Свідок обвинувачення та інші історії

Свідок обвинувачення

Містер Мейгерн поправив своє пенсне та прокашлявся властивим йому сухим кашлем. Опісля знову подивився на людину, що сиділа навпроти й була звинувачена в навмисному вбивстві.

Містер Мейгерн був невеличким чоловічком, у певному сенсі педантичним, охайно, щоб не сказати виклично одягненим, із парою гострих, проникливих сірих очей. Геть не дурень. Насправді репутація містера Мейгерна як адвоката була дуже високою. З клієнтом він розмовляв по-діловому, хоча й із нотками співчуття.

– Я хотів би ще раз наголосити, що ви в смертельній небезпеці, тому необхідно бути повністю відвертим.

Леонард Воул, що якось здивовано розглядав глуху стіну перед собою, перевів погляд на адвоката.

– Я знаю, – сказав він розпачливо. – Ви постійно це повторюєте. Але я, напевно, і досі не зрозумів, що мене звинувачено у вбивстві. У вбивстві! Ще й такому підлому!

Містер Мейгерн був практичним беземоційним чоловіком. Він ще раз відкашлявся, зняв пенсне, ретельно протер і знову надягнув на ніс. А тоді промовив:

– Так, так, так. Тепер, мій любий містере Воул, ми зробимо все можливе, щоб витягти вас. І ми не програємо… ми не програємо. Але я повинен знати всі факти. Я мушу розуміти, наскільки серйозні свідчення проти вас. А тоді визначимо найкращу лінію захисту.

Молодий чоловік і досі дивився на нього тим же приголомшено-розпачливим поглядом. Містеру Мейгерну справа здавалася досить безнадійною, а провина ув’язненого беззаперечною. Але тепер – уперше – він засумнівався.

– Ви думаєте, що я винен, – тихо сказав Леонард Воул. – Але Бог мені свідок, що це не так! Усе свідчить проти мене. Я почуваюся, наче в сітці: вона довкола, куди б я не повернувся, і все більше й більше обплутує мене. Але я цього не робив, містере Мейгерне, я не робив цього!

У такій ситуації будь-який чоловік наполягатиме на своїй невинності. Це містер Мейгерн знав напевне. Та попри все, він таки був вражений. Можливо, зрештою, Леонард Воул невинний.

– Ви маєте рацію, містере Воул, – серйозно сказав адвокат. – Усе свідчить проти вас. Проте вірю вашим запевненням. А тепер перейдімо до фактів. Я хочу, щоб ви розповіли мені своїми словами про те, як познайомилися з міс Емілі Френч.

– Це трапилось одного дня на Оксфорд-стрит. Я побачив старшу пані, яка переходила дорогу. Вона несла купу пакунків. Раптом посеред дороги впустила їх, нахилилася, щоби підібрати, але, побачивши, що на неї мчить автобус, ледве встигла добігти до тротуару, розгублена й ошелешена юрбою, що кричала на неї. Я зібрав пакунки, витер, як міг, їх від бруду, на одному з них перев’язав шворку і повернув усе власниці.

– То виходить, ви врятували їй життя?

– О ні, звісно, ні. Я всього лише був увічливим. Пані надзвичайно тепло дякувала мені й щось сказала про те, що мої манери зовсім не такі, як у більшості молодих людей, – точних слів не пам’ятаю. Я підняв капелюха на знак прощання й пішов собі далі. Навіть не думав, що колись іще раз побачу її. Але життя сповнене сюрпризів. Того ж вечора я зустрів її на вечірці в будинку друга. Вона одразу впізнала мене й попросила, щоб мене відрекомендували. Отоді я й дізнався, що це міс Емілі Френч і живе вона у Криклвуді. Ми трохи поговорили. Здогадуюся, що вона належала до тих старших пані, які раптово переймаються несамовитою симпатією до людей. Я сподобався їй через те, що вчинив так, як і будь-хто в такій ситуації. Прощаючись, жінка щиро потисла мені руку й попросила відвідати її. Я, звісно, відповів, що з радістю зроблю це, і вона змусила мене назвати дату візиту. Чесно кажучи, у мене не було особливого бажання йти, але відмова видавалася грубістю, тому я пообіцяв прийти наступної суботи. Коли міс Френч пішла, я дещо дізнався про неї від друзів. Вона багата й ексцентрична, живе сама, з покоївкою, у неї не менше восьми кішок.

– Отже, – сказав містер Мейгерн, – про її багатство ви дізналися ще тоді?

– Якщо ви думаєте, що я розпитував… – схвильовано почав Леонард Воул, але містер Мейгерн зупинив його жестом.

– Я повинен дивитися на справу так, як її представить інша сторона. Звичайний спостерігач не зауважив би, що міс Френч багатійка. Жила вона скромно, майже вбого. Якби вам не сказали протилежне, найімовірніше, ви б розцінювали її становище як скрутне. Хто саме сказав вам, що вона заможна?

– Мій друг, Джордж Гарві, у будинку якого відбулася вечірка.

– А чи може він пригадати це?

– Справді, не знаю. Адже пройшло стільки часу.

– Отож бо й воно, містере Воул. Але, бачте, першочергова мета сторони обвинувачення – довести, що ваше фінансове становище в той час перебувало на мілині. Це ж правда?

Леонард Воул почервонів.

– Так, – прошепотів він. – У той час мене переслідували невдачі.

– Отож бо й воно, – знову повторив містер Мейгерн. – І от, як я сказав, будучи на мілині, ви зустрічаєтеся з багатою старою панянкою і старанно намагаєтеся потоваришувати з нею. Якщо ми змогли б сказати, що ви не знали про її багатство й відвідували даму тільки через душевну доброту…

– Так і було!

– Нехай. Я не сумніваюся в цьому, просто намагаюся подивитися на це з точки зору іншої сторони. Багато залежить від пам’яті містера Гарві. Згадає він свою розмову чи ні? А може, адвокат його зіб’є з пантелику, переконавши, що та розмова відбулася пізніше?

Леонард Воул на якийсь час задумався. Нарешті заговорив, досить рівно, але його обличчя ще більше сполотніло.

– Я не думаю, що ця лінія оборони була б ефективною, містере Мейгерн. Дехто з присутніх чув цю репліку, ще й підтрунювали, що я підкорив серце старої багатої пані.

Адвокат намагався приховати розчарування, махнувши рукою.

– Шкода, – сказав він. – Але спасибі за ваші відверті слова, містере Воул. Ви щойно підказали мені дещо. Ваше судження дуже розумне. Наполягати на лінії захисту, яку запропонував я, може бути просто катастрофою. Маємо відмовитися від цього. Ви познайомилися з міс Френч, відвідали її, знайомство продовжувалося. Нам потрібна зрозуміла причина цієї дружби. Чому ви, красивий молодий тридцятитрирічний чоловік, що захоплюється спортом, популярний серед друзів, присвячуєте так багато часу старшій жінці, з якою вас навряд чи щось поєднує?

Леонард Воул нервово стиснув руки.

– Я не можу… справді не можу пояснити вам. Після першого візиту вона наполягала, щоб я знову відвідав її, сказала, що така самотня й нещасна. Мені було важко їй відмовити. Вона так відверто показувала мені свою ніжність і симпатію, що я почувався дуже ніяково. Бачте, містере Мейгерн, натура в мене досить слабка, я пливу за течією. Я належу до тих людей, які не можуть сказати «ні». І, вірите чи ні, але після третього або четвертого візиту я відчув, що вона мені справді подобається. Моя мати померла, коли я був малим, мене виховала тітка, але й та померла, коли мені й п’ятнадцяти не було. Якби я сказав вам, що мені й справді подобалися її материнська турбота й ніжність, гадаю, ви б просто розсміялися.

Містер Мейгерн не сміявся. Натомість знову зняв і протер пенсне – ознака того, що він серйозно задумався.

– Я приймаю ваше пояснення, містере Воул, – сказав нарешті адвокат. – Гадаю, психологічно це виправдано. А от чи погодяться зі мною присяжні – важко сказати. Будь ласка, продовжуйте свою розповідь. Коли вперше міс Френч попросила вас розібратися зі своїми фінансами?

– Після третього, можливо, четвертого візиту. Вона не мала жодного уявлення про ведення бізнесу і непокоїлася про деякі інвестиції.

Містер Мейгерн різко подивилася на клієнта.

– Обережніше, містере Воул. Її покоївка, Дженет Маккензі, стверджує, що господиня добре розумілась у фінансах і сама керувала справами, її слова підтверджують і банкіри.

– Тут я нічим не допоможу, – серйозно сказав Воул. – Мені вона казала протилежне.

Містер Мейгерн мовчки спостерігав за клієнтом. Попри те, що він не збирався сказати це вголос, його віра в невинність Леонарда Воула зміцніла. Він знав дещо про спосіб мислення літніх пані. Він уявив собі міс Френч, зачаровану гарним молодим чоловіком, яка шукає привід, щоб змусити його навідувати її. Немає нічого певнішого, ніж зізнатись у своєму невігластві у фінансових питаннях, а потім благати його допомогти в грошових справах.

Вона була досить мудрою жінкою, щоб розуміти, що будь-якому чоловікові подобається, коли йому лестять, визнаючи його вищість. Леонарду Воулу лестили. Можливо, міс Френч навіть була не проти показати молодому чоловіку, що вона багачка. Емілі Френч була жінкою із сильним характером, готовою платити високу ціну за те, чого хотіла. Усе це швидко промайнуло в голові містера Мейгерна, але він і знаку не подав, натомість поставив наступне питання.

– Отож, ви керували її справами на її ж прохання?

– Так.

– Містере Воуле, – сказав адвокат, – тепер я поставлю дуже важливе питання, на яке мушу почути правдиву відповідь. Ви були на мілині. Ви мали доступ до справ старшої жінки, яка, згідно з її словами, майже не розумілася в грошових питаннях. Ви колись чи якимось чином використовували фонди, якими керували, задля власної користі? Ви здійснювали якісь операції, щоб отримати матеріальну вигоду, яка не мала б вийти на світ Божий? – Він зупинив Воула, перш ніж той устиг відповісти. – Добре подумайте перед відповіддю. Маємо два шляхи. Або ми можемо покладатися на вашу кришталеву чесність у веденні її справ, показавши малоймовірність того, що ви скоїли вбивство, адже могли б отримати її гроші набагато простішим способом. Та, з іншого боку, якщо у ваших операціях є щось незаконне, про що може дізнатися сторона обвинувачення, і, уявімо найгірше, можна довести, що ви якось ошукували стару жінку, тоді ми повинні дотримуватися лінії, що мотиву вбивства не було, адже пані забезпечувала вам вигідне джерело прибутку. Різницю відчуваєте. Тепер, благаю, добре подумайте перед відповіддю.

Але Леонард Воул не зволікав з відповіддю.

– Я вів справи міс Френч на сто відсотків чесно. Я завжди діяв у її інтересах і робив для цього все можливе. Так стверджуватиме кожен, хто вивчатиме це питання.

– Дякую, – сказав пан Мейгерн. – Для мене це велике полегшення. Мушу визнати, що ви надто розумні, щоб брехати мені в цьому питанні.

– Звісно, – серйозно сказав Воул, – найсильніший аргумент на мою користь – це відсутність мотиву. Припустімо, що я намагався підтримувати знайомство з багатою старою пані, сподіваючись дістати трохи грошенят – гадаю, до цього ви й вели, – тож її смерть руйнує всі мої плани.

Адвокат пильно глянув на нього. Тоді підсвідомо повільно повторив свою процедуру з пенсне. І, тільки добре начепивши його на носа, сказав:

– То вам не відомо, містере Воул, що міс Френч залишила заповіт, у якому ви зазначені як головний спадкоємець.

– Що? – ув’язнений скочив на ноги. Його збентеження було очевидним і природним. – Боже мій! Що ви кажете? Вона залишила гроші мені?

Містер Мейгерн повільно кивнув. Воул знову сів і закрив обличчя руками.

– Ви вдаєте, що нічого не знали про заповіт?

– Удаю? Я не прикидаюся. Я нічого про це не знав.

– А що скажете, якщо я повідомлю вам, що покоївка Дженет Маккензі клянеться, що ви знали про це? Що її хазяйка недвозначно розповіла їй, що консультувалася з вами в цій справі й розповіла про свої наміри?

– Що скажу? Що Дженет бреше! Ні, я надто різко висловився. Дженет – старша жінка. Вона була вірна своїй господині, як сторожовий пес. Я їй не подобався. Вона заздрісна й підозрілива. Я б сказав, що міс Френч звірилася Дженет у своїх намірах, а покоївка або неправильно зрозуміла її слова, або просто була переконана, що саме я й умовив стареньку зробити це. Здається мені, що тепер вона й сама вірить, що міс Френч справді розповіла їй це.

– Ви ж не думаєте, що вона настільки вас недолюблює, що може свідомо про таке брехати?

Здавалося, це вразило, навіть приголомшило Леонарда Воула.

– Ні, це неможливо. Навіщо їй це робити?

– Не знаю, – сказав задумливо містер Мейгерн. – Але, мабуть, вона має на вас зуб.

Бідолашний молодий чоловік розпачливо застогнав.

– Я починаю розуміти, – прошепотів він. – Як жахливо. Я підлестився до неї – адже це так подадуть? – переконав її змінити заповіт, залишити мені свої гроші, а потому прийшов до неї вночі, коли нікого більше не було, і… наступного дня її знайшли мертвою. Боже мій, це жорстоко!

– Ви помиляєтеся, кажучи, що в будинку нікого не було, – сказав містер Мейгерн. – Дженет, як ви пригадуєте, збиралася кудись піти ввечері. Вона й пішла, та повернулася приблизно о пів на десяту, щоб узяти викрійку рукава блузки, яку обіцяла подрузі. Увійшла через задні двері, піднялася нагору, узяла викрійку й знову пішла. У вітальні жінка чула голоси, і хоча не могла розібрати слів, однак присягається, що один з голосів належав міс Френч, а другий був чоловічий.

– О пів на десяту, – задумливо повторив Леонард Воул. – О пів на десяту… – Він скочив на ноги. – Тоді я врятований… врятований!

– Що ви маєте на увазі під «врятований»? – вражено вигукнув містер Мейгерн.

– До дев’ятої тридцяти я вже повернувся додому! Моя дружина це підтвердить. Я залишив міс Френч за п’ять дев’ята й о дев’ятій двадцять уже повернувся додому. Там мене чекала дружина. О, слава Богу, слава Богу! І благослови, Боже, викрійку рукава Дженет Маккензі!

У пориві емоцій він не помітив, що похмурий вираз обличчя адвоката не змінився. Але слова останнього змусили Воула добряче гепнутися з небес на землю.

– І хто ж тоді, думаєте, убив міс Френч?

– Звісно ж, злодій, як і вважали від самого початку. Пам’ятаєте, вікно було виламане. Старенька померла від удару ломом, який знайшли поряд з тілом. Декілька предметів зникло. Якби не безглузді підозри Дженет та її неприязнь до мене, поліція не зійшла б із правильного шляху.

– Навряд чи це він, містере Воул, – сказав адвокат. – Зниклі речі – дрібнички, не варті уваги, які винесли для замилювання очей. А подряпини від злому вікна були непереконливі. Крім того, подумайте про себе. Кажете, що о пів на десяту в будинку вас не було. Хто ж тоді говорив з міс Френч у вітальні? Важко повірити, що вона ніжно теревенила з грабіжником.

– Ні, – сказав Воул. – Ні… – здавалося, що він збентежений і розгублений. – Але, – продовжив чоловік, знов оживившись, – принаймні мене можна виключити. У мене є алібі. Вам треба негайно зустрітися з моєю дружиною, Ромейн.

– Звичайно, – погодився адвокат. – Я б уже зустрівся із місіс Воул, але її немає відтоді, як вас заарештували. Я телеграфував у Шотландію й дізнався, що вона повертається сьогодні ввечері. Я збираюся відвідати її, щойно вийду звідси.

Воул кивнув з виразом глибокого задоволення.

– Так, Ромейн усе розповість вам. Боже мій! Який щасливий випадок.

– Перепрошую, містере Воул, але ви дуже кохаєте свою дружину?

– Звичайно.

– А вона вас?

– Ромейн віддана мені. Заради мене вона піде на все на світі.

Він сказав це з таким ентузіазмом, що адвокат трохи занепав духом. Свідчення люблячої дружини – чи матиме це якусь цінність?

– Хтось іще бачив вас о дев’ятій двадцять? Наприклад, покоївка?

– У нас немає покоївки.

– Може, ви зустріли когось на вулиці дорогою додому?

– Нікого знайомого. Частину шляху я їхав автобусом. Можливо, кондуктор пам’ятає.

Містер Мейгерн підозріливо похитав головою.

– То немає нікого, хто міг би підтвердити свідчення вашої дружини?

– Ні, але це необов’язково, чи не так?

– Боюся навіть сказати, – квапливо промовив містер Мейгерн. – І ще одна річ. Міс Френч знала, що ви одружений чоловік?

– Так.

– Але ви ніколи не знайомили її зі своєю дружиною. Чому?

Уперше відповідь Леонарда Воула була із затримкою та непевна.

– Ну… не знаю.

– Дженет Маккензі каже, що її господиня вірила, що ви холостяк, і подумувала одружитися з вами в майбутньому.

Воул розсміявся.

– Безглуздя! Між нами сорок років різниці.

– Таке буває, – сказав адвокат сухо. – Факт залишається фактом. Ваша дружина ніколи не зустрічалася з міс Френч.

– Ні… – знову напруження в голосі.

– Дозвольте сказати, – продовжив адвокат, – що я не можу зрозуміти вашу позицію в цьому питанні.

Воул почервонів, завагався, а тоді зізнався:

– Скажу відверто. Як вам відомо, у мене було скрутно з грошима. Я сподівався, що міс Френч позичить мені трохи грошенят. Я їй подобався, але вона не цікавилася тим, як молода пара ледь зводить кінці з кінцями. Від самого початку я зрозумів, що вона сприйняла як аксіому те, що ми з Ромейн не ладимо й живемо окремо. Містере Мейгерн, мені були дуже потрібні гроші, задля дружини. Я нічого не сказав, дозволяючи старенькій думати, як їй подобалося. Вона вела мову про те, щоб усиновити мене. Мови про шлюб ніколи не було – це, певне, просто бурхлива уява Дженет.

– Це все?

– Так, це все.

Чи пролунала у словах тінь сумніву? Адвокат гадав, що так. Він устав і протягнув руку.

– До побачення, містере Воул.

Він подивився на змарнілого молодого чоловіка й раптом імпульсивно сказав:

– Попри те, що низка фактів проти вас, я вірю у вашу невинність. Сподіваюся, що зможу це довести та повністю зняти з вас підозри.

Воул посміхнувся.

– Побачите, що з алібі все гаразд, – весело сказав він.

І цього разу Воул не помітив, що адвокат не відповів на його репліку.

– Багато в чому це залежить від свідчень Дженет Маккензі, – сказав містер Мейгерн. – Вона ненавидить вас. Цього не приховаєш.

– Чого б це їй ненавидіти мене? – запротестував юнак.

Виходячи, містер Мейгерн тільки похитав головою.

– А тепер до місіс Воул, – мовив він про себе.

Його дуже турбувало те, як усе йде.

Воул жив із дружиною в скромному старому будиночку неподалік від Паддінгтон Грін. До цього дому й попрямував містер Мейгерн.

Подзвонив – і кремезна нечепурна жінка, мабуть, прибиральниця, відчинила йому двері.

– Місіс Воул уже повернулася?

– Годину тому. Але не знаю, чи вона вас прийме.

– Передайте їй мою візитну картку, – спокійно сказав містер Мейгерн. – Я переконаний, що мене прийме.

Жінка недовірливо подивилася на нього, витерла руки об фартух і взяла картку. Затим зачинила двері перед його носом, залишивши стояти на порозі.

Проте, коли через кілька хвилин вона повернулася, її поведінка трохи змінилася.

– Проходьте, будь ласка.

Вона провела його в крихітну вітальню. Містер Мейгерн саме з цікавістю розглядав картину на стіні, коли раптом побачив перед собою високу бліду жінку, яка так тихо увійшла, що він і не почув.

– Містер Мейгерн? Ви адвокат мого чоловіка, еге ж? Повернулися від нього? Будь ласка, сідайте.

І тільки коли жінка заговорила, він зрозумів, що вона не англійка. Тепер, роздивившись її ближче, Мейгерн побачив високі вилиці, густе синювато-чорне волосся й випадкові легкі рухи рук, що видавали в ній чужоземку. Дивна жінка, дуже спокійна. Така спокійна, що викликала занепокоєння. Одразу ж адвокат зрозумів, що він зіткнувся з тим, чого не розумів.

– Шановна місіс Воул, – почав він, – не варто падати духом…

Він замовк. Очевидно, що Ромейн Воул не мала ані найменшого наміру занепадати духом. Вона була повністю незворушна та зібрана.

– Будь ласка, розкажіть мені все, – сказала вона. – Я маю знати все. Будь ласка, не шкодуйте мене. Я хочу знати найгірше. – Жінка завагалася, а потім повторила трохи тихіше, дивно наголосивши свої слова, які адвокат не міг зрозуміти. – Я хочу знати найгірше.

Містер Мейгерн переповів зустріч із Леонардом Воулом. Вона уважно слухала, зрідка киваючи головою.

– Зрозуміло, – сказала Ромейн Воул, коли він закінчив розповідь. – То він хоче, щоб я підтвердила, що тієї ночі він повернувся двадцять хвилин на десяту?

– Він же тоді прийшов? – різко запитав Мейгерн.

– Не в тому річ, – холодно продовжила вона. – Мої свідчення виправдають його? Мені повірять?

Містера Мейгерна було захоплено зненацька. Жінка відразу ж перейшла до суті справи.

– Саме це мені потрібно знати, – сказала вона. – Чи достатньо тільки моїх свідчень? Чи ще хтось має підтвердити мої слова?

У її поведінці відчувався якийсь прихований запал, через що адвокат почувався трохи незатишно.

– Поки що інших свідків немає, – неохоче зізнався він.

– Зрозуміло, – сказала Ромейн Воул.

Якусь мить вона сиділа зовсім непорушно. На її губах заграла ледь помітна посмішка.

Занепокоєння адвоката наростало.

– Місіс Воул… – почав він. – Я розумію, що ви відчуваєте…

– Справді? – запитала вона. – Сумніваюся.

– За таких обставин…

– За таких обставин я планую покластися тільки на себе.

Він стривожено дивився на неї.

– Але, шановна місіс Воул, ви надто перенервувалися. Така відданість чоловікові…

– Даруйте…?

Адвокат здригнувся від гострого тону її голосу. Він повторив нерішуче:

– Така відданість чоловікові…

Ромейн Воул повільно кивнула, та ж дивна посмішка трималася на її вустах.

– Він сказав вам, що я віддана йому? – спокійно запитала вона. – О, так, звісно. Чоловіки такі дурні! Дурні… дурні… дурні…

Ураз жінка зіп’ялася на ноги. Усі емоції, які досі адвокат відчував в атмосфері, тепер зосередились у її тоні.

– Я ненавиджу його! Кажу вам, я ненавиджу його, ненавиджу, ненавиджу! Хотіла б я побачити, як його вішатимуть на шибениці.

Адвокат відсахнувся від неї та прихованого гніву в її очах.

Вона на крок наблизилася до нього та нестямно продовжувала:

– Можливо, я таки побачу це. Припустімо, я повідомлю вам, що того вечора він повернувся не о дев’ятій двадцять, а о десятій двадцять. Він каже, що нічого не знав про гроші, які мав успадкувати. А я, припустімо, скажу, що знав, що розраховував на них і скоїв убивство, щоб їх отримати. А якщо я скажу вам, що, повернувшись додому того вечора, він зізнався в убивстві? Що на його пальті була кров? Що тоді? Припустімо, що в суді я піднімусь і скажу все це?

Її очі, здавалося, кинули йому виклик. Адвокат із зусиллям затамував дедалі сильніше обурення й намагався говорити розважно:

– Вас не попросять свідчити проти власного чоловіка…

– Він мені не чоловік!

Ці слова були вимовлені так швидко, що Мейгерн подумав, що не розчув їх.

– Даруйте, я…

– Він мені не чоловік.

Запала така насичена тиша, хоч мак сій.

– Я була актрисою у Відні. Мій чоловік – живий, але зараз у лікарні для душевнохворих. Тому ми з Леонардом не могли одружитися. Тепер я щаслива з цього.

Вона з викликом кивнула.

– Скажіть мені тільки єдине, – мовив містер Мейгерн. Він зумів залишатися холодним і байдужим, як зазвичай. – Чому ви так налаштовані проти Леонарда Воула?

Вона захитала головою, злегка всміхнувшись.

– Так, ви хочете знати. Але я не скажу. Збережу свою таємницю…

Містер Мейгерн сухо кашлянув і підвівся.

– Схоже, немає жодних підстав продовжувати нашу розмову, – зауважив він. – Я зв’яжуся з вами, коли переговорю зі своїм клієнтом.

Вона підійшла ближче до нього, її прекрасні темні очі зустрілися з його очима.

– Скажіть, тільки щиро, – мовила вона, – коли ви прийшли сюди сьогодні, ви справді вірили, що він невинний?

– Так, – підтвердив містер Мейгерн.

– Бідолашний… – розсміялася вона.

– Я й досі вірю в це, – закінчив юрист. – На добраніч, мем.

Він вийшов з кімнати, забравши із собою пам’ять про її вражене обличчя.

«Справа буде суцільним пеклом», – подумав містер Мейгерн, крокуючи вулицею.

Незвична вся ця історія. Надзвичайна жінка. Дуже небезпечна. Жінки стають дияволицями, коли мають на когось зуб.

Що тут удієш? Бідолаху ніяк не виправдати. Звичайно, можливо, він і скоїв цей злочин…

«Ні, – подумав містер Мейгерн. – Ні… надто багато свідчень проти нього. Не вірю я цій жінці. Уся ця історія шита білими нитками. Але ж не піде вона з цим до суду».

Хотів би він бути більш упевненим щодо цього.

Слухання в поліцейському суді було коротким та напруженим. Головними свідками обвинувачення були Дженет Маккензі, покоївка вбитої, та Ромейн Гайлґер – австрійська піддана, коханка обвинуваченого.

Містер Мейгерн сидів на засіданні та слухав викривну історію останньої. Вона розповіла приблизно те саме, що й під час зустрічі з ним.

Ув’язнений дотримувався своїх показань, і справу передали до суду першої інстанції.

Містера Мейгерна загнали в глухий кут. Справа проти Леонарда Воула була безнадійна. Навіть знаменитий королівський адвокат, якого найняли для захисту, не міг нічого обіцяти.

– Якби ми могли піддати сумніву свідчення теєї австрійки, можна було б щось удіяти, – сказав він невпевнено. – Та зараз справа кепська.

Містер Мейгерн зосередив усі свої сили на одному. Якщо припустити, що Леонард Воул говорить правду і він покинув будинок убитої о дев’ятій годині, хто ж був той чоловік, розмову з яким чула Дженет о дев’ятій тридцять?

Єдиний промінь надії вказував на гультяя-племінника, який давно колись лестощами і погрозами виманював у тітки різні суми грошей. Дженет Маккензі, як дізнався адвокат, завжди була прихильною до цього молодого чоловіка й не переставала відстоювати його права перед господинею. Здавалося цілком можливим, що саме племінник зустрівся з міс Френч, коли пішов Леонард Воул, тим паче, що в старих лігвах він тепер не з’являвся.

Розслідування інших версій не дало результату. Ніхто не бачив, як Леонард Воул заходив до свого будинку чи виходив з дому міс Френч. Жодного свідка того, як хтось інший заходив до будинку в Криклвуді чи виходив з нього. Усі розпитування були марними.

А ввечері напередодні слухання містер Мейгерн отримав листа, який спрямував його думки в зовсім новому напрямку.

Лист принесли з вечірньою поштою. Безграмотні каракулі нашкрябані на звичайному папері та вкладені у брудний конверт з криво наклеєною маркою.

Містер Мейгерн прочитав двічі лист, перш ніж зрозумів його суть.

Шановний сер,

Ви той юрист, що найнятий для того молодого мужика. Як хочете, шоб та мальована лахудра-чужоземка показала, шо вона – то торба брехні, то придіть нинька за адресом: район Степні, зйомні квартири Шоу, 16. З вас двісті фунтів. Спитайте міс Моґсон.

Адвокат знову перечитав це дивне послання. Звичайно, це могла бути пастка, та коли він добре поміркував, то утвердився в думці, що лист справжній і що це єдина надія ув’язненого. Свідчення Ромейн Гайлґер повністю нищили його клієнта, а лінія, якої збирався дотримуватися захист (свідченням жінки, яка відкрито провадить аморальний спосіб життя, не можна довіряти), у кращому випадку була слабенькою.

Містер Мейгерн усе вирішив. Його обов’язок – урятувати клієнта всіма можливими засобами. Він повинен піти за тією адресою.

Адвокатові було непросто втрапити в те місце, але зрештою він знайшов напівзруйновану халупу у смердючих нетрях, і, коли запитав про міс Моґсон, його спрямували до кімнатки на третьому поверсі. Він постукав у двері, але ніхто не відповів. Тоді постукав знову.

Після другого стуку всередині почулося човгання, двері обережно ледь прочинилися, і з кімнати визирнула зігнута постать.

Раптом жінка – а то була жінка – захихотіла й відчинила двері ширше.

– То ти, любчику, – сказала вона хриплим голосом. – Нікого сюди не привів, га? Не дуриш мене? Добре. Можеш зайти… можеш зайти.

З деяким побоюванням адвокат переступив поріг невеликої брудної кімнати, у якій палахкотів газовий ріжок. У кутку стояло засмальцьоване незастелене ліжко, поруч – простий сосновий стіл і два хиткі стільці. Нарешті містер Мейгерн добре роздивився мешканку цього злиденного приміщення. Це була жінка середнього віку, згорблена, з кучмою нечесаного сивого волосся й шарфом, що тісно огортав обличчя. Помітивши, що адвокат розглядає її, вона знову зайшлася тим дивним беззвучним смішком.

– Цікавишся, чому я приховую свою красу, любчику? Хе-хе-хе. Боїшся, що спокусишся? Зараз побачиш… побачиш.

Вона відгорнула шарф – і Мейгерн аж відсахнувся від вигляду безформних яскраво-червоних плям. Жінка знову насунула шарф.

– То не хочеш цілуватися, любку? Хе-хе, я не дивуюся. Але колись, не так давно, як ти міг би подумати, я була лялечкою. Сірчана кислота, любчику, сірчана кислота таке зі мною зробила. Ех! Та я з ними поквитаюся.

Вона вибухнула жахливим потоком лайки, який містер Мейгерн марно намагався стримати. Під кінець жінка замовкла, але й досі нервово стискала та розтискала кулаки.

– Досить уже! – суворо сказав адвокат. – Я прийшов сюди, тому що мав причини вірити, що ви можете надати мені інформацію, яка допоможе виправдати мого клієнта, Леонарда Воула. Це справді так?

Вона скоса хитро глянула на нього.

– А грошики, любку? – захрипіла вона. – Двісті фунтів, пригадуєш?

– Це ваш обов’язок дати свідчення, бо вас викличуть до суду.

– Нічого не вийде, любку! Я стара жінка, нічого не знаю. Але якщо даси мені дві сотні, можливо, я дам кілька підказок. Розумієш?

– Що за підказки?

– Що б ти сказав про листа? Лист від неї. Неважливо, як я отримала його. Це мої справи. Він зіграє свою роль. Але я хочу свої двісті фунтів.

Містер Мейгерн глянув на неї холодно й дещо вирішив.

– Я дам десять фунтів і не більше.

– Десять фунтів? – закричала вона несамовито.

– Двадцять, – сказав адвокат, – та це моє останнє слово.

Він підвівся, начебто збирався йти. Тоді, не відриваючи від неї очей, витягнув гаманець і відрахував двадцять однофунтових банкнот.

– Бачите, – сказав він. – Це все, що я маю з собою. Можете взяти їх або залишити.

Але він уже знав, що вигляд грошей переконає її. Вона сипала прокльонами й безпорадно лаялася, але здалася. Жінка підійшла до ліжка і витягла щось із-під затертого матраца.

– На, бери, щоб тобі трясця! – буркнула вона. – Тобі треба той, що зверху.

Вона кинула йому теку листів. Містер Мейгерн розв’язав їх і, за звичкою, почав спокійно, методично переглядати. Жінка пильно дивилася на нього, але нічого не могла зрозуміти з його незворушного обличчя.

Він пробіг очима кожен лист, тоді повернувся до першого й перечитав його ще раз. Потім акуратно зв’язав листи.

То були любовні листи, написані Ромейн Гайлґер до якогось чоловіка, але не до Леонарда Воула. Верхній лист датовано днем арешту останнього.

– Ну що, правду я казала? – завищала жінка. – Він же її знищить, той лист?

Містер Мейгерн сховав листи в кишеню й запитав:

– Як ви їх отримали?

– Довго розповідати, – вона скоса глянула на нього. – Але я знаю дещо ще. Я чула, що та лярва казала в суді. Краще перевірте, де вона була двадцять на одинадцяту, у той час, коли, за її словами, була вдома. Розпитайте в кінотеатрі на Лаян-роуд. Там її згадають: така гарна, порядна дівчина, щоб її…

– А що то за чоловік? – запитав містер Мейгерн. – Тут лише ім’я.

Її голос став грубішим і хрипкішим, руки нервово стискалися в кулаки й розтискалися. Зрештою, вона піднесла руку до обличчя.

– То він зробив це зі мною. Давня історія. Вона відбила його в мене ще зеленим дівчиськом. І коли я простежила за ним, тому що хотіла бути з коханим, він плеснув на мене тією клятою рідиною. А вона сміялася, чортяка! Я довго чекала, щоб помститися. Стежила за нею, шпигувала за кожним її кроком. І от я виловила її! Вона поплатиться за те, що зробила, містере адвокате? Поплатиться?

– Скоріш за все, її ув’язнять за неправдиві свідчення під присягою, – тихо сказав містер Мейгерн.

– Запроторять у тюрму? Цього я й хотіла. Уже йдете? А де мої гроші? Де мої грошенята?

Не промовивши й слова, містер Мейгерн поклав банкноти на стіл. Глибоко зітхнувши, він повернувся й вийшов з пошарпаної кімнати. Озирнувшись, побачив, як стара бубонить над грошима.

Адвокат не гаяв часу. Легко знайшов кінотеатр на Лаян-роуд. Швейцар упізнав Ромейн Гайлґер, щойно побачив фотографію. Того вечора вона прибула в кінотеатр з якимось чоловіком трохи по десятій. Він не пригадував її супутника але запам’ятав леді, яка розпитала його про фільм, що саме тривав. Вони пробули до кінця сеансу, десь із годину.

Містер Мейгерн був задоволений. Свідчення Ромейн Гайлґер від початку до кінця виявилися купою брехні. Вона вигадала все через жагучу ненависть. Адвокат замислився, чи колись він дізнається, що стояло за такою ненавистю. Що Леонард Воул зробив їй? Чоловік був просто приголомшений, коли почув про ставлення Ромейн до нього. Тоді він наполягав, що це неможливо, та все ж містеру Мейгерну здалося, що, заспокоївшись після шоку, Леонард заперечував не так щиро, як раніше.

Він знав. Містер Мейгерн був цілком упевнений у цьому. Він знав, але не збирався цього показувати. Таємниця залишиться між ним і Ромейн. Містер Мейгерн замислився, чи дізнається він колись ту таємницю.

Адвокат глянув на годинник. Було пізно, і час спливав. Чоловік спинив таксі й дав водієві адресу.

– Сер Чарльз має якомога швидше дізнатися про це, – пробурмотів він, сідаючи в автомобіль.

Судовий процес над Леонардом і справа про вбивство Емілі Френч спричинили значний резонанс. Перш за все тому, що підозрюваний був молодим і красивим, окрім того, його звинувачували в надзвичайно підлому злочині, особливий же інтерес викликав головний свідок обвинувачення – Ромейн Гайлґер. Багато газет рясніли її світлинами й вигаданими історіями про походження та життя жінки.

Слухання справи почалося досить спокійно. Спершу були оприлюднені деякі формальні речові докази. Тоді викликали Дженет Маккензі. Вона повторила ту ж історію, що й раніше. У перехресному допиті адвокат захисту зміг змусити її кілька разів суперечити самій собі, описуючи стосунки Леонарда Воула з міс Френч. Він також підкреслив той факт, що, хоча вона чула того вечора у вітальні чоловічий голос, немає ніяких доказів, що він належав Леонарду Воулу. Адвокат зміг довести, що почуття заздрощів і неприязнь були основою більшої частини свідчень покоївки.

Тоді викликали наступного свідка.

– Вас звати Ромейн Гайлґер?

– Так.

– Ви – австрійська піддана?

– Так.

– Останні три роки ви жили з обвинуваченим і вдавали його дружину?

На мить Ромейн Гайлґер зустрілася поглядом з чоловіком на лаві підсудних. У її погляді було щось дивне, незрозуміле.

– Так.

Запитання продовжувалися. Слово за словом виявлялися викривні факти. У вечір скоєння вбивства Леонард Воул прихопив із собою ломик. Він повернувся о десятій двадцять і зізнався, що вбив стару. Манжети сорочки були закривавлені, тому він спалив її в кухонній плиті. Погрозами чоловік змусив Ромейн мовчати.

Під час її розповіді зал, який спершу був хоч трохи прихильний до підсудного, повністю налаштувався проти нього. Леонард сидів, похнюпивши голову, бо розумів, що приречений.

Однак можна було помітити, що адвокат Ромейн намагався стримувати її виявлення ненависті. Він хотів би, щоб вона свідчила більш неупереджено.

Піднявся кремезний і грізний адвокат сторони захисту.

Він повідомив, що вся її історія від початку й до кінця зловмисно вигадана, що в той час її навіть не було в будинку, що вона закохана в іншого й свідомо намагалася відправити Воула на шибеницю за злочин, якого він не скоював.

Ромейн заперечувала всі обвинувачення з надзвичайним зухвальством.

А тоді настала кульмінація – з’явився лист. Його зачитали вголос, у залі запала мертва тиша.

Максе, коханий!

Доля віддає його в наші руки! Його заарештували за вбивство, саме так, за вбивство старої леді. Леонарда, який не образить і мухи. Нарешті я помщуся йому. Бідне курчатко! Я скажу, що тієї ночі він повернувся весь закривавлений, що зізнався мені у злочині. Я відправлю його на шибеницю, Максе, і, коли його вішатимуть, він знатиме, усвідомлюватиме, що то Ромейн послала його на смерть. А потім – щастя, коханий! Нарешті щастя.

Експерти під присягою підтвердили справжність почерку Ромейн Гайлґер, хоч у цьому й не було необхідності: побачивши лист, жінка повністю зламалась і зізналась у всьому. Леонард Воул повернувся того вечора, як і казав, двадцять по дев’ятій. Вона вигадала всю цю історію, щоб знищити його.

Після краху Ромейн Гайлґер розпалась і версія державного обвинувачення. Сер Чарльз викликав кілька свідків, а потім за трибуну для свідчень став обвинувачений, який розповів усю історію по-справжньому мужньо, не схибивши при перехресному допиті.

Прокурор намагався продовжити боротьбу, але безуспішно. Заключні слова судді не повністю були сприятливі для обвинуваченого, але присяжні вже склали своє враження і не надто довго радилися.

– Ми вирішили, що обвинувачений не винен.

Леонард Воул був вільний.

Мейгерн поспішно піднявся зі свого місця. Він мав привітати клієнта.

Адвокат помітив, що саме енергійно протирає пенсне, і спинився. Дружина тільки вчора ввечері сказала йому, що протирання пенсне вже стало його звичкою. Цікава штука ті звички. Люди ніколи не зауважують їх.

Цікава справа, дуже цікава. Ото жінка, та Ромейн Гайлґер.

У тій справі найважливішу роль відіграла екзотична постать Ромейн Гайлґер. У будинку в Паддінґтоні вона здавалася блідою тихою жінкою, але в суді полум’яніла на тьмяному тлі, як тропічна квітка.

Заплющивши очі, він і зараз бачив її – високу, шалену. Її струнке тіло злегка нахилене вперед, права рука несвідомо постійно стискається в кулак й розтискається.

Цікава штука звички. Оцей жест рукою був її звичкою, подумав він. Недавно він ще десь бачив такий жест. Хто ж то був? Зовсім недавно…

Раптом він згадав, і йому перехопило подих. Жінка зі зйомних квартир Шоу…

Він застиг на місці, у голові паморочилося. Це неможливо… неможливо… І все ж, Ромейн Гайлґер – актриса.

Королівський адвокат підійшов ззаду й поплескав його по плечу.

– Уже привітав нашого клієнта? Ледь вирвався з петлі. Ходімо до нього.

Та маленький адвокат забрав руку з плеча.

Він хотів тільки одного: побачитися з Ромейн Гайлґер віч-на-віч.

Але та зустріч відбулася набагато пізніше, і її місце не має значення.

– Отже, ви здогадалися, – сказала вона, коли адвокат розповів їй про свої припущення. – Обличчя? Це було досить просто, і світло того газового ріжка було надто слабке, щоб ви помітили макіяж.

– Але чому… Чому?

– Чому я діяла сама? – Вона злегка посміхнулася, пригадавши, коли востаннє використала цю фразу.

– Так продумати виставу!

– Знаєте, друже, я мусила врятувати його. Свідчень відданої жінки було б недостатньо, і це ви дали мені зрозуміти. Але я дещо знаю про психологію натовпу. Якщо свідчення вирвуть від мене як зізнання, викривши перед лицем закону, то ставлення до обвинуваченого одразу ж зміниться на краще.

– А купка листів?

– Лише один з них, основний, можна назвати, як ви там кажете, сфабрикованим.

– А той чоловік, Макс…

– Ніколи не існував, приятелю.

– Я все-таки гадаю, – ображено сказав містер Мейгерн, – що ми могли б витягти його звідти законним шляхом.

– Я не наважилася ризикувати. Бачте, ви вважали, що він не винен…

– А ви знали це? Розумію, – кивнув пан Мейгерн.

– Мій шановний містере Мейгерн, – сказала Ромейн. – Ви нічого не зрозуміли. Я знала, що він винен!