Історія без міфів. Бесіди з історії української державності

Нищення української мови поневолювачами України

У світовій історії жодна мова не зазнала такого страшного нищення від сусідів–ворогів, як українська від Польщі й особливо від Росії.

Нам вдалося відшукати низку документів, які у хронологічній послідовності засвідчують нищення української мови поляками, москалями і більшовиками–комуністами.

Перші бібліотеки з’явились на Русі в XI ст. Були це збірки грецьких рукописів, а також слов’янські переклади богословської літератури та богослужебних книг. Найбільші книгозбірні мали Києво–Печерський монастир та Софійський собор, при якому за часів Ярослава Мудрого працювало немало переписувачів. Мали свої бібліотеки й освічені бояри й удільні князі. Все це багатство було знищене…

1410 рік. Битва під Грюнвальдом. Прапор Львівської землі, з яким ішли галицькі воїни на битву під Грюнвальдом, як і згодом шабля Сагайдачного, кухоль гетьмана Богдана Хмельницького зберігаються у Кракові. Кілька універсалів Хмельницького — у бібліотеці Польської Академії наук.

1569 рік. Після Люблінської унії — гоніння на українські книги, надруковані на польській території.

1627 рік. Указом царя московського Михайла Федоровича та Патріарха Філарета звелено було книги українського друку зібрати і на пожежах спалити із суворою забороною будь–коли в майбутньому купувати українські книги. У Москві спалено “Учительноє євангеліє” Транквіліона–Ставровецького разом з іншими його книгами та “Великий Катехизис” Лаврентія Зизанія Тустановського.

1672 рік. Указ про заборону в усіх містах усіх чинів людям тримати в себе вдома та на території Польщі відкрито чи таємно українського друку книги, а хто їх має, то суворо наказано приносити і здавати воєводі, місцевому правителю.

1677 рік. Московський Патріарх Іоаким наказав із українських книг знищити листки, які мають відмінність від книг московських.

1689 рік. Синод заборонив Києво–Печерській лаврі друкувати перший том “Четьї мінеї” Дмитра Ростовського.

1690 рік.Московський патріарх Іоаким указом заборонив усе українське письменство, а перший том книги “Четьї мінеї” звелено спалити.

1693 рік. Лист Московського патріарха до Києво–Печерської лаври про заборону будь–яких книг українською мовою.

1709 рік. Указ Петра І про заборону друку книг українською мовою, а книги, друковані церковнослов’янською мовою, звіряти з російським виданням, щоб у них “ніякої різниці не було”.

1720 рік. Указ Петра І, щоб знову книг ніяких, крім церковних попередніх видань, на Україні не друкувати, а ті старі книги з книгами великоросійського друку звіряти, щоб ніякої відмінності й особливого наріччя в них не було.

20 грудня 1720 року. Петро І видав указ київському губернатору князю Голіцину, щоб “… во всех монастырях, остающихся в Российском государстве, осмотреть й забрать древние жалованные грамоты и другие курйозные письма оригинальные, а также книги исторические, рукописные и печатные”.

1721 рік. Наказ Синоду надсилати книги з українських друкарень у “синодальну контору” для виправлення їх згідно з російськими вимогами та вимовою й завірення клеймом цензора.

1724 рік. Друкарня Києво–Печерської лаври оштрафована на одну тисячу карбованців за друкування книг, не у всьому схожих з великоросійськими. На таку ж суму і за таку ж “провину” оштрафовано і чернігівську друкарню, яку перевезли до Москви.

1725 рік. Наказ Петра І про переписування на Україні державних постанов та розпоряджень з української мови на російську.

1740 рік. Російська імператриця Анна Іоаннівна створила Правління гетьманського уряду під керівництвом московського князя Олексія Шаховського та запровадила російську мову в діловодстві на території України.

Переписи 1740–1748 рр. свідчать, що в семи полках Гетьманщини на 1094 села припадало 866 шкіл із викладанням українською мовою. У 1804 р. було видано царський указ, який заборонив навчання українською мовою. Результати національного гніту одразу позначились на стані освіти в Україні.

Уже перепис 1897 р. показав, що в Україні на 100 осіб було лише 13 письменних.

1755 рік. Синод наказав Києво–Печерській лаврі перекласти на російську мову “Четьї мінеї” св. Дмитрія Ростовського та “Києво–Печерський патерик”.

1763 рік. Указ Катерини II про заборону викладати українською мовою в Києво–Могилянській академії.

1764 рік. Скасування Катериною ІІ українського гетьманства, а з ним — ліквідація українських навчально–культурних закладів та усунення від влади україномовних чиновників.

1765 рік. Ліквідація Катериною II козацького устрою та козацьких шкіл на Слобожанщині.

1766 рік. Синод видав суворий указ Києво–Печерській лаврі друкувати лише ті книги, які в московській друкарні друкуються й дозволені Синодом.

1769 рік. Синод заборонив Києво–Печерській лаврі друкувати букварі українською мовою і наказав відібрати у людей ті букварі, які були вже на руках.

Після скасування Канцелярії міністерського правління малоросійських справ у м. Глухові з неї вилучені та перевезені до Росії справи таємного діловодства. Документи архіву Запорозької Січі, знайдені під час “розорення Січі генерал–поручиком Текелією у скрині під престолом Січової церкви”, опинилися в Московському відділенні загального архіву Головного штабу.

1882 рік. Катерина II створила комісію для заведення в Росії народних училищ, завданням яких було запровадження єдиної форми навчання та викладання російської мови в усіх школах імперії.

1884 рік. Синод наказує митрополитові Київському і Галицькому Самуїлу карати студентів та звільняти з роботи учителів Києво–Могилянської академії за відхід від російської мови. Наказ Синоду Київському митрополитові Самуїлу Милославському ввести в Києво–Могилянській академії та в усіх школах України російську мову викладання, в результаті чого на Лівобережжі зникло 866 українських шкіл.

1885 рік. Наказ Катерини II по всіх церквах імперії правити службу Божу російською мовою. Російська мова заведена в усіх школах України.

1886 рік. Синод знову наказує митрополитові Київському контролювати Лаврську друкарню, щоб ніякої відмінності з московськими виданнями не було, а в Києво–Могилянській академії негайно ввести систему навчання, узаконену для всієї імперії.

1789 рік. У Петербурзі з ініціативи Катерини II видано “Порівняльний словник усіх мов”, у якому українська визначається як російська, спотворена польською.

1811 рік. Закриття Києво–Могилянської академії.

1847 рік. Розгром Кирило–Мефодіївського братства, яке порушувало питання народної освіти.

1853 рік. Покалічено видання “Літопису” Грабянки.

1859 рік. “Абеткова війна” 1859 року розпочалася внаслідок того, що намісник Галичини граф Голуховський запропонував увести в українську писемність латинський алфавіт. Це сколихнуло галицьких українців, посилило боротьбу за національне відродження.

1862 рік. Позакривано українські недільні школи. Припинилось видання українського літературного та науково–політичного журналу “Основа”.

1863 рік. Валуєвський циркуляр: “Української мови не було, немає і бути не може, а хто цього не розуміє — ворог Росії”.

1864 рік. Тисячі пудів архівних матеріалів вивезли до Москви після судової реформи 1864 року. Згідно з обіжником Міністерства юстиції від 3 грудня 1866 року, туди потрапила велика кількість документів ліквідованих установ із Волинської, Київської, Катеринославської, Подільської, Херсонської та Чернігівської губерній.

1869 рік. Видано закон: чиновникам усіх відомств призначалась значна доплата за русифікацію неросійського населення.

1876 рік. Емський указ. Заборона ввозити українські книги з–за кордону, заборона підписувати українські тексти під нотами, заборона українських вистав. Невипадково хор М. Лисенка змусили співати у концерті українську народну пісню “Дощик” французькою мовою.

1881 рік. Закон про дозвіл на друкування словників українською мовою, але за російським правописом, а постановка українських вистав залежить від місцевого начальства.

1887 рік. Рукопис граматики української мови цензор повернув не читаючи, відписавши авторові, що нема потреби дозволяти до друку граматику тієї мови, яка приречена на небуття.

1888 рік. Указ Олександра III “Про заборону вживання в офіційних установах української мови та хрещення українськими іменами”.

1889 рік. У Києві, на археологічному з’їзді, дозволено читати реферати всіма мовами, крім української.

1892 рік. Російський уряд наказує цензорам суворо стежити за тим, щоб не допустити українських літературних перекладів з російської мови.

1894 рік. Заборона ввезення українських книг з–за кордону.

1895 рік. Заборона української читанки та українських книг для дітей.

1903 рік. На відкритті пам’ятника І. Котляревському в Полтаві не дозволено промови українською мовою.

1905 рік. Кабінет Міністрів Росії відкинув клопотання Київського та Харківського університетів про скасування заборони української мови, визначаючи це несвоєчасним.

1906 і 1907 роки. Закриття “Просвіти” в Одесі та Миколаєві.

1908 рік. Указ Сенату про те, що освітня робота в Україні шкідлива й небезпечна для Росії.

1910 рік. Указ Столипіна про зарахування українців до розряду інородців і про заборону будь–яких українських організацій.

1914 рік. Указ Миколи II про заборону української преси.

1919 рік. Після завоювання України більшовиками — знищення національно свідомої частини населення та заборона всіх українських літературних, драматичних та усних творів, серед яких лише українських народних пісень — триста тисяч.

1921–1923 роки. Голод на Україні, що знищував основу української нації — селянство.

1922 рік. Ліквідація “Просвіт” на Кубані, у Зеленому Клину (на Далекому Сході) та в інших місцях проживання українців.

1929 рік. Арешт та судові розправи над українськими науковцями та духовенством — заміщення їх російськомовними.

1932 рік. Спланована та здійснена за підтримкою, чи пак з мовчазної згоди, “світового співтовариства” акція ліквідації українського народу в Україні, яка володіє 40 % світового чорнозему, умертвлено голодом до 10 мільйонів носіїв української мови, саме селян, щоб зберегти зрусифіковане міське населення. У містах введено карткову систему та паспорти.

1933 рік. Телеграма Сталіна про припинення українізації і знищення більшості українських письменників.

1938 рік. Постанова ЦК КП(б)У про обов’язкове вивчення в школах республіки російської мови.

1939 рік. Після “визволення” Західної України закриття частини українських і відкриття російських шкіл.

1940 рік. Депортація населення Галичини до Сибіру.

1946 рік. Постанова Ради Міністрів Радянського Союзу про затвердження українського правопису, наближеного до російського.

1946–1947 роки. Голод на Україні.

1946 рік. Л. Каганович провів чистку серед діячів української культури. Знову депортація до Сибіру населення Західної України. План вивезення українців до Сибіру зірвався через нестачу вагонів.

1949 рік. Заборона повертатися в Україну тим робітникам, котрі були вивезені під час війни разом зі своїми заводами. Для відбудови промисловості в Україні присилали росіян.

1958 рік. Постанова Пленуму ЦК КПРС про перехід українських шкіл на російську мову викладання. 17.04.1959 р. Верховна Рада УРСР прийняла відповідну постанову.

1961 рік. XXII з’їзд КПРС — нова програма партії про “злиття націй” в єдиний радянський, тобто російський, народ.

1961 рік. Репресії проти захисників української мови та культури.

1970 рік. Наказ Міністерства освіти СРСР про написання і захист усіх дисертацій лише російською мовою. Затвердження їх тільки в Москві.

1972 рік. Друга після війни чистка і репресії проти україн^ства. Усунення з посади першого секретаря ЦК КПУ П. Шелеста за недостатню боротьбу з націоналізмом. Арешти.

1975 рік. Нова цензура “Кобзаря” Т. Шевченка.

1978 рік. Колегія Міносвіти УРСР видала директиву “Про вдосконалення вивчення російської мови в українських школах”.

1979 рік. Ташкентська конференція “Російська мова — мова дружби народів”.

1983 рік. Постанова ЦК КПРС і Ради Міністрів Радянського Союзу “Про поліпшення вивчення російської мови у школах республік”. Доплата за викладання російської мови 15 % та поділ класів.

1989 рік. Постанова ЦК КПРС “Про єдину офіційну загально державну мову в Радянському Союзі” (російську). Те ж у проекті Конституції М. Горбачова.

1989 рік. Верховна Рада Радянського Союзу видає закон про мови народів Радянського Союзу, яким закріплює за російською мовою статус офіційної на всій території Союзу.

1994 рік. Намагання надати російській мові статус офіційної в незалежній, вільній, суверенній, самостійній Україні.

1994 рік. Алма–Ата. Спільний науковий простір (тобто російський) для СНД.

Унікальне за своїм цинізмом явище світового масштабу — нищення української мови у Росії як імперській, так, іще гірше,— у Росії комуністичній.

Тим часом прогресивний світ зовсім інакше дивиться на цю справу. Так, у Франції за допомогою комп’ютеризації встановлено, що українська мова є однією з найстаріших мов і однією з найкращих у світі.

Мудра Японія, яка після Другої світової війни, будучи переможеною, всі зусилля і фонди надала освіті й за два десятиліття стала однією з найпередовіших держав світу, довідавшись про таку значущість української мови, негайно запровадила в Токійському університеті вивчення української мови.

А так званий старший брат, який упродовж віків тільки те й робив, що нищив чужі землі і цілі народи, “визволяв” чужі території, неспроможний повністю знищити великий український народ, з усією ненавистю і люттю накинувся на чарівну українську мову, яка входить у п’ятірку найкращих мов світу, з метою повного її знищення. Тож недаремно за Росією, яка, до речі, вкрала у нас саму назву держави, закріпилась “слава” тюрми народів, комуністичного пекла.

Богдан Козярський,

доцент кафедри україністики Українського інституту підвищення кваліфікації керівних кадрів освіти

Всеукраїнська правозахисна газета. — 1995. — Листопад. — № 3.

Гадяцький трактат

…Бога сил небесних беруть за свідка в тім, що все, що постановляється, буде дотримуватися щиро і правдиво вічними часами.

“Згоду вічну й нерозривну поставили ми таким чином:

“(1) Релігія грецька старинна, така, з якою Русь приступила до Корони Пол., аби зіставалася при своїх прерогативах і вільнім уживанню свого богослуження, по всіх містах, містечках і селах, в Короні Пол. і в кн. Лит.,— так далеко, як сягає язик народу Руського. На сеймах, у війську, в трибуналах, не тільки в церквах, але в публічних процесіях, у відвідуванню хворих з святощами, в хованню померших і взагалі у всім — так, як свобідно і прилюдно виконує своє богослуження обряд римський.

“Тій же грецькій релігії дається право свобідного фундування нових церков і монастирів, так само поновлення і поправляння старих.

А унія, що викликала досі замішання в Рчп., касується і в Короні, і в в. кн. Лит. — і хто хоче, нехай вертає до римського, а хто хоче — до грецького неуніатського богослуження.

“В Києві король й. м. і стани коронні позволяють заснувати академію, котра має користуватися такими прерогативами і вільностями, як академія краківська, з тою тільки умовою, щоб у тій академії не було професорів, магістрів і студентів ніякої секти: аріанської, кальвінської, лютеранської. А щоб студентам і учням не було ніякої оказії до бійок, всякі інші школи, які були в Києві перед тим, й. кор. м. накаже перенести деінде.

“Другу таку ж академію й. к. м. і стани коронні і в. кн. Лит. позволяють (заснувати) там, де для неї буде знайдене відповідне місце. Вона заживатиме тих же прав і вільностей, як і київська.

“Вся Річ Посполита народу Польського, в. кн. Литовського, і Руського, і належних до них провінцій відновляється цілком такою, як була перед війною, себто — ці три народи мають зіставатася непорушно, як були перед війною в границях своїх і при свободах (своїх) згідно з законами — і в радах, судах і вільній елекції панів своїх — королів польських, литовських і руських. Коли під тягарем війни з заграничними державами щось поставлено було на зменшення границь і вільностей тих народів, це має вважатися за недійсне і пусте, і вищеназвані народи повинні зіставатися при своїх свободах, як єдине тіло одної і нероздільної Рчп., не роблячи приміж собою різниці з приводу віри: як хто визнавав і визнав христианську релігію — чи римську, чи грецьку, всі зістають в спокою, при вільності. Хіба якісь засуди або декрети були винесені перед війною і за час війни цілком законно — при наявності сторін чи в відсутності.

“(3). Війська Зап. Число має бути 60 тисяч, під владою гетьмана руського, згідно з стародавніми вольностями їх.

Скільки наємного (“затяжного”) війська буде на Русі, все має бути під владою того ж гетьмана.

“Пробувати військо Зап. в тих воєводствах і маєтках, де воно було перед війною. Всякі вільності, надані (їм) привілеями найясніших королів польських, потверджуються: вони (козаки) зістаються при стародавніх вільностях і звичаях своїх, що не тільки в нічім не обмежуються, але навпаки — потверджуються всякою повагою. Ніякий державний корол. маєток, ні староста, ні пан дідичний, ні доживотний, ані їх підстарости, урядники і всякі інші слуги не будуть стягати ніяких податків з козацьких хуторів, сіл, містечок, домів, ні під яким претекстом. Вони мають бути вільні від яких–небудь тягарів, цла і мита, як люди лицарські, у всій Короні й в. кн. Лит. Мають бути також вільні від усяких судів старостів, державців, панів і їх намісників — тільки під юрисдикцією самого гетьмана військ Руських мають зіставатись. Також всякі напитки, лови в полях і на ріках й інші козацькі пожитки мають зіставатись при козаках свобідно, згідно з їх звичаями.

“Зокрема, кого гетьман війська Руського подасть й. кор. мил. як гідних клейноту шляхетського для ще більшої заохоти до служби й. кор. мил., тим усім без яких–небудь труднощів буде уділена нобілітація з наданням всякої шляхетської вільності. Але так треба міркувати, щоб з кожного полку могло бути нобілітовано сто.

“Ніяких військ польських, литовських або чужоземних ніхто не може вводити в воєводство Київське, Браславське, Чернігівське. Тільки наємне військо, що пробуватиме під владою гетьмана військ Руських, вибиратиме хліб з королівських і духовних маєтностей вищезгаданих воєводств, за ординансом того ж гетьмана руського. А коли б була війна при границях Русі і треба було послати туди коронне військо в поміч, в такім разі це помічне військо має бути під регіментом гетьмана військ руських.

“(4). Для скріплення і більшої певності цього договору гетьман військ Руських до кінця свого життя має бути гетьманом військ Руських і першим сенатором воєводства Київського, Браславського і Чернігівського. А по смерті його має бути вільний вибір гетьмана: стани воєводства Київського, Браславського і Чернігівського виберуть чотирьох кандидатів, і з них одному король надасть (гетьманство).

“Двір–мінниця для биття всяких грошей має бути заложений в Києві або де буде признано зручнішим — однієї якості і металу із королівською особою (портретом).

“Податки, які Рада ухвалятиме на соймі, в воєв. Київськім, Браславськім і Чернігівськім мають уживатися на наємне військо, що буде під владою гетьмана військ Руських.

“Спільні ради і спільні сили всіх тих народів против кожного неприятеля. Мають всі три старатися спільно всякими способами, аби Рпта (Річ Посполита) мала вільну навігацію на Чорне море.

“Коли б станам Коронним і в. кн. Лит. прийшлось почати війну з царем московським, військо Зап. до такої війни не буде притягнене.

“Коли б цар не схотів вернути провінцій Річпосполитої і на неї наступав, тоді мають сполучитися всі сили: коронні, в кн.

Лит. і військо Руське Запорозьке, під регіментом свого гетьмана, і воювати […].

“(5). Гетьмани з військом Зап.— теперішні і наступні — відступивши від усяких заграничних протекторів, більше до них приставати не мають. Навпаки — мають пробувати в вірності, підданстві і послушенстві у найясн. маєстату королівства польського і наступників його і всій Річпосполитій і будуть пробувати вічно.

Але так, щоб це не нарушало братерства зав’язаного з ханом кримським, а коли може то бути без порушення цілості Річпосполитої — то і з царем московським.

“Посольств від заграничних (гетьман) не має приймати, і якби такі трапились — має їх відсилати до короля й. м.

“Також ні війська стороннього вводити не буде, ні порозуміння з заграничними державами мати не буде; хіба сповіщаючи про це короля його милість […].

“(7). А для кращої певності — тому що гетьман з військом Зап. і ці воєводства, що були відірвалися, відкидають всяку протекцію інших народів і добровільно — як вільні до вільних, рівні до рівні і шановні до шановних повертають,— тому для певнішого дотримання нинішнього акта король і Річпосполита дозволяють народові Руському (мати) осібних канцлерів, маршалків і підскарбіїв з правами сенаторів і інші уряди народу Руського.

“При складанні договору з царем московським, коли б до того прийшло, роль й. м. і стани коронні і в. кн. Лит. мають вимагати ненарушеної репутації (реабілітації) вельм. гетьмана і нинішнього договору.

“А щоб ця конституція мала вічну вагу і повагу, вона в усім своїм змісті від початку до кінця буде включена в конституцію (постанови сеймові), ухвалена сеймом, рахована за вічний і незмінний закон і так дотримувана.

“Діялося в таборі під Гадячем, дня і року вищезазначеного”.

“До булави великої руської належатиме Чигиринське староство, як то значиться в привілею, наданім пок. Б. Хмельницькому від короля й. м.

“Гетьман війська Руського буде вільний від резідування при королі й. У.

“Конвокація воєводства Київського, Браславського і Чернігівського буде скликана універсалом королівським після сойму, що має бути зложений якнайскорше”.

Іван Виговський,

гетьман війська кн. Руських рукою власною і печатка

Скорочений текст подано за виданням: Національні процеси в Україні. Історія і сучасність: Док. і матеріали. — К.: Вища шк., 1997. — Ч. 1. — С. 191–198.

Пакти конституції та законів вольностей Війська Запорозького

Між ясновельможним паном Пилипом Орликом, новообраним Гетьманом Війська Запорозького, та між старшиною, полковниками, а також названим Військом Запорозьким, прийняті публічно ухвалою обох сторін і підтверджені на вільних виборах встановленою присягою названим ясновельможним гетьманом, року Божого 1710, квітня 5 при Бендерах.

…Народ Козацький, що доти перебував під тяжким польським ярмом, прагнучи відновити колишню свободу, повстав за ревну віру православну, за закони батьківщини і старі вольності під проводом палкого борця, найвідважнішого керманича вічної пам’яті Богдана Хмельницького, який за допомогою Самого Бога і переможною поміччю найяснішого короля Швеції, безсмертного і славної пам’яті Карла X, з’єднавши сили Кримського Ханства і Війська Запорозького, а також завдяки власному прозорливому старанню, пильним турботам і величі духу, збройно звільнив від польського рабства Військо Запорозьке і пригноблений народ Руський і цілком добровільно піддав і себе, і народ Царству Московському, сподіваючись на те, що вони, будучи самі такого ж обряду, як і ми, дотримуватимуться своїх зобов’язань відповідно до прийнятих пактів і конституцій, скріплених присягою, і що він назавжди збереже Військо Запорозьке і вільний народ Руський під його покровительством при непорушних правах законів та вольностей.

Однак після смерті вищеназваного гетьмана Богдана Хмельницького, який благочестиво почив, Московське Царство взяло намір, дошукуючись багатьох засобів позбавити Військо Запорозьке його вольностей, підтверджених власною присягою, призвести його до остаточного знищення і накласти рабське ярмо на вільний народ, який ніколи не дозволяв себе завоювати силою зброї. І тоді щоразу, як Військо Запорозьке терпіло таке насильство, воно мусило власною кров’ю та відважним повстанням захищати недоторканість своїх законів і вольностей, захист яких Сам Бог, Месник беззаконня, милостиво підтримував.

Нарешті тепер уже недавно, за часів ясновельможного Гетьмана Івана Мазепи, що благочестиво почив, вищеназване Царство Московське, прагнучи втілити свої нечестиві наміри за допомогою сили і платячи нам злом за добро, замість вдячності і справедливої шани за таку велику й вірну службу, за (наші) військові видатки, що довели нас до повного розорення, за незчисленні героїчні подвиги і криваві ратні труди, вирішило перетворити козаків на регулярну армію, підкорити своїй владі міста, скасувати права і вольності, знищити з коренем Військо Запорозьке, що перебуває в пониззях Дніпра, і навіки стерти його ім’я. Усе це було очевидним, і нині існують докази на це, документально підтверджені. І тоді згаданий вище святої пам’яті ясновельможний Гетьман Іван Мазепа, перейнявшися законною ревністю до недоторканості батьківщини, законів та вольностей Війська Запорозького, палаючи пристрасним бажанням і в дні свого видатного Гетьманату, і після власної смерті — для увіковічнення свого імені — не тільки побачити на власні очі нашу батьківщину, а також Військо Запорозьке неушкодженими, але й залишити їх процвітаючими, з помноженими і розширеними вольностями, піддав себе під непереможне покровительство найяснішого, наймогутнішого короля Швеції Карла XII, який за особливим Господнім провидінням направився зі своїм військом на Україну. Ось так він (Мазепа) пішов по слідах свого попередника найвідважнішого святої пам’яті Гетьмана Богдана Хмельницького, який при взаємній згоді і стратегічній передбачливості (вступив у союз) з найяснішим королем Швеції, такого ж імені дідом його священної королівської величності Карлом X, прагнучи до звільнення своєї батьківщини з–під тяжкого польського рабства, і так само у відповідь на своє прохання отримав допомогу для вигнання польських військ. І хоча й безмірною була справедливість Господа і ревно сприятливою до благочестивого померлого гетьмана, однак відступилася від нього не тільки у мінливому жеребі війни, але й привела його самого сюди, до Бендер, щоб покорився закону смерті. Осиротіле після смерті свого гетьмана Військо Запорозьке, не втрачаючи надії здобути омріяну свободу і покладаючи тверду надію на допомогу Бога і на підтримку найяснішого і наймогутнішого короля Швеції, а також на те, що їхня справа як справедлива мусить неодмінно восторжествувати, для її продовження і для поліпшення військового порядку ухвалило, одержавши підтвердження своїх прохань від нашого найяснішого покровителя, його священної королівської величності короля Швеції, обрати нового Гетьмана і провести його вибори у визначений час на місці поблизу Бендер, призначеному для акту обрання публічній раді, під головуванням пана Костянтина Гордієнка, свого кошового отамана. А далі всі, цілком одностайно, разом із старшинами та урядниками, що були послані від Війська Запорозького, розташованого на Січі, за давнім звичаєм і за стародавніми законами обрали вільним голосуванням на гетьманство пана Пилипа Орлика, гідного гетьманської посади і здатного з Божою поміччю при підтримці його Священної Королівської Величності короля Швеції, глибоко розуміючи стан речей і маючи досвід, взяти на себе у загрозливих і тривожних обставинах теперішнього часу цей тяжкий і небезпечний гетьманський тягар, перейнятися пильною турботою про потреби батьківщини, обмірковувати, керувати й вирішувати те, що потребуватиме вирішення. А оскільки дехто з колишніх Гетьманів, наслідуючи деспотичне московське правління, зухвало намагався привласнити собі, всупереч праву й рівності, необмежену владу, не соромлячись нехтувати давніми законами і вольностями Війська Запорозького і тяжко пригноблюючи простий народ, тому ми, присутня тут старшина, і ми, кошовий отаман з Військом Запорозьким, попереджаючи подібні прецеденти, а головне — щоб здійснити таку важливу справу, як виправлення і піднесення своїх принижених прав та вольностей в особливо зручний час, коли згадане Військо Запорозьке знайшло собі захист не деінде, а під опікою його Священної Королівської Величності короля Швеції, і тепер твердо і без вагань її визнає, ми уклали угоду з паном Пилипом Орликом, новообраним Гетьманом, і ухвалили, щоб не тільки Його Ясновельможність у щасливі дні свого Гетьманату стежив за виконанням пактів і конституцій, викладених нижче по пунктах і підтверджених його присягою, але щоб цього незмінно дотримувалися також і наступні Гетьмани Війська. Запорозького.

І

Оскільки серед трьох богословських чеснот перше місце посідає Віра, то й перший пункт нехай буде про Віру Православного Східного Обряду, якою колись відважний Козацький народ був просвітлений через хозарських князів від Константинопольського Апостольського престолу. І відтоді аж донині (наш народ) твердо в ній перебуває, ніколи не стривожений чужинською релігією. Добре відомо усім, що славної пам’яті Гетьман Богдан Хмельницький з Військом Запорозьким не через якусь іншу причину розпочав законну війну проти Польської Держави, лише прагнучи належної по праву свободи і захищаючи Православну Віру, яку всіляко пригноблювали польські влади і принаджували до об’єднання з Римською Церквою. Після знищення на батьківщині чужинської Новоримської Релігії (Хмельницький) із названим Військом Запорозьким і народом Руським не з якої іншої причини віддався під захист Московського Царства, добровільно прийнявши його зверхність, а лише задля союзу Православної Віри. Тому теперішній новообраний Ясновельможний Гетьман, коли всемогутній Господь Бог сприятиме військовому щастю Його Священної Королівської Величності короля Швеції у збройному порятунку нашої батьківщини від ярма московського рабства, буде зобов’язаний і примушений у законному порядку особливо дбати про те, щоб жодна чужинська релігія не запроваджувалася на нашій Руській батьківщині. А якщо б вона коли–небудь таємно або явно об’явилася, то (Гетьман) повинен буде сам з власної ініціативи її викорінити, не допускаючи проповідування та розмноження кількості її прихильників. Особливо ж він не повинен допускати співіснування на Україні облудного Іудаїзму, докладаючи особливих зусиль, щоб вовіки міцніла одна–єдина Віра Православна Східного Обряду під священним Апостольським престолом у Константинополі, і щоб ширилася слава Божа, і щоб при новозбудованих церквах множилося навчання руських дітей вільним мистецтвам, і щоб віра Господня міцніла й процвітала серед чужинських релігій як троянда серед колючок. А задля більшого авторитету першого в Малій Русі Київського митрополичого престолу і для зручнішого керівництва духовними справами згаданий Ясновельможний Гетьман, коли наша батьківщина буде звільнена від московського ярма, мусить сприяти поверненню її у підпорядкування первісній екзаршій владі Константинопольського Апостольського престолу, щоб таким чином відновити зв’язок і послушницьку належність нашої батьківщини до вищеназваного Апостольського Константинопольського престолу, удостоєного Євангельською проповіддю нести світло й утверджуватися у Святій Вселенській Вірі.

II

Подібно до того, як будь–яка держава існує і міцніє завдяки недоторканій цілісності кордонів, так і наша батьківщина, Мала Русь, нехай лишається у своїх кордонах, затверджених угодами Польської Речі Посполитої, славетної Порти Османської і Московського Царства, зокрема тих, що по річці Случ, які визнані за правління Богдана Хмельницького як володіння Гетьмана і Війська Запорозького вищезгаданою Польською Річчю Посполитою і навічно встановлені та підтверджені силою договорів. Обов’язком Ясновельможного Гетьмана під час (складання) угод його Священної Королівської Величності, короля Швеції, нехайі стане турбота про це, і нехай він чинить твердо, наскільки вдасться, коли справа вимагатиме протидії. Особливо ж він мусить в уклінному проханні до його Священної Королівської Величності, свого наймилішого Володаря, опікуна, захисника і протектора наполягати, щоб його Священна Величність нікому не дозволяв не лише порушувати закони і вольності (наші), але й привласнювати батьківські землі.

III

…усіма силами і проникливим старанням (Гетьман) прагне і вважає за свій службовий обов’язок дбати, щоб з нашого боку не порушувався і ніяким чином не псувався стійкий союз і братерство з Кримським ханством розгнузданими нападами порушників, які не соромляться, звикнувши жити у гріхах, не тільки ламати права сусідства й дружби, але й розривати мирні угоди.

IV

…подбати про такі сприятливі умови миру, за якими б Дніпро і землі Війська Запорозького були звільнені від московських укріплень і фортець і повернуті у попередню власність згаданого Війська, і щоб надалі там не споруджували жодних фортець, не осаджували ніяких міст та сіл із оговореним строком слобід […].

VI

…ми, старшина, Кошовий Отаман і Все Військо Запорозьке, укладаємо договір з Ясновельможним Гетьманом і постановляємо в акті обрання Його Ясновельможності навічно зберігати у Війську Запорозькому такий закон, щоб у нашій батьківщині першість належала Генеральній старшині як з огляду на її високі служби, так і у зв’язку з постійним перебуванням при Гетьманах. Після неї у звичайному порядку мають бути вшановані цивільні Полковники, подібні за характером обов’язків до цивільних радників. Окрім того, від кожного полку мають бути обрані за згодою Гетьмана декілька знатних ветеранів досвідчених і вельми заслужених мужів, для входження до публічної ради. Цій Генеральній Старшині, Полковникам і Генеральним радникам належить давати поради теперішньому Ясновельможному Гетьману та його наступникам про цілісність його попереднього рішення і згоди, на власний розсуд (Гетьмана) нічого не повинне ні починатися, ні вирішуватися, ні здійснюватися. Через це вже тепер, при обранні Гетьмана, за одностайною ухвалою встановлюються три Генеральні Ради, які щороку збиратимуться у Гетьманській Резиденції. Перша — на свято Різдва Христового, друга — на свято Великодня, третя — на Покрову Найблагословеннішої Богорівної.

На ці Ради мають з’являтися відповідно до наказу згаданого Гетьмана і згідно з законним обов’язком не лише полковники зі своїми урядниками і сотниками, не тільки Генеральні Радники від усіх полків, але й посли від Низового Війська Запорозького для слухання й обговорення справ, щоб взяти активну участь, під жодним приводом не ухилятися від призначеного часу […].

Якщо ж, однак, поза цими вищеназваними Генеральними радами з наперед визначеним терміном проведення виникне потреба у вирішенні, зміні чи виконанні якихось невідкладних справ, тоді Ясновельможний Гетьман наділяється певною свободою влади і впливу, щоб вирішувати такі справи за порадою Генеральної Старшини. Таким же чином, якщо надходитимуть якісь листи із іноземних країн чи областей, адресовані Ясновельможному Гетьманові, тоді належить Його Ясновельможності повідомляти (про них) Генеральну Старшину, а також розкривати відповіді, і щоб не було таємної писемної кореспонденції, особливо чужоземної і такої, яка могла б завдати шкоди цілісності батьківщини і загальному благу. А для того, щоб виникла більша довіра між Гетьманом і Генеральною Старшиною, Полковниками і Генеральними Радниками у веденні секретних і відкритих справ, кожен з них, заступаючи свій уряд, повинен скласти за публічно ухваленою формою тілесну присягу на вірність батьківщині, чесну відданість Гетьману й виконання обов’язків своєї служби […].

VII

…винуватців (злочину) не повинен карати сам Ясновельможний Гетьман із власної ініціативи і помсти, але таке правопорушення — і умисне, й випадкове — має підлягати (розгляду) Генерального Суду, який повинен винести рішення не поблажливе й не лицемірне, а таке, якому мусить підкорятися як переможений законом.

IX

Оскільки відомо, що з давніх часів у Війську Запорозькому були Генеральні Скарбники, які відали публічним скарбом, млинами і всіма публічними прибутками, податками і сплатами і розпоряджалися всім цим на розсуд і за згодою Гетьмана, отож і нині за загальною згодою встановлюється такий порядок і ухвалюється закон, що не підлягатиме змінам, що на випадок, якби наша Батьківщина звільнилася від московського ярма, належить на розсуд Гетьмана при публічній згоді обрати Генерального скарбника, мужа видатного, заслуженого, багатого і прямодушного, який взяв би під свою опіку державну скарбницю, відав би млинами і всіма прибутками і дбав би про них не для власної, а для загальної потреби… одночасно (слід обрати) у кожному Полку двох присяжних Скарбників, значних і заможних (представників), затверджених спільною ухвалою обох станів: козаків і простого люду. Вони мусять знати і прибутки Полку від приватних осіб, і публічні податки й зобов’язані опікуватися видатками, щороку складаючи звіти — звітуючи про своє управління. Отож ці Полкові скарбники, перебуваючи у залежності від Генерального Скарбника, мали б своїм завданням і обов’язком виплачувати у своїх Полках борги з державної скарбниці, визначати її прибуток, збирати його й передавати до рук Генерального Скарбника […].

X

Подібно до того, як Ясновельможному Гетьману з обов’язку його уряду належить керувати й наглядати за порядком щодо всього Війська Запорозького, так само він повинен пильно дбати про те, щоб на рядовий і простий народ не покладали надмірних тягарів, утисків і надмірних вимог, бо підштовхнуті ними (люди), залишивши свої домівки, відходять, як правило, до чужих країв за межі рідної землі, аби полегшити подібні тягарі і шукати життя кращого, спокійнішого і легшого […].

XVI

[…] Я, Пилип Орлик, новообраний Гетьман Війська Запорозького, присягаю Господом Богом, прославленим у Святій Трійці, на таке: обраний вільним волевиявленням відповідно до старого закону і звичаїв (нашої) вітчизни за згодою Священної королівської Величності Короля Швеції, Нашого Протектора, Генеральними Старшинами і послами від усього Війська Запорозького, що перебуває під рукою його священної Королівської Величності й мешкає в нижній течії Дніпра, будучи обраним, проголошеним і піднятим на видатне Гетьманське звання, присягаю, що незмінно виконуватиму ці пакти й конституції, які додаються тут і одноголосно узгоджені в даному Акті виборів між мною і Військом Запорозьким, прирівнюючися закону й орієнтуючися у всіх пунктах, частинах, періодах і клаузулах з вірною любов’ю і належною турботою на благо України, нашої батьківщини і спільної Матері, державну недоторканість якої я (зобов’язуюсь) боронити, а також якнайширше дотримуватися законів і вольностей Війська Запорозького усіма стараннями і зусиллями, на які лише я здатний. (Теж присягаю), що не буду вступати в жодні союзи з іноземними державами і народами, а всередині батьківщини — у будь–які змови, які б переслідували намір зруйнувати її чи завдати їй шкоди, а таємні підбурювання ззовні, небезпечні для законів і вольностей батьківщини, будуть завжди відкриватися перед Генеральною Старшиною, Полковниками і особами, яких це стосуватиметься по уряду. Теж присягаю і зобов’язуюся виказувати пошану достойним і добре заслуженим перед батьківщиною особам, а також усім козакам обох станів.

Видали в місті Бендерах,

дня 10 травня,

року Божого 1710.

Карл (підпис)

Г. Фон. Мюллерн

Національні процеси в Україні. — Ч. 1. — С. 209–225.

“Решительные пункты”

Его Императорское Величество всемилостивейше соизволяет в Малой России Гетмана и всех подданных своих содержать по прежним их правам и вольностям, и то им подтвердить своею Императорскою грамотою, и суду и расправе у них в Малой России указал Его Императорское Величество быть по прежнему их обыкновению, как о том именно в пунктах Гетмана Богдана Хмельницкого изображено, по которым пунктам сами они подтверждения просят, и быть тем судьям из их народа и отправлять в городах на ратушах, и сотникам, и полковой старшине, и полковникам, которые были в таких чинах люди добрые и правдивые, чтоб народ отнюдь никаким неправым судом ни от кого отягощен не был. Когда же кто сим из обидимых тем судом не будет доволен, тому дается позволение чинить апелляцию на неправые и продолжительные суды, на сотенные полковникам, а на полковников в Глухое, к Генеральному Суду. А понеже напред сего на тот Генеральный Суд от малороссийского народа многие жалобы и его Императорскому Величеству челобитья бывали в неправых их судах, а паче, что те суды чинятся с великими наклады и взятки, от чего бедные козаки и поспольство и с правдою обвинены бывают, и Его Императорское Величество, милосердуя к народу малороссийскому, яко главной судия Всероссийской империи, желая чаде между подданными своими установить правосудие, соизволяет, для лучшего между ими малороссийского народа в судах доброго порядка, быть при том Генеральном Суде, из великороссийских трем персонам, да из малороссийских трем же персонам, которым великороссийским разсматривать дела обще с их малороссийскими судьями, и решить тем великороссийским и малороссийским судьям по их малороссийским правам, только без накладов и без взятков и разорения народа, и отправлять им тот суд с сообщения Гетмана, ежели явится, что судьи нижних судов обвинили кого неправедно и из взятков, или для какого похлебства, за то тех судей в том Генеральном Суде штрафом по разсуждению судей и по разсуждению Гетманскому и из взятого с них, судей, штрафа чинить обидимым награждение. А не бив челом прежде в нижних судах по порядку, в Генеральном Суде никому ни на кого ни в каком иску не бить челом и челобитен нигде не подавать. Ежели же кто Генерального Суда решением не будет доволен и таким бить челом Его Императорскому Величеству в Коллега Иностранных Дел.

2. Обранию Гетмана вольными голосами быть по прежним их правам и вольностям, с воли и соизволения Его Императорского Величества, как и прежде было, а без указу Его Императорского Величества в Гетманы не обирать и не отставливать; и кто отобран будет в Гетманы, тому приезжать к Его Императорскому Величеству для конфирмации, и Его Императорское Величество пожалует ему, Гетману клейноты и на Гетманство жалованную грамоту.

3. Как прежде в Малой России бывало, так и ныне Его Императорское Величество, по милости своей к народу малороссийскому, быть соизволяет, что Гетману одному, без совету старшины и посольств в генеральную старшину, в полковники, и в полковую старшину, и в сотники, не выбирать и не ставить; а выбирать генеральную старшину, полковников, полковую старшину и сотников вольными голосами и по прежнему их обыкновению, из заслуженных и знатных и верных к Его Императорскому Величеству и не из подозрительных людей, и от того б тех полков козакам и народу обид и разорения не было; и в генеральную старшину и в полковники выбирая прежде кандидатов человека по два или по три, писать к Его Императорскому Величеству и требовать указу, и которые в те генеральные чины и в полковники, по представлению гетманскому и народному, указом Его Императорского Величества определены будут, и тех (по пунктам Юрия Хмельницкого) Гетману, без Рады и не донесши Его Императорскому Величеству, и не получа указу, не отставливать, дабы никому из малороссийского народа напрасно никакая обида не была учинена, наипаче же того генеральную старшину, ни полковников, и никаких полковых урядников, ни за какие вины, не описався к Его Императорскому Величеству, смертию казнить не велеть по пункту 12–му Юрия же Хмельницкого. А в полковую на порожные места в и ковую старшину выбирать полковнику с полковою старшиною, с сотниками и с знатными козаками, а в сотники выбирать в каждой сотне всем козакам общим советом, и на том совете, по приговору общему, назначить к тому уряду из людей заслуженных, годных, добрых и не подозрительных в верности, человек двух или трех, и назнача, писать к Гетману, а ему, Гетману, из тех назначенных людей усматривать, кто из них к тому уряду годнее быть может, и которые всегда были о всякой верности безпорочно, и из тех позволять единому быть и определить его на тот уряд гетманским универсалом, и по учинении того, писать ему, Гетману, к Его Императорскому Величеству, описав службы и годности их, по которым они в те чины достойны; а в таких универсалах в начале писать титул Его Императорского Величества, и в верности к Его Императорскому Величеству тех новоопределенных в полковую старшину и в сотники приводить к вере по обычаю, и кроме православных христиан (в войску малороссийском) начальным людям иных никоторых вер впредь не быть, да и новокрещенным иноземцам, в начальных людях не быть же. А буде на полковую старшину и на сотников будет от кого челобитье об обидах и в прочем, или оные станут делать какую неправду, и сыщутся от них какие народу обиды и разорения, и за такие тяжкие их вины наказывать, а иных, по важности дела, и от чинов отрешать, и доносить же к Его Императорскому Величеству и ожидать о том указу.

4. Город Короп, для содержания артиллерии генеральной, служителей, и для строения фурманов и прочих артиллерийских припасов, ежели прежде на артиллерию належал, Его Императорское Величество повелел отдать на артиллерию по прежнему, и чтоб с оного города оная артиллерия, со всеми к ней принадлежностями и припасы была всегда в добром порядке и строении, и служители довольствованы жалованьем по их обыкновению и как при прежних Гетманах то было, о чем особливо стараться и попечение иметь генеральному обозному по прежнему их обыкновению; а в каком состоянии та артиллерия ныне есть, о том прислать в Коллегию Иностранных Дел известие и впредь по всягодно присылать.

5. Что великороссийские полки в Малой России на квартирах ныне стоят, и то чинится по состоянию дел, для охранения рубежей, и что на них провиант дается, и то согласно с пунктами, постановленными прежними Гетманы; а расположение тех квартир имеет быть учинено с общего определения главного командира великороссийских войск, и его, Гетмана, с старшиною, не обходя ни кого, ни великороссийских, ни малороссийских владельцев маетностей.

6. Что принадлежит о полках охочекомонных и охочепехотных, и Его Императорское Величество, милосердуя к народу Малороссийскому, для убежания им в сборах не платеж тех полков тягостей указал ему, Гетману, иметь таких три полка, в которых быть по сот человек.

7. Его Императорское Величество, как в прошлом 1727 году в грамоте своей, к малороссийскому народу об избрании Гетмана посланной, повелел объявить, что сборы, бывшею Малороссийскою Коллегию определенные, указал отставить, так и ныне, по высокой своей к народу малороссийскому милости, быть соизволяет, а те сборы, которые подлежат по пунктам Гетмана Хмельницкого, и которые сбираны при бытности бывших по нем Гетманах, повелел собирать в войсковой скарб. А понеже о том войсковом скарбе, поскольку в Малороссии, того в год в сборе бывало, известия не имеется, и ведать не по чему, что прежние Гетманы доходы в Малой России собирали по своему расположению, за что от народа и жалобы доходили, так же и в расход те собираемые доходы употребляли как хотели, а в войсковом скарбе ничего не оставалось, наипаче же, что тот сбор бывает под ведением гетманского дому людей, какого непорядку ни в котором государстве нет, чтоб с народа государственные доходы собирать и оными партикулярным персонам користоваться, от чего народу была несносная тягость, сего ради, Его Императорское Величество, милосердуя о них, своих подданных, чтоб им впредь от таких непорядков тягости не было, и чтоб тот сбор, для полегчения малороссийского народа, в настоящей порядок привесть, повелел до предбудущего указу, для сбору с малороссийского народу в войсковой скарб доходов, учредить двух подскарбиев, одного из великороссийского, а одного из малороссийского, которых определять по полкам те доходы собирать, выбрав из ратушных урядников и иных сборщиков, и, собирая, привозить в казну, как в пунктах Гетмана Богдана Хмельницкого именно изображено. А из тех собираемых доходов употреблять на потребные действительные войсковые расходы с запискою и давать в приходе и в расходе отчет, как обыкновенно водится и дабы Его Императорское Величество о доходах с подданных своих малороссийского народа (как каждый государь в государстве чинит) ведать мог. И понеже о тех сборах в войсковой скарб и о расходах войсковых прямого известия не имеется без чего подлинного определения о сборах с народа и о расходах войсковых положить не можно, для того Его Императорское Величество до впредь будущего вящшего в том осмотрения и указу, а особенно для нынешнего мирного состояния, и не хотя, чтоб тот малороссийский народ податьми без нужды отягощен был, указал ныне в тот войсковой скарб собирать только с промыслов, а именно: покуховное и скатное, с продажного вина в шинки, и в отвоз в велироссийские города, да из дегтю так же покуховное и скатное, с винокуренных казанов; а со пчел и за табачную десятину, кроме козаков, в ярмарки, в торги, с купецких людей с продажным товаром, и с хлеба мерки, с мостов, с перевозов, и с гребель с проезжающих людей, с откупных разных статей, с ратушных сел годовой платеж, и за живность. И собирать те сборы со всех владельцев и с монастырских, которые такие промыслы иметь будут, а сверх того иных никаких поборов, никакого из малороссийского народу никому, без именного Его Императорского Величества указу, отнюдь не накладывать и ни в чем их не тяготить. И сколько за годовым расходом денег в остатке будет, о тех доносить Его Императорскому Величеству, и без именного Его Величества указу в расход не держать. И понеже здесь донесено, что те сборы по полкам собираются не равным числом и от того может быть одним перед другими не без тягости, того ради Гетману со всею старшиною и с полковники подать о том известие, в которых местах какая тех сборов рознь, и для каких резонов и не имеется ль от того неравного сбору кому отягощения, и впредь как иные сборы поравнять, и о том донесть в Коллегию Иностранных Дел со мнением.

8. Имений козацких, за войсковые службы данных и купленных, и маетностей, которые кому по правам принадлежат, а после умерших козаков и жен их, покаместь они будут во вдовстве и у детей мужеска полу, да и всякого чина у людей, ничего, что кому по справедливости надлежит, не отнимать; а ежели Гетман с старшиною кого за какие показанные знатные услуги за достойно почтут Его Императорского Величества милостию и награждением, и о таких доносить ему, Гетману, Его Императорскому Величеству, с представлением своего мнения, чем они пожалованы и награждены быть достойны, на которое его, гетманское, доношение Его Императорского Величества, всемилостивейшее определение учинено будет, ибо Его Императорского Величества всемилостивейшее намерение есть, всех своих верных подданных за службы в милости своей содержать и награждать.

9. По пунктам Гетмана Богдана Хмельницкого определено было на булаву гетманскую староство Чигиринское, а потом по указам предков Его Императорского Величества, определен на булаву ключ Гадяцкий, против того прежнего Хмельницкого определения с великою прибавкою иных городов и мест, и Его Императорское Величество соизволяет ключ Гадящий с прочими местечками и со всеми доходы отдать ему, Гетману, на булаву, как и прежние Гетманы оным владели, а о маетностях, ежели какие еще на булаву подлежали, и Гетман Скоропадский взял себе и утвердил жалованными грамоты жене своей и детям в собственное владение, и к монастырям, роздал, освидетельствовать, и ежели которые подлинно надлежали, на булаву ж и те возвратить.

10. Маетности ж, принадлежащие к чинам старшины генеральной полковников и старшины полковой и сотников, которые напред сего во владении у той старшины были на уряде их, так же и к ратушном, а по гетманским универсалам те ж старшины и другие получили те маетности в собственное свое владение, и побрали на оные жалованные грамоты, и владеют по отлучении от тех чинов, а иные и померли, а после их владеют жены их и дети, и те все маетности возвратить к тем урядам, а ратушные к ратушам, и тем возвращенным маетностям учиня реестр, для известия прислать в Коллегию Иностранных Дел. Да которые маетности и к Канцелярии войсковой судовой подлежали, тем такожде быть по прежнему при тех канцеляриях и впредь тех урядовых маетностей и ратушных сел никому отнюдь не давать, а быть оным при тех урядах всегда неотменно.

11. О резиденции гетманской, дабы из Глухова перевесть в иной город, чтоб Гетман, по возвращении своем из Москвы, избрав место, представил, именно куда ту резиденцию перенесть, и где удобнее оная может быть, тогда Его Императорского Величества о сем указ учинен будет.

12. Хотя по пунктам Гетмана Богдана Хмельницкого запрещено великороссийских беглых принимать под страхом за прием смертной казни, однако ж ныне Его Императорское Величество указал беглых великороссийских быть по указам 1718 и 1723 годов, которые указы в Малороссийских Канцеляриях имеются, и поступать по силе тех указов, для того, что великороссийские помещики от побегу крестьян и людей своих несут великие обиды и тягости от платежей за тех беглых подушного окладу и других податей; только при отдаче тех беглых справедливо поступать надлежит, не чиня отнюдь малороссиянам сверх тех указов никаких излишних тягостей и нападок, а ежели при Коллегии Малороссийской в отдаче беглых чинены кому из малороссиян обиды и нападки, и от кого какия обиды и нападки им учинены были, о тех подать ведомость, и по розыску учинена будет в том справедливость.

13. Индукте быть на откупу, как и ныне есть, и откупные деньги принимать в казну Его Императорского Величества, понеже сей сбор с индукты не с одних малороссиян, но и с великороссийских, и с приезжающих из–за границы иноземных купцов, и от того народу малороссийскому отягощения быть не может, а откупщикам индукту брать по прежнему обыкновению; а буде откупщики что сверх прежних обыкновений с народу малороссийского ввели брать излишнее, о том освидетельствовать, и те излишние сборы отставить, а кому и какие знатные побочные датки те индукторы учинили, о том Гетману прислать известие.

14. Малороссийским торговым людям в пограничные городы в мирное время с незаповедными товары, и из–за границ в Малую Россию, с товары купцам проезд дозволен свободный; к тому ж ныне по Его Императорского Величества указу, для распространения российского купечества учреждена особливая комиссия, и о том впредь определение будет учинено; а жидам в Малую Россию на ярмарки для купеческого промыслу въезжать позволяется; только продавать им свои товары оптом, а в рознь, на локти и фунты не продавать, а на вырученные из товаров деньги покупать товары ж, а денег, золота и серебра, из Малой России за границу отнюдь не вывозить и чтоб оные жиды в Малую Россию копеек и другой монеты под российским гербом не ввозили, и того накрепко смотреть приказать, а жить жидам в Малой России, и чтоб никто их не принимал, запрещается, и имеет то быть по силе указа прошлого 1727 году.

15. Хотя в указе Его Императорского Величества, прошлого 1727 года из Сената отправленном, писано, что в Малой России великороссийским персонам грунтов, хуторов, мельниц и прочих недвижимых вещей не покупать, и которые купили, тем, взяв свои деньги, уступить, однако ж Его Императорское Величество соизволяя, чтоб продажа во всей Российской империи маетностей и прочего недвижимого была свободна, указал, как великороссийским (кроме иноземцев) в Малой России, так и малороссийскому народу в великороссийских городах, всякие недвижимые имения покупать и продавать невозбранно. А при сем определяется всем великороссийским людям, которые в Малой России ныне имеют маетности и которые впредь себе купят, надлежащие в Малой России с тех маетностей службы, подати и повинности отправлять и все нести с прочими малороссиянами равно и быть под судом малороссийским, как полковым, так и генеральным, во всем против того, как прочие малороссийских людей маетности неотменно. Только великороссийским вотчинникам при сем запрещается, чтоб они в малороссийские свои деревни русских крестьян из великороссийских деревень, для поселения тамо, не переводили; а ежели кто в том будет изобличен, и за то жестоко будет штрафован; так же и малороссиянам, которые купят себе в великороссийских городах деревни, быть во всем против великороссийских вотчинников.

16. Раскольщиков, которые в Малой России, в Стародубовском и в Черниговском полках поселились из великороссийского народа, и по указу из Сената, переписаны и обложены в оклад, и тот оклад платят погодно в Киево–губернскую канцелярию, с тех мест выслать, по важным резонам, невозможно, а ведать их тому, кто Гетмане будет, и, послав доброго офицера, освидетельствовать, и буде их, сверх прежней переписи, прибавилось, то к окладу на них прибавить по разсмотрению, и деньги собирая присылать в Коллегию Иностранных Дел. И кому из малороссиян те раскольщики чинить будут обиды, тех судить, и, по сыску, указ чинить Гетману обще с тем, кто при нем от Его Императорского Величества будет. А что они, раскольщики, других к своей ереси превращают и прельщают людей народа великороссийского и малороссийского, о том им, раскольщикам, претить смертною казнию и велеть по возможности их самих от той ереси отводить, как и здесь то чинится, и некоторые обращаются.

17. О городе Котелве с уездом, что надлежит ли он к Гадяцкому полку, справясь, учинено будет решение впредь, а которые владельцы слободских полков покупили себе земли у полчан гадяцких и полтавских и поселили слободы, тем быть против пункта 15, как в оном о великороссийских людях, которые в Малой России маетности имеют, определено.

18. В Малой России монастырям обретающимся, попам и всякого духовного чина людям, козачьих земель, грунтов и никаких угодий не покупать, и казакам и всякого мирского чина людям им не продавать и не закладывать и в поминовение вкладом и никакими сделками не давать и не укреплять. А кто из сего указу у козаков и у инных что из какого недвижимого имения в монастырь купит, или безденежно получит, то от монастырей и от попов и от церковников отбирать безденежно, и отдавать козакам наследникам тех имений, им кому надлежит, понеже и в Великой России о непокупке к монастырям вотчин такие ж указы. А кто из малороссиян похочет в монастыри и к церквам вклад дать, те б давали деньгами. И всем монастырским и церковным вотчинам, когда на владельцев оных кто из малороссиян будет бить челом в каких обидах, быть под судом малороссийским против пункта 16, выше сего изображенного.

19. По данным статьям Гетману Богдану Хмельницкому и прочим не повелено им, Гетманам, к посторонним монархам и к иным ни к кому во окрестные государства ни о чем не писать, и пересылок не чинить, так и ныне быть имеет; когда же из которых государств и земель прибудут к нему, Гетману, посланцы от кого с письмами о каких государственных делах, и те письма приняв ему, Гетману, сообщить тому, кто при нем, Гетмане, по указу Его Императорского Величества, будет, и, переводя, присылать те письма ко двору Его Императорского Величества, а тех присланных, до получения указу, удерживать в Глухове и давать корм. Когда же из соседственных крымских и польских городов или мест, от тамошних управителей будут письма и присыльщики о делах пограничных, спорных землях, в отгоне лошадей и скота и подобных тому между подданными, и о таких делах письма указал Его Императорское Величество принимать и присыльных к себе допущать ему, Гетману, при присутствии, кто при нем будет, и с общего совету ответы чинить, и расправы по тем жалобам делать, как пристойно, и о чем надлежит, для известия доносить в Коллегию Иностранных Дел.

20. Понеже Его Императорскому Величеству донесено, что малороссийской народ судят разными правами, которые сими словами названы: магдебургские да саксонские Статуты, из которых одни другим не согласуют, из чего может быть в судах не без помешательства, того ради Его Императорское Величество указал, для пользы и правосудия народа малороссийского, те права, по коим судится малороссийский народ, перевесть на великороссийский язык, и определить из тамошних, сколько персон пристойно, искусных и знающих людей, для своду из тех трех прав в одно, и для апробации прислать ко двору Его Императорского Величества.

Впрочем, что к службе и к высокому Его Императорского Величества интересу принадлежит, делать ему, Гетману, верно и радетельно, и поступать во всех делах, которые к интересу Его Величества принадлежат, с совету присланного к нему от Его Императорского величества, которому при нем, Гетмане, быть будет повелено, также и с совету генеральной старшины и полковников, по прежнему их поисковому обычаю. Дан в Москве, 1728 году, августа 22 дня.

В подлинном решении подписано:

Канцлер граф Головкин,

Андрей Остерман

Рігельман Олександр. Літописна оповідь про Малу Росію та її народ і козаків узагалі. — К.: Либідь, 1994. — С. 625–633.

Божьею милостью МЫ ЕКАТЕРИНА ВТОРАЯ

Объявляем НАШЕМУ верноподданному Малороссийскому народу.

Малороссийской Гетман Граф Разумовской просил НАС всеподданнейше, чтоб МЫ в разсуждении пространства многотрудных дел Малороссийских, а напротив того и других в Великой России не меньше важных его упражнений, чин Гетмана и положенное на него потому правление Малой России с него сняли; МЫ видя его, Графа Разумовскаго не малое по справедливости обременение, и снисходя на его к НАМ всеподданейшее прошение, уволили его всемилостивийше как от чина Гетманскаго, так и от всех Малороссийских, по оному деле. Но как народ Малороссийской издревле по единству рода своего, веры и Отечества с народом Великороссийским, Скипетру НАШЕМУ подданный пребывает от многих лет усердно Самодержавию НАШЕМУ подвластным, котораго и благоденствие с прочими Богом врученными нам народами, зависит от НАШЕГО же единственнаго к нему Матерьняго призрения и покровительства; то и МЫ имя на сердце возводить благополучие его на такую степень, в которой бы он вящше познал НАШУ к себе Императорскую милость, пока время и опыт даст НАМ о его благе лучший учинить промысл, дабы без надлежащаго правления край сей теперь не остался, учредили в нем коллегию Малороссийскую вместо бывшаго Гетманскаго правления, на том точно основании, как особливым нашим указом, дано ныне знать НАШЕМУ Сенату. И для того в самой Малой России быть МЫ повелели яко Генерал–Губернатору, а в сей коллегии яко Президенту, определя в оную Великороссийских и Малороссийских членов потребное число, армии НАШЕЙ Генералу Аншефу и Кавалеру Графу Петру Румянцеву, возлагая на него надежду, что он по изведанным и довольно уже НАМ известным его достоїнствам, не токмо желаемый в сем народ сверх места своего по коллегии сохранить порядок, но и о пользе собственной сего народа будет к НАМ всегда добрый и надежный предстатель. По чему и уповаем, что народ Малороссийской видя НАШЕ толикое об нем Матерьнее попечение, не оставит оное принять с тою подданническою благодарностию, которой МЫ от него так, как от Праотцев Своих Престолу НАШЕМУ верноподданнаго несумненно ожидаем. Дан в Санктпетербурге ноября 10 дня 1764 года.

Подлинной подписан, собственною

ЕЯ ИМПЕРАТОРСКАГО ВЕЛИЧЕСТВА рукою тако:

ЕКАТЕРИНА

Печатан в Санкт–Петербурге при Сенате ноября 15 дня 1764 года (Українська старовина. — К.: Мистецтво, 1991. — С. 220).

Манифест о разрушенном Войске Запорожском

Божиею Милостию Мы, Екатерина Вторая, Императрица и Самодержица Всероссийская, и прочая, и прочая, и прочая.

Мы восхотели через сие объявить во всей Нашей Империи, к всеобщему известию Нашим всем верноподданным, что Сечь Запорожская вконец уже разрушена, со изтреблением на будущее время и самого названия запорожских козаков, не меньше как за оскорбление Нашего Императорского Величества через поступки и дерзновение, оказанные от сих козаков в неповиновени Нашим Высочайшим повелениям.

Не прежде Мы поступали на сию, милосердию Нашему весьма противную необходимость, как по истощении вотще всех способов кротости и терпения, провождавших к ним увещания, дабы возчувствовали и познали творимые погрешности и колико тем они воздвигнули на себя праведный Наш гнев и строгость вверенного нам от Всевышнего правосудия.

Не изчисляя жалоб и утруждений, нередко восходивших к Нашему престолу от соседних держав за наглости и за грабительства, которые непрестанно в их границах происходят от запорожцев, возпомянем Мы, во первых, начало и происхождение, от которых существуют сии козаки; а потом в нижеследующем изобразим их дерзостное ослушание Монаршей Нашей власти и тяжкие от них, запорожцев, воспоследовавшие насильства против собственных сограждан своих, подданных Наших.

От писателей, повествующих древние деяния отечества, взаимствовать можно каждому любопытному то сведение, что запорожские козаки не что иное были, как часть от малороссийских козаков, напоследок в нравах и в образе правления отщетившаясь; ибо сии, обращаясь в естественном общежительстве, были до ныне, да и пребудут всегда, полезными гражданами, напротив чего запорожские, одичав в своих ущелинах и порогах, где первобытно, по способности мест, одна только военная стража учреждена была к отражению татарских набегов, составили из себя мало–помалу совсем особливое, странное и намерению самого Творца, в размножении рода человеческого, от него благословенном, противоборствующее политическое сонмище. Вместо того, что, при начале учреждения на днепровских порогах нужной и полезной стражи, козакам, на оную временно и попеременно из Украины отряжаемым, возбранено было брать туда с собою жен и детей своих, дабы оных не подвергать напрасной опасности варварского пленения, следовательно же и самых стражей содержать через то в большой свободе и лучшей, по тогдашним обычаям, военной исправности, некоторые из них столько приобыкли к сей праздной, холостой и безпечной жизни, что сделали себе, напоследок, из нее неподвижный закон, а с оным забывая отчину свою, и решились остаться уже навсегда в Сече, на собственной своей воле. Число их не было ни велико, ни уважаемо, даже и во время присоединения Малой России под державу Всероссийскую, как доказывают переговоры, тогда происходившие между государевых бояр и думных людей с посланниками Гетмана Хмельницкого, где, на вопрос министров царских, что еще запорожцы на верность к присяге не приведены? Гетманские посланники отвечали так: “Запорожцы люди малые и в дело их ставить нечего”. А как таково бытие запорожцев, по установленному у них безженству, долженствовало б скоро разрушиться, то и стали они принимать без разбора в свое худое общество людей всякого сброда, всякого языка и всякой веры, и сим единым средством существовали они до настоящего уничтожения.

Не мог и не может, кончено, быть полезен отечеству сих качеств политический разнообразный и юродивый состав членов, питающихся в совершенном почти от света и естественного общежительства разлучении, наиболее от грабежа посреди окрестных народов, не взирая на священные с оными обязательства мира и доброй дружбы, часто приносящих от рук крови и неправды во храмах Всевышнего жертвы, ими же гнушается Господь Вседержитель, и погруженных без того во всякое другое время, когда им способы к разбойничеству пресекаемы были, в совершенной праздности, гнуснейшем пьянстве и презрительном невежестве.

Преступления же их, вынудившие от Нас меры строгости, оглавляются следующим:

1- е. Оставляя под покровом забвения прежние свои важные и пагубные преступления и измены против верности и подданства, начали они, лет за десять тому назад, да и в самое новейшее время, гораздо далеко простирать свою дерзость, присвояя и требуя, наконец, себе, как будто достояния их собственности, не только всех тех земель, которые нами чрез последнюю войну от Порты Оттоманской приобретены, но даже и занятых селениями Новороссийской губернии, предъявляя, будто им и те, и другие издревле принадлежали, когда, напротив, всему свету известно, что первые из сих земель никогда во владении Речи Посполитой польской не находились, следовательно же от оной никому и даны быть не могли; а последние, хотя и составляют часть Малороссии, но тем не меньше особенною принадлежностью козаков запорожских никогда не были, да и быть не могли, потому что они в самом бытии своем не имели никакого законного начала, следовательно же и собственности никакой в землях, а были единственно терпимы в тех местах, где они засели, в замену прежней там военной стражи, чего ради те Новороссийской губернии земли как пустые, а впрочем не только к житию человеческому, но и к ограждению границ от неприятельских набегов удобные, были заселены людьми к земскому хозяйству и к военной службе равно устроенными.

2- е. Вследствие такого себе присвоения Новороссийской губернии земель, дерзнули они не только препятствовать указанному от нас обмежеванию оных, воспрещая посылаемым для оного офицерам явною смертию, но заводить и строить на них самовластно собственные свои зимовники, а сверх того уводить еще из тамошних жителей и из поселенных полков, гусарского и пикинерного, мужеска и женска пола людей, коих всего и уведено в Запорожье до восьми тысяч душ, включая тут и тех, кои, от притеснения козаков в собственных своих жилищах, принуждены были переходить к ним и подчиняться их самовластию.

3- е. Пограбили и разорили они, запорожцы, у одних обывателей Новороссийской губернии в двадцать лет, а именно с 1755 года, ценою на несколько сот тысяч рублей.

4- е. Не устрашились еще самовластно захватить зимовниками своими приобретенные мирным трактатом новые земли между реками Днепром и Бугом, присвоить и подчинить себе новопоселяемых там жителей молдавского гусарского полку, так же, приходя отчасу в вящшее неистовство, и собраться вооруженною рукою для насильственного себе возвращения мнимых своих земель Новороссийской губернии, не взирая и на то, что Мы, Императорскою Нашею Грамотою от 22 мая минувшего 1774 года, повелев им прислать ко Двору Нашему нарочных депутатов для представления о их правах, в то ж время строгое им подтверждение учинили воздержаться от всякого своевольства и оставить спокойно настоящие селения и жителей, но запорожцы и после того не больше послушными оказались.

5- е. Как же они принимали к себе, несмотря на частые им от правительств Наших запрещения, не одних уже прямо в козаки вступающих беглецов, но и людей женатых и семьенистых, через разные обольщения уговорили к побегу из Малороссии для того только, чтоб себе подчинить и завести у себя собственное хлебопашество, в чем довольно уже и предуспели; ибо поселян, в земледелии упражняющихся, находится ныне в местах бывшего Запорожского владения до пятидесяти тысяч душ.

6- е. Наконец, те же запорожцы стали распространять своевольные присвоения и до земель, издревле принадлежащих Нашему Войску Донскому, непоколебимому в должной к нам верности, всегда с отличностию и мужеством в нашей службе обращающемуся, и порядком и добрым поведением приобревшему навсегда к себе отличное Наше Высочайшее Монаршее благоволение, делая и сим донским козакам запрещение пользоваться оными землями, которые уже долговременно в их обладании состоят. Всякий, здраво разсуждающий, может тут легко проникнуть как лукавое намерение запорожских козаков, так и существительный от оного государству вред. Заводя собственное хлебопашество, расторгали они тем самое основание зависимости их от престола Нашего и помышляли, конечно, составить из себя, посреди отечества, область, совершенно независимую, под собственным своим неистовым управлением, в надежде, что склонность к развратной жизни и к грабежу будет, при внутреннем изобилии, безпрестанно обновлять и умножать их число. Напрасно здесь изъяснять, коль предосудительно было бы событие сего злодейского умысла, как в разсуждении безопасности смежных к Запорожью жилищ и селений, так и в разсуждении неминуемой убыли в людях из числа Наших верных подданных; но столько, однако ж, не можем мы умолчать, что и торговля с землями Порты Оттоманской, освобожденная Матерьним нашим попечением от всей прежней тесноты, следовательно же, по взаимным естественным способностям, и обещающая трудящимся скорые и дейсвительные плоды богатой жатвы, не могла бы достигнуть сама по себе того совершенства, которое ей видимым образом предлежит, к позавидованию всей Европы, если б вредное скопище запорожских козаков, обративших хищность и грабительство в первое свое ремесло, не было благовременно изъято из тех мест, через которые сия торговля отчасти неминуемо проходит и действовать долженствует. Не для чего, равным образом, и того скрывать, что при самом начале последней с Портою Оттоманскою войны, многие из запорожских козаков умышляли, забыв страх Божий и должную Нам и отечеству верность, передаться на неприятельскую сторону, как и в самом деле ни известия войскам Нашим не подали они о приближении к границам тогдашнего крымского хана, ниже ему в походе, сколько ни есть, препятствовали, будучи к тому в довольных силах. Правда, Мы с удовольствием воздаем всю достойную похвалу в том пункте, что немалая ж часть Запорожского Войска в минувшую ныне сколь славную, столь и счастливую войну с Портою Оттоманскою, оказала при армиях Наших отличные опыты мужества и храбрости; почему Мы, обыкнув признавать и награждать по достоинству заслуги каждого из Наших верных подданных, не упустим, конечно, и впредь, из Всемилостивейшего Нашего внимания, всех честных людей, служивших Нам в сей части Нашего народа, которые, в ополчениях против государственного неприятеля, ознаменовали верность свою к Нам кровию и достохвальными подвигами, хотя и тут, к сожалению Нашему, не можем скрыть, что многие и из сих последних, по возвращении своем из похода в Сечь, начали совращаться с истинного пути и поступать заодно с своими домашними товарищами, вопреки Нашей Высочайшей воле и Нашим Монаршим повелениям.

И тако, по необходимому уважению на все вышеизложенное, сочли Мы себя ныне обязанными пред Богом, пред Империею Нашею и пред самым вообще человечеством разрушить Сечу Запорожскую и имя козаков, от оной взаимствованное. Вследствие того, 4 июня, Нашим генерал–порутчиком, Текелием, с вверенными от Нас ему войсками, занята Сечь Запорожская в совершенном порядке и полной тишине, без всякого от козаков сопротивления, потому что они не инако увидели приближение к ним войск, как уже повсеместно оными окружены были; ибо Мы сему военачальнику именно предписали стараться произвесть порученное ему дело спокойнейшим образом, убегая, сколь возможно, пролития крови.

Возвещая Нашим верным и любезным подданным все сии обстоятельства, можем Мы в то же время им объявить, что нет теперь более Сечи Запорожской в политическом ее уродстве, следовательно же и козаков сего имени. Место жилища и угодья тамошние оставляем Мы для постоянных и отечеству наравне с другими полезных жителей, причисляя их по способности к Новороссийской губернии и поручая, при новом заведении и устройстве, в особливое попечение учрежденному там правительству Нашему.

Впрочем, следуя человеколюбию Нашему, которое всегда и от праведной преступнику казни отвращается, сообразовались Мы оному не меньше и в определении будущего жребия всем частным членам бывших запорожских козаков, Всемилостивейше повелев не желающих остаться на постоянном жительсте в своих местах, распустить на их родину, а желающим тут селиться, дать землю для вечного им жилища; всем же старшинам, кои служили порядочно и имеют одобрения от Наших военных начальников, объявить Нашу Императорскую милость, и что они соразмерно службе и званию их получат степени. Дан в Москве, от Рождества Христова тысяча семьсот семьдесят пятого года, августа третьего дня, а государствия Нашего четвертогонадесять лета.

На подлинном подписано

собственною Ее Императорского

Величества рукою тако:

ЕКАТЕРИНА

Печатан в Москве при Сенате августа 3 дня 1775 года.

Рігельман Олександр. Літописна оповідь… — С. 681—686.

Об учреждении в Малой России трех наместничеств

В именном Ее Императорского Величества указе, данном Сенату минувшего сентября 16 дня, за собственноручным Ее Величества подписанием, написано: Всемилостивейше повелеваем Нашему генералу–фельдмаршалу и Малороссийскому губернатору, графу Румянцеву–Задунайскому, в ноябре сего года исполнить, по учреждениям Нашим от 7 ноября, 1775 года в Киевском наместничестве, составя оное из одиннадцати уездов, а именно: Киевского, Остерского, Козелецкого, Переяславского, Пирятинского, Лубенского, Миргородского, Хорольского, Голтвянского, Городиского и Золотоношского; вследствие чего местечка, по коим названы уезды, переименовать городами, а впрочем назначение границ сего наместничества с прикосновенными ему предоставляем на соглашение Наших генералов–губернаторов и правящих ту должность, о котором, так как и о числе душ, из коего вся губерния и в ней уезды составлены будут, подать в Сенат Наш ведомости. А подобно тому другими двумя Высочайшими указами и того же числа, Ее Императорское Величество изволит предписать ему, графу Петру Александровичу Румянцеву–Задунайскому, открыть в декабре месяце сего года Черниговское наместничество, составленное из одиннадцати уездов, а именно: Черниговского, Городницкого, Березинского, Борзенского, Нежинского, Прилуцкого, Глинского, Роменского, Лохвицкого, Гадяцкого и Зенковского. В январе месяце, будущего 1782 года, открыть так же в Малороссии и третье Новгородское–Северское наместничество, составив оное из одиннадцати ж уезлов, а именно: Новгородского–Северского, Стародубского, Погарского, Мглинского, Глуховского, Кролевецкого, Коропского, Сосницкого, Конотопского, Новоместского и Суражского. А между тем в тот же день, то есть, сентября 16 дня, Ее Императорское Величество Высочайше повелеть соизволила: 1–е. Генералу–порутчику Семену Ширкову отправлять должность правителя Киевского наместничества, а коллежскому советнику и Курского наместничества директору экономии, Александру Башилову, отправлять должность порутчика правителя Киевского наместничества; 2–е. Генералу–порутчику Милорадовичу быть правителем Черниговского наместничества, Палаты Гражданского Суда председателю, Федору Новикову, отправлять должность порутчика правителя Черниговского наместничества; 3–е. Действительному статскому советнику и малороссийскому генеральному судье Илье Журману отправлять должность правителя Новгородского–Северского наместничества, а действительному статскому советнику, Василию Туманскому отправлять должность порутчика правителя Новгородского–Северского наместничества, В исполнение каковых Высочайших Ее Величества указов, Правительствующий Сенат приказали: о вышеписанном дать знать всем присутственным местам губернским и наместническим правлениям, а оные уведомят подчиненные им места от себя. Впрочем, что касается до исполнения Высочайших Ее Величества повелений относительно учреждений помянутых наместничеств, то об оном особое предписание учинено от Сената господину генералу–фельдмаршалу, Малороссийскому генералу–губернатору и кавалеру, октября 2 дня, 1781 года.

На подлинном тако:

Обер–секретарь Василий Крамаренков Секретарь Карл Северин Канцелярист Федор Сушков

Рігельман Олександр. Літописна оповідь. — С. 694–695.

Про запровадження кріпацтва в Україні

7- е В помещичьих деревнях подробную раскладку установленных с крестьян их податей оставить на распоряжение помещиков, по лучшему их хозяйственному усмотрению.

8- е. Для известного и верного получения казенных доходов в наместничествах: Киевском, Черниговском и Новгородском–Северском и в отвращение всяких побегов к отягощению помещиков и остающихся в селении обитателей, каждому из поселян остаться в своем месте и звании, где он нынешней последней ревизии написан, кроме отлучившихся до состояния сего Нашего указа; в случае же побегов после издания сего указа, поступать по общим государственным установлениям…

Рігельман Олександр. Літописна оповідь. — С. 700–702.

О составлении из малороссийских козаков десяти карабинерных полков

Прилагая при сем росписание регулярной конницы армии Нашей, повелеваем Военной Коллегии, к надлежащему по тому исполнению, сделать зависящее от ней распоряжение.

В числе сих войск назначаются из малороссийских козаков десять полков, между коими разумеются и три легкоконные прежде там учрежденные, кождому из сих полагая эскадрон в 138 человек. Из коих в малороссийских по осми человек обращать на укомплектование одного кирасирского полку, по двадцати человек отпускать на реверсы в их дома; квартиры сим полкам в мирное время назначать в сих же селениях, жалования ж производить им против кирасирских полков, против коих иметь им мундир и амуницию по вновь учрежденным образцам. Что ж касается до урочных лет службы и прочих выгод служащих, в том поступать сходственно с учреждением, в 1765 году изданным по случаю превращения слободских полков в гусарские. Собираемую с них сумму по указу Нашему от 3 мая сего года, по 1 рублю двадцати копеек с души, обращать на содержание их и находящихся в малороссийских войсках чиновников, кои похотят остаться в воинской службе, и к оной от начальства способными найдены будут определить, смотря по степеням и заслугам, штаб и обер офицерскими чинами в сих полках, а прочих от службы увольнять, переименовав чинами по тому ж, или же по их желанию препроводить для определения к делам. Сверх того повелеваем: 1–е, на все конные полки обще по армии, кроме кирасирских, отпускать на лошадей ремонт по 30 руб., при основании же первом каждый полк выступает на тех лошадях, кои у него имеются; 2–е, из полку Ингер–манландского карабинерного, который следует к упразднению, укомплектовать прочие карабинерные полки; 3–е, Новотроицкому кирасирскому полку вступить в число полков, комплектуемых из Екатеринославского наместничества, как и в росписании приложенном сказано.

На подлинном собственною

Ее Императорского Величества

подписано рукою тако:

ЕКАТЕРИНА

В Царском селе июля 28 числа, 1783 года.

Рігельман Олександр. Літописна оповідь. — С. 703–704.

Об отобрании монастырских малороссийских вотчин в казенное ведомство и о положении жалования на епархии

Указ ее Императорского Величества Самодержицы Всероссийской, из Правительствующего Сената, Черниговскому наместническому правлению. В именном Ее императорского Величества указе, данном Сенату за собственноручным Еи Величества подписанием, сего апреля от 10, написано:

“На каком основании предписали Мы содержать в епархиях Киевской, Черниговской и Новгородской Северской архиерейские дома с училищами и при них соборы и монастыри, и какое за тем употребление предложили учинить из монастырей, за сим положением остающихся, Сенат Наш усмотрит из указа Нашего Синоду данного и в списки при сем прилагаемого, для надлежащего обнародования и исполнения. Вследствие такового установления повелеваем, первое: состоящие в наместничествах Киевском, Черниговском и Новгородском–Северском, за архиерейскими домами, Киево–Печерскою Лаврою и прочими монастырями, деревни, земли и угодья, принять в ведомство директоров домоводства тех наместничеств и оными управлять на таком же основании, как и прочие, в ведении помянутых директоров, деревни управляются. Второе: со всех, написанных в сих деревнях по ревизии, крестьян, сверх установленной по семидесяти копеек с души, государственной подати, вместо употребления их в работы, собирать, до будущего соизволения Нашего, оброчных по рублю с каждой мужеского пола души, и накладных по две копейки на год, в узаконенные полугодовые сроки. Третие: Казенным Палатам и директорам экономии, под наблюдением Нашего генерала–губернатора, учредить, относительно винной продажи, мельниц и всякого звания оброчных статей и заведений хозяйственных в тех деревнях, чтоб оные казне надлежащий доход приносили. Четвертое: из упоминаемых выше в пунктах втором и третьем доходов, положенную в расписании, Нами утвержденном, сумму на содержание архиереев с их домами и училищами, соборов и монастырей, отпускать из Казенных Палат; из остающихся же за тем денег потребное количество будет употребляемо, по соизволению Нашему, на нужные, по означенным домам и соборам, строения и на разные богуугодия и обществу полезные дела. Пятое: а как жительствующие в бывших за архиерейскими домами и монастырями деревнях, и за ними по ревизии написанные поселяне будут освобождены от всяких работ помещичьих и обложены только легким оброком, то и присоединить их к числу поселян, содержащих войска в трех малороссийских губерниях и из них наполнять вновь положенный малороссийский гренадерский полк, о чем Военная Наша Коллегия имеет особый Наш указ. Шестое: в отводе к архиерейским домам и монастырям загородных домов, рыбных ловель и земли для выгона и для огородов, поступить сходно учреждению, приложенному при штатах 1784 года, как в оном во второмнадесять пункте предписано, учиня исполнение сего под наблюдением нашего генерала–губернатора Киевского, Черниговского и Новгородского–Северского, который не оставит, равным образом, распорядитъ, чтоб дома и строения в деревнях, за архиерейскими домами и монастырями бывших, излишние, обращены были, по лучшему его усмотрению на пользу и выгоду общественную. Седьмое: сбор означенных податей начать с первого июля сего года, да и вообще исполнение по содержанию указов Наших, Сенату и Синоду данных, стараться окончить к октябрю месяцу настоящего года; посеянный же хлеб и все доходы нынешние с тех деревень по первое июля оставить в пользу архиерейских домов и монастырей. В указе ж, данном Святейшему Синоду от того ж числа и за собственноручным же ее императорского величества подписанием, изображено следующее: “Предуспев, с помощью Божиею, распорядитъ епархии и монастыри в большей части империи Нашей на таком основании, которое и с первоначальными правилами Благочестивой Церкви Христианской, и с общею пользою сходствует, не могли Мы в одно время распространить на епархии и монастыри, в Малороссии состоящие, по неустроенному до того в сей области управлению и по неимению в ней прежде сего ни верной ревизии, ниже точных правил для сбора доходов; с устроением же ныне трех наместничеств малороссийских, Киевского, Черниговского, Новгородского–Северского, наравне с прочими губерниями империи Нашей, приобретаем Мы удобность ввести надлежащее единообразие и относительно содержания архиерейских домов и монастырей тамошних, учреждая оное самым достаточным образом, освобождая духовных властей, от несвойственных им управления деревнями забот хозяйственных, а всего более неприличных духовному сану хождений в судах по тяжбам и ссорам, и стараясь от сей части заимствовать всевозможную для общества пользу; почему и повелеваем, первое: митрополиту Киевскому на содержание его и дома его производить ту самую сумму, которая по штатам, утвержденным от нас в 1764 году, положена на архиерейский московский дом, за исключением денег на Чудов монастырь, в тех штатах назначенных. Второе: КиевоПечерской Лавре иметь свое содержание против назначенного в штатах на Троицкую Сергиевскую Лавру; архимандритом Киево–Печерской Лавры быть митрополиту Киевскому, получая и положенный архимандриту Троицкой Сергиевской Лавры оклад; впрочем, число монашествующих так распорядить, чтоб половина оных была из ученых и к вышним духовным степеням приуготовляемых; другая же для служения по архиерейскому дому и монастырю, а для уединения престарелым назначать, по разсмотрению митрополита, одну из приписных пустынь, в области Киева находящихся. Третие: катедральный Киевософийский монастырь переименовать Киевософийским собором, определя к нему протопопа и прочих священно– и церковнослужителей с окладом на ровне с Московским Архангельским собором. Сверх того в сем монастыре помещено быть долженствует и главное народное училище Киевского наместничества, по воле Нашей заводимое от Комиссии об установлении народных училищ в империи Нашей. Четвертое: Ставропигиональный Киево–Межигорский монастырь перевести в Таврическую область, где оный в первом классе учрежден будет, строение же обратится для помещения оставных офицеров, призрения по их дряхлости и неимуществу требующих; чего ради, по выводе монахов, и отдать все то в ведомство Приказа Общественного Призрения. Пятое: из монастырей Киевской епархии быть в первом классе Киевопустынониколаевскому и Киевозолотоверхомихайловскому; во втором — Киевскому Греческому Екатерининскому, Лубенскому Преображенскому и Вознесенскому Переяславскому; в третьем — Киевовыдубыцкому и Козелецкому Георгиевскому, из коих первый имеет служить больницею для прочих киевских монастырей; из женских монастырей определить в первый класс Киевофлоровский, в третий — Козелецкий Богоявленский и Благовещенский Золотоношский. Шестое: Киевской Академии, со всеми к ней принадлежащими заведениями, быть при архиерейском доме и Киево–Печерской Лавре, а Братский монастырь, служащий ныне для помещения помянутой Академии, обратить на главную госпиталь по его положению. Седьмое: Черниговскому архиерею иметь свое пребывание по прежнему в катедральном Борисоглебском монастыре; на содержание его и дома его производить сумму, по штатам на архиерейские дома второго класса определенную. Осьмое: Черниговский Преображенский собор, в разсуждении древности его, положить на содержание против Новгородского Софийского собора. Девятое: из монастырей черниговской епархии быть в первом классе Черниговскому Успенскому Елецкому, во втором Нежинскому Благовещенскому, в третьем Рождественскому Домницкому; из женских в третьем классе Нежинскому Введенскому. Десятое: Новгородскосеверскому архиерею иметь свое пребывание в монастыре Спасосеверском Новгородском; на содержание его и дома его производить ту сумму, которая по штатам на архиерейские дома второго класса определена. Первоенадесять: из монастырей Новгородской–Северской епархии быть во втором классе Глуховскому Петропавловскому и Гамалеевскому Харлампиевскому; в третьем Батуринскому Николаевскому; из женских же оставить один в третьем классе, по разсмотрению епархиального архиерея. Второенадесять: из остающихся за сим монастырей, обратить Троицкий Ильинский Черниговский для помещения университета, в сем городе учреждаемого, Пятницкий женский для главного народного училища Черниговского наместничества, заводимого от Комиссии об установлении народных училищ в Империи Нашей, а сверх того, в каждой губернии, по сношению нашего генерала–губернатора с епархиальными архиереями, выбрать по одному мужескому и по одному женскому монастырю, кои с лучшею удобностью могут употреблены быть к содержанию бедных, увечных и призрения требующих нижних чинов и тому подобных людей, кои и отдать в ведение Приказов общественного призрения; прочие же, равно и приписные к монастырям пустыни, за исключением упомянутой во втором пункте сего указа, обратить в приходские церкви, стараясь, где удобно, поместить при них малые народные школы и богодельни, что и относится к попечению Приказов общественного призрения и к распоряжению Нашего генерала–губернатора. Третиенадесять: на содержание Киевской Академии, с принадлежащими к ней заведениями, указали Мы отпускать ежегодно по осьми тысячь по четыреста рублей, да на Черниговскую и Новгородскую по две тысячи рублей. Четвертоенадесять: об отводе к архиерейским домам и монастырям загородных домов, рыбных ловель, и земли для выгона и для огородов, сходно второмунадесять пункту учреждения, приложенного при штатах 1764 года, предписано от Нас Сенату Нашему. Пятоенадесятъ: в пострижении в монахи и монахини поступать по точности правил, в Духовном Регламенте и в указах и учреждениях Наших, относительно прочих епархий и монастырей империи Нашей изданных. Для лучшего же объяснения всего вышеписанного приложено при сем расписание на все помянутые–архиерейские дома, соборы и монастыри; а впрочем, что принадлежит до управления имений, за монастырями в сих трех епархиях и сбора доходов, дан от Нас особый указ Нашему Сенату”. Правительствующий Сенат приказал: в рассуждении отобрания состоящих в наместничествах: Киевском, Черниговском и Новгородском–Северском, за архиерейскими домами, Киево–Печерскою Лаврою и прочими монастырями деревень, земель и угодий в свое ведомство директорам домоводства, предписать: 1–е, все оные вотчины, со всеми казенными в них наличностями, принять в свое управление, истребовать все документы, как–то: владейные грамоты, крепости, межевые планы и тому подобные доказательства, кои бы служить могли к утверждению их владения; 2–е, все без изъятия письменные дела, особливо такие, по которым о тех имениях происходят тяжбы с соединенными владельцами, или частными людьми, принять по описи за подписанием, с одной стороны, директором домоводства, с другой — уполномоченных из владеющих духовных, на такой конец, дабы после того казенные палаты могли иметь точное сведение о правах и обстоятельствах по сим деревням, а за тем самым сохранить казну от потери; 3–е, равным образом необходимо сделать подробное описание всем, состоящим при тех деревнях, заведениям, а именно: мельницам, конским заводам и скотским дворам, садам, рыбным ловлям, и другим выгодностям, какие только в наличности существуют, дабы казна могла из них получать свою пользу посредством хозяйственного оными распоряжения. Наконец, 4–е, приняв выше предписанным образом все имущество и сделан всему подробное описание, так же сколько законным удовольствием поселян землею остаться оных может к положению в оброк, прислать в Сенат вернейшие описи, по прочим же пунктам, сего Высочайшего Ее Величества соизволения, для надлежащего исполнения и обнародования, в Киевское, Черниговское и Новгородское–Северское наместнические правления, в казенные палаты сих губерний, к господину генералу–фельдмаршалу, малороссийскому генералу–губернатору и кавалеру, графу Петру Румянцеву–Задунайскому и Комиссии народных училищ послать указы, приложа при оных точные списки с расписания в епархиях; помянутого ж расписания прилагается при сем один экземпляр. Апреля 23 дня, 1786 года.

Подлинный подписал:

Обер–секретарь Андрей Еремеев Секретарь Карл Северин

Рігельман Олександр. Літописна оповідь. — С. 705–709.

Міністр внутрішніх справ Росії Валуєв

(підготував і розіслав 18 (30) липня 1863 року таємний циркуляр)

“Давно вже йдуть суперечки в нашій пресі про можливість існування самостійної малоросійської літератури… Ніякої особливої малоросійської мови не було, нема і бути не може, і що наріччя, що його вживає простолюддя, є та сама російська мова, тільки зіпсована впливами на неї Польщі; що загально–російська мова так само зрозуміла для малоросів, як і великоросів, і навіть далеко зрозуміліша, ніж тепер створювана для них деякими малоросами, особливо поляками, так звана українська мова”.

Національні процеси в Україні. — Ч. 1. — С. 260–261.

“Емський акт” Олександра II 1876 року

1) не допускать ввоза в пределы Империи без особаго на то разрешения Главнаго Управления по делам печати каких бы то ни было книг и брошюр, издаваемых за границею на малорусском наречии;

2) печатание и издание в Империи оригинальных произведений и переводов на том же наречии воспретить, за исключением лишь: а) исторических документов и памятников и 6 произведений изящной словесности, но с тем, чтобы при печатании исторических памятников безусловно удерживалось правописание подлинников; в произведениях же изящной словесности не было допускаемо никаких отступлений от общепринятаго русскаго правописания и чтобы разрешение на печатание произведений изящной словесности давалось не иначе, как по разсмотрении рукописей в Главном Управлении по делам печати;

3) воспретить также различныя сценическия представления и чтения на малорусском наречии, а равно и печатание на таковом же текстов к музыкальным нотам.

Є. Єфремов. Історія українського письменства. — К.: Femina, 1995. — С. 462–463.

В. Бєлінський про Т. Шевченка та його арешт

У грудні 1847 року в листі до літературного критика і мемуариста Павла Анненкова в Париж Бєлінський писав:

“Віра може з Шевченка зробити мученика за волю. Та здоровий розум повинен бачити у Шевченкові осла, дурня і нікчемну людину, надто гіркого п’яницю, аматора горілки і хахлацького патріотизму. Той хахлацький радикал написав два пасквілі, один на Государя–Імператора, другий — на Государиню–Імператрицю… Коли цар прочитав пасквіль на царицю, спалахнув великим гнівом… Я не читав тих пасквілів, і ніхто з моїх знайомих його не читав (що, між іншим, не доводить, що вони зовсім погані, а тільки тривіяльні і дурні), але я переконаний, що пасквіль на царицю обурливо гидкий. Шевченка вислано до Кавказу солдатом. Мені його не шкода: якби я був суддею, я зробив би не менше. Я почуваю особливу ворожнечу до таких лібералів. Вони вороги всякого успіху… Одна свиня з хахлацьких лібералів, якийсь Куліш (що за свиняче прізвище!) в журналі “Звездочка”, що його видає Ішімова для дітей, надрукував історію “Малоросії”, де сказав, що “Малоросія” мусить або відірватись від Росії, або пропасти. Цензора Куторгу, що пропустив її, не читаючи, засадили у в’язницю. От що роблять ці скоти, безмізкі ліберальчики! Осоружні вони мені, ті хами! Що ж, барани ліберальничають в ім’я галушок і вареників із свинячим салом”.

Косинський О. Тарас Шевченко–Грушівський. Хроніка його життя. — К.: Дніпро, 1991. — С. 114.

М. Катков про українську мову “Московские ведомости” за 21 червня 1863 року

“З’явились нові Кирили та Методії” з дивовижними абетками на світ Божий, був пущений пуф якоїсь вигаданої малоросійської мови. Почали з’являтись книжки нововигаданою малоросійською мовою”...

“Україна ніколи не мала окремої історії, ніколи не була окремою державою. Український народ є… частина лише, але істинна!.. російського народу, без якої він не може лишатись тим, чим він є… Малоросійської мови ніколи не було і, не дивлячись на всі зусилля українофілів, досі не існує”.

Катков М. Н. 1863 год. Собрание статей по польському вопросу. — М., 1887. — С. 278.

Четвертий універсал Української Центральної Ради

Твоєю силою, волею, словом утворилась на Українській Землі вільна Українська Народня Республіка. Здійснилася давня мрія Твоїх батьків, борців за волю й право робочого люду!

Та в трудну годину народилась воля України. Чотири роки жорстокої війни обезсилили наш край і народ. Фабрики не виробляють товарів. Підприємства здержують свою працю, залізні дороги розбиті, гроші падають у ціні. Кількість хліба зменшується. Наступає голод. По краю розмножилися ватаги грабіжників і убийників, особливо, коли з фронту рушило російське військо, творячи криваву різню, безлад і руїну на нашій землі.

З приводу всього того не могли відбутися вибори до Українських Установчих Зборів у визначенім нашим попереднім Універсалом реченці й не могли відбутися ті Збори, визначені на нинішній день, щоб перебрати з наших рук тимчасову найвищу революційну власть над Україною, установити лад у нашій Народній Республіці й зорганізувати нове Правительство.

А тим часом петроградське Правительство Народних Комісарів виповіло війну Україні, щоб повернути вільну Українську Республіку під свою власть, і посилає на наші землі свої війська — червону гвардію, большевиків, які граблять хліб у наших селян і без ніякої зарплати вивозять його в Росію, не зоставляючи навіть зерна, приготовленого на засів, убивають невинних людей і сіють усюди анархію, убийство й злочин.

Ми, Українська Центральна Рада, робили всякі заходи, щоб не допустити до тої братовбивчої війни двох сусідніх народів, але петроградське Правительство не пішло нам назустріч і веде дальше криваву боротьбу з нашим народом і Республікою.

Крім того, те ж саме петроградське Правительство Народних Комісарів починає проволікати заключения мира й закликає до нової війни, називаючи її “святою”. Знов поллється кров, знов нещасний робочий люд буде мусіти приносити в жертву своє життя.

Ми, Українська Центральна Рада, вибрана з’їздами селян, робітників і солдатів України, в ніякім разі не можемо згодитися на те, ніяких війн піддержувати не будемо, бо український народ бажає мира й мир повинен прийти можливо якнайскорше.

Та для того, щоб ні російське Правительство, ні ніяке инше не ставило перешкод Україні в установленню того бажаного мира, для того, щоб повести свій край до ладу творчої праці, закріплення революції й нашої волі, ми, Українська Центральна Рада, оповіщаємо всім горожанам України:

Віднині Українська Народня Республіка стає самостійною, від нікого незалежною, вільною, суверенною Державою Українського Народу.

З усіма сусідніми державами, а саме: Росією, Польщею, Австрією, Румунією, Туреччиною й иншими ми бажаємо жити в згоді й приязні, але ніяка з них не може вмішуватися в життя самостійної Української Республіки.

Власть у ній буде належати тільки до народу України, іменем якого, поки зберуться Українські Установчі Збори, будемо правити ми, Українська Центральна Рада, представництво робочого народу — селян, робітників і салдатів та виконуючий орган, який віднині буде називатися Радою Народніх Міністрів.

І отеє перш усього поручаємо Правительству нашої Республіки, Раді Народніх Міністрів, від сього дня вести початі вже мирові переговори з осередніми державами вповні самостійно й довести їх до кінця, не звертаючи уваги на ніякі перешкоди з боку яких–небудь инших частей бувшої Російської імперії, та встановити згоду, щоб наш край почав своє життя в спокою й мирі.

Щодо так званих большевиків і инших напасників, які розграблюють і руйнують наш край, то поручаємо Правительству Української Народної Республіки твердо й рішучо взятися за боротьбу з ними, а всіх громадян нашої Республіки закликаємо, щоб вони, не жаліючи свого життя, обороняли добробут і волю нашого народу. Народня Українська Держава повинна бути очищена від насланих з Петрограду наємних наїздників, які нарушують права Української Республіки.

Безмірно тяжка війна, почата буржуазними правительствами, вимучила наш народ, винищила наш край, знівечила добробут. Тепер сьому треба покласти край.

Одночасно з тим, коли армія буде демобілізовуватися, поручаємо розпустити салдатів, а після затвердження мирових договорів розпустити армію зовсім, на місце постійної армії завести народню міліцію, щоб наше військо служило обороні робочого люду, а не забаганкам пануючих верств.

Знищені війною й демобілізацією місцевости мають бути відбудовані при помочи державного скарбу.

Коли наші вояки вернуться додому, народні Ради — громадські, й повітові, й городські Думи мають бути перевибрані в часі, який буде установлений, щоб і вони мали в них голос. Між тим, щоб установити таку власть, до якої мали б довір’я й яка спіралася б на всі революційно–демократичні верстви народа, має Правительство додати до помочи місцевим самоврядуванням Ради робітничо–селянських і салдатських депутатів, вибраних із місцевих людей.

В земельних справах комісія, вибрана на останній сесії Центральної Ради, виробила закон про передачу землі трудовому народові без викупу, прийнявши за основу скасування власности й соціалізацію землі згідно з нашою постановою на 7 сесії.

Сей закон буде розглянено за кілька днів на повній сесії Центральної Ради, й Рада Міністрів уживе всіх способів, щоб передача землі земельними комітетами в руки трудящих відбулася ще з початком весняних робіт.

Ліси, води й усі підземні багатства, як добро українського трудового народу, переходять у розпорядження Народньої Української Ресубліки.

Війна забрала для себе всі трудові сили нашої країни. Більшість підприємств, фабрик і робітень виробляли тільки те, що було необхідне для війни, й народ зостався зовсім без товарів. Тепер війні кінець.

Раді Народніх Міністрів поручаємо негайно пристосувати всі заводи й фабрики до мирних обставин, до виробу продуктів, необхідних для робочих мас.

Та сама війна дала сотки тисяч безробітних і інвалідів. В самостійній Народній Республіці України не повинен страждати ні один трудящий чоловік. Правительство Республіки має підняти промисл держави, має зачати творчу роботу по всіх галузях, де всі безробітні могли б найти працю, й приложити свої сили, й прийняти всі міри для обезпечення покаліченим і потерпівшим від війни.

При старім ладі торговці й всілякі посередники наживали на бідних, пригнічених клясах надмірні капітали. Відтепер Українська Народня Республіка бере в свої руки найважніші области торговлі й усі доходи з неї обертає на користь народу.

Торговлю товарами, які мається привозити з–за границі й вивозити за границю, вестиме сама наша держава, щоб не було такої доріжні, через яку завдяки спекулянтам терплять найбідніші верстви.

Для виконання сього поручаємо Правительству Республіки виробити й представити до затвердження закони про се, також про монополі заліза, вугля, шкур, тютюну й инших продуктів і товарів, з котрих податки найбільше обтяжували робочі кляси в користь нетрудових.

Так само поручаємо установити державно–народню контролю над усіма банками, що через кредити нетрудовим клясам помагали експлуатувати трудові маси. Відтепер кредитова поміч банків має йти передусім на піддержку трудовому населенню й на розвиток народнього господарства Української Народньої Республіки, а не для спекуляції й ріжнородної банкової експлуатації.

На ґрунті анархії, неспокоїв у життю й недостачі продуктів зростає невдоволення серед деяких частин населення. Тим невдоволенням користуються ріжні темні сили й тягнуть неосвідомлених людей до старих порядків. Сі темні протиреволюційні сили бажають знову піддати всі вольні народи під одно царське ярмо — Росії. Рада Народніх Міністрів повинна безпощадно боротися з усіма контрреволюційними силами й кожного, хто призиває до повстання проти самостійної Української Народньої Республіки й до повороту старого ладу,— карати яко за державну зраду.

Всі демократичні свободи, проголошені Третім Універсалом Української Центральної Ради, потверджується й окремо проголошується: в самостійній Українській Народній Республіці всі народи користуються правом національно–персональної автономії, яку признано за ними законом 22 січня.

Все перечислене в Універсалі, чого не вспіємо виконати ми, Центральна Рада й наша Рада Міністрів, у найближчі тижні виконають, справдять і до оконечного ладу доведуть Українські Установчі Збори.

Ми поручаємо всім нашим громадянам перевести вибори якнайбільш енергічно, підняти всі зусилля, щоб підрахунок голосів був закінчений якнайскорше, щоб за пару тижнів зібралися наші Установчі Збори — найвищий господар і управитель нашої землі, й Конституцією нашої незалежної Української Народньої Республіки закріпили свободу, порядок і добробут на добро всього трудового народу її на тепер і на будучі часи. Сей найвищий наш орган має рішити про федеративну зв’язь з народніми республіками колишньої Російської імперії. До того ж часу всіх горожан самостійної Української Народньої Республіки зазиваємо стояти непохитно на сторожі добутої свободи й прав нашого народу й усіма силами боронити свою долю від усіх ворогів селянсько–робітничої Української Республіки.

Українська Центральна Рада.

У Києві. 9 (22) січня 1918 р.

Національні процеси в Україні. — Ч. 1. — С. 429–432.

Акт відновлення Української Держави

1. Волею Українського Народу Організація Українських Націоналістів під проводом Степана Бандери проголошує відновлення Української Держави, за яку поклали свої голови цілі покоління найкращих синів України.

Організація Українських Націоналістів, яка під проводом її творця і вождя Євгена Коновальця вела в останніх десятиліттях кривавого московсько–більшовицького поневолення завзяту боротьбу за свободу, взиває увесь український народ не скласти зброї так довго, доки на всіх українських землях не буде створена Українська Суверенна Держава.

Суверенна Українська Влада запевнить Українському Народові лад і порядок, всесторонній розвиток усіх його сил та заспокоєння його потреб.

2. На західніх землях України твориться Українська Влада, яка підпорядкується Українському Національному Урядові, що створиться в столиці України — Києві з волі українського народу.

3. Відновлена Українська Держава буде тісно співдіяти з Націонал–Соціалістичною Великонімеччиною, що під проводом Адольфа Гітлера творить новий лад в Європі й світі та допомагає українському народові визволитися з–під московської окупації.

Ярослав Стецько, в. р.

Голова Національних Зборів

Косик В. Україна і Німеччина у Другій світовій війні. — Париж; Нью–Йорк; Львів, 1993, — С. 504–505.

З платформи Української Головної Визвольної Ради

1. Український національно–визвольний рух, створення Самостійної Української Держави та боротьба за її закріплення в 1917–1921 рр. поглибили національну свідомість і посилили політичну активність українських народних мас.

Упадок української держави внаслідок чужого завоювання, зумовленого недостатнім внутрішнім об’єднанням українських національних сил, полегшив чужинцям запанувати на Україні. Це панування позначилось небувалим гнітом, масовим пограбуванням українського народу, поверненням його селянства і робітництва у справжнє кріпацтво. З нещадною експлуатацією і винищенням мільйонових мас голодом і терором. Це страшне і криваве лихоліття впродовж 25 років навчило українські народні маси, що ніякий чужий політичний та соціальний устрій не піде їм на користь і що тільки власна національна суверенна держава є єдиною передумовою та запорукою нормального життя і розвитку нації, її культури, матеріального і духовного добробуту народних мас.

2. Сучасна війна між двома тотальними силами, московсько–більшовицьким та німецько–гітлерівським імперіалізмами, ведеться за володіння в першу чергу українських земель, як вихідних позицій до панування у Східній Європі, а навіть у всій Європі. Обидві ці сили — це непримиренні вороги ідеї української державності. Вони стоять на позиціях тотальної колоніальної експлуатації українських земель та їх населення. Вириваючи українському народові всі матеріальні і господарські засоби, вони нещадно винищують провідні національні українські сили, нищать національну культуру і національну свідомість у масах, колонізують край чужим населенням, а українське населення масово вигублюють або вивозять за межі України.

3. Проте ця війна виснажує також наших ворогів і приводить їх до соціального та політичного розкладу. Це створює сприятливі передумови для визвольної боротьби поневолених народів та полегшить їм остаточну перемогу.

4. З уваги на це необхідно:

а) у вирі сучасної тоталітарної війни оборонити український народ та його провідні кадри перед фізичним винищенням;

б) повести його до боротьби за своє визволення і власну суверенну державу.

Для здійснення цих завдань потрібний єдиний всеукраїнський національний фронт, організований на основі об’єднання всіх діючих національних українських сил, які змагають до української суверенної держави, і єдиний керівний центр.

Тому за ініціативою Української Повстанської Армії (УПА), що створилася в процесі збройної боротьби українського народу проти гнобителів і насильства окупантів над мирним українським населенням, зорганізувався із представників усіх українських земель та українських політичних середовищ всеукраїнський провідний центр під назвою: Українська Головна Визвольна Рада (УГВР).

Українська суспільно–політична думка в XX ст.— Мюнхен, 1983. — Т. 3. — С. 99–100.

Організація і чисельний склад УПА

Поділ УПА на групи Захід, Північ і Схід, проведений улітку 1944 року, відповідає історичним відмінностям українських територій — Галичина, Волинь і Радянська Україна (в кордонах 1939 р.), а також географічним особливостям військового характеру цього простору.

Організація військ і навчання переважно здійснюються за німецькою моделлю.

Чисельний склад УПА можна оцінити приблизно:

а) в 80 тисяч — 100 тисяч бойовиків регулярної армії (військове ядро, що пройшло військовий вишкіл);

б) цифри можливої загальної сили повстанської армії встановити неможливо. Українські дані коливаються між 400 тис. і 2 мільйонами вояків.

Косик В. Україна і Німеччина в Другій світовій війні. — С. 624–625.

“Выслать всех украинцев”

По Народному Комиссариату Внутренних Дел СССР и Комиссариату Обороны Союза ССР

Содержание: о ликвидации саботажа на Украине и о контроле над командирами и красноармейцами, мобилизованными из освобожденных областей Украины...

ПРИКАЗЫВАЮ:

1. Выслать в отдельные края Союза ССР всех украинцев, проживавших под властью немецких оккупантов.

2. Выселение производить:

а) в первую очередь украинцев, которые работали и служили у немцев;

б) во вторую очередь выслать всех остальных украинцев, которые знакомы с жизнью во время немецкой оккупации;

в) выселение начать после того, как будет собран урожай и сдан государству для нужд Красной Армии;

г) выселение производить только ночью, чтобы не дать скрыться другим и не дать знать членам его семьи, которые находятся в Красной Армии.

3. Над красноармейцами и командирами из оккупированных областей установить следующий контроль:

а) завести в особых отделах специальные дела на каждого;

б) все письма проверять не через цензуру, а через особый отдел;

в) прикрепить одного секретного сотрудника на 5 человек командиров и красноармейцев;

Приказ объявить до командира полка включительно.

Народный Комиссар Внутренних Дел Союза ССР БЕРИЯ Зам.

Народного Комиссара Обороныі Союза ССР ЖУКОВ

Верно: начальник 4–го отделения, полковник Федоров

ЦДАГОУ: Ф. І. — Оп. 70. — Спр. 997. — Арк. 91.

Література Україна. — 1992. — 27 лют. — № 8. Див. також: Чуев Феликс. Солдаты империи. Беседы. Воспоминания. Документы. — Москва: Ковчег, 1998.

Із Постанови ЦК КП(б)У “Про перекручення і помилки у висвітленні історії української літератури в “Нарисі історії української літератури”

На початку 1946 р. вийшов з друку “Нарис історії української літератури”, виданий Інститутом мови і літератури Академії наук УРСР під редакцією члена–кореспондента Академії наук УРСР С. І. Маслова і кандидата філологічних наук Є. П. Кирилюка. Автори “Нарису” І. Н. Плісецький, М. М. Ткаченко, С. І. Маслов, Є. П. Кирилюк, І. І. Пільгук, С. М. Шаховський […].

ЦК КП(б)У відзначає, що автори “Нарису” перекрутили марксистсько–ленінське розуміння історії української літератури і подали її в буржуазно–націоналістичному дусі.

Історія української літератури висвітлюється в “Нарисі” поза зв’язком з боротьбою класів, як процес ізольований від цієї боротьби. Автори “Нарису” ігнорують класову боротьбу як основний закон розвитку класового суспільства, і замість цього надають вирішальну роль в розвитку творчості письменників національному моментові.

Всупереч ленінській вказівці про те, що “є дві національні культури в кожній національній культурі”, в “Нарисі” затушовується різниця і суперечність між реакційними і прогресивними течіями в літературі і розвивається “теорія єдиного потоку” в українській літературі. Тим самим в “Нарисі” протаскується теорія про безкласовість і безбуржуазність українського народу в минулому, яка становить суть буржуазно–націоналістичної концепції “школи” М. Грушевського.

Автори “Нарису”, у відповідності з схемою М. Грушевського та його теорією про “виключність” українського народу, ігнорують спільність походження, єдність і взаємодіяння в історичному розвитку російського і українського народів, їх мови і культури. Тому в “Нарисі” історія української літератури не показана у взаємозв’язку з іншими спорідненими літературами, особливо з російською літературою.

Культура і література Київської Русі подані в “Нарисі” як тільки українські, всупереч науковим положенням, що розглядають Київську Русь як спільне джерело культур трьох східнослов’янських народів: російського, українського, білоруського.

В “Нарисі” затушували боротьбу між прогресивним і реакційним напрямами в літературі, не піддали критиці політичні погляди ліберальної течії в українській літературі (П. Куліш, Б. Грінченко та ін.), вихваляючи буржуазно–націоналістичних письменників початку XX ст. (Олесь), діячів контрреволюційної Центральної ради та Директорії (В. Винниченко, І. Стешенко), принизили роль і значення революційно–демократичної течії в українській літературі (Шевченко, Леся Українка, Франко, Коцюбинський та ін.).

В “Нарисі” не знайшов правильного відображення вплив на українську літературу руху декабристів, діяльності Бєлінського, Чернишевського, Добролюбова, великого пролетарського письменника Горького, ігнорується такий вирішальний фактор у формуванні нової соціалістичної ідеології, як розвиток марксизму в Росії і роль партії більшовиків.

В розділі “Українська радянська література” не показано відображення в літературі боротьби партії і радянського народу за перемогу соціалістичного ладу в нашій країні, не показана роль літератури в формуванні соціалістичного світогляду радянських людей.

В цьому ж розділі не показана боротьба партії більшовиків проти ворогів народу — троцькістів, бухарінців, а також проти українських буржуазних націоналістів — шумськістів, хвильовістів, скрипниківців, які намагалися використати літературу як один із засобів відриву українського народу від великого російського народу і перетворення Радянської України в колонію.

Поява такого шкідливого “Нарису” не зустріла належної відсічі з боку наукових установ і Спілки радянських письменників України.

Президія Спілки радянських письменників України і, зокрема, її голова т. М. Рильський не вжили ніяких заходів, щоб вчасно засудити в пресі, на зборах письменників проникнення чужих радянській літературі тенденцій.

Партійні організації Інституту літератури Академії наук УРСР і Спілки радянських письменників України ліберально, по–примиренському поставились до оцінки перекручень і помилок, допущених в “Нарисі”.

На партійних зборах не було дано належної відсічі авторам — членам партії Кирилюкові, Плісецькому і Шаховському, які не тільки не визнали і не розкритикували допущених перекручень та помилок, навіть захищали в своїх виступах ряд шкідливих тверджень.

Засудити перекручення і помилки, припущені в “Нарисі історії української літератури” Кирилюком, Шаховським, Плісецьким, Масловим, Пільгуком, Ткаченком, які через “Нарис” пропагують буржуазно–націоналістичні погляди в питаннях історії і літератури.

Доручити управлінню кадрів ЦК КП(б)У, Управлінню пропаганди і агітації ЦК КП(б)У та Президії Академії наук УРСР розробити заходи щодо поліпшення роботи Інституту літератури Академії наук УРСР і зміцнення його кадрами.

Література газета. 1946. 5 верес.

Національні процеси в Україні. — Ч. 2. — С. 406–409.

Із виступу Андрія Малишка на зборах письменників Києва 1956 року

Ми колись знали чорні дні і чорні ночі, коли на Україні господарював Молотов. І були банди, і він мізинцем не ворухнув, щоб боронити наш народ.

А як він ставився до письменників? Ненавидячи український народ, знаючи його благородну історію, він жодного доброго слова не казав. А коли приїхав на Україну під час святкування 300–річчя возз’єднання України з Росією, він казав, що це був великий народ, який перший пішов за Росією. А потім, приїхавши до Москви, казав, що Україна як була, так і залишилась гніздом націоналістів.

Нас, письменників, називають літописцями народу, ми забули, як в 1947 році Каганович кинув на тортури не тільки наш народ, а і всю націю. Україна має 42 млн населення, вона зветься соціалістичною нацією. Революцією, трудами Україна показала перед всім світом, яка вона героїня і трудівниця, а приїхав цей чоловік і хотів стерти її ногами. Не знаючи нашого народу, звичаїв, культури і ролі в революційній історії світу, ця напівграмотна істота хотіла кращі сили українського народу послати в тюрми, на Соловки і стерти ім’я нашого народу на порошок. У нього в розпорядженні не знайшлось стільки вагонів, щоб народ вислати в тюрми, а йому самому треба було сісти в вагон і прокотитися на Соловки (оплески).

Ця нікчемна групочка, як добре говорив мій великий друг Олександр Євдокимович, знайшла ідеологічну базу серед деяких письменницьких елементів, вони їх підтримали, а назавтра на Україні Каганович почав розправу з письменниками, знаючи, що письменники — це українська пісня, українське слово, українська культура і мова, що убити письменників — це значить убити душу народу.

Хай вони самі згадають, що вони робили в 1947 році: вони посадили більшу частину письменників, композиторів, піснярів, знищили їх, знаючи, що народ без своєї мови, без своєї культури, без своєї пісні, без своїх літописців письменників стане глухий. Але у них нічого не вийшло. Навіть проти сліпих, що грали на базарах, організував Каганович процес 24–х. І цих сліпих народних музикантів, лірників, бандурників вивіз кудись.

З перших днів прибуття на Україну почав шукати серед трудящих, серед робітничого класу, серед колгоспників, особливо серед інтелігенції націоналістів. Йому так хотілось знайти, що він готовий був сам сфабрикувати документи, щоб з найчесніших, найталановитіших людей, патріотів Радянської Вітчизни зробити поганих, чорних людей.

Я чув сьогодні виступ Максима Тадейовича, одного з найсвітліших митців нашої літератури. Він не розказав усе, як той самий Каганович, не розібравшись у могутній поезії видатного українського поета Рильського, назвав його петлюрівцем …як він спеціально перекрутив вірш, який написав Максим Тадейович. Він тоді сказав, що Ви написали про Петлюрівську Центральну Раду.

Хай сьогодні згадає мій добрий друг Олександр Євдокимович Корнійчук, як його і мене о другій і третій годині ночі кликав Каганович і, стукаючи кулаком по столу, загрожував, що він нас посадить в тюрму, якщо ми не розкриємо націоналістичну групу. Він тоді ходив по кімнаті .

Тоді ми заявили, що серед українських письменників націоналістів немає, а він назвав прізвища Рильського, Яновського і Сенченка. Тоді ж він погрожував молодим письменникам Гончару, Козаченку, Новиченку та ін.

Обурений поведінкою Кагановича, я, як комуніст і член ЦК комсомолу України, звернувся в ЦК комсомолу і ми з секретарями написали листа товаришу Сталіну про неправильну поведінку Кагановича на Україні. Не знаю, чи той лист побував у тов. Сталіна, але я добре знаю, що через 3 дні вночі нас покликав Каганович і той лист був уже у нього в руках.

Знаєте, після цього нагород не дають, а дають догани. Мене зняли з редактора журналу і вдома я приготував невеликий чемоданчик, на всякий випадок, в “кагановицьку командировку”. На моє щастя він не встиг посадити нас в тюрму.

На Курсько–Білгородській дузі, коли ми захопили Охтирку, я бачив список комуністів і активу, які підлягали розстрілу, підписаний Гебельсом. Пізніше я бачив, як Каганович почав розправлятись з українськими письменниками і комуністами, а також безпартійними. І я думаю, що цей список не був менший, ніж той, що я бачив в Охтирці.

За 6 місяців свого не секретарювання, а панування і царювання, він знищив і посадив в тюрми 8 тисяч радянських людей, уподоблюючись тому сатрапу Ніколаю Палкіну. Він піднімав на Україні гангстерів, пройдисвітів, щоб вони робили розгул на нашій Україні.

Можна сьогодні згадати імена зацькованих ним людей — Олександра Довженка, Остапа Вишні, Юрія Яновського й інших діячів української культури. Та й не тільки української культури. Мабуть, він не бачив їх сліз, мабуть, він не чує плачу їх рідних сімей.

Із виступу Андрія Малишка на зборах письменників Києва 1957 року

Я пам’ятаю нашу рідну землю, яка лежала в бомбах і руїнах після війни. Ми знали, що вона підійметься з руїн і самі своїми руками брали посилочки і підіймали Україну з попелу.

І тоді, коли Україна підіймалась із ран, коли фашизм був повергнутий, у наше життя непрохано вдерся авантюрист і пройдисвіт, який оголосив себе вождем українського народу. Це був 1947 рік.

З приходом на Україну хабенського баришника Каганович, стало дуже тяжко. А як же могло бути легко, коли прийшов хабенський баришник і торгаш, син скотопромишленика, людина малописьменна, нахабна, яка почала підбирати в свою свиту людців ідеологічно нестійких, авантюристів, непманів, які проти Гітлера не воювали. Не трудових людей, а інтриганів, які протягом років сиділи в темних норах і ненавиділи український народ. Серед таких людей цей торгаш, син скотопромишленика, і став вождем.

Це не дивно. Історію його кар’єри ми добре знаємо. Він їх (цих людей) заквасив ще будучи в 29, 28 році секретарем ЦК на Україні. Ці викормиші і гадьониші, це плем’я виросло з отруйного дерева Кагановича, виросло, щоб жалити синів українського народу. Із тих могил, які виросли по волі Каганович, волають Микола Куліш і Влас Якович Чубар і десятки, і сотні синів української інтелігенції, розстріляної тоді. Вони б могли сказати своє слово: “За що ти нас розстріляв?”

І ось цей кат знову виринув на Україні в 1947 році. Та як виринув. Всі недобитки, вся ота сволота потягнулася до нього. Обсіли його і почали йому готувати новий етап розправи з українським народом.

Я це вперше побачив в 47 році, коли мене, фронтовика, ще в воєнній гімнастерці покликали о третій годині ночі разом з Корнійчуком до Кагановича. Ми зайшли у той кабінет, де він сидів на місці товариша Хрущова, а одесную сиділи, як зброєносці, три його викормиші. Вони мають звання письменників і зараз знаходяться у цьому залі. Я сподіваюся, що сьогодні вони виступлять і скажуть, що вони рішали тоді з Кагановичем. Очевидно вони накрили тоді чорну пелену над Україною.

Каганович запитав тоді мене:

— Як ви гадаєте, в українській культурі є націоналісти?

На честь товариша Корнійчука я повинен сказати, що він тоді твердо відповів, що націоналізму у нас немає.

На це Каганович сказав:

— Саша, какой вы стали обтекаемый.

Пам’ятаю тоді зайшли товариші Литвин і Козаченко. Та, на жаль, через два дні, коли я прийшов чергувати в Спілку, в кабінеті Олександра Євдокимовича сиділо десятків зо два письменників, які, до речі, й сьогодні здраствують. Один з них сказав:

— Товариш Малишко, ідіть звідси, бо вам тут нема що робити!

Я подивився на те, з ким проводив нараду товариш Корнійчук і зрозумів, що мені там справді нема чого робити. Я вірив йому, як своєму другові і не думав, що за 48 годин його принципи так різко поміняються. Я пішов додому, але переживав за вас, товариш Корнійчук. За кого ви далі будете і проти кого?

А через тиждень відбулась нарада молодих письменників, де Каганович руками молодих письменників вибивав із сідел старіших письменників. Ви, тов. Корнійчук, тоді казали: “Я вперше в житті почув правду з цієї трибуни. Сказав її Л. М. Каганович. З цієї трибуни я не чув раніше цієї правди”.

Невже ви сьогодні вірите в те, що ви тоді сказали?

Тут на зборах, повинен бути присутній тодішній заступник голови Ради Міністрів товариш Бажан.

В опері на “Аїді” товариш Бажан сказав приблизно щось таке: “Коли я рухну, то рухне українська культура”. Але ви, товаришу Бажан, вирішили не рухнути, а обрушитися на українську літературу. Ви написали статтю в “Радянську Україну”, де опаскудили видатних митців світового значення, написавши два підвали під заголовком: “Добити націоналістичне охвістя”.

На цьому розгромному пленумі за три дні виступило більше ста чоловік письменників. Дісталося тоді Яновському за “Живу воду” і Сенченкові за роман “Його покоління”, і поетові Максиму Рильському.

Мало того, коли проходив київський міський партійний актив, ви мали честь бути в комісії, яка складала резолюцію по справі фракціонерів антипартійної групи, і ви тоді один виступили проти виключення Кагановича з партії.

В 1956 р., зразу після розвінчання культу Сталіна, я мав честь виступити з трибуни і різко критикував дії Кагановича. Я сказав, що Каганович сам себе оголосив вождем українського народу, що Сталін не вірно критикував Довженка. Ви вимагали виключити мене за те з партії.

Тов. Новиченко працював тоді в ЦК партії. Він готував доповідь Кагановичу, яка звалася “Про націоналістичний ухил в комуністичній партії України”. Він займався тоді тим, що викликав до себе молодих літераторів і намовляв їх виступати проти видатних митців України: тов. Довженка, Рильського, Яновського. Дехто, на жаль, попався на цю вудочку. Після того, як доповідь була підготовлена, Каганович вигнав Новиченка з працівників ЦК, використавши його. Але товаришу Новиченку не звикати, бо він занадто часто міняв свої позиції й оцінки. Наприклад, у 1942 році восени в Уфі в доповіді про українську прозу він підносив Довженка до небес, а в 1944 році, коли культ особи опаскудив Довженка, виступав в Радянській Україні” і говорив, що Довженко на 100 км відстоїть від марксизму. Більше того, тов. Новиченко підбивав і мене виступити проти Довженка, але я відмовився. В макеті “Історії української літератури” Новиченко писав “Реакційний антипартійний.

Я сказав тут тільки якусь частину правди. Хотілося б, щоб в розвиток цієї правди товариші виступили і сказали, чи це вони робили по добрій волі, чи їх примушував це робити Каганович. Нарешті треба відкрити дужки, бо людська правда — вона не стирається і, якщо ви думаєте, товариші, що це забули, то ви жорстоко помиляєтеся.

Із архіву Ігоря Забашти,

сина поетеси Любові Забашти,

дружини А. Малишка.

Із листа секретаря ЦК КПУ з ідеології В. Ю. Маланчука першому секретарю ЦК КПУ В. В. Щербицькому

Уважаемый Владимир Васильевич! Несмотря на некоторую нелогичность именно в данный момент и по данному поводу высказывать это суждение, тем не менее должен сказать, что складывается впечатление, что выступления против подобных мне лиц, представляют составную часть определенной системы, имеющей целью отвлечь внимание партийной и научной общественности от тех довольно частых идейных отступлений, с которыми приходится встречаться. Мне об этом пришлось говорить с трибуны республиканского совещания идеологических работников весной 1970 г. в связи с так называемым “заявлением И. Дзюбы” (Это выступление не всем понравилось, о чем мне поспешили сказать некоторые работники аппарата на этом же совещании).

Закономерно критикуя ошибки в освещении Левинского, нельзя снимать вопрос об отходе от классового подхода к оценке целого ряда исторических деятелей прошлого. Так, на наш взгляд, неверной является тенденция к включению М. Драгоманова в число ведущих деятелей революционно–освободительного движения, пропагандистов марксизма, замалчивания ленинской критики Драгоманова и т. п. В появившихся литературоведческих произведениях прямо ставят рядом Чернышевского и Шевченко, Радищева и Драгоманова. Эта позиция поддерживается и некоторыми ответственными идеологическими работниками. В прошлом году Министерство высшего и среднего специального образования республики задержало, на основании изучения сигнального экземпляра книгу Р. Ивановой “Михаил Драгоманов в общественно–политическом движении России и Украины”. Книга носила тенденциозный характер, содержала ряд грубых политических ошибок, оскорбительных высказываний в адрес революционных сил русского народа.

Так, например, она высказывала согласие с высказыванием Драгоманова, называвшего народников шовинистами, утверждала, что “общинная” теория Герцена™ таила в себе зерна национализма и “великорусского” шовинизма, которые буйно проросли во взглядах революционных идеологов 70 гг. (стр. 51), доказывала, будто бы украинский народ не получал (по Драгоманову) “от русских революционеров надлежащего политического образования” (стр. 112). Мне пришлось неоднократно объяснять по поводу задержки книги у тт. Васильева и Калакуры, писать официальное объяснение. Под этим нажимом, после изъятия некоторых страниц, книга вышла в свет, не медленно получила ряд захваливающих отзывов в печати, хотя проповедуемые в ней идеи остались теоретически ошибочными противоречащими классовой оценке деятельности Драгоманова...

Не менее показательной является развернувшаяся кампания за возведение в ранг прогрессивного, чуть ли не марксистского историка, известного своими буржуазно–националистическими теориями и воззрениями М. Костомарова. Ю. Пинчук в опубликованной в “Украинском историческом журнале” статье (1971, № 2) утверждал, что “взгляды Костомарова прогрессируют” (стр. 18), что хотя он и не поднялся “до марксистского понимания значения народных масс в истории и не всегда четко определял понятие народа, он не отождествлял народ и нацию и рассматривал отношения между украинцами и поляками, как и с другими славянскими народами, с классовых позиций” (стр. 19). А несколько далее автор вообще отказывается от какого–либо камуфляжа и делает “новое открытие” — “считая народ движущей силой истории.” (стр. 27).

И уж совсем непонятно, когда в январе 1971 г. директор филиала ИМЭЛа И. Д. Назаренко в выступлении в институте истории АН УССР на защите диссертации Гончарука говорил буквально следующее: “Здесь второй оппонент заявил, что ни в коем случае нельзя Костомарова приближать к Белинскому или Герцену. Собственно, в диссертации и не ставилась такая задача. Но я бы, например, сделал попытку приблизить. И вот почему. К. Маркс многое узнал о России через труд Н. Костомарова. Об этом я говорю потому, что нам нужно внимательно исследовать труды этого ученого и дать им объективную научную оценку. Может быть, придется сломить и ту тенденцию, которая существовала ранее в трактовке его исторических взглядов. Н. И. Костомаров — очень интересная личность. Русский по происхождению, он отдал много сил и энергии за свободное развитие украинского народа. И об этом смелее нужно писать не только диссертанту, но и всем нам.”

С глубоким уважением В. Маланчук

22.VII.1972 г.

На листі резолюція В. Щербицького:

1) Думаю, что идейно–политические позиции т. Маланчука ни у кого из коммунистов–интернационалистов не могут вызывать сомнения и вопросы он ставит в принципе правильно.

2) Ознакомить членов Политбюро ЦК КП Украины и зав. отд. ЦК.

3) т. Орлу И. З.

4) т. Назаренко И. Д.

5) т. Врублевскому В. К.

Прошу внести предложения по конкретным вопросам.

23.09.72 г.

В. Щербицкий

Овчаренко Ф. Д.

Спогади. — К.: Оріяни. — С. 174–179.

Записка секретаря ЦК КП України В. Ю. Маланчука з пропозиціями щодо посилення боротьби проти націонал–комунізму

Раніше 10 квітня 1973 року

ЦК КП України

За останні роки в діяльності ідеологічних центрів імперіалізму все більшого значення надається так званому націонал–комунізмові, спрямованому проти ідеології марксизму–ленінізму, дружби народів і пролетарського інтернаціоналізму. Це обумовлено тією обставиною, що саме націоналізм сьогодні став спільним знаменником всіх різновидів лівого і правого опортунізму та різних модифікацій антикомунізму, помітне місце серед яких якраз і замає націонал–комунізм.

За рубежем, особливо українською націоналістичною еміграцією, активно досліджуються ідейно–політичні платформи та досвід практичної антирадянської діяльності укапістів і боротьбистів, видано багато статей і брошур на цю тему, зокрема “Документи українського комунізму”, “Сторінки з історії Комуністичної партії України”, “Микола Скрипник” та ін. В антирадянській пропаганді активно використовуються такі типові представники націонал–комунізму, як Шахрай і Лапчинський. В 1967 р. в Нью–Йорку було перевидано пасквілянтську книжку С. Мазлаха і В. Шахрая “До хвилі (що діється на Україні і з Україною)”. Ватажки ряду зарубіжних угруповань українських буржуазних націоналістів лементують про можливість реалізації ідей націонал–комунізму на Україні “навіть в умовах радянського ладу” шляхом відриву її від Союзу РСР.

Все це зумовлює необхідність рішучого посилення боротьби проти ідеології націонал–комунізму, ґрунтовного і всебічного викриття ворожої марксизму–ленінізму ідейно–теоретичної сутності і політичного спрямування націонал–комунізму всіх різновидностей, особливо українського. При цьому важливо розкрити ідейно–політичну спорідненість і наступність доктрини сучасних трубадурів націонал–комунізму з поглядами їх попередників, зокрема боротьбистів та різних націонал–ухильницьких елементів в КП(б)У, їх теоретичну неспроможність і політичну шкідливість.

Національні процеси в Україні. — Ч. 2. — С. 496–498.

Інформація ЦК КП України Центральному Комітету КПРС про ідеологічну роботу

23 квітня 1973 року

Совершенно секретно

В 1967–1971 гг. на Украине стало отмечаться заметное оживление националистических элементов, инспирируемое зарубежными антисоветскими центрами. Возросла враждебная обработка интеллигенции и молодежи в направлении критики национальной политики КПСС, призывов к сопротивлению якобы проводимой “насильственной русификации Украины, разжигания антирусских настроений, обоснования “исторической несправедливости” воссоединения Украины с Россией “неравноправного” положения УССР в составе Союза ССР и т. п.

Эта по своему существу, содержанию и направленности антисоветская деятельность зачастую велась под прикрытием лозунгов “национал–коммунизма”, маскировалась рассуждениями о необходимости соблюдения ленинских положений по национальному вопросу, ярким проявлением чего является пасквилянтский трактат киевского литературного критика И. Дзюбы “Интернационализм или русификация?”, фальсификаторская статья историка М. Брайчевского “Присоединение или воссоединение?”, широко рекламируемые за рубежом, распространяемые и пропагандируемые среди определенных кругов интеллигенции и молодежи республики.

Пользуясь отсутствием надлежащего отпора, националистические элементы организовывали ежегодные сборище у памятников Шевченко в гг. Киеве и Каневе (например, 22 мая, в день перезахоронения праха Т. Г. Шевченко), у могил националистических деятелей во Львове. Националистические проявления встречали поддержку у определенного круга творческой интеллигенции, особенно из окололитературной среды, ряда преподавателей учебных заведений и научных сотрудников институтов АН УССР (философии, истории, языкознания, литературы, археологии и др.).

Инспираторами указанных националистических проявлений выступала часть оставшихся на враждебных позициях бывших главарей, участников и активных пособников банд оуновского подполья (на Украине их проживает свыше 130 тыс. человек), а также группа украинских националистов из числа интеллигенции — т. н. “шестидесятники”: Дзюба, Светличный, Сверстюк, Франко, Шумук, Стус и др. — в г. Киеве: Чорновол, Осадчий, Гель, супруги Калинец — в г. Львове: Строкатая — в г. Одессе и другие, имевшие сообщников в некоторых других городах республики. Некоторые из них ранее уже привлекались к ответственности за антисоветскую деятельность.

Перечисленные лица проводили активную националистическую обработку своего окружения, главным образом молодежи, занимались изготовлением, распространением в республике и передачей за рубеж документов враждебного содержания. В целях сплочения единомышленников наладили выпуск нелегального антисоветского журнала “Украинский вестник”. В 1970–1872 гг. изготовили шесть номеров этого журнала, из которых пять — изданы за рубежом.

Они установили и поддерживали регулярную связь с зарубежными центрами ОУН через приезжавших на Украину эмиссаров, по нелегальным каналам и, в частности, через своих сообщников в ЧССР Мурашко, Бачу, Гроцкого и Коцурову, которые впоследствии были арестованы МВД ЧССР и осуждены. Организованная Светличным, Сверстюком, Чорноволом и их сообщниками нелегальная передача за рубеж антисоветских и клеветнических документов использовалась центами ОУН для создания видимости наличия на Украине “политической оппозиции”.

Светличным, Чорноволом и другими был создан специальный “общественный фонд” на расходы, связанные с националистической деятельностью, средства в который регулярно поступали из–за рубежа в виде посылок, сертификатов, денег, а также от сочувствующих лиц и т. п. Как заявила Франко З., деньги в этот “фонд” вносили писатели А. Малышко, О. Гончар, В. Пьянов, переводчик Кочержинский, историки М. Брайчевский, Е. Компан и др.

Для связи с националистическими элементами в Киеве и других городах республики в последнее время на Украину приезжало свыше 40 эмиссаров зарубежных националистических центров. Один из эмиссаров ОУН–бандеровцев, подданный Бельгин Я. Добош, прибывший в СССР в январе 1972 г. и имевший встречи с Франко З., Светличным, Селезненко и др., был пойман с поличным и арестован.

В связи с делом Добоша и за проведение антисоветской деятельности были арестованы Светличный, Дзюба, Сверстюк, Антонюк, Селезненко, Шумук, Сергиенко, Плахотнюк, Стус, Светличная Н., Плющ, Холодный, Чорновол, Осадчий, Гель, Калинец И., Шабатура С.

У арестованных изъято около тысячи антисоветских, националистических и других враждебных документов, в том числе “Программа украинской национальной коммунистической партии”, в которой обосновывается необходимость создания нелегальной партии для объединения антисоветских сил на борьбу за “самостоятельную Украину”. Установлено, что ее написал житель г. Киева Рубан В. Ф., 1942 года рождения, беспартийный, фанатично националистически настроенный, в 1967 г. исключенный из Киевского госуниверситета за изготовление “самиздатовской” литературы, находившийся в близких связях со Светличным, Сверстюком и Дзюбой. Рубан арестован.

Преступная антисоветская деятельность арестованных следствием полностью доказана. Они осуждены к различным срокам лишения свободы, за исключением Светличного и Сверстюка, дела на которых в настоящее время рассматриваются судами. Судебные процессы показали, что следствие проведено качественно, при строгом соблюдении требований закона, сами процессы проведены на должном политическом уровне. На открытом процессе И. Дзюба, считавшийся националистически настроенными элементами их “идеологом”, осудил свою преступную деятельность и заявил, что порывает с национализмом, пишет книгу с критикой его идеологии и своего трактата “Интернационализм или русификация?”. Такая позиция Дзюбы вызвала растерянность в среде националистически настроенных лиц.

Наряду с репрессивными мерами в отношении инспираторов националистических проявлений проводились мероприятия по развенчанию идеологии украинского национализма, по отрыву из–под ее влияния политически неустойчивых лиц. В результате кропотливой работы с Франко З. она выступила с открытым письмом в газете “Радянська Україна” и по телевидению с разоблачением происков зарубежных националистических центров и осуждение своей преступной деятельности.

В результате осуществления изложенных выше мероприятий активность в среде оставшихся на свободе националистических элементов заметно снизилась, часть из них вовсе прекратила антисоветскую деятельность.

Однако некоторые единомышленники арестованных пытаются продолжать подрывную работу на более конспиративной основе, рекомендуют своим связям “в ответ на репрессии удесятерить усилия, чтобы пробуждать национальное сознание”, стремятся вовлечь в “движение” “новых людей”.

Сотрудники Института философии АН УССР Пронюк и Лисовой, бывшие члены КПСС, которые, по имеющимся данным, составляли т. н. “запасную” редакцию “Украинского вестника”, предпринимали попытки взять на себя руководство оставшимися на свободе единомышленниками арестованных и с этой целью изготовили, размножили и пытались распространить “открытое письмо” антисоветского содержания. С учетом их враждебной деятельности в прошлом органами КГБ они арестованы. Следствие закончено и дело по их обвинению предано в судебные органы.

В последнее время раскрыта националистическая группа из числа студентов Львовского госуниверситета, участники которой — Попадюк, Микитка, Хвостенко, Сварник, Худой, Филонов, Долинская и др. вели агитацию за отторжение Украины от СССР. В августе 1972 г. они распространили антисоветские листовки в г. Ивано–Франковске и г. Стрые Львовской обл., в декабре того же года изготовили 5 экз. злобного антисоветского нелегального журнала “Поступ”. В марте 1973 г. отпечатали на пишущей машинке 320 антисоветских листовок, при распространении которых в ночь на 28 марта были задержаны с поличным Попадюк и Микитка, как организаторы враждебных проявлений, арестованы. Действия остальных участников этой группы обсуждены на комсомольских и студенческих собраниях, часть их них исключена из университета и членов ВЛКСМ.

Кроме того, установлено, что в г. Львове существовало еще две националистические группы, одну из которых создал осужденный в 1972 г. за антисоветскую деятельность Рокецкий, а вторую — студент Львовского госуниверситета Слука. Название националистические группы предпринимали попытки к организационному объединению...

В г. Коломые Ивано–Франковской обл. также разоблачена националистическая группа. Руководитель этой группы — Гринькив Д., бывший член КПСС, и три участника ее — Чупрей Р., Шовковый И. и Мотрук И., бывшие члены ВЛКСМ, арестованы. При обыске у них изъято 6 стволов оружия, более 600 патронов и различная антисоветская литература. Остальные участники этой группы профилактированы с участием общественности.

В ночь на 22 января с. г. в г. Чорткове Тернопольской обл. были вывешены 4 националистических флага и 17 антисоветских националистических листовок. Совершила это враждебное проявление националистическая группа во главе с Сапиляком и Мармусом. Наиболее активные участники этой группы арестованы.

О необходимости дальнейшего повышения уровня идеологической работы, усиления борьбы с проявлениями национализма и национальной ограниченности шла речь 17–18 апреля с. г. на пленуме ЦК КП Украины, обсуждавшем вопрос о задачах по дальнейшему улучшению работы с кадрами в свете решений XXIV съезда КПСС. Участники пленума решительно осудили имевшие в прошлом место факты примиренческого отношения к националистическим элементам и проявлениям.

Участники пленума остро критиковали книгу т. Шелеста П. Е. “Україно наша Радянська”, содержащую серьезные идейные и методологические ошибки, наносящую вред делу интернационального воспитания кадров. Члены ЦК полностью поддержали постановление Политбюро ЦК КП Украины, в котором дана принципиальная оценка этой книге, а также одобрили рецензию на нее, опубликованную в журнале “Коммунист Украины”, № 4 за 1973 г.

Так, положительную реакцию встретила опубликованная 13 марта с. г. в газете “Радянська Україна” статья “Турист по поручению”, разоблачавшая связи некоторых литераторов с представителями зарубежных националистических центров. Предполагается опубликовать материалы по итогам процессов над И. Дзюбой, И. Светличным.

Разрабатываются меры по разоблачению и усилению критики “национал–коммунизма”.

Коммунистами и общественностью республики, в том числе различными слоями интеллигенции, меры против проявлений украинского национализма восприняты с одобрением, как правильные, своевременные и необходимые.

ЦК, обкомами КП Украины принимаются дальнейшие меры по усилению борьбы со всеми проявлениями враждебной антисоветской националистической деятельности, по укреплению организаций и учреждений идеологического фронта, активизации всей работы по интернациональному воспитанию трудящихся, разъяснению им сущности и достижений ленинской национальной политики КПСС.

Секретарь ЦК КП Украины

В. Щербицкий

23 апреля 1973 г.

Національні процеси в Україні. — Ч. 2. — С. 498–504.

Повідомлення про створення Української Громадської Групи Сприяння виконанню Гельсінських Угод

11 листопада 1976 року

У відповідь на заклик Групи Сприяння виконанню Гельсінкських Угод в СРСР творити національні групи 9 листопада 1976 року в Києві була створена Українська Група Сприяння у складі:

Олесь Бердник

Оксана Мешко

Петро Григоренко

Микола Руденко (керівник Групи)

Левко Лук’яненко

Ніна Строката й інші.

Згідно з просьбою українських однодумців представником Групи в Москві погодився бути П. Григоренко.

В ніч на 10 листопада на квартирі керівника Групи поета Миколи Руденка невідомі особи влаштували погром.

Хулігани закидали вікна градом каміння. Член Групи Оксана Мешко, в’язень беріївських таборів, яка знаходилася на квартирі Руденка, була поранена каменем. Викликана на місце події міліція відмовилась складати акт.

11 листопада (1976 р.)

Петро Григоренко Микола Руденко

Декларація Української Громадської Групи Сприяння виконанню Гельсінських Угод

Кожна людина має право на свободу переконань і на вільне їх виявлення; це право включає свободу безборонно дотримуватись своїх переконань, а також свободу шукати, отримувати й поширювати інформацію та ідеї будь–якими засобами і незалежно від державних кордонів.

Загальна Декларація Прав Людини, ст. 19.

Ми, українці, живемо в Європі, яка впродовж першої половини XX століття двічі була сплюндрована страхітливими війнами. Ці війни заливали кров’ю українську землю так само, як і землі інших європейських країн. Ось чому ми вважаємо неправомірним той факт, що Україна, котра є повноправним членом ООН, не була представлена окремою делегацією на Гельсінкській Нараді з питань безпеки та співпраці в Європі.

А проте ми беремо до уваги, що за Договором від 27 грудня 1922 року про створення СРСР всі міжнародні угоди, підписані урядом Радянського Союзу, діють також на території України. Звідси випливає, що Декларація Прав Людини, а також Декларація Принципів, котрими держава — учасники Гельсінкської Наради мають керуватися у своїх взаєминах, поширюються також на український народ.

Досвід показує, що виконання Гельсінкських Угод (особливо в гуманітарній частині) не може бути забезпечене без участі широкої громадськості країн–учасниць. Виходячи з цього, 9 листопада 1976 р. була створена Українська Громадська Група Сприяння виконанню Гельсінкських Угод...

Своїм головним завданням Група вважає ознайомлення урядів країн–учасниць і світової громадськості з фактами порушень на терені України Загальної Декларації Прав Людини та гуманітарних статей, прийнятих Гельсінкською Нарадою...

Група у своїй діяльності керується не політичними, а лише гуманітарно–правовими мотивами. Ми свідомі того, що багаторічна бюрократизація державного життя, котра дедалі зростає, здатна викликати протидію нашим законним прагненням. Але ми також добре знаємо, що несуть у собі міжнародні правові документи, підписані урядом СРСР. Ми приймаємо ці документи в їхньому повному обсязі — без бюрократичних перекручень та свавільних урізань з боку службових осіб чи державних установ. Ми глибоко переконані, що лише таке розуміння Загальної Декларації Прав Людини і Гельсінкських Угод здатне створити справжнє відпруження у міжнародних відносинах. Саме цій великій меті повинна бути присвячена гуманітарно–правова діяльність нашої Групи.

Члени Української Громадської Групи Сприяння виконанню Гельсінських Угод:

Олесь Бердник, Київ 159, бульвар Лихачова, 8–6, кв. 16.

Петро Григоренко, Москва, Г–21, Комсомольський проспект, 14, кв. 96, тел. 246–27–37.

Іван Кандиба, Львівська обл., с. Пустомити, вул. Шевченка, 176.

Левко Лук’яненко, Чернігів, вул. Рокосовського, 41–б, кв. 41, тел. 339–13.

Оксана Мешко, Київ 86, вул. Верболозна, 16.

Микола Матусевич, Київ, вул. Леніна, 43, кв. 2, тел. 24–11–48.

Мирослав Мартинович, Київська обл., Васильківський р–н, с. Калинівка, тел. 24–61–00

Микола Руденко (керівник групи), Київ 84, Конча–Заспа, 1, кв. 8, тел. 61–48–53.

Ніна Строката, Олексій Тихий, Донецька обл., Костянтинівський р–н, хутір їжевка.

9 листопада 1976 р.

Підписаний примірник зберігає

Група Сприяння

Микола Руденко

Інформація ЦК Компартії України Центральному Комітету КПРС

про хід виконання Постанови ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР “Про додаткові заходи по поліпшенню вивчення російської мови в загальноосвітніх школах та інших учбових закладах союзних республік”

26 травня 1983 року

Секретно

Выполняя постановление ЦК КПСС и Совета Министров СССР, министерства и ведомства, партийные и советские органы, первичные партийные организации и педагогические коллективы учебных заведений Украинской ССР осуществили конкретные меры, направленные на создание условий для повышения уровня преподавания и изучения русского языка — языка дружбы и братства народов СССР, средства межнационального общения.

Ход выполнения указанного постановления обсужден на партийных собраниях и педагогических советах учебных заведений, совещаниях работников народного образования. Проведены научно–практические конференции, а также семинары–практикумы для учителей, методистов русского языка и литературы, заведующих соответствующими кафедрами вузов.

В соответствии с Основными направлениями реформы общеобразовательной и профессиональной школы усовершенствованы программы по русскому и литературе для всех типов школ, изданы новые — для школ с углубленным изучением русского языка и литературы и факультативных курсов. Обновлена тематика спецкурсов и спецсеминаров для студентов филологических факультетов высших учебных заведений. В школах с национальным языком обучения, профтехучилищах и техникумах производится деление классов и групп на подгруппы. Повсеместно определены опорные школы и училища передового опыта по обучению русскому языку. Возросло число школ с углубленным изучением русского языка, факультативными занятиями по этому предмету охвачено 295 тыс. учащихся национальных школ. Приняты меры по широкому вовлечению учащихся школ и других учебных заведений в кружковую работу, участию их в тематических вечерах, читательских конференциях, олимпиадах и конкурсах.

Внесены необходимые дополнения в перспективные планы научных исследований с учетом разработки актуальных проблем теории и практики обучения русскому языку. Создан республиканский межведомственный научный сборник “Русское языкознание”. Завершен выпуск комплектов учебно–методической литературы к учебникам русского языка для всех типов общеобразовательных школ — всего 33 наименования. Увеличены тиражи детской художественной литературы, а также наглядных пособий по русскому языку для национальных детских дошкольных учреждений.

Больше внимания пропаганде русского языка как языка дружбы народов стали уделять средства массовой информации. Введены специальные радио– и телепередачи по обучению русскому языку учащихся и детей дошкольного возраста.

Усилено внимание к вопросам подбора, подготовки и переподготовки педагогических кадров. Все преподаватели техникумов, профтехучилищ и 97,7 % учителей школ имеют высшее образование. Прием студентов на факультеты русского языка и литературы увеличился на 635 человек и будет доведен в текущем году до 3500 человек. В 9 пединститутах организована подготовка для школ с нерусским языком обучения учителей начальных классов, учителей иностранного языка с дополнительной специальностью “Русский язык и литература в национальной школе”.

Решены вопросы повышения квалификации учителей начальных классов, русского языка школ с национальным языком обучения, а также преподавателей профтехучилищ на двухмесячных курсах при институтах усовершенствования учителей, педагогических институтах и университетах. В прошлом году их переподготовлено более 15 тыс., в том числе 210 человек — из союзных республик. При трех педучилищах организована переподготовка воспитателей детских дошкольных учреждений с молдавским и венгерским языками обучения.

.В бюджете на содержание учреждений просвещения, начиная с 1984 г., ежегодно предусматриваются ассигнования в сумме 2,5 млн руб. на повышение ставок заработной платы учителей начальных классов, ведущих занятия по русскому языку, учителей русского языка и литературы 4–10 классов. Увеличен стипендиальный фонд на 357 тыс. руб. для выплаты повышенной стипендии студентам, занимающимся по специальности “Русский язык и литература”.

Ход выполнения постановления ЦК КПСС и Совета Министров СССР по улучшению изучения русского языка в общеобразовательных школах и других учебных заведениях республики продолжает находиться на контроле.

Секретарь ЦК Компартии Украины

В. Щербицкий

Національні процеси в Україні. — Ч. 2. — С. 508–511.

Із Статуту Товариства української мови імені Тараса Шевченка

Квітень 1989 року

1.1. Товариство української мови імені Тараса Шевченка — добровільна громадська організація.

2.1. Діяльність Товариства спрямована на утвердження української мови в усіх ділянках суспільного життя УРСР, всебічний її розвиток, охорону її чистоти й самобутності.

2.2. Товариство виступає за:

а) надання українській мові статусу державної мови в Українській РСР, за фактичне його утвердження й дотримання в усіх ділянках суспільного життя;

б) вільне здійснення прав рідної мови всіма національностями в Українській РСР;

в) створення сприятливих умов для національно–культурного розвитку українського населення в інших республіках Союзу РСР;

г) піднесення авторитету та значення української мови й української національної культури в країнах розселення українців.

2.3. Товариство виступає за демократизм у мовній політиці. Визнаючи російську мову як мову міжнаціонального спілкування в Союзі РСР, Товариство виступає за утвердження української мови як мови міжнаціонального спілкування в Українській РСР.

2.4. Для здійснення статутних цілей Товариство:

а) залучає широку громадськість до роботи в популяризації й поширенні української мови серед населення Української РСР, Союзу РСР і зарубіжних країн;

б) організовує лекції, диспути з питань розвитку української мови та літератури;

в) сприяє передплаті й поширенню української преси та книги серед населення УРСР, СРСР та зарубіжних країн;

г) бере активну участь в організації та проведенні свят української мови;

д) сприяє відродженню й розвитку культурних традицій українського народу;

е) сприяє вивченню історії, сучасного стану та перспектив функціонування української мови;

є) допомагає в опрацюванні української наукової, технічної та ділової термінології;

ж) сприяє розвиткові художнього та науково–технічного перекладу.

2.5. Товариство має періодичний друкований орган та видає інші матеріали стосовно діяльності Товариства на виконання статутних положень.

Національні процеси в Україні. — Ч. 2 — С. 512–513.

Інформація про створення і перший рік діяльності Народного Руху України та витяг з Програми НРУ

Установчий з’їзд НРУ відбувся 8–10 вересня 1989 р. у Києві. Його делегати репрезентували близько 280 тис. активних учасників. Створена на з’їзді організація дістала назву “Народний рух України за перебудову”. Було прийнято Програму та Статут НРУ. Головою НРУ було обрано поета І. Драча. У лютому 1990 р. НРУ було офіційно зареєстровано у Раді Міністрів УРСР...

25–28 жовтня 1990 р. у Києві проходили Другі Всеукраїнські Збори (з’їзд) НРУ. Його делегати представляли згідно з офіційними даними Руху 632828 членів НРУ. Називалася на з’їзді і загальна кількість прихильників НРУ — приблизно 5 млн чоловік. Основна кількість делегатів з’їзду (56,7 %) — представники Львівської, Тернопільської, Івано–Франківської областей та м. Києва. Переважна більшість делегатів з’їзду — українці (95 %). За соціальним станом 68 % делегатів — інженерно–технічні працівники, службовці, наукова та творча інтелігенція. Вони представляли понад 40 різних політичних та громадських організацій, серед них 14 партій. Найчисленнішими з них на зборах були ТУМ ім. Шевченка (25,3 %) та УРП (12,6 %).

Делегатами зборів були 418 народних депутатів різних рівнів, у т. ч. 5 — СРСР, 18 — УРСР, 117 — обласних, 215 міських та 108 районних Рад. Окрему групу склали колишні члени УПА — 15 чоловік.

На зборах були заслухані доповідь голови НРУ І. Драча “Про політичну ситуацію в Україні і завдання Руху”, 11 співдоповідей та 6 звітів. У їх обговоренні взяли участь понад 90 чоловік.

Головна увага у доповідях, звітах та виступах була зосереджена на таких питаннях: майбутнє НРУ в умовах багатопартійності, вимога повної незалежності України і неприйняття ідеї нового Союзного договору, створення української національної армії, міжконфесійні стосунки.

Серед першочергових завдань НРУ, про які говорилося на зборах, делегати особливо виділили необхідність розширення його соціальної бази, нарощування впливу серед населення, в першу чергу на рівні районів і сіл.

На зборах було розглянуто і прийнято доповнення і зміни до Програми та Статуту НРУ. Із назви організації вилучено слова “за перебудову”. Головною метою діяльності визнається відновлення державної незалежності України. Відкидається ідея співробітництва з КПРС. Акцентується увага на необхідності перетворення НРУ в об’єднання всіх опозиційних сил республіки. Створено нову ланку керівництва НРУ — Політичну Раду, а також перейменовано президію НРУ у Центральний провід […].

1. У своїй діяльності Народний Рух України (далі Рух) керується принципами гуманізму, демократії, гласності, плюралізму, соціальної справедливості, виходячи з інтересів усіх громадян незалежно від національності. Рух згуртовує їхню патріотичну енергію, виявляє їхню волю до політичного, економічного та культурного відродження України.

2. Головною метою діяльності Рух визначає: відновлення парламентським шляхом державної незалежності України, побудову демократичного й гуманітарного суспільства, в якому буде досягнуто справжнє народовладдя, добробут народу й умови для гідного життя людини, відродження та всебічного розвитку української нації, забезпечення національно–культурних потреб усіх етнічних груп республіки.

3. Рух ставить перед собою цілі:

а) всіляко сприяти відродженню людини як морально відповідальної особистості;

б) сприяти розвитку національно–державного будівництва, скерованого на перетворення України в незалежну, правову державу, покликану забезпечити вільний розвиток особистості, захист прав людини і нації, безперешкодне здійснення демократичних свобод;

в) домагатися радикальної перебудови економіки України на засадах економічної самостійної з урахуванням регіональних і структурних особливостей [™].

Національні процеси в Україні. — Ч. 2. — С. 541–545.

З програми Української Республіканської партії

Квітень 1990 року

Виражаючи волю народу України жити вільно і в достатку, прагнемо до побудови незалежної Української держави, в якій гідно, мирно, в умовах добробуту житимуть громадяни республіки, незалежно від їхньої національності, суспільного стану, світогляду та віросповідання.

Сьогодні економічне й екологічне становище, культурне і духовне життя в Українській РСР опинилося в стані глибокої кризи. Визиск України в складі тоталітарної імперії призвів до спустошення надр і лісів, забруднення і вичерпання вод, зруйнування чорноземів. Наш край перетворено на колонію, де імперський московський центр по–хижацькому грабує природні багатства і продукт праці трудящих республіки. Тоталітарна система піддавала Україну голоду, варварському руйнуванню і нищенню її продуктивних сил, природних багатств і інтелектуального потенціалу, жорсткій та планомірній русифікації […].

УРП домагається створення Української незалежності соборної держави як неодмінної умови політичного, економічного і культурного відродження, консолідації та самопоступу народу України, піднесення його добробуту, утвердження демократичного ладу і розвитку громадянського суспільства, виведення України з міжнародної ізоляції на гідне місце серед вільних народів світу […].

Національні процеси в Україні. — Ч. 2. — С. 557–558.

Постанова Верховної Ради Української PCP про проголошення незалежності України

Верховна Рада Української Радянської Соціалістичної Республіки постановляє: Проголосити 24 серпня 1991 року Україну незалежною демократичною державою

З моменту проголошення незалежності чинними на території України є тільки її Конституція, закони, постанови уряду та інші акти законодавства республіки.

1 грудня 1991 року провести республіканський референдум на підтвердження Акта проголошення незалежності.

Голова Верховної Ради

Української PCP

Л. Кравчук

23 серпня 1991 року

Голос України. — 1991. — 25 серпня.

Акт проголошення незалежності України

Виходячи із смертельної небезпеки, яка нависла була над Україною в зв’язку з державним переворотом в СРСР 19 серпня 1991 року,

— продовжуючи тисячолітню традицію державотворення в Україні,

— виходячи з права на самовизначення, передбаченого Статутом ООН та іншими міжнародно–правовими документами,

— здійснюючи Декларацію про Державний суверенітет України, Верховна Рада Української Радянської Соціалістичної Республіки урочисто проголошує незалежність України та створення самостійної Української держави — України.

Територія Україна є неподільною і недоторканою.

Віднині на території України мають чинність виключно Конституція і закони України.

Цей акт набирає чинності з моменту його схвалення.

Верховна Рада України

23 серпня 1991 року

Голос України. — 1991. — 25 серпня.