Світовидові коні

Гельсінгньору, раптово повеселілий, гримить своїм басюрою до вартових:

— Відчиняйте діжку, ледацюги! Вас пригощає Свейн Хвіде!

На площі, в Роскіллє, перед собором недобудованим, що височіє кам’яною громадою над містом, мають стратити ярла Свейна.

Ще з вечора приготували майстри і крісла та поміст для знаті, і лави для шляхти, а ешафот готувати не треба, він давно уже очікує чергову жертву.

Простолюд же збігся ще до сходу сонця, аби стати ближче та не пропустити видовища. Знать почала збиратись пізніше, і тільки опівдні з’явився конунг з родиною.

В кріслах на помості сам Вальдемар з жоною Соффі, принци-спадкоємці Кнуд та маленький Вальдемар, поруч — його превелебність, а за ним чипіє вірний Саксон, літописець.

Бо любить його превелебність, аби діла його лишалися у вічности, списані в мові латинській, як діяння римлянів, предків його.

Свейна привезли одразу ж після прибуття конунга. Ярл, зодітий в чисте, з підстриженою бородою, стоїть на повозі рівно і неуважно слухає в’язничого священика.

Коли підіймається на ешафот Свейн Хвіде, то рявкає басюрою:

— Маю останнє бажання! Хочу випити кухоль пива з рук найближчого друга!

— Вам про спасіння душі думати треба нині, — усовіщує Свейна душпастир, а той регоче:

— Такого пива, як у королівстві Данському, немає на тому світі! Чи залишились ще друзі у Свейна Хвіде?

З лави, де розмістилась шляхта, встає Хальфдан Гаральдссон і рушає до ешафоту. Хтось із жалісливих торговців передає йому з рук в руки дерев’яного кухля з накривкою.

Варта не знає, чи пропускати Хальфдана, але конунг Вальдемар каже зі свого місця:

— Нехай іде…

Хальфдан підіймається на ешафот і простягає Свейну кухля. Руки ярлу зв’язано спереду, аби він міг скласти їх до останньої молитви. Свейн підносить кухля до вуст, і тут Хальфдан прихованим у рукаві ножем розтинає мотуззя. Смертник шпурляє кухля й вихоплює меч із піхов, що висить на поясі у Хальфдана.

В натовпі розлягається зойк. Свейн зістрибує на землю просто назустріч охоронцям, які похапцем видобувають зброю.

— О-одін!

Ех, не ті вже сили у ярла Гельсінгньору, і погано слухаються пошкоджені на тортурах руки, але впав один охоронець… Ще один…

— Оце смерть для вікінга! — гукає Свейн. — Біжи, Хальфдане! Стріну батька твого — оповім йому, що у нього гарний син!

Хальфдан стрибає з ешафоту просто в натовп, і люд розступається перед ним. Вихватка ярла сподобалась глядачам.

— Оце так дружба!

— Прямо як пісня!

— Рятуйся, Гаральдссоне!

— Пропустіть чоловіка!

— Щоб здохнуть Чорному Вовку — погубив такого воїна!

— Давай сюди, під воза!

— А той ще б’ється!

Спис одного з охоронців входить в груди Свейна. Ярл осувається на землю, не випускаючи з руки меча.

— Одін… Я бачу дочок твоїх… Я йду, мій Боже…

Лице його превелебности Абсальона жовкне від люті, а губи стягуються в тонку нитку:

— Ваша Величносте, накажіть схопити Хальфдана Гаральдссона!

Вальдемар вагається. В душі своїй він не засуджує молодого ярла. Хальфдан зробив для друга все, що міг. Але Хальфдан не є конунгом Данії, а людські почуття не повинні переважати справедливості королівського суду.

І лунає над майданом голос оповісника:

— Хальфдан Гаральдссон з Фенгонборгу є нині вийнятим з-під королівського права! Кожного, хто дасть йому притулок, буде покарано смертю!

Нема у Хальфдана друзів, окрім Свейна Хвіде, тож і не шукає він ніде рятунку а чи притулку. Просидів до вечора на риштуванні собору, а тоді рушив до гавані.

Конунг зрікся його… Врешті, цього і треба було очікувати. Рідна Данія стала чужиною. Куди нині податися чоловіку без Вітчизни і грошей?

Попроситись на якусь лодію? Та чи потрібно торговцям чужоземним шукати зачіпку з місцевою владою?

Та й куди плисти? На Ісландію? До урманів чи свеїв? Податись до південних країв?

А може на Руян, до брата? Та ні… Він, Хальфдан, і так уже нагрішив стільки, що не одмолити…

«Свейн побачив валькірій… Бідолашний Свейн… На останньому суді ми стоятимем поруч…»

Біля якоїсь лодії чути мову, схожу на венедську. Здоровань-купець, літній уже чоловік, веде при смолоскипах рахунок товару.

— Гей, ворушіться, ледаща, завтра виходимо в море!

У купця богатирська фігура, світла борода кільцями і голос, схожий на голос Свейна. Хальфдан рішуче ступає вперед:

— Веслярі потрібні?

Торговець здивовано витріщився на чоловіка в дорогій, хутром підбитій куртці:

— Чого це раптом?

— Куди іде лодія?

— У Новгород Великий…

— Я вмію гребти на румі*… Бував у походах морських…

З-за тюків і діжок виринає чоловічок з козлячою борідкою:

— Буслаїчу, люди конунга розшукують якогось чоловіка…

— Не того, що дав стратенцю меча? — прищулюється купець.

В руці Хальфдана зблискує лезо ножа. Купець воркоче:

— Помовч, Шельмо, і займися товаром… А ви ідіть за мною

Новгородець проводить Хальфдана на корму одної з лодій. Говорить данською:

— Я був на площі… То це ви — Хальфдан Гаральдссон?

Хальфдан киває. Здоровань гмикає і рекомендується:

— Василь, Буслаїв син, купець новгородський… Сам не боюсь нічого у світі і люба мені відвага. Та тільки, невже ви думали, що проб’ється він?

— Ярл Свейн є нині межи ейнгеріїв, у Вальгаллі предків своїх, — поволі відповідає Хальфдан, — бо помер як вікінг, з мечем у руках.

— Божевільний світ нині, — чухає бороду купець, — ти що, вибач, по-простому мовлю, теж душа поганська?

— Кредо ін унум деум,* — неохоче відповідає Хальфдан, — і не мені, а Богу судити Свейна.

— Подуріли всі геть за Богів тих, — бурчить новгородець, — у нас так з’явились якісь жидовини, не кров’ю, але вірою, що Святої Трійці не визнають. Ловлять їх і страчують, а навіщо? Піп з нашого приходу все турчить мені, що оскверняюсь, з латинниками водячись. А один торговець поштивий, родом лях, якось товк мені, що шизмати* ми усі, хто віри грецької, бо дух святий, мовляв, нисходить не тільки од Вітця, але й від Сина… Лише клопіт з усього цього та завада чесній торгівлі. Чи не однаково, як хрест класти — зліва направо, чи справа наліво? Аби рахунки сходились.

Ну, гаразд, а далі куди ж ти подінешся? З Шеланну я тебе вивезу, але ж не будеш ти служити простим найманцем?

— Чому б ні? — питає Хальфдан байдуже.

— Тоді я тебе десь прилаштую… Я, щоправда, ще заходжу на Руян, по тканини, та опісля того одразу — в Новгород.

— Куди заходиш? — скидується Хальфдан.

— На Руян, до Градця…

— У мене в Арконі брат. І мати…

— Ти що, венед хрещений? — чудується Буслаїч.

— Мій батько був данський ярл, і я був ярлом…

— Ану, розповідай все від початку, — жадає новгородець, — бо ти мене зовсім заплутав…

Вислухавши Хальфдана, купець розчулено зітхає:

— Не життя, а пісня у тебе, ярле. А Велимира твого я ж зустрічав колись… Якось, біля Гельсінгньору, напали на мене розбійники. Б’ємося ми, коли біжить чоловік на поміч: «Мій Бог — Світовид! Тридцять чоловік за мною!» Ті грабіжники одразу — у кущі…» Де ж твоя ватага — питаю. «Я сам, один…» Це ж він тоді як раз з Фенгонборгу йшов.

Отакі бувають зустрічі на світі. Тоді він зовсім молодим був, та й у мене ще борода не посивіла. Я ось що тобі пораджу: їдь на Руян, Хальфдане! Між поганами арконськими тепліше тобі буде, аніж між латинниками цими, що за букву вдавляться. Від Отця чи від Сина… Тьху!

— Я боюсь, мовить данець поволі, — боюся гніву Божого…

— Я ось, — пирхає торговець, — не вірю ні в сон, ні в чох, ні в воронячий грай, і щастить мені завжди, і громом не побило, а ти…

Лодія хитається, тоді чується стривожений голос Шельми:

— Буслаїчу, люди конунга обшукують гавань…

— Лізь під настил, — велить купець Хальфдану, — і нишкни…

Хальфдан лежить у вузькому закапелку, стискаючи у руці ніж. Напруга поволі спадає, замість неї приходить звична фатальна знемога.

«Норн…»

Хтось торкається його, і данець одрухово викидає вперед руку з ножем.

— Та легше, це я, — голос новгородця, — ну ти і здоров спати… Оце витримка, я б і то

так не зміг. Вилазь, ми уже в морі. День надворі!

— А люди конунга?

— Сунув куку в руку, у мене, мовляв, товари крихкі та дорогі… Вони не дуже шукали.

В Арконі мати Дивина гаптує синові сорочку. Гаптує старшому, а з голови не йде молодший.

«Чому так тривожно мені? Що з тобою, дитя моє не люблене, не пещене? І доля твоя закрита від мене…»

До світлиці влітає захекана Вістуня:

— Мати Дивино, гість у нас!

За нею поволі входить чоловік у хутряній куртці, просяклій морем і вітром.

— Хальфдане! — вигукує Дивина.

— Ма-мо…, — вимовляє данець венедською, і жінка кидається до нього:

— Повернувся! Не відпущу більше! Нікуди не відпущу!

Рипнули двері. Велимир зчудовано дивиться на брата:

— Звідки ти тут узявся?

— Свейн пішов до Вальгалли, — поволі говорить Хальфдан, — я поміг йому в цьому…

Ярл Гельсінгньору помер з мечем у руках, а мене засуджено до страти. Я прийшов до тебе вдруге, брате Велимире… Хочеш, вбий мене, бо навіщо жити ізгою, якого зреклася Вітчизна?

— Він теж моя дитина! — озивається Дивина, — чуєш, Велимире?

Велимир з хвилину мовчить, а тоді усміхається щиро, по-юнацьки:

— Що ж, прошу додому, братику… Вітчизна тебе зреклася, але на материзну маєш право…

І Хальфдан падає йому в обійми, як колись у дитинстві.

Вечерю готували родом усім. Прийшли Славута з жоною Добряною і тітка

Світанна. Хальфдану, вимитому і вбраному у Велимирову сорочку, трохи мулько на душі, бо він вважає себе не гідним такої зустрічі.

— Як ти дібрався сюди? — розпитує Велимир.

— Врятував мене купець новгородський. Він тебе знає… Василь…

Велимир ляскає себе по лобі і регоче:

— Ні в сон, ні в чох, ні в воронячий грай… А я-то думав, що він давно подався до Гіндії, за батьком своїм…

— Він шле тобі вітання і дарунки. Мені дійсно пощастило, що він зимував у Роскілле, а то б…

— Завтра ж пошлю когось до Градця, — роздивляється Велимир дари Василеві, — чого ж він сам не приїхав?

— Поспішає… Два роки мотався по світі. Скучив…

— А ти сюди надовго, чи як?

— Я… не знаю, брате… Я боюсь…

— Та чого боїшся, брате?

— Я, — зітхає Хальфдан, — є грішником. Я зробив так, аби Свейн помер нерозкаяним у поганстві своїм. Я читав Святе Письмо і тлумачив його сам, а це ще більша провина. Я боюсь свого Бога…, бо мені здається, що Він не любить свої творіння, і є таким же хижим, як Боги Свейна… Мені здається навіть, що й син його лише вдає із себе доброго, бо єпископ Абсальон катує і страчує во ім’я його, а він мовчить, і не подасть знаку, що він не бажає крови… Ти пам’ятаєш Хнельд, Велимире? Її ж таки схопили, і єдине, що я міг зробити — це дати їй легшу смерть, ніж та, що для неї приготували. Я заздрю Василеві, він бо не вірить і не боїться, а я вірю — і боюсь…

— Брате, я не волхв, я воїн, — розгублено мовить Велимир, — і я ніколи не боявся ні Дажбога, ні Світовида, та й нікого з тих, хто живе на Сварзі. Я не знаю, чим тобі помогти… Наші Боги не прагнуть крови, не бажають людської жертви… Для них не треба ламати ні тіло ні душу… Може мати, жриця, поможе тобі зладнати зі збуреною душою?

— Я — лише відунка, — говорить Дивина з жалістю, — бідне моє дитя, я не розумію твоєї муки, хоч і відчуваю її силу. Ну, як можна вчити добру, а творити зло? А саме це роблять ваші жерці, кров’ю на віру свою навертаючи…Може б тобі, синку, спитати ради в мудреців наших?

Хальфдан хитає головою:

— Мудра людина — все-таки лише людина… Я благаю у Бога знаку, та небеса мовчать…

Опісля пишного частування до краю втомленого Хальфдана поклали спати в знайомім вже покоїку. Як пораненим був, то вивчив тут кожну дрібницю. Тіні від свічі блукають по стінам.

Данець згадує, що він наговорив руянським родичам, розмарений піднесенням та хмільним медом, стискає хрестика свого і одмовляє молитву раз, тоді вдруге…

— Вибач мені, Господи… Я тільки людина і я зовсім заплутався. Певне, мав рацію отець Гьюкі, коли говорив, що мирянам не можна читати Святих Писань, аби не впасти у спокусу. А ти не сердься, Світовиде Арконський, на чужинця у володіннях твоїх. Тебе любити легше, а мій Бог — Бог ревнивий…

Подушки пахнуть чистим полотном і якоюсь травичкою. І так далеко від цього дому страх, туга і біль.

— Ма-мо, — знову вимовляє Хальфдан, наче куштуючи незвичне слово на смак, а тоді засинає без сновидінь.

Мудрий єпископ Абсальон, вельми мудрий…

Тове мертва, нема і Свейна Хвіде, Хальфдан Гаральдссон пішов на вигнання, а Крістофера-бастарда конунг відіслав до Ютландії.

Тепер можна подумати і про вічну славу. Конунга славу і, ясна річ, свою.

За дозволом з Риму, проголошує його превелебність хрестовий похід на острів Рюген, гніздо поганське. Тепер кожен християнин у королівстві Данському, окрім, звісно, рабів, може отримати спасіння душі, не випускаючи з руки меча.

Не самі данці йдуть воювати Рюген, цього разу є у них і союзники.

Ось вони всі на раді у конунга: князь Казимир, веселий лях, що мріє про хрестові походи та подвиги лицарські, Богуслав, чеський лицар, та князь бодричів Прибислав, во хрещенні Готліб, з дядьком своїм, Готфрідом фон Шверином. Усі привели війська…

Мудрий єпископ Абсальон, вельми мудрий…

Бо пам’ятає мудрість римську — поділяй і владарюй.

П’ятий славин на цій нараді — Мислик, син Любечарів, родом з Аркони, що іменує себе князем руянським. Нещодавно прийняв він віру Христову, зветься нині Міхелем і ладен помагати данцям нищити родичів своїх.

Мислик уже уявляє, як буде правити своїм князівством, бо пообіцяли йому за зраду добрячий шмат руянської землі.

Обіцянка-цяцянка, а дурневі радість. Все життя почувався Мислик скривдженим та ображеним, нині довести має, що помилились мудреці арконські, і народжений він для того, щоб володарювати.

А військо данське очолює сам конунг Вальдемар, спраглий подвигів во ім’я Христової віри.

Хоч і є конунг данців правнуком книжника, русича Мономаха, та не знає письма і латини.

А знав би — зрозумів би конунг, що товче його превелебність водно про зруйнування Аркони, як сенатор римський колись про зруйнування Картагени, і вигода від тої руїни — тільки самому Абсальону.

А вміли б князі слов’янські дбати трохи далі, ніж про завтрашній день, то здогадалися б, що тевтони і сакси, розтоптавши опісля загибелі Рюгену позосталих венедів, повернуть на них — і горе тоді Чехії та Польщі…

Та не вміють князі передбачати майбутнє. Щодо ж бодричів та руянського зрадника — то байдужа хрещеним душам загибель Роду їх. Себе вони рятують і про себе дбають, не знаючи, що використають їх — і зрівняють із землею.

Мудрий єпископ Абсальон, та не менш мудрі Віщий Молибог й волхви арконські.

Не лише передбаченням вірить старий правитель Руяну, а й словам вивідачів своїх.

А говорять ті вивідачі, що збирає конунг Вальдемар воїнство ціле, а не дві-три ватаги вікінгів. І білий кінь Світовидів відмовився ступати через списи.

Тому тримає Віщий на побережжі пішу рать під проводом Славути Киянина.

Одного не змогло передбачити та провідати Коло віщунське — підлої зради, бо досі жоден руянець не зрікався ще Богів своїх і предків своїх.

А люд руянський, за майбутнє мало думаючи, працює собі та веселиться, коли підійде свято.

Втім, і без свята можна знайти розвагу. Ось збіглося півАркони подивитись, як волхв Божидар освячує злюб Дивининого сина-данця та Вістуні-віщунки.

Хальфдан, вбраний у гаптовану одіж руянську, почувається скуто і не підводить очей. А Вістуня радіє собі і щебече, мов пташка на гілці. Найбільше ж щастя в очах матері-Дивини, тепер бо ніде не щезне син, не подасться в далекі краї, як хотів був напочатку, і не ланцюги скували колишнього бранця, а русяві коси коханої.

Велимир дивиться на молоду пару і роздумує, на добро це чи на лихо. Занадто міцно взяв у кільця братову душу змій Мідгарду.

В усякому разі не піде тепер проти Руяну з мечем колишній вікінг, а отже — не буде ворогом.

А щодо віри його — то хай молиться, як хоче, силувати ніхто не буде міняти Христа на Світовида…

Мати ж Дивина каже просто:

— У нас лихих звичаїв нема, а все хороші. Обживеться і звикне…

Дійсно, як настала зима, дізнався Хальфдан, вельми дивуючись, що і тут справляють Різдво, трохи не того самого дня, що і в Данії, тільки святкують народження Сонця-Дажбога.

А так — майже все як удома: пісні, веселощі, навіть пиво…

Хальфдан все ще думає іноді про неминучу розплату за гріхи свої. До старих нові додались — живе він з жоною поганської віри, і солодко це йому, звичаї ж поганські не тільки не мерзять, а навіть подобаються.

Шепочуть вуста його молитву, та мертві слова латинські, і звук їх — як шурхіт листя, а поруч красуня русокоса волосся на ніч розчісує:

— Коханий мій ельфе…

І тягнеться Хальфдан до рожевих вуст жони, забувши про все на світі.

А тим часом пройшов уже рік від Хальфданової втечі, і мирного щастя лишилось — до літа.

Знають про це віщуни арконські, бо з наказу їх укріплюють руянці побережні гради.

Та лихо віщують і прикмети, і знаки, і лівою ногою ступив за списи білий кінь Світовидів.

Бо єпископ Абсальон, що дає поради конунгу, вирішив не повторювати колишніх помилок, а всі сили кинути на облогу Аркони.

Коли впаде твердиня Світовидова — піддасться і Руян, в захист ідола арконського вірити переставши.

На побережжі ж військо князів-союзників утримуватиме решту руянських загонів, не даючи прийти на поміч стольному граду.

А Мислик, син Любечарів, обіцяв показати підходи до скелястих берегів півострова Вітового, аби взяти Аркону в кільце і з моря, і з суші.

Прибислав-Готліб же з ободритами має захопити джерело, що дає воду місту. Колись, під час одної висадки, перекрили його данці, і скрутно прийшлося арконцям, доки не підійшла підмога з побережжя.

Та нині підмоги не буде, і певен перемоги його превелебність, тим паче, що осяяне союзне військо хрестом святим.

Більшість вікінгів та їх союзників, щоправда, не тільки про хрест та віру думає, а й про скарби Світовидові. Єпископ не боронить тому, та ще й ті чутки підсичує, підіймаючи хрестоносцям бойовий дух.

І ось вирушають з Роскілле дракари та лодії, а на передній в’ється стяг конунга Вальдемара — три блакитних леви на золотому тлі.

Оспівають похід цей скальди,* і опише в мові латинській Саксон Граматик подвиги христолюбного воїнства, конунга ж іменує Великим, і таким його запам’ятає історія.

Тих же, хто загине волі своєї й віри боронячи, пам’ятатиме лише море холодне, білі скелі Руяну та ще Боги слов’янські.

Неподалік Аркони височіє дуб-велет, ніхто не відає, скільки йому років, окрім, хіба що, Віщого Молибога.

Дерево священне обнесено загородою, а в загороді тій б’є джерельце, і береже його дуб від спеки листям своїм.

Джерело це дає Арконі воду, і кілька днів уже боронить його загін Славути Киянина, що відступив під тиском союзних військ з побережжя.

Славута знає, що вони приречені, тому звертається до воїнів так:

— Маємо ми, побратими, звідси піти на луки Сварожі. Доки тримаємо ми оборону, доти і буде вода у криницях Аркони.

І відповіли руянці:

— Поляжемо тут усі!

Славута, чекаючи нового нападу, примостився під дубом і ніжно пестить стовбур велета.

— Ти теж загинеш, прадубе, бо не щадять християни святинь наших… Нам легше, ми хоч боронитися можемо…

Зітхає воїн, згадуючи оповідь матері Світанни, як добиралась громадка язичників від Дніпра до Новгорода і далі — до моря, як ховали на узбіччях мертвих, як потерпали від лихих людей, як віддали за переїзд усі коштовні речі, лише меча Перунового зберіг волхв Величар. Забились на край світу, про який лише пісні раніше чули… На морі-окіяні, на острові Руяні стоїть дуб-прадуб, під ним вода живая… Ось і дуб той, і вода б’ється в джерельці… Далі нема куди йти, правдивий край світу, зосталось лише полягти з честю.

Та найбільше пече Славуті, що бодричі йдуть на них, ті самі бодричі, поруч з якими бився він проти саксів, з якими і хліб ділив, і сіль, і шматок вепрятини біля вогнища. А веде їх Прибислав Ніклотів, з яким Киянин побратимську чару пив.

— Боги предків моїх, — бурчить Славута, — покарайте клятих перекинчиків… І що отой хрест з людиною робить — був славин — став данським псом, і сорому ніякого, ніби й почесно зрадником буть.

А бодричі шикуються до атаки, і підводиться Киянин, глянувши востаннє на дуба з жалем.

— Готуйсь, побратими!

Все менше стає у джерела оборонців, гинуть руянці один за одним, уже й загорода завалилась під ударами тарана, та б’ється ще Славута Киянин, і страшний меч його косить ворога, наче траву.

Прибислав, що доводив нападаючими, давно вже помітив колишнього побратима.

— Піддайся, Киянине! — гукає він, в надії врятувати життя приятелеві, та лише сміється Славута у відповідь: Йди-но сюди, сину Ніклотів, і спробуй мене узяти!

І відступають настрашено бодричі перед шаленим велетом у розхристаній вишиванці. Багато хто з них пам’ятає Киянина і знає, що то — смерть видима.

— Прибиславе! — гукає Славута, виходь на двобій! Доведи, що твій Бог сильніший!

— Славуто, — умовляє Прибислав, — я врятувати тебе хочу! Загинеш же!

— Та мені по одній землі з тобою ходити гидко! — кричить у відповідь Славута, — йди-но сюди, боягузе! Чи з рідним ім’ям втеряв і хоробрість?

— Ну гинь же, коли так, — кидає Прибислав з серцем, — от поріддя вперте…

Син Ніклотів дає знак надбіглим лучникам, і сповзає Славута до підніжжя священного дуба, що до нього був притисся спиною. Та біль од ран не затьмарив розум Киянина, і правиця судомно стискає зброю.

«Підійде, душа продажна… Не втерпить… Підійде…»

Прибислав дійсно підходить до нього і говорить з жалем:

— Домігся таки свого… Даремне гинеш, воїне, бо покинули нас Боги.

Та раптом скидується Славута і з останніх сил наносить Прибиславу короткий страшний удар знизу.

— За мною… Підеш… Раб…

Прибислав марно намагається затиснути перебиту жилу. Рана його з тих, що знекровлюють чоловіка за кілька хвилин. Славута ж повторює зловтішно:

— Ти, рабе саксонський і данський, і в Наві* лизатимеш їм чоботи…

А самому вже тьма застилає очі, ослаблі пальці випустили зброю, й не чує вже Славута, як тнуть його вороги мечами, помщаючись за князя свого.

Зі втратою джерела зовсім сутужно стало арконцям, з усіх боків обложеним, і воду з кам’яних водозбірень паюють вони по краплині.

Над брамою міста височіє вежа, з дубових дощок роблена, на вежі ж тій вивішено з одної з бійниць корогву-станицю з ликом Гнівного Сонця. Страшний чорний лик на багряному тлі, і гнів його входить силою в жили його оборонців.

Береже корогву Велимир, сотник, і має він два десятки воїнів до підмоги, більше бо не вмістить вежа.

Воїни Бога днюють і ночують на вежі з самого початку облоги, а четвертого дня до них прибився Хальфдан Гаральдссон, покинувши своє становисько. Неладно це, коли біля стягу, вважай, чужинець, але у Велимира рука не зводиться прогнати брата чи сказати йому докірливе слово.

Бо жона Хальфданова, Вістуня, поранених на стінах перев’язуючи, отримала стрілу під серце і померла, промучившись кілька годин.

А з Вістунею померло й ненароджене дитя Хальфдана Гаральдссона.

Багацько нападів відбили захисники вежі, і найзапекліше бився молодий данець проти однокровників батька свого.

А як нема бою — сидить Хальфдан, до стінки дерев’яної притулившись, і щось бурмоче, та все латиною, чи кляне, чи молиться — невідомо.

Сам Велимир зрозумів уже, що не втриматись Арконі, і сподівається лише на диво:

— Та поможи ж, Світовиде! Ось він, змій Мідгарду, біля берегів твоїх!

Данці ж метали вогняні стріли та облиті смолою горючі кулі з катапульт, і запалали дерев’яні укріплення валу, а пожежі гасити було нічим, і піддалась брама під ударами таранів.

Дивина, жриця, зібрала у своїй хатині рід свій і мовила становчо:

— Нехай ні ми, ні діти наші не будемо рабами данськими…

Славця, жона Велимирова, прибігла із звісткою, що впала брама, і бій іде на вулицях і стінах. Тоді й почав готуватися в дорогу рід Дивини, жриці.

На лаві, біля стіни, шестеро синів Славутиних, а сьому, маленьку Ласуню, мати її Добряна на руках тримає.

У Велимира синів четверо, троє з них теж принишкли біля столу, найстарший же, Вендеслав, підліток, п’ятнадцятилітній, утік на стіни битися поруч з дорослими та ще й зманув з собою найстаршого сина Славути, Святославчика.

Обох хлопчаків, зранених тяжко, забрали зі становиськ рідні, і нині лежать хлопці, напоєні сонним зіллям в останньому смертному сні.

А на столі, укрита білим полотном, мертва Вістуня на животі склала руки, наче обіймає дитя ненароджене.

Стіни хати обікладені соломою і облиті вином та олією з Велимирових пивниць.

Дивина тримає у руках коштовну скринечку, всипану перлами. І оповідає меншеньким про життя у вираї, на луках Сварожих.

— Там трава до поясу, а в ній пасуться білі коні. Посередині ж Дуб-Прадуб, і сокіл на ньому…

— А я матиму маленьке лоша? — питає Мстиша Славутин.

— Матимеш, онучку.

— А татко прийде до нас?

— Татко уже там, — озивається Добряна, — там, напевне.

Старші діти розуміють більше, але з материним молоком впоєно їм, що будь-яка смерть краща за життя у рабстві. І немає страху у півдитячих ще очах отрочат, жінки ж, якщо й бояться, то подають виду.

Мати Світанна бере у Дивини скринечку і починає роздавати онукам запашні зеленкуваті кульки.

— Гі-лке…, — кривиться мала Ласуня, а Добряна умовляє:

— Їж, доцю… їж…

— Спа-атки, — каже згодом дівча і тре кулачком оченята. Незабаром і у решти дітлахів склеплюються очі. Дивина вкладає їх на верету під стіною.

— А як же вирай? — сонно питає Мстиша.

— Прокинешся — шепоче Світанна — вже у вираї, онучку.

Троє жінок мовчки дивляться на Дивину, що заклякла над дітьми. Зрештою відунка стиха говорить:

— Все…

Добряна бере зі скринечки жменьку кульок і старанно жує. Світанна обіймає

Дивину й простягає руку за своєю долею. Славця ж хита головою:

— Я проберусь до чоловіка і помру разом з ним.

— Ти не встигнеш, — мовить Дивина, — вони на вежі, а ворог на вулицях вже.

— Проберусь. Вежа ще тримається, я чула голос рогу.

— Ну, то йди.

Славця цілує свекрусі руку, обіймає матір Світанну і півсонну вже Добряну. Кидає прощальний погляд на дитячі тіла під стіною:

— Прощавай, роде мій…

Потім вибігає геть, а Дивина сідає посеред хати і чекає, доки поснуть жінки.

Віщунка не має права на легку смерть, бо хтось же повинен запалити погребове вогнище. В пам’яти зринає минуле: дівоцтво у Градці, батьки, брати, родичі, брат Станимир, найстарший, розумний і лагідний, навчання в Арконі, Величар — перше кохання дівоче, співучий його голос з дивною нетутешньою вимовою, немовлятко Велимир, страшна звістка про загибель чоловіка…

Згадує Дивина і як поїхала вона до Градця навідати рідних, лишивши Світанні малого Велимира, і як палав узятий вікінгами Градець, а її, напівпритомну, ніс до дракара чоловік в окривавленій кольчузі.

Кров же на тій кольчузі була братів Дивиних…

— Ні ми, ні діти, ні онуки наші не будемо рабами данськими, — повторює Дивина як закляття, і запалена свіча не тремтить в її руці.

Велимир, син Величарів, утримує вежу. Хоч уже прорвалися данці в місто, але жоден з них не торкнувся станиці-корогви. Витратили вже оборонці стріли і взялися за сулиці, скидаючи вниз усіх, хто намагається видертися на забороло.

Час від часу Велимир кидає погляд на гострий дах Святині, що височіє над містом. Там не видно вогню, отже ще б’ються воїни Бога…

І час від часу трубить Велимир у ріг, сповіщаючи побратимів, що живий іще.

Ось ще якась постать виринула з диму, чіпляючись за беревна огорожі, і наставляє списа руянець, та раптом чує знайомий голос:

— Це я, Славця!

Велимир втягує жону нагору, і Славця, напівзомліла, притуляється до нього:

— Ледве пройшла… Ворог біля Святині вже.

— Але там б’ються?

— Б’ються.

— Що з родом моїм?

— Мати Дивина спорядила всіх в останню путь.

— І сини наші?..

— Вже у Вираї.

— Так і треба, — понуро говорить Велимир, — я б теж не віддав би їх змію Мідгарду. А ти чого не з ними?

— Бо кохаю тебе, сину Величарів, і солодше мені померти обік тебе.

Велимир вдивляється в зчорніле, закіптюжене лице дружини. Колись звав він її слов’янською дівою, порівнював з князівнами Руси… Багато літ вони опліч, не дівча вже Славця, а зріла жона. І хоч жили вони завше у мирі та злагоді, давно вже не мовив Велимир їй слова кохання.

— Подруго моя, — шепоче він ніжно, — красуне моя…

Хальфдан, що принишк під стінкою, раптово підводить голову:

— Ти щасливий, брате! Ви підете разом. А я не зустріну вже Вістуні. Оце не пропустить мене…

Велимир дивиться на хрестик золотий в руці братовій і хита головою:

— Зустрінеш, Хальфдане! Вір, що зустрінеш!

Внизу данці спішно лаштують драбини, накази маючи — добути корогву та покласти її до ніг конунга Вальдемара.

— Го-туйсь! — гукає Велимир. І Хальфдан хапається за зброю, те саме роблять троє позосталих Велимирових підлеглих. Навіть Славця бере сулицю і стає поруч з чоловіком. І знову тужно кричить Велимирів ріг — «ми ще живі».

Віщий Молибог в Святині чує голос рогу крізь розчинені двері. Божидар, наставник, що сидить поруч з ним, говорить стиха:

— Це кличе син Величарів, та нізвідки чекати підмоги…

— Не підмоги він чекає, а прощається, — озивається правитель Руяну, — доброго воїна виховав, Божидаре.

— Біля Святині воїнів Бога три десятки та ще троє, — говорить Божидар, — це вже всі, Верховний…

— Солому, смолоскипи приготував?

— Все є, Віщий…

— Не дай їм Святині, Божидаре.

— Добре, Віщий…

— Де решта служителів?

— На площі, з воїнами. Б’ються.

— Добре, — мовить Молибог, — і ти іди… Скінчено…

— А ви, Віщий? Раптом щось…

— Мене вони не візьмуть.

Божидар раптом опускається перед старим на коліна:

— Я був вашим учнем, Верховний… Ви призначили мене наступником… Я вірив… Вам і Богам нашим. Чому ми гинемо? Де потуга Світовидова? Чому Боги покинули нас?

— Чим менше людей славлять їх імена, тим слабшають Боги, — м’яко озивається правитель, — я провів на цій землі сто і двадцять літ, Божидаре, і добре знаю, що таке ота сила, яку Велимир змієм Мідгарду звав. Знаю, що обертає ця сила підлість на цноту, а дурість на розум. А підлих та слабких, душею вбогих, на світі завжди більше, аніж гордих та сильних. Нас задавили числом, Божидаре, бо проти світу всього не опертись Руяну. Але Боги не зрікаються вірних і не підуть геть, доки хоч один славин пам’ятатиме їх імена…

Старий заплющує очі, а Божидар цілує йому руку і йде до дверей. Верховний лежить непорушно, поволі тамуючи подих. Повільніше й повільніше б’ється серце правителя Руяну. І згасаючою вже свідомістю чує Віщий Молибог прощальний крик рогу.

Вітер гонить полум’я по дерев’яним укріпленням, і вже півміста горить високим вогнем.

Велимир, син Величарів, протрубивши востаннє, віднімає ріг від окривавлених вуст. Над Святинею немає диму, отже не скінчилася битва.

А його, Велимирів, бій, схоже, закінчується. Мертві друзі його, і Славця лежить на підлозі, притиснувши руки до рани. Один лиш Хальфдан ще тримає меч.

У вибиту браму поволі в’їжджає переможець — конунг Вальдемар під золотою корогвою з блакитними левами. З ним єпископ, зодітий, як воїн, та охоронці в золотих з блакитним накидках, і червона облямівка по тих накидках — як кров.

Конунгу доповідають, що Святиню оточено і незабаром буде взято. А що до корогви, то поки що не вдалося пробитися на вежу.

Вальдемар дивиться на тіла біля брами. Це його воїни, ті, що намагалися добути станиці. Мертвих дуже багато, а зверху все кричить і кричить голос рогу.

— Оповіснику! — кличе конунг, — знайди-но перекладача.

Оповісник повертається з Мисликом Любечаровим.

— Скажи їм, — велить конунг, — що Вальдемар Данський шанує хоробрість. Даю

лицарське слово, що збережу життя усім, хто є на вежі. Нехай віддадуть корогву і будуть вільні.

Велимир слухає знайомий голос Мислика, що промовляє венедською конунгові слова, і блідне од ненависти:

— Це ж він продав нас! Погань!

Потім трохи охолонувши:

— А твій конунг добрий, Хальфдане! Життя дарує нам…

Лице Хальфдана стягує вовчий вишкір:

— Дарунок щедрий, та не до часу…

Данець відіймає од боку долоню. З неї скрапує кров.

— Отак, Велимире… Темніє в очах мені…

Вогонь лиже дерево вежі, дошки підлоги гарячі, а коси мертвої Славці починають тліти.

— Рятуйся, Велимире, — шепоче Хальфдан, — конунг дотримає слова…

Велимир кілька хвилин дивиться на лик Гнівного Сонця, тоді обдивляється

довкола. Вогонь уже всюди, спуститись можна дійсно лише туди, де данці.

— Іди, Велимире! — наглить Хальфдан, та руянець втирає з чола піт і говорить майже весело:

— Братику, хочеш напевне потрапити на луки Сварожі?

Болісною надією спалахують очі вмирущого.

— Лише крок ступити — і помчать нам назустріч Світовидові коні…Чуєш, Хальфдане?

— Вістуня, — мовить данець, — і наша дитина… Я певен був, що народиться син…

— У тебе буде син…

Велимир кидає на станицю останній погляд:

— Усміхнись, Дажбоже! Не нам — так іншим, не тут — так інде…

Тоді знімає корогву і дає її Хальфдану:

— Оце буде твоєю відзнакою, брате. По ній признають тебе Боги.

Молодший син Дивини притискує до себе важкенький згорток і ховає лице у брата на грудях:

— Я готовий, Велимире…

— Не бійся, — мовить заспокійливо старший, — це швидко…

Перевіряє, чи добре зібрався у дорогу. Меч батька Величара, вірна зброя, при поясі, сотницький ріг при боці, станицю понесе Хальфдан… Добре було б самому з’явитися перед Вишніми з врятованою корогвою, але брату це потрібніше, нехай несе.

Знову лунає знизу заклик оповісника. Велимир вилазить через ляду на дашок вежі по невеличкій драбинці і втягує за собою пораненого.

Велетенським погребовим вогнищем палають з обох боків дерев’яні укріплення валу.

— Наш Бог — Світовид! — кричить Велимир на всю міць легенів і стрибає просто в полум’я, не випускаючи з обіймів Хальфдана.

А Святиня стоїть, і не видно над нею диму. Не видно, бо поліг Божидар, вражений стрілою, не встигнувши підпалити храму.

По тілах оборонців увірвалися данці всередину, розбили храмову скарбницю, золота ж, однак, знайшли менше, ніж сподівалися. Сам же Образ звелів конунг Вальдемар порубати бойовими сокирами на частини, що і було виконано.

Саксон, секретар єпископа, що проник до Святині слідом за воїнами, озирав усе цікавим оком, аби потім точно описати. А оскільки поштивого ченця брав страх перед нечистою силою, то потім присягався він, що бачив, як із підрубаного Образу вирвалося щось яскраве і пішло у небо.

То відійшов за своїми оборонцями дух-покровитель Руяну…

Данці змушені були вийти з міста, що стало велетенським погребовим вогнищем, і вже поза мурами святкували перемогу й варили собі їжу, розпаливши перший вогонь рештками Образу. Та нікому було плакати від наруги над Святинею, бо не взяли полону з Аркони жодного чоловіка.

Коли ж зійшло багряне вранішнє сонце, то не Аркону прекрасну, а руїну освітило воно рожевим сяйвом, і потьмянів від болю лик Дажбожий.

Руян ще опирався, ще тримався Градець, ще боролися проти вторжників містечка і селища.

Трохи не кожний хутір брали з боєм данці та їх союзники, на поганську впертість дивуючись, і подвиги їх описував латиною Саксон Граматик, аби у віках лишилися діяння данців, римлянів достойні.

Вцілілих же венедів змусили прийняти Христову віру разом із рабством своїм.

Мислик, син Любечарів, замість винагороди отримав у спину стрілу, ідучи лісом у свої нові володіння. І багато хто з нових хазяїв острова мав те саме вітання від своїх підданих.

— Не людність, а розбійнича ватага! — обурювався конунг Вальдемар і віддавав

накази катувати і страчувати схоплених розбійників, а спорожнілі землі населяти данцями. Та бонди неохоче селились на Рюгені, боячись за життя свої.

Єпископ Абсальон не задовольнився знищенням Образу, а наказав спалити і Святиню. Аркона стояла пусткою кілька літ, коли ж сяк-так її відбудували, то хвалився його превелебність, що першою будівлею нового міста була церква Христова.

«Так пролилася над Рюгеном благодать Господня» — закінчив своє писання про події ті Саксон Граматик.

Обходять стороною осяяний Господньою благодаттю острів торгові лодії, бо вже ніхто не виробляє на Рюгені ні полотна знаменитого, ні тканин вовняних, ні інших товарів. І Василь Буслаїч, купчина новгородський, загледівши здалеку почорнілі від гару скелі Вітова півострова, скидає шапку, хреститься й зітхає, згадуючи знайомців своїх:

— На морі-окіяні, на острові Руяні… Ех… Життя-життя… Аби хоч дізнатися мені,Хомі невіруючому, чи існує те, за що ви полягли…

— Напевне ж, за волю, Буслаїчу, — озивається стиха принишклий Шельма, — який

дурень захоче у рабстві бути в чужоземця…

— Та справа не тільки у волі. Хотів би я дізнатися, чого вони так чіплялися за ідолів своїх. Хоч би приснився ти мені, Велимире, сину Величарів, та розказав, що там у потойбіччі…

Десь далеко, в іншому світі, летять по росяних луках білі коні, землі не торкаючись, і вершники їхні — душі воїв Світовидових…

А назустріч їм біжать по траві жони, матері, діти, і Хальфдан обійма свою Вістуню, а вона трима на руках немовлятко, Мстиша ж Славутин хвалиться перед батьком білим лошам і годує його з руки травою…

Бо дається кожному по вірі його життя вічне, і древнішою є ця мудрість навіть за змія Мідгарду.

Боги ж слов’янські стережуть світ свій, усміхаються своїм вірним, і тисячоліття вже тремтить срібна нитка між Сваргою та світом цим, тремтить, але не уривається.

Доти не урветься ця нить, доки хоч один славин пам’ятатиме Богів своїх і предків своїх.