Ставка більша за життя. Частина 3

Розшук групенфюрера Вольфа

Сталося це в перші травневі дні того пам’ятного року, коли скінчилася війна. Весна, яка спочатку забарилася, несподівано розбуяла кілька днів тому. І, як винагорода за хлоднечу, що тривала майже до кінця квітня, настала виснажлива спека.

Солдати розбитих дивізій поскидали вже непотрібні шинелі — вони сунули цілими юрмиськами в розхристаних сукняних мундирах. З цього вже ніхто не дивувався. Ті, що ще кілька днів тому горлали на вулицях “хайль”, приглушуючи зухвалими вигуками свій розпач, тепер, не змовляючись, готували білі простирадла. За кілька днів, причеплені до держаків од щіток, вони стануть символом кінця безглуздої маячні про світове панування. Проте хоч білі прапори в більшості домівок були вже напоготові, хоч де-не-де познімали портрети фюрера і поприбирали з чільних місць розкішне видання “Майн кампф”, хоч із заходу виразно долинав гуркіт пострілів і вибухів, у цьому невеличкому містечку на заході Німеччини й досі чинні були інституції, створені режимом, що вже агонізував.

У червоному будинку поруч з кафедральним Собором ще порядкувало гестапо, прапор зі свастикою звисав над брамою резиденції крайсляйтера, а паркани й стіни будинків були пообклеювані плакатами, що закликали до боротьби за кожний будинок і вулицю, загрожували смертю всякому, хто насмілиться зневіритися в перемозі. Ці погрози не були марними. Прізвища “проклятих зрадників і ворогів німецького народу” — солдатів, які покидали зброю, або старих немічних людей, яким пощастило ухилитися від фольксштурму, заносилися до чорних списків, що також вивішувалися у людних місцях.

У штабі, розташованому в будинку школи, сидів генерал Вільман, командир дивізії, чи то решток дивізії, яким доручено оборону цього міста. Генерал не був схожий на людину, яка збиралася “битись до останку”.

Він оце підвівся з крісла, в якому дрімав, продер очі, припухлі, почервонілі, й почав досить неквапно одягати кітель. Клоссові стало шкода цього старого. Він одвернувся від вікна й допоміг генералові одягтися.

Клосс опинився тут випадково. Одним з останніх літаків, що стартували з оточеного Берліна, він вислизнув з міста, яке вже все лежало в руїнах. Літак, набитий офіцерами, яким удалося випросити фіктивні направлення до частин, що вже практично не існували, приземлився саме тут. Зустрічна вантажна машина довезла його з аеродрому до центру, де — коли б не скло, що хрустіло під ногами, не клапті документів якоїсь евакуйованої установи та пір’я з розірваних подушок — не видно було ніяких слідів війни. Будинки стояли цілі й непошкоджені.

Він саме думав про те, що треба добути якусь машину чи принаймні мотоцикл, щоб якомога швидше виїхати на схід, ближче до своїх. Перспектива зустрічі з американцями, які тут незабаром будуть, не дуже його приваблювала, він хотів повернутись, щоб раз і назавжди позбутись ненависного мундира. А проте Клосс лишився. Проходячи біля стовпа з оголошеннями, він машинально ковзнув поглядом по афішах. І ось прізвище внизу найбільшого плаката примусило його перечитати всю афішу: “Ніякої капітуляції. Ми битимемось до останнього солдата. За наказом фюрера, ми не віддамо ні п’яді землі, доки житиме хоч один німецький солдат. Виконаймо свій обов’язок. Смерть зрадникам і дезертирам! За моїм наказом сьогодні повішено трьох зрадників. На інших чекає така ж доля. Групенфюрер СС Вольф”.

Той факт, що групенфюрер СС Вольф підписав цю відозву, означав, що він тут, а це змінювало плани Клосса. Встановити місцеперебування кількох військових злочинців, які повинні за свої вчинки стати перед польським судом, — таке одне з останніх завдань, що доручив йому Центр. Вольф був у цьому списку. Йому належало там одне з перших місць. Отже, ще не зараз, ще не можна зняти ненависний мундир.

Клосс легко знайшов штаб і відрекомендувався генералові Вільману. Старий чоловік з якимось наростом на шиї не розводив зайвих балачок.

— Мені потрібен офіцер зв’язку, ви залишитесь у мене, — сказав він учора.

Цілу ніч вони їздили уздовж фронту на мотоциклі, який вів гауптман Клосс: генерал намагався з’ясувати, що має підлегла йому частина, яку й досі у штабних паперах називали дивізією Зараз він годинку подрімав і знову схотів проїхатись. “Чи й справді генерал має намір тримати оборону в цьому місті?” — думав Клосс.

За даними розвідки, американці зайняли вчора сусідній населений пункт. Отже, сьогодні, найпізніше завтра вони будуть тут.

Генерал накинув на плечі шкіряне пальто й пішов попереду.

— Куди поїдемо, пане генерал? — запитав Клосс, коли, нарешті, мотоцикл завівся.

Генерал рукою показав напрям. Клосс рвонув з місця, але не проїхав і трьохсот метрів, як Вільман наказав зупинитись. Вони були на маленькому трикутному майданчику біля пошти. Вглибині, де майданчик ставав ширшим, завмерши, стояло кілька танків. Танкісти лежали покотом у затінку своїх машин, деякі, роздягтись до пояса, обливалися водою під насосним краном.

— Що це, в біса, таке? Чому ви стоїте тут? — визвірився генерал.

— А тобі що до цього, собачий вишкребку? — відповів один танкіст, але, помітивши генеральські погони, коли той відхилив комір шкіряного пальта, поправився: — А вам що до цього, генеральський вишкребку?

— Клосс! — закричав генерал, не озираючись. — Запишіть прізвище і чин цього негідника!

— Ну, пишіть, гауптмане. Чому ви не пишете? Оберст Лойцке, командир бронетанкової бригади, що складається тепер з п’ятьох “тигрів”, нагороджений залізним хрестом з дубовим листям, тричі поранений, — він реготав, як божевільний. — Прошу записувати!

— Якщо ви негайно не поїдете, — лютився Вільман, — я накажу розстріляти вас без суду!

— Ми поїдемо, — сказав оберст, раптом заспокоївшись. Він витер рукою чоло, розмазуючи бруд. — Ми поїдемо, — повторив він. — Я накажу людям поналивати води до баків. Якщо двигуни запрацюють, то ми поїдемо, бо бензину в нас немає й краплини.

Вільман крутнувся на підборах і, не мовивши більше й слова, попрямував до мотоцикла. Коли генерал сідав у коляску, Клосс побачив його обличчя. Старий плакав. “П’ять років, — думав Клосс, — п’ять років я чекав на цю мить”. Зараз він уже не відчував жалю.

Вони виїхали на головну вулицю. У напрямі мосту бігло кілька підлітків у мундирах гітлерюгенду, кожний з них насилу втримував під пахвою величезний фауст-патрон. Клосс минув хлопців, виїхав на тротуар, загородивши їм прохід. Він зіскочив із сідла. Найстарший хлопець, що біг попереду, мав щонайбільше шістнадцять років, решта — не більше тринадцяти—чотирнадцяти.

— Ви куди? — запитав Клосс.

— Ми дістали наказ не підпускати американців до мосту, — виструнчився перед ним найстарший хлопець. — На передмісті нібито з’явились американські танки.

— Повертайте назад, — спокійно сказав Клосс. — Я скасовую цей наказ. Хто його дав?

— Групенфюрер Вольф! — викрикнув найстарший. — Ми б’ємося до останньої людини.

— Я начальник оборони цього міста, — генерал непомітно став за Клоссом, — а ви не солдати. Ви зграя божевільних пуцьверінків. Ваші фаусг-патрони вже нічого не врятують. Найбільше — це танки зроблять з вас м’ясний фарш. Повертайте додому і щоб жоден мені не насмілився вистромити носа з-під ковдри.

— Але ж фюрер наказав… — запищав малий вояка в окулярах.

— Рахую до трьох, — сказав Клосс. — Поскладати фауст-патрони під стіною і мерщій додому. Інакше, — батьківським жестом він почав розстібувати ремінь. — Інакше кожному перепаде по десять разів по голій…

Хлопці складали фауст-патрони під стіною. Дехто неохоче, дехто з помітним задоволенням.

Генерал повернувся, зачепив щось у вибитій вітрині магазину. Він з огидою глянув убік. Клосс побачив солдатські чоботи. На гаку, що тримав колись манекена, висіла людина в подертому темно-зеленому мундирі. Клосс зірвав з його кітеля погони, відірвав гітлерівського орла над кишенею. До закаляних чобіт бідолахи причеплено папірець: “Повішений за наказом групенфюрера Вольфа. Така доля чекає на всіх дезертирів”.

Мотоцикл рвонув з місця, але за кілька секунд двигун почав чахкати й нарешті заглух.

— Нема бензину, пане генерал.

Вільман кивнув головою, виліз із коляски й пішов до штабу. Він мовчки пройшов повз вартового, якому все було вже до бісової мами. Попихкуючи цигаркою, він теревенив з іншим вартовим, ніби взагалі не знав цього старого в шкіряному пальті.

Вмостившись у кріслі та ковтнувши півсклянки вина, генерал звернувся до Клосса, що прийшов слідом за ним:

— Ви знаєте цього Вольфа?

— Ні, — відповів Клосс. — Він, здається, учора прилетів з Берліна.

— Адже й ви прилетіли з Берліна. — Вільман помовчав хвилину. Потім підсунув Клоссові пляшку й склянку з грубого скла. — Схоже на те, що Вольф хоче захищати це місто.

— Американці, ймовірно, за п’ятнадцять кілометрів звідси, — сказав Клосс, — а коли хлопці казали правду, невдовзі будуть у нас парламентери. Якщо тоді пролунає хоч один постріл…

— Годі! — несподівано схопився Вільман. — Він гепнув кулаком об стіл, аж задзвеніло скло. — Годі цього паскудства! — репетував він. — Більше не пролунає жодного пострілу! — Генерал кілька разів пройшовся кімнатою, машинально повернув ручку радіо.

— Чи є якась надія порозумітися зі штабом армії, Клосс? — запитав Вільман. З приймача долинув бадьорий марш, що заглушив відповідь Клосса. Старий підійшов до апарата, притишив звук.

— Радисти з учорашнього дня не можуть встановити зв’язок. У нашому діапазоні працює якась радянська радіостанція.

— У такому разі я сам прийму рішення, — сказав Вільман таким тоном, ніби вже зробив це. Він розтулив рота, щоб іще щось додати, але раптом жестом наказав Клоссові мовчати. Генерал притулив вухо до радіоприймача, підсилив звук.

— Говорить радіо Гамбург. Говорить радіо Гамбург, — почули вони. Голос диктора був урочистий. — Слухай, уся Німеччино, увесь німецький народе, солдати й цивільні. За кілька хвилин ми передамо важливе повідомлення…

Гримнули тулумбаси та сурми. Клосс упізнав перші акорди Сьомої симфонії Брюкнера. Музика поступово затихала. На її тлі почувся той самий урочистий голос диктора:

— Сьогодні вранці перестало битися серце фюрера великонімецького рейху Адольфа Гітлера. Він загинув на посту, до останку б’ючись із більшовизмом. Він загинув, як личить солдатові, зі зброєю в руках захищаючи столицю Німеччини Берлін. Згідно із заповітом, влада переходить до рук адмірала Деніца. Великий адмірал Деніц є віднині президентом рейху, доктор Геббельс посідає пост канцлера, рейхсляйтер Борман залишається міністром у справах партії, а Сейсс-Інкварта призначено міністром закордонних справ.

Якісь перешкоди заглушили дальші слова диктора.

— Отже, кінець, — сказав генерал. — Кінець, — повторив він. — Я прийму умови американців. Зрештою, — Вільман нервово засміявся, — вони поставлять лише одну умову: беззастережна капітуляція.

— Але доки з’явиться їхній парламентер, групенфюрер Вольф встигне послати на смерть ще кілька сот отих подурілих жевжиків, — озвався Клосс. — У цьому місті ще вистачає ліхтарів, на яких можна вішати солдатів.

— Кінець. Таки кінець, — сказав ніби сам до себе генерал… Здавалося, що слова Клосса не дійшли до нього. А однак він мусив їх розчути. — Більше жоден німець, — повторив Вільман, — не загине в цьому місті. Даю вам своє слово. — Він знову сів у крісло й сам почав наповнювати склянки. — А тепер, — сказав генерал, — я проситиму вас про одну річ. Я міг би й наказати вам, але хочу, щоб ви сприйняли це як моє прохання. Зберіть якомога більше людей — тягніть, кого вдасться, аби зі зброєю. Танкістів біля пошти й саперів, які тиняються біля костьолу святого Себастьяна. Вони підуть з вами, якщо ви їм розтлумачите, про що йдеться. Оточіть високий червоний будинок біля кафедрального собору — там сидять зараз оті з СД, там має бути й групенфюрер Вольф. Ви нікому не дасте вийти. Зрозуміло?

— Так, — сказав Клосс. — Зрозуміло, лише трохи запізно.

Вільман закліпав повіками, ніби не розуміючи.

— Смерть фюрера звільняє нас від присяги. Я підпишу капітуляцію міста, і я видам їх американцям. Я позбавлю Вольфа можливості діяти. Це буде мій особистий подарунок янкі. Рано чи пізно вони повинні зрозуміти, що вермахт завжди був проти цих лютих собак.

— Завжди? — Клосс уже не приховував іронії. — Відколи стало очевидним, що війну програно.

— Гауптман Клосс, за такі балачки…

— Але ж пан генерал присягнувся, що в цьому місті більше не загине жодний німець…

— Я стомився, — генерал махнув рукою, — і ви теж стомились. Ми всі дуже стомились. Американці повинні поставитись до нас інакше, ніж до тих з СС. Ми капітулюємо, бо дальша боротьба не має сенсу, але це буде почесна капітуляція.

— Пане генерал, — звернувся Клосс, — при місцевому заводі боєприпасів є невеликий табір. У ньому перебуває п’ятсот в’язнів — переважно росіяни й поляки, є також італійці. Табір охороняють підрозділи СС. Завод підпорядкований Вольфу. Якщо ми не встигнемо перешкодити есесівцям, ці люди загинуть.

— Насамперед червоний будинок, потім табір. Роззбройте охорону. Армія боролась, і лише армія може розмовляти з американцями. Ви чуєте, Клосс?

Але гауптмана Клосса вже не було. Він побіг виконувати останній наказ своїх німецьких начальників і перший, який виконає сумлінно й точно.

Усі четверо сиділи в підземеллі будинку гестапо, в підвалі, куди протягом останніх одинадцяти років кидали закатованих в’язнів, що чекали на страту чи переведення до концтабору. Вони вже знали: втеча неможлива. Щоправда, завбачливий штурмбанфюрер Олерс приховав за радіатором центрального опалення кілька мундирів рядових вермахту, але все одно надій на порятунок було мало. Татуювання — донедавна ознака належності до вибраної касти “найкращих і найвідданіших” — викриє їх при першому ж докладному огляді.

Зрештою, їх тут надто добре знали.

Есесівець у чорному плащі насилу протиснувся крізь двері, до половини позакладувані мішками з піском.

— Пане штурмбанфюрер, — звернувся він до Фаренвірста, — дозвольте доповісти…

— Облиш ці дурниці й забудь, хто з нас який мав чин. Кажи!

— Вермахт оточив будинок, — сказав есесівець. — Вони забарикадували головну браму.

— Що будемо робити? — запитав Ворміц. Він провів долонею по зарослому рудою щетиною обличчі. Жестом відіслав есесівця.

— Пан генерал Вільман прагне вислужитися перед американцями, — сказав Олерс.

— Це зрозуміло, — сказав Ворміц. — Але нам треба щось придумати. Що ви пропонуєте, пане фон Люебоф?

— Я боюсь, що ми поспішили з тими полоненими. Якщо Вільман продасть нас американцям, доведеться відповідати перед судом.

— Що ви мелете, Люебоф? Адже був такий наказ. Наказ групенфюрера Вольфа. Ми не мали вибору. Зрештою, коли йдеться про розстріл полонених, групенфюрер наказав це безпосереднім виконавцям. Ми навіть нічого не бачили. Чи ви забули?

— Слушна думка. — Фаренвірст поплескав себе по неголеній щоці. — Ми лише накази виконували й не відповідаємо за наших начальників. Нехай вони спробують знайти групенфюрера Вольфа.

— Вже рік, — пирснув Олерс, — він в усіх списках серед тих, кого вони називають військовими злочинцями. Суд, а потім страта.

— Насамперед їм треба його впіймати, — втрутився Ворміц. — Це не проста річ. Чи ви не вважаєте, панове, що шофер, який привіз його вчора з аеродрому, — він скривив губи в посмішці, — повинен умерти, перш ніж вступлять сюди американці, як і канцелярист, що міг би щось про групенфюрера знати.

— Я візьму це на себе, — фон Люебоф підвівся зі скрині, на якій він сидів, і вийняв з кобури револьвер. Він пішов до вузької щілини у дверях, заставлених мішками з піском. — Ви поміркуйте, любі мої друзі, — сказав він ще, — але, як на мене, в нашій ситуації боронитися немає сенсу. Треба подбати про себе: будь-що рятуватися!

— Ви маєте рацію, — кивнув головою Фаренвірст. — Ми вивішуємо білий прапор і — я пропоную — жодних геройських жестів. Запропонуємо американцям співробітництво. Ми скажемо їм усе, що знаємо про групенфюрера Вольфа. Зрештою, нема ніяких підстав і надалі його вигороджувати.

Клосс подивився з вікна коридора на квадратне подвір’я колишніх казарм. Американський лейтенант стояв на приступцях свого джипа, ніби приймав парад вишикуваних по троє німецьких солдатів без ременів, зате з відрами й мітлами. Він подав їм знак рукою, і вони рушили до нього, високо підіймаючи ноги в парадному марші. Знялася хмарка куряви, коли загін зупинився перед машиною. Зараз відбудеться урочиста церемонія. Лейтенант на прізвище Луїс (він першого ж дня відрекомендувався їм через перекладача) витягне з машини пакунки з шоколадом і цигарками і наділятиме тих, хто не лінувався під час прибирання подвір’я, шарування сходів та інших господарських робіт, які американський комендант табору вишукував з дивовижною винахідливістю.

Клосс відвернувся од вікна. Картина приниження вчорашніх претендентів на світове панування не тішила його, як він сподівався. “Надто швидко, — подумав Клосс, — це стало буденним, звичним”. Чотири дні тому, виконуючи останній наказ генерала Вільмана, він оточив червоний будинок поруч з кафедральним собором, а сьогодні… Клосс подумки повернувся на чотири дні назад — яким це здавалося далеким! Ніколи не забуде він цієї хвилини. Найбільше запам’ятався Клоссові не той момент, коли генерал Вільман у товаристві своїх штабних офіцерів перед поставленим серед базарного майдану столом чекав на американських офіцерів, що мали прийняти від нього капітуляцію, ні та мить, коли він відстебнув ремінь з кобурою і подав його американському капітанові, який і не знав до пуття, що з ним робити, ні навіть те, що вслід за цим символічним жестом генерала на землю полетіли автомати, фаустпатрони, карабіни, пістолети… Найбільше вразила Клосса хвилина, коли з-за повороту показався перший американський танк і не встиг він ще виїхати на середину базарного майдану, як в усіх вікнах одночасно, ніби за чиєюсь командою, з’явилися білі прапори, зроблені з скатерок і простирадл, почеплених до ціпків, вудлищ, держаків для щіток.

“Варто було, — подумав тоді Клосс, — пережити цю війну хоч би для того, щоб це побачити”.

Позавчора до глухої ночі лунали радісні пісні. Американці святкували перемогу. По-іншому уявляв собі цей день Клосс. Він гадав, що буде серед своїх. Звичайно, Клосс легко міг би уникнути неволі і протягом перших годин після приходу американців перейти за Лабу. Його відокремлювало від неї вісімдесят кілометрів. Але хоч як хотілося до своїх, він вирішив залишитись. Бо дійшов висновку, що перебування в цих казармах, перетворених на табір для військовополонених, де всіх поперемішано — рядових і офіцерів, вермахт і СС, а також цивільних, бургомістра, крайсляйтера і ще декого, дає йому неповторну нагоду розшукати групенфюрера Вольфа. З кількох випадково почутих розмов між Олерсом і Фаренвірстом Клосс зрозумів, що Вольф у таборі. Але найдивовижніше полягало у тому, що жоден офіцер, якого Клосс, наче принагідно, розпитував, ніколи не бачив групенфюрера.

Клосс знову глянув у вікно. Він помітив, що піднявся шлагбаум біля в’їзної брами, а чорношкірий вартовий у білій касці недбало віддав честь машині. Він побачив також, що з будинку неподалік сторожки, у якому оселились американці, вибіг лейтенант Луїс і почав ручкатися з двома офіцерами, що ледве випхалися з тісної машини.

Клосс відвернувся од вікна й пішов у напрямі залу, де він спав уже протягом трьох днів. Він упав на свої нари, не відповідаючи навіть на щирі слова оберста танкових військ, того самого, що так нетактовно поставився до генерала Вільмана кілька днів тому. Старий і досі не забув йому цього, але оберегу Лойцке на все було наплювати.

— Клосс, чи не зіграєте ви зі мною партію? — сказав він.

— Може, згодом, — відповів Клосс,

— Нудьга? — запитав оберст. — Партія в шахи — найкращий засіб від нудьги.

Лойцке першого ж дня відшукав якусь дошку, на якій намалював шахівницю, поназбирував ґудзиків від мундирів — єдиний товар, якого в таборі було вдосталь, і набридав тепер усім своїми пропозиціями зіграти з ним. До того ж він ще й грав погано, припускаючись постійно одних і тих самих помилок.

— Ми не повинні піддаватись розпачу, — мовив оберст, імітуючи старечий, хрипкий голос Вільмана. — Ми повинні думати про майбутнє Німеччини.

— І знайте, Лойцке, що це так, — почув Клосс за спиною. На порозі залу стояв генерал, якому, відколи його призначено комендантом табору, повернено ремінь.

— Старий ідіот, — буркнув Лойцке і повернувся до Вільмана спиною.

Генерал удав, що не розчув.

— Гауптмане Клосс, — звернувся він, — я хотів би поговорити з вами, але… — Генерал виразно подивився на оберста.

— Якщо йдеться про вчорашню пропозицію пана генерала, то я рішуче відмовляюся, — сказав Клосс. Вільман, коли американський лейтенант запропонував йому перебрати на себе функції начальника обозу, відразу звернувся до Клосса з пропозицією бути його офіцером зв’язку в справах порозуміння з американцями. Бо йому здавалося вкрай невідповідним, щоб він, німецький генерал, принижувався до переговорів з якимось там лейтенантиком, навіть армії-переможниці. Клосс тоді відмовився, проте Вільман не мав на нього серця. Він лише два дні провів у товаристві гауптмана, але встиг перейнятися повагою до Клосса.

— Ні, Клосс, — сказав генерал, — я не маю наміру повертатися до тієї справи, але буду радий, якщо ви прогуляєтеся зі мною.

— Не треба, — Лойцке неквапно підвівся зі свого ліжка, почухав зарослі волоссям груди. Під незастібнутим мундиром у нього не було сорочки. — Можете тут патякати, я піду трохи провітрюсь. — Він дістав з-під подушки шахівницю й торбиночку з ґудзиками і зовсім несподівано клацнув підборами перед Вільманом. — Пане генерал, дозвольте йти! — вигукнув Лойцке, притуляючи руку до скроні.

Потім хрипко розсміявся й вибіг.

Старий важко сів на ліжко Лойцке і журливо похитав головою.

— Вірте мені, Клосс, що це був чудовий офіцер. Якщо такі, як він, дуріють… Я хотів би поговорити з вами про одну справу, що непокоїть мене.

— Я слухаю, — сказав Клосс.

— Ви пригадуєте: це було в день капітуляції, за кілька годин до неї. Я вам наказав оточити будинок гестапо. Ви годі згадали про якийсь табір для полонених, що працювали на заводі боєприпасів.

— Так, — підтвердив Клосс і опустився на ліжко.

— Ви помилились: у тому таборі, крім росіян, поляків та італійців, були також англійці… — Генерал замовк. Тиша тривала довго. Порушив її Клосс:

— Хіба це доповнення має суттєве значення?

— Має, — сказав генерал. — Те, що в цьому таборі були англосакси, ще більше ускладнює наше становище. — А на запитальний погляд Клосса він додав: — Хіба ви досі не знаєте, що цих полонених розстріляно усіх до одного? Екзекуцію виконано за три години до приходу американців! Їх присипано тоненьким шаром піску, таким тонким, що двадцять солдатів з нашого табору, яких уранці привезли туди машиною, змогли відкопати за п’ять годин п’ятсот трупів.

— Халтурники, правда? — зірвався Клосс. — Я маю на увазі тих, хто так мілко закопував. Ви злоститесь на них, що вони не виявили німецької акуратності, аби гарненько приховати свій злочин, і були ще такі дурні, що дозволили до групи слов’ян пришитися панам англосаксам. До біса поляків і росіян, але ж англійці! І ми лише виграємо завдяки цьому. Он воно що.

— Клосс, — сказав Вільман стримано, — ви не зрозуміли мене. Я засуджую цей злочин.

— Ви завжди засуджували чи тільки з деякого часу?

— Я ніколи не зробив нічого такого, що суперечило б законам ведення війни, ніколи не давав наказів розстрілювати полонених.

Клосс потроху заспокоювався. Він сердився на себе, що дав волю почуттям. Бо ще мить, і він себе викрив би. Жодна небезпека йому не загрожувала внаслідок цього, але тоді вже, напевно, він не знайшов би групенфюрера Вольфа.

“Я витримав п’ять років, — подумав Клосс. — Мушу витримати ще кілька днів”.

— Даруйте, пане генерал, — нерви зраджують.

Вільман батьківським жестом поклав йому на плече руку.

— У нас у всіх нерви негодящі, мій хлопче.

— Наказ про розстріл полонених видав групенфюрер Вольф? — запитав Клосс.

Генерал ствердно кивнув головою.

— Треба дбати про майбутнє цього народу, про майбутнє цієї країни.

— Що ви збираєтесь робити? — запитав Клосс. Він більше не хотів дискутувати.

— Ми невдовзі будемо їм потрібні.— Генерал не відмовлявся від своїх намірів. — Ми їм, а вони — нам.

— Кого ви маєте на оці? — Клосс знав відповідь, але хотів почути її від генерала.

— Їх, — Вільман погордливо показав рукою на вікно, за яким стояв американський солдат з військової поліції. — Американців. І тому, — додав генерал, — нам треба бути… чистими. Треба відмежуватись від таких, як Вольф. Німецький вермахт, — раптом заверещав він, — не розстрілював полонених. То все чинили такі злочинці, як Вольф…

“Адже він сам у це не вірить, — подумав Клосс. — Цим криком він хоче заглушити власне сумління”.

— Я хочу, — провадив далі генерал, — щоб ми видали американцям групенфюрера Вольфа, котрий, за моїми припущеннями, перебуває у цьому таборі. Ми повинні допомогти їм. Проте я вважаю, що це має бути не тільки моє приватне рішення, а думка всього офіцерського корпусу. Що ви скажете на це, Клосс?

— Ви бачили коли-небудь Вольфа? Ви знаєте, який він на вигляд? — Клосс ладен був скористатися будь-якою інформацією. Для цього ж бо він і лишився тут.

— Ні, — відповів генерал. — А що з того?

— А може, ви знаєте, під яким прізвищем чи в якому мундирі він у таборі?

— Уявлення не маю, — відповів генерал. — Але я гадаю, що ми повинні розшукати його спільними зусиллями. І тоді…

— Насамперед треба його знайти.

З розмаху грюкнули двері. Оберст Лойцке повертався зі своєю шахівницею. Жбурнув її на ліжко — очевидно, не пощастило знайти партнера.

— То що, панове, обговорили свої таємниці? Незабаром, мабуть, доведеться видати їх колишньому ворогові. Приїхало двоє піжонів, од яких мені за кілометр смердить розвідкою. Вони вже зібрали всіх офіцерів у залі внизу. Мені доручили сказати вам, що товариство дуже на вас чекає. Вони викликають по черзі — одного вже взяли на допит. Штурмбанфюрера Фаренвірста, якщо я не помиляюсь.

— Ходімо, Клосс, — підвівся Вільман. — Дивні якісь манери в цих американців. їм треба було почати допит з мене — у цьому таборі я маю найвищий офіцерський чин. Правда ж, Клосс?

— Треба було розстріляти мене отам, біля пошти, — кисло втрутився Лойцке. — Тоді вами зацікавилися б у першу чергу. Бо їх насамперед цікавлять убивці.

Приблизно в цей самий час один з американських офіцерів, капітан Карпинський, майже цими самими словами пояснив лейтенантові Луїсу мету їхнього прибуття до табору.

— Мене цікавлять убивці, — сказав він.

Це було відразу після того, як Луїс, ручкаючись з ними, відрекомендувався:

— Другий лейтенант Луїс, тимчасовий начальник цього смітника.

Робертс і Карпинський назвали свої прізвища.

— Ми зі спецслужби, — сказав Робертс.

— О’кей, — зреагував на це Луїс. — Мене повідомили про ваш приїзд. Увесь перший поверх до ваших послуг. Отой великий зал і сусідні кімнати.

— А крім кімнат, ви щось приготували до нашого прибуття? — запитав Робертс.

— Знайдеться кілька пляшечок зі старого запасу, — сказав Луїс, але відразу помітив, що офіцери не схильні жартувати. Він умить споважнів. — Ви вже знаєте про те кладовище в лісі за заводом?

— Ми повертаємося звідти, — сказав Карпинський.

— Я відокремив офіцерів: вони в цьому крилі. А в другому — звичайні солдати. Звичайно, я не виключаю, що серед солдатів є офіцери, які змінили мундири. Ясна річ, я маю на оці СС.

— Не виключено, — погодився Карпинський. — Ми займемося цим пізніше. Місцеве СД, здається, у вас усе гамузом?

— Авжеж. Генерал Вільман поклав їх усіх у медальйон і підніс мені як презент. Він отримав за це винагороду: його призначено німецьким комендантом табору.

— Почнемо з вищих офіцерів, — сказав Карпинський. — У вас є якийсь список?

— Так, у моїй кімнаті. Може, хильнемо по чарці.

— Але тільки по одній, — сказав Карпинський.

— Видно, убивці справді тебе дуже цікавлять, — трохи глузливо сказав Робертс.

— Мене цікавить передусім один, — серйозно відпарирував Карпинський. — Якщо він є в цьому таборі…

— Ви маєте на увазі групенфюрера Вольфа, капітане? — втрутився Луїс. — Як ви ставитесь до того, щоб оголосити, що за його викриття ми дамо велику винагороду, наприклад, кілька блоків з цигарками. У мене складається враження, що з кожною отриманою цигаркою німці стають дедалі менше нацистами, а ціла пачка надихає їх любов’ю до демократії.

Офіцери зі спецслужби промовчали.

Першим на допиті був штандартенфюрер СД Фаренвірст. Тільки-но вони вмостилися біля двох зсунутих письмових столів, а солдат закладав у машинку перший аркуш, як його ввів жандарм.

— Ваше прізвище, ім’я, чин? — буркнув Робертс. Він був трохи злий на Карпинського, що той не схотів використати пропозицію Луїса і відкласти допит на вечір. Після огляду трупів, викопаних у лісі, йому хотілося тільки випити.

— Фаренвірст Отто, штурмбанфюрер. — Він озирнувся, ніби шукав стілець, але поблизу не було нічого, на чому міг би сісти.

— З якого року ви в партії?

— З 1934, в СС — з 1936.

— Сімейний стан?

— Одружений, шестеро дітей.

— Просування по службі?

— У тридцять шостому переведений з СА до СС, у сороковому — до СД. Під час війни я перебував тільки в Росії і Польщі. Ніколи, — сказав він, дивлячись на обох офіцерів, — не стріляв я в англійців та американців… Я виконував накази начальників, а ви самі знаєте, що означає в армії наказ. Якщо йдеться про власну ініціативу…

— Годі! — перервав Карпинський цю зливу пустослів’я. — Ви знали групенфюрера Вольфа?

— Так точно, — швидко відповів Фаренвірст, ніби чекав на це запитання.

— Портрет?

— Блондин з продовгуватим обличчям, хирлявий, без особливих прикмет, — охоче доповідав Фаренвірст. — Зріст близько 180 сантиметрів, років сорока.

— Він у таборі?

— Не знаю, я не бачив його. У таборі сотні людей.

— Брешеш! — крикнув Робертс. — Кажи! Він переховується під чужим прізвищем, так? У чужому мундирі?

— Не знаю, — сказав Фаренвірст з видимою полегкістю.

— Про це ти теж не знаєш? — Карпинський кинув пачку знімків з ранкової ексгумації.

— Не знаю. Я не знаю, — шепнув гестапівець, — що на цих знімках.

— У місті було п’ятсот військовополонених. Що з ними сталось?

— Я не мав справи з іноземними робітниками.

— А проте ти знаєш, що вони працювали на заводі боєприпасів?

— Я лише стверджую, що не мав справи з іноземцями. Я виконував накази мого безпосереднього начальника, групенфюрера Вольфа.

— Хто відповідав за полонених? — запитав Карпинський. Слово “відповідав” він особливо підкреслив.

— Я не можу відповісти на це запитання.

— Раджу вам добре подумати, Фаренвірст. Ви безпосередньо зацікавлені, щоб ми знайшли вашого шефа…

— У нього теж були шефи, — сказав Карпинський, коли Фаренвірста вивели. — Я знаю, що буде, коли ми врешті його спіймаємо: він теж скаже, що виконував накази.

— Хто? — не зрозумів попервах Робертс.

— Групенфюрер Вольф.

— Ти думаєш лише про нього, — мовив якось неохоче Робертс. — Може, тому, що вбиті переважно поляки та росіяни?

Карпинський лише знизав плечима. Що відповісти на це запитання? Мову своїх польських предків він майже не знав, хоч іще батько володів нею цілком пристойно. Карпинський з однаковим завзяттям шукав би групенфюрера Вольфа, якби вбиті полонені виявилися, наприклад, суданцями. Схильний до раціонального мислення, він не міг зрозуміти, чому німці знищили цих полонених за кілька годин перед капітуляцією міста і за три дні перед остаточною і безумовною капітуляцією Німеччини. Розмах цього злочину, його “недоцільність” Карпинський не здатний був зрозуміти. Він, звичайно, знав, що Вольф є в списку військових злочинців, що його видачі домагаються передусім радянські й польські слідчі органи, бо Східна Польща і Західна Україна були ареною найбільших злочинів, вчинених під орудою цього фашиста. Хоч прізвище Вольфа з’явилося порівняно недавно, в другій половині сорок третього року, воно майже одразу стало синонімом ката й убивці. Але перш ніж віддати групенфюрера росіянам або полякам, він, капітан Карпинський зі служби контррозвідки армії США, хотів би зустрітися з ним віч-на-віч і зажадати пояснення, чому Вольф дав наказ розстріляти п’ятсот полонених за п’ять хвилин до кінця. Всупереч елементарній обережності й звичайнісінькому інстинктові самозбереження, бо, хоч і нелегко буде його знайти, він повинен був би зважити на те, що може настати день, коли він стане перед судом переможців.

Про це думав Карпинський під час допиту інших офіцерів вермахту та СС. Невдовзі вони дійшли з Робертсом висновку, що значно скоротять тривалість попередніх допитів, якщо розподілять обов’язки. Робертс перейшов до іншої не зайнятої кімнати, а завжди схильний до запобігливості Луїс швидко підшукав серед своїх хлопців протоколіста.

Вже за кілька годин вони виявили незвичайну річ. Серед майже двохсот есесівців, витягнутих з підвалів будинку гестапо, лише четверо бачили групенфюрера і лише вони могли змалювати його портрет. Крім Фаренвірста, Ворміц, Олерс і Люебоф описували Вольфа майже однаковими словами. Високий сухорлявий блондин, близько сорока років, майже 180 сантиметрів зросту. Карпинський вирішив, що накаже Луїсу посилити пильність табірної варти (якщо повідомлять Вольфа, що його шукають, він може спробувати цієї ж ночі втекти) і завтра з самісінького ранку, зібравши всіх на подвір’ї, вони відберуть тих, хто схожий на цей словесний портрет. Дивний збіг свідчень чотирьох вищих офіцерів СС викликав у Карпинського недовіру. Не виключено, що вони домовилися між собою приховати шефа і дають неправдивий його портрет. Ніхто, достоту ж ніхто, крім цих чотирьох, не міг описати зовнішність Вольфа. Водія, що їздив на аеродром по групенфюрера, знайдено в одній з кімнат першого поверху гестапо з кулею в потилиці. І це теж не могло бути випадковістю.

— У мене дещо є, — Робертс увійшов до кімнати, розмахуючи протоколом допиту, — що тебе зацікавить. Наказ розстріляти п’ятсот цих полонених видав особисто групенфюрер Вольф.

— У тебе є хтось, хто бачив Вольфа? — Карпинський аж скочив з місця. Він помітив одночасно, що німецький офіцер у чині гауптмана, якого саме викликано для допиту, уважно прислухається до їхньої розмови. “Може, він щось про Вольфа знає, — майнуло йому в голові. — Треба буде добренько його притиснути”, — вирішив Карпинський.

— На жаль, він не бачив його, — відповів Робертс. — Це офіцер зв’язку. Він випадково був на лінії, коли Вольф розмовляв з якимось офіцером з конвойного батальйону в таборі. Він чув лише голос. На жаль, прізвище співрозмовника Вольфа зв’язківець не пригадує. Той хлопець боявся, не хотів виконувати наказ без письмового підтвердження, на що Вольф нібито гаркнув, що треба ліквідувати табір негайно, за його, Вольфа, особистим наказом, а письмове підтвердження він зараз надішле мотоциклістом… Оце й усе, що знає офіцер зв’язку.

— Це справді небагато, — озвався чистою англійською мовою німецький офіцер у мундирі гауптмана. — Чи знайшли ви когось, хто бачив Вольфа?

Вони глянули на нього з таким подивом, ніби він був прибульцем з Марса.

— Може, ви теж його шукаєте? — запитав нарешті Карпинський

— Це дивно, — знову сказав німець, — ніхто його не бачив.

— Даруйте, — втрутився Робертс, — а ці четверо?

— Фаренвірст, Олерс, фон Люебоф і Ворміц, так? На це можна було сподіватись, — буркнув він.

— Даруйте, — схопився Карпинський, котрому вже обрид цей обмін англійськими фразами, що надавав розмові якогось панібратського характеру. — Хто тут ставить запитання? Хто ви такий? Прізвище?

— Ганс Клосс.

— Ви чудово говорите по-англійському, — втрутився Робертс і, несподівано для Карпинського, підсунув німецькому гауптманові стілець. — Ви, либонь, з абверу?

— Так, — відповів Клосс.

— Сідайте, гауптмане, — Робертс витяг цигарки. — Закурите? Ми до певної міри колеги, хоч і боролися один проти одного. Ви професіонал, — вів Робертс, — а ми цінуємо професіоналів. Сподіваюсь, що ми дізнаємося від вас багато цікавих речей.

— Не думаю, — чемно відповів Клосс, — щоб я справді знадобився вам. — Принаймні в тому розумінні, що ви маєте на увазі.

— Ми побачимо, — сказав Робертс. — Де ви служили?

— Переважно у Польщі і в Росії. З огляду… — Він завагався. Клосс не хотів сказати забагато, але й не бажав розчаровувати офіцерів щодо своєї персони. — З огляду на знання слов’янських мов.

— У вас була на сході непогана розвідувальна мережа?

— Так, — відповів Клосс. Зараз йому гидко було сидіти в шкурі німецького офіцера. — У нас були найпотужніша армія, майже ціла Європа і найбільший вождь…

Робертс зреагував на цей дотеп приязним усміхом.

— Зупинимось на розвідувальній мережі, — сказав він. — У вас хороша пам’ять?

— Не дуже, — буркнув Клосс. І подумав, що ту інформацію, яку союзники мають на увазі, він їм не дасть.

— У цьому не найкращому із світів, — сказав Робертс приязно, хоч його й повинні були зачепити якщо не слова, то принаймні тон Клосса, — нічого не відбувається надто швидко. І нічого задарма. Я чудово розумію, що ваша пам’ять притупилася, гауптмане. Потрібен час, щоб вона ожила. Адже вам, либонь, не до смаку тривале перебування в цьому таборі?

Запала довга тиша. Карпинський, удаючи, що гортає якісь папери на письмовому столі, і не приховуючи розчарування, подивився на свого колегу.

— Я гадаю, ми ще поговоримо з гауптманом Клоссом про те, що тебе цікавить, — сказав він кисло. — Мені до вподоби інша тема.

— Про групенфюрера Вольфа? Мені теж ця тема до вподоби, — сказав Клосс. — Принаймні тепер…

— Вас ніхто не питає, що вам до вподоби! — Карпинський вдарив рукою по письмовому столі. Він відчув до цього чоловіка, що сидів навпроти, якусь незрозумілу симпатію і хотів якомога швидше обірвати тоненьку нитку конфіденційності, що виникла між ними. Карпинський злостився на себе, що втягся у цю нешаблонну розмову з німецьким офіцером, а ще більше на Робертса, котрий, звичайно, не пропускає нагоди продемонструвати свою політичну далекоглядність. Вони багато разів завзято сперечалися про ставлення до Росії по війні. Карпинський вірив у рузвельтівську ідею порозуміння Америки й Росії, Ро-берт. дотримувався протилежної думки. “Ми допомагали Росії щоб вона могла перемогти німців, але хто допоможе нам перемогти Росію?” — казав Робертс. Гауптмане Клосс, — звернувся Карпинський до чоловіка, що сидів навпроти нього, — ви знали групенфюрера Вольфа?

— На жаль, ні, — щиро відповів Клосс.

— Чому на жаль?

— Вольф — військовий злочинець, — повільно відповів Клосс. — Він дав наказ ліквідувати польських і радянських полонених.

— Ще кілька десятків італійців і кілька англійців, — втрутився Робертс.

— Це були насамперед росіяни й поляки.

— Отже, ви знаєте про це? — здивувався Карпинський. — Звідки?

— Я намагався запобігти цьому, на жаль — занадто пізно. Я приїхав до цього табору через кілька годин після розправи. Я пропонував генералові почати з табору, а вже потім оточувати будинок гестапо. Вільман не згодився. Зрештою, я боюсь, що, почавши з табору, ми теж не встигли б.

— Я бачу, — осміхнувся Робертс, — що ви ворог гітлеризму. Відколи?

— Вольф, — спокійно сказав Клосс, ніби не розчув запитання, — перебуває, мабуть, у нашому таборі. Ці четверо, про яких ви згадували, тримаються купи, ніби одне одного бояться. Вони мусять його знати, мусять бути поінформовані, під яким прізвищем він переховується. А може… — завагався він і замовк.

— Я не певний, що Вольф у цьому таборі. У хаосі перших годин після нашого вступу до міста він міг легко втекти. Але чому саме вам хочеться знайти Вольфа? Невже — давні рахунки абверу й гестапо?

— Гадаю, що вам теж хочеться знайти його.

— Ви пропонуєте співробітничати? — Робертс не приховував іронії. — Цю пропозицію ми, безперечно, були б готові прийняти, але не тільки і навіть не передусім у справі Вольфа. Ми правильно розуміємо один одного?

— Ви згадали про якусь можливість, але не назвали її вголос. Ви говорили про тих чотирьох, які давно знають Вольфа і…

— Розумію, — сказав Клосс. — Це тільки припущення, яке ні на чому не ґрунтується. Може, один з них і є Вольф?

— А може, це ви? — розсміявся Робертс. — Ви навіть відповідаєте портретові, який вони подали. Годі! — Голос його став твердий. — Ми обміркуємо вашу пропозицію допомогти в справі Вольфа. Але прошу також пам’ятати, про що ми говорили раніше. І раджу поставитися до того з усією серйозністю. Можете йти!

Коли Клосс вийшов, Робертс послав протоколіста по пиво.

— Нам потрібна невеличка перерва, — сказав він. — А потім, відкриваючи бляшанку, запитав: — Як тобі подобається наш колега з абверу?

— Хтозна, може, він і справді хотів би допомогти нам знайти Вольфа. Зрештою, хай йому біс, адже не всі німці… А втім, може, й усі. Чи можна було жити в такій державі й мати чисті руки? Цебто нормально жити, працювати, служити у війську, не думаючи про в’язнів концтаборів. Як ти гадаєш?

— Пам’ятаєш табличку, яку старий Паттон наказав поставити, коли ми перейшли голландський кордон: “Увага, ви перейшли кордон європейської цивілізації. Тут починається варварський край”. У тебе манія переслідування. Цей Вольф заволодів твоїми думками. Буде він у нас — рано чи пізно. Проте не можна забувати й про інші справи. Цей німець, цей гауптман абверу, хоче дуже дорого себе продати, взяти найвищу ціну за те, що він знає, а може… — Робертс зробив паузу.

— Про що ти думаєш, Робертс?

— Німці недооцінювали слов’ян і їхню розвідку. Вони дорого заплатили за це.

— Це в тебе манія переслідування, — розсміявся Карпинський. — Ти міряєш усіх на свій копил. Ти припускаєш, що офіцер переможеної армії повинен висловити радість з приводу того, що переможці запропонували йому співпрацю. Може, він патріот і ненавидить нас. А може, йому вже просто все остогидло, геть усе. Мені це теж загрожує, — сказав він після паузи. — Я на цій роботі довго не засиджусь.

— Ти перебільшуєш, старий, — ствердив Робертс. Він підвівся. — Ну, треба працювати. Там у залі чекає ще душ із тридцять.

Після кількох годин і Робертсові, і Карпинському всі допитувані німецькі офіцери здавались однаковісінькими. Навіть обличчя: похмурі, часом байдужі, часом лише ворожі, обличчя людей, що вже нічого особливого не сподівалися від життя. Одним з останніх допитуваних цього дня був оберст Лойцке. Карпинський почав стереотипною фразою:

— Що ви знаєте про Вольфа?

— Нічого, — сказав Лойцке. — Лише те, що протягом останнього часу він порядкував у місцевому гестапо і що ви його розшукуєте. У мене нема жодних підстав, — помовчавши, додав він, — приховувати тепер таких людей, як Вольф. Вони не робили честі німецькій армії.

— Шкода, що ви раніше не дійшли таких висновків, — зауважив Карпинський.

Лойцке мовчав: він байдуже розглядав американських офіцерів.

— Ви, звичайно, антифашист? — усміхнувся Робертс. На обличчі оберста не поворухнувся жоден м’яз.

— Я німецький офіцер, — сказав він, — і ніколи не любив Гітлера. Я лише виконував свої обов’язки.

— Ви всі кажете одне й те саме, — розчаровано сказав Карпинський і звернувся до Робертса: — У тебе є ще якісь запитання?

Робертс питав про Клосса. Що оберст знає про цього офіцера абверу? Де він зустрічав його? Чи нічого дивного не помітив у його поведінці?

Лойцке не розумів цих запитань. Він знає Клосса віднедавна, знає про нього лише те, що гауптман служив у Польщі та в Росії, що отримав залізний хрест, а в абвері це траплялось не часто.

— Більше нічого? А що ви про нього думаєте?

— Нічого не думаю, — сказав Лойцке. — Я не можу скласти про нього жодного враження, бо він не був моїм підлеглим.

Робертс подивився на нього з неприхованою іронією.

— Можете йти, — сказав Робертс. — Багато часу мине, перш ніж ми навчимо вас чогось.

Лойцке ще виструнчився на порозі і по-військовому стримано вклонився обом американським офіцерам. Він зник за дверима. Вони лишилися самі. Робертс налив коньяку у дві склянки.

— Випий, Карпинський, — сказав він. — Я перед цим розмовляв по телефону з генералом. У штабі був офіцер з радянської місії. Він повідомив, що, згідно з їхньою інформацією, саме тут перебуває цей групенфюрер Вольф. Вони надто добре поінформовані. Що скажеш?

— Якщо він тут, — мовив Карпинський, — ми повинні знайти його.

— Звичайно. — Робертс хильнув коньяку. — Але звідки росіяни про це знають? Треба з’ясувати.

Карпинський сів за письмовий стіл, гортав якісь папери.

— Я не можу забути, — шепнув він раптом, — як діставали трупи полонених, замордованих на заводі. Ці обличчя задушених або поспіхом розстріляних людей… Нащо він наказав це зробити?

— Залиш цю містичну тему, — сказав Робертс.

— Він тут. І ми повинні передусім пам’ятати про це.

— Здається, — сказав Робертс, — здається, ти помилився, ідучи до контррозвідки.

— А може, це ти помилився? — шепнув Карпинський.

Робертс не відповів. Він стояв біля вікна й дивився на велике подвір’я казарми, де лейтенант Луїс ганяв своїх підопічних. Це були ті самі щоденні заняття Луїса, до яких комендант табору ставився з величезною старанністю. Полонені, озброївшись відрами, щітками й мітлами, вишиковувалися перед ним у дві шеренги. Робили вони це чудово і, мабуть, найприскіпливіший капрал не мав би до чого причепитись.

— Взяти на караул! — кричав Луїс.

Полонені піднімали на рівень плечей мітли, щітки та відра. Луїс походжав уздовж шереги, з видимим задоволенням розглядаючи виструнчені постаті.

— Непогано, непогано, — бурчав він. — Ще з вас будуть люди. Може, колись і військо зроблять з вас.

— Луїс дотепник, — кинув Робертс.

— Він дурня валяє, — сказав Карпинський, і собі підійшовши до вікна. — Це не метод навчання.

— А який метод ти запропонував би? — запитав Робертс. — Що б хотів зробити з них? Це вони виконували накази Вольфа. Ти забув? Може, вони на те лише й здатні, щоб стати у дві шереги.

Тим часом оберст Лойцке повернувся на своє місце і побачив, як Клосс дивиться з вікна на вправи, виконувані на подвір’ї.

— Я бачив ці забавки Луїса, — сказав Лойцке. — Бридко. Він принижує їхню людську гідність.

— А що з ними весь час робили? — запитав Клосс, рвучко повертаючись од вікна. — Протягом стількох років війни. Якби замість Луїса стояв німецький капрал, ви не мали б ніяких претензій.

Лойцке мовчав. Він сів на ліжко і старанно ділив цигарку на три частини.

— Облиште, Клосс, — буркнув він. — Я теж знаю, що це буде велике паскудство.

— З якого часу ви це знаєте? Після Сталінграда? Після першої добрячої прочуханки?

— А ви? — запитав Лойцке. — Відколи це ви перемінили погляди?

— Не будемо говорити про мене, — тихо мовив Клосс.

— Облишмо взагалі цю тему, — Лойцке подав Клоссові одну третину цигарки. — Війну програно, але це не остання війна нашого народу. Ми не можемо дозволиш, щоб німецьких солдатів принижували. Вони ще будуть потрібні.

— Весь час одне й те саме. — У голосі Клосса бриніло розчарування. — Чи ви й справді не змогли нічого навчитись? Чи ви й справді нічого не зрозуміли?

— Це ви нічого не розумієте, — сказав Лойцке. — А зрештою, не дивно: шок після поразки. Гітлеризм програв, тягнучи в безодню німецьку армію. Але німецька армія не була створена Гітлером. Вона існувала раніше, існуватиме й далі. Не можна забирати в народу найціннішу річ: повагу до власних солдатів.

— Дурниці, — сказав Клосс. — Ви кажете — солдати, а думаєте про повагу до бандитів і вбивць.

— Я думаю, — пояснив Лойцке, — про очищення наших лав од убивць.

— Пізно.

— Ніколи не пізно. Американці шукають Вольфа, треба їм дати цього Вольфа, щоб до тих, які залишаться, ставились так, як вони на це заслуговують. Ми мусимо дізнатися, — провадив далі Лойцке, — де він і під яким прізвищем переховується.

— І ви теж, — розсміявся Клосс. — Щоб мати в руках якийсь козир?

— Ні, щоб зберегти честь німецької армії.

— Ви жартуєте, пане оберст. Ви нічого не зможете зберегти. Нічого.

Де групенфюрер Вольф? Це питання непокоїло Клосса, непокоїло також Карпинського. Клосс тинявся подвір’ям казарми, коридорами, зазирав офіцерам і рядовим в обличчя, слухав розмови, частував полонених цигарками. Котрий з них Вольф? Багато з тих, хто носить тепер мундири рядових, служили, безперечно, в СС і СД, вбивали ч давали злочинні накази. Вольф міг сховатися в цій юрбі, тут були десятки високих блондинів.

Карпинський провадив допити. Всі відповіді були майже ідентичні. Обидва американські офіцери втрачали терпець і одночасно надію, що добудуть якусь інформацію. Вольфа бачили тільки ті четверо, крім них — ніхто; а ці четверо начебто глузували зі своїх слідчих.

Штурмбанфюрер Олерс на більшість запитань відповідав просто: “Не знаю”.

— Я мав клопіт з господарськими справами, — повторював він. — Я не знав про наказ висадити завод у повітря. Вольф особисто дав цей наказ.

— Дитя безневинне! — кричав Карпинський. — А хто постачав циклон для табору? Хто підраховував, скільки треба газу і скільки коштує вбивство однієї людини?

— Я був службовець, — шептав Олерс. — Працюючи за письмовим столом, я метикував над цим теоретично.

Карпинський зірвався й навідмаш ударив його в обличчя.

— Ти, службовець! Кажи, під яким прізвищем переховується Вольф!?

— Я не знаю.

— Ти свідчив, що він прилетів з Берліна за два дні до капітуляції. Де він тепер?

— Я не знаю.

— Ти бачив його?

— Рідко. У мене було багато роботи. — У голосі Олерса звучала неприхована іронія.

— Рботи! — кричав Карпинський, втративши самовладання. — Ти підписував смертні вироки! Протягом двох годин до нашого приходу — двадцять дев’ять вироків!

— Я не підписував, — буркнув Олерс. — Нащо ви кричите на мене?

Карпинський відчув себе раптом безпорадним. Цей чоловік, як і його друзяки Ворміц, Люебоф і Фаренвірст, вислизав, відбріхувався, і годі було змусити його говорити. “Я повинен відвести його до підвалів гестапо”, — думав він. І так, як вони… Карпинський знав, що не вчинить цього. Заспокоювався і знову ставив запитання.

— Ти сказав, — говорив Карпинський, — що Вольф блондин з продовгуватим обличчям, близько ста вісімдесяти сантиметрів на зріст, віком до сорока років. Ти покажеш мені його.

На обличчі Олерса з’явилася посмішка, але відразу й зникла.

— Ти відмовляєшся? — запитав Карпинський. — Це тобі дорого коштуватиме.

— Я не відмовляюсь, — буркнув Олерс. — Покажіть ви мені його.

Карпинський відчинив двері. У сусідньому залі стояло кілька чоловік, що їх він вибрав з-поміж сотень полонених. Вони більш-менш схожі були на портрет, описаний чотирма гестапівцями. Більшість у мундирах вермахту, лише троє мали відзнаки СС.

— Котрий? — запитав Карпинський.

Полонені дивилися на Олерса переляканими очима.

Гестапівець мовчав.

— Котрий? — закричав Карпинський. — Котрий з них?

— Я присягаюсь, — сказав Олерс, — що жоден з них не групенфюрер Вольф.

Робертс зупинився на порозі, мовчки дивлячись на цю сцену. У нього на обличчі з’явилася посмішка. Він підійшов до Олерса.

— Слухай, Олерс, — шепнув він. — А звідки ти знаєш, що проживеш іще три дні, якщо не покажеш нам Вольфа?

Гестапівець раптом занепокоївся.

— Ви хочете мене вбити? — крикнув раптом Олерс. — Без суду, без вироку, безневинного? Ви ніколи не матимете Вольфа! Ніколи!

— Зараз ти показав своє справжнє обличчя, — сказав Карпинський. — Вивести цих людей! — наказав він і підійшов до телефону. — Лейтенант Луїс? — запитав він. — Коли буде готовий карцер? У мене вже є для вас перший пансіонер. На прізвище Олерс. Штурмбанфюрер. На скільки? До скасування наказу, доки не почне говорити.

Лейтенант Луїс теж провадив допити на власний розсуд. Він називав їх “приватним реманентом на складі”. Коли подзвонив Карпинський, Луїс розмовляв з чоловіком на прізвище Фогель, який був, за власним визнанням, капралом вермахту. Луїс доповів Карпинському, що карцер буде готовий лише за кілька днів, поклав трубку й наказав Фогелю підійти ближче.

— Ну що, Фогель? — запитав він. — Що з тобою зробити? — Його тішив переляк на обличчі полоненого.

— Не знаю, пане лейтенант, — почув Луїс.

— Ти твердиш, що прізвище твоє Фогель і ти капрал вермахту?

— Так.

— Повтори це ще раз.

— Ернст Фогель, — тихо повторив полонений.

— Ти програв, дорогий, — сказав Луїс. — Один з твоїх камрадів виказав тебе. Твоє прізвище зовсім не Фогель, а Шикель, ти не капрал вермахту, а працівник цікавої служби, що називається СД.

Фогель—Шикель зблід і схилився над письмовим столом. Здавалося, що він ось-ось гепнеться на підлогу.

— Я міг би наказати тобі зняти мундир, — вів Луїс, — підняти руки вгору і подивитись на твоє пекельне есесівське татуювання. Ти мені показав би його, так? Але мені це не треба, я й так знаю, що ти поліцейський. Я знаюсь на людях, дурнику. Якщо хтось, як я, був п’ятнадцять років власником шинку в Техасі, то вистачить йому подивитись на людину, щоб знати, з ким він має справу.

— Я виконував накази, — шепнув Шикель. — Я був сержантом.

— Ну, звісно, я навіть знаю, де ти виконував оті накази. У концтаборі… Не заперечуй. На першому поверсі працює двоє хлопців із спецслужби і вивуджують таких, як ти. Я можу тебе відіслати туди, чуєш?

— Чую.

— Але я міг би й не відсилати, якби виявилось, що ти виконаєш одну маленьку умову. Ти не запитуєш, яка ця умова?

— Я здогадуюсь, пане лейтенант, — сказав Шикель.

— Це відповідь, на яку я й сподівався від поліцейського. Ти меткий, Шикель. Мусиш бачити й чути якомога більше. Я хочу, щоб тут у мене був спокій і лад. Жодних спроб тікати. Якщо троє полонених будуть розмовляти окремо від інших, ти маєш бути третім, збагнув?

— Jawohl, пане лейтенант.

— Якщо ти постараєшся, — додав Луїс, — то може статися, що ти опинишся не в останній партії серед тих, кого випускатимуть звідси. А тепер геть з моїх очей. Будеш прибирати мій кабінет.

Шикель зник, Луїс лишився сам і зручно розвалився на стільці: він був задоволений собою. У нього вже була власна розвідслужба, і він був переконаний, що кому-кому, а йому, хлопцеві з Техасу, вдасться зберегти порядок у цьому божевільному таборі.

Ідея була ризикована, але Клосс уже звик до небезпек. Дні, проведені в таборі, переконали його, що йому вдасться знайти Вольфа лише в тому випадку, якщо він створить ситуацію, в якій групенфюрер змушений буде сам себе виявити. Клосс розробив детальний план і, як завжди, відразу взявся за його здійснення. Йому потрібна була допомога американців. Після тривалих міркувань Клосс наважився на розмову з Карпинським, шукав лише слушної нагоди. Вона трапилася одного вечора, коли, прогулюючись безлюдним подвір’ям біля комендатури, він побачив американця, що виходив з будинку.

— Я хотів би поговорити з вами, капітане, — Клосс зупинився поруч.

— Про що? — Карпинський здивовано глянув на нього. — Ходімо до мене.

— Ні, ні, — шепнув Клосс, — лише кілька слів. У справі Вольфа. Я хотів би допомогти вам упіймати його.

— Чому? — Карпинський не приховував недовіри. Він запитав “чому”, а не “як”.

— Мотиви не мають значення, — сказав Клосс.

— Прошу зважити на те, — сухо відповів американець, — що я не довіряю так званим добрим німцям, які вчора перестали бути гітлерівцями.

— Гаразд.

— Кажіть, що ви знаєте, — вів Карпинський, — а решту я беру на себе.

— Я нічого не знаю, — шепнув Клосс.

— Що ж ви хочете?

— Зробити невеличкий експеримент. Досить небезпечний, принаймні для мене.

Карпинський уважно дивився на нього.

— Експеримент? — повторив він. — І я повинен повірити вам?

— Я ризикую значно більше, довіряючи вам, — сказав Клосс. — І хочу тільки одного, щоб ця справа лишилася між нами.

— Я нічого не довіряю німецьким офіцерам, — буркнув Карпинський.

— Я маю на увазі не лише німецьких офіцерів, — сказав Клосс.

— Та кажіть нарешті.

Клосс виклав свій задум. Він був простий, але ризикований. Карпинський слухав із здивуванням: цей молодий німецький офіцер, який чудово говорить по-англійському, вирізнявся непересічною відвагою. І начебто ненавидів Вольфа…

Вже цього вечора Клосс узявся діяти. Нелегко було переконати чотирьох недовірливих гестапівців — Олерса, Ворміца, Люебофа і Фаренвірста, — що він, колишній гауптман абверу, має повідомити їм щось надзвичайно важливе, і що вони повинні зустрітися в такому місці, де можна спокійно поговорити. Він знайшов таке місце. В одному із закутків казарми був відкритий хід на горище. Вгору треба було йти темними, крутими сходами. Американські вартові, навіть ті, які здійснювали нічний обхід коридорів, ніколи не зазирали на горище. Воно було низьке, довге, темне, забите всіляким мотлохом. Коли Клосс видряпався нагору, ці четверо вже чекали на нього. На старому столі стояла свічка, а вузьке віконечко на дах було щільно затулене.

— Що ви хочете від нас? — запитав Олерс, коли Клосс сів на підлогу й закурив цигарку.

Починалося найважче. Від того, чи вдасться їх переконати, залежав успіх плану.

— Я прийшов, щоб попередити вас, — почав Клосс.

— Нам нема чого особливо боятись, — буркнув Фаренвірст. — Принаймні не більше, ніж іншим у цьому таборі.

— Не жартуйте, пане, — голос Клосса був сухий і спокійний. — Ідеться, зрештою, не лише про вас. Група офіцерів на чолі з Вільманом хоче вислужитись перед американцями.

— Вільман, — гаркнув Ворміц, — хотів вислужитися ще до капітуляції. Він замкнув нас, як щурів, у будинку гестапо. Ви часом не знаєте, хто з його офіцерів очолював цю останню операцію генерала?

— Ви вважаєте, що це зараз важливо? — відповів запитанням Клосс. “Чи можуть вони знати?” — думав він. Клосс припускав, що вони вже знають.

— Важливо чи не важливо, — шепнув той, — а дізнатися варто.

— Не треба вдаватися до дрібниць. Отже, ці офіцери мають намір видати американцям групенфюрера Вольфа. — Клосс гадав, що його слова справлять якесь враження, проте на обличчях чотирьох гестапівців майже одночасно з’явилась однакова іронічна посмішка.

— Нехай вони спочатку знайдуть його, — буркотів Олерс. — Ворміц одразу спопелив його поглядом.

— Чому ви прийшли з цим до нас? — запитав він Клосса.

З двох причин. Ви були найближчими співробітниками групенфюрера, і тільки ви можете йому допомогти.

— Ви переконані, що ми знаємо, де переховується Вольф? — запитав Олерс. На його обличчі знову з’явилася посмішка.

— Якщо він є в таборі, то ви знаєте, — сказав Клосс. — Є небезпека, що Вільман знайде його. Рано чи пізно або він, або американці з’ясують, хто Вольф. Тому є тільки один вихід — втеча. Ви теж можете втекти.

— Втеча, — розсміявся Ворміц. — Ви збожеволіли! Браму охороняють удень і вночі, табір обнесли дротом.

— Я не приходив би до вас, — вів далі Клосс, — якби не був певний, що втеча можлива. Зараз я поясню. Одного з моїх солдатів призначено працювати в котельні. Засипають кокс уже за парканом. Розумієте? Досить відкинути тонну коксу, пролізти близько тридцяти метрів і — на свободі. Там надто похило, але є гаки, ними можна зачепити вірьовку. Я вчора був у місті, — додав він.

Клосс мусив їх переконати; він міркував: повіривши у можливість втечі, вони повідомлять Вольфа, і тоді він разом з ними з’явиться в призначений час у котельні. План здавався дуже простим і гарантував успіх. Бо ці четверо теж не могли сподіватись, що американці випустять їх. Навіть якщо жодного з них не можна прирівняти до Вольфа, кожний мав досить гріхів на власному сумлінні.

Вони мовчали. Обмірковували пропозицію Клосса. А він дивився на їхні обличчя, намагаючись щось помітити на них. Протягом багатьох років вони навчились приховувати думки. На обличчі Ворміца не ворухнувся жоден м’яз.

— Ну, що, — сказав він. — А які надії на цю втечу, якщо ми почнемо вам вірити, пане Клосс?

— Великі, — відповів гауптман. — Я казав, що був у місті. У квартирі моїх друзів чекатимуть на нас цивільне вбрання і якісь документи. Ми можемо пересидіти там кілька днів, а потім…

Вони дивилися на нього досить недовірливо.

— Чому ви це робите? — кинув Олерс. — Чому ви не рятуєте свою шкуру? Нащо ви повернулись, якщо вже вийшли з табору?

І на це питання була готова відповідь.

— Мені не загрожує ніяка небезпека, — пояснив Клосс, — а мене бісять ці свині, що протягом двох днів про все забули, підлабузнюючись до американців, ладні їм чоботи лизати за пачку цигарок чи плитку шоколаду.

Олерс знизав плечима.

— А що, — буркнув він, — ніхто не хоче тут засиджуватись, от і лижуть…

— Я скажу вам більше, — вів Клосс. Він тепер вирішив бути “щирим”. — Ви питали, який офіцер виконав останній наказ генерала Вільмана. То був я…

— Що? — це зреагував Фаренвірст. — Ти свиня?

— Спокійно! — гаркнув Ворміц. — Я знав про це й чекав, чи ви самі зізнаєтесь. Чому ви це зробили?

— Наказ, панове, — сказав Клосс і перелякався, щоб вони не відчули іронії. — Наказ, — повторив він, — а знаєте, як це важливо для німця. Крім того, — додав Клосс, — я вважав, що Вільман хоче боротися далі. Я помилявся.

Вони знову довго мовчали, обмірковуючи відповідь Клосса. Нарешті заговорив Ворміц, який, здавалося, перебрав на себе роль верховоди цієї четвірки.

— Згода, — сказав він. — Коли ми можемо вшитися звідси?

— Завтра. Завтра увечері на нас чекають. Крім вас і групенфюрера, буду я і той солдат, що показав мені шлях. Я пропоную відразу після вечірньої переклички сховатися в котельні. Чи встигнете ви повідомити групенфюрера Вольфа?

Всі мовчали.

“Перший тур виграно, — міркував Клосс, обережно спускаючись крутими сходами. — Якщо вони повірили, то завтра ввечері я матиму Вольфа. Цебто американці матимуть його, але передадуть нам. Не викрутяться”.

Клосс не помітив темну постать, що зіщулилась під дверима на горище. Фогель—Шикель, шпиг лейтенанта Луїса, чув, як, виходячи, Клосс сказав: “Завтра увечері в котельні”.

Луїс тріумфував. Щойно завербований шпик спрацював майже блискавично: доніс про втечу, яку планував високий офіцер вермахту. Луїс вирішив не доповідати ні Карпинському, ні Робертсові, а провести арешт власними силами й ні з ким не ділитися успіхом. Він полюбляв кіно, драматичні колізії і тому вирішив почекати до вечора, а коли втікачі зберуться в котельні, Луїс увійде на чолі своїх жандармів. Але він поспішив.

Клосс був у котельні ще до переклику й нетерпляче позирав на годинник. Чи ж вони прийдуть? Чи побачить він, нарешті, групенфюрера Вольфа? Чи Вольф—це просто хтось із них чотирьох? Клосс обговорив з Карпинським систему сигналізації, але знав, що найменша похибка може звести нанівець увесь план. Невловимий Вольф був ворогом, з яким не можна легковажити. Чи повірить він своїм підлеглим? Чи повірить, що справді є можливість утекти?

Він узяв лопату й почав відгортати кокс: не хотілося завчасу викликати підозри Вольфа. Клосс почув клацання дверей, повернувся й побачив на порозі американських жандармів. Невже Карпинський відмовився від операції? Хай їм грець… Усміхнений лейтенант Луїс стояв на широко розставлених ногах, узявши руки в боки.

— Втелющився ти, брате, — сказав він. — Закортіло провітритись, еге ж?

Його виштовхали з котельні, потягли подвір’ям. Він навіть не бачив Ворміца й Олерса, які саме вийшли з казарми, але, помітивши під котельнею Клосса та американців, відразу повернулися назад.

Клосса завели до кабінету Луїса. Лейтенант наказав йому стати посеред кімнати й покласти руки на потилицю.

— Кажи, хто збирався з тобою тікати?

— Я нічого не скажу. — Клосс був розлючений. Всі зусилля виявилися марні.

— Кажи! — ревів Луїс, переконаний, що за мить німецький офіцер почне давати зізнання, а він, Луїс, матиме свій перший успіх у цій війні. Але на порозі з’явився капітан Карпинський.

— Звільнити його, — сказав він тихо, але голосом, що налякав Луїса. — Негайно звільнити його.

Клосс зрозумів, що це не Карпинський, а Луїс, без відома начальства, зіпсував йому плани. Клосс вийшов, а шинкар мав переконатись, що ніколи не треба завчасно тішитись успіхами.

— Ви ідіот, Луїс! — кричав Карпинський. — Хто вам наказав брати цього Клосса? Чому ви не доповіли раніше?

— Планувалася втеча, — шепнув Луїс.

— Не було ніякої втечі, — ревів Карпинський, — ви чуєте — не було!

Тепер Луїс уже нічого не розумів. Він важко дихав, вирячивши на капітана червоні очі.

— Ви хочете сказати, що мене обдурили? Що мій шпик ошукав мене? Ось я задам йому перцю!

Карпинський махнув рукою. Він уже бачив, що ця людина нічого не розуміє.

— Надалі, — докинув Карпинський, — облиште свої витівки.

Він вийшов з кабінету, грюкнувши дверима. На нього чекала ще прикра розмова з Робертсом, який не любив, коли в таборі щось відбувалося без його відома.

— Ми повинні були працювати разом, — шепнув він. — Що це за історія з Клоссом?

— Невеличкий експеримент, — пояснив Карпинський, — який цього разу не вдався. Може, ми спробуємо його повторити.

— Не інформуючи мене?

— Тебе про все буде поінформовано, — сухо відловів Карпинський.

— Сподіваюсь. А щодо Клосса — ти дозволиш і мені заопікуватися ним? Трохи в інший спосіб. Ця людина може бути цінна для нас, але треба їй розтлумачити, що йдеться не лише про Вольфа, а може, навіть і найперше не про нього. Ти розумієш?

— Я волів би не розуміти, — сказав Карпинський.

Звичайно, Луїс не забув про Шикля. Принаймні був у нього хтось, кого можна звинуватити у невдачі. Луїс викликав його до себе.

— Ти дурень, ти ідіот! — шпетив його лейтенант. — Не було ніякої втечі, чуєш? Ти обдурив мене. Якщо хочеш вийти з цього табору, ніколи не дозволяй собі нічого подібного!

— Але ж, пане лейтенант, — заперечував Шикель, — їх було там п’ятеро. Я вже знаю всі прізвища: Клосс, Ворміц…

Він не встиг закінчити. Міцний удар звалив його на підлогу. Луїс був шинкарем з Техасу і дуже не любив, коли його ошукували.

Чи вдасться ще раз намовити їх на втечу? Чи повірять вони, що провал Клосса був випадковим, що дорога через котельню не відрізана раз і назавжди? Клосс не шкодував гірких слів капітанові Карпинському. Якби не Луїс і його жандарми, вони вже мали б Вольфа. Клосс сказав американцеві, що спробує ще раз, але особливої надії не плекав. Його бентежила одна думка: чому лише ці четверо? чому ніхто інший серед десятків працівників СС і гестапо ніколи не бачив Вольфа? Він вважав, що буде надзвичайно складно схилити гестапівців до нової зустрічі, але Олерс, якого він побачив наступного ранку на подвір’ї казарми, погодився несподівано легко.

— Так, так, — сказав він з дивною посмішкою. — Ми теж хотіли б побалакати з вами, Клосс.

Домовилися знову зустрітися ввечері на горищі. Клосс повідомив про цю зустріч Карпинського, але йому здавалося, що американець не виявив великого зацікавлення.

— Навряд чи з цього щось вийде, — сказав Карпинський і відразу додав: — Чому вам, пане Клосс, так кортить знайти Вольфа? — Проте він погодився ще на одну спробу.

Вже зовсім споночіло, коли Клосс дістався останнього поверху будинку і, уважно дивлячись довкола, почав підніматися крутими сходами. Двері на горище були замкнені; тільки-но Клосс постукав, йому відразу відчинили, і він побачив усіх чотирьох, що сиділи трохи в глибині на старих скринях. Клосс сказав “добривечір”. Але відповіді не отримав і, глянувши на їхні обличчя, зрозумів: вони готують для нього якусь несподіванку, тут має щось статися, якусь мить йому захотілося вийти з гри, але було вже надто пізно, та і він, Клосс, ніколи не зупинявся напівдорозі. На вузькому віконечку висіла темна ганчірка; Клосс подумав, що досить її зірвати — і вмить з’явиться Карпинський зі своїми людьми, але то в крайньому разі; він ще сподівався на щасливе здійснення свого задуму.

— Ми чекали на вас, Клосс, — порушив нарешті мовчання Олерс. У його голосі чулися зловорожі нотки.

— Ми були певні, — відразу додав фон Люебоф, — що вас випустять.

— Мені вдалося викрутитись, — сказав Клосс, ніби не помічаючи тону Люебофа. — Просто прийшли вони надто рано. І нічого не змогли мені довести. Ні вас, ні групенфюрера ніхто не підозрює.

Клосс помітив посмішки на їхніх обличчях. Невже він грав надто наївно? Невже недооцінив цього разу ворога?

— Ми віримо вам, Клосс, віримо, що ви щирий німець і чудовий товариш. — Ворміц уже навіть не приховував глузування. — І що ви зробили з тих американців віслюків, на що вони, зрештою, заслуговують…

— Я не розумію цього тону. — Клосс підвищив голос. Він знав, що в такому товаристві крик діє найкраще. — Ситуація дуже серйозна. Ми мусимо розробити новий план втечі. Нема іншого виходу.

— Буває так, що взагалі настає безвихідь, — серйозно зауважив Ворміц.

— Панове, — Клосс вирішив атакувати першим, — нас лише п’ятеро знало точний час втечі, — він подивився на них і знову побачив посмішку на обличчях. — Лише нас п’ятеро, — повторив Клосс, — отже, один з нас зрадив. Треба знати — хто. Врятування життя групенфюрера Вольфа є настільки важливою справою, що треба виключити зайвий риск.

Чи вдалий це хід? Здається, вони на це не сподівалися. Помовчавши, слово взяв Люебоф.

— Це ви, пане Клосс, висловили наші думки, — сказав він. — Уявіть собі, — вів Люебоф, — ми теж дійшли висновку, що серед нас є зрадник. Ми навіть знаємо, хто зрадник. Вас це не цікавить, Клосс?

Цієї миті з темної глибини горища з’явився чоловік, якого Клосс упізнав раніше, ніж той устиг доторкнутись до його плеча, раніше, ніж побачив спрямоване на себе дуло пістолета. Бруннер! Он воно що за несподіванка! Отже, в цьому таборі, мабуть, у шкурі рядового вермахту, переховувався його найдавніший і найзапекліший ворог.

— Ви пізнаєте? — запитав Олерс. — Нам дуже пощастило. Сьогодні вранці я зустрів свого давнього знайомого Бруннера, який також виявився вашим знайомим, Клосс, і який пояснив, чому ви так хотіли сприяти втечі групенфюрера Вольфа.

Решта зайшлися сміхом.

— Стій спокійно, Гансе, любий друже, — шепнув тим часом Бруннер. — Якщо ти кричатимеш, я пристрелю тебе.

Клосс мовчав. Становище було, власне, безнадійне. Він розумів, що вони його застрелять, бо знали вже, хто він такий. Клосс не мав ані найменшої можливості підійти до вікна, зірвати ганчірку, подавши таким чином знак Карпинському.

— Кінчай, — сказав Ворміц.

Бруннер закурив.

— Зараз, хвильку… Надто довго чекав я на це, — і звернувся до Клосса: — У тебе суворе життя, Гансе, тобі вдалося дурити нас п’ять років, але живим ти звідси не вийдеш.

— Тебе вже п’ятнадцять разів повинні повісити, — сказав Клосс, — але тебе це все одно не мине. — І додав: — Я шкодую, що не впіймав групенфюрера Вольфа, але те, що не вдалося мені, вдасться комусь іншому.

— Ви ніколи його не впіймаєте, — заявив Ворміц.

Клосс сів на скриньку спиною до вікна. Він поводився так, ніби не було небезпеки, ніби він не знав, що ось-ось має загинути. Чи вдасться йому трохи позволікати час?

— Ви що — хочете відразу мене застрелити, — запитав Клосс, — чи волієте поговорити? Я міг би розповісти вам дещо цікаве.

— Нас ніщо не цікавить, — перебив його Бруннер. — Ти не викрутишся.

— Може, розповісти про тебе що-небудь, Бруннер?

— Дурниці! — обізвався Олерс. — Хіба що американці раптом забажають співробітничати з польською розвідкою. Тільки це мене дивує.

— Чи непокоїть? — запитав Клосс. Він говорив повільно, уважно дивлячись на них. — Пам’ятайте, що моя смерть нікого не вбереже від покарання і що ви не врятуєте Вольфа.

— А може, сказати йому, де Вольф? — несподівано запитав Фаренвірст. — Це вже така традиція. Ті, що вмирають, усе взнають перед смертю.

— Не треба, — буркнув Ворміц.

Клосс дивився на них: вони стояли один поруч одного — Ворміц, Олерс, фон Люебоф, Фаренвірст — і раптом він усе зрозумів. Пізно зрозумів.

— Гансе, — шепнув Бруннер, схиляючись над ним, — ти все пригадуєш? Підсумував наші рахунки? І те місто над Віслою? І твою кузину Едиту? І Кольберг? Кінець, Гансе.

Бруннер переживав свій великий день, свій тріумф.

— Стріляй, Бруннер! — крикнув Клосс. Раптом він схилився і, перш ніж той встиг зорієнтуватись, спритним ударом вибив у Бруннера з рук пістолет.

Усе, що сталося потім, тривало лише кілька секунд. Потужний удар звалив Бруннера на підлогу, чотири гестапівці кинулися до Клосса, але в руці у нього вже була зброя. Швидким рухом він зірвав ганчірку з віконця і відходив до дверей, тримаючи їх на мушці, а вони приступали до нього, готові на все, нестямні з люті, ладні вбити навіть ціною власної смерті. Клосс зняв глушник і натиснув на курок. Він вистрелив у вікно, потім над їхніми головами, спиною штовхнув двері горища і з’їхав сходами вниз, в останню мить ухопивши дерев’яні поруччя. У таборі сирена вже вила на сполох. На подвір’ї пролунав крик американських жандармів, потім тупіт людей, що бігли сходами. За мить тут і Карпинський буде зі своїми жандармами, але Клосс не мав наміру ні розмовляти зараз з американцем, ні лишатись у таборі. Він знав те, що хотів знати. Клосс виконав своє доручення.

Коли військова поліція вибігла на коридор останнього поверху, Клосс сховався в темній ніші під сходами на горищі і притулився до стінки. Жандарми на чолі з Робертсом і Карпинським вбігали нагору. Клосс трошки перечекав, потім пішов уперед темним коридором і вниз сходами, за якими ніхто не стежив.

“Будинок їм треба було оточити, — подумав Клосс. — Я про всяк випадок наказав би перекрити усі входи”.

Клосс опинився на спорожнілому подвір’ї. Прожектори — мабуть, за сигналом тривоги — освітлювали дротяну огорожу й ворота табору. Але будинок комендатури був темний, лише в кількох вікнах на другому поверсі горіло світло. Як утекти? І це під час тривоги? Клосс уважно оглянув комендатуру: в дверях стояв солдат, але одне темне вікно на першому поверсі було відчинене. Клосс обійшов довкола будинку й, не вагаючись, не маючи ще плану, стрибнув через вікно всередину. Найризикованіші ідеї народжувались у нього тоді, коли становище було особливо складним. Клосс знав, де містяться кабінети Робертса й Карпинського. Як він і припускав, двері були відчинені. “Вони квапилися”, — подумав Клосс. На вішалці біля дверей висів американський плащ і кашкет. Це було те, що він шукав.

За кілька хвилин він знову йшов подвір’ям. Панував уже спокій, лише по дротяній огорожі безперервно ковзало світло прожекторів. Клосс в американському плащі та кашкеті повільною, спокійною ходою підійшов до брами, зупинився неподалік вартового, закурив цигарку. Потім, не пришвидшуючи ходи, пройшов через ворота, недбало віддавши честь виструнченому військовому поліцейському. Він був вільний. До Лаби — вісімдесят кілометрів.

Тим часом на горищі чотири гестапівці й Бруннер стояли під стіною, освітлені променями електричних ліхтариків. Капітан Робертс без кашкета й без плаща, зі зброєю в руках, допитувався:

— Кажіть, хто стріляв?

У відповідь — мовчання. Перелякані гестапівці дивилися на американців, нічого не розуміючи.

— Де зброя? — кричав Робертс.

— Адже ви знаєте, — шепнув нарешті Ворміц.

— Не клейте дурнів! — Робертс втратив самовладання. — Відповідайте на запитання! У кого є зброя?

— Зброю забрав пан гауптман Клосс, — сказав Олерс, намагаючись вимовляти це прізвище з належною повагою.

Робертс подивився на Карпинського, що стояв поруч, ніби хотів сказати: “Бачиш, що ти накоїв!”

— Пан гауптман Клосс, — повторив Ворміц, — адже ви знаєте.

— Де він? — крикнув Робертс.

Гестапівці справді нічого не розуміли.

— Він вийшов, — озвався нарешті Олерс. — Чого ви нас про це питаєте?

Робертс підійшов до Бруннера.

— А тебе як звати? — запитав він. — Я тебе не знаю.

Бруннер знав, що вже нема рації приховувати справжнє прізвище.

— Штурмбанфюрер Бруннер, — відрапортував він.

— Он воно що! А може, групенфюрер Вольф?

— Ні! — крикнув Бруннер. — Ні! Запитайте, врешті, Клосса,

— Ми і його запитаємо, — сказав Карпинський, — але спочатку ти усе нам розповіси.

— Мені нічого сказати, — мовив Бруннер. — Я виконував наказ. Адже я не вбив Клосса.

Тепер американці нічого не розуміли. Вони дивилися на Бруннера, мов на причинного.

Одного дня опівдні до табору приїхав особисто генерал Гарріс. Робертс і Карпинський чекали вже перед дверима комендатури. Гарріс — кремезний чоловік, з обличчям, що скидалося на морду бульдога, — привітався з ними мовчки.

— Все готове? — буркнув він.

— Так точно, — запевнив його Робертс.

Вони увійшли до великого залу, де колись була якась наукова лабораторія. Під стіною ще стояла дошка, а посеред кімнати — великий стіл. Луїс приготував прийом із вправністю шинкаря з Техасу. Гарріс уважно роздивився напої, навіть підняв якусь пляшку, налив з неї трохи в чарку, скуштував.

— Гаразд, — сказав він. — Вони ось-ось приїдуть. Сідайте, панове, — наказав він. — Штаб нашої армії висловив згоду на приїзд двох офіцерів з їхньої місії з-за Лаби. Вони твердять, що групенфюрер Вольф, якого ми обіцяли їм видати, перебуває тут, у цьому таборі.

— Я нічого про це не знаю, — сказав Робертс. — Ми також шукали Вольфа, але, на жаль, даремно.

Гарріс холодно дивився на них.

— Я невдоволений вами, — кинув він. — Ви дали себе ошукати, як немовлята.

— Я зробив усе, щоб знайти Вольфа, — сказав Карпинський.

Гарріс махнув рукою.

— Не про те мова, — гаркнув він. — Це скандал, — загорлав генерал, втративши несподівано спокій, — що вони впізнали людину, яка перебуває в нашому таборі! Вони, а не ми! У них тут був хтось? — Він знову наповнив свою чарку. — Звичайно, якщо вони мали чи мають когось, то ви все одно не дізнаєтесь, бо той пан не прийде до вас з поклоном. Нащо? Я б теж не прийшов. — Гарріс звернувся до Карпинського: — Якщо Вольф і справді тут, пане Карпинський, ви повернетесь до Штатів.

— Ні про що інше я не мрію, — відповів капітан.

Цієї миті на порозі з’явився сержант.

— Приїхали, — доповів він.

Обличчя Гарріса невпізнанно змінилося, коли увійшло двоє офіцерів. Щирий, безтурботний усміх генерала мав свідчити про радість, з якою він зустрічав союзників.

Радянський офіцер був у чині полковника, за ним стояв Клосс у польському мундирі з відзнаками майора. Карпинський і Робертс витріщилися на нього, як на пришельця з того світу.

— Це ви! — крикнув, нарешті, Карпинський. — Оце так!

Робертс зайшовся сміхом.

— Цей тур ви виграли, — сказав він. — Ніде правди діти.

— І наступний тур я теж виграю, — відповів Клосс, додавши: — Я привіз вам ваш плащ і кашкет.

Вони вже довго сиділи за столом. Генерал Гарріс, який вислухав розповіді Карпинського про Клосса, не зводив очей з молодого польського офіцера.

— Отже, ви твердите, — сказав він, коли вони обмінялися вже всіма передбаченими для такого випадку тостами, — що в нашому таборі переховується групенфюрер Вольф. Ми про це нічого не знаємо.

— Прошу викликати, — сказав Клосс, — чотирьох есесівців: Ворміца, Олерса, Люебофа і Фаренвірста,

Робертс вийшов з кімнати, а Гарріс знову наповнив чарку Клосса.

— Я не хотів би, — сказав він, — щоб ви були колись моїм ворогом.

— Це, безперечно, залежить тільки від вас, пане генерал, — відповів Клосс.

До кімнати увійшов спочатку військовий поліцейський, за ним четверо гестапівців і знову двоє військових поліцейських.

— Ну, то хто з них? — запитав Гарріс. — Хто з них, на вашу думку? І які у вас докази?

— Хвилиночку, — сказав Клосс і підійшов до гестапівців. Вони дивилися на нього з неприхованою зненавистю. — Станьте в іншій послідовності, — наказав він, — як тоді, на горищі, коли я розкрив вашу таємницю. Перший Ворміц, другий Олерс, третій Люебоф, четвертий Фаренвірст.

— Що це має означати? — запитав Робертс.

Клосс підійшов до дошки, знайшов кавалок крейди і виписав одне за одним усі чотири прізвища: Ворміц, Олсрс, Люебоф, Фаренвірст, потім у кожному прізвищі витер рукавом усі літери, за винятком першої. На дошці лишилося слово “Вольф”.

— Оце, — сказав Клосс, показуючи на всю четвірку, — і є групенфюрер Вольф, який ніколи не існував. Ми вимагаємо видачі цих панів. їм не вдасться перекласти свої злочини на міфічного шефа.