Суддя та його кат

Старий дихав ледь чутно. Він стояв на місці і стискав зброю, не відчуваючи навіть холодного поту, який стікав по його потилиці. Він ні про що не думав, ні про Ґастманна, ні про Лютца, не думав навіть про хворобу, яка пожирала його тіло, година за годиною, намагаючись знищити його життя, яке він тепер захищав, сповнений бажання жити і тільки жити. Він перетворився на око, яке свердлило поглядом ніч, на вухо, яке дослухалося до найтихіших звуків, на руку, яка стиснулася довкола холодного металу зброї. Врешті він відчув присутність вбивці зовсім іншим чином, ніж сподівався. Відчув на своїй щоці незначний рух повітря. Довго не міг собі це пояснити, аж поки не здогадався, що відчинилися двері зі спальні до їдальні. Чужинець знову перемудрував його і проникнув до спальні в обхід, його не було ні видно, ні чути. Його не можна було стримати. А в руці у нього був ніж-змія. Берлах розумів, що мусить діяти першим, мусить почати двобій, він, старий, смертельно хворий чоловік, мусить боротися за своє життя, яке протриває ще лише один рік, якщо все буде гаразд і Гунгертобель вдало проведе операцію. Берлах скерував револьвер до вікна, яке виходило на Ааре. Вистрілив, потім ще раз, тричі підряд крізь розбиту шибку в річку, а потім опустився на землю. Над ним щось просвистіло, це був ніж, який встромився у стіну. Але старий уже досягнув свого, у вікні навпроти засвітилося, мешканці сусіднього будинку повисувалися з вікон. Світло сусіднього будинку дало можливість трохи краще роздивитися спальню, і він побачив тінь силуету, далі гримнули вхідні двері, через протяг хряснули двері до бібліотеки, наступні — до вітальні, стукіт за стукотом, зачинилося вікно, і запала тиша. Люди із будинку навпроти все ще вдивлялися в нічну темряву. Старий не відривався від стіни, стискаючи в руці зброю. Він стояв нерухомо, ніби втратив відчуття часу. Люди замкнули вікна, згасили світло. Берлах стояв біля стіни, знову поринувши в цілковиту темряву, злившись із нею, сам один у будинку.

Десь за півгодини він пішов у коридор і знайшов свій кишеньковий ліхтарик. Подзвонив Чанцові, щоб той приїхав. Потім поміняв запобіжник, і в будинку знову спалахнуло світло. Берлах сів у своє крісло і дослухався до ночі. Знадвору почувся звук автомобіля, який різко загальмував. Знову стукнули вхідні двері, почулися кроки. До кімнати зайшов Чанц.

— Мене хотіли вбити, — сказав комісар.

Чанц зблід. Він був без капелюха, волосся його розкуйовдилося, а з-під зимового пальта визирала піжама. Вони пішли разом до спальні. Чанц витяг ніж зі стіни. Це було нелегко зробити — лезо глибоко ввійшло в дерево.

— Цим? — спитав він.

— Цим, Чанц.

Молодший поліцейський роздивлявся розбиту шибу.

— Ви стріляли у вікно, комісаре? — здивовано спитав він. Берлах розповів йому все.

— Ви обрали найкращу із можливих стратегій, — мовив Чанц.

Вони вийшли в коридор, і Чанц підняв із підлоги запобіжник.

— Розумно, — сказав він із повагою в голосі і поклав його на місце. Потім повернулися до бібліотеки. Комісар ліг на диван, натягнув на себе ковдру і лежав нерухомо, раптом відчувши себе старезним дідуганом, який ось-ось розсиплеться на порох. Чанц продовжував тримати в руці ножа. Він спитав:

— Ви не впізнали нападника?

— Ні. Він був обережним і швидко втік. Я тільки побачив, що він був у брунатних шкіряних рукавицях.

— Цього мало.

— Це ніщо. Але попри те, що я його не бачив, ледь чув його дихання, я знаю, хто це був. Знаю. Я знаю.

Усе це старий проговорив майже нечутно. Чанц зважив ножа в долоні, подивився на сіру постать, що лежала на дивані, на цього старого втомленого чоловіка, на його руки, які простяглися вздовж крихкого тіла, мов зів'ялі квіти біля мерця. Потім побачив погляд комісара. Очі Берлаха спостерігали за ним спокійно, непроникно і зосереджено.

Чанц поклав ножа на письмовий стіл.

— Сьогодні вранці ви мусите їхати до Гріндельвальда, бо ви хворий. Чи, може, передумали? Чи гори — не те, що вам потрібно? Там зараз зима.

— Ні, ні, я поїду.

— Тоді вам треба трохи поспати. Мені залишитися?

— Ні, Чанце, іди, — сказав комісар.

— На добраніч, — сказав Чанц і поволі вийшов з будинку. Старий не відповідав, здавалося, він заснув. Чанц відчинив вхідні двері, вийшов назовні і знову зачинив їх. Він повільно пройшов кілька кроків до дороги, причинив за собою хвіртку. А потім різко повернув назад до будинку. Ніч усе ще була непроникно темною. Усі предмети потонули в цій темряві, і сусідні будинки також. Тільки високо вгорі світився ліхтар, загублена зірка в густій темряві, сповненій суму та шурхотіння води в річці. Чанц постояв трохи і нараз, тихо лайнувшись, знову відчинив ногою хвіртку і рішуче закрокував до дверей будинку, пройшовши той самий шлях, що його здолав кілька секунд тому.

Він вхопився за клямку і натиснув на неї. Але тепер вхідні двері були зачинені.

Берлах встав о шостій, так і не склепивши очей. Була неділя. Старий помився і перевдягнувся. Потім викликав таксі, снідати він мав намір у вагоні-ресторані. Одягнув тепле зимове пальто і вийшов із будинку в сірий ранок. Він був без валізи. Глянув у безхмарне небо. Повз нього пройшов студент — від нього тхнуло пивом.

«Це Блазер, — подумав Берлах. — Він, бідолашний, уже двічі завалив фізику. Хіба не вип'єш з горя?» Під'їхало і зупинилося таксі. Велика американська машина. Водій високо підняв комір, Берлах не бачив його очей. Відчинилися дверцята.

— На вокзал, — сказав Берлах і сів у машину. Авто рушило.

— І що? — спитав голос поряд із ним. — Як ти себе почуваєш? Добре спав?

Берлах повернув голову. Поряд із ним сидів Ґастманн. Він був убраний у світлий плащ і сидів, схрестивши руки на грудях. На руках — брунатні шкіряні рукавиці. Він був схожий на старого глузливого селянина. Водій повернувся до нього і вишкірився. Він опустив комір, і Берлах впізнав одного із слуг Гастманна. Берлах нараз збагнув, що опинився в пастці.

— Що ти іще від мене хочеш? — спитав він.

— Ти продовжуєш мене вистежувати. Ходив до письменника, — сказав голос збоку, і це прозвучало як погроза.

— Це моя робота.

Співрозмовник не спускав з нього очей.

— Досі кожен, хто мене вистежував, помирав, Берлах.

Водій їхав на шаленій швидкості вгору вздовж Аарауерстальден.

— Я завжди тебе вистежував, але досі живу, — спокійно відповів комісар.

Обоє помовчали.

Водій на величезній швидкості їхав до площі Вікторії. Якийсь дідок кульгав через дорогу і ледь не втрапив під колеса.

— Тихіше, — роздратовано сказав Берлах.

— їдь швидше, — наказав Ґастманн і знущально подивився на Берлаха. — Я люблю швидко їздити.

Комісара морозило. Він не любив приміщень, де бракувало повітря. Вони промчали через міст із срібною стрічкою річки попід ним, обігнали трамвай і зі швидкістю стріли увірвалися в місто, яке охоче розкрилося їм назустріч. Вулиці були ще порожніми, а небо над містом — скляним.

— Я би радив тобі вийти з гри. Настав час визнати свою поразку, — сказав Ґастманн і натоптав собі люльку.

Старий подивився на темні склепіння будівель, повз які вони проїжджали, на примарні постаті двох поліцейських, що стояли біля книгарні Ланга.

«Гайсбюлер і Цумштег, — подумав він. — Треба буде нарешті розрахуватися за Фонтане».

— Ми не можемо припинити нашої гри, — сказав він врешті. — Тієї ночі в Туреччині ти завинив, Ґастманне, бо запропонував парі, а я — погодився.

Вони проїхали повз будівлю Фередальної ради.

— Ти все ще гадаєш, що це я вбив Шміда? — спитав Ґастманн.

— Я не сумнівався в цьому ані жодної миті, — відповів комісар і продовжив, байдуже спостерігаючи за тим, як співрозмовник прикурює свою люльку. — Я тоді не зміг притягнути тебе до відповідальності за злочини, які ти скоїв, тому тепер я зловлю тебе на злочині, якого ти не скоював.

Ґастманн уважно подивився на комісара.

— Про це я не подумав, — сказав він. — Тож змушений буду вжити заходів.

Комісар промовчав.

— Можливо, ти більш небезпечний, ніж я гадав, — замислено сказав Ґастманн зі свого кутка.

Машина зупинилася біля вокзалу.

— Це востаннє я розмовляв з тобою, Берлах, — сказав Ґастманн. — Наступного разу я вб'ю тебе. Звісно, за умови, що ти виживеш після своєї операції.

— Ти помиляєшся, — відповів Берлах, стоячи на майдані і відчуваючи, що ранок холодний і що він старий. — Ти не вб'єш мене. Я — єдиний, хто знає тебе, і тому тільки я можу тебе засудити. І я засудив тебе, Ґастманн, засудив на смерть. Ти не переживеш сьогоднішнього дня. Кат, якого я обрав, прийде сьогодні до тебе. Він уб'є тебе, бо це має врешті статися, така Божа воля.

Ґастманн зіщулився і здивовано вибалушив очі на старого, але той пішов до вокзалу, сховавши руки в кишені. Не обертаючись, зайшов до темної будівлі, яка поволі наповнювалася людьми.

— Ти — блазень! — раптом вигукнув услід комісарові Ґастманн, так голосно, що обернулися перехожі. — Ти — блазень!

Але Берлаха вже не було видно.

День, який все потужніше заявляв про себе, був ясним і сповненим сили, бездоганна куля сонця відкидала чіткі та довгі тіні, які, в міру того, як сонце здіймалося над пругом, ставали лише трохи коротшими. Місто, схоже на білу мушлю, лежало горілиць, вбираючи в себе світло, заковтувало вулиці, щоб уночі знову виплеснути з себе сотнями вогнів це чудовисько, що породжувало, знищувало і закопувало в землю все нових і нових людей. Ранок світився все яскравіше, розжарюючи яскраві куполи над церквами, дзвони яких ще було чути, але вони потроху вже затихали. Чанц чекав уже цілу годину, світло, що падало з мурів, робило його блідим. Він нервово ходив сюди-туди по листю перед катедрою, розглядав потворні фігури, які повтуплювалися у підсвітлений сонцем асфальт, а з їх ротів виплескувалася вода фонтана. Нарешті відчинилися церковні ворота, і з них вилився густий потік людей, але Чанц відразу розгледів у ньому білий плащ. До нього підійшла Анна. Вона сказала, що рада його бачити, і подала руку. Вони піднялися по вулиці Кесслера, загубившись серед потоку старих і юних парафіян. Тут професор, там — по-недільному парадна дружина пекаря, два студенти із однією дівчиною, кілька десятків службовців, вчителі, усі чисті, вимиті, голодні, у приємному передчутті смачного обіду. Вони перетнули площу Казино і спустилися до Марцілі. На мості зупинилися.

— Панно Анна, — сказав Чанц. — Сьогодні я впіймаю вбивцю Ульріха.

— Ви знаєте, хто це? — здивовано спитала вона.

Він подивився їй в очі.

Вона стояла перед ним, бліда і худенька.

— Здається, знаю, — сказав він. — А якщо я знайду його, ви зможете стати для мене тим, ким були для вашого померлого нареченого?

Анна відповіла не відразу. Вона щільніше загорнулася у свій вузький плащ, — так, ніби змерзла. Піднявся легкий вітерець, розтріпав її біляве волосся, і вона сказала:

— Домовилися.

Вони подали одне одному руки, і Анна пішла на другий берег. Він дивився їй услід. її білий плащ світився поміж березами, зникав і знову з'являвся поміж перехожих, аж поки врешті не зник зовсім. Тоді він пішов до вокзалу, де залишив машину. Вирушив у напрямку Лігерца і їхав майже до обіду, їхав повільно, час від часу зупинявся, виходив покурити і подумати у полі, знову повертався до машини, їхав далі. У Лі-герці припаркував машину біля вокзалу і піднявся сходами до церкви. Він майже заспокоївся. Озеро було темно-голубим, довкола виноградні лози без листя, а земля поміж ними брунатна і пухка. Але Чанц цього всього не зауважував, та його це і не цікавило. Він майже злетів сходами, не озираючись і не переводячи дух. Дорога стрімко піднімалася нагору, оточена білими мурами, позаду один за одним залишалися виноградники. Чанц піднімався все вище, спокійний, повільний, непохитний у своєму рішенні, права рука — в кишені пальта. Час від часу дорогу йому перебігали ящірки, вгорі ширяли яструби, земля тремтіла в сонячному блиску. Він піднімався. Поступово дорога висковзнула з-поміж виноградників і повела до лісу. Стало прохолодніше. За деревами зблиснули білі скелі гір Юра. Чанц сходив все вище, витримуючи той самий темп і просуваючись все далі вперед, аж поки дійшов до поля. Це були ниви і пасовиська, дорога стала пологішою. Він проминув кладовище, правильний чотирикутник, оточений сірим муром із білими ворітьми. Жінки в чорному пересувалися по доріжках між могилами і дивилися вслід Чанцові, який продовжував крокувати вперед, тримаючи праву руку в кишені пальта. Подивився йому вслід і старий згорблений дід, що теж стояв у ту мить на кладовищі.

Чанц дійшов до Преля, проминув готель «Берен» і повернув у напрямку Ламбуена. Повітря над рівниною було нерухомим і чистим. Навіть найбільш віддалені предмети вирізнялися дуже чітко. Лише на хребті Шассераля лежав сніг, а все інше світилося світло-брунатним блиском із білими вкрапленнями мармуру, червоними цятками дахів і чорними стрічками полів. Чанц простував далі. Сонце світило йому в спину і відкидало поперед нього тінь. Дорога побігла вниз, він пройшов повз тартак, тепер сонце було вже трохи збоку. Він ішов далі, не роздумуючи, не розглядаючись довкола, його рухало вперед тільки одне бажання, одна пристрасть. Десь загавкав пес, потім підбіг до нього, обнюхав і знову втік. Чанц ішов далі, не звертаючи з правого боку дороги, крок за кроком, не сповільнюючи і не пришвидшуючи ходу, до будинку, який наближався посеред брунатності поля. Його черевики загрузали в теплій незораній землі, але він ішов далі. І нарешті дістався до воріт. Ворота були відчинені, Чанц зайшов у них. У дворі стояла американська машина, але Чанц не звернув на неї уваги. Він підійшов до дверей, які теж були відчиненими, зайшов до передпокою, відчинив наступні двері і опинився в холі, який займав увесь перший поверх. Чанц зупинився. Крізь вікна навпроти соталося тьмяне світло. Перед ним, на відстані меншій, ніж п'ять кроків, стояв Ґастманн, а по обидва боки від нього здоровані слуги, нерухомі і грізні, — два різники. Усі троє були у плащах, із валізами, готові до виїзду.

Чанц стояв у проймі дверей.

— Отже, це ви, — сказав Ґастманн і з легким здивуванням подивився на спокійне бліде обличчя поліцейського і на відчинені двері.

Потім засміявся:

— Ось що мав на увазі старий! Непогано, навіть дуже непогано!

Очі Ґастманна були широко розплющені, і в них світилася неприродна веселість.

Спокійно, не мовивши ані слова і майже повільно, один із двох різників-слуг підняв револьвер і вистрілив. Чанц відчув удар у ліву руку, різко вирвав із кишені праву і відскочив убік, потім тричі вистрілив у порожній безкінечний простір, у якому луна розносила сміх Ґастманна.

Після дзвінка Чанца із Ламбуена поспіхом вирушив Шарнель, із Тванна — Кленін, а із Біля — група захоплення. Чанца знайшли закривавленим біля трьох трупів, друга куля влучила у його ліву руку нижче ліктя. Перестрілка, напевно, була короткою, але кожен із трьох убитих встиг вистрілити. У кожного із трьох знайшли револьвер, а один із слуг міцно стискав зброю в руці. Що відбувалося після приїзду Шарнеля, Чанц уже не пам'ятав. Коли лікар із Нейвевіля перев'язував його, він двічі втрачав свідомість, але рани його життю не загрожували. Згодом надійшли селяни, робітники, жінки. Все село висипало на вулиці, і поліція перегородила дорогу, але одній дівчині пощастило просочитися крізь кордон поліцейських і дістатися аж до будинку, де вона з плачем припала до тіла Ґастманна. Це була кельнерка, наречена Шарнеля. Той стояв поряд, червоний від люті. Потім Чанца понесли до машини крізь натовп селян, які розступалися перед ним.

— Ось вони лежать, усі троє, — сказав наступного ранку Лютц і показав рукою на мертвих, але в його голосі не було тріумфу, а тільки сум і втома.

Фон Швенді кивнув на знак згоди. Полковник поїхав разом із Лютцом до Біля. Вони зайшли до кімнати, де лежали трупи. Із маленького заґратованого віконечка падав слабкий промінь світла. Обоє стояли там у своїх пальтах і відчували холод. Очі Лютца почервоніли. Цілу ніч він читав щоденники Ґастманна, списані нерозбірливими стенографічними позначками.

Лютц глибше запхнув руки в кишені.

— Ми, люди, зі страху одне перед одним створюємо держави, фон Швенді, — тихо сказав він, — оточуємо себе різноманітними охоронцями, поліцією, солдатами, офіціозом, але що це нам дає?

Обличчя Лютца скривилося, він вибалушив очі і зайшовся скрипучим сміхом, який гучно прокотився холодною порожньою кімнатою.

— Достатньо, щоб при владі опинився якийсь дурень, пане національний радник, і нас уже змиває, досить такого собі Ґастманна, і наші захисні кордони прорвано, а вартових обійдено.

Фон Швенді розумів, що потрібно повернути слідчого з небес на землю, але не дуже собі уявляв, як це зробити.

— Людей нашого кола безсоромно використовують усі, хто тільки може, — нарешті сказав він. — Це просто ганьба.

— Ніхто ж не чекав такого, — заспокоїв його Лютц.

— А Шмід? — спитав національний радник, втішений, що зміг знайти хоч якусь зачіпку.

— Ми знайшли у Ґастманна теку, яка належала Шмідові. У ній містяться дані про життя Ґастманна і припущення про скоєні ним злочини. Шмід намагався викрити Ґастманна і робив це як приватна особа. Це була помилка, яка йому дорого коштувала, бо доведено, що саме Ґастманн замовив убивство Шміда: Шміда було вбито з револьвера, який тримав у руці один із слуг у ту мить, коли його застрелив Чанц. Експертиза відразу ж це підтвердила. Причина вбивства теж очевидна: Ґастманн боявся, що Шмід його викриє. Шмід мав би розповісти нам про своє розслідування. Але він був юний і амбітний.

До моргу зайшов Берлах. Побачивши комісара, Лютц відразу ж став меланхолійним і заховав руки до кишень.

— Ну що, комісаре, — сказав він і переступив із ноги на ногу. — Добре, що ми зустрілися. Ви дуже вчасно повернулися зі своєї відпустки, та й ми з національним радником приїхали без запізнень. Мерців подано. Ми часто сперечалися, Берлах, я виступав за поліцію, озброєну до зубів усіма новинками техніки, навіть залюбки довірив би їй атомну бомбу, а ви, комісаре, — прихильник значно більш людяного варіанта, ви б сформували щось на кшталт групи мисливців із добросердих міцних дідків. Забудьмо цю суперечку. Ми обоє помилялися, і Чанц довів нам це без жодної науки, одним-єдиним револьвером. Я не хочу знати, як. Але добре. Це був самозахист, і ми змушені повірити йому на слово. Здобич виправдовує ризик. Убиті, як то кажуть, тисячу разів заслужили смерть, а якби все пішло по-науковому, ми і досі винюхували б убивцю серед іноземних дипломатів. Я змушений буду підвищити Чанца. Але ми обидва почуваємося при цьому як дурні. Справу Шміда завершено.

Лютц схилив голову, він розгубився через таємниче мовчання старого. А потім зосередився і раптом знову перетворився на ввічливого, старанного чиновника. Прокашлявся і почервонів, подивившись на все ще збентеженого фон Швенді. А потім вони разом із полковником пройшли у темряву одного з коридорів і залишили Берлаха самого. Трупи лежали на марах, накриті чорними простирадлами. Із голих сірих стін облущувався тиньк. Берлах підійшов до середніх мар і відкинув простирадло. Це був Ґастманн. Берлах нахилився над ним, тримаючи простирадло лівою рукою. Мовчки роздивлявся воскове обличчя мерця, губи ще продовжували посміхатися, але очні яблука вже провалилися глибше, і з них більше не струменіло нічого жахливого. Так вони і зустрілися востаннє, мисливець та його жертва, яка мертвою лежала біля його ніг. Берлах розумів, що завершилося життя їх обох, і знову подумки озирнувся на всі минулі роки, ще раз пройшов таємничими лабіринтами, на які було схоже життя кожного із них. І ось між ними не залишилося нічого, окрім безмежності смерті, цього судді, чиїм вироком є мовчання. Берлах продовжував стояти, нахилившись, і тьмяне світло кімнати падало на його обличчя, на руки, на труп, це світло стосувалося їх обох, було створене спеціально для них, прикрашало кожного з них. Мовчання смерті опустилося на нього, проникло в нього, але не дало йому такого спокою, як тому, хто лежав перед ним. Мертві завжди мають рацію. Берлах повільно накрив обличчя Ґастманна. Він бачив його востаннє. Тепер його ворог спочине в труні. Багато років його переслідувала одна-єдина думка, бажання знищити його, знищити того, хто тепер лежав біля його ніг у порожній сірій кімнаті, на нього сипався тиньк, ніби легенький, ледь помітний сніг. І ось комісарові не залишилося нічого більше, як тільки втомлено накрити його обличчя і сумовито сподіватися на забуття, цю єдину втіху, яка може пом'якшити його серце, що палає в лютому вогні.

Того самого вечора, рівно о восьмій, до будинку комісара в Альтенберзі увійшов Чанц. Старий прохав прийти саме о цій порі. На його подив, двері відчинила юна служниця в білому фартушку, а увійшовши до коридора, він почув із кухні запахи страв та дзеленчання посуду. Служниця взяла в нього плащ. Його ліва рука була перебинтована, але попри це він приїхав на автомобілі. Служниця відчинила йому двері вітальні, і Чанц вражено зупинився: стіл був святково накритий для двох осіб. У підсвічнику горіли свічки. В одному кінці столу, на тлі червонуватого полум'я свічок, сидів у кріслі Берлах і був схожий на втілення спокою.

— Сідай, Чанце, — запропонував комісар своєму гостеві і показав на друге крісло біля столу.

Чанц, не мовивши ані слова, послухався.

— Я не знав, що запрошений на вечерю, — сказав він.

— Треба відсвяткувати твою перемогу, — спокійно відповів старий і відсунув підсвічник трохи вбік, щоб вони могли бачити обличчя одне одного. Потім сплеснув у долоні. Двері відчинилися, і ставна повновида жіночка принесла тацю, заставлену сардинами, крабами, салатами, огірками, помідорами, горошком, присмаченими майонезом та яйцями, а поміж ними — шматочками шинки, курячого м'яса і лосося. Комісар поклав собі всього потроху. Чанц, побачивши, яку велетенську порцію збирається з'їсти хворий на шлунок, здивовано поклав собі тільки трохи картопляного салату.

— Що будемо пити? — спитав Берлах. — Лігерцьке вино?

— Гаразд, хай буде лігерцьке, — відповів Чанц, почуваючи себе немов уві сні.

Підійшла служниця і налила йому в келих вина. Берлах почав їсти, взяв собі хліба, проковтнув лосося, сардини, м'ясо червоних крабів, шинку, салат, майонез і холодну м'ясну печеню, сплеснув у долоні і велів повторити. Чанц, який заціпеніло спостерігав за цим, не з'їв ще навіть свого картопляного салату. Берлах наказав наповнити собі келих утретє.

— А тепер паштети і червоне ноєнбурзьке, — вигукнув він.

Тарілки поміняли, Берлах поклав собі на тарілку три порції паштету, начиненого гусячою печінкою, свининою і трюфелями.

— Але ж ви хворі, комісаре, — врешті несміливо мовив Чанц.

— Не сьогодні, Чанц, не сьогодні. Я святкую те, що нарешті викрив убивцю Шміда!

Він випив другий келих червоного вина і почав їсти третю порцію паштету, їв не зупиняючись, жадібно поглинав смачні страви, старанно перетираючи щелепами, як демон, який намагається втамувати свій ненаситний голод. Тінь, що її відкидала його постать, показувала на стіні збільшені вдвічі контури його фігури, різкі рухи ліктів, схилену голову — здавалося, той, що на стіні, виконує танець негритянського вождя. Чанц із жахом спостерігав за цим театром смертельно хворої людини. Він нерухомо сидів на місці, нічого не їв, не міг проковтнути найменшого шматочка, навіть не надпив зі свого келиха. Берлах замовив собі телячі відбивні, рис, смажену картоплю і зелений салат, а ще — шампанське. Чанц тремтів.

— Ви не хворі, — прохрипів він. — Ви тільки придурювалися!

Відповідь прозвучала не відразу. Спершу комісар просто посміхнувся і продовжував зосереджено поглинати салат, насолоджуючись кожним листком. Чанц не наважувався спитати вдруге, старий лякав його.

— Так, Чанце, — нарешті сказав Берлах, і його очі спалахнули. — Я все це вигадав. Я ніколи не був хворим.

Він поклав до рота ще один шматок телятини і продовжував невпинно їсти, тамуючи ненаситний голод.

І тут Чанц збагнув, що потрапив у хитро розставлену пастку, двері якої вже зачинилися за ним. У нього на спині виступив холодний піт. Страх охопив його своїми сильними руками. Він надто пізно все збагнув, шансу на порятунок більше не було.

— Ви все знаєте, — тихо сказав він.

— Так, Чанце, я все знаю, — відповів Берлах твердо і спокійно, але не підвищуючи голосу, ніби говорив про щось другорядне. — Шміда вбив ти.

Потім він схопив келих із шампанським і спорожнив його одним духом.

— Я завжди здогадувався, що ви все знаєте, — майже нечутно прошепотів Чанц.

Комісар продовжував сидіти із незворушним виразом обличчя. Здавалося, його не цікавить ніщо у світі поза цією їжею. Він безжально наповнив собі тарілку ще раз рисом, полив усе соусом, а зверху поклав шматок телятини. Чанц зробив ще одну спробу врятуватися від цього страхітливого ненажери.

— Куля походить із револьвера, знайденого в руці слуги Гас-тманна, — вперто сказав він. Але голос його тремтів.

У примружених очах Берлаха промайнула зневага.

— Дурниці, Чанце. Ти чудово знаєш, що револьвер, який тримав у руці слуга, був твоїм. Ти сам вклав його в руку мертвого. Викрити це завадило тільки те, що Ґастманн виявився злочинцем.

— Ви ніколи цього не доведете, — без надії в голосі сказав Чанц.

Комісар випростався у своєму кріслі, він уже не виглядав хворим і розбитим, а навпаки, владним і розслабленим, втілював надлюдську вищість і перевагу над усіма, був схожий на тигра, який бавиться зі своєю жертвою. Випив рештки шампанського. Потім служниця, яка постійно снувала сюди-туди, принесла сир. До сиру подали редиску, квашені огірки і мариновану цибулю. Старий поглинав усе нові й нові страви, так, ніби куштував усі ці земні дари востаннє.

— Ти все ще не збагнув, Чанце, — врешті сказав він, — що ти сам давно довів мені свій злочин? Револьвер — твій; куля, яка влучила у пса Ґастманна, коли ти рятував мені життя, довела це, бо її було випущено з тієї самої зброї, з якої вбили Ґастманна, з твоєї зброї. Ти сам додав доказів, яких мені бракувало. Ти зрадив себе, коли врятував мені життя.

— Коли врятував вам життя! Тому я потім не знайшов пса на місці, — механічно завважив Чанц. — Ви знали, що у Ґастманна такий лютий пес?

— Так, я обгорнув свою ліву руку ковдрою.

— Тобто це також була пастка для мене, — майже безбарвним голосом сказав убивця.

— Також. Але перший доказ ти дав мені тоді, коли в п'ятницю повіз мене до Лігерца через Інс, щоб розіграти переді мною комедію із синім Хароном. У середу Шмід їхав через Цоллікофен, я знав це, бо він тієї ночі зупинявся там в гаражі.

— Звідки ви про це дізналися? — спитав Чанц.

— Просто зателефонував. Той, хто тієї ночі їхав через Інс та Ерлах, і був убивцею: ти, Чанц. Ти приїхав із Гріндельвальда. У пансіоні «Айгер» також є синій «мерседес». Ти вистежував Шміда кілька тижнів, знав кожен його крок, ти заздрив йому, бо він був здібний, заздрив його успіхам, його освіченості, заздрив, що в нього є така гарна дівчина. Ти знав, що він вистежує Ґастманна, ти навіть знав, коли він туди їздить, але ти не знав, навіщо. І тоді тобі до рук випадково потрапила його тека з документами, що лежала на письмовому столі. Ти вирішив взяти цю справу собі і вбити Шміда, щоб самому стати успішним. Ти правильно вирішив, що буде нескладно звинуватити в цьому вбивстві Ґастманна. Коли я побачив у Гріндельвальді синій «мерседес», я відразу збагнув, як ти діяв: просто винайняв машину в середу ввечері. Потім я перевірив це. Все інше дуже просто: ти поїхав до Лігерца через Шернельц і залишив машину у Тваннбахському лісі, перетнув ліс короткою дорогою через ущелину і таким чином потрапив на дорогу із Тванна до Ламбуена. Там біля скель ти дочекався Шміда, він упізнав тебе і здивовано зупинився. Відчинив двері, і тоді ти вбив його. Ти сам це мені розповів. І ось у тебе є все, до чого ти прагнув: його успіх, його посада, його машина і його дівчина.

Чанц слухав невблаганного шахіста, який поставив йому мат і завершив свою страхітливу трапезу. Свічки догорали тривожним полум'ям, світло грало на обличчях обидвох чоловіків, тіні згущувалися. У цій темній норі залягла мертва тиша, служниці більше не заходили до кімнати. Комісар сидів непорушно, здавалося, він навіть не дихає більше, мерехтливе світло осявало його все новими й новими хвилями — червоне полум'я, яке розбивалося об лід його чола і його душі.

— Ви бавилися мною, — поволі сказав Чанц.

— Я бавився тобою, — зі страхітливою серйозністю відповів Берлах. — Я не міг по-іншому. Ти убив Шміда, тож я мусив поставити тебе на його місце.

— Щоб убити Ґастманна, — додав Чанц, який раптом усе збагнув.

— Правильно. Я віддав півжиття, щоб викрити Ґастманна, і Шмід був моєю останньою надією досягнути цього. Я нацькував його на цього диявола в людській подобі, на цього аристократа, на цього дикого звіра. Але тут з'явився ти, Чанц, із твоїм смішним злодійським завзяттям, і забрав у мене мій єдиний шанс. Тоді я взяв тебе, убивцю, і перетворив на свою страшну зброю, бо ти був переконаний, що вбивця повинен знайти іншого вбивцю. Я зробив свою мету твоєю.

— Для мене це було справжнім пеклом, — сказав Чанц.

— Для нас обох це було справжнім пеклом, — вів далі комісар зі своїм страхітливим спокоєм. — Несподівана поява фон Швенді змусила тебе вдатися до крайнощів, потрібно було за всяку ціну звинуватити Ґастманна у вбивстві Шміда, і кожен крок убік від сліду, що вів до Ґастманна, міг привести до тебе. Тепер тобі могла допомогти тільки тека Шміда. Ти знав, що вона у мене, але не знав, що її забрав Ґастманн. Тому ти вдерся до мене в ніч із суботи на неділю. Тебе непокоїло також те, що я поїхав до Гріндельвальда.

— Ви знали, що це я до вас вдерся? — безбарвним голосом спитав Чанц.

— Я знав про це з першої миті. Усе, що я робив, мало єдину мету довести тебе до цілковитого розпачу. А коли цей розпач сягнув апогею, ти поїхав до Ламбуена шукати виходу.

— Один зі слуг Ґастманна почав стріляти, — сказав Чанц.

— Я сказав Ґастманнові в неділю вранці, що я пришлю когось убити його.

Чанц похитнувся. Його знову облив холодний піт.

— То ви нацькували нас із Ґастманном одне на одного, як звірів!

— Звіра на звіра, — невблаганно прозвучало з протилежного крісла.

— Тоді ви були суддею, а я — катом, — прохрипів Чанц.

— Це правда, — відповів комісар.

— І хоча я тільки виконував вашу волю, хотів того чи ні, я залишуся тільки злочинцем, людиною, яку переслідуватимуть!

Чанц піднявся і сперся здоровою правою рукою на край столу. Горіла ще тільки одна свічка. Чанц намагався запаленими очима відшукати в темряві обриси старого, але бачив лише нечіткі чорні тіні. Непевним рухом він торкнувся кишені плаща.

— Облиш, — почув він слова комісара. — Це не має сенсу. Люти знає, що ти у мене, та і жінки ще в будинку.

— Справді, це не має сенсу, — тихо відповів Чанц.

— Справу Шміда завершено, — сказав комісар у темряву кімнати. — Я не видам тебе. Але йди звідси! Куди завгодно! Я більше ніколи не хочу тебе бачити. Достатньо вже того, що я засудив одного. Геть! Геть!

Чанц похилив голову і поволі вийшов із будинку, злився із темрявою, а коли зачинилися вхідні двері і трохи згодом від'їхала машина, згасла свічка, востаннє освітивши старого, що заплющив очі.

Усю ніч Берлах просидів у кріслі, не встаючи і не рухаючись. Величезна, жадібна життєва сила, яка ще раз спалахнула в ньому, тепер згасла і збиралася зовсім його покинути. Сміливо і самовпевнено він ще раз наважився зіграти в гру, але в одному він збрехав Чанцеві. І коли на світанку до кімнати увірвався Лютц і розгублено повідомив, що машина Чанца потрапила під поїзд і його знайдено мертвим, комісар був смертельно хворий. У нього ледь вистачило сили попросити повідомити Гунгертобеля, що сьогодні вівторок і можна його оперувати.

— Усього лише один рік, — почув Лютц слова комісара, який втупився у скляний ранок за вікном. — Усього лише один рік.