Історія світу в 10 1/2 розділах

3. РЕЛІГІЙНІ ВІЙНИ

Джерело: Муніципальний архів міста Безансон (секція CG, контейнер 377a). Справа, оприлюднена нижче, становить особливий інтерес для істориків судочинства, оскільки роль оборонця черви виконував видатний юрист Бартоломе Шассене (також відомий у написанні Шассане і Шассено), згодом – перший голова парламенту Провансу. Шассене народився в 1480 році й уславився в церковному суді міста Отюн, захищаючи щурів, звинувачених у зловмисному знищенні врожаю ячменю. Тексти, наведені тут, починаючи з першої петиції жителів і закінчуючи остаточним вироком суду, не є повним набором документів, що стосуються справи, – наприклад, покази свідків, якими міг бути будь-хто, починаючи з місцевих селян і закінчуючи видатними спеціалістами з поведінки підсудних, не були запротокольовані, але наявні документи містять їх і часто посилаються на ті чи інші покази, тож із основної структури й дискусії у справі практично нічого не втрачено. Як було заведено за тих часів, позов, промови й висновки від представника єпископа були записані французькою мовою, а вирок суду поважно виносився латиною.

(Від перекладача2: Рукопис становить один суцільний документ, записаний тим самим почерком. Отже, перед нами не оригінальна судова документація в записі кількох писарів, а робота якоїсь третьої особи, можливо судового чиновника, який пропустив деякі фрагменти подань. Порівняння зі вмістом контейнерів 371—379 наводить на думку, що справа в цьому вигляді, ймовірно, належала до набору прикладів судових процесів, які використовувалися в навчанні юристів. На користь такої версії свідчить те, що серед учасників лише Шассене названо на ім’я – як видається, студентам слід було звертати увагу на виявлений видатним адвокатом професіоналізм і переймати важливі ходи, незалежно від того, чим завершилася справа. Переписувач працював у першій половині шістнадцятого століття, отже, може бути, що документ, являючи собою виклад у переробці іншої людини, все ж залишався відповідним часу. Я зробив усе можливе, аби відтворити багатий стиль промов – особливо оборонця селян – відповідними мовними засобами.)

Ми, насельники Маміроля Безансонської єпархії, богобоязні пред лицем Господа Всемогутнього й шанобливі до Церкви – Його подружниці, нині й раніше справно і вчасно десятину свою сплачували, із чим сього дня серпня дванадцятого числа 1520 року подаємо вимушене й негайне прошення до суду, аби, правду вчинивши, звільнив він нас і позбавив від підступів і лиходійств злочинників, котрі не одне літо нам докучають, накликавши на себе гнів Божий і сороміцькі плітки на наше поселення, і котрі загрожують нам усім, людям чесним і богобоязним, смертю наглою і лютою, котра кинута на нас може бути подібно до грому небесного й напевне настане, якщо велемудрий і поважний суд швидко і справедливо не вижене цих злочинників із нашого села своїм законним рішенням – осоружних і нестерпимих, під страхом відлучення від Святої Церкви й Божого Володіння.

Панове, ці бідні й скромні позивачі в горі й розпуці прибули пред очі високого суду подібно до насельників островів Мінорки і Майорки до вельможного Августа Цезаря, просячи його правдою і силою позбавити їхні острови від кролів, що нищили їхні врожаї й усіляку шкоду їм чинили. Якщо Август Цезар зміг допомогти вірним своїм підданцям, то наскільки ж легше й нашому судові зняти тяжке брем’я з плечей ваших позивачів, яке несуть вони, як великий Еней ніс свого батька Анхіза від вогню руїн Трої. Старого Анхіза блискавицею було засліплено, тако ж і ваші позивачі навіть нині немов у сліпоті перебувають, вкинуті в пітьму зі світла Господнього благословення шпетною дією тих, на кому обвинувачення в цій справі, тих, хто навіть не завдав собі труду дати одвіт у суді, ставши очевисто, ібо суд вони зневажають і проти Бога блюзнять, ладні радше заховатись у тьму злочинну, аніж звернути лице до сонця правди.

Нехай буде вам відомо, панство, те, що виклали скромні і вірні свідки, чесність чия без догани, прості позивачі, чий трепет перед лицем суду не дасть з їхніх вуст вийти не чому іншому, як потокові чистої істини. Вони ствердили, що двадцять другого дня квітня місяця цього року Божого настав день щорічного паломництва Юґо, Єпископа Безансонського, до скромного храму святого Михаїла в оному селі. Вони виклали вам у подробицях, палаючих у вашій пам’яті подібно до вогненної печі Навуходоносора, з котрої отроки Седрах, Мисах і Авденаго неушкодженими вийшли, як вони щорічно оздоблювали й прикрашали церкву, аби була вона гідна очей Єпископа, як вони квіти на вівтар встановили, а двері зміцнили для захисту від вторгнення звірів, а проте могли вони зачинити двері перед свинею чи коровою, але не перед цими диявольськими тварями, котрі в найменший отвір, віднайшовши його, проникають, подібно до того як Давид зумів знайти проріху в броні Голіафа. Насельники повіли вам, як на мотузках Єпископський трон було з-під даху спущено, де його з року в рік тримають, спускаючи тільки в день Єпископового паломництва, з тим щоб дитя або чужий чоловік випадково не сіли на нього й не осквернили, що є звичаєм скромним і благообразним, гідним похвали від Бога й поважного суду. Повіли вам і про те, як трон спущено було й поставлено перед вівтарем, що чиниться щорічно від часів, пам’ятних найстаршому деньми Мафусаїлові села Маміроль, і про те, як благорозумні селяни поставили варту при ньому на ніч перед прибуттям Єпископа, ревно дбаючи, щоби трон осквернено не було. І наступного дня, як ствердили вони, Юґо, Єпископ Безансонський, на щорічне паломництво прибув, подібно до того як Ґракх вийшов до любого його серцю народу, до скромного храму Святого Михаїла, і був потішений вельми їх доброчесністю й істинною вірою. Відтак, за своїм звичаєм, спершу благословивши насельників Маміроля з порога церкви, він із ходою увійшов у наву, а паства трималася від нього на благопристойній відстані, і земний уклін поклав у своїх пишних шатах перед вівтарем, яко же Ісус Христос простерся перед Своїм Всемогутнім Отцем. По тому він устав, піднявся на просту сходинку вівтаря, звернув лице своє до пастви й возсів на трон. О недобра година! О підступні лиходії! І тут Єпископ упав, головою об вівтарну сходину вдарившись, і проти власної волі розумом увередився. Повіли вони, що коли постраждалий Єпископ, несений почтом, залишив храм, нажахані позивачі Єпископський трон оглянули й виявили ніжку, що обрушена була подібно до стін Єрихона підступною і протиприродною дією шашелі, і она шашіль, сиріч деревна черва, у таїні й темноті своє диявольське зло вчинила, пожерши ніжку трону, так що Єпископ упав, яко велемудрий Дедал з осяйних небес, у пітьму безумства. Ствердили вони й те, що, гніву Божого боячись, позивачі вилізли під дах храму святого Михаїла й дослідили підвіс, на якому перебував трон триста шістдесят чотири дні на рік, і виявили означену черву також і в оному підвісі, так що той розвалився й святотатськи впав просто на вівтарну сходину; а також те, що балки даху також виявилися пошкоджені оними диявольськими тварями, через яких позивачів охопив жах за власні життя, адже вони є бідними й вірними, а бідність не дозволяє їм збудувати нову церкву, при тому що віра кличе їх поклонятися Святому Отцеві ревно, як вони то робили завжди, у святому місці, а не в полі чи в лісі.

Хай вам, отже, буде відомо, поважне панство, прошення цих скромних селян, що, мов трава при битому шляху, беззахисні. До багатьох напастей вони звикли: до сарани, що затьмарює сонце, немов рука Господня; до нашестя щурів, які зносять усе на своєму шляху, аки дикий вепр в околицях Калідона, про якого сказано в першій книзі Гомерової «Іліади»; до шкідників, що взимі пожирають зерно в коморах. І наскільки ж лихіша й підступніша ця напасть, що замахнулася на ті запаси, які наші селяни збирають на Небесах своєю скромністю й благочинною сплатою десятини! Адже ці злочинники, що поваги до дня нашого суду не мають, прогнівили Бога, збитки Його Домові вчинили, завдали шкоди Його подружниці Церкві, увередивши розумом Юґо, Єпископа Безансонського, кривду нашим позивачам учинили, що тепер поточені балки їхньої церкви повсякчас загрожують впасти на невинні голови їхніх дітей і немовлят під час молитви, тож по правді й необхідності суду личить втрутитися й змусити цих тварин покинути своє житло, видворити їх із Дому Божого, й проголосити їм, як годиться, анатему, й відлучити від нашої Святої Матері Церкви, за що позивачі повік будуть за вас молитися.

Оскільки, панове, вам було вгодно призначити мене оборонцем шашелі в цій справі, то постараюся пояснити судові, чому обвинувачення проти оних тварей є порожніми й неправими і як належить миром закінчити цю справу. Розпочну тим, що єсм дивом здивований, чому про моїх підопічних, котрі жодного злочину не вчинили, говориться тут як про таких лиходіїв, яких цей суд одвіку не видів, і моїх підопічних, нерозумність яких відома всім, викликано сюди пояснювати свій вчинок, буцімто вони звичні вдаватися до людської мови, викладаючи свої повсякденні справи. Тож постараюся скромно своїм язиком викласти вам те, що німий їхній язик повісти не в силі.

Оскільки ви дозволили мені говорити від лиця цих нещасних створінь, то перше я стверджу, що наш суд допитувати таких підсудних змоги не має і що покликано їх також без сенсу і глузду, ібо зверталися до них як до створінь, наділених розумом і волею, себто здатних і вчинити кривду, і відповідати в суді за вчинене. Про що ми мови нині вести не можемо, оскільки мої підопічні є безглуздими тваринами, суто за поривами діючими, про що сказано в першій книзі «Pandectae»3 в параграфі «Si quadrupes»4: «Nec enim potest animal injuriam fecisse, quod sensu caret»5.

Друге – на додачу чи на доповнення моїх слів: навіть коли б наш суд і мав право судити тварей, було б нерозумно й несправедливо нашому зібранню розглядати цю справу, адже проти закону і звичаю буде судити обвинуваченого in absentia6. Сказано було, що шашелям писаний лист сього дня з’явитися перед судом послали і буцімто вони зухвало відмовилися прибути, чим закон попрали й дозволили бути судженими in absentia. На цей закид маю два спростування. Перше: при тому що лист був складений законним порядком, чи маємо ми доказ того, що до розуміння тварей його донесли? Адже, як ведеться, лист має бути не лише написаний, а й доправлений, ну а оборонець насельників не зміг надати пояснень, як саме шашелі зрозуміли передану їм грамоту. Далі ще: ведлуг закону неявка підсудного є пробачною в разі неможливості дістатися в суд з причини довгого чи небезпечного шляху до нього. Чи, покликавши в суд щура, ви б чекали, що він дійде до вас пішки через місто, повне котів? Тако же й відстань від обителі деревної черви до суду є за її мірками велетенською, до того ж і сповненою смертельних небезпек від хижаків, що чигають на їхні скромні життя. Тож могли вони цілком безпечно й законно відмовитися коритись розпорядженню суду – з усією люб’язністю й повагою до оного.

Третє мовлю, що лист до тварей складено в помилковий спосіб, же стосується він тих шашелів, які нині мешкають у церкві Святого Михаїла в селі Маміроль. Чи звернений від до всіх без винятку шашелів, у церкві сущих? Але ж серед них є пребагато таких, хто живе цілком мирно й шкоди селянам не чинить. Чи гоже кликати до суду все село, якщо десь у ньому завелась ватага розбійників? Немає такого закону. Понад те, закон передбачає точно з’ясувати особу підсудного. Перед нами дві злочинні дії: пошкодження ніжки єпископського трону і пошкодження церковного даху, і найменше знання природи говорить нам, що та черва, яка злощасно оселилася в ніжці трону, аж ніяк не могла завдати шкоди дахові, а тварі, що дах поточили, не могли водночас поточити й трон. Отже, існує дві спілки, які належить судити за два окремі злочини, що робить позов недійсним через брак точності.

Четверте, й без упередження до вищезгаданої черви, мовлю: судити тварей на такий манір суперечить не лише людському закону, як уже сказано було, а й закону Церкви, ба навіть закону Божому. Адже звідки взялися ті крихітні створіння, що супроти них кинуто потужну силу нашого суду? Хто створив їх? Не хто інший як Господь Усемогутній, що й усіх нас сотворив – і вищих, і нижчих. І чи не читали ми найперший розділ нашої священної книги Буття, де сказано: Бог створив тварин земних за їхньою подобою, скотину – за їхньою, і всяке створіння, що по землі повзає, за відповідною йому подобою, і побачив Бог, що це добре? Ба більше: чи не дав Бог звірям земним і кожному створінню, що повзає лицем земним, усяке древо й усякий плід на поживу? І далі, чи не дав Він усім їм наказ плодитися, множитися й сповнювати землю? Творець не казав би звірям земним і всякому повзучому створінню плодитися, коли б Він у мудрості Своїй нескінченній не надав їм поживи – що Він і зробив, давши їм на поживу всяке древо, плід і насіння. То що ж такого вчинили ці скромні тварі, якщо від Сотворіння світу до сьогодні мають невід’ємне право, якого людина їм не скоротить і не відчужить? Те, що шашіль оселилася там, де оселилася, – це людям може бути невигідно, але не є відповідною причиною ремствувати на закони Природи, закладені з Сотворінням світу, адже таке ремствування і є відкритим та зухвалим непослухом Богові. Господь вдихнув життя у деревну черву, дав їй на поживу всяке древо земне: тож якою зарозумілістю й яким небезпечним зухвальством було б нам намагатися скасувати волю Божу. Ні, я радше повім шанованому суду, що нам годиться звернути наші очі не на буцімто злочинства скромного Божого створіння, а на злочинства людські. У Бога все має причину, а причина тому, що шашелі попущено оселитися в храмі святого Михаїла, – жодна інша, як попередження і кара людям за їхні пороки. Те, що шашіль поточила не яку іншу споруду, як церкву, додам, – то є особливо суворе попередження й кара. Чи є позивачі, що прибули в суд, настільки певні своєї покірності Богові, своєї скромності й християнських чеснот, що перш ніж звинуватити себе, склали провину на найдрібніше створіння? Стережіться гріха гордині, мовлю я до таких позивачів. Вийміть колоду зі свого ока, перш ніж виймати тріску з чужого!

Ну а п’яте й останнє мовлю: оборонець насельників просить суд метнути проти тварей блискавицю відлучення. За своїм обов’язком і без упередження до вищезгаданих нагадаю вам, що така кара є і невідповідною, й неправою. Відлучення – то є відокремлення грішника від причасності Богові, заборона споживати хліб і вино, які є тілом і кров’ю Христа, вилучення зі Святої Церкви, її світла й тепла – тож за яким законом ми можемо відлучити звіра польового чи створіння повзуче, яке ніколи й не було причасником Святої Церкви? Не є правою й відповідною карою позбавлення підсудного того, чого він ніколи не мав. Це не відповідає закону. Отже, відлучення є карою жахливою, що кидає грішника в пітьму страшну, навіки відділяє його від Божого світла і добра. Хіба кара ця є відповідною створінню, яке навіть не має безсмертної душі? Хіба можливо приректи на вічні муки наших підсудних, котрі не мають вічного життя? Цих створінь неможливо відлучити від Церкви, бо вони не є її членами, а апостол Павло заповів нам судити тих, хто з нами, а не тих, хто осторонь.

Тож прошу вас цю справу закрити, суд у ній завершити й, не маючи до означеної черви упередження, закликаю її виправдати й позов до неї вповні відхилити.

Шановне панство, маю честь знову перед вашим поважним судом з’явитися й благати справедливості, як благала царя Соломона нещасна мати повернути їй рідну дитину. Як Улісс перед Аяксом, стану я на прю з оборонцем черви, що мову свою рясно оздобив і прикрасив, аки Єзавель.

Перше він ствердив, що суд не має сили й права судити безчинства тварин у Маміролі, а закінчив тим, що ми буцімто в Господніх очах не є кращими за деревну черву – ні вищі й не нижчі за неї, тож не маємо права суд рядити, подібно до Юпітера, з чийого храму на Тарпейській скелі зрадників скидали. Але ці слова я відкину, як Пан Господь наш викинув міняйлів із храму Єрусалимського, і вчиню це ось як. Чи не є людина вищою за тварин? Чи не ясно написано в книзі Буття про створення тварин, яких Господь створив раніше за людину, що їх призначення – їй служити? Чи не дав Господь Адамові владу над рибами морськими, над птицями небесними й над усякою живою твар’ю, на землі сущою? Чи не дав Адам імена і скотині, і птицям небесним, і всякій звірині польовій? Чи не стверджують панування людини над тваринами Псалмоспівець і апостол Павло? А як же людина, маючи владу над тваринами, не має права карати їх за шкоду? Понад те, право рядити суд над тваринами, котре оборонець шашелі так ревно заперечує, саме Богом людині й надано, як говорить священна книга Виходу. Чи Господь не дав Мойсеєві священний закон «око за око, зуб за зуб»? І чи не сказано також, що коли віл поранить на смерть чоловіка чи жінку, то такого вола належить каменувати й м’яса його не їсти? Тож чи у святій книзі Вихід не чітко викладений цей закон і право? Далі, якщо чий-небудь віл поранить на смерть чужого вола, то живого належить продати й поділити гроші між господарями, і м’ясо мертвого вола також поділити? Чи тим самим Господь Бог не дає людині право судити тварин?

Щодо другого: оборонець черви мовив, що шашіль має поважну причину не з’явитися на суд. Однак покликано її було правильно й відповідно. Її було кликано так, як Август Цезар кликав євреїв до сплати мита. І хіба не послухали його ізраїльтяни? Хто з присутніх тут чинив би перешкоду тварям прибути в суд? Мої скромні позивачі, може, й мали таке бажання і тоді б могли спалити у вогні злощасну ніжку трону, через котру Юґо, Єпископ Безансонський, вдарившись об вівтарну сходину, увередився розумом, – а проте, як праві християни, втримали руку свою й надали той предмет на розгляд поважному суду. Тож якого ворога могли ці тварі зустріти? Шановний оборонець вів мову про котів, що їдять щурів. Однак те мені не відомо, панове, щоби коти пожерли шашіль дорогою до суду, а коли помиляюся, мені на це буде вказано. Ні, лише одне пояснення є відмові обвинувачених прибути в суд очевисто – і то є сліпа і злісна непокора, мовчання ненависне, провина, що палахкотить до небес, неначе кущ, котрий Мойсеєві з’явився, горів і не згоряв, тако же і їхня провина палає і розгоряється щогодини, відколи вони вперто відмовилися прибути.

А третє повім вам таке: було сказано, що Господь створив черву, так як і людину, що дав оній черві на поживу насіння, плоди й дерева – тож що вона намислить з’їсти, на тому, мовляв, і благословення Господнє. То є, власне, головна й посутня заява оборонця шашелі, і відкину її ось так. У священній книзі Буття сказано, що Господь у нескінченному Своєму милосерді й щедрості надав звірині польовій і створінням повзучим на поживу всяке насіння, плід і древо. Він дав древо тим істотам, що призначені їсти деревину, хай то навіть буде й на шкоду і збиток людині. Але Господь дозволу їсти зрубане древо, колоди й дошки не давав. Де у священній книзі Буття дозволено тварям повзучим селитися в рубаному дереві? Чи Господь призначив тому створінню, що прогризло діру в дубовому стовбурі, прогризти діру в Домі Божому? Де у Святому Письмі сказано, що Господь дав тваринам право точити Його ж таки храми? І чи Господь заповів своїм слугам не чинити перешкод тим, хто пожирає Його храми й увереджує розум Його єпископам? Свині, котра з’їсть освячену проскуру, за святотатство повішеній бути – а на тварі, що зробила собі оселю в оселі Господа, гріх не менший.

Далі поведу, без упередження до означених тварей, було сказано, мовляв, Господь створив шашіль так само, як і людину, а на всьому, що Бог створив, – Його благословення, хай яке те створіння може бути лихе й шкідливе. Але чи ж Господь Усемогутній у незрівнянній Своїй мудрості створив отих шкідників, котрі пожирають наші врожаї в коморах, ту шашіль, котра святому храму руйнування чинить? Наймудріші з наших Отців Церкви багато століть вчитувалися в кожен рядок Святого Письма і, аки Іродове воїнство немовлят, вишукували в книгах той розділ, чи рядок, чи слово, де мовилося би про шашіль. Тож звернуся до вельмишановного суду з питанням, посутнім для нашої справи: а чи була деревна черва, сиріч шашіль, на Ноєвому ковчезі? Не сказано у Святому Письмі ні як шашіль сідала на могутнє Ноєве судно, ні як вона висідала. Та й чи могло таке бути, адже чи не з дерева був Ковчег споруджений? Як Господь у віковічній своїй мудрості пустив би на корабель твар, чиї щоденні звички могли призвести до кораблетрощі й лютої загибелі і людей, і всіх Божих створінь? Чи видано таке? Із чого виснувати можемо, що шашіль на Ковчезі присутня не була, а натомість є створінням неприродним і недовершеним, котрого за часів великого бича і руїни Потопу ще не існувало. Де і як ця черва зародилася, те нам не відомо – чи з якого злощасного випадку, чи дією чиєю зловмисною, але злісна й мерзенна її природа видна нашим очам. Лихе це створіння віддало тіло своє дияволові, тож не перебуває під сінню й захистом Господнім. Чи потребуємо більшого доказу, ніж підступні й блюзнірські її дії, якими вона вкинула Юґо, Єпископа Безансонського, в прірву безумства? Що ж це, коли не справа дияволових рук, – у пітьмі й таїні багато років плекати злий умисел і торжествувати, його здійснивши? Тим часом наш оборонець черви стверджує, буцімто шашіль має Господнє благословення в усьому, що чинить і їсть. Чим, отже, обстоює те, що пожирання ніжки єпископського трону вчинене з Господнього благословення. Чим обстоює і те, що Господь Своєю рукою уразив одного з єпископів Своєї Церкви святої, як уразив Валтасара, як уразив Амалека, як уразив мідян, як уразив ханаанеїв, як уразив Сігона, царя аморійського. Чи не є це лихослів’ям і блюзнірством, яке суд має викорінити, яко же Геркулес вичистив Авгієві стайні?

І четверте вам повім: тут стверджено, ніби суд не має сили і права відлучати. Однак це те саме, що заперечувати владу Бога над Його любою подружницею Церквою, яку він над усім світом поставив, усе до ніг її склав, як мовить Псалмоспівець, усіх овець і биків, звірів польових, птахів небесних, риб морських і все, що морськими шляхами ходить. Ведена Духом Святим, Церква нічого неправого вчинити не може. Воістину, чи не читали ми у священних книгах про змій і отруйних плазунів, що їхню труту заговорено? Чи не читали святої книги Еклезіяста-Проповідника, де сказано: «Як укусить незаговорена гадюка, то не допоможе й той, хто вміє заговорювати?» Тож цілком у святій згоді з Господнім ученням, до якого Церква споконвіку вдавалася, їй метати свій потужний і праведний гнів у вигляді анатеми й відлучення супроти цих мерзенних тварей, чий вигляд окові Божому осоружний. Чи не прокляв цар Давид Гільбоа-гори, щоб на них ані дощ, ні роса не спадали? Чи не прорік Ісус, Син Божий, що всяке древо, яке не родить доброго плоду, рубають і в огонь кидають? І якщо древо нерозумне має бути знищене за те, що плоду не дає, то тим паче прокляттю підлягають оці, оскільки більша кара й меншу містить: cum si liceat quid est plus, debet licere quid est minus7. Хіба не було проклято змія в саду Едемському, щоб усе життя плазував на череві? А коли в місті Аї сталося нашестя змій, які оселилися в теплих купальнях і укусом своїм багатьох міщан життя позбавили, чи святий Єпископ Ґренобльський не відлучив від церкви тих плазунів, що відтак щезли? І те саме зробив і Єпископ Лозаннський, звільнивши озеро Леман від нашестя вугрів. І тако же оний Єпископ учинив, звільнивши води пойменованого озера від кровопивць, що живилися рибою пстругом, котру вірянам у пісні дні дозволено споживати. І хіба Еґбер, Єпископ Трієрський, не оголосив анатему ластівкам, чиє цвірінчання заважало мирянам молитися? А Святий Бернар – хіба не так само й з тої ж причини не відлучив полчища мух, що вранці рано всі трупом полягли, аки орда Сінаххеріба? А берло святого Маґнуса, апостола Альґоського, тако же не відлучило й не понищило усіляких мишей, щурів і хрущів? Тож, мовите, немає того права, за яким поважний суд міг би метнути блискавицю відлучення супроти цих блюзнірів і розбійників у святому храмі Божому? Оборонець черви твердить, що шашіль безсмертної душі не має, тож відлучена бути не може. Однак чи не показали ми передусім, що шашіль не є природною твар’ю, не бувши присутня на Ноєвому ковчезі, а по-друге, що дії, за які позиваються до неї, є певною ознакою одержимості нечистим духом, сиріч Люцифером? Тож тим необхідніше відлучити її, чого я пильно прошу, ба навіть вимагаю від шанованого суду.

Шановне панство, чимало думок ми висловили в цьому диспуті, і деякі з них звіяні вітром, подібно до полови, а другі лежать перед вам добрим зерном. Усе ж прошу ще дрібку вашого терпіння, аби спростувати закиди оборонця насельників, чиї аргументи падуть, мов стіни Єрихона, перед сурмами правди.

Перше мовлю: оборонець веде мову про той час, протягом котрого означені тварі мешкали в ніжці трону Єпископа, темні свої наміри снуючи, чим буцімто доводить, що їхня справа є від диявола. Саме з такої причини я викликав до вас чесного брата Фролібера, що він на звичках повзучих створінь знається, і воістину відомо вам, що він є пасічником при Абатстві Святого Георгія. І чи не роз’яснив він шановному панству, що мудрецям відомо: не живе створіння повзуче довше, аніж кілька коротких літ? Однак відомо нам, що означене погризіння чинилося протягом багатьох людських поколінь, доки древо врешті не обрушилося під Юґо, Єпископом Безансонським, призвівши його до плачевного безумства. З чого виснувати можемо: ті шашелі, до яких нині позиваються селяни, є просто нащадками багатьох поколінь черви, що мешкали в храмі Святого Михаїла. Коли можна оним створінням приписати лихі наміри, то лише першому поколінню з них, а не їхнім безневинним нащадкам, котрі не відають, де проживають і що точать. Тож, знов-таки, прошу цей позов уповні відхилити. Ба більше: позивачі не мають жодних свідчень часу, коли саме шашіль оселилася в означеному древі. Оборонець насельників намагався ствердити, що у Святому Письмі ніде не дозволено тварям повзучим точити зрубане дерево. На що ми дамо одвіт: перше, що немає там для них і прямої заборони цього, а друге, що коли б Господь не призначив їх їсти й зрубане дерево, то не дав би їм і потягу до того, а третє, що ніхто не може вважатися винним, доки це не доведено, а першість на володіння деревом має бути надана тварям, котрі у древі мешкали, доки лісоруб його зрубав, а теслі й різьбярі зробили з оного трон. Аж ніяк не черва вторглася в людську будову, а людина своєвільно знищила оселю черви, взявши її для власних цілей. Відтак знову пильно просимо відхилити позов.