Світло Парижа

Глава перша Мадлен, 1999

Я не мала наміру втратити себе. Насправді ніхто не має такого наміру. Ніхто навмисно не відпливає від твердого всепрощаючого якоря свого серця. Просто йдемо на компроміси, часто маленькі, приймаючи, здавалося б, незначні рішення, при цьому не розуміючи, як ці маленькі зміни додаються до чогось більшого, змінюючи нас самих на кращих або гірших, і от ми бачимо себе такими, якими зрештою стали.

Я завжди мала добрі наміри: хотіла зробити матір щасливою, згладити мою неврівноваженість, ні з ким не ворогувати, полегшити мій власний шлях. Однак, зрештою, створила життя, схоже на порцелянові фігурки, що мешкали в маминих китайських шафках: гладенькі, гарненькі, крихкі й порожні. На них можна було лише дивитися. Не торкатися.

Багато років тому я могла б назватися художницею. Дитиною малювала на кожній чистій поверхні, яку тільки бачила: включаючи, на смуток моєї матері, стіни, чарівно чисті титульні сторінки бібліотечних книжок, а також більше ніж кілька свіжо випрасуваних скатертин. У старших класах сиділа годинами в кімнаті мистецтва після уроків, доки промені сонця за склом ставали тоненькі, і учителька малювання делікатно клала руку мені на плече й казала, що час іти додому. Під постійними пахощами парфумів Anais Anais ховався запах фарби, а всі чисті місця моїх підручників вкривалися каракулями й малюнками. У вихідні я ховалася від маминих безкінечних докорів у підвалі нашого будинку, де установила мольберт і малювала, доки не стемніє й пальці не задерев'яніють, накладаючи фарби й змішуючи їх на палітрі, доводячи до безладно чорного.

Але я не малювала з того часу, як вийшла заміж. Тепер я водила годинами туристські групи галереями музею Стаблера, показувала на гарні неясні обриси імпресіоністів, соковиту чіткість романтиків, що не підлягає жодним правилам комбінації кольорів експресіоністів і абстракціоністів. Ми ходили кімнатами, і я звертала їхню увагу на зростання техніки малювання, вливання рух у рух, як злиття рік: той самий розмір, ті самі інструменти, і все ж такі різні на вигляд картини, у бажаннях, у душі. Не мало значення, скільки разів пояснювала це, було прекрасно до неймовірності, що Моне[1] творив свої м'які пасторалі за сто років до чудового хаосу фресок Джексона Поллока[2].

Цього майже вистачало.

Зазвичай Таніс приводила старших дітей, мала чотирьох синів-підлітків і нічого не боялася. Але вона кудись вийшла, інші лектори були зайняті, і координатор спитав, чи могла б я узяти групу. Мить вагалася: підлітки здавалися стривоженими й безконтрольними, розмахували руками, були дивно одягнені, поводилися незрозуміло між собою, — потім, нарешті, сказала, що я згодна. З нами була їхня вчителька, замовила одну з моїх улюблених екскурсій про художників і впливи.

Коли я зустріла їх у вестибюлі, одразу спитала їхні імена і хто їхній улюблений художник, до чого вони поставилися так, наче я випитую в них державні секрети. Учителька, міс Пайн, була молодою і стрункою, з волоссям, розпущеним по плечах, радше вузол, ніж кучері, ніби вона час від часу занурювала в нього пальці. Я й жінки, яких знала, носили тонкі облягаючі сукні з елегантними шаликами прийнятних м'яких кольорів, але міс Пайн була обгорнута в тканину кольору бойзенової ягоди, що була схожа радше на колекцію носових хусточок, сколотих булавкою, ніж на сукню. Можливо, вона носила також паси й браслети, бо дзвеніла, коли рухалася. А може, ховала під усіма цими обмотками кількох оленят, що відбилися від гурту.

— Давно вчителюєте? — спитала я, аби завести розмову, коли зупинилися вперше, очолюючи зграйку наших курчат, під ногами приємно порипувала підлога.

— Майже десять років, — відповіла міс Пайн, посміхаючись. Мабуть, на моєму обличчі відбивався жах, бо вона засміялася з легким підхрипуванням. Я усміхнулася у відповідь, аби почути цей сміх ще раз. — Вони не такі вже погані, чи не так?

Глянувши через плече на дітей, що брели під нашим наглядом угору широкими мармуровими східцями на другий поверх, я теж засміялась. — Не такі й погані. — Хлопці стрибали один довкола одного, наче пинбольні м'ячики, двоє дівчат ішли поряд, схиливши голови одна до одної з близькістю, можливою лише між підлітками. Кілька інших відійшли до краю східців, роздивлялися картини на стінах і скульптури на площадці.

— Якоюсь мірою я повторюю свій колишній досвід. Мені так і не вдалося приборкати старшокласників, коли я сама була у школі. Усі чотири роки в основному ховалась, намагаючись не привертати до себе уваги.

Міс Пайн махнула рукою, аби поправити свої паси. — З усіма нами так було. Запевняю, за учительським столом почуваєшся краще. До того ж робимо так, щоб їм було легше набути досвіду, позитивнішого, ніж наш.

— Добре. Леді й джентльмени, перша зупинка, — оголосила я, коли ми прийшли в зал Ренесансу. Я обернулась, щоб подивитись їм в обличчя, ляснула в долоні й одразу про це пошкодувала. Я не була тією серйозною особою, що застосовує суворий стиль спілкування й одним оплеском у долоні може привернути до себе увагу: — Що ви знаєте про мистецтво епохи Відродження, розкажіть мені!

Школярі, що з ентузіазмом перемовлялись коли ми йшли, обрали саме цю мить, щоб похмуро замовкнути. Учні молодших класів здавались майже брутальними у своєму бажанні говорити, тягнучи руки, спрямовуючи своє тіло в повітря, наче маріонетки, яких тягнуть за мотузки. Однак, ці старшокласники ховались за апатичну легкість підлітків, але не могли приховати за нею блиску очей, крутили в пальцях олівці, смикали краї блокнотів. Я була певна, що картини Ренесансу їх захоплять, усі ці голі люди з ніжною шкірою, з тактовним прикриттям долонями або листками, однак, вони розглядали їх з чемною цікавістю.

— Отже, продовжимо, я на цілий день забрала вас зі школи, і найменше, що ви можете для мене зробити, — відповідати на мої запитання.

Міс Пайн і кілька її учнів гигикнули. Еліза, дівчина з двома довгими каштановими косами у футболці з вилинялим «Криком» Едварда Мунка[3] підняла руку. Вона трохи нагадувала мене в її віці: розсип прищів на лобі, кучерики, що вибивалися з кіс, міцне, опецькувате тіло. Між пальців вона тримала пензель, мабуть, на випадок надзвичайної потреби щось намалювати. Захотілося обійняти її.

— Моя рятівнице! — промовила я радісно. — Заради усіх святих, говоріть, моя пані!

Еліза зашарілась, її товариші обернулися, щоб на неї подивитися, але коли вона заговорила, голос був чіткий і гучний, упевнений. Або настільки впевнений, наскільки він може бути в дівчини-підлітка. Зробився високим, задзвенів у питальній інтонації. — Їх насправді цікавило типу античне мистецтво? Типу, греки?

— А також римляни, — відповіла я. Я так розхвилювалась, що хтось заговорив, що, може, промовила це надто голосно, бо хлопець із волоссям, зачесаним так, що, здавалося, він стояв у тунелі на вітру, відступив назад. Прочистила горло й продовжувала з меншим захопленням стриманим голосом, який уживала більшу частину свого життя, коли говорила про те, що мене зовсім не цікавить. — Вони були в захваті від греко-римської культури, її вплив ви можете бачити всюди. Візьмімо, наприклад, цю картину. — Я показала на картину італійського художника. — Бачите скульптури, що біжать нагорі будинку, на задньому плані?

Діти нахилилися вперед, і я стримала усмішку. Все-таки їм було цікаво. Треба було лише пробити їхню поверхневу байдужість і знайти під нею справжніх людей.

Заговорив Лем:

— Це схоже на фрески Парфенона[4].

— Схоже, чи не так? — відповіла я. — І це не випадково. Вони намагалися оживити мистецтво, продовжували шукати кульмінації досягнень художників і знайшли її у класичному мистецтві.

— Отже, копіювали? — спитала маленька худенька дівчинка. Забула її ім'я. Коли вона знайомилася зі мною, я дивувалася, якою маленькою й незахищеною та здається, наче тінь, що її власник лишає позаду.

— Це не копіювання, — зневажливо зронив хлопчик на ім'я Хантер. — Якби натхнення. — Дівчинка-тінь опустила підборіддя, ще більше занурюючись у себе, і мені захотілося стати їй на допомогу. Хантер був гарний, і те, що він не докладав жодних зусиль для цього, трохи дратувало. Його обличчя було ніжне й по-дівочому вродливе. Судячи з того, як решта гуртувалися довкола нього, він був центром соціального сузір'я.

На щастя, міс Пайн утрутилася раніше від мене. — Заспокойся, Хантере, — сказала вона тихо, і я помітила, що інші учні почали рухатися, Хантер трохи знітився, дівчинка-тінь глянула вгору з-під вій, у декого на обличчях з'явилося щось на зразок полегшення. У думці поставила міс Пайн «відмінно». Цілком слушне питання моралі, коли починають просторікувати про плагіат.

— І саме про це ми сьогодні поговоримо, еге ж? Звідки художники беруть свої ідеї, техніку, стилі? — спитала я.

— Один від одного, — відповіла Еліза, махаючи мені пензлем.

— Правильно, — сказала я. — Чому б нам не піти й не подивитися неокласиків[5], можливо, ми знайдемо там ще більше прикладів.

У залі неокласиків наша бесіда стала жвавішою, мені вдалося втягти учнів у розмову про римлян, очевидно тому, що я згадала про воміторії[6]. Доказ, що ніхто не просувається вперед після тринадцятирічного віку, і коли зображення голих не допомагає, його може змінити грубий гумор.

Коли учні вичерпали свій досить вражаючий репертуар іскристих жартів, я дозволила їм трохи повештатися по кімнаті. Дехто шалено малював, і в мене свербіли руки, коли я спостерігала за ними. Зникла сором'язлива боязкість, яка перед тим володіла ними, і на волю вирвалася завзятість учнів початкової школи. Багато років тому я була схожою на них у своєму прагненні творити, не могла утримати руки в спокої.

Я притулилася до стіни. Міс Пайн підійшла й стала обік мене. — У всякому разі, — сказала, продовжуючи розмову так, наче вона ні на секунду не переривалася, — учителювання — найкращий спосіб бути в контакті з моєю власною творчістю. Учу їх творити, і була би брехункою, коли б не робила цього сама. А ви? Ви теж художниця?

— Ні-ні, тобто я вчилася малювання в школі, але, ну, це було не по-справжньому, — з поспіхом відповіла я, щоб вона не подумала неправильно.

— Невже? — Вона звела світлі брови. — Але ж ви так пристрасно про це говорите! Мені здалося…

Затамовуючи тугу, що завжди піднімалася в серці, коли йшлося про живопис, я похитала головою. — Хотіла бути художницею, але… Просто переросла це.

Важко було сказати правду, особливо міс Пайн із її щирим дзвоном прикрас, з її добрим гарячим серцем, відданим цим дітям, їхнім сором'язливим очам. То був гендель, на який я погодилася. Знала, що Філіп, не маючи ні на крихту смаку, одружився зі мною частково до певної міри тому, що розумілася на живописі, але мені було дозволено лише наблизитися до нього у найнеобхідніших випадках, коли це надавало моєму чоловікові кращого вигляду. Могла відвідувати ділерів, сперечатися про картини для його офісу чи кондомініуму[7], які купувалися в залежності від площі приміщення і потреби вразити або залякати того, хто на них дивився, ніж від їхньої мистецької цінності. Я могла добровільно проводити тут екскурсії, але не могла займатися живописом сама.

— Живопис — це не те, що можна перерости тільки тому, що ви вже не підліток. Його не можна розлюбити, як ви перестали, скажімо, любити вашого ідола шкільних років.

Я притиснула руку до серця, імітуючи жах. — Навіть не жартуйте про це. Адже ваша професія — опікуватися мріями підлітків.

— Неофіційно, але, сподіваюся, роблю це. Розумієте, коли б я була вашою вчителькою, ви б не кинули малювати.

— О, а хто б у такому разі виконував рекламну працю із залучення апатичних підлітків до шедеврів Рембрандта[8]? — спитала.

— Гадаю, хтось би заповнив цей пропуск. Я не висміюю вашу працю. Адже ви волонтер, чи не так?

— Так, — відповіла я, не будучи впевненою, що волонтерство може збільшити враження від моєї діяльності. Річ у тім, що я працювала безкоштовно, претендуючи на схильність до альтруїзму, а не тому, що знудилася до сліз від Чиказького жіночого клубу й беззмістовних корпоративних вечірок, на які Філіп наполегливо брав мене з собою.

Проведення екскурсій внесло в моє життя певний дискомфорт, як і будь-яке інше заняття, воно примусило мене виконувати інші обов'язки. Коли оповідала тур групам, говорила про техніку, про світлотінь і пропорцію, про різницю між живописом і графікою, кракелюри[9] з досвідченістю вченого, але не казала ніколи, що живопис означає для мене. Ніколи не розповідала, що бачити картину вперше — бачити по-справжньому, — є дивним натхненням. Коли я занурюю погляд у картину, відчуваю, що все змінилося й не буде більше таким, як раніше. Кольори здаються жвавішими, лінії та краї предметів більш різкими; і я закохуюся у світ та його красу, — трагедії й кохання, в історії, що відбиваються на обличчях перехожих, у блиск мокрого тротуару, чи у листочки, що показують вітру свої бліді животики перед бурею. Я готова розплакатися над розбитою яєчною шкаралупою під пташиним гніздом, над самим гніздом із його зубчастими берегами і птахом усередині, що от-от злетить.

Коли ми закінчили екскурсію, міс Пайн дозволила учням поблукати довкола — зробити замальовки, а не бігти до крамниці подарунків або кав'ярні. Кілька з них повернулися до залів Ренесансу (гадаю, голі груди Венери були варті того, щоб до них повернутися), інші насолоджувалися вібруючою красою імпресіоністів.

— Послухайте, — сказала міс Пайн, повернувшись і простягаючи мені поштову картку із зігнутими від того, що лежала в сумці, краями. — Якщо ви зміните свою думку й захочете зустрітися з підлітком, що лишився у вашій душі, я веду клас живопису у наступні вихідні в новій студії в Бактауні. Починаємо сьогодні. Можете прийти.

Дивлячись на картку, буцімто на двері в нову Нарнію[10], я уявила: яскрава студія, пахощі фарб і полотен, вагу пензля, що зручно лежить у пальцях — нове й знайоме.

— Це дуже ґречно з вашого боку, — я сковзнула в той безбарвний, байдужий голос, що був мені панциром, — але маю інші плани. — Сьогодні ввечері я мала бути присутньою на одному з обідів Філіпа, а завтра збиралася відвідати матір. Нічого з цього я не хотіла робити, краще провела би час у класі живопису, але моє життя було обтяжене обов'язками і майже геть вільне від того, чого я хотіла сама.

Вона здвигнула плечима. — Тоді іншим разом. Мій номер телефону тут. — Вона показала униз картки. І я побачила смужку засохлої фарби в неї на пальці — настільки знайома картинка, що збентежила мене. Це її рука чи моя, тільки десять років тому? — Жодного тиску. Просто розвага.

— Дякую, — сказала я, знаючи, що ніколи не прийду до неї. Я знала, що цю частину моєї душі мушу тримати далеко у глибині, але здивувалася, що знання це було таким болючим і пекучим, наче прийшло до мене зараз, а не багато років тому.

Коли учні й міс Пайн пішли, я з'їла кілька тістечок у кімнаті для персоналу, засуваючи їх до рота так швидко, що шкрябали язик, потім зібрала свої речі й пішла додому. Час від часу я ходила іншою дорогою, аби пройти повз галереї, де завжди можна було побачити щось хвилююче, нешанобливе й бентежне, але сьогодні мені треба було зустрітися з Філіпом. Він безуспішно намагався укласти договір з розробником на ім'я Тедді Стоктон, і це означало, що я приречена цілий вечір підтримувати невимушену бесіду з дружиною Тедді, Дімпі, та з дружинами інших гостей.

Удома я зупинилась перед дверима. Останнім часом я перебувала у стані незрозумілої «чорної» надії, що мій чоловік не повернеться додому.

Нічого поганого я йому не бажала. Лише хотіла, щоб він пішов. Він міг вислизнути крізь мишачу нірку або зникнути у колі стоячих каменів[11]. Або одного дня вирішив би, що з нього досить, і майнув на Карибські острови з кимось іншим, без мене. Я би зичила йому всього найкращого, чесно. Спакувала б речі й відіслала йому, з тюбиком крему для засмаги на додаток, написала би листа з найкращими побажаннями. Охайного, байдужого листа, нікого не звинувачуючи.

Я не замислювалася, що стояло за такими думками. Так довго стримувалася, ковтаючи небажані почуття, що навіть не спадало на думку, що періодичні фантазії про зникнення мого чоловіка свідчать про якийсь жахливий розлад.

Але, звичайно, не було жодного магічного кам'яного кола й жодних карибських островів, бо коли я відчинила двері, він стояв на кухні, недбало проглядаючи електронну пошту. Вигляд, утім, мав звичний, наче позував для фотографії у якомусь каталозі.

Філіп був старшим від мене, він балансував на лезі між сорока й п'ятдесятьма, але був із тих чоловіків, яким старший вік надає кращого вигляду. Менш гарний, але мужніший, як кінозірка або оглядач новин. Оскільки я не цікавилася пластичною хірургією, то вважала, що різниця між нашою привабливістю зростатиме, аж доки я вкриюся зморшками, висохну й посивію, стану схожою на стару тітоньку, а він набуде імпозантності щедрого благодійника.

— Ти запізнилася, — зауважив він, поки я, поклавши дамську сумочку, діставала светр, який завжди тримала в кімнаті для верхнього одягу. Вікна від підлоги до стелі, що дозволяли сісти на незручній канапці й безкінечно насолоджуватися краєвидом озера Мічиган, я твердо впевнена, були причиною того, що в нашому домі завжди було прохолодно. Коли я поверталась додому, навіть улітку завжди прослизала у цей светр. Завжди надягала шкарпетки й капці і, виходячи з душа, якомога швидше загорталася в рушник і халат, вода замерзала на шкірі крижаними кульками.

— Вибач, — відповіла я стримано, проходячи повз нього у вітальню. Віддавна не цілувалися при зустрічі чи прощанні. Ніколи не були парочкою на показ. Філіпа надто турбувало, що подумають інші, а я так боялася навіть після заміжжя бути відштовхнутою. Але тепер він навіть не притискав вуст до мого лоба, коли розходилися вранці й поверталися ввечері. Ми мусили показувати світові, що втрутився у наше приватне життя, зовнішню холодність чужинців, які зустрілися на коктейльній вечірці, впевнені, що зустрічалися раніше, і кидали зацікавлені погляди один на одного через кімнату. Чи ми не знайомі від… чи ми колись не…

Зібравши пошту, він притиснув її до кухонної чорної гранітної стійки, де не було жодної брудної плями. — Поспіши і надінь те чорне плаття, у якому ти була на акції із заснування бібліотеки. У тебе такий вигляд, наче ти забагато їла сьогодні.

Я глянула на сіру сукню, у якій була в музеї, намагаючись помітити зрадницькі крихти печива. Може, з'їла я і забагато, але навряд чи набрала зайвої ваги цього пополудня. І знов Філіп довідався, що з'їла те, що не слід було. Він був як добре одягнений бладхаунд[12], і коли я їла щось інше, ніж моркву, весь час шпиняв мене за це, навіть коли я ретельно перевіряла мої блузи, відшукувала сліди цукрової пудри, перш ніж іти додому.

— Добре, — відповіла я, проходячи у спальню, щоб одягнути чорну сукню. Протест був би марним зусиллям. Легше було їсти те, що він казав, одягати те, що він хотів, діяти так, як йому здавалось, я мала би. У цьому він був схожий на мою матір, але коли б вони змагалися між собою, ніколи б не переміг. У Філіпа було чимало способів досягти бажаного, мама ж могла вбити своїми канапками ба навіть просто добротою.

Я вдягла призначену мені сукню, а також черевики на високих підборах, які стискали пальці. У шлунку крутило й боліло, однак у ванній не було протикислотних пігулок. Перебравши купу сумочок на нічному столику, знайшла нарешті кілька пігулок у гардеробі й кинула до рота, витерла руки об сукню й повернулася до вітальні.

— Уже готова до виходу, — оголосила я, вішаючи светр у гардероб для верхнього одягу.

Філіп, що саме нетерпляче переключав канали, вимкнув телевізор і глянув на мене. — Що це в тебе на сукні?

Я глянула вниз, побачила крейдяні відбитки пальців. — Знаєш, якраз досліджувала місце злочину.

Навіть не посміхнувся. Зітхнув і потер очі. — Просто почисть її, Мадлен. Ми вже запізнюємось.

— Не люблю пропускати розмови з Дімпі, — сказала я. Потім пішла до кухні, намочила рушник і промокала ним пил, поки той не зник. Кинувши вогкий рушник на стійку, голосно зітхнула — це було моїм єдиним проявом пасивного опору, демонстрації Філіпові, що я не хочу йти на цей обід. Не хотіла робити вигляд, що цікавлюся станом інвестицій і розвитку, не хотіла розмовляти з дружинами. Ненавиділа, що ми вічно були на околиці. Цього разу було гірше, ніж завжди, бо натомість я могла би бути з міс Пайн. Могла б малювати, а по тому з'їсти сандвіч зі стеком, якого, напевне, немає в моїй дієті, і який, з більшою певністю, міг бути смачним, і до біса Філіпів гострий нюх.

Натомість пішли у «Дванадцять», де подавали модні коктейлі, маленькі, вишукані порції на великих тарелях, і офіціанти, такі уважні, що, здавалося, маю прикрити протекційно рукою мій благенький обід, щоб його, бува, не змели, коли зупинюся перевести дух.

— Мадлен, приві-і-і-т! — заревіла Дімпі Стоктон до мене. Ми бачилися лише кілька днів тому у Жіночому клубі, не були близькими подругами, але, судячи з вистави, яку презентувала, ми опинилися разом після війни.

— Привіт, Дімбі, — сказала я після того, як вона зронила два холодних напарфумованих цілунки мені на щоки. Вигляд у неї був, як у жінки на ім'я Дімпі Стоктон, з неймовірно тугим ліфтингом обличчя й коктейльними перснями, що були більш загрозливими, ніж стиснуті кулаки.

— Гадала, що побачу вас на зборах ради історичного товариства сьогодні, — промовила вона, і в її голосі почулося дивне роздратування.

— Ой, по п'ятницях зазвичай читаю сиротам, — відповіла вона урочисто.

— Так добре? Ви завжди робите корисні справи у громаді. — Дімпі погладила мене по руці. Схилила голову до неї. Наскільки віддалена вона від дійсності? Життя — це не мюзикл «Енні»[13]. Не можна просто прийти до притулку й, не викликаючи підозри, зігнати дітей на читання історій. Але Дімпі пливе щаслива у потоці. — Ви пропустили страшну суперечку, — промовляє, відкидає голову назад і пригощає мене історією драматичного вибору теми до щорічного свята.

Я кивала всьому, про що розповідала Дімпі, спостерігаючи, як Філіп обходить довкола столу, радісно потискаючи руки. Посмішка Філіпа була засліплююча, вона нагадувала мені, яким чарівним він був, коли ми вперше зустрілися, як я цінила його увагу, вона надавала мені усвідомлення, що є в моїй душі щось гарне, зрештою, особливе.

З часом він усе рідше й рідше ставився до мене так, переносячи увагу на людей, від яких чогось потребував, на людей, які не присягалися провести з ним усе своє життя. Тепер розумію, що його харизма — лицедійство, яке він міг умикати й вимикати згідно зі своїм бажанням, але й досі пам'ятаю, як почувалася у світлі його сонячної посмішки і як холодно ставало без неї.

До зустрічі з Філіпом я очікувала одруження, і тоді, як здавалося, почнеться моє справжнє життя. Тим часом дівчата, з якими учащала до школи, знайшли ідеальних чоловіків і мали ідеальних дітей, я ж ходила на побачення з синами й онуками жінок з кантрі-клубу[14], які влаштовувала мама. Мені ніколи не вдавалося затримати їхню увагу більше ніж на кілька побачень (щоправда, коли бути справедливою, вони затримували мою увагу не більше ніж на кілька хвилин). Жила сама й працювала у відділі випускників школи Магнолія Кантрі Дей, у тій самій школі, де я колись навчалася, писала делікатно-розпачливі прохання про створення благодійних фондів, що спричинили парад подій, на який навіть я не хотіла йти. Я малювала, читала, і так минали роки, аж доки я не підняла очі вгору й побачила, що мені майже тридцять і ніхто досі мене не вибрав.

Цікавість до мене Філіпа була полегшенням. Нарешті не буду єдиною одиначкою на зустрічах однокласників. Нарешті зможу втішити маму. Нарешті матиму доказ, що хтось може вважати мене вродливою, хтось вважатиме мене достатньою, вартою одруження з ним. Носила свою обручку, отриману на заручинах, як охоронний знак від чиїхось сумнівів і жалю, а скоріше від моїх власних.

Мама була в захваті від Філіпового родоводу. Його пращури, один по одному, заробили на торгівлі нерухомості, і тепер чоловіки в родині заробляли гроші, жінки їх витрачали, порядок, який здавався мені гнітючим з численних причин. Одружившись, зрозуміла, що не все так гладко. Після смерті батька родинний бізнес у галузі нерухомості перебував у стані кризи, яка загрожувала позбавленням засобів до існування численних кузин і швагерів, і лише завдяки кільком ризикованим справам і терплячим інвесторам, включаючи мого батька, корабель було поставлено на правильний курс і кожен знов міг повернутися до закупів у блаженному невіданні.

Чи питала, чому він досі не одружився? Ну звичайно! Мені було майже тридцять, і я була самотньою і, правду кажучи, такою могла лишитися до самої своєї смерті, Філіпові було тридцять п'ять, що для чоловіка не є проблемним віком, але він був досить старим для того, щоб хтось зводив брову з подиву. Він розповідав, що був заручений і вона розбила йому серце, і що він не міг отямитися. Гадаю, поки не зустрів мене.

Але я знала, чому він одружився саме зі мною. Тому що я зі шкіри лізла, аби сподобатися, він контролюватиме мене, а я не заперечуватиму, коли він наказуватиме, що я маю одягати, що можу їсти і як проводити час. Тому що їхній родинний бізнес був хитким, а мій батько міг укласти в нього гроші, коли Філіп стане достатньо близьким, а стати найближчим можна, одружившись із його донькою-перестаркою.

Знаю. Мені слід було помітити, що відбувається. Але я стомилася від недільних обідів у батьківському домі, від громадських зборів, на яких була єдиною незаміжньою, від праці, якою займалася від закінчення коледжу, від безкінечних повторів навчальних років. І тому що гадала: заміжжя змінить плин життя. Гадала, воно зробить мене особливою. Думала, це означатиме, що я не була недолугою, потворною і зламаною.

Отже, я відкинула побоювання й одружилася з ним. Вийшла за нього заміж і в мене було весілля, на яке мама вже втратила надію, переїхала до Чикаго, аби жити з ним, сказала собі, що це ознака, свідчення того, що можу бути чимось більшим, ніж мене бачили протягом цілого життя. І нехай я не така вродлива, якою мама хотіла мене бачити, не така приваблива, якими здавалися усі навколо, але для когось стала значущою.

Наразі цього було досить. Досить для мене й Філіпа, аби переконати себе самих, що ми відчуваємо щось таке, що зветься коханням. Але тепер ми цього не відчували. Усього цього більше не було достатньо.

Я, Дімпі й інші жінки пливли хвилями бесіди, в якій я не могла ні на чому затримати увагу. Більшість вечорів я страждала протягом усієї розмови. Увага переключалася на щось інше, я не могла сидіти спокійно, весь час крутилася на стільці, обсмикувала сукню. Зустріч з міс Пайн і учнями нагадала мені, ким я була раніше, а тепер я сиділа тут, соваючись на вишукано-агресивному стільці, відстежуючи кожен крок, що привів до рішення покинути її.

Крутячись у коловерті почуттів, я ставала сердитішою, стриманішою, хотіла бути в тому класі живопису, в одязі, в якому можна вільно дихати, хотіла бути кимось іншим в іншому місці. Коли чоловіки відсунули стільці від столу, я скочила з місця так різко, що мало не вдарила в гостре підборіддя Дімпі, яка схилилася вперед і слухала, що говорить одна з жінок. Філіп не поспішав, і я танцюючим кроком пішла до дверей, аби якнайшвидше сісти в машину, рухатися.

Чарівність Філіпа подіяла, бо коли ми поїхали, він стукав у стелю машини і збентежено кричав. Тедді, очевидно, погодився на гендель. Заплющивши очі, я відчувала, як колеса крутяться піді мною, і уявляла, що їду у потязі геть звідси, у якесь місце, вибране мною самою.

Але ми лише повернулися додому, й у вестибюлі Філіп став позаду, обхопив мене довкола талії так, що руки опинилися на роздутому від печива животі, і поцілував у потилицю. Я здригнулася й відступила.

— Послухай, Мадлен, щойно я заробив тонну грошей. Відсвяткуймо?!

— Я не в гуморі.

— Ти завжди не в гуморі, — пробурчав він, і я почервоніла від почуття провини. Коли ми познайомилися, я вважала Філіпа надзвичайно мужнім, але незабаром його вигляд став здаватися ідеальним, як у мармурової статуї, а жадання — тваринне й безособове — не спрямованим саме на мене. Міг збудити мене вночі, притискаючись, і я відчувала не збудження, а ображений шал, бо його жадання приходило хтозна-звідки, у темряві замість мене міг бути хтось інший. — Як ти збираєшся мати дітей, коли завжди перебуваєш не в гуморі?

Філіп почав безцільно вештатися по кухні, відчиняючи й зачиняючи дверцята шафок. Нарешті він голосно пихнув, зі стуком поставив на стійку келих з важким дном і налив собі щось випити.

Я й досі стояла в прохолодному вестибюлі, яким гуляли протяги, отже сягнула у гардеробну по светр, загорнулась у його м'яке тепло. Він пахнув мною: парфумами, забороненим морозивом, яке я їла, коли Філіпа вечорами не було вдома, і солдфлю, що лишився по моїй останній застуді.

— Ти ще не готовий мати дітей, — відповіла я. Діти були неслухняними й метушливими, Філіп не любив обидві ці риси, і коли з'являються діти, не можна бути найголовнішою особою в оточуючому тебе просторі, а це не подобалося йому найбільше.

— Це наступний крок. Якщо ти одружуєшся, мусиш мати дітей. У всіх наших знайомих вони є. Лише в нас немає. — Він різко ковтнув напій. Філіп, стурбований тим, що роблять інші, так боявся залишитися позаду.

— Саме тому ти зі мною одружився? Тому що це був твій наступний крок? — спитала я. Боліли ноги. Вислизнула з черевиків, розправивши пальці на холодній мармуровій підлозі, шукаючи полегшення.

— Не знаю. Настав час. Ми обоє стали старшими. Обидві наші родини хотіли цього.

— Добре. — Я розвернулася й пішла до вітальні. Усередині було темно, але крізь вікно я бачила вогні міста, що простягалися вдалину, спокійну чорноту води. Філіп зайшов за мною у кімнату і клацнув вимикачем, за мить єдине, що я бачила, були наші відбитки: мій, загорнутий у светр, мов боронилася від бурі, і позаду — його безлика фігура у дорогому костюмі і нетерплячий вигляд.

— Що ти хочеш, аби я сказав? Це наша проблема, Мадлен. Тобі нічого не подобається. Ти не буваєш щасливою.

— Ні, — відповіла я, вдивляючись у нас, відбитих у вікні, так, ніби дивилася якусь п'єсу. — Я не щаслива.

— Ти навіть не знаєш, як тобі поталанило, — він обернувся до мене, куточки вуст опущені, відхилився назад, проковтнувши лікер одним ковтком.

Поталанило. Я думала про те, як дні текли крізь пальці, минав нічим не заповнений час. Я не вважала щасливим життя, яке вибрала, але ніколи не хотіла такого. Кулаки були стиснуті, я відчувала дрож. Відганяла від себе гнів, розчарування, роздратування протягом років, і, здавалося, я більше не можу тримати їх у собі.

— Як мені поталанило, Філіпе? У чому? У тому, що я ніколи не можу робити те, що хочу? У тому, що ти завжди кажеш, що я груба, коли з'їдаю забагато кексів на мій день народження? У тому, що живу в цьому жахливому місці, де завжди мерзну? Це саме те, у чому мені поталанило?

Знала, що чимось ризикувала, будучи такою відвертою, але з розпачливою ретельною наполегливістю хотіла все це сказати. Хотіла носити одяг, який подобається саме мені, мати власні плани, хотіла працю, мої власні гроші, займатися живописом, хотіла будинок, не схожий на музей, міркувала, як потрапила до цього місця, де мала все й не мала нічого для мене насправді важливого.

Філіп саркастично посміхнувся, обернувся, налив собі ще. — Більшість жінок були б у захваті від такого життя. Дорогі обіди, красивий одяг, професійно оздоблений дім, успішний чоловік.

— Філіпе, я б теж була в захваті, коли б усе це мене цікавило. Однак не цікавить. Не мрію про вишукані ресторани, ні про одяг, ні про внутрішні декорації — усе це мені байдуже. — Я раптом замовкла, дихання пришвидшилося. Я не знала, що іще хотіла сказати про це, слова виривалися з мене, я була повна безнадійної, безглуздої люті, що передує безконтрольному плачу, який не міг сприяти вдумливій розмові.

— Тоді чому, — спитав Філіп з безсердечною відстороненістю, і очі його блищали, — ти й досі тут? Може, нам не треба більше хвилюватися? Просто розлучімося.

Глава друга Марджі, 1919

Моя бабуся, Маргарет (Марджі) Пірс була видатною мрійницею, щойно навчившись писати, вона почала занотовувати історії, що розповідала самій собі. Іноді то були пригодницькі історії, але частіше — любовні оповідання. Йшлося в них про втечу, романтику, про майбутнє, яке, ймовірно, в неї буде. Про життя, яке вона хотіла прожити.

Так само, як я думала, що моє життя почнеться з весілля, бабуся уявляла початком свого життя дебют. До того моменту вона уявляла своє життя закритим бутоном дикої троянди, що чемно чекала ритуалу цвітіння, який би приніс їй усе, що вона вимріяла: романтичне кохання й красу, пригоди й мистецтво.

Звичайно, так не сталося. Коли б ми з бабусею подумали над цим, то зрозуміли би, що перший бал і весілля — поняття, протилежні свободі: вони замурували б нас у родинні й громадські клітки, з яких ми так прагнули вирватися. Але на той час здійснення наших мрій здавалося шансом бути вродливими, одного разу, і як могли ми знехтувати цим?

Перший бал Марджі відбувся вітряного, морозного грудневого дня у Вашингтоні, округ Колумбія. Було так зимно, що хмари втекли, лишивши ясне небо і зорі, що блищали на ньому в темряві. Тиждень тому вона приїхала додому на перші свої канікули з коледжу, де довгими місяцями занять уявляла, як нарешті зійде сходами готелю, зробить великий реверанс, й усе зміниться, почнеться.

Останнім часом від хвилювання в Марджі зник апетит, і кісточки ключиці чарівно стирчали, обличчя з високими вилицями було рум'яним. Намагалася шити, читати, аби швидше минув час, але не могла всидіти спокійно. Натомість знов і знов підбігала до вікон, дивилась на людей, що йшли тротуаром, опустивши голови, захищаючись від вітру. Погода змушувала поспішати, знайти прихисток, і, здавалося, усе прискорювалося, машини мчали, трамвай дзвенів, проїжджаючи поспіхом. Але коли вона відходила від вікна й дивилася на годинник, час ледве рухався.

Коли, нарешті, настала п'ята година, вона швидко побігла нагору, скинула денну сукню й одягла свій власний корсет і нижню спідницю, перш ніж увійшла її покоївка Неллі.

Сукня обгорнула її шелестом єдвабу й ароматом квітів. Неллі вклала до неї пелюстки троянд, поки вона висіла, і кілька з них випурхнули на підлогу, щойно руки Марджі слизнули у рукава. Сукня була зшита з білосніжного єдвабу й мала V-подібний широкий виріз. Незважаючи на пору року, рукава були короткі, тому вона одягла на руки довгі рукавички, у яких напевно спітніють руки. Але найголовнішою прикрасою сукні були троянди, що закривали ліф і спускалися до подолу, між ними ховалися нерозкриті бутони з зеленими листочками. Марджі здавалося, що сад прийшов у її життя.

Інші дівчата — старшокласниці й студентки коледжів — мали поклонників і навіть кавалерів, хоча Марджі ніколи не думала про щось таке. По-перше, батьки би заборонили, а по-друге, хто дивитиметься на її товсті щиколотки й широкі плечі, коли є такі дівчата, як Елізабет Табб або Люсина Спенсер, ніжні, з дитячою посмішкою Мері Пікфорд[15] і виразними очима Глорії Свенсон[16]. Однак цього вечора, повільно спускаючись сходами, вслухаючись у шелест єдвабу довкола нижньої спідниці, відчуваючи незнайому вагу діадеми на голові, вона подумала, що сьогодні варта того, щоб на неї дивилися. Ось вона, подумала, та ніч, коли починається її життя.

У готелі учасники балу чекали в холі. Деякі сукні, міркувала Марджі, були приголомшливі, сучасні, навіть недбалі, тканина вільно спадала, безперервно рухаючись, і робила фігуру хлопчачою, квадратною. Кравець запропонував Марджі подібну. — Це найновіша мода, — сказала жінка, показуючи сукню з тонкого атласу з накладним мереживом, широку і спадаючу.

Мати Марджі переполошилася. — Під неї навіть корсет не можна одягти!

Корсет Марджі не обходив, вона любила вільно дихати, але заперечувала щодо якості самої сукні, та здавалася їй надто звичайною у порівнянні з тою, про яку вона мріяла. Сукня була красива й гарна для жінок, що мали шикарний вигляд у сукнях, які модельєр притримував для неї. Але у тих жінок не було ані широких плечей і великого бюсту, ані мускулястих литок, як у неї. Марджі знала, на що вона буде схожа в цій сукні.

Але багато дівчат мали сміливість зробити цей крок. Енн Дьюлані й Елсі Міллер перші обтяли волосся, довівши матерів до шалу, а інших — до шоку. Вони, звичайно, наділи б цю сукню, і, напевно, високі й стрункі, мали б приголомшуючий вигляд. Розслаблено напівлежали на канапах, наче сама думка про бал вичерпала усі їхні сили. Дві інші дівчини в коротших сукенках куйовдилися біля відчиненого вікна й палили (пляшка, яку вони передавали одна одній, напевно, не містила лимонад). Ще кілька дівчат у традиційніших сукнях стояли у протилежному кінці кімнати й робили вигляд, що розмовляють, крадькома милуючись своїм відбиттям у дзеркалі над каміном.

У розпачі Марджі шукала когось досить знайомого, щоб посидіти з ним, поки не видивилась Грейс Скотс та Емілі Гаррісон Палмер, з якими ходила до школи до дев'ятого класу, поки не вступила до Еббот Академії, а вони — пішли до школи міс Портер. Їхні сукні були такими ж традиційними, як і її, і, підсівши до них на канапу, вона відчула полегшення й знайомий дрож, який зазвичай охоплював її, коли порівнювала себе з іншими дівчатами, що завжди були вродливішими, моднішими, сучаснішими, ніж вона.

— Хто вони? — пошепки спитала Марджі, крадькома схиляючи голову в бік дівчат із цигарками.

— З півдня, — відповіла Емілі Гаррісон з гордовитою зневагою. Вона була багатою, її батьки приїхали до Вашингтона з Атланти й мати мала такий масний акцент, що його можна було намазувати на хліб. — А ці, — додала, показавши на дівчат біля каміну, — з європейських королівських родин. Можеш у це повірити? Далекі родичі, звичайно. Кажуть, що вештаються тут, шукаючи чоловіків, бо їхні батьки бідні, мов церковні миші.

— Не пліткуй, Емілі Гаррісон! — розсердилася Грейс. Була надзвичайно доброю, з тих дівчат, яких учителі обирали для опіки над новими учнями і які були схильні до гірких сліз у разі найменшого розчарування. — Певна, що вони дуже милі.

— Я не сказала, що вони не дуже милі, сказала лише, що дуже бідні, — заперечила Емілі Гаррісон, підняла руки й оглянула нігті. — У Європі всі бідні. Тут, здається, також. Мама казала, що за її часів не було балів зі стількома дебютантками відразу.

— Вони такі гарні, — зітхнула Марджі, розмірковуючи про європейок. Вони не дивилися на неї, їхні сукні мали глибокий виріз на спині, що демонстрував білу, як сніг, шкіру. Чи були вони принцесами, спитала вона себе. На двох були діадеми, що виблискували у світлі каміна, але на Марджі теж була діадема, хоча навряд чи вона була принцесою. Просто вони здавалися витонченими, досконалими, у рухах їхніх рук проглядала грація балерин, вигини ший, кістки обличчя немов були викарбовані з мармуру. Горді постави, прямі плечі. Марджі мимоволі виструнчилася. Навіть не будучи принцесами, вони були членами королівської родини, і вони спускатимуться сходами разом з нею.

— Це бентежно? — спитала Марджі. Вона не могла стриматися. Припускала, що має бути спокійною, як Енн і Елсі, млосно відчуженою, як ті на канапі, однак у неї не виходило. Вечір обіцяв їм блиск, іскри, елегантність, таємницю збентеження. Ох, Енн і Елсі були просто дурненькі, от і все. Вона танцюватиме з Робертом Велшем, надзвичайно гарним другом родини, він має бути її кавалером, вона питиме шампанське, навіть якщо батьки і не схвалюють це, і насолоджуватиметься кожною миттю.

— Жахливо хвилююче! — підтвердила Грейс, й іскорки в її очах були зовсім такими, як в очах Марджі, хоч Грейс і запевняли, що вона одружиться з Тео Геловеєм — їхні родини про це давно домовились — і, може, зовсім би сюди не прийшла, коли б її мати фактично не була однією з впливових осіб вашингтонської громади. — Я бачила бальну залу дорогою сюди, вона надзвичайно пишна. І твоя сукня, Марджі, насправді приголомшлива. Вигляд у тебе пречудовий.

— Дякую, — відповіла Марджі стримано, хоча серце її забилося швидше від компліменту.

Батько сказав їй: — Маєш прегарний вигляд, кицюню. — Але це було його особливістю, мама сказала: — Твоя діадема з'їхала, — а після того, як я її наділа, — Неллі не зробила нічого жахливого з твоїм волоссям. — То була найінтимніша похвала, яку Марджі коли-небудь чула від своєї матері — худої серйозної жінки, що ніколи не розуміла своєї мрійливої неповороткої доньки, яку їй удалося народити.

— Ти теж гарненька, — сказала вона Грейс. Може, за нормальних обставин це було перебільшенням. Добре, що Грейс була доброю, а її батьки — такими багатими, бо у рисах дівчини не було нічого видатного. Втім, не сьогодні. Грейс була темноволосою, і її світло-жовта сукня яскраво відтіняла шкіру, вона була щасливою, і Марджі відчула порух сентиментальної ностальгії за тим, якими дівчатами були раніше й за тією жіночністю, що почали набувати.

— Леді. — Місіс Скотт, мати Грейс, з'явилась у проймі дверей. Дівчата з півдня швидко загасили цигарки об скло, Марджі бачила, як пляшка не-лимонаду зникла під спідницею однієї з них. Місіс Скотт утягнула носом повітря й подивилася на них несхвально. — Ми готові починати.

Прізвище Марджі, Пірс, спричинило до того, що вона опинилася у середині шеренги, точно позаду Емілі Гаррісон Палмер, але цього вечора їй хотілося, щоб то була Робертсон, або навіть краще Циглер, аби довше побути у передчутті, відчути дрож у шлунку й жар на щоках. Спочатку не бачила нічого, опріч холу й шеренги дебютантів перед собою, але коли Емілі Гаррісон почала свій повільний спуск, уся краса розляглася перед нею: яскраві канделябри вгорі, блідий блиск дівочих суконь, яскраві призми сотень діамантів, які робили зал ще яскравішим. Дихання зупинилося в грудях, і вона не дихала, не рухалась, тримаючи у руках цю мить обережно, наче кришталь, наче сніжинку, боячись, що та от-от закружляє у повітрі, розтане або розіб'ється і, врешті-решт, зникне.

Вона пообіцяла собі запам'ятати все, кожну мить. Але щойно поставила ніжку в атласному черевичку на першу сходинку, як усе стало безкінечним яскравим туманом. Вона зберігала спогади про все, що тільки могла: про оксамитовий килим під ногами в атласних черевичках, руку Роберта під її рукою, як колихалася сукня довкола її колін, коли робила реверанс, витончений і повільний, як пліє[17] танцюриста. Бульбашки шампанського на язиці, Роберт стоїть обок неї, задерев'янілий й офіційний у своїй білій краватці, той цілунок, що батько зронив їй на чоло, коли танцювали вальс, вигляд дебютанток з їхніми кавалерами, що як квіти кружляли у танці, як сніжинки, як усе, що може бути гарним і яскравим, чаруючим.

Коли бал закінчувався й столи були вже прибрані, а більшість батьків пішли до більярдної покурити, а мами пурхали залом, балакаючи й пліткуючи, або сиділи біля столів, слухаючи оркестр і згадуючи свій перший бал у більш елегантні часи, коли ще не було стільки страждань, коли гинуло не стільки юнаків, а жінки не були такими пихатими, незадоволеними й відчуженими, Емілі Гаррісон підійшла до Грейс і Марджі, що самотньо стояли на танцювальному майданчику, щасливо зітхаючи, слухаючи музику. — Ходімо нагору, — запропонувала Емілі Гаррісон, — там вечірка.

— І тут вечірка, — відповіла Марджі, дивуючись, що трохи сп'яніла, а ще більше з того, що їй це подобається.

Емілі підморгнула: — Не така, як тут. Справжня вечірка. В однієї з європейок кімната нагорі. Усі вже пішли, невже ви не помітили? Ходімо. — Марджі роззирнулася довкола й побачила, що у бальному залі лишилися тільки вони троє з усіх дебютанток. Решта дівчат, а також їхні кавалери, зникли. Фактично, вони були наймолодшими у цій кімнаті, на двадцять років молодші від інших.

— Ой, я не можу, — заперечила Грейс, і Емілі Гаррісон нетерпляче пирхнула.

— Ну звичайно ж ні, ідеальна Грейс! А ти? — спитала, обернувшись до Марджі, яка здивовано відступила назад. Справжня вечірка? Не відала, що це означало, але була певна, що ніколи не піде на те, що схильна до бунту Емілі Гаррісон називає справжньою вечіркою. Та ніч була чарівною, і вона не хотіла, щоб вона закінчилася. Чому б не піти?

— Мушу сказати батькам, — промовила вона. — Вони незабаром підуть.

— Скажи їм, що підеш додому зі мною. Поквапся. — Батьки Марджі сиділи за столом з мамами Енн і Грейс, схиливши голову одне до одного так, що здавалося, усі їдять з одної тарілки. Коли Марджі підійшла, вони поволі розділилися — розмова змушувала їх склеїтися, як іриски. — Твоя діадема знову з'їхала, — сказала її мати, на ній була сукня з важкого блакитного оксамиту, через який її очі горіли, мов сапфіри.

Безтурботно махнувши рукою на діадему, яка зовсім не з'їхала, Марджі повідомила, що вона й ще кілька дівчат підуть до Емілі Гаррісон, може, вона там переночує, якщо їй дозволять.

То була найбільша неправда, яку вона сказала за все своє життя, і тієї миті, коли мати проникливо глянула на неї, подумала, що та довідається, але погляд матері знов повернувся до місіс Дьюлані й місіс Скотт, яка ні на хвилину не припинила розмови. Мати махнула Марджі, сказала, щоб та заради бога не зіпсувала сукню, попросила покоївку Емілі поклопотатися про неї, і щоб вона не забула шубу, яку позичила у своєї матері й лишила на вішаку для пальт. Усе це Марджі пообіцяла, і мати дозволила їй піти.

Невже все було так просто? Те, що Енн і Елсі були бунтівницями, перестало важити. Як легко вислизнути з-під чиєїсь опіки за правильних умов.

Дівчата лишили Грейс самозадоволено похитуватися у бальній залі, як лілею на вітру. Поїхали в ліфті на горішній поверх і помчали холом до кімнати, двері якої були дбайливо прочинені, крізь них чулася музика. Щойно Емілі Гаррісон поклала руку на ручку дверей, почувся крик і хрипкий чоловічий сміх, і Марджі трохи позадкувала. Зараз — далі від оркестру й яскравого бального залу — вона почувалася тверезішою і більш переляканою, але Емілі Гаррісон пошепки звеліла їй увійти.

Усередині Марджі стояла біля дверей, злякана й зачарована. Хтось уклав їй у руки келих шампанського, вона випила його одним духом, і в голові стало легко, як раніше.

Одна з дівчат з півдня сиділа на канапі з цигаркою і чимось схожим на чарку джину. Вона зняла мереживну накладку з ліфа сукні — Марджі побачила її недбало кинутою на стільці, — і тепер була в атласній блузі, і Марджі була впевнена, що під нею нема нічого. Біля неї сидів якийсь чоловік. Ще один палив. Попіл падав на подушки кремової канапи між ними.

У кутку фонограф грав Ела Джонсона[18], кілька європейських дівчат (і, на подив Марджі, Елсі Міллер також) танцювали зі своїми кавалерами, які зняли краватки й фраки. Це не були танці, наприклад, кадриль, яку вона розучувала, їхні тіла притискалися одне до одного, Марджі не вдалося би просунути руку між ними. Один з чоловіків зронив попіл на сукню високої європейки, але, здавалося, цього ніхто й не помітив або не звернув уваги. У Елсі та її кавалера очі були заплющені, від захоплення чи лікеру, вони рухалися повільніше й повільніше, схиляючи голови одне до одного, потім почали цілуватися, спочатку ніжно, а потім пристрасно. Марджі дивилася, вона ще ніколи не бачила, як цілуються, а тим паче з такою жагою, а коли відвернулася, обличчя її горіло від сорому й заздрості.

Дим висів у повітрі, наче туман. Крім тих, хто палив цигарки, кілька чоловіків грали в карти й палили сигари на кухні й у передпокої. Емілі зникла, і Марджі відразу стало ніяково й жарко, корсет затискав живіт. Вона швидко пройшла через кімнату до задніх дверей, номер, мабуть, займав увесь поверх, подумала, й відчинивши їх, побачила парочку, що займалась любов'ю. Захряснувши двері, вона притисла руки до грудей. Невже всі інші займалися саме цим, коли вони з Грейс дивилися й самі ставили маленькі п'єски або читали вечорами по п'ятницях? Невже це часто відбувалося довкола неї, а її просто дотепер не запрошували? Чи то була частина нового світу, що тремтів перед ними, готовий відкритися й поглинути їх?

Це все не її, міркувала вона. Але що їй робити? Вона не могла піти зараз. Її мати була певна, що вона ночує в Емілі Гаррісон, і в неї не було навіть екіпажу.

Вийшовши з димної вітальні, Марджі опинилася в холі, обклеєному багатими дамаськими кремовими й сріблястими шпалерами. Раптом одні з дверей відчинилися і з'явився її кавалер Роберт Велш, поправляючи одяг і гасячи сигару, що стирчала між зубів. Дівчина спалахнула. У Марджі була препогана звичка завжди червоніти у присутності хлопця її віку — або чоловіка, як зараз, — особливо гарного, а Роберт Велш був саме таким. Почувши, як позаду нього захряснулася кришка унітазу, почервоніла ще більше. — Привіт, з тобою все гаразд? — спитав він. Не в змозі на нього дивитися, вона кивнула.

— Вечірка надто бурхлива для тебе, чи не так? — спитав він і, вважаючи її приголомшений погляд відповіддю, узяв під лікоть і вивів з вітальні. — Ходімо. Подихаєш свіжим повітрям. Він провів її через хол до останніх дверей, що виходили у велику й, на щастя, порожню спальню. Завівши туди, зачинив двері і пройшов уздовж стіни у глибину, відсунув завісу, за якою були двоє французьких дверей. Вдячна, вона вийшла крізь них назовні.

Вітер охолодив шкіру, і Марджі пошкодувала, що не взяла шубу з роздягальні. Мама дуже розсердиться, якщо вона її забуде, тим паче після того, як їй про неї нагадала. Завше нарікала, що Марджі безвідповідальна, пустоголова й легковажна, і дівчина мусила визнати, що та майже завжди мала рацію. Так легко було заблукати у власних думках чи в книзі, або в оповіданні, яке вона писала.

Вдихаючи великими вдячними ковтками свіже повітря, Марджі відчула, що серце б'ється повільніше і жар зникає з обличчя.

— Чорт, тут холодно, — тихо промовив Роберт. Він зняв куртку й накинув її на Марджі, обгорнувши нею її плечі. Вона закуталася щільніше, відчуваючи на тканині запах мила, брильянтіну й тютюну.

— Вибач, — промовила вона, коли прохолода освіжила її. Вона почала тремтіти, але рухатися не хотілося. Запаморочення від шампанського минуло, і натомість прийшла інша насолода. Зорі над ними були блискучі й яскраві, і вона відчувала тверду впевненість поруч з Робертом.

Він був безтурботно гарний, і хоча намагався бути м'яким, у ньому відчувалося щось брутальне, він їздив на спортивному «Монро Родстер», і хоча був старшим від неї, десь близько двадцяти п'яти, не поспішав улаштуватися й одружитися, ба навіть заробляти на життя. Вона часто чула, як він розповідав про ту чи іншу вечірку або свої подорожі до Атлантик-Сіті, Бостона чи Нью-Йорка.

Її батьки вибрали його її кавалером і, можливо, його батьки погодилися. І тепер вони були тут, самі, і він не хотів брати участі в тому, що відбувалося на вечірці, як і вона. Може, він такий, як і вона, трохи сором'язливий, трохи мрійливий? Може, увесь цей час ніхто його не розумів, і йому був потрібен хтось, хто дозволив би бути самим собою, і побачив, що це саме вона, і вона буде дивитися на нього своїми вологими очима, її серце завмиратиме, і…

— Не треба вибачатися, — сказав він, — у тебе зуби цокотять. Мабуть, ти змерзла. Тобі краще? Може, зайдімо всередину?

Здригнувшись, вона кивнула. Показав рукою, щоб заходила першою. Він зачинив за ними двері, але в кімнаті було й досі прохолодно, і він підійшов до каміна, узяв тримач сірників з полички і запалив дрова в каміні. — Сідай, — промовив, показуючи на найближчу до вогню канапу. Вона сіла на подушки, вислизнувши з його куртки, а він узяв з ліжка плед і накрив її, посміхаючись і підморгуючи їй, наче між ними був якийсь секрет. Марджі знову відчула жар на обличчі.

— Дякую, — сказала вона по кількох хвилинах, зігрівшись. — Не знаю, що на мене найшло.

Роберт здвигнув плечима. Він сів у крісло біля каміну, закинувши нога на ногу. Потім витяг досі незапалену цигарку з рота й поклав її у велику кришталеву попільничку, що стояла на веретеноподібному столі. — У тебе був дуже бурхливий вечір, а ця вечірка швидко перетворилася з розваги на надмірність.

Серце Марджі знов почало битися швидко-швидко, коли згадала Елсі й того чоловіка, що жадібно цілувався, про парочку у спальні, спалах переплетених рук і ніг, які побачила, перш ніж зачинила двері. — Чула, що європейки надто вільні за нашого часу, — сказала вона, намагаючись говорити це з обізнаністю, наче ходила на вечірки так само часто, як він.

Замість того, щоби з неї посміятися, Роберт просто кивнув. — Вони такі. Але не треба їм докоряти. Багато пережили. Справжнє чудо, що там хтось іще залишився після війни та грипу[19].

— А ти чому не пішов? — спитала Марджі нерішучо. — На війну.

Не відповівши, він кілька секунд дивився у вогонь. — Гроші, — проказав він нарешті, — дозволяють деякі привілеї. Батько відкупив мене.

— О! — Думка, що він навмисно уник служби в армії, викликала в неї сором за нього. Вона захотіла сказати йому щось заспокійливе. — Звичайно, ти дуже потрібний компанії. Добре, що лишився вдома, хто б інакше перейняв справу твого батька, якби ти… — Замовкла, злякавшись, що зараз натякне на трагічну смерть.

Здавалося, він не помітив. Досі дивився у вогонь, раптом вийшов із задумливості, і на його обличчі знов з'явилася щира посмішка. — Так, так, може, принести нам щось випити? — спитав, але не став чекати відповіді. Зіскочив зі стільця і вибіг з кімнати, перш ніж Марджі встигла щось вимовити.

Щойно він вийшов, вона усвідомила, що сидить сама у спальні, з чоловіком. Ніколи раніше вона не була в такій ситуації, не допускала навіть думки про таке до заміжжя. Та чи справді жахливо, що вона зовсім не почувається винною?

Звичайно, вона знала, що треба робити. Вона мусила негайно піти з цієї вечірки, залишити ці неподобства позаду себе, спуститися сходами, забрати своє пальто з роздягальні, поки вона не зачинилася і материне хутро не зникло у чистилищі чи десь, куди зникають пальта, залишені в роздягальні після закриття. Швейцар готелю викличе їй таксі, вона назве свою адресу голосно і спокійно, ніби завжди подорожувала сама серед ночі: «3241 вулиця» — потім подзвонить у двері, батько заплатить за таксі, по годині вона вже безпечно лежатиме у своїм ліжку, сукня висітиме на дверцятах гардеробу, і нічого цієї ночі більше не трапиться, крім сну з дивним кінцем.

Але вона не пішла. Вона сиділа біля каміна, закутана у плед, а за кілька хвилин повернувся Роберт з відерцем із пляшкою шампанського в одній руці й келихами на пальцях другої. Коли двері відчинилися, вона почула уривки розмови і сплески музики, що відразу стихли, коли він їх зачинив.

— Сподіваюся, ти любиш шампанське. Є джин, але до нього треба звикнути. — Він поставив відерце з шампанським на кінець столу, дістав пляшку, запотілу від крижинок, за допомогою серветки витяг корок. Той вистрибнув з різким хлопком, і Марджі почула шипіння, коли він наповнив її келих.

— Дуже люблю шампанське, — відповіла Марджі, хоча весь цей вечір була наче на «руських гірках», і їй слід було давно їх покинути. Однак, коли він подав келих, узяла його, пила дрібними ковтками, даючи бульбашкам лопатися об язик, і відчувала солодкість.

— Не хочеш бути тут, на вечірці? — спитала вона. Роберт налив собі напій. Вона здивувалася, коли він сів біля неї на канапу і чокнувся своїм келихом, він був так близько, що вона відчувала його тепло. Хоча цього вечора вона торкалася його багато разів — коли він вів її зі сходів, коли танцювали й рука торкалася її спини, — та зараз ця близькість здалася інтимною до сорому.

— Не сьогодні. Стомився від цих дівчат. Тільки пліткують і розмовляють, що про сукні й заміжжя. Хотів би поговорити з тобою, Марджі.

— Дякую, — сказала вона, в голові їй запаморочилось від такого незначного компліменту.

— Отже, тобі сподобався бал?

— Дуже-дуже. — Вона посміхнулася і знов усе згадала. Ніяковість, що вона відчула на вечірці, зникла, легка веселість від алкоголю перетворилася на тиху спокійну радість, а коли вона витягла ноги, побачила, як троянди спадають по тканині її сукні і пальці ніг у гарних атласних черевичках. І навіть якщо Роберт просто гає з нею час, вона зробить вигляд, що це щось інше, і ніхто ніколи про це не дізнається.

— Коли повертаєшся до школи?

— Ну, не те щоб це сталося зовсім нескоро, — відповіла вона, підняла й витягнула руки над головою. Їй було тепло й затишно біля каміну з келихом шампанського, і вона дозволила пледу зіслизнути на коліна.

— Я їду до Європи відразу після Нового року.

— О! Працюватимеш там?

— Боже мій, ні! — відповів Роберт і влив у себе величезний ковток напою. — Зараз я в пошуку. Хочу якомога довше уникати особливої відповідальності.

— Не хочеш займатися бізнесом?

— Анітрохи, а ти? Ти не дуже поспішаєш вийти заміж і виштовхувати у світ дітей, перетворитися, зрештою, на свою матір, адже так?

— Господи, ні! — здригнувшись, відповіла Марджі, утягнувши в себе велику порцію шампанського, імітуючи Роберта. Той весело розсміявся. — Моя мати — остання особа, на яку я хотіла б перетворитися. — Потім їй стало соромно, що вона так погано говорить про свою матір, і вона поривчасто обернулася до нього. — Ти ж не скажеш їй, що я так говорила, чи не так?

Зуби його заблищали в усмішці, він підморгнув їй повільно, визивно. — В жодному разі, принаймні до того часу, поки ти не скажеш моєму батькові, що я ратше помру, ніж прийму від нього шолом корабельного бізнесу Велшів. Вони настільки вдячні, що я не зриваю маки на полях Фландрії[20], що відкладають це доти, доки я не послужу десь, щоб ім'я родини було незаплямованим. Але зрештою, Марджі, вони прохатимуть про це, вимагатимуть. — Розповідаючи про це, він став сумним і похмурим. — Ми приречені до цього. Приречені перетворитися на наших батьків.

— Ні. — Марджі підвелася, скинувши плед, і топнула ногою. — Не робитиму цього. Стану іншою, побачиш. Стану письменницею, житиму в Європі й ніколи не одружуся. Закохуватимусь знов і знов, і ніхто не зможе мене зупинити.

Роберт дивився на неї, наче на щось зважуючись, потім допив свій келих, підвівся і, на здивування Марджі, обійняв її, наче зараз вони почнуть танцювати вальс. — Звичайно, так і буде! — промовив він, і смуток покинув його обличчя так швидко, що Марджі подумала, чи не примарилися їй усі ці похмурі пророцтва. — Збираєшся жити в Парижі й пити шампанське з черевичка, писатимеш книги, яких досі ніхто не читав. — Сказавши це, він закружляв її по кімнаті, наче вони й досі були в бальній залі, вміло ведучи між меблями, яких, здавалося, не помічав. Марджі сміялася, відкинувши голову назад і дивлячись у стелю над собою, у той час як вони танцювали в кімнаті, слухала потріскування вогню й тихі звуки вечірки поза музикою, яка лунала лише для них. — А я поїду до Італії й житиму, як маркіз, і ніколи-ніколи не думатиму про вантажі, кораблі, про тарифи чи будь-який фрахт, зовсім не думатиму. — Марджі знову сміялася, а потім він раптово зупинився.

— Оп! — Вона ще сміялася із заплющеними очима. А коли їх розплющила, Роберт дивився на неї уважно, ніби чогось шукаючи у її обличчі.

— Марджі, — промовив він низьким тихим голосом.

— Так?

Він нічого не відповів, просто витяг її руку зі своєї, обійняв за талію, притиснув до себе близько, ближче, ніж під час танцю у бальній залі, так близько, як це робили танцюючі у вітальні номера, троянди обсипалися з її сукні на його тугий білий жилет, а потім вона, ніби робила це все своє життя і відала, що станеться от зараз, затріпотіла віями й заплющила очі, коли він поцілував її.

Неможливо, щоб чиїсь губи були такими м'якими, в ній буяли тисячі почуттів, вона вдихала його запах, відчувала тепло його тіла, його руки, тверді й міцні, на своїй спині, ніжні рухи його губ, а потім язика, спочатку вона обурилася, а потім пробудилися природність і піднесення. Її тіло полинуло йому назустріч, і коли він відірвався від її вуст, почав цілувати їй шию, вдихаючи аромат її парфумів і шкіри. Його рука гладила її ніжну шию, небезпечно спускаючись усе нижче, вона не зупиняла його, вона не хотіла зупиняти його, бо її внутрішній голос казав, що не слід цього робити, і це не був голос леді та доброчесної дівчини, це був голос її матері, а ця ніч була для неї, для неї одної, і вона робила те, чого найсильніше бажала.

Вони цілувалися, аж її губи спухли, запаморочення від шампанського перетворилося на запаморочення від жадання, і вони обоє лежали на ліжку, не припиняючи цілуватися, і її руки на його тілі були такими ж сміливими, як і його на її. Вони так і заснули разом, їхні вуста були близько, руки зімкнені в інтимнім потиску, він зігрівав її, а вона відчувала, що її романтичні фантазії здійснилися.

Уранці, коли вона прокинулася, сон моментально покинув її. Він пішов, і після цього вона не бачила Роберта Велша майже п'ять років.

Глава третя Мадлен, 1999

Філіп не зволікав, щоб побачити, як його загроза подіє на мене. Він узяв свою чарку й крадькома пішов до кабінету. Я постояла на кухні, приголомшена, і попленталась у спальню, схопивши кілька пігулок, щоб угамувати шлунок.

Його бік ліжка був порожній, я крутилася й вертілася, куталася в кілька ковдр, аби зігрітися.

Нарешті, перед світом, запала в сон. Прокинулась кволою й дезорієнтованою. Пройшла коридором, тихо відчинила двері до кабінету, але Філіп уже пішов. Біля вхідних дверей не було ані його ключів, ані портфелю. Був вихідний, але, можливо, він попрямував до офісу. А може, втік, щоб не зустрічатися зі мною.

Треба було поговорити з ним, попросити пробачення, знов зробити все правильно. Скільки б я не нарікала, коли уже не могла мовчати, та розлучитися не могла. Не могла, і все. Це було б визнанням, що я невдаха, що мене не можна кохати, що я не була, зрештою, досить гарною для нього. Померла би від сорому. Мати була б приниженою. Ні, не можу.

Знов і знов я набирала номер мобільного Філіпа. Номер його офісу. Не відповідав.

Що, як він саме це мав на увазі? Що, як насправді все скінчилось? Я піднесла руку до горла, ніби насправді могла знов запустити дихання, що зупинилося в ньому.

Що мені робити? Ким я стану, коли Філіпа не буде поруч? Більше ніхто зі мною не одружиться. Доведеться покинути Стаблер. Поїхати з Чикаго й лишити ряд галерей у Рівер-Норт, де я могла блукати годинами, бачити десятки картин, які все змінювали. Буду змушена повернутися в рідне місто. Назад до Магнолії, до моєї матері, Асоціації жінок і вологих літніх місяців, блукати серед руїн мого життя й оплакувати невдачі.

Магнолія. Суперечка затьмарила нависаючу наді мною примирливу поїздку до матері, але через три години я мала бути в літаку. Не можу зараз їхати. Не можу? Мушу залишитися й залагодити все з Філіпом. Хіба що він точно не хоче мене бачити. Не хоче розмовляти зі мною.

Але, може, коли б я поїхала, поїхала й лишила Філіпа самого на деякий час, він би заспокоївся. Минулої ночі просто я була не в гуморі, спіймалася на безглуздій ідеї знов малювати, одягла завузьку сукню (Філіп мав рацію щодо печива, він завжди має рацію), була роздратована веселою привілейованістю Дімпі Стоктон. Він заспокоїться, як бувало раніше. Філіп був завжди непостійний, жахливо зіпсований, я подумала, що краще за все лишити його на час з цим усім. Зрештою він стомиться від своїх переживань і вирине з них, наче нічого не сталося. А я ні слова не скажу матері. Вони з Філіпом обожнюють одне одного, і коли вона довідається, що я спричинила йому таке…

Гаразд. Не збиралася про це думати. Тому що все буде добре. Витягши валізу з мого гардеробу, мовчки склала речі. Поїду на тиждень і коли повернуся, все буде в порядку. Він усе забуде про розлучення. Я забуду про гнів, що піднявся у мені. Стриманість, з якою він до мене ставився, болісну впевненість, що я відчула, коли він заговорив про дитину. В Магнолії буде тепло. Візьму з собою шорти, блузи без рукавів, і ніхто не зважатиме на мої голі пухлі руки. У повітрі буде стільки пилку, що важко буде дихати. На другий день мого перебування ми з матір'ю вчепимося в горлянки одна одній, але мене не буде тут. Я взяла майже порожню пляшечку антацидів[21], розтовкла кілька в порошок на язиці; по дорозі до аеропорту чула бурчання в шлунку, коли той гнівався сам на себе.

Очевидно, мої батьки оселилися в Магнолії, бо вона була між Мемфісом і Літлроком, а мій батько починав інвестувати капітал у нерухомість у цих двох містах, але вважаю, що вони вибрали її, бо родичам батька й матері однаково було незручно туди приїжджати. Мати стверджувала, що любить це містечко, бо воно маленьке, майже село. «Мемфіс без його метушні», — називала його вона, хоча Мемфіс — сучасний Готем[22] з його боротьбою зі злочинністю й загрозами на горизонті. Магнолія була прекрасним містом, досить великим, щоб мати культурні принади, які мама так любила, а також могла вести соціальне життя, керуючи ним своїми тоненькими ручками. Воно було досить південним, щоб бути чарівним без культурного шоку й для моїх батьків з півночі, і досить північним, прохолодним у зимові місяці, щоб остудити мамин садок, не завдавши йому великої шкоди. Попри всі мої нарікання на місто, я не поспішала звідти втекти, воно тримало мене у своєму повільному плині до того часу, поки я не зустріла Філіпа й не виїхала до Чикаго.

До материного дому я доїхала на таксі, водій слухав гіпнотично-агресивні виплески радіо. Зупинив на окружній дорозі. Батьки купили цей старий цегляний будинок у колоніальному стилі з чорними віконницями та шпилястим дахом над передніми дверима, коли у 1945-му одружилися. Матері було лише двадцять, батько був старший за неї на кілька років, щойно повернувся з — дякувати Богу — необтяжливої служби на війні. Час від часу переробляли щось усередині, але зовні будинок був таким, яким я пам'ятала його з дитинства. Я вдихала аромат жимолості й гліцинії, що росли з боків будинку, а також літній зелений запах мокрого ґрунту. Живоплоти довкола забудови були вкриті бутонами, що через два тижні розквітнуть рясно, укриють тротуар жовтим колючим пилом, а потім припинять це буйство, відступлять у впорядковану щоденність, відзначивши межу володінь по-військовому виструнченими рядами.

Будинок моєї матері стояв на Брайар-Хілл, де величезні будинки поблизу кантрі-клубу переходили у сімейні володіння й модні крамниці. Сусідній будинок був навіть старішим, справжній фермерський дім, побудований на землі, на якій виросли багаті квартали, багато років він належав Шулерам, нащадкам родини, яка його збудувала. Мати любила подібні речі, квартали з історією, старими будинками, у яких родини жили багато років. Діти Шулерів були у старших класах, коли я народилася, будинок порожнів більше й більше, власники виїжджали, пожвавлювався лише на Різдво й Великдень, коли всі стікалися додому з власними новими родинами на буксирі або на випадковий недільний обід, коли на задньому дворі грали в крокет, а діти ловили світляків у темному саду.

Але зараз усе мало такий вигляд, наче була вечірка у розпалі. Стоячи біля мовчазного материного дому, я чула звуки бесіди й сміху, що переливалися через паркан, кроки людей. Може, краще піти туди, подумала я. Здавалося, там було веселіше.

Перш ніж я наважилася втекти, передні двері відчинилися, і звідти долинув знайомий запах. Пахло пилом, старими книгами, полірованим деревом і чимось квітковим від букетів на столі в передпокої, й серед усього цього уловлювався майже нечутний аромат батькових сигар. І хоча батько помер незабаром по тому, як ми з Філіпом одружилися, думалося болісно про його смерть. Я зробила глибокий, повільний вдих, у якому був його заспокійливий запах. Паніка й гнів перегоріли по дорозі сюди, смуток пік мені груди, і, здавалося, його могли утишити пахощі батьківського дому.

Але біля дверей не стояла моя мати, то була жінка десь мого віку, з модно підстриженим волоссям, бездоганним макіяжем, у строгому блакитному костюмі з білою облямівкою й перламутровими ґудзиками, просто типова представниця Асоціації жінок Магнолії.

— Ну-ну-ну! Мадлен Бауерс. Молодець, що приїхала.

Я підозріло глянула на неї скоса. — Зараз Мадлен Спенсер. Можна… Ми… знайомі?

Вона здивовано подивилась на мене й засміялась. — Не впізнаєш мене? Не знаю, вважати це за комплімент чи ні. Серденько, я Шарон Бейкер. З Кантрі Дей.

— О-о! — Ця жінка з французьким манікюром у бездоганному костюмі — Шарон Бейкер? У старших класах Шарон Бейкер була найпоганішою дівчинкою, яка тільки могла потрапити до школи Кантрі Дей у Магнолії. Більшість із нас були разом з дитячого садка, але Шарон прийшла до нас на початку дев'ятого класу (плітки, які я зовсім не збиралася опротестовувати, оповіщали, що перш ніж вона потрапила до нас, її вигнали з трьох приватних шкіл). Вона палила, фліртувала з хлопцями з державної школи, мала буйне пишне кучеряве волосся, яке, здавалося, ніколи не розчісувала, спідниця її форми була закороткою.

Завжди жахалася й боялась її, головним чином тому, що її зовсім не обходило, хто що подумає. Першого року сиділа обок неї на виборах у класі, і коли мали проголосувати за наших кандидатів, обернулася, щоб узяти в неї папірець і опустити в урну, але в руках у неї нічого не було. — Це лайно на підлозі, де й має бути, — проказала вона. Я б ніколи і не подумала, що так можна зробити. Голосувала за Біллі Хатавей, як і кілька років поспіль, із п'ятого класу.

— Ух, мене не впізнати! Я зробилася такою респектабельною! — Обернувшись до дзеркала біля дверей, вона струснула копицею волосся, відкидаючи його з обличчя, і поправляючи жакета, який зовсім цього не потребував. — Знаю-знаю, сама себе часом ледве впізнаю. — Вона зітхнула, ніби була розчарована собою. — Не переймайся, — промовила вона, знов ставши веселою. — У серці я все така ж погана. А як ти, чорт тебе забирай?!

— Нормально, — трохи боязко відповіла я. У голові досі паморочилося від великого перетворення Шарон Бейкер, а ще було цікаво, чому, власне, вона прийшла. Ми з матір'ю ніколи не були добрими друзями, але завести собі іншу дочку — трохи екстравагантно, і Шарон у цьому випадку була б… дивним вибором, навіть така чистенька, як от зараз.

— І що привело тебе до цієї занюханої діри? — спитала вона весело. Досі дивилася у дзеркало, цього разу підновлюючи сріблясто-рожеву помаду, шльопнула губами. Дивно було споглядати її, таку досконалу й чисту, при цьому вивергаючу з рота матроську лайку.

— Приїхала відвідати своїх. — Вона стояла у дверях, а тепер увійшла. — Вибач за різкість, але що ти тут робиш?

Шарон припинила чепуритися й обернулася до мене, дивлячись трохи вбік. — Твоя мати тобі не казала?

— Не казала чого? Вона тебе взяла за дочку, а від мене відмовилась?

Шарон розсміялась. Приємний хрипкий сміх, наче камінці перекочуються. Закривши губну помаду, поклала її до сумочки. — Краще поговори з Симоною.

— Я тут, я тут, — відгукнулася мати, швидко спускаючись сходами. — Вибач, я так барюся! Довго чекаєш на мене? — турботливо спитала в Шарон, потім, побачивши мене, почала, поклавши руки на груди — Боже мій, Мадлен, ти приїхала сьогодні?

Я глянула вниз, на валізу. — Виявляється, так.

— У мене зовсім вилетіло з голови! Твій одяг увесь пожмаканий.

— Летіла в літаку. — Певна, що мати сходить з літака свіжа, як маргаритка, а я, як і багато простих смертних, схильна до жмакання. Зітхнула, наче особисто її спіткала невдача.

— Ти не зачиниш двері?

— Це було в списку моїх обов'язків. Теж рада тебе бачити.

— Вибач, вибач, я така збентежена. — Вона ступила крок уперед, обійняла мене злегка. Моя мати тендітна й тоненька, вродлива, як більшість жінок у моєму житті. Щоденно вона носила майже той самий одяг: слакси, кардиган і шалик довкола шиї. Мала перлові сережки, раз на тиждень робила зачіску, і коли її побачиш у бакалеї, відразу знаєш, що вона за людина, як би жахливо це не звучало, але буде стовідсотковою правдою.

Врода у нашій родині передається через покоління. Я така ж негарна, якою свого часу була бабуся. Тіло, яке було непопулярним за двадцятих років, так само непопулярне зараз, і, гадаю, ніколи не мало кращої пори у даному часовому проміжку. Ми з нею були зависокими, щоб бути звичайними, але не такими високими, щоб нами цікавились, мали широкі плечі й груди, що заважали нам у щоденних заняттях, і стегна, що належали до постерів радянської пропаганди. Коли я дивилася у дзеркало, на мене дивилась вона. Одна брова вища за іншу, великі м'які карі очі, зовсім звичайний ніс, невидатні вуста.

Але в моїй бабусі від того часу, як її знала, була певна елегантність. Вона носила костюми від Шанель, у руці завжди тримала келих вина, ніколи не сміялась надто голосно і коли виходила з кімнати, за шлейфом парфумів можна було довідатися, що вона недавно там була, наче щойно кімнату покинув привид, якому найбільш смакують парфуми «Shalimar». У мене не було жодної з цих принад, я проводила свій час у прагненні (невдалому) допасувати моє неслухняне тіло до чиєїсь моделі. Раз на десять тижнів я ходила до салону, де моє волосся піддавали хімічному очищенню, щоб зробити його гладким і слухняним, а між цими походами регулярно пригладжувала його, відчуваючи в носі запах паленої шерсті. Їла я якомога менше, особливо на публіці, лишаючи в тарілці половину анемічного салату під час ланчів. Коли пригадувала всі десерти, що відставляла — великі чізкейки, ніжні купки фруктів і крему, тістечка, — хотілося плакати. Це зрештою допомогло: я була худою. Однак мої плечі не стали вужчими, а коліна — менш схожими на міцні молоді деревця.

Мати, навпаки, була вродливою, справжньою генетичною аномалією, наче прошарок у сандвічі між нами, вона мала делікатні риси обличчя, тонкі кістки, шовкове волосся кольору шампанського. Вона хотіла підняти мене до свого іміджу, але мені ніколи не вдавалося допасуватися до її легкої елегантності. На танцях мої рукавички мокріли від поту, і хоча я буквально слідувала її інструкціям, як зачісувати волосся, її волосся ставало гладким і блискучим, як грива чистокровного коня, моє ж — пухнастим і летючим, так, наче я не підкорялася навмисне. Я носила одяг, який вона мені купувала, але, здавалося, усе мені не личило, блузи піднімалися вгору, як би я їх не натягувала, а моделі, що мали такий досконалий вигляд на сторінках «Seventeen»[23], якось утрачали свою привабливість на мені, робили мене товстою, наче я проносила на сідницях крадені пакети з борошном.

— Як долетіла? — спитала мати, випускаючи мене з обіймів і лишаючи за собою хмаринку парфумів «L'Air du Temps».

— Чудово. Що відбувається в сусідів? Схоже на те, що в них вечірка.

— Це жахливо, чи не так? Шулери продали будинок, і чоловік, який його купив, перетворив його на ресторан. Ресторан! У цьому кварталі! Можеш у це повірити?

Могла, звичайно. Квартал, де жили мої батьки, з плином років ставав усе більше сучасним, але найменша зміна робила матір нещасною.

— Чи є в цьому якась користь?

— Звідки я знаю? Перетворили мою галявину на стоянку. Напевно не їстиму там.

— Коли бути справедливим, це не твоя галявина. Його.

— Вона досить близько. І галас! Вантажівки здають назад з цим жахливим бібіканням, день і ніч. Перетворили задню веранду Шулерів на місце відпочинку, і ці жахливі ракети з саду…

— Типу, люди їдять, п'ють, радіють? Цікаво буде подивитися на великий гармидер довкола.

— Не будь такою саркастичною.

— Сарказм — єдине, що в мене є, мамо. — Я трохи поспала в літаку, але стомилася, й мої почуття були розбурхані та збентежені.

— Ну, добре, що ти приїхала. Філіп не сумує за тобою?

Я зневажила питання. — Філіп цього тижня їде до Нью-Йорка у справах бізнесу. — Це було правдою, але не цілковитою.

— Чому ти не поїхала з ним? Поки він працює, могла б поїхати по магазинах. Я так робила, коли у твого батька були справи в Нью-Йорку. — Мати весело ляснула в долоні, як дівча, якому дали нову ляльку. Я би послала її до Нью-Йорка з Філіпом. Вони подобалися одне одному більше, ніж я їм обом.

Ну, ненавиджу я ходити по крамницях, і це факт. Думка про те, щоб залізти в магазин або, ще гірше, в торгову галерею й годинами приміряти одяг і більше нічого не робити, викликала в мене бажання відкусити власну руку. Коли я була молодшою й мати брала мене з собою купувати одяг, я завжди брала з собою книгу, і поки вона вешталася по відділах для молоді, лізла під вішак з одягом, доки вона досягала критичної маси одягового простору й мені доводилося йти міряти, щоб вона могла покритикувати мене публічно, як планувала.

— Отже, ти пробудеш цілий тиждень?

— Мала такий намір, — відповіла я. Якщо Філіп говорив серйозно й ми насправді розлучимося. У животі починає крутити від цієї думки. Однак зараз я не збиралася в це заглиблюватись. Незграбно змінила тему. — Шарон говорить, ти хотіла мені про щось розповісти.

— Ну-у, у мене є деякі новини. — Ну-у. Два склади. Хоча вона народилася й виросла у Вашингтоні, округ Колумбія, південний акцент розцвів у ній, як гліцинія. Я позбавилась свого, переїхавши, перейнявши вимову диктора, що не належить до жодного району, і втомившись від людей, включаючи мого чоловіка, що зменшували мій коефіцієнт інтелектуального розвитку на два десятки пунктів, почувши, як говорю.

— Що трапилось?

— Усе гаразд, Мадлен. Ти так драматизуєш. Хочу лише сказати, що вирішила продати будинок.

Шарон граційно задкувала у вітальню, і коли я швидко до неї обернулася з широко розплющеними очима, тікала, як заєць. Я знов обернулася до матері. — Цей будинок? Наш дім?

— Ну, звичайно, цей будинок. Чий іще дім я могла би продати? Завеликий для мене, правда. У Лідії Ендикотт є найчудовіший кондомініум недалеко звідси, буде легше піклуватися про щось таке.

Оскільки мати не визнавала за собою жодної слабкості, я миттєво нашорошилася. Вона завжди вставала рано-вранці, снідала кофе й підсушеними тостами, мучила домоправителя, будь-кого, хто на той час мав нещастя бути її підлеглим. Одягалася (досконало), доглядала за садом (прекрасно), йшла до когось на урочистий ланч (елегантною), грала у бридж на конкурсних засадах, обідала, випиваючи одну-єдину склянку вина (соціально), приходила додому й лягала спати. Шкіру мала сяючу, завдяки тій чи іншій кількості грошей, які витрачала на зволожувачі й пластичні заходи, а також на все, що обіцяло омолоджуюче лікування, попри те, що мала майже сімдесят п'ять, виглядала ні на день більше, ніж на шістдесят. Жодної сивої волосинки, щоправда, завдяки майстерності її перукарів, а не генам.

— З тобою все гаразд? — спитала я, склавши руки, наче визнаючи, що захворіла.

Вона роздратовано зітхнула, обернулася до квіткової композиції на столі, почала метушитися довкола неї. — Хіба я не сказала, що почуваюся добре?

— Сказала, просто, як же… Твій сад? — спитала я. Це було не найрозумніше питання, але сама думка, що мати могла б переїхати кудись, де не було саду, здавалася дивною. У неї завжди був сад. Точніше, багато садів: садок перед домом, городець, сад позаду будинку, декоративний сад, насадження з боків.

Так, ще кухонний садочок, для вирощування овочів, які, здавалося, ніколи не їла. А ще те, що з любов'ю називалося «фруктовий сад», дивна колекція з двох яблунь, однієї груші, сливи й кількох приблудних кущів малини.

— Там є громадський садок. У Лідії є ділянка. І, звичайно, я можу мати віконні ящики й кашпо на балконі. Ну, не зможу гуляти по саду. Але чи я не впораюся з кількома квітами, і давно вже варто було так зробити. З того часу, як пішла Рената, я просто збилася з ніг без економки. Справді. Хто ж одружується під час сезону посадки? У дівчини розуму як кіт наплакав.

— Мамо! — Я перервала її різко, позбавившись від детального опису того, скільки в домі роботи, яка вона заклопотана весь цей час, що перериватиметься фразою «Я не жартую», тлумаченнями, як важко зараз знайти кваліфіковану допомогу. Жодній нормальній людині не спаде на думку, що мамина економка мусить планувати своє одруження згідно з її садовим розкладом — егоїстичний вчинок, але моя мати — ненормальна. Вона була зіркою у власному фільмі. — Коли збираєшся продати будинок?

— Саме тому Шарон сюди прийшла. Вона — агент з нерухомості. Ми з її матір'ю в раді Асоціації садівників.

Важко було припустити, що у Шарон дійсно є якась робота. У перший рік навчання ми разом відвідували курс геометрії, вона завжди запізнювалася, затиналася й просила позичити олівець. А зараз продаватиме будинок моєї матері?

— Ти не можеш його продати зараз, так швидко. — Мої почуття були розбурхані. Й від думки, що вона зараз продасть дім, мене пройняв німий жах.

— Занадто швидко для чого? Коли б ти тут піклувалася про все це, ти б так не говорила. Чому минулого тижня електропроводка у вітальні цілком вийшла з ладу?

Мати кинулася плакатися про те, як важко було знайти електрика, і я зупинила її, намагаючись опанувати власні емоції. Я вже багато років не мешкала в батьківському домі. Раз на рік відвідувала його, весь час протягом відвідин сварилася з матір'ю й спотикалася об антикварні меблі, які наче чатували на мене в кутах, щоб мене здивувати. Я не мала жодних особливих почуттів щодо цього будинку, але тоді він здався мені найважливішим місцем на світі, наче був пам'ятником, приреченим до руйнації, на місці якого виникне торговий центр.

— Мамо, ти прожила в цьому домі понад п'ятдесят років! Як ти можеш його продати?

— Не кричи, Мадлен! — Мати почала махати руками в повітрі, і її тонкі пальці балерини відштовхували мене. — Я маю на це право!

— Я не кричу, — відповіла я, хоча насправді кричала.

— Я запросила Шарон, хочу показати їй будинок, коли не припиниш свою довгу істерику й не заважатимеш нам.

— Навряд чи це можна назвати істерикою, — заперечила я, і це, принаймні, було правдою.

Відразу у проймі дверей з'явилась Шарон, і мати кинулась до неї, наче вона була єдиним порятунком, а може й насправді була, з усіх причин. Обидві рушили у вітальню, і я пішла за ними, перш за все тому, що не знала, як учинити інакше. Коли мати водила Шарон, наче по виставці будинків, робила фотографії та щось занотовувала, я спробувала подивитися на дім очима когось іншого. Чула голос Шарон, що складала колосальний перелік того, що мати мусить відремонтувати, змінити або відновити. Я більше не могла слухати тієї розмови.

Батьківський будинок був завжди місцем показу, це був радше музей чи сховище родинного спадку, ніж дім. Дитиною я хотіла торкнутися всього, перш за все тому, що це заборонялось, а ще тому, що все було гарне. Витончені кістяні китайські чайні чашки, що застосовувалися на чайних церемоніях, витончені порцелянові фігурки, які могла розставляти й пересувати, розповідаючи історії, що роїлися в моїй голові (я була єдиною дитиною немолодих батьків і почувалася зовсім самотньою), по антикварних меблях хотілося лазити, бруднитися об срібло, загортатися у бездоганно випрасувані ручної роботи скатерті, робити з них костюми: нареченої, шейха, грецької богині, учасниці королівського балу.

Коли я була дитиною, батьки мали кількох слуг: кухаря, покоївку, економку, садівника, випадкового вчителя танців, зазвичай будівника й хатнього майстра. «Мати допомогу» звучало старомодно й поблажливо, але, дивлячись, у якому стані зараз був будинок, я зрозуміла. Наш дім будувався для великої родини з багатьма гістьми. Обстановка походила з іншого часу, коли винаймався повний штат, аби безкінечно витирати пил, чистити срібло, що окислювалося без догляду, прасувати скатерті й серветки. І мати була постійно зайнята. Можна сміятися над леді, що подають на обід усе що захочете, і це було моєю улюбленою розвагою, але праця моєї матері мала значення. Вона зібрала й внесла буквально мільйони доларів на благодійність. І це було набагато важливішим, ніж чищення пилососом.

Я віднесла валізу нагору й поставила в мою колишню спальню, спостерігаючи, як Шарон знов щось занотовувала, коли я це робила. Імовірно, ретельно записувала: «Мадлен слід прибрати свою валізу, а не лишати на підлозі».

— Можна піднятися на горище? — спитала Шарон.

— Там не прибрано, — відповіла мати. Вона потягнула за ручку дверей, але ті набрякли від тепла й не відчинялися.

— Дай я, — втрутилася я. Потягнула дужче, і двері з грюкотом відчинилися, застогнавши, немов висловили своє незадоволення. Назовні вирвався запах плісняви й задухи. — Ходімо, — сказала я, наче керувала пограбуванням банку.

Сходи були такими вузькими, що доводилося йти на п'ятах, бо тільки вони вміщувалися на сходинці. Коли була маленькою, горище було моїм улюбленим місцем у будинку, простором для пошуку багатьох таємниць і створення сотень історій. Вішак для суконь, на якому у целофанових мішках висів старий мамин одяг, у тому числі її весільна сукня, делікатно жовкнучи в мовчанні, а також чимало старомодного одягу, у який я могла вбиратися годинами. Ящики і скрині з уламками родинного корабля, загадкові предмети минулих часів: виделки для креветок, сільниці, рулони промокального паперу, воскові печатки з монограмами, купи світлин незнайомих предків, випадковий уламок розбитої прикраси, який, зазвичай, засовувала у волосся, — і коли я спускалася до обіду, у мене був такий вигляд, наче на моїй голові сорока щойно збудувала своє яскраве гніздо.

— Можемо виставити його як ігрову кімнату, — запропонувала Шарон, здолавши останню сходинку і ніби почувши мої спогади. Могла уявити її думки: вишикувані біля стін ящики з іграшками, рожевий пластмасовий замок, трохи заплямований килим. І мені захотілося захистити простоту горища. Воно завжди було для мене ігровою кімнатою зі старою рипучою дерев'яною підлогою, запорошеними коробками від капелюхів і скринями. Поки мати й Шарон обговорювали кондиціонери й меблі від «Pottery Barn»[24], я сіла біля одного з вікон і дивилася на двір, де проводила стільки вечорів, коли була маленькою. Не могла пригадати, чи було колись так тепло, але зараз було саме так, піт укривав чоло, і я підняла руку, щоб його витерти.

У сусідньому ресторані було відчинено на час ланчу. Я бачила людей, що сиділи на ганку, туди-сюди сновигали офіціанти. Двір довкола було перетворено на вузенькі стежки між грядками, аби зручніше було ходити. Був лише початок сезону, але там уже росли овочі, поруч з грядкою з помідорами я бачила грядку зелені поблизу протилежного паркану, ряди полуниць, стебла гарбуза, що вилізали за грядки. А поруч рівні ряди латуку, що розцвітали, як весільні букети. У животі в мене забурчало. Незабаром піду туди обідати. Ніколи не належала до тих, у кого апетит зменшується під тиском стресу або смутку. Навпаки, кількість з'їдених хрумких печив зростала прямо пропорційно емоційному сум'яттю.

Коли я відвернулася від вікна, мати з Шарон спустилися вниз і попрямували до підвалу. Роззирнувшись на горищі, я уявила, як перебираю усе це, спаковую, щось відсилаю до аукціону, щось на смітник, і відчула смертельну тугу, наче прощалася навіки з частиною себе, до якої ніколи не повернуся.

Переді мною була низька маленька скриня. Схилившись, я відкрила її і знайшла згорток вицвілої тканини і дерев'яну коробку, кришка якої висувалася, а під нею лежали камінці, врятовані чиєюсь цікавою рукою від спокійного плину води вічність тому. Під коробкою — футляр від акордеону, повний фінансових паперів, купка конвертів, зв'язаних так туго, що гумова стрічка впилася у середину вгорі й унизу, купа книжок, кілька товстих зошитів із сухими жовтими обкладинками. Взявши один з них, перегорнула сторінки. Там була суміш усякого: список одягу для молодої дівчини, кілька віршів, чернетка листа цієї дівчини до матері з багатьма закресленнями й знаками оклику, поквапно намальованим календарем і кількома бездумними каракулями. Гортала, посміхаючись, гадаючи, що то міг бути щоденник якоїсь дівчини з давніх часів. Коли уявити замість снікерсів і короткого одягу ніжні спідниці й рукавички, може здатися, що він написаний сьогодні, але дати, що вистрибували зі сторінок, оповідали мені: його було написано в тисячу дев'ятсот чотирнадцятому році. Перегорнула назад до обкладинки, де сміливим (не завжди вдало) поетичним почерком було виведене ім'я й дівоче прізвище моєї бабусі, Маргарет Брук Пірс.

Відклавши зошита, я дістала зі скрині другий. Він був заведений кількома роками пізніше: у тисяча дев'ятсот вісімнадцятому. Був більше схожий на щоденник, ніж перший, хоча й зустрічалися відхилення у звичайність: сторінки про додатки до бюджету підлітка, список дівочих імен і коледжів, де навчалися (відчула укол задоволення від цього: тисяча дев'ятсот вісімнадцятий рік і цілий випускний клас дівчат — лише тринадцять, і все-таки — кожна з них поступила до коледжу).

Двома тижнями пізніше:

Дивно читати нотатки й думати, що їх написала моя бабуся. Вона померла, коли мені було дванадцять, отже, для мене була лише бабусею, старою, висохлою, надто офіційною. Не можу поєднати цю жінку з дівчиною, правдивою, дурненькою й молодою. Цей щоденник міг бути моїм, з усіма наріканнями на матір і надлишком цукру.

У животі знов забурчало. Важко й наполегливо, на чолі знов з'явилися намистинки поту. Час іти. Перевірю, чи Шарон ще не задушила матір, а потім подумаю, що робити далі. Почала складати знов листи й книги в скриню і раптом зупинилась. Хвилювалася вранці й забула покласти книгу, а ці будуть більш ніж найкращою розвагою. Може, знайду щось таке, що зв'язувало би мене з матір'ю. Зібравши пакет листів і купу книг і зошитів, я з повними руками почала спускатися сходами.

У спальні я кинула все це на ліжко й пішла змивати з себе дорожній пил і пил горища. Коли сушила руки, обручка слизнула у рушник, і я натягнула її знов, уважно роздивляючись. Кілька місяців тому її почистили, коли я ходила до Tiffany[26] купити подарунок одній з Філіпових племінниць (я не розуміла, навіщо п'ятирічній дівчині подарунок від Tiffany, але так було заведено в родині Спенсерів), і обручка блищала в світлі, а свідчення багаторічного шкрябання, биття й натисків були майже не видні.

Під камінцем застрягла темно-синя нитка від рушника. Я витягла її, але вона застрягла з другого боку, лишивши синю пушинку на зубчиках. Я намагалася витягти її, і в мені підіймалося роздратування, відганяючи болісний, всотуючий страх, що гніздився в грудях ще раніше. Чому Філіп виявився неправильною партією? Чим іще, крім правдивості, я завинила, визнавши, що я нещасна і між нами щось зламалося.

На підставці стояла маленька китайська тарілочка, і поклала в неї обручку, із задоволенням закривши кришку. Тепер я не бачитиму цю бавовняну пушинку, що псує її досконалість. Зовсім про неї не думатиму. І нітрохи не звертатиму уваги на те, що її бракує на моєму пальці.

Глава четверта Марджі, 1924

Через п'ять років після свого дебюту моя бабуся сиділа в салоні, їй було двадцять чотири роки, і вона погодилася лишитися старою дівою. Два роки тому вона закінчила коледж, а зараз розгубилася.

— Про що ти думаєш, Марджі? — спитала мати. — Половину зробила неправильного кольору.

Марджі підняла п'яльці й придивилася. — Диявол! — сказала вона. — З цього жодної користі. Від самого початку було негарне.

— Не лайся, Марджі. Ніколи не вийдеш заміж, коли лаятимешся, як на базарі, — стомлено зітхнувши, відповіла мати. Простягла руку: — Дай сюди, повитягаю нитки.

Марджі опустила очі. Жодного чоловіка не буде. Вона знала це, і, гадала, мати теж знає. Говорила це, аби мрії ще жили, хоча й не була впевнена в їх користі. Марджі не так уже й хотіла вийти заміж, але нічого не мала проти романів із кимось, одного ба навіть двох. Колись була досить мрійливою, аби уявити, як хтось побачить щось особливе у її звичайності, знайде під нею особистість і закохається.

Наприклад, Роберт Велш. Але ну зовсім не хотіла думати про нього.

— Сьогодні на вечерю прийде містер Чепмен, — повідомила мати, не піднімаючи очей. Вона розпорювала неохайні, з невластивим кольором, шви Марджі. Коли закінчить, на місці ниток залишаться на тканині маленькі дірочки і зморшки, але вона не сподіватиметься від Марджі, що та переробить. Яка тепер у всьому цьому користь? Тепер, коли жінки мають право голосу, коли дівчата можуть вступати до медичних шкіл, коли кожного дня маленькі землетруси змін приносять щось нове. Час вишивання й чищення срібла минав, настав час, який лише майнув перед Марджі у ніч її першого балу, час танців і вечірок, коли жінки роблять те, що їм подобається, одягаються як хочуть. Але не в материнім салоні. Тут був швидше тисяча вісімсот вісімдесят п'ятий: вікторіанський декор, розмальовані шпалери й темне дерево, велетенські меблі в оксамиті, пристосовані лише до збору пилу. Мати виросла в домі, ще більш підлеглім суворим правилам, ніж провадила зараз, скрипіла зубами й щільно зачиняла двері перед кожною зміною.

Насправді Марджі не цікавилась протиправним продажем спиртного чи лікером узагалі, навіть чарльстоном, не знала, який одяг хотіла би носити. Її інтереси були більш творчими. В її кімнаті нагорі були стоси зошитів, у деяких вона вела щоденники, в інші записувала свої історії. Літературний журнал Ебботського коледжу опублікував кілька її поезій і коротких оповідань, і Марджі тішилася й пишалася, бачачи слова, написані нею, не тільки у власних зошитах, ще й надрукованими, а не нашкрябаними її енергійним нерозбірливим почерком. Та коли вона показала часопис батькам, вони лише поблажливо кивнули, недбало перегорнувши сторінки. Батько щось пробурчав. — Непогано, — зауважила мати, але для неї поезії й оповідання ніколи не грали важливої ролі. Вважала, читання має бути повчальним, отже, особливо любила публікації Ліги стриманості[27].

У коледжі Марджі стала лауреатом премії Мері Олівер[28] у номінації «Лірична поезія», і літературна громада опублікувала кілька її оповідань у своїх журналах. Це не було так, як у старших класах школи, їй не прислали всіх примірників, і вона не думала, що її батьки колись бачили їх, шкода, твори були кращими. Вона хотіла саме цього, і тому мріяла піти з салону у широкий світ, писати, публікувати й розмовляти з людьми, що мали уяву. Тепер не станеться того, що пережили нещасні сестри Бронте, які мусили публікувати свої твори під іменами чоловіків, щоб на них звернули увагу. Тепер жінки могли бути журналістками, поетками й навіть публікувати романи. Але про що вона могла написати, живучи лише у цих чотирьох стінах? Вона хотіла піти звідси, мати своє власне життя.

— Знову? Хіба він не приходив минулого тижня?

— Приходив, — відповіла мати байдуже. — Запросила його знову. Сподівалася, вам надзвичайно добре разом. Очевидно, він теж так гадає. Радісно прийняв моє запрошення, коли я сказала, що ти будеш удома.

— О ні, мамо!

— Послухай, Марджі! Він чудова людина, ти сама так казала.

— Була чемною. Мамо, він удвічі старший за мене! Нестерпно нудний! Усі ці розмови про державні цінні папери й курси якихось валют. Хотілося заколотися виделкою для креветок.

— Марджі, невже обов'язково так драматизувати? — спитала мати з розчаруванням, яке так добре знала Марджі. Мати закінчила витягати останні нитки з п'ялець, зав'язала вузлики і повернула роботу Марджі.

— Марджі, не хочу тобі нагадувати, що ти не в тому становищі, щоб нехтувати пропозиціями достойних холостих чоловіків.

— Мамо. — Марджі заплакала. Вона почувалася так, наче їй знов було шістнадцять і її силували піти на танці, де було зовсім нецікаво. Коли Марджі стала старшою, мати влаштовувала все так, щоб вона частіше виходила з дому, на бали, симфонічні концерти, вечірки. Усюди її або ігнорували й вона сиділа в кутку, щось читаючи (це можна було робити, нікуди не виходячи), або мати змушувала її переходити від групки до групки, наче дівчина була якимсь екзотичним хатнім улюбленцем, якого треба було показувати. Або ще гірше, мати віднедавна стала запрошувати на обід батькових самотніх колег у бізнесі та садовила їх поруч з Марджі, щоб оцінити, якою б вони могли бути парою, і Марджі мала розмовляти з ними. Цілком зрозуміло, що чоловіки її віку були або одружені, або невдахи (часом те й інше, казала собі дівчина, згадуючи чоловіка Енн Дьюлані), з роками вік запрошених зростав, поки не досяг містера Чепмена, якому було близько п'ятдесяти, він ніколи не був одруженим, був бездоганно чемним, але, як уже було сказано раніше, нестерпно нудним (що, ймовірно, пояснювало його самотність).

— Мамо, не виховуй мене! — зітхнула Марджі. Їй не подобався власний тон, тон молодої вередливої дівчинки, але яким тоном вона могла говорити, якщо до неї ставляться як до дитини. Проблема полягала в тому, що вона роками жила у цьому домі, зачинена в цій кімнаті з матір'ю, вишивала, мати розпускала вишивку, при цьому ведучи ті самі бесіди, які зводили з розуму. Марджі прикидалася, що болить голова, аби знов піднятися нагору, писати й читати. Мати ненавиділа її пристрасть до читання, крім того, романи здавалися їй фривольними, вона нарікала, поглядаючи скоса на книжки, що вони псують Марджі зір.

Марджі хотіла втекти. Тепер жінки часто жили самостійно. Один з будинків у кінці вулиці було перетворено на пансіон, і вона бачила дівчат, які кожного дня прямували на роботу удвох або втрьох, сміялися, ділилися секретами життя, яке вона ледве могла уявити. Звичайно, у них були свої турботи, але вони були вільні, могли працювати де хотіли, жити де хотіли, одружитися з ким хотіли, і ця воля була варта пережитого ними болю. Вона теж могла працювати, адже так? Могла би працювати в бібліотеці, і від самої думки, що вона була б серед стількох книг, у неї паморочилось у голові. Могла би писати для часописів. Коли б довелося, могла навіть розносити каву чи робити записи. І завжди, коли вона прокручувала в голові цей сценарій, в ній зростала надія, і вона уявляла все так жваво, ніби воно вже було правдою. А потім щось траплялося, хтось починав говорити, і мильна булька лускала і вона падала з небес на землю, опинялася в материному салоні з кривим неохайним вишиванням, у житті зі зборами, на які не хотіла ходити, з людьми, з якими не хотіла розмовляти, з обов'язками, які мати примушувала її виконувати. Від цього всього хотілося кричати.

— Буде чудово, Марджі. Він прекрасна людина, до того ж фінансово забезпечений.

— Мене не обходить фінансове забезпечення.

— Тебе б це обходило більше, коли б ти не жила так, як усе своє життя, — заперечувала мати.

— Мамо, для мене це не має значення. Не так, як для тебе.

— Урешті-решт усе буде нормально, Марджі, — зі спокійною посмішкою мати схиляла голову над її вишиванням, немовби у чомусь перемагала. — Ось побачиш.

Однак, урешті-решт все в порядку не було. Не було зовсім ніколи.

Після вечері та безкінечних розмов батька з містером Чепменом про забезпечення актів Ховланда Барнса, де Марджі сміливо опиралася бажанню заснути над картоплею, мати запропонувала їй і містеру Чепмену прогулятися. Марджі цілий день сиділа вдома, і зараз же побігла по свій плащ. Навіть прогулянка з містером Чепменом була кращою, ніж сидіння з батьками і ним за філіжанкою кави та чемна бесіда в салоні.

Мовчки минули кілька будинків, коли ж дійшли до Бук-Хілл-Парк, містер Чепмен запропонував трохи посидіти. Марджі охопили погані передчуття, майнула шалена, бунтівна думка втекти, просто повернутися й побігти геть, туди, де містер Чепмен не міг досягти її.

Натомість вона сіла на самому краєчку лавки, за два добрих фути від нього. — Марджі, — почав містер Чепмен похмуро, наче готувався прочитати лекцію в коледжі. — Гадаю, що ви усвідомлюєте, як тісно ми співпрацюємо з вашим батьком.

Він зупинився, і Марджі зрозуміла, що від неї чекають відповіді. — Так, — відповіла, і це прозвучало скоріше питанням, ніж відповіддю.

— Цей союз я хотів би зберегти за будь-яких умов. Ваш батько — велика людина, Марджі. Він вніс зміни в банківську справу у Вашингтоні. — Містер Чепмен задзижчав. Марджі хотілося, щоб десь поблизу опинилася тарілка з якою-небудь картоплею, куди вона могла б сховати обличчя. Вона ледве розуміла п'яту частину з того, що зробив батько, і їй було страшенно нудно. Найбентежнішим, що стосувалося її, була його участь у бейсбольній команді вашингтонських сенаторів, однак мати не часто дозволяла ходити на матчі. «Обов'язки представників вашого класу» по суті не містили в собі, очевидно, поїдання арахісу та інших простецьких розваг.

— Я хотів би зміцнити дані стосунки одруженням з вами, Марджі, — нарешті проголосив містер Чепмен, поклавши руки собі на стегна, і сів прямо. Він не дивився на неї, втім, як і весь час протягом своєї промови. Взагалі, здавалося, що він розмовляв з кимось іншим.

Марджі хотілося голосно розсміятися, але вона була така перелякана. — Вибачте, містере Чепмен, ви робите мені пропозицію?

Він несамовито подивився на неї, Марджі навіть трохи поспівчувала йому, зауваживши, що він нервується. Невже, міркувала вона, у своєму довгому-предовгому житті він ніколи нікому не пропонував одружитися? А може, всі його пропозиції були невдалі, і тепер він боявся, що йому знову відмовлять?

Відкашлявшись, містер Чепмен знов опустив руки. Марджі припускала, що долоні його спітніли. — Я… Так, Марджі, думаю, ми повинні одружитися. Знаєте, ваша мати дуже хвилюється, що ви не вийдете заміж.

Марджі прочитала багато любовних романів, та ніколи раніше не чула про подібні пропозиції. Він не сказав, що до неї відчуває, і взагалі про неї не згадав, насправді. Навіть містер Дарсі[29] зрештою наважився зізнатися у своїх почуттях. Вона знала, що містер Чепмен був старшим, практичним чоловіком, але яку відповідь він сподівався отримати? Коли б вона була іншою дівчиною, вродливішою, вмілою в поводженні, вона знала би, як відповісти, як відмовити йому, не образивши. Насправді ж, міркувала вона з обуренням, що він заслуговує бути ображеним, бо навіть не зробив вигляду, що кохає її. Але, насамперед, коли б вона була такою дівчиною, то не дістала би такої пропозиції.

Отже, Марджі зробила найрозумніше. Вона підвелася з лави, підсмикнула спідницю, щоб не наступити на неї, обернулася до виходу з парку й кинулася бігти. Бігла всю дорогу до дому, не турбуючись про те, що думають люди, повз яких вона пробігала, про жінку у вечірній сукні, що біжить вулицею. По сходах забігла у свою кімнату, замкнула двері і, задихаючись, упала на ліжко. Їй було жарко, пальці боліли, бо вона забила їх об тротуар у своїх черевичках з тоненькою підошвою, думки мішалися в голові.

Вона чула, як унизу постукали в двері, потім голоси в холі: високий і схвильований — материн, мурмотання батька й містера Чепмена. Звук дверей батькового кабінету, що відчинилися й зачинилися, а потім довге пророче мовчання. Марджі лежала на ліжку із заплющеними очима. Вона не знала, що має робити. Зараз вони прийдуть, обоє — боронь боже втрьох, — батько матиме ображений вигляд, мати шаленітиме. Згадала розмову з матір'ю в салоні. Мати знала. Звичайно, знала. Містер Чепмен попросив батькового дозволу, мабуть, мати теж була там. Батьки прохали його одружитися з нею (ця думка була такою принизливою, що її не хотілося додумувати).

Унизу двері батькового кабінету відчинилися й знов зачинилися, цього разу голоси в холі були спокійнішими, примирливішими. Вхідні двері зачинилися. Лише два голоси батьків. Марджі підвелася, відімкнула двері спальні, знов лягла на ліжко, боронячись від кроків на сходах. Від того, що ось зараз прийдуть.

Ніхто не прийшов.

Натомість вона почула, як вони пішли до салону, голоси перетворилися на легкий шум у тихому домі. Кухар і покоївка прибирали після вечері, готували дім до сну, самі лягали спати. У салоні лишилися самі батьки, вирішували її долю, і вона в розпачі лежала у своєму ліжку, міркуючи, що, власне, сьогодні з нею сталося.

Нарешті мати відчинила двері в її кімнату. — Маргарет Брук Пірс, — прогриміла вона, і обличчя її було таке перекошене від шалу, що Марджі відхилилася назад у ліжку, наче хотіла провалитися крізь стіну. — Жахливе невдячне дівчисько. Як ти наважилася відмовити містеру Чепмену?

Марджі відкрила рот, але лише щось проскімлила. — Гадаєш, ти такий бажаний набуток, що чоловіки стануть перед будинком у чергу? Тобі двадцять чотири роки й ти незаміжня. Знаєш, що це означає? Чоловіки, що могли б на тобі оженитися, уже розібрані. З кожним днем ти стаєш старшою, кожен день з'являються нові дівчата, молодші від тебе, вродливіші від тебе, і, Боже мій, чемніші від тебе, вартіші одруження. То був твій шанс, а ти прогавила його.

— Я не хотіла виходити заміж за нього, — промовила Марджі, в її голосі бриніли сльози. — Він не кохає мене. Я не кохаю його.

— Любов. Кохання! Гадаю, ти перейняла ці всі ідеї з книжок, які весь час читаєш. Хіба не знаю, що ти робиш тут увесь час, знаю, як мрієш годинами. Інші дівчата намагаються стати кращими. Займаються корисною працею, ходять на збори ліги стриманості, а коли й читають щось, то лише повчальне. Без нарікань відвідують вечірки. А ти зачиняєшся тут зі своїми книжками й зошитами. Єдиного разу з'явився шанс одружитися, але ти руйнуєш його. — У шалі мати підняла руку й одним рухом змахнула купу книжок і зошитів зі столу Марджі.

Зістрибнувши з ліжка, Марджі виструнчилась, стиснувши кулаки і притиснувши руки до боків. — Я для тебе нічого не означаю. Ти хочеш, щоб я одружилася з ним, бо це буде корисно для батькового бізнесу. — Один із зошитів відкрився, і вона нахилилася за ним, притиснула його до грудей.

— І що в цьому поганого? Батьків бізнес годує й одягає тебе, його бізнес дав тобі можливість купити усі ці цінні книги. Цей бізнес дасть тобі змогу жити, коли ми помремо, а ти лишишся старою, незаміжньою й самотньою.

Стогін вирвався з горла Марджі, коли вона почула материні брутальні слова. — Я не збираюся виходити заміж. І сама зароблю собі на життя.

— Як?

— Збираюся стати письменницею. — Марджі войовниче підняла підборіддя, але не почувалася войовничо. Почувалася так, ніби зарилася обличчям у подушку й плаче. Усе було таке несправедливе. Вона зрозуміла, що кохання не буває таким, як у романах, але чи повинне бути якесь почуття між нею й чоловіком, з яким вона повинна одружитися? Те, яке чекають, а не інше, — ділова угода, яку уклали її батьки?

— Письменницею? Жінка? І скільки заробиш письменством? Не стільки, щоб дотримуватися стилю, до якого звикла, запевняю тебе. Ти застара для таких порожніх безглуздих мрій, Марджі. — Вона дивилася так, немовби хотіла сказати щось іще, Марджі обхопила руками обличчя, але так само несподівано, як і прийшла, мати повернулася до неї спиною й вийшла, з грюкотом зачинивши двері позаду себе.

Коли мати пішла, Марджі розтиснула кулаки, подивилась на свої долоні, на бліді півкружжя нігтів, що тільки-но у них впиналися. Раптом вона відчула, що безмірно стомилася. Знов лягла на ліжко, дивилася в стелю, сльози котилися їй по щоках. Виходу не було. В неї було все й не було нічого. Все життя проведе, дивлячись, як мати витягає нитки з її вишивання, прослизаючи в кімнати й пишучи там свої оповідання, які ніхто ніколи не побачить, батьки запрошуватимуть женихів на вечерю, барило вичерпуватиметься, аж поки не залишиться нікого, і тоді Марджі стане самотньою назавжди, і жодна з її безглуздих прекрасних мрій ніколи не здійсниться.

Вона так і заснула у своїй вечірній сукні, в черевиках, лежачи поверх пледа. Коли прокинулася вранці, залізла до ванни й сиділа у воді, поки не змерзла. Вона зачесала волосся у простий вузол на потилиці, одяглася, глянула у дзеркало. Вигляд, як у старої діви, подумала: бліда, у темній сукні, наче у жалобі за своїм навіки похованим життям. Отже, подумала, такі справи. Вони хочуть, щоб я одружилася з містером Чепменом, але цього не буде. Не одружуся і все, знайду роботу, не вимріяну роботу — скажімо, друкаркою, — зараз усе частіше наймають жінок-клерків. Переїду в один з тих пансіонів, а сюди приходитиму лише на свята, ми всі сидітимемо за столом, будемо надзвичайно ввічливі, і я стану щасливою, бо буду вільною.

Розправивши плечі, Марджі похитала головою. Вона спустилась униз, до вітальні, де вже снідали батьки. Як завжди, батько сховався за газетою. Мати пила чай і, на здивування Марджі, не вихлюпнула його їй в обличчя, коли вона прокрадалась до свого стільця.

— Доброго ранку, — промовив батько з-за газети.

— Доброго ранку, — промурмотіла Марджі. З блюда для тостів вона взяла шматочок підсмаженого хліба й намазала його джемом.

Мати підвела очі від чашки, але нічого не сказала. Марджі жувала свій тост, його шматочки хрумтіли на зубах голосно, як артилерійський обстріл.

Нарешті батько перегорнув останню сторінку, склав її й поклав на стіл. Марджі ковтала важко, сухий тост шкрябав горло.

— Збираєшся до Європи? — спитав батько. Він мав звичку починати розмову з того місця, до якого дійшов у своїх міркуваннях, що часто викликало замішання й нерозуміння частини з його слухачів.

— Вибач? — промовила вона. З усіх можливих сценаріїв, що вона уявляла собі вчора ввечері, чимала кількість були глибоко мелодраматичними, натхненними готичними новелами й низкою фільмів Валентино[30], але подорож до Європи не була однією з перших у списку. Насправді вона була десь у самому його кінці.

— Сьогодні замовлю квитки. Мати повезе тебе до Нью-Йорка, а звідти поїдеш.

— Не розумію. — Такою мала бути кара? Вигнання? Європа. Марджі, звичайно, мріяла піти, але то була лише мрія.

— Твоя кузина Евелін збирається у подорож, — нарешті промовила мати. Вона підняла свою серветку, обережно промокаючи кутики вуст, хоча ті були зовсім сухі, і на мільйонну частку секунди Марджі захотіла мати хоча б одну єдину крихітку її рівноваги. — Вона потребуватиме провідника. Поїдеш з нею.

— Але… — Марджі почала сперечатися та відразу ж замовкла. Евелін було вісімнадцять, і вона була невиправною. Марджі й Евелін, кузини приблизно одного віку, часто зустрічалися на родинних зібраннях, і Марджі з соромом мусила визнати, що Евелін від самого початку командувала нею. Зіпсована, вимоглива і владна, вона отримувала задоволення, наказуючи Марджі. У їхніх забавах Евелін була принцесою, а Марджі — придворною дамою, Евелін була лицарем, а Марджі — бойовим конем. Евелін була хоробрим героєм, а Марджі (в даному випадку зовсім непридатним) — негідником. Евелін була надзвичайно досвідченою у створенні ситуацій, що надавали їй перевагу, а тому Марджі радше з'їла би розбиту склянку, ніж провела шість місяців у подорожі з нею.

Але альтернативою була не розбита склянка, а життя з містером Чепменом. У порівнянні з цим тягати Евелін по художніх галереях було цілковитим задоволенням. В Європі! Лондон, Париж, Рим! Вулиці, мощені бруківкою, собори, оперні театри, музеї, замки, принци. Марджі зітхнула, і зітхання було мрійливим.

Мати, побачивши, як Марджі занурилася у марення, спохмурніла. — Відповідатимеш за Евелін, зрозуміла? Посилають її у подорож, сподіваючись, що… Набереться трохи розуму. І, відверто кажучи, сподіваюся, що ти також. Ти вже довела, що не бажаєш брати на себе жодної відповідальності. Молитимусь, щоб ця подорож навчила тебе розуміти цінності, про які, на жаль, ти так мало думаєш. — Вона ковтнула чаю, але відразу ж стиснула губи, наче пила виноградний сік.

Імовірно, вона заперечила б. Але вона сиділа тут, двадцятичотирирічна й незаміжня, і найбільшою її перспективою (ба, навіть єдиною) було одруження з тим, хто один на землі лишиться не вибраний, і навіть тоді мусить добре подумати. Такі були її справи: прийняти долю старої тітоньки однієї з найвідоміших Нью-Йоркських гарпій або вийти заміж за містера Чепмена й бути приреченою десятиріччями вести бесіди про муніципальні боргові зобов'язання й податкові акти.

— Коли я від'їжджаю? — спитала Марджі.

Глава п'ята Мадлен, 1999

Попри втому я довго не могла заснути, читаючи бабусині щоденники, а потім мені цілу ніч снилися фраки й дебютанти. Прокинувшись рано-вранці, я була сонна й квола. Кілька разів підморгнула до стелі, міркуючи, чому вона іншого кольору, поки не згадала, де я, власне, є. Згадала про Філіпа. Про матір. Шарон. Напружилася, розслабилася, знов напружилась.

Це було десь близько дев'ятої, втім це мене не здивувало. Я завжди була жайворонком, але після одруження не було причин уставати. — Це неправильно сприймуть, якщо ти працюватимеш. Люди подумають, що я неспроможний утримувати тебе, — сказав Філіп, коли побачив, як я проглядаю оголошення про роботу. А коли я заперечила, що все одно хотіла би працювати, так розсердився, що я припинила сперечатися. Спочатку думала, що так триватиме десь із рік, потім рік перетворився на два, а потім компроміс, на який я погодилась тимчасово, став чимось постійним. Ставши волонтером у музеї Стаблера, я розпачливо шукала контактів, мету, значення. Координатор волонтерів сказала мені, що ніколи не мала когось такого, хто б у такому обсязі вивчив опис колекції, від чого я трохи зніяковіла, але бажання не втратила.

Я чула, як унизу мати ходила будинком, двері зачинялися й відчинялися, чула її швидкі впевнені кроки по підлозі. На мить уявила, що я знов дитина, можу стрімко збігти вниз до кухні, де батько сидітиме з газетою за столом, а я викраду сторінки з малюнками і ми мовчки читатимемо разом. Я так реально відчула смужечки газетної фарби у нього на пальцях, запах його кави, почула, як він відкашлюється, аби прочитати цікаве оповідання з газети, що затамувала дихання й тримала його в грудях, аби не розплакатися, приголомшена спогадами, хвилюванням і втратою.

А потім, ніби нагадування про ієрархію й місце щоденних потреб та ностальгії в ній, у мене в животі голосно забурчало. Учора ввечері мати десь пішла, і я повечеряла жменею сухих крекерів і сиром сумнівної свіжості, що мав присмак бруду. Я зітхнула, скидаючи ковдри й підводячись із ліжка. Спала я у завеликій блузі та спортивних шортах, саме в цьому завжди любила спати, і це було саме те, що Філіп ніколи б не дозволив мені одягти, глянула на розкуйовджену істоту, що була мною, здвигнула плечима й попрямувала вниз.

Як і минулого вечора, материн холодильник був порожній. Я влила в себе кілька ковтків солодкого чаю, з карафи (їжі не було, але мати завжди дотримувалася своїх стандартів), пошукала в коморі й шафах, усюди було порожньо.

З останньою надією пройшла на задній двір, шльопаючи босими ногами по вогкій від роси й ранкового поливу траві, ніжні зелені листочки лоскотали литки. Літо в материному саду було моєю улюбленою порою року, коли все цвіло, буяло, визрівало, але тієї весни теж було дуже гарно. Розпускалися ранні троянди, вигинаючи стебла, коли бутони тяглися до сонця. На фруктових деревах були бліді листочки і бруньки, що сліпо визирали з гілок, пробуючи повітря на смак. На городику обережно сходила зелень, живоплоти й каміння декоративного саду чекали, поки все розквітне, щоб було що огороджувати. По-качиному перевалюючись, я пройшла до ще одного городця з овочами за низьким парканчиком.

Було дійсно ранувато, аби щось дозріло, але я пошукала між листям, ностальгічно згадуючи, як улітку пополудні я кралася маминим кухонним садом, відводячи листя від обличчя, й брала помідор з того місця, де той лежав, сонний, на землі, їла його, як яблуко, ковтаючи насіння, вологий сік і товсту поступливу шкуринку. Помідори визріють за кілька місяців, але я чудом знайшла вусики полуниці, на яких росли маленькі, але безсумнівно спілі ягоди. Я жадібно зірвала їх, по дві за раз, їла одну і в той же час витягла блузу, аби зробити щось на зразок кошика й зібрати інші. Вони були твердими й не такими соковитими, якими стануть за кілька тижнів, але солодкими та свіжими, і мій шлунок із вдячністю прийняв їх.

Коли я нарешті підвелася, з червоним язиком та однією чи двома жменями ягід у блузі, подивилася вниз через парканчик і побачила чоловіка, що сидів навпочіпки під листям перцю. Крізь зелень він урочисто підморгнув до мене.

Здивовано крикнувши, я позадкувала на купу м'якого ґрунту, майже втративши рівновагу й мало не впустивши полуниці.

— Вибачте, вибачте! — Він підвівся, простягнувши руки, наче здаючись на мою милість. Його руки в садових рукавичках тримали гумовий молоток. Тепер, коли він стояв, а не сидів навпочіпки в кущах, мов серійний убивця, вигляд мав менш загрозливий, навіть якщо взяти до уваги молоток. Сорочка з дірками на подолі була випростана, на широких штанях кольору хакі усюди були брудні плями. Очі його визирали з-під таких вій, які б я виторгувала в нього за секунду, заширокі брови, кошлате волосся й така сама кошлата борода. Він скидався на приязного знайомого пса. — Гадаю, ви — місіс Бауерс?

— Ховалися в кущах від моєї матері?

Він по-овечому здвигнув плечима. На шиї в нього висіли навушники, дріт тягнувся до кишені, що віддувалася від програвача.

— Місіс Бауерс ваша мати? Я їй не дуже подобаюсь, — сказав і видався цим розчарований.

— Не переймайтеся, їй ніхто не подобається, навіть я.

— Певен, що це неправда. — У нього була протяжна вимова, що видавала місцевого. Нахиливши голову, він з цікавістю глянув на мене. — Ви несправедливі до неї. — Програвач у його кишені досі грав, я чула тоненький дзвін гітар, що лунав у навушниках, у спокійнім повітрі, уже насотаному водою і готовому до важких дощових днів.

Засоромлена, я торкнулася рукою волосся, пригладжуючи його. Відірвавши голову від подушки, я навіть не глянула у дзеркало, відразу побігла вниз. Тієї миті я була схожа на матір менше, ніж завжди.

— О, ми не родичі, — відповіла я, — мене витягли з каштанової шкаралупи.

На мій подив, він відкинув голову назад і розсміявся, низькі повні обертонів звуки прорізали ранню тишу. — А ви весела!

Я підморгнула йому. — Нікому не спадало на думку, що я весела.

— Мені спало, — здивовано глянувши, сказав він.

— Ну, як каже моя мати, про смаки не сперечаються. У всякому разі, хто ви?

— Вибачте, будь-ласка. — Він зняв рукавички й чемно простягнув мені руку. Я взяла її й відразу про це пошкодувала. Пальці були липкі від полуниць. — Я Генрі Гамільтон, а ви, гадаю, спадкоємиця Бауерсів.

— Можете називати мене Мадлен, не потребую зайвого шанобливого звертання, а моє прізвище Спенсер. Я одружена. — Не знаю, навіщо я оголосила мій родинний стан, наче він цікавився заповненням ліжка моєї заплямованої полуницею суті. Цей Генрі не вартий того, щоб його вражати. На вигляд симпатичний, але я застосувала б ножиці, аби привести до ладу його буйне волосся й нечесану бороду. Був не дуже високий, однак, широкоплечий, з великими долонями і на даний момент укритий брудом. Мати би злякалась, уперше нас побачивши.

— Мадлен Спенсер, дуже приємно. Тепер ви знаєте місце мого сховку. Можу я довідатися, чому ви повзаєте по саду?

— Мати не тримає їжі вдома. Харчується тостами Melba і кров'ю своїх ворогів.

Він пролаяв ще одну порцію сміху, і його кучері при цьому підстрибували. — Вам поталанило. Ці полуниці не поспіють за два тижні.

— Це одна з міріадів посмішок, якими обдаровує мене фортуна. А ви? Працюєте в ресторані?

— Насправді він мені належить.

— Мої вітання. Між іншим, мати вважає, що ви сатана, бо відкрили його поруч з її домом.

Генрі примружився. — Знаю. І жахливо почуваюся. Вона неймовірно чудова садівниця. Я сподівався, з нею нам буде про що порозмовляти.

Я подивилася на сад через його плече. Сад був цілковито функціональним: стрункі ряди повернених до ґрунту кліток з помідорами, сторожа кущів полуниць, кілки, поставлені на однаковій відстані, щоб розділити рослини. — Усе це ви вирощуєте для ресторану?

— Наскільки можливо.

— Дивно.

— Хотів би вирощувати більше. Шкода, що ваша мати не хоче зі мною поговорити про це. У мене стільки питань, як у неї виходить виростити стільки всього, але вона відмовляється говорити зі мною.

— Більше вам зовсім не треба про це турбуватися. Очевидно, вона продає будинок.

Генрі притиснув великий кулак до грудей. — Моп Dieu![31] — промовив він. Ну, не промовив, але був таким здивованим, широко розплющив очі, притиснув свою малюсіньку кувалду до серця, наче озброєна до зубів героїня роману епохи регентства. — О ні! Це через те, що я сказав щось не те?

— Гм, вона вас трохи ненавидить.

— І вона ясно дала мені зрозуміти це. Я запросив сусідів на приватний обід, перш ніж ми відкрилися. Прийшли всі, крім неї та ще однієї сімейної пари, але в цьому випадку я зрозумів, бо дружина народжувала дитину.

— Ви дуже щедрий.

— Я звик думати про себе як про великодушного сюзерена цього кварталу, — сказав він, уклонився і знов опустив молоток. — У всякому разі ваша мати повернула мені запрошення й чітко пояснила, що я маю з ним зробити.

— Мати? Не думаю.

— Ні, не йшлося про жодну частину тіла, але фраза «Руйнуєте цей квартал», здається, прозвучала.

— Ну, якщо хтось чемненько каже вам, що ви руйнуєте квартал, цією особою буде моя мати.

— Отже, натомість пошлю запрошення вам. Приходьте колись пообідати. Це буде для мене великим задоволенням.

— Дуже гречна пропозиція, — відповіла чемно, але шлунок, почувши про їжу, забурчав вимогливіше.

— Вертайтеся до своїх полуниць, — сказав він, показуючи на мій імпровізований кошик.

— А ви вертайтесь до свого сховку.

— Не можна ховатися цілий день, коли не почали зранку, — сказав він з такою щирою веселістю, що я не могла не засміятись. — Радий буду знов зустріти вас, Мадлен.

— Навзаєм.

Намагаючись не виставлятися напоказ у благеньких боксерських шортах, я позадкувала кілька кроків, ґрунт прогинався під ногами. Звідколи я відчуваю під ногами голий ґрунт? Це було так гарно, як плакати. Коли Генрі повернувся до роботи, я побігла назад до будинку, бачачи, який він незграбний і як вікна підморгують мені на сонці.

Мені було призначено долею мати такий великий будинок, як цей, повний меблів для вечірок, де було досить місця на галявинці, щоб приймати членів благодійних організацій. Саме це робили ті, з ким я ходила до школи. Мати присилала мені від випадку до випадку сторінки з «Magnolia Providence-Journal» і «Magnolia Style», на яких дівчата, що я колись їх знала, були сфотографовані зі знаменитими гостями у себе вдома.

Але я не хотіла такого дому. Я почувалася розгубленою в нашому кондо, що не був і на чверть таким великим, але завеликим для нас. Я страшилася того дня, коли Філіп раптом оголосить, що ми переїдемо на околицю й мені доведеться найняти економку й садівника, а також людей для догляду за басейном. Мені подобалося життя, де не треба було б тримати прислугу.

Я доїла полуниці й засунула хвостики у занадто велике кашпо біля французьких дверей, що вели у вітальню. Усередині було тихо. — Мамо? — покликала я.

— Добре, що прокинулася. — Мати вбігла до кухні з сумочкою й паперами в руках. Звичайно, я ще була в піжамі, з сонними очима, волосся стирчало, тоді як мати, що встала о п'ятій, мала бездоганну зачіску, ідеальний макіяж, була вбрана у темно-сірі слакси, у блідо-бузковий кардиган і вишуканий шарф навколо шиї, ніби стюардеса.

— І навіть опритомніла.

На відміну від Генрі, мати цілком ігнорувала мою дотепність. — Тобі слід одягтись. Я зроблю деякі справи й до ланчу віднесу ці папери.

Я злегка обурилась: — Який ланч? Я ще не снідала.

— Не переймайся, скоро буде ланч.

— Ні, я хотіла спитати, де ми будемо їсти ланч.

— В Асоціацію жінок приходить спікер. Побачиш усіх своїх старих друзів — Ешлі Хатавей робить презентацію. Не знаю, чому ти ніколи не хочеш побачити дівчат, з якими дружила, коли тут жила.

Ми з Ешлі ходили до дитячого садка і школи разом, вона була моєю подругою та моєю карою. Це була така дочка, про яку мріяла моя мати, і дівчина, якою я мріяла бути: ніжною й маленькою, з гладким світлим волоссям, прекрасним спекотного липня і вогкого грудня. На перший бал її супроводжувала троюрідна сестра, виконавиця другорядних ролей на телебаченні. Не можу сказати, що вона зробила мені якусь прикрість, але бути біля неї було гірше від гіркої редьки.

— А що, як я не захочу туди піти? — спитала я.

— Це навіть не обговорюється, — відповіла мати.

Я уявила ланч в Асоціації жінок: одяг, який не хочу носити, людей, з якими не хочу вітатися. Вони питатимуть про моє життя, цікавитимуться, де це мій гарний чоловік, мені доведеться їсти те, чого я не хочу, краще б я з'їла гамбургер, а буду змушена відмовлятися від салату, казатиму, що не голодна.

Але на материному обличчі було написано, що я мушу йти. — Добре, — погодилася я. Насправді я хотіла їсти полуничний джем просто з банки, не зачиняючи дверців холодильника, а потім знову залізти в ліжко й почитати бабусині щоденники, але цього, звичайно, не станеться.

— Початок об одинадцятій. Одягни роликові ковзани.

— Звичайно. — Я ліниво підвелася й пішла нагору.

— І не забудь причесати волосся, — крикнула мати мені вслід. Я завела очі під лоба.

Так, моя мати була гіперкритичною, а я — її розчаруванням. Вона хотіла мати особливу дочку, гарненьку й маленьку, з ніжним голосом, з якою можна було б ходити по крамницях, показуватися на зборах Асоціації жінок. Я не виправдала її сподівань у всіх пунктах. Коли я дивилась на дівчат за столиками на танцях, дівчат, яких би моя мати вибрала тисячу разів замість мене, я до щему в серці хотіла бути такою, як вони. Кажучи цілковиту правду, хотіла й досі. Коли б мені сказали, що в мене є три бажання, я витратила би їх усі, щоб стати такою жінкою, якою мати хотіла мене бачити. Жінкою, з якою Філіп хотів би одружитися. Може, тоді усі ми були б щасливішими.

Нагорі я передивилася все, що взяла із собою в поїздку, питаючи себе, про що я думала, коли пакувала валізу. Нарешті вбралася в легку вовняну рожеву сукню. У мене був сірий кардиган, що прикривав рукава, перлові сережки, і хоча вбрання було надто теплим для весняного дня, я гадала, що одяглася пристойно і стала частиною громади.

Мати привезла нас до старого готелю, де збиралася Асоціація жінок, і я проковтнула ще одну дозу антацидів, поки збиралася на силі увійти всередину. Незважаючи на струмок жінок, що прямували до бальної зали, Ешлі Хатавей одразу мене помітила. — Мадлен! — промовила вона задиханим голосом, наче сама моя присутність вибила з її грудей усеньке повітря. — Не бачила тебе цілу вічність. Але ти зовсім не змінилась.

— Ти теж не змінилася, — сказала я, не певна, що ми обидві вважаємо це за комплімент. На ній був костюм-двійка, маленькі перлові сережки, що пасували до її білих зубів. Біляве волосся гарно підстрижене, точно як у моєї матері. Вона нахилилася вперед і обійняла мене, пославши повітряний цілунок обом моїм щокам. Я незграбно повернула їй цей жест. Не вміла гарно вітатися. Закінчення коледжу було для мене полегшенням з різних причин, і одна з них — можна було більше не терпіти безкінечні обійми. Усі мої подруги по коледжу, здавалось, із задоволенням обіймалися, наче в їхні животи були імплантовані магніти, і вони не могли відліпитися одна від одної. Ці обійми здавалися мені широкими й повними самозадоволення, коли моя рука лежала на спині такої, як Ешлі, — ніжної, наче пташка.

— Де ти була? Здається, я не бачила тебе від самого твого весілля. Як справи у твого симпатичного чоловіка?

Згадка про Філіпа викликала в мене нудоту, я стиснула ліву руку й поклала її собі під спину. — Ну, знаєш, — відповіла я, хоча ці слова не містили в собі жодної відповіді. — А ти як?

— Зовсім збилася з ніг. Грейсон і Хантер у четвертому класі, якщо можеш у це повірити! А практика Грехема ось-ось закінчиться. — Вона зробила таке втомлене обличчя, що я стомилася насправді.

— Це чудово! — промовила, сама собі дивуючись, чому так захоплена її списком обов'язків.

— Приїхала сюди відвідати матір? Яка ти мила! — Я глянула на неї, примружившись. Що це? Лицедійство? Вона дивилася на мене своїми великими синіми очима, наче все її щастя містилося в моїй відповіді.

— Готується продати будинок. Гадала, що зможу їй допомогти. — До цієї миті я зовсім так не думала, але це прозвучало альтруїстично, і сама ідея мені сподобалась. Буцімто я мала іншу мету, ніж утекти від власного життя.

— Вона про це говорила, — промовила Ешлі, приклавши руку до серця, ніби ця новина її зранила. Ешлі довідалася про те, що мати продає будинок, раніше за мене? — Бідолашна Симона, їй зараз так важко! Як добре, що ти маєш таке щире серце і приїхала їй допомогти. Ходімо, привітайся з усіма. Тут так багато дівчат зі школи Кантрі Дей!

Прямуючи до бальної зали позаду Ешлі, я відповіла на кілька повітряних цілунків і напівобіймів від жінок, яких і справді пам'ятала по школі. Звичайно, всі вони були тут. Наші матері були разом в Асоціації жінок, і тепер вони також разом в Асоціації жінок. Їхні діти підуть у ту саму школу, до якої ходили ми, братимуть уроки гри на фортеп'яно у місіс Майнер, як ми, навчатимуться балету в балетній школі міс Петті. Учитимуться танцювати вальс у Magnolia Blossom Cotillion, перший бал буде в кантрі-клубі, а потім вони повторюватимуть усе те саме зі своїми дітьми.

Потім ще три однокласниці — Емма Фішер, Елен О'Коннор та Одрі Александер — пішли за Ешлі, як студентська розвідувальна служба, букет жінок за тридцять — досконалість в однакових светрах. Усі ми були приятельками у школі, я впевнена, але не пригадую, чи робила з ними щось приятельське. Я уявляла себе на дні народження Емми, як стояла позаду Одрі на нашому першому балі, чекаючи, коли мене представлять, але не пам'ятала жодної розмови між нами, жодних секретів, якими б ми ділилися, жодного реального зв'язку. Невже все моє шкільне життя пройшло без жодної приятельки?

До свого заміжжя я весь час бачила цих жінок, була у них на весіллях, відвідувала вечірки, терпіла їхні бебі-шауерс[32]. Сидячи у прохолодній бальній залі, я спостерігала за тим, як жінки снували між столами, перемовлялись, і почувалася інопланетянкою. Вони вміли прикрасити кімнату, а я — ні, вони належали до однієї нероздільної маси: біла незасмагла шкіра, волосся до плечей, костюми-двійки, коротенькі спідниці. Усі ми намагалися бути схожими одна на одну, і хоча жодна з нас про це не сказала ані слова, будь-яка різниця — інша раса, релігія, смаки, думки — була заборонена.

Серед них я здавалася простецькою, огряднішою, кучерявішою. Я завжди так почувалася із цими дівчатами, особливо з Ешлі. Не обурювалася, не звинувачувала її — вона нічого такого не робила. Вона була втіленням усього того, чим я не була: маленька й гарненька, успішна, вона добре сходилася з іншими і була такою дуже нормальною, а я, навпаки, незграбною, з важкою ходою — іншою аж до незручності. Може, коли б я ходила до державної школи або коли б моя мати не була так захоплена товариством садівників, якби не кантрі-клуб та інші відзнаки вищого класу, я була би іншою. Знайшла би друзів, товариство, у якому менше би думала про себе, не переймалася би тим, що відрізняюсь від інших, не куталась би у покривало самоприниження, яке робило шкіру сірою у вогкі літні дні. Було несправедливо народитися у цьому житті й не отримати інструменту, щоб почуватися в ньому комфортно.

— Прошу хвилинку уваги! — Ешлі стояла на сцені, постукуючи по мікрофону пальцем з французьким манікюром, і запах форзиції ідеально пасував до її костюма. — Увага, леді. Дякую, що прийшли сьогодні.

Ешлі м'яко й увічливо представила спікершу, місцеву авторку, яка піднялась на подіум і читала безкінечно. Є щось у бальних залах, що висмоктує особистість із тих, хто стоїть перед мікрофоном. Поки вона говорила, офіціанти стрибали з нашими салатами, викладеними на срібні тарілочки, збоку, звичайно. Я взяла в'ялену журавлину і, покльовуючи її, розмірковувала про Елен О'Конор, що була вдягнена в ангорський светр кольору ягід у мене в тарілці, які, може, на ньому не були б помітні.

— Боже, яке лайно! — голосно прошепотіла Шарон поза нами й упала на стілець обік мене. Вона поставила сумочку під стіл так, що той аж захитався. Я врятувала філіжанку кави, яку перед тим розхитувала на краю, і з неї на крайку моєї сукні випали три маленькі, досконалі молочні краплі. Ну звичайно.

— Привіт, — прошепотіла я, озирнувшись, утишуючи стіл і ставлячи філіжанку на нього. Шарон подала мені склянку води, і я бризнула з неї собі на сукню. — Не знала, що ти в Асоціації жінок.

— Випадково, по роботі. Ці леді мають будинки, продають і купують їх, і вони багаті. А ти чого тут? Ти тут навіть не живеш.

— Послаб тиск.

— О, коли б я була у відпустці, точно б не сиділа тут із цими сучками, — відповіла Шарон. Вона повернулася до столика з нашими однокласницями й послала їм стоватну посмішку, наче й не назвала їх щойно сучками, потім склала руки й обернулася лицем до спікерші, згорбилася на стільці, немовби ми знов були на уроці геометрії, і вона боїться, що вчитель її викличе.

Я глянула на столик, де сиділи жінки з кантрі-клубу, на Ешлі, Елен, Емму й Одрі. Я ходила з ними на танці, їздила на шкільні екскурсії. Ми разом працювали над шкільними проектами. Були в одній і тій студентській асоціації в коледжі, а після закінчення ходили одна до одної на весілля, збиралися групами на пізні сніданки.

А зараз, дивлячись на них, я нічого не відчувала. Не гнівалася, не тримала в собі дитячих образ, не думала, що вони — сучки. Багато з них були дуже симпатичні. Натомість, коли я дивилась на Ешлі й Одрі, що пили чай з льодом без цукру й занурювали лише кінчики виделок у салати, щоб підчепити єдиний розірваний листочок латуку, в мені пробуджувалося лише співчуття. Я завжди зосереджувала увагу тому, що не зустріла тих вимог, що б на мене тиснули. Але завжди вважала, що від інших жінок у цій кімнаті вимагалося допасовуватися до певної моделі, і тому що зовні здавалося, ніби їм легко це робити, ніхто не думав, що вони насправді відчувають при цьому.

І те, що ми про це ніколи не поговоримо, що жодна з нас ніколи не наважиться вирватися з правил і закостенілих традицій, щоб почати розмову, розбивало мені серце. У грудях боліло, і я хотіла підвестися, пробігти до дверей бальної зали, і бігти далі, у сонячне світло, розірвати тонку шовкову стрічку, що тримає нас у полоні застарілої незручної системи цінностей, з якою жодна з нас би не погодилась. Але я не могла цього зробити. Це неправильно сприйняли б. Схилившись над тарілкою, я взяла виделку й підхопила на зубчики зелень.

Глава шоста Марджі, 1924

Корабель відпливав з Нью-Йорка, і Марджі з матір'ю приїхали туди потягом разом з громіздкою купою багажу, зупинилися у Валдорф-Асторії на кілька днів, вечорами відвідували родину Евелін. Кілька тижнів був вітер, і мати Марджі весь час мусила йти на компроміс у всьому: у кількості пристойних сукенок, які треба було пошити, в купівлі нового пальта, скільки книжок дозволити Марджі взяти з собою. Але Марджі підозрювала, що найбільшою прикрістю для матері було те, що вона не може створити нову дочку, перш ніж послати її у подорож.

Тітонька Едіт, мати Евелін, дала їм величезний список пам'ятних місць і музеїв, які треба відвідати, хоча сама ніколи не була в Європі. Дивлячись на неї через стіл за обідом, на її занадто довгу сукню, на її підстрижене волосся (жінка в такому віці, уявляєте?) на поставлені занадто низько канделябри, Марджі думала, що ця жінка сумує не від того, що її дочка іде так далеко, а від того, що не може поїхати сама, що їй не дев'ятнадцять, коли все життя ще попереду.

Марджі, яка провела весь пополудень з Евелін, буцімто шукаючи рукавички, а насправді сидячи в чайній і читаючи, у той час як Евелін палила й розмовляла з десятком мільйонів людей, що зупинялися біля столика, хотіла сказати матері Евелін, що та може поїхати замість неї. Марджі почувалася особливо гидко через Евелін, бо коли вони повернулися додому без рукавичок, та збрехала й оголосила, що вони не змогли знайти підходящих, оскільки руки Марджі страшенно великі. Марджі боролася з бажанням скористатися своєю страшенно великою рукою, щоб нанести страшенний удар у страшенно брехливу фізію Евелін. Марджі зрозуміла з материних постійних тичків ногою під столом, коли говорили про кавалерів Евелін, плани на подорож, повернення й майбутній перший бал, яким урочистим він буде, що під час подорожі слід як навчитися чогось від Евелін, так і тримати її подалі від усіляких неприємностей. І Марджі розмірковувала, зважаючи на поведінку Евелін за відсутності дорослих, як вона зможе це виконати.

Матері влаштували їх у каюті, валізи й скрині було привезено кур'єром за день до того. Стоячи у доці й дивлячись на велетенський корабель, бабуся тремтіла від очікування. Вона не думала про конфлікти з Евелін, яких не вдасться уникнути. Та продовжувала брехати. Не думала й про містера Чепмена, лишивши позаду всі розчарування. Вона їхала до Європи. Хотіла оглянути лондонський Тауер й написати оповідання в паризькій кав'ярні, побачити стелю в Сикстинській Капелі, мала намір стати іншою, нерозважливо сміливою, знаменитою. Вони стояли на палубі під яскравим блакитним небом, сповнені натхнення від обіцянок літа, що ось-ось прийде, від усіх принад континенту, повного скарбів, історії й розповідей, які вони відкриють для себе, від зустрічей з людьми, не знайомими з неповороткою і непоказною Марджі Пірс, і вона здригалася від захоплення.

Захоплення тривало приблизно дві години. Бо щойно вони помахали рукою на прощання матерям, що стояли на дамбі, коли корабель печально прогудів, ворухнувши величезними сталевими боками, і в супроводі двох буксирів, наче маленьких весільних пажів, вийшов з доку в напрямі океану, Евелін подивилася в очі Марджі важким підступним поглядом. Більшість пасажирів гуляли подалі від бортів, кілька з них піднялися на горішню палубу, аби краще побачити відплиття, позаду розлягалося місто, яке здавалося усе більш широким, дехто пішов до своїх кают, щоби зручно влаштуватися, дехто шукав розваг. Евелін покопирсалася в сумочці й витягла звідти цигарку, запалила її й трохи відвернула голову, щоб випустити дим. Відлітаючи, його хвилька торкнулася щоки Марджі. — Ситуація така, Марджі. Я погодилась узяти тебе з собою, бо інакше мати не дозволила би мені поїхати до Європи. Однак я хочу казково провести час у цій подорожі й не хочу, щоб ти все це зруйнувала.

Марджі не мала жодних ілюзій щодо стосунків з Евелін під час цієї подорожі. Вона не думала, що вони будуть по-дівчачому хихикати серед замків і вересових пустищ, не уявляла їхніх бесід про побачення за кавою з вершками в Cafe de la Раіх[33], але сподівалася, що досягне з нею деяких угод. Гадала, що поведе Евелін у галерею Уффіці і Лувр, розбудить її, коли та часом засне на опері в Ла Скала, що Евелін пускатиме бісиків швейцарам, що до кінця подорожі доведеться її кілька разів витягати з нічних клубів. Однак вона ніколи не передбачала відкритого бунту.

— Отже, я збираюся робити що хочу, а ти робитимеш те, що… робитимеш, — промовила Евелін, із сумнівом глянувши на її цупкий дорожній костюм. — І не ставатимемо на шляху одна в одної, добре?

Сказавши це, Евелін виразно глянула через плече Марджі й обернулася, щоб роздивитися групу молодих людей у віці між Марджі й нею. Дві жінки і п'ять чоловіків. Жінки пили шампанське з келихів, двоє чоловіків тримали пляшки й пили просто з них, наче п'янички. Марджі знала, що на кораблі дозволялося пити алкоголь, але гадала, що була якась формальність, і треба було пересікти якусь невидиму лінію. — Що я робитиму? — спитала вона себе.

— Чому не почитаєш якусь книжку, адже саме це роблять такі дівчата, як ти? — спитала Евелін. Вона побачила своє відображення у щойно начищеному латунному флероні найближчого поруччя й, навіть не попрощавшись, пішла повз неї далі так, наче Марджі була привидом, що складався тільки з повітря, і приєдналась до групи, почала сміятися й розмовляти з молоддю. Одна з дівчат звідкись видобула ще один келих, але Евелін визивно взяла пляшку й стала пити просто з неї, усіх розвеселивши й викликавши бурні овації. Коли вони познайомились? Імовірно, вона їх десь раніше бачила, такі люди, як Евелін й дівчата з групи, гарні, привітні, створені для того дивного світу, де жінки працюють і носять короткі спідниці на свій перший бал і палять відкрито.

Група віддалилася, і Марджі лишилася сама на палубі, вона через борт дивилася на верф, поки на горизонті не стало видно лише краєчок землі, що звався Нью-Йорком, а потім через деякий час пішла на корму, щоб побачити статую Свободи з піднятим догори смолоскипом. Вона відсалютувала їй рукою, спостерігаючи, як останні ознаки землі зникають удалині.

Так багато для слави і знаменитості. Обернувшись, Марджі глянула у безмежну порожнечу, за якою лишилося місто, корабель набирав пари й рухався з дивною швидкістю, у повітрі пливли чорні стовпи диму. Серце стиснулось від туги за домом, вона проковтнула клубок у горлі.

— Досить, — промовила Марджі вголос. Вона розгорнула плечі, швидко моргнула. Туга за домом. За чим, чорт забирай, їй тужити? Чи не згаяла вона стільки років, чогось очікуючи, чогось такого (іншого, ніж містер Чепмен), хто б забрав її з батьківського дому, звільнив її. Чи не прочитала вона сотні романів, у яких жінки мали пригоди й не уявляла себе на їхнім місці: подорожувати в часі, закохуватися у боязкого на вигляд, а насправді такого чарівного пірата, розслідувати крадіжку картин у Милані, досліджувати Ніл? І ось вона тут, з оплаченим квитком, з усіма можливостями, готова до пригод, однак плаче на палубі, бажаючи повернутись до матері, від якої так хотіла піти. — Будь героїнею, Марджі! — промовила вона вголос і пішла з палуби вниз, щоб оглянути корабель.

Якось непомітно минали години й дні, і позаду лишився тиждень. Марджі гуляла овіяними вітром відкритими палубами, читала у кріслі біля вікна корабельної бібліотеки, спостерігала, як ніс корабля розрізає безкрає море. Увечері вона одягалася й обідала поруч з порожнім стільцем Евелін, чемно розмовляла з кількома парами старших людей за столом, яким, вочевидь, було цікаво, що вона тут робить, але всі вони були досить вихованими, щоб не спитати про це. Марджі відвідувала лекції, а одного вечора виходила на палубу з астрономічним клубом, дивилася на розсип зір у небі, які світили, наче загублені листи, відіслані багато сторіч тому. Потім знайшла альков у салоні, куди рідко хтось заходив, де ніхто не заважав їй писати, брала з собою туди свої зошити й заповнювала сторінку за сторінкою й поринала у світи, де не треба було нашорошувати вуха, щоб почути вчасно, як мати підіймається сходами, вскакувати й поспіхом ховати зошит у шухляду, з почуттям провини ховати заплямовані атраментом пальці.

То тут, то там Марджі бачила Евелін та її групу. Корабель, що здавався велетенським першого дня, коли вона пройшла його з носу до корми, заходячи у кожен зал, клуб чи ресторан, захоплюючись блиском дерева й сяйвом вікон, зараз здавався маленьким і людним. Того вечора, коли Марджі виходила на палубу з астрономами, повертаючись щасливою, з очима, що відбивали світло тисяч зірок, розум повнився оповіданнями, бажаннями, мріями й міфами, вона побачила Евелін та її товариство, що, п'яні, сміялися у одному з коридорів, натикаючись на двері кают, не переймаючись тим, що всередині спали люди.

Кожного вечора в концертному залі грав маленький ансамбль, і персонал судна поставив на килимі маленький танцювальний майданчик там, де вдень стояли столи для бриджу. Одного вечора, коли Марджі проходила повз нього у свою каюту, у центрі вона побачила Евелін з одним з чоловіків. Вони повільно танцювали, близько притуляючись одне до одного у тьмяному світлі. Руки Евелін недбало лежали на плечах чоловіка, між пальцями вона тримала келих із шампанським, наче щойно припинила пити з нього. Їхні друзі зібралися на стільцях у кутку, схилившись один до одного, наче каміння витонченої руїни, час від часу вибухаючи сміхом. Наступного дня Марджі сиділа на тих самих стільцях з чашкою чаю, прагнучи вхопити щось з їхніх почуттів, схилившись до подушок, відчути запах дівочих парфумів, але вдихала лише застоялий дим, наче згадку про магічні ритуали. Важила не кімната, а люди в ній. Марджі боялася, що зовсім не має в собі чарівності.

Коли судно все ближче й ближче підпливало до Шербура, Марджі стала нервувати. Добре було лишати Евелін у товаристві на кораблі. Це було закрите місце, важко було випасти за борт. То що з нею може статися? Але в Європі Марджі знову за неї відповідатиме.

Коли корабель причалить, люди, з якими Евелін заприятелювала, розійдуться по місцях, куди їхали, і вона знов залишиться віч-на-віч з Марджі. У них був певний маршрут. Вони мали квитки, їхні матері писали і резервували телеграфом кімнати в готелі для них. Усе буде добре, казала собі Марджі й затамовувала у грудях нервовість.

Уранці того дня, коли вони прибули, Марджі прокинулась рано, хотіла побачити, як причалює корабель, подивитися на спокійну нерухому землю замість безкрайнього плину океану, метушню в доці, як велике судно повільно пливтиме вздовж пірсу, як ставитимуть трапи. Сніданок було подано рано, і вона їла його мовчки разом з іншими сонними пасажирами, застиглими між утомою і збентеженням. По дорозі до каюти зупинилась на палубі, дивлячись на людей, що сходили по трапу внизу, підводили голови, нюхали повітря, дивилися на сонце, на носіїв, що бігали довкола, вантажачи багаж на візки, щоб відвезти його на вокзал.

Сьогодні вночі Евелін, звичайно, не ночувала в каюті, отже, Марджі хвилювалась усе більше й більше. Але коли повернулася зі сніданку, Евелін була в каюті, пакувала свою скриню. Тобто сиділа на ліжку, гортаючи журнал, серед розкиданих речей, скриня займала усе вільне місце на підлозі каюти. — О, привіт. — Здавалось, вона зовсім не здивувалася, побачивши Марджі, як наче й не уникала її протягом усього цього тижня. — Жахлива це справа — пакувати речі, чи не так?

— Гадаю, так, — відповіла Марджі невпевнено, приховуючи роздратування, розмірковуючи, чи не означає ця випадкова розмова відлигу у стосунках Евелін до неї. Вона сподівалася, що коли вони зійдуть із корабля і знову залишаться віч-на-віч, Евелін угамується, проявить свою цікавість у виборі музеїв та пам'ятників, які вони збиралися відвідати. Зрештою, хіба її зовсім не цікавить, що чекає їх попереду? Наступні два тижні вони мали прожити в Парижі, і Марджі міркувала, як відвідати все, що хотіла: музеї та бульвари, магазини й кав'ярні. Цілий тиждень Марджі мріяла про пригоди, які з ними можуть статися. Саме їй було надано керівну роль у подорожі: гроші, паспорти, резервування номерів у готелях, список того, що мали зробити, аби покращити свою освіту. Марджі не збиралася обмежуватись цими наказами. Чи є погане в тому, що Евелін збирається присвятити цілий пополудень ходінню по магазинах, або вони поїдуть на день до Версалю? Воля, чудова, солодка воля розлягалася перед нею, як обітниця. І хоча Евелін не виказала жодної цікавості щодо Парижа, тільки спитала, у якому готелі вони оселяться, Марджі була певна, що та ходитиме з нею як тільки це все побачить.

— Як приємно зійти з корабля, адже так? На ньому відчуваєш клаустрофобію.

— Точно, — відповіла Евелін. Ця думка, здавалося, розвеселила її, бо вона зістрибнула з ліжка і почала недбало складати деякі сукні й засовувати їх у скриню. — Не можу дочекатися, коли побачу Париж.

— Я також. — Марджі навіть не намагалася приховати свою радість. Вона була безнадійно простою і знала про це, але як можна сподіватися, що вона триматиме в секреті радість і очікування? Приїхала в Європу. Іде по слідах Едіт Хулл[34] і Мей Сінклер[35], Гертруди Атертон[36] та Едіт Вортон[37], — письменниць, яких вона любила й так довго ними захоплювалась.

Евелін підняла сукню, потрусила нею й кинула в скриню. — Учора провела прекрасний вечір. Ходили на капітанський бал. Ти також ходила?

Марджі коротко глянула на Евелін, чи та з неї не насміхається навмисне, знаючи, що їй нема з ким іти на бал, але очі Евелін були широко розплющені й відверті. — Лише зупинилась, коли проходила повз зал, — відповіла Марджі. Вона проходила повз бальну залу після вечері й зазирнула, вечір був у розпалі, жінки у чудових сукнях, що взяли з собою на цей випадок, тихо грав оркестр, кілька людей випробовували танцювальний майданчик. Насправді вона дуже хотіла увійти, долучитися до всього того сяйва, підсісти до столу з цими веселими людьми й пити шампанське, потанцювати з чоловіком у смокінгу. Так багато танцювала у рік свого першого балу, а зараз майже не танцює. Коли вдома відвідувала бали, її майже завжди садовили за стіл із старшими й смутними жінками — справжніми старими дівами або вдовицями, і Марджі почала брати з собою книгу й крадькома її читати, аби уникнути такої долі. Але тут вона нікого не знала і коли глянула вниз на свою сукню, зшиту з чорного й кольору баклажану креп-жоржету й обшиту бісером, вона здалася їй дешевою, простою й тьмяною. Коли вона ввійде, стоятиме біля стіни й спостерігатиме, як інші веселяться. Натомість Марджі узяла зошит і пішла до концертного залу, де піаніст м'яко грав у порожній кімнаті, і написала оповідання про дівчину на кораблі, яка пішла на бал і зустріла там гарного хлопця, що танцював з нею цілу ніч, а коли скінчила, зронила кілька сльозинок стриманого щастя й лягла спати.

— Було запально! Даремно не прийшла. А зараз ходімо з цього корабля та їдьмо до Парижа. Хочу купити нову сукню. Цілий тиждень не мала чого одягти.

На той час, як Евелін скінчила своє недбале пакування й одяглася, з корабля ще сходив потік людей. Носій ніс їхній багаж. Марджі кинула у поштову скриньку листа до матері, у якому було повно солодкої брехні. Послання прийде зворотним рейсом корабля. Вона придумала чудові бесіди за вечерею, яких ніколи не було, описала танці, на які не ходила, людей, яких не зустрічала. Мати казала, що її мрії ніколи не здійсняться.

У потязі Евелін базікала безсенсовно й безупинно, і Марджі довелося вибачитися й піти до вагону-ресторану, аби просто відпочити. Не знала, що гірше: хвилюватися за Евелін, яка неодмінно ускочить у яку-небудь гречку, коли дозволити їй робити все що вона схоче у чужому місті чи лишитися з нею. Таксист, керований Марджі та її убогим французьким, привіз їх до готелю. Усю дорогу Марджі й Евелін притискалися носами до вікна. — Глянь! — вигукнула Марджі, коли вони проїжджали повз. — Нотр-Дам! Площа Згоди! Єлисейські поля! — Вона поклала долоню на скло, наче хотіла обмацати пальцями весь Париж, торкатися його, як Роберт Велш торкався її тієї ночі багато років тому. Від цієї думки вона відхилилася назад у потрясінні. Евелін досі притискалася до вікна, але Марджі побачила, що дівчина заплющила очі. Заснула, обіпершись об скло.

Що змусило її думати про Роберта по багатьох роках? Не хотіла про нього думати, не тут, не зараз. У неї була та ніч, ідеальна ніч, і немає сенсу псувати її реальністю. Вона їхала до Європи по радість і романтику, по новизну й пригоди. Хотіла, щоб усе було по-іншому. Не бажала псувати собі щастя згадками, ким була в Америці.

Коли вони влаштувалися у кімнаті, носій заносив багаж без жодних нарікань, нарешті Марджі втиснула йому в руку, як потім з'ясувалося, надзвичайно велику суму чайових (так ніяково поводитися з грошима), Евелін почала порпатися у скрині, розкидаючи речі, аж поки кімната не стала схожою на їхню каюту. Вона прослизнула до ванної і якось звідти вийшла, хоча за останні двадцять чотири години вона спала лише один раз, у таксі дорогою сюди, та зараз мала чудовий свіжий вигляд. Марджі перевзулася й проглядала книгу Бедекера «Париж і околиці». Був пізній пополудень, але безсумнівно вони могли б погуляти Люксембурзьким садом або спуститися до Сени.

Евелін узяла сумочку і плащ. — Піду вниз дати мамі телеграму, що ми приїхали, — промовила вона. Марджі трохи посиділа в кімнаті, потім вирішила піти за нею. Почекає в вестибюлі, поки Евелін відправить телеграму, а потім вони підуть вивчати вулиці. Від цієї думки серце забилося швидше. Так хотілося вийти, пройтися вулицями, якими ходили герої французької революції, пройти повз кав'ярні, де збиралися паризькі художники, витиснути всю до останньої краплі радість від подорожі, щоб, повернувшись додому, до матері, втикаючи голку в тонке коло п'яльців, слухаючи безупинний цокіт годинника, що відраховуватиме безкінечні марні години, мати незліченну кількість згадок, мрій, оповідань, які потім занотує.

Однак коли вона спустилась до вестибюлю, певна річ, Евелін не відправляла жодної телеграми. Вона стояла у групці молоді з корабля, що сиділи на канапах, наче у власній вітальні.

— Евелін! — покликала Марджі, підходячи до неї ззаду.

Евелін швидко обернулася, глянула на неї здивованими очима. Інші ліниво подивилися на Марджі, одна з дівчат припинила щось шепотіти з-під руки до другої та хихикнула. Марджі спалахнула, щоки їй зробилися червоними й гарячими, це було зворушливо. Серце впало кудись у шлунок.

— Що ти робиш?

— Ми збираємось піти погуляти, — відповіла Евелін так, ніби про все вже було домовлено, наче вони з Марджі обговорили це кілька хвилин тому.

— Але… — почала Марджі й одразу зрозуміла, що не знає, що сказати. Що сталося, Марджі? Ти уявляла, що, покинувши корабель, Евелін в одну мить стане іншою? Сподівалася, що й ти станеш іншою тут, у Європі, такою, яку Евелін не лишатиме саму при першій можливості? Її охопив болісний смуток, що вони завчасно спланували це все. Ось чому Евелін спитала назву готелю; а не тому, що її хоч трохи цікавила подорож, вона хотіла сказати своїм друзям, де її можна буде знайти.

— Ну Марджі! — засміялась Евелін. — Ти абсолютно безнадійна. — Вона повернулася до своїх друзів. — Ходімо, — промовила, й вони підвелися, наче вона їх розбудила, чоловіки попленталися, а жінки попливли до дверей, лишивши Марджі стояти саму у вестибюлі, з книгою в одній руці, сумочкою в другій, вона не знала, що тепер робити й куди йти.

Зовні її чекав увесь Париж, але Марджі почувалася спустошеною й приголомшеною. Вона зазнала невдачі, від неї відмовились, вона не відала, що скаже матері. Нарешті, коли один з неприємних портьє, відкашлявшись, попросив її не стояти серед вестибюлю, вона пішла до конторки, щоб послати телеграму. Довго-довго водила ручкою по паперу, перш ніж написати відповідно стисле: «Добралися добре. М. і Е.»

Глава сьома Мадлен, 1999

Наступного дня мати запросила мене ще на один ланч, але я відмовилася йти. Не могла ще один пополудень сидіти й робити вигляд, спостерігати, як роблять вигляд інші. У мене боліло серце, коли я згадувала про всіх нас у кімнаті, як кожна з нас грала свою роль, і не хотіла робити це знову.

Коли мати пішла, я спустилася по Роу вниз пошукати, де б поїсти. В кінці вулиці, де жили мої батьки, у різних напрямках тяглися ряди ресторанів і крамничок, що розташувалися у невибагливих цегляних будиночках. То була стара частина міста, і коли я була молодшою, вона перебувала на межі респектабельності: бутик, де мати купувала собі шалики, був поряд з магазином тютюну й курильних приладів і ресторанчиком, де подавали фалафель[38] і де вешталися студенти коледжу. Старшокласницею весь час туди ходила, робила вигляд, що змучена, пила каву з автоматів, розглядала книжки з мистецтва й блукала відділом поезії у книгарні, сподіваючись зустріти хлопця з поетичною душею (до вашого відома, згідно з моїми підлітковими інтенсивними дослідженнями, впевнена, що таких хлопців не існує), купувала печиво розміром з мою голову й роздивлялася вітрини дорогою додому.

Зараз, ідучи вулицею у пошуках їжі, я помітила, що все змінилося на користь вищого класу. Магазин для курців перетворився на місце продажу картин тутешніх художників і прикрас місцевого виробництва, заклад, де подавали фалафель, витіснила пивна фабрика (мабуть, студенти коледжу вважають цю заміну справедливою). Знайшла ресторан з крихітним патіо, оточеним кованим парканом, де замовила яйця бенедікт і каву, і поки чекала, відхилилася назад, підставивши обличчя сонцю і дозволивши гріти його, як ознаку обіцянки, що зігріває серце.

На мене чекав день, порожній, вільний, відкритий, і це місце здавалося мені розкішним, бо я не мала заповнювати чимось свій час.

Що я робила зазвичай, коли була самотня й жила сама по собі? Почуття було таким, наче я пригадувала давно почуту розповідь, яку майже забула: розпливчастий початок і кінець, алогічні деталі. Малювала. До сутінків, до болю в очах і пальцях, вечори в порожнім кінотеатрі другого екрана, руки, липкі від масла й солоні від поп-корну. Більше, ніж події того часу я пам'ятала почуття простору й волі, наче була на вічних літніх канікулах. Я дивилася на людей довкола, наче тікала від когось, робила щось невластиве. Зараз я дивувалася, чому так відчувала. Може, зрештою, то було життя, де я могла робити все що хочу.

— Ну-ну, розслабляємось на роботі. — Я здригнулася і швидко розплющила очі. Обличчя зробилося гарячим від сонячного світла, воно ринуло мені в очі, і спочатку я бачила лише плями. Зморгнувши, глянула скоса й побачила Шарон.

— Привіт. Я просто… У матері вдома зовсім немає їжі… — Я була певна, що вона жартує, але засоромилася, що вона побачила, як я гріюся на сонечку, наче кішка, замість того, щоб робити щось відповідальне.

— Розслабся, розслабся, жартую. Можна посидіти з тобою? — На ній була сукня та блейзер, але перш ніж я відповіла, вона глянула на огорожу, що оточувала патіо ресторану, підстрибнула і перемахнула через неї. За мить вона уже влаштовувалася на порожнім стільці навпроти, вішала сумочку й жакет на спинку й шукала очима офіціанта.

Я сіла прямо й почала порпатися в сумочці, поки не знайшла темні окуляри, що, очевидно, валялись там з минулого літа, судячи зі смужок і подряпин на них. Пальцями зачепила мобільний телефон, що вперто мовчав. Філіп ще не пробачив мені, подумала я. А може, просто зайнятий у Нью-Йорку. Це він наполягав, щоб у нас були сотові телефони, задовго до того, як вони зробилися популярні, і з того часу ми купували нові моделі, щойно вони з'являлися у продажу. Філіп любив мати все найкраще.

— А ти тут що робиш? Живеш десь поблизу? — спитала я надто голосно, аби прогнати думки про Філіпа з голови.

— Я? — Шарон видушила із себе трохи сміху. Голос в неї лишився такий самий, як був у старших класах, хрипкий і п'янкуватий. Її сміх було чутно у всьому кампусі. — Могла би дозволити собі жити тут, коли б показувала стриптиз. А цього, схоже, не станеться. — Мовила, показуючи на своє тверде, опецькувате тіло. — Заскочила сюди по дорозі до одної клієнтки. Бетсі Лінн Чивенс, знаєш її? Подруга твоєї матері.

Я здригнулася при згадці про Бетсі Лінн Чиверс, що одягала своїх собак і носила їх усюди з собою, але завжди кричала на мене, що я наносила бруд на її килим. — Так, на жаль, знаю її. Коли була маленькою, вона викликала в мене кошмари.

— Тепер викликає кошмари в мене, — відповіла Шарон, потім перервалася, щоб замовити каву та млинці, коли підійшов офіціант. — Але вона багата і хоче, щоб я продала її будинок, отже, вип'ємо. — Вона підняла склянку з водою, наче хотіла проголосити тост, потім випила.

— Можна його продати легко й швидко? — спитала я.

— Без жартів. Що ти тут робиш? Вибач, що злякала тебе, коли сказала про будинок. Гадала, мати вже розповіла тобі все.

— Ну, бачиш. Ми з матір'ю не найкращі співрозмовники. Відверто кажучи, вона думала, що мені все одно.

— А тобі не все одно?

— Відверто кажучи, ні. Безглуздо, чи не так? Не жила у цьому будинку відтоді, як поступила до коледжу.

— Ех, люди часто поводяться дивно, коли йдеться про нерухомість. Але не приймай це на свій рахунок. Твоя мама хоче звідти вибратись. Будинок завеликий, щоб вона впоралась із ним зараз.

— Невже вона хоче переїхати до багатоквартирного будинку? Не уявляю її там.

— Це кондомініуми. Усі титуловані вдовиці садового товариства перебираються туди. — Шарон принесли каву, вона дістала купу пакетів, потрусила ними й висипала у філіжанку весь їхній вміст, зробивши його на дев'яносто відсотків солодким і на десять рідким. — Бетсі Лінн теж туди перебирається, гадаю, її сусіди перелякані, тому що її собаки гавкають цілісінький день. Гаразд, досить про неї з її проблемами. Дуже рада тебе бачити.

— Я також, — відповіла я, з подивом зрозумівши, що саме це хотіла сказати. Мої відвідини матері були бідою для мене через її критицизм та мої розпачливі зусилля задовольнити її, але цього разу було по-іншому. Я відчувала, що мені нема чого втрачати і я можу не зважати на її безкінечні нарікання щодо мого волосся, мого одягу, моєї ваги, так, наче все це не було моєю проблемою. — А як ти? Жила тут відтоді, як ми вчилися у старших класах?

— Ех, я трохи поблукала. Поїхала за «Phish»[39], пожила у Сан-Франциско, трохи повеселилася. А потім приїхала провідати це місце й зустріла свого бой-френда, вирішила залишитися.

Принесли замовлене, і ми сховалися за серветками, пересували тарілки, звільняючи місце для приборів, а я уявляла Шарон танцюючою серед поля чи блукаючою вулицями Сан-Франциско, трохи розкутою і вільною, як діти квітів, тільки на двадцять років пізніше. — Хочу сказати, що уявляю тебе краще там, як ти все це робила, ніж тут, у цьому місті. Воно таке… — Я шукала слова, щоб описати мої почуття на вчорашнім ланчі, суміш сорому за себе й смутку за всіма нами, але таких слів не знайшлося.

Та Шарон зрозуміла мене, принаймні мені так здалося. — Звичайно, треба стати його частиною. Воно засмоктує тебе, і ти вростаєш у нього. Але не все так. Тут є мільйон великих магазинів і ресторанів, дивна жива музика — мій друг музикант, — саме через усе це я стала агентом з нерухомості. Хтось мусить сплачувати рахунки, розумієш? А він сидить удома з дітьми.

Я мало не подавилася яйцями. — У тебе є діти? — спитала, відкашлюючись якомога пристойніше, ковтнула води зі склянки, щоб прийти до тями. На канікулах перед початком навчального року я бачила, як Шарон свиснула яблуко у їдальні, а потім провела групу дівчат просто повз кімнату супроводжуючих зловити кайф у лісі. А зараз Шарон міняє підгузки й заколисує дітей до сну.

— Звичайно. Двоє хлопчиків, близнюків. Їм уже майже два роки. Кевін з ними вдома, доки я на роботі. — Між двома ковтками вона обдарувала мене пустотливою посмішкою. — Я в тебе не асоціююся з жінкою-матір'ю?

— Ну, відверто кажучи, ні. Бачиш, не дуже добре знала тебе у старших класах, але…

— А, не переймайся цим. Більшість розмов про мене були плітками, але думка залишилась такою. Чесно кажучи, я рада, що мала таку репутацію. Вона тримала мене на відстані від вищих кіл. Не уявляю, як ти там вижила.

— Вищі кола? Що ти хочеш цим сказати?

— Ну, сама знаєш. Ешлі, Елен, Одрі, Ема, ти. Усі ці сучки з їхніми ідеальними зачісками й намистом від Add-A-Pearl. Ні, ти не сучка. Ніколи не могла зрозуміти, чому ти з ними водишся.

— І гадки не маю. У мене ніколи не було ідеальної зачіски, я завжди губила намиста від Add-A-Pearl. Не знаю, навіщо вони пустили мене до свого товариства. Може, зі мною вони почуваються краще. — Я відчула щем сорому, наче ховала правду від себе протягом років. Мабуть, метою мого життя було тягнутися до людей, кращих за мене, саме тому, що я вважала їх такими.

Шарон пирхнула. — Є інший вихід. Пам'ятаю твої картини на виставці старшокласників. Вони були чудові. Ти й досі художниця?

— Насправді ні, — відповіла я. — Тобто, я ніколи не була художницею. Просто забавлялася. — Те саме сказала міс Пайн, але зараз це прозвучало інакше. Це були материні слова, а не мої. Не забавлялася. Творчість була важливою для мене.

— Препогано! Ти була хорошою, — сказала Шарон. — Гадаю, ти завжди була класною, попри намисто і твоє товариство. Рада, що не помилилася.

Струсивши з себе згадки про малювання, я повільно підморгнула Шарон. Вона вважала мене класною? Вона, яка завжди разом з формою носила шкіряну куртку й мартінси[40], їздила на побачення на мотоциклі, яка покидала кампус під час ланчу (протиправна дія), щоб викурити цигарку (суворо протиправна дія) і поїсти піцу з хлопцями з державної школи (ще більш грубе порушення правил) — і вона вважала мене класною. Невже вона насправді так помилялася щодо мене? Чи я помилялася щодо себе самої?

— Отже, — спитала я, відкашлюючись і міняючи тему розмови, перш ніж мовчанка стане незручно довгою, — як тобі працюється з моєю матір'ю?

Шарон обережно різала млинці на шматочки, вочевидь зважаючи, що відповісти. — Твоя мати… Енергійна.

— Коли під енергійністю розумієш надмірний критицизм і бачення в усьому негативу, тоді дійсно, вона така.

— Забавно бути її дитиною?

Я посміхнулася куточками вуст, але засміятися не вийшло. Важко бути її дитиною. Важко жити з нею зараз. Мати завжди була суворою до мене, особливо коли йшлося про моє малювання й зовнішність. Коли вона вважала, що я марную час у шкільній студії, записала мене до асоціації молодих жінок. Останнього року в Кантрі Дей виставка творів старшокласників тривала три тижні, але вона не знайшла часу туди сходити, а коли я її попросила, відповіла таким тоном, що мені хотілося плакати: — Ну справді, Мадлен, невже це так важливо? Це лише картини. — Вона перевіряла, що я їм, від шести років до вступу до коледжу, регулярно повідомляючи мене про те, що ніхто зі мною не одружиться, якщо я не турбуватимусь про своє волосся, не перестану голосно сміятися і не скину зайві кілограми.

Але я ніколи не припиняла шукати способи, аби її задовольнити. Знала, що це нерозумно. Ніщо не могло її ощасливити, це я також знала. Але вона була моєю матір'ю. То чи могла я вчинити інакше? Я сподівалася поговорити з нею про щось для мене важливе й вона мене не критикуватиме, сподівалася, що колись обійме мене, не звернувши увагу, набрала я чи втратила у вазі, сподівалася, що одного дня скаже: — Я люблю тебе, хоч ти й не така, як я. — І нехай я сто разів дурна, нехай мені буде соромно, але вона була моєю матір'ю, і я знала, що сподіватимуся на диво, яке станеться між нами, до самої моєї смерті.

Я не могла пояснити усього все це Шарон і тому сказала: — Це все так складно.

— Егей, Шарон! — За огорожею стояла жінка. Вона вела старого пса, що відразу почав жадібно обнюхувати мені ноги. Я просунула руку крізь ґрати й погладила його, і він радісно засопів. Я завжди хотіла мати пса або принаймні кота, але Філіп не любив, коли тварини линяють, а я відмовилась від відразливих штучно вирощених тварин без шерсті.

— Егей, що сталося? — Шарон підвелася й обійняла жінку через огорожу. Вони розмовляли, поки я однією рукою гладила пса, а другою їла. — Мадлен, це Касандра. Має магазин плетених виробів униз по вулиці. Була там? Відкрився після того, як ти поїхала.

Я проковтнула шматок, витерла губи серветкою, що тримала в одній руці, другу простягла через огорожу Касандрі. Вона була високою, з довгими каштановими косами, у які були вплетені пурпурові стрічки, з кільцем у носі, що надавало їй яскравості, яку б я вважала кращою за холодну елегантність представниць Асоціації жінок.

— Дуже приємно.

— Агов, хочеш поснідати? — спитала Шарон.

— Нє-а, уже снідала. Але вип'ю кави. — На цих словах Касандра прив'язала пса до огорожі й перестрибнула до нас, як раніше Шарон. Підсунувши столик до нас, вона сіла, замовила в офіціанта каву.

— Отже, ви власниця магазину плетених виробів? — спитала я, намагаючись прибрати сумнів з голосу.

— Так, ми відкрилися минулого року в кінці вулиці біля кав'ярні Java Good Day[41].

— Це там, де раніше був чудовий магазин «Усе для собак». Там продавали черевички й шкарпетки для псів, пам'ятаєш? — утрутилася Шарон.

— Так. Добре, що цього місця вже нема. Воно виводило мене з себе.

— Знаю. Коли ми туди переїхали, я викликала жінку, аби вона зробила духовне очищення, вигнала усіх привидів тих бідолашних собак, яким полірували кігті й одягали краватки. Цілком законний бізнес, — сказала Касандра. Вона взяла виноградину з тарілки Шарон і кинула собі до рота. — Дівчатка, звідки ви знаєте одна одну?

— Учились разом у старших класах. А зараз я продаю будинок її мами, — пояснила Шарон. — А вона приїхала допомогти.

Я була рада, що вона придумала мені алібі, але, звичайно, Касандра мене не знала, навряд чи її цікавило, чому я тут, а також те, ким є моя мати та мій чоловік і чому я не ношу обручки. Нікого це не обходило. Нікого не цікавить ані мій одяг, ані мої справи. Свобода омивала мене, як літній дощ, і хотілося відкинутись назад, підставити обличчя під її струмені.

— Круто, — промовила Касандра й узяла ще одну виноградину.

— Шарон Бейкер? — Я впізнала голос Генрі й підвела очі. — Ви пообіцяли, що не їстимете в жоднім іншім ресторані, — Шарон явно була рада його бачити, вона скочила зі стільця й простягла до нього руки через парканчик.

— Правду кажучи, ви не подаєте сніданків, — посміхнулася Шарон, відпустила його й знову сіла.

Генрі був у темних окулярах, під однією рукою тримав складену газету, у другій — філіжанку кави. Касандра теж його обійняла, а потім він помітив мене. — Леді Бауерс? — промовив, жартівливо мені вклонившись.

— Сер Гастропаб[42]? — відповіла я.

— Радий вас знову бачити. Не знав, що ви всі тут знайомі.

— Ми з Шарон ходили разом до школи. З Касандрою щойно познайомилась. Ви, очевидно, найбільший секрет магнолійської громади.

Він підняв окуляри вгору, на волосся, таке ж не причесане, як і тоді, коли я бачила його востаннє, хоча цього разу він не був забруднений. На ньому були мішкуваті джинси до колін, футболка теліпалася на широкому тілі, однак, побачивши його, я відчула дрож усередині і сама цьому здивувалася. Звичайно, це було цілковитим безглуздям. Я була одружена, і Філіп був кращим за Генрі. Але я почервоніла, глянувши на його скуйовджену бороду й уявивши, який вигляд вона б мала на моїй шкірі, а потім заборонила собі будь-що думати про це.

— Я досить гарне сонце, навколо якого крутиться соціальне життя Магнолії, — відповів Генрі, ніби усвідомлюючи важкий тягар. Я пирхнула у склянку з водою, уявивши його в кантрі-клубі з Бетсі Ліни Чиверс, моєю матір'ю та Лідією Ендикотт, яку, здавалось, вимочили в цитриновому соці.

— Генрі був у групі з моїм другом. — Шарон показала на Генрі ножем й повернулася до млинців.

— У групі? Ви тут усі просто набиті секретами! — промовила я.

— Це було дуже давно, і ми були просто жахливі!

— Тоді чому ви все це кинули? Жах тепер продається, хіба не чули?

— Я занадто стара для таких дурниць. Стояти в клубі цілими ночами з дітьми, на десять років молодшими від мене? Не мій спосіб проводити час. До того ж, зрозуміла, що більш вигідно займатися тим, що мені не остогидло.

— Гей, збираєтесь щось робити до Першої П'ятниці? — Касандра підвела очі від тарілки зі сніданком Шарон і скоса глянула на Генрі.

— Як завжди, годуватиму голодних людей, а ви?

— У магазині збирається група любителів плетіння. У мене є знайома художниця-в'язальниця, покаже свої роботи. Коли матимете час, вам слід прийти подивитися.

— Спробую, — відповів Генрі.

— Що таке Перша П'ятниця? — спитала я.

— Щомісяця в першу п'ятницю тут перекривають вулицю й роблять із неї місце для вечірок. Усі ресторани й магазини влаштовують щось особливе, лунає жива музика. Приходьте, буде весело.

— Перекривають усю вулицю? Моя мати не виносить цього.

— Ну, тоді приходьте самі, — промовив Генрі.

— Світ цього не зрозуміє.

— І не забудьте, ви запрошені на обід до ресторану. Будь-коли. — Він показав на мене газетою, і я слухняно кивнула. — Кажучи про це, присягаюся. Радий буду бачити всіх. Касандро, повідомте мене, якщо будуть потрібні прохолодні напої в п'ятницю. Щось придумаю.

— Страшно, — сказала вона. А він махнув нам рукою і попрямував угору схилом до будинку моєї матері та свого ресторану.

— Звідки ти знаєш Генрі? — спитала Шарон.

— Зустрілися вчора у дворі. Відповіла, оминувши розповідь про піжаму й божевільне обжирання полуницями.

— Гарний хлопець.

— Моя мати його не зносить.

— Кращого доказу годі шукати, — відповіла вона, освітивши мене пустотливою посмішкою.

Усі втрьох сиділи на сонці, чекаючи на каву, офіціант давно прибрав тарілки. Більшу частину свого життя я провела в таксі або в будинках зі штучним кліматом, тому я майже забула, який вигляд має реальний квартал, де люди просто живуть, ідуть у своїх справах і зустрічаються випадково, а не за призначеним запрошенням. Поки ми так сиділи, поряд проходили люди, люди, яких знала Шарон, яких знала Касандра, художники, музиканти, власники магазинів. Вані, власниця тайського ресторану вниз по вулиці, надовго зупинилась, щоби привітатися й запросити мене на ланч. Касандра познайомила мене з Кірою, скульпторкою і власницею крамниці мистецького приладдя за кілька будинків звідси, і Пітом, що зі своїм партнером купив кав'ярню, потім прийшов друг Шарон Кевін з двома близнюками на буксирі й синіми колами під очима, ми сміялися, гуляли, спостерігали за дітьми, що бігали довкола порожніх зараз столів. Я машинально полізла до сумочки за антацидами й зрозуміла, навіть дещо здивувавшись, що шлунок не болить.

Ідучи додому і вслухаючись у шум Роу, що його поглинали дерева вздовж тротуару, у шелест листя, що шепотіло благословення над головою, я весь час посміхалася. Як добре й водночас сумно зрозуміти по стількох роках, що Магнолія — не лише кантрі-клуб та Ешлі Хатавей, і не благодійні збори Асоціації жінок. Це також Касандра, група любителів плетіння, ансамбль Кевіна, власники ресторанів і вікканських[43] крамничок на Роу, де торгували кристалами й шавлією, запроваджували екскурси в минулі життя й регресивну терапію.

Я починала любити Магнолію так, як ніколи досі не любила. Скільки перших п'ятниць я пропустила? Скільки сніданків і обідів з людьми, чиї розповіді могли б мене розсмішити і яких хотілося запросити й сказати їм: «Сідай зі мною, розкажи про те, що тобі подобається»? Скільки я всього прогавила, бо не могла перейти межу того, що знала? І навіщо пропустила? Волосся, одяг, ідеальна поведінка, ідеальний чоловік, але ж я не бажала ідеального для себе — це все мене зовсім не обходило, це любили більшість із людей, які цим переймалися. Чому для мене це так важило?

Батьківський будинок, що колись здавався мені великим, зараз, коли я повернулася з прогулянки, видався маленьким. Глянувши вбік, я побачила, що стоянка біля ресторану зовсім порожня, але зсередини доносилися звуки, тиха музика, дзвін каструль, а іноді раптово вихвачений гучний наказ. Мені захотілося піти туди. Хотілося знов опинитися за столиком у кав'ярні в кінці вулиці, вітатися з усіма перехожими, познайомитися з ними, глянути по-новому на моє рідне місто.

Глава восьма Марджі, 1924

Роздратована Марджі самотньо сиділа за столом на сніданку в готелі. Минулої ночі Евелін не повернулася, ліжко було порожнє й недоторкане з того часу, як вона пішла. Марджі намагалася читати роман, пробувала писати, спочатку оповідання, потім листа до матері. Але як зараз розповісти всю правду, якщо останній лист був повний брехні?

Вона писала все це, сподіваючись, що стосунки з Евелін стануть кращими, що Евелін поводитиметься пристойніше, адже вони вже приїхали. Але нічогісінько не покращало, Марджі лишили саму, і вона боялася, що ця пригода незабаром закінчиться, ледве розпочавшись, поведінка Евелін доведе, що Марджі погана компаньйонка, що батьки вимагатимуть її повернення і все знов буде так, як раніше, у салоні, що пахне пліснявою, годинник на камінній полиці відбиватиме порожні години, вечері проходитимуть з холостяками або вдівцями в розпачі й печалі, що ростиме в ній, коли вона зрозуміє остаточно, що виходу з цього немає.

Добре. Досить. Проглядала свій бедекер[44], вирішила, що піде сама, до біса Евелін. Коли повернеться перед вечерею, застане Евелін, яка готуватиметься до виходу на ніч, і вони поговорять. Дозволить їй ці витівки в Парижі, але коли надійде час від'їжджати, знов залишаться вдвох, як планувалося. Коли Марджі прокручувала в голові все це, була сильною й рішучою, Евелін зрозуміє, як це мудро, й кивне на знак згоди.

На вулиці її рішучість ослабла. В готелі усі хоч якось розмовляли англійською. Але тут, надворі, чула лише французьку. Марджі трохи запанікувала: вона вивчала французьку у старших класах школи й коледжі, але з того часу нею не говорила, тому тужила за штучною атмосферою класної кімнати, за єдиним діалектом з американським акцентом, за твердою, повільною вимовою вчителів і професорів. Не уявляла, що є інші акценти, до яких треба буде пристосовуватись, до людей, які говорили нечітко або швидко, що коли спуститься в метро і спитає, на якій платформі її потяг, отримає якусь іншу відповідь замість діалогу, викладеного в її підручнику: «C'est le train. Le train est le»[45]. Замість нього касир у віконці видав із себе швидкий струмінь французької, з якого Марджі вихопила тільки «праворуч» і «ліворуч» і, пригадуючи, що з них що, відступила, почервонівши, у натовп, благаючи Бога, щоб він рушив у той самий бік, у який і вона.

Однак, вона знайшла дорогу, розгорнувши мапи з путівника, і, підійшовши ближче, пішла за людьми, що здавалися їй менш розгубленими, ніж вона сама. В Луврі опинилася позаду групи американців, наче була завжди з ними, услухаючись у знайому широту американських голосних, такі різні протяжні говірки уродженців Півдня й бостонців. Музейні підлоги приємно порипували й постогнували під їхніми ногами, ніби рухаючись, і Марджі помітила, що від картин її думки перейшли до самого палацу. Уявляючи придворних, королів і королев, що ходили тими самими підлогами, вона заплющила очі й спробувала почути їхні кроки під своїми. У великих залах перед нею поставали картини людей, що прибували на бали у всій їхній величі, в найекстравагантніших костюмах, бачила, як вона виходить із карети у високому запорошеному парику, зі стильно підмальованим обличчям, її бальна сукня блищить, і пристойний кавалер вітає її, — принц, — і він…

— Pardon, mademoiselle.[46]

Марджі розплющила очі й побачила себе в проймі дверей, а двоє людей чекають, хочуть пройти й розглядають її з цікавістю. Похитала головою, наче вивільняючись із павутини марень, відступила вбік, обдарувавши їх сором'язливою посмішкою.

Однак вона досі шукала свого принца, блукаючи кімнатами, переводячи очі з одного юнака на другого, уявляючи, як вони ідуть разом, він тримає її за руку у повільному танці, або як вона гладить його обличчя. Вона була жахлива, знала це, слід було звертати увагу на картини, ставати кращою, але уява відводила її далеко від усього цього.

Верталася додому через Тюїльрі, йшла, наче пливла, полуденне сонце освітлювало учасників пікніка, людей, що прогулювались, хлопчиків, що розносили морозиво. Може, саме тому Париж названо містом кохання — його млосна краса надавала їй почуття вічного літа, безкрайої волі, де любов ніколи не вмирає. Ідучи садами, вона весь час посміхалася, виринаючи в образливо голосний транспортний потік довкола Площі Згоди. Пропливала в хаосі автобусів, трамваїв, екіпажів у мрійливій задумі до свого готелю.

Було пізній пополудень, сонце світило дивним золотавим світлом, надавало небу фіолетового відтінку, а жовтого будинкам Хаусманна з купами квітів на підвіконнях і балконах — червоних і пурпурових, блакитних і білих. Люди рухались повільніше, ніж у Вашингтоні чи Нью-Йорку, не поспішаючи гуляли вулицями, всюди були кав'ярні й ресторани, люди сиділи біля столиків на хідниках, їли, пили каву, палили, розмовляли. Вона минала натовпи, обличчя людей у ресторанах чи біля вікон у квартирах. Запах їжі приголомшував — мідії в олії з часниковим соусом, їхні мушлі розтулені, дивляться просто в небо, гарячий хліб, ароматний і паруючий, різкий запах свіжоприготованої квасолі.

Ідучи містом, вона почувалася тутешньою, немовби те, що вона його бачить, робить її частиною всього цього. Тепер, коли не треба було ні з ким розмовляти, вона хотіла, щоб французька мова дзюркотіла довкола неї в повітрі, уривки розмов, що доносилися до неї з кав'ярень, випадковий крик, пронизливий, як стріла, голос матері, що кликала з вікна свою дитину, чи жінка, що викрикувала попередження. Навіть почуття самотності здавалось новим. А чи була вона раніше насправді сама? Навіть коли зачинялася у власній кімнаті подібно до Емілі Дікінсон[47], коли писала свої оповідання, вона не була самотньою. Чула, як мати й покоївка ходять будинком, звуки з кухні, коли готували обід, або, коли читала вночі, тихі голоси батьків у салоні. Люди оточували її і тут, але була відділена від них. Почувалася приємно невідомою, ізольованою через мову й культуру, але то був її вибір, і вона рухалася вулицями, наче замурована в кулю зі скла. Вона рано повечеряла в кав'ярні, випила смачного червоного вина, заїла його крем-брюле, забувши, що треба берегти фігуру, і в солодкому приємному тумані пішла до готелю.

Марджі засиділася за вечерею і коли повернулася до готелю, зрозуміла, що Евелін приходила і знов пішла; безлад здавався трохи інакшим, повітря пахло парфумами й лосьйонами, цитриною, трояндою й лавандою. Вона могла б піти пошукати Евелін, але з чого почати? Місто велике й метушливе, надходила ніч, а її кузина могла бути де-інде. З настанням вечора кав'ярні стали більш людними, вулиці, що були порожні пізнім пополуднем, тепер знов заповнилися людьми. У напівтемряві світилися вікна, люди ховали за ними свої таємниці, і за якимось з них могла бути Евелін.

На іншому боці вулиці музика лунала з підвалу, і Марджі бачила, як люди спускались туди сходами до дверей. Нічний клуб, подумала дівчина. Люди, що туди заходили, на вигляд були нормальні і зовсім не походили на дегенератів, про яких її попереджували. А чому б і їй не піти туди? Ніхто її не зупиняв. Та від оповідей, які вона раніше чула, мороз поза спиною пішов, звичка чогось боятися приглушала задоволення від свободи й незалежності, яку вона щойно відчула. Що, як на неї нападуть? Або приймуть за «нічного метелика»? Може, тільки ці на вигляд нормальні люди, щойно зайшовши туди, перетворяться на злих брутальних п'яниць? Але, ох, ця музика! Вона так мало чула джазу: певно, батьки не слухали його вдома, не грали його і на вечірках, куди вона ходила. Але хіба не хочеться танцювати від нього? Марджі перехилилась через підвіконня, визирнула вниз, ноги її рухалися самі по собі, ніби кличучи її туди, назовні, заохочуючи приєднатися до танцюристів.

Отак воно і сталося. Евелін приходила, коли Марджі не було, а Марджі почала все більше й більше підозрювати, що Евелін уникає їхніх неминучих суперечок. Марджі вставала рано, гуляла ще порожніми вулицями, тільки збиральники сміття й пекарі робили свою справу, всі інші мешканці міста сонно рухалися. Відвідувала ті місця, про які читала, про які мріяла: гуляла Люксембурзьким садом, заздрячи закоханим, що блукали колись між статуями, цілувалися під тінню дерев, і вона червоніла й поспішала пройти повз них, відводячи очі. Лізла численними сходами до базиліки Сакре-Кер[48], сідала з сотнями інших і спостерігала захід сонця, і Париж розлягався внизу, як величний, священний дар неба. Гуляла по мосту Сен-Мішель, махаючи веслярам, що пропливали під нею, заходила в крамнички на острові Сіте, зникала в його кривих вузьких вуличках, де було тихо й спокійно, наче місто зупинилося й затамувало дихання. Трохи закохувалась у кожного юнака, що зустрічала, сиділа на сходах Пантеону, колони чарівно ширяли позаду неї, а вона писала уявні любовні листи, виводила рядки віршів, щоб схопити й передати біль почуттів, які народжувалися в серці. Ніколи не хотіла йти звідси.

Так минув тиждень, і одного вечора, коли вона повернулася до готелю, тікаючи від міста, що починало жити своїм нічним життям, темрява якого її лякала й досі, побачила Евелін. Та чекала на неї в їхній кімнаті. Здивувалася, побачивши, що Евелін уже спакувала валізи, хоча не від'їжджали з Парижа наступного дня.

— Привіт, — промовила Марджі непевно. Зачинивши за собою двері, вона тримала руку на ручці, наче готова втекти при найпершій потребі.

Евелін була одягнена для виходу, і Марджі, досі занурена у свої марення, де була вродливою й вишуканою, як жінки, що вона їх бачила на вулицях, раптом побачила себе смутною й немодною. На Евелін була біла модна вишукана, наче казкова, сукня, гаптована променистим намистом. Накидка була обшита горностаєм, і попри те, що мати Марджі здивовано звела би брову, побачивши на комусь хутро майже влітку, сама Марджі вважала, що воно надає їй витонченості.

Евелін походила на утрачених руських принцес, вона була подібна до істоти, створеної зі снігу, що іскрилася й світилася, наче обіцянка здійснення невідомої мрії.

— Привіт, — відповіла Евелін. Вона нетерпляче оглянула Марджі і, звичайно, знайшла якийсь недолік. Марджі згорбилася, шкодуючи, що одягла цю сукню, боячись, що панчохи зморщилися на щиколотках, і почервоніла від думки, що волосся їй розкуйовдилось.

— Добре провела час у Парижі? — спитала чемно Марджі й відразу зненавиділа себе за це питання. Так багато треба було сказати, однак, вона не зібрала нерви докупи, аби все це вимовити.

— Послухай, Марджі, — відповіла Евелін, стиснувши вуста. — Я від'їжджаю. Прийшла, щоб забрати речі й отримати гроші, які мені належать.

— Ти їдеш? — кволо спитала Марджі. Сир, який вона їла під час ланчу біля фонтану в Люксембурзькому саду і який був такий смачний, як і сама ідея романтичного пікніка, підступив їй до горла. — Їдеш додому? Ти захворіла? — Вона спробувала відпустити ручку дверей, що вп'ялася в руку, і ступити вперед.

Евелін похитала головою. — Я не захворіла, Марджі. Я їду з Парижа. А ти? — додала, наче хотіла відразу все прояснити. — Тепер, коли ти віддаси мені мою частку грошей, я піду своєю дорогою.

— Чекай, куди ти їдеш?

— Куди їду, це тебе не стосується.

— Звичайно, стосується. Я за тебе відповідаю. Твоя мати не відпустила би тебе, коли б не я. Вважалося, що ми подорожуватимемо разом. — Вона знала, що каже щось нещасне, жалібне, немовби відчувала провину. Вона стояла посеред кімнати, з притиснутими до сідниць руками, і її коліна тремтіли під сукнею. Усе було не так, як мало бути. Вона дала Евелін трохи волі, і то все, але тепер шкодує, що вчинила таку дурницю, вони подорожуватимуть, як наказали матері, з розкішними картинами, вечорами в опері, з вродливими принцами в замкових садах — так, як вона мріяла.

— Я не дитина, — промовила Евелін жалібно, як перед тим Марджі, однак Марджі цього, здавалося, не помічала. — І не потребую компаньйонки-наглядачки. І напевно, не потребую тебе з твоїми путівниками та твоєю нудною історією. Ти, може, стара діва, а я молода й хочу отримувати від цього насолоду. Не хочу відвідувати низку задушливих старих замків чи музеїв. Хочу бачити те, що має значення зараз.

Але все це мало значення зараз, чи не так, хотіла спитати Марджі. Вона згадувала, як провела всі ці дні, блукаючи цими задушливими музеями, сидячи в садках Пале-Рояль, шукаючи романтичних привидів шляхетних юнаків з минулих часів, і їй стало соромно. Вона нудна, чи не так? Вони ніколи не порозуміються з Евелін. Тепер вона бачила, що не буде жодних змін, на які вона сподівалася, вони були її уявою, чи, інакше кажучи, нездійсненною фантазією.

— Я не стара діва, — нарешті пригнічено промовила вона.

Евелін стояла, розправляючи накидку на плечах, зітхнула, похитала головою, її стрижене волосся затріпотіло, потім знов упало на місце. — Я не залишусь із тобою ні на хвилину, Марджі. Не розумієш натяку? Тягаєшся за мною, мов цуценя, а я цього не хочу. Віддай зараз мої гроші й відпусти мене.

— А що я скажу твоїй матері?

— Кажи що хочеш. Що вона зробить? Прийде сюди й зловить мене? Вона боїться виїхати навіть з Нью-Йорка. Я не буду її річчю. Не хочу все життя шкодувати, що не зробила того чи іншого: я робитиму, що бажаю саме зараз. І не тягатиму тебе за собою.

Марджі згадала про плани, телеграми, написані листи, бронювання готелів, маршрути, місця, які ніколи не побачить. Подумала про обіцянки, які давала ця подорож, про полегшення, яке вона відчула, ступивши на корабель, уявила, як їхатиме додому, тепер уже обтяжена не лише майбутнім, що чекало на неї, але і своєю невдачею, що сталася через її нездатність контролювати дурну зіпсовану дівчину. У ній спалахнув гнів, образа на Евелін за її егоїзм, її дитинність, невдячність за все те, що їй надано, за те, що їй було так легко, за її золоте майбутнє, за те, що та вважала, що може робити все що хоче, і це добре, тоді як майбутнє Марджі було темним і непевним, наче хвиля.

На її здивування, цей гнів вирвався з неї, її голос і руки тремтіли. — Ти зіпсована, Евелін. Зіпсована, егоїстична й жорстока, і завжди була такою. Іди на свої дурні вечірки зі своїми дурними друзями. Та я не брехатиму заради тебе, не захищатиму тебе. Напишу нашим матерям завтра ж, розповім їм усе, а ти можеш іти й розбиратися з усім цим сама.

Евелін утягла в себе повітря, наче збиралася щось відповісти, потім закрила рот, стиснувши щелепи так міцно, що Марджі почула, як клацнули зуби. Її серце стукало так голосно, що, здавалося, весь готель його чує, і шалена кров билася їй у вуха хвилями, наче дзижчали тисячі бджіл. У голові трохи паморочилося. Чи вона висловлювалася раніше так невибагливо? Чи захищала себе раніше? Не могла пригадати жодного такого випадку. «Приємна», казали про неї. «Мрійлива». Надто занурена у власні марення, щоб учиняти галас.

Мабуть, Евелін була також приголомшена. Її ніздрі роздулися, і тепер вона була майже відразлива, була схожа на бика, дивилася важко, гнівно. Марджі приготувалася до нападу, але Евелін просто підійшла до неї, схопила сумочку, витрусила її вміст на чисто прибране ліжко Марджі, схопила паспорт і капшук з грошима, які та так ретельно зберігала, обернулася на підборах і вийшла. Поклала руку на ручку дверей, потім обернулася. Шкіра її блищала в останніх променях світла, які падали з вікна, блищала й сукня. Евелін завжди знала, як зробити із себе театральну виставу. — Їдь додому, Марджі. Париж не для таких, як ти. — Потім вона відчинила двері та з грюкотом зачинила їх за собою.

Марджі стояла нерухомо, серце стало уповільнюватися, гнів затихав, слова Евелін дзвеніли в голові. Це неправда. Неправда. Цілий минулий тиждень Париж обіймав її. Він був її містом більше, ніж містом Евелін. А зараз, гірко подумала, це зовсім не має значення. Без Евелін їй нема чого тут робити. Доведеться їхати додому, і вона ніколи більше не побачить Париж, ніколи не буде жінкою, якою — вона знала — Париж міг би її зробити.

Глава дев’ята Мадлен, 1999

Коли я думала про Чикаго, уявляла лише його блиск — яскраве сонце на воді, тисячі вікон хмарочосів, що відбивали й переломлювали світло у нескінченні петлі. Пам'ятала його білим, його яскравість засліплювала.

Пори року були короткими, усі, крім зими. Здавалося, тут завжди було прохолодно, навіть зимно, для мене це місто було зроблено з криги, а не зі скла й металу. Більше пам'ятаю кригу, ніж сніг. Осінь минала миттєво, за одну ніч дерева ставали яскравими, вибухали різними кольорами, наче знов повернулася весна, а потім так само раптово приходила зима, і крига вкривала місто, природа додавала блиску тій суміші скла й сталі, з якої складалися вулиці. Крига кутала хідники в тонкі шати, привабливі й небезпечні, листя ще не встигли змести, отже, ідучи вулицею, його можна було побачити примерзлим, тепла бордова й золота осінь була вкрита холодною блакиттю зими, як застиглий у бурштині метелик, цікавинка з минулих забутих часів.

Зима була такою довгою. Коли я лягала спати, то натягувала на себе ковдри й пледи, тішилась їхньою вагою й теплом. Термостат показував нормальну температуру, але холод гніздився у кістках, я відчувала його, навіть коли пітніла. А потім зненацька приходила весна, крига танула за ніч, наставала вогка прохолода, з якою воювали бруньки і показували нарешті блідо-зелені маленькі листочки, що, випростовуючись, ясніли в гіллі, наче обіцяючи щось світле. У промоїнах дзюрчала вода, береги ріки буйно розцвітали, на вулицях з'являлися люди, моргали, зачудовані, з широко розплющеними очима, захоплені красою весни. Але й весна, як і осінь, не триває довго. Як легкий вдих, приходить літо, наче інші пори року тримали його під водою, отже, тепер воно виринуло, видихаючи із себе спеку, гнітюче сонце, довгі, розкішні години денного світла, а потім вдихає й занурюється під воду.

І хоча в Магнолії теж буває зима, але найкраще я уявляю тутешнє літо. У розпалі зими, коли я згадувала Магнолію, пам'ятала вогкі похмурі дні, коли повітря м'яко обтікає шкіру, гладить її своїм теплом. Я пам'ятала, що під моїм волоссям завжди було вогко, обличчя було рожевим і гарячим. Пам'ятала сади моєї матері, де зелень вибухала буйним м'яким листям, довгими колючками, спокусливими пелюстками квітів, що ховали під ними свої серця, доки сонце не примусить їх відкритись: масляно-жовті троянди, півонії, рожеві, як балетні туфельки, темно-фіолетові черешки гладіолусів, що піднімаються над парканчиком, жоржини й амариліси, сміливі, яскраво-червоні. Пам'ятала конуси морозива, що танули в руках, довгі, ліниві присмерки, запах хлору й розсіяність світла, що наче сіялося крізь велике сито, на всіх і на все, і світ здавався яскравим і беззахисним, і від цього трохи ближчим до ідеального.

Та хоча літо ще не настало в Магнолії, у мені пробуджувалося щось на нього схоже, сонячні пальці проникали в тверде холодне серце, і воно тануло, крапельки від цього танення лоскотали шлунок. Я довго сиділа нагорі з бабусиними щоденниками, читаючи про її страх самотності перед Парижем, що охопив її, читала про зраду Евелін. Розуміла, як боляче не бути вродливою, читала її роздуми про поцілунки, збентеження від відкриттів, трохи поплакала над нашою дівочою долею. Шкода, що я не знала її.

Мій власний дебют був розчаруванням. Я чекала на нього багато років, годинами просиджувала в танцювальних класах і на уроках гарних манер, гадала, що бал буде великим призом за мою наполегливість. Я буду гусінню, що обернеться на метелика, гидким каченям, що обернеться на лебедя. Я була частиною всього цього від самого народження, але насправді не належала до нього. Мої подруги й однокласниці ніколи не почувалися ніяково. Їхнє волосся було прямим і пригладженим, тоді як моє — хвилястим і неслухняним. Вони були стрункі й ніжні, а я була огрядною, з плечами плавчихи.

Ніхто не ображав мене відкрито. Ми були подругами до певної міри, до якої можна бути подругами, коли випускний клас складається з вісімдесяти дівчат, але я ніколи не була з ними, завжди перебувала десь збоку. Вечорами у вихідні найчастіше була сама, читала або малювала, або йшла до кіно з моєю кращою подругою дитинства Амандою, що ходила до державної школи, отже, ніби зовсім не існувала. У будні йшла до школи, потім на плавання або на підготовчі заходи, що наші матері організовували для нас, уроки танців або гри на фортепіано, або ще на якусь чортівню на кшталт Асоціації молодих жінок. Ми були породистими, ходили по колу або долали перепони, коли це нам наказували, поки не навчилися робити це бездоганно.

Інші дівчата ходили на танці, у них були хлопці, та вони як для бабусі, так і для мене, були невідомим хімічним елементом, наче, скажімо, радій. Часом у книжковому магазині я бачила одного хлопця, вугластого, з розбовтаними ногами й руками, сонними очима, як тепер я думаю, він був наркозалежний, але тоді він здавався мені задумливим і романтичним. Якось я упустила шалик, він підняв його, віддав мені, і я почервоніла. Виявилося, він ходив до школи з Амандою, але я ніколи не просила її дізнатися щось про нього, ніколи не сказала їй, що цікавлюся ним, що мрію його поцілувати чи збігти з ним вулицею вниз до річки, ніколи не сказала, що цілий тиждень з нетерпінням чекаю, аби його побачити чи пройти повз нього у відділі художньої літератури.

Заглянувши у щорічники старших класів, я натикалася на світлини з вечірок або танців, на які ніколи не ходила, розглядала сукні моїх однокласниць від Лори Ешлі, їхні широкі, відкриті посмішки, читала про їхні побачення. Дівчата на цих світлинах були впевнені в собі й урівноважені, я ж була незграбною, а коли говорила, шлунок скручувало від нервового напруження. Іноді вечорами я лежала в ліжку й від думки, що ніколи не матиму того, що мають вони, не буду такою, як вони, серце болісно стискалося.

Спочатку я думала, що коледж буде моїм зоряним моментом. Я пішла в Чи Гамма Дельта, бо на цьому наполягала мати, і мене було прийнято, бо я була спадкоємицею, мене там дуже любили, але на світлинах завжди стояла у задньому ряду, якось посміхалася, коли клацав фотоапарат, з червоним обличчям, у пожмаканій блузі, наче випадково потрапила на цю світлину замість когось, хто схожий на інших і належить до товариства.

Перший бал був моєю останньою надією, але на першій примірці сукні я зрозуміла, що все йде шкереберть. Роками я мріяла про сукню з відкритими плечима, уявляла, як досконало в ній виглядатиму, як Скарлетт О'Хара або принцеса Ді. Коли мати повела мене до магазину, я схопила сукню з вішака, ту, яку уявляла, чисто білу, з відкритими плечима по лінії шиї, з пишною спідницею. Але коли прослизнула в неї та глянула у дзеркало, поки мати з продавчинею чекали за дверима, одна владна, друга улеслива, моє серце розбилося востаннє й назавжди. Я прихилилася лобом до холодного дзеркала, заплющила очі й заплакала. Виріз, про який я мріяла стільки років, не лестив мені, складки вгорі на руках робили плечі ширшими, стегна мало не вивалювалися, я була схожа на сосиску, щойно засунуту в кишку. Від плачу на обличчі й грудях з'явилися прищі. — Виходь, Мадлен, — прощебетала мати, і я покрокувала з примірочної.

— О боже! — сказала продавчиня, дивлячись на мене у вимріяній сукні.

— Це катастрофа! — промовила мати. — Виправимо це, — звернулася вона до продавчині, що уже віддалилася у пошуках чогось альтернативного. Коли ми залишилися самі, мати глянула на мене. — Не плач. Знайдемо щось більш удале. Зніми це, будь-ласка, — вимовила вона майже жалібним голосом. Звичайно, ми знайшли сукню, але не таку. Не таку, як я мріяла. Усе, про що я мріяла, було непридатним для здійснення.

Цілий ранок я прибирала кухню, доки мати бігала туди-сюди, сиділа внизу в батьковому кабінеті, комусь телефонувала (мабуть, то були серйозні справи, й робити їх треба було в офісі, тому що, наскільки я знала, зазвичай вона телефонувала або з вітальні, або з кухні), потім вона побігла на збори чи сортувати пожертвування, що призначалися для благодійного базару Асоціації жінок. У ресторані спочатку подали ланч, потім обід, я почула сміх із заднього двору, коли похмуро обходила будинок. Я настільки звикла до кондо, до життя на одному рівні, що ходіння вгору-вниз мене стомлювало. Не дивно, що мати вирішила продати будинок, здавалося, тут на все потрібно на десять хвилин більше.

Десь по восьмій мати пішла ще на якусь вечерю, я відмовилась піти з нею, і тут нарешті задзвонив мобільник. Я кинулася за ним, та поки відшукала сумочку на столі, дзвінок пролунав раз, двічі, тричі. Квіти на столику в передпокої зів'яли, і кілька пелюсток упали на мою сумочку, поки вона там стояла. Пелюстки спурхнули на підлогу, коли я, нарешті, витягла телефон.

— Ало!

— Ало, — відповів Філіп.

Шлунок упав униз. Але чому? Хіба я не дзвонила йому протягом кількох днів, благала відповісти або подзвонити й сказати, що все це було помилкою?

— Ало, — промовила я, бо не знала, що казати далі.

— Я уже вдома, повернувся з Нью-Йорка.

Я не знала, яка відповідь підходить до цього. — Вітаю? — сказала я нарешті.

Він не засміявся. — Я телефонував, щоб дізнатися, коли прибуває твій літак у суботу. — Лише справи. Ну звичайно, не зателефонував сказати, що скучив за мною. Це було так безособово, як запис на прийом до лікаря. Не було ні пробачення, ні вибачення.

— Не знаю, — відповіла я. — Треба подивитися. — В моєму тоні було щось захисне. Він уважає, що я приїхала сюди носити вериги і чекати, поки він мені пробачить. Це не так. Я уявляла, як житиму тут, як це — дружити з Касандрою, Шарон і Генрі, яким буде життя без Чиказького жіночого клубу або Асоціації жінок Магнолії, і зрозуміла, що жодного разу не подумала про нього.

— У суботу відбудеться вечеря з одним з інвесторів. Очікується, що ти на ній будеш.

Ще одна вечеря. Згадала про останню, на якій була, різкий сміх Дімпі Стокстон, розмови про вартість відпусток і прикрас, що покрила би місячні витрати благодійних фондів, безкінечну зверхність, і мене охопило бажання не йти ні на ту вечерю, ні на жодну зі схожих на неї. — Послухай, я не знаю, чи повернуся в суботу. — Я напружилась, чекаючи на відповідь.

— Ти мусиш. Вечеря в суботу, — повторив Філіп, і в його голосі не було чути гніву, лише роздратування, наче я відриваю його від чогось, що він мав робити.

— Річ у тому, що мати вирішила продати будинок і потребує допомоги у підготовці. — Я сказала це дуже заклопотано, урівноваженим тоном. Філіп не казитиметься, якщо я допомагаю матері.

— А хтось інший не може цього зробити? — спитав Філіп дратівливо. Я відчула, як мій власний гнів росте у відповідь.

— Бачиш, я єдина дитина, — відповіла я так, наче ми ніколи не зустрічалися, наче я ніколи не розповідала йому, як хотіла мати братика або сестричку, як шкодувала, що його сестри не росли разом зі мною. — Так, вона може комусь заплатити, але є речі, які краще робити серед своїх. Це родинні справи.

— Але ж вечеря відбудеться у суботу. Що я їм скажу? — Його голос звучав жалібно і примхливо. Я уявила, як він стоїть у вітальні, дивиться на озеро. На кухні мають бути контейнери від їжі навинос (він так і не навчився куховарити, і коли я кудись виїздила, повернувшись, знаходила повне пластмасових виделок відро для сміття і Філіпа, що скаржився на тягар у шлунку, наче саме я була у цьому винна), а на моєму боці ліжка — багато його сорочок, бо він уважає, що надто зайнятий, аби йти до хімчистки.

— Не знаю, — сказала я цілком відверто. Мала інші проблеми.

— Ви ніколи не були близькі. Звідколи ти почала піклуватися про свою матір? — спитав він.

Його слова обпекли мене. Скільки разів я нарікала на матір, хотіла, аби ми були більш схожими, щоб я не була її розчаруванням? Скільки разів стогнала й відкладала збори, коли хотіла її відвідати?

Я знала, що треба сказати. Я мала сказати йому, що обов'язково приїду додому. Змушуючи його забути про розлучення, зрозуміти, що він сумує за мною, і в цьому річ, дати йому відпочити від себе, приїхати додому і згладити ситуацію. Але хіба все не було інакше? Це він мусить вибачатися. Він мав хотіти, щоб я повернулася.

І чи хочу я повернутися?

Тепер я не хотіла цього. Зовсім не хотіла.

— Я не залишу її, не дам робити все самій, — відповіла я. Я й досі ховалася за своєю матір'ю, що потребувала мене не більше, ніж шоколадний чайник, але це все, що я могла зробити.

— Ти егоїстка. Ти потрібна мені на цій вечері. Здається, ми одружені, Мадлен. Пам'ятай про це.

— Ти ж сказав, що нам треба розлучитися, пам'ятаєш це?

— Не будь дурною, — промовив він з тяжким стомленим зітханням, так, наче розлучення не було в першу чергу його ідеєю, наче воно було моїм рішенням. Я почувалася дурною, гадаючи, що він піде на це. Сказати, що нам треба розлучитися, було для нього способом перемогти в суперечці, нагадати, яка я щаслива і що він спроможний забрати в мене все це щастя. — Ти не ціниш того, що маєш. Знаєш, як багато жінок були б щасливі одружитися зі мною?

Він вимовив це, наче був найкращим подарунком, який тільки можна отримати, вартий кінець, щоб виправдати засоби. І я винувато подумала, а чи не була я спочатку теж такої думки? Чи не через це я зважилася відкинути всі попереджувальні знаки, мигаючі вогники й дзвіночки, варті карнавалу, що кричали мені: «Не роби цього!»

— Я не хочу більше про це зараз розмовляти, — сказала я порожнім, безбарвним голосом. Я зрозуміла, що він радше знищить мене, триматиме силою, ніж відпустить, аби я побачила те, що відмовлялася бачити, а саме те, яким насправді він є. І коли він не помічає, як це несправедливо, то я навіть не знаю, із чого розпочати мої пояснення.

— Добре, це чудово, бо я теж не хочу з тобою розмовляти, Мадлен, — відповів він холодно, розділяючи моє ім'я на два чітких склади. Я швидко віднесла телефон від вуха, дивлячись на нього і шкодуючи за старими дисковими телефонами, на які можна було задоволено кинути слухавку. Натомість я витягла кілька квітів з вази, опустила телефон у воду й пішла геть, відчуваючи тріумф і страшенний переляк.

Глава десята Марджі, 1924

Наступного ранку по від'їзді Евелін Марджі сиділа в гарненькій кав'ярні «Дві макаки» навпроти церкви Сен-Жермен де Пре. Але Марджі не мала настрою роздивлятися пам'ятні місця. Вона написала листа до матері, цього разу цілком правдивого, описала ситуацію з Евелін, а також свій трагічний на той час фінансовий стан, попросила поради. Знала, краще було б послати телеграму, адже це зрештою терміново. Однак, сподівалася, що лист відтягне справу. За перебування в готелі було сплачено до кінця наступного тижня, у Марджі були гроші, які вона розсувала по валізах — не досить, щоб жити шикарно, але достатньо, аби дозволити собі кілька дрібниць — відвідати деякі недорогі музеї й відомі місця, а ще cafe complet[49] у цій кав'ярні — велику філіжанку кави з вершками й булочку з маслом. Напевно, задовольниться такою незначною кількістю їжі, коли йдеться про перебування в Парижі, ну хоча б іще трохи.

Ніхто, здається, не звертає уваги, сиди у кав'ярні хоч довіку, вона й сиділа за столиком надворі, а ранок крутився довкола неї, мов стара каліопа[50]. Вона заклеїла листа, і, щоб заїсти гіркий присмак конверта, писала оповідання про дівчину, що тяжко захворіла під час подорожі в Європу й змушена була повертатися додому, і це було романтичнішим, ніж її власна ситуація, попри однаковий кінцевий результат. Збоку за столом сидів юнак, якого вона хотіла вписати в оповідання як шанувальника-француза тяжко хворої дівчини. Він був неймовірно гарний, з довгим волоссям, хоча модним на той час було коротке й гладко зачесане назад, і твердим, наче викарбуваним, обличчям. На столі перед ним лежали ручка й відкритий зошит, у той час як сам він відхилився назад і поклав руки за голову, обернувши обличчя до сонця. Очі його були заплющені, на вустах грала легка посмішка.

Він розплющив очі й побачив, що Марджі дивиться на нього. Вона здригнулася, злякавшись, що він помітить її погляд, але перш ніж вона відвернулася, юнак повільно підморгнув їй. Зашарівшись від сорому, Марджі схилила голову над зошитом. Ні, вона не могла вписати його у своє оповідання, і це він теж міг помітити.

Було чистим задоволенням бачити такого юнака, бачити всіх юнаків у Парижі, жвавих і здорових. Війна надала краси чоловікам певного віку, їх було мало, багато лишилися на полях війни у Франції, Італії, Німеччині, матері й досі носили чорні жалобні крепи. Група чоловіків приблизно її віку пройшла повз неї, зайшла до кав'ярні, і вона зацікавилася ними, юними, здоровими, схвильованими. Вони попадали на стільці біля столику, здавалося, їх так багато, незліченна кількість рук і ніг у русі, стільки галасу й сміху, що незабаром простору буде замало. Однак місця вистачило, і знов наче налетів шквал, коли вони замовили каву, потім її принесли, вони влаштувалися з філіжанками, запалили цигарки, дехто з них схилився вперед, поклав руки на стіл, голосно перемовлявся, інші, як і вона, відхилилися назад, розглядали перехожих, і, здавалося, все це сплановано, вона й ці молоді люди наче для того й були народжені, щоб цієї миті тут опинитися.

Вона припинила писати, поклала ручку й почала згинати втомлені пальці, тягти по одному, щоб хрустіли суглоби. Мати ненавиділа цю звичку, казала, що вона робить Марджі схожою на гравця в бейсбол, і питала, чи не почне та незабаром палити сигари. У думці показала матері язика, може, зробила це і в реальності, бо жінка, що сиділа поблизу за столиком, глянула на неї дивно, і Марджі зітхнула, знов ув'язнивши язик у тюрму зубів.

— Bonjour[51], — сказав один з чоловіків, Марджі підвела очі й побачила юнака з білявим волоссям, який щойно їй підморгнув, тепер він стояв перед її столиком, тримаючи в руках свою філіжанку й блюдечко, під рукою містився зошит.

— Bonjour, — відповіла вона. Кілька останніх днів вона практикувала свою французьку, але з її язика й досі падали незграбні, важкі слова, що, як їй здавалося, звучали страшенно по-американському.

— Чи дозволите сісти з вами? — спитав він ідеальною англійською, яка перетворилася на щось прекрасне через його рішучо французький акцент. Перш ніж вона встигла заперечити — не личило молодій жінці сидіти самій у кав'ярні, та ще й у компанії з незнайомим юнаком, — він уже поклав свої речі і витяг із-під столика другий стілець, сів поруч, ніби вона весь час чекала на нього. — Ви письменниця? — спитав.

Марджі глянула на свій зошит і спалахнула, закрила обкладинкою безладні каракулі і ще безладніші почуття, які вони містили. — Насправді ні. Хочу стати письменницею, але зараз… Не знаю, хто я зараз. Гадаю, просто бавлюся.

— Ви схожі на письменницю, — промовив він, гостро глянувши на неї. — Ви ж пишете, oui[52]? — В нього були такі яскраві зелені очі, яких вона ніколи раніше не бачила, принаймні у житті. Вона бачила колір улітку в полі, у персні зі смарагдом, але всюди, крім його очей, він здавався мішурним і фальшивим.

— Писання ще нікого не зробило письменником. Справжнім письменником, що пише книжки чи щось іще.

— Ну, як ви гадаєте, з чого починають ті, хто пише книжки? — відповів він, показуючи на її зошит. — Писали у кав'ярнях Парижа, як ви.

— Можливо, — промовила Марджі, вагаючись, однак ледве стримала легку посмішку від думки, що хтось може вважати її справжньою письменницею.

— А може й ні. — Він широко посміхнувся. Рот у нього був великий, повний білих зубів. — Можна мені посидіти тут? — спитав, хоча було очевидно, що він уже сидів, почуваючись, як удома. Він сягнув у кишеню своєї куртки й видобув звідти пачку цигарок і коробку сірників, хоча й не збирався палити, просто поклав їх на столик, ніби влаштовувався тут на цілий робочий день.

— Ні, добре.

— Ви американка? — Його акцент робив голосні трохи стиснутими, а приголосні приємно шкребли піднебіння.

— Oui, гм, так, — кахикнула вона. Невже так очевидно схожа на американку? Звичайно, не вважала, що подібна до парижанки. Парижанки були такі ніжні під своїми вільними сукнями, зі стрункими литками й високими ключицями під капелюшками-ковпаками. Їхні пальта трохи зіслизали з плечей, наче вони завжди приходили й збиралися сісти, аби побути тут деякий час, або готові відразу піти у пошуках нових пригод. На фоні їхньої делікатності Марджі почувалася міцною й твердою. Навіть чоловіки мали на собі плюмажі, на юнакові, що з нею розмовляв, був шалик, вільно й недбало пов'язаний довкола шиї. Марджі знала, що треба витратити не одну годину, аби так його зав'язати, волосся пустотливо падало йому на обличчя, карамельно-біляве, воно відтіняло очі.

— Зараз майже кожен у Парижі — американець. Опріч мене. Я француз. Je m'appelle Sebastien.[53] А вас?

— Марджі, — відповіла вона, а потім, сама не знаючи чому, передумала: — Маргарет.

— Маргеріт. — Він одразу перетворив її, як вона вважала, звичайне, непомітне й нудне ім'я у щось прекрасне, нове й елегантне. На уроках французької її ім'я вимовлялося лише з французьким акцентом, «Маржі», і звучало важко, наче свинець, так само, як і англійською. Але Маргеріт! Маргеріт була іншою людиною. Ніхто не відмовиться піти з Маргеріт на вечірку — її туди запросять, і вона буде там королевою. Маргеріт сидітиме у кав'ярні та фліртуватиме з чужинцями, навіть питиме вино й часом танцюватиме. З гострим, наростаючим болем Марджі захотіла більш за все в цілім світі бути Маргеріт.

Себастьєн підняв свою філіжанку й стукнув нею об її чашку. — Enchanté![54] — проголосив і знов їй підморгнув.

Марджі ковтнула трохи кави. Вона ніколи не зізнавалася навіть собі, що насправді не любила кави, але звикла замовляти її разом з вершками, замість молока, і з цукром, який кидала в філіжанку доти, доки кава уже не розчиняла його весь, і по останніх ковтках на дні лишався блідий солодкий осад, солодка радість по боротьбі з гіркотою. — А ви письменник? — спитала.

— Non, non[55]! — засміявся Себастьєн. — Тільки американці можуть бути письменниками. — Він трохи підморгнув їй, і вона не могла не відповісти на посмішку. Вона не розуміла, чому він вирішив сидіти з нею, але його гарний настрій був заразливий, і вона тішилася, що довкола так весело. Коли б вона могла пробути у місті ще тиждень, хотіла би насолоджуватися всім, а не блукати похмурою. — Ні, я художник. Ми, французи, художники. — Він відкрив зошит, показав Марджі ескізи, що вкривали сторінки, іноді це була суміш чогось невизначеного, зібраного на сторінці. Або Ейфелева вежа, заштрихована перехресно, швидкими розчерками намальована філіжанка, вухо жінки, делікатне, наче мушля, часом малюнок переходив на другу сторінку, вид з води на міст через Сену, буйне цвітіння в саду. Швидко розмальовував аркуш, наче писав живу картину, закрив зошит, коли дійшов до чистих сторінок. Марджі хотіла взяти його знов, відкрити, щоб усі його таємниці відкрилися перед нею. Сама вона була поганою художницею, могла намалювати по-дитячому фігурки з паличок або краєвид — квадратні будинки, застиглі симетричні дерева — тому заздрила тим, хто вміє малювати.

— Це прекрасно! — видихнула вона.

Махнувши рукою, наче хотів розвіяти повітря, в якому висів комплімент, Себастьєн ковтнув кави. — Не так щоб. Це лише для того, аби нагадати собі, що малюватиму пізніше. Як роблять нотатки для майбутнього оповідання, oui?

— Oui, — відповіла, й цього разу не виправила себе, бо Маргеріт була тою, хто зазвичай каже «oui» замість «так», навіть якщо вона американка.

— І що ви робите сама в Парижі?

Марджі зітхнула. — Я була тут з моєю кузиною. Вважалося, що я буду її компаньйонкою.

— І де вона? — Себастьєн роззирнувся довкола. Чи не вперше Марджі зраділа, що Евелін тут немає. Коли б Себастьєн її побачив, сказав би: «На все добре, Марджі!» Так було завжди: коли Евелін була поблизу, Марджі ставала наче невидимою, і не лише для молодих людей, а також для офіціантів, швейцарів чи продавців. Коли вони сходили з корабля, вона мусила мало не ткнути пальцями в обличчя носія, щоб той помітив її. Одного разу вона бачила, як молодий чоловік наткнувся на ліхтарний стовп — так роздивлявся Евелін. Він зіштовхнувся зі стовпом з таким гучним звуком, що сам здивувався, і глянув на нього з такою особистою образою, що Марджі прикрила вуста рукою, щоб він не побачив її сміху.

— Коли ми пливли сюди, вона зустріла друзів і тепер утекла з ними.

— Утекла?

— Знаєте, вона лишила мене, щоб проводити час з ними.

— Розумію. — Себастьєн спохмурнів, зв'язавши у думці всю історію докупи. Його англійська була бездоганною, але Марджі не знала, що він зрозумів зі сказаного нею. Вона ніколи не замислювалась про мови, про те, як слова злітають з язика і часом стають непридатними для перекладу. Вона пам'ятала, як багато років тому пропустила зустріч зі своїм учителем французької, і той звинуватив її в тому, що вона підклала йому кролика, — «Tu m'apose un lapin!». Що за дурниці він верзе, подумала тоді Марджі, але насправді нічого в цьому дурного не було, він сказав: «Ти змусила мене чекати!», що означало саме це.

— Отже, вона поїхала, а ви залишились?

— Oui.

Тоді Себастьєн обдарував її посмішкою, широкою й обеззброюючою: — Так навіть краще. Перед вами весь Париж і жодної кузини! — Він широко розкинув руки, наче хотів обхопити ними все місто й покласти його до ніг Марджі.

— Ні, ні, — промовила Марджі. — Я… — Вона шукала слова, щоб пояснити. — Я тут тільки через неї. Малося на увазі, що я піклуватимусь про неї. А тепер мені треба повертатися додому.

На обличчі Себастьєна з'явився вираз такого переляку, що Марджі мало не засміялася вголос. — Поїхати з Парижа? — Він притис руки до грудей, немов Марджі глибоко зранила його. — Ви щойно приїхали!

Вона здвигнула плечима, намагаючись утамувати біль у серці. Вона знала. Ох, як добре знала. Під кожним словом, написаним до матері, у її душі було по десять придуманих нею, що говорили, як усе несправедливо. — Я знаю. Але не можу бути тут сама. Це буде непристойно.

— Це… — Він помахав пальцями в повітрі й глянув скоса на небо, наче шукаючи там відповідне слово. Він дійсно був страшенно привабливий, настільки привабливий, що Марджі забула спитати, навіщо він сидить тут і розмовляє з нею. Вона гадала, що його волосся має колір паленої карамелі, та коли він повернувся головою до сонця, воно ввібрало в себе десяток інших кольорів, золотавість кукурудзяних зерен, блідість полуниць, глибину каштанів, очі світилися зеленню, а вії довкола них були неймовірно темні й тонкі. В нього були тонкі руки з довгими пальцями, і коли, розмовляючи, він рухав ними в повітрі, зачудована, вона уявляла, як зловить одну з них і затримає її біля свого обличчя лише на мить, щоб зрозуміти, наскільки він реальний.

— Покарання. Це покарання? — Він був задоволений, що знайшов відповідне слово.

— Гадаю, так. — Від самої думки про це їй стало зле. — Мати… — Вона почала, не в силі закінчити. Важко було висловити почуття Марджі до матері.

Прийшла молода жінка з дитиною й сіла на лаву біля церкви. Вона дала хлопчикові багет, і той почав годувати голубів, то ганяючись за ними, а то вони ганялися за ним, коли він кидав на землю крихти. За іншим столиком у кав'ярні сидів вусатий чоловік, гріючи в руках склянку з напоєм, він писав щось у зошиті, і руки в нього були такі великі, що затемнювали папір. Поряд з ним сиділи дві француженки, схиливши голови одна до одної, ніби розповідали найважливішу таємницю. Було покаранням забрати її з місць, яких вона ще не бачила: Ейфелева вежа, могила Наполеона! — але ще більшою карою було позбавити її простих радощів Парижа, можливості самій сидіти тут, у кав'ярні, де ніхто не оцінюватиме її чеснот, де вона зможе писати годинами і мати не заважатиме їй своїм критицизмом, звідки може бачити парад, цей новий хоробрий світ, де стільки таких людей.

— Ну, — продовжила вона, струсивши з себе печаль, — я написала матері й розповіла, що Евелін поїхала, вона відпише мені й надішле гроші на дорогу додому. — Вона пропустила те, про що не хотіла думати: про шал матері, про власне розчарування, про бурю, що чекатиме на неї, коли вона повернеться до Вашингтона. І, відганяючи від себе ці думки, вона розуміла, що гнів родичів буде не найгіршим, що чекає на неї вдома. Там буде містер Чепмен. Вона мала єдиний шанс утекти від усього цього й утратила його. І тепер не мала причин відмовляти: на іншому кінці подорожі чекав містер Чепмен, як кат із витонченим обличчям, їй захотілося покласти голову на стіл і заплакати.

Перехилившись через стіл, Себастьєн підняв конверт, який вона поклала перед собою лицьовим боком униз. Питально глянув на неї, і вона кивнула.

Він узяв його двома пальцями, прочитав адресу, написану її неохайним почерком, і, ніби знайшовши у ній відповідь на свої питання, кивнув.

— А що, як не поїдете додому? — спитав, повільно крутячи в руках конверт. Чула, як шелестить папір, торкаючись його шкіри.

— О, не можу цього зробити. Це буде непристойно, — почала вона.

— Ви вже говорили це.

Марджі продовжувала схвильовано: — Ну, Евелін забрала більшість наших грошей. Не знаю тут нікого. За готель сплачено ще за один тиждень. Потім не матиму де жити, не матиму на це грошей.

Зітхнувши, Себастьєн поклав конверт, запалив цигарку, потряс сірником у руці й кинув його до попільнички на сусідній столик. Видихнув, скоса поглядаючи на неї крізь дим. — Можете знайти роботу. Крім того, Париж для вас дешевий. Чимало американців мешкають тут, бо для них це дешево. Ви можете жити в Парижі без проблем. — Він знов помахав пальцями, й вона глянула на його руки.

— Хто ви? — спитала вона, засоромившись, що сидить тут, оповідає про свої клопоти чужій людині, юнакові, що, може, в іншому випадку, не звернув би на неї уваги, коли б вона була вдома.

Він посміхнувся до неї знову, випустив кільце диму з цигарки, почекав, поки той повільно розсіявся, обертаючись у легку димку, а потім відповів: «Je m'appelle Sebastien.»

— Ні, ні. Я знаю ваше ім'я. Але хто ви? Що ви робите? Чому зі мною розмовляєте?

— Ах! — Він загасив цигарку в попільничці, покрутивши, щоб тютюн утворив гострий кінчик. — Я художник, і вже казав вам про це. А розмовляю з вами тому, що ви маєте такий вигляд, ніби потребуєте когось, хто б із вами поговорив.

— О… — Марджі трохи знітилася. Про що вона подумала? Що є в ній щось таке, що привабило би француза? Але що в цьому неправильне? Що страшного в тому, що єдиний раз у житті хтось скаже, що вона вродлива? Їй говорили, що вона розумна, навіть яскрава. Але вона хотіла бути вродливою, хотіла, щоб їй це сказали. Вона гадала, що була вродливою єдиного разу, у ніч свого першого балу, було щось чарівне в її сукні й тій ночі, що прилетіло в холодне-холодне повітря. Але вранці чари зникли, випарувалися під сонячним світлом, і хоча з ним пішла краса, вся, яка була, та єдине, що від неї лишилось, — спогад про цілунок Роберта. — Так, дякую.

Себастьєн відхилився назад, задумливо опустивши очі, і палив мовчки. — Я знайшов рішення, — вимовив він нарешті.

— Рішення для чого?

— Певне, для вас. Ви мусите залишитися в Парижі. Я знаю місце, де мешкають усі американські дівчата, які сюди приїхали. Ви також житимете там. Розірвіть листа й напишіть матері, що залишаєтесь. — Він знов підхопив лист, потім випустив з пальців, наче той був нічого не вартий, як піщинка.

— Я не можу лишитися, Себастьєне! — У серці вона вже сказала «au revoir»[56] усьому, що зробила би тут, сходу сонця на Мосту Мистецтв над Сеною, прогулянкам вузькими вуличками на лівому березі, вона не їстиме булочку з какао тоді, коли захоче, не питиме вина й не писатиме в кав'ярнях поруч з письменниками й художниками, які зробили Париж таким, який він є зараз.

— Ви мусите! Ваш від'їзд буде втратою! Втратою! — Він загасив цигарку, нахилився вперед, зазирнув їй у вічі своїми зеленими очима, поклав на її руку свою, з довгими пальцями із залишками фарби під нігтями. Вона дивилася вниз на його руку, відчувала її м'який тиск. — Що чекає на вас в Америці, до чого ви так поспішаєте?

Що на неї чекало? Нічого. Розчарування батьків. Зачинений, задушливий салон і вишивання. Жіночі благодійні спілки. Містер Чепмен. Вона глянула повз обличчя Себастьєна водночас серйозно й жалібно, потім знов у вікно. Дзвони у церкві видзвонювали полудень. Хлопчик роздав крихти голубам і сидів поруч з матір'ю, шепотів їй на вухо про щось дитяче, найважливіше. На іншому боці вулиці з'явився продавець і став розвішувати на церковнім паркані шматки тканини, наче на вітрині, торговець квітами простягав людям букети, він тицяв їх у руки тим, хто виходив з метро. Я не хотіла лишати все це, зламати обіцянку, яку собі дала, не спробувавши навіть її виконати. Я ще не хотіла повертатися додому.

Як розсердяться батьки. Потім відмовляться її утримувати. В неї було… Скільки? Кілька сотень франків. Скоро вони закінчаться. Але він казав, Париж дешевий. Вона може працювати, її французька стане кращою. Буде незалежною, як ті дівчата в пансіоні. У неї будуть свої гроші, професія, своє власне життя, ніхто не критикуватиме її щодо того, де вона провела час, які книжки читає, її зовнішність.

Себастьєн досі тримав її за руку й не відпускав, наче то була рідка цінна пташка, що може відлетіти. Вона згадувала сухі нервові руки містера Чепмена, його потріскані губи. Думала про все, що хотіла побачити й вивчити: великий собор у Шартрі, Версаль, відкриті ринки.

Вона втягла в себе повітря, ніби ось-ось підніме руки й пірне на глибину. — Добре, — промовила я. — Де те місце, де, ви казали, я могла б зупинитися?

Глава одинадцята Мадлен, 1999

Коли після суперечки з Філіпом наступного ранку я ледве спустилася сходами вниз, мати вже була цілком одягнена (включаючи повний макіяж і нафарбовані губи) й сиділа в батьковому офісі, здійснюючи телефонні дзвінки. Її цінний блокнот лежав перед нею, вкритий нотатками, записаними її бездоганним почерком, і коли я увійшла, вона поклала слухавку й щось у нього занотувала.

— Ти знов не зачесала волосся, — сказала вона, глянувши на мене.

— Це було моїм життєвим вибором. — Прокинувшись, я помітила не такий уже й поганий вигляд, і побоялася торкатися волосся. Звичайно, воно вилося натуральними кучерями, що мати вважала настільки ж поганим, як, скажімо, наркотичну залежність, але я не могла з цим нічого поробити.

Мати знов глянула на мене так, наче вона щойно вступила у щось. Я підвищила голос і змінила тему. — Над чим ти зараз працюєш? — спитала я надто голосно.

— Не кричи, я поруч. Телефоную оцінювачам.

— Хіба не Шарон це робить?

— Йдеться не про будинок, а про те, що в ньому. Знаю, ти вважаєш все це занадто старим і знеціненим, але багато є дуже коштовним.

— Звідки ти це взяла, я не вважаю всі речі знеціненими.

— Я бачила твій будинок. Дуже… Сучасний. — Вона сказала це так, наче вимовляння цього слова викликало в неї відразу.

— Це не мій вибір. Він був таким, коли ми туди в'їхали. Пам'ятаєш мою тутешню квартиру? Ще до того, як зустріла Філіпа й одружилася? Вона не була сучасною. — Я відчула укол смутку, коли згадала свою квартиру в Магнолії, де мешкала від закінчення коледжу до зустрічі з Філіпом. Я майже забула, що мала дім, який був цілком моїм, і відчула його втрату з дивним шалом.

Квартира була в одному зі старих будинків у центрі, з оригінальною блискучою паркетною підлогою, французькими дверима, що відчинялися на балкон, такий вузький, що здавалося, він не мав ніякої користі. У ній було три спальні, одна з них — кімната для гостей, в якій ніколи ніхто не жив, друга була моєю, а третю я переробила на студію. Те, що я в ній не сплю, зводило матір з розуму, і за те ця кімната подобалася мені ще більше. Батько цього не схвалював, він хотів купити мені квартиру в новому будинку, з консьєржем, діловим центром і в більш престижному місці. Але це було складно, я ж хотіла мати власний дім. Тепер я ненавиділа себе за те, що не розуміла, як чудово було в ньому жити.

— Ну, коли ти хочеш щось із цього, скажи мені, перш ніж прийде оцінювач.

Я багато чого з цього хотіла би мати: пам'ятні з дитинства речі, про деякі мати оповідала мені цікаві історії — але куди я їх подіну? Подумала про квартиру в чиказькому кондо, чужу, елегантну й холодну, і здригнулася.

— Добре. — Як Скарлетт, подумаю про це завтра. — Це список Шарон? Що ми мусимо робити далі?

Мати приголомшила мене важким поглядом, який стільки разів у дитинстві ставив мене на місце, видушуючи з мене правду. — Чому ти весь час кажеш «ми»? Що сталося? З Філіпом усе нормально?

О боже! То були дуже важкі питання. Багато чого було ненормально з Філіпом, а ще більше ненормального між Філіпом і мною. А ще довший список ненормального був власне зі мною. Але менш за все я хотіла обговорювати все це з матір'ю. Або, точніше, зовсім не хотіла.

— Філіп чудовий, — сказала я, і це було мало не правдою. Філіп завжди буде чудовий, бо у власних очах ніколи не буде інакшим. Будь-який ґандж, проблема чи труднощі трапляються з кимось іншим, не з Філіпом. — Просто хочу переконатися, що тобою опікуються.

Вона дивилася на мене ще мить, холодно й ніби оцінюючи. — Хочеш іще про щось поговорити зі мною? — Вона відхилилася назад на стільці, поклала ручку й склала руки на грудях. Стілець рипнув, і мене знов пронизав печаль, коли я подумала, що батька вже нема. Я багато разів розмовляла з ним у його офісі, як оце зараз. Він сидів за столом, схилившись на нього, стіл порипував, я сиділа на одному зі стільців навпроти, ніби була не його дочкою, а одним з клієнтів, але ніколи так не почувалася.

Батько був довірливою людиною. Він розмовляв зі мною так, наче я була дорослою, і коли я мала неприємності, спочатку бігла до нього, ми разом шукали рішення, потім він давав мені кілька льодяників з банки, що стояла в нього на столі, проводжав до дверей і відправляв бавитися далі.

Кілька разів я відкривала й закривала рот. — Це складно. — Я не могла їй сказати, що ми з Філіпом страждаємо, що він загрожував мені розлученням і хоча забрав свої слова назад, я була напівпереконана, що це не така вже й погана думка. Я не знала, що вона мені відповість. Ми з матір'ю ніколи не були чесними одна з одною.

— Одруження, знаєш, важка справа, — промовила вона, і голос у неї був як ніколи сентиментальний. Мати могла шпиняти мене, колоти, критикувати все, що я роблю, перелічувати мої недоліки, але перш за все вона була моєю матір'ю, і це означало, що в мені горить полум'я на честь того, що іноді вона дивилась на мене не як на щось таке, що треба виправити. Серце трохи відтануло, можливо, я змогла б їй розповісти. Фактично, ми могли би про це порозмовляти, і вона могла б мені допомогти осягнути це.

— Знаю, що це важко. Але подумала, що може бути легше, насамперед коли одружишся з властивим чоловіком.

— Знаю, що ви знайдете рішення, — сказала вона, і на її обличчі з'явилася згладжена штучна посмішка, і маленька надія, яку я плекала в серці, спалахнула і вмерла. Не буде голівудського кінця, де ми обіймемося, плакатимемо, а на задньому плані лунатиме пісня, що викликає найкращі почуття. У реальному житті такого не буває. Принаймні у моєму. Може, ми з Філіпом знайдемо рішення. Може, зрештою, я пристосуюсь до нього. У моїй родині ніхто не розлучався. Батьки одружилися не з великого кохання, але прожили життя разом. Я не чула, щоб хтось розлучався. Апокрифічні історії, які доводилося чути, завжди були пов'язані з драматичними обставинами: коханка, секретний рахунок у банку на Кайманових островах, залежність від азартних ігор, алкоголізм. Ніхто не псував собі життя через те, що він просто нещасливий. То чому б я мала це робити?

Я не знала, куди подінуся, якщо піду від Філіпа. Краще, думала, лишитися з ним, спробую стерпіти те, що лишає терези якраз посеред ванної, коли зірвуся і з'їм щось зайве, терпляче носитиму маску ідеальної дружини з вищого суспільства, яку одягла, аби справити на нього враження. Це буде кращим за невпевнене існування, що залишиться мені без нього.

Зрештою, це я вибрала одруження з ним. Це був мій вибір, хоча й не з найкращих міркувань: я стомилася бути самотньою, хотіла, щоб батьки були щасливі, бо життя було подібним до гри величезного оркестру, і я була певна, що одного разу музика змовкне, і всі побачать, що в мене немає партнера.

А ще тому, що бачила принаймні на початку багато переваг від одруження з Філіпом. Наприклад, я завжди хотіла мати сестру. Коли Філіп сказав мені, що має двох сестер, я була на сьомому небі. Нарешті сталося! Адже це моя родина. Вони мої сестри також. На жаль, так не сталося. Філіпові сестри були прохолоднішим виявом жінок, яких я знала в Магнолії, з таким самим прилизаним волоссям, тільки не білявим, а чорним, у таких самих змінних сукнях без рукавів чітких приглушених кольорів, без жодних яскравих літніх принтів, і вони знали: я не належу до них.

Між трьома Спенсерами існував зв'язок, схожий на зв'язок захисників фортеці; коли б я не спробувала до неї наблизитись, доводилось відступати. Вони наслідували приклад їхньої матері, любили Філіпа до нестями, була між ними братня спорідненість, яку, єдина дитина в родині, я не змогла осягнути; вони були найкращими друзями між собою, і ніщо не змогло би їх розділити. На вечірці з родиною Філіпа, присвяченій нашим заручинам, було все, опріч власне весілля: багато-багато подарунків, безліч листів подяки. На обох руках Філіпа висіло по сестрі, приймаючи поздоровлення на мою честь, вони втрьох сміялися з друзями й родичами, які з'являться і в мене, коли увійду в цю родину, зігріюся її теплом, але я знала з наростаючою впевненістю, що ніколи не зможу цілком до них приєднатися. Натомість я просиділа всю вечірку, організовану спеціально на мою честь, ховаючись від Філіпової матері, пила забагато червоного вина й висловлювала велике кохання до тарілки з начасниченим гумусом. Але треба було приймати подарунки, отже, здається, я перемогла?

По весіллі, коли від фотографа прибули докази, Філіп часто куйовдився у кріслі із сестрами, вони сміялися, мов чорняві голубки. При цьому сукні сестер лишалися бездоганно випрасуваними. Я ж, навпаки, так боялася за бездоганний стан моєї сукні, з того моменту, як її одягла, не сідала, то ж мало не зімліла, тримаючи коліна разом, зустрічаючи гостей.

— Коли ти це зняв? — спитала я, розглядаючи світлини, водячи пальцем по краях сторінки, наче своїм доторком могла до них долучитися.

Філіп схилився вперед і уважно глянув на сторінку. — У салоні перед церемонією.

— О! — жахнулася я. У той момент, коли Філіп зі своїми сестрами знімав мене, я мовчки стояла у кімнаті наречених. Сукня була жорстка й незручна, волосся занадто стягнене на потилиці, гребінці діадеми стискали череп, мати критично споглядала мене, дружки скупчилися в кутку й сміялися, розпиваючи пляшку шампанського.

Філіп зіграв свою роль без жодних проблем. Під час прийому він гуляв по кімнаті, як страус, під час обіду вештався між столиками без мене, приймаючи привітання й найкращі побажання від людей, що його обожнювали. Я не була знайомою з половиною тих, хто прийшов на церемонію, отже, зробивши кілька нерішучих вилазок, аби з ними привітатися, я помітила, що лишилася сама за столом, коли їла свій обід. То було дуже люб'язно з його боку… Чому б і ні? Треба було сфотографувати мене з ним. Він мусив представити мене людям, з якими я не була знайомою, він мусив бути зі мною, адже я його дружина. Але Філіп діяв не так. Ще до весілля моя мати розпланувала все — від кількості тюлевих вузликів із йорданським мигдалем до кольору серветок, аби той пасував до суконь дружок нареченої. День весілля планував Філіп. Я розмірковувала, як утратила своє місце на власному весіллі, і відчувала спорідненість із маленькою пластмасовою нареченою, що сиділа на вершині весільного торта, я почувалася лише декорацією Філіпового шоу.

Кожної ночі нашого медового місяця я западала в сон, а Філіп спускався вниз до готельного бару і пив, доки не згасали зорі, розмовляв з покровителями, сам приймав від них віншування знов і знов. Я прокидалася й не знаходила його, мене оточувала лише порожня кімната з холодним місячним світлом, де я лежала без сну, вдивляючись у сріблясту темряву, і чекала, доки він прийде й ляже в ліжко обік мене. Я нічого йому не казала, а він не зближувався зі мною, не думав, що у нашому житті щось не так. Я не мала у кого спитати. Були численні книги з етикету весіль, і жодної про повесільне життя.

Я зробила страшну помилку. Найбезглуздіше полягає в тому, що я про це знала. Стоячи у вестибюлі церкви позаду вівтаря, я дивилася всередину на декорації. Декорації, це було схоже саме на них. Червоний килим збігав донизу з центру вівтаря до дверей, звисаючи образливо, наче непристойний спраглий червоний язик. Спускаючись із вівтаря, я відчувала незручність перед глядачами. Треба посміхатися? Виглядати урочисто? Дивитися на Філіпа? Чи на гостей?

Розглядаючи світлини, я сполохалася виразом власного обличчя. Не було жодного фото, де в мене був щасливий вигляд. Натомість я стояла, не всміхаючись, з широко розплющеними холодними очима. То був вираз жінки, яка зробила щось жахливе і тепер не знає, як вийти із ситуації.

Філіп не помітив. Він був зачарований своїм власним виглядом. Він провів передвесільний тиждень біля басейнів Лас-Вегаса, на весіллі був злегка, чарівно-засмаглим, здоровим і зацілованим сонцем. Уже незносно бліда, я наважилась (чудовий евфемізм для «була змушена») одягти чисто-білу, холодну сукню, що змила залишки мене, зробила втіленням холодної, морозної зими, попри те, що наше весілля відбувалося в червні. Здавалося, Філіп не помічає. — Глянь на мене, — каркав він, гортаючи сторінки одну за одною, поки я все більше й більше жахалася свого вигляду на кожному фото. — Я такий засмаглий! Чудові світлини, — промовив він, водячи пальцем по портрету обох наших родин.

Я дивилася на нього, чоловіка-нарциса, з яким одружилася, і розуміла, що, закохавшись у власний відбиток, він не помічає мене. Поруч з ним на цих світлинах я здавалась привидом, буцімто на траурній світлині, зробленій давним-давно, і вся родина зібралася біля холодного, мертвого тіла нареченої.

Того вечора, дивлячись на себе у дзеркало, я бачила ті самі очі, широко розплющені з жаху, що на світлині. — Що я наробила! — шепотіла я до себе самої, сягаючи рукою нерішучої, тремтячої жінки, що дивилася на мене. — Що наробила!

Глава дванадцята Марджі, 1924

Батьки Марджі, як вона і припускала, розгнівалися. Навіть якби телеграми не писалися великими літерами, вона могла б заприсягнутися, що чує їхні крики через Атлантичний океан.

ЛИСТ НЕПРИЙНЯТНИЙ КРАПКА

КВИТОК ЗАМОВЛЕНО З ШЕРБУРА НА 5/22 ДО НЬЮ-ЙОРКА КРАПКА

СЕРЦЕ ТІТОНЬКИ ЕДІТ РОЗБИТЕ КРАПКА БАТЬКО ШАЛЕНІЄ КРАПКА

ЇДЬ НЕГАЙНО ДОДОМУ КРАПКА

На останню з телеграм вона навіть не потурбувалась відповісти, бо єдиною відповіддю було «ні». Ні, вона не поїде з Парижа. Вона не повернеться додому. Не зараз, а може, й ніколи.

Тому що моя бабуся безнадійно закохалася в Париж, у місто, яке достатньо настраждалося від війни й печалі та пообіцяло собі раз і назавжди, що ця війна — остання. І вони не думатимуть більше про горе, порожні шлунки, про поранених і загиблих батьків, чоловіків і братів. Вони відбудовуватимуться з руїн, питимуть і сміятимуться. Марджі піднялася на вершину Ейфелевої вежі й дивилася на місто, що розлягалося внизу біля її ніг, пройшла безкінечні милі тротуарами, повз закоханих, повз суперечки, повз п'яничок, що пленталися додому, повз радість і розбиті серця, повз шал і пристрасті, якими не можна нехтувати. Вона сходила на могилу Наполеона, яка їй здалася мертвотною й викликала жах, відвідала Пантеон, панораму, проти якої, гадала, мусить заперечувати, бо вона не співпадала з її пацифістськими віруваннями, але та була настільки прекрасною, що вона не втрималася від плачу над славою, болем і втратами війни, над її вічною гіркою романтикою. Вона гуляла вулицями з вищербленим камінням, натикалася на мовчазні церкви, повні пилу й мерехтіння свічок, які, здавалося, ніхто не запалював, блукала галереями Же-де-Пом[57], міркуючи, що тоді, коли тут не було музею, це було місце, де Наполеон грав у теніс, писала оповідання про крадіж творів мистецтва і про відважну дівчину-детектива, засинала під деревами Тюїльрі, й коли прокидалася, сторож проганяв її, їла млинці з шоколадом на сходах Отель-де-Віль[58], облизувала липкі пальці, йдучи додому.

Вона ніколи, ніколи не хотіла покинути все це.

Місце, де, як припускав Себастьєн, вона може жити, було клубом американських дівчат, будинок ліниво розлягався в одній з бокових вулиць поряд з бульваром Монпарнас. Коли вона звернула з бульвару у вузьку вуличку й побачила будову, нахилену вперед, наче ось-ось зробить крок, щоб з нею познайомитись, їй хотілося ляскати в долоні й плакати з радощів, як персонаж в опереті Гілберта й Салівана[59]. Будинки на вулиці були старі й вибілені, на відміну від більшості кремових будов у місті, безсумнівно прекрасних, але втомлюючих своєю однаковістю, а у клубі були зелені віконниці, і ящики з квітами, що вибухали фіолетовим, рожевим і блакитним. Він більше походив на сільський котедж, ніж будова за кілька кроків від однієї з найжвавіших паризьких вулиць.

Вона постукала, але їй ніхто не відповів, і коли вона повернула ручку, двері легко відчинились. Вона вступила у фойє, темне й прохолодне після денної яскравості зовні. У конторці з віконцем, що виходило до фойє, сиділа жінка, і Марджі зупинилася, ввічливо чекаючи на перерву в її безупинному друкуванні на машинці, коли та зможе її помітити.

Коли, нарешті, жінка припинила друкувати й помітила Марджі, вираз її обличчя майже не змінився. — Так? — крикнула.

Марджі підстрибнула. — Так, — відповіла, мов луна. Вона почувалася ніяково. — Bonjour. — Але ж вона в американському клубі! Чому розмовляє французькою? — Хотіла сказати «Привіт».

— Так? — нетерпляче перепитала жінка.

— Так, розумієте, мене звуть Марджі, я американка. Розумієте? — Вона посміхнулася, наче її національність може купити трохи доброти й співчуття. Жінка продовжувала дивитися на неї з рішучим, упевненим виразом, наче Марджі була перепоною, яка стояла на шляху її праці, і, чесно кажучи, власне так і було. — Мені сказали, що я можу тут зупинитися. — Голос її був хрипкуватий, і вона важко ковтнула.

— Так, ми здаємо кімнати. У вас є американський паспорт?

— Ну, так, — сказала Марджі. — Я американка.

Здалося, Марджі вимовила магічне слово, жінка почала метушитися у своєму маленькому офісі, витягаючи бланки зі сховок для паперу, принесла зошит і поклала його на бар'єр, що містився між нею й Марджі.

Проглянувши її документи, жінка почала розповідати про вигоди клубу (кімнату на одного або двох осіб, ванна на кілька кімнат), про правила (жодних юнаків або алкоголю в кімнатах, жодних щипців для завивки волосся у ванній), а також про ціни.

Вона перелякано ковтнула, зачувши про ціну на кімнату на одну особу, на четвертому поверсі, але, набравши в груди повітря, кивнула. Як би не безглуздо це було, Марджі мала з собою зараз усі гроші, що в неї лишилися. Перед від'їздом мати нагадувала їй регулярно й досить голосно про нав'язливих шахраїв у Європі, а також про злодійкуватих сусідів по кімнаті, про лихварів — господарів готелів. Для матері Марджі Європа нагадувала одну з тих середньовічних мап, на які картограф наніс зі страхом невідомі місця: тут водяться дракони. Наскільки Марджі не хотіла вірити побоюванням матері, настільки ж увібрала їх у себе, отже, щоразу, як вона виходила з готелю, завжди стояла перед вибором: узяти з собою все цінне й боятися кишенькових злодіїв чи лишити все в готелі на милість злодійкуватих сусідів по кімнаті. Зрештою, частіше вона брала все з собою, утішаючись тим, що у французькій мові, здається, немає навіть слова, що означало б поняття «кишеньковий злодій», воно було запозичене з англійської. Тремтячими руками вона відкрила сумочку, видобула з неї гаманець, повільно відлічила 125 франків, сплату за перший тиждень. То було звичайним гендлем і в той же час екстравагантністю, якої доти вона собі ніколи не дозволяла, тим паче зважаючи на мізерну кількість грошей, які в неї лишилися. Поки жінка відлічувала їй решту, Марджі уважно заповнила картку, що та їй подала. Вона робила це. Вона насправді це робила.

Коли вона закінчила, жінка покликала дівчину, наказала їй піднятися з Марджі нагору. Її провідницею виявилася поважна дівчина на ім'я Елен з Огайо, вона повела Марджі вузькими коридорами, потім нагору, до її кімнати. То був будинок у формі літери «у» з двором у центрі, де кілька дівчат сиділи на сонці, дехто читав, дехто розмовляв. У кутку був водопровідний кран, можливо, з'єднаний з якимось колодязем, камінь під ним укрився мохом і розтріскався від невживання, позаду двору розкинувся трояндовий сад, великі духмяні бутони розпукувалися, тяглися до сонця. Себастьєн казав, що клуб (або, точніше, дівчата, які були його членами) має не дуже добру репутацію, і Марджі приготувалася до скандалів за кожним рогом, але нічого такого не було, і це її трохи розчаровувало.

Елен привела її рипучими сходами на третій поверх, над фойє була сонячна кімната, настільки чиста, наскільки брудною й холодною була підлога внизу, потім лабіринтом коридорів, потім знов сходами на четвертий поверх. Тут було тихше й повітря було гарячим, попри відчинені слухові вікна в коридорі. Дорогою Елен без угаву тріщала про додаткові правила й інструкції, що влітали Марджі в одне вухо й вилітали в друге, натомість вона роздивлялася навкруги, намагаючись запам'ятати численні повороти. У голові її грали барабани неслухняності й материного несхвалення, але їй не було соромно. Сходи не схвилювали й не втомили її. Її бентежило майбутнє. Невже вона буде такою, як ті дівчата в кінці вулиці, де стояв батьківський будинок у Вашингтоні, щоранку буде впевнено йти на роботу, буде такою, як письменники, яких вона бачила в кав'ярнях, швидко писатиме у зошиті, схиливши голову, буде відважною й сміливою, як Себастьєн чи Евелін.

Нарешті вони підійшли до дверей і Елен широким жестом вручила їй ключ. — Ось ваша кімната. — Вони були в кінці коридора, і Марджі нерішуче відчинила двері, щоб побачити світлу кімнату, залиту яскравим сонцем, де похитувалися порошинки у сяючих потоках світла, що лилось із двох маленьких вікон. — Два вікна, — сказала Хелен. — Поталанило. — Зазирнула в кімнату й здвигнула плечима. — До зустрічі.

Марджі увійшла, розкинувши руки, наче хотіла поглинути повітря, обійняти це місце. Вона відчинила вікно і подивилася на задні стіни будинків на вулицях позаду клубу, білизну на шворках, кролика, що їв траву в городі в кутку двора. Коли повітря увірвалось усередину, вона відчинила друге вікно, глянула у двір, на дівчат, що лінувалися на сонці, на троянди, що солодко пахли в повітрі.

Посередині підлога була з яскраво пофарбованого дерева, яке змушувало кімнату буквально блищати, попри щілинки від довгого використання. Стіни були свіжовибілені. Ліжко з металевою рамою, матрас, подушка й стосик простирадл, гардероб, стілець. Ось воно. І Марджі, що зросла в багатому домі, набитому меблями, антикваріатом, грошима, що хотів би мати кожен, мало не заплакала від цієї простоти. Ця кімната належала їй, Париж належав їй, життя належало їй. Нарешті її життя належало їй.

Наступного ранку після переїзду Марджі спитала в жінки за конторкою про роботу. Жінка ретельно її оглянула й нарешті простягла картку з адресою. — Учора телефонували з паризької бібліотеки. Шукають працівника.

Пальці в Марджі тремтіли, коли вона взяла картку. Робота в бібліотеці! В Парижі! Усе було їй призначено. Вона наділа новий французький капелюшок, який знайшла по довгих пошуках чогось із широкими крисами — французькі жінки мали маленькі голови й не мали такого буйного волосся, як у Марджі — й попрямувала на рю Д'Елізе, № 10.

Бібліотека була не такою, як її уявляла собі Марджі, не схожою на бібліотеку у неї вдома. У кінці широкої вулиці поблизу Єлисейських полів вона знайшла цю адресу, величний міський будинок, широкий і високий. З важкими масивними дверима й мовчазними вікнами. У сусідньому будинку мийник вікон стояв на одному з балконів, і скло, яке щойно вимив, виблискувало на сонці. Забудована такими самими будинками вулиця була такою тихою, що Марджі заприсягнулася б, що там зовсім ніхто не мешкав. На другому боці, оточений стіною із залізними гратами нагорі, стояв Єлисейський палац, де жив президент, і кілька жандармів ішли вулицею вниз, підозріло поглядаючи на Марджі, коли та, вагаючись, зупинилась на хіднику.

Від їхньої уваги вона почулася ніяково, змусила себе підійти до дверей і підняти важкий молоточок дзвоника. Вона двічі упустила його. На порожній вулиці звук видався грюкотом, але ніхто не відповів. Вона постукала ще двічі, але, не діставши відповіді, повернула ручку й увійшла.

Колись величний будинок зараз потребував догляду. Перед нею розкинувся великий мармуровий передпокій, розкреслений на білі й чорні квадрати, запорошений і занедбаний. У центрі фойє стояв порожній стіл. Вона пройшла вперед, поглядаючи праворуч і ліворуч. По обидва боки були кімнати з потрісканою дерев'яною підлогою, східні килими потьмяніли від сотень ніг. У кімнатах усюди стояли полиці з книгами й наче випадково зібрані стільці й столи. У кімнаті праворуч від неї стояв канделябр, який неодмінно би засвітив, коли б його ретельно вичистили, за столом маленький худорлявий чоловік у важких круглих окулярах щось писав, перед ним на столі була розкидана купа книжок. У кімнаті ліворуч дві жінки сиділи й читали, і їхні обличчя були гарячими від сонця, що вливалося крізь розчинені вікна. Марджі стояла в коридорі, вдихаючи запах книг, дерева й пилу, щасливо посміхаючись.

— Чим я можу вам допомогти? — спитала жінка, вийшовши з кімнати позаду, клацнувши підборами.

— Я тут з приводу роботи. Мене прислали з клубу американських дівчат, — відповіла Марджі. Жінка наблизилась до неї, простягла руку, Марджі її потиснула.

— Чудово. Я — Мері Парсонс, директор, а ви?

— Марджі Пірс. — Парсонс була схожа на парижанку, така ж гладко зачесана й ніжна, але говорила з американським акцентом. На ній була блакитна сукня, підперезана на тонкій талії. Волосся було зібрано в пучок на потилиці, але чомусь саме цей пучок робив її вигляд молодим і шикарним. Марджі сором'язливо торкнулася свого вікторіанського вузла волосся, що завжди носила, і він видався їй скромним та немодним.

— Як добре, що ви прийшли. Прислали одну дівчину, але вона — цілковита катастрофа. Ви ж не цілковита катастрофа, чи не так, Марджі? — Вона кинула це твердження через плече, повертаючись до столу в центрі фойє. Марджі постояла мить, потім, зрозумівши, що їй треба йти слідом за жінкою, пішла позаду неї.

— Ні? — відповіла вона, бажаючи, щоб це прозвучало самовпевнено, а вийшло так, ніби й сама не знала, чи є вона абсолютною катастрофою. Життя в Парижі було таким дивним: часом їй здавалося, що вона народилась і виросла тут, вона знаходила потрібні слова, щоб попросити багет або замовити омлет, чи купити помідори в симпатичного чоловіка на розі вулиці, не тремтячи, як осика, могла зорієнтуватися в метро і на вулицях, не вдивляючись у мапу, як щойно прибулий турист. Однак вона добирала слова в представництві своєї власної країни. — Ні, хочу сказати, що я не катастрофа, — мовила вона з твердістю в голосі, якої насправді не відчувала.

— Знаєте щось про Лібе? — спитала міс Парсонс. Марджі припустила, що вона міс, бо на пальці в неї не було обручки, хоча вона здавалась старшою від Марджі на добрячих десять років. Вона була успішною, самовпевненою, сучасною без непристойності, і Марджі хотілося сісти й зітхати від бажання бути такою, як вона.

— Насправді ні, — призналася Марджі. Чи слід їй було це знати? Бібліотеки були славетними місцями, де можна отримати книги, які тільки схочеш. Що іще треба про це знати?

— Atrum post bellum, ex libris lux, — промовила міс Парсонс, наче то була магічна формула. Марджі, що часто спала на уроках латини, подумала, а може, це так і є. — Ви говорите латиною?

— Боюсь, що ні. — Марджі в думці піддала собі ногою під зад за те, що дрімала на уроках відмінювання міс Таппан. Просто граматика була така виснажлива, Марджі ніколи не думала, що потребуватиме її, правда, ніколи. Здається, міс Парсонс не заперечувала. — Після темряви війни — світло книжок. Це наш девіз. Американської бібліотеки в Парижі, — додала вона. Розмовляючи, вона поклала перед собою стос паперів і стала їх штемпелювати. — Була заснована 1920 року, щоб умістити один і три десятих мільйони книжок, надісланих військовою бібліотечною службою для американських військ у Франції. Наша мета — увічнити пам'ять експедиційних військ у Франції, сприяти розумінню й знанням про Америку, показати бібліотекарям Європи приклади методики американської бібліотечної справи. — Міс Парсонс проголосила цілу промову, навіть не дивлячись на Марджі, а дівчина вмостилася на краєчку одного зі стільців, що стояли перед столом. Міс Парсонс перервала роботу і глянула вгору. — Чи знаєте щось про методику? — спитала навіть із більшою цікавістю й надією, ніж перед тим про знання латини.

Марджі, що більше й більше впевнювалась, що провалює співбесіду (невже це співбесіда?), знічено похитала головою. — Моїм основним предметом у коледжі була англійська. — Відповіла вона й додала з наївним ентузіазмом: — Дійсно люблю книги, — наче ця відповідь могла б змінити щось у її невдалій спробі.

Міс Парсонс по-доброму посміхнулась. — Принаймні, чудовий початок. У нас сотні читачів, зараз тихо, але так буває рідко. Ми працюємо дванадцять годин у будні й вісім годин у неділю, і щоб потурбуватися про людей, які приходять скористатися нашими послугами, потребуємо працівника на повну ставку, в обов'язки входить каталогізація й підтримання порядку. Ваша посада, — вона промовила це так недбало, наче питання з улаштуванням Марджі на цю посаду вже вирішено. Серце Марджі забилося трохи швидше, — поки що тимчасова, запроваджена грантом, що ми отримали від наших щедрих покровителів. Ви будете займатися нашими проектами в архівах, але в нас завжди не вистачає робочих рук, отже ви будете виконувати різну роботу. Опрацьовуватимете видачу книг, а також працюватимете при столі довідок. — Вона припинила штемпелювати, постукала по столу, за яким сиділа. — Робитимете все, що буде потрібно. Ми потребуємо робочих рук.

У думці Марджі вже сиділа за столом, штемпелюючи папери впевнено, бездоганно, як міс Парсонс, також самовпевнено м'яко посміхаючись покровителям, допомагаючи чоловікові у сусідній кімнаті правильно розмістити довідкові матеріали, рекомендувала нові романи двом жінкам, що читали у другій. Вона находила скарби в архівах і гордо представляла їх міс Парсонс. — Дивіться, перше видання Твена! — говорила вона, або: — Чи не здається вам, що це лист від Емілі Дікінсон? — Вона впевнено йшла вулицями у своєму новому капелюсі, і її одяг здавався сучаснішим і моднішим, ніж був насправді.

— Добре, Марджі?

Марджі моргнула, виринаючи з фантазій. — Вибачте, міс Парсонс, не могли б ви повторити питання? — спитала.

— Чи можу я спитати, що ви робите в Парижі? — спитала міс Парсонс.

— Ну, малося на увазі, що я мусила бути тут з моєю кузиною, але вона вирішила подорожувати сама. А я не могла знести думки, що поїду з Парижа через кілька днів по приїзді. — Це звучало більше ніж правдоподібно, Марджі навіть захотілося самій у це повірити. На жаль, це згладжувало віроломство Евелін, та й сама Марджі не дуже походила на нещасну. Міс Парсонс поклала штамп і склала папери в охайну купку. Потім склала руки на столі, зараз вона дивилась на Марджі уважніше, розглядала її старомодно зачесане волосся під новим капелюхом, великі очі й надто круглі щоки, її сукню, зшиту спеціально для цієї подорожі, що, як і весь одяг Марджі, їй не личила. Нарешті, ніби побачивши те, що схвалювала, вона легко ляснула в долоні.

— А як ставиться ваша родина до того, що ви тут самі? — спитала вона.

Марджі завагалася лише на мить, але цього вистачило, щоб міс Парсонс кивнула, немов підтверджуючи якусь думку. — Вони хотіли би, щоб я повернулась додому, але я не можу поїхати, міс Парсонс. Я щойно приїхала, а тут ще треба стільки всього побачити й вивчити.

— Добре, коли писатимете батькам, скажіть, що я проголошую себе вашою офіційною компаньйонкою, й упевніть їх, що з вами нічого поганого не станеться. — Вона склала руки так, ніби її урочиста промова вирішує справу. — Отже, ваша заробітна плата складатиме п'ятсот франків щомісяця. Знаю, що це небагато, але, сподіваюся, ваша родина вас підтримуватиме.

Марджі ковтнула слину. П'ятисот франків їй вистачить на оплату кімнати й харчування в клубі, але вона мусить бути заощадливою. Та це варто всього. Буде навіть романтично жити на межі убогості. — Згодна, — відповіла вона.

— Фантастично! — зраділа міс Парсонс. — Робота тут — можливість стати частиною чогось дійсно великого. Ви казали, що любите читати, чи не так? Ви зустрінетесь з усіма великими американськими письменниками, що живуть у Парижі. Едіт Вортон — одна з наших покровительок, знаєте. Письменники часто заходять до нас.

Марджі читала усі книги Едіт Вортон, часом зі співчуттям, часом із заздрістю, а тому мало не почала аплодувати. — Чудово, міс Парсонс, коли я можу почати?

— А що, коли завтра? — відповіла та. — Ой, тут Дороті. Працюватимете разом. — Жінка, на кілька років старша за Марджі, спустилась сходами, і міс Парсонс махнула до неї. Якою б непривабливою здавалася собі Марджі перед міс Парсонс, цього не можна навіть порівняти з тим, як вона виглядала поруч із Дороті. Дівчиною, яка не лише була стрункою, високою і шикарно одягненою, але й була вродливішою за Евелін, хоча, як сподівалася Марджі, менш егоїстичною.

Міс Парсонс представила їх одна одній і, вибачившись, пішла сходами нагору. Дороті сіла на місце міс Парсонс і, нахилившись уперед, граційно поклала голову на руку. — Отже, що привело вас до бібліотеки?

— Мені потрібна робота, — відповіла Марджі, потім поспішно додала, приховуючи розпач: — А ще люблю читати.

— Я також, — промовила Дороті зі збентеженням, яке, зазвичай, люди стримують, знаходячи спільне в алкогольній залежності або рідкісну алергію замість пристрасті до книжок. — Вам сподобається працювати тут. Ми всі відбігаємо ноги, але знайти книжку, яку тільки захочеш, — це насправді казково! Читали що-небудь гарне останнім часом? — Марджі, впевнена, що її екзаменують, завагалася. Вона має назвати щось серйозне, адже так? Мусить справити на Дороті гарне враження, адже вона, очевидно, читає щось складне, потім обговорює прочитане зі страшенно розумними людьми. «Захід Європи»[60]. Бачила, цю книгу читав батько. Вийшла в двох томах і була надзвичайно виснажливою.

— О… — В голосі Дороті прозвучало розчарування. — Боюся, мої смаки менш вибагливі. Щойно закінчила «Полум'яну юність»[61]. Знаю, що відстала, але це так гарно! Така скандальна, що всі про неї говорять.

— Люблю «Полум'яну юність», — скрикнула Марджі занадто голосно, як для бібліотеки. Вона проковтнула книгу до останньої сторінки за один пополудень, удома, ховаючись за шафами в бібліотеці. Мати була у шоку, коли б дізналася, що Марджі читає про таких бунтівних і заавансованих дівчат. Була б шокована, навіть дізнавшись, що хтось написав таку книгу. Усі жінки, яких Марджі знала, визнавали лише повчальні книги, що роблять людей кращими. Можливість розмовляти з кимось про книжки, що справді її цікавили, про оповідання, які їй подобались, наповнювала Марджі легковажним запамороченням, від нього тремтіло всередині. Нахилилася вперед: — Читали «Шейха»[62]?

Дороті мрійливо зітхнула. — Читала. Спочатку подивилась фільм, а потім увесь час уявляла Валентино. Але й зараз не думаю, що вони були щасливі після всього цього.

— Чому ні?

— Бо такі різні. Вона така вперта, принаймні спочатку. Я, наприклад, не заперечувала би, коли б мене вкрав шейх і ми би жили в розкоші в пустелі. Так екзотично! Проміняла б на це навіть Париж!

— Але їм треба було залишитися разом, — промовила Марджі, трохи знітившись. — У цьому полягає справжнє кохання. А справжнє кохання здатне перемогти все на світі, еге ж?

Дороті задумливо глянула на неї, наче та сказала щось глибоко суперечливе. Нарешті, коли Марджі вже хотіла почати говорити щось незначне, аби заповнити паузу в розмові, Дороті промовила: — Гадаю, так.

Глава тринадцята Мадлен, 1999

Що зробила бабуся, коли зрозуміла, що життя її не влаштовує? Коли побачила перед собою шлях і зрозуміла, що не хоче ним іти? Вона поїхала до Парижа. А я що роблю? Лежу в ліжку, у якому спала в дитинстві й поїдаю запас різдвяних цукерок, які знайшла в шухляді внизу, тікаю від життя.

Я визирнула з вікна моєї спальні у слухове вікно, як у бабусі в Парижі, тільки з її вікон було видно Ей-фелеву вежу, а з моїх — задній двір Хуперів. Я сиділа на ліжку, обіпершись спиною об подушки, з піднятими колінами, на які поклала зошит, щоб легше було читати. Коли я заплющувала очі і вдихала, відчувала пахощі материного трояндового саду, уявляла, наче це був дійсно трояндовий аромат у клубі американських дівчат, а я була бабусею сімдесят п'ять років тому, і в грудях бився захват від молодості, майбутніх нових пригод і волі.

Гаразд, я не поїду до Парижа в найближчі години, але я наражаю на небезпеку своє подружнє життя, залишаючись тут. Невже це найкраще, що могла зробити?

Читаючи, як бабуся описувала руки Себастьєна, я згадала смужки фарби на пальцях міс Пайн, як на моїх пальцях довкола нігтів були літери «у», що лишилися від фарб, скільки б я їх не відшкрібала. На мені завжди була фарба: плямка жовтого приклеювалась до моїх кучерів, блакить під оком, наче заблукалий знак краси, смужка на шкірі, що впала з пензля, коли я його недбало кинула, аби відхилитися назад і глянути на полотно. Було так, наче живопис таврував мене, привласнював, і відтепер я носитиму на собі ці свідоцтва, хочу я цього чи ні.

Однак тепер я не могла пригадати, коли востаннє щось малювала. Хоча я і відчувала вагу пензля в руці, їдкий мильний запах фарби, пригадувала солодкий біль у м'язах, коли працювала годинами, дивне зникнення часу, коли поринала в картину, але фактично не пам'ятала, коли це було востаннє. Моє зацікавлення живописом приваблювало Філіпа, бо через нього він здавався більш освіченим, але на початку нашого подружнього життя, коли я сказала йому, що хотіла б мати місце в квартирі, де змогла би малювати, відмовив мені в цьому. Очевидно, через безлад, запах, мою розсіяність. Він сказав, що нема місця для мольберта, полотен.

А тут місця було дуже багато.

Босоніж збігла в передпокій. Мати була в саду, наймані робітники працювали у внутрішньому дворі, і весь будинок був до моїх послуг. Коли я спускалася, одна сходинка відізвалася до мене скрипом, і я знов почулася підлітком, що не може заснути й крадькома йде до підвалу малювати. У підліткових мріях я уявляла, як матиму залиту світлом велику студію, білу-білу, наче бабусина кімната у Парижі, повну повітря й сонця, що освітлюватиме мої картини, допоможе надати їм ту яскравість, якої я не змогла осягнути в підвалі батьківського будинку. Поступово ці мрії зникли.

Як трапляється, що речі, важливі для нас замолоду, поступово тьмяніють і здаються незначними? Коли б мені сказали у старших класах, що згодом я кину малювати, я б засміялася. Це було все одно що зрадити. Однак я кинула. Не було ні урочистої церемонії, ні відмови, але це сталося, тихо й печально, я віддалилася, і коли б сказали, що я вже не малюю, можливо, це мене вразило б. Усі ці речі ми тримаємо близько біля себе, будучи молодими, коли почуття нас бентежать; і єдиний спосіб це пережити — слухати голоси сердець інших, щоб їхня музика приглушила наше хвилювання, в полотнах, досить великих, що могли би втілити весь наш хаос, або досить малих, щоб зберегти найменші деталі, які нас хвилюють, у танці, поезії, в театрі. Як ми втрачаємо все це? Чому?

Однак, коли я відчинила двері до підвалу і його запах вирвався мені назустріч, наповнивши спогадами, у сотні разів яскравішими, ніж трояндові сади Парижа, щось у мені знов відкрилося, і я знову відчула себе молодою, бунтівливою, страждаючою.

Сходи були такими самими, дерев'яними й рипучими під моєю вагою, з чорними гумовими нитками на кожній сходинці, що вгрузали в мої босі ноги. Протягом років нічого не змінилось у підвалі, і я подумала, а чи мати хоч раз сюди спускалася? Позаду була комірка для її садового приладдя, усе менш цінне тримали на горищі, і тут було все, що я так добре пам'ятала: два крісла й канапа, на яких треба було б поміняти оббивку, старі тенісні ракетки в рамках, картонні коробки, що були запаковані якось для переїзду і з того часу ніхто їх не відкривав, і тепер вони прогиналися під власною вагою.

У кутку між двома вікнами, від яких світло падало, наче дві стежки, стояв мій мольберт. Тут я малювала, коли навчалась у старших класах, а потім у коледжі, а переїхавши, купила все нове й залишила це тут. Стіни були з саману, й колись я пробувала малювати на них фрески, тепер вони були ледь видні, тьмяні від вогкості. До стіни притулилося з десяток полотен, кілька чистих, більшість замальованих. Що сталося з усіма моїми картинами, малюнками? Мабуть, їх було сотні. Я майже не пам'ятаю, щоб приносила щось сюди, аби зберегти, перед одруженням, але тут було не все. Невже викинула свої роботи, впевнена, що намалюю іще і що тут їх буде все більше й більше?

Проглянули полотна біля стіни. Тиша, в якій намагалася опанувати гру світла й призматичне прояснення глечика з водою, краєвид, на якому вчилася перспективі. Жодної особливо гарної, жодної катастрофічно поганої. Абстрактна картина в жовтих і червоних тонах, важкі смуги, зроблені широкими мазками пензля, що тяглися, наче пара, до країв полотна, коли малюнок виходив за краї. Придивилася до неї, пригадуючи, яку мить хотіла тоді схопити. Ніколи не малювала гарних абстрактних картин, навіть коли навчилася їх розуміти, читати їх.

Нарешті я пригадала, як працювала над двома картинами: одна — куток горища батьківського будинку. Письмовий стіл навпроти вікна, на ньому в центрі стара друкарська машинка, одна з клавіш притиснута, над валом стирчить шматок аркуша паперу, немовби хтось відійшов на мить, замислившись, і за мить повернеться, щоб дописати те, що збирався. Чого б я не шукала у глечику з водою, та знайшла це тут. За ясним віконним склом буяв цвіт материного саду, снопи світла падали на підлогу, освітлюючи пил у повітрі. Розсипані по столу світлини, ніби колода карт, у кутку картонна коробка, яка наче чекає, щоб її відкрили. Глянувши на неї, я відчула негайну потребу бігти на горище, вивчити його, пошукати ще бабусиних зошитів, знайти її світлину, коли вона була молодою, в Парижі, до того, як одружилася з моїм дідом, дізнатися, чи кинула писати, коли вийшла заміж, чи зберегла особистість, якою хотіла бути, під особистістю, якою стала.

Натомість я перевернула останню картину. То був мій автопортрет у бальній сукні. Я висунулася у вікно кантрі-клубу й дивлюся в ніч. Позаду мене — людний танцювальний майданчик, усі в смокінгах і бальних сукнях. Переді мною — лише мовчазна ніч, і між усім цим — я. То був правдивий портрет, я сама дивувалася, як наважилася його написати, волосся починало вилазити з елегантної зачіски, складка тіла ззаду, що вивалювалась із білого єдвабу, обличчя звичайне й просте в тьмяному світлі, далеке від яскравої кімнати позаду мене. Я назвала картину «Втеча», і через те, що дивилась на неї, у грудях мені залоскотало, підступили сльози. Я не стала такою дівчиною. Зовсім не втекла. Я мала шанс бути вільною, але потрапила в обійми такого життя, що, знала, було не для мене.

Знов притулила картину до стіни й пішла до табуретки в кутку, де стояв замазаний фарбою бумбокс, який я завжди слухала, малюючи. Підхопила його й натиснула кнопку «play», з динаміків полилася музика, розсипалась дзвоном гітар. Спочатку я сміялась, закривши рот рукою, наче викопала із землі цінний скарб, а потім, коли пригадала, скільки значили для мене ці пісні, скільки часу я провела, слухаючи їх, не ту музику, що грали на шкільних танцях, а мою власну, важливу саме для мене, захотілося плакати, то була темна, провокуюча, прекрасна музика, що змушувала все довкола мене напружуватися, музика, що робила місяць темнішим, години — еластичнішими й повними обіцянок, які ніколи не будуть виконані.

Я взяла одне з чистих полотен, очистила від целофану, погладила долонею. Воно було гладким, з прямою досі рамою, я підняла його і поставила на мольберт, у захваті від його свіжості, його порожнечі. Для мене це було найкращим початком: мить, перш ніж зроблю щось, перш ніж фарби зійдуть на полотно, приймуть якусь форму, чарівна мить, коли все можливе, коли почуття в серці ідеально пасують до ліній на полотні, перш ніж я зіпсую його одним доторком пензля. Під мольбертом стояла коробка, де я тримала свої фарби. Нахилившись, я почала витягати тюбики. Більшість із них були акрилові, наполовину використані, а тепер висохли, наче закам'янілі рештки, що лишилися з давніх-давен. Але в самому низу лежали три тюбики олійних фарб, закриті, наче чекали, коли їх візьму й відкрию. Я зняла з них пробки й натискала, доки на палітрі не з'явилися три калюжки фарби, у сміттєвому відрі знайшла кілька пензлів, пополоскала їх, аж стали знов гнучкими, потім стала перед мольбертом, дивлячись на чисте полотно, дозволяючи образам сформуватися в думці, і почала малювати.

Я не знала, скільки минуло часу, програвач дограв один бік, автоматично перейшов на другий, почав знов із першого, програв касету двічі. Підспівувала, працюючи, слова пісень пам'ятала так чітко, ніби слухала їх учора, вони були, як пам'ять м'язів, незабутні моделі. Мені знов було шістнадцять, я проводила тут вечір п'ятниці сама, мені був двадцять один, я малювала свій страх перед майбутнім, мені було дванадцять і вчилася, як вилити почуття на папір, мені сорок чотири, я виснажена й перелякана, і ось я тут, розповідаю все це полотну переді мною.

— Мадлен, ти тут, унизу?

Я здригнулася, відкинула пензель від полотна, наткнулась на стілець, де лишила палітру, впустила її на підлогу, вона стукнулась об бетон, упала вниз лицем. Як завжди.

— Ага, — відповіла я, піднімаючи палітру з підлоги. Ну, думала я, дивлячись на плями фарб на бетонній підлозі, це не вперше. Потім піднялася сходами нагору, дивлячись на матір знизу.

— Що ти там робиш? Ніколи не чула такого галасу.

— Що? Музика. Завжди її слухала.

— О, це жахливо. Що, однак, ти робиш?

— Малюю, — відповіла, не в змозі стримати посмішку.

— Ага, я забула, що ти лишила все це внизу. Мусимо винести це звідти. Шарон хоче, щоб підвал був порожній, тоді здається, що в ньому більше місця.

Це було все, що цікавило матір, коли йшлося про моє малювання. Невже я чекала чогось іншого? Батьки ніколи не схвалювали моє захоплення живописом. Вони казали, що художня школа — зайве гаяння часу й марне витрачання грошей, бо що я робитиму з такою освітою? Вийду заміж за художника? Стану художницею? У колі моїх батьків ніколи не було художників. Там цінилися практичні, пристойні професії: лікарі, вчителі, адвокати, банкіри, ну і, звичайно, дружини також.

Отже, я поступила до коледжу, набула нудної професії, хоча мені хотілося бути студенткою художньої академії, блукати кампусом у заляпанім фарбою одязі. Шматочки глини засихають у волоссі. По закінченні коледжу дістала нудну працю, але вибрала квартиру з ідеальним освітленням, проводила в ній години на самоті, малюючи, і була щаслива як ніколи.

А потім одружилася.

— Тобі щось потрібне? — спитала я.

— Так, хотіла тільки сказати, що йду на збори бібліотечної ради.

— Щасти! — промовила, піднявши вгору пензель, наче віддаючи честь.

Коли вона зачинила за собою двері, я повільно рушила до мольберта. Сутеніло, сонце сховалося, розкидавши тіні по підвалу. У старших класах я розшукувала старі лампи й розставляла їх довкола мольберта, але коли намагалася їх засвітити, скляні кулі спалахували і вмить лопалися, різкий звук гнотів розривав повітря.

Річ у тім, думала я, запалюючи світло і відмиваючи руки й пензлі, рухаючись при цьому так, як багато років тому, що нічого не хочу позбавлятися: ані полотен, ані мольберта, ані старих пензлів. Що б не сталося, я хотіла іншого. Знайти магазин мистецького приладдя й повернутися додому з купою яскравих, свіжих олійних фарб, новим блокнотом для ескізів, величезним горіховим пензлем, щоб намалювати сотні широких блакитних небес. Я хотіла почуватися так, ніби малювала весь цей час.

Від часу приїзду до Магнолії тягар, що я носила в собі, мов камінь, почав підніматися. Я скинула його із себе по довгім, довгім часі, ніби вперше довідалася, хто я, а не ким мене хочуть бачити.

Глава чотирнадцята Марджі, 1924

Подібно до моєї матері й мене, Марджі та її мати не були близькі. Як і в мене з матір'ю, у Марджі склалося так, що вона завжди відчувала тоненьку нитку розчарування, що проходила через їхні стосунки, і розуміла: що б вона не робила, це не зможе задовольнити її матір. Недостатньо вродлива, недостатньо жіночна, недостатньо слухняна. Часом не була потрібна відкрита жорстокість. Вистачало відверто несхвальних поглядів, розчарованих зітхань, зруйнованих надій.

Отже, коли вона отримала відповідь на своє рішуче повідомлення, що лишиться в Парижі, навіть не сподівалася, що новини будуть гарні.

Читаючи листа, вона була лише вдячна тому, що мати не змогла вимовити їй усю свою уїдливу відповідь особисто. Попри ідеальний материн почерк, було видно, як твердо та натискала на ручку, чітко виведені літери й тонкі розриви між ними були ознаками материного шалу, що скривали ніби звичайні слова. Марджі — непокірна й невдячна, дитина, що не розуміє цінності безпеки й родинних зв'язків. Не гідна довір'я. Марджі сіла на ліжко у своїй кімнаті, її руки тремтіли, коли вона читала все це.

Вона не вважала себе егоїсткою. Не розуміла материного гніву. Сама себе утримувала, адже так? Нічого в них не просила. Вона впала на спину, прикривши ліктем очі. «Це так несправедливо!» — казала собі, і сльози наверталися на очі. Треба їхати додому, міркувала вона, і забути про все тутешнє. Погладити матір по її настовбурченому пір'ї.

«Ні!» — промовила вголос, знову сіла, витерла очі. Крізь вікна до кімнати вливалося вечірнє сонце. То була її власна пригода. То було її місто, і вона була тут, плакала у своїй кімнаті з прекрасним теплим світлом Парижа на ній, а зовні буяло місто, там були всі ті люди, яких вона завжди хотіла зустріти: письменники й художники пили каву в кав'ярнях, розмовляли, творили майбуття. Зовні, кількома сходинками нижче, на бульварі Монпарнас, були три найславетніші в Парижі кав'ярні: Cafe du Dome, Le Select і La Coupole. З розмов у клубі Марджі чула, а також Дороті казала їй, що ці кав'ярні були центром паризького мистецького життя, що в них збиралися люди, там велися розмови, обговорювались ідеї, і все це відбувалося в той час, коли Марджі сиділа тут сама в кімнаті, жаліючи себе. Здавалося, вона провела багато-багато часу, зачинена в кімнаті, за чимось тужачи.

Вирішила: вона не збирається більше сидіти тут. Зняла одяг, в якому ходила на роботу, ретельно повісила до шафи спідницю й жакет. У неї було дещо з одягу, в якому вона ходила до Лібе, і не було грошей купити щось інше. Вона намагалася обережно носити те, що мала, щоб ніхто тут не уподібнював її до дівчинки з сірниками. Марджі розпустила волосся, і воно впало їй на спину. Волосся завжди було предметом суперечок між нею й матір'ю. Як і у батька, воно було важким і хвилястим, і протягом дня його треба було впокорювати тоніком для волосся та гребінцем кілька разів. Материне волосся було тонке, шовкове й пряме, воно укладалося легко у будь-яку зачіску, яку мати хотіла, однак вона не хотіла ніякої зачіски, опріч вікторіанського вузла, який носила від того часу, як Марджі її пам'ятала. Волосся Марджі було загусте для звичайних гребінців, його хвилі мали особисту думку щодо того, як завиватися, і рішуче відмовлялися від допомоги щипців, було важко зачесатися без численних шпильок і застосування воску для волосся. Марджі ніколи не мала видатного таланту впокорити своє власне волосся, і лише Неллі пробувала зробити це, завдаючи йому певного тиску. Коли мати сама пробувала це зробити, вона могла радіти з удачі, досягнутої докладанням зусиль, лише недовгий час. Потім, під час вечері, зачіска починала розпадатися: кучерики виривалися з гладких хвиль, які так старанно укладала мати, під своєю вагою зачіска хилилася назад, наче воліла зіслизнути з голови, щоб упасти у заспокоюючу западинку на шиї.

Тепер волосся здавалося заважким, його було дуже багато. Воно належало давній Марджі Пірс, тій, яку Евелін називала «жирна гора» та «діва-перестарок», тій, що могла одружитися лише з чоловіком у віці її батька, тій, що жила в батьківському домі, тоді як світ за вікнами змінювався, жінки мали роботу і власне життя, могли закохуватись. І раптом Марджі захотіла позбавитися волосся так сильно, як хотіла позбавитися цієї своєї долі.

З готелю привезли її скриню, і вона покопирсалася в ній, поки знайшла пару ножиць. Вони були маленькі й годилися радше для шиття, ніж для того, щоб зрізати важкі довгі прядки волосся, але їм доведеться це зробити. Дивлячись на себе у дзеркало, вона зачесала волосся назад у хвіст, взяла його в одну руку, а другою почала різати. Справа була важкою, вона мусила перерватися кілька разів, щоб опустити руки й дати їм відпочити, плечі боліли від незручної пози, ножиці більше жували, ніж різали. Коли закінчила, похитала головою. Зроблено. Вона тримала жмут волосся в руці, прядки ловили світло, коли вона обертала його туди-сюди, дивувалася його розміру, а потім, зачудована, знов дивилась на себе в дзеркало.

То була не найкраща стрижка, вона сама це визнавала, але була й не найгіршою. Звільнене від власної ваги, волосся завивалося довкола обличчя, очі стали ширшими й світлішими, обличчя здавалося янгельським, менш круглим. Вона ще раз похитала головою, випустивши на плечі кілька грайливих прядок, здивувалася, які вони світлі і як сильно змінили її обличчя. Слід було б попросити когось підрівняти ззаду, може, перукаря чи когось з дівчат із сонячної кімнати, але й так було непогано. Вона роздивлялась себе у дзеркалі й гадала, що майже вродлива.

Поруч із клубом було багато родинних садиб, а також багатоквартирних будинків з крамничками, тут і там, на першому поверсі, і коли цього вечора вона вийшла, надворі було досить спокійно. Люди сиділи вдома, вечеряли зі своїми родинами, сідаючи до столу зі свіжим хлібом, що купували, коли Марджі поверталася з Лібе. Марджі піднялася нагору до бульвару Монпарнас, аж поки побачила тріпочучий навіс Cafe du Dome. Трохи завагалася. Вона балакала з кількома дівчатами з клубу, але, насправді, жодної з них не знала. Хтось із них міг бути в одній з цих кав'ярень, але з жодною з них вона не була знайома настільки, щоб підсісти до її столика. Звичайною річчю було сидіти в кав'ярні та їсти, пити, годинами писати вдень, але ввечері такі місця мали більш святковий вигляд.

Ніби прочитавши її думки і мало її не зачепивши, пробігла група молоді, голосно розмовляючи, як робили зазвичай. Один із юнаків наткнувся просто на неї ззаду, мусила зробити великий крок уперед, аби не впасти. — Pardon, pardon![63] — Він зупинився перевірити, чи не збив її, і раптом: — Маргеріт!

Марджі дивилася вниз, майже певна, що зараз упаде, підвела погляд і зустрілася з вражаюче зеленими очима Себастьєна. — Ох, — вимовила й трохи зашарілась. Інші дівчата, вродливі, звикли, що до них заговорюють молоді люди, не були б такими дурними й не почервоніли би, як вона, не втратили би мову від найменшого знака уваги. — Bonsoir!

— Bonsoir! — відповів він, його друзі зупинились попереду, один з них щось сказав йому французькою, що, на її власне здивування, Марджі зрозуміла.

— Що ти там робиш, облиш вродливу дівчину у спокої.

— Рушайте далі, — відповів Себастьєн. — Я вас наздожену. — Марджі відчула, як її огорнуло зігріваюче світло. Вона зрозуміла все, що вони говорили, попри їхню говірку, попри те, що не добирали слова. Сталося диво!

— Що ти тут робиш? — спитала.

— Живу тут недалеко. Ось чому я знаю про клуб. А ти чому тут?

— Я теж тут мешкаю.

Себастьєн посміхнувся. — Ah, bien![64] — вигукнув він. — Винайняла кімнату в клубі? Я знав, що ти залишишся. Ти народжена для Парижа. Куди зараз ідеш? Ми до «Le Dome»[65]. Хочеш з нами? Це мої друзі. Наразі — найяскравіші художники Парижа. Коли хочеш стати письменницею, раджу тобі з ними познайомитися.

Краще б він цього не казав, подумала Марджі. Одна лише думка, що вона сидітиме з найяскравішими художниками Парижа, здавалась їй смішною. Думка про те, що вона стане письменницею, теж була смішною. Краще б вона не казала йому. Просто був чудовий день, була жінка з дитиною, що годувала голубів у сквері, продавець квітів біля метро. Тепер він гадає, що я маю зробити щось таке, подумала вона. Ну, те, що роблять справжні письменники. Вона не знала, що б це мало бути, бо ніколи не зустрічала жодного справжнього письменника.

Але чи не цього вона хотіла? Справжній Париж, Париж, про який писали в журналах, які вона брала в бібліотеці й ковтала просто в читальному залі, щоб мати не довідалась, яке сміття читає її дочка. Художники, які створювали це місто, щоб воно існувало, цвіло після безкінечної війни, чи натомість безбарвне нудне існування?

Помітивши її вагання, Себастьєн узяв її за руку. — Тоді ходімо.

Марджі, яка тримала чоловіків за руку тільки в танці, під наглядом старших, із сумнівом глянула на неї, потім всунула пальці в його долоню й попрямувала за ним.

— У тебе гарна зачіска, — сказав він, коли вони чекали, щоб перейти вулицю.

Марджі погладила кучері, що вибивалися з-під капелюха, наче зім'ялися. Дотик до них, таких світлих і м'яких, нагадав їй, як вона дивилася на себе в дзеркало — обстрижену, якусь нову й гарну, посміхнулась і відповіла: — Дякую.

— Отже, Париж зробив із тебе модницю?

— О! — засміялася вона. Уявила себе модницею, що гріється на сонці у дворі з дівчатами в клубі, в одній з тоненьких коротеньких сукенок, з цигаркою в одній руці та пляшкою джину в іншій. — Ні, не модницю. Просто більше не хочу довге волосся. — Це прозвучало як досить гарне пояснення.

— Тобі личить, — сказав він.

Вона трохи зашарілася від компліменту. — Дякую. — Вони перейшли вулицю до Le Dome, Себастьєн тримав її пальці у своїй твердій руці, і пірнули під навіс, де влаштовувались його друзі, підсували стільці, зсували столи, збираючи в групу знайомих, знімали піджаки й капелюхи, хтось приносив попільнички, ставив склянки. Коли підійшли Марджі із Себастьєном, офіціант приніс пляшки з вином. Двоє юнаків узяли їх у нього й почали розливати. Себастьєн сунув склянку в руку Марджі, коли вони сіли.

— Це Маргеріт. — Він представив її тим, хто звернув увагу, і назвав тих, хто вже був зайнятий розмовою. Вона слухала їхні маленькі біографії, що він розповідав їй, хвилювалася й заздрила тим жінкам, дивуючись, як вони могли стільки зробити. Здавалося, вони досягай уже всього, одні виставлялися в галереях чи на відомих показах, інші навчалися у знаменитих майстрів; і всі вони робили щось хвилююче, сміливе, нове, займали місце в житті, не чекаючи запрошень.

За столом сиділи цікаві люди: американці, французи, англієць і дві росіянки. Суміш мов була смішною, спільними мовами були французька й англійська, але лунало ще десяток інших мов і говірок, росіянки говорили по-різному, на додаток жінка й чоловік вели жваву бесіду мовою, що нагадувала іспанську. Перед нею пропливала суміш імен, облич, що здавалися їй славетними, та вона ще не могла їх розрізнити. Один із чоловіків був таким білявим, що його шкіра нагадувала пергамент, очі були сині, наче без зіниць. Вилиці однієї з росіянок були гострі, як ножі, обличчя вона мала чарівне, а руки такі тонкі, що, здавалось, Марджі могла б обхопити їх двома пальцями.

— Себастьєне, Себастьєне! — Чоловік на ім'я Рене, що сидів за столом навпроти, показав на нього пальцем, вони втрьох про щось розмовляли зі схиленими над зошитами головами. — Écoutez![66] — проголосив: — Si vous aimez l'amour, vous aimerez le Surréalisme! — Він проголосив ці слова як девіз, потім упав на стілець і влив у себе великий ковток вина, наче ця дія зовсім його вичерпала.

— Bon, bon![67] — відповів Себастьєн, а потім мовив до Марджі англійською: — Зрозуміла?

— Коли ти любиш кохання, покохаєш сюрреалізм? — спитала Марджі. Вона читала статті про ці мистецькі напрямки в Парижі, не зовсім їх розуміючи. Там описувалися нез'ясовні для неї речі: Марджі не розділяла хвилювань сюрреалістів щодо їхнього мистецтва, не розуміла їхньої нагальної потреби пояснити суть речей, узявши все з їхньої суті. Вона читала п'єсу, написану сюрреалістом, і геть її не зрозуміла; та здалася їй зв'язаними докупи словами. Вона любила оповідання про людей, що знайшли кохання, про яке сама мріяла, про людей, що були зламані і віднайшли спосіб це подолати, а тепер вона прочитала це й відчула нездоланне бажання лягти й заснути.

— Oui, — відповів Себастьєн, і був настільки задоволений її перекладом, що Марджі зніяковіла й заприсяглася більше працювати над своєю французькою. Під час ланчу вона читатиме газету «Le temps», покладе словник обік себе і збере слова в кав'ярні по краплі. — Відкривається центр сюрреалістів, і Рене створює листівки, які поширюватимуть у всьому Парижі, запрошуватимуть людей приходити в центр і розділяти їхні ідеї.

— Ми віримо, — сказав Рене, знов нахилившись уперед і погладжуючи вуса великим пальцем. Він говорив французькою, і Марджі спочатку напружилась, але він вимовляв слова повільно, даючи їй час зрозуміти, — що мрії — єдине місце, де розум є чесним із самим собою. У мріях — наші невисловлені бажання, наша колективна мудрість.

— Розумію, — промовила Марджі до Рене, кремезного чоловіка з м'якими щоками хлопчика, і уявила, як той сидить за письмовим столом перед гросбухом, а довкола нього сидять люди й оповідають йому свої мрії… «А там був гігантський кажан з обличчям мого чоловіка, але то було не обличчя мого чоловіка, та я знаю, що це був він, розумієте?..» Однак вона не розуміла, чому це має бути корисним. Вона ледь могла зрозуміти свої власні мрії і не мала уявлення, чому вони можуть бути цікавими комусь іншому.

— Écoutez, écoutez! — сказав чоловік, що сидів обік Рене, випроставшись, наче раніше лише спостерігав, а ось тепер вирішив утрутитися в бесіду. Марджі згадала, що Себастьєн нібито називав його Жоржем. Волосся спадало йому на обличчя, як Себастьєнові, але в даному разі це була лише недбала зачіска, а не витончене стилістичне рішення, в оці він носив монокль, чим нагадував дядечків Марджі з їхніми несхвальними мінами. Вона підозрювала, що монокля він зовсім не потребував, йому лише здавалося, що так він здаватиметься крутішим, хоча насправді лише короткозорим. — Le Surrealisme, c'est l'écriture niée, — проголосив він, тримаючи руки попереду, наче кладучи кожне слово на своє місце.

— Аххх! — видихнули його співрозмовники і почали йому аплодувати. Себастьєн кивнув, відхилився назад і підняв келих вина. Що б він не робив, це було чудово, тонкі пальці, гарні руки рухалися, наче в танці.

— C'est vrai, c'est vrai! — Рене печально промовив — це правда, це правда — так, ніби його друг просто зараз проголосив мудрість віків.

— Що означає «niée»? — прошепотіла Марджі до Себастьєна.

— Щось недозволене, заперечливе? — невпевнено спитав він.

Сюрреалізм заперечує писання? Це не мало жодного сенсу. Марджі почувалася так, наче вона знов у бібліотеці, зосереджено читає п'єсу Гертруди Стайн[68] і хоче поплакати над гарним любовним оповіданням. Жорж і Рене знов схилили голови над зошитом, розмірковували над новою незрозумілою фразою. Гадала, що це розумно. Роздача карток примусить людей замислитись, що все це означає, але вона сумнівалася, чи потрібен для всього цього офіс. Але, зрештою, люди роблять багато дурниць лише для того, щоб цікаво провести час. Почасти мусила почуватися ніяково перед цими людьми з їхньою безмежною уявою, але в той же час відчувала подібність до них, сюрреалісти були мрійниками, такими ж, як вона.

— Чому ти так добре говориш англійською? — спитала вона, замість того, щоб розмірковувати над новою сюрреалістською сентенцією.

— Мій батько англієць. І, звичайно, я вивчав мову у школі. Дивись, як це корисно, і можу довго розмовляти з американськими дівчатами. — Він засміявся так заразливо, що Марджі захотілося сховатися в нього, коли це могло наблизити її до такого щастя. Галас дратував росіянок на другому кінці столу, і Марджі захотілося показати їм язик. Вона не любила людей, які зневажали щастя, вважаючи його перепоною для гарної вечірки. Бо сама вона була тут. Сиділа в паризькій кав'ярні з підстриженим волоссям, пила вино зі справжніми художниками, розмовляла про сюрреалізм з пристойним чоловіком, що сидів просто обік неї. Бачила б її тепер Евелін! Або, наприклад, Люсинда з Еббот Академії, яка казала, що Марджі занадто тиха, незграбна, — якби тільки вона побачила її зараз! Якби мати… Ні, втім, вона не хотіла, щоб мати побачила її, бо все одно нічого б не зрозуміла, і все-таки…

— Ти завжди розмовляєш з американськими дівчатами?

— Вас тут так багато, — відповів Себастьєн, — що важко уникнути розмови. — Вона зрозуміла, що він піддражнює її, помітила бісики в очах, як злегка піднялися в нього брови. Зрештою, він мав рацію, — вони були всюди. Навіть коли не брати до уваги, що вона мешкає в американському клубі й працює в американській бібліотеці, весь час чує довкола американську говірку, бачить, як американки купують у магазинах, чує розмови в кав'ярнях, голосні вигуки на вулиці, цю неповторну брутальність, що вирізняє її співвітчизників.

— Чому тут зараз так багато американців? — спитала вона.

— А чому ти тут?

Знітившись, здвигнула плечима. — Хотіла бути вільною. Опинитися далеко від усього, що мене оточувало. Розумієш, Париж — це Париж.

— Отже, — Себастьєн розвів руки. Його келих дзенькнув, наче підтверджуючи всю велич міста.

— Розумію, але нам, здається, нема від чого тікати. Дехто мусить залишатися там, де він є.

— Ні, ні. Це не властиво людському характерові. Усі ми хочемо від чогось утекти. Дехто робить це, поїхавши до Парижа. Дехто з нас ховається у мистецтві. — Він показав на сюрреалістів, хтось із них, очевидно, вдало пожартував, і тепер вони співали, ляскаючи одне одного по спині. — Хтось поглинутий вином або грошима. Так або інакше, ми хочемо від чогось утекти.

— Ми? — здивувалась Марджі. Вона бачила своє відбиття в рівному склі вікна Le Dome позаду сюрреалістів. Волосся було зачесано по-новому, капелюх був новим, вона дивилася на світ новими очима, і він здавався їй яскравим як ніколи. Невже саме Париж зробив її іншою? А може, лишилася тією самою давньою Марджі, що сховалася за новим капелюхом і келихом вина й прикидається такою, якою ніколи й не сподівалась бути? — Ми всі намагаємось утекти від самих себе.

Глава п’ятнадцята Мадлен, 1999

Я малювала до болю в пальцях, потім вийшла на вулицю, вслухалася в тишу кварталу, у шелест вітру в деревах, у шурхіт шин по асфальту. Було чутно, що в сусідньому будинку закінчувався обід, стоянка була напівпорожньою, потроху стихав галас. Але ресторан був ще відкритий. Мені хотілось їсти. Факт, що мати дуже засмутиться, коли я відвідаю ресторан Генрі, викликав ще більше бажання туди зайти. Сама вона спровокувала мене на це. Оскільки я так і не сходила в магазин, у її домі немає їжі, а моя книга рецептів крекерно-полуничної дієти була б спродана накладом нуль примірників.

Я заскочила додому, схопила сумочку і по миті вагань — один з бабусиних зошитів. Батько, завзятий читач, усюди носив із собою «Wall Street Journal»[69], і мати часто ловила його на місці злочину, читаючого під час вечірки або, навіть, під час симфонії. «Ніколи не забувай узяти з собою щось почитати», — напучував він мене, і я всюди тягала книги з собою, особливо в ті місця, де, знала, потребуватиму трохи розваги: «Історію Фердинанда»[70] на вечірню різдвяну службу в церкві, Ненсі Дрю[71] — в приймальну лікаря, який-небудь роман — на чаювання з танцями, ховала книгу під край обруса, могла читати і в той же час робити вигляд, що беру участь. Це вміння добре придалося мені в старших класах і на зборах Асоціації молодих жінок, де дівчата імітували дивне захоплення матерів зборами комітету, а я ковтала Джейн Остін, чхала, приховуючи хихикання. Багато років усі вважали, що маю алергію.

Попри теперішні романтичні погляди на старих сусідів, мати вважала, що Шулери не дуже піклувалися про будинок. Багато років вона нарікала, що деревина потребує фарбування, ніколи не була задоволена, як доглядали за двором, на її думку, стежка до дверей потребувала ретельної праці мулярів. Тепер, коли я йшла стежкою біля нової стоянки, побачила, що Генрі все змінив. Будинок було перефарбовано, огорожі відремонтовано, траву підстрижено, цеглу зі стежки було прибрано, її було вимощено гладкою бруківкою, може, навіть, плитами. Над ґанком була вивіска, написана елегантними літерами: «Кухня». На передньому ґанку, зараз порожньому, стояли плетені меблі, там можна було почекати, поки з'явиться вільний столик. Передні двері були пофарбовані в принадний червоний колір, вона відчинила їх й увійшла.

— Ов! Хочете тут повечеряти? — На рецепції стояв юнак, який, мабуть, почувався би краще на дошці серфінгіста. Волосся його було укладено у хвилясті прядки, а очі він мав такі великі й круглі, що, здавалося, життя безупинно його чимось дивувало.

— Гм, так, — відповіла я, не знаючи, що треба казати на таке привітання.

— Трохи пізнувато, — сказав він із сумнівом.

— Розумію. Ще подаєте вечерю?

— Ага, — посміхнувся, — бажаєте столик?

— Бажаю.

— На двох? — спитав, глянувши мені через плече, ніби позаду хтось міг ховатися, ось зараз визирне й скаже: «Ку-ку!»

— Ні, — відповіла я, розуміючи швидкість, з якою він працює, — тільки на одного.

Поки він перетравлював нову інформацію, поруч пройшла офіціантка з тацею, повною страв, і серед них були чізбургери з такою кількістю інгредієнтів, що їхні верхівки нагадували хвацькі берети. Шлейф ароматів тягнувся слідом, а вигляд їжі був такий привабливий, що за потреби я впала б на коліна, благаючи дати мені хоч шматочок.

На щастя, такої потреби не виникло. — Ідіть за мною, — сказав метрдотель, показуючи на двері в одну з бокових кімнат.

Я відразу пригадала розташування будинку Шулерів: там була їдальня, а ми йшли коридором до вітальні. Дерев'яний бар, відполірований часом, було вбудовано в передній кімнаті, там стояли два столики, сидячи за якими можна було бачити ґанок, а коли ми проходили повз сходи, назустріч спускався офіціант з порожнею тацею. Чи знали Шулери, чи могли передбачити, що станеться з їхнім будинком, коли його продавали? Чи, як моя мати, уявляли нову родину, що оселиться в ньому, нові покоління, що йтимуть у майбутнє, молитви у дворі, вечері на задньому ґанку, коли спадають сутінки, і світляки бігають у траві. Було цікаво, чи сказали їм, що будинок перетворять на ресторан. Старі фото на стінах, стали тепер декораціями, показували чужі життя.

Коли ми проходили повз кухню, двері рвучко відчинилися й з'явився Генрі. Задивившись на свіжий ремонт і світлини чиїхось предків, я налетіла просто на нього.

— Уффф! — сказала я.

— Уффф! — відповів він, і коли ми відстрибнули одне від одного, як м'ячики-чоловічки, впізнав мене: — Як справи?

— Голодна.

— Вона начебто запізнилася на вечерю, — сказав метрдотель. Він пройшов кілька кроків, перш ніж помітив, що я за ним не йду, стояв уже в арці між колишньою вітальнею та колишнім кабінетом.

— Остіне, ми обслуговуємо до одинадцятої. Люди їдять, коли хочуть, — сказав Генрі. Він піднявся нагору й забрав у хлопця меню. — Повернись, будь-ласка, на рецепцію й перевір, чи ніхто не чекає. Потім принеси келихи нагору.

— Ага, чудово! — відповів Остін, наче це була дійсно блискуча ідея, і пішов повз нас до передньої частини будинку.

— Вибачте за нього, у нас кілька офіціантів захворіли й не вистачає робочих рук. Він у нас бармен, і це в нього добре виходить, а як метрдотель він… Має проблеми.

— Дайте мені чізбургер, і я пробачу вам усе! Малювала кілька годин поспіль.

— У вас ось тут фарба. — Він показав великим пальцем на своїй щоці, а я, зніяковівши, спробувала зішкребти фарбу нігтями. — Малюєте, щоб підготувати будинок?

— Ні, ні, малюю, тобто займаюся живописом.

— Ви — художниця, мати — садівниця. Уся ваша родина, гадаю, любить мистецтво. — Проказавши це, він змахнув меню, наче показуючи цим помахом процес руху. Я здивувалася, бо ніколи не бачила жодного зв'язку між моїм живописом і материним садівництвом, але чи не довідалася я про сполучення кольорів від гладіолусів і флоксів, про повторність форм — з декоративної капусти, про текстуру — зі стахісу та кропу. Може, я їй винна більше, ніж гадала.

Генрі повів мене назад до кімнати, колишньої вітальні Шулерів, тепер тут стояли столи, у цей час здебільшого порожні. За одним з них двійко схилились одне до одного, вони щось напружено обговорювали тихими голосами. За столиком на чотирьох навпроти них доїдали десерт, задоволено вмостившись на стільцях. Здавалось, ніби вони щойно зруйнували щось шоколадне, і я ледве стрималась від того, щоб не схопити тарілку й облизати її.

Я взяла на замітку: обов'язково куплю ці кляті овочі. — Ну як вам тут? — Ми пройшли в задній куток кімнати.

— Власне, пречудово! — сказала я. Генрі висунув стілець, і я впала на нього.

— Скажу, щоб вам принесли чізбургер якнайшвидше. Медіум? Хочете салату, поки чекатимете?

— Будь-ласка і дуже дякую.

Він клацнув підборами, як дворецький, і попрямував до кухні. По кількох хвилинах офіціантка, жвава дівчина в чорній-пречорній формі принесла салат і склянку води. Ледве я встигла його з'їсти, як прибув чізбургер, що смакував так саме дивно, як і пах, такий високий, що я змушена була його прим'яти, аби він вліз у рот, ідеальний уміст солі й зелені, солодко-кислий смак булочки лоскотав мені язик. Я не була впевнена, що коли-небудь раніше їла таку смакоту.

Коли доїла, помітила: кімната спорожніла. Однією рукою я вибирала з кетчупу картоплю фрі, витерла другу, щоб відкрити нею бабусин зошит і знову зникнути в її розповіді.

Щойно я закінчила читати її записи про вечір із сюрреалістами, як прийшов Генрі. — Не заперечуєте, якщо трохи посиджу з вами? — спитав він і, не чекаючи відповіді, поклав руки на стіл та слизнув на стілець навпроти мого, досить голосно зітхнув з полегшенням. — Оце так вечір! Як вам сподобався обід?

Виринувши з далеких часів джазу, я повернулася в час теперішній, глянула на тарілку, де в калюжці кетчупу лишалися тоненькі рештки картоплі. — Ж-ж-жахливо! — відповіла.

— Ясно. Хочете десерт? У нас є яблучний пиріг з домашнім ванільним морозивом, а ще мокрий шоколадний торт з таким собі казковим шоколадним кремом у центрі, що розтікається по всьому торту, лише всунете в нього ложечку.

Майнула згадка про материні застереження щодо десерту, про те, як швидко я набираю вагу, про те, що непристойно їсти десерт, коли сидиш поруч із чоловіком. У думці відповіла, що в мене зараз важкі часи і шоколад стане у пригоді.

Мати сказала би неодмінно, що я заїдаю свої почуття.

Так, згодна. Не заперечую.

— Хочу оте, шоколадне, мокре, з кремом, що так смачно розтікається, — відповіла.

Генрі кивнув. — Ах! Чудовий вибір! — сказав він, підкликаючи офіціантку, що вже приносила мені салат. — Аво, принеси, будь-ласка, шоколадний торт.

— У мить! — відповіла і знову зникла.

— Отже, що ви читаєте?

Я показала обкладинку, ніби він міг прочитати назву, але, звичайно, на чорному картоні нічого не було написано. — Насправді цікаво. Це деякі з щоденників моєї бабусі. Якраз читаю про її поїздку до Парижа тисяча дев'ятсот двадцять четвертого року.

— Париж у тисяча дев'ятсот двадцять четвертім? Париж Скотта Фіцджеральда! Париж Гемінґвея?

— Не думаю, що вона зустрічалась власне з Гемінґвеєм. У всякому разі, про нього не згадує. Але певно отримувала насолоду. Раніше була книжною дівчинкою, кімнатною рослиною, а зараз підстригла волосся й вештається по кав'ярнях з художниками.

— Може, змінилася.

— Може бути, — сказала, захлопнула зошит і провела пальцями вздовж сторінок, наче запечатуючи слова всередину. А потім змінилася знову, бо та бабуся, яку я знала, зовсім не була такою. Вона була схожа на мою матір — суха й пристойна, офіційна, осуджувала все і вся. Що з нею сталося? Чому вона повернулася з Парижа? Як весела дівчина, що пила із сюрреалістами й любила книжки, любила писати і ненавиділа збори комітетів, перетворилася на… На мою матір?

— Було цікаво читати це все, наче зазирнути в її внутрішній світ. Певна, що замолоду вона була іншою. І ці її щоденники свідчать про те, що іще й не дуже розважною. Нечасто зустрічаєш таку правдивість.

— Ох, не завжди! — промовив Генрі. — Це змушує вас почуватися винною? У тому, що читаєте приватні думки.

— Гадаю, що я навіть про це не подумала. Тепер почуваюся дуже винною. Щиро дякую!

Генрі засміявся. — Гадаю, що не треба. Вона досі жива? Ваша бабуся.

— О ні! Вмерла, коли я була підлітком. Насправді я не знала її добре.

— Отже, це спосіб з нею зв'язатися.

— Правда. Змінила думку про неї. Читаю це ніби роман. Наче живу за тих часів. Боже мій, поїхати до Парижа. У тисячу дев'ятсот двадцять четвертому, хто б зробив це?

— Ну, по-перше, вищезгаданий Гемінґвей! — Генрі відхилився на спинку стільця й поклав руки за голову. Вони в нього були широкі, жилаві, згиналися, коли він ними рухав, я неохоче відвела від них очі.

— Не такі люди, як Гемінґвей, звичайні.

— Їй поталанило. Із задоволенням опинився би в Парижі за тих часів. Хотів би опинитися там і зараз.

— Я теж, друже мій! У всякому разі, вона зустріла того художника, і він, здається, дійсно симпатичний.

— Може, матиме з ним пристрасну любов. Це буде романтично.

— Не знаю, як це відбуватиметься. Вона одружилась з моїм дідом у тисяча дев'ятсот двадцять четвертому, моя мати народилась у двадцять п'ятому, отже, щось трапилось.

— Ух, тисяча дев'ятсот двадцять п'ятий! Мабуть, ви — пізня дитина?

— Так, матері було сорок, коли я народилась. Тоді це було річчю незвичайною. Батьки вже здалися, думали, що не матимуть дітей, і раптом… — Вона потрусила в повітрі руками, похитала пальцями, наче чарівник: — Трах-тібідох.

— Я теж був сюрпризом, — сказав Генрі. — Тільки мій випадок був протилежний. Батьки навчались у старших класах. Трах-тібідох! — Він помахав мені рукою, і я вимушено засміялась.

— Однак, з вами, здається, все гаразд.

Він здвигнув плечима. — Їм поталанило. Їх підтримували батьки, і сталося так, що вони продовжували кохати одне одного. В мене п'ять братів і сестер.

— Заздрю вам. Завжди хотіла мати братів і сестер. Ну, більше сестер. Але не була проти братів.

— Вони були чудові. Але часом мені так хотілося бути єдиною дитиною.

— Ух! І чому люди, що мають братів і сестер, так часто це кажуть? Коли ти єдина дитина, це нудно, почуваєшся самотньою.

— Бути шостим серед братів і сестер має свої мінуси, повірте. У чужому саду квіти завжди рясніші, — сказав і глянув угору, коли офіціантка принесла торт. Вона поставила переді мною велику пласку тарілку з обіцяним десертом, і я відчула, як з неї до мене піднімається тепло і шоколадний аромат. То був прекрасний торт зі збитими яйцями й темною калюжею рідкого шоколаду, що був темнішим у центрі. Морозиво, поплямоване цятками ванілі, розташувалося по боках, елегантно танучи навколо торта.

— О. Боже. Мій. На це хочеться спочатку довго дивитися!

— Саме такий комплімент хоче чути шеф-кухар, — сказав Генрі.

— А це спеціально для вас. — Ава поставила непристойно повний великий келих червоного вина перед Генрі.

— Бережи вас Боже, дитинко! — Генрі підняв келих обережно, боячись розхлюпати, і ковтнув з нього, доки дівчина знову наливала мені води.

— Щось іще? — спитала.

— Дякую, це все, поки що можеш бути вільною.

Вона кивнула й попрямувала до кухні, а я, зачудована, дивилася на торт. Узявши перший шматок, заплющила очі й застогнала від задоволення. Він був солодкий, трохи гіркий у центрі, і все разом розкішно тануло на язику.

— Смачно? — спитав Генрі, посміхаючись із-за келиха.

— Дивно! Чи хтось колись казав вам, що ви зароблятимете цим на життя?

— Раз або двічі. Та ви теж можете це мені сказати.

Я зітхнула, узяла ще шматок, підхопивши морозиво кінчиком ложечки, і проковтнула, заплющивши очі від насолоди. Наступного дня я відчуватиму надлишок цукру, однак воно було варте цього. — Мусите заробляти на цьому.

— Подумаю про це.

У перерві між шматочками я поклала ложку в торт і глянула на Генрі. Він був утомлений, наче працював від перших променів сонця, очевидно, так і було. Я ніколи не працювала в ресторані, але уявляла, яка виснажлива ця праця — ходити сюди-туди, щось піднімати й опускати, віддавати накази, складати й змінювати розклади, розставляти приоритети й міняти їх, пам'ятати інструкції до напоїв і страв, побажання на дні народження й спеціальні прохання.

Тому я давала щедрі чайові. Філіп, навпаки, був скнарою щодо цього, «коли хочуть мати добрі гроші, залишаються у школі» — любив казати він, і це розлючувало мене, він уважав, що це недосконалі професії, і хто, зрештою, приноситиме йому салат «Цезар», коли всі підуть до юридичного факультету? Коли ми йшли з ресторану, я поверталася до столу, під приводом, що забула рукавички або шалик, а насправді давала більші чайові.

— Відриваю вас від роботи? — спитала я.

— Нє-а. Треба робити перерви. Мені подобається з вами розмовляти. Ви весела. І цікава.

Я підозріло глянула на нього, облизуючи ложечку. — Я? Зовсім не цікава.

— Певно, цікава. Ви — художниця, їсте полуниці просто з куща на сніданок, а крім мистецтва, так відрізняєтесь від вашої матері, що, можна подумати, ви з різних планет. Люблю бути з цікавими людьми. Це пробуджує в мені творчість.

— Я також, — сказала я.

Генрі потягував вино і замислено дивився на мене. Я повернулася до торта, щоб уникнути його погляду. — Ви тут надовго?

— Не знаю. — Чесно кажучи, я не хотіла звідси їхати. Хотіла бути тут, з Шарон, Касандрою, Вані та їхніми друзями, хотіла бути з Генрі, який щойно нагодував мене прекрасною вечерею, а зараз годує чудовим десертом, якого я ніколи не їла, і говорить зі мною так, що все мною сказане має значення. Мені теж подобалось говорити з ним, бо він смішить мене й розуміє мої жарти. Більшу частину життя я жила, наче слідуючи приписам, за якими не могла сказати нічого з того, що хотіла. Не могла сказати навіть Філіпові.

— Шкода, що не можу допомогти, — промовив він.

— Ви вже допомогли, — відповіла я, з тугою позираючи на порожню тарілку. — Ви дали мені гарну їжу, коли вона була конче потрібна.

— У Магнолії тепер є продуктові магазини, чули? — повідомив Генрі, допив вино й відхилився на спинку стільця, засунувши руки в кишені і витягнувши ноги під столом.

— Чула. Ще й ремонт сантехніки вдома. Боже, як усе змінилося від часів моєї юності! — я зробила вигляд, що вії в мене тріпочуть.

— Можете їсти в нас, але, як повідомила Шарон, ми не подаємо сніданків.

— Я можу їсти таке на сніданок, — і показала на рештки торта у тарілці.

— Досить справедливо. Кухню «Гастропаб» відкрито для ланчів, вечерь, недільних бранчів[72], а також для хворих на діабет.

— Привабливо.

— Дякую. А мати нічим вас не годує?

— Ух, це довга історія. — Я не готова була псувати всю солодкість на язику, пустившись у довгі оповіді про те, як мати й Філіп докладають безкінечних зусиль, контролюють, що я їм, а також про мої шоколадні бунти. — Просто приємно з'їсти щось справжнє.

— Завжди до ваших послуг.

— Мушу йти, — сказала я, неохоче вилазячи з-за столу. Платити Аві?

— Нє-а. За рахунок закладу, пам'ятаєте? Я вас запрошував.

— Ні, вам доводиться працювати поруч з будинком моєї матері. Найменше, що я можу для вас зробити — це заплатити за гамбургер.

— Не будьте дурною. Я вас пригощаю. Ми сусіди. Ходімо, проводжу. Потім хочу допомогти зачинити ресторан.

Перш ніж я встигла заперечити, він зачинив кімнату й опинився біля дверей у коридор. Я лишила чайові для Ави, зібрала свої речі й пішла за ним. — Ресторан справді чудовий, — сказала я. Кімнати були порожні, і я чула сміх, співи, звуки прибирання з кухні, коли проходили повз. — Ви зробили неймовірне.

— Дякую, — відповів він, — але не тільки я. Усі робили свою частку праці, щоб це створити. Він притримав для мене двері, і ми вийшли на ґанок. Тут Ава витирала столи й стільці, і я помахала їй.

— Що ж, дякую за обід. Гадаю, я ваша боржниця.

— Не треба. І якщо ви не підете до продуктового магазину, завжди готовий подати вам на сніданок шоколадний торт.

— Домовилися. Мені було дуже приємно, — відповіла я і простягнула руку, щоб він її потиснув.

Він узяв мою руку і міцно затис у своїй широкій долоні. — І мені теж було дуже приємно, мадам Спенсер, — проголосив він, імітуючи глибокий уклін.

Я помахала рукою, це вдалося зробити, спускаючись сходами і не спотикнутись. Бургер з Генрі було не те саме, що вино у паризькій кав'ярні із сюрреалістами, але, я гадала, бабуся мене схвалила би. Зупинившись на хіднику під дубом з товстим стовбуром, що затіняв будинок моєї матері, я очікувала на момент, коли темрява дозволить мені відчути, як я пливу в повітрі між цими двома місцями.

Щось не дало моїй бабусі залишитися в Парижі. Вона повернулась додому, одружилася з Робертом Велшем і стала матір'ю, замість того, щоб пережити пристрасть із пристойним французом і писати оповідання в Парижі, однак я не знала, чому так сталося. Невже я збираюсь це зробити? Від самої думки повітря застрягло у мене в грудях, я мусила притиснути руки до живота, щоб випустити його з себе. «Кухня» не була паризькою кав'ярнею, а підвал батьківського будинку — паризькою студією, але все це було близьке до тієї свободи, яку я мала колись давним-давно, і не могла знести навіть припущення, що вона зникне тієї миті, коли я тільки торкнулася до неї рукою.

Глава шістнадцята Марджі, 1924

На думку Марджі, Лібе було найфантастичнішим місцем праці. Вона захоплювалася своїми колегами: в першу чергу, міс Парсонс, яка служила медсестрою на війні, а тепер фактично керувала бібліотекою. Ну, звичайно, і Дороті, що підрівняла кінці волосся Марджі по стрижці, а потім сказала, що дівчина має позитивно-спокусливий вигляд, точно, як Зельда Фіцджеральд[73], і Марджі зашарілась від задоволення. У листі до батьків Марджі не забула написати, що дядько Дороті — президент Корнелла, а батько — професор у Прінстоні, але не написала, яка Дороті гарна і що вона кожного вечора протягом тижня виходила з іншим чоловіком. Щоразу, як бачила її, Марджі дивувалась, як дівчина розставляє на полиці книги в бібліотеці, що раніше розсилалися по шпиталях і траншеях під час війни, розмовляє з Марджі й покровителями, наче звичайна людина, а не прекрасне створіння, зовсім інше, відмінне від них. Був також Олав, російський принц, що, здавалось, утратив свій шлях і удачу, і один із членів ради директорів, місіс Алсоп, яка весь час бігла на якісь збори й була дуже зайнята, вона називала Марджі «Мері», бо вирішила, що це ім'я їх зближує.

Часто, ставлячи книгу на полицю, Марджі уявляла людей, які тримали її в руках. Молодий вродливий солдат, що вмер завчасно. Змучений війною генерал, що шукав перепочинку на сторінках Зейн Грей[74]. Шалено розумна медсестра, як, скажімо, міс Парсонс, котра пішла на війну, аби зробити свій внесок, і стомилася від того, що від неї вимагали. Часом Марджі вставляла їх разом у сюжети своїх оповідань — солдата й генерала, що стали супротивниками у справі честі, медсестру, яка піклувалася про вмираючого солдата. Іноді вона просто думала про них, розуміючи, що кожна книга розповідає їй свою історію. Вона ставила книгу на полицю, звідки та неодмінно знов потрапить у чиїсь руки, розкаже про себе ще комусь.

Бібліотеку було створено, щоб привести до порядку величезну кількість томів, зібраних для експедиційних військ, адже війна закінчилась. Вона збирала три примірники кожної книги, що надходила. Але ящики продовжували надходити, здавалося, люди розбирали завали, розмірковуючи: «А тут що? Книги? Краще відіслати їх до Парижа». Іноді здавалося, що не вистачить полиць для всіх цих ящиків з книгами. У бібліотеці були сотні читачів, і хоча того дня, коли Марджі прийшла вперше, було спокійно, та, як і передбачала міс Парсонс, з того часу так ніколи більше не траплялось. Бібліотека стала чимось на кшталт клубу земляків у Парижі, місцем, де можна було не приховувати своєї відмінності та отримати насолоду, розмовляючи рідною мовою. Звичайно, приходило багато письменників, вони учащали як до книжкового магазину Sylvia Beach's Shakespeare & Company[75], так і до бібліотеки. Приходили академіки, студенти університетів, що не змогли знайти відповіді, не звернувшись до своїх Petit Larousse[76] для невправних перекладів, були й читачі, яких Марджі любила більше за всіх, що приходили, зголоднілі за читанням, ковтали книгу за книгою, книгу за книгою, часом хотіли поговорити про прочитане, просили щось порекомендувати, і Марджі, якій доти ні з ким було поговорити про безліч прочитаних нею книг, які вона не завжди могла пригадати, навіть коли намагалась, почувалась як у раю.

Однієї суботи, коли вони були лише вдвох із Дороті й зачиняли бібліотеку на ніч, Дороті сказала: — Як гадаєш, чи не піти нам десь перекусити?

Марджі, що була у простій блузі з довгими рукавами, спідниці й панчохах зі стрілками (вона намагалась сховати їх, обернувши цю сторону всередину, але завше відчувала їх, ідучи), глянула на себе. — Не так одягнена, щоб кудись вийти, адже так? — спитала вона.

— І я. — Але насправді Дороті мала розкішний вигляд, у своїй модній зеленій сукні, що відтіняла її очі й ховала плями бруду, наче не працювала цілий день зі старими запорошеними книгами, як і Марджі. — Коли хочеш перевдягтись, можемо зупинитися біля твого дому, — запропонувала вона, помітивши смутний вираз на обличчі Марджі.

— Так буде краще, — погодилась Марджі. І хоча вона завжди ходила додому пішки, щоб заощадити на проїзді, їй було ніяково зізнатися в цьому Дороті. До клубу вони їхали в трамваї, бо Дороті сказала, що метро для неї надто повільне, потім вона чекала у дворі, палила з дівчатами, розмовляла, наче знала їх багато років, поки Марджі перевдягалась у свою гарну блакитну крепдешинову сукню, після чого підхопила Дороті у дворі й вони попрямували разом до Розалі. Усі говорили про «Розалі», ресторанчик на розі, за кілька будинків від клубу, але Марджі там ніколи не була і, прийшовши, не знала, що робити: бути в захваті від того, що вони пішли туди, чи шкодувати про це. Заклад був брудний, підлога вкрита плямами, наче мапа невідомої землі, і коли вони проходили між столиками, щось прилипало до підошов. Коли вони сіли за столик, Дороті, що в цьому темному залі походила на світляка у відрі для сміття, витягла носову хусточку й витерла нею крихти, що залишилися після попередньої вечері.

Попри непрезентабельний вигляд залу, в ресторані панувало схвильоване пожвавлення: поряд сиділи чоловіки з плямами фарби на манжетах, двоє сюрреалістів, яких вона зустрічала раніше в кав'ярні, обідали з двома іншими незнайомими чоловіками зі змовницьки схиленими один до одного головами, далі в кутку сиділа і сміялася група дівчат у модних сукнях, прикрашених намистом і китицями, що справляли враження невпинного руху. Як і у всіх паризьких кав'ярнях, хтось тут був з кимось знайомий, люди заходили, зупинялись і з задоволенням віталися, у Парижі, здавалося, так було всі двадцять чотири години на добу. Тут були довгі лави, і коли хтось хотів сісти ближче до своїх друзів, інші легко пересувались на один чи другий бік, групи міняли форму, подовжувались або скорочувались. Вечір пульсував, наче гігантське серце.

Меню було написане на дошці, прикріпленій до стіни, вечеря за смішну ціну в два франки, дешева навіть для Парижа, подавалася самою Розалі, огрядною жінкою з важкою вимовою. Страви були до болю смачні, і, повечерявши, Марджі знов відчула себе часткою справжнього Парижа, і, найважливіше, майже наїлася.

З того часу, як вона приїхала до Парижа, була постійно голодною. Це тому, що ходила пішки, думала вона, набагато більше, ніж звикла вдома, де мати наполягала на таксі, коли треба було віддалитися від дому більше ніж на кілька будинків, оскільки в неї завжди боліли ноги. Крім того, вона брала студентські порції, хотіла заощадити, купувала найдешевше: хліб, який моментально з'їдала, та овочевий суп. Одного дня зайшла до кав'ярні й побачила чоловіка, що їв сосиски з гірчицею, такою гіркою, що від самого її запаху рот наповнився слиною, а ще він пив пиво. Марджі не любила пива, але, побачивши це, мало не заплакала від голоду. Економія дозволяла вряди-годи добре десь попоїсти, але вона вважала свій аскетизм дещо принадним, порожній шлунок був метафорою її апетиту до самого міста, до того, що вона хотіла тут побачити й узяти з собою, отже, їй хотілося бути трохи голодною.

— Ну, — промовила Дороті, коли вони покінчили з вечерею й допивали останні краплі дешевого вина, що до неї подавалося. Воно було солодким з присмаком оцту, але Марджі хотіла пити, і крім того, від нього голова приємно паморочилась, і їй хотілося посидіти тут ще трохи. Хотілося любити всіх у залі, диваків з їхніми театральними вітаннями, з напруженими розмовами, зі сміхом, що вибухав і танув у тісняві їхніх тіл; хотілося любити навіть зал, попри, а може, через — його тюремний запах. — Що ти робиш у Парижі?

Марджі вагалася, не впевнена, що відповісти. Дороті схилилась над столом, ніби чекаючи захоплюючих визнань, і Марджі ненавиділа себе за те, що от зараз її розчарує. Здавалося, у тьмяному світлі, вона сяяла, і Марджі бачила, що половина чоловіків дивиться на неї. Дороті, звичайно, на них не зважала або, ще гірше, навіть не помічала їхньої уваги. Так завше поводяться вродливі дівчата. — Працюю в Лібе.

Підвівши погляд, Дороті поклала руки на стіл, нахилилась до неї ближче, немов близькість допомогла би вичавити з Марджі всі її неіснуючі секрети. — Я не про це. По-перше, хочу спитати, чому ти тут? По що приїхала?

— Гадаю… Хотіла пригод.

Відповідь, здавалося, задовольнила Дороті. Вона відхилилася назад і поплескала долонями по столу, немовби промовляючи: «Я це знала!»

— Я також, — відповіла вона. — Вдома мало не збожеволіла. Батьки хотіли, щоб я вийшла заміж, а я була не готова зробити це. Сказали, щоб поїхала сюди на рік. Минуло вже два, а я досі не готова поїхати звідси.

— Не заперечують? — спитала Марджі. Невже вона зараз довідається про якийсь секрет, який би допоміг їй упоратися з батьками, що тебе не схвалюють?

— Звичайно, заперечують. — Дороті відхилила голову назад і весело засміялась. Один з художників, що сидів поруч, глянув на ніжну шкіру її горла з неприхованим жаданням. Від цього погляду в Марджі стиснувся шлунок. Уяви собі, подумала вона, що так дивляться на тебе. Уяви, що всі на тебе так дивляться. — Але вони не можуть нічого зробити. Не можуть примусити мене повернутися додому. Я отримала спадок і маю платню в Лібе. Опріч того, немає з ким одружуватися вдома. Усі цікаві чоловіки — в Парижі, тобі не здається?

— Тоді, як гадаєш, коли вийдеш заміж? — спитала Марджі. — Адже ти мусиш колись одружитися, чи не так? — Попри всі свої балачки вона знала: всі колись одружуються, навіть із такими, як містер Чепмен, старим і нудним, який любить тебе не більше, ніж ти його, а ти ну зовсім його не любиш.

— Одного чудового дня, — промовила Дороті з прохолодою. То був тон жінки, що добре знає: вона матиме багато можливостей вийти заміж. Не завжди буде молодою, але буде вродливою, багатою, впевненою, веселою й чарівною, тоді як Марджі володіла лише дечим з цього, і то не найважливішим. — А ти?

— Не знаю, — відповіла Марджі, прагнучи підлаштуватися до недбалого тону Дороті. Вона не могла зізнатися, що її єдиний претендент на руку й серце — нервовий і низенький батьків бізнес-партнер, такий старий, що і сам мало не у віці її батька.

— А я не одружуся, доки по-справжньому не закохаюся. Як у романі Етель Делл[77]. Читала її книжки? Такі романтичні!

— Так, — відповіла Марджі. — Одна з моїх улюблених письменниць.

— Обожнюю гарні любовні романи! — Дороті обіперла лікоть на стіл, попри те, що той був липкий і брудний, поклала голову на руку, очі зробилися м'якими й замріяними. — А ти?

— Я теж. — І коли вони говорили про книги, які читали, любили й ненавиділи, розмова скидалася на зізнання. — Мати завжди казала, що вони дурні. Хочу сказати, що на її думку, усі романи дурні. Всі, що не є повчальними. Для неї все це марнування часу. Особливо любовні романи. Почуваюся такою аморальною, коли їх читаю, гадаю, мушу читати щось краще.

Дороті похитала головою, її кучері гарно підстрибнули. — Що може бути кращим за любовний роман!

— Розумієш, що хочу сказати. Краще не для задоволення. Краще, бо значуще. — Марджі провела пальцями по краю столу, поки не втрапила в щось липке, відвела від нього руки й поклала на коліна.

— Саме це я маю на увазі. Що може бути значущим за кохання? Що дурного в Єлені й Парисі з Трої? В Ромео і Джульєтті? Або в Орфеї та Евридиці? В Троїлі й Крессіді[78]?

— Думаю, нічого, — промовила Марджі. Коли Дороті висловлювалася таким чином, у цьому не було жодного сенсу. Вона ховала прочитане у щось важче (і нескінченно тупе), читала книжки в найдальших куточках бібліотеки, не ризикуючи принести додому, щоб не відчути осудження матері і сором, що охоплював, коли вона писала власне любовне оповідання. Яка різниця між оповіданнями, що писала вона, і тими, про які говорила Дороті, крім патини віків, що надавала їм пожовклого вигляду респектабельності? Що поганого в оповідях про сильні почуття, що має в собі чи не кожен з нас?

— Ну, — очі в Дороті розширилися, вона знов нахилилася вперед, — що робитимемо цього вечора? Ходімо до «Гаррі»? Чи до «Ротонди»[79]? Чи до «Зеллі»?

— Не заперечую. — Марджі здвигнула плечима. Вона ніколи не була у жодному з цих місць, де люди були п'яними, п'янішими, ніж у кав'ярні або навіть у барі.

— Де ти вже була? Ходімо туди, де ти ніколи не була.

— Навряд чи я була десь. Здебільшого у кав'ярнях. «Le Dome», «Дві Макаки». Ходила в «Ріц»[80], але бар було зачинено.

Очі Дороті розширилися, буцімто Марджі повідомила про щось скандальне. — Ти зовсім не бачила Парижа, — запротестувала вона. — Ходімо. Геть звідси. Нам треба стільки всього зробити.

На бульварі Монпарнас світло з блискучо-золотого полуденного перетворилося на вечірнє, сіре й лавандове, вибілені будинки, яких не торкнулася сувора рука Хаусманна[81], м'яко світилися. Дороті швидко йшла вулицею, Марджі позаду. Коли вони підійшли до потрібних дверей, Дороті почекала, поки Марджі її наздожене, потім узялася за ручку й відчинила їх, випустивши назовні галас, сміх і веселий передзвін келихів, і вони зайшли всередину. — Це «Дінго». Абсолютно всі сюди ходять. Ходімо.

Вона почала просуватися крізь натовп, Марджі йшла за нею. Здавалося, люди розступалися, пропускаючи їх уперед, а Марджі доводилося проштовхуватися, обережно, незграбно відштовхуючи людей, намагаючись не бути брутальною. — Pardon! — промовляла вона знов і знов, будучи цілковито впевненою, однак, що просувається крізь купу американців. — Pardon! — Нарешті вона пробилася крізь стиснуті тіла й побачила Дороті, що вже сиділа за столиком мало не на колінах в якогось хлопця, той в одній руці тримав цигарку, келих у другій, що заважало йому (на щастя, як підозрювала Марджі) торкнутися губами її шиї.

— Марджі, Марджі! — гукала Дороті, наче Марджі заблукала трагічно й надовго і от зараз її було щасливо віднайдено, а не була за кілька кроків трохи позаду неї. — Іди сюди, сідай з нами. Це Артуро, — показала вона на юнака, настільки зайнятого цілуванням її руки, що він зміг лише підвести брови у вітанні, — а ще П'єр, Ліла й Мімі. — Представила інших, що сиділи довкола столу, чоловіка й двох жінок. Одна з жінок пронизувала Дороті шаленим поглядом, Марджі підозрювала, що, поки не прийшла Дороті, тут відбувалося або відбувається любовне побачення. Ніхто не запропонував Марджі стілець.

— Я постою, — відповіла Марджі. Позаду неї пройшла дівчина з клубу. Як її звуть? Вона почувалася винною перед нею, поки дівчина глянула на неї так, наче вперше її бачить, мовби вони не сиділи разом за сніданком двічі цього тижня. Натомість Марджі зробила глибокий вдих і відвела очі.

Тієї самої миті хтось приніс тацю, повну напоїв, і Марджі взяла келих, який їй запропонували, хоч вона і не замовляла його, і не знала, що це. За столом Дороті з кавалером продовжували голубитись, інші дві жінки й чоловік розпочали драматичну бесіду, а Марджі потягувала напій, а потім стояла, ніяковіючи, з порожнім келихом у руці, і кожного разу, як хтось проходив повз неї ззаду, підштовхував її в спину. У залі було жарко, і їй насправді захотілось щось почитати. Біля стійки бару чоловік читав книгу, не переймаючись галасом довкола, і вона серйозно розмірковувала, чи не стати позаду нього й читати через його плече. Але книга, як побачила з обкладинки, була французькою. У старших класах вони читали про горбаня з «Собору Паризької Богоматері» в оригіналі, і вона по півгодини розбирала кожну з болісних сторінок.

Вона усе ще сумно дивилася на книжку в руках у чоловіка, коли раптом Дороті вистрибнула з-за столу: — Ходімо! Ми всі йдемо до Зеллі.

Усією групою, до якої по дорозі приєдналися ще двоє людей, вони вийшли з бару і зникли в темряві метро. Виринувши з нього, опинились на Монмартрі, горби піднімалися прямо над ними. Попри пізню годину, вулиці були пожвавлені, кав'ярні переповнені, люди в них розмовляли за пляшкою, на тротуарах важко було розминутися з парочками, що переходили від вечірки до вечірки, дехто співав і сміявся, наче був на демонстрації.

Марджі йшла за групою, доки вони не дійшли до будинку, перед дверима якого стояв натовп. Тут була яскрава суміш мов, лунали пісні англійською, португальською, російською, італійською. На відміну від кав'ярень на Монпарнасі, де артисти здавались, а частіше й насправді були вишукано неохайними, тутешні чоловіки носили костюми, були модно одягнені. Одяг жінок був новим і стильним, і Марджі почувалася погано одягненою й розгубленою. Вона з тугою згадала кав'ярню, де була одного вечора, розпатланих Себастьєнових друзів-художників, безглузді сюрреалістські розмови, пристрасну суперечку, чи один з них зрадив їхній рух, узявши участь у виставці, та, на думку Марджі, не зрадив, бо місце, де ти їси й мешкаєш, є дуже важливим.

— Ходімо, Марджі, — покликала її Дороті, обернувшись через плече, і Марджі пішла за нею всередину, куди рушив увесь натовп.

Біля входу був балкон, з якого відкривався вид на весь клуб, уже заповнений танцювальний майданчик. На нижньому рівні розташувався вівтар сцени, де оркестр гримів популярними піснями, музиканти заглибилися цілком у звук, що видавали, пальці видобували його з інструментів, піт заливав їхні чола, вони пританцьовували, граючи. На майданчику було багато людей, чоловіки у смокінгах і костюмах, жінки у сукнях, пливких і шовкових, робили Марджі, в її важкій сукні, схожою на згорнуту пухову ковдру. З висоти це скидалося на тремтячий, розбурханий вулик. Офіціанти стрибали, минаючи танцюючих, уникаючи зіткнення там і сям, тримали таці з напоями над головою, обслуговуючи столики, що вишикувались уздовж майданчика або притулились під балконами. Відерця з шампанським поблискували на столиках, де люди схилялись одне до одного у розмові.

Роззираючись довкола, вбираючи в себе блиск, елегантність, що стріляла з усього, наче з тисяч щойно відкоркованих пляшок шампанського, Марджі почувалася, що сама от-от вистрибне, наче корок. Незграбно одягнена й непомітна, та Марджі Пірс, що пленталася життям, в якому була одна ніч чарівності — ніч першого балу, — і гадала, що другої не станеться ніколи, тепер, у цьому залі, почувалася часткою чогось екзотичного й бентежного, і це переломлення чарівності впало на неї, відбилося в намистинах на сукні, надало її шкірі блиску в тьмяному світлі.

— Ну-ну, а чи це не американська дівчина Себастьєна? — прошепотів їй у вухо чоловічий голос, такий близький та інтимний, що Марджі відстрибнула назад, мало не зіткнувшись обличчям з Жоржем. Чоловік був охайнішим, ніж тоді, у кав'ярні, волосся було зачесане назад, а не спадало на очі. На жаль, він дивився у той безглуздий монокль, наче його попросили оцінити якийсь документ або вельми коштовний діамант, перш ніж настане світанок.

— Ox, bonjour! — промовила вона, приклавши руку до грудей, аби втишити биття серця. Довкола був галас і гриміла музика, і дівчина мусила підвищити голос, щоб її почули, попри те, що він стояв близько. Його рука затрималась на її талії.

— Bonsoir![82] — він виправив її, посміхнувшись. — Що ви тут робите, американська дівчино Себастьєна?

— Я не… — Марджі почала заперечувати те, що вона американська дівчина Себастьєна, але, зупинившись, подумала, що це їй навіть трохи подобається. — Маргеріт, — нагадала вона, захоплена від самого вживання її французького імені, що було таким гарним, кращим, ніж її давнє ім'я Марджі.

— Що ви тут робите, Маргеріт? — спитав він. Відвів її від балкона, бо на них тиснули ззаду, люди хотіли привітатися з власником або забрати одежу з гардеробу. Здавалося неможливим, що цей клуб умістить ще людей, та вони заходили, прослизаючи в кабінети нагору, за столиками жінки сідали на коліна чоловіків, заповнювалися вузькі місця на танцювальному майданчику, парочки притискалися одна до одної, радіючи, і здавалось, що вони мають причини для цього, і над усім цим гримів оркестр, плаксиво скрикували труби, і танцювальний майданчик підстрибував їм у такт.

— Прийшла з друзями, — промовила Марджі, хоча, роззирнувшись, не побачила ані Дороті, ані Артуро, ані решти, з ким сюди прийшла, її оточував веселий безлад свята. Вона подумала, яке маленьке місто Париж, тому що знов і знов бачила тих самих людей, бачила письменників у Лібе, а потім зустрічала їх у «Клозері де Ліла»[83], де вони розмовляли за пляшкою вина, крізь вікна барів бачила дівчат з клубу, як фліртували з юнаками, але тут Париж здавався нескінченним, наче вона ніколи його не бачила, ніколи його не знала, ніколи не зустрічала людей у місті, що не було дивним або лякаючим, а великим і радісним, наче отримала дарунок, насолода від якого ніколи не скінчиться.

— Ходімо, вип'ємо з нами, — запропонував Жорж, подав їй руку, і вони почали спускатися вниз.

Сюрреалісти та інші люди, яких Марджі не знала, займали два столи позаду. Марджі не встигла навіть сісти, як Рене побачив її, підвівся, поцілував їй руку і потягнув до танцювального майданчику, не запросивши офіційно й не дочекавшись відповіді.

Зараз так мало чоловіків: Марджі читала в газеті, що жінки в Європі мають один шанс із десяти вийти заміж, вона вважала це перебільшенням, однак, їй було смутно, вона жаліла тих, хто пропонував свої тіла солдатам, аби втішити їх, коли йшли воювати, а якщо солдат гинув, лишалися з пекучими, болісними спогадами на все життя. Але сюрреалісти були чоловіками, центром художників, яких знав Себастьєн, і Марджі, що проводила більшість часу серед жінок, почувалась жіночною й жаданою. Вона ніколи не була гарною танцюристкою, навіть не пробувала танцювати шиммі або тодл[84], але майданчик був забитий людьми, і це не важило. Вона сковзала навшпиньках, Рене тримав її за руки, зіштовхуючись з усіма на майданчику, вони штовхали їх, а коли піт виступав на чолі й дихання збивалося, бігли до столику, де Рене наливав їй шампанського, потім хтось із художників брав її за руку і тягнув на майданчик, щоб потанцювати повільно, аж поки оркестр не починав грати щось запальне, і майданчик трусився, наче відбувався землетрус, і все повторювалося знов і знов.

Марджі, яка присягалася, що її найкращий спосіб проведення часу — за книгою вдома, якомога далі від галасу й натовпу, тепер розвеселилась. Танцювали годинами, поки вона не відчула запаморочення від збентеження й шампанського й не захотіла спати. Люди виходили й заходили, і, нарешті, вона побачила Дороті, що танцювала в центрі майданчика. Вони вдвох танцювали чарльстон, аж поки їхні партнери не повели їх до столиків і Дороті не підморгнула їй через плече свого партнера, а Марджі, на власне здивування, не відповіла їй так само завзято. Лише подумати, що на кораблі, коли їхала сюди, вона була сором'язливою й полохливою, побоювалась увійти в бальну залу, а тепер, бач, танцює тут, наче немає нічого природнішого.

Вона ніколи не вважала себе дівчиною, з якою чоловіки хотітимуть танцювати. Гадала, що чогось їй не вистачає і вона ніколи не матиме того, що мають інші дівчата. Але, може, не вона у цьому винна? Вона ніколи не була винною. Було винне місце, мати з її нездійсненими надіями, тому, що все, чого від неї очікували, було для неї тісним і зовсім їй не личило, не дозволяло їй дихати вільно, не дозволяло бачити їй усе належно, навіть саму себе.

Коли зовні почало світліти й натовп зменшився, прийшли офіціанти і принесли сніданок, фрукти, круасани і йогурт. Марджі з'їла кілька ягід, але шлунок був надто повний, щоб затримати в собі щось іще, отже, вона знайшла Дороті й вони разом пішли додому, і всю дорогу Марджі наче пливла. Це була зовсім не вона. Вона не була поганою, що не може підійти. Вона була як усі дівчата. Просто було не те місце. Тепер, у Парижі, вона бачила себе чітко. Знала, якою треба бути, коли тобі належить увесь Париж.

Глава сімнадцята Мадлен, 1999

— Подивись і запакуй усе, що хочеш, — сказала мені мати, коли приходила до неї з кожною річчю, просячи дозволу. Вона махнула рукою, щоб я йшла геть. — Добре, — казала кожного разу. — Добре.

— Але ж і ти хочеш щось собі залишити?

Я похитала головою. — Тут усього більше ніж досить.

І насправді було. Бабуся й мати були єдиними дітьми в родині, отже, успадкували все, що тоне і що плаває. Мушу бути вдячною, що мені не треба брати з собою все, що довелося їм. Натомість, я вибрала все, що любила в дитинстві. Запакувала китайську порцеляну, розмальовану вручну, таку тонку, що, тримаючи її на світлі, можна побачити власні пальці, ящики із тьмяним сріблом з монограмами, з яких не було жодної користі. Загортала світлини й картини, навіть не уявляючи, де б знайшлося місце всьому тому у пустищах сучасної квартири. Згорнула мій улюблений килим і винесла батькове крісло з вітальні. Складала свої скарби в їдальні, аж поки зрозуміла, що для них бракує місця.

— Що ти збираєшся робити з усім цим? — спитала в набитої кімнати. Меблі дивились на мене очима стоїків. Усе було нормально. Я знала відповідь, хоча й не могла її прийняти. Я обставляла свій будинок. Не кондомініум, де мешкала з Філіпом. Якесь чарівне, містичне місце, подібне до моєї квартири в Магнолії. Будинок, обставлений меблями, з килимками, заношеними до зручної потертості, зігрітими спогадами про людей, що жили тут раніше. Кімнати з оповідями і власною історією, де можу залишити філіжанку кави на журнальному столику і книгу на канапі, і це не буде наругою.

Коли ми з Філіпом переїхали до кондомініуму, усі свої книжки я подарувала бібліотеці. Він сказав, що вони псують вигляд полиць, розкішних полиць у вітальні, від стіни до стіни, які нагадували про незліченну кількість книг, а натомість тримали на собі найдивніші мистецькі вироби: срібну сферу, переплетену гілочками, що мала тенденцію відтіняти солом'яний човен на килимі, порожні вази, вкриті дзеркальним склом, і коли до них доторкнешся, неодмінно залишиш відбиток пальця, складається враження, що створюєш місце злочину, кілька масок з пап'є-маше, які настільки лякали мене, що я відвернула їх обличчями до стіни, скульптуру, зроблену із загрозливих залізничних рейок і металевого листя, що, здавалося, було зірване в лісах Чорнобиля. Попри його віру в моє розуміння мистецтва, на всі мої нарікання в цьому випадку Філіп відповідав, що, мовляв, декоратор знала, що робила.

З більшим задоволенням я би дивилась на полицю з книгами.

— Ти повинна зібрати все це і кудись винести, — оголосила мати, впливши до їдальні з величністю герцогині, що прийшла до Букінгемського палацу.

— Саме це і роблю. — Я взялась руками за два ящики й обережно — і незграбно — пролізла між ними. Висунувши стілець із-під столу у вітальні, я впала на нього. Я довго була на ногах: то малювала, то носила ящики з підвалу, щоб ми з матір'ю розібрали речі в них; і мене охопила нездоланна втома. Нагорі працював тесляр, рухаючись із кімнати в кімнату, і мирне дзижчання пили й періодичний перестук молотка відзначали мої думки.

Мати стояла руки в боки, ніби очікуючи, що я візьму чарівну паличку й одним її помахом приберу всі ящики.

— Поставлю їх у підвал. Прибрала звідти половину всього, і як тільки ти вирішиш, що хочеш забрати собі, покличу когось, аби вичистили все, що лишиться.

— Не можна. Пам'ятаєш? Шарон сказала, що вигляд має бути такий, наче внизу багато місця.

— Унизу багато місця.

— Звичайно, але має бути так.

Нахилившись уперед, я висунула з-під столу стілець також для неї. — Сідай, мамо, відпочинь.

Відмахнувшись із нехіттю і в той же час висловивши подяку, вона також умостилась на стільці, так само, як і я, зраділа, що може посидіти, хоча ніколи б не потрактувала це як відпочинок. Вона завжди була в русі: писала листи, розмовляла по телефону, поспішала на збори до благодійників або до якоїсь ради. Я ніколи навіть не припускала, що мати може втомитися або втратити рівновагу. Однак це сталося. Попри макіяж бачила тіні в неї під очима, її плечі опустилися, роблячи її меншою, ніж вона була насправді.

— Мені не треба сидіти. Стільки роботи, — промовила вона, перекладаючи руки на колінах.

— Менше, ніж учора, — заперечила я. Над нами пила тесляра вгризалась у деревину. Постукування й знову тиша.

— Тобі щось було треба?

— А ми можемо просто поговорити?

— Ну, — сказала мати так, наче це і було відповіддю.

Я показала на один з бабусиних зошитів, що лежали на краю столу. — Бабуся хотіла бути письменницею. Ти про це знала?

— Невже? — ввічливо поцікавилася мати.

— Вона опублікувала кілька оповідань і віршів, коли навчалась у старших класах і коледжі. У літературних журналах. Я їх читала. Досить гарні.

— Де ти їх знайшла?

— На горищі. Ніколи не читала їх?

— На горищі стільки мотлоху. Хтозна, що там.

— Вона продовжувала писати? Хочу сказати, ти її пам'ятаєш як письменницю?

Мати глянула на мене, як дивляться на маленьку наївну дівчинку. — Вона не мала на це часу. Практично керувала колегіальною асоціацією жінок у Вашингтоні. Була в бібліотечній раді й раді симфонічного оркестру, крім того, мусила проявляти гостинність у зв'язку з батьковою працею. Коли запрошуєш на обід сенаторів і дипломатів, зовсім не залишається часу на каракулі.

Від того, що мати назвала бабусині оповідання каракулями, в мене защеміло в серці. Вона говорила так, як моя прабабка, мати Марджі. Мені захотілося розповісти їй усе, про що читала, про те, як вона їздила до Парижа, про її дружбу з Себастьєном, про її оповідання, але я стрималась. Те, що я розповіла про це Генрі, мене зовсім не тривожило, але розповісти моїй матері було би зрадою. Вона б цього не схвалила, і я міркувала, як удалося дівчині з цих щоденників виховати мою матір, стати бабусею, яку я знала — холодною, офіційною, стриманою. Вона була така щаслива у Парижі. Що позбавило її цього щастя? Що примусило кинути писати? Що змінилось?

— Можемо організувати, щоб усі ці речі переслали тобі додому, — сказала мати, вишукано міняючи тему розмови, — замість того, щоб складати їх у підвалі, а по кількох днях знову виносити.

Від самої недбалої простоти пропозиції все в мені захолонуло, і стиснувся шлунок. — Що ти маєш на увазі, говорячи про кілька днів?

— Коли поїдеш. Ти дуже мені допомогла, але хіба тобі не треба повертатися до Філіпа?

Потім була пауза, важка й очікувальна. Ми не говорили про Філіпа, про мене, про щось серйозне, крім розмови кілька днів тому, і від самої думки, що треба буде заперечувати, в мене запекло в грудях. — Я думаю про це, — відповіла я. Однак насправді не думала. Було навіть дивно, як мало я про нього думала і як зручно почувалась без нього.

— Знаєш, він телефонував сюди. Казав, що не береш сотовий.

— Я… його загубила, — відповіла я. Мені слід було почуватися краще, бо він дзвонив, але ця частина мого серця була темна й висохла і не могла пробачити. Він не хотів мене знайти. Я підозрювала, єдине, що він хотів, — спаплюжити мене, зачинити в клітці, з якої я щойно вирвалась.

— Є щось, чого ти мені не говориш? — спитала мати. Я вагалася, і в мені піднялась хвилька надії, як і того дня, коли я подумала, що вона зараз відкриється переді мною. — Філіп з тобою поводився якось невідповідно?

Я теж вагалась. Стояли на межі нового почуття — чесності. Дійсності. — Ні, — зітхнула. Він ніколи не образить мене, принаймні, не в той спосіб, про який питає. Він досить нікчемний і ниций, та ніколи не піднімав на мене руку, і, наскільки знаю, не спав з іншими.

— Може, ви перестали розуміти одне одного. Це трапляється з подружжями. Такі зараз часи… — Вона замовкла з надією, і я зрозуміла, вона чекає, що зараз я вскочу в це, погоджуся, принесу полегшення, перерву цю незручну розмову.

— Може бути. — То була найкраща відповідь з усіх можливих.

— Мадлен! — почала моя мати, але відразу ж перервала себе, підвелася й погладила мене по руці. Пальці в неї були тонкі й холодні. — Ти не можеш сидіти тут і чекати, поки минеться. Принаймні передзвони йому. Поговори з ним. Якщо між вами нема серйозних проблем, можеш спробувати ще раз.

Я відхилилася на спинку стільця, звела руки до стелі, а потім знову зронила їх на коліна. Не могла заплакати й не хотіла. Мати ніколи не плакала. Мої сестри-студентки плакали, але то були делікатні сльозинки, досить енергійні, аби викликати співчуття, але не досить, щоб потік макіяж або носи почервоніли під гримом. Коли я плакала, це було метушливо, голосно й гидко, очі запухали, ніс ставав червоним і закладеним. Я не хотіла плакати перед моєю матір'ю з багатьох причин, у тому числі й через те, що робилась негарною, відчувала, що їй не подобаюсь.

— Знаєш, мамо, чому він одружився зі мною? Невже ти насправді думала, що це триватиме довго?

— Одружився з тобою, бо ви були закохані, — відповіла мати з переконаністю. Ти не бачиш того, чого бачити не хочеш.

Я зморгнула сльози, що зібрались у куточках очей і зробили кімнату тьмяною, як малюнок на монетах. — Ну, може, я й кохала його, а от він мене — ні. Ймовірно, і тоді це знала, принаймні здогадувалась. Чому такий чоловік, як Філіп, збирався одружитися зі мною? Ти думала про це, мамо. Знаю, думала. Усі думали. Гадаю, всі, хто був на весіллі, думали про це. — Мій жаль до себе стрімко закипав, я не могла більше стримувати сльози і швидко витирала їх передпліччям. — Він одружився зі мною, бо з мене можна було ліпити все, що захочеш, бо дозволяла йому переступати через мене. Так і робить. Одружився, бо я прикидалась кимось іншим, кимось, із ким він матиме гарний вигляд. Одружився зі мною, бо хотів, щоб батько вклав гроші в його компанію. Він не одружився зі мною через мене саму. Я навіть йому не подобаюсь. Він мене навіть не знає.

— Мадлен, негайно припини говорити такі речі! Твій бідний батько… Невже ти можеш це навіть припустити? — Мати хвилювалась, чого з нею раніше не могло статися. Може, тому, що це була наша перша в житті чесна розмова, тому, що вона втрапила в пастку, розмовляючи зі мною, не могла придумати причину закінчити телефонну розмову й покласти слухавку, не могла сказати, що має розібрати купу кореспонденції або що треба підв'язати троянди, або що запізнюється на збори комітету.

— Ніколи б не вийшла за нього заміж, коли б ви не тиснули на мене. — Я розмазувала сльози по щоках, оголена й гидка, я хотіла образити її, щоб вона втратила своє ідеальне обличчя, і хотіла примусити плакати разом зі мною.

— Вибач, отже, ти стверджуєш, що це моя провина?

— Ти хотіла, щоб я вийшла заміж. Ти була така засмучена, що я досі сама. Я одружилась із ним, бо не хотіла тебе більше розчаровувати.

— Не перекладай на мене провину за твої нещастя, Мадлен, — промовила мати, і презирство в її голосі змусило мене почуватися меншою, безвартісною. — Це ти прийняла його пропозицію. Це ти присягалась. Ні до чого я тебе не силувала.

Вона мала рацію. І все-таки ні. Я провела стільки часу, бажаючи, аби хтось полюбив мене. І вона наголошувала на цьому бажанні, стверджуючи, що я ніколи не знайду чоловіка в школі живопису. Вона перед кожним побаченням засмучувала мене. І коли я зустріла Філіпа вперше перед нашими заручинами, я побачила голод в її очах. Вона так нестерпно хотіла цього для мене. Коли ми вперше обідали разом, вона весь час тицяла мене ліктем у бік, коли я починала розмовляти на несхвальну тему, і коли Філіп посватався до мене, вона вся захолола від вдячності.

Вона була моєю матір'ю. І якщо вона вважала, що я зможу вистояти проти ударів її думки, то глибоко помилялася.

— Про що, власне, йдеться? — спитала мати. Вона хотіла співчувати мені, але між нами сталося стільки всього, що я не могла прийняти її співчуття. Мені було так гірко, я була надто сердита, аби почути його.

— Просто я думаю, що ми з Філіпом не можемо більше бути чоловіком і дружиною, от і все.

Настало мовчання. — Розумію.

Ми сиділи мовчки, цокіт дідового годинника у фойє відлунював порожньо, було чути, як рипить підлога під кроками тесляра, що ходив сюди-туди.

Нарешті мати підвелась, поставила пальці на стіл, наче головний виконавчий директор, що ось-ось оголосить про квартальну премію. — Не розумію, чому ти так рішуче стаєш у позу жертви, нестерпно про це слухати. — Вона обернулася й вийшла з кімнати, спустилась униз, пройшла коридором, а потім я почула, як твердо відчинились і зачинились двері батькового кабінету.

Заціпеніла, я спустилась сходами й пішла до моєї спальні, де сіла на ліжко, притиснувши коліна до грудей, і скрутилась, як жук.

Те, що я сказала матері, я не говорила нікому, навіть самій собі. Філіпу й мені не слід більше бути чоловіком і дружиною. Не слід було одружуватись. Філіп мав рацію: нам треба розлучитися.

Я відчула, що знов плачу, витираю сльози. Бабусині щоденники були складені біля мого ліжка, і, щоб розважитись, я взяла той, що читала.

Я звинувачувала Філіпа в тому, що він заборонив мені малювати, але сама дозволила цьому статися. Просто не мала чого сказати. Думки, почуття висохли, потік задумів, що раніше нуртував у мені, перетворився на спокійне мілке озерце. Однак, коли я гортала сторінки бабусиних щоденників, сиділа з нею в замкненому, гнітючому салоні дому її батьків, блукала з нею вулицями Парижа, самотня, налякана і все ж у захопленні від того, що тепер має власне життя, я відчувала, щось у мені зрушує з місця, і мої почуття, що замерзали все більше й більше з кожною зимою, починають скресати, наче крига повесні.

Я часто дивилась на жінок довкола мене й питала себе, чи мають вони якісь мрії. Звичайно, мали: несправедливо вважати, що ні, судячи лише з їхнього вигляду. Як легко прогнати мрію, якщо зважати на інших, хто говорить вам, що ви мусите робити, як легко замучити їх щоденним нудним життям, утратити в боротьбі між тим, ким ми є і ким хотіли бути. Однак я не хотіла поступатися. Не хотіла бути м'якою цього вечора, хотіла викрикнути свій войовничий клич, хотіла обдумати своє життя. Хотіла знати, чому бабуся після того, як жила в Парижі, відмовилась від усього.

Глава вісімнадцята Марджі, 1924

— Чув, ти повеселилася у Зеллі, — сказав Себастьєн. Він чекав її біля Лібе, притулившись до стіни, що огороджувала резиденцію президента. Коли Марджі підійшла, він роздушив недопалок цигарки ногою й неквапливо пішов їй назустріч.

— Слухами земля повниться, — відповіла Марджі. Вона зробила вигляд, що не зраділа йому, куталась у пальто, пригладила волосся, поправила капелюшок.

— Париж — маленьке місто. — Їй подобалось, як він вимовляв слово «Париж», з точним натиском на «Р» і м'яким закінченням — «Парі», а не «Періс». Чесно кажучи, їй подобалось усе, що він говорив, вимовляв слова на розтяг, на відміну від швидкої паризької вимови, і Марджі думала, що коли б він був американцем, походив би з Джорджії, де ростуть груші й повітря тече неквапливо. — Тобі було весело?

Марджі не змогла прибрати посмішку з обличчя: — Так. Ніколи не думала, що отримаю стільки задоволення, пішовши до нічного клубу, але танцювала цілісіньку ніч. Це було варто всіх моїх мозолів.

Себастьєн посміхнувся їй у відповідь. Не змовляючись, пішли по Рю дю Фобур Сент-Оноре, завернули й опинилися в парку.

Скляний дах Гран-Пале[85] блищав попереду, наче всередині горів вогонь. Входячи у вечір, Марджі була зачудована зміною світла, що ставало м'якішим і тьмянішим, чим пізніша була година, місто заганяло людей у житла, а потім знов на вулицю або на вечерю в якийсь ресторан зі столиками на хідниках, і часто люди мусили йти посередині вулиці, щоб потрапити до свого будинку.

Не сперечаючись, вони йшли до місця призначення, розмовляючи про Зеллі, про Лібе, про Париж, про майбутнє й минуле, а місто розкривало їм свої таємниці. Зупинились на Новому мосту, найстарішому в Парижі, зробленому з білого каменю, з бастіонами, як балкон Джульєтти, і задивились на воду. Повз них пропливали човни, набережними гуляли люди, хтось поспішав додому, хтось ішов повільно, насолоджуючись блиском води у теплім присмерку, теплом останніх променів сонця на обличчі. Перейшли на лівий берег до фонтана Сен-Мішель, під його жвавими струменями танцювали діти, а позаду до самого неба підносився Собор Паризької Богоматері, вітражі блищали зсередини, і Марджі подумала, що Париж більше ніколи не буде таким гарним. Вона подумала, що час іти уже й у напрямку до її дому, але Себастьєн пішов іншою дорогою, вони пішли вуличками, що по діагоналі вели до кварталів готелю в Сен-Жермен-де-Пре, де вона колись мешкала.

— Куди це ми йдемо? — спитала Марджі, коли вони прослизнули у тиху вузеньку вуличку, де вишикувались магазини мистецтва, маленькі галереї й антикварні крамнички.

— Хочу показати тобі деякі мої картини, — відповів Себастьєн з легкою засоромленістю в голосі. Це було зовсім на нього не схоже, але він сподобався їй ще більше, коли вона побачила його беззахисність. — Хочеш їх подивитись?

— Дуже, — глибоко вдихнула Марджі. Вона так довго вважала, що мистецтво — це щось таке таємниче, що створюється в секреті, воно здавалося їй нічною квіткою, а запрошення глянути на нього зблизька звучало так інтимно, ніби цілунок.

Себастьєн зупинився перед магазинчиком з дверима, пофарбованими в яскраво-блакитний колір. На вітрині була скульптура, що купалась у м'якому світлі вечірнього сонця, тіло жінки, виринаючої з сірого каменю, її спина вигиналась від насолоди, наче в кицьки, що потягувалась на сонці. Відчинивши двері, Себастьєн жестом запросив Марджі увійти, і вона ступила в мовчанку. Він ішов позаду, тихо причинивши двері. Дерев'яна підлога, натерта й старовинна, у суцільній тиші порипувала під їхніми ногами. — C'est moi[86], — промовив Себастьєн у порожнечу. — Себастьєн?

Хтось відповів чоловічим голосом, таким приглушеним, що Марджі ледве зрозуміла, що кажуть. Але ніхто не з'явився.

— Ця галерея дуже відома, — пояснив Себастьєн. — Знаєш щось про імпресіонізм?

— Ні. — Марджі ніяково похитала головою. Вдома її би вважали освіченою, навіть культурною. Однак тут вона нагадувала собі про багато речей, яких не знала. Про те, як багато треба довідатись, вивчити, дослідити, відкрити.

— Ходімо. — Себастьєн сягнув по її руку, і вона подала її. Торкатися його було чимось іншим, ніж танцювати з художниками в клубі. Від цього доторку щось приємно перевернулось у шлунку, на обличчі з'явилась дитяча посмішка. Він повів її до іншої стіни, сонця не бракувало, щоб освітити картину й не було забагато, щоб зробити її тьмяною. — Підійди ближче, — сказав, і вони наблизилися, їхнє дихання потрапляло на полотно. Стояли так близько, що зображення перетворилось на вогкий туман, кольори тьмяніли, переходячи один у другий, наче картину залишили під дощем. Однак, були в ній блиск і тепло, що притягували Марджі, особливий жовтогарячий захід сонця, блакитний відблиск, як на воді.

— Бачиш її? — спитав він, Марджі, засоромлена, похитала головою.

— Насправді я не зовсім розуміюсь на живописі, — вибачалась вона, впевнена, що розчаровує його.

Себастьєн посміхнувся. — У цьому радість мистецтва. Не треба його знати, щоб відчути. Відступи назад разом зі мною.

Разом відступили два широких кроки назад, і картина потрапила в фокус. Здавалось, Марджі дивиться на неї крізь забризкане дощем вікно, та надворі вже сонячно й ясно. Жовтогарячий блиск точно був присмерком, а блакитною напевно була вода. Те, що зблизька здавалось смужками й темрявою, тепер було човнами, обгорнутими ранковим туманом. — Бачу її! Бачу! — закричала, охоплена дитячою радістю, так, наче розв'язала найважчу у світі задачу, а потім зніяковіла від власної недолугості. Це було те, від чого б Евелін зніяковіла, коли робила вигляд, що незнайома з Марджі. Відкашлялась і знов промовила: — Бачу зображення. Човни на воді. — Говорила, показуючи. — Присмерк. Ось чому так нечітко, адже так? Тому що ранковий туман.

— Oui, oui! — відповів Себастьєн, зовсім не ніяковіючи від виплеску радості Марджі. — В картині важливе світло. Ходи-но сюди. Глянь на цю.

Він підвів її близько до картини, цього разу з тоненькими зеленими смужками, а також із рожевими, білими, пурпуровими, наче розбризкали фарбу, а потім розмазали по полотну. І знов вони відступили назад, і Марджі побачила: на передньому плані рясні яскраві квіти, що простяглися вдалину, на задньому — поле квітучої трави й дерева. — Це прекрасно! — видихнула вона. — Спочатку ні на що не схоже, а потім стає таким чітким. Глянь на них. Показала на темну пляму на задньому плані, ніби безформну, але й чітку, двох людей, що стояли серед зелені.

— Наші очі працюють. — Сказавши це, він торкнувся свого обличчя, показав на око. Марджі спостерігала за його рухами, ці неможливо тонкі, довгі пальці, тонкі кістки обличчя. Він сам був картиною: ідеальні лінії й урівноважена симетрія, тепло шкіри, золото волосся, ідеально освітлений вечірнім сонцем, що лилося у вікно галереї. — Це чудо, чи не так? Імпресіоністи знають, як збалансувати чіткість і колір так, щоб ми побачили те, що зовсім не чітке.

Він провів її галереєю, показуючи картини, що висіли між імпресіоністами та його роботами, і хоча Марджі не могла б, очевидно, зрозуміти прогресію стилів, але бачила, що вона відбувається, від картини до картини, образи тьмяніють і знов потрапляють у фокус, стають чіткими й знову тьмяніють, але вже по-іншому. Фігури ставали квадратними, згорталися, наче відбиті в розбитому дзеркалі, або ставали такими правильними, як лінії портрету, перетворюючись на безсенсовність: пейзажі, повні дерев, вкривалися людськими очима, жіноча бальна сукня з кошиком під нею ставала легкою повітряною кулею, знайомою й невизначеною.

— Оця тобі подобається? — спитав Себастьєн. Він зупинився перед картиною, на якій була жінка, одягнена як для вечірки, у рожеву сукню, спідниця нерівно спадала донизу, внизу — вільні лінії, здавалося, ось-ось спурхне. На ній була довга нитка перлів, волосся модно коротко підстрижене. Хоча вона й не дивилась на художника, було ясно, що знала, на неї дивляться, і звикла до цього. Не дуже вродлива, з широким носом і великими очима, широкоплеча й обернена так, що займала чи не всю раму. Тут не було викручуючих розум дзеркальних складок, як на інших картинах, де предмет був згорнутий, а потім розгорнутий, наче папір, але кути її не були зовсім чіткими, краї ж були м'якими, наче жінка рухалась. У грудях Марджі кольнуло від ревнощів.

— Бачу. Вона вродлива. І картина… Як жива. Наче знає, що дивлюсь на неї, але на мене не хоче дивитись.

— Це моя, — гордо мовив Себастьєн. — Радий, що тобі сподобалась.

— Твоя? — видихнула Марджі й знову обернулась до картини, тепер розглядала її не як твір мистецтва, а шукала зв'язок з художником. Міркувала, що може з неї довідатись про Себастьєна, хто ця жінка й які їхні стосунки, що не хоче дивитись на нього. Звідки знає її так ясно, її форми під сукнею, яка спадає донизу. Зашарілась від цих думок, а потім назвала себе дурною. Зрештою, жінка була цілком одягненою. І не була класично вродливою. Може, Себастьєн побачив щось у ній, імовірно, художники бачать красу інакше, а може, він і Марджі бачить інакшою.

— Я дуже люблю цю картину. Як ти її називаєш?

— Назва? Портрет Сесілії. Ходімо, подивись ще ось на цю. Зупинившись біля однієї з картин, махнув рукою, Марджі підійшла. Зрозуміло, він пишався своїми роботами, і вона тішилася, що могла відповідати, могла оцінити його талант. Дивно, він був найкращим її другом у Парижі. Знала, що мати обурилася б, довідавшись, що зупиняється так часто, аби поговорити з юнаком, вони часто залишаються вдвох, однак, мати ніколи б не зрозуміла цього міста, його життя. Марджі навряд чи сама зрозуміла його. Коли б вона розповіла батькам про Зеллі, про кав'ярні, бари й сюрреалістів, вони вважали б це дикістю. Навіть розбещеністю. А тут був просто вечір. У Парижі панували інші правила. Правила інакші, коли ти вільний і коли світло Парижа кидає на тебе свої чари. Чари також інакші в Парижі. Вона відчувала це, бачила, коли дивилась на себе у дзеркало або ловила себе на тому, що дивилась у вітрину магазину, проходячи повз нього. Обличчя було інакшим, вилиці — вищими, очі ширшими, ключиці гострими й чистими над вирізом сукні. Вона почувалася легшою, ніби все, що притискало її до землі в Америці, враз упало з плечей.

— Цю роботу я називаю «Літній бал». — Полотно було широким, за шість футів ушир, як здалось Марджі, панорама, обрій, але замість пейзажу на ній були сотні танцюючих фігур. Усе відбувалося назовні, вона бачила на задньому плані спокійні кущі, столи, за якими сиділо багато людей, упізнала золото й багрянець паризького літнього вечора і в цім літнім чуді кожен з людей, здавалось, має свою власну історію. Кожна пара фігур була окремою картиною. Ці двоє щойно зустрілись, тримаються трохи на відстані одне від одного, ледве обернулись, тільки починають відкривати одне одному свої таємниці. А ті двоє глибоко закохані, їх розділяє дюйм або й менше, хоча на танцювальному майданчику багато вільного місця, очі заплющені, щока притиснута до щоки, наче довкола нікого немає: ніби бачила, як м'яко похитуються, повільніше, ніж музика, — для них музика зовсім нічого не означає. Ті двоє одружені багато років і нещасливі, а ще двоє одружені багато років і досі кохають одне одного. Пара, яку примусили одружитися, пара в глибокій печалі, пара, що береже захоплюючу таємницю. Вона не могла відірвати очей від картини, роздивлялась обличчя за обличчям, прочитуючи їхні історії. — Схоже на роман. — промовила нарешті, затамувавши подих.

— Гадаєш? — спитав Себастьєн, і заприсяглася б, що у захваті від цього, радіє, що Марджі побачила створені ним історії.

— Так! — відповіла Марджі, показала на пари, розповіла, що побачила, стосунки, історії й майбутнє, ретельно намальовані мазками його пензля.

А потім, на здивування й потрясіння Марджі, Себастьєн простягнув руки й обхопив її з радісним захопленням. Це тривало лише мить, однак, Марджі подумала, що може прожити в цій миті ціле своє життя. Його жакет шкрябав їй щоку, руки обіймали її, вона відчувала легку грубість його шкіри на чолі, від нього війнуло кавою, фарбою, чимось диким і водночас заспокоюючим, як трава, нагріта сонцем. — Ти зробила мене таким щасливим. Працював над цим полотном цілий рік. Гадав, важко буде розповісти стільки історій в одній картині, але хотілося спробувати. Для тебе це простіше, ти письменниця. Для мене набагато важче мати стільки задумів і втілити їх на полотні, щоб було зрозуміло. Але ти все це бачиш.

— Бачу це, — відповіла Марджі й зашарілась від його обіймів, хотіла опинитися знов у його руках, але зауважила, що він дуже радіє її компліменту. Добре знала це почуття: сама почувалась так, коли її оповідання було обрано до шкільного літературного часопису, або коли вчителі хвалили її працю. Заздрила йому, що його робота тут, на виставці, в галереї, тоді як її — зачинена в кімнаті, це лише закриті сторінки. Одного дня, думала. Одного дня все, чого вона так бажала, належатиме їй.

Їхні прогулянки додому стали звичкою. Вона виходила після роботи в кінці дня й бачила Себастьєна, що притулився до президентського паркану й палив, переходив вулицю, наздоганяв її. Часом гуляли в садах Єлисейських полів, а іноді йшли вниз по Рю Дю Фобур Сент-Оноре, роздивляючись вітрини дамських кравців на одному боці й величезні будинки на другому. А часом зупинялися у якійсь кав'ярні на півдорозі додому біля театру Шатле[87] і спостерігали за людьми, що проходили повз них. І розмовляли. Розмовляли так багато, що в Марджі боліли щелепи в кінці вечора, а коли сиділи в кав'ярні, її голос робився хрипким від диму цигарок, що висів у повітрі.

Випадково приєднувались до Себастьєнових друзів-художників або до сюрреалістів, що були страшенно серйозними, поки не випивали досить вина, після чого відразу ставали дикими й веселими, завжди були пристрасними до свого мистецтва. Один з них затиснув Марджі в куток якось увечері й прочитав їй усі листівки, що вони створили для сюрреалістичного дослідницького бюро, у кінці кожної з них дивився на Марджі з очікуванням, ніби розповів забавний анекдот і хотів, щоб засміялась. Марджі не знайшла в собі сили сказати йому, що, попри значне покращення її французької, вона розуміє хіба що половину з того, що він каже, отже, часом багатозначно кивала, іноді посміхалась, часом сміялась весело й заразливо або промовляла «Ооооо!», буцімто він сказав щось, над чим треба було подумати. Хоча вона й робила все це незалежно від змісту листівок, навіть тих, що технічно розуміла (хоча ніколи їх не перекладала й не розуміла навмисне темні значення), він здавався цілком задоволеним, а в кінці списку купив їй келих коньяку і продовжив напиватися, співав «Каліфорнія, я приїду сюди!» разом з іншими сюрреалістами, дуже-дуже погано.

Часом вони ходили танцювати, іноді — до галерей, подивитись картини інших художників, з якими Себастьєн був знайомий або про яких чув. Одного вечора подивились фільм, що зняв один з друзів Себастьєна у віддаленім шато[88]. У самій картині Марджі не знайшла жодного сенсу, вона підозрювала, що ніхто б його не знайшов, але було страшенно забавно бачити своїх знайомих на екрані. Попри те, що фільм показували у маленькій галереї, де на задньому плані клацає величезний проектор, після того вона відчувала себе так, наче її ось-ось зупинять на вулиці, наче вона гуляла з Бастером Кітоном[89] або Кларою Боу[90].

Пізніше вони частенько сиділи у кав'ярні й розмовляли, і вона слухала про їхні думки й бажання, і коли одного з цих вечорів Себастьєн проводжав її додому, у її голові снували задуми. Ці розмови нагадували їй карусель, і все, що вони казали про мистецтво, правду, мрії, а часом, доводячи її до шоку, про секс, було вогнями й музикою каліопи, злетом і падінням намальованих коней. Намагалась підтримувати розмову, але іноді заважала її не досить добра французька, а часом перешкоджав страх, що скаже щось таке, що буде сприйняте іншими як глупота, або, ще гірше, банальність.

— Знаєш більше, ніж тобі здається, — часто казав Себастьєн, проводжаючи її додому, кав'ярні й бари світились вогнями, з них чулися розмови. Марджі міркувала, чи Вашингтон вечорами такий самий, пожвавлений і святковий, і тільки за цим сумувала. Часто до приїзду в Париж вона не лягала спати до світанку, лише книги та її писання були з нею, і ніколи — інші люди. — Тобі слід відкрити рот і висказати це, і ти здивуєшся.

Марджі всім серцем хотіла, щоб це було так легко, але вона так довго редагувала свої думки, навмисно здавалась маленькою й стриманою, що не могла уявити, як вона, раптом, почне легко їх висловлювати. Знайомі Себастьєна, чоловіки й жінки, були славетними художниками. Деякі з них були вже відомими, дехто з них стане відомим у майбутньому, але всі вони були художниками. Були сміливими експериментаторами. Творили. Розмовляли про імпресіонізм, неокласичний кубізм, Про «Улісса»[91] й готичну літературу, і Марджі обурювалась, що всі ці роки лише читала книжки й не мала з ким про них поговорити, просиділа у класних кімнатах з дівчатами, що думали тільки про те, з ким одружаться і чи будуть обрані до якоїсь асоціації або де відпочиватимуть улітку, а могла бути і жити тут, з цими людьми.

Цими днями Марджі писала більше й більше. Коли в Лібе її призначали на видачу книг, між справами вона писала листи батькам, а потім, як видасться вільна хвилина, писала й писала, намагалась занотувати всі свої ідеї, друкуючи на машинці, і це було набагато швидше, ніж виснажливе писання від руки. Вона писала оповідання про людей, що знайомились у кав'ярнях, а потім закохувались, про американців, що приїздили до Парижа; занотовувала все, що бачила, свій власний досвід, щось придумувала. Почувалась, як Моцарт, що вишукував кожний звук музики і впадав у відчай, не знаходячи його.

Знов і знов поверталась до Себастьєнової картини «Бал». Вона приходила до галереї сама, відшукавши її на вуличках Латинського кварталу, навіть не зауваживши, як вільно рухається містом, мов удома. Витягла свій зошит і стояла, зачудована, потім почала занотовувати історії, які бачила: коханців і друзів, родини й ворогів, а коли прийшла додому, почала писати оповідання.

Писала про все: про ліниве, млосний від спеки паризький пополудень, про сукні жінок, що робились вогкими від поту, про кількох чоловіків, що сміливо скидали з плечей піджаки, про звуки музики, що пливли в повітрі, над майданчиком, виривались назовні й пропливали над садом.

Намагалась описати все. Писала про юнака й дівчину, що вперше зустрілись, юнак запросив дівчину на танець, описувала, як зближувались їхні тіла, наче запрошуючи до інтимності, але дівчина відвернула голову, зашарілась. Писала про чоловіка, що прийшов на танці лише з кількома су[92] в кишені, їх вистачило б на одну порцію лимонаду, страшився, що його дівчина попросить купити їй щось дорожче, але дівчина побачила, як його руки рухаються біля кишені й запропонувала купити порцію лимонаду й випити її разом.

Вона писала оповідання про родину, що не могла мати дітей, і це непоправно зруйнувало їхній шлюб, вони прийшли сюди тільки тому, що чоловік досі безмежно кохав дружину, кохав попри всі суперечки, сльози й звинувачення, попри невдале лікування, попри смішні родинні натяки, і тепер благав її залишитися з ним, піти з ним разом на бал, де вони танцюватимуть і сміятимуться як раніше; адже колись він уважав її сміх найкращим звуком у світі, а тепер його не чує, натомість чує її ридання, що розривають серце.

Писала про власника бару, що любив танцювати, як його ноги рухались у такт музиці, коли він наливав напої за стійкою, як танцював вальси й фокстроти з парами на майданчику, а коли день закінчувався, йшов до себе додому на сьомий поверх до своєї маленької двокімнатної квартирки з кільцевим обігрівачем, задушливої влітку й холодної взимку, але вікна її виходили на Ейфелеву вежу, наливав молоко своєму котові, і той пив його, сидячи на підвіконні, а він стояв поряд і дивився на світ, що буяв унизу, а його невтомні ноги продовжували танцювати.

Писала всі ці оповідання про любов утрачену й любов віднайдену, серця розбиті й серця зцілені, про гнів, смуток і самотність, про радість, зустрічі, надії. І фігури на Себастьєновій картині оживали в думках, і бал ставав реальністю.

Коли, ніяковіючи, вона подала Себастьєнові списані нею аркуші, перев'язані стрічкою, яку вінчав бутон троянди, що вона знайшла у дворі клубу, взяв їх так, ніби вона пропонувала йому великий дар. Вони лежали в траві на Марсовім полі, сонце торкалось лагідними пальцями їхньої шкіри, Себастьєн уважно читав кожну сторінку, а Марджі дивилась на верхівку Ейфелевої вежі, що пронизувала безхмарне небо, і розмірковувала над чудом, на яке перетворилось її життя. Коли він закінчив, очі його блищали від сліз, він торкнувся кінчиками пальців її долоні й вимовив: — Це. Саме це. — І Марджі зрозуміла: скільки б оповідань вона не написала, більш ніколи не матиме такого великого компліменту.

Часом, коли Себастьєн проводжав її додому з Лібе, вони звертали зі шляху й відшукували найчудовіше. Карнавал у Тюїльрі, де Себастьєн виграв для Марджі іграшку, а потім вони катались на чортовому колесі, а під ними розлягалось ціле місто, а вони все крутились і крутились, аж поки вона переставала відрізняти світло зорь над ними й вогні міста внизу, так магічно все блищало.

На Пігаль, біля «Зеллі», повія попросила в Себастьєна сірника, він дав, потім пройшли кілька кроків, розмовляючи, а Марджі спостерігала за ними. Ніколи раніше вона не розмовляла з повіями, ба навіть ніколи їх не бачила, наскільки пам'ятала, тепер жадібно дивилась на жінчин мішурний блиск: панчохи з дірками, оберненими всередину, на сукню, що колись була з яскравого єдвабу, а тепер зробилась сірою і тьмяною, на макіяж, під яким ховались прищі й фіолетові смужечки під очима, але Марджі розуміла, дивлячись на жінку мовчки, що це все також було бронею, яка її захищала, нікого чужого не пускаючи всередину, і подумала, що це найгарніша й найпечальніша річ, яку вона колись бачила.

Париж уночі ставав іншим. Лише наставала темрява, коханці цілувались на кожному розі: пили вино біля Сени, блукали, тримаючись за руки, ховаючись у найтемніших куточках міста — під захистом дерева чи в підворітні — цілувались, і часом між ними було стільки пристрасті, що Марджі здавалось, від їхньої шкіри відскакують іскорки, коли вони торкались одне одного, обличчя світились блаженством, і Марджі відводила очі, бо світло це спалювало її.

А іноді Париж був небезпечний, у темряві ховались кишенькові злодії, п'яниці, які, замість того, щоб співати і веселитись, були сердитими й нахабними, шукали когось, аби вилити на нього злість, пробуджену вином. Але здебільшого ці люди шукали одне одного, злочинці — легкої цілі, п'яниці — з ким би побитися, Себастьєн ставав близько до неї при загрозі небезпеки, брав її під лікоть, і вони йшли швидко, поки загроза не зникала і Париж знову робився їхнім, існував лише для них.

Вона не писала батькам про ніч у «Зеллі» або в «Дінго», не писала й про Себастьєна. З одного боку, гадала, мати відчує полегшення, довідавшись, що нею зацікавився чоловік, та ще такий молодий і пристойний. А з другого, їй би не сподобалось, що Себастьєн художник, а ще більше не сподобалось би, що вони блукають разом нічними вулицями, що Марджі підстригла волосся й одягла сукню, позичену в одної з дівчат з клубу, гуляє одна вночі й ніхто її не супроводжує. Як відрізнявся світ матері від її світу! Як відрізняються батьківські світи від наших! Марджі часто питала себе, чи була її мати колись молодою, закоханою, чи хотіла танцювати під зоряним світлом з юнаком, а чи такою народилася — жорсткою, з осудженням усього на світі. Не розуміла, чому мати так прив'язана до своїх правил. Наскільки вона знала, ці правила не зробили матір щасливою. Вони не зробили особливо щасливою і Марджі. Не такою щасливою, якою вона була тут і зараз. Не такою щасливою, якою зробив її Париж.

Глава дев’ятнадцята Мадлен, 1999

Я виносила вкриті пилом і павутинням ящики з підвалу, коли подзвонили у двері. Мати пішла на обід до Лідії Ендикотт, де, як підозрювала, планували шляхи до загального панування: сьогодні — садове товариство, завтра — увесь світ.

Проходячи повз дзеркало біля дверей, я звернула увагу на свій вигляд: брюки-капрі в брудних плямах, на футболці емблема «Spring Fling»[93] ще з часів моїх старших класів (ніколи не брала в цьому участі і можу тільки здогадуватись, де взялась ця футболка), волосся зібране в розпатланий пучок на маківці. Опа, готова до прайм-тайму.

У більшості випадків до нас могли прийти люди, яких ми з матір'ю нещодавно найняли: оцінювачі, маляри, ті, хто збирає речі на благодійність. Але цього разу прийшов Генрі. Він був на диво доглянутим: біло-чорна сорочка, застібнута на всі ґудзики, із закоченими недбало рукавами, темно-сині джинси, що до неї пасували, а волосся, щоправда, не позбавлене своєї кучерявості, у порівнянні з відносно недавнім минулим, мало побачення з гребінцем. — Вав! — вигукнула я, відверто кажучи, не найкраще, що б я могла сказати в даному випадку, але, здається, він був не від того. — Маєте чудовий вигляд.

— Часом приводжу себе в належний вигляд, — відповів він і був досить шляхетним, щоб не сказати нічого щодо мого вигляду, далекого від чудового. — Готові до виходу?

— Гммм… До виходу куди?

— Перша п'ятниця, — промовив він так, ніби ми щойно про це розмовляли, насправді ж минула доба з останнього нагадування про цю подію. Чесно кажучи, я зовсім про неї не думала. Я здебільшого думала про матір і про те, чи повертатись додому, а також про те, що робитиму, коли виявиться, що я більш не одружена. А ще про живопис. Думала багато про малювання, це було моєю стратегією уникнення.

— О. Точно. Просто зараз? — глянула на своє вбрання, торкнулась волосся, яке негайно треба було вгамувати.

— Можу почекати, поки ви перевдягнетесь. Та ви прекрасні така, яка є.

— Ха! — вигукнула я. Генрі зніяковів. Добре, може, він і насправді так гадає, а от я гадала інакше, а в моєї матері, певне, сталася б аневризма. — Краще заходьте, — сказала я, поштовхом відчиняючи двері й відставивши руку, наче дворецький. — Прошу до лігва.

Він ступив крок усередину, потім відсахнувся, мов переляканий, ми обоє розсміялись. — Вашої матері тут нема, адже так? Ви певні, що вона не поставила пастку на той випадок, що я прийду?

— Запевняю, тут безпечно, але ви можете натрапити на пакувальні мотузки й відра якраз у цьому випадку.

— Дякую за попередження.

Нагорі я пройшлась по собі губкою, одягла чисті брюки й пожмакану бавовняну блузу, накинула на шию нитку перлів і сережки. Прибрати волосся було неможливо, то я розпустила його і дозволила кучерявитися й завиватися, як собі хоче. Коли я стрімко збігла вниз, Генрі стояв у передній кімнаті, роздивляючись материну китайську шафу.

— Егей, та у вас шикарний вигляд! — вигукнув він, побачивши мене.

— Ну, безсумнівно.

— Тримайте комплімент.

Не взяла на себе турботу пояснити, що не знаю, як його тримають. — Дякую. Роздивляєтесь колекцію материних пастушок?

— Непогані. Багато з них насправді гарні.

— Коли я була маленькою, вони мені подобались. Якщо ви подивитесь ретельніше на оту філіжанку з рожевими трояндами, побачите, де знов приклеювали ручку, бо я бавилася з нею у чайну церемонію.

— Знаю, були бунтівницею.

— Навіженою, поганою й небезпечною для родових китайських реліквій. Ви готові до виходу?

— Звісно, — відповів він, і, зачинивши за собою двері, ми попрямували в ніч. Позаду чувся галас із ресторану, рипіння коліс по гравію, машини приїжджали й від'їжджали.

— Нормально, що не працюєте?

— Цілком. Не затруднив Остіна цього разу, — мовив він, широко до мене посміхнувшись. — Зараз усе працює з точністю годинникового механізму. Не люблю говорити це вголос. Скидається на запрошення впустити піаніно мені на голову.

— Чому? — Я хитнулась під непокірним кущем форзиції, що виліз на тротуар. Чула сміх і музику з дверей унизу Роу. Було весело. Я завжди уникала вуличних фестивалів, натовпи мене лякали, але тут я ніби пританцьовувала під звуки музики, бажаючи якнайшвидше приєднатися до гурту. Долучитися до тих, хто хотів, щоб я була з ними.

— Це така нестабільна галузь. Ресторани часто банкрутують, персонал звільнюється в середині робочого дня, на жаль, відомо, що тяжко знайти добру допомогу, вибачте мені на слові.

— Не вибачайтесь, мати це весь час каже, — засміялась. — Принаймні, ви працюєте добре, отже, вас триматимуть.

— Дякую. Значно легше мати гарних працівників, коли ти гарний бос. Коротко кажучи, наразі працюватимуть добре. А як ви? Як справи з великим переселенням?

— Зрушили з місця. Уже приходив оцінювач і антикварний ділер. Виносять дещо з дому. Просто неймовірно, скільки там усього.

— Скільки вона тут живе, близько п'ятдесяти років? Таке трапляється. Мої батьки ще живуть у будинку, де я виріс. Жартують, що, коли помруть, нам доведеться просто його спалити. Буде легше, ніж його вичистити.

Я уявила наш кондомініум по п'ятдесяти роках, і тоді б, очевидно, відчула, як там порожньо. Філіп мав мало не клінічну відразу до безладу, або, точніше до того, що вважав безладом. Не раз лишала книгу або папери на столі, а повернувшись, бачила, що він їх викинув у сміття. Скільки б не переробляли цю квартиру, вона завжди буде чистою й голою.

— Які дивні речі ми викидаємо! Я вже розповідала вам, що знайшла бабусині щоденники, це цікава скриня, а ще там є скриня, повна книг, які збереглися з часів громадянської війни[94]. Плюс моя колекція награнь Лейфа Гаррета[95]. Наче зібрання з минулих віків.

— Щиро сподіваюсь, що оцінювачі належно поставляться до цих записів.

— Підуть за мільйони на Сотбі, певна, разом з моєю останньою колекцією живопису.

— Знов малюєте? — Ми дійшли до вузького тротуару, де коріння пронизувало бруківку, він позадкував і пропустив мене вперед, а через кілька кроків знов наздогнав. Дивно було йти позаду нього: він хоча і був незначно вищий від мене, та широкий, і в його присутності я почувалася затишно. Філіп був схожим на гінчака, елегантна постава, тонкі кістки. Генрі ж нагадував бульдога, широкого, твердого, затишного.

— Так. Як там говорять? Рожевий блиск досягнень у живописі?

— Так, а ще фарба у вас у волоссі.

— О! — сказала, ніяково гладячи себе по голові і відчуваючи тверді грудочки. Попри всі мої спроби відчиститись у ванній, я була схожою на волоцюгу, що заблукав сюди просто з вулиці. — Вибачте, завжди ловите мене на тому, що я нехлюя. Не часто дивлюсь у дзеркало. Я вся у фарбі? — глянула на руки і побачила смужечки, наче я влізла в фарбу після того, як витерла пензель об фартух.

— Не треба вибачатись. Я роблю вигляд, що от зараз спацерую з відомою художницею.

— О, я не художниця. Була нею багато років тому, або думала, що нею стану. Але зупинилась.

— Чому?

— Це, — видихнула з присвистом, — питання, яке зараз перед собою ставлю. Знаєте, читаю бабусині щоденники. Вона хотіла бути письменницею, але її мати стала руба проти цього. І не знаю, чи в цьому винний час, адже тоді вважалося, що жінки не мусять узагалі робити кар'єру, чи це стосується лише живопису, але й мене наздогнало послання, що живопис — марнування часу. Мої батьки були прагматиками.

Ми зупинились на горбку над Роу, щоб подивитися, що відбувається. У дальньому кінці, біля магазину Касандри, грав ансамбль, на вулиці зібрався натовп. Хідниками снували люди, стояли групками, розмовляли, хтось заходив до магазинів і ресторанів, хтось виходив з них. Патіо, де ми з Шарон снідали, був повний людей, вони сиділи за столиками, схилялись через огорожу. Крізь дзеркальне скло книжкового магазину я бачила жінку, що стояла перед мікрофоном і читала, група людей сиділа перед нею на складаних стільцях.

І знов була вражена, як змінився квартал. Магазини були менш вишукані, сконцентровані не на тому, якого клієнта тримати, а на тому, щоб запросити нових покупців. І люди змінились: помолодшали, вони носили одяг різних кольорів і розмірів, волосся в них було або яскраво пофарбоване, або природних кольорів, вбрання дороге або таке, що не дуже пасувало, вони розмовляли мовою, яку я не впізнавала, і я відчула, що знов живу, а не замкнена у табір, де прагнули тримати на відстані всіх, хто не відповідав їхнім вимогам, оточували себе людьми, що були схожі на них, і ні в якому разі не відрізнялися. — Тут усе дуже змінилось, — сказала я Генрі і почула, як від страху переривається мій власний голос. Було безглуздо бути схопленою зненацька на вуличному ярмарку, я знала і в той же час розуміла, що це не просто вуличний ярмарок. Було так, наче як ми снідали з Шарон кілька днів тому, а потім я розмовляла з Касандрою, Генрі й іншими людьми, що проходили повз нас, адже тоді я зрозуміла, що нема чого дивуватися щодо Магнолії, але зовсім не знала цього міста.

— Так, змінилось. Було докладено чимало зусиль, щоб оживити Роу. Саме тому я вклав дещо, аби відкрити тут ресторан.

— Дивно, що це той самий квартал, де я виросла. Нові магазини, незнайомі люди. Ніби геть нове місце.

— Ну, ходімо, познайомимось із ним, — запропонував Генрі. Він подав мені руки й допоміг спуститись кількома досить крутими сходами, і я зашарілась від тепла його шкіри, від надійного затишку його широкої долоні, в якій лежала моя рука. Коли відпустив її, відчула втрату. У грудях заболіло, коли я подумала про Філіпа, і я відштовхнула цю думку. Не хотіла про нього згадувати цієї миті.

Ми вийшли на середину вулиці, де було менше людей і можна було пройти. Пройшли кілька дівчат, їхня молодість здавалась небезпечно гарною, вони сміялись і перемовлялись іспанською. Парочка стояла біля пабу з келихами в руках, випускаючи дим і сміючись, і навіть гострий запах їхніх цигарок цього вечора здавався романтичним і затишним.

— Отже, про що ми розмовляли? — спитав Генрі, коли ми обійшли довкола групи родин посеред вулиці, у підстаканниках на дитячих колисках похитувались пластмасові склянки з вином. — Ага, живопис непрактичний.

— Одного літа я не хотіла їхати до табору, хотіла лишитися вдома й попрацювати над моїм живописом. У моїх батьків мало не з'їхав дах. А коли вони довідались, що замість звичайного собі коледжу хочу послати документи до школи живопису, — сама про це ніколи б не наважилась їм сказати, — мій консультант із коледжу видав секрет, батько заявив, що не витратить ні цента на так звану «освіту» у школі живопису.

— Ким вони хотіли вас бачити?

Я глянула в небо, що було сором'язливо блакитним, сірим і рожевим від весняного присмерку. — Просто хотіли, щоб я вийшла заміж. Не думаю, що їх узагалі цікавило, буде в мене професія чи ні. У світі моїх батьків жінки… Не відаю, чи знали вони, що існує така річ, як фемінізм. Були цілковитими ханжами. Фінансували симфонічні оркестри, ходили на виставки до музеїв живопису. Але моє навчання в школі живопису — найгірше, що могло статися.

— Як шкода, — промовив Генрі, й не міг сказати в цій ситуації нічого правильнішого, і я посміхнулась до нього. Попри цілковиту зміну зовнішності, він не голився, здається, пару днів, і тепер потирав обличчя своїми товстими пальцями. Хотів сказати щось іще, але пара, з якою був знайомий, помітила його й підійшла привітатися. Познайомив мене з ними, і ми базікали ще кілька хвилин, поки вони не попрямували далі.

— Дякую, що пішли зі мною сьогодні, — сказав, коли ми знову рушили. — Як добре не бути в ресторані у п'ятницю ввечері. Почуваюсь так, ніби порушую правило.

— Певна, що порушуєте. Однак, сказали, що там усе іде добре. Треба стати Мак-Дональдом, щоб це зрозуміти.

— Дякую й не дякую. Дійсно хотів мати ресторан. І не хотів, щоб він збанкрутував. Це важливе попередження.

— Чим ви займались раніше?

— Насправді тим самим. Маю на увазі, не був власником ресторану, а працював у ньому. Зрозумів, що хочу стати босом, коли мати дала мені пательні й каструлі, щоб я ними подзвенів. Після того як закінчив школу, пішов до кулінарного коледжу. Попрацював у всіх ресторанах міста. Кілька років працював на курортах в Озарксі, це було досить гламурно.

— Навіть назва звучить гламурно. Озарк.

— Озарк — чудове ім'я для дитини, — сказав Генрі й засміявся, а у мене закрутило в шлунку. Знала, що просто жарт, але зазвичай так жартують із тими, кому призначили побачення. А у нас побачення не було, це факт. Коли б я навіть не була одруженою, він був не до мого смаку, а я… Ну, як бабуся, біля мого будинку ніколи не стояла черга кавалерів.

— Заздрю цьому. Знаєш, ким хочеш бути, і стаєш саме тим. Я навіть уявлення не мала. Я отримала диплом з маркетингу, який мене зовсім не цікавив, і коли закінчила навчання, не знала, що з усім цим робити. Закінчила тим, що працювала у фонді розвитку моєї школи, що, гадаю, було схожим на маркетинг, однак, мені це не подобалось. Краще б пішла у стоматологічний коледж.

— Краще б пішли у школу живопису.

— Напевне, — промовила я, сама собі не вірячи. Матері, гадаю, вдалось мене переконати, бо коли тепер про це говорила, зовсім не була певною. Що б робила з дипломом художника? Хоча, якщо бути справедливою до себе, єдине, що я робила із задоволенням, це екскурсії в музеї Стаблера, і мій диплом з маркетингу там не став у пригоді.

Ми наближались до ансамблю, вулиця ставала люднішою, і галас збільшувався. Аби чути одне одного, ми також почали говорити голосніше. Генрі схилив до мене голову.

— Саме це маю на увазі. Не знали, ким стати, але кимось стали. Хотіли малювати. Те, що це було неприйнятне для вашої родини, зовсім не означає, що ви не знали, чого хотіли.

— Ну, так. Коли б це було настільки важливим для мене, робила б це у будь-якому разі. Принаймні, для забави. Не малювала багато років.

— Не думаю, що це так. Вам було навіяно, що це не кращий спосіб згаяти час.

У мене знов закрутило в шлунку, коли я почула, як він стає на мій захист. Він опинився на моєму боці, не знаючи достеменно, про що йдеться. Я не розповідала йому всього. Не сказала, що одруження з Філіпом було кульмінацією сотні рішень, воно потребувало відкинути все важливе для людини, такої, як я, щоб стати такою, якою, згідно з тим, що мені казали, я завжди мусила бути, і одним з усього, чим я пожертвувала для цього, було малювання. Я не сказала йому про це, бо мусила б у першу чергу сама це визнати, знищити ілюзію, яку мала тут і тепер: час із Шарон і ним, мольберт у підвалі моєї матері, це було моє життя, де я ніколи не була самотньою й сумною, де я не одружилась би з чоловіком, який критикував мене за те, що набираю у вазі, замість того, щоб годувати мене шоколадним тортом, що водив мене на вечірки й збори благодійних фондів, куди я не хотіла ходити, знайомив з людьми, до яких я була байдужа, замість того, щоб повести мене на вуличний ярмарок, де б я відчула себе живою.

— Пам'ятаєте, як Шарон розповідала, що я був у групі з Кевіном?

— Так, — подумавши про це, я зраділа до непристойності, навіть ляснула в долоні. — Яку музику? На якому інструменті грали?

— На ударних, — відповів Генрі, вимахуючи швидкий ритм у повітрі. — І те, що ми грали, я не назвав би музикою. Здебільшого це був самий галас, але ми називали себе «Hair metal»[96].

— А скажіть, будь ласка, у вас є світлини, де ви з довгим волоссям?

— Ніколи їх не побачите. Замкнув їх усі. Як портрет Доріана Грея[97].

— Не думаю, що цей портрет був замкнутий тому, що хтось соромився за зачіски вісімдесятих.

— Та невже я не схожий на молодого? — Він драматично посмикав себе за волосся, і я голосно розсміялась, знову дивуючись, як звучить моє захоплення. — Річ у тім, що іноді я думаю про музику і про те, яке місце вона займала в моєму існуванні, і про те, що я згадую про неї, коли вирішую, що гратимуть у ресторані, або що хочу послухати, йдучи на роботу. Однак, я не думаю: «Ця частина мого життя уже скінчилася», а думаю: «Це не так важливо у моєму житті зараз». Отже, відклали ваше малювання на «не зараз». А тепер настав час.

— Може бути, — відповіла я. Може бути. Ось воно! Моє життя чекало, поки я знов візьму його в руки.

Ми знов пішли, поки не досягай кінця вулиці.

Біля тайського ресторану діти Вані весело танцювали під музику. Наступні двері вели в магазин плетення, і, як оголошувалось, позаду нього можна було побачити групу жінок, що сиділи у колі, сміялись і розмовляли, тримаючи на колінах різнокольорові нитки. Біля дверей стояла група людей, які пили вино й сміялись, офіціант із закусками ходив туди-сюди повз вітрину.

Усередині було жарко й повно людей, які прийшли подивитись на вироби, про які щойно говорили. Касандра зупинилась, обійняла нас, і ми теж почали розглядати ковдри на стіні, неймовірні комбінації текстури й кольорів. Тканина робила правило «Не торкатись» ще суворішим, й у мене свербіли руки, коли я дивилась на коловерть ковдр, пухнасті вибухи ангори, на прихований блиск срібної нитки. Щоб чимось зайняти руки, я змела з таці більше закусок, ніж могла з'їсти. Рот був іще повний, коли Генрі спитав, чи готова я йти далі. Піт стікав у нього з волосся.

— Так, — відповіла, судомно ковтаючи брускетту.

— Дуже радий, що вам подобається моя їжа, — сказав Генрі, коли ми вийшли на вулицю, прохолодне весняне повітря обійняло нас, наче надовго утрачених друзів.

Я припинила жувати й ковтати, витерла губи рукою, чого б ніколи не зробила леді. — Взагалі люблю їжу. Не зазнавайтесь.

— Ніколи про вас такого б не сказав. Ви занадто худа.

Вражена, я вигавкала короткий сміх, настільки голосний і хрипкий, що люди довкола нас обернулись. Потім прикрила вуста рукою й проказала тихше: — Розумію, ви хотіли обдарувати мене компліментом, але коли є щось, чого в мене немає, — то надлишкової худоби.

— Вибачте. Не люблю розпатякувати про жіночі тіла, але у вас… голодний вигляд. Люблю годувати голодних людей. І насправді, люблю спостерігати, як мою їжу споживають із насолодою. Запрошую до моєї «Кухні» у будь-який час.

— Ну, дякую.

Так хотілось зазирнути йому в очі й переконатися, що не має катаракти. Я звикла до матері й чоловіка, що ставали на захист моєї ваги, як протиракетні системи. Коли я їла десерт двічі на тиждень, Філіп застосовував усі воєнні дії проти моїх стегон. Не допомагало навіть те, що я була оточена жінками, вилитими в надзвичайно точних формах, якось навіть перелилась через край, але, попри те, мене було скеровано до магазину.

— Хочете чогось випити? — спитав Генрі. Відійшли на кілька кроків і опинились біля «Java Good Day».

— Звичайно, — відповіла я, і ми увійшли всередину. Як і всі будинки на Роу, «Java Good Day» містилась у відновленій будові, що пережила атаки модернізації, отже, її інтер'єр був такий, як і має бути в кав'ярні: побита дерев'яна підлога, голі цегляні стіни, грало студентське радіо, останні промені ліниво розляглись на столиках. Запах кави торкнувся моєї шкіри, окутав волосся, і я глибоко вдихнула. Кав'ярня на Роу, куди я ходила в старших класах, не була такою гарною, і я позаздрила школярам, що ходили сюди. Це було краще місце, де можна розвіяти підліткові тривоги.

— Що питимете? — спитав Генрі.

— Хочу італійську кремсоду. З малиною, коли тут така є. — Чорт забирай! Була певна, що вже набрала фунтів із десять, час іти за запаскою.

— А кави?

— Ні, не спатиму півночі.

— Досить справедливо. Зараз повернусь.

Генрі став у чергу, а я роздивлялася кав'ярню. Якби я почала жити знов і захотіла відкрити кав'ярню, вона була б саме такою, подумала я. Полиця з книжками, що тут забули, ряд столиків, на яких лежали шахівниці, кілька студентів коледжу відпочивали у м'яких кріслах і на великій пухлій канапі. На стінах висіли світлини й картини, і коли я придивилась, побачила: до кожної прикріплена маленька картка з ім'ям автора й назвою, а також ціною. Я побачила порожнє місце, очевидно, один з творів було продано. Генрі приніс мою содову, рожева пінка піднімалась на малиновім сиропі. — Дякую.

— Знаєте, власники — мої знайомі, — сказав Генрі. Він пив каву, я чула її запах, коли він дихнув на мене, схилившись, щоб роздивитись одну зі світлин. — Так, зустрів його одного дня. Піт. Хороший хлопець. Ні, коли хочете продати тут один з ваших творів, я вас познайомлю.

— Не придумуйте. У мене нема чого продавати. І ніхто не купить те, що я малюю.

— Звідки знаєте?

— Це ви звідки знаєте? Ніколи не бачили моїх картин.

— Добре. Може, вони вселяють жах. Однак, можете їх тут виставити.

— Неодмінно, — сказала з певним сарказмом. Але коли ми виходили, потягуючи напої, і за нами зачинялися скляні двері, мене захопила думка: а що, як показати мої картини публічно? Звичайно, я не практикувалась, але в голові зберігала задуми роками і хотіла стільки всього намалювати: світло всіх чотирьох пір року на озері Мічиган, відблиск снігу у вікнах хмарочосів, коктейльну вечірку, де на всіх були маски, вишукано зроблені з пір'я. Цей вечір, Роу, пожвавлену музикою, людей з обіцянкою літа на обличчях. Коли я намалюю все, що хочу, моя техніка стане кращою. Можу брати уроки. Знову стану художницею. Знову стану самою собою.

Ми пішли назад вулицею, Генрі представляв мене людям, з якими зіштовхувались, заходили до магазинів, випивали келишки вина або пробували їжу, що нам пропонували. Коли ми повернулись до початку Роу, шлунок у мене був повний, а від вина відчувала легке запаморочення.

Машина Генрі стояла біля будинку моєї матері, отже, саме там ми сказали одне одному «Добраніч!», ключі дзвеніли у нього в руках. Була мить, коли я вже збиралась іти, здалося, Генрі хоче сказати щось, на вустах застигло питання, але коли зупинилась, сказав: — Добраніч, — знову і пішов вулицею, дивлячись в обидва боки, відчинив дверцята машини, прослизнув у неї. Двигун ожив, задоволене його муркотіння потривожило тишу, махнув рукою, від'їжджаючи, а я попленталась додому, прислухаючись до звуку його машини, поки той не зник.

Нагорі зайшла до ванної умитись, але зупинилась, роздивлялась усю себе у дзеркалі. Закотила рукава, у куточку вуст побачила смужечку шоколаду — залишок від люб'язної пропозиції покуштувати вироби шоколадниці в кінці одного з висотних будинків. Щоки червоні від вина й підйому на горб, волосся розпатлане й вільне, кучері облямовували обличчя. Гадала, здавалась щасливою. Вільною. — Здавалась такою, з ким би хотіла познайомитись. Жива на вигляд. Не хотіла покидати цього.

Глава двадцята Марджі, 1924

Одного вечора після пізнього обіду, коли Марджі з Себастьєном прокладали свій звивистий шлях по Монпарнасу до клубу, небо, що поступово занурювалось у темряву, раптом набурмосилось. На відстані почувся гуркіт грому, і раптом на них ринула стіна дощу, без жодних попереджень. Це був перший дощ по її приїзді. Дощ не наважувався зруйнувати досконалу красу Парижа, перешкодити сонцю падати щирим золотом на будови, обшарпаній безнадійності продавців біля метро. Навіть жебраки в Парижі мали свій майстерний французький стиль, зав'язували шалики довкола шиї, прибирали волосся в елегантні зачіски, безтурботність, з якою просили дріб'язок, наче їх зовсім не обходило, дасте ви його їм, чи ні, а якщо дасте (Марджі завжди давала), злегка піднімуть брову і вдячно кивнуть, і лише вряди-годи, зовсім випадково, скажуть якомога більш звичайним тоном: «Merci»[98]. Марджі надзвичайно це подобалось.

Спочатку дощ падав з паризькою млосністю, жирні краплі з великим проміжком між ними, а потім шалено ринув просто на землю, і Марджі зрозуміла, що вони змокнуть до нитки. Проскочили під навіс уже зачиненої кав'ярні, столи було зіставлено вбік, а на них стільці. Вечір, що мить тому був прекрасним і прохолодним, зробився холодним і кусючим, і Марджі почала тремтіти. Себастьєн швидко зняв піджак і накинув їй на плечі, але той був мокрий, і Марджі в ньому ще більше змерзла. Повз них, згорбивши плечі і прикриваючи голови газетами, пробігло кілька людей, з-під їхніх підборів розбризкувалась вода.

Поки чекали, дощ став сильнішим, навіс над головами ритмічно розхитувався, спочатку з ентузіазмом, а потім загрозливо. Обернувшись до неї, Себастьєн промовив: — Ходімо зі мною. Живу недалеко звідси.

Марджі, що змерзла, змокла і почувалась жалюгідною, не вагалася й миті. Себастьєн узяв її за руку, й вони побігли, зробившись ураз з просто мокрих промоклими до нитки. Проїхав автобус, кинувши на них з-під коліс стовп води, і він перелився через них, високий і крижаний, і Марджі розсміялась. А потім опинились вони перед дверима, Себастьєн порпався у кишені, шукаючи ключ, відчинив, і вони опинились у дворі, довкола них здіймались будинки. Над ними в темряві палахкотів ліхтар, і вона побачила прекрасний сад, який шмагав дощ, розкидаючи по двору трояндові пелюстки. — Сюди, — сказав Себастьєн і відчинив скляні двері одної з будов іншим ключем.

Підлога всередині була з квадратів гарного кремового мармуру і містила в собі скромну елегантність, що, Марджі знала, коштує багато. Все було знайомим і незнайомим: все життя її оточувало багатство, але минули місяці, перш ніж вона знов опинилась у такому місці, як це. Найбагатшим будинком, що вона відвідала в Парижі, крім, звичайно, Версаля й Лувра, був будинок Лібе, але його функціональність поглинула його розкіш, і тепер ставилась до нього лише з легкою зневагою. Звичайно, Себастьєн тут не жив. Він був художником, чи не так? Його сорочки не були порвані біля коміру, як у Рене, і, здавалось, йому не бракувало грошей на обіди й вино, однак вона бачила, як він сяяв, продавши картину.

Крім того, підіймаючись сходами, вкритими оксамитовим килимом, що нагадував сходи у її батьківському домі, і де поруччя блищали від тунгового масла, вона зрозуміла, що він не живе лише з продажу картин. Себастьєн був багатим. Вона не знала, чому він тримає це в секреті й як йому це вдається, але було так.

Запалили світло на другому прольоті, Марджі зауважила, що її важка, мокра сукня лишає сліди на килимі, і Себастьєн провів її коридором, відчинив двері у його кінці й увімкнув світло всередині. — Заходь, заходь, — промовив він, коли Марджі завагалась, а там, де вона щойно стояла, натекла калюжка води. Вона ступила всередину і її очі розширились.

— Ти багатий, — здивовано мовила, коли він зачинив за нею двері. Вона прикрила рот рукою й засміялась, уявивши свою кімнатку в мансарді клубу, як жила на п'ятсот франків, що заробляла в Лібе, а він мешкав тут.

Біля вікна стояли два мольберти, де, як їй здалось, було більше світла, на кожному стояло незакінчене полотно, одне — вид згори на паризьку вулицю, що охоплював два знамениті паризькі дахи й вуличну сценку внизу, базарчик з фруктовими й овочевими прилавками, навіс біля кав'ярні, офіціанта, що чекав замовлення від чоловіка, який схилився над меню, парочку, що переходила вулицю, автомобіль, що їхав в одному напрямку, а кінь із візком — в іншому. Місто з цієї перспективи здавалось новим і якимось таємничим, наче Марджі ставала свідком того, чого не можна побачити знизу, неначе вона потай заглядала в життя людей. Так, як і з картиною балу, її руки свербіли від бажання поринути в людські історії. Ноги офіціанта стояли так, наче він дуже втомився, відстань між людьми, що переходили вулицю, жінка, що притиснула руки до себе, коли роздивлялась відро з яскравими полуницями, наче не могла собі їх дозволити, лише дивилась, уникала спокуси навіть уявити, як її язик чавитиме ягоди, і вони вимажуть їй пальці.

Друге полотно він тільки почав, фігура людини стояла біля вікна, визирала з нього назовні, невиразні кольорові мазки на задньому плані, незнайоме блакитне небо. Між мольбертами стояв столик, повний металевих тюбиків фарби й пензлів, деревина безтурботно заплямована різними кольорами, поблизу сохла палітра. Табуретка.

Інша частина квартири була розкішною, на вікнах висіли нові фіранки, тканина з довгим ворсом була чиста й, очевидно, нова. Килимок під її ногами був новіший, ніж на сходах, східний килим, укритий виноградними лозами, розкішно витканими, такими глибокими, що вона похитнулась, ставши на нього.

Стеля була високою, з широкою відливкою по краях, меблі також були гарні. А над вітальнею, де вони зараз стояли, широкий коридор розлягався до інших кімнат, це була розкіш вільного місця у місті, де вона часто поринала в себе, боячись наткнутись на людей, в трамваї, у кав'ярні, навіть на острівках книжкових магазинів, на рю Одеон, де продавець міг зронити на неї купу книжок.

— Я не багатий. — Він кинув ключі в тарілку на столі біля вхідних дверей і роззувся. — Моя родина багата. Я — бідний художник.

— Гммм, — промовила Марджі. Вона не припиняла думати про різницю між бути багатим і мати багату родину. Тепер, коли батьки її не підтримували, вона розуміла, що без їхнього багатства ніколи б не змогла поїхати до Європи, знала, що коли повернеться, — якщо, звичайно, повернеться, — батьки знов підтримуватимуть її, і коли так, то вона успадкує те, що зараз належить їм. Батько не залишить їй свій бізнес, але залишить більше, ніж їй би вистачило на життя, а коли вона одружиться, в неї будуть також гроші її чоловіка. Але все це не буде насправді її. Ті п'ятсот франків, що вона мала в Лібе, якими б мізерними вони не були — це її капітал, вони були її, і лише її.

— А твої друзі знають? — спитала вона.

— Vite, vite! — сказав він, змінюючи тему. — Швидше, швидше. Ми мусимо переодягтись, інакше помремо від сухот.

— Не думаю, що в тебе сухоти, — відповіла Марджі, однак, сукня неприємно прилипала до неї і лишала калюжі на Себастьєновому килимі, і тому вона пішла за ним коридором. Увійшов у кімнату, і вона ледь не ступила крок за ним, але зрозуміла, що це його спальня, і зупинилась, та цікавість послугувала їй якнайкраще, і вона зазирнула у двері, побачила стіл, кілька блокнотів і вугільний олівець, розкидані на ньому, і стілець, що підпирав французькі двері, які, очевидно, вели на балкон. У другому кінці кімнати стояло неприбране ліжко, простирадла розкидані, на них і досі відбивалась форма його тіла. Отже, вона могла уявити, як він спав тут, волосся, розкидане по подушці, вії відтіняють щоки. Вона затамувала дихання й відступила в коридор, схвильована й засоромлена власною уявою.

Він порпався у шухлядах, потім обернувся до неї з купою вбрання в руках. — Ось, одягни це. — Він відчинив перед нею двері, за якими була ще одна спальня, кімната для гостей, неторкана й безособова. Узявши одяг, вона увійшла всередину, й він зачинив за нею двері.

Вона одяглась у те, що він їй дав: у сорочку з м'якої бавовни й широкі брюки. Себастьєн був худий, а Марджі — опецькувата, усе ледь на ній зійшлося, й почувалася по-хлоп'ячому, наче розбовтаний підліток. Тканина була такою м'якою, що шкіра здавалась живою, і вона засоромилась, що стоїть гола в одежі Себастьєна.

Відчинивши двері, вона була вражена, що Себастьєн стоїть і чекає на неї. Він теж переодягся, був у светрі й сухих брюках, волосся зачесане назад, чоло відкрите. Марджі ніяково торкнулась свого волосся, яке, висихаючи, починало стирчати вусібіч. — Дай сюди свій одяг, — сказав Себастьєн, сягнувши рукою по нього, Марджі віддала одяг, а потім, згадавши про білизну, потягла згорток до себе.

— Я розвішу, — сказала вона, і Себастьєн здвигнув плечима.

— Туалет там, — він показав на двері позаду. — Я ввімкнув опалення. Якщо захочеш повісити одяг, він там висохне.

Коли, повісивши одяг, вона виринула звідти, він уже розпалив камін і підсунув до нього канапу. Він сидів посередині, схилившись уперед. Коли Марджі увійшла в кімнату, посунувся на край і постукав долонею по місцю біля себе. — Іди сідай ближче до вогню, я вже зробив гарячий шоколад.

Марджі сіла й узяла з вдячністю чашку, повну паруючого шоколаду, такого густого й солодкого, що вона ніби пила танучу плитку шоколаду. Від цукру й вогню вона почувалась сонною, підібгала ноги, скрутилась клубочком і щасливо зітхнула. — Дякую за те, що запросив мене. І за одяг.

— Ну, звичайно.

— Отже, друзі знають, що ти такий багатий? — спитала вона, посьорбуючи шоколад.

Себастьєн перебільшено зітхнув, потім подивився на неї у світлі вогню й зрозумів, що вона шкилює з нього. — Ні, не знають. Знають, що іноді я можу собі дозволити сплатити рахунок у кав'ярні, коли їм бракує грошей, але даю їм зрозуміти, що продав картину до галереї. Коли хтось бореться, щоб звести кінці з кінцями, неввічливо говорити про це. А ще це створить прірву між нами, якщо вони довідаються. Ставитимуться до мене по-іншому. Гроші все змінюють. Хіба в Америці так не кажуть?

— Кажуть, — сумно відповіла Марджі. Вона подумала про містера Чепмена з його незграбною пропозицією, про тихі бесіди матері й тітки про посаг — її та Евелін. — Ну, не потребуєш давати за Евелін таке вже велике віно, — сказала мати тітці, наче Марджі не знала, що вона говорить це, аби заспокоїти тітку Едіт, що поводилась так, наче вона багатша, ніж насправді, але то була зневага до Марджі, яка примушувала її почуватись незграбнішою й простішою, і доводила її до відчаю. Вона думала про те, що тут, у Парижі, з її маленькою платнею вона щасливіша, ніж була вдома, де кожної пори року мала нове плаття й була запрошувана у найкращі родини Вашингтона, Балтимора та Нью-Йорка, а ще думала, як добре їй тут, за цим вікном із товстого скла, за яким дощ і грім зовні чуються як м'який шурхіт, у квартирі з каміном, таким великим, що його тепла вистачає, щоб обігріти усю кімнату зі зручними меблями й килимами, товстими, наче трава, знала також, як це — кинути весь матеріальний комфорт заради аскетизму й романтики, але гроші теж стануть у пригоді.

— А як ставиться твоя родина до того, що ти тут? — Вона допила шоколад і неохоче поставила чашку на стіл, хотіла попросити ще, але знала, той такий густий, що вона не вип'є більше. Їй подобалось, що тут, у Франції, їжа — не тільки засіб до існування, усе, що вона їла тут, було новим досвідом, починаючи з крем-брюле в ресторані, коли тільки приїхала сюди, до звичайної буханки хліба. Часто, ідучи додому, вона купувала півбагета на розі в булочній або сир брі у торговця сиром, і якщо приходила в кімнату досить швидко, хліб ще був гарячим, і вона різала його, крихти падали на стіл, хліб був таким теплим, а сир танув, коли вона притискала його до хліба, а потім їла зі спраглим задоволенням.

Запустивши руки у волосся, Себастьєн скоса дивився на вогонь. — Гадають, це етап у житті. Як намалююсь тут досхочу, повернусь у Бордо і знову долучусь до родинного бізнесу. Мати каже, можу малювати краєвиди і там: це такий гарний край, що я не захочу нічого більше бачити.

Марджі дивилась на Себастьєна широко розплющеними очима, захоплюючись його даром бачення історій і зображення їх на полотні. На кількох сантиметрах полотна він міг зобразити те, для чого їй було потрібно багато сторінок. А потім вона уявила, скільки історій може містити один краєвид, у винограднику, у повзучих лозах, у ґрунті, у достигаючих виноградинах. Та скільки б їх не було, вони не будуть такими, як історії про людей, про їхній тріумф і трагедії, які відбувалися в місті. Вона спробувала уявити Себастьєна, знайомого, здається, з усіма в Парижі, та навіть коли б він і не знав їх, ніколи не зустрічався з мешканцями села. Це було для нього так неприродно, як і ті надії, що її батьки покладали на неї.

— Це так несправедливо, — сказала вона м'яко, не певна, чи говорить про Себастьєна, чи про себе саму.

— Однак це справедливо, — відповів Себастьєн. Він замислено дивився у вогонь. З приходом ночі і після дощу, що захопив їх на вулиці, сонність Марджі почала наздоганяти її, вона бачила також, що його погляд важчає. — Вони завжди піклувались про мене. І коли я сказав, що хочу жити в Парижі, навчатись і малювати, погодились. Сказали, що я можу жити тут п'ять років, а потім мушу повернутись до них і долучитись до їхнього бізнесу.

На Марджі зринула дивна хвиля полегшення. П'ять років — вічність! Що б вона віддала за п'ять років у Парижі! — Отже, добре. Можеш залишитись тут і малювати: адже, хто знає, що станеться через п'ять років. Вони можуть змінити думку. А тоді, якщо продаватимеш картини, не мусиш повертатися.

У світлі каміну Себастьєнові очі світились зеленню й золотом, як у кота. — Ні, ні, — сказав він сумно. — Я не починаю мої п’ять років у Парижі. Вони закінчуються, і я не можу поскаржитись. Я прожив тут більше, ніж багато людей за все своє життя. Зустрів людей з усього світу. Намалював більше, ніж уявляв, мої картини виставлялись і продавались. Моя родина була щедрою до мене. Як можу відмовити їм у проханні повернутись додому, не стати частиною родини, не відплатити їм за те, що вони давали мені так багато і так довго.

Марджі хотіла заперечити, хотіла сперечатись, і не могла. У Себастьєнових словах було стільки шляхетності й відданості, що він подобався їй ще більше. Все про Себастьєна стало зрозумілим: його прагнення все спробувати, пережити кожен вечір достоту, боротьба зі сном і розумністю, його безмежна енергія. За п'ять років він хотів прожити все життя.

А чи Париж був таким для неї? Мить сонячного світла, перш ніж поринути назад, у темряву? Мала стільки радості, що не могла не думати, що буде потім. Її праця в Лібе була лише на три місяці, і минуло… Минуло понад два, так? Вона була здивована, що минуло стільки часу, І, думаючи про Себастьєна, зрозуміла, що пісок пересипається також і в її годиннику.

— Скільки тобі ще залишилось? — спитала вона, і в ній зростало напруження, схоже на страх.

— Лише кілька тижнів, — відповів Себастьєн, і вона могла мало не торкнутись жалю в його голосі.

Вони дивились одне на одного, сидячи на дивані, відблиски вогню танцювали на їхніх обличчях, прохолода, що загнала їх усередину, минула, перетворилась на тепло й печаль бесіди. У його обличчі вона бачила не тільки те, як він дивиться на вогонь зараз, а й те, як дивився на неї того дня, коли вони зустрілись. Як переконував, що вона мусить лишитись у Парижі, як поклав підборіддя на руки, коли слухав одного зі своїх друзів у кав'ярні. Те, як дивився на світло ліхтарів, коли вони блукали вулицями. І її спогади з'єднались із поглядом, яким він дивився зараз на вогонь, поглядом, що робив його нестримним. А він, мабуть, думав те саме про неї, тому обійняв і поцілував її, їхні тіла без жодного доторку спрямувались одне до одного, і лише їхні вуста зімкнулись. Вино, що вона випила за вечерею, доторк його одягу до шкіри, тепло каміну, смак його вуст — усе це так приголомшило Марджі, голова в неї паморочилась, наче вона щойно випила шампанського, і коли він притягнув її до себе, вона жадібно припала до нього.

Вони цілувались, доки їхнє бажання вкупі з вогнем стало нестерпним, і Марджі відхилилась, так, наче це було найсміливішим учинком у її житті, глянувши на нього, через голову скинула сорочку, яку він їй дав. Під нею була голою, відчула, як тіло відповіло рухові повітря. Він тільки одну мить не відривав погляду від неї, потім їхні очі зімкнулись, і Марджі затамувала подих. Невже він відмовляється від неї? Однак він відвів очі й обійняв її, вона бачила, як він дихав, довго й повільно, потім прошепотів щось французькою, відсторонився від неї та опустив вуста до її грудей.

Вона знала, що робить щось відважне, навіть шокуюче, але зовсім не соромилась. Натомість почувалась вродливою, жаданою й могутньою, наче не робила нічого недозволеного. І коли він зірвав рештки її одягу, вона стояла, гола, у світлі вогню, а за вікном шурхотів дощ. Він став перед нею на коліна, наче просячи її милості, і вона відчула себе відродженою.

— Маргеріт! — прошепотів він, і його дихання цілувало їй шкіру.

— Так, — відповіла вона й опустилась на коліна, щоб зустріти його.

Глава двадцять перша Мадлен, 1999

Ми були на зборах комітету в домі Ешлі Хатавей принаймні десять тисяч років, я поводилась як дитина, тягнула матір за спідницю і благала її піти. Будинок Ешлі був таким, яким я його уявляла, коли б мене, ученицю шостого класу, попросили його намалювати. Коли в шкільному автобусі під час поїздки на природу я гралась у хірургічну лікарню, Ешлі завжди представляла жінку, що живе у великому будинку, одружену зі Скоттом Байо[99], з чотирма дітьми, що й сталося, як виявилось, у її справжнім житті. Ні, не те, що стосувалось Скотта Байо, але її чоловіком був симпатичний лікар, отже, подібностей вистачало. Всюди були родинні світлини, вони стояли на столі в передпокої, де всі ми лишили наші сумочки, вони вишикувались над сходами, що піднімались на другий поверх, досконалі чорно-білі світлини, на яких Ешлі в коротких кардиганах, а чоловіки убрані в светри, наче прийшли з візитом з п'ятдесятих років. Мідний присмак родини відчувався на язиці.

— Як же добре, що ти живеш тут так довго і допомагаєш матері, — сказала Ешлі, коли мати нарешті погодилась піти. Господиня взяла мене за лікті й послала повітряні цілунки обом моїм щокам. Я ж наморщила до неї лоба. В цьому була якась образа.

Я вирішила повернути єхидний їй комплімент своїм власним. — Дякую за гостинність. Твій будинок нагадує каталог Pottery Barn.

— Дякую, — відповіла Ешлі, ляснувши долонями перед грудьми, наче я повідомила її, що вона перемогла в конкурсі «Міс Америка». Я мусила знати: будинки, що нагадують каталог Pottery Barn, не набувають цих якостей випадково. Я хотіла обійняти її й сказати, що було б непогано, коли б маленький Грейсон вилив на килим шоколадне молоко, і побажати, щоб хоч раз у житті вона їла тістечко, не почуваючись за це винною. А потім захотіла обійняти її ще міцніше, коли зрозуміла, що вона ніколи мене не зрозуміє, якщо я все це їй скажу.

Моя мати, помітивши мою іронію, голосно змінила тему.

— Ти виконуєш насправді добру роботу у цьому благодійному фонді, Ешлі. Пишаюсь тим, що також беру в цьому участь.

— Ми теж пишаємось, що ви з нами, Симона. Ви вносите у це такий живий струмінь! — промовила Ешлі.

— Ну, краще ходімо. — Я взяла сумочку зі столу у фойє (зручний столик «Софія» за 799 доларів із зимової колекції Pottery Barn).

— Не треба бути такою брутальною, — сказала мати, коли ми вийшли і стали спускатись залізними сходами до машини. Було в дусі Ешлі купити будинок на горбі, щоб усіх обвіювало вітром, коли вони підходять до дверей.

— Вона перша почала, — відповіла я, зістрибнула з останньої сходинки й попрямувала до машини. Мати йшла за мною, відчиняючи з пульта дверцята.

— Як надовго ти тут залишишся? — спитала вона, коли обережно сіла за кермо, відводячи очі й роблячи вигляд, що поправляє дзеркальце заднього виду.

— Тільки не кажи, що стомилась від мого дотепного кепкування й гарного товариства.

— Будь серйозною, Мадлен. Ти ще не поговорила з Філіпом, наскільки я знаю. І навіть не згадала про те, що збираєшся додому.

— А може, я не хочу їхати, — похмуро відповіла я їй, витягаючи пасок безпеки, так що він врізався між великим і вказівним пальцями. — Може, скоро знову повернусь. Житиму у висотному будинку разом з тобою та Лідією Ендикотт. От буде сміху! — Я показала їй зуби в єхидній посмішці але вона дивилась на дорогу.

Загальмувавши на світлофорі, вона притиснула пальці до скронь. — Отже, ти не маєш наміру вертатись до Філіпа. Хочеш сказати саме це?

У її голосі було стільки відвертої чесності, що почуття провини в мені зросло. Вона не хотіла, щоб я розлучалась. Усі знатимуть. Усі знатимуть, що я зазнала поразки, отже, вона також її зазнала. Але я не хотіла з ним жити. Не хотіла більше так жити взагалі. Не знаю, як мені вдавалось терпіти стільки часу.

— Гадаю, так.

Вона не відповіла. Розтиснула пальці на кермі, потім знов узяла його. Я говорила, аби не мовчати, намагаючись пояснити, слова чіплялись одне за одне. — Я була такою самотньою, а ти так наполягала, і я подумала… Подумала, що це мій єдиний шанс. Знала, що це важливо для тебе, це якось не так, що я лишилась одна. Знала, що ти хотіла, аби я вийшла заміж.

— Це не було тягарем. Так, я турбувалась про тебе. Завжди про тебе турбувалась, Мадлен. Ти така… Інакша. А інаковість може бути болісною.

Я почала плакати, прагнучи стримати сльози, стиснула щелепи, швидко моргаючи. Бути інакшою! Коли б вона лише дозволила мені бути інакшою. Коли б хоч хто-небудь дозволив мені бути інакшою, це було б у багато разів менш болісним, ніж життя за неможливими стандартами, щоб бути такою, якою я ніколи не могла стати. — Я була щасливою. Гадаю, що була щасливою. Єдине, що засмучувало мене, це те, що я розчаровую тебе.

— Ти не розчаровувала мене. — Вона замовкла, стискаючи кермо в руках. Ми їхали, оскільки мати ніколи не зважала на такі дрібниці, як обмеження швидкості, десь сорок п'ять миль за годину, проскакуючи зелені вулички. Великі будинки зі своїми проблемами, схованими за парканами й грошима, спокійно дивились на нас. — Не думаю, що тобі треба зробити ще одну спробу тут, Мадлен. Не треба здаватись. Треба побачитися з Філіпом знову. Дай усьому ще один шанс.

Я стиснула щелепи. Хотіла би я, щоб вона послухала мене, почула хоч раз у житті. Ясно, що мати не могла собі уявити моє життя після того, як розлучусь із Філіпом. Жінки, котрих вона знала, як би не страждали, ніколи не розлучались зі своїми чоловіками. Адже вона провела майже весь свій час із Бетсі Лінн Чиверс, яка весь час поневірялась, чекаючи, поки помре її жахливий чоловік, і не знала іншого шляху. Але я також не уявляла для себе іншого шляху. Невже я мушу повернутися, щоб ходити на збори комітетів до будинку Ешлі Хатавей, а всі будуть обережно рухатись навколо мене, ввічливо даючи зрозуміти, що розлучення не можна було уникнути? Невже треба повернутись на роботу в Кантрі Дей, писати листи, що викликають почуття провини, до благодійних організацій, які вони одержують десятками кожного дня.

Чи я робитиму щось нове? Або порину в тільки-но відкриту мною Магнолію, у світ, поза межами мого периферійного зору, у світ музикантів і художників, байдужих до того, який у мене вигляд і чи їла я або ні десерт під час ланчу, вони не переморгуватимуться, якщо скажу, мовляв, хочу вступити до школи живопису і зовсім не хочу виходити заміж? Чи закохаюсь у когось такого, як Генрі, який хотів би радше, щоб я їла, ніж голодувала, хотів би, щоб малювала й танцювала, була часткою того, що насправді мене цікавило.

Було так, наче я виконую стрибок з парашутом без страхувальної сітки.

Бо що, як, залишивши Філіпа, я опинюсь у світі моєї матері, що мене триматиме, а за ним не буде нічого? Що, як ніхто в мене не закохається і я проведу все своє життя сама? Що, як ніхто не захоче не те що купити мої картини, ба навіть на них дивитись? Що, як малювання не заповнить порожнечу в мені? Що, як без Генрі й Шарон ніхто не захоче познайомитись зі мною, і я знов опинюся самотньою, якою досі була? Що, як я ризикну й опинюсь там, де анітрохи не краще за місце, у якому жила раніше?

Мати часто говорила, що знайомий диявол кращий за незнайомого. Те, що я збиралась робити, було цілковитою невідомістю. Це був соціальний еквівалент того, як би заплющила очі й ступила з обриву. Однак тепер, коли я знала, як це — бути оточеною життям, сміхом, гарними людьми, доброю їжею, живописом, людьми, з якими мені цікаво, як можу повернутись до того, що було колись, до тієї, ким я була раніше?

Пізніше того вечора ми з Генрі були на задньому дворі будинку моєї матері, сиділи на траві між городом і трояндовим садом, у єдиному місці, врятованому від стрімкої атаки материного садівництва. Трава піді мною була соковита й м'яка, троянди розливали свій багатий аромат довкола нас, вони були свідоцтвом золотих материних рук. Паростки перетворяться на буйний цвіт по кількох тижнях, і жовті нарциси й тюльпани стояли у гарненьких букетиках у квітнику, утопаючи в пахощах гіацинтів, що росли між ними.

Над нами було небо, яскраве від навколишнього світла, а над усім цим — нескінченне світло зір. Я була на задньому дворі, лежала в прохолодній траві, коли Генрі прийшов до мене, шльопаючи по м'якому бруду свого саду, перестрибнув через низенький паркан і сів обік мене.

У мені щось нервово здригнулось, наче ми були на першому побаченні, наче між нами щось зрушилось, а може, це були тільки мої припущення, можливо, я була просто схожою на нього в цьому.

— Можна вас запитати? — промовив він. Його коліна були підняті, він поклав на них долоні, і я зачудувалася, які великі в нього руки. Він смачно пах розмарином, милом і вином, і коли поворушився, запах прилетів до мене, я заплющила очі і глибоко вдихнула.

— Звичайно.

— Ви вдало вийшли заміж?

— Удало.

— Але ви тут уже давно. І не носите обручки. І ніколи не говорите про свого чоловіка.

Торкнувшись пальця, де зазвичай була обручка, я відчула тільки шкіру, гладку, бліду й голу. Вона була ніжною, як живіт тварини. — Це питання?

— У буквальному сенсі ні. Просто хочу знати, що сталось. Може, ви хотіли би про це поговорити. Коли я занадто настирливий…

— Ні, ні, все нормально. Це… Все так складно. Те, що я приїхала сюди, — було розривом. — Здалось, він кивнув. — Отже, це добре — мати розрив?

— Так, — відповіла я неквапом. Не могла цього пояснити. Було забагато. Не розуміла чому, покинувши Чикаго, я скинула з плечей тягар, чому мої кістки перестало ломити від збентеження, не знала, чому вночі я сплю краще й не стомлююсь удень, чому не прокидаюсь від жаху, що на груди щось давить, і чому болі в шлунку, з якими я вже звиклась, припинились, коли я приїхала сюди. Було дивним, що місце, якого я так довго уникала, місто, з його привидами, спогадами про мої розчарування і невдачі, де присутність матері нависала, як загроза, — тепер було місцем, де я відчула полегшення. Дивно, що з появою Генрі в цьому місці з'явилось багато чого кращого, ніж я могла передбачити.

— А ви були колись одружені?

Генрі повільно кивнув. — Був. Багато років тому. Це не тривало довго.

— Що сталось?

— Ми були молоді. Надто молоді. Молоді й дурні. Не знаю, чи розумів хтось із нас достеменно, у що ми вскочили.

— Кохали одне одного?

— Звичайно. — Він обернувся і ніяково глянув на мене. — У всякому разі, гадаю, що я кохав. Ні, неправда. Я кохав. Те, що я не розумів, що роблю, не означає, що не кохав. Знаєте, кохання буває різним. І наше кохання було таким, яке може бути лише між молодими людьми, що не знали досі нічого кращого.

Я ніколи не мала такого кохання. До Філіпа нікого не кохала, справді. У мене були великі, шалені закоханості, але не було досить довгих стосунків, щоб назвати їх коханням. Я завжди пояснювала це своїми недоліками, вважала, що ніхто не може мене покохати. Але що, як це було зовсім не так? Що, як сама відштовхувала всіх? Знала, що кохання неодмінно спричинить заміжжя, може, підсвідомо не хотіла заміж. Бабуся теж була такою, чи не так? Вона заприсяглася, що поїде до Парижа, писатиме, житиме іншим життям, ніж те, у якому народилась. І я хотіла бути такою. І ми обидві закінчили тим, що наші бажання і мрії не здійснились. Може, я уникала кохання, бо знала, що буде після.

Генрі продовжував розповідати: — Ми одружились і майже відразу зрозуміли, що це було не те, чого хотіли. Вона хотіла мандрувати, а я — працювати. Хотів швидко зробити собі ім'я, а вона хотіла досліджувати.

— Ви їй відмовили?

— Часом, може, трохи. Вона напевне відмовила мені. Казала, що тягну її назад. Однак так не було. Було не зовсім так. Ми хотіли різного.

По вулиці проїхала машина, і знов настала тиша. У місті галас — вічний непроханий гість. Навіть у нашім кондо, високо над вулицею, був вічний галас, що панував над усім. Я намагалась його не чути, але коли прислухалась до чогось, він повертався, і було жахливо усвідомлювати, що галас ніколи не припиняється. Тут я почувалась за сотні миль від хвилювань, ніч спадала на нас важким, м'яким спокоєм.

— Знаєте, — промовив Генрі замислено, погладжуючи бороду, — мені знадобилось багато часу, щоб її покинути. Бракувало достатньої причини. Гадав, нам треба боротись, кидати грубі слова в обличчя, плакати.

— Цілком певна, що так має бути, коли хочеш отримати розлучення в моїй родині. Коли не хочу засмутити членів кантрі-клубу, мушу мати вагому причину для цього.

— Цього досить. Бути нещасливою — вагома причина.

— Невже? Щастя скороминуще. Можу бути щасливою сьогодні й нещасною завтра. І це залежить від багато чого, чим ми не можемо керувати: від погоди, транспорту, поведінки інших людей.

Генрі похитав головою. — Я не те хотів сказати. Не маю на увазі поганий або гарний настрій. Його перепади залежать від погоди. Однак, коли ви щасливі глибоко всередині, коли ви встаєте з ліжка й збираєте енергію для того, щоб вилізти з нього, або коли кожен день для вас — нові можливості, це дві різні речі. Це не міняється через грозу або через те, що хтось нагримав на вас у черзі.

— Думаю, так, — відповіла я. Хоча чомусь не хотіла поступатись. Я так довго вважала, що моє нещастя нічого не важить, так довго тримала його під водою, топила, що, приймаючи його важливість, мусила визнати, що моє життя було б марнуванням часу.

— Дозвольте мені вас спитати. Чому ви одружилися з ним?

— Батьки цього хотіли, — сказала я і раптом замовкла. — А ще боялась, що ніхто мене не захоче.

Очі Генрі розширились, але він нічого не сказав.

— Жила сама. В мене була робота. Я утримувала себе. Але була метафоричним тягарем. Матері було важко казати своїм знайомим, що мені майже тридцять, і я досі одна, у той час як їхні доньки давно одружені і більшість із них мають дітей. Мої невдачі щодо її планів примушували її думати, що вона погана мати, і їй було незручно.

— Ви говорите це так, ніби пробачаєте її.

— Це не її провина. — Я здвигнула плечима. — Від неї хотіли того самого, коли вона зростала.

Генрі дивився на мене великими очима, серйозно й уважно. — Гадаю, ви звертаєте занадто багато уваги на те, що кажуть інші, і нехтуєте власною думкою.

— Дозвольте поставити вам питання, — сказала я, трохи наїжачившись. — Чи було вам легко розірвати ваш зв'язок? Чи ви прокинулись одного ранку й вирішили, що це все не для вас? Просто взяли й пішли?

— Звичайно, ні. Страждав, відверто кажучи, багато років. А розмисливши, зрозумів, що чекав надто довго. Знав про це раніше, ніж дозволив собі зрозуміти, якщо в цьому є хоч трохи сенсу.

— Тоді чому ви змушуєте мене поспішати? — спитала вона. — І крім того, те, що правильно для вас, необов'язково буде правильним для мене. Може, Філіпові й мені призначено бути разом. Може, мені треба перестати бути заглибленою в себе й чутливою до власних переживань, треба повернутись до початку й переробити все.

— Можливо, — відповів Генрі. — Кохаєте його? — спитав він.

Я зітхнула, видихнула повітря в ніч. — Не знаю, — відповіла. Було б щось на кшталт зради сказати «ні». І звідки знаєш, що любиш когось? Того, з ким живеш так довго. Філіп був фактом у моєму житті.

— А колись кохали? — спитав він м'яко.

— Звичайно, — відповіла я з упевненістю, якої не відчувала. Було неправильно питати про це того, хто розчарувався у стосунках, печального, розгніваного й розбитого, бо він не пам'ятає, як це було тоді, коли вони кохали одне одного. Приціл 20 на 20 і таке інше. Я розуміла, Філіп приваблював мене тим, чим приваблював усіх інших: чарівністю й викарбуваними рисами обличчя, досконалим волоссям і тим, що міг запропонувати тост на кожен випадок. Знала, що відчула полегшення, коли він запропонував мені вийти за нього заміж: ця частка мого захоплення була вдячністю, бо я була закохана в саму думку про одруження й родину. Думку допасуватись до всіх, робити те, що роблять усі, чого від мене хотіли, замість того, щоб дозволяти іншим мене принижувати. Однак ми ледве знали одне одного. Я кохала образ, що він мені представив, він, натомість, тримав мене на відстані. Наші заручини були короткі, а потім, коли він отримав, що хотів, дружину з соціальним родоводом, яка дозволить йому критикувати себе, коли він почуватиметься приниженим, а також гроші, що підтримають його родинний бізнес, коли ми почали жити разом і не змогли сховати одне від одного нашої справжньої суті, я прийшла до розуміння, що не кохаю його, а досить часто він мені навіть не подобався, і, словами грубої правди, він почувався щодо мене так само.

Це була лише моя провина, адже так? Одна з багатьох у ланцюжку невдач Мадлен. І чому б я мала спричинити материне приниження з боку членів Асоціації жінок через таку банальність, як власне нещастя? Я подумала про всі гроші: про ті, що батько дав Філіпові, аби врятувати його родинний бізнес, про ті, що було витрачено на весілля. Думала про людей, що прийшли, про дарунки, листи подяки, про всіх, кому потім розповідатимуть. Про тих, хто скаже: «Я так і думав, що це довго не триватиме». Про тих, хто бачив мою звичайність і Філіпів блиск, здивовано зводив брови, про людей, що бачили мене протягом багатьох років, коли я була незаміжня, вони висловлюватимуться щодо нас, говоритимуть матері: «Бідна жінка» — ніби я жила з їхньої милості, а не утримувала себе сама.

Це було незносно, я не хотіла цього.

— Вам було соромно? Через розлучення, маю на увазі, — тихо спитала я в Генрі. Так, саме почуття сорому — це те, що залишається по всьому. Сором за те, що зазнала невдачі в тому, чого хотіла, у тому, що було важливо для інших, сором за те, що зазнала невдачі в чомусь публічному.

Генрі ліг на спину й подивився на небо. Була ясна ніч, і зорі прорізували темряву над нами. Напевно, були тисячі, десятки, сотні тисяч, мільйони зір, яких ми не бачили через затемнення, однак, це було краще, ніж у місті, де найбільше, що я могла побачити, була полярна зірка й сузір'я Оріона, і я почувалась без орієнтирів, як моряки, що шукають напрямок, дивлячись у хмарне небо.

— Трохи. Але я був більше з розбитим серцем, ніж засоромлений. Ми кохали одне одного, і було смутніше розривати, втрачати те, що колись було таким гарним. Знав: те, що роблю, — правильно, і не вагався, приймаючи рішення, але було дуже шкода. Це було по-справжньому, і я відчував, відчуваю і зараз ніжність до цих стосунків. Принаймні до того, як усе починалось.

— Не відчуваю, що моє серце розбите. Мені лише соромно, — промовила я. Я лежала на траві обік нього. У душі не було жалю. Коли за чимось я і жалкувала, то за часом, що змарнувала з Філіпом, поховавши себе в нашім одруженні, аби стати такою, якою мати потребувала мене, такою, якою мене хотіла бачити Ешлі Хатавей, такою, якою я сама вважала, що мушу бути, аби належати до них усіх.

«Ще не належиш?» — спитала я себе.

Повернула голову, немовби мої думки були чимось неприємним і я хотіла від них відвернутись, несила знести правдивість моєї свідомості. Голова лежала на руці Генрі. На ньому була застібнута на всі ґудзики сорочка із закоченими рукавами, волохаті руки торкались моєї шкіри. Я хотіла обернутись і припасти обличчям до його грудей, вдихати його запах, щоб його серце билось біля моєї щоки, хотіла відчути когось сильного, міцного й живого.

Я здригнулась, зрозумівши, що він приваблює мене. Я жива, свідома й навіть збентежена. Він був реальний, міцний і недосконалий. Був так близько, дивився на мене, бачив мене, знав мене. Ми розмовляли, і я відчувала, як наші губи рухаються в темряві, вдихала запах квітів у материному саду, запах овочів у його садку, запах землі й повітря, але найбільше — його запах, міцного й сильного обік мене.

Я обіперлась на лікоть і поклала голову на руку, подивилась на нього. В нього були темні й непроникні очі, які м'яко світились у відблисках зір, але я розуміла, що щось притягує нас одне до одного, і коли він перевернувся на інший бік, відчула його близькість у всьому тілі, не тільки очей і вуст, але й кожен дюйм його тіла.

Не знаю, хто з нас кого поцілував першим. Припускаю, що я, але в цьому стані цілунки неуникні, коли ми так близько притиснулись одне до одного, мізерна відстань, що лишилась між нами, заповнилась теплом, напруженням і жаданням, і неможливо було роз'єднатись. Може, то була не моя ініціатива, а повільне магнітне притягання, ніби гравітаційна сила землі хотіла, щоб ми були разом, і наші вуста зустрілись, ми цілувались ніжно, м'яко. Я ніколи раніше не цілувалась з бородатим чоловіком, і тому цілунок здався мені новим, дивним і водночас прекрасним, знайомим і незнайомим. Губи його були м'якими, борода колола мені шкіру, коли ми припали одне до одного, його рука лежала на моїй талії, моя рука обіймала його шию, гладила пальцями його волосся, я притискалась до нього всім своїм тілом. Ми цілувались, і я відчула давно забуте тепло всередині, наче була квіткою, розквітала від його весняного тепла і міркувала, як це продовжиться, чи будемо кохатись просто тут, у траві, під зорями, немовби ніч належить нам одним. А потім я потяглась до його сорочки, розстібнула ґудзики, провела пальцями по його теплій шкірі, він відхилився назад, шукаючи поглядом моїх очей у темряві.

— Ні, — сказав він ніжно і відсторонився від мене. — Ні. Не так. — Він забрав руку з моєї талії й відсунувся, дозволив холодній темній ночі стати між нами.

— Чому? — спитала.

Він ліг на спину й видихнув глибоко до зоряного неба. — Ну, почнімо з того, що ти одружена.

— Майже розлучена, — відповіла, наважившись кволо протестувати. Те, що ми жили окремо, було формальною, але не обов'язковою умовою. Було граничним станом. Станом, коли людина боїться зробити рішучий крок, висловити свої думки. Караючий кулак ударив мене в шлунок.

— Навіть коли б ви були розлучені, це сталось так недавно. Не хочу образити тебе, не хочу бути егоїстом, образити твою душу. Не знаю зараз, де твоя душа. — Він говорив до неба, наче зорі й місяць, супутники, що повільно пливуть у просторі, моргають, ніби посилаючи сигнал азбукою Морзе, чують його.

Я впала на траву обік нього. — Я теж не знаю, де вона зараз, — відповіла йому. Зорі мовчки спостерігали за нами, їхні далекі зміни були невидимими для мене.

Я не хотіла цілувати Генрі. Не хотіла нічого усвідомлювати, поки цієї ночі не зрозуміла, що він приваблює мене. Була лише мить, розмова зі мною, його легка усмішка, а ще те, як затишно було поруч із ним. Було так, як і мало бути? Від того часу, як зустріла Філіпа, м'язи у моєму тілі стиснулись, а з Генрі я відчувала себе рідиною. Почувалась упевненою, гострою на язик, творчою. Жвавішою.

Не мало значення, наскільки мені подобається, як я з ним почувалась, просто він відштовхнув мене. І я була одружена. Що я роблю? Створюю це фантастичне життя, наче можу залишитись тут назавжди. Я не можу бути художницею. Не можу дружити з Шарон і Генрі. Може, саме тому бабуся поїхала з Парижа: знала, що це колись закінчиться. Так чи інакше, колись ви повертаєтесь до реальності. Ніхто не лишається жити у мрії.

Глава двадцять друга Марджі, 1924

Марджі й Себастьєн стали коханцями, схожими на тих, що вона часто бачила на вулицях, так, як мати розповідала, вважаючи це ганьбою. Вони ходили, тримаючись за руки, час від часу він піднімав її руку до вуст, цілував пальці або вкривав ніжними цілунками долоню. Вечорами купував пляшку вина, і вони сідали на лаві біля Сени, спостерігаючи повільний рух човнів за течією й проти неї, світло з них відблискувало на воді, поки вже не можна було розрізнити світло зір і відблиски ліхтарів. У повних барах і людних кав'ярнях сиділи, зіткнувшись чолами, розмовляли нескінченно про живопис і письменство, про Париж і Америку, про те, що знали або хотіли знати, і коли їхні друзі підводились і оголошували, що хочуть піти в Зеллі, чи в жокей-клуб, або в «Купол»[100], вони кивали й теж підводились, але замість того, щоб іти за натовпом, вислизали з групи і йшли до Себастьєнової квартири, і кохались, спали доти, доки сонце будило їх уранці, голих і оновлених.

І все було чудово, аж поки не стало інакше.

Почалося з Лібе. Одного дня Марджі прийшла на роботу, міс Парсонс, завжди нормально-дивно-щиро-весела, була блідою і схвильованою. — Bonjour! — весело привіталась Марджі, бо зустріла новий день в обіймах Себастьєна. Що могло бути кращим за це? Вона повісила пальто на вішак, поклала сумочку й капелюх в одну з ніш позаду столу, збираючись сісти на місце міс Парсонс.

Міс Парсонс сказала: «Привіт» — і відвела погляд, зібрала папери, над якими працювала, і побігла на другий поверх до свого кабінету. Вони проводили заняття для французьких бібліотекарів і робітників бібліотек, курсанти були дуже галасливі, перебігали нагорі з однієї класної кімнати до іншої, але того дня було тихо, і вона почула впевнені кроки міс Парсонс над собою, як зачинились двері її кабінету, а потім стало зовсім тихо.

Марджі здвигнула плечима й сіла до столу, узявши бланк бібліотеки експедиційних військ, їх були цілі стопи, наче користуватимуться ними довіку, — вклала його в друкарську машинку й почала писати листа до батьків, відриваючись лише на те, щоб записати у щоденник великий уривок про Себастьєна. Вона вирішила вживати шифр, у разі, якщо хтось захоче прочитати, але кому цікаві її любовні каракулі? Увійшла міс Стайн і буркотливо попросила допомоги. Марджі рухалась від полиці до полиці, дістаючи одну книгу по другій, аж поки міс Стайн вийшла, задоволена. Марджі відповіла на два телефонних дзвінки, знайшла відповіді на те, що в неї питали (висота Ейфелевої вежі — 554 фути, шостого президента Сполучених Штатів звали Джон Квінсі Адамс), і ніщо не несло загрози її щастю.

І коли під час ланчу міс Парсонс покликала Марджі й попросила її зайти нагору до свого кабінету, Марджі була такою щасливою, що навіть не передчувала біди.

— Марджі, маю погані новини.

— О, — промовила Марджі. Вона ще й досі посміхалась, серйозність міс Парсонс не відразу затьмарила її гарний настрій.

— Грант, про який ми просили, не прийшов. Ну, щось прийшло, але не стільки, на скільки ми сподівались.

— О ні! — відповіла вона з чемною відстороненістю людини, що почула погану новину, яка в жодному разі її не стосується. — Скільки дають?

— Ми просили п'ятдесят тисяч доларів, — замовкла та, вагаючись. — Нам дали лише сім тисяч.

— Боже мій. Як шкода!

— Так. — Міс Парсонс провела пальцями по краю столу, потім поклала руки на коліна. — Річ у тім, Марджі, що частину з того, що ми просили, було призначено для вашої платні.

Посмішка, нарешті, розтанула на обличчі Марджі, мороз пройшов по шкірі від ніг до грудей, так, наче річка замерзає взимку. — Що ви маєте на увазі?

Міс Парсонс, насправді, мала геть засмучений вигляд. — Це означає, Марджі, що я змушена вас звільнити. Фонди Лібе зовсім маленькі, і ви, на жаль, не матимете у нас посади. Просто… Ми не можемо дозволити собі тримати вас.

— Гадала, що цей грант призначений саме для моєї посади, — промовила вона, ніби вважаючи, що міс Парсонс помилилась у розрахунках.

— Так. — Міс Парсонс незручно поворушилась на стільці. — Часи були важкі, і ми позичили гроші на це.

— Але, я гадала, бібліотека має досить значні прибутки. Курси для французьких бібліотекарів, грант з Карнегі, зросла кількість читачів. Учора записала ще двох.

Міс Парсонс похитала головою, дивлячись на Марджі зі співчуттям і провиною. — На жаль, потребуємо більшого. Витрати великі, а, попри те, що війна скінчилась, підтримка дуже маленька. Коли б я могла тримати вас, Марджі, то залишила б. Від усього серця. Знаю, як ви потрапили до Парижа, вашу роботу, ставлення до неї — ви дуже корисна. Не можемо собі дозволити. Дам вам рекомендацію всюди, куди захочете піти.

— Звичайно, — сумно відповіла Марджі. Через плече міс Парсонс вона бачила двір позаду Лібе, а над ним угорі дах великого будинку на рю Дю Фобур, Сент-Оноре. Освітлений сонцем, він весело їй підморгував, байдужий до її трагедії.

Коли міс Парсонс відпустила її, Марджі попленталась униз до столу. Недописаний лист до батьків був у друкарській машинці, вона вийняла його, склала й кинула в сумочку. Пізніше закінчить його від руки. Не знесе зараз веселого постукування клавіш. Запис у щоденнику, теж недокінчений, здався їй зараз безглуздим і непослідовним. Мусить поїхати з Парижа. Залишити Себастьєна. Вона шалено підраховувала гроші, що в неї залишились. Ох, не треба було купувати цей новий капелюшок, треба було б наполягти, і вони би пішли обідати до Розалі, а не пити чай до Румпельмайєра, адже там було так дорого!

Але навіщо було приїздити до Парижа, коли не отримувати там задоволення? Насправді, вона була такою консервативною. Двічі ходила до Театру комічної опери[101], а до Опери Гарньє[102] — подивитись «Парсифаля»[103] — лише раз, хоча могла блукати тим будинком багато годин, могла приходити туди кожного вечора, аби постояти у великому фойє, дивитись на картини, карбування, позолочені меблі, на те, як усе блищало, куди не глянь. Адже опера — це необхідність, так? Крім того, вона їла в кав'ярні художників, часом Себастьєн пригощав її обідом, коли ж вона їла за свій рахунок, то обмежувалась хлібом і сиром, і лише раз купила собі кошик полуниць на базарчику на рю Муфетард, зачудувавшись на їхню красу й досконалість.

Жодні у світі розрахунки не врятують її тепер.

Вона закінчила день такою сумною, що навіть буркотлива міс Стайн, здається, схвилювалась і пішла додому. Вона працюватиме в Лібе ще кілька тижнів, але цього вечора почувалась так, наче все відбувається востаннє, і вже тепер сумувала за шляхом, який проходила тут щодня, повз Площу Згоди, повз музей д'Орсе[104], пожвавленим бульваром Распай, вузькими алеями позаду церков і крамниць, до гостинного й тихого Монпарнасу, повертала до Клозері де Ліла з її надміцним ароматом бузку, що завжди запрошував додому.

Замість того, щоб повернути на рю де Шеврез, до клубу, вона продовжувала йти, поки не досягла Себастьєнового будинку, чекаючи, поки хтось вийде, і прослизнула у двір, поки він не зачиниться. Вона кивнула садівникові, який підрізав троянди, що стрімко тяглись до сонця, а тепер зупинився й відповів помахом руки, секатор блиснув у сонячному світлі.

Подзвонила в квартиру Себастьєна, і його голос почувся в динаміках, тонкий і нерозбірливий… — Ало, — промовив він недбало.

— Це Марджі, — відповіла вона. Не могла навіть промовити ім'я, що він їй придумав, не могла назватись Маргеріт. Не почувалась тоді Маргеріт. Знищена й розчавлена, кинута на землю.

Він відчинив їй, і вона рушила вгору сходами, певна, що коли побачить його, почуватиметься легше. Але коли він зустрів її, вигляд мав навіть гірший за неї. Вона із жахом зрозуміла, що він нагадав їй міс Парсонс, коли та казала, що хоче її звільнити.

— Заходь, заходь. — Здавалось, він малював. У волоссі була смужечка блакитного кольору, стара сорочка з дірками на ліктях, до ґудзиків прилипла фарба, але коли вона ввійшла, перше, що побачила, — відкриту скриню на підлозі і притулені до стіни полотна.

— Що сталось? — спитала. Вона була так зворушена новинами від міс Парсонс, що не уявляла, що може статися щось гірше, і все-таки серце опустилось у шлунок.

— Сідай, будь-ласка, — сказав Себастьєн, узявши її за руки й провівши до канапи. До тієї самої канапи, де вона вперше його поцілувала, де після того, як вони вперше кохались на підлозі, він обернув їх обох ковдрою, і вони лежали, обійнявшись, наче були призначені одне для одного, дивились на вогонь, а потім заснули.

Сидячи, вона бачила спальню, де стояла інша скриня, і на її краях лежав одяг. — Себастьєне! — промовила вона голосом, який можна було назвати панічним. — Що сталось?

— Тш, тш, — промовив він, погладжуючи їй руки. — Настав час, від'їжджаю з Парижа. Мушу їхати додому.

— Ти вдома. — Марджі з шалом оглядала квартиру, наче боялась, що переплутала її з якимось іншим місцем. Ні, це були ті самі кімнати, де вона стільки разів бувала. Знала їхній запах: запах його тіла, фарб, запах вогню.

— Додому до моєї родини. Я казав тобі, що мій час тут обмежений.

— Але ти можеш сказати «ні», адже так? Мої батьки весь час кажуть мені, щоб я їхала додому, але я не слухаю, — сказала Марджі. Вона сама чула марність своїх аргументів.

Себастьєн схилився вперед, поклавши лікті на стегна й опустивши голову. Він неквапливо похитав головою і глянув на неї. Його очі, його зелені гарні очі, в які вона відразу провалилась, коли вперше їх побачила, жваві від енергії й збентеження, що ніс у собі Себастьєн, були темними й серйозними. — Я не можу протистояти моїй родині. Це обов'язок.

Марджі скочила з канапи, підняла руки і стала озиратись в усі боки. — Обов'язок. Відповідальність. Мені остогидли ці слова. Ми молоді, чому ми мусимо зупинятись тільки тому, що вони це зробили? Невже ти не хочеш залишитись у Парижі, Себастьєне? Невже не хочеш малювати, зустрічатись із сюрреалістами, побачити, як відчиниться їхнє бюро, ходити зі мною на олімпійські ігри? Не хочеш малювати? Як ти можеш повернутися спиною до власного таланту?

— Це не залежить від того, чого я хочу. Це стосується честі моєї родини й того, що вона дала мені. У мене був час: я мав більше часу, ніж інші за все своє життя. Мав час для ігор, а тепер мушу працювати.

— Ти казав, що ми разом святкуватимемо Різдво, що підемо на каток, до Малого палацу[105], що подивимось ілюмінацію на Єлисейських полях. Ти обіцяв! — Марджі упала на коліна перед Себастьєном, взяла його долоні у свої, стиснула його пальці, ніби могла переконати, могла примусити залишитися, давши йому силу свого бажання.

Він підняв її долоні до свого обличчя, ніжно поцілував кожен палець по черзі. Їй подобалось, як він цілував її, як ставився до неї, як піклувався про неї. Вона ніколи не знайде такого чоловіка у своїм житті. Він зробив так, що вона почувається вродливою, жаданою. Вона, звичайна й незграбна Марджі Пірс. З ним вона не була нудною опецькуватою дівчиною. Вона була Маргеріт, американкою в Парижі, і проводила свої дні серед письменників і дипломатів, а вечори — з художниками. Була в нью-йоркському барі Гаррі й казино, мала коханця — коханця, що був художником. Вона думала про всіх цих дівчат з її першого балу, гарних, чиє життя було повне обіцянок. Тепер усі ці вродливі дівчата були одружені і крутились у тій самій каруселі вечірок, обов'язків, як їхні матері, а вона тут, у Парижі, на колінах перед своїм французьким коханцем. А коли він поїде, ким стане вона? Знову стане Марджі Пірс? Вона думала про це як найгірше.

— Маргеріт, — ніжно промовив він, і їй схотілось заплакати від звуку її імені з його вуст. Ніколи воно не звучатиме так само, коли хтось інший його вимовить. А незабаром не буде зовсім нікого, хто б назвав її «Маргеріт», гроші скінчаться, і вона буде змушена повернутись до Вашингтона, і, можливо, їй доведеться вийти заміж за одного з чоловіків, що батьки їй представляли, і вони називатимуть її «Марджі», а часом «дорога», безбарвним, незацікавленим тоном, замість «Маргеріт» і «mon cœur»[106], з м'якою французькою гаркавинкою.

Вона ніколи не буде письменницею, справжньою письменницею, ходитиме на збори Ліги стриманості, зустрічатиметься там з матір'ю та її друзями, з їхніми доньками, зв'язаними цим жорстоким жартом. А потім доньки виховають власних доньок і втягнуть їх у ту саму коловерть. Вона не матиме часу на писання; не матиме місця для мрій, і перебування в Парижі стане спогадом, безтілесне, як дим, щось таке, що пригадуватиме і про що міркуватиме, а чи було це насправді.

— А що, якби ми одружились? — спитала вона зі швидкою, шаленою надією, — о! — видихнула, коли побачила, що здивування на його обличчі перетворюється у щось схоже на печаль. — Ні, я не мала на увазі… — І відсунулась, наче ось-ось підведеться.

— Зажди, зажди, — він притягнув її до себе. Я не про свої почуття до тебе… — Він відвів очі вбік, і вона відчула, як він проковтнув щось важке, перш ніж знов подивитись на неї. І зелень його очей, яку вона звикла бачити яскравою й живою, була тепер порожня й тьмяна. — Знаєш, як це буває. Батьки зроблять так, щоб я оженився на дівчині з родини, з якою вони мають бізнес, але, Марджі, не дозволяй зробити таке з собою. Тобі призначено лишитись тут. Тут, у Парижі. Ти повинна писати.

Марджі знадобилась мить, по якій вона змогла його слухати, здолавши свій власний сором і зрозумівши витонченість його відмови. Але звичайно, він мав рацію. Вони говорили про свої родини, і вона знала, що їхні сім'ї були схожі. Коли вона одружиться з ним і житиме з його родиною в Бордо, вона отримає те саме життя, від якого тікала: опиниться в лабетах тих самих обов'язків, тих самих формальностей, стане такою, як мати. Вона бачила, що сталось із чоловіками її ровесниць: вони поринули в роботу, втратили себе під своїм власним тиском. Хто сказав, що Себастьєн не втратить свою іскристу яскравість, під вагою обов'язків, як усі вони?

І, коли бути чесною, вона не хотіла одружуватись з Себастьєном.

Вони ніколи не говорили, що кохають одне одного, не планували майбутнього більше ніж на кілька місяців. Він нічого їй не обіцяв, вона теж нічого йому не обіцяла. Романтична Марджі, що танцювала багато років тому на своєму першому балі, була б шокована такими прагматичними стосунками, вона ніколи навіть не думала про пристрасть без великого кохання, але вона більше не була такою Марджі, принаймні, багато в чому.

Фактично, після першого балу минули місяці, і ніхто не просив її руки й серця. Їй здавалось, що все довкола ховалось у тумані, і ось тепер починає прояснюватись. І коли приїхала до Парижа, зрозуміла: ось чому. Саме тут повинна бути.

Усе, що вона знала про заміжжя, не співпадало з її враженнями від Парижа. Одруження було батьковим набуттям сили й ваги, материним ув'язненням. Одруження — це обов'язкові візити по колу, управління будинком і вечірки, що ніколи не були веселими. У Парижі не було нічого такого. Тут був хліб і сир, які можна було з'їсти в Люксембурзькім саду, або дешева вечеря у «Розалі» о десятій годині. У Парижі були вечірки до світанку, де можна танцювати, поки дихання тобі не перерветься, напиватися до того, що, здаватиметься, весь світ пливе вдалину. Париж — це велика радість, і одруження, зміни, навіть найменші, зруйнували б її.

Однак, вона вже зруйнована. Усе вислизає від неї, і вона не може це зупинити. Себастьєн від'їжджає, а без нього їй буде нестерпне це місто. Кожного разу, минаючи «Двох макак», вона згадуватиме, як зустріла його, їжа в «L'écuriee» буде без смаку, нагадуватиме тирсу, коли він не посміхатиметься до неї, сидячи за столиком навпроти, особлива магія паризьких вулиць утратить свою силу, чудо нічної прогулянки алеєю поза церквою, лише стій і дивись, як м'яко блищать вітражі над тобою, наче благословення, несподівана радість від світанку під вікнами булочної після танців, у блідому ранковому світлі, притиснувшись обличчям до скла, вдихаючи аромат перших багетів цього дня, і не буде більше задоволення в тому, щоб заблукати. Себастьєн відкрив для неї місто, і тепер вона страшилась, що не зможе чи не знайде в собі відваги далі жити в ньому без нього.

Вона схилила голову йому на коліна й плакала, він гладив її по голові й мурмотів щось французькою, а вона навіть не намагалася зрозуміти. Усе закінчувалось, усе руйнувалось, вона зіслизала до прірви життя, якого не хотіла, не хотіла ніколи-ніколи, і все, за що вона хапалась у безнадійних спробах зупинитись, розсипалось у її руках.

Глава двадцять третя Мадлен, 1999

Я ніколи не думала, що Філіп приїде за мною. Робила все можливе, щоб виштовхнути його зі своїх думок. Знала, що це нерозважливий метод розв'язувати проблеми, а також такий, що не є особливо результативним: як би я не робила вигляд, що його не існує, він уперто себе виявляв.

Коли він приїхав, я була на горищі, пересуваючи останні ящики, вкриті пилом, брудом і страхом тисячоліть, намагалась забути, як тіло Генрі притискалось до мого. Забути його запах, його чуттєвість. Це все мені не належало і я на це не заслуговувала.

Мати сиділа внизу у салоні, читала газету, отже, коли подзвонили у двері, вона була ближче, а я не звернула уваги, поки не почула розмову у фойє, фільтровану двома сходовими майданчиками.

Чи не жахливо визнати, що я навіть не впізнала голос власного чоловіка? Чула тільки, як мати розмовляє з якимось чоловіком, у мені ворухнулась надія, але я придушила її, лише усвідомивши, що то міг бути Генрі (знала, що це неможливо, бо мати була задоволена, розмовляючи з ним). Я взяла ящик на стегно й знесла вниз, а там стояв Філіп, тримаючи руки моєї матері у своїх і посміхаючись до неї своєю досконалою посмішкою, і я мало не впустила свій вантаж, обличчя спалахнуло від почуття провини.

Я доклала стільки зусиль, щоб викинути його з думок, що сам факт його буття здавався мені таким ненатуральним, він більше не був схожим на чоловіка, якого перед вівтарем і, головне, перед громадою Магнолії, я присягалась кохати й піклуватися про нього до останніх своїх днів, і раптом зрадила під місячним світлом, цілуючись з іншим чоловіком, та ще й чужинцем. Гарним і добре одягненим, і все-таки чужинцем. Я не хотіла бачити, розмовляти з ним. Збиралась помахати йому рукою й повернутись до боротьби з ящиками. Пізніше, може, малюватиму. У бібліотеці я знайшла альбом з фотографіями Парижа, хотіла спробувати їх намалювати, хотіла схопити світло, в яке так закохалась моя бабуся. Відверто кажучи, єдине, чого я хотіла, — це кинути все на світі і мчати до Парижа, але це не здавалося мені наразі особливо практичним.

Я гадала, що розповім кращу історію про моє возз'єднання з Філіпом, як у кіно, зі сльозоточивою музикою на задньому плані, як ми кинулись одне до одного в обійми (чемно відступивши від столу, аби не зламати квіткову композицію), і ми пробачили одне одному все, навіть те, про що ніколи не сперечались.

Але романтичної миті не сталося. Йшлося про хвилювання, замішання, здивування й відстороненість. Я здебільшого стояла в коридорі, здивовано дивлячись на свого чоловіка, так, ніби я була антропологом, а він — щойно відкритим незнаним племенем, доки він спитав: — Чи не збираєшся зі мною привітатись? — І я виринула з коловерті думок і ступила до нього (щоправда, наштовхнувшись на стіл, — на щастя, бо квіткова композиція виявилась заважкою, аби я змогла її перекинути) і незграбно його обійняла. А він схилився, щоб мене поцілувати, пізно, бо я вже позадкувала, зваживши, що він був не останнім, кого цілувала, отже, йому дістався куточок моїх вуст, і коли б ми були акторами в романтичній мелодрамі, нас би звільнили.

У ретроспективі «Що ти тут робиш?» було не найкращим питанням, яке можна було йому поставити. Я зовсім не мала наміру його звинуватити. Просто дійсно не розуміла, навіщо він приїхав, і коли в моєму голосі чувся надрив, то це було обумовлено гострим соромом.

— Думаю, я приїхав сюди подивитись, як тут ідуть справи, — відповів він. А потім, багатозначно: — Ти не відповідала на мої дзвінки.

Я винувато моргнула, згадавши про свій мобільник, що маринувався у воді на дні вази за кілька футів від нас. — Вибач.

— І, звичайно, хотів провідати Симону. — Він обернувся до матері й стрільнув у неї своїми запатентованими запаморочливими посмішками.

— О, чудово, — відповіла я. Єдине, що промайнуло в моїй голові, було полегшення. Ну, блиснуло на краєчку мозку, принаймні, не приїхав, щоб тебе побачити. Це знімає частку вини.

Але, звичайно, він приїхав, щоб мене побачити. Я та, що вийшла за нього заміж, і ось він прибув, поклавши на себе турботу врятувати мене й відвезти на білому коні. Чи, що більш імовірно, врятувати самого себе. Це більше у Філіповому стилі. Він не дозволив би мені піти, яким би нещасливим не був. Це призвело би до того, що він показався би слабким, винуватим або безпорадним. Ні, він спробує зберегти свій імідж і контролюватиме мене, навіть якщо це прив'яже його до мене на все життя.

— Ти така замурзана. Що ти робила — чистила стічні канави? — спитав він, оглядаючи мій одяг. Я глянула на себе — вигляд був такий самий, як і тоді, коли Генрі зайшов за мною, щоб узяти на першу п'ятницю, — і трохи обтрусила сорочку.

— Пересуваю ящики. Брудна робота, — відповіла я й розправила плечі, так, ніби перебувала на полі бою, і ним були наші стосунки з Філіпом. Це було справжнє життя. Я була у відпустці, от що це було. Тому почувалась вільною й легкою. Але не можна завжди перебувати у відпустці. Рано чи пізно, мусиш повернутись до роботи.

Мати відкашлялась із несхожою на неї ніяковістю. — Пройдімо до салону? — спитала вона. Не чекаючи на відповідь, мати по-королівському провела нас до передньої кімнати. Вони з Філіпом улаштувались на канапі, а я взяла стілець і сіла навпроти. Здавалось, це була співбесіда про прийом на роботу, а не родинна рада. — Будинок має прекрасний вигляд, мамо, — сказав Філіп.

— Дякую, — самовдоволено відповіла мати. А я мусила визнати, що вигляд справді добрий, особливо без тих речей, що ми продали, спакували чи позбавились їх якось інакше. Згадавши те, що я пакувала сама, усвідомлюючи, що йому не буде місця в моєму домі, відчула провину й зробила все, щоб моє обличчя її не виявило.

— Як іде підготовка до переїзду? — спитав він, трохи нахилившись до моєї матері й беручи її руку у свою, наче та потребувала моральної підтримки у такій важкій розмові.

— Іде добре. Просто треба ще багато чого зробити, — відповіла мати. Вона сказала це так, наче організовувала завоювання Російської імперії, а не переїздила до іншого будинку, робила те, що люди роблять досить часто, але завжди знаходила привід для драматизування, особливо перед чоловіками. Ну, назвіть її Скарлетт. Анітрохи не здивувалась би, коли б вона поклала руку на чоло й знепритомніла.

Філіп дивився на матір з добротою й співчуттям і гладив її руку. Коли він того хотів, то був чарівним. Коли ми почали зустрічатись, він завжди знав, коли прислати квіти, завжди казав про ваш чудовий вигляд, коли заходив за вами, його побачення були наче сцени з романтичного фільму. Таке ставлення було приємним.

— А як ти, Філіп? Як твоя робота? Як твоя чудова матінка?

Я голосно хихикнула, і мати послала мені вбивчий погляд. Мати й місіс Спенсер, попри те, що були двома горошинами з одного стручка, ненавиділи одна одну. Під час святкування весілля вони були нерозлучні, воркували над усім, схиливши голови одна до одної, немовби ділились секретами, а потім, на сніданку в день по весіллі, коли місіс Спенсер від'їхала, поспішаючи до аеропорту, мати прошепотіла мені на вухо: «Думала, вона ніколи не поїде».

— У моєї матері все добре, дякую, що спитали. А роботи багато. Ми розвиваємось. Скоро маємо намір переїхати в нові офіси, а інакше сидітимемо на головах один в одного.

— О, це здорово! — промовила мати з тією самою веселою, чи не лінивою, байдужістю, з якою сприймала батькову працю. Не можу її звинувачувати: коли Філіп починав розмови про незбагненні фінансові трансакції, що заполонили сторінки «Wall Street Journal», я слабо розуміла, про що, власне, йдеться. Амортизація, акти, безліч різних недешифрабельних абревіатур: REIT[107], GLA[108], ТРТІ[109]. Не те щоб це не було цікаво… Ні, все-таки було нецікаво.

Бесіда загальмувала зі скреготом. — Як добре, що він приїхав, — сказала мати. — Правда, здорово?

— Так, — промовила я обережно. — Питання видалось мені пасткою. — Надовго?

— На один день. Треба повертатися до офісу. Гадав, приїду й допоможу вам пакуватись. Маємо квитки на полуденний рейс додому.

Тепло, яке щойно зігріло мене, перетворилось на мороз. — Але, мамо… — почала було я.

Вона перебила мене: — Я впораюсь з усім цим.

— Тут стільки роботи… — відповіла я кволо.

— Не хочу тримати тебе тут, далеко від Філіпа. — Під материною посмішкою ховалася сталева твердість. Мушу їхати.

— Отже, все вирішено, — додав він, і я побачила ворожу рішучість у нього в очах, коли він посміхався до мене, — тріумф, не радість. Наскільки я не хотіла сорому й незручності розлучення, та Філіп з матір'ю хотіли цього ще менше. Пастка законного шлюбу захлопнулась із клацанням.

Яка, власне, різниця. Генрі відмовився від мене. Я бачила лише два тьмяних шляхи, якими могло б іти моє життя без Філіпа, й обидва були страшенно порожні. Або воно буде таким, як у Чикаго, додасться лише бонус остракізму[110], або непевний світ, у якому я буду змушена прокладати свою власну дорогу. Я не могла передбачити в ньому більше, ніж кілька прогулянок з Шарон і Генрі, що мали свої власні життя й не були призначені моїми провідниками крізь нетрі. Генрі… Ну, Генрі це зовсім не цікаво. Про що, власне, я думаю? Маю чоловіка й життя. Прекрасне життя. Життя, якому би позаздрили чимало людей. Я не мала права покинути його лише тому, що мене не влаштовує.

— Добре. Треба нам усім піти повечеряти разом, відсвяткувати. Маю на увазі після того, як Мадлен прийме душ. — Філіп знову зиркнув на мене. Я склала руки, аби замаскувати припухлість талії, де шоколадний торт, полуничний джем і сироп з італійською содовою виявляли свою присутність. — Бачив поруч ресторан, ходімо, спробуймо там їжу.

Мати глянула на Філіпа так, наче той запропонував узяти слимаків до вечірнього чаю. — Ніколи. Повечеряємо в готелі, коли повеземо сумки Мадлен.

— Поганий заклад? — спитав Філіп.

— Пречудовий. — Я також не хотіла туди йти, не з ними, не з їхніми критичними поглядами, коли і що мені їсти, а що ні, і точно не хотіла, щоб Філіп і Генрі сиділи в тій самій кімнаті. Я ледь дозволяла їм посісти місце в моїх думках.

— З того часу, як сюди вселились, тут справжній кошмар. Уявляєш, що це таке, коли твій сусід — ресторан? Останні місяці зовсім не сплю.

— Ти перебільшуєш, — зауважила я, хоча мені було ніяково захищати ресторан перед Філіпом. Моя дружба з Генрі робила все таким, наче я вчиняю шахрайство.

Чи дійсно я вчинила шахрайство? Так, поцілувала його. То був лише цілунок, але, може, він означав щось більше, може, це було… Ні. Зупинила себе. Зараз тут мій чоловік. І хоча я не раділа нашій зустрічі, та бачила, як це буде. Загроза розлучення не була справжньою. Його мати не погодиться на скандал, він не погодиться визнати невдачу. Вони існували зараз у мирній розрядці напруженості. Зможу так і продовжувати.

Філіп пішов замовляти готель, я сказала йому, що пакуватимусь, доки повернеться. Я мала квиток. Не було причин лишатись. Мати не потребувала, щоб я лишилась. А я не мала для чого лишатись. Генрі, Шарон та інші в цьому місці житимуть як жили, ніби я ніколи не приїздила. Нічого не змінила в їхньому житті. Нічого не змінила у своєму. Я вчиняю правильно. Підписалась на це, одружилася з Філіпом, зробила із себе таку жінку, якою є зараз. Яке право я маю відступати? Тим паче, що попереду на мене не чекає нічого певного.

Я складала речі у кімнаті, дивуючись, як перетворила її на моє підліткове лігво, всюди брудні тарілки й обгортки від їжі, розкиданий по підлозі одяг, коли мати м'яко постукала у двері.

— Можна мені увійти? — спитала вона.

Я здригнулась, уявивши її критицизм щодо стану мого житла, а потім згадала, що вже доросла і більше тут не живу, отже, можу не зважати на нарікання щодо моєї неохайності та не відповідати на питання, зробила я домашнє завдання чи ні. — Звичайно, — відповіла я, змітаючи зі стільця купу брудних футболок. Замість того, щоб сісти, вона стояла, склавши руки перед собою, як півчий хлопчик. Я скрутила футболки і кинула їх до валізи.

— Не хочеш їх скласти?

— Брудні. Хочу випрати їх, коли повернусь додому. — Сумочка лежала на підлозі, підняла її, попорпалась у ній, доки знайшла згорток з антацидами і кинула чотири до рота, похмуро прожувала. У шлунку боліло так, наче хтось бив його кістлявим кулаком.

Мати відкашлялась. — Тішуся, що ви з Філіпом помирились.

Помирились. Невже це стандарт подружнього життя, якого ми прагнемо досягти у нашій родині? — Ми ніколи не сварились, мамо. Це нелегко. — Було б легше, якби ви не жили у злагоді. Невже вона цього бажала? Щоб бив мене, щоб ми кидали тарілки в голову одне одному, щоб сусіди нарікали на галас? Було б тоді легше сказати: «Я нещасна. Хочу розлучитись»?

— Це ти сказала, щоб приїхав? — спитала.

— Ні, не я. Але розмовляла з ним кілька разів.

— Прекрасно! Дякую, що дієш за моєю спиною.

Мати була збентежена, вона гладила собі волосся. Потім тягла себе за рукава, ніби щось дозволило їй утратити обличчя. — Я не знала, що робити. Ти тут, а він усе телефонує і телефонує. Справді, Мадлен, він такий чарівний! Ніколи не розуміла, чому не почуваєшся вдячною за те, що маєш. Чоловіки не стояли в черзі перед нашим будинком, щоб з тобою одружитись.

Я захлопнула кришку валізи, в результаті вона лише впала на купу брудного одягу, що в жодному разі мене не задовольнило. — А за що мені дякувати? Ти дивишся на це так, наче врятував мене, одружившись зі мною. Наче не вийти заміж — гірше за смерть. Чому це найважливіша справа, яку я зробила у житті? Що, якби ми не одружились і я… Поїхала би до Індії, працювала би з хворими на лепру чи робила би щось інше?

— Ти до цього не придатна.

— Не про це йдеться, — відмахнулась я і сіла на ліжко, мало не зваливши одяг, що залишався там, поки я шукала антациди. Я дивилась на матір, що стояла переді мною, з ідеальною зачіскою, тверда й пряма, наче ракета, що просто зараз зірветься у зліт.

— Мадлен, ти завжди була романтиком. Але в житті нема нічого романтичного. Більшість часу це цілковита нудота. Є лише справи, які треба зробити, рахунки до сплати, обов'язки до виконання, люди, яких треба умилостивити, вибір, який треба зробити. Ти вбила собі в голову, що життя — це веселка й сонячне сяйво.

— Ти трактуєш мене як дитину.

Вона зітхнула, відвела погляд від мене й подивилась у вікно. — Де в чому ти і є дитиною. Ясно, що не ціниш Філіпа й усе те, що тобі дано.

— Несправедливо казати так. Ти не знаєш, що відбувається між Філіпом і мною. Не відаєш, що відбувається в інших подружжях, у чужих домах.

— Ти не хочеш сказати, що він чудовисько. Добре вихований, бізнесмен, чемний. І такий гарний.

Я глянула на неї з-під опущених брів.

— Гарний — не риса характеру. — Вона зітхнула, схрестивши руки на грудях. — Кажу тобі, маєш бути щасливою з тим, що в тебе є. Ти марнуєш час. Знаєш, скільки ми з батьком чекали на тебе? Ти вже повинна мати своїх власних дітей, а ти, натомість, шукаєш якогось вимріяного життя, його не буває!

Я ніколи не бачила матір такою збентеженою. Так, як буває завжди, ніколи не бентежилась. Але вона ніколи так не підвищувала голосу. Ніколи з нею такого не було. Навіть коли я була дитиною, батьки розмовляли зі мною спокійно й розважливо. Коли я стала схильним до драматизації підлітком і влаштовувала битви, було зовсім недоцільно грюкати дверима і кричати, бо у відповідь я завжди чула їхні спокійні, розважливі голоси і не могла з ними сваритись.

— І ти більше нічого для мене не хочеш, мамо? Не хочеш, щоб я була щасливою?

— Те, що не дає тобі бути щасливою, — не твоє становище, Мадлен. І ніколи ним не було. Винна ти сама.

Я відкрила рот, щоб відповісти, але відразу його закрила, коли збагнула, що вона говорить.

Насправді, вона була невтомною, незручною, мене завжди дратувало те, з чим усі інші були щасливі. Але прагнула допасуватись. Випрямляла волосся, їла боби, крекери й домашній сир, хоча й не була найтовстішою дівчинкою на світлинах у шкільному альбомі, вивчала, як розмовляти на благодійних зборах, виконувала студентські обов'язки, запам'ятовувала розпорядження, привітання й пісні. Приєднувалась до організацій, до яких мала приєднатись, ходила на вечірки, на які мала ходити, давала гроші на благодійність, яку мала підтримувати, вийшла заміж за чоловіка, за якого мала вийти. І все-таки була нещасною. А всі довкола були щасливі. Отже, все через мене. Завжди все було через мене.

— Я більше не буду щитом, за яким ти ховаєшся. Ти повернешся, житимеш у злагоді з Філіпом, а не стогнатимеш, лежачи тут, як, мовляв, усе важко, коли насправді нема нічого легшого. — Мати підвелась, ніби нарешті сказала все, що прийшла мені сказати, обернулась і вийшла з кімнати, лишивши мене, як завжди, впевненою в тому, що я чиню неправильно, а всі довкола мають рацію.

Кажуть, що хвороба проявляється в тому, що ти знов і знов робиш те саме й чекаєш інших результатів. Отже, я вчинила так, як казала мати: стиснула зуби й зайнялась тим самим, чим займалась із того часу, як себе пам'ятаю, а тепер роблю це знову.

Я заприсяглась, що тепер буде інакше. Цього разу це спрацює. Я буду насправді отримувати насолоду від благодійної праці. Ходитиму з Філіпом у ті місця, куди він хоче ходити. Організовуватиму вечері для його колег, не дріматиму, коли розмовлятимуть про золоту цеглу, поросячі черева чи про що вони там розмовляють, — одного разу я насправді заснула, бо мала проблеми зі сном — ось у чому виявляється пояснення Теренса Мазера майбутнього у тому випадку, коли взаємні резерви спрацювали. Може, коли б я була такою за тих часів, коли ми одружилися з Філіпом, він був би теж не таким: чарівним, романтичним, привітним.

Я могла це зробити. Могла стати такою жінкою, якою мати завжди хотіла мене бачити, якою хотів бачити мене Філіп, якою я сама хотіла бути. Така жінка ніколи не мучить себе думкою, що все могло бути інакше. Бере те, що їй дано. А хіба насправді мені було мало дано? Така жінка вчиться любити це. Вона не мала нічого кращого, до чого могла б піти. Не було Парижа, не було Себастьєна, навіть бабуся цього не втримала. Я маю таке життя, яке вибрала, яке заслужила, і можу знов його почати.

Глава двадцять четверта Марджі, 1924

Спочатку Марджі думала, що знайде нову роботу. Вона сказала собі, що залишиться, навіть якщо Себастьєн поїде. Париж став її містом, і вона не могла знести припущення, що поїде звідси, навіть коли його не буде.

Вона спитала міс Парсонс, чи немає таких місць, де б американські дівчата могли працювати, потім зібрала всю свою відвагу й спитала на рецепції клубу, чи немає десь нової роботи, але американських дівчат було так багато, до того ж, Марджі знала, що вона здалася такою сумною, зламаною і безбарвною, коли прийшла на співбесіду в деякі нові місця, що навіть не здивувалась, коли їй відмовили.

Однак, коли вона хотіла залишитись, мусила знайти роботу. Батьки не пришлють їй грошей, хіба що на квиток додому, і навіть тоді вона побачить, що пов'язано з цією щедрістю, навіть із такої далини.

Зрештою, це не мало значення. Марджі тяжко-тяжко захворіла.

Вона нічого не занотовувала до щоденника деякий час, і я могла лише скласти її подальшу історію з шалених листів від її батьків і телеграм, а потім із відповідей Роберта Велша, спокійних і докладних, упевнених і заспокійливих.

Марджі проводила цілі дні, гуляючи вулицями Парижа. Гадала, що вони із Себастьєном мають разом попрощатись із Парижем, однак, не бачила його з того вечора, коли він сказав, що від'їжджає. Яка різниця? Яка користь у великому прощанні, коли це все-таки прощання. Натомість вона збиралась поїхати з Парижа сама, тихо й спокійно. Попрощалась з Лібе, з Площею Згоди, з художньою галереєю, де бачила роботи Себастьєна, з вулицями, де вони розмовляли ні про що і про все. У кінці кожного дня купувала хліб, яблуко й шматок доброго сиру, несла все це до кімнати і їла, занотовуючи у щоденник. А потім лягала спати.

День по дню вона почувалася стомленою і підхопила різкий кашель, але пояснювала його шоком від стількох новин, болем у серці, бо мусила від'їжджати. Не зважала ні на фізичні, ні на емоційні симптоми. Нічого не планувала, не вивчала залізничних розкладів, не довідувалась ані про час відплиття кораблів, ані про квитки. До кінця місяця вона могла прожити на платню, а потім іще кілька тижнів на свої заощадження, але якось так вирішила, що коли не думатиме про це, воно й не станеться.

Коли одного недільного вечора вона лягла спати, звалена ще більшою втомою, ніж раніше, не могла вже заперечувати, що захворіла. Спала всю ніч з високою температурою й лихоманкою, перевертаючись з боку на бік, простирадла обмоталися довкола її ніг. Її розбудив біль у грудях, і, прокинувшись, вона закашлялась. Підвелася з ліжка, щоб піти до туалету, зауважила, що все в очах наче вкрите туманом, мусила зупинитись на півдорозі до ванної, щоб перепочити. Сиділа на унітазі, притулившись обличчям до холодної кахляної стіни, доки хтось постукав у двері, і вона пішла, напівпритомна, спотикнулась дорогою до кімнати.

Вона спала, одурманена гарячкою. Коли кашляла, біль у грудях ставав гострішим з кожним днем, і в середу, коли вона не прийшла на роботу, міс Парсонс зателефонувала до клубу. Жінка на рецепції погодилась подивитись, що з Марджі, побачила її заспраглу в ліжку, дівчина майже марила. Шкіра в неї горіла від температури, і вигляд у неї був такий, наче вона засмагла. Марджі кашляла з неприємним хрипом, і, хоча шкіра на дотик була гарячою, вона тремтіла від холоду. Жінка покликала міс Парсонс, та викликала лікаря, той не хотів підніматися сходами так високо, але все-таки оглянув її. Після пандемії іспанського грипу всі були схвильовані аж до істерики щодо хвороб. Але лікар не здавався враженим. — Пневмонія, — сказав він. — Їй потрібне морське повітря. На Лазурному березі є колонія Кавалер-сюр-Мер з дуже свіжим повітрям.

Міс Парсонс була певна, що проживання на півдні Франції зробить для Марджі чудо, але хто її туди повезе? Хто заплатить? Вона надіслала телеграму батькам Марджі, повідомила їх про все, вони відповіли також телеграмою, просили більше інформації. Але скільки інформації можна надати телеграмою? Обмежена комунікація, що дала у свій час Марджі розправити крила, знов і знов посилати батькам листи, повні брехні, а потім розважати їх історіями про музеї та детальними описами Сен-Шапель[111], тепер стала її ворогом. Крім того, що Марджі нічого не їла, атаки кашлю її знесилювали. Дороті підсовувала їй подушки, щоб та не задихнулась від рідини в грудях.

Марджі дрімала, прокидаючись від кашлю, її тіло дрижало від зусиль, у грудях хрипіло, вона мовчки плакала від болю. Деколи вона подовгу не спала, скляними очима дивилась у стелю, доки хтось, хто з нею сидів, лякався так, що кликав лікаря. Той казав, що з нею буде все добре від свіжого повітря й відпочинку, і давав їм ще пачку ліків.

Був лише випадковий збіг, що Роберт Велш, її кавалер з давно минулого першого балу, проїздив через Париж. Він жив у Європі вже п'ять років, батьки фінансували його перебування в надії, що син колись стане серйознішим. А той змінився, зробився старшим і більш замисленим, хоча й провів деякий час, попиваючи й залицяючись до італійських і чехословацьких дівчат.

Але батьки втомились фінансувати його веселе життя й почали вимагати, аби син повернувся додому. Він замовив квиток додому через Шербур, організував собі останню зупинку в Парижі, а приїхавши, знайшов телеграму від батьків Марджі, які благали привезти її додому. Так він і зробив. Зробив таку милість, піднявся в її кімнату на четвертому поверсі, вгамувавши чарівний, з претензією на образу вереск, який учинили дівчата, побачивши його, склав її щоденники й зошити в скриню, — в ту саму скриню, де я знайшла їх сімдесятьма п'ятьма роками пізніше. Потім спакував її сукні, черевики й новий паризький капелюх. Найняв носія, щоб спустив усе це з висоти четвертого поверху й відвіз до залізничної станції, а потім, коли настав час їхати, майже зніс її на руках униз вузькими сходами.

Роберт повіз її до Шербуру, купивши квиток у спальний вагон на таку коротку подорож. На корабель вони сіли разом. Він повів її до судового лікаря, той відмовився тримати її в ізоляторі, бо боявся заразитись, отже, Роберт провів її назад до каюти. Вільних кают більше не було, тож він купив їй квиток у свою. Її батьки ніколи про це не довідаються, а йому буде легше піклуватись про неї. Подорож тривала цілий тиждень, та Марджі здавалось, кілька хвилин, а може, кілька років. Лікар мав рацію, перебування на свіжому повітрі й далеко від бруду і диму Парижа полегшили роботу її легенів. Одного дня їй стало настільки краще, що вона змогла скупатись і помити голову, потім вийти на палубу й там посидіти, загорнутою у три рушники, відверненою від вітру, але на другий день вона так стомилась, що хотіла тільки спати, Роберт сидів поруч, клав теплі хустинки їй на ніс, щоб вона вихаркувала рештки рідини з легенів.

Хитавиця корабля в літніх штормах викликала нудоту й виводила з рівноваги, і вона відсунула тарілку супу, яку приніс Роберт. Коли вона прокидалась, відвертала обличчя до стіни, запам'ятовувала цяточки й спіральки деревини. Він розпакував кілька її книжок і деколи годинами читав їй. Слова пропливали над нею, як вода, але під звуки його голосу й похитування корабля вона спокійно засинала. Він залишив книги на її нічному столику, щоб читала сама, але вона не торкалась їх, а однієї особливо штормової ночі книги літали по кімнаті і вдарили Роберта по голові, коли той спав. Після того він тримав їх у шухляді.

Той тиждень на кораблі, коли він піклувався про хвору й мовчазну Марджі, змінив Роберта. Він пішов до салону пограти в карти і зрозумів, що не може зосередитись. Переодягся до обіду, але вийшов із-за столу, перш ніж подали десерт, подивитись, як вона, відсторонено кивав жінкам, що з ним фліртували, навіть не давав обіцянок, яких не дотримається, уникав балів і вечірок, на які його ласкаво припрошували, натомість проводив вечори у каюті з Марджі, читав їй, коли вона заплющувала очі й боролася з нудотою й болями у шлунку, що спричиняла хитавиця на морських хвилях, шукав стюардів, щоб узяти нескінченну кількість гарячої води для компресів на груди й холодної, щоб утишити пропасницю. Він повісив смокінг і вештався весь час у фланелевих брюках.

Спостерігаючи, як вона спить, Роберт згадував, як вони розмовляли у ніч її першого балу, які були молоді, дурні й романтичні, думаючи, що світ належить їм, і не думаючи про наслідки. Вона була відвертою й оптимістичною, не така, як дівчата, що їх знав, — на підборах і з бальними книжечками. Тепер вона була такою беззахисною, а він почувався винним, що забрав її з того місця, де, як казала, вона мріяла бути.

Коли вони прибули до Америки, батьки зустріли їх і забрали дівчину, і він пішов додому сам, ступив на родинний поріг стомлений, лишивши позаду на вулиці купу багажу, зі сплетенням гірких почуттів у душі: розчаруванням і жалем за минулими роками, і без досягнень, якими міг би похвалитись, із тривогою перед майбутнім, що має зустріти, і дивне почуття самотності охопило його, коли він стомився від матері й домових слуг, йому бракувало Марджі.

А Марджі їхала додому в потязі, не промовивши ані слова, повільно піднялась нагору до своєї спальні, і це зусилля викликало в неї недолікований кашель. Вона зачинила двері й заплющила очі й робила вигляд, що спить цілими днями, обдумуючи, що втратила і що має тепер робити. Париж вислизав у спогадах, яскравий колір полуденного сонця на будинках уявлявся болісно невизначеним, вигуки лахмітників і продавців квітів зробились нечіткими, глухуватими, яскравість і воля ввижалися туманними, як марево. Пробула там лише кілька місяців, але здавалась собі новою, недосвідченою, надто рано поринула у темряву батьківського дому, міркувала, як житиме і що чекає на неї попереду.

Дивно, було так болісно, що її почуття до матері змінились. Квола й спорожніла, вона бачила, як та метушиться, ходить будинком, виходить і заходить до її кімнати, прохає кухаря принести тост чи бульйон або зварені фрукти, важкі й солодкі. Вона сумувала за свіжими фруктами, що їла в Парижі, і їхні запах та колір ще були яскравими. Мати не читала Марджі, як це робив Роберт, і вона відчула, що їй бракує його низького, твердого голосу, якоря в постійній хитавиці океану, маленької закритої каюти. Однак, коли будинок стихав увечері, мати приходила до кімнати Марджі й просто сиділа біля ліжка, тримала її м'яку спітнілу руку у своїй твердій сухій долоні.

Марджі згадувала школу, як мати приходила доглядати її сусідку по кімнаті Люсинду. Невже вона чекала моменту, коли буде беззахисною, щоб потурбуватись про неї? Уперше за багато років, як думалось Марджі, вони не перебувають у стані війни.

Пневмонія минала, та вона ще й досі почувалася змученою і стомленою. Часто спала, розуміючи, що це було її спробою втекти й забутись. У снах вона ще була в Парижі, гуляла з Себастьєном вузенькими брукованими алеями Латинського кварталу, знаходила секрети міста й відкривала їх для власної насолоди. У снах відчувала запах квітів у Тюїльрі та сміття в проходах поза будинками, поту й парфумів у «Зеллі» і масного димку, що піднімався від круасанів у булочній, коли вона поверталась додому особливо пізно. Їй снилось, як грав джаз у нічних клубах, снились концерти в садах, нескінченні бесіди в кав'ярнях, і вона пропливала крізь усе, у світі й поза ним. Уві сні у неї ніколи не боліли ноги, хоча вона гуляла містом і танцювала. Уві сні бесіди закручували її у свою коловерть, кожен нерв її тіла був пильний і стояв на чатах, вона могла писати годинами й пальці не зводило судомою, вона ловила кожен запах, кожен звук, кожен смак, кожне почуття. А коли прокидалась, прагнула заштовхнути себе назад, у сон, і якщо це не виходило, часом гірко плакала, що вхід до Парижа заборонено їй навіть у снах.

— Що я робитиму тепер? — питала вона себе, сидячи сама у своїй кімнаті. Її голос порожньою луною відбивався від стін.

Коли вона зміцніла, виявилось, що є більша проблема, ніж віддаленість від Парижа. Хоча її легені стали здоровими й пропасниця не поверталась, вона навіть починала гуляти в сквері, але швидко втомлювалась, вигляд їжі викликав нудоту. Що б вона не їла, в роті був металевий присмак, і хоча вона надто схудла під час хвороби, груди її були дивно великі й ніжні.

Попри те, що вона жила за тих часів, коли це не обговорювалось, але ж багато читала й слухала розмови в коледжі й клубі і точно знала, що сталося. Вона була вагітною, батько її дитини за океаном був обіцяний іншій, і життя її скінчиться, коли батьки довідаються.

Глава двадцять п’ята Мадлен, 1999

Поки мене не було, місто відтануло. Я могла гуляти пляжем, і мороз не забивав дихання, щоки горіли не від холоду, а від швидкої ходи. Весна пофарбувала все в затишне й зелене. На вікнах у ящиках з'явились квіти, їх винесли на повітря по довгій зимовій сплячці. Студенти коледжу йшли на заняття в шортах і сорочках з короткими рукавами, їхня ніжна шкіра вкривалась сиротами на вітру, вони наче могли принести літо, роблячи вигляд, що воно вже настало. На жінках були сукні з квітковим принтом, замість похмурого сірого зимового одягу, і небо розлягалось над нами, широке й блакитне, поцятковане хмарками.

Я сказала собі, що це мій найкращий шанс полагодити з Філіпом. Однак, коли до того дійшло, я не спромоглася ні на що, крім чемності, ніби ми були зарозумілими вихованими знайомими, яким доводиться жити разом. Я зробилась дивно скромною, одягалась у ванній, спала у важких зимових піжамах. Відчуженість і віддаленість між нами не розтанули від теплої погоди. Часом я дивилась, як він обідає або кляне гру в телевізорі, і думала, хто він такий, яким є насправді. Довгий час я припускала, що єдина ховаю щось у серці і тільки я маю власні бажання. Однак, звичайно, секрети має кожен з нас. Коли б я не знала цього раніше, бабусині щоденники мені б відкрили. Уявити тільки, який секрет вона мала: її дитина була не від її чоловіка. Я мала безліч питань, але не було кого питати. Чому Роберт Велш погодився ростити мою матір як свою дитину? Чи сказала бабуся Себастьєнові? І чи знала мати?

Я не знала, як почати тему. А що, як насправді не знала? Казала, що не читала бабусиних щоденників, і, зважаючи на їхні досить прохолодні стосунки, я не здивувалась. І я не хотіла бути тим, хто принесе їй цю новину.

Я поховала свої питання, хвилювання й нескінченні сумніви в роботі. Подвоїла робочі години в музеї Стаблера, крім проведення екскурсій, працювала в школі для обдарованих. Ходила на збори комітетів, і коли зловила себе на тому, що порпаюсь у власних нотатках, підняла руку й запропонувала себе як волонтера. Виявилось, що це буде щорічна реєстрація бібліотечного благодійного фонду, до того ж, я мусила знайти виступаючих на наступних зборах жіночого клубу. Спочатку я пишалась цією роботою, і зрозуміла також, чому мати любить свої заняття. Я мала мету, мала для чого підводитись уранці з ліжка.

Попри те, що я дивувалась власним результатам, моя компетенція у виконанні цих завдань не розв'язувала проблеми. Отже, я поринала в цей світ глибше, голосно сміялась із жартів Філіпових колег, накладала посмішку на обличчя, коли сиділа за столом реєстрації на аукціоні Стаблера, видавала бейджі й писала номери з такою агресивною чарівливістю, що, гадаю, декого злякала.

Однак, ніщо не покращувало мій стан. Я їла антациди, як льодяники, шикуючи в кухонній шафі порожні коробки, і вони звинувачувально дивились звідти на мене, коли я хотіла дістати тарілку.

Я намагалася згадати, коли була щасливою хоча б один раз, крім цих двох тижнів у Магнолії. Час, коли я була хоч якось пов'язана з тим, що роблю, і з гіркотою зрозуміла, як мало такого відбувалося в моєму житті. Волонтерство в музеї Стаблера. Коли жила сама в Магнолії до одруження.

Перед тим, у школі. Малювала. Вирізала декорації й бачила, як із нічого виринає щось, а потім театр перетворювався на щось інше, цілком інакше. Робила плакати до виборів Ешлі, виписувала й виписувала її ім'я, доки починала писати його краще, ніж своє власне. Допомагала робити мозаїку, що розповсюджувала свій уривчастий блиск на весь шкільний коридор, приклеювала скляні й керамічні квадратики до штукатурки, аж пальці вкривались мозолями, а руки ставали липкими від розчину. Допомагала верстати літературний журнал і журнал живопису, схилялась над сторінками з ножем, гострим, мов скальпель, обрізала свавільні краї, а вони знов вистрибували, шукала оповідання для публікацій. Робила те, що ставало часткою мене, це було так, наче я наділа маску, під якою жарко й важко дихати.

Одного пополудня, коли сонце було ще високо й яскраво світило в небі, освітлюючи ціле місто, і всі несли в руках пальта, не одягаючи їх, підводили обличчя до неба, моргали на світло, наче метелики, непевні й трохи злякані, ніби ніколи його не бачили, я раптом опинилась на вулиці в Бактауні, серед магазинів. У кварталі, що був майже сучасним. У чистому вікні у підвалі низького цегляного будинку побачила вивіску: «Наймаємо в оренду студію».

Згадала про запрошення міс Пайн до класу малювання і подумала, чи не те саме це місце. І щось примусило мене зупинитись, щось примусило відчинити скляні двері й увійти всередину.

Усередині будинок був яскравий, з блідою й потертою дерев'яною підлогою, і сонячне світло лежало на ній веселими широкими квадратами. Приглушені звуки радіо й голосів линули вниз зі сходів, дошки підлоги м'яко постогнували, коли на них наступали. Над входом, який служив галереєю, стіни були завішані світлинами, а далі — ряд дверей, припускала, що вони вели до студій. На одних з них було написано «Офіс», і коли я постукала, чоловік висунув голову, тримаючи двері майже зачиненими, ніби боявся, що я нападу на нього.

— Що ви хотіли? — спитав він. Не могла не згадати про чоловіка біля воріт Смарагдового міста в країні Оз і прикрила рот рукою. Щоб приховати посмішку.

— Побачила вивіску, ніби винаймається студія. — Я не знала, чому розмовляю як підліток, ставлю напівпитання й від ніяковості тремтять коліна.

— Ага, це на третьому поверсі, хочете подивитись?

— Дуже хочу. — Невже він не носив брюки й тому висовував із-за дверей лише голову?

На мить він зник, цілком зачинивши двері, потім з'явився знов, висунув руку й поклав у мою долоню ключі. — Номер 314. Сходи он там. — Він показав у протилежний бік коридора. — Принесіть ключі, коли закінчите, — потім знов зачинив двері, але не раніше, ніж я побачила солідні джинси кольору хакі. Який би секрет він не мав, це була не безштанність.

Проходячи коридором, я зазирнула у широкі скляні двері й побачила класну кімнату. Це було тут. Вона була такою, як я собі й уявляла: світлою й провітреною, з мольбертами й ослінчиками, що ніби чекали з високою платформою в другому кінці, де має стояти модель або вчитель. Поклавши руку на скло, я схилилась, і від мого дихання на ньому утворилось коло. Я уявила міс Пайн, що, подзвонюючи, рухається кімнатою. Уявила, як сиджу, примостившись на краєчку ослінчика, ноги зігнуті під однією з дошок, пензель рухається мольбертом, заповнюючи порожнечу тим, що бачила й не бачила. Може, коли малювали, лунала музика, раптові розмови й сміх підкреслювали мовчанку творіння, і я стану частиною чогось такого, чого ніколи не відчувала, і мені буде все одно, скільки людей мене оточують.

Нарешті я пішла далі й знайшла сходи. Коли лізла ними вгору, вони дзвеніли піді мною, звуки музики ставали голоснішими, коли йшла на другий поверх, і стали знов тихшими, коли досягла третього. Нагорі було тепліше, сонце потрапляло крізь вікна, як у теплицю, і було таким ласкавим, наче я знов була у Магнолії. Бачила, як працювали люди, коли вона йшла коридором: минала впевнений рух гончарних кругів, вдихала багатий гострий запах глини, чула дзижчання й тверді постукування, які не могла визначити. Нарешті вона всунула ключ у замок кімнати 314.

Будинок був, швидше за все, відкритим складом, який тепер поділили на маленькі студії, і ця була крихітна: коли б вона стояла посередині, торкалась би обох протилежних стін руками. На задній стіні — широке вікно, і хоча вже смеркалось, кімната буде сонячною вранці, і в ній не бракуватиме місця для стільця й шафи, для приладдя й одного або двох мольбертів. Уявила, як приходжу сюди вранці, зачиняю двері, щоб віддалити галас і дзижчання міста, сьорбаю помаранчевий сік, коли розкладаю пензлі, як хірургічні знаряддя, дозволяючи світлу малювати на полотні й показувати, де треба малювати. Вірджинія Вулф казала, що письменники повинні мати свій власний простір, може, художники також його потребували. Кожному потрібна своя кімната, де від нього ніхто нічого не очікує, де не треба йти на компроміси, де можна бути людиною, якою ти себе почуваєш.

Музика, приглушена або тиха, просочувалась крізь стіни, запах фарби, глини й вугільних олівців — усе це означало, що це можливо. Усі ці люди робили те, що вони хотіли, аби сталось. Я не сама. Не було чого боятись. Мій дід був художником, бабуся — письменницею. Моя креативність не була випадковою. Була моєю долею.

Коли я прийшла додому, гадаю, було вже пізно, але насправді ми ніколи не мали спеціального часу обіду. Філіп часто їв у офісі або де-інде зі своїми клієнтами, а мій обід зазвичай складався з того, що я знаходила в холодильнику: йогурту, стейку, що лишався від обідів Філіпа, і жменьки макадамії[112] та, може, солоного огірка. Очевидно, цього вечора він особливо чекав на моє повернення, щось приніс з роботи і був сердитий, що мене нема.

— Де ти була? — спитав він.

Я не хотіла йому розповідати. Він не розглядав моє малювання як компроміс, на який пішла, щоб повернутись сюди, за те, що терпіла стільки всього, чого не хотіла. Але я зробила, як моя мати, а це ніколи не спрацьовувало. Не хотіла, щоб це тривало завжди, не зараз, коли довідалась, що маю можливості для чогось більшого. — Дивилась на художню студію.

— На художню студію? — Він глянув на мене так, наче я сказала йому, що полювала на одноногих єдинорогів. — Навіщо? — Його хвилювання можна було зрозуміти. Він не знав жодної жінки, яка б мала інші хобі, ніж купівля й нарікання на невісток, а єдиними хобі серед чоловіків, яких знав, були гольф і невірність. Була на сто відсотків певна, що він не перейняв жодного захоплення з вище згаданих, але то була лише справа часу.

— Ти знаєш — щоб займатись живописом.

— Тобто малювати?

— Так, малювати. І креслити. І, не знаю, може, робити колажі. Те, що буде мені до вподоби.

— І хто за це плататиме? — спитав він різко, і я зрозуміла, що він розсердився не на жарт. Ніколи не питав, на що витрачаю гроші, мабуть, тому, що майже їх не витрачала. Радість почала зникати, і кімната довкола мене зробилась темнішою. Філіп сплачував рахунки. Коли він не хотів за це платати, не мусив, хто б заперечував. Тому у жінок має бути своя праця, власні гроші, гадала. Тому і я цього хочу. Як бабуся.

— Я не заперечую проти того, щоб працювати, — мовила я спокійно. — Я хотіла працювати. Це ти не хотів мені дозволити. — Могла б заперечити проти багато чого, порівнюючи себе з іншими жінками, які, знала, викуповували нудьгу й біль. Але не було, фактично, фінансових розрахунків. Не йшлося про це. Йшлося про контроль.

Не відповів. Натомість роззирнувся по кухні й промовив. Увесь час працював. Хочу їсти. Дзвони, коли прийдеш пізно.

— Чекай, про що це ти? Невже у нас були плани? Чому вважаєш, що запізнилась?

Зітхнув, схвильований, наче просила його пояснити основні засади наших стосунків. — Час обіду минув.

— Вибач. — Я не знала напевне, за що вибачаюсь. Сіла на краєчок канапи, наче побуду тут лиш мить. — Якщо ти не хочеш спробувати, Мадлен, не знаю, чому так турбуюсь.

— Спробувати що? — спитала. Вона була збентежена. Склалося так, буцімто Філіп вів бесіду про щось інше і не пояснював, про що йдеться.

— Це, — підняв руки, наче захищаючись. Стояв позаду кухонного острівця. Пляшка вина, напівпорожня склянка, корок і штопор вишикувались перед ним у рівну лінію. Усе навколо Філіпа було таке упорядковане.

І це навіть захоплювало: здавалось, його викарбувано з пластику. Коли вони щойно одружились, вона не могла відірвати від нього погляду, чому його зачіска має такий ідеальний вигляд, наче він зачесався вранці й цілий день, і ніщо у світі, не могло зрушити навіть волосинку. Чому його піджаки були ідеально випрасувані, навіть на згині ліктів, як йому вдається не розлити ані краплі, коли він їсть, у той самий час моя зустріч з їжею схожа на битву, де весь одяг зазнає численних ушкоджень. — Ми… Наші стосунки. Не можеш просто піти? Поїхати до своєї матері? Не знаю, куди ще, але кожного разу в тебе поганий день.

— Річ не в тому, що в мене поганий день. Так буває кожен день.

— Отака моя Мадлен. Завжди на щось нарікає.

— Філіп, я тобі навіть не подобаюсь. Навіщо зі мною одружився?

— Ну звичайно, ти мені подобаєшся! — глузував він. Штовхнув штопор по стійці, і той дратівливо задзеленчав. — Ти — моя дружина.

— Сам знаєш, ці дві речі між собою не зв'язані. Знайома з подружжями, в яких люди ненавидять одне одного.

— Я не ненавиджу тебе.

— Ну, це чудово. — Яка підтримка нашому подружжю! Нарешті він сказав, що я йому подобаюсь і що він не відчуває до мене ненависті. Коли я була молодшою, не мала ані бойфренда, ані надії хоч на щось, мріяла про стосунки, яких хотіла, про чоловіка, в якого закохаюсь. Мріяла про того, з ким насправді розділю своє життя. Він буде письменником, сидітиме за друкарською машинкою, створюватиме прекрасні поезії або романи, а я сидітиму в зручному шкіряному кріслі перед вікном, з якого литиметься сонячне світло і я робитиму ескізи. Наше життя буде цікавим і радісним, ми сміятимемось й готуватимемо обід, читатимемо вечорами біля каміна одне одному. Наша пристрасть буде легендарною, наша жага буде постійною, вона жеврітиме, і досить буде однієї іскри нашого погляду, щоб вогонь став яскравим, високим полум'ям. Ми не матимемо секретів одне від одного, прийме він мене такою, якою я є, казатиме, що я вродлива, повірить у те, що я вродлива, називатиме мою безладність славетно артистичною, мою іронію вважатиме веселою, створимо країну з нас двох, даватимемо в неї візи тільки тим, хто нас любить так, як ми любимо одне одного.

Потім я перестала вірити у ці романтичні мрії. Мій уявний чоловік і постійне клацання його друкарської машинки, недбалість його зачіски і його зовсім не ідеальні руки на моєму обличчі зникли, відпустила мрію, дала їй відлетіти, як дитячій повітряній кульці, без жодних шансів повернутись. Натомість я вибрала легкий шлях, кохання, схоже на кохання всіх довкола мене: формальне, приземлене, що виглядає краще зовні, ніж відчувається всередині. Уявляла себе в мої шістнадцять, як малюю у вогкому, темному підвалі, при непослідовному освітленні кількох ламп, все для мене тоді було можливим і реальним, і в серці була туга за тим, що зрадила, проміняла на таку незначну ціну. Замість чоловіка, ідеального для мене, одружилась із тим, хто здається ідеальним для інших. Замість кохання, від якого співало серце, яке будило в мені все найкраще, я вибрала… Так, саме це. Я не кохала його. Він не кохав мене. Не хотіла більше прикидатись.

Можете подумати, що визнання, що не кохаєш власного чоловіка, спричинить паніку, трохи істеричний плач, але зі мною так не сталось. Натомість важкий камінь звалився з серця, і мені стало тихо й спокійно, тепер зрозуміла, що те, чого хотіла, не було помилкою. Все, про що мріяла, чого бажала, було правильним.

— Я хочу розлучитись, — повідомила свого чоловіка.

Поки я не сказала цих слів, не відала, що саме їх хочу промовити. І все-таки передчувала, що колись їх скажу, з першого дня нашого одруження. Не відчула раптової тривоги, коли вони пролунали голосно, їхня серйозність не змусила мене жахнутись. А за вікнами мчало місто, гуркотів транспорт, хвилі озера Мічиган ліниво накочувались на берег, люди гуляли, працювали, сміялись, їли, пили, боролись, кохались, і нічого не змінилось, крім того, що змінилось цілком усе.

Філіп не здавався здивованим, і чомусь брак його здивування не здивував і мене. — Не будь смішною, Мадлен. Не можемо розлучитись, — схилила голову, здивована його словами. Не «Я не хочу розлучення». Або «Нам не слід розлучатися» та «Не можемо».

— Чому ні? — спитала. — Ми дорослі, і я нічого не хочу від тебе. Твоїх грошей. Цієї квартири. Нехай усе залишиться тобі.

Тепер Філіп здавався роздратованим. — Не можемо розлучитись, — повторив він. — Подумай, який вигляд це буде мати. Подумай про мою родину. Подумай про мою матір. Подумай про свою матір.

Я надто довго боролась із тими самими думками, але тепер знаходила відповіді на всі питання. Це шанс, яким я мушу скористатись, — не йдеться про мою чи твою матір. Ми не мусимо жити разом тільки через те, як виглядатимемо. Не повинні. Нам треба бути щасливими. А коли будемо разом, жоден з нас ніколи не стане щасливим. Насправді ніколи!

— Отже, так. Ти розлучаєшся зі мною.

— Гадаю, так.

Запанувала коротка мовчанка, а потім його обличчя зморщилось гірко, зневажлива усмішка скривила губи. — Не знайдеш нікого, хто би з тобою одружився, — процідив він. — Ти огрядна, та ще й маєш чудернацьке почуття гумору. Не вмієш навіть підтримати розмову на вечірці, Боже мій!

От і все.

Мовчанка висіла між нами ще одну мить, а потім я заговорила.

— Дякую, — сказала я, і Філіп витріщився на мене. Ще одна чудна витівка, мабуть, подумав він, а для мене його слова були найкращим подарунком. Коли я навіть мала сумніви щодо мого рішення, у цей момент пам'ятала ці слова, твердість в його очах, завжди знатиму, що зробила правильно. Не вважала його порочним, але цей момент буде завжди, і коли б ми лишились разом, все однаково колись би вийшло назовні, виявлялось частіше й частіше, доки мої страждання перейшли б у розпач, і все гарне й радісне цілком загинуло б у мені.

— Не ночуватимеш тут сьогодні. Не дам тобі ні шеляга.

— Добре, — відповіла спокійно. Пішла до спальні, спакувала валізу другий раз цього місяця й вийшла з дому в ніч і невизначеність.

Глава двадцять шоста Марджі, 1924

Кілька тижнів по тому, як вони прибули до Вашингтона, Роберт Велш прийшов провідати мою бабусю. Вона майже не пам'ятала, як він прийшов їй на порятунок у Парижі, а спогади про нього на кораблі по дорозі додому були розвіяні втомою, хворобою й печаллю. Але коли її привели, щоб вона побачилась із ним у салоні, вона була шокована його зовнішністю. Він був змучений і блідий, з темними колами під очима. Костюм висів мішком на його тілі.

Коли вона увійшла до кімнати, він швидко підвівся й підійшов до неї, а коли вийшла покоївка, лишивши двері відчиненими настільки, наскільки дозволяла порядність, поцілував у щоку. — Марджі, так радий тебе бачити, маєш дуже добрий вигляд. Я турбувався про тебе. Як почуваєшся?

Вона прийняла цілунок і м'яко сіла на стілець, що їй підставив. Почувалась іншою. У кімнаті з нею сидів чоловік, яким вона була зачарована кілька років тому, а тепер почувалася спокійною й холодною, майже без емоцій.

— Дякую, краще. А ще дякую за те, що прийшов мені на порятунок. Вибач, але я була така хвора, що навіть майже не помітила, але, здається, ти був моїм лицарем у сяючій броні.

Роберт посміхнувся. Яка холодна й безсердечна. Він сів на стілець, подивився їй в обличчя. — Це лише щасливий збіг, що тоді проїздив через Париж, коли ти захворіла. Був радий допомогти.

— Щасливий збіг, — повторила Марджі, хоча й не була впевнена, що це дійсно так. Може, коли б залишилась, знайшла б нову роботу. Може, Себастьєн передумав би. Може… Зробивши зусилля, вона повернулась до розмови. — Яким здається тобі Вашингтон по такім довгім часі?

Очі Роберта заморгали, наче він збирався на силі. — Він інакший. Адже так? Як довго ти була в Парижі? — спитав він.

— Три місяці, — відповіла Марджі. Три місяці, п’ять днів і дванадцять годин, подумала. Завжди, подумала. Не досить довго, подумала.

— Отже, ти не мала досить часу, аби познайомитися з європейським стилем життя, усе там інакше, ніж тут, чи не так? Війна змінила їх. Там усе вільніше. Тут усе порівняно стриманіше.

Озираючись у тому самому салоні, з тими самими важкими меблями, тьмяними бридкими шпалерами, з тим самим каміном, запаленим попри спеку надворі — у будинку завжди здавалось холодно, — Марджі кивнула. — Так.

Кілька хвилин сиділи мовчки й Марджі уявляла, що обоє сумують за втраченою Європою, обоє хотіли повернутись туди. — Що робитимеш зараз? — спитала вона.

Відкашлявся. — Мене запрошено приєднатись до родинного бізнесу.

— Запрошено?

На його обличчі з'явився незрозумілий вираз, він знову заплющив очі. Схилився вперед, заговорив тихіше. — Марджі, ми знайомі з тобою довгий час.

— Багато років, — відповіла Марджі. Голос її був безбарвним. Невже таким і залишиться, міркувала вона. Що робити? Чи зможе вона колись поїхати до Парижа? Народить там дитину, житиме там? Там усе так дешево, це не потребуватиме багато грошей. Вона не зможе жити з дитиною в клубі, але знайде десь подібну кімнату, таку саму, маленьку, сонячну, вони житимуть там удвох. На що, відразу спитала її совість. І куди ти подінеш дитину, коли працюватимеш? Іскорка надії, що жевріла в серці, готова ось-ось спалахнути, погасла під важким чоботом реальності.

— Будемо чесні одне з одним. Зможемо?

Марджі дивилась на нього, не відповідаючи. — Звичайно. — Чому ні? Яка користь із цих загадок? Усі правила ввічливості й обмежень, що вона мала тут, коли йшлось про поведінку в суспільстві, вивітрились із неї в Парижі, залишки були розчавлені натиском усіх людей, з якими вона була знайома, художників, бесіди яких виливали потоки емоцій, бо вони могли пристрасно сперечатись про сюрреалізм, про мрії й зашифровані послання кубізму, дивились на світ іншими очима. Який сенс у тому, щоб висловлювати почуття, яких не маєш?

— Батьки казали, якщо не приєднаюсь до їхнього бізнесу, коли не влаштуюсь, мене не фінансуватимуть. Сказали, що бавився надто довго, час стати дорослим.

Повернулась покоївка, принесла чай з великими тістечками без смаку, хоча їх ніхто не просив, і Роберт швидко відхилився на спинку стільця. — Дозвольте розлити? — спитала.

— Ні, дякую, — відповіла Марджі, покоївка кивнула й вийшла. Коли двері зачинились знову, Марджі обернулась до Роберта. — Мені поставлено такий самий ультиматум. Що збираєшся робити?

Роберт невиразно посміхнувся до неї. — Збираюсь приєднатись до родинного бізнесу і влаштуватися.

— Саме цього хочеш?

Він підняв руку до голови й без потреби поправив волосся. Коли голився, пропустив місце, Марджі бачила щетину на межі щелепи, і це пом'якшило її ставлення до нього, вона зрозуміла, що попри всю його браваду, він був лише людиною. Людиною, доброю до неї. Це важко було помітити через власний біль і страх, її страждання вкривали все прозорим туманом. Світло переломлювалось, і в ньому було видно лише рани на її серці, вона не бачила ран інших людей.

— Ні, — промовив нарешті. — Це справедливо, чи не так? Вони підтримували мене, роками дозволяли робити те, що я хотів, на заміну ставили лише кілька питань, як охоронці. — Він кивнув Марджі, й та посміхнулась до нього, ніч, коли був її охороною, промайнула швидкою згадкою. Тепер він говорив майже словами Себастьєна. Обов'язки. Борги треба сплачувати.

— А моя сестра, Ліза. Ви ходили разом до школи, еге ж?

Марджі кивнула.

— Незабаром виходить заміж. Батько старіє.

— Ти говориш точно як один мій знайомий. — Вона згадала Себастьєна, на обличчі в якого був той самий вираз відмови, і погляд його був так само стомлений і водночас рішучий. Якими схожими вони були, такі самі мрійники, в них було стільки надії! А тепер вони всі троє схилились під тягарем обов'язків, які, присягались, ніколи не візьмуть на себе.

— Не думаю, що моя історія єдина у світі, — відповів Роберт поважно.

— Ти прийшов сюди, щоб розповісти мені про це? — Марджі раптом стомилась. Між ними стояв чай, обоє до нього не доторкнулись, напій би втишив її шлунок, але вона не мала сили потягнутись до нього й налити собі.

— Ні. — Роберт поворушився й розправив плечі. Він натягнув брюки на коліна, розправив піджак. — Батьки висунули переді мною ще одну вимогу.

— О? — Марджі потяглась за шматочком цукру, поклала його на язик. Він танув, трохи солодкого в житті, що незабаром стане таким гірким.

— Хочуть, щоб я одружився.

— Напевне, хочуть. — Адже всі батьки хочуть цього. Їхні діти завжди були пішаками в шаховій грі між родинами. Завжди так було, і, коли ніхто цього не зупинить, завжди так і буде. Марджі знала, що це справа часу, з ким її одружать, з містером Чепменом, а може, з кимось іншим, схожим на нього, це не важило, вона піде тим самим шляхом, що й інші дівчата до неї. Так і є, тільки би вдалось додати маленького друга до її віна. — Браво! І хто та щаслива дівчина? — Слова тяжко виходили з неї, вона шкодувала про це, бо не гнівалась на нього. Лише серце її спорожніло, воно було сухе й тверде, наче крижинка, усередині якої не було нічого, крім повітря.

— Ну, — промовив Роберт, знову схилився вперед і м’яко взяв її руку у свою. — Сподівався, що ти будеш нею.

Глава двадцять сьома Мадлен, 1999

Я дозволила собі спостерігати за матір'ю так обережно, як ніколи до цього не робила. Пурхання тонких пальців, ніжна зелень очей, таких не схожих на мої, високі вилиці, нахил голови. Я міркувала, звідки ці рухи, чиє відлуння минулого відгукується в ній: чи Себастьєн пив каву так, як зараз робить це вона? А її обдарованість у садівництві? Її вміння керувати кризами, говорити на публіці? Як вона ходить, маленькими, швидкими кроками, майже навшпиньках, мати завжди була загадкою для мене, а от іще одна зовсім нова таємниця.

Як я могла не бачити цього раніше? Згадала бабусю, що була зовсім такою, як я, з широкими плечима, важкими стегнами, неслухняним волоссям, і діда, високого і сухорлявого, з чорними очима.

А ось моя мати, білявка, тоненька й маленька, точно така, як бабуся описувала Себастьєна.

Те, що моїм дідом був Себастьєн, не вразило мене так, як я, скажімо, дізналась би, що маю іншого батька. Але тепер я дивилась на матір інакше, переробивши ланцюжок зв'язків: бабуся, мати і я.

Вона читала газету, і та лежала перед нею розгорнутою на канапі, відкрита на світській хроніці. Я бачила зубасту посмішку Біллі Хатавей на одній з великих світлин, низку перлів розміром десь зі шматки мармуру у неї на шиї, що нагадували комір. — Отже, ти повернулась?

— Так. — Я з'явилась у неї на порозі хіба що з більшою кількістю валіз, ніж у мої останні відвідини, лише раз на мене глянула, кивнула, відступила, відчинила переді мною двері, навіть не запрошуючи увійти. Ну, так, у даному випадку це не означало: «Дім — це те місце, куди тебе запросять і пустять, коли б і звідки ти не прийшов», але: «Дім — це те місце, куди ти можеш прийти й тебе пустять, але не завжди зрадіють цьому».

— І що це означає? Як надовго ти приїхала?

— На стільки, на скільки витримаєш. Гадаю, ти знаєш, що я маю на увазі. Я пішла від Філіпа.

Мати вивергнула з себе довге, неквапне зітхання, наче в ній утримувався центнер повітря. — Розумію.

— Дійсно? — спитала я, розраховуючи на стрімку атаку. Її відповідь була далека від радісної.

— Що ти хочеш від мене почути? Хочеш, щоб я стрибала від щастя? Організувала тобі святкові салюти?

Я зморгнула лише на її іронію. Вона мала рацію. Зрештою, що культурно-пристойне можна сказати, коли вас повідомляють, що збираються розлучатись? «Дуже шкода?» чи «Мої гратуляції?»

— Не будь злою, мамо.

— Я не зла, — відповіла вона, хоча саме так, власне, чинила. — Просто не знаю, чого чекаєш, аби я тобі сказала. Мушу бути схвильована твоїм розлученням?

— Ти могла б мене підтримати. Я б ніколи цього не зробила, якби не вважала цілком правильним.

— Отже, ти в усьому певна.

— Так, певна. — Тоді я мало в чому була впевнена, моє майбутнє відкривалось переді мною, мов прірва. Єдине, в чому я була певна на сто відсотків, що в цьому майбутньому немає місця для Філіпа, і від цього мені буде набагато краще.

— Ну, вибач. Не знаю, як поводитися. Раніше ніхто з нашої родини не розлучався.

— Так ось що тебе турбує? Що я перша, хто розлучається в нашій родині? А до мого щастя ти байдужа? Чи тебе лише турбує, який вигляд ти матимеш в Асоціації жінок?

Материні очі блиснули на мене твердою яскравою зеленню.

— Звичайно, твоє щастя не байдуже для мене. Ти моя донька.

— Тоді чому на протязі всього життя ти критикувала мене? Робила мене нещасною?

Сльози стискали мені горло, я ненавиділа їх, намагалась проковтнути. Я не любила, коли мене змушують почуватися кволою, коли не панувала над собою, поводилась, як дитина. Не плакала, коли йшла від Філіпа. Почуття, які я в нього вклала, давно покинули мене, плакати було б дивним. Але мати… Від неї я ніколи не могла захистити мого серця. Хоча вона стільки разів принижувала мене, я ніколи не припиняла бажати її схвалення.

— Я намагалась зберегти тебе. Берегла тебе від виборів, які б потім розчарували. Хотіла врятувати тебе від болю. Ніколи, в жодному разі не хотіла робити тебе нещасною.

— Робила. Завжди робила. — Я тремтіла від довгого, глибокого дихання. — Ти не хотіла, щоб я малювала. Хотіла, щоб ходила на танці, а я ненавиділа їх. Хотіла, щоб я пішла до коледжу, а я хотіла лише поступити до школи живопису. Хотіла, щоб я лишалася з Філіпом, а я хотіла розлучитись. Ти хотіла, щоб я була тобою, однак, я — це я, якою б безладною й непристойною і зламаною не була.

Материне чоло, звичайно гладеньке, тепер зморщилось, і вона дивилась на мене зі справжнім болем. — Я хотіла, щоб твоє життя було легким, Мадлен. Усі шляхи, які ти вибирала, розбили б тобі серце.

— Звідки ти знаєш? Звідки ти знаєш, якщо не дозволяєш мені спробувати? Це так само, як з бабусею, — сказала я, хитаючи головою. Я зняла тканину з ящика на столі й вишмаркала ніс, голосно, бридко, не звертаючи уваги на те, чи схожа при цьому на леді, чи приваблива. Я покінчила з цим. Покінчила із зображенням тендітності, покінчила з претензіями на вроду і делікатність — з усім, чим не була й не хотіла бути.

— Що ти хочеш сказати?

— Вона хотіла жити в Парижі. Хотіла писати. Хотіла жити за кордоном, не хотіла виходити заміж і мати дітей, та нічого з цього їй не було дозволено. Урешті-решт вона зробила все так, як і її мати.

— Але хіба це не найкраще? Сталося як сталося. Хіба погано, що вона вийшла заміж за твого діда й не мусила турбуватися, звідки дістане їжу, що мала свій власний дім? Вона страждала, бо хотіла того, чого не могла мати, а єдине, чого хотіла я, — це врятувати тебе від усього цього.

— А єдине, чого хотіла я, — вибирати самій.

Склавши руки на коліна, мати на мить опустила очі. — Розумію, — промовила вона. — Не хочу вибачатись за те, що хотіла тебе вберегти. Врятувати від поразок. Але розумію. — І вперше, здавалось, мати чує мене.

Сльози усе ще текли, і я знов вишмаркала ніс, довго, бридко й непривабливо, поки знов змогла дихати нормально. — Вибач. Вибач, що розчарувала тебе. Вибач, що я не така донька, яку ти хотіла мати. Вибач, що я не Ешлі Хатавей. Вибач, що люблю те, що тобі не подобається.

Мати дивилась на мене здивовано. — Ти любиш те саме, що і я.

— Про що це ти? Збори благодійних комітетів наштовхують мене на думку різати зап'ястки ножем для масла. — Я знов голосно висякалась. В очах пекло, вони спухли, раптом я відчула скажену втому, отак лягла би, заснула і спала довго-довго, наче принцеса з казки.

— Я не про це, — промовила мати, відмахуючись від мене своєю тонкою рукою. — Ми любимо читати, любимо живопис. Любимо робити гарні речі. Мій сад, твої картини. Ми обидві схожі на мого батька.

Я підвела брову, думаючи про мого діда, він, як і батько, ховався за якою-небудь жахливою фінансовою газетою, і вважав, що облігації будуть гарним дарунком дітям. — Я нітрохи не схожа на діда.

— Не на діда, — сказала мати м'яко. — На мого батька.

У мене розширились очі, дихання спинилось у грудях. — Ти знаєш? — вимовила я на одному диханні.

— Звичайно, знаю. Читала щоденники й листи.

— Ти казала, що не читала.

— Про це так важко говорити.

У мені закипали безліч питань. — Чи ти коли-небудь розпитувала її? Розмовляла з нею про це?

Мати похитала головою. — Ні. Не думала, що можу. Ми з матір'ю ніколи не були близькі. Але я зрозуміла чому, прочитавши щоденники. Гадаю, я нагадувала їй про нього.

Отже, в родині виникла відчуженість. В очах моєї матері була печаль, яку я раніше не помічала, і серце моє боліло за неї й за мене. Як ми змогли прожити все життя, брешучи одна одній? Як вона могла заради мене відмовитись від самої себе? Чому в моїй родині жінки так прагнули зробити себе байдужими до всього, пригладжувати волосся й приховувати під ним почуття, ставати відчуженими й замороженими? Мати виявляла себе лише тоді, коли займалась садівництвом. Відвернувшись, я визирнула у вікно й зрозуміла, для чого був цей прекрасний сад: він був живописом моєї матері. Її сади були картинами: колір, форма й порядок, експеримент і творчість, бруд і народження, успіх і поразка. — Ти нагадувала їй про Себастьєна?

— Так.

— І ти ніколи не мала шансу з ним зустрітись?

— Він загинув під час Другої світової війни. Жив у Бордо, коли німці захопили місто. А я нічого не знала, дізналась лише згодом.

— Мені так шкода, — сказала я. Я згадувала свого батька, його заспокійливу присутність, сумувала за звуками його голосу. Однак, принаймні, я знала його. Моя ж мати навіть не була знайома зі своїм батьком. — Ти бачила світлину? — спитала я. Мати кивнула. Вона пройшла вздовж полиць біля вікон і дістала з однієї з них альбом. Пам'ятаю, дитиною гортала його сторінки, переді мною проходили безіменні обличчя предків, вони були в дивному одязі, із застиглими позами, у старих машинах, а позаду розлягалося спокійне небо й далекий обрій, але ніколи не були зв'язані зі мною, я не розуміла, що, власне, нас єднає.

Знімок було зроблено в кав'ярні. Себастьєн — мій дід, подумала я — сидів у кріслі, обіпершись на спинку, витягнувши довгі ноги перед собою. В одній руці він тримав цигарку, легко посміхався у камеру. Десь далеко я бачила жіночі ноги під столом у черевиках на ремінцях, щиколотки навхрест. Коли фотограф знімав, вона відвернулась, і я бачила лише край щелепи й лінію шиї. Волосся сховане під капелюхом. Може, то була моя бабуся.

Він був високим і худорлявим, риси обличчя викарбувані, наче в моделі. Волосся мав легке й немодно довге, воно лізло йому в очі. Я вдивлялась, запам'ятовуючи обличчя, але, здавалось, уже в думці колись малювала його тисячі разів за останні кілька тижнів. Підвівши очі на матір, я була шокована, як вона дійсно схожа на нього: не лише тендітна постава й тонкі пальці, але й гострі вилиці та брови, зведені трохи вгору, які так часто вражали виразом зверхності, а у Себастьєна вони свідчили про нескінченну веселість.

— У тебе такий точно вигляд, як у нього, — сказала я.

— Знаю. Це розбило їй серце. — Лишивши мене з альбомом, вона пройшла й сіла на краєчок канапи, схилилась уперед, і схрестила руки.

— Мені так шкода, — промовила я, не будучи певного, чого, власне, мені так шкода: її відчуженості від матері, того, що вона не знала свого батька, відсутності близькості між нами. Може, всього разом.

— Не шкодуй. — Вона розгладила спідницю на колінах, розправила плечі. — Щодо мене, то моїм батьком був Роберт Велш, він виховав мене. Вважав, зрештою, мене за свою доньку, хоча і не повинен був. І я не знайшла жодних ознак того, що він ставився до мене не так, як до своєї біологічної доньки. Це і є батьківське ставлення.

— І ти не шкодуєш, що не знала його?

Мати подивилась за вікно в сад. Дерева вже вкрились листям, кидали тіні на подвір'я, усюди були квіти. Вона мала рацію: ми були в цьому однакові. За винятком того, що вона знайшла соціально-придатний спосіб висловити себе в мистецтві, а я… Здалась? Я звинувачувала батьків і Філіпа в тому, що кинула малювати, однак, могла опиратись їхньому тиску. Могла би продовжувати. Я звинувачувала матір, що примусила мене одружитися з Філіпом, але ж я могла би сказати «ні». Сильніша жінка сказала би. Жінка, якою я хотіла бути. Жінка, якою я збираюсь стати, сказала би.

Бо сенс у цьому, чи не так? Учитись на минулому, на власних помилках, на помилках матері й бабусі. Обидві вони жили очікуваним від них життям. Я не осуджую бабусю за її вибір. Вона вчинила так, як повинна була зробити. Просто я ненавиділа те, що їй довелось так учинити. Мати провела стільки часу, тримаючи мене й себе далеко від цього. Можна тільки уявляти, якою вона могла би стати, коли б пішла й зустріла себе справжню. Можна уявити, якою могла би стати я. Можна уявити, якими б стали ми всі, коли б знайшли в собі сили бути такими, якими є насправді.

— Хотіла б я його знати, може, це зробило б мене ближчою до матері. Хотіла би з ним познайомитись, тому що треба знати, звідки ти походиш, чи не так? — Я озирнулась довкола на китайські шафи, і, попри те, що вони були порожні, та повнилися спогадами про покоління Велшів і Бауерсів. Колись настане мій час берегти все це, пам'ятати історії розписаних вручну тарілок, що батько привіз із поїздки до Китаю, чистити срібло, яке, за чиїмись розповідями, переховували в саду під час громадянської війни, але всі знали, що це не так (коли б було правдою, сором на голови Об'єднаної армії, що його там не знайшли).

— Не можу повірити, що ти ніколи мені про це не казала, — промовила я і сама здивувалась, як гірко це прозвучало. Не так була сердита, як… Ну, як це назвати? Розчарована? Може, коли б вона сказала мені правду раніше, ми стали б ближчими? Може, саме ця таємниця нас і розділяла.

— Ніколи не приходив належний час.

— Гадаю, для таких новин ніколи не настає належний час. — Крім того, що просто зараз такий час настав. Настав час зрозуміти, що я не була невдалою у довгій родинній лінії жіночої досконалості. Настав час довідатися про бабусині мрії і зрозуміти, як нехтування ними вплинуло на доньку та онуку. Я не помилилась, зробивши вибір, моєю помилкою було те, що я дотримувалась цього вибору через страх, сором та інертність.

— Вони хоч раз побачилися знову?

Мати похитала головою, світло впало на її обличчя, освітивши зморшки. — Не думаю.

Отже, жодної повної сліз романтичної зустрічі. Жодного рандеву на залізничній станції, жодного втраченого паризького вихідного. Кілька тижнів тому це, може, розчарувало б мене, але я чогось навчилась від бабусі про романтику й реальність, про їхню боротьбу.

— Ти впевнена, що саме цього хочеш? Певна, що так буде краще? — спитала вона, і цього разу, на моє здивування, в її тоні не було нарікання. Лише печаль.

— Я не хочу бути з ним одруженою. — Я згадала Філіпові гострі слова, коли повідомила його про те, що хочу розлучитись, і відчула, як у мене тремтить шия. Ця гострота була завжди. І коли б я не виявила її, сказавши про розлучення, хтозна, коли б вона проявилась. Усе це на краще. Мати, можливо, ніколи не зрозуміє, але так було.

— І що ти тепер робитимеш? — Я могла б назвати сотню того, що не робитиму. Не надягну костюм-двійку і не піду на збори, до Ешлі Хатавей. Не розпрямлятиму волосся й не прикидатимусь, що не голодна. Але що робитиму? Це значно важче.

Я думала про матір, про її нескінченну благодійність і обов'язки, про організації, які вона підтримує, про тисячі способів, якими вона доводила свою важливість у культурі, і це обезцінювало її, бо вона була лише жінкою. Міркувала, що її мати тримала її на відстані, бо спогади були такими гіркими, яким несправедливим це все було, міркувала про те, що моя мати тримала мене на відстані, бо не вміла поводитись інакше, і тому, що не хотіла, аби я була нещасливою. Думала про те, що я і бабуся одружились з чоловіками з причин інших, ніж кохання, через страх і обов'язки, відповідальність і самотність, як це зробило нас обох покірними й нещасливими. Я думала про бабусю у Парижі, як вона описувала його світло, як воно падало, прекрасне, романтичне й жахливе, думала про те, що в цьому світі може бути радість, і як хотіла, щоб ми всі схопили її, коли вона пролітатиме повз нас, як світло падаючої зорі.

Я міркувала про бабусю, прагнучи вгадати, що б вона зробила з тим вибором, що стоїть зараз переді мною, про свободу, яку дали мені, жінці, сімдесят п'ять років прогресу, про те, що вона навіть не змогла б уявити її. У мене був час, трохи грошей і паспорт. І була лише одна річ, яку я можу зробити.

— Гадаю, поїду до Парижа, — відповіла я.

Глава двадцять восьма Марджі, 1924

Дорогі мати й батько!

Хочу подякувати вам за таке прекрасне весілля. Хоча я й була на багатьох, моє було найпрекрасніше з усіх тих, попри те, що було так швидко організоване. Ми мали такі чудові проводи в нове, спільне життя. Дякую, що запросили таку велику і вражаючу групу людей відсвяткувати з нами цю подію. Щиро сподіваюся, що ви були задоволені.

Ми з Робертом маємо надію повернутись до Вашингтона у вівторок, бо він мусить бути в офісі у середу, сподіваюся, що ви прийдете до нас на вечерю якнайшвидше, у наш новий дім. Дуже раді, що ви будете так близько, лише шкодую, що наші численні обов'язки триматимуть нас далеко і ми не бачитимемось так часто, як би хотіли.

Дякую, що зробили нам таке гарне весілля. Гадаю, у Вашингтоні говоритимуть про нього весь сезон.

Щиро ваша

Маргарет Пірс-Велш

Глава двадцять дев’ята Мадлен, 1999

Серпень, ми сидимо на ґанку ресторану «Кухня», і повітря довкола нас гаряче й вогке, неприємний спекотний вітер не приносить полегшення, від нього стає ще задушливіше. За своєю недавньою звичкою я підняла волосся вгору безладним вузлом, і кучері, що з нього вибились, прилипли до голої шиї.

— Посидьмо ось тут, — каже Шарон, умощуючи рухливого малюка на високий стілець у кінці столу. Я сиділа з близнятами кілька вечорів, аби Шарон з Кевіном могли кудись вийти, але мушу визнати, як би я не соромилась цього, досі не можу їх розрізнити. Хлопчики були однією милою, ласкавою істотою, яку так і хотілось цілувати й тискати, були суцільним нерозрізняльним гармидером. Цей вигинав спину щоразу, як Шарон намагалась підсунути його ноги під стіл, я полоскотала його, аби відвернути увагу, щоб вона змогла всадовити дитину.

— Дякую.

— Ще тут посиджу, — сказала я, спускаючись униз, щоб знайти порожній стілець, упала на нього і поставила келих пива на серветку. — Я сяду біля тебе. Кевіне! Ходи-но сюди годувати своїх дітей!

Кевін підстрибнув і поцілував Шарон у чоло. Потім підхопив другого вертлявого хлопчика й посадив його собі на коліна. Шарон лишила його нарізати дітям авокадо й курча, а сама впала на стілець поруч зі мною. — Я вичерпана. Відпустка буде нескоро.

— Коли від'їжджаєте? — У матері Кевіна був пляжний будиночок на березі океану в Північній Кароліні, і вони всі збирались туди на тиждень. Там не було нічого схожого на пізнє літо в Магнолії, коли сумуєш за водою і вітерцем з океану.

— Наступного тижня. Хочу цілком перекинути всі турботи про дітей на бабусю, а сама сидітиму на піску біля моря й читатиму книжку. І питиму, — додала вона й узяла мій келих, що лишив на серветці мокрі патьоки, осушивши половину одним довгим ковтком. — Боже, яке смачне!

— Генрі, принеси мені, будь-ласка, ще пива, — крикнула я, обернувшись до дверей. На ґанку стояло десь біля десятка осіб: Шарон з Кевіном і їхніми близнюками, Вані з родиною, Касандра, Піт й Артур, власники Java Good Day з дочкою Кейтлін, Кіра, мій шеф з крамниці мистецького приладдя, Генрі і я. Був вечір понеділка, «Кухню» було зачинено, порожні кімнати відлунювали, коли я йшла до ванної. — Випила усе пиво? Лопнеш! — відповів Генрі, дістав охолоджений келих з холодильника за стійкою бару й підставив його під кран, і карамельна рідина потекла тоненькою цівкою. На вершечку піднялась шапочка піни. Ніколи не любила пива, але Генрі робив ель-крем з присмаком ванілі й цукру, і я жодного разу не могла ним напитись. — Ні, Шарон поцупила моє, — відповіла я, коли він вручив мені келих, такий холодний, що опікав мені пальці. — Дякую.

— Можу принести тобі ще, — мовив Генрі до Шарон.

— Крадене смакує ліпше. — Шарон осушила свій келих і подала йому. — Принеси ще, — попросила й раптом вивергнула монументальну відрижку.

— Ну, коли так! — Генрі взяв келих і попрямував до бару. — Прекрасно, — сказала я. — А на зборах Асоціації жінок ти теж так робиш?

— Ні, бережу лише для тебе, — ласкаво відповіла Шарон. — До речі, давно тебе тут не бачила.

— Працюю. Мій хазяїн робиться просто кошмарним, коли я затримую платню за мешкання, — відповіла я, а Шарон ущипнула мене за руку. Будинок моєї матері було спродано по кількох днях відразу як його виставили на продаж, і коли виявилось, що я побуду ще деякий час у Магнолії, переїхала у щось на кшталт каретного сараю на землі Шарон і Кевіна. Помешкання було маленьким, і двері ванної й туалету постійно зіштовхувались, коли я їх відчиняла. Піч була іграшковою, у будинку жили павуки, але мені там подобалось. Я мала лише одну велику кімнату зі старим залізним ліжком біля однієї стіни, в одному кутку — кухня, а решту — житлове приміщення — заповнила полотнами й мольбертом, поставила столики для пензлів і тюбиків з фарбами, де лежала купа забризканого ганчір'я. Кожного ранку, коли я прокидалась, відразу бачила калюжі сонячного світла, що розливались по картинах, над якими працювала, вдихала аромати трави й саду, чула, як сміються близнята, і на обличчі з'являлась посмішка.

— Усім тебе бракувало. Навіть Елен О'Коннор днями запитувала про тебе.

— Дійсно? І як вона?

Шарон здвигнула плечима. — Не маю уявлення. Не розумію таких людей.

— Ну, добре. Вони й не хочуть, щоб ти їх розуміла.

— Сказала їй, що ти працюєш у крамниці мистецького приладдя, вона обіцяла днями зайти до тебе.

— Справді? Було б добре. Ми разом вивчали мистецтво у старших класах. Вона була дійсно симпатичною. Цікаво, чи й досі малює.

— Сумніваюсь, щоб мала час. Як же її роль покоївки в Біллі Хатавей?

— Не будь злою, — сказала я тихо. Пам'ятала, що була злою щодо Елен й Ешлі та і до всіх них разом, але не забула також, як важко бути чимось іншим, ніж від тебе чекають.

Зрештою, розлучення було не таким болісним, як я боялась, але й не таким легким, як, можливо, мені хотілось. Ми з Філіпом не розмовляли з того вечора, як я поїхала. Він повідомляв мене про все через свого адвоката, з більшістю вимог я погодилася, бо хотіла, щоб усе це швидше скінчилось. Нічого більше не було важливим для мене, я не турбувалась про гроші, власне, не турбувалась ні про що, включаючи його самого, а найбільше мене засмучувало те, що колись я погодилась жити таким життям.

Мати переїхала до кондо, і щотижня ми разом обідали у неї, бо якось вона прийшла до мене і з нею мало не сталась істерика, коли вона побачила павуків і пил. Вона так нарікала на мене і так критикувала, що я вирішила цим більше не перейматись. Я розуміла, що материні слова були наслідком бабусиного розчарування, і найкраще, що я могла зробити в цій ситуації, — перервати замкнене коло. Я не ходила на збори Асоціації жінок, але зареєструвалась у волонтери до колегіального комітету розпродажу жіночої громади, а також до фонду садового товариства. Попри всю мою стриманість щодо вищого світу Магнолії, я не могла не помітити, що вони роблять багато добрих справ, і хотіла брати в цьому участь. За моїми власними умовами.

Але більшість часу я працювала в крамниці Кіри, оточена запахом деревини й фарб, ароматом нового паперу, я прагнула якомога частіше розмовляти з дітьми, зокрема з розпатланими підлітками, у чиїх поглядах бачила гостру беззахисність. У їхніх кишенях дзвеніли монети, пальці були замазані свинцевим олівцем. Коли вони забирали свої покупки, мені хотілося схопити їх за руки і порадити: «Робіть це завжди, якщо це дає вам щастя, робіть це завжди. Робіть те, що насичує ваші душі і не слухайте нікого, хто скаже вам, що це вас зруйнує».

Я ще ніколи їм цього не сказала. Натомість проводжала до дверей з новими вугільними олівцями й акварельними фарбами, завжди кажучи: — Заходьте ще. — Я гадала, що цього благословення буде досить для їхнього подальшого життя.

— Обід! — крикнула Вані, відкидаючи москітну сітку і виходячи на ґанок з тацею, повною різних страв. За нею йшов її чоловік з такою самою тацею, за ними — Генрі з Пітом, усі сіли на свої місця, і ми поставили на стіл усі страви, і на ньому ледь вистачало місця для наших тарілок, ми розставляли напої й срібні куверти[113], і наші лікті поступалися місцем заради безпеки страв. Ми зустрілися біля «Кухні», отже, обідали надворі, відчуваючи на руках вологе повітря, я дивувалась, кому це спало на думку, однак, Вані уже все приготувала. Були великі блюда із золотаво-коричневими рибними пирогами, піраміди літніх ролів, гілочки базиліку виступали за краї рисового паперу. Переді мною стояла тарілочка салату: огірки з бланшированими краями, товсті червоні шматки помідорів з городу Генрі, прозора цибуля, посипана арахісом, замаринована у чомусь такому, від чого віяло гострим і солодким. Дерев'яні філіжанки, повні курятиною з морквою, домашньою локшиною й каррі, Генрі поставив карафи з лимонадом і холодною водою і чаєм на середину столу, я була приголомшена усією цією щедрістю і водночас вдячна за неї.

Напередодні ми з Генрі ходили в клуб послухати ансамбль Кевіна. Музика була занадто голосна, а пиво занадто гірке, але ми пробули там до самого світанку, потім я довго спала, а весь пополудень малювала, поки не зауважила, що запізнююсь. Поквапилась на обід і прийшла останньою. Я одягла широку біло-блакитну блузу з вишивкою, джинсові шорти на голих ногах були геть заляпані фарбою, але, здавалось, усім було байдуже. Коли я увійшла, Генрі поцілував мене у щоку й зауважив, що я вродлива, попри те, що з часу мого приїзду до Магнолії набрала вже десять зайвих фунтів, а пахло від мене оливою та друкарською фарбою.

— Дозволь мені сісти тут, — мовив Генрі, падаючи на стілець обік мене й запустивши пальці у волосся, кучері в нього чарівно стирчали. Вигляд мав звичайний, щасливий і втомлений від хаосу турбот про кожного з нас.

— Прошу, — відповіла я, ставлячи перед ним тарілку з літніми ролами. Пам'ятала своє враження від Генрі, коли працював на городі, як хотіла застосувати до нього садові ножиці, зішкребти бруд з його обличчя, одягти на нього брюки, які б йому личили. Тепер я так не думала. Він подобався мені таким, з розпатланими кучерями й бородою, яку мусив підстригти три дні тому. Подобалась його вилиняла футболка й джинси з дірками внизу, бо він часто наступав на них. Я вважала його теплим і затишним. Він нагадував людей, серед яких я хотіла бути.

Коли я поїхала до Філіпа, намагалась не думати про Генрі. Хотіла вважати, що не лишаю Філіпа через Генрі, або принаймні через імовірність Генрі, коли, звичайно, така імовірність існувала. Я хотіла піти від Філіпа тому й лише тому, що мені не слід було з ним одружуватись, а Генрі зводив усе нанівець своєю добротою, широкими руками й бородою, яка лоскотала мені обличчя, коли він мене цілував, тому що він міг просто зірвати щось і з'їсти, що люди, з якими він працював, ставилися до нього не зі страхом, а з повагою, бо він збирав біля себе людей тільки тому, що був їм радий. Я не хотіла вважати Генрі причиною нашого розлучення, а коли повернулась до Магнолії, було так, наче ми почали все спочатку і Генрі став для мене, як і все у моєму теперішньому житті, новим і повним сподівань.

— Вані, усе прекрасно й дивно, дякую вам! — промовила я, ковтаючи літній рол з кучерявими листочками городини, м'якою рисовою локшиною й присмаком саду, і всі погодились зі мною, киваючи з набитим їжею ротом.

— Прошу!

— Типово, адже так? Сьогодні у Вані й Генрі вихідний, і вони нас годують, — зауважив Артур, підморгнувши Генрі.

— Я нікого не годую. Я вас усіх спою, — відповів Генрі, узяв келих і ковтнув із нього.

Усі засміялись, а Кейтлін стала на стілець і зааплодувала, а потім, коли всі знов зареготали, ніяково посміхнулась і сіла на місце.

— Отже, коли ти від'їжджаєш, Мадлен? — спитала Касандра, поливаючи рис соусом каррі, а потім передавши його Кірі.

— За два тижні, — відповіла. — Їду на місяць.

— О, поталанило! Хотів би я кинути все й поїхати до Парижа, малював би цілий місяць, — сказав Піт.

— Не можеш сидіти так довго й малювати фігуру. За місяць збожеволієш, — заперечив Артур. — Уххх! — Кейтлін зістрибнула зі стільця йому на коліна. І він поцілував її. — Коли б це стосувалось Парижа, гадаю, я би впорався! Маю на увазі, якось би позмагався з собою.

— Не заздріть так! Коли я повернуся — не матиму ані шеляга, — заспокоїла я всіх.

— Натомість збагатишся живописом, — зауважила Кіра театрально й усі знов засміялись.

— А чому саме в Париж? — спитав Пат, чоловік Вані.

— Моя бабуся жила там деякий час. І, розумієте, це — Париж, — відповіла я. Не могла пояснити всього: завжди відчувала, що я не така, як інші в моїй родині, та коли читала бабусині щоденники, здавалось, читаю власні думки, хотіла зв'язатися з нею, відчувала, що бабуся залишила щось незакінченим, і в мене був шанс зробити це замість неї, зрозуміла, що поїздка за кордон буде відвагою, яку я ніколи раніше у собі не мала.

— Може, закохаєшся у це місто й ніколи не повернешся, — зауважила Касандра.

— Ні, не тепер! Марно намагаєтесь мене позбавитись. Я щойно сюди приїхала.

— Хочу запропонувати тост. — Генрі нахилився вперед на своєму стільці й підняв келих. — За Париж!

Усі поклали виделки й потяглись за келихами. Підняли їх високо. — За Париж! — повторили, стукаючись келихами, й ті дзвеніли, радісно, у вечірній тиші. Я озиралась довкола, бачила прекрасні страви, веселі радісні обличчя моїх людей, яких полюбила, дерева в цвіту, сад, обіцянку Парижа й довгого майбутнього, незнаного, але мого власного, і думала про це. Про це життя, де знайшла місце для важливого лише для себе, а не для того, що мене силували робити. Життя, де я оточена друзями, що вірять у живопис, їжу й дружбу, що шалено вірять у мене. Життя зі щасливими до жаху, нескінченними можливостями переді мною й світлом Парижа, яке приведе мене додому.

Подяки

Я дуже вдячна:

Елізабет Віник Рубінпггейн, за вашу віру в мене й заохочення.

Усім в McIntosh & Otis, особливо Елемії Дуглас.

Крісові Пепе, за Ваше керівництво, ентузіазм і доброту.

Команді Putnam і Penguin Random House за нескінченну підтримку, особливо Івану Хелду, Лорену Лопінто, Крістін Болл, Алексісу БелУелбі, Карен Фінк, Ешлі Маклай, Анні Роміг і Тому Лентону. Дякую Плою Сирспанту за дизайн обкладинки, а також Айві Макфедден за коректуру.

Моїм видавцям у різних країнах, що надали можливість прочитати «Дивних сестер» і «Світло Парижа» людям у всьому світі.

Ерін Блекмор, Елен Браун, О'Коннор Макнесс: Дякую за вашу мудрість і безумовну любов.

Стіву Елмонду, Елізабет Гілберт, Поллі Маклейн, Сарі Пекканен і Кетті Трочек, усім моїм друзям-письменникам за те, що були щедрими й підтримували мене протягом усієї роботи над романом.

Особлива подяка Джоан Леві, Семюелу Парку й Кірану Пітманові.

Письменницькій громаді Lighthouse, особливо Андре Дюпрі, Біллу Хендерсону.

Команді Tattered Cover Book Store, особливо Кетті Лангер.

Усім в Barnes & Noble, особливо Сессалі Хенслі й Міві Мессер.

Лізі Каспер і персоналу Douglas County Libraries, особливо Емі Фейфер і Пему Гербертові.

Редакціям часописів Кроссфіт І Кроссфіт Модиг, особливо Давиду Гуденбергеру й Корі Таунсенд, і кавовій команді.

Денверському комітетові перших балів і Джоан Девідсон.

Крісові за те, що не відпускає мене.

Письменникам і Письменницькому столу. Це велика шана — бути частиною вашого творчого процесу, задоволення писати, думати й сміятись разом з вами.

Продавцям книг і бібліотекарям, що люблять і оголошують книги, які знов і знов дають «Дивних сестер» у руки читачів.

А найбільше вам за те, що прочитали мою книгу.

Примітка автора

Тисяча дев'ятсот двадцять третього року, коли моя бабуся по материнській лінії мала двадцять два роки, вона поїхала до Європи. Маршрут було заплановано: Англія, Франція, Італія, повернення додому. Але, прибувши до Парижа, бабуся зробила шокуючий як для особи її суспільного класу вчинок на ті часи: вона вирішила залишитись, знайшла роботу в американській бібліотеці, й поринула у життя і світло міста віку джазу, танцювала «У Зеллі» до світанку, відвідувала музей роденових скульптур у садах, вивчала з друзями веселе життя Латинського кварталу.

Бабуся померла, коли я була маленькою, і насправді я ніколи її добре не знала. Але кілька років тому батьки розповіли мені, що вона не тільки жила в Парижі, але й писала листи до родини, які збереглися й досі.

Читаючи ці листи, я зустрілася з молодою дівчиною, моєю бабусею: начитаною, але і жвавою, веселою та наївною, захопленою життям, яке мала відвагу створити для себе. Попри те, що любила книжки, не мріяла стати письменницею. В одному з листів вона писала, що коли повернеться додому, то або поступить на курси секретарок або вийде заміж: могла зробити лише це.

Минуло майже сторіччя, і я пишаюсь тим, що можу жити з тими виявами волі, про які мої батьки могли лише мріяти. Цей роман я присвячую їй і всім бабусям, що народились раніше за нас, завдяки їхньому вибору ми можемо бути такими жінками, якими хочемо бути.

Про автора

Елінор Браун — одна з авторів бестселерів «Нью-Йорк Таймс», автор романів «Дивні сестри» і «Світло Парижа». Її книги входять у список найпопулярніших асоціації «IndieBound», а також у список найкращих книг місяця на «Amazon», «Barnes & Noble».

Її твори також з'являються в антологіях письменницьких центрів і в газетах та часописах, включаючи «Washington Post», «CrossFit Journal», «Publishers Weekly»; вона читає лекції на конференціях та в письменницьких центрах країни. Зараз мешкає в Колорадо.