Сучасна фантастична повість

_{Мости в прийдешнє}

_{Нині абревіатура НФ не менш поширена, ніж виразний (хоча й далеко не одновимірний) знак нашої доби — НТП. Що владніше заявляє про себе науково-техічний прогрес, то популярнішою, розмаїтнішою, етично дійовішою стає наукова фантастика. Вже не один рік звично повторюємо: НФ — термінологія, НФ-мислення, НФ — бачення світу. Однак сьогодні, як і раніше, існують щонайрізноманітніші погляди на уподобаний багатьма, надто ж молодими читачами жанр.}

_{Свого часу, готуючи для журналу «Київ» «круглий стіл» про шляхи та роздоріжжя сучасної української фантастики, я опитав не одного прозаїка, поета, критика. Ось деякі їхні судження.}

_{М. Вінграновський відповів недвозначно: «Не люблю фантастики, як не люблю неправди. Містерій вистачає і в реальній дійсності». Г. Сивокінь зізнався: «Науково-фантастичних творів не читаю». Ю. Сердюк завважив: «Фантастика не дає спати розуму. А інколи — й душі». Схожої точки зору дотримується В. Дрозд: «Ставлюся до фантастики якнайприхильніше. У творах цього жанру мають порушуватися складні морально-етичні проблеми, глибоко досліджуватися психологія людини». В. Лучук висловив тверде переконання: «Справжня фантастика є, вона буде, вона мусить існувати». Докладнішими міркуваннями поділився В. Кашин: «Нині вже ні в кого не викликає сумніву те, що науково-фантастичні твори належать до великої літератури й при розгляді не потребують ніяких знижок на специфіку, предмет зображення чи проблематику. Фантастика, як і будь-який інший жанр, досліджує світ і людину в ньому, але, ясна річ, досліджує по-своєму. Ця особливість полягає в своєрідності кута зору на буття».}

_{Відомо, що Жюль Верн називав свої романи «науковими», а Герберт Уеллс — «фантастичними». Уперше ці терміни поєднав у сталу словосполуку 1914 року відомий російський письменник Я. Перельман — саме тоді з’явився один із його творів, який мав несподіване жанрове означення «науково-фантастичне оповідання». Ніхто на початку двадцятого століття й гадки не мав, що ця незвична дефініція невдовзі пошириться і, втративши авторство, новизну, стане загальноприйнятою, ба навіть тривіальною.}

_{На Україні здавна розвивалася казкова фантастика, а після Великого Жовтня — і власне наукова. 1923 року з’явилося «Фантастичне оповідання». І. Сенченка, яке вважається першим у нашій прозі твором про далеке майбутнє — добу «Великих Комун».}

_{Прийдешнє завжди і заворожувало людину, і окрилювало її думи та почуття, і давало віру в краще життя, в торжество правди, добра, гуманності. Від покоління до покоління передач валася незнищенна духовна естафета: якщо не ми, то наші діти, якщо не діти, то бодай внуки чи правнуки, одне слово, спадком ємці, продовжувачі роду й народу, подолають зло, кривду, несправедливість, випростаються на повен зріст — стануть творцями долі, повелителями простору й часу.}

_{Ще 1906 року побачила світ стаття Лесі Українки «Утопія в белетристиці», де є такі пророчі слова: «… Фантазія людська ткала візерунки бажаної прийдешності або вимареного, фантастичного минулого, зливаючи їх обох не раз в одну нероздільну фантасмагорію. Цікаво, що ці примітивні «утопії», раз укоренившись у людських головах, ніколи вже не зникали без сліду, тільки перетворювались, «модернізувались», а все-таки щось лишалось від них аж до самих новітніх наших часів — видно, людськості найтяжче забути свої мрії, либонь, тяжче, ніж свою реальну історію… Справді, хіба ж не вживаємо ми таких виразів, як, наприклад, «соціалістичний рай»? І не чудно нам, що слова й розуміння, такі далекі межи собою на просторах віків, єднаються раптом в одно речення без жодних переходів, так, наче між прадавньою легендою про рай і новітньою теорією соціалізму єсть якийсь кревний зв’язок».}

_{Що складнішою, суворішою й трагічнішою ставала дійсність, то барвистіше, яскравіше вимальовувалися в творах «візерунки бажаної прийдешності». Чесне передбачення майбутнього, прозирання в нього на основі глибокого аналізу суспільних відносин, розвитку науки й техніки, аж ніяк не заохочувалися. Тоталітарна вимога лише «оспівувати», «возвеличувати» накладала вузькі жорсткі шори на жанр, сковувала його великі потенційні можливості, призводила до появи рожевих утопій, малоймовірних або зовсім неймовірних мрій та вимрійок, які офіційно здебільшого виливалися в частівки, а неофіційно — в народні плачі, голосіння. Тим-то лише окремі твори тридцятих років, зокрема романи та повісті Ю. Смолича, В. Владка, М. Трублаїні, Ю. Яновського, витримали випробування історією, ввійшли до золотого фонду радянської прози.}

_{Протягом останнього часу українська фантастика поповнилася новими іменами, розсунула проблемно-тематичні обрії. Оновилися жанрові структури, збагатилася стильова палітра. Та все ж… Та все ж заспокоюватися рано.}

_{Ще й досі з’являються твори, де майбутнє змальовується як царство гармонії, едем, ідилія, світ, який неначеб виникне сам собою й розвиватиметься за якісно іншими, відмітними від нинішніх, законами, постулатами, алгоритмами. Що ж, і таке, по суті, романтичне, абстраговане від конкретики, нерідко казково наївне моделювання прийдешнього має право на існування. Але, очевидно, воно не повинно бути єдиним. Конче потрібні й інші погляди на будучину, паралельне «окреслення» різних імовірних шляхів розвитку земної цивілізації, плюралістичне, багатоваріантне «прочитання» як минулого, нинішнього, так і завтрашнього й позавтрашнього буття. Свідчення цього — повісті, що ввійшли до збірника.}

_{Тематичний діапазон творів доволі широкий — від занурення в щоденні часто-густо прозаїчні клопоти вчених («Монолог над безоднею» В. Савченка, «Дисертація» В. Тарнавського) до спроб специфічними зображальними засобами розкрити зв’язок епох («Три грані часу» А. Дімарова), від прозирання в сиву давнину («Місячний біль» В. Шевчука) до роздумів над філософськими, морально-етичними проблемами, орієнтованими в ближче чи дальше майбутнє («Щось негаразд…» В. Положія, «Рапана старого Петера» О. Тесленка). Воднораз у повістях багато спільного, суголосного. Чи не найглибше їх споріднюють то прямі, то опосередковані пошуки відповідей на одвічні, кардинальні запитання: «Навіщо живе людина? За якими законами розвивається світ? Що чекає його в прийдешньому?» Істотно й те, що автори, послуговуючись різними (органічними для кожного зокрема) сюжетними, композиційними та стильовими прийомами, обстоюють і розвивають аналітичне начало фантастики, тяжіють до одного епіцентра — об’єктивного, тверезого, нерідко суворо реалістичного дослідження суспільної та морально-етичної сфер. У повістях немає ні романтичного захоплення можливостями людини, ні замилування науково-технічним прогресом. І відшумілі епохи (повісті А. Дімарова, В. Шевчука), і впізнавані недавні роки (твори В. Савченка, В. Тарнавського), і недалеке, сказати б, відчутне на дотик прийдешнє («Щось негаразд…», «Рапана старого Петера») постають з усіма їхніми складнощами, суперечностями, тривогами, болями. Таке зміщення акцентів — з бажаного, ідилічного на ймовірне, реальне, а подеколи драматичне чи й трагічне — видається і симптоматичним, принципово важливим, і перспективним. Ще одна характерна прикмета повістей — посилена увага до внутрішнього світу героїв, цілеспрямоване (інша річ — більш чи менш вдале) використання засобів як традиційного, так і новітнього психологічного письма.}

_{Вміщені в збірнику твори також дають підставу вести мову про визрівання нової концепції часошшну, нового розуміння взаємов’язку епох.}

_{Так, із повістей В. Положія і О. Тесленка випливає, що найближче майбутнє — кінець нинішнього й початок наступного тисячоліття — буде великою мірою схожим на сучасну дійсність, що відбувається плавніший, повільніший, ніж нам уявлялося раніше, перехід сьогодення в майбуття. Звичайно, світ зміниться, але не так кардинально, як нам хотілося б. На жаль, ще тривалий час існуватиме загроза знищення життя на планеті («Рапана старого Петера»), неоднозначний, а можливо, й деструктивний, руйнівний вплив прогресу на людську психіку, мораль («Щось негаразд…»). Воднораз знову ж таки повільніше, ніж нам донедавна думалося, відмирає минуле — те минуле, яке ми не воліємо брати з собою в майбуття (тривожними роздумами про одвічні, неподолані пережитки, забобони, моральні догми перейняті повісті А. Дімарова та В. Шевчука). Існує й інша спадщина давнини — неоціненна скарбниця знань, культури, пам’яті. Вселюдські надбання — основа основ цивілізації — певна річ, і завтра відлунюватимуться в наших вчинках, думках, почуттях. Таким чином прийдешнє, особливо близьке, формуватиметься за алгоритмами не лише сьогодення, а й минувшини. Це означає, що назавжди залишаться мости з прадавніх епох через нинішнє в майбуття, що воно набуватиме цілісності, завершеності в діалектичних протиборствах, двобої добра і зла, правди і кривди й сумнівно, чи перетвориться коли-небудь у застиглий, законсервований рай. Тим більше, як застерігає повість «Монолог над безоднею» В. Савченка, втручання в біологічну еволюцію гомо сапієнса може призвести до непередбачуваних наслідків. Та й внутрішній світ людини багатошаровий, неодновимірний, мінливий, далекий од бажаної гармонійності, омріяної довершеності (саме на цьому акцентує В. Тарнавський у своєрідній феєрії «Дисертація).}

_{Твори збірника приваблюють виваженим, проблемним розглядом явищ і процесів, спонукають до розважливого діалектичного мислення, закликають відмовитися від прямолінійних присудів та оцінок. Запропоновані молодому читачеві повісті, виразно відбиваючи синтетичну природу багатоликого жанру, з більшою чи меншою повнотою репрезентують його головні, визначальні відгалуження.}

_{Традиційне пригодницьке забарвлення має повість А. Дімарова «Три грані часу», яка належить до так званої релятивістської фантастики. Основа основ цього різновиду — цілковитий вимисел, суцільна умовність, найрізноманітніші припущення, що сягають у царину малоймовірного чи й неймовірного (ще одне свідчення синтетичності жанру — детальне, здебільшого в реалістичному ключі змалювання життєвих обставин, поведінки героїв). Автор, не дошукуючись мотивацій, аргументів, просто припускає, що був контакт цивілізацій, і, подаючи цю гіпотезу як доконечний факт, яскраво, захоплююче розповідає про подальші події. Це доводиться сприймати як даність, специфіку, іманентний закон релятивістского різновиду фантастики. Твір побудовано за формулою «припустімо, що…», «уявімо, що…». Перехід од реального до фантастичного, від можливого до неможливого, від імовірного до неймовірного стрімкий, неначеб сам собою зрозумілий, принаймні такий, який не потребує суто наукових тлумачень. До того ж А. Дімаров і не прагне переконати читачів, чи взагалі могло бути саме так. Його цікавить інше: як діятимуть, почуватимуться герої, які цінності, ідеали обстоюватимуть в екстремальних ситуаціях.}

_{Релятивістська фантастика близька до казкової, умовно-поетичної. І там, і там на передньому плані — гра розкутої уяви, невтримне вигадування, продукування ідей, які з огляду на здоровий глузд нерідко видаються «божевільними». Так, у повісті В. Шевчука «Місячний біль» немає жодної спроби пояснити здатності головного героя спопеляти поглядом людей, усе суще. Є інше — вміле використання казкових прийомів для пошуків у далекій минувшині (дія відбувається наприкінці шістнадцятого століття) першопочатків проблем, які хвилюють нас і нині, для окреслення різних моделей поведінки людини перед загрозою не тільки власної смерті, ай небуття роду та народу.}

_{У повісті органічно поєднується фантасмагорія з історичною конкретикою, «чудо» («Є тільки одне в цьому світі, чому варто поклонятися. Чудо!» — переконаний Бонтиволья) — з повсякденними клопотами про шматок хліба, жорсткими, аж до болючого натуралізму, описами поневірянь, духовних страждань героїв.}

_{І Бонтиволья, і родини Станьків та Сокольських, і характерник постають перед вибором: якими — чорними чи світлими — літерами запишуть їхні діяння в книгу буття. Головний герой твору доходить висновку: «Людина повинна мати обмеження своєї сили, інакше вона зазнаватиме нещасть… Людині не треба виходити, поза межі себе…» Притчеве начало, яке домінує в повісті, злютовує в єдине ціле карколомні сюжетні повороти, строго історичні реалії, філософські роздуми, марева, сновидіння…}

_{«Місячний біль» засвідчує: для фантастики немає значення напрям руху в часі — чи то в майбутнє, чи в минуле. Важать не засоби, прийоми (умовні, казкові, парадоксальні, ірреальні), а мета, надзавдання-дослідження одвічних, від шумерів і еллінів, духовних, моральних цінностей, їхня проекція на сучасність (це саме стосується й твору А. Дімарова).}

_{Оскільки раніше безапеляційно віддавалася перевага прийдешньому, а сучасне, надто ж минуле розглядалися лише як етапи, сходинки до сонячної далечини, оскільки вважалося, що головне — попереду, сенс існування — там, за обрієм, у невловних часових координатах, то, на мій погляд, особливо актуального звучання набувають повісті «Монолог над безоднею» В. Савченка та «Дисертація» В. Тарнавського. Чому? А тому, Що в них зроблено спробу неначеб уповільнити часоплин, «розчленувати» його на складові — минуле, сучасне, майбутнє, — і з’ясувати, яке ж міспе займає, яку роль відіграє в нестримній лавині років наше швидкоплинне сьогодення.}

_{«Монолог над безоднею», гадається, приверне читацьку увагу і намаганням поєднати конкретні наукові проблеми із загальнолюдськими, і неоднозначними філософськими міркуваннями про таємниці живої матерії, еліксир молодості, біологічні основи довгожительства, і відомостями про здобутки генетики тощо. Та, як на мене, І в умовно-фантастичних, і в суто реалістичних епізодах повісті закодовано глибшу ідею: гомо сапїєнс — не володар, перетворювач природи, а її органічна частка. Трагічний фінал «Монолога над безоднею» наводить на роздуми про те, що створювана ноосфера — царство розуму й духу людського — залежить і від ступеня розвою біосфери, і від конкретних діянь представників поки що роз’єднаної земної цивілізації.}

_{В. Савченко послідовно розвиває, активно обстоює поширений, здавна культивований різновид власне наукової чи й строго наукової фантастики. Що ж стоїть за цим означенням? По-перше, автор (ясна річ, висуваючи певні фантастичні ідеї, припущення) дотримується вироблених природознавством фундаментальних уявлень про світ. По-друге, вибудовує власні гіпотези на конкретному матеріалі, послуговується даними біології, генетики, медицини тощо. По-третє, як учений, кандидат хімічних наук, вільно орієнтується не лише в своїх дисциплінах, а й у суміжних галузях знань, пропонує своєрідні пояснення деяких загадкових явищ природи, ба навіть інколи робить самостійні наукові відкриття. Відкриття «на кінчику пера», в даному разі пера, яке «мережило» по суті фантастичний твір. Таким чином фантастичні й наукові аспекти повісті взаємодоповнюються, принаймні не дисонують. Важливо й те, що автор розкриває як труднощі, так і романтику пошуків, особливості власне наукового мислення, змальовує постаті героїв, які, розв’язуючи насущні проблеми, займаючись конкретними дослідженнями, сміливо експериментують, зазирають у невідоме, непізнане й оригінально його трактують.}

_{Повість завершується символічними поетичними рядками: «Із трепетом іду в тернову ніч — вчуваю поклик». Вони суголосні лейтмотиву «Дисертації». В. Тарнавського. Автор, скориставшись широкими жанровими можливостями феєрії, зосередив увагу на з’ясуванні сутності писаних і неписаних законів добра, справедливості, гуманності.}

_{Напередодні Нового року, коли, за народними повір’ями, трапляються несподівані дива, головний герой твору Хома Водянистий побачив у телефонній будці напІвроздягнену, задубілу від холоду дівчину — давно омріяну, а тієї миті неначеб матеріалізовану, одухотворену мету. Водянистий ураз забув про дисертацію, далекосяжні плани — запросив незнайомку до себе… В. Тарнавський, змалювавши минуле й сучасне героїв, сформулював аж ніяк не риторичне запитання: «А як вони житимуть далі?» Незнайомка зникла так само зненацька, як і з’явилася (типовий прийом жанру), але Хома Водянистий, утративши несподівану підтримку, все одно намагається по-селянськи твердо торувати шлях до обраної мети — захисту дисертації, силкується переконати себе: «Головне — холоднокровність», і на хвильку заспокоюється. Та несподівано бачить молоденьку тополю, яка тягнеться до сонця, впізнає в ній нічну незнайомку. Прозорий, звичний символ. В. Тарнавський, імовірно, вдався до нього, аби підкреслити: духовні, моральні цінності неоднозначні, вони в кожному конкретному випадкові піддаються сумнівам, перевіряв ються на справжність учинками героїв…}

_{Умовно-фантастичне, радше казкове, начало повісті приглушене. Воно відіграє допоміжня роль, використовується як «пуском вий механізм» сюжету, ліричне обрамлення в суті своїй реалістичних сцен.}

_{Повісті В. Положія та О. Тесленка — своєрідні маленькі антиутопії, багато в чому споріднені з так званою фантастикою «близького прицілу». Автори, прозираючи в недалеке майбутнє, акцентують увагу на його глибинних зв’язках із сьогоденням, застерігають, од непродуманих експериментів, послуговуються специфічними жанровими прийомами для змалювання героїв у несподіваних обставинах.}

_{Прозаїків споріднює тяжіння до логічно виваженої, стриманої, почасти й сухуватої оповіді. Вони приділяють велику увагу стрімкому розвитку сюжету, концентрації дії, інформаційній місткості слова. Кожна фраза вмотивована, так чи так працює на розгортання фабули, характеристику персонажів.}

_{У повістях немає розлогих описів, щедрих пейзажних мазків, барвистих метафор та епітетів. Домінують умовиводи, факти, точні деталі. Лише зрідка чорно-біла графіка немовби зігрівається пастельним ліричним відступом: «Сезар зручніше вмостився в човні і поклав рушницю на коліна. Хоч би що з ним було, хоч би що трапилося, оце дзеркальне озерце з зеленкуватою водою, почорнілий дерев’яний човен з облущеною на бортах смолою, навіки пропахлий вологою і рибою, оця прохолода в очеретах і сонячне плесо попереду… — все це ніби відсунуло кудись кошмари й галюцинації…» Наведений приклад із повісті «Щось негаразд…» — лише виняток, який потверджує спільне для обох авторів правило: ніяких оздоб, максимальна ощадливість у доборі зображальних засобів. А от А. Дімаров, В. Тарнавський та В. Шевчук змальовують ситуації, вчинки героїв розкутіше, часто послуговуються прийомами психологічної прози, не цураються традиційної барвистості, вибагливих тропів.}

_{Усі напрями сучасної фантастики, представлені в збірнику, рівноправні, суверенні. Вони не виключають, а взаємодоповнюють, взаємозбагачують один одного. Скажімо, казкові, феєричні твори пробуджують уяву, відкривають невідоме у вже знаному, вияскравлюють грані життя, які з тих чи тих причин висвітлювалися побіжно, недостатньо. При цьому реальний розвиток науки й техніки далеко не завжди береться до уваги. Більше того, нерідко свідомо ігноруються основоположні принципи буття, перекреслюються, відкидаються чи замовчуються константи, на яких тримається матеріальний світ. Приміром, деякі автори можуть заввиграшки пересунути з орбіти на орбіту планету, коли вона заважає польоту героїв, не вдаючись до будь-якого мотивування, розповідати про гіперпростір тощо.}

_{Певна річ, фантастика все може, їй усе підвладне. До того ж вважається аксіомою, що популярний жанр не зобов’язаний і не повинен підмінювати прогностику, футурологію. Справді, автоматичне перенесення, лінійна екстраполяція в близьке, а надто ж у далеке майбутнє нинішніх, здавалося б, найперспективніших тенденцій украй рідко дають бажані наслідки, ведуть до істини. З другого боку, не можна не враховувати, що існує глибинний зв’язок часів, що прийдешнє визріває в сьогоденні.}

_{Так, герой одного оповідання після довгої космічної одіссеї повертається до рідних джерел, у святу країну дитинства. І що ж? Не можна допевнитися, куди — в місто чи село — він потрапляє, чим опікується мати. Складається враження, що всі вивчають Всесвіт, розмірковують лише про таємниці простору й часу. Герой неначебто простує стеном, але годі довідатися, чи ще сіють жито-пшеницю, чи на полі відразу виростають запахущі буханці. Автор зі знанням справи змальовує, як персонажі п’ють молоко, але змальовує так, що не здогадаєшся, де його беруть, — може, доять корову, а може, просто натискають, кнопку спеціального автомата. Герой не живе, а ніби існує в соціальному вакуумі, в якомусь абстрактному середовищі, де немає часових координат, історії, пам’яті, традицій, віковічного незнищенного древа народу… Таким обтічним, не закоріненим у конкретику буття оповідям із «середньоарифметичними» героями протистоять фактично всі повісті збірника. Вони насичені або вірогідними, достеменними, або ж гіпотетично можливими, ймовірними реаліями, прикметами, наснажені не умовним, «універсальним», а дійовим гуманістичним пафосом.}

_{Донедавна активно пропагувалася космізація діяльності й мислення гомо сапієнса. Ставилося воістину благородне завдання: оспівати людину майбутнього, сина планети, представника чи не унікальної цивілізації. Однак при цьому випускалася з поля зору складна діалектика земного й космічного, загального й одиничного, інтернаціонального й національного. На авансцену знову ж таки виходив абстрактний, рафінований, відірваний од сущого, неначеб стерильний герой з умовним ім’ям — символом стандартизованої міжзоряної спільності. І духовний світ, і мислення, і почуття такого персонажа-манекена були усезагальні, точніше глобально усереднені, ілюзорні, позбавлені неминущих цінностей. Повісті А. Дімарова, В. Положія, В. Шевчука знову й знову нагадують: поневажання, уніфікація народних начал, забуття корінних закономірностей суспільного розвитку, історичних уроків неминуче принесуть гіркі плоди. Справді-бо, як наголосив Б. Олійник, повертаємося чи то в минуле, чи то з інших планет до отчих порогів.}

_{Фантастика навчає нас мислити по-новому, за вищими законами, досконалішими алгоритмами. Та чи завжди навчає вона почувати інакше, ніж учора, сприяє моральному прогресу, утверджує етику майбутнього? На жаль, важко пригадати твори останнього часу, в яких, скажімо, поетизувалася б праця. Зорельоти, казкові міста, навіть штучні планети з рукотворним кліматом з’являються неначе за помахом чарівної палички, молочні ріки в кисільних берегах подаються як даність, щось саме собою зрозуміле. Зате ще нерідко герої завчено хапаються за «бластери», аби з допомогою фантастичної смертоносної зброї розв’язати конфлікти, навести лад у чужих володіннях, утвердити гармонію, добро й милосердя на далеких планетах.}

_{Концептуальна невиваженість багатьох утопій особливо відчутна нині, коли широкий загал знайомиться з раніше замовчуваним важливим напрямом фантастики — антиутопіями. Твори Є. Замятіна, Хакслі, Оруелла не заколисують, а розбурхують душу, спонукають замислитися над вічними проблемами, колізіями, протиборствами добра і зла, правди і кривди, людяності і людиноненависництва, які спрадавна хвилювали людину і які неминуче поставатимуть перед нею не лише. в. близькій, а й далекій будучині.}

_{Реалістичний погляд на минуле й сучасне цілком закономірно вносить істотні корективи і в уявлення про третій вимір — прийдешнє. Відмирають рожеві ілюзії, зникають забаганки, відходить у небуття волюнтаристська маніпуляція священним зв’язком часів.}

_{Фантастика як специфічний інструмент пізнання реальних і гаданих, уявних світів, найчутливіший камертон, генератор новітніх ідей нині глибинно оновлюється, ламає усталені жанрові рамки, намагається заново, прискіпливіше, тверезіше, об’єктивніше, прочитати чи перечитай; і написані, і ще не написані історією сторінки великої книги буття, в якій сусідують, нерозривно переплівшись, минуле, сучасне й майбутнє.}

_{Свого часу Брехт наголосив: «Треба визнати за письменником право користуватися засобами, які йому потрібні, щоб оволодіти дійсністю». Саме під таким кутом зору й слід сприймати вміщені в збірнику твори. Думається, що вони, відбуваючи типологічну єдність і воднораз проблемно-тематичне, стильове багатоголосся сучасної української фантастики, запам’ятаються молодим читачам.}

_{МИКОЛА СЛАВИНСЬКИЙ,}

_{заступник голови Комісії СПУ з пригодницької та науково-фантастичної літератури.}