Таємні стежки

Частина перша

Опівночі біля під'їзду великого кам'яного будинку зупинилося двоє. Ніч була місячна, світла, але крони розлогих дерев кидали густу тінь на стіну будинку, ховаючи обличчя і одяг пришельців.

— Здається, тут, — тихо промовив один із них.

Тоненький промінь кишенькового ліхтарика забігав по масивних, прикрашених химерною різьбою дверях. З лівого боку дверей, на рівні очей, мелькнула кнопка дзвоника.

Один із супутників — трохи нижчий на зріст — піднявся на східці, збираючись натиснути кнопку, але в цей час двері безшумно відчинилися і хтось спитав із темряви прихожої:

— Вам кого?

Це було так несподівано, що відвідувачі на мить застигли в мовчанні.

— Хто вам потрібен?

— Пан Юргенс, — відповів високий і кашлянув. Кашель видав приховане хвилювання.

— Хто вас послав до нього?

— Пан Брехер.

— Що він просив передати?

— Речі благополучно відправлені…

Важкі двері безшумно зачинилися, клацнув вимикач, і яскраве електричне світло засліпило очі.

У прийомній, куди привели відвідувачів, стояли широкий, обтягнутий чорним дермантином диван і великий круглий стіл з гладко відполірованою поверхнею. Запросивши прибулих сісти, служник зник у дверях праворуч.

Нічні гості залишились самі.

Вони сиділи мовчки і терпляче чекали. Одному з них можна було дати років тридцять. На ньому були чорний піджак, сірі штани і стоптані черевики. Неспокійні темні очі дивилися стомлено.

Другий, молодший, був у тілогрійці і штанях, заправлених у чоботи. Обличчя свіже, з примруженими насмішкуватими очима.

Минуло кілька хвилин напруженого чекання. Нарешті двері відчинилися.

— Прошу, — промовила майже пошепки людина, яка їх зустріла.

Відвідувачі встали і пішли за нею.

Минули зал, зайшли в кабінет. Перше, що впало їм в очі, — був величезний абажур настільної лампи, його шовковий купол закріпили так низько, що лампа освітлювала лише стіл, а вся кімната губилася в напівтемряві. За столом хтось сидів, але розглядіти його обличчя було нелегко.

Напружене мовчання тривало кілька секунд. Потім чоловік устав, простяг руку до вимикача, і на стелі спалахнула невелика люстра. Не вітаючи прибулих і не подаючи руки, він жестом запросив їх сісти, а сам вийшов з-за стола і старанно оглянув маскування на вікнах. Упевнившись, що світло назовні не проникає, він знову підійшов до стола, сів, відкинувся на високу спинку крісла і поклав руки на підлокітники.

Це був досить високий, солідний військовий у чині майора, з випещеним, але енергійним обличчям і коротко підстриженим світлим волоссям. Він допитливо вдивлявся в обличчя гостей своїми великими сірими очима.

— Прізвище? — різко спитав він по-німецьки.

— Ожогін! — підвівшись, відповів старший.

— Грязнов! — сказав другий.

— Що маєте до мене? — Господар жестом запросив відвідувачів сісти. Голос у нього був густий, низький.

Ожогін розповів, що з ними двічі в посьолку Вільному розмовляв гауптман[1] Брехер. Коли вони прийняли всі умови гауптмана, той дав лист, назвав місто, пароль і направив обох сюди, до пана Юргенса. Ожогін вийняв з кишені і простягнув через стіл маленький рожевий конверт.

— Коли залишили посьолок? — спитав Юргенс, розпечатуючи лист.

— П'ятнадцятого вересня, — відповів Ожогін. — Гауптман Брехер дав нам військову машину, на якій ми доїхали до села Піщаного. Звідти добиралися пішки.

— Чому пішки?

— Вам, мабуть, відомо, пане Юргенс, що користуватись залізницею в цих місцях небезпечно. Гауптман Брехер настійно рекомендував нам бути обережними, і ми послухалися його поради.

Юргенс схвально кивнув головою.

— Обидва — жителі посьолку?

— Ні, — сказав Ожогін, — ми не місцеві.

— Довго жили в посьолку?

— Не більше двох тижнів.

— За цей час російська авіація бомбила Вільний?

— Один раз вночі, з тиждень тому. Залізничний вузол.

— Ви росіянин?

— Так, росіянин.

— І ви? — звернувся Юргенс до Грязнова.

— І я росіянин, — відповів Грязнов.

— Земляки? Знайомі?

— Ні те ні те, — Грязнов похитав головою. — Ми познайомились у гауптмана Брехера. Я дезертирував з Червоної Армії на початку сорок третього року. Тоді ж перейшов лінію фронту. Довго переховувався в селах, уникаючи зустрічі з партизанами, а коли почали наступати радянські війська, пішов на захід.

Ожогін розповів, що народився в колишній Оренбурзькій губернії, виїхав звідти з батьками незабаром після революції і більше на батьківщину не повертався. Єдиний його брат живе в Середній Азії. Інших родичів немає.

— Хто брат?

— Інженер-геолог.

Юргенс кілька разів стукнув пальцями по столу, дістав із кишені піджака великий срібний портсигар і, поставивши його на ребро, почав розглядати. Потім вийняв сигарету й закурив.

— Спеціальність? — звернувся він до Ожогіна.

— Інженер-електрик і зв'язківець.

— Освіту одержали за радянської влади?

— Звичайно.

— Що ж вас примусило стати нашим другом?

Юргенс стулив на кілька хвилин важкі повіки.

— Як вам сказати… — криво посміхнувшись, почав Ожогін після невеликої паузи. — Причин є багато, і розповідати можна довго, але я скажу найголовніше: мій батько помер у в'язниці, мати не перенесла його смерті. Я і молодший брат були озлоблені за батька…

— За що ж його посадили до в'язниці?

— Він був запеклим ворогом радянського ладу.

— А ви? — Юргенс перевів погляд на Грязнова.

— Особливих причин немає, — відповів той.

Юргенс встав з-за стола і твердими, розміреними кроками пересік кімнату по діагоналі від стола до книжкової шафи і назад.

— Що ж трапилося з вами? — спинившись позад прибулих, знову звернувся він до Грязнова.

— Зі мною нічого не трапилось. Мій батько народився і живе в Сибіру, в Іркутській області. Там же знаходиться молодша сестра. Є ще дядько по матері, зле я не знаю, де він. Я перед війною закінчив педінститут. На ваше запитання, мабуть, і не відповім. Я навіть не задумувався над тим, чим ви цікавитесь.

Хмарка тютюнового диму попливла над головами Грязнова й Ожогіна.

Задзвонив настільний телефон. Юргенс попрямував до стола і спокійним рухом зняв трубку.

— Слухаю… Так, я. Трохи зайнятий… Хто тебе повідомив?.. А… а!.. Ну, що ж, коли не спиться — приходь.

Юргенс поклав трубку на місце.

— Ще про що говорив з вами гауптман? — знову звернувся він до відвідувачів.

Ожогін розповів. Одержавши згоду Ожогіна і Грязнова співробітничати з німецькою розвідкою, Брехер попередив їх, що «справжній» роботі має передувати тривала підготовка і що працювати доведеться, можливо, після закінчення війни.

— Так, найімовірніше саме після закінчення війни, — підкреслив Юргенс, — і незалежно від її наслідків. Це треба запам'ятати.

Говорив він з невеликими паузами, але чітко і коротко, переводячи погляд з одного на другого.

— Передусім — старанна конспірація, найстаранніша, — повчав Юргенс.

Ніхто не повинен знати про їх зв'язок з німцями. Із співробітниками Юргенса вони зустрічатимуться щоденно, але лише з настанням темряви. Юргенс дозволяє і навіть рекомендує мати найширші зв'язки серед російського населення міста, але приховувати від нього свої симпатії до німців. Чим ширші й глибші ці зв'язки, тим краще для справи. Дозволяється навіть висловлювати невдоволення на адресу німецької адміністрації, але обережно, в міру. Треба також продумати і вирішити питання проте, чим вони будуть тут займатись, бо жити без роботи не можна. Це викличе підозріння. Свої міркування з цього приводу вони повинні завтра ж доповісти Юргенсу. Для них уже приготовлена квартира. До себе вони можуть запрошувати кого завгодно, крім осіб німецького походження, зв'язок з якими може їх скомпрометувати в очах місцевого населення.

Про харчування турбуватись не доведеться. Це покладено на квартирну хазяйку.

В сусідній кімнаті залунали кроки, і в. кабінет увійшов худий високий німець в чині підполковника. На носі в нього було пенсне, з-під якого тьмяно дивилися маленькі очі.

— Хайль Гітлер! — привітав він господаря, викинувши вперед руку.

Юргенс відповів тим же.

— Що це за пани? — зробивши презирливу гримасу, спитав прибулий. Він розвалився в кріслі, що стояло біля письмового стола, і витягнув худі, довгі ноги.

— Мої люди.

Підполковник трохи підняв брови, уважно подивився на Ожогіна і Грязнова, примружив очі і одвернувся.

Юргенс вийняв з ящика стола два папірці і подав їх Ожогіну.

— Це перепустки для ходіння по місту в будь-який час, — пояснив він. — Проставте свої прізвища по-російськи і по-німецьки. Зараз вас проведуть на квартиру. Ідіть і відпочивайте. Про все інше наступного разу…

— Ганс, ти пам'ятаєш Брехера? — звернувся Юргенс до підполковника, коли Ожогін і Грязнов вийшли.

— Дуже добре. І завжди відзивався про нього дуже схвально. Ця людина ще зробить собі кар'єру.

— Його кар'єра вже закінчилась.

— Не розумію…

— Прочитай — і зрозумієш. — Юргенс простягнув підполковнику Ашингеру аркуш паперу, заповнений дрібним друкованим шрифтом.

«Повідомляю вас, що в ніч на вісімнадцяте вересня сорок третього року радянська авіація зробила наліт на залізничний вузол і посьолок, — прочитав Ашингер. — З батальйону СС двадцять чоловік убито і близько вісімдесяти поранено. На резиденцію гауптмана Брехера впала і зруйнувала все дощенту півтонна бомба. Знайдені лише шматок портупеї і права рука гауптмана…»

— Так… безглуздо, — повільно сказав Ашингер, — Брехер убитий далеко від фронту, — а я беззмінно в районі передової — і живий.

— Ти невдоволений цим?

— Не невдоволений, а здивований, вражений… — Ашингер встав з крісла і, заклавши руки за вузьку, суху спину, пройшовся по кімнаті.

На деякий час запанувало мовчання.

— Так… доля Брехера сумна, — знову заговорив підполковник, — але я прийшов повідомити ще більш гнітючі новини.

— А саме?

— Впали Новоросійськ, Брянськ, Бєжиця… — Ашингер зупинився навпроти Юргенса і широко розставив ноги. — Під загрозою падіння Чернігів, Полтава, Рославль…

Обличчя Юргенса залишалося спокійним. Він продовжував мовчки дивитися на співбесідника.

— Ти не задумувався, Карл, над питанням, що чекає нас, коли росіяни прийдуть у Німеччину? — спитав Ашингер.

— Ні, — відповів Юргенс. — Не бажаю забивати собі голову марними думками.

— Ти сьогодні в поганому настрої, Карл. — Ашингер обійшов стіл і, ставши позад Юргенса, поклав свої тонкі руки з довгими пальцями на його плечі. — А думати треба…

— Не хочу уподібнюватись щуру, який втікає з корабля. — Юргенс повів плечима, скинув руки Ашингера і вийшов з-за стола.

— Даремно. Ти відстаєш від життя, від подій. Не цікавишся новинами…

— До біса новини! — Юргенс заходив по кімнаті, глибоко затягуючись димом цигарки. — В мене дуже багато роботи.

Ашингер почекав, поки Юргенс вернувся назад до стола.

— Не будемо нервувати і сваритися, Карл, — сказав він тихо, намагаючись стримати хвилювання. — Скажу тобі по секрету одну новину. Генерали, офіцери і солдати фельдмаршала Паулюса звернулися до німецької армії та німецького народу із закликом… вимагати відставки фюрера і його кабінету. Я чув це по радіо на власні вуха годину тому.

— В мене голова тріщить від цих новин, — сказав Юргенс роздратовано.

Ашингер ображено знизав плечима.

Будинок, відведений для Ожогіна і Грязнова, складався з чотирьох кімнат. Одну займала хазяйка, три віддавалися квартирантам.

Спальня з двома ліжками і книжковою шафою мала два вікна, що виходили в сад.

Коли хазяйка залишила квартирантів самих, Ожогін зменшив світло гасової лампи, відчинив вікно і мовчки сперся ліктями на підвіконня.

Він добре знав це місто. Поруч, за рогом, починалася вулиця Луначарського; на ній, в будинку номер тридцять вісім, Ожогіни жили безвиїзно п'ятнадцять. років. Там народилися він, його брат…

Ожогін заплющив очі і, напружуючи пам'ять, почав відновлювати знайомий маршрут від дому до школи. Саме в цьому кварталі жив відомий у місті дитячий лікар Доброхотов. Трохи далі стояв будинок видного царського чиновника Солодухіна, який безслідно зник у дев'ятнадцятому році. Поряд із солодухінським будинком була аптека, в яку йому часто доводилося бігати з рецептами, замовляти ліки для матері і бабусі.

Микита Родіонович відійшов од вікна і подивився на ліжко Грязнова. Той міцно спав, змучений довгою дорогою.

Ожогін тихо роздягнувся, погасив лампу і ліг.

… Першим прокинувся Грязнов. У відчинене вікно дивилося вересневе сонце. Із саду долинало неспокійне пташине щебетання. Обережно вставши, щоб не збудити Ожогіна, юнак тихо підійшов до вікна. В кущах бузку з яскравим, ще не зачепленим жовтизною листям шумно вовтузилися горобці. По гілках крислатої яблуні весело стрибали якісь червоногруді пташки.

— Як гарно! — голосно сказав Грязнов.

Змірявши відстань між підвіконням і землею, він вистрибнув у сад. Горобці з криком розлетілися.

В саду було холоднувато. Босі ноги зразу стали мокрими від рясної роси. Юнак пройшов до самого тину. Сад був занедбаний, всі його стежки і алеї густо заросли травою.

— Андрію! Де ти подівся? — почувся з вікна голос Ожогіна.

— Тут, Микито Родіоновичу, іду! — відгукнувся юнак.

Він повернувся до будинку, поклав руки на підвіконня і, легко підтягнувшись, сплигнув на підлогу.

Коли Ожогін і Грязнов умилися і одяглися, до кімнати, постукавши, зайшла хазяйка. Вона сказала, що йде в місто, і дала жильцям ключі від парадного входу та кімнат.

Друзі вирішили оглянути будинок.

Насамперед обслідували горище. Воно було завалене мотлохом: поламаними меблями, битим посудом, якимсь ганчір'ям і круглими картонними коробками з-під капелюшків.

Унизу, в кімнаті хазяйки, стояли ліжко, ветхий комод, одежна шафа і старе, облізле дзеркало в бронзовій рамі. Ця кімната відокремлювалася від спальні жильців товстою, фундаментальною стіною. Затримавшись тут, Ожогін попросив приятеля піти в спальню. Грязнов голосно промовив із спальні кілька слів — розібрати їх Микита Родіонович не зміг. Виходило — в їх кімнаті можна було розмовляти вільно, не побоюючись, що хтось почує.

У великій їдальні були тільки стіл і стільці. У вітальні, застеленій строкатим паласом, стояли дві шафи, наповнені книгами, диван з високою спинкою і розстроєне піаніно, яке давало такі тяжкі, нестерпні звуки, що до нього страшно було доторкнутись. Над піаніно, на стіні, висіла гітара.

— Здається, нам тут буде непогано, — сказав Грязнов і провів пальцями по струнах гітари. Вони озвалися дзвінко, мелодійно.

— Зовсім непогано, — з посмішкою погодився Ожогін, — як на курорті.

— Цілковита воля дії — ось що дивно.

— Нічого дивного немає. Юргенс дуже добре знає, що люди, які близько стоять до німців, знаходяться під наглядом партизанів, і якщо він почне надміру піклуватися про них, то…

До вітальні тихо ввійшла хазяйка з пакунком у руках.

— Зараз будемо їсти, — похмуро кинула вона і зникла.

Сніданок складався з м'ясних консервів, смаженої картоплі, салату.

Снідали разом з хазяйкою. Це була жінка років сорока п'яти з крупним невеселим обличчям, вкритим зморшками, їла вона мовчки, похиливши голову, і її мовчання трохи бентежило квартирантів.

Нарешті Грязнов не витримав.

— Як же називати вас, хазяєчко? — люб'язно спитав він.

Жінка перестала їсти, підвела голову і подивилася на Грязнова похмурими очима.

— Так і називайте, — відповіла вона.

— Це незручно.

— Кому незручно?

— І нам, і вам.

— Мені нічого.

Вона встала з-за столу, вийшла і через хвилину з'явилася з чайником, який мовчки поставила на стіл.

Друзі зрозуміли, що далі питати марно, і взялися до чаю.

Вночі Ожогіна і Грязнова викликав Юргенс. Заповнили анкети, написали докладні біографії, довго розмовляли про майбутнє навчання. Юргенс сказав, що вночі їх навчатимуть радіотехніці і розвідувальній справі два інструктори — Кібіц і Зорг. Вдень можна ходити куди завгодно, відпочивати, заводити друзів. Все це, однак, не повинно відбиватися на навчанні.

Вирішили, що Ожогін прийматиме замовлення на виготовлення вивісок і написів на склі, а Грязнов, який грає на акордеоні, даватиме уроки музики.

— А інструмент у вас є? — поцікавився Юргенс.

Ожогін відповів негативно.

— Але ми не вважаємо це проблемою, — пояснив він. — Варто лише оголосити про бажання придбати акордеон — і пропозицій надійде багато. Ми в цьому певні.

Після розмови Юргенс наказав служнику провести Ожогіна і Грязнова до інструкторів.

Будинок, в якому жили Кібіц і Зорг, примикав задньою стіною до особняка Юргенса, а фасадом виходив на іншу вулицю. Подвір'я було спільним.

В кімнаті Кібіца панувало безладдя. На столі, заваленому паперами і деталями радіоапаратури, лежали шматки хліба, яєчна шкаралупа, кістки від риби, недогризки ковбаси. Другий стіл, притиснутий до плити, був завалений кульками і пакунками. У простінку між двома вікнами красувався великий портрет Гітлера, густо засиджений мухами. Велика, на довгому шнурі, електрична лампочка була підтягнута шпагатом до маленького стола біля вікна. З розчиненої одежної шафи виглядали портативні радіостанції, лампи різних конструкцій і розмірів, витки дроту і електрошнура, плоскогубці, маленькі та великі ножівки.

Кібіц, хрипкуватий голос якого пролунав з другої кімнати, вийшов не зразу. Коли він з'явився, Ожогін і Грязнов мимоволі поморщилися.

Він був увесь якийсь вузький, плескатий, з великою, зовсім лисою головою, з настороженими, колючими очима.

— Не бентежтесь. — Кібіц зобразив щось подібне до посмішки. — Я тут сам хазяйную. Проходьте.

Друга кімната мало відрізнялася від першої. На письмовому столі був хаос, ліжко було незастелене, одяг валявся на стільцях. На одному підвіконні лежали мило, бритва, осколок дзеркала

Не запрошуючи гостей сідати, Кібіц сказав, що заняття з радіосправи почнуться завтра, потім звернувся до служника і запропонував відвести учнів до пана Зорга. На половині Зорга хтось грав.

«Турецький марш» Моцарта», відмітив про себе Грязнов.

Зорг виявився високим, струнким, із спортивною фігурою німцем у цивільному костюмі. Обличчя у нього було біле, сухорляве. Він запросив гостей до кімнати і зачинив двері, щоб приглушити звуки музики.

— Це грає моя дружина. Прошу сідати, — сказав він, сідаючи поруч Ожогіна. — Ви від пана Кібіца?

Зорг відзначався товариськістю, — говорив швидко і багато. Він пояснив, що заняття з розвідки і топографії буде провадити після уроків Кібіца.

З другої кімнати несподівано вийшла молода білява німкеня. Вона побіжно глянула на гостей, взяла з письмового стола ноти і знову пішла до себе.

Проводячи гостей, Зорг поцікавився, чи знайдуть вони дорогу додому, і коли Ожогін запевнив, що знайдуть, сказав на прощання:

— Радий мати справу з культурними людьми. Ви обидва прекрасно володієте німецькою мовою, і сподіваюсь, що справи у нас підуть успішно.

Повернувшись додому, друзі побачили в залі два чемодани, а на дивані купу одягу і взуття.

— Це вам принесли, — коротко пояснила хазяйка.

Покінчивши з примірюванням і розклавши всі речі по своїх місцях, Ожогін сів до столу і почав писати об'яви. Грязнов, проходжуючись по кімнаті, зрідка зупинявся біля стола і дивився, як Микита Родіонович старанно і водночас легко й швидко виводить чіткі друковані літери.

— «Шукаю акордеон фірми «Гонер». З пропозицією звертатися на адресу: Адміністративна, 126», — нарешті прочитав він і посміхнувся: — Я гадаю, що трьох об'яв, вивішених у центрі міста, вистачить: хто має акордеон, швидко з'явиться.

Денис Макарович Ізволін прокинувся від нестерпного болю в ногах — давався взнаки застарілий ревматизм. Спустивши ноги з ліжка, він довго розтирав хворі суглоби, поки не відчув деякого полегшення. Потім підійшов до вікна, зірвав з нього байкову ковдру і виглянув на вулицю.

— Так і є, — зітхнувши, промовив він. — Недарма всю ніч ноги крутило.

Небо було затягнуте густою сірою пеленою. Важкі хмари пливли низько над дахами будинків.

Денис Макарович пощулився, повів плечима і протер спітнілу шибку кінцем ковдри. Тепер стало видно, що за вікном мрячить дрібний осінній дощ.

Берези, що росли біля будинку, сумно скидали пожовкле листя. Ось один листочок ударився об скло, прилип до нього, потім відірвався і впав на землю.

Місто поволі, наче нехотя, прокидалося. Пройшла з брезентовою торбинкою Фокіївна, сусідка. В неї троє малят; треба їх прогодувати, добути шматок хліба. Щоранку Денис Макарович бачить, як вона квапливо йде на базар, зігнута, виснажена, з обличчям, яке нічого не виражає, крім хворобливої втоми, з очима, що горять неприродним, гарячковим вогнем. Денис Макарович ніколи не чув, щоб Фокіївна щось говорила — все робить мовчки, тихо.

Ось три жебраки — не йдуть, а тягнуть ноги. І теж мовчки. За ними шкандибає хлоп'я у великій кепці, що сповзає на очі. Воно безперервно кашляє і спльовує на брук. Крізь спітнілі від дощу шибки Денису Макаровичу видно його схудле, маленьке обличчя; здається, що на ньому, крім великих сірих очей і напіввідкритого рота, нічого нема.

З'являються два німецькі солдати, які, мабуть, повертаються з нічного обходу, — підняті коміри шинелей, насунуті кашкети. Пройшли мимо і зникли.

Початок звичайного дня. Все це таке знайоме Денисові Макаровичу.

Щулячись від холоду, Денис Макарович підійшов до грубки і почав вигортати попіл. З перших днів окупації міста грубка була пристосована для опалення соняшниковим лушпинням. Денис Макарович висипав із відра лушпиння, полив його гасом і чиркнув сірником. Вогонь спалахнув швидко, і грубка відразу загула. Приємне тепло огорнуло тіло. Денис Макарович хвилинку спостерігав, як виграє полум'я в грубці, потім відійшов до стола. Треба було поголитись. Вуса Денис Макарович беріг уже багато років, лише зрідка підрівнював ножицями, а от бороду виголював старанно через кожні два дні. Сьогодні чергова процедура. Він поставив дзеркальце, розвів мило.

На постелі застогнала Пелагія Стратонівна. Дружина часто хворіла під час війни: організм літньої жінки став кволий від нескінченних нестатків і злигоднів.

Намагаючись рухатись якомога тихше, Денис Макарович умився і одягнув пальто. Мала відбутися вранішня прогулянка, що стала традиційною. Причинивши за собою двері, Денис Макарович вийшов на вулицю. Було вже зовсім видно. Як і раніше, мрячило. Далина вулиці ховалася в тумані.

Ізволін йшов не поспішаючи, зупиняючись на перехрестях, де звичайно вивішувались накази комендатури, оголошення й афіші.

Цілі квартали були зруйновані. Зараз ці руїни, оповиті сизою млою, здавались особливо похмурими.

Денис Макарович добрався до центра міста. Біля великого, пофарбованого в коричневий колір будинку поліції вже зібрався натовп. Тут жителі міста, за наказом коменданта, щотижня проходили реєстрацію. Незважаючи на дощ, людей сьогодні було особливо багато: напевне, оголосили повторну реєстрацію. Не помітивши в натовпі нікого із знайомих, Ізволін пішов далі. Через чотири будинки розташувалася міська управа, на розі — біржа праці. Рябіли знайомі написи російською і німецькою мовами: «Пасиршейн форцайген!» — «Покажи перепустку!», «Дурхфарт ферботен!» — «Проїзд заборонено!», «Ейнтріт ферботен!» — «Вхід заборонено!»

Назустріч, під конвоєм німецьких автоматників, брела велика група городян. Куди їх вели? У в'язницю? На гітлерівську каторгу? Скільки таких нещасних бачив останнім часом Денис Макарович?

Після розгрому німецьких військ під Орлом і Бєлгородом у місті посилилися репресії. Щоденно проводилися арешти і облави, йшло насильне вербування робочої сили для відправки в Німеччину. Солдатам видавалися премії за кожних десять чоловік, доставлених на збірний пункт, і солдати старалися заслужити премію — право на відсилку додому десятикілограмового продовольчого пакунку. Але найбільш надійним засобом окупанти вважали зондеркоманди, які влаштовували облави і зганяли жителів до збірного пункту.

Останнім часом фашисти проявляли надмірну нервозність. На вулицях з'явилися зенітні батареї, на дахах високих будинків стирчали здвоєні і строєні кулеметні установки. Одну таку установку Денис Макарович побачив сьогодні навіть на дзвіниці зруйнованої церкви. У місті ширилися чутки, що за дев'ять кілометрів від вокзалу будується сильний оборонний рубіж. Чуткам можна було вірити, тому що кожного дня за місто виганялася велика кількість городян із заступами.

Нервозність гітлерівців приносила Ізволіну величезне задоволення.

Ось ще один наказ. Денис Макарович з цікавістю придивився до великого сірого аркуша — «До всіх жителів міста».

Несподівано тишу порушили постріли — один, другий, третій… Стріляли десь поруч, за рогом. Денис Макарович інстинктивно притулився до стіни. З сусідньої вулиці лунали крики, було чути тупіт ніг. Перехожі кинулися до місця події. Ізволін теж побіг на шум, але натовп, що спочатку заповнив тротуар, почав швидко танути. Люди поспішали відійти якнайдалі. Біля самого бруку Денис Макарович побачив людину, яка лежала в калюжі крові. Це був гітлерівець у формі есесівця. Патруль, що підбіг, метушився на тротуарі. Високий кістлявий офіцер з пістолетом у руці різким, верескливим голосом подавав команду солдатам і поліцаям.

Офіцер підняв руку і зупинив легкову машину, що проходила мимо. «Бенц», глухо рокочучи, покотив у бік комендатури.

Патруль і поліцаї почали поспішно оточувати вулицю. Офіцер хапав перехожих і перевіряв документи. Зустріч із патрулем не віщувала нічого приємного. Денис Макарович обережно озирнувся, прискорив кроки, завернув за ріг і швидкою ходою попрямував по вулиці Луначарського до міського скверу.

На розі Садової, як і вчора, висіло кілька об'яв. Денис Макарович пробіг їх очима і хотів уже піти, але помітив на стіні, трохи вище поштової скриньки, акуратно наклеєний невеликий аркушик. На ньому було написано: «Шукаю акордеон фірми «Гонер». З пропозицією звертатися на адресу: Адміністративна, 126».

— Мати моя рідна! — прошепотів схвильований Денис Макарович.

Він знову прочитав об'яву і відійшов убік. Серце його прискорено забилося. Він ішов по тротуару, дивлячись на похмуру, залиту холодним осіннім дощем вулицю, не помічаючи калюж. Стомлений швидкою ходою, але збуджений, з усмішкою на обличчі, Ізволін повернувся додому.

Пелагія Стратонівна вже поралась біля грубки, готуючи невибагливий сніданок із картоплі.

— Поленько, піди Ігорка поклич. До зарізу потрібний.

— Що з тобою? — дружина здивовано подивилася на збуджене обличчя чоловіка. — Наче іменинник…

— Більше, ніж іменинник! — сміючись, відповів Денис Макарович. — Біжи за Ігорком!

Пелагія Стратонівна одягнула стьобанку і, закутавшись у стару шаль, тихо вийшла з кімнати.

Ось і знайомий напівзруйнований будинок. Темним, сірим коридором Пелагія Стратонівна добралася до комірчини під сходами і постукала у фанерну перегородку.

— Увійдіть! — озвався зсередини голос.

— Можна до вас?

— Заходьте.

Комірчина була така мала і тісна, що в ній ледве розміщалися дерев'яне ліжко, маленький столик і залізна грубка. В кутку кімнати сидів на дерев'яному ящику молодий чоловік без однієї ноги і прилаштовував до чобота підметку.

— Мені Ігорьок потрібен, — сказала Пелагія Стратонівна, не переступаючи порога.

— Зараз появиться хлопчак, — з посмішкою відповів швець. — Десь бігає… Та заходьте ж, сідайте…

Пелагія Стратонівна пройшла до ліжка, сіла і почала терпеливо чекати.

Одинадцятирічний Ігорьок жив у цій комірчині разом із безногим шевцем уже понад два роки. Велика щира дружба міцно з'єднала цих людей різного віку. Швець багато дечим був зобов'язаний хлопцеві — Ігорьок врятував йому життя. Пелагія Стратонівна добре знала цю не зовсім звичайну історію.

В останні дні перед приходом фашистів на _ місто часто налітали бомбардувальники. Ігорьок жив із матір'ю. Батько був на фронті. Одного разу вночі, під час чергового нальоту, почалися пожежі. Жителі залишали охоплене полум'ям місто. Мати Ігорка поклала чемодан на завалену речами підводу, посадила на неї дев'ятирічного сина, а сама сіла на задню підводу. В цей час майже поруч впала бомба. Задньої підводи не стало, і тільки їдкий дим, важкий, непроникний, повз з того місця в різні боки. Вибухом перекинуло грузовик, що проїжджав мимо. З кузова вивалилися люди і миттю розбіглися. Тільки один залишився на місці. Він тяжко стогнав. Оглушений Ігорьок машинально сплигнув з підводи і підбіг до нього. Це був боєць із госпіталю.

— Хлопчику, — вимовив боєць, — тікати треба, а ноги немає. Хоч би яка поганенька конячина трапилася…

Ігорьок озирнувся на всі боки, кинувся назад у темряву — і заплакав. Кінь, запряжений у його підводу, підібгавши передні ноги і уткнувшись головою в брук, залишався нерухомим. Голосно плачучи, хлопчик вернувся до пораненого.

— А ти чий, хлопчику? — важко дихаючи, спитав каліка.

— Я он з того будинку.

— А плачеш чого?

— Всі поїхали… і мама теж… я один тепер.

— Слізьми горю не зарадиш. Кріпись, хлопче! Як тебе звати?

— Ігор.

— Давай, Ігорю, поповземо у твій будинок, а там розберемося. Веди!..

Каліці-бійцю і хлопчику притулок дала комірчина під сходами, в якій до війни жив двірник.

На світанку в місто вступили німці.

Ігорьок ні на крок не відходив від свого друга. Він добував для нього шматки хліба, їжу, а коли Василь Терещенко — так звали бійця — остаточно зміцнів і взявся за знайоме ремесло шевця, Ігорьок забезпечив його замовниками. Незабаром Василь увійшов до групи Ізволіна і став підпільником.

Зараз, дивлячись на Василя, Пелагія Стратонівна з сумом думала про тяжку долю цієї людини.

— Важко вам? — тихо спитала вона.

— Нічого… Страшне минуло. Залишилося недовго чекати… — Василь жартівливо підморгнув. — Скоро хліб-сіль готувати треба і справжніх господарів зустрічати.

Дзвінко чхнули в коридорі, і в кімнату вбіг худенький білявий хлопчик.

— Ось! — сказав він з гордістю і висипав на ліжко купку дрібних мідних гвіздків.

— Ну й молодець! — похвалив Василь. — Таких гвіздків удень з вогнем не знайдеш. Ось ми їх зараз і заженемо в підошву!

— Ти чого це не вітаєшся зі мною? — Пелагія Стратонівна притягнула хлопчика до себе і кілька разів поцілувала розкуйовджену голівку. — Ходімо, — додала вона, — Денис Макарович чекає.

Ідучи поруч Пелагії Стратонівни, Ігорьок жваво розповідав новини, які він почув на базарі. Жінка мовчки кивала головою, але не вдумувалась у слова хлопчика: була зайнята своїми думками.

— І чого я чекаю? Сьогодні ж поговорю з Денисом, — промовила вона голосно.

Здивований Ігорьок зупинився.

— Що ви сказали, тьотю Полю?

— Я? — зніяковіла жінка. — Я кажу, що от ми і прийшли.

Світало. Легкий вітерець ворушив верхівки дерев. Лісові хащі, ще оповиті нічною млою, поволі, наче неохоче, розлучалися з солодкою дрімотою.

Над озером танула голубувата хмарка туману, а на верхів'ях могутніх сосен, які гордо розкинули свої шатра, вже заграли перші промені сонця. Всюди нудотний аромат папороті, моху, прілі, перестояних грибів.

Десь за озером закричала іволга, закричала голосно, тривожно.

Інокентій Степанович Кривов'яз здригнувся і прокинувся.

— Тьху, чорт! — спересердя вилаявся він. — Невже заснув?

Машинально застебнувши кожанку, Кривов'яз підвівся з оброслого мохом пня і озирнувся.

— Погано! — з докором у голосі сказав він, наче осуджуючи день, що народився, за його золотистий розсип променів, за ясну синяву неба і крики іволги.

Інокентій Степанович був незадоволений тим, що ранок застав його зненацька. Цілу ніч пильнувати, боротися зі сном — і перед самим світанком заснути! Кривов'яз від холоду пересмикнув плечима, роздратовано засмоктав люльку і раптом помітив, що чубук її ще теплуватий. Це заспокоїло і навіть розвеселило його — значить, він тільки задрімав, можливо, якихось десять хвилин усього й спав.

Він розпалив люльку, з насолодою затягнувся і відчув ледве помітне сп'яніння чи то від тютюну, чи то від чистої ранкової свіжості. Пройшовшись кілька разів твердо й крупно по галявині від пня до найближчого куща і назад, він остаточно вийшов з напівсонного стану.

Прохолода викликала легкий озноб. Кривов'яз підійшов до багаття і простягнув руки до тепла. Вогонь ще горів, полум'я ліниво долизувало поліна.

Кривов'яз довго з теплою посмішкою дивився на партизанів, прислухаючись до їх рівного, спокійного дихання.

Від багаття над галявиною піднімався легенький димок, линув до неба тонкою, рівною струминкою. День обіцяв бути погожим. Це було до речі. Попереду лежало ще багато кілометрів шляху — без доріг, без стежок. Очолювана Кривов'язом група партизанів після запеклого дводенного бою вже третю добу пробивалася лісами до стоянки бригади.

Сонце вставало над лісом, — по-осінньому ясне, але не гаряче. Час будити хлопців.

— Сашурко! — голосно покликав він свого ординарця. — Як справи з рибою?

Розбуджені окликом партизани вставали, мружили засліплені сонцем очі і мовчки починали прибирати свої нехитрі постелі: плащ-палатки, маскувальні халати, пальта, шинелі, стьобані ватники.

З-за кущів показалася голова Сашурки. Він лукаво посміхнувся і крикнув:

— Одну хвилинку, товаришу комбриг!

І дійсно, не пізніше як через хвилину він вийшов з-за кущів, тримаючи в руках чотири шомполи з густо нанизаними на них карасями, засмаженими на вогні багаття.

Витягнувши вперед шомполи, Сашурка попрямував до Кривов'яза. Ходив він швидко, дрібними кроками, перевалюючись, носками всередину. Невеликий на зріст, широкий у плечах, він нагадував ведмежа. Йому було вже під тридцять, але лляне кучеряве волосся і відкриті сині, як волошки, очі надавали його обличчю дитячого виразу. На перший погляд Сашурка здавався підлітком. Усі в бригаді, з ініціативи Кривов'яза, називали його просто на ім'я, а Олександром Даниловичем Мухортовим він числився тільки в списках партизанів.

До війни Сашурка возив на «емці» секретаря райкому партії Кривов'яза. Разом з ним пішов у ліс і вже більше двох років був його беззмінним ординарцем. Сашурка супроводжував свого командира всюди, куди кидала їх сувора війна. Бували дні, коли вони розлучались: Сашурка, який добре знав тутешні місця, ходив у розвідку. Але траплялося це рідко.

— Як рибка на вигляд? — спитав з лукавою посмішкою ординарець і поклав шомполи на спеціально настелену осторонь від багаття хвою.

Від карасів ішов приємний запах, який збуджував апетит.

— Спробуємо — тоді скажемо, — відповів Кривов'яз і сів на траву.

Партизани наслідували приклад свого командира. З речових мішків і протигазових сумок виймалися сухарі, житні коржі, недоїдена напередодні печена картопля.

— Про хлопців не забув? Залишив? — спитав Кривов'яз.

— Залишив, — відповів Сашурка.

Мова йшла про партизанів, які несли кругову дозорну службу.

Їли мовчки.

Сонце піднімалося все вище. Жовтіюче листя дзвеніло від легкого вітерця. Ледь вловимою прохолодою тягло від озера.

Кривов'яз встав з трави і, вийнявши з кишені люльку, почав набивати її тютюном.

— Що ж, будемо збиратися, хлопці, — сказав він, ні до кого не звертаючись. — Погостювали, час додому…

Інокентій Степанович нахилився до багаття, щоб розпалити люльку, але, не дотягнувшись до нього, «завмер. Здавалось, що хтось біжить лісом. Кривов'яз підвів голову. Тепер виразно було чути тупіт ніг і тріск сухого хмизу. Видно, людина поспішала, бігла, не розбираючи дороги.

За мить з гущавини вискочив наймолодший з бійців бригади. Він був стурбований, важко дихав.

— Товаришу командир, нещастя! — Боєць ковтнув повітря. — Зюкін старший утік!

Кривов'яз здригнувся.

— Що?! — чи то спитав, чи то прокричав він зі злістю.

— Вночі… коли йшли болотом, — намагався пояснити партизан. — Стріляли, та хіба в такій темряві влучиш!

Кулаки в Інокентія Степановича стислися, кісточки пальців побіліли від напруження.

— Роззяви! Шляпи! — Він сердито, грубо вилаявся. — Кого проґавили!.. Ех!..

Партизан розповів, що Зюкіна шукали до ранку, але не знайшли.

— Негайно прочистити всю ділянку, — розпорядився Кривов'яз, — до самого шляху в місто! Кожен куш обшукати і знайти!.. Сашурко! — гукнув він. — Швидко до мене начальника розвідки!

Весь день партизани блукали по лісу. Але пошуки виявились марними: Зюкін наче у воду впав.

Незабаром треба було вирушати. Кривов'яз і начальник розвідки бригади Костін сиділи вдвох на березі озера. У воді билась, залишаючи кола, велика риба. Ніжно-голубе небо було спокійне і перламутром відбивалося у воді озера.

Кривов'яз посмоктав погаслу люльку, скривився і сплюнув — до рота потрапила гіркота. Він обережно вибив тютюн, підвівся з землі і, закинувши голову, уважно подивився на небо, намагаючись знайти там хоч єдину хмарку.

Костін дивився на ставну, масивну постать Кривов'яза і милувався ним. Вище середнього зросту, огрядний, з широким, трохи вилицюватим обличчям, він здавався втіленням сили і здоров'я.

Як командир Кривов'яз, на думку начальника розвідки, відповідав усім необхідним вимогам. Робив він усе не кваплячись, зваживши і обдумавши, робив так, що переробляти не доводилось. При виконанні вже прийнятих рішень був невмолимий. Міг простити і часто прощав підлеглим одну помилку, за другу примушував дорого розплачуватись.

— Більше нема кого посилати, Інокентію Степановичу, — порушив довгу мовчанку начальник розвідки.

— Так-таки й нема кого? — Кривов'яз знову сів на траву, вийняв кисет і почав набивати люльку.

— Ви мене не так зрозуміли. — Костін зняв окуляри і протер їх чистим шматочком бинта. — Саме цього разу посилати когось іншого явно недоцільно.

Йшлося про те, щоб послати в місто надійного, спритного партизана: треба було попередити про небезпеку друзів, які знаходилися в місті.

Завдання відповідальне, і потрібен був здібний виконавець.

— Ну, то як же вирішимо? — знову заговорив Костін, бачачи, що Кривов'яз мовчить.

— О-хо-хо!.. — протяжно зітхнув Інокентій Степанович. Він зняв кепку і погладив свою голену голову. — Давай ще подумаємо. На, закури!

Костін узяв простягнутий кисет, звернув незграбну цигарку і, затягнувшись, зачхав, закашляв. Він був некурящим, але коли частував Кривов'яз, — не відмовлявся.

— Ну, коли ви нізащо не хочете відпустити Сашурку, — перевівши подих, тихо промовив Костін, — є ще одна кандидатура…

— Немає іншої кандидатури! — з досадою промовив Кривов'яз і відвернувся. — Клич краще Сашурку.

Начальник розвідки підвівся з землі і пішов…. Через хвилину Сашурка вже сидів навпроти командира бригади і начальника розвідки.

— Значить, ти добре пам'ятаєш, у кого ми їли останній раз вареники з вишнями? — спитав Кривов'яз.

— Дуже. добре пам'ятаю. Це на тій вулиці, де була автобаза споживспілки.

— Вірно.

— А частував варениками ваш родич, музикант…

— Не музикант, а настройщик музичних інструментів.

— Зрозумів.

— Документи в тебе будуть добрі, одягнешся під поліцая… Особливо побоюватись нема чого.

— А я не з боязких, — упевнено промовив Сашурка.

Кривов'яз схилився над картою, що лежала на траві, повів пальцем.

— Вийдеш на шлях, шляхом — до залізниці, а потім знову лісом і лісом до самого міста. Так ближче.

— Авжеж, — підтвердив Сашурка і уважно подивився на карту.

— Прийдеш до Ізволіна, спитай: «Коли будуть вареники з вишнями?». Зрозумів?

— Зрозумів.

— Якщо буде можливість, принеси звідти лист. Якщо ні — завчи і запам'ятай добре усе, що скаже Ізволін. Іди одягайся, час не жде.

Сніданок уже закінчився. Хазяйка мовчки прибирала з стола посуд, але Ожогін і Грязнов не вставали з своїх місць. Андрій переглядав газети, зрідка позіхаючи. Вчорашнє заняття у Зорга затягнулося допізна, і Андрій відчував утому. Ожогін стежив за хазяйкою і чекав, коли вона нарешті піде.

Непогожі дні, які говорили про наближення зими, наганяли на Микиту Родіоновича смуток. Він усе частіше й частіше сумував за. людьми, яких недавно залишив. Гнітило непевне становище, в яке вони потрапили. Дивувало, що Юргенс не виявляв ніяких ознак нервозності, хоч війна наближалася до кінця.

— Просто незрозуміло! — голосно промовив Ожогін, коли хазяйка нарешті вийшла з кімнати.

— Що не зрозуміло, Микито Родіоновичу? — спитав, не відриваючись від газети, Грязнов.

— Чому майор Юргенс байдужий до всього?

— До чого?

— Армія гітлерівців терпить поразку, а пан Юргенс спокійний. Більше того: він піклується про нас з тобою — про свої майбутні кадри, — наче ніяка небезпека не загрожує Німеччині.

Грязнов уважно подивився на Ожогіна. Дійсно, чим пояснити поведінку Юргенса?

— Можливо, у німців є яка-небудь секретна зброя, на яку вони покладають надії? — нерішуче висловив своє припущення Грязнов.

— Навряд! — кинув Ожогін і заходив по кімнаті. — Якби вона була, вони давно застосували б її. Тут щось інше.

Ожогін зупинився і подивився на Грязнова довгим поглядом, наче на обличчі його друга була написана відповідь на це питання.

— Навіщо їм потрібні зараз ми й подібні до нас? Навіщо? Це необхідно зрозуміти: не можна йти з заплющеними очима.

— Не можна, звичайно, — погодився Андрій і почав знову переглядати першу сторінку німецької газети.

— Я гадаю, — продовжував Ожогін, — що тут дальній приціл…

Андрій відклав газету і запитливо подивився на Ожогіна.

В цей час у передній пролунав дзвінок.

— До нас? — здивувався Грязнов.

— Зараз дізнаємось.

Микита Родіонович встав і вийшов з кімнати. Біля вхідних дверей стояв хлопчик років одинадцяти в стьобаному ватнику.

— Я по об'яві… Акордеон вам, чи що, потрібен?

— Так, потрібен. А ти хто такий?

— Я поведу вас до одного дядечки. У нього є хороший акордеон. Підете?

— Що ж, веди, — погодився Микита Родіонович і уважно подивився на хлопчика.

На голові у нього була кепка, що спадала на очі, на ногах — великі солдатські черевики; ватник теж був, мабуть, з чужого плеча.

Помітивши на собі цікавий погляд дорослого, хлопчик зніяковів і опустив очі.

— Тоді одягайтесь, я поведу вас, — сказав він і шморгнув носом.

— Я зараз, почекай хвилинку…

Коли Ожогін вийшов, хлопчик стояв на тротуарі.

— Ідіть прямо, прямо по цій вулиці, — пояснив він. — Коли треба буде зупинитись, я скажу.

Микита Родіонович пішов по тротуару, не обертаючись. Минув один квартал, другий, третій… Хлопчик ішов ззаду; зрідка чувся його тихий кашель. Нарешті, наблизившись до Ожогіна, він тихо промовив:

— Он біля стіни дідусь читає газету. Підійдіть до нього.

Черевики дрібно застукотіли по бруку — хлопчик перебігав на протилежний бік вулиці.

Микита Родіонович побачив метрів за п'ятдесят від себе чоловіка, який, витягнувши шию, уважно читав вивішену на стіні газету. Ожогін підійшов до нього і зупинився.

— Ви, здається, продаєте акордеон? — спитав він через деякий час.

Незнайомий озирнувся, подивився Ожогіну в обличчя:

— Так, фірми «Гонер».

— Розмір?

— Три чверті.

— Справний?

— Ні. Трохи западають два баси.

— Я можу його побачити?

— Приходьте о п'ятій годині на вулицю Муссоліні, номер дев'яносто два. Я вас зустріну.

— Добре.

— Всього найкращого.

Старик трохи нахилив голову і пішов у бік парку. Ожогін ще деякий час постояв біля газети, вдаючи, ніби читає її. Потім поволі пішов додому. З-за рогу з'явився Грязнов.

— Акордеон знайдено, Андрюшо! — дивлячись у схвильоване обличчя друга, промовив Микита Родіонович і, посміхаючись, ляснув Грязнова по плечу. — Тепер почнемо грати…

Денис Макарович біг додому, майже не відчуваючи ніг. Давно так прискорено не билося серце, давно він не відчував такого припливу радості. Біля дверей будинку Денис Макарович зупинився, щоб віддихатись, надав обличчю звичайного зосередженого виразу і, глибоко зітхнувши, відчинив двері.

— Ну й погодка! — сказав він, скидаючи пальто і сідаючи на улюблене місце біля грубки. — В такий день тільки кістки гріти біля вогню.

Пелагія Стратонівна підкинула соняшникового лушпиння в грубку і, грюкнувши дверцятами, зачинила їх.

— Рано від холоду ховаєшся, ще зими немає.

— Нічого не вдієш, старість бере своє! Радий би не скаржитись, та не виходить. — Денис Макарович заходився розтирати коліна долонями рук.

— Не такий вже старий, як наговорюєш на себе.

— Старий, старий! — посміхаючись, заперечив Ізволін. — Як не кажи, а шостий десяток пішов — піввіку з рахунку скидай.

Пелагія Стратонівна слухала чоловіка і в його голосі відчувала хвилювання. Обличчя Дениса Макаровича світилося радістю, зморшки біля очей, завжди такі глибокі, здавалось, розгладилися, і на губах притаїлась ледве помітна посмішка. «Сам усе розповість», подумала вона, вдивляючись в обличчя чоловіка. Але Денис Макарович мовчав. Пелагія Стратонівна відвернулась і почала зосереджено дивитись на полум'я в грубці. Ізволін зрозумів настрій дружини.

— Ну, чого ти, Поленько? — Він устав і ніжно взяв дружину за плечі.

Пелагія Стратонівна подивилася на чоловіка, і їй раптом захотілося розповісти йому про те заповітне, про що думала багато днів сама, що хвилювало її материнське серце:

— Може, візьмемо Ігорка до себе, як сина? Так жаль хлопчика.

Денис Макарович давно помітив, як тягнеться дружина до Ігорка, як гаряче голубить його і по-материнському піклується про нього, йому й самому подобався кмітливий, спритний хлопчина. Але жити було важко. Ізволін ледве перебивався з дружиною, і хлопчику, звичайно, доведеться не солодко. Обережно пояснив це дружині.

— Розумію, — схвильовано відповіла вона, — сама знаю, але люблю його, як рідного…

Денис Макарович прихилив до себе сиву голову дружини, погладив:

— Я теж люблю його, але є й інша причина, Поленько…

— А яка?

— Василя шкода. Хороша він людина, звик до Ігорка, полюбив його. Візьмемо ми до себе хлопчика — залишиться Василь як без рук.

Пелагія Стратонівна замислилась. Чоловік сказав правду: вона забула про Василя. Дійсно, йому самому буде важко. Трудно навіть сказати, хто з них кому більше потрібен: Ігорьок Василю чи навпаки.

— То як же бути? — Пелагія Стратонівна нерішуче подивилася на чоловіка.

— А так і бути, Поленько: піклуватися треба і про того, і про іншого, а розлучати їх не слід. Нехай Ігорьок частіше у нас буває… Підбери йому що-небудь з Льоніної одежини — він зовсім обірвався, а зима вже під самим носом…

На комоді дзвінко цокав годинник. Денис Макарович підніс його до світла — стрілки показували без п'яти п'ять. Він вийшов на ґанок. На вулиці було ще досить людно, але Денис Макарович одразу помітив покупця акордеону, який наближався до будинку: «Не терпиться, мабуть. Раніше, ніж треба, прийшов». І, відчинивши зовнішні двері, він запросив гостя йти за ним.

В голові Дениса Макаровича ще ворушилися сумніви: «Можливо, не від Інокентія? Можливо, щось погане трапилось, а я, дурень, радію…».

На Ожогіна дивились уважні, трохи близькозорі голубі очі. Сиві обвислі вуса надавали обличчю Ізволіна м'якого виразу.

Микита Родіонович кинув погляд на Пелагію Стратонівну, яка стояла в дверях другої кімнати. Денис Макарович помітив це:

— Моя дружина. Говоріть вільно… Від кого ви?

— Від Інокентія Степановича…

— Рідний ви мій! — Денис Макарович кинувся цілувати зніяковілого і не менше, ніж він, схвильованого Ожогіна. — Рідний ви мій! Значить, живий Інокентій Степанович?

— Живий, здоровий і б'є фашистів.

— Тихше! Тихше! — Ізволін підійшов до дверей і потягнув на себе ручку. — У нас тихше треба говорити — сусіди не теє… — Він зробив рукою якийсь невиразний жест.

— Денисе! — докірливо сказала Пелагія Стратонівна. — Та ти роздягни, посади людину…

— Пелагія Стратонівна… Знайомтесь, — квапливо промовив Ізволін, стягуючи з плечей Ожогіна пальто.

Микита Родіонович вклонився і потиснув руку Пелагії Стратонівні.

— Сідайте… сідайте… — метушився Денис Макарович. — Їсти хочете?

— Ні, спасибі, ситий, — відповів Микита Родіонович, з цікавістю стежачи за господарем, якого так сполошив його прихід.

— Коли від Інокентія Степановича?

— П'ятнадцятого вересня.

…Ізволін слухав розповідь Ожогіна про бойове життя Кривов'яза і його партизанів, і перед ним поставав Інокентій Степанович таким, яким він бачив його останнього разу в тривожну червневу ніч. Обнявши на прощання друга, Кривов'яз тоді сказав: «Не занепадай духом, старий. Поборемося з фашистами. Я там, у лісі, ти — тут. Ще подивимося, хто кого! Прийде наш день — зустрінемось. Нехай Поленька тоді такі самі вареники приготує. Поїмо і згадаємо бойові дні».

Ожогін докладно пояснив, з яким завданням з'явилися він і його друг Грязнов у Юргенса. Розповів усе, не криючись, як і рекомендував зробити Кривов'яз.

… Почалося все з того, що партизани Кривов'яза одинадцятого вересня натрапили на двох людей, які йшли в місто. Їх допитали, і виявилось, що вони мають лист до якогось Юргенса. В листі говорилося таке:

Інакше кажучи, два брати-зрадники Зюкіни йшли на службу до німців, і їх характеризували як надійних людей. Партизани вирішили скористатися з цього випадку і послати до німців Ожогіна і Грязнова.

Денису Макаровичу сподобався план Кривов'яза.

— Але становище ваше небезпечне, — попередив він Микиту Родіоновича. — Тут потрібно мати і витримку, і кмітливість, вдень і вночі прислухатись і міркувати, що до чого…

Сутеніло.

— До речі, — згадав Ожогін, — як же бути з акордеоном? Адже він нам і справді потрібний.

Денис Макарович лукаво підморгнув і вийшов у другу кімнату.

Ожогін підійшов до вікна, його погляд зупинився на двох людях, що стояли біля сходів будинку. Один був горбатий, маленький на зріст, другий — вгодований, високий.

— Що це за люди? — спитав Ожогін.

— Де? — озвався Ізволін з другої кімнати.

— Біля вашого будинку.

Обережно наблизившись до вікна, Ізволін подивився на вулицю.

— Погані люди… Горбань — агент гестапо, а другий — мій сусід, теж зрадник. Приятелі. На їх совісті багато замучених радянських людей.

Горбань і сусід Ізволіна піднялися на ґанок. Коли їх кроки стихли в коридорі, Денис Макарович розкрив принесений футляр і вийняв акордеон.

— Ось вам і музика! — сказав він розсміявшись. — Ми теж не ликом шиті.

Микита Родіонович побачив красивий, білий з чорними клавішами інструмент.

— Фірма «Гонер», розмір три чверті, — продовжував Денис Макарович. — І баси не западають, зовсім новенькі, його привіз мені син з Риги у сороковому році.

— У вас є син?

— Цсс… — Денис Макарович приклав палець до губів і, озирнувшись, додав: — Є, є… Розповім як-небудь і про нього. Не все зразу.

Ожогін не наполягав. Відстебнувши ремінь, він почав оглядати акордеон. У цю мить двері відчинилися і в кімнату зайшов сусід, якого Микита Родіонович тільки що бачив у вікно в компанії горбаня.

— У вас, виявляється, гість? — промовив він і розвів руками

— Так, покупець.

Микита Родіонович поклав акордеон у футляр, встав і подав відвідувачеві руку.

— Тряскін, — відрекомендувався той.

— Ожогін.

Рука у Тряскіна була гаряча й липка.

— Я за тютюнцем, Денисе Макаровичу, — потираючи руки, заговорив він. — Позичте трохи. Гість завітав, а в мене весь вийшов.

Микита Родіонович вийняв портсигар, наповнений сигаретами, відкрив його і подав Тряскіну.

— Прошу.

— Матінко моя! — вигукнув Тряскін. — Справжні сигарети… Мені навіть незручно.

— Беріть, беріть, у мене є ще. І знаємо, де взяти.

— Дивіться! — розтягнувши червоне лице в посмішку, здивувався Тряскін. — Дуже вдячний… Приємне знайомство! — Він захопив з десяток сигарет. — Сподіваюся, ще побачимось… Спасибі.

Незграбно повернувшись, Тряскін вийшов.

— Ходімо в ту кімнату, — запропонував Ізволін, — поторгуємось за акордеон.

Увійшла Пелагія Стратонівна.

— Темно вже, — промовила вона. — Вікна завісити чи що?

— Завісь, завісь, — погодився Ізволін. — Доведеться при коптилці посидіти: в наш район світла не дають.

Пелагія Стратонівна принесла коптилку, зроблену з консервної банки, і запалила гніт. Коптилка світила тьмяно, непривітно: кімната відразу втратила свій затишок.

Денис Макарович заговорив про свого сусіда — Карпа Тряскіна. Він розповів, що коридор розділяє їх будинок на дві однакові двокімнатні квартири. Тряскін займає другу половину. Він столяр-червонодеревець. До приходу німців квартиру займала дружина райвоєнкома з того самого району, де до війни працював і жив Тряскін. Райвоєнком пішов у партизани, а дружину з дочкою залишив тут. Тряскін, з'явившись у місті, пронюхав про це, доніс, і в грудні сорок першого року матір і дочку арештували. Управа передала квартиру Тряскіну. У Тряскіна є дружина і дочка — перекладачка гестапо.

— Небезпечне сусідство… — похитав головою Ожогін.

— Аніскільки!

Ожогін здивовано підняв брови,

Денис Макарович ще раз підтвердив, що сусідство цілком безпечне. Після того, як Тряскін поселився в квартирі, зовсім припинилися візити німців та поліцаїв, і Ізволін почав жити спокійно. До знайомства з Тряскіним він ходив на реєстрацію в комендатуру щотижня, а тепер ходить раз на місяць. Тряскін ні в чому Ізволіна не підозрює.

— От друг Тряскіна — горбань — більш небезпечний. Він давно живе в місті, примічає кожну нову людину, стежить за нею, а результати повідомляє в гестапо. Він видав уже кількох чоловік.

— До речі, вам не здавалось, що за вашим будинком хтось стежить? — спитав раптом Денис Макарович.

Ожогін не звернув уваги на тон, яким було задане це питання, і не помітив лукавих вогників у примружених очах Дениса Макаровича.

— Хіба вже стежать? — у свою чергу спитав Микита Родіонович, вважаючи стеження, організоване Юргенсом, цілком природним і закономірним.

Денис Макарович розсміявся і поклав руку на плече гостя.

— Зважаючи на те, кого ви маєте на увазі, — сказав він. — Якщо німців, то не знаю; а якщо наших — то стежили, а тепер уже не будемо. Будинок, де вас поселили, — продовжував Денис Макарович, — нам добре відомий. Ми знаємо, що німецька військова розвідка використовує його під конспіративну квартиру. В ньому з часу окупації міста по два, по три місяці, іноді й довше мешкали різні особи, а ми за ними наглядали. Коли вас поселили, мені доповіли, що з'явилися нові квартиранти. Ясно?

… За розмовою просиділи години півтори. Коли Ожогін вийшов з будинку, на вулиці було вже темно. Промінь розвідувального прожектора накреслив на небі вогняну смугу, освітив на мить вулицю і погас. Микита Родіонович повісив через плече акордеон і пішов по затемненому місту.

Вечір проходив, як звичайно. Наближався час занять: подорожування по грязюці спочатку на квартиру Кібіца, а потім — Зорга. Микита Родіонович уже зібрав розкладені на столі деталі радіоприймача і хотів одягатись, але несподівано почув за вікном квапливі кроки. Кроки завмерли біля ґанку, і за мить почувся сильний грюкіт. Хтось немилосердно гатив кулаком у двері.

Друзі перезирнулись. У таку пізню годину, коли місто вже спало, поява гостей була несподіваною. Та й ніхто до них, крім Ігорка, ще ні разу не заходив.

Грюкіт ставав дедалі наполегливішим.

Запаливши від свічки маленький недогарок, Андрій пішов у передню.

— Хто? — спитав він голосно.

— Відчиніть! Рятуйте, якщо ви чесні люди… За мною погоня! — озвався благаючий голос з-за дверей.

Грязнов, не роздумуючи, повернув ключ, відкинув ланцюжок. На нього навалився маленький чоловік з блідим, закривавленим обличчям.

— Рятуйте… рятуйте!.. — несамовито хрипів він. — Я комуніст…

Ледве зробивши крок, чоловік упав навзнак, Андрій розгубився. Незнайомий лежав на підлозі і глухо стогнав.

На вулиці знову почулися поспішні кроки кількох людей.

Андрій швидко захлопнув двері і накинув ланцюжок.

— Микито Родіоновичу! — покликав він. — Ідіть швидше сюди!

Побачивши на підлозі в передній чоловіка, Микита Родіонович зупинився.

— Комуніст… просить врятувати… — сказав Грязнов.

Микита Родіонович узяв з рук Андрія недогарок свічки, нахилився над незнайомим і освітив його обличчя, йому пригадалося щось знайоме. Він десь уже бачив цю людину… А-а, та це ж той самий горбань, гестапівський агент, який стояв біля будинку Ізволіна! Гестапівський агент — і раптом комуніст! Зрадник, який загубив, за словами Дениса Макаровича, багато радянських людей, шукає порятунку?.. Ні, тут інше…

— Що будемо робити? — розгублено спитав Андрій. — Чого ми стоїмо?

Так, Андрій має рацію. Дійсно, стояти нічого. Андрій не знає, хто прийшов до них під виглядом комуніста. Микита Родіонович забув розповісти йому, що познайомився в Ізволіна з Тряскіним і бачив там горбаня.

— Бери, понесемо… — похмуро промовив Микита Родіонович і відчинив двері в кімнату.

Горбань не рухався.

— Він, здається, помер, — тихо сказав Андрій, коли горбаня внесли і поклали на підлогу в залі.

— Можливо, — погодився Ожогін. — Але так чи інакше, його треба сховати. А куди?

До зали вбігла перелякана хазяйка. Побачивши на підлозі закривавлену людину, вона скрикнула, перехрестилася і, затуливши обличчя руками, кинулася до своєї кімнати.

«Куди сховати? Куди?» думав Ожогін. Погляд зупинився на дивані. Микита Родіонович швидко підійшов і підняв пружинний матрац. Відкрився порожній просторий ящик.

— Вірно, тільки сюди, — промовив Грязнов, який ще не опам'ятався від хвилювання.

Горбаня опустили в ящик. Він не застогнав, не зітхнув. Поклали на місце матрац.

— А зараз я придумаю, як нам краще сховати його, — голосно сказав Ожогін.

Він підійшов до вішалки, одягнув пальто, надів шапку і пальцем поманив до себе Грязнова. Біля самих дверей сказав Андрію:

— Це зрадник, агент гестапо. Докладно розповім потім. Зараз не можна гаяти жодної хвилини. Юргенс хоче перевірити нас — я постараюсь залишити його в дурнях.

Він відчинив зовнішні двері і майже бігом кинувся в бік кінотеатру. Там, біля каси, висів телефон для загального користування, а саме він і потрібний був Ожогіну.

В голові юрмилися неспокійні думки. Юргенс у ньому і в Андрії невпевнений. Це вже погано. Буде ще гірше, якщо Ожогін не встигне здійснити те, що задумав, перш ніж до них з'являться люди Юргенса. Що вони з'являться, в цьому у нього немає сумнівів. Питання — коли?

Ось і кінотеатр. Ожогін пробіг відстань у три квартали так швидко, що сам здивувався. Набираючи номер, Микита Родіонович бажав тільки одного — застати Юргенса.

— Є надзвичайно термінова справа! — задихаючись від швидкої ходи, випалив Ожогін, як тільки в трубці почувся голос Юргенса.

— Що таке? Кажіть.

— Не можу… Необхідне ваше втручання.

— Гм… Ну, і чого ж ви хочете?

— Щоб ви негайно приїхали до кіно, я вас тут чекатиму… Ви чуєте мене?

— Чую… чую… Надзвичайна, кажете?

— Так-так…

— Зараз приїду.

Микита Родіонович полегшено зітхнув, витер вологе обличчя, закурив.

Із залу для глядачів долинали звуки музики, голоси. Ожогін подивився на годинник. Прикинув, що раніше, ніж за п'ять-сім хвилин, Юргенс, при всій його оперативності, не прибуде. Значить, сигарету можна викурити тут, у вестибюлі. Юргенс, напевно, вже здогадався, що провокація зірвалася. Можливо, радий цьому; можливо, незадоволений. Судячи з його голосу, він не чекав дзвінка. Але ж провокація могла б досягти мети, якби він, Микита Родіонович, не побачив горбаня раніше і не пізнав його тепер.

Коли Ожогін вийшов з кінотеатру, на протилежному боці вулиці зупинився автомобіль. За рулем сидів Юргенс.

— Що трапилось? — спитав він Ожогіна, який підбіг.

Микита Родіонович коротко доповів про подію.

Юргенс мовчав. Важко було сказати, яке враження справило на. нього повідомлення Ожогіна, бо обличчя шефа ховала темрява. Після довгої паузи Юргенс знову спитав:

— Він сам сказав, що комуніст?

— Так, сам.

— Ви його раніше не зустрічали?

— Ніколи.

— Сідайте…

А в цей час перед Грязновим стояли два гестапівці і перекладач. Вони з'явилися в будинок у ту мить, коли Ожогін, стоячи біля машини, доповідав Юргенсу про подію. І зараз Андрій не знав, на що зважитись. Поспішаючи, Микита Родіонович не встиг сказати, що треба робити Грязнову.

— У вашому будинку сховався комуніст, — сказав перекладач.

Грязнов знизав плечима і зобразив на обличчі подив, його не було вдома. Він тільки що прийшов і взагалі не розуміє, про кого йде мова. Якщо про його друга, якого зараз немає, то він не комуніст. Якщо про нього, Грязнова, то він теж не комуніст.

— Брешеш! Де сховав? — заверещав один із гестапівців.

Грязнов знову знизав плечима, йому незрозуміло, чого від нього хочуть. Ні про якого комуніста він не має найменшої уяви. Пани, мабуть, помилились, потрапили не на ту адресу.

— Мовчати!.. Собака! Паршивець! — Гестапівець замахнувся автоматом, але не вдарив. — Шукати… Верх… низ… шукати…

Перекладач і другий гестапівець, мигаючи кишеньковими ліхтариками, почали нишпорити по всьому будинку, а коли повернулися до зали, там уже стояли Юргенс і Ожогін.

На Юргенсі була важка формена шинель. Гестапівці виструнчились, завмерли в нерухомих позах.

— Де? — коротко кинув Юргенс, не виймаючи рук з кишень.

Ожогін подивився на Грязнова і кивнув головою вбік. Андрій швидко підняв матрац, і з ящика, стогнучи, виліз горбань.

— Ви хто? — спитав його Юргенс чистою російською мовою.

— Я комуніст… утік з тюрми… Хотів врятуватись, а вони… вони… — він по черзі подивився на Ожогіна і Грязнова.

Обличчя Юргенса скривила гидлива гримаса.

— Заберіть цю погань! — наказав він гестапівцям і, потиснувши руки Ожогіну і Грязнову, вийшов.

Слідом за ним гестапівці вивели під руки збентеженого горбаня.

… Юргенс їхав додому і сердячись, і торжествуючи одночасно. Він був абсолютно певний, що провокацію організував начальник відділення гестапо Гунке. Якого біса цей Гунке лізе до людей Юргенса! йому нічого совати носа у справи військової розвідки. Розберуться і без нього. Він хоче довести, що він розумник, а інші дурні, хоче скомпрометувати Юргенса, підкласти йому свиню, донести кому слід, що агентура Юргенса не перевірена і здатна на зраду. Юргенс злісно покусував губи. Хотілося з'явитися зараз до Гунке і змазати його по морді. Ні, Юргенс не тримає біля себе таку шантрапу, як цей горбань. І нічого він, Гунке, розумнішого не придумав, як підіслати під виглядом комуніста такого ідіота! З тюрми втік… Дурень, дурень! Та хто із здравомислячих людей повірить, що з німецької тюрми можна втекти? Де це бачено? Ну, тепер уже горбаню це так не минеться! Гунке з нього три шкури здере.

Повернувшись додому, Юргенс вирішив було подзвонити Гунке по телефону і «поздоровити його». Але потім роздумав: нехай він дізнається про провал від своїх співробітників.

Юргенс прийняв і друге рішення: Ожогіну і Грязнову сказати, що вони дійсно спіймали комуніста. Навіщо їм знати, що між гестапо і військовою розвідкою іде гризня?..

… Перед самим сном Андрій поліз у свій чемодан — дістати чисту хустинку і, відкривши кришку, тихо свиснув: на білизні лежала жіноча шпилька. Як вона могла опинитися тут?

Він узяв шпильку, покрутив і подав Ожогіну, який лежав у постелі.

— Що це? — здивувався той.

— По-моєму, шпилька.

— А як вона до тебе потрапила?

Грязнов розповів.

— Добре, — сказав Ожогін. — Лягай і гаси світло. А шпильку, мабуть, загубив той, хто цікавився твоїм чемоданом.

На цьому інцидент із шпилькою був вичерпаний.

Через кілька днів ранком Микита Родіонович відкрив свій чемодан і помітив, що речі в ньому лежать не так, як він їх укладав.

— Ти до мене в чемодан не лазив? — спитав він Грязнова.

— Це навіщо?

— Гм… цікаво… Адже він був закритий на замок.

Чемоданами друзів забезпечив Юргенс. Запасні ключі від замків він, мабуть, залишив у себе, і тепер, з відома Юргенса, хтось перевіряє, чи немає в їх чемоданах чого-небудь підозрілого.

— Ось що, Андрюшо, — звернувся Микита Родіонович до Грязнова, — полізь у грубку і нашкреби трохи сажі.

Грязнов підняв брови.

— Так-так, — підтвердив Микита Родіонович, — небагато, з чайну ложку, а для чого — побачиш.

Дивуючись, Андрій, проте, виконав прохання друга. Микита Родіонович зверху на речі поклав чорну сатинову сорочку, посипав її сажею, зачинив і замкнув чемодан.

— Зрозумів? — підморгнув він Грязнову.

Той розсміявся.

На густий віковий ліс спустилася ніч. Глухо, неспокійно шуміли дерева. По небу, яке стало темнішим від землі, блукали спалахи, тривожні бліки. Моторошно. Тяжко. Морок настільки густий, що, здається, наче щось важке давить на груди…

Подолавши хащі, Сашурка вийшов на шосе, зупинився і важко перевів подих. Якусь хвилину він вдивлявся у проріз дороги, що виднівся між деревами, вслухався в тишу, потім рушив далі. Пройшовши з кілометр по шосейній дорозі і не зустрівши ні душі, Сашурка зійшов на ґрунтовий шлях, що пересікав дорогу.

Четвертий день брів він лісом; змучений важкою дорогою, ледве пересував ноги. Все було б добре, якби не трапилася напередодні ввечері біда: обходячи болото, Сашурка в темряві потрапив у трясовину і ледве-ледве вибрався. Сам виліз, а торбину з харчами загубив.

Цілу добу він не їв. Голод давався взнаки — Сашурка відчував нудоту, яка дедалі посилювалась.

Ґрунтовий шлях вивів до галявини, а потім до зимника[2], зовсім зарослого зів'ялою травою. Незабаром довелося залишити і його. Сашурка звернув на ледве помітну звивисту стежку. Часто вона губилася, і він змушений був нахилятись і відшукувати її трохи не на дотик. Стежка привела до невеликого озера. На його темній поверхні відбивалися поодинокі зірки. Озеро наглухо відгородилося від лісу чорною осокою. Чувся гомін птахів, які готувалися до перельоту.

Побачивши обважнілу від червоних грон горобину, Сашурка підійшов до неї і, зриваючи ягоди, почав класти їх у рот цілими пригорщами. В роті стало гірко й терпко. Сашурка опустився на землю. Потім, долаючи втому, встав і зробив кілька кроків. Перед очима попливли різнокольорові кола. Він простягнув руку до тоненької надламаної сосни і сперся на неї. Стало трохи легше.

«Треба йти, треба йти…» Шлях перегородила гадюка, яка переповзала дорогу. Сашурка здригнувся і, не рухаючись, почав стежити, як змія квапливими судорожними рухами заповзає в кущі.

Сашурка пересік ярок і спустився до джерела, що дзюркотіло на дні. Пити не хотілось — мучив голод. Ягоди майже не допомогли, але треба було чимсь наповнити шлунок, який стискався від колік. Зробивши кілька жадібних ковтків холодної води, Сашурка встав і подивився на руки. Вони були вкриті грязюкою, закривавлені. Він помив їх у прозорій воді, витер об траву.

Сашурка пройшов ще трохи і зупинився перед великим болотом, вистеленим килимом водяних лілій. Потім вийняв з-за пазухи шматок карти-п'ятиверстки і подивився на неї. Болото повинно було залишитись осторонь, а він наблизився до нього впритул. Тут загибель. Варто лише зробити крок вперед — і неминуча смерть.

«Ну й глушина!».

Відійшовши вбік, Сашурка потоптався на місці, потім ліг на вологу траву і скрутився в клубочок.

Стомлене, ослабле тіло вимагало відпочинку, і Сашурка швидко заснув. Його збудив передранковий холод. Сашурка встав і знову пішов лісом. Ранкові тіні вкривали стежку. Вся вона була густо встелена опалими сосновими голками. Роса краплинками іскрилася на поодиноких осінніх листях. Сашурка глибоко вдихав холодне повітря, наповнене терпким ароматом хвої. Ось і велика галявина, помічена на карті. Але позначеного поруч із нею маленького сільця немає: від нього лишились тільки поодинокі комини. Село спалили гітлерівці. Не зупиняючись на пожарищі, Сашурка знову заглибився в ліс, відшукав стежку, що губилася, і пішов швидше, хоча обважнілі, наче налиті свинцем, ноги не хотіли слухатись.

Стежка привела до протоку. В темно-зеленій воді билися риби. Сашурка нахилився над водою і почав стежити за грою риб. Вони вилися біля берега, ледве помітні для очей. Сашурці здалося, що він зможе зловити одну з них руками. Націлившись, він занурив пальці у воду і з жалем зітхнув: риби зникли. Повторивши спробу кілька разів, Сашурка встав, безнадійно махнув рукою і попрямував далі.

Він ступнув на хиткий місток, невідомо ким і коли перекинутий через протік. Прогнилі жердинки під його вагою ладні були зламатися. Тепер стало видно, де протік з'єднується з болотом.

Болото було безтурботно спокійне. Не хотілося вірити, що під його принадним бархатистим покривалом ховаються страшні ями.

Сашурка обережно ступнув ногою на край болота. Грунт заколихався, наче живий.

«Навколо ліс, всередині — болото, а в болоті — біс», майнула в голові стара лісова приказка.

Сашурка зовсім знесилився. Боролися два протилежні бажання: іти в обхід болота — і лягти, лягти хоч на п'ять-десять хвилин…

Ліс, болота, протоки, озера, галявини з великими лисинами, золотаві березові гайки, знову ліс, ліс і ліс…

Іти швидше, якомога швидше, щоб випередити зрадника Зюкіна, який втік, і раніше за нього з'явитися в місті! Сашурка ішов уже нерівною, важкою ходою і вперто твердив одне:

— Вперед… вперед…

Раптом нестерпний біль різонув шлунок. Сашурка скривився, застогнав і, впавши на коліна, уткнувся головою в землю. Мозок заволокло туманом, думки сплуталися в хаотичному клубку. Хотілося плакати, кричати. Він відчував, що знесилюється і перестає розуміти навколишнє.

Сашурка простягнув уперед руки, щоб ухопитись за яку-небудь річ, але зустрів порожнечу. Здалося, що він падає в безодню. І він втратив свідомість…

А Ожогін і Грязнов у цей час сиділи в гостях у Ізволіна.

Пелагія Стратонівна розливала чай. На столі з'явилися мед і маленькі пшеничні булочки. Микита Родіонович одержав три кілограми борошна за виготовлення вивіски. Грязнов заробив уроками музики глечик меду. Все це вони принесли Ізволіним і передали Пелагії Стратонівні.

Коли вона вийшла в другу кімнату, Денис Макарович сів трохи ближче до Ожогіна.

— Потрібна ваша допомога в одній справі, — сказав він.

Друзі дізналися, що в місті перебуває на нелегальному становищі син Дениса Макаровича — Леонід, надісланий з Великої землі для налагодження зв'язку з підпіллям. Леонід спустився на парашуті з рацією місяців зо три тому і щасливо пробрався до міста. Друзі сховали його, але при приземленні був пошкоджений передавач, і зараз працює тільки приймач.

— Юргенс навчає вас радіосправі, — додав Денис Макарович. — Може, подивитесь рацію і виручите нас з біди? Льоня довго сам копирсався, але налагодити передавач не зміг. Допомагав йому ще один хлопець — і теж марно.

— Спробуємо. Обов'язково спробуємо, — пообіцяв Микита Родіонович.

— Тільки про одне прошу, — попередив Денис Макарович: — При Пелагії Стратонівні про Леоніда ні слова. Вона не знає, що він тут. А дізнається, — захоче побачитись, хвилюватися почне… Взагалі, ви мене розумієте.

— Тряскін сина вашого знав? — поцікавився Андрій.

— Не міг він його знати. До війни Тряскін тут не жив. Адже я говорив якось про це Микиті Родіоновичу…

Друзі зібралися вже іти, як раптом двері відчинилися і в кімнату зайшов Тряскін. Він був напідпитку і не зовсім упевнено тримався на ногах.

— Ось де ви замаскувалися! — засміявся він, подаючи руку Ожогіну і водночас розглядаючи Грязнова. — А цього молодого чоловіка я не знаю…

— Це мій друг, — відрекомендував Андрія Микита Родіонович.

— Грязнов, — назвав себе Андрій.

— Дуже радий, дуже радий! — Тряскін поздоровкався з Грязновим і звернувся до Ізволіна: — Прошу всіх до мене… на обід… Твої гості — мої гості.

Ожогін і Грязнов, посилаючись на відсутність вільного часу, спробували відмовитись від запрошення, але Тряскін не захотів слухати ніяких пояснень. Він, мовляв, людина проста, сам не соромиться і всім так радить.

Друзі завагалися. Із скрутного становища їх вивів Ізволін. Він пообіцяв зайти до Тряскіна через кілька хвилин і привести з собою своїх гостей.

— Ну, дивись, Денисе Макаровичу! — Тряскін посварився пальцем. — Строку тобі десять хвилин. — І вийшов.

— З вовками жити — по-вовчому вити, — тихо промовив Ізволін. — Відносин псувати не слід. Ходімо посидимо.

Доводи Дениса Макаровича були слушними: відмовлятись від дружби з Тряскіним не варто було — мало що могло трапитись попереду!

У квартирі Тряскіна грав патефон. На великому столі, застеленому білою скатертю, стояли спиртні напої, закуска.

Крім самого Тряскіна, в кімнаті було ще четверо: його дружина Мотрона Силантіївна, дочка Варвара Карпівна, подруга дочки і, нарешті, на подив Ожогіна і Грязнова, — горбань, той самий горбань, який з'явився на квартиру друзів під виглядом комуніста. Друзі не подали виду, що пізнали його.

Мотрона Силантіївна запросила всіх до столу.

Варвара Карпівна, окинувши поглядом Ожогіна і Грязнова, заявила, що Микита Родіонович сидітиме поруч з нею, а Грязнов — з її подругою.

Мотрона Силантіївна розмістила своє величезне тіло на стільці і шумно зітхнула.

— Ну, чого очі вирячив? — звернулася вона до чоловіка. — Частуй гостей!

Тряскін заметушився — потягнувся до горілки, зачепив чарку, та вдарилася об тарілку і розбилася. Тряскін розгубився і винувато подивився на грізну дружину.

Мотрона Силантіївна витримала невелику паузу, начебто збираючись з силами, і випалила спересердя:

— Руки тобі повикручувати, незграбі, треба! Чим ти дивишся тільки! Та скло хоч прибери…

— Чи не можна трохи ввічливіше? — не втрималась Варвара Карпівна. Їй не хотілося, щоб нові знайомі одразу визначили звичаї цього дому.

— А твоє діло — сторона! — огризнулася мати. — Теж, лялька!

Горбань, який, видно, звик до подібних сцен, голосно сказав:

— Тільки без сварок… тільки без скандалів.

— А тут ніхто і не скандалить! — відрізала Мотрона Силантіївна… — Розливай краще горілку.

— Горілка — найстрашніше зло, — почав горбань, беручи пляшку, — страшнішого немає нічого. Із знайомством! — проголосив він, звертаючись до гостей і піднімаючи чарку.

Мотрона Силантіївна вміло перехилила чарку, крякнула по-чоловічому, розсміялася:

— Отак краще! — і почала їсти.

Горбань говорив голосно.

З того, що він часто вживав вирази, подібні до: «це віднесемо у дебет», «сальдо сюди, з ним потім розберемось», «одержуйте по акредитиву», «підіб'ємо баланс», — можна було судити, що за професією він бухгалтер чи економіст.

— Ну як, розібрав, що пив? — спитав горбань Тряскіна після чергової чарки.

Той заперечливо похитав головою.

— А вона тебе розібрала? — зайшовся горбань булькаючим смішком.

— Розібрала, — скрушно відповів Тряскін.

Мотрона Силантіївна заколихалася і розкотисто зареготала. Від випитої горілки вона розчервонілася і стала наче ще товстішою. Взявши зі столу порожній графин, Тряскіна вийшла в сусідню кімнату. Звідти залунали звуки вальса. Це Мотрона Силантіївна завела патефон. З'явившись у дверях, вона вигукнула, ляснувши в долоні:

— Ану, гості, танцювати!

— Ходімо? — запросила Варвара Карпівна Микиту Родіоновича, підвівшись з стільця.

— Не танцюю.

— Зовсім?

— Зовсім.

— Шкода! Ну, нічого, — заспокоїла вона Ожогіна, — з часом я вас навчу. Пристойний мужчина обов'язково повинен танцювати.

— А вас, Варваро Карпівно, — в'їдливо сказав горбань, — вивчив танцювати обер-лейтенант Роде? Га?

— Хто такий Роде? — зацікавився Микита Родіонович.

— А ви його не знаєте?

Ожогін заперечливо похитав головою. Варвара Карпівна пояснила:

— Роде — слідчий гестапо, який користується великою прихильністю самого начальника гестапо Гунке. Гунке — чудова людина, а от Роде… Роде — це…

Сп'янілий горбань раптом розреготався і посварився пальцем на Ожогіна.

— Ви думаєте, я вас не пізнав? І вас теж. — Він кивнув у бік Грязнова. — Обох пізнав, як тільки ви зайшли… Панове! — звернувся він до всіх. — Ці джентльмени видали мене. Так! Буквально-таки видали і віддали з рук у руки гестапівцям. (Усі з подивом і цікавістю подивилися на Ожогіна та Грязнова). Своя своїх не познаша, як говорить давнє слов'янське прислів'я. А ви, звичайно, здивувалися, зустрівши мене тут? Гадали, що я і справді комуніст?

— Я і не підозрював, що це ви, — знайшовся Ожогін.

— І я б ніколи не подумав, — додав Грязнов, який зрозумів тактику друга.

— Це можливо. Мені тоді так обробили фізіономію, що, глянувши у дзеркало, я сам перелякався. Але я вас запам'ятав.

— У чім справа? Що трапилось? — залунали голоси.

Горбань сумлінно розповів про все, що трапилось.

— Молодці! — схвально сказав Ізволін, і всі погодилися з ним.

— Нічого не розумію, хоч убийте! — сказала Мотрона Силантіївна.

Горбань махнув рукою і, скориставшись з того, що Варвара Карпівна вийшла з кімнати, підсів до Ожогіна.

— Все-таки здорово вийшло! — Він дістав портсигар, закурив і поклав його на стіл. — Не спохватись ви вчасно і не притягни цього Юргенса, — не викрутилися б у Гунке. Їй-богу! Він не любить Юргенса, а той — його. Вони на ножах. І Юргенс вас не відбив би. Ні-ні, вже повірте мені… — Горбань притиснув руку до грудей, закивав головою і перейшов на шепіт: — Вам я можу дещо сказати — я тепер розумію, хто ви, але тільки нікому про це ні слова. Варвара Карпівна просто боїться обер-лейтенанта Роде. Дуже боїться. А Роде — це сила. Роде тримає її при собі як перекладачку, крім того, залицяється до неї, ну, а їй це не зовсім, бачите, приємно, тому що Роде дуже страшний…

— Карпе! — пролунав раптом різкий голос Мотрони Силантіївни.

Сп'янілий Тряскін спав, поклавши голову на стіл.

Гості, не прощаючись, потяглися до дверей. Варвара Карпівна встигла сказати Ожогіну, що скоро будуть її іменини і що Ожогін повинен прийти обов'язково.

Попрощавшись у коридорі з Денисом Макаровичем, друзі вийшли на вулицю. Зразу стало легше, наче з серця звалилося щось важке і брудне.

Треба було вирішити, чи повідомляти про зустріч з горбанем Юргенса, чи ні. Ожогін і Грязнов прийшли до висновку, що гестапівського донощика слід добре провчити.

За годину до занять Ожогін подзвонив по телефону Юргенсу і доповів, що є необхідність бачити його особисто. Юргенс дозволив зайти.

— Знову надзвичайна подія? — зустрів він питанням Микиту Родіоновича.

— Продовження надзвичайної події… — відповів Ожогін.

— Друга серія? — вже не приховуючи іронії в голосі, спитав Юргенс.

— Щось подібне до цього.

— Слухаю. Викладайте.

— Комуніст, який з'явився в нашому будинку і був заарештований за вашим наказом як небезпечний злочинець, зараз на волі…

— Що-о?! — заревів Юргенс, і кров прилила до його обличчя. — Де ви могли бачити його?

Ожогін розповів, що зустріч з горбанем сталася зовсім випадково, у знайомого їм столяра міської управи Тряскіна. З'ясувалося, що горбань не комуніст, а співробітник якогось Гунке, за завданням якого і діяв.

— Ідіоти! — буркнув Юргенс.

Ожогін додав, що про свій зв'язок з гестапо горбань розказував у присутності Тряскіна, його дружини, дочки і подруги дочки. Ожогіна і Грязнова горбань тепер вважає своїми, і немає ніякої гарантії, що він не буде ляпати про них язиком де не слід. Ожогін і Грязнов не можуть бути певними в тому, що зможуть при таких обставинах зберегти в таємниці свої відносини з Юргенсом.

— Ясно! Досить! — перервав Юргенс Микиту Родіоновича.

— Ми вважаємо, що зробили правильно, вирішивши відразу доповісти про це вам… — знову почав Ожогін.

— І надалі робіть так само, — схвалив Юргенс. — До речі, чи не знаєте ви хоча б прізвища цього мерзотника?

— На жаль, не поцікавились.

Коли Ожогін хотів уже залишити Юргенса, той спитав:

— Акордеон знайшли?

— Так.

— Дуже добре. Я бачив мимохідь вашу об'яву, але не дуже вірив у її успіх. А в кого купили?

— У сусіда Тряскіна.

— У цього Тряскіна ви зустріли мерзотника горбаня?

— Цілком вірно.

Зранку несподівано запорошив дрібний сніжок. Він лягав рівним тоненьким покривалом на брудний, засипаний бурим листям брук, на дахи будинків. Місто стало невпізнанним: воно наче помолоділо, дуже змінилося.

Дивлячись крізь вікно на вулицю, Грязнов радісно потирав руки. Ось вона, довгождана зима! Несподівано у вікні показалася знайома постать Ізволіна, і хлопчачий запал у Андрія відразу зник. Він прожогом вискочив на ґанок.

— До нас, Денисе Макаровичу?

— А то куди ще! — відповів, посміхаючись, Ізволін. — Звичайно, до вас.

Андрій допоміг йому обтрусити з шапки і пальта сніг і роздягнутись.

Прихід Ізволіна викликав подив. Денис Макарович ще жодного разу не був у них — боявся, що це може викликати підозру.

— Надумав подивитись, як мій акордеон тут поживає, — жартівливо пояснив свій прихід Ізволін. — Ану, покажіть.

— У добрих господарів йому не сумно, — відповів Грязнов і вийняв акордеон з футляра.

— Бачу, бачу — не скаржиться, — продовжував Денис Макарович, любовно оглядаючи інструмент. — Славна річ. Що не кажи, славна. Бережіть її, хлопці… — Він озирнувся на двері, що вели до сусідньої кімнати.

— Не турбуйтеся, Денисе Макаровичу, — перехопив його погляд Ожогін: — хазяйка виїхала з дозволу Юргенса на село і повернеться через тиждень, не раніше.

— Якби вона була дома, — посміхнувся Денис Макарович, то я б і не прийшов до вас. Зрозуміло?

Розташувалися в їдальні за круглим столом.

— Є справа, і справа невідкладна, — трохи помовчавши, заговорив Денис Макарович.

Ожогін ствердно кивнув головою.

— Нашу підпільну організацію цікавить будинок, в якому живе і працює Юргенс. Треба дізнатися: і хто відвідує Юргенса, і про що розмовляє Юргенс із своїми людьми, і які готує плани. Завдання не з легких, що й казати, але виконати його треба будь-що.

Денис Макарович виклав свій план. Він був простий, але сміливий.

У справу, крім Ожогіна і Грязнова, вводилося ще три товариші. За всіх можна було ручатися головою.

Наступного дня у приміщення міської управи зайшли три зовсім різні за зовнішнім виглядом і одягом чоловіки. Вони мовчки піднялися по сходах на другий поверх, пройшли довгим коридором у самий кінець, де була прийомна бургомістра, і приєдналися до групи відвідувачів, що чекали прийому.

Найстарший з прибулих, він же найменший на зріст, був одягнутий у чумарку, перешиту з угорської шинелі. На голові у нього була хутряна шапка, на ногах — валянки. Обличчя відвідувача було насуплене. Сумними очима дивився він собі під ноги і, здавалося, щось наполегливо обмірковував.

Наймолодший і найвищий, у засмальцьованій тужурці поверх шерстяного светра і таких же засмальцьованих спортивних штанях, заправлених у чоботи, був страшенно худий. Здавалося, він тільки-но піднявся з ліжка після довгої, виснажливої хвороби. Великі очі неприродно яскраво блищали.

Він примітив останнього з тих, що сиділи на довгій лаві в чеканні прийому, і уважно стежив, щоб ніхто не пройшов поза чергою.

На третьому відвідувачі було дуже потерте шкіряне пальто, на ногах — нові хромові чоботи. Фетровий, синього кольору капелюх насунутий на самі вуха. Добродушний на вигляд, він з цікавістю розглядав присутніх, і здавалося, що його обличчя ось-ось без усякої причини розпливеться в посмішці.

Бургомістр, видно, поспішав, — ніхто в його кабінеті не затримувався довше двох-трьох хвилин. Ось вийшла звідти, схлипуючи і тримаючи хусточку біля очей, літня жінка, і троє відвідувачів квапливо зайшли до кабінету.

— Чому одразу всі? — суворо спитав бургомістр.

Він сидів за величезним столом, відкинувшись на високу спинку крісла. Тонкий, зовсім прямий проділ ділив його голову на дві рівні частини. Сіро-зелені примружені очі дивилися на відвідувачів прямо, не кліпаючи.

— Ми всі в одній справі, — відповів найвищий, бгаючи в руках волохату заячу шапку.

— Так, слухаю… — сіро-зелені очі стали зовсім маленькими.

— Уклінно просимо, пане бургомістре, вашого дозволу здати нам в оренду підвал під згорілим будинком по Садовій, номер сорок два. Ось… — І високий подав аркуш паперу.

— Це… — бургомістр заплющив одне око і подивився на стелю, щось пригадуючи. — Це з приводу пекарні?

— Цілком вірно. Пекарню хочемо заснувати, немовби як компаньйони…

— А справитесь? — бургомістр узяв подану заяву і, віддаливши її від себе на відстань витягнутої руки, почав читати.

Відвідувачі мовчали.

— Справитесь? — повторив бургомістр.

— Нас троє, а потім, можливо, ще будуть.

— Хто з вас Тризна?

— Я, — відгукнувся високий.

— Пекар за професією?

— Так. Шість років на хлібозаводі працював.

— А я Курдюмов. — Старик у чумарці вийшов наперед. — Ви знаєте мене?

— Звідки мені вас знати! — гидливо скривився бургомістр. — Тут ось говориться, що ви раніше на Кавказі кондитерську тримали.

— Вірно, вірно, тримав, і зараз не погано було б…

— Добре! — різко перервав бургомістр. — Третій! Ви — Швидков?

— Так, я.

— Заповзятливі люди нам потрібні. Якщо ви збудуєте пекарню і добру піч, ми вас підтримаємо. — Він розгонистим почерком наклав резолюцію і встав. — Ідіть!

Юргенс підійшов до вікна, розсунув завіски і уважно подивився на протилежний бік вулиці. Там стояв кістяк двоповерхового, колись красивого цегляного будинку, знищеного вогнем. Дах, перекриття — все згоріло. Збереглися тільки емалева дощечка з написом: «Садова, 42», і залізобетонний фундамент, який відділяв підвальне приміщення від першого поверху.

Ось уже який день підряд біля будинку і на подвір'ї метушились якісь люди. Завозили цеглу, глину, дошки, акуратні березові й дубові поліна…

Юргенс постояв біля вікна кілька хвилин, знизав плечима і, підійшовши до телефону, набрав номер.

— Едуард?

— Так.

— Це я, Юргенс.

— Слухаю.

— Що за будівництво починається навпроти мого будинку?

— Навпроти твого? на Садовій?

— Так-так, на Садовій, сорок два.

— Звичайне будівництво. Можеш не хвилюватись.

— А все ж таки?

— Пекарню будуватимуть у підвалі.

— Це справа далекого майбутнього?

— Мабуть, ні. Тут приватна ініціатива.

— Будівники підозрінь не викликають?

— З якого боку?

— Так… взагалі…

— Немовби, ні.

— Ну, от і все.

— Будь ласка.

Юргенс поклав трубку і знову підійшов до вікна. Високий хлопець у брудному піджаку і спортивних штанях розвантажував підводу. Він швидко скидав цеглу, покриту засохлим вапняковим розчином. В одному з чорних проваль підвального вікна з'явився шматок дахового заліза з маленьким круглим отвором. Через хвилину

З нього вилізла бляшана труба. Друге вікно закрили зсередини фанерою. Високий хлопець розвантажив підводу, сів на передок і, смикнувши віжками, виїхав з двору.

В будинку під номером сорок два по Садовій вулиці кипіла робота. У підвалі невтомно працювали три чоловіка. День тут починався вдосвіта і закінчувався пізно вночі. Старик Курдюмов уже склав піч, залишалося лише вивести комин. Було готове й корито для тіста. Невистачало тільки стелажів, столів, форм. Підлогу прибрали, підмели. Навісили троє дверей з міцними замками. На стелі закріпили дві «летючі миші», які освітлювали невеликий підвал.

Сьогодні майбутні пекарі зібралися раніше, ніж звичайно. Тризна закрив зсередини двері і сказав:

— Ну, пішли!

Він узяв ліхтар і попрямував у дальній куток підвалу

За ним рушили Курдюмов і Швидков, несучи маленькі ломики і саперні лопати.

Дерев'яні підйомні двері були добре замасковані землею і різним сміттям. Тризна обережно зняв вершковий шар землі і підняв їх за кільце.

Дихнуло сирістю і холодом. Тризна сміливо опустився в отвір і, ставши міцно на ноги, сказав, щоб дали ліхтар. За ним поліз Швидков. Курдюмов залишився зверху. В його обов'язок входило охороняти вхід. При найменшому натяку на небезпеку він повинен був опустити двері і засипати їх землею.

Тунель мав у висоту не більше метра, а в ширину ледве досягав п'ятдесяти сантиметрів. Лише у двох місцях — в середині і в кінці — він розширювався і давав людині можливість сісти, а якщо треба, то й стати на весь зріст. Звідси в різні боки йшли три лази.

Вчора вночі тут довелося багато попрацювати. Тризна і Швидков старанно розчистили тунель у тому місці, де він проходив через міцний кам'яний фундамент будинку Юргенса. Прохід треба було прорити безшумно, щоб звуки не дійшли до жильців будинку, і друзі, збиваючи руки до крові, годинами видирали сковані цементом шматки бутового каменю, перш ніж добралися до невеликого підпілля будинку.

… Тризна і Швидков проповзли у самий кінець тунелю, де він, розширюючись, збільшувався, і завмерли. Над головою було чути кроки, окремі слова і шум від пересування стільця.

На обличчі у Швидкова з'явилася посмішка: чутність добра, роботу можна вважати закінченою.

Почекавши кілька хвилин, вони рушили назад і знову повзком пройшли весь шлях, що привів їх у підвал пекарні.

Підкоп був готовий. Завдання підпільної організації — виконане.

Юргенс сидів у своєму кабінеті, проглядаючи газети і роблячи помітки на аркуші паперу. Зрідка він позирав на годинник, виявляючи видиме нетерпіння. Юргенс чекав свояка — підполковника Ашингера. Ашингер завтра має виїхати на фронт і перед від'їздом хотів переговорити з ним. Час умовленої зустрічі минув, а підполковника все ще не було. Це дратувало пунктуального Юргенса.

Нарешті в передній пролунав мелодійний дзвінок, і ввійшов Ашингер. Він мовчки потиснув руку Юргенса і опустився в крісло.

— У тебе багато роботи? — спитав Ашингер, поглядаючи на кипу газет, що лежала посеред столу.

Юргенс відірвався від читання і кинув олівець.

— Ні, сьогодні небагато. Між іншим, в англійському щотижневику є цікава стаття: «Німеччина у 1950 році». Якийсь Стронг висловлює цікаву думку про необхідність збереження Німеччини для утворення рівноваги між Сходом і Заходом.

Ашингер підняв брови.

— Бар'єр? Не нове і не цікаве. Наша мета…

Юргенс іронічно посміхнувся.

— Наша мета — це не мета сорок першого року…

Ашингер встав з крісла і заходив по кімнаті. Нарешті він почув-таки з вуст Юргенса відверту думку! Кожному німцеві, мабуть, уже зрозуміло, що велика гра програна. Все тріщить по швах, і передусім гине ідеально налагоджена і випробувана на заході Європи військова машина, створена фюрером.

Юргенс не тільки колега Ашингера, він його близький родич. Їх дружини — рідні сестри. Значить, у Юргенса і Ашингера одна доля. Ашингер не може скинути з рахунку такий важливий фактор, як спадщина, яку вони з нетерпінням чекають від свого тестя. Хіба це не зближує їх, не поєднує інтересів, не примушує спільно думати про своє завтра перед лицем катастрофи, що загрожує?

Юргенс запропонував повечеряти.

Гість погодився, і вони пішли в суміжну з кабінетом кімнату й сіли за круглий стіл, застелений білою скатертиною.

Вино випили мовчки. Юргенс, зайнятий їжею, не мав бажання про щось говорити. Ашингер почав шукати зручного приводу для задуманої розмови.

— Що ти збираєшся робити з двома росіянами, яких я нещодавно застав у тебе? — поцікавився Ашингер.

— Здадуться для майбутнього — для нової, післявоєнної обстановки.

— Кому?

— Звичайно, не більшовикам.

— Ти оптиміст, Карл.

— Хіба це погано?

— Можливо, що й не погано, — відповів Ашингер, — але в такий час, коли на фронті поразка слідує за поразкою, не все виглядає так весело, як хочеться і здається.

Він підніс до очей бокал і подивився крізь вино на світло. Потім, після паузи, спитав, чи давно Юргенс мав лист від дружини.

Останнього листа від Гертруди Юргенс одержав з півмісяця тому.

— Як вона?

— Хвалитися нема чим.

— Треба діяти, Карл.

— А саме?

— Необхідно виїхати з Німеччини — заради Гертруди, заради Рози. Зараз виїзд не становитиме особливих труднощів, але може наступити час, коли він буде виключений. Ти спитаєш: куди? І на це можна відповісти. Поки що є вибір: Іспанія, Португалія, на гірший випадок — Південна Америка. Там можна влаштувати життя.

Юргенс відкинувся на спинку стільця і голосно зареготав.

Цей сміх образив Ашингера. Чого сміється Юргенс, коли смішного нічого немає? Юргенс не гірше від нього знає Робертса, знає дуже добре, що «Абвер» людьми не розкидається і що піти від доктора Грефе не легше, ніж від полковника Шурмана, і все-таки Робертс пішов. Він сидить собі спокійно в Барселоні і їсть апельсини. Чим же Юргенс і Ашингер гірші від Робертса?

— Треба мати гроші, щоб поселитися за межами Німеччини, — промовив Юргенс, — а де вони у нас?

Тепер розсміявся Ашингер. З невластивою йому швидкістю він підвівся і підійшов до Юргенса:

— Гроші? Вони будуть. Треба тільки потрусити тестя. Ми ніколи його не чіпали. Поки тесть ще остаточно не з'їхав з глузду, він повинен зрозуміти, що краще, коли його грошики потраплять до зятів, його єдиних законних спадкоємців, ніж до більшовиків…

Після третього бокалу Ашингер розкис. Рідке волосся на його голові збилося на один бік. Пенсне він зняв і поклав на тарілку. Без пенсне його очі дуже косили.

Ашингер розбазікався. Він викладав зараз усе, що вже здавна виношував у собі, не наважуючись нікому розповісти. Він не приховував своїх побоювань щодо завтрашнього дня і вважав, що час зробити переоцінку цінностей.

… Цієї ночі Юргенс перевертався з боку на бік, довго, не кліпаючи, дивився на синю нічну лампу, намагаючись стомити очі, щільно стискував повіки, але сон не приходив. Настирливі думки лізли в голову і не давали спокою.

Юргенс належав до категорії тих людей, які не розбираються в засобах для досягнення мети. Так, у дев'ятсот чотирнадцятому році, під час першої світової війни, він врятував собі життя тим, що при зручній нагоді здався в полон росіянам. Повернувшись із полону, він, як і більшість кадрових офіцерів, записався в напівлегальну військову організацію «чорний рейхсвер», що об'єднувала реакційні сили пруської вояччини, яка мріяла про реванш за поразку в програній війні. Але перебування в рейхсвері не могло забезпечити зрослі потреби Юргенса. Тоді він ще не мав багатого тестя, а старий батько, відставний військовий, сам жив на пенсію. Юргенс незабаром влаштувався на службу в американську комісію, очолювану якимсь Гольдвассером, що приїхав із США для подання економічної допомоги Німеччині за планом Дауеса.

Але й ця служба не могла серйозно змінити матеріальне становище Юргенса. Гольдвассер знав це. Якось у розмові американець натякнув «Юргенсу, що може позичити пристойну суму, яка дозволить його підлеглому стати на ноги. Юргенс повинен буде зробити лише кілька невеликих послуг Гольдвассеру.

Подумавши, Юргенс погодився. Що він втратить, коли придбає американських друзів? Гроші — завжди гроші. До того ж Юргенс мав намір влаштувати своє сімейне життя — треба було одружитись, а без грошей хіба підбереш собі наречену з солідним приданим, з хорошого дому?

Після того Гольдвассер неодноразово «позичав» Юргенсу гроші. Так Юргенс почав співробітничати з секретною службою США. Ні прихід до влади Гітлера, ні інші події в житті Німеччини не заважали Юргенсу чудово почувати себе «слугою двох панів». Тільки нова світова війна і навальний «марш на Схід» на деякий час обірвали його зв'язки з американцями. «Як «відданому» члену націстської партії і кадровому офіцеру Юргенсу пощастило потрапити до складу армійської військової розвідки «Абвер». Ця служба цілком влаштовувала: тут Юргенса цінували і доручали дуже делікатні операції.

Зараз він думав про інше: про те, як прибрати з шляху Ашингера, такого ж, як і він, претендента на спадщину тестя.

Думку цю заронив у його свідомість сам Ашингер сьогоднішньою розмовою. Годинник пробив тричі.

Юргенс піднявся з ліжка, налив повний бокал вина і підніс його до рота. На губах заграла посмішка. Він згадав» стурбоване обличчя Ашингера і його слова: «Треба діяти, Карл!» Ідіот! Він гадає, що Юргенс буде його спільником. Як би не так! Юргенс не має бажання піклуватися про когось іншого. На землі надто мало місця, і погано, коли всі тягнуться до одного ласого шматка.

Юргенс великими ковтками випив вино, знову ліг у ліжко і, натягнувши на себе ковдру по саму шию, заплющив очі.

Вдосвіта у вікно до Дениса Макаровича хтось постукав — постукав тихо, одним пальцем. Ізволін прокинувся і, не рухаючись, почав прислухатися. Через якусь мить стукіт повторився. Денис Макарович обережно встав з постелі і навшпиньках підійшов до вікна. Воно, як звичайно, було завішене ковдрою. Відхиливши край ковдри, Ізволін вдивився у темряву. Біля вікна хтось стояв. Денис Макарович розглядів обриси шапки.

— Хто? — приглушено спитав Ізволін.

Людина за вікном притулила обличчя до шибки і відповіла:

— Свій…

Голос здався Ізволіну знайомим.

— А хто свій? — перепитав Ізволін.

— Пустіть — дізнаєтесь.

Денис Макарович поволі опустив ковдру, засвітив коптилку і рушив до дверей. Хвилювання посилювалося з кожним кроком. «Хто? Чого?» — непокоїла тривожна думка. На мить Ізволін затримався біля порога, потім рішуче відкинув защіпку і відчинив двері.

З вулиці війнуло холодом. Ізволін машинально застебнув комір сорочки і виглянув за двері. З темряви виринула невиразна постать. Чоловік наблизився до дверей. Денис Макарович виразно розглядів його. Він був одягнутий у німецьку шинель з нарукавником поліцая, на голові шапка-ушанка. «Що за чорт! — подумав Ізволін. — Чого треба поліцаю?»

— Не пізнаєте, Денисе Макаровичу? — стомлено промовив незнайомий, сходячи на ґанок.

— Ні, — відповів Ізволін.

— А я вас відразу пізнав по голосу.

Ізволін промовчав. Він марно намагався пригадати, де міг зустрічатися з цією людиною.

— Пройдіть, — сухо сказав Денис Макарович і притулився до одвірка, пропускаючи гостя в кімнату.

Коли двері зачинились, незнайомий зітхнув і попросив води.

Ізволін повернувся в передню і приніс ківш з водою. Гість жадібно припав до нього і, не відриваючись, осушив.

— Ну от, тепер можна і розмовляти…

Денис Макарович взяв порожній ківш і зупинився біля стола.

— Я прийшов із запитанням… Одна людина цікавиться: коли будуть вареники з вишнями?..

— Коли привезеш Інокентія, — спроквола, прагнучи стримати хвилювання, відповів Ізволін, підійшов до гостя і міцно потиснув йому руку: — Від самого?

— Від самого… Сашурку пам'ятаєте, шофера, разом з Інокентієм тоді приїжджав? Ну, оце я і є… — Гість провів рукою по зарослому обличчю. — Справа є, — додав він тихо, — серйозна справа.

Денис Макарович присунув стілець, сів поруч Сашурки і нахилив голову:

— Можеш говорити, чужих — нікого.

Гість, не кваплячись, почав розповідати про те, що привело його в місто. Він говорив напівпошепки. Ізволін слухав уважно, і чим більше подробиць розповідав Са-шурка, тим серйознішим ставало обличчя Дениса Макаровича.

— Мене вже, напевне, Інокентій Степанович у розход списав. Незабаром півтора місяця буде, як я з ним попрощався. Розраховував днів за десять обернутися, та не вийшло, — промовив Сашурка.

Вісті він приніс невеселі: з рук партизанів вирвався зрадник Зюкін, і його поява в місті загрожувала провалом Грязнова й Ожогіна. Сашурка мав прийти значно раніше, але несподівані обставини змусили його змінити маршрут.

. — Не бути б щастю, та нещастя помогло! — сказав Сашурка і гірко посміхнувся. — На півдорозі в болото потрапив. Сам так-сяк виліз, а торбину з харчами втратив. Довелося гаку дати і зайти в село Соснівку, там наш зв'язківець Пантелійович старостою. І добре, що зайшов, — Зюкін теж у Соснівці виявився. Не добрався до міста: сипняк звалив його. Одним словом, звір і мисливець в одному місці опинились. Я подумав, порадився з Пантелійовичем і вирішив не квапитись: адже вся справа в Зюкіні, а він у мене перед очима. Хотів там із ним поквитатись, але не вийшло: в Соснівці нікого з наших, крім Пантелійовича, немає, а Зюкін хитрий і обережний. Видно, боїться вдруге до наших рук потрапити — знає, що вже не вирветься. Живе в хаті старшого поліцая і без нього нікуди носа не показує. Після хвороби тільки двічі виходив на прогулянку.

— Виходить, ти в обличчя цього Зюкіна добре знаєш?

— Звичайно.

— Чого ж ти залишив Соснівку і не дочекався, поки піде Зюкін?

Сашурка пояснив: він і Пантелійович прийшли до висновку, що далі чекати, поки Зюкін піде, немає рації: по-перше, невідомо, коли він залишить Соснівку; по-друге, довге перебування в ній Сашурки може викликати підозру до нього і Пантелійовича. Домовились, що як тільки Зюкін піде в місто, Пантелійович постарається випередити зрадника, потрапити до Ізволіна і попередити Сашурку…

На дворі вже розвиднілося. З-під ковдри, що висіла на вікні, вузькими смугами пробивалося бліде ранкове світло. Денис Макарович зняв маскування, погасив коптилку. Настав ранок, похмурий, туманний.

… Рано вранці до будинку, в якому мешкали Ожогін і Грязнов, підійшло маленьке старченя в порваній одежі, з брезентовою сумкою через плече і настирливо постукало тоненькою хворостинкою у вікно.

Підійшовши до вікна, Грязнов пізнав Ігорка.

— Микито Родіоновичу, — тихо покликав він Ожогіна, — Ігорьок прийшов.

З Ізволіним була домовленість: коли йому терміново потрібний буде Ожогін, він пришле Ігорка, який, щоб не викликати підозрінь, одягнеться жебраком.

— Винеси йому шматок хліба і скажи, що за півгодини я прийду, — попросив Микита Родіонович Андрія.

Відпустивши Ігорка, Грязнов зайшов у кімнату. Микита Родіонович стояв над чемоданом, тримаючи в руках носову хусточку із слідами сажі.

— Андрію!

— Чого?

— Іди-но подивись…

Сажа була розсипана по білизні. Не було сумніву в тому, що чемодани на цей раз оглядала хазяйка, яка повернулася з села

… Сашурка спав так солодко, що ні Ізволін, ні Ожогін не наважились його турбувати.

Микита Родіонович довго стояв над ним і згадував партизанський табір і бойових друзів. Як вони живуть? Які провели операції? Де стоять? Побувати б у них, наговоритися досхочу з Кривов'язом, поблукати по лісу, посидіти біля багаття… Ліс… Ще живуть в пам'яті всі події, ще не забуте жодне обличчя. Яким близьким і рідним здається сонний Сашурка! А час біжить. Змінився і Сашурка. На його доброму, лукавому обличчі залягли зморшки.

Вісті, які приніс Сашурка, викликали тривогу. Як можна було проґавити зрадника? Хто винен у злочинній халатності?

Тут же підкрадалось і інше почуття — хвилювання. Як відвернути загрозу? Чи зуміє Пантелійович випередити зрадника? Чи зуміють вони вчасно прибрати з дороги Зюкіна? Сашурку відпускати не слід: може згодитись. Він третя людина, крім Ожогіна і Андрія, яка знає зрадника в обличчя.

Микита Родіонович і Ізволін склали план дій і вирішили встановити стеження за будинком Юргенса.

Морозний ранок висів над містом. Сніг не падав, але в повітрі блищали, переливаючись у променях сонця, яке вже не гріло, міріади сріблястих зірочок.

Ожогін ішов по встеленому снігом тротуару, не гублячи з виду Ігорка. Хлопчик крокував швидко і впевнено, не оглядаючись, не зупиняючись. Він вивів Микиту Родіоновича на околицю міста. Тут уже не було тротуарів, дорога з протоптаними пішоходами стежками вела на вигін. Вдалині чорніли контури соснового бору. Невеликі дерев'яні будинки з палісадниками, обгороджені тинами, стояли віддалік один від одного.

Більшість дерев було вирубано на паливо. З-за тинів сиротливо виглядали молоді деревця.

Ігорьок зупинився біля невеликого будиночка, що виходив трьома вікнами на вулицю, сів на лавці біля воріт і підняв краї своєї ушанки. Це був умовний сигнал. Ожогін пішов повільніше. Ігорьок підвівся з лавки, минув ще кілька будинків і повернув назустріч Микиті Родіоновичу — він перевіряв, чи немає за Ожогіним «хвоста». Впевнившись, що вулиця порожня, Ігорьок шмигнув у двір. Слідом за ним рушив Микита Родіонович.

У дворі їх зустрів дзвінким гавканням невеликий кудлатий пес. Він рвався з прив'язі і кидався до хвіртки.

На гавкіт з будинку вийшов високий, худий чоловік. Судячи з опису Ізволіна, це був Гнат Несторович Тризна. Він був у старому шерстяному светрі і спортивних штанях, заправлених у чоботи. Великі очі його горіли якимсь внутрішнім вогнем.

— Вірний! На місце! — крикнув Тризна і, схопившись рукою за груди, закашлявся. (Пес слухняно закрутив кудлатим хвостом і поліз у дерев'яну будку). — Проходьте в хату, а то він не заспокоїться.

Будинок складався з двох кімнат і передньої. Всередині було чисто, затишно.

Тризна посадив гостей у першій кімнаті і заговорив. У нього був приємний, грудний голос.

— Товариш Ожогін?

— Так…

— Говорив мені про вас Денис Макарович… — Тризна подивився на Ожогіна довгим, уважним поглядом. — Обіцяли передавач налагодити?

— Спробую.

— Що ж, коли розумієтесь на цьому, налагодите. Ми з пекарнею теж спробували — і вийшло…

Гнат Несторович розповів, що пекарня вже почала працювати і випікає раз на добу хліб по нарядах міської управи. Тризна в ній на правах головного пекаря і завідуючого. Допомагають йому двоє.

— Підкоп під однією кімнатою? — поцікавився Микита Родіонович.

— Під трьома. Я там всюди нори поробив. І чути все від слова до слова. Правда, підлога стара, дуже скрипить, коли ходять.

Знову почався приступ надривного кашлю. Обличчя Гната Несторовича скривилося, потемніло. Він тримав руку біля грудей, ніби намагаючись полегшити біль.

«Тане хлопець на очах», говорив про Тризну Денис Макарович. Зараз, дивлячись на Тризну, Ожогін зрозумів страшний зміст цих слів.

Нарешті кашель затих. Тризна тяжко зітхнув і похитав головою.

— Ви чули що-небудь про гестапівця Роде? — несподівано спитав він Ожогіна.

— Так, дещо чув.

— Роде — скажений собака, — похмуро продовжував Тризна. — Ніхто з підпільників не вийшов живим з його рук. На допитах він жорстоко катує свої жертви, знущається з них. Він власними руками задушив дочку патріота-комуніста Клокова, яка відмовилася відкрити місцеперебування батька. Від його рук загинули вірні сини Батьківщини: Ребров, Мамулов, Клецко, Захар'ян. Хто потрапляв до Роде, той уже не виходив на волю. Підпілля вирішило покінчити з ним і потребує вашої допомоги.

— Чим же я можу вам допомогти? — здивовано запитав Микита Родіонович.

— Мені відомо, що ви познайомилися з Тряскіною, а вона працює у Роде перекладачкою.

Гнат Несторович подивився на Ігорка, який сидів тут же.

— Піди-но, хлопчику, до тьоті Жені і Вови. Вони там сумують без тебе, — попрохав він Ігорка.

Той поклав книжку на підвіконня і пішов у другу кімнату.

Гнат Несторович зачинив за Ігорком двері і, відкашлявшись у кулак, знову сів навпроти Микити Родіоновича.

— Треба використати ваше знайомство, — продовжив він свою думку.

— Яким чином?

— Тряскіна ненавидить Роде: він знущається з неї, всіляко її принижує. — Тризна встав і пройшовся по кімнаті. — Вам, товаришу Ожогін, треба через Тряскіну дізнатись, які будинки в місті відвідує Роде, де він ночує, довідатись про розміщення кімнат у його квартирі… Це прохання підпілля.

Микита Родіонович на знак згоди кивнув головою.

— Ну от і домовились… Тепер я відведу вас на радіостанцію.

Гнат Несторович покликав з другої кімнати дружину і познайомив її з Микитою Родіоновичем.

У Євгенії Дем'янівни було бліде хворобливе обличчя, довгасті очі, губи з піднятими куточками, м'який овал обличчя.

— Ми підемо, Женю, — коротко сказав Гнат Несторович, — а ти з дітьми подивися за вулицею.

Видно, вже не раз доводилося Євгенії Дем'янівні виконувати обов'язки дозорця.

Не задаючи ніяких запитань, вона кивнула головою, одяглася і разом з сином — хлопчиком років п'яти — та Ігорком вийшла з хати.

— Мучиться зі мною, бідолашна! — з глибоким сумом промовив Тризна, дивлячись услід дружині, і почав крутити цигарку з махорки.

— Навіщо ви курите?

— Яка різниця! — Гнат Несторович безнадійно махнув рукою.

До кімнати повернувся Ігорьок і повідомив, що на вулиці нікого не видно.

Гнат Несторович повів Ожогіна у двір, огороджений з одного боку цегляною, а з другого — дерев'яною стіною. В глибині двору стояв великий, позеленілий від часу і покритий мохом рублений сарай з драбиною, що вела на сінник.

Тризна підійшов до собачої будки. Побачивши стороннього, пес люто загарчав.

— Свій, Вірний, свій, — заспокоїв пса Гнат Несторович і відсунув будку вбік.

Під нею виявилися дерев'яні підйомні двері, замасковані сіном.

— Колись погріб був, а тепер ми його для іншої мети пристосували, — пояснив Гнат Несторович і підняв двері. — Лізьте, а я потримаю.

Дерев'яна драбинка на вісім-десять щаблів круто повела вниз. Ожогін зробив кілька кроків і зупинився перед дерев'яною стіною. Виявилось, що це двері, які безпосередньо ведуть у погріб.

Гнат Несторович відчинив їх, і Ожогін побачив людину, освітлену двома коптилками. Вона сиділа в кутку за невеликим столом і слухала радіо.

— Знайомтесь: Леонід Ізволін.

Глянувши на прибулих, юнак поправив навушники, продовжуючи щось записувати на аркуші паперу.

— Зараз про новини дізнаємось, — сказав Тризна і присунув Микиті Родіоновичу порожній ящик.

Ожогін сів, обвів поглядом приміщення. В погребі було тепло.

За столом, впритул до задньої стіни, стояв широкий дощаний тапчан з матрацем і подушкою. Тапчан був великий, і Микита Родіонович подумав, що зробили його, мабуть, тут — пронести тапчан через отвір у погріб було неможливо. В стінах виднілися глибокі квадратні ніші, а в них — пресований тол, амонал, капсулі, детонатори, мотки запального шнура, ручні гранати, запалювальні кульки. На дерев'яному кілочку, вбитому в стіну, висіли два дробовики, радянська напівавтоматична гвинтівка і німецький автомат.

— Наша святая святих, — сказав Гнат Несторович, стримавши кашель.

— Небезпечно? — спитав Ожогін, кивнувши в бік ніш.

Гнат Несторович знизав плечима. Звичайно, небезпечно, сусідство не дуже приємне, але нічого іншого не придумаєш, доводиться миритись.

Леонід Ізволін скинув навушники і, підійшовши до Микити Родіоновича, простягнув руку:

— Здрастуйте! Давно вас чекаю.

Леонід, як і батько, мав, очевидно, спокійний характер, рухався неквапливо і був трохи близькозорим. Він попросив Ожогіна оглянути рацію. Скільки часу він б'ється з нею, а нічого не виходить.

Марка рації була знайома Микиті Родіоновичу. Він вийняв лампи, деталі, розклдв їх на столі і почав розглядати апаратуру.

— Ви тут безвихідно? — спитав Ожогін. Леонід розвів руками:

— Що ж поробиш! Я в місті виріс, з'являтись на вулицях небезпечно — відразу пізнають… Ти говорив з товаришем Ожогіним відносно Роде? — несподівано звернувся він до Тризни.

Той ствердно кивнув головою.

— Ну і як?

— Начебто домовились. Спробуємо, — відповів за Тризну Микита Родіонович.

— Це завдання керівництва підпіллям, — уточнив Леонід.

— Я вже говорив, — промовив Тризна. — Він згодний.

Пораючись біля рації, Микита Родіонович думав про те, що треба дякувати випадку, який привів його сюди. Якби передавач був справний і рація працювала, йому навряд чи довелося б сидіти зараз у компанії сміливих патріотів Ізволіна і Тризни.

Пошкодження було невелике, і через годину зв'язок з Великою землею був налагоджений.

На обличчі Леоніда з'явилася широка посмішка. Енергійно потираючи руки, він промовив:

— Чудово! Як вам дякувати, Микито Родіоновичу!

— Не журіться, що передавач досі не працював, — промовив Ожогін і зразу ж пояснив: — Вас запеленгували б після другого ж сеансу передачі: прилади точно вказали б місцеперебування рації. В умовах міського підпілля працювати з стаціонарною радіоустановкою і не бути зловленим — майже неможливо. Треба або проводити кожний сеанс з нового місця, або вигадати щось інше.

— Я все це знаю, мене вчили. Вигадати щось інше важко, але я намагатимусь бути обережним: передачу вестиму не частіше одного разу на два тижні, і вона триватиме наймінімальніший час — хвилину-півтори.

Вночі, коли заняття Ожогіна і Грязнова у Кібіца наближалися до кінця, несподівано з'явився служник Юргенса.

— Пане Ожогін, прошу за мною, — сказав він сухо.

Микита Родіонович здригнувся. Виклик під час занять був справою незвичайною. Друзі перезирнулися: після приходу Сашурки вони жили в постійній тривозі.

Кібіц негативно ставився до зриву занять, проте цього разу не вимовив ні слова і якось дивно хихикнув.

Микита Родіонович почав не поспішаючи одягати пальто. Андрій стояв поруч і дивився другу в обличчя, шукаючи відповіді на те саме питання.

«Невже вони проґавили Зюкіна, і він уже бачився з Юргенсом?» думав Микита Родіонович, йдучи подвір'ям. Застережні заходи, вжиті групою Ізволіна, ще не знімали загрози появи зрадника Зюкіна в будинку Юргенса: адже Зюкін міг зв'язатися з Юргенсом через іншу особу чи по телефону. І якщо це так, то провал неминучий. Треба вживати заходів. Тікати зараз, поки він ще не ввійшов у будинок Юргенса! Перепустка в кишені, і поки спохватяться — можна надійно заховатись. Микита Родіонович оглянув служника, який ішов поруч. Збити з ніг, мабуть, на вдасться — він надто великий. Єдиний засіб — зупинитись, закурити, відстати на кілька кроків, а потім махнути через огорожу на вулицю. Але що буде з Андрієм? Він в руках у Кібіца — а звідти не втечеш. Врятуватися самому, а товариша втопиш?.. Зійшли на ґанок. Служник відчинив двері. У приймальні, як звичайно, панувала тиша. Відразу ж пішли у кабінет майора. Там за своїм письмовим столом сидів Юргенс, а за приставним столиком — незнайома людина в цивільному вбранні.

Обличчя у незнайомого було пухке, біле, з подвійним підборіддям.

— Сідайте, — сказав по-німецьки незнайомий, не зводячи очей з Ожогіна.

Ожогін сів у крісло.

— Коли ви востаннє бачили свого брата?

Микита Родіонович подивився на Юргенса, наче запитуючи, чи слід відповідати.

Юргенс догадався про причину неспокою Ожогіна і пояснив:

— Полковник Марквардт.

Ожогін встав, грюкнувши кріслом.

Марквардт жестом запросив його знову сісти, вийняв з бокової кишені авторучку і почав щось креслити на аркушику паперу, що лежав перед ним.

Ожогін сказав, що востаннє бачив брата Костянтина в сороковому році.

— Де?

— У Мінську.

— Чого він потрапив у Мінськ?

— Приїхав побачитись зі мною, перед від'їздом у Ташкент.

— Його призначили в Середню Азію?

— Ні, він поїхав туди за власним бажанням.

— А хіба в центрі він не міг влаштуватись?

— З такою плямою в біографії, як арешт батька — це не так просто.

— Професія брата?

— Інженер-геолог.

— Де він зараз?

Ожогін знизав плечима:

— Мабуть, там же, в Середній Азії.

— А не на фронті?

— Ні. Він інвалід і від військової служби звільнений.

— А точне місце його проживання?

Ожогін відповів, що, судячи з листа, якого він одержав перед самою війною, Костянтин мав намір оселитися в Ташкенті. Вдалося йому це чи ні — невідомо.

— Він писав із Ташкента?

— Так.

— Зворотну адресу давав?

— Головний поштамт, до запитання, якщо це можна вважати адресою.

Розмова з самого початку набрала характеру допиту. Марквардт швидко задавав питання і зрідка підводив голову, кидаючи на Ожогіна короткі погляди.

Юргенс у розмову не втручався. Він здавався байдужим до всього, що відбувалося, — зараз не він був тут старшим.

— Якщо ви попросите брата допомогти вашому хорошому приятелю, він це зробить? — спитав Марквардт.

— Гадаю, що зробить.

— Навіть, якщо він і не знає цієї людини?

— Навіть і в цьому випадку.

Полковник простягнув руку через стіл. Юргенс подав йому фотографію. Марквардт на якусь мить затримав на ній свій погляд, потім поклав на стіл перед Ожогіним. Це була фотографія Микити Родіоновича.

— Пишіть, я буду диктувати. — Він подав Ожогіну свою авторучку. — «Дорогий Костю! Посилаю свою копію з моїм найкращим другом. Допоможи йому в усьому. Я зобов'язаний йому життям». — Марквардт наліг грудьми на стіл, вдивляючись у те, що писав Микита Родіонович, потім додав: — «Як я живу, він докладно розповість…» Поставте свій підпис…

Відразу ж після того, як Ожогін залишив кабінет, служник пропустив туди високого на зріст, широкоплечого чоловіка.

Зупинившись посеред кабінету, він витягнув руки по швах і відрекомендувався:

— Ібрагімов Ульмас — Саткинбай.

Марквардт мовчки вказав на крісло. Саткинбай сів. Це був уже літній чоловік, років за сорок, але без жодної сивини в блискучому чорному волоссі. Втупивши нерухомий погляд у підлогу, він чекав початку розмови.

— Коли ви залишили батьківщину?

— У двадцять четвертому році.

Юргенс пояснив:

— Його батько був ханським радником, а потім басмацьким курбаші і загинув од рук. червоних.

— Кур-ба-ші… кур-ба-ші… — поглядаючи на стелю, промовив полковник. — Це…

— Командир окремого басмацького загону, — підказав Юргенс.

— Скільки вам було років, коли ви залишили батьківщину? — спитав Марквардт.

Саткинбай потер рукою лоба, подумав, потім сказав:

— Мабуть, двадцять.

— Зараз вам тридцять дев'ять?

Саткинбай ствердно кивнув головою.

— Готові повернутися на батьківщину?

— Готовий. — Саткинбай відповів без особливого ентузіазму, і це помітив Марквардт, який стежив за ним.

— Де жили весь час?

Саткинбай, не кваплячись, розповів, що з тридцять четвертого року він живе в Німеччині, до того три роки був у Туреччині, звідки його вивіз німецький капітан Циглер, а в Туреччину потрапив з Ірану. В Туреччині залишився його старший брат — співробітник емігрантської газети.

Знову заговорив Марквардт. Він попередив Саткинбая, що їхати доведеться надовго і осісти як слід. Те, що треба зробити, вимагає не одного року. Необхідно освоїтись у новій обстановці, відновити старі зв'язки, завести нові. Докладно з ним буде говорити пан Юргенс, а він хоче звернути увагу на основне. Головне завдання Саткинбая — підшукати надійних людей, здатних виконати будь-яке доручення.

— Друзі в Узбекистані у вас є? — спитав Марквардт.

— Є, — відповів за Саткинбая Юргенс. — Наприкінці листопада були скинуті два чоловіка.

— Добре. Дамо ще зв'язок, який треба використати. На вашій батьківщині живе російський інженер Ожогін, брат якого, як і ви, служить Німеччині. Треба знайти його і передати цю фотокартку…

— Ожогін і Грязнов вами перевірені? — звернувся Марквардт до Юргенса, коли Саткинбай вийшов.

Юргенс потер пальцями перенісся.

— Особливої перевірки, на мою думку, не треба, адже вони з'явилися з власноручним листом Брехера. Не вірити Брехеру я не маю підстав…

— Це ще нічого не означає, — обірвав його Марквардт.

— Я розумію, — схилив голову Юргенс, — а тому підкреслюю, що особливої перевірки не треба. Але те, що елементарно необхідне, я зробив. Стеження показало, що вони підтримують зв'язок з особами, які не викликають ніякої підозри. І стеження я зняв. Їх кишені і речі регулярно передивляється квартирна хазяйка. Спробував втрутитися в цю справу Гунке, але осоромився.

— Як це розуміти?

Юргенс розповів історію з горбанем. Марквардт розсміявся.

— Все-таки не буде зайвим вжити ще якихось заходів, — порадив він. — Складного нічого не затівайте, а так… легеньку провокацію, наприклад, невеличкий лист від патріотів міста. Цікаво, що вони робитимуть…

— Гаразд, — погодився Юргенс.

… О-пів на другу для полковника був поданий лімузин.

Провівши шефа до машини, Юргенс повернувся в кабінет. Вірний своєму постійному правилу, він перед сном подзвонив коменданту міста і поцікавився, чи не сталося чогось надзвичайного. З такою ж метою подзвонив і начальнику гарнізону. Потім Юргенс перевірив замки ящиків і сейфа. Коли його рука вже потяглася до вимикача, щоб погасити настільну лампу, він помітив списаний Марквардтом аркушик паперу. На ньому красувалися скрипичний ключ, маленька церква з дзвіницею, парусна лодка, назви різних міст, жіноча голівка… Юргенс посміхнувся і, збираючись кинути аркушик у корзину, взяв його в руки. В куточку аркуша поряд із знаком запитання стояло дробове число «209/902». Юргенс здригнувся. «Що це таке? Безглуздий збіг цифр чи умисел? Невже полковник знає?.. Хто міг розповісти йому цю таємницю, і тим більше зараз, під час війни? Чим усе це може закінчитися для нього, — Юргенса?»

Під номером «209/902» він був записаний як таємний співробітник американської розвідувальної служби. Ніхто, крім Гольдвассера, не знав його номера.

Юргенс нервово заходив по кімнаті. Виникали численні здогади, однак жоден з них не давав переконливої відповіді на питання. Він відкрив стінну шафу, налив бокал вина і одним духом випив. Потім повернувся до стола, взяв аркушик, збираючись його знищити, але замислився і, акуратно склавши, сховав у внутрішню кишеню…

Приблизно в цей самий час із пекарні вийшов Грязнов, який проник у підпілля відразу ж після закінчення занять у Кібіца. Він постарався запам'ятати з почутого головне: на батьківщину пробирається ворог і ім'я його — Ібрагімов Ульмас — Саткинбай.

Через кілька днів на умовленому місці, де позмінно, круглу добу несли чергування патріоти, Сашурка побачив дружину Пантелійовича. Вона наближалася верхи на кошлатій низькорослій конячці. Виявилося, що Зюкін вдосвіта залишив Соснівку. Зрадник, як і думав Сашурка, не зважився сам пройти шлях од села до міста, а взяв із собою старшого поліцая і старосту. Вони втрьох виїхали саньми. Пантелійович проінструктував дружину і наказав їй найкоротшим шляхом поспішати в місто.

Сашурка подякував жінці і кинувся до Ізволіна. Як бути? Зустрічати зрадника по дорозі ризиковано. Вдень на цьому шляху пожвавлення, та й присутність старшого поліцая ускладнює справу. Вирішили посилити стеження за будинком Юргенса. Сашурка, який зовсім не спав минулої ночі, змушений був цілий день провести на ногах. Але зрадник не з'являвся. Надвечір Сашурка, намерзнувшись і зголоднівши, вирішив спуститися в пекарню, погрітися й пообідати. За себе, на чергуванні він залишив Ігорка.

… Сонце поволі спускалося за дахи будинків, холодні промені його косо падали на верхів'я обледенілих дерев, на комини будинків. Вулиця поринала в темряву. Мороз усе посилювався.

Ігорьок з тривогою поглядав на двері будинку Юргенса — його лякало наближення темряви. Хлопчик щодалі частіше тер руки і хукав на них, але це мало допомагало. Довелося вдатися до снігу. Жорсткий, колючий, він викликав біль у пальцях, зате руки зогрівалися.

На правій нозі в Ігорка був ковзан «снігуронька», і хлопчик взявся з азартом кататися по втоптаному перехожими тротуару Садової вулиці. Маршрут у нього був невеликий — від рогу до пекарні й назад. Відштовхуючись лівою ногою, він спритно ковзався по снігу.

Вулиця ставала безлюдною. Літня жінка, проходячи з відрами мимо, подивилася на Ігорка і похитала головою:

— Ішов би додому, ти ж замерзнеш…

Ігорьок зажурився і, притулившись до холодного стовбура дерева, почав прислухатися. Вулиця завмерла в тривожній тиші.

Руки почали дерев'яніти. Вже не хотілося терти їх до болю пекучим снігом. «Де ж застряв Сашурка?» з тугою подумав хлопчик і озирнувся.

Не поспішаючи і вдивляючись у номери будинків, прямо на нього йшов чоловік. Одягнений він був у поношений кожушок і валянки з короткими халявами. Біля будинків, номери яких у темряві розглядіти було важко, він блимав кишеньковим ліхтариком.

«А що, як це той?!»

Незнайомий перейшов на протилежний бік вулиці, де стояв будинок Юргенса, і попрямував до нього.

«Баритися не можна, — вирішив Ігорьок, — так чого доброго і проґавиш». Він доїхав до пекарні і шмигнув у двір. Навалившись на стіл і тримаючи в руці шматок хліба, Сашурка спав.

— Сашко, Сашко! Швидше — там ходить якийсь…

Сон миттю відлетів. Сашурка схопився, обсмикнув шинель, поправив нарукавник і, вже йдучи, кинув товаришам:

— На всякий випадок вірьовку приготуйте…

Коли Сашурка з'явився у дворі пекарні, незнайомий уже стояв недалеко від будинку Юргенса. В його позі відчувалася нерішучість. Один раз він уже пройшов повз особняк, придивляючись до нього.

Сашурка повільно рушив до незнайомого і, не дійшовши метрів з десять, пізнав Зюкіна. Серце шалено закалатало. Варто зрадникові зробити кілька кроків, підняти руку до кнопки дзвоника — і станеться страшне, непоправне. Але Сашурка цього не допустить! Недарма він майже на два місяці втратив спокій, недарма тонув у болоті, блукав по лісу, голодував, недарма його бойові друзі підпільники ні вдень, ні вночі не заплющували очей, стежачи за особняком Юргенса. Справедливість переможе, і зрадник одержить по заслузі.

Побачивши перед собою людину в поліцейській формі, Зюкін прийняв її за вартового, що охороняє будинок.

«Вартовий» делікатно підніс руку до головного убору.

— Ви чого тут походжаєте? — спитав він

— Я… я… мені треба… — замимрив Зюкін.

— Вам треба до пана Юргенса?

— Цілком вірно! — радо відказав зрадник.

— Відійдемо вбік. Тут стояти не дозволяється.

І, взявши під руку Зюкіна, Сашурка відвів його від вікон будинку Юргенса.

— На котру годину вам призначили?

— Мені призначили на північ, але я хотів би потрапити зараз. У мене справа дуже важлива.

Для солідності Сашурка витримав невелику паузу.

— Важлива? Ну що ж, спробую влаштувати вам побачення. Ідіть за мною.

— Буду вам дуже вдячний, — сказав Зюкін і пішов за «поліцаєм».

Вони перейшли вулицю і зайшли в пекарню.

Потрапивши в пекарню, зрадник інстинктивно відчув щось погане і, на мить зупинившись, озирнувся назад, та було вже пізно.

Перед світанком Сашурка залишив місто і пішов у ліс, в партизанську бригаду.

Про рішення підпільної організації висадити в повітря міську електростанцію Ожогіна повідомив Денис Макарович Ізволін. При відступі радянських військ устаткування станції було виведене з ладу, але висадити її в повітря не встигли.

Німці тільки недавно відбудували станцію. Вона постачала енергію заводу по ремонту танків, створеному на базі МТС, млину, паровозному депо. Крім того, світло одержували аеродром, залізничний вузол, концентраційний табір, комендатура і різні установи окупантів, а також кілька кварталів міста, заселених переважно німцями та їх ставлениками. Підпільній організації було відомо, що перед тим, як радянські війська залишили місто, станція була замінована. Схему мінування знали два чоловіка. Один загинув у перші ж дні окупації, а другий, електромонтер Повелко, довго переховувався в. селі, за двадцять кілометрів від міста. Він повинен був зв'язатися по умовному паролю з підпільниками тільки в тому випадку, якщо станція стане до ладу. Дізнавшись, що станція дійсно почала працювати, Повелко пішов у місто, але по дорозі його схопили гестапівці: з документами було не все гаразд. Після слідства Повелка кинули до концентраційного табору.

Патріоти, довідавшись про це, почали думати, як зв'язатися з в'язнем. Вони обміркували десяток способів, поки не наштовхнулися на один, який здавався найбільш надійним.

В таборі був асенізаційний обоз, що мав нічні перепустки для вільного виїзду за місто.

Серед робітників цього обозу підпільники знайшли підхожу людину — старика Заломіна. Після перевірки його залучили до роботи.

Протягом тижня Заломін налагодив з полоненим зв'язок. За допомогою старого був розроблений і план визволення Повелка з гітлерівського табору.

Щоденно на допомогу асенізаторам адміністрація табору виділяла команду із в'язнів, до якої потрапляли ті, хто чим-небудь порушував табірний розпорядок. Варто було невчасно встати при появі коменданта в бараці, затриматися на півхвилини в їдальні, без дозволу сісти відпочити під час роботи, закурити там, де не дозволялося, заспівати пісню — і винного зараховували до «оздоровчої» команди.

Таку назву команді дав ув'язнений француз: «асенізація» походить від французького слова «оздоровлення».

Щоб мати можливість зустрічатися з Заломіним, Повелко почав частенько потрапляти в число «оздоровників».

Морозяний грудневий день згасав. Сутінки густішали, пом'якшуючи різкі тони і, розливаючись по місту, затягали все навкруги густою вечірньою синявою. Тіні розпливалися, втрачали свої обриси.

Обоз, гуркочучи бочками, повз засніженою вулицею. Заломін сидів на передку старого однокінного воза, впираючись ногами в голоблі, а спиною — у велику обледенілу бочку. Інші три вози з такими ж бочками рухалися слідом — коні були прив'язані до задків передніх возів.

Старик не без хвилювання вдивлявся в тьмяні, невиразні обриси будинків.

На небі замерехтіла перша зірочка. Стало ще морозяніше. Сніг під колесами рипів дзвінко, різко.

Кінь бадьоро тюпав, і Заломіну здавалося, що сьогодні він біжить упевненіше, ніж звичайно.

Обігнувши занедбаний цегельний завод, Заломін поїхав у бік табору.

В морозяному повітрі попливли звуки табірного дзвона, що відбивав години.

Ось і табір, повитий морозяним серпанком, огороджений трьома рядами колючого дроту, через який пропущено електричний струм. Заломін виїхав на розбиту, вибоїсту бруковану дорогу, загриміли бочки. Вартовий, ще здалеку почувши звуки, залишив свою будку і відчинив ворота.

Асенізаційний обоз був єдиним видом транспорту, що не підлягав затримці і огляду з боку вимуштруваної і причепливої охорони табору.

Заломін риссю в'їхав у двір і, притримавши коня, перевів його на ходу. Минувши бараки, крізь віконні щілини яких вузенькими смужками пробивалося тьмяне світло, він пересік оглядовий майданчик, де щодня шикувалися в'язні, і направив коня до вигрібних ям.

Вартовий біля воріт, пропустивши обоз у двір табору, натиснув електричну кнопку дзвоника. Сигнал був добре знайомий в'язням.

Всіх, хто був призначений у команду, швидко вигнали на оглядовий майданчик, і вартовий повів їх до місця роботи.

Поставивши підводи і відкривши відкидні кришки бочок, Заломін став чекати. Через кілька хвилин підійшло четверо робітників. Вартовий зупинився на пристойній відстані. Великий комір кожуха затуляв його обличчя. Мороз не дозволяв стояти на одному місці, і вартовий рухався вперед і назад, то наближаючись, то віддаляючись від смердючого місця.

— Берись за роботу, хлопці! — голосно сказав Заломін, побачивши Повелка.

Порядок було встановлено раз і назавжди: дві наповнені бочки виїжджали за ворота, а в цей час команда починала наповнювати решту.

Підійшовши до Повелка, Заломін тихо спитав:

— Готовий?

— Нормально.

— А ці троє?

— Вірні.

— Тоді давай, — заквапив Заломін.

— А не задихнуся? — посміхнувся Повелко.

— Та що ти! Бочка чиста… в ділі не була.

Повелко наблизився до передньої підводи. Дочекавшись, коли вартовий почав віддалятися від підводи, він швидко шмигнув у отвір бочки.

Заломін захлопнув відкидну кришку і, сівши на передок, рушив.

— Ну, я пішов, підганяй тут! — гукнув він вартовому.

— Гут, гут, — озвався той і махнув рукою.

Біля воріт усе пройшло без затримки. Нахльостуючи коня, Заломін об'їхав цегельний завод, потім трохи підвівся і відкинув кришку бочки. Серце його шалено билося. Незважаючи на мороз, старий не відчував холоду і тільки на півдорозі помітив, що тримає віжки голими руками, а рукавиці стирчать за поясом.

— Урятував… урятував! — шепотів Заломін і нещадно підганяв конячину.

Побачивши праворуч від себе руїни комунгоспівського будинку, старий зупинив підводу і стукнув ліктем у днище бочки.

— Чи знайоме тобі місце? — тихо спитав він у Повелка, який вистромив голову.

— Знайоме.

— Біжи прямо до альтанки в саду. Там хлопці чекають з документами і одягом.

Повелко спритно зіскочив з підводи і, крадучись, побіг до зруйнованого будинку. Через хвилину він зник серед руїн.

На іменини Варвари Карпівни друзі потрапили тільки ввечері. Їх чекали з нетерпінням. Це було видно з того, як заметушилися господарі і як тепло вітала Микиту Родіоновича сама іменинниця.

В їдальні було гамірно.

Іменинниця познайомила гостей. Першим від дверей сидів літній німець у цивільному одягу, маленький, з великим животом і шиєю, як у індика, — він назвав себе Брюнінгом. Поруч з ним був німець у солдатській формі, із забинтованою рукою — його звали Паулем. Біля Пауля примостилася білява дівчина, нова подруга Варвари Карпівни. По другий бік столу розмістилися червонолиций комірник міської управи Крамсалов з дружиною. Хоч Крамсалов говорив мало, Ожогін помітив, що він дуже заїкається.

Варвара Карпівна поставила стілець для Микити Родіоновича біля свого і тихо сказала, що, оскільки горбаня в числі гостей немає, їй ніхто не зіпсує настрою.

— Чому ж ви його не запросили? — спитав Ожогін. — Він дуже цікава людина.

— Роде за якісь гріхи далеко запроторив його. Більше він, мабуть, взагалі не появиться.

Варвара Карпівна поставила перед Ожогіним склянку, наповнену вином.

— Усім, усім наливайте і поздоровляйте іменинницю! — гучним голосом подала команду Мотрона Силантіївна.

Тряскін почав квапливо розливати вино у склянки.

— Розвеселіть нас, Микито Родіоновичу, — звернулася Мотрона Силантіївна до Ожогіна, — а то сидять усі, носи повісивши, і тільки про політику дзвонять.

— Мотенько, Мотенько! — благальним голосом звернувся до дружини добре-таки підпилий Тряскін.

— Чого? Ну, чого? — огризнулася Мотрона Силантіївна і суворо подивилася на чоловіка.

— Господи, — забелькотів Тряскін, — я хотів розповісти новину…

— Мадам Тряскін, — звернувся до хазяйки ламаною російською мовою Брюнінг, — ваша чоловік має сказати новина. Це… це гут, зер гут, ми любимо сенсацій, ми просимо пан Тряскін…

— П-п-равильно… п-просимо, — трусячи головою, ледве вимовив Крамсалов. — Н-нехай…

Дружина ущипнула його за руку, він скривився і замовк.

Сп'янілий Тряскін виліз з-за стола і непевними кроками попрямував у другу кімнату.

— Зараз зробить якусь дурницю, — сказала Варвара Карпівна. — Їжте, не звертайте уваги. — І вона поклала Ожогіну на тарілку кусок риби.

Брюнінг, який сидів праворуч від Ожогіна, перекладав солдату Паулю з російської мови на німецьку. Від Брюнінга смерділо нафталіном, і Микита Родіонович трохи відсунув свій стілець.

— Хто вони? — киваючи в бік німців, тихо спитав Варвару Карпівну Ожогін.

Вона пошепки розповіла: Пауль — солдат, лікується в госпіталі, Брюнінг — знайомий батька.

Він, здається, експедитор якоїсь німецької фірми, яка займається збором і відправкою в Німеччину антикварних речей. Тряскін пакує картини, посуд, меблі, різні цінності в ящики, а Брюнінг їх відправляє.

— Ось! Ось! — повернувшись, вигукнув Тряскін, розмахуючи двома папірцями. — Хочете знати, що пишуть комуністи?

— Чортяка ледачий! — не стрималась Мотрона Силантіївна.

— П-п-рок-ламації! — зблід Крамсалов.

— Так! — твердо сказав Тряскін і сунув папірці Грязнову. — В нашій шановній компанії це можна прочитати… Як ви гадаєте, пане Брюнінг?

— Будь ласка, пане Тряскін, мі май цікавість до цій дурниця, мі вас слушайт, — прошамкав беззубим ротом Брюнінг і подивився на всіх, чекаючи схвалення.

— Ану, прочитай-но, Андрію, — попросив Денис Макарович, — що це за дурниці?

— Де ти їх узяв? — поцікавилася Варвара Карпівна.

— Де? В управі. Для інтересу. Їх принесли туди з півсотні, — відповів Тряскін.

Андрій тримав у руках листівку і обводив усіх запитливим поглядом. Здавалося, він запитував: «Читати чи не читати?»

— Давай, Андрійку! Раз просять, то читай, — сказав Денис Макарович і, перехилившись через стіл, підсунув до Грязнова лампу.

«Дорогі товариші, що стогнуть в ярмі німецьких фашистів, — прочитав Андрій, і голос його ледве помітно затремтів. — Кожен день наближає визволення нашої Батьківщини і перемогу над ворогом. Ініціатива на всіх фронтах остаточно перейшла до рук Радянської Армії.. Німецький фашизм і його збройні сили стоять перед катастрофою. Наближається час суворої розплати. Не втекти паліям війни від невмолимого суду народів, не втекти катам і вбивцям, грабіжникам і насильникам від караючої руки радянських людей, не втекти їх підсобникам і зрадникам Батьківщини від заслуженої кари!

Переможно, долаючи всі перешкоди, рухається Радянська Армія вперед, звільняючи від фашистської погані села і міста». — Андрій, перервавши читання, вдивлявся у стерті рядки. На його блідому обличчі виступили плями. — «Товариші! — Голос Андрія залунав сильніше. — Всі, хто має сили, піднімайтеся на боротьбу із смертельно пораненим, але ще не добитим звіром! Допомагайте героїчній Радянській Армії і доблесним партизанам добивати ворога! Наближайте час перемоги! З Новим роком, дорогі друзі! Смерть фашистським загарбникам!

Радянські патріоти».

Всі мовчали. У Тряскіна тремтіло підборіддя. Крамсалов сидів блідий, наче примара; його дружина судорожно вчепилася йому в плече. Подруга Варвари Карпівни мовчки відсунулася від солдата Пауля. Той здивовано дивився на всіх, і його обличчя готове було розпливтися в безглуздій посмішці. Мотрона Силантіївна важко дихала. Вона люто, не кліпаючи, дивилася на чоловіка.

Люди завмерли, наче до кімнати влетіла бомба, яка ось-ось розірветься.

— Жах! — порушила тишу Варвара Карпівна.

— А в другій що? — спитав Ізволін.

Грязнов прочитав другу листівку. Вона була коротша за першу. В ній повідомлялося, що з п'ятнадцятого по вісімнадцяте грудня в Харкові Військовий трибунал Четвертого Українського фронту розглядав справу трьох фашистських катів та їх підсобника і присудив усіх до страти через повішення.

— Це є неможливо, — прошамкав Брюнінг. — Слюхайте, я вам буде говорит. — Він підвівся і розмістив частину живота на столі. — Більшовицька байки. Патріот? Блеф, нема ніякий патріот. Є провокацій… — І вже менш упевнено додав: — Завтра провокацій буде капут. Не треба, мадам Тряскін, ніс вішайт. Прошу краще пляшку вина. Це дуже карашо. Хайль Гітлер!

— Хайль! — гаркнув і підпилий Пауль.

І без того невеселий настрій компанії зіпсувався остаточно. Не поліпшили його і нові пляшки вина.

Крамсалова почала умовляти чоловіка йти додому. Подруга Варвари Карпівни злякано поглядала на Пауля. Той по-німецьки розмовляв з Брюнінгом, розпитував про зміст листівок.

— Ходімте в другу кімнату, — запропонувала Варвара Карпівна Ожогіну.

Микита Родіонович мовчки пішов слідом за іменинницею.

— Але ж насправді погано, — сказала Варвара Карпівна, сідаючи на маленький низький диванчик. — Хто б міг подумати, що все так вийде! Ми прорахувалися…

— Хто — ми?

— Ну, я, батько, хоч би от Люба, Крамсалови, та й ви… І хто б міг подумати! В той час, у сорок першому році, все було так ясно, а зараз, здається, знову Радянська влада повернеться. Я от тільки боюся, що почнуться переслідування, арешти… Я за останні дні втратила сон, апетит. Все з рук падає, не хочеться ні за що братись, усе остогидло. Ходжу як сновида, як тварина, що чекає: ось-ось вдарять або потягнуть на бойню… Що ж робити? -

Почуття огиди охопило Ожогіна, захотілося встати й піти. Але він стримав себе і сказав:

— Про те, що робити, треба було думати значно раніше. І мені, і вам.

— Мені ніколи так не хотілося жити, як зараз, ніколи! Ви хоч пораду дайте…

— У вас є порадник, кращий за мене…

— На кого ви натякаєте?

— На Роде, звичайно.

— Не називайте це ім'я! — Варвара Карпівна рвучко схопилася на ноги. — Він приніс мені стільки лиха, стільки лиха…

— Значить, ви його ненавидите?

Варвара Карпівна мовчки почала ходити по кімнаті. Останнім часом ставлення Роде до неї змінилося. І раніше не ввічливий, Роде тепер став відверто грубим. Ні про яку Німеччину вона вже не мріяла, хоч ще зовсім недавно говорила про майбутню поїздку, як про вирішене питання. Ні, в Німеччину ЇЇ не візьмуть, але й живою не залишать. Роде вона боялася навіть більше, ніж повернення Радянської влади. Радянська влада не простить, зради — покарає, засудить; а Роде — знищить. Занадто багато знає Варвара Карпівна, як перекладачка гестапо, як живий свідок. На карту ставиться життя, а порадитися-нема з ким. Думка поділитися з Ожогіним, який, за словами горбаня, був близький до військової розвідки і який здався Варварі Карпівні розумною людиною, виникла в неї недавно. Але чим може допомогти Ожогін, що знаходиться в такому самому становищі, як і вона?

— Він мене уб'є! — вихопилося у Варвари Карпівни, і вона озирнулася на двері, з-за яких було чути голоси гостей. — Він мені одного разу сказав: «Ви знаєте занадто багато для живої людини». Я почуваю себе приреченою… Як бути? Де знайти вихід?

Микита Родіонович мовчав, уважно розглядаючи свої нігті. Він вагався: поставити питання руба чи зробити тільки натяк, пробний крок, розвідку?

— Знайти вихід, звичайно, можна, але зробити це нелегко, — сказав він.

— Невже можна? — з надією в голосі спитала Варвара Карпівна.

Він ствердно кивнув.

— Що ж, на вашу думку, для цього потрібно?

— На мою думку, багато чого.

— А саме?

— Сміливість, рішучість, бажання…

— І тільки? — полегшено зітхнувши, сказала Варвара Карпівна, наче сумніви, що тривожили її, відразу зникли.

— Це не так мало, на мій погляд.

— Ви гадаєте, в мене немає бажання?

— Бажання, можливо, і є, а от…

— Ви маєте на увазі сміливість і рішучість? — перебила Варвара Карпівна.

— Так. Саме це.

— Ви не знаєте мене. Але як? Як? — раптом схаменулася вона, згадавши, що головного ще не з'ясувала.

Відповісти Микита Родіонович так і не встиг. До кімнати зайшов Брюнінг. Побачивши пару, що розмовляла, він розгублено пробурмотів:

— Ах! Вибачайт! — і швидко вийшов.

На зміну Брюнінгу з'явився Тряскін. Він ледве тримався на ногах.

— Що буде, того не минути, — промимрив він. — Хробак є хробак… Народжений повзати, літати не може…

— Я добре обдумаю все і дам вам пораду, як діяти, — тихо сказав Микита Родіонович, щоб закінчити розмову.

Тряскіна кивнула головою.

Після втечі з табору Повелка сховали у Заболотька. Будинок Заболотька стояв на околиці і не викликав підозрінь у окупантів. Мати Бориса Заболотька — вдова

Ганна Василівна — працювала прибиральницею в комендатурі, а сам Борис — електромонтером в управі.

У п'ятницю ввечері в будинок Заболотька прийшов Тризна. Обговорювали те ж саме питання — про висадження в повітря електростанції. Здійснення наміченого плану зривалося з причин, незалежних від підпільників. Повелко ніяк не міг удень потрапити на подвір'я електростанції, а без нього не вдавалося знайти місце виходу шнура. Борис Заболотько, як монтер управи, бував на станції і двічі намагався розшукати те місце, але марно.

Справа в тому, що від вибухової речовини, закладеної глибоко під майданчики і фундаменти основних агрегатів станції, свого часу був протягнутий детонуючий шнур, його поклали в ізоляційну трубу, яка не псується, вивели назовні крізь глуху стіну електростанції на відстані півметра від землі. Оцей кінець шнура і потрібно було знайти.

— Самі зрозумійте, — виправдувався Заболотько, хоч його ніхто і не думав звинувачувати, — не дуже зручно виходить: двічі з'являвся на станції. Можуть помітити….

— Не годиться, хитав головою Тризна.

— Ну, першого разу я ще зміг на стіну подивитися, а вдруге… не вийшло: люди ходять. Якби вночі, тоді інша справа.

— Значить, нічого не помітив? — спитав Повелко.

— Нічого. Відміряв від рогу, як казали, рівно вісім кроків, оглянув усі цеглини в стіні…

Повелко обома руками пошкріб підстрижену потилицю. Ні, він не помилився — рівно вісім кроків від рогу і восьма цеглина від землі.

— Може, там снігу намело? — висловив припущення Гнат Несторович.

— Снігу багато. Дуже багато, — сказав Заболотько, наче шукаючи виправдання.

Повелко, роздумуючи, похитав головою:

— Снігу дійсно навалило силу-силенну. Від землі, можливо, шнур на рівні восьмого ряду цеглин, а от від сніжної кучугури…

Гнат Несторович, що, як звичайно, ходив по кімнаті, зупинився перед товаришами, схрестив на грудях руки і після невеликої паузи повільно сказав:

— Заболотька більше не можна посилати на станцію. Треба придумати щось інше.

Що «інше», Тризна так і не сказав. Настала тиша.

Вітер сердито завивав у комині, пробивався, з димом через палаючу грубку в кімнату. Слабеньке полум'я двох недогарків свічок коливалося, на обличчях танцювали тіні.

— Не може бути! — Повелко стукнув кулаком по столу. Полум'я здригнулося. — Невже відмовимося від плану? Вибрався з табору, а допомогти справі не можу!

Раптом у вікно хтось постукав.

Перезирнулися. Заболотько дав знак Повелку, і той миттю зник у кухні. Стукіт повторився.

— Піду, — сказав Заболотько. — Не хвилюйтеся, — додав він, одягаючи пальто й шапку.

Гнат Несторович сів за стіл.

У передній залунали кроки, почулася голосна розмова, і до кімнати зайшов, увесь запорошений снігом, старий Заломін.

Тризна мимоволі полегшено зітхнув. Але сказав, незадоволено похитавши головою:

— Носить тебе лиха година! Попереджали ж, що треба відсидітись, а ти ходиш.

Після визволення Повелка Заломін відразу перейшов на нелегальне становище.

— А я обережно, з оглядкою, — відповів Заломін, старанно струшуючи рукою сніг з подертого кожушка. — Не розумію я, чи що?

Повернувся Повелко. Він радо обняв старого:.

— Що чувати про табір?

Заломін розповів, що всі бочкарі «дістали відставку», їх не допитували, але саме ця обставина викликала підозру. Можливо, фашисти щось затівали.

Заломін сів за стіл і вийняв з кишені кисет.

— Я сьогодні спробую зовнішність собі трохи попсувати. Так буде краще, — посміхнувся він.

— Як це — попсувати? — зацікавився Повелко.

— Та так… Поголю начисто голову, вуса, бороду, та й брови за компанію. Бог дасть, згодом відростуть.

Він поволі крутив цигарку. Великі, обвітрені, в шрамах і саднах пальці його діяли впевнено. Помовчавши, він спитав:

— Ну, а ваші справи як?

— Справи погані, — коротко кинув Гнат Несторович.

— Що таке?

Тризна стисло розповів про становище.

— Виходить, уся справа в Повелку? Як потрапить він на подвір'я електростанції, то й діло буде зроблене?

— Виходить, що так.

— Ну, гаразд, радьтесь, а я піду… — Заломін несподівано встав і почав одягатись.

На другий день на квартиру Ожогіна і Грязнова знову прибіг переодягнений жебраком Ігорьок. Коли Ожогін виніс йому шматок хліба, хлопчик поспішно передав, що у Заболотька Микиту Родіоновича чекають Ізволін і Тризна.

Як і раніше, Грязнов пішов за Ожогіним для того, щоб виявити можливе стеження.

Через двадцять хвилин Ожогін уже стукав у вікно знайомого будинку.

Виявилося, що переполохав усіх старий Заломін. Він з'явився до Тризни годин зо дві тому чисто виголений і запропонував «скликати всіх», бо він «буде доповідати раціоналізацію». Довелося скликати.

— А де ж він сам? — спитав Микита Родіонович.

— Побіг щось уточнювати, зараз повернеться.

Заломін прийшов через кілька хвилин.

— Роздягатись не буду, часу обмаль, — почав він, ні з ким не привітавшись. — Так… Що я безробітний, усім відомо?

— Ну? — Тризна здивовано підняв брови, не розуміючи, до чого веде старий.

— Дві бочки у мене управа конфіскувала, а дві залишила, — сказав Заломін.

Усі здивовано перезирнулися. Тризна закашлявся і вийшов.

— Почекаємо трохи, — продовжував Заломін. — Нехай віддишеться: — І він байдуже почав попихкувати цигаркою.

Запанувала тиша.

Нарешті повернувся блідий Гнат Несторович. Від приступу кашлю очі в нього зробилися червоними і наповнилися сльозами, він весь час витирав їх хусточкою.

Заломін скрушно похитав головою і знову заговорив:

— А поки що і коні, і дві бочки вдома.

Нервовий Тризна не витримав:

— Що ти мелеш? Де твоя раціоналізація?

Заломін несподівано голосно розсміявся:

— Зараз і раціоналізацію викладемо. Розвідку я недаремно зробив. Електростанція вже місяць як заявку подала в управу на очистку. Раз! — Він загнув один палець. Обличчя у всіх витягнулися. — А ми візьмемо з Повелком та вночі і приїдемо до них. Два. — Він загнув другий палець. — Вночі ніхто перевіряти не буде. Три… Завтра у мене все можуть відібрати дочиста. Чотири… Значить, не зівай, Хомко, на те ярмарок! П'ять. Ось вона і раціоналізація!

В першу мить від подиву і несподіванки ніхто не промовив ні слова. Потім Повелко кинувся до старого, притис його голову до грудей і поцілував.

Заломін зніяковів і часто закліпав очима.

Ожогін підійшов до старого, міцно потиснув йому руку. Старий розчулився, губи у нього затремтіли, і скупі сльозинки покотилися по грубих обвітрених щоках.

— Старий кінь борозни не псує, — так кажуть, батьку? — спитав Заломіна Микита Родіонович.

— Так, синку… І ще кажуть: «Або пан, або пропав». Тільки от що… Діло треба починати зараз, у мене все готове. На подвір'ї станції я бував до війни разів з п'ять, порядки знаю…

— Проберетесь? — спитав Ожогін.

— Звичайно, проберемось… А от куди мені потім пробиратися?

Вирішили, що після операції Заломін ховатиметься в будинку Заболотька разом з Повелком. Усі розуміли, як ризикує старий, йому треба було піти додому, запрягти коней і показатися в місті, а це не так просто, коли знаєш, що за тобою, можливо, стежать. Але Заломін був упевнений, що все мине благополучно…

О дев'ятій годині вечора на вулиці, де містилася електростанція, з'явилися Дві підводи з бочками. На одній сидів Заломін, на другій — Повелко. Підводи ледве рухалися.

Вулиця була не забрукована, вся у воронках від розривів бомб, у вибоїнах. Бочки підкидало, хилило з боку на бік, колеса грузли в заметах. Повелко почував себе непевно в новій ролі і ледве тримався на передку. Зате Заломін енергійно поганяв коня.

Ось і електростанція. Тут Повелко відпрацював чотири роки. Вона начебто й не змінилася за роки війни, тільки стіни перефарбовані з білого в сірий колір. Огорожа ціла, цілі й залізні ґратчасті ворота, крізь які видно велике подвір'я. Глухо й ритмічно постукують маховики. Світла не видно — все замасковане.

Передній кінь уперся в ворота. Заломін зіскочив з передка і постукав. Показався поліцай з гвинтівкою.

— Гостей приймай та ніс затуляй! — пожартував Заломін.

— Фью! — свиснув поліцай. — З поля вітер, з лісу дим…

— Давай ворушись, а то нам і ночі невистачить.

Поліцай впустив підводи на подвір'я і спитав:

— Знаєш де?

— Не перший раз.

— Ну, давай! — І вартовий зник у кам'яній сторожці.

Заломін повів коня на поводі до самої вбиральні.

Повелко поглянув навкруги. Просторе подвір'я захаращене. З-під снігу видно штабелі вогнетривкої цегли, купи іржавого дахового заліза, порожні дерев'яні бочки, носилки, купи бутового каменю, довгі двотаврові балки…

— Я пішов, — тихо промовив Повелко. — В разі чого — кашляни.

— Помагай боже! Буду пильнувати.

Повелко пригнувся і почав пробиратися між штабелями цегли до задньої стіни електростанції. Сніг був глибокий, і на ньому залишався дуже помітний слід. Це збентежило Повелка — на мить він зупинився, але потім рішуче рушив далі. Біля самої стіни вийшов на протоптану стежку, яка вела до куп вугілля.

… Вісім кроків від рогу. Повелко відрахував їх і повернувся. Тепер восьмий ряд цеглин знизу. Нахилився. Одна, дві, три… всі вісім… Ні, потрібної цеглини немає. Стіна зовсім гладка. Гнат Несторович має рацію: мабуть, причина в снігу. Повелко підвівся, потім став на коліна і почав швидко розгрібати сніг.

Ось нарешті і те місце. Штовхнув цеглину носком чобота, і половина її вийшла з стіни. Повелко вийняв цеглину, поклав біля себе. Рукою поліз в отвір, що утворився, намацав детонуючий шнур і витяг його назовні. Руки тремтіли від збудження, стало душно. З кишені вийняв два запали з кінцями бікфордового шнура, наклав їх на детонуючий шнур, швидко скріпив гумою. Потім вийняв невеликий клейончатий пакуночок, де були ампули з кислотою і запалювальною сумішшю, закріпив його на обох кінцях бікфордового шнура. Уважно оглянув і, переконавшись, що все зробив правильно, стис пакуночок пальцями. Ампули хруснули. Так, усе на місці. Тепер — справа часу. Кислота почне роз'їдати оболонку: на це їй визначено п'ятнадцять годин. Коли вона просочиться на запалювальну суміш, а та запалить шнур і полум'я дійде до запалів, тоді все буде обчислюватись секундами, долями секунди…

Поклавши цеглину назад у стіну і замаскувавши це місце снігом, Повелко пішов назад. Він поспішав. Серце билося гучно і радісно, в ушах стояв дзвін…

— Ну, — спитав Заломін.

— Повний порядок.

— Встигнемо ноги винести?

— Що ти! — засміявся Повелко. — Це трапиться не раніше дванадцятої години дня…

— Тю!.. — Старий взяв коня за вуздечку і почав виводити його до воріт. — Гей, друже! Нагостювалися і досить! Випускай! — крикнув Заломін поліцаю.

Той, позіхаючи, вийшов із сторожки:

— Усе?

— Що — усе?.. Наші черпаки не беруть. Даремно час згаяли.

— Замерзло, кажеш? — засміявся поліцай.

— Піди полюбуйся.

— Чорт його не бачив! — вилаявся поліцай і відчинив ворота.

Була неділя. День видався напрочуд ясний, сонячний. На вулицях юрмилися городяни. Вони мовчки дивилися на німецькі військові частини, які проходили через місто. Шосе, що пролягло з заходу на схід, розділяло місто на дві половини, утворюючи пряму, як стріла, вулицю. Рух по ній не припинявся ні вдень, ні вночі. На схід безперервно йшли танки, бронетранспортери, численні автомашини з різним вантажем, бензозаправники, мотоцикли і навіть прості підводи. На них сиділи німці, призвані в армію по тотальній мобілізації, — похмурі, різного віку, без властивої кадровим служакам виправки, з жовчними незадоволеними обличчями, з пов'язаними, наче в старих баб, головами.

А назад, на захід везли переважно поранених солдатів.

Городяни обережно кидали на адресу окупантів сердиті репліки.

В міському парку було людно. Біля самого входу, праворуч, де раніше стояла естрада, тепер розмістилося офіцерське кладовище, з рівними рядами одноманітних березових хрестів. Кладовище безперервно розширювалось. Іноді похоронні процесії прибували сюди двічі-тричі на день. Мерців везли з місцевого госпіталю і з фронту.

Сьогодні ховали якихось видних вояк, і в траурній процесії йшов взвод автоматників.

Уже перевалило за дванадцяту. Маленька закрита машина відокремилася від процесії і на великій швидкості в'їхала в алею парку. З кабіни вийшов кульгавий гітлерівець — комендант міста. Він постояв, подивився навколо себе. Сказав щось ад'ютанту. Той послужливо відвернув йому сірий каракулевий комір, і обидва попрямували до кладовища. Біля могил метушилися солдати з вірьовками і заступами. Комендант по черзі заглянув у всі вісім ям і вісім разів кинув «гут». Потім подивився на складені осторонь березові хрести, штовхнув один з них носком чобота і невиразно похитав головою. Заклавши руки за спину, він почав походжати по алеї. Комендант мав виголосити промову біля могил, і зараз наспіх, напівголосно, репетирував свій виступ.

Процесія наблизилася до ям.

Комендант підійшов і махнув рукою, даючи. сигнал до поховання Шкіряна рукавичка, сковзнувши з його руки, впала в яму. Він щось крикнув своєму ад'ютантові; той вже хотів плигнути в яму, як раптом громохкий вибух струснув повітря і прокотився багатоголосим схом по місту. З країв ям посипалася земля. Люди кинулися геть з парку. Комендант хотів було щось сказати солдатам, але потім рвучко повернувся і пошкутильгав до машини.

— Швидше в комендатуру! — кинув він шоферу тремтячим від хвилювання голосом.

Крізь приємну дрімоту, яку, здавалося, ніяк не можна було відігнати, Микита Родіонович почув мелодійні звуки акордеону. Звуки линули з вітальні. Андрій грав із захопленням, вкладаючи в гру всю душу.

«Кисне хлопець, — подумав Ожогін, — треба з ним щось робити». Але що саме робити, Микита Родіонович не знав.

Акордеон замовк. Микита Родіонович розплющив очі.

Зайшов Андрій. Не дивлячись на Ожогіна, він почав перебирати нотні зошити, що лежали на вікні. Він здавався засмученим, і це відразу насторожило Микиту Родіоновича. «Ну-ну, побачимо, що буде далі», вирішив Ожогін і, не запитуючи Андрія про причини його поганого настрою, почав одягатися.

День почався за розпорядком. Снідали о десятій.

За столом мовчали, бо говорити в присутності хазяйки не хотілося. Подавши термос з кип'ятком і чайник з заваркою, вона нарешті вийшла.

Андрій, не допивши чаю, встав із-за стола і підійшов до вікна. Відсунувши завіску, він мовчки дивився на вулицю.

Микита Родіонович вирішив нарешті втрутитися.

— Що з тобою коїться в останні дні? — спитав він.

Грязнов обернувся і уважно подивився на Ожогіна..

— Нічого особливого.

— А все ж таки?

— Надокучило мені це курортне життя! — різко сказав Грязнов.

Ожогін ледве помітно посміхнувся.

— І ти, виходить, вирішив його змінити?

— Так, вирішив…

Микита Родіонович відкинувся на спинку стільця.

— Так, так… Товариш Грязнов хоче самовільно змінити наказ, даний йому як комуністу. Так? Може, зі мною поділитесь своїми планами?

Андрій подивився на Ожогіна, і злий вогник блиснув у його очах.

— Вам смішно… Вам завжди смішно, коли я говорю про себе! Вам байдуже до стану товариша… А мені… — він затнувся, — а мені нудно тут. Я так далі не можу…

Андрій відвернувся, але Микита Родіонович помітив, як важко він дихає. Ожогін підійшов до товариша.

— Це не моя приїйха, Андрію. Завдання, яке стоїть перед нами, ти знаєш. Знаєш також, що мені доручено керувати, і ти не вільний робити так, як тобі хочеться. Я теж не задля примхи нудьгую без справжнього діла.

Грязнов похилив голову.

— Допустіть мене до бойової роботи групи Ізволіна! Я справлюсь! — У голосі Андрія з'явилися прохальні інтонації.

— Кожному з нас, Андрію, визначена певна мета.

— А я не хочу сидіти склавши руки і киснути в цій норі!

— Ну, що ж, тоді роби так, як знаєш. Але спочатку раджу подумати: чи схвалить твій план партія?

— Інші активно борються. Чим я гірший від них?

— Твоя ділянка фронту тут.

Андрій відійшов од вікна і сів на стілець. Усе це він дуже добре розуміє, але все одно він повинен діяти. У нього немає більше сили' пасивно споглядати те, що відбувається. Нехай дадуть йому будь-яке завдання. Микита Родіонович може попросити про це Дениса Макаровича. Він погодиться. Андрій знає, він упевнений у цьому.

— Добре! Якщо ти дійсно хочеш одержати завдання…

— Дуже хочу.

— Будь ласка. Перше завдання — візьми себе в руки. — Микита Родіонович попрямував до дверей. — Я не жартую… Це завдання комуністу Грязнову. А про друге завдання поговоримо трохи пізніше.

Ожогін одягнув пальто і вийшов з кімнати.

Відчинивши зовнішні двері будинку, він побачив на східцях ґанку жалюгідного на вигляд, погано вдягнутого літнього чоловіка.

— Ви Ожогін? — спитав чоловік. — Оце вам. — Він витяг з рукава пальта складений удвоє конверт і подав Микиті Родіоновичу.

— Від кого це?

— Там усе сказано… Додати я нічого не можу… До побачення.

Незнайомий, зійшовши зі східців, незграбно вклонився і швидко задріботів по тротуару.

— Андрію! — голосно покликав Микита Родіонович.

— Чого? — відповів той, не змінюючи пози.

— Встань! Новини є. Листа одержав.

Грязнов швидко підвівся. Ожогін сів поруч з ним на диван, розірвав конверт і почав голосно читати:

Друзі розсміялися.

— Отже, Юргенс виконує пораду Марквардта, — сказав Грязнов. — Добре, що я під час їхньої розмови був у пекарні.

— Так, але придумали вони не дуже розумно. Стиль листа явно невдалий. Наші ніколи не напишуть: «владі більшовиків», «осередок», «ваша кар'єра»…

Андрій взяв листа з рук Микити Родіоновича і прочитав його про себе.

— А може, піти в четвер на побачення? — запропонував він. — Подивитись, що це за керівник осередку…

— Ні в якому разі! — заперечив Ожогін. — Тут не до цікавості. Юргенс, можливо, по секундоміру підраховує тривалість наших роздумів і вагань. Зробимо так: я піду до Дениса Макаровича, а ти — до Юргенса.

Треба потрапити до нього, показати листа і спитати, що робити. Простеж за його фізіономією. Це цікаво. Зрозумів?

— Зрозумів. Зараз піду! — охоче відповів Андрій.

— Ось тобі і доручення…

— Молодець, що прийшов! Молодець! — привітно зустрів Ізволін Ожогіна і повів його в другу кімнату.

Денис Макарович був збуджений. Не треба було ніяких пояснень, щоб зрозуміти його настрій. По очах старого Ожогін навчився майже безпомилково визначати, що робиться в його душі. Посміхаючись у вуса, Ізволін посадив Микиту Родіоновича і подав йому аркуш паперу, густо списаний дрібним почерком.

«Грізному, — прочитав Ожогін. — Ваші дії і плани на майбутнє вважаємо правильними. Постарайтеся зв'язатись по радіо з Інокентієм. Розвіддані передавайте щоденно. Юру і всіх зв'язаних з ним осіб постійно тримайте в полі зору. Негайно повідомте, хто персонально брав участь у затемненні міста. Вільний».

— То ви, виходить, «Грізний»?

Ізволін заперечливо похитав головою і посміхнувся.

— А хто ж це, якщо не секрет? — обережно спитав Микита Родіонович.

— Секрет, голубе, і великий секрет! Тобі я можу сказати одне: «Грізний» — член бюро обкому партії, і в місті з ним зв'язані лише чотири чоловіки, керівники самостійних груп. Бережемо ми «Грізного», як зіницю ока: адже він очолює підпільний райком, всю боротьбу.

— Мене і Андрія він знає?

— Аякже! Всіх він знає.

— Добре, — відповів Микита Родіонович, — але, напевно, мені не слід було говорити про нього?

— Чому? — здивувався Денис Макарович.

— Якщо встановлено найсуворіший порядок конспірації, то навіщо його порушувати…

— Значить, можна, коли порушую, — промовив Ізволін і, вийнявши з-під ліжка приношені нічні туфлі, сховав радіограму під устілку одного з них.

Покликавши дружину, Денис Макарович загорнув туфлі в газету і попросив віднести їх… Куди? Вона, певно, знала сама.

— Леонід прийняв радіограму? — спитав Микита Родіонович, коли залишився наодинці з Ізволіним.

— Так. А що?

— Мене цікавить, як часто він працює на передачі. — Леонід дуже обережний.

— Зрозумійте, Денисе Макаровичу, рано чи пізно гітлерівці запеленгують роботу рації і нагрянуть. Треба перенести рацію в інше місце, можливо, навіть за місто, на деякий час припинити передачу і обмежитися тільки прийомом.

Денис Макарович слухав Ожогіна і хмурився. Сховати рацію в іншому місці — справа нескладна, але ж треба знайти сховище і для Леоніда. Це вже важче. І в той же час не можна переривати зв'язку з Великою землею. Правда, є друга, запасна радіостанція, але про неї і про другого радиста не знає ніхто, крім «Грізного» й Дениса Макаровича. Зараз ця. рація перебуває на вимушеній консервації і не діє через відсутність живлення. Живленням, і то з великими труднощами, вдалося забезпечити одну рацію, на якій працює Леонід.

Припиняти роботу по передачі не можна.

Єдиний вихід — підшукати місце і винести рацію за місто.

Очевидно, найкраще винести за місто рацію другого радиста, який, зарекомендував себе як прихильник окупантів і жив легально. А втім, усе це треба в найближчі дні докладно обміркувати.

Не висловлюючи своїх міркувань Ожогіну, Денис Макарович вирішив перевести розмову на іншу тему.

— Як справи з Роде? — поцікавився він.

— Нічого реального, — відповів Ожогін. — Зараз я навіть не уявляю, як дочка Тряскіна зможе допомогти знищити Роде. Говорити з нею відверто небезпечно. Вірити тому, що Варвара Карпівна ненавидить гестапівця Роде і боїться кари за свій зв'язок з окупантами, рисковано. Хто може гарантувати, що Тряскіна не веде провокаційну лінію за завданням гестапо?

— Цю жінку я бачу наскрізь, — сказав Денис Макарович, — і вірю, що вона розкаюється у своїх зв'язках з гестапо. Вона не раз говорила про це і мені, і Пелагії Стратонівні. Правда, Роде залякав Варвару. За характером вона боягузлива, як заєць, а Роде здатний на всяку підлоту.

— Але чому вона до мене звернулася за порадою? — спитав Ожогін. Ізволін пояснив:

— Вона боїться звернутися до першого стрічного — раз. Знає зі слів горбаня, що Ожогін, як і вона, зв'язаний з гітлерівцями і, можливо, також у цьому розкаюється, — два. Нарешті, вона бачить, що Ожогін дружить з Ізволіним, а йому вона вже розповіла про свій настрій — три. Не можна також не враховувати, що жінка почуває особисту симпатію до Ожогіна.

В міркуваннях Дениса Макаровича Микита Родіонович відчував певну логіку.

— А Роде треба прибрати, і якомога швидше, — продовжував Денис Макарович. — Він заподіяв багато лиха нашим людям і продовжує творити мерзенні злодіяння. Знаєте, що я думаю? — Ізволін поставив стілець поряд із стільцем Ожогіна і обняв його за плечі. — Поговоріть з Варварою Карпівною відверто. Розмова буде без свідків. Уявімо собі, що вона має завдання вас перевірити… Але ж і ви можете в разі потреби виправдатися тим, що хотіли перевірити її. Га?

Ізволін мав рацію. Микита Родіонович погодився з його доводами. Маючи на рахунку «викриття» горбаня, Ожогін в разі провалу міг пояснити Юргенсу, чим були викликані його дії.

Він дав обіцянку Денису Макаровичу поговорити з Тряскіною відверто, розповів про щойно одержаний лист і розпрощався.

Зручна нагода поговорити з Тряскіною трапилася Ожогіну значно раніше, ніж він міг сподіватись. Вийшовши з дому, він віч-на-віч зустрівся з Варварою Карпівною, яка сиділа на ґанку.

— Здрастуйте, Микито Родіоновичу, — подаючи йому руку, промовила Тряскіна.

Ожогін потиснув їй руку.

— А я вас чекала. Бачила у вікно, як ви йшли до Ізволіна.

Помовчали. Потім Варвара Карпівна спитала:

— Ви обіцяли дати мені пораду… пам'ятаєте?

— Пам'ятаю. Але мені ще не ясно, що вас турбує.

Тряскіна заговорила схвильовано, плутано, перескакуючи з однієї думки на іншу. З усього сказаного нею Ожогін зрозумів, що вона дійсно боїться заслуженої кари і намагається спокутувати свою провину, але спокутувати так, щоб уникнути розправи з боку гітлерівців. Крім того, вона вважала, що й Ожогіну треба подумати про свою долю: йому теж не солодко буде, коли підуть окупанти. Коротше кажучи, Варвара Карпівна шукала надійного союзника.

— Я поділяю вашу думку, — зауважив Ожогін.

— Спасибі, але цього ще не досить, — зітхнула Варвара Карпівна.

— Розумію, — погодився Микита Родіонович. — Давайте спільно думати, що робити. Ви якось казали про Роде, що…

— Будь він проклятий, — гнівно перервала його Тряскіна. — Я не можу згадати про нього без тремтіння…

— Але ж ви його перекладачка?

— У цьому й все лихо. Він і зі мною зробить те, що робить з арештованими. Я ладна задушити його власними руками!

По тону, яким це було сказано, можна було зрозуміти, що Варвара Карпівна всіма силами душі ненавидить гестапівця.

— Роде буває де-небудь, крім гестапо? — поцікавився Микита Родіонович.

— Так. У місті є кілька квартир, які відвідує Роде. А розмови ведуться через мене, як через перекладача, бо Роде не володіє російською мовою.

— Він, звичайно, користується машиною?

— Пішки Роде в місті ніколи не показується. Його й мене підвозять за півкварталу до потрібної квартири, і лише якусь сотню метрів він іде пішки. Машина звичайно від'їжджає і повертається лише на призначену Роде годину.

— Вас заздалегідь повідомляють, на яку квартиру доведеться їхати? — спитав він Тряскіну.

— Іноді.

— Давайте домовимось: як тільки вам стане відомо, на яку адресу ви поїдете, попередьте мене хоча б за гри-чотири години…

— І тоді?

— Тоді буду діяти я.

— Добре, — не зовсім упевнено відповіла Варвара Карпівна.

Ввечері, по дорозі до Кібіца, Грязнов розповів Микиті Родіоновичу про побачення з Юргенсом. Грязнов спочатку зв'язався з ним по телефону і доповів, що одержано важливого листа, якого негайно треба показати йому, Юргенсу.

Юргенс на побаченні поводив себе так, наче й справді бачив листа вперше.

Почав розпитувати, хто його приніс і о котрій годині, який вигляд мав посланець і що сказав, передаючи листа.

Коли Грязнов запропонував піти на побачення з «підпільником», Юргенс покрутив головою і відповів: «Не варто. Цим займуться мої люди. Ми, очевидно, маємо справу з важливою пташкою».

На закінчення Юргенс подякував Грязнову і передав привіт Микиті Родіоновичу.

Опівдні Ігорьок постукав, як звичайно, у вікно і вручив Грязнову заклеєний конверт без напису.

Грязнов повернувся в кімнату, розірвав конверт, прочитав кілька рядків і нічого не зрозумів.

Це була коротенька записка. Почерк нерівний, літери танцюючі.

Грязнов передав записку Ожогіну. Микита Родіонович прочитав, поклав записку в конверт і сховав у кишеню.

— Розумієш, у чому справа? — спитав Ожогін Андрія.

— Поки що ні.

— Це від Варвари Карпівни. Я піду до неї, а ти, Андрійку, іди до Гната Несторовича. Нехай він перевірить, що це за будинок у Рибацькому провулку під номером шість і як до нього можна непомітно підійти вночі.

Андрій був радий будь-якому дорученню, а тому, не чекаючи подробиць, почав одягатися.

Варвара Карпівна Тряскіна, закутавшись у велику сіру шаль, ходила по кімнаті. Коли ввійшов Ожогін, вона злякано подивилася на нього і мовчки простягнула руку.

— Що зі мною діється, сама не розумію…

— Нерви розігрались, — сказав Микита Родіонович. — Треба взяти себе в руки.

Тряскіна звела на Ожогіна очі.

— Страшно!.. — майже простогнала вона.

У Микити Родіоновича виникло побоювання: чи не-трапиться так, що в найостаннішу хвилину Тряскіна відмовиться від усього, не захоче ставити Роде під удар і, чого доброго, провалить усю справу?

— Невже ви ще не наважились? — спитав Ожогін.

— Я добре розумію, що іншого виходу для мене немає. Хоч би вже швидше, чи що…

— Все залежить від вас, — зауважив Микита Родіонович. — Що це за будинок у Рибацькому провулку?

— Звичайний приватний будинок. Я була зо два рази з Роде в цьому будинку. Він має п'ять чи шість кімнат, дві з яких надані в розпорядження Роде. В будинку живе сліпий старий чоловік з дочкою.

Варвара Карпівна взяла олівець і накреслила на клаптику паперу план будинку.

Микиту Родіоновича цікавило питання, чи не можна проникнути в будинок до приїзду Роде. Варвара Карпівна відповіла негативно: дочка господаря будинку впускає тільки по паролю.

— А ви його не знаєте?

— Здається, «Лейпціг», — відповіла Варвара Карпівна й запропонувала такий план: коли вони приїдуть разом з Роде, вона трохи загається на порозі і про людське око покрутить ключем у замку, але двері залишить відімкненими.

Варвара Карпівна попередила, що віконниці в будинку зачиняються зсередини. Якщо віконниця найближчого до парадних дверей вікна залишиться трохи відчиненою, то, значить, усе гаразд: двері незамкнені. Про це вона потурбується.

Попрощавшись з Варварою Карпівною, Ожогін зайшов до Дениса Макаровича. Замислившись, старий сидів біля грубки. Він погладив зігнутим пальцем акуратно підрізані сиві вуса, подивився на Ожогіна і спитав:

— Що вирішили?

Микита Родіонович передав зміст розмови з Тряскіною. Треба поспішати. Можливо, що іншого разу Тряскіна не зважиться на такий рискований крок.

Денис Макарович притулив руку до печі і замислився.

— Отже, доведеться проникнути в будинок, — наче самому собі тихо сказав він.

— Так, — підтвердив Микита Родіонович, — іншого нічого не вигадаєш. Роде й Варвара Тряскіна приїдуть машиною, і невідомо, хто ще в ній буде, крім них та шофера.

— Тому я вважаю, що доручити справу одному Гнату рисковано: надто вже він гарячий. До того ж можливе попереднє стеження за будинком. — Ізволін, не поспішаючи, погладив руками коліна і нерішуче продовжував: — А що, коли залучити Андрія? Він давно сумує за справжнім ділом.

Андрій повернувся додому лише присмерком. Він мовчки роздягнувся і сів за стіл.

— Ну як? — спитав Ожогін.

Андрій звів очі і відповів, що ходив з Тризною в Рибацький провулок.

— Знайшли?

— Знайшли. Під шостим номером — найпристойніший будинок у провулку, крім нього — дрібнота і руїни. Глухе місце… Я піду разом з Гнатом! — з якоюсь одчайдушною рішучістю закінчив він.

Ожогін замислився. Знаючи характер друга, Микита Родіонович боявся, що, поступившись перед ним один раз, доведеться поступитися і вдруге. А коли Андрій пізнає смак бойової роботи, відірвати його від неї буде важко. Виникне загроза основному завданню, на яке вони послані.

— Мало чого тобі захочеться, — спокійно сказав він. Грязнов почервонів, притиснув руку до грудей.

— Зрозумійте, Микито Родіоновичу…

— Дуже добре розумію. Але ми обидва відповідаємо за те, що нам доручено.

Збиваючись, Андрій почав палко доводити, що впевнений в успіху, що добре виконає завдання.

— Невже, Андрію, ти не зрозумів, чого я вагаюсь?

— Так… але чого ви самі… — Андрій обірвав фразу на півслові і підійшов до вікна, ставши до Ожогіна спиною.

— Бачу, що не зрозумів, — сказав Ожогін. Кілька хвилин тривало мовчання.

— Добре, Андрію, ти підеш з Тризною, — промовив нарешті Микита Родіонович, — що з тобою робити. Але це — твоє перше і останнє бойове доручення… Сподіваюсь, що все буде гаразд.

Він підійшов до Андрія і міцно обняв його за плечі.

Ніч. Затемнене. місто здається вимерлим. Ні світла, ні людської тіні. Тільки сніг, сніг і сніг… Ним засипані вулиці, тротуари, дахи будинків. Він як пух лежить на оголених деревах, тягне вниз проводи, утворює химерні шапки на верхівках стовпів.

Повітря нерухоме й чисте. Кроки дзвінко лунають у нічній тиші.

З-за рогу визирнула людина. Микита Родіонович і Андрій зупинились, придивилися. Це був Тризна. Привіталися мовчки.

— Що нового? — притишеним голосом спитав Гнат Несторович.

Ожогін передав зміст розмови з Тряскіною, пояснив розташування кімнат будинку в Рибацькому, розповів, що зробить Тряскіна.

— Треба проникнути в будинок до приходу Роде, користуючись тим, що відомий пароль, і зустріти гестапівця. До речі, нічну перепустку не забули? — раптом захвилювався він, знаючи, що патріоти ходять вночі з підробленими перепустками, які виготовляються підпіллям.

Гнат Несторович похитав головою, вийняв з кишені маленьку яйцеподібну гранату і подав Андрію:

— Сховай. На всякий випадок.

— А може Роде вже в будинку?

— Це я буду знати, — сказав Гнат Несторович, — у мене на вулиці вартує людина… Ну, ходімо!

Тризна завернув за ріг.

Андрій поспішно пішов за ним…

А в цей час у підвальному приміщенні Держбанку, де тепер містилося гестапо, тривав допит.

У кутку невеликої, під похмурим склепінням кімнати, освітленої гасовою лампою, на стільці сидів чоловік. Зарослий, схудлий, з синцями під очима, він здавався стариком.

Чоловік мовчав. Біля стола примостилася Тряскіна. Роде, заклавши руки в кишені, повільно ходив по кімнаті.

— Спитай його, — звернувся Роде до Варвари Карпівни, — хто йому дав розпорядження впустити асенізаторів на подвір'я електростанції?

Варвара Карпівна переклала запитання на російську мову.

Арештований байдуже, не змінюючи пози, не ворухнувшись, відповів, що такого розпорядження йому ніхто не давав.

— Значить, сам впустив? — засичав Роде.

Арештований ствердно кивнув головою.

Роде сердито вилаявся і підійшов до стола.

Варвара Карпівна опустила голову. Вона боялась дивитися в очі Роде. Їй здавалося, що він прочитає в її погляді потаємну думку, яку вона виношувала ці дні. Сьогодні він чомусь особливо пильно і довго дивився на неї. Тряскіній здавалося, що ось-ось тонкі губи Роде складуться в злісну посмішку і він скаже: «Все знаю, моя люба, все мені відомо. Ти хочеш прибрати мене… хе-хе… Скоріше помреш ти…». Але Роде тільки мружив очі і мовчав. Бували хвилини, коли Варвара Карпівна почувала, що ось-ось втратить свідомість. «Чого я про це думаю? Адже, крім мене і Ожогіна, ніхто нічого не знає. Хіба Роде може прочитати думку. Ні, ні… Просто нерви…». Варвара Карпівна зціплювала зуби, намагалася відігнати тривожні думки, але вони знову лізли в солову. А що, коли сам Ожогін уже видав її, пішов і розповів гестапо, і ось зараз після цього арештованого…

— Господи! — майже вголос промовила Тряскіна.

— Що ти бурмочеш? — спитав Роде.

Серце у Варвари Карпівни завмерло.

— Нехай скаже, хто ці асенізатори. Нехай назве їх прізвища, — зажадав він.

Варвара Карпівна квапливо переклала. Арештований не знав прізвищ нічних гостей, і ніколи їх до того не бачив.

— Сволото, — прохрипів Роде, і його худе обличчя стало страшним. — Зараз ти в мене заговориш!

Він зупинився перед в'язнем і став повільно закочувати рукава мундира.

— Мені можна йти? — спитала зблідла Тряскіна і підвелася з стільця.

— Іди, — кинув Роде. — Зайдеш через десять хвилин — поїдемо.

Через десять хвилин вона відчинила двері.

Тюремник-гестапівець тримав рушник і лив гарячу воду на руки Роде. Роде з гидливою гримасою змив з пальців кров, змочив їх одеколоном і витер…

У сорок хвилин на першу від будинку гестапо від'їхала малолітражна машина. В ній сиділи Роде і Варвара Карпівна. Обоє мовчали. Жінка намагалася не дихати, щоб не видати свого стану. Від однієї думки, що швидко, через якоїсь півгодини, а може й менше, станеться щось страшне, неминуче, вона здригалася. Їй здавалося, що вона стоїть на краю безодні і якщо сама не кинеться вниз, її все одно штовхнуть туди. Чекати далі було нестерпно, і Тряскіна в думці квапила шофера. А машина, як на зло, ледве повзла, борсаючись по вибоїнах дороги.

Нарешті вона зупинилась. Варвара Карпівна швидким рухом руки змахнула сльози і витерла хусточкою обличчя. Шофер відчинив дверцята. До будинку лишалася сотня метрів. Роде відпустив шофера і наказав йому під'їхати через годину.

На стукіт ніхто не озвався. Роде постукав удруге — тиша. На третій удар озвався жіночий голос:

— Хто там?

— «Лейпціг», — хрипкуватим, надтріснутим голосом відповів Роде.

… Не більше як через хвилину в будинку пролунали один за одним чотири глухі постріли — наче хтось ударив кілька разів палкою по пружинному матрацу, а ще через хвилину з'явилися Тризна і Грязнов.

Не поспішаючи, вони пройшли деяку відстань по тротуару, а потім розійшлися в різні боки.

Юргенс устав з ліжка, як звичайно, о дев'ятій ранку і зайнявся гімнастикою. Він любив твердий розпорядок дня. Навіть війна і зв'язані з нею тривожні події не порушили його звичок. Служник ніколи не питав, що йому робити сьогодні, завтра, через тиждень… Він знав свої обов'язки, як таблицю множення, і виконував їх абсолютно точно.

В їдальні чекав сніданок.

Юргенс уже хотів сідати за стіл, як раптом його увагу привернув незвичайний шум на вулиці. Він підійшов до вікна і розсунув шовкові завіски. Вулиця була заповнена солдатами, які йшли без усякого порядку. На голові в багатьох були пілотки, зверху пов'язані жіночими хустками, шапки-ушанки, фетрові капелюхи; поверх шинелей — фуфайки, кожушки, цивільні, простого покрою пальта; на ногах — валянки, чоботи, черевики, а в деяких — навіть постоли і личаки. Зрідка мелькали офіцерські кашкети.

— Яка гидота! — процідив крізь зуби Юргенс, запнув завіски і підійшов до телефону.

Начальник гарнізону охоче задовольнив цікавість Юргенса. Він пояснив, що в місто прибули на короткочасний відпочинок і переформування залишки розбитої німецької дивізії, яка вирвалася з оточення.

Через півгодини у вітальні залунав дзвінок, і служник ввів до кабінету відвідувача. Юргенс трохи не скрикнув від подиву: перед ним стояв його родич підполковник Ашингер. Він був одягнутий в куций подертий піджак. Крізь дірки в штанях просвічувала брудна білизна, на ногах теліпалися великі ерзац-валянки. Неголений, з обличчям землистого кольору і запалими щоками, він нічим не нагадував того вилощеного розв'язного офіцера, яким бачив його Юргенс останнього разу.

— Що за маскарад? — спитав Юргенс, хоч уже догадався про те, що трапилось.

Ашингер мовчки дійшов до крісла, впав у нього і, схиливши голову на руки, заплакав, неприродно пересмикуючи плечима.

— Цього ще невистачало! — незадоволено сказав Юргенс, виходячи з-за столу.

— Не можу… не можу… Яка ганьба! — видушив із себе підполковник, захлинаючись сльозами і по-хлоп'ячому шморгаючи носом.

— Що це за блазенське вбрання?

— Якби не воно, навряд чи залишився б я живим. — І Ашингер розповів подробиці розгрому дивізії.

— Але ж не можна доводити себе до такого стану! — докірливо похитав головою Юргенс.

— Тобі добре говорити! — заперечив Ашингер. — А я б хотів бачити твій стан після того пекла, в якому ми були!

— Гм, — мугикнув Юргенс, — з росіянами я познайомився трохи раніше за тебе, мій любий…

— Але, якщо я не помиляюсь, ти в першому ж бою підняв руки і здався в полон?

— Так треба було… — трохи зніяковівши, відповів Юргенс. — Ванну підполковнику… Швидко! — звернувся він до служника, що стояв у кабінеті.

Ванна справила благотворний вплив на Ашингера, п келих вина остаточно надав йому рівноваги, і він почив досить спокійно розповідати про пережите.

Після третього келиха підполковник уже ледве висловлював свої думки; він устав, нервово пройшовся по кімнаті і, почуваючи себе незручно в цивільному одязі, що погано сидів на ньому, знову сів за стіл. На його думку, не треба було зв'язуватися з Росією: не треба було лізти в це пекло.

Юргенс пильно подивився на підполковника:

— Останнім часом тобі варто тільки розкрити рота, і ти обов'язково скажеш якусь дурницю.

— Це не дурниця…

— Дурниця! У нас ще є найсильніша секретна зброя…

— В існування якої ти і сам не віриш! — розсміявся Ашингер.

Юргенс прикусив губу і нічого не сказав, йому було прикро, що Ашингер говорить те, що він сам думає і відчуває. Ашингер доводив, що справа не в зброї, а в тому, що до війни з Росією Німеччина погано підготувалася. В сімдесятому році, перед франко-пруською війною, начальник німецької поліції Штибер розмістив по всій Франції до тридцяти тисяч своїх людей, переважно серед сільського населення. Тільки по кафе і ресторанах у нього нараховувалось дев'ять тисяч жінок-агентів. На початок війни чотирнадцятого року в одних лише готелях Парижа німці мали близько сорока тисяч розвідників, а в Росії на Німеччину працювала більшість німців, які жили там. Нараховувалось же їх тоді більше двох мільйонів. А з чим прийшли німці до цієї війни? Що вони мали в Росії? І чи можна назвати це доброю розвідувальною сіткою? Більшовики вчасно завдали міцного удару по гітлерівських кадрах.

Це не Західна Європа. Там шпигуни проникли в армію, в промисловість, до уряду, заволоділи газетами, стали господарями радіо.

За вікном почувся далекий гул моторів. Ішло, мабуть, велике з'єднання бомбардувальників.

— Не наші, — сказав Юргенс, підійшовши до вікна і прислухаючись.

Ашингер зблід.

Юргенс відійшов од вікна і розсміявся.

— Розумій як хочеш, а бомб я не переношу, — зніяковіло сказав Ашингер.

— Розумію… розумію, — сказав Юргенс. — Але не будемо, мій любий, продовжувати розмову на цю тему. У мене є пропозиція: їдьмо краще повеселитись.

Ашингер здивовано подивився на свого свояка: серйозно він говорить чи жартує?

— У такий час?

— Сьогодні ми живі, а завтра… хто знає? Треба брати від життя все, що воно дає…

Будинок стояв у глибині саду, заметеного снігом. Від хвіртки до нього вела добре втоптана вузенька стежка. Відкритий ґанок був обплутаний сіткою шпагату, по якому влітку, мабуть, плівся виноград.

Вже сутеніло. Юргенс і Ашингер вийшли з машини і попрямували в супроводі шофера по сніговій стежці до входу. Тут Юргенс щось сказав шоферу і відпустив його.

В кімнаті, освітленій трьома свічками в підсвічниках, на невеликому круглому столі стояли пляшки з вином, закуска. Біля стіни — ліжко, покрите мереживним покривалом; у кутку — етажерка з книгами. На окремому столику — радіоприймач.

Ашингер розглядав кімнату і задоволено потирав руки. Це не те, що на фронті.

Юргенс познайомив його з хазяйкою — жінкою років сорока восьми, яка відрекомендувалася Микитюк. Юргенс уточнив, що пані Микитюк походить з родини, розкуркуленої радянською владою. Дуже привітна з німцями.

Поки Ашингер розмовляв з хазяйкою, Юргенс підійшов до приймача і включив його. Виступав німецький радіооглядач — генерал Мартін Галленслебен.

«Погода на Східному фронті взагалі покращала, — говорив він, — установився сніговий льодовий покрив…»

Юргенс невдоволено скривився. Генерал меле якісь дурниці. До чого тут сніговий покрив?

«В районі Ровно і Луцька бої тривають..:»

— Обурливо! — не втримався й Ашингер. — І те, й друге ми залишили два дні тому.

— Помовч, — сказав йому Юргенс і відрегулював настройку.

«Там, де натиск противника був дуже сильним, німецькі війська продовжували застосовувати тактику відриву від противника, яка себе виправдала… Характерною ознакою нинішніх оборонних боїв е залишення деяких територій, що слід розглядати як логічно необхідний захід…»

— Біс його знає, що за еластичні формулювання у цього радіогенерала!

Юргенс прислухався.

«Наше становище надійне. Ми повинні зробити його ще надійнішим, зміцнити, мобілізуючи останні сили».

— Виключи, бога ради! — не стерпів Ашингер.

Юргенс клацнув вимикачем.

Сіли за стіл…

У розпалі гулянки Юргенс, скориставшись із того, що сп'янілий підполковник запросив пані танцювати, обережно, кінчиками пальців, витяг з кишені жилету маленьку крихку ампулку і, відламавши довгу шийку, вилив її вміст у недопитий бокал Ашингера.

Коли замовк патефон і Ашингер з панею знову сіли за стіл, Юргенс, роблено посміхаючись, запросив випити за здоров'я хазяйки. Вузькою, білою рукою Ашингер узяв бокал, підніс до рота і… поставив на місце.

Юргенс від хвилювання напівзаплющив очі, а коли розплющив їх, підполковник уже допивав вино.

— Ну, я поїду. Не сумуйте тут. Радий був би побути з вами довше, та сьогодні в мене багато невідкладних справ.

Посміхаючись, Юргенс попрощався і вийшов з будинку.

О першій годині ночі телефонний дзвінок розбудив Юргенса. Він неохоче встав з ліжка, не поспішаючи підійшов до столу і взяв трубку. Говорив начальник гестапо Гунке. Він повідомив, що якась Микитюк, жінка без певних занять, отруїла підполковника Ашингера. Як речовий доказ на місці події під столом була виявлена порожня ампулка з-під сильнодіючої отрути. Є підозра, що Микитюк зв'язана з партизанами.

Гострий біль у крижах змусив Микиту Родіоновича лягти в ліжко. Всі турботи, які звичайно розподілялися між обома друзями, лягли тепер на одного Андрія. Справ передбачалося чимало. Передусім треба було піти до Дениса Макаровича і погодити з ним текст радіограми на Велику землю, потім побачитися з Гнатом Несторовичем і з'ясувати, коли він заступить на чергування в пекарні, передати Леоніду Ізволіну радіограму, а Заломіну і Повелку — трохи харчів.

Грязнов любив такі дні. Роботи було дуже багато, і вона захоплювала його цілком: він забував про їжу, про відпочинок, про необхідність готуватися до занять. Після операції в Рибацькому провулку він пожвавішав і ще з більшим завзяттям став виконувати завдання групи.

Вислухавши вказівки Ожогіна, Андрій поквапливо вийшов з дому, йому хотілось самостійно розв'язати питання, що стояли перед ним. При Микиті Родіоновичу, зовні завжди спокійному, він почував себе хлоп'ям, школярем, несміливо висловлював свою точку зору, інколи розгублювався. З перших же днів їх спільного перебування в місті — та, певно, ще раніше, по дорозі в місто — він відчув вплив Микити Родіоновича. Після зближення з Ожогіним Андрій часто починав дивитися на речі очима друга. «І завжди виходить так, що Микита Родіонович має рацію», міркував він.

Андрій так захопився своїми думками, що не помітив, як його наздогнав Ізволін.

— Скільки не думай, пороху не видумаєш, — привітно посміхнувся старий. — Куди прямуєш?

— До вас, Денисе Макаровичу. А ви звідки так рано?

— Моя справа стареча… Ревматизм дошкуляє, не дає сидіти. От і прогулююсь.

Андрій зрозумів, що Ізволін ухиляється від відповіді. Денис Макарович не з тих, хто на світанку безцільно блукатиме по місту.

В Ізволіних на дверях висів замок. Денис Макарович, крекчучи, нагнувся, помацав рукою під плінтусом і дістав з щілини ключ.

— А де ж Пелагія Стратонівна? — поцікавився Андрій.

— Не відаю…

Із змістом радіограми Денис Макарович погодився. В ній повідомлялись зібрані розвіддані.

— Гната зараз нема дома, — попередив Ізволін. — Ти йди до Заболотька і почекай його. Він туди прийде.

— Добре, — відповів Андрій. — Мені, до речі, треба їм дещо передати. — І він показав на пакунок.

— Ти подробиці про Тряскіну чув? — спитав Ізволін.

— Знаю тільки, що вона була поранена, що двічі був у неї в лікарні начальник гестапо Гунке: докладно розпитував, звелів помістити в окрему палату. Якби не рани, Тряскіна, очевидно, так і не викрутилася б. А Роде? Наповал? — у свою чергу поцікавився Грязнов.

— Наповал! — махнув рукою Денис Макарович. — Гнат вліпив у нього три штуки.

Єдиний син Гната Несторовича Тризни Вовка, якого й мати і батько нестямно любили, хворів на черевний тиф і зараз лежав у нетопленій кімнаті. Сама Євгенія Дем'янівна готувалась знову стати матір'ю. Тризна побоювався за її здоров'я. Євгенія Дем'янівна часто втрачала свідомість і довго не приходила до пам'яті: давалися взнаки голод, нужда і нескінченні хвилювання, викликані страхом за чоловіка, який брався за найнебезпечніші справи.

Гнат Несторович і Андрій стояли біля ліжка хворого. Хлопець марив, його запалі щоки гарячково палали, очі напружено, але безтямно перебігали з однієї речі на іншу. Вовка весь час звільняв з-під ковдри схудлі руки, силкувався встати, але Гнат Несторович укладав його на місце і вкривав до самісінької шиї.

— Спи, карапузе мій… заплющ оченята, рідний…

Хлопчик знову скидав ковдру, бурмотів щось про шпаків, скаржився на кота Жулика, що втік із дому, просив пити…

Бліда, ледве тримаючись на ногах, Євгенія Дем'янівна напувала його з ложечки перевареною водою.

— Женя скоро ляже в лікарню. Хто ж тоді з Вовкою залишиться? — журився Тризна. — Доведеться, мабуть, віднести до діда.

Дід — батько Євгенії Дем'янівни, розбитий паралічем шістдесятидворічний старик — жив недалеко від них у власному будиночку.

Тризна неодноразово умовляв старого залишити халупу і перебратися до нього, але той навідріз відмовлявся. «Тут моя подружка померла, — казав він, — тут і я богу душу віддам».

— Чи зможе він Володю доглянути? — із сумнівом похитав головою Грязнов.

— Дати ліки і погодувати зможе. Старик він дбайливий і по хаті без сторонньої допомоги ходить… Ну, що ж, лізьмо до Леоніда, — зітхнувши, запропонував Гнат Несторович. — Женю, піди до хвіртки, подивись…

Леонід Ізволін зрадів приходу Андрія, бо давно вже його не бачив.

— Який тебе вітер приніс? — міцно потискуючи Грязнову руку, запитав він.

— Справи привели.

Андрій сів на тверду постіль Ізволіна і тільки тепер помітив купу вже надрукованих і облямованих акуратною вузенькою рамкою листівок.

«В Поліській області, — прочитав Андрій, — гітлерівці цілком знищили населені пункти: Шалаші, Юшки, Булавки, Давидовичі, Уболять, Зеленоч, В'язівці. В Пінській області лише в трьох районах спалено сорок три села і вбито чотири тисячі стариків, жінок і дітей. В селі Великі Мілевичі фашисти вбили вісімсот чоловік, у Лузичах — сімсот, у церкві села Хворостово під час відправи були спалені всі, хто там був, разом з священиком…»

— Мерзотники! — перериваючи читання, прошепотів Грязнов. — А про визволення Новгорода, Красного Села і Гатчини тобі відомо?

— Звичайно. В мене ж зв'язок з Москвою.

— А про другий фронт що там, в ефірі, чути?

Шкіра на чолі в Леоніда зібралася в зморшки.

— Поки що нічого… Але ми як-небудь здолаємо Гітлера і без союзників, — додав він.

— Безумовно здолаємо. — Андрій вийняв текст телеграми і передав її Леоніду. — На сьогоднішній сеанс.

Ізволін швидко пробіг текст очима і, присівши до столика, почав зашифровувати.

Андрій оглянув погріб. Все було як і раніше: в нішах лежали вибухівка, боєприпаси, капсулі, запальний шнур; на стіні висіли гвинтівка, автомати. Тільки в кутку він помітив щось нове. Там стояли великі червоні прапори на довгих древках.

— Для чого це? — поцікавився Андрій, звертаючись до Тризни, який сидів поруч з ним.

Але відповіді не було. Гнат Несторович, спершись ліктями на коліна і поклавши голову на руки, здавалося, дрімав, його великі, широко відкриті очі дивилися в одну точку. Може він думав про сина, який метався в гарячці, або про дружину, пригнічену нестатками і горем. «Зовсім погано», подумав Андрій і відвернувся.

В глибокій тиші чулося тільки постукування ключа передавача.

Леонід прийняв дві телеграми і передав одну.

— Все! — сказав він нарешті і зняв з голови навушники. — Тепер розшифруємо, що говорить Велика земля.

Гнат Несторович стрепенувся і обвів очима погріб.

— Давай закуримо, — запропонував він Андрію.

Грязнов вийняв пачку німецьких сигарет і подав їх Тризні. Той гидливо скривився і відсунув.

— Візьми кисет під подушкою! — розсміявся Леонід. — Дуже вже звик до махорки…

Андрій встав, дістав кисет з самосадом і подав його Тризні. Той скрутив велику цигарку і зібрався запалити, як раптом пролунав радісний вигук Леоніда:

— Браття! Товариші!

Тризна і Грязнов насторожилися і запитливо подивилися на Ізволіна.

— Це ж свято! Справжнє торжество!

— Що таке? Читай! — різко сказав Гнат Несторович.

— Без відома «Грізного» розшифровую військову таємницю. Слухайте! «Грізному крапка На ваше подання нагороджені двокрапка орденом Червоного Прапора тире Тризна Гнат Несторович, орденами Червоної Зірки тире Повелко Дмитро Федорович і Заломін Єфрем Власович крапка Вільний крапка».

Гнат Несторович встав, випростався на весь зріст, зробив кілька кроків і відразу, схопившись за груди, ліг на тапчан, намагаючись стримати кашель.

Леонід і Андрій перелякались. Ізволін підбіг до друга і схилився над ним:

— Гнате… рідний…

— Почекай, Льоню… почекай… — Гнат Несторович говорив глухо, уривчасто.

Приступ був тяжкий, болісний. Безсонні ночі, напружена робота остаточно підірвали здоров'я Гната Несторовича.

Нарешті він підвівся і сів на ліжку, судорожно ковтнувши повітря. Леонід і Андрій сіли по боках. Гнат Несторович ледве перевів подих і обняв друзів:

— Ні, це ще не кінець! У такий день помирати не можна, мої хороші хлопці! Ми ще поборемось!

Він устав, пройшовся по погребу і вже своїм звичайним тоном спитав, що пишуть у другій телеграмі. Леонід відповів:

— Сьогодні о двадцять третій годині радянська авіація буде бомбити залізничний вузол.

Лікар не дозволив Микиті Родіоновичу вставати з ліжка. Всі книги, які знайшлися на полицях шаф, були перечитані, але і це заняття надокучило. Останнім часом усе частіше виникали думки про брата.

На Велику землю надіслали дві радіограми, що пояснювали становище. Їх, звичайно, зрозуміли і вжили заходів. «Гостя» зустрінуть, як належить. Костянтин, мабуть, уже все знає і допоможе влаштувати посланцю Юргенса належну зустріч.

Микита Родіонович посміхнувся від думки про те, що Юргенс і на цей раз прорахувався. Так, багато чого Юргенс не знає.

Не знає він, що батько і мати Микити Родіоновича були чесними радянськими людьми і разом з двома синами до двадцять другого року жили тут, у цьому місті, а потім перебралися на Україну, де їх і застала війна. Старі загинули одночасно: машина, на якій вони евакуювалися з Харкова, потрапила під бомби.

Молодший брат Микити Родіоновича, Костянтин, після поранення на фронті потрапив у Ташкент. Останній лист від нього Микита Родіонович одержав перед самим вильотом у тил ворога, до партизанів. Костянтин повідомляв, що ліва рука його не згинається — пошкоджений ліктьовий суглоб, через це довелося залишитись у тилу і знову взятись за геологію.

Зайшов Андрій.

— Микито Родіоновичу! — прошепотів він над його вухом. — Надзвичайні новини!

Не роздягаючись, Андрій сів на диван і розповів про нагородження товаришів.

Микита Родіонович схопився і зробив кілька кроків по кімнаті:

— В мене, здається, і спина перестала боліти!

— Ну, в це я не повірю. Доведеться вам ще полежати в ліжку… А я побіжу до товаришів — поздоровлю і попереджу про візит наших льотчиків.

Протиповітряна оборона гітлерівців дізналась про наближення радянських бомбардувальників, коли вони були ще на підході до міста. Їх зустріли зенітним вогнем. Але літаки впевнено йшли до мети.

Освітлювальні ракети повисли над вокзалом. У повітрі задзвеніло, зарокотало.

Грязнов, який підійшов до будинку Юргенса, щоб повідомити Кібіца і Зорга про те, що Ожогін на заняття не прийде, здивовано зупинився: з воріт вилетіла на повному ходу легкова автомашина. За нею — друга, третя. Коли ворота зачинилися, вартовий, впізнавши Грязнова, сказав:

— Нікого немає. Розбіглися.

Андрій здивовано знизав плечима і повернувся назад. На розі вулиці, біля пекарні, його наздогнав Гнат Несторович.

— Нам нема чого лякатись. Місто бомбити не будуть… Ходімо ближче до вокзалу — подивимось, що там робиться, — шепнув він Грязнову.

Ховаючись попід стінами будинків, щоб не потрапити під осколки зенітних снарядів, Тризна і Грязнов заспішили до вокзалу.

Коли вони добігли до будинку Держбанку, де містилося гестапо, до воріт під'їхала крита, пофарбована в білий колір машина з в'язнями. З кабіни вискочив гестапівець і, лаючись, затарабанив кулаками по оббитій бляхою брамі. Всупереч установленому порядку, їх не відчинили. Подумавши секунду, гестапівець зайшов у парадні двері і зник у приміщенні. Виліз, не заглушивши мотора, і шофер. Боязько поглядаючи на небо, він сховався у нішу біля воріт.

Рішення виникло раптово. Гнат Несторович одним стрибком опинився біля шофера і, схопивши його обома руками за шию, повалив на мерзлу землю.

— Поведеш машину? — кинув він уривчасто Андрію.

Андрій квапливо кивнув головою. Миттю залізли в кабіну. Грязнов включив зчеплення і пустив машину на повний хід.

Ззаду залунали крики, потім постріли. Раптом Андрій відчув пекучий біль у плечі і побачив кров, яка цівкою бігла з рукава. Міцно зціпивши зуби, він ривком підняв руку і поклав на кермо.

Машина неслася по вулицях міста з шаленою швидкістю. Тризна показував напрям: праворуч, потім ліворуч, ще поворот, ще один… Важко дихаючи, він ненароком схопив Грязнова за поранену руку, Андрій скрикнув і, заскреготівши зубами, зі стогоном промовив:

— Обережніше… Що ти!

Машина знову повернула ліворуч, пішла прямо, потім звернула праворуч. На повному ходу влетівши в подвір'я на краю міста, вона збила невеликий дерев'яний стовп, вкопаний у землю, і зупинилася біля муру.

Гнат Несторович вискочив з кабіни і, подивившись на дверцята тюремної машини, гукнув Грязнова. Андрій ледве виліз з кабіни, його похитувало від втрати крові.

— Гей! — гукнув Грязнов і затарабанив кулаком здорової руки у стінку кузова. — Ламайте зсередини. Бийте!

— Не допоможе! — з прикрістю промовив Тризна.

Але це допомогло. Всередині машини почулися шум, глухі удари, і нарешті задня стіна цілком відвалилася. З кузова вистрибнули один за одним дев'ять чоловік.

— Рятуйтеся! — глухо гукнув їм Гнат Несторович. — Рятуйтеся, не баріться!

— Спасибі, друзі.

Люди гаряче дякували Грязнову і Тризні. В районі вокзалу бухали розриви бомб, і величезна заграва освітлювала місто, перетворюючи ніч на день.

Член бюро обласного комітету партії комуніст «Грізний» до війни був у цьому місті лише один раз, і, власне, ця обставина й дозволила залишити його для організації підпільної боротьби з фашистськими загарбниками.

«Грізний» мав середню медичну освіту і після окупації міста без особливих труднощів улаштувався техніком-рентгенологом на німецький рентгенологічний пункт, який обслуговував кілька військово-польових госпіталів.

Жив він разом з дружиною і трирічною дочкою на околиці міста, на березі річки. Гітлерівці вважали його уродженцем міста Тамбова, а потрапив він у. ці краї на початку війни, повертаючись з відпустки, проведеної на Ризькому побережжі.

Справжнє прізвище «Грізного» було відоме лише чотирьом керівникам самостійних підпільних груп, і в їх числі — Денису Макаровичу Ізволіну.

Тому, коли «Грізний» висловив бажання побачити Ожогіна, Денис Макарович трохи здивувався. Сталося це на другий день після бомбардування вокзалу і поранення Грязнова. Можливо, «Грізний» хоче вислухати міркування Ожогіна про рацію, з якою працює Леонід? Але ж Денис Макарович доповів «Грізному» точку зору Ожогіна. Чи, може, «Грізний» вирішив включити Ожогіна і його друга в активну роботу підпілля?

… Микита Родіонович ішов по місту, вже повитому сутінками, і намагався не втратити з виду Ігорка.

Микита Родіонович радів, що нарешті побачить того, хто тримає в своїх руках усі нитки бойової роботи патріотів міста.

Ігорьок затримався на розі вулиці, покопирсався в своїх черевиках і пішов далі лише тоді, коли відстань між ним і Ожогіним значно зменшилась.

Микита Родіонович зрозумів: мабуть, мета недалеко.

Раптом Ігорьок зник.

«Куди ж він пропав?» подумав Ожогін, однак, не притишуючи ходи, пішов далі.

— Пройдіть вперед і вертайтесь. Двері будуть відімкнені, — долинув голос хлопчика із щілини в дверях невеликого, вкритого дошками будинку.

«Розумний! — подумав Микита Родіонович. — Чудово засвоїв конспірацію. Просто молодець!».

Ожогін пройшов до перехрестя і повернувся назад. Попереду видно самітну жіночу постать. Але ось зникла й вона. Микита Родіонович удавано посковзнувся, і озирнувся назад — нікого. Він відчинив двері і наштовхнувся на Ігорка.

— Там нікого немає? — хлопчик показав рукою на вулицю.

— Нікого.

— Тоді я піду, — і він шмигнув за двері.

Микита Родіонович залишився сам у темному коридорі, не знаючи, що зробити: зачинити двері чи залишити, як вони були, відчиненими.

В цей час з кімнати вийшла жінка із свічкою в руках:

— Заходьте, будь ласка, я сама зачиню.

Будинок мав дві невеликі кімнати. У другій кімнаті біля стола сидів чоловік. З появою Микити Родіоновича він підвівся:

— Товариш Ожогін?

— Так, Ожогін.

— Сідайте. Якщо курите — куріть. Я через хвилинку звільнюсь… Давай, Зіно, закінчимо, — звернувся він до жінки, яка зайшла до кімнати. — На чому ми зупинилися?

Тільки зараз Микита Родіонович помітив на столі портативну друкарську машинку.

Молода жінка — мабуть дружина «Грізного» — з гладко зачесаним назад світлим волоссям, сіла до столу, подивилась на аркуш паперу, закладений в машинку, і промовила:

— «… кожний, здатний тримати в руках зброю…»

— Так, пиши далі, — сказав «Грізний» і почав диктувати текст листівки.

Микита Родіонович утримався від куріння і став уважно розглядати «Грізного».

Ось він який, керівник радянських людей, що борються в підпіллі! Відверто кажучи, він чекав зустріти високу, дужу, широкоплечу людину, а «Грізний», мабуть, навіть нижчий за нього на зріст, з трохи посивілою головою. Темні довгасті очі спокійні і глибокі. Говорить грудним, м'яким голосом, не знижуючи і не підвищуючи його.

Коли закінчилось друкування листівки, Зіна накрила машинку чохлом і вийшла. «Грізний» витер сірник, спалив кілька аркушів копірки, загорнув попіл у клаптик газети і поклав біля лампи.

— Ну, я піду? — спитала жінка, повернувшись у кімнату.

— Іди, Зіно.

Жінка одягла на себе легеньке, зовсім не зимове, сіре пальто, пов'язала голову шаллю і, засунувши в рукав пачку листівок, вийшла.

«Грізний» навів порядок на столі, забрав з нього чистий папір і причинив двері в першу кімнату, яка виходила вікнами на вулицю. Потім сів навпроти Микити Родіоновича і спитав:

— Як по-вашому, Юргенс розумний розвідник?

Початок розмови був незвичайним.

— Здається мені, що розумний, — відповів Ожогін.

— То навіщо ж ви поводите себе так, наче вважаєте його за ідіота?

Ожогіну стало не по собі. Він одвик, щоб з ним розмовляли таким тоном.

— Ви, сподіваюсь, поясните свої слова?

«Грізний» відповів не одразу. Він ніби обмацував співбесідника очима. Микита Родіонович не витримав його погляду і похнюпився.

— Запам'ятайте раз і назавжди, — почав «Грізний: — поведінка будь-якого розвідника визначається завданням. Якщо розвіднику сказали: дивись і слухай, він повинен робити тільки це. Якщо перед ним стоїть завдання висадити в повітря ворожий об'єкт, він зобов'язаний всі сили віддати цій меті і не відволікатись іншими справами. Якщо розвіднику сказали добути «язика», — він повинен усі дії підпорядкувати цьому завданню. Зрозуміло?

Микита Родіонович кивнув головою. Він уже почав догадуватись, до чого зведеться розмова. Недарма він весь час намагався стримувати Андрія.

— Людина, яка не розуміє цієї простої істини, — продовжував «Грізний», — ніколи не зможе бути розвідником. Вона загубить і себе, і людей, і доручену їй справу. Ми не пошлемо розвідника-радиста знищувати есесівців, бо він тоді не зможе виконувати своє основне завдання. Ми не доручимо Ізволіну висаджувати в повітря електростанцію, бо йому визначене інше коло обов'язків. Ми не примусимо Тризну сидіти на одному місці і бути радистом-підпільником — цим займаються інші товариші… Для чого вас і Грязнова направили в розвідувальний пункт Юргенса?

Ожогін відповів, що їх завдання полягає в тому, щоб закріпитись у Юргенса, виявити ворожу агентуру, по можливості вивідувати задуми військової розвідки, збирати розвідувальні дані, які цікавлять партизанів і Велику землю.

— І все? — суворо спитав «Грізний».

— Так, усе.

— А чим ви займаєтесь?

Микита Родіонович промовчав, і «Грізний» продовжував:

— Як ви приховали від Юргенса, за яких обставин був поранений Грязнов?

— Пояснили, що це сталося в ніч нальоту російської авіації. Грязнов потрапив під кулю патруля, призначену для когось іншого. Поранення виявилось легким. Грязнов уже наступного дня почав ходити.

Але відповідь Ожогіна не задовольнила «Грізного»:

— Хто вас просив посилати Грязнова з Тризною на ліквідацію Роде? Заради чого Грязнов сів за руль арештантської машини? Добре, що куля попала йому в руку, а не в голову. Адже це просто випадок. А хто був у машині, Грязнов і Тризна знали? Може, там сиділи карні злочинці! Хоч ви й сказали мені, що не вважаєте Юргенса дурнем, але ваші вчинки спростовують це. Виявляється, він дурень, а ви розумні… Недалеко дивитесь, товаришу Ожогін, дуже недалеко! Час такий, що треба дивитись далі.

«Грізний» говорив спокійно, рівно, не підвищуючи голосу.

— Від імені партії я забороняю вам втручатись у бойову роботу. Зрозуміло?

— Так, — відповів Микита Родіонович.

Він почував усю правоту керівника підпілля.

— Ми знаємо вас, товаришу Ожогін, і вашого друга як справжніх комуністів, які виконують важливе завдання, а тому не допустимо, щоб ви займалися не тим, чим вам треба займатись. Ваша роль чітко визначена; ведіть її, звикайте до неї, не звертайте уваги, що іноді сверблять руки. Хочете допомогти порадою — будь ласка; виникне гостра необхідність зустрітися з товаришами з підпілля — будь ласка, але будьте обережні, не забувайте, що ви не в лісі, а в місті.

«Грізний» встав.

Ожогін теж підвівся, вважаючи, що розмова закінчена.

— Ви поспішаєте? — спитав «Грізний» і подивився на «ходики», що висіли на стіні.

Микита Родіонович також перевів погляд на годинник і сказав, що вільний час у нього є, до занять ще більше години.

— Коли так, то посидьте.

«Грізний» пройшовся по кімнаті, відчинив двері у другу, прислухався, потім зачинив і сів на своє місце.

— Там донька спить, — сказав він і посміхнувся.

— Велика?

— Ні, найщасливіший вік — три роки…

Багато питань можна було б задати «Грізному», людині, яка присвятила себе роботі, сповненій небезпеки і злигоднів. Хотілося дізнатися, як він живе, чого потребує, куди пішла його дружина.

— Вам скільки років? — раптом спитав «Грізний».

Ожогін, відповів.

— О, та ми з вами ровесники!.. Ну, а тепер давайте поговоримо про роботу радіостанції Леоніда Ізволіна. Ви вважаєте, що її тримати там не можна?

Микита Родіонович виклав свою точку зору. Він, як і раніше, вважає, що на стаціонарному положенні рація безумовно буде запеленгована і виявлена. І її не врятує навіть та обставина, що передачі на ній проводяться рідко. У гітлерівців вона, мабуть, давно на обліку. Ще два-три сеанси, і Леоніда схоплять.

— Так, ви маєте рацію, — сказав «Грізний». — Доведеться обмежитись тільки прийманням і в ефірі не з'являтись.

. — Але в мене виник один варіант… Дозвольте?

«Грізний» трохи примружив свої розумні, уважні очі. Йому подобався Ожогін. Враження про нього після знайомства збіглося з уявленням, яке склалося у «Грізного» зі слів Ізволіна. Такі люди можуть упевнено йти до мети і добиватися її. Така людина може бути розвідником. А помилки бувають у всіх.

— Я вас слухаю, — промовив «Грізний».

Микита Родіонович висловив свою думку.

Під будинок Юргенса зроблено підкоп. Ожогіну добре відоме розташування кімнат. Там є кілька нежилих. Підкоп треба вдосконалити з таким розрахунком, щоб радіостанцію помістити під одну з нежилих кімнат, а Леоніда влаштувати жити в пекарню під виглядом робітника. Під будинком Юргенса рація може працювати спокійніше. У випадку запеленгування, нитки приведуть до будинку Юргенса, і цим уся справа й закінчиться, бо ті, хто займається пеленгуванням, безумовно знають, що у Юргенса є радіоцентр та кілька тренувальних станцій.

А апарат Юргенса не зможе виявити рацію, оскільки не має засобів пеленгування.

— Під будинок Юргенса? Цікаво! Дуже цікаво! — «Грізний» ходив по кімнаті і ніби розмовляв сам з собою. — Вірно… Риск виправданий. Мабуть, ми це здійснимо.

Коли Микита Родіонович почав прощатися, «Грізний» затримав його руку в своїй і, дивлячись в очі, сказав:

— Ось бачите, розумна порада часом дорожча від будь-яких подвигів, хоча випадок з машиною я й не вважаю за подвиг. Та й з Роде можна було справитись без участі вашого друга. Якщо вже бути відвертим, то я можу признатись, що іноді й мені хочеться взяти в руки гранату або пістолет і піти разом з Тризною. Є таке бажання, але ми всі — і я, і ви — повинні пам'ятати, на що нас поставила партія. Ось так… А тепер усього найкращого. Бажаю успіху…

Єдина в місті лікарня знаходилася на колишній вулиці Чехова. Щоб добратися до неї, Гнату Несторовичу треба було пройти через усе місто.

Тризна йшов, не помічаючи, що робиться навколо нього. Він раз у раз розгортав поли ватяного піджака, розмотував шарф, важко зітхав і якось дивно піднімав ноги, наче йшов по воді.

Ніч Гнат Несторович провів неспокійно. Він не спав: то нерухомо сидів біля спорожнілого ліжка сина, то ходив з кутка в куток, то мовчки дивився у вікно. Вже над ранок, примостившись, на твердому дерев'яному тапчані, він спробував задрімати. Але сон не приходив, серце тривожно билося, груди боліли. Гнат Несторович думав про сина, про дружину. Євгенія Дем'янівна другу добу лежала в міській лікарні і, можливо, сьогодні вже розродилася. Вчора вона почувала себе погано, дуже погано, але Гнат Несторович все-таки сподівався, що роди пройдуть благополучно.

В непривітній, з обдертими стінами, приймальні Тризну зустріла чергова сестра. Він назвав своє прізвище і попросив дізнатися, чи родила його дружина. Сестра уважно подивилася на Гната Несторовича, наче щось пригадуючи, потім запропонувала йому сісти.

— Я покличу лікаря Шпигуна.

Тризна сів на низьку широку лаву і, відкинувшись на спинку, витягнув уперед довгі ноги. Із стоптаних чобіт на кам'яну підлогу стікала вода, утворюючи калюжі. Гнат Несторович дивився на чоботи, на калюжі і думав про лікаря Шпигуна. Позавчора він заправив з Гната Несторовича велику плату за те, що прийняв до себе Євгенію Дем'янівну. Лікарня Шпигуна була в місті єдиною, і Тризні довелось погодитися, хоч він не знав, чим буде розраховуватись.

Погані чутки ширилися про Шпигуна по місту. Говорили, що за його допомогою лікарі-гітлерівці провадять таємничі експерименти над радянськими військовополоненими, що з його ініціативи в села, які містяться в партизанській зоні, завозять вошей, знятих з тифозних хворих, що Шпигун оформляє актами всі «непередбачені випадки» смерті в катівнях гестапо.

Гнат Несторович пам'ятав жаркий серпневий день сорок першого року, коли з німецької комендатури його послали на медичний огляд. Тоді Шпигун сказав Тризні: «У Німеччину вас не пошлють, жити вам лишилося років зо два — не більше…»

Увійшла чергова сестра, а за нею — Шпигун. Побачивши калюжі навколо ніг Тризни, він зробив гидливу гримасу і, не підводячи голови, сказав:

— Сам дохлий, дружина дохла, а ще надумались плодити потомство! Не треба було й привозити її. Вона ще вчора ввечері, задовго до родів, богу душу віддала.

Гнат Несторович підвівся з лави. Стало нестерпно душно, важко. Щоб не впасти, вхопився рукою за спинку лави.

— Я ж вас попереджав, — стримуючи себе, сказав Тризна. — Ви могли її врятувати…

— А навіщо? — злісно промовив Шпигун. — Яка від цього користь? Не вчора, то під час родів, все одно.

Тризна здригнувся. Злість і ненависть спалахнули з такою силою, що він важко пішов на задкуючого Шпигуна…

Ввечері до Ожогіна прибіг Ігорьок. Очі його були заплакані.

Користуючись відсутністю хазяйки, Микита Родіонович пустив хлопчика в коридор і швидко розгорнув аркуш паперу: «Я загинув і провалив справу. Рятуйте Леоніда і догляньте за сином. В мій дім не заходьте — там засідка. Тризна».

— В чому справа, Ігорьок? Що трапилось?

Ігорьок розповів те, що чув від дорослих: тьотя Женя померла в лікарні, а Гнат Несторович, дізнавшись про це, вбив лікаря. Тепер його розшукують.

— Де Гнат? — тривожно спитав Ожогін.

Ігорьок відповів, що зараз Тризна лежить у Заболотька і ні з ким не розмовляє.

— Денис Макарович знає про це?

— Знає.

Сталося це так. Хлопчик ніс Леоніду радіограму. Зайшовши на подвір'я Тризни, він натрапив у дверях будинку на гітлерівців. Щоб не викликати підозри, Ігорьок прикинувся жебраком і, знявши шапку, попросив хліба. Німець дав йому стусана ногою і вигнав. Вже йдучи до Ізволіна, Ігорьок зустрів Гната Несторовича, розповів йому про все, і вони разом пішли до Заболотька. На прохання Гната Несторовича Ігорьок збігав до Ізволіна і повідомив про те, що трапилось…

— Дядько Гнат дуже просив доглянути Вовку, — додав Ігорьок і розплакався.

— Ну, чого ж ти плачеш? — Ожогін розгублено погладив хлопчика по голові.

Відпустивши Ігорка, Микита Родіонович розповів про все Андрію і схвильовано заходив по кімнаті. Передусім, мабуть, треба було з'ясувати подробиці.

— Піду до Ізволіна, — сказав він. — Подумаємо разом…

Андрій залишився сам. Рана його швидко загоювалась. Юргенс повірив розповіді про те, що Андрій був поранений біля самого будинку в ніч нальоту радянської авіації, і навіть тричі надсилав на квартиру лікаря-нім-ця, який робив Грязнову перев'язки.

Постоявши в роздумі біля вікна, Андрій повернувся до стола і розкрив зошити Микити Родіоновича з записами по радіо та розвідці. Треба було взяти себе в руки і підготуватися до занять.

Ізволіна вдома не було. Ожогіна зустріла Пелагія Стратонівна. Вона повідомила, що Денис Макарович щойно пішов до Заболотька.

— Нічого не сказав і пішов. І взагалі, сумний він сьогодні якийсь. Видно, що в нього клопіт серце крає, а мовчить. Мовчить і зітхає.

— Це вам, мабуть, здалося. Все йде добре, — спробував розвіяти підозри жінки Микита Родіонович. –

Радянська Армія визволила Ровно, Луцьк, Шепетівку, вісті радісні…

— Воно то так… — відповіла Пелагія Стратонівна і замовкла.

Ожогін уже зібрався йти, коли вона повідомила новини про Варвару Карпівну. Тряскіна одужує. Все книги читає та про Ожогіна питає: як там Микита Родіонович і чому він не прийде провідати її?

Ожогін подумав, що доведеться дійсно якось зайти до Варвари Карпівни і поговорити з нею.

Попрощавшись з Пелагією Стратонівною, Микита Родіонович поспішив до Заболотька.

Там були Тризна, Повелко, Заломін, мати і син Заболотьки. Гнат Несторович нерухомо лежав на великій лавці. У нього щойно був тяжкий приступ. Ганна Василівна витирала з підлоги кров.

Усіх мучило одне питання: що робити? Сховати Тризну в будинку Заболотька було неважко. Там, де є двоє, може поміститись і третій. Та це половина справи. Інша справа — як відвести загрозу від Леоніда Ізволіна, від радіостанції підпільників, сховища документів, зброї, вибухівки?

Ожогін висловив думку, що все залежатиме від того, як довго думають гестапівці сидіти в засаді:

— Вони чекатимуть Гната, — сказав Ізволін.

— Його вони не дочекаються, — додав Повелко.

— Дочекаються! — голосно промовив Гнат Несторович і, підвівшись, сів на лаві. — Дочекаються! Вислухайте мене спокійно, — сказав він і простягнув руку вперед, наче запобігаючи можливим запереченням.

Усі перезирнулися.

Тризна з півхвилини посидів мовчки, збираючись з думками, потім встав:

— Вихід є. Зараз я піду додому, і до ранку там від гестапівців і сліду не залишиться.

— Не розумію, — сказав Ожогін.

— Що ж тут незрозумілого! — з неприхованою досадою промовив Гнат Несторович. — Гестапівцям потрібний я, і я з'явлюсь.

Наступила гнітюча тиша. Всім було ясно, що, пожертвувавши собою, Тризна хоче врятувати Леоніда. Гітлерівці схоплять Гната Несторовича, зроблять, в найгіршому випадку, обшук у будинку і підуть.

— А ти подумав про те, хто тобі дозволить так зробити? — суворо спитав Денис Макарович. — За кого ж ти нас вважаєш?

— Я мушу так зробити, — швидко заговорив Гнат Несторович. — Ви, нарешті, самі повинні примусити мене це зробити. Я допустив помилку і мій обов'язок — виправити її. Мені недовго жити… Ви ж самі знаєте…

Він підійшов до стіни і, взявши з цвяха піджак та шарф, почав одягатись.

— Поки я і мої друзі живі, цього не буде! — різко сказав Денис Макарович і взяв Тризну за руку.

— Правильно, — підтримав Микита Родіонович. — Будемо шукати іншого виходу.

— І знайдемо його, — додав Повелко.

Гнат Несторович стояв, схиливши голову.

— Чекати немає часу, — заговорив він хрипко. — Катастрофа може статися кожної хвилини. Якщо не дозволите, я зроблю сам, як підказує совість. Я ж не брав у вас санкції вбивати Шпигуна…

— Це не доказ, — перервав його Микита Родіонович. — Можливо, що на твоєму місці і я, і будь-хто інший зробили б так само. Зараз про це судити важко.

— Не знаю… не знаю… — покрутив головою Тризна і тихо додав: — Я піду… Я вас розумію… добре розумію… Але іншого виходу нема, і ви його не знайдете. А якщо й знайдете, то буде пізно. Я думаю…

Він не закінчив речення. Піджак і шарф випали з рук. Горлом хлинула кров. Його підхопили під руки Ожогін і Повелко, але втримати не змогли. Тризна упав на коліна, затуливши руками, рот.

Друзі підняли його, перенесли в сусідню кімнату. Ганна Василівна вибігла на подвір'я і повернулася з мискою, наповненою снігом, але було вже пізно.

— Товариші… Вовко… Простіть… — тихо промовив Гнат Несторович і затих.

Вранці до Леоніда ніхто не прийшов, не приніс хліба і кип'ятку, не передав радіограми. Це було незвичайно. Леонід попросив Велику землю провести сеанс опівдні. Але Гнат Несторович не прийшов знову. Сеанс перенесли на вечір. Леонід дуже хвилювався. Що могло трапитись? Йому було відомо, що Євгенія Дем'янівна в лікарні, що Вовка у діда, дома один Гнат. Але куди він подівся? Що змусило його забути про Леоніда, зірвати роботу?

Як і більшість людей, які самотньо проводять час, Леонід розмовляв сам з собою.

— Невже попався? — міркував Ізволін. — Не може бути! На час хвороби дружини і сина батько заборонив Тризні займатися бойовими справами. Тоді в чому ж справа? Може, захворів, лежить у пекарні або в Заболотька?

Леонід з тривогою чекав настання темряви.

Стрілка на годиннику підійшла до восьмої, але ні Гната Несторовича, ні звичайних сигналів не було. Леонід почав нервуватись. Він включив приймач і одягнув навушники. Довго крутив регулятор настройки, але так і не зміг заспокоїтись.

«А що як він лежить дома і йому так погано, що не може встати? Чого ж я чекаю? Може йому самому потрібна моя допомога?» раптом подумав Леонід.

Двічі він сам вилазив назовні. В обох випадках усе пройшло вдало. Власне кажучи, вийти з погреба неважко: треба тільки трохи підняти важкі підйомні двері, зсунути з них будку з Вірним — і вихід відкритий. Інша справа — повернення назад. Тут без допомоги Гната Несторовича або Євгенії Дем'янівни Леонід ніколи не обходився. Вони опускали двері і ставили на місце собачу будку.

Хвилюючись і вагаючись, Леонід вийшов у передню частину погреба, піднявся по драбині, приклав вухо до підйомних дверей і прислухався. Ніщо не порушувало тиші. Він обережно натиснув головою на двері — вони легко піддалися, і утворилася вузька щілина. В неї Леонід просунув кисті рук. Війнуло прохолодою. Він знову прислухався: як і раніше, тихо. Крізь пилину було виразно видно сніг, частину неба з яскравими зірками і частину будинку — самий ріг.

— Вірний! Вірний! — пошепки покликав собаку Леонід.

Але той не йшов на поклик і нічим не видавав своєї присутності.

Почулося шарудіння, наче хтось пройшов мимо. Видно, Вірний був десь недалеко.

Леонід покликав собаку голосніше. Як і раніше, тиша.

Він постояв ще кілька хвилин, вдихаючи нічне морозяне повітря і відчуваючи, як защеміло від холоду, що проходив через руки, все тіло. Хотів уже підняти двері й лізти наверх, але роздумав і вирішив почекати.

Пройшло ще п'ять напружених хвилин. Ніде ні шарудіння, ні стукоту, ні голосу. Далеко-далеко загавкав собака, вітерець доніс гудок маневрового паровоза… Руки вже почали терпнути, тіло тремтіти…

«Чого ж я чекаю? Так можна і всю ніч простояти», подумав Леонід. Він піднявся ще на східець, уперся головою в підйомні двері, і вони повалилися на собачу будку, що скотилася з них. Леонід висунувся до пояса — він захотів роздивитись, але не встиг: щось важке впало на його голову. На мить мелькнули перед очима зоряне небо, подвір'я, вкрите снігом, потім усе розсипалося на міріади вогнів…

Уже вечоріло, коли до будинку Юргенса під'їхав пофарбований в білий колір лімузин. Шофер різко загальмував і, не виключаючи мотора, відчинив дверцята.

З машини вийшов Марквардт. На ньому були пальто з хутряним коміром і хутряна шапка.

Поява шефа була для Юргенса несподіваною. Гість застав Юргенса в кабінеті, де той, сидячи за столом, робив записи в блокноті.

Марквардт був серйозний і холодний.

— Сподіваюсь, ви догадуєтесь про причину мого раптового візиту? — не відповівши на привітання Юргенса, заговорив він офіціальним тоном.

Тривога виникла раптово, і Юргенсу коштувало зусиль не показати цього. Він спробував запобігти розпитуванням:

— Гадаю, що ваші відвідини зв'язані з смертю підполковника Ашингера. Це трапилось так безглуздо, так несподівано…

— Почасти і заради цієї брудної історії…

Юргенс почервонів, що не приховалося від пильного погляду шефа.

— Виявляється, ви ще не втратили здатності червоніти. Це чудово… — Він обійшов стіл, сів на місце Юргенса, вирвав з блокнота аркушик і взяв олівець. — Видно, в Німеччині є ще люди, які зберегли деякі риси порядності. До числа їх, мабуть, належите і ви, пане Юргенс. З вашим характером, з вашими справами — і червоніти! — Він розвів руками і зареготав.

Вихватка шефа спантеличила Юргенса. Він не знав, як реагувати на тон і поведінку Марквардта. Вирішив, що краще за все образитись, але шеф випередив його маневр і спитав, чи відомо пану Юргенсу, як на фронті поводяться з людьми, які фабрикують фальшиві документи.

Тепер нарешті Юргенс зрозумів, у чому справа.

— Половина вашого грошового звіту за рік побудована на грубо підроблених розписках. А ви знаєте, чим це пахне?

Юргенс театральним жестом обхопив голову руками і опустився в крісло.

Марквардт іронічно посміхнувся. Він може заспокоїти Юргенса: звіт далі не пішов, він привіз його з собою. Ним вони займуться пізніше. Однак він сподівається, що Юргенс не буде більше зловживати його довір'ям…

Юргенс шумно і з полегшенням зітхнув. Вдячно подивившись на шефа, він витер хусточкою чоло.

— Доповідайте новини і все, що мені потрібно знати, — запропонував Марквардт і, нахилившись над столом, почав щось креслити на аркуші паперу.

Юргенс розповів про вибух на електростанції, вбивство Роде, спіймання підпільника.

Марквардт, не відриваючись від паперу, слухав.

Юргенс уже спокійно, звичайним діловим тоном доповів про хід підготовки агентури, призначеної для перекидання через лінію фронту. Стежачи за рукою шефа, Юргенс машинально зупинив погляд на аркуші паперу і затамував подих: в куточку великими цифрами виразно було написано дробове число «209/902». Не підводячи голови, шеф обвів дріб кружечком і поставив праворуч від нього великий знак питання.

Юргенс схвильовано відвів очі вбік і вже не так упевнено продовжував доповідь. У голові зародилася підозра. Якщо за звіт він дістав лише попередження, то розкриття цієї цифри загрожувало арештом, слідством, військово-польовим судом.

— Досить… Нудно… — перервав доповідь Марквардт і, відклавши олівець, спитав: — Ну, а з Ашингером, як?

— Гадаю…

— Гадати тут нема чого. Історія брудна і задумана нерозумно.

— Тобто?

— Точніше — по-дурному. Ви, сподіваюсь, догадуєтесь, що я маю не тільки вашу інформацію.

Юргенс розгубився. «Гунке доніс», майнула у нього тривожна думка.

— Мені все-таки незрозуміло… — почав він і замовк, не знаючи, що сказати.

— Сьогодні ви чомусь особливо нетямущі, а між іншим ця історія може принести вам серйозні неприємності. Полковник Шурман зацікавився нею.

— Причому ж тут я? — втрачаючи самовладання, майже скрикнув Юргенс.

Марквардт устав.

— Не намагайтесь здаватися дурнішим, ніж ви є насправді! — сказав він різко. — І не вважайте мене ідіотом.

Юргенс зблід від досади, гніву і страху, а Марквардт продовжував говорити, і його слова били по напружених нервах Юргенса, наче удари палкою.

І як тільки вистачає, м'яко кажучи, сміливості в Юргенса питати, причому тут він! Було два претенденти на спадщину тестя, що становить кругленьку суму, а тепер залишився один.

Марквардт пройшовся по кімнаті. Він дав Юргенсу зрозуміти, що не зацікавлений в його викритті, але поводить себе Юргенс щонайменше нерозумно. Створюється враження, ніби він має мету самому собі накинути зашморг на шию.

— Тільки ця цифра, — Марквардт тикнув пальцем в аркуш паперу, — змушує мене витягати вас із петлі.

— Ви знаєте?.. — скрикнув Юргенс.

— Без запитань, — обірвав його Марквардт. — Не час. Але врахуйте, якщо ви, всупереч здоровому глузду, полізете далі в петлю, я за вами лізти не збираюсь. Гадаю, зрозуміли?

Юргенс кивнув головою і, вийнявши з кишені хусточку, знову витер вологе чоло і спітнілі руки.

Марквардт сів на своє місце. Тепер цю тему він вважає вичерпаною. Нехай краще Юргенс розповість, яким вітром віє з фронту.

Юргенс дав докладну інформацію про становище на фронті. Він говорив упевнено, навіть з піднесенням, бо тепер бачив в особі Марквардта не тільки шефа. Юргенс намагався змалювати становище німецької армії найпохмурішими фарбами. Він певний, що росіяни не обмежаться визволенням своєї території: вони прийдуть у Німеччину.

— Це не новина, — зауважив Марквардт. — Але вони не прийдуть, а приповзуть, стікаючи кров'ю. Приповзуть знесилені, не здатні твердо стояти на ногах і говорити на весь голос. Ситуація дуже оригінальна: Росія і Німеччина обидві переможуть і обидві будуть переможені.

Юргенс зсунув брови:

— Звичайно, така рівновага можлива, але лише в тому випадку, коли союзники Росії не висадяться в Європі. Вона порушиться на користь росіян, як тільки відкриється цей горезвісний другий фронт. Тоді Німеччині буде гірше.

— Дурниці! — безапеляційно сказав Марквардт. — Проте, власне кажучи, з Росією не слід було зв'язуватись. Одна справа Чехословаччина, Франція, Польща, а Росія — це зовсім інше. В червні сорок першого року фюрер зробив страшенну помилку. Але те, що сталося, повинно було статися.

Марквардт пройшовся по кімнаті і зупинився біля великої карти Німеччини, що висіла на стіні. Заклавши руки за спину, він довго і зосереджено вдивлявся в павутиння червоних, блакитних, чорних ліній.

— Це місто вам знайоме? — Марквардт тикнув пальцем у чорну крапку.

— Дуже добре.

— Я обрав його для вашої майбутньої резиденції. Містечко зручне.

— Це на той випадок, якщо… — почав Юргенс.

— Так-так-так… саме на той випадок! — І Марквардт голосно зареготав.

Опам'ятався Леонід Ізволін на кам'яній підлозі. Голова палала від нестерпного тупого болю. Ледве розплющивши очі, він почав роздивлятися навкруги. Перед ним — сіра стіна, мабуть цементна, в кутку на лавці — два німецькі солдати з автоматами. В кімнаті тихо…

Леонід заплющив очі і спробував відновити в пам'яті те, що сталося. Але біль не давав можливості зосередитись. Він тихо застогнав. Мозок заслало туманом.

Один з солдатів нахилився, щоб підвести Леоніда, але він напружив усі сили і встав сам. У голові запаморочилось, біль став ще гострішим. Леонід захитався і в ту ж мить відчув на зап'ястях холодний дотик металевих наручників, його штовхнули в двері і повели по довгому коридору, йшли повільно. Назустріч траплялися конвоїри з арештованими, звідкись лунали крики, стогони. Леонід пішов швидше, щоб не чути тих звуків.

Ось сходи, що ведуть на другий поверх. Знову крики і стогони. Горло стиснули спазми. Через кілька хвилин з ним буде те саме, що з цими нещасними.

— Сюди, — наказав конвоїр і штовхнув Леоніда в невелику кімнату.

В кімнаті було світло, дуже світло. Очі мружилися самі собою, не витримуючи яскравого потоку електричного проміння. Солдати посадили Леоніда на високий табурет і завмерли по боках. До Леоніда підійшов маленький на зріст гестапівець.

— Прізвище? — пильно подивившись в обличчя арештованого, промовив він по-російськи.

Леонід стримав подих. Починається… І він раптом відчув приплив рішучості й енергії, наче вступив у двобій з цією маленькою людиною, яка нахабно і злісно дивилася на нього.

— Не пам'ятаю, — спокійно відповів Леонід і, щоб підтвердити свою байдужість, обвів очима стіни і стелю кімнати.

— Що?!

— Не пам'ятаю, — тим же тоном повторив Ізволін.

— Не прикидайся дурнем!

Ізволін промовчав.

— Я тебе в землі згною, живцем! — Гестапівець схопився з місця.

— Це не дуже страшно: земля своя, рідна.

— Відповідай тільки на мої запитання! — крикнув гестапівець і заніс кулак над головою Леоніда. — Я тебе в дугу зігну.

— Не все гнеться, пане фріц, — дещо ламається. — А я не повинен бути зламаний. Вам потрібно дуже багато дізнатися від мене. Чи не так?

— Ти назвеш себе?!

— Ні!

— Назвеш?!

— Ні!

Гестапівець підійшов до Леоніда і, схопивши його, з силою ударив головою об стіну.

Леонід опам'ятався знову на холодній кам'яній підлозі.

— Наче в могилі, — мимовільно пробурмотів він і, ледве піднявшись, почав обстежувати похмуру камеру.

Вона була дуже маленька, з низькою стелею, яка не давала можливості випростатись, з вогкими, слизькими стінами. В кутку вперто шкреблися й гидко попискували пацюки. Леонід кашлянув. Пацюки замовкли. Але через хвилину вони знову почали шкребти, ще сильніше, впертіше…

На другий допит Ізволіна привели до іншого слідчого — огрядного кремезного чоловіка років під сорок. Голова з коротким волоссям, наїжачені вуса, круглі очі — все в гестапівця нагадувало Леоніду відгодованого кота. Навіть рухи у нього були м'які, котячі.

Слідчий розпорядився нагодувати арештованого, але Леонід від їжі відмовився.

— Ситі? — спитав гестапівець з люб'язною посмішкою.

— По горло.

— Вчора ви сказали моєму помічникові, що добре знаєте своє майбутнє?

Леонід ствердно хитнув головою.

— Своє і навіть ваше, — додав він.

— Ви оракул! — І гестапівець підняв догори вказівний палець.

Леонід посміхнувся.

— Прошу вас, говоріть усе, що почуваєте, і вимагайте, що хочете. Це невід'ємне право кожного арештованого. І позбавити, вас цього права ні я, ні хто інший не в силі. Закон є закон. Не церемоньтесь.

— І не думаю, — відповів Леонід. — Вас цікавить майбутнє? Ви пана Роде, сподіваюсь, знали?

— Так, знав.

— От і добре. Багатьох з вас чекає така сама доля.

— Не в вашому становищі говорити про це, — холодно промовив гестапівець. — Ви не врахували однієї маленької деталі. Німецька армія не тільки в Росії, але й ще десь. У наших руках Чехословаччина, Австрія, Бельгія, Польща, Франція — майже вся Європа.

— А от з Росії вам доводиться п'ятами кивати. На Росію замків вам не надіти — ні замків, ні наручників, ні намордників…

— Ми відхилилися від теми, — спокійно сказав слідчий.

— Від якої? — здивовано спитав Леонід.

— Від головної. Мене звуть Роберт Габбе. Як називати вас?

Леонід посміхнувся:

— Не вийде.

— Що не вийде?

— Відносно знайомства.

Слідчий знизав плечима і схилив голову набік.

— Даремно ви так поводитесь. Зовсім даремно. Ця тактика себе не виправдує. Я раджу вам змінити лінію поведінки. Все залежить від вас.

— Умовляти марно. Та й, наскільки мені відомо, гестапівці менш за все здатні на умовляння.

— Мій обов'язок пояснити вам, що ваше життя залежить від вас самого, від вашої поведінки під час слідства. Так, наприклад, у погребі, де вас арештували, був виявлений оцей списочок. У ньому чотирнадцять прізвищ. Він вам знайомий?

Ізволін ствердно хитнув головою.

— От і чудово! Я вважав і вважаю вас людиною розсудливою. Я твердо впевнений, що ми знайдемо спільну мову.

— Спробуємо. — В голосі Леоніда відчулась іронія.

— Це справжні прізвища чи вигадані?

— А як ви гадаєте?

— Я? Я гадаю, що це підпільні клички.

— Похвальна кмітливість.

— А хто такий «Грізний»?

— «Грізний»?

— Так-так.

— «Грізний», мабуть, людина і патріот.

— А звати його як?

— Це військова таємниця. Цього нікому не можна знати.

Слідчий різко встав з стільця і почав ходити по кімнаті.

— Виявляється, я помилився: з вами не можна домовитись.

Він шумно видихнув з легень повітря і, наблизившись до Ізволіна, поклав йому на плече руку. Леонід зморщився. На обличчі гестапівця з'явилася посмішка.

— Ви дуже молодий і дуже запальний. Я не можу вас зрозуміти.

— І ніколи не зрозумієте. Є речі, недоступні вашому розумінню.

Слідчому почала набридати роль умовляючого, але він зробив ще одну спробу:

— Коли ж пан росіянин нарешті зрозуміє, що правдиві відповіді дадуть йому не тільки звільнення, але й дещо більше? Є у вас розумні люди, які вважають за краще…

— Це не радянські люди, — перебив його Леонід.

— Гм! Ви дуже самовпевнені. Я гадав…

Пролунав телефонний дзвінок. Слідчий підійшов до апарата і почав слухати.

— Так, є… Так-так…

Він поклав трубку на місце і, викликавши з коридора двох солдатів, поквапно залишив кімнату…

Начальник гестапо Гунке, високий, підкреслено прямий, ретельно виголений бігав по своєму кабінету. З того часу, як у стіни його установи потрапив Леонід Ізволін, Гунке не знаходив собі місця.

Слідчий Хлюстке, який першим допитував Ізволіна, стояв перед начальником, витягнувши руки по швах.

— Вам би тільки з громилами возитися! — шаленів Гунке. — Справжній злочинець здатний водити вас за ніс! Чортзна-що виходить! Взяли людину з кличками, зв'язками, паролями, рацією, вибухівкою, зброєю — і досі не знаємо, хто вона така! Ганьба! За таку роботу з нас шкуру здеруть! І правильно зроблять… Ну, а ви? — Він різко повернувся до другого слідчого. — Ви, здається, претендуєте на звання досвідченого детектива. Як у вас?

Другий слідчий розгублено розвів руками.

— Прізвище дізналися? — допитував Гунке. — Я вже не прошу більшого…

— Ні.

— А про що дізналися?

— Ні про що.

Гунке прикусив нижню губу і знову почав ходити по кабінету. Ліва щока його посмикувалась.

— Де ваш хвалений метод? Ви ляпали всім і всюди, що можете дуже швидко встановлювати з арештованими психологічний контакт. Де цей контакт?

— Я тільки почав з ним працювати, — виправдовувався гестапівець.

— І скільки вам треба часу, щоб дійти до кінця?

— Це на рідкість упертий арештований…

— Ви знаєте, що я вимагаю від вас, і повинні добитися цього! — Гунке грюкнув кулаком по столу. — Вам за це гроші платять! Будете душити, гризти чи палити, — мене це не стосується. Ви повинні розв'язати йому язика, інакше… інакше протягом двох діб ви обидва потрапите на передову! Ідіть!

… На цей раз допит тривав кілька годин. Побитого Ізволіна знову затягли в темну камеру. Крізь проблиски свідомості Леонід відчував, як йому кололи руку трохи вище ліктя і впорскували щось під шкіру. Опам'ятався він уже від холоду.

В ці години тяжкої самітності Леонід ясно уявив собі не тільки те, що його чекає, але й те, що він повинен робити. Все особисте, дрібне відійшло на задній план. Народилося почуття, яке перемагає і страх, і біль, і смерть.

Коли юнака знову повели на допит, до самого Гунке, обличчя його виражало спокій і впертість.

Цілісінькі дві години знущався над Леонідом оскаженілий до краю Гунке.

І знову напівживого юнака погнали в кам'яну могилу, де він повинен був чекати чергових тортурів.

Леонід розумів, що гестапівці своїми витонченими тортурами здатні довести його до нестями. Навіть з його маячіння вони намагатимуться дізнатись про якусь частинку таємниці, і вона загубить усіх.

Побачивши перила сходів, Леонід відчув хвилюючий приплив сил і сміливо пішов уперед. Коли один із солдатів хотів зупинити Леоніда, він ударив його головою її обличчя і кинувся на верхній, третій поверх. Бігти заважали сковані сталевими кільцями руки. На сходовій площадці третього поверху один із солдатів, наздогнавши в'язня, дав по ньому три постріли підряд.

Відчувши смертельний біль, Леонід повис на перилах і кволо посміхнувся.

— От і все… Цього я й хотів, — прошепотів він одними губами.

Тіло його нахилилося, здригнулось і впало вниз.

Сніг став пористим, темнів і осідав. Ранками його їли густі білясті_ тумани, а вдень нищило сонце.

На голих вітах дерев з криком мостилися галки, шумно обмірковуючи свої весняні пташині справи. Ліс за містом потемнішав.

Похмурим присмерком відкриту труну з тілом Леоніда, грубо зліплену з необструганих дощок, було виставлено під охороною гестапівця на міській площі, біля церковної огорожі.

В головах встромили дерев'яну жердину з фанерною дощечкою, на якій великими літерами було написано:

Це була остання хитрість гестапівців, розрахована на те, що хтось впізнає Леоніда і тим самим допоможе розплутати весь клубок.

А через кілька годин, вночі, патріоти за наказом «Грізного» проникли на площу, знищили охоронника-гестапівця і викрали тіло товариша. Юнака поховали в лісі, на мальовничій відкритій галявині, на березі невеличкої річки.

Наступного ранку городяни, які прийшли на площу, побачили горбик чорної свіжої землі і труну з тілом охоронника.

В горбику стриміла палка з дощечкою. На дощечці був свіжий напис:

«Тут похований герой-патріот, замучений фашистами. Ім'я його скоро знатиме вся країна. Смерть фашистським загарбникам!»

Німецька адміністрація сполохалася. Коли труп охоронника було відвезено, гестапівці взялися розкопувати могилу, сподіваючись витягти звідти труп Леоніда, але закінчити роботу їм не вдалося: гримнув вибух. Двох гестапівців розірвало, третього поранило: Леонід Ізволін, мертвий, продовжував мстити ворогам.

Наступила весна. Сніг залишився тільки в ярах, глибоких балках, у місцях, закритих тінню високих будинків. Теплий східний вітер розганяв ранкові тумани, гнав по небу великі, схожі на мильну піну, хмари. Від землі струмували і повзли низом випари. Вода, що бурхливо прибувала, до країв заповнила річище. Нарешті лід поламався і з шерхотом понісся по річці.

Збуджені городяни юрмилися на березі. Здавалося, що разом з льодом річка несе і людське горе, важке й холодне.

Денис Макарович та Ігорьок зустрічали весну по-хазяйському. Ізволін допоміг хлопчику зробити шпаківню. Хлопчик був переповнений радістю, яка приходить у дитинстві до кожного, хто прислухається до весняного пробудження природи.

Опухлі повіки, глибокі зморшки, посивіла голова і сум у втомлених старечих очах свідчили про безсонні ночі, про тяжкі думи, які мучили Дениса Макаровича.

Люди кажуть, що горе, яким не можна поділитися з близькою людиною, переноситься вдвоє важче. Це відчував на собі Ізволін.

Смерть Леоніда була тяжким ударом, і він приховував її від дружини, знаючи, що та не перенесе втрати. А чутливе материнське серце, здавалося, відчувало лихо. Пелагія Стратонівна ділилася з чоловіком своїми думками і побоюваннями, розповідала, що часто бачить сина уві сні.

Денис Макарович, як умів, намагався розвіяти тривогу дружини.

Провал Леоніда не викликав нових арештів. Можна було без побоювань відновити тимчасово перервану діяльність підпільників.

Сьогодні, після довгої перерви, Ізволін вирішив відновити зустрічі з учасниками підпілля і в першу чергу дізнатися, що роблять Ожогін і Грязнов.

Як і раніше, для зв'язку потрібний був Ігорьок. Сьогодні він вирішив добратися до квартири Ожогіна й Грязнова коротшим шляхом, для чого скористався проходом, який утворився під час бомбардування в будинку медичного інституту.

Він уже пересік захаращене руїнами подвір'я і хотів вискочити на сусідню вулицю, як раптом його зупинив окрик:

— Почекай, малий! Ейн хвилин… ком гер…

Ігорьок озирнувся. Чоловік, зарослий бородою, в німецькому теплому мундирі з нарукавником поліцейського, пальцем манив його до себе.

Хлопчик впізнав «поліцая». Це був той веселий Сашурка, який вже одного разу приходив до Дениса Макаровича в минулому році і з яким вони вистежили зрадника Зюкіна. Ігорьок дуже добре пам'ятав, як, прощаючись з гостем, Денис Макарович міцно обняв його і розцілував. Хлопчик тоді дивувався, чому дорослого, вусатого дядька звуть Сашуркою.

Зараз хлопчик з обережності вирішив приховати, що впізнав «поліцая». Він здивовано подивився на нього і опустив очі.

— Не впізнаєш? — привітно спитав той.

Ігорьок прикусив губу і заперечливо похитав головою.

— Погано! Дуже погано! На вигляд хлопець, а пам'ять як у дівчиська.

Ігорьок насупив брови. Такий комплімент йому явно не сподобався, але він вирішив не міняти тактики.

— А я ось тебе пам'ятаю, — сказав після невеликої паузи «поліцай». — Навіть знаю, що Ігорком звати.

Хлопчик зрозумів, що упиратися не слід.

— Це я так… — відповів Ігорьок. — Це я навмисне сказав, що не пам'ятаю…

— Ач який! — засміявся «поліцай». — Денис Макарович удома?

— Вдома.

— Ну, піди скажи йому, що я прийшов…

Стоячи в роздумі біля вікна і дивлячись на вулицю, Денис Макарович побачив Ігорка, який поспішав до будинку. Він подивився на годинник. Ні, так швидко виконати доручення хлопчик не міг. У чому ж справа?

Посмішка на веснянкуватому обличчі хлопчика розвіяла занепокоєння Дениса Макаровича.

— Сашурка з'явився, — прошепотів Ігорьок.

— Де він?

— Біля медінституту мене чекає… Я спочатку злякався його: він знову, як німець….

— Ось що, — перебив Ігорка Ізволін: — біжи, клич його сюди, а сам — швидко на Адміністративну, до Микити Родіоновича. Розкажи, який гість прибув, і нехай він та Андрій ідуть до нас.

Поява зв'язківця від командира бригади викликала радість у старого і схвилювала його.

— Поленько! — обіймаючи дружину за плечі, сказав Ізволін. — Доведеться тобі до Заболотька піти за картоплею. Адже гість прибув… від Інокентія…

— Сашурка? — здогадалася Пелагія Стратонівна.

— Він самий.

— За мною діло не стане. — І Пелагія Стратонівна почала квапливо одягатись.

Зустріч бойових друзів була радісною. Сашурка докладно розповів Ожогіну, Грязнову та Ізволіну про життя партизанської бригади, про те, що частинами Радянської Армії визволені Вінниця, Бєльці, Миколаїв, Чернівці, Одеса. Наші війська перейшли державний кордон і визволили кілька румунських міст.

Він гадав, що скаже новину, але виявилось, що Ожогін і Грязнов уже знають про це: проводячи практичні заняття з радіосправи, вони слухали радянські станції.

— Тепер уже швидко й до нас прийдуть! — схвильовано сказав Ізволін. — Недовго залишилось чекати.

Сашурка розповів про мету свого приходу.

За двадцять кілометрів від міста, в лісі, є заводик по виготовленню цурок для німецьких газогенераторних машин. Німців на заводі немає: вони бояться такої глушини. Директором заводу зовсім недавно призначили «надійного», на думку німців, Володимира Борисовича Сивка. Володимир Борисович — один з людей командира партизанської бригади Кривов'яза. Через нього треба налагодити зв'язок партизанів з містом.

— А ми стоїмо за тридцять кілометрів від заводу, — сказав Сашурка. — Шість днів тому одержали наказ від командування фронту — всією бригадою наблизитись наскільки можливо до міста. Щось, певно, готується. Комбриг просив передати, щоб ви інформували «Грізного» і підшукали людей, придатних для зв'язку з нами через завод: про все, що відбувається у місті, ми повинні знати. За всіма ознаками, — закінчив Сашурка, — гітлерівці тут довго не втримаються. Треба бути напоготові.

На столі з'явилася гаряча картопля. Всі з апетитом узялися до їжі. Коли задовольнили перший голод, Денис Макарович схопився і з гіркістю ляснув себе по лобі:

— Ото лихо! Зовсім забув!

Він поспішно виліз з-за столу, вийшов у другу кімнату і повернувся звідти з череп'яним бутлем. Витер з нього пилюку і налив у склянки залишки густої наливки.

Микита Родіонович підняв склянку і встав, його приклад наслідували інші.

За тих, хто загинув смертю хоробрих, і за живих, які помстяться за них і доведуть боротьбу до кінця!

Мовчки випили.

Коли виходили з квартири Ізволіна, в коридорі Ожогін і Грязнов зустрілися з Тряскіним. Він був дуже п'яний, але тримався на ногах. Побачивши старих знайомих, Тряскін зрадів, заметушився.

— До мене! До мене! — тягнув він друзів за руки. — Знати нічого не хочу! Тепер не викрутитесь!

У кімнаті нікого не було. Тряскін, наштовхуючись на меблі, ледве добрався до буфета і почав нишпорити по поличках. Нарешті він знайшов пляшку горілки і поставив її на стіл. Потім на столі з'явилися шматки черствого хліба і кисла капуста. Хазяїн посадив гостей на стільці і оголосив:

— Вип'ємо!

Однак не було чарок, і Тряскін знову поліз у буфет. На цей раз ноги його підвели: він спіткнувся і впустив чарки. З дзенькотом розлетілися по підлозі осколки.

— Чорт з ними! — Діставши склянки, він тремтячою рукою розлив у них горілку. — Пий, братці, — запрошував він. — Все одно пропадати! Тікають, вояки прокляті, тікають!… А ми, дурні, надіялися на них. Бургомістр, собака, і той лікуватись поїхав до Німеччини. Захворів, кабан…

Він підпер голову руками і на мить замовк.

— А ми? А ми що будемо робити? — Тряскін закрутив головою, наче хотів відігнати хміль, що змагав його. — Але вам що, ви одинокі, а от мені як? Га? Дружина, Варка, майна повна хата — куди підеш? Ха-ха-х» а! — зайшовся він сміхом. — Вислужився, вистарався, шию гнув — і догнувся! Вліз у хомут — і не вилізу… Тьху, дурень! — Тряскін сплюнув. — Знати б раніше… Та хі-. ба дізнаєшся! Яка ж сила була! Диву давалися… До Волги йшли, і все — тьху! Комендант сьогодні казав, що відступати далі не будуть, а сам квапить мене ящики робити… Сволота! Про свою шкуру піклується…

Він перехилив у рот склянку і одним духом випив.

Користуючись з того, що геть сп'янілий Тряскін заснув, друзі залишили будинок.

Цієї ночі вперше під будинком Юргенса запрацювала запасна радіостанція підпільників, що перебувала на консервації.

Потоком ішли на Велику землю розвідувальні дані, добуті Ожогіним, Грязновим та іншими патріотами. Радистом був Швидков — співвласник пекарні.

У засклене віконце над дверима до кімнати золотавою смужкою лилося ранкове світло. Смужка рухалася з речі на річ: з стільця, накритого брезентом, на робочий стіл, з нього — на стіну, на ліжко, на сплячого Василя. Швидко вона дійде і до нього, Ігорка.

Ігорьок швидко зліз з ліжка, тихенько одягнувся, вийшов на вулицю і зажмурився.

Яскраві промені сонця засліпили очі. Ігорьок задер голову: далеко в небі вітер гнав самітну хмарину, яка пливла на схід, безперервно змінюючи форми. Вона перетворювалась то на баранця, то на гуску, то на людину. Ігорьок довго проводжав хмарку поглядом, доки вона не розтанула в синяві неба.

Потім його увагу привернув пташиний гомін. Ігорьок повернувся. На уцілілих сріблястих тополях, які тяглися вздовж тротуару, мостилися неспокійні граки. Бруньки на гілках тополь уже округлилися, набрякли — ось-ось почнуть розпукуватися.

Побачивши гітлерівських солдатів, які йшли на протилежному боці вулиці, Ігорьок згадав, що йому час приступати до справ.

Він повернувся в свою комірчину під сходовою кліткою. Василь уже прокинувся і сидів на ліжку.

Ігорьок надів жебрацьке лахміття і повісив через плече торбину.

— Вже йдеш? — спитав Василь.

— Так, треба йти, — коротко відповів хлопчик. — Повертаючись, зайду до Пелагії Стратонівни.

— Гаразд, — сказав Василь, — тобі видніше.

Сьогодні вранці треба було зайти до «Грізного» по записку для Швидкова. Ніхто з близьких людей ніколи не розповідав Ігорку про справи підпільників, але спостережливий хлопчина багато чого розумів сам. Він знав, що сьогоднішня записка — радіограма, і все, що в ній написане, буде передано на Велику землю — радянським людям.

— Ось і набережна.

Підсохла вже від гарячого проміння весняного сонця незабрукована вулиця, піднялась вода в річці від дощів і розталого снігу.

Ні, не можна не піти на берег і не подивитись на широке річкове привілля.

Ігорьок прикрив від сонця долонею очі, подивився на мутнувате річкове плесо, на протилежний берег і згадав слова Пелагії Стратонівни: «На річці лід пішов за водою, а на серці в людей залишився».

Нічого, швидко й цей лід розтане!..

Йдучи по набережній, Ігорьок не почув, а швидше відчув, що хтось невідступно іде за ним по п'ятах. Хотілося озирнутись і подивитись — хто, але хлопчик стримав бажання. Йти прямо до «Грізного» не можна було.

— Подайте шматочок хліба сироті! — співучим жалібним голосом промовив Ігорьок, постукавши в перші-ліпші двері.

Він почекав з хвилину і, одержавши запліснявілу скоринку, попрямував до сусіднього будинку.

— Подайте шматочок хлібця! — знову залунав його плаксивий голос.

Кладучи милостиню в торбину і трохи повернувши голову, Ігорьок встиг помітити, що по тротуару повільною ходою, заклавши руки в кишені пальта, йде невідомий.

Що робити? Минути будинок «Грізного» чи постукати? Якщо він пройде мимо, то тому, хто стежить за ним, це може показатися підозрілим. Коли ж він постукає, і дружина «Грізного» передасть йому з хлібом записку, буде ще гірше.

Будинок «Грізного» був уже зовсім близько, коли невідомий, наблизившись, покликав:

— Хлопчику, гей, хлопчику!

Не відгукнутися було не можна. Ігорьок обернувся, зобразивши на обличчі страдницьку міну, ї побачив огрядного, але невисокого чоловіка, з розпливчатими рисами обличчя, м'яким жіночим підборіддям. Маленькими вологими очима, які потопали в щоках, він ласкаво дивився на Ігорка.

— Ви до мене? — спитав хлопчик.

— Ну, звичайно, до тебе, — відповів незнайомий і схилив набік голову.

«Бачив я його коли-небудь чи не бачив? — напружено думав Ігорьок. — Ні, здається, не бачив».

— Я вам потрібний? — наважився він запитати.

— Багато назбирав? — у свою чергу, співчутливо спитав незнайомий.

Ігорьок заперечливо покрутив головою і, відхиливши краї торбинки, показав, що там було.

— І завжди так? — продовжував цікавитись незнайомий.

— Який день випаде… Та й вулиці різні, зважаючи на те, хто живе. Тут, на набережній, погано. Є такі, що й двері не відчинять, сваряться, — вже сміливіше заговорив хлопчик.

Незнайомий слухав і співчутливо кивав головою. «Чого йому треба?» — гірко подумав Ігорьок і, осмілівши, спитав:

— Можна йти?

— Ні. Іди за мною. Я тобі допоможу, і ти не будеш більше жебрати. І лаяти тебе ніхто не буде. Йди і не губи мене з очей. Не бійся, не з'їм тебе. Я людина хороша. Йди! — І незнайомий, не озираючись, пішов уперед.

Ігорьок якусь мить вагався: йти чи не йти? Якщо цей чоловік стежив за ним, то втекти не вдасться, він дожене. А можливо, що він знає й місцепроживання Ігорка…

Зовнішній вигляд незнайомого наче не викликав у хлопчика підозрінь, та й говорив він з чарівливою щирістю.

«Піду… Що буде, те й буде. Добре, що не дійшов до квартири «Грізного», вирішив Ігорьок ї пішов за незнайомим.

А той ішов, не зупиняючись і не обертаючись, очевидно впевнений у тому, що хлопчик іде за ним.

На Базарній вулиці, біля невеликого цегляного будинку, чоловік уповільнив ходу, озирнувся і поманив Ігорка рукою.

… У просторій кімнаті за невеликим голим столом сиділо кілька чоловік.

Як тільки Ігорьок переступив поріг кімнати, гомін, який було чути в коридорі, миттю затих, і очі всіх вороже втупилися у нього.

— Ану, звільніть місце, — звернувся той, що привів Ігорка, до двох чоловіків, які сиділи в самому кутку на тапчані. — Швидко!

Ті відразу встали, не сказавши жодного слова.

— Сідай сюди, поруч, — ласкаво запросив незнайомий Ігорка. — Як тебе звати?

— Ігор.

— Чий ти?

— Терещенка, — збрехав, не кліпнувши оком, Ігорьок.

Він з перших днів, за домовленістю з Василем; видавав себе за його рідного брата.

— Хто в тебе є з рідних?

— Крім брата, нікого.

— А брат що робить?

— Він каліка, безногий, нічого не робить… Він ще маленьким ногу відморозив… Я його годую.

— Ц… ц… ц… — зацокав співчутливо незнайомий і похитав головою. Потім він нахилився до самого вуха хлопчика і тихо спитав: — А якщо я зроблю так, що ти не будеш більше жебрати, га? Все в тебе буде…

— Н-не знаю, — запинаючись, відповів Ігорьок і повів очима по стінах: на них висіли картини з німецьких ілюстрованих журналів: танки, що йдуть в колоні; гітлерівці, які обіймаються; великий, охоплений полум'ям будинок; переправа військ через ріку…

Незнайомий поклав руку на плече Ігорку.

— Ех ти!.. — сказав він і посміхнувся. — Зараз я тобі покажу, що ти матимеш кожного дня.

Незнайомий зник у дверях праворуч. Він був відсутнім хвилин десять-п'ятнадцять, і Ігорьок помітив, що ніхто з присутніх у кімнаті не звертає на нього жодної уваги.

Повернувся незнайомий з картонною коробкою в руках.

— Ану, наставляй свою торбину! — сказав він і кинув туди байку консервів, засушену рибу, білий батон і кільце ковбаси.

Торбина відразу роздулася.

— Донесеш додому?

— Донесу.

— Так, ти ж недалеко живеш, я знаю! І знаю, по яких вулицях просити ходиш, знаю навіть, що ти — хитрий! — як повернешся додому, одяг той скидаєш. Ну й правильно робиш, а то ж ніхто нічого не дасть. Горе розум гострить. — І він поблажливо поплескав хлопчика по плечу.

Ігорку раптом стало жарко.

Звичайно, не даремно наділив його продуктами цей тип з гладкими щоками, не даремно йшов слідом за ним. Він, виявляється, все знає.

— Ось що, друже, — продовжував тимчасом незнайомий: — хочеш мати щодня стільки харчів?

— А ви хто?

Питання, задане хлопчиком, було несподіваним. Незнайомий відкашлявся і відповів, що він і його товариші — хороші люди: вони ловлять шахраїв, бандитів, грабіжників, які по ночах нападають на мирних городян. Хлопчик повинен допомагати їм вистежувати таких людей.

Він переконував Ігоря довго. Той слухав, зрідка киваючи головою.

— Зрозумів мене? — спитав нарешті незнайомий.

— Зрозумів.

— Ти ходиш на Адміністративну, сто двадцять шість?

— Ходжу. За хлібом… — намагаючись не видати хвилювання, пробурмотів Ігорьок. — Там живуть двоє дядьків… добрі…

— Так-таки й добрі?

— Правда….

— А що вони тобі, крім хліба, дають?

— Нічого.

— Ось тобі й добрі! — Незнайомий розсміявся, і щоки зовсім закрили його маленькі очі. — А з ким вони дружать? До кого ходять?

— До пана Тряскіна ходять…

Чоловік, що сидів біля вікна, присвиснув, устав і вийшов з кімнати.

— А ще до кого?

— Не знаю…

— А ти дізнайся. Одягни оцю одежу і дізнайся. Постеж за ними. Як дізнаєшся, приходь до мене, я тобі знову повну торбину насиплю.

— А що, як не дізнаюсь? — сміливо спитав Ігорьок.

— Тоді нічого й не одержиш. Знову жебрати будеш. Зрозумів?

— Так…

— Ну от. Знайдеш цей будинок?

Ігорьок знизав плечима.

— Знайдеш, — впевнено закінчив незнайомий. — Ну, йди…

Опинившись на вулиці, Ігорьок зазнав почуття людини, яка впала з десятого поверху і чудом залишилася живою. Ноги рвалися вперед. Торбина майже не відчувалася. Він ішов легко, бадьоро, усвідомлюючи, що не тільки вискочив із скрутного становища, але й дізнався, що якісь люди цікавляться Ожогіним і Грязновим.

Йому здавалося, що зустрічні перехожі розуміють його настрій і якось особливо привітно дивляться на нього, що сонце гріє тепліше, ніж звичайно, що вулиця виглядає чепурніше, та й молода травичка починає пробиватись біля самого тротуару, чого не було, здається, коли він ішов сюди.

… Василь уважно вислухав свого юного друга, і лихий вогник промайнув у його очах.

— Бач чого захотіли, сволота! — злісно сказав Терещенко. — Падлюки!.. Ну нічого, небагато лишилося чекати — прополощемо їх усіх… А ти тепер пильнуй. Ходи й оглядайся. Піди розкажи все Денисові Макаровичу.

… Цієї ж ночі начальник гестапо Гунке приймав людину, яка наділила Ігорка продуктами. Поруч з Гунке сидів перекладач.

Відвідувач докладно розповів про цю історію, навіть надто докладно, тому що Гунке почав морщитись. Він терпіти не міг довгих доповідей і не переносив людей, які страждають багатослів'ям. Тільки ворожість до Юргенса, якому в усьому щастило, і заздрість, що підігрівалася невдачами в особистих справах, примушували начальника гестапо терпляче слухати цього опецькуватого, з маленькими очицями співробітника місцевої поліції.

Гунке слухав, відкинувшись на спинку крісла. До чого ж зарозумілий і чванькуватий цей абверівський майор Юргенс! Як незалежно тримає він себе на території, що підлягає йому, Гунке! Він зовсім не рахується з гестапо. Викликає потрібних йому людей, займає кращі приміщення, командує начальником гарнізону, комендантом міста, бургомістром. І все з нього, як з гуски вода! Навіть з такої делікатної справи, як отруєння підполковника Ашингера, Юргенс зумів викрутитись. Чому так везе людині? А про історію з горбанем не хочеться й згадувати. Як безглуздо, по-дурному все вийшло…

Нарешті співробітник поліції закінчив свою інформацію, і похмурий настрій у Гунке трохи покращав. Начальник гестапо зрозумів, що, здається, поліція не помилилася, зробивши ставку на хлопчика-жебрака. Можливо, з цієї комбінації що-небудь і вийде. Гунке пристрасно бажав скомпрометувати негласних співробітників Юргенса — Ожогіна і Грязнова. Тепер його цікавили деякі подробиці.

— Хто запрошував хлопчиська до вас? — спитав він.

— Я сам узяв його, з набережної, — відповів поліцай.

Брови Гунке полізли вгору.

— Та вас же кожний собака в місті знає! — стримуючи роздратування, промовив він.

Поліцай злегка посміхнувся:

— Я обережно… ніхто не бачив.

— А коли це було?

— Вранці.

Очі Гунке стали круглими. Не кліпаючи, він довго. дивився на співробітника поліції якимсь сумним безнадійним поглядом.

— Де ви розмовляли з ним?

— У кімнаті для чергування.

Начальник гестапо застогнав, і так страшно, неначе йому вирвали хворого зуба. Він відхилився від спинки крісла, обхопив голову руками і сперся ліктями на стіл.

— Я ж попереджав вас, що слід бути обережним, а тут вдень… чергова кімната… Хто вас учив так працювати?

Поліцай мовчав. Він лише важко зітхнув і зобразив на обличчі покору.

— Що ви доручили цьому жебраку? — Знову спитав Гунке.

— Я йому доручив з'ясувати, кого відвідують обидва ці молодчики.

— О… о… о!.. — простогнав Гунке і закрутив головою. — Та я про це знаю не гірше від хлопця. Ви мені все зіпсуєте з цим голодранцем! Розумієте?

Поліцай встав і почав м'яти кашкета в руках.

— Забирайтесь до бісової матері! А коли я дізнаюсь, що ви зустрічаєтесь з тим шмаркатим жебраком, я і з вас, і з нього сім шкур здеру!

Не чекаючи, поки перекладач доведе його думку до збентеженого поліцая, оскаженілий Гунке вийшов з кабінету, грюкнувши дверима.

Ліс залляли талі води. Потемнілий від вогких, сірих обволікаючих туманів, напоєний досхочу земною вологою, він обважнів і чекав тепла. Хвилююча весна теплими вітрами ходила між берез і сосен, кленів і осик.

Заломін і Повелко йшли лісом, пробираючись до цуркового заводу. Вода раз у раз перетинала шлях, і їм доводилось або обходити калюжі і струмки, або перестрибувати з пня на пень, з купини на купину. Повелко стрибав легко, а старому Заломіну явно не везло: ось уже втретє він оступився в холодну воду.

— Знову промок! — бурчав він, вибираючись на сухе місце. — Не розрахував.

Повелко сміявся:

— Не підходиш ти, бачу, в лісові жителі, а ще партизанити хотів!

— Нічого, навчуся! Ще молодий, — віджартовувався старий.

Ходити весняним лісом ставало все важче, і кожного разу, повернувшись на завод, Повелко й Заломін змушені були весь вечір сушити чоботи й онучі. Сьогодні води ще прибуло; вона закривала горбочки, стояла в низинах, під стовбурами дерев. Шлях був важкий. Кілометр, що відділяв завод від містка, який ремонтували Повелко й Заломін, забирав більше години ходи.

Нарешті показалася галявина. Біля самого її краю стояли три нових дерев'яних бараки з малесенькими підсліпуватими віконцями. Трохи далі — кособока рублена хатинка, двосхилий дощаний, почорнілий від часу дах якої заріс мохом, вкрився лишайником. Її віконця, засклені кусочками скла, дивилися непривітно. На галявині височіли величезні бунти будівельного і щоглового лісу, підготовленого до вивозки, лежали купи колод, підтоварника, обапола, рейок…

Це була територія цуркового заводу. Ні високих димарів, ні цехів, ні огорожі. Все виробництво — пилорама. Вона стояла на відкритому повітрі і приводилася в рух двома старенькими путиловськими тракторами. Трактори торохтіли з ранку до ночі: одночасно вищали циркулярні і дворучні пилки, стукали сокири.

Коли Повелко і Заломін вийшли на галявину, завод працював. Кілька чоловік згрібали цурки в купи і вантажили на підводи. Вранці їх повинні були відправити в місто.

Друзі попрямували до хатинки, відведеної їм для житла. З комина вився веселий димок. Не встигли Повелко й Заломін порівнятися з бараком, як їм назустріч вийшов директор заводу Сивко. Це було незвичайно: Сивко рідко бував на заводі і завжди опівдні, під час обіду.

— Повелко, — сказав сухо директор, — зайдеш до мене ввечері в сторожку.

Повелко кивнув головою на знак згоди і, не Чекаючи роз'яснень, пішов до хатинки.

— Чого це він? — поцікавився Заломін, коли вони найшли в хату і почали квапливо стягувати з ніг чоботи та розмотувати мокрі онучі.

— Нащось треба, — посміхнувся Повелко. — Без мене, брате, він ніякої справи розв'язати не може.

— Та ну?! — з робленим подивом перепитав старий. — А я гадав — сміття з його хати прибирати чи з кози торішні реп'яхи висмикувати.

Обидва розсміялися… Однак виклик директора зацікавив і навіть схвилював їх. Ось уже два тижні, як Попелію й Заломін працювали на заводі, але й досі до них зверталися лише з питаннями, що стосувалися виробництва.

Сивко прийняв їх на завод за паролем і сам визначив їм місце для житла. Він же видав документи, в яких зазначалося, що вони є робітниками цуркового заводу акціонерного товариства і живуть на території підприємства. В хатинці друзям було зручно. Крім них, тут жила старенька куховарка, яка більшу частину дня проводила в клопотах по господарству. Повелко й Заломін спали на величезній печі, що займала майже половину кімнати. Вранці вони одержували наряд на роботу, яка звичайно зводилася до ремонту мостів на лісовій дорозі, що вела до міста. Наряди давав виконроб Хапов. Фактично він керував усім підприємством, бо Сивко заглядав на завод дуже рідко. Робітники майже не знали свого директора, зате Хапова недолюблювали і називали між собою «жилою», «продажною шкурою», «душогубом». Знали про зв'язок Хапова з німцями. Мабуть, він був не з лякливих: піхто із ставлеників окупантів не наважувався жити и лісі, а Хапов ось уже більше року перебував на заводі і часто відвідував лісосіки.

З Повелком і Заломіним виконроб майже не розмовляв і не робив їм зауважень. Два тижні друзі прожили мирно, спокійно.

Як тільки посутеніло, Повелко одягнувся і вийшов. Сторожка лісника містилася за шістсот метрів від заводу, на підвищеному місці. До неї вела добре протоптана стежка.

Сивко був у сторожці сам. Коли Повелко зайшов, він, так само, як і вдень, сухо сказав:

— Сідай.

Повелко сів і запитливо подивився на директора.

— Ти коли-небудь березовий сік пив? — спитав Сивко.

Повелко здивовано подивився на Сивка. Він не розумів, яке значення має, пив він сік чи ні.

— Так, пив, і не раз.

— А як добувається сік, знаєш?

Довелося сказати, що й цей секрет відомий змалку.

— Добре, — посміхаючись, сказав директор заводу і почастував Повелка німецькою сигаретою.

Закурили. Кілька секунд пройшло в мовчанні. Перервав його Сивко:

— Бачиш пляшки? — він показав пальцем на шість пляшок, що стояли на підлозі біля стіни. — Забери їх і завтра на світанку йди в ліс, зроби зарубки, стоки і підвісь пляшки. Але не це головне. Іти треба до джерела і потім по течії струмка кілометрів з чотири, поки не побачиш праворуч на узліссі старий дерев'яний хрест. Під ним похований лісник. Сядь біля хреста і чекай, поки до тебе підійде людина від командира партизанської бригади Кривов'яза.

Сивко назвав пароль, відгук, яким повинен Повелко відповісти, і докладно проінструктував, що і як сказати партизанові.

— Якщо він що-небудь передасть, добре запам'ятай. Потім розкажеш.

Ідучи від директора заводу, Повелко спитав:

— А як з Хаповим? Що він подумає?

— Добре, йди! Обміркуй, як краще виконати завдання, і менше турбуйся про те, що подумає Хапов. Та й, зрештою, не так важливо, що він подумає.

Повелко зв'язав пляшки вірьовочкою, повісив на плече і пішов.

Вранці Заломін ще спав, як Дмитро Повелко взяв свої пляшки і тихо вийшов з хати. Дійшовши до джерела, він пішов уздовж лісового струмка. Струмок не визнавав ні стежок, ні доріг і, вибираючи нахил грунту, іноді зовсім непомітний для очей, біг вперед з веселим дзюрчанням. Кілометрів через три він уже перетворився в невелику річку.

Повелко йшов не менше години, перш ніж побачив чорний, зроблений з двох товстих соснових брусків хрест, що самітно стояв на узліссі. Дмитро озирнувся — навколо жодної душі.

Він сів на зелену травичку, що ледь пробилася з землі, сперся спиною на хрест і закурив. У лісі щебетали якісь пташки, сонце піднялося і пригрівало крізь одяг.

Минуло не менш години. Дмитра потягло до сну Голова його схилилася на груди, і він задрімав.

Коли Повелко прокинувся, з зусиллям підвів неслухняну, наче налиту свинцем, голову і розплющив очі. перед ним стояв чоловік.

— Продай березового соку, — сказав незнайомий.

— Та хіба він продається? Так почастувати можу, — відповів Повелко.

— Тоді будьмо знайомі: Олександр Мухортов

І Сашурка — це був він — простягнув Повелку руку.

Дмитро назвав себе і подивився на партизанського зв'язківця. Він дав би йому років двадцять сім-двадцять вісім. У плечах широкий, волосся кучеряве, очі сміливі й веселі. Хлопець як хлопець, а зростом не вийшов.

«Не більше ста шістдесяти, — прикинув Повелко. — Мабуть, на півголови нижчий за мене».

— Тут говорити будемо? — спитав він.

— Можна й тут, — погодився Сашурка.

Вони сіли один проти одного.

Сашурка запропонував партизанського «горлодеру». Задимили.

Почав Повелко:

— На завод повинні пригнати велику партію військовополонених з табору. Сивко сам підняв це питання перед управою і комендантом міста, і з ним начебто погодились. Обіцяють дати чоловік двісті. Люди потрібні для викочування лісу і вантаження його на автомашини. Зараз машини не ходять, а як тільки підсохне дорога — підуть. Тоді й людей приженуть. Сивко каже, що військовополонених можна відбити, але зробити це треба не на території заводу, а по дорозі, щоб заводські робітники не потрапили під підозріння. Яка буде охорона, Сивко дізнається заздалегідь і повідомить. Він просить партизанів до прибуття військовополонених у цих краях не з'являтися і не насторожувати фашистів, а то як би не змінили планів.

— Ясна річ, — погодився Сашурка, — хлопців безперечно відіб'ємо. Комбриг такі операції любить… Ну, а ще що твій Сивко казав?

Повелко сказав, що директор заводу просить поради, як виманити з міста начальника гестапо Гунке. Підпільна організація патріотів міста винесла Гунке смертний вирок, і його треба виконати.

Сашурка розреготався:

— Винести вирок — одна справа, а виконати його — інша. Так можна і Гітлера, і Герінга, і Гесса, і Гіммлера, і всіх інших присудити до смерті, а ось як їм вірьовку накинути на шию — це питання.

Повелко заперечив: підпільники рідко виносять смертні вироки, але вже коли виносять, то й виконують їх. І він назвав кілька прізвищ гестапівців, знищених патріотами.

— Ну, а ти передай кому слід, — заговорив у свою чергу Сашурка, — що справи на фронті зовсім добре розгортаються. Наші ввійшли в Тернопіль, визволили майже весь Крим, тепер черга за Севастополем. Потім скажи: нам днями з повітря боєприпасів, вибухівки, солі підкинули, і якщо це вкрай необхідно, маленьке замовлення зможемо прийняти і виконати. Зрозумів? Повелко ствердно закивав головою.

— Сьогодні п'ятниця, — у понеділок знову зустрінемось. А тепер прощавай! Мені, брате, назад іти та й іти…

Зв'язківці потиснули один, одному руки і розійшлися.

Вночі біля сторожки лісника чергував вартовий — один з робітників заводу. Напружено вдивляючись у темряву, він ходив вперед і назад по великій галявині, на якій стояла хата.

Однокімнатний будиночок був набитий до відказу. Тютюновий дим туманом висів у повітрі. Люди сиділи на лаві, на підвіконнях, на підлозі і уважно слухали директора заводу.

Сивко говорив неголосно, трохи хриплуватим голосом:

— … І ми повинні бути напоготові щогодини, щохвилини… Кривов'яз обіцяє підкинути нам вибухівки…

— Нам би автоматиків з десяток… — сказав хтось з темного кутка.

— Ясно, які перед нами ставлять завдання? — продовжував Сивко. — Ми повинні — я ще раз повторюю! — розібрати по команді всі мости в лісі, зірвати вивозку деревини, бо вона спішно вивозиться на будову рубежів за містом, знизити до мінімуму заготівлю цурок, щоб газогенераторні машини зупинилися. Більшого від нас поки що не вимагають, а коли поставлять інші завдання, тоді дадуть і зброю.

— Ясно! Зрозуміло! Чого в ступі воду товкти! — пролунали окремі голоси.

— Тепер відносно сіл… — продовжував Сивко. — Путько піде в Столбове, Панкратов — в Рибицю, Оглядько — в Троєкурово, Заломін — у Пасічне. Вийти треба до світанку. Своїх людей знаєте. Розкажете через них людям, що Радянська Армія в ста кілометрах від міста, що партизанів у лісі біля п'яти тисяч. Попередьте, що фашисти всіх, хто тримається на ногах, спробують вивезти до Німеччини. Їм робочі руки потрібні і тут, і там. Хто не піде, того розстріляють. Приклади є, і ви нагадаєте про них. Закликайте всіх людей підійматися, залишати домівки і йти до лісу. Місця збору відомі. Роз'ясніть усе якомога зрозуміліше. Ну, і кілька слів щодо зв'язку з містом і з бригадою… Повелко! — звернувся він до Дмитра, який сидів на підлозі. — Це тебе найбільше стосується. Слухай уважніше.

Директор проінструктував Повелка. Питань не виникло, і люди почали розходитись. Сивко відчинив вікна, двері, і димовий чад потягло назовні.

— Повелко! — знову гукнув він Дмитра, який ішов останнім. — Зайди в контору і поклич до мене Хапова.

— Хапова?

— Чого ж перепитуєш? Іди клич, і сам з ним повернись.

Через півгодини Повелко повернувся в супроводі Хапова. Дорогою у нього виникло припущення, що Сивко вирішив, мабуть, прикінчити зрадника, і певно, з його, Повелка, допомогою. На думку Дмитра, таке рішення було б правильним і своєчасним: далі терпіти на заводі присутність Хапова небезпечно. Всі без винятку робітники знали, що Хапов регулярно відвідує гестапо в місті, і давно збиралися порахуватися з ним.

Хапов ішов попереду, важко дихаючи: він був людиною літньою — страждав від задишшя.

«Негідник! — думав Повелко. — Знав би він, хто за ним слідом іде, напевно не йшов би так спокійно…»

Сивко чекав біля хати, сидячи на порозі, і запросив обох зайти. Повелко зупинився біля дверей і пропустив у хату Хапова. Він чекав команди і був дуже розчарований, коли Сивко почастував виконроба сигаретою і закурив сам. Обидва мирно сіли за стіл. Повітря в кімнаті вже очистилося від тютюнового диму, полум'я свічки горіло яскраво.

— Сідай, — сказав Сивко, звертаючись до Повелка.

Дмитро сів за стіл.

— Ну, ти думав? — спитав директор Хапова.

Той кинув косий погляд на Повелка і якось неприродно закашляв.

«Починається!», майнуло в голові у Дмитра.

— Думав, — спокійно відповів Хапов і люто подув на вогонь сигарети.

— Ну?

— Зустрінемо їх в шести кілометрах звідси, біля Жовтих пісків… — Хапов знову глянув на Повелка. — Я оглянув місце: кращого не знайдеш Можна добре замаскувати хоч сотню чоловік.

Повелко нічого не зрозумів, і в голову полізли найсуперечливіші думки…

Сивко не вникав у подробиці і не задавав питань.

— Добре, — погодився він, — тобі видніше. Питання будемо вважати вирішеним… А ти запам'ятай, — він повернувся до Повелка, — що справа буде на шостому кілометрі від заводу. Яка — скажу потім.

Повелко кивнув головою. Він, як і раніше, не розумів, про що йдеться.

— Тепер відносно озера, — продовжував Сивко. — Підіть туди разом з Повелком. Він спеціаліст по вибухах. Якщо електростанцію підняв у повітря, то вже з озером справиться…

Сивко пояснив: за озерам починається низина, через яку іде дорога до фронту. Дорогу треба затопити, а для цього необхідно спустити воду з озера. Підготувати цю операцію треба швидко.

— Єсть! — сказав Хапов. — Завтра зранку поїдемо, якщо ви дасте свою двоколку…

І тільки зараз Повелко зрозумів: Хапов не гітлерівський підсобник, а справжній патріот — свій!

Кібіц нервував, його дратувала повільність учнів. Він весь час переривав Грязнова або Ожогіна і сам сідав за телеграфний ключ. Працював він швидко, але сьогодні робота не захоплювала. Кібіц думав про щось своє. Навколишнє злостило його, викликало гнів. Часом пін припиняв заняття, підходив до вікна і прислухався. Весь день і всю ніч на вулиці не замовкав шум: через місто проходили німецькі частини — проходили поспішаючи, безладно. На гітлерівців, які жили в місті, це впливало гнітюче.

Сухий, замкнений Кібіц, здавалося, розумів, про що думають у цю хвилину його російські учні, і намагався не зустрічатися з ними поглядом. Можливо, вони сміються над ним, над Кібіцем, тому, що знають про ганебний підступ, про поразку німецьких військ?

Росіяни, яких він ненавидить і зневажає, сміються! Це нестерпно!

Він відходив од вікна, знову кричав, вимагав, лаявся, вишукував неточність в передачі і дрібними причіпками мстив за біль, яку завдавала йому свідомість того, що він безсилий.

— Погано, зовсім погано! — оцінював Кібіц роботу учнів. — Треба працювати вдвічі швидше, втричі швидше… Ви надто ліниві.

Друзі мовчали і намагалися не дивитись на викладача.

— Якби моя влада, — буркотів Кібіц, — я б примусив вас цілу добу сидіти за ключем, усі двадцять чотири години!

Було без чверті дванадцять, коли двері відчинилися і на порозі кімнати з'явився служник Юргенса. Завжди спокійний, сьогодні він здавався розгубленим і стривоженим.

— Пан майор просить вас прибути до нього негайно.

Кібіц замовк і здивовано глянув на служника.

— Мене? — спитав він.

— Так, вас, пане Кібіц, — тихо повторив служник.

Ніколи раніше Юргенс не викликав Кібіца в такий час.

Служник стояв, чекаючи.

— Вас ждуть, — повторив він через хвилину і чомусь кашлянув, наче хотів дати цим зрозуміти, що треба поспішати.

Кібіц схопив з стільця піджак і, накинувши його на плечі, майже вибіг з кімнати.

Друзі перезирнулись. Вони залишилися самі в квартирі Кібіца і не знали, що робити: чекати чи піти. Ожогін запропонував чекати, тим більше, що час уроку не минув. Кілька хвилин вони сиділи, не рухаючись. Однак це було важко. Микита Родіонович встав і почав ходити по кімнаті. Зрідка він зупинявся біля стола або шафи, придивлявся до розкиданих речей і радіодеталей — все було добре знайоме і, крім неохайності господаря, ні про що не говорило. Єдине, що зацікавило Микиту Родіоновича, — це етажерка з книгами. Не торкаючись до них, він прочитав назви на корінцях обкладинок і впевнився, що Кібіц читає тільки політичну літературу. Тут були томики Гітлера, Геббельса, Шахта. Вийнявши навмання один із них, Ожогін почав гортати його. Майже на кожній сторінці красувалися помітки синім олівцем: підкреслені речення, зигзагоподібні лінії на полях_ питання, знаки оклику.

— Кібіц роздумує… — посміхнувся Ожогін.

Помітки олівцем були і в інших книгах. Серед томиків виявився товстий, добре переплетений зошит, в якому рукою Кібіца були зроблені численні записи.

Микита Родіонович зацікавився ними.

На першій сторінці, крім дати, нічого не було. Текст починався з другої сторінки. Першою була цитата з брошури Яльмара Шахта:

Микита Родіонович почав читати вголос:

— «Наші вороги можуть вести війну скільки їм завгодно. Ми зробимо усе, щоб їх розбити. Те, що вони нас коли-небудь розіб'ють — неможливе і виключене. Гітлер. 3.10. 1941 року».

Збоку цитати рукою Кібіца були поставлені три величезні знаки запитання.

— «Сьогодні я з певністю можу сказати, що до зими російська армія не буде більш небезпечною ні для Німеччини, ні для Європи. Я вас прошу згадати про це через кілька місяців. Геббельс. Заява турецьким журналістам 15. 10. 1942 року». І напис упоперек: «Я згадав про це рівно через рік. Турецьким журналістам не раджу згадувати».

— Критикує начальство! — розсміявся Андрій.

— Так, схоже на це… «Можна вже мені повірити в-те, що чим ми одного разу оволоділи, ми втримуємо дійсно так міцно, що туди, де ми стоїмо в цю війну, вже піхто більше не прийде. Гітлер. 10. 11. 1942 року». І додаток Кібіца: «Мій фюрер! А Сталінград, Орел, Харків, Донбас, Брянськ, Київ?! Несолідно виходить…». «Відступ великих полководців і армій, загартованих у боях, нагадує відступ пораненого лева, і це безперечно найкраща теорія. Клаузевіц». І постскриптум Кібіца: «Теорія не на нашу користь». Не заздрю фюреру: підлеглі у нього не зовсім надійні, — зауважив Микита Родіонович. — Ну, досить, а то, того й гляди, повернеться сам Кібіц. — І Ожогін поклав зошит на полицю.

— А може, з собою захопимо? — вирвалося в Андрія.

Микита Родіонович похитав головою: не можна. Друзі почекали з півгодини. Кібіц не повертався.

— Ну, ходімо, вже перша година… Зорг, напевне, турбується.

… Друзів прийняла дружина Зорга. Самого його не було вдома.

Вона пояснила, що чоловіка хвилин двадцять тому викликав до себе Юргенс, і провела друзів до своєї кімнати.

В кутку стояв чудовий, майже у зріст людини, трельяж, оздоблений червоним деревом. На туалетному «столику, на етажерці, на піаніно були розставлені химерні статуетки, вишукані флакони з духами, різних розмірів баночки, пилочки та інші речі кокетливої жінки, яка уважно ставиться до своєї зовнішності.

Дружина Зорга сіла за піаніно і бурхливо заграла вальс із «Фауста».

Через кілька хвилин зайшов Зорг, дуже схвильований, і сказав друзям, що занять не буде.

Ожогін і Грязнов, не розпитуючи, відкланялися і вийшли.

— Щось трапилось, — сказав по дорозі додому Микита Родіонович.

— Так, і незвичайне, — погодився Андрій.

Дома друзі заговорили про зошит Кібіца.

З поміток Кібіца виходило, що він вважає винуватцем неминучої поразки Німеччини теперішніх її керівників, які завели Німеччину у безвихідь.

— Цей зошит нам пригодиться, — сказав Микита Родіонович. — Ми його використаємо проти нього.

— Яким чином?

— Відразу сказати важко. Треба добре і не поспішаючи все обміркувати.

Опівдні в парадні двері хтось постукав. Микита Родіонович вийшов відчинити двері і побачив Варвару Карпівну.

— Ви здивовані моїм приходом? — спитала Тряскіна.

— Здивований.

— У вас, звичайно, буде тисяча запитань, як і що трапилось?

— Мабуть, ні.

— Чому? — трохи розчаровано промовила Тряскіна і сіла на диван.

— Тому, що я знаю все: батько відвідував вас, ви розповідали йому, він — сусідам, а ті — нам.

Микита Родіонович допитливо розглядав Тряскіну. В її поведінці, як йому здавалось, з'явилось щось нове: вона стала спокійнішою, схудла, зник зухвалий вираз очей.

— Знати б тільки, випадково в мене куля потрапила чи ні, — примруживши очі, промовила Варвара Карпівна.

— А навіщо це знати? Ну, припустімо, вам скажуть, що не випадково, що ви робитимете? — спитав, ледве помітно посміхнувшись, Ожогін.

— Що?

— Так.

— Від усієї душі подякую… Якби куля обійшла мене, тюрми мені не минути б. Хто повірив би в те, що я тут не замішана!

— Той, хто стріляв у Роде, не мав жодного наміру нанести вам хоча б подряпину, — запевнив Микита Родіонович. І, бажаючи змінити тему розмови, задав нове питання — що Тряскіна збирається робити далі.

Варвара Карпівна вже думала над цим і поділилася своїми думками. Вона вважала неможливим у даний момент сидіти дома без діла, тим більше, що Гунке, який відвідав її в лікарні, сказав, що чекає її в гестапо. Тряскіна знала також, що на її місце ніхто ще не прийнятий.

Ожогін теж вважав, що рвати відносини з гестапо зараз невигідно, але промовчав.

— Я згодна почекати, — сказала Варвара Карпівна. — Але в мене так багато неясностей, в голові — сумбур…

— Тобто?..

Тряскіна нахмурила чоло, зробила над собою зусилля, наче щось пригадуючи, і заговорила раптом швидко, гаряче:

— Як нам удасться реабілітувати себе, виправдатись перед радянською владою? Ми знищили Роде. Ви жертвували собою, а я прийняла кулю. Але хто ж повірить, що вбили, наприклад, ви, а вбивству сприяла я? Подібне може заявити будь-хто, тим більше, що винуватець не знайдений. Чим же ми доведемо те, що зробили?

— На це питання я вам уже відповідав, — спокійно промовив Ожогін. — Покладіться цілком на мене.

— Добре, — зітхнула Тряскіна, — я згодна, але мене хвилює й інше: чи досить того, що ми зробили, для спокутування нашої провини?

— Ні, мабуть, недосить. Точніше, дуже мало.

Тряскіна притулила голову до стіни і замислилась.

— Так, — промовила вона тихо, — але що я можу ще зробити?

— А от про це давайте подумаємо разом.

Прийшов яскравий травень, з ніжною зеленню дерев, з ароматом квітучої черемухи, з солов'їними співами на світанку, дзвоном різноголосих пташок. Перестала парувати земля, просохла, прогрілася, вкрилася яскраво-зеленим килимом.

Усі чекали дощу, але його не було. Бездощовим був майже весь квітень. Без дощів почався і травень.

Сьогодні зранку на горизонті з'явилися темні хмарки, загуркотіли перші удари далекого грому, війнуло свіжістю, але дощ так і не пішов.

— Погана справа: посуха буде з весни, — сказав Кривов'яз, уважно розглядаючи чисте небо. — Ось дивись. — Він зірвав струнку кульбабу, яка ледь виділялася над зеленою травою лісової галявинки, і подав її начальнику розвідки Костіну. — Вона в цю пору повинна бути вдвоє більшою, а не таким карапузом…

Начальник розвідки подивився крізь окуляри на подану йому квітку, але нічого не сказав.

Кривов'яз і Костін обійшли маленьке озеро, його дзеркальна поверхня відсвічувала перламутром. Над водою літали комахи. Лякливі бекаси, побачивши людей, спурхнули і зникли на другому березі.

— І озеро недовго проживе без дощу, — сказав Кривов'яз, — висохне…

Костіна дивували слова командира. Чому його турбують відсутність дощу, доля нікому не потрібного лісового озера, всі ці кульбаби, комахи і бекаси? Зараз не до цього. Наступила третя партизанська весна, і чим сухіша вона, чим менше води та вологи в лісі, тим краше для партизанів, тим рухливіші і боєздатніші вони будуть. Причому тут ця весняна лірика?..

Під низькорослою, але розлогою сосною на розісланій плащ-палатці спав Сашурка.

— Повернувся, — тихо сказав командир бригади, побачивши свого ординарця. — Ну, нехай подрімає ще трохи, поговорити встигнемо.

Кривов'яз сів на траву, дістав свою люльку і кисет. Поруч сів начальник розвідки. Набивши люльку махоркою, Інокентій Степанович передав кисет Костіну. Той взяв його, але не закурив: натщесерце курити не хотілося.

Прив'язаний до берези кінь жадібно щипав траву. На ногах і на грудях у нього підсихало клоччя жовтувато-білої піни. Видно, поспішав хлопець. Інокентій Степанович затримав погляд на сонному ординарці, йому і жаль було будити стомленого Сашурку, і в той же час нетерпілося дізнатися про новини. Кривов'яз обережно торкнув Сашурку за плече, і той миттю схопився, протираючи очі.

— Ну? — коротко кинув Інокентій Степанович.

Сашурка розповів про другу зустріч з Повелком. Сто російських військовополонених виведуть вранці у вівторок з міського табору з таким розрахунком, щоб опівдні пригнати на завод. Конвоюватимуть двадцять автоматників. Зустріти колону треба в шести кілометрах від І а воду.

Кривов'яз вислухав Сашурку мовчки. Коли той закінчив, Інокентій Степанович встав і поправив кобуру з пістолетом.

— Що ж, треба зустріти… Як ти гадаєш, встигнемо підготуватись? — звернувся він до Костіна.

Костін, як і звичайно в таких випадках, коли йому доводилося щось вирішувати, зняв окуляри, злегка протер скельця і відповів, не поспішаючи, одним словом:

— Звичайно.

Наступного дня, на світанку, зведена група партизанів під командуванням Костіна вийшла до лісової доро-і и і зупинилася в шести кілометрах від заводу. Оглянувши місцевість, Костін наказав залягти в двадцяти метрах від дороги і сховатись, а сам з двома командирами взводів почав докладно вивчати ділянку майбутньої операції. Місце йому сподобалось. Появу колони можна було помітити на значній відстані, що давало можливість нанести удар певно. Групу розбили на дві частини по тридцять чоловік і розмістили по обидва боки дороги.

— Підніматись по команді «вперед». Даремно вогню не відкривати, — попередив Костін партизанів і сам сховався в кущах ліщини.

… Відомості, одержані Сивком і передані Кривов'язу, були не дуже точними. З табору вийшло не сто, а сто сорок сім військовополонених; конвоювало їх не двадцять, а тридцять автоматників. В числі охорони виявилось дванадцять поліцаїв-городян.

Досвідчений в таких справах, Інокентій Степанович Кривов'яз передбачав можливість збільшення охорони і відповідно зміцнив групу. Вона складалася з шістдесяти партизанів.

На чолі конвою військовополонених ішов есесівець-штурмшарфюрер. На відкритій місцевості він бадьоро марширував попереду колони, в населених пунктах забігав у будинки і, пояснюючи знаками, що арештовані потребують продуктів харчування, вимагав для них сала, масла, меду, яєць. Усе це, звичайно, йшло в сумки штурмшарфюрера і конвоїрів.

Коли вступили в ліс і колона перешикувалась по три в ряд, штурмшарфюрер вважав за краще замикати її. Адже йому добре були відомі «лісові порядки» в Росії. Він зовсім недавно на своїй шкурі відчув, що таке «мала війна» і які вона підносить сюрпризи.

Правда, так близько від міста партизани не з'являлись, інакше начальство не дозволило б вивести полонених з табору, але про всяк випадок краще було йти ззаду. Сонце припікало. Полонені, навантажені флягами, казанками, семиденним сухим пайком, ішли мокрі від поту. Колона розтяглася на сотню метрів, люди повільно брели лісовою піщаною дорогою. Будь-яке нарікання, будь-який вияв незадоволення негайно припинялись. «Одна погана вівця псує все стадо», навів російське прислів'я комендант концентраційного табору, коли відправляв штурмшарфюрера. — Кожного, хто проявить непокору або спробує втекти, негайно знищувати».

Комендант табору через перекладача попередив про це і самих полонених.

Манливе відчуття волі охопило полонених, коли над їх головами зашепотіли дерева і ліс по боках став густішим і темнішим. Усі пильно вдивлялися вперед, з надією озиралися на всі боки.

Звільнення прийшло несподівано, раптово.

— Вперед! — пролунав раптом крик, і колону оточили озброєні люди.

— Хенде хох!.. Лягай!

Полонені миттю кинулися на землю.

Більшість конвоїрів підняли руки, частина наслідувала приклад полонених, а деякі спробували чинити опір. Залунали постріли. Двоє партизанів упали мертвими, зрізані автоматними чергами, троє були поранені.

Костін подав коротку команду:

— Вогонь!

Уся операція була закінчена за кілька секунд.

… Увечері, при світлі вогнища, під булькання води, що кипіла в казанках, начальник розвідки читав невідісланий лист, вийнятий з мундира вбитого есесівця-шгурмшарфюрера. Інокентій Степанович, командири й партизани з цікавістю слухали.

— «Останній «пакет фюрера», — писав есесівець дружині, — мало не коштував мені життя, тому ти особливо ощадно витрачай сало й цукор. Часи пішли не ті. Тепер і продукти дістаються нам важко, з боєм, з жертвами. Я два тижні провів у цих страшних лісах, і півголови у мене посивіло, але страшніші від лісів партизани. Вони невловимі, і від них нікуди не втечеш. Останнього разу нас пішло багато, дуже багато досвідчених і бувалих хлопців, але більшість з них залишилася в лісах; повернулося лише кілька чоловік, в тому числі і я. Дякуємо богу, що ми зараз поза небезпекою. Нас прикомандирували охороняти концентраційний табір. Ми вільно зітхнули. Тут тиша і мир. Коли б на цьому й закінчилося все. Тепер я можу сказати тобі, що маю надію залишитися живим…»

Боротьба патріотів проти окупантів викликала в гестапівців гарячковість і страх. Гунке не встигав вислухувати донесень; кожна нова поява в його кабінеті працівника гестапо з доповіддю примушувала начальника таємної поліції здригатися. Він намагався стримувати себе, але відчував, що це йому погано вдається: пальці стрибали по склу на столі, ліва брова смикалась. Він усе частіше й частіше підвищував голос, кричав, звинувачуючи підлеглих у бездарності. Вони мовчки вислухували його грубощі і повідомляли про нові події. Це було нестерпно.

Особливо обурювали Гунке скарги працівників комендатури. І коли хто-небудь з них особливо набридав, начальник гестапо кидав трубку телефону і, задихаючись від злоби, гарчав:

— Підлота! Вони гадають, що я один можу тримати у місті порядок!

Черговий день почався тривожно. На світанку вбили двох есесівців на центральній вулиці міста. Про це Гунке дізнався ще в постелі. Вислухавши по телефону рапорт, він накрився ковдрою, намагаючись знову заснути. Але несподівано страшенно розболілась голова. Почався приступ мігрені — приступ гострий, що доводив до несамовитості. Ліки не допомагали. Гунке скинув ковдру і заходив по кімнаті. Він швидко ходив від стіни до стіни, стискуючи голову руками.

Знову задзвонив телефон. Гунке рвонув провід і відключив апарат.

— Чортзна-що коїться! — простогнав він і кинувся на подушку.

Але через кілька секунд знову встав і включив телефон у сітку. Апарат задеренчав захлинаючись. Викликали настійливо, тривожно.

— Слухаю, — процідив крізь зуби Гунке. — Так, я… Гунке, так… Що там знову трапилося?

Доповідав Ціммер, слідчий, який приїхав на місце вбитого Роде. Виявляється, в кількох кілометрах від міста, по дорозі на цурковий завод, втекли сто сорок сім полонених. Уся охорона знищена. Ціммер доповідав чітко і, як здавалося Гунке, навмисне повільно. Він наче смакував кожне слово. І це виводило Гунке з терпіння.

— Подробиці! — нетерпляче кинув він у трубку.

— Поки що ніяких, — відповів Ціммер. — Люди не встигають входити в курс справи, випадків дуже багато.

Репліка підлеглого пролунала насмішкою, і Гунке подумав: «Напевно, на обличчі Ціммера зараз єхидна посмішка». Хотілося вилаяти його, але довелося стриматись.

— Дякую, — сказав він підкреслено ввічливо і поклав трубку на місце.

Начальник гестапо весь аж кипів від люті й обурення. Здається, ніколи він не був у такому важкому становищі. Небезпек ставало все більше й більше, вони готові були задушити його. Цей Ціммер… чого він хоче? І Навіщо нескінченні натяки, насмішки? Гунке розуміє, І що вони означають. Його не обдурить формальний привід для появи Ціммера тут. Він прибув, щоб замінити не мертвого Роде, а живого Гунке, нездатного, на думку начальства, справитися з дорученим завданням, нездатного придушити опір у місті. Так, факти проти Гунке. І їх стало більше після приїзду Ціммера. Доля наче навмисне робить усе, щоб показати безсилля Гунке, осоромити його перед майбутнім начальником відділення.

Гунке спробував переключити всі сили на боротьбу з патріотами. Він уже не рахувався з будь-чиїми думками, подесятерив жорстокість, публікував найлютіші накази, розстрілював на очах у людей. Але становище не змінилося на краще; навпаки, воно помітно погіршало. Якщо раніше листівки з'являлися в місті зрідка, то зараз вони стали звичайним явищем. Кожного ранку їх десятками клали на стіл Гунке. Відвага підпільників перейшла всі межі. Вони бачили, як відступають німецькі частини, відчували, що наближається фронт, і це посилювало їхню активність.

Що ж міг зробити він, Гунке? Гестапо вдалося захопити радиста, але всі нитки обірвалися з його смертю. Можливо, іншим часом, раніше, помічники Гунке проявили б більше активності та ініціативи, але зараз люди неохоче виконували доручення, обмежувались формальним допитом свідків або арештом випадкових осіб. Люди, його люди, з якими він у перші дні окупації міста тримав у страху все населення, тепер самі всього жахалися. Вони неохоче виїжджали на операції за місто, уникали нічних операцій. Становище на фронті розвіювало всякі ілюзії. Живі люди, учасники боїв, були красномовними свідками катастрофи, і саме вони несли u місто тривогу.

Як на зло, за останній час не вдалося провести жодної значної операції, яка підтримала б авторитет Гунке, виправдала б його перед начальством. Він розумів, що ще дві-три невдачі — і він буде усунутий з посади, яка дісталася йому з такими труднощами. Тому зараз, як ніколи, потрібний був успіх. Хоч невеликий, але успіх.

Одягаючись, Гунке проклинав день, який так невдало почався, лаяв своїх помічників, росіян, себе…. Невже, немає виходу? Невже доведеться здатися на милість Ціммера? Ні! Ще дуже рано… Думка борсалась в пошуках виходу. Гунке перебирав усі відомі йому факти, всі початі розслідування справи і не міг зупинитись на жодній з них. Вони явно безперспективні, їх не розідмеш, нічим себе не проявиш. І раптом, зовсім несподівано, Гунке згадав про Хапова, виконроба цуркового заводу. Він повинен що-небудь знати про подію; про наряд на полонених, про арештованих з концтабору було відомо тільки працівникам заводу.

Гунке відчув приплив сили, йому здавалося, що можна піймати нитку, яка розплутає клубок. Очевидно, на заводі знайшлися люди, які підготували визволення полонених. Гунке вирішив діяти сам. Справа була вірна і, головне, могла показати його у вигідному світлі перед начальством. Гунке підійшов до телефону і наказав телефоністці викликати завод.

Завод довго не відповідав. Чекаючи дзвінка, начальник гестапо в загальних рисах намітив план дій. Передусім — два напрями. В одному нехай працює цей Ціммер, — тут, у місті, в концтаборі; другий бере на себе Гунке і доводить до успішного завершення. Будуть убиті відразу два зайці: Ціммер зазнає поразки, Гунке здобуде перемогу.

Задзвонив телефон. На лінії — цурковий завод.

Гунке натякнув Хапову на пригоду з полоненими і зажадав, щоб Хапов негайно прибув у місто. Але той відмовився; хворий, виїхати не може, до того ж — мало що знає.

— Гаразд, — сказав Гунке, — я сам приїду сьогодні. Знати про це повинні тільки ви.

— Зрозуміло, — відповів Хапов. — Усе буде зроблено.

Гунке поклав трубку, одягнув китель і попрямував до машини, яка чекала на нього.

Через десять хвилин Гунке вже був у гестапо. Він виглядав суворим, холодним, але тримався бадьоро, впевнено. Це помітили підлеглі. Ціммер навіть зіронізував:

— Ви так оптимістично настроєні, ніби винуватці звільнення полонених уже арештовані.

— Ще ні, але швидко будуть арештовані, і зробите це ви!

Дальша поведінка Гунке викликала у підлеглих здивування. Через кілька хвилин стало відомо, що лейтенант Штерн викликав наряд автоматників з охорони.

Поки Штерн виконував доручення, Гунке встиг ознайомитись по карті з планом місцевості і точно з'ясувати, скільки полонених було в колоні і хто їх охороняв. Потім він викликав до себе Тряскіну.

Варвара Карпівна зайшла до кабінету:

— Ви мене викликали?

Гунке холодно сказав:

— Підготуйтесь. О третій годині дня поїдете зі мною на операцію.

Варварі Карпівні здалося, що голос Гунке прозвучав так само, як і в Роде у ту страшну ніч. Вона навіть пам'ятала речення: «Зайдіть через десять хвилин, поїдемо». Тряскіна спробувала якомога переконливіше пояснити свій стан:

— Я ще не зовсім одужала після хвороби… Якщо далеко, то…

— На цурковий завод, — не підводячи голови, відповів Гунке. — Дорога хороша, погода чудова… — Останні слова прозвучали сухо, насмішкувато.

— Я попрошу звільнити мене сьогодні, — знову заговорила Тряскіна плаксивим голосом.

Гунке обірвав її:

— Не можу! В мене зараз немає іншого перекладача.

Варвара Карпівна хотіла заперечити, але Гунке встав і різко відсунув стілець:

— Не примушуйте мене повторювати!

Тряскіна вийшла.

Їй хотілося побачити Микиту Родіоновича і порадитись з ним: можливо, він зможе заспокоїти її. До того ж вона повинна повідомити його про рішення Гунке.

Микита Родіонович вислухав Варвару Карпівну і, майже не задумуючись, порекомендував ухилитися від поїздки. Він не сказав чому, але в нього були свої міркування. По-перше, Гунке винесено смертний вирок і за ним стежать; по-друге, він, Ожогін, негайно повідомить Ізволіна про виїзд начальника гестапо на завод, а той попередить партизанів. Отже, поїздку Гунке патріоти напевно використають у своїх інтересах.

— Краще не їхати, — повторив Ожогін, проводжаючи Варвару Карпівну додому. — Час, самі знаєте, тривожний, а за містом не зовсім безпечно.

— Я спробую не їхати, — промовила Тряскіна на прощання, — мені самій дуже не хочеться…

Велика штабна машина стояла на подвір'ї гестапо. Вісім автоматників і лейтенант Штерн уже сиділи в ній. Передні місця були призначені для Гунке і Тряскіної.

Коли начальник гестапо вийшов з дверей, шофер включив мотор. Машина тихо зарокотала. Гунке озирнувся, очікуючи Варвару Карпівну. Вона не виходила.

— Штерн, викличте її! — розпорядився Гунке.

І лейтенант, вискочивши з машини, кинувся в приміщення.

Його квапливі кроки дзвінко залунали в коридорі.

Гунке зійшов по східцях і сів поруч з шофером. Минуло кілька хвилин. Мотор тихо рокотав. Тряскіної все не було.

Нарешті на ґанок вийшов Штерн у супроводі Варвари Карпівни. Вона нерішуче зупинилася біля дверей, але лейтенант взяв її за лікоть і допоміг зійти вниз, до машини. Гунке люб'язно відчинив дверцята.

«Я не можу», хотіла сказати Тряскіна, але зрозуміла, що іншого виходу немає: поїздка неминуча; якщо вона буде наполягати на своєму, то відмова може накликати на неї підозру.

Хлопнули дверцята, мотор заревів. Шофер дав короткий приглушений сигнал і включив швидкість. Машина виїхала з двору.

… В цей час Сивко, Хапов і Повелко від'їхали від лісової дороги.

— Не підведуть? — спитав Сивко і очікувально подивився на Повелка.

— Діло вірне: ці міни працюють безвідмовно… Сивко потягнув віжки на себе. Кінь зупинився. Двоколка важко осіла на ресори.

— Ходім подивимося здаля, — сказав Сивко і, зіскочивши на землю, прив'язав коня до дерева.

Вже іншим, кружним шляхом усі троє попрямували до замінованого місця.

… Від вибуху двох мін штабна машина піднялася в повітря і, перевернувшись, упала в кількох метрах від дороги. Живими залишились Гунке, есесівець-автоматник і Варвара Карпівна. Перше, що почув Гунке отямившись, — це стогін. Стогнала Тряскіна. Вона стогнала все голосніше, стогін переходив у крик.

— Тихше, ви! — засичав Гунке, боячись, що крик приверне увагу когось із лісу.

Він не сумнівався, що на місце вибуху прийдуть партизани. Піднявши голову, Гунке подивився навкруги. Навколо нікого, поруч — ліс. Не звертаючи уваги на біль, він сперся обпеченими руками на щось тверде і став на коліна. Тряскіна знову застогнала. Гунке нахилився до Тряскіної і затулив рукою їй рот. Але вона продовжувала стогнати.

Тоді він вийняв з кобури парабелум і з люттю сильно вдарив Тряскіну рукояткою по голові. Вдарив раз, другий, третій… Жінка здригнулась і замовкла.

… Пройшовши кілька кроків по дорозі, Гунке круто повернув у ліс, де сховався уцілілий автоматник, і швидко побіг, не звертаючи уваги на віття, які шмагали обличчя й руки. Він спотикався, падав, знову вставав і біг, біг, боячись відстати від солдата і залишитись у лісі самому, йому здавалося, що ззаду за ним хтось біжить, що звуки посилюються, наближаються. Гунке зупинився, різко обернувся, виставивши вперед пістолет. В очах горіли злі вогники, руки тремтіли. Та поблизу нікого не було. Навколо стояв нестерпно мовчазний і спокійний ліс. Гунке обернувся, але солдат уже зник з очей.

Пересікаючи невелику галявинку, Гунке спіткнувся, скрикнув і впав. Хтось шарахнувся вбік. Це був есесівець-автоматник.

— Пити… пити… — промимрив начальник гестапо, підповзаючи рачки до солдата.

Солдат сплюнув, витер рукавом губи. Він важко дихав: спрага мучила його не менше, ніж Гунке.

— Пити… — підводячись на ноги, прохрипів начальник гестапо.

Солдат озирнувся, відірвав од мундира клапоть сукна, який теліпався на нитці, і глухо промовив:

— Не пити, а тікати треба. Я бачив трьох чоловік… Я заплутав слід.

Гунке зблід. Значить, він не помилився, коли чув підозрілі звуки ззаду!

— Ходім, — сказав він і, зробивши крок, скривився від болю в коліні.

Вже смерком вони дійшли до болота. Зупинились. Коліно Гунке розпухло, завдаючи йому гострого болю. Але ще більше мучила спрага. Гунке облизував засмаглі губи і дивився на болото. Там була вода. Від безкрайньої трясовини віяло вологою.

Солдат-есесівець теж хотів пити і першим почав, промацуючи ногами грунт, пересуватися з купини на купину. Гунке пішов за ним.

Пройшовши з десяток кроків, він присів навпочіпки і сунув руку в густу траву. Прокляття! Він відчув лише в'язку рідину. Виходить вода далі.

Вставши, Гунке побачив спину солдата, який нахилився, зачерпував руками воду і вже підносив до рота. Гунке поспішив уперед. Купини траплялися все рідше, і, щоб попасти з одної на другу, треба було вже не йти, а стрибати.

— Стій! Куди вас чорт несе! Потонете… Кидай зброю!

Гунке застиг на місці, повернув голову і побачив трьох озброєних людей в цивільному одягу. Двоє з них ламали довгі жердини.

— О… о… о… — пролунало десь збоку.

Гунке обернувся і побачив, що есесівець уже по груди занурився в болото. Він намагався вилізти з трясовини, борсався, вигукував щось, але тряска драговина робила свою справу. Тіло есесівця занурювалось усе глибше й глибше. Зверху залишалися лише голова і руки. Він кричав диким голосом, а рідина лізла йому в очі, в рот, у вуха. Ось залишилися тільки вершечок голови і кісті рук, а через кілька секунд усе зникло. Похмуре болото наче знехотя плямкнуло кілька разів підряд і поглинуло есесівця.

Гунке забув про спрагу, що його мучила, забув про все на світі. Він не наважувався відірвати ноги від твердого острівця землі. Попереду було болото, позаду — вороги. Тримаючи довгі тички, вони вже наближалися до нього по болоту.

На якусь мить у голові Гунке промайнула думка про самогубство — пістолет з повною обоймою був у нього в руках. Але він відкинув цю думку і вирішив захищатись. Та вже було пізно: люди стояли поруч з наведеними на нього дулами гвинтівок.

Довелося відкинути вбік пістолет і лягти обличчям униз.

— Отак воно краще, — сказав один з росіян. Це був Хапов…

Ранок наступного дня застав Гунке в партизанському таборі. Начальник гестапо давав зізнання командиру бригади Кривов'язу і начальнику розвідки Костіну, який володів німецькою мовою.

Костін тримав у руках блокнот. До нього вже було занесено десяток прізвищ зрадників і підсобників гітлерівців, а Гунке продовжував згадувати. В числі ворожої агентури начальник гестапо називав Ожогіна і Грязнова, як співробітників військової розвідки «Абвер»…

Приблизно в цей же час Микита Родіонович сидів перед Юргенсом — інформував його про зошит з підозрілими помітками Кібіца, знайдений в його кабінеті.

Юргенс уважно вислухав Микиту Родіоновича і, не вдаючись у подробиці, відпустив його. Важко було сказати, що подумав і що вирішив Юргенс.

Кібіц зустрів Ожогіна і Грязнова мовчки. Він заглибився в себе і нічим не виявляв цікавості до учнів. У кімнаті панував неймовірний розгардіяш.

Кібіц розставив апаратуру і жестом запросив учнів до столу. Але розпочати заняття не вдалося.

Пронизливо, надривно завила сирена. Їй відповіли зенітки. Кібіц зблід і тремтячими руками поклав деталь на стіл. До кімнати вбіг черговий солдат.

— Тривога!.. — крикнув він схвильовано. — Сідайте в машини!..

— Зараз… — сказав Кібіц, коли солдат уже зник, і швидко натягнув на себе плащ. — Ходім, тут небезпечно залишатись.

Ожогін і Грязнов мовчки рушили за Кібіцем.

У відчинені навстіж ворота вискочила машина Юргенса. Малолітражка, в яку сіли Ожогін, Грязнов і Кібіц, помчала за нею. Шофер гнав її на великій швидкості і зрідка вмикав фари, щоб розглядіти дорогу попереду.

Кібіц бурчав на шофера, забороняв йому запалювати світло, але той не звертав уваги або не чув, За міським парком, на шосе, де машини бігли одна за одною, він знову ввімкнув фари. Кібіц не витримав.

— Мерзотник! — крикнув він. — Гаси!

Шофер збавив газ і різко загальмував. Ожогін і Грязнов ударилися об спинку переднього сидіння. Оскаженіло відстрілювалися зенітки, з північного сходу наростав рокіт літаків.

Шофер виліз з машини і грюкнув дверцятами.

— Якщо у вас добрі очі, то їдьте самі, — в'їдливо сказав він і зник у темряві.

Кібіц завмер від люті і лише через кілька секунд, засовавшись на місці, крикнув.

— Вернись!

Ніхто не відгукнувся. Величезні спалахи освітили небо — на ворожий аеродром упали перші бомби.

— Який жах, який жах! — шепотів схвильований Кібіц.

— Заспокойтесь, пане Кібіц, — холоднокровно промовив Микита Родіонович і перейшов на місце шофера.

Машина рушила.

На шосе, при об'їзді, Ожогін увімкнув фари і їхав з світлом, поки об'їзд не залишився ззаду.

На цей раз Кібіц не сказав жодного слова, але Грязнов, який сидів ззаду, бачив, як він тремтів, наче в лихоманці. В кількох кілометрах від міста Кібіц наказав зупинитись і виліз з машини. Відійшовши на кілька кроків убік, він ліг на суху траву і затулив обличчя руками.

Під'їхали ще дві машини. Стало чути приглушену розмову по-німецькому. Хтось висловлював побоювання, що місто може впасти найближчими днями. Ніхто не заперечив. Той самий голос називав прізвища німецьких генералів — одних хвалив, інших лаяв. Часто згадував Гудеріана, який, на його думку, тільки й зміг би стримати натиск росіян. Потім голоси замовкли. Всі стежили за бомбардуванням. Нальоту зазнав тільки аеродром, куди позавчора прибуло з'єднання винищувальної авіації.

Місто було поза небезпекою, і залишати його не було ніяких підстав.

— Росіян хтось орієнтує по радіо, — почувся голос. — З повітря винищувачів не видно, там підземні ангари.

— Це цілком можливо, — погодився інший. — Місто відходити…

Вибухи припинилися, а через кілька хвилин почав затихати і рокіт літаків. Наступила тиша. Лише високе полум'я, що піднімалося з аеродрому — очевидно, горів бензосклад, — свідчило про бомбардування.

Переконавшись, що небезпека минула, гітлерівці почали сідати в машини.

Несподівано з боку вокзалу пролунали, з невеликими проміжками, три оглушливі вибухи.

— А це що таке? — спитав один із німців.

— Напевно, бомби уповільненої дії, — догадувався інший.

Однак, коли піднялося полум'я, стало ясно, що вибухи сталися не на вокзалі, а ближче до центральних вулиць.

Потім пролунав ще один вибух; він був удвоє сильніший від попередніх.

— Здається, бомби уповільненої дії тут ні при чому, — знову сказав хтось. — Чи не десант?

Ніхто не відповів. Як і раніше, було чути безладні одиночні постріли і короткі черги автоматів.

Додому Ожогін і Грязнов потрапили на світанку. Неодноразові спроби пробитися у місто вночі виявилися марними: вулиці були оточені гестапівцями і есесівцями. Ніякі перепустки не мали сили. Кібіц, який поскандалив з унтер-офіцером і назвав себе співробітником Юргенса, дістав у відповідь образу:

— Сиди, щур, поки цілий!

Розлючений Кібіц наказав Ожогіну рушати.

Унтер-офіцер відскочив убік, але в ту ж мить услід пролунали дві черги з автомата, і машина зі скрипом осіла. Кулі зрешетили задні покришки і камери.

— Для тебе їло, закону немає? — Унтер-офіцер, який підбіг, вибухнув лайкою. — Гей, сюди! — озирнувшись, покликав він когось.

Підбігла група озброєних солдатів.

— Відведи машину з дороги он туди… — показав рукою унтер-офіцер.

Ожогін намагався пояснити, що на спущених балонах їхати не можна.

— Вилазьте! Швидко вилазьте! — наказав унтер-офіцер.

Ледве Кібіц і друзі вийшли з машини, як пролунав категоричний наказ:

— Туди її… до бісової матері…

Солдати, як здалося Микиті Родіоновичу, з неприхованим задоволенням схопилися за маленьку малолітражку, перевернули її кілька разів і звалили в кювет.

— Що робиться! — тільки й зміг прошепотіти пригнічений Кібіц.

— Ходімо пішки, — запропонував йому Ожогін.

— Не пустять.

— Тут не пустять, — пройдемо в іншому місці, — втрутився в розмову Грязнов, який до цього мовчав.

Кібіц погодився. Вони пройшли назад і звернули в перший, що трапився, провулок.

Попереду почулися гуркіт і брязкіт: у місто йшли танки. Біля двох десятків машин з витягнутими гарматними стволами промчалися на великій швидкості, піднявши густу хмару пилюки.

У провулку теж стояв автоматник. Він пропустив Ожогіна, Грязнова і Кібіца мимо себе, але попередив, що далі теж стоїть патруль.

— Тоді й іти нема чого, — розчаровано сказав Кібіц.

— Нічого, ідіть. — І автоматник шепнув на вухо пароль.

На запитання Грязнова, що трапилося в місті і чим викликана тривога, німець розповів, що під час бомбардування аеродрому партизани підірвали водокачку на станції, казарму, де розміщався батальйон есесівців, вчинили наліт на комендатуру і підпалили її.

— Звідки тобі це відомо? — спитав Кібіц, як завжди, різко.

Солдат гмикнув:

— «Звідки»! Я спав у казармі, і якби випадково не вийшов, то й мені був би капут. Усе завалилося!

— А багато їх, партизанів? — спитав Ожогін.

— Диявол їх знає… Не бачив жодного… Обер-лейтенант сказав, що партизани проникли в місто, і наказано всіх затримувати. До ранку повинні виловити.

Трійка знову пішла вузеньким провулком. На сході вже світало, і можна було розглядіти фасади будинків.

Невже партизани Кривов'яза зробили наліт на місто? У практиці бригади Кривов'яза траплялися випадки, коли партизанів спеціально повідомляли про час бомбардування того чи іншого об'єкта. Вони підтягували до цього об'єкта сили і, коли серед ворогів зчинялася паніка, робили наліт. Те саме, можливо трапилося і сьогодні.

Якщо партизани ще перебувають у місті, чи вдасться їм без великих втрат прорватися крізь гітлерівців, що оточили місто кількома кільцями?

Обмінятися думками вголос друзі не могли: з ними був Кібіц. Він ішов посередині, викидаючи вперед свої тонкі, з великими ступнями ноги і низько схиливши голову.

На Адміністративній вулиці Кібіцу зустрівся знайомий офіцер-есесівець. Незважаючи на очевидне небажання офіцера вступати в розмову, Кібіц після привітання вхопив його за рукав і спитав:

— Невже в місті партизани?

Щоб відчепитися від настирливого знайомого, офіцер відповів:

— У місті паніка, а не партизани. А паніка — це ще Гірше. Поки що жодного партизана ніхто не бачив, а базікають…

— Але вибухи, але підпал комендатури… — почав Кібіц.

— У місті і без партизанів багато головорізів… Пробачте, я поспішаю. — Офіцер козирнув і швидко зник.

Коли Ожогін і Грязнов підійшли до свого будинку і сказали про це Кібіцу, він незвичайно ввічливо попросив провести його до квартири — сам він не наважувався продовжувати шлях.

Розв'язка, що наближалася, не хвилювала Юргенса. Перед очима все частіше й частіше вимальовувалось дробове число «209/902».

Викликавши на ранок Ожогіна, Юргенс розпорядився приготувати постіль і почав роздягатися. Лягаючи, він кинув служнику:

— До восьмої не будити. — І, щось згадавши, додав: — Хіба тільки, як будуть шифровки.

Поспати Юргенсу вдалося не більше двох годин. Його збудив служник, який доповів, що з'явився Кібіц з телеграмою. Юргенс трохи розплющив очі і сказав провести його в кімнату.

Кібіц подав шифровку. Текст був настільки несподіваним, що Юргенс швидко підвівся і сів, звісивши міцні волохаті ноги, і почав перечитувати.

«Негайно евакуюйтесь місто вказане мною карті крапка Вагон виділений кома причеплять до будь-якого ешелону крапка Строк одна доба крапка Марквардт».

Сон миттю зник, але шифровка ще не давала підстави порушувати раз і назавжди заведений розпорядок дня.

Проробивши на очах у Кібіца кілька гімнастичних вправ, Юргенс розпорядився принести воду для обтирання.

— Зі мною вночі трапилася неприємна пригода, — почав Кібіц, бачачи бадьорий настрій начальника.

— Тобто? — спитав Юргенс, роздягаючись догола.

Кібіц розповів.

— Наплювати на машину, вона вже не потрібна.

— Я не про це кажу…

— А про що?

— З німцями коїться щось незрозуміле… Втрачені віра, дух… усіх охопила паніка… Навколо неподобства, які півроку, три місяці тому навіть уявити не можна було…

— Не перебільшуйте, — сказав Юргенс, хоч сам упевнився в справедливості слів Кібіца. — Взагалі все це дурниці. Завтра нас тут не буде… — Він закрутив навколо шиї махровий рушник, піднявся на носки, розвів руками і зробив глибокий вдих.

— А ви гадаєте, що там буде краще? — збираючись іти, спитав Кібіц.

Юргенс пильно подивився на Кібіца. Йому почав набридати його занепадницький, песимістичний тон. Нічого не відповівши, він пішов у ванну.

Без двох хвилин вісім служник відчинив Ожогіну двері і провів його без усяких затримок до кабінету Юргенса.

Микиту Родіоновича вразило безладдя, що панувало в будинку: все свідчило про спішну підготовку до від'їзду. На столі лежали зв'язані великими пачками справи та різні папери. Посередині кабінету возився працівник комендатури, вкладаючи пакунки у два довгі ящики з-під гвинтівок. Карти зі стін були зняті, килим, що застилав усю підлогу, прибраний, оббивка з шкіряного дивана зідрана, завіски і драпіровки зникли.

Юргенс сидів на стільці біля розтопленої грубки і кидав у яскраве полум'я аркуші паперу, купи якого лежали поруч. Прихід Ожогіна його не збентежив. Продовжуючи своє заняття, він сказав:

— Добре, що прийшли вчасно. О двадцятій ноль-ноль разом з Грязновим будьте з речами на вокзалі. Сподіваюсь, ви розумієте мене? Час від'їжджати. Ешелон відійде о двадцятій годині тридцять хвилин. Я буду, біля комендатури. Можна було б взяти вас у свою машину, але це незручно. Ідіть збирайтеся. Поїдете в Німеччину.

Ні Андрій, ні Микита Родіонович не думали, що справа обернеться саме так. Вони були певні, що Юргенс готує їх до роботи в радянському тилу і залишить при відході німецьких військ у місті. Цей варіант був би. природним.

І Не маючи уяви про справжні наміри Юргенса, друзі не знали, що й думати. Відправка до Німеччини здавалася безглуздям.

Ожогін сидів на дивані, спершись ліктями на коліна, Андрій, схвильований, ходив по залі. Наближався час сніданку. Хазяйка брязкотіла в їдальні посудою.

— Я хочу знати, кому ми будемо потрібні, — питав Андрій, — коли фашисти полетять до біса або полізуть у зашморг? Адже Юргенс готує нас для фашистської розвідки.

Микита Родіонович і сам думав про це. Дійсно, на що розраховує Юргенс? Чому він тягне їх з собою в Німеччину? Чому не використає зручний момент і обстановку, щоб залишити їх тут? Дивно й незрозуміло.

— Питання складне, — сказав Ожогін. — Якщо Юргенс так робить, значить існує якийсь план, нам з тобою невідомий.

— Навіщо ж нам їхати? — продовжував допитуватись Андрій.

Микита Родіонович замислився. Відповісти певно він не міг. Їхати до Німеччини означає відірватися від своїх, втратити зв'язок. Навіщо там будуть потрібні Ожогін і Грязнов, коли гітлерівська Німеччина неминуче буде розгромлена?.. Якщо відмовитись від поїздки, тоді треба вживати термінових заходів — сховатися від Юргенса в місті. Якщо ж вирішити позитивно, то необхідно готуватися до від'їзду.

Микита Родіонович почав одягатись.

— Куди? — здивовано спитав Андрій.

— До Ізволіна. Треба порадитись… Спробую побачити «Грізного».

Микита Родіонович вийшов, але через хвилину повернувся і попросив Андрія йти за ним на відстані: хоч у фашистів паніка, але обережність не завадить, особливо при візиті до «Грізного»..

Біля будинку Ізволіна стояла німецька, на високих колесах, підвода, навантажена сяк-так зв'язаними вузлами, ящиками, чемоданами. Тряскін і його дружина тягнули на неї старе домашнє манаття.

Самому Тряскіну це заняття, видно, було не до душі.

— Ну, все, чи що? — раз у раз питав він дружину.

— Твоє діло — класти, а не розмовляти! — Мотрона Силантіївна спересердя сунула чоловікові в руки велику банку з-під варення. — Поклади, та так, щоб не розбилася.

Важко зітхнувши, Тряскін почав виконувати і це розпорядження дружини.

Тряскін зрадів зустрічі з Ожогіним і, скориставшись з того, що Мотрона Силантіївна пішла в дім, почав відводити душу:

— Ховатися треба, поки не пізно… Управські вже всі розповзлися, наче воші з покійника. — Він злодійкувато озирнувся. — А ви куди ж?

— На село думаємо податись, тут небезпечно. Кожний дивиться скоса — так і чекаєш, що от-от з-за рогу уколошкають.

— Думаєте, на селі безпечніше?

— Все ж трохи тихше…

У дверях показалася Мотрона Силантіївна з периною. Не поздоровкавшись з Ожогіним, вона гримнула на чоловіка:

— Досить баляси точити! Укладай!

Тряскін знову заметушився біля підводи. Микита Родіонович пройшов у квартиру Ізволіна,

Денис Макарович схвильовано вислухав Ожогіна.

— От новина! Як же так? А я все інакше уявляв собі, — скрушно хитаючи головою, сказав старий: — прийдуть наші, зберемося всі разом, наче одна сім'я… І ось на тобі… Німеччина — не рідна сторона, там ви можете пропасти легше від голки, там ні допомогти, ні порадити нікому.

— Пропасти не пропадемо, як-небудь протримаємось, — сумно відповів Ожогін і попросив зв'язати його з «Грізним».

— Так, це вірно. — Ізволін посміхнувся, встав і потягнувся до вішалки за кепкою. — Ти от що: посидь тут, а я піду. Чекай… Або ні, іди додому, а я повідомлю сам. Може, попрощатись доведеться… Адже розлучимось не на один день.

Ожогін і Денис Макарович вийшли разом. Підвода Тряскіних уже від'їхала. Біля воріт валялися сковорода і розбита банка з-під варення.

Ізволін завернув за ріг і швидко пішов вузеньким провулком.

— Ну, що? — Андрій кинувся до Микити Родіоновича, наздогнавши його біля дверей будинку.

Ожогін зітхнув:

— Поки що нічого.

— Як нічого?

— Денис Макарович спробує побачити «Грізного».

Микита Родіонович розумів стан друга. Зараз, коли підходили до міста рідні радянські війська, коли наближався час радісної зустрічі, сама думка про поїздку до Німеччини викликала протест.

Андрій сів на стілець і почав розпаковувати майже укладений чемодан.

— Ти що? — здивувався Микита Родіонович.

— Не їдемо, — рішуче відповів Андрій. — «Грізний», безперечно, запропонує залишитись. Який глузд у цій поїздці?

Андрій виймав з чемодана речі і розкладав їх на столі.

— Даремно ти це робиш, — сказав Микита Родіонович. — Може зайти хто-небудь від Юргенса або він сам. Побачивши, що ми не збираємось, кожний зробить небезпечний для нас висновок.

Андрій погодився:

— Так, мабуть, вірно… Про людське око треба укласти речі.

Микита Родіонович пояснив, що при будь-якому становищі вони повинні бути готові до від'їзду, тільки куди — поки що невідомо.

Друзі знову взялися за укладання речей. О четвертій годині все було запаковано і зав'язано.

Обідали мовчки, весь час прислухаючись до кроків на вулиці.

Годинник пробив п'яту, потім шосту… Денис Макарович не з'являвся. Андрій не відходив од вікна.

— Що таке? — вже багато разів перепитував він. — Чому не йде Ізволін?

Микита Родіонович курив цигарку за цигаркою.

Нарешті Ізволін з'явився. Він зайшов похмурий, розгублений. Друзі з тривогою дивилися, як він, знявши кепку, поволі прилаштовує її на спинку стільця і витирає піт з обличчя.

— Ну, дорогі хлоп'ята, попрощаємось! — сказав Денис Макарович тремтячим голосом і зробив крок до застиглого від здивування Андрія. — Їхати треба.

— Хто сказав? — сухо спитав Грязнов.

— «Грізний» і Велика земля, — відповів Ізволін, взявши Андрія за руку. — Вашій поїздці надають великого значення.

Андрій відвернувся і пішов до вікна. Денис Макарович похитав головою:

— Знаю, Андрійку, що важко; але нічого не поробиш… Обов'язок вище серця… треба їхати.

Ізволін сів на диван поруч з Ожогіним:

— Іди до «Грізного», він тебе чекає. Сам знайдеш дорогу?

— Знайду.

— А тепер попрощаємось… Бажаю щастя… — Старий встав з дивана, обняв Микиту Родіоновича і міцно його поцілував.

Потім підійшов до Андрія.

Андрій схилив голову, плечі його здригнулися, і він майже впав на груди Ізволіну.

— Кріпись, синку… Все буде гаразд… Найважче вже позаду…

Дотримуючись заходів обережності, Микита Родіонович потрапив, нарешті, в будинок «Грізного».

«Грізний» зустрів його біля дверей сам і, взявши під руку, провів у квартиру. Ні дружини, ні дочки не було.

— В моєму розпорядженні десять хвилин, — сказав він. — Сідайте.

Сіли, як і минулого разу, біля стола, один проти одного.

Хоч день ще не закінчився, «Грізний» мав вигляд стомленої людини.

— Ізволін передав вам рішення? — спитав «Грізний».

— Так.

— Тому візьміть оце. — «Грізний» подав маленький аркушик паперу. — Тут докладкі умови зв'язку. Проштудіюйте їх, запам'ятайте, а папірець знищіть. — Він встав.

Микита Родіонович також підвівся.

— Прошу не забувати того, про що я вже говорив вам, — продовжував «Грізний». — Поведінка розвідника визначається завданням, яке йому дається. Від вас не чекають ні формування загонів, ні диверсійних актів. Ваше завдання — зберегти себе, все побачити, все почути і, якщо трапиться можливість, про все повідомляти. Ви залишитесь людьми німецької військової розвідки і виконаєте все, що вона від вас вимагатиме. А тепер дайте мені вашу руку. — І він міцно потиснув руку Микиті Родіоновичу. — Передайте мій привіт вашому другу, товаришу Грязнову. Бажаю перемоги!

… Ожогін і Грязнов насилу потрапили на вокзал. Він був обнесений трьома рядами колючого дроту, в тих місцях, де були залишені проходи, творилося щось неймовірне.

Автоматникам, що стояли рядами, не під силу було стримати натиск озлоблених солдатів, які тіснили охорону і рвалися в прохід. Коли один з автоматників дав попереджувальний постріл у повітря, почулася лайка, і через кілька хвилин автоматник повис на дроті.

Натовп вдерся на вокзал, заповнив територію станції. Лізли в товарні вагони, на дахи. За кілька хвилин усі ешелони були буквально обліплені людьми.

Друзі пройшли на перон останніми і почали шукати Юргенса. Тільки через півгодини вдалося помітити його масивну постать. Юргенс про щось сперечався з комендантом, енергійно жестикулюючи. Друзі підійшли ближче і поздоровкались.

— Мені потрібно знати, який ешелон піде першим, щоб до нього причепити спеціальний вагон, — говорив Юргенс.

— Тут усі спеціальні, — відповідав комендант. — А який ешелон піде першим, сказати не можу. Бачите, що робиться?

— В цьому винні ви, коменданте, — жорстко сказав Юргенс. — На вашому місці слід було…

— Облиште читати мені нотації! — обірвав його комендант. — Мене і без них нудить.

— Гаразд, — стримуючи гнів, промовив Юргенс. — Скажіть тоді, до якого ешелону причепити мій вагон?

— Чіпляйтесь до будь-якого! — І, оточений десятком автоматників, комендант швидко зник.

Кілька секунд Юргенс стояв у нерішучості, а потім сказав друзям:

— Чекайте мене на цьому місці, я повернусь через півгодини, — і пішов.

Але втриматись на «цьому місці» не вдалося. Хтось із страху чи навмисне кинув слово: «Повітря!» І все прийшло в рух. Тисячі гітлерівців стрімголов кинулися через проходи в огорожі на привокзальну площу, у залізничний парк, де були щілини і бункери.

В це, й час до ешелону біля другої платформи підігнали паровоз. Люди знову кинулися на вокзал.

— Цей ешелон піде без нас, — сказав Андрій, стежачи за посадкою.

Юргенс не з'являвся. По перону біг комендант, за ним, наче тіні, — автоматники.

— Відправляйте! Відправляйте! — кричав він комусь.

Комендант був кровно зацікавлений у найшвидшій відправці ешелону і розвантаженні вокзалу. Маленький паровоз дав тоненький свисток, рвонув кілька разів ешелон, але він був надто перевантажений і не рушив з місця.

З окремих вигуків автоматників можна було зрозуміти що всім пропонують злізти, а коли ешелон рушить, сісти знову. Іншого виходу не було. Боязко поглядаючи на небо, солдати висипали на платформу. Паровоз надривно закректав і потягнув за собою вагони. Всі кинулися до них. Зчинилася штовханина і бійка. Нарешті останній вагон ешелону зник за зруйнованою водокачкою, залишивши на колії тіла розчавлених і понівечених.

— Прибрати їх! Швидше прибрати! — кричав комендант.

На пероні, в супроводі групи автоматників, появилися Юргенс і начальник гарнізону — високий полковник.

— Коменданта на перон! Коменданта на перон! — пролунала команда.

Комендант вискочив з дерев'яного, наспіх зробленого бараку і, побачивши незвичайного гостя, прискорив кроки. На ходу він поправляв мундир, портупею, кобуру.

— Що від вас вимагав пан Юргенс? — холодно спитав полковник.

Комендант, не моргнувши оком, збрехав, що Юргенс вимагав паровоз. Юргенс пересмикнув плечима. Помітивши його хвилювання, полковник попереджувально підняв руку.

— Саме цього він вимагав? — спитав він і, розмахнувшись, ударив коменданта по обличчю. — Якщо вагон пана Юргенса не буде причеплений до першого від'їжджаючого ешелону, я вас розстріляю, — сказав він холодно і, повернувшись на каблуках, пішов з перону.

Комендант гаряче намагався щось пояснити Юргенсу. Той не дослухав і різко перебив:

— Дайте мені людей… десяток, не менше… і тоді не потрібний буде ваш паровоз. Вони самі докотять вагон.

Комендант побіг. Юргенс важко зітхнув, вийняв портсигар, закурив.

Через п'ять хвилин комендант знову з'явився у супроводі дванадцяти солдатів.

— Ходім, — сказав Юргенс і, легко стрибнувши з перону, пішов по шпалах.

Вагон, виділений для Юргенса, стояв біля занедбаної, віддаленої на кілометр від вокзалу платформи, де до війни розвантажували дерево, і це, власне, врятувало й самого Юргенса, і Ожогіна, і Грязнова.

Радянські штурмовики з настанням темряви з'явилися так несподівано, що ні сирена, ні зенітки, ні прожектори не встигли попередити про їх наближення.

Разом з Юргенсом та його служником, який займався укладанням речей у вагон, Ожогін і Грязнов залізли у вузьку трубу під полотном залізниці і просиділи там цілу годину.

Коли затихли вибухи і зникли літаки, вокзал палав, наче величезне багаття. Ні про який від'їзд у найближчий час нічого було й думати…

Ніч пройшла в очікуванні нового нальоту, але його не було. Вранці почали вантажитись. Речі укладали в довгий, старого зразка, пасажирський вагон. Боячись нового бомбардування, ешелон формували швидко, без звичайної тяганини. Маневрового паровоза, як і вчора, не знайшлося, тому вагон Юргенса довелося перевезти на вокзал з допомогою солдатів. Радіоапаратура, документи, гардероб, продукти — все це зайняло кілька купе. Інші купе були в розпорядженні Юргенса.

Вже після причеплений вагона, перед самою відправкою поїзда, трапилася нова пригода.

Стримуючи натиск натовпу гітлерівців, автоматники, які зайняли всі виходи, не звернули уваги на вікна вагона. Біля одного з них почалася метушня, яку помітив служник Юргенса. Кілька солдатів з ешелону, що стояв поруч, підсаджуючи один одного, влізли через вікно у купе, зачинене зовні, і почали вивантажувати звідти продукти. По ланцюжку передавалися пачки галет, сигарети, банки з консервами і згущеним молоком, пляшки з вином.

— Пане Юргенс, — кваплячись, доповів служник, — з другого купе через вікно крадуть продукти!

Юргенс побілів від злості і, витягнувши з задньої кишені брюк пістолет, кинувся в купе. Над розкритими ящиками хазяйнував літній солдат.

— Мерзотник! Мародер! — заревів Юргенс і вистрілив три рази підряд.

У цю ж хвилину прогув паровоз і, голосно зітхаючи й віддуваючись, потягнув ешелон з вокзалу.

Тіло вбитого солдата викинули через вікно.

Поїзд почав набирати швидкість.

Грязнов примостився біля вікна з вибитим склом.

Микита Родіонович сів поруч з другом і обняв його за плечі.

Мимо вікна проносилися приміські сади, мигтіли переліски, галявини… Десь далеко горіло маленьке село. Дим скорботно тягнувся на схід. Рідна земля бігла з-під коліс.