Справа про 19 роялів

27

Перше, що він побачив, коли прийшов до тями, було перелякане Трампусове обличчя.

— Не рухайтеся! — наказав той йому. — Як ви себе почуваєте?

— Здається, не так погано… На щастя, я встиг відхилитися. Тож дістав не по черепу, а по вуху. По лівому. Мабуть, зовсім відчахнуте, поглянь-но.

— Я вже дивився, — заспокоїв його Трампус. — Воно тільки трохи надірване.

— А моє плече? — спитав тривожно Клубічко. Трампус його заспокоїв:

— Певно, це був тільки удар по ключиці.

Клубічко намагався пригадати все, як було.

— А він?

— Хто «він»? Тут немає нікого, крім нас.

Клубічко обережно озирнувся навколо. Приміщення було справді порожнє.

— Але хтось же мусив вдарити мене. Чи не так? А я в нього вистрелив. Добре пам'ятаю, як він зойкнув. Погаси світло, бо в мене болять очі.

Трампус погасив. Стало зовсім темно.

— Засвіти ліхтарик, бо пітьма не дуже-то приємна річ у кімнаті, де за короткий час двоє дістало од третього по голові. А тепер роздивися добре. Той негідник мусив лишити сліди. Здається, я поцілив його в ногу.

Поки Трампус марно шукав ліхтарик, у кімнаті щось знову заворушилось і, перш ніж Клубічко вихопив пістолет, довгим стрибком кинулося на Трампуса. Від удару по голові Трампус звалився за кілька кроків від приголомшеного Клубічка.

«Кінець, — подумав Клубічко, — цей негідник таки перехитрив нас!»…Але той підійшов до Клубічка, присвітив ліхтариком і вигукнув:

— Господи боже мій! Звідки ви тут узялися?

— Треба було роздивитися раніше, — буркнув Клубічко. — Ця кімната має неприємну властивість: тут весь час хтось вискакує і гамселить інших по голові.

Тикач освітив приміщення ліхтариком, свиснув і простяг щось Клубічкові.

— Це той кастет, яким вас ударили. Ним-таки було оглушено Германа і Віртера. Як він тут опинився? І як ви тут опинилися?

— З цікавості, Тикач, — непевно відповів Клубічко. В цю хвилину поворухнувся Трампус.

— Слава богу! — вигукнув Тикач. — Зараз я пограбую буфет — потрібен алкоголь, щоб він опритомнів.

— Буфет стоїть біля замкнених дверей.

— Вони не замкнені,— зауважив Тикач. — Що ви там мацаєте коло себе?

— Шукаю пістолет. Можливо, він мені знадобиться, поки ви ходитимете до буфету. Я вже раз скористався ним у цьому гостинному приміщенні.

Та, на щастя, ніхто більше сюди не вдирався, і Трампуса привели до тями добрим ковтком слив'янки. Клубічко й собі підкріпився кількома ковтками.

— А тепер, — сказав він, помацавши плече, — почнемо розплутувати цю справу. Проте спочатку треба покликати лікаря. Не для мене, а для цієї цікавої пані.

— А що вона за одна? — запитав Тикач, присвітивши ліхтариком. — Чого це в неї з голови цебенить кров?

— Ця пані зветься Баумрук.

— Як? — вигукнув Тикач.

— На своє превелике здивування, я знайшов її тут.

— Не розумію, як вона тут опинилась і що тут шукала. Де тільки я її не шукав і, щиро кажучи, вже не думав, що коли-небудь її побачу. Навіть мертву. Спочатку мені здавалося, що вона належить до тієї банди, але потім я вирішив, що це була та приятелька, про котру Віртер згадував як про свій порятунок. Очевидно, її спершу викрали, а потім випустили, щоб вона навела їх на слід. — Він оглянув зомлілу. — Здається, нічого серйозного. — Він скривився. — Ото буде морока нашому Кршікаві. Знаєте, що було в тій телеграмі? «Забороняю провадити будь-які розслідування в справі роялів. Петровіцький».

— Приємний у нас шеф, — усміхнувся Клубічко. — Що ж ви тепер робитимете, опинившись, власне кажучи, поза законом?

Тикач скорчив ще гіршу гримасу.

— Поки що я сказав собі: «Про телеграму нічого не знаю». Передав її одному із своїх людей нібито для вас. Ви вже не гнівайтесь, адже я мушу якось рятуватися.

Клубічко засміявся.

— Та нехай уже буде так. Зденеку, тут, певно, є телефон, мабуть, за тими дверима з написом: «Туалет». Я гадав, що вони зачинені, але помилився. Подзвони, будь ласка, в «четвірку», щоб нам негайно прислали лікаря та санітарну машину.

Трампус мовчки послухався.

— Ви тут що-небудь розумієте? — запитав Тикач.

— Щиро кажучи, не зовсім, але дещо все-таки розкумекав. Чогось подібного я, здається, чекав, коли просив вас закрити це гостинне місце розваги. Якщо тільки це вчинив той самий негідник, який і мене хотів послати на той світ. Можливо, я потурбував його саме тоді, коли він заходився біля Баумрук.

Нараз у коридорчику, що вів до туалету, гримнули два постріли. Тикач схопився і кинувся до дверей. Знову пролупав постріл. «Мабуть, у Зденека!» — подумав Клубічко.