Світогляд українського народу

Окрім вищих давніх богів, фантазія українського народу створила багато нижчих духів і півдухів і заселила ними землю. Такі нижчі духи й півдухи: русалки, мавки, польовики, домовики, нечиста водяна сила або дідьки. Доля і напівміфічні істоти: відьми, упирі, вовкулаки. Після неба й небесних з'явищ, земля й життя землі більш од усього звертали на себе увагу своїм рухом, своєю красою, своїми глибоко захованими потаємними силами життя. Народна фантазія заселила воду, землю, ліси, гори нижчими духами і півдухами, як і самі земні сили слабші од небесних і не вражали так сильно народної фантазії, як блискучі, огневі сили неба.

Русалки й мавки

Русалки се богині земної води. Вони живуть у морі, у річках, у криницях і ставках. Живуть вони на самому дні в чудових кришталевих палатах. У річках, а найбільше в Дніпрі, русалки живуть цілими громадами. Всі русалки — дівчата або невеличкі дівчатка, діти-семилітки. Русалки дуже <76> гарні з лиця, з русими або зеленими косами з осоки, з зеленими або чорними очима. Вони розпускають по плечах розкішні довгі коси аж до самих колін, ходять в одній сорочці або зовсім голі, в зелених вінках з осоки або зіллячка, прикрившись косами. Але часом русалки показуються людям у дівочому уборі, в плахті, в сорочці, в червоному намисті. Русалки цілий рік живуть у воді, виходять з води на землю весною, в чистий четвер і гуляють на землі до осені; тільки найбільше їх буває на землі від чистого четверга до Петра. У той час вони щовечора виходять з води, розбігаються по лугах, лісах, долинах і полях. Більше всього вони люблять гуляти на берегах річок, на низині коло берегів між вербами і на зелених нивах, в житах та в пшеницях. Для русалок місяць буває сонцем, і їх найбільше бачать ясної місячної ночі. Виринувши з води, русалки чіпляються на вербах, гойдаються на гіллі, бігають по траві, неначе вітер, хвилюючи зелену траву й жита, кричать у лісі, кличуть людей, а найбільше хлопців, заманюють парубків чудовими піснями. Хто почує їхні пісні, той не видержить і йде на їхній голос. Заманивши людину в ліс, русалки лоскочуть попід руки, залоскочують до смерті або тягнуть до себе у воду.[62] У воді русалки пустують, як дівчата, брикаються, бризкаються, плавають, сідають на млинові колеса, пірнають під колеса в шум, заплутують сітки рибалкам, псують греблі, мости, ловлять гусей і закручують їм крило за <77> крило. Бігаючи по луках, по житах, русалки приспівують:

Підстерігши дівчат коло води в лозах, русалки питають: чи полин, чи петрушка? Як дівчина догадається сказати полин, то русалки втікають, бо бояться полину. З розпущених русалчиних кіс тече вода; як тільки коси обсохнуть, то русалки вмирають. У Чернігівщині є дві криниці, дуже поважані народом: Заручейська й Сухомлинська.[63] Кажуть, що на клечальнім тижні світом щороку там сидять на цямринах дівчата з розпущеними косами і розчісують собі коси. Народ зве їх русалками або просто криницями. Розказують, що в річці Буковищі колись-то давно втопилася дівчина, відьмина дочка. Відьма прокляла Буковище, вкинувши в річку гарячу сковороду, і з того часу русалка тієї річки вийшла з води гарною дівчиною в плахті, в намисті, покинула свою річку, пішла в Бялицю і так гірко плакала, аж діброва стогнала. Люди бачили, як вона в Бялиці сіла на криничних цямринах, розчесала косу й скочила в криницю.

Русалки люблять танці. Розказують, що вони раз уночі заманили до себе вівчара і загадали йому грати на сопілці. Цілу ніч грав вівчар, і цілу ніч русалки танцювали. Другого дня на тім місці було знати на траві кружки, а там, де вівчар вибивав <78> ногою такт, була ямка. Де русалки танцюють, там ще краще росте жито, а трава як рута зеленіє. Русалки люблять прясти, люблять полотно, нитки, прядиво, часом крадуть на селах прядиво і прядуть; розстеляють на траві коло криниць полотно, вмочивши його в криницю. На Зеленому тижні вони сидять на дереві і просять у людей сорочки або намітки. І тепер на Україні на русальному чи клечальному тижні для русалок вішають на дереві полотно, рушники, сорочки, нитки, а хто опізниться на тому тижні в лісі і стрінеться з русалками, то повинен кинути їм хусточку або одірвати їм шматок своєї одежі. Русалки мають добрий розум і люблять загадувати людям загадки, а хто не відгадає, того залоскочують на смерть. Раз русалка гналася за дівчиною і загадала їй три загадки: «що росте без коріння, що біжить без повода, а що цвіте без насіння?». Дівчина не відгадала загадки, і русалка її залоскотала. Русалки часом перекидаються клубками і іншим способом. Вони живуть і в морі; як тільки на морі грає хвиля, то з хвилі виринають морські люди, половина чоловіка, половина риби, і співають пісень. Чумаки слухають тих пісень, вчаться і розносять їх по селах.[64]

До одної категорії з русалками треба прилучити й мавок. На Україні розказують, що мавки живуть у лісах, а в Галичині розказують, що мавки живуть на Карпатах у печерах і ввечері виходять на гори, пустують і танцюють. Вночі вони плавають по воді в річках, озерах, хлюпаються в криницях. Де <79> танцюють мавки, там трава росте лучче й густіше. Під їхніми ногами й трава не гнеться. Гойдаючись на березі, вони співають:

Мавки показуються людям в образі гарних дівчат, починають говорити, зачіпають, жартують, і як тільки хто вподобає їх, то вони зараз залоскочуть того на смерть або стинають голову.

Між усіма міфами про другорядних духів український народ найбільше і найповніше розвинув міфи про русалок, може тому, що вода на землі грає найбільшу роль і найбільше зачепила народну фантазію. Пишна картина великої річки в тиху ясну ніч: блискучий, як дзеркало, ставок, жива текуча вода, що поїть землю, дає життя зеленим берегам, вічно ворушиться, гойдає зелену осоку й латаття — все те більш од усього могло навести думку народу на живі, гарні, веселі образи русалок. Ще давні предки українського народу приносили жертви озерам і криницям, любили молитися над водою, звали ріки богинями, світили свічки над криницями й приносили жертви берегиням. І в наші часи народ поважає воду, як святу стихію, як основу світу, як царицю-воду. Кожна сільська хазяйка, загортуючи в печі на ніч жар, приставляє до жару горщок з водою, бо вода й огонь то два янголи, що повинні бути в хаті вдень і вночі. Коло криниць ставлять <80> хрести, образи, каплиці, як коло святого місця, святять воду в криницях весною, а найбільше в засуху. Народ дуже нахиляється до віри в такі чудотворні ікони, що об'являються ніби на воді, на річках, у криницях, бо вони підходять під давню віру в водяних духів, що бувало часами причиною наглого експлуататорства народної віри… Звісна роль свяченої води взагалі, а найбільше Почаївської, що з'явилась на сліду стопи Богородиці, котра зайняла тут місце богині небесної і земної води. Народ постеріг велику силу води на землі і виявив у міфічних образах русалок.

Своїми прикметами русалки близькі до богині Хмари, русалки небесної води, котра так само любить показуватись при воді, бере воду або пере сорочки, пливе на морі, потопає в воді, любить чесати свої коси і не любить сонця. Одна стихія на небі й на землі дала однаковий матеріял для народної фантазії. Танці русалок — то хвиля на воді, а їхні пісні — то шум хвилі. Русалки люблять лоскотати, як лоскоче тіло літня тепла вода, але для необережного чоловіка часом те лоскотання у воді кінчається смертю. Глибокі ковбані і чорториї втягують у себе часом людей; хто топився, то все розказує, що його глибина тягла в себе. Певно се навело на думку народ, що русалки тягнуть людей у воду. Русалки гарні, співучі й веселі, але разом з тим і небезпечні, шкодливі задля людей, як і вода, пишна своєю красою і живучою силою, часом робить людям багато шкоди. Русалки — то грецькі німфи, нереїди, дріади і сирени, богині річок, озер, <81> лісів і печер. Всі вони жили у воді, в лісах, в печерах, любили музики й танці, любили в своїх палатах шити й прясти, манили до себе людей чудовими піснями й потім топили їх у воді.

Тепер народ вірить, що русалки то душі утоплених дівчат та нехрещених дітей. Але був час, що дітей зовсім не хрестили, і можна думати, що тоді народ мав русалок за душі дітей або за людські душі, котрі, по смерті людей, зоставались на якомусь водяному просторі і блукали по ньому, приставши до царства водяних духів. І тепер подекуди на Україні день Петра й Павла зветься проводами русалок, а під Київом і тепер справляють проводи русалок у перший петрівчаний понеділок. Ті проводи звуться розигри або розегри. Розигри дуже похожі на християнські проводи. Молодиці й чоловіки збираються по хатах, по садках, а часом і в корчмі, приносять паляниці, книші, горілку, обідають і п'ють горілку, як на кладовищі на проводи.

Четвер на Зеленому тижні зветься русалчин Великдень, а в піснях русалії звуться святими: мати прокляла сина на святі русаля, і син став явором.[65]

До русалок прилучаються й міфічні духи нічки. Нічки (німецькі nachtmar, великоруські кикимори) — то жіночі духи, живуть у хатах, пустують вночі по хаті і люблять прясти. Молодиці ховають од них на ніч гребені з прядивом, щоби вони не випряли личок.[66] <82>

Полісуни й польовики

Полісуни чи лісуни живуть у лісах, а польовики на полі. Полісуни сірого або попелястого кольору, обросли волоссям, ходять в одежі, а часом і без одежі. Полісуни показуються людям у звичайному людському зрості, але бувають і такі заввишки, як дерево в лісі. У траві полісуни бувають такі заввишки, як трава. Польовики живуть на полі, як хліб буває високий, то й вони бувають врівні з хлібом, а як хліб вижнуть, то вони стають такі завбільшки, як стерня. Полісуни мають жінок лісунок і навіть дітей. Розказують, як одна молодиця знайшла в лісі маленьку голу дитину і вкрила її свиткою. Прийшла лісунка і дала їй жменю жару; вона принесла жар додому і з того жару стали червінці. Полісуни часом помагають людям рубати дрова і просять у людей хліба, а часом їдять і людей. Раз лісуни, перекинувшись баранами, напали в лісі на ловчого, одняли у нього печену курку і з'їли, хотіли з'їсти і ловчого, а він ледве оборонився од них рушницею. Полісуни наводять у лісі на людей хворобу, люблять морочити й водити людей цілу ніч до півнів, перекидаються знайомими людьми, балакають з прохожими і заводять в нетрі, очерети та болота, а після регочуться. Найчастіше полісун показується людям дідом з довгою сивою бородою, з віскряками під носом. Зимою віскряки замерзають і висять аж до землі, як сопляки із стріхи. Такий дід дає людям щастя: кажуть, що того діда треба потягти за бороду або вдарити, то він розсиплеться червінцями. Одна дівчина пішла восени в ліс і побачила під деревом віскривого діда. Дід дрижав од <83> холоду. Дівчина втерла йому хвартухом носа, і він розсипався перед нею сріблом.[67]

Полісунів і польовиків не можна назвати лісовими духами: вони мало мають таких прикмет, по котрих було б видно, що вони образи тієї сили натури, котра виявляється в дереві та в звірах. У давні часи народ вважав на хмари як на небесні ліси й скелі. Полісуни були в давні часи духами хмар і навпісля перенесені у фантазії народу з хмар на землю, в ліси. їхній колір сірий і попелястий, як колір хмар, а не зелений колір лісу. Образ мохнатого діда з бородою, ті віскряки, все те нагадує більше сірі хмари з дощем і снігом. Як дід розсипається золотом, коли його хто ударить або смикне за бороду, так з хмар розсипається блискавка, як у неї вдарить грім. Ще ясніша форма сього міфу вдержалась на Поліссі, де народ вірить, що Дзіедко має огневі очі і огневу бороду. На тому місці, де закопані гроші, видно тільки його червону голову, а людям здається, що то горять гроші. Міф про полісунів гаразд не розвивається в українській міфології: їх народ змішує з чортами, котрі ховаються в дуплах або під деревом. Бог побиває їх громом і од того грім часто влучає в дерево, і люди бояться ставати під деревом, щоб під ними не сховався чорт. Як грім влучить у чорта, то він розливається смолою, так само як чорна хмара, розбита громом, розливається дощем. Тим-то на Україні є приказки: «закохався, як чорт в суху грушу; б'ється, як чорт коло сухої верби; пришов з лієсу, ідзі собіє к бієсу».[68] <84>

Домовики

Тепер, під впливом християнства, народ має домовиків за нечисту силу, трохи шкодливу в хаті. Часто трапляється чути на Україні, як домовики роблять капость у хатах: одчиняють уночі двері, вікна, одтикають каглу, кидаються в хаті камінням, печиною, часом котами, б'ють сонних людей ломакою; часом у запертій хаті знаходять ряд свіжих товарячих кізяків. На селах часто кличуть священика святити хату, як заведеться в хаті нечиста сила. У стайнях домовики люблять уночі їздити на конях, заплутують оригінальним способом гриви, що зветься чортовим гніздом, а часом заїжджують коней. Од домовиків держать у стайнях цапів, вішають ворон і сорок. Закладаючи нову хату, майстри закладають її на смерть хазяїна, або на смерть дітей, що натякає на давні жертви домовикові.

У давні часи домовик був богом хатнього огню й печі і був певно добрим богом, а не дідьком… У Галичині ще й тепер народ вірить, що ті дідьки, що живуть на припічку, вмішуються в господарство з доброю помічю.[69] На Україні про щасливих людей кажуть, що вони «у печурці родились».[70] і вірять, що багатим людям помагає домовик. Кажуть, що багачі добувають собі домовика таким способом: як вихор підвіє курку, то вона знесе зносок, малесеньке яйце. Хто хоче вилупити собі домовика, той повинен покласти зносок собі під пахву, носити дев'ять <85> день і з яйця вилупиться чорток-домовик.[71] Тим-то й каже приказка: «в старій печі дідько топить»; «багатому чорт дітей колише», тобто багачеві у всьому помагає домовик. Розказують, як один чоловік знайшов собі в пустці доброго домовика.

Була така хата, в котрій хто не жив, то все у нього вмирали діти. Хата стала пусткою. Один бідний чоловік прийшов у ту хату та й каже: «Добридень тому, хто в сьому дому! — Чого тобі треба? — питає дідько з печі. — Я чоловік убогий і хочу жити в сій пустці, — каже чоловік. — Живи, та тільки скажи своїй жінці, щоб вона мазала піч щосуботи і щоб діти не лазили на піч», — обізвався домовик. Вбогий чоловік перейшов у пустку і раз, як він жалівся на своє убожество, дідько дістав йому з печі казан грошей.[72] Кажуть, що домовик часом уночі будить хазяїна, як трапиться у дворі пожежа, або влізе злодій. Зостався слід віри в домовика, як покровителя подвір'я й господарства, коней і товару. На Білій Руси і тепер домовика звуть Возилою. Він має людську фігуру, кінські копита й вуха, живе в стайні, боронить коні од хвороби, а в полі — од звіра. Товару глядить домовик Баган (од багаття). Для Багана роблять в коровниках і кошарах маленькі ясла, кладуть туди свіже сіно, і з тих ясел дають сіно коровам, як вони теляться. В тих яслах живе Баган. Як покровителя хатнього добра, на Білій Руси звуть домовика клієцьником (од клѣть — хижка): «бардзей (боржій) до клѣцьника, колі <86> грошей нема», каже приказка. На Подолі звуть домовика скарбником. Скарбник живе в багачів і стереже їхнього добра, і часом злодій, простягнувши руку до хазяйського добра, стає стовпом, і скарбник держить його на одному місці, доки не прийде хазяїн, за що хазяїн мусить оддати свою душу чортам.[73]

Домовик то індійський бог Агні, грецька і римська Гестія і Веста, або пенат і лар давнього українського народу. В Індійців Агні був богом блискавки, або просто огню, так як давні народи дивились на земний огонь, як на украдений на небі і перенесений на землю. Індуси мали Агні за господаря в хаті і в сім'ї; він обороняв сім'ю від усякої напасті, дбав про господарське багатство, про харч, щастя й мир в сім'ї господаря. Греки й Римляни боготворили хатній огонь і піч в образі богині Гестії, Вести і звали її господинею в хаті і сім'ї. Піч була колись олтарем Гестії, а коло печі або на печі стояли пенати і лари, як хатні боги. І домовик, котрий любить жити в печі і в каглі, був богом печі і хатнього огню. І тепер народ на Україні дуже поважає огонь, як царя, як янгола, як святого і слугу божого: «огонь святий мститься, як його не шануєм; Господь на небо вознісся, за Господом і слуга його, святий огонь женеться».[74] Народ має за гріх гасити пожежу од грому, плювати на жар, щоб не поприщило губів, замітати жар на припічку нечистою ганчіркою або деркачем. Розказують, як <87> два огні розмовляли між собою, і один жалувався, що хазяйка не шанує його, замітає замазаним віником. Після того в тієї хазяйки згоріла хата. Піч поважають, бо кажуть в приказках: «сказав би, та піч у хаті; печ у хацѣ!» як хтось хоче розказувати щось стидне або негарне. Є багато народних обрядів, що стосуються до печі, як до центру господарства і до бога печі: на заслонці од печі загодовують кабанів, виносять шматок хліба купленій корові, на помелі й лопаті садовлять дітей, як виливають на голові переполох. Кума зав'язує в пелюшки, з хлібом і сіллю шматочок печини, несучи дитину до хресту. Молода при старостах повинна сидіти коло печі й колупати піч; а місцями молода сидить при старостах на печі і злазить з печі тоді, як тільки схоче вийти заміж, ніби покидаючи своїх пенатів і пристаючи до інших. Сюди ж стосуються і приказки: «ні Богові свічка, ні чортові кочерга; чужих богів шукає, а своїх дома має».

На Україні не знаходимо слідів віри в домовиків, як душ померлих предків, хазяїнів дому, як вірить великоруський народ. Одне тільки слово: цур тобі, пек тобі! По аналогії з великоруським чур, як там звуть домовика (од щур, як у слові пращур) трохи натякає на щось похоже, а синонім слова цур, слово пек може затвердити при тому гадку, що домовик то був давній бог печі, український пенат. Тепер народ зве домовиків просто нечистою силою, чортами і вірить, що домовики стали на світі тоді, як бог дозволив старшому чортові натворити собі слуг, вмочивши палець у воду і стріпнувши ним. Чорт натріпав багато чортів, і вони розлізлись <88> домовиками по хатах та по горницях.[75] Тут народ приточив міф про чортів до домовиків і перетасував їх між собою.

Дідьки

Український народ в своєму світогляді змішав давній поганський погляд на темну силу з християнськими образами чортів, а з тієї мішанини народився в народній фантазії новий тип темної демонської сили. Чорти тепер у народній фантазії щось середнє між русалками, полісунами і домовиками.

Дідьки більш од усього водяні духи. Давній народний переказ виводить їх із моря. Як Бог создав небо, як була тільки вода і не було ще землі, сатана сидів у піні і пищав. Бог взяв його з піни і звелів йому сіяти каміння, а сам почав сіяти землю. Сатана насіяв каміння і воно виросло аж до неба: з того часу стали на землі гори. Бог дозволив сатані создати собі помагача, раз тріпнути пальцем, помочивши його в воді. Чорт тріпнув раз і побачив позаду себе таке страховище як сам. Тоді він натріпав собі багато чортів, схотів стати на рівні з Богом і для того звелів чортам збудувати високу башту. Як тільки вони повилазили туди, Бог звалив стовпа, і чорти сорок день і сорок ночей летіли і попадали: хто в воду — став водяником, хто в ліс — став лісовиком, хто в болото — став болотяним, хто в очерет — став очеретяником, хто в поле — став польовиком, хто в хати — став домовиком.[76] <89>

У сій дуалістичній, безперечно персидській формі міфа про Ормузда й Арімани, що перейшла через маніхейську і богумілську єресь на Україну, ми бачимо, що Чорт стояв на рівні з Богом, як темні зимові сили натури стоять на рівні в боротьбі з світлими літніми силами. Дідьки взялися з води, бо вони образи грізних чорних хмар, котрі розбиває громовик і розливає по землі темними дощовими потоками по всіх усюдах. З тієї причини вода буває найлюбішим чортячим місцем і вода нечиста, темна: болота з багном, ковбані під греблями, повні гною й грязюки. Чорти вночі вилазять з води, сідають на греблях, під мостами й на мостах, гуляють у млинах і в фабриках, в очеретах, в лісах, часом сидять у старих руїнах хат і тим нагадують свого родича домовика. Чорт з'являється людям чоловіком, дуже поганим, мохнатим, з собачою мордою, з цапиними ріжками, з цапиною бородою й ногами. В нього куций хвіст, довгі руки з лазурями на пальцях, лице чорне, ніс довгий, зуби вискорені, очі червоні, огневі. Часом чорт показується людям паничем, німцем, ляшком, у куценькому фраці, з-під котрого теліпається невеликий хвіст; у німецькому брилі, з-під котрого стирчать ріжки. Чорт перекидається звіром, птицею, собакою, цапом, півнем, бараном, часом помершими людьми, навіть священиком, аби тільки піддурити чоловіка. Розказують, як один чоловік вертався з весілля і на греблі побачив священика. Він підійшов під благословення, а священик зареготався й щез. Раз чоловік продав вівцю на базарі і вертався ввечері додому, коли дивиться, аж його вівця ходить по дорозі. Чоловік піймав її та й <90> каже: «бідна моя овечка!», а вівця вирвалась з рук, зареготалась та й собі каже: «бідна моя овечка!». Другий чоловік, вертаючись з базару, знайшов на дорозі зв'язаного півня, привіз додому, посадив під піч і жде, поки він заспіває. Прийшов уже час співати, а півень не співа. Чоловік засвітив світло; коли гляне, аж перед півнем лежить золото та срібло. Він тоді одніс півня і кинув з мосту в воду. Захвилювала річка, схопився вітер і трохи не звалив чоловіка з мосту в воду. Вернувся він додому і знайшов тільки смолу, де лежало золото та срібло. Чорт з'являється часом і урядником. У такім образі, кажуть, він приходив уночі до одного слабого чоловіка, щоб написати йому духовну. Розказують, що чорти, перекинувшись панами, затягували до себе людей, а найбільше музик, приводили їх у розкішні палати, заставляли грати цілу ніч, давали їсти й пити, танцювали цілу ніч і щедро платили червінцями. Але як тільки заспівали півні, все щезало, і піддурений чоловік лежав у пущах, у нетрях, у болоті. Замість грошей в кишені були черепки. Розказують, що чорти показуються часом і в церкві, вишкіряють зуби з вікон уночі. Чорти женяться, справляють весілля по-панськи, родять дітей і ніколи не вмирають. Чорти мають незліченну силу грошей, та все золотих. Щоб розбагатіти, то треба дати чортові записку на свою душу, написавши її своєю кров'ю з мізинного пальця. Одному чоловікові чорт насипав повен льох золота. Про того, хто швидко забагатіє, народ каже, що він накладає з чортом, і зве таких людей фармазонами. З чортами накладають мірошники, знахарі й відьми. Чорти приходять в <91> образі мерців до тих жінок, що притужять своїх чоловіків, літають до дівчат перелесниками, приймаючи на себе образ тих хлопців, за котрими дівчата дуже побиваються в розлуці. Чорти з'являються і в вихорах, і треба на тому місці, де крутиться вихор, застромити ножа, що ним ріжуть свячену паску, то на землі буде кров. Ту одежу, те полотно, що вхопить вихор, оддають на церкву, бо покрутить того, хто її носитиме. В градових хмарах пищить чорт.[77] Як іде дощ при сонці, то кажуть, що з відьмою жениться чорт.

З усіх показаних фактів ми бачимо, що чорт — то водяний дух, то образ чорних, негарних осінніх і зимових хмар, сумних і грізних. Чорти — то ті самі темні сили, що в колядках звуться жидами та давнім звірем туром-оленем; тим-то народна фантазія дає чортам місце на землі нечисте, гнояне й болотяне, так як од осінніх і зимових дощів стає на землі грязь і болото. Сатана радився з ними на морі, а море на язиці міфології то небо. В тих краплях з пальця сатани, з котрих стались усі чорти, легко впізнати те з'явище: як з одної хмари розростаються другі хмари і застеляють усе небо, або як з одної хмари без ліку сипляться дощові краплі. Чорт пищав у піні, свистить у градовій хмарі, як свистять і виють осінні й зимові вітри, а його охота танцювати під музику пригадує рух хмар на небі і показує, що він належить до категорії водяних духів, русалок і мавок. Кажуть, що чорти вилазять вночі з води і співають пісень, як і морські русалки, а люди підслухують і <92> вчаться. Любов чортів до музики і пісень натякає на шум хмар і дощу, на свист вітру. Тим-то кажуть, що свистіти в хаті гріх, бо свистять тільки чорти, а свистом можна прикликати чортів. Звіриний образ чорта, з рогами, з хвостом, з шерстю показує його давніший образ міфічного тура-оленя з дев'ятьма рогами. Чортові гроші, чортове золото, срібло й багатство — то блискавка, захована в хмарах, або та плодюча сила дощової води, котра хоч і захована в чорних, болотяного цвіту хмарах, все-таки сипле на землю багатство, урожай хліба. В народних оповіданнях чорти розливаються смолою, як тільки вдарить їх грім. Та смола — то темна дощова вода, чорна грязь од дощу в осені або зимою. Треба пам'ятати, що в народних оповіданнях чорти виходять не такі лихі й страшні, як їх показує християнство. Видно, що народ ще не зовсім притулив до їх моральний елемент і дивиться на них як на стихійних духів. Чорти собі веселі, жартовливі, танцюристі, реготуни, люблять дуріти, як веселі пани давнього часу, підводячи чоловіка, як кажуть, під монастир, але ніколи не шкодять серйозно. Звідтіль і вийшли приказки: «не такий чорт страшний, як його малюють; чорт не такий лихий, лиш його люди на зуби взяли; і чортові часом треба свічку поставити». В українських казках чорт скрізь описується дурненьким: його дурять навіть молодиці й баби. Є казки, де чорт описується добрим. В одній казці розказують як парубок пас товар коло ставу і побачив, що вовк закрадається до якогось сонного чоловіка і хоче його з'їсти. Парубок крикнув, вовк утік, а чоловік пірнув у ставок. Потім як парубка <93> вловили песиголовці і хотіли зарізати, той чорт визволив парубка, набрав для нього у песиголовців грошей ще й на своїй спині привіз його додому.[78]

Доля і Злидні

Народ вірить, що Доля буває лиха й добра. Лиха доля часом зветься Недолею або Бідою і Злиднями. В кожного чоловіка є своя Доля. Вона родиться разом із чоловіком; мати дає дитині Долю, так само як дає життя:

Доля не одходить од чоловіка до самої смерті: вона з ним вінчається, ходить за ним слідком, куди ступить він ногою. Од Долі не можна ні втекти, ні сховатись. У піснях співається, як дівчина хотіла одкаснутись од лихої Долі, проклинала її, щоб вона втопилась, щоб вона заблудилась у лісі; Доля каже, що вона вчепиться їй на шию, як вона прийде купатись, що вона знайде її в лісі, як вона прийде калини ламати. Долі не можна ні завезти, ні продати; вона дожене і сяде на віз. Доля буває жіноча й чоловіча і показується в образі парубка й дівчини. Розказують, як було собі два брати: менший багатий, а старший убогий. Раз старший став у меншого жати <94> за сніп. Жне він та жне, коли дивиться, аж на полі ходить якась дівчина в дранті, неначе старчиха, висмикає з його зароблених снопів більші колоски і втикає в братові снопи. «Хто ти така?» — питає її старший брат. «Я, — каже, — Доля твого брата; він лежить та спить, а я день і ніч роблю на нього і буду робити до самої смерті; гляджу його дітей, кроплю його поле й город росою, заганяю рибу в його волок і бджоли в його вулики, доглядаю його товару, надаряю щастям його сім'ю. А твоя Доля нічого не робить: гарно вбирається, співає пісень і тепер ондечки лежить під грушею». «Що ж мені робити, щоб моя Доля була така робоча, як і ти?» — питає чоловік. «Піди, — каже вона, — чоловіче, візьми кия, закрадься поза грушею та бий, скільки влучиш, приказуючи: «Оце тобі, лиха Доле, за те, що ти не хочеш на мене робити!» Старший брат вибив києм свою Долю і з того часу став багатшим від брата.[79] Так само розказують про двох братів, де Доля показується в образі парубка. На Долю, як її розуміє народ, не можна дивитись, як на абстракцію щастя й нещастя в чоловічому образі. Доля — то міфічний образ, то давня фортуна. В образі Долі й Недолі народ показує свій погляд на непереможну силу сліпого щастя, сліпої сили натури, на такі випадки в житті, проти котрих сам чоловік нічого не вдіє, хоч би він горював і працював день і ніч, як співають в пісні:

Так дивився народ на сліпе щастя в тому давньому становищі, коли він ще не добачав в собі сили волі, сили розуму, чим би він міг притягти до себе добру Долю і збутись Недолі. І та непереможна, невидима сила здавалась йому істотою, на котру він робить, котра одбирає од нього всі достатки, а його самого зоставляє в бідності. І багатий робить, і вбогий робить, але нічого не має; і вбогий думав, що якась сила настачає багатому грошей і всякого добра чи в образі дідька, чи домовика, чи доброї Долі. Тим-то в приказках кажуть: «Чом йому не пить, коли його Доля не спить; лежень лежить, а Бог для нього Долю держить; без Долі хоч за пана, і пан скупиться; дитина спить, а Доля її росте».[80] В Долі й Недолі можна бачити і економічний вплив на народну фантазію. З давніх-давен простому народові усе приходилось робити на панство, усе приходилось платити гроші, і можна сказати, що панство й було та лиха Доля народу, що тільки лежала, гарно убиралась, співала пісень та спала в холодку, одбираючи собі всю користь з народної праці. Тим-то народ лютує в оповіданнях на лиху Долю, готовий бити її києм, тоді як він не надаряє киями ні одного міфічного образу: ні русалок, ні домовиків, ні навіть чортів, вважаючи на них, як на не дуже шкодливих.

До Долі дуже близькі Злидні. Злиднями звуться маленькі істоти, що заводяться в хаті. Де вони засядуть, в тій хаті чоловік збідніє, хоч би він був найбагатший. Розказують, як раз убогий брат <96> наловив риби і поніс багатому на іменини. Багатий брат подякував, але нічого не дав. Йде вбогий додому та й журиться, а проти нього йде дід та й питає, чого він сумує. «Та насіло Лихо, — каже вбогий. — То продай мені те Лихо», — каже дід і дає чоловікові капшук грошей. Убогий зараз купив собі за ті гроші нову хату, а стару покинув ще й запер. Раз жінка каже вбогому: «Недобре ми зробили, що покинули в старій хаті жорна; піди та забери!» Приходить чоловік до хати, а звідтіль хтось каже до нього: «Бач який! Став багатий, то й покинув нас». «Хто ж ви такі?» — питає чоловік. «Ми твої злидні; візьми нас із собою». «Добре! — каже чоловік. — Тільки донесіть мені на своїх плечах жорна». Забрали Злидні жорна та й пішли. Тільки що зійшли на міст, а чоловік як пхне їх з мосту, так вони всі й потопились.

Злидні — то розколотий образ Недолі, як говорять у приказці: «Не сама біда ходить, а з дітками». Злидні — то діти лихої Долі. Вони живуть у хаті під піччю, як центром хатнього господарства: «Добра Доля! Да іди за мною з печі пламенем, з хати каменем!» — каже на Поліссі молода, покидаючи батьківську хату.

Відьми й відьмаки

Відьми й відьмаки — то півміфічні істоти. З того часу, як народ почав забувати міфічну старовину, почав мішати міфи з життям, з того часу він багато дечого переніс на землю, що діялось на небі. Народна фантазія переробила чисто міфічні образи <97> відьом на звичайних людей з незвичайною силою знахарства. Але всі прикмети відьом і відьмаків показують на їхній давній чисто міфічний небесний образ.

У народних оповіданнях відьми й відьмаки витворяють наднатуральні діла: держать у своїх руках дощ, град, росу, хмари й вихрі, крадуть з неба зорі й місяць, літають на повітрі на Лису гору й справляють там з чортами чудні ігрища, перекидаються звірами, клубками й іншим способом. Всі такі прикмети показують, що відьми й відьмаки — небесні образи, перенесені на землю пізніми часами на людей.

Самий образ, сама фігура відьом показує, що вони не прості жінки. Відьми бувають родимі і вчені. Родимі відьми мають невеличкий на два пальці хвостик, а як вони відьмують, то в них виростає хвіст, як у собаки. Вони багато знають, але нікому не шкодять і навіть помагають людям своїм знахарством. Про одну бабу (в Стеблеві Канівськ. пов.) розказували, що вона родима відьма, багато знає, але нікому не шкодить; раз вона серед літа вилила в ночви чавун окропу, і окріп замерз, як зимою на морозі. Вчені відьми бувають лихі. Серед ночі вони розпускають по плечах коси і в одній довгій білій сорочці йдуть доїти корів. Такий образ відьми з розпущеними косами, в білій сорочці, з хвостом, з цідилком та з дійницею в руках нагадує образ водяної німфи русалки з розпущеними косами і в білій сорочці, або міфічної білої дівчини, котра гасить палаючу діброву водою з цебра та решета. Відьма — то образ німфи небесної <98> води, перенесений на землю в побутове життя народу. І хмари бувають шкодливі і нешкодливі, вважаючи на те, чи сиплять вони літній дощ, чи град та сніг. Сама літня хмара може сипнути на землю серед літа льодом, як родима відьма обертає літом окріп у лід.

Перша прикмета відьом та, що вони крадуть з неба дощ і росу і держать їх у себе в горшках у хаті або в коморі. Розказують, що одна відьма сховала дощ у горшку під покутям. Раз відьма пішла в поле, а дома покинула наймичку і веліла їй не зачіпати горшка під покутям. Наймичка не втерпіла, розв'язала горщок і чує звідтіль голос: от буде дощ! Не встигла вона вискочити в сіни, а дощ ллє, як з відра. Коли се прибігає з поля хазяйка. Тільки вона накрила горщок, дощ зараз перестав. «Якби ще трохи постояв одкритий горщок, то дощ затопив би все село!» — сказала відьма. Про другу відьму розказують, що в неї у коморі стояли якісь позав'язувані діжки. Як відьми не було дома, наймичка пішла і порозв'язувала діжки. Звідтіля так і полізли жаби, ужі і всякі гади. Піднявся страшний шум, налетіли чорні хмари, зашумів вихор і полив страшний дощ. Відьма прибігла, повкидала гади в діжки, знов позав'язувала і дощ зараз перестав. Те саме розказують і про відьмаків. Один знахар жав на полі з другими женцями. Бувало в жнива серед дня насунуть чорні хмари: женці кидаються зносити снопи, а він собі ні гадки! Жне та каже: не буде дощу! І хмари проходять без дощу. Раз найшла страшна хмара. Коли се іде до знахара на чорному коні чорний чоловік і каже йому: «Пусти!» «Не пущу», — каже знахар, — «було не набирати так <99> багато». Чорний чоловік щез, хмари посизіли й побіліли. Женці думали, що от-от посиплеться град. Коли се іде до знахара другий чоловік увесь білий, на білому коні і кричить: «Будь ласка, пусти, бо не видержу!» Знахар підвів голову та й каже: «Та вже йди, тільки на той байрак, що за полем». І над байраком зараз заперіщив град.[81] Раз один чоловік робив на полі, коли дивиться, аж на нього летить вихор. Він ухопив сокиру та й кинув у вихор: сокира ввігналась у вихор, як у дерево, і він поніс її геть. Після того той чоловік заїхав на ніч у село до одного мужика. Він увійшов у хату, а в хаті лежить хазяїн і стогне. От чоловік і питає в дітей, чого то батько так стогне, а діти кажуть, що то батько скалічив себе сокирою. Коли дивиться він під лаву, аж там лежить його сокира. Чоловік догадався, що кинув сокирою в знахаря та мерщій з хати. З цього усього можна бачити, що відьми й відьмаки мають владу над хмарами й вітром, що вони держать у своїх руках дощ, град, погоду й непогоду, можуть насилати засуху й неврожай. У давні часи відьми були одним із образів німф небесної води, а відьмаки були демонами вітру й хмар.

Друга прикмета відьом та, що вони крадуть з неба зорі. Народ розказує про падючі зорі, що їх крадуть відьми та ховають у глечики. Найбільше зірок крадуть відьми на празник Коляди й Купайла; часто вони тоді крадуть і місяця, а як часом впустять яку зорю, то ловлять її плахтою. Розказують, що <100> було село, де жило мало не тисяча відьом. Вони так багато покрали зірок з неба, що вже не було чим світити. Бог послав св. Андрія; Андрій ударив палицею, і все село з відьмами пішло крізь землю, і на тому місці стало болото. Вночі, як тільки поснуть люди, відьми виходять надвір у довгих білих сорочках з розпущеними косами, обводять руками зоряне небо, закривають місяць хмарами, і потім хмари заволікують усе небо. Зараз починається надворі грім і блискавка, і відьми тоді біжать доїти корів. Вони так видоюють корів, що з дійок разом з молоком дзюрчить кров. Часом відьми заганяють місяця в хлів і при його світлі доять корів.[82] З цього всього можна пересвідчитись, що відьми — то давні образи хмар, що собою закривають зорі й місяць од людського ока, і як почнеться грім і блискавка, то з небесних корів-хмар дзюрчить дощ.

Третя прикмета відьом та, що вони літають на Лису гору. Як тільки відьма хоче летіти на Лису гору, то приставляє до огню в горшку тирлич-зілля. Починає зілля кипіти, відьма скидає з себе сорочку, маже під колінами, під пахвами якоюсь мастею, сідає верхом на помело або на кочергу, хапає в руки мечик од терлиці або од бительні і летить через вивід на Лису гору. Лисих гір, куди злітаються відьми, показують багато: і в самому Київі, і нижче Київа понад Дніпром. На Лисій горі над відьмами верховодить відьмак. При світлі багаття відьми починають гуляти, танцювати, граються у війну, кидаються одна до другої з мечиками і приказують: <101> «Втну та не дотну!» Як тільки заспівають півні, відьми сідають на кочерги й помела і вертаються додому. Розказують, як один москаль, ставши на квартирі у відьми, підглядів, як його хазяйка, зробивши свою відьмачу операцію, шугнула через комин у вивід, вхопивши в руки мечика од терлиці. Цікавий москаль приставив до огню те саме зілля. Зілля почало кипіти і москаль почув, що його щось піднімає вгору. Він помазався мастею, вхопив у руки тесака і шугнув у вивід на Лису гору. Оглянувся москаль, аж він сидить на горі серед відьом і між відьмами, зараз впізнав свою хазяйку. Він злякався і сховався за камінь. Дивиться він, аж відьми почали прискакувати одна до другої з мечиками, приказуючи: «Втну та не дотну». Москаля розібрала охота; він не втерпів, вискочив з-за каменя, кинувся з тесаком на відьму і крикнув: «А я втну та й перетну!» Як махне тесаком, та й одрубав своїй хазяйці пальця. Відьми розлетілись, прилетів москаль, прилетіла й хазяйка і ввійшла в хату нишком-нишком, але за те вона виссала з нього кров і він умер.

Відьми не тільки самі літають, але можуть поробити, що й другі люди літатимуть. Як тільки відьма любить якого парубка, або сердита на кого, приставляє до огню зілля; зілля починає кипіти, і чоловік здіймається з місця і летить. Кипить зілля помаленьку, чоловік летить низько, на половині лісу і часом може розбитись; кипить зілля дуже, чоловік летить високо, вище од лісу.[83] Чоловік летить і все <102> кричить: «Пити, пити!» Його можна зсадить, заткнувши в землю ніж, що сім літ ним ріжуть свячену паску.

Літання відьом на Лису гору так само доказує, що відьми — давні образи хмар, що літають по небу. Огонь в печі, багаття на Лисій горі — то символ небесної пожежі в час дощу й грому, як блискавка ніби запалює небо. Само тирлич-зілля, як і папороть, емблема блискавки. Сама гра в війну з мечиками нагадує війну Громовика в час дощу й грому серед вогню й диму, а Лиса гора — то образ неба, то та скляна гора, на котру в казках лізуть багатирі й змії. Ще й тепер сибірські тамани звуть небо: «отець лисе небо!»[84] Відьми злітаються на Лису гору на Коляду, проти Великодня і на Купайла, в той час, як буває в природі повертання сонця на літо, на весну і на зиму.

Професія відьом — доїти корови. Відьми заправляються в цьому ділі на Великдень і на діяння вночі держаться в церкві за замок (бо весною одмикається земля й вода). Відьми доять корови і просто і наднатуральним способом. Скільки відьма може збагнути оком, там вона має силу навести голод і відняти молоко від корів. Яку корову вона встигне видоїти на Благовіщення і на Юрія, ту буде вона доїти здалека, коли схоче: заб'є кілок в одвірок коло дверей, або в стовп у хижці, і тільки одіткне, то й потече молоко. Одна наймичка служила у відьми, пішла в хижку і одіткнула кілок. З дірки потекло молоко, а потім почала текти кров. Наймичка <103> злякалась і забула заткнути кілок, поки не прибігла хазяйка і не заткнула кілка. Часом відьми доять молоко прямо з стріхи, підставивши дійницю. Відьми ссуть і кров. Один наймит підглядів, як до його хазяйки раз зібрались відьми, напали на сонного хазяїна, виссали з нього трохи крові і напекли з неї коржиків. Відьми перекидаються собаками з довгим вим'ям, кішками, жабами і навіть клубками. Один чоловік піймав відьму, а вона перекинулась жабою. Чоловік махнув сокирою і одрубав жабі два пальці на нозі, а другого дня довідався, що його сусіді одрубані два пальці на нозі. Один наймит, прокинувшись сонним, підглядів, як його хазяйка мазала сметаною пироги. В полумиску нестало сметани домачати пирогів. Хазяйка каже: «Скакухо, рябухо! Дай мені сметани!» З-під полу вилізла здорова жаба; хазяйка підставила полумисок і жаба наригала повний полумисок сметани.[85] Розказують, що відьми на Юрія збирають у цідилки росу, і видавлюють вже молоко, а сусідські корови зостаються без молока.

Такий спосіб доїти корови і добувати з жаби сметану, а з роси молоко, — показує, що в давні часи відьми були богинями хмар, з котрих доїли небесне молоко і сметану-дощ, так як індійський громовик Індра любив доїти небесні корови (хмари) і посилати їх молоко на землю; а перекидання відьом звірами, жабами, огневими клубками і навіть огневими зміями нагадують зміну форми хмар на небі, одвічених блискавкою. <104>

Упирі й вовкулаки

Упирями бувають знахарі й вовкулаки. Упирі родяться од чорта й відьми, як каже народна приказка: «упир і непевний усім відьмам родич кревний».[86] Упирі бувають живі й мертві. Живого упиря легко пізнати: в нього лице дуже червоне,[87] неначе налите кров'ю, і він дуже любить пити горілку. Упиреві дуже важко вмирати; він мучиться і конає кілька день, закриває очі й рот, лежить зовсім уже мертвий, але знов лупає очима, розкриває рота, дише і знов замирає. Кажуть, що одному дідові упиреві, щоб він скоріше вмер, заливали очі й рот топленим воском, але упир, полежавши трохи, ніби зовсім уже мертвий, знов лупав очима, роззявляв рота і топлений віск одлітав з очей і рота.[88] Щоб упир скоріше вмер, кажуть, треба зірвати дошку з стелі. Як тільки він умре, то зараз підіймається коло хати страшний вихор, чорти хапають упиреву душу і несуть у пекло. Мертвий упир лежить на лаві червоний і поглядає одним оком. Як його поховають, він не гниє в домовині, лежить червоний, і в нього виростають пазурі на пальцях і довге волосся. На упиревій могилці буває дірочка або пора, кудою він вилазить мишею або ящіркою в глупу північ, ходить по хатах і ссе кров з людей, а найбільше з маленьких дітей. Упир ходить через зачинені <105> двері або прогризає залізними зубами дірку в дверях. З кого упир виссе кров, той швидко вмре. Кажуть, що треба потрусити в хаті попелом або тертою сіллю, то зостануться сліди од його ніг на долу. Як тільки заспівають півні, упирі тікають на кладовище в домовину, а як опізняться, то падають додолу навзнак. Упирі не тільки ссуть з людей кров, але держать у своїх руках дощ, насилають засуху і неврожай. Щоб упир перестав шкодити, кажуть, треба одкопати упиря і пробити його за одним разом осиковим кілком в груди або в спину, або забити осиковий кілок просто в могилку. Як упир і потім не перестане ходити, то треба його викопати і спалити. Недавно в Таращанському повіті в засуху народ викопував одного старовіра; його били по голові, лили на нього воду з решета, приказуючи: «давай дощ!». Розказують, як одного упиря викопали і вкинули в огонь з осичини. Тільки що схопилося полум'я, упир лопнув, з нього полізли гадюки, черви, полетіли сороки й ворони. Люди обступили багаття з мітлами, лопатами й кочергами і загрібали всю нечисть в огонь, щоб упир не виліз яким-небудь черв'яком або гадюкою.

Прикмети упиря такі самі, як і прикмети відьми. Упирі люблять ссати кров, а за життя люблять дудлити горілку, як відьми люблять доїти, а часом і ссати молоко з корів, або доїти й кров; вони крадуть дощ, насилають засуху, перекидаються звірями й птицями так само, як і відьми. В домовині в упирів росте довге волосся, як і відьми люблять розпускати по плечах коси. В упирях ми <106> бачимо півміфічну істоту, таку саму як і відьми, тільки в чоловічому образі, од чого народна фантазія тільки трохи змінила поетичні фарби. Упир то демонічний образ хмари, то сам демон хмари, що висисає з неї дощ, змінюється на всякий спосіб і пропадає зовсім у небесному огні, в блискавці. На Червоній Руси в засуху й холеру палили упирів і відьом навіть на терновому вогні, а терновий огонь — то символ небесного огню, блискавки, і грає чималу роль в українській міфології. Сам вихор, що хапає упиреву душу, показує, що упир не хто інший, як сам демон вітру й хмар, втілений в образі червономордого п'яниці-знахаря.

Міф про вовкулаків не розвивається гаразд у народній фантазії. Кажуть, що вовками перекидаються самі знахарі, а часом обертають у вовків парубків, на котрих вони сердиті. Стрічаючи людей в лісі або в полі, вовкулаки не рвуть їх, а тільки жалібно дивляться їм в очі. Як їм хто кине хліба, то вони їдять, а овечок тільки душать, але не їдять. Хто догадається і назве вовкулаку людським йменням, то він зараз знов стає чоловіком. Кажуть, що вовкулаки ссуть кров як і відьми.

Віра у вовкулаків є у всіх індоєвропейських народів, а Поляки навіть вірять, що люди стають вовкулаками два рази на рік: на Коляду й на Купайла, тоді саме, як відьми збираються на Лису гору. Вовкулаки належать до одного міфічного типу з відьмами, відьмаками і упирями; вони півміфічні істоти, стоять на переході од зооморфічних до антропоморфічних міфічних образів хмар. У <107> народній міфології хмари часто описуються як череда вовків, а св. Юрія народна фантазія настановила пастухом вовчої череди, перенісши на нього прикмети громовика, як пастуха небесної череди. <108>