Старший боярин

Розділ тринадцятий

Ми всі бачили не раз, як хмари, пробігаючи через степ, тягнуть за собою холодки. І ними проймають чорно до самого дна і ріки, і ставки, і озера. Але коли хмари, мандруючи далі, витягають із води свої чорні хвости і волочать їх сухими знов, то вода так, як і раніш, іскрить міліардами соняшних кришок, світиться водорослинністю і кипить маленькою і великою рибою, навіки забувши про те темне, що затуляло на деякий час сонце. І всяку юнацьку душу коли охоплює настрій, то вже до найдальшої і найменшої цяточки її єства. І коли він минає, то вона стає такою, як і була: свіжою до сприймання інших життєвих змін.

Гордій Лундик не був винятком з-поміж молоді. Він теж, підхоплений одним психічним вихрем і зафарбований ним зосередка аж до останньої клітини тіла, йшов страшенно швидко Лебединським шляхом. В його голові і у всіх нервах стояла нерухомою печією одна думка: що треба виборсати себе з тенет Проневих і треба це зробити з панною Варкою. Треба розбити накинене Варчиній думці твердження, що він душогуб найріднішої кревниці. Як це зробити, він ще ясно собі в голові не мав. Але що він це зробить, то в цім сумніватися не міг ані на мить. Він знав, що вже вечір, що місяць світить на небі і що шумить без вітру ліс і нічні птиці то тут, то там стали подавати голоси. І що він іде уже від Обіясникового майдану, і що швидко вже буде монастир. Все це він знав, але жодного околишнього враження не доносив зір до свідомосгі, аби воно могло затриматися якоюсь ознакою в душі.

Озеро він перед монастирем побачив несподівано, і все-таки воно його не вразило новиною. Може, через те, що воно, як і всі українські ставки, було обросле вербами і тополями. І місяць лежав у його плесі так, неначе камінь у рибальській рогелі, натягуючи вниз її дно, на взір перевернутого конуса. Може, і через те, що безодня нічного неба свою неосяжну неміренність явила у маленькім озері, яке має в діаметрі з третину кілометра, і нагадувала Лундикові колишні думки про смерть і про вічну байдужість космічної озії, схожої своєю таємничістю на маленьку людську душу. Не знаю, але Гордій минув озеро так само байдуже, як і кожний кущ, що траплявся йому в лісі, над шляхом, і так само байдуже, як і космічна озія на його дивилася із своєї страшної таємничості. І тільки аж у тім місці, де вже одбивалися у воді монастирські мури, Гордій усією силою і яснотою думки побачив у плесі, на тлі нічного неба, грубий, але куций хвіст, що ворушився то сюди, то туди. Він не був подібний до жодної водорослини, і через те Лундик поглянув угору на мури. І побачив, що вони навколо монастиря покриті бляхою, яка блищала від місяця, а з-під неї витикалася чверток на дві гадюка і нагиналася то в монастирський двір, то в озеро. Хлопцеві стало так сумно, аж моторошно, і він поспішив до тієї верби, що про неї говорив отець Діяковський, але то була не верба, а липа. І, діставши найнижчу гілляку, він видерся на дерево. З його було справді видно ввесь монастирський двір. З правого боку у дворі виднілися дві церкви між тополями у місячнім сяйві. З лівого було кладовище, а внизу черницькі келії серед вишень і бузкових кущів.

Місячна ніч була така тиха, що вершки тополь не ворушилися, так само як і хрести на церковних банях і на кладовищі. Такої видної місячної ночі зимою на ставку лускає лід, аж іній сиплеться з очерету та з занімілих верб. А літом лускає на кладовищі тільки один хрест і падає на гріб. Бо, кажуть, на цвинтарі серед покійників завжди є якась одна незапечатана душа, над якою немає хреста, і вона дбає, щоб усі гроби його не мали і щоб увесь цвинтар обернувся у пустелю, зарослу дикими травами. Вона щоночі встає з могили і йде між найгустіші хрести і одного зламує і потім біжить навколо кладовища, примовляючи:

А за нею покійницькі покривала так хурчать, неначе цівки на прядці у тієї вдовиці, що, приспавши дітей, довго вночі пряде, поки сон не зможе її. І, добігши до свойого гробу, незапечатана душа зникає в ньому. Але Гордій не ждав, поки лусне хрест, а по тій гілляці, що звисала в монастирське подвір'я, спустився руками і плигнув на землю. Попід мурами росла стрижена акація, а по той бік неї світилася стежка, над якою у вишеньках і в кущах бузку біліла келія з маленьким ґаночком. В її лівій половині з двох невеличких віконець ледве-ледве блимало світло. Лундик, оглянувшися на всі боки, підійшов до вікна. Зсередини над ним висіла серпанкова запона. І під супротивною стіною стояло ліжко з дівочою постіллю. Над подушкою в кутку висів образ Спасителя, прибраний рушником і заквітчаний у якесь зілля. І світилася лампадка перед ним. Але живої душі не було. Що робити? І він постукав у шибку двічі так, як навчав отець Дмитра і відчув такий же спокій, який він уже переживав, коли цілився на Проня, аби вбити.

Із-за стіни швиденько вийшла дівчина, одягнена в рясу, і, одкинувши клямку, ввійшла в сіни. І гуркнула засувом. Гордій ждав, що вона вийде надвір, і вже ніяковів, не знаючи, як опанувати ситуацію. Але вона мелькнула знов у вікні за ту саму стіну, з-за якої виходила. Хлопець, далі вже не вагаючися, зійшов на ганок і відчинив двері в сіни. Із них у келію двері були вже навстіж… І він опинився у пристановищі якоїсь дівчини в чернецькім одязі і сказав:

— Добривечір!

Черничка, стоячи коло маленького столика, на якім лежав дерев'яний хрест, і спираючися лівою рукою на ріжок таки ж цього столика, застеленого чорним обрусом, замість звичайного привітання на привітання, спиталася злякано:

— Хто ви такий?

— Я Лундик! — була відповідь.

— А хто ж вас навчив, як до мене добратися?

— Ваш батько. Вони послали мене до вас сказати, що виїздять із цих країв на кілька років.

Остаточно упізнавши панну Варку, Гордій виклав, так би мовити, офіціальну причину свого візиту.

— Дякую. Був у мене батько про людське око, а тепер у мене виривають його і з цієї ділянки людських відносин. Роблять найсиротішою сиротою навіть у цих стінах. Так можуть справлятися тільки ті люди, які на цім світі не те що не шанують, а навіть нищать свою кревність. Люди заклопотані тільки собою. Люди дикі. Ідіть негайно з цієї оселі. Лишіть мене моїй самотині, про яку я так розпачливо марила останній час. Чого ж ви стоїте? Облиште мене, — майже вигукнула тремтячим голосом нещасна дівчина. Гордій остовпів від несподіваного звороту мови і спитався з таким почуттям, яке опановує ту людину, що, впавши в водяний вир, шукає очима, за віщо б ухопитися руками, аби тільки не осісти своєю вагою у глибокий, смертельннй холод бурхливої стихії:

— А що я скажу вашому батькові?

— Що? Нічого! Немає у мене батька навіть такого, який був про людей. Бо той казав, що сам приїде попрощатися перед від'їздом, а цей послав якогось, якогось… ідіть від мене. Ви вже зробили свою справу. Для вас, я бачу, немає нічого святого на землі. Чого ж ви стовбичите? Зараз ідіте геть! Бо покличу черниць. Тут єсть і поліція, — проказала вона зниженим, але страшно схвильованим і безжально погрозливим голосом. Та й підійшла до вікна і почала відчиняти його гарячково і задихано.

Гей, душа козацька молодецька, держися. Бо лози, і верби, і тополі хитаються аж до ґрунту і від степового вітру. А дуби ж тільки від тих морських бур, що пролітають над Україною, несучи у хмарах свойого пилу і блискавки, і грім. А ти ж похитнулася і не від вітру, і не від бурі, а від сердитих слів нещасної дівчини. І глянув Гордій на вікно, на стіни, на двері і на ікону. І зрозумів, що треба рятувати не життя, але його душу і добру славу. І що для рятунку зараз не годиться ніщо, тільки смерть, і витяг він свою огнепальну зброю з кишені, приставив до виска і, спустившися навколішки, проказав:

— Першому вашому слову, яке ви вигукнете у вікно, пролунає постріл, і я лежатиму на підлозі вашої келії з проваленою головою. Варко, єдина моя зірко на ввесь холодний і байдужий світ. Послухайте мене останній раз.

У дівчини безсило звисли обидві руки. І вона обернулася до нього, мовчазна, з нерухомими очима. А потім, ставши крок назад, взялася за край ліжка, ніби щоб не впасти, і затихла. А він говорив:

— Вся ваша поведенція зі мною свідчить про те, що ви маєте на увазі ту драму, яка відбулася на хуторі в моєї тітки. І ось же знайте, що не я її, бідну, довів до смерті, а Пронь. А він тільки розпустив чутку про моє злочинство. Ви добре пам'ятаєте останній мій візит до вашого батька, і вам не тяжко збагнути, що я став жертвою помсти українського поміщика з московською орієнтацією. А ви сказали, що ви найсиротіша сирота, ніби апелюючи до моєї людяності. А я, по-вашому, хто тепер? І чия людяність спроможеться на сміливість, аби при людях серед білого дня тільки привітатися зо мною. І якби я хотів сховатися від життя так, як ви, у монастир, то мене негайно вхопили б на першій брамі і віддали б поліції, аби запроторити в Сибір, винного єдиному Богові за те, що він пустив тільки мою душу на світ. І це тепер, коли моє єство прагне працювати для свого племені тим, чим я вийшов із семінарії після трьохлітньої науки. Коли я вірю, що нині тільки школа здатна розворушити живу думку в наших людей, що тільки вона є джерело живущої води, яке споліскує їй душу і промиває очі, забруднені тисячолітньою недугою. Я не боюся, що воно на нашій землі зараз заросло осокою і татарським зіллям. Бо знаю, що його плесо тільки тоді блищить чистотою своєї течії, коли українські руки з любов'ю розгортають над ним усяку болотяну рослинність, аби туди дивилося небо і життєдавче сонце. Але ба, не сівба, мене, вчителя душею, дикі обставини нашого життя кинули на бунт, у який я ні на крихотку не вірю. Я певен у тім, що він доведе бунтівника до деморалізації і до погибелі. Бо там, де революціонер не зв'язаний широким національним рухом, він робить своєю совістю всякі вибачення і спонуки, які діють на етичні принципи так, як вогкість на блиск залізної бляхи. І, щоб не стати у прийдешнім житті цією бляхою і не переродитися на звичайного злочинця, я забіг оце до вас і навколішки благаю: дайте мені шматок пасма своєї коси, він буде там, у тьмі, за стінами цієї келії, самотньому серцю більшими святощами, ніж селянці всі двунадесяті свята за цілий рік!

Панна Варка мовчки як стояла, так і з місця зрушила. І, підійшовши до столика, на якому лежав хрест, узяла табурет, застелений килимком, і поставила під іконою. Потім, вилізши на його, дістала лампадку і поставила її на верхню частину ніжки дерев'яного ліжка, а сама, злізши із стільця, витягла з-за плеча пасмо коси і відпалила його над лампадним вогнем. І, загорнувшиу білу маленьку хусточку, яку витягла з рукава, сказала:

— Ідіть, нате.

Гордій упхнув у кишеню зброю, схопився з колін і, підійшовши до дівчини, взяв подарунок, поцілував його і всунув обережно туди, куди і зброю. А далі, ніби вагаючися, похитнувся наперед і обняв дівочий стан руками. І, притисиувши його до свого живота, впав з нею на ліжко. А потім, так, як сонна дитина шукає в матері цицьки, він обличчям знайшов пазуху в рясі і крізь тоненьку сорочку влип губами у персо. Дівчина, поки стямилася від несподіванки, відчула, як пливла до серця і повільно заливала розум гаряча хвиля жадання собі отого парубоцького, про яке дівчата не говорять, а коли думають про його, то червоніють. Відчула, що зажадала його за життя, за сором, за ганьбу. І злякалася, їй здалося, що він справжній душогуб, бо чого ж він такий наполегливий? І, взявши обома руками Гордієву голову, нагнулася до вуха і гарячими словами прошепотіла:

— Пусти мене, я піду запру двері, щоб хтось не нагодився.

І він, уловивши у цих словах дівочу згоду на ввесь його парубочий ненасит, розвів руки і сів. Панна Варка, не оглядаючися, вискочила в сіни, потупотіла ґанком і з'явилася надворі перед вікном і відчинила його.

— Я вас обдурила, аби страшне не сподіялося. На сполох кричати не буду. Але знайте, що кожна мить пробування вашого у келії може привести або чергову черницю, або саму ігуменію. І я можу стати найнещаснішою душею на цілий світ. Краще тікати крізь вікно, бо через сіни живе ігуменія, — заговорила пошепки і кваплячися панна Варка. — Із усього я догадуюся, що ви з батьком зв'язані якоюсь страшною і таємною справою, про яку ні люди, ні я не знаю. І знати не хочу. І думаю, що Пронь гірший від вас обох. І що він так само, як і ви, чужий моїй душі. Через те ідіть собі за цю високу ограду на свої стежки бурхливого світу, а мене облиште по цей бік неї, між стриженою акацією на куценькій стежці, яка веде із келії в церкву, а з церкви в келію. І я щодня молитимуся за свою, за вашу і за батькову душу. Прощайте.

І швидко вернулася на ґанок. Якби над головою в Лундика враз тріснула стеля і сволок, то не зробили б такого враження, як ті слова. І він, вставши з ліжка, помалу підійшов до вікна і переплигнув лутку. Надворі на мить зупинився, аби отямитися і знайти над оградою верх знайомої липи. Але, помітивши на ганку чорну постать панни Варки, сказав таким голосом, неначе до тієї зірки, що між мільйонами зірок найдальша і від земної планети, і від його серця, або неначе до кісток тієї черниці, що перша була похована на монастирському кладовищі:

— Щиро дякую!

І рівною ходою зашелестів крізь стрижену акацію під ограду і там, підскочивши, вхопився гілляки. І, піднявшися на руках, перекинув ноги на мури. Потім, випроставшися, сів на них і скочив на той бік. І чути було, як пошуміла висока трава від хлопцевих кроків. І затихла, злившися з передранковою тишею Лебединського лісу. Ще не встиг загальний спокій встаткуватися по той бік і по цей бік мурів, як на безгоміннім ґанку малої келії заговорила панна Варка. Неначе тим подіям, що тільки що відбулися, повстала луна, повна туги. Спочатку голос був тихий і докірливий, а потім перейшов майже у повне гучання розпуки і нарешті зваги, справленої тільки на одну путь:

— То це він справді пішов ображений, нещасний. А я залишилася ще самотнішою, ніж мені здавалося. І він покине шматок моєї коси десь у лісі на дорозі, аби довіку не згадати тієї, що не вміє бути чулою і розумілою, що в щирому хлопцеві добачає тільки харциза. І я, дитина отого життя, що шумить за мурами, мушу забувати світ у міру того, як одсихатиму від його материнської зеленої галузки? І муситиму тлумити незрозумілими мені уставами і молоде чуття, і свою ще дитячу думку. Вранці молитися, вдень — молитися і перед вечором — молитися. А ввечері сповідатися. І коли вночі прокинуся, то знов ставати навколішки і творити молитви, що під ними, неначе під холодними гострими крижаками, моє серце сходило кров'ю і, знесилюючися, не давало ні думки, ні навіть розпачливого почуття туги за радісним Божим світом? І все робити хоч і під доглядом доброї матушки Карташової, але для того, аби мені згодом стати такою, як ікона, твердою та холодною і поточеною червоточиною. Страшнішою, ніж трухляві дошки, не вжиті на домовину і складені десь у монастирському льоху? Господи милосердний! А я аж тремчу його вхопити устами, руками, і ногами стиснути хлоп'ячі коліна, і втягти його в своє лоно під саме серце. Ох ні, не маю я сили тут бути. Я побіжу. Я дожену його. Я скажу йому: на, візьми мене, і обніми, і тисни, доки не зломиться моя спина, неначе молоденька вишенька. І коли я після цього ще живою лишуся, то буду твоєю полюбовницею і дружиною. Зроблю тебе учителем, аби ти служив Україні. А я буду догоджати тобі, моєму любому і моєму на цілий світ єдиному панові. І я тебе доглядатиму і годуватиму, аби був дужий, неначе той молодий кінь, якого прийшли ловити на пасовисько, щоб надіти перший раз гнуздечку. Я тебе доглядатиму і годуватиму, аби щохвилини мав думки чіткі і ясні, неначе степові птахи на вранішнім та безхмарнім небі. І, Господи милосердний, прости мені, бо я не від Тебе тікаю, а від домовини з живими людьми.

І скочила панна Варка з ганку, і поки обходила келію, то йшла тільки швидкою ходою. А як порівнялася з першим хрестом на кладовищі, то рушила бігти проз його так, неначе незапечатана душа.

І після цього, через хвилин п'ять, почувся за оградою монастирською серед Лебединського лісу пронизливий жіночий поклик:

— Гордію!

І в ньому чувся давній-давній заклик дочок наших предків, повний бажання віддати свою молоду ласку вибраному хлопцеві. Але у відповідь йому тільки заспівали півні у селі Лебедині та в монастирських церквах пробило дві години, І від цих звуків ліс поширшав передранковою прозорою росяною напругою. А в монастирі тополі, церкви і хрести на кладовищі з келіями повищали, неначе навшпиньки знялися почути найдальший і, може, перший ранковий монастирський звук, що встане як хвала чи як прокляття далеким, над лісом зарожевілим небесам Тільки келія, покинута панною Варкою, була незмінна і мала відчинене вікно на стежку, серед якої велика гадюка, мабуть, та, що була на мурах, піднімала голову то в один бік, то в другий. Здавалося, що вона хоче посісти те місце, яке покинула людина.