бурса була заснована з ініціятиви адвоката Володимира Лучаківського, який був першим її головою. Священик із Медина Андрій Качала вніс на користь бурси значну суму, і згодом її назвали його іменем. Від лютого 1926 р. в приміщенні бурси діяла жіноча гімназія “Рідної школи”; від 1937 р. вона користувалася будинком уже неподільно, а бурса перейшла в інше приміщення на вул. Костюшка (нині Камінна).

145

Омелян Калитовський (1855–1924) — педагог і освітній діяч, у 1900–1907 pp. був директором української гімназії в Тернополі, написав кілька шкільних підручників з географії, статті на історичні та педагогічні теми, співпрацював з журналом “Зоря” (її редактор у 1886 p.), “Діло” та ін.

146

Маврикій Мацішевський (Maurycy Maciszewski, 1847–1917) — польський педагог, історик, доктор філософії, закінчив Краківський університет у Польщі, з 1873 р. працював професором гімназії у Бережанах, у 1890-х був директором польської державної гімназії в Тернополі, співпрацював у редакції “Географічного словника” та дописував до часопису “Muzeum”.

147

Папа Лев XIII (граф Вінченцо Джоакіно Печчі, Vincenzo Gioacchino Raffaele Luigi Pecci, 1810–1903) — папа Римський у 1878–1903 роках, великий прихильник Східної Церкви й, зокрема, УГКЦ; написав 236 листів у східнохристиянських справах, в тому числі й апостольський лист “Orientalium dignitas Ecclesiarum” (1894). Серед іншого, доручив Конгрегації поширення віри провести реформу ЧСВВ, заснував Станиславівську єпархію (1885), іменував Сильвестра Сембратовича кардиналом, потвердив рішення Львівського синоду 1891 p., заснував духовну семінарію для українців у Римі (1897), іменував Андрея Шептицького на єпископа Станиславівського (1899), а згодом митрополита Галицького (1901). Помер 20 липня 1903 р.

148

Стація — тут: орендована кімната.

149

Ринський — назва австрійського ґульдена (флорина) у Галичині в період її перебування у складі Австро-Угорської імперії. В обігу перебували монети номінальною вартістю 1 і 2 ринських.

150

Оберміллер (з нім. Obermüller) — управитель млина.

151

Суплент — заступник професора.

152

Тома Бородайкевич (1869–1933) — священик-катехит, висвячений у 1893 р. Спочатку душпастирював у селах Тернопільщини та Львівщини (1893–1899), згодом працював катехитом у Тернопільській гімназії (1901–1912, 1924–1933) та в Тернопільській державній школі (1913–1918). Помер у Тернополі 6 травня 1933 р.

153

Савин Дурбак (1873–1964) — священик родом з Рогатинщини (с. Липиця-Горішня), висвячений у 1898 p., був катехитом і сотрудником у Тернополі в 1901–1908 роках, згодом катехитом у Теребовлі (1908–1939) та сотрудником у Залав’ї біля Теребовлі (1922–1935). З 1938 р. пішов на емеритуру, жив у Львові. У 1944 р. іменований членом митрополичої консисторії. У 1946 р. виїхав до Німеччини, а в 1949-му — до США, де й помер 13 червня 1964 р. в м. Ютіка (штат Нью-Йорк).

154

Середня церква — це церква Різдва Христового на вул. Руській, яка вважалася парафіяльною церквою Тернополя. Церква над ставом — це церква Воздвиження Чесного Хреста біля парку Топільче (вул. Над Ставом, 16). Обидві церкви тепер православні (УАПЦ). Церква на вул. Микулинецькій — це церква Успіння Пресвятої Богородиці (тепер вул. Князя Острозького, 55), якою з 1931 р. опікувалися редемптористи. У ній свого часу служили Йосиф де Вохт, Василь Величковський та Володимир Стернюк.

155

Володимир Громницький (1862–1938) — священик, крилошанин, висвячений у 1885 р. Спочатку був сотрудником у Лисятичах біля Стрия та Журавна, з 1890 р. — у Тернополі, спочатку сотрудником (1890–1893), а потім парохом церкви Успіння Пресвятої Богородиці (з 1893) і деканом (1902–1927); з 1903 — крилошанин Львівської капітули, з 1927 — член митрополичої консисторії. Помер у Тернополі 25 листопада 1938 р. Після Громницького парохом Успенської церкви в Тернополі став Степан Ратич.

156

Екзорти — релігійні настанови, повчання.

157

Василь Дубицький (1868–1944?) — священик Львівської архиєпархії, висвячений у 1895 p., спочатку служив сотрудником в Олеську біля Золочева, а з 1899 р. — катехитом та професором у школах та гімназіях Тернополя (1899–1902), Львова (1902–1908), Стрия (1908–1914), Бережан (1918–1933). З 1933 — парох та адміністратор у Любінцях біля Стрия. З 1944 — на емеритурі. Подальша доля невідома.

158

Доля цього священика була тісно пов’язана з долею Йосифа Сліпого. Іван Пасіка (1892–1968) був родом з Лошнева біля Теребовлі, вчився з Йосифом Сліпим не лише в гімназії, але також у Львівській духовній семінарії та університеті. У міжвоєнний період Іван Пасіка душпастирював та працював катехитом у Тернополі. Після Другої світової війни в 1945 р. був заарештований більшовиками і засуджений на 25 років ув’язнення. Під час ув’язнення зустрічався з митрополитом у таборах Мордовії, а після звільнення в 1955 р. далі підтримував з ним тісний зв’язок через листування. Йосиф Сліпий призначив Івана Пасіку генеральним вікарієм Далекого Сходу. Митрополит дуже любив цього священика, довіряв йому й надзвичайно високо його оцінював. Після свого звільнення, будучи вже в Римі, Йосиф Сліпий як Верховний архиєпископ іменував о. Пасіку почесним крилошанином митрополичої капітули. Див. також прим. 50 до “Меморіялів” Йосифа Сліпого, с. 500–501 [у електронній версії — прим. 886. — Прим. верстальника].

159

Йосиф Ґродський, ЧСВВ. Відвідини Америки митрополитом Андрієм Шептицьким в 1910 році // Богословія, т. 1–2. Львів 1926, с. 179–194.

160

Іван Гушалевич (1823–1903) — галицький священик, поет, письменник і драматург, громадський та політичний діяч. Ще будучи семінаристом, видав свою першу збірку “Стихотворенія Івана Гушалевича” (1848). Під час революції 1848 p., коли у Львові діяла Головна Руська Рада, вірш Івана Гушалевича “Мир вам, браття” був прийнятий як національний гімн (мелодію до нього пізніше написав Денис Січинський). З 1850 р. Гушалевич перейшов на москвофільство і писав свої твори “язичієм”. Про нього див.: Іван Франко. Іван Гушалевич // Зібрання творів. У 50-ти томах, т. 35: Літ.-критич. праці. Київ 1982, с. 7–74.

161

Йосиф Сліпий дійсно мав особливу любов до збирання гербаріїв та зоологічних колекцій. Навіть перебуваючи на засланні у Маклакові в 1953–1957 pp., він часто ходив у тундру і збирав у лісі зразки флори та фауни Красноярського краю, які надсилав посилками в Україну в монастир сестер милосердя св. Вінкентія з вказівкою передати їх до музею.

162

Іван Левицький (1875–1938) — музичний педагог і композитор, учитель у середніх школах і в Музичному інституті ім. Лисенка у Львові, автор хорових творів, сольних пісень та дрібних творів для скрипки, написав підручники “Нарис історії музики” (1921) та “Основи теорії музики” (1921).

163

Слюзи — шлюзи.

164

Репетувати — тут: залишитися на другий рік у тому самому класі.

165

А1, A4; М, В1: <не було кому піддержати цю думку>.

166

Петро Патрило (1875–1944?) — одружений священик Львівської архиєпархії, висвячений у 1909 р. Спочатку був сотрудником у с. Доброводи біля Збаража (1900–1901) та Кобиловолоки Теребовельського повіту (1901–1903), потім працював професором Тернопільської гімназії (1905–1908), катехитом у дівочій семінарії в Тернополі (1908–1914) та в Педагогічній школі в Бережанах (1918). З 1918 р. — парох у Перегінську, з 1924 — декан Перегінського деканату. Після 1944 р. його доля невідома.

167

Роман Цегельський (1882–1956) — фізик і педагог, родом з Кам’янки-Струмилової, син о. Михайла Цегельського, дійсний член НТШ. Викладав у середніх школах Тернополя та Львова, згодом професор фізики у Львівському державному педагогіюмі (1937–1939), завідувач кафедри і доцент Львівського педагогічного інституту (згодом Львівського університету) (з перервами 1939–1956), автор праць з фізики, шкільних підручників з математики та хімії і науково-популярних статей.

168

Омелян Савицький (1845–1921) — педагог, родом з Калущини, викладач Академічної гімназії у Львові (1872–1907) та директор гімназії в Тернополі (1907–1912); підготував перші в Галичині підручники з математики та фізики для гімназій (головно переклади з польської та німецької мов), статті з фізики та природознавства.

169

А1, A4; В1: <і йому це подобалося>.

170

Гарасівка — вузька червона стрічка, що використовувалася як прикраса для одягу. Найчастіше її зав’язували під коміром сорочки-вишиванки.

171

А1, A4; В1: <Його місце зайняв тоді>.

172

Микола Конрад (1876–1941) — священик, педагог, науковець, родом із с. Струсів на Тернопільщині. В 1887–1889 pp. навчався в гімназії отців-воскресенців у Львові. Філософські студії закінчив у Римі при унівеситеті Конгрегації поширення віри, у 1895 р. захистив докторат з філософії. У 1896–1897 pp. вивчав богослов’я в університеті отців-домініканців “Angelicum” (Академія вищих філософських наук св. Томи), у 1899 — здобув докторат з богослов’я і був рукоположений на священика Львівської архиєпархії, з 1900 — учитель релігії в українській гімназії м. Тернополя. У Галичині став відомий у 1905 р. через свою полеміку в пресі з Іваном Франком на тему сотворення світу. Під час Першої світової війни душпастирював у м. Градеці (Угорщина) та серед українських біженців у Ґмюнді (Австрія), де був одночасно катехитом та управителем гімназійних курсів (до 1918). У 1920–1929 pp. працював учителем у Тернопільській гімназії та катехитом у Бережанах. З 1929 р. став засновником Товариства українських студентів-католиків “Обнова” й був його духівником аж до його ліквідації в 1939 р. З 1930 — професор соціології та історії філософії, у 1931–1935 — душпастир академічної молоді м. Львова. З 1939 — душпастир у с. Страдч біля Янева. 26 червня 1941 p., по дорозі додому після уділення Святих Тайн вмираючій парафіяці, був замордований більшовиками у страдчанському лісі Бірок разом з дяком Володимиром Приймою. 27 червня 2001 р. папа Іван Павло II проголосив о. Миколу Конрада блаженним. Основні наукові праці: “Модерна ментальність і католицизм” (Львів 1934), “Нарис історії старинної філософії” (Львів 1934–1935; Рим 1973), “Корпоративний устрій громадянства” (Львів 1935), “Основні напрямки новітньої соціології” (Львів, 1936) та низка розвідок у “Меті”, “Дзвонах” та інших журналах.

173

B1; A1: <учням подобалося>.

174

Іван Бабій (1893–1934) вчився у Тернопільській гімназії разом із Йосифом Сліпим, згодом вивчав класичну філологію на філософському факультеті Львівського університету. В роки Першої світової війни та визвольних змагань був старшиною УГА. Згодом викладав у гімназії в Бережанах та опікувався пластовими куренями на Тернопільщині. У 1931–1934 pp. був директором Академічої гімназії у Львові та активним діячем Української католицької акції, одним з головних організаторів свята “Українська молодь Христові”. Він добре знав митрополита Андрея Шептицького і часто бував у нього на авдієнціях. Йосиф Сліпий підтримував дружні стосунки з Іваном Бабієм від шкільної лавки аж до самої його загибелі, часто бував у нього в гостях. Через свої виступи проти діяльності ОУН серед гімназійної молоді Бабія підозрювали у співпраці з польською владою; за це він був засуджений революційним трибуналом ОУН до смертної кари. 27 липня 1934 р. убитий бойовиком ОУН М. Царем.

175

Євген Мандичевський (1873–1937) — письменник, родом з Галичини, викладач гімназій у Перемишлі, Тернополі та інших містах, редактор журналу “Молодіж”, друкувався в “Літературно-науковому віснику” та “Буковині”, видав збірки новел про життя селян та шкільної молоді: “3 живого і мертвого” (1901), “Судьба” (1906), “В ярмі” (1907) та ін.

176

Нерозбірливе слово.

177

Євген Олесницький (1860–1917) — визначний галицький громадський та політичний діяч, правник, дипломат, економіст, публіцист і перекладач, жив і працював у Львові (до 1891; 1909–1914), Стрию (1891–1909) та Відні (1914–1917). Один з найкращих українських адвокатів, оборонець у політичних процесах, організатор економічного життя Стрийщини. Залишив два томи спогадів “Сторінки з мого життя”. Помер у Відні 26 жовтня 1917 р. Про нього див.: Інна Чуйко. Євген Олесницький: сторінки життєпису. Тернопіль 2005; Олена Аркуша. “Найсильніший інтелект з-поміж політичних діячів Галицької України”: громадсько-політична біографія Євгена Олесницького // Євген Олесницький. Сторінки з мого життя / упоряд. М. М. Мудрий, Б. О. Савчик. Львів 2011, с. 15–129.

178

A1, A4 B1, М: <павз>.

179

Володимир Лисий (1893–1966) — родом з м. Копичинці, після закінчення Тернопільської семінарії вивчав право в університетах Львова та Відня. Під час визвольних змагань 1918–1923 pp. був активним громадсько-політичним діячем, співавтором виборчої ординації до сейму ЗОУНР та коментаря до неї. Згодом повернувся в Копичинці, де створив кооператив “Сільський господар”, організував учительські курси. У 1923–1939 pp. провадив адвокатську канцелярію у Тернополі. З приходом більшовиків у 1939 р. став старшим науковим співробітником АН УРСР у Львові, а за німецької окупації працював адвокатом. У 1944 р. емігрував до Австрії, займався науково-дослідницькою працею у сфері державного й міжнародного права. У 1949 р. емігрував до США, де вів активну громадську та наукову діяльність. Помер 2 грудня 1966 р. у Детройті (США). Йосиф Сліпий ще згадуватиме його у своїх “Споминах” в контексті створення в 1941 р. Ради Сеньйорів, до якої входили, серед інших, Володимир Лисий, Йосиф Сліпий та Гавриїл Костельник.

180

Томаш Ґарріґ Масарик (Tomáš Garrigue Masaryk, 1850–1937) — чеський філософ і соціолог, політичний і державний діяч, перший президент Чехословаччини (1918–1935). Про нього див.: J. Opat. Tomáš Garrigue Masaryk. Praha 1990; A. Soubigou. Tomáš Garrigue Masaryk. Praha — Litomyšl 2004.

181

Юзеф Нусбаум-Гілярович (1859–1917) — уродженець Варшави, зоолог, ботанік, прихильник дарвінізму, засновник польської школи еволюціоністів, фундатор Львівської зоологічної школи. З 1892 р. працював у Львові доцентом порівняльної анатомії та ембріології Львівського університету та професором Академії ветеринарії, у 1906–1917 pp. був керівником Інституту зоології та порівняльної анатомії філософського факультету університету. Написав автобіографію “Pamiętniki przyrodnika” (“Спогади природознавця”), видану в 1916 р. у Львові.

182

Микола Малицький (1890 — після 1939) — громадський діяч, педагог і меценат Тернопільщини. Закінчив Львівський університет, викладав латинську мову в гімназії в Тернополі, в 1918–1919 — поручник УСС, у 1919–1920 — редактор газети “Український голос” (згодом “Українськи вісті”) в Тернополі. В 1938–1939 pp. був сенатором польського сенату від УНДО. Разом зі своєю дружиною Дарією Віконською був меценатом студентської молоді та митців. У грудні 1939 р. заарештований органами НКВС, засуджений на вісім років ув’язнення. Подальша доля невідома (за деякими даними помер у таборі в травні 1943). Про нього див.: Петро Гуцал. Педагог, підприємець, громадський діяч (доля і недоля Миколи Малицького) // Реабілітовані історією. Тернопільська область, кн. 2. Тернопіль 2012, с. 107–111.

183

Степан Балей (1885–1952) — український психолог, родом з Галичини. Професор Варшавського університету, написав “Нарис психології”, “Нарис логіки”, розвідки з психології та філософії, в тому числі студії з психології творчості Тараса Шевченка.

184

Олександр Барвінський (1847–1927) — видатний педагог та громадсько-політичний діяч, з 1868 р. працював викладачем у Тернопільській гімназії, згодом у вчительській семінарії у Львові. Під впливом Куліша створив серію підручників для українських шкіл: “Виїмки з українсько-руської літератури”, “Історія української літератури” у двох томах (1920–1921), розпочав видання “Руської історичної бібліотеки”, запровадив фонетичний правопис у школах та термін “українсько-руський” у підручниках, відстоював українські інтереси в школах. Про Барвінського див.: О. А. Рожнятовська. “Моя відрада — в праці”. До 160-річчя від дня народження О. Г. Барвінського // Календар знаменних і пам’ятних дат 2 (2007) 87–94; Л. В. Іваницька. Барвінський Олександр Григорович // Діячі науки і культури України: нариси життя і діяльності. Київ 2007, с. 27–30.

185

Йосиф Застирець (1873–1943) — греко-католицький священик, педагог, громадський діяч та письменник, викладав у гімназіях Львова, Тернополя, Бучача, організовував бурси, у 1919–1920 pp. був редактором “Нової Ради” у Львові, писав опери, гуморески, статті на педагогічні та історичні теми.

186

Тобто заступником голови.

187

Михайло Осінчук (1890–1969) — маляр-іконописець і декоратор, родом з галицького Поділля. Навчався в Академії мистецтв, Краківському університеті, а також в Італії. Співзасновник Асоціяції незалежних українських мистців у Львові (1931), виконав 12 іконописних поліхромій у Галичині (разом із Павлом Ковжуном), чотири — у США, дві — в Канаді, 10 іконостасів, писав ікони (техніка — яєчна темпера); разом із Ковжуном видавав журнал “Мистецтво”, опублікував п’ять монографій.

188

Яким Ярема (1884–1964) — психолог, філософ і літературознавець, педагог і культурно-освітній діяч родом з Перемищини. У 1920-х роках емігрував у Чехословаччину, де був професором Українського високого педагогічного інституту в Празі (1923–1930) та директором Української гімназії у Ржевніце (1925–1928). Пізніше повернувся в Галичину та вчителював у гімназії “Рідної школи” в Тернополі (з 1931). Після Другої світової війни завідував кафедрою іноземних мов Львівського ветеринарного інституту, написав низку наукових праць та статей з філософії, психології та літературознавства, зокрема студії про Шевченка, Франка, Шашкевича, уклав короткий словник української мови.

189

Іван Копач (1870–1953) — педагог, класичний філолог і філософ, дійсний член НТШ, довголітній візитатор середніх шкіл у Галичині, професор Львівського університету ім. Франка, автор шкільних підручників, наукових праць з філософії та класичної філології.

190

Микола Чайковський (або: Чайківський, 1887–1970) — математик і педагог, родом з Бережан, син письменника Андрія Чайковського. Вивчав філософію в університетах Праги, Відня та Львова (у 1911 р. захистив докторат з філософії), з 1913 — дійсний член НТШ. У 1910–1918 pp. працював у школах Львова, Тернополя та Рави-Руської, у 1914–1918 був співробітником Союзу визволення України. З 1919 р. викладав математику в університеті Кам’янця-Подільського, в Українському таємному університеті у Львові (1920–1925), в гімназіях Львова та Рогатина, в Інституті народної освіти в Одесі (1929–1933). У 1933 р. був заарештований і засуджений до 10 років ув’язнення за сфабрикованою справою “УВО”. Покарання відбував у Карелії на будівництві Біломорсько-Балтійського каналу. Після звільнення в 1941 р. працював учителем фізики у школах Росії та Казахстану в містах Архангельськ (1941–1943), Томськ (1943–1944), Семипалатинськ (1944–1947) та Уральськ (1947–1954), у 1949–1953 — доцент педінститутів Томська та Семипалатинська. В 1954 р. повернувся до Львова, у 1956-му був реабілітований і почав працювати викладачем кафедри математики педінституту, а з 1962 р. — професором Львівського університету; написав понад 60 наукових праць, посібник “Квадратні рівняння”, шкільні підручники з алгебри та тригонометрії, видав “Словник української математичної термінології” (1924) та “Українську математичну наукову бібліографію”.

191

Ферії — канікули.

192

Назадництво — ретроградство.

193

Йосиф Сліпий має на увазі Омеляна Огоновського (1833–1894), відомого галицького філолога, який навчався у Львівській духовній семінарії, та коли здоров’я не дозволило йому стати сільським душпастирем, віддався студіям, науковій та громадській діяльності. Огоновський закінчив Львівський та Віденський університети, став доктором філософії та професором руської мови та літератури у Львівському університеті. Був також активним членом низки просвітницьких та громадських організацій, як-от “Руське педагогічне товариство”, “Рідна школа”, інститут “Народний дім”, членом-засновником “Народної Ради”, членом-кореспондентом АН у Кракові, радником митрополичої консисторії з крилошанськими відзнаками, довголітнім головою товариства “Просвіта”, почесним членом НТШ; залишив після себе поважний літературно-науковий доробок. Про нього див.: Василь Лев. Омелян Огоновський. Львів 1933; Л. Вілецький. Омелян Огоновський. Вінніпеґ 1950; І. Франко. Омелян Огоновський // Зібрання творів. У 50-ти томах, т. 43. Київ 1986, с. 358–381.

194

Нім.: “Свобода науки”.

195

Див.: Josef Donat. Die Freiheit der Wissenschaft: Ein Gang durch das moderne Geistesleben, Innsbruck 1910, 494 c. Це курс лекцій професора Інсбруцького університету єзуїта Йосифа Доната (1868–1946), прочитаних під час літнього семестру 1908 p., коли в університеті відбувалися студентські заворушення під гаслами свободи науки. Цей виступ речників ліберального світогляду був такий масштабний, що справа привернула увагу центральних законодавчих органів. У контексті цих заворушень і з метою їх утихомирити професор Йосиф Донат прочитав свій курс про свободу науки в дусі критики та засуду лібералізму. У своїх лекціях він обговорює питання про співвідношення віри і науки, вказує на деякі упередження вчених щодо духовних наук, аналізує теорію абсолютної незалежности науки й виправдовує втручання Церкви у певні наукові питання, доводить розумний характер віри та її узгоджуваність з науковою діяльністю, а також показує застосування свободи науки в сфері моралі, політики та богослов’я. Книга Доната “Свобода науки” дістала позитивні відгуки на міжнародному рівні, витримала кілька перевидань (1912, 1925), а в 1914 р. була перекладена англійською. Див., наприклад, рецензію на неї Едґара Леопольда (Edgar Leopold) в Bogoslovska smotra 2 (1) (1911) 91–92, та Ґонзаґа Рікмана (Gonzague Ryckmans) в Revue néo-scolastique de philosophie 67 (1910) 426–428; англійський переклад: Joseph Donat. The Freedom of Science. New York 1914.

196

Іларіон Брикович (1881–1941) — педагог і громадський діяч у Тернополі, дослідник класичної риторики, зокрема у творах Ціцерона.

197

A1; В1: <не молилися>.

198

Іван Волянський (1857–1926) дійсно був першим українським греко-католицьким священиком у США. Туди його вирядив митрополит Сильвестр Сембратович на прохання українських емігрантів. У 1884–1889 pp. він душпастирював у Шенандоа (штат Пенсільванія), де збудував церкву, заснував цілу низку громадських та церковних організацій (Братство св. Миколая, церковний хор, “Просвіту”, школу, друкарню), почав видавати першу українську газету “Америка”. Багато їздив по українських поселеннях Америки, закладаючи церковні братства, хори, читальні, драматичні гуртки, кооперативні крамниці, сприяв будівництву церков у Джерсі-Сіті (1887) та Філадельфії (1889). Коли Рим заборонив жонатим українським священикам душпастирювати у США, о. Іван Волянський у 1889 р. повернувся в Галичину й служив парохом у с. Острівець на Теребовлянщині. В 1896–1898 pp. побував у Бразилії, де вивчав умови життя українських емігрантів. Під час цієї поїздки до Бразилії у Ріо-де-Жанейро померла його дружина Павлина Ганкевич (1898), так що в Україну він повернувся вже вдівцем. У 1918 р. о. Волянський був заарештований польською владою за націоналістичну діяльність і провів два роки в ув’язненні на Волині. Помер у с. Дичків на Тернопільщині. Про місіонерську діяльність о. Івана Волянського див.: Й. Кравченюк. Стежками отця Івана Волянського в Америці // “Свобода”: Альманах Українського Народного Союзу на рік 1995. Нью-Йорк 1994, с. 91–105; Й. Кравченюк. Стежками отця Івана Волянського в Бразилії // там само, с. 186–204; Й. Кравченюк. Іван Волянський — перший греко-католицький священик в Америці // Українська діаспора 3 (6) (1994) 148–154.

199

Елекція — вибори; тут: конкурсний відбір вступників до семінарії.

200

Андрій Білецький (1847–1926) — провідний церковний діяч УГКЦ, родом зі Стрия. Закінчив гімназію у Львові (1866), богослов’я вивчав у Віденському університеті (1866–1871). Одружився, але через два роки овдовів; у 1872 р. був висвячений на священика, з 1878 р. майже півстоліття був парохом церкви св. Юра, з 1888 р. — прелат папи Льва XIII, офіціял греко-католицької митрополичої капітули у Львові. Тричі керував Львівською архиєпархією: двічі як капітульний вікарій (у 1898 p., після смерти митрополита Сильвестра Сембратовича, та у 1900 p., після смерти митрополита Юліяна Сас-Куїловського) і один раз як генеральний вікарій (у 1914–1917 pp., під час заслання митрополита Андрея Шептицького). Помер 19 травня 1926 р. Усе своє майно заповів сиротам, а бібліотеку записав на УБНТ.

201

Євсевій Бачинський (1887–1943) — священик, висвячений у 1911 p., працював катехитом у Гримайлові та Львові, душпастирював у Львові в церквах Параскеви П’ятниці та св. Миколая. У 1918 р. був на короткий час заарештований, з 1924 р. став членом митрополичої консисторії, у 1924–1927 pp. був проповідником у кафедральному соборі св. Юра у Львові, а з 1929 р. й до смерти — парохом Бережан та деканом Бережанського деканату. Помер у Бережанах 20 жовтня 1943 р.

202

Дмитро Яремко (1879–1915/1916?) — священик Львівської архиєпархії. Богословську освіту здобув у Інсбруку та Відні (1894–1907), у 1907 р. захистив докторат з богослов’я, працював префектом (1907–1910) та віце-ректором (1910–1914) у духовній семінарії у Львові, з 1908 — член митрополичої консисторії. 21 вересня 1914 р. в готелі “Континенталь” у Києві був таємно висвячений митрополитом Андреєм Шептицьким на єпископа Острозького. Російська влада вивезла його як заручника. П’ять місяців його утримували в тюрмі в м. Орел за звинуваченням у шпигунстві. Невдовзі після звільнення помер у крайній нужді, так і не змігши повернутися в Україну. Точне місце і дата його смерти невідомі (за одними даними, помер у Воронежі в 1915 p., за іншими — у Вологді 3 жовтня 1916 p.).

203

Йосиф Боцян (1879–1926) — греко-католицький церковний діяч, родом із Буська Кам’янецького повіту. Закінчив гімназію в Золочеві, богослов’я вивчав у семінарії у Львові та в університеті в Інсбуку, висвячений на священика у 1905 р. Деякий час був сотрудником у Любені, також заступав директора Національного музею. У 1909 р. захистив докторат, брав участь у Велеградському з’їзді. Був префектом (1905–1910), а з 1910 р. ректором семінарії, змінивши на цій посаді о. Йосифа Жука, якого призначили генеральним вікарієм до Боснії. За часів його ректорства (1910–1920) навчальний процес у Львівській духовній семінарії став тісніше пов’язаним із викладами у Львівському університеті. Відвідуючи деякі університетські лекції, семінаристи стали учасниками університетського життя. Це втягнуло українських семінаристів у боротьбу за український університет, яка то загострювалася, то згасала. Йосиф Боцян доклав чимало зусиль до боротьби з москвофільством та українізації в Галичині. Мав велику довіру митрополита Андрея Шептицького, був його сповідником. З початком Першої світової війни та російською окупацією Галичини о. Боцян став заручником російської армії і був на три роки (1914–1917) висланий на Сибір у Мінусинськ. Перед своїм засланням митрополит Андрей ще встиг висвятити його в Києві, в готелі “Контіненталь”, на єпископа Острозького, але єп. Боцян ніколи так і не вступив у свої обов’язки через спротив польської влади. У 1924 р. був призначений єпископом-помічником митрополита Андрея Шептицького. Помер 21 листопада 1926 р. Після його смерти левова частка публікацій у номері журналу “Богословія” за 1927 рік була присвячений його особі. Див. некролог на його смерть та промову митрополита Шептицького над домовиною Йосифа Боцяна: Нива 20 (1926) 369–372, 372–376; Богословія, т. 2–3. Львів 1927, с. 65–150.

204

Василь Пришляк (1890–1970) — священик, родом з с. Вікно Гусятинського повіту. Висвячений у 1920 p., душпастирював у с. Криве Радехівського повіту (1920–1927) та в Підгірцях (1927–1941), з 1939 р. став адміністратором Олеського д-ту. 31 грудня 1944 р. був заарештований органами держбезпеки і засуджений на 10 років ув’язнення. Покарання відбував у Комі АРСР. Звільнений у березні 1955 p., повернувся в Україну й оселився в Підгірцях. Під тиском органів КДБ у 1959 р. перейшов на православ’я і душпастирював у Підгірцях до 1966. Потім через хворобу залишив душпастирську працю і останні роки життя проживав у свого сина у Львові. Помер у психіятричній лікарні 4 березня 1970 р.

205

Про Івана Пасіку (1892–1968) див. прим. 52 вище [у електронній версії — прим. 158. — Прим. верстальника].

206

Микола Декайло (1891–1972) — навчався в Тернопільській українській гімназії (1903–1911), закінчив теологічний факультет Львівського університету, одружився з дочкою о. Теодора Цегельського Анною-Софією і був висвячений на священика у 1919 р. Спочатку служив сотрудником у свого тестя в Струсові (1919–1936), а потім парохом у с. Налужжя на Теребовлянщині (1936–1946). У 1946 р. брав участь у Львівському “соборі” і підписав перехід на православ’я в надії уникнути арешту, однак невдовзі все-таки був заарештований і засуджений на 25 років таборів. Після смерти Сталіна повернувся із заслання і служив православним священиком у селі Залісся Чортківського р-ну, а потім, будучи важкохворим, мешкав у Теребовлі. Був знову прийнятий у лоно Католицької Церкви владикою Василем Величковським. Помер 20 листопада 1972 р. в Теребовлі після довгої і тяжкої хвороби.

207

Теодор Кутний (1892–1944?) — священик, родом із с. Озерна Зборівського повіту. Висвячений у 1919 p., душпастирював у селах Озерна, Ходів, Заболотці, Хлібів. Після 1944 р. доля невідома (можливо, емігрував у США).

208

Григорій Музичка (1890–1978) — священик, висвячений у 1917 p., працював катехитом у Журавному, душпастирював у селах Голешів та Чертіж біля Жидачева. З 1936 р. був адміністратором Журавенського д-ту. З 1941 р. жив на еміграції, спочатку в Німеччині та Бельгії, а з 1961 — у США. Листувався з блаженнішим Йосифом Сліпим. Помер 12 грудня 1978 р. в Кантоні (штат Огайо).

209

Не став священиком.

210

Асиста — прислуга; тут: семінаристи, що прислуговували у вівтарі під час Літургії.

211

А1; A4, В1: <рідкого празника>.

212

Префект — настоятель семінарії.

213

Олександр Малицький (1879–1953) — родом із с. Вікно на Гусятинщині, навчався в Тернопільській гімназії. Висвячений у 1904 p., згодом учився в Римі (1899–1904) та Інсбруку (1904–1905). Після повернення до Львова був префектом у Львівській духовній семінарії (1905–1918). У 1912–1945 pp. був членом митрополичої консисторії, у 1921–1944 — парохом у с. Шляхтинці на Тернопільщині. Після Львівського “собору” 1946 р. відмовився переходити на православ’я, за що зазнавав різних утисків: його церква була закрита, йому заборонили правити у церквах і надавати душпастирські послуги. Помер З травня 1953 р. Збереглася збірка його віршів антирадянського змісту.

214

Степан Ратич (1890–1968) — близький друг Йосифа Сліпого з часів семінарії, родом із с. Вербиця біля Ходорова. Син учителя Пилипа Ратича та Марії з Шиманських, у яких було 11 дітей; крім нього священиками стали ще двоє його братів: Іван (1884–1973), Володимир (1992–1968). Закінчив Бережанську гімназію, богословську освіту здобув у Львові, вступив на ординатуру в Станиславові. У 1918 р. одружився з дочкою пароха Струсова о. Теодора Цегельського Стефанією і в 1919 р. в Станиславові був висвячений на священика. Працював катехитом у школах і сотрудником (а з 1938 — парохом) у церкві Різдва Христового в Тернополі. 22 жовтня 1945 р. заарештований і засуджений на вісім років ув’язнення. Покарання відбував у таборі в м. Ясинувата Донецької обл., а його родину розділили і вивезли на заслання: жінку з однією дочкою — в Томську обл., а іншу дочку Марію — в Хабаровський край. Після звільнення жив на спецпоселенні у Вяземську, куди вже раніше переїхала вся його родина. Звідти підтримував зв’язок з Йосифом Сліпим, переписував та розповсюджував його послання та “Історію Вселенської Церкви на Україні”. У 1960 р. дістав дозвіл повернутися в Україну без права проживання в м. Тернополі. Прописався в Бережанах у сина Романа, а проживав або у Львові, в дочки Богдани, або в Тернополі, в сестер Анни та Ольги. Після свого звільнення Йосиф Сліпий іменував Степана Ратича почесним крилошанином митрополичої капітули. Помер у Львові 31 липня 1968 р. Окрім підпільної душпастирської праці займався літературною діяльністю: писав поезії, вірші, укладав до них мелодії.

215

Можливо, мається на увазі Степан Лопатинський (1892–1938) — священик, висвячений у 1918 р., був сотрудником у с. Стрептів біля Кам’янки-Струмилової (1918–1924), а потім парохом у с. Ляцьке-Велике на Золочівщині та катехитом у Золочеві (1924–1938), де й помер 1 лютого 1938 р.

216

Йосиф Осташевський (1890–1948) — священик, родом з містечка Лешнів біля Бродів на Львівщині. Походив з убогої ремісничої родини, закінчив Бродівську гімназію, богослов’я вивчав у Львівському університеті. У 1916 р. одружився з Теофілею Лиско і був висвячений на священика. Душпастирював у селах Завидовичі Городоцького р-ну (1916–1921), Курники Яворівського повіту (1921–1927), з 1927 р. став парохом с. Підберізці біля Львова та деканом Винниківським, викладав у Богословській академії, писав богословські праці, проповіді і реферати, часто проповідував у соборі св. Юра, на різних відпустах, на з’їзді УМХ, на акціях “Просвіти”. Йосиф Осташевський та Йосиф Сліпий були великими приятелями ще з часів навчання в семінарії. Сліпий, попри його швидку церковну кар’єру, ніколи не поривав приязні з о. Осташевським, часто приїжджав до Підберізців, особливо на другий день Різдва, в день св. Йосифа, щоб разом з о. Осташевським святкувати іменини. Вони могли цілі години проводити у дружній бесіді. Після ліквідації УГКЦ у березні 1946 р. Осташевський був арештований за відмову перейти на православ’я. На допитах заявив: “Сталін є атеїст і не може мені диктувати, якої я маю бути віри”. За це був засуджений на вісім років позбавлення волі. Помер у Харківській тюрмі 2 жовтня 1948 р. Йосиф Сліпий ще згадуватиме про Осташевського і його смерть далі у своїх “Споминах”. Про Осташевського див.: Лідія Купчик. Життєносні стовпи Церкви. Львів 2010, с. 68–82; Лідія Купчик. Третій удар: Долі галицьких отців-деканів. Львів 2001, с. 22–34.

217

Микола Ліщинський (1891-?) — священик, висвячений у 1918 p., служив сотрудником у Стрию (1921–1927) та катехитом у стрийській школі (1927–1939). У 1944–1946 pp. служив у кафедральному храмі Успіння Пресвятої Богородиці у Стрию. Подальша доля невідома. За непідтвердженими даними, був заарештований, засуджений і помер у таборах.

218

Антін Радомський (1890–1960) — одружений священик Львівської архиєпархії, родом з Олеська. Середню освіту здобув у Бродах, богослов’я вивчав у Львові, у 1916 р. був висвячений єпископом Йосафатом Коциловським і став завідателем у с. Волошинова, але в 1919 р. на заклик митрополита Андрея Шептицького повернувся до Львівської архиєпархії і став завідателем в с. Словіта, де ледве не був розстріляний більшовиками. У 1921–1944 — парох с. Золочівка біля Бережан і завідатель у Каплинцях Козлівського д-ту (1941–1944). Був добрим проповідником, дописував до журналу “Нива”. У 1943 р. переїхав з родиною до Львова, де служив сотрудником на Збоїщах. З приходом радянської влади у 1944 p., прагнучи зберегти родину, під приводом хвороби отримав звільнення зі свого уряду і формально відійшов від душпастирства, влаштувався на роботу в Львівську картинну галерею. Незважаючи на це, душпастирював підпільно до кінця життя, створив підпільну парафію, про яку не знали навіть рідні (ЦДІАЛ, ф. 201, оп. 1в, спр. 782; Інтерв’ю з Модестом Радомським // Архів ІІЦ, П-1-1-231).

219

Рекреація — тут: час відпочинку в семінарії.

220

Дуктор (лат. ductor) — староста курсу в семінарії, завідувач музею (кімнати для навчання), заступник префекта студій; контролював дотримання семінаристами правил внутрішнього розпорядку семінарії, виконував вказівки префекта і настоятелів.

221

Михайло Чорнеґа (1891-?) — висвячений у 1916 p., спочатку душпастирював у Дідушицях-Малих (1916–1921) та Студинці біля Калуша (1921–1933), з 1933 р. служив парохом у Долині; у 1939–1944 — віце-декан Долинського д-ту (особова справа: ЦДІАЛ, ф. 201, оп. 1в, спр. 983). Брав участь у “Львівському соборі” 1946 р. і підписав православ’я. Подальшу долю встановити не вдалося.

222

Кость Левицький (1893-?) — одружений священик, родом із Сварича Долинського повіту, закінчив Академічну гімназію та семінарію у Львові. Перевівся зі Станиславівської єпархії до Львівської архиєпархії і був висвячений у 1917 р. Душпастирював у селах Перегноїв біля Перемишлян (1928–1931), Янівка та Гозіїв Долинського д-ту (1931–1944) (особова справа: ЦДІАЛ, ф. 201, оп. 1в, спр. 538). За радянської влади був заарештований, засуджений та засланий у с. Джонка Хабаровського краю. Йосиф Сліпий дуже шанував о. Левицького, що видно навіть з тої характеристики, яку він дає йому тут ще як семінаристу. Митрополит листувався з ним під час свого заслання в Маклакові, висилав йому через Степана Ратича свої послання та рукописи “Історії Вселенської Церкви на Україні” в надії отримати від нього відгук щодо наукового змісту праці. Подальшу долю, місце і дату смерти о. Левицького встановити не вдалося.

223

Павло Мазур (1886–1913) — висвячений у 1913 р. і призначений сотрудником у с. Плавча-Велика на Бережанщині, але невдовзі помер (28 травня 1913).

224

Невідомо точно, про яку особу тут ідеться. Можливо, мається на увазі Йосиф Олійник (1888–1920, Ліщин) або Павло Олійник (1888–1955, Торонто). Перший був висвячений у 1914 р. і служив у с. Ліщин біля Бібрки; другий був висвячений у 1912 p., душпастирював у різних селах Львівщини та Тернопільщини, у 1945 виїхав до Німеччини, а в 1949 емігрував до Канади, де й помер 2 листопада 1955 р. в Торонто.

225

Микола Чубатий (1989–1975) — історик і правник, закінчив Тернопільську гімназію, у 1909–1913 pp. вивчав богослов’я у Львівській семінарії й на богословському факультеті Львівського університету, потім філософію та право у Відні та Львові. Викладав історію українського права в Українському таємному університеті у Львові, після ліквідації якого очолював приватну учительську семінарію сестер-василіянок у Львові (1923–1928). З осені 1925 — викладач у Львівській духовній семінарії, а згодом у Богословській академії, брав участь у розробці її статутів, був учасником міжнародних наукових конгресів, опікувався академічною молоддю в товаристві “Обнова”. У серпні 1939 р. виїхав на з'їзд “Рах Romana” до Нью-Йорка, де його застала війна, і залишився на постійне проживання в США. На еміграції брав активну участь у суспільно-політичному та науковому житті. У 1963 р. митрополит Йосиф Сліпий призначив Чубатого деканом факультету права та суспільних наук УКУ. Був дійсним членом НТШ та УБНТ, автором понад 1000 наукових праць з української історії та права.

226

Василь Стадник (1890-?) — священик, родом із с. Теклівці Скалатського повіту, середню освіту здобув у Тернополі в 1909 p., богословські студії закінчив у Львові в 1913, висвячений на священика в 1914, душпастирював у селах Ілавче, Гримайлів, Чернихівці, Голгочі, Кутківці та Пронятин на Тернопільщині. У 1938 р. був відзначений крилошанськими відзнаками (особова справа: ЦДІАЛ, ф. 201, оп. 1в, спр. 830). Доля після 1944 р. невідома.

227

Точки (тобто “пункти”) — короткі духовні науки семінаристам для розважання на наступний день перед ранішніми молитвами.

228

Леонтій Куницький (1876–1961) — довголітній парох катедри св. Юра у Львові та прелат Львівської капітули УГКЦ. Походив з давнього козацького роду, із священичої родини. Народився в с. Оріхівцях, закінчив гімназію в Тернополі, богословські студії у Львові та Інсбруку. Після свячень душпастирював на Поділлі, у 1914 р. виїхав до м. Бремена (Німеччина), щоб душпастирювати серед українських заробітчан, але з початком Першої світової війни повернувся до Львова, займався доброчинною діяльністю. У 1918 р. іменований крилошанином Львівської митрополичої капітули. У міжвоєнний період був парохом катедри св. Юра та деканом м. Львова, послом до Варшавського сейму від партії УНДО. У 1923 р. виступив співзасновником УБНТ, займався літературною діяльністю (писав новели та повісті). У 1927 р. опублікував книжку “Вітер від моря”, де закликав українців починати боротьбу за відродження власної держави з відмови від вживання алкогольних напоїв та тютюну. У 1939–1941 pp. за дорученням митрополита Шептицького служив у Відні. З приходом радянської влади був заарештований після обшуку в соборі св. Юра 12 квітня 1945 р. і рішенням Особливої наради при НКВС СРСР засуджений на п’ять років таборів з конфіскацією майна. Покарання відбував у Дніпропетровській обл. Після закінчення терміну ув’язнення мав бути відправлений на заслання, однак через хворобу ніг і неможливість транспортації потрапив у будинок інвалідів у с. Адамівка Криничанського p-ну Дніпропетровської обл. У 1955 р. повернувся на Львівщину й оселився в м. Мостиська, де помер у 12 вересня 1961 р. Докладніше див.: ГДА СБУ, ф. 6, спр. 2385; Ярослав Куницький. О. Прелат Леонтій Куницький — Спогади молодих літ і заслання. Торонто 1990; П. Франко. Отець-прелат Куницький Леонтій, 1876–1961 // П. Франко. Репресоване духовенство УГКЦ. Львів 2008, с. 235–237.

229

Ісидор Дольницький (1830–1924) — видатний священик, учений і богослов УГКЦ, довголітній духівник і професор Львівської духовної семінарії, папський диякон, домашній прелат папи Лева XIII. Родом із с. Старі Заложці на Тернопільщині, закінчив початкову школу в рідному селі, два роки вчився у Тернопільській гімназії, але стараннями вітчима поїхав на навчання до Грецької колегії св. Атанасія в Римі; вищу освіту здобув в університеті Конгрегації пропаганди віри (тепер — Папський Урбаніянський університет). Після завершення богословських студій (1855) повернувся до Львова, був висвячений та став служителем у соборі св. Юра. У 1857–1877 pp. працював учителем у Грецькій колегії, опанував 13 іноземних мов, вивчав давні рукописи та стародруки. З 1872 р. став радником Львівської митрополичої консисторії. У 1878–1907 pp. був духівником Львівської семінарії, де виховав багато поколінь греко-католицьких священиків, в тому числі і митрополита Йосифа Сліпого. Семінаристи любили і шанували цього святця, називали його “Дзядзьом”. З 1890 р. Дольницький був призначений сповідником сестер-василіянок. З 1908 р. перебував на емеритурі, займався науковою працею. З початком Першої світової війни був заарештований та опинився у Талергофському концтаборі, але вже наприкінці 1914 р. був звільнений. Наприкінці 1915 р. повернувся до Львова, продовжував свої літургічні дослідження та писав служби на різні свята. Помер в опінії святости 22 березня 1924 р. Прохований у гробівці греко-католицьких крилошан на Личаківському цвинтарі у Львові. Йосиф Сліпий мав глибоке переконання у святості Дольницького. Після його смерти в журналі “Богословія” була опублікована розвідка про о. Дольницького: Йосиф Боцян. О. Прелат Ісидор Дольницький — духовний отець, літургіст, піснетворець // Богословія, т. 2. Львів 1924, с. 118–195. Йосиф Сліпий подбав також про друге, доповнене видання цієї праці окремою книгою у 1933 р. і написав до неї вступне слово. Щобільше, незабаром після свого звільнення 26 червня 1963 р. він написав окреме клопотання до папи Івана XXIII про відкриття беатифікаційного процесу отця-прелата Ісидора Дольницького і пропонував доручити цю справу єпископові Івану Бучку. Офіційне рішення у справі беатифікації Ісидора Дольницького було прийняте щойно на Львівському синоді 1994 р. Докладніше див.: Олег Дольницький. Літопис роду Дольницьких. Документи, матеріали, спогади: Генеалогічне дослідження. Львів 2004, с. 451–500.

230

Конференція — тут: напучування від ректора чи духівника семінарії.

231

Іларіон Паньківський (1868-?) — молодший брат Костя Паньківського (старшого), священик Перемиської єпархії, висвячений у 1894 p., з 1905 р. — вдівець. Душпастирював у селах Люблинець, Опарівка, Батятичі, Горинець Бутини; у 1905–1914 роках — віце-ректор семінарії у Львові; з 1914 р. душпастирював у селах Лісковате біля Добромиля та Росохач Турківського повіту, у 1908–1932 — член митрополичої консисторії, у 1918–1939 — парох у селі Більче біля Дрогобича. Подальша доля невідома.

232

Константин Богачевський (1884–1961) — церковний і громадський діяч, меценат української науки і преси, родом із с. Манаїв Золочівського повіту. Богослов’я вивчав в університетах Львова, Інсбрука, Мюнхена, здобув докторат з богослов’я. Висвячений у 1909 p., працював спочатку префектом і духівником у Львівській семінарії, а з 1918 — віце-ректором Перемиської духовної семінарії та крилошанином катедрального собору в Перемишлі. З 1923 р. став генеральним вікарієм та апостольським протонотарем, однак через переслідування з боку польської влади змушений був виїхати до Риму, а звідти відбув до США. З 1924 р. призначений апостольським екзархом для українців у США. У 1933 р. ініціював серед українців США масову допомогу жертвам голодомору в УРСР. У повоєнний період — асистент папського трону, римський граф (1950), титулярний архиєпископ Берое (1954). У 1958–1961 pp. — митрополит Філадельфійський УГКЦ. Про нього див.: Д. Богачевський. Владика Константин Богачевський — перший митрополит Української Католицької Церкви в ЗСА. Філадельфія 1980.

233

Никита Будка (1877–1949) — релігійний діяч, доктор богослов’я, єпископ, генеральний вікарій Львівської митрополичої капітули, родом з с. Добромірка Збаразького повіту на Тернопільщині. Після закінчення Тернопільської гімназії у 1887 р. відразу був призваний на службу до австрійської армії. Демобілізувавшись, вивчав право у Львівському університеті та богослов’я в Інсбруку (1902–1907) й Відні (1907–1909), де здобув докторат. У 1905 р. був висвячений на священика та призначений префектом духовної семінарії у Львові та референтом у справах еміграції при митрополичому ординаріяті. З 1910 р. був редактором часопису “Емігрант” для українців-емігрантів, відвідував українські осередки в Німеччині, Бразилії, Аргентині та Канаді. У 1912 р. був призначений першим єпископом для українців у Канаді. У 1912–1927 pp. перебував на місії в Канаді, дбаючи за об’єднання церковних громад, організацію нових шкіл та бурс. З початком Першої світової війни він як австрійський підданий виступив із заявою на підтримку Австрії. Однак після вступу у війну Англії та Канади така лояльність єпископа обернулася проти нього. У 1918 р. він був заарештований, але незабаром звільнений через відсутність доказів нелояльности до Канади. У 1919 р. його справою займалася урядова комісія, яка ствердила лояльність єпископа до Канади. Незважаючи на таке рішення, інтриги навколо нього тривали, і в 1927 р. він був відкликаний Апостольською Столицею для звіту про свою місійну діяльність. Повернувшись до Львова у 1927 p., Будка був призначений генеральним вікарієм та крилошанином митрополичої капітули. У 1930–1939 pp. займався розбудовою Зарваниці як відпустового місця. З початком війни у 1939 р. переїхав до Львова; далі виконував обов’язки генерального вікарія, був співсвятителем на хіротонії Йосифа Сліпого. У квітні 1945 р. був заарештований разом з іншими єпископами та членами капітули і в 1946 р. засуджений на п’ять років каторжних робіт і три роки позбавлення громадянських прав із конфіскацією майна. Покарання відбував у Карагандинських таборах Казахстану, де й помер 28 вересня (за іншими даними: 1 жовтня) 1949 р. у віці 72 років. Беатифікований 27 червня 2001 р. папою Іваном Павлом II. Про нього див.: Congregatio de Causis Sanctorum, прот. № 2256, т. 1. Roma 2001, с. 417–490; Осип Бала. Перший український єпископ Канади Кир Никита Будка. Вінніпеґ 1952; І. В. Патарак. Діяльність епископа Никити Будки щодо організаційного становлення “Української Греко-католицької Церкви Канади” // Держава і право 5 (2009) 619–626.

234

Іван Бартошевський (1852–1920) — неодружений священик, родом зі Львова. Вчився у Відні (1870–1877), де здобув докторат з богослов’я. У 1877–1894 pp. служив у соборі св. Юра, у 1894–1920 — професор педагогіки у Львівському університеті, з 1889 — член митрополичої консисторії, з 1895 — крилошанин. Помер у Львові 13 грудня 1929 р.

235

Див.: Ісидор Дольницький. О священныхъ обрядахъ Руско-Кат. церкви, т. 1–2. Львів 1900. Ця книжка витримала шість перевидань.

236

З огляду на свою зайнятість як духівник семінарії о. Ісидор Дольницький навчав обрядів та співу через своїх помічників, т. зв. “обучителів” — семінаристів, які походили зі священичих та дяківських родин і добре знали устав та церковний спів. Однак іспити о. Дольницький приймав особисто.

237

Казимир Вайс (Kazimierz Wais, 1865–1934) — польський римо-католицький священик, папський прелат, філософ-неотоміст, автор кількох десятків наукових праць з філософії, космології, метафізики та психології. Вайс належав до Перемиської дієцезії і навіть був почесним радником єпископської курії, але довгий час пропрацював у Львівському університеті Яна Казимира професором філософії (1909–1929), а згодом ректором (1913–1918). У 1913–1919 pp. був також ректором Львівської духовної семінарії латинського обряду. Наприкінці 1929 р. через хворобу припинив викладання. Під кінець життя цілком втратив зір та спроможність ходити. Помер 9 липня 1934 р. у родинному селі Климківка. Після його смерти вийшла пропам’ятна публікація на його честь: Ks. Kazimierz Wais jako człowiek i filozof, 1865–1934. Lwów 1935.

238

Sebastian Reinstadler. Elementa Philosophiae Scholasticae, т. 1–2. Freiburg im Breisgau 1901. Ця книга в 1901–1945 pp. витримала 36 видань латинською та німецькою мовами.

239

Степан Шидельський (Szczepan Szydelski, 1872–1967) — польський католицький богослов та дослідник Біблії. Про нього див.: Józef Wólczański. Ksiądz Szczepan Szydelski (1872–1967): polityk i działacz społeczny. Kraków 1992.

240

Адольф Альфред Танкерей (Adolphe-Alfred Tanquerey, 1854–1932) — француз-сульпіціянець, один з найвідоміших римо-католицьких богословів у традиції схоластичного богослов’я. Викладав догматичне богослов’я у Франції, а згодом також у США. Був автором підручників з морального, пасторального, аскетичного та містичного богослов’я. Його праці витримали багато видань, перекладені різними мовами, в тому числі й українською. Невідомо точно, про який саме підручник з догматики говорить Йосиф Сліпий, але можемо припускати кілька варіянтів: Adolphe-Alfred Tanquerey. Synopsis Theologiae dogmaticae specialis. У 2-х тт. Baltimore 1894 (цей підручник був згодом перевиданий у скороченому вигляді: Brevior synopsis theologiae dogmaticae. New York, 1911) або ж: Synopsis theologiae dogmaticae fundamentalis. Baltimore 1896.

241

Тит Мишковський (1861–1939) — греко-католицький священик, доктор і професор богослов’я, родом із с. Перегримка на Лемківщині. Богослов’я та філософію вивчав у Віденському університеті, де здобув докторський ступінь (1889). У 1885 р. висвячений на священика. У 1892 р. захистив габілітаційну працю з біблістики у Львівському університеті і став доцентом (1899), а згодом професором біблійних наук (надзвичайним — у 1903, звичайним — у 1908); викладав у Львівському університеті до 1920 р. З початком Першої світової війни був заарештований за свої русофільські погляди і засланий у Тіроль. Після розпаду Австро-Угорщини через відмову присягнути на вірність Польщі втратив посаду в університеті, але був прийнятий на посаду професора біблійних наук у Греко-католицькій духовій семінарії у Львові, де викладав у 1920–1928 pp., а з 1928 й до кінця життя був професором та проректором Богословської академії у Львові, де викладав на кафедрі біблійних наук Старого Завіту, а в 1930–1931 та 1933–1934 роках був також деканом богословського факультету. Помер 4 лютого 1939 р. Залишив чимало написаних латиною праць з біблійних та літургічних наук, а також спогади: “Моя ничтожность и мировая война” та “Записки, или Дневник” (1889–1938). Про нього див.: Peter Galadza. Tyt Myszkowski: The Esteemed Russophile of the Lviv Greek-Catholic Theological Academy // Journal of Ukrainian Studies 18 (1993) 93-122.

242

Герман Чокке (Hermann Zschokke, 1838–1920) — католицький богослов, історик, бібліст, родом з Чехії. Був професором біблійного богослов’я у Віденському університеті, а певний час навіть деканом богословського факультету та ректором цього університету; у 1910 р. став єпископом-помічником у Відні. Видав низку книг з історії та богослов’я Старого Завіту та підручників східних мов: арабської, єврейської та арамейської в її халдейському та сирійському діялектах. Йосиф Сліпий, напевно, має на увазі книгу Чокке “Священна історія Старого Завіту”: Hermannus Zschokke. Historia sacra Antiqui Testamenti. Vindobonae — Lipsiae 1872. Ця книга перевидавалася багато разів (напр.: Hermannus Zschokke. Historia sacra Veteris Testamenti / ред. Johannes Döller. Vindobonae — Lipsiae 1920).

243

Займавий — цікавий.

244

Дотинки (діял.) — докори, дошкульні слова.

245

B1; А1: <що не брався пильно до богословських наук>; A4: <що я на початку не брався пильно до богословських наук>.

246

Кость Левицький (1859–1941) — визначний політичний діяч Галичини кінця XIX — першої половини XX ст., один з найавторитетніших українських політиків, народився в Тисмениці в священичій родині. Після закінчення Станиславівської гімназії (1878) вивчав право у Львівському та Віденському університетах, у 1884 здобув докторат і в 1890 відкрив адвокатську канцелярію у Львові. Був співзасновником “Народної Ради” та Української національної Демократичної партії (УНДП), депутатом Палати послів австрійського парламенту (1907–1918) та Галицького сейму (1908–1914), президентом “Руського клубу” в Галицькому сеймі (1910–1914) та українського клубу в австрійському парламенті (1910–1916). З листопада 1918 р. — голова Державного секретаріяту ЗУНР, згодом голова комісії в справах виборчої реформи при уряді. У міжвоєнний період працював як правник та історик. За радянської влади, у 1941 p., був заарештований та вивезений до Москви. Півтора року просидів на Луб’янці, аж поки навесні 1941 р. був звільнений та повернувся до Львова. У липні 1941 р. став засновником і головою Ради Сеньйорів (з 30 липня 1941 — Українська національна рада) у Львові. Помер 2 листопада 1941 р. Похований на Янівському цвинтарі поруч із генералом М. Тарнавським. У надгробному слові митрополит Йосиф Сліпий назвав Костя Левицького “керманичем політичного життя народу до останньої хвилини”. Про його похорон він сам пише далі у своїх “Споминах”. Про Левицького див.: І. Андрухів. Кость Левицький: сторінки життя. Івано-Франківськ 1995.

247

Йдеться про Євгена Олесницького (1860–1917). Про нього див. прим. 63 вище [у електронній версії — прим. 177. — Прим. верстальника].

248

Володимир Гнатюк (1871–1926) — видатний український фольклорист і етнограф, мовознавець, літературознавець, мистецтвознавець, перекладач та громадський діяч, член-кореспондент Петербурзької АН (1902), академік ВУАН (1924), член Чеського наукового товариства (1905), Празької та Віденської академій наук. Закінчив філософський факультет Львівського університету, вчився у Михайла Грушевського та Олександра Колесси, працював і розвивався під безпосереднім керівництвом та впливом Івана Франка. З 1899 р. до кінця життя був незмінним вченим секретарем НТШ і головою Етнографічної комісії, підготував разом з Іваном Франком близько 30 томів “Етнографічного збірника”. Знав багато мов, перекладав з болгарської, польської, російської, сербської, чеської, шведської та інших літератур. Помер 6 жовтня 1926 р. у Львові. Про нього див.: М. Мушинка. Володимир Гнатюк: Життя та його діяльність у галузі фольклористики, літературознавства та мовознавства. Париж — Нью-Йорк — Сідней — Торонто 1987.

249

Хрія — тут: довга й бурхлива суперечка.

250

Див. прим. 2 вище [у електронній версії — прим. 40. — Прим. верстальника].

251

Кирило Студинський (псевдоніми: К. Вікторин, І. Лаврін, К. Зорян, В. Кость, К. С. та ін., 1868–1941) — український літературознавець, громадський і політичний діяч, родом із с. Кип’ячка Тернопільського повіту, зі священичої родини. Вчився в університетах Львова (1887–1889) та Відня (1889–1894), здобув докторат з філософії та славістики (1894), продовжував наукову працю в Берліні, Києві та Ленінграді. З 1899 — дійсний член НТШ (у 1923–1932 — його голова), у 1897–1899 — доцент Краківського університету, у 1900–1918 і 1939–1941 — професор Львівського університету, у 1916–1920 — голова “Учительської громади”, у 1921–1922 — очолював Українську національну раду, з 1929 — дійсний член ВУАН (згодом АН УРСР). Восени 1939 р. був головою Народних зборів Західної України у Львові, був обраний депутатом Верховної Ради СРСР. У 1941 р. заарештований органами НКВС і вивезений у невідомому напрямку. Обставини його смерти й місце поховання невідомі. Кирило Студинський залишив багату літературну спадщину: кілька автобіографічних творів, поезії, оповідання та понад 500 наукових і публіцистичних праць із літературознавства. У 1993 р. в рідному селі йому відкрито пам’ятник. Там діє також і кімната-музей. Про Кирила Студинського див.: Уляна Єдлінська. Суспільно-громадська та наукова діяльність академіка Кирила Студинського // Наукове Товариство ім. Т. Шевченка і українське національне відродження. Львів 1992, с. 90–97; А. Б. Кліш. Кирило Студинський: Життя та діяльність // Наукові записки Тернопільського національного педагогічного університету ім. Володимира Гнатюка. Серія: Історія, вип. 6. Тернопіль 2006, с. 74–83.

252

Михайло Грушевський (1866–1934) — видатний український історик, літературознавець, письменник, публіцист, громадський і державний діяч, дійсний член Чеської АН (1914), ВУАН (1923) та АН СРСР (1929), автор понад 2000 наукових праць. Родом з Холма, освіту здобув у Київському університеті під керівництвом Володимира Антоновича. У 1894–1914 pp. обійняв кафедру Всесвітньої історії з особливою увагою до історії Східної Европи у Львівському університеті. З 1893 р. член, а в 1897–1913 pp. — голова НТШ. У 1895–1913 pp. за його редакцією вийшло 113 томів “Записок НТШ”. Після революції 1905 р. в Росії переїхав до Києва. У грудні 1914 р. був заарештований за австрофільство й висланий до Симбірська. Після Лютневої революції 1917 року був звільнений та активно включився у політичну діяльність: у 1917–1918 pp. очолював Центральну Раду УНР. У 1919–1924 pp. перебував на еміграції: спочатку в Празі, згодом у Женеві та Бадені. У 1924 р. повернувся в Україну, оселився в Києві та зосередився на науковій діяльності, намагався створити наукову школу українських істориків. У цей період зазнавав критики за свої ідейні погляди. У 1931 р. був звинувачений у створенні Українського національного центру та заарештований. Після допитів у Харкові та Москві був змушений підписати наклепи на себе й своїх однодумців, але потім відмовився від них і через брак доказів був звільнений. У 1932–1934 pp. працював у Москві під наглядом ДПУ. Його судову справу закрили щойно після його смерти. Помер Грушевський у санаторії в Кисловодську (Росія) 25 листопада 1934 р. Залишив спомини. Про нього див.: В. Верстюк. М. С. Грушевський: коротка хроніка життя та діяльності. Київ 1996; Юрій Шаповал, Ігор Верба. Михайло Грушевський. Київ 2005; Сергій Плохій. Великий Переділ: Незвичайна історія Михайла Грушевського. Київ 2011.

253

Болеслав Фердинанд Маньковський (Bolesław Ferdynand Mańkowski, 1852–1921) — польський психолог та педагог, родом з Любачева. Навчався в університетах Львова, Ляйпціґа та Берліна, з 1890 — редактор педагогічного журналу “Museum”, з 1895 — бібліотекар університетської бібліотеки у Львові, у 1903–1921 — професор педагогіки Львівського університету, автор наукових праць з педагогіки та психології. Помер у Львові 26 серпня 1921 р. Про його педагогічну та наукову діяльність див.: Władysława Szulakiewicz. Między teorią a praktyką edukacyjną: Bolesława Ferdynanda Mańkowskiego (1852–1921) zasługi w rozwoju pedagogiki akademickiej // Rozwój polskiej i ukraińskiej myśli pedagogicznej na przestrzeni ХІХ-XX wieku / ред. Anna Haratyk. Wrocław, c. 41–59; Stanisław Jedynak. Bolesław Mańkowski o wartościach naczelnych życia ludzkiego: zapomniane karty Uniwersytetu Lwowskiego // Considerations philosophicales: w czterdziestolecie pracy naukowej Profesora Tadeusza Kwiatkowskiego / ред. Jolanta Świderek та ін. Lublin 1999, с. 281–292.

254

Канізіянум (Collegium Canisianum) — римо-католицька міжнародна семінарія Петра Канізія в Інсбруку (Австрія) під проводом єзуїтів, збудована в 1910–1911 pp. У Канізіянумі вчилися, окрім Йосифа Сліпого, також інші видатні церковні діячі та провідники УГКЦ, як-от Никита Будка, Андрій Іщак, Климентій Шептицький, Мирослав-Іван Любачівський та інші.

255

Міхаель Гофман (Michael Hofmann, 1860–1946) — єзуїт, визначний педагог та виховник священиків у Німеччині, родом з Тіролю. Богословську освіту здобув у Німецькій колегії в Римі (Collegium Germanicum, 1881–1888). Працював у Зальцбурзі префектом семінарії (1888–1892), згодом професором церковної історії та канонічного права (1892–1895); пізніше викладав канонічне право в університеті Інсбрука (1897–1918) та був довголітнім реґенсом (ректором) Канізіянуму (1910–1919, 1925–1938). У 1915–1919 воєнних роках Канізіянум став також притулком для студентів Німецької колегії в Римі. У 1919 р. папа Пій XI викликав Гофманна до Риму очолити Німецьку колегію. У 1925 р. Гофманн повернувся до Канізіянуму і керував ним аж до його закриття нацистами 21 листопада 1938 р. Наприкінці 1938 р. виїхав у Швейцарію, в м. Сьон, де займався науковою діяльністю. Помер 22 січня 1946 р. Про нього див.: Albert Oesch. Michael Hofmann S.J.: Regens des Theologischen Konviktes Canisianum in Innsbruck. Innsbruck 1951.

256

Конвіктор — вихованець конвікту.

257

Реколекції — тут: духовні вправи для семінаристів.

258

Андрій Іщак (1887–1941) — священик, новомученик, родом з Миколаєва. Закінчив Стрийську гімназію, в 1910–1914 pp. вивчав богослов’я у Львові та Інсбруку. У 1914 р. захистив докторат з богослов’я і був висвячений на священика. Під час Першої світової війни (1914–1918) був військовим капеланом; у 1918 р. став префектом духовної семінарії у Львові; у 1923–1933 pp. душпастирював у с. Мільно Зборівського повіту, згодом вчився в Римі (1929–1930); у 1930–1939 pp. був професором Богословської академії у Львові, з 1939 — служив на парафії в с. Сихів. Убитий 26 червня 1941 р. 27 червня 2001 р. Іван Павло II проголосив о. Іщака блаженним (Congregatio de Causis Sanctorum, прот. № 2256, т. 1.Roma, 2001, с. 613–628).

259

Микола Дідуник (1887–1937) — греко-католицький священик Львівської архиєпархії, родом із с. Котузів у Галичині. Закінчив гімназію в Бережанах, вивчав філософію та богослов’я в Римі, в університеті Урбаніянум, як питомець Руської колегії (1908–1910), згодом у Львівському університеті як питомець Генеральної греко-католицької духовної семінарії (1910–1911); після цього за сприяння митрополита Андрея Шептицького навчався в Інсбруку в Канізіянумі (1911–1913), де захистив докторат (1913). Висвячений у 1913 p., продовжував студії в Інституті Фрінтанеум (Frintaneum), але в 1914 р. перервав їх після першого риґорозуму з морального і пастирського богослов’я, повернувся в Галичину і розпочав душпастирську діяльність як адміністратор парохії в с. Мозолівка (1914–1915). У 1916–1918 pp. служив військовим капеланом. У 1919–1932 pp. перебував на Східній Україні, потім на еміграції. Після повернення в Галичину був парафіяльним сотрудником у с. Пітричі (1932–1934), адміністратором парохій у Лопатині (1934–1935) та Барилові Радехівського д-ту (1935–1937). Помер 9 березня 1937 р. в с. Барилів (біографічну інформацію про Миколу Дідуника люб’язно надав Ярослав Глистюк).

260

Кость Донарович (1890-?) — одружений священик Львівської архиєпархії, родом з Боринич, із священичої родини. Навчався в гімназіях Львова та Перемишля, студіював богослов’я в Інсбруку, висвячений єпископом Григорієм Хомишиним у 1916 p., душпастирював спочатку в селі Борусів (1918–1921), а потім на парафії свого батька в рідному селі Бориничі біля Бібрки (1921–1944) (особова справа: ЦДІАЛ, ф. 201, оп. 1в, спр. 254). Подальша доля невідома.

261

Можливо, мається на увазі Яків Дутчак (1887-?) — священик, висвячений у 1913 р. У 1914–1918 pp. працював катехитом у Сколівській школі, у 1918 р. заарештований поляками, був у таборі. Подальша доля невідома.

262

Ксаверій Леонід Мостович навчався з Йосифом Сліпим в Інсбруку, там належав до гомілетичного гуртка українських богословів і в 1913 р. був його секретарем. 1 квітня 1914 р. виїхав з Інсбрука. Подальша його доля невідома. Є здогад, що Мостович після Другої світової війни емігрував до Америки.

263

Конвікт — гуртожиток при навчальному закладі, в якому здійснювалась частина начально-виховного процесу.

264

Дисертація стосувалася розуміння поняття “життя” в євангелиста Івана і мала назву: “Die Auffassung des ‘Lebens’ nach dem Evangelium und I Briefe des Hl. Johannes (Eine exegetisch dogmatische Untersuchung)”. Ця праця була згодом надрукована у ж-лі Богословія, т. 29. Рим 1965, с. 3–62, а також окремою книжкою як 33 том серії “Видання «Богословії»” (Рим 1965) в повному зібранні творів Йосифа Сліпого: Твори, т. 1, с. 29–90.

265

Урбан Гольцмайстер (Urban Holzmeister, 1877–1953) — вчений-єзуїт, з 1908 — доцент, у 1917–1937 — професор Нового Завіту в Інсбруку, займався текстуальною критикою та хронологією Нового Завіту.

266

Йосиф Ліндер (Josef Linder, 1869–1949) — вчений-єзуїт, професор біблійної екзегези в Інсбруцькому університеті у 1909–1935 pp. (викладав Старий Завіт). Замінив на цій посаді свого колегу та однодумця єзуїта Леопольда Фонка (Leopold Fonck), якого папа Пій X викликав до Риму й доручив йому очолити Папський біблійний інститут. У 1939 р. Ліднер опублікував коментар на книгу Даниїла.

267

“Ewige Anbetung” (буквально з нім.: Вічне Поклоніння) — жіночий контемплятивний монастир ордену сестер Вічного Поклоніння Святим Дарам в Інсбруку (Kapferer Karl-Str. 7, Innsbruck 6020). Цей орден був заснований у 1807 р. в Римі Марією Магдалиною від Воплочення з метою безперервного поклоніння Пресвятій Євхаристії. Має свої монастирі в Італії, Іспанії, США, Мексиці, Чилі, місії в Кенії та Африці.

268

Риґорозум — підсумковий всеохопний екзамен у вищих навчальних закладах у багатьох країнах Европи.

269

Священичі свячення Йосифа Сліпого відбулися 30 вересня 1917 р. в Унівській Лаврі. Святителем був сам митрополит Андрей Шептицький. Що ж до дияконських свячень, то, як свідчить сам Йосиф Сліпий, вони відбулися у Львові незадовго до священичих. Це не могло статися раніше, ніж 10 вересня 1917 p., бо щойно цього дня митрополит Андрей Шептицький повернувся до Львова після свого заслання. Отже, дияконські свячення відбулися між 10 і 29 вересня 1917 р. Деякі натяки на точнішу дату дияконських свячень Сліпого подає нам Василь Лаба у замітці про крилошанина Романа Лободича. Він стверджує, що Роман Лободич був висвячений на священика разом із Йосифом Сліпим, а “Шематизм” Блажейовського подає нам точну дату священичих свячень Романа Лободича — 21 вересня 1917 р. Оскільки відомо, що священичі свячення Йосиф Сліпий прийняв 30 вересня, то слід припускати, що дияконські свячення Йосифа Сліпого відбулися 21 вересня разом зі священичими свяченнями Романа Лободича (див.: Василь Лаба. Отець митрат Роман Лободич // Альманах Станиславівської землі / ред.-упоряд. Б. Кравців. Нью-Йорк — Торонто — Мюнхен 1975, с. 665–667; Шематизм, с. 269).

270

Йосиф Схрейверс, ЧНІ (Josef Schrijvers, 1876–1945) — бельгійський монах-редемпторист, аскетичний письменник світової слави, співзасновник УБНТ, протоігумен ЧНІ. Народився в Бельгії в містечку Зутендаль. Закінчив колегію св. Йосифа в Гассельті, в 1894 р. вступив до Згромадження редемптористів, у 1895 — склав монаші обіти, а після навчання в семінарії був висвячений на священика (1900). Опісля працював професором філософії, з 1907 р. був префектом студентів-богословів у семінарії в Боплато. У 1913 р. приїхав разом з іншими бельгійськими редемптористами в Західну Україну і до 1933 р. працював серед українців. Був настоятелем спільноти редемптористів в Україні та візитатором жіночих монастирів: сестер св. Йосифа та сестер милосердя св. Вінкентія. В 1933 р. повернувся до Бельгії, щоб перебрати уряд протоігумена бельгійської провінції ЧНІ. З 1936 р. став верховним дорадником Чину з осідком у Римі та апостольським візитатором усіх жіночих монаших згромаджень УГКЦ в Україні та за кордоном (США, Канаді, Бразилії). Останні роки свого життя провів у Римі як генеральний консультор ЧНІ (з 1936), де й помер 4 березня 1945 р. Його основні наукові праці: “Підручник політичної господарки” (1907), “Засади духовного життя” (1912), “Добра воля” (1913), “Саможертва” (1918), “Божеський приятель” (1922), “Vie interieure et róle de St. Josafat Kuncevyc” (1923), “Моя небесна Ненька” (1925), “Душі довір’я” (1930), “Le double Principe Moteur de la Vie Spirituele” (1931), “Слово Христове до свого священика” (1932), “Ісус між нами” (1940), “Отче наш, що єси на небі” (1942), “Вічний фестин” (1947), “Чудесне життя Сестри Варвари” (1955). Про нього див.: Богословія, т. 21. Рим 1963, с. 145; Богдан Бешлей. Отець Йосиф Схрейверс // Редемптористи. Дев’яносто літ в Україні (1913–2003) / упоряд. Я. Приріз. Львів 2003, с. 113–120.

271

Роман та Євгенія померли один за одним у 1918 р. Євгенія Крупа була заміжня, але не залишила після себе дітей. Роман теж був одружений і мав сина Івана. Цей син у 1939 р. виїхав до Польщі, де в 1956–1958 pp. його змушували до співпраці з органами КДБ, викликали на допити з приводу церковної документації та митри Йосифа Сліпого. Як стверджує дружина Івана Сліпого Марія Мюллер-Сліпа, у 1968 р. генерал польської служби безпеки Мечислав Мочар пропонував йому отруїти кардинала Йосифа Сліпого, за що обіцяв йому посаду міністра сільського господарства, а у випадку відмови погрожував смертю. Іван Сліпий відмовився і поплатився за це своїм життям. У 1970 p., як розповідає Марія Мюллер-Сліпа, його викликали на кількаденну конференцію з рільництва в околицях Ґданська, і під час конференції начебто опромінили його радіяцією в кімнаті готелю, де він зупинявся зі своїм колегою. Невдовзі після тієї конференції вони обоє померли майже одночасно: Іван Сліпий — 14 липня 1971 p., а його колега — 27 червня. Іван Сліпий залишив після себе двох дітей: сина Веслава (доктор медицини) та дочку Урсулу (лікар-ветеринар). Його дружина Марія Мюллер-Сліпа виїхала разом з матір’ю Казимирою до Данії і проживала в Копенгагені. Про спроби радянських служб КДБ отруїти Йосифа Сліпого та обставини смерти Івана Сліпого Марія Мюллер-Сліпа писала у своїх листах до Ліги українських політв’язнів та до Міжнародного комітету ім. Сахарова у Копенгагені, однак ці її свідчення не знаходять підтвердження в документах з архівів польських спецслужб. Див. лист Марії Мюллер до Світової Ліги українських політв’язнів (без дати) та її ж лист до Міжнародного Комітету ім. Сахарова від 29 вересня 1975 // ІА УГКЦ, ф. Патріярх Йосиф Сліпий, оп. 1, спр. 4: “Матеріали родичів”, б. п. Про смерть Івана Сліпого див. також лист Петра Кузьми-Балицького (без дати) // ІА УГКЦ, ф. Archivium Patr. S. Sofia, спр. 297: Denmark, арк. 47; лист о. Івана Леськовича від 26 липня 1971 // Там само, арк. 144.

272

Тут Йосиф Сліпий неточно вказує дату своїх священичих свячень, плутаючи її з датою своєї єпископської хіротонії. Священичі свячення Йосиф Сліпий отримав 30 вересня 1917 p., а його єпископська хіротонія дійсно відбулася на свято Непорочного Зачаття 22 грудня 1939 р. у Львові, в приватній каплиці митрополита Андрея Шептицького.

273

Йдеться про гірський монастир сестер ордену сервітів та їхній готель (“Klostergasthof Maria Waldrast”), що знаходиться приблизно за 6 км від Матрая-на-Бреннері (містечка в районі Інсбрука на Бреннерському шосе).

274

Велеградські конгреси — міжнародні з’їзди, в яких брали участь представники католицьких слов’янських народів та деяких православних Церков. Відбувались у м. Велеграді (Моравія) з ініціятиви митрополита А. Шептицького та O. A. Спальдака в 1907, 1909, 1911, 1924, 1927, 1932 та 1936 pp. Основною ідеєю конгресів був пошук шляхів примирення й об’єднання православних Церков з Апостольським Престолом. Короткі звіти про перебіг цих з’їздів публікувалися в журналі “Нива”. Див.: Наталія Мадей. Велеградські з’їзди // Українське релігієзнавство 23 (2002) 74–83; Augustyn Babiak. Les Ukrainiens aux Congres de Velegrad (1907–1936). Paris 2007.

275

Антонін-Кирило Стоян (1851–1923) — моравський римо-католицький релігійний та політичний діяч, архиєпископ Оломоуцький та митрополит Моравський (1921–1923), член австрійського сенату та сенатор Чехословацького парламенту (1920–1923). У 1907, 1909 та 1911 pp. брав участь в організації Велеградських конгресів. Помер від крововиливу в мозок 29 вересня 1923 р. в Оломоуці. У 1948 р. єпископ Йосиф Карло Матоха розпочав процес беатифікації архиєпископа Стояна, який вже добігає до кінця. Про нього див.: Francišek Cinek. Arcibiskup Dr. Antonin Cyril Stojan: život a dilo: pokus о nárys duchovní fysiognomie. Olomouc 1933; Francišek Vymětal. Apoštoł křest’anské lásky a jednoty církve: Život a dilo Dr. Antonina Cyrila Stojana. Praha 1988; Ludvik Němec. Antonin Cyril Stojan, Apostle of Church Unity: Human and Spiritual Profile. New Rochelle 1983.

276

Теофіл (Богуміл) Спачіл, TI (Theophilus (Bohumil) Spáčil, 1875–1950) — римо-католицький священик-єзуїт, професор Папського східного інституту в Римі, провінціял Чеської провінції єзуїтів (1938–1945). Родом із с. Вемисліце на півдні Моравії, філософію та богослов’я вивчав у духовній семінарії у Брно та Григоріянському університеті в Римі. У 1901 р. був висвячений у Римі на священика, повернувся у Брненську дієцезію, де душпастирував та викладав у семінарії. У 1905 р. вступив до Товариства Ісуса. Після новіціяту у Велеграді та Лінці почав викладати фундаментальну теологію спочатку в Клаґенфурті (1907–1910), а потім в Інсбруку (1910–1918). У 1918–1937 pp. викладав порівняльне релігієзнавство, сакраментологію (Пресвяту Євхаристію, епіклезу) та маріологію в Папському східному інституті в Римі, написав підручники та праці про таїнство хрещення, Євхаристію, об’явлення, віру, догми. Йосиф Сліпий слухав його лекції в Римі і мав велику пошану до цього науковця як знавця християнського Сходу. Спачіл не раз брав участь у Велеградських конгресах. Після Велеградського конгресу 1922 р. він на бажання учасників та на особисте прохання архиєпископа Антоніна Стояна написав короткий огляд науки про Церкву у православних богословів Сходу ХІХ-XX ст. (див.: Theophilus Spáčil. Conceptus et doctrina de Ecclesia iuxta Teologiam Orientis separati [= Orientalia christiana, т. 2, 8]. Roma 1923, 1924; а також рецензію Івана Бучка на цю працю: Богословія, т. 3. Львів 1925, с. 126–128). Наприкінці 1920-х років Спачіл виступив з гострою критикою праці Гавриїла Костельника “Спір про епіклезу між Сходом і Заходом” (Львів 1928). У 1937 р. повернувся до Чехії, до єзуїтського дому св. Ігнатія в Празі, та в 1938 р. був обраний провінціялом єзуїтів Чеської провінції. Після відставки з цієї посади в 1945 р. служив як духівник дому св. Ігнатія. У 1947 р. переїхав з Празької архиєпископської гімназії до Богосудова. У 1950 р. був заарештований, інтернований і 5 грудня того ж таки року помер у таборі для інтернованих ченців в монастирі в Осеку. Докладніше про нього див.: Josef Benicek. P. Bohumil Spáčil, S.I. Řím 1993.

277

“Нива” — церковно-суспільний журнал для священиків УГКЦ, виходив у Львові у 1904–1914 pp. як двотижневик і в 1916–1939 pp. як місячник з додатками: “Катехитичний місячник” (з 1911 — орган Товариства катехитів) і “Проповіді”. При журналі видавалася Бібліотека “Ниви”. Редакторами журналу були священики Ярослав Левицький (1904–1907 і 1910–1918), Олекса Волянський (1908–1910), Гавриїл Костельник (1920–1928) і Петро Хомин (1930–1939). Звіт Сліпого: Йосиф Сліпий. На Велеграді (6–9 серпня 1922 року) // Нива 17 (1922) 392–402 (передрук: Твори, т. 5, с. 69–87).

278

Імператор Карл І Габсбург (Karl Franz Josef von Habsburg-Lothringen, 1887–1922) — останній імператор Австро-Угорщини (1916–1918). У 1915 p. посприяв формуванню Легіону УСС як самостійної військової одиниці в лавах австрійської армії. Помер 1 квітня 1922 р. на засланні на острові Мадейра (Португалія). Майже через 50 років після смерти його тіло виявили нетлінним і в 1949 р. розпочався процес його беатифікації. 3 жовтня 2004 р. Карл І був беатифікований папою Іваном Павлом II, а в 2008 р. перепохований в імператорському гробівці в церкві капуцинів у Відні. Про нього див.: Jan Mikrut. Kaiser Karl I. (IV.) als Christ, Staatsmann, Ehemann und Familienvater. Wien 2004; Bernhard A. Macek. Kaiser Karl I. Der letzte Kaiser Österreichs. Ein biografischer Bilderbogen. Erfurt 2012.

279

Габілітація — захист наукової праці (дисертації), який дає право викладати в університеті.

280

Іспанка, або іспанський грип — пандемія грипу, що в 1918–1919 pp. охопила більшу частину світу й забрала життя 50-100 мільйонів чоловік.

281

Беручи до уваги прийняті свого часу в Галичині правила транскрипції німецьких імен (ü→і), можна припустити, що тут мається на увазі Йозеф Мюллер (Josef Müller, 1863–1941). Мюллер працював у Інсбруку спершу як доцент і викладач філософії (з 1898), а згодом як професор догматики (1901-1938) (див.: F. Lakner. Die dogmatische Theologie an der Universität Innsbruck // Zeitschrift für Katholische Theologie 80 (1958) 126–127). Особлива подяка о. Петру Терлецькому та о. єзуїту Отто Муку (Otto Muck) за поміч у пошуку відомостей про професорів Інсбруцького університету.

282

Гайнріх Брудерс (Heinrich Bruders) — єзуїт, працював разом із Йозефом Мюллером на богословському факультеті Інсбруцького університету, де в 1909–1919 pp. викладав історію догми. На відміну від свого попередника Йогана Качталера (Johann Katschthaler), Брудерс у своїх викладах використовував не систематично-апологетичний, а історично-евристичний підхід. Див.: Emerich Coreth, SJ. Die Theologische Fakultät Innsbruck. Ihre Geschichte und wissenschaftliche Arbeit von den Anfängen bis zur Gegenwart. Innsbruck 1995, c. 94.

283

Josef Slipyi. Die Trinitätslehre des byzantinischen Patriarchen Photios // Innsbrucker Zeitschrift für katholische Theologie 44 (1920) 538–562, 45 (1921) 66–95. Передрук: Твори, т. 1, с. 91–158. Див. також рецензію на цю працю отця-доктора А. Іщака: Богословія, т. 1. Львів 1923, с. 321–326.

284

Читай: “Мюллером”. Див. прим. 143 вище [у електронній версії — прим. 281. — Прим. верстальника].

285

Йоган Штуфлер (Johann Baptist Stufler, 1865–1952) — єзуїт (з 1892), у 1908–1935 — професор догматичного богослов’я в Інсбруку, у 1935–1938 — почесний професор, неосхоластик моліністичного напрямку, викладав догматику в Інсбруцькому університеті з 1904 р. (див.: Karl Hausberger. Stufler Johann Baptist // Biographisch-Bibliographische Kirchenlexikon, т. 9, с. 119–120; E Lakner. Die dogmatische Theologie an der Universität Innsbruck // Zeitschrift für Katholische Theologie 80 (1958) 127–129).

286

Хоч Йосиф Сліпий пише тут про одну дипломатичну місію Колесси й Бонна, насправді в той час у Римі діяли паралельно дві українські дипломатичні місії, які представляли окремо ЗУНР і УНР. Дипломатична місія ЗУНР була акредитована не при Апостольському Престолі, а при італійському урядові, але займалася також налагодженням зв’язків із Апостольською Столицею. У 1921 р. її очолював Олександр Колесса (літературні псевдоніми і криптоніми: Олекса Ходовицький, О. K., К-a та ін., 1867–1945) — літературознавець та мовознавець, фольклорист і поет, громадсько-культурний діяч. Працював доцентом (1895–1898) і професором Львівського (1898–1918) та Віденського (1920–1921) університетів. Після закриття місії в Римі 1 листопада 1921 р. він виїхав до Праги, де й працював до кінця життя: спочатку у Карловому університеті (1923–1939), а згодом в УВУ, в якому він був одним із засновників та багатолітнім ректором (1921–1922, 1925–1928, 1935–1937, 1943–1944). Автор численних досліджень з українського мово- та літературознавства.

Українська дипломатична місія УНР проіснувала трохи довше і мала певні успіхи. Спочатку її очолював граф Михайло Тишкевич, а після його переведення на мирну конференцію в Париж у серпні 1920 р. — о. Франц Ксаверій Бонн (1882–1941) — бельгійський редемпторист, що прийняв східний обряд. Він був родом з м. Брюґґе у Фландрії, у 1902 р. вступив до чину редемптористів, у 1908 р. був висвячений на священика, у 1911 р. прибув до Галичини, щоб вивчити українську мову та підготуватися до місії серед українців на поселеннях у Канаді, однак через війну його місія була відкладена і він залишився в Галичині. У 1918 р. служив капеланом УГА, у 1919 р. був членом української делегації на переговорах з представниками країн Антанти, а в 1919–1920 pp. став радником та виконуючим обов’язки голови української надзвичайної дипломатичної місії при Апостольському Престолі. Місія мала кілька важливих завдань: правдиво інформувати Апостольський Престол про політичне та військове становище в Україні, домогтися призначення апостольського візитатора для України й отримати допомогу ліками та грошима для ранених та полонених. Назагал місія була успішна, бо 20 лютого 1920 р. папа Бенедикт XV призначив о. Джованні Дженоккі апостольським візитатором для України. Місія також отримала пожертву в сумі 100000 лір від папи та 50000 лір від Східної конгрегації на допомогу для священиків Галичини. З переходом Директорії УНР у вигнання в листопаді 1921 р. місія, фактично, перестала існувати. Після свого звільнення 1 листопада 1921 р. о. Бонн виїхав до США, де душпастирював серед українських поселенців в штаті Пенсільванія. Помер 21 листопада 1941 р. у Саут-Дірфільт (Пенсильванія). Див.: Іван Хома. Апостольський престіл і Україна 1919–1922. Рим 1987; Ліліана Гентош. Ватикан і виклики модерности: Східноєвропейська політика папи Бенедикта XV та українсько-польський конфлікт у Галичині (1914–1923 pp.). Львів 2006, с. 305.

287

Енріко Бенедетті (Enrico Benedetti, 1874–1941) — папський шамбелян і довголітний працівник Конгрегації у справах Східних Церков, великий прихильник католицизму візантійського обряду. Родом з Риму, висвячений у 1897 р. З 1900 р. викладав у Папському Урбаніянському колегіюмі під егідою Конгрегації поширення віри. Анджело Ронкаллі (майбутній папа Іван XXIII) у своїх відомих споминах “Щоденник душі” згадує Бенедетті як свого викладача. У 1928 р. з ініціятиви митрополита Андрея Шептицького Бенедетті був призначений прокуратором українського єпископату Польщі, Чехословаччини, Югославії та Болгарії в Римі й обстоював українські інтереси в Римській курії. Помер у Римі 10 березня 1941 р. Про нього див.: Athanasius D. McVay. Monsignor Enrico Benedetti (1874–1941): Among History’s Vanished // Annales Ecclesiae Ucrainae 8.06.2010 (на сайті: annalesecclesiaeucrainae.blogspot.it).

288

Мартін Жужі (Martin Jugie, 1878–1954) — французький асумпціоніст, професор Папської Латеранської семінарії в Римі, професор догматики в Папському східному інституті, визначний учений-візантиніст, автор численних наукових праць та монографій, один із головних опонентів Івана Меєндорфа в науковій дискусії про паламізм. Його монументальна праця “Смерть і внебовзяття Діви Марії” (La Mort et l’Assomption de la Sainte Vierge. Vatican 1944), присвячена папі Пію XII, стала основою для обґрунтування догми внебовзяття Діви Марії, проголошеної 1 листопада 1950 р. в апостольській конституції “Munificentissimus Deus”.

289

Северьєн Саллавіль (Severien Sallaville, 1881–1965) — французький асумпціоніст. Філософію та богослов’я вивчав в Єрусалимі, Римі та Константинополі, згодом став професором у Східній семінарії в Халкедоні (Кадікой, Туреччина), входив до редакції журналу “Відлуння Сходу” (Echos d’Orient), з 1912 протягом 20 років очолював Інститут візантійських студій (Institut detudes byzantines). У 1916–1920 pp. жив в Афінах, з 1929 — в Римі, де в 1932–1947 pp. був професором східного богослов’я в Папському Урбаніянському університеті, а крім того з 1936 — радником Східної конгрегації та духівником Румунської колегії. У 1949 р. переїхав у Афіни, де й помер 26 жовтня 1965 у віці 84 роки.

290

Григоріянум (Gregorianum) — папський університет під проводом єзуїтів, що розвинувся на базі Римської колегії єзуїтів, заснованої в 1551 р. Ігнатієм Лойолою. Завдяки меценатській підтримці папи Григорія XIII, що подарував їй нові приміщення, колегія отримала назву Григоріянського університету, який тепер має один з найпотужніших у світі богословських факультетів.

291

Анджелікум (Angelicum) — Папський університет св. Томи Аквінського під проводом домініканців, що розвинувся на основі домініканської школи при церкві св. Сабіни (Studium Conventuale), заснованої в 1222 р. Провідний осередок томістичних філософських та богословських студій.

292

Моріс де ла Тай (Maurice de la Taille, 1872–1933) — єзуїт, священик (з 1901), вчився у Кентербері, Парижі та Ліоні, спочатку служив як парафіяльний священик, у 1905–1914 pp. був професором догматичного богослов’я в Анже, під час війни служив військовим капеланом, у 1919–1931 pp. працював професором богослов’я у Папському Григоріянському університеті. Завдяки своїй книзі “Таїнство віри” (Mystery of Faith, 2 тт., London 1940, 1950) став загальновизнаним авторитетом у сакраментальному богослов’ї. Про нього див.: Bernard Leming. A Master Theologian: Father Maurice de la Taille: 1872–1933 // Month 163 (1934) 31–40.

293

Повна назва дисертації: “De principio spirationis in Sanctissima Trinitate: historica-dogmatica inquisitio”. Первісно вона була опублікована в 2-му томі “Праць” УБНТ: Iosyf Slipyi. De principio spirationis in SS. Trinitate: historica-dogmatica inquisitio [= Opera Theologicae Societatis Ucrainorum, 2]. Leopoli 1926. Передруки: Iosyf Slipyi. De principio spirationis in Ss. Trinitate: historica-dogmatica inquisitio. Oxford 1970; Твори, т. 1, с. 243–331.

294

Лат.: “magister aggregatus” — академічний ступінь, рівноцінний габілітації.

295

Руська (українська) папська колегія при церкві свв. Сергія і Вакха в Римі на площі Мадонна дей Монті (Madonna dei Monti, 3) була відкрита папою Бенедиктом XV 20 лютого 1921 р. Першим ректором колегії став василіянин о. Лазар Березовський. З 1971 р. це патріярший двір. Докладніше див.: Софрон Мудрий. Нарис історії української папської колегії св. Йосафата в Римі. Рим 1984.

296

Лазар (Лев) Березовський, ЧСВВ (1868–1952) — василіянин, священик Станиславівської єпархії, родом із с. Бишківці, висвячений у 1893 р. У 1895–1896 pp. працював префектом у семінарії у Львові, у 1896 р. вступив до василіянського чину, у 1908–1915 та 1921–1925 pp. був ректором Руської колегії в Римі, у 1949 р. виїхав до США, де й помер 27 лютого 1952 р. у м. Довсон. Про нього див.: Богдан Крив’як. Отець Лазар Березовський, ЧСВВ — засновник та перший редактор “Календарів Місіонаря” // Дзвіниця 11 (2000) 22–23; M. Wawryk. R. P. Lazarus Leo Berezowskyj (Generalis Ordinos Consultor: 17.XI.1868-27.II.1952) // Analecta OSBM 3 (1–2) (1958) 98-100.

297

Митрополит Андрей Шептицький приїхав до Риму 16 грудня 1920 р. і залишався там до квітня 1921-го.

298

Ще на початку 1920 р. митрополит Андрей Шептицький став об’єктом звинувачень з боку польського архиєпископа Краківського Адама Сапеги та вірменського архиєпископа Львівського Йосифа Теодоровича, які інформували Рим про конфлікт між українцями та поляками в Галичині і висловлювали сумніви щодо здатности Львівського митрополита керувати організацією Католицької Церкви у Росії, а особливо щодо законности висвячення Йосифа Боцяна на єпископа Луцького. Враховуючи те, що новий папа Бенедикт XV нічого не знав про повноваження митрополита Шептицького, надані йому Пієм X, така “самодіяльність” митрополита в контексті польських звинувачень могла закінчитися для нього усуненням з престолу. Про звинувачення на адресу митрополита з боку польської влади див.: Августин Баб’як. Подвиг митрополита Андрея Шептицького як Апостольського візитатора для українців (1920–1923) і його взаємини з урядом Польщі. Тренто — Больцано 2013, с. 129–160.

299

Казимир Скірмунт (Kazimierz Skirmunt, 1861–1931) — польський куріяльний чиновник, домашній прелат папи Бенедикта XV. Прожив у Римі 42 роки, обстоюючи польські інтереси перед Апостольським Престолом; був консультантом Державного секретаріяту в Римі, згодом апостольським протонотарем та консультором Конгрегації пропаганди віри та надзвичайних справ Церкви, з 1919 — церковний радник польського посольства при Апостольській Столиці. Був у дружніх стосунках з папою Пієм XI. Помер у Римі 26 травня 1931 р. Польська історіографія високо оцінює заслуги цього прелата, тоді як українські історики відзначають його виразно антиукраїнську позицію. Негативне ставлення до Скірмунта помітне також і в цих рядках “Споминів” Йосифа Сліпого. Про нього див.: Bolesław Skirmunt. W służbie Kościoła i Polski: Ks. Dr. Kazimierz Skirmunt. Poznań 1931; Августин Баб’як. Подвиг митрополита Андрея Шептицького як Апостольського візитатора для українців (1920–1923) і його взаємини з урядом Польщі. Тренто — Больцано 2013.

300

Йосиф Теофіл Теодорович (Józef Teofil Teodorowicz, 1864–1938) — вірменський церковний та політичний діяч пропольської орієнтації, за Австрії — депутат Крайового сейму у Львові та верхньої палати австрійського парламенту, згодом депутат польського сейму та сенатор II Речі Посполитої, почесний громадянин Бережан (1897) та Львова (1924). Родом з Покуття (с. Живачів), вивчав право у Чернівецькому університеті, згодом закінчив семінарію і душпастирював у Бережанах та Львові. У 1901 р. став архиєпископом Львівським Вірменської Католицької Церкви, у 1912 р. здобув докторат з богослов’я, у 1928–1930 pp. провів ґрунтовну реставрацію Вірменського собору у Львові. Помер 4 грудня 1938 р. у Львові. Після смерти Теодоровича посада Львівського архиєпископа Вірменської Католицької Церкви залишається вакантною. Про нього див.: Stanisław Gawlik. Życie і działalność ks. abpa Józefa T. Teodorowicza. Kraków 1988; Roman Kubik. Józef Teofil Teodorowicz. Ostatni arcybiskup polskich Ormian. Gorzów Wielkopolski 1998.

301

Надзвичайні повноваження були надані митрополитові Андреєві Шептицькому на двох авдієнціях у папи Пія X 14 та 18 лютого 1908 р. в Римі. Під час цих зустрічей митрополит просив про надзвичайні права в Росії і подав письмове прохання, яке було підписане папою і завірене приватним секретарем папи монсеньйором Джамбаттістою Бресаном. Своїм підписом під цим документом папа Пій X визнав митрополита Андрея адміністатором греко-католицьких єпархій в Росії (на той час номінально існувала тільки Кам’янець-Подільська єпархія). Іменем Апостольської Столиці митрополит отримав єпископську юрисдикцію над усією територією Російської імперії з такими самими правами, які маронітський патріярх мав у межах свого патріярхату, а також владу висвячувати нових єпископів без відома Державного секретаріяту. Окрім того папа Пій X уділив митрополитові три важливі привілеї: 1) затвердив поширення на Росію норм, закріплених у Конституції Лева XIII “Orientalium dignitatis”, зокрема щодо мішаних шлюбів; 2) надав владу скликати від імени Святішого Отця собори богословів-каноністів для розв’язання деяких питань; 3) уділив привілей щодо “communicatio in sacris” (тобто владу звільняти вірних від заборони приймати таїнства в некатоликів). Повернувшись до Львова, митрополит Шептицький зробив 10 копій цього документа. Оригінали він зберігав у себе. Одну з копій він завірив у кардинала Ґеорґа Коппа, архиєпископа Вроцлава, і довірив на зберігання вроцлавському кардиналові Адольфу Бертраму. Тепер копія документа зберігається у Ватиканському архіві: Archivio segreto Vaticano degli Affari Ecclesiastici Straordinari, b. 500. Надзвичайні права Шептицького щодо Росії були знову потверджені папою у 1909, 1910 та 1914 pp. На авдієнції у Пія X в 1914 р. митрополит Шептицький просив, щоб ці привілеї були делеговані не просто йому особисто (iure delegate), але також і його наступнику (iure ordinario et proprio), але на це папа не погодився. Оскільки надзвичайні повноваження були надані митрополитові Шептицькому таємно від Державного секретаріяту, то новий папа Бенедикт XV нічого про них не знав, аж поки митрополит не представив йому документ за підписом Пія X, завірений приватним секретарем папи. Ймовірно, саме про цей документ і пише тут Йосиф Сліпий. Після цього папа Бенедикт XV потвердив повноваження Шептицького, але наклав на них деякі обмеження. Див. Archivio segreto Vaticano degli Affari Ecclesiastici Straordinari, 1918–1919, pos. 1315–1318, fasc. 518, ff. 72–75; див. також лист асесора Конгрегації Східних Церков монсеньйора Ісаї Пападопулоса від 20 березня 1921 р. зі звітом про юрисдикцію, яку отримав митрополит Шептицький в Росії: Archivio segreto Vaticano degli Affari Ecclesiastici Straordinari, 1921–1924, pos. 636, fasc. 23, f. 5–7; Cyril Korolevsky. Metropolitan Andrew (1865–1944). Lviv 1993, c. 259–269.

302

Климентій (Казимир) Шептицький (1869–1951) — рідний брат митрополита Андрея Шептицького. Закінчив гімназію святої Анни в Кракові, навчався в університетах Кракова, Мюнхена і Парижа, у 1892 р. здобув ступінь доктора права в Яґеллонському університеті в Кракові. Закінчив також Інститут лісництва. Працював адвокатом, був членом Галицького сейму, у 1900–1907 pp. — депутатом австрійського парламенту. Співавтор загального австрійського закону про ліси, автор праць з сільського господарства, голова Галицького лісничого товариства. У 1907 р. відійшов від політичної діяльности, зайнявся господарською працею в маєтку, де побудував церкву для греко-католиків. У 1911 р. вступив до бенедиктинського монастиря у Байроні, в 1912 р. перейшов у греко-католицький монастир студійського уставу у Кам’яниці в Боснії, де склав монаші обіти під ім’ям Климентія. В 1915 р. став єромонахом. Богословську освіту здобував в університеті Інсбрука (1913–1917) разом з Йосифом Сліпим. У 1918 р. став настоятелем монастиря в Уневі, а в 1926 р. — ігуменом Свято-Успенської Унівської лаври. У 1936–1937 pp. разом з братом Андреєм уклав “Типікон” для монахів студійського уставу, апробований папою Пієм XII. У 1939 р. таємно призначений екзархом Росії та Сибіру. Під час Другої світової війни переховував у стінах свого монастиря євреїв. У листопаді 1944 р. був зведений митрополитом Йосифом Сліпим у сан архимандрита монахів студійського уставу. У грудні 1944 р. очолив делегацію УГКЦ до Москви для переговорів з радянською владою. 5 червня 1947 р. був заарештований і після року слідства засуджений на вісім років ув’язнення. Покарання відбував у Володимирській тюрмі, де помер 1 травня 1951 р. в тюремній лікарні. У 1996 р. отримав звання праведника народів світу за порятунок євреїв у часи війни. 27 червня 2001 р. беатифікований папою Іваном Павлом II. Про нього див.: Ян К. Шептицький. Отець Климентій Шептицький. Життєпис на підставі архівних матеріалів родини Шептицьких. Львів 1996; Вікторія Чорнописька. Діяльність Климентія Шептицького в період німецької окупації (1941–1944 pp.) // Волинські історичні записки 5 (2010) 250–255; Congregatio de Causis Sanctorum, prot. № 2256, т. 2. Roma 2001, c. 919–974; Світлана Гуркіна. Архимандрит Климентій Шептицький: Маловивчені сторінки життя // Сторінки воєнної історії України, вип. 14. Київ 2011, с. 203–215.

303

Руссікум (Pontificium Collegium Russicum Sanctae Theresiae a Iesu Infante) — Папська російська колегія св. Терези від Дитятка Ісуса під проводом єзуїтів, відкрита папою Пієм XI 15 серпня 1929 р. для формації семінаристів з більшовицької Росії. У Руссікумі виховувався блаженний священномученик єп. Теодор Ромжа. Про заснування та історію Руссікуму див.: Constantin Simon. SJ. Pro Russia: The Russicuam and Catholic Work for Russia [= Orientalia Christiana Analecta, 283]. Roma 2009.

304

Йосафат-Іван Жан (1885–1972) — греко-католицький священик родом з Канади, громадський діяч, рукоположений у 1910 р. Після зустрічі з митрополитом Шептицьким приїхав до Крехівського монастиря вивчати українську мову, історію та культуру, у 1911 р. перейшов на греко-католицький обряд і душпастирював у Крехові, Самборі, Бучачі. У період ЗУНР — перекладач державного секретаря закордонних справ Степана Витвицького, у червні 1919 р. — особистий секретар президента (з 9 червня — диктатора) ЗУНР Євгена Петрушевича, згодом капелан УГА. Очолював Український Червоний Хрест, допомагав Симону Петлюрі під час дипломатичної місії у Варшаві. Член делегації УHP на Ризькій мирній конференції 1921 р. та при Лізі Націй, член місії УНР у Женеві. Після визвольних змагань повернувся до Канади, вдруге вступив до ЧСВВ у м. Мондер; ігумен у Монреалі (1940–1942), парох у Оттаві (1942–1945). У 1945 р. виїхав до Европи, був делегатом 2-го та 3-го засідань Генеральної асамблеї ООН у Лондоні й Парижі в 1946 р. З 1947 — декан УГКЦ у Великобританії. У 1949 р. повернувся до Канади, душпастирював у Монреалі, Едмонтоні, Мондері, Ґрімзбі. У 1964 р. заснував Фундацію о. Жана для надання стипендій студентам українського походження. Помер 8 червня 1972 р. у Ґрімзбі. Написав спомини: “Моє служіння Україні” та “Уривки з діярія”.

305

De principio spirationis in SS. Trinitate” — лат.: “Про джерело походження Духа в Пресвятій Троїці”.

306

Мішель д’Ербіньї, TI (Michel-Joseph Burguignion d’Herbigny, 1880–1957) — французький єзуїт, науковець, римо-католицький єпископ. Родом з міста Лілль, вступив до ордену єзуїтів у 1897 p., вчився в Парижі та Трірі, у 1910 р. був висвячений на священика, в 1911 р. захистив і видав докторат про Володимира Соловйова (Un Newman russe: Vladimir Soloviev (1853–1900). Paris 1911; англійський переклад: Vladimir Soloviev: A Russian Newman, 1853–1900. London 1918; передрук: London 2010), за яку отримав приз Французької академії і яка принесла йому широке визнання. Саме в період навчання Йосифа Сліпого в Римі д’Ербіньї викладав у Римі, а в 1922 р. був призначений ректором Папського східного інституту. У 1920-х роках став довіреною особою та радником папи Пія XI у російських справах, консультором, а згодом президентом Папської комісії у справах Росії “Pro Russia”, створеної 20 червня 1926 р. У тому ж році він таємно був висвячений на єпископа і двічі побував в СРСР з метою відновити католицьку єрархію, зліквідовану більшовиками у 1923 р. Д’Ербіньї неприхильно ставився до діяльности митрополита Андрея Шептицького поза межами Галичини. У 1931 р. він пішов із Східного інституту (офіційно, через стан здоров’я), а в 1933 р. був усунутий від керівництва комісією “Pro Russia” і виїхав до Бельгії. У 1937 р. позбавлений єпископського сану та ізольований у французькому новіціяті єзуїтів до кінця свого життя із забороною будь-якої публічної діяльности. Причини його відставки до кінця не з’ясовані. Дослідники припускають цілий комплекс причин: внутрішні тертя всередині ордену єзуїтів (заздрість з приводу його близьких стосунків з папою Пієм XI з боку генерального настоятеля єзуїтів поляка Володимира Ледоховського), інтриги радянських шпигунів як помста за його діяльність у СРСР, ворожість з боку Муссоліні, афера з жінкою, провал його політики щодо СРСР (усі номіновані та висвячені ним єпископи та адміністратори в СРСР були ув’язнені, заслані в табори або розстріляні). Д’Ербіньї написав автобіографію, яка, однак, не була видана. Частково на ній базується монографія Поля Лезура: Paul Lesourd. Entre Rome et Moscou: Le Jésuite Clandestin, Mgrd’Herbigny. Paris 1976. Також див.: Leon Tretjakewitsch. Bishop Michel d’Herbigny SJ and Russia: A Pre-Ecumenical Approach to Christian Unity. Würzburg 1990.

307

Див. рецензії: М. De la Teille // Gregorianum 3 (1926) 446; Orientalia Christiana V-4 (21) (1926) 298–300; Schönere Zukunft 51–52 (Wien 1926) 125; A. Landgraf // Augsburger Postzeitung 16.05.1926; Bohoslovni vestnik III (3) (Ljubljana 1926) 261; A. Landgraf // Theologische revue 7 (Münster 1926) 251–256; V. Cremens, SJ // Nouvelle Revue Theologique 1 (Louvain 1927) 72; F. Mitzka // Zeitschrift für katholische Theologie 51 (Innsbruck 1927) 441; S. Sallaville // Echo d’Orient 153 (janvier-mars) (Constantinople 1929) 86–87; D. P. de Vogt // Recherches de Théologie ancienne et médievale 10 (Louvain 1930) 457.

308

Рецензію Гавриїла Костельника див. у: Нива 21 (1926) 19–28, 58–67.

309

Тит (Теодосій) Галущинський, ЧСВВ (1880–1952) — священик, бібліст, церковний історик, дійсний член НТШ. Родом із с. Звинячі Бучацького повіту. Філософську та богословську освіту здобув у Львівському університеті, потім навчався у Фрайбурзі та Інсбруку, докторат з богослов’я здобув у Відні. Висвячений у 1904 p., душпастирював у Коломиї та викладав у Станиславівській семінарії, в 1908 р. вступив до ЧСВВ. У 1912–1915 — духівник у Руській колегії в Римі, з 1915 — заступник професора у Львівському університеті, в 1920–1925 — ректор Львівської духовної семінарії, в 1928–1932 — викладач Богословської академії, в 1931–1949 — духівник в Українській Папській семінарії св. Йосафата в Римі, з 1949 — архимандрит ЧСВВ, консультант Конгрегації у справах Східних Церков. Помер у м. Мондер (Канада) 29 червня 1952 р. під час канонічної візитації від розриву серця. Двічі його кандидатуру пропонували на єпископа, але він відмовлявся. Був співзасновником УБНТ та кількох часописів: “Нова Зоря”, “Правда”, “Добрий пастир”, “Бескид”. Плідний науковець, спеціяліст із Святого Письма, знав вісім іноземних мов.

310

Тобто Львівської, Перемиської та Станиславівської семінарій.

311

Григорій Лакота (1883–1950) — греко-католицький єпископ-помічник Перемиський. Родом із с. Голодівка біля Комарна Рудківського повіту, закінчив Академічну гімназію у Львові, філософію й богослов’я вивчав у Львові та Відні, де здобув ступінь доктора богослов’я. У 1908 р. висвячений на священика. В 1918–1926 pp. був ректором Духовної семінарії в Перемишлі та професором церковного права, з 1923 — член-засновник історично-правничої фракції УБНТ, з 1926 р. — єпископ-помічник Перемиський, у 1939–1941 pp. управляв західною частиною Перемиської єпархії (Посяння), маючи осідок у м. Ярославі. 25 червня 1946 р. був заарештований та ув’язнений у Перемишлі, згодом перевезений до Львова і засуджений на 10 років таборів. Заслання відбував у Воркуті. Помер 12 листопада 1950 р. в Абезі під Воркутою. Беатифікований папою Іваном Павлом II 27 червня 2001 р. Його мощі зберігаються у храмі Різдва Пресвятої Богородиці у Львові. Основні праці: “Подружнє право в новім кодексі церковнім (Жовква 1921), “Дві престольні церкви Перемиські” (Перемишль 1937), “Три синоди Перемиські й єпархіяльні постанови Валявські і XVII–XIX ст.” (Перемишль 1939), “Історія перемиської капітули” (рукопис у Капітульній бібліотеці в Перемишлі, 1945) та ін. Див.: Congregatio de Causis Sanctorum, prot. № 2256, т. 1, Roma 2001, c. 491–540; Liubov Derdziak. Społeczno-wychowawczy aspekt działalności duszpatzrskiej błogosławionego Hryhorija Łakoty (1908–1950), Biskupa pomocniczego grekokatolickiej diecezji pszemyskej. Lwów 2010.

312

Іван Лятишевський (1879–1957) — доктор богослов’я, греко-католицький єпископ-помічник Станиславівський. Родом із с. Богородчани на Станиславівщині, закінчив гімназію в Станиславові, філософію та богослов’я вивчав у Львові, Фрайбурзі, Інсбруку та Відні. У 1907 р. захистив у Відні докторську працю “Флорентійська унія та її значення для української Церкви” й отримав єрейські свячення з рук єп. Григорія Хомишина. Опісля був катехитом вищої реальної школи в Станиславові і викладав історію Церкви в Духовній семінарії в Станиславові. У 1929 р. іменований папою Пієм XI Станиславівським єпископом-помічником. У квітні 1945 р. був заарештований, півтора року перебував у Лук’янівській тюрмі в Києві, врешті засуджений до п’яти років заслання, яке відбував у селищі Чулактау Джамбульської обл. Казахстану. Коли 12 квітня 1950 р. сплив термін ув’язнення, єпископа за рішенням Особливої наради МДБ СРСР від 25 листопада 1950 р. залишили на спецпоселенні в Джамбульській обл. 27 вересня 1954 р. єп. Лятишевський був звільнений за станом здоров’я і 3 червня 1955 р. повернувся до Станиславова, де помер 27 листопада 1957-го. Перед смертю висвятив на єпископа Івана Слезюка. Див.: ГДА СБУ, ф. 6, спр. 35826.

313

Василь Щурат (1871–1948) — відомий літературознавець, поет, голова НТШ, натхненник і перший ректор Українського таємного університету у Львові (1921–1923), за що в 1921 р. просидів три місяці в польській тюрмі (жовтень-грудень). У 1898–1934 pp. учителював у державних гімназіях Перемишля, Бродів і Львова, у 1921–1934 pp. був директором приватної жіночої гімназії сестер-василіянок у Львові. Писав художні твори, поезії, перекладав українською поезії з латинської, французької, німецької, польської, російської, білоруської мов. Помер 27 квітня 1948 р. у Львові.

314

Павло (Петро) Кисіль, ЧСВВ (1883–1939) — єромонах-василіянин, родом із с. Усмирі біля Варяжа. У 1898 р. вступив до василіянського чину і в 1904 р. склав вічні обіти. Богословські студії закінчив у Кристинополі та Римі. В 1908 р. висвячений на священика, викладав філософію та богослов’я у Лаврові, Кристинополі та Крехові; у 1920–1925 pp. був віце-ректором і викладачем богослов’я в Духовній семінарії у Львові, потім повернувся до праці в чині, займався видавничою діяльністю як редактор “Бібліотеки релігійної освіти” в Жовкві та був капеланом сестер-служебниць; з 1933 р. став ігуменом у Золочеві. Помер 10 червня 1939 р. в Жовкві.

315

Джованні Дженоккі (Giovanni Genocchi, 1860–1926) — дипломат Апостольської Столиці, перший апостольський візитатор в Україні. Родом з Равенни (Італія), закінчив Папську семінарію “Піо”, де вчився разом з майбутнім папою Бенедиктом XV, у 1880 р. захистив докторат з філософії, у 1883 р. висвячений на священика. Належав до згромадження Місіонерів Пресвятого Серця, працював місіонером у Сирії, Туреччині, Новій Гвінеї, Колумбії, Перу, з 1900 р. став протоігуменом згромадження. У 1920 р. був призначений апостольським візитатором для України з метою зібрати інформацію про стан справ у Східній Галичині, населення якої потерпало від репресій польської окупаційної влади. Апостольському візитатору так і не вдалося заїхати далі на схід, аніж Варшава, — через перешкоди з боку польського уряду та воєнні дії в Україні він був змушений повернутися до Риму. Все ж свою місію він частково виконав, бо йому вдалося зібрати інформацію про ситуацію в Галичині шляхом листування та зустрічей з українськими колами у Варшаві та Відні. За час своєї місії він написав близько 30 звітів. У 1923 р. він знову відвідував Україну з метою дослідити причини польсько-української конфронтації. Помер у Римі 6 січня 1926 р. Докладніше див.: Іван Хома. Апостольський престіл і Україна, 1919–1922 pp. Рим 1987; Giovanni Chóma. Padre Giovanni Genocchi Visitatore Apostolico dell’Ucraina // Analecta OSBM 3 (1–2) (1960) 204–224; Ліліана Гентош. Ватикан і виклики модерности: Східноєвропейська політика папи Бенедикта XV та українсько-польський конфлікт у Галичині (1914–1923 pp.). Львів 2006, с. 311–331, 428–436.

316

Пій XI (Акілле Ратті, Ambrogio Damiano Achille Ratti, 1857–1939) — папа Римський у 1922–1939 pp. До обрання папою був працівником Ватиканської бібліотеки, у липні 1918 р. призначений апостольским візитатором Польщі та Литви, з 6 червня 1919 — папський нунцій у Варшаві, з 1921 — кардинал. За свого понтифікату в 1925 р. уклав конкордат з Польщею, який врегулював правове становище УГКЦ в Польщі, та розв’язав римське питання, уклавши Латеранські угоди з Муссоліні у 1929 р. Особливо опікувався східними християнами та дбав за впорядкування східного канонічного права. У 1937 р. в енцикліках “Mit brenender Sorge” та “Divini Redemptoris” засудив ідеології фашизму та комунізму. В 1939 р. підтримав створення Карпатської України і призначив для неї апостольського адміністратора в особі Діонісія Няраді. Про понтифікат Пія XI писав сам Сліпий у 1929 році: Йосиф Сліпий. Папа Пій XI (1879-1929) // Богословія, т. 7. Львів 1929, с. 205–208. Див. також: Ісидор Нагаєвський. Історія Римських Вселенських Архиєреїв, т. 3. Рим 1979, с. 303–349.

317

Володимир Децикевич (1865–1946) — галицький громадський діяч, у 1906–1916 — голова департаменту Міністерства внутрішніх справ у Відні, у 1916–1918 — віце-президент намісництва у Львові, у 1921–1925 — голова Кураторії українських високих шкіл у Львові та професор адміністративного права в Українському таємному університеті, з 1930 — голова Кураторії Українського національного музею у Львові, у 1928–1938 — сенатор від УНДО, з 1933 — голова Українського католицького союзу.

318

Йосиф Сліпий у той час працював над двома розвідками про Тому Аквінського, які опублікував у журналі “Богословія”: Josef Slipyj. De valore S. Tomae Aquinatis pro Unione eiusque influx in theologiam orientalem // Богословія, т. 3. Львів 1925, с. 1–18; Йосиф Сліпий. Св. Тома з Аквіну і схолястика // там само, с. 91–116, 226–229, 278–308 (передрук, відповідно: Твори, т. 1, с. 191–210; т. 2, с. 229–100), а також готував спеціяльний випуск “Богословії” до 25-літнього ювілею вступу Андрея Шептицького на митрополичий престол, в якому помістив і свою статтю: Про молодечий вік нашого Митрополита // Богословія, т. 4. Львів 1926, с. 6–26 (передрук: Твори, т. 2, с. 197–219). На працю Сліпого “Св. Тома з Аквіну і схолястика” Гавриїл Костельник написав критичну рецензію: Нива 20 (1925) 346–348. У відповідь на цю рецензію Йосиф Сліпий подав свою репліку: У відповідь // Богословія, т. 4, с. 341–343. На цю репліку Костельник знову зреагував у “Ниві”: Нехай не буде непорозуміння // Нива 21 (1926) 32–35.

319

Целібат у Станиславівській єпархії був запроваджений єпископом Григорієм Хомишиним у 1920 p., а в Перемиській єпархії — єпископом Йосафатом Коциловським у 1925-му. Митрополит Андрей Шептицький теж хотів був запровадити целібат у Львівській архиєпархії, але потім відмовився від цієї ідеї і залишив семінаристам свободу вибору щодо їхнього цивільного стану. Питання целібату в УГКЦ стояло досить гостро протягом усього міжвоєного періоду. Першопричиною дискусії навколо целібату стало рішення Львівського єпархіяльного синоду 1891 p., а воно, в свою чергу, було відповіддю на І Ватиканський собор, який заохочував східних єпископів працювати над запровадженням целібату серед духовенства. Остаточно рішення про запровадження целібату було ухвалене на спільній нараді митрополита Андрея Шептицького і єпископів Григорія Хомишина та Йосафата Коциловського у Львові восени 1920 р. Однак спочатку це рішення не розголошувалася і було знане лише у вузьких церковних колах. Щойно з публікацією статті ректора Станиславівської семінарії о. Івана Лятишевського “Целібат” (Український голос, 29.03.1922, № 13) про це стало відомо ширшому загалові, і в церковних та інтелектуальних колах почалася гостра полеміка, в якій, крім суто церковних, порушувалися й питання політичного, національного та етичного характеру. У Станиславові заява єпископа Хомишина про те, що надалі він буде висвячувати лише безженних кандидатів, призвела в 1922 р. до масової сецесії семінаристів (не без зовнішного впливу Гавриїла Костельника). У Перемишлі це вилилося у ще гостріший конфлікт з єпископом. У 1898 р. синод Перемиської єпархії прийняв постанови Львівського синоду 1891 p., в тому числі й щодо целібату, і в 1925 р. єпископ Коциловський видав спеціяльне розпорядження про запровадження целібату в своїй єпархії. Це викликало хвилю нападок на єпископа, аж до побиття шиб у його резиденції вихованками Українського інституту для дівчат та висланням до Римської курії скарги на єпископа з 28 пунктами закидів. Конгрегація в справах Східних Церков стала на бік єпископа, та це не спинило полеміки, яка тривала до кінця 1930-х років. Попри офіційну вимогу целібату в церковній практиці часто мали місце свячення одружених кандидатів. У Перемишлі абсолютна більшість семінаристів зголошувалися до свячень в одруженому стані. Питання целібату зійшло з порядку денного щойно зі зміною політичної ситуації в 1939 p., коли його відсунули на задній план інші, важливіші проблеми, які загрожували зникненням духовного стану як такого. Про дискусії щодо целібату на Львівському синоді 1891 р. та в міжвоєнний період див.: J.-P. Himka. The Issue of Celibacy at the Lviv Provincial Synod of 1891: Unpublished Documets from the Lviv and Przemyśl Archives // Mappa Mundi: Збірник наукових праць на пошану Ярослава Дашкевича з нагоди 70-річчя. Львів — Київ — Нью-Йорк 1996, с. 649–670; A. Sorokowski. The Greek Catholic Parish Clergy in Galicia, 1900–1939. Ph. D. Thesis. University of London 1991 (рукопис).

320

Мирон Горникевич (1886–1959) — церковний та громадський діяч, автор наукових статей з церковної історії. Родом з Роздола, закінчив гімназію в Стрию, богословську освіту здобув у Львові (1904–1907) та Інсбруку (1907–1909), докторат захистив у Віденському університеті (1913). У 1914–1917 p. перебував на засланні в Сибіру. У 1923 р. був призначений парохом греко-католицької церкви св. Варвари у Відні, де опікувався українцями, організовував курси української мови та обряду для молоді, реставрував церкву, видав німецький переклад української Літургії. Під час голодомору 1932–1933 pp. на Україні був генеральним секретарем допомогової акції кардинала Теодора Інніцера, у 1934–1948 pp. — віце-президентом єпархіяльного митрополичого архиєпископського суду. З доручення митрополита Андрея Шептицького від 1934 р. відповідав за архів уряду ЗУНР, який у 1942 р. передав разом з архівом В. Липинського до Австрійського державного архіву. У 1945 р. кардинал Інніцер призначив Горникевича генеральним вікарієм Віденського архиєпископства для українців-католиків візантійського обряду в Австрії. У 1945 р. Горникевич зорганізував вивезення мощей св. Йосафата з Відня до Риму. У 1958 р. передав парафію св. Варвари у Відні під опіку василіянам (вона перебуватиме в їх віданні до 1969). Помер 21 квітня 1959 р. в Австрії у містечку Сольбад-Галль.

321

Анастасій (Олександр) Калиш, ЧСВВ (1875–1930) — церковний і громадський діяч, василіянин, один з перших єромонахів оновленого ЧСВВ після Добромильської реформи. Родом із с. Барані Перетоки на Сокальщині. У 1890 р. вступив до василіянського монастиря, богословські студії пройшов у монастирі в Кристинополі, у 1895 р. склав вічні обіти. Викладав богословські та філософські предмети, був ігуменом у василіянських монастирях Львова, Кристинополя, Лаврова, секретарем, радником та протоігуменом Галицької провінції Найсвятішого Спасителя ЧСВВ у 1920–1930 pp. Його заходами вдалося приєднати до чину закарпатських василіян. Писав на популярно-релігійні та громадські теми. Помер у Львові 13 вересня 1930 р. Про нього див.: Іриней Назарко. О. Анастасій Олександер Калиш // Записки ЧСВВ 9 (1982) 513–518.

322

Зглядом — відносно, щодо.

323

Йосафат (Іван) Скрутень, ЧСВВ (1894–1951) — церковний історик, визначний проповідник. Родом із Сокальщини (с. Пархач, тепер Межиріччя), освіту здобув у Римі та Відні, у 1921–1924 — редактор студентського журналу “Поступ”, з 1922 — ініціятор і довголітній редактор наукового видання “Записки Чину Святого Василія Великого”, співредактор газети “Нива” та журналу “Богословія”, з 1928 — професор богослов’я у Богословській академії у Львові, член-засновник УБНТ (1923), дійсний член НТШ (1930). З 1940 р. жив у Німеччині, де провадив наукову працю в бенедиктинських монастирях. У 1949 р. виїхав до Риму, де й помер 12 жовтня 1951 р. Автор багатьох наукових праць з історії ЧСВВ (про Йосафата Кунцевича тощо). Про нього див.: І. Борщак. Про згаслих. О. Іван Йосафат Скрутень // Україна 6 (Париж 1951) 473–475; Уляна Кришталович. Листи Івана Йосафата Скрутеня до Романа Луканя // Україна модерна 1 (1996) 172–185.

324

Покрийому (діял.) — тайкома.

325

Василь Лаба (1887–1976) — священик-капелан, доктор богослов’я, дійсний член НТШ. Родом із с. Бертишів Бібрського повіту. Філософську та богословську освіту здобував у Львові, Інсбруку, Відні та Фрайбурзі, висвячений на священика у 1912 p., у роки Першої світової війни був польовим капеланом австрійської армії (1914–1918) та духівником УГА (1918–1919). У міжвоєнні роки провадив душпастирську та наукову діяльність. У 1926–1932 pp. був віце-ректором Львівської семінарії, а з 1928 р. викладав також у Богословській академії. У 1932 р. став крилошанином митрополичої капітули. У 1943–1944 — головний капелан (в ранзі майора) стрілецької дивізії “Галичина” та куреня “Леви” в УПА. У 1945 р. емігрував на Захід, став засновником і ректором Української духовної семінарії у Гіршберґу в Німеччині (згодом перенесена до Кулемборґа в Голландії), з 1950 — генеральний вікарій Едмонтонської єпархії в Канаді. З 1964 — проректор УКУ в Римі. Помер в Едмонтоні (Канада) 10 листопада 1976 р. Залишив понад 200 наукових досліджень, у тому числі про митрополитів Андрея Шептицького та Йосифа Сліпого: “Заслуги Митрополита Андрея перед українською богословською наукою” (Логос, т. 6) “Митрополит Йосиф Сліпий як науковець і науковий організатор” (Логос, т. 9), “Великий Митрополит Андрей: Його життя і заслуги” (Рим 1965). Йосиф Сліпий високо цінував Василя Лабу як душпастиря та богослова і був з ним у товариських стосунках.

326

Степан Рудь (1883–1963) — священик та церковний діяч, родом з Львівщини, з селянської родини. Богословську освіту здобув у Львівському університеті, рукоположений у 1909 p., душпастирював у Мізуні Долинського повіту (1917–1923) та Закомар’я Золочівського повіту (1923–1925). У 1924–1939 — духівник Львівської семінарії, викладач літургіки та церковного співу в семінарії, а згодом у Богословській академії, референт літургійних справ у Львівській митрополичій консисторії. У 1940 р. був іменований крилошанином Львівської капітули і покинув викладацьку роботу. В грудні 1949 р. висланий у м. Балей Чітинської обл., де перебував до 1956. Повернувшись із заслання, жив у Львові (вул. Бойченка, 17), душпастирював та готував кандидатів до священства. Як особа, довкола якої гуртувалися греко-католицькі священики та монахи, став головним об’єктом агентурної справи “Рифи”, що проводилася управлінням КДБ при Раді Міністрів УРСР у Львівській обл. Під тиском КДБ у 1958 р. змушений був виїхати зі Львова у рідне с. Павлів Радехівського p-ну, де жив з братом і сестрою. Помер у Павлові в 1963 р.

327

Олександр Ковальський (1885-після 1945?) — священик Львівської архиєпархії, прелат і крилошанин, висвячений у 1909 р. У 1909–1910 pp. служив сотрудником у с. Щирець і працював катехитом у Львові, у 1910 р. був сотрудником у церкві свв. Петра і Павла у Львові, у 1911–1914 — військовим капеланом у Львові та Тіролі. В 1916 р. іменований крилошанином Станиславівської капітули, у 1919 — нагороджений крилошанськими відзнаками та призначений тюремним капеланом у Львові та завідателем парохії в с. Домажир Яворівського p-ну, з 1922 — член митрополичої консисторії, крилошанин Львівської капітули, у 1924 р. призначений душпастирем у Психіятричному інституті у Львові на Кульпаркові, у 1938–1945 pp. був канцлером Львівської капітули (особова справа: ЦДІАЛ, ф. 201, сп. 1в, спр. 423а). У квітні 1945 р. заарештований та виселений (очевидно, на Сибір). Дата й місце смерти невідомі.

328

Олександр Малиновський (1889–1957) — священик, родом із Золочівщини. Гімназію закінчив у Перемишлі, юридичні та богословські студії здобував у Львові. Висвячений у 1924 p., служив сотрудником у церкві св. Юра у Львові, у 1926–1937 — префект, згодом віце-ректор Львівської семінарії, з 1940 — заступник апостольського адміністратора Лемківщини о. Якова Медвецького, після смерти якого був сам призначений адміністратором та митратом (до 1946). У 1946–1950 — ректор Української католицької семінарії у Гіршберзі в Німеччині (згодом перенесена до Кулемборґа в Голландії), з 1950 — генеральний вікарій апостольського візитатора для Великобританії та Ірландії Івана Бучка, з 1954 — домашній прелат папи Пія XII. Помер у 1957 у Брадфорді (Англія).

329

Михайло-Роман Яцковський (1864–1932) — неодружений священик Львівської архиєпархії, родом з Голоска Великого біля Львова. Закінчив Академічну гімназію та духовну семінарію у Львові, висвячений у 1891 p., у 1892–1895 pp. був домашнім капеланом митрополита Сильвестра Сембратовича, у 1897–1903 — префектом семінарії у Львові, у 1897–1899 — катехитом школи для дівчат, яку провадили сестри-бенедиктинки латинського обряду, з 1898 — заступником віце-ректора духовної семінарії у Львові, у 1903–1905 — прокуратором у Римі, з 1900 — членом, а з 1905 — канцлером Львівської митрополичої консисторії. У 1918 р. був депортований, у 1919 — номінований крилошанином Львівської митрополичої капітули. Помер у Львові 16 січня 1932 р. (особова справа: ЦДІАЛ, ф. 201, оп. 1в, спр. 1033).

330

Теофіл Бобикевич (1864–1929) — священик Львівської архиєпархії, висвячений у 1891 р. Спочатку душпастирював у селах Нараїв, Сівка Войнилівська, Ілемня-Гозіїв, а в 1895–1918 — у Львівському архикатедральному соборі св. Юра; у 1905–1910 та у 1919–1929 pp. був референтом митрополичої консисторії, у 1906–1918 — капеланом жіночої тюрми у Львові, у 1918 — номінований крилошанином Львівської митрополичої капітули. Помер у Львові 8 березня 1929 р.

331

Єпіфаній (Василь) Теодорович, ЧСВВ (1881–1958) — священик, василіянин, родом із с. Іваниківці біля Станиславова, із священичої родини. У 1898 р. вступив до василіянського монастиря. Після рукоположення в 1908 р. редагував журнал “Місіонар” у Жовкві (1908–1912), написав “Життя святих” на січень-лютий (1912). З 1921 — місіонер у Канаді, з 1927 — у США, де редагував журнал “Католицький провід” (1927–1932) у Філадельфії та видав збірник проповідей “Католицьке життя” у двох томах (1946–1948). Помер 3 ютого 1958 р. в Чікаґо (США).

332

Діонісій Дорожинський (1866–1930) — священик, вчений-богослов, освітньо-культурний і церковний діяч, зять отця-митрата Андрія Білецького. Родом з Галича, закінчив з відзнакою Академічну гімназію у Львові (1885), богослов’я вивчав у Барбареумі. Рукоположений у 1891 р., став сотрудником собору св. Юра, у 1900–1903 pp. видавав “Богословський Вісник”, у 1906–1907 pp. викладав пастирське богослов’я та догматику у Львівському університеті, з 1920 р. почав викладати церковне право в духовній семінарії, а згодом також у Богословській академії у Львові. Автор праць з канонічного права, підручників, праці “Історія унії нашої греко-католицької церкви”. 1 червня 1930 р. на підставі його праці “Огляд джерел орієнтального церковного права о. Дорожинського висунуто кандидатом на посаду надзвичайного професора канонічного права Богословської академії у Львові, але вже 2 липня 1930 р. він несподівано помер у Мізуні.

333

Пам’ятник митрополиту Андрею Шептицькому роботи відомого скульптора Андрія Коверка був встановлений у жовтні 1932 р. у саду Греко-католицької богословської академії на вул. Коперника, 38. Це був перший український пам’ятник у Львові. Йосиф Сліпий неточно вказує дату знищення пам’ятника — його знищено не в 1939 p., а вже за другої радянської окупації Львова в 1945 р.

334

Антоній Рижак (1908–2002) — єромонах-студит, закінчив духовну семінарію у Львові, висвячений у 1937 р. Після того як радянські війська зайняли Львів, переїхав на Лемківщину і від 23 вересня 1944 р. обіймав посаду секретаря курії Апостольської адміністрації Лемківщини, яка на той час уже знаходилася в Криниці. Незабаром виїхав до Німеччини як супровідник Курта Левіна, потім якийсь час перебував у Шевтоні, у 1951 р. заснував парафію українських емігрантів у Ґенку (Бельгія) і був там парохом до 1964 р. Коли митрополит Йосиф Сліпий прибув до Риму і в 1964 р. викликав деяких монахів-студитів до Ґроттаферрати, о. Рижак відгукнувся на цей заклик і став засновником та ігуменом монастиря “Студіон” біля Риму. У 1976–1984 pp. проживав у монастирі студиток у Крефельді та душпастирював у Дюссельдорфі (Німеччина). Згодом повернувся до Риму й осів у “Студіоні”. У 1986 р. як правний представник монастиря підписав угоду з головою Релігійного товариства “Свята Софія” Любомиром Гузаром про передачу “Студіону” у відання товариства. Помер у 2002 р. в Альбано.

335

Одіюм (лат. odium) — вороже наставлення, ненависть.

336

Іван Раковський (1874–1949) — український антрополог, зоолог, педагог і громадський діяч, родом із Чагрова на Рогатинщині. Закінчив Львівський університет, у 1912–1914 pp. продовжував антропологічні студії в Петербурзі та Парижі, у 1914–1917 pp. працював у Відні в Дослідницькому інституті Сходу та Близького Сходу, потім до 1928 р. вчителював у гімназіях Коломиї та Львова, у 1921–1925 — професор зоології в Українському таємному університеті. Головний редактор “Української загальної енциклопедії” (1930–1935). Після війни емігрував спочатку до Німеччини, де працював в Українському вільному університеті в Мюнхені, а потім до США. Помер на еміграції у Ньюарку в 1949 р.

337

Спиридон Кархут (1869–1931) — український греко-католицький священик, мовознавець, перекладач, педагог і громадський діяч, член Національної Ради ЗУНР, класичний філолог і професор Українського таємного університету, духовної семінарії та Греко-католицької богословської академії у Львові (у 1929–1930 роках був деканом богословського факультету академії). Писав богословські статті, перекладав із давньогрецької богослужбові книги, видав з передмовою власний переклад Плутархового “Життєпису Перікла” (1911) та книгу “Граматика української церковнослов’янської мови сучасної доби в зв’язку зі старослов’янською мовою: Фономорфологія” (1927), підготував нове видання “Служебника”.

338

Пол.: “що академія вже має своє обличчя”.

339

Фрацішек Лісовський (Franciszek Lisowski, 1876–1939) — польський римо-католицький єпископ. Священичі свячення отримав у 1900 p., душпастирював у Львівській архиєпархії. Був професором догматики (1912–1933) та деканом богословського факультету у Львівському університеті (1917–1919), префектом (1913–1920), віце-ректором (1920–1923) та ректором (1923–1933) Львівської римо-католицької семінарії. З 1925 — папський домашний прелат, у 1928–1933 — єпископ-помічник Львівський, у 1933–1939 — єпископ Тарнівський. Помер 3 червня 1939 р. в Тарнові.

340

Тут хронологічна непослідовність: Йосиф Сліпий був спочатку обраний головою УБНТ (1923), а вже потім став ректором семінарії (кінець 1925).

341

Йосиф Сліпий дещо неточно вказує Дату Унійного з’їзду. Насправді цей з’їзд відбувся 22–25 грудня 1936 р. і Йосиф Сліпий був його основним організатором. Про Унійний з’їзд у Львові див.: Петро Хомин. Унійний З’їзд у Львові // Нива 1–2 (1937) 27–33; Йосиф Сліпий. Унійний з’їзд у Львові. Львів 1937 (передрук: Твори, т. 5, с. 95–158); Володимир Кучабський. Перший Унійний З’їзд у Львові // Богословія, т. 15. Львів 1937, с. 35–44; Світильник істини, т. 1. Торонто — Чікаґо 1973, с. 574–592.

342

Причиною візиту Яна Гудечека до Львова у 1934 р. були скарги на адресу митрополита Андрея Шептицького, який через прогресуючу хворобу почав слабнути і ставав усе більше прикутий до крісла. Ці скарги йшли до Риму з деяких василіянських кіл і мали на меті усунути митрополита від влади. Опозиція до митрополита з боку василіян мала підтримку і серед єрархії, зокрема в особі Перемиського єпископа-василіянина Йосафата Коциловського, що поділяв з іншими василіянами певне упередження до митрополита, та в особі генерального вікарія єпископа Івана Бучка. Однак у Римі у митрополита Андрея Шептицького були дві довірені особи, які виступали на його захист: кардинал Ежен Тіссеран та Кирило Королевський. Щоб перевірити правдивість цих скарг, папа Пій XI призначив апостольського візитатора для Галицької церковної провінції в особі чеського редемпториста з Моравії, генерального консультора ЧНІ в Римі Яна Гудечека (Jan Hudećek, 1870–1957) і вислав його з візитацією до Львова. Гудечек прибув до Львова у жовтні 1934 р. Він мав зустрічі з різними наближеними до митрополита працівниками митрополичої курії, із самим митрополитом, а 4 листопада 1934 р. в товаристві єпископа Бучка відвідав Богословську академію та спілкувався з її викладачами. В підсумку візитатор переконався в облудності всіх звинувачень проти Шептицького. Що ж до опозиції проти митрополита, то вона з часом ослабла в силу кількох причин. У 1935 р. змінився протоігумен ЧСВВ: на зміну Степанові Решетилу прийшов Віталій Градюк, який займав уже прихильнішу до митрополита позицію. Єпископ Перемиський Йосафат Коциловський після втрати Лемківщини теж змінив своє ставлення до Андрея Шептицького, а єпископа Івана Бучка сам митрополит Шептицький, дізнавшись про надіслані ним до Риму скарги, усунув з посади генерального вікарія й у вересні 1938 р. відправив з візитацією до Бразилії. З початком Другої світової війни єпископ Іван Бучко вже не зміг повернутися в Україну й осів спочатку у США, а потім у Римі. Див.: Гість із Риму // Нива 29 (1934) 329–331; Див.: Світильник істини / упор. Павло Сениця, т. 1. Торонто — Чікаґо 1973, с. 592–595; Інтерв’ю з о. Іваном Дацьком від 27 травня 2013 р. // Приватний архів.

343

Петро Холодний-старший (1876–1930) — визначний український художник, імпресіоніст, неовізантиніст, живописець, монументаліст, графік. Родом з м. Переяслава, навчався в Києві в мистецькій школі Миколи Мурашка. З 1914 р. зацікавився галицькою іконою, став застосовувати у своїх творах техніку яєчної темпери. За Центральної Ради працював у Секретаріяті народної освіти, згодом опинився в таборі інтернованих у Тарнові; звідти в 1921 р. переїхав до Львова, де писав ікони, розписував церкви та проектував вітражі. Серед його робіт — ікони та вітражі Успенської церкви та стінопис духовної семінарії у Львові. У своїх розписах поєднував візантійський стиль з елементами народного мистецтва. Після окупації Львова радянськими військами багато творів Петра Холодного було знищено як зразки націоналістичного мистецтва, а його стінописи замальовано. Про розписи семінарійної каплиці див.: Петро Хомин. Каплиця Духовної Семинарії у Львові // Нива 24 (1929) 263–273, 459–465; 25 (1930) 24–31.

344

З нагоди 10-ліття Богословської академії у Львові та щоб відзначити наукову й священичу працю Йосифа Сліпого, 26 вересня 1935 р. митрополит А. Шептицький призначив його соборним крилошанином архикатедрального собору св. Юра та архидияконом Львівської митрополичої капітули. Див.: Світильник істини, т. 1. Торонто — Чікаґо 1973, с. 194–195.

345

Андрій Коверко (1893–1967) — галицький різьбар-монументаліст, автор вівтаря та іконостасу семінарійної церкви Святого Духа у Львові (1926–1927), у 1930-х роках вирізьбив погруддя Андрея Шептицького, виконав іконостас для церкви у Сокалі та плоскорізьби-портрети Олекси Новаківського, Івана Франка, Іларіона Свєнціцького, Миколи Вороного, Івана Труша та інших. Брав участь у виставках Гуртка діячів українського мистецтва та Асоціяції незалежних українських мистців у Львові. Про нього див.: Л. Тимків. Скульптор Андрій Коверко і його творчість // Пам’ятки України 4 (2004) 114–121.

346

Святослав Гординський (1906–1993) — син відомого літературознавця та педагога Ярослава Гординського, художник, графік, поет, літературний критик, перекладач поезій з англійської, французької, італійської, польської та німецької мов, дійсний член НТШ, член Спілки письменників України. Родом з Коломиї, навчався в Олекси Новаківського у Львові, згодом у Берліні та Парижі, був учасником та організатором українських виставок у Львові та за кордоном. У 1931 р. заснував Асоціяцію незалежних українських мистців. У 1944 р. емігрував до Німеччини, де в Мюнхені заснував Спілку праці українських образотворчих мистців. У 1949 р. переїхав до США, де розписував церкви, перекладав з французької, німецької, англійської, італійської та польської поезії. Автор мозаїк і розписів понад 30 українських церков у різних країнах світу (у т. ч. великі собори у Вінніпезі, Мельбурні, Мюнхені, а також проект мозаїки собору св. Софії в Римі). Помер 20 травня 1993 р. у Вероні (США). Свою колекцію мистецьких творів заповів Національному музеєві у Львові. Залишив спогади: Святослав Гординський. В обороні культури: Спогади, портрети, нариси. Київ 2005.

347

Юрій Магалевський (1876–1931) — маляр-академіст, родом зі Східного Поділля. Закінчив Петербурзьку академію мистецтв, був учнем І. Рєпіна, згодом навчався в Парижі. У 1917–1918 pp. працював як освітній діяч на Катеринославщині, з 1922 р. проживав у Львові. Написав численні портрети українських діячів, декоративні стінописи церков і каплиць, ілюстрував книжки, публікував спогади у “Літературно-науковому вістнику” та календарях “Дніпро”. Помер 29 жовтня 1935 р. у Львові. Про нього див.: Мар’яна Студницька. Синтез художніх традицій у релігійному малярстві Юрія Магалевського // Вісник Львівської національної академії мистецтв, вип. 20. Львів 2009, с. 225–236.

348

Павло Ковжун (1896–1939) — визначний графік, маляр та організатор українського мистецтва на західноукраїнських землях, родом з Волині. Навчався в Києві, у роки Першої світової війни був двічі поранений на Румунському фронті, у 1918–1921 pp. брав участь у визвольних змаганнях УHP, з 1921 р. працював у Галичині. Був учасником багатьох місцевих та закордонних виставок (Прага, Брюссель, Варшава, Берлін, Рим, Неаполь), редагував журнали “Митуса” та “Мистецтво”. У 1930-х в Українському науковому інституті (Берлін) прочитав цикл лекцій з історії українського мистецтва. Основні твори — книжкова графіка та церковні поліхромії в українсько-візантійському стилі. Помер 15 травня 1939 р. у Львові. Українська культура завдячує Ковжуну відродженням мистецтва книги на Західній Україні. Про нього див.: М. Голубець. Павло Ковжун. Львів 1939; Святослав Гординський. Павло Ковжун. Львів 1943; Павло Максимович Ковжун (1896–1939). Творча спадщина художника: матеріали, бібліографічний довідник / упор. Іван Мельник, Роман Яців. Львів 2010.

349

Михайлина Стефанович-Ольшанська (1895–1975) — маляр-іконограф і графік, родом із с. Старява Мостиського повіту. Вчилася у Петра Холодного-старшого та в Парижі, працювала в готичному та візантійському стилі. Мала численні виставки у Львові, Римі, Софії, Чікаґо, Нью-Йорку та інших містах. Під час Другої світової війни деякий час працювала у Кракові над ілюструванням книжок, потім у Німеччині брала участь у виставках, що принесли їй членство в “Freie Künstler Union”. У 1950 р. емігрувала до США, де нав’язала контакти з американським мистецьким світом, виконувала портрети, писала поезію, перекладала українською твори світової літератури.

350

Юліян Романчук (1842–1932) — визначний політичний та громадський діяч, політичний провідник галицьких українців, педагог, письменник і журналіст. Родом з Крилоса, закінчив Львівський університет, у 1891–1897 та 1901–1918 pp. був послом до австрійського парламенту (у 1907–1910, 1916–1917 pp. — голова Української парламентської репрезентації, з 1910 — віце-голова парламенту). У 1920-х роках очолював “Раду сеньйорів”, що скликалася для політичних консультацій.

351

Папа Григорій VII Гільдебранд (італ. Ildebrando, 1020/1025-1085) — папа Римський у 1073–1085 pp., розпочав радикальну реформу в Католицькій Церкві, однією із складових якої було запровадження целібату серед духовенства.

352

Йосафат (Йосиф) Коциловський (1876–1947) — василіянин, єпископ Перемиський, родом з Лемківщини (с. Пакошівка біля Сяніка). У 1895–1898 pp. навчався на юридичному факультеті Львівського університету, згодом закінчив однорічну школу офіцерів запасу у Відні і кілька місяців був на військовій службі. У 1901 р. вступив до Руської колегії в Римі і розпочав семінарійну формацію. Богословську освіту здобував в університеті св. Томи (Angelicum) у Римі, де захистив докторати з філософії (1903) та богослов’я (1907). У 1907 р. висвячений на священика єпископом Костянтином Чеховичем. У 1911 р. вступив до монастиря отців-василіян, викладав богослов’я у монастирі в Лаврові, в духовній семінарії у Станиславові, був віце-ректором Станиславівської семінарії та тимчасовим ректором Богословської академії в Моравії (1914–1916). У 1917 р. призначений єпископом Перемиської єпархії. У міжвоєнний період заснував семінарію в Перемишлі, клопотався про розвиток монаших чинів та пожвавлення місій. Після Другої світової війни 21 вересня 1945 р. був заарештований польською службою безпеки, але 24 січня 1946 р. звільнений і перевезений назад до Перемишля. 26 червня 1946 р. знову заарештований і вивезений до СРСР. Помер у таборі для інвалідів у с. Чапаївка під Києвом 17 листопада 1947 р. Його тлінні останки кілька разів перезахоронювали: у 1977 р. їх перевезли з Києва на Янівський цвинтар у Львові, згодом до Стрия, тоді в с. Яблунівка. Тепер вони знаходяться у храмі Благовіщення Пресвятої Богородиці у Стрию. 27 червня 2001 р. папа Іван Павло II проголосив владику Коциловського блаженним. Про нього див.: Володимир Бадяк. Наш Владика. Життя і посмертні митарства блаженного єпископа Йосафата Коциловського. Львів 2002.

353

Сецесії (з лат. secessio) — акт виходу, залишення певної установи групою її членів (наприклад, сецесія українських послів з Галицького сейму в 1901 p., українських студентів із Львівського університету у 1901–1902 pp., семінаристів із Станіславівської семінарії у 1922 p.).

354

Це було навесні 1926 р. під час поїздки Йосифа Сліпого до Риму (21 квітня — 29 травня).

355

Кардинал Амлето Джованні Чіконьяні (Amleto Giovanni Cicognani, 1883–1973) — ватиканський куріяльний чиновник, брат кардинала Ґаетано Чіконьяні, з 1933 — титулярний архиєпископ Лаодікеї Фригійської, у 1933–1958 — апостольський делегат у США, у 1959–1961 — секретар Східної конгрегації, у 1961–1969 — голова Державного секретаріяту, з 15 грудня 1958 — кардинал-священик церкви св. Климента, з 23 травня 1962 — кардинал-єпископ Фраскаті, а з 24 березня 1973 — кардинал-єпископ Остії та декан Священної колегії кардиналів. Помер у Ватикані 17 грудня 1973 р.

356

Павло Ґойдич (1888–1960) — апостольський адміністратор (з 1926), а згодом єпископ Пряшівської єпархії (1943–1960). Детальніше про нього див. прим. 31 до “Меморіялів” Йосифа Сліпого [у електронній версії — прим. 862. — Прим. верстальника]. Ймовірно, Йосиф Сліпий мав нагоду розмовляти з Павлом Ґойдичем під час з’їзду українських єпископів у Львові 29 листопада — 4 грудня 1928 р. Тоді, під час з’їзду, єпископи почергово відвідували семінарію і служили там Літургію для семінаристів. 1 грудня 1928 р. відвідав семінарію та відслужив там Літургію також і владика Павло Гойдич. Згодом Йосиф Сліпий зустрічався з ним на Велеградському з’їзді 1934 p., в якому вони обоє брали участь.

357

Петро Ґебей (1864–1931) — єпископ Мукачівський у 1924–1931 pp. Родом із с. Кальник Березького комітату, закінчив гімназію в Ужгороді, вивчав богослов’я в Будапешті. Висвячений у 1889 p., був префектом семінарії та професором церковного права й історії, катехитом при Ужгородській гімназії, з 1912 — канонік і парох катедрального храму, з 1922 — генеральний вікарій і прелат. З серпня 1924 р. за рекомендацією апостольського нунція в Празі Франческо Мармаджі та за погодженням із чехословацьким урядом папа Пій XI номінував Петра Ґебея єпископом Мукачівським замість висланого з Чехословаччини промадярського єпископа Антона Паппа. Хіротонія відбулася під час Велеградського унійного конгресу 3 серпня 1924 р. у присутності апостольського нунція Мармаджі. За роки свого єпископства Ґебею вдалося до певної міри зупинити поширення православ’я на Закарпатті. Помер в Ужгороді 26 червня 1931 р.

358

10 лютого 1925 р. між Польщею та Апостольським Престолом був підписаний конкордат, ратифікований польським сеймом 23 квітня 1925 р. Він врегулював становище Католицької Церкви в Польщі і приніс багато користи для УГКЦ. Зокрема, конкордат зрівняв у правах усі католицькі обряди, забезпечив Церкву від втручання влади в її внутрішнє життя, дав греко-католицькій єрархії право вільно розпоряджатися церковним майном, практично знівелював вплив держави на призначення єпископів. Щоправда, на вимогу польської влади конкордат обмежував діяльність УГКЦ трьома галицькими єпархіями. Терени колишніх унійних єпархій на Волині, Холмщині та Поліссі були вилучені з-під юрисдикції Галицьких митрополитів, і місію серед православних на цих теренах провадили римо-католицькі єпископи. Повний текст конкордату в перекладі українською див.: Нива 20 (1925) 124–132; або окремою відбиткою: Александер Бачинський. Конкордат, заключений між Апостольською Столицею а президентом Річи Посполитої Польської дня 10 лютого 1925, ратифікований польським соймом і обовязуючий з днем 2 серпня 1925. Львів 1925.

359

Ежен Тіссеран (Eugene Tisserant, 1884–1972) — католицький церковний діяч, кардинал (з 1936), префект Конгрегації у справах Східної Церкви (1936–1959) і добрий приятель митрополита Андрея та Кирила Королевського. Як науковець-орієнталіст і знавець східного обряду привніс у діяльність конгрегації краще розуміння східної обрядової ідентичности й східного церковного права, виступав проти латинізації східних католицьких Церков. Після ліквідації УГКЦ в СРСР допомагав у розбудові Української Католицької Церкви у вільному світі. Двічі (1947, 1950) відвідував українські католицькі церковні осередки США та Канади, сприяв створенню українських католицьких митрополій у Канаді (1956) та США (1958). Завдяки йому постали також нові українські католицькі вікаріяти та екзархати в Австралії, Південній Америці та Західній Европі. Через архиєпископа Івана Бучка він передав чимало коштів на українські церковні, наукові та гуманітарні установи, а зокрема допоміг заснувати науковий осередок НТШ у Сарселі та українську Малу папську семінарію в Лурі (Франція), а згодом у Римі. У 1950-х роках Тісеран був одним з ініціяторів процесу беатифікації митрополита Андрея Шептицького.

360

Філіппо Кортезі (Filippo Cortesi, 1876–1947) — римо-католицький титулярний єпископ Сіракський (з 1921), апостольський нунцій у Польщі у 1921–1926 та 1936–1947 pp. Фактично виконував обов’язки нунція лише до вересня 1939 p., коли виїхав з Польщі разом із польським урядом і повернувся в Італію (з того часу його заступив апостольський нунцій у Німеччині Чезаре Орсеніґо, чиї повноваження з 1 листопада 1939 р. були формально поширені також на територію Польщі). Кортезі брав участь у полагодженні деяких польсько-українських конфліктів, зокрема того випадку, про який пише Йосиф Сліпий. Інформуючи Ватикан про стан українсько-польських відносин, Мармаджі багато зробив для захисту українських інтересів.

361

Іван Бучко (1891–1974) — єпископ УГКЦ, родом із с. Германів Львівського повіту (тепер Тарасівка Пустомитівського p-ну). Закінчив Академічну гімназію у Львові, богослов’я вивчав у Римі (1911–1915), висвячений у 1915 p., з 1922 — доктор богослов’я, у 1922–1929 — ректор Малої семінарії та професор духовної семінарії у Львові. З 1929 — єпископ-помічник митрополита Андрея Шептицького, у 1930-х роках брав активну участь у громадському житті. У 1939 р. виїхав з візитацією до Південної Америки, з 1940 р. жив у США, був генеральним вікарієм Філадельфійським. З 1942 — представник УГКЦ при Ватикані. Після війни у 1945 р. заснував Український допомоговий комітет у Римі, виступав в обороні української політичної еміграції в Европі. У 1946 р. призначений апостольським візитатором українців-католиків у Західній Европі; з 1953 р. — титулярний архиєпископ Леокадійський. Помер 21 вересня 1974 р. Про нього див.: Мирослав Марусин. Архипастир скитальців. Архиєпископ Іван Бучко. Львів 2008.

362

Можливо, мається на увазі Мирон Вахнянин — учений-медик, вчився за кордоном, проходив медичну практику у Відні, згодом працював у Народній лічниці в Львові (з 1904 — ординатор відділу внутрішних хвороб). З 1910 — співзасновник і член управи, а з 1924 — голова Українського лікарського товариства. У 1931–1934 pp. викладав у Греко-католицькій богословській академії у Львові.

363

Єпископ Йосиф Боцян помер 21 листопада 1926 р. Див. випуск “Богословії” за 1927 рік, присвячений єпископу Йосифові Боцяну.

364

Удобрухати (діял.) — задобрити, злагіднити, умилостивити.

365

Панкратій (Михайло) Кандюк, ЧСВВ (1871–1948) — єромонах-василіянин, родом із с. Тартаків на Сокальщині. Закінчив Львівську гімназію, у 1888 р. вступив у новіціят василіянського монастиря в Добромилі, богословські студії закінчив у Кракові, висвячений у 1896 p., викладав філософію та богослов’я у Львові, Лаврові та Крехові. У 1925–1932 pp. служив духівником у Руській колегії в Римі. У 1931–1946 pp. був генеральним консультором ЧСВВ з осідком у Римі, де й помер 25 вересня 1948 р.

366

Діонісій (Дмитро) Головецький, ЧСВВ (1885–1961) — єромонах-василіянин, родом зі Старого Самбора. В 1904 р. вступив до василіянського монастиря у Крехові, у 1909 р. склав вічні обіти, богословську освіту здобував у Крехові, Лаврові та Григоріянському університеті в Римі. В 1915 р. висвячений у Відні єпископом Діонісієм Няраді, служив сотрудником у Львові (до 1924). Згодом був ректором Руської колегії в Римі (1825–1934), у 1931–1944 — протоконсулом, а в 1944–1946 — генеральним вікарієм ЧСВВ. У 1946 р. виїхав до США. У 1947–1955 pp. викладав східне церковне право у Вашингтонському католицькому університеті. Помер 4 лютого 1961 р. у Ґлен-Коув (штат Нью-Йорк).

367

Див.: Пастирський лист Григорія Хомишина, єпископа Станиславівского, до клира єпархії Станиславівської про византійство. Станиславів 1931.

368

Йосиф Сліпий натякає тут на літургійну реформу митрополита Андрея Шептицького, яка мала на меті очистити обряд від латинських нашарувань. Ця реформа була започаткована ще в 1905 p., коли митрополит опублікував новий проект “Літургікона”, що містив Літургії Івана Золотоустого, Василія Великого та Напередосвячених Дарів. Всупереч василіянському звичаю на латинський лад сполучувати Служебник з Євангелієм, Апостолом і тропарями, митрополит Шептицький за давнім східним звичаєм розділив їх в окремі книги та усунув з богослужень багато латинських елементів. У 1929 р. митрополит видав новий “Літургікон” (Служебник), де повернув у Літургію слово “православні” у Великому Вході та усунув латинські рубрики. Оскільки ці обрядові реформи запроваджувалися без попереднього схвалення Риму, вони викликали опір з боку інших єпископів (Григорія Хомишина, Йосафата Коциловського, Константина Богачевського) та василіян.

369

Пастирський лист в обороні української православної Церкви. Послання було написане в Підлютому в день св. пророка Іллі 20 липня (2 серпня) 1938 р. та опубліковане в газеті “Діло” № 184 (23 серпня 1938). Див. також: Орест Ф. Купранець. Православна Церква в міжвоєнній Польщі [= Записки ЧСВВ, 31]. Рим 1974.

370

Віші — курортне місто на півдні Франції, відоме своїми мінеральними водами. В період німецької окупації Франції було осідком колаборантського французького уряду.

371

Пій XII (Евдженіо Марія Джузеппе Джованні Пачеллі, Eugenio Maria Giuseppe Giovanni Pacelli, 1876–1958) — папа Римський у 1939–1958 pp. У 1917–1927 pp. був нунцієм у Німеччині, з 1929 — кардинал. В період з 1920 по 1940 від імени Апостольського Престолу уклав конкордати з Латвією, Баварією, Польщею, Румунією, Литвою, Австрією, Німеччиною, Югославією та Португалією. В 1939 р. затвердив Йосифа Сліпого як коад’ютора Галицького митрополичого престолу, в 1940 — затвердив чотирьох екзархів, призначених митрополитом Шептицьким для території СРСР. 1 листопада 1950 р. енциклікою “Munificentissimus Deus” проголосив догму Внебовзяття Пресвятої Діви Марії, а в жовтні 1954 р. енциклікою “Ad caeli Reginam” встановив свято Марії Цариці. Див. некролог Йосифа Сліпого на смерть папи Пія XII: Кардинал Євген Пачелі — Папа Пій XII // Твори, т. 3–4, с. 774–776, а також: Ісидор Нагаєвський. Історія Римських Вселенських Архиєреїв, т. 3. Рим 1979, с. 349–441.

372

Тут Йосиф Сліпий неточно вказує дату. Насправді ця Літургія відбулася в 1938 р.

373

Олександр Євреїнов (1877–1959) — католицький архиєпископ візантійського обряду, родом із Санкт-Петербурга. Виходець з дворянської родини, працював секретарем Російського посольства в Константинополі (1900–1906), а потім у Римі (1906–1909). В 1905 р. прийняв католицьку віру, у 1909 р. вийшов у відставку і вступив до духовної семінарії в Парижі, в 1913 р. висвячений на священика, у 1916–1921 pp. працював в Апостольській нунціятурі в Парижі, у 1925–1936 pp. був парохом російської католицької громади в Парижі, з 1936 — первоєрарх російських греко-католиків з осідком у Римі (єпископ Піонійський, а з 1947 — архиєпископ Парійський). Під час Другої світової війни очолював Папський комітет допомоги військовополоненим, а в 1947–1959 — Відділ іноземної преси при Державному секретаріяті. Помер у Римі 20 серпня 1959 р.

374

Степан Смачило (1894-?) — неодружений священик Львівської архиєпархії. Закінчив Львівську семінарію, висвячений у 1924 p., служив у Гребенові на Стрийщині (1927–1939), де у 1924–1927 роках відбудував церкву. У 1939 р. став адміністратором Сколівського д-ту, у 1942 р. виїхав на лікування до лемківського села Жеґестів, яке тоді належало до Мушинського д-ту Перемиської єпархії, і попросив про трирічну відпустку до Апостольської адміністрації Лемківщини. До 1944 р. душпастирював на Лемківщині, потім — у Стрию (особова справа: ЦДІАЛ, ф. 201, оп. 1в, спр. 865). У 1946 р. брав участь у Львівському соборі як представник Станиславівської єпархії, підписав перехід на православ’я. Подальша доля невідома.

375

В’ячеслав Михайлович Молотов (справжнє прізвище: Скрябін, 1890–1986) — радянський політичний діяч, один із близьких соратників Сталіна, співвідповідальний за голодомор та репресії в Україні у 1930-х роках. У 1926–1957 — член Політбюро та Президії ЦК КПРС, у 1930–1941 — голова уряду СРСР, у 1939–1928 та 1953–1956 — міністр закордонних справ CPCР. У 1957–1960 pp. працював послом у Монголії, у 1960–1962 — послом в Австрії. З 1961 р. був виключений з партії (у 1984 поновлений). Помер 8 листопада 1986 р. в Москві. Про нього див.: Феликс Чуев. Сто сорок бесед с Молотовым: Из дневника Ф. Чуева. Москва 1990; В. А. Никонов. Молотов. Молодость. Москва 2005; Феликс Чуев. Полудержавный властелин. Москва 2000.

376

Пакт Молотова-Ріббентропа — договір про ненапад між Німеччиною та СРСР, підписаний 23 серпня 1939 р. міністрами закордонних справ СРСР (В’ячеславом Молотовим) та Німеччини (Йоахімом фон Ріббентропом). Разом з договором був підписаний секретний протокол про поділ Польщі та взаємні сфери впливу в Північній та Східній Европі, за яким у випадку війни Західна Україна та Західна Білорусь мали відійти до СРСР, а Бесарабія, Фінляндія, Естонія та Латвія були визнані радянською сферою впливу. Докладніше див.: В. С. Коваль. Радянсько-німецький пакт 1939 р. Київ 1989.

377

Вільгельм Вундт (Wilhelm Max Wundt, 1832–1920) — німецький філософ, фізіолог, психолог, мовознавець, член багатьох наукових товариств та академій. Вивчав медицину в університетах Тюбінґена, Гайдельберґа та Берліна, у 1900 р. став ректором Ляйпцізького університету. У 1880-х роках створив систему логіки, етики та метафізики, відображену в книгах: “Логіка” (Logik, 3 тт., 1880–1883), “Етика” (Ethik, 1886) та “Система філософії” (System der Philosophie, 1889).

378

Володимир Садовський (псевдонім: Домет, 1865–1940) — греко-католицький священик, папський шамбелян, музичний критик, вокаліст (тенор) і хоровий диригент, організатор українських хорів на Тернопільщині (1891–1894), у Відні (1894–1901), Перемишлі та Львові. Родом із с. Довжанці на Тернопільщині. У 1891 р. закінчив богословський факультет Львівського університету і в 1894 р. був висвячений на священика та призначений сотрудником церкви св. Варвари у Відні. У 1901 р. переведений з Відня до Перемишля на посаду військового капелана. Тут поряд із душпастирською працею займався музичною та видавничою діяльністю. У 1915 р. як польовий духівник австрійської армії залишився в оточеному росіянами Перемишлі, а після капітуляції потрапив у полон і був вивезений до Сибіру. У 1921 р. повернувся до Львова і в 1922 був призначений парохом церкви Преображення, в якій служив аж до смерти. Викладав літургіку у Львівській духовній семінарії. Помер 10 грудня 1940 р. у Львові.

379

Див.: Гавриїл Костельник. Теорія Айнштайна // Богословія, т. 1. Львів 1923, с. 42–66.

380

“De ргіпсіріо spirationis in SS. Trinitate” — лат.: “Про джерело походження Духа в Пресвятій Троїці”.

381

Див.: Гавриїл Костельник. De principio spirationis in SS. Trinitate // Нива 20 (1925) 346–348; 21 (1926) 19–28, 58–67.

382

Кирило Королевський (Cyrille Korolevskij, до 1924 — Cyrille Karalevskij, справжнє ім’я: Жан Франсуа Шарон, Jean Franęois Charon, 1878–1959) — француз, греко-католицький священик, великий знавець Сходу, довголітній радник Східної конгрегації в Римі, довірена особа митрополита Андрея і папи Пія XI, історик, публіцист і церковний письменник. Закінчив ліцей Людовіка Великого в Парижі і вступив до 3-го чину францисканців (1892), у 1894 р. вирішив стати священиком східного обряду, філософію вивчав у Іссі-де-Муліно, богослов’я — в Товаристві св. Сульпіція. Після закінчення другого року богослов’я (1900) виїхав на Близький Схід в надії отримати свячення в Мелхітській Церкві, викладав французьку мову, історію та географію в патріяршій колегії в Дамаску, писав історичні розвідки з історії Мелхітського патріярхату. Був рукоположений на священика в Дамаску Антіохійським мелхітським патріярхом Кирилом VIII. Зустріч з митрополитом Андреєм Шептицьким у 1906 р. кардинально змінила його життя. Він попросив звільнення з Мелхітського патріярхату і в 1909 р. був інкардинований спочатку (20 жовтня) у Львівську архиєпархію, а потім (28 листопада) таємно в Кам’янець-Подільську єпархію УГКЦ та висланий до Риму збирати в римських архівах документи з історії УГКЦ. З 1909 р. переїхав на постійне проживання до Риму, прийняв псевдонім “Королевський” і з 1913 р. став римським кореспондентом Студитського наукового інституту св. Івана Хрестителя у Львові (з 1920 — виконавчим директором української місії для церковної історії в Римі) із завданням збирати матеріяли з церковної історії українських єпархій. Під час Першої світової війни у 1915 р. був мобілізований до сухопутних військ, у 1918 р. звинувачений у шпигунстві, заарештований. Виправданий судом, повернувся до Риму й почав працювати асистентом у Ватиканській бібліотеці. У 1919–1920 — радник Східної конгрегації, з 1929 — член Папської комісії з кодифікації східного канонічного права, з 1931 — член Літургічної комісії при Східній конгрегації, з 1932 — дійсний член історико-правничої секції УБНТ. Працював у архіві та бібліотеці монастиря в Ґроттаферраті. У 1938 р. разом з Йосифом Сліпим, Климентієм Шептицьким і Віктором Новиковим брав участь у першій в історії собору св. Петра в Римі східній Літургії. Залишив багатий науковий доробок, написав фундаментальну біографію митрополита Андрея Шептицького, а також автобіографію “Книга мого буття”. Помер у Римі 19 квітня 1959 р.

У книзі про митрополита Андрея Шептицького Королевський також зачепив питання про стосунки між Гавриїлом Костельником та Йосифом Сліпим. Він, зокрема, відзначив, що ректор Богословської академії не терпів Костельника за його нехіть до схоластичної філософії і переконав митрополита Андрея усунути Костельника з посади професора. З іншого боку, Королевський виразно стверджує, що ця неприязнь у відносинах між Сліпим та Гавриїлом Костельником була взаємною і що злостивість та мстивість Костельника щодо Сліпого була для всіх очевидною. Твердження Королевського про взаємну неприязнь між Сліпим та Костельником слід визнати об’єктивним. Однак у справі усунення Костельника від викладання в академії та редагування журналу “Нива” вирішальну роль відіграла не взаємна неприязнь Сліпого і Костельника, а вимога папи Пія XI. Про Королевського див.: Eugene Tisserant. Father Cyril Korolevsky: A Biografical Note // Cyril Korolevsky. Metropolitan Andrew (1865–1944). Lviv 1993, c. 17–36 (про стосунки Йосифа Сліпого і Гавриїла Костельника див. там само, с. 475); Paolo Ріегассini. Cyrille Korolevskij: une vie consacrée à l’Orient chrétien // Proche-Orient chrétien 61 (3–4) (2011) 275–288. Автобіографію Кирила Королевського див. у вид.: Giuseppe Croce. “Kniga Bytja Moego”: le livre de та vie. Mémoires auto-biographiques (1878–1924) de Cyrille Korolevskij. У 5 тт. Città del Vaticano 2007.

383

Див.: Гавриїл Костельник. Апостол Петро і Римські папи, або догматичні підстави папства. Львів 1945 (перше видання — Львів 1931).

384

Янко Шімрак (Janko Šimrak, 1883–1946) — хорватський католицький релігійний та політичний діяч, посол до Белградського парламенту, богослов, історик, журналіст. Редактор католицького щоденника “Грватска Стража”, єпископ Крижевацької єпархії в Югославії у 1942–1946 pp. Родом із с. Шімраків, випускник Грецької православної семінарії в Загребі, вивчав богослов’я в університеті Загреба, потім в Інсбруку, де в 1910 р. здобув докторський ступінь, з 1925 — професор східного богослов’я Загребського університету. У жовтні 1941 р. призначений апостольським адміністратором Крижевацької єпархії, 16 серпня 1942 — висвячений на єпископа. 12 травня 1945 р. заарештований більшовиками, перебував у тюрмі в Крижевцях, потім у Загребі. Фізично знищений слідством, був звільнений і невдовзі, 9 серпня 1946 p., помер у лікарні в Крижевцях. Є здогади, що він був отруєний у тюрмі.

385

Можливо, йдеться про Товариство священиків св. апостола Павла, що було засноване ще в 1891 р. та діяло до початку 1920-х. У 1921 р. воно налічувало 558 членів, його головою був Юліян Дзерович, а його органом — журнал “Нива”. Оскільки священики не платили членських внесків, фінансовий стан товариства був важкий і невдовзі воно було розв’язане. Новою спробою організації духовенства стало Товариство духовенства Львівської архиєпархії ім. св. Андрея, засноване 23 червня 1932 р. Воно мало два напрямки діяльности: 1) поширення організації на всіх священиків; 2) матеріяльне самозабезпечення духовенства через збір фондів на будову священичих домів, бурс, кас. Потім до них додалося й забезпечення розвитку УГКЦ, турбота про релігійно-моральне виховання народу та інші завдання. Див.: Статут Товариства св. Апостола Павла у Львові // Нива 17 (1922) 254–257; Статут Товариства св. Андрея // Нива 26 (1931) 280–291. Про стан Товариства св. Апостола Павла у 1922 р. див.: Загальні Збори Т-ва св. Ап. Павла // Нива 17 (1922) 143–145.

386

Ірина Павликовська (1901–1975) — громадська діячка, родом зі Львова, дружина Юліяна Павликовського (1888–1949), провідного галицького агронома, ідеолога й організатора кооперативного руху на Західній Україні. Разом зі своїм чоловіком Ірина Павликовська брала активну участь в організації кооперативів у Львові. Виступила як співзасновниця та член управи кооперативу “Українське народне мистецтво” (1925–1939), “Союзу українок” (1923–1928), товариства “Українська захоронка”, “Вакаційні оселі” (1926-1939) та ін. У 1944 р. разом із чоловіком виїхала до Німеччини (Мюнхен), де заснувала Об’єднання українських жінок у Німеччині, а після смерти чоловіка — переїхала до Канади, де була членом крайової управи Ліги українських католицьких жінок Канади (1964–1968).

387

Андрій Палій (1893–1961) — кооператор і громадський діяч, організатор молочарства в Галичині, у 1914–1939 pp. був директором “Маслосоюзу”. З 1948 — в Канаді, де й помер у м. Торонто.

388

“Записки Чину Святого Василія Великого” (Analecta Ordinis S. Basilii Magni) — неперіодичне наукове видання василіянського чину в Жовкві, присвячене історії Церкви та України. Редакторами “Записок ЧСВВ” були Йосафат Скрутень, згодом Роман Лукань. Перший том “Записок” побачив світ 1924 року. На сторінках журналу друкувалися в різний час Степан Томашівський, Іван Крип’якевич, Василь Щурат, Ярослав Гординський, Іван Огієнко, Теодосій Коструба, Домет Олянчин та інші. До 1941 р. з’явилося шість томів (випуск 3–4 VI тому, готовий до друку, не вийшов унаслідок війни). Згодом у 1949 р. видання “Записок” було відновлене в Римі під редакцією Атанасія Великого та Іринея Назарка. У 1949–1958 pp. вийшло близько 40 випусків у 3 секціях: монографії, записки (статті, огляди, бібліографія та інші матеріяли) та документи.

389

Платонід (Петро) Філяс, ЧСВВ (1864–1930) — церковний діяч, родом із с. Доброчин на Сокальщині. Співзасновник і перший редактор журналу “Місіонар” (1897–1898, 1921-1926), у 1888 р. склав вічні обіти, у 1889 р. висвячений на священика, у 1902–1904 pp. очолював першу василіянську місію в Канаді, у 1904–1920 — перший протоігумен відновленого василіянського чину, у 1914–1916 — апостольський адміністратор українців греко-католиків в Австралії, у 1918–1919 — член Української Національної Ради ЗУНР, у 1920–1926 — ігумен монастиря в Жовкві. Останні роки свого життя провів у Дрогобичі, займаючись видавничою діяльністю. Помер у Львові 16 червня 1930 р.

390

“Нова Зоря” — католицька газета, орган Української християнської організації, з 1930 р. — орган Української католицької партії — Української народної обнови. Виходила у Львові в 1926–1929 pp., спочатку щотижня, а з 1928 — двічі на тиждень. Редакторами був спочатку о. Тит Галущинський, а з 1928 — Осип Назарук. Серед співробітників редакції були Степан Томашівський, о. Йосафат Скрутень та о. Іриней Назарко.

391

“Добрий пастир” — квартальник, присвячений душпастирським та церковним справам і проблемам науки та культури. Виходив у Станиславові у 1931–1939 pp. за фінансової підтримки єпископів та викладачів духовних семінарій Станиславова й Перемишля. Головними редакторами журналу були о. Тит Галущинський (1931–1936) та о. І. Луб (1936–1939).

392

Окрім “Доброго пастиря” (1930–1939) у Перемишлі завдяки фінансовій допомозі єпископа Йосафата Коциловського виходив також католицький тижневик “Український бескид” (1934–1939). Видавцем часопису був Д. Ґреґолинський, а редактором — Ю. Костюк.

393

Див.: Григорій Хомишин. Пастирський лист до клира єпархії Станиславівської про візантійство. Станиславів 1931.

394

“Мета” — тижневик християнсько-демократичного напряму, орган Українського католицького союзу, виходив у Львові у 1931–1939 pp., з 1932 р. — з додатком “Література. Мистецтво. Наука”. Головним редактором був Володимир Кузьмович.

395

Український католицький союз — суспільно-релігійна організація, заснована в 1931 р. з ініціятиви митрополита Андрея Шептицького з метою забезпечити релігії належне місце в суспільстві та пропагувати християнський світогляд серед українського народу. З УКС співпрацювали тижневик “Мета”, “Христос — наша сила” та літературно-громадський місячник “Дзвони”. Польська влада обмежила діяльність УКС до Львівської архиєпархії. Головою УКС був спочатку Володимир Децикевич, у 1932 — Зенон Лукавецький, а з 1933 — знову Володимир Децикевич (1865–1946). З початком війни УКС припинив своє існування.

396

14 вересня 1939 р. о 14:45 на приміщення духовної семінарії впала бомба, внаслідок чого загинув студент із Чернівців Іван Ткачук. Під руїнами пропала й велика частина архіву та бібліотеки УБНТ, а також листування єпископа Йосифа Боцяна, яке чекало свого опрацювання.

397

Див.: Гавриїл Костельник. Большевизм — новітній “кльовн хрістиянства” // Нива 24 (1929) 452–458.

398

Мар’ян Панчишин (1882–1943) — суспільний діяч, видатний лікар-інтерніст і рентгенолог, фахівець у галузі внутрішніх хворіб та туберкульозу, дійсний член НТШ (з 1920), організатор українських лікарів, довголітній голова Українського лікарського товариства та співредактор “Лікарського вісника”, засновник, меценат та довголітній голова Українського гігієнічного товариства, автор близько 25 клінічно-медичних праць. Родом зі Львова. До 1919 р. був старшим асистентом клініки Львівського університету, у 1920–1925 — професором, деканом медичного факультету і кількалітнім ректором Українського таємного університету у Львові. Протягом багатьох років лікував митрополита Андрея Шептицького, Йосифа Сліпого та священиків УГКЦ, був опікуном та меценатом молодіжних організацій. Під час першої радянської окупації (1939–1941) як депутат народних зборів Західної України та Верховної Ради СРСР заступався за репресованих земляків. Під час німецької окупації працював професором та керівником клініки медичного інституту, у 1941–1942 pp. був членом Української національної ради. Під кінець життя, через загрозу замаху з боку поляків, переховувався в резиденції митрополита Шептицького на Святоюрській горі. Помер від інфакту 9 жовтня 1943 р. Його долю і смерть Йосиф Сліпий описує в своїх “Споминах” (він особисто хоронив його). У будинку на вул. Чернігівській, де жив і працював професор Панчишин, тепер діє Музей історії галицької медицини, а на площі перед Львівською обласною клінічною лікарнею йому споруджено пам’ятник. Про нього див. низку статей у: Лікарський збірник. Нова серія, т. VII: На пошану Маріана Панчишина. Львів — Чікаґо 2000.

399

Див.: Пастирське послання Митрополита Андрея Шептицького до духовенства “Обернулася картка історії” 26 вересня 1939 року // Митрополит Андрей Шептицький. Пастирські послання, т. 3: 1939–1944. Львів 2010, док. № 2, с. 7–8 (або Письма-послання митрополита Андрея з часів большевицької окупації. Йорктон 1961, с. 1–2; Львівські єпархіяльні відомості ІХ-Х (1939), додаток).

400

Василь Лициняк (1873–1951) — священик Перемиської єпархії, церковний і суспільний діяч, педагог, опікун багатьох доброчинних та економічних установ, почесний крилошанин (1924), прелат Львівської митрополичої капітули (1941). Родом із с. Сурохів Ярославського повіту, навчався у Львівському університеті та семінаріях Львова (1893–1896) й Перемишля (1896–1897); одружився з донькою директора школи в Ярославі та був висвячений у 1897 р. Працював парохіяльним сотрудником і катехитом народних шкіл у Великих Мостах Жовківського повіту (1897–1898), Жужелі Сокальського повіту (1898–1899), сотрудником та катехитом шкіл у Ярославі (1899–1905). У 1905 р. переведений до Львівської архиєпархії, де працював катехитом у гімназіях Львова (1905–1929), згодом директором приватної учительської семінарії ЧСВВ у Львові (1930–1934), директором (1934–1939) та завпедом (1939–1940) гімназії сестер-василіянок у Львові. У 1907–1911 pp. був другим віце-ректором Греко-католицької духовної семінарії у Львові. Лициняк мав великий авторитет серед духовенства та громадськости, був у досить близьких стосунках з митрополитом Шептицьким і мав на нього вплив. З митрополитового доручення опікувався сиротинцями, займався іншою соціяльною роботою. У середині 1943 р. деякий час проживав у м. Криниця. Після 1945 р. душпастирював у римо-католицькій Тарнівській єпархії (Польща). Помер у Польщі в 1951 р.

401

Особу “комісара Гагаріна” встановити не вдалося. Тут, мабуть, зайшла якась неточність, бо народним комісаром освіти УРСР у 1943–1948 pp. був Павло Тичина. Очевидно, йдеться про якогось локального представника комісаріяту освіти у Львові.

402

Михайло Марченко (1902–1983) — радянський історик, родом з Київщини, виходець з селянської багатодітної сім’ї. Закінчив Київську артилерійську школу, навчався в Інституті червоної професури при ВУЦВК (1932–1937), працював науковим співробітником Інституту історії України АН УРСР. Після окупації Львова більшовиками був призначений ректором Львівського університету. Протягом майже року своєї діяльности на посаді ректора (17.10.1939-14.09.1940) Марченко вів курс на деполонізацію та українізацію університету, збільшив число українців серед викладачів і студентів, запровадив українську мову викладання, додав до назви університету слово “український” та ім’я Івана Франка (“Львівський державний український університет ім. Івана Франка”). Втім, уже навесні 1940 р. Марченко був фактично відсторонений від керівництва, а 14 вересня 1940 р. знятий з посади ректора і відкликаний до Києва. Про нього див.: Володимир Качмар. Михайло Марченко — ректор Львівського державного українського університету в 1939/1940 pp. // Вісник Львівського університету ім. Івана Франка 15 (2005) 81–90.

403

Іван Хома додав тут дату смерти Михайла Марченка і джерело інформації: “21.01.1983 (Свобода 19.4.1983)”. Подальша доля Михайла Марченка довгий час була оповита таємницею. Тож не дивно, що Йосиф Сліпий припустився тут неточности. Насправді ж, відразу після початку радянсько-німецької війни, 23 червня 1941 р., Марченко був заарештований за звинуваченням в українському націоналізмі, перебував під слідством у в’язницях Томська, Маріїнська, Новосибірська. В лютому 1944 р. звільнений через брак доказів. Після звільнення працював у Новосибірському педінституті, а влітку 1945 р. повернувся до Києва, викладав історію України в Київському педінституті ім. М. Горького. У 1957–1974 pp. був професором Київського державного університету ім. Т. Шевченка. Помер 21 січня 1983 р. Див.: Олександр Рубльов. Маловідомі сторінки біографії українського історика: М. І. Марченко // Український історичний журнал 1 (1996) 106–118.

404

Омелян Ґорчинський (або Горчинський, 1988–1954) — священик Перемиської єпархії, видатний проповідник, крилошанин митрополичої капітули, суддя митрополичого церковного суду другої інстанції. Родом з Тернополя, богословську освіту здобув в університетах Львова (1907–1909) та Інсбрука (1909–1912), у 1911 р. був висвячений на священика і працював спочатку префектом (1912–1917), а потім віце-ректором (1917–1921) духовної семінарії у Львові, брав участь у третьому Велеградському конгресі. У 1920-1921 pp. був сотрудником у архикатедральному соборі св. Юра, у 1921-1922 pp. працював віце-ректором та професором догматики в Перемиській духовній семінарії. У 1922 р. повернувся до Львова, працював катехитом у школах Жидачева і Львова (1922–1927), служив в Успенський церкві у Львові (1924–1938), а згодом став завідателем собору св. Юра і заступником декана Львова. З 1944 — почесний крилошанин Львівської митрополичої капітули, у 1945 — обраний генеральним вікарієм. У квітні 1945 р. заарештований радянськими карними органами, 5 червня 1946 р. засуджений на 10 років таборів. Покарання відбував у Воркуті (Комі АРСР), де зустрічався зі Сліпим. Помер у концтаборі Потьма Мордовської АРСР 27 липня 1954 р. Кандидат на беатифікацію.

405

Дмитро Левицький (1877–1942) — адвокат і громадський діяч Галичини та Буковини, редактор щоденника “Діло”, співзасновник і перший голова УНДО (1925–1935), у 1928–1935 — посол до польського сейму і голова Української парламентської репрезентації, у 1936–1939 — голова Українського координаційного комітету у Львові.

406

Володимир Кузьмович (1886–1943) — політичний і громадський діяч, педагог і журналіст, у 1920-х роках — директор гімназії “Рідної Школи” у Дрогобичі, у 1930-х — інспектор “Рідної Школи” у Львові, активний діяч УНДО, в 1935–1938 — посол до польського сейму. Заарештований більшовиками у 1939 p., помер на засланні у 1943 р.

407

Григорій (або: Гринь) Тершаковець (1877–1958) — галицький громадський і політичний діяч, посол до Галицького сейму (1913–1914), член Української національної ради та Українського трудового конгресу в Києві, почесний член “Просвіти” й товариства “Сільський Господар” у Львові, посол до польського сейму від УНДО у 1928–1938 pp. У 1919 р. був заарештований поляками і провів кілька місяців у таборі в Дембліні. З приходом радянської влади в 1939 р. заарештований і засуджений Особливою нарадою при НКВС СРСР на вісім років таборів з конфіскацією майна. Ув’язнення відбував у Комі АРСР. Після закінчення терміну ув’язнення був звільнений, але в 1948 р. знову арештований і засуджений на 10 років таборів. Покарання відбував на Колимі та в Мордовії. Всього пробув у радянських таборах 16 років. У 1956 р. амністований як інвалід. Повернувся до Львова, де й помер 28 липня 1958 р. Про нього див.: Олег Павлишин. Григорій Тершаковець — громадський діяч, посол, політв’язень // Родина Тершаківців: учений, політик, подвижник національної ідеї / ред. Іван Гель. Львів 2005, с. 28–40.

408

Іван Німчук (1891–1956) — громадський діяч і журналіст, родом із Чортківщини. Головний редактор “Діла” (1935–1939). У 1939 р. заарештований більшовиками та вивезений до Москви, де перебував в ув’язненні на Луб’янці (1939–1941). Після звільнення повернувся до Львова, під час німецької окупації був редактором львівського відділу “Краківських вістей”. У 1944 р. емігрував до Німеччини, а в 1949 — до Канади (Едмонтон), де й помер.

409

Володимир Старосольський (1878–1942) — видатний громадський, політичний та культурний діяч, соціолог, історик і теоретик права. Родом з Ярослава, вивчав право у Відні, Берліні, Ґраці, Гайдельберзі, працював адвокатом у Львові, виступав оборонцем на політичних процесах М. Січинського, членів УВО та ОУН. Один з організаторів Легіону УСС, у 1919–1920 — професор права в університеті Кам’янця-Подільського. У 1920–1928 pp. був на еміграції у Відні та Празі, а з 1928 р. знову працював адвокатом у Львові. Після окупації Львова більшовиками став професором Львівського університету, але в грудні 1939 р. був заарештований НКВС, перевезений до Києва і засуджений на 10 років ув’язнення. Помер 25 лютого 1942 р. у тюрмі в Маріїнську (Західний Сибір).

410

Володимир Целевич (1890–1943) — галицький політичний діяч міжвоєнного періоду, правник та визначний діяч УНДО (1925–1928, 1932-1937 — генеральний секретар), у 1928–1930 та 1935–1939 — посол до Варшавського сейму, головний редактор тижневика “Свобода”, діяч “Просвіти”, автор низки книг та статей на тему політичної організації українства. У 1930 р. був ув’язнений у Бересті, у 1939 р. заарештований радянськими каральними органами, які активно намагалися схилити його на свій бік. Помер у 1943 р. від виснаження в тюрмі Саратова.

411

Йосиф Кладочний (1906–1994) — священик Львівської архиєпархії, родом із с. Нагірянка на Тернопільщині. Здобув докторат з богослов’я у Варшавському університеті (1932), потім вивчав археологію катакомб у Римі. Висвячений на священика, з 1934 р. працював капеланом студентів та політичних в’язнів у 23 тюрмах Польщі та в концтаборі Береза Картузька; у 1939 р. сам став в’язнем Берези Картузької, але з початком війни був звільнений. Наприкінці 1939 р. з доручення митрополита Андрея Шептицького здійснив нелегальну поїздку до Риму і привіз дозвіл папи Пія XII висвятити Йосифа Сліпого на архиєпископа-коад’ютора. Про цю свою подорож до Риму в листопаді 1939 р. залишив спогади: Йосиф Кладочний. Нелегальна подорож з большевицького царства до папи Пія XII // Календар-альманах “Нового шляху” на 1995 рік / ред. Ю. Карманін [без місця і року видання], с. 84–106. У 1940–1941 pp. душпастирював у селах Варяж та Корчин Перемиської єпархії, з жовтня 1941 до квітня 1942 — на парохії у Києві. У 1943–1944 pp. був капеланом дивізії “Галичина”, співпрацював з ОУН. У 1944–1945 pp. проживав при церкві св. Юра. В 1946 р. заарештований за відмову перейти на православ’я та зв’язки з ОУН і засуджений на 10 років таборів. Покарання відбував у Речлагу (Воркута, Комі АРСР). Після звільнення 30 липня 1956 р. проживав у Львові, працюючи вантажником на швейній фабриці (з 1959). У 1966–1970 pp. листувався з митрополитом Йосифом Сліпим у Римі, в 1958–1970 — з отцем-митратом Мирославом Ріпецьким у Польщі, інформуючи їх про становище УГКЦ в УРСР. У 1980 р. прийняв постриг як монах-студит. У 1992 р. реабілітований. Помер у Львові 14 вересня 1994 р. Про нього див.: П. Шкраб’юк. Виноградник Господній. Історія життя о. д-ра Йосифа Кладочного. Львів 1995. Див. також його автобіографію: Йосиф Кладочний. Мені також запропонували йти на православну парафію // Літопис нескореної України, кн. 1, док. № 309, та інтерв’ю з о. Кладочним: Архів ІІЦ, П-1-1-304.

412

На пропозицію митрополита Андрея Шептицького папа Пій XII листом від 25 листопада 1939 р. іменував архидиякона-крилошанина митрополичої капітули у Львові о. Йосифа Сліпого титулярним архиєпископом та коад'ютором з правом наступництва на Галицькому митрополичому престолі. Тут Йосиф Сліпий, мабуть, плутає лист папи про призначення його коад'ютором з листом кардинала Ежена Тіссерана від 22 грудня 1941 p., в якому повідомлялося про затвердження папою Пієм XII призначених митрополитом Андреєм Шептицьким екзархів, в тому числі й Йосифа Сліпого як екзарха Великої України. Обидва листи див. у вид.: Сергійчук, с. 21–22, 35–37.

413

Миколай Чарнецький (1884–1959) — єпископ УГКЦ, родом із с. Семаківці Городенківського повіту. Закінчив гімназію у Станиславові та вступив до духовної семінарії. Єпископ Григорій Хомишин вислав його на студії до Риму і 2 жовтня 1909 р. висвятив на священика У 1910 р. захистив докторат з догматики у Римі і став духівником та професором духовної семінарії в Станиславові. У 1919 р. вступив до новіціяту отців-редемптористів у Збоїщах біля Львова, у 1920 р. склав перші обіти. У 1931 р. папа Пій XI призначив його апостольським візитатором для українців Волині і Полісся, а в 1939 р. митрополит Андрей Шептицький — апостольським екзархом Волині та Підляшшя (у 1940 р. це призначення було затверджене папою Пієм XII). У 1941–1944 pp. викладав у Богословській академії у Львові. З поверненням у Галичину радянської влади, 11 квітня 1945 р. був заарештований і засуджений на п’ять років таборів та три роки позбавлення громадянських прав із конфіскацією майна. Ув’язнення відбував у Кемеровській обл. У 1950 p., ще перед закінченням терміну ув’язнення, був засуджений вдруге на 10 років таборів. За час свого ув’язнення (1945–1956) побував у 30 різних в’язницях і таборах примусової праці, де кілька разів зустрічався з митрополитом Йосифом Сліпим. Останні роки ув’язнення провів у в’язничній лікарні у Мордовії. У 1956 р. за станом здоров’я підпав під амністію і був звільнений як інвалід. Повернувшись до Львова з підірваним здоров’ям, продовжував душпастирську працю до самої смерти. Помер в опінії святости 2 квітня 1959 р. і був похований на Кульпарківському цвинтарі у Львові. У зв’язку із ліквідацією Кульпарківського цвинтаря в листопаді 1969 р. його тіло було перенесене на Личаківське кладовище. 27 червня 2001 р. папа Іван Павло II проголосив владику Чарнецького блаженним. У липні 2002 р. мощі блаженного священномученика Миколая Чарнецького були перенесені з Личаківського цвинтаря до монастирської церкви св. Йосафата у Львові, якою опікуються отці-редемптористи. Про нього див.: Роман Бахталовський. Апостол з’єднання наших часів. Львів 2001; Роман Бахталовський. Миколай Чарнецький ЧНІ: Єпископ-ісповідник. У 2-х тт. Йорктон 1980; Congregatio de Causis Sanctorum, прот. № 2256, т. 1, Roma, 2001, с. 53–126.

414

Свідками свячень були брат митрополита Климентій Шептицький, крилошани Львівської митрополичої капітули отці Леонтій Куницький, Александр Ковальський, Роман Лободич, д-р Василь Лаба та дехто з домашніх священиків. Див.: Василь Лаба. 25 років єпископства первоієрарха Йосифа // Українські вісті 31.ХІІ.1964.

415

А1; В1: <предложенням>.

416

Про Антона Неманцевича див. прим. 37 і 40 до “Меморіялів” Йосифа Сліпого [у електронній версії — прим. 870, 875. — Прим. верстальника].

417

А1; В1: <і мене для Великої України>.

418

Лист опублікований у вид.: Сергійчук, с. 35–37.

419

Про повноваження, надані митрополитові Андрею Шептицькому Пієм X, див. прим. 162 вище [у електронній версії — прим. 301. — Прим. верстальника].

420

Бенедикт XV (Джакомо Паоло Джованні Баттіста делла К’єза, Giacomo Paolo Giovanni Battista della Chiesa, 1854–1922) — папа Римський у 1914–1922 pp. До обрання папою служив у папській дипломатичній службі, з 1907 — архиєпископ Болоньї, з 1914 — кардинал, у 1917 р. заснував Конгрегацію в справах Східної Церкви та Папський східний інститут у Римі, видав новий Кодекс канонічного права для Західної Церкви. У 1918 р. акредитував українську місію при Апостольському Престолі і визнав УНР, 20 лютого 1921 р. заснував Українську колегію в Римі при церкви свв. Сергія та Вакха, а 24 лютого 1921 р. потвердив повноваження митрополита Андрея Шептицького, надані папою Пієм X. Помер 22 січня 1922 р. Про нього див.: Ісидор Нагаєвський. Історія Римських Вселенських Архиєреїв, т. 3. Рим 1979, с. 259–303. Про потвердження повноважень митрополита Шептицького папою Бенедиктом XV див. також прим. 237 вище [у електронній версії — прим. 385. — Прим. верстальника].

421

Номінації, про які говорить тут Йосиф Сліпий, відбулися вже в 1950-х pp., коли він залишився єдиним діючим екзархом на всьому радянському просторі. Про них митрополит детально пише у своїх “Меморіялах” до пап Івана XIII та Павла VI. Див. с. 484–486 нижче [у електронній версії — розділ “Меморіяли митрополита Йосифа Сліпого до папи Івана XXIII і папи Павла VI”. — Прим. верстальника].

422

Юліян Дзерович (1871–1943) — священик, педагог, культурно-освітній діяч, меценат. Родом із с. Смільне Бродівського повіту, вивчав богослов’я у Львівському університеті (1889–1893), у 1894 р. висвячений на священика. Працював катехитом у гімназіях Бродів, Бережан, Стрия, Львова, згодом викладав катехитику у Львівському університеті 1913–1918, був професором у духовній семінарії та Боголовській академії (з 1930) у Львові, директором Української жіночої учительської семінарії, членом Львівської митрополичої консисторії. Працював у редакціях християнської преси, редагував релігійні часописи, очолював Товариство священиків ім. апостолів Петра і Павла. Написав низку наукових та публіцистичних праць з катехитики та педагогіки. Помер 8 квітня 1943 р. у Відні. Похований у Львові на Личаківському кладовищі в родинному гробівці. Похорон відправив сам Йосиф Сліпий в Успенській церкві.

423

Йоаким (Казимир Станіслав) Бадені (Joachim (Kazimierz Stanisław) Badeni, 1912–2010) — польський римо-католицький священик, домініканець. Син дипломата, народився в Брюсселі, вивчав право в Яґеллонському університеті. За рік перед початком Другої світової війни пережив глибоке релігійне навернення. Під час війни воював на різних фронтах. У 1943 р. потрапив до штабу генерала Сікорського в Англії, де зустрівся з о. Інокентієм Бохонським і під його впливом вступив до семінарії та домініканського новіціяту. У 1947 р. повернувся до Польщі, де закінчив богословські студії, в 1948 р. склав вічні обіти, а в 1950 р. був висвячений на священика. Працював академічним душпастирем у Познані (1957–1975), Вроцлаві (1975-1076) та Кракові (1976–1988), був духівником руху “Віднова у Святому Дусі”. Автор книжок на духовні теми, втішався надзвичайною популярністю серед молоді, мав містичні пережиття. Помер у Кракові 11 березня 2010 р. Див.: Autobiografia. Z ojcem Joachimem Badenim rozmawiają Artur Sporniak i Jan Strzałka. Kraków 2004.

424

Антоній Пельвецький (1897–1957) — парох Копичинець, декан Гусятинського д-ту, один з ініціяторів та активних діячів так званого “возз’єднання” греко-католиків з Православною Церквою. 20 лютого 1946 р. перейшов на православ’я і прийняв монаший постриг, а вже 24 лютого був висвячений на єпископа Станіславського і Коломийського. Після Львівського “собору” 1946 р. викорінював з богослужбової практики католицькі звичаї і латинські елементи. У жовтні 1954 р. зведений у сан архиєпископа. Після смерти єпископа Самбірського та Дрогобицького Михайла Мельника в жовтні 1955 р. тимчасово керував його єпархією. Помер раптово від серцевого нападу 3 лютого 1957 р. у Станіславі.

425

Михайло Мельник (1903–1955) — греко-католицький священик Перемиської єпархії. Родом із с. Суха Воля на Любачівщині, вчився у Перемиській духовній семінарії, у 1927–1931 pp. — в Інсбруку, де здобув докторат. У 1929 р. висвячений єпископом Коциловським на священика, з 1932 р. служив парохом церкви у с. Нижанковичі та викладав моральне богослов’я у Перемиській духовній семінарії. Згодом призначений протоєреєм та генеральним вікарієм для тієї частини Перемиської єпархії, яка відійшла до складу УРСР. Після приєднання західноукраїнських земель до УРСР дав згоду співпрацювати з радянською владою у справі прилучення греко-католиків до Православної Церкви. У травні 1945 р. разом з Гавриїлом Костельником сформував Ініціятивну групу для “возз’єднання” УГКЦ із Православною Церквою, 22 лютого 1946 р. офіційно перейшов на православ’я і вже 25 лютого був хіротонізований у Києві на єпископа Дрогобицького і Самбірського РПЦ. Брав участь у Львівському “соборі” 1946 р. Згодом утримувався від активної політики православізації та викорінення католицьких елементів з обрядовости, а тому став мішенню численних доносів та перевірок. Помер у готелі в Києві 9 жовтня 1955 р. під час своєї поїздки до Москви. Є припущення, що він був отруєний.

426

Тимотей Ковалюк (1880–1941) — священик, родом із с. Павлів. Закінчив Академічну гімназію у Львові (1904) та Львівський університет (1908), висвячений на священика у 1911 p., служив сотрудником, а згодом парохом у Скнилові (особова справа: ЦДІАЛ, ф. 201, оп. 1в, зв’язка 11, спр. 405). У 1941 р. заарештований і вивезений більшовиками, помер від голоду у дорозі за Москвою. Його дочка Володимира (“Душка”, 1915–1941) як зв’язкова ОУН була заарештована органами НКВС і засуджена до розстрілу на “Процесі 59-ти” в 1941 р.

427

Ярослав Чемеринський (1904–1941) — священик Львівської архиєпархії, парох церкви свв. Петра і Павла у Львові, один з провідних діячів ОУН. Як член і скарбник Крайової управи ОУН у 1931–1932 pp. по кілька місяців (у періоди арешту фактичних провідників) виконував функції Крайового провідника ОУН. Навесні 1940 p., під час масових арештів, він утікав на Захід, але внаслідок зради був схоплений енкаведистами за Перемишлем і вкинутий у тюрму на вул. Замарстинівській (т. зв. “Бриґідки”). У 1941 р. вбитий у тюрмі на Лонцького у Львові.

428

Це сталося у жовтні 1939 р. 22 жовтня відбулися вибори до Народних зборів Західної України, що проводилися на безальтернативній основі. 27–28 жовтня 1484 депутати Зборів ухвалили низку рішень: про встановлення в регіоні радянської влади, націоналізацію банків, промисловости й земель, а також Декларацію про возз’єднання Західної України з УРСР. У листопаді 1939 р. ці рішення Народних зборів були затверджені на сесіях Верховної Ради УРСР та Верховної Ради СРСР.

429

Тут: “тваринний”.

430

Отець Іван Гриньох виправляє тут “Поповича” на “Томовича”. Це виправлення, вочевидь, слушне, бо у Львівській капітулі не було крилошанина з прізвищем “Попович”, але був Василь Томович (1867–1941) — священик-вдівець Львівської архиєпархії, богословську освіту здобув у семінарії у Львові, свячення прийняв у 1894 р. Спочатку служив сотрудником у с. Підмихайля біля Калуша (1894–1895), потім — адміністратором у церкві свв. Петра і Павла у Львові (1895–1897), у 1899 р. овдовів, згодом душпастирював на Тернопільщині у селах Мозолівка (1897–1922), Новосілка-Кут (1916–1918), Вербів (1922–1924), Зарваниця (1922–1924). У 1906–1922 pp. був деканом Зарваницького д-ту. У 1922 р. іменований крилошанином Львівської капітули (з 1938 — її scholasticus) та членом Львівської митрополичої консисторії. У 1927–1929 pp. був адміністратором архикатедрального собору св. Юра та деканом Львова. Помер 3 лютого 1941 р. у Львові.

431

Микита Хрущов у той час був першим секретарем КП(б)У.

432

Богдан Гординський (1911–1995) — рідний брат художника Святослава Гординського, лікар-терапевт і дерматолог. Родом з Коломиї, вивчав медицину у Львівському університеті, в 1938 р. здобув докторат з дерматології, у 1938–1939 pp. проходив медичну практику у Відні в лікаря Епінґера, у 1939–1943 pp. працював асистентом Мар’яна Панчишина у клініці внутрішніх хвороб у Львові. У 1944 р. переїхав до Відня, де працював терапевтом у клініці Епінґера. Після війни керував відділом внутрішньої медицини у шпиталі для переміщених осіб у Зальцбургу (Австрія). Наприкінці 1947 р. емігрував до США й оселився в Нью-Арку (штат Нью-Джерсі), а з 1949 — в містечку Дрейк (Північна Дакота), де працював лікарем до кінця свого життя. Помер 20 квітня 1995 р. у м. Майнот (Північна Дакота).

433

Адам Герстманн (1873–1940) — польський католицький священик, єзуїт, академічний душпастир, доктор богослов’я. У 1907 р. став надзвичайним, а в 1910 — звичайним професором богослов’я Львівського університету, у 1912–1917 pp. був деканом богословського факультету, у 1928–1929 та 1932–1933 — ректором університету, з 1924 — членом Польської академічної корпорації Гасконія. Під час радянської окупації переховувався у Львові, де й помер внаслідок браку лікарської опіки та важких умов життя.

434

Ернесто Руффіні (Ernesto Ruffini, 1888–1967) — італійський церковний діяч, домашній прелат папи Римського (1925), у 1928 р. став секретарем Конгрегації у справах семінарій та університетів (Sacra Congregazione dei Seminari e delle Università degli Studi) та підготував навчальну реформу, що знайшла вираження в апостольській конституції “Deus scientiarum Dominus” (24 травня 1931). Цю реформу запроваджував у життя особисто як перший ректор Латеранського університету в 1931–1932 навчальному році. У 1945 р. став архиєпископом Палермо, у 1946 — кардиналом. Допомагав папі Іванові XXIII у підготовці II Ватиканського собору. Про нього див.: G. Petralia. Il Cardinale Ernesto Ruffini arcivescovo di Palermo. Vaticano 1989; Angelo Romano. Ernesto Ruffini. Cardinale arcivescovo di Palermo (1946–1967). Roma 2002.

435

Пол.: “Будьте спокійні, я його привезу”.

436

Пол.: Ота megalomania polonica (лат. “польська мегаломанія”) завжди нам шкодила. Я завжди їм казав, що перетягування греко-католиків на латинський обряд нічого не дає, і тепер вони всі повертаються [туди], де були”.

437

Ймовірно, йдеться про професора Юрія Полянського, про якого Йосиф Сліпий пише також і далі, згадуючи про його допомогу у відбудові семінарії в період німецької окупації. Юрій Полянський (1892–1975) — геолог, географ і археолог, родом з Жовтанців біля Львова, старшина УГА та визначний член УВО. У 1921–1937 pp. працював учителем в Академічній гімназії у Львові, у 1937–1939 pp. був візитатором середніх шкіл та професором Греко-католицької богословської академії у Львові, у 1939–1941 — професором фізичної географії у Львівському університеті. За німецької окупації (1941-1944) — голова Тимчасового управління м. Львова. З 1944 р. на еміграції: спочатку в Австрії та Німеччині, де був професором УВУ (1945–1947), а потім в Аргентині, де працював у Буенос-Айреському університеті, був членом низки наукових товариств, написав багато праць з геології та фізичної географії. Помер 19 липня 1975 р. в Буенос-Айресі. Про нього див.: Олександр Ситник. Юрій Полянський — перший дослідник західноукраїнського палеоліту // Археологія 1 (2003) 140–144; Олена Томенюк. Палеогеографічні та археологічні дослідження Юрія Полянського // Матеріали і дослідження з археології Прикарпаття і Волині, вип. 12. Львів 2008, с. 438–443.

438

Микола Ґалянт (1875–1945) — священик, доктор богослов’я, гімназійний катехит і довголітній канцлер митрополичої консисторії УГКЦ у Львові, почесний радник митрополичого ординаріяту, член УГВР. Висвячений у 1900 p., був адміністратором парафії у с. Лешнів біля Бродів. Під час Другої світової війни допомагав митрополитові Шептицькому переховувати та рятувати євреїв. У 1944 р. обраний членом УГВР. 11 квітня 1945 р. заарештований, і загинув від тортур під час слідства 17 вересня 1945 р. Кандитат на беатифікацію.

439

Єзекиїл Левін (1897–1941) — виходець із ортодоксальної єврейської родини, закінчив Яґеллонський університет у Кракові, де захистив дисертацію про взаємовпливи неоплатонізму та юдаїзму. Після закінчення університету став рабином у Катовицях. У 1928 р. став рабином прогресивної юдейської громади у Львові. У 1935 p., дізнавшись, що польська єрархія відмовилася вітати митрополита Шептицького з 70-річчям, сам очолив делегацію і привітав митрополита. Так зав’язалася тривала дружба двох релігійних провідників. 2 липня 1941 p., коли в місті почалися масові єврейські погроми, він звертався до митрополита Шептицького з проханням про допомогу. Шептицький запропонував йому притулок, але рабин просив Шептицького не так за себе, як про підтримку цілої єврейської общини шляхом звернення до вірних греко-католиків із закликом з повагою ставитися до всіх людей, незалежно від національности й віросповідання. Повертаючись додому після зустрічі з митрополитом, Єзекиїл Левін був схоплений на сходах власного дому й убитий. Його дружина Рахиль загинула у Львові в Янівському таборі, його старший син — у гетто. Два молоші сини Курт і Натан врятувалися з допомогою митрополита Шептицького. Курт Левін (1925 р. н.) переховувася спочатку як новик у студитському монастирі св. Йосафата у Львові під ім’ям Роман-Павло Митка, а потім, під час свого побуту в Польщі в 1944–1945 pp., під вигаданим ім'ям Роман Матковський. Згодом він через Італію та Палестину виїхав до США і в 1959 р. клопотався в Римі про поновлення процесу беатифікації митрополита Шептицького. Курт Левін залишив спогади про Голокост: Курт Левін. Мандрівка крізь ілюзії. Львів 2007. Про Єзекиїла Левіна див.: Жанна Ковба. Останній равин Львова: Єзекіїль Левін. Львів — Київ 2009.

440

Розумій: “ефемерний”, тобто недовговічний, нетривалий.

441

Василь Сімович (1880–1944) — визначний український мовознавець, філолог і культурний діяч, дійсний член НТШ (з 1923), брат отця Михайла Сімовича (1869–1953) — генерального вікарія Буковини та Мараморощини. Родом з Галичини, закінчив Чернівецький університет, вчився у Степана Смаль-Стоцького. Після університету працював у вчительський семінарії в Чернівцях, друкувався в різних часописах. У 1914–1918 — співробітник СВУ та організатор культурної праці в таборах для українських військовополонених. На основі своїх мовних курсів для полонених написав “Практичну граматику української мови” (1918). У 1920–1923 pp. працював у Берліні редактором в “Українській накладні” Я. Оренштайна. У 1923–1933 — професор Українського високого педагогічного інституту ім. Драгоманова у Празі (у 1926–1930 — його ректор). З 1933 р. працював у Львові в товаристві “Просвіта” як редактор науково-популярних видань, брав участь у редагуванні “Української загальної енциклопедії”, виданні творів Шевченка, Франка, Лесі Українки. За першої радянської окупації (1939–1941) став професором Львівського університету, за німецької окупації — ректором (аж до закриття університету). Помер у Львові 13 березня 1944 р. Про нього див.: П. Ковалів. Василь Сімович. Вінніпег 1953; М. Білоус, З. Терлак. Василь Сімович. 1880–1944. Життєписно-бібліографічний нарис. Львів 1995.

442

Мабуть, ідеться про будинок українського кооперативного банку та страхового товариства “Дністер” у Львові (вул. Руська, 20), споруджений у 1905–1906 pp. архітектурно-будівничою фірмою Івана Левинського за проектом архітекторів Тадеуша Обмінського, Александра Лушпинського та Лева Левинського. “Дністер”, заснований у 1892 р., став першою українською страховою компанією. Його засновниками були відомі суспільно-політичні діячі Галичини — Кость Левицький, Василь Нагірний, Степан Федак та інші. У 1895 р. створено кооперативний банк “Дністер”, що являв собою товариство з обмеженою відповідальністю.

443

Ярослав Старух (псевдоніми: “Синій”, “Стояр”, “Стяг”, “Ярлан”; 1910–1947) — правник за фахом, активний діяч ОУН (з 1931). За свою націоналістичну діяльність кілька разів був заарештований: у 1929, 1934 (в’язень концтабору Береза Картузька) та 1937. У 1939 р. на процесі над членами ОУН у Рівному був засуджений до 13 років ув’язнення. З жовтня 1939 до червня 1941 — секретар Українського центрального комітету у Кракові. Після проголошення Акту відновлення Української держави — державний секретар Міністерства інформації й пропаганди Українського державного правління. З грудня 1942 до вересня 1943 р. перебував в ув’язненні, перейшовши всі тортури ґестапо. З 1945 — член проводу ОУН (б) та провідник Закерзонського краю. Загинув в оточенні 20 вересня 1947 р. біля Любачева. Нагороджений Золотим хрестом бойової заслуги 1-го класу, у 2001 р. визнаний почесним громадянином Бережан. Написав книжку “Опір фашизму” (Київ — Львів 1947).

444

Кость Паньківський-молодший (1897–1973) — український правник та громадсько-політичний діяч, син громадського діяча та економіста Костя Паньківського-старшого (1855–1915). Родом зі Львова, навчався у Празі, у 1924–1939 pp. займався адвокатською практикою у Львові, виступав оборонцем під час політичних процесів над діячами УВО та ОУН. З 1941 — генеральний секретар Української національної ради, у 1942–1945 — заступник голови Українського центрального комітету в Кракові Володимира Кубійовича, потім — голова Українського крайового комітету як філії УЦК у Львові, у 1945–1949 перебував у Німеччині, в 1949 виїхав у США. Засновник і голова (1950–1966) Союзу українських національних демократів, голова представництва виконавчого органу Української національної ради і американського відділу Ліги поневолених Росією народів. Написав спогади: “Від держави до комітету” (1957), “Роки німецької окупації” (1965), “Від комітету до Державного Центру” (1968). Помер 20 січня 1973 р. у Лівінґстоні (штат Нью-Джерсі).

445

Український центральний комітет — єдина суспільно-громадська установа для українців, що діяла у Генерал-Губернаторстві в роки Другої світової війни (1939–1945) під контролем німецької влади і координувала майже всі ділянки українського життя. На чолі її стояв д-р Володимир Кубійович. Діяльність і структура УЦК були позначені окупаційною політикою та специфічним характером нацистського режиму. Докладніше див.: Володимир Кубійович. Українці в Генеральній Губернії 1939–1941: Історія Українського Центрального Комітету. Чікаґо 1975; Кость Паньківський. Від Держави до Комітету (літо 1941 у Львові). Торонто 1957; Кость Паньківський. Роки німецької окупації. Нью-Йорк — Торонто 1965.

446

Володимир Кубійович (1900–1985) — один з лідерів українського національного руху, видатний науковий, громадський і політичний діяч, географ і демограф. Родом із Західної Лемківщини (Новий Сонч), вчився в Яґеллонському університеті у Кракові, у 1918–1919 pp. був артилеристом в УГА, у 1928–1939 — доцент Краківського університету, у 1939–1940 — професор УВУ в Празі. У роки війни як голова Українського центрального комітету координував діяльність українських громадсько-культурних організацій у Генерал-Губернаторстві і допомагав українським втікачам з СРСР. Після закінчення Другої світової війни жив на еміграції в Німеччині та Франції, займаючись переважно науковою діяльністю. У 1947–1951 — генеральний секретар НТШ, з 1952 — голова НТШ в Европі. Автор більш як 80 наукових праць з географії України, головний редактор “Енциклопедії Українознавства” (Париж — Нью-Йорк 1955–1984). Написав спогади: “Мені 70” (Мюнхен 1985) і “Українці в Генеральній Губернії 1939–1941” (1975). Помер 2 листопада 1985 р. в Сарселі (Франція). Про нього див.: Професор Володимир Кубійович / упоряд. О. І. Шаблій. Львів 2006.

447

Йосиф Сліпий говорить тут про “доктора” Глібовицького, але о. Іван Дацько робить слушне виправлення, заміняючи “доктор” на “редактор”.

448

Василь Глібовицький (1904–1947?) — галицький журналіст і релігійний діяч, ідеолог християнського націоналізму, редактор журналів “Українське юнацтво”, “Лицарство Пресвятої Богородиці”, співорганізатор свята “Українська молодь — Христові”, один із засновників, а згодом секретар католицької організації молоді “Орли”. Під час Другої світової війни був генеральним секретарем УЦК, на вимогу німецької влади весь час перебував у Кракові. В цей період він психічно захворів і восени 1944 р. виїхав до Відня, а згодом до Баварії. У 1947 р. пропав безвісти на еміграції в Німеччині. Останній раз його бачили у Мюнхені влітку 1947 р. Є припущення, що він повернувся до Галичини, де був заарештований і загинув у таборах.

449

Можливо, мається на увазі Леонід Білецький (1882–1955) — історик української літератури, дійсний член НТШ, віце-президент УВАН, з 1918 — доцент Кам’янець-Подільського університету, у 1920–1923 — професор Українського таємного університету у Львові, з 1923 — професор української літератури в Українському високому педагогічному інституті в Празі, згодом професор УВУ, автор численних наукових праць.

450

“Леґенда” — псевдонім керівника львівського Крайового проводу ОУН (б) Івана Климіва (1915–1942), активного діяча антипольського, антинімецького та антирадянського опору, що був замордований ґестапо у в’язниці на Лонцького у 1942 р.

451

Тут ідеться про Карла фон Ляша (Karl von Lasch, 1904–1942) — австрійського економіста і юриста, який з 1 серпня 1941 до 24 січня 1942 р. був першим губенатором дистрикту “Галичина”, створеного в складі Генерал-Губернаторства з чотирьох окупованих у червні-липні 1941 р. галицьких областей. Проводив політику вивозу населення на примусові роботи в Німеччину, винищення та ізоляції в ґетто місцевих євреїв. 24 листопада 1941 р. він був заарештований гітлерівськими спецслужбами за корупційні дії (зокрема за привласнення частини контрибуції, накладеної на Львівське ґетто, та цінностей із музеїв Львова) і 3 червня 1942 р. був розстріляний (за іншими даними, змушений до самогубства) у Вроцлаві.

452

Ганс Франк (Hans Michael Frank, 1900–1946) — німецький юрист, райхсляйтер, керівник Юридичного управління Райху, згодом у роки війни — генерал-губернатор окупованої Польщі з осідком у Кракові. До кінця 1942 р. вислав у “табори смерти” 85 % польських євреїв. Після війни став перед судом Міжнародного військового трибуналу в Нюрнберзі, під час процесу навернувся на католицтво і розкаявся. Засуджений до смертної кари і повішений у Нюрнберзі 16 жовтня 1946 р. Він був єдиний із засуджених до страти, хто цілковито визнав свою провину і розкаявся у своїх злочинах.

453

Скорочений варіянт відомого афоризму грецького філософа Геракліта Ефеського (VI століття до н. е.): “Все тече, все змінюється” (давньогр.: παντα ρει και ουδεν μενει).

454

Мова йде, напевно, про Михайла Степаняка (1905–1967), який у 1935–1940 pp. працював адвокатом у Бережанах. Див. про нього прим. 376 нижче [у електронній версії — прим. 549. — Прим. верстальника].

455

Про Івана Бабія (1893–1934) див. прим. 61 вище [у електронній версії — прим. 174. — Прим. верстальника].

456

В'ячеслав Заїкін (1896–1941) — історик і правник, родом з м. Вовчанськ Харківської губернії, у 1918 р. закінчив Харківський університет за спеціяльностями юриста, історика та філолога, у 1918 р. виїхав на Кубань, де викладав у Донському педагогічному інституті, у 1922 р. отримав запрошення на кафедру історії української культури при Харківському інституті народної освіти, але у тому ж році нелегально виїхав до Варшави, де викладав у російській гімназії, а з 1925 р. на православному богословському факультеті Варшавського університету. У 1927 р. став дійсним членом Українського наукового інституту в Берліні. У 1931 р. Заїкін переїхав до Львова і зблизився з греко-католицькими та гетьманськими колами, почав дописувати у греко-католицькі часописи “Нова зоря”, “Записки ЧСВВ” та “Дзвони”. Однак ця співпраця була недовга. У 1935 р. Заїкін порвав із “Дзвонами”, переорієнтувався на співпрацю з проросійськими колами, став дописувати в газету “Слово”. З приходом більшовиків він нав’язав контакти також і з радянським середовищем. Через контакти з різними (польськими, українськими, російськими) колами та нездатність вписатися в жодне з цих середовищ Заїкіна звинувачували у співпраці з різними спецслужбами: царською поліцією, німецькою та радянською розвідкою. 22 березня 1940 р. Заїкін був арештований, 4 липня 1944 р. засуджений до розстрілу Воєнним трибуналом НКВС Київської обл. і 27 липня 1944 р. розстріляний у Чернігові. Причини його арешту достеменно невідомі. Однією з причин могла бути його співпраця з іноземними розвідками. За версією Омеляна Пріцака, його арешт був пов'язаний із контактами його дружини-єврейки, що була заанґажована у троцькістський рух у Львові. Про нього див.: Іван Гвать. З Харкова — через Варшаву та Львів — по кулю до Чернігова // Філософські студії: Спецвипуск журналу “Генеза”. Київ 1998, с. 3–6; А. Портнов. Історії істориків. Обличчя й образи української історіографії XX століття. Київ 2011, с. 107–141.

457

“Дзвони” — літературно-науковий місячник католицького напрямку, що виходив у Львові у 1931–1939 pp. за матеріяльною підтримкою митрополита Андрея Шептицького та ректора Йосифа Сліпого. Редакційну колегію, очолювану Сліпим, складали о. Микола Конрад, о. Гавриїл Костельник та Микола Чубатий. При журналі виходила Бібліотека “Дзвонів”.

458

Іларіон Свєнціцький (1876–1956) — український філолог, етнограф, мистецтвознавець, громадський та культурний діяч. Навчався у Львові, Петербурзі, Відні, з 1913 р. — приват-доцент кафедри слов’янської філології Львівського університету, у 1921–1925 pp. викладав в Українському таємному університеті, у 1944–1950 pp. завідував кафедрою слов’янської філології Львівського університету, з 1945 р. керував відділом мовознавства Інституту суспільних наук АН СРСР. В 1905–1952 pp. був директором Національного музею у Львові (у радянські часи — Державного музею українського мистецтва), захищав музейні колекції від знищення у роки Першої світової війни, за що в 1915–1918 pp. був висланий з родиною в Росію як “мазепинець”. За радянської влади Свєнціцький намагався протидіяти вилученню та знищенню літератури із збірок музею, за що його часто звинувачували у засміченні фондів музею націоналістичною літературою та антирадянськими експонатами. Автор численних наукових праць з мовознавства, музеєзнавства, мистецтвознавства та етнографії. Помер 18 вересня 1956 р.

Критична оцінка Свєнціцького у “Споминах” виявляє особисту антипатію до нього Йосифа Сліпого. Фінансові домагання Свєнціцького, про які тут говориться, мали свої підстави. Заснований митрополитом Шептицьким, Національний музей фінансувався з доходів Львівської архиєпархії. Тож не дивно, що згодом Свєнціцький домагався фінансової допомоги для музею і від Сліпого як представника та наступника митрополита Шептицького.

459

Кураторія (музею) — наглядова рада (дорадчо-контрольний орган).

460

Роман Грицай (1887–1968) — український архітектор та інженер, родом зі Львова з родини адвоката. Закінчив львівську Політехніку, одружився з донькою рогатинського пароха о. Кудрика та з 1922 р. осів у Рогатині, де до 1944 р. працював міським інженером-архітектором. Викладав малювання в Рогатинській гімназії та відбудовував Рогатин, що сильно постраждав унаслідок військових дій у роки Першої світової війни; спроектував низку церков для сіл Рогатинщини, Тернополя та Підвисокого, відновив церкву св. Варвари у Відні. У 1943 р. його конкурсний проект відновлення церкви Святого Духа у Львові отримав третю премію. З приходом більшовиків архітектор був арештований та засуджений на 15 років таборів з конфіскацією майна. Покарання відбував у Тайшеті Іркутської обл. Після звільнення у 1955 р. повернувся до Рогатина, де жив у злиднях, отримуючи 10 карбованців пенсії. Помер 16 травня 1968 р.

461

Див.: Богословія, т. 17–20. Львів 1939–1942.

462

Це сталося 20 липня (2 серпня) 1940 p., в день пророка Іллі. Див.: Звернення митрополита Андрея Шептицького до духовенства і віруючих з нагоди надання Йосифу Сліпому права на наслідування престолу Митрополита Української греко-католицької церкви // Сергійчук, док. № 4, с. 26–29. Восени 1941 р. д-р Василь Лаба переклав папську номінанційну грамоту від 25 листопада 1939 р. українською мовою, і вона була вислана єпископам Йосафату Коциловському в Перемишль та Григорію Хомишину у Станиславів. Див.: Василь Лаба. 25 років єпископства первоієрарха Йосифа // Українські вісті 31.XII. 1964. Офіційне оголошення про хіротонію Йосифа Сліпого було подане в листі митрополита Шептицького до духовенства і вірних від 31 грудня 1941 р. (Михайло Гринчишин. Письма-послання Митрополита Андрея Шептицького з часів німецької окупації. Йорктон 1969, с. 1).

463

Михайло Хавлюк (1893-?) — неодружений священик Львівської архиєпархії, родом із с. Торговиці (повіт Товмач). Закінчив Станиславівську гімназію (1913) та духовну семінарію у Львові (1918), висвячений у 1920 р. Спочатку служив сотрудником у Долині (1920–1923), потім катехитом у Жидачеві (1924–1934) та Галичі (1935–1936). У 1936–1939 pp. був ректором Малої семінарії у Львові та членом митрополичої консисторії (до 1944). У 1939–1944 pp. душпастирював у с. Лани-Стрийські, згодом був парохом у Стрию (особова справа: ЦДІАЛ, ф. 201, оп. 1в, спр. 968). Брав участь у Львівському “соборі” 1946 р. і підписав перехід на православ’я. Після нього до Стрия був призначений племінник Йосифа Сліпого о. Микола Дичковський, син його сестри Францішки, що також прийняв православ’я.

464

Володимир Фурикевич (1901-?) — священик Львівської архиєпархії, родом із с. Вибранівці Бібрського повіту. Закінчив Академічну гімназію та семінарію у Львові, висвячений у 1926 p., служив сотрудником у Зашкові біля Львова (1926–1927), вивчав право в Римі (1926–1931), де певний час учився разом із Йосифом Сліпим у Григоріянському університеті (Сліпий навіть клопотався у митрополита Шептицького про стипендію для нього). Після повернення деякий час служив сотрудником у Братківцях Стрийського д-ту (1931–1932), з 1932 — префектом у Малій семінарії в Рогатині. У 1933–1936 pp. вивчав церковну історію в Римі, після чого став архіваріюсом митрополичої консисторії у Львові. З 1940 — сотрудник в Борятині й Цівкові та завідатель у Клепарові, в 1939–1941 — ректор Малої семінарії, у 1941–1943 — її віце-ректор (особова справа: ЦДІАЛ, ф. 201, оп. 1в, спр. 945). Про його подальшу долю маємо дуже скупі відомості. За деякими даними, був заарештований у 1946 р. і засуджений на 10 років ув’язнення. Покарання відбував у Норильську разом з о. Іваном Котівим. Після повернення з ув’язнення перейшов на православ’я (Архів ІІЦ, П-1-1-1520; П-1-1-754).

465

Аполон Сімович (1873-?) — священик Львівської архиєпархії, старший брат видатного українського вченого Василя Сімовича. Родом із с. Гадниківці на Гусятинщині, висвячений у 1897 р. у Станиславові. Працював катехитом дівочої школи та служив сорудником у Космачі (1897–1898), Снятині (1900–1904); згодом був парохом (1904–1905) та гімназійним катехитом (1905–1919) у Кіцмані, у 1919–1924 — парохом у Снятині, а в 1924–1941 — парохом і деканом у Рожневі. З 1941 р. став крилошанином Львівської митрополичої капітули. У 1941-1942 — ректор Малої семінарії. З другим приходом більшовиків у 1944 р. відійшов від служіння через літній вік, але на православ’я не перейшов. Проживав у Львові зі своєю сім’єю і при потребі підпільно уділяв таїнства. Точну дату його смерти встановити не вдалося, але відомо, що у 1953 р. Сімович ще жив і підпільно душпастирював (див.: ЦДІАЛ, ф. 201, оп. 1в, спр. 815; Архів ІІЦ, П-1-1-652, с. 51–54).

466

Василь Яремак (1886–1989) — одружений священик Львівської архиєпархії, домашній шамбелян папи Пія XI (з 1924). Родом зі с. Лисець біля Станиславова, вчився в Інсбруку (1908–1909), висвячений у 1911 р. Служив сотрудником у Настасові (1911–1915), сотрудником (1915–1917), а потім адміністратором (1917–1918) у церкві Преображення у Львові, згодом — парохом церкви св. Михаїла в с. Ішків на Тернопільщині (1918–1941), а в 1941–1944 — парохом у Скнилові біля Львова. З 1918 — протопресвітер, з 1936 — віце-декан, а з 1939 — адміністратор Зарваницького д-ту, у 1942–1944 — ректор Малої семінарії (особова справа: ЦДІАЛ, ф. 201, оп. 1в, спр. 1032). У 1944 р. виїхав до Німеччини, працював у семінарії в Гіршберґу та Кулемборзі (1946–1951), а потім виїхав до США, де душпастирював спочатку як сотрудник у церкві св. Михаїла у Вунсокет (штат Род-Айленд), а згодом як парох у церкві св. Миколая в Маскеґон-Гайте (штат Мічіґан) (1952–1954) та сотрудник у церкві Івана Хрестителя в Детройті (1954–1971). З 1971 р. вийшов на пенсію і жив у м. Саут-Орандж (штат Нью-Йорк), де й помер. Член Львівського крилосу патріярха Йосифа Сліпого.

467

Дмитро Паліїв (1896–1944) — політичний та військовий діяч, журналіст, один з організаторів повстання у Львові 1 листопада 1918 p., співзасновник УВО та УНДО, посол до польського сейму та політичний в’язень польських концтаборів (1922, 1930–1933). У 1933 р. заснував націоналістичну партію “Фронт національної єдности”. З початком Другої світової війни виїхав з Галичини на захід, до Генерал-Губернаторства, мав великий вплив на голову Української національної ради Володимира Кубійовича, став одним з організаторів дивізії “Галичина”, очолював відділ старшинського вишколу. Загинув у бою під Бродами 19 липня 1944 р. під час прориву з оточення. Залишив спомини з часів визвольних змагань 1918 p.: Листопадова Революція: З моїх споминів. Львів 1929; УСС на розстайній дорозі. Спомини з-перед 20 літ // Календар “Батьківщина” на 1937 рік. Львів 1936; Двадцять п’ять літ (спомини) // Календар “Батьківщина” на 1939 рік. Львів 1938, та ін. Про Дмитра Паліїва див.: Юрій Левикін. Дмитро Паліїв. Життя і діяльність: 1896–1944. Збірник праць і матеріалів. Львів 2007.

468

Дмитро Донцов (1883–1973) — громадський і політичний діяч, літературний критик і публіцист, філософ, ідеолог українського націоналізму. Родом з Мелітополя, вчився у Петербурзі, активно включився в політичну діяльність як член Української соціял-демократичної робітничої партії, за що був двічі арештований (1905 та 1908). У 1909–1917 pp. навчався у Відні та Львові, здобув докторат з права, брав активну участь у визвольних змаганнях 1918–1921 pp., працював у гетьманських урядових структурах, був послом УHP у Швейцарії. З 1922 р. жив у Львові, видавав журнали “Літературно-науковий вістник”, “Заграва” та “Вістник”, у 1926 р. написав працю “Націоналізм”. У 1939 р. емігрував за кордон, у 1939–1947 жив і працював у Бухаресті, Празі, Німеччині, Франції, США. В 1947 р. виїхав до Канади і до смерти жив у Монреалі, де в 1948–1953 pp. викладав українську літературу в місцевому університеті. Помер 20 березня 1973 р. у Монреалі. Див.: О. Баган. Поміж містикою і політикою: Дмитро Донцов на тлі української політичної історії 1-ї пол. XX ст. Київ 2008; Сергій Квіт. Дмитро Донцов: ідеологічний портрет. Львів 2013.

469

Іван Гаврик (1889–1968) — неодружений священик Львівської архиєпархії. Родом із с. Губське на Полтавщині, закінчив Лубенську гімназію (1907), навчався у Греко-католицькій богословській академії у Львові, висвячений у 1931 p., у 1933–1936 pp. був префектом, а в 1936–1939 — ректором Малої семінарії в Рогатині. У 1944 р. працював катехитом у Стрию (особова справа: ЦДІАЛ, ф. 201, оп. 2в-5, спр. 190). З приходом радянських військ виїхав до Німеччини, у 1945–1948 pp. працював у Німеччині та Бельгії, у 1949 р. емігрував до Канади. Помер у Торонто 22 жовтня 1968 р.

470

Про пароха Гребенова о. Степана Смачила див. прим. 227 вище [у електронній версії — прим. 374. — Прим. верстальника].

471

Рада сеньйорів — своєрідний передпарламент Українського державного правління, головного виконавчого органу Української Держави, проголошеної у Львові 30 червня 1941 р. Рада сеньйорів була обрана 6 липня 1941 р. на зборах провідних діячів українського громадського життя, скликаних з ініціятиви ОУН Степана Бандери. Складалася з 13 членів. Її головою став Кость Левицький, а його заступником — митрополит Йосиф Сліпий. Почесним головою обрано митрополита Андрея Шептицького. Рада сеньйорів як дорадчий орган проіснувала до 30 липня 1941 p., коли була обрана Українська національна рада, що мала б представляти інтереси українського народу Галичини, Волині та Холмщини перед німецькою владою. З березня 1942 р. німці заборонили діяльність Української національної ради, і її обов’язки частково перебрав Український крайовий комітет. Докладніше див.: А. Бедрій. Українська Держава, відновлена Актом 30 червня 1941 року. Нью-Йорк — Лондон — Мюнхен — Торонто 1981; Кость Паньківський. Від Держави до Комітету (літо 1941 у Львові). Нью-Йорк — Торонто 1957.

472

Кость Левицький помер 12 листопада 1941 р. Похований на Янівському цвинтарі у Львові.

473

Див. передрук промови Йосифа Сліпого: Надгробне слово на похоронах Президента Д-ра Костя Левицького // Твори, т. 3–4, с. 777–780.

474

Іван Горбачевський (1854–1945) — хімік, біохімік, гігієніст, епідеміолог, громадський, політичний і освітній діяч, дійсний член ВУАН (1925), дійсний (1899) і почесний (1937) член НТШ. Помер у Празі 24 травня 1942 р. Його ім’ям названий Тернопільський державний медичний університет. Про нього див.: І. Головацький. Іван Горбачевський (1854–1942). Життєписно-бібліографічний нарис. Львів 1995.

475

Августин Волошин (1874–1945) — греко-католицький священик, провідний культурний та громадсько-політичний діяч Закарпаття. Вчився в Ужгороді та Будапешті, з 1900 р. — професор, а згодом ректор (1917–1938) Ужгородської семінарії. Виховав багато національно свідомих вчительських кадрів, брав активну участь у культурній та видавничій діяльності, відіграв визначну роль у національному відродженні та політичному самовизначенні Закарпаття. У 1938–1939 pp. став центральною постаттю у державному становленні Карпатської України, 15 березня 1939 р. обраний її президентом. Після окупації Закарпаття угорцями перебував на еміграції в Празі, займався науковою та педагогічною діяльністю, був професором УВУ. У травні 1945 р. заарештований і вивезений до СРСР, де утримувався спочатку в Лефортовській, а потім у Бутирській тюрмі Москви. Після 52 днів ув’язнення, численних допитів та тортур помер 19 липня 1945 р. Місце поховання невідоме. Про нього див.: М. Зимомря, В. Гомонай, М. Вегеш. Августин Волошин. Ужгород 1995; М. М. Вегеш, М. І. Кляп, В. Ю. Гарасюк, М. Ю. Токар. Августин Волошин. Життя і помисли президента Карпатської України. Ужгород 2005.

476

Чезаре Орсеніґо (Cesare Orsenigo, 1873–1946) — ватиканський дипломат, родом з Ломбардії. З 1922 р. — титулярний архиєпископ Птолемейський, апостольський нунцій у Нідерландах (1922–1925), Угорщині (1925–1930) та Німеччині (1930–1946). У роки Другої світової війни виконував також функції апостольського нунція в Польщі та підтримував контакти з українськими греко-католиками. На початку 1940 р. через посередництво о. Севастіяна Сабола, тимчасового протоігумена василіян з Межилабірців у Словаччині, налагодив контакт з Апостольською адміністрацією Лемківщини та 5 лютого 1940 р. іменував нового апостольського адміністратора о. Олександра Малиновського. У 1941–1943 pp. через нунціятуру в Берліні листувався з Ватиканом митрополит Андрей Шептицький, а Йосиф Сліпий як коад’ютор у 1942 р. особисто зустрічався з нунцієм. 8 лютого 1945 р. Орсеніґо супроти волі папи Пія XII подав у відставку і виїхав з Берліна до Айхштета (американська зона окупації Німеччини), де помер 1 квітня 1946 р. Про нього див.: Monica M. Biffi. Il cavalletto per la tortura: Cesare Orsenigo, ambasciatore del papa nella Germania di Hitler. Roma 2006.

477

Йосиф Сліпий, мабуть, має на увазі доктора Отто Бауера (Otto Bauer, 1888–1944), що був головою уряду і заступником губернатора Отто Вехтера у 1942–1944 pp. Отто Бауер доклав чимало зусиль для створення української дивізії “Галичина”. Убитий радянським розвідником Миколою Кузнецовим у лютому 1944 р. у Львові. У його похороні брала участь почесна сотня і дивізійний оркестр з української дивізії “Галичина”, і це, фактично, був її перший публічний виступ. Докладніше див.: Вольф-Дітріх Гайке. Українська Дивізія “Галичина”. Історія формування і бойових дій у 1943–1945 роках / за ред. В. Кубійовича. Тернопіль 2012, с. 11–44; Роман Крохмалюк. Заграва на Сході. Торонто — Нью-Йорк 1978, с. 50–52, 278–283.

478

Отто Густав Вехтер (Otto Gustav Wächter, 1901–1949) — австрійський юрист, родом з Відня, губернатор дистрикту Галичина в 1942–1944 pp. Прямо причетний до геноциду євреїв. Водночас був прихильником німецько-української співпраці, а зокрема, виступив ініціятором створення української дивізії “Галичина” (1943), сприяв діяльності та визнанню УЦК під керівництвом Володимира Кубійовича. Після відступу німецької армії з Галичини в середині 1944 р. виконував функції військового адміністратора в Італії, а в 1945 р. займався справами східних національностей у головному управлінні СС. У цей час продовжував сприяти українцям, зокрема намагався рятувати українських вояків з усіх пронімецьких формацій від видачі більшовикам. Після капітуляції Німеччини укрився в Італії, де жив у монастирі Марія дель’Аніма під ім’ям Отто Райнгардт. Помер від туберкульозу 14 серпня 1949 р. в Римі.

479

Нім.: “справила на мене велике враження”.

480

Фольксдойчі (нім. Volksdeutsche) — у нацистській термінології особи німецького походження, що жили поза межами Німеччини. Згідно з умовами радянсько-німецьких угод від 18 вересня 1939 та 5 вересня 1940 p., німецький уряд переселив до Райху фольксдойчів із тих українських земель, що ввійшли до складу УРСР. На підставі цих договорів з України виїхало 256 тисяч німців, в тому числі й близько 10 тисяч українців, які змогли довести своє німецьке походження. Під час війни фольксдойчів залучали до складу німецької окупаційної адміністрації на території України.

481

Рафаїл (Роман) Хомин (1907–1944) — монах-студит, родом із с. Піддністряни на Жидачівщині, виходець із селянської сім’ї. Закінчив Львівську семінарію (1931), після свячень продовжував навчання у Варшавському університеті. Митрополит Андрей Шептицький спонсорував його студії з малярства в Лувенському університеті в Бельгії, де Хомин служив капеланом українських студентів. Повернувшись в Україну, вступив до монастиря студитів (1934), навчався в Іконописній школі, душпастирював у селах Ляшків, Жидятичі, Вербилівці, Унів, Кривчиці. У 1936 р. виїхав на навчання до Німеччини в Коледж св. Андрія в Мюнхені, згодом був переведений до Папського східного інституту в Римі. У 1937 р. в Римі був пострижений у монахи під ім’ям Рафаїл. Після завершення студій у 1939 р. повернувся в Україну та деякий час працював керівником Львівської філії бібліотеки АН УРСР, згодом душпастирював у с. Рясне. Влітку 1944 р. зголосився на службу в УПА і став її польовим капеланом. Загинув 25 жовтня 1944 р. в оточенні на Болехівщині разом з усім штабом із 150 вояків. Кандидат на беатифікацію. Особистий архів о. Хомина зберігається у Центральному державному історичному архіві у Львові.

482

Владика з Лубнів — це Степан Гаєвський (псевдоніми та криптоніми: С. Гай, С. Смілянець, С. Юхимич, Л. Гайка, С. Г-кий та ін., 1876–1975) — український літературознавець, педагог, церковний діяч. Вивчав історію та філологію в Київському університеті, працював у наукових установах та вузах Кам’янця-Подільського, Харкова, Києва, Полтави, Кривого Рогу. У 1922 і 1933–1934 pp. був в’язнем радянських тюрем. У 1933 р. його заарештували у справі УВО, але 9 травня 1933 р. справа була припинена, після чого Гаєвський виїхав до Алма-Ати, де працював вченим секретарем Державної публічної бібліотеки Казахської РСР. У 1941 р. повернувся в Україну, працював у Кременчуцькому педінституті. 16 травня 1942 р. висвячений на єпископа Лубенського УАПЦ під ім’ям Сильвестр. У 1944 р. виїхав до Німеччини, у 1949 — переїхав до Австралії. У березні 1950 р. митрополит Полікарп (Сікорський) видав декрет про звільнення владики Сильвестра від виконання єпископських обов’язків, але той не підкорився цьому декрету і продовжив служіння в Австралії, де в Сіднеї мав окрему парафію св. Афанасія Лубенського. З квітня 1953 р. єпископ Сильвестр (Гаєвський) став вікарієм архиєпископа Івана (Данилюка), а на першому соборі УАПЦ в Мельбурні в грудні 1953 р. його вибрали правлячим єпископом із титулом архиєпископа Мельбурнського та Австралійсько-Новозеландського. Займався науковою діяльністю, досліджував давньоукраїнські літописи, різні редакції повісті “Александрія”, писав про церковне життя. Помер у Мельбурні 9 вересня 1975 р.

483

Лже-Тетяна Романова (справжнє ім’я: Наталія Меньшова-Радіщева) — дочка калузького монархіста Івана Меньшова-Радіщева, яка після переїзду родини до Києва у 1918 р. під впливом польських римо-католицьких священиків Теофіла Скальського і Казимира Наскренецького прийняла католицизм. У 1920 р. виїхала до Польщі, де перебувала під опікою примаса кардинала Александра Каковського та папського нунція у Варшаві Франческо Мармаджі. Під впливом Скальського та Каковського проголосила себе “чудом врятованою Тетяною Романовою” і під контролем кардинала стала вести щоденник від імени княжни Тетяни Романової, де описувала історію свого чудесного порятунку — з Єкатеринбурга її начебто врятували члени таємної монархічної організації “Товариство порятунку царя та вітчизни”. Деякий час була послушницею у варшавському жіночому монастирі шариток, потім у 1932–1934 pp. — у закритому монастирі сакраменток. За порадою кардинала Каковського Лже-Тетяна спробувала отримати авдієнцію в югославського короля Александра, але була викрита як самозванка, заарештована і вислана з Белграда до Австрії. Після окупації Польщі у 1939 р. вона опинилася у Львові, де її покровителем став митрополит Андрей Шептицький. Згодом повернулася до Варшави, жила в домі графині Кароліни Собанської, була завербована німецькою розвідкою під псевдонімом “№ 3”. Працюючи (з 1941) медсестрою в госпіталі для військовополонених, інформувала ґестапо про антинімецькі настрої в польських колах. У 1942 р. остаточно переїхала до Львова і жила під опікою митрополита Шептицького спочатку в палатах собору св. Юра, а з лютого 1943 — як послушниця з ім’ям Таїсія в жіночому василіянському монастирі в Підмихайлівцях під проводом ігумені Моніки Полянської, працювала в монастирській лічниці. Згодом стала зв’язковою УПА під псевдонімом Марилька Висока. Її подальша доля невідома. Див.: C. Т. Даниленко. Дорогою ганьби і зради (історична хроніка). Київ 1972, с. 266–290.

484

Йосиф Сліпий має на увазі інфулата Теофіла Скальського (1877–1958), якого згадує також нижче.

485

Александр Каковський (Aleksander Kakowski, 1862–1938) — польський політичний і церковний діяч, архиєпископ Варшавський (1913) і титулярний примас Польщі, член Регентської ради (1917) — тимчасового уряду Польщі, кардинал (1919), творець теологічного факультету Варшавського університету та руху Католицької акції. Брав активну участь в укладенні конкордату між Польщею і Апостольським Престолом у 1925 р. Помер у Варшаві 30 грудня 1938 р. Залишив спомини: Aleksander Kakowski. Z niewoli do niepodległości. Pamiętniki. Kraków 2000.

486

Моніка Полянська, ЧСВВ (Марія Миколаївна Теодорович, 1885–1951) — монахиня-василіянка, родом із с. Підмихайлівці на Рогатинщині, тітка єпископа Василя Величковського, походила зі священичої родини і була одружена зі священиком Амброзієм Полянським. Після смерти чоловіка у 1908 р. вступила до василіянського монастиря у Словіті, в 1914 р. склала вічні обіти. У 1917 р. митрополит Андрей Шептицький призначив її ігуменею Словітського монастиря, а в 1933 — ігуменею дочірнього Підмихайлівського монастиря. На прохання митрополита Андрея переховувала у себе в монастирі Лже-Тетяну Романову — Наталію Меньшову-Радіщеву, в роки Другої світової війни — євреїв та місцевих селян, що ховалися від німецького терору, а з другим приходом більшовиків — партизан УПА та їхніх родичів. За таку діяльність 27 листопада 1945 р. мати Моніка була заарештована і в 1947 р. засуджена за “зраду Батьківщини” до восьми років таборів суворого режиму. Спочатку утримувалась у Львівській тюрмі на Замарстинові, де, фактично, стала інвалідом. У 1949 р. її відправили етапом у Дубровлаг у Мордовію (табірний пункт № 13 у с. Парца Зубово-Полянського p-ну), де вона працювала в цеху з пошиття зимового військового одягу. Померла в таборі 26 грудня 1951 р. Про неї див.: Марта Зозуля. Моніка Полянська — відповідь на поклик. Львів 2013.

487

Василь (Всеволод) Величковський (1903–1973) — редемпторист, єпископ УГКЦ, новомученик. Родом зі Станиславова, виходець зі священичої родини, середню освіту здобував спочатку в Інституті св. Йосафата під проводом василіян, потім у гімназії в м. Городенці. У 1920 р. вступив до Духовної семінарії у Львові, у 1904 р. отримав дияконські свячення з рук митрополита Шептицького і вступив до монастиря отців-редемптористів, у 1925 р. висвячений на священика єпископом Йосифом Боцяном, у 1925–1927 pp. викладав на ювенаті в Малій семінарії отців-редемптористів у Збоїщах біля Львова. У 1927 р. переведений до Станиславова, де займався місійною діяльністю. З 1928 р. переїхав до монастиря редемптористів у Ковелі та розпочав місійну діяльність на Волині, Поліссі та в Білорусі. З 1935 — ігумен монастиря у Станиславові. У 1941 р. розпочав місійну працю в Кам’янці-Подільському, але незабаром, на вимогу німецької окупаційної влади, змушений був покинути ці терени і переїхав до Тернополя, де став ігуменом. Після приходу радянської влади, 26 липня 1945 p., був заарештований. По двох роках слідства був засуджений до розстрілу, але покарання було замінене на 10 років ув’язнення, яке він відбував у Кіровській обл. та в шахтах Воркути. Звільнений у 1955 p., повернувся до Львова і продовжував підпільно душпастирювати. У 1959 р. Рим іменував його єпископом, а 4 лютого 1963 р. в Москві митрополит Йосиф Сліпий уділив йому єпископські свячення. За релігійну діяльність був удруге заарештований 2 січня 1969 р. і засуджений на три роки позбавлення волі. Покарання відбував у тюрмі посиленого режиму в Комунарську на Донбасі. Після відбуття строку в січні 1972 р. радянська влада вислала його до родини в Югославію. Відвідавши рідну сестру в Загребі, Величковський прибув до Риму, де зустрічався з кардиналом Йосифом Сліпим та мав приватну авдієнцію в папи Павла VI. У серпні 1972 р. на запрошення митрополита Максима Германюка приїхав до Канади і невдовзі помер 30 червня 1973 р. у Вінніпегу. 27 червня 2001 р. під час пастирського візиту в Україну папа Іван Павло II проголосив єп. Величковського блаженним. 16 вересня 2002 р. відбулася ексгумація нетлінних мощів владики Величковського та перенесення їх до храму св. Йосифа у Вінніпеґу. У Львові діє Музей блаженного Василя Величковського (пл. Соборна 11/3). Про нього див.: Congregatio de Causis Sanctorum, прот. № 2256, т. 1. Roma 2001, с. 273–368.

488

Едуард VIII (Edward Albert Christian George Andrew Patrick David, 1894–1972) — король Сполученого Королівства та Британських домініонів, імператор Індії з 20 січня до 11 грудня 1936 р. Не був коронований, бо зрікся королівського престолу, щоб одружитися з американкою Волліс Сімпсон (розлученою, що формально перебувала в другому шлюбі). Після відречення отримав титул герцога Віндзорського. Мав зв’язки з Гітлером та нацистськими колами. У 1940–1945 pp. був губернатором Багамських островів. Після війни жив у Франції. У 1951 р. видав автобіографію: Duke of Windsor. A Kings Story: The Memoirs of the Duke of Windsor. London 1999. Про нього див.: Philip Ziegler. King Edward VIII: The official biography. London — New York 1991.

489

Юзеф Климент Пілсудський (Józef Klemens Piłsudski, 1867–1935) — польський військовий та політичний діяч, начальник Польської держави у 1918–1922 роках, її перший маршал після травневого перевороту 1926 р. Його дружина Александра Щербінська (Aleksandra Piłsudska-Szczerbińska, 1882–1963) з двома доньками Вандою та Ядвіґою після окупації Польщі радянськими військами 17 вересня 1939 р. виїхала спочатку до Вільна, далі до Ковна (Каунаса) в Литві й нарешті до Риги (Латвія). Звідти вона літаком відлетіла до Швеції, а далі до Лондона. Див. її спогади: Aleksandra Piłsudska. Wspomnienia. Warszawa 1989, с. 32.

490

Мати Йосифа (Олена) Вітер (1904–1988) — монахиня-студитка, ігуменя Свято-Покровського жіночого монастиря студійського уставу в с. Якторові на Львівщині. Родом із с. Миклашів біля Львова, із змішаної польсько-української родини. Її дитинство пройшло в Австрії, у 1918 р. сім’я переїхала до Львова, у 1921 р. Олена вступила до медінституту, але після смерти батька (1922) покинула навчання і вступила до василіянського монастиря. Незабаром митрополит Шептицький покликав її до організації студитського жіночого монастиря у с. Якторів, в якому вона стала наставницею новичок, а з 1932 р. — ігуменею. З приходом більшовиків у 1939 р. монастир у Якторові був знищений, сестри змушені були зняти монаший одяг і влаштуватися на світські роботи. Йосифа Вітер почала працювати секретаркою у відомого львівського лікаря та громадського діяча Мар’яна Панчишина; вона далі підтримувала зв’язки з ОУН, організовувала нелегальні переходи підпільників за кордон. Внаслідок невдалої спроби переправити на Захід священика та члена ОУН Ярослава Чемеринського в 1940 р. була заарештована, потрапила в тюрму на Лонцького й була засуджена до страти. Через наступ німецьких військ вирок не встигли виконати, і сестра Йосифа чудом урятувалася. За німецької окупації відновила свій монастир, надавала медичну допомогу пораненим підпільникам, давала притулок їхнім та єврейським дітям. З другим приходом радянської влади була знову заарештована 12 квітня 1945 р. і засуджена на 20 років таборів. У 1956 р. її справа була переглянута і 29 березня сестра Йосифа вийшла на волю. Повернувшись в Україну, прописалася в містечку Скалат на Тернопільщині, але жила переважно у Львові, керувала підпільним монастирем сестер-студиток, для якого придбала кілька домів. 19 лютого 1976 р. Інститут Яд Ва-Шем визнав сестру Йосифу праведницею народів світу. Померла 15 листопада 1988 р. Про неї див.: Володимир В’ятрович. Історія з грифом “Секретно”. Українське XX століття. Львів 2013, с. 207–220.

491

Насправді цей “уповноважений” не мав безпосереднього стосунку до діяльности Ради у справах релігійних культів, за представника якої себе видавав, а був співробітником радянських спецслужб. То був радянський розвідник, підполковник держбезпеки Сергій Тарасович Даниленко-Карін (1898–1985). Походив він із с. Високі Байраки Кіровоградської обл., з бідної селянської родини. У 1911–1919 pp. навчався в комерційному реальному училищі, після закінчення якого добровольцем вступив у Червону Армію. У січні 1921 р. після нетривалого арешту був завербований органами держбезпеки і став чекістом, взявши собі псевдонім “Карін”. З 1925 р. — член КП(б)У. Брав активну участь у розгромі українського повстанського руху та операції з арешту генерала Юрія Тютюнника в червні 1923 р. У 1929–1931 pp. був начальником 3-го відділення Секретного відділу ГПУ УРСР, у 1931–1934 — працював шпигуном за кордоном в осередках політичної еміграції. У 1934 р. повернувся в УРСР і став заступником начальника відділу Голового управління держбезпеки НКВС УРСР. У червні 1937 р. заарештований та відправлений до Москви за звинуваченням в участі у т. зв. “змові Балицького” та створенні антирадянської націоналістичної організації; провів 26 місяців під слідством у Лефортово та Бутирській тюрмі, але провини не визнав і 22 жовтня 1939 р. був звільнений та поновлений у партії. У 1940 р. за станом здоров’я змушений був піти на пенсію, але з 1941 р. знову почав працювати в групі підготовки партизансько-диверсійних заходів, брав участь в обороні Сталінграда. Восени 1943 р. керівник новоствореного Народного комісаріяту держбезпеки УРСР Сергій Савченко покликав Каріна на посаду заступника начальника 4-го управління. Після другої радянської окупації Західної України в жовтні 1944 р. був скерований на роботу з ліквідації підпілля ОУН/УПА, з березня 1945 став керівником оперативної групи НКДБ УРСР та полковником держбезпеки. Особисто брав участь у переговорах радянської влади з націоналістичним підпіллям (операція “Перелом”), з митрополитом Андреєм Шептицьким і Йосифом Сліпим, а також у створенні “Ініціятивної групи” та ліквідації УГКЦ. У 1947 р. вийшов у відставку, але залучався до окремих спецоперацій. У 1953 р. ледь уникнув репресій “за зв’язок з ворогами народу Мешиком та Берією”. Помер у 1985 р. внаслідок тяжкої хвороби. В другій половині життя майже цілком утратив зір. Написав низку статей і книг мемуарного характеру з характерними для радянської пропагандистської літератури назвами: В стане врага // Особое задание. Москва 1968, 1977, 1988; Час розплати. Київ 1969, 1971; Трудный визит // Неделя 3 (1971); Дорогою ганьби і зради. Київ 1970, 1972; Митрополиче гніздо // Жовтень 6-12 (1968), 1-12 (1969); Амвоны черной лжи // Атеистические чтения. Москва 1981.

492

Невдовзі після окупації радянськими військами західноукраїнських земель улітку 1944 р. органи держбезпеки спробували вивчити настрої в УГКЦ та ставлення митрополита Шептицького до радянської влади. Щоб вивідати наміри митрополита та його можливі практичні кроки у новій ситуації, було вирішено підіслати до нього на зустріч оперативного працівника органів держбезпеки, що представлявся б як уповноважений Ради у справах релігійних культів при Раді міністрів СРСР. У ролі цього “уповноваженого” виступив підполковник держбезпеки Сергій Даниленко-Карін. 30 серпня 1944 р. він розробив план, як домогтися такої зустрічі, та склав детальний список питань, які слід було поставити митрополитові Шептицькому. Цей план був затверджений наркомом держбезпеки УРСР Сергієм Савченком. План передбачав два сценарії: 1) оскільки Шептицький через хворобу не зможе прийти сам, то він делегує на зустріч свого представника із запрошенням “уповноваженому” особисто його відвідати; 2) якщо ж представник прийде на зустріч з повноваженнями говорити від імени митрополита, “уповноважений” повинен вимагати особистої зустрічі з Шептицьким без посередників. 4 вересня 1944 р. Карін вилетів з Києва до Львова. 5 вересня він вислав митрополитові виклик на розмову про правове становище УГКЦ та її священнослужителів. Саме про цю зустріч від імени митрополита пише тут Йосиф Сліпий. Він ходив на цю зустріч не сам, а з радником митрополичого ординаріяту, особистим секретарем митрополита Іваном Котівим. Зустріч відбулася в облвиконкомі 6 вересня 1944 р. о 12 годині. Оскільки Сліпий та Котів прийшли на розмову з повноваженнями від митрополита, зустріч відбувалася за сценарієм № 2. У ході розмови Даниленко-Карін домігся офіційного запрошення у митрополичі палати. Зустріч з митрополитом Шептицьким відбулася наступного дня (7 вересня) і тривала більш як дві години (про неї згадує далі й сам Сліпий). Детальний звіт про обидві зустрічі (зі Сліпим і Котівим та з митрополитом Шептицьким) Даниленко-Карін подав у доповідній записці Савченку. Див.: Jeffry Burds. Ethnicity, Memory, and Violence: Reflections on Special Problems in Soviet & East European Archives // Archives, Documentation, and the Institutions of Social Memory: Essays from the Sawyer Seminar / ред. Francis X. Blouin, William G. Rosenberg. Ann Arbor 2006, c. 466–479.

493

Йдеться про Миколу Паше-Озерського (агентурне псевдо: “Вишняков”, 1989–1962), який у серпні-жовтні 1944 р. виконував обов’язки ректора Львівського університету. Фахівець з кримінального права, він викладав в університетах та інститутах Києва (1915–1939), Львова (1940–1945), Ростова (1949–1960), Воронежа (1960–1962). У 1938 р. Паше-Озерський був завербований органами НКВС і в агентурній документації значився як “Вишняков”. За німецької окупації звертався до митрополита Шептицького у справі потвердження свого арійського походження для служби в німецькій розвідці; в цей період був юридичним радником Українського центрального комітету. З приходом радянської влади тимчасово виконував обов’язки ректора Львівського університету (1 серпня — 27/28 жовтня 1944), а потім працював там професором кафедри кримінального права. У квітні 1945 р. був заарештований за співпрацю з німецькою владою, але в червні 1946 р. звільнений, справу проти нього закрито і незабаром він був поновлений на посаді професора. З квітня 1948 р. Паше-Озерський певний час перебував у розпорядженні Управління вищої школи при Раді міністрів УРСР, а з 1949 р. й до смерти працював у Росії — професором кримінального права в університетах Ростова (1949–1960) і Воронежа (1960–1962). У 1954 р. захистив докторську дисертацію у Московському державному юридичному інституті. Точна дата смерти Миколи Паше-Озерського невідома: за одними даними він помер у лютому 1962, а за іншими — не раніше першої декади березня 1962 р. Про нього Сліпий пише детальніше трохи далі. Про нього див.: Володимир Качмар. Паше-Озерський Микола Миколайович: життєвий шлях та наукові інтереси // Медичне право 4 (II) (2009) 141–145.

494

Митрополит написав це звернення й виголосив його у той самий день (7 вересня 1944), ще до зустрічі з Даниленком-Каріним, і мав намір його опублікувати. В органах держбезпеки його зміст був проаналізований в окремому звіті. Див.: Jeffry Burds. Ethnicity, Memory, and Violence: Reflections on Special Problems in Soviet & East European Archives, c. 466–479.

495

Можливо, мається на увазі уповноважений Ради в справах релігійних культів у Львівській області Петро Кучерявий.

496

Іван Чорняк (1899–1980) — висвячений на священика у 1925 p., вчився в Інсбруку (1925–1928) та в Римі (1931–1934), працював у Львівській семінарії спочатку префектом (1934–1939), потім професором та ректором (1939-1945), член митрополичої консисторії. В 1945 р. заарештований, ув’язнення відбував до 1956 р. Після звільнення засланий у Красноярський край (Ширинський р-н). Згодом повернувся до Львова, де працював на цивільній роботі й займався підпільною душпастирською діяльністю. Незадовго до смерти отримав єпископську хіротонію від митрополита Володимира Стернюка. Помер 26 січня 1980 р.

497

Іван Котів (1910–1972) — священик Львівської архиєпархії, родом із с. Літиня на Дрогобиччині. За підтримки митрополита Андрея Шептицького закінчив Богословську академію у Львові, наприкінці 1930-х років був висвячений на священика, у 1940–1944 pp. служив капеланом у Народній лічниці, належав до найближчого оточення митрополита Андрея, відповідав за порятунок євреїв та зовнішні відносини, зокрема, з радянською владою. З 1945 — секретар митрополичого ординаріяту у Львові, проживав при соборі св. Юра, відкрито виступав проти “возз’єднання“ з РПЦ. 18 березня 1946 р. заарештований і після 9-місячного слідства в Києві засуджений до 10 років таборів та п’яти років позбавлення прав. Покарання відбував у Норильську. З 1956 — на спецпоселенні в Красноярському краї. Наприкінці 1950-х років повернувся в Україну, але мав труднощі з пропискою, а тому виїхав до Прибалтики. Помер у Каунасі в 1972 р.

498

Герман (Григорій) Будзінський (1905–1995) — єромонах-студит, один з найактивніших діячів підпілля УГКЦ. Народився в селянській сім’ї у с. Перегноїв Перемишлянського p-ну. Навчався у Львівській гімназії, закінчив торгівельні курси при Краківській сільськогосподарській академії. Працюючи спочатку в кооперативі в м. Глиняни, а потім у Володимирі-Волинському, займався просвітницькою діяльністю, потрапив під нагляд польської поліції. Щоб уникнути тюрми, укрився в монастирі отців-студитів в Уневі, де в 1935 р. прийняв постриг під ім’ям Герман. У 1937–1939 pp. навчався в Папському східному інституті в Римі. У 1939 р. у зв’язку з початком Другої світової війни перервав навчання і повернувся до Унева. У 1940 р. висвячений на священика, у 1941–1945 pp. душпастирював в Уневі, Кам’янці, Львові. У 1944 р. їздив до Москви з митрополичою делегацією в ролі перекладача. У 1945 р. заарештований за відмову перейти на православ’я і засуджений на 10 років таборів. Покарання відбував у таборах Караганди та Воркути (Комі АРСР). У 1955 р. отримав інвалідність і повернувся до Львова. У 1957 р. вдруге засуджений на 10 років ув’язнення, однак після подання скарги генеральному прокурору СРСР був звільнений у 1959. Після звільнення займався душпастирською та правозахисною діяльністю, писав листи, протести та звернення до різних органів радянської влади на захист УГКЦ. У 1982 р. став одним із засновників та активних діячів Ініціятивної групи захисту віруючих і Церкви. У 1980-х роках у його помешканні на вул. Спокійній, 4 діяла підпільна греко-католицька семінарія. Наприкінці 1980-х активно включився у процес легалізації УГКЦ. Помер у монастирі отців-студитів 4 січня 1995 р. Докладніше про нього див. матеріяли в Архіві ІІЦ, П-1-1-1670.

499

Тепер вулиця Василя Стефаника.

500

Василь Кархут (1905–1980) — лікар-алопат, фітотерапевт, письменник. Родом із с. Марківка біля Станиславова, із священичої родини, племінник актора й режисера Леся Курбаса. У 1924–1932 pp. вивчав медицину в Українському таємному університеті та в університеті Яна Казимира у Львові, працював лікарем на Тернопільщині, Львівщині, Волині, займався літературною діяльністю, редагував журнал “Вогні”, писав повісті та оповідання. У 1934–1936 pp. був в’язнем концтабору в Березі Картузькій за свої національні погляди та твори; у 1939–1940 pp. уник арешту органами НКВС, виїхавши з сім’єю до Львова, а потім до Кракова, але у вересні 1941 р. був заарештований ґестапо за підозрою в приналежності до ОУН і перебував у Львівській тюрмі. Після звільнення жив у лікаря Мар’яна Панчишина і працював у Народній лічниці ім. Андрея Шептицького. З другим приходом більшовиків улітку 1944 р. переховувався у митрополичих палатах, став особистим лікарем митрополита Андрея, який на той час уже потребував постійного медичного догляду. Після арешту митрополита Йосифа Сліпого та обшуку митрополичих палат був вилучений також і архів Кархута. Сам Кархут пішов у підпілля у Словітські ліси на Львівщині і лікував повстанців, за що був у 1945 р. заарештований і засуджений на 15 років таборів з конфіскацією майна та позбавленням прав на п’ять років. Покарання відбував у різних таборах Сибіру й Казахстану. Після звільнення у 1955 р. якийсь час працював лікарем, але невдовзі знову був засуджений на вісім років каторжних робіт (1956–1964). У 1965 р. повернувся до родини в Коломию, працював лікарем, писав художні твори, вивчав лікарські рослини, написав дві фундаментальні праці з фітотерапії: “Ліки навколо нас” (2-ге вид.: Київ 1975) та “Жива аптека” (видана посмертно — Київ 1992). Помер 9 жовтня 1980 р. Про нього див.: Голгота Василя Кархута: Статті, публікації, бібліографія / ред.-упоряд. М. Васильчук. Коломия 2005.

501

Йдеться про Сергія Даниленка-Каріна, якого в колах УГКЦ справді називали “міністром” (зокрема, так називав його й сам митрополит Андрей Шептицький).

502

Євгеній Базяк (Eugeniusz Baziak, 1890–1962) — польський римо-католицький єпископ, родом з Тернополя. Здобув докторат з богослов’я у Львівському університеті, у 1912 р. висвячений на священика, з 1925 — апостольський протонотар і почесний канонік Львівської митрополичої капітули, віце-ректор (1924–1933) і ректор (1933–1939) римо-католицької духовної семінарії у Львові, в 1933–1944 — єпископ-помічник Львівський, у 1944–1962 — архиєпископ Львівський. Після другого приходу більшовиків переніс семінарію, митрополичий архів та осідок митрополії зі Львова до Любачева. У 1951–1962 pp. управляв Краківською архидієцезією. У 1952 р. був ув’язнений у Кракові, але через рік звільнений за станом здоров’я; 28 вересня 1958 р. висвятив на єпископа Кароля Войтилу — майбутнього папу Івана Павла II; з 1962 — архиєпископ Краківський. Помер у Варшаві 15 червня 1962 р. Про нього див.: W. Szetelnicki. Ksiądz arcybiskup wygnaniec Eugeniusz Baziak metropolita lwowski. Kraków 1989.

503

Болеслав Твардовський (Bolesław Twardowski, 1864–1944) — польський римо-католицький єпископ, брат відомого філософа Казимира Твардовського. Родом зі Львова, вивчав богослов’я у Львівському університеті та канонічне право у Григоріянському університеті в Римі, у 1886 р. висвячений на священика, у 1918–1923 pp. — єпископ-помічник Львівський, а в 1924-1944 — архиєпископ Львівський. Брав участь у похороні митрополита Андрея Шептицького; невдовзі після цього, 22 листопада 1944 p., помер від запалення легенів та хвороби серця. Про нього див.: Grzegorz Chajko. Arcybiskup Bolesław Twardowski (1864–1944): metropolita lwowski obrządku łacińskiego. Rzeszów 2010.

504

Діонісій Каєтанович (Dionizy Kajetanowicz, 1878–1954) — вірменський релігійний діяч Галичини, монах-францисканець, священик латинського та вірменського обрядів. Після смерти архиєпископа Йосифа Теодоровича як капітульний вікарій управляв Львівською архиєпархією Вірменської Католицької Церкви і мав стати єпископом, але цим планам завадив початок війни. Був двічі заарештований: спершу німцями у 1943 р. за переховування євреїв (звільнений завдяки заступництву митрополита Андрея Шептицького, який сплатив за нього велику грошову заставу), а згодом більшовиками у 1945 р. за відмову перейти на православ’я. Засуджений на 10 років таборів. Помер від отруєння 18 листопада 1954 р. в таборі біля селища Абезь (Комі АРСР). Посмертно реабілітований 10 серпня 1994 р. Вірмени-католики вважають його мучеником за віру.

505

Мається на увазі Львівська політехніка.

506

Палліюм (з лат.: pallium — накидка), або омофор (з грецьк.: ωμοφóριον — наплічник) — довга стрічка, прикрашена хрестами, що є частиною літургійного одягу єпископа та символом його духовної влади.

507

Поліставріон (грецьк.: πολυσταυριον від πολυ — багато, σταυρος — хрест) — хрещатий фелон єпископа.

508

Інсталяція — інтронізація, впровадження на посаду.

509

Інтронізація митрополита Йосифа Сліпого відбулася в соборі св. Юра 12 листопада 1944 р. В інтронізації брав участь також єпископ Йосафат Коциловський, про якого митрополит Йосиф Сліпий тут не згадує. Див.: Сергійчук, док. № 14, с. 52–53.

510

Можливо, Василь Белей (1896–1964) — неодружений священик Львівської архиєпархії, висвячений у 1929 p., ректор Малої семінарії та сотрудник у Львівському архикафедральному соборі св. Юра. Після Другої світової війни був засуджений на 10 років таборів. У 1950 р. зустрічався з Йосифом Сліпим та Миколаєм Чарнецьким у таборі на Потьмі. Помер у Львові 17 січня 1964 р.

511

Микола Хмільовський (псевдоніми: Лаврівський, Аксіос; 1880–1963) — священик, родом с. Покропивна на Тернопільщині. Вивчав богослов’я в університетах Львова та Відня, захистив докторат, одружився і в 1907 р. був висвячений на священика. У 1908–1930 pp. вів душпастирську, педагогічну та громадську діяльність у Золочеві. Під час Першої світової війни зголосився до Легіону УСС, з 1919 — капелан УГА. Після війни повернувся до душпастирської та педагогічної праці, започаткував першу приватну гімназію у Золочеві і керував нею до 1930 р. У 1931–1944 pp. служив парохом у с. Мшана на Львівщині. З вибухом Другої світової війни налагодив зв’язки з націоналістичним підпіллям. У 1935–1941 — директор студій у Малій семінарії, у 1936–1944 — член митрополичої консисторії, з 1941 — крилошанин; у 1945–1950 pp., фактично, був провідником УГКЦ як таємний капітульний вікарій Львівської архиєпархії, у 1948 — кооптований у члени УГВР. У 1950 р. заарештований за зв’язки з УПА та УГВР і в 1951 р. засуджений на 10 років таборів з конфіскацією майна. Покарання відбував у Верхньоуральську та у Володимирській тюрмі. Після смерти Сталіна звільнений у 1954 p., повернувся у с. Мшана, де продовжував підпільну душпастирську діяльність та готував кандидатів до священства. Помер 30 квітня 1963 р. у Мшані. Про нього див.: Мар’ян Сліпак. Микола Хмільовський — видатний діяч УГКЦ і воюючої України // Український визвольний рух, вип. 5. Львів 2005, с. 177–182.

512

Олексій Базюк (1873–1944) — священик Львівської архиєпархії, родом із с. Добряни на Стрийщині. Закінчив Стрийську гімназію, вивчав богослов’я та філософію в Римі (Урбаніянум, 1894–1999) та Відні, висвячений на священика у 1898 p., у 1902 р. захистив докторат у Віденському університеті. Під час навчання у Відні служив на парафії св. Варвари. У 1902–1914 pp. душпастирював у селах Галичини (Підмихайле, Щирець, Ясниська, Грабівка). У 1914–1924 pp. був першим апостольським адміністратором для українців греко-католиків у Боснії та Герцеговині з осідком у Баня Луці, а після 1924 p., коли всі греко-католики Югославії увійшли до складу Крижевацької єпархії, апостольська адміністрація була зліквідована, а Базюк став генеральним вікарієм греко-католицького єпископа Діонісія Няраді (1924–1926) й одночасно опікувався українськими заробітчанами в Німеччині. У 1926 р. повернувся в Галичину і був призначений крилошанином Львівської митрополичої капітули. З 1934 — дійсний член НТШ. У 1939–1944 pp. служив у с. Чесники біля Рогатина.

513

Василь Томович помер 3 лютого 1941 р. Про нього див. прим. 279 вище [у електронній версії — прим. 430. — Прим. верстальника].

514

Роман Лободич (іноді: Лободович; 1893–1969) — священик, крилошанин Станиславівської та Львівської капітул. Родом із с. Сороки біля Львова, з учительської сім’ї; навчався в гімназії в Стрию та Станиславові, право та богослов’я вивчав у Львівському університеті. Прийняв свячення разом з Йосифом Сліпим 21 вересня 1917 р. і був призначений сотрудником Львівського кафедрального храму св. Юра; також служив польовим духовником австрійської армії на італійському фронті, де потрапив у полон і провів півроку в таборі полонених старшин у Монте-Кассіно. Повернувшись з полону, зголосився до служби в УГА і служив польовим духовником аж до переходу Галицьких військ за Збруч. Після війни був катехитом і сотрудником у Галичі, потім парохом у с. Залуква біля Галича (1923–1930), у 1929–1930 pp. був віце-деканом Галицького д-ту. У 1930–1938 pp. служив у Станиславові як соборний крилошанин Станиславівської капітули, кафедральний парох та адміністратор єпископських дібр. У 1935 р. обраний членом польського сенату у Варшаві. У 1938 р. іменований крилошанином Львівської капітули та членом Львівської митрополичої консисторії. У 1939 р. як кафедральний парох собору св. Юра готував архиєрейські свячення Йосифа Сліпого. У роки війни брав участь у формуванні дивізії “Галичина” і в травні 1943 р. був призначений її капеланом. У 1944 р. виїхав до Праги, а в кінці 1946 — до США. У 1947–1969 pp. душпастирював у США: був організатори та першим парохом парафії в Лос-Анджелесі, першим ректором духовної семінарії у Вашингтоні, головою Союзу українців-католиків “Провидіння” (до 1959), а в останні роки життя — капеланом сирітського дому сестер-василіянок у Філадельфії, де й помер 22 серпня 1969 р.

515

Адріян Зафійовський (1882–1973) — священик-вдівець, родом із с. Старі Петликівці Бучацького повіту, зі священичої родини. Середню освіту здобув у Бучачі (1903), богословську — у Львівському університеті. Перед свяченнями перевівся зі Станиславівської єпархії до Львівської архиєпархії і був висвячений у 1907 p., працював катехитом і душпастирем у м. Броди аж до примусового виселення німцями в 1944 р. У 1914–1915 pp. їздив на місії до станиць сезонних робітників у Німеччину в Ґросс-Янсе (провінція Померанія). У 1914–1915 pp. завідував парохією в Коршеві Жуківського д-ту, у 1915–1916 pp. — Успенською церквою у Львові. Служив польовим духівником в угорських (1915–1916) та австрійських військах (1916–1918). У 1924 р. митрополит Шептицький наділив його крилошанськими відзнаками, а в 1934 р. номінував його почесним радником митрополичої консисторії; в 1944 р. митрополит Йосиф Сліпий підніс його до гідности крилошанина. З 1941 р. о. Зафійовський був призначений завідателем Язлівчика, а з 1944 р. — завідателем Клепарова (особова справа: ЦДІАЛ, ф. 201, оп. 1в, спр. 353–354). З приходом радянської влади о. Зафійовський був заарештований у 1946 р. і засуджений на 10 років примусових робіт на Уралі. Після звільнення у 1956 р. повернувся до Львова і продовжував підпільне душпастирське служіння аж до смерти.

516

Йосиф де Вохт, ЧНІ (Jozef de Vocht, 1903–1956) — бельгійський священик-редемпторист, висвячений у 1907 р. Вступив до ЧНІ і в 1913 р. склав перші обіти. У 1922 р. приїхав до України. У 1924–1931 pp. був ігуменом монастиря у Станиславові, у 1931–1933 — ігуменом у Тернополі, провадив активну місіонерську працю. У 1933–1948 pp. був протоігуменом Львівської віце-провінції редемптористів; у 1933–1937 pp. жив переважно у Станиславові, потім переїхав до Львова. У 1940 р. відмовився виїжджати з території СРСР. У 1945 р. митрополит Йосиф Сліпий таємно призначив о. де Вохта адміністратором Львівської архиєпархії на випадок арешту єпископів, а згодом — генеральним вікарієм, однак активної діяльности той не проводив. Восени 1948 р. передав усі свої повноваження о. Івану Зятику. 15 грудня 1948 р. йому відмовили у продовженні візи і він був змушений виїхати з СРСР до Бельгії. Помер 9 грудня 1956 р. в м. Єтте. Про нього див.: Богдан Бешлей. Отець Йосиф де Вохт // Редемптористи. Дев’яносто літ в Україні (1913–2003) / упоряд. Ярослав Приріз. Львів 2003, с. 121–127.

517

Фунґувати (з пол. fungować, нім. fungieren) — функціонувати, працювати.

518

Віталій (Володимир) Градюк, ЧСВВ (1872–1961) — церковний діяч, настоятель кількох монастирів у Галичині, перший радник, економ, прокурор і протоігумен Провінції ЧСВВ в Україні. Родом з Кристинополя, вивчав богослов’я у Львові, Кристинополі та Кракові, висвячений у 1898 p., деякий час душпастирював у Жовкві. У 1901–1914 pp. був ігуменом у Лаврові, де побудував новий монастир, у 1914 р., після окупації Галичини російськими військами, був заарештований і на три роки засланий у Казань. Після повернення із заслання до Львова у 1918 р. очолив новіціят у Крехові. У 1920–1926 pp. був провінційним прокуратором, у 1926–1935 — настоятелем монастиря в Жовкві. У 1935 р. став протоігуменом Галицької провінції ЧСВВ, яку очолював аж до смерти в 1961 р. У 1945 р. заарештований, засуджений на 10 років таборів; ув’язнення відбував у Красноярському краї. Зустрічався з митрополитом Йосифом Сліпим та єп. Миколаєм Чарнецьким у таборі Печора і був разом з ними на етапі з Печори в Інту. Після звільнення у 1954 р. важкохворий Градюк повернувся до Львова, де й помер 30 серпня 1961. Про нього див.: Ярослав Огоновський. Життя і діяльність отця Віталія Градюка ЧСВВ. Львів 2003 // Архів ІІЦ, фонд наукових робіт.

519

Методій (Михайло) Борса (1908–1992?) — церковний діяч-василіянин, родом із села Товстеньке Копичинського повіту. В 1924 р. вступив до василіянського чину, вищу богословську освіту здобув у монастирі, у 1934 р. в Жовкві був висвячений на священика. Перебував у монастирях у Крехові, Лаврові, Добромилі, Кристинополі, Бучачі, Перемишлі. У 1942–1944 pp. був ігуменом монастиря в Крехові, у 1944–1945 — у Львові. У 1945 р. заарештований і в 1946 р. засуджений за антирадянську діяльність на 10 років таборів. Ув’язнення відбував в Озерлагу, а потім у Береговському таборі м. Магадан, працював на лісоповалі, згодом санітаром. Після звільнення деякий час перебував на засланні в поселенні Мяунджа, але в травні 1956 р. отримав право повернутися в Україну. Дорогою додому в червні 1956 р. відвідав Йосифа Сліпого в Маклакові. Після поверення в Україну оселився у своєї матері в м. Городок і через три місяці (вересень 1958) перейшов на православ’я, одружився з кухаркою і служив як православний священик у с. Білі Ослави Івано-Франківської обл. У січні 1958 р. виступав свідком на процесі Сліпого. У березні 1958 р. був заарештований і перебував під слідством у Київській тюрмі. Звільнений 31 травня 1958 p., служив на парафіях у селах Новосілки (1958–1960), Задвір’я (1960–1971), Туринка (1971–1973) та Глинсько (1973–1988) на Львівщині. Помер у 1992 р. від інсульту в м. Жовква. Перед смертю Борса висповідався в отця М. Греня (ЧСВВ), а тому можна припускати, що він повернувся в лоно Католицької Церкви. Свідчення Михайла Борси на допиті у справі Йосифа Сліпого див. у архівно-слідчій справі Йосифа Сліпого: ГДА СБУ, ф. 6, спр. 67829, т. 8, арк. 231–250. Відомості до біограми подали єромонах Єремія Громик (на основі джерел архіву ЧСВВ), а також племінниці Михайла Борси Ірина Демків (м. Жовква) та Катерина Ткачинська (с. Дубровиця Яворівського р-ну).

520

Леопольд Браун (Marie-Léopold Braun, 1903–1964) — римо-католицький священик асумпціоніст, родом із Нью-Бедфорда (США). Прибув у Москву в 1934 р. як помічник єпископа Пія-Ежена Неве (Pie Eugene Neveu) на умовах угоди Рузвельта — Литвинова; служив капеланом для американського дипломатичного корпусу та іноземців-католиків і парохом церкви св. Людовіка Французького в Москві, що знаходилася біля тюрми на Луб’янці. У 1936-1945 pp. був єдиним легальним католицьким священиком на багато сотень кілометрів від Москви. Перебуваючи під постійним наглядом і тиском НКВС, був змушений наприкінці 1945 р. повернутися в США. Залишив спогади про своє перебування в СРСР, що були віднайдені й опубліковані в США у 2006 p.: Léopold L. S. Braun. In Lubiankas Shadow: The Memoirs of an American Priest in Stalins Moscow, 1934–1945 / ред. G. M. Hamburg. Notre Dame 2006; Леопольд Браун. В тени Лубянки. Москва 2012. Про Леопольда Брауна див.: Н. Боброва. Мужество веры: о. Леопольд Браун в сталинской Москве. Ассумпционисты и Россия: 100 трудных лет // Истина и жизнь 6 (2006) 21–27; G. М. Hamburg. Father Léopold Braun: An Assumptionist Priest in Stalins Moscow, 1934–1945 // Léopold L. S. Braun. In Lubianka's Shadow, с. XVII–LXXXII.

521

Тут Йосиф Сліпий допускається хронологічної неточности. Ця замітка в обох газетах (“Правда” та “Известия”) з’явилася не в грудні, після візиту делегації УГКЦ до Москви, а в листопаді, після смерти митрополита Шептицького і в переддень його похорону, тобто 4 листопада 1944 p.: Смерть митрополита Шептицкого // Известия 4.ХІ.1944; Правда 4.ХІ.1944.

522

Білет — тут: записка.

523

Ймовірно, це був Павло Судоплатов (1907–1996) — один з керівників органів держбезпеки, генерал-лейтенант (з 1945). Родом з Мелітополя, з 1925 р. — на роботі в ДПУ. З 1933 р. працював у Іноземному відділі ДПУ в Москві як спеціяліст з українського націоналізму. В травні 1938 р. з наказу Сталіна особисто здійснив у Роттердамі вбивство керівника ОУН Євгена Коновальця. Під час війни керував диверсійною діяльністю в тилу німців на Кавказі та Західній Україні (зокрема, під його керівництвом діяв відомий радянський розвідник Микола Кузнецов). Після війни з наказу Берії зорганізував низку замахів, зокрема вбивство українського політичного діяча Олександра Шумського та єпископа Теодора Ромжі. З 1950 р. — начальник Бюро № 1 МДБ СРСР, що відало диверсійною роботою за кордоном. У травні 1953 р. очолив новостворений 9-й (розвідувально-диверсійний) відділ МВС СРСР, та після падіння Берії відділ був зліквідований (31.07.1953), а сам Судоплатов заарештований (серпень 1953). Щоб уникнути відповідальности, симулював психічну хворобу і до 1958 р. перебував у психлікарні. В 1958 р. засуджений на 15 років позбавлення волі, позбавлений усіх нагород та звань. Звільнений у 1968 p., повернувся в Москву, займався літературною діяльністю та понад 20 років боровся за реабілітацію, якої домігся у 1992 р. Написав кілька книг, у тому числі спогади про своє життя і працю в органах держбезпеки: Разведка и Кремль. Записки нежелательного свидетеля. Москва 1996; Спецоперации. Лубянка и Кремль. 1930–1950 годы. Москва 1997; Разные дни тайной войны и дипломатии. 1941 год. Москва 2005; Победа в тайной войне. 1941–1945 годы. Москва 2005. Про Судоплатова див.: А. П. Судоплатов. Тайная жизнь генерала Судоплатова, кн. 1–2. Москва 1998.

524

Мова йде, мабуть, про Василя Лебедя, відомого в підпіллі ОУН під псевдонімом “Хом’як”. Полковник Василь Лебідь-Хом’як (у радянських спецслужбах “Агент 82”, 1899–1985?) — колишній офіцер УСС, друг Євгена Коновальця, діяч ОУН-УПА та водночас агент радянських спецслужб. У 1915–1918 pp. перебував у російському полоні під Царицином, де познайомився з Євгеном Коновальцем і разом з ним воював у військах УНР. Після поразки УНР залишився в Україні і десь у 1921–1922 pp. був завербований радянськими спецслужбами. Як агент ВЧК-ОГПУ у 1933 р. під прізвищем Хом’як потрапив за кордон. За легендою, він нібито був керівником націоналістичного підпілля в Україні, на початку 30-х працював фінансистом у будівельному тресті Харкова, а потім, рятуючись від арешту, за допомогою фальшивих документів виїхав на кораблі до Бельгії. Опинившись за кордоном, він встановив контакти з Євгеном Коновальцем та іншими керівниками ОУН, з їхньою допомогою легалізувався, через рік повернувся в Україну, а в червні 1935 р. опинився у Фінляндії разом з іншим агентом радянських спецслужб Павлом Судоплатовим, якого впровадив в оунівське середовище як свого племінника Павла Грищенка і який у 1938 р. вчинить успішний замах на Коновальця. Також переконував лідерів ОУН відмовитися від терактів у СРСР як безперспективного напрямку діяльности. Подальша його доля достеменно невідома. Вважається, що в роки війни він працював у 4-му відділенні НКВС, командував спецзагоном Окремої мотострілецької бригади спеціяльного призначення НКВС, згодом працював на дипломатичній ниві та на високих господарських постах. Помер у Києві.

525

Іван Крип’якевич (1886–1967) — історик школи Михайла Грушевського, виходець із священичої родини з Холмщини, народився у Львові. Дійсний член НТШ (з 1911), довголітній завідувач його історично-філософської секції, викладач у гімназіях Галичини (1909–1930), з 1939 — професор Львівського університету, автор численних наукових праць з історії України періоду козаччини та Хмельниччини, історії українського війська, соціяльно-економічної та культурної історії Галичини. Про нього див.: Іван Крип’якевич у родинній традиції, науці, суспільстві / ред. Ярослав Ісаєвич. Львів 2001.

526

Див.: Володимир Росович. З хрестом чи з ножем // Радянська Україна 6.IV.1945 (також: Вільна Україна 8.IV.1945).

527

Адольф-Петро Шельонжек (Adolf Piotr Szelążek, 1865–1950) — польський римо-католицький єпископ, радник Східної конгрегації в Римі. Вчився в Плоцькій семінарії та Петербурзькій академії, після свячень у 1888 р. працював сповідником та професором канонічного права у семінарії в Плоцьку, став членом кафедральної капітули та ректором семінарії, з 1918 — єпископ Плоцький, у 1926–1944 — єпископ Луцький. У 1936 р. заснував у своїй дієцезії згромадження сестер-терезіянок. Влітку 1944 р. призначив адміністраторів для колишніх Кам’янецької та Житомирської дієцезій. У січні 1945 р. був заарештований начебто за шпигунство на користь Ватикану, утримувався в тюрмах Луцька, Ковеля та Києва. Після війни у 1946 р. завдяки втручанню Апостольської Столиці та американської дипломатії звільнений і негайно депортований до Польщі. Останні роки провів у Бежґлові біля Торуня. Помер 9 лютого 1950 р. Кандидат на беатифікацію. Після його депортації та смерти Луцька кафедра майже півстоліття була необсаджена, аж поки в 1998 р. не був призначений його наступник Маркіян Трофим’як. Про єп. Шельонжека див.: Ksiądz Biskup Adolf Piotr Szelążek. Człowiek, pasterz, założyciel. Materiały z sympozjum z okazji 50 rocznicy śmierci Założyciela Zgromadzenia Sióstr św. Teresy od Dzieciątka Jezus. Toruń 1999; Beniamina Elżbieta Karwowska, Waldemar Rozynkowski, Leszek Zygner. Biskup Adolf Piotr Szelążek (1865–1950): kapłan, biskup, wygnaniec. Podkowa Leśna 2010.

528

Євген Кароль (1885-?) — неодружений священик Львівської архиєпархії. Закінчив Тернопільську гімназію (1907) та духовну семінарію у Львові (1911), висвячений у 1911 p., був завідателем Хутора та катехитом у Львові, згодом служив сотрудником в Острівчику та Лошневі, з 1918 — парох Микулинець, а згодом — декан Микулинецького д-ту. У 1924 р. отримав крилошанські відзнаки (анкетні дані: ЦДІАЛ, ф. 201, оп. 1в, спр. 394). Після 1944 р. його доля невідома.

529

Це речення було внесене як доповнення в машинопис другої редакції “Споминів” (В). Воно також міститься в рукописі, але не у відповідному для нього місці, а дописане як вставка на початку четвертого зошита без вказівки на його конкретне місце у тексті. Це свідчить про пізніше походження даної вставки, зробленої, можливо, на прохання патріярха вже після того, як текст машинопису другої редакції був ним переглянутий та зредагований. У кожному разі, це речення внесене у машинопис не рукою патріярха, а надруковане над рядком у вже готовому машинописі. Отож, можна припускати, що навіть після внесення власноручних поправок до другої редакції патріярх пригадував собі деякі відомості або деталі й просив Івана Хому вносити їх у текст рукопису та машинопису. Можливо, що місце, куди слід внести той чи інший додаток, Іван Хома визначав уже на власний розсуд.

530

Петро Карманський (псевдоніми: Петро Гіркий, Лесь Могильницький, 1878–1956) — український поет-модерніст, прозаїк, літературний критик, публіцист, громадський діяч. Родом із с. Чесанів, Любачівського повіту, друкуватися почав у 1899 p., належав до літературного об’єднання “Молода муза”. Закінчив Львівський унівеситет (1907), у роки Першої світової війни працював у таборах для військовополонених українців з російської армії у Німеччині та Австрії. Згодом виконував дипломатичну місію УНР при Апостольському Престолі (1919–1920), збирав кошти для підтримки ЗУНР. З 1922 р. як представник ЗУНР перебував у Бразилії. Залишив спогади з цього періоду: “Наша дипльоматична станиця при Св. Престолі в pp.1919–1920” (1939), “Сторінки вчорашнього” (1934) та “Між рідними в Південній Америці” (1923). Після повернення в Україну в 1931 р. вчителював у гімназії в Дрогобичі, з 1939 — викладав у Львівському університеті. У 1944–1947 pp. працював директором меморіяльного музею ім. І. Франка. У 1940–1947 pp. був членом Спілки радянських письменників України, з якої виключений через звинувачення в українському буржуазному націоналізмі. Перекладав “Божественну комедію” Данте (разом з Максимом Рильським), окремі твори Ґете, де Амічіса та інших авторів. У 1950 р. був заарештований, але через місяць звільнений, після чого отримав замовлення на цикл нарисів проти ОУН та УГКЦ. Як наслідок з’явилися пасквіль “Ватикан — натхненник мракобісся”, збірка поезій “По ясній дорозі” (1952), позначена офіційною ідеологією, та спогади “Крізь темряву” (1955), сповнені нападок на Ватикан та “буржуазний націоналізм”. Є припущення, що принаймні деякі із цих текстів Карманського (зокрема останній) лише частково належать перу письменника й у великій мірі були сфабриковані агентами КДБ, оскільки поет, хворий на атеросклероз, від кінця 1952 р. був прикутий до ліжка і перебував у напівсвідомому стані. Помер Карманський 16 квітня 1956 р. у Львові. Про нього див.: Олександра Стасюк. Життєвий шлях Петра Карманського (громадсько-політичний аспект) // Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність 18 (2009) 535–544; Лідія Голомб. Петро Карманський: Життя і творчість. Ужгород 2010.

531

Тобто в тюрму на вул. Лонцького у Львові.

532

Дамаскин (Малюта) (1903–1946?) — православний архиєрей, родом з Чернівців. Здобув добру світську освіту, володів кількома мовами, п’ять років провів на Афоні. З 1920 — архимандрит Почаївської лаври, 9 серпня 1940 р. висвячений у Москві на єпископа Житомирського, але вже навесні 1941 р. призначений на Буковину єпископом Чернівецьким та Хотинським. З початком радянсько-німецької війни у 1941 р. виїхав до Житомира, увійшов у склад Української Автономної Православної Церкви і в 1943 р. став єпископом Кам’янець-Подільським. Після повернення радянських військ у Кам’янець-Подільський у 1944 р. був заарештований, засуджений і помер в ув’язненні. В наявних публікаціях про єпископа Малюту не подається точна дата його смерти, а вказується тільки, що він помер після 1944 р. в одному з таборів, здогадно коло Омська. Як бачимо із “Споминів” Йосифа Сліпого, у квітні 1945 р. владика Дамаскин був ще живий і перебував у Київській тюрмі. В даному випадку “Спомини” можуть правити за вірогідне джерело для уточнення дати смерти єпископа. Як зазначає далі сам Сліпий, слідство єпископа Дамаскина вже добігало до кінця і невдовзі його забрали (мабуть, на етап до місця ув’язнення).

533

Рос.: “чи слідчий був ввічливим”.

534

Мабуть, мається на увазі Олексій (Громадський) (1882–1943) — православний єпископ, родом з Підляшшя. У 1908 р. закінчив Київську духовну академію, у 1918–1922 — ректор Кременецької духовної семінарії, у 1922 р. висвячений на єпископа Луцького, вікарія Волинської єпархії; з 20 квітня 1923 — єпископ Гродненський і Новогрудський Польської Православної Церкви, 3 червня 1926 р. отримав сан архиєпископа. З 15 квітня 1934 — архиєпископ Волинський і Кременецький. У червні 1940 p., після прилучення Західної України до СРСР, перейшов у юрисдикцію Московського патріярхату як архиєпископ Волинський. З початком Другої світової війни був заарештований у Кременці й вивезений до Тернопільської тюрми, але під час евакуації в’язнів був звільнений. За німецької окупації на соборі 18 серпня 1941 р. проголосив створення Української Автономної Православної Церкви, яка визнавала зверхність Московського патріярха. Як найстарший щодо хіротонії архиєрей став її головою з титулом митрополита Волинського і Житомирського. 7 травня 1943 р. по дорозі з Кременця до Дубна убитий із засідки боївкою ОУН-мельниківців. Див.: В. Гордієнко. Убивство митрополита Олексія Громадського // Вісник Київського національного університету ім. Тараса Шевченка, вип. 93. Київ 2012, с. 82–84.

535

М: <були приготовані їхати, після зайняття Москви, до Москви зайняти патріярший престіл>; А: <були приготовані після зайняття Москви гітлєрівцями їхати до Москви і заняти патріярший престіл>; В: <були приготовані їхати до Москви, після її зайняття, щоби обняти патріярший престіл>.

536

У другій редакції (В) на початку цього абзацу на полях є вставка, зроблена Іваном Хомою 27 грудня 1979 p.: <На допити кликали часто о 12 год. і тримали до 5 рано. Очевидно, щоб одержати такі відповіді, які вони хотіли. Як тільки повернувся до келії, починав засипляти, то о 6-тій годині “поднимайсь!”>. Попри важливість цього додатку, не включаємо його в основний текст, щоб не розривати послідовності викладу, бо це лише доповнення та деталізація наступного речення, а також тому, що зроблений він не рукою патріярха, а доданий Іваном Хомою.

537

Степан Євстафійович Горюн (1912-?) — співробітник КДБ, звільнений у запас у 1961 р. з посади заступника начальника слідчого відділу УКДБ УРСР по Львівській обл. У 1945–1946 pp. нагороджений орденом Великої Вітчизняної війни II ступеня, медалями “За перемогу над Німеччиною” та “За бойові заслуги” (дані Архівно-довідкової служби СБУ).

538

Цього суддю Йосиф Сліпий ще згадуватиме кілька разів далі у своїх “Споминах”, але так і не назве його на ім’я.

539

A1; М: <дньом не дали спати>; В1: <під час дня не дали спати>.

540

Очна ставка Йосифа Сліпого з Миколаєм Чарнецьким відбулася 17 квітня 1946 р. Протокол див. у: ГДА СБУ, ф. 6, спр. 68069, т. 3, арк. 63–80 (машинопис), 81-126 (рукопис).

541

На полях другої редакції “Споминів” навпроти уступу про очну ставку із “заступником ректора” Львівського університету Іван Хома дописав на полях олівцем: “Марченко?” Він припускав, що тут іде мова про Михайла Марченка (1902–1983), першого радянського ректора Львівського університету в 1939–1940 pp. Запитання після прізвища вказує на те, що Хома мав сумніви щодо правильности такого припущення. І ці сумніви були небезпідставні. Марченко дійсно залишив у Києві дружину і двох дочок, а у Львові мав зв’язки з певною О. Маланчук — зв’язковою Львівської крайової екзекутиви ОУН. У зв’язку з частими відвідинами її квартири на нього впала підозра у зв’язках із націоналістичним підпіллям, і 22 червня 1941 р. він був заарештований та вивезений до Харкова, а потім до Новосибірської тюрми, де перебував під слідством до лютого 1944 р. (див. прим. 254 і 255 вище) [у електронній версії — прим. 402 та 403. — Прим. верстальника]. Та хоча дані щодо особистого життя ректора стосуються особи Михайла Марченка, тут зайшла певна плутанина. Як свідчать матеріяли архівно-слідчої справи Сліпого, 24 вересня 1945 р. він мав очну ставку не з Марченком, але з Миколою Паше-Озерським (1889–1962) (див.: ГДА СБУ, ф. 6, спр. 68069, т. 3, арк. 1-61). На це вказують і слова Сліпого про те, що “ректор” мав польське ім’я, адже Микола Паше-Озерський дійсно походив з Польщі, з м. Млава. На цій очній ставці Паше-Озерський справді заявляв, що митрополит Шептицький завербував його як інформатора німецької розвідки і що Сліпий був присутній під час його вербування, а після смерти Шептицького далі користувався послугами Паше-Озерського як інформатора. Нарешті, біографія Паше-Озерського допомагає пояснити певну неузгодженість у споминах Сліпого: спершу митрополит каже про очну ставку із “заступником ректора”, а далі говорить уже про “ректора”. У той час, як Марченко ніколи не займав посади проректора, Паше-Озерський дійсно спочатку (з 1940) був проректором Львівського університету, а в 1944 р. тимчасово (1 серпня — 28 жовтня) виконував обов’язки ректора. 24 квітня 1945 р. він був заарештований за підозрою у співпраці з німцями і до 12 червня 1946 р. перебував у Київській тюрмі. Саме там і відбулася його очна ставка з митрополитом Йосифом Сліпим. Правда, якщо у “Споминах” Сліпий говорить про одну зустріч із Паше-Озерським, то на очній ставці він точніше вказує кількість зустрічей, яких було три: одна у 1940 р. і дві — у 1944. Важко сказати напевно, чому Сліпий приписав Паше-Озерському деякі факти з приватного життя Марченка. Можливо, він чув від митрополита Андрея про клопотання ректора університету Марченка у справі уневажнення його шлюбу і помилково вважав, що ця справа стосувалася іншого ректора — Паше-Озерського. Про Миколу Паше-Озерського див. також прим. 334 вище [у електронній версії — прим. 493. — Прим. верстальника].

542

Можливо, мається на увазі Степан Біляк (1890–1950) — адвокат, громадський і політичний діяч Галичини, у 1918–1919 — секретар Української національної ради, в 1919–1920 — секретар диктатора ЗУНР, з 1928 — посол до польського сейму від УНДО, оборонець на політичних процесах, за німецької окупації — посадник міста Львова. Помер на еміграції у США.

543

A1; М; В1: <продовжували>.

544

Див.: Гавриїл Костельник. Большевизм — новітній “кльовн христіянства” // Нива 24 (1929) 352–358; Гавриїл Костельник. Чому большевики переслідують релігію // Нива 25 (1930) 5-11.

545

Олександр Олексійович Защитін (1913–1995), за даними Архівно-довідкової служби СБУ, за всі роки служби в органах безпеки характеризувався виключно позитивно і був нагороджений орденами та медалями. Зокрема указом Президії Верховної Ради СРСР від 10 травня 1945 р. за успішне виконання спецзавдань уряду був нагороджений орденом Великої Вітчизняної війни II ступеня, а влітку того ж року наказом НКДБ УРСР йому була оголошена подяка з видачею грошового заохочення. Защитін вів слідство єп. Миколая Чарецького, а під час переговорів з Йосифом Сліпим у Києві в 1961 р. був начальником Київської тюрми на вул. Короленка.

546

Останній допит, який вів слідчий Горюн, датується 5 червня 1945 p., а перший допит, проведений капітаном Крикуном, — 13–14 червня 1945 р. Що протоколи записувались не дослівно, а відповідно до тої викривленої інтерпретації, яку давав словам допитуваного слідчий, — видно вже з самого змісту протоколів, зокрема з ужитої в них радянської лексики та термінології, якою митрополит просто не міг оперувати.

547

Теофіл Скальський (1877–1958) — римо-католицький священик, родом з Поділля. Вчився у Житомирській семінарії та Петербурзькій духовній академії, висвячений у 1900 p., до 1910 р. викладав філософію, цивільне і канонічне право, моральне та пасторальне богослов’я в Житомирській семінарії, згодом був настоятелем Житомирського кафедрального собору, а в 1913–1926 — настоятелем парафії св. Олександра у Києві. У 1926 р. призначений апостольським адміністратором Житомирської дієцезії, але невдовзі заарештований і засуджений за антирадянську діяльність до 10 років таборів з конфіскацією майна та позбавленням прав на п’ять років. У 1932 р. звільнений і депортований до Польщі, де був настоятелем кафедрального храму свв. Петра і Павла в Луцьку та офіціялом Луцької єпископської курії. З приходом на Волинь більшовиків у 1939 р. таємно виїхав з Луцька до Львова, а звідти потягом, який зорганізував митрополит Андрей Шептицький, був евакуйований до німецької окупаційної зони. Діставшись до місцевості Асх у Судетах, був затриманий і кілька місяців провів у концтаборі. Завдяки втручанню архиєпископа Краківського Адама Сапеги був звільнений і 18 червня 1940 р. прибув до Кракова. Якийсь час мешкав у резиденції Краківських архиєпископів, а згодом — у єзуїтів, служив на парафії в Новому Тарґу, а з 1942 р. й до смерти був адміністратором парафії у м. Мшана Дольна (Краківська архидієцезія), де й помер 12 квітня 1958 р. Залишив спогади з часів своєї діяльності та ув’язнення в Україні: Teofil Skalski. Teror i cierpienie. Kościół katolicki na Ukrainie. 1900–1932. Wspomnienia / ред. J. Wólczański. Lublin — Rzym — Lwów 1995.

548

Можливо, йдеться про заступника начальника слідчої частини НКДБ УРСР підполковника Гевлича.

549

Навпроти цього параграфа Іван Гриньох на полях своєї копії “Споминів” дописав: “Степаняк?”. Мова дійсно йде про члена Центрального проводу бандерівської ОУН Михайла Степаняка. Виписки з протоколів допитів Степаняка від 2 та 30 серпня 1945 р. про участь митрополита Андрея Шептицького та Йосифа Сліпого в переговорах бандерівського і мельниківського проводів ОУН є в архівно-слідчій справі митрополита Сліпого: ГДА СБУ, ф. 6, спр. 68069, т. 2, арк. 276–280, 288–290. Очна ставка із Степаняком відбулася 18 квітня 1946 р. — див.: ГДА СБУ, ф. 6, спр. 68069, т. 3, арк. 127–133 (машинопис), 134–148 (рукопис). Михайло Дмитрович Степаняк (псевдо: “Лекс”, “Сергій”, “Долишній”, “Дмитрів”, 1905–1967), за освітою юрист (магістр права з 1934 p.), свого часу належав до КПЗУ, але, ставши свідком сталінського терору в Західній Україні, у 1939 вступив до ОУН і незабаром став членом її Центрального проводу. Не погоджуючись із основною лінією ОУН Шухевича, він намагався в червні 1944 р. створити опозиційну “Народно-визвольну революційну організацію”, але 30 липня 1944 р. був поранений і захоплений чекістами. Після тривалого процесу 26 березня 1947 р. засуджений до розстрілу, але 23 червня 1947 р. вирок змінено на 25 років ув’язнення. Покарання відбував у Піщаному таборі (Карагандинська обл. Казахської РСР). Після смерти Сталіна написав кілька скарг у різні інстанції, домагаючись перегляду справи. Врешті 8 квітня 1961 р. був помилуваний Президією Верховної Ради УРСР і 12 квітня звільнений. Після звільнення разом з іншими амністованими провідниками ОУН: Василем Галасом, Василем Куком та Мироном Матвієйком — виступив із засудженням українського націоналізму. Помер 13 лютого 1967 р. в рідному с. Дзвиняч на Івано-Франківщині.

550

Йдеться про заступника начальника 5-го відділу НКДБ УРСР капітана Михайла Герасимовича Майорова (1918-?), що перебрав справу Сліпого. Перший допит, проведений Майоровим, датується 9 жовтня 1945 р. Від січня 1946 р. Майоров фігурує вже як начальник відділу слідчої частини НКДБ УРСР. 20 червня 1955 р. був направлений у розпорядження управління кадрів КДБ при Раді Міністрів УРСР. Дані про його подальшу службу та місцезнаходження його особової справи відсутні. У 1945–1946 pp. був нагороджений орденом Великої Вітчизняної війни II ступеня та медаллю “За перемогу над Німеччиною” (дані Архівно-довідкової служби СБУ).

551

Цей слідчий — капітан держбезпеки Іван Іванович Дубок, заступник начальника 4-го відділення 2-го відділу НКДБ УРСР, а згодом начальник відділу слідчої частини НКДБ УРСР. Саме він вів слідство єпископа Григорія Хомишина. За свідченнями отця Петра Герилюка-Купчинського, це була людина неабиякої жорстокости: «Він хвалився мені, що вбив єпископа Г. Хомишина. На моє запитання: “Яким чином?” він відповів: “Я бив його до непритомности за кожним разом, як на моє запитання: “Чому виступаєш проти комунізму?” він відповідав: “Виступав і буду виступати”» (Архів ІІЦ, П-1-1-31, арк. 3).

552

Авксентій Бойчук (1888–1971) — греко-католицький священик Станиславівської єпархії, родом із с. Іване-Пусте на Тернопільщині. Закінчив Академічну гімназію у Львові, богослов’я вивчав у Станиславівській семінарії (1909–1913) та Віденському університеті (1916–1920), де захистив докторат (1916). У 1920–1939 — професор, згодом віце-ректор і ректор (1923–1945) Станиславіської семінарії, у 1930–1936 — редактор журналу “Добрий пастир”. З 1929 р. став крилошанином і близьким співробітником Станиславівського єпископа Григорія Хомишина. На початку 1940 p., щоб уникнути арешту, виїхав до Польщі та душпастирював у селах Надсяння. У 1944 р. повернувся в надії відновити семінарію в Станиславові, але в квітні (за іншими даними 24 жовтня) 1945 р. був заарештований. Утримувався спочатку в Станиславівській тюрмі, де його жорстоко катували, а згодом у Київській тюрмі, де зустрівся з митрополитом Йосифом Сліпим. У січні 1947 р. засуджений на 10 років таборів за нелегальний перехід польського кордону. Після звільнення у 1956 р. повернувся і проживав у родинному селі, де підпільно душпастирював. Помер 1 серпня 1971 р. у рідному с. Іване-Пусте. Залишив спогади з періоду першої радянської окупації: Авксентій Бойчук. Мої переживання під большевиками: 1939–1940 // На християнській ниві: Спомини. Нью-Йорк 1978, с. 105–156. Про нього див.: Юрій Савчук. О. Д-р Авксентій Бойчук: його роль та значення у вихованні семінаристів Станіславівської духовної семінарії // Нарис історії Івано-Франківської (Станіславівської) Духовної Семінарії імені Святого Священномученика Йосафата. Івано-Франківськ 2007, с. 112–121.

553

Рос.: “шахрайське товариство”.

554

Рос.: “Сідайте”.

555

Рос.: Ну, ми вас знищувати не будемо”.

556

Рос.: Ну, будемо закінчувати вже”.

557

Йоан (Соколов) (1877–1968) — митрополит Київський і Галицький, екзарх України у 1944–1964 pp., архимандрит Києво-Печерської лаври (до її закриття в 1961 p.). Родом із с. Дмитров Московської губернії з родини диякона, осиротів у дитинстві і був вихований у Миколо-Перервінському монастирі, закінчив Московську духовну семінарію (1896), викладав Закон Божий у гімназіях. У 1901 р. одружився і був висвячений на священика. У 1908–1912 pp. навчався в Московському археологічному інституті, в 1915 р. овдовів. Після Жовтневої революції й заборони викладання релігії в школах якийсь час працював на харчовій фабриці (до 1922) і служив в одному з храмів Москви. У 1928 р. прийняв монаший постриг, висвячений на єпископа, у 1928–1938 pp. служив вікарієм або адміністратором у Московській, Калінінській, Брянській та Вологодській єпархіях. У 1938 р. заарештований, але після усунення Єжова та перегляду справи звільнений. До початку війни жив у родичів на дачі під Москвою. Восени 1941 р. евакуювався в Ульяновськ разом з митрополитом Сергієм (Страгородським) як його духівник і був призначений архиєпископом Ульяновським; у 1946 р. став архиєпископом Ярославським та Ростовським, управляв також Костромською єпархією. 8 вересня 1943 р. брав участь у Соборі єпископів, що обрав митрополита Сергія (Страгородського) патріярхом Московським і всієї Руси. 12 лютого 1944 р. піднесений у сан митрополита, призначений митрополитом Київським і Галицьким та екзархом України. У 1964 р. звільнений на спочинок, після чого жив у Святошино біля Києва; помер 29 березня 1968 р.

558

Мабуть, Йосиф Сліпий натякає тут на звернення патріярха Алексія від 16 березня 1945 p., яке було адресоване “пастирям і віруючим Греко-Католицької Церкви, які проживають у західних областях Української РСР” і закликало їх приєднатися до РПЦ. Звернення було вислане на ім’я В. Молотова й опубліковане не в “Журналі Московської Патріярхії”, а у вигляді листівки, яка була видана накладом 10000 примірників і поширювалася серед вірних УГКЦ.

559

Владика Хомишин помер 28 грудня 1945 р. і був похований в одній із спільних табірних могил.

560

Єпископ Йосафат Коциловський перебував у таборі Чапаївка за 25 км від Києва (тепер Таращанський район), де й помер 17 листопада 1947 р. від запалення легенів. На прохання його співкамерника, православного єпископа, сестри Свято-Покровського православного монастиря викупили в табірної охорони тіло владики Коциловського, поховали його в с. Чапаївка й позначили місце поховання, посадивши на могилі дерево. У 1977 р. у зв’язку із знищенням цвинтаря в с. Чапаївка отець Йосафат Каваців перепоховав тлінні останки владики на Янівському цвинтарі у Львові. Органи КДБ хотіли знищити могилу, тож о. Каваців дістав дозвіл на гробівець на Янівському цвинтарі і переніс останки туди. Однак після арешту о. Каваціва у 1981 р. гробівець був конфіскований і проданий. Тому після свого звільнення в 1986 р. о. Каваців знову перепоховав останки в могилі своїх батьків на цвинтарі с. Яблунівка Стрийського p-ну. Врешті, у 1998 р. тлінні останки єп. Коциловського спочили в Стрию у церкві Благовіщення (на вул. Б. Хмельницького). Це місце поховання теж вважається тимчасовим, бо сам владика бажав, щоб його поховали в Крехові, де він постригся в ченці. Після беатифікації єп. Коциловського під час візиту папи Івана Павла II у 2001 р. передбачалося, що мощі владики будуть перенесені до Пантеону отців-мучеників, який планували збудувати в митрополичому саду собору св. Юра у Львові. Однак з огляду на перенесення осідку глави УГКЦ до Києва, реалізацію цієї ідеї відкладено. Про єп. Коциловського і справу його поховання див.: Володимир Бадяк. Наш Владика. Життя і посмертні митарства блаженного єпископа Йосафата Коциловського. Львів 2000.

561

В1; М: <Бо єпископ Хомишин, перевезений з тюрми до якогось інфірмаря чи шпиталя на Лукіянівці, помер, а єпископ Коциловський помер в ляґрі (1947), але пізніше, в який перемінили віллю Печерського монастиря>; А1: <Бо єпископ Хомишин, перевезений з тюрми до якогось інфірмаря чи шпиталя на Лукіянівці, помер в 1945 p., а єпископ Коциловський помер в ляґрі (1947), але пізніше, бо пізніше був арештований (1946), на який перемінили віллю Печерського монастиря біля Києва>.

562

Макарій (Оксіюк) (1884–1961) — церковний діяч, богослов, православний єпископ, родом з Холмщини (с. Луковисько Константинівського повіту). Закінчив Холмську семінарію (1907) та Київську духовну академію (1911), викладав у Київській духовній академії (до 1922) та Київському університеті, у 1926–1933 pp. працював у бібліотеці Української академії наук у Києві на посаді наукового працівника та викладачем історії й іноземних мов у середніх школах. У 1942 р. овдовів і був рукоположений на священника. 20 квітня 1945 р. пострижений у чернецтво і 22 квітня 1945 висвячений у Москві на єпископа Львівського і Тернопільського (1945–1951). У 1948–1951 pp. керував також Мукачівсько-Ужгородською єпархією. 15 травня 1951 р. відпущений у юрисдикцію Польської Автокефальної Православної Церкви, яку очолював як митрополит Варшавський і всієї Польщі протягом 1951–1959 pp. 9 грудня 1959 р. зрікся престолу через стан здоров’я і в травні 1960 р. виїхав на лікування до Москви. Помер 2 березня 1961 р. в Одесі.

563

Рос.: “виконавці”.

564

Йосиф (або Осип) Гірняк (1902–1979) — священик УГКЦ, педагог, родом з Коломиї. Закінчив Станиславівську гімназію, в 1924–1929 pp. навчався на гуманістичному відділі (історія та німецька мова) Львівського університету, в 1930–1931 pp. закінчив торгівельну школу і відбув бухгалтерську практику в Центробанку у Львові, у 1931–1937 pp. студіював філософію і богослов’я в Римі. У 1937 р. висвячений у Римі російським архиєпископом Олександром Євреїновим. Після свячень працював катехитом народних шкіл у Надвірній, з 1942 р. душпастирював у Королівці Кудринецького д-ту й Постолівці Гусятинського д-ту. З 1943 — професор Станиславівської духовної семінарії (викладав курс катехизму). Після ліквідації УГКЦ підпільно душпастирював, офіційно працюючи бухгалтером дитячої лікарні в Станиславові. 18 грудня 1949 р. був заарештований і 14 серпня 1950 р. засуджений Особливою нарадою при МДБ за антирадянську пропаганду на 10 років позбавлення волі. Після звільнення підпільно душпастирював, займався викладацькою діяльністю та готував нове покоління греко-католицьких священиків. Помер у 1979 р. в Яремчі.

565

Лат.: “Ми — ісповідники”.

566

Сестра Іларія належала до Згромадження сестер милосердя св. Вікентія.

567

Рос.: “Я маю з ним працювати, а він хворий”.

568

До складу трибуналу входили: підполковник юстиції Індиченко — заступник голови Воєнного трибуналу військ МВС Українського округу; майор Потькало, капітан Ходина, лейтенанти Рубан і Защитін (останній не брав участи в слуханнях). Суд тривав від 29 травня до 3 червня 1946 р. за закритими дверима. Після закінчення слідства перша особа тодішньої радянської України Микита Хрущов звернувся до Сталіна з проханням про дозвіл провести судовий процес над Йосифом Сліпим, Миколаєм Чарнецьким, Никитою Будкою та Петром Вергуном. Процес пропонувалося провести в закритому режимі й лише після його закінчення розмістити коротке повідомлення про те, що суд відбувся, а також опублікувати спеціяльну статтю про злочинну антинародну діяльність колишніх керівників УГКЦ. Сталін цю ініціятиву затвердив. Докладніше див.: Наталія Сердюк. Справа ієрархів УГКЦ (1945): документи і матеріали // З архівів ВУЧК-ГПУ-НКВС-КДБ 1 (2003) 287–354.

569

Петро Вергун (1890–1957) — греко-католицький церковний діяч, родом з м. Городка на Львівщині. У роки Першої світової війни навчався в гімназії в Перемишлі. У 1918–1920 pp. воював як підстаршина в лавах УГА. 20 квітня 1920 р. потрапив у польський полон, але незабаром утік з табору й дістався до Чехії. За допомогою митрополита Шептицького вступив до Празької духовної семінарії та УВУ, де здобув докторат із філософії. У 1927 р. повернувся до Львова, був висвячений митрополитом Андреєм Шептицьким і направлений у Німеччину для душпастирської опіки над українським заробітчанами. Водночас працював асистентом кафедри церковної історії в Берлінському університеті. У 1937 р. отримав від папи гідність прелата. 23 листопада 1940 р. папа Пій XII призначив його апостольським візитатором із правами адміністратора для українців у Німеччині. 21 червня 1945 р. заарештований органами НКВС і вивезений у СРСР. Влітку 1946 р. засуджений на сім років таборів. Після звільнення 22 червня 1952 р. перебував на засланні у селищі Ангарськ Красноярського краю, листувався з Йосифом Сліпим, який у той час перебував у домі інвалідів у Маклакові біля Єнісейська. Помер 7 лютого 1957 p., похований на березі Ангари. В червні 2001 р. під час пастирського візиту в Україну папи Івана Павла II Петра Вергуна проголошено блаженним, його мощі в липні 2004 р. перевезено в Україну. Про нього див.: Congregatio de Causis Sanctorum, прот. № 2256, т. 1. Roma 2001, с. 685–746.

570

Йдеться про Миколу Паше-Озерського. Про нього див. прим. 334 та 369 [у електронній версії — прим. 493 та 541. — Прим. верстальника].

571

Рос.: “Ех, чорт з ним, нехай їде”.

572

А1; М: <Нагло десь пополудні>; В1: <Одного дня нагло десь, вполудне>.

573

Заквагон — рос. “вагон для заключенных”, вагон для ув’язнених.

574

Рос.: “злочинний світ”.

575

У Новосибірську знаходився Сибірський виправно-трудовий табір НКВС (скорочено Сиблаг), створений ще у 1929 p., коли система таборів ГУЛАГу тільки-но починала формуватися. В 1930-х pp. тут знаходився центр табірного управління цілого півдня Західно-Сибірського краю — т. зв. СИБЛОН (Сибирские лагеря особого назначения) або СИБУЛОН (Сибирское управление лагерей особого назначения). У 1934 р. СИБЛОН був включений у систему ГУЛАГу, а в 1935 р. перейменований у Сиблаг. У 1930-х роках він мав близько 50 великих таборів на території Західного Сибіру. Табірне управління знаходилося в Новосибірську (у 1933–1935 та 1937–1939 роках його тимчасово переносили до Маріїнська). У 1937 р. Західно-Сибірський край був поділений на Новосибірську обл. з центром у м. Новосибірську та Алтайський край з центром у м. Барнаулі, а в 1943–1944 pp. зі складу Новосибірської обл. виділено Кемеровську та Томську області. Підрозділи Сиблагу були розкидані по теренах теперішніх Новосибірської, Кемеровської, Томської, Омської областей, Красноярського та Алтайського країв (від Іртиша на заході до Єнісею на сході). Його ядром була смуга вздовж Транссибірської залізниці від Новосибірська до Маріїнська і далі на схід. У 1942 р. табірне управління Сиблагу було перенесено до Маріїнська (Кемеровська обл.), однак виправно-трудовий табір у Новосибірську існував у системі Сиблагу до 1960 р.

576

Слабосилка — місце в таборі, куди відправляли слабосильних, тобто людей, які вже цілком безсилі і падають з ніг від виснаження, голоду чи хвороби. У слабосилці їм видавали по 600 гр. хліба та використовували їх на легких ненормованих роботах. Звичайний в’язень табору за весь термін свого ув’язнення переходив через слабосилку 2–3 рази, і щоразу одужання проходило важче і важче. Після третьої слабосилки виживали тільки надзвичайно сильні та витривалі люди.

577

Маріїнськ — місто в Західному Сибіру, на півночі Кемеровської обл., на лівому березі річки Киї. Перші виправно-трудові табори з’явилися тут ще в середині 1920-х роках, але розквіт табірної системи припав на 1930-1940-ві, коли Маріїнськ став адміністративним центром сибірських таборів. Зокрема, 7 квітня 1942 р. був створений Сибірський виправно-трудовий табір НКВС з центром у Маріїнську. До його складу ввійшло 11 табірних відділень: Арлюкське, Антибеське, Марпромвідділення, Іжморське, Орлово-Розовське, Ново-Іванівське, Сусловське, Юргінське, Маріїнське, Баїмське та Кожуховський табірний пункт. За час існування табору через нього пройшло близько 150–200 тисяч в’язнів. У таборі було три режими утримання в’язнів: суворий, посилений та загальний. У суворому режимі утримувалися особливо небезпечні злочинці, засуджені за бандитизм, збройний напад, умисні вбивства, втечі з в’язниць тощо. Політичні злочини теж трактувалися як особливо небезпечні. В’язні суворого режиму знаходилися під посиленою охороною, використовувалися на важких роботах, а за відмову від роботи чи порушення табірного режиму їх суворо карали. Частка політичних і кримінальних елементів становила 70 % і 30 %, відповідно. Найпевніше, що саме до цього контингенту зарахували й митрополита Йосифа Сліпого. На посиленому режимі утримувалися засуджені за грабежі та інші небезпечні злочини, злодії-рецидивісти тощо, яких використовували на загальних роботах. Решта в’язнів знаходилися на загальному режимі і залучалися до адміністративно-господарської роботи в апараті табірних підрозділів, до постової та конвойної служби тощо. В’язні Сиблагу працювали на різних роботах: на ливарному заводі, в копальнях золота, на лісозаготівлях, будівництві залізниць та автомобільних доріг, в сільському господарстві, а в роки війни також і на оборонних виробництвах. У 1952 р. в Сиблагу утримувалося понад 30 тисяч в’язнів. Із середини 1950-х років Сиблаг почав поступово передавати свої підрозділи народному господарству і в липні 1960 р. був зліквідований. Після розформування таборів на їхній території були створені нові сільськогосподарські поселення, в яких половину жителів становили колишні в’язні.

578

До кінця не ясно, про якого саме священика говорить тут Йосиф Сліпий. Його вказівка на те, що Осадца був катехитом з Бродів, може вказувати на отця Михайла Осадцу (за “Шематизмом” Блажейовського — не Михайло, а Євген Осадца, 1889–1941), родом з Покуття, що був катехитом у Бродах та парохом Язлівчика. Однак проблема в тому, що цей священик помер ще у 1941 р. і Йосиф Сліпий не міг зустрічати його в таборі та на етапі в 1947 р. Імовірніше, що священиком, про якого згадує митрополит, був інший Михайло Осадца (1887–1951) — композитор, катехит та парох Малого Ходачкова, що на Тернопільщині. До такого висновку схиляє й те, що відомості, які подає нижче сам Йосиф Сліпий, збігаються з тим, що відомо про обставини смерти Осадци: його справді відправили в Абезь на Воркуті, де він невдовзі помер. Отець Михайло Осадца (1887–1951) був родом з с. Волощина на Бережанщині, закінчив Львівський університет, одружився і був висвячений у 1913 p., душпастирював у селах Львівщини (Задвір’я та Полоничі) та Тернопільщини (Малий Ходачків). У 1930 р. був тричі заарештований польською поліцією за протести проти пацифікації, у 1931 р. призначений ординаріятським шкільним комісаром Тернопільщини та відзначений крилошанськими відзнаками. У 1945 р. заарештований за відмову перейти на православ’я і засуджений до 10 років ув’язнення з конфіскацією майна та позбавленням прав на п’ять років. Покарання відбував спочатку на лісоповалі в Кемеровській обл., а згодом у Комі АРСР. У 1947 р. був разом з Йосифом Сліпим та Миколаєм Чарнецьким на етапі до Печори, де єпископи залишилися, а Осадцу відправили далі до Абезі. Про цей етап пише трохи далі й сам Йосиф Сліпий, згадуючи й про смерть Михайла Осадци, який помер від туберкульозу легень 14 листопада 1951 р. в Абезькій центральній лікарні. Тепер Михайло Осадца — кандидат на беатифікацію. Про нього див.: Архів місії “Постуляційний центр беатифікації та канонізації святих УГКЦ” (за спогадами доньки Віри та архівними документами); Богдан Головин. За служіння Богові, народу — смерть. Тернопіль 2007, с. 143–147.

579

Рос.: “Дело” — “Судова справа”.

580

Марія-Єлизавета (Аліція) Поппе (1884–1970) — довголітня головна настоятелька Згромадження сестер милосердя св. Вінкентія, родом з Бельгії (м. Локерен). У 1906 р. вступила до монастиря в м. Дензе (Бельгія), вічні обіти склала у 1911 р. На запрошення митрополита Андрея Шептицького в 1926 р. приїхала до Галичини, спочатку перебувала у Станиславові (1926–1929), потім у Львові (1929–1970). Померла 10 грудня 1970 р. в опінії святости.

581

Важко визначити, про кого саме тут іде мова, бо прізвище “Стецюк” досить поширене в Україні. Можна було б припускати, що мається на увазі Григорій Стецюк (1892–1948) — журналіст, сотник УГА, доктор політичних наук, адвокат, у 1932–1939 — головний редактор тижневика “Наш прапор” у Львові та газети для українських робітників “Вісті” у Берліні. Однак його біографічні дані (заслання в Казахстан у 1944–1948 та смерть у Галичині у 1948 р.) суперечать свідченням Йосифа Сліпого, що Стецюк перебував з ним у таборі в Маріїнську.

582

Афанасій (Сахаров) (1887–1962) — російський православний єпископ, рукоположений патріярхом Тихоном. Родом з Тамбовської губернії (с. Царьовка), після навчання в Московський духовній академії (1908–1912) прийняв монаший постриг під ім’ям Афанасій. У 1917 р. брав участь у Всеросійському церковному соборі, у 1920 р. став архимандритом, а в 1921 р. висвячений на єпископа Ковровського, вікарія Володимирської єпархії. У березні 1922 р. заарештований, засуджений до року ув’язнення, але амністований. У вересні 1922 знову заарештований, засуджений до дворічного заслання в Зирянський край, звільнений у січні 1925. В січні-березні 1926 — знову під арештом. З листопада 1926 — управитель Іванівської єпархії. 2 січня 1927 р. заарештований, засуджений до трьох років ув’язнення, яке відбував на Соловках. В лютому 1930 р. засланий на три роки в Туруханський край. В 1933 р. повернувся у Володимирську обл. 18 квітня 1936 заарештований, засуджений до п’яти років ув’язнення, яке відбував у Біломорсько-Балтійських таборах. Звільнений у червні 1942 p., висланий в Омську обл. 7 листопада 1943 р. знову заарештований на засланні, доставлений у Москву і в 1944 р. засуджений до восьми років ув’язнення, яке відбував у Дубравлагу. У 1947 р. отримав інвалідність за віком. Після звільнення з табору в травні 1954 утримувався у домі інвалідів у Зубовій Поляні, з березня 1955 виїхав у Тутаїв, згодом у Пєтушки. В останні роки життя очолював Богослужбово-календарну комісію при Видавництві Московської Патріярхії. Ще в 1933 вийшов з юрисдикції митрополита Сергія (Страгородського) і не визнав його обрання патріярхом, але в 1945 р. визнав нового патріярха Алексія І. Помер 28 жовтня 1962 р. Канонізований Архиєрейським собором РПЦ у серпні 2000 р. як новомученик та священно-ісповідник. Докладніше див.: Афанасий Сахаров. Даты и этапы моей жизни // Вестник русского студенческого христианского движения 81 (1966) 13–17; Житие святителя Афанасия Сахарова, епископа Ковровского, исповедника и песнописца (1887–1962). Москва 2000.

583

Ймовірно має бути не “Боїми”, а “Баїми”. Баїмський табірний пункт був одним з 11 табірних підрозділів у системі Сиблагу. Про Сиблаг див. прим. 390 вище [у електронній версії — прим. 575. — Прим. верстальника].

584

Зрабувати (діял.) — пограбувати.

585

Гетьман Павло Скоропадський мав сестру Єлизавету Петрівну Скоропадську (1879–1899). Докладніших відомостей про неї розшукати не вдалося, як і про її чоловіка “Степаніва”, що перебував на засланні разом з митрополитом Йосифом Сліпим. Відомо тільки, що Єлизавета померла молодою, у 20 років, і похована в трапезній церкві Гамаліївського монастиря (с. Гамаліївка на Сумщині).

586

Максим Горький (справжнє ім’я: Алексей Максимович Пешков, 1868–1936) — російський письменник, прозаїк, драматург, суспільний діяч, родом з Нижнього Новгорода. Намагався створити релігію без Бога на основі колективного досвіду та трудової діяльности людини, у своїй післяреволюційній публіцистиці розвивав антирелігійні та антиклерикальні мотиви, був у тісних контактах з Леніним, Сталіним та іншими лідерами СРСР. Помер при загадкових обставинах (можливо, убитий) у Горках біля Москви. Про нього див.: В. С. Барахов. Драма М. Горького: Истоки, коллизии, метаморфозы. Москва 2004; Павел Басинский. Горький. Москва 2005.

587

Про сестру жінки Павла Скоропадського Олександри Петрівни Дурново (1878–1952) відомостей не знайдено. Можливо, йдеться про дальшу родину (наприклад, одну з двоюрідних сестер).

588

Рос.: “Так, так, правильно, громадянине начальнику”.

589

“Оператор” — тут: хірург.

590

Печора (Печорлаг) — концентраційний табір у системі ГУЛАГу, що знаходився біля м. Печора (Комі АРСР) на правому березі річки Печори. Створений у 1940 р. У цьому таборі були жахливі умови утримання, що призводило до надзвичайно високої смертности в’язнів. Приміром, у 1940–1942 pp. у Печорлазі з 50 тисяч в’язнів померло 40 тисяч, за що начальника Печорлагу Г. П. Большакова було засуджено до розстрілу. У 1950 р. Північно-Печорський табір був реорганізований. Після його злиття з Севжелдорлагом був створений Печорський виправно-трудовий табір, що проіснував до 1959 р. Чисельність в’язнів у ньому доходила до 59 тисяч. Табір спеціялізувався на будівництві залізниць, будівельно-монтажних, лісозаготівельних та вантажних роботах, видобутку гравію, каменю, піску, ґрунту, обслуговував вугільну промисловість Воркути, Печорську залізницю та пароплавство. У 1959 р. табір зліквідовано. Частина табору була передана Воркутинському виправно-трудовому табору, частина перейшла у відання Управління місць ув’язнення МВС Комі АРСР.

591

Секатура (з арх. пол. sekatura) — переслідування, прискіпування, докучання.

592

Петро Табінський (1888–1948) — православний священик, знавець старослов'янської мови і літургіки. Родом з Берестечка на Волині, закінчив семінарію в Житомирі та Петроградську духовну академію, здобув ступінь кандидата богословських наук (1913), до 1917 р. викладав у духовній семінарії в Петрограді. У 1918 р. переїхав на Україну, став працювати на ниві українізації Церкви, за що єпископ Подільський Пімен (Пегов) заборонив йому служити. Викладав в Українському державному університеті в Кам’янці-Подільському, з квітня 1920 — ректор Подільської духовної семінарії. У липні 1920 виїхав до Польщі, певний час був інтернований у таборі в м. Щипйорно. Душпастирював при соборі у Володимирі-Волинському, вів активну діяльність задля українізації Православної Церкви на Волині. На початку 1927 р. призначений ректором духовної семінарії в Кременці, але вже в квітні 1930 звільнений з посади. У жовтні 1931 р. заявив про перехід до Греко-Католицької Церкви, за що митрополит Діонісій (Валединський) оголосив йому анафему. Невдовзі переїхав у Львів, де став парохом одної з церков та викладачем Богословської академії. У 1944 р. заарештований радянською владою й ув’язнений у сибірських таборах, де став об’єктом бойкоту з боку російських православних священиків через “варшавську анафему”. Помер в ув’язненні у 1948 р. Про нього див.: В. Т. Борщевич. Митрофорний протоієрей Петро Табінський // Науковий вісник Волинського національного університету. Історичні науки 11 (2008) 91–97.

593

Рос.: “А здохли вони?” — “Ні”. — “О, шкода!”

594

Кіровський (або В’ятський — до 1934 р. м. Кіров мало назву В’ятка) виправно-трудовий табір (Кіровлаг, В’ятлаг) був величезним лісозаготівельним комплексом, одним із семи “лісових” таборів у системі ГУЛАГу, розташованим на північному сході Кіровської обл. за 350 км від м. Кірова. Більшість в’язнів становили українці. Табір утворено в 1937 р. У 1938 р. біля станції “Лесная” був побудований великий лісозавод, а поряд з ним на болотистому місці — селище Лісне як центр В’ятлагу. Період “розквіту” В’ятлагу припадає на кінець 1940-х і 1950-ті роках, коли він складався з 50 окремих табірних пунктів, які були розсіяні по території в 12000 км² і в яких утримувалося пересічно від 16 до 25 тисяч в’язнів. В’язні працювали на лісоповалах та в деревообробці. Праця була важка, бо до середини 1950-х років тут майже не було механізації. Дерева валили пилами, стоячи по пояс у снігу чи по коліна у болоті, вантажили вручну і вивозили кіньми. Довго на таких роботах не витримували навіть фізично міцні в’язні. Докладніше див.: Виктор Бердинских. История одного лагеря (Вятлаг). Москва 2001; Никита Белых. Экономика ГУЛАГа как система подневольного труда: на материалах Вятлага 1938–1953 гг. Москва 2011.

595

П’єтро Леоні (Pietro Leoni, за радянськими документами: Петро Ангелович Леоні, 1909–1995) — італійський єзуїт і католицький священик-місіонер, родом з Премількуоре (Італія). У 1922 р. вступив до семінарії, а в 1927 — до Товариства Ісуса, навчався в Григоріянському університеті в Римі, у 1934 р. вступив до Руської колегії, у 1939 р. висвячений на священика візантійського обряду, погодився стати католицьким місіонером на теренах СРСР. У 1941 р. прибув у СРСР як капелан італійської Туринської дивізії у складі німецьких військ, працював у військовому госпіталі та на парафії в Дніпропетровську. Навесні 1943 р. повернувся в Італію, демобілізувався і через Румунію дістався до Одеси, де залишився й після повернення радянської влади. 29 квітня 1945 р. заарештований за “антирадянську діяльність” і засуджений на 25 років таборів. Покарання відбував у Дубровлагу, Воркуті та Потьмі, де зустрічався з митрополитом Йосифом Сліпим, єпископами Миколаєм Чарнецьким та Григорієм Лакотою і іншими в’язнями сумління. Завдяки втручанню Ватикану 30 квітня 1955 р. був звільнений і повернувся до Італії. У 1959 р. виїхав до Канади, де душпастирював серед російських емігрантів у Монреалі. Помер у Монреалі 26 червня 1995 р. Залишив спогади про своє перебування в СРСР: Pietro Leoni. Spia del Vaticano. Roma 1959 (російський переклад у вид.: “Шпионы Ватикана…”. О трагическом пути священиков-миссионеров: воспоминания Пьетро Леони, обзор материалов следственних дел. Москва 2012). Про о. Петра Леоні див.: Mara Quadri, Alessandro Rondoni. Pietro Leoni. Roma 1999; Antonio Costa, Enrica Zini. La Fede e il Martirio. Padre Pietro Leoni S.J., un missionario italiano nell’inferno dei Gulag. Rimini 2001.

596

Хоч Іван Хома й подає це прізвище як “Купчинський”, але тут, без сумніву, йдеться про польського римо-католицького священика Йосифа Кучинського, якого згадує у своїх споминах і П’єтро Леоні, описуючи етап до Печори та свою зустріч у Кірові з єпископами Йосифом Сліпим, Миколаєм Чарнецьким і о. Михайлом Осадцою. Він виразно пише: “У Печорі обом єпископам і старому українському священикові казали висісти; о. Кучинський і я мусили їхати ще два дні” (Pietro Leoni. Spia del Vaticano. Roma 1959, c. 258–259). Очевидно, Йосиф Сліпий просто не пам’ятав точного прізвища цього священика. Він ще раз згадуватиме Й. Кучинського (цим разом вже як “Кульчинського”) у контексті свого другого ув’язнення в Мордовії, де він знову з ним зустрічався. Те, що в обох випадках ідеться про того самого священика-поляка, підтверджують і власні спогади Йосифа Кучинського, де він описує зустріч із Сліпим у таборі для віруючих у Мордовії, коли в 1961 р. митрополит знову повернувся туди після безуспішних переговорів у Києві. У своєму меморіялі до папи Івана XXIII Йосиф Сліпий теж згадує про Йосифа Кучинського як пароха в Києві й цим разом правильно відтворює його прізвище. Йосиф Кучинський (Józef Kuczyński, 1904–1982) закінчив семінарію в Польщі, з 1935 р. навчався в Католицькому інституті в Парижі, де в 1937 р. здобув докторат з канонічного права в Парижі. Після цього служив на Волині (Луцька дієцезія), керував Католицькою Акцією. З початком війни в 1941 р. Кучинський вирушив з місією на радянські території й дійшов до Житомира, але німецька влада змусила його повернутися на свою парафію. З приходом на Волинь радянських військ у 1944 р. знову відкрилася можливість місійної діяльности на теренах радянської України. Йосиф Кучинський розпочав свою місію у Красилові (серпень-грудень 1944), потім був скерований до Києва, де зорганізував місцевих поляків і клопотався про відкриття церкви, врешті дійшов аж до Дніпропетровська і там 8 січня 1945 р. був заарештований. Після слідства, що тривало рік, був засуджений на 10 років ув’язнення за “антирадянську діяльність” та нелегальний перетин кордону. Покарання відбував у таборах Воркути. По дорозі на Воркуту зустрічався з митрополитом Йосифом у пересильній тюрмі в Свердловську та їхав з ним разом цілий тиждень на етапі. Після відбуття покарання душпастирював у 1956–1958 pp. у м. Таїнча в Північному Казахстані. У 1958 р. знову засуджений на 10 років (згодом вирок зменшено до семи). Друге ув’язнення відбував у таборах Іркутської обл. та в Мордовії, де знову зустрівся з митрополитом Йосифом Сліпим. У 1966 р. о. Кучинський повернувся в Україну і до смерти душпастирював на Вінничині у містах Бар та Муровані Курилівці, де й помер 13 березня 1982 р. Кандидат на беатифікацію. Написав цінні спогади про своє життя в таборах і душпастирювання: Józef Kuczyński. Między parafią a łagrem. Paryż 1985, Warszawa 1989. У своїх спогадах о. Кучинський згадує, що тричі зустрічався з Йосифом Сліпим у таборах Іркутської обл. Про Кучинського див.: Grzegorz Konkol, SVD. Ksiądz Józef Kuczyński, więzień Workuty i Syberii. Nysa-Wierzbowiec 2002.

597

Абезь — селище в Комі РСР, де знаходився один з найбільших у післявоєнному СРСР санітарних таборів. Абезький табір створено в 1932 р. на правому березі р. Уса (притока Печори) біля Полярного кола. До війни спеціялізувався на лісовому та кар’єрному промислі, залізничному та дорожньому будівництві. Після війни сюди відправляли непрацездатних в’язнів, багато з яких знайшли тут смерть. Серед відомих українських в’язнів, які померли в Абезі, були Володимир Ваврик, посол УНР Іван Фещенко-Чопівський, єпископ Григорій Лакота, о. Микола Топорівський, о. Михайло Осадца та інші. Докладніше див.: Інна Федущак, Віктор Федущак. Абезь і Адак — дорога у вічність. Львів 2006.

598

Франц Ґробауер (Franz Joseph Grobauer, 1915–2010) — австрійський історик. У 1941 р. призваний до німецької армії, згодом прикомандирований до Військово-історичного музею у Відні. Восени 1944 р. був заарештований у Румунії, куди прибув у відрядження в музейних справах, а в грудні того ж року переданий органам безпеки радянської армії, які потрактували його як шпигуна. Зумів утекти, але в лютому 1945 р. був знову схоплений. Перебував у одиничному ув’язненні в Румунії до 1947 p., коли його засудили до 10 років таборів. Шість років відбув у ГУЛАГу. У 1953 р. був звільнений і повернувся до Австрії. В 1963 р. написав короткий спогад про зустріч з митрополитом Йосифом Сліпим у таборі в Інті. Див. газету Neues Österreich, 23.11.1963.

599

Рос. “обыск” — обшук.

600

Інтинський виправно-трудовий табір (Інталаг) — табір в системі ГУЛАГу, розташований біля селища Інта в Комі АРСР. Виділений із складу Воркутинського табору з метою розробки та експлуатації Інтинського вугільного родовища, будівництва Інтинської електростанції та організації допоміжних сільськогосподарських робіт. В’язні працювали в копальні вугілля, а також будували залізничну лінію Котлас — Воркута. Кількість в’язнів у 1943 р. становила 6,5 тисяч, у 1945 — 9,2 тисяч, а в 1948 — 18,6 тисяч чоловік. У 1948 р. табір був розформований і всі табірні підрозділи перейшли у відання Мінерального табору (Мінлаг). Збудоване в’язнями ГУЛАГу шахтарське поселення Інта з часом розрослося і в 1954 р. отримало статус міста. Докладніше див.: Н. А. Морозов, М. Б. Рогачев. ГУЛАГ в Коми АССР (20-50-е годы) // Отечественная история 2 (1995) 182–187.

601

Тут Сліпий має на увазі визначного релігійного і громадського діяча Мстислава (Скрипника), небожа Симона Петлюри. Мстислав (уроджений Степан Скрипник, 1898–1993) — родом з Полтави, закінчив Полтавську гімназію, в роки Першої світової війни навчався в козацькій офіцерській школі в Оренбурзі. У 1917–1921 pp. брав участь в українських визвольних змаганнях, а пізніше перебував у таборі для інтернованих у Каліші (Польща). У міжвоєнний період працював у кооперативних установах Галичини та Волині, був послом до польського сейму (з 1930), заступником бургомістра Рівного. У 1940 р. обраний заступником голови Холмської єпархіяльної ради. У травні 1942 р. в Андріївській церкві висвячений на єпископа Переяславського. Після хіротонії виїхав на Лівобережжя, відвідав українські парафії в Полтаві, брав участь у масових хрещеннях народу, висвятах священиків, виданні богослужбової літератури, допоміг у організації Полтавського єпархіяльного управління УАПЦ. У жовтні 1942 р. брав участь у підготовці об’єднавчого собору Автономної й Автокефальної Православних Церков, але був заарештований німецькими властями, вивезений до Житомира, потім до Чернігова, перед Різдвом — до Прилук і врешті до Києва. В березні 1943 р. звільнений під умовою, що не правитиме богослужень і не братиме участи в політичних акціях. У 1944 р. виїхав з України: спочатку жив у Варшаві, згодом — у Словаччині, пізніше — в Німеччині, де очолював єпархії в Гессені та Вюртемберзі. У 1947 р. виїхав до Канади і був обраний головою Української Греко-Православної Церкви як єпископ Вінніпезький і всієї Канади. У 1949 р. переїхав до США, приєднався до УПЦ в Америці єп. Богдана (Шпильки) (юрисдикція Константинопольського патріярхату). Став працювати задля об’єднання УПЦ в Америці з канонічно невизнаною УПЦ у США архиєпископа Івана (Теодоровича) (висвячений в УАПЦ, тобто т. зв. липківцями, Теодорович у 1949 р. прийняв повторне, канонічне єпископське свячення). Після об’єднавчого собору в жовтні 1950 р. став заступником Івана (Теодоровича) як митрополита УПЦ в США, а по його смерті в 1971 р. — митрополитом УПЦ у США. В серпні 1968 р. Йосиф Сліпий відвідав його в Баунд-Бруку. Наприкінці 1980-х років підтримав рух за відновлення УАПЦ в Україні, у 1990 р. відвідав Україну і був обраний першим патріярхом УАПЦ. У 1992 р. на об’єднавчому соборі УПЦ митрополита Філарета і УАПЦ був обраний патріярхом УПЦ КП, але відхилив цей вибір. Помер 11 червня 1993 р. в Канаді у м. Грімзбі. Про нього див.: А. Смирнов. Мстислав (Скрипник): громадсько-політичний і церковний діяч. 1930–1944. Київ 2008.

602

Василь Липківський (1864–1937) — український церковний діяч, проповідник, педагог, публіцист, письменник і перекладач богослужбової та релігійної літератури, митрополит Київський та всієї України УАПЦ (1921–1937), один з провідників руху за автокефалію УПЦ. У 1921 р. на Всеукраїнському церковному соборі, на якому була створена УАПЦ, обраний її першим митрополитом. У 1927 р. Другий Всеукраїнський церковний собор під тиском ДПУ усунув Липківського з митрополичого престолу. 22 жовтня 1937 р. він був заарештований, 20 листопада засуджений до страти трійкою при Київському управлінні НКВС і 27 листопада розстріляний. УАПЦ вшановує митрополита як святого. Про нього див.: В. Пащенко, М. Рибачук. Першоієрарх нової української церкви митрополит Василь Липківський // Український історичний журнал 2–3 (1993) 48–57; Арсен Зінченко. Визволитися вірою: Життя і діяння митрополита Василя Липківського. Київ 1997.

603

Кип’ятилка (або кубова кімната) — приміщення, в якому встановлено куб для окропу. Кип’ятилка була в кожній житловій зоні табору. У середньому табірне відділення використовувало на добу кілька тисяч літрів окропу, по який днювальні бараків приходили кілька разів на день. Кип’ятилка працювала цілодобово й часом служила свого роду клубом для в’язнів.

604

Дубравлаг (Дубравне табірне управління) — комплекс таборів у Зубово-Полянському і Теньгушевському районах Мордовської АРСР, створений наказом 28 лютого 1948 р. на основі Темниковського виправно-трудового табору (Темлаг існував в системі ГУЛАГу з 25 травня 1931 р.) та дитячої колонії. У березні 1953 р. тут утримувалося 14 225 в’язнів. Після смерти Сталіна Дубравлаг, що тепер називався “Заклад ЖХ-385”, став одним з небагатьох місць у СРСР (а в 1961–1972 — єдиним), де відбували покарання політв’язні, засуджені за “особливо небезпечні державні злочини” (за статтями 64–72 КК РРФСР, аналогами яких у КК УРСР були статті 56–64: зрада Батьківщини, антирадянська агітація і пропаганда, участь в антирадянській організації тощо). За даними Прокуратури РРФСР у 1965 р. серед приблизно 10 тисяч ув’язнених у Дубравлагу було 3816 “особливо небезпечних”; у середині 1970-х — близько 500. Українців у Дубравлагу була майже половина контингенту. Більшість в’язнів становили “антирадянщики” — ті, хто на словах чи на письмі критикували радянський режим. Серед політичних в’язнів, засуджених за зраду Батьківщини, були українські повстанці ОУН-УПА та “лісові брати” з Прибалтики (арештовані ще в 1944–1945 pp., вони досиджували в Дубравлагу свої 25- і 15-літні терміни), радянські громадяни, які намагалися виїхати чи втекти з СРСР, особи, засуджені за “військові злочини” (переважно за співпрацю з нацистами під час війни), колишні чекісти, засуджені у 1953–1956 pp. за “справою Бери”, та особи, засуджені за шпигунство на користь іноземних держав. У 1960-1980-х більшість в’язнів “ЖХ-385” становили дисиденти, “самвидавники”, учасники підпільних політичних груп і гуртків, активісти національних рухів, лідери заборонених релігійних громад та інші “інакомислячі” різного спрямування. Цей комплекс таборів діє дотепер. Про Дубравлаг та умови утримання у ньому написано багато споминів політв’язнів. Див., наприклад: Анатолий Марченко. Мои показания. Самиздат 1967; Валентин Мороз. Репортаж із заповідника імені Берії. Мюнхен 1968; Леонид Ситко. Дубровлаг при Хрущеве // Новый мир 10 (1997) 142–166.

605

У 1950 р. єпископ Миколай Чарнецький перебував у Темниковському таборі. Термін його ув’язнення підходив до кінця, але він був удруге засуджений на 10 років. Цей термін владика не відбув до кінця. За станом здоров’я він був звільнений як інвалід у 1956 р. і повернувся до Львова.

606

Василь Барвінський (1888–1963) — син Олександра Барвінського (1847–1927), композитор, член Союзу українських композиторів, диригент, музичний критик і педагог. Родом з Тернополя, здобув вищу музичну освіту у Львові та Празі, був учнем Вітезслава Новака, з 1915 р. працював директором та професором Вищого музичного інституту імені М. Лисенка у Львові, керував хором, виступав з концертами. У 1930 р. Сліпий хотів запровадити в семінарії уроки музики і радився про це з Барвінським. Тоді між ними зав’язалися приятельські стосунки. У 1938 р. дістав почесний докторат від УВУ. У 1948 р. був заарештований і засуджений на 10 років виправно-трудових таборів. У в’язниці змушений був підписати документ про дозвіл на знищення всіх його музичних рукописів. Покарання відбував у Дубровлагу в Мордовії, де в 1948–1949 pp. зустрічався зі Сліпим. Після звільнення Сліпий надсилав Барвінському у табір гроші та посилки з продуктами. У 1958 р. Барвінський був звільнений і повернувся до Львова, де до кінця життя працював над відновленням своїх знищених музичних творів. Помер 9 червня 1963 р. Реабілітований у 1964 p., але його музика була заборонена в СРСР до кінця 1980-х. Про нього див.: Стефанія Павлишин. Василь Барвінський. Київ 1990; Василь Барвінський і українська музична культура. Статті та матеріали / упор. О. Смоляк. Тернопіль 1998; див. також: Володимир Барвінський. Статті. Листи. Спогади / ред.-упор. В. Грабовський. Дрогобич 2008.

607

Остап (або Євстахій) Станіславський — професор філософії, відбував ув’язнення разом зі Сліпим у Дубровлагу в Мордовській АРСР, де він працював у санітарній частині медиком і допомагав Сліпому. Див. про нього також вище.

608

Можливо, мається на увазі Петро Циганенко — вихованець Львівської духовної семінарії, висвячений у 1926 p., був священиком у Перегінську, у 1946 р. перейшов на православ’я. Докладніших даних встановити не вдалося.

609

Тут, імовірно, закралася помилка і мова йде про отамана Омеляна Лисняка (1882–1953) — українського військового діяча, уродженця с. Стецева на Снятинщині, що в роки Першої світової війни був капітаном (гауптманом) австрійської армії. З березня 1916 р. служив у складі Легіону УСС. У вересні 1916 р. командував першим куренем УСС, який вів кровопролитні бої проти російських військ у районі Лисоні. 30 вересня 1916 р. потрапив у полон, де перебував до 1918 р. Під час українсько-польської війни 1918–1919 pp. служив в УГА спочатку командантом Золочівської військової округи, згодом командантом 3-ї бригади УГА. В листопаді 1919 р. Лисняк з доручення Начальної команди УГА вів переговори з представниками Добровольчої армії генерала Денікіна про умови перемир’я. Після завершення визвольних змагань жив на еміграції в Чехословаччині, згодом — у Австрії, був діячем УВО. У 1946 р. був заарештований органами НКВС. Дані про його подальшу долю дуже скупі. За одними даними, він загинув у таборах, за іншими даними, був звільнений після смерти Сталіна й повернувся до Відня, де й помер. Якщо Сліпий справді говорить про Омеляна Лисняка, то його свідчення допомагають заповнити прогалину в біографії отамана і вказують на те, що він відбував ув’язнення у таборах Потьми.

610

Можливо, мається на увазі Любомир Якимович, який згодом залишив спогади про зустріч з митрополитом у восьмому табірному пункті, де працював лікарем: Любомир Якимович. Йосиф Сліпий: яким я його пам’ятаю // За вільну Україну 19.VI.1991.

611

Йожеф Міндсенті (József Mindszenty, ім’я при народженні: Йожеф Пегм, József Pehm, 1892–1975) — видатний угорський релігійний та політичний діяч, кардинал, архиєпископ Естерґома та примас Угорщини, активний противник фашизму та комунізму. Родом із с. Міндсент у Західній Угорщині, від якого взяв собі в 1941 р. нове прізвище Міндсенті. У 1915 р. після закінчення семінарії був висвячений на священика. У 1919 р. заарештований угорськими комуністами, але через два місяці, з падінням Угорської Радянської Республіки, звільнений. У міжвоєнний період працював як парафіяльний священик на селі. 4 березня 1944 р. папа Пій XII призначив його єпископом Веспрема. У жовтні 1944 р. Міндсенті виступив з антифашистською заявою, за що був кинутий у тюрму і звільнений тільки після завершення війни. Після звільнення 16 вересня 1945 р. був призначений архиєпископом Естерґома та примасом Угорщини, а через півроку — кардиналом-священиком ротонди св. Стефана. У 1948 р. заарештований комуністичною владою за активну діяльність в обороні Католицької Церкви і засуджений до пожиттєвого ув’язнення. З початком Угорської революції 1956 р. був звільнений і став активним учасником революційних подій. Після придушення повстання знайшов притулок в американському посольстві в Будапешті, де прожив 15 років. 28 вересня 1971 Павло VI домовився з угорською владою, щоб Міндсенті дозволили виїхати до Відня. Як радикальний консерватор, особа якого ускладнювала відносини між Ватиканом і СРСР та Угорщиною, був 6 лютого 1974 р. усунутий з посади примаса Угорщини. Восени 1974 р. видав свої “Спомини” (József Mindszenty. Memoirs. New York 1974). Помер у Відні 6 травня 1975 р. На даний час триває процес його беатифікації. Про нього див.: Stephen К. Swift. The Cardinal’s Story: The Life and Work of Jozsef Cardinal Mindszenty. New York 1949, 2010; А. С. Стыкалин. Кардинал Миндсенти // Вопросы истории 7 (2013) 38–58.

612

Нестор (Анісімов) (1885–1962) — архиєрей РПЦ, був місіонером на Камчатці, у 1916 р. призначений єпископом Камчатським та Петропавловським, у 1933 — архиєпископом, у 1946 — митрополитом Харбіну та Манчжурії та екзархом Східної Азії. Заарештований у Харбіні 14 червня 1948 р. і засуджений радянським судом до восьми років ув’язнення. Строк відбував у таборі в селищі Явас (Мордовська АРСР), де й зустрічався з митрополитом Йосифом Сліпим. Після звільнення у 1956 р. був призначений митрополитом Новосибірським та Барнаульським, у вересні 1958 р. вийшов на спочинок, але вже в грудні 1958 р. призначений митрополитом Кіровоградським і Миколаївським Українського екзархату РПЦ. Помер 4 листопада 1962 р. Про нього див.: А. К. Караулов. Митрополит Нестор. Камчатский миссионер. 1885–1962. Петропавловск-Камчатский 2000.

613

В УГКЦ на той час було три священики з родини Лисків: два брати Володимир та Микола і син Володимира Лиска — Роман Лиско, проголошений блаженним у 2001 р. Тут, найпевніше, йдеться про Володимира Лиска, бо його брат Микола Лиско (1877–1971) був у той час на еміграції, а його небіж Роман Лиско (1914–1949) помер від тортур під час слідства у 1949 р. Володимир Лиско (1882–1964) — родом з Кам’янки-Струмилової, з багатодітної селянської родини, закінчив гімназію у Львові, навчався на богословському факультеті Львівського університету та в університеті в Інсбруку, де захистив докторат. 30 січня 1910 р. був висвячений на священика. У 1910–1913 pp. працював сотрудником в Олеську, у 1913–1921 — завідателем у Городку, а з 1921 — парохом містечка Сасів на Золочівщині; з 1936 р. був деканом Золочівського д-ту. Поряд із душпастирською працею провадив активну громадську та просвітницьку діяльність. За проголошення ЗУНР у Городку відсидів сім місяців у концтаборі в Домб’ї. У 1945 р. заарештований за відмову перейти на православ’я, через вісім місяців звільнений. 22 жовтня 1948 р. заарештований повторно, засуджений на 10 років таборів. У березні 1955 р. звільнений. Повернувшись з ув’язнення важкохворим, не переставав працювати науково, написав кілька розвідок та спомини (Без зерна неправди: Спомини отця-декана Володимира Лиска / упор. Л. Купчик. Львів 1999). Помер 19 вересня 1964 р. у Винниках біля Львова. Докладніше див.: Congregatio de Causis Sanctorum, прот. № 2256, т. 1. Roma 2001, с. 629–642; Лідія Купчик. Роман Лиско: Блаженний Слуга Бога та вірний син України. Львів 2007.

614

Можливо, йдеться про Сильвестра Леонаса (Silvestras Leonas, 1894–1959) — юриста, полковника литовської армії (з 1936), що в 1938–1939 pp. був міністром внутрішніх справ Литви. Двічі заарештовувався НКВС — у 1940 та 1944 р. Після другого арешту був засуджений на 10 років ув’язнення. Покарання відбував у Комі АРСР, потім в Іркутській обл. В 1956 р. повернувся до Литви. Помер у Каунасі 17 листопада 1959 р. Йосиф Сліпий міг зустріти Сильвестра Леонаса в Інтинському таборі Комі АРСР.

615

“Малолєтка” (або “краткосрочник”) — злодій-початківець, часто неповнолітній, з коротким терміном ув’язнення.

616

Здеправований — аморальний, беззаконний.

617

Йосип Шмульович Бухбіндер (1908–1993) — родом з м. Черняхів на Житомирщині, навчався в місцевій єврейській школі робітничої молоді, працював у шевській майстерні. Закінчив Одеський єврейський педтехнікум і працював учителем єврейської мови та літератури у м. Кам’янці-Подільському. З 1929 р. служив у Червоній армії, але через хворобу комісований і знятий з військового обліку. У 1935 р. закінчив історичний факультет єврейського сектора Київського педінституту. Активною літературною діяльністю займався до 1941 р. В серпні цього ж року був евакуйований до м. Уфи. Повернувся до Києва, але після розгрому Єврейського антифашистського комітету в 1948 р. підпав під репресії. 20 квітня 1951 р. в нього проведено обшук, реквізовано готовий до друку рукопис. Перебував у спецв’язниці, згодом переведений до Лук’янівської тюрми. Засуджений за націоналістичну діяльність на 10 років таборів. Відбував покарання в с. Кінгір неподалік Джезказгана. В лютому 1957 р. повернувся до Києва, повернувся до літературної діяльности. Опублікував збірки “Останній сніг” (1964), “Дорога життя” (1966), “Між хвилями” (1970), “Ясними очима” (1975), “Тобі, мій друг” (1980), “Світлий погляд” (1981), “Близька далечінь” (1984, 1987, 1988), а також спогади “Сторінки мого життя. Документальна повість”, що друкувалися в журналі “Київ” у 1988–1993 pp. Див. також його спогад про Йосифа Сліпого: Й. Бухбіндер. Співкамерник: Спогад письменника про знайомство з Й. Сліпим // Літературна Україна 23.VII.1992, с. 6. Докладніше про Бухбіндера див.: Документи з архівної кримінальної справи Й. Бухбіндера // З архівів ВУЧК — ГПУ — НКВД — КГБ 3–4 (1998) 225–277; П. Осадчук. Мій друг Бухбіндер // Там само, с. 357–363.

618

Жарґон — тут: мова їдиш.

619

Див., наприклад: Й. Бухбіндер. Блудний син // З трудів і днів Максима Рильського: вірші, поеми, переклади, спогади, документи. Київ 2009.

620

Звинний (з пол. zwinny) — меткий, спритний, викрутний.

621

Іван Зятик, ЧНІ (1899–1952) — священик-редемпторист, родом з с. Одрехова біля Сяніка. Закінчив Сяніцьку гімназію та семінарію в Перемишлі і в 1923 р. був висвячений єпископом Йосафатом Коциловським, у 1923–1925 pp. працював катехитом та душпастирював при кафедрі в Перемишлі та на парафії в с. Ростока; у 1925–1935 pp. був професором Перемиської семінарії, у 1935 р. вступив до Чину Найсвятішого Ізбавителя і в 1939 р. склав вічні обіти. Під час німецької окупації виконував обов’язки ігумена монастиря спочатку в Тернополі (1941–1942), потім у Збоїщах коло Львова (1944–1946). Після закриття монастиря у Збоїщах жив у монастирі в Голоску (1946–1948), а з 1948 — в Уневі. Увесь повоєнний час Зятик виконував обов’язки вікарія протоігумена Йосифа де Вохта. У 1948 р. де Вохт змушений був виїхати з СРСР до Бельгії і передав Івану Зятикові свої повноваження протоігумена та генерального вікарія УГКЦ. 5 січня 1950 р. Зятик був заарештований і провів два роки в тюрмах Золочева, Львова та Києва. У 1951 р. засуджений на 10 років таборів (за “антирадянську діяльність” та “шпигунство на користь Ватикану”) і вивезений в Озерлаг (м. Братськ, Іркутська обл.). Помер після жорстоких катувань у в’язничному шпиталі 17 травня 1952 р. Беатифікований 27 червня 2001 р. папою Іваном Павлом II. Про нього див.: Congregatio de Causis Sanctorum, прот. № 2256, т. 2. Roma 2001, с. 1067–1116; Михайло Бубній. Отець Іван Зятик // Редемптористи. Дев’яносто літ в Україні (1913–2003) / упор. Я. Приріз. Львів 2003, с. 128–137.

622

Дмитро Семчишин (1895–1966) — греко-католицький священик Львівської архиєпархії, що у 1946 р. перейшов на православ’я. Родом із с. Полонична на Радехівщині, здобув вищу богословську освіту, проживав і служив у Львові. У 1945 р. був заарештований органами МДБ, але на прохання Г. Костельника звільнений. 8-10 березня 1946 р. брав участь у Львівському “соборі” як голова Мандатної комісії. Після переходу на православ’я служив настоятелем собору св. Юра, з 1948 — настоятелем Успенської церкви у Львові, з 1953 — благочинним міста Львова. Помер 8 січня 1966 р.

623

Іван Кіт (1911–1997) — священик та громадський діяч, родом із с. Звертів Жовківського повіту. Закінчив Львівську гімназію та духовну семінарію в Перемишлі, висвячений у травні 1935 р. Душпастирював у селах Стефкове (1935–1937) та Лупкове (1837–1946) Ліського повіту. У 1946 p., рятуючись від арешту, таємно перейшов чехословацький кордон. Після кількох місяців душпастирства в с. Кечківці в Чехословачині був заарештований, але зумів утекти і перейти до Німеччини (в англійську окупаційну зону), де душпастирював до 1948 p., опікувався біженцями в Любеку, Нойштадті та Кілі. На прохання владики Івана Бучка у 1948 р. переїхав до Бельгії, де душпастирював у Тразені (1948–1950), Шарлеруа (1950–1964, 1971–1997), Лувені (1964–1971). Після звільнення митрополита Йосифа активно підтримував його ідеї. У 1975 р. Йосиф Сліпий призначив його почесним крилошанином, а в 1978 — підніс до гідности митрофорного протоєрея. Отець Іван Кіт брав активну участь у громадському житті, був щедрим меценатом українських інституцій. Перед смертю двічі побував в Україні (1993, 1995). Помер 21 січня 1997 р. в Шарлеруа. Залишив після себе впорядкований архів та багату епістолярну спадщину. Про нього див.: Михайло Димид. Отець Іван. Христовий воїн на чужині. Львів 2008.

624

Маркіян Дзерович (1899–1967) — лікар-інтерніст та бальнеолог, український громадський і релігійний діяч, публіцист. Родом зі Львова, із змішаної українсько-німецької родини, у 1924 р. закінчив медичний факультет Краківського університету, медичну практику у внутрішній медицині проходив в університетських клініках Кракова та Відня, з 1927 р. вів приватну медичну практику у Львові, влітку працював як лікар-бальнеолог у Щавниці на півдні Польщі; також кілька годин на тиждень присвячував на безоплатну працю в Народній лічниці у Львові. У 1931–1939 pp. був президентом Генерального інституту Католицької акції. Під його редакцією виходила низка католицьких видань на виховні та суспільні теми. У 1937 р. намагався переконати єпископа Григорія Хомишина в потребі союзу Церкви з українським націоналізмом та створенні “християнського націоналізму”. За першої радянської окупації в 1939 р. призначений директором курортів Косів-Кути з дорученням створити більший курортний центр для лікування хвороб дихальних шляхів та алергічних недуг. Однак уже в 1940 p., рятуючись від репресій, виїхав до Відня, де продовжував лікарську працю та громадську діяльність при церкві св. Варвари. У 1945 р. заарештований у Відні радянськими органами безпеки, провів 10 років у таборах. У квітні 1955 р. повернувся до Відня, де продовжував лікарську практику та громадську діяльність. У 1963 р. отримав від папи Івана XXIII орден св. Григорія Великого як відзнаку за довголітню працю в християнському католицькому русі. Помер у Відні 30 січня 1967 р. Про нього див.: Роман Осінчук. Маркіян Дзерович // Лікарський вісник 45 (1967) 46–49.

625

Ґолда Меїр (1898–1978) — єврейська політична і державна діячка, міністр праці й соціяльного забезпечення (1949–1958), міністр закордонних справ (1958–1966), прем’єр-міністр Ізраїля (1969–1974). У червні 1948 р. була призначена першим послом новоствореної держави Ізраїль у СРСР і займала цей пост до березня 1949. Залишила спогади: Golda Meir. My Life. New York 1975 (рос. переклад: Гольда Меир. Моя жизнь. Чимкент 1997). Про її місію в Москві див.: Yossi Goldstein. Doomed to Fail: Golda Meir's Mission to Moscow // The Israel Journal of Foreign Affairs 5 (3) (2011) 131–141; 6 (1) (2012) 99-110.

626

Маркіян Дзерович у 1931–1940 pp. очолював Генеральний інститут Католицької акції в Галичині (цей Інститут, хоч був заснований у 1931 p., почав активно працювати тільки в 1933).

627

М; B1; А1: <8-літній засуд>.

628

Нестор Анісімов (1885–1962). Про нього див. прим. 418 вище [у електронній версії — прим. 612. — Прим. верстальника].

629

Рос.: “Главное Управление Лагерей” — Головне управління таборів.

630

М, B1; А1: <прохав о поміч ані о полегші>.

631

Рос.: “Нічого в нього немає”.

632

Тут, очевидно, йдеться про Державний плановий комітет СРСР, що виконував функції загальнодержавного планування розвитку народного господарства. У 1942–1949 pp. його головою був провідний учений-економіст, академік Микола Вознесенський (1903–1950), який у 1949 р. став жертвою сталінських репресій у контексті так званої “Ленінградської справи”, за допомогою якої були зліквідовані більшість представників Ленінградського угруповання в партії та уряді. Микола Вознесенський був ключовою фігурою у цьому процесі, в якому проходило близько 2000 осіб. У березні 1949 р. його зняли з державних постів, вивели з Політбюро СРСР, у вересні — зі складу ЦК ВКП(б), а 27 жовтня 1949 р. заарештували. 30 вересня 1950 р. він був засуджений до страти і 1 жовтня 1950 р. розстріляний. Разом з ним підпали під репресії усі його родичі (145 чоловік). Його рідний брат, міністр освіти РРФСР Олександр Вознесенський (1898–1950), та його сестра Марія (1901–1950) теж були розстріляні, а інші члени родини засуджені на різні терміни ув’язнення. Після смерти Сталіна, у 1953–1954 pp., всі вони були реабілітовані. Ці факти важко узгодити з тим, що пише Сліпий у своїх “Споминах”, бо брат Вознесенського не мав стосунку до Державного Ермітажу в Ленінграді, а був економістом. Розстріляний у 1950 p., він не міг перебувати з Йосифом Сліпим у таборі в 1953 р. З іншого боку, твердження Йосифа Сліпого не узгоджуються з реальними фактами з історії Ермітажу, де директором у 1934–1951 pp. був відомий вірменський сходознавець, академік Йосиф Абгарович Орбелі (1887–1961), який не мав кревних зв’язків із Миколою Вознесенським і не був репресований. Отже, питання про те, кого саме мав тут на увазі Йосиф Сліпий, лишається відкритим.

633

Рос.: “Ви — незвичайний в’язень”.

634

Остап Станіславський детально описав цей допит у своїх споминах і подав певні здогади про мету цих перевірок. За його словами, комісія приїхала до табору 15 травня 1953 p., тобто кілька тижнів після того, як митрополита вивезли з цього табірного пункту. На його думку, ця “велика комісія” була з Києва і, за всіма ознаками, вона була надзвичайна й мала особливі доручення від центральної влади. Хоч з мовного погляду вона мала мішаний російсько-український характер, Станіславський був переконаний, що в національному складі вона була “українська” — такий висновок він робив із змісту питань на допитах. За свідченнями Станіславського, комісія із семи офіцерів (переважно полковників) мала за мету виразно скласти собі характеристику Сліпого, пізнати не лише соціяльні аспекти його портрета, а й прикмети його розуму й душі. Вони цікавилися його ставленням до народу, вірних митрополії і чужих, а також думкою останніх про нього. Поза тим вони цікавились найменшими деталями його поведінки, наприклад, чи отримує Сліпий посилки, чи ділиться ними із співв’язнями тощо. Див.: Остап Станіславський. Митрополит у неволі (З недавнього минулого) // Календар “Світла” на 1961 рік. Торонто 1961, с. 89–101.

635

Особу цього генерала важко визначити, оскільки прізвище “Жуков” надзвичайно поширене; до того ж, Сліпий у своїх “Споминах” майже ніколи не вказує імен, а тільки прізвища. Можемо припустити, що це міг бути генерал-лейтенант (з 1945) Юрій (Георгій) Сергійович Жуков (1907–1978), що з лютого 1930 р. працював у радянських органах держбезпеки у Смоленську, Москві, Новосибірську, Магадані, а тоді знову в Москві. У 1953 р. він очолював 8-й відділ 2-го головного управління МВС СРСР, що займалося зовнішньою політичною та військовою розвідкою. У березні 1953 p., після реорганізації цього управління, Жуков став начальником 2-го відділу 4-го управління МВС. Після арешту й страти Берії Жуков недовго втримався на цій посаді, потрапивши у жорна чисток: 28 жовтня 1954 р. він був звільнений з усіх посад “за фактами дискредитації”, а 23 листопада постановою Ради Міністрів СРСР позбавлений звання генерала-лейтенанта. З 1956 р. до середини 1970-х працював директором столичного готелю “Турист”. Єдиний факт, який не зовсім узгоджується із розповіддю Сліпого про цього генерала Жукова, — це його вік: Сліпий каже, що Жуков мав приблизно 60 років, тоді як Юрій Жуков був набагато молодший і мав усього 46. Отож, питання про особу “генерала Жукова” слід поки що залишити відкритим.

636

Тихон (Бєллавін) (1865–1925) — патріярх РПЦ у 1918–1925 pp. Родом з Псковської губернії, з родини священика, закінчив Псковську духовну семінарію та Петербурзьку духовну академію, у 1891 р. прийняв монаший постриг, з 1892 р. працював інспектором, згодом ректором Холмської духовної семінарії. У 1897 р. висвячений на єпископа Люблінського, вікарія Холмсько-Варшавської єпархії. У 1898–1907 pp. служив у Північній Америці як єпископ (з 1905 — архиєпископ) Алеутський та Аляскінський, у 1907–1913 — архиєпископ Ярославський і Ростовський, у 1913–1917 — архиєпископ Віденський і Литовський. У 1918 р. обраний патріярхом РПЦ на Всеросійському церковному соборі (шляхом жеребкування). У 1922 р. взятий під арешт за виступи проти більшовиків, утримувався в Донському монастирі. У 1923 р. просив радянську владу про помилування і був звільнений з-під арешту. Помер 7 квітня 1925 p., похований у Донському монастирі. Канонізований Архиєрейським собором РПЦ у 1989 р. Про нього див.: А. Рождественский. Святой Тихон, патриарх всея Руси. Москва 1926; М. И. Вострышев. Божий избранник: Крестный путь Святителя Тихона, Патриарха Московского и всея Руси. Москва 1990; Патриарх Тихон и история русской церковной смуты / укл. М. Е. Губонин. Санкт-Петербург 1994.

637

Англ.: Британський музей (у Лондоні).

638

Лат.: стан, що існував раніше (до певного моменту).

639

Нестор Анісімов (1885–1962). Про нього див. прим. 418 вище [у електронній версії — прим. 612. — Прим. верстальника].

640

Микола (Ярушевич) (1891–1961) — православний архиєрей, родом з Литви (м. Каунас/Ковно). Виходець з родини білоруського священика, закінчив Петроградську духовну академію, у 1914 прийняв постриг і був висвячений на священика. У 1914–1915 pp. душпастирював на фронті, але через хворобу повернувся в Санкт-Петербурзьку духовну академію, де в 1917 р. захистив дисертацію. У 1918–1922 pp. душпастирював у Петергофі та Петрограді. У 1922 р. висвячений на єпископа Петергофського, вікарія Петроградської єпархії. У 1923–1926 pp. перебував на засланні у селищі Усть-Кулом Зирянського краю. У 1926 р. повернувся на Петергофську кафедру. З 1935 — архиєпископ Петергофський. У 1940 р. призначений архиєпископом Волинським і Луцьким, екзархом західних областей України та Білоруси. З 15 липня 1941 — митрополит Київський і Галицький, екзарх України. З 1943 — постійний член Священного Синоду, з 1944 — митрополит Крутицький і Коломенський. У 1946–1961 pp. був першим головою Відділу зовнішніх відносин Московської патріярхії, брав участь у низці міжнародних заходів на захист миру. 19 вересня 1961 р. на вимогу голови Ради у справах РПЦ Володимира Куроєдова звільнений на спочинок Священним Синодом РПЦ. Помер від інфаркту у Боткінській лікарні 13 грудня 1961 р. у загадкових обставинах (є підозра, що він був убитий). Про нього див.: Златоуст XX века. Митрополит Николай (Ярушевич) в воспоминаниях современников. Санкт-Петербург 2003; Василий Кривошеин. Две встречи: Митрополит Николай (Ярушевич). Митрополит Никодим (Ротов). Санкт-Петербург 2003.

641

Госстрах (букв.: державне страхування) — союзно-республіканська система органів державного страхування в СРСР, що перебувала у віданні Міністерства фінансів СРСР. Тут, очевидно, мається на увазі Головне управління державного страхування СРСР.

642

Рос.: “Ні. Це державний жах”.

643

Берія був заарештований 26 червня 1953 і розстріляний 23 грудня 1953 р.

644

Фелікс Верцінський (Feliks Wierciński, 1858–1940) — єзуїт-місіонер, народився в м. Пуцьк (у той час — Путціґ у Східній Пруссії), у 1877 р. закінчив гімназію в Нойшадті, у 1878 р. вступив до Товариства Ісуса в Старому Селі, вчився в Німецькій колегії (Colegium Germanicum) у Римі, у 1885 р. висвячений на священика, душпастирював у Сілезії (м. Катовиці), згодом був духівником у Вроцлаві, у 1887–1903 — адміністратор у провінції Ганновер, у 1904–1911 — на місії в Росії. У 1903 р. прибув до Москви як бібліотекар барона Кессенбурґа і протягом кількох років (1903–1905) займався науковою працею. У 1905 p., після указу Миколи II про віротерпимість, почав активну місійну діяльність у Москві. У 1905 р. заснував жіноче Згромадження Пресвятої Родини, що деякий час діяло у Сант-Перербурзі; у 1907–1911 pp. виконував обов’язки вікарія церкви свв. апостолів Петра і Павла в Москві та віце-декана Москви. Після 1911 р. працював серед католиків у Данії та Німеччині, у 1924–1938 — в Естонії, а потім — у Румунії. Докладніше див.: Bronisław Czaplicki. Jesuici w Rosji na początku XX w. // Śląskie Studia Historyczno-Teologiczne 39 (1) (2006) 136-164.

645

Вільгельм Франц фон Габсбурґ-Лотрінґен, він же Василь Вишиваний (Wilhelm Franz von Habsburg-Lothringen, 1895–1948) — австрійський ерцгерцог з роду Габсбурґів-Лотаринзьких, член імператорської сім’ї, український військовий та політичний діяч, поет. Народився в Істрії (м. Пула в теперішній Хорватії). Військову справу опановував у Відні та Вінер-Нойштадті. В цей період зацікавився українською культурою: вивчав українську мову та історію, читав українських письменників, подорожував Карпатами. З 1916 — член парламенту, де налагодив контакти з українськими політичними діячами. Вважався претендентом на український трон у випадку створення української держави під протекторатом Австрії та Німеччини. Після Берестейського миру 1918 р. став полковником Легіону УСС, де мав велику популярність і отримав від вояків ім’я Василя Вишиваного. У 1918–1921 pp. співпрацював з Директорією, у 1921–1947 pp. жив у Франції, Іспанії, Відні, займався бізнесом та літературною діяльністю, регулярно дописував до віденського журналу “Соборна Україна” та інших українських видань в діяспорі, мав спорадичні контакти з діячами ОУН, через що потрапив у поле зору радянської розвідки і став жертвою репресій під час радянської окупації Відня (1944–1947). У 1947 р. заарештований і звинувачений у шпигунській діяльності та зв’язках з ОУН. Помер під час слідства у Лук’янівській тюрмі від туберкульозу легень 18 серпня 1948 р. Про нього див.: Ю. Терещенко, Т. Осташко. Український патріот із династії Габсбургів. Київ 2011; Thimoty Snyder. The Red Prince: The Secret Lives of a Habsburg Archduke. New York 2008.

646

Йосиф Сліпий прибув у Маклаково 21 серпня 1953 р. (ГДА СБУ, ф. 6, спр. 67829, т. 1, арк. 57). Селище Маклаково (населення в 1959 р. — понад 13 тисяч чоловік) знаходилося на лівому березі Єнісею недалеко від гирла Ангари й підпорядковувалося Єнісейській міській раді; було одним із центрів лісової промисловости Красноярського краю (там діяв деревообробний комбінат та лісоперевалочна база). У 1975 р. на його основі створено місто Лісосибірськ (за рахунок приєднання до нього селища Новомаклаково, а в 1989 р. також і Новоєнісейська).

647

Текст листа див. у вид.: І пізнаєте правду, док. № 1, с. 85–86.

648

Перший том “Історії” Сліпий у 1954 або 1955 р. вислав посилкою разом з продуктами о. Степану Ратичу у м. В’яземськ Хабаровського краю; другий том був висланий у 1956 р. Сліпий просив о. Ратича переписати рукопис і копію зберігати в себе. Йосиф Сліпий також просив о. Ратича по можливості ознайомити з “Історією” священиків Івана Пасіку, Костя Левицького та інших з метою отримати від них відгук на працю. Оригінал рукопису Степан Ратич мав переслати до Львова крилошанину Адріяну Зафійовському, а той мав зробити з нього машинопис і зберігати в бібліотеці. Ратич передав два томи рукопису Зафійовському на Україну через ігумена ЧСВВ Михайла Борсу.

649

Євдокія Бич, її син Михайло Бич та їхня родичка Зиновія Пужак, що жили в Маклакові, були довіреними особами та кур’єрами митрополита Сліпого. Завдяки своїм родинним та особистим контактам вони допомагали митрополитові переправляти тексти “Історії” священикам на засланні в Сибіру (Степану Ратичу, Івану Пасіці) та в Україну (Марії Наконечній, сестрі Меланії Куцині та іншим).

650

Ілля Блавацький (1911–1988) — священик Перемиської єпархії, родом із с. Стронятин на Львівщині. Висвячений у 1935 p., до війни душпастирював у с. Турка (1935–1937) та м. Рава-Руська (1937–1939). Під час Другої світової війни керував Українським допомоговим комітетом. Після арешту єрархів УГКЦ о. Гавриїл Костельник пропонував органам НКДБ Іллю Блавацького як можливого кандидата в члени Ініціятивної групи для “возз’єднання” УГКЦ з РПЦ, через що Блавацький став об’єктом пильної уваги НКДБ і його щомісяця (від 29 квітня до 15 вересня 1945) викликали до НКДБ й намовляли приєднатися до Ініціятивної групи. У вересні 1945 р. він був заарештований і засуджений за антирадянську діяльність на 10 років таборів і п’ять років позбавлення громадянських прав з конфіскацією майна. Покарання відбував на каменоломні у м. Сталіно (тепер Донецьк), в таборах на Уралі та в Казахстані. Після звільнення в жовтні 1954 р. перебував на спецпоселенні у Красноярську, де жив разом із родиною, працював вантажником і підпільно душпастирював. Належав до числа найдовіреніших священиків митрополита Й. Сліпого, який перебував тоді на засланні в Маклакові. Митрополит передавав через нього свої послання та копії своєї “Історії вселенської Церкви на Україні”, а в 1957 р. іменував його адміністратором Центрального Сибіру з осідком у м. Красноярськ. У квітні 1958 р. Ілля Блавацький був затриманий на вокзалі в Красноярську із 4-м томом “Історії” Йосифа Сліпого. Проходив за тою самою справою, що й митрополит, і був засуджений на чотири роки таборів. Після звільнення не дістав дозволу повернутися в Галичину; оселився у м. Шаргород Вінницької обл., де й помер 23 листопада 1988 р. У 1993 році перепохований у рідному селі Стронятин Жовківського p-ну Львівської обл. (біографічну інформацію про Іллю Блавацького люб’язно надав о. Богдан Прах).

651

Влітку 1956 р. Сліпий передав Михайлові Бичу третій том “Історії”, щоб той відвіз його Іллі Блавацькому до Красноярська, а Блавацький мав переправити цей том у Хабаровський край Степану Ратичу, що він і зробив через зв’язкового, Ратичевого зятя греко-католика Євгена Кравчука. Влітку 1957 р. Сліпий передав Михайлу Бичу четвертий том “Історії”, але той не відвіз рукопис відразу й невдовзі загинув у автокатастрофі. Після цього Сліпий забрав цей том назад для поправок та доповнень і в лютому 1958 р. попросив Євдокію Бич, щоб її невістка Анна Шеретько (дружина Михайла Бича) відвезла рукопис Іллі Блавацькому в Красноярськ, що та і зробила у березні 1958 р. Блавацький мав передати цей том Степанові Ратичу на вокзалі в Красноярську 6 червня 1958 p., але потрапив у пастку і був схоплений при спробі передачі. П’ятий том Сліпий віддав Євдокії Бич на зберігання перед своєю поїздкою на лікування у Красноярськ у червні 1958 p.; цей том був вилучений у неї під час обшуку в день арешту митрополита Сліпого 19 червня 1958 р. Шостий том “Історії” (незавершений) знаходився у Сліпого і був вилучений при арешті.

Йосиф Сліпий старався пересилати рукописи своєї “Історії” як в Україну, так і іншим священикам на засланнях. Наприклад, улітку 1957 р. Сліпий передав Михайлові Бичу разом з листами один том “Історії”. Той передав його своїй родичці Зиновії Федорівні Пужак, що проживала на Далекому Сході, а вона перевезла рукопис на Далекий Схід і віддала о. Іванові Пасіці. Також у вересні 1957 p., коли Сліпий їздив на лікування в Красноярськ, він мав у готелі “Север” дві особисті зустрічі з Іллею Блавацьким і дав йому адреси своєї племінниці Марії Наконечної та сестри Меланії Куцини, щоб він по можливості переправляв їм послання та рукописи “Історії”. Коли у 1957 р. до Сліпого навідалася сестра-служебниця Ольга Кучерська з Козачинська Красноярського краю і сказала, що їде додому в Україну, то Сліпий передав їй чернетки своїх записів до “Історії”, щоб вона завезла їх до Львова.

652

Рос.: “Так, злочинність зростає”.

653

Рос.: “Потрібно, опіюм”.

654

Ці колекції тепер зберігаються в Державному природознавчому музеї у Львові. Серед них дві скриньки мотилів та комах, сорока, горностай, летюча білка та ін. Фотографії деяких із цих експонатів див. у книзі: І пізнаєте правду, с. 254–259.

655

Йосиф Сліпий пише тут про 1955 рік. 15 травня 1955 р. у Віденському Бельведері був підписаний мирний договір між СРСР та Австрією, один із пунктів якого передбачав повернення засуджених австрійських громадян з СРСР на батьківщину. Таких у таборах виявилося 164 особи, і їх відправили поїздом-експресом через Москву, Київ, Львів та Чоп до Відня. За даними самого Станіславського, він прибув до Відня 26 червня 1955 p., але не міг там надовго затриматися, бо його помешкання було знищене. Тому, після року лікування в Австрії, він виїхав до Америки і щойно у 1962 р. повернувся до Австрії й осів у Відні. Після звільнення Сліпого у 1963 р. Остап Станіславський написав йому листа і між ними зав’язалося листування. Ці листи з 1963–1964 pp. проливають певне світло на обставини звільнення митрополита Йосифа у 1953 р. В них Сліпий виправляє деякі неточності, яких допустився Станіславський у своєму спогаді про Сліпого (Остап Станіславський. Митрополит у неволі // Календар “Світла” на 1961 рік. Торонто 1961, с. 89–101).

656

Михайло Лада (1882–1969) — священик, почесний крилошанин, навчався в Руській колегії в Римі разом з Миколаєм Чарнецьким, висвячений у 1907 p., працював катехитом у Долині та Львові, під час та після Другої світової війни душпастирював у Австрії як сотрудник при церкві св. Варвари у Відні. За ревну працю єпископ Іван Бучко відзначив його титулом радника апостольського візитатора, а митрополит Йосиф Сліпий після свого приїзду до Риму надав йому титул почесного крилошанина митрополичої капітули. Помер у Відні 17 лютого 1969 р.

657

Рецепис (з арх. пол. recepis) — квитанція про отримання листа чи посилки.

658

“Найвища Молитва” — це Божествена Літургія.

659

Після арешту Йосифа Сліпого на Заході не мали ніяких відомостей про митрополита й не знали навіть, чи досі живий, а чи загинув десь у таборах. Цей лист до о. Лади був, фактично, першою вісткою від митрополита Йосифа Сліпого після ув’язнення. Отець Лада переслав його єп. Іванові Бучку, а той передав його кардиналові Тіссерану в Конгрегацію у справах Східних Церков. Після цього в 1957 р. папа вислав митрополитові привітання з нагоди 40-ліття священства, однак папський лист перехопило КДБ. Вперше про існування цього листа митрополит довідався на слідстві в 1957–1958 pp., а прочитати це папське вітання зміг тільки після свого звільнення у 1963 p., коли приїхав до Риму.

660

Село Козачинське (або Козачинськ) — районний центр у центральній частині Красноярського краю, 200 км на північ від Красноярська, лежить на трасі Красноярськ-Єнісейськ.

661

Тут очевидно зайшла помилка в імені священика. Переважно Йосиф Сліпий у своїх “Споминах” згадує осіб лише за прізвищами і дуже рідко вказує їхні імена (а якщо і вказує, то часто неточно або помилково — див., наприклад, прим. 392 про отця Осадцу [у електронній версії — прим. 578. — Прим. верстальника]). Втім, поряд з прізвищем він досить часто додає якусь характеристику (звідки походить дана особа, де душпастирювала, який її фах або заняття), і це допомагає в ідентифікації. Так само і в цьому випадку вказівка, що священик був з Левандівки, дає підстави припускати, що йдеться про пароха Левандівки Мирона Прийму, одного із синів Івана Прийми — дяка із с. Страдч Городоцького повіту. Родина Івана Прийми мала трьох синів: Мирона, Максима та Володимира. Перші два сини стали священиками, а останній, Володимир, заступив свого батька у дяківстві в родинному селі. У 1941 р. був разом з о. Миколою Конрадом замордований більшовиками, а в 2001 р. папа Іван Павло II беатифікував його як новомученика. Його старший брат, парох Левандівки Мирон Прийма (1900-?), навчався в Академічній гімназії, але перервав навчання через воєнне лихоліття: у 1915 p., після окупації Галичини російськими військами, він був заарештований і вивезений до Києва, залишався в ув’язненні до Лютневої революції 1917 р., після звільнення вступив до армії УНР, у 1918 p., потрапив у полон до денікінців і був відправлений до табору в Катеринодар на Кубані. Після приходу більшовиків як австрійський підданий був звільнений, навесні 1920 р. повернувся додому — і тільки тоді зміг закінчити навчання в гімназії та скласти матуру (1923). У 1927 р. закінчив духовну семінарію у Львові і в 1928 р. був висвячений на священика. З 1931 р. служив сотрудником, а з 1932 — парохом церкви на Левандівці у Львові (особова справа: ЦДІАЛ, ф. 201, оп. 1в, спр. 740). З приходом більшовиків Мирон Прийма був 25 листопада 1940 р. заарештований органами НКВД і 7 травня 1941 р. вивезений до Старобільська в табір № 6. Його подальша доля невідома. 1 січня 1944 р. митрополичий ординаріят опублікував список греко-католицьких священиків Львівської архиєпархії, заарештованих, вивезених і убитих під час війни. У цьому списку значилося й ім’я Мирона Прийми як такого, що про нього нема відомостей. “Спомини” Йосифа Сліпого проливають трохи світла на подальшу долю цього священика. Як бачимо, в середині 1950-х років о. Прийма перебував на засланні в Козачинську Красноярського краю, а після звільнення повернувся до Львова на Левандівку. Його доля потребує ґрунтовнішого дослідження.

662

Роман Решетило (1880–1952) — неодружений священик Перемиської єпархії, прелат папи Римського, крилошанин Перемиської капітули. Рукоположений у 1907 p., у 1907–1911 pp. навчався у Відні, здобув докторат з богослов’я (1908). Працював катехитом у Сяніку (1918–1921) та душпастирював у селах Углівки (1912–1914) й Потелич (1921–1927). У 1922–1939 pp. брав участь в адміністративній діяльності Перемиської консисторії, викладав єврейську мову в Перемиській семінарії. 27 червня 1946 р. депортований з Польщі до СРСР разом з єпископами Йосафатом Коциловським та Григорієм Лакотою, а вже 3 серпня заарештований у Львові. 21 лютого 1947 засуджений військовим трибуналом МВС до чотирьох років колонії та трьох років позбавлення громадянських прав. Звільнений з ув’язнення в 1950 р. і відправлений на спецпоселення в м. Красноярськ, де й помер 5 жовтня 1952 р. Йосиф Сліпий дещо неточно вказує дату смерти о. Решетила.

663

Насправді це сталося 19 червня 1958 р.

664

Рос.: “діячем”.

665

Максим Рильський (1895–1964) — український поет, перекладач, публіцист, громадський діяч. У 1920-х роках належав до мистецької групи “неокласиків”, у 1931 р. був заарештований органами НКВС і майже рік провів у Лук’янівській тюрмі, але врятувався від репресій, приєднавшись до плеяди офіційних радянських поетів. У радянський період опублікував 35 збірок поезій, чотири книжки ліро-епічних поем, багато перекладів із слов’янських та західноєвропейських мов, наукові праці з мово- й літературознавства. У 1943 р. став академіком АН УРСР і в 1944–1964 pp. очолював Інститут мистецтвознавства, фольклору та етнографії. У 1960 р. отримав Ленінську премію, у 1943 та 1950 — Державну премію СРСР. Помер 24 липня 1964 р. в Києві.

666

Владислав Гомулка (Władysław Gomułka, 1905–1982) — польський комуніст та державний діяч, у 1943–1948 pp. був генеральним секретарем ЦК Польської робітничої партії, у 1956–1970 — першим секретарем Польської об’єднаної робітничої партії (ПОРП). Про нього див.: Н. І. Бухарін, І. С. Яжборовська. Владислав Гомулка: на поворотах історії // Нова і новітня історія 4 (2011) 146–168; Andrzej Werblan. Władysław Gomułka. Sekretarz Generalny PPR. Warszawa 1988.

667

Майор Тарасенко був старшим слідчим слідчого управління КДБ при Раді Міністрів УРСР.

668

Особу встановити не вдалося. Можливо мається на увазі неодружений священик Станиславівської єпархії Іван Чугайда (1911-?), висвячений у 1936 p., що працював катехитом у школі в Старих Кутах (1936–1938), але про нього бракує докладніших відомостей.

669

Рос.: “обвинувальний висновок”.

670

Суд відбувся в Києві 15–17 червня 1959 р. Головував на закритому судовому засіданні Ю. І. Глущенко. У Судову колегію входили народні засідателі В. К. Стародуб та В. Г. Тріщун, секретар Коваль. Прокурором був Петро Григорович Осипенко (нар. 1921), який згодом у 1983–1990 pp. буде Прокурором УРСР, адвокатами — Шевченко і Ткач.

671

Микола Ревть (1914–1988) — неодружений священик Перемиської єпархії, родом із с. Букова на Самбірщині. Закінчив Перемиську семінарію і в 1938 р. був висвячений на священика, душпастирював у Шмиткові, Волчищовичах, Поздячі. У 1945 р. переселений з Поздяча до УРСР, оселився в родинному селі Букова, де працював бухгалтером у колгоспі та підпільно душпастирював. За відмову перейти на православ’я в грудні 1949 р. був арештований і виселений на спецпоселення у м. Бікін Хабаровського краю, де проживав до 1957 р. З 1 березня 1957 р. жив у м. Копейськ Челябінської обл. На засланні провадив активну душпастирську діяльність, належав до найдіяльніших священиків з оточення митрополита Йосифа Сліпого, який іменував його адміністратором Західного Сибіру з осідком у Новосибірську. У зв’язку з арештом о. Яворського о. Ревтя в 1958 р. викликали на допити з Челябінської обл. до Львова, де він був заарешований і засуджений разом з о. Яворським до семи років таборів і трьох років позбавлення громадянських прав із забороною мешкання в західних областях УРСР після відбуття основної міри покарання терміном на п’ять років. Покарання відбував разом з митрополитом Сліпим у таборі для віруючих (Дубровлаг, Мордовська АРСР), де підпільно душпастирював та готував кандидатів до священства. Звільнений у квітні 1965 p., повернувся в Україну, у м. Самбір, але, не діставши там прописки, мусив виїхати до родини свого брата Василя Ревтя в м. Маневичі Волинської обл., де працював на цукровому комбінаті. Водночас нелегально душпастирював у Самборі та довколишніх селах Самбірського і Старосамбірського районів (Букова, Бісковичі, Долобів, Сприня та ін.), передавав до Риму звіти про підпільну УГКЦ через українських священиків у Польщі (В. Гриника, С. Дзюбину та М. Денька). У 1970 р. привіз з Челябінської обл. родичів і жив з ними у с. Бісковичі Самбірського p-ну Львівської обл., де й помер 2 липня 1988 р. (біографічну інформацію про Миколу Ревтя люб’язно надав о. Богдан Прах).

672

Після звільнення з ув’язнення Михайло Борса перебував на засланні в селищі Мяунджа (до весни 1956). Звідси він встановив зв’язок з о. Степаном Ратичем через його дочку Марію Кравчук, з чоловіком якої Євгеном Кравчуком він відбував покарання в таборі, а через Ратича також із Сліпим. І з о. Ратичем, і з митрополитом Сліпим він вів листування, отримував від них послання та частини “Історії” Сліпого. У травні 1956 р. о. Борса був звільнений із спецпоселення і разом із Ярославом Гарасимом вирушив на Україну. По дорозі він заїхав у В’яземськ до о. Ратича, який вручив йому рукопис “Історії” Сліпого з дорученням передати його на зберігання братові о. Ратича Володимиру й відвідати о. Зафійовського. За порадою Ратича о. Борса в червні 1956 р. заїхав також у Красноярськ до о. Блавацького та в Маклаково до митрополита Сліпого. Приїхавши до Львова, він залишив рукопис “Історії” в о. Зафійовського з тим, що той потім передасть його Володимиру Ратичу. Виглядає, що частина рукописів чи їхніх копій все ж таки залишилася в о. Борси, бо в січні 1958 р. він був заарештований за зберігання послань та рукописів Сліпого, однак невдовзі звільнений і свідчив проти Сліпого на суді. Детальніше про Михайла Борсу див. прим. 354 вище [у електронній версії — прим. 519. — Прим. верстальника].

673

Лат.: “Зіпсуття (падіння) найкращих — найгірше”.

674

Згодом, після свого звільнення, Йосиф Сліпий часто згадував цього підпільника і ставив його за приклад — мовляв, як то важко було в умовах ув’язнення радянських концтаборів бути чесною людиною, а цей підпільник зі спокійним сумлінням щиро заявляв: “Я стараюся, щоби не зробити чогось нечесного”. На жаль, Йосиф Сліпий ніколи не назвав його імени.

675

Василь Дишкант (1911–1981) — адвокат, член ОУН, родом із с. Мошкова Сокальського повіту. Вивчав право у Львівському університеті, проходив юридичну практику в Сокалі, у 1937 р. заарештований польською поліцією і засуджений на три роки за активну діяльність в ОУН, з початком Другої світової війни вийшов на волю. Під час війни працював у міській управі Сокаля. У січні 1944 р. заарештований ґестапо і засуджений до страти за зв’язок з УПА, але завдяки клопотанням брата кару було замінено ув’язненням в Аушвіці. Після звільнення з концтабору в 1945 р. став обласним провідником ОУН у Північній Баварії. У 1946 р. заарештований американською контррозвідкою у зв’язку з нелегально виданням ж-лу “Самостійник”, понад місяць просидів у тюрмах Фюрта й Ерланґена. У 1947 р. спробував нелегально перебратися в Україну для продовження боротьби, але був заарештований польською поліцією в Любліні й переданий радянським прикордонникам. Засуджений на 25 років таборів. У мордовських таборах Дишкант зустрівся з митрополитом Йосифом Сліпим. Після звільнення в 1966 р. проживав у Сокалі, де працював завгоспом у середній школі № 3. Помер у Сокалі 8 квітня 1981 р.

676

Особу встановити не вдалося, але мова йде про якогось молодого техніка.

677

Має бути Йосиф Кучинський (Józef Kuczyński). Про нього див. прим. 404 вище [у електронній версії — прим. 596. — Прим. верстальника].

678

Василь Лотоцький (1900–1960) — лікар, член Українського лікарського товариства у Львові, учасник національно-визвольної боротьби. Родом із с. Липиця-Долішня на Станиславівщині, навчався у Рогатинській гімназії. В 1916 р. вступив до 1-го полку УСС, потрапив у російський полон під Києвом. Звільнившись з полону, закінчив навчання у Станиславівській українській гімназії (1922), у 1929 р. закінчив медичний факультет Віденського університету. У 1929–1931 pp. працював у Варшаві, а з 1931 — у м. Більшівці, був членом ОУН. Під час Другої світової війни переховувався від німецьких та радянських репресій спочатку в Рогатині, потім у рідному селі Липиця Долішня, належав до угрупування УПА “Тростянецький ліс” (група “Захід-Лисоня”), надавав медичну допомогу пораненим та хворим повстанцям. З кінця 1945 р. оселився у Винниках біля Львова, де працював фельдшером у поліклініці під ім’ям “Володимир Бах”. У 1950 р. заарештований і засуджений на 25 років таборів. Покарання відбував у Озерлагу (Іркутська обл.), Тайшеті, працював спочатку на лісоповалі, потім лікарем у туберкульозній лікарні. У таборах захворів на діябет, просив про помилування, але отримав відмову. У 1960 p., важкохворий, був переведений етапом у Мордовію до Дубровлагу біля селища Явас, де зустрічався з Йосифом Сліпим, але незабаром, 10 липня 1960 p., помер після двох місяців перебування в лікарні.

679

М; А1: <зістатися/дістатися>; В1: <вдержатися>.

680

Йосиф Сліпий розповідає тут про т. зв. “табір віруючих” у поселенні Сосновка біля станції Явас — табірне відділення № 7/1, яке серед в’язнів називалося просто “перше”. Тут утримувалися віруючі різних конфесій, засуджені за свої релігійні переконання. Цей табір як місце ув’язнення віруючих почав функціонувати у 1960 р. До цього тут відбували покарання жінки з малими дітьми, народженими під час ув’язнення. Коли під час “хрущовської відлиги” їх звільнили, табір опустів. Тоді було вирішено розмістити тут усіх засуджених за контрреволюційну діяльність на ґрунті релігійних переконань та активних українських націоналістів, щоб ізолювати інших в’язнів від їх релігійного впливу та пропаганди. Тож восени 1960 р. сюди звезли близько 450 в’язнів, які належали до цих двох категорій. Близько 2/3 в’язнів становили свідки Єгови, які за Хрущова зазнавали особливих переслідувань та репресій. Також серед в’язнів були баптисти, п’ятдесятники, католики (українські греко-католики, литовські та польські римо-католики) і православні (переважно старообрядці або послідовники т. зв. Істинно-Православної Церкви). Крім того в таборі утримували українських та інших націоналістів. Організація табору була спрямована на перевиховання віруючих і передбачала обов’язкові “політичні заняття”. Характерною особливістю цього табору були молитви під час трапез та релігійні диспути між віруючими різних віросповідань під час вечірніх прогулянок алеєю табору. Ці прогулянки та диспути використовувалися також як добра нагода для лекцій і підготовки нових священичих кадрів. Наприклад, священики Степан Яворський та Степан Ревть готували тут кількох в’язнів до служіння в підпільній УГКЦ, так що в таборі утворилася своєрідна підпільна семінарія. У ході навчання вживалися переважно іноземні мови (польська, німецька, латина), щоб зміст лекцій був незрозумілий наглядачам. Оскільки експеримент з перевиховання віруючих провалився, у жовтні-листопаді 1961 р. цей табір почали поступово розформовувати, а контингент розвозити по різних режимних таборах. Див.: Григорій Цимбал. Третя московська спокуса (або мої зустрічі з Патріярхом Йосифом). Львів 1997, с. 14–20; Владимир Садовников. Записки шестидесятника. От мордовских лагерей до расстрела белого дома. Воспоминания (на сайті: vsadovnikov.mylivepage.ru).

681

А1; М: <але їх берегло двох старших>; В1: <але їх берегло двох старшин>.

682

Повний текст цього меморіялу поданий у додатку І, с. 403–416 [у електронній версії — розділ “Скарга першому секретарю ЦК КПУ Миколі Підгорному”. — Прим. верстальника].

683

Прокурором УРСР з серпня 1953 р. по лютий 1963 р. був Денис Харитонович Панасюк (1900–1984), родом із с. Ганщина (тепер смт. Вороновиця) на Вінничині, із селянської родини. Освіту здобув у сільській школі та ремісничому училищі, працював секретарем, головою сільради, потім головою районної судової земельної комісії, районним суддею. Після закінчення юридичних курсів у 1930 р. обіймав низку посад у судових органах: член Вінницького обласного суду, помічник, старший помічник вінницького міжрайонного прокурора, прокурор Могилів-Подільської округи, прокурор Харківської обл. У 1944 р. закінчив Харківський юридичний інститут, у 1947–1952 pp. був міністром юстиції УРСР (1947–1952), у 1953–1963 — прокурором УРСР. Обирався депутатом Верховної Ради УРСР 3-5-го скликань (1951–1963). У 1964–1976 pp. працював редактором журналу “Радянське право”. Помер у Києві 8 червня 1984 р.

684

“Християнський Голос” — католицький релігійно-суспільний тижневик, що виходив з січня 1949 р. в Мюнхені. З 1959 р. був напівофіційним органом Апостольського екзархату для українців-католиків у Німеччині.

685

Іриней (Іван) Назарко, ЧСВВ (1905–1976) — видатний церковний і громадський діяч, священик-василіянин, церковний історик, дійсний член НТШ, УБНТ, УВАН, автор численних історичних праць та проповідей. Родом із с. Товстолуг на Тернопольщині, вступив до василіянського чину в 1922 p., філософію та богослов’я вивчав у семінарії в Кристинополі, висвячений у 1930 p., став намісником монастирського дому у Львові та професором риторики, у 1932–1944 pp. працював у Львові як голова Марійського товариства молоді і редактор його видань, у 1941–1944 pp. був ігуменом монастиря св. Онуфрія у Львові. З приходом більшовиків виїхав до Німеччини, а в 1946 — до Канади, де в 1950 р. захистив докторат з філософії в Оттавському університеті, викладав церковну історію в університетах Оттави та Монреаля, редагував журнал “Світло”. З 1953 р. проживав у Римі, в 1951–1963 pp. був радником головної управи ЧСВВ, в 1955–1966 — ректором Української папської семінарії Святого Йосафата, у 1954–1967 — редактором “Записок ЧСВВ”. В останнє десятиліття свого життя віддавався письменницькій і науковій праці, служив духовником монашої молоді. Помер 20 квітня 1976 р. в Оттаві (Канада).

686

Цей документ опублікований у додатку І, с. 417–432 [у електронній версії — розділ “Меморіял до міністра внутрішніх справ УРСР”. — Прим. верстальника].

687

Можливо, мається на увазі Тимофій Амвросійович Строкач (1903-1963) — радянський державний діяч, генерал-лейтенант держбезпеки (1944), член Компартії (з 1927), член ЦК КПУ (1938–1959), депутат Верховної Ради СРСР 3 і 4-го скликання, нарком внутрішніх справ УРСР (1946–1953). Родом із с. Білоцерковиці (тепер Астраханка) Ханкайського p-ну Приморського краю, із родини селян-переселенців. У 1919–1922 — учасник червоного партизанського руху на Далекому Сході. З 1924 р. служив у прикордонних військах НКВС СРСР; у 1925–1927 pp. навчався у 2-й Харківській прикордонній школі, у 1932–1933 — у Вищій прикордонній школі ОГПУ. З 1940 — заступник наркома внутрішніх справ УРСР, учасник оборони Києва і Москви, у 1942–1945 — начальник Українського штабу партизанського руху. З грудня 1942 — комісар держбезпеки III рангу, з лютого 1943 — генерал-полковник, з 1944 — генерал-лейтенант держбезпеки. У 1945–1946 — заступник наркома внутрішніх справ, а в 1946–1953 — міністр внутрішніх справ УРСР. Був одним з головних організаторів масових репресій проти населення України: безпосередньо керував каральними операціями проти УПА, репресіями проти “націоналістів” та “посібників фашизму”, проводив масові арешти в Західній Україні. У 1946–1953 pp. він був довіреною особою Хрущова, однак у 1953 р. в період між смертю Сталіна і арештом Берії був усунутий з посади та понижений до начальника управління внутрішніх справ Львівської обл. З червня 1953 до 1956 — знову на посаді міністра внутрішніх справ УРСР, у 1956–1957 — заступник міністра внутрішніх справ СРСР. 30 березня 1957 р. звільнений у відставку — за офіційною версією “через хворобу”, але припускають, що Строкач був усунутий самим Хрущовим як свідок та співучасник тих масових злочинів, що були скоєні в Україні в період перебування Хрущова на посаді 1-го секретара ЦК КП(б)У. Помер у Києві 15 серпня 1963 р.

688

Марія-Євфимія (Меланія) Куцина (1901–1980) — монахиня, родом із с. Олеськ на Золочівщині. У 1924 р. вступила до Згромадження сестер милосердя св. Вінкентія, монашу формацію проходила в Бельгії, у 1928 р. повернулася до Галичини, у 1930 р. склала вічні обіти, працювала у Народній лічниці операційною сестрою. У 1953–1963 р. вела листування з митрополитом Йосифом Сліпим, опікувалася його потребами. У 1961 р. відвідувала Йосифа Сліпого в Київській тюрмі, і митрополит передав їй на зберігання свої листи, скарги та інші важливі документи. Померла у Львові 18 травня 1980 р. в опінії святости. Сестри-вінкентки зберегли її кореспонденцію з митрополитом та інші документи і пізніше їх опублікували. Див.: І пізнаєте правду, с. 9.

689

Рос.: “Скільки років Ви працювали дармоїдом?”

690

Інфірмар — тут: шпиталь.

691

Насправді це було не в грудні, а в жовтні 1961 р.

692

Степан Яворський (1912–1989) — неодружений греко-католицький священик Перемиської єпархії. Родом із с. Добрівляни на Дрогобиччині, із селянської сім’ї, закінчив Стрийську гімназію, навчався в семінарії в Перемишлі, у 1938 р. висвячений єпископом Григорієм Лакотою. До Другої світової війни служив особистим капеланом Перемиського єпископа Йосафата Коциловського та парохом церкви на Болоні в Перемишлі. З початком війни опинився на території під радянською окупацією, працював у притулку для дітей-сиріт. Під час операції “Вісла” 13 квітня 1947 р. був заарештований польською службою безпеки й переданий НКВС у Львові. Після слідства засуджений на п’ять років таборів. Покарання відбував за Полярним колом, на будівництві залізниці Салехард-Ігарка (Комі АРСР). Після звільнення у 1955 р. повернувся в Україну. Формально мав польське громадянство, але вирішив не виїжджати в Польщу, а прийняти громадянство СРСР. Працював кочегаром і підпільно душпастирював, за що був удруге заарештований у 1957 р. у Львові та засуджений на шість років таборів та п’ять років заслання. Після звільнення поселився на Вінничині (спочатку у Гнівані, потім у Вінниці), пізніше в Підволочиськах, потім прописався у Дрогобичі з родиною брата Ярослава. У його помешканні виховувалися майбутні священичі кадри: Ярослав Приріз, Мирон Бендик та ін. Часто виїжджав з місією в центральні та південні області України. Помер у Дрогобичі 6 січня 1989 р.

693

Володимир Тарнопільський (іноді: Тернопільський, 1905–1973) — священик Львівської архиєпархії, родом із с. Варваринці на Теребовлянщині. Закінчив гімназію в Бережанах, навчався у Львівській духовній семінарії за ректорства Йосифа Сліпого (1926–1931), висвячений у 1932 р., став настоятелем бурси у Львові, але невдовзі попросив переведення на Теребовлянщину, щоб жити з родиною. Служив сотрудником у Беневі та Підгайцях (1934–1936), а з 1936 — у Струсові та Заздрості (особова справа: ЦДІАЛ, ф. 201, оп. 1в, спр. 899). Під час війни переховував у своєму домі єврея під видом робітника. Через відмову переходити на православ’я був у 1950 р. заарештований і засуджений на 10 років таборів. У 1956 р. звільнений, але вже у 1958 р. знову заарештований і засуджений на сім років ув’язнення у таборах строгого режиму. Відбуваючи другий термін покарання, зустрівся з Йосифом Сліпим у Мордовії. Після звільнення у 1965 р. довго не міг прописатися в Галичині й змушений був переїжджати з місця на місце, живучи в родичів (у Бережанах, Стрию, Гребенові, Різдвянах, Заздрості). Останні роки свого життя провів у Стрию в сестри, вдома в якої підпільно душпастирював. Помер 18 січня 1973 р.

694

Діонісій (Дмитро) Дребітко, ЧСВВ (1911–1976) — єромонах-василіянин, родом зі Сваляви на Закарпатті, із селянської родини. У 1927 р. вступив до василіянського монастиря в Мукачеві. Навчався у Малому Березному, Лаврові, Добромилі, Мукачеві, богослов’я вивчав в Ужгороді (1934–1937). У 1937 р. склав вічні обіти і був висвячений на священика Мукачівським єпископом Олександром Стойкою. Душпастирював у Бороняві. У 1940 р. був конфінований мадярами в єзуїтському монастирі у трансільванському с. Мікула. За клопотанням єпископа Стойки влітку 1942 р. був звільнений і повернувся через Ужгород до Мукачева, а з 1943 р. став ігуменом монастиря в Бороняві. Після закриття усіх василіянських монастирів у 1950 р. переїхав на проживання до своєї матері та влаштувався на роботу в ліспромгосп, однак через відмову перейти на православ’я змушений був звільнитися. У 1951 р. був заарештований і засуджений за “антирадянську агітацію” на 25 років ув’язнення з позбавленням прав на п’ять років та конфіскацією майна. Покарання відбував у Норильську. Після трьох років ув’язнення, в березні 1955, його справа була переглянута і термін зменшили до 10 років, а вже в жовтні його звільнили за амністією із зняттям судимости. Повернувся на Закарпаття і далі підпільно душпастирював, за що в 1957 р. був знову заарештований і засуджений на п’ять років ув’язнення. Деякий час перебував разом з Йосифом Сліпим у “таборі віруючих”. Після звільнення в 1962 р. повернувся на Закарпаття, працював двірником і принагідно душпастирював. Під кінець життя важко хворів, був спаралізований. Помер у Сваляві 26 липня 1976 р. Див. його архівно-слідчу справу: Державний архів Закарпатської обл., ф. Р-2558, оп. 1, спр. 5303.

695

Діонісій (Денис-Марко) Лукашевич (1904–1993) — священик Львівської архиєпархії, родом із с. Задубрівці Снятинського повіту, із священичої родини. Середню освіту здобув у Коломиї, в 1928 p., після закінчення семінарії у Львові, був висвячений на священика, душпастирював у селах Вістова Калуського повіту (1928–1930), Церківна Долинського повіту (1931–1936), Поршна (1935–1942) та Сороки-Львівські (1942–1949) (особова справа: ЦДІАЛ, ф. 201, оп. 1в, спр. 559). У 1949 р. заарештований майже з усією своєю родиною за підозрою в організації вбивства Ярослава Галана. Троє його синів (Іларій, Мирон, Олександр) були засуджені до смертної кари і розстріляні 15 березня 1951 р. Через кілька днів після арешту Лукашевича його дружина Софія з п’ятьма неповнолітніми дітьми була заслана в Хабаровський край у м. Бікін. Сам Діонісій Лукашевич був засуджений у 26 травня 1951 р. на 25 років таборів суворого режиму. У травні 1956 термін ув’язнення зменшено до 15 років; 21 липня 1956 р. звільнений, його сім’ї дозволили переїхати в Інту до батька. Однак 20 грудня 1956 р. рішення про зменшення терміну ув’язнення було скасоване, і о. Лукашевича знову ув’язнили. Невдовзі після цього померла в лікарні його дружина Софія. Діти о. Лукашевича, які залишилися в живих, у різний час повернулися на Україну. Сам о. Лукашевич, провівши в таборах 25 років, був звільнений 22 квітня 1976 р. і в червні 1976 р. приїхав до Коломиї, де оселився у своєї дочки Лідії. Помер 10 січня 1993 р. в Коломиї.

696

Павло Василик (1926–2004) — визначний церковний діяч, підпільний єпископ УГКЦ, родом із с. Бориславці Перемиського повіту. Закінчив семінарію у Перемишлі, у 1945 р. був депортований з Польщі в с. Бариш Бучацького p-ну Тернопільської обл., у 1947 р. заарештований у Львові і засуджений на 10 років за “антирадянську діяльність”. У таборі 1 січня 1950 р. єпископ-в’язень Віктор Новиков, єзуїт східного обряду й викладач філософії в колегії “Руссікум” у Римі, висвятив його на диякона. Після звільнення повернувся в Україну. 18 листопада 1956 р. у Львові прийняв священичі свячення з рук єпископа Миколая Чарнецького і підпільно душпастирював у містах та селах Львівщини, Тернопільщини, Станиславівщини, Закарпаття та Криму. У 1959 р. знову заарештований і засуджений на 10 років таборів. Друге ув’язнення відбував у Дубравлазі в “таборі віруючих” (селище Потьма-Явас, Мордовія) з 1959 до 1964 p.; в цьому таборі зустрівся з Йосифом Сліпим. Після звільнення не мав права повертатися в західні області УРСР і провів ще п’ять років на сході України та в Криму (1964–1969). 1 травня 1974 р. владика Йосафат Федорик висвятив його на єпископа. У 1987 р. заявив про вихід з підпілля і став одним з лідерів руху за легалізацію УГКЦ. З 1991 — єпископ-коад’ютор Івано-Франківської єпархії. У 1993–2004 — правлячий архиєрей новоствореної Коломийсько-Чернівецької єпархії. Помер 12 грудня 2004 р. в Коломиї. Залишив спогади: Спогади Єпископа-Ординарія Коломийсько-Чернівецької єпархії Кир Павла Василика // Християнський вісник: Часопис Коломийсько-Чернівецької єпархії УГКЦ 7 (1999).

697

Антін Поточняк (1912–1984) — неодружений священик Львівської архиєпархії, родом зі Стрия. Закінчив гімназію в Стрию та семінарію у Львові, висвячений у 1936 р., служив сотрудником у Вишеньці-Великій, Городку, Винниках біля Львова. Після Львівського “собору” 1946 р. перейшов на нелегальне становище, але у 1947 р. був заарештований у Чернівцях, де переховувався. У 1948 р. засуджений на вісім років таборів. Покарання відбував у Воркуті й на Печорі. Після звільнення в 1956 р. повернувся до Стрия, але в 1958 р. був знову заарештований за зберігання “антирадянської літератури” і засуджений на три роки ув’язнення. Повернувшись на Україну в 1961 p., примкнув до започаткованого о. Ігнатієм Солтисом апокаліптичного руху покутників, що сформувався навколо так званого “Середнянського чуда”. Саме цю його діяльність має на увазі Йосиф Сліпий, кажучи, що Поточняк зійшов з розуму. Як один з керівників “покутників” о. Поточняк був заарештований у 1968 р. й засуджений на вісім років ув’язнення. Ще раз заарештований у 1983 р. за порушення паспортного режиму (покутники не приймали радянських документів). Помер у тюрмі у Львові 28 травня 1984 р.

698

Ймовірно йдеться про Володимира Маргітича (нар. 1931), родом із Закарпаття (с. Неліпино Свалявської округи). Закінчив факультет іноземних мов Львівського університету (1955), працював інструктором Берегівського райвиконкому. Зав’язав листування з митрополитом Йосифом Сліпим, що перебував на засланні в Маклакові, та інформував його про становище УГКЦ на Закарпатті. Оскільки це листування було під контролем КДБ, арешт Йосифа Сліпого у 1958 р. потягнув за собою й арешт Володимира Маргітича. У 1957 р. він був звільнений з роботи, а в 1958 р. заарештований, засуджений і відправлений у табір у Мордовію. 2 травня 1959 р. до того самого табору потрапив і Йосиф Сліпий, який 19 серпня 1960 р. у своєму бараку висвятив Маргітича на священика. Наприкінці 1960 р. Маргітича несподівано звільнили з табору і на початку 1961 він повернувся в Україну, де працював вчителем у школі (1961–1982) та вихователем (1982–1993), не припиняючи підпільної душпастирської праці аж до легалізації УГКЦ у 1989 р. У 1991 р. він був цілковито реабілітований і далі продовжує священиче служіння в УГКЦ. Див.: Архів ІІЦ, П-1-1-624; Лідія Губич. Отець Володимир Маргітич: “Моя перша Служба Божа була на циркулярному столі…” (на сайті: www.pametnaroda.cz).

699

Петро Рауда (Petras Rauda, 1894–1974) — литовський католицький священик Вільнюської архидієцезії, родом з Радзивілішок. Висвячений у 1917 p., душпастирював у Янишках, згодом в Утені. В роки Другої світової війни рятував євреїв від знищення. У 1944 р. став почесним каноніком та віце-ректором Каунаської духовної семінарії. Після війни заарештований і засуджений на вісім років ув’язнення. Покарання відбував у таборах Туринська, Окунева, Молотовська. Після звільнення повернувся до Литви, але в 1957 р. був знову заарештований за написання щоденника, в якому описував своє життя в таборах; засуджений на 10 років. Покарання відбував у Мордовії, де й зустрівся та заприятелював з митрополитом Йосифом Сліпим. Після п’яти років ув’язнення був звільнений за станом здоров’я і повернувся до Литви, у 1965 р. цілком осліп, однак продовжував служити в м. Сведасай (Паневежиська дієцезія). Помер 7 березня 1974 р. у м. Сведасай. Залишив спогади під назвою “Незбагненні дороги Твої, Господи”: Petras Rauda. Nesuprantami mums tavo, Viespatie, keliai: atsiminimai / ред. J. Boruta, E. Neniśkyte, A. Katilius. Vilnius 2000.

700

Альфонс Сварінскас (Alfonsas Svarinskas, 1925–2014) — литовський католицький священик, дисидент, довголітній політв’язень радянських таборів (1946–1956, 1958-1964 і 1983–1988). Навчався в Каунаській духовний семінарії (з 1942), після четвертого курсу (1946) був заарештований за підтримку “лісових братів” (литовського націоналістичного підпільного руху) і засуджений на 10 років таборів із позбавленням прав на п’ять років. Покарання відбував у Мінлагу (селище Абезь, Комі АРСР), де в 1954 р. був таємно рукоположений на священика єпископом П. Раманаускасом. Після звільнення повернувся в Литву (1956), але в 1958 р. був знову заарештований за зберігання “антирадянської літератури” і засуджений на шість років таборів. Покарання відбував у Дубравлагу (Мордовія), де познайомився з митрополитом Йосифом Сліпим. У “Споминах” митрополит сам описує, як Сварінскас, маючи досвід табірного фельдшера, врятував йому життя в таборі, внаслідок чого сам потрапив до карцера та був переведений до тюрми суворого режиму. Дізнавшись про своє звільнення, Йосиф Сліпий хотів забрати Сварінскаса з собою до Риму як особистого секретаря, але це виявилось неможливо. Сварінскас відбув свій термін ув’язнення в 1964 р. і повернувся в Литву, де служив на парафії в селищі Відуклі та був співзасновником і активним членом Комітету захисту прав віруючих. Митрополит Сліпий підтримував з ним листування до кінця життя. Дізнавшись про арешт Сварінскаса в 1983 p., Йосиф Сліпий відразу написав листа солідарности до братів-литовців, називаючи Сварінскаса “славою Литовської Католицької Церкви і народу” та порівнюючи його вірність йому у в’язниці до вірности Тита апостолові Павлу. Сварінскас був засуджений на сім років ув’язнення і три роки заслання. Покарання відбував у Пермських таборах. Влітку 1988 р. був помилуваний і звільнений на прохання президента США Рональда Рейгана, після чого виїхав за кордон (це було умовою звільнення). Через три місяці після звільнення відвідав могилу патріярха Йосифа Сліпого у Римі й дав владиці Івану Хомі додаткові свідчення про роки свого ув’язнення з митрополитом Йосифом. Після проголошення незалежности Литви повернувся на батьківщину й став спочатку канцлером Каунаського архиєпископа (1990–1991), а потім головним капеланом Збройних сил Литви (1991–1995). 24–27 серпня 1992 р. брав участь у перепохованні тлінних останків патріярха Йосифа у Львові. Помер у Вільнюсі 17 липня 2014 року.

701

Йонас Бальчунас (Jonas Balčiūnas, 1927–2008) — литовський римо-католицький священик, родом з міста Пасваліс. Закінчив Каунаську семінарію, висвячений у 1949 p., служив сотрудником спочатку в Пасвалісі, а згодом у кафедральному храмі в Паневежисі (1951–1954), у 1954 р. заарештований і засуджений на 10 років ув’язнення. Через рік повернувся до Литви як інвалід, однак у 1956 р. знову був арештований і засуджений. Покарання відбував у таборах Тайшета та Потьми. Після звільнення у 1965 р. повернувся в Литву і служив сотрудником, а потім адміністратором у м. Салакас. Його активна релігійна діяльність стала причиною зорганізованого КДБ замаху на його матір Анну Бальчунас. Після цієї трагедії йому довелося покинути Салакас. У 1992–2008 pp. служив у рідному місті Пасваліс. Помер 2 травня 2008 р. У 2008 р. вийшла збірка його листів з ГУЛАГу “Світло в темряві: Листи з ГУЛАГу”: Jonas Balčiūnas. Šviesa tamsoje: Laiškai iš Gulagų. Klaipeda 2008.

702

Франциск (Пранас) Рачунас (Pranas Račiūnas, 1919–1997) — литовський римо-католицький священик, монах-маріянин, родом з Маріямполя. У 1937 р. вступив до згромадження маріян і через три роки склав вічні обіти, в 1940–1944 pp. навчався на богословському факультеті Каунаського університету, у 1943 р. рукоположений на священика, душпастирював на парафіях Варени, Паневежиса, Каунаса. Як активний душпастир у 1949 р. був заарештований більшовиками і засуджений на 25 років ув’язнення з конфіскацією майна. Покарання відбував у Озерлагу та Дубравлагу (з 1961). У 1961 р. зустрічався з митрополитом Йосифом Сліпим у Сосновці, коли той повернувся до табору в Явас після переговорів у Києві. Всього провів у таборах 17 років. За цей час написав шість томів релігійних творів, які переслав у Литву. У 1965 р. термін його ув’язнення був зменшений до 10 років і Рачунас був звільнений у зв’язку із закінченням терміну. Після звільнення повернувся в Литву, в м. Друскінінкай. У 1965-1990-х роках душпастирював у Литві, активно виступав на захист Католицької Церкви, писав петиції та заяви до Брежнєва, Андропова і Горбачова, був одним з творців “Хроніки Литовської Церкви”, редактором підпільного культурно-патріотичного видання “Auśra” (“Світанок”), одним з організаторів підпільної семінарії маріян у 1971 р. У 1966 р. написав Йосифу Сліпому вітального листа з нагоди 50-ліття священичих свячень. У 1990–1991 pp. був настоятелем храму св. Людовіка в Москві, а тоді знову повернувся в Литву, де викладав і працював як капелан Литовської академії сільського господарства. Помер 24 серпня 1997 р. в Каунасі.

703

Александр Маркайтіс-Маркевічус (Aleksandras Markaitis-Markevičius, 1913–1990) — єзуїт, литовський римо-католицький священик Вілкавішкіської дієцезії, навчався в Каунаській семінарії, потім у Нідерландах, у 1943 р. висвячений на священика, у 1949 р. заарештований за “антирадянські” проповіді й засуджений на 10 років таборів суворого режиму. У 1956 р. звільнений і повернувся до Литви, душпастирював серед молоді. В 1959 р. знову заарештований і засуджений за “антирадянську” діяльність. Після звільнення активно виступав на захист Католицької Церкви, підписував петиції до влади тощо. Помер у 1990 р.

704

Тут, мабуть, ідеться про польського римо-католицького священика Йосифа Кучинського (Józef Kuczyński, 1904–1982), прізвище якого митрополит Сліпий добре не пам’ятав і відтворював неточно. Див. про нього прим. 404 вище [у електронній версії — прим. 596. — Прим. верстальника].

705

Броніслав Джепецький (Bronisław Drzepecki, 1906–1973) — адміністратор Луцької римо-католицької дієцезії, родом з Поділля. Висвячений у 1930 p., душпастирював у Володимир-Волинському, у 1933–1937 роках навчався в Римі в університеті “Анджелікум”, де захистив докторат. У 1937–1939 pp. був віце-ректором та викладачем догматики в Луцькій духовній семінарії. У роки війни служив на Поліссі, згодом — парохом у Ковелі, у 1943 р. евакуйований німцями до Любліна. Після відходу німців з Любельщини влітку 1944 р. Луцький єпископ Адольф-Петро Шельонжек (1926–1950) призначив його генеральним вікарієм Житомирської дієцезії і Джепецький повернувся на Волинь. У січні 1945 р. заарештований і засуджений на 10 років таборів. Ув’язнення відбував у таборах Воркути. Звільнений у 1954 р. без права повертатися на батьківщину, тимчасово осів у Воркуті, де опікувався засланими поляками. В 1956 p., щоб нейтралізувати його дільність у Воркуті, його вислано у Казахстан. Там оселився в шахтарському селищі Зелений Гай біля м. Таїнча (Акмолинська обл.), де теж опікувався засланими поляками й розвинув широку місіонерську діяльність. За це в 1959 р. вдруге заарештований і засуджений на 10 років за “антирадянську” діяльність. Покарання відбував спочатку в Озерлагу (табір Чуна) біля Іркутська, а з 1961 р. в “таборі віруючих” (с. Сосновка в Мордовії), де перебували також інші католицькі священики, в тому числі й митрополит Йосиф Сліпий. За станом здоров’я Джепецькому зменшили кару до п’яти років. Після звільнення у 1964 р. він два роки нелегально душпастирював у Казахстані, а потім з’явилася можливість легальної душпастирської праці на Поділлі, і він повернувся в Україну. Служив на трьох парафіях у Шаргороді, Жмеринці та Чернівцях. Помер 7 вересня 1973 р. в Шаргороді. Про нього див.: Jan Nowak. Najbliżsi przyjaciele ks. Władysława Bukowińskiego — ks. Bronisław Drzepecki i ks. Józef Kuczyński. Kraków 2009.

706

Можливо, мається на увазі Владислав Буковинський. Про нього див. детальніше прим. 59 до “Меморіялів” [у електронній версії — прим. 896. — Прим. верстальника]. Пор.: Григорій Цимбал. Третя московська спокуса (або мої зустрічі з Патріярхом Йосифом). Львів 1997, с. 16.

707

Такий присуд справді мав місце. Йосиф Сліпий вважає його четвертим, виходячи з такого розрахунку: першим був засуд у 1946 р. на вісім років таборів, другим засудом після відбуття покарання стало в 1953 р. рішення про заслання митрополита Йосифа Сліпого до інвалідного дому в Маклакові, третім був засуд у 1959 р. на сім років ув’язнення, а четвертим — згадана тут заочна ухвала Судової колегії Верховного Суду УРСР від 27 вересня 1962 p., за якою Сліпий був визнаний особливо небезпечним рецидивістом, що має відбувати покарання в табірному пункті особливого режиму. Відповідно до цього засуду Йосифа Сліпого перевели до закритої тюрми суворого режиму (п’ятий лагпункт). Див.: ГДА СБУ, ф. 6, спр. 67829, т. 10, арк. 503–504; Іван Хома. Другий період каторги Патріярха Йосифа // Богословія, т. 56. Рим 1992, с. 113–114.

708

Має бути “Кучинський”. Див. прим. 404 вище [у електронній версії — прим. 596. — Прим. верстальника], а також спогади співкамерника Йосифа Сліпого о. Григорія Цимбала: Григорій Цимбал. Третя московська спокуса. Львів 1997, с. 19.

709

Характерною рисою усіх відділів особливого режиму були не лише важкі умови утримання (по шість чоловік у камері розміром 3 на 4 м із залізними нарами та “парашею”), не лише важка фізична праця під дулами автоматів Калашникова та наглядом вівчарок, але й цілеспрямований систематичний голод. Щоденний раціон пересічного в’язня такої тюрми не перевищував 1100–1200 калорій. Враховуючи обмеження, які поширювалися на в’язнів такої тюрми щодо листування, відвідин і приймання передач та посилок від рідних, такі умови утримання фактично прирікали в’язнів на повільну смерть від виснаження та голоду. Див.: Григорій Цимбал. Третя московська спокуса, с. 20–33.

710

Рос.: “Збирайся з речами, швидко-швидко”.

711

Рос.: “за межі табору”.

712

Саранськ — місто на сході Мордовії, розташоване в центральній частині басейну річки Інсар (притока Волги), 500 км на південний схід від Москви. З 1934 — столиця Мордовської АРСР, політичний, економічний, науковий та культурний центр Мордовії.

713

Йосиф Сліпий був звільнений рішенням Президії Верховної Ради, яке було ухвалене 12 січня 1963 р.

714

Тут трапилася помилка у датуванні. Митрополит Йосиф Сліпий не міг висвятити Василя Величковського 4 січня 1963 p., бо в цей час він був ще в ув’язненні в Мордовії. Документ про його звільнення був підписаний щойно 26 січня 1963 p., а хіротонія Василя Величковського відбулася 4 лютого 1963 р. в готелі “Москва” (про це владика Величковський особисто розповів о. Іванові Дацьку). Так само й Іван Хома виправив “4 січня” на “4 лютого” при редагуванні машинопису А1.

715

Віталій Боровой (1916–2008) — видатний церковний діяч РПЦ, протопресвітер, доктор богослов’я, церковний історик, проповідник, родом із с. Нестеровка на Вітебщині, з селянської сім’ї. Закінчив Віденську семінарію та Варшавський університет, у роки Другої світової війни був секретарем Мінської єпархії, рукоположений на священика у 1944 p., був настоятелем собору в Гомелі, брав участь у відродженні Мінської семінарії, згодом став професором церковної історії в Ленінградській духовній академії. З 1959 р. став співробітником Відділу зовнішніх церковних відносин Московского патріярхату (у 1963–1995 — заступник голови Відділу). У 1962–1965 pp. брав участь у II Ватиканському соборі як спостерігач від РПЦ, був активним учасником підготовки вступу РПЦ у Всесвітню раду Церков та протягом 13 років (з 1962 р. з перервами) представляв РПЦ у цій Раді, беручи участь в усіх її Асамблеях. У 1973–1978 pp. був настоятелем Богоявленського собору в Москві, в 1980-1990-х — почесним настоятелем Воскресенської церкви в Москві. Помер 7 квітня 2008 р. На час своєї смерти був найстаршим за хіротонією священиком РПЦ. У 2006 р. вийшов збірник його проповідей: Виталий Боровой. Быть свидетелями Христа. Проповеди. Москва 2006.

716

“Спомини” першої та другої редакцій (типу А і В) містять у кінці власноручний підпис Йосифа Сліпого. У редакції А Йосиф Сліпий підписується просто “Йосиф”, а в редакції В вже бачимо поряд із підписом патріярший титул: “Йосиф Патріярх”. Оскільки Йосиф Сліпий прийняв цей титул щойно в 1975 p., то зрозуміло, що друга редакція “Споминів” була завершена вже після цієї дати, найімовірніше, в 1976 p., бо, як свідчить його тодішній секретар о. Іван Дацько, він сам бачив у 1976 p., як патріярх Йосиф переглядав і виправляв текст “Споминів”.

717

У редакції А1 Іван Хома вносить уточнення (відповідно до датування першого та останнього рукописних зошитів): “Написано від 10.7.1964 у Ватикані до 25.8.1964 в монастирі Отців Пассіоністів в Неттуно”. У другій редакції Споминів” (В) це уточнення ще докладніше: “Блаженніший Йосиф диктував ці спомини о. Іванові Хомі у Ватикані від 10 липня 1963, а закінчив 25 серпня 1964 в монастирі Отців Пассіоністів в Неттуно, недалеко Риму”. Це датування в обох редакціях, очевидно, додав секретар Йосифа Сліпого Іван Хома, коли передруковував текст “Споминів”. Його немає в рукописі. Навіть у машинописних версіях обох редакцій підпис Йосифа Сліпого стоїть перед цим додатком.

718

Див. додаток II, с. 461–463, 477–479 [у електронній версії — розділ “Меморіяли митрополита Йосифа Сліпого до папи Івана XXIII і папи Павла VI”. — Прим. верстальника].

719

ГДА СБУ, ф. 6, спр. 67829, т. 10, арк. 231–277. Див. також: Йосиф Сліпий. Погляд на догматичні та історичні основи Греко-Католицької Церкви в Україні (Маклаково, Єнісейський р-н, Красноярський край, 1954) // Богословія, т. 56. Рим 1992, с. 1–53 (перевидання: Рим 1993).

720

ГДА СБУ, ф. 6, спр. 67829, т. 10, арк. 279–293.

721

Там само, арк. 295.

722

Іван Музичка. Листування Блаженнішого Йосифа. Значення, характер, цілі і мислі // Пам’ять століть 6 (39) (2002) 49–50.

723

Цю довіру Микола Підгорний заслужив тим, що влітку 1957 р. не підтримав спробу Молотова й Маленкова усунути Хрущова від влади.

724

В архіві сестер милосердя св. Вінкентія збереглося два рукописні варіянти цього тексту: чернетка, написана синім чорнилом з поправками Сліпого, та чистовий варіянт, переписаний самим митрополитом зеленим чорнилом. Ці два примірники Сліпий передав сестрі Меланії Куцині. Крім того, слід припускати, що був ще принаймні один примірник, який Сліпий вислав безпосередньо Миколі Підгорному.

725

Олексій Михайлович Бровкін (1906–1983) — генерал внутрішньої служби III рангу, родом з Путивля Сумської обл. У 1930 р. закінчив механічний факультет Сумського машинобудівного інституту. У 1930–1939 pp. працював на керівних інженерно-технічних посадах на заводі “Реммаштрест” у Харкові; у 1939–1951 — на партійній роботі в Харкові, Нижньому Тагілі, Києві. У роки радянсько-німецької війни працював секретарем міськкому КПРС у Харкові (1941–1942) та Нижньому Тагілі (1942–1945), у 1946–1951 — заступником завідувача відділу машинобудування ЦК КПУ. У 1951–1953 pp. був заступником міністра держбезпеки УРСР, з 1953 — в апараті ЦК КПУ. У 1954 р. став заступником міністра, а в 1956 — міністром внутрішніх справ УРСР. У 1962–1967 pp. працював начальником Київської вищої школи МВС СРСР. У 1968 р. вийшов на пенсію в ранзі генерал-майора та став першим головою новоствореної Організації ветеранів Центрального апарату МВС. Помер у Києві в 1983 р.

726

Наприклад, у “Споминах” Йосиф Сліпий називає “міністром” Сергія Даниленка-Каріна, співробітника НКДБ, що при зустрічі з ним представлявся уповноваженим у справах релігійних культів при Раднаркомі УРСР.

727

І пізнаєте правду, с. 20.

728

Іван Гриньох. Спомини Патріярха Йосифа // Літопис Голготи України, т. 2: Репресована Церква. Дрогобич 1994, с. 139–153 (спомини), 154–177 (дві скарги).

729

Див.: І пізнаєте правду, док. № 4–5, с. 161–184.

730

ГДА СБУ, ф. 6, спр. 67829, т. 10, арк. 278–293.

731

Медіоланський (або амброзіянський) обряд — один із західних літургічних обрядів, поширений у Міланській архиєпархії й названий за ім’ям єпископа Амброзія Медіоланського (340–397). Протягом історії папи не раз робили спроби уніфікувати цей обряд із римським. Однак у 1570 р. папа Пій V дозволив вживати поряд з римським також інші давні латинські обряди, що існували вже не менш як 200 років. Цим самим медіоланський обряд дістав офіційне визнання. Цей обряд двічі реформувався (вперше в часи Реформації, коли Карл Борромей намагався очистити його від римських впливів, а вдруге — після II Ватиканського собору), і в підсумку істотно зблизився з римським обрядом.

732

Франциск Хіменес (Francisco Jimenez de Cisneros, 1436–1517) — іспанський монах-францисканець, кардинал і державний діяч, що відновив давній мозарабський (іспанський, вестґотський) обряд, який склався в Іспанії та Південній Галлії ще за часів вестґотів. Цей обряд іноді називають ісидоріянським, бо в його розвитку важливу роль відіграли праці Ісидора Севільского (560–636). Після арабського завоювання та в період Реконкісти цей обряд був поступово витіснений римським. Тільки на початку XVI ст. кардинал Хіменес, єпископ Толедо, відродив мозарабський обряд, провівши ревізію богослужбових книг і переклавши обрядові тексти з ґотської мови на латину. Сьогодні мозарабський обряд використовується головно в єпархії Толедо та деяких інших містах Іспанії (Вальядолід, Саламанка та ін.).

733

Лат.: “вічне місто”.

734

У 1309–1377 pp. резиденція пап була не в Римі, а в Авіньйоні, і папи перебували в політичній залежності від французьких королів (т. зв. “Авіньйонський полон”).

735

Італ.: “місто Ватикан”.

736

Лат.: “in medias res” — букв, “до середини речі”, тобто до суті справи.

737

Георгій Маленков (1902–1988) — радянський державний і партійний діяч, близький соратник Сталіна. Родом з Оренбурга, із сім’ї дрібного службовця. Член ЦК КПРС (1939–1957), кандидат у члени Політбюро ЦК КПРС (1941–1946), член Політбюро ЦК КПРС (1946–1957), член Оргбюро ЦК ВКП(б) (1939–1952), секретар ЦК КПРС (1939–1946, 1948–1953), депутат Верховної Ради СРСР 1, 2, 3, 4-го скликань. Після смерти Сталіна став головою Ради міністрів СРСР (8 березня 1953 — 8 лютого 1955). Влітку 1953 р. підтримав Микиту Хрущова у боротьбі проти Лаврентія Берії, однак його економічна програма не знайшла підтримки на Пленумі ЦК КПРС, і в 1955 р. він був знятий з посади голови уряду й переведений на посаду заступника голови Ради Міністрів СРСР та міністра електроенергетики СРСР (1955–1957). У червні 1957 р. Маленков разом з Вячеславом Молотовим та Лазарем Кагановичем спробував взяти реванш та усунути Хрущова з посади першого секретаря ЦК КПРС, за що був виведений зі складу ЦК. У 1957–1961 pp. працював директором Усть-Каменогорської гідроелектростанції та Екібастузької теплоелектроцентралі. У листопаді 1961 р. виключений з КПРС (і ніколи не поновлений) та відправлений на пенсію. В останній період життя навернувся на православну віру і служив паламарем у соборі Богоявлення в с. Єлохово під Москвою. Помер 14 січня 1988 р. Про нього див.: Р. К. Баландин. Маленков. Третий вождь Страны Советов. Москва 2007; А. Г. Маленков. О моем отце Георгии Маленкове. Москва 1992.

738

Рос.: “Останнім часом Ватикану відводиться дедалі значущіша роль у планах міжнародної реакції. Ватикан привертає особливу увагу завдяки своєму величезному досвіду пропаганди реакційної ідеології, накопиченому протягом століть”. Див.: М. М. Фрейденберг. Рецензия на: F. Dvornik. “The Photian Schism. History and Legend”. Cambridge, 1948 // Византийский временник 6 (1953) 320.

739

Лат.: “captatio benevolentiae populi” — здобуття прихильности народу.

740

Лат.: “bona fama” — добра слава.

741

Див.: E. Шлеев. О единоверии // ЖМП 6 (1950) 34–43, цитата із с. 34.

742

У той час у Ватикані не було державного секретаря, бо папа Пій XII, бувши сам державним секретарем за Пія XI, після смерти кардинала Луїджі Мальйоне (22.VIII.1944) нікого не призначив на цю посаду. В 1944–1958 pp. Державний сектретаріят функціонував під безпосереднім керівництвом папи, а обов’язки державного секретаря були розподілені між двома апостольськими пронотарями: Доменіко Тардіні і Джованні Батістою Монтіні, які в 1952 р. були призначені державними просекретарями надзвичайних і звичайних справ відповідно. У 1954 р. Монтіні (майбутній папа Павло VI) став архиєпископом Мілана та покинув курію. Тільки наприкінці 1958 р. новий папа Іван XIII номінував Тардіні кардиналом та державним секретарем, і на цій посаді Тардіні залишався аж до смерти 30 червня 1961 р.

743

Італ.: “dato non concesso” — навіть якщо припустити.

744

Йдеться про Ризький мирний договір між радянською Росією та Латвією, підписаний 11 серпня 1920 р. в Ризі, що припинив стан війни між двома державами, визначив російсько-латвійський кордон і передбачав встановлення дипломатичних та консульських відносин.

745

Тут Сліпий говорить про свій намір написати “Історію Вселенської Церкви на Україні” та вступ до неї: “Погляд на догматичні та історичні основи Греко-Католицької Церкви в Україні”. Див.: Богословія, т. 56. Рим 1992, с. 1–53 (перевидання: Рим 1993).

746

Лат.: “mutatis mutandis” — змінивши те, що належить змінити; із врахуванням відповідних відмінностей; із необхідними змінами, що випливають із обставин.

747

Адам Стефан Сапега (Adam Stefan Sapieha, 1867–1951) — польський кардинал, один із провідних релігійних та політичних діячів в історії Польщі першої половини XX ст., що дістав прізвисько “незламного князя”, сенатор Польщі (1922–1923), єпископ (з 1926 — архиєпископ) Краківський (1911–1951), з 1946 — кардинал. Під час Другої світової війни через відсутність примаса Гльонда, що перебував у Франції, Сапега став, фактично, провідником Католицької Церкви на території Генерал-Губернаторства. Після розриву конкордату Польщі з Апостольською Столицею 12 вересня 1945 р. брав участь у заходах для нормалізації державно-церковних відносин. У травні 1947 р. представляв польський єпископат у переговорах з Апостольською Столицею в Римі. Крім того, в 1946 р. папа Пій XII надав кардиналові Сапезі надзвичайні повноваження ординарія над греко-католиками деяких польських дієцезій, а після смерти примаса Гльонда (†1948) розширив ці повноваження на всю територію Польщі. Помер у Кракові 23 липня 1951 р. Про нього див.: Bolesław Przybyszewski. Adam Stefan kardynał Sapieha. Pasterz dobry, książę niezłomny 1867–1951. Łańcut 2002; M. Rożek. Kardynał Sapieha. Kraków 2007.

748

Acta Apostolicae Sedis (лат.: “Акти Апостольського Престолу”) — офіційний бюлетень Апостольського Престолу, що нерегулярно виходить у Римі з 1909 р. і містить усі найважливіші декрети, енцикліки, рішення римських конгрегацій та повідомлення про церковні призначення.

749

L’Osservatote Romano (італ.: “Римський оглядач”) — офіційний друкований орган Апостольського Престолу для висвітлення публічної діяльности папи Римського, публікації офіційних документів та статей провідних церковних діячів. Видається в Римі з 1861 р. Виходить різними мовами (італійською щодня, іншими мовами щотижня або щомісяця).

750

Annuario Pontificio (італ.: “Папський щорічник”) — папський статистичний щорічник, що видається у Ватикані італійською мовою з 1912 р. і містить основну інформацію про офіційних осіб та адміністративно-територіяльні одиниці Католицької Церкви.

751

Рос.: ОСО — “Особое совещание” (Особлива нарада).

752

Лат.: “persona odiosa” — одіозна, нестерпна, ненависна особа.

753

15–27 вересня 1959 р. Підгорний супроводжував Хрущова під час його офіційного візиту до США, що передбачав і виступ радянського представника на засіданні Генеральної асамблеї ООН. Українські націоналісти у США підготували з цього приводу акцію протесту, яка мала відбутися в залі засідань Генеральної асамблеї. Запобігти акції було неможливо, але Микола Підгорний знайшов вихід. Він швидко переклав свою доповідь і виступив з трибуни ООН по-українськи. Цей вчинок знайшов позитивну оцінку з боку українців діяспори та УРСР, в тому числі й самого Сліпого. Саме на цей прецедент натякає митрополит на початку свого листа до Миколи Підгорного.

754

Тут мається на увазі “уповноважений” Сергій Даниленко-Карін — про нього див. прим. 332 до “Споминів” [у електронній версії — прим. 491. — Прим. верстальника].

755

Тут Йосиф Сліпий не дотримується хронологічної послідовности. Замітка у “Правді” та “Известиях” про УГКЦ появилася під час приготувань до похорону митрополита Андрея Шептицького 4 листопада 1944 р. і не містила ніякої вказівки на авторство Івана Полянського. Поїздка ж делегації УГКЦ до Москви та розмова з головою Ради у справах релігійних культів при Раді міністрів СРСР Іваном Полянським відбулася в грудні 1944 р.

756

Іван Полянський (1878–1956) — радянський державний діяч, майор держбезпеки. У 1921–1947 pp. був співробітником органів ВНК-ОГПУ-НКВС-МВС СРСР, з 1944 — начальник відділу 2-го управління НКДБ, в 1947 р. звільнений з органів за станом здоров’я. У 1944 р. став першим головою Ради в справах релігійних культів, яку очолював до смерти в 1956 р.

757

Див.: Е. Шлеев. О единоверии // ЖМП 6 (1950) 34–43, с. 34. Сліпий часто наводить цю цитату. Він згадує її також у своєму “Pro memoria” з 1953 p., у пастирському посланні на Преображення 1953 р. та в рефераті про т. зв. Львівський “собор” 1946 p., написаному для співробітника 4-го управління КДБ УРСР М. Купцова. Текст послання див.: Пастирське послання митрополита Йосифа Сліпого до духовенства і вірних “Наша Церква”, 19 серпня 1953 p., м-ко Маклаково, Красноярський край // Архів монастиря сестер милосердя св. Вінкентія, спр. 3; текст доповіді про т. зв. Львівський “собор” 1946 року поданий на с. 433–438.

758

Патріярх Московський і всієї Русі Алексій І (в миру Сергій Симанський, патріярх у 1945–1970 pp.) дійсно мав багато нагород: церковних і державних, радянських та іноземних. Серед них: медаль “За оборону Ленінграда” (1943), орден Святого апостола Марка і високі ордени Лівану, Сирії (1945), Румунії (1947), чотири ордени Трудового Червоного Прапора (1946, 1952, 1962, 1967), орден Святого рівноапостольного князя Володимира (1961) та інші.

759

Митрополит Крутицький і Коломенський Микола (Ярушевич) (1891–1961) був вікарієм паріярха Алексія і першим головою Відділу зовнішніх відносин Московської патріярхії. За свою діяльність він отримав низку нагород: медалі “За оборону Москви” і “За доблесну працю у Великій Вітчизняній війні”, орден Трудового Червоного Прапора, а також кілька орденів та медалей від інших країн. Докладніше про нього див. прим. 435 до “Споминів” [у електронній версії — прим. 640. — Прим. верстальника].

760

Столипінки (столипінські вагони) — спеціяльні товарні вагони з невеликою пічкою всередині, в яких за сталінських часів перевозили в’язнів і засуджених до Сибіру. Отримали свою назву від прем’єр-міністра Росії Петра Столипіна (1906–1911), за якого такі вагони використовувалися для перевезення переселенців у Сибір.

761

Герасим (†1435) був єпископом Смоленським у 1417–1433 pp. та митрополитом Київським і всієї Руси в 1433–1435 pp. Скориставшись тим, що після смерти митрополита Фотія на Русі не було митрополита, Герасим з волі литовського князя Свидриґайла восени 1433 р. поїхав до Константинополя по свячення і восени наступного року повернувся в митрополичому сані. Він був поставлений не лише для Литви, але “на всю Руську землю”. Прибувши на Русь, він, однак, не поїхав до Москви, де тривали усобиці, а зупинився в Смоленську і мав намір разом з князем Свидриґайлом запровадити унію з Римом. Проте через деякий час Свидриґайло запідозрив Герасима у зносинах зі своїм суперником у боротьбі за престол Сигизмундом. Як наслідок, Герасим був засланий у Вітебськ і 26 червня 1435 р. спалений.

762

Див.: Жалоба Й. Сліпого до Генерального прокурора СРСР від 4 грудня 1960 року // Архів сестер милосердя св. Вінкентія, спр. 12 (опубл. у вид.: І пізнаєте правду, док. № 3, с. 155–161).

763

Конвенція про запобігання злочинові геноциду була ухвалена Генеральною асамблеєю ООН 9 грудня 1948 р. і ратифікована Президією Верховної Ради СРСР 18 березня 1954 р. Конвенція покликана запобігти злочинним діям, спрямованим на цілковите або часткове знищення певної національної, расової або релігійної групи як шляхом прямого фізичного знищення, так і шляхом навмисного створення умов, що провадять до її повного або часткового знищення. Очевидно, Сліпий вважав, що знищення УГКЦ підпадає під дане в цій конвенції визначення геноциду.

764

У 1943–1944 pp. були проведені масові депортації калмиків, інгушів, чеченців, карачаївців, балкарців, кримських татар, ногайців, турків-месхетинців, понтійських греків — як правило, під приводом звинувачень у колабораціонізмі, які поширювалися на весь народ без винятку. Були зліквідовані й автономії, що їх мали декотрі з цих народів. У 1948 р. був виданий указ, що забороняв представникам депортованих народів повертатися на батьківщину. Але вже в 1957–1958 pp. деяким із цих народів (калмикам, чеченцям, інгушам, карачаївцям і балкарцям) було дозволено повернутися в місця колишнього проживання, а їх автономії — відновлено.

765

Йосиф Сліпий натякає на напругу, а зрештою й розрив дипломатичних відносин між Югославією і СРСР у 1948–1955 pp., що його викликало небажання югославського керівництва йти у фарватері сталінської політики. Тільки після смерти Сталіна, у 1955 p., між Югославією і СРСР була підписана декларація про взаємоповагу та невтручання у внутрішні справи.

766

12 грудня 1956 р. в Москві між СССР і Японією була підписана спільна декларація, яка припинила стан війни і врегулювала відносини між двома країнами.

767

“Поларіс” (Polaris) — балістична ракета для підводних човнів, розроблена у США в другій половині 1950-х років і прийнята на озброєння у листопаді 1960 р. У цьому ж році США та Великобританія підписали угоду про базування американських підводних човнів, озброєних атомними ракетами, у Шотландії, в північній частині затоки Ферт-оф-Клайд. Згодом, у 1962 p., президент США Кеннеді та британський прем’єр-міністр Макміллан підписали угоду про постачання цих ракет Великобританії в обмін на надання нею бази для американських підводних човнів у Шотландії.

768

“Дамоклів меч” — небезпека, що постійно нависає над кимось.

769

Англійський прем’єр-міністр у 1957–1963 pp. Гарольд Макміллан (Harold Macmillan) був першим західним лідером, який офіційно відвідав СРСР після Другої світової війни. У контексті цього візиту (21 лютого — 3 березня 1959) Макміллан відвідав також і Київ. Незабаром після цього між СРСР і Великобританією була підписана торгова угода на п’ять років та угода про зв’язки у сфері науки, техніки і гуманітарної освіти на 1960–1961 pp.

770

При висвяченні Клима Смолятича його, замість патріяршого благословення, благословили реліквією, яку Володимир Великий привіз свого часу з Корсуня до Києва — головою св. Климента. Це було зроблено на взір того, як у Царгороді нового патріярха благословляли рукою св. Йоана Хрестителя.

771

Хіба — у Й. Сліпого часто вживається у значенні пол. chyba: адже ж, чейже.

772

Ігнатій Оксенович-Старушич (†1650) — єпископ Могилівський, професор і ректор Києво-Могилянської академії, ігумен Київського Видубицького монастиря. Був визначним проповідником, помер невдовзі після хіротонії у 1650 р. У своєму “Казанні” на похороні князя Ігоря Святополка-Четвертинського засуджував козаків як “бунтівників”.

773

Йосафат Кунцевич написав кілька полемічних творів на захист унії: “О фальшованю писем словенских”, “О старшинстві св. Петра”, “О крещенії Владимира”, “Катехизис” та інші. Коли його почали звинувачувати у переслідуванні православних, він відповів на ці закиди листом до канцлера Льва Сапіги від 22 квітня 1622 р. (текст листа див. у вид.: Н. Коялович. Литовская церковная Уния, т. 2. Санкт-Петербург 1861, с. 336, а відповідь на нього Сапіги у вид.: Вестник юго-западной и западной России, т. 1, вип. 2. Київ 1862, с. 65–79).

774

Лінія Одра — Ниса — сучасний німецько-польський кордон, встановлений після Другої світової війни, що проходить по річках Одра та Ниса. Після Другої світової війни польський кордон з Німеччиною був зміщений на захід за рахунок колишніх німецьких територій як компенсація за втрачені Польщею землі Західної України та Західної Білоруси. Німецька Демократична Республіка визнала цей кордон у 1950 p., але Західна Німеччина відмовлялася його визнавати до 1970 p., коли визнала його de facto; визнання de jure відбулося тільки в 1990 р. й було одною з умов об’єднання Німеччини.

775

Лат.: Audiatur et altera pars — слід вислухати й іншу (протилежну) сторону, треба вислухати і обвинувача, і обвинуваченого.

776

Ця фраза “Lieb’ Vaterland, magst ruhig sein!” (“Будь спокійна, люба Вітчизно!”) взята з приспіву німецької ліричної пісні “Сторожа на Райні” (“Die Wacht am Rhein”). Написана під час Райнської кризи 1840 р. швабським торговцем Максом Шнекенбюрґером, ця патріотична пісня за часів Бісмарка та франко-пруської війни (1870–1871) стала неофіційним гімном Пруссії. Вона залишалася популярною також і в часи Першої та Другої світових воєн. Її мотиви широко використовувалися в музиці та кінематографії протягом усього XX ст. Йосиф Сліпий, очевидно, не раз мав нагоду чути цю пісню під час своїх студій в Інсбруку.

777

Чернетка, написана синім чорнилом, закінчується датою “Кінець грудня 1960 року”. Чистовик, написаний зеленим чорнилом, датований “січнем 1961 року”. Точна дата не вказана в жодному з варіянтів.

778

Ігнатій (1540–1620) — Московський патріярх за царя Лже-Дмитрія І (1605–1606). Грек родом з Криту, він приїхав до Москви в 1595 р. з делегацією Царгородского патріярха і там залишився. Після смерти Бориса Годунова Ігнатій пристав до прихильників Лже-Дмитрія і після його перемоги був зведений у сан патріярха замість усунутого і засланого Йова, коронував Лже-Дмитрія і вінчав його з Мариною Мнішек. Після вбивства Лже-Дмитрія був позбавлений патріяршого та митрополичого сану і засланий Василієм Шуйським у Чудівський монастир як простий монах. У 1611 р. поляки звільнили Ігнатія і визнали його патріярхом, однак він не зміг закріпитися у Москві і виїхав до Речі Посполитої. Там оселився у Троїцькому монастирі у Вільні, де під впливом Йосифа Велямина Рутського у 1612 р. прийняв унію. Помер у Вільні в 1620 р. Православна Церква не визнає його законним патріярхом.

779

Митрополит Йосиф Сліпий має на увазі, що комуністи даремно шукають в історії аргументів для обґрунтування свого ворожого ставлення до УГКЦ, бо поважних аргументів не знайдуть і нікого не переконають.

780

Закравати (від польськ.: zakrawać) — скидатися на щось, бути подібним до чогось.

781

Неточна цитата з “Гайдамаків”: “«Тату, тату… ми не ляхи! Ми…» — та й замовчали”, а вище: “«Признавайтесь: Що, ви католики?» — «Католики…»”. Див.: Тарас Шевченко. Зібрання творів. У 6-ти томах, т. 1: Поезія 1837–1847. Київ 2003, с. 182–183.

782

Франц.: “Une quantité pas négligeable” — поважна, чимала кількість.

783

Лат.: “Res porro tractatur” — справа розглядається далі, справа ще не закрита.

784

Пол. прислів’я: “За матінкою легко промовляти молитву”, тобто легко повторяти щось за кимось іншим, особливо старшим і поважнішим. Сліпий хоче сказати, що комуністи повторюють у ставленні до греко-католиків усе те, що коїв свого часу царизм.

785

Неточна цитата з “Розритої могили”. Див.: Тарас Шевченко. Зібрання творів. У 6-ти томах, т. 1: Поезія 1837–1847. Київ 2003, с. 253.

786

“Як з Петрового дня” (прислів’я) — дедалі гірше й гірше, одне лихо за другим (після Петрового дня, тобто 12 липня, поступово наближається осінь і зима).

787

Володимир Бєляєв (справжнє прізвище Цісевич, 1909–1990) — радянський письменник та публіцист, автор відомої трилогії “Стара фортеця” (про хлопця з Кам’янця-Подільського в часи громадянської війни), за яку отримав Сталінську премію III ступеня. За Хрущова став активним речником радянської пропагади і отримав санкцію на розробку теми “боротьби з бандитизмом”. Поряд із популярними творами для дітей та підлітків написав цілу низку памфлетів та документальних повістей, спрямованих проти “українських буржуазних націоналістів” та УГКЦ. Серед них: “Під чужими прапорами” (1954), “Луна Чорного лісу” (1965), “Нічні птахи” (1965), “Формула отрути” (1971), документальні повісті “Хто тебе зрадив?” (1972) та “Я звинувачую” (1978). У цих книгах письменник оперує багатьма реальними фактами, так що немає сумніву у використанні ним архівів радянських спецслужб. Фальсифікуючи та перекручуючи історичні реалії, він очорнює боротьбу УПА та компрометує провідників українського національного руху та УГКЦ (Євгена Коновальця, Степана Бандеру, митрополита Андрея Шептицького, Йосифа Сліпого). За свою активну пропагандистську діяльність Бєляєв отримав премію КДБ СРСР та інші численні нагороди. Важко сказати з певністю, які саме твори Бєляєва має на увазі Сліпий, говорячи про “останню скандалістику Бєляєва”. Це може бути натяк на сценарій фільму “Іванна” (1959) про дочку священика, що загинула з вини духовних пастирів (в тому числі і митрополита А. Шептицького). А можливо, Сліпий має на увазі наклепницькі твори Бєляєва, які зачіпають його самого і на які він скаржився Генеральному прокурору СРСР у листі від 4 грудня 1960 р. ще з табору в Мордовії. У цій скарзі він зокрема згадує статтю Миколи Вірного (псевдонім Бєляєва) “Под маской дома Романовых”, що друкувалася як частина книги “Тайны митрополичьего дворца” в газеті “Львовская правда” у вересні-жовтні 1960 р. (№ 227, 228, 231, 233, 235, 237, 239, 241, 247, 249, 251), та статтю “По следам исчезнувшего гарнизона” в журналі “Религия и наука” (листопад 1960). На цю скаргу Сліпому відповіли, що 20 жовтня 1961 р. її переслано Генеральному прокуророві УРСР в Києві; з Генеральної прокуратури УРСР ніякої відповіді не надійшло, хоча Сліпий кілька разів звертався туди, а 18 січня 1962 р. знову скаржився Генеральному прокурору в Москві вже з табору Явас у Мордовії. Див. скаргу Йосифа Сліпого в архіві монастиря сестер милосердя св. Вікентія (без опису).

788

Під “товаришами” Бєляєва Сліпий, напевно, має на увазі художника-ілюстратора Віктора Григор’єва (1903–1982), що своїми карикатурами ілюстрував книжки Бєляєва, та українського письменника Михайла Рудницького (1889–1975), що виступив як співавтор Бєляєва у збірці памфлетів “Під чужими прапорами” (Київ 1956, 1958). Рудницький був вихідцем з відомої української родини, мав ступінь доктора філософії, знав кілька європейських мов, був автором наукових праць, віршів, новел, нарисів, спогадів з літературного і мистецького життя. З 1944 р. очолював кафедру англійської філології у Львівському державному університеті ім. І. Франка, до 1947 р. був деканом факультету іноземних мов. Його участь у написанні збірки “Під чужими прапорами” сумнівна. Імовірно, його просто змусили прийняти співавторство як вияв лояльности до радянської влади та каяття за колишні “націоналістичні гріхи”. На наклепницький характер цієї книжки Йосиф Сліпий скаржився у 1956 р. в Міністерство внутрішніх справ СРСР.

789

Дезавуювати (від франц. desavouer) — тут: компрометувати, осуджувати.

790

Пальміро Тольятті (Palmiro Togliatti, 1893–1964) — італійський політичний діяч, довголітній лідер італійської Комуністичної партії (1926–1964). У 1940–1944 pp. жив у Москві та виступав по московському радіо під псевдонімом Маріо Корренті. Згодом повернувся в Італію, але не раз приїжджав до СРСР. Помер 21 серпня 1964 під час відвідин СРСР у м. Ялта. Про нього див.: Giancarlo Lehner. Palmiro Togliatti Biografia di un vero stalinista. Milano 1991; Elena Agarossi, Victor Zaslavsky. Stalin and Togliatti: Italy and the Origins of the Cold War. Bologna 1997 (перевид.: Stanford 2011).

791

Фраза з “Пана Тадеуша” Адама Міцкевича: “[Ці давні сховища у глибині лісів стрільці звуть маточник…]. Ведмедю, дурнику, якби ти там сидів, то Войський би тебе повік не прислідив” (перекл. М. Рильського — Адам Міцкевич. Вибрані твори. У 2-х томах, т. 2. Київ 1953, с. 90). Ця фраза стала крилатим висловом із значенням: “Сиди, дурню, вдома із своєю дурістю”.

792

Латинське прислів’я: “Quieta non movere” (буквально: не рухати те, що лежить спокійно) — не порушувати існуючих традицій, не виступати проти усталеного порядку, зберігати “status quo”.

793

Андрій Вишинський (1883–1954) — радянський юрист і державний діяч. З 1935 — генеральний прокурор СРСР, обвинувач на гучних політичних процесах сталінської доби. У 1940–1949 pp. був заступником міністра закордонних справ, у 1949–1953 — міністром закордонних справ СРСР, а в 1953–1954 — постійним представником СРСР в ООН. Дін Ґудергем Ачесон (Dean Gooderham Acheson, 1893–1971) — відомий американський політик, один з творців плану Маршалла та НАТО, у 1949–1953 pp. був державним секретарем США в адміністрації президента Гаррі Трумена. Після відставки залишався впливовим політиком та неофіційним радником президентів Кеннеді, Джонсона та Ніксона. І Вишинський, і Ачесон були кваліфікованими юристами та спеціялістами з міжнародного права. Основним полем їхніх дискусій були засідання Генеральної асамблеї ООН у Нью-Йорку. Про Вишинського див.: Александр Звягинцев. Прокуроры двух эпох: Андрей Вышинский и Роман Руденко. Москва 2001. Про Ачесона див.: Robert L. Beisner. Dean Acheson: A Life in the Cold War. New York 2006.

794

Тут додана єдина власноручна примітка Йосифа Сліпого: “Свій вирок я міг прочитати щойно аж після 15-ти літ”.

795

Патріс Емері Лумумба (Patrice Emery Lumumba, 1925–1961) — конголезький політичний діяч ліво-націоналістичних поглядів, перший прем’єр-міністр Демократичної Республіки Конґо після проголошення її незалежности в червні 1960 р. Його радикальна антизахідна політика стала причиною інспірованої Заходом громадянської війни, в ході якої він був усунутий з посади, ув’язнений, а згодом, після спроби втечі, схоплений і вбитий (17 січня 1961). На момент написання скарги (лютий 1961) ця подія активно обговорювалася в пресі.

796

Рос.: “полоненого не кривдять”.

797

Рос.: “Врахуйте, митрополите, що ви не сидите за те, за що вас судили, але з інших міркувань”.

798

Рос.: “Якщо би ви не були митрополитом, то ви би тут не сиділи”.

799

“Сізіфова праця” — крилатий вислів з поеми Гомера “Одісея”, де в 11 пісні розповідається про корінфського царя Сізіфа, який за образу богів був засуджений Зевсом піднімати на гору важкий камінь, який щоразу скочувався вниз. Вислів вживається на означення важкої та безплідної праці.

800

Лат.: “si parva magnis comparare liceat” — якщо личить порівнювати мале з великим. Крилатий вислів з Вергілієвої “Георгіки”, IV, 176.

801

Рос.: “виправлення”.

802

Лат.: “Historia magistra vitae est” — “Історія — вчителька життя”. Крилата фраза, що походить з Ціцеронового трактату “Про оратора” (II, 9, 36).

803

Е. Шлеев. О единоверии // ЖМП 6 (1950) 34–43 (цитата із с. 34).

804

В оригіналі написано українською транслітерацією “стат про раціоне волунтас”. Латинська сентенція, що походить з Ювеналових “Сатирів”, VI, 219–223, де знатна римлянка, невдоволена рабом, вимагає від свого чоловіка покарати його на смерть, кажучи: “Hoc volo, sic jubeo, sit pro ratione voluntas” (“Я цього хочу, я так наказую, нехай замість доказу буде моя воля”). Вислів став крилатим і вживається в судовій практиці, коли замість розуму критерієм виступає особиста сваволя судді чи законодавця.

805

Амінторе Фанфані (Amintore Fanfani, 1908–1999) — видатний італійський політик, представник Християнсько-демократичної партії Італії. Займав посади міністра праці, сільського господарства, закордонних та внутрішніх справ тощо; шість разів був прем’єр-міністром Італії (1954, 1958–1959, 1960–1962, 1962–1963, 1982–1983, 1987); у 1965–1966 pp. був головою Генеральної Асамблеї ООН; влітку 1978 — тимчасовим президентом Італії. Про нього див.: Pier Emilio Acri. Amintore Fanfani: l’uomo, lo statista e le sue radici. Ferrari 2009.

806

Рос.:… “яка за ще не застарілою класифікацією називається європейською? Чи можемо ми з вами культивувати те добре, що є в цій традиції, і виносити з неї конструктивні елементи з метою зміцнення миру?” Цю та наступну цитати Йосиф Сліпий подає за газетою “Правда” 4.VIII.1961.

807

Рос.: “які дедалі гучніше вимагають перегляду повоєнних кордонів Німеччини, повернення так званих утрачених земель. Народи Европи не можуть байдуже дивитися на те, як активізуються сили, що прагнуть змінити становище, яке склалося після Другої світової війни. Думаю, що й італійський народ із настороженістю спостерігає за станом справ у Західній Німеччині”.

808

Останні кілька слів нерозбірливі.

809

Роман Руденко (1907–1981) — радянський державний діяч, родом з Чернігівщини. В 1944–1953 — генеральний прокурор УРСР. У 1945–1946 pp. виступав головним обвинувачувачем від СРСР на Нюрнберзькому процесі, учасник і організатор низки міжнародних конгресів і конференцій для боротьби з нацизмом і мілітаризмом, завдяки чому став діячем світового масштабу. Після смерти Сталіна Руденко став Генеральним прокурором СРСР і обіймав цю посаду до самої смерти (1953–1981); вів слідство у справі Берії, ініціював та брав участь у процесі реабілітації жертв сталінських репресій. Про нього див.: Александр Звягинцев. Руденко. Москва 2007.

810

Насправді ця скарга була надіслана 25 лютого 1960 р. голові Верховного суду СРСР Олександру Горкіну (1897–1988, на посаді в 1957–1972). Текст скарги Йосифа Сліпого до Верховного суду див. у: Архів Згромадження сестер милосердя св. Вікентія, спр. 14 (опубл. у вид.: І пізнаєте правду, док. № 1, с. 145–154).

811

Див. постанову заст. начальника відділу нагляду за слідством в органах держбезпеки Прокуратури УРСР, старшого радника юстиції Г. Малого від 7 лютого 1961 p., затверджену заступником прокурора УРСР І. Андерихіним 8 лютого 1961 р. // ГДА СБУ, ф. 6, спр. 67829, т. 10, арк. 498–502.

812

Прокурором УРСР з серпня 1953 до лютого 1963 р. був Денис Панасюк (1900–1984). Про нього див. “Спомини”, прим. 468 [у електронній версії — прим. 683. — Прим. верстальника].

813

ІА УГКЦ, ф. Archivium Patr. S. Sofia, спр. 29: Curia Romana, 1963, т. 2, арк. 1-18.

814

Там само, арк. 19–21.

815

Про всі три спроби переговорів з радянською владою та свою позицію у них Йосиф Сліпий написав 30 квітня 1963 р. окремий звіт для кардинала Чіконьяні. Не публікуємо його тут, бо він в основному повторює та підсумовує інформацію, яка детальніше представлена в інших опублікованих тут документах. Див.: Лист Йосифа Сліпого до кардинала Амлето Чіконьяні від 30 квітня 1963 р. // ІА УГКЦ, ф. Archivium Patr. S. Sofia, спр. 28: Curia Romana, 1963, т. 1, арк. 275–279.

816

Інтронізація папи Павла VI відбулася 30 червня о 6 годині вечора на площі св. Петра, а меморіял датується наступним днем (1 липня 1963 p.).

817

Лат.: “sanctae memoriae”.

818

Італ.: “ultimo scorso”.

819

Італ.: Eminentissimo.

820

Лат.: “простершись коло ніг Вашої Святости”.

821

Лат.: “на многії літа”.

822

Лат.: “доповнити зі скарбниці Церкви”.

823

Лат.: “і схвалити все те, що так чи інакше вчинено в добрій вірі”.

824

Лат.: “щоб Ваша Святість ласкаво затвердили все, що було зроблене в добрій вірі (щодо недозволеної матерії Св. Євхаристії, щодо скорочення Літургій, щодо подружніх перешкод і відпустів) в моїй митрополії і в цілій радянській Росії католицькими священиками обох обрядів”.

825

Лат.: “щоб Ваша Святість це доповнили зі скарбниці Церкви”.

826

Лат.: “щоб Його Святість ласкаво зволили підтвердити все, зроблене в добрій вірі щодо недозволеної матерії Св. Євхаристії, скорочення Літургій, щодо відпустів та усіх таїнств в моїй митрополії і в цілій радянській Росії католицькими священиками обох обрядів. Про цю справу я також повідомив Конгрегацію для Східних Церков”.

827

Лат.: “щоб Ваша Святість дозволили продовжити процес приготування до беатифікації Слуги Божого митрополита Андрея Шептицького, мого попередника”.

828

Лат.: “Нехай Ваша Святість зволить дати на це все згоду і підтвердити”.

829

Ця зустріч із “представниками компетентних властей”, яких делегати УГКЦ сприйняли за генералів Генерального штабу Червоної Армії, відбулася 26 грудня 1944 р. на бажання Президії Верховної Ради СРСР у кабінеті начальника секретаріяту НКВС-МВС СРСР та близького соратника Лаврентія Берії Степана Мамулова.

830

Це були три комісари держбезпеки 3-го рангу МДБ СРСР: голова відділу контррозвідки Павло Федотов, начальник головного управління по боротьбі з бандитизмом Олександр Леонтьєв та голова відділу спецоперацій Павло Судоплатов. Три “генерали” представилися як Іванов (Федотов), Лєбєдєв (Леонтьєв) та Сергєєв (Судоплатов).

831

Зміст бесіди з делегацією УГКЦ див. у вид.: Ліквідація УГКЦ (1939–1941): Документи радянських органів державної безпеки / ред. С. Кокін, В. Сергійчук, т. 1. Київ: ПП Сергійчук М. І. 2006, док. № 53, с. 277–285.

832

Лат.: “для видимости”, “про людське око”.

833

Це був полковник Хом’як (він же Василь Лебідь або “агент 82”), який зв’язався з митрополитом Сліпим через о. Івана Котіва. Про полковника Хом’яка та о. Івана Котіва див. “Спомини”, прим. 358 та 338 відповідно [у електронній версії — прим. 524 та 497. — Прим. верстальника].

834

Послання “Духовенству і вірним” від 28 березня 1945 р. // ЦДІАЛ, ф. 408, оп. 1, спр. 50 (11 арк.).

835

Лат.: “під печаттю таємниці”, “під строгим секретом”.

836

Сліпий тут подає неточну інформацію, бо ж він, зрозуміло, не знав про розробку планів знищення УГКЦ на найвищому рівні. Ці плани були детально розроблені в березні 1945 р. головою Ради в справах РПЦ генерал-майором НКДБ Георгієм Карповим і затверджені самим Сталіним. Ярослав Галан та Гавриїл Костельник були лише виконавцями визначених їм завдань на окремих етапах набагато масштабнішої акції.

837

Лат.: “під секретом”.

838

Як бельгійський громадянин, о. Йосиф де Вохт змушений був виїхати з СРСР у грудні 1948 р.

839

Про Івана Зятика (1899–1952) див. “Спомини”, прим. 423 [у електронній версії — прим. 621. — Прим. верстальника].

840

Про Адріяна Зафійовського (1882–1973) див. “Спомини”, прим. 351 [у електронній версії — прим. 515. — Прим. верстальника].

841

Про Миколу Хмільовського (1880–1963) див. “Спомини”, прим. 347 [у електронній версії — прим. 511. — Прим. верстальника].

842

Про Івана Чорняка (1899–1980) див. “Спомини”, прим. 337 [у електронній версії — прим. 496. — Прим. верстальника].

843

Григорій Мисак (1909–1978) — єромонах-редемпторист, родом зі с. Тишиця на Львівщині. Деякий час навчався в Перемиській семінарії, у 1931 р. вступив до монастиря редемптористів, у 1932 р. виїхав на навчання до Бельгії, де в 1935 р. склав вічні обіти. У 1936 р. повернувся в Галичину і в 1937 був висвячений єпископом Іваном Бучком. До 1939 р. був учителем у ювенаті, душпастирював та проводив місії на Лемківщині. У 1942–1946 pp. був заступником настоятеля монастиря у Станиславові, а після його ліквідації — економом у монастирі в Голоску (1946–1948). Врешті переїхав до Унева, у 1950 р. був заарештований і засуджений на 10 років ув’язнення. Після звільнення в 1956 р. повернувся ло Львова, але місцева влада відмовила йому в прописці й він був змушений виїхати в Центральну Україну. Оселився у Вінниці, знайшов там роботу, придбав помешкання на вул. Крутий Узвіз, 9, де відправляв богослужіння, згуртував навколо себе спільноту вірних і підпільно душпастирював, допомагаючи римо-католицьким священикам в Центральній Україні та на Львівщині. Його вважали “місіонарем цілого Поділля”. Помер 31 серпня 1978 р. у Вінниці.

844

Йосиф Сліпий тут неточно вказує назву міністерства. З 1962 р. в РРФСР та інших союзних республіках існувало Міністерство охорони громадського порядку (МООП — Министерство Охраны общественного порядка). В 1966 р. замість республіканських міністерств було створене загальносоюзне Міністерство охорони громадського порядку, яке в 1968 р. знову перейменували на Міністерство внутрішніх справ СРСР. Ця назва зберігалася до розвалу СРСР у 1991 р.

845

У часи підпілля священики керувалися правилами душпастирства, складеними Йосифом Сліпим у 1941 p., які дозволяли при потребі бінувати, тобто служити по дві Літургії на день (див. Й. С. Правила сучасного душпастирства. Збараж 1941). Така необхідність була й у випадку єпископських свячень Василя Величковського, коли в один день Йосиф Сліпий відслужив дві Літургії.

846

Про єп. Йосафата Коциловського, ЧСВВ (1876–1947) див. “Спомини”, прим. 207 і 383 [у електронній версії — прим. 352 і 560. — Прим. верстальника].

847

Про єп. Григорія Лакоту (1883–1950) див. “Спомини”, прим. 170 [у електронній версії — прим. 311. — Прим. верстальника].

848

Про о. Михайла Мельника (1903–1955) див. “Спомини”, прим. 275 [у електронній версії — прим. 425. — Прим. верстальника].

849

Микола Панас (1890–1950) — неодружений священик Перемиської єпархії, доктор богослов’я. Здобув вищу богословську та юридичну освіту, рукоположений у 1933 p., служив у Журавиці, Сокалі, Поториці. Восени 1944 p., після поділу Перемиської єпархії, єпископ Йосафат Коциловський призначив його генеральним вікарієм для північної частини єпархії, що увійшла до складу УРСР. Йому підлягало дев’ять деканатів, 126 парафій та 101 священик. Навесні 1945 р. Микола Панас був заарештований у Сокалі. У в’язниці його сильно катували і звільнили після того, як він збожеволів, ставши для влади непотрібним і нешкідливим. У некролозі, надрукованому в Православному віснику 3 (1950) 95–96, стверджувалося, що о. Панас у 1948 р. “возз’єднався” і дістав призначення на парафію в одному з сіл Львівської обл.

850

Про Івана Чорняка див. вище (прим. 11) [у електронній версії — прим. 842. — Прим. верстальника]. Після від’їзду Йосифа Сліпого з СРСР митрополит Василь Величковський також кілька разів намагався висвятити о. Чорняка на єпископа, але той завжди відмовлявся й уникав хіротонії. Щойно митрополит Володимир Стернюк незадовго до смерти Чорняка висвятив його на єпископа у 1978 або 1979 р. Див.: Інтерв’ю з о. Іваном Дацьком від 15 червня 2012 р. // Приватний архів.

851

Григорій Хомишин (1867–1945) — греко-католицький єпископ Станиславівський (з 1904). Закінчив Тернопільську гімназію, у 1888–1893 pp. навчався у духовній семінарії у Львові. Після свячень у 1893 р. виконував обов’язки катедрального сотрудника у Станиславові. У 1894–1899 р. навчався у віденській Вищій духовній академії “Augustineum” та душпастирював у церкві св. Варвари у Відні. У 1899 р. захистив докторат з богослов’я, у 1899–1902 pp. душпастирював у Станиславові та Коломиї, був катехитом у міських школах, у 1902–1904 — ректор духовної семінарії у Львові. В 1904 р. іменований єпископом Станиславівським. За відсутности митрополита Шептицького в 1915–1917 pp. управляв цілою Галицькою митрополією. У 1920 р. запровадив у своїй єпархії целібат. У 1925 р. заснував суспільно-політичну Українську християнську організацію, яка мала об’єднати усіх християн католиків з метою впливу на політичні партії, у 1930 р. став ініціятором створення Української католицької народної партії (з 1932 — Українська народна обнова). Радянська влада арештовувала його двічі: у 1939 та 1945 pp. Після другого арешту та тривалих знущань на допитах владика помер у лікарні Лук’янівської тюрми в Києві 28 грудня 1945 р. Місце його поховання невідоме. 27 червня 2001 р. беатифікований папою Іваном Павлом II. Залишив після себе багато творів, статей та понад 30 пастирських листів та послань. Про нього див.: Олег Єгрешій. Єпископ Григорій Хомишин: портрет релігійно-церковного та громадсько-політичного діяча. Івано-Франківськ 2006; Congregatio de Causis Sanctorum, прот. № 2256, т. 1. Roma 2001, с. 127–180.

852

Серед адміністраторів були священики та викладачі духовної семінарії: Іван Слезюк, Симеон Лукач та Степан Вапрович. Генеральним вікарієм владика Хомишин призначив ігумена василіянського монастиря Григорія (Володимира) Балагурака (1909–1965), який у випадку арешту адміністраторів мав би керувати єпархією. Симеон Лукач та Іван Слезюк були заарештовані в 1949 p., а Степан Вапрович зміг уникнути арешту, переховуючись у Карпатах, але активної архипастирської діяльности вести не міг. Він помер своєю смертю на волі 2 березня 1964 р. Ігумен Балагурак як генеральний вікарій таємно керував єпархіяльним життям і підтримував зв’язок з Римом аж до свого арешту в 1949 р. Був засуджений на 10 років ув’язнення, покарання відбував у Челябінську. Звільнений у 1955 p., повернувся до Станіслава. У 1957 р. вдруге арештований і висланий на довічне поселення в м. Коркіно біля Челябінська. Помер на засланні в жовтні 1965 р. в опінії святости. Про Симеона Лукача та Івана Слезюка див.: Congregatio de Causis Sanctorum, прот. № 2256, т. 1. Roma 2001, с. 215–272, 369–415. Про Степана Вапровича див.: Андрій Сапеляк. Отець Степан Вапрович. Рим 1970. Див. також спогади самого Вапровича про його місійну працю серед українських поселенців у Аргентині в 1927–1935 pp.: Степан Вапрович. Арґентина: українська імміграція в ній. Львів 1935.

853

Про Івана Лятишевського (1879–1957) див. “Спомини”, прим. 171 [у електронній версії — прим. 312. — Прим. верстальника].

854

Іван Слезюк (1896–1973) отримав єпископські свячення з рук Григорія Хомишина ще перед арештом останнього в квітні 1945 р. Однак невдовзі (червень 1945) Слезюк теж був заарештований і засуджений на 10 років таборів. Ув’язнення відбував у Воркуті та Мордовії (1950–1954). Після звільнення повернувся до Станіслава й виконував обов’язки адміністратора єпархії. У 1964 р. знову заарештований і засуджений на п’ять років таборів. Після повернення у 1968 р. висвятив на свого наступника о. Софрона Дмитерка. Помер 2 грудня 1973 р. після чергового виклику в КДБ. Беатифікований 27 червня 2001 р. папою Іваном Павлом II.

855

Симеон Лукач (1893–1964) — греко-католицький священик і богослов, рукоположений у 1919 р. До квітня 1945 р. працював викладачем Духовної семінарії у Станиславові, а після її закриття переїхав у рідне село Старуня (Солотвинський р-н), де душпастирював аж до свого арешту в 1949 р. Згідно з деякими свідченнями (зокрема, єп. Софрона Дмитерка), напередодні свого арешту в 1945 р. єп. Григорій Хомишин висвятив Симеона Лукача на єпископа. У 1950 р. засуджений на 10 років таборів, ув’язнення відбував у Красноярскому краї. У лютому 1955 р. — звільнений, повернувся до с. Старуня і продовжував душпастирську працю. У 1962 р. заарештований вдруге разом з Іваном Слезюком і засуджений на п’ять років таборів суворого режиму. В березні 1964 р. через критичний стан здоров’я (туберкульоз легенів) був перевезений до рідного села Старуня, де й помер 22 серпня 1964 р. У 2001 р. проголошений блаженним. Про нього див.: Тарас Сидор. Слуга Божий Симеон Лукач, “підпільний“ єпископ Української Греко-Католицької Церкви (1893-1964). Львів 2002 // Архів ІІЦ, фонд наукових робіт.

856

Судовий процес над Іваном Слезюком і Симеоном Лукачем 22–23 жовтня 1962 р. у Станіславі (Івано-Франківську) перетворився на показову пропаганду атеїзму, що була приурочена до початку II Ватиканського собору й мала продемонструвати світові, що УГКЦ перестала існувати.

857

Олександр Малиновський (1889–1957) у 1940–1944 pp. виконував обов’язки апостольського адміністратора Лемківщини. У 1944 р. був обраний членом УГВР. Через більшовицьку окупацію змушений був покинути Лемківщину. На еміграції працював у Апостольській візитатурі в Німеччині, був віце-ректором, а потім ректором Української католицької духовної семінарії, що діяла спочатку в Німеччині у м. Гіршберґ біля Мюнхена (1946–1948), а потім у Кулемборзі (Нідерланди, 1949–1951). З 1950 р. й до смерти — генеральний вікарій в Англії.

858

Греко-католицький священик Михайло Сімович (1869–1953) працював катехитом у середніх школах Чернівців. У 1930 р. (згідно з конкордатом Румунії з Ватиканом від 1927 р.) була створена Марамароська римо-католицька дієцезія в Бая-Маре, до якої ввійшли також і буковинські греко-католицькі парафії. Для українських греко-католиків Буковини і Марамарощини був створений Генеральний вікаріят у Чернівцях, який очолив о. Михайло Сімович. Він виконував обов’язки вікарія до 1943 p., а після окупації Буковини радянськими військами у 1944 р. виїхав з Чернівців до Блажу — центру греко-католиків Румунії. У 1946 р. передав керівництво вікаріятом о. Андрію Медведському. Подальша доля невідома.

859

Теодор Ромжа (1911–1947) — греко-католицький єпископ Мукачівської єпархії, родом із с. Великий Бичків, з багатодітної сім’ї службовця. Закінчив гімназію в Хусті, навчався в Римі в Німецько-угорській колегії (Germanucum-Hungaricum) та в Папській російській колегії (Russicum), у 1937 р. був рукоположений на священика, у 1937 р. завершив філософські та богословські студії (ліценціят) у Папському Григоріянському університеті й повернувся на Закарпаття, де з 1938 р. почав працювати адміністратором сіл Березово і Нижній Бистрий на Хустчині. На кілька місяців був мобілізований на службу в чеській армії, після чого знову повернувся до душпастирської праці. У 1939–1944 pp. був професором філософії та духівником у духовній семінарії в Ужгороді. 8 вересня 1944 р. папа Пій XII номінував його єпископом-помічником Мукачівської єпархії, але фактично він мав повноваження ординарія, бо попередній єпископ О. Стойка помер ще в травні 1943. Після офіційного приєднання Закарпаття до Української РСР (29 червня 1945) становище греко-католицької Мукачівської єпархії суттєво ускладнилося, бо радянська влада почала підготовку до ліквідації УГКЦ. З лютого 1946 р. офіційно став правлячим архиєреєм Мукачівської єпархії. В умовах посилення тиску на ГКЦ з боку радянської влади рішуче виступав проти переходу на православ’я, проводив пастирські поїздки з метою укріпити вірних та священиків у вірі та протидіяти радянській пропаганді. Під час однієї з таких поїздок 27 жовтня 1947 р. на нього вчинено невдалий замах, зорганізований НКВС (підстроєна аварія). Єпископ потрапив у Мукачівську лікарню, де був отруєний агентом НКВС і помер 1 листопада 1947 р. Санкцію на вбивство єпископа Ромжі дав особисто Сталін на запит першого секретаря ЦК КПУ Микити Хрущова й тодішнього міністра держбезпеки УРСР Сергія Савченка. Під час пастирського візиту в Україну в червні 2001 р. папа Іван Павло II проголосив єп. Ромжу блаженним. Про нього див.: Ласло Пушкаш. Кир Теодор Ромжа: Життя і смерть єпископа. Львів 2001.

860

Олександр Хіра (1897–1983) був призначений генеральним вікарієм Мукачівської єпархії у 1944 р. та висвячений єпископом Теодором Ромжею 19 грудня 1945 р. У 1949 р. заарештований і засуджений на 25 років таборів. Покарання відбував у таборах Тайшета, Кемерова та Томська. Звільнений 1956 p., повернувся в Україну і підпільно душпастирював, за що знову був заарештований у 1957 р. і засуджений на п’ять років примусових робіт без права повернення в Україну. Покарання відбував на копальнях у Караганді. Після відбуття строку залишився в Казахстані, працював на шахті й підпільно душпастирював. У 1977 р. в Караганді вдалося зареєструвати римо-католицьку громаду і владика Хіра став вікарієм її пароха о. Йосифа Буковинського, який навіть не знав, що має сотрудником єпископа. Щойно під час посвячення собору св. Йосифа у 1980 р. владика Хіра виявив свою єпископську гідність. Під час своїх короткочасних поїздок в Україну висвячував священиків для Мукачівської єпархії, а також хіротонізував трьох підпільних єпископів: Йосафата Федорика (1964), Івана Семедія (1978) та Йосифа Головача (1983). Помер 26 травня 1983 р. в Караганді. Оскільки, перебуваючи в Караганді, він не міг керувати Мукачівською єпархією, то нею адміністрували послідовно капітульний вікарій о. Микола Мурані (1947–1978), єп. Іван Семедій (з 1979) та єп. Йосиф Головач (з 1983).

861

Микола Мурані (1911–1979) насправді навчався не в Римі, а в Стразбурзі (Франція) у 1928–1931 pp. Рукоположений у 1933 p., працював у єпископській канцелярії в Мукачеві. Після вбивства єпископа Теодора Ромжі був 6 листопада 1947 р. обраний на посаду капітульного вікарія. Після невдалих спроб радянських спецслужб примусити його до переходу на православ’я о. Мурані був заарештований 24 червня 1949 р. і 6 вересня 1950 р. засуджений Особливою нарадою при МДБ СРСР на 10 років таборів. Покарання відбував у таборах Карагандинської обл.: Новий Майкодук, Контувка, Тихоновка, Дубовка. Звільнений у 1956 p., повернувся на Закарпаття, але скоро знову змушений був виїхати за межі УРСР. У 1957 р. разом з Олександром Хірою повернувся в Караганду і включився у душпастирську працю. Через півроку з огляду на стан здоров’я отримав від Прокуратури УРСР дозвіл повернутися додому. Повернувшись в Ужгород, керував підпільною Мукачівською єпархією до своєї смерти. Помер в Ужгороді 12 січня 1979 р.

862

Павло Гойдич (1888–1960), призначений у 1926 р. апостольським адміністратором, а в 1943 р. єпископом Пряшівської єпархії. У 1950 p., після ліквідації Греко-Католицької Церкви у Чехословаччині, був заарештований. На показовому процесі в січні 1951 р. засуджений на дожиттєве ув’язнення разом з римо-католицькими єпископами Яном Войташаком та Міхалом Бузалкою. Покарання відбував у Вальдицях, Леопольдові, Ілаві. У липні 1960 р. підпав під амністію політичних в’язнів, однак з тюрми йому не судилося вийти. Помер 19 липня 1960 р. у Леопольдівській тюрмі і був похований на тюремному цвинтарі. 29 жовтня 1969 р. відбулася його ексгумація та перепоховання в Пряшівському катедральному соборі. 4 листопада 2001 р. папа Іван Павло II проголосив його блаженним. Про владику Гойдича див.: Мар’ян Поташ. Життя, віддане Богові, т. 2: Життєпис Преосвященного Павла Гойдича. Львів 1995; Р. Šturak. Otec biskup Pavol Gojdyč, OSBM. Prešov 1997.

863

Василь Гопко (1904–1976) — єпископ-помічник Пряшівської єпархії. Заарештований 18 жовтня 1950 р. і засуджений у 1951 р. до 15 років ув’язнення. Звільнений за станом здоров’я у 1964 p., до 1968 р. перебував під домашнім арештом та постійним наглядом поліції у відпочинковому домі в Осеку на півночі Чехії. Потім повернувся у Словаччину, включився в рух за легалізацію Греко-Католицької Церкви. Після відновлення ГКЦ у червні 1968 р. був визнаний єпископом Пряшівської єпархії, але так і не був реабілітований. Помер 23 липня 1976 р. у Пряшеві. 14 вересня 2003 р. папа Іван Павло II проголосив його блаженним. Про нього див.: A. Pekar. Bishop Basil Норко Confessor of Faith. Pittsburgh 1979; F. Dancák, G. Pal’a. Blahoslaveny biskup Vasyl Норко. Prešov 2003.

864

Владика Гойдич дійсно мав стигми, про що відомо із свідчень в’язнів, які перебували з ним у в’язниці. Див.: Мар’ян Поташ. Життя, віддане Богові, т. 1: Життєпис Преосвященного Павла Гойдича. Львів 1995, с. 223–225.

865

Про о. Петра Вергуна див. “Спомини”, прим. 388 [у електронній версії — прим. 569. — Прим. верстальника].

866

Лат.: “з правом наступництва”.

867

Ці повноваження надав митрополитові Шептицькому папа Пій X — спочатку він зробив це усно на авдієнції в лютому 1907 p., словами “utere iure suo” (“вживай своє право”), а через рік, у лютому 1908 р., апробував декрет-грамоту митрополита Андрея Шептицького, яка надавала останньому право призначати та висвячувати від імени Апостольського Престолу єпископів-помічників і робила його адміністратором усіх греко-католицьких єпархій на території Росії. Докладніше див.: Іван Хома. Ще про унійну-екуменічну діяльність митр. Андрея на початку XX-го століття // Богословія, т. 53. Рим 1989, с. 76–80; див. також “Спомини”, прим. 162 [у електронній версії — прим. 301. — Прим. верстальника].

868

Лат.: “силою наданих йому повноважень”.

869

Про о. Климентія Шептицького (1869–1951) див. “Спомини”, прим. 163 [у електронній версії — прим. 302. — Прим. верстальника].

870

Антон Неманцевич (білор. Антон Неманцэвіч, 1893–1943) — білоруський священик, єзуїт. Закінчив Віленську семінарію та Петербурзьку духовну академію, був рукоположений у 1915 р. і відразу розпочав активну душпастирську діяльність. У 1919 р. вперше заарештований за участь у католицькій маніфестації в Петрограді і засуджений на півроку тюрми. Строк відбував у Петроградській та Московській тюрмах. Після звільнення почав активну діяльність у Москві. У 1923 р. заарештований радянською владою, лишався в ув’язненні до початку 1925 p., коли був висланий до Польщі в рамках обміну політичними в'язнями. У 1925–1927 pp. навчався в Римі, здобув докторат з богослов’я в Східному інституті. У 1929 р. вступив у Товариство Ісуса й розпочав працю задля поширення унії в Західній Білорусі. З початком Другої світової війни у 1939 р. митрополит Андрей Шептицький призначив о. Неманцевича екзархом Білоруси, про що той відкрито оголосив своїм пастирським посланням на Великдень 5 квітня 1942 р. За свою активну діяльність о. Неманцевич був 4 липня 1942 р. заарештований ґестапівцями і доставлений до Мінської тюрми, де й помер 6 січня 1943 р.

871

Про Миколая Чарнецького (1884–1959) див. “Спомини”, прим. 265 [у електронній версії — прим. 413. — Прим. верстальника].

872

Лат.: “для православних росіян-католиків”.

873

Йосиф Сліпий. Петроградський Синод 1917 р. // Богословія, т. 9, кн. 4. Львів 1931, с. 289–297.

874

Іван Хома. Собори чотирьох екзархів у Львові 1940–1944 // Богословія, т. 44. Рим 1980, с. 131–180.

875

До недавнього часу в історіографії існувало кілька версій щодо причини, дати й місця смерти о. Неманцевича. Як правило, подавалося, що він помер від тифу наприкінці 1942 чи на початку 1943 р. Таку саму інформацію подає і Йосиф Сліпий — напевно, він отримав її від митрополита Андрея Шептицького, який у 1943 р. офіційно звернувся до німецької влади із запитом про долю Неманцевича і в листопаді 1943 р. отримав відповідь, що о. Неманцевич помер від тифу на початку 1943 р. Про це митрополит Шептицький також повідомляв листовно кардинала Тіссерана. Тільки в 2004 р. білоруський історик Євген Усошин віднайшов у Національному архіві Республіки Білорусь документ про обставини смерти о. Неманцевича. У цьому документі, зокрема, зазначається, що екзарх помер 6 січня 1943 р. у шпиталі Мінської тюрми і був похований 9 січня 1943 р. на німецькому цвинтарі в Мінську місцевим православним священиком: “З міркувань поліції безпеки Неманцевич мав бути перевезений зі Слоніма до Мінська. 30.XI. 1942 р. він захворів на сипний тиф. […] Зважаючи на значення його особи, він був доставлений у штабквартиру поліції безпеки і СД Білоруси. Тут він помер 6.1.1943 від серцево-судинної недостатности, яка настала після сипного тифу”. Правда, у своїх спогадах Лев Горошко зазначає, що причиною смерти був зовсім не сипний тиф, бо о. Неманцевич хворів ним у дитинстві і мав на нього імунітет, — за таким формулюванням німці спробували приховати те, що екзарх помер від перенесених тортур. У будь-якому разі, можна говорити про мучеництво через виснаження в умовах тюрми (ex aerumnis carceris). Див.: Яуген Усошын. Новы дакумент пра лёс Экзарха Антона Неманцэвіча // Царква 36 (2004) 3, 15.

876

В'ячеслав (Вацлав) Оношко (Вацлау [Вячаслау] Аношка, 1899–1966) — білоруський греко-католицький священик. Закінчив Мінську духовну семінарію (після евакуації її в Польщу) і в 1924 р. був рукоположений на священика латинського обряду, душпастирював на римо-католицькій парафії в Ляховичах, вивчав богослов’я у Місійному інституті в Любліні. Під час навчання зацікавився питанням відродження унії, їздив у Галичину до Унівського монастиря отців-студитів, де дістав вишкіл у східному обряді. У 1926 p., після підготовки в східній місії отців-єзуїтів в Альбертині, перейшов на східний обряд. У 1926–1935 pp. душпастирював в Ольпені на Поліссі, у 1935–1944 — у Делятичах на Новогрудчині, проводив активну місійну та просвітницьку дільність, піднімав національну свідомість білорусів, брав участь у Пинських унійних конференціях. У вересні 1939 р. став членом ради новоствореного Білоруського греко-католицького екзархату під керівництвом Антона Неманцевича. Перед приходом радянських військ у 1944 р. виїхав з Білоруси до Польщі, де служив капеланом монастиря сестер-францисканок “Родини Марії” у Хиліце та Робертині під Варшавою. Намагався виїхати з Польщі на Захід, щоб там служити білорусам, але влада не дала йому на це дозволу. Помер 18 лютого 1966 р. у Робертині.

877

Лев Горошко (Леу Гарошка, 1911–1977) — білоруський греко-католицький священик, громадський діяч, дослідник історії релігії Білоруси, педагог, літератор. Закінчив Греко-католицьку богословську академію у Львові (1936), потім рік навчався в Інсбруку на стипендію митрополита Андрея Шептицького. Висвячений у 1937 р. у Львові єпископом М. Будкою, душпастирював на Пинщині та займався просвітницькою діяльністю, за що зазнав переслідувань з боку польської влади. Під час Другої світової війни викладав білоруську та латинську мови в торговому та медичному училищах. У 1942 р. екзарх Антон Неманцевич призначив його членом єпархіяльної ради та намісником екзарха. У 1944 р. брав участь у Всебілоруському конгресі в Мінську. У тому ж році виїхав до Німеччини, а в 1945 — до Риму. 16 жовтня 1945 р. Конгрегація у справах Східної Церкви призначила його керівником Білоруської католицької місії у Франції, і до 1957 р. він працював у Парижі, видавав журнал “Божым шляхам”. У 1959 р. вступив до ордену маріян. У 1960 р. був призначений ректором Білоруської католицької місії у Великобританії, у 1962-1969 р. був настоятелем дому маріян у Лондоні, з 1965 — архимандритом, з 1970 р. й до самої смерти керував білоруською секцією Ватиканського радіо. Помер у Парижі 28 липня 1977 р.

878

Архимандрит Климентій Шептицький помер у Володимирській тюрмі 1 травня 1951 р.

879

Лат.: “силою наданих повноважень та силою митрополичої юрисдикції”.

880

Лат.: “з повноваженнями”, “з правами”.

881

Про о. Миколу Ревтя (1914–1988) див. “Спомини”, прим. 459 [у електронній версії — прим. 671. — Прим. верстальника].

882

Про о. Іллю Блавацького (1911–1988) див. “Спомини”, прим. 444 [у електронній версії — прим. 650. — Прим. верстальника].

883

Про о. Степана Ратича (1890–1968) див. “Спомини”, прим. 90 [у електронній версії — прим. 214. — Прим. верстальника].

884

Антоній Сірецький (1881-1960-ті?) — священик Станиславівської єпархії, парох с. Молодятин. Заарештований у 1948 р. і вивезений у Хабаровський край. Один з його синів, священик Ярослав Сірецький, заарештований у 1957 р. та засуджений на п’ять років таборів, перебував з митрополитом Йосифом у одному бараці. Можливо, саме від нього Йосиф Сліпий і дістав ці відомості про о. Антонія Сірецького. Див.: Надія Надільна. Життя і діяльність о. Ярослава Сірецького в часи підпілля УГКЦ. Львів 2001 // Архів ІІЦ, фонд наукових робіт.

885

Богдан Орищук (1912–1990) — монах-редемпторист, рукоположений у 1937 р., служив місіонером у багатьох місцевостях Галичини, а головно у Станиславові, Львові та Тернополі. З приходом радянської влади заарештований і вивезений на Сибір, де пробув 15 років. Помер 24 січня 1990 р. у Вінниці.

886

Іван Пасіка (1892–1968) — греко-католицький священик, родом з Лошнева Теребовлянського повіту. Йосиф Сліпий знав о. Пасіку зі шкільної парти, бо вчився разом з ним у Тернопільській гімназії, а потім у Львівській духовній семінарії та університеті. Після одруження та свячень у 1917 р. о. Пасіка душпастирював у Тернополі, а з 1921 працював катехитом у тернопільських школах та гімназії. Взимку 1944 p., з наближенням радянських військ, виїхав з Тернополя, нетривалий час перебував на парафії у Балигороді, відтак подався з родиною до Австрії. Навесні 1945 р. повернувся в м. Тернопіль, був заарештований і засуджений на 25 років таборів. Його родину вивезено на Далекий Схід на спецпоселення. Іван Пасіка відбував ув’язнення у Мордовії, де зустрічався з митрополитом Сліпим. Після звільнення з ув’язнення у 1954 р. оселився разом з родиною в селищі Бікін Хабаровського краю, про що сповістив Йосифа Сліпого листом. У відповіді митрополит написав йому, що уділяє йому “все, що потрібно” (тобто духовну владу генерального вікарія над священиками Далекого Сходу). Йосиф Сліпий надзвичайно позитивно відгукувався про Івана Пасіку як про зразкового священика, дуже серйозного і вірного (див. свідчення Йосифа Сліпого на допитах 2 і 3 липня 1958 р. у Красноярську: ГДА СБУ, ф. 6, спр. 67829, т. 4, арк. 53–54, 63–64). У 1961 р. о. Пасіка повернувся з родиною із заслання в Тернопіль, де налагодив зв’язок із підпільним духовенством, продовжував підпільну душпастирську працю, докладав старань для створення підпільної духовної семінарії в Тернополі. Його часто викликали на допити в КДБ, піддавали різним формам тиску. На життя заробляв перекладами медичних текстів з англійської мови. Помер від інфаркту 26 листопада 1968 р.

887

Мається на увазі Комсомольськ-на-Амурі.

888

Олексій Зарицький (1912–1963) був парохом с. Струтин на Золочівщині, проводив активну місіонерську та просвітницьку роботу. З 1944 р. переслідувався радянською владою. У 1946 p., щоб уникнути арешту, виїхав у Рясне, але вже в 1947 р. був заарештований і в 1948 р. засуджений на вісім років таборів. Заслання відбував у таборах Кемеровської, Омської та Карагандинської областей. Після звільнення у 1956 р. залишився в Казахстані. У 1957 р. був реабілітований і повернувся в Західну Україну, але ненадовго. Відвідавши митрополита Йосифа Сліпого в 1957 р. у Маклакові та отримавши від нього призначення на адміністората Казахстану, Зарицький розпочав активну місіонерську діяльність на Уралі, в Поволжі та Казахстані. Під час однієї з місійних подорожей у 1960 р. він був виписаний із свого місця проживання в Омську, а в 1962 р. заарештований у Караганді і засуджений за бродяжництво на два роки. Ув’язнення відбував у поселенні Долинка Карагандинської обл., де й помер у тюремній лікарні 30 жовтня 1963 р. Беатифікований 27 червня 2001 р. папою Іваном Павлом II.

889

Мабуть, митрополит мав тут на увазі священика Петра Пересипкіна, але той помер не в Караганді, а в Москві. Можна припускати, що Йосиф Сліпий знав про факт смерти Пересипкіна, але не був обізнаний з деталями і припускав, що коли Пересипкін працював у Казахстані, то мав би там і померти. Петро Пересипкін (відомий теж як Петро Радванський, Piotr Radwański, 1899–1955) — поляк, священик-маріянин, народився на Підляшші (батько — росіянин, мати — полька). По закінченні гімназії два роки навчався в Саратовському університеті, в 1921 р. приїхав до Варшави, був прийнятий до Католицької Церкви. В 1922 р. вступив до Товариства Ісуса, в 1923 р. перейшов до Згромадження отців-маріян. Був направлений до Риму — навчався в Папському Григоріянському університеті (з 1925), але студії не закінчив. Згодом працював у східному обряді на Підляшші, в 1928–1929 pp. навчався в Папській східній семінарії в Дубні. У 1931 р. був висвячений митрополитом Андреєм Шептицьким, за деякими даними, мав узяти участь у проекті заснування чину “чорних домініканців” східного обряду в Україні. Душпастирював у с. Словіта Перемишлянського повіту (1932–1933), потім навчався у Варшаві, опісля служив у с. Барилів на Радехівщині (1933–1943), а з 1943 — у с. Трудовач на Золочівщині та в с. Миропіль на Житомирщині. Після закриття більшовиками костелу в Мирополі проживав у Зборові. У 1952 р. був заарештований за розповсюдження молитовників та “антирадянської літератури” і засуджений на 25 років таборів. Покарання відбував у таборах Воркути, а в 1955 р. був переведений у Мінеральний табір (селище Інта, Комі АРСР), звідки його вивезли в Москву на операцію. Під час операції на серці помер, точна дата смерти невідома. Див.: Архів УСБУ у Львівській обл., спр. П-26995; Józef Szymański. Kościół Katolicki па Podolu. Obwód Winnicki, 1941–1964. Lublin 2003, c. 308–310 (дані з особової справи в архіві отців-маріян у Римі).

890

Йосиф Кучинський (Józef Kuczyński, 1904–1982) — польський римо-католицький священик. Про нього див. “Спомини”, прим. 404 [у електронній версії — прим. 596. — Прим. верстальника].

891

Йосафат Федорик (1897–1979) — єпископ УГКЦ, родом з Ярослава. У 1921 р. вступив до ЧСВВ, у 1928 p., після завершення докторських студій у Римі, висвячений на священика. До 1945 р. душпастирював та викладав у Добромилі, Кристинополі, Городлі, Лаврові, Перемишлі, Холмі, Золочеві. У 1945 р. заарештований у Золочеві, засуджений на шість років таборів, однак у 1947 р. вирок скасували. Після звільнення повернувся до Золочева і далі душпастирював підпільно, за що був удруге заарештований у 1952 р. і засуджений на 25 років таборів. У 1956 р. термін ув’язнення зменшили до 10 p., у 1960 р. був звільнений. У 1961 р. Йосиф Сліпий призначив о. Федорика адміністратором Середньої Азії з осідком у м. Фрунзе (Киргизька РСР). Оселився у свого родича в м. Новокузнецьк (Кемеровська обл.) і звідти виїжджав до Караганди, Фрунзе та інших міст Середньої Азії. Єпископські свячення отримав у 1964 р. з рук єпископа Олександра Хіри. Наприкінці 1960-х pp. повернувся до Трускавця, залишивши свій екзархат під опікою єпископа Хіри. Його активна діяльність в Україні спричинила певні тертя в підпільній УГКЦ. Зокрема, в 1974 р. він без узгодження з церковною владою висвятив о. Павла Василика на єпископа Станиславівського на місце заарештованого єпископа Софрона Дмитерка, і після звільнення Дмитерка в 1975 р. це викликало конфлікт. Помер у лікарні в Моршині у 1979 р. Про нього див.: Оксана Рибак. Ісповідник віри Кир Йосафат Федорик — екзарх Середньої Азії, єпископ підпільної Греко-Католицької Церкви 1897–1979 pp. Львів 2002 // Архів ІІЦ, фонд наукових робіт.

892

Див.: Пастирське послання митрополита Йосифа Сліпого до духовенства “Заблудшим священикам во Христі — Мир” (1953, м. Маклаково, Красноярський край) // І пізнаєте правду, док. № 1, с. 23–28.

893

Див.: Пастирське послання митрополита Йосифа Сліпого до духовенства “Про становище духовних та вірних Української Греко-Католицької Церкви після 1946 року” (12 липня 1953 р., м. Маклаково, Красноярський край) // І пізнаєте правду, док. № 4, с. 41–50.

894

До встановлення радянської влади на Волині і Поділлі існувала єдина Луцько-Житомирська римо-католицька дієцезія, яка охоплювала майже всю Правобережну Україну. Однак після завершення радянсько-польської війни дієцезія виявилася розділеною кордоном, так що Луцьк опинився в межах Польщі, а Житомир відійшов до УРСР. Висвячений у січні 1917 р. Луцько-Житомирський єпископ Ігнатій Дубовський у червні 1920 покинув Житомир разом з відступом польської армії і в 1925 р. зрікся престолу. Тоді ж таки, в 1925, з Луцько-Житомирської була виділена окрема Луцька дієцезія на території Польщі. У 1926 р. папа Пій XI призначив апостольським делегатом на території СРСР нововисвяченого єпископа Мішеля д'Ербіньї, і навесні 1926 p., під час свого пребування в Києві, той призначив апостольським адміністратором Житомирської дієцезії київського прелата о. Теофіла-Олександра Скальського (1877–1958). Втім, уже в червні 1926 р. о. Скальський був заарештований і засуджений на 10 років таборів (про нього див. “Спомини”, прим. 374 [у електронній версії — прим. 547. — Прим. верстальника]). Нова нагода для відновлення дієцезії трапилася в 1944 p., коли лінія радянсько-німецького фронту вже посунулася на Захід. Тоді Луцький єпископ Адольф-Петро Шельонжек (Piotr Szelążek, 1926–1950) призначив генеральним вікарієм Житомирської дієцезії о. д-ра Броніслава Джепецького — про нього див. “Спомини”, прим. 488 [у електронній версії — прим. 705. — Прим. верстальника], а про єп. Шельонжека — “Спомини”, прим. 361 [у електронній версії — прим. 527. — Прим. верстальника].

895

Римо-католицька Кам’янець-Подільська дієцезія, зліквідована ще за царських часів (1865), в 1883–1918 pp. мала статус Апостольської адміністратури. Відновлена у 1918 р. за гетьмана Скоропадського, вона була знову знищена в радянські часи. Єпископ-ординарій Петро Маньковський (Piotr Mańkowski, 1918–1926) був заарештований і висланий до Польщі. Така сама доля спіткала в 1930 р. Кам’янець-Подільського апостольського адміністратора о. Яна Свідерського (Jan Świderski, 1926–1930). У 1931 р. усі священики дієцезії були заарештовані, і вона, фактично, припинила своє існування. Влітку 1944 р. Львівський митрополит Болеслав Твардовський (1923–1944) призначив апостольським адміністратором Кам’янець-Подільської дієцезії о. Адольфа Кукурудзінського (Adolf Kukurudziński, 1894–1970). Поляк родом з Поділля, він був висвячений у 1917 р. після закінчення Житомирської семінарії, служив сотрудником і катехитом у Проскурові (тепер Хмельницький), Новому Заводі, Луцьку, Володимирі-Волинському, Здолбунові, Острозі. У 1923–1927 pp. вивчав канонічне право в Люблінському університеті, де здобув докторат, певний час викладав канонічне право у Луцькій семінарії, у 1929–1931 pp. служив на парафії в Берестечку. З 1932 р. був промотором справедливости в курії Луцького єпископа Адольфа Шельонжека, віце-редактором Інстутуту Католицької акції та тюремним капеланом Луцька. 7 липня 1941 p., після окупації України німецькими військами, був призначений генеральним вікарієм Луцького єпископа для Кам’янця-Подільського, але розгорнути діяльність на Поділлі йому не вдалося, бо 27 грудня 1944 р. він був заарештований органами НКДБ і засуджений “як агент Ватикану” на 10 років таборів. Ув’язнення відбував у таборах Інти (Комі АРСР). Після звільнення в 1954 р. повернувся на Україну. Після звільнення у 1955 р. душпастирював у Мирополі біля Полонного (Житомирська дієцезія). У 1957 р. був депортований з СРСР до Польщі, оселився в Ополі, де працював суддею-авдитором (1958) та офіціялом єпископського суду (1959). З 1960 р. був капеланом сестер Нотр-Дам у Ґлубчицях, а з 1962 — капеланом шпитальних сестер-францисканок у Прушкуві біля Ополя, де й помер 23 листопада 1970 р.

896

Йосиф Сліпий, напевно, має на увазі адміністратора Середньої Азії о. Владислава Буковинського (Władysław Bukowiński, 1904–1974), родом з Бердичева, який дійсно перед війною, у 1936–1939 pp., викладав катехитику і соціологію у Вищій духовній семінарії в Луцьку, а в радянські часи, після кількох строків у таборах (1939–1941, 1945–1955, 1957–1961), 20 років плідно працював у Караганді, за що його називали “апостолом Казахстану”. Після свого другого ув’язнення він був засланий на три роки до Караганди, але вже через два роки був знову засуджений на три роки ув’язнення. Саме про це ув'язнення о. Буковинського в таборі в Іркутській обл. згадує тут Йосиф Сліпий (хоч і припускається неточности щодо його терміну). Після звільнення в кінці 1961 р. о. Буковинський повернувся до Казахстану і підпільно душпастирював у Караганді, виконуючи обов’язки адміністратора Середньої Азії аж до своєї смерти в 1974 р. Залишив спогади про своє перебування в таборах і на засланні: Władysław Bukowiński. Wspomnienia z Kazachstanu. Paryż — Rzym 1981 (перевидання: Gdańsk 1989; Biały Dunajec — Ostróg 2006). У 2006 p. розпочався процес його беатифікації, який вже наближається до завершення. Див. також видання його листів: Władysław Bukowiński. Listy / ред. Jan Nowak. Kraków 2007, і працю постулятора його беатифікаційного процесу Яна Новака: Jan Nowak. Świadek. Życie i działalność sługi Bożego ks. Władysława Bukowińskiego, apostoła Kazachstanu. Kraków 2009.

897

Канонік Каунаської архидієцезії Юозапас Станкевічус (Juozapas Stankevičius, 1903–1974) дійсно був агентом радянських спецслужб під кодовим ім’ям “Неріс”. МДБ завербувало його в 1946 р. в надії, що він завоює довір’я інших членів капітули і стане адміністратором Каунаса, а з часом і всіх інших дієцезій Литви. План вдався, і Станкевічус став спочатку канцлером, у 1947 р. — адміністратором Каунаської архидієцезії (до 1965), а в 1949 — також адміністратором Вілкавішкіської та Кайшадоріської дієцезій (до 1957). Він відразу ж зайняв позицію лояльности та співпраці з радянською владою як передумови збереження Католицької Церкви в Литві від цілковитого знищення. Фактично, він був “primus inter pares" серед усіх адміністраторів Литви, і становище Церкви залежало від його відносин з радянською владою. Він публічно визнав радянську владу, активно підтримував зовнішню політику та мирні ініціятиви СРСР, закликав литовське підпілля скласти зброю. Оскільки семінарія архидієцезії знаходилася під його контролем, він здійснював відбір семінаристів та формування навчальних програм відповідно до вказівок влади. Утім, хоч радянська влада й поставила на чолі Католицької Церкви в Литві свого агента, вона ніколи не мала повного довір'я до Станкевічуса, слідкувала за ним, підслуховувала розмови в його кабінеті і підозрювала його в антирадянських сентиментах. Через прислуговування владі в її антиватиканській політиці Станкевічус втратив будь-які шанси стати єпископом, а невдовзі був списаний з рахунку і радянськими спецслужбами, які переключили свою увагу на висвяченого в Римі в 1965 р. (і ще раніше завербованого) єпископа Юозаса Матулайтіса-Лабукаса (Juozas Matulaitis-Labukas, 1894–1979).

898

Йосиф Сліпий мав надзвичайну пошану та любов до цього литовського священика й не раз з вдячністю згадує його у своїх “Споминах”. Про Альфонса Сварінскаса див. “Спомини”, прим. 483 [у електронній версії — прим. 700. — Прим. верстальника].

899

Про Петраса Рауду див. “Спомини”, прим. 482 [у електронній версії — прим. 699. — Прим. верстальника].

900

Канонік Станісловас Кішкіс (Stanislovas Kiškis, 1900–1995), висвячений у 1925 p., був надзвичайно активним священиком Кайшадоріської дієцезії. У 1945 р. заарештований і засуджений на 10 років таборів. Строк відбував у таборах Архангельської обл. й Комі АРСР; з 1954 на засланні в Красноярському краї. Після звільнення у 1956 р. повернувся в Литву, займався душпастирською діяльністю, але в 1958 р. знову був арештований, засуджений на чотири роки ув’язнення, яке відбував у таборі “Дубравлаг” у Мордовії. Після звільнення в 1962 р. повернувся в Литву, де душпастирював, розповсюджував “Хроніку Литовської Католицької Церкви” та іншу нелегальну літературу. У 1988 р. папа Іван Павло II призначив його почесним прелатом Кайшадоріського собору. Автор численних наукових праць, залишив багату рукописну спадщину та мемуари під назвою “Я зроблю вас ловцями людей”: Stanislovas Kiškis. Aš padarysiu jus žmoniř tvejais. Kaišiadoris 1994. Помер у 1995 р. у Кайшадорісі.

901

Це були Йонас Бальчунас, маріянин Пранас Рачунас та єзуїт Петрас Маркевічус (Jonas Balčiűnas, Pranas Račiűnas, Petras Markevičius). Про них Йосиф Сліпий згадує і у своїх “Споминах” (див. прим. 484–486 [у електронній версії — прим. 701-703. — Прим. верстальника]).

902

Франц.: “поважна кількість”.

903

Лат.: “Припавши до ніг”.

904

Лат.: “у свій час”.

905

Казенс очолював редакцію “Saturday Review of Literature” (згодом “Saturday Review”) протягом 30 років (1942–1972). Під його керівництвом цей часопис перетворився з невеликого літературного журналу накладом у 20 тисяч примірників на щотижневий форум ідей із накладом понад 600 тисяч.

906

Див., наприклад: The Modern Man is Obsolete (1945); Who Speaks for Man? (1953) та ін.

907

Про Національний комітет SANE див.: Milton S. Katz. Ban the Bomb: A History of SANE, the Committee for a Sane Nuclear Policy, 1957–1985. New York 1986.

908

Про Дартмутські конференції див.: James Voorhees. Dialogue Sustained: The Multilevel Peace Process and the Dartmouth Conference. Washington 2002.

909

Переклад зроблено за виданням: Norman Cousens. Improbable Triumvirate: John F. Kennedy, Pope John, Nikita Khrushchev. New York — Toronto 1972.

910

Фелікс Морліон (Felix Morlion, 1904–1987) — бельгійський домініканець, богослов-екуменіст, дипломат, соціяльний реформатор, президент міжнародного університету міжнародних студій та працівник секретної служби Ватикану. До 21 року життя був атеїстом, потім навернувся в католицизм, вивчав філософію та богослов’я в Лувенському католицькому університеті та в Домініканскому інституті в Ґенті, вступив у домініканський орден і став священиком. У 1932 р. заснував Міжнародний союз “Pro Deo”, покликаний пропагувати демократичні ідеї. Під час Другої світової війни працював у підпіллі, допомагаючи рятувати євреїв. Коли ґестапо призначило за нього винагороду в 1 мільйон доларів, утік через Іспанію до Нью-Йорка. У 1945 р. за підтримки папи Пія XII заснував у Римі Міжнародний університет соціяльних досліджень, з якого вийшло кілька прем’єр-міністрів та інших провідних діячів Італії. Служив приватним емісаром для п’яти пап, допомагав розширити можливості для діялогу між західними демократіями і країнами Східної Европи, старався зменшити напругу у відносинах між Сходом і Заходом. Виступав також як кінорежисер, написав низку сценаріїв для режисерів Ф. Фелліні та Р. Росселліні. Відіграв важливу роль у розв’язанні Кубинської кризи, звільненні митрополита Йосифа Сліпого та чехословацького архиєпископа Йозефа Берана, проклав шлях до підписання радянсько-американського договору про заборону ядерних випробувань, допоміг покращити відносини між Францією і Німеччиною, Китаєм і США. Помер 10 грудня 1987 р. в Нью-Йорку. Про нього див.: Tomaso Subini. La doppia vita di “Francesco giullare di Dio”: Giulio Andreotti, Félix Morlion e Roberto Rossellini. Milano 2011.

911

Про університет “Pro Deo” див.: Felix A. Morlion. L’université de la vie sociale et de l’opinion publique: les idées et la vie de l’Université internationale “Pro Deo”. Rome 1952.

912

21 листопада 1963 p. Генеральна асамблея ООН ухвалила резолюцію, якою проголосила 1965 рік “Роком міжнародної співпраці” й закликала держави-члени присвятити його заходам, націленим на поглиблення міжнародної співпраці та зменшення напружености.

913

Міжнародний геофізичний рік — міжнародний науковий проект, що тривав 18 місяців (з 1 липня 1957 до 31 грудня 1958 — період пікової сонячної активности). В рамках цього проекту 67 країн світу проводили геофізичні спостереження та дослідження за єдиною програмою та методикою під керівництвом спеціяльно створеного міжнародного комітету. Проведення Міжнародного геофізичного року сприяло потеплінню у відносинах між Сходом і Заходом. У рамках Геофізичного року запущено низку радянських та американських супутників, виявлено радіяційні пояси ван Аллена навколо Землі, відкрито підводні океанські хребти, зроблено важливі відкриття в царині тектоніки плит. У 1959 р. Міжнародний геофізичний рік був продовжений як Міжнародне геофізичне десятиліття. Докладніше див.: Ronald Fraser. Once Round the Sun: The Story of the International Geophysical Year, 1957-58. London 1957; Walter Sullivan. Assault on the Unknown: The International Geophysical Year. New York 1961.

914

Євген Федоров (1910–1981) — радянський вчений-геофізик, державний та суспільний діяч, полярник, академік АН СРСР, герой Радянського Союзу. Родом з м. Бендери (Придністров’я), закінчив Ленінградський державний університет (1932) і працював науковим співробітником полярних станцій (1932–1938). У 1938 р. вступив у КПРС та отримав звання Героя Радянського Союзу за мужність та героїзм у справі освоєння Антарктики. У 1938–1939 pp. очолював Арктичний науково-дослідний інститут. У 1939–1947 та 1962–1974 pp. був начальником Гідрометеослужби СРСР. Під час війни забезпечував метеоданими армію, авіяцію та флот, у 1943 р. отримав звання генерал-майора інженерно-технічної служби. У 1947 р. за вказівкою Сталіна був позбавлений військових нагород і звань та відсторонений від керівництва Гідрометслужбою СРСР за вироком т. зв. “суду чести” за “розголошення державної таємниці”, “плазування і раболіпство перед закордоном” (йшлося про передавання під час війни гідрометеорологічних даних англійцям та американцям). У 1947–1952 pp. завідував лабораторією атмосферної електрики в Геодезичному інституті АН СРСР, у 1952–1955 — начальник Геофізичної комплексної експедиції до Приельбрусся. У 1956 р. Федорову повернуто всі звання та нагороди. У 1956–1969 pp. та з 1974 р. був організатором і директором Інституту прикладної геофізики Гідрометеослужби СРСР. З 1960 — академік, у 1959–1962 — головний вчений секретар АН СРСР, з 1965 — заступник голови Радянського комітету захисту миру, з 1979–1981 — голова цього комітету; 1970–1976 — голова Президії Всесвітньої Ради миру. У 1980 р. публічно підтримав заслання Сахарова у м. Горький. Обирався депутатом Верховної Ради СРСР 1-го (1937–1946) і 9-го (1977–1982) скликань. Написав спогади: Полярные дневники. Ленинград 1979. Помер у Москві 30 січня 1981 р.

915

Микола Таленський (1901–1967) — історик, журналіст, доктор військових наук, професор, генерал-майор (з 1943). Родом з м. Усмань, із сім’ї сільського вчителя, закінчив Усманське реальне училище, у 1919 р. вступив до лав Червоної Армії, брав участь у громадянській війні як командувач розвідки кінного корпусу. Після війни закінчив Воєнну академію ім. М. В. Фрунзе і залишився там викладати. З 1940 р. став начальником воєнно-дослідницького історичного відділу та управління Генерального штабу Червоної Армії. У роки Другої світової війни читав лекції з воєнної історії в навчальних закладах, консультував Міністерство оборони СРСР, очолював редакцію газети “Красная звезда” (1943–1945), у 1945 р. був відповідальним редактором журналу “Военная мысль”. У 1946 р. став членом ЦК ВКП(б). Після відставки в ранзі генерал-майора продовжував наукову та журналістську діяльність: працював у редколегії журналу “Международная жизнь”, в Інституті історії АН СРСР, написав низку книг на воєнну тематику. Помер 18 червня 1967 р.

916

Юрій (Георгій) Жуков (1908–1991) — перший радянський журналіст-міжнародник, публіцист, перекладач, автор близько 40 книг (переважно пропагандистського характеру), родом із Луганщини. У 1927–1931 pp. працював літературним співробітником газет “Луганська правда” та “Комсомолець України”, з 1932 — співпрацював з газетою “Комсомольська правда” і з 1946 р. став членом її редколегії. У 1940–1941 — заввідділу в журналі “Новый мир”, під час війни (1941–1945) працював як воєнний кореспондент, завідував відділом фронту. В 1946–1957 pp. працював у редакції газети “Правда”, спочатку заступником відповідального секретаря та оглядачем (1946–1948), потім кореспондентом у Франції (1948–1952), згодом заступником головного редактора (1952–1957). У 1957–1962 роках — голова Держкомітету з культурних зв’язків із зарубіжними країнами при Раді міністрів СРСР, з 1961 року — член Спілки письменників СРСР, з 1962 — політичний оглядач “Правди”. З кінця 1950-х років писав публічні промови для Хрущова. У 1962–1987 pp. був депутатом Верховної Ради СРСР 6-11 скликань. З 1972 р. вів авторську передачу на першому каналі Центрального телебачення “На питання глядачів відповідає політичний оглядач газети «Правда» Ю. А. Жуков”. З початку 1960-х перекладав художню літературу з французької мови. У 1968–1991 pp. очолював товариство “СРСР-Франція”. Нагороджений Ленінською премією (1960), званням Героя соціялістичної праці (1978), багатьма орденами та медалями. Помер у Москві в 1991 р.

917

Теодор Соренсен (Theodore С. Sorensen, 1928–2010) — американський юрист та письменник, довголітній соратник Джона Кеннеді ще з часів його сенаторської служби (від 1953). За президентства Кеннеді Соренсен був його спеціяльним радником, писав для нього промови. Після вбивства Кеннеді подав у відставку. У 1965 р. опублікував біографію Кеннеді, що стала світовим бестселером (Kennedy. New York 1966). Незадовго перед смертю написав автобіографію: Couselor: A Life at the Edge of History. New York 2008.

918

Пер Салінджер (Pierre Emil George Salinger, 1925–2004) — американський політик і журналіст. У 1961–1964 — прес-секретар Білого дому. У 1964 недовгий час був сенатором від Каліфорнії, вів президентську кампанію Роберта Кеннеді. Згодом повернувся в журналістику, працював на телеканалі Ей-Бі-Сі. Автор кількох книжок про Джона Кеннеді (A Tribute to John F. Kennedy, 1964; With Kennedy, 1966; John F. Kennedy, Commander in Chief: A Profile in Leadership, 1997), низки публікацій про події в Ірані, війну в Перській затоці та міжнародні конфлікти, а також спогадів (Pierre Salinger. P.S.: A Memoir. New York 1995). У 2000 p. виїхав із США до Франції, де й помер.

919

Анатолій Добринін (1919–2010) — російський дипломат, надзвичайний і повноважний посол СРСР у США в 1962–1986 pp. Згодом у 1986–1988 pp. був секретарем ЦК КРПС і завідував міжнародним відділом ЦК КПРС. З 1988 — радник голови Президії Верховної Ради СРСР, з 1990 — радник президента СРСР. У 1992 р. працював радником-консультантом Міністерства закордонних справ Росії. У 1995 р. видав мемуари під назвою Сугубо доверительно. Помер у Москві 6 квітня 2010 р.

920

Ральф Ентоні Данґан (Ralf Anthony Dungan, 1923–2013) — американський політик і дипломат, помічник Джона Кеннеді з часів його роботи в Сенаті (1957–1960), законодавчий радник президентів Кеннеді та Джонсона (1961–1964). У 1964–1967 — посол США в Чилі, у 1967–1977 — канцлер у справах вищої освіти у штаті Нью-Джерсі, у 1977–1981 — виконавчий директор Міжамериканського банку розвитку. Помер 5 жовтня 2013 р.

921

Операція в затоці Свиней (також відома як “Висадка в затоці Кочінос”) — невдала військова операція США, проведена в 1961 р. силами воєнізованих формувань з кубинських емігрантів (близько 1500 чол.). Приготування до операції, що мала на меті повалення режиму Фіделя Кастро на Кубі, тривали ще з початку 1960 р. Сама операція почалася вранці 15 квітня 1961 р. з нальоту американських бомбардувальників на аеродроми кубинських військово-повітряних сил, однак кубинське командування завчасно роззосередило й замаскувало літаки, так що основну частину ВПС Куби вдалося зберегти неушкодженою. Вночі 17 квітня почалася висадка морського десанту в затоці Свиней. Силами авіяції Куби чотири транспорти з десантом та амуніцією були потоплені. Десант, що встиг висадитися на берег, був атакований переважаючими силами кубинської армії із застосуванням танків, артилерії та авіяції і 19 квітня склав зброю. Операція мала великий міжнародний резонанс; Радянський Союз направив США ноту протесту, а в низці країн відбулись антиамериканські виступи.

922

Дон Карло Ферреро згодом стане другим після Фелікса Морліона президентом Вільного міжнародного університету соціяльних студій (LIUSS - Libera Università Internazionale degli Studi Sociali “Guido Carli”), як почав називатися університет “Pro Deo” від 1948 p. Він очолюватиме цей університет у 1975–1978 pp.

923

Іджіно Евдженіо Кардінале (Igino Eugenio Cardinale, 1916–1983) — ватиканський куріяльний чиновник, титулярний архиєпископ Нафтський. Висвячений на священика в 1941 p., на єпископа — в 1963. Провів багато років на Близькому Сході, потім повернувся до Риму, почав працювати в Державному секретаріяті Ватикану. У 1963–1969 — апостольський делегат у Великобританії, у 1969–1983 — нунцій у Бельгії та Люксембурзі, а з 1970 — нунцій у Европейській спільноті. Помер у Брюсселі 24 березня 1983 р.

924

Анджело дель’Аква (Angelo dell'Acqua, 1903–1972) — італійський кардинал. Закінчив папський Григоріянський університет, де здобув ступінь доктора канонічного права. У 1926 висвячений на священика, служив секретарем архиєпископа Міланського. З 1931 — приватний капелан папи. У 1931–1935 — апостольський делегат у Туреччині та Греції. В 1931–1935 — ректор папської Румунської колегії. У 1938–1950 pp. працював у Державному секретаріяті, вів душпастирську працю в Римській єпархії. У 1958 р. іменований титулярним архиєпископом Халкедонським; брав участь у II Ватиканському соборі. У 1967 р. іменований кардиналом, з 1968 — генеральний вікарій папи для Риму та околиць, великий канцлер Папського Латеранського університету. Помер у Римі 27 серпня 1972 р.

925

Авґустин Беа (Augustin Веа, 1881–1968) — німецький кардинал-єзуїт, піонер екуменічного руху. Здобув богословську освіту в галузі біблістики, в 1924–1949 pp. викладав у Папському Григоріянському університеті та Папському біблійному ін-ті, а в 1930–1949 був ректором останнього. Допомагав папі в написанні енциклік “Mediator Dei” (про Святу Літургію) та “Divino afflante spiritu” (про біблійні студії). У 1959 папа Іван XXIII номінував його кардиналом та папським радником. Під час II Ватиканського собору підготував текст Декларації про відносини Церкви з нехристиянськими релігіями “Nostra aetate” та зробив великий внесок у написання Догматичної конституції про божественне об’явлення “Dei verbum”. У 1960 р. був призначений головою Секретаріяту в справах християнської єдности. Після собору зосередився на екуменічній діяльности. Про нього див.: Stjepan Schmidt. Augustin Веа: The Cardinal of Unity. New Rochelle 1992.

926

Олег Биков (1926-) — російський економіст, дипломат. Родом з м. Тула. В 1949 р. закінчив Московський державний інститут міжнародних відносин при МЗС СРСР, в 1952 — аспірантуру цього ж інституту, в 1954 р. захистив докторську дисертацію. В 1952–1954 pp. працював у Радянському комітеті захисту миру, в 1955–1959 — у Всесвітній раді миру (Відень), у 1959–1964 — заступник відповідального секретаря Ради. В 1964–1998 pp. працював у Інституті світової економіки та міжнародних відносин, з 1977 — заступник директора інституту. В 1981–1986 — експерт у дослідницькій групі ООН у справах заходів довіри, член Консультативної ради ООН для досліджень у галузі роззброєння. У 1986–1989 — експерт на радянсько-американських зустрічах найвищого рівня. В 1978–2005 — головний редактор ж-лу “Международный ежегодник ИМЭМО — экономика и политика” (з 1992 — “Год планеты”). Член-кореспондент АН СРСР з 1987 р., лавреат Державної премії СРСР (1980). Автор більш як 130 наукових праць з теорії та історії міжнародних відносин, проблем роззброєння, зовнішньої політики СРСР, Росії та США.

927

Олександр Корнійчук (1905–1972) — український радянський письменник, публіцист, політичний діяч. Родом з м. Христинівка. У 1929 р. закінчив Київський ін-т народної освіти. У 1929–1934 pp. працював редактором на Київській, Одеський та Харківській кіностудіях; у 1933–1941 — редактор і сценарист тресту “Українфільм”. У 1934 р. обраний членом правління Спілки письменників СРСР; у 1938–1941 та 1946–1953 — голова Спілки письменників УРСР. В 1942–1943 — у Червоній Армії, працівник політичного відділу Південно-західного фронту, військовий кореспондент. У 1943–1945 — заступник наркома закордонних справ СРСР, голова комітету у справах мистецтва УРСР. У 1944 р. недовгий час очолював Наркомат зовнішніх справ УРСР. У 1949–1972 — член ЦК КП УРСР, у 1952–1972 — член ЦК КПРС, у 1937–1972 — депутат Верховних Рад СРСР та УРСР 1–8 скликань, у 1953–1954 — заступник голови Ради міністрів УРСР, у 1947–1953 та 1959–1972 — голова Верховної Ради УРСР. Учасник Всесвітніх конгресів захисників миру, а в 1959–1972 — член президії Всесвітньої ради миру. Академік АН УРСР, Герой соціалістичної праці (1967), п’ятикратний лавреат Сталінських премій. Головні твори: п’єси “Платон Кречет” (1934), “Правда” (1937), “Богдан Хмельницький” (1939), “В степах України” (1941), “Приїжджайте в Дзвінкове” (1946), “Над Дніпром” (1960). У незалежній Україні Корнійчука піддали гострій критиці як прислужника комуністичного режиму та пристосуванця, художня цінність його літературної спадщини, політизованої й переповненої ідеологічними штампами, була поставлена під сумнів, його твори були вилучені із шкільних програм.

928

Йосип Броз Тито (Josip Broz Tito, 1892–1980) — югославський комуністичний діяч, один з керівників антифашистського опору, маршал (1943), керівник Югославії в 1945–1980 pp. (з 1953 — президент), творець югославської моделі соціялізму. Проводив політику неприєднання та рівновіддалености від СРСР та США. Про нього див.: Р. Уэст. Йосип Броз Тито: власть силы. Смоленск 1998; Geoffrey Swain. Tito: A Biography. London 2010.

929

Текст привітання російською мовою звучав так: “Его Святейшеству Папе Иоанну XXIII. В связи с Новым Годом и вашим праздником, праздником христиан — Рождеством примите поздравления от человека, который желает Вам доброго здоровья и сил для борьбы за мир и счастье людей. Н. Хрущев. 15 декабря 1962 года”.

930

Цей другий медальйон Казенс вручив Микиті Хрущову при наступній їхній зустрічі у Гаграх. Див. Norman Cousens. The Improbable Triumvirate, с. 108.

931

U-2 — американський стратегічний літак-розвідник, оснащений спеціяльною електронною та фотоапаратурою і розроблений для польотів у стратосфері (на висоті 20 км), що, як вважалося, мало зробити його недосяжним для радянських зенітних ракет та винищувачів. Розвідувальні польоти U-2 почалися в 1956 р. з дозволу Білого дому й тривали чотири роки. За цей час американські літаки 24 рази проникали в повітряний простір СРСР і сфотографували 15 % усієї території Союзу. Під час останнього з цих польотів, 1 травня 1960 p., один з літаків U-2 був збитий радянською ракетою “земля-повітря” недалеко від Свердловська; його пілот Ґері Паверс вижив і був заарештований. Інцидент з U-2 призвів до міжнародного скандалу та чергової кризи в американо-радянських відносинах — Хрущов скасував свій візит до США, а у відповідь Айзенгавер скасував візит до СРСР. 17 серпня 1960 р. Паверс був засуджений до 10 років ув’язнення, але 10 лютого 1962 р. його обміняли в Берліні на радянського шпигуна, полковника КДБ Вільяма Фішера, відомого як Рудольф Абель. Про літаки U-2, інцидент 1 травня 1960 р. та Ґері Паверса див.: Francis Gary Powers, Curt Gentry. Operation Overflight: The U-2 Spy Pilot Tells His Story for the First Time. New York 1970; Chris Pocock. The U-2 Spyplane, Toward the Unknown. Atglen 2000.

932

Артур Дін (Arthur Hobson Dean, 1899–1987) — визначний американський юрист і дипломат. Родом з Нью-Йорка. Закінчив юридичну школу Корнеля. З 1923 працював у провідній юридичній компанії “Салліван та Кромвель”, у 1949–1972 (з перервою) — її керівник. На прохання президента Ф. Рузвельта брав участь у розробленні низки важливих законопроектів, таких як Акт про торгівлю цінними паперами (1934), Акт про банкрутство (1938), Акт про трастову угоду (1939), Акт про інвестиційні компанії (1940). Був радником та дипломатичним представником президентів Д. Айзенгавера, Дж. Кеннеді та Л. Джонсона; брав участь у переговорах про завершення Корейської війни (1953) та про заборону ядерних випробувань (1963), у Конференції з морського права, був представником США в ООН тощо. У 1963–1976 pp. займався приватною юридичною практикою. Помер 30 листопада 1987 р.

933

Василь Кузнецов (1901–1990) — радянський учений, державний діяч, дипломат. Закінчив Ленінградський політехнічний інститут (1926), здобув ступінь кандидата технічних наук (1941). У 1927–1931 pp. працював інженером на Макіївському металургійному заводі, у 1931–1933 pp. вивчав металургійне виробництво за кордоном. У 1933–1937 — заступник начальника цеху, начальник лабораторії на заводі “Електросталь” (м. Ногінськ), у 1937–1940 — інженер Головспецсталі, у 1940–1943 — заступник голови Держплану СРСР. В 1944–1953 — голова Всесоюзної центральної ради профспілок. У 1945–1953 — член Генеральної ради виконкому та віце-голова Всесвітньої федерації профспілок. У 1946–1950 — голова Ради національностей Верховної Ради СРСР. З березня 1953 — на дипломатичній роботі. У 1955–1977 — перший заступник міністра закордонних справ СРСР. Брав участь у розв’язанні криз в Угорщині (1956), на Кубі (1962), в Чехословаччині (1968), в ухваленні резолюції Ради безпеки ООН щодо Близького Сходу (1967), радянсько-китайських переговорах (1969–1970), врегулюванні індо-пакистанського конфлікту (1971). У 1977–1986 — перший заступник голови Президії Верховної Ради СРСР. З червня 1986 — у відставці, державний радник при Президії Верховної Ради СРСР. Двічі Герой соціялістичної праці (1971, 1981), лавреат Сталінської премії за видатні досягнення в галузі металургії (1941). Помер 5 червня 1990 р. в Москві.

934

Приватна авдієнція зятя М. Хрущова Олексія Аджубея в Івана XXIII відбулася 7 березня 1963, після зустрічі папи з журналістами з нагоди присудження йому премії Е. Бальцана в номінації “Людяність, мир і братерство між народами”. Серед запрошених журналістів був також головний редактор “Известий” О. Аджубей та Рада Хрущова, головний редактор журналу “Наука и жизнь”. Після загальної авдієнції для журналістів у Тронному залі Іван XXIII провів спеціяльну приватну авдієнцію для радянський гостей, про яку домовився спецкореспондент газети “Известия” та офіцер Першого головного управління КДБ СРСР (зовнішня розвідка) Леонід Колосов (його самого на зустріч не допустили). Ця зустріч була з боку папи всього лишень виявом вдячности за звільнення митрополита Й. Сліпого, але журналісти й сам перший секретар ЦК КПРС М. Хрущов витлумачили її по-іншому. Наступного дня в одній з італійських газет з’явилася стаття “Червоний папа“, а Хрущов став думати, що не за горами вже встановлення дипломатичних зв’язків між СРСР і Ватиканом. Про цю авдієнцію в папи Олексій Аджубей пише у своїх спогадах: А. Аджубей. Те десять лет. Москва 1989, с. 257–268.

935

Йозеф Беран (Josef Beran, 1888–1969) — чехословацький католицький богослов, в’язень сумління. Родом з м. Плзень. Закінчив Чеську колегію в Римі, здобув ступінь доктора богослов’я (1912). У 1912–1917 pp. душпастирював, у 1917–1928 pp. викладав у жіночій учительській семінарії. З 1928 р. викладав богослов’я в Карловому університеті, аж поки в листопаді 1939 р. університет не був закритий німецькою владою. В кінці 1940 р. заарештований і висланий у Німеччину, в 1942–1945 pp. був ув’язнений у концтаборі Дахау. По звільненні призначений архиєпископом Празьким. Після приходу до влади комуністів був ізольований, згодом заарештований. У 1949–1962 pp. перебував в ув’язненні, часто переводився з одної тюрми в іншу. В 1963 р. звільнений, жив під наглядом органів безпеки неподалік Праги без права перебувати в столиці. В 1965 р. іменований кардиналом, тоді ж таки дістав дозвіл виїхати в Рим без права повертатися в Чехословаччину. Учасник II Ватиканського собору. Помер у Римі. В 1998 р. розпочався процес його беатифікації. Про нього див.: Jaroslav V. Pole, Bohumil Svoboda. Kardinál Josef Beran. Praha 2008.

936

Девід Дін Раск (David Dean Rusk, 1909–1994) — американський політик і державний діяч. Закінчив Коледж Давідсона в Північній Кароліні та Оксфордський університет. У 1940–1946 служив в армії. У 1947–1951 pp. — на різних посадах у Державному департаменті; в 1952–1961 очолював Фундацію Рокфеллера. Державний секретар США за президентів Дж. Кеннеді та Л. Джонсона (1961–1969). Брав участь у полагодженні Карибської кризи та переговорах про заборону ядерних випробувань в серпні 1963 р. Згодом викладав право в Університеті Джорджії (1970–1984). Автор спогадів, які написав спільно з сином Річардом: Dean Rusk, Richard Rusk. As I Saw It / ред. Daniel S. Papp. New York 1990. Помер 20 грудня 1994 p. Про нього див.: Thomas W. Zeiler. Dean Rusk: Defending the American Mission Abroad. Wilmington 2000.

937

У перекладі цієї енцикліки російською мовою брав участь сам Йосиф Сліпий.

938

Детальніше про діяльність Йосифа Сліпого в останні 20 років його життя див.: Іван Дацько. Діяльність Патріярха Йосифа поза межами Києво-Галицької Митрополії // Богословія, т. 66, кн. 3–4. Львів 2002, с. 161–186.

939

Благовісник Патріярха Киево-Галицького і всієї Руси, рік XVI–XX, кн. 1–4. Кастельґандольфо 1980–1984, с. 63.

940

Там само, с. 35.

941

Там само, с. 64.