Таємнича пригода в Стайлзі

Розділ четвертий Пуаро розслідує

Будинок, у якому мешкав бельгієць у селі, розташувався неподалік паркових воріт. Туди швидше можна було дістатися вузькою стежиною у високій траві, оминаючи звивистий в’їзд. Тож я пішов тим шляхом і майже дістався будиночка, коли мою увагу привернула постать чоловіка, що біг у мій бік. То був містер Інґлторп. Де ж він перебував до цього часу? Як збирався пояснити свою відсутність?

Він одразу ж на мене накинувся.

– Боже мій! Це жахливо! Бідолашна моя дружина! Я щойно довідався.

– Де ви були? – запитав я.

– Мене затримав учора ввечері Денбі. Було вже по першій, коли ми закінчили. Потім я зрозумів, що все-таки забув ключа. Не хотів підіймати на ноги весь будинок, тож Денбі запропонував мені переночувати в нього.

– Як ви почули ці новини? – знову запитав я.

– Вілкінз прийшов до Денбі, щоб повідомити йому. Моя бідна Емілі! Така саможертовна… така благородна особистість. Вона переоцінила свої сили.

Мене переповнило почуття відрази. Який же цей чоловік самовдоволений ханжа!

– Маю поспішати, – сказав я, вдячний, що той не допитувався, куди саме.

За кілька хвилин я стукав у двері котеджу «Ліствейз».

Не отримавши відповіді, я нетерпляче повторив свою спробу. Наді мною обережно відчинилося вікно, і з нього визирнув сам Пуаро.

З його вуст вилетів здивований вигук, коли він угледів мене. Кількома словами я описав нічну трагедію й попросив його допомоги.

– Заждіть, друже, я вас впущу, і ви розповісте мені все про цю справу, доки я вдягатимуся.

За мить Пуаро відчинив двері та провів мене в кімнату. Там посадовив у крісло, і я переповів усе про подію, нічого не приховуючи, не оминаючи жодної обставини, хоч би якою незначною вона видавалася, у той час як сам він акуратно й методично вибирав собі одяг.

Я розповів йому про те, як прокинувся, про передсмертні слова місіс Інґлторп, про відсутність її чоловіка, про сварку напередодні, про уривки розмови між Мері та її свекрухою, яку я підслухав, про попередню сварку між місіс Інґлторп та Івлін Говард і про натяки останньої.

Моя розповідь не видалася такою зрозумілою, як мені того хотілося. Я повторювався кілька разів і час від часу повертався назад, забуваючи про деякі деталі. Пуаро люб’язно всміхався до мене.

– Думки плутаються? Чи не так? Не поспішайте, mon ami. Ви напружені; ви збуджені… і це природно. Тепер, коли ми заспокоїлися, розставимо факти акуратно, на свої місця. Ми аналізуватимемо й відкидатимемо. Важливі – на один бік; неважливі – фух… – Він скривив своє схоже на херувимчика обличчя й досить комічно дмухнув. – Відганятимемо їх геть!

– Це все дуже добре, – запротестував я, – та звідки ви знатимете, які важливі, а які – ні? Це завжди здається мені таким складним.

Пуаро енергійно захитав головою. І почав розгладжувати вуса з надзвичайною турботою.

– Усе не так. Voyons! [3] Один факт веде до іншого й так далі. Чи наступний до нього пасує? A merveille! [4] Чудово! Ідемо далі. Наступний факт – ні! О, як цікаво! Чогось не вистачає, немає ланки в ланцюжку. Ми досліджуємо. Шукаємо. І ось маленький цікавий факт, мізерна часточка, яка ні до чого не пасувала, то вставимо її тут! – Він екстравагантно махнув рукою. – Це – значуще! Дуже важливе!

– Та-ак…

– Ах! – Пуаро зажестикулював пальцем до мене так енергійно, що я аж відсахнувся. – Знайте! Біда буде детективові, що каже: «Це така дрібниця, що вона не має значення. Це мені не потрібно. Я про це забуду». Це породжує плутанину! Усе має значення.

– Я знаю. Ви завжди мені про це нагадували. Тому я й розповідав усе в подробицях, попри те, видаються вони мені важливими чи ні.

– І я вами дуже задоволений. У вас хороша пам’ять, і ви чесно подали мені всі факти. Не казатиму про порядок, у якому ви їх виклали… направду, мені прикро! Але я ставлюся до цього поблажливо: ви засмучені. І, гадаю, саме через це оминули важливу обставину.

– Ви про що? – запитав я.

– Ви не розповіли мені, чи місіс Інґлторп добре поїла минулого вечора.

Я сидів і дивився на нього. Напевно, війна подіяла на мозок маленького чоловічка. Він чистив своє пальто перед тим, як його одягти, і здавався цілковито поглинутим у цей процес.

– Не пам’ятаю, – відповів я. – І в будь-якому разі я не розумію…

– Не розумієте? Але ж це чи не найважливіше.

– Не розумію чому, – мовив я трохи роздратовано. – Наскільки я пам’ятаю, вона багато не їла. Жінка була очевидно засмучена, що зіпсувало її апетит. Це природно.

– Так, – вдумливо промовив Пуаро, – це природно.

Він відчинив шухляду та вийняв невеличкий портфель, потім обернувся до мене.

– Я готовий. Ідемо до маєтку, вивчатимемо справу на місці. Перепрошую, mon ami, ви поспіхом одягалися, і ваша краватка змістилася набік. Дозвольте. – Він управним рухом її вирівняв. – Ça y est! [5] Що ж, рушаймо?

Ми поквапилися до селища, повернули біля воріт будинку. Пуаро зупинився на мить, пильно роздивився прекрасні простори парку, що досі виблискували ранковою росою.

– Яка краса, яка краса, та бідолашна родина охоплена сумом, зламана горем.

Він незворушно на мене дивився, коли це говорив, і я відчув, як зашарівся під його тривалим поглядом.

Чи була родина зламана горем? Чи сум від смерті місіс Інґлторп був таким великим? Я зрозумів, що в цьому оточенні бракувало емоційності. У померлої жінки не було дару всеосяжної любові. Її смерть породила шок, напруженість, та ніхто за нею щиро не сумуватиме.

Пуаро, здавалося, прочитав мої думки. Він похмуро кивнув головою.

– Ні, ви маєте рацію, – сказав він, – усе було б інакше, якби там існував міцний кровний зв’язок. Вона була добра та щедра до Кавендішів, та не була їхньою рідною мамою. Кров має значення, завжди пам’ятайте: кров має значення.

– Пуаро, – мовив я, – я волів би довідатися, чому ви цікавилися тим, що вживала місіс Інґлторп минулого вечора? Я все прокручую це в думках, але ніяк не можу зрозуміти, який це має стосунок до справи.

Він мовчав кілька хвилин, крокуючи поруч зі мною, та зрештою промовив:

– Я не проти вам розповісти, хоча ви знаєте, що я не маю звички щось пояснювати до завершення. Наразі існує точка зору, що місіс Інґлторп померла від отруєння стрихніном, за припущенням, поданого їй з кавою.

– Так.

– Що ж, о котрій годині подавали каву?

– Близько восьмої.

– Отож вона її пила між восьмою та пів на дев’яту, не пізніше. Проте стрихнін – достатньо сильна отрута. Його дія була б відчутною дуже швидко, можливо, за годину. Але у випадку місіс Інґлторп симптоми не проявилися до п’ятої години наступного ранку: дев’ять годин! Та велика кількість їжі, спожитої в той самий час, що й отрута, могла б сповільнити її дію, хоча навряд чи на такий довгий час. Проте цю можливість варто взяти до уваги. Але, зважаючи на сказане вами, вона небагато з’їла на вечерю, а симптоми не розвинулися аж до наступного ранку! А це вже досить цікава обставина, друже. Щось може проявитися на розтині, що пояснить це. А до того – просто запам’ятайте це.

Коли ми наблизилися до будинку, нас вийшов зустрічати Джон. Його обличчя мало стомлений і змарнілий вигляд.

– Це просто жахлива справа, мсьє Пуаро, – сказав він. – Чи Гастінґс пояснив вам, що ми хвилюємося щодо розголошення?

– Цілковито вас розумію.

– Бачите, на цей час то лише підозри. Немає нічого конкретного.

– Власне. Але варто перестрахуватися.

Джон звернувся до мене, виймаючи свій портсигар, запалюючи цигарку.

– Знаєте, що той чоловік, Інґлторп, повернувся?

– Так. Я його зустрів.

Джон жбурнув сірник у клумбу поруч, що було для Пуаро неприйнятним. Він підняв сірник і обережно його закопав.

– Важко зрозуміти, як до нього ставитися.

– Такі труднощі довго не триватимуть, – тихо промовив Пуаро.

Джон мав розгублений вигляд, не зовсім розуміючи прихованого значення цих слів. Він вручив мені два ключі, які передав доктор Бауерстайн.

– Покажіть мсьє Пуаро все, що він бажає побачити.

– Кімнати замкнені? – запитав Пуаро.

– Доктор Бауерстайн уважав це за потрібне.

Пуаро вдумливо захитав головою.

– Тож він у цьому впевнений. Що ж, це спрощує наше завдання.

Ми разом піднялися до кімнати, де сталася трагедія. Для зручності надаю планування кімнати та розташування меблів.

Пуаро замкнув двері зсередини й миттєво взявся до інспекції кімнати. Він переходив від однієї речі до іншої з прудкістю коника-стрибунця. Я залишався біля дверей, боячись зруйнувати якісь докази. Пуаро ж, здається, не оцінив мою передбачливість.

– Що з вами таке, друже, – залементував він, – чого ви там стоїте… як то кажуть?… ага, так, як загрузле порося?

Я пояснив, що боявся зруйнувати якісь сліди.

– Сліди? Що за вигадки! Через цю кімнату вже пройшла армія людей! Які шанси тут натрапити на сліди? Ні, підходьте сюди та допоможіть мені в пошуках. Я поставлю тут свій портфель, допоки мені він не знадобиться.

Він поставив портфель на круглий столик біля вікна, але то виявилося невдалою ідеєю: верхня частина столу була погано прикріплена, він перехилився, і портфель з’їхав на підлогу.

– En voilà une table! [6] – закричав Пуаро. – О, друже, можна жити у великому будинку, та все одно не мати комфорту.

Після цього короткого повчання він знову взявся до пошуків.

На якийсь час його увагу привернув невеличкий фіолетовий бювар із ключем у замку на письмовому столі. Він витяг ключ із замка й передав мені, щоб я його оглянув. Проте я нічого особливого не помітив. То був звичайний ключ марки «Єйл», із закрученим крізь нього шматком дроту.

Потім він оглянув виламані нами двері, переконавшись у тому, що засув справді було прострілено. Тоді попрямував до протилежних дверей, які вели до кімнати Синтії. Ті теж були замкнені, як я вже згадував. Проте він не полінувався відімкнути їх, кілька разів відчиняючи та зачиняючи; потім спробував це робити дуже обережно, щоб не спричинити жодного шуму. Раптом щось привернуло його увагу в самому засуві. Він його уважно розглянув, потім спритно підхопив зі свого портфеля щипці, вийняв звідти щось мініатюрне й помістив це в конверт.

На комоді була таця зі спиртовою лампою й маленькою каструлею. У посудині виднілася невелика кількість темної рідини, поруч стояла порожня чашка на блюдечку, з якої, очевидно, пили.

Як я міг бути таким неуважним, щоб не помітити це? То були важливі докази. Пуаро самовіддано вмочив туди палець і обережно скуштував.

– Какао… гадаю… з ромом.

Він перейшов до безладу на підлозі, де поруч із ліжком перевернувся стіл. Лампа, якісь книжки, в’язка ключів, розбитий шматок кавової чашки – усе лежало на підлозі.

– О, цікаво, – мовив Пуаро.

– Мушу зізнатися, що не бачу тут нічого надто цікавого.

– Не бачите? Погляньте на лампу… скляний циліндр розбитий у двох місцях; шматки так і лежать, як упали. Та дивіться: кавова чашка розчавлена в порошок.

– Що ж, – стурбовано мовив я, – гадаю, хтось на неї наступив.

– Саме так, – проговорив Пуаро дивним голосом. – Хтось на неї наступив.

Він підвівся з колін і повільно перетнув кімнату до полиці над каміном, де зупинився й бездумно перебирав статуетки, рівненько їх розставляючи. Чоловік робив так, коли нервував.

– Mon ami, – сказав він, обертаючись до мене, – хтось наступив на ту чашку, розтерши її в порошок, і зроблено це тому, що в ній був стрихнін, або – що набагато серйозніше – тому, що в ній не було стрихніну!

Я не відповів. Я стояв здивований, та знав, що не варто його просити пояснити. За якусь мить Пуаро продовжив своє розслідування. Він підняв в’язку ключів з підлоги і, перебираючи їх у руках, урешті вибрав один, світлий і блискучий, який вставив у бювар. Ключ підійшов, і детектив відімкнув його та, мить провагавшись, зачинив і знову замкнув, кинув в’язку ключів, разом із тим, що спочатку був у замку, у свою кишеню.

– Я не маю повноважень оглядати ці папери. Та це повинно бути зроблено, негайно!

Після цього він уважно оглянув шухляди умивального столика. Перетнув кімнату до вікна ліворуч. Кругла пляма, ледь помітна на коричневому килимі, здавалося, надзвичайно його зацікавила. Він опустився на коліна, докладно її розглядаючи, навіть понюхав її.

Урешті налив кілька крапель какао в пробірку, акуратно її закривши. Далі дістав свій записник.

– У цій кімнаті ми виявили, – проговорив він, інтенсивно щось записуючи, – шість пунктів, на які варто звернути увагу. Мені їх перерахувати чи ви бажаєте?

– Вам, – поспіхом відповів я.

– Гаразд тоді. Один – кавова чашка була розтерта в порошок; два – бювар із ключем у замку; три – пляма на підлозі.

– Вона могла бути там уже давно, – перебив його я.

– Ні, бо досі вогка на дотик і пахне кавою. Чотири – фрагмент якоїсь темно-зеленої тканини… лише кілька ниточок, та можна розгледіти.

– Ах! – вигукнув я. – Ось що ви заклеїли в конверт.

– Так. Це може виявитися шматком сукні самої місіс Інґлторп, що не так значуще. Подивимося. П’ять – ось це! – драматичним жестом він указав на велику пляму від воску зі свічки на підлозі поруч із письмовим столом. – Це повинно було б статися вчора, в іншому разі хороша покоївка прибрала б її з допомогою промокального паперу та гарячої праски. Одного разу один із моїх улюблених капелюхів… та зараз не про це.

– Найпевніше, це трапилося вчора ввечері. Ми були надзвичайно схвильовані. Можливо, сама місіс Інґлторп упустила свічку.

– Ви принесли лише одну свічку до кімнати?

– Так. Її тримав Лоуренс Кавендіш. Та він був такий збуджений. Здається, він побачив щось он там, – я вказав на полицю над каміном, – що його цілковито паралізувало.

– Як цікаво, – швидко проговорив Пуаро. – Так. Із цього можна робити висновки, – його погляд пройшовся по всій довжині стіни. – Але то не його свічка зробила таку велику пляму, бо, як ви можете помітити, це білий віск, а свічка мсьє Лоуренса, яка досі стоїть на туалетному столику, рожева. З іншого боку, місіс Інґлторп не мала свічки в кімнаті, лише лампу для читання.

– То, – сказав я, – які ваші висновки?

Мій друг відповів, роздратувавши мене, натякаючи, що мені варто скористатися власними природними можливостями.

– А шостий пункт? – запитав я. – Гадаю, це зразок какао.

– Ні, – вдумливо промовив Пуаро, – я міг би його включити до цих шести, але цього не зробив. Ні, шостий пункт я наразі не виголошуватиму.

Він швидко оглянув кімнату.

– Тут уже нічого робити, на мою думку, хіба що… – Він наполегливо й довго вдивлявся в згаслий попіл на камінній решітці. – Вогонь горить… і знищує. Та випадково… там може бути… гляньмо!

Ставши на коліна й опершись на руки, він почав завзято перекидати попіл з решітки через огорожу каміна, але робив це дуже обережно. Раптом з його вуст почувся приглушений вигук.

– Щипці, Гастінґсе!

Я похапцем передав їх йому, а він уміло витяг маленький шматок обвугленого паперу.

– Ось, mon ami! – залементував він. – Що ви на це скажете?

Я пильно оглянув фрагмент. Ось точне його відтворення:

Я розгубився. Фрагмент був якийсь товстий, не схожий на звичайний папір для письма. Раптом мені сяйнула думка.

– Пуаро! – крикнув я. – То фрагмент заповіту!

– Власне.

Я незадоволено на нього глянув.

– Вас це не дивує?

– Ні, – відповів той похмуро. – Я цього очікував.

Я віддав шматок паперу й простежив за тим, як він поклав його до свого портфеля з такою ж послідовною обережністю, з якою поводився з усім. Мої думки плуталися. Що то за загадки із заповітом? Хто його знищив? Та сама особа, що залишила воскову пляму на підлозі? Очевидно. Та як хтось зміг отримати доступ? Усі двері були замкнені зсередини.

– Тепер, друже, – різко мовив Пуаро, – час іти. Я волів би поставити кілька запитань покоївці… Доркас її звуть, чи не так?

Ми пройшли через кімнату Альфреда Інґлторпа, а Пуаро затримався настільки, щоб зробити хоча й короткий, але вичерпний огляд. Ми вийшли крізь ті ж двері, замкнувши і їх, а також двері місіс Інґлторп, як це було до того.

Я провів його до будуара, який він висловив бажання відвідати, а сам пішов шукати Доркас.

Проте, коли я повернувся з нею, будуар був порожнім.

– Пуаро, – покликав я, – де ви?

– Я тут, друже.

Він вийшов крізь французьке вікно і стояв, здавалося, зачарований клумбами різноманітних форм.

– Чарівливо! – бурмотів він. – Чарівливо! Яка симетрія! Гляньте на цей півмісяць, а ці ромби… така чепурність заворожує око. Та й розташування рослин ідеальне. Усе було нещодавно зроблено, так?

– Так, здається, цим займалися вчора по обіді. Та заходьте, Доркас уже тут.

– Eh bien, eh bien! Не карайте мене за мить насолоди цим видом.

– Так, але ця справа важливіша.

– Чому ви думаєте, що ці милі бегонії менш важливі?

Я знизав плечима. Із ним важко сперечатися, якщо він у чомусь переконаний.

– Ви не погоджуєтеся? Але так воно і є. Що ж, підемо й опитаємо сміливу Доркас.

Доркас стояла в будуарі: руки схрещені на грудях, сиве волосся здіймалося цупкими кучерями під білим чепчиком. Вона була прикладом доброї старої прислуги.

У своєму ставленні до Пуаро вона виявляла підозріливість, та він невдовзі зламав її захист. Детектив підсунув ближче стілець.

– Благаю, сядьте, мадемуазель.

– Дякую, сер.

– Ви працювали на свою господиню багато років, правда?

– Десять років, сер.

– Це дуже тривале та дуже віддане служіння. Ви надто прив’язалися до неї, правда?

– Господиня була надзвичайно добра до мене, сер.

– Тоді ви не заперечуватимете проти того, щоб відповісти на кілька запитань. Містер Кавендіш цілковито погодився на те, щоб я вам їх поставив.

– О, гаразд, сер.

– Тоді я почну із запитання про події, що трапилися вчора по обіді. Ваша господиня посперечалася з кимось?

– Так, сер. Та я не знаю, чи мені варто… – Доркас завагалася.

Пуаро на неї пильно дивився.

– Моя дорога Доркас, важливо, щоб мені була відома кожна подробиця тої суперечки, якнайповніше. Не думайте, що цим ви зрадите свою господиню, виказавши її секрети. Ваша господиня лежить мертва. Важливо, щоб ми про все довідалися та змогли покарати винних. Ніщо не поверне її до життя, та ми сподіваємося, якщо відбулося щось незаконне, віддати вбивцю в руки правосуддя.

– Амінь, – промовила Доркас із запалом. – Не називаючи імені, можу сказати, що є одна людина в цьому будинку, якій жоден із нас ніколи не скориться! І то був жахливий день, коли він уперше закрив собою денне світло, з’явившись у дверях.

Пуаро чекав, доки її обурення стихне, а тоді, повертаючись до свого ділового тону розмови, запитав:

– Тепер щодо сварки. Що ви про це знаєте?

– Що ж, сер, я вчора йшла коридором…

– Котра то була година?

– Не можу точно сказати, сер, та ще було далеко до вечері. Можливо, четверта… а може, трішки пізніше. Тож, сер, як і говорила, я саме проходила повз, коли почула тут розлючені крики. Я не збиралася підслуховувати, але… сталося те, що сталося. Я зупинилася. Двері були зачинені, та господиня говорила дуже різко й чітко, і я добре розчула, що вона сказала. «Ти брехав мені, ти мене обдурив», – мовила вона. Я не чула, що відповів містер Інґлторп. Він говорив набагато тихіше, а вона відповіла: «Як ти смієш? Я тебе утримувала, одягала та годувала! Ти всім мені завдячуєш! І ось як ти мені відплатив! Накликавши ганьбу на наше ім’я!» Я знову не розчула його відповіді, та вона продовжувала: «Що б ти не сказав, це нічого не змінить. Я чітко знаю, як мені треба вчинити. Я вже вирішила. І не думай, що страх перед розголошенням чи скандалом між чоловіком та дружиною мене зупинить». Тоді мені здалося, що вони мали намір виходити, і я поквапилася піти геть.

– Ви впевнені, що чули голос містера Інґлторпа?

– О так, сер, хто ж іще це міг бути?

– Гаразд, що відбувалося далі?

– Пізніше я повернулася в коридор; та все вже було тихо. О п’ятій годині місіс Інґлторп подзвонила у дзвоник і попросила принести їй чашку чаю – і більше нічого – у будуар. У неї був жахливий вигляд – бліда, схвильована. «Доркас, – каже вона, – я отримала такий удар». «Прикро це чути, мадам, – відповідаю їй, – вам покращає після гарячої чашечки чаю, мадам». Вона щось тримала в руці. Не знаю, чи то був лист, чи просто аркуш паперу, та на ньому було щось написано, і вона так на це дивилася, наче не могла повірити. Вона прошепотіла сама до себе, наче забула, що я там була: «Ці кілька слів – і все змінилося». А потім каже до мене: «Ніколи не довіряй чоловікам, Доркас, вони цього не варті!» Я спішно вийшла й принесла їй чашку хорошого міцного чаю. Вона подякувала і сказала, що їй стане краще, коли його вип’є. «Я не знаю, що мені робити, – проговорила вона. – Скандал між чоловіком та дружиною – то жахлива річ, Доркас. Я б воліла все приховати, якби це було можливо». У цей момент увійшла місіс Кавендіш, і вона більше нічого не додала.

– Вона тоді ще тримала в руках той лист, чи що то було?

– Так, сер.

– Що б вона могла з ним удіяти після цього?

– Власне, не знаю, сер, гадаю, замкнула б його у своєму фіолетовому бюварі.

– Саме там вона зазвичай зберігає важливі папери?

– Так, сер. Вона приносила його вниз щоранку й забирала нагору щовечора.

– Коли вона загубила від нього ключ?

– Вона не змогла його знайти вчора в обід, сер, і попросила мене ретельно пошукати. Вона була дуже цим засмучена.

– Та в неї був дублікат, чи не так?

– О так, сер.

Доркас дивилася на нього з великої цікавістю, і, правду кажучи, я також. Що це за історія із загубленим ключем? Пуаро усміхнувся до мене.

– Не звертайте на це увагу, Доркас, така моя робота – усе знати. Чи це той ключ, що загубився?

Він витяг із кишені ключ, який знайшов у замкненому бюварі нагорі.

Доркас мала такий вигляд, наче в неї очі вискочать з орбіт.

– Саме той, сер, це точно. Де ж ви його знайшли? Я скрізь шукала.

– Річ у тім, що вчора він не був там, де сьогодні. Тепер змінимо тему: чи мала ваша господиня темно-зелену сукню у своєму гардеробі?

Доркас була досить здивована таким неочікуваним питанням.

– Ні, сер.

– Ви в цьому впевнені?

– О так, сер.

– Чи хтось іще в будинку має зелений одяг?

Доркас замислилася.

– У міс Синтії є зелена вечірня сукня.

– Світло-чи темно-зелена?

– Світло-зелена, сер, здається, різновид шифону.

– Ах, не те, що мені потрібно. Чи ще хтось має щось зелене?

– Ні, сер… наскільки мені відомо.

Вираз обличчя Пуаро не виказав і сліду того, чи він був розчарований, чи навпаки. Він лише зазначив:

– Добре, залишимо це і йдімо далі. Чи є у вас якісь причини підозрювати, що ваша господиня могла прийняти снодійні таблетки минулого вечора?

– Не минулого вечора, сер, я знаю, що ні.

– Чому ви так у цьому впевнені?

– Тому що коробочка була порожньою. Вона прийняла останню таблетку два дні тому й більше не замовляла.

– І ви в цьому впевнені?

– Упевнена, сер.

– Тоді все зрозуміло! До речі, ваша господиня не просила вас підписати якісь папери вчора?

– Підписати папери? Ні, сер.

– Коли містер Гастінґс та містер Лоуренс приходили минулого вечора, вони застали вашу господиню заклопотаною написанням листів. Гадаю, ви не зможете підказати мені, кому вони були адресовані?

– Боюся, не зможу, сер. Мене не було ввечері. Можливо, Енні зможе розповісти, та вона така неуважна дівчина. Навіть не прибрала кавових чашок учора ввечері. Ось що коїться, коли мене немає, щоб за всім стежити.

Пуаро підняв руку.

– Оскільки їх не прибрали, Доркас, залиште їх ще на трішки, я вас благаю. Я хотів би їх оглянути.

– Гаразд, сер.

– О котрій ви вийшли з дому вчора ввечері?

– Близько шостої, сер.

– Дякую, Доркас, це все, що я вас хотів запитати. – Він підвівся й почимчикував до вікна. – Мені так подобаються ці клумби. Скільки тут садівників працює, до речі?