Сторожовий пес

Віталій Забірко СТОРОЖОВИЙ ПЕС

Вдень.

І вночі.

У п’ятдесятиградусну спеку, і в невпинну тропічну зливу, і в шторм, коли солоні бризки прибою долітали до стежки, протоптаної у прибережних скалах, він, не поспішаючи, проте й не зупиняючись, крокував островом.

Дві години — коло.

Вісім кілометрів — коло.

Десять тисяч кроків.

Його важкі гостроносі черевики з самонаростаючою металорганічною підошвою розмірено трощили консервні банки, що траплялися на шляху: бляшані, скляні, пластмасові. Мариновані огірки з хрумкотінням вистрибували зі скляних, пластмасові вибухали пивом чи лимонадом, із бляшаних, іржавих і новісіньких, вичавлювалася риба: шматками і ціла, у прованській олії, томатному соусі, власному соку; у вині, червоному та білому. Вихлюпувалися компоти і джеми, хрустіли краби, бісером розсипалася чорна ікра. Коли на його дорозі виникала велика бляшана банка з жовтою наклейкою, десь глибоко у підсвідомості зринала думка: «І чому я досі не куштував ананасів? Хай навіть консервованих…» Він наступав на банку — вона чвакала сиропом та часточками ананасів — і йшов далі.

Дві години — коло.

Вісім кілометрів — коло.

Десять тисяч кроків.

У п’ятдесятиградусну спеку, крізь невпинну тропічну зливу.

Вдень.

І вночі.

Барт лежав долілиць на широкому скелястому майданчику, шорсткому і теплому. Він насолоджувався теплом, терся об граніт щокою, відчував усією поверхнею шкіри, як випаровується морська вода, що, наскрізь просочивши його, щемить у подряпинах та ранках. Нарешті вперше за сім днів він по-справжньому обсихає. Усе це сон. Поганий сон. З аварією корабля, самотністю, без харчів та прісної води. Боже, хоча б на острові хто-небудь жив! Він уявив, як зараз підведеться і піде в село. Як нап’ється там кокосового молока… До одуріння. Його живіт стане великим і пружним, а він буде задоволено по ньому поплескувати і пити, пити… Тільки б на острові хто-небудь жив.

Барт підвів голову і побачив: прямісінько перед ним, кроків за чотири-п’ять, стояла банка персикового соку. Найзвичайнісінька. Бляшана. Синя етикетка з намальованими на ній персиками та келихом з жовтогарячого соку. Він не повірив собі. Безглуздя! Мана! Чортівня якась… Труснув головою, але банка не щезла, не розчинилася в повітрі, і тоді він повірив у неї, в цю банку, що вона є, що вона тут, поруч, підхопився і, обдираючи коліна, порачкував до неї.

Барт уже майже схопив її, як раптом чиясь тінь враз нависла над ним, і нога, взута в гостроносий черевик, вибила банку з рук. Банка вдарилася об один виступ скелі, другий, на третьому бризнула соком і покотилася по схилу. Барт безсилим поглядом провів її й лише тоді підняв голову. Над ним, розставивши ноги, стояв майже голий — черевики та ще якась пов’язка на стегнах — абориген.

Барт сів.

— Навіщо ти це зробив? — запитав він.

Тубілець не поворухнувся, здавалося, навіть не дихав. Смаглява шкіра на його тілі виблискувала металом, очі, скляні й тьмяні, вп’ялися в одну точку, а з живота випирав прямокутник еволюційної скриньки — це було видно з ледь помітних обрисів напнутої шкіри.

Симбіот… Барт здригнувся, відсунувся вбік і притулився спиною до скелі. Його занудило, наче побачив протез на голому понівеченому тілі.

«Форма, — подумав він. — Форма. Єдине, що залишилося в тобі від людини. Та ще тінь».

— Що ти тут робиш, на острові? — знов озвався Барт.

Робот повернув голову, блимнув на нього байдужими скельцями очей.

— Стережу продукцію Об’єднаної консервної корпорації, - мляво показав униз, в улоговину.

— Що? — не зрозумів Барт, і придивився, уважніше.

Те, що він спочатку мав за ряботиння в очах, було насправді велетенською купою різнобарвних банок. Поки він видирався сюди, на скелі, якомога далі від ущент розтрощеного човна, від океану, частка якого солоною медузою бовталася у нього в животі, поки лежав на майданчику, такому сухому й теплому, — бачив лише кола, що шипіли й плавилися. Тільки кола… багатобарвні. Виявляється, це — консервні банки.

Банки були повсюди: на скелях і в тріщинах, на каменях і під ними, і в двох кроках від Барта — розбиті і непошкоджені, блискучі й іржаві. А над усім цим синьо-зеленою віхолою кружляли міліарди мух. Вони, здавалося б, катастрофічно розмножувалися, харчуючись найкращими консервами світу, але періодично налітав шквал і відносив тонни цього висококалорійного концентрату в море, далеко-далеко, за багато сотень миль, і скидав хмари мух на риб’ячі голови. Манною небесною. А мухи на острові знову плодилися…

Конвейєр. Сучасний біологічний автоматизований конвейєр. Відповідає усім світовим стандартам. Наче на суперзразковій фермі.

Барт облизнув губи сухим, шорстким язиком.

— Слухай, — промовив він і замовк.

«Усе це даремно», - защеміло серце. Знову облизав губи.

— Послухай-но, — горло здавив кашель. Просипів: — Дай мені банку соку… Одну! Лише одну… Я візьму, гаразд?

Симбіот мовчав.

— Якщо ти гадаєш… То я не так… я не просто так… Я заплачу… Їй-бо, я заплачу! Я добре заплачу!

Барт дурив його. У нього в кишенях не було нічого, крім чудом уцілілого складаного ножика, і робот ніяк не реагував на його благання, нібито знав про це. Він стояв непорушно, підставивши до сонця широку блискучу спину, і відкидав на землю людську тінь.

Барт замовк. Стало моторошно. Острів, де з людей роблять машини всупереч усім конвенціям і законам, схопив його за горло сухою піщаною рукою спраги. Серед такого багатства… До болю стис у кишені складаний ніж, але тут же збагнув: це не зброя.

Відвернувся й почав дивитися в улоговину. Не думати, тільки не думати, що позаду в образі симбіота стоїть її Величність Костомаха.

Острів був вулканічного походження, про що свідчила ця улоговина, всіяна консервними банками, мов конфетті, - колишній вогнедишний кратер.

Барт ковтнув неіснуючу слину. Ось тут летіла банка… об цей виступ, об цей і… Здригнувся й глянув на робота, потім знову на виступ, де розлилася пляма персикового соку. В скронях гупала кров, тремтіли руки. «Спокійно, спокійно. Заспокойся, — сказав він собі. — Тільки спокійно».

— Ти сам тут на острові? — запитав він.

— Сам.

Відлягло. «Не квапся, не метушись, — наказав собі Барт. — Продумай усе гарненько». І сам себе не слухався, тіло тремтіло, мов у пропасниці.

Ось так, так і так, вирішив він, розрахував усі ходи наперед і, вибравши банку, що стояла на самісінькому краєчку майданчика, різко зірвався з місця й побіг до неї. Симбіст трохи почекав, а потім блискавкою метнувся до обриву й ударом ноги вибив банку з рук. Ударив він майстерно (очевидно, непогано грав у футбол, коли був людиною), підрізавши банку так, що вона завертілася навколо осі, а сам круто зупинився якраз над урвищем. І тоді Барт легенько, щоб не звалитися самому, підштовхнув його у спину. Робот сіпнувся назад, побалансував на одній нозі, але все-таки не втримався і полетів у провалля. Від удару об перший виступ у нього відлетіла ліва рука. Барт відвернувся, схопив першу-ліпшу банку і встромив у неї ніж.

Це були консервовані яблука, залиті теплим, липким і несмачним сиропом. Він пив жадібно, не помічаючи гострих країв банки, обрізав губи і продовжував ковтати сироп по краплині, притримуючи долонею яблука, які лізли в рот, аж поки сиропу в банці не залишилось. Нарешті Барт відкинув банку геть. Пити захотілося ще сильніше. Коло скелі, на осонні, побачив трикутну пластикову пірамідку з пивом. Обпікаючи руки, зірвав з неї розжарену сіточку термі («Нічого, — пробурмотів він, дмухаючи на пальці, - тим холодніше пиво…») і надрізав краєчок. Доводилося пити повільно, ковток за ковтком, бо пиво було крижаним, аж зуби ломило. Зрештою він угамував спрагу. Ліг біля самісінького краю майданчика і став розглядати улоговину. Внизу, на осипу, із-за величезного валуна стирчали понівечені металеві ноги в гостроносих черевиках. Барт поглянув на свої побиті, подряпані ступні, потім знову вниз, скачав у роті гіркий від пива клубок слини і сплюнув в улоговину.

Було спекотно й задушливо, піт липкою плівкою стягав шкіру. Тіло охопила якась млявість, і він поринув з головою в млосний, напівдрімотний стан. Навіть не помітив, як над островом з’явився транспортний контейнер, чорний, з яскравим жовтогарячим написом, і лише коли тінь контейнера на мить накрила його, стрепенувся.

Серце у нього тьохнуло, він підхопився на ноги… І аж тоді збагнув, що контейнер автоматичний.

Контейнер зависнув над улоговиною, з гуркотом розломився навпіл і висипав зі свого черева купу консервних банок, які повільно, ніби лапатий сніг, підтримувані силовим полем, осідали на скелі. А контейнер зачинився, розвернувся й полетів назад. Про всяк випадок Барт помахав рукою — марно. Погукав услід — те ж саме. Він постояв, почекавши, поки цяточка контейнера не зникне на обрії, і сів. Боліли ступні ніг.

— Клята автоматика! — схопив банку, що потрапила під руку, і щосили пожбурив її в провалля.

Туди, де лежали підошвами догори черевики.

Від симбіота залишився тільки жахливо спотворений тулуб та дві ноги, які палицями стриміли над валуном. Поруч — половинкою розчахнутого кавуна — лежала голова. Дрібнюсінькі рожеві кристалики пам’яті виблискували на сонці. Барт поглянув і відвернувся. Колись це було людським мозком… Підійшовши ближче, стягнув із симбіота черевики, взяв їх і сів на валун.

«Щось надто легко дісталась мені перемога, — подумав він. — Занадто легко…»

Поруч валялися знівечені ноги робота, трохи нижче — тулуб. Від живота відбрунькувалася абсолютно неушкоджена призма еволюційної скриньки. Він нахилився, обережно доторкнувся до неї і взяв у руки. Скринька виявилася легкою, як дерев’яний брусок, і теплою.

«Приспали або підпоїли, — зринуло в думці. — А можливо, оглушили… Хоча навряд — якщо пошкодиш череп, „сировина“ стане непридатною… Отже, підпоїли. Потім припасували скриньку до живота — і, будь ласка, через півгодини перед вами готовий робот. Запрограмований, вузькоспеціалізований. Симбіоз машини й людини. Дешево й надійно. І нехай горить синім полум’ям Паризька конвенція, яка забороняє подібне виробництво, а на електричний стілець — так просто начхати!»

Барт зітхнув і обдивився довкола. Його оточували чорні з червонястим полиском базальтові скелі. «Майже як каньйон у Нью-Мехіко. Тільки зовсім відсутня рослинність…» — подумалось йому, і він заплющив очі.

…Позаду, під деревом, стояло старезне бунгало, і він почув, спиною відчув, як із рипінням прочинились двері й на світ божий, продираючі заспані оченята, виліз Джіммі. Зараз він підкрадеться до Барта ззаду, зненацька стрибне йому на шию, повалить, і вони з реготом почнуть вовтузитися в пилюці…

Поруч хтось стояв. Барт відчув це крізь примружені повіки, скривився, ніби хтось підгледів його видіння, і розплющив очі.

— Джіммі… - стрепенувся він. І тієї ж миті щось гаряче вдарило в голову: — Синочку!!! Любий мій, рідний синочку!

Простягти руки, міцно обійняти його голову, розридатися, притиснути личком до живота…

Барт скочив на ноги, випустив із рук еволюційну скриньку… І Джіммі зник. Мов крізь землю провалився. Він ошелешено завмер.

Обійняти… схопити голову… притиснути до живота…

Виступив холодний піт. Еволюційну скриньку — в живіт!

Барт позадкував, — до дідька все! — і побіг, щохвилини озираючись угору, по схилу, а потім, ковзаючись на виступах, почав видиратися на скелі. А перед очима стояло веснянкувате, з сірими радісними бісиками очей і кумедною (немає двох передніх зубів — верхнього і нижнього) усмішкою обличчя його хлопченяти.

Барт дістався до стежки і впав, закривши очі долонями, в гарячу, іржаву куряву.

— Йди геть, іди геть, геть… — скрегочучи зубами, благав він.

Відпустило.

Тоді він перевернувся на спину й глибоко декілька разів зітхнув. Погано. Вкрай погано. Щеміли зранені ноги, гуло в голові, вивертало нутрощі. Краєчком ока поглянув униз: залишки симбіота, розпластані на осипу…

«Занадто легко дісталася мені перемога», - згадав він, і його пересмикнуло. Уявив собі, як еволюційна скринька всотується під ребра.

На спині лежати було незручно, муляли консервні банки, а одна так просто уп’ялася під лопатки. Барт посовався, трохи, не допомогло, тоді він піднявся на літкі, вгледівся. Консервований горошок, томатний сік, тунець у власному соку, і ось вона, та сама банка з гострими краями. Велика бляшанка з натуральною чорною ікрою.

Барт посміхнувся. Що-що, а от тобою мені ще ласувати не доводилося! Він узяв банку; покрутив у руках. На етикетці, якраз над об’ємним зображенням бутерброда з ікрою, мерехтливою райдугою плавали слова: «Зроблено на Землі. Об’єднана консервна корпорація».

Зітхнувши, поставив банку на камінь трохи вище. Останні сім днів він: харчувався переважно сирою рибою, яка спливала на поверхню, коли тисячотонне, громаддя корабля, надсадно ревучи, провалилося в океан і щезло в морській безодні, але зараз їсти солону риб’ячу ікру — не міг.

Купи, гори, велетенські гори консервних банок викидаються на острів, наче на смітник, гниють, розкладаються, перетворюються в бридких синьо-зелених мух.

І це тут, на Землі, а у Всесвіті…

Коли вони стояли в порту Сігелли, робітники станцитових копалень, доведені до відчаю убогою низькокалорійною їжею з гранітного бамбука, цингою та шлунковою пліснявою, вчинили бунт. На Корсумі-4 старший механік корабля Жолій Ха Грего здирав зі старателів, виснажених пропасницею та постійним недоїданням, цілі пригорщі чистих, мов сльоза, діамантів за кожну банку….Тепер Жолій Ха Грего лежить десь на дні, обнявши валізу, наповнену сльозами-діамантами, і не потрібно йому вже нічого.

Барт зітхнув. У Всесвіті тисячі людей мруть як мухи від голоду тільки тому, що Консервна корпорація нє бажає знижувати ціни на продукти і свої надлишки просто-на-просто викидає сюди. І ніхто про це не дізнається, бо міжконтинентальні пасажирські траси проходять вдалині від острова, а для цікавих одинаків, схожих на тебе, Барте, поставили страхопуда, якого можна легко зіпнухти у провалля, щоб він розбився ущент, за винятком, ясна річ, еволюційної скриньки, і ти, звісно ж, хоч коли-небудь — через свою невгамовну цікавість, хай вона западеться! — спантеличено піднімеш її й глибоко — Сократ! — замислишся, і тоді з’явиться перед тобою чи то син, чи старенька мати, дружина, наречена, сіамський кіт, улюблене крісло або дідько його знає, що там іще, і ти раптом збагнеш, що страшенно його любиш, обожнюєш просто до нестями, і тобі шалено закортить обняти трухлявий фамільний буфет або обшарпаний рідний будинок, притиснути його, та ще обов’язково до живота… ну, а коли тіло поволі наллється металом і ти станеш сталевим та дзвінким, — цього задоволення тобі вже не відчути.

Барт підвівся в уважно оглянув улоговину. Ось одна чорна пляма, а там іще одна. Коли гарненько пошукати, то тут можна знайти з десяток трупів симбіотів. І всі вони будуть без еволюційних скриньок. Це так само точно, як те, що не всім пощастило зіштовхнути робота в провалля, і що десь близько за скелею, можливо, ось за цією, з іржавими патьоками, розпростерся людський скелет. Білосніжний, відшліфований сонцем і дощами, він лежить, кісточками пальців вчепившись у тріщину між камінням, і вже не хоче пити. І їсти. А поруч стоять кілька новісіньких банок. З останньої партії…

Барт здригнувся. З улоговини долинув чийсь крик. Він прислухався.

— Та-а-ту! — знову крик.

Він кинувся до урвища. Внизу, на осипу, радісно підстрибував хлопчик, вимахував руками і дзвінко гукав.

— Джіммі… - з лагідною недовірою прошепотів Барт і одразу ж заволав: — Я миттю!

Десь у глибинах пролунав застережливий голос. Та Барт уже спалахнув збудженням. З вистрибом кинутися вниз, по-дитячому пустотливо, піддаючись, борюкатися, наввипередки мчати до озера, пірнати, грати у квача до посиніння, згодом влягтися на гарячому піску…

— Я зараз, Джіммі!!! — махнув він рукою і, повернувшись, ухопив банку з чорною ікрою. — Я ж ніколи ще… — затнувся і глянув на банку. — Хай тобі всячина! Це ж треба…

Банка полетіла геть, а він побіг униз, ризикуючи скрутити собі в’язи…

Вдень.

І вночі.

У п’ятдесятиградусну спеку, і в невпинну тропічну зливу, і в шторм, коли солоні бризки прибою долітають до стежини, протоптаної в прибережних скелях, він, не поспішаючи, проте й не зупиняючись, крокував островом.

Дві години — коло.

Вісім кілометрів — коло.

Десять тисяч кроків.

Його важкі гостроносі черевики з самонаростаючою металорганічною підошвою розмірено трощили консервні банки, що траплялися на шляху: бляшані, скляні, пластмасові. Томатний сік хлюпав із скляних, пластмасові вибухали пивом чи молоком, із бляшаних, іржавих і новісіньких, летіли бризки консервованих фруктів, чвакала тушкована яловичина і фарш зі свинини, пирскали різноколірні желе. Коли під ногами траплялась велика бляшана банка з чорною ікрою, десь у підсвідомості зринало: «А я таки ще ніколи в житті не куштував чорної ікри…» Він наступав на банку — вона стріляла блискучими глейкими горошинками — і крокував далі.

Дві години — коло.

Вісім кілометрів — коло.

Десять тисяч кроків.

У п’ятдесятиградусну спеку, крізь невпинну тропічну зливу.

Вдень.

І вночі.