Спомини з часів української революції (1917-1921)

I. На постою в Полтаві. Співжиття з німцями. Розмова з ген. фон дер Ґольцом. Дальший похід вперед

Більшість полку розташувалась у Полтаві, в Кадетському Корпусі, лише гармаші Алмазівського дивізіону спробували залишитись в "Інституті благородних дівиць", але звідтам їх скоренько таки викурили, бо начальство Інституту підняло галас про неможливість сусідування інституток з гірськими гарматами та ще з гайдамацькими.

Ще не влаштувалися ми як треба, а вже цього дня почали заходитись коло дальшого впорядкування та головно обмундурування полку. Самі тільки шапки не були ще одностроєм, а відсутність його шкодила нам під час ведення правильного бою, не даючи можливости відрізнити своїх у очах німців, які, звичайно, не могли зрозуміти, що не однострій робить вояка вояком, а щось інше.

У Полтаві були величезні склади майна на "Шведських Могилах" (район бою з 1709 року), от туди ми й вислали наші вози, щоби дістати потрібні речі, поки ще не візьмуть їх "під охорону" німці. Умова умовою, але не дивлячись на те, що українська кіннота першою вскочила в Полтаву, перша вела бій за стацію "Полтава Харківська" та першою, переправившись у човнах, була на цій стації, нам не хотять німці визнати навіть права взяти так потрібні нам сідла та набої для гірських гармат, а за дві справних гірських гарматки, які були на Абазівці, ледви не довелося з німцями битись.

Наш поспіх був виправданий і вечером підійшли наші вози повні темно-сірого сукна на чемерки, чорного на штани, зі всім приладдям для шиття, навіть з двома кравецькими машинами. А наша піхота на другий день мала таки мороку з німцями, які встигли взяти все під "надійну охорону".

Тому, що ми не мали при полку ніяких засобів, щоби пошити однострої, довелося мобілізувати близчих кравців, а до того прийшов на допомогу Кадетський Корпус, поставивши до нашого вжитку свою майстерню.

Який саме шити однострій, довелося рішати самим, бо ми не знали, чи був якийсь відповідний однострій затверджений Центральною Радою, бо досі користувалися всі давним російським, лише з іншими відзнаками. Ось і вирішили полковою громадою шити трохи модернізований одяг реєстровиків кінця 17 та 18 віку – синій, легкий куцан, краями зі золотим гальоном, чорні штани типу "бриджі" – вузькі у коліні, широкі вище – як найблизчі до українського типу і зручні для їзди. Замість плаща темно-сіра чемерка трохи довша, як була у реєстровиків, з таким-же гальоном. Доволі гарно і практично. Лише гармаші виломились з полкового зразку та пошили ясно-сірі штани з червоними лямпасами і захисні куцани, а замість чемерок зареквірували десь бурки, на які довелось таки видати реквізіційні посвідки.

Як не спішили ми з одягом, але все-таки до дальшого походу з Полтави всіх одягнути не вспіли та лише під Карлівкою були вже всі в одностроях, які привезено з Полтави.

За ті три дні, що були ми в Полтаві, звичайно, було важко розібратися в настроях тамошнього громадянства, але треба зазначити, що громадське життя Полтави не було так знищене та порушене, як інших міст. Цивільна влада не припиняла своєї діяльности, а тому, не дивлячись на приявність великої кількості своїх та чужих військ, порядок внутрі міста підтримувався місцевою міліцією.

Місцеве самоврядування поставило навіть вимогу, щоби всі реквізіційні посвідки були ним стверджувані.

Не знаю, як інші частини, але ми охоче підпорядкувались цій вимозі, бо вона знимала з нас частину відповідальности у недоцільності чи перебільшенні вимог.

Дуже цікаво було порівняти відношення населення до нас тут, у Полтаві, з тим, шо бачили ми в Києві, Лубнах і Хоролі.

Цей "Кадетський Корпус", який, докладаючи до нього мірило Києва, мусів був би ужити всіх заходів, щоби нас не пустити, не лиш відчинив нам двері до своїх службових помешкань, але й до гостинної салі наставників тієї юнацької школи, де щиро угощувано гордієнківських старшин і де ми, на велике наше здивування, почули промови не лише українською мовою, але й про українське визволення та про українську самостійність. Ці наставники, а більшість із них балакала по російськи та признавалася до росіян, не виявили до нас ніякої ворожнечі, навпаки деякі із них заявили, що тільки під час панування тут большевиків навчилися розуміти ріжницю між психольоґією російського та українського вояка і як інтелігентні люде цінять вище останнього, бо дійсно т. зв. "червоне козацтво" було головно тим чинником, що вдержував лад у місті, а ті з большевиків, які признавалися до українства, були більш терпимими щодо місцевого населення. Цікаво, що "Кадетського Корпусу", де був чималий відсоток шляхетських дітей і тому числився гніздом контрреволюції, не займав ніхто, а тому юнаки, яких жовтнева революція захопила в мурах корпусу, не лише залишилися в корпусі для продовжування навчання, але й виховувались попередніми наставниками на старшин, але якої армії? Це питання для мене особисто залишилося досі невирішеним.

Ці юнаки в чорних одностроях, але без барчиків (еполєтів), які також зняла із них революція, юрбами бігали коло гайдамацтва, слухаючи із захопленням їхніх розмов, оповідань та пісень і розширеними очима дивлячись на суворі обличча та на голені з оселедцями голови. (Мода на оселедці, яка перекинулась до нас від Слобожанського Гайдамацького Коша в Полтаві (1), стала вже такою міцною, що перетворилася майже в традицію, так що погодилися з нею навіть ті, хто з цеї моди раніше кепкував).

Цікаво, скільки було тих 10 до 17 літних хлопців, яким ці переживання так запали в душу, що штурхнули їх на шлях чи то "жовтоблакитної контрреволюції", чи то "большевизму другого розряду", чи то "мазепинщіни і сепаратизму", чи то "Шумскізму" та "шовіністичних ухилів", як звуть цей шлях його вороги, – ріжних напрямків, приноровлюючи ці назви до ріжних груп суспільства.

Поза межами "Кадетського Корпусу", з яким, річ ясна, ми найбільше мали стичности, можна теж було помітити загально прихильніше відношення, як у Києві, що у великій мірі залежало від самої поведінки українських військ. Свідоме українське громадянство зустрічало нас щиро, із бажанням допомогти нам, але зараз же ховалося в закутки, коли почуло від українського вояка – російську мову, або спостерігало прикмети давнього російського офіцерства. Навпаки деякі верстви російського чи "малоросійського" населення Полтави просто розцвітали, чуючи з уст українського вояка "общепонятну" мову; вони змінювали похмурий вигляд обличча на радісний та починали розмову про "спасєніє атєчества" від "большевікоф" чи навіть від "соціялістоф".

Щодо робітничих верств населення Полтави, то їх відношення до нас було різноманітне, залежно від національних та соціяльних моментів; деякі з них помагали нам в праці при оборудуванні переправ, готовили одяги, тільки нарікали, що в українських військах ще доволі багато давньої "офіцерні", і це були ті, що розбалакували по українськи; інші лише позирали на нас похмуро, а з їхніх випадкових уривистих речень почувалося правдиву ненависть, і це були москалі.

Українці, що їх закликано до пошиття одностроїв для полку, спершу налякались, але побувши з нами та побалакавши, заспокоїлися і почали ділитися своїми сумнівами та вражіннями. Ці дрібні ремісники були найбільш зацікавлені можливістю заробітків по нових українських установах, тішилися тим, що нова українська армія потрібуватиме нових фасонів одягу, що з українською владою прийдуть певно і нові фасони одностроїв для урядовців і будуть заробітки.

Полтава дала нам також і нові поповнення: прийшли селяни, переважно "середняки", по сучасній термінольоґії, з с. Мачух та ще двох сіл із околиць Полтави, які були з Мачухою в органічному зв'язку; ці нові елементи підсилили головну базу полку 2. сотню та кулеметчиків, а частинно збільшили кадри 4. сотні; потім з'явилося перших, за все існування полку, 12 галичан з воєнно-полонених драґунів австрійської армії, яких привів старшина не кавалерист. Тому, що був це дуже свідомий елемент, то розділив я їх по сотнях, а того старшину залишив у штабі. Цікаве, що цей старшина зголосився був зі своїм відділом у штабі дивізії, але там їх не принято під тим претекстом, що не можна приймати воєнно-зобов'язаних союзної армії. За галичанами з'явилися ще два кубанські козаки, які лікувалися у місцевій лікарні та попали до тої ж 2-ої сотні; при кінці прибули ще й "червоні козаки". Цю частину наказом отамана Натіїва розформовано та приділено до піших частин, бо мовляв, вони "ненадійні". Це обурило декого з козаків, і вони розійшлися домів, а дехто приєднався до нас.

У Полтаві мали ми нагоду побачити близько біля себе нашу піхоту, з якою ми розсталися в дійсності ще в Житомирі, бо у Києві стояли ми оподалік і пізніше, під час боїв, вже майже не зустрічались.

Полки дуже збільшилися, та не лише їх зовнішній, але, на жаль, і внутрішній вид змінився. Принціп найманщини та появи "охочекомонних" зробили своє.

Німці, які вийшли з нами, розмістили свою кінноту поза містом, а їх піхота, що з'явилася з двохденним запізненням, якось мало показувалась на вулицях і тому видавалось, що в місті повно тільки українських військ. Проте було помітне серед місцевого населення доволі нетепле відношення до німців, яке виявилось у настирливому і часто підкресленому задоволенні вимог українців перед німцями.

Прийшовши до Полтави, німці зі всею питомою їм енергією взялися до будови моста та до направи залізниці. Але деревляний міст згорів до решти, так що з води ледви визирали на 1/4-1/2 метра обгорілі палі, на яких нічого поставити не можна було, а вода у Ворсклі під весну стояла високо. Залізничий міст теж був доволі розбитий і праця посувалася помалу. Отаман Натіїв дуже непокоївся, що ворог зможе вивезти чи знищити великі склади вибухового майна, стрілен, набоїв, світляних ракет і т. інш., які були в Селещині та Карлівці. Туди було звезене майно з колишнього румунського фронту. До того побоювалися в штабі дивізії, що перерва в переслідуванні дасть можливість большевикам впорядкувати свої війська, підвезти допомогу та поставити сильний опір в Донецькому угільному басейні, який не тільки складом населення, а також структурою місцевости та добре розвиненою сіткою залізниць дуже надавався до впертої оборони. Отже, тому дістали Гордієнківці наказ шукати можности перейти Ворсклу та якнайскорше вирушити далі. Наказ прийшов третього квітня ранком і зараз же виїхали наші стежі над Ворсклу. Вода в ній все прибувала, проносячись рвучко жовтою, каламутною, широкою смугою між вохкими, зеленіючими, низькими берегами, по яких не завжди було можна до води доїхати. Після цілого дня пошукувань врешті стежі найшли недалечко гирлатого потічка чи невеличкої річки, що впадала зі сходу у Ворсклу понизче Дівочого Інституту, місце, де обидва береги були настільки сухі, що давали доступ до води. На цьому місці наш зв'язковий відділ, перетворившись у інжінірів, почав лаштувати переправу. Назбірали бочок, дощок, два грубі шнури і до вечера того ж 3-го квітня через Ворсклу вже ходили два примітивні пороми, з яких кожний міг відразу перевезти або гірську гарматку, або навантажений віз, або 3-ох вершників з кіньми. Ненадійна переправа, але іншої знайти було годі. Все же перейти Ворсклу таким способом було скорше, як чекати черги в переїзді ешелонами через залізничний міст, який обіцяли поправити 4-го вранці.

Вечером зголосив я отаманові Натіїву, що ми готові почати переправу. Він хотів знову влаштувати перегляд, та це заняло би багато часу, а до того у гайдамацтва була нехіть до переглядів взагалі, а до отамана Натіїва зокрема; з ним була, під час перебування в Полтаві, низка непорозумінь, головно з приводу віддавання пошани, яку хотіли в штабі дивізії відновити у формі ставання "во фронт", яку гайдамацтво уважало для себе понижуючою, а також з приводу розформування "червоних козаків", що більшість гайдамаків уважала повною несправедливістю. Тому то, висуваючи перший претекст, вдалося виминути загальний перегляд, обмежившись лише до цього, що сотні, йдучи на переправу, пройдуть попри помешкання штабу.

Під час цих пертрактацій передав мені отаман Натіїв, що 4-го вечером має відбутися святочна вечеря та баль для німецьких та українських старшин, заініціований нашим штабом, у якім мають приняти участь також і представники місцевого самоврядування.

Отаман Натіїв висловив рішуче побажання, щоби командір Гордієнківців бодай з групою старшин узяв у цьому балі участь, репрезентуючи українську кінноту. Того, що ми вечером мали вже бути на тому березі Ворскли, не взято під увагу.

Ранком 2-го почали ми переправу, яка йшла дуже зпровола, бо в полку було чимало таких коней, які не звикли до цього – вони щойно недавно вишколювалися й тому не дуже вірили своїм їздцям, з якими ще не зжилися, так що довелося з деякими кіньми ставити поруч вже бувалих фронтових, наприклад, моя кобила їздила туди то сюди декілька разів.

Після переправи останнього воза та влаштування полку на тому березі, поїхав я з 4-ма старшинами та 5-ма гайдамаками як коноводами – всі вже в нових одностроях та "чубаті" з добре вирослими оселедцями – у Полтаву на вечерю та баль.

Природньо, що ми спізнилися, і коли під'їхали до чудового, в українському стилі, будинку полтавського ґуберніяльного земства, то з нього вже гуділа дута німецька орхестра, а всі вікна ясно горіли, являючись контрастом до ледви освічених селянських хат, в яких недоставало нафти і які ледви майоріли, вкриті серпанком там, на східньому березі Ворскли, де залишалось гайдамацтво, готуючись на ранок в похід, а може, і у бій.

Ось ми вже у великій салі другого поверху, де за довгими столами позасідали старшини, переважно німці, що зразу кидається у вічі, бо наші тільки де-не-де розкинуті між ними.

На почеснім місці отаман Натіїв, коло нього з одного боку якийсь поважного вигляду німецький генерал, з другого – знайома проблискуюча сивиною постать Едлєр фон Донау, далі команда дивізії у суміш зі старшими ранґою німцями. Проти Натіїва Болбочан і Козма, які очевидячки є господарами цілої вечері, бо управляють прислугою, вітають та припрошують. А ось і представники місцевого населення та "бомонду", – невеличка ґрупа цивільних, що різко відокремлюється своїми чорними одягами, сидячи якось купою посередині одної з довгих кімнат. Між ними є вільні стільці. Серед них здивовано помічаю декілька жінок, з яких дві в прегарних українських одягах.

Йдемо орчиком у п'ятеро люда попри столи крізь цілу салю привітатися з Натіївом, та звертаємо увагу німців своєрідним одностроєм, пятю голеними головами і чотирма однотипними оселедцями – решта нашої старшини – переважно з Республіканського полку, вдягнуті хто у віщо, головно в звичайних френчах російського зразку та закраски.

По дорозі бачу, що хтось з "музикального кінця" (місце, де сидять молодші старшини) махає рукою на знак привітання, а це вже мовляв "свої" – принц Гесенський та молодші старшини тієї сотні, яку потурбував Бас і яка була підпорядкована нам під час бою в Полтаві. Наші відповідають і помічаю, що решта німецьких старшин, зокрема з почесного краю, здивовано на це поглядають – значить "братерство зброї" з революційними військами...

Підходимо до Натіїва, вітаємось та вибачення просимо за спізнення, бо задержала переправа, яка вже закінчена, і весь полк з гарматою, лишень без панцирників та автомобілів, які все одно не пройдуть польовими шляхами, вже на тому березі. Звертаю увагу, що за фотелем незнайомого, поважного німецького генерала і за кріслом Едлер фон Донау стоять люди в сірих жупанах, подібних до одностроїв сірожупанців, але без відзнак, і нахиляючись перекладають їм розмову, яка ведеться.

Отаман Натіїв представляє мене от тому поважному німцеві як верховода української кінноти. Цей німець, то генерал фон дер Ґольц, молодший командір того відділу, що увійшов до Полтави, і сам кавалерист. Він каже, що дивується нашій сміливості переходити через річку, не маючи за собою надійних переправ, розпитує, як виконана переправа, та все додає: сміливо, неметодично, по партизанськи, зокрема, дивується, коли довідався, що перейшло понад 500 шабель, не числячи обслуги кулеметів та гармат і пішаків на возах, значиться разом понад 900 люда (так виріс полк від Лубен і Хоролу більше чим втричі, а від набігу на Бровки більше як в 10 разів).

Представляє мене отаман Натіїв і Едлєр фон Донау, але цей каже, посміхаючись: "Ми більше чим знайомі, це той, кому я подарував свою бойову шаблю та від якого дістав цей подарунок, що піде правдоподібно зі мною і на мойому останньому шляху, – командір того полку, про який я Вам докладав", – пояснює він фон дер Ґольцеві.

Під час тих розмов почуваю на собі чийсь впертий погляд. Піднімаю очі та бачу, як із-за стола усміхається до мене своїми золотими зубами та поблискує моноклем на веселому обличчу майор фон Дангоф, який вже в полковничих барчиках (еполетах) сидить тут як приділений до штабу фон дер Ґольца.

Обмінюємось привітаннями, балакаючи через стіл, і фон Дангоф пояснює пану ґенералові, "що він зі мною знайомий ще з фронту світової війни, де ми стояли один проти одного майже рік – він у штабі групи генерала Войрша, а я як начальник штабу 7-ої Туркестанської стрілецької дивізії, та що він особисто познайомився зі мною тоді, коли йшли початки пертрактацій і коли я "робив із себе" рядового вояка, щоби не командувати російською частиною та не брати участі в російських пертрактаціях як відповідальний чинник. Це, каже він, "перший український старшина вищого ступіня, з яким я зустрівся в свойому житті".

Почувши це, генерал фон дер Ґольц сказав мені, що він радо зі мною побалакає по вечері, бо надіється, що я йому дещо висвітлю.

Отаман Натіїв після цього сказав мені, що моє місце за почесним столом, але він непевний, чи воно вільне. Та я попросив не турбуватись, сказавши, що сяду зі своїми старшинами там, де будуть вільні місця, і пішов просто до "представників місцевого населення", бо з деким із них був уже знайомий. Це були переважно особи офіційні – члени "городської думи".

Ледви поспіли ми сісти, ледви налили нам по чарці якоїсь отруйної міцної мішанини фабрикації полковника Козми – начальника інжінірів дивізії, як тягнеться до мене через стіл з чаркою якийсь грубий, німецький майор від гармат та просить вибачити, що він стрільнув під Ромоданом-Лубнами зі своїх гармат декілька разів по моїх розстрільних: – "Знаєте, – весело пояснює він, – ні чорта у Вас не розбереш, всі в однакових одностроях, всі без відзнак, а що сталого фронту немає, насліпо стріляю; а то там Гордієнківці, у важкому стані, ось і бухнув по Гордієнківцях. Доннерветтер, камерад! ферцайген-зі – Гох ді україніше райтерай!" (2)...

Вечеря, як перша-ліпша військова вечеря старих часів: добре заглядають у чарки, музика гремить без перерви, бо дві орхестри, гамір, сміх, дотепи. Бідні цивільні сидять ні в тих ні в цих і дуже раді, що поміж ними є свої люди, з якими спокійно балакають, а тут ще і "хемікалія начальника інжінірів", щораз нова, щораз страшніша.

Врешті час на тости. Вітав гостей Натіїв по українськи, але так, що перекладчики за фон дер Ґольцом щось не дуже швидко перекладають – правдоподібно це галичани. По привітанні німецький гимн і німецькі старшини зовсім глушать оркестру гучним співом його. Відповідає фон дер Ґольц; кожне його речення, яке він виголошує твердим, командним голосом, зараз же чітко і звінко перекладає на українську мову перекладчик за його стільцем, безумовно, це галичанин по вимові. Фон дер Ґольц каже, що німецька армія прийшла сюди не як завойовник, а як друг і помічник, щоби навести порядок в краю зреволюціонованім, де поширилась анархія, щоб уговкати непідпорядковані елементи та облегчити українському народові впорядкування його вільної молодої держави по його власному бажанні. Тому німецька армія повна співчуття та підтримки всіх державнотворчих верств українського народу, який закликається на поміч праці німецької армії та тому народові, який вислав в дружню державу своє військо на допомогу. Хай не лякають вас пожертви на утримання того війська – це є росплата, забезпечене існування, хай лишень кожен виконає свій обов'язок і встане самостійна Україна, якій всі німці бажають багато добра і щасливої майбутности. Музика грає український гимн, який несміливо доспівують українські старшини.

Промовляє Болбочан, за яким дає стислий зміст його промови перекладчик фон дер Ґольца. В промові вітає Болбочан німецький народ, армію і їх верховода імператора – знову гимн і спів.

У відповідь промови німців та наших і т. д.

До мене підходить ад'ютант Натіїва, який каже, що пан отаман вважає, що я мушу сказати промову, бо мовляв незручно – більшість старшин від кінноти, а командір мовчить.

Що ж, як треба, то треба. Кличу свого старшину перекладчика, якому кажу перекладати теж по реченням і проголошую нічого не значучу промову про ролю кінноти, значіння в ній духа і т. д. та кінчаю вже по німецьки тим, що п'ю – "фір тапфере дайтше райтерай" (3).

Німецька братва кричить, і деякі з "тапфере" (4) атакують і промовця, і перекладчика своїми обіймами.

Врешті вечеря закінчилась, відсуваються столи, всі переходять до сусідньої кімнати, дехто добре вже під охотою. Має бути баль – але танцювати нема з ким і справа обмежується вальсом, який починає сам фон дер Ґольц, і мазуркою з Натіївом у першій парі.

Генерал фон дер Ґольц веде мене в одну з бічних кімнат і довго з'ясовує мені, що головним винуватцем війни та руїни Росії є Англія, що все зло від неї, а потім починає роспитувати мене про справу творення українського війська, про український рух і т. інше. Цікаві для пояснення дальших подій ці запити поважного та впливового тоді генерала. Він щиро говорив, що тоді, коли в німецьких таборах полонених почали творити українські війська, він числив цю акцію шкідливою з двох причин: по-перше, це протимонархічність цеї акції, бо, на його думку, можна боротись проти держави, а не проти форм її устрою, зокрема спираючись на "деструкційні" групи; по-друге, він уважав український сепаратизм військово-полонених лише східними хитрощами, щоби покращати свій матеріяльний стан, тому він і цікавий знати, чим викликано українське відокремлювання в російській армії, чи не є і воно з царини східних хитрощів. Так і здавалось, що він поставить справу руба та спитає: чи не стали ви українцями, щоби ми вас просто не завоювали, а прийшли ніби то покликані.

Дуже уважно роспитував про ті уґруповання російських старшин на Кавказі, про які лишень ходили чутки, та які німецькому командуванню і симпатичні як ґрупи, що стремлять до привернення правного ладу, і несимпатичні, як ті ґрупи, які є представниками протинімецької акції з боку Франції, а головно тої проклятої Англії, Бог би її покарав. Чи не вважаємо ми, українські команданти, доцільним якось переконати і ці ґрупи, щоби вони пішли виконувати свої "святі завдання" за допомогою німців, а не республиканської Франції чи зрадливого анґлійця.

Важко було щось довести інакше цьому воякові, який вирішив згори, що все порядне в Росії, а також на Україні, є проти революції, та що уся між цими ґрупами ріжниця є лишень в тому, з якою зовнішньою силою вони думають привернути "лад", з німецькою чи анґльо-французькою.

Мої пояснення ріжниць у соціяльній структурі народів українського та російського, з'ясування справжніх перводжерел українського незалежництва, не находять розуміння, та ґенерал кличе на допомогу двох штабовців, які беруть мене вже на формальний допит, аж записники повиймали. Страшно стає від цих спільників, які добачують в Україні та розуміють її лише як територіяльно-економічну цілість, а в Росії тільки простір, що затроєний "революційною анархією". У відповідях українського старшини шукають шляхів, як цю "отрую" витравити, і дещо тому здивовані, що цей старшина уважає революцію закономірним процесом та намагається переконати їх, що німцям цього процесу краще не зачіпати, бо лад на українській території заведеться сам від себе, якщо сили народніх мас будуть розв'язані від чужонаціональних впливів. Даремно навожу свій полк як приклад витвору цих сил. Відповідь одна: Ви старшина ген. штабу і лише Вам завдячує він своє обличча, не дивлячись на це, який його склад, хоча б в дійсності так, як ви кажете, він складався з революційних елементів. "Історія кінноти, це історія її вождів" – висловлює ґенерал фон дер Ґольц погляд, відомий ще з часів найманої ляндскнехтчини та вербункових військ. Ну, як йому доведеш, що коли б не було чудового матеріалу захоплених революційним запалом французьких рубак та горячих польських патріотів, то не було би ані ґеніяльного Мурата, хоча і мало тямущого, ані Самосієри.

Важко пояснювати соціяльні процеси такій авдиторії, хоча серед неї є і племінник творця "Фольк ім Ваффен" – фон дер Ґольц молодший.

Між тим із сусідньої кімнати чуємо замість нескладного гамору – пісню. Прислухуюсь, безумовно, українська: "Гей на горі там женці жнуть". Слова ніби теж українські, але щось невиразні.

"Підемо, подивимось, як молодь веселиться", – каже фон дер Ґольц... Пішли та бачимо, як група німецьких старшин сидить на кріслах та на столах, а перед ними Олекса Григоріїв диригує цим імпровізованим хором.

"А дивись, батьку, як українізуємо німців!" – каже Григоріїв, посміхаючись. "Покинь, Олексо, шкода пісні!" "Ні, хай співають та вчаться, ковінька їх матері! Зер шлехт – нох айнмаль!..." (5) "Кей! толіною, кей! целено-о-о-ю коцакі ітуть!"...

Олекса люто лається, поправляє, і хор починає так-сяк вирівнюватись, а фон дер Ґольц, із веселою посмішкою старшого, дивиться, як молодь веселиться.

Прошу отамана Натіїва відпустити мене. Треба їхать до своїх, на той беріг Ворскли, щоби хоч трохи поспати перед вимаршем. Та куди там! Навіть чути не хоче. Мовляв, незручно, коли німецькі старшини ще тут. Це вже така стара військова традиція. Що ж діяти! А німці попивають собі лікери та веселими очима дивляться, як гуляє молодь.

Вже стало сіріти, коли по полтавських порожних вулицях ішов дивний відділ. Попереду декілька старшин гайдамаків, а за ними дещо похитуючись німці. Перед німцями висока постать Олекси...

Дзвінко відбивається від стін, ніби мертвих будинків: "Кей! толіною, кей, целєно-о-о-ю коцакі ітуть".

Пригадується ота пісня, як то було в Києві, коли під час боротьби подавали ми нею гасло, що йдуть свої.

Погано чогось стає. І чого Олекса вигадав цю дурницю. Похмурі обличча гайдамацькі, ніби теж таке думають...

Та ось вже і долина Ворскли, повита туманом-мрякою – пофоркують гайдамацькі коні та здригаються, ніби тонуть. Німці кричать "гох" і залишаються з Олексою Григоріївом у Полтаві. Григоріїв мав покінчити з Корніяшем – господарем, всілякі термінові та безтермінові і позатермінові справоздання, яких вимагає штаб дивізії, та якнайскорше має надігнати нас з набором решти одностроїв.

Ось і наш перевіз через Ворсклу під охороною наших пішаків, ось і хати, села, де по клунях чути, як жують та похрупують коні, де ходять по вулицях гайдамацькі вартові, побрязкуючи зброєю і де на невеличкому майдані стоять візки та гармати під охороною.

Дома та самі! Як гарно...

II. На Конградському (Константиноградському) напрямку. Настрої місцевого населення, добровільна поміч села, підхід Слобідського Коша. Бої під Лозовою та Понятином

Ночі Гордієнківці не прогаяли. Стежі виявили, що Селещина вільна, та що варта коло складів майна дуже ненадійна, інакше кажучи, склади покинуті на божу волю. Стежі доносили, що дороги дуже розмочені дощами, так що коням буде важко, головно на першій половині шляху, який проходить низиною.

Коло села, де стояв полк, пихтів паротяг, що його направили наші зв'язкові. Вони же інжініри – уставили вже на ньому кулемет. Механік та ціла обслуга на тому паротязі була гайдамацька.

Розібравшись у донесеннях, вирішено цілому полкові рушати на Селещину тими шляхами, що йдуть на північний схід від залізниці, вони хоч і не кращі, але дають змогу в разі чого вільно маневрувати врозріз між Харківським напрямком, по якому мала вирушити ешелонами наша піхота, та Конградським, де йшли поки що самі Гордієнківці, але обіцяно було, що піде ще Дорошенківський полк, коли будуть для його зібрані ешелони. Командір Гордієнківського полку з пішаками, скільки умістилося на паротязі, та з відділом зв'язку мав виїхати на паротязі до ст. Селещина, щоби докладніше зорієнтуватись, а також впорядкувати охорону складів, схоронення яких для наших військ мало величезне значіння не лише на сьогодняшній день, але й на майбутнє.

Кіннота вирушила раніше, а за нею запахкав небаром паротяг, весь увішаний пішаками, яких шлики як трехкутні прапорці мають від швидкого ходу по всіх боках паротягу.

Швидко зникають під паротягом рейки, що пробігають мимо телеґрафних стовпів, далекі і близькі хати, дерева; проскакуємо крізь завісу весняного веселого дощику, що разом із швидко поспішаючою хмарою перебігає нам шлях, і перед нами стація Селещина, яка вже лежить не в долині, а на горбовинах, які повільно підносяться до містечка Карлівки, щоби знову круто обірватися в річку Орчик, а пропустивши її, знову лізти нагору до Конграду, обриваючись біля нього в річці Берестовій. Проти самої стації, відокремлений від неї залізничими торами, тягнеться трохи вгору високий пліт з колючим дротом поверху, який відгороджує низку деревляних сараїв з громозводами по дахах, у яких лежить оце дороге майно; широкі ворота зачиняють цей залізничий тор, що входить усередину огороженого простору. Зменшуючи біг, проходить паротяг вхідні стрілки та спиняється проти стаційного будинку, скидаючи з себе гайдамаків, які швидко займають телефонічні і телеграфні апарати, викочують робочу дрезину та гонять її з вантажем порогів та ремонтного приладдя у бік Карлівки розбирати шлях та лаштувати барикаду на випадок відвідин ворожого бронепотягу. Паротяг став під воду, до нього несуть поповнення, а залізничий персонал стації здивовано дивиться на те, як хазяйнують у них, нікого і нічого не питаючись, ці мов з весняної хмари упавші люди у чимерках, у шапках з шликами, з голеними головами і оселедцями.

Склади дійсно стоять без охорони на ласку Божу. Посилаємо кликати селянських представників, щоби якось цю діру хоч тимчасом заткати.

Зв'язкові швидко налагоджують зв'язок зі штабом дивізії, якому доношу, що я вже на ст. Селещина з відділом пішаків, щоправда, в силі лише 15 багнетів і з одним кулеметом і що за три годині підійдуть кінні стежі, але весь полк наспіє щойно до ночі, бо дороги дуже болотнисті і погані. Звідти мені відповідають, що кожної хвилини чекають навантаження куріня Дорошенківців, який піде під мою оруду. Знову значить організаційна помилка об'єднання мішаного відділу під орудою командіра кінноти. За деякий час включається в умовлений зарані дріт Андрієнко і каже, що вони йдуть дуже помалу, неповних п'ять кільометрів на годину, бо шлях дуже важкий, то глинувато-камінистий, то розмоклий чорнозем; друга сотня з власної ініціативи пробує прискорити похід, посуваючись залізничим насипом і сухішими стежками, та що тому вже виграла невеликий час і підійде першою.

Поки все це діється, поки веду пертрактації з селом, зв'язкові не відходять від телефонічних слухавок. "Батьку" – раптом каже один із них – "цікава розмова, послухайте". Балакають два голоси по російськи, один – очевидячки близчий, чути добре, другий погано: якесь бурмотіння та окремі речення. – "Що це?" – питаю. "Індукція, не виключили добре. Це Карлівка балакає з Конградом".

Прислухуюся: близчий голос нервово доводить, що не можна рушати на Селещину без панцирника, хоч вона і вільна, бо "кінський запас" з Карлівки утік і бунтує селян, так що не виключена їх ворожа акція, другий дальший, видко головно зі слів близчого, настоює на виправу, щось обіцюючи. А що буде, як цей Карлівський піде? Зі штабу дивізії міжтим передають, що наша піхота, що поїхала на Харківський напрямок, ввязалась у бій недалеко Валуйок, а тому нам належить не допустити ворога на праве крило.

Знову чути пертрактації Карлівки з Конградом, це вже лише умовляються обі сторони про деталі наступу.

Питаю своїх зв'язкових, як це зробити, щоби в Карлівці почули те, що я казатиму. Вони щось мудрують і кажуть, що готово, можна говорити. В переданій слухавці ще чути чужу розмову. Голосно кажу: сотням і командірам Дорошенківців та Богданівців уважно слухати і нотувати. – "Готово"?... та починаю передавати неіснуючим співбесідникам наказ про рішучий наступ на Карлівку, щоби захопити її раніше, заки підійдуть німці, яких прибуття можна кожної хвилини надіятися. Деталізую наказ щодо бронепотягів, гармат і т. д. У перерві прислухуюся – мовчать, значить, слухають. Кінчаю свою розмову наказом виступити негайно.

Деякий час тиша в апараті, а за хвилину дуже занепокоєний голос кличе: "Константіноґрад – гальо – Константіноґрад" – павза – "здєсь камандір Карлофки і начальнік Карловскаво аванґарда", а потім починає доповідати, страшенно нервуючись, що не можна не тільки наступати, але й держатись у Карлівці, бо йде страшенна сила гайдамаків, та ще за підтримкою німців. "Нє вєріте? Так нєт, нєт-же, правда! Гаваріл сам палковнік Пєтроф і атдал пріказанія! Я єво ґолос знаю єщо с фронта, слишал не раз і па телефону і на мітінґах! Нікакаво самнєнія, єто он і єво штаб уже в Селещіне! Нада атхадіть!" Довга павза, під час якої щось далеко і невиразно бурмотить і знову чуємо. "Панімаю, что нельзя атдать Константіноґрад, но прашу падкрепленія, іначе атступаю!"

Ну, значить, поділало, та ще маємо перед собою якогось знайомого, що, певно, ще не втратив поваги до свого бувшого начальника штабу дивізії та заступника голови дивізійного комітету.

Ще декілька разів чути ворожу розмову, в якій все іде торг між Карлівкою та Конградом, чи наступати, чи ні, а міжтим приїздить і цей утікший бунтар "Конский запас" з Карлівки. Це є кадра в 20 козаків і 4 старшин, які провадили закупку коней в цих районах для одної з російських дивізій, всі вони українці частинно з місцевих мешканців – всі фронтові рубаки, яких відіслано в запас задля ранення.

Одночасно і село дає варту для складів.

Користуючись тим, що коні в запасі свіжі та є 5 коней зайвих, шлю негайно більшу стежу в 15 шабель на сусідній залізничий роз'їзд у 8 верствах убік Карлівки, з наказом донести з цього роз'їзду про прихід "аванґарду" відділу.

За годину донесення дійшло, та обіцяно, що негайно буде висланий вперед бронепотяг та ешелон піхоти, а з черговим ешелоном підійде і штаб. Внаслідок цього знову паніка в Карлівці, а командант рішуче докладає, що він переходить до оборони та відкликає наступ, який вже був почався.

До 4-ої (16) години нарешті підійшли Гордієнківські передові стежі, а лише після 7-ої (19) з'явилася друга сотня на цілком зморених конях, а ще за годину підійшла і решта полку.

Негайно же демонструємо далі. Командант полку їде на роз'їзд, звідки видає наказ дати трохи відпочати коням та людям і перед досвітком "атакувати Карлівку".

Карлівка просто кричить, що далі не може "держатись", що застави погано несуть службу, що вони "больше іґрают в карти, чим ісполняют свой долґ і слушают пріказу". А перед досвітком ст. Карлівка вже телєґрафом запитує Селещину – про те, що нового, та каже, що від них большевики утікли чисто всі на Конград.

Перемога дісталася дуже дешево, але треба її закріпити, ось чому ще досвіта вирушили вперед Гордієнківці, приспішуючи марш, бо дорога від Селещини вже йшла по височині та не перешкоджувала в рухах.

Гордієнківці прямували без ніяких перешкод, передавши охорону Селещини куріневі Дорошенківців, які під'їхали вже з Полтави ешелоном.

Під час маршу під'їхав я до своїх скорострільців і поділився вражіннями з ними від цього пиру, який щойно довелося перебути.

Оповів про промову фон дер Ґольца та його бесіду зі мною.

"Добре", – каже у відповідь Локтіонів, – "хотять у нас порядок наводити. Ну, а як за цей "порядок" доведеться з України полетіти, то що тоді заспівають? З народом погані жарти".

О 10 годині ранком ми вже в Карлівці, куди втягається три сотні з батерією гармат, а 3-я сотня, яку вислано ще з походу, займає с. Федорівку, де залізничний міст через річку Орчик.

Позиції на фронті Карлівка-Федорівка досить вигідні, бо тягнуться по такому же високому березі р. Орчика, як і беріг Сули під Лубнами, з тією тільки ріжницею, що в самій Карлівці та Федорівці цей беріг спускається до води дещо лагідніше і не круто.

У Федорівці, крім залізничого, є ще два деревляні мости, по яких легко пройдуть гармати.

Ці всі дрібнички стали мені ясними лишень біля полудня, бо негайно же по приході я не витримав і мертво заснув. Прокинувся і сів на коня знову коло одинацятої години і до 12-ої проїхав цілу позицію під Федорівкою.

Під час оглядин позиції виявилося, що зроблено катастрофальну похибку: в Карлівці величезний – може, більший чим у Селещині, склад вибухового майна і то легко вибухового – як тротіл, піроксілін, світляні ракети, мілінітові бомби до важких гармат тощо. Все це може бути зірване першим ворожим стрільном. Удержати Карлівку, не захопивши міцно Федорівки, не можна, бо ворог, перейшовши Орчик, відразу дістає позиції, з яких прямим прицілом можна бити з гармат по складах, в яких вибухи, безумовно, примусять звільнити Карлівку.

Отже, єдина рада – це перенести усю оборону вперед на р. Ланову, яка впадає в Орчик низче Федорівки, але тоді треба боронити фронт понад 15 км, погано прикритий маленькою річкою.

Можна ще покинути Карлівку, ризикувати складами, зібрати все до Федорівки та звідтам, обходячи залізницю з півдня, бити на Конград, але це вже гра на психіку.

Треба її спробувати.

Зараз же по залізничому телефоні передаю наказ Дорошенківцям йти до Карлівки змінити кінноту, – нашим усім сідлати та рушити у Федорівку. Але запізно. Там в далині, на залізничім шляху, від Конграду, швидко наближаючись до Федорівки, димлять чотири потяги, а першим із них є знайомий вже профіль Заамурця. З Карлівки доносить Андрієнко, що по шляху з Конграду йдуть піші ворожі частини, та що суконний завод, що на лівому східньому березі Орчика, не надається до впертої оборони, а залишення його дає всю перевагу ворогові для атаки самої Карлівки.

Наказую прискорити виконання наказу, удержуючи завод за всяку ціну одною сотнею. Сам їду в Карлівку, щоби прискорити переташування, але сталося, що піхота підчинена кінноті: Дорошенківці докладають, що їм треба 4 години на завантаження в ешелон, бо треба зняти варти зі складів, підтягнути людей із села і т. п. А в Карлівці нова біда: в панському дворі безліч старої вишнівки і до двора належить завод цього суто національного напою, яким управитель на радощах почастував прибувше Гайдамацтво.

Хлопці, не сподіваючись нічого злого, випили по шклянці цього солодкого напою, але втома і незвичка поділали так, що декого довелося зливати холодною водою, щоби прокинувся та сідав на коня, найбільше шкода, що таким способом вийшли з рядів кращі наводчики гармаші.

Нарешті все на поготівлі і витягається вбік Федорівки, але перед нами мальовнича картина, яка нищить усяку надію на успіх.

По зелених озиминах, що вкривають весь простір між залізницею та шляхом з Конграду, двома групами прямують розстрільні, одна за одною в порядку, як на вправах. Частина розстрільної спрямована на Карлівку, але більшість на Федорівку. Проти останньої маневрує по залізниці "Заамурець", обстрілюючи росташування 3. сотні та видко в далекогляді, як ця сотня покидає ті хати, що при самій воді, та переходить у панський будинок зі садом та церквою на горі, але за хвилину від залізниці, крім панцирника, починають по панському дворі та по церкві стріляти три гарматні групи, з яких одна гавбічна.

"Чотири польових і дві гавбиці", – каже до мене, виїхавший разом зі мною на горб шовковичої дослідної стації, полковник Алмазів, – "та Заамурець з трьома, усього дев'ять".

За тою групою, що йде на Федорівку, чорніє шкіряними куртками ґрупа людей 200 до 300 чоловік. "Знайомі", – каже Алмазів, – "анархісти, ми з ними билися, коли відходили зі Слобожанщини, з-під Полтави. Добре б'ються і своїх не шкодують, коли спробують утікати".

Ворог, помітивши нашу групу, починає по ній пристрілюватись, стріляє також і по шляху, що йде з Карлівки до Федорівки, а "Заамурець" переїздить міст і починає підніматись по тому берегові до Карлівки.

Ясно, що тим разом ми програли і то задля помилки у первісному росташуванні.

Треба маневруванням дещо направити, але де вже маневрувати, не кидаючи Орчика: від фільварку, де засіла третя сотня, та від церкви піднімаються стовпи червоного пороху, так добре прицілились ворожі гармати. "Заамурець", піднявшись трохи вгору та очевидячки відчувши ту засідку, що йому готують наші гармати у придолі недалеко Карлівки, знову відійшов до моста і, знаходячись у мертвім просторі для наших гармат, починає бити по фабриці сукна, обстрілюючи на крилі, а навіть зади другої сотні, що його боронить, в той же час ворожа піхота переходить річку Орчик під Федорівкою, а коло фабрики сукна починається крісова стрілянина.

Шкода складів, але помилка примушує тепер вибирати, що втратити: полк і все одно склади, чи лишень одні склади.

Отже, наказується відходити всім, – а лише 2-а сотня мала відходити повз залізницю на село Іванівку, зриваючи залізничий шлях, а решта полку мала скупчуватись на хуторах між Федорівкою та Дмитріївкою, надіючись на те, що ворог теж зробить помилку, та, посуваючись повз залізницю, відкриє нам своє ліве крило.

Під час цього відвороту лише 2-ій та 3-ій сотням довелося тяжко, бо вони попали під гарматній вогонь.

Під вечір підійшли до роз'їзду на схід від Іванівки, Дорошенківці змінили там 2. сотню, спинивши дальше посування ворога, а друга сотня приєдналася до полку.

Москалі зробили ту помилку, на яку я їх провокував, і головна маса їх піхоти розвернулася на північ від залізниці на Селещину. Виявилось також, що кінноти у них майже немає, а що ліве їх крило спинилося зараз-же перед Федорівкою, де стоїть їх сторожа, яка копає окопи.

Тож на 7-го дано наказ Дорошенківцям затримувати ворога повз залізниці, а Гордієнківцям, зблизившись ще в пітьмі до сторожі під Федорівкою, збити її, та атакувати ворога в напрямку на Карлівку чи повз річку Ланову, коли б він почав швидко відходити.

Для нас було цілковито незрозумілим, чому большевики так рішуче перейшли проти нас в контрнаступ та ще висунули такі поважні сили, але зі штабу дивізії повідомили, що наша права кольона, Республиканці, Богданівці та курінь Дорошенківців, звели бій під Мерефою та тиснуть ворога на Харків, а підслухані телефонічні ворожі розмови виявили, що ворог користується шляхами на Конград і Лозову для контрманевру проти цієї нашої лівої групи, а тому наступом силкується їх забезпечити.

Уночі, коли вже почалися пересування у зв'язку з виконанням пляну нового наступу, трапився випадок, який яскраво підкреслив усю небезпеку принціпу найманства, який тоді був висунений. 3. сотня замітінгувала та відмовилася виконати наказ під тим претекстом, що їх не підтримала у Федорівці решта полку тому, що, мовляв, як полк, так і його командір вважає 3. сотню контрреволюційною і свідомо наражує її на зайві небезпеки та свідомо залишає без підтримки.

Доносячи про це, командір 3-ої сотні додає, що він уважає, що це є наслідком перевтоми та першого неуспіху та що, виключивши із сотні декількох розкладових агітаторів, він поведе сотню далі вперед, тому просить на якийсь час призначити сотню в резерву.

Цікаво, що замітінґувала та частина, в якій був найбільший відсоток старшин звичайними рядовиками.

Друга сотня та кулеметчики надіслали повідомлення, що вони зброєю готові заставити 3-у сотню іти в бій, так що довелося їх уговкувати. Добре, що хоч стояли вони далеко один від одного.

На рано 1 і 2. сотні несподіваним наскоком збили ті сторожі, що стояли перед Федорівкою, а 4-ій, що наступала між Федорівкою та залізницею, не пощастило; її зустріли вогнем і вона почала вже відступати, аж поки не спинив її рішучий наказ команданта полку, а потім допомога 3. сотні, що до того часу вже уговкалася: з неї вийшло тільки 8 люда, які вернули до Лубен і там, як побачимо далі, відіграли певну ролю.

Той шум, що підійнявся під час цих сутичок, сполошив "Заамурця", що стояв тоді на стації Карлівка, та він швидко відійшов за р. Орчик, зірвавши міст через неї так, що одна з двох його форм упала в воду.

Одночасно з цим вибухом, вибух і склад у Карлівці. Раптом здрігнулася земля та з глухим гуком виріс високо в небо широкий, з великою шапкою на горі, гриб чорного диму, весь прорізаний ріжноколіровими блесками освітлюючих ракет – по боках його чорними, білими, зеленуватими хмаринками вибухають ріжноманітні набої, які своїм гуркотом продовжують протяжний, грізний гук, а над усім цим хаосом згуків, барв і форм пливуть долі дрібними зірками світлинки освітлюючих ракет.

Чорний гриб повільно нахилюється, випускає довгі пасма, які витягає вітер, і перетворюється повільно в посуваючуся на захід хмару, долішня частина якої лежить на великій площі вогню догоряючих решток сараїв, ешелонів та стаційних будинків.

З цього вогню раз-у-раз вилітали нові хмари ріжнобарвних димів з яркими блесками, продовжуючи безпереривний гуркіт, який робить вражіння запеклої гарматньої борні тзв. "барабанного вогню".

Большевицькі піші частини, що почали посуватись на Іванівку, раптом відходять на захід, усе прискорюючи швидкість цього відходу та розсиплюючись як на фронті, так і в глибину на дрібні гуртки. Дорошенківці починають їх переслідувати, а ми швидко переходимо Орчик під Федорівкою та йдемо в перейми долиною річки Ланна. "Заамурець" щойно побачив наші передові стежі, як повною парою зник в напрямку Конграду, а ми, захопивши роз'їзд над Ланною, мали нагоду почути в телефоні страшну лайку якогось начальства, яке загрожувало всіма карами і тортурами тим, хто посміє без наказу відступати. Перервав я цю "філіпіку" та порадив йому якнайскорше забиратися з Константинограду, бо гайдамацька кіннота ось-ось вже застукає. Начальство попереду не повірило, але потім з прокляттям кинуло трубку, не завдавши собі труду її вилучити, так що деякий час ще чути було схвильовану розмову про проклятих гайдамаків і необхідність впорядкованого відвороту. А гайдамаки між тим наспіли поганими розмитими доріжками до села Верхня Ланна, щоби там переняти тих, що тікають з Карлівки, але це не дуже то вдалося і ворожі гармати та "анархісти", які частинно їхали на возах, уже встигли проскочити, а решта чкурнула на північ в сторону села Берестовенька, де були переправи через річку Берестову, що тече через Конград.

Повертаємо великим шляхом на Конград і коло полудня вже входимо в розлоге, розкинене по яру, величезне село Піщанку, більше кількістю населення як Конград.

Наші стежі в Конграді і у цьому селі, а також по всіх інших, вже роздали та порозклеювали наш "заклик", який читає по одному та гуртами селянство та вітає полк, що проходить.

Ще більше радісне привітання в Конграді, з якого сердите московське начальство повтікало вже давно ешелонами на Лозову, туди же подалися, навіть не спинившись у Конграді, анархісти, туди повернув якийсь повний вояків ешелон, що прийшов від сторони Харкова, туди же відступив "Заамурець", що забезпечував відворот штабу чи то "армії", чи то "фронту" – тяжко було розібрати з радісних оповідань місцевих громадян про цю втечу.

Після гіркого досвіду з програної під Карлівкою, яка трапилась із-за прогаяного часу внаслідок втоми від трохи несвоєчасного "братання" в Полтаві, тут, ні хвилинки не гаючись, ведемо розвідку, підшукуємо позиції, щоби мати змогу боротись у трьох напрямках – на північний захід на Харків, на захід на Лозову та на південний схід на Катеринослав, з яких то напрямків підходять до нас залізниці. Стежі йдуть по всіх цих напрямках розбирати тор. Одночасно зв'язкова сотня нав'язує зв'язок із запіллям, що дуже швидко вдається, бо телефонічні дроти попри шлях Конград-Карлівка непопсовані. Викликуємо Карлівку і чую голос Олекси Григоріїва. Він каже, що приїхав з рештою одностроїв у Карлівку, що до стації не можна й думати підійти, бо у недогорівших складах ще вибухають стрільна та ракети, та що він перевантажує однострої на селянські вози у полі, та що скоро буде зі всіма паперами, що йому передав штаб, у нас. Повідомляє, що до Полтави прийшов Слобожанський Гайдамацький Кіш, кінна кулеметна ватага "смертників", яких, як одних, так і других, виправлено з Києва за "неблагонадійність", що з ними приїхала чета гірських гармат, формування якої зарядив Алмазів з Лубнів, що ця чета має вже все, крім коней.

Після Григоріїва зголошується командант Дорошенківського куріня та каже, що його курінь дістав наказ не посуватись далі Карлівки та що Дорошенківці виходять з-під моєї руки в безпосереднє розпорядження штабу дивізії.

Знову кличу до телефону Григоріїва та команданта "Кінського запасу", який я ще з Федорівки післав, вже як складову частину полку, в Карлівку з наказом продовжувати свою діяльність, а саме далі купувати коні для полку та вишколювати їх.

Наказую: гарматну чету пересунути потягом до Карлівки, де "Кінський запас" має їй дати потрібні коні, чета має взяти з собою з полтавських складів якомога найбільше сідел для "Кінського запасу". Просити штаб дивізії, щоби ватагу "смертників" приділено до полку, щоби в Конград висунено піший відділ, бо інакше це зв'яже кінноту та не дозволить їй швидко посуватися вперед.

Поки все це діється, забіраючи звичайно доволі часу, розташовуються гайдамаки по Конграді.

Ще не скінчив я всіх розмов і розвідок, як з'явився переді мною післанець від місцевого самоврядування з проханням завітати до Думи, що саме зібралась на раду та бажає почути деякі інформації від команданта українських військ. Майже одночасно з'явився і представник від місцевої організації Української Партії Соціял-Революціонерів і запитав, коли командант полку може заглянути до управи організації для висування можливости контакту та співпраці на підставі того "Заклику", який ще передвчора одержали вони від своїх товаришів із сіл.

Я сказав, що зайду туди негайно, як тільки покінчу справи в Думі, яка зголосилася першою.

Вже коли я йшов до Думи, зустрів мене якийсь добродій та сказав, що він післаний від організації учителів тутешніх гімназій та семінарії (здається, якихсь евакуаційних) за інформаціями про сучасний стан та в справі поповнення полку Гордієнківців у зв'язку з одержаним "Закликом". Я призначив і йому годину для побачення з організованими учителями.

Оце тобі не Хорол. Тут нікого не треба умовляти, ані з ніким не треба умовлятися, а самого беруть в "оборот", ну так як в Олевську (див. І. частина Споминів).

Засідання Думи відбувалося в помешканню недалеко площі при вулиці, що йде до с. Піщанки. Прийшовши там, мене просять сідати та починають ставити цілу низку запитів про сучасний стан, про майбутню політику уряду, про взаємини з німцями і т.д.

З'ясовую, як і що можу, бо що ж я знаю крім тих уривчастих інформацій, які мені дав міністр Жуковський та які я зібрав з власного почину межи членами Центральної Ради, бо штаб дивізії не дав мені ніяких доручень, крім бойових наказів.

Гостро відчуваю вимогу широкого політичного освідомлення, бодай кермуючих військових чинників, яка щоправда відчувалася вже і в часі світової війни, але не так дуже. Наприкінці цього орієнтаційного розпиту один з членів самоврядування, по зовнішньому вигляді та вимові, мабуть, жид, запитав, чи не міг би полк зупинитись у місті декілька днів чи бодай на завтра, бо завтра у місті ярмарок, а в Піщанці храм, тому, мовляв, не виключена можливість ексцесів, а зокрема тому, що ті війська, які щойно відійшли, внесли таке обопільне подратування між ріжними верствами населення, що відношення між ними дуже загострене.

Щойно він закінчив свою промову, як у салю засідання увійшла група селян під проводом якоїсь жінки, років може 40, з надзвичайно суворим і гарним обличчам та очима, які нібито гнівно позирали на кожного.

Вона, обминаючи всіх, підійшла просто до мене та привітала мене як представника тих військ, що обстоюють селянські інтереси, якщо все це правда, що в "Заклику" написано. "Тільки, – каже вона, – треба прочистити ось те самоврядування та з нього повиганяти таких панків, – тут вказує добродія, що якраз промовляв – бо від них і вся та біда! А від нас візьміть подарунок селянський – хліб наш, ковбасу та ще горілочки – побавить душу гайдамацьку!" Притому подала мені хліб, ковбасу та пляшку самогону. Загальна сензація...

Я дякую їй за привітання, але кажу, що "чистити" – це вже справа не наша, а справа тих законів, які має видати Центральна Рада і які мають подбати, щоби у цій салі сиділи лише ті, що боронитимуть інтересів народу, а нашою справою є такий уряд боронити. – За хліб святий щиро дякую, але цей "чортів подарунок" – самогон – не є ознакою приязні, лише знаком зневаги, а тому йому шлях ось який і... кидаю цю пляшку крізь вікно, так що аж бризки полетіли.

Делєґація трохи змішано на це все дивиться, але потім виявляє бажання, щоби гайдамацтво завітало на храм до Піщанки.

Закінчилось засідання конкретним запитанням щодо приділення до місцевого самоврядування декількох гайдамаків у кадр місцевої міліції, яка мала бути впорядкована. Приділив я до міліції кількох менше здатних до походу.

Тільки я вийшов з місцевого самоврядування, як побачив валку навантажених селянських возів, попереду яких їхав Олекса Григоріїв з декількома їздцями. Це приїхали наші однострої.

Олекса передає мені плік паперів зі штабу дивізії, які переглядаю тут же, бо час вже йти до Соціялістів Революціонерів, від яких чекав вже на мене провідник.

З паперів довідуюсь, що мені підчинено Слобожанський Гайдамацький Кіш в складі двох піших курінів, одної кінної сотні та гарматної польової батерії, під орудою Генштабу полковника Сікевича.

Штаб дивізії повідомляє, що як Слобожанський Кіш, так і вислані "смертники" є такими частинами, в яких важко запровадити карність, а тому я уповажнений в разі потреби їх розформувати та розіслати по інших частинах Запорожців, головно в найбільше карний Республиканський полк.

На словах Григоріїв передав мені, що Слобожанці нині вночі приїдуть у Карлівку, а завтра мають виступати на Конград, що кінна гарматна чета приїде з ними, та що "кінський запас", якому ми дали досить гроша, веде горячкову акцію купівлі та платної реквізиції коней.

Одночасно повідомив він, що наші авта і "Партизан" думають їхати в ешелоні на Харків, щоби звідтам шукати з'єднання з нами. А що, як "призвичаються" до штабу дивізії? Шкода...

Йду до Соціялістів Революціонерів, куди ведуть провідники, але для цих розмов беру з собою Андрієнка, який все більше мав до діла з партійцями, як я.

Їсти хочеться страшенно, тому починаємо йдучи заходитися коло "подарунків", які взяв під охорону Андрієнко.

Ведуть нас у півпідвал будинку та раптом опиняймось у великій ясній кімнаті, в якій десятеро людей, з того дві жінки; всі досить ще молоді.

Нас вітають, але ані я, ані Андрієнко, не можемо відповісти нічого, бо мусимо раніше дати раду з селянською ковбасою, від якої ми, не сподіваючись, що вже дійшли, відкусили по доброму таки кусникові, тому починаємо з вибачення, що мусіли обідати йдучи та не поспіли скінчити, на що одна з дівчат під загальний добродушний сміх пропонує товаришам гайдамакам цукорок чи соняшникових зерен на "десер".

Після такого вступу бесіда наша набирає відразу такого щирого товариського характеру, що я не соромлючись відповідаю на запитання про передбачення щодо земельної політики Уряду, що я про це нічогісінько не знаю, та лише можу переказати те, що сказав мені товариш Жуківський, виправляючи нас із Києва, а саме, що вони вжиють усіх зусиль, щоби не було правих змін курсу, але моя така думка, що по настроях верховного військового командування нашого, а головно німецького, ухил направо є неминучий, лише як далеко він піде.

Переказав їм також думку Жуківського про утворення міцних військових об'єднань, вихованих у соціялістичному дусі як підпори політики Уряду, та висловив свою думку про необхідність впорядкування народніх мас для неминучої, може й збройної, боротьби проти тої реакції, яка може прийти.

Доповідь вислухали дуже уважно та після довгої мовчанки один з присутніх запитав, показуючи наш "Заклик": а хто це вам склав?

Відповідаємо, що це колективна праця старшин штабу. І знову запитання: а хто з нас партійний соціял-революціонер? Кажемо, що в штабі є лише один партійний і то галицький радикал, а тому від участи у складенню "Заклику" стримався.

Питають: а чому в заклику спопуляризовані головні засади програми С. Р. та ще лівих ґруп, щоправда їм надано не лише популярної, але й поетичної форми, – але всеж це може скласти лише партійний. Відповідаємо, що хоч із програмою У. П. С. Р. ми обзнайомлені, але не її брали за основу нашого заклику, лише ті бажання малозаможнього селянства, які могли спостерігти під час нашого походу.

Далі уважно та досить докладно розпитують вони про настрої в наших озброєних силах, про їх склад, про взаємини з німцями так, що на деякі з запитань годі й дати відповідь, бо того, про що нас питали, ми не спостерігли чи не мали змоги спостерігти.

Нарада закінчилась тим, що управа С. Р-ів Конграду сказала, що вони мають усе, про що чули, обговорити та про свої постанови повідомити штаб полку негайно по їх прийняттю.

Від С. Р-ів йду безпосередньо до Спілки учителів, бо вже година 5. по полудні, але перед дверима вже ждуть на мене звідомлення стеж, телефонограма з Карлівки, телеграма з Полтави, яку привіз вершник з "Кінського запасу" разом із запискою від Корніяша.

Вибачаюсь перед представниками учительства, що зібрались в учительській кімнаті реальної школи чи то гімназії, вже не тямлю де, влаштовую тутки же в сусідній кімнаті штаб, бо там зібралися Григоріїв (ад'ютант) з паперами, начальник служби зв'язку, заступник господаря, післанці і т. д.

Рішуче необхідно при частинах у часи громадянського типу війни, а міждержавної обов'язково бажано мати референта в громадських справах, бо інакше бойові операції якось відсуваються на другий плян.

Стежі доносять, що дійшли до призначених місць, що ті ворожі частини, які йшли на Берестовеньку, звернули до залізниці на Лозову, де в околицях перестанку Кегічівки чекають на них ешелони та "Заамурець", що біля стації Голуби (10-12 кільом. від Конграду) стежа сполошила анархістів, які від'їхали на схід на дрезині, що по відомостях залізничників зі ст. Зачепилівки ворожа сторожа стоїть на мості через річку Берестову біля стації Осипівка.

Отже, треба ніби гнати далі, щоби не дати ворогові опам'ятатись та використати до кінця легку перемогу під Карлівкою, що вдалася самим лише маневруванням. Коні відпочали, люди поїли, можна і вночі йти, але з Карлівки повідомляють, що туди прийшли "смертники" і кінна сотня Слобожанців разом 120 люда та гармати без коней, які зараз поповнюються та вчать коней, Дорошенківці пішли на зади, на Селещину, та що Карлівка, властиво кажучи, порожня від озброєного люду, а повна майна.

Штаб дивізії пише, що ешелон із Слобожанською піхотою вийде може вночі, а з Карлівки, звичайно, треба йти пішки, щоби я з кіннотою не заривався, бо у Катеринославі австрійські війська задержуються, тому мушу берегти південні напрямки, але все ж кажуть, що моєї ініціятиви не вяжуть, Корніяш просить вказівок, куди їхати з господарським ешелоном.

Наказую "смертникам" і Слобожанській кінноті задержатись у Карлівці до підходу цілого коша, командантові "кінного запасу" формувати при собі піші та кінні частини, яких би вистарчило на самооборону, причому "смертникам" тимчасом залишитись у цій залозі.

Наказую зв'язкові наладнати телефонічну сполуку з Харківською ґрупою та розібрати залізничий тор на Лозову і на південь. Полковникові Сікевичу посилаю через Карлівку наказ якнайскорше дігнати кінноту.

Тепер до панів учителів, цікаво, чого вони від мене хочуть. Ну, а якщо питатимуть про майбутню освітну політику Уряду? Їй Богу про це нічогісінько не знаю, то так і скажу.

Помилився. Вони кажуть, що абсольвенти всіх мужеських шкіл в Конграді солідарно заявили учительству, що вони впишуться до гайдамаків і вимагають видати їм свідоцтва покінчення школи; одначе їм залишалося ще декілька іспитів, з яких найважніших не можна пропустити, тому то учительство просить вияснення, чи може полк дати цим хлопцям який речинець для скінчення іспитів? Притому запитують ще, чи полк залишається на завтра, бо місцеві організації мають намір вітати його сніданком.

Пояснюю, що у воєнні часи полк потребує швидкого поповнення, але тому, що не маємо ще вистарчаючої кількости коней, а хлопці невивчені, то думаю, що зможу їх залишити на тиждень-два в Конграді для прискореного вишколу, і цей час можуть вони використати для іспитів. Та скоріше хотів би я переглянути цих охотників, щоб виявити їхню здатність до воєнних трудів. На завтра ж все одно залишаюсь у Конграді, щоби підождати на свою піхоту.

Хлопців негайно викликали на перегляд. Ну і добір! Все це переважно діти сільських інтелігентів або духовного походження – моторні, зокрема семінаристи. Всі від 18 до 22 років. Деякі зобов'язуються ставитись із власними кіньми. Зголосилося разом 108 хлопців.

Я наказав негайно видати однострої та шапки. Хай кінчають науку вже гайдамаками. Видано їм, скільки було, шабель, до Корніяша пішов наказ вислати як можна більше зброї та сідел.

Вже цілковито вечором прийшли до штабу С. Р-и та попросили, щоби полк залишився деякий час у Конграді, бо вони рішили причинитись до його поповнення надійним елементом, а для цього бажана певна агітація і тому придався би парад під час ярмарку та гостина гайдамацтва в Піщанці на храмі.

Вночі було спокійно. Усталено зв'язок з Харковом, який вже заняли наші разом із німцями. Група, що стояла в Осипівці на Катеринославському напрямку, не виявила ніякої активности, а також ґрупа, що була в районі Лозової, отже, можливо було спокійно агітувати і парадувати.

Ярмарок випав не дуже вдатно, бо зранку перепадував дощ так, що наші зв'язки з населенням обмежилися гостиною 1-ої та 2-ої сотні на храмі в Піщанці, а решта сотень була на приняттю у місцевого самоврядування, яке так ріжнилося від фестівалю в Полтаві, що про це варт згадати. По-перше, не було переваги військових, бо було нас майже рівно з присутніми цивільними, по-друге, припрошували та гостили панночки, місцеві інтелігентки та дочки членів місцевого самоврядування, по-третє, не було надміру алькоголю, бо лише по чарці доброї наливки, по-четверте, не було гучних промов, тільки щира балачка та дві лише промови – одна від війська, одна від громадян. По сніданні пішли не на танці, а на параду, бо прояснилося і площа почала наповнятися возами, прийшли і наші сотні з Піщанки з юрбою селян, а разом з ними прийшла і кінна сотня Слобожанських гайдамаків, 60 їздців з цим веселим, гарненьким хлопчиком на чолі, який своїми русявими кучерями звертав мою увагу в Києві під час дефіляди українських військ. Він доклав, що Слобожанська піхота вже в Карлівці, що вона везе нам зброю та що збірає там вози і внедовзі буде тут.

Наша дефіляда пройшла майданом дуже гарно, причому в кінці її машерував пішки, але вже з оселедцями, наш новий актив.

По дефіляді зголосилися нові добровольці, теж понад сто молодих хлопців, переважно з селян і з тих великих осель, що були довкруги Конграду. Частину цих новобранців привела до полку та сама жінка, що вітала мене в місцевому самоврядуванні та яка, по словам наших гайдамаків, є найвпливовішим агітатором не лише на Піщанку, але й на цілу округу і яку то уважають ворожкою, чи то відьмою, вже не знаю чим, але і найповажніші господарі її побоюються.

Ярмарок собі йшов і по його майдані ходили, красуючись новими одягами, наші нові охочекомонники, бо старі сиділи по домах чи коло них, бо ще на параді їм заповіджено дальший похід, коли підійде наша піхота.

Ті наші старшини, переважно зі складу другої сотні, що залишилися з "маршовими", гаряче працювали, підготовляючи стайні для нових коней, спільні помешкання для нового активу, манеж (уїздню) для вправ і т. д.

Коло 3-ої години явився в мене командант кінної сотні гайдамаків і доклав, що піхота коша зараз підходить і що він теж ладнав сотню, бо полковник Сікевич наказав по приході усього полку до Конграду виладнатись для перегляду командуючим групою.

Трохи мене здивувала така велика швидкість, бо між Карлівкою та Конградом було 35 кільометрів шляхом, який двічи переходить через глибокі яри з досить таки крутими підйомами.

Виходжу назустріч піхоті. Повз широкої вулиці, що йде на Піщанку, стоїть виряджена кінна сотня, а з боку Піщанки швидко котиться валка возів, на яких сидять якісь люди, а на першому з возів повіває невеличка малинова хоругва.

Командант кінної сотні чвалує раптом попри мене і підлітає до першого воза, з якого в бігу зіскакує першою якась струнка постать у сірій селянській свитині, за нею спиняються інші і зіскакує хоруговка.

"З возів, вставай"!.. – звенить, покриваючи згуки, металічний, трохи охриплий голос і раптом цілий шлях вкривається підбігаючими людьми з крісами в руках, в сірих свитинах, подібних до свитки того першого, що зіскочив. Дядьки, що залишилися на возах, швидко від'їздять в протилежний бік шляху, – уставляючись на самім його краю лавою, та відкривши цим рухом скорострільні двохколки та гармати, які теж за поспішаючою бігцем піхотою ідуть і собі займати місце в рядах. Кінна сотня бігом проїздить назустріч пішакам, що біжать, щоби стати на їх лівому крилі, так що весь шлях – це жвавий рух, весь повний коней, людей та возів.

Хвилина, і зі всього цього хаосу виростають два нерухомі мури озброєного пішого та кінного люду з одного, та порожніх в два ряди возів – з другого боку.

"Струнко"!.. – звучить команда, але це цілком непотрібно, бо й без неї усе завмерло нібито вирубане з мармуру.

Чітко, рівномірним і повільним кроком підходить до мене той пер­ший, шо зіскочив з воза, очевидячки командант полку, та докладає про стан полку. Переді мною вище середнього росту людина з обличчам правильних та гарних рисів, на якому малюється вираз міцної волі, що вироблюється у людей лише постійною звичкою командувати; русява борідка та вуса ще більше якось підкреслюють це вражіння, надаючи цілому обличчу поважний вигляд. Ясні очі дивляться прямо, але ніби десь поза вас і в них блискають рідким блеском ті вогники, що знайомі тим, хто бував у боях, і які являються познакою хоробрости.

Стискаю комендантові Слобожанських гайдамаків руку і раптом, якось несподівано, обіймаємось.

Переходжу попри ряди нерухомої лави на правому крилі і бачу вже знайому з боїв під Арсеналом (див. I. частину Споминів) постать Волоха з його рябим кам'яним обличчам, а за ним ріжноманітні обличча "Червоних гайдамаків", а позаду чорніє масою коней батерія, далі більше людяні, якісь ніби миліші обличча "Чорного куріня", за яким блискає усмішкою комендант кінної сотні.

"Здорові були, брати Гайдамаки!" "Здоров, Пане Отамане!" І враз за одностайно відрубаною відповіддю неголосно та не поспішаючи звенить спів: "Ми Гайдамаки, всі ми однакі, всі ми ненавидим пута і ярмо, йшли діди на муки, підуть і правнуки, ми за народ життя своє дамо!" На цьому змовкає пісня та знову мертва тиша. Проходжу попри ряди, вітаючись окремо з декількома знайомими, й висловлюю радість, що зі собою будемо мати піхоту теж гайдамацьку.

Кажу полковникові Сікевичові – командантові, що я гадаю ниньки ще продовжувати марш на Лозову та що й він також, давши відпочити людям, нехай рушає слідом, бо в Конграді залишиться тільки маршова сотня.

"Так, значить, рушати зараз же далі?" – питає він. – "Як можеш". – "Звичайно, можу, лиш трохи людей погодуємо, бо ми тільки снідали, а обід у кухнях, з нами". "Кухні вперед, – кричить, – обідати!". Швидко виїзджають вперед ці необхідні знаряддя війни, коло них збираються гайдамаки усуміш з дядьками з возів, а Гордієнківська сурма кличе сідлати і виходити.

За годину вже спускається в долину р. Берестової довга кольона кінноти з гарматами, яку вітають мешканці Конграду і наші маршові, які вже дістали зброю та кінний наряд – бракує тільки коней.

Коли ми почали підніматися на плоску височину, що йде на село Андріївку, зачорніла за нами група вершників. То вже йшла Слобожанська кіннота з пішою Слобожанською артилерією; вони вийшли трохи раніше, щоби у разі потреби нас підтримати.

У повній темряві дійшли ми до с. Чорнолозки та "Подарунок Надії", де й остали на ніч, а піхота заночувала в 10 кільометрах за нами в районі Андріївки, висунувши до самого нашого розташування бронепотяг та ешелон з десантом. Це вони докінчили направу двох паротягів, що залишили нам відходячі большевики та над приведенням яких до порядку добре попрацювали ще наші інжініри.

Маючи 1000 баґнетів такої піхоти та ще з 8 скорострілами та 4 гарматами, можна було ризикувати.

Ворожий бронепотяг та його прикриття без жадного стрілу чкурнули до стації Орелька.

На ранок 9-го квітня пішли ми далі.

Піхота, яка, не маючи муштрових коней, яких треба на ранок убрати та підгодувати, приїхала на своїх возах майже до самого хвоста нашої кольони, а відставша її артилерія також швидко всіх дігнала.

"Бронепотяг" та його залога вискочили вперед аж до річки Орель, де звели бій з ворожим бронепотягом. Всю цю акцію вів особисто Волох.

Піхота пігнала повз залізницю на допомогу бронепотягові, а кіннота, ухилившись на північ, пішла через село Артельне в обхід залізничих переправ через Орель та Орельку.

До 4 (16) години вже з цими переправами покінчено, і ворожий бронепотяг відійшов до самої Лозової. Вже в пітьмі ночі вскочили майже одночасно до цього залізничого вузла Слобожанці повз залізницю, а дві Гордієнківські сотні з півночі.

Решта полку, зморена форсовним маршем, бо пройдено в півтори доби 85 кільометрів, зупинилася в районі Панютино-Лозова.

Під час цього переходу трапився випадок, про який варто згадати, бо він характерний для того часу: коли ми переходили Орельку, яка уся гейби обросла численними селами та хуторами, явились у нас селяни з повідомленням, що якийсь большевицький комісар, з невеличким відділом озброєних на возах, щойно проїхав на північ на панських конях та в екіпажі, збираючи з розкиданих хуторів грошеву контрибуцію для куріня анархістів.

Селяни голосились на провідників для погоні, не тому, щоби відібрати гроші, бо вже важко було би встановити, що кому належиться, але тому, щоби покарати "контрибутчиків".

На їх настирливе прохання я мусів вислати погоню за "контрибутчиками", яка гналася два дні, кінець-кінцем, вже на селянських возах, відправивши муштрових коней до полку, таки дігнала і відібрала щось понад 100 тисяч карбованців ріжною валютою.

Добродій комісар не мав ніяких повновластей від влади, а з ним було шістьох озброєних до зубів грабіжників.

Село Панютино це, власне кажучи, не село, а залізничий присілок коло стації тої назви, на якій міститься паровозне депо та значна частина залізничих майстерень вузла Лозової.

Треба сказати, що в той час не доводилося мені бачити більше національно свідомого та організованого осередка.

Нас зустріли, провели, влаштували – нам показали майстерні, куди були сховані "хворі" паротяги, які за дві години можуть бути пущені в рух; повідомили, що місцева "Просвіта", якщо ми хоч трошки залишимось, влаштує нам виставу та бесіду, та врешті до двадцять техніків-майстрів ріжного фаху зголосилося до нашої технічно-зв'язкової сотні, зробивши її таким чином поважною технічною силою.

Робітництво майстерень та залізничого вузла берегло все це майно від вивозу на Московщину лише тому, що вірило в прихід української влади, близької їм щодо мови і успосіблення, влади, що заступала інтереси українського селянства та робітництва, вони і до війська українського готові вступити та йому допомагати, але для чого та що робитимуть тут німці? Для чого та чому вже почалися репресії проти українського робітництва, про що вони вже мають гіркі повідомлення з Харкова, де є вже протидемократичні накази тамошньої комендатури?

"Ми", – казали в щирій балачці представники робітничої кольони в Панютині, – "охоче поділимось владою з нашим трудовим селянством і невеличкою нашою інтелігенцією трудовою, але на шлях безоглядного підпорядкування московському пролетаріятові може штурхнути нас те, коли ми побачимо, що українську самостійність хочуть використати проти нас".

І дивно було почути ті самі слова, які нібито сказав у Центральній Раді Неронович, який загрожував прикликанням російського пролєтаріяту на поміч проти реакції, та якого за це нібито розстріляли Богданівці.

Мимоволі напрошувалось запитання: а чи-ж мали вони право так робити, йдучи в авангарді німецьких військ, що наступали згідно з умовою, складеною з нашим урядом?

Щоправда, навіть Ленін в одній зі своїх пізніших промов, оцінюючи ріжницю між Берестейським договором і договором членів російських установчих зборів в Сибірі з представниками Антанти, сказав: "Уявіть собі, що до вашого авта підскочила ґрупа грабіжників і, приставивши пістолю до чола, вимагає віддати їм авто, щоби їхати на дальший грабунок і ви згодились авто віддати; уявіть собі і другий випадок, що ви віддаєте своє авто грабіжникам для того, щоби вони їхали ним дальше грабувати, але добровільно, чи то за певну плату. Що трапилось? В обидвох випадках ви віддали авто грабіжникам свідомі того, що вони поїдуть ним далі грабувати. Але спитаємо, яка з тих нагод може бути скорше виправдана і не лише з мотивів етичних, але з чисто матеріяльних?"

Отже, визнайтеся тепер, до якої категорії буде відноситись та чи друга "угода"?

Цікаво, що панютинський робітничий осередок, який був під впливом соціял-демократів, поставив нам категоричну вимогу не чіпати тих українських комуністів, які залишилися в Панютині, бо вони, виконуючи свої партійні обов'язки при щойно відійшовшій московській владі, все були не лише льояльні до українських визвольних змагань, а навіть у питаннях культурного характеру щиро помагали. Добре, що 3-тя сотня стояла у Лозовій, а то було би тяжко її здержати, бо вона все мала нахил до вжиття репресій там, де їх не конче було потрібно.

Ясно було, що наступає для України психольоґічно-суспільна кріза: селяни в Києві начинають зневірюватись у доцільности української самостійности, бо бояться, що вона принесе їм реакцію. Гребінчанські міщани бояться правих реформ від української влади, під Хоролом частина селянства стала озброєно проти нас і була готова ототожнити Україну з реакцією, в Конграді С. Р-и допомагають і то лише з огляду на гасло нашого "Заклику", щоби протиділати реакції, а Панютинські робітники просто кажуть і майже загрожують стати при боці Москви, якщо прийде реакція, а міжтим ця реакція вже отруїла своїми бацілами військово-здоровий організм Запорожжа, що вже перестав бути виразником волі мас, а може поки що є виразником волі всеї мійської позаклясової української і лише демократичної інтелігенції та інших суспільних ґруп, теж не соціялістичних.

Цікаво, що народні маси по всім цим нашим уривочним спостереженням ще досі не знайшли своєї влади, яка би їх цілковито задовольнила, тому таке відірвання кермування та збройної сили від мас шкідливе, зокрема в цей період процесу шукання чи то популярної, чи то бодай "твердої" влади.

Відчуваємо пекучу потребу якось цій біді запобігти, знайти якусь ще точку опертя в Запорожцях, бо Гордієнківських кадрів ледви вистарчає, щоби утримати відповідні настрої бодай у межах полку, та й небагато нас, хоч і розкинули ми свої маршові сотні від Лубнів аж до Лозової.

Здається, Слобожанці можуть бути такою другою точкою опертя; щось стійке є і в цих нерухомих, впевнених обличчах.

Отже, 10. ранком іду до стації Лозової – налагодити охорону, а заразом познайомитись зі складом Слобожанських гайдамаків. Своїм хлопцям з другої сотні та кулеметчикам наказую теж познайомитись з цим полком докладніше і здати про це вичерпуючий звіт.

Може, це воля сприяючої долі, що обидва Гайдамацькі полки зійшлися в одному відділі під одною орудою.

Полковник Сікевич робить вражіння доброго муштровика, який в захопленні від тої частини, яку він приняв під свою оруду та яку він уважав зразком бойової карности і витривалости. Він мені оповідав, що бувший начальник штабу Коша Удовиченко Олександер залишив Кіш у Києві та пішов до Слівінського у Генеральний штаб, який тепер є в періоді формування, що нагінка на гайдамаків та висилка їх із Києва була внаслідок того, що хлопці, карні на муштрі та в службі, ніяк не могли відзвичаїтись від цього, щоби мати свою власну думку поза службою, та часто густо допускалися некарних учинків на ґрунті політичного розходження з іншими частинами київської залоги. Про останнє йому відомо ще від Слівінського, який інформував його про полк, коли робив йому пропозицію переняти цей полк перед виходом із Києва.

Полковник Сікевич казав мені, що він взагалі проти політики у частині, а що, мовляв, це справа Волоха, який є найпопулярнішою особою в полку.

Побалакав я із Волохом – це людина інтуїтивно-чутливо-розуміюча настрої мас, а разом із тим людина крайніх, найрадикальніших гасел. Таких людей залюбки називають у нас чомусь-то демаґоґами, хоча демаґоґ свідомо ділає на чуття-інстинкти, а такі, як Волох, це якраз втілення чуття.

У мент моєї балачки з ним він висловлював велике невдоволення тим, що Уряд Центральної Ради випустив віжки з рук і їде в кареті, яку везуть неслухняні коні – німці на нещастя їх використовують і везуть, куди схочуть, а добродії з Центральної Ради думають, що це вони їдуть, куди хочуть. Його тодішна політична концепція влади, яку він бажав би Україні, була досить невиразна, але скоріше була радянська, чим якась інша. Командант Чорного куріня, прізвища якого, на жаль, не пам'ятаю, був такої думки, що форму устрою можуть вирішити лише Установчі Збори, а як вони зберуться, це з його слів було неясно. Отже, так виглядало командування.

А щодо гайдамацької маси, то вся вона була за народоправством, розуміючи під народом трудові його верстви.

Поки розбирались ми в настроях Слобожанців, наші стежі посувалися вперед, причому Слобідські йшли в напрямку на Барвінкове, а Гордієнківські на Павлоград. Десь коло 10-ої години рано прийшло донесення з фронту, знад річок Вел. та Малої Терновці, 10 кільометрів від Лозової, що на південному напрямку ворога не було, але стація Руднева занята анархістами.

Одночасно з цими відомостями з харківського напрямку приїхав до Лозової ешелон Дорошенківців під проводом полк. Загродського, а від Конграду прийшла Дорошенківська кінна сотня. Дорошенківці перебрали на себе охорону Лозової, звільнивши гайдамацькі частини.

Волох, як тільки довідався, що у Рудневі є анархісти, став настирливо проситись вперед, так що за пів години вже гнав зі своїм курінем потягом у той бік, а "чорні" та дві Гордієнківські сотні теж приготовилися до виступу.

Руднево заняли з наскоку, але ворог очевидячки спам'ятався, бо почав вводити в бій все нові та нові частини так, що незабаром готовляться до наступу і "чорні" і Гордієнківці. Аж до Лозової, знову таки з Харкова, під'їхав потяг, у якому два куріні німців та попереду нього бронепотяг. Довідавшись про бій під Рудневом, німці, не давши виїхати нашому ешелонові з "чорними", проскочили вперед, але за півтора години їх ешелон від'їхав назад, бо дістав тверду відсіч, а Волох зі своїми Червоними гайдамаками залишився, майже окружений большевиками, але все-таки держав ст. Руднево. На виручку пішли "чорні" та Гордієнківці, за ними спам'ятавшися і німці та до 3-ох годин Волоха виручили, причому чимало Червоних гайдамаків поранено та побито, і сам Волох був ранений в руку та ще багнетом. Дальший наступ на Барвінкове спинено наказом Натіїва, що Гордієнківці мусять бути витягнуті з бою і стояти в поготівлю для посадження в ешелон, щоби їхати на південь, та що в цій операції полк підлягатиме комендантові Республиканців полковникові Болбочанові, від якого я маю дістати певніші вказівки. Йому чогось підпорядковувати мене не вагаються, а він такий же "кріґсофіцер" (1), як і всі інші, крім звичайно старших ранґ штабу Натіїва – полковника Сікевича, Алмазова і мене.

Шкода розставатися зі Слобожанцями, яких бойові і товариські властивости я зумів вже оцінити, але добре, що західний напрямок доручають Сікевичові, підпорядковуючи йому Дорошенківців. Цей раду дасть.

Пишу цілком щиро донесення до штабу дивізії, висилаючи копію і Генеральному секретареві Жуківському про те, що вважаю полк Слобідських гайдамаків надзвичайно видатною та бойово-карною частиною, а тому сама думка про його розформовання є шкідливою, а також небажані зміни в його командному складі.

Одночасно ще вечером дня 10-го післав я накази в Карлівку та Конград, прискорити доформування та долучити до полку всі вже готові частини, зокрема приєднатися "смертникам". Корніяшеві у Полтаву даю наказ їхати з господарською частиною до нас через Харків, туди спрямувати і автовідділ, але вважати, щоби він дорогою до когось не "прив'язався". Таким робом підтягаємо все, що можна, щоби у цю нову операцію вступити в якнайбільшому складі.

Використовуючи те, що Дорошенківці та німці заступили усю охорону у Лозовій, що з полку знята відповідальність за західний напрямок, стягаю все в район Панютина, щоби провести сяку-таку муштру, вдягти тих, хто ще не вдягнутий, направити наряд на коней і т.д.

Легко сказати, скоро вже повний місяць в безпереривному русі і то в боях, коли не числити двохдневної перерви у Полтаві; за цей час горячкове формування в поході і ніякої можливости не то якогось вишколу, а доброго ознайомлення командного складу з людьми та людей з кіньми.

День 11-го дано на відпочинок і переґруповання, а 12-ий призначено на вправи одинцем по сотнях – володіння конем, шаблею тощо.

20-го (2) вечером викликав мене до Лозової командант 2-го Запоріжського полку полковник Болбочан, який приїхав туди з першим своїм ешелоном. Його полк також виріс за цей час, так що аж потрібував двох ешелонів, щоправда, в цих ешелонах надто було багато особових возів і надто багато старшин без призначення.

Полковник Болбочан переказав мені, що ми їдемо на Крим, але про це ніхто, крім мене, не повинен знати, а чому їдемо на Крим, відомо йому, полковникові Болбочанові, а моїм завданням є навантажити полк, їхати слідом за його ешелонами, притому держати з ним тісний зв'язок всіма засобами. Біда з цими неофітами військової справи – ну, хоч би будь-яку орієнтацію подав, а то, як зв'язок обірветься, що тоді?

Питає мене, скільки потрібно мені ешелонів – відповідаю, що найменше чотири і всі з вантажних возів, особових непотрібно. Він трохи здивований цією цифрою, але доводиться пояснити, що в мене головне це коні; коні та коні, а їх не всадиш більше як 8 до воза. Та ще треба і возів для людей, та ще спеціального додання возів для коней.

Обіцяно надіслати необхідні вози і 2-ий Запоріжський полк погуркотів собі далі на південь.

12-го квітня подали перший ешелон з Харкова і – радість: на ньому поважно похитуються наші "Пежо" і потрясає своїма башенками "Партизан", а коло них притулились мотоциклі. Але що ж це? їх вже дванадцять – добре, але добряга Корніяш застряг у Харкові лише з муніційними возами й при автовідділі.

Вечером 13-го підійшло все готове: прийшли до Алмазова дві гарматки новісенькі, поблискуючи фарбою, не то що заслужені старі з-під Лубнів і Ромодану, на яких стільки вищербинок від куль, що вони подібні на вісповате обличча; при цих двох гарматках і кулеметна чета "Максима" для власного прикриття.

У цій другій четі, як і в першій, лише 6 старшин, решта козаки з досвідчених фронтових гармашів, ледви не кожний може бути за підстаршину. Люди в батерії могутні, так що аж страх збірає, щоби часом не попасти в їх руки.

За свої 20 років чинної служби у війську це другий раз у житті бачив я таку батерію. Перша була 3-тя кінно Гвардійська, куди вибирали щороку 15 до 20 хлопців з півторатисячного укомплектування 3-тої гвардійської дивізії. Але мушу зазначити, що національний склад цеї першої батерії, звичайно козаків, був такий, що якби він був у ній під час революції, то вона просто перейшла би в українську армію. Одним лише відріжнялась гайдамацька артилерія, а саме ініціятивою цілого її складу, як в бою, так і поза боєм.

Прийшли також "смертники" в складі двохкулеметної команди "Максима" з більшою як треба обслугою та, очевидячки, щоби не псувати загального вигляду полку, в сірих, трохи від наших ясніших чемерках та шапках сивих з темно-блакітними шликами.

З Конграду підійшло 84 хлопців вже готових, наші же учні гайдамаки ще не здали всіх іспитів і мали дігнати полк, як підійдуть до них коні з Карлівки, де вже "Кінський запас" розгорнувся в повну сотню в 140 шабель. В Конграді теж ще прибули на поповнення селянські хлопці, що вийшли по приговорі сільських громад як якоїсь своєрідної мобілізації, тому там після виходу вже готових, залишилося ще понад 250 озброєних, але без коней, частинно без одягів, які мав їм довезти з Полтави наш господарчий відділ, що лишив там Корніяш разом з похідною півсотнею в силі 65 озброєних гайдамаків.

Упорядкувалась також похідна сотня і в Панютині головно для поповнення технічних наших відділів та артилерії, хоч був гарматний відділ і в Конграді, де залишився старшина артилерії, який мав підтягнути гарматку з тилових складів і влаштувати там навчання. В Панютині вже було зібраних понад сто людей. До того замислювали ми і свою сотню в Лубнах 110 люда так, що загалом в запіллю було людського запасу понад 500 чоловік, не рахуючи немуштрованих. Також упорядковано ремонтне кінське депо в Карлівці та одягове матеріяльне депо в Полтаві. Команду всієї цієї етапної лінії полку об'єднано в руках поважнішого старшини сотника 2 сотні Іваська, який мав свій осідок у Конграді та звідтам мусів координувати цілий наш етап.

Сам полк до менту походу на південь мав вже чотири муштрових сотні по 130-140 шабель, два відділи скорострілів разом до 160 люда, 4 "Кольти" в тороках та 2 "Максими"; сотня технічно-зв'язкова заразом і охоронна сотня штабу 140 шабель та дві телєграфічні, дві телефонічні, одна кабельна і дві підривні двуколки, а до того два підривні вози; автовідділ, два легкі авта "Балтієць" та "Форд", три вантажних, три тонових "Пежо", 12 мотоциклів, автоцистерна та автомайстерня.

Коло автовідділу держався і "Партизан", так що там всього було до 100 баґнетів та два "Максими". Кінно-гарматна батерія мала 4 кінно-гірські гармати з повною кількістю набійних скринь та два кулемети "Максима"; ціла її обслуга мала близько 300 чоловік.

Кожний з цих муштрових відділів полку мав кухні на повну скількість людей, два господарських вози по 4 коні та дві муніційні двоколки з чотирьохкінною упряжкою замість двох коней, між іншим наші кулеметні Максимівські двуколки теж мали своєрідну упряжку кінних кулеметних відділів в шість коней так, що могли намагати за своєю кіннотою чвалом і вскач.

Щоби дати повну уяву про те, що тоді носила назву Запоріжського полку кінних гайдамаків ім. Костя Гордієнка, треба сказати дещо і про "господарчу частину". Вона тоді вже була теж не будь-що, а мала вона 20 господарських возів по 2 коні та 25 залізничих возів повних майна, а крім того свою власну збройну силу в 10 вершників і 100 пішаків з двома "Максимами"; пішаки разом із тим були рухомим запасом людей для муштрової частини полку на випадок втрат. Крім цієї збройної сили, було ще в господарській частині 60 немуштрових, але теж озброєних.

Безумовно, це була ненормальна частина, бо де то хто бачив або чув, щоби в кінному полку, хоч би і окремому, хоч би й єдиному, були свої автовідділи, гармати, окрема етапна лінія з маршовими сотнями, кінськими запасами і т. д., але ця організація якнайкраще відповідала не дуже то нормальним умовам і тодішній війні, а також і взаєминам зі спільниками (німцями) та населенням.

Для тих, хто не визнав можности впорядкування міліційних військ, скажу, що вся ця організація доконана при помочі – одного старшини з вищою військовою освітою та передвоєнними кваліфікаціями на чолі – двох з передвоєнними кваліфікаціями в артилерії та чотирох, яких можна було уважати за маючих певну військову освіту, бо були бодай по прискореному курсі в юнацьких і військових школах до війни – з них два в артилерії. Решта старшини, навіть підстаршини, це з воєнного вже часу, як от командант сотні технічно-зв'язкової – підстаршини, які мали за собою і то не цілий досвід війни, зато велике революційне натхнення, а головно бажання праці і буйну енергію, так що просто страшно було щось сказати, бо зараз же підхоплювали і виконували.

Звичайно, така могутня організація вимагала дуже великих грошевих витрат так, що не вистарчало тої здобичі, що ми мали, та щоби не зловживати реквізіційними квітками, доніс я Натіїву – копія Жуківському – про необхідність мати гроші по певнім кошторисі, та ми їх і не дістали і надалі жили тим, що шабля добула, а часом капнуло щось зі штабу дивізії.

Після горячкової праці на ранок 14. все впорядковано та в цей день мали вантажитись три довжезні наші бойові ешелони, всі разом так, що кожний ешелон зокрема був готовою боєвою одиницею. В кожний ешелон приділено також телеграфістів для зв'язку. Ешелони вийшли трохи тяжковаті по числі возів, але не по вазі.

Вантажимося, але Панютинці піднімають крик, вони навмисне для нас впорядкували виставу і вечірку. Ну що ж, навантажимось, попрощаємось, а вночі вперед на новий напрямок, бо Болбочан вже вийшов з Павлограду так, що треба поспішати.

Дивлюся, як дружно клопочуться коло ешелонів хлопці, поскидавши чемерки, лише в синіх блискучих куцанах, як подають коней, як укладають вози, щоби було добре та й гарно; як сотня перед сотнею пописується швидкістю та якістю праці, та мимоволі росте в серці нерозгадана радість про майбутнє цього нового полку, нової армії, якої традиція не має ще повного року, але в якій спадщина великого минулого спалахнула новим огнем посвяти для Батьківщини. Віриться, що цим полком можна ризикнути на те, що й називається вінцем кінноти: кінну атаку на шаблі.

Очевидячки це відчуваю не лише я: ось стоїть сотник Нестроїв і любується своїми возами, що чепурненько поблискують свіжою фарбою. Пофарбовані в залізничих майстернях, стоять щойно навантажені на ваґоні, а він, побачивши мене, підходить і каже: "А що, батьку, з такими хлопцями і в кінну атаку не страшно!"

Завантажились і на забаву. Завзято танцюють хлопці, але заграла сурма і всі юрбою метнулись до ешелонів. Засвистав паротяг і врешті ешелон, постукуючи на рейках та колихаючи вагонами й возами на плятформах та вартовим біля кулемета на паротязі, вирушає в напрямку на південь у невідому темряву, бо хто зна, що нас там усіх чекає...

"Закурила доріженька через брід"... звенить, заглушувана колесами пісня. Так і куриться вона. Але не порохом-курявою, а клубами чорного диму з паротягу. І не пропливають повагом, сидячи зручно у м'яких сідлах, моторні козаки з люльками в зубах і оселедцем за вухом та високі берести й хвилюючий ковиль на степовій доріжці – а спішать, біжать телеграфічні стовпи, гуркотять містки попри хитаючіся вози, з яких виглядає то здивована кінська голова з роздутими храпами, то чубате, подекуди теж з люлькою, а частіше з цигаркою у зубах обличча новітнього гайдамаки, якого несе вихром, як чорт Вакулу, машина ланами колишніх "Диких Піль" на південь у Крим, забутими шляхами його предків.

III. Похід на Крим. Зустріч в австрійськими галицькими частинами та російським відділом полк. Дроздовського. Конфлікт з німецько-австрійським командуванням

Швидко минають стації і перестанки, та на ранок 15-го наш перший ешелон уже в Павлограді, а два інші муштрові розтягнулися від Жемчужникова до Павлограду. Господарська частина сповістила, що вона, мабуть, вийде 15-го або 16-го з Харкова на Лозову.

У Павлограді чекав на нас зв'язковий від Болбочана, який передав устно повідомлення, що у Синельникові дійшло у Республиканців до непорозуміння з австрійським командуванням, яке не хотіло пустити їхніх ешелонів на південь. Конфлікт випав так гостро, що Болбочанові довелося пустити один зі своїх ешелонів по переводах, які не були добре наставлені, і це привело до того, що зіткнулися ешелони наш і австрійський, причому зіскочило з рейок декілька возів. Є ранені з обох боків, але Республиканці пішли далі. Нам підтверджувався наказ йти вперед за всяку ціну, не спиняючись ні перед чим, і в повному поготівлю.

Одночасно прийшов і австрійський командант стації Павлограду, якийсь молодий старшина, та намагаючись балакати суворо, що йому не дуже щастило, бачучи наших чубатих, переказав, що його "обер-команда" з Синельникова наказала всім українським ешелонам задержатись до вияснення українського Уряду, куди і з якою метою йдуть ці ешелони.

Гаразд. Робимо вигляд, що приймаємо це під увагу, а тимчасом стягаємо всі ешелони до Павлограду та перегруповуємо вози так, щоби кожний ешелон став "бронепотягом", тобто міг стріляти, не знімаючи ані людей, ані гармат, ані кулеметів. "Партизан" йде до першого ешелону, натомість третій дістає чету кулеметів "Кольта".

Поки це все діється, Андрієнко їде з групою наших їздців до міста, щоби там розклеїти наш "Заклик", який ми роздавали на кожній стації та викидали з возів коло кожної хати, близької до залізничого шляху.

За якої пів години він повернувся та привіз з собою двох старшин, які зголосилися один як командант, другий як ад'ютант Павлоградського гусарського полку, що тепер вважає себе приналежним до Української Армії. Павлоградський гусарський полк це старий полк російської армії, який виводив своє походження від Слобідських козацьких полків, яких за Катерини II. перемінено в гусарів.

Цей полк, – власне кажучи словами Андрієнка, дута орхестра полку та господарська частина з невеличкою кількістю муштровиків, залишився якимось чудом у Павлограді за весь час большевицької влади, а в перехідний час захопив владу, тоді здається, коли вже не було що її захоплювати, та вирішив, що він український.

На мою пропозицію, приєднатись до Гордієнківців, командант "Павлоградських гусарів"(українські гусари, це вже історичний незмисл так, як і сердюки республиканської влади) заявив, що його залишив Болбочан у Павлограді на доформування (1) під його історичною назвою, тому він може рушити в похід лише тоді, коли скінчить формування.

Очевидячки ми мали діло з типом "місцевих" частин, які виробилися в цей період революції, які визнають, яку хочете, владу, щоби тільки не рушитись з місця. Головною базою таких "військових" частин була завсігди або орхестра, або майстерня, або хлібопекарня, які давали "бойовому станові" частини заробіток, ну, а кожна з явившихся влад охоче приймала під свій прапор "добровільно зголосившуся" частину з огляду на ті економічні чи "моральні" вигоди, які вона давала. Останніми вигодами уважали можливість мати орхестру на свято, тому такі орхестри з подивугідною зручністю вміли грати і "Інтерціонал", і "Боже вождя храні", і "Ще не вмерла", і "Дайчлянд, Дайчлянд ібер алєс", словом, що захочете.

Тому то ми і не намагалися робити цих "Українських гусарів" хоч би своїм маршевим осередком, а заклали попри них свій кадр, щоби відбирати з того, що прийде до "музики", все, що певніше, та робити з них Гордієнківців.

Поки це все діялось, приїхав зараз же за третім ешелоном маленький ешелон з 5 возів з паротягом, в якому було повно коней та людей. Це прийшли поповнення з Полтави, Карлівки та Конграду, які привезли донесення від всіх начальників нашого етапу про те, що всі наші поповнення, які все прибували, вже вдягнуто та озброєно, бракує лишень коней, та що в Панютині чекає прибуття господарського ешелону щось коло 20 вільних одностроїв. Значиться працюють хлопці.

З огляду на передбачений конфлікт висилаю взад із відходячим паротягом довгу інструкцію-наказ, як треба поводитись в разі конфлікту та в разі небезпеки роззброєння, а саме – відходити на села, вдержуючи між відділами зв'язок і тільки в конечності шукати з'єднання з полком; на всіх телефонних та телеграфних стаціях мати своїх людей, бажано і жінок, яких не так легко викрити; впорядкувати висилку донесень до Уряду, паротягами, дрезинами, вершниками, селянськими возами, а в разі необхідности також і перебраними людьми, жінками, старцями, держати міцний зв'язок з соціялістичними партіями, зокрема з селом.

Шлю також у Панютино, до тамошніх організацій, прохання допомагати в організації зв'язку з нашим Урядом, головно випозичанням технічних засобів.

Висилаю також докладне донесення в штаб дивізії, копія Жуківському.

Нарешті все готове; та раптом, захопивши телеґрафні получення і передавши телеграфістам на стації, які нам сприяли, щоби підготовили на Синельниково разом три тори – близче до депо та виходу на Олександрівськ – їдемо досить таки в незвичному та незабезпеченому порядкові – ешелон за ешелоном на п'ять хвилин відстані. Факелів для опреділення відстані між ешелонами немає, а замінити їх нічим, одно добре, що профіль шляху дозволяє далеко бачити дими та ешелони.

Під вечір приїзджаємо до Синельникова, яке нас приймає і дає нам три тори – один поруч одного і дуже зручних, бо далеко від стаційних будинків, близько депо, а головне відділених цілою низкою порожніх торів від тої частини широко розкиненої стації, де скупчились австрійські ешелони вже навантажені та які ще навантажуються. Австрійців дуже багато.

Спиняємось. Ну, як то будуть поводитись пани з "Оберкомандо"? На відзив сурми швидко ладнаються гайдамаки та на всякий випадок – повертаються на помостах ваґонів гармати. Андрієнко з "Партизаном" іде до депо "попросити дозволу" взяти паротяги, а я з невеличкою вартою збіраюсь до "Оберкомандо" зголосити свій приїзд та від'їзд.

Ще не закінчили наші вивантаження, як бачимо великий рух коло австрійських ешелонів, звідки починають рушати до нас вояцькі постаті поодинцем та юрбами, але всі без зброї і дехто махає шапками.

Підійшли, громадяться коло нас, чуємо українську мову та вигуки: – "Дивись, а от Запорожці! Справжні і ненамальовані – живі! Усе, як у книзі – оселедці, чемерки, шлики, зброя!"...

Виявляється, що це "австріяки", але свої, галичани: один із тих полків, яких необачно післало австрійське військове командування на Україну і яких лише після розстрілів та репресій вдалося перекинути знову на італійський фронт.

Хлопці згоджуються провести мене до "Оберкомандо", куди йду окружений гуртом своїх – чужих, які розпитують, оповідають, радіють. Ось і "Оберкомандо" в особовому возі, звідки очевидячки видно, з яким ескортом підходить український командант, та що робиться коло нашого ешелону.

"Оберкомандо" приймає мене зимно, але увічливо. Я так само увічливо зголошую переїзд через Синельниково української кінноти, яка йде на південь по наказу нашої команди. Куди йдемо, не знаю, але не смію гаяти ані хвилини часу, а тому прошу для ешелонів дальшого шляху негайно і то поза чергу з іншими, які їхали в цім напрямку.

"А чому вивантажили так бурхливо людей?" – похмуро питає поважного вже віку ґенерал. – "Вечеряти", – відповідаю, не моргнувши оком, – "годі їсти з вікон, та ще забалакалися з земляками, триста ж років не бачилися"...

Обличча ґенерала раптом прояснилося, він вибухає сміхом, лається по вояцьки та каже: "Ну, то їдьте, чорт з вами, бачу, що вам вже і паротяги подають". Дійсно, вже підходили свіжі паротяги до наших ешелонів і коло одного їхав "Партизан", очевидячки теж "вечеряти". "Їдьте", каже посміхаючись генерал, "все одно піймають вас на півдні німці та ще пруссаки". – "А на півдні вже пруссаки?" – питаю, – "в Олександрівську?" – "Ні, туди їдуть Січові Стрільці. Думаю, що ви з ними також з 300 років не бачилися?" – "Ні", – кажу, – "ще більше як 300 років, ваша ексцеленціє, бо їх традиція сягає ще дальше"... "Ну, так хай щастить! бо пруссаки вас таки піймають".

– "Хто знає, а може й ні: я ж маю наказ, а ексцеленція знають, що значить наказ для вояка, і прошу не думати, що ми, українці, не вміємо наказу виконати".

– "Навпаки", – каже ґенерал, – "тут ваша піхота зі своїм виконанням наказу наробила всім великого клопоту, але ще не було тут цих ваших земляків". – "А тепер це тяжче?" – "Звичайно, тяжче. Ну, так щасливо!"

Попрощавшись із ґенералом, як вже добрі знайомі, їдемо на Олександрівськ, не ризикуючи так ешелонами як на дорозі від Павлограду до Синельникова.

У Синельникові годі було думати про офіційне організовання маршевої сотні, тому залишили ми лишень телеграфістів та невеличкий кадр, щоби скермовувати всіх бажаючих вступити в наші ряди, до Павлограду. Наш Заклик розповсюднили ми по Синельникові за дозволом австрійської команди, яка згодилась вислати з ним стежу, зложену з галицьких вояків, на поблизькі села. Ми приїхали на стацію Олександрівськ. В місті ішли бої, а на стації бачили ми лише варту Січових Стрільців, які переказали, що на Мелітополь йде 15 німецька дивізія ґенерала Коша.

Тому що від Болбочана був наказ поспішати на Мелітополь, де ще держаться москалі, то ми пігнали далі, але нормально ешелон за ешелоном, бо вже весь шлях до Мелітополя був наш і від німців стояли по стаціях лише малі стійки.

Ранком 19-го дістали ми наказ вивантажитись поешелонно на шляху між Мелітополем та ст. Федорівкою, бо Республиканці б'ються під Мелітополем з москалями, тож треба забезпечити їх праве крило.

Перший ешелон швидко вивантажується та йде у розріз між Мелітополем та німецькою кольонією Райхенфельд, але другий ешелон ще не підійшов до Федорівки, а там артилерія, яку на шляху в тім місці, де вивантажився перший, не можна вивантажити: нема добрих під'їздів.

Вивантажені сотні, зв'язкову не виключаючи, йдуть праворуч від шляху, шукаючи правого крила своєї піхоти, і швидко стежі надибують ворожі стежі, що прямують на північ повз залізницю. Йде гарматний бій і розриви шрапнелів вказують, де свої, а де чужі, але раптом починає стріляти якась гармата зі заходу; вбік Мелітополя та по широкому шляху від Райхенфельду проходять теж якісь війська, що в ході розгортаються на південь від цього шляху. В далекогляді і не розбереш, свої чи чужі, але здається не німці. Якісь стежі трухцем спішать в наш бік; ось-ось зійдуться з далеко від'їхавшими нашими правими стежами, але ці і тамті спинилися та якось здалеку придивляються одні одним – звідтам гонить гайдамака: "Батьку! російські старшини – в лискучих погонах. Чи починати з ними бій, чи ні?"... Нічогісенько не розумію. Але за тою стежою, у виразно російськім однострою, виїзжає німецька зі списами та в шеломах, яка йде до наших і з першими не б'ється...

Треба вияснити, в чім справа, тому чвалую туди. Переді мною стежа у формі Стародубського драгунського полку на питомих цьому полкові буланих конях – всі старшини і всі в золотих погонах.

Німецька стежа, побачивши рух нашої групи, теж підходить до нас. Питаю старшин – хто вони – відповідають, що "Добровольці" з румунського фронту. Придивляюсь до облич та в одному пізнаю свого земляка Киянина та молодшого товариша по Київському Кадетському Корпусі. "Тоня, ти, чи не ти?" – Цей дивиться – пізнає: – "А, Всеволод! що в тебе за одяг?" – "Української кінноти. – А ви що за одні?" – "Ми з відділу Дроздовського, знаєш Уліту? він на рік чи два від тебе старший, теж Киянин". "А з нами б'єтесь?" – "Ні, наказу не маємо, а виходило б, що так, бо ви з німцями". – "А ви з ким?"... – "Ми йдемо до Корнілова, але німці теж йдуть з нами. Маємо наказ бити большевиків, якщо ви большевики, то й вас битимемо".

Тут в розмову вмішується німець і увічливо з'ясовує, що цей російський відділ держить щодо українців і німців невтралітет, а тому з ним ідуть німецькі стежі, щоби не було непорозумінь, хоча і не сподівались побачити тутки українські частини.

Треба повідомити Болбочана, але там певно вже знають, бо одержую наказ: "Тому що ворог (який?) підходить, стягуватись до Мелітополя до ешелонів, але мати на увазі, що південна частина Мелітополя відведена для російських військ і з огляду на німців не можна їх чіпати".

На стації зустрічаємо Болбочана, який каже мені, що большевики, обійдені російськими частинами, відходять і морщиться, коли я з притиском конкретизую: "значиться б'ємося лише з червоними російськими частинами, а з білими ні?"... "Ну, це вже знаєте німецька політика, нам до неї зась", – відповідає Болбочан. Хочеться спитати: "Ну, а весь наш похід на Крим з невідомою мені метою, очевидячки проти волі австро-німецького командування – чия політика?". Але що там питати: направду зась.

Вертаю до своїх, які спинилися у північній частині Мелітополя, чекаючи ешелону, та заряджую гостре поготівля, бо хто знає, а що як ми теж большевики...

Між тим крізь Мелітополь, недалеко нас, проходять оті нові, ще невідомі мені відділи, тому іду подивитись.

Муштровий вигляд чудовий. Йдуть як на параді, поблискуючи погонами, де-не-де промелькне погон підстаршинський, ще рідше вояцький, але найбільше з кантиком "вольноопреділяющого" ("однорічняк", рядовик з освітою). Дивно чути, як ці лави співають дореволюційні російські суто вояцькі пісні, вливаючи в них надмір цього чуття. Дехто з населення навіть їх витає, де-не-де мають трьохколірові російські прапори. Ось попереду одного з кінних відділів їде "штандарт" (стяг), поблискуючи з-під чехла списом з двуголовим орлом.

Ну, як цей іспит видержить третя сотня? Бо почуття, яке тягне в ряди вишколеного коня, плекалося дуже в російській армії; за решту своїх відділів я спокійний, бо ці вже туди не підуть.

Вечором всі наші ешелони в Мелітополі, з якого вийшли бронепотяги та частина ешелонів Республиканців на південь; а на невтральній зоні Мелітополя між Гордієнківцями та якраз між 3-ою сотнею і Дроздівцями конфлікт, який ледви не скінчився пролиттям крови, бо Дроздівці глузували з нашого одягу, а 3 сотня вилаяла їх зрадниками свого народу, проти якого вони йдуть з німцями, так що насилу вдалося уговкати не лише 3 сотню, але й цілий полк, який вже став під зброю, але битись, на жаль, вже було не можна, бо ввечері до Мелітополя звалились німці, так звичайними шляхами, як і залізницею, та приїхав штаб самого ґенерала Коша.

Двадцятого вся наша піхота вирушила в напрямку на Крим по залізниці, та на велике моє здивування німці цьому не перешкодили, мабуть, тому, що червоні москалі міцно займали позиції по Гнилому Морю, так що очевидячки німці думали, що ми туди не пройдемо. І дійсно, позиції півострова Сіваш здобути не так то й легко, але Сіваш боронять війська ще зпочатку громадянської війни, досить таки зденервовані та слабо впорядковані. Такі ж війська, щоправда, боронили Мелітополя досить таки вперто, але ця сама оборона вже виявила, що в них відносно розвідки і зв'язку не все гаразд, бо вони не добачили випаду, їм просто на зади через село Акимівку, правої кольони Дроздовського, а відходячи під натиском у напрямку Ногайська втратили зв'язок з Кримом і між собою, і так розпорошились, що не можна було нічого розібрати: весь простір між залізницею – Ногайським напрямком і морем кишів дрібними перемішаними відділами – навіть стежі Дроздівців не ризикували пхатися в цю кашу.

Большевицьке командування Криму, очевидячки, теж нічого не розуміло, бо весь час балакало з Болбочаном як зі своїм начальником, видаючи суворі розпорядження відходити помалу та в порядкові, та головно звільнити своє запілля від бандитів, які в декількох місцях попсували залізничий шлях, та не пропускали на північ ані одного авта з верховної команди червоного Криму. Добре, що Болбочановому штабові дістався таємний шифр червоних російських військ, якими він і користувався під час своїх "донесень".

В дні 20-го довелося мені побувати і в штабі російського "добровольчого офіцерського відділу румунського фронту", як офіційно звали себе Дроздівці – поїхав туди з наказу штабу групи поставити рішучу вимогу припинити безупинні реквізіції та репресії, які вживали пани "офіцири" в безглуздій жорстокості, перевищаючи навіть хорольську "Чека".

Про ці останні їхні "подвиги" скажу пізніше.

Вислали до Дроздовського мене, бо там, мовляв "чинопочитанія", а я справжній полковник ґенштабу.

Самого полковника Дроздовського я в штабі не застав. Він був десь у аванґарді, що повільно посувався в бік Мелітополя. Я не міг собі з'ясувати, яким чином цього етнографічного українця – поскільки я його знав ще в 1906 році, коли він вернув раненим бойовим старшиною з війни та був порядним таки демократом, – штовхнуло до командування відділом "єдинонеділимським".

Штаб Дроздовського містився у величезному селі (назви не пам'ятаю) при шляху на Ногайськ, зараз же за річкою Вел. Токмак, ну і, як звичайно, в попівському будинку коло церкви.

Над будинком трикольор і ґеорґіївський прапорець, ознака штабу армії.

Дуже своєрідне вражіння зробив на мене штаб: – начальник штабу молодий підполковник ґенштабу, енергійний і чинний, і три старших ад'ютанти, все теж ґенштабовці, але при штабі чомусь і штук – п'ять-шість ґенералів ріжних ранг, які, не знаю, що тамки робили: якийсь "Гохкріґсрат" (висока військова рада), чи то для паради возять. У всякому разі всі вони брали діяльну участь в обговоренню всіх питань, страшенно перешкоджуючи начальникові штабу, який щодо "їх превосходітєльств" тримався дуже вічливо і коректно, але, здавалось, робив усе по свойому.

Від мене він відкараскався загальним виправданням, що вони, мовляв, лишень роблять те, що є неминучими вимогами війни, що німці примушують їх шанувати українську територію і народ, але що перехід їх через цю територію явище неминуче та що розправляються вони та знущають на цій території лише над дезертирами і большевиками, що, без сумнівку, є лишень на користь Україні, але прецінь лише сам начальник відділу може дати дефінітивну відповідь, а тому, чи не буду я ласкавий явитись завтра. Так і вернув я з нічим. Цікава дрібничка: пани ґенерали, що були у Дроздовського, величали його по батькові, а не начальником відділу.

Болбочан зі штабом виїхав з Мелітополя коло 3 години, доручивши мені доглянути виправку всіх українських військ з Мелітополя, крім призначеної в ньому залоги пішої півсотні, та постаратись, щоби не дійшло до збройної сутички з Дроздівцями, які вели себе на загал не дуже то коректно та більше того, влаштували мітінґ, на якому виголошувалося промови не лише проти большевиків, але і проти "сепаратистів".

Вони були так ласкаві, що підкинули нам декілька пачок агітаційної літератури, в якій з'ясовувалось, що як большевики, так і українці є твором німецького ґенштабу для руйнації "Святої Росії", тому кожний чесний російський вояк мусить боротись проти руїнників.

Ми віддячилися тим, що передали декілька примірників нашого "Гайдамацького Заклику". Шкода, звичайно, і цих декілька примірників, бо звідтам до нас ані один охочекомонний не прийшов, але чемність за чемність.

До вечера 20-го виправив я на перестанок Акимівку 3-й ешелон, який мав вивантажити там наші стежі, щоби унеможливити розпорошеним ворожим частинам прорив між тою стацією і морським Елан Загачським лиманом, що на захід, бо Республиканці намагалися ізолювати Чонгарський остров.

Я вислав 3-й ешелон не тому, що в 1-му був штаб, а тому, що в 3-му була 3 сотня, яка найбільше робила клопотів щодо взаємин з білими росіянами. Вони найбільше їх зачіпали, вступали в розмови, які неминуче доводили до сварок. Решта полку, хоч і дивилась вовками на білу Москву, може більше як 3 сотня, але розмов уникала, а просто лаялась, коли ті до них зверталися. А "чорна скорострільна команда" – так тепер звали себе "Кольтисти", – побачивши когось у погонах, тільки сердито і презирливо спльовувала та, покладаючи руку на шаблю, відганяла всяку охоту до розмов.

Німецькі піхотні відділи ходили по цілому місті, зокрема густо в невтральній, вузенькій зоні, та намагалися запобігти сваркам у самому їх початку.

Уночі 20-го прийшло від 3-го ешелону повідомлення, що Республиканці проскочили через Сіваш та порядкують уже в Джанкой (вузлова стація за Сівашем). Проскочили вони, зголосившися як відступаючі ешелони червоних, і наробили серед оборонців такої паніки, що ті кинулись у розтіч, хто куди.

Ранком 21. дістав я від німецького командування стації перепустку для 2. свого ешелону. Ці перепустки поставив чогось, як умову, німецький штаб. Я просив перепустки і для останнього ешелону. Обіцяли дати, коли буде вільний зал. шлях, але раптом о 9 годині ранком викликає мене до себе ґенерал Кош і каже, що я мушу спинитись не лише сам з тими ешелонами, які є в Мелітополі, але й повернути ті мені підлеглі, що вже виїхали, бо німці мають підтримати українську піхоту, а українська кіннота потрібна, щоби порядкувати в запіллю, де можуть дати раду лише ті війська, що знайомі з місцевими умовами. Я заявив йому, що це не є можливе до виконання, бо ті мої ешелони, що вже вийшли, долучили до своєї піхоти, тому відсутність в бою, який ведеться, немислима, до того ж маю невідкликаний наказ української команди йти на підтримку піхоти і моє неприбуття може зіпсувати всі бойові розрахунки.

Це трохи спантеличило старого вояку і він сказав, що він мені дістане від моєї команди наказ залишитися. Еге-ж, побачимо.

Негайно шлю наказ 3. ешелонові вирушити далі на Чонгар і в Джанкой, де треба вивантажитись; обов'язково не дати змоги зноситись телефоном чи телеґрафом німцям з Джанкой, а Болбочана поінформувати про те, що сталось і що я рву його зв'язок з німцями, за що беру всю дальшу відвідальність на себе, а йому розв'язую руки. Другому ешелонові наказую без мойого доручення не виїздити та використати німецьку перепустку аж до Джанкой. Першому ешелонові, що став останнім, бути на поготівлі до виїзду. Другий ешелон прогуркотів перед самим носом Коша, який йшов на телєґраф і я страшенно виправдувався, що не поспів передати його начальникові, дуже горячому, наказу залишитись, а він вже мав перепустку.

Годину стукає по телєґрафу та лається по телефону бідолашний німецький штаб і ні відповіді, ні нічого, в я стою у Коша над душею і кажу, що якщо не буде висланий мій ешелон, то, мабуть, пропаде моя артилерія, бо очевидячки шлях кимось захоплений, а гармати з дуже малим забезпеченням. Пан генерал не знають, як викрутитись, ось і нехитрі, бо якби сказано було просто: не пущу, так і ми балакали би просто по військовому.

Тутки, що йому робить? Радить Кошів начальник штабу вислати два німецькі бронепотяги та два ешелони, щоби прочистити шлях. Добра рада принята, але на все є відповідь. Прикликую механіка чергового паротягу та злучників і кажу їм помилитись та причіпити паротяг замість до німецького до нашого ешелону, а начальникові стації не помітити помилки. Це ж все свої люди.

Поки приготовляю все, вже виїздить перший німецький бронепотяг, а за ним ешелон; за 30 хвилин піде друга пара, чи вдасться? На щастя, наш ешелон стоїть через тор від німецького, а між нами один порожняк. Гайдамацтво все поховалося так, що ешелон, як вимер. Бачу, йдуть два паротяги – один маневровий маленький, так звана "кукушка", другий справжній. "Кукушку" чіпляють до німців, справжній до нас.

Відходить німецький бронепотяг, а за ним по сигналах зі стації гордовито сунемо ми.

Тепер питання: чи налагодила перша пара німецьких потягів зв'язок між Акимівкою та Мелітополем, бо на першій наші хлопці зняли та заховали апарат. Як не налагодили, то ми виграли, бо не дадуть знати, що позаду їдуть не ті, що треба. Щоби побільшити свої шанси, спиняємось у полі та ґрунтовно рвемо всі проводи, – очевидячки, піде це на рахунок червоних, яких тут може дещо і тиняється.

Під'їздимо до Акимівки – стоїть бронепотяг. Вискакую до команданта його та рішучим тоном кажу, що маю наказ рушати далі, не спиняючись, і наказую негайно донести про мій прохід ґенералові Кошові (донести без проводів) та повідомити українську команду, що я їду.

Поділало. Командант панцирника ніяковіючи докладає, що зв'язку з ніким не має, та питає, як з німецьким ешелоном. Кажу, що йде зараз за нами, і даю рішучий наказ приспішити з наладнанням зв'язку, а самі, скільки лиш паротяг може, гонимо далі.

По дорозі ще раз псуємо дроти і без перешкод серед темної ночі приїздимо в Арчакун (беру стару назву стації, а не російську, большевицьку – Риково). Чонгарський міст довго не хоче пропустити на Джанкой: не має вільного шляху, а з Акимівкою попівночі усталився зв'язок і Акимівка просить приняти бронепотяг і ешелон. Відповідаємо через начальника стації, що тори забиті, бо стоять аж три ешелони, один з яких задержаний український. Вимагають німецького телеґрафіста. Виручає один з галичан, який, на щастя, є телеґрафіст, і Акимівка заспокоюється.

Досвіта 21-го пускає нас Джанкой і ми їдемо шляхом, з якого по обидва боки видно води Сівашу, переїздимо довгий насип і Чонгарський міст. Це ж більше як година такої їзди. І як це так зручно проскочили наші Республиканці...

Нарешті солончакові простори, степи, вкриті серпанком ранішнього туману. Ось стація Джанкой з містом напівєвропейським. Тепер вивантажитись і кінець.

Та це лиш так гадалося, а дійсність вийшла інша. Прибувший як перший 3-ий ешелон поспів звантажити лишень "Партизана", який ішов від Мелітополя знову з ним, два легкі авта та 4 сотню. Решту не дали вивантажити німці, які, підійшовши з бронепотягом до ешелону, загнали його в незручний для вивантаження кут. Те саме зробили з другим ешелоном і нас зустріли також та без ніяких розмов загнали в кут поруч з іншими нашими двома. Четверта сотня і "Партизан" пішли до своєї піхоти, а авта заховалися в місто, звідки прислали зв'язкових.

Усю цю рішучу акцію провадив якийсь сотник німецького ґенштабу, коло якого крутився Отто Кірхнер, ось той видавець з Петербурга, російський буржуа, в однострою німецького поручника. Він найбільше лаявся по-російськи та клопотався.

Ну що ж, побачимо. Шлю Григоріїва автом вияснити ситуацію Болбочанові та з ним умовитись, що і як, а самі починаємо думати, як наладнати справу. Аж тут над'їздить ще німецький ешелон, знайомий панцирник та генерал Кош злющий, презлющий. Кличе мене і загрожує всіма карами за невиконання наказу. Зразу збиваю його з тону і кажу, що він може мені загрожувати лише за виконання наказу української військової влади, який, може, й розійшовся з його наказами та з бажанням німецької військової влади; його право і обов'язок мені протиділати, але як вояк він не може мене обвинувачувати за невиконання наказу.

Пробує ґенерал посварити на мене за неетичність мого поведення, але я питаю його у вічі, а чи він мені правду казав у Мелітополі? Він змовкає, а потім, подаючи руку, каже: "А тепер я вам просто кажу, полковнику: не пущу вас вперед, а зокрема на Сімферополь та Севастополь і край". Я кручу, як можу, силкуюсь доводити, що попереду бій, що наші вмирають, що нам ганьба сидіти в ешелоні і т. д. Старий червоніє, стирає піт, але рішуче каже – ні, та радить іти до ґен. Натіїва, який приїхав з одним із ешелонів.

Знаходжу наш штабовий ваґон з ґен. Натіївом і зі штабом. Нарікаю на німців і питаю, в якій мірі треба йти на конфлікт з ними і в чому в дійсности справа.

Натіїв каже мені, що річ головно у фльоті, яка по відомостям нездатна вийти у море, та у приєднанні Криму, як автономної складової частини, до України. Німці не хочуть дати піднести на фльоті український прапор, бо тоді він не буде їх здобичею та хочуть просто окупувати, а може й анексувати Крим, тому, мовляв, що там населення мішане і є чимало німецьких кольонистів.

Щодо вказівок, як далеко йти на конфлікт з ними, то він дати їх не може, тільки може сказати, що той, кому пощастить виконати розпорядження Уряду та врятувати фльоту, буде мати велику нагороду, а його ім'я запишеться в золотій книзі української історії. Ну, останнє можна сказати лише хлопцям та недоучкам, бо ми самі з академії і добре знали про методи Наполеона та інших полководців.

Тому, щоби не було сумніву, що я все добре зрозумів, кажу твердо: – "Значиться, наказ здобути фльоту?" – "Так", – каже Натіїв. – "Ну, й досить, а чи попаду в історію чи ні, то менше з тим, бо і так нагороди знесла здається Центральна Рада".

"Є наказ, подбаємо цілим полком про його виконання".

Вертаю до себе. Нова халепа. Між ешелонами мітінґ, переважно чорні кулеметчики, ну і звичайно Божко. Йдуть до мене і останній каже: "Батьку! а чого ж то ми у татарську землю ліземо? Чи то нас звали? А чи то наша, своя, під доброю охороною? Чи, мабуть, у нас війська забагато, а землі замало?"

Відповідаю повагом: "По-перше, хлопче, товаришу, (форма звернення напів офіційна), не треба отаманові у поході у тавлинку (2) заглядати, коли не просять і не звуть, по-друге, мабуть, знаєш, що на Крим і Севастопіль, а в Севастополі Чорноморська фльота, по-третє, мабуть, скажеш, кому ця фльота належить"?

"Українська!" гудять довкруги гайдамацькі голоси.

"Авжеж ! Ну, зрозуміли?!"

"Добре, батьку, підемо! Здобудемо!"

Хлопці йдуть до возів, і вози гудуть розмовами та піснями.

Починаємо наперекір усьому вивантажуватись, але вивантаження йде помалу і дуже важко, бо тори, на які нас загнано, затарасовано возами, так що ми на руках мусіли пересувати по ваґону, бо паротяги відчепили німці.

Висаджуємо по два, три коні в ріжних місцях, відводимо їх ґрупами в аулики, що притулилися до Джанкою. Щоби замаскувати цю операцію, доношу німцеві, що охорону Джанкою взяли на себе ті наші частини, що вже вивантажились, а до того по місті підуть наші піші стежі.

Він викликає мене знову, дякує за ініціятиву та просить післати декілька кінних стеж у напрямі на Теодозію, поки не підійде їх кінна дивізія, яка рушає з Перекопу.

Німці, на наше щастя, мають велику халепу на Теодозійському напрямі. Туди вони післали бронепотяг з прикриттям одного ешелону, але червоні такого їм дали прочухана, що ті ледви удержались на першій перед Джанкоєм стації та мусіли вислати допомогу, що ослабило догляд за стацією Джанкой і примусило їх подобріти; до того і цей жвавий сотник генштабу з Отто Кірхнером кудись подівся.

Поки йде вивантажування, нав'язуються зв'язки з місцевим населенням. До полку з'являються перші ластівки співчуття і допомоги місцевого населення, так звані "ескадронці", татарські озброєні та зодягнені їздці з тих частин, які були зформовані "Курултаєм", Кримськими установчими зборами, ще в 1917 році та розігнані червоною російською владою зпочатку 1918 року, майже одночасно, коли "самоопреділяв" і нас Муравйов.

Перші ж "ескадронці", звичайно рядовики, знайомлять мене з якимсь членом "Курултая", який переховувався в аулі коло Джанкою. По розмові судячи, це людина дуже таки ліво успосіблена. З ним разом складаємо ми відозву – "Заклик до татарського населення Криму", який друкується на шапіроґрафі татарською мовою. В заклику наші гайдамацькі гасла ті самі, як і в українськім тексті нашого "Заклику", з кінцевим зазивом, хапати за шаблі та приставати до Гордієнківських гайдамаків, де формуються татарські революційні частини.

За декілька годин вже перша стежа татарська, в своїх червоних, круглих, трохи кудлатих шапках, з червоним дашком та півмісяцем замість кокарди, везе купу гайдамацьких закликів на татарській та українській мові, щоби будити аули та українські села Криму гасла­ми боротьби за свою землю, за свою волю, за правду.

Вивантаження все поспіває і до вечера ешелони вже порожні, зісталися лише вози та гарматки.

З тих наших сотень, що вже вивантажились, дві вже перебралися в аул Юкари Айпунан і ведуть з татарськими стежами розвідку на Зую.

Одночасно, як ці дві сотні, так і 4, що вже дійшла, посуваючись разом з піхотою, до висоти аулу Султан-Базар, висилають низку дрібних стеж в східному напрямі. Ці стежі мають зробити вже підготовку для підходячої німецької кінноти та розповсюднити головно по німецьких кольоніях, що українська кіннота йде на Теодозію степами, не заглиблюючись у гори, де, мовляв, умови дуже важкі для кінних боїв.

На світанку 23-го мають всі ці стежі та четверта сотня зібратися до Султан-Базару, куди гадаю перетягнути і полк.

Вернув від Болбочана Григоріїв і знову не привіз ніяких інформацій, лише сухий наказ дігнати піхоту та чинити у зв'язку з її лівим крилом.

Вечеріє. Збираються до ешелону ті гайдамаки, які ще коло Джанкою, та починають співати пісні у той час, як інші помалу звозять з помосту вози та гармати: за піснями гуркоту не чути.

Генерал Кош "виходять" зі штабом із свого вагону та, проходжуючись по пероні, "слухають" українських пісень, які так підходять до мальовничої весняної природи Криму та погідного вечера; в перервах між піснями збоку Сімферополя та збоку Теодозії чути, як гупають гармати.

Шлю по своїй "почтовій лінії" донесення до Жуківського та накази Корніяшеві, використовуючи для цього відходячий порожній ешелон.

Лише в 1919 році я мав нагоду пересвідчитись, як добре працювала нашвидку впорядкована Гордієнківська почта: коли сидів я в польському полоні у Ланцуті, завітав до мене вже тоді бувший ґенеральний секретар Жуківський і, згадавши про ці часи, просто дивувався, як то Гордієнківці могли тоді так добре інформувати Уряд. Він казав, що з Натіївом та Болбочаном були пірвані всі зв'язки, і вони мусіли користуватись телеграфом, який був під контролею німців; від Гордієнківців не лише приходили то через Катеринослав, то через Полтаву, то через Харків телеґрами щодня, але за день, два по одержанні певної депеші вже з'явився чубатий післанець та передавав пакети зі схемами розташування наших військ. Жуківський казав, що ці схеми найбільше дратували німців, доводячи їх до скаженини, бо їх донесення від ґенерала Коша доходили все пізніше від Гордієнківських.

Це так добре працювали панютинські хлопці. Коли я оповів Жуківському, як це все налагоджено, він записав усе, але ці записки не пішли, очевидячки, до матеріялів для нашої історії.

Вже зовсім стемніло, як доспівано останню пісню і як вийшли зі стації останній віз та гарматка. В повній темряві виходимо і ми, залишивши в порожніх ешелонах ніби сиріт наші "Пежо", яких ніяк не можна вивантажити. Залишилася і їх обслуга, яка мусить дальше демонструвати життя в ешелоні; потім і їх вивантажиться, бо бойова частина все одно вже пішла "на Теодозію".

Всі ж мотоциклісти теж вивантажились та ведуть "на поводах" своїх гарячих коней. Ідуть пішки, аж поки не зникнуть їм з очей сиґнальні вогні на стації Джанкой. Потім запалюють і свої вогні та летять по шосе на Сімферопіль, – з якого ми звертаємо наліво, – поблискуючи своїми сіяками і освітлюючи ними то придорожній камінь, то білу смугу шляху, то біло-зеленоваті пасма поля.

Мотоциклісти дістають наказ підтримувати з нами зв'язок і шукати нас або відомостей про нас повз шосе на Зую Карасу-Базар та Мамут-Султан-Алушта, куди ми неминуче мусимо прямувати.

Вже порядно відійшли ми від шосе, йдучи хоч і неважною, але широкою польовою доріжкою, як бачимо, що на далекому вже шосе гонять за зниклими вже світлячками мотоциклів – чотири великих вогні. Це знову їде Григоріїв до Болбочана з вартовими, докласти, що ми вирушили горами на Севастопіль, згідно з дальшими штабовими інструкціями.

Довго їдемо широким шляхом і вже під ранок доходимо до величезної німецької, добре впорядкованої кольонії, здається Курман, чи щось в тому роді.

В цій кольонії доганяє нас Григоріїв, який привозить згоду від Болбочана на наш марш горами, але при умові, допомагати весь час піхоті.

Ідемо далі та починаємо посуватись вже в гори, причому дорога стає така погана, що очевидячки авта не пройдуть.

Перед тим, заки відправиться їх взад, рішаю використати їх та поскочити в якийсь досить далекий від шляху аул, де по словам "ескадронців", живе їх старшина, дуже заможний татарин, якого треба прикликати до "ескадронців", бо він сам один зможе дати стільки коней, що вистарчить на пів сотні, а як використає свої зв'язки, то постачання кіньми забезпечене.

Їдемо з провідниками й вартовими від "ескадронців" та будимо весь аул на світанку.

Старшина дійсно заможний, а до того ще бувший "ротмістр" російських військ, приймає нас дуже гостинно. Його родички в ранніх капотах і з заспаним обличчам – подають наскоро зготовлену каву, але щодо справи, за якою ми приїхали – нічого не виходить. Старшина прочитав наш заклик і хоч погоджується з його національними гаслами, то всеж-таки уважає його дуже радикальним, а тому вернути до "ескадронців" не може, бо не знає, чи погодиться з нашим закликом "Курултай". Щодо постачання кіньми, але лише татарським музулманським відділам, то він може погодитись, з умовою виплати за коней готівкою на місці їх одержання, тобто у цьому аулі.

Вертаємо пізним вже ранком назад і так би сказати ні з чим. А степ широкий пахне солодкими запахами, цвіте розкішними килимами і радує кожного очі, тільки не мої; мої зачинилися і сплять.

Коло цієї великої німецької кольонії чекають нас коні, а коло коней гурти німців, що з нами приязно розмовляють, запрошують поснідати та по чарці випити; але що на це скаже німецька кіннота, яка кожної хвилини може вже наспіти?

Їдемо в гори в ті аульчики довкруги Султан-Базару, де спинилися гайдамаки, бо в цім великім аулі, що лежить при шляху, небезпечно спинюватись.

З гір видно далеко в сторону степу. Незабаром вже бачимо, як з'являються там ґрупи кінноти, що прямують на схід, за цими ґрупами невеличкі кінні кольони, а за ними далеко, майже на самому обрії там, де щойно пройшов такий малесенький стовпик диму від паротягу, видко на тлі степу якусь ніби темнішу смужку, яка, протягаючись зі заходу на схід, ніби стоїть на одному місці. Звичне до таких малюнків око легко пізнає, що йде забезпеченим маршом значна військова частина, певно що й кіннота.

Під'їздимо до аульчика, де притулились гармати і штаб; ніякого руху крім татарина, який посвистуючи жене отару овець, та димків, що там то тут піднімаються над бідними саклями.

Разила ця ріжниця, коли було порівнувати те, що бачилось там у степу в німців, або в того татарина багатія.

Добре заховалися хлопці. Лише в'їхали до кривенької вулиці, а вже бачимо посміхаючеся обличча з-під татарської шапки одного зі зв'язкових, який таким способом вартує. А де ж гармати? У вівчарнях під стіжками, тогорічними полукіпками.

Мешканці аула у великому піднесенню, в бідних, убогих саклях здатні до борні хлопці ладнають зброю, яку хто дістане, приправляють такі сякі сідла до коней, хто їх має; готовляться.

Днюємо в цих аульчиках. Наші стежі, що гасали поночі по всіх аулах, зібрали по розкинених селах, а то просто і по шляхах, чимало недобитків розпорошених оборонців Сівашу, які тинялися, шукаючи самі не знаючи чого, у всякому разі не зєдинення зі своїми, бо на це було би досить часу.

Куди їх подіти – нас вони обтяжуть. Впорядковуємо варту з озброєних татар і виправляємо їх на захід передати, чи то нашій піхоті, чи то німцям. Питання тільки, чи доведуть живими? Дуже подратовані аули проти росіян. Вибухає якесь ще прастаре почуття, бо, правду кажучи, аульчики нічим не відчували тої боротьби, що велась довкола них, крім, може, того одного, що повернуло домів декілька "ескадронців" після розгону "Курултаю", який вибирав аул як "свою" владу.

Взагалі дуже дивні склалися взаємини тоді в Кримі, поскілько, звичайно, могли ми їх спостерігати за той час, поки в ньому були.

Чотири нації змагаються у ньому за рішучі впливи: татари, українці, росіяни і німці. Перші тубильці, за якими права та традиції історичної давности, другі й треті старі переселенці, за третіми традиції нещодавно пануючої державної нації, за другими міць працьовитої впертости; четверті з'явились тому всього 50-60 років, але прийшли культурно та економічно міцнішою нацією, та вже досягли значної переваги, загнавши тубильців у гори і підпорядкувавши їх своїм впливам.

Не будемо казати про невеличкі групи жидів, хозарів (караїмів), греків і турків, що вкраплені по містах і мало впливали на ті взаємини на селі, про які тут головно мова.

Чотири головні групи соціяльно поділені, причому найбільші поділи у росіян і татар. У перших поруч з багатіями, власниками, та тими, хто нажився на визискуванні літників, що приїздили у Крим задля кліматичних вигід, біднота на селі, яку політика російського, царського уряду вкропила сюди в ціли русифікації, але не дала вистарчаючої кількости землі, щоби прогодувати представників державної нації, підданих матушки Росії, і вони мусіли йти в найми не до своїх панів, які більшістю сиділи по кліматично найвигідніших районах, а до "гололобої татарви" чи німця. Ось їх національно ображені почуття соціяльного тиску з'єднувались і робили з них масу, придатну для захоплення крайними революційними гаслами в їх, мовляв, "русотяпській" формі, а природно, що і нам, і татарам вони були ворожі. І російська буржуазія була двічи проти революції по своїй клясовій приналежности. Зрозуміло, що ми для неї були заліві та до того ображали їх почуття приналежности до великого російського, пануючого народу. Ось чому ці верстви визнавали за "освободителів" лише німців, а нас і татар поганим додатком до цього.

Природно, що татарські народні маси були дуже чутливі до революційних кличів, але в їх національно стислих формах, а тому були проти російської революції. Ми ж, українці, були для них дещо нове невідоме, що несло на вістрях своїх баґнетів гасло зрозуміле: визволення зпід російського визиску, а якщо до того додавалось ще й гасла соціяльні в формах трудового права на землю, то успіх був певний. Та німці були для татарських трудових мас явищем одіозним і тому, коли в нас почався з німцями конфлікт, ці маси стали рішуче на наш бік, так як рішуче і активно ставали вони проти всього російського.

Татарська буржуазія була впливова своїми суґестіями колишніх володарів, давнього та в забутій перспективі, ніби й кращого минулого: суґестіями магометанської спільної та дуже монархістичної віри, та однаковістю побуту. Вона нічого не мала проти націоналістично-шовіністичних гасел, вважаючи їх засобом для заміни в національно економічній силі ріжних буржуазних ґруп на її користь, але рішуче була проти соціяльних гасел боротьби.

Була ще у татар одна невеличка, але дуже своєрідна група, це та, що жила з літників-лікуванців, а саме – всякі провідники, обслуга і т. д. Ця група була проти революції взагалі, бо уважала її небезпечною для свойого існування, але не була проти змін національних відносин, з тих-же економічних і атавістичних причин. Пишу про це, бо ця група відограла свою ролю під час нашої боротьби в горах між шосе Сімферопіль-Алушта та залізницею Сімферопіль-Севастопіль.

Німецьку групу дуже легко схарактеризувати: дрібноміщанська. Вона вбачала у підходячих німецьких військах приближення свого дорогого "фатерлянду", до якого мала великий сантіментальний пієтизм, але, як кожна дрібноміщанська ґрупа, вона не була революційно активна, а тому у відношенню до нас зміни її настроїв обраховувались лише більше чи менше ситними сніданками та вечерями, більше чи менше гостинним приняттям, поскільки вони відчували в нас більших чи менших приятелів військ коханого "фатерлянду" та його "кайзера". До татар же ця група ставилась з нестерпним презирством, хоч й досить пасивним.

Щодо української групи Криму, то вона мусіла би теж стати по боці крайніх гасел, але постійні дрібні, вульгарно скажемо, кацапське-хахлацькі суперечки відокремлювали її в групу менше до татар ворожу і більше відчуваючу національну революцію, до того цю групу хвилювали чутки з України та про Україну, врешті остаточно запаморочило її появлення українських військ та ще разом з німцями, тому ця група заняла якесь невиразне невтральне становище та лише тоді, коли наш конфлікт з німцями набрав ширшого розмаху, то вони повільно та нерішуче почали ставати на наш, зглядно на татарський бік.

Я досі не розумію, як у такій складній соціяльно-національній ситуації міг Врангель вибрати Крим своєю базою, та все питаю себе, чи не були ці взаємини соціяльних сил у Криму більшою підвалиною для загибелі "білих" з їх безоглядно правою і русотяпською політикою, як, скажемо, Чонгарський чи Перекопський прорив?

Ми переднювали щасливо. Німецькі стежі, що проходили близько нашого розташовання, нас не спостерегли, та лише нашій 4-ій сотні довелося гостити аж до ночі маленьку стежу, 6 німецьких вершників, яких потім й пущено в напрямку до нашої піхоти, хоч вони були переконані, що провідник веде їх у напрямі на Теодозію, куди йдемо ми.

Під вечір вирушаємо далі на аул Юрако Антуан, а від нього гірськими доріжками на Зую, куди підходимо досвіта 24-го квітня. У ночі пройшов дощ і порядно таки розмочив дороги, так що було багато мороки з возами та гарматами. Через шосе проходимо не спиняючись і ліземо вздовж річки Зуї до якихсь німецьких кольоній в узгір'ях, де стаємо на відпочинок, який неминуче мусів бути, бо мали ми за собою 36 кільометрів поганої гірської розмоклої дороги, по якій до того йшли вночі. Вислано стежі в напрямі Мамут Султана, для забезпеки, коли б там появилися большевицькі загони, і на шосе в сторону Зуї на випадок, коли проскочуть туди наші мотоциклети-гарматки на позицію з дулами, зверненими на північ, проти несподіванок від німців.

Стоїмо щось до 11-ої години ранку, бо не лише треба дати відпочинок людям і коням, але й впорядкувати татарів, яких вже пристало до нас понад 200 озброєних і частинно з кінним вирядом та з одним старшиною. Призначую Андрієнка з 10 кадровими гайдамаками і зі старшинами взяти татарський загін під оруду. Андрієнко радо одягає на чубату голову татарську баранячу шапку, порядкує татарів і просить дати йому "смертників" як опору татарському кримському чамбулові імени Тугай Бея, як він хоче його охрестити "для історичного реванжу". Але татари все себе називають "ескадронцями", так що "історична назва" так і не принялася.

Коло одинадцятої години чамбул був готовий – дві сотні та наші скоростріли "Максима", попереду наші старшини, коло кожного татарин-перекладчик, у Андрієнка готов уже і штаб і зв'язкові, ну словом маленька копія Гордієнківців, коли їх було ще мало. Роблю побіжний перегляд чамбулу. Це, мабуть, вперше в українській історії український командант робить перегляд татарської ним же зформованої частини.

Після перегляду перша сотня чамбулу та і Гордієнківська під орудою Андрієнка йдуть в авангард на Мамут Султан, а за ними і весь полк з гарматами.

Гори все вищі і вищі. На далекому обрію то виринає, то зникає масивний, суворий обрис Чатирдагу, що чорніє мов громова хмара. Йдемо по якомусь відкритому горбку, а направо, в далечині, затягнутій серпанком дріжучим і переливаючимся, блестить рівний простір синяви моря. – "Батьку, козацьке море!..." – кричить Божко, забувши, що ми влізли у "чужу землю". Всі голови повертаються туди в далеку далечінь. Вони ж перший раз у життю, мабуть, в Кримі. Тільки 2 сотня чамбулу, що йде між гайдамацькими сотнями, мугикаючи якусь пісню, не схвильована.

Дорога дуже тяжка. Часом доводиться злізати з коней, вести їх за поводи, підпирати вози, на руках спускати під кручі гармати. Тому, хоч і знаємо, що треба поспішати, бо через Сімферопіль проскочили наші мотоциклісти і донесли, що на вулицях бій, то щойно під ніч, коли вже темніло, ми спускалися, сховзуючись у ту долину, по якій пробігає шосе на Алушту і де лежить Мамут Султан.

З долини назустріч нам пливуть смуги туману, які ледви освітлюють згасаючі червонисті та зеленуваті блиски заходячого сонця.

Не знаю, чим це пояснити, але у тих смугах туману почали то з'являтись, то зникати великі то менші постаті їздців, які наслідують, ніби літаючи у повітрі, рухи тих наших гайдамаків, що спускалися по крутозбічю.

Проходить чорна ватага скорострілів. Чую приголомшені голоси: "...Військо ніби йде... Ніби примари старих Запорожців"... За хвильку каже хтось спокійно голосніше: "Не ми перші... Туди йшов і отаман Сірко з товариством"... "Ага, пізнаю, – каже Божко, – а за ними оселі татарські горіли, а тепер дивись, скільки татарів коло нас гуртується, щоб за волю боротись. Старими доріжками, товариші, йдемо, але новими шляхами".

Пролітає смуга туману, смеркає, – густіють тіни, із крутозбічя з'їзжають гармати та йдемо далі.

Ось чорною стіною дерев підпливає Мамут Султан, ось і шосе, на якому чекають нашого підходу мотоциклети з Сімферополя та донесення від Андрієнка. Сімферопіль сильно обсаджений нашими, що готуються тепер до наступу на Бахчисарай. Республиканці мали нині в місті параду, завтра якийсь бенкет від місцевого самоврядування... Ну, це вже погано, не час тепер.

Від Андрієнка дуже цікаве донесення: в селі Янкой, в горах 8-10 кільометрів від Мамут Султану, під самим Чатирдагом перебуває татарський республиканський уряд під охороною своїх військ. У горах починається боротьба між татарськими повстанцями та висланими зі Севастополя революційними відділами. "Ескадронці" з чамбулу поставили урядові вимогу залишити їх під командою української старшини, якій вони вірять; зголошується вже маса добровольців, так що потрібний новий кадр. Андрієнко йде далі на Бахчисарай.

З тими кінними, що привезли це донесення, приїхало двох членів цього татарського уряду – якісь тяжкі прізвища, яких не пам'ятаю – для пертрактацій головно про це, яка є постанова Українського Уряду щодо питання про незалежність Криму.

Що я міг їм відповісти, маючи тільки ті інформації, що я дістав від Натіїва, та в яких питання незалежності Криму не трактувалось навіть поважно, тому казав лишень, що сучасні мої завдання вимагають формування татарських збройних частин, притягненням до них як найширших, переважно трудових верств.

Ці війська, природно, мають уявити з себе опору їх самостійницьким змаганням, а тому нам нібито по дорозі.

Після цієї розмови повели нас представники в гори все вище та вище та нарешті спустились у якусь долинку з крутими берегами, до яких поприліплювані були, як ластівочі гнізда, саклі.

Вмить збігаються до нас татари. Господарі беруть потомлених гайдамаків та коні і підводять по стрімких вузеньких доріжках у всі сторони по саклях на відпочинок.

У темряві та на цій страшенно перерубаній місцевости годі визнатись і впорядкувати вночі поготівля. Та у Мамут Султані, крім зв'язкової чети від мотоциклістів, залишено пів чети на сторожі, а на пів дороги між Мамут Султаном та Джанкой, у якихсь то окремих аулах, другої пів чети; інших шляхів, кажуть, звідтам немає. За доріжками в бік Чатирдагу стежить татарська збройна охорона уряду, а в бік річки Білібею та Бахчисараю пішов Андрієнко. Отже, зі всіх боків охорона на ніч вистарчить. А тепер спати і спати. Тому спокійно лізе штаб по якійсь стрімкій стежці, натрапляє на купку саклів та по них розходиться. Вмить протягаються телефони до саклів, де кватирують команданти сотень і батерій, до татарського уряду і до наших сторожей. На шосе в Мамут Султані вже залучилися до дроту наші телеграфісти та перестукуються зі Сімферополем і Алуштою, які, на наше здивовання, ведуть між собою татарську бесіду про те, як протиділати німцям та гайдамакам, як боротися з татарським повстанням і таке інше...

Очевидячки, і Сімферопіль взяли республиканці якимись хитрощами.

За годину всі наші турботи з улаштованням на відпочинок кінноти скінчились, причому навіть коней чистити допомагали татари. Весь полк лягнув спокійно. Лягає і штаб покотом на м'якому килимі, що товсто вкривав цілу підлогу тієї саклі, яку нам відведено для нічлігу. У сусідній кімнаті, щось на зразок кухоньки чи передпокою, куняють коло телефонічного та телеграфічного апарату вартові і зв'язкові. Молоді господарі, що недавно пібрались, тулилися тут в нашій кімнатці на широких лавах-ліжках попід стінами.

На ранок вийшов я на ґаночок цієї саклі. Чудовий краєвид. Просто на південний схід він обмежувався темною стіною ліса, що ріс на горах й до нього піднімалась круча вся у проривах та яругах так, що за ними й невидко, кудою зникає вузька доріжка, що біжить до ліса, від якого перебігає тут же за аулом невеличкий струмочок – джерело річки Альми. Вправо, майже на північний схід, біжить луг із крутими берегами, по якому протікає цей струмочок, зникаючи разом із яром за чорним зворотом, виринаючи то знову зникаючи із виду вже назавжди у лісах, що насуваючись ховають у своїх мурах яр. Вліво, нібито насунувшись на самий аул, велетень Чатирдаг – виблискує своїми голими, кам'янисто скелястими верхами, які де-не-де розсікає ґрупа кущів, так здається, та до якої, повільно піднімаючись, повзуть темні травянисті похили. Здається все так близько, але це лишень здається (3), бо ось отара овець на пасовиську, майже під самими кам'янистими лисинами, вівці – як мухи, вівчар як жук, бо до самих верхів буде добрих три кільометри.

Вліво назад на північний схід тягнеться, в'ється по відногах Чатирдагу вузенька доріжка, що то зникає, то знову біліє своїм кам'янистим верхом на темних відногах-провалах. Доріжка ця веде на шосе Сімферопіль-Алушта, на яке виходить між стацією Туман Базар та аул Шума в ті місця, де починає підноситись глибоким лугом шосе на перевал.

На північ круча коло самого села, вся перерізана стежками, кінчає краєвид, а на неї широким лугом-промивом виходить шлях на Мамут Султан, обсаджений з обидвох боків саклями, що поприліплювалися до кручі зі своїми невеличкими городами, як ластівочі гнізда.

Весь аул досить великий, розкинений повз цього шляху та по кручі понад річкою Альмою.

Тепер тут рух – життя: по малих двориках, попри саклі, повно коней на припонах; коло них клопочуться чубаті гайдамаки, а поміж тими, що з голими головами, деякі у фесці – тютюбейці, чи навіть у невеличкому турбані місцевих татар.

Шапки зі шликами мішаються з баранячими, круглими, з червоним верхом шапками "ескадронців".

Між усіми тими гуртками де-не-де пройде постать у театрально-татарському одязі, нібито з якогось старого малюнку такого маляра, який знає татар тільки з опису у якійсь старій книжці. Ці постаті колись "провідники", а тепер "повстанці".

Місцями видко наші скупчені вози, між якими курить похідна кухня – це означає, що десь недалечко від неї "штаб сотні". На одному із подвір, що над шляхом на Мамут Султан, стоять чотири наші гармати, що невідомо яким робом приїхали сюди вночі і тепер задиркувато позирають на близькі вже гори, для яких вони призначені.

Мене особисто дуже цікавлять оці фески, які в дійсности не є традиційно-татарським убором.

Пояснення цьому дає і вигляд турецького старшини з інтелігентним обличчам, який зголошується до мене та через перекладчика пояснює, що він є командантом сотні полонених турків, яка була на роботі на побережі, а тепер прийшла сюди допомогти братам по магометанстві – татарам. У його сотні страшенний брак зброї, на 200 чоловік є всього 28 крісів та 6 щабель. Він просить зброї та ставить весь свій відділ у розпорядження української військової команди.

За ніч із підслуханих телєґрафічно-телєфонічних розмов дізнаємось багато цікавого. В Севастополі від швидкого нашого наступу російська залога в паніці випустила з в'язниці російських старшин моряків, які до цього часу масово були винищувані як контрреволюція; навіть випущено найбільшу контрреволюцію, адміралів.

Всі ці вчорашні в'язні мають тепер майже диктаторську владу щодо військових справ, хоч і творять з комітетами вищу військову раду оборони. Севастопільська фортеця та фльота гарячково готуються до оборони, але ця підготовка, яка вимагає надзвичайних зусиль, та порядкування адміралів "контрреволюційними методами", дуже не подобаються моряцькій масі і вона відмовляє звичайно послуху. Тому то рада Алушти каже раді Сімферополя, що "прийдеться, братця, садиться на дно", до того ще й контрреволюція піднімає голову – ось до Козмодем'янського монастиря, де є склад зброї, не можна підійти, бо його заняв якийсь старшинсько-татарський відділ, піддержуваний монахами.

Невгомонний Андрієнко ще вночі просунувся до джерел річки Кача і доносить, що ранком йде брати Бахчисарай, бо його відділ збільшився вже до 350 чоловік і ще напливають нові охотники, тому просить настирливо старшин та зброї для формування 3-ої і 4-ої сотні татарського чамбулу, бо коней та людей на це формування вистарчає, тільки зброя дуже різноманітна, від місцевих старовинних турецьких рушниць починаючи.

Разом із цим донесенням приїхало двох "провідників", які виїхали зі Севастополя.

Вони кажуть, що українська частина моряків, а їх чи не більшість у залозі, обурена на адміралів, і на мітінґах, які там відбуваються весь час, настоює, щоби підняти український прапор та передати порт і фльоту українській владі. По Севастополі кружляють чутки, що у нас розрив із німцями, та що ми прийшли у Крим від німців ратуватись.

Щоби використати ці відомости, висилаю 4 сотню з двома гарматами та двома скорострілами (Кольтами) на Козмодем'янськ (під Ялтою коло Козіл-Таш) під орудою старшини гармаша. Комендантові 4 сотні Білоусові боюся відділ доручити, бо не дуже то досвідчений, а до того надто гарячий. Висланий відділ дістав наказ заняти Козмодем'янськ та звідтам лякати Ялту, розповсюднюючи чутки, що ми йдемо береговою дорогою на Севастопіль.

Андрієнкові з "чамбулом" діяти в напрямку Черкез Кермен, розповсюднюючи чутки про великі маси української кінноти, що увійшла в Крим, та почати пертрактації з українською частиною залоги про передачу нам фльоти. Простежити, по якому шляху зможе пройти артилерія, та в якому місці найслабша суходільна оборона Севастополя – може де немає суцільної лінії, та можливо проскочити внутр міста.

Штаб полку, хоч це неприємно, мусів задержатись в Янкої, бо доконче треба було остаточно налагодити взаємини з татарським урядом, з їх військовими формуваннями та розібратись у тій надзвичайно складній ситуації, що утворилася з огляду на взаємини між німцями, нами, татарськими та іншими ґрупами.

IV. Татарський уряд. Бої та пертрактації з севастопільською залогою. Наш вихід з Криму

Ледви вцілила 4 сотня й гармати та почали з великим трудом спинатись на крутий, розмитий підйом ліса, як з'явились у мене післанці від татарського уряду, що запрошував мене на засідання.

У досить великій кімнаті однієї із сакель, майже в самій середині Янкої сиділо на ліжках то на лавах попід стіною, або просто на підлозі, може яких вісім татарів інтелігентного вигляду: це щось на зразок ради міністрів. У середній кімнаті, присівши на якусь подушку коло невеличкого столика, на якому звичайно подають каву та обідають, сидів один та щось записував, очевидячки секретар, бо питав мене про моє прізвище, рангу, назву полку та все це списував чи то стенографічно, чи по татарськи, бо ті значки, які він писав, все одно для мене "татарська грамота".

Почалося обговорення по-російськи питань про дальше формування збройної сили, після якого, беручи на увагу мої пояснення, що ми не маємо ніяких агресивних проти Криму намірів, а метою нашою є опанування фльоти та приєднання української частини Севастопільських оборонців, вирішується провадити далі формування татарських національних збройних сил при Гордієнківському, гайдамацькому полку Армії Української Республики під управою його штабу з тим, що на першу вимогу Кримського татарського республіканського уряду всі ці збройні сили переходять негайно під безпосередній заряд останнього. До того ж часу все кермування збройними татарськими силами має належати до команданта Гордієнківського полку та призначених ним старшин.

В разі переходу татарських збройних сил до Кримського татарського республіканського уряду, вони беруть з собою всю належну їм зброю та майно, а командант Гордієнківців не буде ставити перешкод переходові на службу до Кримського татарського уряду тим з Гордієнківських старшин, які цього забажають.

Умову мають підписати: командант Гордієнківців і один із міністрів Кримського татарського уряду. Умова набирає сили по підписанні; рахується нарушеною в разі незгоди вищої української команди чи уряду, чи по відповідній заяві Кримського татарського уряду.

Поки перекладають умову на українську мову, що робиться, мовляв, з "пересідкою", раніше на російську, а потім на українську (на парітеті настояв я, відмовившись від єдиного французького тексту), балакаю з представниками уряду, та на моє здивування дізнаюся, що цих урядів вже є два, з яких один, який принціпово розраховує лише на чужі сили і віддзеркалює погляд буржуазно-татарських кол, як і соціяльно співзвучних з ним кол інших національностей, знаходиться мабуть що вже в Сімферополі, бо він формувався десь чи не при німцях, а цей Янкойський революційний залишився у підпіллю у Криму весь час після розгону Курултаю і щойно тепер, коли хвиля червоних російських військ зхлинула, вирушивши проти нас на Чонгарські та Перекопські позиції, їм пощастило зорганізуватись.

Очевидячки, моя умова наробить ще клопоту.

Умови підписано та припечатано печатками ще того самого Гордієнківського зразку 1917 року, зробленими в Мирі, і якоюсь іншою, з татарським письмом і з цікавим складним гербом.

Беру примірник та збираюся відходити, але уряд висловлює бажання, щоби коло штабу був представник від них – згоджуюсь охоче, навіть прошу, щоби дали у поміч ще декількох уповноважнених, бо справа формування чужо-національних військ нам досить тяжка, тому боїмося помилок.

Трохи згодом дійсно зголосилося до нас трьох інтелігентних татарів, з яких один майже не виходив зі штабу, приймаючи в ньому живу участь.

Після полудня приїхав із Сімферополя автом сотник Григоріїв, який був туди висланий для постійного зв'язку. Відомости привіз не дуже потішаючі: німці рішуче вимагають припинення дальшого нашого наступу та залишення Криму, загрожуючи за невиконання їх вимог репресіями, які вже частинно почалися, бо всіх наших на стації контролюють, а були вже випадки розброєння німцями і наших стеж на вулицях Сімферополя.

Сам Григоріїв проскочив з трудом, а піша виправа Республиканців, яка, використавши наші "Пежо", які прорвалися з Джанкой, доїхала аж до Шуми та не захопила Алушти, лишень побоюючись десанту із Севастополя, ця виправа була задержана німецькою кіннотою, та випущена знов лишень після загроз коменданта Республиканців.

До Сімферополя приходять німецькі ешелони, за німецькими ешелонами підійшла по шосе і бриґада німецької кінноти, яка, певно, піде далі в напрямку на Мамут Султан.

У штабах Натіїва та Болбочана вирішено продовжувати виконання директив уряду та за всяку ціну держатись на Кримі. В разі збройного конфлікту з німцями, відходити на Керчинський півостров, де й держатись, закріпившись на просмику на північ від Теодозії.

Нам наказувалось вразі останнього випадку приєднуватись до піхоти на Карасубазар, а до того часу продовжувати держатись у горах, протиділаючи німцям і не даючи розброїти ані себе, ані нашої піхоти.

Пляни таки дуже химерні, зваживши на те, що німці мають змогу підтягнути великі сили, а головне, привівши броневий крейсер "Гамідія", пристрілювати Теодозійську низину.

"Гамідія" німецький панцирний крейсер у турецькій службі на Чорному Морі, де було ще декілька інших озброєних суден.

До того мені дуже не подобався цей намір стати плечима до Кубані, де якраз у цей час запанувало "бєлоє двіженіє", оця "Добрармія", яка, набравши вже сили та спровокувавши в свою службу козацтво, невпинно просувалась до моря. При здійсненні цього пляну та неминучій поразці під Теодозією недобитки мусіли попасти до "Добрармії", звичайно, як удалась би дуже проблематична переправа через Керч-Єникальську притоку.

Одночасно з передачею цього пляну Григоріїв переказав мені, що отаман Натіїв попереджує, що, може, він чи то Болбочан будуть примушені підписати кінноті такий наказ, який буде противорічити їх бажанням, тому кожний одержаний наказ мусить бути до його виконання перевірений шляхом перзональних розмов уповноважених, чи підтверджений словно відомою довіреною особою – а прізвища тих осіб подано.

Обміркувавши цей надісланий нам плян і побалакавши з татарськими представниками, щоби виявити їх думку щодо можливости співакції з нашими військами проти німців, на яку вони погодились, випрацювали ми іншу комбінацію, яку мав разом із текстом угоди між нами і татарами відвезти до Сімферополя Григоріїв.

На нашу думку, було краще відійти в разі конфлікту до нас у гори, де місцевість дуже сприяє обороні малими силами; війти в зносини з українською частиною Севастопільської залоги, яка нам сприяє, спираючись на її невдоволення з контрреволюційного командного складу оборони, зробити в Севастополі переворот і, або захопивши фльоту виїхати з нею до Одеси, або балакати далі з німцями, маючи в руках аргументи "важкого калібру", гармати Севастопільської твердині та фльоти, які в наших руках забалакали би голосно.

Поїхав Григоріїв, але за годину вернув, бо у Козлі Аґа – село в півдорозі Мамут Султан – Сімферопіль, була вже німецька стійка, а приїзший з Григоріївим наш, перебраний за татарина з автовідділу, гайдамака доніс, що Республиканців охоплено в районі стації.

Значиться годі щось пересилати листовно, тому шлю довірених людей з донесеннями про угоду з татарським урядом, теж перебраними гайдамаками під татарською охороною горами на Джанкой і далі на Київ.

У 1919 році довідався я, що угода до Жуківського дійшла, але тоді, коли вже нашу піхоту виперли з Криму, а тому вона так і залишилась невикористаною.

Висилаємо стежі в новому напрямку на Сімферопіль, щоби нагадувати німцям, що є у Кримі – вільна українська сила, яка, якщо...

До вечера Андрієнко доніс, що підпомаганий нашими бронепотягами, які очевидячки ще вільні, доходить до Бахчисараю, під Черкес Керманом наші стежі, третя сотня "чамбулу" зформована, четверта в стані формування; формується і піший загін. Дороги дуже погані, але татари обіцюють, що гармати протягнуть.

З Козмодем'янська прийшов цілий віз крісів і два скоростріли і несподіванка: ловецька бричка "Їх Імператорської Величности" Миколи II., чудова, на ресорах, на четверичну упряжку з виносом, бичем і чудовими вороними кіньми; на бричці герби.

При заняттю Козмодем'янська 4 сотня без всякого наказу роззброїла та розігнала на чотири вітри якийсь російський старшинський відділ, який був там. На цьому тлі вийшло непорозуміння з татарами-провідниками, які зформувалися під орудою цього відділу, але хлопці 4 сотні так грізно поставилися, що панове "провідники" присіли і, скорившись новому проводові, приняли наших старшин як своїх командантів.

З возом і донесеннями приїхала татарсько-українська варта та з десяток провідників без зброї "для приділення до інших татарських частин під догляд", як писав начальник "Козмодем'янського" відділу, жалкуючись разом із тим на те, що не може дати собі ради з 4 сотнею, яка рішуче не слухає наказів, щоб не зачіпати "протибольшевицьких" організацій.

Пишу у відповідь заспокоєння, що боротьба нами ведеться поки що в площі більше національній як соціяльній, а тому всі російські формування на терені, занятім полком, мусять бути роззброєні і розігнані, якщо немає змоги їх інтернувати. Відділові, охороняючись від сторони Ялти, вислати стежі на Байдари, та шукати через татар контакту з українською частиною Севастопільської залоги.

Розпорошені у Козмодем'янську офіцери виконали нам подвійну службу: позитивну, бо переконали місцеве населення, що ми не "контрреволюція", та негативну, бо утікаючи від нас під охорону німців, переконали їх, що ми такі-же самі "большевики", як і Севастопільці, лише з трохи м'ягчими методами, а тому певно скоро і на них нападемо.

25-го, крім тих формувань, які йшли з Андрієнком, в самому Янкої зформовано та озброєно: дві сотні турків 240 люда, 5 та 6 кінні татарські сотні "чамбулу" до 180 озброєних боєвиків та скорострільну мішану команду з двома скорострілами з турецько-татарською обслугою.

Було безліч клопоту з турками та російською збруєю: турки не знали системи крісів, а наші інструктори – турецької мови, перекладчики також не знали технічних виразів ані по російськи, ані то по турецьки, а ще більше по українськи, бо в цій мові тоді ми технічних виразів не мали. Ще добре, що у турків було двох старшин, з яких один володів французькою мовою і міг зі мною порозумітись.

Правду кажучи, виходило дивно: ми чинимо проти волі німців, а разом з нами турецькі вояки, яких армія офіційно в спілці, а неофіційно під зарядом німців, але яких тільки випадків не було в ці несталі революційні часи.

Вечором того ж дня прийшло з берегових місць алярмуюче повідомлення, що до Алушти та Ялти підійшов десант зі Севастополя, та що звідтам готують проти нас наступ, а Андрієнко повідомив, що поскілько наші бронепотяги ізза недостачі набоїв, яких довезти не дають німці, відходять, а їх місця заступають німецькі бронепотяги з десантами, то він відходить у гори та лишає німців самих змагатись повз залізниці.

З наших перебраних і висланих до Натіїва післанців вдалося проскочити туди і назад лише першому, який повідомив, що в штабі до нашого пляну неприхильні, бо він включає в себе порозуміння з "большевиками, що дуже невигідно для України під зглядом міжнароднім".

Решта наших післанців уже не могла проскочити, так тісно були оточені Республиканці, проти яких німці почали, як казали наші розвідники, ставити гармати.

У ночі на 26 татарська чета, що була у с. Шума, відскочила на Янкой, повідомивши, що с. Шума заняте ворожими міцними стежами.

На ранок через Чатирдаг потягнулися ґрупи татарських втікачів, які утікали з тих аулів, що були на склоні Чатирдагу від моря, вони йдуть, женуть вівці, уносячи нескладне майно, частинно навантажене на осликів, і від них чорніло в Чатирдазі як від роїв мух, які лізуть по білій скатерті.

Втікачі принесли відомости про те, що десанти, які висіли на береговому шосе, провадять реквізиції, причому знущаються над жителями, що викликає оцей масовий їх відхід.

З мотивів етичних: для захисту своїх тимчасових спільників мусимо почати контракцію.

Сотня турків зі скорострілами дряпається на Чатирдаг назустріч гурткам втікачів, 2 сотня висилає стежі в напрямі на Таунам Базар, а звідтам на Шуму та рушає за ними, підперта сотнею татар, яка йде під орудою Андрієнка.

Козмодем'янському відділові шлеться наказ почати активну розвідку на Ялту і боронити аули від нападів та реквізицій з боку десантів. Решта наших збройних сил теж у поготівлі.

Турки з великими труднощами перейшли на другий бік гори та, підсилені добровольцями з тогобічних аулів, до вечера здержували всілякі спроби з боку большевицьких десантів. Стежі 2 сотні в залісненому перевалі на Алушту попали в засідку та мали убитих 3 людей і одного коня. Четвертий гайдамака, от цей Шило з хорольським подарунком, шаблею, теж був залишений з убитим конем на перевалі, і ми вже думали, що вбитий, але за дві години він вернув, мав прострілену в трьох місцях чемерку – чобіт – дві кулі вдарили в шаблю, а сам він вийшов без найменшого знаку.

Друга сотня та татари було почали розгортатися, щоби порахуватися з засідкою, яку гадали з допомогою татар обійти лісами та кручами, але по шосе на Мамут Султан і далі на Алушту стала посуватися німецька кіннота, тому наші чати з Мамут Султану від'їхали на Янкой, а друга сотня та татари теж відійшли, відкриваючи німцям мурований шлях. Одна з німецьких стеж необережно заскочила майже до Янкой, але там її захоплено без стрілу, роззброєно і відправлено до Мамут Султану з запискою, в якій просилося до часу розв'язання Сімферопільського конфлікту німцям не ходити в гори на південь від шосе на Алушту. Відібрана зброя повернута навздогін на татарському возі.

Таким способом ми були відрізані цілковито, бо з двох боків були німці, з якими зносини не були з'ясовані, а з двох – большевики.

Андрієнко 26-го увійшов по цілому своєму відтинку у дотик із стежами Севастополя, а на його правому крилі німці обійдені з обидвох боків большевиками та змушені до відвороту аж до с. Кевбаз. У час цього бою гайдамацтво та татари спокійненько сиділи у горах, лише слідкуючи, що робиться.

Біля полудня 26-го приїхали через відділ Андрієнка представники від Севастопільських моряків українців. Двох приїхавших принято в одній зі сакель, і вони зробили вражіння зовсім не дикунів, якими їх змалювали контрреволюційні групи, а лиш людей, що більше від нас захоплювались революційними настроями, більше порушених психічно цим кольосальним здвигом суспільного землетрусу.

Це відбивалося у всьому, і в розмові, нервовій та швидкій, і в грубій термінольоґії, і в пропозиціях плянів героїчних може, але не до виконання. (1)

Щоби лекше зрозуміти тим, хто не пережив революційної завірюхи, ці настрої, які очевидячки були певним віддзеркаленням Севастопільських, то їх можна порівняти з психічним станом людей, які щойно пережили бойову грізну небезпеку, або боротьбу з якимсь стихійним явищем, як от пожежою.

Ясно, що такі люди, позбавлені твердого проводу, або ж проводом штурхнені на непомірковані вчинки, могли перекидатись від повільного топлення та катування людей до визнання цієї ж категорії людей своїми начальниками і... навпаки.

Вони сказали нам, що не вірять свойому контрреволюційному начальству, бо воно хоче запровадити фльоту до Новоросійська, де по їх відомостям є небезпека захоплення її російськими старшинами.

Що ця підготовка до виводу фльоти вказує на те, що Севастопіль думають здати без бою, а всіх моряків на катування та загибель. Отже, тому українська частина моряків гадає, що краще Севастопіль здати менш контрреволюційній українській владі, але на умовах, що німці в Севастопіль не входять, українська частина залоги зберігає свою зброю та військову організацію і близчий командний склад, вся фльота піднімає поруч з червоними жовто-блакитні прапори та переходить під обслугу виключно українських екіпажів, кораблі приймають комісарів від Центральної Ради, російська частина залоги вважається невтральною, та якщо їй не можна буде залишити зброї, то обеззброєння та вартування цієї частини мусить бути доручене українським морякам. Далі йшли деталі господарчо-адміністративного характеру, яких я не пам'ятаю, боюся, що і деталі цих умов передані не досить точно, бо з безпосередніх учасників цеї балачки залишився в живих тільки я, а ті, хто мені допомагав поновлювати у пам'яти та занотовувати факти, знали про них лише посередньо з розмов. Генеральний секретар Жуківський у 1919 році теж не міг поновити цих деталів, які він знав з донесень, але казав, що дух їх передачі вірний.

Ми висунули свою контр-пропозицію. За німців не можемо ручити, бо з ними у нас конфлікт, а тому в наших інтересах не пустити їх до Севастополя. Ми певні, що російська команда і частина залоги не пристануть добровільно на цю угоду, тому гадаємо, що краще, щоби українці з залоги Севастополя – пропустили Гордієнківців до порту, де ми залишимо коней та вступимо на кораблі, а, зпрямовуючи гармати на порт, подиктуємо російській частині залоги наші умови, хоч би такі, які пропонують післанці, але з вимогою обеззброєння росіян. Впорядкувавши все в Севастополі, над ним піднімається поруч з червоним жовто-блакитні прапори і німцям шлеться вимогу не чіпати ані твердині, ані фльоти, визнавших уже Уряд Центральної Ради, який видасть дальші накази.

В разі, коли б німці почали офензиву, будемо боронити, а як не зможемо удержатися, то озброївши знову росіян і давши їм можність прорватись на Теодозію – Керч, самі рушимо фльотою до Одеси чи Миколаєва, де шукатимем допомоги від військ Центральної Ради.

На це моряки зауважили, що фльота в такому стані, що не всі кораблі зможуть доїхати до Одеси, хіба на буксирі. З цим післанці і віддалились.

До ночі 27. німці заняли просмик на Алушту біля Шуми, але повз залізницю були примушені відійти аж до самого Сімферополя. Ми вдержали всі свої позиції, а Козмодем'янська група посунулась дещо вперед, опанувавши висоти, з яких було видно море та берегове шосе, що таким робом дісталось під обстріл наших гарматок.

Дня 27 зробили большевики лишень дві спроби нас заатакувати; першу від залізниці на Андрієнка, яка була легко зліквідована його відділом, у якому тоді було вже, крім ядра з Гордієнківської сотні з двома кулеметами, 3 кінні та дві піші татарські сотні, щось до 800 щабель і баґнетів. Друга спроба була більше рішуча, та перебіг її був дуже своєрідний. Большевики підійшли в контрнаступ під самий вечір, але були спинені вогнем Козмодем'янської групи, в якій тоді, крім Гордієнківської сотні, 2 гармат і двох кулеметів, було ще до 250 татарів і турків. Тоді вже виїхав проти групи ворожий крейсер – татари казали, що це "Алмаз" – та почав обстрілювати гори – з "гармат по горобцям", як кажуть, бо у вечірних сутінках – ріденьких наших розстрільних, які ховалися поза скелями узгір'я, корчами та гайочками, зовсім не було видко, а до того на морі була таки филя. Цим однак не обмежилось і "Алмаз" став наближатись і переходити на вогонь дрібних скорострільних гарматок, але зовсім вже вечоріло, гори злялися в одну темну масу і тоді нашим гарматкам прийшла блескуча думка – відповідати. "Алмаз" дуже сердився, намагався попасти в огнички стрілів наших гарматок, але зрештою пішов, а з ним пішли і ворожі розстрільні. Бій коштував декількох вбитих татарів та ранених двох гайдамаків і до 20 турків чи татарів. Також вбитий був стрільном з "Алмазу", що попало випадково між наші коні, і славний хорольський жеребець "Рекорд". На жаль, не мали ми змоги повідомити про це його власника...

Не дивлячись на це все, настрої були у нас дуже трівожні.

З Сімферополя приходили до татарського Кримського уряду у Янкой відомости одна від одної грізніші, між іншим, що німці вимагають у Республиканців здати зброю та що наші і німці вислали одні проти других розстрільні і що туй-туй пічнеться бій. Я наказав Андрієнкові держати всі свої резерви за правим крилом і при перших ознаках почавшогося бою в Сімферополі теж почали наступ проти німців, який я підтримаю всім, що маю свобідного в Янкої.

Та Андрієнко доніс, що його післанці зголосили, що в районі залізничої стації, до якої дістатися ніяк не можна, бо вона тісно обставлена німецькими розстрільними з гарматами поза ними по горах, чути музику та українські співи.

У ночі на 28-го прийшло повідомлення, що нібито наші рушили на Джанкой ешелонами, але ми не мали ніякого наказу ані повідомлення.

27-го Кримський татарський уряд вирішував питання про перенесення своєї "столиці" глибше в гори та посилав якихсь післанців до німецького командування. Ну, а якщо у них дійде до згоди? Що ми робитимемо з нашими сотнями, що зникли в морі татарсько-турецьких формувань? Та все ж таки ми міцніші від них артилерією та впорядкованістю.

Дня 28-го ранком над нами стали кружляти німецькі літаки, з яких скинуто три повідомлення, одно в Янкой, а два в район відділів Андрієнка. У повідомленнях був наказ Натіїва виходити з Криму та німецька записка з вимогою негайно зібрати полк в розпорядження німецької кінної дивізії для висилки з Криму.

Татари кажуть, що всі наші ешелони відійшли з Сімферополя та що там порожно, а Кримський уряд просить не покидати їх, аж поки не прийде у них до порозуміння з німцями, пропонуючи цілому полкові вдягнути півмісяць та вступити до кримської служби.

Що його робити? А біля полудня німці вислали низку стеж в сторону Янкоя, які однак, стрінувшись з татарсько-гайдамацькими стежами, відійшли, залишаючи нам декілька записок-наказів – українській кінноті збіратися до штабу німецької кінної дивізії (на жаль, числа не пам'ятаю), не слухаючи шкідливої агітації проти німців, та бути готовими вийти з Криму. Відозва українською мовою, хоч і з великими помилками.

Вечором 28-го німецька кіннота раптом відійшла в сторону Сімферополя та звільнила Мамут Султан – ніби відкриваючи дорогу нам на північ.

У той же час їх піхота просунулась повз залізницю до р. Альми, де почала закріплюватись.

З Севастополя ніяких відомостей, крім татарської "пантофлевої", що там мітінґ за мітінґом, але форти доводять до повної обороноздатности, що навіть українська частина залоги готується до бою проти всіх і вся, однак татари казали, що вони не вірять, щоби Севастопіль видержав яку-небудь атаку, бо там хаос і велике недовір'я до командного складу.

З ранку 29-го почали большевицькі піші стежі спускатися з просмику на Алушту, відтісняючи наші стежі та дійшовши до закруту гірської доріжки на Янкой, почали повертати просто на цей аул. Значиться цей наступ проти нас. Треба гостей принимати. Дві татарські кінні сотні по боках і 2 Гордієнківська з кулеметами по середині виїздять назустріч і швидко відкидають стежі, захопивши полонених, але з-поза стеж виходять густі розстрільні, а по наших лавах починає стріляти збоку шосе якась легка батерія. Вводимо в бій наші гарматки і бій починає тягнутися зі змінним успіхом: перейдем у наступ ми, – відходять ворожі розстрільні, аж поки їх гармати не почнуть дуже нам дошкулювати, тоді не видержують татари і починають відходити, але ворожі гармати не можуть очевидячки вилізти у гори, тому стріляють лишень з шосе і як відійдуть наші дальше, тратять силу вогню, а навпаки набирають сили наші гармати і знову ворожі розстрільні відступають.

Марудний бій, лише гори сердяться та перекликаються ріжними голосами, ніби всміхаючись над тим "кадрилем", що його витанцьовують розстрільні.

Треба якось кінчати, а тому викликаю з Янкоя резерви – третю сотню і турків, але противна сторона, очевидячки, рішила так само та раптом новий вже гавбічний гук примусив відгукнутись гори та цілий водограй землі, камінюк та диму вилетів в розташуванні правої татарської сотні.

Це важка артилерія. Татари не витримують та, як випугане гайвороння, летять назад, у яри.

Ворожий вогонь змагається та чомусь сипле по задах та ще шрапнелями, тому великі білі хмарки починають розпухати та тягнути в бік Янкоя, а густий град від них підіймає порох то там, то тут.

У таких умовах погано їхати кінно та ще вузькою гірською доріжкою, по якій прямує до штабу 3 сотня. Біла хмара розпухає майже над сотнею і кулі зривають порох з доріжки далеко за нею; і в хаос згуків стрілів та рокотів гірського відгомону виливається щось нове, мельодійне; 3 сотня співає: "Душу, тіло ми положим за нашу свободу"... долітає до штабу. Ага, нове стало далеко міцніше за старе. Ті хлопці, що ще в Лубнах балакали про російську армію, російські погони, бойові російські відзнаки, тепер... "і покажем, що ми справді козацького роду".

"Так, так-так" – кричить кольт в розстрільній 2-ої сотні. "Так-тах" – бухають гірські гарматки, "ух" – рветься високо важкий шрапнель, і 3 сотня, пригинаючись до сідел, перебігає в яр, куди чкурнули татари і за хвилину звідтам вже повзуть на верхи низки перемішаних чорних баранячих шапок та сірих смушкових з жовтими шликами.

Турки помалу піднімаються в гори вправо, щоби кручами та лісами обійти ліве крило ворога. Ну, хто кого?

В цей час зліва, з трудом пробираючись вузенькою стежкою, іде кінний гайдамака 2-ої сотні та докладає, що Мамут Султан знову занятий німецькою кіннотою, яка, маючи попереду панцирники, чвалом гонить на Тавман Базар і що від неї їде старшина для пертрактацій з нами.

Бій продовжується, але протилежна сторона не натискає, її гармати зменшують вогонь в наш бік і переносять його кудись вздовж шосе, а збоку Тавман Базару починає стріляти якась артилерія, розриви якої видко в напрямку на Шуму позаду ворога.

В цей мент збоку Янкоя по гірській доріжці виїзджає група вершників: три німці, з яких один зі списою, а на ній білий прапорець, та двох гайдамаків і двох татар. Першим їде наш гайдамака. За ним досить масивний, поважного віку німець з насупленими мохнатими бровами, за ним решта.

Не доїзджаючи до нас, зустрічається він з групою наших ранених, що відходять взад, дехто ведучи за поводи коня, дехто зігнувшись на сідлі. Німець перший виправляється на сідлі та віддає пошану раненим. Гайдамака, під'їхавши до нас, показує на мене рукою з ляконічним – "командант". У цей мент ворожі гармати, очевидячки на прощання, пускають у наш бік дві черги та дві важких гранати, що безпорядочно та нерівно рвуться по всьому розташуванню полку, не долітаючи та перелітаючи через штаб.

Німець неторопливо злазить з коня та, спитавши, чи розумію по німецьки, голоситься як старшина штабу кінної дивізії, сотник барон Вехерн, післаний з дорученням запитати, чому українська кіннота не виконує наказів, і передати умови, при яких має відбутись її вихід з Криму.

Я кажу, що ми краще відкладемо нашу розмову до кінця бою, який очевидячки вгасає, та пропоную проїхати зі штабом вперед, бо стало не видко наших розстрільних, які далеко посунулись, переслідуючи. Ідемо. Коло дороги стоять наші гармати, що їх на руках стягнули гайдамаки, щоби змінити позиції вперед, бо не видко прицілу.

Проїзджаючи коло гармат, каже мов про себе барон Вехерн: "Ого, які подряпані, як на французькому фронті". – "Не дивно, – відповідаю я, – у більшости стріляємо з відкритих позицій".

Переїхавши на другий горб, побачили ми, що бій вже скінчений та решта ворожих розстрільних відходить попід ліс коло просмику, так що і переслідувати нема кого.

Сотні збираються і йдуть попри нас до Янкоя. Барон Вехерн уважно їм придивляється, ніби чогось шукаючи. Правду кажучи, як гайдамацтво, так і татари дивляться на гостей далеко не дружелюбно.

У Янкоя Вехерн передав мені, що німецьке командування уважає наш полк за частину, яка цілковито вийшла з послуху свойому начальству, та яка напередодні до переходу до большевиків і хоч в кінний штаб були привезені та з почестями поховані ті козаки, яких знайшли на перевалі, але це визнано було не досить переконуючим, а тому німецька кіннота після того, коли Гордієнківці не виконали листовного наказу Натіїва, рішила відійти, щоби не підставляти під удар своїх задів і лише бій, який почався, змусив її змінити рішення та знову вийти вперед.

Тепер нам знову пропонується вийти з Криму, але для самозабезпечення німецьке командування вимагає: щоби ми навантажилися в ешелони в Сімферополі, щоби ми, схоронивши зброю, здали всі набої під німецьку охорону, ці набої будуть нам повернуті по виході з Криму, щоб ми обов'язувались не брати зі собою нікого з оборонців Криму та ніякого придбаного в Криму в той чи інший спосіб майна. Для нашої охорони німці приділюють до нас на весь час до виходу з Криму відповідні німецькі частини.

На моє запитання, чим саме викликано ці вимоги, барон Вехерн відповів: недовір'ям до доброї волі полку та тими відомостями від російських офіцерських організацій, яких майно ви незаконно захопили, та які передавали, що ви є в контакті з большевиками.

З'ясувавши правду про полк і про те, що ми можемо виконувати лишень ті накази, що передані через довірених осіб, що ми вважали необхідним роззброєння великих російських військ, з якими німці, здається, не мають ніяких умов, я категорично не визнав можливим виконати ані однієї з цих вимог, крім лише невзяття з собою оборонців Криму за добровольців, бо зформовані нами татарські частини можуть звідти відійти за згодою Кримського уряду, представники якого знаходяться під охороною наших шабель.

Довідавшись про останнє, пішов барон Вехерн до представників Кримського уряду та внедовзі вернув звідтам до нашого штабу. По дорозі він так уважно приглядався до життя наших сотень, які якраз діставали обід та водили напувати коней, що хлопці уважали необхідним донести про це в штаб.

Коли барон Вехерн повернув до штабу, там вже зібралися обідати, тому запрошено і його.

Обідали ми усі гуртом у саклі, посідавши по турецьки на килими та поставивши нескладну їжу: борщ з чорнющим хлібом, а потім плов баранячий в мисках на невисоких столиках, що були у саклі. То один, то другий зі складу штабу по черзі приносили потрібну їжу та ставили її на столики, а потім інші відносили порожний посуд. Їли деревляними ложками, одну з яких дали і несподіваному гостеві.

Для побільшення паради дістали десь татари бузи і в кінці подали, що було майстерніше, зварене нашими господарами.

За обідом був, крім наших гайдамаків, ще представник татарського уряду, декілька зв'язкових ескадронців і наш господар, одягнений напів по народньому. Довго мостився перед обідом німець, якому перешкоджували і високі чоботи-ботфорти й остроги на них і невміння, і нерозуміння, як то їсти в таких обставинах. Нарешті господар, пошкодувавши його, приніс якусь невисоку лавочку, на якій він, так сяк зігнувши і витягнувши ноги, влаштувався.

Заїдає пан барон смачний борщ, запиває бузою і все поглядає довкруги, а довкруги мужні, то з довгими вусами, то з татарською щіткою під носом голені, частинно з оселедцями, голови, між якими осібно невідповідно ріже око ніжне, з підстриженим волосям без оселедця обличча пана полкового лікаря, який лише цим відріжняється від решти гайдамаків, бо й одяг і поведінка однаковісенькі.

Повільно рухаються ложки, піддержувані кусниками хліба, неторопливо розмовляють обідаючі: українська, татарська та мішана російська мови переплітаються. Входить у чадралі молода татарка-господиня ще з двома жінками та приносить каву.

Нарешті не видержує німець і каже, звертаючись до мене: "Це ж казка, що я бачу! Так і здається, що провести по очах рукою і все зникне. Ви знаєте, я почуваю себе на прийомі у якогось з козацьких запорожських отаманів, чудові оповідання-казки про яких я колись давно читав, чи на прийомі у якогось татарського хана, а не в 20 віці, коли гудять величезні гармати, літають аеропляни, ходять потяги. Я старий африканський мисливець, але таких міцних вражінь, як ниньки, ніколи не переживав. Кінець моїх днів буде ними прикрашений".

"Хоч дійсно ви не у старовинних запорожських отаманів і кримських ханів, – кажу я, – але у представників того народу, який одідичив повагу своїх предків, питомі їм властивости і в боях, і в життю відновляє старі казки".

"Послужи-но баронові, Павлуша, налий кави", – кажу я "пану лікареві". Вехерн питає Павлуші, скільки йому літ і дуже здивований, що перед ним жінка-лікар гайдамацький. Каже, що має дві доньки спортсменки, але їм і не в думці пережити щось подібне в посвяті для батьківщини; аж сльоза блиснула під настобурченими посивівшими бровами. Взагалі видко, що суворий німецький післанець м'якшає.

Після обіду нова розмова, в якій я підтверджую, що: можу вийти з Криму після наказу, переданого повномочною особою, ніяких німецьких провожатих не потрібую, полк і все майно недоторкані, шлях відходу через Джанкой, вантажка лише там, де я цього захочу.

Барон каже, що напише про се в штаб і просить дозволу післати своїми вершниками, бо це більше переконуюче для штабу, а до того він не хоче, щоби останні псували йому вражіння від того, що він бачить тут.

Своє донесення він перечитує мені. В донесенні змальовується бій, під час якого він побачив уперше Гордієнківців і татарів, переказується мої вимоги і вкінці маленька дописка: "Я в повній безпеці – приймають і годують гостинно, багато є розуміючих німецьку мову, командир полковник російського ґенштабу". Питаю, що це за дописка? Каже, що у них у штабі невірна про нас уява, буцім ми дикуни, цю уяву створили російські старшини, нами роззброєні, ця уява так міцна, що навіть на добровольця їхати до нас для зв'язку зголосився лише він, хоч і сотник резерви, але старий ловець на велику звірину, а тому не дуже полохливий. Я прошу його дописати, що для зносин з нами і якщо треба з Кримським урядом, пропускаємо відділи не більше як 5-6 вершників – за безпеку яких ручаю – шлях Мамут Султан - Янкой.

Наприкінці цієї бесіди звуть мене до Кримського уряду на нараду. На нараді мені кажуть, що вони теж примушені почати пертрактації з німецькою командою, під час яких будуть настоювати на наш свобідний вихід з Криму, але як німці на це не згодяться, вони знову пропонують полкові вступити на кримську службу і тим уникнути можливого роззброєння. На це я їм сказав, що ми в разі чого підемо пробиватися силою – чи пан чи пропав. Тоді мені сказали, що це втягнуло би до боротьби і татарські відділи, бо оскільки урядові це відомо, вони не залишать нас і будуть за нас битись.

Добре, значиться матимемо спільників, а може в разі збройного конфлікту Севастопіль теж відкликнеться, а тоді може і комбінація з фльотою вийде, як тільки вдасться її повернути на Одесу, – а що як поїдуть до Новоросійська, а нас покинуть? Ось тут і виріши, як вести дальше справу, чи на конфлікт, чи на угоду?

Вертаю до своєї саклі – питаю, де Вехерн, кажуть, пішов по аулі. Куди? Подивитись на наших коней. Чому же пустили самого? Ні, кажуть, з ним Павлуша.

Йду шукати і бачу, що стоїть німець на одному подвір'ї якраз під кручою з хронометром у руці, а перед ним один з наших кольтів швидко знімається з тороків, ладнається до бою, два стріли та кулі бризкають по скелі.

"Зер гут!" (2) – каже німець і йде до обслуги, показуючи, скільки секунд пройшло від початку вправи.

З'ясовую, що німець прийшов до наших скорострілів, коли ті чистили "машинки" після бою та, розговорившись через одного з тямущих по німецьки гайдамаків, спровокував їх показати свою умілість та вишкіл.

Треба б посварити на хлопців, бо якже це без дозволу сотенного, чи хоч старшини – але у всіх такі задоволені обличча, що якось і не можу.

"А тямучий цей дядько", каже мені один з хлопців, "стрівай, на в'юк ще справніше візьмемо. Переклади, Василю!" І знову німець бере в руку хронометр, підносить зі словами "Ахтунг" (3), руку опускає і скаженим темпом в'ючать кольт – за хвильку "вже!" – все стоїть струнко, а німець відраховує секунди. Військові почуття, завжди військові почуття! І цей чужий нам, але справжній вояка, мабуть у душі трохи поет, починає очевидячки вростати в захопивше його чуже, але приваблююче життя військової групи.

Йдемо через аул до штабу. Довкруги вечірні турботи кінноти, що збирається на ніч. Кожний командант, – є все ж командант, а тому не можу не показати своїх коней, що підгодовуються на припонах, вирівняні як на параду, вози, куряться кухні і т. д. Вечеріє, сидимо після вечері на ґаночку, а довкруги нас і під нами аул весь у серпанку пахучого диму, гудить піснями українськими, татарськими, турецькими, десь плаче, співає зурна, десь грає скрипка, а як могутній супровід далекими акордами стогне горами відгомін від рідких гарматних пострілів, а із-за чорніючого Чатирдагу, по якому заходяче сонце лишає червоні смуги, долітають в промежутках між гарматними стрілами сухі потріски, як від ломаючихся сухих гілячок. Це турецька варта на Чатирдазі перестрілюється з ворожими стежами.

"Ох, палєту-б! а то такий малюнок і забудеться", – каже барон Вехерн. – Значиться, він ще й з почуттям краси, може і мистець. Ясно, що буде наш.

У ночі принесли татари нові відомости про ціле розташування німецької кінноти, штаб якої стояв у якомусь татарському маєтку недалеко на захід від Мамут Султану.

Татари обіцяли, якщо до чого, провести сотні просто до німецьких нічлігів, так що й не почують...

Ранком 30-го, чекаючи на відповідь, їздив я з Вехерном у гори в напрямку Козмодем'янська, щоби переконати його тим, що це така місцевість, у якій нешвидко дати ради навіть і проти малих сил, а потім показував я нашу лікарню. Ранених було там досить. Коло них ходили татарські жінки, з яких одна, якась "титулована особа", здивувала Вехерна своєю французькою мовою.

Біля полудня прийшла відповідь і післанець до Кримського уряду, якийсь старшина, що зголосився до Вехерна, а від нього подався післанець до татар.

Відповідь не радісна: дають тільки єдину полекшу, не вантажитись у Сімферополі, а йти на Джанкой – решта без змін. Команданта Гордієнкінців із штабом кличуть негайно в штаб німецької кінноти для одержання наказів.

Вехерн просить почекати з від'їздом і шле донесення, повне похвал карности полку, та бере на себе відповідальність, що полк спокійно вийде з Криму, якщо задоволити його вимоги, у противному ж разі не уникнути важкої по місцевим умовам боротьби та даремного проливу крови. Відповідь шле німецьким старшиною, що був у татарів.

Татари повідомляють, що з ними ведуть розмови, що угода не виключена, але про наш полк ані словечка. У своїй відповіді вони настоюють на вільний шлях для нас.

Почекавши дещо, ми по нараді з Григоріївим приймаємо це рішення, яке при успісі може вплинути на цього закаменілого кавалерійського дивізіонера.

Заявляю Вехернові, що поїду у німецький штаб, щоби не було непорозумінь. Він стурбовано просить, щоби почекати, бо хоче поїхати зі мною, тому що не має кого післати. Але я, посміхаючись, заявляю, що мушу його залишити як заложника. "Під охороною Павлуші", –каже він. – "Ні, цілого полку, який вже вас покохав", – кажу я. – "І я його", – перебив Вехерн.

Від'їздимо. Григоріїв, я та старшина перекладчик, а з нами 4-ох татарів, яким наказую провести нас просто до штабу німецької дивізії, обминаючи сторожу.

Їдемо якимись проваллями, раз у раз злізаючи з коней та продираючись крізь гущавину, потім, розтягнувшись поодинцем, проскакуємо від хати до хати крізь якесь село, знову в гайок, переходим шосе і спускаємось у якийсь потічок під крутим беріжком, закритим кущами, де чекаємо на поворот одного з татарів, що виїхав уперед проти води цим потічком.

Вже вечеріло, коли повернувся розвідчик. Ідемо вгору потічком, розплюскуючи прудку воду, згинаючись проїздимо під якимсь горбатим містком та врешті через якийсь проломаний над річкою пліт в'їздимо в сад того двірка, в якому міститься німецький штаб. Один з татарів наслідує крик якогось птаха, а на цей знак з'являється татарин, слуга з цього двора. Ми, гайдамаки, спішуємось та йдемо доріжками саду, залишивши своїх коней під татарською охороною у кущах саду. Входимо якимись маленькими дверима і темним коридором, коло якихсь дверей татарин слуга каже – тут. Стукаємо, коротке "герейн" (4), і ми бачимо перед собою поважного генерала, який встав нам назустріч з трохи здивованим обличчам. Знимаємо шапки – нове здивовання, бо блискають три голені голови, дві з них з чорними за вухами оселедцями.

Голошу слухняно, що командант українського кінного полку являється на приказ, щоби вислухати побажання його ексцелєнції. Той здивовано каже, що барон Вехерн нічого не писав, що ми приїдемо, та чому це ми з'явились без попереднього повідомлення про наше прибуття. Відповідаємо, що дозволили собі об'їхати німецьку сторожу для скорочення часу, а свідчить, що ми є дійсно ті, ким себе голосимо, записка барона Вехерна, яку подаю при тому генералові.

Той читає та, взявши за голосник телефону, виясняє, що в штабі дійсно не знають про наш приїзд, а потім дуже спокійно просить сідати та починає розпитувати, чому ми не виконали того наказу, що дістали літаком і чи взагалі ми думаємо виходити з Криму.

Відповідаю з повною щирістю, що не міг вірити листовному наказові, бо підпис міг бути вимушений, а інструкції дуже з наказом розходились, та що полкові з суто полкових міркувань цілковито не розходиться, чи бути у Криму, чи їхати в якісь інші місця України, куди накажуть. Але наказ для нас наказом, а попередній наказ був, щоб за ніяку ціну не виходити з Криму без особисто підтвердженого наказу. Кажу також, що виключається хоч частинне розброєння полку, бо недовір'я ми не заслужили.

Генерал каже, що він має досить сили, щоби нас примусити виконати його наказ і питає, чи ми знаємо, якими силами він розпоряджає. Відповідаю: дві або три піших дивізії під орудою ґенерала Коша та дивізія кінноти. Новий запит: а в багнетах? Кажу – до 50 тисяч багнетів, 6 тисяч шабель, коло 70 легких, 12 кінних і 24 важких гармат. Ви скільки маєте? Кажу: кіннота крім татарсько-турецьких формувань має 880 шабель при 8 кулеметах та 4 гірських гарматах.

– "Так гадаєте, що можете нам протиділати?"

– "Так".

– "Це ж безглуздя!"

– "Ні – це виконання наказу".

До того докладаю панові генералові, що цей безглуздий спротив коштував би надто дорого німців, бо гайдамацтво зуміло би з'явитись без докладу, так як з'явилися ми і в такі місця, як от, і називаю ті села, де стоять полкові його штаби.

Довга павза, після якої ґенерал питає знову. Що ж ми хочемо? Відповідаю: можности виконати наказ до кінця та дістати через живу людину підтвердження листовного наказу, а потім права, якщо буде наказано, вийти з Криму як чесним воякам, а не натовпові бандитів... Нова павза, після якої ґенерал каже, вже з розясненим обличчам: "Хай буде по вашому! пішлю депешу до Джанкоя, там, здається, ще дехто з українців залишився, а потім підете під відповідальністю барона Вехерна, який буде вашим єдиним конвоєм. Згода?" – "Дуже дякую".

Питає: як скоро можу почати марш. Кажу, що за три дні після підтвердження наказу, бо гайдамацтво, з'являючись опорою татарських військ, розкинене від Севастополя аж до шосе на Алушту у важкій для пересування гірській місцевості.

Закінчуючи розмову, питаю, як буде з кримськими татарськими військами, з якими нас в'яже моральний обов'язок. Ґенерал з'ясовує, що не маємо чого турбуватись, бо з ними хутко буде підписана умова. "У вас зворушлива приязнь", – каже ґенерал. – Я відповідаю, що це зрозуміло, бо ми в однаковісінькому становищі.

Ґенерал викликає начальника штабу, який з'являється злий і невдоволений, та дістає наказ написати відповідне доручення баронові Вехернові і телеґраму до Джанкоя.

Прощаючись, попросив я у ґенерала старшину чи вояка, щоби провів через сторожу, бо шлях "без докладу" довгий та турботний.

Доручення готове, татари поприводили коней, німецький старшина і два вояки їдуть попереду, і ми без перешкод коло полуночі вже дома в аулі. Входимо в нашу кімнату: покотом сплять штабні і витягнувшись на лаві сплять господарі, а на другій, лежучи, очевидячки лишень дрімає, вдягнутий барон Вехерн, бо зачувши наш вхід, сідає та стрівожено питає: "Ну, що?" Німецький старшина передає йому пакет, той читає та з проясненим обличчам каже: "Так, усе в порядку, хвалити Бога". Видко, що "старий дядько", як його прозвали гайдамаки, – остаточно наш.

Біля полудня приїхав з Джанкоя автом гайдамака з нашого автовідділу, привіз депешу під Натіїва про вихід з Криму та повідомив, що дійсно уся піхота наша вже виїхала з Криму, та що лишень держиться наш автовідділ, підсилений охороною з господарчого ешелону, яку надіслав ріжними потягами Корніяш. Останній прислав донесення, що його задержали німці у Мелітополі, так як і 50 їздців, яких вислано з маршової півсотні в Полтаві, – що він шле на підтримку полку пішаків, з яких кожний має провезти чи то пару гарматних стрілен, чи стрічку кулеметну чи скриньку ручних набоїв. Вершники обслугують командантуру Мелітополя. Писав, наші донесення через нього проходять і висилаються взад.

Кримський уряд повідомив, що має вигідну для нього умову та забезпечує нам відворот з Криму без перешкод, тому розіслано нашим сотням, зніматись зі своїх становищ, передаючи їх татарам, та стягатись до Янкоя.

День першого травня святкували у Янкої товариським обідом 2 сотня та Чорна команда скорострілів "Кольта". Остання запросила на обід "старого дядька" та ще вчіпила йому червону квітку до петлиці. Штаб був при чорних.

Другого та третього травня збиралися гайдамаки з гір, купили в Сімферополі фарби та олеонафти та приводили до порядку зброю, вози та сідла.

У татарському уряді раз-у-раз з'являлися німецькі старшини та старшини татарські й російські, які очевидячки наймалися в "татари". З великим здивованням довідався я, що один з моїх товаришів по академії ґенерального штабу, бувший старшина "Лейбгвардії кінно-ґренадієрів", сам Петербуржанин, теж є у татарах та ще з'явився з півмісяцем на шапці. Виявилося, що він "кримчак" по своїй віллі десь коло Ялти.

До вечора 3-го скінчено все, полк зібрався в порядку, ранених відправлено через Сімферопіль до Джанкой та ранком 4-го серед сердечних прощань, відпроваджені татарами, пішли наші сотні з Янкої малим переходом на нові нічліги, що містились по обидвох сторонах шосе на Алушту в татарських аулах.

Що там не кажи, а берегтися проти цих наших німецьких спільників треба. Штаб же та зв'язкова сотня ліземо у саму пащу, в то село напівросійське, напівнімецьке, в якому у татарському дворі стоїть штаб німецької кінноти, яка вже захопила передовими частинами Алушту та чекає, поки закінчиться зосередження піхоти, що скупчується в Бахчисараї та Сімферополі з метою рішучого наступу зі всіх боків на Севастопіль.

У штабі зустрічають нас гостинно, відводять добрі місця коням, а нам кімнати, запрошують старшин на вечерю, за якою весело оповідає свої вражіння від нас Вехерн і нарешті досягає того, що обидві сторони втягаються в розмови, які чимраз стають більше щирими.

"Ми чули від нашої піхоти про завзятість вашої піхоти", – каже генерал, – "але не гадали, що ці властивости питомі і українській кінноті".

"Овва", – каже, зрозумівши зміст, Андрієнко, – "а хіба німецька кіннота вважає себе за пішу пішанину, ми так не думаємо"... Наш перекладчик перекладає при загальному сміху всіх.

"Але ж все", – каже якийсь другий старшина, – "не можна бути такими впертими, як, як"... – даремно підшукує слова "як запорожські гайдамаки". А наш перекладчик каже: "Та впертість і витривалість в боях і в житті питома українська риса, з якою треба завжди числитись тим, хто матиме справу з нашим народом".

Вечером збирався я надіслати зв'язкових до своїх сотень, а тому попросив начальника німецького штабу дати мені гасло. Він зніяковів та сказав, що він краще дасть мені штук зо 20 посвідок, із якими можуть гайдамаки проходити крізь німецьку сторожу.

Хай буде і так. Дістали посвідки – рішаю вислати першого зв'язкового. Цей їде верхи, але за хвильку вертає і подратовано каже, що "клятий німець не пускає та лише головою мотає, а біс його знає, що белькотить..."

Щоби виявити, що трапилося, йду пішки до німецького вартового на воротах, мовчки тичу йому перепустку – ту саму, той дивиться і каже "бітте" (прошу), значить пускає.

Питаю, чому ж не пропущено вершника? "Дорт іст нур айн українер гайдамака ґешрібен, унд кайн ворт фом пферд" (тутки написано лишень український гайдамака, але ані слова про коня). Так значить непорозуміння в тій німецькій пунктуальности.

Йду до начальника німецького штабу та кажу, щоби дав посвідку і "міт пферде" (5), бо очевидячки сучасні німецькі кавалеристи відокремлюють коня від їздця, хоча Зейдліц був проти цього.

Той злиться, але видає нові перепустки, де вже написано український гайдамака "цу пферд" (гайдамака верхи) і наші стежі спокійнесенько та без перешкод розвозять наказ для перемаршу на завтра.

Від п'ятого до семого йдемо невеличкими переходами мальовничою долиною р. Бурулча знову тим самим шляхом, по якому відходив колись з Криму кошовий Іван Сірко з товариством низовим, але тоді за його слідом горіли улуси та нісся стогін, а тепер звенять веселі та смутні пісні, сотні розбігаються на нічліги по аулах і збираються знову в загальну кольону, перевіряючи справність зв'язку та виконання маршу, бо перший же раз йдемо походом в умовах спокійного часу, так треба підучитись, а разом з тим розвозимо відозви татарського Кримського уряду, які нам дали перед виходом з Янкоя.

Справді – старими доріжками – новими шляхами. У середині третього переходу влаштовуємо маневр і беремо з боєм Курман – німецьку кольонію, куди заздалегідь вислано "позначеного ворога".

Курманські німці в паніці, але барон Вехерн, що весь час їде при полку, в захопленню, швидко з'ясовує переляканим мешканцям, що це лишень маневр. Ми ввійшли до містечка з піснями та приняті гостинно, оваційно та добрим обідом. Взагалі Вехерн все нотує записник, "щоби докласти нашому начальству, що це за чудовий полк", і вчить німецької мови Павлушу.

Зокрема, він захоплюється мотивами українських пісень, які занотовує. Найбільше подобається йому "Ой вже років двіста, як козак в неволі", в якій хлопці змінили слова і співають "під німецьким караулом"; Вехерн каже "вундер шен! нох айнмаль, бітте" (6). "Зовсім "призвичаївся старий дядько", – кажуть хлопці, мабуть, до своєї дивізії й не верне, а Корніяшеві клопіт: такої чемерки не знайдеться, бо ж грубий сердега"... У Курмані виїхали наші легкі авта з Джанкоя нам назустріч і повідомили, що, на їх думку, там не все гаразд, бо щойно прийшов ешелон німецької піхоти та бронепотяг. Щоби щось не трапилося, бо ешелонів для нас ще й досі немає та й сідати в них небезпечно.

Передаю свої сумніви Вехерну. Цей сідає в авто і їде з'ясувати, бо, каже, знаю, що ґенерал Кош на нас зокрема сердитий, ви ж утікли йому щось двічи з під носа, пошивши його в дурні, а ще, мовляв, "кадровий" старшина та ґенштабу.

Від Курмана йдемо у повному бойовому поготівлі та заночовуємо в 6-7 верствах від Джанкоя по аулах, а вночі приїздить Вехерн та каже, що це дійсно ґенерал Кош вислав йому курінь піхоти, дві гармати і бронепотяг "для порядку при виході української кінноти з Криму", бо хтось його поінформував, що полк везе багато награбованого майна та коней.

"Я, – каже Вехерн, – приняв ще раз відповідальність на себе. Балакав з ґенералом Кошем і дав йому про вас вичерпуючі інформації, тому піхота та бронепотяг вернули в Сімферопіль, а завтра прийдуть ваші ешелони".

Дійсно, під час нашої вантажки 8 та 9 не було німців, крім етапної півсотні та команданта, який витягався перед паном бароном та поспішав виконати всі його бажання.

Під час цієї вантажки поїхали ми з Вехерном з гостиною до тих представників, які нам помагали, на тій бричці, бувшій Миколи II, з якої хлопці познімали герби і вензеля, намалювавши на їх місці козака з рушницею – тип гербу війська запоріжського низового. По дорозі признався я Вехернові, що це є єдине, що полк "пограбував" у Криму, якщо не рахувати захопленої зброї та з'їдених баранів, але за останні і платимо тими папірцями, які уважаються за гроші. Дня десятого травня без перешкод всі ешелони полку зосередилися на стації Акимівка, чекаючи на пропуск до Мелітополя. Тутки попрощав нас барон Вехерн, який хоч щось і водив рукою коло очей і часто користувався хусткою, ходячи від воза до воза (до речі, його трохи дивувало, що ми відмовились від клясних возів, а всі жили у вантажних), хоч і стискав руки, кому попало, хоч і поцілував Павлушу, але ж "не призвичаївся" і вернув у Крим до "своєї дивізії".

Ось так і скінчилася наша кримська виправа за фльотою.