Таємні шефи (повість). Шкільні історії (оповідання).

Дороги ногами

Ура! Ми — п'ятикласники! Це, скажу вам, зовсім не те, що навчатися в четвертому класі. Нащо вже старші хлопці-випускники, та й ті ставляться до нас тепер з повагою. Дехто навіть за руку здоровається. Страшенно приємно!

— Ти чого усміхаєшся? — запитую свого друга Павлика Хохолкова.

— А ти чого? — запитує він мене.

Ми, ніби змовники, підморгуємо один одному й обидва сміємося. Чудовий настрій!

А це ще старша вожата підійшла до нас на перерві і запропонувала:

— Хочете шефствувати над другокласниками? Я впевнена, що ви з ними швидко потоваришуєте.

Ми, звичайно, не повірили. Чому вона так упевнена? Мабуть, тому, що ми виросли. Навіть не відмовлялися. Незручно: на загонових перевиборах Павлик уже відмовився бути ланковим, а я — редактором стіннівки. Обіцяли виконувати різні доручення. Але ж керувати жовтенятами — це не канючити в однокласників дописи і не шпетити членів ланки за балачки на уроках.

Ми погодились.

— А що нам з ними робити? — запитав Павлик.

— Подумайте, потім порадимось,— сказала вожата,— а сьогодні, після уроків, зайдіть до жовтенят — познайомтесь.

— Сьогодні?! — ойкнули ми і замахали руками.— Що ви! Перша зустріч найвідповідальніша. Треба обмізкувати, як краще представитись.

— Гаразд,— погодилась вожата,— відкладемо до завтра. Я жовтенят попереджу.

На уроці я майже не слухав учительку ботаніки, думав про нашу зустріч з жовтенятами. У Павлика вигляд теж був непритомний. На перерві навіть старшокласники помітили, що з нами щось коїться. Один з них запитав:

— Контрольна на горизонті?

— Ні,— відповів Павлик і ніби між іншим додав: — Обмірковуємо перший збір. Ми будемо у жовтенят вожатими.

— Еге-е, влипли ви, братики-кролики! — зареготав старшокласник.— Допитливі вони — жах! Самими «чому» та «чого» зі світу зживуть. Так що прийміть моє співчуття.— Він театральним жестом приклав руку до серця і кілька разів удавано зітхнув.

Блазень, та й годі!

Та нам було не до жартів. Увечері я навіть уроки готувати як слід не міг, все про другокласників думав. Адже у них викладає наша колишня вчителька Іраїда Кіндратівна. Ми в неї аж три роки вчилися. Що доброго, якщо ми не зуміємо сподобатися її нинішнім учням... Я взявся, як сказав Павлик, обмізковувати нашу зустріч. Не казки ж жовтенятам розказувати?! Казками нікого не здивуєш. Міркував я, міркував, і раптом мені таке спало на думку, що я страшенно зрадів. Навіть пройшовся по кімнаті на руках. Але вранці я нічого не сказав Павликові про свою вигадку, а сам запитав його:

— Ну, як ми проведемо першу зустріч?

— Справді, як? — втупився в мене Павлик.

— Ти щось придумав? — уже обурюючись, запитав я.

— А ти? — замість відповіді знову запитав Павлик.

Я зрозумів, що він нічого не придумав, і дорікнув Павлику:

— Все ж я не такий, як ти. В мене є думки...

— От здорово! — зрадів Павлик.— Я завжди казав, що твоя голова — Академія наук.— Павлик любить перебільшувати. Тільки б самому нічого не придумувати.— Ну, давай свої думки,— затермосив він мене.

— На першій зустрічі з жовтенятами нам треба справити враження,— солідно почав я.

— Як ми це зробимо? — нетерпляче запитав Павлик.

Я витримав необхідну для ефекту паузу і сказав:

— Нам потрібно знайти з жовтенятами спільну мову.

— Яку мову? Не говори загадками,— почав сердитись Павлик.

— Ти дивився фільм «Педагогічна поема»? — дав я навідне запитання.— Пам'ятаєш, як там директор колонії на безпритульних впливав? Насамперед знаходив з ними спільну мову. Вихованець злодюжка, а він йому великі гроші довіряє. Ось і нам треба так діяти!

— Але у нас ніяких злодюжок і грошей таких нема,— заперечив Павлик.

— Байдуже. Справа в повному довір'ї. Покладись на мене, і все буде гаразд.

— Поясни до ладу, що ти придумав,— зажадав Павлик.

— Не хвилюйся, ти все збагнеш по ходу зустрічі,— відмахнувся я. Павликові до часу краще нічого не пояснювати, а то він обов'язково почне заперечувати і ставити все з ніг на голову.

До другокласників ми пішли одразу після уроків. Іраїда Кіндратівна дуже зраділа.

— Подумати тільки, адже нещодавно ви самі були такими ж, а тепер стали моїми помічниками,— оглядаючи мене з Павликом, усміхнулася вона.

— Нічого не вдієш, час летить,— промовив якимось дерев'яним голосом Павлик і неприродно широко розвів руками. І мало не зачепив вазу з квітами, що стояла на вчительському столику.

Павлик взагалі, як зайшов до другокласників, одразу змінився. Шию витягнув, брови насупив і заговорив басом. Напевно, від хвилювання, а може, хотів здаватися вищим на зріст і серйознішим. Тільки для чого? Він і так дуже вимахав за літо. Став як ходуля.

— В якій зірочці у нас ще немає вожатих? — звернулася до дітей Іраїда Кіндратівна.

— У нас!

— Ми без вожатого! — закричали діти з третього ряду.

— Так от. Петрик і Павлик з п'ятого класу «А» будуть вашими вожатими,— сказала Іраїда Кіндратівна.— Тепер третя зірочка залишається знайомитись зі своїми вожатими, а решта піде зі мною в роздягальню.

Як тільки Іраїда Кіндратівна повела в роздягальню другокласників, а ми залишились зі своєю зірочкою, Павлик ще більше зблід. І я, дивлячись на нього, відчув, як у мене зрадливо жижки задрижали.

— Ось, значить, ми — ваші вожаті.— Переборюючи тремтіння, проказав я і глянув на дітей.

П'ять пар очей, зовсім різних, але однаково допитливих, дивилися на мене з Павликом і чекали від нас чогось незвичайного. Але замість цього Павлик якимось не своїм, до смерті переляканим голосом нащось повторив цю незграбну фразу:

— Значить, ось ми — вожаті ваші...

Худюсінька дівчинка з першої парти хихикнула, а вухатий хлопчак, який сидів біля підвіконня, поряд з квіткою бегонії, справедливо зауважив:

— Це ми знаємо. Нам Іраїда Кіндратівна сказала.

— Я зголоднів! — несподівано оголосив на весь клас добродушний товстун з третьої парти. І вийняв з портфеля булку з маслом.

— Потерпи! Їсти слід у строго визначені години,— грізно сказав Павлик.

Сам він завжди дотримувався режиму. Але навіщо ж сердитися? Так ми не сподобаємось жовтенятам. І я смикнув Павлика за рукав.

Павлик обернувся до мене і мовчки, одним поглядом, зажадав:

«Де ж твоя спільна мова? Давай знаходь її швидше».

І я наче прокинувся:

— Діти! — вигукнув я.— Як відомо, всі люди ходять ногами. А ще можна ходити і так.— Я швидко зробив стійку і пройшовся від класної дошки до дверей на руках.

Жовтенята весело застрибали на своїх лавах і загрюкали віками парт. А рожевощокий товстун з третьої парти облишив свою булку з маслом, вийшов у прохід і спробував звестися на руках. Але в нього нічого не вийшло. Тільки звалився і всіх насмішив.

— Не журись! — заспокоїв я товстуна і пообіцяв: — До кінця чверті ви всі будете ходити на руках!

— А я вас на двоколісному велосипеді навчу їздити,— пообіцяв Павлик.

— Справді?! — радісно вигукнула руденька дівчинка з бантом на голові.

Але тут я помітив, що вухатого хлопчика, який сидів за партою біля вікна, акробатика і велоспорт не цікавлять. Він, напевно, мріяв стати снайпером, тому що цілився авторучкою у вазон на підвіконні.

Я підійшов до нього. Хлопчак злякано закліпав віями і сховав ручку за спину.

— Хіба так уцілиш? — посміхнувся я.— Треба заплющити одне око і цілитися не поспішаючи. А лікоть поклади на парту. Необхідна тверда опора. Ось глянь!

Я навмисно відійшов подалі, до вчительського столика, і прицілився звідти, щоб показати свою влучність. Раз! — і пущена мною ручка затріпотіла у вазоні.

Власник ручки був задоволений. Він глянув на мене з повагою і почав цілитися так, як я пояснив.

Тут нарешті і Павлик отямився. Він зрозумів, що таке моя «спільна мова» і гукнув до дітей:

— Влаштуємо змагання військових санітарів! Біля дошки лежить поранений. Хто з кінця класу швидше доповзе до нього по-пластунському? Повзти по двоє. Підводитися не можна: над вами свищуть кулі.

До стіни між партами відразу підбігли стрілець-снайпер і товстун-акробат.

— Один! Два! Три! — скомандував Павлик.— До дошки повзи!

Товстун і снайпер лягли на підлогу і запрацювали ліктями. А щуплявий хлопчик з передостанньої парти відразу ж перетворився на ворожого кулеметника.

— Тра-та-та-та-та! — зацокотів він у бік пластунів.

— Не піднімайтесь! — попередив я.— Противник відкрив артвогонь.

Підбадьорений мною хлопчик-противник навіть кинув у пластунів зіжмаканою промокашкою і зашипів, мов запалювальна бомба. Товстун не проповз і півшляху, як ударився об парту. Він сів на підлогу і почав терти ушкоджене коліно. А снайпер — шмиг-шмиг — і вже біля дошки, перебинтовує пораненого.

— Перший переможець! — проголосив Павлик і підняв руку снайпера.

Всі відразу засміялись: рука в нього була вимащена, куртка зім'ята.

— Без втрат на фронті не можна,— вдало висловився снайпер, а Павлик скомандував:

— Друга пара, на старт!

— Потім будуть змагатися переможці, і ми з'ясуємо, хто перший пластун зірочки,— оголосив я.

Це надихнуло жовтенят. На старт вийшли худенька дівчинка та її руденька сусідка по парті. Вони поповзли, не чекаючи команди. Але Павлик не став їх повертати. Якщо одночасно почали, то яка різниця. Всі стежили за пластунами — навіть ворожий автоматник припинив стрілянину,— тому ми і не помітили, як до класу ввійшла Іраїда Кіндратівна.

— Що у вас коїться? Олю, Світланко, негайно встаньте! — зажадала вона.

— У нас змагання військових санітарів,— пояснив Іраїді Кіндратівні товстун з ушкодженим коліном,— ми виявляємо, хто перший пластун зірочки.

— Поки що я бачу тільки першого замазуру,— кивнула на снайпера Іраїда Кіндратівна і сказала мені і Павлику: — Ведіть хлопчиків митися, а я займуся дівчатками.

В класі залишився тільки ворожий автоматник.

Ми допомогли товстуну і снайперу вимити руки і почистити шкільну форму. Потім неохоче повернулися до класу. Адже там ми нічого втішного не чекали. Особливо я боявся, що Іраїда Кіндратівна почне нас вичитувати при жовтенятах. Тоді ми ніколи не зможемо завоювати в них авторитет. Краще було нам не затівати усього цього...

Але коли ми ввійшли до класу, Іраїда Кіндратівна вже відпустила додому дівчаток і ворожого автоматника, а при нас відправила до роздягальні снайпера з товстуном. Мене і Павлика попросила затриматися.

«Добре хоч без них вичитає»,— подумав я.

Але Іраїда Кіндратівна сказала:

— Я розумію, чому ви так вчинили. Вам захотілося якнайшвидше завоювати довір'я малюків. Але поспішати в такій справі не можна.

Ми і самі розуміли, що авторитет швидко не здобудеш. Треба діяти поступово, а головне, продумано. Ми полегшено зітхнули, і я запропонував Іраїді Кіндратівні:

— А що як повести жовтенят на екскурсію в зоопарк?

— До екскурсії ми прочитаємо про всіх диких тварин і вразимо жовтенят знаннями,— підтримав мене Павлик.

— Непогано придумали,— усміхнулась вчителька. Але як тільки Іраїда Кіндратівна нас відпустила, я сказав Павликові:

— Ми б уже сьогодні завоювали авторитет, якби Іраїда довше затрималася в роздягальні.

Павлик, як завжди, зі мною не погодився:

— Боюся, що сьогодні ми діяли не зовсім правильно,— замислено мовив він.

Показова екскурсія

Два вечори просиділи ми з Павликом у шкільній бібліотеці за читанням праць відомого дослідника диких тварин Брема. Павлик вивчав хижих і декоративних птахів, а я — звірів.

У неділю я прийшов до школи раніше, ніж ми домовились. Але там уже були Павлик, вухатий снайпер Вадик і худенька, довгонога Світланка з якимось кучерявим карапузом.

— Ось, помилуйся,— кивнув у бік карапуза Павлик,— братика з собою привела. Навіть не розуміє, що в нас не розважальна прогулянка, а пізнавальний збір-екскурсія.

— Не піду без Антона! — тупнула ногою Світланка і заплакала.

Антон теж відразу ж насупився і підтримав її гучним ревінням. Павлик розгубився.

— Уявляєш, що буде, коли вони всі почнуть приводити на збори молодших братів і сестер!

— Не бійтеся,— сказав нам вухатий Вадим,— я не приведу. В мене їх нема.

— Гаразд, візьмемо Антона. Може, його нема з ким залишити,— примирливо сказав я і відвів Павлика в бік: — Не гарчи на них, а то ми не зуміємо завоювати авторитет!

Павлик тяжко зітхнув і сказав Світланці:

— Нехай іде, але щоб це було востаннє.

Антон миттю перестав плакати і смикнув сестру за рукав:

— Вони мене беруть, можеш не ревіти.

Світланка витерла сльози і вдячно глянула на мене.

Поки ми розв'язували цей конфлікт, підійшли руденька Оля і щуплявенький Бориско: так звали хлопчика, котрий під час першої нашої зустрічі з жовтенятами зображав ворожого кулеметника. Бориско і Оля були вдягнуті по-святковому. Він — у чорному новому костюмчику, а вона — в теплому платтячку темно-синього кольору, з блакитними стрічками в кісках. Останнім приплентався Гоша. На ходу він дожовував пиріжок.

— Дисципліна у тебе кульгає,— зауважив йому Павлик і показав на шкільний годинник: на ньому було п'ять хвилин по дванадцятій.

Гоша задер голову, щоб подивитися, котра година, і похлинувся. Жовтенята почали гамселити його по спині. Очевидно, вони вже не вперше допомагали так Гоші: налетіли на нього не змовляючись. Нарешті червоний від натуги Гоша перестав кашляти, і Павлик скомандував:

— Ходімо!

Від нас до зоопарку всього два провулки. Ми пройшли їх, можна сказати, без пригод. Тільки на одному з поворотів Антон сховався від сестри в телефонну будку. Але Павлик відразу ж витяг його звідти і наказав Світланці:

— Тримай за руку, бо відправлю додому обох!

Перед входом у зоопарк Павлик зупинив жовтенят, дістав з кишені якогось папірця і зразу підбадьорився.

— Увага! — голосно сказав він.— Зачитую план-маршрут нашої екскурсії по зоопарку. Екскурсію проводимо під девізом: «Ми, діти-жовтенята, поздоровляємо вас, звірята!..»

— Ой, як цікаво! — зраділа руденька Оля.

— А з чим ми поздоровляємо звірят? — запитав дошкільник Антон.

— Це тебе не стосується. Ти поки що не жовтеня і можеш поздоровляти з чим хочеш,— відповів Павлик і почав читати далі, але жовтенята зашуміли:

— Ми теж не знаємо, з чим звірів поздоровляти!

— Поясни, будь ласка!

Павлик, очевидно, і сам цього не знав. Написав безглуздий девіз і сів з ним у калюжу. Треба було його виручати. А то знову з авторитетом почалося щось негаразд. Я не розгубився і сказав:

— А ви самі здогадайтесь, з чим можна поздоровити звірів восени.

— З початком навчального року,— висловився все той же настирливий дошкільник Антон.

— Вони ж не вчаться,— смикнула його Світланка і припустила: — Може, з настанням осені?

— А чого з нею поздоровляти? — здивувався товстун Гоша.— Восени дощ іде і холодно.

— Із зимовою сплячкою,— оголосив Вадик і пожартував: — Сплячка у звірів все одно, що канікули у ледарів.

— Звірі, коли сплять, день і ніч сни бачать,— оголосив Антон.

Павлик почав нервувати.

— Ех, ви! — сказав я жовтенятам.— Ми поздоровимо звірів з новосіллям, адже вони переходять восени в теплі приміщення.

— Як же ви не здогадались? — зрадів моїй винахідливості Павлик — За літо їм відремонтували старі теплі клітки.

— Хіба клітки бувають теплими? Вони ж діряві,— здивувався Антон.

Павлик кинув у його бік нищівний погляд і знову заглянув у свій папірець:

— Отже, так: спочатку ми оглянемо хижих птахів — грифів, коршунів. Усі вони належать до родини яструбових... Яструба бачили?

Діти не відповіли. Вони жадібно дивилися на залізну огорожу зоопарку. Павлик продовжував:

— Потім ми підемо до хижих звірів. Побачимо уссурійського тигра, африканського лева і грозу джунглів — плямистого леопарда.

— В нашої мами шуба з леопарда,— вставив Антон.

— Потім подивимося слонів і мавп,— оголосив Павлик.— Так ми обійдемо увесь зоопарк по колу і повернемось на оце ж місце, але вже з іншого боку.— Павлик показав рукою, звідки ми повернемося, і послав мене за квитками, а сам узявся шикувати жовтенят парами.

— Я піду один,— оголосив Гоша,— в парі я завжди на ноги наступаю.

— А я завжди під ногами плутаюсь,— відповів Антон.

Я приніс квитки, і ми пішли до контролера гуртом. На ходу Павлик сказав мені:

— Я вчора після школи сюди прибігав. Оглянув усе, щоб нам не метушитись марно.

— Це відчувається,— відповів я, стрельнувши очима на затиснутий в руці Павлика маршрут нашої екскурсії. От людина! Без плану кроку не ступить.

Ми зайшли на територію зоопарку.

— Морозиво! — закричав раптом товстун Гоша і кинувся до рундука з таким виглядом, ніби він сто років не їв морозива.

За Гошею помчали всі. Правду кажуть, що лихий приклад людям заохота. На лаві, біля рундука, почалося поглинання ескімо. Впоравшись з морозивом і облизавши пальці, Гоша кинув новий клич:

— Гайда до слонів!

— Гайда! Гайда! — підхопили жовтенята і побігли за Гошею.

— Куди ви? — аж заволав Павлик, розмахуючи папірцем з планом.—До слонів опісля, спершу дивимося хижих птахів! Вони ж поряд!

Але ніхто не зупинився, навіть Бориско побіг за всіма. А він же слухався нас найбільше. Правда, Бориско оглянувся і гукнув до нас.

— Ходімо до слонів! Подивимося, як вони обливають один одного з хобота.

— Дивина, та й годі! Чого вони всі біжать за тим товстуном? — розвів руками засмучений Павлик.

Мені це було незрозумілим. Авторитету у Гоші серед дітей нема. Вони раз у раз дражнять його «Гіпопотамом». Дражнять, а слухаються. Дивина! Поки я думав про це, Павлик наздогнав дітей і зупинив їх. Але вони все одно намагалися розбігтись.

— Нехай дивляться, що хочуть,—сказав я Павликові.

— А як же план? Для чого я тоді складав його? — пожалкував Павлик.— Без плану ми обов'язково щось пропустимо.

— От і добре. На черговому зборі ти скажеш їм про де, і вони пошкодують, що не дотримувалися плану,— заспокоїв я Павлика.

— Гаразд,— погодився Павлик,— тільки про це краще, щоб ти сказав. Мені незручно.

Я хитнув головою, і ми слухняно рушили за жовтенятами до слоновника.

Та щойно ми підійшли до слонової гірки, оточеної бетонною огорожею, за якою були слони, слонихи і слоненя, як снайпер Вадик сказав нам:

— Шкода, що в зоопарку тільки індійські слони. Африканські в сто разів цікавіші! Вони набагато вищі, і тулуб вкритий шерстю. Слони — нащадки мамонтів.

— Слон з'їдає за день двісті п'ятдесят кілограмів усякої трави з овочами, а випиває двадцять відер води,— додав Гоша.

— Слони можуть плакати,— повідомила нам Світланка,— коли вони потрапляють у неволю, то зовсім не бунтують, а тільки плачуть, як люди, коли їм боляче.

— Коли мені хворий зуб лікували, я ревів, як слон,— сказав Антон,— навіть голосніше. Мені це лікар сказав.

Наші знання про слонів були набагато меншими, ми нічого не могли додати. Те саме сталося і біля клітки з колібрі. Щоправда, тут Павлик устиг випередити дітей і швидко сказав:

— Колібрі зовсім маленька пташка, але дуже смілива і задерикувата. А харчується вона соком квіток, як бджоли.

Останню фразу Павлик сказав даремно.

— Це не так! Ні! — зашуміли жовтенята.— Це раніше так вважали, а потім учені з'ясували, що колібрі дістають із квіток дуже маленьких комах, а здається, ніби вони висмоктують сік.

Павлик розгубився і навіть трохи почервонів. Напевно, він прочитав застарілі дані. Добре, що Антон відвернув увагу дітей.

— Дивіться, який смішний гусак на довгих ногах! — закричав він.— Оце так!

— Це не гусак, а страус,— поправила його Світланка,— і не кричи, тварин налякаєш.

— Цей страус ще молодий, такий, як ти,— сказав Антонові снайпер Вадик,— а коли виросте, то буде вищим за огорожу.

— Страуси теж дуже багато їдять,— сказав Гоша,— вони ковтають навіть те, що не можна. Один страус помер тут, у зоопарку, бо проковтнув цвяха. А в нього в шлунку знайшли потім носову хустинку, п'ять авторучок і залізну гайку.

— Страуси як верблюди,— додав Вадик,— вони теж можуть кілька днів не їсти і не пити.

— Звідки ви все це знаєте? — з подивом запитав я.

— Ми вже двічі були в зоопарку,— загули жовтенята,— минулої осені і ще на початку літа. Один раз з Гошиною мамою, а вдруге всім класом. У нас тоді справжній екскурсовод був!

Ми з Павликом перезирнулися: нам страшенно не сподобалося слово «справжній». Виходить, ми нікудишні як екскурсоводи?

— Чому ж нас Іраїда Кіндратівна не попередила? — скрушно шепнув мені Павлик.

— Можливо, вона вирішила, що ми теж зуміємо захопити дітей своїми розповідями,— висловив я припущення. Хоч і сам здивувався, чому справді Іраїда Кіндратівна не відмінила нашу екскурсію. І я сказав Павликові: — Треба їх покатати на поні.

Ми гукнули жовтенят, які юрмились біля загінця з фазанами, і закричали неприродно веселими голосами, наче петрушки в ляльковому театрі:

— Хто хоче кататися на поні, поспішайте за нами! Поспішайте!

Кататися захотіли всі. Навіть троє сторонніх хлопчиків кинулися до нас. Добре, що батьки зупинили їх. Ми побігли на круг.

Маленький сірий коник стояв запряжений у візок на чотирьох колесах і жував сіно. Кучера біля нього не було.

— Коник обіда,— здогадався дошкільник Антон.

— Я теж хочу обідати,— сказав Гоша,— ходімо додому!

Цього разу діти його не підтримали, вони всі хотіли кататися.

— Невідомо, скільки ще чекати на кучера,— сказав я.

— А ти нас сам покатай,— попросив ввічливий Бориско.

— Як це сам? На своєму горбу, чи що? — спробував я перевести на жарт.

— У тебе горба нема! — засміявся Антон, а Бориско з невинним виглядом додав:

— Як кучер, покатай.

— Не можна, за це влетить,— заперечив Павлик.

— Може, ти коника боїшся? — невлад висловив Антон.

Наш авторитет завис на волосинці хвоста поні.

«Якщо ми зараз не виконаємо прохання дітей, то не завоюємо авторитету»,— майнуло у мене в голові.

— Це я боюсь? — усміхнувся я і почав рішуче відв'язувати поні.

Павлик розгублено мовчав.

— Можна, я буду правити? — запитав Гоша.

— Можна! — дозволив я і подумав: «Сім бід — один одвіт. А може, все скінчиться благополучно. Проїдемо коло — і порядок».

Я почав підсаджувати дітей на візок. Виявилось, що у Вадика всі кишені наповнені камінням. І коли він устиг його набрати!

— Навіщо тобі це каміння? — запитав Павлик.

— Я буду кидати їх у ставок, де плавають качки, щоб вони підскакували,— пояснив Вадик.

— Качки? — жахнувся Павлик.

— Камінчики! — засміявся Вадик.— Якщо вдало кинути, вони довго стрибають по воді. На ній потім будуть кола.

— Даси попробувати? — відразу ж запитав Антон.

— Ще чого! — погрозила йому пальцем Світлана.

І правильно зробила. Зараз нам не вистачало тільки підбити водоплавну птицю. Але тут Гоша, немов справжній кучер, прицмокнув губами і крикнув грубим голосом:

— Но-о! Пі-шла!

І ми рушили.

Проїхали одне коло, почали друге. Гоша, очевидно, смикнув не ту віжку: поні звернув з кола і вийшов на доріжку зоопарку. Цокаючи маленькими підківками, він побіг по ній в глиб саду. Ми почали підстрибувати на візку, мов кавуни. Люди злякано кидалися врозтіч. Павлик перехопив у Гоші віжки і почав їх трошки натягувати і кричати: «тпру!» А я гукав до відвідувачів зоопарку, щоб давали дорогу. Поні добіг до своєї конюшні і став. Ми швидко зсадили дітей.

— Тікаймо! — шепнув я Павликові, та було вже пізно: з конюшні вийшов сторож і перегородив нам дорогу.

— Хто такі? — сердито запитав він,— Чому бешкетуєте?

— Ми заплатимо,— благально сказав Павлик.

— Ходімо в дирекцію! Там розберуться.— Сторож узяв нас за комірці курточок, немов щенят, які нашкодили, і повів у дирекцію.

Це було жахливо. В мене запашіли вуха. Жовтенята рушили за мною.

— Без вас обійдемося! — гримнув на них сторож і грюкнув дверима дирекції перед носом жовтенят.

Ми піднімалися по сходах попереду сторожа. Минули «Госпчастину» зоопарку, «Дирекцію» і зупинилися біля дверей з написом «Міліція». Мені стало кепсько.

— Сидіть тут — і ні з місця, а то буде гірше,— пригрозив сторож і зайшов до кімнати міліції.

— Для чого ти затіяв цю екскурсію! — дорікнув я Павликові, хоч відразу ж згадав, що екскурсію в зоопарк пропонував я.

Павлик огризнувся.

— Скажи краще, для чого ти відв'язав поні?!

Щоб припинити суперечку, я підійшов до вікна і... захвилювався ще більше. Поруч з нашими жовтенятами стояла Іраїда Кіндратівна. Очевидно, вона прийшла в зоопарк подивитися, як у нас відбувається екскурсія. Жовтенята щось говорили їй — напевне, про нас.

— Ну і прошпетить нас зараз Іраїда! — спохмурнів Павлик.

— Нехай шпетить,— сказав я,— все одно нам уже не бути вожатими.

Тут розчинились вхідні двері, і в коридор, де ми сиділи, ввійшла Іраїда Кіндратівна разом з жовтенятами. Ми зразу ж підвелися.

— Сидіть і не виправдовуйтеся,— сказала нам Іраїда Кіндратівна і, постукавши, зайшла в кімнату міліції.

— Це ти у всьому винен, ти! — накинулася на товстуна Гошу Світланка.

— Правити не вмієш,— додав Антон.

— Я правив як слід. Поні сам на доріжку вибіг.

— А нащо ти віжкою смикав! — не вгавав Антон.

— Ось я тебе зараз смикну! — засичав на нього Гоша.

— Побийтеся мені ще...— пригрозив їм Павлик.

— Коник захотів після обіду поспати, ось і пішов в конюшню,— сказала Антонові руденька Оля. Вона любила всіх мирити.

— Звичайно,— негайно підхопив Гоша,— а то чого б йому серед білого дня на конюшню бігати?

— Не коник спати захотів, а кучер куняв! — усміхнувся Вадик, кивнувши головою на Гошу.

В цей час двері кімнати міліції відчинилися, з неї вийшли Іраїда Кіндратівна і сторож.

Ми приготувалися до найгіршого, але сторож сказав:

— Дякуйте своїй учительці. Вибачилася вона за вашу негідну поведінку. І щоб, значить, надалі таке не повторювалося! — І вже зовсім ні до чого додав: — Лишенько ви моє, а не шефи. О-хо-хо...

Щоб жовтенята не слухали, як він нас шпетить, ми прискорили крок і постаралися найшвидше піти із зоопарку.

Наша відставка

Як тільки ми розпрощалися з жовтенятами, Павлик сказав:

— Ходімо до мого батька, порадимося. Він мусить бути вдома.

— А чим твій батько нам допоможе? — спитав я.

— Як чим? — знизав плечима Павлик.— Він же філософ! Він обов'язково підкаже нам план дій. Тоді ми більше не зробимо помилок.

Іти до Павликового батька мені не хотілося. На мій погляд, філософи будь-яке, навіть найпростіше питання тільки заплутують. Один раз ми вже радилися з ним про те, як вивести нашу ланку в передові, і нічого вартого він не запропонував. Поговорив трохи про силу волі і людську гідність і побіг на лекцію. Ось батько Наді Полозової здорово нам поміг! Тільки завдяки йому ми підтягнули другорічника Батова.

— Може, до Надійки сходимо,— запропонував я.— У її батька теж вихідний.

— Ні, ходімо до нас,— наполягав Павлик,— заодно і пообідаємо.

Це мене переконало. Мама Павлика в філософію не вдається. Найбільше на світі любить пригощати.

Але, на превеликий жаль, Павликова мама кудись пішла, а батько був удома.

— Прийшов зі своїм товаришем по навчанню,— побачивши мене, сказав він Павликові.

Батько Павлика, Сергій Никодимович, чомусь усіх його однокласників називає товаришами по навчанню.

Квартира у Павлика велика, заблудитися можна. Це тому, що він живе не в простому будинку, а в експериментальному. З вібропанелей. Вони довгі. Ось і коридор в їхній квартирі довгий, але вузький. Вдвох з батьком Павлика нам навіть розійтися важко. Хоч він не дуже товстий. Ми вервечкою пройшли в першу кімнату. Сергій Никодимович показав мені на крісло і сказав, щоб я почувався як удома.

Я кивнув головою і присів на краєчок тумбочки — кружала з зеленою оббивкою. Я бачив батька Павлика, напевне, всього разів зо три, і то коли він поспішав. А тепер розгледів його спокійно. Виявляється, Павлик дуже на нього схожий. Ніс цілком такий же. Тільки горбинка менша. Не встигла ще вирости. І волосся таке ж прилизане з боків. У Павлика воно, правда, стирчить на маківці, але це тому, що не встигло ще вилізти, як у батька.

— Ну-с, молоді люди, які світові проблеми розв'язуємо? — звернувся до нас Сергій Никодимович. При цьому він погладив свою голу маківку. Напевне, вона мерзла без волосся.

— Тату, ти можеш приділити нам трохи часу? — запитав його Павлик і теж погладив свою маківку: вони навіть у жестах були схожими.

Сергій Никодимович глянув на свій наручний годинник, звірив його з тим, що висів на стіні, і сів у крісло навпроти мене.

— Розумієш, тату, ми з Петриком вожаті у жовтенят-другокласників. А що з ними робити, не знаємо.

— Чим би нам їх розважити? — поставив я перед Сергієм Никодимовичем конкретне запитання, але він ухопився за нього не з того боку.

— Робота з молодшими товаришами полягає зовсім не в тому, щоб їх розважати. Навіть блазні в цирку, коли потішають глядачів, водночас показують, як не треба чинити в тому чи тому випадку. Ви вожаті, а це означає — вожаки. Тобто люди, які ведуть за собою інших людей. У даному конкретному випадку — жовтенят.

Я почав нудитись. Все це ми і без нього знали.

— А куди нам їх вести? — запитав Павлик.— Ми вже були з ними в зоопарку, тільки...

Сергій Никодимович скривився, ніби з'їв кислу ягоду.

— Вести за собою — зовсім не означає кудись іти,— перебив він сина.— Можна, відповідаючи біля дошки, захопити своєю розповіддю весь клас і цим прикладом примусити інших дітей учитися краще. Це теж називається «вести за собою». Але для того, щоб повести за собою, потрібно добре вивчити ту категорію людей, з якою вам доведеться спілкуватися. В даному конкретному випадку — другокласників. Рокажіть-но мені про них щось конкретне.— Напевно, побоювався, що Павлик знову висловиться невлад.

— Різне можна сказати,— відповів я.— Товстун Гоша, наприклад, любить весь час жувати, а вперта Світланка скрізь тягає за собою свого маленького братика. Вони дуже дружні, завжди заступаються один за одного.

— Цей дошкільник Антон страшенний капосник,— додав Павлик,— всюди стромляє свого носа!

— Ось-ось,— підхопив Сергій Никодимович,— вам потрібно глибше вивчити своїх підшефних. Для цього ви частіше повинні бути разом не тільки на зборах, а і на пришкільній ділянці, у них вдома, в кіно. Не забувайте, ви вихователі майбутніх будівників нашого життя.

— Про що нам провести з ними перший збір? — запитав Павлик.

— Спочатку добре було б поговорити з жовтенятами про те, яким вони хочуть бачити свій перший збір,— сказав батько Павлика і пожартував: — Тоді ваш перший збір буде вже другим.

— Тобі добре жартувати,— закопилив губу Павлик,— а нам що робити?

Але я вловив думку Сергія Никодимовича. Вона видалася мені слушною.

— Ми так і зробимо,— сказав я.— Може, жовтенята самі підкажуть нам щось цікаве.

— Резонно,— підтримав мене батько Павлика.— Запитайте їх, наприклад: чим би вони хотіли зайнятися, про що дізнатися? І так далі. У відповідях на ці запитання виявиться індивідуальність кожного. А коли ви з'ясуєте їхні захоплення, то легко складете план роботи, який, безумовно, їм сподобається.

«Це правильно,— подумав я.— Ось не запитали ми жовтенят, чи були вони в зоопарку, і тільки даремно готувалися». І ще я здогадався, звідки у Павлика звичка складати плани з усякого приводу. Від батька перейняв.

— А якщо ви зумієте об'єднати їхні захоплення якоюсь загальною і важливою справою, то, безсумнівно, станете добрими вожатими. Адже таке завдання під силу далеко не всім.— 3 цими словами Сергій Никодимович піднявся і пішов до свого кабінету. Біля дверей він обернувся і попередив нас: — Готуватимусь до лекції, так що будьте трохи тихіш.

Павлик хитнув головою і відразу ж поліз у стіл по зошит і олівець.

— Га?! Що я тобі казав?! Давай складемо план. І такий, щоб Іраїда охнула!

— Який план? — здивувався я.— Ми ж ще не вияснили їхні ці... індивідуальності...

— Ось і треба скласти план вияснення оцих індивідуальностей.— Павлик вирвав із зошита чистий аркуш.— Записую: «Перший пункт: зустрічатися з жовтенятами, крім зборів, щодня на великій перерві. Пункт другий: з'ясувати характер і нахили кожного. Пункт третій: об'єднати захоплення жовтенят однією важливою і корисною працею».

Цього разу батько Павлика насправді допоміг нам. У мене вже виникла думка, як відучити Гошу від цілоденного жування. А Павлик сказав, що в нього визрів план, як нам справити на жовтенят незгладиме враження. Треба тільки вийти на вулицю, щоб освіжити мозок, тоді його план дозріє остаточно.

Ми вийшли на вулицю, щоб продовжити важливу для нас розмову, і зустріли старшу вожату.

З її вигляду я зрозумів, що вона знає про нас усе. І це відразу ж підтвердилося.

— Більше до жовтенят не ходіть,— сказала вожата офіційним тоном,— у вас справді нема до цього хисту. Лише бешкетництво! — І вона пішла далі провулком, навіть не глянувши на наші ошелешені обличчя.

Обманщики мимоволі

— Ми не можемо залишити жовтенят тепер, коли в нас уже вироблено план дій,— сказав мені Павлик, як тільки він оговтався від слів вожатої.— Чому ти мовчав і стояв як укопаний?

— А ти чого мовчав? — запитав я Павлика і додав: — Може, займемося чимось іншим? Подумаєш, жовтенята...

— Як можна займатися чимось іншим, якщо ми тепер знаємо, що нам робити,— розпалився Павлик.

— Ми, може, і знаємо, а вожата цього не знає,— заперечив я,— вона ж заборонила нам ходити до жовтенят.

— Подумаєш, заборонила,— гмикнув Павлик і випалив: — А ми будемо керувати жовтенятами таємно!

— Як? — перепитав я і охнув. Думка Павлика аж окрилила мене,— Гаразд! — сказав я чомусь пошепки.— Ми будемо таємними шефами.

— Давай п'ять! — запально вимовив Павлик, і ми міцно потиснули один одному руки.

Почати таємне шефство було вирішено з вивчення індивідуальності товстуна Гоші. Пункт перший нашого плану довелось відмінити. Зустрічатися з жовтенятами щодня на великій перерві було тепер ризиковано. Тому ми переписали цей пункт інакше: «Зустрічатися з жовтенятами щодня після школи у нашому дворі. Жовтенятські збори іменувати для конспірації дружніми зустрічами».

Наступного дня, вивчивши уроки, ми пішли на дружню зустріч до Гоші Краваткіна. Вирішили побачити його в домашній обстановці. Адже вдома людина може виявитися зовсім іншою. Ось у нас у другому класі вчилася одна тихоня. Ми навіть назвали її «Мишкою-норівкою». А вдома вона, виявляється, грубіянила матері, і бабуся боялася попросити її що-небудь зробити. Я нагадав про цей випадок Павликові, але він заявив, що таке трапляється дуже рідко і нічого подібного в даному конкретному випадку бути не може. Відповів навдивовижу так, як батько.

Гошу ми застали на кухні. Він сидів на табуретці із закритим ротом і мукав, мотаючи головою. Поруч стояла повна жінка. Вона намагалася впхати Гоші в рот ложку каші.

— Ну, з'їж, синятко, ще трішки, ще півложечки... Тоді у тьоті Зіни не будуть боліти ноги.

Гоша продовжував мотати головою. Мені це сподобалося. Досі я бачив тільки, як Гоша жує.

— Він хоче, щоб я була інвалідом,— басом мовила жінка, схожа на Гошину маму, тільки трохи нижча, зате повніша, очевидно, її сестра.

Тітка Зіна, засукавши рукави, місила тісто у великій глиняній мисці. Нас ніхто не помічав. Ми потупцювали біля дверей, потім Павлик голосно кахикнув. Обидві жінки разом обернулися до нас:

— Ви до кого? Вам кого?

А та, що місила тісто, запитала саму себе:

— Невже я знову не зачинила вхідні двері?

Гоша від несподіванки відкрив рота. Цим миттєво скористалася його мама і вкинула туди ложку каші.

Гоша скривився. Хотів заревіти і виплюнути кашу, але через нас передумав і проковтнув.

— Ми во...— почав було я і затнувся. Говорити, що ми вожаті, тепер не можна.

— Ми — старші товариші вашого сина,— виручив мене Павлик,— хочемо з ним поговорити.

— Петрик і Павлик — вожаті нашої зірочки,— представив нас Гоша.

Ми зразу відчули себе впевненіше. Отже, діти ще не знають про нашу відставку.

— Проходьте до кімнати,— заметушилися мати і тьотя Гоші.— Запрошуй гостей, Гошенько, чого стоїш?

Усі разом ми пройшли до кімнати. Там стояв великий розсувний стіл, увесь заставлений тарілками.

— Ви чого так рано вечеряєте? — запитав Павлик.

— Це ще не вечеря,— проковтуючи рештки каші, прошамкав Гоша,— ми ще обідати не закінчили.

З кухні з жарівкою, повною гарячих пиріжків, увійшла Гошина тітка.

— Пригощайтеся, хлопчики. Пиріжки зі щавлем... Може, і Гошенька під'їсть з вами,— проспівала вона.

Ми взяли по пиріжкові. Мама з тіткою втупилися в Гошу, і під їхнім магічним поглядом він теж узяв пиріжок. Обидві жінки радо зітхнули, ніби в них камінь з душі впав, й одночасно погладили Гошу по голові. Але як тільки вони вийшли на кухню, Гоша засунув пиріжок за пазуху і відразу ж затеребив сорочку: пиріжок ще був гарячий.

— Для кого ховаєш? — запитав Павлик.

— Ні для кого,— відтягнувши комірець і дмухаючи собі на живіт, промовив Гоша.— Набридли вони! Привчили цілісінький день жувати. Мені і в класі хочеться. А там не можна. Ось я і відучуюсь. Як відвернуться — раз! —їжу за пазуху, нібито проковтнув. На вулиці якомусь псові віддам.

— А як же суп? Його за пазуху не виллєш.

— Я супом квіти поливаю,— довірливо повідомив Гоша.

Він хотів показати, як бурхливо стали рости квіти після його поливок, але тут Гошина мама внесла до кімнати нову жарівку з пиріжками.

— Ці вже з яйцями... Куштуйте, дітки, зараз ще з цибулею дійдуть.

— Не треба більше. Дякую! Нам час додому,— сказав Павлик і пішов до виходу.

— Заходьте ще! — крикнула нам навздогін Гошина мама.— 3 вами Гошенька хоч пиріжок з'їв.

Коли ми опинилися в безпеці, Павлик запитав мене:

— Який висновок зробимо з цих відвідин?

— Молодець Гоша! — сказав я.— Сам себе привчає до порядку. Тверда людина!

— А якщо глянути вглиб? — запитав Павлик.

Я знизав плечима.

— Мені, наприклад, стало ясно, чому в Гоші самі трійки,— сказав він.

— Чому ж?

— Сите черево до науки глухе,— пояснив Павлик.

Я розсміявся:

— По-твоєму, всі хороші учні приходять до школи голодні?

Павлик зміряв мене нищівним поглядом:

— Хіба я про це кажу! Невже не зрозуміло, що надмірна ситість веде до лінощів? А лінощі, сам знаєш, до чого.

До чого ведуть лінощі, кожний дурень знає. Але з Павликом я все ж не погодився. Якщо міркувати так, як він, то замість того, щоб учити уроки, досить просто не поснідати перед школою. Ось і будеш тямити на уроках краще за будь-якого відмінника. Але це не так. Отже, міркування Павлика, як сказав би його батько-філософ, позбавлені глузду і не мають під собою грунту.

Людина без недоліків

До кінця тижня ми вже знали про своїх таємних підшефних ось що. Головний клопіт Гоші полягав не в тім, щоб побільше з'їсти, а в тім, щоб спекатися додаткових порцій, якими постійно напихають мама з тіткою. Щоправда, діяв він неправильно: вдома спекувався їжі, не наїдався як слід, тому і жував постійно в школі бутерброди і пиріжки. Але ж цими пиріжками він збирався нагодувати після школи бездомних псів і кішок. Треба пояснити йому це.

Худенька Світланка найбільше уваги приділяла своєму братикові Антону. Всюди тягла його за собою, хоча це було зовсім не обов'язково. Світланчина мама не працювала і дуже хвилювалася, коли Світланка брала з собою Антона. Але їй це було просто необхідно. Виявляється, Світланка вирішила стати вихователькою в дитячому садку і вже тепер готувалася до своєї майбутньої професії, виховуючи Антона. Тому в розмові з нами про Антона вона інколи називала його «неможливою» або «важкою» дитиною.

Руденька Оля, на відміну від Світланки, страшенно любила вертітися перед дзеркалом. І ще вона заздрила старшокласникам. Бо вони можуть приходити до школи в модних платтях, а другокласники — тільки в формі. Оля вважала це великою несправедливістю. Оля мені подобалася. Кожну нашу пропозицію вона приймала із захопленням і охоче робила все, що їй доручали. Вчилася Оля добре, тільки математика їй давалася важко.

А найбільш здивував нас Вадик. Він хоч і вчився абияк, виявився на диво різнобічною людиною. Напевне, тому, що любив читати і ходити на всілякі виставки і в походи. Минулого літа, на початку канікул, Вадик навіть зібрався втекти нишком з дому мандрувати. Наготував повний мішок сухарів, приховав дві банки «Сніданку туриста», коробку сірників, пачку солі. Але мандрувати самому скучно і небезпечно, особливо в тайзі або тундрі, де водяться хижі звірі, а намовити кого-небудь з товаришів не вдалося. Так мандрівка і не відбулася.

Вдома, під своїм ліжком, Вадик зберігав в ящику, якого сам зробив, усі надаровані йому іграшкові пістолети, пугачі, рушниці й автомати. Вони були укладені у строго визначеному порядку і блищали як новенькі. Це тому, що Вадик протирав їх по кілька разів на день.

Павлик вирішив, що Вадик буде військовим і винайде в цій галузі щось видатне, а я подумав, що ким би він не став, обов'язково буде ще й сатириком. Надто вже влучно він іноді висловлювався. В зоопарку, наприклад, зимову сплячку звірів Вадик порівняв з канікулами ледарів. Адже ледарі під час канікул теж сплять безпробудно. І під час нашої першої зустрічі, коли Вадик, зображуючи військового санітара, повз до дошки і весь вимастився, він напрочуд вдало висловився: «На фронті без втрат не можна». Та і деяким пістолетам зі своєї колекції він дав досить точні назви. Наприклад, автомат, в якого під час стрільби запалювався червоний вогник, він називав «банькатим торохкалом».

Не були ми тільки у ввічливого тишка Бориска. Павлик іти до нього не хотів.

— Дарма час змарнуємо. Він без недоліків.

— А ти знаєш, чим він цікавиться? — запитав я і цим переконав Павлика.

Ми вирушили до Бориска.

Бориско був удома разом з руденькою Олею. Вона прийшла до нього розібратися у важкій задачці.

— Бориско вже все мені пояснив,— сказала Оля.

Діти ще вважали нас своїми вожатими. Очевидно, старша вожата повідомила про нашу відставку лише нас, а жовтенята дізнаються про це, коли вона пришле їм нових вожатих.

— Молодці! — похвалив їх Павлик.— Ваша зірочка повинна бути у всіх справах першою.

— А перша зірочка зі своїм вожатим до цирку їздила,— сказала Оля і захоплено додала: — Там гімнастка з кільцями виступає, вся в срібному костюмі!

— А ми в цирк поїдемо? — запитав Бориско.

— Не все зразу,— сказав я.— Зате перша зірочка в зоопарку не була і на поні не каталася. А ви...— Тут я побачив, що мені моргає Павлик, і осікся. Справді, нащо було згадувати цей випадок. Я проковтнув незакінчену фразу і запитав жовтенят: — Чим тепер будемо займатися?

— Бориско обіцяв мені показати, як робити паперові півники,— сказала Оля,— він їх швидко робить.

— Якщо можна, я покажу? — запитав ввічливий Бориско.

— Звичайно, звичайно,— поспішно промовив я,— займайтеся чим хочете. Ми до тебе просто так зайшли.

— На вогник,— пожартував Павлик.

— Вони в мене позавчора були,— повідомила Борискові Оля,— мама їх чаєм з вишневим варенням пригощала.

— У мене мама пізно прийде,— сказав Бориско,— але якщо хочете, я поставлю чайник!

— Що ти, що ти! — замахали ми з Павликом руками.— Не хочемо ми чаю.

— Ми і в Олі відмовлялися, тільки її мама вмовила,— сказав Павлик.— Покажи-но краще, як ти цих півників робиш.

Бориско дістав кольоровий папір, відрізав квадратний шматочок і дуже швидко склав з нього півника.

— Ти повільніше,— попросила Оля,— так я нічого не зрозуміла.

Бориско взявся терпляче складати квадратний шматочок паперу, щоб Оля запам'ятала, як робиться півник.

«Ось, напевне, його захоплення»,— подумав я і запитав Бориска:

— Тобі подобається робити саморобки з паперу?

— Не дуже,— заперечив він, розгладжуючи півника, щоб він стояв рівно,— Оля попросила, я і показую.

— А що ти найбільше в світі любиш? — запитав Павлик, але відповіді не одержав, тому що різко розчинилися двері кімнати і ввійшла бабуся в чорній хустці.

Побачивши її, Бориско миттю заліз під стіл. Очевидно, він хотів вилізти з іншого кінця і втекти, але бабуся вже знала його повадки і загородила собою двері.

— Ану вилізай, душогубе! — наказала вона.— Не піду я звідси, поки твоєї матері не діждуся.

— Його мама працює сьогодні в другу зміну. Вона о дванадцятій ночі прийде,— сказала за Бориска Оля.

— Я і до дванадцяти сидітиму,— заявила розгнівана гостя,— а тебе, паскуднику, виведу на чисту воду!

— А що Боря зробив? — вийшовши трохи вперед, запитав Павлик.— Ми його старші товариші... вчимося в одній школі.

— Теж, либонь, бешкетники нівроку,— оглядаючи нас, пробурчала бабуся.

— Що ви,— ніяково заперечила їй Оля.— Це вожаті нашої зірочки.

— Чого ж ви, вожаті, так погано працюєте! — відразу накинулася на нас сварлива бабуся.— Адже він, душогуб, моїй Мурці життя не дає! То ногою штурхоне, то за хвіст смикне... А вчора загнав її на дровітню по драбині, а драбину зіпхнув. Дах на дровітні залізний, кішка на ній, мабуть, півдня мучилася. Поки я її жалібне нявчання не почула... У, мучитель котячий! — І вона підняла скатертину, щоб поглянути на принишклого Бориска.

— Бреше вона все! — викрикнув він і, вискочивши з-під столу, втік на вулицю.

— Це я брешу? Ну, зачекай, халамиднику, я тобі намну вуха! — І вона жваво задріботіла до дверей.

— Ви не хвилюйтеся,— спробував зупинити її Павлик,— Боря більше не зачепить вашу кішку. Ми його на збо... ми за нього ручаємось.

— Ні, я з ним сама розберуся,— відсторонила Павлика бабуся.— Іч, що вигадав — брешу я! — Вона поправила хустку, яка з'їхала на обличчя, і поспішно пішла.

— Цього я не чекав від Бориска,— сказав Павлик, як тільки за бабусею зачинилися двері,— загнав кішку на залізний дах! Їй там навіть нема за що зачепитися.

— І я не чекала,— тихо призналася Оля.— Він такий скромний, сором'язливий.

— В тихому болоті чорти водяться,— прорік Павлик і звернувся до мене: — Ось і попробуй знайти таку справу, яка їх усіх об'єднає...

Червоний? Ні, синій!

Три дні ламали ми голови і нічого не могли придумати. Раптом в неділю, щойно почало світати, дзвінок. Я підвівся з ліжка, відчинив двері і побачив Павлика.

— Придумав! — сказав він з усмішкою до вух.

— Що? — не зрозумів я спросоння.

— Ми всі повинні стати санітарами,— випалив Павлик.

— Хто ми? — запитав я.

— Ти, я і наші таємні підшефні,— стишивши голос, промовив Павлик.

— Для чого? Це ти хочеш стати лікарем, а ніхто з нас не збирається в медичний інститут або на курси медсестер,— заперечив я, здогадавшись, до чого хилить Павлик.

— Хіба в цьому річ?! — розсердився на мене Павлик.— Якщо жовтенята стануть помічниками Червоного Хреста, то цим ми об'єднаємо їхні уподобання.

— Яким же чином? — не зрозумів я.

— Таким, що всі люди в житті падають, дістають гулі, розтягують собі сухожилля і навіть ламають кістки,— починаючи сердитися, став пояснювати Павлик свою ідею.— А допомагати потерпілому повинен кожний. Ось і виходить, що Червоний Хрест може об'єднати уподобання наших жовтенят. І користь від цього буде більша. Ми навчимо їх надавати першу допомогу.

— Навчити надавати першу допомогу, звичайно, корисно,— погодився я,— тільки це ж...

— Ага! — зачепився за мої слова Павлик.— Виходить, і твої уподобання збігаються тут з нашими.

— Зачекай,— зупинив я його,— цим ми жовтенят не захопимо.— Тут я згадав тишка Бориска, який загнав на дах сусідську кішку, і запропонував Павликові: — Давай краще постараємося зробити так, щоб наші жовтенята полюбили тварин. Адже той, хто дбає про тварин, виросте доброю і чуйною людиною.— Напередодні я гортав зоологію, вичитав там це і тепер дуже доречно додав для переконливості.— Будуть вони дбати про тварин, будуть і захищати їх від злих людей, і...

— І лікувати їх будуть! — підхопив Павлик і відразу ж із задоволенням зробив висновок: — Гаразд, згоден! У нас буде не Червоний Хрест, а Синій.

— Що за синій? — не зрозумів я.

— Невіглас,— накинувся на мене Павлик.— «Синій хрест» — це така ж швидка допомога, але тільки для тварин.

— Справді? — недовірливо запитав я.

— Ти що, ніколи не бачив машини з синім хрестом? — здивувався в свою чергу Павлик.

— Може, і бачив, тільки не замислювався, що це означає.

— Треба нам провести екскурсію до ветлікарні,— вирішив Павлик.— Як побачать жовтенята хворих собак, кішок і птахів, обов'язково їх пожаліють. А Борискові така екскурсія вкрай необхідна. Давай складемо план підготовки і проведення цієї екскурсії.— І Павлик увійшов до передпокою.

— Зараз? Ти що? — запротестував я.— Я ще спати хочу! Давай краще поспимо.

— О ні, тоді я сам подумаю над планом.— Павлик вийшов на сходи і наказав мені звідти: — Нікуди не йди, я незабаром повернуся. Обговоримо план.

Я ліг досипати, але з цього нічого не вийшло. Павлик розігнав мені весь сон. Я теж став думати про «Синій хрест». Згадав навіть Османа тьоті Клави, якого ми з моїм сільським приятелем Яшею дресирували цього літа. Ось би нам для зірочки такого собаку! Взимку він міг би катати жовтенят на санчатах, а влітку ходити з нами в походи. Я став мріяти, як весело ми проводили б час з таким собакою, і зовсім розбурхався. Та й час було вставати: мама вже кілька разів кликала мене снідати.

Тільки я сів за стіл, як знову з'явився Павлик. Він поліз у свій портфель, хотів, мабуть, зачитати мені план екскурсії до ветлікарні, але мама налила йому склянку какао і звеліла випити. Через цей план він напевне ще не снідав. Павлик швидко випив какао і сказав:

— Тільки що я був у ветлікарні. Вона зовсім недалеко. Хотів попередньо все уточнити, щоб ми не пропустили щось цікаве.

— Уточнив? — запитав я.

Павлик спохмурнів і розповів ось що.

Зайшовши до ветлікарні, він не побачив майже жодної тварини. В довгому коридорі біля своїх господарів сиділо лише двоє цуциків доберман-пінчера з обвислими вухами і довгими худими хвостами. Павлик зразу здогадався, що господарі привели їх підрізати вуха і хвости. Павлик пройшов повз них і зазирнув до сусіднього кабінету. Там нікого не було. Прочинивши двері іншого кабінету, Павлик побачив маленького песика, якого тримали хазяйка і санітар, а лікар забинтовував йому шию. Павлик хотів запитати, що з песиком, але не встиг.

— Зачини двері, хлопчику, і чекай виклику! — строго сказав йому санітар.

Павлик пішов далі коридором. У наступному кабінеті молодий лікар вистригав шерсть на спині лайки і висловив здивування з приводу того, що він виявив у сибірської лайки простудний фурункул. Тут лікар побачив Павлика і запитав хазяйку:

— Цей хлопчик з вами?

— Ні,— відповіла хазяйка.

— Тоді вийди і почекай зі своїм собакою у коридорі,— сказав лікар Павликові.— А якщо в нього жар, піди до ветсанітара. Нехай зміряє йому температуру.

Павлик причинив двері і зразу зіткнувся з високим широкоплечим чоловіком у лікарняному халаті.

— Ти чого у всі двері заглядаєш? — запитав він.— Когось загубив?

— Ні,— відповів Павлик,— я тут сам.

— Чого ж ти сюди прийшов? — поцікавився чоловік.

Павлик пояснив. Чоловік заусміхався і сказав:

— Екскурсію до ветлікарні проводити не варто. Малюки напевне будуть галасувати, а нашим хворим пацієнтам потрібен спокій. І ветлікарям ви заважатимете. Так що екскурсію до нас відміни. А власникам здорових тварин неодмінно допомагайте.

Він покликав Павлика до свого кабінету, на дверях якого була табличка з написом «Головний ветлікар», і змусив його вимити руки якоюсь особливою рідиною.

— Досі хлоркою пахнуть,— похвалився Павлик.— Замість екскурсії до ветлікарні ми проведемо збір у нас у дворі. Я вже придумав план збору. Передусім нам треба заразити дітей...

— Заразити? — злякався я. Чи не збирається Павлик проводити на жовтенятах якісь експерименти! Від майбутнього лікаря всього можна чекати.— Адже тобі сказали...

— Що в тебе за манера! Не дослухаєш до кінця і вже заперечуєш,— накинувся на мене Павлик.

Я замовк.

— На цьому зборі ми повинні з тобою викликати у жовтенят цікавість до тварин,— виправився Павлик,— а то ніякого «Синього хреста» ми не організуємо. Тому збір у дворі ми проведемо під девізом: «Усім собакам, котам, птахам пропонуємо веселитися!»

Я вже був навчений щодо девізів Павлика. (Пам'ятаєте, як мені довелося виручати його в зоопарку?) І тому заперечив:

— Як же в тебе собаки з котами будуть веселитися? Їх треба спочатку цілий рік приручати одне до одного.

— Не в цьому річ,— скривився Павлик, точнісінько так, як його батько.— Девіз треба розуміти ширше. Коли тварини веселяться, вони здорові. А ми в першу чергу будемо дбати про їхнє здоров'я. Адже ми «Синій хрест».— І Павлик зачитав придуманий ним план збору.

Цього разу план мені сподобався. Але я все-таки зробив деякі зауваження. По-перше, відмінив девіз. Потім зажадав, щоб збір був не у дворі, біля трьох тополь, а в одній з дровітень, які, після того як нам провели парове опалення, стоять без нагляду. А якщо ми стали таємними шефами, то і скликати на збір дітей треба секретно: розіслати всім конверти з паролем. Хто пароль не скаже, в дровітню не пройде.

Павлик погодився зі мною, і ми стали придумувати пароль збору і взагалі готуватися до нього.

Збір у дровітні

На призначену годину збору линув дощ. Та який! Павлик тільки двір перебіг, щоб до мене зайти, а вже весь змок.

— Ніхто не прийде,— скрушно сказав він, розвішуючи над газовою плитою свою сорочку,— дарма тільки готувалися...

Ми сіли в кухні біля вікна, щоб бачити, чи не побіжить хтось з жовтенят до дровітні.

Минуло п'ять хвилин після призначеного часу, але ніхто не з'являвся. І раптом —ось вам, будь ласка: — вискочила зі свого під'їзду Світланка з маминою парасолькою, а за нею Антон. Вони взялися за руки і, розмахуючи парасолькою, яка більше лила їм на голови, ніж закривала від дощу, помчали до дровітні.

— Неподобство! Збір секретний, а вона дитячий садок за собою тягне! — обурився Павлик, натягуючи на себе ще не просохлу сорочку.

Я взяв книжку «Оповідання про тварин», і ми побігли в дровітню. На сходах нас випередили Бориско з Олею, а в дворі наздогнали Вадик і Гоша. Через дощ ми відразу вбігли в дровітню, усі разом. Запитувати пароль вже не було потреби. Але Світланка зашушукалася з дітьми і раптом, немов диригент, змахнула руками. Всі п'ять жовтенят дружно і голосно прокричали:

— «Кінь летить — земля тремтить!»

Тут ударив грім, і затремтіла не земля, а наш сарай. Маленький Антон засміявся:

— Зараз кінь влетить!

Павлик метнув в його бік лютий погляд.

— Не кінь влетить, а тобі влетить,— зауважив Вадик.

Антон принишк. Скориставшись паузою, я сказав:

— Зараз грім і дощ, тому нічого особливого, що ви сказали пароль голосно. А взагалі запам'ятайте: пароль треба казати тихо і тільки тому, кому він адресований.

— Якщо пароль кричати, його можуть почути вороги, і тоді вся операція зірветься,— сказав Павлик.

— Тоді кепські справи,— піддакнув Антон. Він хотів відновити добрі стосунки.

Жовтенята закивали головами, і я перейшов до головного.

— До пори до часу ця дровітня буде нашим таємним штабом. Про цей збір нікому ні слова, він повинен бути секретним.

У дітей засяяли очі.

— Ми нікому не скажемо,— запевнив нас спокійно снайпер Вадик.

— Нікому,— підтримали його діти пошепки,— не хвилюйтеся.

В руденької Олі від виниклої раптом таємничості навіть бант на маківці піднявся й очі стали ще більшими.

О, якби вони знали, чому я так сказав... А може, і добре, що ми зібралися тут під час дощу з громом і блискавкою. В класі збір був би звичайнісіньким, а тут навіть сісти ні на що. На п'ятьох (без Антона) жовтенят одна вузлувата колода. Просто дивно, як діти всілися на ній, не зіштовхнувши одне одного.

Порив вітру з шумом розчинив рипливі двері дровітні, ніби ввійшов хтось невидимий і владний. Павлик причинив двері, залишивши тільки невелику щілину для світла. До неї він підніс книжку і почав читати упівголос оповідання про бродячу трилапу собаку. Дійшовши до половини, Павлик передав книжку мені. Він читав просто, своїм голосом, а я став читати виразно. У тому місці, де собаку гнали і кидали в неї палицями, я навіть жалібно заскавулів, ніби палиця боляче вдарила собаку. А в кінці оповідання, коли голодна, бездомна собака вмирала, я кілька разів тихесенько завивав. Це справило враження. Руденька Оля страшенно засмутилася.

— Якби я зустріла такого собаку, то обов'язково нагодувала б його...— сказала вона і, діставши хустинку з кишеньки свого строкатенького плаття, тихенько висякалася. Оля вже встигла переодягнутися після школи.

— А цікаво, як собаки думають? — висловився вголос Бориско.— Вони ж не говорять — значить, вони не словами думають.

— Вони гавками думають,— оголосив Антон.

— А коти — нявками? — засміявся Вадик.

— Коти теж дуже кмітливі,— взялася їх захищати Світланка,— ім'я своє знають і господарів.

— Всі коти злодюги і кровожерливі хижаки,— заявив Бориско.— Ось ви мене лаяли за бабину кішку, а вона ледь дрозденя не з'їла. За це я її і загнав на дах.

— Що ж ти раніше не сказав про це,— дорікнув я Бориска,— тоді в нас з бабусею була б інша розмова. А то вийшло, що її кішка — ангел, а ти — душогуб.

— За кішками стежити треба,— сказав Павлик,— а то вони всіх птахів у дворі переловлять.

— Давайте птахів охороняти,— запропонувала Оля,— годівниці їм зробимо. Незабаром зима настане.

Павлик зрадів, непомітно підморгнув мені і сказав жовтенятам:

— Якщо ви любите тварин і птахів, вам треба стати помічниками «Синього хреста».

— А це що?

— Що ми будемо робити?

— Як же йому допомагати? — загаласували діти.

Я відразу ж запитав:

— Що таке Червоний Хрест ви, звичайно, знаєте?

— Знаємо,— відповіли жовтенята, а Світланка додала:

— Червоний Хрест — це швидка лікарська допомога.

— А кому Червоний Хрест допомагає? — випередив моє запитання Павлик.

— Нашій бабусі,— сказав Антон.— Він до неї двічі приїжджав.

— Значить, Червоний Хрест допомагає людям,— підхопив я,— а Синій таку ж саму допомогу подає тваринам...

— Ось захворіла в когось собака,— знову перебив мене Павлик,— так її хазяїн може піти з нею до ветлікарні, на якій обов'язково буде намальовано синій хрест.

— І викликати ветлікаря на дім до хворої собаки теж можна,— сказав я,— тільки він приїде на машині не з червоним хрестом, а з синім.

— Я бачив таку машину,— радісно оголосив Антон,— вона теж швидко їздить. Тільки не гуде так голосно.

— Щоб людей не тривожити,— пояснив Павлик.

— А чому тваринам допомагає «Синій хрест», а не зелений або жовтий? — поцікавився в'їдливий Бориско.

Павлик спершу закліпав повіками. Очевидно, не знав, що відповісти. А я подумав і вирішив, що це ось чому. Зелений колір більше до природи підходить. Якщо його намалювати на ветлікарні, багато хто може подумати, що там не тварин лікують, а квіти або рослини. А жовтий зовсім непомітний. На сонці його навіть важко відрізнити. Кращого, ніж синій, не добереш, якщо червоний уже допомогу людям означає. Я і сказав про це Борискові.

— Звідки ти це знаєш? — запитав мене Павлик.

— Вичитав десь,— знічев'я відповів я.

— А я вичитав у журналі «Огонек», що в Англії відбулася міжнародна виставка собак,— сказав жовтенятам Павлик.— Так знаєте, скільки на ній порід було представлено? Понад вісімсот. А під час розкопок Помпеї знайдено кам'яну брилу, на якій древній скульптор висік пса, що рветься з ланцюга. А що це означає? — запитав жовтенят Павлик і сам же й відповів: — Це означає, що сторожові пси існують уже понад тисячу років.

— У мене є дядько,— сказав Бориско,— він живе за містом. Коли приїжджає додому пізно, його завжди чекає на платформі разом з тіткою їхній пес Вулкан. Минулого літа до дядька причепились двоє п'яних, так Вулкан миттю їх розігнав. Одного навіть не хотів відпускати, поки дядько не звелів.

— Ось такого б вірного пса мати,— мрійно промовив Гоша.

— Собаки дуже до людини прив'язуються,— сказав Вадик.— Хазяїн для них все одно що бог або кумир який-небудь.

— Серед котів теж є вірні,— заявила Світланка.— Коли до нашої бабусі проходять чужі люди, в Мурки навіть шерсть піднімається дибом.

— Вона шипить, як проколота шина,— додав Антон.

— А птахи, гадаєте, не вірні? — запитав Бориско.— Он сокіл, на що злий хижак, і той людям допомагає полювати.

— А голуби пошту доставляють,— зауважила Оля. Ми поговорили ще трохи про собак і птахів, а потім Павлик запропонував:

— Давайте вияснимо, хто в нашому будинку має птахів, собак і всяких інших тварин. Будемо піклуватися про них разом з господарями.

На цьому ми закінчили наш збір. А обхід квартир призначили на завтра, зразу після уроків.

Перше знайомство

Наступного дня, перед тим як піти до господарів собак, птахів та інших тварин, я запропонував Павликові:

— Розділимося на дві групи. Одна піде зі мною, а інша — з тобою. Так ми швидше все з'ясуємо. І потім, мало хто може зустріти нас з жовтенятами в під'їзді. Не забувай, що ми шефствуємо таємно.

— Кому ти кажеш?! — обурився Павлик: що не кажи, а це була його ідея.— Звичайно, підемо окремо, щоб ніяких підозр.

Павлик відразу ж включив в свою групу руденьку Олю — нашу спільну симпатію, снайпера Вадика і котячого ворога Бориска. Мені дістався товстун Гоша і худенька Світланка. Щоб зрівняти сили Світланка заявила:

— Я збігаю за Антоном. Тоді нас теж буде четверо. Не встиг я рота розкрити, як вона була вже в під'їзді. Коли Світланка повернулася з братом, я запитав дітей, що оточили мене:

— Хто з вас має домашніх тварин?

— Я хочу завести цуцика, але мама не дозволяє,— поскаржився Гоша.

— У нас є кішка,— похвалилася Світланка,— тільки живе вона у бабусі.

— Яка ж вона ваша, вона бабусина! — засміявся Гоша.

— Ні, наша,— вступився за свою сестру Антон,— бабуся взяла її на деякий час, бо їй самій скучно.

— Краще б вона тебе взяла,— сказав йому Гоша,— з тобою не занудьгуєш.

Я був цілком згоден з Гошею. Але Антон не вловив насмішки і зрадів. Йому здалося, що Гоша його хвалить.

— У нас удома ще рибки є,— повідомив він.

— Рибки не тварини,— відразу ж поправив його Гоша.

— А хто ж вони? — здивувався Антон. Мабуть, усіх живих істот на землі він ділив тільки на людей і тварин.

— Риби належать до земноводних,— пояснив я Антонові і, щоб уникнути зайвих запитань, поспішно сказав: — Але ми все одно їх врахуємо.

— Тоді ходімо до нас. Подивимось рибок,— потягли мене за руку Світланка з Антоном.

Заперечувати було марно.

Світланка відкрила квартиру ключем, який висів у неї на шиї на мотузинці. Світланчина мама пішла до крамниці, і Світланка була повною господинею. Антон потягнув нас до вікна. Там на підвіконні стояла велика кругла банка. В ній плавали пузаті рибки з довгими хвостами і булькатими очима. Вони весь час відкривали роти.

— Рибки розмовляють,— пояснив нам Антон.

Я посміхнувся і промовчав. Нехай думає так, а то скажеш, що рибки не говорять, потім мороку лише матимеш, запитаннями замордує. Хоча мені все ж хотілося сказати Антонові, що рибки мовчать, крім, звичайно, дельфінів.

Рибки в банці були різного кольору: три рожеві і дві чорні.

— Красиві? — запитала мене Світланка. Їй дуже хотілося, щоб рибки мені сподобалися.

— Ага,— кивнув я головою,— подібні на пір'їнки жар-птиці.

— А як їх звуть? — запитав Гоша.

— Тюпи,— відповіла Світланка.— Вони в нас усі Тюпи. Тільки під номерами. Чорні Тюпи номер один і номер два. А он та, рожевенька, номер три.

— Так рожеві всі однакові,— сказав я,— як же ви їх відрізняєте?

— А ось і не однакові! — обурився Антон.— Ти що, сліпий, чи що? В них мордочки різні.

— Справді,— підтримала його Світланка і, просунувши у воду палець, покликала: — Тюпи! Тюпи!

Рибки підпливли і стали хапати її за палець. Ми всі встромили в банку по пальцю. Рибки стали тицятись об них і широко відкривати роти. Моєму пальцю зробилося лоскотно.

— Давай їх погодуємо,— сказав Антон сестрі.

Світланка дала братові пакетик. Антон розкрив його і кинув у воду хомут червоних черв'яків. Рибки навперейми стали хапати їх і ковтати.

— Засиділися ми,— спохопився я і повів дітей до Гошиної сусідки.

У неї жили черепахи і сороченя. Ми, справді, дарма так довго сиділи у Світланки. Гошина сусідка вже закінчила годувати своїх вихованців, і вони влаштувалися на нічліг. Черепаха Машка залізла під шафу з книгами, де вона завжди спала. А сороченя Чіп дрімало у клітці на жердинці. Сусідка попросила нас не шуміти і не турбувати Машку з Чіпом. Ми взнали у неї номери квартир, в яких живуть хвилясті папужки, хом'ячки та їжачок, і попрямували до їхніх власників.

Господарі папужків зустріли нас привітно. Дістали їх з клітки і дозволили погладити. А хом'ячків я побачив уперше. Вони надзвичайно потішні і дуже схожі на крихітних ведмежат. Ми погодували хом'ячків шкоринками сиру. Вони поїли і стали вмиватися. Сіли на задні лапки, а передніми почали терти мордочки.

— Дивись, як умиваються,— сказала Світланка Антонові,— не те, що ти!

— Вони ж без води вмиваються,— заперечив Антон.— Без води і я можу.

Хом'ячки вмилися і сховалися у своїх нірках, а ми пішли до господаря їжачка. Ним виявився той самий старшокласник, який сміявся, коли ми погодилися стати вожатими жовтенят.

— Ну, впрягся у візок? — засміявся він, кивнувши на жовтенят, що стояли за мною.

— Аж ніяк,— відразу ж заперечив я. Не вистачало ще, аби він розповів завтра про наш візит у школі. Так і до вожатої дійде. І я спробував викрутитись: — Від тієї справи ми відмовилися. Просто всі ми помічники «Синього хреста», а в тебе є їжачок. Ось ми і хочемо подивитися на нього і взяти на облік.

Почувши про це, старшокласник сказав з тією ж єхидною посмішкою:

— Теж мені «помічники»! Та хіба довірить хтось такій малечі своїх тварин! Я навіть не покажу вам їжачка.

— І не треба,— образився Гоша,— що ми, їжачків не бачили!

Це зачепило старшокласника.

— Такого, як мій, не бачили. Він особливий. Не лісовий.

— А який же? — запитав я.

— Ніякий ви не «Синій хрест», а справжні профани! — противно скрививши губи, засміявся старшокласник.— Крім лісових їжаків, є ще степові. Мій прибув з Казахстану. У лісових майже не видно вух, а в цього он які! — Він схопив свої вуха руками і розтягнув їх у різні боки.

— Невже! — фиркнув я.

— А ти поглянь спершу, а потім фиркай! — наїжився старшокласник і пішов за їжачком до кімнати.

Вуха в їжачка справді було видно, проте це нас не здивувало. А от колір голочок степового їжака здивував. Вони були зовсім світлі. Старшокласник помітив наше здивування.

— Вони не тільки світлі, а й зовсім не колючі,— серйозно сказав він.

Антон потягнувся до їжачка, а той як штовхне його боком і вколов Антонові долоню. Антон заревів.

Старшокласник злякався і поспішив випровадити нас з квартири. Біля дверей Антон обернувся і сказав йому:

— Їжачок колючий, але добрий, а ти поганий.

Але старшокласник навіть не пригрозив йому, а поспішно зачинив двері. Напевно, боявся, що вийдуть батьки.

На цьому наш обхід тварин та їхніх власників закінчився. Ми зійшли в двір і в тому ж сараї, де проводили свій перший збір, зустрілися з групою Павлика. Конспірація для нас була над усе!

Їхній вилов виявився набагато більшим ніж наш. Вони побували в семи квартирах і познайомилися з сімейством морських свинок, двома канарками і півнем Філею венеціанської породи. Півень жив на квартирі помічника режисера кіностудії. Тимчасово, поки йшли зйомки фільму «Пташине місто». А постійно Філя мешкає в живому куточку у юннатів Палацу піонерів. Помічник режисера Ніна Петрівна сказала, що, як тільки Філя повернеться в живий куточок, у неї буде гостювати лисиця, оскільки на студії почнуть знімати фільм «Кумася».

Павлик не записав Філю в наш список.

— Тимчасових жителів на облік не беремо,— пояснив він.

Ми погодилися, і він продовжував розповідати далі:

— Ми були ще в квартирі, де живуть двоє щенят-боксерів. Одне із щенят хворіє чумкою. Я порадив хазяйці додавати йому в їжу трохи сірки.

— Нащо? — запитав Бориско.

— Тоді чумка буде проходити в легкій формі,— пояснив Павлик і додав: — Сірки в хазяйки не виявилось, і я обіцяв принести їй пакетик.

— А де ти його візьмеш? — запитав Гоша.

— В аптеці. Вона дала мені двадцять копійок.

— Ходімо до аптеки,— сказав Антон.

— А потім повернемось до хазяйки і почергуємо біля її щеняти. Подивимося, як він буде їсти свою вечерю з сіркою,— сказав Павлик, але відразу ж попередив, що чергувати всім незручно, а головне, це втомить хворе щеня.

Тоді ми вирішили, що буде краще, коли з Павликом залишиться чергувати Бориско, щоб він полюбив щеня.

Група Павлика з'ясувала також, що в сорок першій квартирі живе собаківник, який усе літо відпочиває із своєю вівчаркою Арсом на дачі. Завтра він має повернутись. Ми вирішили познайомитися з ним. Вівчарка теж повинна нас знати.

Пастка

Ми домовились іти до собаківника всі разом, але коли наступного дня я повертався зі школи і ввійшов у під'їзд нашого будинку, якась незрозуміла сила зупинила мене на майданчику другого поверху і змусила подзвонити в квартиру собаківника. Мабуть, мені страшенно нетерпеливилося познайомитися з його величезним псом.

Я подзвонив двічі. Ніхто не відповів. Очевидно, господар ще не приїхав з дачі. Про всяк випадок я стукнув кілька разів кулаком у двері: раптом господар не чує дзвінка. Двері від моїх ударів відчинились. Вони виявилися незачиненими. Я ступив в маленький передпокій, але не встиг покликати господаря, як до мене з кухні вийшла вівчарка-вовк. Вона спокійно обійшла мене і вмостилася перед виходом.

— Ей, хто тут є? — поспішно крикнув я, сподіваючись, що господар вівчарки теж на кухні.

Ніхто не відповідав. Тільки вівчарка уважно глянула на мене, піднявши вгору морду.

«Влип! — майнуло в голові.— Господаря нема, а Арс мене не випустить». Я знав, що навчені собаки впускають до квартири кого завгодно, а вийти не дають.

Так і є. Щойно я зробив крок до виходу, як Арс погрозливо загарчав.

— Це нечесно,— сказав я йому лагідним голосом.— Я ж нічого не взяв і прийшов заради тебе.

Арс згідливо мотнув головою і глянув на мене так, ніби сказав: «Якщо ти прийшов заради мене, то і залишайся зі мною».

Тут на ніс Арсу сіла муха, і він замотав головою. Мені стало смішно і не так страшно. Я вирішив присісти біля стіни на підлогу: стільців в передпокої не було. Але як тільки я почав опускатися, Арс загарчав ще грізніше, ніж перший раз. Я одразу випрямився, наче за командою «струнко».

«Ну і шкоднюга! Сам лежить, а мені навіть сісти не дає». Я докірливо похитав головою і тут же відчув, що муха, яку зігнав зі своєї морди Арс, сіла на мій ніс. Я ворухнув рукою, щоб зігнати її, але Арс прийняв мій жест за погрозу і звівся на весь свій могутній зріст.

Мені стало моторошно. Я тут же закляк як статуя. А противна муха знову стала докучати. Я відвернувся від вівчарки і став кривлятися: вирішив зігнати муху рухами обличчя. Мусі, очевидно, така гра подобалася. З носа вона переповзла на щоку і трохи відпочила у впадинці між носом і верхньою губою. Потім підповзла до вуха.

Арс заспокоївся, знову розлігся біля дверей, але раптом піднявся і почав чухати собі бік. Ні, вони прямо знущалися наді мною, ці муха з собакою. Від того, що Арс чухав свій бік, мені стало ще лоскотніше. Я скривив губи, витягнув їх у бік вуха і дмухнув — муха не відлітала. Арс же насторожився і перестав чухатися, йому здалося, що я знову щось затіваю.

Та ось на сходах пролунали кроки і голоси дітей. Арс відійшов від дверей і сів поряд зі мною. Я, не рухаючись, став чекати, чим це все скінчиться. Голоси наближалися, двері відчинилися. Першим до передпокою увійшов літній чоловік. (Я відразу зрозумів, що це господар Арса.) За ним з'явилися Павлик, Вадик, Світланка за руку з Антоном, Оля, Бориско. Гоша, як завжди, замикав. Мені стало страшенно ніяково. Добре, що господар прикрив мене дверима. Мені б скористатися цим і вискочити на майданчик, а трохи згодом увійти, ніби нічого не трапилося. Але огидний Арс, хоч і вітав господаря, все одно одним оком косував у мій бік. Нічого не залишалося, як вийти з-за дверей і сказати:

— Вибачте, я теж до вас, але прийшов раніше, двері ж у вас не були зачинені.

— І довго тебе Арс протримав? — запитав господар вівчарки.

— Зовсім небагато, хвилин зо три,— сказав неправду, зрадівши, що він не розсердився. Я чомусь думав: якщо собака злий, то і господар такий самий.

— Ну нічого. Ти на Арса не ображайся,— весело сказав господар.— Служба є служба. Адже він не знав твоїх намірів.

— Я не серджусь,— запевнив я господаря.— Я тільки боявся, що чекатиму вас довго. Адже Арс мені ні сісти не давав, ні до обличчя доторкнутися. А мені на ніс муха сіла.

Всі засміялися, а господар квартири сказав:

— Отже, ти теж із «Синього хреста».

Виходить, діти вже все йому розповіли.

— Ми всіх домашніх тварин нашого двору на облік узяли,— сказав Павлик господареві Арса.— Ось і з вашим Арсом хочемо познайомитися.

— Для декого це знайомство почалося не дуже вдало,— посміхнувся господар Арса і повернувся до мене: — Тепер Арс надовго збереже до тебе недовір'я.

— Так і треба, нехай не ходить сам,— дорікнув мені Павлик. Він був задоволений, що може зробити мені зауваження при дітях.

— Бачиш, як погано відриватися від колективу,— засміявся господар і запросив нас до кімнати.

Ми повсідалися на стільцях, і я помітив, що Арс справді не зводить з мене насторожених очей: мабуть, думає, як би я чогось у кишеню не всунув. Він ліг біля ніг господаря, а морду повернув у мій бік.

У мене знову зіпсувався настрій. Я насупився і мовчав, а Павлик почувався чудово. Розговорився, як ніколи:

— Ми, Степане Григоровичу, прийшли до вас не тільки познайомитися з Арсом,— сказав він господарю.— Ми хочемо взнати, як ви служили на кордоні.

— Я теж хочу бути прикордонником,— оголосив Антон.

Я не знав, що господар Арса служив на кордоні, хоча з вигляду він дуже скидався на начальника прикордонної застави, яких я не раз бачив у кіно. Правда, тепер він уже старий, років п'ятдесят, а може, і більше. Але все одно очі в нього виблискували молодо і сам він був широкоплечий і, мабуть, сильний. Руки великі і жилаві. Однак Степан Григорович чомусь ніяково кахикнув і неголосно сказав:

— Неув'язка вийшла. Я ніколи не служив на кордоні. Ось Арс служив.

— А як же він тоді потрапив до вас? — запитав Павлик.

— Друг у мене начальник прикордонної застави,— відповів Степан Григорович.— Він багато років з Арсом працював. А тепер Арс для кордону старий, йому десятий рік пішов. Ось товариш і привіз його мені. Знає, що я люблю собак. А я все життя працював у заповідниках. Вивчав повадки тварин, старався поліпшити цінні хутрові породи.

Тут я помітив, що на шафі, на стінних полицях і старій етажерці стоять опудала лисиці, білочки з горіхом в лапках, борсука і ще якихось незнайомих мені маленьких звірят. Все-таки я жахливо неспостережливий! Півгодини знаходжусь у квартирі і не звернув на них уваги.

— А тепер я вже на пенсії,— продовжував Степан Григорович,— іноді їздимо з Арсом на полювання. Гарний пес.

— А у нас кішка Мурка чудова,— сказала Світланка,— навіть шкода, що зараз вона живе у бабусі. Вона теж на чужих злиться. А своїм радіє. Як тільки прийду зі школи, вона підходить і починає біля моїх ніг тертися. І муркоче.

— Всі кішки підлизи,— висловився Бориско,— прийдуть додому — муркочуть, а самі, либонь, гніздо розпотрошили або м'ясо поцупили. Навіть мишку як слід з'їсти не можуть. Спочатку пограються з нею... Шкодливі вони!

— А ось у Древньому Єгипті,— сказав Степан Григорович,— кішка вважалася священною твариною. За вбивство кішки належала смертна кара.

— Це чому ж? — сторопів Бориско.

— Тому що, коли щезали кішки, з'являлися миші і пацюки. Вони з'їдали цілі врожаї.

— Що, з'їв? — шепнула Світланка Борискові.— Смертна кара!

— А я б все одно їх переслідував,— войовничо заявив Бориско.

Всі засміялись, а Павлик сказав Степану Григоровичу:

— Нам би дуже хотілося чим-небудь помогти вам.

— Поки що заходьте частіше, щоб Арс до вас звик. А там подивимося,— відповів наш новий знайомий.

Ми підвелись і почали прощатися. Арс разом зі Степаном Григоровичем провели нас до дверей.

Як тільки ми вийшли на сходовий майданчик, Павлик сказав:

— Діти, чи не здалося вам, що Степан Григорович хоче доручити нам щось важливе? Бо ж нащо він сказав: «Там подивимося»? — І, обернувшись до мене, Павлик додав: — Тобі не доведеться брати участі у цій справі.

— Чому? — здивувався я.

— Сам же чув, що Арс тебе підозрює.

— Нічого, Арс мене ще швидше, ніж тебе, полюбить,— відповів я Павлику, але подумав з тривогою: «Невже я сам собі нашкодив?»

Добрий результат

Не знаю, як до Павлика, а до мене неприємності ніколи не приходять поодинці. Трапилася одна — чекай іншої. Тільки-но я прийшов уранці до школи, як Павлик каже:

— Ходімо до вчительської. Іраїда викликає.

— Чого? — запитав я.

— Сам хіба не знаєш,— пошепки сказав Павлик.

Звичайно, я його від хвилювання запитав, і так усе було зрозуміло. Вожата сказала вчительці, що в жовтенят будуть інші шефи. І вона хоче заборонити нам з ними зустрічатися.

— Про всяк випадок скажемо: гралися разом просто так, як мешканці одного будинку,— попередив Павлик.— Цього нам уже ніхто не може заборонити.

В учительській ми побачили Іраїду Кіндратівну, заплаканого Гошу і пахкаючу, мов маневровий паровоз, його маму. Вона відразу ж підвелася з дивана і, показуючи на нас, затрубила своїм гучним голосом:

— Оце вони! Вони! Вони підмовили.

Гоша заплакав ще голосніше. Я зразу здогадався, що він щось скоїв і, виправдовуючись перед матір'ю, вплутав в цю справу нас.

— Нащо ви це зробили? — запитала нас Іраїда Кіндратівна.

Я стенув плечима, бо не знав, про що нас запитують. Але не встиг я і рота розкрити, як Гошина мама сказала:

— Дитина втрачає апетит, зовсім відмовляється їсти. А тепер ще й захворіти може. Від щеняти бруд, блохи. Для чого воно нам?

— А в книжці «Рідна мова» написано, що собака — друг людини,— розмазуючи по обличчю сльози, протягнув Гоша,— я хочу друга.

— Заведи двоногого,— наказала йому мама.

— Двоногого? — переставши плакати, здивувався Гоша.— Хіба такі собаки бувають?

— Нащо ви веліли Гоші та іншим жовтенятам завести собі щенят? — запитала Іраїда Кіндратівна.

— Ми не веліли,— вирвалося в Павлика.

Я ледь-ледь не сказав те саме. Ми справді нічого не наказували. Тільки говорити так зараз — значить, засипати Гошу остаточно. А це не по-товариському.

— Гоша нас не зовсім правильно зрозумів,— почав я і розповів Іраїді Кіндратівні про наш «Синій хрест».

В кінці своєї розповіді я навмисне підкреслив, що жовтенята тут ні при чому.

— Це ми з Павликом помічники «Синього хреста»,— сказав я.— А Гоша просто, як наш сусід, дізнався про це і теж захотів доглядати тварин і птахів, які є в мешканців нашого будинку.

— Хіба це погано? — запитав Павлик Іраїду Кіндратівну.

А я, щоб не продовжувати розмову на цю тему, сказав Гошиній мамі:

— Про щеня не хвилюйтеся. Ми можемо віддати його кому-небудь хоч сьогодні. У нас є багато бажаючих.

— Ні, навіщо ж! — раптом заперечила Гошина мама.— Якщо ваш «Синій хрест» буде про нього піклуватися, нехай щеня залишається. Але з умовою,— сказала вона вже звеселілому Гоші,— коли він буде їсти, ти теж з ним під'їси.

Гоша поспішно захитав головою і для більшої переконливості заявив:

— Я і зараз їсти хочу.

«Ні, все-таки Гоша ненажера,— подумав я.— Перед школою їв, і знову... А всього ж півгодини минуло». І я тихо сказав Гоші:

— Тобі б тільки їсти!

Але тільки-но ми вийшли з учительської і мама Гоші заспішила додому, щоб устигнути до великої перерви принести йому новий сніданок, Гоша сказав мені:

— Нічого ви не розумієте. Мама пообіцяла вигнати вранці щенятко. Ось я і нагодував його про запас. Вчора вечерю віддав, а вранці весь сніданок. У мене у роті з учорашнього дня ні риски.

— Не сумуй! — плеснув я по плечу Гошу.— Це тобі лише на користь. Головне, тепер у тебе є друг!

— Ага,— простягнув задоволений Гоша.

Ми з Павликом теж були задоволені. Але цього разу, як кажуть дорослі, ми відбулись легким переляком.

Та щойно піднялися ми на свій поверх, як побачили вожату. Вона стояла до нас спиною і розмовляла з двома хлопчиками з п'ятого «В». Це були Костя Колтинін і Яша Скобцов, ті самі хлопці, яких вона ладила жовтенятам замість нас. Ми сховалися за коридорними дверима, а як тільки вожата пішла, підскочили до них, і я сказав словами старшокласника — господаря степового їжачка:

— Ну що, влипли, братики? Жовтенята доскіпливі, лише самими «чому» та «чого» зі світу зживуть.

— Самі знаємо! — буркнув довгов'язий Костя.

А Яша Скобцов смішно розвів своїми повними короткими руками і здивувався вголос:

— Чому вона думає, що ми подружимось з ними?

«Те саме і нам казала»,— пригадав я і засмутився.

Павлика це теж вразило, тому що він запитав з викликом:

— І коли ви збираєтеся до жовтенят?

— Можливо, завтра...— почав було Яша, але Костя перебив його:

— Ти що? Раніше наступного тижня не підемо, у нас же в понеділок контрольна з математики.

— Це так,— погодився Яша і сказав нам дружелюбно: — На тому тижні підемо, чого поспішати.

— Звичайно! — охоче підтримали ми Яшу.— Встигнете ще намучитись.

Хлопці пішли в свій клас, а ми відразу задумалися. Тиждень — строк невеликий. Треба було терміново щось придумати. Павлик, як завжди в таких випадках, мовчки втупився в мене. Я хотів розізлитися, але несподівано для себе сказав:

— У мене, здається, виникла ідея, Я придумав, що зробити, аби вожата від них відступилася.

— Що? —схопив мене за руку Павлик.

— Почекай, дай я ще все обміркую. Треба продумати деякі деталі,— сказав я Павликові і разом з ним пішов у клас.

Самозванці

Павлик ледь висидів останні два уроки — так йому нетерпеливилося дізнатися, що я задумав. На останньому уроці він навіть написав мені записку: «Поясни коротко, що задумав». Але я відповів: «Коротко не поясниш». І він відступився. Але вже в роздягальні зажадав:

— Ну, що ти пропонуєш?

Ми вийшли зі школи, відстали від інших товаришів, і тільки після цього я зовсім тихо сказав Павликові:

— Нам необхідно на якийсь час стати цими п'ятикласниками.

— Якими п'ятикласниками? — не зрозумів Павлик.

— Тими, які повинні замість нас шефствувати над жовтенятами,— розшифрував я.

— Як же ми це зробимо? — усміхнувся Павлик.— Загримуємося під них, чи що?

— Ще чого? — фиркнув я.— В Яшки Скобцова такий кирпатий ніс, що з незвички навіть дивитися на нього смішно. Загинається догори, ніби перевернута кома. А Костик Колтипін рудий, і на щоці в нього бородавка мов ціла копійка. Дуже треба під таких гримуватися! Ми без усякого гриму назвемось їхніми іменами.

— Що ти вигадав! — замахав на мене руками Павлик.— Нащо нам це?

— Як нащо? — обурила мене недогадливість Павлика, і я почав докладно, як нетямущому учневі, розтлумачувати йому мій задум.

— Уяви собі, що ти, Павло Хохолков, зовсім не Павло Хохолков, а учень п'ятого «В» Костя Колтипін. (Павлик теж добряче витягнувся за літо.) А я, Петро Мошкін,— ніякий не Петро Мошкін, а Яків Скобцов. Уявив?

Павлик кивнув головою і нетерпляче знизав плечима:

— Ну то й що?

— А тепер скажи: чи буде в цьому випадку вожата заперечувати, щоб ми займалися жовтенятами?

— Звичайно не буде,— сказав Павлик.— Адже вона сама цього хоче.

— Ось і виходить: якщо ми тимчасово назвемося цими хлопцями, вожата подумає, що Костя і Яша вже займаються з жовтенятами, і відчепиться від нас. А нам цього і треба. Без її нагадувань вони нізащо не підуть до жовтенят. Ти ж бачив, що їм цього не дуже і хочеться.

— Здорово придумав! — несподівано захопився моєю ідеєю Павлик, але тут же заявив: — Тільки з цього нічого не вийде. Це нездійсненно.

— Чому? — здивувався я.

— Тому що ми не можемо назватись Яшею і Костею. Жовтенята вже знають, що я — Павло, а ти — Петро.

— Хай це тебе не бентежить,— запевнив я Павлика.— Вони будуть у захваті від нашого перевтілення.

— Ти хочеш відкрити їм усе? — запитав Павлик.

— Аж ніяк! — замахав я перед носом Павлика пальцем.— Ми ще не настільки завоювали авторитет, щоб так вчинити.

— Тоді як же це ти зробиш? — поцікавився Павлик.

Я вже придумав, як це зробити, але розповісти Павликові — значить, почати непотрібне обговорення, яке напевне перейде в суперечку. Він же кожну мою ідею спочатку відкидає. Навіть зараз похвалив і відразу ж взявся заперечувати. І тому я сказав упевненим голосом:

— Придумаю! Ось побачиш, що придумаю. Ще є час.

Павлик допитливо подивився на мене і нагадав:

— Не забудь, що ми зустрічаємося з жовтенятами в нашому таємному штабі відразу після школи.

— Я знаю,— хитнув я головою, і ми розійшлися по домівках.

Та тільки-но ми прийшли в наш штаб, як Павлик запитав:

— Придумав, що сказати жовтенятам? Тоді давай обговоримо твій план. Я повинен бути в курсі.

На щастя, тільки я розкрив рот, як у дровітню вбігли Світланка з Антоном, а за ними вся зірочка, і Павлик сам зупинив мене. Він тільки запитав голосно:

— Зараз скажемо їм про нашу конспірацію чи наприкінці збору?

— Краще зараз,— запропонував я і, закривши щільніше двері, запитав жовтенят таємничий голосом: — Ви всі дивилися по телевізору «Сімнадцять миттєвостей весни»?

— Дивилися! — хором відповіли жовтенята.

— А «Щит і меч»? — запитав я так само таємниче.

«Щит і меч» дивилися не всі, але це вже не мало значення. І я продовжував:

— Коли наші радянські розвідники діють у ворожому тилу, вони обов'язково беруть собі інше ім'я, щоб їх не впізнали.

— А то їх зразу заберуть,— висловився Антон.

— Правильно,— вперше за весь час знайомства похвалив Антона Павлик.

— Так, заберуть,— підхопив я,— і вони не виконають завдання, яке їм доручили.— Тут я пильно глянув на дітей, мовби перевіряв, чи можна їм довірити важливу таємницю, і сказав зовсім тихо: — Незабаром ми з вами теж одержимо дуже відповідальне завдання.

— Від Степана Григоровича? — запитав Вадик.

— Не будемо зараз уточнювати, від кого. Коли настане час, ви все будете знати,— вставив Павлик.

— Від сьогодні ми повинні почати підготовку до цього завдання,— сказав я,— і почнеться вона з випробування.

— З якого? — підвівшись з сучкуватої колоди, запитала Оля.

— Насамперед ви повинні запам'ятати, що з цієї хвилини для всіх, крім вас, ми з Павликом будемо мати інші імена. Павлик від цієї хвилини — Костя, а я — Яша.

— Якщо вас хтось запитає: «Як звуть ваших вожатих?»— ви повинні чітко і твердо відповісти: «Яша і Костя!» — повторив Павлик.

— Так! — підтвердив я.— І ніяких Петриків і Павликів. Так нас можете називати, тільки коли ми самі.

— Ми теж повинні змінити свої імена? — запитав Гоша.

А маленький Антон, не дочекавшись відповіді, сказав:

— Я буду Карлсоном, який живе на даху!

— Краще будь Карлсоном, який живе вдома,— пожартував Павлик.

А я дуже серйозно сказав:

— Поки що такого наказу не було. Я тільки знаю, що перше важливе завдання, яке нам скоро доручать, ви будете виконувати в масках, щоб вас ніхто не впізнав.— І тут же додав: — Але якщо хтось з вас проговориться і скаже, що вожаті вашої зірочки Павлик і Петрик, ніякого завдання нам не одержати.

— Не хвилюйся!

— Ми не проговоримося! — гаряче запевнили нас жовтенята.

— Ото і добре,— полегшено зітхнув Павлик і поліз у свій портфель за зошитом: на збір зірочки він завжди приходив з портфелем.— А тепер я вам повідомлю про наших підшефних. Я підрахував усіх, у кого ми були,— І Павлик оголосив: — У трьох будинках нашого двору живуть двадцять три собаки, тридцять шість котів, сім'я морських свинок, чотири черепахи, три хом'ячки, п'ять щигликів, канарка з кенаром, двоє хвилястих папуг, степовий їжак і тимчасовий мешканець півень Філя венеціанської породи.— Він відклав свій список і запитав дітей: — А що коли зробимо у дворі невеликий загончик? У клітці багато не набігаєшся, а в загончику хом'ячки і морські свинки можуть гратися.

— Морським свинкам треба вирити ставок, великий, як море,— розреготався Гоша.

Довелося пояснити йому, що морські свинки тільки так називаються, тому що колись давним-давно їх привезли до нас із-за тисячі морів. А води вони бояться більше ніж коти. Гоша дуже здивувався і заявив, що тоді морських свинок треба називати сухопутними.

Ми закінчили нашу нараду і відправилися на пошуки будматеріалів для загончика, який Павлик назвав вольєрою. Ходили понад годину, але ніде не знайшли жодної пристойної дошки. Тоді ми повернулися, щоб поговорити з техніком-доглядачем. Він жив у домі навпроти. Але як тільки ввійшли до себе у двір, від подиву просто руками розвели. Там працював бульдозер. Він наїжджав на дровітню і розвалював її. Біля бульдозера метушився і давав вказівки технік-доглядач.

— А як же наш таємний штаб? — закричав товстун Гоша.

— Перенесемо збір в інше місце,— сказав Павлик.— Зате в нас буде багато будматеріалів. Ми таку вольєру зробимо, не гірше, ніж у зоопарку.

Це заспокоїло дітей. Ми дочекалися, коли бульдозерист завершить роботу, і взялися відбирати вцілілі дошки. Назносили цілу купу та й розійшлися по домівках обідати і робити уроки.

Але я ще не почав їсти суп, як до мене прибіг захеканий Гоша.

— Приїхала вантажівка і все відвозить,— повідомив він з порогу,— наші дошки теж вантажать!

Ми помчали у двір. Вантажівки, яка відвезла частину наших дощок, вже не було. В кабіні бульдозера сидів молодий хлопець і позіхав.

— Ви навіщо наші дошки забираєте? — суворо запитав я його.

— Згідно з нарядом,— безтурботно відповів хлопець.

— Біжимо до техніка, скажемо! — засмикав мене Гоша.

Ми побігли. Техніка-доглядача вдома не було. Гоша не витримав і закричав на всю квартиру:

— Нас обікрали!

Дружина техніка, його мати і дві дочки-дошкільниці обступили нас і почали розпитувати, з якої ми квартири і коли сталася крадіжка. Але тут прийшов технік-доглядач і зразу все зрозумів.

— Нехай відвозить мотлох,— сказав він,— ми зробимо для вас ігровий майданчик з нового матеріалу. В нас є на це фонди. Столяри поставлять альтанку, гриби-парасолі, а ви їх пофарбуєте. Впораєтесь?

— Впораємося,— відповів Гоша і, кивнувши на мене з Павликом, оголосив: — Це наші вожаті! — І додав значуще: — Їх Костею та Яшею звуть.

— Дуже приємно,— сказав технік-доглядач.

У дворі бульдозерист і шофер вантажили решту дощок на іншу вантажівку.

— Швидше! Швидше! — підганяли їх Павлик з Гошею,— чистіше прибирайте цей мотлох. Тут буде ігровий майданчик з нового матеріалу. У нас є фонди.

Хлопець-бульдозерист підчистив як слід. Жодної тріски не залишив, жодної цеглинки.

Ми почали чекати будматеріали і столярів. Прождали три години і нічого не діждалися. Тоді Павлик, я, Вадик і Бориско знову пішли до техніка-доглядача. Ми хотіли взяти з собою Гошу. Він міг знадобитися, якщо нам доведеться щось відстоювати. Але його мама сказала, що він пішов кудись дресирувати щеня. Довелося йти без нього.

— Бульдозеристів нема, і столярів теж,— повідомили ми техніку-доглядачеві.

— Не все зразу,— технік-доглядач тяжко зітхнув: — Столяр може прийти хоч зараз, тільки що йому робити без будматеріалів?

— Нічого робити,— погодилися ми,— треба привезти будматеріали.

— А хто це зробить? — запитав нас технік-доглядач.— Водопровідник за дошками не поїде і сантехнік теж, а завгосп у відпустці.

— Давайте ми одержимо,— запропонував Павлик.

— Вам не можна. Ви безпаспортні. Як я вам доручення випишу? Доведеться зачекати.— Технік-доглядач зітхнув з полегшенням, ніби якусь справу зробив.

— А ви тоді самі поїдьте, от вам і посилати нікого не доведеться,— порадив йому снайпер Вадик.

Технік-доглядач засміявся.

— А що? Це вихід. Доведеться так зробити. Спасибі за підказку.— Він потиснув Вадикові руку.

Ми теж похвалили Вадика, як тільки розпрощалися з техніком-доглядачем. Здорово Вадик його підсік! Ніби на мушку автомата взяв. Справжній снайпер!

Обстановка загострюється

Наступного дня, коли ми з Павликом повернулися зі школи, на дворі лежала купа гарних дощок, а біля неї стояв хлопець у ковбойці з ящиком інструментів через плече. Ми відразу здогадалися, що це столяр, і сказали йому:

— Пообідаємо і прийдемо вам допомагати.

— Допомагати? — здивувався хлопець.

— Ага, ви ж будете робити для нас майданчик,— підтвердив Павлик.

— Точно,— ожив хлопець,— приходьте. Страшенно не люблю працювати на самоті.

Після обіду ми зібрали в під'їзді жовтенят і сказали їм:

— Якщо ми допоможемо столяреві будувати майданчик, він не відмовиться допомогти нам зробити вольєру.

— Можна, я тільки збігаю перевдягнусь? Я не знала, що ми будемо працювати,— запитала дозволу Оля. Вона була в красивому новому платтячку.

— Звичайно,— закивали ми з Павликом головами.

Оля побігла перевдягатися, а ми пішли до столяра.

— Йому теж не можна казати ваші справжні імена? — запитав нас Бориско.

— Звісно, не можна! — випередивши нас, накинувся на нього Гоша.— Пояснили ж тобі: для всіх, крім нас, вони Костя та Яша. А столяр хіба «ми»?

— Правильно,— похвалив Гошу Павлик,— цей столяр чужий і дорослий. І тому ми для нього Костя та Яша.

— А для вожатої та Іраїди Кіндратівни ви хто? — несподівано запитав Бориско.

Ми мимоволі збентежилися. «Чи не взнав він щось про нашу відставку?» — промайнуло в мене в голові. Але Павлик моментально опанував собою і твердо сказав:

— Саме вожата і підказала нам цю гру. Якщо проговоритеся їй, значить, не витримаєте перше випробування і все зірвете.

Бориско задовольнився відповіддю. Він нічого не підозрював. Просто ще раз хотів уточнити. Вже такий у нього настирливий характер.

За час, поки ми обідали і радилися в під'їзді, столяр майже нічого не зробив. Тільки одну колоду обтесав. Біля стружок валялося безліч недопалків.

— Ось ми і прийшли,— сказав Павлик і кивнув на жовтенят,— з поповненням.

— Що будемо робити? — запитав снайпер Вадик, діловито засукавши рукави куртки.

— А чи не відмовитися мені від цієї мороки? — ліниво потягнувшись, сказав хлопець.

— Чому відмовитись? — здивувався я.

— Роботи до біса, а плата копійчана,— пояснив він і позіхнув. Хлопець, очевидно, був ледачий.

— Не треба відмовлятися,— попросила його Світланка,— ми вам поможемо.

— Кажіть, що робити? — запитав я вимогливо.

Тут вискочив Гоша зі своїм щеням і закричав:

— Давайте працювати!

А щеня загавкало на столяра. Ніби хотіло сказати: «Починай, чого розсівся?»

— Гаразд, де наше не пропадало,— сказав хлопець і, перехилившись через колоду, дістав лопату.— Копайте ось тут яму для гриба,— сказав він мені з Павликом і встромив лопату в землю.

— Ясно?

— Ясно! — відповіли ми, а Гошине щеня знову дзявкнуло на хлопця.

— Ви копайте,— сказав нам столяр і обернувся до Гоші: — А ти зі своїм Кубарем відійди.

— З яким Кубарем? — не зрозумів Гоша.

— Ну, зі щеням,— поправився хлопець.— Ти його як кличеш?

— Ще не придумав,— зізнався Гоша,— може, Паміром або Байкалом назву.

— Паміром...— засміявся столяр.— Який же він Памір! Круглий він, як клубок шерсті, справжній Кубарик.

Хлопець почав стругати дошку, а Гоша присів на вже обтесану колоду і, дивлячись на своє щеня, засопів носом. Потім зовсім тихенько покликав його.

— Кубарик, Кубарик, до мене!

Щеня вилізло з-під лавки і подивилось на Гошу.

— Бачиш, відзивається,— посміхнувся хлопець і запитав Гошу: — Чечітку танцювати вмієш?

— А навіщо? — здивувався Гоша.

— Будеш потім землю біля стовпа утрамбовувати,— пояснив хлопець і, вмостившись на обаполи, закурив.

— Ще чого,— образився Гоша,— я теж буду допомагати яму рити.

— І я,— сказав Вадик.— Може, якийсь дивовижний камінь знайду.

Ми з Павликом почали рити яму, а Гоша і Вадик взялися викидати з вигорненої землі биту цеглу і тріски.

— Марною справою займаєтесь,— посміхнувся хлопець, пускаючи цигарковий дим кільцями,— з камінням стовп міцніше стоятиме.

Тоді Гоша дав Кубарику понюхати уламок цегли:

— Шукай такі ж! — І вони побігли по двору. Дуже скоро Гоша приніс і кинув біля виритої землі три биті цеглини.

— Кубарик на слід навів,— похвалився він.

Прийшла перевдягнена Оля. Замість плаття з білим комірцем і туфельками з дірочками на ній був синій спортивний костюм і червоні гумові чобітки. Кіски Оля прикрила косинкою, а на руки наділа старі рукавички. Справжня робітниця!

— Може, я теж буду копати? — запитала вона. Хлопець-столяр не звернув на Олю ніякої уваги, а Павлик докладно пояснив Олі, що зараз найголовніше — нанести побільше битої цегли. Тоді стовпи для грибів будуть міцніше стояти в ямах.

Оля, Гоша, Світланка і Бориско розбіглись по двору. Рити яму з нами залишився тільки Вадик як найбільш рослий і сильний серед жовтенят.

— Нехай пошукають,— попихкуючи димом від цигарки, сказав хлопець.— Набридне, тоді самі підуть.

Але ніхто не пішов. Ми наносили багато каміння навіть після того, як хлопець сказав: «Буде»,— адже він не знав, що каміння нам потрібне ще на загончик для хом'ячків, черепах і морських свинок. Ми задумали зробити справжній тераріум.

Нарешті хлопець почав розпилювати дошки. Жовтенята відразу навалилися на кінець дошки, щоб не засмоктувало пилку. Потім вони акуратно віднесли розпиляні дошки вбік.

Розпилявши кілька дощок, хлопець змахнув рукавом сорочки піт з чола і сказав:

— На сьогодні досить. Приходьте допомагати завтра: з вами веселіше.

Наступного дня, поки ми були в школі, столяр вже обкорував усі дошки і зробив дашок для першого гриба.

— Оце буде гриб — краса! — радів Гоша і стрибав разом з Кубариком через дошки, наказуючи йому: — Взяти бар'єр! Взяти!

Наша допомога столяреві поки що не була потрібна. Ми розсілись на купі дощок і почали обговорювати, в який колір краще пофарбувати гриби-парасолі та які декоративні кущі посадити біля альтанки.

— А навіщо біля альтанки кущі садити? — запитав Гоша.

— Як навіщо? — здивувалася Світланка.— Щоб гарніше було, нарядніше!

— Давайте посадимо запашний горошок,— запропонував Вадик.— Він високий. А із стручків можна пищики робити.

— Це акація, а не запашний горошок,— поправив його Павлик.

— Обсадимо альтанку пищиками! — засміявся Антон.

З кущами було вирішено, і ми перейшли до грибів-парасольок.

— В який колір будемо їх фарбувати? — запитав я жовтенят і вмовк, тому що біля воріт нашого будинку побачив старшу вожату. Чи не мене з Павликом вона прийшла вичитувати? Але відразу ж згадав, що вожата короткозора і навряд чи могла нас розгледіти.

— На горизонті розвідник! Мене і Павлика з вами нема,— оголосив я жовтенятам і разом з Павликом сховався за купу обаполів.

Вожата підійшла до дітей, впізнала їх і сказала:

— Днями до вас прийдуть вожаті Костя і Яша. Я з ними говорила. Вони згодні, так що не сумуйте.

Ми з Павликом побіліли, як бешкетники в кабінеті директора. Кінець! Зараз усе розкриється. І цей дошкільник Антон обов'язково що-небудь ляпне. І справді! Він заявив вожатій:

— А Костя і Яша вже третій день з нами займаються. Вони гру придумали. Мені дозволили Карлсоном, який живе вдома...

— Ми будемо споруджувати з ними тераріум,— перебив його Вадик.

Очевидно, він теж боявся, що Антон може проговоритися і назвати нас справжніми іменами.

Нам стало трохи легше.

— Вони добрі, Костя й Яша.

— З ними цікаво,— додала Світлана і Оля. Напевне, вони сприйняли розмову вожатої як перевірку їхньої пильності.

Ми майже ожили.

— А коли одержимо важливе завдання? — запитав вожату Бориско і змусив нас знову збліднути.

— Ну, не все зразу,— відповіла та.— Ось зробите свій тераріум, здружитесь, а там і нове цікаве завдання одержите.

І вожата пішла до одного з трьох будинків нашого двору.

Ми перевели дух остаточно. Не вилізаючи з-за купи обаполів, я тихенько сказав Вадикові:

— Подивись, в яку квартиру вона ввійде. Але щоб вона тебе не помітила.

Вадим зірвався з місця і щез у під'їзді услід за вожатою.

— Отже, першу перевірку ви витримали. Молодці! — вилізаючи з-за обаполів, похвалив я жовтенят.

— А зайвих запитань не слід задавати,— зауважив Павлик Борискові,— Антон і той стриманішим був.

— Я Карлсон, а Карлсон багато не говорить,— сказав бундючний від гордості Антон,— він тільки постійно жує, як Гошка.

Тут прибіг захеканий Вадик і оголосив:

— Вона зайшла до Степана Григоровича!

— Ди-и-ивно...— підозріло протягнув Павлик і знову зблід.

«Робить іншим зауваження, а сам себе на кожному кроці виказати може»,— розізлився я і досить сердито сказав йому:

— Нічого дивного. Можливо, вона хоче покликати Степана Григоровича до школи, на збір, щоб він розповів, як працював у заповідниках.

Ми розійшлися по домівках. Після всього пережитого мені, як, мабуть, і Павликові, над усе хотілося побути на самоті.

Нам ще цього не вистачало

На третій день роботи столяр зібрав дашки для всіх трьох грибів-парасоль. Зробив це він швидко, поки ми були в школі, і ми змінили про нього думку.

— Він не лінивий, а тільки довго розгойдується перед роботою,— сказав Гоша.— Я теж інколи сяду за уроки і сиджу-сиджу, нічого не роблю, поки мама не закричить.

— Значить, ти теж ледар! — зробив висновок снайпер Вадик.

— Надто вже ти працьовитий! — розсердився на нього Гоша.

Ми засміялися, і Павлик сказав:

— Є такі люди. Спочатку ніби жахливі нероби, а як втягнуться в роботу, за вуха не відтягнеш. Столяр саме такий.

Павлик дуже точно визначив його характер. Цей хлопець, коли все зробив, відразу погодився спорудити вольєру.

— Ви мені допомагали, і я вам допоможу,— сказав він і навіть запропонував змінити конструкцію вольєри: зробити її трикутною і на дві дошки вище. Це щоб мешканці вольєри не порозбігалися.

Після цього ми взялися фарбувати гриби-парасолі. В ЖЕКу виявилась тільки жовта фарба. Не робити ж нам тільки маслюки! Ми попросили у батьків грошей і купили банку червоної фарби, банку коричневої і маленьку баночку білил. Але білі цяточки на червоній фарбі у нас не вийшли. Вони розповзлись, тому що ми поспішили нанести їх,— червона фарба ще не просохла. Замість мухомора у нас вийшов недозрілий красноголовець. Зате два інші гриби виглядали як справжні бабки: ми їх пофарбували коричневою фарбою. А жовту приберегли на вольєру-тераріум. Пофарбували ми його, покидали туди битої цегли і покликали Степана Григоровича поглянути.

Степан Григорович похвалив нас і розповів, що в Середній Азії бачив тераріуми, які встановлюють на високих підставках, щоб прогрівати підлогу спеціальними лампами. Тварини там дуже люблять тепло. А якщо тераріум великий, його прогрівають особливі печі.

— Оце так! — охнув Гоша.— Я і не знав, що такі тераріуми бувають.

А я подумав, що коли б ми були знайомі зі Степаном Григоровичем раніше, ще до нашої екскурсії в зоопарк, вона пройшла б зовсім інакше.

Арс, з яким вийшов Степан Григорович, теж оглянув наш тераріум. Він стрибнув у загончик, обійшов його і, зупинившись біля одного з кутів, загавкав.

Ми підійшли до Арса, нахилились і побачили внизу вольєри дірку. Вона була невеликою, але морські свинки або хом'ячки могли легко пролізти через неї і втекти.

Ми похвалили Арса за кмітливість і взялися закладати щілину камінням. Після цього розпрощалися з жовтенятами до завтра. Тут я і запитав Степана Григоровича:

— До вас учора приходила вожата нашої школи? Просила, напевне, вас виступити на якомусь зборі?

— Ні,— заперечив Степан Григорович,— вона до мене заходить просто так, як родичка. Аня — моя племінниця.

Від такої новини ми знову засмутились. Адже Степан Григорович, нічого не підозрюючи, міг під час будь-якого її приходу розповісти про нас. Він же не знав, що ми шефствуємо над жовтенятами таємно і навіть під чужими іменами.

Новий клопіт

— Нема чого сушити голову,— сказав мені наступного ранку по дорозі до школи Павлик.— Розкажемо все Степанові Григоровичу. Він нам друг і зрозуміє нас.

— Розкажемо! — погодився я.

Та вже на великій перерві нам стало відомо, що старша вожата захворіла на ангіну, і ми, хоч і тимчасово, але заспокоїлись. Бо ж під час хвороби вона не могла прийти до Степана Григоровича, чого нам дарма хвилюватися.

Після уроків ми вирішили обновити нашу вольєру: впустили туди погратися хом'яків і морських свинок.

Павлик, Оля і Бориско пішли до господарів звірят, а Світланка, Антон і я залишилися охороняти вольєру, щоб до неї не забігли собаки, яких вигулювали дві жінки з нашого будинку. Світланка глянула на одну з собак і запитала його господарку:

— Ваша собака з Індії?

— Чому ви так думаєте?

— В неї на лобі темна плямка, як у індійських жінок,— відповіла Світланка.

— Індійські жінки тут ні при чім! — засміялася господарка пойнтера.— Предки нашого Лоцмана народилися в Англії. Якби ти бачила його на полюванні! Лоцман такі чудові стійки робить — залюбуєшся! Тільки справжній знавець здатний їх оцінити.

— Мій собака теж дуже породистий,— сказала інша жінка, в лакових чобітках,— його діда і бабку вивезли з Шотландії. Нам пропонували за Пальму триста карбованців, але ми і слухати не хотіли.

Тут прибігли Вадик і Гоша з Кубариком. Гоша так і прозвав своє щеня. Ця кличка дуже йому підходила.

Проковтнувши шматок хліба з сиром, Гоша оголосив:

— У Людки з четвертого під'їзду вчора був день народження. Їй тітка знаєте що подарувала? Сіамського кота! Страшнуватий кіт, я його щойно бачив: бридкий, облізлий, мов у бійці побував, і худезний, наче рік не їв. Людка говорить, що сіамські коти завжди такі, як їх не годуй. Вона його на мотузці гуляти виводить, мов песика.

— Кота на мотузці! — охнула Світланка.— Ну і ну!

— Сам уперше бачив,— погодився Гоша.— Я її до нас сюди покликав.

— З котом? — уточнив Вадик.

— Ага!

— Це ти дарма,— сказав я,— зараз діти хом'яків принесуть. Він може кинутися на них. І з собаками побитися.

— Ні, він з собаками дружить,— заперечив Гоша,— він з моїм Кубариком уже грався.

— Твій Кубарик цуценя ще, і дурненьке! — відрізала Світланка,

— Кубарик дурненький?! — Гоша ледь не захлинувся від обурення.— А хто допомагав каміння шукати для стовпів? Ти що, забула? — І він поглядом закликав нас на допомогу.

— Кубарик, звісно, кмітливий пес,— захистив я Гошу,— але він може зіпсуватися. Його треба дресирувати.

— Він у мене все розуміє,— заявив Гоша і крикнув: — Кубарик, до ноги!

Цуцик глянув на Гошу, мотнув головою, ніби сказав: «Ще чого!» — і побіг двором.

— Ось так розуміє,— засміялись Антон і Світланка.

— Він усе зрозумів,— не здавався Гоша,— тільки не захотів виконувати. Ви хіба завжди слухаєтесь дорослих?

У його словах був здоровий глузд, і Світланка перестала сміятися.

Тут грюкнули двері найдальшого від нас під'їзду, і в двір вийшла шестикласниця Людка, ведучи на мотузці свій подарунок. Сіамський кіт був довгий, як такса, і коричневий. Такого кольору котів я ще не бачив. Тільки кінчик морди і кінці лап були в нього чорними. Наче Людка наділа йому на морду темний шерстяний ковпачок і шкарпетки на лапи. Високо задерши хвіст, кіт велично йшов попереду господарки. І Людка крокувала мов на параді.

Зразу було видно, що вона вихваляється своїм котом.

— Де ж твій хвалений тераріум? — ще здаля гукнула вона Гоші.— Ми з Маїсом прийшли подивитися на нього.

— Ти що, сліпа? — запитав я, кивнувши на відгороджений загончик.

Людка не удостоїла мене відповіді.

— Чому твого кота звуть Маїсом? — запитав її Вадик.

— Яке чудне ім'я,— сказала Світланка.

— Нічого чудного,— знизала плечима Людка,— кіт з Сіаму. Прочитай сіам навпаки, і вийде Маїс.

— По-твоєму, виходить, що всі коти з Сіаму — Маїси? — всміхнувся я.

Та Людка знову нічого мені не відповіла. Напевне, не знайшла відповіді.

Собаки зачули кота і побігли до нього. Добре, що хазяйки встигли схопити їх за нашийники і не пустили далі.

— Ви дарма їх тримаєте,— сказала володаркам собак Людка.— Маїс зовсім не боїться собак.

Я і Бориско голосно пирхнули.

— Він їх просто зневажає,— сказала нам Людка.— Хочете переконатися?

Вона відв'язала від нашийника мотузину і повернула кота до собак. Кіт сміливо пішов прямо на них.

Чистокровний шотландський сетер клацнув зубами, пойнтер Лоцман зробив стійку, яка б зачарувала навіть справжніх знавців, а Гошин Кубарик смішно задріботів до кота. Але, порівнявшись з ним, одержав удар по мордочці лапою в «шерстяній шкарпетці», заскавулів і відскочив убік.

— Дівчинко, забери свого кота! — в ту ж хвилину сказала хазяйка пойнтера.

Але було вже пізно: її пес дістав такого ж удару по носі, як і Кубарик. У пойнтера зразу щезло бажання битися. Він прибрав пози, не вартої ніякого захоплення, і позадкував, тягнучи за собою хазяйку.

— Бачите! — тріумфувала Людка.— Я ж казала. Всі собаки його бояться. В Сіамі коти дуже сміливі. Вони спокійно розгулюють вулицями, а собаки ховаються від них у підворіттях.

Маїс почав гордовито походжати між лавок під грибами-парасолями, мов по центральній сіамській вулиці, а собаки тулилися до своїх хазяйок.

— А за що твій скелет мого Кубарика цапнув? — погладжуючи цуценя, запитав Гоша.

Людка самовдоволено посміхнулася. Я не витримав і сказав їй:

— Тут не Сіам, і поки твій кіт не навчиться ввічливості, гулятимеш з ним окремо.

— Так, дівчинко, забирай свого кота і йди звідси,— сказала жінка в лакових чобітках.

— Ну і розбійник! — жахнулася хазяйка пойнтера.

— Подумаєш! — фиркнула Людка, поманивши до себе кота.— Дуже нам потрібна ваша компанія.

Вона зачепила мотузку котові за нашийник і пішла до воріт.

Кіт, переможно піднявши хвоста, дріботів поряд з нею.

— Сюди б Арса,— сказав я жовтенятам,— він би показав цьому окупантові.

— Ти гадаєш? — запитав мене Гоша ослаблим голосом.

Хитра гостя

— Хлопці, я важу двадцять сім кілограмів! — вибігаючи у двір, закричав Бориско.

— Звідки ти знаєш? — запитав Павлик.

— Тато купив ваги, станеш на них і взнаєш свою вагу. А один кілограм скидають на одежу,— пояснив Бориско і запропонував: — Ходімо до мене, зважимося.

Ми побігли до Бориска і зважились усі, крім Гоші. Він відмовився, бо щойно пообідав. А по-моєму, просто злякався, що всі дізнаються, скільки він важить.

Замість себе Гоша зважив Кубарика. Стрілка ваг зупинилася на шести кілограмах. Це майже вдвоє більше від того, скільки він мав би важити в своєму віці.

— Загодовуєш ти його,— похитав головою Павлик,— по собі рівняєш.

— Кубарик теж тільки що наївся,— почав виправдовуватися Гоша.

— Він скоро в тебе не Кубариком буде, а справжнім Кубом! — засміявся Вадик.

— На ожиріння захворіє,— додав Бориско.

Жовтенята всілися під грибами-парасолями і почали згадувати, хто чим хворів.

— Я свинкою хворів,— повідомив Антон,— в мене обличчя було як у трьох товстунів у мультику, а може, як у Гошки.

Гоша розсердився і луснув Антона по чолі. Той заревів, і Світланка кинулася захищати брата. Ми ледь відтягли її від Гоші. Щоб остаточно примирити дітей, ми пообіцяли поїхати з ними у вихідний день за місто.

— Подивимось, як готуються до зими лісові мешканці,— сказав Павлик.

— Допоможемо білкам гриби на зиму заготовляти,— запропонував Вадик,— знайдемо гриб і наколемо його на гілку. Білка зразу помітить.

Жовтенята зраділи, і ми з Павликом теж. Але ми з ним — з іншого приводу: адже старша вожата, в якої була ангіна, почала одужувати. У вихідний день вона може провідати свого дядька і побачить нас з жовтенятами у дворі. А якщо ми поїдемо, то нізащо з нею не зустрінемося.

— Обов'язково поїдемо за місто! — рішуче повторив Павлик.

Тут вийшла в двір його мама і покликала Павлика з собою в магазин «Дитячий світ». Вона хотіла купити йому нове осіннє пальто. Я залишився з жовтенятами. Ми почали прибирати вольєру. Може, вийде хто з мешканців і пустить до неї свого пса. Та мешканці не виходили, а в дворі з'явилася нікому не знайома бабуся з лисицею на ланцюжку. Лисицю прикрашав пишний рожевий бант біля нашийника, і від цього її довга мордочка здавалася ще хитрішою. А бабуся скидалася на бабусю з казки про Червону Шапочку. На ній був старомодний чепчик, вільною від повідка рукою тримала витерту з боків сумку, дуже схожу на зім'ятий чемоданчик. Бабуся присіла на сусідню лавку, і лисиця миттю стрибнула на неї і сіла поряд. Лисиця і бабуся були чимось дуже схожими. Про це, напевне, подумала і Світланка. Вона подивилася на мене і тихенько захихотіла. Я поглядом зупинив її і запитав бабусю:

— Ви когось чекаєте?

Бабуся кивнула, її капелюшок-чепчик смішно підстрибнув.

— Я привезла Адель показати кінорежисерові. А її нема ще дома. Та ми почекаємо, чи не так? — запитала бабуся лисицю.— Не плентатися ж нам знову через усе місто! Ми вже не молоденькі.

Ми згадали про півня Філю і засипали бабусю запитаннями:

— Ваша лисиця з цирку?

— Вона буде зніматися у фільмі?

— Вона вміє перекидатися?

Бабуся не встигла розкрити рота, як з під'їзду вискочив Гошин Кубарик і кинувся до лисиці. Та зіскочила з лавки, і вони почали обнюхувати одне одного, а потім обніматися передніми лапами і крутити хвостами від задоволення. Лисиця — великим пухнастим, а Кубарик — куцим і смішним. Лисиці дуже заважав ланцюжок, і Оля попросила:

— Ви впустіть лисицю в загончик. Нехай вона там пограється.

— Які ігри в такому віці, — похитала головою бабуся.— Адель скоро краплі треба приймати,

— Їй багато років? — запитав Вадик.

— Багато,— посміхнулася бабуся.— Вона вже пенсіонерка.

Ми засміялися, а Оля знову попросила бабусю:

— Впустіть її в наш загончик, нехай погуляє.

— Ну, хіба що на хвилинку,— погодилася бабуся,— кісточки розім'яти.— Вона підійшла до нашої вольєри, впустила туди лисицю і відстібнула поводок.

Гоша перекинув туди ж Кубарика, який рвався за лисицею. Він побіг уздовж загончика, але лисиця раптом зупинилася і смішно перекинулася.

— Ой,— сплеснула руками Оля,— справжня циркачка!

Адель наче почула її слова, піднялася на задні лапи, закивала мордочкою і смішно розкланялася.

— Це ви її навчили? — запитав Вадик.

— Не я, а мій чоловік. Він працював у цирку разом з Аделею.

— А тепер він не працює? — запитав я.

— Він уже на пенсії,— пояснила бабуся і, повернувшись на лавку, поринула в спогади.

Вона розповіла нам, як її чоловік вперше виступав з Аделькою на манежі цирку. Лисиця забула всю дресировку. Тільки і робила, що заважала йому. Чоловік бабусі розгубився, а публіці пустунка лисиця сподобалася. Коли вона втекла з іграшковою куркою в зубах, їй довго плескали. Після цього дресирувальник не добивався, щоб лисиця правильно виконувала його накази, а навпаки, став заохочувати її пустощі. Лисиця весь час заважала йому на манежі. І вони мали успіх.

— Бачите, вона і тепер не забула, як розкланюватись,— сказала бабуся і обернулася, щоб подивитися на лисицю. Але в загончику її не було. Бабуся подивилася довкруг і зблідла.

— Ви не хвилюйтесь, ваша Адель куди-небудь сховалася,— поспішив я заспокоїти бабусю,— ми її знайдемо.

Саме в цей час у дворі з'явився Павлик у новому пальті. Почувши, що сталося, він сказав:

— Тільки без паніки. Давайте складемо план пошуку.

— Який план? — накинувся я на нього,— Поки ми його складатимемо, лисиця втече за тридев'ять земель!

Але Павлик уже склав план в умі.

— У нас два завдання,— сказав він,— заспокоїти хазяйку і знайти втікачку.

— Знайдемо лисицю, тоді хазяйка сама заспокоїться,— квапив нас Вадик.

Так, заспокоїти бабусю зараз було неможливо. Вона ходила по майданчику між грибами-парасолями ніби очманіла. Підняла в загончику бант лисиці, піднесла до обличчя і заплакала. Ми кинулися до неї.

— Якщо Адель не знайдеться, я вмру,— сказала старенька трагічним голосом.

Ми навіть злякалися. Хто її знає, раптом так і зробить.

— Ось хто нас врятує,— сказав Гоша і дістав з загончика Кубарика.— Дайте йому понюхати лисячий бант.

Але Гоша не встиг навіть піднести стрічку до морди Кубарика, не те щоб сказати «Пиль!», як цуценя вихопило її з рук Гоші і зі страшенною швидкістю кинулося з двору.

Гоша помчав за Кубариком, і вони обидва зникли за будинком.

— Я не переживу цього,—сказала бабуся і закрила очі.

— Невже вмирає? — зойкнула Оля і сказала бабусі: — Не хвилюйтеся передчасно. Не знайдеться лисиця, тоді і засмучуйтесь.

— Як це не знайдеться! — суворо перебив її Павлик.— Знайдеться ваша Аделька, ось побачите.

Бабуся безнадійно похитала головою.

Ми пішли на пошуки в різні кінці двору. Але тут почули гавкіт Кубарика. Слідом за гавкотом з-поза будинку вискочив сам Кубарик. За Кубариком бігла лисиця Адель, прагнучи відібрати свій бант. А за ними, перевалюючись з боку на бік, викотив змилений Гоша.

— Що я вам казав,— кричав він, захлинаючись від захвату,— зразу взяв правильний слід!

Старенька все ще сиділа із закритими очима.

— Знайшлася ваша лисиця! Ось вона! Дивіться! — заверещали ми їй у вуха.

Старенька відкрила очі, побачила Адель, і по її щоках потекли сльози.

— Розбишака моя дорога, що я тільки через тебе пережила! — обнімаючи лисицю, схлипувала вона.

— Здібний у тебе пес росте,— сказав Павлик Гоші. Він любив когось похвалити при нагоді.

— Ви його ще мало знаєте,— надувся від гордості Гоша.— Кубарик сам здогадався, як краще лисицю заманити. Розшукав її — і давай стрічкою дражнити. Вона і кинулася віднімати.

— Попалася на вудочку! — засміявся Вадик.

— Підемо, Кубарику, я пригощу тебе «лікарською» ковбасою,— покликав Гоша.

— А я дам йому трохи рибного паштету,— почала ритися в своїй сумці старенька.— Це улюблені ласощі Аделі. Рибний паштет освіжає мозок і знімає втому.

— Моїй собаці паштет не потрібен. Вона і так добряче мислить,— заявив гордий Гоша і забрав Кубарика ласувати «лікарською» ковбасою.

Павлик теж пішов додому. Він був не в дусі: адже лисицю впіймали не за його планом.

А ми ще довго не розходились. Все обговорювали зникнення Аделі. Справді, що було б, якби вона не знайшлась? Та через день трапилася подія, яка схвилювала ще більше, ніж поява в нашому дворі дресированої лисиці.

Вихідного дня, перед тим як ми мали поїхати із жовтенятами за місто, до мене прибігла заплакана Світланка.

— Антона вкусив собака,— повідомила вона.

— Який собака? — запитав я.— Чий?

— Баби-городниці. Тепер Антонові сорок уколів зроблять.— Світланка не втрималась і зарюмсала знову.— З поліклініки його на пункт щеплення направили. Треба вести.

— Треба! — підтвердив Павлик, який був у мене.— Може, Буян скажений.

— Який там скажений! — обурилася Світланка.— Зовсім здоровий на вигляд.

— Це не має значення,— сказав Павлик,— перші дні сказ може проходити в прихованій формі.

— В поліклініці теж так сказали...— схлипнула Світланка.— Тепер мама не дозволить мені брати участь в «Синьому хресті».

— Чому? Адже це не наш собака вкусив Антона,— сказав я,— а чужий.

— Буде вона розбиратися,— заперечила Світланка,— собака, і все.

— Ходімо до цієї баби і зажадаємо, щоб вона негайно показала собаку ветеринарові,— сказав Павлик і запитав Світланку:— Направлення на огляд собаки вам дали?

— Дали. Мама вже показувала його старій, але вона не хоче вести Буяна.

— Не переживай,— сказав я Світланці,— ми пред'явимо їй ультиматум від імені «Синього хреста».

— Добре було б, а то Антонові сорок уколів в живіт зроблять,— зраділа Світланка і попередила: — Ви до неї з вулиці заходьте. Буян неприв'язаний ходить, може і вас покусати.

— Заспокойся, все буде в порядку,— запевнив її Павлик і попросив Світланку збігати до дітей та попередити, що поїздка за місто може не відбутися.

До цієї баби ми вже ходили, коли організовували «Синій хрест», щоб узяти на облік її Буяна. Баба жила в маленькому одноповерховому будиночку, який уже давно збиралися знести, але чомусь не чіпали. Під вікнами у неї був город. Щоб пустуни не висмикували з грядок цибулю і моркву, баба завела собі злого пса. Коли ми сказали їй тоді, чого прийшли, баба навіть слухати не хотіла.

— Ні в якому шефстві мій Буян не потребує! І на облік не стане. Йдіть звідси і не топчіть грядки,— заявила вона і пробурчала нам услід.— Бачиш, які кумекливі: приручать пса, а потім увесь город розтягнуть!

Так що розмовляти з бабою було нелегко. Павлик навіть вийняв зі свого портфеля (він і в похід з собою портфель узяв, а не рюкзак) дві сосиски, щоб пригостити пса і задобрити хазяйку. Одну сосиску Павлик дав мені, іншу сховав собі в кишеню.

— Може, пригодиться,— багатозначно промовив він.

Баба ніби чекала, що до неї хтось з'явиться. Не встигли ми піднятися на ґанок, як вона постала перед нами: худа, висока, з сердитим зморшкуватим обличчям.

«Зла баба»,— подумав я.

— Ми до вас зі школи,— офіційним тоном сказав Павлик.

— І що-о? — хрипко запитала стара.

— Ваш собака вкусив брата нашої учениці,— сказав я.

— А вам що? — прошамкала баба. В неї зовсім не було губ. Мабуть, провалилися в беззубий рот.

— Як що? — обурився Павлик.— Треба негайно перевірити собаку у ветеринара.

— Еге, чого захотів,— посміхнулася баба.— Собака мій і без вашого ветеринара здоровий! А покусав він хлопчика за діло: не дражни його. Сам винуватий. Буян! — покликала раптом баба зовсім іншим, солодким голосом.— Ходи сюди, негіднику, покажися!

В кінці темного коридора хтось заворушився. Я мимоволі зробив крок назад. Мої пальці швидко намацали в кишені сосиску. Буян підійшов до хазяйки і двічі ліниво махнув хвостом.

— Ви б його прив'язали,— сказав Павлик.

— Ти диви, який ловкий! — затрусила головою баба.— Сам, либонь, на прив'язі і години не побудеш.

— Тоді хоч на ремені якомусь водіть,— додав я.

— Це я собаку водити буду?! — щиро здивувалася баба.— Мені що, нема що робити? Він повинен мій город стерегти, а не на мотузці гуляти.

— Через вас покусаному хлопчикові будуть робити уколи,— сказав я, все ще стискуючи в кишені сосиску.

— Сам винуватий,— повторила баба,— наука для нього буде, щоб чужих собак не дражнив.— І вона розтанула разом з Буяном у довгому темному коридорі.

— Відсталий елемент! Нема чого розмовляти,— вирішив Павлик.

— Давай краще подумаємо, як нам доставити Буяна у ветлікарню,— зашепотів я Павликові на вухо.

— А чого думати? — обурився він і навмисно голосно сказав: — Підемо зараз в лікарню і пояснимо, в чому справа. Вони самі за псом приїдуть. І хазяйку оштрафують.

— Коли ж ми в лікарню підемо, нам у похід треба,— ще голосніше за Павлика навмисно сказав я, бо злякався, що після його слів баба прив'яже Буяна, і тоді ми нічого не зможемо зробити. Павлик хотів заперечити, але я випередив його і зашепотів: — Сам знаю, що тепер не до походу... Обміркуємо зараз з дітьми, як нам заманити Буяна в лікарню, і почнемо діяти.

— Що ти видумуєш?! — накинувся на мене Павлик.

— Так краще заманити, ніж скаржитися,— не здавався я і, зіскочивши з ґанку, пішов до школи.

— Ти куди? — гукнув мені Павлик.

Я обернувся і тихо, але твердо сказав:

— Замітаю сліди. Раптом стара спостерігає за нами з вікна. Нехай переконається, що ми не пішли в лікарню і не вживаємо ніяких заходів. А то, чого доброго, сховає ще Буяна.

Павлик погодився і пішов за мною.

Нам допомагає Кубарик

Ми обігнули ріг нашого будинку і вийшли до себе у двір, де нас з нетерпінням чекали всі жовтенята. Світланка вже про все їм розповіла.

— Ну як? — кинулася до нас Світланка.

— Такій нічого не доведеш,— похмуро відповів Павлик і оголосив усім: — Похід відміняється. Будемо займатися покусаним Антоном.

— Добре, що Буян не прив'язаний,— сказав я,— треба нам попробувати заманити його і відвести в лікарню на перевірку.

— Чим же ти його заманиш,— остаточно розсердився на мене Павлик,— сосискою, чи що?

— А що — він не з'їсть сосиску? — спитав Гоша.

— Так на всю дорогу до лікарні знаєш, скільки сосисок треба? Кілограм! — вигукнув Павлик.

— А може, і так статися: з'їсть він півкіло, насититься і повернеться з півдороги,— відразу перекинувся на сторону Павлика Бориско.

— Я знаю, що робити! — раптом вигукнув Гоша.— Нам допоможе Кубарик.

— Вічно ти зі своїм Кубариком! — відмахнулася Світланка.

— Почекай,— зупинив я її,— дай сказати Гоші. Можливо, він придумав що-небудь слушне.

— Дуже навіть слушне,— погодився зі мною Гоша.— Навіщо нам купляти сосиски, якщо в нас є Кубарик.

— Як це? — не зрозуміла Світланка.— Буян його відкушуватиме, чи що?

— Та ну тебе! — розсердився Гоша.— Якщо не здогадуєшся, то краще мовчи! Сосиска — це що? Приманка. І Кубарика ми пустимо до Буяна в город як приманку. Затіє він з Буяном метушню, а потім я і покличу Кубарика. Він і потягне за собою Буяна.

— Буян не розіграється. Він похмурий,— припустив Вадик,— весь у бабу.

— Собаки дуже часто схожі на своїх господарів,— підтвердив Павлик.

— Справді! Он Гоша — вилитий Кубарик! — погодилася Світланка.

— А ти на свою головасту рибу подібна! Тюпа номер п'ять! — сказав їй ображений Гоша.

— Не сваріться,— зупинив я дітей.— А раптом Кубарик справді нам допоможе?

— Спробуйте,— з усмішкою сказав Павлик,— тільки навряд чи щось у вас вийде. Кубарик підбіжить до Гоші, а Буян зупиниться на місці.

— А ти що пропонуєш? — запитав я, відчуваючи, що Павлик сердиться: адже ми знову діяли не за його планом.

— Треба знайти шматок товстого мотузка, натерти його часником і обсмалити на вогні,— сказав Павлик.— Знаєте, як цей мотузок буде копченою ковбасою пахнути! Будь-який пес не встоїть і потягнеться за ним. Хто піде зі мною коптити мотузок?

Павлик розраховував, що коптити мотузок до них підуть усі, крім мене і Гоші, і цим самим його пропозиція візьме гору. Та йти з ним зголосився тільки Бориско.

Вони пішли, а ми попростували до бабиного городу, ховаючись за кущами бузку. Гоша взяв Кубарика на руки. Цуцик, нічого не підозрюючи, почав лизати йому ніс і щоки.

— Облиш! — відмахнувся задоволений Гоша.

Буян почув наше наближення і нашорошився.

— Пускай! — скомандував я і подумав: «Зірветься наш план, тоді копчений мотузок Павлика в хід пустимо. А раптом все і без мотузка вийде!»

Гоша спрямував Кубарика у щілину між планками паркану. Цуцик ледве проліз — так розжирів від Гошиних пиріжків. Він одразу хотів вилізти назад, але Гоша наставив його морду прямо на Буяна. Кубарик завертів хвостом і задріботів до нього. Буян зустрів його сердитим бурчанням. Майже так, як нас баба.

— Ой!..— пискнула Оля.— Зараз загризе.

— Ти що,— прошепотів я, стискуючи її долоньку, щоб не шуміла,— дорослі собаки ніколи цуценят не ображають.

Кубарик не злякався Буяна. Він підстрибнув і лизнув його у ніс.

Гав! — знічев'я відмахнувся від нього Буян.

Кубарик відскочив убік, припав на передні лапки і теж смішно гавкнув. Мабуть, хотів сказати: «Ти що, не розумієш? Я погратися хочу!»

Після цього Буян подивився вже не так сердито. Зрозумівши це, Кубарик розпластався на землі і тихенько підповз до Буяна. Той зробив вигляд, ніби Кубарик його зовсім не цікавить, навіть позіхнув і присів на задні лапи. А сам одним оком косував на цуценя. Кубарик підповз до Буяна і перевернувся перед самим його носом на спину. Виставив угору рожевий живіт і всі чотири лапи.

— Здається,— пояснив нам Гоша.

Буян обнюхав Кубарика і ліниво махнув хвостом. Кубарик зрозумів, що його не зачеплять, і забігав навколо Буяна, як дзига. А Буян почав смішно штовхати його. Як тільки Кубарик підбіг до його морди, Буян підчепив його і перекинув з ніг на спину. Це дуже сподобалося Кубарикові. Від задоволення він навіть завищав.

— Не вийшла б баба! — захвилювалася Оля.

— Кубарик! Кубарик! — тихо покликав і засвистів Гоша.

Я просунув руку між планками паркану і відчинив хвіртку. Ми вилізли з кущів бузку і повільно пішли на вулицю. Кубарик побачив, що ми відходимо, і кинувся до хвіртки. Буян побіг за ним.

— Кубарик! Кубарик! — кликав Гоша, швидко крокуючи в бік лікарні.

Обидві собаки, граючись, бігли за нами. Та несподівано Буян зупинився і подивився назад. Я витягнув з кишені сосиску і поманив його. Буян кинувся до мене. Довелося кинути йому половину сосиски. Буян миттю проковтнув її і поглянув на мене очікувально: чи не кину ще? Друга половина сосиски була останньою. Віддаси її, нічого не залишиться. А до лікарні ще півпровулка. Прикро, якщо втече.

Кубарик знову підкотився до Буяна, і вони стали гратися на траві під деревами. Ми розгублено стояли.

— Привіт «Синьому хресту»! — почули ми голос Степана Григоровича.

— Як добре, що ви тут,— зрадів я, але відразу засмутився: — А де Арс?

— Вдома,— відповів Степан Григорович.— Навіщо він знадобився?

Я коротко розповів, у чому справа.

— Зараз усе буде гаразд,— сказав Степан Григорович.— Я ловив диких звірів, невже не впораюсь з оцією симпатичною дворнягою! — Він відвернувся і несподівано дуже схоже занявчав по-котячому.

Буян і Кубарик одразу настовбурчили вуха. Тоді Степан Григорович зняв з голови кепку, зім'яв її і просунув собі під лікоть. Продовжуючи нявкати, він став дражнити нею Буяна. Той трохи почекав і раптом як кинеться на кепку! Але Степан Григорович випередив пса, спритно насунув кепку на морду Буяна і знизу стиснув її. Буян сторопіло присів на задні лапи.

— Вийміть у мене з кишені мотузок — наказав Степан Григорович.

Я швидко подав йому тонкий, скручений мотузок. Степан Григорович обмотав ним кілька разів навколо собачої морди, потім просунув через рант кепки і взяв мотузок в руку, мов поводок. Буян спробував було стягнути мотузок лапами, але Степан Григорович натягнув його і впевнено повів Буяна до лікарні. Той зрозумів, що опиратися марно, і покірно поплентався за Степаном Григоровичем. Ми, стрибаючи від радості, пішли слідом...

Через півгодини Світланка вже мала в руках висновок ветеринарного лікаря, в якому значилося, що пес, за кличкою Буян, помість дворняги з московською сторожовою, здоровий.

— Отже, твоєму покусаному братикові робити уколи необов'язково,— усміхнувся Степан Григорович.

Він радів з цього не менше ніж ми. З усіх дорослих, з якими я знайомий, ніхто, мабуть, так добре і уважно не ставився до дітей, як Степан Григорович. Ось недавно Степан Григорович показав Гоші, як розмонтувати колесо від старої інвалідної коляски. Гоша десь знайшов його і хотів розібрати. Тільки нічого не виходило. Це дуже складна штука — розмонтувати колесо. А Степан Григорович швидко зняв шину, камеру і роз'єднав диски. І поговорити з ним можна про що завгодно. Завжди щось цікаве розповість. Як тоді про тераріум, наприклад. А головне, він ставиться до нас з повагою, як до товаришів. Доведеться розповісти йому, в якому становищі ми перебуваємо. І чим швидше, тим краще. Адже завтра старша вожата вже до школи прийде. А ми, по-моєму, почали завойовувати в жовтенят авторитет. Я сказав про це Павликові, і він розвеселився:

— Звичайно, потроху завойовуємо. Помітив, як вони дивилися на нас, коли Світланка одержала довідку про здоров'я Буяна? Ото ж бо воно! Так що нема чого тягти. Розкажемо.

Падіння Маїса

Неділя видалася теплою і сонячною. Ми навіть пожалкували, що не змогли поїхати за місто. Та коли повернулися до себе в двір і побачили там майже всіх наших підопічних зі своїми господарями, одразу забули про нездійснену поїздку.

Біля мешканців, що сиділи на лавах, лежала красуня Найда і злюка Дамка. Пойнтер Лоцман і двоє коротконогих щенят-боксерів, один з яких щойно перехворів на чумку, йшли асфальтованою доріжкою зі своїми хазяйками. А біля нашої вольєри поряд зі Степаном Григоровичем сидів Арс.

— Лише Кубарика не вистачає! — засміявся снайпер Вадик, і Гоша відразу побіг за ним.

Вискочивши через кілька хвилин зі свого під'їзду, Кубарик завищав від захоплення. Він ще ні разу не бачив стільки собак. Кубарик то дзявках на них, то підбігав, припадав на передні лапи, а потім підстрибував, намагаючись схопити за вухо. Собаки ставились до його витівок байдуже. Тільки Дамка несподівано завертіла хвостом і лизнула Кубарика в ніс. Оце так злюка!

Біля дверей одного з під'їздів з'явилася дошкільниця Тонечка. Вона несла дві маленькі клітки з жовтенькими пташками. Бориско поспішив допомогти Тонечці і взяв одну з кліток. Дівчинка відразу попередила його:

— Не тряси клітку. В Тошка голова закрутиться. І воду не розлий, клітку намочиш.

— А ти під ногами не метушись,— добродушно зауважив їй Бориско.— А то я впаду з кліткою.

— Покажи ж нам своїх щигликів,— сказав я Тонечці.

— Це не щиглики, а канарки,— поправила вона мене.— Он цей, Тошко — кенар, самець тобто. Мене звуть Тоня, а його — Тошко. Тато так придумав. Бо він його мені на день народження подарував... Ой! А котів тут нема? — озираючись, спохопилася Тонечка.— Мій Тошко дуже їх боїться. Бачите, він без хвоста. Це кіт вирвав.

— Ні, ні! Не хвилюйся,— поспішив її заспокоїти Бориско,— мене всі коти бояться. Ми їх сюди не підпускаємо.

— Дуже правильно робите,— сказала Тонечка і знову защебетала: — Мій Тошко страшенно розумний! Все-все розуміє. Дивіться! — Вона дістала з кишені платтячка насінину і подала кенару. Той відразу схопив частування.— Зараз він обчистить шкірку і з'їсть.

Але Тошко не став чистити насінину, а недбало впустив її на підлогу клітки.

— Тошко, візьми, негайно візьми! — зажадала Тонечка.

Тошко і дзьобом не повів. Натомість він поліз у купалочку і затріпотів у ній, здійнявши фонтан бризок.

— Фу! — відскочив від клітки Бориско.— Забризкав усього.

— А ти не стій поряд,— заступилася за птаху Тонечка.— Сам же, мабуть, умивався вранці, а Тошко не встиг.

— А це хто? — кивнув я на другу клітку.

— Канарка Буравочка,— охоче пояснила дівчинка,— У мене є улюблена подружка Соня Буравцева. Тепер вона переїхала в інший район, а перед від'їздом подарувала мені цю канарку. Тому я так і назвала її — Буравочка. Вона зовсім ще молоденька. Їй усього півроку. Але теж дуже розумна! Ви це самі побачите.

В цей час з крайнього під'їзду Світланка з Олею і Антоном винесли якийсь дерев'яний ящик з дірками. Гоша побіг до них і радісно оголосив:

— Морські свинки! З двісті другої квартири!

— Випустіть їх з ящика у вольєру,— запропонував я, вішаючи клітку з кенарем на гілку тополі.

— А не втечуть? — занепокоїлась Оля.

— Ми за них головою поручились,— сказав мені Антон.

— Тепер не втечуть. Усі дірки закладені.

Я поклав ящик у вольєру і випустив їх на пісок. Їх було п'ятеро. Спочатку вони трохи примружувалися від яскравого сонця, потім найбільша свинка з чорними плямками пискнула і побігла вздовж загончика. За нею відразу промчала друга свинка, трошки менша. А далі до них приєдналося троє маленьких свинок. Так вони і бігали одне за одним.

— Цілий поїзд! — засміявся Антон.

— Почепи мої клітки в тіні,— попросила мене Тонечка,— щоб маківки пташкам не напекло.

Поки ми чіпляли клітки в тіні, Павлик ще з одним дошкільником приніс до нашої вольєри двох хом'ячків.

— Як розтовстіли! — вигукнула Оля.

— Це вони про запас їжу за щоки сховали. Там у них спеціальні мішечки,— пояснив дошкільник.

Хом'ячків пустили до морських свинок. Вони почали рити в піску ямки, а потім виплюнули в них свої їстивні запаси, зарили і присіли поряд стерегти.

У двір вийшла десятикласниця Олена Фролова. В клітці, яку вона тримала, сиділи на жердині два хвилястих папужки. Папужки були зелені з фіолетовими чубчиками і хвостиками, які переливалися на сонці.

— Давай, я їх теж у тінь почеплю,— запропонував Гоша,— а то сонце їм маківки напече.

— Нехай напече, папужки люблять тепло. Їх батьківщина — Африка.

— А де батьківщина канарок? — запитав Павлика Гоша.

— Тут, у нас,— не досить упевнено відповів Павлик і поспішно запитав Олену: — Як звуть твоїх папужок?

— Франтик і Франтиха,— відповіла Олена. Папужки зрозуміли, що говорять про них, і почали на всі лади повторювати:

— Франтик!

— Фран-ти-ха!

Їхні викрики стали сигналом канаркам. Тошко завертів хвостом, півкнув, а потім відповів папугам треллю з переливами. Його відразу ж підтримала Буравочка. Та в неї вийшло лише тоненьке «пі-пі», як у курчати, і ніяких трелей. Папуги залопотіли щось незрозуміле.

— Напевне, по-африканському,— припустив Антон. І Гошин Кубарик, дивлячись на пташок, загавкав.

Тошко у відповідь роздув груди і заспівав ще голосніше.

— Соловей! — захоплено сказав Бориско.

— Я ж казала, що він у мене особливий,— з гордістю оголосила Тонечка і взялася підсвистувати своєму пернатому другові.

Піднятий птахами і Кубариком гамір змусив принишклих морських свинок знову забігати по колу. До них відразу приєднались хом'ячки, покинувши стерегти свої запаси. Всім стало дуже весело: і тваринам, і людям. І раптом з під'їзду вийшла Людка зі своїм Маїсом. Маїс устиг вже зарекомендувати себе з найгіршого боку. Він виявився ще і страшним злодюгою. Досить комусь під час його перебування у дворі залишити хоча б на хвилинку сумку з продуктами без нагляду, як він обов'язково щось поцупить. А вийде у двір малюк з бутербродом, відкусить і покладе його на лавку — бутерброда як і не було. Замість нього сидить на лавці Маїс і облизується. Не раз залізав він у квартири першого поверху, коли в них були відкриті вікна. Цілі погроми там влаштовував. Людці навіть заборонили спускати його з мотузочка, щоб між забіякою котом і собаками не було бійок. І ось знову він походжав по двору.

Дошкільниця Тонечка зразу кинулася до кліток з канарками. Бориско з Гошею озброїлися палками і стали біля вольєри.

Але Маїса і його хазяйку на цей раз ніхто не цікавив. На радість усім, вони попрямували на вулицю. Лише проходячи поряд з Арсом, який спокійно лежав біля свого господаря, Маїс ніби між іншим ударив його лапою по морді. Арс досить байдуже глянув на Маїса, потер морду об землю і поклав знову на лапи. Не діставши відсічі, Маїс знахабнів і знову підскочив до Арса. Але на цей раз він навіть не встиг змахнути лапою, як увесь його тулуб опинився в пащі Арса. З неї лише стирчали з одного боку передні лапи Маїса, а з другого — хвіст. Арс мотнув головою, і в ту ж секунду Маїс гепнувся кроків за десять від лавки на асфальтовану доріжку. Полежавши трохи, він підвівся і, припадаючи на задні лапи, задріботів до свого під'їзду. Задавака Людка, вся червона і злякана, поспішила за ним.

— Ось і настав кінець царюванню Маїса-безстрашного,— порушив мовчанку снайпер Вадик.— Здорово його Арс провчив!

Вадик завжди умів вчасно і влучно висловитися. На те він і снайпер! Ось доточив до Маїса слово «безстрашний», і всі усміхнулись. І у дворі знову стало весело.

Відповідальне доручення

Ні, у нас просто не вистачає духу розповісти Степанові Григоровичу про наше таємне шефство. Піднялися ми з Павликом на другий поверх. Потопталися нерішуче біля дверей його квартири і спустилися назад у двір. Ми не боялися, що Степан Григорович не зрозуміє нас і стане на бік вожатої. Він людина справедлива і в усьому розбереться. Мало які невдачі можуть бути спочатку! Але ж розповісти йому про все — значить, поскаржитися, як нам не везе і попросити допомоги. А я терпіти не можу скаржитися. Сам собі стаєш противним. Чи не краще намагатися такий авторитет у жовтенят здобути, щоб вони нікого, крім нас, собі вожатими не захотіли. А для цього необхідно якомога швидше придумати те цікаве завдання, яке ми пообіцяли жовтенятам, змінивши свої імена. А то їм набридне чекати, і вожата може нас застати разом з ними — тоді всьому кінець.

Для конспірації ми перенесли наші збори з двору в міський парк, який починався в кінці нашої вулиці. Парк був великий, тінистий, як справжній ліс. І хоча вже настав жовтень, погода стояла гарна. Листя на деревах було майже все зелене і не збиралося опадати. Ми зробили курінь з ялинових гілок, а коли радились, виставляли вартового кроків за тридцять від куреня. Вартовий маскувався в кущах і мав попередити нас про наближення сторонніх голосом якого-небудь птаха. Вадик для цього навчався пугукати пугачем. Бориско дуже схоже кричав сойкою. А в Гоші ніякий птах не виходив, і він вирішив кукурікати півнем. Світланка теж могла тільки цвірінькати, як горобець. Але її цвірінькання в курені не було чути, і вона сказала, що буде квакати жабою. Зате Оля чудово кувала. Мені так і хотілося її запитати: «Зозулько, зозулько, скільки я одержу за контрольну з математики?»

Наша перша нарада в курені минула спокійно. Черговому вартовому Світланці навіть не довелося квакати. Ми спокійно прочитали всі намічені мною і Павликом уривки з книжки «Твої четвероногі друзі», яку взяли у Степана Григоровича. Деякі дані з цієї книжки дуже вразили жовтенят. Виявляється, ніхто з них не знав, що на земній кулі є декілька пам'ятників, поставлених собакам за їхню вірну службу людям. Іще жовтенята дізналися, що добре дресировані собаки передають засвоєні ними навички у спадок. І їхнє потомство легко і швидко піддається дресируванню. З цього Гоша зробив висновок, що батьки Кубарика були собаками-шукачами. Саме тому Кубарик так добре все розшукує. Гоша був надзвичайно радий і тому, що всі описані в книзі ознаки здорового, правильного розвитку цуцика несподівано підходили до Кубарика. Він був рухливим, великим для свого місячного віку щеням і мав прекрасний слух. Гоша навіть назвав його так, як рекомендувала книжка: кличкою, в якій є літера «р». Для собак це, виявляється, дуже важливо. Адже коли вони зляться, то самі рикають.

Закінчивши збір, ми пішли до Степана Григоровича віддати книжку. Піднімаючись сходами, перед тим як подзвонити, Павлик багатозначно перезирнувся зі мною і попередив жовтенят:

— Якщо у Степана Григоровича хтось є, віддамо книжку і зразу йдемо.

Я зрозумів, кого він мав на увазі. Звичайно, старшу вожату.

Ми потопталися біля дверей, прислухалися. Ніби нікого. Тихо. Та ледве Павлик торкнувся дзвоника, як з квартири навпроти викотилася якась дивна істота, з голови до ніг закутана у клітчастий плед. З пледа стирчали тільки очі, ніс і домашні туфлі.

— Здається, це ви з «Синього хреста»? — запитала істота хрипким голосом.

— Ми! — відповіли хором.

— Тоді я попрошу вас зробити невелику послугу.

— У вас захворіла лисиця? — вигукнув Павлик, упізнавши в закутаній істоті помічника режисера кіностудії Ніну Петрівну.

— Захворіла не лисиця, а я,— поправила його Ніна Петрівна.— Ви не могли б поїхати до хазяйки, попросити, щоб вона забрала в мене Адель і відвезла на зйомки?

— А ми самі її відвеземо,— охоче зголосився Павлик,— ви тільки скажіть, де кіностудія.

— Адель дуже хитра. Вона може втекти. Я вам не можу її довірити. Вона слухає тільки хазяйку і мене.

— Вона одного разу вже втікала від нас,— згадав Антон.

Павлик смикнув його за рукав курточки і суворо сказав:

— Це тому, що з вами не було старших. А підійшов я, і ми її зразу впіймали.

— Її мій Кубарик упіймав, а не ти,— заперечив Гоша,— він як понюхав стрічку, так і...

— Я зараз вам дам адресу її хазяйки,— не дослухавши Гошу, сказала Ніна Петрівна і пішла до себе.

— Вічно ти зі своїм Кубариком влізеш! — розізлився на Гошу Павлик.— Хіба зараз у цьому справа? Головне, щоб нам Адельку дали. Завжди ти сперечаєшся!

— Таж не ти лисицю впіймав, а Кубарик,— стояв на своєму Гоша.

— Давайте умовимо Ніну Петрівну дати лисицю нам,— перервав суперечку Павлик. — Ми повинні навчитись поводитися з тваринами в будь-яких умовах, навіть уміти транспортувати звірів.

«Транспортувати звірів» — ці слова Павлика справили враження і на мене. Нам усім дуже захотілося самим відвезти лисицю на кіностудію.

На сходовому майданчику знову з'явилася Ніна Петрівна. В її руках був папірець з адресою хазяйки лисиці.

— Ось, візьміть,— простягнула вона папірця Павликові і додала: — В її хазяйки нема телефону, а то все було б простіше.

— А до котрої години треба привезти лисицю на кіностудію? — запитав я.

— До четвертої, не пізніше пів на п'яту.

— Тоді ми не встигнемо,— відразу ж сказав Павлик,— поки бабуся збереться, поки вона до вас приїде...

— А раптом ми її вдома не застанемо? Адже вона не знає, що до неї приїдуть,— дуже доречно висловився Вадик. Взагалі він був кмітливішим од усіх жовтенят.

Ніна Петрівна навіть завагалася:

— Але в мене нема іншого виходу...

— Доручіть лисицю нам,— знову попросив Павлик і подивився на жовтенят, як диригент на оркестрантів, перед тим як змахнути паличкою. Вони зрозуміли Павлика і загули:

— Доручіть нам! Ми її самі відвеземо! Не пропаде ваша лисиця, ось побачите!

Ніна Петрівна задумалася.

— Тоді ми зробимо так,— сказала вона через хвилину.— Я викличу таксі, ви сядете в машину і довезете Адель аж до прохідної студії. А там вас зустрінуть.

Таксі й Адель нас дуже влаштовували.

— Ура! Повний вперед! — вигукнув Гоша і побіг разом з Кубариком униз по сходах.

Але до «повного вперед» минуло не менше години. Ми встигли збігати додому і попередити своїх, що їдемо виконувати відповідальне завдання «Синього хреста». (Не знаю, як жовтенята, але я нічого не сказав про лисицю мамі. А то, чого доброго, ще не пустить. Ото буде незручно тоді!) А Гоша за цей час устиг навіть пообідати. І все одно ми прийшли до під'їзду Ніни Петрівни раніше, ніж під'їхало таксі. Тут знову почалися ускладнення. Спочатку водій таксі не хотів везти лисицю, а після того як Ніна Петрівна умовила його, відмовився посадити нас усіх.

— Візьму тільки чотирьох,— заявив він категорично,— разом з лисицею і так п'ятеро буде.

Без лисиці нас було семеро.

— Давайте полічимось: хто вийде, той не поїде,— сказав Павлик і заторохтів: — Біля шкільного ґанку ми садили деревця зранку, хто не старався, той і зостався.

Вийшло, що першим мав залишитися він.

— Без тебе я не повезу Адель,— оголосив я.

— Без тебе ми теж не поїдемо! — закричали жовтенята.

— Врахуйте, що лічильник включений,— попередив водій.

— Чому ви не їдете? — крикнула нам з балкона Ніна Петрівна.

— Зараз поїдемо! Зараз! — закричали ми і збилися з ліку.

Павлик почав спочатку: «Біля шкільного ґанку ми садили деревця зранку...»

Коли вибули Світланка і Вадик, Павлик, показуючи на жовтенят, сказав таксистові:

— Може, візьмете п'ятьох? Вони ж маленькі.

— Вперше бачу таких нетямкуватих пасажирів! — сердито мовив таксист і попередив: — Ще хвилина, і я поїду.

«Яф-тяф!» — завищала в машині Адель. Вона була в наморднику, і вереск вийшов смішним, дещо жалісливий.

— Їдьте без мене,— пожертвував я собою.

Павлик відразу погодився. Він любив керувати один.

— Швидше в машину! — наказав він Гоші, Олі і Борискові.

І тут виникла нова перешкода: Гоша не хотів їхати без Кубарика.

— У мене салон не для зоопарку, а для людей,— сказав водій і, вже втративши терпіння, додав:

—Або ви зараз же сідаєте, або я зажадаю плату за виклик і поїду!

— Тоді я теж не поїду,— заявив Гоша і виліз з машини.

Кубарик весело застрибав навколо нас, а в машину замість Гоші відразу шмигнув Вадик. Водій швидко перевірив, чи добре зачинені дверцята, і рушив. Я, Світланка, Гоша й Антон помахали їм услід.

— А назад вони теж машиною приїдуть? — запитав мене Антон.

Я не знав і тому відповів:

— Не думаю. Без лисиці можна доїхати і автобусом... Пішли до Степана Григоровича — книжку віддамо.

Ми побігли до нього. Степан Григорович зустрів нас привітно, а Арс завжди поводився так, як господар. Крім того, він страшенно зрадів, що ми прийшли з Кубариком. Ми почепили свої пальта і зайшли в кімнату, а собаки залишилися у передпокої.

— Зараз будемо пити чай з дивовижним медом,— сказав Степан Григорович, відкриваючи буфет.

Ми втупились у буфет, щоб швидше побачити дивовижний мед. Але великі руки Степана Григоровича закрили всю банку, і ми побачили її тільки на столі, коли Степан Григорович зняв з банки кришку.

— Чим цей мед дивовижний? — запитав я, розглядаючи звичайнісінький темно-коричневий мед.

— Він надійшов з Заполяр'я, з Баренцового моря,— відповів Степан Григорович.— У мене є друг, з яким я три роки воював в одній частині. Після війни він поїхав працювати в Мурманськ, а коли вийшов на пенсію, поїхав ще далі на Північ і взявся розводити там бджіл.

— Хіба на Півночі живуть бджоли? — здивувався я.

— Якщо є натуральний мед, отже, є і бджоли,— усміхнувся Степан Григорович, дістаючи з буфета чашки.— Мед за Полярним колом з'явився не так давно, років п'ятнадцять-двадцять тому. Тоді наші вчені завезли туди бджіл. Спочатку вони привезли всього кілька вуликів для досліду. Адже літо там зовсім коротке, і квіти, які необхідні бджолам, цвітуть усього один місяць. Але, як бачите, бджоли на Півночі пристосувалися.

— А гречку там сіють? — запитав Гоша.— Я в неділю пив чай з гречаним медом.

— Гречку в тундрі посієш ти, поки що там її нема,— відповів Степан Григорович і почав накладати в скляні розетки густий запашний мед.

Я з'їв півложки і хотів висловити свою думку, але мене випередив Гоша.

— Смачніший від гречаного,— облизуючи ложку, причмокнув він губами,— тільки я ще не зовсім розпробував.— І він з'їв ще ложку.

— Ну, як тепер? — поцікавився Степан Григорович.

— Смачно! — повторив Гоша і став намазувати залишки меду на окраєць булки.

— Наш мед більше гірчить, цей солодший,— сказав я.

— Цей мед невигідний, він у роті тане,— оголосила хазяйновита Світланка.

Всі засміялися, а Степан Григорович підклав нам ще по ложці меду.

— Я спочатку засумував, що не поїхав з дітьми, а тепер навіть радий,— сказав Гоша, відкушуючи окраєць булки з медом.

— І я радий, що не поїхав,— з повним ротом мовив Антон.

— А куди поїхали ваші друзі? — запитав Степан Григорович.

Ми розповіли про Адельку і Ніну Петрівну.

— Ваших друзів я теж пригощу медом,— сказав Степан Григорович,— мені прислали дві великі банки.

Тут пролунав вхідний дзвінок.

— Це наші! — з повним ротом вигукнув Гоша, і ми побігли відчиняти.

Біля дверей стояла вожата. В мене аж ноги підкосилися від такої несподіванки. Зразу захотілося попрощатися і піти. Та це було б ще підозрілішим. Я спромігся всміхнутися вожатій, привітався і повернувся допивати чай. Гоша, Світланка і Антон пішли в кімнату за мною.

— Я привезла тобі сумку, яку брала минулого разу...— чмокнувши Степана Григоровича в щоку, сказала вожата.— А в тебе гості, й одного з них я добре знаю.— Тут вожата глянула на мене.

— Хто ж такого героя не знає,— відповів їй Степан Григорович.

— Ну, як вам подобаються ваші нові вожаті? — звернулася племінниця Степана Григоровича до Гоші і Світланки.— Не забувають вас?

— Що ви? — обурилася Світланка.

— Ми кожного дня бачимося,— відповів з повним ротом Гоша.

— Я відчувала, що вони хороші хлопці,— усміхнулася вожата дядькові,— їх тільки треба було розколихати. А малюків вони люблять.

— Це помітно,— погодився Степан Григорович, маючи на увазі мене і Павлика,— вони завжди після школи у дворі бавляться. І кожного разу щось вигадують.

— Так уже і кожного! — заперечив я Степану Григоровичу.

— Звичайно, ти будеш заперечувати, інакше і бути не може! — дорікнула мені вожата, вирішивши, що я злюся на Яшу і Костю, бо вона їх хвалить. І вожата знову звернулася до Степана Григоровича: — Чудові вони хлопці, а головне, скромні. Ти тільки уяви: під час моєї розмови з ними навіть зробили вигляд, що не дуже хочуть іти до жовтенят. Якийсь гурток собі придумали, технічний. А самі в цей же день побігли. Треба буде відмітити їх на нашому активі.

Мене ніби окропом обпарило.

— А коли він буде? — вичавив я з себе.

— Збиралися провести на початку наступного тижня, але я захворіла. Так що тепер в кінці місяця, після спортивних змагань.— І вона повернулася до Світланки і Гоші: — І ви приходьте обов'язково. Розкажете, як з вами нові вожаті працюють. Багатьом буде цікаво вас послухати.

Я сидів ні живий ні мертвий. А тут ще Гоша додав:

— А як їх нам на цьому активі називати? — запитав він, очевидно, маючи на увазі наші справжні імена і вигадані.

Але вожата зрозуміла його по-своєму:

— Молодцями назвіть, ось як!

Степан Григорович налив племінниці чаю. Я скористався цим і змінив тему розмови:

— У Степана Григоровича мед дивовижний, з Заполяр'я!

— Мед там з'явився всього п'ятнадцять років тому,— заявив Гоша.— Його зібрав друг Степана Григоровича.

— Ось візьми і напиши йому,— сказала Гоші вожата.— А одержиш відповідь, на зборах зірочки прочитаєш.

— Ні,— заперечив Гоша,— я вже листуюсь з крокодилом Геною. Хочу, щоб він ту шкідливу бабу, яка його з друзями сварить, проковтнув.

Вожата засміялася, і ми теж. Це розрядило обстановку, розмова пішла про мультфільми, які показували цього тижня по телевізору. Потім вожата порадила нам не їсти зараз на вулиці морозива (мабуть, сама їла, ото і застудилася) і почала прощатися. Їй далеко їхати, та і справ через цю ангіну назбиралося багато. Степан Григорович наповнив баночку меду і велів їй взяти з собою.

— Від простуди добре допомагає,— сказав він.

Як тільки вожата пішла, я відразу повеселішав, посилаючись на міцний мед, витер хустинкою піт з лиця. Ось чого коштував мені її прихід!

Ми стали розпитувати Степана Григоровича, які він має книги про домашніх тварин і що нам ще слід прочитати про них, але в цей час задзвонив телефон. Степан Григорович зняв трубку і майже зразу запитав когось:

— Як вискочила? А що з Павликом?

Мене знову кинуло в піт. Як добре, що цей дзвінок пролунав після відходу вожатої. Просто уявити собі важко, що було б, якби вона знаходилася ще тут.

— Я так і знав, що лисиця від них утече,— заявив Гоша,— без Кубарика вони її нізащо не впіймають.

— Почекай! — обірвала його Світланка.— 3 Павликом щось трапилося...

Ми подивилися на Степана Григоровича, а він уже говорив у трубку:

— Головне, не хвилюйтесь, зараз приїдемо. Ви тільки не відходьте від цієї телефонної будки, а то ми не знайдемо вас.— Він поклав трубку на апарат і сказав: — Їдемо швидше! В них вискочила з машини лисиця, і з Павликом щось трапилося.

Мене аж затрясло від почутого. «Можливо, в лисиці сповз намордник, вона кинулася на Павлика і покусала його?»

— Що з ним? — запитав я пересохлими губами.

— З'ясуємо на місці,— коротко сказав Степан Григорович і, побачивши, що Гоша тягне до дверей Кубарика, порадив: — Залиш його з Арсом.

— З Арсом нехай залишається,— погодився Гоша.

Ми вийшли на сходи. У квартиру Ніни Петрівни дзвонив дільничний лікар. Ніна Петрівна відчинила йому і побачила нас.

— Уже приїхали? — запитала вона, закутуючись у плед.

— Ми не їздили, а вони ще не повернулися,— якомога спокійніше відповів я і передбачливо закрив рукою рот Антонові.

— Ти чого? — завертів він головою.— Я ж знаю: не можна говорити, що лисиця втекла.

Світланка голосно закашляла і поспішно потягла Антона з майданчика. Добре, що Ніна Петрівна зачинила двері, не дослухавши Антона. А Степан Григорович сказав йому:

— Даємо тобі важливе доручення. Біжи додому і скажи матері, що ми поїхали в терміновій справі і, може, трохи забаримось. І більше ні про що не кажи. Нам самим ще нічого не відомо. Зрозумів?

Антон закивав і, переповнений гордістю, швидко побіг до свого під'їзду.

На місці події

Біля телефонної будки жовтенят не було.

— Може, це не та будка? — припустив Гоша.

Але Степан Григорович звелів нам залишатися тут і нікуди не відходити, а сам пішов шукати дітей.

Накрапав дощ, і ми всі троє втиснулися в телефонну будку. В ній було затишно, навіть не хотілося вилізати. Як тільки до будки наближався хтось з перехожих, Гоша про всяк випадок знімав трубку, дув у неї і кричав:

— Треба ж! Гроші ковтає, а не працює! Неподобство!

— Досить,— супилася Світланка.— Невідомо, що сталося з товаришами, а ти блазнюєш, мов Петрушка.

Справді, що з ними? Ні Степана Григоровича, ні товаришів... Нарешті він з'явився разом з Олею, Вадиком і Бориском, але без Павлика.

— А Павлик де? — запитав я.

— Він за лисицею побіг, і разом пропали,— сказала Оля.

— Чому за лисицею? — перепитала Світланка.

— У нас он на тому перехресті мало аварія не трапилася.— Вадик кивнув у той бік.— Попереду вантажівка їхала. Вона як загальмує! Наш водій вивернув машину і теж загальмував. Ми всі так і попадали вперед. Павлик навіть об дверцята стукнувся.

— Він чоло собі розсік,— вставив Бориско.

— Тут дверцята як розчиняться,— продовжував Вадик,— лисиця і виплигнула. А Павлик — за нею...

— Так обидва і пропали,— докінчила Оля.

— Не знайти йому лисицю без Кубарика,— знову сказав Гоша.

Я глянув на годинник. До пів на п'яту залишалася рівно година. Якщо за цей час лисиця знайдеться — нічого страшного не станеться. А якщо ні, тоді... я навіть уявити собі не міг, що буде тоді. Ніна Петрівна... бабуся-хазяйка... кіностудія... Ото влипли!

— Ну, молодь, яке приймемо рішення? — звернувся до нас Степан Григорович.

Ми перезирнулися, і я сказав бадьорим голосом:

— Будемо шукати до перемоги!

— А з чого почнемо?

Я знизав плечима. Жовтенята запитливо втупилися в Степана Григоровича.

— Тут цирк близько,— сказав він,— мабуть, варто сходити туди. Може, там знають, де живе дресирувальниця лисиці.

— А як її прізвище? — не второпавши, запитав я Степана Григоровича.

— Якщо ви не знаєте, то я тим більше,— усміхнувся він і додав: — Оскільки лисиця виступала на манежі, адресу її господарів у цирку повинні знати.

— З лисицею її чоловік-клоун виступав,— пригадав я,— він тепер на пенсії.

— Ото і біжи в цирк, дізнайся, де вони живуть. Лисиця, вірогідно, побігла додому. Місця тут їй знайомі...

Я помчав з усіх сил, думаючи по дорозі про те, що робили б ми без Степана Григоровича. До цирку домчав швидше за будь-яке таксі. Відчинив двері службового входу і зразу побачив лисицю. Вона сиділа на маленькій лавці біля столика вахтера. А поряд гомоніли люди.

— Лисиця і та всидіти дома не може,— гаряче говорила кругловида літня жінка з браслетами на руках,— а ми акторів-пенсіонерів постійної перепустки за куліси позбавляємо. Чудова ілюстрація до мого виступу на виробничій нараді.

— Дорогенька ти наша, за цирком зіскучилася...— нахилилася над лисицею прибиральниця.

— Треба її до Перм'якових відвести,— вирішив вахтер,— шукають, либонь.

— Не треба! — вигукнув я.— Вона не від них втекла, а з кіностудії. Зараз Аделька в новому фільмі знімається!

Я дуже добре зробив, що назвав лисицю по імені. Всі зразу переконалися, що я їх не обманюю, і вручили мені поводок і лисицю. Про таку удачу можна було тільки мріяти. Я поспішив з лисицею до дітей. Навіть не став перечікувати дощ, який розгулявся. З Аделькою під дощем навіть краще йти: на тротуарах зовсім нема перехожих. Вони стоять, щулячись біля дверей магазинів і в під'їздах будинків, і не ахають, бачачи лисицю на поводку.

Жовтенята і Степан Григорович ховалися від дощу все в тій же телефонній будці. І як вони тільки там умістилися! Навіть двері не зачинялися. Побачивши мене, жовтенята вискочили з будки, і ми всі разом мокрі, але страшенно задоволені, поспішили до прохідної кіностудії. По дорозі я розповів, як мені в цирку віддали лисицю.

— А Павлик усе ще її шукає...— зітхнула Оля.

Ми передали лисицю адміністраторові зйомочної групи, який чекав нас біля прохідної. Він відразу подзвонив Ніні Петрівні, що з лисицею все гаразд.

Ми пішли назад на те місце, звідки Павлик побіг за лисицею. Раптом він повернувся і чекає нас там? Але в телефонній будці нікого не було.

— Поїдемо додому. Можливо, Павлик удома,— сказав Степан Григорович,— може, він уже сам нас чекає.

Ця пропозиція підбадьорила дітей, і ми поїхали додому. Гоша пішов до Степана Григоровича за своїм Кубариком, а ми з жовтенятами побігли дізнатися, чи прийшов Павлик. Біля дверей його квартири я сказав:

— Я зайду сам, а то наша поява може видатися підозрілою, якщо Павлика нема вдома.

Жовтенята спустилися вниз.

— О, це ти,— впізнав мене батько Павлика,— а твого співучня нема вдома. Гасає десь. Скажи, ти маєш режим дня? Ти його виконуєш?

— Дотримуюсь,— пробурмотів я. Мені було зовсім не до порожньої балачки.

— Послухай, Петре...— Сергій Никодимович притягнув мене до себе за ґудзик пальта і довірливо сказав: — Вплинув би ти на мого балбеса. Жахливо безалаберним став! Раніше плямку де побачить, зразу ж витре, а тепер... Он поглянь, що після себе на столі залишив. І пахне якось неприємно. І що він тільки тут виробляє?!

Я глянув на письмовий стіл Сергія Никодимовича і ледь стримав посмішку. Посеред столу валявся розкритий портфель Павлика, а з нього, звиваючись по всьому столу, виповзав той самий копчений мотузок, яким Павлик збирався заманити до ветлікарні пса Буяна.

— Ось навіть ти хмуришся,— помітив Сергій Никодимович.

— Він прибрав би все,— сказав я,— просто не встиг. У нього сьогодні відповідальне доручення.

— Ти про шефство? — запитав Сергій Никодимович.

Я кивнув (зрештою, це так і є) і поспішив розпрощатися. Жовтенята навіть не стали запитувати мене, чи вдома Павлик. І так усе було ясно.

На вулиці дув сильний вітер. Кругом під ногами біліли калюжі, а по темно-сірому небу повільно повзли великі важкі хмари.

— Зараз дощ піде, Павлик весь змокне. На ньому лише курточка,— подумала вголос Оленька.

— Вона непромокальна,— постарався я заспокоїти Олю.

— Шукати його треба,— рішуче заявив Вадик,— він же не знає, що ми знайшли лисицю.

— Треба, треба! — загомоніли жовтенята.

А Світланка ніяково сказала:

— Мене не пустять, вже пізно.

— І мене не пустять. Мене, напевне, вже зараз лають,— сказав Гоша, який підійшов зі своїм Кубариком. Він звернувся до мене: — Тебе Степан Григорович просив зайти, він за Павлика переживає.

— Ідіть всі додому і будьте спокійні: Павлик незабаром прийде. Он яка погода,— сказав я жовтенятам і побіг до Степана Григоровича.

— Павлика нема. Що ж робити?

— Почекаємо трохи,— сказав Степан Григорович. — Якщо не прийде до десятої, звернемося в міліцію.

Я попросив Степана Григоровича дозволити мені погуляти з Арсом, поки нема дощу, і вийшов з ним у двір, у дворі було незатишно, і ми пішли в парк. Обійшли кілька доріжок і опинилися за кінотеатром, біля нашого куреня. Раптом Арс нашорошився. З куреня доносилось чиєсь схлипування.

— Арс, за мною! — наказав я металевим голосом, і ми кинулись до куреня.

На гілках, яких ми з дітьми назносили, щоб зручніше було сидіти, лежав Павлик і ридав, як справжнісінька дівчинка. Арс упізнав його і почав лизати в обличчя.

— Все пропало,— ковтаючи сльози, сказав мені Павлик, — я нізащо не повернуся додому...

— Заспокойся,— сказав я,— лисиця знайшлася, а про те, що вона втікала, Ніна Петрівна не знає.

— Де знайшлася? — переставши плакати, запитав Павлик.

— У цирку. Вона, коли виплигнула з машини, туди побігла. Запам'ятала.

— Який же я дурень! Осел! — почав лаяти сам себе Павлик.— Не здогадався, що цирк близько. Адже їй, крім цирку, бігти більше нікуди.

— Ми б теж не здогадалися. Це Степан Григорович...— признався я.— Пішли! Твій тато вже цікавився, де ти пропадаєш.

Павлик підвівся з гілок і сказав:

— Знаєш, Петрику, після того, що сталося, я більше не можу бути таємним шефом.

Я добре розумів стан Павлика, та все ж запитав його:

— Чому?

— Тому, що таємний шеф мусить бути винахідливим і спритним, а не таким розтелепою, як я.

— Який же ти розтелепа, якщо у вас трапилась аварія. Це ж НП. Он ти навіть подряпаний. Чоло розсік.

— Ніякої аварії в нас не було. Загальмував водій різко, от і все,— відмахнувся він і, глянувши на мене так, як дивляться на своїх батьків діти, що провинилися, благально сказав: — Поклянися, що нікому не скажеш!

— А що таке? — насторожився я.

— Поклянись, тоді скажу,— вперто повторив він.

— А чим?

— Ну, хоча б двійкою в чверті.

Це була наша найнеприємніша клятва, та я все ж сказав:

— Якщо я скажу комусь про те, що ти мені зараз довіриш, то навмисне завалю в чверті математику.

ГІавлик подивився на мене ще уважніше і несподівано заявив:

— Я сам відпустив лисицю з повідка.

— Сам?! Навіщо?

— Щоб діти побачили, як спритно і швидко я її впіймаю. Адже тоді у дворі ви впіймали лисицю без мене.

Он, виявляється, що зачепило Павлика. Я страшенно розізлився на нього. Стільки клопоту і неприємностей завдав. І все через свою хвалькуватість.

— Цього я від тебе не чекав,— суворо сказав Павликові.

— Я гадав, що відразу ж упіймаю лисицю і всі будуть раді. Тоді наш авторитет ще більше зміцнився б. А вона майнула в підворітню,— почав виправдовуватися він.

— «Гадав»,— передражнив я Павлика,— а вийшло навпаки. Замість тебе лисицю знайшли ми.

— Оце і погано,— зітхнув Павлик.— От якби ви не знайшли лисицю, а я здогадався б, що вона в цирку, все було б інакше.

— Якби, якби...— пробурчав я.— Якщо так не вийшло, перестань хоч тепер людей хвилювати. Ходімо додому!

— Гаразд, я піду,— покірно погодився Павлик,— але я все одно не з'явлюсь жовтенятам на очі доти, доки не придумаю, як мені відновити свій авторитет.

— Придумуй швидше,— сказав я Павликові,— а то може статися так, що ми втратимо не лише авторитет, а і самих жовтенят.— І я розповів Павликові про зустріч з вожатою у Степана Григоровича і про піонерський актив, який вона збирається провести.

Дивні помічники

Як я не переконував Павлика, він був упевнений, що наші підшефні нишком сміються з нього.

«Що це за вожатий? Усіх вчив, як обходитися з тваринами, а сам дресировану лисицю приманити не зумів».

Та коли б вони ще знали, що Павлик відпустив лисицю навмисне, аби показати свою спритність, а замість цього виявив своє невміння, вони взагалі б стали його зневажати.

Павлика страшенно мучило все це. І тому наступного ранку, коли я зайшов за ним у школу, свій намір він не змінив.

— Поки не зроблю щось виняткове, нізащо не з'явлюсь перед дітьми,— твердо повторив він.

— Що ж ти зробиш? — запитав я.

— Ще не знаю,— задумливо відповів Павлик.

Сподіватися, що Павлик щось придумає сам, було смішно. З першого по четвертий клас він відмінний санітар, чудово їздить на велосипеді, в медицині розбирається краще від багатьох дорослих, але щодо фантазії... з цим у Павлика справи гірші, ніж у другорічників з навчанням. Коли треба щось придумати, Павлик тільки морщить чоло, а сам чекає, що підкинуть інші.

Ось чому я розумів, що Павликові треба допомогти. Та, як назло, мені теж нічого путнього в голову не приходило.

Ми вийшли від Павлика мовчки. Не вимовляючи ні слова, дійшли до школи. У вестибюлі, біля роздягальні, висіло велике оголошення: «Шкільний комітет фізкультури проводить осінній крос юних велосипедистів. У кросі можуть узяти участь учні п'ятих-восьмих класів. Запис у фізоргів».

— Ось що тебе виручить! — плеснув я Павлика по плечу.

— Ти гадаєш? — запитав він мене і невпевнено промовив: — А коли я не завоюю перше місце, тоді що?

— Не будеш впевнений у своїх силах — не бери участі в змаганнях. Тільки і всього,— сказав я і відразу ж додав: — Але ти обов'язково всіх випередиш. Пам'ятаєш, як ти гасав улітку на нашій вулиці? Наче космічна ракета. Всі так і шарахались! Велосипед — твоє друге покликання.

— Шкода, що я не катався останнім часом,— зажурився Павлик.

— Потренуємся і надолужим,— запевнив я.

Ми побігли шукати фізорга, і він включив Павлика в список учасників кросу.

— Ти поясни жовтенятам, чому я не буду приходити в цей час на збори,— трохи повеселішавши, сказав мені Павлик,— зайнятий, мовляв, на тренуваннях.

— Це справжня поважна причина,— погодився я.

Та щойно ми ввійшли в коридор третього поверху, де був наш клас, як побачили біля дверей всю зірочку.

— Ніякої конспірації не дотримуються! — обурився я.

— Так вони ще не знають про нашу відставку,— нагадав мені Павлик і миттю побіг униз по сходах, ніби щось забув у роздягальні.

І чого він усе так близько до серця бере! Сказав би зараз дітям, що сильно вдарився, коли водій загальмував, і, поки розтирав чоло, не помітив, куди ділася лисиця. Дверцята нібито самі відчинилися. І все було б гаразд. А тепер виправдовуйся за нього... Я підійшов до наших підшефних і оголосив:

— Павлик прийшов додому учора, щойно ми розійшлися.— І несподівано для себе продовжив: — Він, виявляється, після мене теж заходив у цирк, але я вже лисицю забрав.

— Здогадався, значить! — зраділа Оля.

Я скривився, бо сказав неправду, і відразу ж додав:

— Тепер деякий час Павлик не буде зустрічатися з нами... Сьогодні він почав тренуватися до велокросу.

— Він братиме участь у кросі? — заплескала в долоні Світланка.

— Буде,— підтвердив я.— Він вирішив...— Я мало не проговорився, що Павлик задумав цим піднести в їхніх очах свій авторитет, але вчасно стримався і перебудував фразу так: — Він хоче посісти на цих змаганнях одне з перших місць.

— Ми будемо допомагати йому тренуватися,— невлад зголосився Гоша.

— Як? — запитав я.

— Будемо годувати його під час тренувань, щоб він не відволікався на це,— пояснив Гоша.— Я бачив у кіно, як підживлювали дорослих гонщиків, коли вони змагалися.

— Це роблять тільки на великих дистанціях,— сказав я Гоші,— а на тренуваннях ніхто нікого не підгодовує. Втомився — зупинись і поїж сам.

Але Гоша зі мною не погодився і заявив, що після уроків він винесе з дому пиріжки з капустою і бутерброди.

— А я лимонад принесу,— сказав Бориско,— вчора мама три пляшки купила.

На першому ж уроці я передав Павликові нашу розмову. Після цього він вирішив тренуватися не в нас у дворі, де його можуть побачити діти, а в парку, за куренем. Там і народу зараз стало менше, та і велокрос намічено провести саме в парку. Ось Павлик і вирішив об'їздити всі доріжки. Однак коли наступного дня я подивився план його тренувань, то аж жахнувся.

Вранці, перед школою, Павлик намітив собі проїжджати два кілометри. (Це називалося в нього розминкою.) Зразу після школи ще чотири. (Ранкову відстань він збільшував удвічі.) Потім Павлик повинен був робити уроки, а після них бігати в парку. Це було потрібно йому, щоб зміцнити м'язи ніг. Відразу ж після бігу він намітив проїхати ще п'ять кілометрів. А ввечері, перед сном, завершити тренування контрольним кросом, під час якого не допускати зроблених удень помилок і закріпляти досягнуті зрушення.

— Ти що — з глузду з'їхав? — запитав я Павлика.— Перед школою, після школи, перед сном, під час сну... Тьху, аж заплутався! Хіба можна стільки тренуватися?

— А ти як думаєш? — розсердився на мене Павлик.— Навіть у книзі «Велосипедні кроси» чорним по білому написано: «Успіх приходить тільки після наполегливої праці».

— Правильно,— погодився я,— наполегливої, але не виснажливої.

— Що ти розумієш?! — накинувся на мене Павлик.— Тут уже якось я обійдуся без твоїх порад.— І вже примирливо сказав: — Зрозумій: якщо я не посяду перше місце, то взагалі все пропало!

Я був з ним не згоден. Звісно, якщо Павлик стане чемпіоном школи, його авторитет буде значно вищим, проте і зараз ніхто з жовтенят не вважає його розтелепою і поганим вожатим. Павлик просто вбив це собі в голову після випадку з Аделькою. Що ж, коли він мені не вірить, хай тренується, але все-таки треба знати міру. За такого графіку, який він склав, можна лише нашкодити собі.

Та Павлик нічого не хотів слухати. Тоді я скликав після уроків усю нашу зірочку і розповів жовтенятам про графік тренувань, який намітив собі Павлик.

Вони були в захваті.

— Павлик посяде перше місце! — радісно оголосив Гоша.

— Обов'язково посяде! — підтримали його жовтенята.

Отже, вони мене не зрозуміли, і я взявся пояснювати, що перетренування ведуть не до перемоги, а до поразок. Для більшої переконливості я навіть придумав декілька випадків, коли втомлені від надмірних занять спортсмени вибували із змагань задовго до фінішу.

Приклади вплинули. Жовтенята засмутилися.

— Він нізащо не посяде перше місце! — змінив свою думку Гоша.

— Взагалі ніяке не посяде! — вирішила Світланка.

— Він втомиться і буде плентатися в хвості,— висловився Антон.

— Наш вожатий не повинен плентатись у хвості,— заперечив Бориско.

Тут я і запропонував жовтенятам свій план. Усі погодилися з ним, і вже наступного дня ми почали діяти.

Перед школою і після неї ми давали Павликові спокійно готуватися до велокросу. А ось коли він приходив у парк на своє четверте, вечірнє тренування, ми теж рушали туди. Помічаючи нас, Павлик одразу повертався у двір, сподіваючись, що ми тут йому не заважатимемо. А ми прямували за ним. Так що Павликові нічого не залишалося, як тренуватися у нас на виду. І ми всіляко намагалися заважати йому. Тільки-но Павлик сідав на велосипед і наближався до грибів-парасолей, під якими ми здебільшого сиділи, Гоша з Вадиком підбігали до нього, ставали поперек дороги і наперебій запитували і радили:

— Як ти дихаєш? Коли сідаєш на велосипед, потрібно обов'язково глибоко вдихати, тоді більше буде сил.

— Ото диваки! — усміхнувся Павлик.— Звісно, треба зробити вдох, а то що ж я видихну?

Павлик знову сідав на велосипед, щоб продовжити тренування, але тут його затримував Гоша зі своїми бутербродами.

— Ти їдь,— пропонував він,— а я буду бігти поруч і годувати тебе, щоб ти підживлявся на ходу. Так завжди годують велосипедистів під час змагань. Я по телевізору бачив.

— Так це якщо вони їдуть на велику дистанцію,— заперечував йому Павлик, починаючи сердитись,— а мене навіщо годувати? Я недавно обідав.

— І все ж підживися,— кричали ми хором,— ти сьогодні вже вчетверте тренуєшся!

Що міг вдіяти Павлик з жовтенятами? Не сваритися ж з ними! Доводилося припиняти тренування, йти додому й аналізувати свої денні помилки подумки. А вже вранці, перед школою, закріпляти досягнення. Так ми дошкуляли Павликові кілька вечорів. Потім ми змінили свою тактику. Як тільки надходила пора вечірнього тренування Павлика, до нього заходив хтось з жовтенят і просив пояснити задачку або якесь незрозуміле граматичне правило.

— Нехай Петрик пояснить, іди до нього,— вмовляв прибулого Павлик,— мені тренуватися потрібно.

— Петрика нема вдома,— зітхало жовтеня і супилося. Ось-ось зарюмсає.

— Гаразд, давай підручник,— здавався Павлик і сідав пояснювати.

І раптом за три дні до змагань, перед вечірнім тренуванням, Павлик з'явився до мене страшенно збудженим. «Зараз зажадає, щоб я не виходив у ці години з жовтенятами у двір «допомагати» тренуватися, а замість нього розібрав з ними важкий матеріал»,— подумав я, але помилився. Павлик заговорив зі мною зовсім про інше.

Чорні маски

Павлик озирнувся навколо, хоч у квартирі, крім нас, більше нікого не було. Сказав пошепки:

— Щойно я тренувався в парку і побачив там старшокласника, який має степового їжака...

— Ну і що? — запитав я.

— Не перебивай, а слухай, — зробив мені зауваження Павлик. — Цей хлопець ішов зі своїм дружком алеєю і постійно озирався. Мені це здалося підозрілим, і я, ховаючись за деревами, почав за ними стежити. І що ж ти думаєш? Вони прийшли на дитячий майданчик і замінували там усі атракціони.

— Як замінували? — остовпів я.

— Підклали між крутильними металічними деталями пістони,— пояснив Павлик,— запорохували їх.

— Навіщо? — не зрозумів я.

— Щоб малюків налякати. Почнуть вони кататися, а пістони як бабахнуть від тертя! Уявляєш? Я хотів сторожові сказати, але не знайшов його.

— І дуже добре, що не знайшов,— зрадів я,— ми розмінуємо дитячий майданчик разом з жовтенятами. Це і буде те важливе завдання, якого вони чекають.

Я поліз під тахту, де в одній з картонних коробок лежали новорічні ялинкові прикраси і разом з ними карнавальні маски. Відібравши сім напівмасок, які закривали очі і половину носа, я загорнув їх у газету і сказав Павликові:

— Ходімо! Жовтенята вже чекають у дворі. В цей час ми завжди прогулюємося.

— Може, мені не йти? Адже до змагань я б не хотів з ними зустрічатися як вожатий,— засумнівався на сходовому майданчику Павлик.

— Як це не йти? — обурився я.— Ти вислідив зловмисника, і я скажу їм про це. Знаєш як твій авторитет виросте!

— Ти гадаєш? — невпевнено запитав Павлик і поплівся за мною.

Жовтенята вже були в дворі. Вони зраділи, побачивши Павлика без велосипеда,— значить, все-таки скучали за ним. І тут я сказав їм:

— Павлик у ці дні не був з нами не тільки через підготовку до змагання. Він ще висліджував злочинця. І вислідив. Навіть двох.

Жовтенята так і ахнули.

— Зараз роздамо вам маски,— продовжував я,— ви надінете їх, як тільки зайдемо в парк. Нам слід здійснити операцію під секретним кодом «МП».

— А що це означає «МП»? — запитав Вадик.

— «МП» означає «мінне поле». Диверсанти замінували на дитячому майданчику парку атракціони, і ми повинні їх розмінувати. Інакше може трапитися лихо.

— Міна може розірвати людину на шматки,— сказав Гоша.

— Так, справжня військова міна розірве,— підтвердив я,— а ті, що на дитячому майданчику, можуть дуже налякати малюків пострілами, бо зроблені з пістонів для пугачів.

— А якщо диверсанти побачать нас? — запитав Бориско.

Мені здалося, що він боїться.

— Якщо побачать, то їм будуть непереливки,— сказав я войовничо і додав:— Розмінування дитячого майданчика — це лише половина операції. Головне, ми повинні розвінчати зловмисників.

І ми пішли в парк. Але не вулицею, як завжди, а дворами, переходячи від будинку до будинку короткими перебіжками. Біля входу в парк, діждавшись, поки пройдуть перехожі, я скомандував:

— Надіти маски і пробратися до дитячого майданчика, тобто до «мінного поля»,— поправив я сам себе,— ховаючись за деревами. Нас ніхто не повинен бачити, а тим більше впізнати!

Дерева в парку були великі, завдяки цьому ми добралися до дитячого майданчика непомітно.

— Зараз я відверну в цій каталці верхню планку, і ви побачите під нею пістони,— сказав нам Павлик.

Він відкрутив гайку кліщами, які я взяв з дому, і зняв верхню планку. Під нею справді лежала жменька пістонів.

— Невже вони можуть бабахнути? — засумнівався Гоша.

— А ти сядь і покрутись,— сказав йому Павлик,— тоді побачимо.

Гоша не наважився. Це не на поні в зоопарку кататися, раптом разом з пострілами сам злетиш!

— Давай ми покружляємо,— запропонував я Павликові і знову надів на вісь металічну планку, прикривши нею пістони.

— Відійдіть усі на десять кроків! — розпорядився Павлик.— Мало що може статися.

Жовтенята відбігли, і ми з Павликом почали кружляти. Покружляли кілька разів, але ніяких пострілів не пролунало.

— Напевне, пістони відсиріли,— висловив припущення Павлик і відштовхнувся ще раз.

І тут один за одним пролунали постріли. Звичайно, ми їх не злякалися. Нам навіть стало весело, бо ми чекали цього і думали, що бабахне набагато сильніше. Однак малюків така стрільба могла справді налякати.

Ми розрядили таким же чином ще дві каталки, на яких уже кружляли жовтенята, і взялися за «гігантські кроки». В них пістони були заховані нагорі, між крутильними дисками. Ми це визначили за пострілами, які прогриміли над нашими головами. «Гігантські кроки» стріляли найгучніше. З першим пострілом Бориско навіть кинув мотузок і відбіг убік. Коли стрільба закінчилася, вдоволений Павлик сказав:

— От і порядок!

А я нагадав:

— Тепер маємо розвінчати зловмисників.

— А вони хто? — запитала Оля.

— Одного не знаю, а другий — той самий шкіднюга, що вколов Гошу їжаком,— сказав Павлик.

— Ти дивись! — з обуренням мовила Світланка.

— Як же ми його розвінчаємо? — запитав Бориско. Він уже перестав боятися.

— Давайте порадимося зі Степаном Григоровичем,— запропонував я.— Нам може стати в пригоді його Арс.

— І мій Кубарик теж,— додав Гоша.

Ми зняли маски і пішли до свого будинку. Степан Григорович гуляв у дворі з Арсом. Ми розповіли йому про те, що сталося. Степан Григорович подумав і запропонував нам вивести цього хлопця на чисту воду.

— Заодно й Арс згадає давнину,— підсумував він і сказав нам: — Дізнайтеся, чи вдома цей бешкетник. Тільки так дізнайтесь, щоб його не злякати. А то він миттю щезне.

Оце завдання! Якщо зайдемо до нього додому — все зіпсуємо. А інакше як дізнаєшся, чи він удома. З двору не видно, що діється на його четвертому поверсі. Павлик зразу на мене глипнув, як тоді в класі під час нашого знайомства з жовтенятами. А мені теж не завжди потрібні думки в голову приходять. І раптом Вадик сказав:

— У мене дві копійки є!

Я відразу ж здогадався, що він має на увазі. Ми взяли в чергової по під'їзду телефон квартири старшокласника і подзвонили йому з автомата.

— Слухаю вас,— пролунав у трубці жіночий голос — материн, напевно.

А ми імені цього хлопчиська не знаємо, щоб запитати, чи він удома. Але тут Павлик знайшов вихід.

— Будь ласка, покличте до телефону вашого сина.

— Жені нема, він незабаром буде. Що йому передати?

Але Павлик уже повісив трубку. Ми побігли до Степана Григоровича.

— Вдома нема, але незабаром буде,— доповів Павлик. — Почекаємо?

Степан Григорович кивнув і погладив Арса. Чекати довелося недовго. Ми не встигли навіть докладно розповісти Степанові Григоровичу, як розряджали від пістонів каталки, а Женька вже з'явився у дворі. Нічого не підозрюючи, він ішов додому, пританцьовуючи. Степан Григорович щось тихо сказав Арсові на вухо, поплескав його по морді і кивнув у бік Женьки. Арс підвівся і повільно пішов йому назустріч. Женька побачив величезного пса і зійшов з асфальтованої доріжки на газон. Арс відчув, що хлопчик хоче втекти від нього, і двома стрибками опинився перед ним. Женька відступив. Арс зробив крок уперед. Женька ще раз відступив, і Арс знову наблизився.

— Заберіть свого пса! Чого дивитеся? Пройти не можна! — заверещав Женька несамовитим голосом.

Його підтримали мешканці:

— Заберіть пса! Він же вкусить хлопчика.

— Надіньте намордник!

— Арс ні на кого без причини не кидається,— сказав Степан Григорович.— Отже, молода людина заслужила таке ставлення. Треба розібратися.

— А що я зробив? Чого вам треба? — закокошився Женька, не рухаючись з місця. Вертів тільки головою.

— Зробив дещо,— суворо сказав Степан Григорович,— добре, що небагато.— І пояснив мешканцям: — Цей хлопець підклав у каталки на дитячому майданчику парку пістони, малюків хотів налякати.

Мешканці відразу настроїлися проти Женьки.

— Гляди, до чого додумався! — обурився літній чоловік з палицею.— Його б самого налякати як слід!

— Він поганий,— сказав чоловікові Гоша,— він мене навмисно їжаком уколов!

— Я гадав, малюки зрадіють, розвеселяться. Вони ж самі завжди з пугачами бігають,— почав виправдуватися Женька, але зрозумів, що його викрут непереконливий, і загугнявив: — Я не буду більше, чесне слово...

— Це вже інша розмова,— сказав Степан Григорович.— Якщо ти даєш нам слово більше так не чинити, тоді йди додому.

Женька поспішно закивав головою і закліпав повіками.

— Облиш його, Арс, фу!

Арс пирхнув, махнув на Женьку хвостом і відійшов до лавки. А знічений від такої ганьби Женька поспішно потрюхав до свого під'їзду.

Особливий приз

Після вдало проведеної операції «МП» Павлик помітно звеселів. І це було йому дуже до речі. Перед змаганнями Павлик, як кажуть спортсмени, був у відмінній формі. І одягнувся як справжній гонщик. На ньому був синій тренувальний костюм і така ж синя шапочка з білою окантовкою. Шапочку Павлик надів не для фасону, а щоб під час гонок розкуйовджене волосся не лізло в очі. І, звичайно, всі звернули увагу на його величезну блискучу шпильку. Нею Павлик акуратно стягнув і пришпилив одну із штанин. Бо під час швидкої їзди її міг зачепити ланцюг від велосипедних коліс. Павликове обличчя було зосереджене. На спині виднілася велика цифра «З».

— Ото буде здорово, якщо Павлик посяде трете місце! — вигукнув Вадик і промовив далі тоном спортивного коментатора: — Велогонщик під номером три посів третє місце!

— Він перше посяде,— вперто заперечила Оля і хотіла побігти до Павлика, який стояв серед учасників змагань, побажати йому успіху.

Та я зупинив її. Сказав жовтенятам, щоб до завершення змагань вони не підходили до Павлика.

— Зараз для нього найголовніше — зосередитися. Тільки тоді він зможе напружити свою волю і перемогти... Побігли в парк, займемо кращі місця!

Ми помчали в парк, переганяючи інших школярів, щоб стати ближче до столика суддів і фінішу.

Учасники змагання повинні були об'їхати по доріжці навколо літнього кінотеатру, який зараз уже не працював, рівно десять кіл. Таким чином, фініш має бути там, де починався старт. Фінішної стрічки ще не було, її протягнуть, як тільки спортсмени проїдуть передостаннє, дев'яте коло.

І ось учасники змагання разом зі своїми велосипедами вилаштувалися на старті. Тридцять спортсменів. Пролунав свисток, і велосипедисти помчали відведеною їм доріжкою. Перші п'ять кіл усі їхали однією групою, як і починали змагання. Тільки шестикласник Дмитрик Єгоров вирвався вперед метрів на п'ять. На шостому колі група гонщиків стала розпадатися. П'ять хлопчиків майже наздогнали Дмитрика, а кілька дещо відстали. В середній групі було найбільше велосипедистів. Серед них їхав і Павлик.

Ми захвилювалися.

— Чого ж він не зосередився? Адже ми йому не заважали,— запитав мене Гоша, притискуючи до себе Кубарика і передаючи йому своє хвилювання.

— Нічого, нічого! Попереду ще половина дистанції,— шепнув я у відповідь, а сам подумав: «Невже Павлик мав рацію, і ми перешкодили йому підготуватися як слід?» Та Павлик у цей час нахилився над рулем, ніби готуючись до стрибка, і дуже швидко запрацював ногами. Спритно маневруючи, він обійшов усіх гонщиків свого гурту і наздогнав передову групу. На сьомому колі Павлик наздогнав шестикласника Дмитрика. Повз нас вони промчали з шаленою швидкістю. Спиці коліс їх великів злилися в моїх очах у суцільні прозорі диски. Навіть Гошин Кубарик не міг байдуже спостерігати за цим змаганням і декілька раз голосно тявкнув. Це підбадьбрило Павлика, і на дев'ятому колі, саме біля нас, він випередив Дмитрика на ціле колесо. Тепер уже заплескали йому, і ми підхопили ці оплески, б'ючи долонями найгучніше. Гоша плескав однією рукою по коліні, іншою тримав Кубарика. Що відбувалося за кінотеатром, ми бачити не могли, але Павлик сховався за ним перший. Як тільки проїхали всі учасники змагання, помічники суддів протягнули фінішну стрічку.

Ми вп'ялися поглядом у порожню асфальтовану доріжку.

Секунда... друга — і Павлик виринув з-за рогу кінотеатру першим. Ми заплескали щосили, в кінчиках пальців аж голки забігали. А Гоша в захваті підняв угору обидві руки і, викрикуючи «Ура!», замахав Павликові. Кубарик скористався свободою, шмигнув униз і миттю опинився на велосипедній доріжці. Побачивши Павлика, який мчав на шаленій швидкості, Кубарик з гавкотом кинувся йому назустріч. Ми скрикнули і закрили очі. І відразу ж почули страхітливий скрегіт велосипедних коліс.

У цю мить шестикласник Дмитрик розірвав фінішну стрічку. Павлик піднявся з землі і, не обтрушуючись, щез за деревами. Очманілий, але неушкоджений Куба-рик сидів на краю доріжки. Тут під'їхала решта велосипедів, і змагання закінчилося. Ми кинулися шукати Павлика. Всі, крім Гоші. Він був приголомшений тим, що сталося, не менше ніж Кубарик.

До Павлика не можна було пробитися,— стільки біля нього зібралося хлопців і дівчат. І всі з обуренням кричали:

— Хто привів сюди цуценя?

— Їхав би прямо, та й по всьому!

— Як це прямо? Цуценя, либонь, теж живе створіння!

— Через це створіння він перше місце втратив! До фінішу залишалося майже нічого!

Кілька хлопців підбігло до суддів:

— Призначте Павликові з Дмитриком додаткове коло!

— Нехай поїдуть удвох, тоді побачимо, хто переможець!

Судді стали пояснювати, що за правилами змагань робити цього не можна. Зійшов з дистанції — отже, вибув з числа учасників. Хоч за метр до фінішу зійшов, все одно вибув. Вони вже розподілили три перших місця. Але судді теж були засмучені і, порадившись, вручили Павликові приз «За відмінне орієнтування на місцевості в небезпечних умовах». Він одержав чудові гоночні лижі із врізаними кріпленнями і легкими, мов шкільна указка, бамбуковими палками.

І тут ми нарешті прорвалися до Павлика. Світланка, Оля, Вадик і Бориско повиснули на ньому з обох боків і мало не поламали лижі. Гоша з Кубариком намагалися загладити свою провину: Гоша без угаву захоплювався лижами, а Кубарик пробував лизнути Павлика в обличчя і підстрибував так високо, що цілком міг установити рекорд серед собак свого віку, навіть незважаючи на зайву вагу.

Та Гоша все одно сказав йому:

— Нічого, нічого, коли винен,— не дістанеш сьогодні смачненького.

— Ти і себе сьогодні позбав пиріжків з варенням,— сказала йому Світланка.

Таємне стає явним

Як не раділи ми з Павликом його успіхові і призу, весь наш гарний настрій миттю розвіявся наступного ранку, коли ми прийшли до школи. У вестибюлі, біля роздягальні, де вчора красувалося оголошення про велокрос, висів великий плакат. На ньому було написано: «Сьогодні, двадцятого жовтня, о третій годині дня в піонерській кімнаті відбудеться збір вожатих жовтенятських зірочок. Явка всіх вожатих обов'язкова».

Мене з Павликом це повідомлення аж приголомшило. Ми нічого не сказали один одному, а тільки злякано перезирнулися, і в моєму животі раптом захололо, наче я проковтнув зразу кілограм морозива. В мене від надмірного хвилювання завжди в животі холодить. Вигляд у нас, мабуть, був гіршим, ніж у мокрих курей, бо як тільки ми з'явилися в коридорі нашого поверху, кілька однокласників одразу вигукнули:

— Що з вами?

— Ну і портрет!

Ми мовчки кивнули і відійшли до вікна.

— Все — це кінець,— тяжко зітхнувши, мовив Павлик.

— Так...— підтвердив я і приголомшено вп'явся у вікно. Там, на шкільному дворі, стояла старша вожата, оточена нашими жовтенятами, і Яша з Костею.

Я штовхнув Павлика в бік. Він глянув у вікно і сказав підупалим голосом:

— Ось вона, година розплати!..

...А далі, як нам трохи пізніше стало відомо від наших жовтенят, сталося ось що.

Зібравши нашу зірочку, вожата запитала, показуючи на Костю й Яшу:

— Ваші вожаті ці п'ятикласники?

— Ні, не ці! — хором відповіли жовтенята.

— Хто ж тоді з вами будував тераріум і взагалі зустрічався? — знову запитала вона.

— Тераріум з нами будували Костя і Яша,— відповіли їй жовтенята, пам'ятаючи наш наказ.

— Отже, ви все-таки будували з ними тераріум? — обернулася вожата до п'ятикласників.

— Ні, ми не будували,— призналися Костя і Яша,— ми записалися в гурток «Юний технік» і ходили туди.

— Навіщо тоді жовтенята мене обманюють? — сказала вожата Яші і Кості.

— Не знаємо! — знизали вони плечима.

— Ми не обманюємо,— закричали жовтенята,— наші Костя і Яша інші!

— Покажіть їх мені,— зажадала вожата, і жовтенята привели їх до нас.

— Ось наші Костя і Яша,— показали на нас жовтенята.

— Вони... Костя і Яша? — здивувалася вожата.

— Так, вони,— підтвердили жовтенята,— але тільки тимчасово.

І тут я сказав:

— Операція «МП» завершена. І ви, діти, можете знову називати нас справжніми іменами.

— Тоді це Павлик і Петрик, — сказав вдоволений Гоша.

— Яку ще операцію ви проводили? — суворо запитала вожата.

— Ми розмінували в парку дитячий майданчик,— сказав їй Вадик.— Він була запорохований.

— Що година, то й новий клопіт! — зблідла вожата. — Розкажіть усе, що ви робили.

— Можна, я розповім? — вихопився Гоша. Однак він розповів тільки про те, як ми з Павликом переконали його маму дозволити тримати цуценя. Очевидно, Гоша вважав це найголовнішим. Тоді Світланка і Вадик додали про наш тераріум і повідомили, що всі вони тепер помічники «Синього хреста». Світланка ще пригадала, як ми ходили до господарки Буяна, рятуючи її братика від сорока уколів. Тут і Бориско не побоявся розповісти, як я і Павлик відвели від нього гнів старої сусідки, чия кішка мало не з'їла дрозденя. Після цього жовтенята заговорили всі разом, намагаючись з усіма подробицями розповісти вожатій, як ми розмінували в парку дитячий майданчик і вивели на чисту воду старшокласника Женьку.

— Він навіть слово нам дав, що більше ніколи не буде так чинити,— завершила розповідь Оля.

Вожата дивувалася дедалі більше, а коли почула від жовтенят про нашу дружбу з її дядьком, то вигукнула:

— Я повинна негайно з ним поговорити!— І вона пішла до Степана Григоровича.

А ми поспішили в клас, бо перерва закінчилася і пролунав дзвінок.

Про що розмовляла вожата зі Степаном Григоровичем, залишилося невідомим: адже при цій розмові ніхто з нас не був.

Та ось скінчились уроки. Ми пішли всі разом додому і побачили біля вольєри кількох мешканців нашого будинку і старшу вожату.

Спочатку дорослі нас не помітили і продовжували розмову між собою. Степан Григорович говорив вожатій:

— А ти пам'ятаєш, як ти за чаєм розхвалювала нових жовтенятських вожатих, а сама і гадки не мала, що один з них сидить поряд з тобою?

— Пам'ятаю,— засміялася вожата,— я ще тоді їх молодцями назвала.

— Вони і справді молодці,— підтвердила господарка двох цуценят-боксерів,— мого Рижика від чумки врятували.

— І привітні дуже. Ніколи не відмовляються допомогти нам,— додала помічник режисера кіностудії Ніна Петрівна і, побачивши нас, вигукнула: — А ось і вони!

Вожата обернулася і сказала жовтенятам:

— Я дуже рада, що у вас такі гарні шефи,— і суворо запитала мене і Павлика: — Ви знаєте, що сьогодні збір вожатих жовтенятських груп?

— Знаємо! — відповіли ми.

— Не запізнюйтеся. Починаємо о третій годині. Вам є про що розповісти.

— Дякуємо! — вигукнули ми і побігли до нашого будинку.

Біля крайнього під'їзду ми зустріли старшокласника Женьку. Після випадку в парку він постійно намагався нас задобрити. Сказав навіть, що майбутньої весни разом зі своїми друзями-однокласниками зробить у шкільній майстерні для малюків нашого двору такі самі каталки, як у парку. Женька оглянув нас і запитав:

— Ви чого сяєте, мов млинці на пательні?

— Тому сяємо,— відповів Павлик,— що наша таємна справа стала нарешті явною.

— У-у,— засміявся Женька,— це нецікаво! От якщо явне стає таємним, тоді здорово!

— Для нас це вже пройдений етап,— солідно заявив Павлик і пригладив чуприну на маківці.

А я глянув на здивованого Женьку, усміхнувся і додав;

— Тобі цього не зрозуміти. Тільки для нас зараз це найголовніше.

І ми з Павликом пішли додому, переповнені радістю з голови до ніг.