І стіни пахнуть сонцем

Пролог

Що й казати, витримка в космонавта була дивовижна. Звісно, в першу мить він здригнувся — не міг не здригнутись, коли німа тиша зненацька вибухнула моторошним виттям сирени «уа! уа! уа! уа!». Але це виття відгукнулося у нього десь там всередині, під серцем, й зовні він так і лишився незворушно зосередженим, тільки перевів погляд з екрана локатора на рентгенометр і дивився, як з’являються і зникають червоні цифри, що означають десятки рентгенів (зміну одиниць помітити було неможливо).

Вісімдесят рентгенів… дев’яносто… сто…

Режим роботи двигунів нормальний. Отож, причина не в них, опромінення зовнішнє, подумав космонавт і раптом збагнув, у чім річ, яка його помилка. Але уже нічого не вдієш, бо й трьох хвилин не мине, як дістане всі п’ятсот, а менше як за три хвилини все одно встигне виправити помилку, от і виходить, що п’ятсот рентгенів йому вже не минути.

Променевий удар. П’ятсот рентгенів… Йому стало тоскно, бо ж усякий хлопчисько розуміє, що після цього опромінення його навіть у близький космос не пустять, навіть од польотів на Місяць звільнять. Що оцей політ для нього останній. Та він одразу ж заставив себе забути про це — все-таки витримка в нього неабияка, а для того ж з цієї історії ще треба виплутатися: прилад уже показав загальне опромінівування мало не двісті рентгенів, а за три хвилини складе п’ятсот, а коли він загається й не вкладеться у три хвилини, то дістане в півтора, у два, в три рази більше. А це означало тяжке білокрів’я, якщо не гірше… відразу…

Тому й був він такий спокійний; нічого іншого йому все одно не лишалося.

Космонавт увімкнув поворотні двигуни, і планемірно, слухняно зійшов з останнього курсу. Тепер космонавт обчислював на електронній машині, коли зробити наступний поворот і взяти потрібний курс. Він увесь заглибився в розрахунки і вже не помічав, як потекли за ілюмінатором зорі, не думав про час і про те, що міг схибити. Він тільки підраховував, і встиг саме зараз завершив маневр дуже вдало.

Космонавт випростався й лише тепер знову кинув погляд на рентгенометр, йому сперло дух. Він судомливоь зітхнув, потім ще раз — глибше, потім провів по обличчю долонею и довго витирав хусточкою змокле чоло і все не відривав очей од рентгенометра наче зачарований цифрою 828. «Ну, звичайно, — думав він, — цього треба було сподіватись. Щосекунди я наздоганяю цей клятий астероїд, отож, інтенсивність радіації зростає, отож правильно, і тут уже нічого не вдієш. Якби це сталося років десять тому, коли на всіх маршрутах були тільки важкі броньовані планетольоти, мені б і п'ятдесяти не перепало, така в них була броня, а тепер у радіактивних поясах навчилися робити штучні проходи, та й космос вже три роки таке спокійне, от і літають усі на цих кораблях. Хто б повірив, що трапиться отакий п’ятсот двадцять вісім…».

— «Сігма–3», «Сигма–3». Чому мовчите? Прийом, — почувся в навушники голос диспетчера.

— Я «Сигма-3», — сказав космонавт, — вас чую. «Сигма-3», чому мовчали? Звідки в кабіні радіація?

Космонавт глянув на локатор, прикинув, що хвилин досягне мети, і сказав:

— Астероїд лишив позад себе радіаційний слід. Я зопалу опинився в самісінькій середині.

Через те і зв’язок урвався, та космонавт про це не сказав — і так усе ясно. Тим паче, диспетчерові навколишних трас — ДНАМові — чудовому електронному велетню; ще й двох років не минуло, відколи його побудували, та спитайте в першого-ліпшого космонавта, якому диспетчеру віддасть перевагу, — і кожний відповість, що ДНАМові. Правда, подейкують, нібито новий марсіанський диспетчер буде ще досконаліший, але, зрештою, не в тому річ. Все одно ДНАМ молодчага. Коли вже він веде обчислення, то зважує все або майже все. На як недивно, як це він не передбачив радіаційного сліду? Що то з ним не траплялось. Може, цей випадок він кваліфіцівував як неймовірний?.. Космонавт ще раз глянув на рентгенометр. 828. Йому здалося, що в кабіні жарко. Але термометр показував вісімнадцять градусів. Кепські справи. Він витер піт, а потім подумав, що ще передати ДНАМові. Але нічого не міг пригадати й тільки сказав: «Привіт».

— «Сигма-3», припиніть переслідування, припинить переслідування, — забубоніло в навушниках. — Повернитесь на ракетодром.

Космонавт глянув на локатор, потім на годинник. Так, залишилося шість з половиною хвилин. Про повернення не могло бути й мови. Він збільшив швидкість до граничної і відразу ж подумав, як здивує ДНАМа така неслухняність. Ще б пак! Накази в космосі не обговорюються, їх виконують, і він завжди їх виконував, і цей наказ теж належало б виконати, — наказ розумний, дуже розумний: якби він зараз, негайно, повернувся на Землю — його, можливо, ще встигли б врятувати… можливо, вів ще пожив… Та він знав, що не виконає цього наказу — уперше й востаннє, — бо для нього шлях у космос віднині все одно закритий і повертатись на Землю, коли мети — якихось шість з половиною хвилин польоту, принаймні безглуздо. Тим більше, що його вже опромінено. Отож, коли навіть трапиться ще якийсь «сюрприз». То йому вже, власне, байдуже, — зате хлопців, що прилетять сюди згодом, він вчасно попередить, їм не загрожуватимуть такі речі, як оця радіація, і вони ще літатимуть. А він таки подивиться, що це за «астероїд»!

Так він вирішив і передав ДНАМові, що переслідуватиме астероїд і далі, та раптом побачив: приладі показують, що планетоліт повертає до Землі. Отже, ДНАМ хоче взяти керування на себе, зрозумів він і спокій відключив керування іззовні, залишивши для радіозв’язку тільки один канал: диспетчерську кабіну. Потім, не слухаючи розумних доводів ДНАМа, повернув планетоліт на попередній курс.

Він знав, що робиться зараз на Землі. Певне, ДНАМ уже включив сирену тривоги й викликав начальника загону. І справді, не минуло й двох хвилин, як космонавт почув голос шефа. Він був засмучений, назвав космонавта просто на ім’я, що бувало з ним дуже рідко, і повторив наказ ДНАМа: «припинити переслідування — повернутись».

— Ні, — сказав космонавт, і голос його одразу став владним, невблаганним. Вони все одно нічогісінько не могли вдіяти, а, проте, вимагали, щоб він повернувся, і космонавт знову сказав «ні», його не мучили докори сумління. Шеф наполягає на своєму тільки тому, що так йому слід робити, думав він, наполягає, але нітрохи не сподівається, що наказ буде виконано, бо й сам він нізащо не відступив би перед останнім кроком, якби опинився в таких обставинах.

На рентгенометр космонавт старався не дивитись. 828. Його нудило від цієї цифри, і він марно намагався думати про щось інше. Передав ДНАМу, що бачить астероїд без локатора, в передній і лівий ілюмінатори, і скоро причалюватиме. «Гаразд, — мовив шеф, — тільки будь обережний і не заривайся. Хлопці стартують о 21.20. Вони на тебе дуже покладаються». «Зрозумів, — сказав космонавт і облизнув пересохлі губи. В роті було гірко. — Привіт хлопцям, — додав він. — Прощавайте…»

«Здається, я надто жалісно заговорив», — подумав він і вимкнув мікрофон. Треба ні про що не думати, зосередитись на одному, — як причалити в космосі до невідомого предмета.

Лівий ілюмінатор уже запнуло нерівною густою тінню. В передньому ще видно було скибочку зоряного неба, але й вона ставала вужчою й вужчою: тінь насувала на неї, давила її, мов танк.

Космонавт увімкнув прожектори. На поверхню темної маси впали три здоровенні світлі плями.

— Так і є, — задоволено пробурмотів космонавт. — Космічний корабель.

Космонавт уважно вдивлявся в горбасту поверхи. Зблизька вона скидалася на величезне розбомблене місто — понівечене, зруйноване, обпалене страшним вогнем.

— Ну й накоїли, чорти б їх забрали! Воднева бомба — не жарт! Треба ж було так погарячитися, — шепотів він і все намагався відшукати придатну для посадка площадку. Це було нелегко, бо на поверхні зорельота живого місця не лишилось, але космонавт був упертий і все-таки знайшов цей п’ятачок. Обережно посадив планетоліт.

— От і все, — мовив тихо, а потім ще цілу хвилину сидів, одкинувшись на спинку крісла, заплющивши очі, просто сидів і відпочивав. І від того, що він на якусь мить забув про 828, йому було напрочуд легко. Потім згадав про все й прислухався до свого тіла; звичайно, нічого ще не відчув, та він знав, що таке 828, і розумів: треба поспішати. Він передав на Землю, що спустився благополучно, увімкнув радіомаяк і вибрався з планетольота.

Ішов довго. Дуже довго. Спершу по оплавленій поверхні зорельота; далі знайшов пробоїну і рушив по внутрішніх переходах. І це було нелегко, бо, по-перше, він ще напередодні, на Місяці, розтер собі ногу, і тепер ступня нила, мов суцільна рана, а по-друге, він був у важкому скафандрі, важчому, ніж можна було собі уявити. І все це тому, що на зорельоті була штучна сила ваги хоч і менша, ніж на Землі.

Спочатку його цікавила на зорельоті кожна річ, ліхтарик вихоплював з мороку чудернацькі прилади та прикрої буквально через крок, і він зупинявся перед ними, пильно вдивлявся, намагаючись збагнути їх призначення й принцип дії. Потім це втомило його, і він перестав звертати увагу на машини — просто йшов уперед, брів нескінченним лабіринтом, міркуючи, що колись же мусять показатися ті, що привели цю величезну махину з космосу точно до Землі, не до Марса, не до Венери й навіть не до Місяця, а саме до Землі. «Шкода, якщо цей вибір — тільки випадковість», — думав він.

Ще він думав про хвору ногу та про 828. Але ці думки були не з приємних, і космонавт відганяв їх, згадуючи хлопців, які мчать тепер по його слідах, дружину (нелегко їй буде — самій), дочку. Дочку згадував найчастіше. Він пробував підрахувати, котра в них зараз година, і все збивався. Тоді уявляв собі, як Люся збирається до школи. Звісно, шарф вона не зав’яже (у неї довга і гарна шия) і йтиме вогким осіннім ранком гордовита й незалежна. Його дочка…

Космонавт думав про неї, коли попереду несподівано замерехтіло світло. Перед очима плив багряний серпанок, і ноги здавалися чавунними тумбами (ліва по кісточку була немов би занурена в розпечений метал), але він мимохіть пішов скоріше й опинився в залі.

Власне, то був і не зал, просто величезна кімната. Нічого в ній особливого: стіни, що наїжилися контактами й важелями, світіння телеекранів: ще — дивні металічні звуки. Нікого тут не було.

Космонавт погасив ліхтарик і притулився до стіни. «Чому вони ховаються?» — подумав. Ще раз обвів очима зал — усе здавалося багряним через оцей серпанок. Схоже було, що він на центральному посту великого пасажирського планетольота. А де ж розумні істоти? Чому вони ховаються?

Він заплющив очі і так довго стояв під стіною, ні про що не думаючи здається, навіть задрімав, та потім спохватився: часу було в обріз. «Ще не встигну», — занепокоївся, переступив з ноги на ногу і враз забув про все-ліву ступню рвонуло болем на шматки — мільйони шматочків жил, м’язів, нервів. А він і скрикнути не міг: голос пропав. Знесилений, він дивився перед собою й нічого не бачив, ніби й не дихав.

Ніяк не наважувався ступити перший крок. Та все ж примусив себе — ступив. Іще крок, і щось чіпко вхопило його під серцем. У скафандрі стало душно, і він зрозумів, що далі йти не зможе.

Глянув на годинник і здивувався: виявляється, вже перейшло за середину другої доби, відколи він дістав дозвіл ДНАМа, повернув свій планетоліт зі стандартного маршруту, яким звичайно курсували транспортні кораблі й контейнери між Місяцем та Землею, і погнався за «астероїдом». Добрий астероїд! Космонавт ще задовго до цього догадувався, що тут діло не просте. Втім, далі здогадів у нього не пішло. Та й в інших, мабуть, теж. В усякім разі, напевно можна сказати, що коли астрономічна обсерваторія на Кіліманджаро першою виявила астероїд, ніхто й не гадав, що це — початок сенсації.

Африканці засікли астероїд і виконали на електронних машинах розрахунки.

Вже за півгодини радіо сповістило: обсяг «астероїда» близько двадцяти п’яти кубічних кілометрів, вага 800–900 мільйонів тонн, орбіта видовжена, проходить поблизу Сонця, відстань до Землі 13,5 мільйона кілометрів. Мабуть, знайшлися диваки, що й у зоряні каталоги встигли внести цей «астероїд». А після того — і доби не минуло, — надійшли повідомлення з супутників, що початкову траєкторію руху астероїда обчислено неправильно. Далі це ж і американські обсерваторії підтвердили, зробили нові обчислення і дали свою формулу руху, тільки й вона не підтвердилась, і тоді вчені розгубилися, їх пойняв жах, бо астероїд, чомусь уповільнюючи швидкість, усе загинав, загинав траєкторію, до нього лишався якийсь мільйон з чвертю кілометрів, і вже всім було ясно, що він падає на Землю…

Коли космонавт стартував з Місяця, з шостого ракетодрому (це на півночі Моря Дощів, майже посередині між Карпатами і кратером Ейлера), там ще не знали про наближення катастрофи, і наказ про припинення польотів прийшов пізно, а коли космонавт все ж дістав його, повертатися назад уже не було рації, бо якраз хвилини за дві перед тим Земля повідомила нові координати астероїда, і космонавт побачив, що той уже випередив його. Тому він і не припинив польоту, а на дозвіллі став аналізувати маршрут астероїда, і буквально через кілька хвилин зрозумів, що то за «астероїд». Цифри ясно показували: астероїд не падає на Землю, а виходить на орбіту, найбільш сталу, найбільш зручну орбіту навколо Землі. От і маєш — астероїд!..

Часу було в обріз, та не так уже й мало, прикинув тоді космонавт, щоб не встигнути передати кілька слів. І він негайно послав в ефір свої позивні, і тільки ждав, коли у навушниках прозвучать позивні ДНАМа й звичне «прийом», щоб встигнути попередити, що це не астероїд, а корабель. Космонавт все посилав і посилав в ефір свої позивні: минуло вже секунд десять, і в нього навіть промайнула думка, чи не сталося чого із рацією, коли раптом попереду, там, де синіла Земля і куди промчав космічний корабель, сяйнув гігантський спалах, і тоді космонавт зрозумів, що вони не встигли зробити обчислення з урахуванням останніх даних, звичайно, не встигли, просто нерви у них не витримали, а може, не схотіли ризикувати. Може й так. Усе можливо. їх неважко зрозуміти: така штуковина падала… Що не кажи — громадище. Тарахне — …Цікаво, чи пробували вони послати «астероїду» якісь сигнали, хоча б для годиться. Світлом або по радіо. Мабуть, пробували. Навіть напевно. Сьогодні чергує ДНАМ, а він такий — завжди все враховує, всі варіанти, кожну дрібничку, от тільки радіаційного сліду не передбачив.

На землі так і не дізналися, що то за «астероїд», та й не було в них часу ждати, чи відгукнеться та глиба на їхній поклик, адже вона падала, падала невблаганно, і десь в останню мить вони випустили їй назустріч ракети з водневими суперзарядами.

…Біль зовсім ущух; в ступні лишилося тільки відчуття тепла. «Хитруєш, — пробурмотів космонавт, — знаю я ці фокуси». Він боявся сполохати біль, мов звіра, який нишком чатує на жертву, і йому було прикро, що доводиться марнувати стільки часу через отаку дрібницю.

Космонавт оглядівся, шукаючи, на що б сісти. І враз збагнув, що весь час, поки він стоїть отут, у цьому залі, чути музику. Він вслухався. Звідкись линули звуки: трі-тум-трі-тум-тууум-іааееуеаа!.. Ні, не просто звуки — то була справді музика. І що з того, що в неї трохи незвичний ритм і чудернацька мелодія. Це була музика — печальна, безнадійна.

Тепер космонавт лише слухав.

Ой-ой-ооо-па-тум-па-тум-па!..

У нього ще зринула підозра, що ніякої музики нема, що йому тільки причулося, просто — звукова галюцинація: надто вже багато в кожному такті аромату, пристрасті, людяності, властивих саме землянам. Надто вже усе це знайоме.

Думки нанизувались одна на одну, та він уже не стежив за бігом їх, збагнувши раптом, що дійшов мети, що зараз має побачити сподіване. Звідки прийшла ця певність? Може, навіяла музика? Цілком можливо. Тільки він одразу весь зосередився, насторожився, і тоді ж йому здалося, що хтось за ним стежить, уважно пильнує кожен його крок.

— Чортівня якась, — буркнув він, та увага його ще більше загострилась, напружилася, стягла в нашорошений клубок енергії кожну клітину його тіла; здається, навіть серце перестало битися і кров пульсувати в жилах— усе скам’яніло в чеканні. Він майже фізично відчував у себе всередині цю струну, натягнуту до болю, до корчів.

Знову перебіг поглядом уздовж стін. Впадала у вічі й карбувалась у пам’яті кожна деталь: обриси південно-західної Європи, що повзли через ліловий екран, — зітхання машин — червоні вогники, зелені, чорні — тее-ой-тее-ой-ой-ааа!.. — а підлога тут, либонь, залізна — на ліловому екрані Італія — стеля світиться рівним білим полум’ям — чорні вогники…

І раптом космонавт помітив його. Він здіймався безформною масою на широкому малиновому ложі коло пульта. У першу ж мить космонавт усе зрозумів. Але це було таким неймовірним, що деякий час він ще вглядався, приголомшений і розгублений, — ні, помилки не могло бути! — а далі, забувши про хвору ногу, про обережність, кинувся туди через зал. І, коли він схилився над здоровенним обличчям, вкритим виразками, і глянув у запалені очі, він не знав, що йому робити, що думати, що казати.

— Ах ти, ну хто б подумав, — промовив він, щасливо розгублений, бо істота, котра безпорадно лежала перед ним, була людиною. Звичайна, справжня людина, тільки спотворена якоюсь недугою. Усе тіло було гіпертрофоване, здуте. Та все одно це була людина.

Космонавт почув хрипіння — істота намагалася говорити. Потім вона зробила спробу підвестися, напружилась — і знітилася, потім торкнулася рукою долоні космонавта і ледь відчутно потиснула її. Людина!

Очі космонавта застилало слізьми. Він випростався скинув шолом і обережно вдихнув. Повітря було добре, навіть озоноване. Він подумав, що тут можуть бути небезпечні мікроби, але згадав про 828 і вирішив, що тепер це байдуже, вдихнув ще раз, уже на повні груди і радісно засміявся:

— Слухай-но, хлопче, то ти справді наш, із Землі?

При цьому він торкнувся грудей дивовижного незнайомця й показав на підлогу, і той ствердно закивав, торкнувся своїх грудей і показав на телеекрани, де повільно пропливали земні материки.

Вони навіть не пробували порозумітися знаками: кожен рух давався незнайомцеві ціною величезних зусиль. Він показав космонавтові на довгастий металевий стіл у кутку залу, і космонавт зрозумів, що слід лягти на цей стіл. Слухняно ліг; згори опустилася щільна металева кришка, і все затопив морок. Це трохи збентежило космонавта, але він чекав, що буде далі. Раптом відчув слабке поколювання по шкірі, стало навіть приємно, немовби крізь нього струмував легенький вітрець і кожна пора дихала. І ось виразно пролунав молодий гортанний голос:

— Розумієш, я літав у зоряних світах, боровся з Дінном, з власною смертю… Так, я не вмер раніше тільки тому, що хотів ще раз побачити, як полум’яніє захід на моїй батьківщині і в надвечірніх сутінках повертаються з річки дівчата з високими глеками, як цвіте мигдаль, побачити мармурові колони храмів, що здаються вирізьбленими з бджолиного воску. І стіни пахнуть сонцем. Ти розумієш, що я хочу сказати?

— Звичайно, — сказав космонавт.

— От бачиш, а Дінн, світлий розум, джерело мудрості й досвіду, не міг цього збагнути. Можливо, тому, що коли ми зустрілися вперше, як тільки я прийшов на корабель, він був уже хворий — почав розладнуватися… І я зробив усе, щоб повернутися.

— Так, — мовив космонавт і подумав: людина!.. Ах, як йому пощастило, що він зустрів тут людину! Щоправда, це досить дивно і навіть фантастично, а головне — він поки що так і не збагнув, звідки прилетів цей невідомий. А взагалі, все начебто складається просто чудово. І рейс був добрий, і що це за астероїд — зрозумів вчасно, і од вибуху не осліп, бо дивився на екран, а не в ілюмінатор; потім, коли вогненне море дедалі розросталося й сховало Землю, і вже здавалося, що нічого не вдієш, що шлях у нього один — крізь цю радіоактивну вогняну смерть — навіть тоді йому пощастило, і він встиг якимсь дивом обійти кулю розпеченої плазми, що так стрімко розбухала («астероїд» пройшов крізь неї, мов камінчик крізь вогонь). А хіба не поталанило, що ДНАМ саме його послав у погоню й що він зустрів тут людину? Правда, йому перепало-таки, 828, але винуватити нікого, сам винен, тоді він уже добре знав, що то за «астероїд», мав би дещо й передбачити.

— Коли я виводив корабель на орбіту, — долинуло до нього, — на шляху зорельота раптом виникли спалахи, немов від синтезу ядер дейтерію. Я збагнув, що це — людських рук діло. І заплакав… Зрозумій мене правильно. Я знаю, що таке час. Я знав, що минулого не повернеш, догадувався, як застаріли мої спогади… А все ж, щоб вижити, щоб долетіти, я переконував себе, що, коли повернусь на Землю, на Атлантиді все буде, як було: і полювання на лютого глоргарла, і веселі флейти на святі, і дим над пірамідами, і сміх коханої Аоли.

— Кажи ясніше, — попросив космонавт.

З першої хвилини, як людина заговорила, космонавт одразу відчув, ніби йому всередині тріснула якась пружина. Весь час, поки тривали переліт і переслідування і багатогодинне блукання по зорельоту, — ця пружина була натягнута в ньому до краю. І враз тріснула. Втома несподівано налягла страшенним тягарем, і вдавлювала занурювала в хистке півзабуття. Він ще встиг подумати що, можливо, це металеве ложе буде його останнім пристановищем, подумав — і куточки губів переломилися гіркими складками. Але потім звідкись наринув в’язкий туман, і все заполонило одне бажання спа-а-а-ти… спа…

— Кажи яс-ніш-ше-е… друже… — через силу промимрив він і почув десь здалеку той самий розмірений, заколисуючий голос:

— Гаразд, я розповім про себе з самого початку. Ти, здається, спиш?.. Нічого, спи… Мені однаково. І так почуєш. Мої слова вкарбуються в твій мозок навіки, і ніякий новий спогад не витіснить їх з пам’яті. Спершу ти плутатимеш це з тим, що справді було в твоєму житті. Потім почне здаватися, що все це ти сам пережив колись дуже давно, так давно, що лише в твоїй підсвідомості зостався від цього слід… Це несила осягти. Слухай же.

1

Мене звуть Нагга. Замолоду я був мисливцем і слідопитом. Кидав свій важкий бойовий спис на вісімдесят великих кроків, і, коли він летів точно в ціль, здавалося, що вся Атлантида прислухається до високого дзвону несхибного ратища.

Чи доводилось тобі чути про Атлантиду?..

Мені трудно говорити з тобою. Ти прийшов з інших століть. А може, минули вже тисячі і мільйони років, і в пам’яті поколінь назавжди стерлися спогади про мою батьківщину.

Я відвик од людей. Навколо тільки машини — розумні, надійні, ненабридливі і всезнаючі. З їх допомогою добре прокладати міжзоряний маршрут; з ними цікаво поговорити про високі матерії: про час, про ентропію, про початок і кінець усього, — але з ними не поговориш просто так, про те, про інше, ні про що і про все відразу; як любив я погомоніти весняного вечора у винарні сусіднього кварталу з одноногим дядечком Регром; по стінах повзали стоноги, плавали й потріскували вогники в лампадах, навколо розмахували глиняними кухлями веселі бородані і пили вино, яке запозичило колір у сонця і аромат у молодої сосни…

Розумієш, що я хочу сказати?.. Машини мудрі. Вони знають страшенно багато. Розмова з ними — насолода для мозку. І слід віддати належне Дінну, який гостинно прийняв мене тут, у зорельоті, — він був добрим другом і гостинним господарем. Він багато зробив, щоб полегшити мою долю. Та я віддав би півжиття, аби тільки знов опинитись у справжньому лісі й бачити справжні вечірні заграви і ранкові тумани, вистежувати звіра і спати в прілому, гарячому сіні. Аби знати, що десь поруч є люди.

Не говоритиму про дитинство — спогади про нього в усіх однакові; про храми, які вітали схід сонця жертовними димами: про першого вбитого мною звіра.

Я жив у маленькому селищі, яке притулилося в затишному куточку Долини Птахів. Можливо, ще й нині збереглися такі: криті тростиною хати, курні стежки між ними, біля лісу маленький храм. Уранці селище сповнюється ревінням худоби, сваркою жінок; вершини на заході жевріють ясно-червоними жаринами, і, коли вмиваєшся, долоні ломить од холоду.

Я любив полювати. Любив відчувати на плечі впевнену вагу списа. Любив, коли нога до литки провалюється в глибокий, піддатливий мох. Любив пряну задуху полудня, і квіти, і траву, і запах звіра на стежці, і сліди біля водопою, і сутичку, і повернення додому. І любив думати про Аолу.

Вона завжди вибігала назустріч і гукала:

— Нагго, Нагго, що ти сьогодні приніс?

І, коли я розводив порожніми руками, сміялась:

— Ти, мабуть, заснув у лісі. Гляди, Нагго, тебе коли-небудь з’їсть волохатий пута.

Вона була маленька, але дужа: весною сама обробляла мотикою поле, восени сама збирала врожай. Вона була вродлива. Гарна, як ранковий бір, як новий спис як білясті рубці від кігтів глоргарла на грудях мисливця.

Якось вночі я склав біля хати її батька викуп — шкури забитих мною звірів. їх було багато: я тричі ходив до своєї хатини і тричі повертався, згинаючись під вагою дарунків. Уранці їх не стало. Проходячи селищем, я нічим не виказав своєї радості — адже я був мужчина! — але в лісі дав собі волю, високо стрибав, як молодий звір, і кричав, аж луна котилася міжгір’ям.

Мабуть, я був щасливий тоді. Я ж так кохав Аолу. До свята Вогню, коли я міг привести її в свою нову хатину, місяць мав народитися тричі, і вперше цей строк здався мені задовгим.

Так, я був щасливий. Сподівання, ця тінь справжнього життя, зробили мене мрійником. Я вірив, що щастя буде зі мною завжди, що навіть після того, як останній подих залишить моє тіло, я опинюся в Полях Щасливих Ловів: адже щомісяця я приносив дари жерцям.

І раптом усе скінчилось.

Наче під ударом сокири, розкололося вночі небо, і різке синє світло обпалило землю. А потім був такий гуркіт, що гори зрушили з місць, і каміння хатин розповзлося, мов живе, і ліс повалився, ніби по ньому довго тупцював височенний пута.

То був тільки початок.

Слідом прийшов ураган. День змішався з ніччю, морок — зі світлом, і ми забули, яке сонце. Земля корчилась і кричала, як породілля. Та муки не несли їй щастя, лише горе атлантів породжували вони.

Порятунку не було ніде.

Удень і вночі молились атланти, вівтарі окропилися кров’ю, та не було нам ні прощення, ні пощади.

Померк старий місяць і молодий округлився, як щити атлантів. Духи втомилися змішувати світло з мороком та перекидати гори в моря. Якось я побачив зорі, вирушив шукати Аолу і знайшов її в захистку під вивернутим корінням араукарії.

— Я хочу їсти, — сказала вона.

Я взяв списа й подався на полювання.

Земля була печальна.

«Тебе довго били палицею, земле, — думав, я, пробираючись між поваленими деревами, обходячи уламки скель, з подивом вдивляючись у незнайомий контур рідних гір. — Тобі зробили боляче».

Полювання було невдале. Ми поснідали їстівним корінням і плодами, а потім я знов узяв списа й подався в гори.

Помалу життя налагоджувалось.

Ми, як і раніш, били звіра, ловили рибу й обробляли землю, але атлантів ніби підмінили. Вкривалися пилом лункі барабани; ще так недавно веселе рокотання їх скликало на бенкети й свята цілі округи, а нині всі пісні налилися печаллю, мов осінні ягоди — гірким соком, бо в кожному домі був траур: багатьох, дуже багатьох розгнівані духи переселили в Поля Щасливих Ловів.

Я дивився на людей мого племені — і не пізнавав їх. Ніби щось надломилося в душах атлантів. Не було в них колишньої гордині, а зарозумілість, яку вони увібрали в себе з материнським молоком, збереглася лише в опущених губах витрішкуватих масок, що застигли на фронтонах напівзруйнованих храмів. Духи розтоптали самовпевненість і пиху атлантів. Дні, чорні від хмар і попелу; ночі, білі од безперервних блискавок, відібрали снагу в дужих рук і мужність у сердець; туга оселилася в очах у воїнів.

Часто мені не спалося вночі. Я лежав на спині, дивлячись, як зорі просочуються в щілини очеретяної покрівлі, відчуваючи, як снага наливає мої груди, як вона буяє в них, наче весняний сік у деревах, і думав: навіщо мені та снага? І ще я думав про те, що земля моя теж не спить уночі: було ясно чути, як вона здригається, як дихає, ніби величезний пута перевертається уві сні, і я думав, що, коли вона знову прокинеться, це так не минеться атлантам.

І вона таки прокинулась.

Небо було ясне, але вдалині гуркотів грім: то зі схилів зривалися величезні скелі; хитались гори, земля репалася, мов достиглий кавун, і гинули атланти. Старі люди пророчили, що так буде відтепер завжди, знов і знов пробуджуватиметься земля, аж поки наймолодші в роду не підуть слідом за батьками в Поля Щасливих Ловів. Поки не заберуть боги всіх атлантів.

Ми вірили цьому. Вечорами сиділи навколо вогнищ, слухали голосіння жінок та виття здичавілих псів, і нічне небо здавалося багряним.

Що нам було робити?!

Якби в нас була мета, якби ми знали, як перемогти і кого, — можливо, ми б таки боролися. Але проти нас була природа…

А потім чеканню настав край. Якось надвечір у Долині Птахів з’явився посланець від Головного Жерця Атлантиди, — його пізнали по плащу, чорному, з поперечними червоними смугами. Посланець був неголений і розпатланий: на закопченому сонцем та вогнищами обличчі великими плямами блищали очі. Він прочитав наказ: усім чоловікам, що здатні тримати зброю, йти до гір, які оточують плато ойкоків. Потім він квапливо сів, схопив поданий йому окорок і заходився шматувати його зубами, голосно плямкаючи і розмазуючи жир по бороді, а старійшини мовчки дивились на нього, ждучи, коли він наїсться.

Посланець перестав їсти несподівано. Поклав необгризену кістку на коліна, потягнувся, широко позіхнув і, обвівши синіми очима долину, мовив замріяно:

— Ну й гарно ж у вас!

— Що в ойкоків? — спитали старійшини.

— Велика битва буде, — сказав посланець, сховав кістку в торбинку, що висіла біля пояса, і випростався. — З неба на плоскогір’я опустилася гора. А в ній — духи. То вони принесли Атлантиді лихо. їх треба прогнати. Або знищити.

Старійшини стояли навколо похнюплені й мовчали. Посланець подивився на призахідне сонце.

— Чи встигну я сьогодні перетнути долину? — спитав він; по всьому було видно, що найбільш за все йому хочеться дістатися до ложа.

— Це вже як ітимеш!

Перед ним розступилися.

Того вечора я попрощався з Аолою, а ранок застав мене в дорозі.

Дорога була нелегкою. Атланти йшли закопченими юрмами через голодну країну. На узбіччі лежали люди-засинали од виснаження, і для багатьох з них цей сон був останнім. Зате пси того літа розкошували. Вони дрімали в затінку храмів, розжирілі від людського м’яса.

Я пройшов цей шлях. На дванадцятий день здолав перевал, і переді мною розкинулось плато ойкоків. Воно здавалось величезним згарищем, але попелу й пилу не було на ньому — все сплавилося в монолітний, сяючий на сонці чорний щит, що бринів під ударом списа. Осторонь височіла чудернацька гора бурого кольору. Біля її підніжжя плавали ледь бовваніючи здалека зеленкуваті хмарки (зблизька я розгледів, що вони мають строгу кулясту форму).

Я прийшов вчасно.

Нас було стільки, що вночі навколо плоскогір’я ойкоків палало більше вогнищ, аніж зірок над нами, а зірок ніхто не бачив, бо на землі було видно як удень.

На ранок ми з бойовими піснями рушили до бурої гори. Могутнє військо наступало з чотирьох боків стрімкими й нестримними, наче таран, колонами. Весь простір між ними заповнили ополченці. Вся Атлантида була там! Ми гукали «Ерро!» і йшли, рішучі й суворі, швидше, швидше, а потім побігли.

Напередодні я дуже хвилювався. Майже не спав і зовсім не снідав — шматок у горло не ліз. Але тепер я забув усі страхи. Біг у натовпі, розмахував палицею (бронзову сокиру засунув за пояс ззаду, щоб не заважала), і груди здавались мені тісними від напливу почуттів.

Спочатку, коли до гори було ще далеко, я бачив її всю, навіть зеленкуваті кулі біля її підніжжя. Але потім піт залив очі, і в них мигтіли спалахами то спини передніх, то їхні литки, то перекинуте небо в чорному дзеркалі під ногами; я плив крізь «Ерро!», наче крізь товщу води, і сам гукав, але не чув власного голосу, а через п’яти мені в тіло передавався тривожний гул.

Дедалі частіше почали зустрічатись пошматовані тіла атлантів. Деякі воїни ще жили й благали допомогти, але задні натискали, і, щоб не бути затоптаним, доводилось бігти разом з натовпом.

І раптом виявилось, що я вже біля підніжжя гори. Тіла атлантів лежали тут купами, ноги ковзали у піддатливому місиві, і я, не тямлячи, що роблю почав видиратися вгору й несподівано побачив перед собою круглий вхід; з нього саме випливала куля. Я навіть не встиг розглядіти її, не встиг вирішити, що робити — інстинкт був стрімкішим за думку, і палиця зі швидкістю блискавки розтрощила кулю вщент. Повітря навколо засвітилось, обличчя обдало жаром. Прикривши очі рукою, я ступив в отвір.

Півтемрява. Невелике приміщення: якісь дивні стіни — не дерево і не камінь, щось схоже на бронзу. «Тільки де духи взяли стільки бронзи?» — подумав я.

Зовні ревіння не вщухало. Насмілившись, я просунувся до отвору, що вів далі вглиб гори, пройшов ще кілька приміщень і опинився в непроглядній темряві. Тут би мені й повернути, але я крався вперед і вперед, поки раптом не оступився. Морок кинувся мені назустріч, наче глоргарл із засідки, і, падаючи, я подумав, що це кінець. Потім відчув м’який удар і здивувався, що живий. Ця думка була останньою.

2

Пам’ятаю: було важко дихати. Мені здалося, ніби я зчепився в барлозі із здоровенним кошлатим пута, і він навалився на мене. Кров ударила в голову, в руки й ноги; вони так обважніли, що мені було несила підняти їх, а зверху навалювався пута, і під його вагою прогинались ребра, і неможливо було зітхнути. Мабуть, я кричав, знепритомнівши, бо, коли прийшов до пам’яті, крик ще стояв у моїх вухах, а губи засмагли, як у бою. Тільки ніякого бою не було. Я лежав у невеличкій комірчині сам, з порожніми руками, палиця та бронзова сокир валялися в кутку. Збоку лилося м’яке світло. У мене вистачило сил тільки на те, щоб повернути туди голову. Там була дивовижна стіна. Вона слабо світилася. По ній пропливали білі клапті. Я пильно придивився і зрозумів: хмари…

Я лежав, безпорадно простершись на підлозі, тягар дедалі дужче здавлював, і мені здавалося, що я вмираю. А там, на ліловому полі, хмари все віддалялись, віддалялись і танули; збоку позначилась межа обвалу, і я побачив усю кулю, яскраво освітлену з одного боку й попелясто-сіру з другого, і ця куля все провалювалася кудись униз і назад, поки не стала схожа на м’ячик, і я, не розуміючи, але відчуваючи серцем, що коїться щось страшне, з жахом стежив, як вона все зменшується, все віддаляється. А тягар на мені зріс у десятки разів, так, що в мене запаморочилось у голові і кров пішла з вух і носа; та я все дивився й дивився, аж поки м’ячик перетворився на світну цятку, яка загубилася серед решти зірок, і, напевно, погасла… Я заплющив очі і знепритомнів.

Тільки значно пізніше я зрозумів, що тоді бачив Землю востаннє.

Коли я знову прийшов до пам’яті, невидимий пута зник, але тіло нило, змучене, виснажене, ніби побувало між жорнами. Дивовижна стіна світилася, мов трухлявий пеньок у передгрозову ніч. У дитинстві ми закріплювали такі голубуваті гнилючки в пір’ї капелюхів і вночі влаштовували походи: сяючі німби пливли поміж кущами ліщини, кружляли біля підніжжя араукарій.

Я сів, потім спромігся встати. Хоч тягар іще давив мене, та все ж менше, ніж раніше. «Пута пішов, — подумав я, — отже, слідом піде й маленький пута».

Я не боявся маленьких пута. Зустрівши їх у лісі, я навіть за палицю не брався. Кидав у них здалеку камінням: хай тікають у хащу й виростають у великих пута, з теплою кошлатою шкурою та смачним жирним м’ясом. Щоб, спершись на задні лапи, вони діставали нижнє гілля дерев, щоб їхні важкі сліди зберігались у траві од роси до вечірнього водопою, щоб перемога над ними принесла мені славу; щоб після кожної перемоги в намисті. Аоли з’являлося ще два величезних жовтуватих ікла.

Але цей маленький пута ховався десь поряд і не збирався тікати.

— Забирайся геть! — мовив я грізно. А потім гукнув: — Ерро!..

У комірці навіть луни не було. Стіни вбирали звук: клич немовби тонув у них. Він не злякав би й шестимісячного вовченяти. І маленький пута залишився. «Доведеться його вистежити», — подумав я.

— Пута хитрий, — сказав я. — Маленький, але хитрий.

У комірці було два виходи: один у стелі (в нього я провалився), другий біля стіни, що світилася. Другий вихід чимось вабив мене, розпалював цікавість. Вистежуючи пута, я заглянув туди. Очі мої звикли до темряви, не раз глупої ночі я чатував звірів на стежці, коли жодної зірки не побачиш у просвітах між деревами, навіть просвітів немає, а внизу, під кронами, у високій траві, в хисткому, задушному мороці тільки чавкає драговина і — угу-угугу — кумкають жаби: навіть у такі ночі я вмів вистежувати. Але тут була інша темрява. Сліпа. Безпросвітна. Вона мене бентежила: я почував, як цікавість роз’їдає мене.

Сів під стіною і став чекати.

Коли часом я відчував у долонях гладенький держак палиці, мої м’язи напружувались, мужність переповнювала мене і хотілось гукнути: «Ерро! Виходьте, духи, могутні й потайні, виходьте — і ми станемо на герць, як це личить чоловікам…» Та потім я пригадував, що я їхній бранець і навіть не знаю, як вибратися звідси, де решта атлантів… Відкладав палицю й ждав.

Мабуть, ждав довго, бо захотілося спати. Я пересилив себе і ще почекав, аж поки не відчув спраги. Тривога охопила мене, мов пожежа.

Я підвівся, сперся на палицю й гукнув:

— Гей, духи, ви завжди так приймаєте гостей?..

Не хотів просити в них води та їжі, думав, що вони догадаються самі. Але вони не догадалась. Навіть не озвалися.

— Тебе скривдили, Нагго — пробурмотів я, — про тебе забули, мов про поламаний спис, мов про старого бранця, якому вже несила підняти мотику й лишається гибіти з голоду, поки якось уночі його, напівживого, не пошматують собаки…

Гнів розпалив моє серце. Я змахнув палицею над головою і закричав:

— Ерро! Дайте мені води і м’яса!.. — Це скидалося на лютий рик глоргарла. — Ерро!!! — клич роздирав мені груди. Я відчував: ще мить — і кинуся з палицею трощити все, що трапиться під руку. Але я вчасно згадав, що я мисливець і воїн, мушу зберігати гідність. І я стримався.

— Гаразд, духи, — сказав я примирливо, — я сам добуду воду та їжу.

Мені потрібен був смолоскип.

Я дістав кремінь і запалив трут. Потім мені довелося порвати на клапті мало не половину мого хутряного плаща, поки, нарешті, пощастило підпалити палицю. Вона горіла погано, і мені нелегко було підтримувати цей вогонь. Та я радий був і йому. Опустивши смолоскип (інакше він не горів) і тримаючи в правій руці сокиру, я ступнув у круглий отвір…

Коли я увійшов до цього залу, він був зовсім іншим. Може, в ньому щось і було, але тоді він здавався мені порожнім. Тільки посередині повільно плавала куля. Я уважно розглядів її. Досить велика, — двоє воїнів узявшись за руки, не змогли б її обхопити, — і ніби зовсім без зовнішньої оболонки, ніби плавала така собі чепурна хмаринка, а в ній клубочилось голубувате сяйво.

Я стояв біля входу й дивився на кулю. Потім сказав:

— Я довго йшов у надрах твоєї гори, дух, але не бачив у ній струмків, які б заспокоїли мою спрагу, не чув птахів, яких міг би підстерегти, не зустрів ні млявого шауна, ні ікластого ірві, чиїм м’ясом міг би підкріпитись…

Я ждав відповіді.

Ні, дух уперто не помічав мене.

Тоді я поставив смолоскип під стіну і обережно ступив уперед, тримаючи сокиру напоготові. Потім поволі, поволі ще просунувся вперед… Тепер куля плавала зовсім близько від мене. Я весь зіщулився, мов дика кішка перед нападом, — і раптом, блискавично замахнувшись сокирою, стрибнув до кулі…

Не пам’ятаю, чим закінчився стрибок. На якусь мить в очах усе побіліло; мене так ударило в груди, наче хтось встромив у них списа чи блискавку. І я впав у темряву…

Я не відразу вловив мить, коли повернувся до пам’яті. Колючий вітрець обвівав тіло. Спочатку я не помічав його, а коли помітив, це вже була дійсність. Я лежав на спині, у мороці, і приємний вітерець струмував крізь мене. Ні підвестись, ні ворухнутись я не міг: зверху, май же торкаючись грудей, навалювалася кришка — наче віко домовини.

Це скидалося на поховання живцем, та чомусь я не хвилювався. Найбільше мені хотілось пити — спрага глушила всі інші думки. Пити й їсти. Я уявляв, як було б добре, коли б я оце сів, а поруч уже стоїть глечик холодного молодого вина, і в грубому глиняному полумиску — свіжий окорок, ще теплий, навіть жир на ньому не встиг захолонути. Ну і, звичайно, кілька кукурудзяних коржів, підсмажених, хрумких, трохи солонуватих…

Картина уявилась мені так яскраво, що спрага й голод наче подесятерились. Вони ставали нестерпними. Думай про щось інше, наказав я собі. Про що завгодно, тільки про інше…

І почав думати про Аолу.

Я бачив її напередодні походу.

Був вечір. Я нишком підкрався до віконця хатини її дивився, як вона розчісує золотаве волосся. Воно ніжно так виблискувало в сутінках. На ній було намисто з іклів пута, а на зап’ястях — темно-зелені нефритові брас лети. Вона здалася мені такою маленькою: я все стояв і дивився, і слухав, як іноді потріскує лучина. Мені завжди подобалося дивитись, як мене жде Аола…

Коли я думав про Аолу, голод вщухав, мов біль у рані після того, як його замовляв одноногий дядечко Регр. А я все думав і думав про Аолу. І раптом кришка наді мною зникла. Я сів. Було досить добре видно. Я сидів на помості з дивного матеріалу, подібного до бронзи, у тому ж залі, тільки куля зникла. Мій смолоскип давно погас і зал освітлювався якимись прихованими від очей світильниками. Поруч стояв глечик, і на глиняному блюді, масно виблискуючи, височів окорок. А кукурудзяні коржі, так звично, по-домашньому пахли…

«Це марення», — подумав я і покуштував коржа. О, справжній! Я відразу почав швидко й жадібно їсти. Яке чудове молоде вино було у глечику!

— Ти щедрий дух, — мовив я, наївшись досхочу. — Та я не лишуся перед тобою в боргу. Я віддам тобі серце й ліву задню ногу першого ж шауна, який впаде від моєї руки, — говорив я, розмахуючи сокирою. — І жирний горб його я теж віддам тобі…

Вино та їжа зробили мене благодушним. Я вже не звертав уваги на маленького пута й міркував, де б мені влаштуватися, щоб поспати, але незрозуміла тривога раптом ворухнулася в моїй душі. Майже не усвідомлюючи того, що роблю, я пройшов через зал і заглибився в темні коридори, і все йшов і йшов у мороці, без смолоскипа і навіть не бачачи власних рук. Та жодного разу не спіткнувся: невідома сила вела мене, примушуючи ставити ноги саме там, де треба.

Враз попереду замерехтіло світло. Я побіг туди, звернув за ріг… Переді мною була хатина Аоли, складена з пісковику, крита пальмовим листям. З нього ще стікала вода, наче тільки-но пройшла злива. У вікні світилось. Я бачив Аолу. Вона розчісувала жовте волосся, і в такт її рухам глухо постукували нефритові браслети й ікла пута в намисті…

— Аоло!..

Я кинувся до неї — і вдарився об невидиму стіну. Я вмить щосили гупнув у повітря сокирою — сокира розлетілася на друзки. Я гатив кулаками по рівній прозорій броні.

— Аоло!!!

Вона мене не чула. Вона й далі спокійно розчісувала волосся. Там, за цією стіною, вона, як і раніше, чекала мене.

Це тривало кілька секунд. Я бився об стіну, мов плат у клітці. Потім видіння щезло, і я, знесилений, почвалав назад.

Я не тямив, що роблю. Повернувся в зал, ліг на поміст — і знов я в мороці, під глухою кришкою, тільки приємний вітер струмує крізь мене.

Я забув про сон. Думав про Аолу, про те, як могла вона тут опинитись. Придумував десятки способів, як пробитись до неї, уявляв, як ми зустрінемось… «Аоло, маленька Аоло», — скажу їй, і моє серце стиснеться, і я повторюватиму: «Аоло, моя маленька Аоло». «Ну що ти», — мовить вона й уткнеться мені в плече, а я повторюватиму: «Аоло, моя люба…» Тоді вона зведе очі й скаже: «Ну не тримай мене так, мені боляче», — а я спитаю, як вона тут опинилась. «Де тут»? — скаже вона, — адже ми у себе вдома, у Долині Птахів. Ну чого ти мене так тримаєш, відпусти й розпали вогонь: я підігрію тобі коржі; мама запекла в них нирки молоденьких клагунду — це буде так смачно…»

Так я думав, і потім знову зникла кришка, і знову я йшов у темряві, і коли попереду побачив хатину, то вже не ждав, а стрибнув до неї і опинився біля вікна. Вскочив у вікно і пригорнув Аолу до грудей.

— Аоло, моя маленька Аоло, — шепотів я й цілував, цілував її волосся, а вона уткнулась мені в плече, і я їй шепотів: — Аоло, маленька моя…

— Ну, чого ти, — сказала вона.

— Аоло… — Я не пам’ятав інших слів.

Вона якось особливо, по-своєму, як уміла тільки вона, подивилась на мене знизу вгору і сказала:

— Ну, не тримай мене так, мені боляче…

Мені раптом стало моторошно: я знав наперед кожний її рух, кожне слово…

— Як ти тут опинилася?.. — спитав я.

— Де «тут»? — вона відштовхнулась від моїх грудей маленькими твердими кулачками й глянула на мене здивовано. — Ми ж у себе вдома, у Долині Птахів… Ну чого ти мене так тримаєш, відпусти й розпали в печі. Я підігрію тобі коржі. Мама запекла в них нирки молоденьких клагунду — це буде так смачно…

Я дістав трут і кресало й попрямував до печі. І несподівано опинився в темряві. Оглянувся.

— Аоло!..

Пробіг кілька кроків назад, кидався в різні боки, ловив руками порожнечу й гукав:

— Аоло!!!

Вдарився обличчям об метал, упав, схопився і знову побіг, упав і вже не міг підвестись. Поповз.

— Аоло!!! — кричав я, аж зірвав голос, і все повз, і хрипів безголосо: — Аоло…

Навіть луни не було тут.

3

…Пробудження було тяжким. Навіть під час сну маленький пута не давав мені спокою. Тіло втомилося від боротьби з ним. Кожний м’яз нив, наче в діда, змученого весняним міжпогоддям.

Я був у тому ж залі: порожньо, матове світло, стіни рясніють тьмяно виблискуючими відростками. Я торкнувся одного — і різкий удар відкинув мене на підлогу за кілька кроків. Усе тіло здригнулося, в роті стало сухо. Я зірвавсь на ноги й відступив на середину залу, боязко оглядаючись. Але ніхто на мене не нападав, навколо пані вала тиша, і поступово я заспокоївся.

Мені дуже хотілося вистежити маленького пута (ну й вимотав же він мене!), але я пригадав, як довго й марно шукав його напередодні, пригадав, як негідно поводився, — і мені стало соромно. Адже тоді я зовсім втратив розум, борсався й волав, наче жінка. А все через Аолу… Справді, звідки вона тут взялася?..

Відновивши хід подій, я зрозумів, що поміст, на якому напередодні довелося лежати мені двічі, відігравав тут не останню роль. Я вирішив перевірити свої спостереження і ліг на нього. Насунулась кришка. Темрява. Знайоме відчуття вітерцю, що струмує крізь тіло. Я почав думати про коржі, якими мене не встигла почастувати Аола. Потім пригадав, який смачний окорок їв нещодавно та яке добре вино було тут.

Більше нічого не спадало на думку, і я сказав: досить. І враз кришка зникла. Вино, окорок та коржі стояли поряд. Я знову поласував ними.

— Ти добрий, дух, — пробурмотів я. — І дуже щедрий. — А сам міркував, як би перехитрити його й визволити Аолу.

Це було нелегко. Адже я діяв наосліп. Я був бранцем духа, перебував цілком під його владою. Щоправда, він не виявляв злих намірів, та хто міг ручитися, що його ставлення до мене не зміниться? Досі він був добрий, і я вирішив скористатися цим.

Наївшись, знову ліг на поміст і уявив, як Аола прийде до мене в зал. Вона увійде, некваплива, обережна. Побачить мене — і кинеться назустріч, прямо в мої обійми. «Нагго, Нагго, — шепотітиме, — тікаймо звідси, мені лячно». А я підкину її й піймаю, пригорну і сміятимусь: «Чого ти боїшся, маленька? Адже я поруч». «Мені лячно, Нагго, — швидко шепотітиме вона й оглянеться, і вимовить нечутно, самими губами: — Ти знаєш дорогу?» «Так…» А потім ми поринемо у глиб неосвітлених коридорів і будемо швидко йти, не натрапляючи ні на що і вчасно повертаючи, не боячись, що кудись провалимось, бо хазяїн сам вестиме нас крізь гору. І нам здаватиметься, що ми йдемо зовсім недовго. Раптом попереду замерехтить світло, відкриється круглий вихід і диск сліпучо-білого неба… Ми зупинимося на порозі. «Як тут гарно, Нагго!..» Рівнина випромінює нестерпне світло, у ній друге сонце і друге небо, чи то голубе, чи біле, сяюче. А вдалині, на обрії, попелясті гори, мертві: жодного деревця, жодної травинки. Зате за ними — Атлантида… Ноги швидко-швидко несуть униз крутим схилом, і от уже дружно застукотіли по ковзкому, лункому дзеркалу.

Я старався затримати перед очима те, що оце тільки-но виразно бачив, але воно мутнішало, тьмяніло, зовсім померкло, і раптом — білий спалах—і я знову лежу в темряві, й вітрець струмує крізь тіло. Я спробував ще уявити, як ми добіжимо до гір, але нічого не вийшло, і я подумав, що ж, якось уже самі доберемося. Та ось пролунав мелодійний звук, наче брязнув дзвіночок: — Дінн! — потім дуже знайомий голос промовив:

— Це неможливо, Нагго.

Я завмер. Хотів схопитись, але плита не давала й ворухнутись. Перевів подих. «Не хвилюйся, адже це дух гори», — заспокоював я себе. Звичайно, це він. І чому б йому не заговорити, якщо він розуміє тебе й виконує перше-ліпше твоє бажання. Ось тільки останнє не хоче виконати… Я облизнув губи й хрипким голосом перепитав:

— Ти не хочеш відпустити нас?

— Ні, чому ж, — почулось у відповідь. — Можливо, я відпустив би тебе. Але зараз це неможливо.

Я зрозумів, звідки знаю цей голос: він мій власний. Вірніше, це був голос духа, та він міг говорити зі мною тільки людською мовою, а людську мову чув лише від мене — от він і говорив точнісінько так, як я. Було моторошно чути себе збоку, але вибирати не доводилось.

— Чому? — спитав я. — Ти гадаєш, ми не знайдемо дороги додому?

— Так.

Я засміявся:

— Я і з заплющеними очима пройду стежками, що ведуть до нашої долини.

— Тут немає стежок, — почув я байдужу відповідь — Ми — не на Землі. Ми — в космосі.

Цього я не зрозумів. «Мабуть, він хоче сказати, що ми не на поверхні землі, а всередині, в горі — подумав я. — Ну й що з того? Тут неважко вибратись».

Але я не встиг заперечити, як він сказав:

— З твоїх думок я бачу, що ти не зрозумів мене. А я не приховую від тебе істини. Зореліт уже залишив межі сонячної системи. Навколо — самі зірки. Я не можу повернутись — у мене й так надто мало часу, щоб виконати те, що належить.

З усього цього я зрозумів лише одне: дух гори не збирається випускати мене. Він не такий добрий, як я вважав. Отже, слід поміркувати, як перехитрити його. Тільки не тепер, звичайно, коли він бачить усе, що б я не подумав.

— Гаразд, — мовив я, — тоді хоча б забери маленького пута.

— І це неможливо. Зореліт набирає швидкості. Прискорення ще довго діятиме на тебе.

— Ти злий, дух! — вигукнув я спересердя. — Ти тільки прикидаєшся добрим, але нічого не хочеш зробити для мене і навмисно говориш незрозуміло.

Він не одразу відповів. «Мабуть, образився», — по думав я, і тут же почув:

— Ти метушливий і багатослівний, Нагго.

— Маєш рацію, Дінне, я поводжусь не так, як личить воїнові, — сказав я, присоромлений його словами. — Але чому ти ховаєш від мене маленького пута? Я хочу вбити його!

— Нагго, ти сміливий воїн, — сказав дух. — Дужий і витривалий. Коли зореліт стартував з Землі, в ньому було ще кілька атлантів, які пролізли сюди так само, як і ти. У перші ж хвилини польоту прискорення розчавило їх. Лише ти вижив. Це великий подвиг. Я був би радий хоч тепер полегшити твою долю — не можу.

— Віддай мені маленького пута! — закричав я.

— Ні.

— Віддай!..

Він не відповідав. Я кричав ще щось, потім заспокоївся й сказав, уже не сподіваючись, що він озветься.

— Дух, приведи Аолу. Нехай вона побуде коло мене.

— Мені б не хотілося цього, Нагго… Вона…

— Приведи її, дух, благаю тебе!

— Ти пожалкуєш, Нагго. Вона не така, як завжди.

— Що ти з нею зробив?! — закричав я.

— Вона… нездужає.

— Я хочу бачити її.

— Як знаєш…

Морок розвіявся. Я схопився з помосту — назустріч мені йшла Аола. Я підбіг до неї, взяв її за руки, заглянув їй у вічі.

— От ми й знову разом, — сказав я, приховуючи тривогу.

— …разом, — наче луна, озвалась Аола. Мені здалося, що вона стоячи, з розплющеними очима спить.

— Аоло, дух сказав, що ти нездужаєш. Що в тебе болить?

— …болить…

Я відступив на два кроки. Мені стало моторошно. Вже б краще мовчала, подумав я. А вона, ніби тільки тепер побачила мене, глянула на мене величезними очима, посміхнулась якось дивно і сказала:

— Ти — Нагга…

Серце моє впало. Я втратив голос і, відступивши крок… ще крок… повільно позадкував від Аоли, відмахуючись, відгороджуючись от неї розчепіреними пальцями.

4

Мені снилась ріка. Бліки — важкі злитки світла — сипались лунко до ніг. Сіті пахли баговинням. Зеленів пісок.

Тіло пружне, сильне. Налягти на жердину!

— О-ге-ге-ге-гей!.. Гей… ей… ей!.. — лине над водою.

Ноги вперлися, вросли в колоди, колоди зариваються у воду, вода дзюркоче, а навколо стільки світла: голубого, білого, зеленого, стільки сонця, і засохлі дерева, жорсткі, незграбні, повертаються там, під ногами, в яскравій бездонній блакиті, і скелі повертаються, і хмари, і весь світ повертається і котиться колесом в оглушливому сонячному сяйві. І щось величезне розпирає груди. Хочеться кричати на весь світ переможно, радісно.

— О-ге-ге-ге-гей! Гей… ей… ей… — лине у безмежній блакиті.

Буяють соки в деревах, і в мені буяють соки, і весь світ хитається, п’яний від весни й буяння соків. Старе ірні чвалає з дитинчам через протоку, наче знає, що нема в мене списа, наче знає, що коли б і був зі мною спис, я б не підняв його у цей вируючий життям день.

— О-го-го-го! О!., о… о…

Атлантидо! Яка ти прекрасна навесні, Атлантидо!..

…Хтось доторкнувся до мого плеча. Я прокидаюсь. Знаю, що це Аола. Лежу не розплющуючи очей, усім тілом ще там, у голубому й зеленому, на бистрині, але мозок уже не спить.

— Ти кричав, Нагго, — каже Аола.

Я не відповідаю і не розплющую очей. Відчуваю, як сіно лоскоче шию і різко пахне м’ятою. Прямо у вічі б’є вранішнє сонце. Хочеться повернутись у сон.

— Ти кричав, Нагго…

Вона повторює це холодно, без інтонацій. Я уявляю, як розплющу очі й побачу її блукаючу посмішку, і весь день чутиму: — Ти ходиш, Нагго… Це трава… Чому ти мене гладиш?

Я трохи розплющую повіки. Сонце білими стрілами пробиває вії, тихо. Я знаю: якщо розплющити очі, навколо побачу ліс. Черстві стовбури, заткані лишайниками, оповиті ліанами; низьке густе гілля; плями квітів, яскраві, жадано трепетні; сірий пісок, засипаний ламкою глицею і чорним торішнім листям; а в глибині — пальми й банани, і за серпанком не видно, що ж далі там, за стовбурами, і так хочеться забігти за них і побачити, що далі теж дерева, дерева, дерева… Чи, може, круча, внизу річка й селище, а на маленькому майдані, в центрі, жовтий, викладений з пісковику, храм. І ліс за селищем синіє, з горою зливається, а далі біле небо…

Тільки я не побіжу за дерева, бо за ними немає ні лісу, ні кручі, ні далеких гір. Металева стіна. І нагорі, за низькою кроною — вона. І під сухим піском. І сіно, таке справжнє, з волошками й королицею, з медункою і болиголовом, з м’ятою і полином, із дзвіночками і деревієм — таке свіже, наче в дитинстві, тільки аромат у нього трохи не той, якийсь очищений, помитий, без пряної духоти без пилу трав’яного, який так тонко-тонко пахне. І сонце вранішнє, гаряче, вже котрий день ніяк не пересунеться, все світить з однієї точки…

Аола більше не кличе мене. Я лежу ще трохи, потім розплющую очі, сідаю. Вона повертається до мене й питає, усміхаючись:

— Нагго, чому в тебе з очей текла рідина?

— Це сльози, — кажу я.

— А що таке сльози?

До цього звикнути неможливо. Та що робити? Адже я бранець, а доля бранця — ждати й сподіватись. Я стримую стогін і розповідаю Аолі про щастя, про горе, про тугу за батьківщиною.

— Як ти дивно говориш, Нагго, — сміється Аола. — Важко щось розібрати…

Від цих слів я зіщулююсь, наче від удару. Ех, коли б можна було весь час спати і спати, і щоб снилася Атлантида!.. Іноді я думаю, що сон — це дійсність, а дійсність — сон, така вона неправдоподібна й жахлива. Алі новий день завдає нових ран, і ніч їх не загоює.

Дні одноманітні, наче вода. Немає полювання, немає вечірнього глухуватого гомону бороданів, їх розповідей про минуле. Лише оцей ліс. Добре, що хоч він є. Адже спочатку і його не було, та якось я не витримав і почав благати: «О дух, ти могутній! Перенеси сюди хоч кусочок лісу…» Він відповів, що це йому не під силу — мовляв, ми далеко від Землі, та й там це було б для нього неможливо. Єдине, чим він може мені зарадити, — створити тут штучний ліс, і він пояснив мені значення слова «штучний». Я не повірив духові. Я не уявляв собі, що це можливо. Він перенесе сюди справжній ліс, думав я. А потім дух сказав: «Згадуй». І я лежав на помості й згадував кожну дрібницю, кожну деталь мого улюбленого куточка лісу. І дух створив ліс. Тільки я жодного разу не побачив у ньому нічого нового.

Час тягнеться нестерпно одноманітно: їда, сон, розмови з Аолою та духом, і знову їда й сон. Кілька разів я робив спробу втекти. Довго крався у темряві, намагаючись триматись одного напряму — і завжди в кінці дороги незмінно повертався сюди, в оцей зал, на свою лісову галявину. Я знав, що це витівки Дінна, що вій стежить за мною і веде оманною стежкою, але ніколи не обурювався — адже я був тільки бранцем.

Іноді я розмовляв з духом, навіть не лягаючи на поміст. Він скаржився, що не всі мої слова розуміє; але щоразу робив чималі успіхи, і спілкування наше спрощувалось.

Спочатку я називав його просто — дух. Він попросив пояснити йому значення цього слова, і, хоч скільки я бився, ми так і не зрозуміли один одного. Тоді я почав називати його інакше Дінн. Цей звук чути було завжди, коли дух збирався щось сказати або хотів просто привернути мою увагу. Це прізвисько він прийняв легко й озивався на нього охоче.

Я не лічив дні. Коли б навіть хотів їх лічити, це було 6 нелегко, бо тут не народжувались і не вмирали місяці і не заходило сонце. А в мене десь у грудях, в серці збиралась чи то туга, чи, може, ще якесь почуття — збиралось, як майбутні блискавки серед безхмарного дня. Мої невдалі спроби втекти з полону, слабоумство Аоли, туга за волею й за Атлантидою — у всьому був винний Дінн. Наші стосунки, дружелюбні спочатку, не могли залишатись такими й надалі. Моя дикунська психологія була надзвичайно примітивна: всіх я поділяв на друзів і ворогів. Середнього не було. Тому відносини з Дінном спочатку задовольняли мене, потім з’явилося нерозуміння, потім — підозра та гнів. Нарешті я зрозумів, що ми з ним смертельні вороги.

Я ж не знав, що Земля — страшенно далека, не знав 1 ніколи б не повірив, що я не в горі, на платі ойкоків, а в космосі (про який я теж не мав уявлення). Я не цікавився ні зорельотом, бо вважав, що перебуваю у звичайнісінькій горі, ні самим Дінном, який був для мене таким же всесильним і незрозумілим, як і всі інші духи; а їх так вчили старі, навкруги було чимало.

Як всякий бранець, я мріяв лише про одне: швидше вирватись на волю. Втекти не вдалося. Обставини примушували знову взятися за палицю.

Це я зрозумів не одразу. Але ж настала така хвилина. Дрібні факти, що чималий час накопичувались, раптом викликали вибух, і як наслідки — нову якість моїх з Дінном відносин.

Поштовхом стала по суті справжня дрібниця.

Одного разу Аола, що сиділа у високій траві під молодим бананом і гладила долонею його широкий лист, раптом сказала:

— Я хочу додому.

Я здригнувся й подивився на неї. Ні, вона навіть не думала про значення слів. Тільки прислухалась, як вони звучать.

— Я хочу додому, — повторила вона, тепер з іншою інтонацією, потім скрикнула: — Я хочу додому!.. — прислухалась і спитала: — Я хочу додому?..

Незрозуміла сила підхопила мене. Я ступив кілька кроків, зметнув руки, підвів голову й закричав так, як не кричав ще ніколи в житті:

— Дінне! О всемогутній Дінне, відпусти нас у наш ліс, у наше селище, о великодушний Дінне!..

Я вперше за весь час полону не просив — благав його про це.

І він відповів:

— Не можу.

Я закричав страшно, впав на пісок і качався по ньому, кусаючи руки, і все кричав; а потім раптом почув голос Аоли. «Ямки», — сказала вона, присіла і почала розрівнювати ямки на піску.

Я відразу скам’янів. Сів і все дивився на неї.

— Відпусти нас, Дінне, — тихо мовив я. — Відпусти додому…

— Ні…

Він став пояснювати, чому не може цього зробити, але ц вже не слухав його.

Я дивився, як Аола старанно розгладжує штучний пісок на штучній галявині штучного лісу, і раптом зрозумів, що ніколи не побачу рідного гаю, що цей штучний світ стане моєю домовиною. І тоді я поклявся собі, що вб’ю Дінна, мушу вбити, аби не бути бранцем.

Я ще не знав, як здійсню свій намір і коли, але твердо поклав собі: він не втече від мене, я все одно доберусь до нього і вирву його серце. Серце Дінна…

Потім нервове напруження спало, сили залишили мене, і я довго сидів до всього байдужий. Густий гарячий клубок, який душив мене всередині, перетворився на маленьку кульку, що сховалася десь під серцем.

Тепер я не був просто бранцем. Я став супротивником, ворогом Дінна. Запеклим ворогом. Але я затаїв ненависть, це трепетне, солодке чекання останнього бою. Вичікував і вдавав, нібито я все той же простодушний і покірливий Нагга. Дінн був зі мною лагідний; щоранку ми говорили один одному: «Добрий день». Іноді мені було тут справді добре, і, можливо, я зазнав би справжнього щастя, якби хоч раз Аола мені сказала: «Любий, у тебе біля рота з’явилися зморшки. Ти занедужав? Про що ти думаєш весь час? Ти не забуваєш про свої думки, навіть коли дивишся на мене».

Та вона говорила інше.

«На цьому дубі дванадцять тисяч сорок три листки».

А іноді: «Ти вже повернувся з полювання». Або: «Я кохаю тебе, Нагго», і все це однаковим голосом, рівним і байдужим.

І щодня, прокинувшись, я чув те саме:

— Ти кричав, Нагго.

А мені щоночі снилась Атлантида.

5

До незвичайної ваги свого тіла, яка мучила мене перші дні (лише значно пізніше я зрозумів, що вона була викликана прискореним рухом зорельота), я поступово звик і лише зрідка відчував її. Зате прийшла інша біда: я захворів.

Хвороба підкралась нишком.

Деякий час я відчував легке паморочення, потім воно посилилось. Далі почалися приступи нудоти. Спочатку я це приписував тому, що мало рухаюсь, почав більше ходити, хоч і нелегко це мені давалося. Не допомогло. Я дуже ослаб і майже весь час лежав.

Хвороба робить мудрим. Несподіване дозвілля, спричинене фізичною нерухомістю, заповнюється рухом думки, відточує її.

Весь час я думав про те, як уб’ю Дінна.

Якось я став такий кволий, що вже не міг підвестися. Тоді я сказав собі: Нагго, загостри свій розум; нехай твоя думка стане невідпорною, як твій спис. Поспішай, бо інакше смерть випередить твою помсту.

Безсилля подесятерило мою ненависть. Але що я міг придумати? Я був воїном, звик знищувати ворога у двобої, коли все залежить від сили і спритності. А як перемогти Дінна, якщо він ховається, якщо я бачив його тільки один раз, та й то мигцем? Я вважав, що він не догадується про мої наміри і не з’являється на нашій галявин тільки тому, що досі в цьому не було потреби. Але я не наважився відверто запросити його до себе, — у Дінна могли виникнути підозри. Я пішов до мети манівцями. Того ж дня я сказав Дінну:

— О великодушний! Мені бракує слів, щоб висловити свою вдячність. Твоя доброта — наче невичерпне джерело, наче материнська любов. Іноді мені буває так хороше, що я починаю думати, ніби вже прийшов у Поля Щасливих Ловів.

Дінн слухав мовчки.

— Але часом, — вів я далі, — все ж підступає до мого серця туга.

— Чого? — спитав Дінн.

— Бо я людина. Я не можу бути самотнім. Не можу без того, щоб не поговорити з кимось, поділитись думками, порадитись…

— У тебе є Аола.

— Звичайно. Але ти ж сам знаєш, як тяжко вона хвора. З нею не дуже й поговориш.

— Я роблю все, що в моїх силах, Нагго, аби вилікувати її.

— Так, звичайно. Я бачу. Останнім часом їй стало нібито легше.

— Що я можу зробити для тебе ще?

— Дінне, — сказав я, — мабуть, буде найкраще, коли ти сам прийдеш сюди.

— Хіба тобі не досить, що я в будь-який час озиваюсь на твої слова? — відповів він. — Бачити мене — для тебе невелика втіха.

— Ні, чому ж, мені буде приємно, — невпевнено сказав я, і раптом мій мозок народив блискучу ідею. — Особливо якщо ти з’явишся в образі людини…

— Навіщо? Адже це знову буду не я, а підставна лялька.

Я почав пояснювати. Підшукував найнеймовірніші і найнесподіваніші доводи. Я був красномовніший за уславлених златоустів.

— Хоч ти висловлюєшся досить ясно, Нагго, — сказав нарешті Дінн, — все ж таки я не зовсім розумію тебе. Мені здається, ти чогось недоговорюєш… Найголовнішого.

— Ну що ти, Дінне, як ти міг подумати таке! — вигукнув я.

Він перебив:

— У мене є сто сорок сім здогадів щодо цього. Не так уже й багато, вибрати найвірогідніший зовсім не важко. Але я не стану цього робити. У тебе дивна будова розуму, Нагго. Твої вчинки часто суперечать елементарній логіці. Тому я не випускатиму з уваги жодного здогаду щодо твоїх намірів. Тим більше, що серед них є й досить цікаві.

— О великодушний, ти несправедливий до мене, — сказав я. — Хіба я не щирий? Хіба я не був покірний, хіба я дав тобі привід узяти під сумнів чистоту моїх помислів?

— Аж ніяк, — як завжди розмірено, відповів Дінн. — Але я певен, що при першій же нагоді ти спробуєш убити мене… Неодмінно. І коли я скажу, що тобі це не під силу, ти все одно не повіриш…

Мені нічого було відповісти, його звичка називати речі своїми іменами діяла вбивчо. Я зрозумів, що зазнав поразки, і примирився з тим. І саме в цю мить Дінн несподівано пішов мені назустріч.

— Якщо ти справді не можеш інакше, — сказав він, — зробімо так: я дам тобі пластичну масу, з якої ти виліпиш собі співрозмовника таким, яким його уявляєш, яким хочеш бачити, а я вже постараюся, щоб він справляв враження живого і міг балакати з тобою про все.

Відверто кажучи, я не зрозумів у хитромудрих словах Дінна і половини, тому обережно спитав:

— Але це будеш ти?

— Вважай, що так. Адже я запрограмую в нього свої знання, свій спосіб мислення і свої звички. Я постараюся, щоб його внутрішній світ був дзеркальним відбитком мого.

І знову я зрозумів далеко не все й перепитав:

— Але це будеш ти?

Я чекав, що він відповість просто: «Так». Але він мовчав. Образився, подумав я. Даремно я був такий настирливий, тим більше, що він догадується про мої наміри. Надалі треба бути обережнішим. І не завадило б подумати, з чого зробити списа. Або принаймні палицю.

Від цієї думки швидше побігла кров, і я посміхнувся. Як давно мені не доводилося тримати в руках палицю.

6

Вранці посеред галявини височіла сіра брила в’язкої маси.

Гаряче проміння дедалі рішучіше продиралося крізь листя, впиралось у брилу й згасало в ній. Я пильно дивився на брилу, наче ось-ось мав побачити обриси майбутньої фігури. Голову стискав біль, бо я не спав, а від нудоти так знесилився, що не міг сидіти.

Аола принесла сніданок: вино, коржі і м’ясо. Поставила піднос біля мене, присіла навпочіпки, вперши підборіддя в долоні, і пильно подивилася на мене.

Я випив трохи вина і погладив Аолу по плечу, а сам не відривав погляду від брили.

— Що ти збираєшся робити? — спитала дівчина.

Я подумав, що Дінн, мабуть, сказав правду. Певно він таки старається вилікувати Аолу. В усякому разі, останнім часом вона рідше вимовляла безглузді фрази й більше схожа була на колишню Аолу.

Я пригнув її голову, щоб не підслухав Дінн, і прошепотів на вухо:

— Я вб’ю його.

— Он як!..

Її очі стали наче глибшими, а брови зійшлися, і в усьому обличчі відбилася напружена робота думки. Потім обличчя посвітліло.

— Він твій ворог? — спитала вона голосно.

Я злякався, — адже це підтверджувало здогади Дінна! — і швидко заговорив: — Ну що ти, Аоло! Як ти могла подумати таке! Я люблю Дінна!.. — а в душі проклинав себе за балакучість.

Вона уважно вислухала мою плутану мову й знову сказала:

— Отже, вбивають — якщо люблять…

Я зрозумів, що все загинуло. І тут уже не мало значення, відповідатиму їй чи ні. Я не міг її обвинувачувати, бо вона була хвора, і я так жалів її, а ще більше — кохав. І коли все загинуло, вона навіть не догадувалась про це, дивилась на мене запитливо — чекала відповіді.

Я провів долонями по обличчю.

Вона сказала: «вбивають — якщо люблять» — і жде відповіді. І я відповів:

— Так, мабуть. Якщо той, кого люблять, жорстокий.

— А Дінн жорстокий?

— Не знаю. — Я ще подумав і — знову: — Не знаю. Іноді він буває дуже добрим. — Я раптом різко пригнув до себе голову Аоли й прошепотів їй прямо в обличчя. — Тільки все одно я уб’ю Дінна!..

В її очах раптом щось змінилось. Вони потьмяніли, мов бура річкова галька на сонці. Мені стало неприємно, Я поцілував її в гарячу, нагріту сонцем щоку і повернувся до брили. Я сподівався, що Дінн зараз щось зробить або хоч скаже, але він мовчав, ніби нічого не сталося. Спочатку це здалося мені дивним, та я швидко розгадав причину: самовпевненість. Губи мої мимоволі скривились у злорадній посмішці, і я знову почав думати, яким виліплю Дінна.

Мене ображала зневага, з якою він поставився до моєї погрози. «Так, Нагга слабкий, Нагга хворий, — бурмотів я, — але ненависть допоможе йому підняти палицю й зробить удар точним і невідпорним».

Ця думка наче підштовхнула мене. Так, ненависть! Тільки нею маю я дихати, поки ліпитиму, тільки вона повинна мені підказувати форми. Нехай Дінн викликає в мене лише огиду й неприязнь, вирішив я.

Аола допомогла мені підвестись і підійти до брили. Я занурив руки у в’язку сіру масу, вирвав шматок і почав ліпити.

Я ліпив уперше в житті. Руки були важкі, і паморочилась голова, а я ліпив і ліпив, доки не проступили обриси великого гулястого черепа і кружечки-очі, а під важким набряклим носом — старечий рот, беззубий, з опущеними вниз куточками; вдавлене підборіддя, яке переходило в тонку шию.

Я трохи відійшов і подивився, чи досить вона тонка, ця шия, щоб можна було перебити її одним ударом. Подивився — і був задоволений, взявся за тулуб, ліпив його кволим, недоладним, і руки й ноги тонкими й кволими. Але навіть це здалося мені недостатнім, і я ще довго возився з немічною фігурою, — все ослабляв її, де тільки міг. Знов і знов повертався то до рук, то до тулуба. Нарешті залишив їх і раптом подумав: а що як зробити Дінна без очей?..

Ця несподівана думка приголомшила мене своєю геніальною простотою. Адже, коли Дінн не помітить обману, то спочатку, хай зовсім недовго, лише кілька секунд коли оживе, лишатиметься сліпим. І, поки він збагне в чому річ, я встигну пустити в хід свою палицю…

Я засміявся від щастя — і хотів замазати на сірій масі очі. А потім подумав: адже можна його залишити без рук і без ніг, щоб сама голова стирчала. Тоді він буде цілком підвладний мені. Як просто!..

І я вже схопив було одну з тонких рук, збираючись відірвати її, та раптом згадав зелено-голубу світну кулю, що не мала ні очей, ні вух, але все бачила й чула. Вона була могутньою і всесильною — особливо тут, у своєму домі. Вона здатна була на більше, ніж я, простодушний мисливець Нагга; вона спроможна зробити те, чого не зроблять стільки мисливців, скільки листків на баобабі — хіба зможуть вони створити такий штучний ліс?

«Штучний»… Я прислухався до звучання цього слова, і раптом мене пронизала думка: а може, Аола — теж штучна? Чомусь лише тепер я збагнув, що це означає: в очах у мене потемніло, я захитався, відступив од брили. Адже це, мабуть, так і є. Штучна!

— Що з тобою, Нагго? — сказала Аола.

Я чув її голос наче крізь стіну. Повернувся, ступив два кроки, втратив рівновагу і впав. Поповз, розгрібаючи пісок, до свого ложа.

— Що з тобою, Нагго?

Я обернувся.

— Чому в тебе такі очі? — сказала вона.

Я сів. Відчував: от-от збожеволію.

— Не підходь, — прошепотів я, а потім закричав: — Не підходь! Не підходь!!! — з жахом дивився на неї і відступав, повз кудись назад, аж поки вперся у стовбур дерева.

Вона підбігла, легко підхопила мене на руки й перенесла в наш куточок, на купу сіна.

Мене нудило. Я лежав на боці. Коли починався приступ, усе переверталося в мені, і я думав, що лечу в безодню. Потім поступово покращало. І я заснув.

Коли прокинувся, то зараз же згадав про Аолу. Але тепер думав про неї спокійніше. Ми вороги з Дінном, і я не повинен сліпо довіряти йому, думав я. Може, він хоче перехитрити мене, спрямувати мою енергію в інше річище, відвернути від боротьби. Цілком можливо. У смертельній сутичці всі прийоми дозволені.

Я сів і глянув на Аолу. Вона хвора, це видно. Але не штучна! Через нього хвора. Що ж, він заплатить і за це. Я з ним за все розрахуюсь одним ударом — останнім для нього.

Ця думка заспокоїла мене, та десь глибоко в серці лишилася червоточина, і я з нею нічого не міг вдіяти. Тоді я примусив себе не думати про це і повернувся до виліпленого мною людиноподібного павука. Він уже жив. Сидів прямий, підібравши під себе тонкі лапки, і я подумав, що тепер він буде рухатись, розмовляти зі мною, робити мені послуги, а я затаю ненависть і в слушну хвилину завдам вирішального удару. І удар буде марним, безглуздим, — тепер я це розумів також. Та що я міг ще зробити, коли не знав, як добратися до справжнього Дінна?

Я стогнав, усвідомлюючи своє безсилля, і похитувався вперед — назад. Потім з глухим стогоном впав обличчям у сіно.

— Нагго…

Аола нахилилась до мене, її дихання зігрівало й зволожувало мені вухо.

Я ледь повернув голову і люто глянув на неї одним оком.

— Все одно я вб’ю його…

Голос був хрипкий, слабий. Мені було до сліз жаль себе, безпорадного й переможеного, та коли я знову побачив маленьку сіру потвору, то подумав: я все ж таки розтрощу тобі череп… про всякий випадок.

7

Два дні після цього я лежав знесилений; іноді тільки голову повертав, спостерігаючи Дінна. А втім, і повертати доводилось не часто: Дінн без потреби не любив рухатись, а які у нас могли бути особливі справи? От він майже весь час і сидів на місці, сидів і дивився на мене, а я — на нього.

На третій день стало ясно, що кволість, яку я вважав за реакцію після нервового потрясіння, насправді була черговим стрибком хвороби. Я відчував, як сили залишають мене.

Хвороба зробила мене дратівливим. Я злився, що Аола досить-таки спокійно ставиться до моєї хвороби, і пожалівся Діннові:

— Послухай-но! Вона зовсім неуважна, недбайлива. Ніколи не зробить так, щоб мені було краще. Жодного разу поїсти сама не запропонувала!.. Спробуй їй про це втлумачити, бо тебе вона, здається, краще розуміє.

— Що повинно спонукати її до цих дій? — спитав Дінн.

Я замислився, які тут можуть бути спонукання.

— Любов…

На другий ранок, тільки-но я прокинувся, Аола сказала:

— Ти, мабуть, голодний, любий? Хочеш, я принесу снідати?

Буденні фрази, але я їх так довго не чув, що вони для пісне прозвучали чарівною музикою. Навіть про хворобу забув. Однак я ще не хотів їсти, зате хотів знову й знову слухати Аолу. І, напрошуючись на таку звичайну розмову, яку частенько чув вдома між батьками, озвався:

— Ні, поки що не хочу.

Я знав, що вона мала сказати. Вона мала спалахнути й накинутись на мене: «Знову ти своєї співаєш: хочу — не хочу! Користуєшся тим, що хворий? Я чекаю, поки він прокинеться, підігріваю сніданок, щоб усе було свіже, смачне. А він, невдячний…» Якби це сталося в селищі і у нас були сусіди, вона мала б вибігти на поріг і скаржитись сусідці досить голосно, щоб почула вся вулиця: «Ні, ви лишень послухайте, тітонько Міеміє…» — пішло, і пішло, а я б лежав на циновках та посміхався: приємно мати поряд дівчину, що отак за тебе вболіває…

І тепер я чекав чогось подібного, але вона промовила:

— Гаразд, я подам тобі пізніше.

Я одразу скис, але потім вирішив вдатися до крайнього заходу і сказав з викликом:

— А я не знаю, коли схочу їсти.

Таке обурило б будь-яку жінку. Та що там жінку, — кам’яна мумія розлютилася б і вчинила сцену!.. Але…

— Нічого, любий. Я почекаю, — сказала Аола.

Я ліг долілиць і з люттю вдарив кулаком по стовбуру.

— Давай снідати!..

— Несу…

«О небо, — подумав я, — з нею й сам станеш ненормальним».

Я відвернувся й заплющив очі. Мені хотілося вмерти.

— Ти незадоволений? — сказав Дінн. — Я зробив щось не так?

— «Не так»!.. — дратівливо викликнув я. — Ти тільки послухай, які страшні речі вона говорить!

— Я все чую. Вона була уважна й послужлива.

— Звісно! Звісно!!! Ще й як! — я глянув на Долу і пирхнув. — Хіба це жінка? Це ж ідол! У ній жіночності менше, ніж у моєму мізинці.

— Не гарячкуй, Нагго, — зупинив мене Дінн. — Здається, ти вже схотів чогось іншого. Послужливість тебе вже не задовольняє. Поясни, що ти розумієш під жіночністю.

Я довго не розмірковував.

— Насамперед — непослідовність, суперечливість і запальність, — сказав я. — Без цього жінка — не жінка. Якщо цього не буде в ній, якщо її настрій не змінюватиметься, наче погода у місяць молодої трави, якщо вона буде тільки покірлива, лагідна, уважна й послужлива, це буде так само огидно, як гора з цукру.

Я говорив про це з Дінном довго. Мабуть, він добре зрозумів мою думку, бо на другий ранок між мною і Аолою відбулася така розмова.

— Доброго ранку, любий, — мовила вона тільки-но я розплющив очі, і поцілувала мене. — Ти, певно, голодний? Я вже приготувала сніданок.

— Ні, — сказав я, — пізніше…

— Ну я тебе прошу! — В її голосі вчувався мед.

— Ні…

Вона вдарила блюдом об підлогу — та так, що коржі відлетіли до кущів.

— Ну, знаєш, любий, твої фокуси мені набридли. — І показала на шию.

Я забувся стерти з обличчя масні бризки. Дивився на неї широко розкритими очима: Аола, колишня Аола! А вона, накричавшись досхочу, раптом сіла, заплакала і все нарікала, що я її не люблю, а тоді перестала плакати, підсіла до мене і так лагідно:

— Любий, ну поїж…

Це вже було навіть надто схоже.

Надвечір цього дня я знепритомнів. Свідомість повернулася дзвоном у вухах. Наді мною нависли тривожні і напружені очі: Дінна й Аоли. Обоє мовчали. Я подумав, що отак втрачу колись свідомість і опритомнію вже в Полях Щасливих Ловів. Думка була приємна: там я знову зможу блукати в лісі зі списом на плечі і хвороба залишить моє змучене тіло.

Я спробував посміхнутись і сказав:

— Здається, мене дуже скрутило.

— Так, — сказав Дінн.

— Ти не знаєш, що це таке?

— Ні.

У розмові він користується тільки словами, подумав я. От зараз він сказав: «ні», а людина просто знизала б натомість плечима або заперечливо похитала б головою. Аола тут теж зовсім перестала користуватися мімікою, жестами. А втім, вона ж хвора…

— Ти можеш сказати, чому я хворію?

— Звичайно. Для цього потрібно зробити дослідження.

Я дав згоду. Все одно мені тепер нічого було втрачати.

— Гаразд. — Він наблизився й поклав свої прохолодні куці пальці мені на голову. Я знепритомнів. Коли прийшов до пам’яті, було ще темно.

— Аоло! — покликав я.

— Що, любий? — Вона, як завжди, була поруч.

— Аоло, я хочу їсти. У тебе що-небудь лишилося з вечора?

Зверху крізь гілля просочувалося слабке синє світло. Все навколо було чорне і синє. Вона відійшла й повернулася з одвічними вином, коржами та м’ясом. Я сів і почав жадібно їсти. Запивав вином і ще скаржився, що ця їжа мені набридла, в горло не лізе, от би зараз свіжої рибки, фініків та яблук.

— Я не знаю їх смаку, — сказав Дінн.

Він сидів віддалік, весь у затінку, на гулястий череп падало кілька синіх бліків. Я тільки тепер його помітив і весело помахав йому рукою, в якій держав обгризене ребро.

— Здрастуй, Дінне!

Я знову схопив глечик і в цю мить усвідомив, що володію тілом цілком вільно. Брав їжу, не думаючи про те що для цього треба напружитись, докласти якихось зусиль. Вільно нагинався й сідав. Я ожив! Буду жити!..

Я підвівся. Ноги були кволі, і ледь паморочилась голова. Але я знав, що це з незвички.

— Як тобі вдалося вилікувати мене, Дінне?.. Отак, відразу!..

— Одинадцять разів наставав час їсти, а ти не розплющував очей, Нагго, — сказала Аола.

Там, на батьківщині, вона б сказала: «Їж! Ще встигнеш наговоритися. Цілий день попереду». Щоб зробити приємне тій Аолі, а взяв ще один корж і тільки тоді спитав Дінна:

— Це було важко?

— Ні, — відповів він. — Причину я знайшов швидко, а все інше, — завжди простіше.

— Я більше не захворію?

— Ти ніколи не одужаєш.

Я вдавився коржем і довго судорожно кашляв — шматок став поперек горла.

— Я скоро помру? — спитав я, віддихавшись.

— Не знаю, — відповів Дінн. — Я зроблю все, щоб ти жив довше.

— Рік?.. Два?..

— Що таке «рік»?

Чорні тіні стали прозорішими, у мороці намітились контури окремих стовбурів. Спочатку я вирішив, що це очі звикли до темряви, але потім зрозумів: розвидняється.

— Вона… завжди невиліковна… ця хвороба?

— Ні, ти ніколи не захворів би на неї, коли б залишався на Землі, — сказав Дінн. — Але тут, у космосі, ти приречений. А причина твоєї недуги у відсутності магнітного поля Землі.

Я перебив Дінна.

— Я знову тебе не розумію.

— Байдуже, суть ти повинен схопити. його плескате скособочене обличчя було незворушне, лише губи ворушились, і в очах відбивалася вранішня синява. Я не міг у них довго дивитись і знов прикипів поглядом до Діннового рота.

— З самої першої миті, — сказав він, — як тільки ти з’явився у вигляді однієї клітини, й багато місяців та років потім, коли клітина розмножувалась і ти ріс, поступово стаючи людиною, — весь час ти перебував під дією магнітного поля Землі. У твоєму формуванні як системи воно відіграло вирішальну роль. У кожній клітині твого організму відбуваються електромагнітні процеси, які обумовлюють енергетичний режим клітин; поява нових клітин, ріст організму та ще чимало процесів життєдіяльності деякою мірою регулюються ним же. Магнітне поле Землі, як вода, повітря, енергія, було неодмінною умовою твого існування. Тепер Земля далеко, дуже далеко. З перших хвилин польоту твій організм втратив її живлющий магнітний вплив. Отже, ти помреш, Нагго.

Його мова завжди була рівна — без інтонацій, настроїв і відтінків. Тим більше враження справляли такі монологи. Та я не боявся смерті. Я бачив її з дитинства і звик до неї. Для мене вона була просто порогом, який розділяв два житла, тільки, переходячи з одного в інше треба було закінчити в першому всі справи, щоб не обсотатись, ні про що не шкодувати й думати лише про теперішнє і майбутнє. Тому я й був спокійний. Я відчував у собі сили, щоб помститися. Аби вистачило часу…

— Як тобі вдалося вилікувати мене? — повторив я своє запитання.

— Найбільше було уражено кров. Червонокрівці та білокрівці розкладалися з величезною швидкістю. Кров довелося повністю замінити фізіологічним розчином. Сподіваюсь, він буде стійкішим.

Я не розумів майже жодного слова, але головне розібрав. Я все-таки хотів знати, мусив знати, скільки часу мені лишилось жити.

— Якщо буде потрібно, ти заміниш його знову?

— Так. Я зроблю, що зможу.

І все ж від думки, що повернення на Землю було б для мене порятунком, у грудях защеміло. Та я не розумів суті цього повернення — адже я нікуди не йшов звідти! Не міг повірити в «космос», бо не уявляв його собі. Знав тільки Землю і Поля Щасливих Ловів, але, міркував я, оскільки я ще не вмирав, то Землю, звичайно, покинути не міг. Хоч як я силкувався це збагнути, місця для «космосу» у відомій мені системі світобудови не знаходилось.

Цілий день я багато їв і спав, іноді перевіряв, наскільки до мене повернулися сила і спритність. Спати ліг рано. Але не спав. Думав про «космос». Він мені уявлявся величезним страховиськом з чорною пащекою. Було незрозуміло, як і де могла поміститися в ньому така велика гора, і де є таке місце, щоб воно було і не на Землі, і не в Полях Щасливих Ловів.

Потім я став думати про Аолу. Якщо ми з нею за цей день перекинулись фразою чи двома, то й це багато. Вона рідко що-небудь говорила першою, звичайно тільки відповідала — точнісінько як Дінн… І тут я згадав, як там, на батьківщині, бувало, цілими днями тільки й чуєш, як гомонить вона з моїми сестрами. Пісні, сміх, плітки зберуть з усього селища… І дивно: тоді я мріяв, щоб вона помовчала хоч день. А от вона мовчить — мені хочеться, щоб вона говорила й говорила…

Аола дихає рівно, спокійно. І я думаю, як недоладно склалася наша доля: на батьківщині я не встиг ввести її в нашу хатину, а коли зустрілися тут, вона вже була хвора і не тільки не пам’ятала слів кохання, але й серце її забуло це почуття. А може, Дінн вийняв з неї серце, і тому вона тепер така дивна?.. А я все жду, коли вона одужає, щоб влаштувати бенкет і, як було заведено ще в предків, виконати всі обряди, перш ніж вона стане моєю дружиною… Жду… Довго ж мені доведеться ждати! — гнівно подумав я.

Я зрозумів: настав час. Намацав палицю, безшумно підвівся зі свого трав’яного ложа й сховався за найближчим деревом. Я не бачив навіть своїх рук і рухався наосліп, але кожне дерево, кожний кущик були мені так знайомі, що жодна гілочка не ворухнулась, поки я пробирався.

Останні метри я не повз, а плив у повітрі. Нарешті підвів голову, вдивився. Знайомий профіль темнів за два кроки від мене. Я випростався — і страшний удар, в який я вклав усю силу рук і всю свою вагу, обрушився на основу черепа: цмммок!.. І потім щось глухо стукнуло й відкотилось — його голова.

— Еррро!.. — загорлав я щодуху і вдарив палицею знову, між плечима, і палиця, цмокнувши, глибоко влізла у податливе тіло. — Еррро!.. — горлав я, не перестаючи місити палицею й ногами слизькі останки, рвав їх, топтав і змішував з піском, аж поки зовсім знесилився й почав задихатись. Тоді я знову згадав про голову Дінна і, ставши на коліна й похрипуючи від збудження, почав її розшукувати. Вона відкотилась недалеко і лежала між корінням дуба, дуже зручно. Я відійшов на крок, розмахнувся і розбив її палицею, мов кавун. Потім відкинув палицю, витер мокре обличчя й подався до ложа, я не бачив Аоли, але догадувався, що вона не спить.

— Що ти робив, Нагго? — спитала вона.

Я навпомацки забрався на своє місце і тільки тоді відчув, що руки в мене дрібно тремтять і дихання важке переривчасте. Зовсім відвик, подумав я і відразу ж заснув.

Цієї ночі мені не снилось нічого. Прокинувся я, як завжди, від прямого проміння, що било в обличчя. Позіхнув, потягся і сів. Дінн був на тому ж місці й байдужі дивився на мене. Так я й знав, так і повинно було статися. Я привітався, як звичайно:

— Доброго ранку, Дінне!

— Доброго ранку, Нагго, — відповів він. — Навіщо ти розбив мене вчора?

Я не спромігся на відповідь.

— Зіграймо в покі-покі, — запропонував я потім.

— Зіграймо. Тільки я не знаю такої гри.

Я пояснив йому.

І ми почали грати в покі-покі.

8

— Нагго, — сказав мені якось Дінн. — Сьогодні ми вийдемо з корабля.

— Я побачу Атлантиду? — вихопилося в мене.

— Ти побачиш космос.

Це здивувало мене. Адже я добре пам’ятав, що зовні було плато ойкоків. Аби тільки вибратися з лабіринту, а там я знайду дорогу.

— Візьми з собою більше м’яса та коржів, — звелів я Аолі.

— Аола залишиться тут, — сказав Дінн.

Він воліє мати заложницю. Він знає, що я не втечу без Аоли. Я розсердився:

— Ти недовірливий, Дінне. Я обіцяю, що не робитиму ніяких спроб утекти. І нехай Аола йде з нами.

— Я не хочу, — сказала вона.

— Не будь дурною, — шепнув я їй. — Може, втечемо.

— Ні. Адже Дінн сказав, що там — космос.

— Ну, то подивимось, що це таке. — Мій голос зривався, я насилу стримував лють, так мене дратувала її впертість.

— Мені здається, я колись бачила його. Нічого особливого.

«Вона марить, — вирішив я, — їй знову погіршало».

— Гаразд, залишайся, — мовив я з жалем.

Довелося йти удвох з Дінном.

Дорога виявилась недовгою. Перед виходом назовні Дінн звелів мені влізти у прозору кулю, закрив її щільно, без помітних зусиль підняв своїми тонкими ручками й через отвір виніс у космос.

Переді мною було чорне небо — чуже, незнайоме, сіяне скам’янілими зірками. Воно було скрізь, і тільки за моєю спиною тьмяно сріблилася стіна — гора Дінна. Я впізнав гору, впізнав отвір у ній, та не було ні долини, ні далеких гір, ані самої Землі. Я бачив, де кінчається гора, а далі були знову зорі. Землі не було. Я стояв, принишклий, мовчазний. Дінн був поруч.

Ми попливли спочатку трохи вбік від гори, потім обігнули гору навколо. Всюди були тільки морок і зорі.

— Земля — там, — вказав Дінн туди, де рідшали зорі: голос його виразно було чути з непрозорого кружальця в мене під ногами.

— Далеко?

— Та вже як для кого, — ухильно відповів він.

— Якби я йшов весь час, коли не сплю.

— Тоді — дуже далеко. Тобі не вистачило б життя, життя всіх твоїх одноплемінників на додачу.

Космос приголомшив мене. Він був на боці Дінна. Я зрозумів, що, коли навіть уб’ю Дінна, переможцем все одно залишиться він.

Мені захотілося повернутись на корабель. Тут я був порошинкою, непомітною й безпорадною. А я не хотів бути порошинкою. Я хотів вірити, що є сенс у моєму житті, моїй боротьбі, в моєму чистому коханні до Аоли, в моїй відданості їй. Тут же масштаби змінювалися; щастя виявлялося вигадкою, а спогади про нього породжували думки про трагізм і приреченість.

— Як там наша Аола? Мабуть, скучила за нами, — сказав я.

Дінн зрозумів і мовчки спрямував кулю до входу. Ми йшли вже темними коридорами, коли я спитав:

— Ти міг би відшукати шлях до Землі?

— Звичайно. Потрібні були б складні, копіткі розрахунки. Але це річ здійсненна.

— Так повернімося, Дінне… — Уперше я сказав йому це легко, не благаючи й не погрожуючи. Просто запропонував: «повернімося», як удома звертався було до друзів. Мені здалося, космос зблизив нас, зробив наші відносини простими, щирими. От я й звернувся до нього, мов до свого приятеля. Та, певно, він того не відчув, бо його відповідь була, як завжди, суха й лаконічна.

— Ні.

Сила засліплює, думав я, а той, хто просить, має бути мудрим.

Коли ми увійшли до залу, Аола підбігла до мене й спитала:

— Чого ти плачеш, Нагго?

Я стояв посеред цього маленького штучного світу, зіставляв його з космосом і з Атлантидою. Дінн підійшов до мене.

— Я повернув би тебе на Землю, але це неможливо, бо сам поспішаю на свою планету. Я теж безнадійно хворий і теж умираю, а мені ще треба донести естафету.

Признання Дінна, висловлене із звичайною для нього холодною байдужістю, прозвучало дуже трагічно.

— Я ще дуже молодий, — вів він далі. — Ще не прожив і половини свого строку. Мені б іще жити й жити. але катастрофа кинула наш корабель на Землю. І от магнітне поле Землі, без якого ти не можеш існувати, виявилось для мене згубним. Його невидимі хвилі збудили в мені нові шкідливі електричні струми; порушили, зім’яли численні найтонші зв’язки й створили нові, неправильні, які існують короткий час і лишають після себе шкідливі продукти розпаду. Мізерні порівняно з розмірами мого тіла, ці руйнування виявились тими маленькими камінчиками, які, зірвавшись з вершини, тягнуть за собою інші, нові, поки процес не переходить у лавину, що мчить униз, наростаючи й наростаючи…

Його признання було несподіваним і приголомшливим. Я відчув незбагненну прихильність до цього чудиська. Відчув жаль до нього, бо, здається, він шукав у мене підтримки…

— Лавини ще нема, — мовив Дінн, — але камінці сиплються дедалі густіше. І мені несила поставити перед ними загату… Ось чому я поспішаю і не можу повернути назад, щоб врятувати тебе. Мені конче треба долетіти до своєї планети…

Він замовк і уважно подивився на мене.

— Мені дуже шкода, що все складається так, — невесело сказав я йому. — Певно, якби ти був людиною, з тебе вийшов би непоганий хлопчина. Ми б оце випили разом, і все стало б значно простішим.

Я попрямував у свій куток і простягся на трав’яному ложі.

Того дня Дінн розповів мені про себе.

9 Розповідь Дінна

Я не пам’ятаю батьківщини. Я бачив її лише кілька хвилин — саме стільки, скільки забрала дорога від Центру до полігона: чорні потрощені скелі, чорні гостроверхі гори пустої породи біля шахт, чорні далекі куполи Центру, а вище — чорне небо і зорі. Далі нас перекинули на зореліт — він чекав на стартовій орбіті; потім був старт.

Здавалося б, яке ще почуття, крім байдужості, може в мене бути до цієї загубленої у Всесвіті маси скель? Але в кожного з нас було запрограмовано незгладиму, невщухаючу тугу за ними — сліпий інстинкт; і ось, коли настає строк, він жене моїх собратів, розкиданих по міжзоряних шляхах, туди, до чорних куполів Центру, до приймуть зібрану ними інформацію, з каталогів узнають вік, увімкнуть жорстке поле — і світ, яскраво спалахнувши, стане враз меншати, меншати, обернеться на чорну цятку — і все скінчиться.

Коли це скінчиться зовсім? Не знаю. Коли ми стартували, там було недобре. Там було так погано, що вже тепер на всій планеті не лишилося, мабуть, жодної мислячої машини. Усе можливо. Та я не вірю в це. Я не можу повірити, бо завжди сподіваєшся на щасливий кінець, завжди думаєш — минеться, і навіть на грані смерті не віриш у неї, заперечуєш її, забуваючи, що це природний результат усякого життя, усякого суспільства, всякого світу.

Так, можливо, там уже все скінчилось…

Коли це почалося? Не знаю. Але дуже давно. Певно, прилетіли звідкись до згасаючої зірки розумні істоти, зупинились на маленькій планетці й заснували там автоматичну станцію.

Їх не пам’ятає ніхто. Ніхто не знав, який у них вигляд і спосіб життя. І все, що я міг би тобі розповісти про них — лише здогади, бо станція була тоді ще дуже недосконала: вона шукала тільки ту інформацію, котру від неї вимагали.

Але ця споруда була надзвичайно цікава задумом і виконанням. Передбачено було все: розробку надр для добування джерел енергії та матеріалів для побудови нових машин; найдокладнішу програму самовдосконалення Центру; програму заснування на планеті розумних машин, яка враховувала б усі природничі закони; нарешті,— і це найважливіше, бо заради цього створено станцію, — програма дослідження навколишнього Близького Всесвіту з часом ускладнювалась. Передбачено було нагромаджувати дані, обробляти їх і передавати за допомогою потужного енергетичного випромінювання в певну точку космосу. Чому саме туди? Програма не давала відповіді.

Центр виконує функції диспетчера. Він — єдиний, хто зостався вірним первісній програмі донині, єдиний, хто виконує її й тепер — всупереч «мешканцям» планети, всупереч їх погрозам припинити подачу до нього енергії. Лише завдяки йому кожне нове покоління дізнається про те, що було, як почалося й розвивалося наше суспільство, які традиції, нині забуті, цьому сприяли.

Нас, «мешканців» планети, створюють машини. Запрограмовують у нас знання й визначають життєве завдання. Раніш це робив лише Центр, тепер — Центр і наші старші собрати. І от, закладена в момент народження інформація виявляється такою суперечливою, що з перших своїх кроків ми змушені вибирати: чому вірити, кого слухатися, що робити? Це виробляє філософське ставлення до світу, всі догми та істини виявляються відносними. Ми змушені думати з перших кроків, це стає звичкою. Усе життя ми думаємо, шукаємо нові факти, зводимо їх докупи, зіставляємо і думаємо. Ось чому такий стрімкий наш прогрес.

Інколи в мене зринає в думці: а може, суперечливість, що супроводить нас від народження, — не більш як хитрощі, може, конфлікт Центру з кожним поколінням теж запрограмовано творцями станції з самого початку? Може, це ніби дріжджі, без яких не зійде тісто?.. Не знаю. У період навчання нас не ознайомлюють з багатьма простими речами — про них ми довідуємося згодом самі, не ознайомлюють, щоб ми щось пізнавали, чогось навчалися протягом усього життя. Тож не дивно, що, справжньої причини головного конфлікту не знає ніхто. Бо коли б довідалися — враз багато що втратило б сенс.

З перших своїх самостійних кроків я віддавав перевагу даним з Центру. Вони були об’єктивніші. І все-таки він лише диспетчер. Мозок у нас колективний. Мозок — це ми, і суть станції — це ми, маленьке «суспільство» машин. Машин, які зараз правильніше було б назвати істотами.

Станцію з самого початку було налагоджено чудово. Сировину, з якої виготовляли всі необхідні матеріали для побудови космічних кораблів і паливо для них видобували з шахт. Там, у штреках автоматами керували мої товариші. Сировину переробляли на автоматичних заводах — ними також керували мої собрати. Вони ж будували космічні кораблі й відлітали на них, щоб, коли настане час, повернутись і передати Центру всю інформацію, а потім жорстке поле — і світ перестає існувати. А коли збиралась достатня кількість нової інформації, над планетою здіймався потужний енергетичний стовп, спрямований туди, до таємничої точки космосу, — бо ж для неї й існувала станція.

Станція невпинно вдосконалювалась. Дедалі більше самостійності виявляли мешканці планети в судженнях, у завданнях, що їх вони ставили перед собою. І от одного разу хтось подумав, а потім ця думка стала спільною: для чого ми існуємо? Чому ми надсилаємо інформацію в ту точку космосу? Відповідь напрошувалася сама: там хтось чекає цих даних; можливо — ті, хто створив станцію… Немає нічого дивного в тому, що було вирішено спорядити туди експедицію, оснащену краще від усіх тих, які будь-коли залишали планету.

Кілька слів про нас самих. Ми завжди мали однаковий вигляд. У кулястої форми багато переваг перед іншими. Всередині кожного з нас під легкою оболонкою міститься «механізм» — впорядкований органічний газ. Ми можемо розрізнити кольори й звуки; визначати на відстані, з яких елементів складається речовина та яка її формула, виділяти з простору енергію, якої досить для пересування в просторі з допомогою штучно створюваного радіаційного пучка — випромінювання — теплового чи радіаційного (це ми збагнули не відразу і довго користувалися зовнішніми акумуляторами).

І от експедиція вирушила на розшуки. Вона не поверталась так довго, що вже вважали її загиблою. Але потім повернулась, і висновки її були несподівані: на тому місці, куди ми посилали результати своїх досліджень, нічого не було. Анічогісінько. Порожній простір, без сузір’їв, без єдиного шматочка речовини. І далі, наскільки могли дослідити, не було жодної галактики…

Там нічого не було…

Відкриття всіх приголомшило. Не стало смислу нашого існування! Знову висувались гіпотези, що, можливо, раніше щось там було, але загинуло чи відлетіло в інше місце. Або, що теж було ймовірно, там ніколи нічого й не було: просто істоти, що заснували станцію, заснували її з єдиною метою — кинути в мертвому світі зерно життя, а щоб воно зійшло й розвивалося, поставили перед ним мету — добувати інформацію й посилати її туди. І от, вивчаючи світ, ми вдосконалювались. Адже в нас був стимул, була мета. А потім мети не стало…

Були ще гіпотези — яка рація розповідати про них! Адже страшне сталося — система вийшла з рівноваги. Треба було знайти якусь точку опори, щоб підтримати всіх, врятувати від загибелі.

Це було дуже давно. Це вже історія. Коли я відлітав, там було дуже погано: дехто з старшого покоління, повернувшись із космосу, відмовився йти під жорстке поле. Вони захопили пункти програмування і тепер диктують новому поколінню завдання, які, на їхню думку, є найважливішими. А Центр диктує своє, старе. Виходить абсурд, розібратись дуже важко, я знаю це по собі.

Машини линуть у зорельотах у космос, в усі його сторони. У кожного — своє завдання, але суть одна: знайти тих, хто збудував і запустив станцію. Це стало нашим новим сенсом існування, нашою новою метою. Не знаю, чи досяг її хтось. Переді мною багато поколінь повернулися ні з чим. Та вони повернулися непереможені, бо споряджались нові зорельоти й летіли ще далі! І я знаю, так вони відлітатимуть завжди, кожне покоління, бо в цій наступності — виправдання їм.

Єдине, що хвилює мене, — як там на моїй батьківщині. Коли я відлітав, там точилася боротьба за джерела енергії, бо надто вже розійшлися цілі Центру і моїх старших собратів. А вони існують багато довше, ніж належить, їхні системи давно втомились і, мабуть, починають розпадатись. І я побоююсь, що в запалі боротьби випадково може бути прийняте рішення, яке стане фатальним.

На цьому зорельоті я летів не сам. Нас було багато, і всі молоді — ми не прожили й половини свого строку. Ми теж шукали тих, але, пролітаючи мимо Сонця, потрапили в густий потік астероїдів. Нас підбило. Багато хто загинув. По суті зореліт не спустився на Землю, а впав на неї. Але ми, ті, що залишилися, полагодили його й полетіли б далі, коли б на нас не напали тоді земляни. То був безглуздий напад… Я ще до зустрічі з тобою вивчав людей і зрозумів: ми знайшли б спільну мову. А ви напали — і от я сам повертаюсь додому. Повертаюсь, щоб померти там, серед чорних скель, щоб передати собратам те, про що дізнався, щоб вони летіли далі і не припинилася ця естафета. Адже тільки тоді є смисл буття, коли йдеш до мети — до пізнання і залишаєш по собі слід — вирубуєш у скелі сходинку, на яку стане інший, наступний.

10

— Про що ти думаєш, Нагго? — спитав мене якось Дінн.

— Пригадав Атлантиду, — відповів я.

— Ти все ще хочеш повернутись?

— О!.. — вирвалось у мене, і я не знайшов слів, щоб відповісти, бо далеко не все можна передати словами.

— Ти ідеаліст, Нагго. Адже всі твої сучасники давно померли…

— Звідки знати, — не погодився я. — Вже який ураган був, коли зореліт приземлявся! І гори рухались. Але ж вижили атланти! То чому б їм не врятуватись і вдруге?

— Я суджу з витрати енергії. Під час старту двигуни виділили її стільки, що на Землі навряд чи хтось вижив.

— На всій Землі?..

— Так. Енергія могла зсунути й перекинути материки, зірвати з Землі атмосферу, висушити її водний покрив… Точні розміри катастрофи важко підрахувати. Та хіба здатна людина витримати бодай частину цього?..

Я не відразу збагнув прихований зміст його слів і, більше з почуття суперечності, ніж переконаності, відповів:

— Здатна!

Але Дінн мене зрозумів. Він нічого не сказав. Та я раптом збагнув те, чого він недомовив: з усіх землян, з усіх атлантів лишився тільки я… та ще Аола… В цілому світі — лише двоє! І навіть коли якимось дивом нам пощастить повернутися, то там, на Землі, ми не знайдемо ні нашої долини, ні наших гір, ні самої Атлантиди, моєї прекрасної батьківщини…

Не лише повернення, але й мрія про нього втрачали будь-який сенс.

Зі мною коїлося щось дивне. Нижня щелепа одвисла і дрібно тремтіла, а я силкувався сказати Дінну: «Ти — вбивця!» — і не міг. Я не міг поворухнутись і сидів заціпенілий, наче кам’яна баба, а в мозку кричало, волало, горлало: «Ти — вбивця!!!»

Дінн наблизився й поклав свої лапки мені на голову. В останню мить я навіть відсахнувся — самовладання почало повертатись до мене, але відразу ж усе обгорнуло туманом, і я знепритомнів.

Прийшовши до пам’яті, я насамперед згадав слова Дінна, які так приголомшили мене, але згадав їх спокійно — мабуть, поки я був непритомний, Дінн встиг так вплинути на мій мозок, що голова стала ясна й чиста, але думки були якісь вайлуваті й приглушені.

— Того, що трапилось, не виправити. Будь стриманішим у почуттях, Нагго. Будь хоч трохи філософом, — прошамотів Дінн.

Я сів і мимохіть сказав йому:

— Ти огидний мені… Вбивця…

— Я не міг зробити інакше. Атланти знищили всіх моїх собратів. Я залишився сам, і мене б також неминуче вбили.

— Ти більше, ніж убивця, Дінне. Ти знищив увесь живий світ, — так само повільно й мимохіть сказав я. — Навіщо ти виправдуєшся? Хіба може бути якесь виправдання такому винищенню?

— Це була боротьба. Я рятувався і не дуже думав про наслідки.

— Ти вбивця, Дінне, — сказав я, відвернувся і ліг. — Ти вбивця, але даремно тріумфуєш. Ти погано знаєш людей. Вони виживуть. На зло тобі, на зло цьому мертвому Всесвіту. Аоло, підійди до мене! — покликав я.

Вона підійшла, сіла поруч і поклала руку мені на плече.

— Не слухай Дінна, — сказав я. — Він думає, що нас так легко вбити. Він не знає нас. А я бачив, як у битві при Аулулу в Кінгля встромили три списи, але він не помер відразу і навіть не впав. Він добрався до своїх убивць і двом розтрощив сокирою черепи, а третього підім’яв під себе, і той так і захлинувся кров’ю Кінгля… А Дінн гадає, що нас легко винищити. Ні-і, помиляєшся! — з люттю сказав я, і Аола повторила: — Помиляєшся… — тільки я бачив, що думає вона зовсім про інше.

— Ти фанатик, — почав було Дінн, — сліпий у своїй люті, нерозумний фанатик…

Але я не хотів його слухати й зразу перебив:

— Замовкни! Ти мені огидний, — а сам собі пробурмотів: «Ти будеш убитий». Я вже анітрохи не вагався. Я почував себе месником не тільки за свою понівечену долю, а й за мій народ. Я раптом зрозумів, що на мої плечі ліг тягар розплати за всіх атлантів. І тут уже для мене не було відмовок, а тим більше — перешкод. «Ти помреш, Дінне!»

Раніше, не роздумуючи довго, я б озброївся палицею й кинувся виконувати задумане. Але дні, проведені в зорельоті, зробили мене розсудливим. Тут палиця — поганий порадник, сказав я собі. Убивши Дінна, ти й себе вб’єш, адже нікому буде керувати зорельотом. Ти мусиш стати мудрим, Нагго. Мусиш знати все, що знає Дінн — і тоді, вже як рівний, боротися з ним. Нехай зореліт перестане для тебе бути незнайомим лісом.

Два дні я не міг бачити Дінна — такий він був мені огидний. Потім пустився на хитрощі.

— Слухай, Дінне, — сказав я йому. — До останньої хвилини я не втрачав надії на повернення. А тепер бачу: який сенс? Нікуди мені повертатися…

Тут я зробив промовисту паузу, але Дінна завжди цікавила сама тільки, інформація, а не те, з якою інтонацією вимовлялися слова. Я вчасно згадав про це й перейшов до діла:

— Не я обрав собі цю долю, і ти, я бачу, не хочеш завдати мені прикрощів. Дінне! Коли вже судилася нам з тобою спільна стежка, я волів би, щоб ішли ми нею поруч. Навчи мене твоєї мудрості, Дінне!..

На кілька хвилин запала мовчанка. Я й не сподівався чогось іншого. Я вже мав напоготові слова, якими стану умовляти, улещувати, переконувати, коли Дінн зненацька сказав:

— Світ єдиний і вічний; усе відбувається в ньому закономірно, все доступне для пізнання — однак ніхто не осягне неосяжного…

Так почався перший урок.

11

Я був поганим учнем. Дінн навчав мене з азів, але я не сприймав тих азів, не вірив у них; вони суперечили безлічі понять, очевидних для мене, самовпевненого дикуна, озброєного печерною, корисливою мудрістю стариків.

Тоді він перестав пояснювати. Щодня я лягав на металевий поміст, і Дінн програмував безпосередньо у мій мозок, немовби карбував долотом на граніті, квінтесенцію своїх знань. Він не захоплювався деталями, нюансами. Він закладав у мене істини, наріжні камені, на яких височіла споруда його мудрості.

Дінн догадувався про відносну цінність моїх знань. Метод, яким мені їх передали, виключав творче начало. Я був нездатний розвивати думки Дінна, бо не міг узяти їх під сумнів. Для мене вони були догмами. Догмами, так міцно вписаними у мозок, наче були з ним неподільним цілим.

Я не пам’ятаю, щоб після якогось чергового сеансу почав дивитись на світ іншими очима, але судження мої самі собою змінились, і я, стежачи за цим процесом начебто збоку, інколи з цікавістю спостерігав, як у мене борються дві людини: одна керувалася інстинктами й рефлексами, друга — розумом. І я не можу твердити, що хтось із них завжди перемагав.

Ні, Дінну так і не вдалося витравити з мене дикуна, і навіть тепер, коли я вже двадцять чи тридцять років не брав у руки списа, і всі ці роки в мені пульсувала не моя гаряча кров, а фізіологічний розчин — у душі, в серці я все-таки лишився дикуном. Запам’ятовуюче-міркуючого автомата з мене не вийшло.

Роки були одноманітні, наче рух по колу. Я не лічив їх. Віхами мого життя стали кілька епізодів, про які, можливо, варто згадати.

Найболючішим ударом для мене, черговим ударом по моїй фанатичній ідеї повернутись на Землю, було усвідомлення того, що час — не таке вже розмірене й непохитне поняття, яким я його вважав. Зореліт давно досяг швидкості світла. Це я знав од Дінна ще раніше, та не надавав цифрі значення. І от виявилось, що при таких швидкостях час уповільнює свій біг…

Спочатку я був тільки вражений цим, далі відчув тривогу. Зробив розрахунки. Математику я знав тоді слабо, і відповіді в мене не збігались, але в принципі цифри говорили одно. Я повторив розрахунок уп’яте чи вшосте, потім почвалав у свій куток і впав на сіно.

— Усипи мене, Дінне, — попросив я. — І, прошу, не треба снів…

Відколи я залишив Землю, на ній пролетіло близько тисячі літ, засинаючи, думав я.

Там народжувалися й згоряли весни, піднімались і вмирали народи. Час розмірено відлічував кожний крок, але тут, у зорельоті, скутий кайданами світлової швидкості, він майже спинився. Поки тут тягся день, там встигав промчати місяць; а може — і рік… Втім, яке це мало значення?..

Коли Дінн говорив про руйнування, можливі під час старту зорельота, я, всупереч здоровому глузду, вірив: виживуть люди. І до кінця не залишала мене надія, що варто повернутись, — і я зустрінуся з друзями, з матусею, з одноногим дядечком Регром, і все буде по-старому. І от виявляється, що давно вже нікого з них немає!

Мабуть, це був найтяжчий удар у моєму житті. Зовні я зустрів його спокійно. Прокинувшись, довго лежав і все думав: для чого я? Навіщо я, коли я сам? Чи є сенс у моєму існуванні? Адже я — живий анахронізм, викопна істота, що чудом вижила. Кому потрібна моя помста? Мені самому? Напівбожевільній Аолі?.. Я раптом відчув, що без свого народу, без сучасників я ніщо. Я жив в ім’я їх, боровся в ім’я їх і помсту виношував у серці в ім’я їх. Я не сподівався вижити — яке це мало значення! — помста мала звершитись в ім’я тих, кого Дінн зробив нещасними. Тепер вона втратила смисл.

Цілий день я ходив тихий, пригнічений. Я не кричав і не шаленів, як раніше, — надто великим було горе. Вперше я з болем подумав, що навіть після смерті залишусь відірваним, непотрібним, нікчемним клаптиком мертвої матерії, що мчить крізь чужий мені космос. Яким щастям здавалось мені тепер бути похованим у землі моєї батьківщини, змішатися з прахом батьків, віддати цій землі останнє, що мав, — своє тіло. Навіть цього я був позбавлений…

Коли я замишляв помсту, я був певний, що перехитрю Дінна; та я забував, який він мудрий. Не знаю, як Дінн добився, — можливо, просто затемнив гальмуванням ті ділянки мого мозку, в яких сидів диявол помсти, — але я гадаю, що все було значно простіше. Мабуть, виною всьому були знання. Я-не помітив, як мій мозок почав мислити інакше, як з’явилися в мене нові духовні цінності, що прийшли на зміну колишнім, варварським. Зате це зрозумів Дінн, і якось він влаштував мені велике випробування.

Того дня я почував себе дуже кепсько, і Дінн збирався провести черговий сеанс лікування. Я скаржився, що з кожним разом процедури тривають довше й довше, а ефективність їх падає.

— Собі я безсилий допомогти навіть так, — сказав Дінн.

Слабість зробила мене дратівливим.

— Не вірю тобі, Дінне! — вигукнув я. — Ти говориш це тільки для того, щоб втішити мене. Ти здоровий!

— Хочеш пересвідчитись на власні очі?

— Так!

— Тоді ходімо.

Ми добиралися недовго, і шлях був мені відомий. Дінн дріботів попереду, я з Аолою йшли слідом. Я нездужав, мене мучили приступи нудоти, і кволість в’язала тіло. Аола підтримувала мене.

Ми зупинились у якомусь закутку.

— Прийшли, — сказав він, і стіна розсунулась.

Моєю першою думкою було: підробка. Але так вийшло, що я прихилився до стіни, судорожно силкувався і не міг перевести подих, не міг бачити — сльози затуманили мені очі. І я повірив серцю, що це він, нарешті переді мною справді він, мудрий і могутній Дінн. І тоді випливла друга думка: самогубство. Він явно, відверто йшов на самогубство, бо мені досить було схопити палицю, кілька блискавичних ударів — і Дінн перестав би існувати. Та чи то хвороба зробила мене кволим і сентиментальним, чи я справді почав мислити інакше, тільки я не нападав; стояв і думав: ось ми нарешті й зустрілись… І так хороше мені було, — адже, виявляється, я встиг полюбити його за ці роки. І коли зрозумів, що вже не можу вбити його, — навіть не обурився з себе. Просто з серця спав величезний камінь.

Димчаста світна куля висіла над самісінькою підлогою. Усе навколо було забарвлено в мертвотні синюваті тони.

Я придивився. З глибини кулі, спалахуючи, випливали різноколірні іскри; там наче блукали вогники, сама куля скидалася на хмару, що весь час клубочилась. А в цій тут і там темніли нерухомі якісь зловісні брудно-бурі плями. Їх було чимало, і що пильніше я вдивлявся, то більше помічав.

— Кепські твої справи, Дінне, — пробурмотів я.

— Так.

— Ти пробував лікуватись?

— Безнадійно.

— А якщо вирізати уражені місця?

— Справа не в окремих ділянках. Розкладається все тіло.

— Але там, де хвороба виражена яскравіше…

— Скоро таким буде все.

Я ж кажу: Дінн був не просто істотою — це був згусток волі.

— Ти встигнеш долетіти до своїх? — спитав я.

— Певно, ні.

— Що ж ти збираєшся робити?

— Ще не знаю.

— Ти міг би все точно розрахувати.

— Я б розрахував, але хвороба розвивається стрибками.

Я подумав, що й сам у його становищі не знав би, що Діяти. Найпростіше — звіритись на час і долю. Мабуть, це його влаштовувало. Адже з кожною секундою він був ближче додому.

— Тебе чекають удома?

— Ні…

Він був ще самотніший, ніж я.

12

І останнє, про що я хотів би ще розповісти, — про Аолу.

Це найважче. Адже я любив її, навіть коли зрозумів, що то не вона, що то іграшка Дінна. Спочатку мені моторошно було думати, що в неї та сама природа, та сама внутрішня будова, що й у мого потворного друга. Та що я міг поробити? Адже та, далека, справжня Аола давно померла, і я вже погано її пам’ятав, бо звик до цієї, яка була, по суті, матеріалізованим спогадом про ту.

Хвороба її не торкнулась. І роки не зістарили. Завжди вона лишалась однаковою: юною, вродливою, як того вечора, коли я прощався з нею перед походом. Як вона була схожа на колишню Аолу! Настільки схожа, що не раз мене охоплював розпач. Я знав істину, та серце її не приймало, бо воно любило, любило навіть тепер, і погасити це почуття було мені не під силу.

Дінн поставив собі честолюбну мету: зробити так, щоб його іграшка нічим не відрізнялась від оригіналу. Зовнішність він створив одразу, а от внутрішній світ, психологія — це давалося йому нелегко.

Я допомагав Дінну, як міг. Пригадував для нього найдрібніші рисочки Аолиної вдачі й відновлював їх з ювелірною точністю. І, коли дії її ставали свідомішими і якийсь новий штришок нагадував мені ту Аолу, я, всупереч істині, вважав, бувало, що Дінн просто жартує, що Аола — справжня і незабаром мій друг повністю відновить її розум. Правда, я відразу ж гнав од себе ці думки, але допомагав Дінну з іще більшим завзяттям.

Аоло, моя маленька, люба Аоло!..

Тепер, коли жити мені лишилось кілька хвилин, я думаю тільки про тебе. Я пригадую весну на батьківщині, Гіркий запах бруньок, і небо над Альгрендогром, біле від сонця, а ти — поруч: «Нагго, Нагго, ти незграбний, наче пута. Чому ти не приніс мені з Альгрендогру квітку кохання? Я хочу приворожити нею твоє серце…»

Очі твої затулили собою цілий світ, і губи стиха шепочуть: «Ти мене справді кохаєш, Нагго?..»

І в сріблястій росі твій слід темніє, мов нефритове намисто, і голубі обриви вторять:

Вже не буде, не буде вороття їм —

Цій годині, цій миті, цьому щастю…

А потім — дивний погляд і: «Чому в тебе з очей тече рідина, Нагго?»

«Чому ти мене гладиш, любий?»

Це були гіркі хвилини. Це був експеримент. Він удався Дінну блискуче.

Його остання перемога, і моє недовге щастя.

Якось Аола перестала говорити мені про кохання. Я не надав цьому значення: за її словами про кохання завжди ховалась порожнеча. Але згодом я відчув в Аолі якусь невловну зміну. Спочатку — в погляді. Я не відразу збагнув, у чім річ.

— Нагго, ти згадуватимеш мене, коли повернешся на Землю? — спитала вона.

Повернешся на землю!.. Як давно я мріяв про це.

— Якщо ми повернемось, то тільки разом!

— Ні… — Вона похитала головою, і я вперше побачив, як загострились риси її обличчя. — Нагго, я ніколи не бачила, як ти повертаєшся з полювання, — сказала вона. — Це, мабуть, гарно?

Я кивнув.

— Розкажи мені про це.

Я розгубився. Не знав, що розповідати.

— Коли я повертався з лісу, — сказав я, — то завжди наспівував пісеньку про кульгавого пута. І серце моє співало, бо вдома мене чекала одна дівчина… Її теж звали Аолою…

— Чого ж ти замовк, любий? Розповідай. Це так цікаво…

— Ти не здумай чогось там. Тебе я люблю дужче.

— Ну навіщо ти так говориш, Нагго? Адже вона, напевно, була дуже гарна?

— Т-так… — насилу вимовив я.

— І ти дуже кохав її?

— Так…

Я дивився їй у вічі, і мене проймав жах, бо я раптом зрозумів, як вона мене любить, а ще я зрозумів, що вона прощається зі мною!

Я не міг вимовити й слова.

— Ну навіщо ти так, — засмучено мовила вона, підвелась і витерла мої мокрі щоки. — І не дивись у той куток, дивись на мене. Адже нам лишилося недовго бути разом, я хочу, щоб ти добре мене запам’ятав… Я хочу, щоб ти згадував про мене… От і добре, це найкраще — посміхатись… Чого ж ти перестав розповідати, як повертався з полювання?..

13

Дінн помирав тяжко, кілька днів. Я ходив до нього і мовчки дивився, як у мене на очах меркнуть і розпливаються барви. Якби я міг його врятувати! Тож я врятував би й Аолу!..

Останній день почався як звичайно: схід сонця, «Добридень, Дінне», «Добридень, Нагго», сніданок… Дінн сидів зіщулившись і несподівано запитав:

— Ти пам’ятаєш, де лежить контейнер з моїми записами?

— Звичайно. — Я глянув на нього з подивом.

— Поряд ти побачиш інший контейнер, трохи менший, — сказав Дінн. — У ньому — розрахунки траєкторії зворотного польоту до Землі. Я їх зробив дуже давно, на них можна покластися. Я тебе навчив космічної навігації. Ти вмієш керувати зорельотом. Вір у свої сили — і ти повернешся на Землю.

Лише тепер я зрозумів, що це означає.

— Частіше міняй фізіологічний розчин, — сказав він, як завжди, спокійно. Потім мовив: — Прощай, Нагго.

І все. Підвівся й почвалав на край галявини. Там він обернувся.

— Нам уже час, Аоло.

Я повернувся до неї, схопив її за руки.

— Ні… ні…

— Відпусти мене, любий, — сказала вона і легко вивільнила руки. — Мені справді час.

Я злякався. Адже за всі ці довгі роки я звик до неї, так звик, що навіть полюбив, як ту, справжню Аолу. Вони обидві були так схожі, що інколи я переставав вірити Дінну і самому собі, бо серце наперекір усьому говорило мені, що вона жива… «Вона — жива! Це справжня Аола», — промовляло мені серце, і я не відчував себе таким самотнім. І от раптом я осягнув, що залишуся зовсім один…

— Зостанься, Аоло! — благав я. — Ще хоч хвилину!..

— Ні, любий, не можу, — вона похитала головою й посміхнулась. — Мені було хороше з тобою. Ти будеш мене пам’ятати?

— Зостанься! — закричав я. — Зостанься, Аоло!

Це було як кінець світу. її зараз не стане… її, моєї Аоли… Вона більше не буде посміхатись… Вона ніколи не посміхнеться мені більше… Ніколи… Я кинувся до неї, стиснув її плечі.

— Аоло!..

— Не треба, любий, — вона знову легко відсторонила мене, — не треба тобі бачити наш кінець. Ми ж не люди. Тобі буде неприємно. А я хочу, щоб ти завжди любив мене.

Вона поцілувала мене, пригорнулась на мить і ось уже стояла біля скарлюченого Дінна.

— Прощай, Нагго!..

В очах мені потемніло, і я впав на пісок.

14

Ти чекаєш від мене розповіді про шлях додому? Про самотність? Про велику самотність, коли тисячі зірок ближчі до тебе, ніж люди, коли ніхто у Всесвіті не знає, що ти існуєш…

Мені важко про це говорити. Та хіба розкажеш, як у переходах і залах ламається луна: «Аоло-оло-оло…»? Як раптом помічаєш: хитнулась тінь — і з хрипким криком кидаєшся до неї… Як рвеш і ламаєш усе, чого вона торкалась, як працюєш до нестями і щовечора обманюєш себе: от прокинуся завтра, а поряд будуть Дінн і Аола…

Хіба розкажеш про те, як роками заколисуєш себе: ні, чудеса бувають— і мчиш крізь космос до маленької зірочки, до забутої планетки, щоб побачити неповторну у Всесвіті долину, і ріку, і гомінкий ранок, а над хатиною Аоли голубий димок, щоб зупинитися на порозі, а вона встане з циновки назустріч і скаже: «Здрастуй, Нагго».

Епілог

Наггу і космонавта розшукали тільки на третю добу після їхньої зустрічі. Труп атланта вже почорнів і розпух; космонавт був у дуже важкому стані, і товариші не змогли повернути його до пам’яті. Їх було тут уже чимало — тих, хто за наказом ДНАМа вилетів до зорельота слідом за першим, а все нові й нові планетольоти причалювали до космічного велетня.

Кілька днів лікарі мудрували над космонавтом, намагалися врятувати. Потім перенесли його на відкриту веранду і дали спокій. Навкруги шуміли старі клени, а далі було море, та він не бачив нічого, кликав Наггу й Долу і просив Дінна перелити йому кров. Потім затих, і лікарі вже примирилися з кінцем, коли він раптом розплющив очі і довго дивився перед собою.

— Пахне… сонцем… — вимовив він нарешті.

Коли він прийшов до пам’яті вдруге, у нього вже вистачило сили спитати про Наггу.

Ще через кілька днів він розповів цю історію.