Поки доктор Карей лагодив свою крихітну машину, Стюарт пішов на закупи. Бо надумав, що для тривалої автоподорожі йому знадобиться відповідний одяг. То й подався до лялькової крамниці, де продавалися речі якраз на нього. І повністю вкомплектувався, забезпечивши себе всім новеньким: багажем, костюмами, сорочками та всякими аксесуарами. Він усе оплатив і дуже ощасливився своїми обновками. А заночував у лікаревому помешканні.
Наступного ранку Стюарт устав раненько, щоб вирушити, поки ще не роз'їздився транспорт. Авжеж, це була чудова ідея: виїхати набагато раніше ранкової години пік. Проїхав через Центральний парк до Сто десятої вулиці, потім перебрався на Вестсайдську магістраль і подався на північ, до дороги Со-Міл-Рівер-Парквей. Машина котилася ідеально. Щоправда, люди таки витріщалися здивовано на крихітного водія у крихітній автівці, але Стюартові було це байдуже. Він тільки дуже старався не зачепити тієї капосної кнопки, через яку напередодні скоїлося таке лихо. Навіть зарікся: «Ніколи більше не користуватимуся тією кнопкою!»
Саме сходило сонце, коли Стюарт побачив чоловіка, що сидів зажурений край дороги. Він під'їхав ближче, зупинився й виткнув голову у віконце.
— Ви чимось занепокоєні, правда? — запитав Стюарт.
— Саме так, — відповів чоловік сумним голосом.
— Чи міг би я вам якось допомогти? — приязно запропонував мишоподібний хлопчик.
Чоловік похитав головою.
— Тут таке становище, що нічим і зарадити, — сказав він. — Бачиш, я керую всіма школами в цьому місті.
— І що ж у цьому нерозв'язного? — здивувався Стюарт. — Тяжка це робота, але ж якось можна тягти.
— Бачиш, — провадив начальник над школами, — на мене всякчас навалюються нерозв'язні проблеми. От і сьогодні захворіла одна з моїх учительок. Панна Ґандерсон її звати. А вона ж веде школу номер сім. Маю знайти якогось іншого вчителя їй на підміну, але так і не знайшов нікого.
— А що таке з нею? — поцікавився Стюарт.
— Точно й не знаю. Лікар говорить щось про каміння в нирках, — відповів начальник над школами.
— І ви справді не можете замінити її кимось іншим? — допитувався Стюарт.
— Ото ж бо й воно, що не можу. Ніхто в цьому місті нічого не знає. Немає запасних учителів напохваті, нічого немає. А за годину має початися перший урок.
— Я охоче підміню панну Ґандерсон на сьогодні, якщо ви не заперечуєте, — люб'язно запропонував Стюарт.
Начальник над школами підвів голову:
— Справді?
— Звісно! — запалився мишоподібний хлопчик. — Я залюбки!
Він відчинив дверцята своєї крихітної автівки й ступив на дорогу. Обійшовши машину, відчинив багажник і дістав звідтіля свою валізу.
— Якщо вже мені випадає повчителювати у школі, то мушу скинути ці комбінезони й одягнути щось більш підхоже, — сказав він.
Тож Стюарт зайшов у кущики й за хвильку повернувся в оновленому вигляді: костюмчик у крапочку, смугасті штанці, краватка-метелик, окуляри на носі. А скинуту одежу запхнув до валізи.
— А як ви, зумієте тримати дисципліну? — занепокоївся начальник шкіл.
— Ще й як зумію! — запевнив Стюарт. — Я постараюсь зацікавити дітей самим навчальним процесом, а дисципліна прикладеться. Не турбуйтесь за мене!
— Дякую вам! — сказав повеселілий чиновник і потис Стюартові руку.
О восьмій сорок п'ять учні зібралися у школі номер сім. Не побачивши панни Ґандерсон та ще прочувши, що замість їхньої вчительки до них прийде хтось інший, діти були в захваті.
— Замінять! її замінять! — пішло пошептом із вуха у вухо. — Хтось прийде їй на підміну!
Ця звістка швидко обійшла всіх, і за якусь хвильку всі в класі знали, що бодай на день відпочинуть від панни Ґандерсон. А ще ж це так чудово, що їх трохи повчить інший учитель, якого досі ніхто і в вічі не бачив!
Стюарт прибув до школи рівно о дев'ятій. Хвацько припаркував машину біля дверей школи, сміливо зайшов до класу, побачив дерев'яний ярд,[9] притулений до стола панни Ґандерсон, і легко видерся по ньому на стільницю. Там він знайшов чорнильницю, указку, декілька ручок та олівців, слоїк чорнила, дрібку крейди, дзвоник, дві пришпильки й невисокий стосик підручників. Спритно видершись на книжковий стосик, Стюарт стрибнув на дзвінкову кнопку. Його ваги якраз вистачило, щоб дзвоник продзеленчав. Тоді крихітний учитель зісковзнув на стільницю, підійшов до її краю і гукнув:
— Прошу уваги!
Хлопчики й дівчатка скупчилися довкола вчительського стола, аби краще роздивитися, хто ж це прийшов підмінити їхню вчительку. Всі забалакали одночасно — і начебто всі дуже зраділи. Дівчатка захихотіли, хлопчики засміялись. Очі їхні засяяли: як чудово побачити отакого малесенького симпатичного вчительочка, та ще й так бездоганно вбраного!
— Ще раз прошу вашої уваги! — повторив Стюарт. — Як вам відомо, панна Ґандерсон захворіла, тож сьогодні я прийшов їй на підміну.
— А що з нею? — схвильовано запитав Рой Гарт.
— Все сталося через вітаміни, — пояснив Стюарт. — Вона приймала вітамін D, тоді як їй потрібен був А. А коли їй забракло вітаміну С, почала приймати вітамін В. Отож її організм став перевантажений рибофлавіном, тіаміном гідрохлоридом і навіть пірідоксином, потребу в яких у харчуванні людини ще не з'ясовано остаточно. Нехай це буде наукою для всіх вас!
І так люто зиркнув на учнів, що більш ніхто й нічого вже не розпитував про панну Ґандерсон.
— А зараз усі по місцях! — скомандував Стюарт.
Учні слухняно, не юрмлячись, пішли проходами поміж парт і плюхнулися на свої сидіння. У класі запанувала тиша. Стюарт прочистив горло. Взявшись обіруч за лацкани піджака, щоб мати професорський вигляд, Стюарт розпочав урок.
— Є відсутні?
Учні похитали головами.
— Хто спізнився?
Знову всі похитали головами.
— Чудово, — мовив Стюарт. — А з якого предмету ви зазвичай починаєте навчання?
— З арифметики! — закричали діти.
— Геть арифметику! — пискнув Стюарт. — Ми її пропустимо.
Така пропозиція з уст нового вчителя викликала шквал радощів. От ніби всі учні класу одностайно побажали пропустити арифметику — принаймні цього ранку.
— А який у вас іде наступний предмет? — запитав Стюарт.
— Правопис! — хором відповіли діти.
— Що й казати, — мовив крихітний учитель, — неправильно написане слово — це ганьба хоч би й для кого. Особисто я вважаю, що просто чудово було б, коли б усі правильно писали слова. Тож я настійно раджу всім вам купити по примірнику «Університетського словника Вебстера» й зазирати до нього щоразу, коли ви бодай трішечки засумніваєтесь, як правильно щось там написати. Оце ж ми й покінчили з правописом. Що у вас далі?
Пропустити правопис учні були раді не менше, ніж здихатись арифметики.
На радощах вони як стій закричали, і всі перезирнулися та й засміялись, замахали носовичками й лінійками, а дехто з хлопчиків пошпурив кульку з пережованого паперу в декого з дівчаток. Довелося Стюартові знову вилізти на стіс підручників і стрибнути на дзвоник, аби відновити порядок.
— Що там далі? — повторив своє запитання.
— Письмо! — хором вигукнули школярі.
— Господи! — розчаровано видихнув Стюарт. — Ви що, діти? Досі не навчилися навіть писати?
— Та вже давно навчились! — загорлали всі як одно.
— То й вистачить, — вирік Стюарт.
— А потім у нас іде суспільствознавство! — випереджаючи вчителеве запитання, радо повідомила Елізабет Ґарднер.
— Суспільствознавство? — повторив Стюарт. — Ніколи не чув про таку науку. А знаєте що? Може, цього ранку ми не будемо братись за жоден конкретний предмет, а просто поговоримо про щось? Добра ідея, правда?
— Учні перезирнулись, вичікуючи, що ж буде далі.
— Може, ми побалакаємо, яке то відчуття, коли візьмеш гадюку в руку, а вона обів'ється тобі навколо твого зап'ястя? — спитав Артур Ґрінло.
— Можна б і про це, але мені не хотілося б, — відказав Стюарт.
— Чи не могли б ми порозмовляти про гріх і порок? — попрохала Лідія Лейсі.
— Ні! — відкинув пропозицію новоспечений учитель. — Пропонуйте ще.
— Або про ту гладку жінку з бородою в цирку? — заблагав Ісидор Файнберг, пригадавши останній свій похід у цирк.
— Ні, — спокійно відмовив Стюарт. — Але ось вам моя пропозиція: поговорімо про Короля Світу!
І він обвів клас поглядом, сподіваючись побачити, чи сподобалася дітям ця ідея.
— Але ж немає ніякого Короля Світу! — обурено заперечив Гappi Джеймісон.
— А яка вам різниця? — здивувався Стюарт. — Має бути такий пост — і край!
— Мода на королів давно минулася, — наполягав Гappi.
— Ну, гаразд, тоді ми порозмовляємо про Голову Світу. Світ не вилазить із бід, і це через те, що над ним немає голови. Я й сам погодився б стати головою Світу.
— Вам бракує зросту, — зазначила Мері Бендікс.
— Пхе, на городі бузина! — пирхнув Стюарт. — Зріст у цій справі не має аніякісінької ваги. Тут важать характер і хист, Голова Світу повинен мати хист до головування, а ще він має знати, що важливе. Скільки з вас знають, що важливе?
Здійнявся ліс рук.
— Дуже добре, — похвалив Стюарт, завівши одну ногу за іншу й заклавши руки до кишень свого піджачка. — Генрі Рекмаєр! Скажи нам, що важливе.
— Промінь сонця наприкінці хмарного дня, правильна нота в музиці та як пахне потилиця немовляти, якщо мама його досить часто купає! — випалив Генрі.
— Правильно! — похвалив Стюарт. — Оце і є важливі речі. Але одну річ ти таки забув. Мері Бендікс, що забув Генрі Рекмаєр?
— Він забув про морозиво з шоколадною підливою! — швидко промовила Мері.
— Достеменно так, — погодився Стюарт. — Морозиво — це важливе. Так ото ж! Якщо мені випадає цього ранку стати головою Світу, то ми з вами повинні ухвалити якісь правила, адже без них надто все переплутається, бо всяк метушитиметься, дбаючи тільки про самого себе й забувши про добру поведінку. Нам треба прийняти якісь закони, якщо надумали гратися в цю гру Чи міг би хто з вас запропонувати якісь хороші закони для світу?
— Щоб ніхто нічого ні в кого не цупив! — понуро запропонував Джон Полдовскі.
— Дуже добре, — схвалив Стюарт. — Хороший закон.
— Нікого не труїти, крім пацюків! — обізвався Ентоні Брендізі.
— Ні, не годиться, — заперечив крихітний учитель. — Це несправедливо щодо пацюків. А всякий закон має бути справедливий для всіх.
Ентоні похмуро глипнув із-під лоба.
— Але ж пацюки несправедливі до нас, — заперечив він. — Пацюки варті осуду!
— Знаю, вони того варті, — визнав Стюарт. — Одначе з точки зору пацюка осуду варта отрута, (олова Світу має розглядати всяку проблему з усіх боків.
— То й ви стоїте на пацючій точці зору? — в лоб запитав Ентоні. — Бо й сам ви трохи схожий на пацюка.
— Ні, — спокійно відказав Стюарт. — Моя точка зору більш мишача, а це різні речі. Я дивлюсь на речі всебічно. Для мене очевидна істина, що пацюки позбавлені елементарних прав. Вони ніколи не сміють ходити відкрито, у всіх на очах.
— Пацюки не люблять відкритого простору, — докинула Агнес Берецка.
— Це тому, що всякчас, хай-но вони вийдуть на відкрите місце, хтось їх неодмінно поб'є. Пацюки могли б і полюбити відкритий простір, якби їм дозволялося ходити відкрито. Які ще ідеї щодо законів?
Агнес Берецка підняла руку:
— Має бути закон проти бійок!
— Непрактично, — сказав Стюарт. — Чоловіки люблять битись. Але ти близька до істини, Агнес.
— Жодних сварок? — боязко продовжила Агнес. Але Стюарт похитав головою.
— Щоб ніякої не було підлості! — запропонувала Мілдред Гофенстайн.
— Дуже гарний закон, — похвалив Стюарт. — Коли я стану Головою Світу, всякому, хто вчинить підло з ким-небудь іншим, перепаде від мене на горіхи!
— Це не спрацює, — зауважив Герберт Прендергаст. — Декотрі люди підлі від природи. Алберт Фернстром вічно підлий зі мною.
— А я ж і не кажу, що спрацює, — уточнив Стюарт. — Просто це добрий закон, і ми його випробуємо. Ми випробуємо його тут і тепер. Нехай хтось із вас учинить підлість щодо когось іншого. Гаррі Джеймісон! Зараз ти будеш підлий до Катарін Стейблфорд. Але стривай! Катарін, що то у тебе в руці?
— Це маленька надухмянена подушечка.
— І на ній написано: Тебе люблю я, подушку духмяну дарую!?
— Так, — підтвердила Катарін.
— Вона тобі дуже дорога? — допитувався Стюарт.
— Дорога!
— Ну, то, Гappi, забери в неї подушечку!
Гаррі підбіг до Катарін, вихопив подушечку з її руки й помчав на своє місце, а скривджена дівчинка заверещала.
— А тепер, — люто мовив Стюарт, — постривай, мій добрий народе, поки твій Голова думає, гортаючи Книгу Правил! — І показав на миґах, ніби гортає книжку. — Ось воно, на сторінці чотириста дев'яносто другій: «Щоб ніякої не було підлості». А на сторінці п'ятсот шістдесятій: «Щоб ніхто нічого ні в кого не цупив!» Тож Гаррі Джеймісон порушив аж два закони: закон проти підлості й правило проти крадіжок. Ану візьмімо Гappi та навернімо його до справедливості, поки він не зробився такий підлий, що більш ніхто його вже й не впізнає! Нумо!
Стюарт кинувся до дерев'яного ярда й ковзнув додолу — мов пожежник по гладенькому стовпу в пожежні. Він помчав до Гappi, а за ним, позривавшись зі своїх місць, кинулися по проходах і всі учні. Ось вони скупчилися довкола Гappi, а Стюарт крикнув: «Віддай крадене!» Гappi мав зляканий вигляд, дарма що знав: це просто повчальний розіграш. Він віддав дівчинці її подушечку.
— А зараз придивімося краще до цієї подушечки! — закликав Стюарт, відчуваючи, як цікавість у ньому бере гору над обов'язком учителя. Катарін продемонструвала йому подушечку. Завдовжки вона була десь така, як Стюарт заввишки, і він несподівано для себе подумав: «Яке б то було запахуще для мене ліжечко!» Йому закортіло придбати ту подушечку для себе.
— Яка мила річ! — мовив Стюарт, силкуючись приховати своє бажання. — А не хотіла б ти її продати?
— Ой, ні! — відказала Катарін. — Це мені подарували.
— Гадаю, тобі подарував її хлопець, з яким ти потоваришувала минулого літа на озері Гопатконг, і це — пам'ять про нього… — замріяно промурмотів Стюарт.
— Саме так! — зашарілася Катарін.
— Ах! — мовив Стюарт. — Літо — чудова пора, чи не так, Катарін?
— Авжеж! І те літо стало найкращим у моєму житті.
— Можу собі уявити, — провадив Стюарт. — То ти певна, що не хочеш продати цю подушечку?
Катарін рішуче похитала головою.
— Я не засуджую тебе, — тихо сказав Стюарт. — Літо важливе. Воно як промінь світла.
— Чи як правильна нота в музиці, — продовжила Елізабет Ейксон.
— Чи як пахне потилиця немовляти, якщо мама його досить часто купає, — додала Мерилін Роберте.
Стюарт зітхнув.
— Ніколи не забувайте жодного вашого літа, мої любі! — побажав він дітям. — Ну, мені треба в дорогу. Приємно було зазнайомитися з вами усіма. Урок закінчено!
І шпарко почимчикував до дверей, заскочив до машини. Махнувши дітям рукою на прощання, він поїхав у північному напрямі. А діти бігли поруч його машинки й вигукували:
— До побачення! До побачення! До побачення!
Ох, як же їм усім хотілось, аби щодня хто-небудь отак підмінював панну Ґандерсон!