Ставка більша за життя. Частина 2

ІМЕНЕМ РЕЧІ ПОСПОЛИТОЇ

ього дня Клосс мав владнати кілька справ у штабі гарнізону і тому, скориставшись з нагоди, вийшов з резиденції абверу раніше. Його шеф, буркотливий фон Оссетцький, тонкий, як тріска, що хворів на жовчний міхур і завжди ходив з кислим обличчям, поїхав до Львова на нараду начальників відділень абверу “Ост”, тож Клоссові ні в кого було відпрошуватись.

Заперечливо махнувши рукою, він дав зрозуміти кільком рикшам, що не скористається з їхніх послуг, і скоріше за звичкою, ніж з потреби, придивився до кожного, аби впевнитись, чи немає часом поміж них знайомого обличчя — це означало б, що за ним стежать. Подумки відзначивши, що жодного з цих хлопців у гарусних шапках він ніколи не бачив, Клосс спокійно попрямував на Кошикову. Спинився перед вітриною із взуттям, щоб глянути, хто йде позаду, але також нічого підозрілого не помітив. У вітрині стояла пара високих чобіт, які називали “офіцерками” — найулюбленіша взуванка юнацтва тих років. Своєю стрункістю чоботи приваблювали навіть німецьких офіцерів. Багато з них красувалося в “офіцерках”, пошитих варшавськими шевцями. Клосс згадав, що навіть новоспечений заступник начальника особливої служби у Варшаві гауптштурмфюрер Нойманн прикрасив свої криві ноги польськими чобітьми, — і усміхнувся, уявивши собі цю картину. Проте Клоссові самому ніколи не спадало на думку замінити своїх зачовганих, складених гармошкою чобіт офіцера вермахту. Він не любив форми, яку мусив носити, і думка прикрасити цей ненависний убір викликала в нього огиду.

Клосс пройшов навскоси Мокотовську. У цій частині Кошикової рух невеликий — поодинокі перехожі в цивільному трималися поближче до будинків, ладні щомиті сховатися в під’їзді. Німців у формі, хоч це й був центр зайнятого ними району Варшави, теж було небагато. У цей час вони старанно висиджували за письмовими столами на численних “амтах”,[12] заповнюючи з німецькою педантичністю рубрики анкет, звітів і діаграм, котрих усе ще бракувало ненаситному Берлінові.

На Алеях Уяздовських дерева вже зазеленіли. Клосс з приємністю вдихнув свіже повітря. Його чимось вразила безлюдна в цю пору вулиця. Якусь мить він не міг збагнути причини свого здивування. І тільки тоді, коли, загуркотівши шістьма циліндрами, повз промчав чорний “мерседес” з прапорцем-свастикою, Клосс зрозумів, у чім річ. Просто якийсь час він не зустрів жодного німця у мундирі Feldgrau, не побачив жодного прапора, не почув гупання кованих жандармських чобіт. Алеї були такі, як і колись: тихі, гарні, спокійні. Лише цей “мерседес”, що саме заскреготів гальмами, звертаючи на Алеї Шуха, нагадав, у чиїх руках Варшава. Клосс повернувся в той бік: там поволі підіймався чорно-червоно-білий шлагбаум, а троє есесівців у касках, що спадали на очі, перевіряли документи.

“Вживають застережних заходів після останньої вдалої операції”,— подумав Клосс, і це втішило його, бо тільки він, Клосс, знає напевно, що ніякі застережні заходи не допоможуть, що вироки, винесені польським підпіллям, виконуватимуться й далі.

Він перейшов на другий бік вулиці і ще здалеку помітив на лаві старого, погано вбраного чоловіка з недокурком, що прилип до губи. Подлясінський був завше пунктуальний. Тому, хто б стежив у цю мить за Клоссом, ніколи б не спало на думку, що цей бідний старий поляк, типовий чиновник-пенсіонер, і цей причепурений, енергійний офіцер з обличчям, котре в божевільних книжках теоретиків расизму могло б правити за найяскравіший приклад чистої нордичної раси, можуть мати між собою щось спільне.

Старий, напевно, помітив, що німецький офіцер запалив цигарку, бо підвівся з лавки і пішов за ним на відстані, якої вимагали повага і страх. Він, мабуть, сподівався, що молодий офіцер не докурить своєї цигарки і недбало викине кудись недокурок, розтерши його чоботом. Чи котрийсь із найбільш стріляних сищиків міг припустити, що в недокурку, якого саме підняв старий чоловік і вкинув до бляшаної коробочки від тютюну з намальованим на кришці портретом моряка, є кілька повідомлень, за які й офіцера, і старого звинуватили б у військовій зраді?

Але, на щастя, ніхто за ними не стежить, а коли б навіть і стежив, то важко було б здогадатися, що цих двох людей щось єднає.

Клосс наддав ходи, ніби тільки зараз пригадавши, що на нього чекають службові справи. Йому треба допитати кількох солдатів, які, напившись, проклинали війну, народний соціалізм і улюбленого вождя. Але чим він допоможе цим бідним обдуреним хлопцям, котрі тільки зараз — на жаль, дуже пізно — починають прозрівати? Він може тільки часом знищити якесь надто тяжке обвинувачення ревного сищика, пом’якшивши його в протоколі допиту. Та це не дуже допоможе тим солдатам, бо відомо, що на них чекає — військово-польовий суд і штрафний батальйон на Східному фронті.

Він подумав, що Подлясінський вже, напевно, дійшов до облупленої сецесійної кам’яниці на Мокотовській вулиці, висипав на кухонний стіл пригорщ недокурків, серед яких важливий тільки один, кинутий Клоссом, а решта служить для маскування, обережно розрізає цигарковий папір, виймає шматочок тоненького паперу і схиляється над списаними дрібним почерком повідомленнями. Перше з них стосується підводного човна У-265, якому вдалося проникнути в Північне море.

А може, Подлясінський байдуже минув наріжний будинок на Мокотовській вулиці, повернув на Вільчу і саме зараз ступив на сходи, щоб одним з чотирьох ключів відчинити двері, до яких пригвинчена красива латунна табличка з прізвищем Фелікса Житогнєвського?

“Подлясінський? Чому, власне, Подлясінський? — подумав Клосс. — Хіба це його справжнє прізвище?” Скільки він собі пригадує, завжди називав його Подлясінським. Інколи Юзефом. А цей чоловік, цей непоказний дідусь з Алей Уяздовських, що збирає недокурки, кинуті німецькими офіцерами, має аж чотири прізвища — і це в той час, коли дістати фальшиві документи стало для багатьох людей справою життя. Подлясінський бідний пенсіонер, людина, яка користується допомогою RGO,[13] віруючий, маленький екс-чиновник, котрий регулярно — ця звичка б нього залишилася ще відтоді, як він працював молодшим референтом у магістраті,— приходить щодня на ранкову відправу в костьол Спасителя.

Зовсім інший Фелікс Житогнєвський, котрий наймає квартиру на Вільчій вулиці (ніхто й не знав, що між квартирами Подлясінського і Житогнєвського є замаскований шафою перехід). Це легковажний землевласник, якому живеться зовсім непогано, який не гребує торгівлею з німецькими інтендантами і щоразу, приїхавши до Варшави, заходить в казино, відкрите німцями для таких, як він.

Житогнєвський у свою чергу є повною протилежністю Францішеку Булі, власникові парокінних підвід, які гучно називає експедицією.

Щодня від десятої до шістнадцятої Юзеф сидить у конторці коло телефону і приймає замовлення на перевезення меблів або обов’язкових поставок картоплі, І як не дивно, ці замовлення його “підприємство”, а певніше, четверо п’яниць-возіїв, виконувало справно. Чи міг цей поважний дрібний буржуа, можливо, патріот, але в такому ж дрібнобуржуазному дусі, що ненавидів німців, але багатів на них, бо в Варшаві, крім кінного, іншого транспорту не було, чи міг цей чоловік, що гордовито вихвалявся набитим валютою бумажником, який виглядав із кишеньки жилетки, мати щось спільного зі зрадником і ренегатом Віталісом Казимирусом?

Колись поляк — він став тепер запеклим литовським націоналістом і служить у німців консультантом головного управління безпеки рейху у справах окупованих литовських земель. Принаймні так можна прочитати в його документах. А документи справжніші, мабуть, від справжніх, бо виготовлені найкращими фахівцями в цій справі, які визнали, що призначити Казимируса на посаду, котра головному управлінню безпеки рейху і не снилася, буде безпечніше, ніж видати йому документи якоїсь існуючої німецької установи. Складна машина гітлерівської бюрократії губить самих німців.

Після кожної зустрічі з Подлясінським Клосс дедалі дужче дивувався цим чоловіком. Щоправда, він і сам перетворився на німця, успішно грав цю роль уже кілька років, міцно зжився з нею…

Але Подлясінський грає чотири ролі відразу, і в кожній він неповторний.

Вартовий заступив Клоссові шлях.

— Даруйте, пане обер-лейтенант, покажіть перепустку.

Заглиблений у думки, Клосс не помітив, що дійшов до будинку комендатури варшавського гарнізону. Солдат козирнув і відчинив йому двері.

Все сталося так, як Клосс передбачав. Юзеф Подлясінський зайшов до брудного під’їзду облупленої кам’яниці на Мокотовській вулиці, минув перший і другий двір і тільки в третьому, побалакавши спершу з двірником, глянув на вікна своєї квартири. Фіранка була завішена — все мало бути гаразд.

На сьогоднішню зустріч з Клоссом Юзеф не взяв Мундека, вісімнадцятилітнього битого жака з Людної вулиці, який завше супроводжував його, крокуючи метрів за тридцять, і ладний був щомиті захистити, вихопивши схований у кишені штанів парабелум. Річ у тому, що до обіду не прийшов Адам, хоч вони достеменно і не домовились про зустріч. Боячись, що той, прийшовши після обіду, не застане його вдома, — а це ускладнить передачу одержаної від Клосса інформації,— Юзеф залишив Мундека, щоб він затримав Адама. Тому перед тим, як зайти в квартиру, Юзеф мимоволі глянув у вікно на фіранку — якби сталася небезпека, Мундек попередив би про неї.

У маленькій кухні, куди Юзеф зайшов просто з коридора, Мундека не було. Він всунув у двері свою розпатлану голову, тільки тоді, коли Подлясінський, знайшовши в купі потрібний недокурок, витяг з кухонної шафи стару німецьку рацію й заходився передавати одержану інформацію про рух підводного човна, а також ряд цифр, серед яких переважали одиниці, трійки й сімки.

— Адам не приходив? — запитав Юзеф.

— Приходив, — відповів Мундек. — Через півгодини він буде у графа Житогнєвського.

— Гаразд. Спи собі.

Він вирядив хлопця в кімнату, бо хоч і знав його добре й щодня довіряв йому своє життя, все ж не хотів, аби хлопчина помітив, що книжка, яку Подлясінський розгорнув на столі обіч списаної дрібним почерком цидулки Клосса, найденої в недокурку, зветься “Прокурор Аліція Горн”. Цей популярний напередодні війни роман був цього місяця ключем шифру всього варшавського підпілля. Що менше хлопець знатиме, то краще. Він уже й так знає надто багато, хоча б те, що Подлясінський і Житогнєвський — це одна й та сама особа. Цього від нього не вдалося приховати.

Ще більш знає Адам. Той знає всі його чотири прізвища, але Адамові Юзеф довіряє, як самому собі. Два роки вони сиділи разом в одній тюремній камері в Равічі. Два роки сам на сам з людиною і вдень, і вночі — цього досить, щоб їй довіряти.

Його прізвища знає ще Клосс, але це зовсім інша історія. Не Юзеф вирішував, чи може довіряти Клоссові, за нього поручився Центр. Вісім місяців тому Юзеф дістав термінову шифрограму Центру, в якій повідомлялося, що віднині він разом зі своїми людьми надходить у розпорядження офіцера розвідки під криптонімом Я23.

А через кілька днів, коли, перевтілившись у Францішека Булу, Подлясінський, розважаючись, годував лебедів в Уяздовському парку, до нього підсів юнак у мундирі німецького офіцера і зовсім несподівано для Юзефа чистою польською мовою назвав пароль. Відтоді вони тримають між собою безперервний зв’язок, зустрічаючись щодня віч-на-віч, або телефонуючи, або ж Юзеф знаходить від Клосса записку в тайнику чи, так як сьогодні, в недокурку.

Тільки-но Юзеф скінчив передачу, як почувся приглушений дзвоник. Не будячи Мундека, він відчинив двері глибокої шафи, зайшов усередину, відсунув її задню стінку і опинився в такій самій, хоч, звичайно, більш елегантній і стильній шафі у спочивальні Фелікса Житогнєвського. На ходу накинув на себе барвистий шовковий халат, і цей новий одяг немовби внутрішньо змінив його. Згорблений пенсіонер залишився десь там за стіною, а тут до дверей ішов старий джентльмен, людина, яка завше мала гроші, має їх зараз і сподівається, що матиме і надалі.

Крізь вічко побачив стрічку магістратської шапки Адама, потім його очі. Глянув глибше — вічко було таке, що в нього можна було побачити на півповерха вище і нижче. Все гаразд, Адам сам.

— Рахунок за газ, пане граф, — хитрувато всміхнувся Адам, заходячи до кімнати. Він ніколи не забував говорити цієї фрази, хоч вона й стосувалася того, хто міг стояти за дверима в одній із сусідніх квартир. Адам освітив електричним ліхтариком газометр, акуратно записав на квитанції цифру спаленого газу, взяв гроші, відокремивши від них записку і поклавши її за стрічку шапки.

— Як справи, Адаме?

— Усе гаразд, шеф. Коли ти виконаєш свою обіцянку і пошлеш мене до лісу? У мене порозпухають вени від цього ходіння по сходах.

— Ти мені потрібний. Не забув, де ми зустрічаємося через тиждень?

— Ні. В експедиційному підприємстві.

Вони міцно потиснули один одному руки. Відвідини інкасатора з газового заводу тривали не довше, ніж треба. Обидва були досвідченими конспіраторами і знали, що навіть така дрібниця, як тривалий візит інкасатора, може принести нещастя.

“Власне кажучи, — подумав Подлясінський, — ніколи навіть побалакати з хлопцем. Отаке життя”. — І на якусь мить йому стало жаль темної камери № 311 у кримінальній в’язниці в Равічі.

Клосс швидко впорався з роботою в тюрмі гарнізонної комендатури. Справи там були ще безглуздіші, ніж він передбачав. Троє солдатів, які їхали у відпустку з фронту, облаяли унтер-офіцера, начальника патруля жандармерії, назвавши його брудною прусською свинею, і той вирішив вчинити з цього політичну справу, бо солдати були віденцями.

Клосс змушений був закликати його до порядку. Унтер-офіцер аж побагровів од злості, коли обер-лейтенант Клосс коротко пояснив йому різницю між солдатами-фронтовиками, які на тиждень вириваються з пекла Східного фронту, і жандармським щуром, що від початку війни сидить у глибокому тилу і зганяє свій жир, переслідуючи солдатів, що проливають кров за фюрера.

Хлопців він, звичайно, наказав випустити, а унтер-офіцерові заявив, що за свавільну затримку солдатів-відпускників його буде покарано. Для себе ж цілком несподівано, під час допиту солдатів (аж ніяк не героїв, як Клосс доводив жандармові, але бувалих фронтовиків, що з’їли чимало солдатської каші), він дізнався про дислокацію двох бронетанкових полків і однієї піхотної дивізії.

Це, певно, не було сенсацією, можливо, Центр знав уже про це, але Клосс ніколи не нехтував навіть такими незначними даними, бо розумів, що в найгіршому разі вони будуть підтвердженням раніше добутих даних, а потім, долучені до інших, дозволять штабістам створити справжню картину розташування німецьких сил на окремих ділянках фронту, що допоможе їм спланувати новий удар, який наблизить кінець війни.

Яка доля, яка частка в новому успіхові належатиме йому, Клоссові? Він ніколи про це не думав, бо знав, що таких, як він, багато. Та після кожного вдалого наступу, після кожного затопленого підводного човна Клосс дедалі більше відчував, що він потрібний. Він, звичайно, знав, що найважливіші ті, хто б’ється на фронті, віч-на-віч з ворогом. Але знав також, що завдяки йому вони стрілятимуть влучніше.

Клосс вийшов на залитий сонцем майдан перед комендатурою гарнізону і роздумував, куди йому піти. В резиденцію абверу надто пізно, та й, зрештою, шеф повернеться тільки ввечері. До похмурої кімнати офіцерського готелю теж не хотілося.

І він вирішив піти в казино.

— Пане обер-лейтенант, — покликав хтось позаду. Клосс обернувся.

Перед ним стояв один з тих солдатів, яких він наказав випустити.

— Чого вам треба?

— Від себе і від товаришів, — затнувся раптом солдат. — Вони дуже поспішали, у них зараз поїзд, а я їду через дві години і лишився, щоб вам подякувати.

— Ви з ними не поїхали? А мені здалося, що ви з Відня.

— Так, я родом звідти, — відповів хлопець, — але з тридцять восьмого року я мешкав у Гданську на Горстмайєрштрассе, і мені здалося…

— Що вам здалося? — усміхнено запитав Клосс. Але вже знав, що той скаже.

У тридцять восьмому році, коли фрау Більдтке, вдова гданського сенатського радника, відмовила йому в квартирі, він, зрозумівши, що й надто висока квартплата в гданських гульденах, яку вона бере з поляка, ганьбить її, змушений був шукати нового помешкання. Знайти було важко. Гданські газети відкрито цькували Польщу і поляків. Нарешті йому вдалося напитати маленький куточок на піддашші в будинку старого залізничника, який, незважаючи на коричневий терор, не зняв із стіни у своїй кімнаті вирізаного з газети портрета Карла Лібкнехта. Це було саме на вулиці Горста Майєра.

— Що ж вам здалося? — повторив Клосс і відчув, як по спині тече холодний піт. Невже провокація? Невже вони знають про нього? Може, тому фон Оссетцький так несподівано й виїхав?

— Даруйте мені, я, певно, помилився, — сказав солдат з милим веснянкуватим інтелігентним обличчям. — Просто мені здалося, що я вас уже десь бачив. Але це неможливо! Адже той був поляк!

— Який “той”, кажіть ясніше! — усміхнувся Клосс солдатові і відчув, що напруження зникло. Хлопець, очевидно, бачив його здалеку і легко переконається, що обер-лейтенант Ганс Клосс не має нічого спільного з якимось поляком, на мансарді котрого до пізньої ночі горіло світло.

Він дозволив хлопцеві розповісти про того поляка, так “неймовірно схожого на пана обер-лейтенанта”, його зворушив той молодий студент, котрий за всяку ціну, навіть ціною принижень, хотів навчитися в німецьких професорів будувати кораблі.

— Невже я так дуже скидаюся? — запитав Клосс, а коли той кивнув головою, додав: — Цього не може бути. Коли б ми з ним стали поруч, ви б, пане, побачили, що в нас є багато різного. — Клосс так і сказав: “пане” — це була хвилина слабості, викликана спогадами оцього хлопця, який бачив його, до пізньої ночі схиленого над німецькими конспектами й книжками. На щастя, солдат цього не помітив.

— А ви знаєте, пане обер-лейтенант, — сказав хлопець, прощаючись, — того залізничника, який здавав кімнату полякові, невдовзі забрали. Він більше не повернувся додому.

— Хто забрав? — не зрозумів Клосс.

— Гестапо. У вересні тридцять дев’ятого, після того, як Гданськ було повернуто рейхові.

— Мабуть, заслужив, — холодно кинув Клосс. Він ураз споважнів і, козирнувши солдатові, квапливо перетнув залитий сонцем майдан.

Усю дорогу до казино в нього стояв на думці худий дідусь в окулярах з дротяною оправою, що весь час ворушив губами. Старий залізничник любив жувати тютюн.

Адам Прухналь згадав, що треба обідати. Він минув яскраво освітлений весняним сонцем майдан перед гарнізонною комендатурою. Не любив сюди ходити, бо тут завше кишіло німцями. От і сьогодні посеред майдану якийсь веснянкуватий солдат щось говорив цибатому обер-лейтенантові, а група жандармів сідала у вантажну машину. Але магістратська шапка і справжній аусвайс гарантували йому безпеку, принаймні зовнішню.

Їдальня, до якої йшов Прухналь, невідомо чому звалася “Клубною”. Відвідувачі її не були членами окремих клубів, проте написане крейдою на чорній дошці меню, що висіло біля входу, було багате, хоч дещо й одноманітне — галушки з тертої картоплі, картопляні котлети, картопляний суп, галушки з картоплі й борошна. На солодке останнім стояв пиріг з капустою. Але Адам і не думав читати меню, бо прийшов сюди не для того, щоб з’їсти порцію галушок. Правда, галушки він все-таки вирішив з’їсти, а розплачуючись з панною Стасею, всунув їй разом з грошима маленьку записочку, яку непомітно вийняв із-за стрічки магістратської шапки. Він не казав їй, що вона має з нею зробити, бо Станіслава Заренбська, на кличку Зяблик, добре знала адресу, куди вже кілька місяців передавала змережані цифрами записки. Не накинувши на себе навіть плаща, вона вибігла на вулицю, проскочила поміж вагонами набитого людьми трамвая, котрий саме під’їжджав, і опинилася в кам’яниці на вулиці Польній, 26. Від їдальні “Клубної” це було щонайдалі триста метрів. На вивісці, яка висіла праворуч від брами, було написано, що жіночий кравець Маріан Сковронек не тільки латає і перелицьовує одяг, а й шиє на замовлення з матеріалу клієнта.

Дівчина не читала тієї вивіски, бо знала й так, що від брами треба звернути вправо і тричі подзвонити в двері першого поверху — два дзвінки довгих і один короткий. Кравець відчинив їй через хвилину; вона спитала його, чи вже підкорочений костюм, і дістала відповідь, якої чекала: костюм буде готовий за тиждень. Всунула записку в руку кравцеві, потім зустрілася з ним поглядом — їй здалося, що він чимось зляканий…

“Це мені, напевно, здалося”, — міркувала вона, кваплячись до їдальні. — Адже коли б він чогось боявся, коли б загрожувала якась небезпека, зникли б написані крейдою літери К+М+Б, а так на дверях майстерні Маріана Сковронека і досі висіла емблема з зображенням трьох королів. Дівчина бігла швидко — хазяїн “Клубної”, пан Вархол, не повинен помітити її відсутності.

Коли б Стася хоч раз оглянулася, як годиться за правилами конспірації, котрі вона вивчала минулої зими в підпільній унтер-офіцерській школі, то побачила б двох людей, що поспішали за нею нога в ногу.

Через дві години гауптштурмфюрер Нойманн, насвистуючи, йшов коридором гестапо на Алеї Шуха. У ліфті він з приємністю оглянув себе у велике дзеркало. Його дратувало, що ліфт іде дуже повільно, бо кортіло якнайшвидше з’явитися в кабінеті штандартенфюрера Лойтцке.

Штандартенфюрер анітрохи не зрадів, його бліде обличчя з синцями під очима було, як завше, байдуже. Він спокійно вислухав повідомлення Нойманна про викриття зв’язкової, яка приносила до кравецької майстерні Маріана Сковронека зашифровані донесення, бавлячись під час усієї розмови самопискою.

— Що ви пропонуєте? — запитав він.

— Шукати наступну ланку.

— Скільки ще може бути таких ланок? — поцікавився Лойтцке. — З його золотого олівця випав на гладеньку поверхню письмового столу графіт і поволі котився в бік стиснутої в кулак Нойманнової долоні. Той подав шефові чорний штифтик, але штандартенфюрер навіть не подякував, дивлячись на свого підопічного безбарвними, як у риби, очима.

— Важко сказати, — обережно почав Нойманн. — Минулого року в Берліні мені вдалося розкрити велику мережу комуністичного руху. На жаль, керівника мережі нам захопити не вдалося, але від зв’язкового, на якого ми натрапили випадково, до заступника мережі було не більше не менше дванадцять ланок. Погодьтеся, пане штандартенфюрер, що це була нелегка робота…

— До речі, — перебив його Лойтцке, — за берлінські успіхи ви вже маєте підвищення в чині. Хотілося б, щоб ви показали, на що ви здатні тут.

— Я не думаю… — почав Нойманн.

— Ми не маємо часу на роздуми, Нойманн. Мене не цікавить керівник, а втім, дідько його знає, може, саме він є керівником. Ви знаєте, кого я маю на увазі. Невловимого Я-23. Кілька разів ми вже були за крок від нього, і завжди йому вдавалося зникнути. Вже два тижні у вас в руках радіостанція ворожої агентури. Зараз вам вдалося, нарешті, викрити дівчину, яку б ви могли викрити ще раніше, якби трохи наступили на горло тому кравцеві. І після цього ви хочете від мене, щоб я тішився вашими успіхами.

— Я боюся, — знову почав Нойманн. Він звик так висловлюватись. Це звичка двадцяти років служби в солідній політичній поліції, його шефами досі були літні люди з бездоганними манерами, з науковими званнями, що їх дістали в Бонні або Гейдельбергу. Тепер він змушений працювати з цим напівінтелігентом, котрий дивився на нього холодними, як у риби, очима, а єдиним методом роботи, гідним поліцая, вважав “витискання”, або “обробку”. Нойманн наважився змінити тон. “Ніяких “я боюся”, — подумки вирішив він. З такими треба говорити прямо. — Ні, пане штандартенфюрер, із Сковронека ми не витиснули б нічого тільки з тієї причини, що він навіть не знав прізвища дівчини, яка раз на тиждень приносила йому зашифровану інформацію.

Лойтцке закліпав вицвілими очима. На його блідих, синіх губах з’явилось щось схоже на усмішку.

— Ну гаразд, — тихо промовив він. — Коли йдеться про методи, то я розв’язую вам руки. Але мушу мати цього Я-23. І пам’ятайте, що часу в нас небагато. Скільки, власне, вам треба на цю операцію?

— Щонайменше два місяці, — відповів Нойманн.

— Два тижні. — Лойтцке двічі стукнув олівцем по столу. — 3 симпатії, яку я почуваю до вас, додаю вам, — він знову стукнув олівцем по столу, — ще тиждень. Разом три тижні. І ні дня більше.

Нойманн, одначе, повертався вдоволений. Щоправда, темп, якого хоче надати справі штандартенфюрер, є безглуздям. Нойманн знає, що такі справи треба робити делікатно, безнастанно пам’ятаючи про девіз: “Поспішай повільно”. Надмірний поспіх може лише наполохати великого звіра, якого Нойманнові кортіло вполювати.

Повернувшись від Лойтцке, він негайно скликав нараду всього відділу. Гра, яку він намірявся провести з невловимим агентом Я-23, вимагала зосередження всіх сил. Тому на нараду Нойманн покликав навіть дрібних шпигів, котрі нишпорили по місту, підслуховуючи розмови в переповнених трамваях або чергах за хлібом, який видавали на картки.

— Панове, — звернувся Нойманн, і більше трьох десятків людей перестали совати стільцями, нарешті всілися в його невеличкому кабінеті. — Панове, — повторив він і з усмішкою обвів поглядом звичайнісінькі, буденні обличчя таємних агентів, завдяки яким вони легко зливаються з масою і які своєю індиферентністю й безбарвністю відрізняють їх від маси, що й дозволяє вправному спостерігачеві розпізнати агента.

Тридцять три агенти, щоправда, не дуже зугарних, але відданих, які вміють, коли треба, стріляти й бити без вагання. Частина з них — рейхсдойчі і фольксдойчі, котрі хоч і вигодувані на польському хлібові, проте ладні на все для нової вітчизни. На них Нойманн сподівався найбільше. Вони добре знали польську мову, стосунки, звичаї, могли відносно легко проникати в зовсім недоступні для німців польські середовища.

Щодо них Нойманн мав різноманітні плани. Він вирішив, коли успішно закінчиться ця справа, запропонувати шефові план, котрий виношував у собі відтоді, відколи приїхав до Генерал-губернаторства. Він мав намір організувати провокацію досить незвичайного масштабу — створити з рейхсдойчів і фольксдойчів таємну польську організацію, яка, згуртувавши у собі всю польську молодь, що прагнула до справи, після кількох вилазок, спритно організованих Нойманном, могла б об’єднатися з котроюсь великою підпільною польською організацією.

Але над цим ще буде час подумати. Поки що його цікавила та проклята радіостанція, на слід якої він випадково напав недавно, невдовзі після прибуття до Варшави.

Кравець Маріан Сковронек був розважливим чоловіком. Так гучно Нойманн характеризував людей, якими по суті пишався. Сковронек мав ампулу з ціаністим калієм, якою міг би скористатися, але віддав її Нойманнові, щоб, як він сказав, “не спокушала його”. Кравець хотів вижити за всяку ціну, тому розкрив Нойманнові свій шифр, хоч знайдена в його майстерні книжка “Прокурор Аліція Горн” дозволила б фахівцям визначити його за кілька годин. Найважливіше, однак, було те, що він погодився працювати далі під контролем німців.

Лойтцке вважав, що кравця треба замінити кимось іншим, але Нойманн легко переконав його, що за роботою на ключі досвідчене вухо впізнає радиста так само, як за почерком на письмі, і тому найбезпечніше буде, коли Сковронек лишиться на своєму місці. Звичайно, від нього ні на мить не відходили двоє людей Нойманна, але, незважаючи на це, в житті Маріана Сковронека, принаймні на перший погляд, нічого не змінилося. Нойманн обіцяв йому Життя, наміряючись, зрештою, дотримати обіцянки, бо знав, що Сковронеку не вдасться втекти. Це схоже на вирок з пролонгацією. Рано чи пізно організація, до якої належав Сковронек, знатиме правду, і тоді…

Отже, Сковронек був у нього в руках. Тепер настала черга тієї дівчини, Станіслави Заренбської. Вже в перші дні стеження було встановлено, що єдиним можливим пунктом зв’язку є їдальня “Клубна”, де дівчина працювала кельнеркою. Мешкала вона на розі вулиці у двірника навпроти їдальні і, як показало стеження, ніде, окрім роботи, не бувала, ні з ким не зустрічалася. Двірник, у якого вона мешкала, був паралізований, не виходив з дому. Його обов’язки виконувала дружина, величезне бабисько з гучним голосом і примітивним інтелектом.

Нойманн славився тим, що нічого не лишав неперевіреним, тому наказав не спускати очей з двірникової дружини. Але стеження, як він і сподівався, не дало ніяких наслідків. Тож лишалася тільки їдальня. Нойманн обставив її агентами, які хоч-не-хоч лопали галушки з твердої картоплі й картопляники заради справи і фюрера, а щоб мати абсолютну певність, особисто відвідав вдома власника “Клубної” пана Вархола і без особливих труднощів, оскільки візит зробив о п’ятій ранку, вмовив цього опецька взяти до себе касиром одного з своїх людей, хоч той досі виконував цю функцію сам. Кілька фраз, сказаних тихим, спокійним, але загрозливим тоном, мали переконати Вархола, що коли він писне комусь із свого персоналу, хто такий насправді “кузен”, що сидить на касі, то для нього скінчиться земна кар’єра ресторатора.

Тепер Нойманнові лишилося тільки чекати. І він чекав, збираючи тим часом інформацію про дівчину. Вона була дочкою селянина з-під Вжесні, переїхала сюди разом з батьками. Під час важкої зими сорокового року старі померли. Більшого встановити не вдалося.

До вівторка нічого не трапилось, і Нойманн почав побоюватись, що ресторатор Вархол — досвідчений тип, який намагається його, Нойманна, пошити в дурні. Але у вівторок одразу після другої задзвонив телефон, і Нойманн почув у трубці засапаний шепіт одного з своїх агентів, що стежили за їдальнею: “Ми схопили його!”

Тепер справа була проста. Ускладнення почалися трохи пізніше, коли виявилося, що чоловік у магістратській шапці справді працював у цій установі. Дізнавшись, що його прізвище Адам Прухналь, кинулись до вцілілих картотек “синіх мундирів”,[14] де Прухналь фігурував у списку покараних за заколотницьку комуністичну діяльність.

Нойманн відчув себе мисливським собакою, що натрапив на звіриний слід. Він знав, що не збочить із цього сліду.

Дуже знуджений вийшов Клосс із кабінету полковника фон Оссетцького. Старий пруссак, щойно нашпигований на львівській нараді напученнями берлінського центру, зо три години мучив Клосса, а разом з ним керівників секторів “Абверштелле Варшава”, що “треба зміцнити боротьбу з більшовицькою агентурою, яка дедалі зростає”.

Фон Оссетцького повідомили про сформування в Росії польської дивізії. Гітлерівська контррозвідка дістала також інформацію про створення при дивізії штабу, що координуватиме діяльність лівих партизанських загонів.

Після доповіді Оссетцького зав’язалася досить млява дискусія, з якої випливало, що варшавський абвер має в своєму розпорядженні надто малу кількість радіопеленгаційних установок, ще менше грошей і агентів. Принагідно було відзначено обер-лейтенанта Клосса — шеф похвалив його за організацію для агентів явочного пункту.

Коли б він знав, за що насправді служила та брудна, чотирикімнатна квартира в напівспаленому будинкові, неподалік від гетто… Коли б знав, що в квартирі, найнятій за гроші абверу, під підлогою ванни переховувались папери, за які і абвер, і гестапо дали б кожен чимало суму в “млинарках”! Ясна річ, обер-лейтенант Клосс приймав тут інколи завербованих абвером працівників німецьких канцелярій і установ, але зустрічався також з людьми, за голови яких у Генерал-губернаторстві було визначено нагороди в кілька, а то й кільканадцять тисяч злотих. Кілька разів у кабаре, яке опікував абвер, він приймав посланців Центру, вирішено було навіть, що на випадок втрати зв’язку саме тут його може знайти той, хто схоче відновити зв’язок.

Але Клосс, не моргнувши й оком, прийняв шефову похвалу. Кожне таке, сказане начальниками, слово зміцнювало його безпеку, відсувало від нього загрозу викриття. Офіцер, якого хвалить скупий на ласку фон Оссетцький, не може ні в кого викликати підозри.

Так, добряче втомлений, Клосс вийшов з резиденції абверу. Глянувши на дерева, він подумав, що листя на них розпустилося ще дужче — відчувався подих літа. Згідно з денним розкладом Юзеф Подлясінський мав сидіти в цей час у конторі як Францішек Була. Клосс подзвонив туди з першого вуличного автомата.

— Мені треба перевезти дві тонни вугілля першого сорту, — сказав він у трубку, хоч і почув Юзефів голос. Той теж був обережний, хоча також, напевно, впізнав Клосса з голосу.

— Яка адреса? — запитав Юзеф.

— Алея Троян, 127.

То нічого, що на цій маленькій вулиці, яка налічувала всього кілька будинків, не було кам’яниці з таким великим номером. Розмова означала, що Клосс хоче зустрітися з Юзефом в умовленому місці над ставком в Уяздовському парку, а цифра, котра перевалила за сотню, значила, що зустріч має відбутись негайно, протягом найближчої години. Коли б Клосс назвав номер будинку менший від ста, це означало б, що він хоче зустрітися завтра, а годину було б визначено кількістю в’язок дров, які треба перевезти.

“Була” сидів, як було домовлено, скраєчку лавки, над ставом, солідно одягнений, але неелегантно, як і повинен бути одягнений власник чотирьох кінних підвід, що авансом називає себе експедиційним підприємцем. З паперового згортка брав він хлібні скоринки, кришив їх і кидав зголоднілим лебедям.

— Ти передав моє попереднє повідомлення про підводний човен У-265? — запитав Клосс, не дивлячись на Юзефа.

— Авжеж, — відповів той, не перестаючи кришити хліб.

— Мені здається, тут щось не так. — Я повідомив про це тиждень тому, а вчора підводний човен з цим номером торпедував кілька кораблів з охорони, що йшла в Мурманськ. Це не похвальба, бо я вичитав про це не з повідомлення в пресі, а в секретному бюлетені абверу.

— Може, їм не вдалося знищити човна.

— В усякому разі, перевір, чи дістали вони це повідомлення. Якщо треба, передай ще раз. База цього човна знаходиться в північній Норвегії.

— Гаразд, передам. Є щось іще?

— Кілька дрібниць. Візьмеш це, коли я далеченько відійду. І передай сьогодні.

— Що з радіостанцією?

— Поки що в безпеці. — відповів Клосс, підводячись і підсуваючи Подлясінському коробку цигарок. — Вони досі не можуть розгадати системи передавання в різний час. Якщо для мене будуть якісь вказівки…

— Зустрінемося в кав’ярні ополудні. Якщо не вдасться, то на терасі. Там завжди в цей час людно. Коли в мене буде щось повідомити, я до тебе підсяду.

Неквапливо підвівшись з лавки, Клосс поволі рушив у напрямку головної алеї. З бічної стежини прямо під ноги йому вибіг чотирирічний карапуз. Він упав би, якби Клосс його не підхопив. Малюк тільки тепер побачив Клоссів мундир. Гримаса плачу скривила його личко. Він вирвався з рук офіцера і з криком побіг до матері.

Клосс звик до того, що його мундир викликав страх і зневагу дорослих, але поведінка дітей його болісно вражала.

“Отакі випадковості бувають найгірші, тоді найважче втриматися в ролі”, — міркував Клосс, ідучи в казино, де домовився зустрітися з лейтенантом Тіче. Йому пригадалася зустріч із солдатом кілька днів тому, може, того, що цей хлопчик у парку був такий веснянкуватий, як і той солдат. “Якщо я колись провалюся, — подумав Клосс, — то це станеться лише через якусь безглузду випадковість. Безглузду і, на перший погляд, незначну”.

Ми навіть не усвідомлюємо собі, як багато людей нас знає. Кожен із цих людей був для Клосса небезпекою. Той солдат, який посеред залитого сонцем майдану перед гарнізонною комендатурою назвав вулицю Горстмайєрштрассе, вивів його з рівноваги на кілька годин. Але бувають зустрічі ще гірші. Ось, наприклад, оця, що сталася півроку тому.

Він домовився з штурмфюрером Бруннером і ще кількома гестапівцями, що мешкали на Алеях Єрусалимських, зустрітися на головному вокзалі. З якимсь партійним бонзою, котрий нещодавно прибув з Берліна, вони повинні були їхати на полювання в Бєловезьку пущу, і. Клосс нетерпеливо чекав на Бруннера, що ніколи не грішив пунктуальністю.

Злий і закоцюблий, у коротенькому мисливському кожушку, Клосс переступав з ноги на ногу, — час від часу він демонстративно вдягав цивільний одяг. Його робота в абвері як експерта в справах поляків цілком виправдувала цей маскарад. Крім того, він хотів призвичаїти до цього своїх друзів з гестапо на той випадок, коли б якийсь шпиг побачив обер-лейтенанта Клосса в цивільному. Отак стоячи й мерзнучи, він раптом почув позад себе окрик: “Янек!”

Мов крізь туман пригадалася йому ця дівчина. її звали Кристиною, але вона веліла називати себе Крихою. Він познайомився з нею тоді, коли після втечі з Косцєжина у вересні тридцять дев’ятого року шукав у Варшаві зв’язку з якоюсь організацією. Криха, далека родичка власника вілли, у якій Клосс знайшов притулок, мріяла про це саме. Коли всі спроби зв’язатися кінчилися невдало, він вирішив через Словаччину й Угорщину дістатися в Францію, де генерал Сікорський формував польську армію. Проте, нарешті, цілком випадково йому вдалося налагодити зв’язок з однією щойно утвореною патріотичною організацією. За її наказом Клосс повернувся до Косцєжина і відтоді не мав зв’язку з Крихою.

У пам’яті залишився неясний, стертий часом спогад. Два чи три тижні, кільканадцять вечорів, коли розроблялися плани, як пробратися в Угорщину, тінь якогось невиразного роману, два чи три скороминущих поцілунки, але-багато піднесених патріотичних розмов.

І саме зараз, коли він чекає людей, вбраних у чорні мундири, нагодилася Криха. Клосс хотів з нею відразу попрощатися, сказавши, що дуже поспішає, але саме в цю мить під’їхав автомобіль з Бруннером і його товаришами.

Клосс побачив здивування й огиду в її очах, коли машина зупинилася біля них і Бруннер, крикнувши: “Гансе, не підчіпляй польок!” — майже втягнув його в авто.

Дівчині здалося, що вона зрозуміла все. Коли б у неї була зброя, прочитав Клосс у її вигляді, то вона застрелила б його на місці. Той Крихин погляд довго переслідував Клосса; він боявся, що ніколи більше її не зустріне і що в її очах назавжди залишиться запроданцем і зрадником.

Так, те, що такі зустрічі можуть трапитись у майбутньому, найбільш лякало Клосса. У Франції чи в Росії, куди від часу до часу його перекидають за примхливими наказами командування, він почуває себе значно безпечніше. Але тут він потрібний найбільше і тому з почуттям полегшення радіє кожному викликові назад.

Тіче в казино ще не було. Клосс неквапно пив поганеньке пиво, прислухаючись до шепоту розмов за сусідніми столиками. Одна з них особливо його зацікавила.

Майор з погонами танкіста, розпашілий чи то від задухи, чи від випитого алкоголю, розповідав щось блідому капітанові інтендантської служби, якого Клосс знав у обличчя.

— Знаєш, брате, скільки наших загинуло в самій тільки Хорватії? Двадцять відсотків особового складу. Це так, ніби кожного п’ятого поставити під стінку і… тра-та-та-та, — почав він імітувати стрілянину. — Але це середня, брате, середня статистична, хай її грець… У деяких піхотних батальйонах не лишилося ані одного чоловіка. Вистріляли до ноги.

Далі Клосс не почув, бо, вгамований, очевидно, капітаном, червонолиций майор стишив голос.

Клосс збагнув, що трапилася нагода підтримати про себе думку ревного службиста. Він підійшов до столика, за яким сиділи майор та капітан, і відкликав майора вбік.

— Обер-лейтенант Клосс з абверу, — відрекомендувався він. — Я хотів вам зауважити, що ви надто голосно говорите про справи, які є службовою таємницею. На щастя, найближче до вашого столика сидів я, але міг же сидіти й хтось інший.

— Мені здавалося, — пробелькотів майор, — що в офіцерському клубі…

— Міг сидіти, — перебив його на півслові Клосс, — хтось такий, хто подав би рапорт, я гадаю, вас нічого переконувати в тому, що чутки про поразки і перебільшення наших втрат караються надто суворо.

— Але ж…

— Не перебивайте, — Клосс, діставши таку слушну нагоду, намагався довести свою перевагу. Це було щось на кшталт особистого реваншу. — Тут міг також сидіти ворог. Ви запам’ятали, що сказав з цього приводу доктор Геббельс? — Клосс побачив, як обличчя майора почервоніло ще дужче і стало набирати синього відтінку.

— Цього разу я дарую вам, пане майор. Я розумію, що офіцерові, який щойно повернувся з фронту, кортить погомоніти, похвалитися успіхами, але про успіхи також, — додав він повчальним тоном, — треба говорити тихіше.

Клосс круто повернувся і пішов від остовпілого майора, котрий трохи хитався на ногах. Звичайно, інформацію про втрати в Хорватії буде передано куди слід.

На порозі з’явився Тіче, і Клосс махнув йому рукою, показуючи на столик. Краєм ока побачив, що майор жестом покликав капітана, і обидва квапливо вийшли з казино. Майор, певна річ, запитає інтенданта, хто цей молодий зухвалий офіцер; той вислухає, яку нагінку він дав майорові, і переконається, що обер-лейтенант Клосс небезпечний, запеклий нацист. Можливо, навіть поділиться з кимось цією думкою, а це якраз найбільше потрібне Клоссу.

Він думав про це, слухаючи монотонний, як дзюрчання води з крана, голос лейтенанта Тіче, колишнього аптекаря з невеличкого злиденного баварського містечка. Тіче скаржився, що його відділення досі не може захопити радіостанції, яка доводить командування до люті. Але що він може вдіяти, коли радіостанція працює в квадраті кільканадцяти найгустіше населених вулиць центру міста. Щоправда, по вівторках, але завжди в різні години, а Тіче не може послати своїх нікчемних п’яти пеленгаторів на цілий день, бо, по-перше, вони потрібні не тільки тут, а по-друге, коли він якось організував таку операцію, — це було саме того вівторка, коли за допомогою обер-лейтенанта Клосса йому вдалося викликати кільканадцять пеленгаторів з периферії, — радіостанція, ніби відверто глузуючи з нього, взагалі зухвало мовчала.

Тіче трохи пожвавішав, коли з’явився кельнер і запропонував панам офіцерам баранину, бо, незважаючи на непоказну фігуру, був страшенним ненажерою і завжди вражав Клосса своїм апетитом. Клосс подобався йому передусім своєю військовою виправкою, що її Тіче сам, скільки не прагнув, не міг досягти, а також привабливою манерою триматися, якою обер-лейтенант здобував прихильність друзів. Доброзичливе приятелювання, запропоноване Клоссом, він сприйняв як дар. Але Клосс ніколи не користався з цієї переваги, навпаки — радячи щось або переконуючи в чомусь Тіче, він намагався зробити це в такий спосіб, щоб той міг подумати, ніби все це визріло в його власній голові. Натомість Клосс міг у будь-яку годину заходити до приміщень, що знаходилися в секторі Тіче, а це дозволяло йому переховувати свою радіостанцію.

— Скажи, Гансе, що мені робити, аби в мене не забирали людей, — жалівся Тіче своїм плаксивим голосом, уминаючи третю порцію пудингу, политого малиновим соком. — Що мені зробити, аби в мене не забирали людей? — повторив він. — Сьогодні я знову змушений був віддати чотирьох своїх хлопців у відання гестапо. Цей Нойманн там страшенно не популярний, а наш Оссетцький ходить перед Лойтцке на задніх лапках, як наймит.

— Навіщо Нойманнові твої люди? — байдуже запитав Клосс.

— А дідько його знає, — фиркнув Тіче прямо над пудингом. — Він готує якусь грандіозну операцію. Його цікавлять абоненти електростанції чи то газового заводу, я вже й не пам’ятаю.

Прискаливши око, він дивився на кельнера, який прибирав посуд. Клоссові здавалося, що Тіче роздумує, чи не замовити ще чогось. Але той, напевно, вирішив, що годі, бо попросив тільки пива.

— Знаєш, Гансе, — промовив він, здуваючи шумовиння, — мене страшенно дратують оці колишні поліцаї, що наловчились ловити тільки дрібних злодюжок і альфонсів, а тепер одягли чорні мундири і корчать із себе неабияких розвідників.

— Ти маєш рацію, — мимоволі притакнув Клосс, бо думав саме про те, яку ж це велику операцію готує кривоногий гауптштурмфюрер. Хоч він і був згоден з Тіче, однак з Нойманном вирішив не легковажити. Він знав таких службистів — повільних, терпеливих, упертих, як осли. Знає, що саме такі бувають найгіршими противниками.

Голос штандартенфюрера Лойтцке по телефону не віщував нічого доброго.

— Зараз іду, — відповів Нойманн.

Цього разу він не скористався ліфтом, не квапився побачити безбарвні, риб’ячі очиці свого шефа. Головними сходами двоє унтер-офіцерів СС тягли вниз скривавлену дівчину. Це, очевидно, була якась видатна діячка, коли її допитували нагорі. Звичайно допити провадять у підвалі, в приміщенні колишнього польського Міністерства освіти і віросповідання. Дівчина судорожно вчепилася за поруччя. Один з унтер-офіцерів почав ламати їй пальці. Нойманн гидливо відвернувся.

“Застосовують свої улюблені методи, — глузливо подумав він. — З цієї дівчини вони вже нічого не витягнуть”.

Коли б довелося вести цю справу йому, то він би вчинив інакше. Насамперед не заарештував би дівчини…

Побачене нагадало Нойманнові про операцію, що її він саме проводить і про яку зараз доповість штандартенфюрерові, котрий, коли б не його рухливі руки, у яких він безнастанно щось крутить, своїм виглядом скидався на мерця.

Для Нойманна все було зрозуміло. З’ясовано, що з офіціанткою з їдальні “Клубної” підтримує зв’язок якийсь Адам Прухналь, років двадцяти восьми, зареєстрований у картотеці польської довоєнної поліції у числі покараних за комуністичну діяльність. Тиждень тому за ним встановлено невідступний нагляд. Водночас старанно вивчається коло людей, з якими він зустрічався у вільний від роботи час.

Але найважливіше — робота цього Прухналя. Нойманн інтуїтивно відчуває, що інкасатор газового заводу дістає інформацію в одній з квартир свого району. Дільниця знаходиться в центрі міста і має кілька вулиць. Це приблизно три з половиною тисячі квартир. Якби вдалося з’ясувати, в якій з них Прухналь буває чотири рази на місяць — адже інформації надходять регулярно щотижня — справа була б простіша… Лойтцке, звичайно, запропонує розповсюдити фотокартку цього інкасатора. Минулого тижня він висунув таку пропозицію.

— Ви довіряєте мені, пане штандартенфюрер? — запитав тоді Нойманн. — Певна річ, ми спіймаємо в сіті плітку, але тоді щука від нас утече. А вона й справді грізна. Я розшифрував текст останньої інформації. Наша щука вже знає про успіх підводного човна У-265, хоч в останньому зведенні окружної військової комісії про це ще не згадується. В інформації вказується також, що піхотний взвод має бути оснащений кулеметом із спеціальним охолодженням, підготовленим до африканського клімату, і обіцяно пізніше подати його технічну характеристику.

— Не переконуйте мене, — сказав тоді Лойтцке, — що Я-23 грізний і небезпечний. Я не втручатимусь у ваші справи, але прошу поквапитись.

Нойманн скористався нагодою й попросив шефа, щоб той позичив кілька чоловік з абверу — операція, яку він проводив, була безпрецедентною. У тому районі жило три з половиною тисячі людей, котрі були власниками особистих рахунків, та ще члени їхніх родин і піднаймачі. Навіть коли не лічити дітей, залишається близько десяти тисяч осіб. Треба було з’ясувати їхні анкетні дані, справжні анкетні дані, бо серед них повинні бути такі, що мають фальшиві документи, пошукати поміж них офіцерів запасу, звільнених з таборів для військовополонених, а також тих, які ховаються від німецьких властей. Довоєнна діяльність Прухналя, здається, свідчить, що Я-23 зв’язаний з колами крайнього лівого угруповання, а отже, серед цих десяти тисяч осіб треба знайти таких, які до війни були замішані в комуністичній діяльності.

Відділення Ц-1, що вивчало позаробочі зв’язки Адама Прухналя, як він і передбачав, не з’ясувало нічого нового. Інтуїція не підводила Нойманна — він був упевнений в цьому. Адам Прухналь контактував з кимось із тих, хто мешкав в одній з трьох з половиною тисяч квартир. На підставі перевірки рахунків пробували дізнатись, чи інкасатор відвідує якусь із них частіше, ніж раз на місяць. Але про це ніщо не свідчило.

Тоді Нойманнові сяйнула інша думка. Радіостанція працює щовівторка; цього самого дня Станіслава Заренбська приносить інформації кравцеві Сковронеку, зустрівшись перед цим, теж завжди у вівторок, з Адамом Прухналем. Не дуже ймовірно, щоб Прухналь ходив з таким небезпечним матеріалом по місту або десь його переховував. Ворожу агентуру цікавить, очевидно, й те, щоб інформації були передані якнайшвидше. Отже, з цього випливає: інкасатор дістає інформації кожного вівторка.

Це припущення дозволяло обмежити кількість квартир до чотирьохсот, але якби Нойманн помилився, це збило б його з пантелику. Тому про всякий випадок троє чоловік по п’ятнадцять годин на добу гнули спину над особистими рахунками осіб, які мешкали в тих чотирьохстах квартирах, намагаючись за всяку ціну знайти між ними якийсь зв’язок.

Нойманн знав: це єдиний можливий спосіб, але водночас усвідомлював, що йому бракує часу.

Він зупинився перед оббитими дерматином дверима штандартенфюрера. Ільзе, коротконога грудаста секретарка Лойтцке, мовчки показала йому на двері шефового кабінету.

“Погана ознака”, — подумав Нойманн. Ідеальній секретарці завжди передавався настрій штандартенфюрера.

Цього разу Лойтцке бавився запальничкою. Своїми довгими, худими пальцями він крутив маленький золотий предмет, клав його і брав знову. Нойманн насилу відвів погляд від цих тремтячих рук.

— Надто довго триває ця гра, Нойманне, — майже пошепки промовив Лойтцке. Цього разу він не запропонував Нойманнові сісти, і гауптштурмфюрер стояв виструнчившись. — Я читав ваш останній рапорт. Праця чимала, але тільки зовні. Листи, прізвища, записки, а цього Я-23 досі не спіймано. Чого ви стовбичите? Сідайте! Його останні інформації, в тому числі й ті, в яких ідеться про наші втрати в Югославії та про перекидання спеціальних груп на південь, відповідають дійсності.

— Хочу вас запевнити, пане штандартенфюрер, — Нойманн з полегшенням випростав ноги, — що жодним із цих повідомлень більшовики не скористаються, жодного з них вони не одержать, бо ми, послугуючись добутими шифрами, передали їхньому Центру сфабриковані нами матеріали.

Але Лойтцке не звернув на це уваги.

— Він живе, він діє. Поки він не буде в нас у руках, ми не можемо спокійно спати. У тому ворожому Центрі не сидять ідіоти, Нойманне. Одного прекрасного дня вони зрозуміють, що ми підсовуємо їм фальшиву інформацію — і тоді кінець. Або ж цей Я-23 збагне, що щось не так, і перестане користуватися тією радіостанцією й послугами кравця. Та й чи можете ви гарантувати, що немає другої, запасної радіостанції? А коли вона є, то що тоді? Лишається у нас у руках? Отой радист, з якого вже нічого більше не вдасться витиснути? Ота куховарка чи офіціантка, яка напевне знає те саме, що й ми, тобто те, що має забрати шматок паперу, списаний цифрами, і віднести його в кравецьку майстерню? Я вірю, що ви хочете спіймати Щуку, але щук не ловлять, годинами стовбичачи з вудкою на березі. Ви знаєте, що таке спінінг?

— Заважають труднощі, — Нойманнові нарешті вдалося докинути слово. — Протягом останнього місяця інкасатор не відвідав двічі жодної квартири. Підпілля законспіровано глибше, ніж ми гадали. Але це всього-на-всього питання часу. Рано чи пізно вони попадуться.

— Ви знаєте, Нойманне, що нам саме й бракує часу. Ось тому ви й мусите прискорити справу. Якщо ми схопимо Я-23, сполучні ланки самі потраплять нам до рук, а коли навіть комусь і вдасться втекти, трагедії не буде — зрештою, однією пліткою більше чи менше… Я-23 дуже добре поінформований. Він або ж сам зв’язаний з німецькою військовою адміністрацією, або ж має там непоганих інформаторів. Ми зможемо їх викрити, коли схопимо його.

— Але ж… — Нойманн хотів заперечити, що поспіх може тільки зіпсувати справу, обірвати нитку від клубочка, нитку, тримаючись за яку, він хоч і поволі, але все-таки посувається вперед. Одначе штандартенфюрер не дозволив йому промовити й слова. Він постукав пальцями по письмовому столу.

— Я питаю вас, чи знаєте ви, що таке спінінг? Я люблю, коли мої підлеглі відповідають на запитання. Щуку, мій любий Нойманн, ловлять на блешню. Кидають їй начеплену на вудку маленьку в’юнку рибину, бо інакше вона не клюне. А потім невеличкою ручкою швидко змотують волосінь.

— Принада? — перепитав Нойманн. Штандартенфюрер вперше за цей день усміхнувся, а Нойманн подумав, що, напевно, недооцінив свого шефа. “Щуку ловлять на блешню” — це зовсім непогано. — У мене є пропозиція, — промовив гауптштурмфюрер, — кинути щуці маленьку в юнку рибку. Пропозиція, щоправда, ризикована. Цього Я-23 можна б викликати на зустріч з працівником їхнього Центру, щоб передати важливі інструкції.

— А ви зух, Нойманне. Я люблю, коли мої підлеглі думають. — Він постукав запальничкою по полірованому столу.

— Ми ризикуємо розкрити нашу операцію. Не виключено, що на такі випадки у нього є з Центром свій, умовлений спосіб зв’язку.

— Якби в тридцять шостому наш фюрер не ризикнув і не вторгся в надрейнську територію, — запально сказав Лойтцке, — ми б не були сьогодні володарями Європи.

Нойманн зрозумів, що на цьому його самостійність кінчилася, що він мусить зараз підвестись, стукнути підборами й вийти. Рішення прийняв за нього хтось інший.

Клосс знав уже все. Інакше кажучи, розумів у загальних рисах суть гри, яку провадив Нойманн, і, як завжди, в хвилини найбільшої загрози, снував план на найближчі години. Нойманн ще тільки готує пастку — це непевно, але загроза вже існує.

Допивши своє вино, він залишив на столику гроші й вийшов з кабаре. Гардеробники, очевидно, обговорювали події останніх кількох хвилин, бо враз жваво заговорили про погоду, коли він підійшов до стойки і попросив свого кашкета. У дзеркалі Клосс побачив, що чорний “оппель” Нойманна саме від’їжджав від кабаре, а за ним рушила машина з кількома есесівцями.

Клосс вирішив піти пішки. До зустрічі з Подлясінським залишалася з півгодини, і він міг ще раз обміркувати події останнього тижня.

Коли вони зустрілися минулої середи, знову ж таки в Уяздовському парку, коло лебедів, його здивувала тривога завжди спокійного Юзефа. Він приніс щойно одержаний звичним порядком наказ Центру, щоб Я-23 з’явився у призначений день в кабаре з білою гвоздикою.

— Куди я вчеплю цю квітку? — запитав Клосс, прочитавши виклик, написаний на берегах газети, залишеної на лавці. — Ця квітка для мене неприємно пахне, — додав він, не вважаючи за потрібне пояснювати Подлясінському, що здавна умовленим паролем для зустрічі з Центром мала бути вимога назвати особовий склад тридцять третього полку танкових гренадерів.

Одначе Клосс все-таки вирішив піти до кабаре, ясна річ, без гвоздики, бо куди ж офіцерові приколоти її? Він хотів побачити, з ким має справу, хто його противник. Обер-лейтенант думав, звичайно, що все це кінчиться нічим, зовсім не передбачаючи, що нагодиться якийсь старий німець з квіткою в петельці, котрий, схоплений двома таємними агентами, кричатиме, що він доктор Майєр з організації Тодту і особистий приятель міністра Шахта.

Зайшовши до кабаре, Клосс побачив Нойманна і все зрозумів. Отже, в цьому й полягає та грандіозна операція в берлінському стилі. Але яке відношення має до цього газовий завод чи електростанція, про які говорив йому в казино лейтенант Тіче? Це ніяк не вкладалося у Клосса к голові. І він вирішив спитати про це Юзефа.

“Є дві можливості, — байдуже міркував він, — або викрито Юзефа, або радіостанцію. Коли б Юзефа, то Клосс не йшов би зараз спокійно вулицею, а, очевидно, сидів би в підвалі на Алеї Шуха або в найкращому разі у в’язниці абверу. А може, вже й не жив би, прокусивши зубами вставлену в пломбу мікроскопічну ампулку з ціаністим калієм, приготовлену на крайній випадок.

Отже, залишається радіостанція. Служба безпеки має в своєму розпорядженні власний пеленгатор і тому могла напасти на слід радіостанції незалежно од відділення Тіче. Щоправда, вони повинні повідомити про це абвер, але Клосс не раз був свідком того, як заздрісний Лойтцке приховував, наскільки можна було, надзвичайно важливу інформацію.

А може, вони натрапили на слід радіостанції випадково? Та про це, на жаль, він не дізнається ніколи. Адже він не бачив у вічі радиста, колись тільки, як ішов з Юзефом Польною вулицею, Подлясінський показав йому вивіску Сковронека. Клосс тоді гримнув на нього. Він завжди намагався знати тільки те, що необхідне. Зв’язок з радіостанцією мав підтримувати Юзеф, а точніше, його група, про яку Клосс теж нічого не знав, бо й не хотів знати. Отже, якщо радіостанцію викрито випадково, — внаслідок несподіваного обшуку, під час якого шукали радіоприймач або євреїв, що переховуються, — то за всією групою вже стежить гестапо.

В одному він певний — вони не схопили Юзефа. Йому треба залишити свої чотири квартири і пошукати собі п’ятої або — ще краще — на якийсь час зовсім зникнути з Варшави і, якщо вдасться, попередити про це групу.

Клосс присів на терасі кав’ярні, розгледівся — Юзефа ще не було. Подивився на вулицю, щоб перевірити, чи не видно його на підході, і закляк. Елегантно вбраний Юзеф, вимахуючи парасолькою, саме перетинав майдан, коли раптом троє жандармів заступили йому дорогу.

“Невже вони знають про нього?” — злякано подумав Клосс, дивлячись, як Подлясінський подає жандармам документи. І враз полегшено зітхнув. Жандарми пропустили Юзефа, а унтер-офіцер, начальник патруля, відкозиряв йому.

— Я злякався за тебе, — сказав Клосс, коли Подлясінський нарешті сів, акуратно кладучи капелюха і парасольку на вільний стілець.

— Надаремне, — усміхнувся Юзеф. — Віталіс Казимирус, консультант Головного управління безпеки рейху у справах окупованих литовських земель, така людина, якій унтер-офіцер жандармерії може тільки відкозиряти. Чи знаєш ти, що вони бліднуть, побачивши посвідчення Головного управління безпеки рейху? Для формальності тільки вдають, що читають, аби якось відкараскатися, бо насправді їм годі самої лише темно-зеленої оправи. Що в кабаре? — запитав він.

— Дуже погано. Заарештували якогось доктора Майєра, котрий був такий необережний, що встромив собі в петельку гвоздику. При цьому був присутній сам кривоногий Нойманн.

— Це означає, — почав Юзеф, — що вони запеленгували нашу радіостанцію і розгадали шифр?

Він повинен був здогадатися про це раніше. Тоді, коли до наших не дійшло повідомлення про підводний човен, що базується в Північній Норвегії.

— Про мене вони ще не знають, — він, усміхаючись, кивнув гарненькій дівчині, котра вчепилася в руку якомусь штурмфюрерові СС. Юзеф ні про що не забував. Цей уклін, який він зробив жінці найвідомішої професії, означав, що він ні на мить не переставав бути старим гульвісою і вітрогоном, — таку славу й мусив мати Віталіс Казимирус. Нікому, хто збоку спостерігав би за цими двома чоловіками, які, на перший погляд, дружньо собі гомоніли, не спало б на думку, що над ними нависла смертельна загроза.

— Ти знаєш, що в мене є охорона? — запитав Юзеф. — Мундек — це пістолет, яких мало. Якби за мною стежили…

— Знаю, — відповів Клосс. — Ти не йдеш у рахунок. Ті чотири квартири на чотири різні прізвища дозволять тобі зникнути непомітно.

— Це означає, — сказав Подлясінський, — що Адам не попався. Вони ще не взяли його, бо тільки він знає всі мої чотири прізвища. Власне, для того, щоб полегшити Адамові роботу, я й прибрав собі оці чотири прізвища. Завдяки цьому він може мене відвідувати раз на тиждень і брати інформацію разом з платою за газ.

— За газ? — перепитав Клосс і згадав, що Тіче розповідав про якусь операцію Нойманна, пов’язану з абонентами газового заводу.

— Адам — інкасатор. Це якраз його справжня робота, на якій він працював ще до війни.

— Значить, вони про нього знають, — мовив Клосс і переказав Юзефові розмову з Тіче про грандіозну операцію Нойманна. — Ти мусиш його попередити, нехай тікає до лісу.

— А як же з дівчиною?

— Її попередиш після нього. За неї повинен вирішити Адам, якщо він їй довіряє.

— Адам прийде до мене завтра.

— То завтра нехай і втікають. Але перед цим передасте ще одне повідомлення від Я-23.

— Ти збожеволів! Якщо радіостанцію викрито…

— Тим-то й ба. Повідомлення Центр не одержить так само, як не одержав жодного з тих, що їх ми посилали протягом трьох тижнів. Його дістане Отто Нойманн. Це буде щось на кшталт особистого листа. Передасте, що Я-23 не зміг з’явитися в умовленому місці, бо того дня був у Щеціні в службовому відрядженні. Він просить призначити новий термін і місце зустрічі.

— Ти хочеш виграти кілька днів?

— Так. Вам потрібен час для втечі з Варшави. Не забудь прихопити з собою копії моїх радіограм за останні три—чотири тижні. Передай їх Бартекові, він повинен мати новий шифр і радіостанцію.

— А як же ти? — запитав Юзеф.

— Я мушу допомогти бідолашному Тіче. Хлопець ніяк не може втямити системи роботи ворожої радіостанції.

Клосс підвівся і легко вклонився Подлясінському. На прощання вони не сказали один одному жодного слова, хоч обидва думали про те саме — чи побачаться ще колись.

Бартек не був у захопленні від наказу, якого дістав минулої ночі. Він мусив негайно відкликати людей з запланованої операції на залізниці й швидко готувати посадочний майданчик. На щастя, поблизу не було великих німецьких підрозділів, і він міг організувати все протягом дня. Але що вдієш? Наказів не обговорюють, а наказ цей був ясний: приготувати посадочний майданчик для посланця Центру.

Вони чекали звечора на великій галявині посередині Козеницької пущі. У викопаних ямках уже лежав облитий бензином хмиз — його повинні були підпалити тоді, як почують гудіння літака. Але літак не прилітав. Ніч стояла холодна. Адам, який не звик до лісу, клацав зубами.

— Я боюся за Юзефа, — мовив він. — Що з ним могло статися? Чому його досі немає?

— Не каркай! — сердито відповів Бартек. — Не каркай, бо накаркаєш! Сьогодні я повторюю тобі це вже вчетверте.

— Він сказав мені, що ми зустрінемося в тебе. Я гадав, він уже тут. Невже не встиг?

— Ти знову починаєш? — буркнув Бартек і подав Адамові запалений недокурок. — На, потягни, дай роботу губам, щоб не плести дурниць.

Якусь хвилину вони мовчали. Десь угорі кричала сова. До Бартека підповзав не відомий Адамові молодий партизан.

— Товаришу командир, якщо через півгодини він не прилетить… Зараз почне світати.

Саме в цю мить Бартек почув гул літака. Хлопець, не чекаючи наказу, побіг до майданчика, де скидають вантажі. У викопаних ямках, що утворювали величезну літеру “Т”, схопилося полум’я. Пілот, напевне, побачив сигнали, бо йшов на посадку.

Наблизившись до літака, Бартек допоміг злізти опасистому чоловікові в довгому кожусі, який сковував його рухи. Партизани розвантажували зброю й боєприпаси і переносили їх на підготовлені селянські підводи, а Бартек повів посланця в напрямку лісової сторожки.

— Ви нікого не хочете перекинути? — запитав прибулий. — Літак зараз повертається.

— Ви залишаєтесь? — здивувався Бартек.

Чоловік, буркнувши, притакнув, і більше нічого тієї ночі Бартек від нього не почув. Лише наступного дня гість відрекомендувався.

— Капітан Антоні, — сказав він, — прибув у справі провалу.

— Швидко реагуєте, — промовив Бартек. Про те, що знайшлися люди з варшавської групи, я повідомив вам усього чотири дні тому. У мене є для вас сюрприз. Окрім Адама й Зяблика, знайшовся й радист.

— Це цікаво, — відгукнувся посланець. — Я хочу допитати його першим.

— На жаль, це неможливо. Він непритомний. Його поранили під час втечі. Чудом він дістався до війта в Козєницях. Турбується про Юзефа і Мундека, — додав Бартек. — Вони повинні вже бути тут. Тоді група була б у повному зборі.

— Не зовсім, — сказав Антоні. — Немає ще Я-23.

Відразу після сніданку капітан розпочав допит. Бартек, що був присутній на ньому із службового обов’язку, не зовсім розумів сенс підступних запитань. Правду кажучи, посланець Центру не припав йому до серця. Сухий, насторожений, недовірливий… Бартекові здавалося, що він і на собі відчуває його уважний, пронизливий погляд. “Що ж, — думав він, — така робота”. Посланець саме схилився над Стасею Заренбською на кличку Зяблик. Дівчина намагалася точно відповісти на поставлені їй запитання, але видно було, що її гнітить тон Антоні.

— Ти стверджуєш, що тебе попередив Адам?

— Авжеж, — відповіла вона.

— Він говорив, що за тобою стежать. А чи сказав відколи?

— Ні. Він наказав мені втікати. Ми домовилися зустрітися на станції в Пирах.

— Кого ти знала?

— Тільки Адама і Сковронека.

— Ти знаєш, хто такий Я-23?

— Не знаю.

— А ти сама не помітила, що за тобою стежать? А може, — він підвищив голос, — і не хотіла помітити?

— Ні! — істерично вигукнула дівчина. — Я не… Я знаю, що робила помилку, що мусила бути обережнішою але поспішала, вискакувала з радіограмою під час роботи. Ми домовилися з Адамом, що так буде найбезпечніше.

— А у Сковронека все було гаразд?

— Я завжди перевіряла. На дверях був написаний крейдою знак К+М+Б. Якби загрожувала небезпека, його б витерли.

Дівчина завагалася, і Антоні завважив це вагання.

— Так був знак чи ні?

— Був. Тільки мені здавалося, здавалося… У мене склалося враження, що Сковронек чогось боїться, у нього були такі очі…

— Коли у вас з’явилося це враження?

— Два, ні, три тижні тому.

Антоні подякував дівчині і наказав покликати Адама. Коли вона вже виходила, він нагадав, — Бартек, правда, вважав це зайвим, — що їй не можна покидати загону.

— А ви не перебільшуєте? — запитав Бартек, коли вона вийшла.

— Чоловіче! — капітан гостро видивився на нього. — Кожен з них — потенціальний зрадник. Вже п’ять тижнів радіостанція передає фальшиві донесення. Ти розумієш? Треба очистити групу, знайти зрадника. Що з Сковронеком? — запитав він.

— У нього був фельдшер. Після обіду ви зможете його допитати. Сідай, Адаме, — сказав Бартек Прухналю, який щойно зайшов. Він хотів ввічливістю пом’якшити неприємну процедуру допиту, котрий зараз почнеться.

— Коли Юзеф сказав тобі про тривогу? — найперше запитав капітан.

— Минулого вівторка. Я відвідав його на квартирі, де він мешкав під прізвищем Віталіса Казимируса. Як завжди, взяв плату за газ.

— Юзеф сказав тобі, що за ним стежать?

— Він наказав мені втікати і взяти з собою дівчину, якщо я їй довіряю. Я не мав підстав їй не довіряти.

— Він попередив тебе про загрозу?

— Юзеф ніколи багато не говорив.

— А прізвище? Він не назвав жодного прізвища?

— Ні. Сказав тільки, що існує небезпека провалу.

— І все-таки наказав вам перед цим передати ще одну радіограму. Про що в ній мовилось?

— Я завжди одержував зашифровані тексти.

— У гестапо, напевно, є шифрувальники…

— Ви мене підозрюєте! Я прошу не говорити так зі мною. Я не зрадник!

— Я тебе ще ні в чому не підозрюю.

— Коли б я був агентом гестапо, то виказав би Юзефа. Тільки я один з усієї групи… — Він раптом затнувся, бо згадав, що Юзеф досі не з’явився в загоні.

— Так, — сказав Антоні, — тільки ти один з усієї групи знав усі його чотири адреси і прізвища.

— Якщо ви мене підозрюєте…

— Адама я знаю вісім років, — промовив Бартек. — Коли це для вас щось важить, то я ручуся за нього.

Адам уже вийшов. Вони сиділи над глиняними мисочками з кисляком, який поставила перед ними господиня.

— Щось не все гаразд у цій історії, — сказав Антоні. — Юзеф їх попереджає, а потім безслідно зникає. Радіостанція цілісінький місяць начиняє нас фальшивими радіограмами, а радист з’являється у вас цілий і здоровий.

— Ну, не зовсім здоровий, — заперечив Бартек.

— Тут десь криється якась брехня. Найлогічнішим поясненням могло б бути лише одне: зрадив той, хто знав тільки Подлясінського. Той, кому вдалося пізніше добути адресу радіостанції. Ні, стривайте. Юзеф же знав шифр. Отже, якщо йому вірити, то можна побитися об заклад, що він одержував уже фальшиві повідомлення.

— Я пропоную не поспішати з висновками. Почекаємо, що скаже кравець.

Сковронек, нарешті, опритомнів, але досі ще був слабий.

— Я саме вів передачу, — говорив він тихим голосом, — коли почув грюкіт у двері. Я не помилився, то були німці. Про те, щоб витерти умовний знак, годі було й думати. Я спробував, як велить інструкція, знищити передусім шифри, і вкинув у плитку книжку разом з донесенням, яке одержав того дня. Як на зло, не загорялося, і я облив книжку гасом. Відчинив двері на чорний хід, але почув, що туди йдуть теж.

— Це був вермахт?

— Здається, — невпевнено відповів Сковронек. — Кільканадцять солдатів і два офіцери. А потім прийшов ще один у чорному мундирі.

— Гестапо і вермахт водночас?

— Не знаю, — через силу дихав Сковронек. — Мене це не цікавило. — Він на мить заплющив очі, потім знову розплющив їх. — Коли зайшов той гестапівець, то один з офіцерів почав йому доповідати. Я запам’ятав навіть прізвище офіцера — обер-лейтенант Клосс. Саме тоді я скористався метушнею й вискочив у вікно. Під моїм вікном є повітка, заввишки майже півповерха. Я не чув пострілів і тільки пізніше помітив, що поранений.

— Як звали того німецького офіцера? Повтори, — сказав Антоні.

— Клосс, — тихо промовив кравець. — Обер-лейтенант Клосс,

Коли вони вже прийшли в іншу землянку, Бартек хотів сказати капітанові, що цього не може бути, що він не раз мав справу з Клоссом, що знає його й цінує. Але Антоні, немовби відгадавши його аргументи, сказав:

— Кожен агент, врешті-решт, провалюється, і тоді для нього залишається з двох одне — або загинути, або зрадити й далі працювати під контролем ворога.

— Я не вірю, щоб Я-23…

— Тепер усе стає на свої місця. Німці збагнули: рано чи пізно ми помітимо, що Я-23 вводить нас в оману. Що робить Центр у таких випадках? Пориває зв’язки з агентом. Вони ж хотіли запобігти цьому, тому й послали обер-лейтенанта Клосса накрити радіостанцію. Все було організовано так, щоб дати можливість втекти радистові, бо німці знали, що він неодмінно дістанеться до нас і назве прізвище офіцера, який застукав радіостанцію. Вони розраховували на те, що ми, довідавшись, що Клосс ліквідував радіостанцію, котра нас дезінформувала, не матимемо права йому не довіряти. Ви розумієте тепер цей підступний план?

Бартек кивав головою, хоч упевненість, з якою цей гладун викладав йому свої міркування, трохи жахала його. Він зрадів, коли зайшов Адам і перебив їхню розмову, бо йому не доведеться притакувати, що він зрозумів і схвалює хід капітанових думок.

Адам доповів, що прийшов Мундек, Юзефів охоронець. Хлопця покликали, але він нічого не міг сказати. З Подлясінським він розлучився тиждень тому, і відтоді його не бачив. Він думав, що Юзеф уже в лісі. Сам Мундек прийшов тільки тепер тому, що в Карчеві, де йому довелося заночувати, він опинився в “мішку” — жандарми оточили село й прочісували його, шукаючи свиней.

— Ви бачили того німецького офіцера, з яким інколи зустрічався Юзеф? — запитав капітан.

— Авжеж, — відповів хлопець.

— А ви змогли б його впізнати?

— Цілком.

— Тоді завтра ж поїдете до Варшави.

Бартек нарешті збагнув, що Антоні мав на думці.

— Ви хочете, щоб Мундек застрелив Я-23?

— Ми маємо право в таких випадках вирішувати самостійно, — відповів Антоні. — А Мундек, як ви самі сказали, стріляє несхибно.

— Але докази, докази?! — вигукнув Бартек.

— Іде війна. Непрямі докази вини дуже сильні. Ми не можемо ризикувати. Іменем підпільного суду Речі Посполитої…

Нойманн ладний був погодитися зі своїм шефом. Так, він, гауптштурмфюрер Нойманн, йолоп, бо дозволив себе обвести круг пальця. Він гадав, що Я-23 у нього в руках, а тим часом Я-23 поглумився з нього. Лойтцке враз немовби ожив; гупаючи ногами, ходив по кабінету й пояснював Нойманнові, що коли йому вдасться викрутитися з цієї історії Східним фронтом, то нехай радіє, що народився в сорочці, бо він, Лойтцке, вважає, що для таких, як Нойманн, справжнє місце в концтаборі.

А все це сталося, звичайно, через Ільзе, коротконогу секретарку штандартенфюрера. Та звідкіля бідолашному Нойманнові було знати, що ця дівчина — комендантова небога?

Коли Нойманн одержав останнє, призначене для передачі повідомлення, що Я-23 не зміг прийти на зустріч, бо був у службовому відрядженні в Щеціні, то зрозумів — це якраз те, про що він мріяв. Підтверджувався здогад, що таємничим агентом Я-23 був хтось із німецьких службовців, бо ніхто інший не міг їздити у службові відрядження.

Щоб встановити, хто з німецьких працівників у Варшаві був того дня в Щеціні, людям Нойманна знадобилося всього кілька годин. Єдиною особою, яка була у відрядженні, виявилася саме Ільзе Кемпке. Нойманн уже уявляв собі міну штандартенфюрера, коли той довідається від нього, що невловимий Я-23 і його секретарка — одна й та сама особа.

Звичайно ж, він ошукався. Я-23 здогадався, що історія з гвоздикою — провокація, шита білими нитками, і вирішив дати Нойманнові щигля в ніс. Але ж це була не Нойманнова ідея — “спіймати щуку на блешню”. Нойманн хотів спокійно, поволі, поступово.

Та ще й оте безглузде непорозуміння з абвером. Треба ж було такому статися, щоб саме тоді, коли він особисто приніс у майстерню кравця фальшиве донесення і хотів перевірити, чи той передає справжній текст, почувся раптовий грюкіт у двері й одразу ж до кімнати вдерлося двоє офіцерів з абверу.

Окрім того, Нойманнові довелося вислухати від шмаркача Клосса нотацію, що СД працює, як на приватному фільварку, що, не радячись з абвером, розпорошує зусилля — усе це частково відповідало правді.

І ще, на довершення всього, втеча радиста! Здавалося, що цей тип уже цілком відчуває себе приреченим, що неспроможний навіть подумати про втечу, а тим часом…

Тепер ворожий Центр не повірить навіть тоді, коли передавати тим самим шифром і на тій самій хвилі. Тільки те, що передачу припинено на половині, мусить їх насторожити, а про заміну радиста вже годі й казати.

— Вас, Нойманне, прислали з Берліна, — штандартенфюрер знову говорив тихо, — щоб ви поставили на ноги нашу контррозвідницьку роботу. Не заперечую, спочатку вам удалося досягти певних успіхів — ви запеленгували ворожу радіостанцію. Я вже тоді переконував вас віддати радиста хлопцям з Алеї Шуха. Вони б з нього що-небудь витягли. Та ви кричали про свої методи, а Варшава — не те місце, де можна застосовувати берлінські методи.

— Але ж ви схвалили мій план, — пробував заперечити Нойманн. — Ми передали чотири фальшивих радіограми, а це теж уже деякий успіх.

— Якщо вони досі не здогадалися, що ми годували їх лушпинням, то здогадаються про це не сьогодні-завтра. А Я-23 працюватиме собі й далі.

— Коли б не оце безглузде непорозуміння з абвером, — промовив Нойманн і відчув, що зараз станеться те, чого він найбільше боявся.

— Треба було це передбачити, — сказав Лойтцке.

І Нойманн полегшено зітхнув, — найгірше відсунулося надалі. Він вирішив зволікати. Найкращий спосіб для цього — принизлива форма.

— Я дозволю собі звернути вашу увагу, пане штандартенфюрер, що я наполягав, аби проінформувати абвер про план викриття радіостанції.

Легка гримаса, яка промайнула на обличчі Лойтцке, свідчила: він зрозумів, що мав на увазі Нойманн.

— Я щось не пригадую. А хай навіть і так. Вам теж здавалося, що ми зуміємо владнати це самі, без допомоги отих фертиків з вермахту. Що з радистом? Ви не взяли його?

— Я покарав Лепке, який проґавив його.

— Це мене зовсім не обходить! Годі вже гратись! Ви мусите взяти решту групи, тобто офіціантку й інкасатора.

“Отже, все-таки настало. Та, зрештою, й повинно було настати. Чому це я дивуюсь?”, — подумав Нойманн.

— Це неможливо, — через силу вимовив він.

— Ви знову хочете запропонувати мені свої методи? Нічого не вийде! Вони мусять щось знати про цього Я-23.

— Вони втекли! — признався Нойманн, дивлячись просто в бліді очі Лойтцке, котрі розширювались від здивування. — Нам удалося встановити, що Прухналь сів у рикшу, якою правив наш агент; пізніше ми знайшли агента вбитого. Дівчина ж утекла з їдальні через чорний хід.

— Зрозуміло, — сказав Лойтцке після довгої паузи. — У вас у руках залишилися витрішки. — Геть! — верескнув він раптом не своїм голосом, показуючи рукою на двері.

— Хайль Гітлер! — промовив Нойманн, так само скинувши догори руку.

Клосс хвилювався. Вже десять днів минуло відтоді, як він востаннє розмовляв з Юзефом, а від того — ні слуху ні духу. Звичайно, Юзеф не може зателефонувати йому в резиденцію абверу і сказати: “Все гаразд. У мене нова квартира й нові документи”, — не може також прислати вітальної листівки — з краєвидом. Але ж є кільканадцять тайників у різних кінцях міста, де можна залишити записку. Є, врешті-решт, квартира на Боніфратерській, коло самого гетто, яку Клосс зробив явкою для агентів абверу. “Тітка Зюзанна” знає, що кожного непарного дня від сьомої до дев’ятої вечора там можна застати обер-лейтенанта Клосса. То чому ж тоді Центр мовчить?

Він турбувався зараз не про ті кілька інформацій, які йому вдалося добути. Найважливішим було повідомити Юзефа, що кравець Маріан Сковронек, який, без сумніву, співробітничав з гестапо, утік, коли Клосс, на прохання Тіче, супроводжував його при наскокові на радіостанцію.

Побачивши порожню будку вуличного телефону-автомата, Клосс поквапився. Він вирішив спробувати ще раз (укотре вже!) подзвонити до Юзефа. Укинув монету в автомат, але монотонні гудки, які прозвучали один за одним в усіх чотирьох квартирах, ще раз підтвердили, що ніхто не зніме трубки.

І Клосс знову рушив уперед. Сьогодні треба заглянути ще до одного тайника. Він був у стіні спаленого будинку з глибокими пробоїнами від снарядів. У третій з пробоїн, рахуючи від під’їзду, могла бути записка. Клосс роздивився довкола — вулиця була безлюдна.

Вдаючи, що поправляє мундир, він засунув руку, але тайник був порожній. Клосс роздивився знову, бо інтуїція підказувала йому, що за ним стежать.

“Невже це нерви?” — думав він. Вулиця так само була безлюдна. По одному боці її простягався цегляний мур без жодної заглибини чи виступу, де міг би хто-небудь сховатися. Лунко цокотіли по нерівній бруківці копита худої кобили, що тягла дрожки. Клосс круто повернувся і пішов знову в напрямку центру міста, але відчуття, що за ним хтось стежить, не полишало його.

“Бідолашний Тіче, — подумав Клосс, щоб якось позбутися цього надокучливого, нічим не обґрунтованого почуття, — він ніяк не може одержати своєї жаданої відпустки, а йому ж так кортить поїхати до рідного баварського містечка й похизуватися там орденом на мундирі”. Він дуже легко клюнув на думку, що ворожа радіостанція працює від сходу до заходу місяця. Тіче навіть здалося, що він сам здогадався про це. Звичайно, за скандал, який зчинився, коли виявилось, що служба безпеки контролює радіостанцію, Клосса ніхто не міг звинуватити.

А втім, авантюра була не така вже й велика. Правда, на обличчі полковника фон Оссетцького з’явилося навіть щось схоже на усмішку, коли обер-лейтенант Клосс доповів йому про наслідки трагічної помилки. Та все ж про відпустку за таких обставин Тіче, ясна річ, важко було мріяти — він мусив, сердешний, замість цього втішитися кількома додатковими порціями пудингу.

Клосс усміхнувся своїм думкам і тої ж миті почув постріл. Обернувшись і причаївшись за виступом стіни, побачив хлопця, що навскіс перебігав вулицю, ховаючись у руїнах спаленого будинку, який Клосс щойно минув.

З-за рогу вибігло кілька жандармів із зброєю напоготові. Рудовусий начальник патруля допоміг Клоссові підвестися.

— Вас поранило, пане обер-лейтенант?

— Ні, на щастя, ні.

— По вас стріляли?

— Можливо, — відповів Клосс. — Він утік у той бік. На ньому червоний светр, — показав Клосс у протилежний від спаленого будинку бік.

“Сподіваюсь, — подумки відзначив він, — що ніхто в цю пору не ходить у червоному светрі”.

Жандарми побігли. Обтрусившись, Клосс зупинив рикшу, що саме проїжджав.

— На Боніфратерську! — кинув він, вирішивши, як кожного непарного дня, поїхати на явочну квартиру, хоч добре впізнав хлопця, котрий, вистреливши в нього, перебігав вулицю.

Це був Мундек, хлопець, про якого Юзеф казав: “Мій пістолет”. Або: “Моя охорона”. Клосс бачив його кілька разів здалеку. Він не міг помилитися.

Обійшовши довкола напівзруйнований будинок на Боніфратерській вулиці, Клосс через підвал дістався на сходовий майданчик.

В одну мить він збагнув, що сталося. Юзефа, очевидно, викрито, а тільки ж йому відомо, хто зрадив. “Тітка Зюзанна” здогадалася, що була введена в оману. Клосс знав, що в такій ситуації наказ може бути лише один — убити, знав, що за таких обставин і сам вчинив би так само.

Але знав ще й те, що зрадник не він і за всяку ціну мусить це довести. Якщо доведеться стати перед судом… Правда, ніхто не оголосить йому вироку. На це немає часу. У найкращому разі опісля почеплять напис: “Іменем Речі Посполитої суд підпільний…”

Намагаючись ступати нечутно, Клосс підіймався сходами. Щомиті він зупинявся й прислухався. За ним ніхто не йшов. Але ж невідомо, чи хлопець діє сам. Можливо, ще хтось чекає на нього в цій квартирі? З майданчика не чути було нічого, проте Клосс знав, що чоловік за дверима, якщо він там є, стоїть зараз непорушно, затамувавши подих.

Зумисне з рипом заходився відчиняти двері сусідньої квартири. Зачиняючи, теж грюкнув ними.

Тепер уже Клосс діяв блискавично. Кілька кроків — і він на балконі, що сполучався з балконом сусідньої квартири. Перестрибнувши через балюстраду і продавивши шибку, він з окриком: “Руки вгору!” — опинився в їдальні.

Його зустріла тиша. Клосс швидко окинув поглядом їдальню і переконався, що він сам. Тепер залишалось перевірити ще вітальню, кухню та альков.

Усе гаразд. Клосс наостанок перевірив ще, чи замкнені двері. Так, усе було, як він залишив. Відсунув засувку — було домовлено: двері в непарні дні мали бути відчинені. Що, коли цей хлопець прийде сюди? А він прийде, напевно, бо після однієї невдалої спроби не відмовиться від виконання одержаного наказу. Клосс міг би легко застрелити хлопця. І так би й зробив, якби справді був тим, за кого його вважають.

Але ж він не зрадник. Він не вб’є, але й не повинен дати вбити себе. Клосс, звичайно, думав іноді й про те, що колись доведеться загинути. Цей риск був передбачений у грі, яку він веде вже кілька років. Але щоб отак безглуздо, від руки товариша? Поляка?

Клосс заходився поволі розстібати мундир, потім пішов у альков і дістав із шафи ковдру. Трохи подумавши, взяв другу.

Через півгодини, затамувавши подих, по сходах піднявся на третій поверх юнак у шкіряній куртці й високих чоботях. Якусь мить прислухався, потім витяг пістолет і наклав на дуло глушник. Механізм був так добре відрегульований і змащений, що навіть не заскрипів. Не рипнули й двері, коли хлопець натиснув на ручку.

У коридорі було порожньо, при світлі електричного ліхтарика Мундек не побачив нічого підозрілого. Двері в одну з кімнат були напівпрочинені. Завваживши на тахті фігуру, хлопець вистрілив просто в помітні здалеку погони мундира того, хто лежав, прикрившись ковдрою. Постріли пролунали тихо — вони були не сильніші за звук електричного вимикача.

Хлопець ще не встиг здивуватися, чому не здригнулося тіло незнайомця, як раптом сильний удар у підборіддя відкинув його до дверей. Пістолет випав у Мундека на підлогу, його підняв незнайомець, потім підійшов до вимикача і запалив світло.

Перед Мундеком стояв чоловік у сорочці і штанях. Хлопець не міг помилитися — це був той німець, якого йому доручено вбити.

Чоловік підійшов до нього, допоміг оглушеному Мундекові підвестися і добірною польською мовою сказав:

— Я не міг вчинити інакше. Мені треба тобі дещо пояснити, та передусім скажи, що з Юзефом?

Але хлопець не знав. Звідки йому, як і Клоссу, було знати, що Юзеф після багатьох перипетій дістався нарешті до лісу. Що домігся від капітана Антоні наказу негайно виїхати в Варшаву, щоб скасувати смертний вирок на Ганса Клосса, агента під криптонімом Я-23, і що був саме в дорозі.