Світла і тіні ОУН

На непопулярних позиціях (Історично-біографічний додаток)

Пишучи свій спогад «Світла і тіні ОУН», його автор напевно й не думав про те, що цей невеликий причинок до історії українського визвольного руху буде заразом і його першим і останнім словом про той період визвольної боротьби, за якого йому доводилося стояти на відповідальних становищах. Той нарис, друкований у циклі окремих розділів у тижневику «Український самостійник» у 1954-55 роках, був писаний радше принагідно, для відзначення двадцятип'ятиріччя постання Організації українських націоналістів. На тлі загальних вступних констатацій і деяких критичних висновків та коментарів, писаних для газети передусім з погляду актуальної настанови до проблем і явищ, історичною логікою пов'язаних із минулим періодом, — спогад той у першу чергу спирається на безпосередніх переживаннях самого автора. Одначе, власне з огляду на такий принагідний характер нарису, нема в ньому повної історичної документальности; загально потрактовано або й зовсім не згадано ті моменти, що могли б мати надто особистий характер; із різних причин не названо імен деяких людей.

У тому ж самому вигляді, без виправок і прикрашень, виходять ці спогади окремою книжкою, як автентичне джерело індивідуального охоплення і сприймання явищ того історичного етапу, який для численних його сучасників став неухильним особистим призначенням.

Додаючи деякі доповнення, я не хочу відхилятися від основної лінії автора. Зокрема, свідомо не уточнюю деяких персональних даних і неназваних, хоч і відомих мені імен. Надто докладне розгортання спогадів про зовсім недавні часи криє в собі небезпеку поглиблення конфліктів у актуальних внутрішньо-політичних взаєминах та викликання позбавленої речевости полеміки.

Мої доповнення стосуються передусім автора спогаду і з ним пов'язаних моментів, про які може говорити «хтось збоку», помимо того, а може й саме тому, що йдеться про близьку людину. Ці доповнення, потрактовані, в основному, з біографічного пункту бачення, можливо, якоюсь мірою, спричиняться і до чіткішого унагляднення явищ, духа часу і тодішніх тенденцій, що розвинулися в нашу сьогоднішню дійсність.

Очевидно, наперед треба погодитися з тим, що мої нотатки великою мірою включають в себе такі елементи, які є видними передусім з особистої перспективи. Проте, як співучасник подій, я однаково уважала б за свій обов'язок дати вислів своїм рефлекціям, спостереженням і доповненням стосовно кожного співтовариша з визвольного руху, зокрема щодо людини, яка вже вийшла з реєстру живих.

Коли після довгих років ферменту, конфліктів і різних драматичних потрясень у колах повоєнної еміграційної формації — Закордонних частин ОУН; після того, як т. зв. опозиція до системи, очоленої і форсованої Степаном Бандерою, опинилася формально і фактично поза цією системою; коли на завершення цього етапу, 1953 року передано за кордон іменування проводом ОУН в Україні Колегії Уповноважених у складі: Лев Ребет, Зенон Матла і Степан Бандера, — колегії, що мала довести до упорядкування внутрішніх відносин на базі зобов'язуючих програмово-політичних і організаційних принципів ОУН в Україні, — то в цей момент Лев Ребет, як перший із цієї Колегії, опинився, із суб'єктивного погляду, чи не в найскладнішому становищі з усіх попередніх, які за різних процесів української визвольної політики падали на нього тягарем окремих зобов'язань. Уперше в житті, цим разом офіційно, з уповноваження, довелося йому провести дію, яка, хоч і була пов'язана із принципами визвольної боротьби проти ворога, проте мала фактично розвинутися на суто внутрішньому фронті зудару засадничих внутрішніх протиріч. Із практичного погляду, вже саме усвідомлення далеко зайшлих і далекосяглих ускладнень, було однозначне з відчуттям великих труднощів у подоланні глибокої внутрішньої кризи. Одначе сподівання на силу і вплив крайового авторитету та розрахунок на те, що крайова настанова і недвозначні напрямні компетентних чинників воюючої України будуть респектовані, — давали надію на позитивне полагодження справ. Скептицизм чергувався з оптимізмом, і останній породжував, зовнішньо мабуть прихований, запал до доброї справи, головно в початкових стадіях розмов і навіть спільних устійнень із С. Бандерою, коли, як здавалося, були вже реальні основи для можливостей успіху. Бажання дійти до погодження, очевидно, на зобов'язуючих від ІІІ-го Збору ОУН позиціях, і спільно довершити організаційно-політичне об'єднання — було дуже сильне. Воно не змінилося в основі від того часу, коли перші принципові розбіжності виявилися вже за перших зустрічів «старої школи» ОУН із новими крайовими течіями. З того часу, коли Л. Ребет, ще як недавній в'язень, радіючи з приводу нових прийомів визвольного руху в Україні, зараз же після звільнення першої групи керівних людей з німецьких концентраційних таборів, наприкінці 1944 року, дуже рішучо наполягав на тому, щоб якнайскорше знайти способи включення всіх перед арештуванням активних людей у нові форми дії поза межами батьківщини, узґляднюючи належні всім свіввідповідальні позиції. Ця настанова наочно виявилася на початку 1946 року, на доволі широко закроєній мюнхенській конференції, на якій тимчасово створений у Відні з крайових делегатів і звільнених «кацетників» Закордонний центр ОУН переформувався в Закордонні частини ОУН. Тоді власне, на цій конференції, у своїй довгій промові Ребет складав вислови льояльности Бандері і заяви готовости співпрацювати в ЗЧ ОУН, зрікаючися, якщо бажано, будь-яких політичних постів, — тільки в ім'я збереження правних основ ОУН, установлених ІІІ-ім Збором в Україні 1943 року і в ім'я визнання та шанування політично-програмових позицій, на яких у тому часі спиралася збройно-революційна і підпільно-політична боротьба України. Отож послідовно і потім, бувши після згаданої конференції поза проводом ЗЧ ОУН, і ведучи переговори 1953 і 1954 років у колі цілої уповноваженої «трійки», він переконано стояв на становищі, що зговорення потрібне і що єдність націоналістичних сил належить до кардинальних питань української визвольної політики. Коли ж у січні і лютому 1954 року, після остаточного відхилення Бандерою ухвал і доручень проводу ОУН в Україні, з уповноваженої «трійки» залишилася тільки «двійка» — Л. Ребет і 3. Матла, — то рішеність, виконати накладене краєм зобов'язання і діяти однозгідно з таким же рішенням солідарних із воюючою Україною однодумців за кордоном — створювала все таки окремий особистий тягар, хоч-не-хоч із іменем першого уповноваженого пов'язаної ситуації. Виникнення ще однієї, третьої ОУН, і очолення її в порівняно невеликому колі людей, серед загального нерозуміння еміграційним суспільством корінної політичної проблеми — ставило Л. Ребета в невдячну позицію нібито «конкурента» за ще одно «керівництво», у ще одному еміграційному угрупуванні. Без зайвих ілюзій щодо зовнішньої ефектности, зі стоїчним розумінням особистої непопулярности в цій ролі, і нарешті, з великою вірою в первинні сили нових течій і тенденцій розвитку на батьківщині, — уповноваження було прийняте, як важке зобов'язання, диктоване визнаваними принципами.

Стоячи на таких же самих принципових позиціях, ціле невелике середовище мало відвагу в обличчі прикрих внутрішніх труднощів обороняти і, подекуди, реабілітувати український державницько-визвольний націоналізм та його основні національно-суверенні вартості, що не повинні були розпливтися по різних побічних, принагідних чи окремими умовами і впливами створених, українському народові не притаманних явищах.

Коли зважити, одначе, всі практичні труднощі діяння в діяспорі взагалі, а зокрема всі ускладнення, перед якими стають нові формації на чужому ґрунті, і коли брати до уваги своєрідну еміграційну диспропорцію між твердо визнаваними принципами, але слабо практикованою оперативністю, то вже в час самих отих переломових потрясень суб'єктивно насувалося питання: чому часом комусь «написано» стояти якраз у час криз на невдячних постах, де, щоправда, великими зусиллями зберігаються принципи, але де актуальні «реальні здобутки» такі невловні?

Або іншими словами, вже з деякої ретроспективи, це питання може стояти так: як виправдає себе організація, у даному разі ОУН за кордоном, що зуміла оформитися, заперечуючи зло, і зуміла також позитивно сказати, чого вона хоче, але змушена була стартувати з практично важких позицій. Чи ОУНз спроможеться утвердити себе належною дійовою динамікою?

Такі питання стояли і перед тим, чиє ім'я, в силу умов, усетаки тісно зв'язалося з іще однією націоналістичною організацією на чужині, з постанням третьої ОУН.

Не дуже простим, з особистого погляду, в житті і політичній діяльності Л. Ребета було його становище і в одному з давніших етапів. Ідеться тут про період, якоюсь мірою епізод, у часі віднови української державности на Західньо-українських землях, на початку німецько-советської війни, коли створено було Державне правління у Львові 1941 року.

Від початку 1939 року Л. Ребет не займав політично-відповідального становища в ОУН. У наслідок з'ясованих у спогаді обставин, передавши керівництво Крайовою екзекутивою ОУН М. Турашеві, а опісля, з вибухом другої світової війни, вийшовши з польської тюрми, — він не належав ні товарисько, ні оперативно до оточення Степана Бандери. Останній, опинившися теж на волі, у спорі і в опозиції до Проводу українських націоналістів під керівництвом полк. А. Мельника, створив у Кракові новий осередок з доволі широких, здебільша молодих кадрів. Як учасник краківського ІІ-го Збору ОУН, що відбувся на провесні 1941 року, вже після створення Бандерою Революційного проводу, отже після фактично вже доконаного першого розламу ОУН, Ребет належав до невеликого, зрештою, гурта тих, що псували «одноголосність» збору в оцінках різних явищ і деяких дій провідника. Крім згаданого в спогаді принципу монопартійности, ця критичність відносилася ще й до деяких заходів, застосованих у конфліктовому процесі з ПУНом та до самого стилю внутрішнього керівництва, що принципово і практично стабілізувалося як провідницька система. Між іншим, у тому часі серед групи учасників збору зважувано навіть думку, щоби керівництво цим відламом ОУН віддати в руки Романа Шухевича. Одначе в тій ситуації це не мало великих виглядів на реалізацію передусім з тій причини, що С. Бандера, зайнявши зразу після виходу з тюрми провідну позицію, мав уже до свого розпорядження зв'язки і кадри, і, як лідер розіграного розламу, у революційно-емоційних колах утвердився вже «самозрозумілим порядком» у становищі безконкуренційного претендента на провідника.

На тому зборі немалою мірою виявилися також різниці поглядів щодо оцінки того періоду на ЗУЗ за головування Ребета у Крайовій екзекутиві, який охоплено більшістю матеріялу його спогаду. Нічого дивного, що, не зважаючи на опреділення Ребета по стороні Революційного проводу задля принципово-революційної настанови у визвольній політиці того часу — його і керівництва позиції були не в усьому однозгідні, а подекуди й доволі далекі. Тому Ребет і залишився й надалі поза складом проводу ОУН і взагалі відповідальних органів організації, очоленої Бандерою. Одначе напередодні німецько-советської війни, у пляні революційно-політичних акцій, звернених на нову дійсність, керівництво організації брало до уваги не лише відданих системі людей, але й узагалі все суспільство, в тому числі і «менше надійні» організаційні елементи. Ось так Ребет, як це й описано у нарисі, пішов з Кракова в Україну у першій лінії маршу, яким, разом із пересуванням фронту, мала, незалежно від чужої політики, визначуватися суверенна воля самого господаря української землі. Без сумніву, перспективи розвитку подій, зокрема щодо різних можливих варіянтів німецької політики в Україні, не були нікому ясні. Але Ребет, як людина взагалі з-поза кола «втаємничених», не мав щодо цього ніяких конкретніших інформацій «згори», і тільки з натяків друзів з військових кіл, та на підставі власної політичної логіки міг собі будувати припущення щодо майбутніх можливостей. Отож, усетаки, хоч особисто з «невиразним» почуттям, він з принципових мотивів прийняв, як самозрозуміле для себе рішення, взяти участь у заплянованих акціях самостійної державницької дії на українській території. Незважаючи на всі «несподіванки» і потрясення, спершу з виглядами на успіх, потім, після невдачі, чи, точніше, терористичного розгрому, а далі і з перспективи багатьох років, — він, широко дивлячись, був найглибше переконаний у правильності тоді зайнятих позицій і відстоював їх на місці до кінця. Ось так і в цьому випадкові припала йому знов непопулярна функція заступати «пропащу справу». Тоді, коли в суспільстві, у наслідок «невиразної» німецької політики, запанували непевність, неспокій, дезорієнтація, страх і готовість до відступу; коли керівні органи ОУН ставали на місці дедалі більше невловні у тоді вже напів-конспіраційній системі в терені; коли Я. Стецько, як голова Тимчасового правління був ґестапом вивезений зі Львова, то на другого заступника голови, «свою людину», але в тіснішому колі керівництва тодішньої ОУН не досить «свого» Ребета, припала функція, на плятформі уряду і з його позицій, у колі захитаних членів цього уряду, — заступати принципи державницької підметности, і в тому відношенні боронити принципи ОУН.

Поминаючи такі неприємності, як тиск німецьких чинників, щоб відкликати проголошення незалежности, що самозрозуміло виключалося в колах ОУН, але що насувало політичні небезпеки відносно тих членів уряду, котрі не належали до революційного руху; залишаючи на боці прикрий обов'язок заступника голови звільнити міністрів, які, обіймаючи пости, інакше уявляли собі загальне і своє становище в цій акції, — якраз в тій ситуації, передусім у функціях відповідального речника Тимчасового правління, виявилася найбільше наглядно імпровізованість і провізоричність політичної постановки на цьому відтинку. Вивезений німцями Я. Стецько уповноважував свого заступника переставляти уряд на підпільну дію, одначе, як пише Ребет при нагоді рецензії на книжку Р. Ільницького: «Deutschland und die Ukraine» — «уряд не пішов у підпілля тому, що цієї ідеї практично організація не підтримала» («Книжка про найновішу нашу історію» — «Український самостійник», квітень 1957). В організації, яка була вірна своїм принципам, але не мала точно виробленого плану дії на випадок зміненої ситуації, і яка, зовсім зрозуміло, в новій дійсності мусіла концентрувати головну увагу на самозбереженні, — властиво вже не було інтересу до інституції що, попри принципові настанови, на ділі деякою мірою сповнила ролю експерименту, який довелося численним співучасникам подій досить дорого оплатити. У конкретному випадкові мало воно і для видного тоді ставленника ОУН в уряді особисті пов'язання. Остереження Ребета з боку тодішнього проводу ОУН про плян арештів ґештапом, не мало в той час великого конкретного значення, якщо не було в терені практичної підтримки з боку організаційної сітки. Цього не сталося, мабуть, не з наміром, але «організація не запропонувала в цьому випадку перейти в підпілля, хоч такі сугестії підписаний висував» — як згадує Л. Ребет у вище названій рецензії. В нез'ясованій ситуації наступили дуже численні арешти, які припали передусім на долю тих, хто були «відставлені» до «леґальщини», яка, зрештою, взагалі не була легальною. Вже в той час, як і наступних років, перебування учасників визвольного руху у справжньому підпіллі давало більше почуття особистої безпеки і активної самоохорони, ніж «овобідне» ходження по світі.

Цей епізод для Ребета, як і для багатьох інших, закінчився німецьким концентраційним табором, що протривав понад три роки.

Три роки і добрих кілька місяців (частина 1935 до початку 1939 років) тривало також головування Лева Ребета у Крайовій екзекутиві ОУН на ЗУЗ, із осідком у Львові. Тут треба сказати, що незалежно від реальних фактів, поданих у нарисі, у вузьких рамках не легко точно віддати саму атмосферу того часу, коли сталася перша приголомшлива криза націоналістичного руху, із загрозою для самого існування ОУН на ЗУЗ. Важко сказати, котрий із чинників після розгрому ОУН польською поліцією 1934 року був серйозніший і критичніший для дальшої підпільно-визвольної дії: організаційно-технічні ліквідації і розбиття провідних кадрів у наслідок масових арештів і компромітуючих «всипів» «гори», за цілковитої здеконспірованости тих, хто ще залишився на волі, чи провал з'ясованої у спогаді концепції т. зв. «перманентної революції», що приніс і в найчесніших колах членства ОУН політичне заламання, зневіру і безперспективність, тимбільше, що загально в суспільстві, зокрема в інтеліґентських колах, загострилося тоді засудження підпільної боротьби. Не зупиняємося тут окремо на явищах страху перед польським терором, що дало у наслідку всілякі «ідеологічні» надбудови для виправдання дезактивізації заляканих. У всякому разі, одним із найприкріших симптомів часу було нав'язування контактів із наново вишукуваними людьми, з яких відносно не мала черга відмовлялася від участи в роботі ОУН. Хоч по терені люди краще збереглися, ніж у центрі, проте брак зв'язків, розгубленість, непевність, переконання, що організація перестала існувати, недовір'я і провокаційні підкопи польських поліційних органів — створювали в один час враження повної безнадії; для визнавців націоналістичної ідеї «валився світ». Як це сприймали люди, котрі почували себе на життя і смерть зв'язаними з націоналістичним рухом, і які одиноку перспективу української визвольної справи бачили в конечності дальшої дії ОУН, — нехай проілюструє тут один своєрідний випадок, коли молода дівчина, учасниця визвольної боротьби того часу, просячи Бога, щоб зберіг організацію, в заміну пропонувала свою готовість прийняти на себе будь-які особисті удари і зректися щастя на все життя. У такому становищі загального занепаду ОУН, логічно на перше місце мусило висуватися питання, де причини загрозливого провалу і як діяти далі, щоб охоронити організацію перед подібними ситуаціями, чи точніше — взагалі рятувати і наново оживляти підпільний рух. Висновки і пляни Ребета, як голови Крайової екзекутиви ОУН, затверджені в особистій зустрічі з полк. Є. Коновальцем, у численних випадках на місцях натрапляли на опір. Переставка з екстенсивних, зовнішньо ефектовних акцій на переоцінку настанов і прийомів, на внутрішню перевірку снаг і, передусім, на відбудову стійких, випробуваних і загартованих кадрів; на підмурування сили організації ґрунтовною виховною вишкільною роботою, що впоювала б свідомість труднощів і витривалість на довшу мету; далі, на застосовування різних засобів для того, щоб легкодушно не віддавати людей на знищення, — усе те не зовсім збігалося з напрямом розбурханої в попередньому етапі патріотичної стихії; воно видавалося щонайменше «не досить революційним», якщо не зовсім «опортуністичним». Люди, що залишилися поза мурами тюрем, уважали подекуди за вимогу своєї революційної чести дати доказ, що вони не гірші за своїх товаришів-«тюремних героїв», чи, передусім, продемонструвати, що ОУН все таки й далі існує. З політичного становища, з огляду на народні маси, які симпатизували націоналістичному рухові, — це останнє прагнення, очевидно, не було без значення. І тому в цьому напрямі й були деякі відхилення у «холодному» плянуванні нового голови КЕ ОУН. Одначе в принципі, головно на початках реорганізації, коли кожня нагода для ширших арештів могла спричинити дальшу ліквідацію решток розконспірованого членства ОУН, — гучні демонстративно-маніфестаційні акції були відсунені на дальший плян. Якийсь час, доки не виявилося, що і в глибшій організаційно-виховній та вишкільній роботі, у ґрунтовній підготові і в раціональній мобілізації сил також може бути революційно політичний зміст; доки люди не вжилися в новий стиль роботи — нова постановка сприймалася часом важкувато. З власного пережиття пригадується конфлікт щодо юнацького відтинка, на якому я, колись у стрийській окрузі, а потім у Крайовій екзекутиві виконувала функцію референта. Тут перш за все треба відзначити, що через брак формально визначених твердих меж віку, в Юнацтво ОУН з часом стали потрапляти навіть і 12-літні діти, або не набагато старші переходили прямо в організаційні кадри. Щоправда серйозніших жертв чи «скандалів» на цьому відтинку майже не бувало. Одначе тепер, із загальним загостренням польського поліційного терору, силою факту в загрозливому становищі опинився і цей відтинок організаційної підбудови. Тому одним із перших пунктів реорганізаційної програми нового голови КЕ було скріплення безпеки організаційного доросту, тобто юнацтва. Тут ішлося передусім про обов'язкове піднесення долішньої і горішньої меж віку в Юнацтві, з розмежуванням молоді на доріст і властиве Юнацтво; далі йшло застосування повної анонімности в нижчих річниках, що на практиці полягало в майже індивідуальній, маскованій виховній роботі старших товаришів із окремими юнаками, без уживання фірми «Юнацтва ОУН». Це, крім безпеки, мало на меті ще й скріпити серйозність і політичну відповідальність, та якнайдбайливіше протидіяти проявам молодечої легковажности і поверховости щодо завдань, які вповні усвідомлюється тільки в зрілому віці. Була теж заборона послуговуватися будь-яким писаним словом, та інші деталі технічного порядку. Хоч такі напрямні були подиктовані конечністю, але їх реалізація спричинила труднощі, бо зміни в методиці частково позбавляли змоги застосовувати виховно-помічні символи та деякі психологічні, стимулюючі чинники романтичної натури. У всякому разі, довготривалий спротив референта Юнацтва закінчився з боку голови КЕ наказом, який кінець кінцем мусів бути виконаний, а пара наречених замалим не розійшлася з остаточним «крахом». Отож і не дивно, що подібно до цього, якоюсь мірою в силу інерції, тут і там, і серед інших відповідальних керівників організаційної роботи спершу без захоплення сприймалося таке «раціоналістичне» новаторство в революційних методах. Тоді важко було уявити собі, як можна «робити революцію», не видаючи друком і не передаючи «з рук до рук» підпільної літератури; як можна працювати без будь-яких записок, і т. д. Що робилося після відбудови організаційної мережі, і як розвивалися нові політичні явища і тенденції, про це якоюсь мірою сказано в нарисі, при чому одначе трудно виразно унаочнити, що означало у тих умовах само вже тільки відбудовування і збереження апарату, який, не мавши відповідних резерв, раз-у-раз проривався і засадничо утримувався індивідуальними, особисто сильно обтяжливими контактами. Люди на відповідальних організаційних постах, замасковані на якихось «заняттях», жили, щоправда, легально (бо в тому часі інших можливостей на довшу мету не було), але практично замкнені тільки в сфері своїх ділових зв'язків, оддалік від зустрічей з більшими скупченнями людей у нормальному товариському, суспільному чи культурному житті, — залишалися роками особисто майже ізольованими. З часом деякі запальні опоненти, що, зрештою, віддано і жертовної несли важкий тягар дуже утрудненої роботи, — на неблискучо, але постійно і доосновно скріплюваному організаційному ґрунті, на живому людському капіталі побачили, наскільки виправдує себе такий стиль роботи. А втім, життя і потреби з низів насували свої природні корективи.

Та щодо цього не найщасливішу ролю відограли друзі, котрі тимчасом потроху виходили з тюрем. Задоволені собою, своєю витриманою поставою в тюрмах та зробленою на процесах пропагандою, перескакуючи через роки «небуття», не маючи уявлення, що являла собою організаційна дійсність «на світі» в час їхнього ув'язнення, обертаючися серед уже відбудованого апарату, вони хотіли починати з того самого місця, на якому вони самі особисто колись «закінчили» (що, зрештою, повторилося в історії ОУН і після закінчення другої світової війни). На тлі особистого переконаная у декого з них, що, рівночасно з їх виходом на волю, автоматично все віддається до їхнього розпорядження, безконечні переконування їх про необхідність основної переміни в організаційно-політичних способах дії, не бралися ними до уваги в атмосфері завертання до принципів «перманентної революції», до доктринерських дискусій про «догму і стратегію революції», до революційної самоагітації, що часом набирала форм майже своєрідного ритуалу. Такі розбіжності у підході до проблем, у деяких випадках, не створили можливості для тіснішої співпраці, тим більше, що негативна активізація і поширювання думки про «недостатню революційність» Крайової екзекутиви, витворювали настрої і балачки, серед яких часом взагалі не була можлива дискусія для конструктивного узгіднювання політично-організаційної плятформи. Тут Ребет, ідучи за своїми переконаннями і концепціями, схваленими ПУНом ще за життя полк. Коновальця, — не поступався зі своїх непопулярних позицій, а це йому не добавляло приятелів, і для нього особисто завжди було прикрим. Можливо, що при відповідному хитруванні, більшій тактичній зручності та взагалі старанні про те, щоби неприємні речі видавалися приємнішими, — було би й менше загострень. Одначе самої суті розуміння і трактування проблем і явищ воно не зміняє. А «невдячний» і зовнішньо неефектовний понад-трирічний період стоїчної витривалости серед великих труднощів у процесі криз і переломів 1935-39 років губиться між епізодами переходових керівництв, які мінялися часом щокілька місяців.

Та ще складніший і критичніший, ніж питання безпосередньої визвольної політики в рамах ОУН на українській території, був у тому часі комплекс відношення «революційного краю» до «закордонного ПУНу».

З цією справою довелося мені зазнайомитися безпосередньо, виконуючи, крім обов'язків юнацької і частково вишкільної референтури, також зв'язкові функції між КЕ і зв'язковими ПУНу, та при нагоді особистих зустрічів з представниками ПУНу. У спогаді ці справи з'ясовані так, як це було тоді видно з відкритих дій та прямих контактів, без можливости глибшого вникнення в принципове і практично-політичне підложжя ситуації, що могло би було дати яснішу картину назрівання кризи, яка не скінчилася лише внутрішньою неоднозгідністю, але довела пізніше і до формального розбиття. На цьому місці не доведеться додавати багато нового до цього явища, що становить собою окрему проблему, і що, як відомо, так вирішально вплинуло на дальшу долю ОУН і визвольного руху взагалі. Тут треба тільки відзначити, що витворена ситуація мала вже тоді практично далекойдуче значення для тодішньої Крайової екзекутиви, для Ребета, як голови цієї екзекутиви, і взагалі для моокливостей повної оперативности організаційних сил на цьому етапі.

Очевидно, що противенства двох, надто слабо пов'язаних позицій: крайового молодечого радикалізму і чимраз більше віддаленого від справжнього духа наростаючої визвольно-дієвої потенції в гущі народу на рідній землі формального керівництва на еміграції — були до деякої міри природнім грунтом, на якому зчасом мусять виростати конфлікти, або бодай протиріччя. Одначе несподівано приспішене загострення, спричинене киненим С. Бандерою з тюрми підозрінням на Ярослава Барановського, а також смертю полк. Коновальця і впертою, авторитарно-ексклюзивною поставою ПУНу в правно нез'ясованих умовах, — усе те одразу створило катастрофальний стан, який погіршувався щей тією обставиною, що в таких умовах, без сильного авторитету, не могло відразу статися щось таке, що радикально усунуло б небезпеку кризи. Щоправда в той час принципові розбіжності ще не були такі виразні, як після вибуху війни, що виявилося на відтинку українсько-німецьких взаємин і, передусім, у настанові щодо безпосередньої революційної дії в Україні за першої большевицької окупації Західньої України і в огні воєнних подій, — але власне персонально-організаційні розходження зайшли були так вже далеко, що тільки добра воля, поміркованість і особистий компроміс (у цьому випадку насамперед з боку ПУНу) могли врятувати порядок. Немов у фаталістичній хоробливості розходження по обох боках розвивалися прогресивно приспішеним темпом. З однієї сторони якоюсь мірою були виправдані персональні застереження, головно щодо відсвіження ПУНу новими людьми, але все те супроводилося крайньою емоційністю реакцій, а на тлі недовір'я, до абсурду була доведена негація ПУНу. А з другого боку бачимо персональну непоступливість і нездоровий страх за втрату постів, та цілковиту безоглядність у трактуванні нових явищ і небажаних людей, з виключенням будь-яких можливостей змін. Прямим висновком першої тенденції, позбавленої далекозорости і будь-якої політичної витривалости, були (за технічно складних умов для обох сторін) ультимативна настанова і передчасні домагання зривати взаємини з урядуючим ПУНом. Натомість з боку ПУНу було очевидним поверхове трактування справ, ігнорування і недоцінювання серйозної наснаги в опозиційних течіях, що в практичних заходах ПУНу зводилося до технічно-механічних засобів поборювання «небезпек», до ізоляції окремих людей та до погроз «революційного порядку».

Становище Ребета було організаційно і навіть особисто складне. Не попавши в сугестію психози та різних комбінацій про наявність чужої аґентури серед найвищого проводу, він усе таки мав глибоке переконання про потребу відсвіження й оздоровлення ПУНу, а передусім про конечність застосування ґрунтовних заходів для привернення атмосфери довір'я і забезпечення безсумнівного леґалітету ПУНу після Роттердаму. З другого боку, зберігаючи принципи правопорядку і льояльности, він, на форумі ОУН в Україні, до кінця боронив інституційного авторитету ПУНу. На практиці це виглядало так, що перед ПУНом висувалося в імені краю рішучі вимоги змін, себто оздоровлення і впорядкування організаційно-правних справ керівництва, а перед радикально-опозиційними колами «краєвиків» висувалося застереження проти не досить обґрунтованих підозрінь до окремих осіб, та оборонялося принципи льояльности і чесних засобів у виборюванні і перепроваджуванні реформ. Ці питання були змістом безконечних розмов передусім з тими людьми, які свою незаанґажованість у конкретній роботі організації обґрунтовували гіпотезами про аґентурництво і закидами щодо узурпаторського становища ПУНу.

Концепцію розриву з ПУНом у тих умовах голова екзекутиви категорично відкидав і довго старався впливати на те, щоб вичекати різні можливості і вичерпати всі помірковані засоби для нормалізації відносин. Було б несправедливо не підкреслити на цьому місці, що як голова КЕ, у той час Ребет виказав дуже багато намагань для компромісового полагодження справи, наражуючися особисто на трудну ситуацію, на різні неперебірливі реакції та прикрості різної натури. На таких позиціях він не міг бути «персона ґрата» ні в одних, ні в других. ПУН заставляв залишатися на становищі і «геройсько» чекати тюрми, коли з конспіративних причин, і через нездорову атмосферу було вже майже неможливо працювати, а безкомпромісові революціонери, приглядаючися збоку та чекаючи змін, знаходили готові відповіді на інтригуючі питання: Ребет — ставленник ПУНу; звідси й недостатня революційність його подиктована чужими агентурними інтересами; а врешті, польськими агентами, дуже правдоподібно, є не тільки Сеник і Барановський, але й Ребет і його наречена.

Доводилося замислюватися над тим, чи вкінці не зголоситися, часом, «по добрій волі» до польської тюрми, щоб перестати бути чужими агентами. А коли, остаточно, на весні 1939 року прийшли довгоочікувані арешти, то Ребет уже стояв осторонь організаційного життя, передавши керівництво Турашеві, про що й згадується в спогадах.

За краківських часів, як Степан Бандера, вийшовши після п'яти років на волю, з оточенням собі відданих людей заходився, відповідно до свого розуміння речей, упорядковувати всі справи, — то «справу Ребетів» якось там розглядалося «слідчим порядком» у комплексі підозрінь на Я. Барановського та інших неясних питань.

Вертаючися, з сьогоднішньої перспективи, ще до першого розламу, після всіх трагедій, які на цьому відтинку сталися, і розглядаючи це історичне явище з погляду все одно: вини, чи причини, — не можна втрачати з поля зору тла і того вихідного, все таки довгого періоду, в якому колесо історії ще могло повернутися з похилого шляху назад. За спостереженнями Ребета підчас останньої безпосередньої зустрічі (дату важко устійнити; мабуть, не дуже задовго до трагедії в Роттердамі), полк. Коновалець із глибокою увагою вислухував пропозиції щодо необхідности бодай тимчасових персональних змін. І хоч ніякого рішення негайно не виніс, проте у голови Крайової Екзекутиви залишилося враження, що зчасом такі можливості можуть виникнути. Пізніше, коли ключ до розв'язки залишився в руках т. зв. «Вужчого проводу», а потім перевибраного ПУНу, і ще до кінця 1939 року не було зовсім запізно шукати синтези між протилежними позиціями.

Щоправда, тоді вже помітно більшого значення почали набирати політично-принципові елементи, про що була мова вище.

В ім'я історичної правди треба ще підкреслити, що категорії «революційного порядку» і «залізної руки» увійшли в термінологію і організаційну атмосферу за часу Вужчого проводу.

У світлі самого спогаду, і, можливо, також і цих історично-біографічних додатків унагляднюється, на жаль, багато тіней. Але коли зважити умови і всі речеві, формальні і технічні труднощі, а далі й узагалі непересічно довгий протяг часу складного підпільного функціонування, а передусім збірні, без сумніву всім роз'єднаним спільні, визвольні довершення, що таки посунули вперед українську визвольну справу, — то і «світла» виявляться не такі вже й слабі.

Це буде видніше з перспективи нового періоду, який прийде вже по нас. А покищо не дуже й дивно, що нашим суворо-критичним сучасникам, які стояли осторонь націоналістичного руху, в їх оцінках із поверхових позицій, не зовсім легко збагнути саму суть назовні виявлених явищ, що мали своє коріння воднораз і у творчій динаміці росту і в глибокому драматизмі революційних екстремів. І так, як бачимо, усі розлами ОУН сягають своєю генезою вже першого десятиліття існування націоналістичної підпільної організації, що не малою мірою вказує і на те, які елементи склалися і на сьогоднішній стан на цьому відтинку. Без сумніву, якусь ролю грали тут, як і всюди в людській співдії, персональні елементи, зокрема в емоційних переростах конфліктових загострень, коли в практичних розграх, зокрема серед масової сугестії, забувається часом, про що властиво по суті йде, чи коли задля «ефективности» у взаємному поборюванні невдало, недоречно і шкідливо спрощуються і спростачуються принципи і проблеми. Зокрема прикрі рефлекси падають там, де принципи зв'язується з однією людиною, а реальна боротьба ведеться за захоплені чи «засиджені» пости. Тоді й справді персональні елементи легко висуваються на перший плян.

Одначе, побіч людей чи, точніше, в людях, таки існують ідеї, проблеми і концепції, хай і суперечні, і їх, в основному, треба вважати за головний стимул і вихідний принцип розбіжних шляхів історії, яку, враховуючи і світла і тіні, треба оцінювати і шанувати за мірилами дійсних фактів.

Дарія Ребет