Справа зниклої балерини

VI. Три жмутики гіацинтів

Черговий ранок упав білим осіннім туманом на яблуневе обійстя Тараса Адамовича. Він прокинувся раніше, ніж зазвичай, вийшов на веранду й завмер, милуючись прозорими кришталиками роси на траві. Гарно. Втягнув носом густе, ледь прохолодне повітря, вщерть наповнюючи ним легені. Видихнув, розім’яв плечі.

На кухню повернувся, сповнений ранкової бадьорості, яку подарувало осіннє повітря яблуневого саду. Такий настрій потребував якихось змін. Він вирішив почати їх із джезви. Відставив бронзову, в якій варив каву кілька днів поспіль, – спадок від діда, і дістав мідну – її подарували колеги.

З нею в нього склалися непрості стосунки: вона постійно тьмяніла. Бронзова добре полірувалась руками – цього було достатньо для збереження кольору. Мідна вимагала більшої уваги. Цього ранку він мав на неї час. Взяв з полички сільницю, додав яблучного оцту. Помішуючи розчин, обережно додав борошна. Минулого разу чистив джезву лимоном та сіллю. Результат був дивовижний, хоч і нетривкий. Суміш з борошна, оцту та солі наніс на поверхню джезви. Тепер варто почекати, хай діє.

Вийшов у сад, зібрав зі ще вологої трави опалі червонобокі яблука, поставив кошик на веранді. Треба буде порізати їх якнайшвидше – побиті боки за дві-три години зіпсують плоди. Яблучне варення з фруктів, що впали самі, завжди мало особливий смак – з ноткою солодкої перестиглості. Сильвестр Григорович не відчував цю нотку, але можна запропонувати порівняти два види варення Мірі.

Дівчина прийде по обіді, як завжди сповнена рішучості й тривожних думок. З кожним днем, що минає без звістки про сестру, рішучість її стає виразнішою, а тривожні думки нестерпними. Він відчував це, коли вона, не мигаючи дивилася на нього своїми бездонними синіми очима. Дні тягнуться повільно, важке полуденне повітря застигає між будинками й примушує людей рухатися не поспішаючи. І здається, думки так само повільно, як мухи в злегка загустілому меді, повзають у його голові.

Потрібно відвідати Інтимний театр, оглянути інтер’єр, знайти танцівницю, яку Міра бачила в день зникнення сестри. Варто було б відшукати Сергія Назимова в ресторані чи на службі, розпитати в нього про стосунки з Вірою Томашевич. Незайвим буде повернутися до розшукової частини й з’ясувати, чи прізвище Досковського раптово не спливало у звітах слідчих останнім часом. Треба зустрітися з дружиною балетмейстера Броніславою Ніжинської та розпитати в неї про конфлікти Віри з іншими балеринами.

Пройтися б у «Семадені», прогулятися б до Шато де Флер. А може, поговорити з курсистками, подругами Міри? Чи не тому Віру Томашевич ніхто не може знайти вже майже десять днів, бо вона сама не хоче бути знайденою? Надто багато запитань. Щоби отримати відповіді, потрібно платити найдорожчим – часом.

Тарас Адамович зітхнув і взявся чистити джезву. Обмив її під холодною водою, витер чистим рушником з льону, який тримав на кухні заради неї. Вибаглива посудина. Відміряв три ложки кави, залив водою, поставив у пісок. Опустився на стілець, поринув у думки. Отямився, аж коли пар над темною поверхнею кави сповістив, що напій варто помішати. Дав йому ще трохи часу розкрити аромат, відтак виніс джезву на веранду, яку потрохи починало заливати сонцем.

Сховався з непрочитаними листами в затінку, зробив ковток. Кава в блискучій джезві завжди інша – наповнена вдячністю, ароматніша. Вона не потребує ні цукру, ні вершків, прекрасна у своїй чорноті. Відставив філіжанку й прикрив очі, очікуючи, що невдовзі хвіртка рипне, сповіщаючи про прихід Костя – рознощика газет.

Малий кур’єр не забарився. Ось і він, усміхнений, з газетою в руці прямує до веранди. Тарас Адамович вправним рухом поклав у долоню хлопця гривеник.

– Доброго ранку, Тарасе Адамовичу, – привітався той.

– Доброго, доброго, – з теплотою в голосі відповів господар дому. – Кави?

– Якщо ваша ласка, – несподівано погодився Кость.

Тарас Адамович усміхнувся. Зазвичай не можна було вгадати, коли саме його ранковий гість складе йому компанію. Однак для таких особливих випадків господар завжди тримав напохваті якісь смаколики. Цього разу – яблучний пиріг. Запросив хлопця до столу, на мить зник у будинку, виніс частування. Каву Кость пив повагом, оцінюючи смак.

– Ви почистили джезву, – констатував він. І незрозуміло було – завважив він її блискучу поверхню чи зробив висновок зі смаку напою.

– Як справи у видавництві? – ввічливо запитав Тарас Адамович.

– Як завжди – метушня, – стенув плечима хлопець, – Румунія тепер теж воює, – продовжив він тоном знавця, що веде світську бесіду.

– Так, – зітхнув Тарас Адамович.

З початком вступу Румунії у війну обривалось його листування з гером Дитмаром Боє, який надсилав листи з воюючої Німеччини до Румунії, а вже звідти пан Дан Тодореску, лікар, пересилав їх до Києва. Румун теж був шаховим партнером Тараса Адамовича, однак ця гра зацікавила його недавно, тож їхні партії більше нагадували уроки майстерності, які досвідчений викладач дає неофіту. Натомість листування з гером Боє було суперництвом: холодним і виваженим, сповненим іронії й глибокої поваги гравців один до одного. Якщо з мосьє Лефевром можна було грати запально, ризикувати, то гра з гером Боє вимагала уваги та терплячості. Тепер партію з німцем доведеться відкласти. Хтозна на скільки років. Тарас Адамович потер підборіддя. Шкода.

Хлопчина із задоволенням пригощався. Їв швидко, відкушуючи великі шматки – давня звичка не від доброго життя. Упіймав погляд Тараса Адамовича, відклав пиріг, ввічливо запитав:

– Як просувається ваша справа?

– Поки невідомо. Забагато запитань.

– Тітка каже, багато питань – багато зітхань. Але я не певен, що саме вона має на увазі, вона трохи… – він промовисто подивився на Тараса Адамовича. Колишній слідчий мовчки підсунув до нього тарілку з пирогом. Кость додав:

– Пан редактор сьогодні стрів мене в коридорі, засипав запитаннями. Чого швендяю, чого плутаюсь під ногами? Не думаю, що він чекав на відповіді. А вам вони потрібні?

– Потрібні.

– То спробуйте відповісти хоч на деякі запитання.

– Якби ж знати, на які саме.

– Оберіть найголовніші.

Звучить просто. Але як обрати? Що важливіше – поговорити з тими, хто бачив Віру в Інтимному театрі чи кинутись на розшуки Досковського, який може прикриватись фальшивими документами?

– Розумієш, зникла дівчина…

– Ваша родичка?

– Не зовсім так. Тобто… зовсім не так. Просто дівчина, з театру…

– Актриса?

– Щось таке.

Кость багатозначно гмикнув.

– А хто її бачив востаннє?

– Багато хто – вона виступала на сцені.

Гість хитнув головою, примружився.

– Мають бути ті, хто бачив її, коли вона зійшла зі сцени. Вона ж не ілюзіоністка?

– Гадаю, ні. Вона балерина, – мовив колишній слідчий.

– Я чув, що в Індії факір може підкинути мотузку вгору й вона зачепиться за небо. По ній він вилазить до самого Бога й ховається у хмарах, – останню репліку він промовив майже пошепки.

Тарас Адамович відкинувся на спинку крісла, пробурмотівши:

– Індійський канат… Ні, не думаю, що вона зникла, піднявшись зі сцени на мотузці. Але ти нагадав мені оповіді діда. Він говорив, що якось зустрів чоловіка, котрий показував такий фокус. Це було давно, дід воював на Закавказзі. Але в тому фокусі чоловік зникає в небі, а потім знову з’являється на землі. Дівчина, яку я шукаю, поки так і не з’явилась.

– Хтось мав би бачити її, – впевнено мовив Кость і сьорбнув каву.

– Хтось мав би, – погодився Тарас Адамович.

Хлопець відставив порожню філіжанку.

– Дякую за каву, – він підвівся.

– Дякую за газету, – в тон йому відповів господар дому.

Хлопець покрокував доріжкою до хвіртки. Тарас Адамович дивився йому вслід і згадував, що говорила Міра Томашевич про тих, хто бачив її сестру після виступу. Художник і балерина. Ім’я художника можна знайти в паперах – Міра акуратно надрукувала свої свідчення й поклала в теку. Балерина була безіменною, доведеться шукати свідків в Інтимному театрі і, можливо, знову говорити з пліткарками з оперного.

Отже, найважливіше завдання на сьогодні – відвідини Інтимного театру? Треба відшукати свідків за лаштунками, розпитати артистів, більшість з яких можуть бути гастролерами. Має бути краще рішення, таке, що вимагає менше метушні. Елегантне рішення. Може, знову звернутися до Щербака, аби той допоміг знайти колегу? Зустрітися, скажімо, в «Семадені», й заодно поговорити з офіціантами про вечір зникнення Віри.

Він налив другу чашку кави, цього разу додав вершків, зайшов у будинок. У кімнаті Естер відчинив одну з шухляд, узяв теку. Акуратним почерком Міри на ній стояв напис: «Справа викраденої балерини».

– Ми не впевнені, що її викрали, – сказав тоді Мірі Тарас Адамович.

– Тоді, яку назву ви пропонуєте?

– «Справа балерини». Або «Справа зниклої балерини».

Міра опустила очі.

– Розумієте, «Справа балерини» звучить так, ніби злочинницею є сама балерина.

– Можливо, – погодився Тарас Адамович.

– Якщо ж говорити про «зниклу балерину», то мене бентежить слово «зникла». Віра не розчинилась у повітрі. Я знаю, хтось посприяв тому, аби вона…

Тарас Адамович вирішив не сперечатися. Врешті, остаточну назву вони зможуть придумати тільки тоді, коли дізнаються правду про Віру Томашевич.

– Добре, залишимо «викрадену», доки не підтвердимо чи спростуємо цю гіпотезу.

Міра вдячно усміхнулась і поклала теку в шафу.

Згадуючи її усмішку, Тарас Адамович гортав папери далі, читав свідчення. Ось воно:

Прізвище художника, з яким варто було б поговорити, йому відоме. Тарас Адамович вийшов з текою на веранду й одразу згадав про каву, яка вже охолола, й газету. Зручніше вмостився в кріслі, й, аби відволіктися від сотень думок, що не давали йому спокою, й зробивши перший ковток, вже збирався перегорнути першу сторінку, яку «Киянин» незмінно присвячував оголошенням. Аж раптом спіткнувся поглядом на заголовку «Інтимний театр». Уважно прочитав:

Замислився. Відклав газету. Повернувся на кухню, зняв стос газет з буфету. Останні номери «Киянина» він зберігав протягом кількох тижнів. Давніші – розстеляв на горищі для сушки яблук. Ще коли працював у відділі розшуку, не лінувався збирати вирізки з різних видань. Щоденні газети вибовкували слідчим потрібну інформацію не гірше пліткарок у театрі.

У стосі знайшов потрібний номер – 30 серпня 1916-го, вечір зникнення Віри Томашевич. На першій сторінці – оголошення Інтимного театру. Пробігся очима по тексту, знайшов вже знайомі прізвища: Арт. Имп. балета – М. Д. Конецкая, О. А. Васильевъ, а поруч було «В. Ф. Томашевичъ». Отже, про виступ Віри Томашевич у той вечір в Інтимному театрі могли знати не тільки найближчі друзі.

Відклав газету, подивився на джезву, що сяяла надраєними боками, одним ковтком допив каву. Мимоволі знов опустив погляд на свіжу газету, торкнув пальцями сторінки, що ще пахла друкарською фарбою. Завдяки рамкам та великому шрифту в око впали відразу два оголошення – про панахиду за покійним Петром Олександровичем Головачовим у Троїцькій церкві та про те, що Maison Кругликовъ отримав моделі та хутро за адресою Хрещатик, 10.

Цирк запрошував на дві святкові вистави. Оперета оголошувала про відкриття зимового сезону. Міський театр кликав на «Демона» та «Травіату». Музична школа вільного художника Н. А. Тутковського запрошувала учнів на навчання. Оголошення від державного банку та казенної палати він пропустив, натомість зупинив погляд на колонці огляду воєнних дій.

Перше речення було багатообіцяльним: «Наступленiе нашихъ союзниковъ на западномъ фронте протекает съ выдающимся успехомъ». У газеті повідомлялось, що про успіхи французів уже писали в попередніх номерах, а щодо британців, то станом на 1 вересня вони провели атаку на своїй частині фронту і взяли під контроль низку важливих об’єктів: Флер, Курселетт і Мартинпюиш. За 5 днів боїв британці захопили більш ніж 5 тисяч полонених, 19 гармат та понад 50 кулеметів. Французи протягом 2–5 вересня закріпились на правому березі Сомми. Аби полегшити своє становище, німці кілька разів контратакували в Шампані (деякі атаки відбулись на російській частині фронту) однак були відкинуті силами союзників і зазнали великих втрат.

Певно, гера Боє зараз не дуже радують подібні колонки в німецьких газетах. Мосьє Лефевр навпаки, мабуть, читає вголос, майже декламує абзаци про перемоги французів. І кричить із заквітчаного балкона своєї квартири C’est magnifique!. Сергій Назимов п’є вино в ресторані «Прага», адже є, що святкувати – на російській частині фронту відбили атаку німців.

Ковзнув поглядом по нижньому краю газети, завмер. Зовсім маленьке оголошення, ніяких рамок чи особливих шрифтів. Акуратне, він міг би його навіть не помітити. Врешті, він не шукав його, але щойно побачив – і раптовий спогад пронизав свідомість. П’ять років тому такі самі поодинокі оголошення з’являлись у київських газетах. В оголошенні повідомлялось:

Відклав газету, заплющив очі. Тоді, в 1910-му Відділ садівництва Київського товариства сільського господарства писав про те, що продає всім охочим гіацинти – в горщиках та жмутиках. Три жмутики гіацинтів в одні руки – зі знижкою.

Тарас Адамович неквапом повернувся до будинку і за двадцять хвилин вийшов на веранду вже в зовсім іншому вигляді – світлий костюм, хвацький капелюх, валізка. Цього разу вирішив їхати не на трамваї, хоч дійшов до зупинки. Помахом руки зупинив фаетон, легко піднявся східцями.

– На Кузнечну, – сказав візнику, й додав: – Мені потрібен будинок на розі Кузнечної й Караваєвської.

Візник кивнув, хвицнув коня, фаетон рушив. Тарас Адамович знав адресу, бо працюючи на своїй посаді неодноразово бував візитером редакції газети «Киянин», чи не єдиної газети регіону, яку, за чутками, регулярно читав імператор Микола ІІ.

Минулого разу вони запізнились. Але цього разу він натрапив на одне з перших оголошень, у ньому поки не було згадки про гіацинти, отож ті, хто його замовив, тільки розгортали діяльність. Є шанс встигнути. Він мусить встигнути.

План дій вимальовувався швидко – редакція газети, розшукова частина, далі – на Лютеранську, 11, хоч він і був певен, що нічого там не знайдуть, але перевірити не завадить. Якщо зробить усе швидко, можна встигнути на вечірню програму в Інтимному. Три жмутики гіацинтів в одні руки – оголошення з таким текстом можуть з’явитися пізніше, якщо він не встигне. Минулого разу не встиг. Цього разу… Цього разу все могло скластися інакше. Все мусить скластися інакше.

Хто збирає гіацинти за лаштунками театрів?