Таємничий острів

РОЗДІЛ ПЕРШИЙ

Загибель чи порятунок? — Терміновий виклик Айртона, — Важлива суперечка. — Це не «Дункан». — Підозрілий корабель. — Необхідно вжити заходів. — Корабель наближається. — Гарматний постріл. — Бриг стає на якір! — Настання ночі

Два з половиною роки минуло зі знаменного дня загибелі повітряної кулі, а його пасажирам, викинутим на острів Лінкольна, досі ще не вдалося встановити зв’язок з зовнішнім світом. Одного разу журналіст спробував скористатися для цієї мети птахом і, написавши кілька слів, довірив крилатому віснику таємницю їхнього зникнення, але навряд чи можна розраховувати на те, що послання потрапить до людей. За ці роки тільки один Айртон, за вже відомих читачам обставин, приєднався до маленької колонії. І раптом неждано-негадано в день 17 жовтня на вічно пустельній гладіні моря з’явилося судно!

Не залишалося сумніву: повз острів ішов корабель! Але чи наблизиться він до острова? За дві-три години все з’ясується.

Сайрес Сміт і Герберт негайно ж покликали Спілета, Пенкрофа і Наба до великого залу Гранітного палацу і поділилися з ними новиною. Схопивши підзорну трубу, Пенкроф поспішно оглянув обрій і знайшов чорну точку саме в тому місці, де на фотографічній пластинці виднілася ледве помітна цятка.

— Тисяча чортів! Та це дійсно корабель! — вимовив він без особливого, втім, захвату.

— А куди він прямує? В наш бік? — поцікавився Гедеон Спілет.

— Важко що-небудь стверджувати, — відповів Пенкроф. — Поки що на обрії видно тільки щогли, а корпус ще не з’явився.

— Що ж нам робити? — вигукнув юнак.

— Чекати, — відповів Сайрес Сміт.

Кілька годин колоністи зберігали мовчання, віддавшись бурхливому потоку думок, почуттів, страхів і надій, породжених цією подією, найзначнішою від дня їхнього прибуття на острів Лінкольна.

Звичайно, не можна було порівнювати наших колоністів з тими нещасними жертвами аварії корабля, яких море викидає на порожній острів, де треба відвойовувати в мачухи-природи право навіть на жалюгідне існування і де людину мучить невідступне бажання повернутися на землю населену. В першу чергу розлука з островом засмутила б Наба, та й Пенкрофа теж, які почували себе тут такими щасливими і багатими. Обоє вони змирились зі своїм новим існуванням, жили серед своїх власних володінь, що силою людського розуму прилучилися до цивілізованого світу. Але ж корабель — це звістки з материка, це, можливо, часточка батьківщини, і ось він тепер з кожною хвилиною наближається до них, на його борту знаходяться люди, істоти схожі на них, — як же було не затріпотіти серцям колоністів побачивши це судно.

Час від часу Пенкроф з підзорною трубою підходив до вікна. Звідти він, напружуючи усю свою увагу, вдивлявся в обриси судна, що тепер знаходилося за двадцять миль від острова. Виходить, нічого й думати, що звідти помітять сигнали. Підняти прапор? Але прапор не побачать, звуки пострілів не почують і не роздивляться диму багаття.

Проте було достеменно зрозуміло, що острів, над яким панувала гора Франкліна, не міг залишитися непоміченим сигнальниками, які сидять на щоглі корабля. Але з якого дива судно пристане до пустельного берега? Хіба не випадково опинилося воно в цій частині Тихого океану, там, де на географічних картах не вказується ніяких земель, якщо не вважати острівця Табора, та й то він лежить осторонь від звичного курсу, яким рухаються судна далекого плавання, прямуючи до Полінезійських островів, до Нової Зеландії і берегів Америки?

Це питання поставало перед кожним членом колонії, і відповів на нього зненацька для всіх Герберт.

— А раптом це «Дункан»? — вигукнув він.

Ім’я «Дункан», як пам’ятає читач, мала яхта лорда Гленарвана, який висадив Айртона на острівці Табора й повинний був рано чи пізно повернутися за ним. Але ж цей острівець знаходиться досить близько від острова Лінкольна, і судно, що тримало курс на острів Табор, так чи інакше пройде на виду колоністів. Обидва острови розділяє всього сто п’ятдесят миль за меридіаном і сімдесят п’ять за паралеллю.

— Необхідно попередити Айртона і терміново викликати його сюди, — запропонував Гедеон Спілет. — Тільки він один може нам сказати; «Дункан» це чи ні.

Всі погодилися з думкою журналіста, і він, підійшовши до телеграфного апарата, що зв’язував Гранітний палац з коралем, вистукав наступні слова:

«Приходьте негайно».

За кілька митей пролунав відповідний дзвінок.

«Йду», — повідомляв Айртон.

Колоністи знову спрямували погляди на корабель.

— Якщо це «Дункан», — сказав Герберт, — Айртон, звичайно, відразу ж його впізнає, адже він сам плавав якийсь час на цій яхті.

— І якщо впізнає,— додав Пенкроф, — от збентежиться, бідолаха.

— так, — погодився Сайрес Сміт, — але тепер Айртон може ступити на борт «Дункана» з гордо піднятою головою, і я від душі бажаю, щоб це дійсно виявилася яхта лорда Гленарвана, навряд чи інше судно може з добрими намірами з’явитися сюди! Недарма ж ці місця користуються лихою славою, і я побоююся, як би нас не відвідали малайські пірати.

— Ми будемо захищати наш острів! — вигукнув Герберт.

— Звичайно, друже, але було б краще, щоб нас не змушували до захисту, — з посмішкою зауважив інженер.

— А знаєте що? — раптом вимовив Гедеон Спілет. — Острів Лінкольна не нанесений на географічні карти навіть останніх випусків і, отже, мореплавцям невідомий. І чи не здається вам, Сайресе, що саме тому судно, випадково знайшовши нову землю, скоріше захоче обстежити її, ніж пройти повз неї?

— Розумно сказано, — додав Пенкроф.

— Цілком згодний з вами, — підтвердив інженер. — Можна навіть гарантувати, що будь-який капітан вважає прямим своїм обов’язком відзначити, а виходить, і обстежити землю, ще не позначену на карті, а наш острів саме і є такою невідомою географам територією.

— Ну, добре, — погодився Пенкроф, — припустимо, що судно підійде сюди, стане на якір за кілька кабельтових від острова, що ж нам тоді робити?

Загальне мовчання було відповіддю па це лобове запитання. Але після недовгих роздумів Сайрес Сміт проказав своїм звичайним спокійним тоном:

— Ось як нам діяти, друзі, ось що ми зобов’язані зробити: встановимо, зв’язок з кораблем і залишимо наш острів, піднявши тут прапор Сполучених Штатів. А потім ми повернемося назад у супроводі тих, хто висловить згоду піти за нами, щоб перетворити наш острів на колонію і подарувати Американській республіці новий і досить корисний клаптик землі в цій частині Тихого океану.

— Ур-ра! — закричав Пенкроф. — так, ми зробимо нашій батьківщині непоганий подарунок. Освоєння острова вже майже закінчено, усі частини його названі, тут є природна гавань, джерела прісної води, прекрасні дороги, телеграфна лінія, верф і навіть фабрика, значить залишається тільки одне — нанести острів Лінкольна на карту!

— А раптом під час нашої відсутності хто-небудь привласнить собі наш острів? — завагався Гедеон Спілет.

— Чорта з два! — вигукнув моряк. — Я тут залишуся і буду його особисто охороняти, і вже повірте Пенкрофу, у мене острів не вкрадуть мимохідь, як годинника з кишені у роззяви.

Минула ще година, але досі не випадало можливості визначити, чи наближається судно до острова Лінкольна, чи ні, і якщо наближається, то з якою швидкістю. Цього Пенкроф не міг установити. Одначе, оскільки дув норд-ост, природним виглядало припущення, що судно йде правим галсом. До того ж вітер гнав корабель до острова, та й при такому спокійному морі можна було без побоювання наблизитися до берега, хоча глибини в цих місцях не нанесені на карту.

О четвертій, рівно за годину після виклику, до Гранітного палацу з’явився Айртон.

— До ваших послуг, добродії, — сказав він, входячи до залу.

Сайрес Сміт простягнув йому, як і звичайно, руку і, підвівши до вікна, сказав:

— Ми викликали вас, Айртоне, у важливій справі. З острова видно судно.

У перший момент Айртон злегка сполотнів, і в очах його майнула тривога. Він визирнув у вікно, уважно оглянув обрій, але нічого не побачив.

— Візьміть підзорну трубу, — сказав Гедеон Спілет, — і подивіться гарненько, Айртоне; можливо, що це «Дункан», він повернувся в ці води, щоб відвезти вас на батьківщину.

— «Дункан»! — пробурчав Айртон. — так швидко!

Ці слова зірвалися з губ Айртона проти його волі, і він замовк, упустивши голову на руки.

Невже довгі дванадцять років, проведені на самоті на пустельному острові, не спокутували, на думку самого Айртона, його провини? Невже після каяття злочинець не вибачив собі своїх злодіянь і не вірив, що йому вибачили інші?

— Ні, — не погодився він, — ні, це не може бути «Дункан».

— А ви подивіться гарненько, Айртоне, — сказав інженер, — важливо знати заздалегідь, з ким маєш справу.

Айртон узяв трубу і навів її в зазначеному напрямку. Протягом декількох хвилин він нерухомо і мовчки вдивлявся в обрій, потім озвався:

— так, це дійсно судно; але думаю, що не «Дункан».

— Чому ж не «Дункан»? — запитав Гедеон Спілет.

— Тому що «Дункан» — парова яхта, а я при всім бажанні не можу знайти навіть смужки диму ні над кораблем, ні за ним.

— А можливо, він іде тільки під вітрилами, — зауважив Пенкроф. — Вітер сприяв узятому курсу, а морякам, звичайно, вигідніше берегти вугілля, де ж тут поповнити запаси палива, коли навкруги і землі немає.

— Можливо, правда ваша, містере Пенкроф, — відповів Айртон, — і на судні дійсно погасили топки. Хай воно підійде ближче до берега, тоді все з’ясується.

Після цього Айртон відійшов у куток залу, сів там і замовк. Він навіть не взяв участі в палкій суперечці з приводу загадкового корабля.

Схвильовані тим, що сталося, колоністи були просто не в змозі повернутися до перерваної роботи. Особливо нервували Гедеон Спілет і Пенкроф. Вони буквально не могли всидіти на місці і міряли зал уздовж і впоперек великими кроками. Герберт згоряв від цікавості. Один лише Наб зберігав свій звичайний спокій. Адже рідний край для нього там, де знаходиться Сайрес Сміт, його хазяїн. Інженер сидів занурений у свої думи й у глибині душі, мабуть, швидше побоювався, ніж бажав, щоб корабель пристав до берега.

Тим часом судно трохи наблизилося до острова. У підзорну трубу вже можна було побачити, що це корабель далекого плавання, а не той малайський «прао», на якому тихоокеанські пірати звичайно вирушають в мандри. Здавалося, похмурі передчуття інженера не підтвердяться і поява цього корабля у водах, які омивають острів Лінкольна, не загрожує колоністам ніякою небезпекою. Пенкроф знов уважно оглянув невідомий корабель і заявив, що, судячи з оснащення, це бриг, йде він до берега навскіс, правим галсом, під марселями[49] і брамселями. Айртон підтвердив слова моряка.

Але якщо судно не сповільнить ходу, то незабаром воно сховається за краєм мису Пазура, тому що йде воно на південний захід, і тоді подальші спостереження доведеться вести з височини в бухті Вашингтона біля порту Повітряної кулі. Обставина вкрай прикра, тим більше що вже було близько п’ятої години і вечірні сутінки, звичайно, перешкодять спостереженням.

— Що ж нам робити вночі? — говорив Гедеон Спілет. — Можливо, запалимо багаття і подамо знак морякам, що тут знаходяться люди?

Журналіст поставив своїм друзям непросте питання, і, хоча лиховісні передчуття Сайреса Сміта ще не цілком розсіялися, все-таки вирішили запалити багаття. Адже вночі корабель може сховатися, піти назавжди, і невідомо, чи з’явиться знов у водах Лінкольна яке-небудь інше судно. Але ж хто знає, які несподіванки приготувала колоністам доля?

— так, — повторив журналіст, — ми зобов’язані сповістити цьому судну, хто б на ньому не знаходився, що на острові є люди. Якщо ми не скористаємося єдиним, подарованим нам долею випадком, то, можливо, гірко пошкодуємо про це згодом.

Отже, вирішили, що Наб і Пенкроф вирушать в порт Повітряної кулі і, як тільки спуститься ніч, розпалять величезне багаття, полум’я якого, безсумнівно, приверне увагу екіпажу брига.

Але коли Наб і моряк зібралися залишити Гранітний палац, судно раптом змінило напрямок, воно пішло прямо до острова, тримаючи курс на бухту З’єднання. Мабуть, бриг належав до числа швидкохідних, тому що відстань між ним і берегом помітно зменшувалася.

Наб і Пенкроф затрималися в Гранітному палаці, а Айртону вручили підзорну трубу з проханням визначити, нарешті, «Дункан» це чи ні. Адже шотландська яхта теж мала оснащення брига. Отже, мова йшла про те, щоб установити, чи є труба між двох щогл судна, що знаходилося тепер на відстані десяти миль від берега.

Вечірні сутінки ще не огорнули небосхил, що полегшувало спостереження. Айртон опустив трубу і переконливо повторив:

— Ні, це не «Дункан»! Та й не може це бути «Дунканом»!

Тепер Пенкроф піймав судно в поле зору підзорної труби і повідомив товаришам, що бриг цей водотоннажністю від трьохсот до чотирьохсот тонн, він прекрасно побудований і оснащений, — словом, що це один із швидкісних кораблів, які тільки борознять моря. А от його національну приналежність, поки що визначити важко.

— Правда, на флагштоку розвивається вимпел, — додав моряк, — тільки я ніяк не можу розрізнити кольору.

— За півгодини, якнайбільше, ми про все довідаємося, — зауважив журналіст. — Зрозуміло, що капітан корабля має намір пристати до берега, а виходить, завтра ми з ним познайомимося.

— так-то воно так! — сказав Пенкроф. — І все-таки значно краще заздалегідь знати, з ким маєш справу. Правду кажучи, я б хотів уже зараз роздивитися прапор корабля.

Розмовляючи з журналістом, Пенкроф не відривав ока від підзорної труби.

День хилився до заходу, і разом з останніми променями сонця поступово стихав вітер. Вимпел, що розвівався на флагштоку, завис як ганчірка, заплутався у фалах, і зрозуміти, якого він кольору, стало ще важче.

— Ні, це, звичайно, не американський прапор, — говорив Пенкроф, — та й не англійський, на англійському прапорі червоне поле відразу впадає в око; не схоже, щоб тут були кольори французького або німецького прапора; з іншого боку, це й не білий морський російський прапор, і не жовтий іспанський… Скоріше він одноколірний… Ану… які ж до цих морів можуть потрапити прапори?.. Чилійський?.. Та ні, він триколірний… Бразильський? Він зелений… Японський? Він жовтий з чорним… а цей…

У цю хвилину вітер надув загадковий прапор. Айртон вихопив з рук моряка трубу, яку той саме опустив, приставив її до ока і, здивувавшись, крикнув здавленим голосом:

— Чорний!

Справді, на флагштоку корабля теліпалося темне полотнище, і тепер існували всі підстави вважати цього прибульця підозрілим!

Отже, передчуття не обдурили інженера? Виходить, це розбійницьке судно? Воно піратствує тут, у південних водах Тихого океану, суперничаючи з малайськими «прао», які усе ще бешкетують у цих широтах? Навіщо цьому кораблю приставати до острова Лінкольна? Можливо, він обрав цю нікому невідому, забуту людьми землю як надійну охоронницю награбованих їхніх скарбів? Або, можливо, він шукає тут тихої гавані, прихистку від зимових бур? Невже судилося славним володінням колоністів стати мерзенним кублом, резиденцією піратів Тихого океану?

Усі ці думки мимоволі виникли в кожного. На жаль, вони чітко усвідомлювали, чим загрожує зустріч з чорним прапором.

Чорний прапор — прапор піратів! І такий прапор підняли б на щоглі «Дункана», якби каторжникам вдалося здійснити їхній злочинницький задум!

Не можна було гаяти ні хвилини.

— Друзі, — почав Сайрес Сміт, — можливо, що цей корабель хоче лише здалеку оглянути острів. Можливо, його екіпаж не зійде на сушу. Сподіваймося на це. Як би там не було, ми повинні приховати всі ознаки нашого перебування тут, на острові. Особливо впадає в око млин, установлений на плато Круговиду. Нехай Айртон і Наб підуть і знімуть з нього крила. Вікна Гранітного палацу вкриємо гілками. Вогні треба згасити. Нехай ніщо не видає присутності людини на цьому острові!

— А наш корабель? — запитав Герберт.

— Нічого, — відповів Пенкроф, — він захований у порту Повітряної кулі. Присягаюся, що ці шибеники його не знайдуть!

Накази інженера негайно виконали. Наб і Айртон пішли на плато і вжили всіх заходів, щоб сховати там будь-які сліди перебування людини. Поки вони трудилися, їхні товариші вирушили до галявини лісу Жакамара і принесли звідти величезні оберемки гілок і ліан, що здалеку могли скидатися на природну рослинність, і надійно вкрили ними прорізи вікон, пробитих у гранітній стіні. Бойові припаси і зброю розклали з таким розрахунком, щоб усе було під рукою на випадок раптового нападу.

Коли підготовка закінчилася, Сайрес Сміт звернувся до колоністів,

— Друзі, — сказав він, і в голосі його пролунало хвилювання, — якщо ці пройдисвіти насміляться напасти на острів Лінкольна, ми дамо їм гідну відсіч, чи не так?

— так, Сайресе, — відповів за всіх журналіст, — і якщо потрібно, впадемо в бою, захищаючи наш острів!

Інженер простягнув руку своїм товаришам, і ті палко відповіли на його потиск.

Один тільки Айртон мовчки стояв у кутку, тільки він не приєднався до інших колоністів. Можливо, він, як злочинець, вважав себе невартим цього рукостискання!

Сайрес Сміт зрозумів, що діється в душі Айртона, і підійшов до нього.

— А ви, Айртоне, — запитав інженер, — що ви маєте намір робити?

— Виконувати свій обов’язок, — відповів Айртон. Потім він зайняв місце для спостереження біля вікна і спрямував погляд на море, напівсховане завісою гілок. Було вже пів на восьму, хвилин двадцять тому сонце сховалося за обрієм за Гранітним палацом, і схід поступово сутенів. Бриг тим часом, як і раніше, тримав курс на бухту З’єднання. Він знаходився вже на відстані не більш восьми миль і був на траверсі плато Круговиду, тому що, зробивши поворот біля мису Пазура, відхилився до півночі, підхоплений припливом. Власне кажучи, бриг уже увійшов до бухти, тому що, якби провести пряму лінію від мису Пазура до мису Щелепи, вона пройшла б на захід від його правого борта.

Чи зайде бриг усередину бухти? Ось яке питання особливо хвилювало колоністів. А зайшовши до бухти, чи кине він там якір? Це теж мучило їх. Можливо, він обмежиться лише оглядом узбережжя і піде у відкрите море, не висадивши екіпаж на сушу? Відповідь з’ясується менше ніж за годину. Колоністам залишалося, таким чином, лише одне — чекати.

Сайрес Сміт з неприхованою тривогою думав про підозрілий бриг, на щоглі якого розвівався чорний прапор. Невже він загрожує їхній спільній справі, справі їхньої колонії, усьому, чого вони зуміли домогтися своєю працею? Невже пірати, — тепер уже не залишалося сумніву в тому, що екіпаж брига складається з морських розбійників, — відвідували і раніше цей острів? Інакше, підпливаючи до нього, вони не піднімали б прапор. Чи висаджувалися вони колись на його берег? Якщо так, то це пролило б світло на деякі поки ще загадкові обставини. Раптом переховуються де-небудь на недослідженій частині острова їхні спільники, що тільки й чекають висадки, щоб приєднатися до своїх дружків?..

Ні на одне з цих питань, які Сайрес Сміт ставив собі подумки, він не знаходив відповіді; розумів тільки, що з прибуттям піратського брига колоністи наражаються на серйозну небезпеку.

Проте його товариші та й він сам твердо вирішили чинити опір до останньої можливості. Чи багато піратів? Чи перевищують вони чисельністю колоністів, наскільки краще озброєні прибульці — ось що необхідно було довідатися в першу чергу! Але як дістатися до брига?

Спустилася ніч. Молодик, що потьмянів у призахідних променях, уже зник з небосхилу. Глибокий морок огортав острів і море. Важкі хмари обклали обрій, не пропускаючи жодного променя світла. З настанням сутінків вітер зовсім стих. На деревах не шелестіло листя, ледачі хвилі безшумно набігали на берег. Корабель зник у пітьмі, вогні на ньому загасили, і якщо він продовжував іти поблизу острова, уже неможливо було визначити його місцезнаходження.

— Е, хтозна, — вимовив Пенкроф. — Може, цей клятий бриг піде вночі, а ранком ми й сліду його не знайдемо.

Неначе у відповідь на зауваження моряка, над морем блиснув яскравий спалах, і пролунав гарматний постріл.

Бриг був, як і раніше, тут і мав на борту артилерійські гармати.

Між спалахом вогню і звуком пострілу минуло шість секунд.

Отже, бриг знаходився на відстані милі з чвертю від берега.

І в ту ж хвилину до колоністів донісся брязкіт ланцюгів, які з гуркотом спускалися через клюзи.[50]

Судно кинуло якір неподалік від Гранітного палацу.

РОЗДІЛ ДРУГИЙ

Нарада. — Передчуття. — Пропозиція Айртона. — Пропозиція прийнята. — Айртон і Пенкроф на острівці Порятунку. — Норфолкські каторжники. — Їхні плани. — Героїчна спроба Айртона. — Повернення. — Шестеро проти п’ятдесятьох

Тепер уже не залишалося ні найменшого сумніву щодо подальших намірів піратів. Вони стали на якір біля острова і, звичайно, завтра на шлюпках спробують досягти берега.

Сайрес Сміт і його товариші готові були діяти, але при усій своїй рішучості вони дотримувалися обережності. Їх не виявлять лише тоді, коли пірати, висадившись, обмежаться оглядом берегової смуги і не вважатимуть за потрібне проникнути всередину острова. Хто знає, можливо, вони й справді хочуть тільки запастися прісною водою в ріці Віддяки і, можливо, не помітять ні моста, перекинутого через ріку за півтори милі від гирла, ні ознак господарювання людини в Нетрях?

Але заради чого вони тоді підняли на щоглі чорний прапор? Заради чого стріляли з гармати? Звичайно, з чистих хвастощів, якщо тільки цей постріл не означав, що відтепер вони, новоприбулі, — господарі острова. Сайрес Сміт знав тепер, що бриг озброєний, як кажуть, до зубів. А чим можуть відповісти колоністи острова Лінкольна піратським гарматам? Рушничними пострілами, і тільки.

— І все-таки, — зауважив Сайрес Сміт, — до нас так легко не підберешся. Тепер, коли отвір колишнього водостоку надійно вкрито очеретом і травою, ворог не зуміє його знайти, а отже, і проникнути до Гранітного палацу.

— А наші плантації, наш пташиний двір, наш кораль, наші майстерні, усе наше добро! — закричав Пенкроф і навіть тупнув ногою. — Та вони все знищать, все зруйнують за які-небудь дві-три години.

— Можливо, що й так, Пенкрофе, — відповів Сайрес Сміт, — але ми неспроможні їм перешкодити.

— Чи багато їх? Ось у чому питання, — додав журналіст. — Якщо їх не більше десятка, ми з ними впораємося, а ось якщо їх сорок, п’ятдесят або ще більше, тоді…

— Містере Сміт, — раптом озвався Айртон, підходячи до інженера, — я хочу попросити вас… Дозвольте мені…

— Що саме, друже мій?

— Дозвольте мені пробратися на бриг і довідатися, яка чисельність його екіпажу.

— Але, Айртоне, — нерішуче заперечив інженер, — це значить ризикувати своїм життям.

— А чому б і ні, містере Сміт?

— Це вже більше, ніж виконати свій обов’язок.

— Я й повинен зробити більше, ніж просто виконати обов’язок, — відповів Айртон.

— Ви хочете дістатися до судна на пірозі? — допитувався Гедеон Спілет.

— Ні, я хочу спробувати уплав. Людина легко прослизне там, де не пройде пірога.

— А ви знаєте, що до брига миля з чвертю? — запитав Герберт.

— Я ж гарний плавець, містере Герберт.

— Але, повторюю, ви ризикуєте життям, — зауважив інженер.

— Ну й що з цього, — заперечив Айртон. — Я прошу вашого дозволу, як милості, містере Сміт. Для мене, можливо, це єдиний шанс повернута собі почуття гідності.

— Що ж, відправляйтеся, Айртоне, — сказав інженер; він розумів, що відмова нескінченно засмутила б колишнього злочинця, який став чесною людиною.

— Я піду з вами, — раптом запропонував Пенкроф.

— Ви мені не довіряєте! — вигукнув Айртон і покірно додав: — Що ж, я цього заслуговую.

— Та ні ж, ні, — палко запевнив Сайрес Сміт, — ні, Айртоне! Пенкроф не сумнівається у вас. Ви просто не зрозуміли його.

— Справді, — підтвердив моряк, — я тільки хотів запропонувати Айртону провести його до острівця. Хто знає, чи не висадився на сушу хто-небудь з цих шибеників, і вдвох, звичайно, краще, ніж одному, перешкодити їм забити на сполох. Я почекаю Айртона на острівці, а на бриг він вирушить без нас, адже він перший запропонував це.

Пропозицію Айртона прийняли, і він почав готуватися до походу. Як не зухвало виглядав його план, одначе під покривом нічної темряви він міг увінчатися успіхом. Айртон розраховував, діставшись уплав до судна, вчепитися за снасті й спробувати визначити чисельність екіпажу і дізнатися наміри піратів.

У супроводі інших колоністів Айртон і Пенкроф спустилися на берег. Айртон роздягнувся і натер усе тіло жиром, що, як відомо, дозволяє людині легше переносити низьку температуру. Бо хто знає, можливо, доведеться провести в холодній воді не одну годину.

Тим часом Пенкроф і Наб вирушили за пірогою, що стояла на причалі за сотню кроків звідти вгору по ріці Віддяки; коли вони повернулися, Айртон уже приготувався.

Хтось послужливо накинув на його плечі теплу ковдру, і поселенці по черзі потисли його руку.

Пірога, в яку сіли Пенкроф і Айртон, відчалила від берега.

Обох мандрівників незабаром поглинув морок — було вже пів на одинадцяту. Колоністи мовчки вирушили в Нетрі чекати повернення сміливців.

Пірога швидко перетнула протоку і причалила до берега острівця. Айртон і Пенкроф діяли з усією обережністю, побоюючись наштовхнутися на піратів. Але, уважно оглянувши острівець, вони переконалися, що там нікого немає. Супроводжуваний Пенкрофом, Айртон швидким кроком перетнув острівець, лякаючи на ходу птахів, які влаштувалися на нічліг у розпадинах скель; потім він рішуче кинувся у воду і безшумно поплив до корабля, на борту якого недавно запалилися вогники, вказуючи його точне місцезнаходження.

А Пенкроф заховався серед берегових скель і чекав повернення товариша.

Тим часом Айртон плив до брига, розсікаючи могутніми змахами водну гладь, що безшумно сходилася за тілом плавця. Його голова лише злегка виступала над поверхнею води, а уважний погляд був прикутий до темного силуету судна, вогні якого відбивалися в морі. Він пам’ятав лише одне: потрібно будь-що дотримати даного товаришам слова — виконати свій обов’язок; він навіть не думав ні про небезпеку, що підстерігає на борту корабля, ні про акул, які нерідко з’являлися біля острова. Течія несла сміливця, і берег залишився далеко позаду.

За півгодини Айртон, нічим не видавши своєї присутності, уже схопився рукою за снасті. Передихнувши трохи, він видерся на ланцюг і благополучно дістався до місця, де сушилося кілька пар матроських штанів. Айртон швидко натягнув на себе одні і, влаштувавшись зручніше, прислухався.

На бригу ще не спали. Куди там! Чулися голоси, спів, регіт.

І раптом уривок розмови, супроводжуваний міцними лайками, привернув увагу Айртона.

— Непогано ми розжилися, бриг хоч куди!

— так, добре ходить. Недаремно його «Швидким» назвали!

— Отут хоч весь норфолкський флот за ним навздогін кинеться! Нумо, спіймай!

— Хай живе наш капітан!

— Хай живе Боб Гарвей!

Неважко уявити собі, що пережив під час цієї бесіди Айртон, особливо якщо згадати, що цей самий Боб Гарвей був його колишній спільник, з яким він знався ще в Австралії, розбишака і моряк, який здійснив тепер їхні спільні злочинні задуми. Боб Гарвей захопив цей бриг у водах біля острова Норфолка з вантажем зброї, бойових припасів, інструментів і спорядження, що призначалися до відправлення на один із Сандвичевих островів. Його зграя в повному складі перебралася на борт брига, і теперішні пірати, вони ж колишні каторжники, покидьки суспільства і шибеники, сміливо борознили води Тихого океану, нападаючи на судна, знищуючи корабельні команди, перевершуючи в жорстокості навіть малайських морських розбійників.

До Айртона долинали голосні вигуки каторжників, які перепилися і навперебій вихвалялися один перед одним своїми подвигами і молодецтвом, і ось що йому вдалося зрозуміти з їхніх уривчастих слів.

Теперішній екіпаж «Швидкого» складається суцільно з англійських каторжників, які втекли з Норфолка.

Розповімо коротенько, що являє собою цей Норфолк.

На 29°2' південної широти і 165°42' східної довготи лежить до сходу від Австралії острівець, шести льє в окружності. Його вінчає гора Пітта, що піднімається на тисячу сто футів над рівнем моря. Це і є острів Норфолк, перетворений на місце заслання для найзатятіших злочинців, засуджених англійським правосуддям. Їх там утримується півтисячі, там установлена сувора дисципліна, розроблена ціла система жорстоких покарань, і охороняє острів сто п’ятдесят солдатів і стільки ж наглядачів, що знаходяться в розпорядженні губернатора. Навряд чи де-небудь на земній кулі є інше настільки мерзенне збіговисько негідників. Іноді — втім, досить рідко — декому з каторжників удається, обдуривши суперпильну варту, заволодіти зненацька яким-небудь судном, і тоді вони вирушають у плавання і розбійничають на Полінезійських островах.

так вчинив і знаменитий Боб Гарвей зі зграєю своїх спільників. так свого часу хотів зробити й Айртон. Боб Гарвей заволодів бригом «Швидкий», що стояв на якорі поблизу острова Норфолк; бандити перебили суднову команду, і ось уже цілий рік мирне судно, перетворене на піратський корабель, борознило Тихий океан під командуванням Гарвея, колись капітана далекого плавання, а тепер страшнючого пірата і старого знайомого Айртона!

Більшість злочинців зібралося на юті, в кормовій частині корабля, але кілька людей розтяглося на палубі й голосно розмовляло.

Розмова переривалася п’яними лементами і дзенькотом склянок. З уривків фраз Айртон довідався, що «Швидкий» зовсім випадково виявився поблизу острова Лінкольна. Пірати жодного разу не ступали на його берег, але, як і передбачав Сайрес Сміт, капітан, помітивши землю, не зазначену на картах і тому нікому не відому, вирішив відвідати її і, якщо трапиться підходяща бухта, влаштувати на острові стоянку для брига.

А прапор вони підняли на щоглі та вистрілили з гармати просто так, із хвастощів, заради наслідування військових кораблів, що, піднявши вимпел, дають салют із гармат. так, що постріл не служив сигналом, і між утікачами з острова Норфолк і островом Лінкольна ніякого зв’язку не існує.

Виходить, колонії і колоністам загрожувала серйозна небезпека. Ні сумніву, що острів Лінкольна припаде бандитам до душі — адже він мав запаси питної води, зручну для стоянки судів бухту, тут чимало потрудилися колоністи, помноживши природні багатства острова, та й сама природа спорудила тут надійне укріплення — Гранітний палац. Пірати перетворять мирний куточок на своє кубло, і саме та обставина, що острів ненаселений і ще не відкритий мореплавцями, послужить розбійникам вірною гарантією безпеки, і не на один рік. Безперечно і те, що Боб Гарвей зі своєю зграєю не помилує надокучливих свідків і знищить усіх колоністів до одного. Сайрес Сміт і його товариші не могли розраховувати врятуватися втечею або переховатися де-небудь на острові, тому що пірати вирішили там міцно закріпитися; навіть коли «Швидкий» почне чергову піратську вилазку, кілька людей з екіпажу, можливо, залишаться на суші. Отже, є тільки один вихід — вступити в бій, винищити усіх цих шибеників, що не заслуговуюсь ніякого милосердя, удавшись для цієї мети до будь-якого засобу, тому що з такими людьми усякий засіб прийнятний.

Ось які думки тіснилися в голові Айртона, і він знав, добре знав, що Сайрес Сміт думає те ж саме.

Але чи можливий опір і чи дасть він колоністам бажану перемогу? Це залежить від того, наскільки добре озброєний бриг і скільки людей він має на борту.

Ось про це-то й вирішив довідатися за будь-яку ціну Айртон, і, коли, приблизно за годину, на палубі змовкли лементи і прокляття, коли добра половина піратів заснула, убита непомірною кількістю хмільного, він, не вагаючись, потрапив на палубу, де вже згасли вогні й панував морок.

Він видерся на бушприт і звідти, скрадаючись, дістався на бак. Обережно лавіруючи між сплячими там і сям каторжниками, він обійшов усе судно й установив, що на «Швидкому» є чотири восьми- або десятифунтові гармати. Обмацавши їх для певності, він переконався, що заряджаються вони з казенної частини. Отже, перед ним були знаряддя останнього зразка, зручні в дії й з величезною руйнівною силою.

На палубі Айртон нарахував десять сплячих піратів, але, мабуть, стільки ж, якщо не більше, мирно спочивали в кубрику. До того ж з розмов, які вдалося підслухати Айртону, виявлялося, що чисельність екіпажу складає п’ятдесят осіб. П’ятдесят проти шести колоністів острова Лінкольна — чи не занадто багато! Але зате завдяки самовідданому вчинку Айртона не застигнуть зненацька Сайреса Сміта, який вчасно довідається про сили супротивника і зможе діяти обдумано й обережно.

Тепер Айртон міг з чистою совістю повернутися на берег і звітувати своїм товаришам, заради яких він почав цю небезпечну розвідку; він уже мав намір залишити судно і повертатися.

Але раптом смілива думка майнула в його голові — недаремно Айртон сказав інженеру, що він хоче виконати свій обов’язок, точніше зробити більше того, що вимагав обов’язок. так, він пожертвує життям, зате острів і колоністи будуть врятовані. Безумовно: Сайрес Сміт і його товариші не можуть дати відсіч п’ятдесятьом прекрасно озброєним піратам, які все одно переможуть, чи увірвуться вони силою до Гранітного палацу, чи поведуть облогу і візьмуть поселенців змором. В уяві Айртона виникли обличчя його рятівників, тих, що допомогли йому повернути людський вигляд, стати чесною людиною, тих, кому він зобов’язаний буквально всім. І ось пірати безжалісно винищать їх, знищать плоди їхньої праці, перетворять острів на розбійницький вертеп! А хто виявиться безпосереднім винуватцем усіх цих нещасть? Сам Айртон, тому що його колишній друг і спільник Боб Гарвей лише здійснив його власні задуми. При цій думці Айртона охопив жах. Він вирішив будь-що підірвати бриг і разом з ним весь екіпаж. Нехай він, Айртон, загине під час вибуху, зате з честю виконає свій обов’язок.

Айртон більше не вагався. Дістатися до порохівниці, зазвичай розташованої в кормовій частині корабля, було не важко. На піратському судні повинен зберігатися солідний запас пороху, і однієї-єдиної іскри вистачить, щоб підірвати його за мить.

Айртон обережно спустився в міжпалубне приміщення, де покотом лежали пірати, яких звалив з ніг не стільки сон, скільки хміль. Біля грота-щогли[51] горів ліхтар, а навколо неї влаштували стійку для вогнепальної зброї всіх видів.

Айртон вибрав собі револьвер, переконавшись попередньо, що він заряджений і що капсуль на місці. Тепер він може здійснити свій згубний для брига план. І він безшумно поповз до корми, де під ютом мала знаходитися крюйт-камера.

Одначе тут на кораблі, зануреному в напівморок, просування сполучалося з чималими труднощами, тому що дорогу перепиняли тіла піратів; Айртон раз у раз зачіпав кого-небудь зі сплячих, і той, не відкриваючи очей, вибухав лайкою і навіть штовхав зухвалого; тоді Айртон, тамуючи подих, завмирав на місці. Все-таки він дістався до перегородки, що відокремлювала кормову частину судна, і намацав двері, безсумнівно, двері самої крюйт-камери.

Залишалося зламати ці двері, і Айртон узявся за діло, намагаючись не шуміти, що було нелегко, тому що йому випадало збити висячий замок. Одначе під могутньою долонею Айртона замок піддався, і двері відчинилися.

В ту ж саму хвилину чиясь рука важко опустилася на плече Айртона.

— Що тобі тут треба, друже люб’язний? — роздався над його вухом грубий голос, і якась цибата людина раптом піднесла ліхтаря до самого обличчя Айртона.

Айртон мимоволі відсахнувся. У промені світла, що зблиснув яскраво, перед ним постав колишній спільник — Боб Гарвей, але Гарвей не впізнав Айртона, тому що вважав, що той уже давно помер.

— Що тобі тут треба? — повторив Боб Гарвей, хапаючи Айртона за пояс.

Але Айртон, не відповівши, із силою відкинув від себе ватажка піратів і кинувся до крюйт-камери. Один постріл з револьвера в бочку з порохом — і все скінчиться!..

— До мене, хлопці! — заволав Боб Гарвей.

Двоє чи троє піратів, розбуджені його криком, підхопилися і кинулися на Айртона, намагаючись збити його з ніг. Але силачу Айртону вдалося вирватися з їхніх рук. Пролунали один за одним два револьверних постріли, і двоє злочинців впали на підлогу; але раптовий удар ножа розсік Айртону плече, перш ніж він встиг уникнути його.

Айртон зрозумів, що задум його зірвався. Боб Гарвей грюкнув дверима крюйт-камери, а на кораблі, де тим часом прокинулася більшість піратів, почалася метушня. Треба було рятувати своє життя, щоб продовжити бій у рядах колоністів. Виходить, залишалося одне — втікати!

Але чи не пізно? Шансів на порятунок було небагато, одначе Айртон вирішив за будь-яку ціну дістатися до своїх товаришів.

У револьвері залишалося чотири патрони. Айртон вистрілив ще двічі, одначе постріл, що призначався Бобові Гарвею, не потрапив у ціль, а якщо і поранив його, то легко; Айртон, скориставшись тим, що пірати на мить відступили, кинувся до трапа, що вів на палубу брига. Пробігаючи повз ліхтар, Айртон розбив його рукояткою револьвера, палуба занурилася в морок, що значно полегшувало втечу.

Дехто з піратів, розбуджених шумом, спускався по трапу. П’ятим пострілом Айртон скинув одного зі сходів, а інші сахнулися вбік, не розуміючи, що відбувається на кораблі. У два стрибки Айртон вискочив на палубу і за три секунди послав шостий, останній, постріл прямо у фізіономію якогось пірата, який майже схопив втікача за комір; потім Айртон перестрибнув через фальшборт і кинувся в море.

Не устиг він відплисти і шести сажнів, як довкола нього під градом куль закипіла вода.

Що передумав Пенкроф, чекаючи Айртона на острівці, під захистом скелі, що відчували Сайрес Сміт, журналіст Герберт, Наб, ховаючись в Нетрях, коли до їхнього слуху долетіла стрілянина. Схопивши рушниці, вони кинулися на берег і чекали нападу, готові сміливо дати відсіч ворогові.

Вони не мали ніяких ілюзій: Айртон потрапив до рук піратів і, звичайно, вже попрощався з життям; можливо, морські розбійники вирішили скористатися нічним часом і ось-ось висадяться на берег!

Минуло півгодини, але тривога колоністів не вгамовувалася. Постріли припинилися, одначе досі не повернулись ні Айртон, ні Пенкроф. Невже пірати вже заволоділи острівцем? Можливо, необхідно зараз же, негайно кинутися на допомогу Айртону і Пенкрофу? Але як? З причини великої води неможливо переправитися через протоку. Та й пірога знаходилася по той бік. Тож уявіть, які щиросердні муки переживали Сайрес Сміт і його товариші!

Нарешті, пів на першу ночі до берега причалила пірога, у ній сиділи двоє чоловіків. Колоністи з розкритими обіймами зустріли Айртона, для якого все обійшлося легкою раною в плече, і Пенкрофа, живого і неушкодженого.

Не гаючись, усі вирушили в Нетрі. Тут Айртон оповів слухачам про свої пригоди, не приховавши від них і свою невдалу спробу підірвати бриг.

Ледь устигаючи відповідати на рукостискання товаришів, Айртон продовжував свою розповідь. Він не приховав від них, що становище досить серйозне. Пірати зараз напоготові. Вони вже знають, що острів Лінкольна населений, і тому поспішать висадити на берег численний і добре озброєний загін, що нікому спуску не дасть. Виходить, якщо поселенці потраплять до рук піратів, нічого розраховувати на милосердя.

— Що ж, вони дорого заплатять за наші голови, — зауважив журналіст.

— А тепер повернімося додому і будемо пильно стежити за ворогом, — сказав інженер.

— Як ви думаєте, містере Сміт, удасться нам вибратися з лиха? — запитав моряк.

— Безумовно, Пенкрофе.

— Ну, як сказати! Шестеро проти п’ятдесятьох!

— Справді, шестеро… якщо не вважати…

— Кого? — запитав Пенкроф.

Сайрес мовчки вказав рукою на небо.

РОЗДІЛ ТРЕТІЙ

Туман розсіюється. — Розпорядження інженера. — Три посади. — Айртон і Пенкроф. — Перша шлюпка. — Ще дві інших. — На острівці. — Шестеро піратів на суші. — Бриг знімається з якоря. — Батарея «Швидкого». — Надії немає. — Несподівана розв’язка

Ніч пройшла без подій. Колоністи були напоготові й не залишали своїх спостережних постів, тобто Нетрів. Пірати, зі свого боку, здавалося, не робили ніяких спроб висадитися на берег. З того часу як змовкли рушничні залпи, послані вслід Айртону, не долинало ні пострілу, ні шуму; ніщо не вказувало на присутність судна у водах, які омивали острів Лінкольна. Можна було навіть подумати, що бриг знявся з якоря, боячись зустріти запеклий опір, і вважав за благо залишити ці широти.

Але все йшло інакше, і коли зайнялася зоря, колоністи роздивилися в ранковому серпанку нечіткі обриси корабля. Це був «Швидкий».

— Отож, друзі мої, — почав інженер, — от яких заходів необхідно, на мою думку, вжити, перш ніж туман остаточно розсіється. Поки що він ховає нас від піратів, і ми можемо діяти, не збуджуючи їхніх підозр. Насамперед треба створити враження, що острів густо населений і жителі його зуміють дати ворогові гідну відсіч. Тому пропоную розділитися на три групи: першій залишитися в Нетрях, другій — вирушити до гирла ріки Віддяки. А третій, по-моєму, найрозумніше влаштувати засідку на острівці, щоб перешкодити піратам висадитися або хоча б затримати їх там. У нашім розпорядженні два карабіни і чотири рушниці. Виходить, зброя в нас є, і ми будемо нещадно знищувати ворогів. На щастя, пороху і куль нам вистачить з надлишком. А піратських рушниць і навіть гармат нам нічого боятися. Адже вони безсилі проти цих скель, і, тому що ми не будемо стріляти з вікон Гранітного палацу, піратам не збреде в голову обстрілювати його з брига, що загрожувало б руйнуванням нашому житлу. Єдине, чого нам варто побоюватися, — це рукопашної сутички, оскільки екіпаж брига перевершує нас чисельністю. Тому-то ми й повинні перешкодити висадці, в той же час залишаючись невидимими для супротивника. Отже, не жалійте патронів. Стріляйте без перепочинку, але притому влучно. Кожний з нас повинен знищити вісьмох, а то й десятьох ворогів, й ми це зробимо.

Сайрес Сміт намітив чіткий план дії, говорив він найспокійнішим тоном, начебто мова йшла про повсякденні роботи, а не про кровопролитну битву. Товариші, не перериваючи, вислухали його мову, і мовчання їхнє було знаком беззастережної згоди. Тепер кожному випадало негайно зайняти своє місце під прикриттям туману, який ще не розсіявся.

Наб і Пенкроф негайно ж вирушили до Гранітного палацу і принесли звідти достатню кількість куль і пороху. Гедеон Спілет і Айртон — обидва першокласні стрілки — озброїлися карабінами, що били на цілу милю. Чотири рушниці, що залишилися, розподілили між Сайресом Смітом, Набом, Пенкрофом і Гербертом.

Тепер подивімося, як були розставлені пости.

Сайрес Сміт з Гербертом залишилися в Нетрях і звідси з засідки могли тримати під обстрілом досить значну частину берега біля підніжжя Гранітного палацу.

Гедеон Спілет з Набом заховалися в скелях біля гирла ріки Віддяки, де підняли великий міст, а також і всі містки, — цій групі доручалося не тільки не підпускати жодної ворожої шлюпки, але й по можливості перешкодити висадці піратів на протилежному березі.

А Пенкроф з Айртоном тим часом спустили на воду пірогу, щоб переправитися через протоку на острівець, де вони й повинні були зайняти два віддалених один від одного пости. Побачивши, що стрілянина йде з чотирьох боків, пірати вирішать, що острів населений і жителі його дорого продадуть свою волю.

Якщо ж висадка піратів усе-таки відбудеться або якщо виникне загроза, що Пенкрофа й Айртона обійдуть з тилу, обидва зобов’язані негайно повернутися на острів і вирушити на ділянку, якій найбільше загрожуватиме небезпека.

Перш ніж зайняти свої бойові пости, колоністи востаннє міцно потисли один одному руки.

Пенкроф, обіймаючи Герберта, свого названого сина, зібрав усю силу волі, щоб приховати хвилювання, що його охопило, і друзі розсталися.

Не гаючи часу, Сайрес Сміт з Гербертом і журналіст із Набом вирушили в дорогу і незабаром зникли за скелями, а за п’ять хвилин Айртон і Пенкроф благополучно переправилися через протоку, висадилися на острівці й заховалися за скелями на його східному березі.

З брига їх не помітили, та й самі вони ледве розрізняли в густому тумані обриси корабля.

Було пів на сьому ранку.

Незабаром завіса туману розірвалася, і показалися огорнуті легким серпанком верхівки, щогл. Ще кілька митей туман клубочився над поверхнею моря, потім піднявся вітер і відніс вдалину останні його жмутки.

Корпус «Швидкого», чітко вимальовуючись на тлі чистого неба, стояв на двох якорях, носом до півночі, повернувши до острова свій лівий борт. Як і припускав Сайрес Сміт, бриг знаходився приблизно за милю з чвертю від берега.

На щоглі майорів лиховісний чорний прапор.

Інженер, озброївшись підзорною трубою, роздивився чотири гармати, що складали суднову батарею; дула гармат були звернені вбік острова. Здавалося, вони лише чекали сигналу, щоб почати обстріл.

Одначе «Швидкий» продовжував зберігати мовчання. По палубі походжали двадцять, можливо, навіть і тридцять піратів. Кілька людей стояло на юті, двоє інших, озброївшись підзорною трубою, уважно оглядали острів.

Очевидно, Боб Гарвей і його команда лише приблизно уявляли собі події, що розігралися минулої ночі на борту судна. Якийсь напівголий чоловік зламав двері крюйт-камери, вони накинулися на нього, він випустив шість куль, убив їхнього товариша, поранив ще двох. Але що ж сталося з цією людиною? Чи наздогнав його рушничний залп? Чи вдалося йому дістатися вплав до острова? Та й відкіля взагалі він узявся? Що робив на їхньому судні? Мабуть, і справді вирішив підірвати бриг, як думав Боб Гарвей. В усьому цьому нелегко було розібратися. Але в одному тепер твердо переконалися втікачі-каторжники: невідомий острів, проти якого кинув якір «Швидкий», населений і, можливо, на захист його встане все населення. І все-таки ні на березі, ні на плоскогір’ї — ні душі. І ніде ні найменших ознак людського житла. Невже жителі встигли втекти всередину острова?

Ось якими питаннями переймався проводир піратів Боб Гарвей, і, як людина обачна, він бажав гарненько ознайомитися з місцевістю, перш ніж посилати туди свою зграю.

Минуло півтори години, але ніщо на борту брига не вказувало, що пірати готуються до нападу або висадки. Очевидно, Боб Гарвей перебував у нерішучості. Навіть у найпотужнішу підзорну трубу він, зрозуміло, не міг роздивитися колоністів, які зачаїлися між скелями. І навряд чи його, увагу привернула завіса із зелених гілок і ліан, що ховала вікна Гранітного палацу і яскравою плямою виділялася на голій стрімкій стіні. І справді, як він міг уявити, що тут, на такій висоті, у надрах гранітного кряжа, влаштували собі житло люди? На всьому узбережжі бухти З’єднання — від мису Пазура до мису Щелепи — не було ніяких ознак того, що острів населений.

Одначе о восьмій годині ранку поселенці помітили на борту «Швидкого» якийсь рух. За допомогою талів[52] матроси спустили на воду шлюпку. Семеро розмістилися в ній. У кожного була рушниця; один із сімки піратів сів за кермо, четверо взялися за весла, а двоє притулилися на носі; низько пригнувшись і тримаючи рушниці напоготові, вони уважно оглядали берег. У їхнє завдання, безсумнівно, входила розвідка острова, а ніяк не висадка, тому що в цьому випадку капітан вислав би численніший загін.

шлюпкою, що пірати не збираються увійти до протоки, очевидно з міркувань обережності, а хочуть спочатку пристати до острівця.

Пенкроф і Айртон, причаївшись кожний у своєму укритті, за виступом скелі, бачили, що шлюпка направляється прямо до них, і чекали, коли вона підійде на відстань пострілу.

Веслярі обережно просувалися вперед, намагаючись не привертати уваги до шлюпки, і підганяли її рідкими змахами весел. Видно було, що один з піратів, який сидів на носі, тримає в руці лот і намагається знайти фарватер, прокладений течією ріки Віддяки. А це означало, що Боб Гарвей хоче підвести свій бриг якнайближче до берега. Близько тридцяти піратів, розсипавшись по вантах, стежили за шлюпкою і примічали шлях, щоб безпечно підійти до берега.

Не доходячи двох кабельтових до острівця, шлюпка зупинилася. Стерновий[53] підвівся і витягнувся на весь зріст, шукаючи поглядом, де б краще пристати.

У цю мить пролунало два постріли. Біла хмарина диму спливла над стрімчаками. Стерновий і матрос з лотом у руці горілиць упали на дно шлюпки. Кулі, випущені Айртоном і Пенкрофом, одночасно вбили двох розбійників.

Майже в ту ж мить почувся страшний гуркіт; над бригом піднявся стовп диму, і гарматне ядро вдарило об скелі, під якими причаїлися Айртон і Пенкроф; осколки каменю полетіли в усебіч, але, на щастя, наші стрілки вціліли.

Грім прокльонів донісся зі шлюпки, одначе вона відразу поплила далі. Місце стернового зайняв один з матросів, веслярі з люттю налягли на весла.

Замість того щоб повернути до брига, як можна було припустити, шлюпка пройшла вздовж берега, прагнучи обігнути острівець з південного боку. Пірати гребли з усіх сил, намагаючись піти подалі від куль.

Вони підійшли на п’ять кабельтових до тієї частини берега, що закінчувалася мисом Знахідки, і, описавши півколо, залишаючись під захистом батареї судна, вирушили до гирла ріки.

Зрозуміло, вони хотіли проникнути в протоку й обійти з тилу тих, хто сидить у засідці на острівці; таким чином, захисники острівця, які б численні вони не були, опинилися б між шлюпкою, звідки сипалися градом рушничні кулі, і бригом, звідки летіли гарматні ядра, — такому становищу не позаздриш.

Майже п’ятнадцять хвилин шлюпка рухалася в обраному нею напрямку. На воді й у повітрі панувала незворушна тиша, спокій нічим не порушувався.

Хоча Пенкроф і Айртон чудово розуміли, що їх можуть обійти з тилу, вони не збиралися залишати свою позицію з багатьох міркувань — ні до чого було виявляти перед нападниками свою присутність, ставши в такий спосіб мішенню для снарядів «Швидкого», та, крім того, вони сподівалися на Гедеона Спілета і Наба, які охороняли гирло ріки, а також на Сайреса Сміта з Гербертом, які зачаїлися у скелях Нетрів.

Хвилин за двадцять після перших пострілів шлюпка підійшла до гирла ріки на відстань не менше двох кабельтових. Почався звичайний у цю годину приплив, особливо сильний тут, у вузькій протоці; шлюпку потягло до ріки, і пірати утримувалися посередині протоки тільки тому, що працювали з усіх сил веслами, але коли вони опинилися на відстані пострілу від гирла ріки, дві кулі, випущені їм назустріч, уклали ще двох піратів: Наб і Спілет не промахнулися.

Негайно ж із брига вилетіло друге ядро, послане туди, де піднявся зрадницький димок, але воно лише обломило кілька скель, не завдавши ні найменшої шкоди людям.

Тепер у шлюпці залишилося тільки троє боєздатних чоловіків. Підхоплена течією, вона зі швидкістю стріли пронеслася повз Сайреса Сміта і Герберта, які, одначе, розсудливо утрималися від пострілів, побоюючись, що кулі не досягнуть мети; потім, обігнувши північний край острівця, шлюпка всього лише на двох веслах пустилася назад до брига.

Досі захисникам острівця ні на що було нарікати. Перша вилазка закінчилася невдало для ворога. Чотирьох піратів важко поранено, а можливо й убито; ніхто з колоністів навіть не подряпався, і вони не випустили даремно жодної кулі. Якщо вороги й надалі не змінять тактики і знову пошлють для висадки шлюпку, не важко буде перебити їх одного по одному.

Зрозуміло, які величезні переваги мав маневр, запропонований інженером. Пірати, безсумнівно, вирішать, що перед ними численний і добре озброєний ворог, якого не так-то легко здолати.

Тільки за півгодини, не раніше, шлюпка, завзято долаючи хвилі, що набігали, дісталася до «Швидкого». До колоністів донеслися голосні крики, коли веслярі винесли зі шлюпки своїх поранених товаришів; із брига послали три або чотири ядра, хоча вони не могли досягти мети.

Але тепер уже ціла дюжина піратів, сп’янілих від люті, а можливо і вчорашньої пиятики, вирушила на шлюпці до берега. Слідом за нею на воду спустили другу шлюпку, куди сіло восьмеро, і поки перша йшла прямо до острівця, сподіваючись вибити звідти ворога, друга почала маневрувати з розрахунком проникнути в гирло ріки Віддяки.

Становище Пенкрофа й Айртона ставало занадто небезпечним, і вони зрозуміли, що настав час перебратися назад на острів.

Одначе вони вирішили підпустити ближче перший човен, і два влучних постріли знову внесли розлад у лави веслярів. Потім стрілки вибралися з засідки, як вітер пронеслися під градом куль по острівцеві, стрибнули в пірогу і перетнули протоку в той самий момент, коли друга шлюпка досягла південного краю острівця; потім вони заховалися в Нетрях.

Ледве вони встигли приєднатися до Сайреса Сміта і Герберта, як пірати з першої шлюпки висадилися на острівець і кинулися нишпорити на ньому.

Майже одночасно гримнули постріли біля гирла ріки Віддяки, куди швидко підійшла друга шлюпка. Двох з восьми членів команди вбили Гедеон Спілет і Наб, а шлюпка, підхоплена нездоланною течією, розбилася об підводні рифи біля входу до гирла. Одначе шестеро вцілілих піратів, піднявши рушниці над головою, щоб уберегти їх від води, вибралися на правий берег ріки. Але, зрозумівши, що тут вони є занадто гарною мішенню для стрільців, які знаходилися в засідці, стрімголов кинулися бігти до мису Знахідки, де їх не могли наздогнати ворожі кулі.

Ситуація склалася така: на острівці знаходилося дванадцятеро піратів, правда дехто з них поранений, але зате вони мали човна; на острів висадилося шестеро, але дістатися до Гранітного палацу вони не могли, тому що шлях їм перепиняла ріка, а всі мости були підняті.

— Тримаємося поки що, — вигукнув Пенкроф, вбігаючи до Нетрів, — адже, справді, тримаємося ще, містере Сайрес? Як, ви вважаєте?

— На мою думку, — відповів інженер, — бій неминуче вступить у нову фазу, безглуздо припускати, що пірати якісь дурники і продовжуватимуть намагання висадити команду на берег за умов настільки несприятливих для них!

— Нізащо їм не перебратися через протоку, — заявив моряк. — Айртон і містер Спілет недаремно озброїлися карабінами, не бійтеся, жодного шибеника не пропустять. Ви ж знаєте, їхні карабіни більше ніж на милю б’ють!

— Правильно, — підтвердив Герберт, — але що можна зробити з двома карабінами проти суднової батареї?

— Ну, бриг ще до протоки не увійшов, — заперечив Пенкроф.

— А якщо все-таки увійде? — запитав Сайрес.

— Та це неможливо, адже він ризикує там сісти на мілину, і тоді йому кінець!

— Ні, можливо, — втрутився в розмову Айртон. — Пірати можуть скористатися припливом і ввійти сюди, навіть ризикуючи сісти на мілину під час відливу, і тоді нам не встояти проти вогню їхніх гармат.

— Тисяча чортів! — вигукнув Пенкроф. — Справді, ці негідники, як видно, готуються підняти якір!

— Чи не заховатися нам у Гранітному палаці? — зауважив Герберт.

— Поки що почекаймо, — відповів Сайрес Сміт.

— А як же Наб і містер Спілет? — занепокоївся Пенкроф.

— Вони встигнуть приєднатися до нас, коли настане час. Будьте напоготові, Айртоне. Тепер слово за вашим карабіном, так само як і за карабіном Спілета.

Зауваження Пенкрофа прозвучало цілком слушно! «Швидкий» повертався на якорі, справді наміряючись підійти до острова. Приплив протриває ще години півтори, і тому що течія послабшала, бриг міг легко маневрувати. Але Пенкроф ніяк не бажав погодитися з Айртоном, що бриг ризикне увійти до протоки.

Тим часом група піратів, що захопила острівець, поступово дісталася до протилежного берега, — тепер від суші їх відокремлювала лише протока. Озброєні тільки рушницями, вони не могли завдати ніякої шкоди колоністам, що заховалися частково в Нетрях, частково біля гирла ріки; не припускаючи, що у ворога є далекобійні карабіни, прибульці вважали, що тут їм не загрожує ані найменша небезпека. Тому вони преспокійно обстежували острівець і навіть настільки осміліли, що відкрито йшли самим берегом.

Але їхня омана розвіялася занадто швидко. Зненацька дружно заговорили карабіни Айртона і Спілета; мабуть, ця розмова не дала втіхи двом каторжникам, які горілиць упали на землю.

Почалася невимовна паніка. Десятеро уцілілих піратів, навіть не прихопивши своїх поранених або вбитих товаришів, дременули до протилежного берега острівця, стрибнули в шлюпку і погнали її до брига сильними ударами весел.

— Ого, уже восьмеро на нашому рахунку! — вигукнув Пенкроф. — так, містер Спілет і Айртон, видно, намагаються не відстати один від одного.

— Добродії, — сказав Айртон, заряджаючи свій карабін, — становище ускладнилося: бриг знімається з якоря.

— Справді, якір піднімають!.. — закричав Пенкроф.

— Уже пішов!

Дійсно, чітко чувся брязкіт стопора на кабестані, який обертала команда: У першу хвилину «Швидкого» потягнуло до якоря, але коли якір відірвався від ґрунту, бриг рушив до берега. Вітер дув з моря, напинав вітрила. Судно наближалося до острова.

Колоністи, які зайняли позиції біля гирла ріки й у Нетрях, стежили за маневрами брига, не подаючи ознак життя, але не в силах були здолати хвилювання, яке їх охопило. І дійсно, острів’янам випадала страшна доля — обстріл ворожої батареї, що б’є ледве не впритул, і повна неможливість нанести супротивнику хоча б незначних втрат. Як тут перешкодити висадці піратів?

Сайрес Сміт чудово розумів, як велика небезпека, і сушив собі голову, намагаючись знайти вихід із ситуації. За кілька хвилин йому так чи інакше доведеться прийняти рішення. Але яке? Замкнутися в Гранітному палаці, який оточать пірати, і витримувати облогу тиждень, місяць, а можливо, й кілька місяців, оскільки їстівних припасів вистачить з надлишком? Добре, зробимо припущення, що цей план йому вдасться. Ну, а далі що? Все одно пірати господарюватимуть на острові, вони натішаться тут досхочу, все перевернуть догори дном і зрештою здолають бранців Гранітного палацу. Втім, залишався ще один шанс: якщо Боб Гарвей не ризикне ввести бриг до протоки і не пристане до острівця. У цьому випадку судно опиниться за півмилі від острова, і з такої відстані його ядра не зможуть завдати колонії і колоністам особливо нищівних ударів.

— Та нізащо в світі, — повторював Пенкроф, — нізащо в світі Боб Гарвей, якщо він тільки досвідчений моряк, не ризикуватиме своїм бригом. А раптом погода зміниться? Що тоді буде з кораблем, га?

Одначе бриг наблизився до острівця: мабуть, пірати мали намір досягти південного його краю. Дув слабкий вітер, і оскільки течія значно послабшала, Боб Гарвей мав можливість спрямувати свій корабель, куди йому заманеться.

Піратські шлюпки, послані на розвідку, знайшли фарватер, і тому бриг сміливо просувався вперед. Легко вгадувалися його плани: він кине якір напроти Нетрів і звідти відповість градом ядер і снарядів на кулі колоністів, які перебили частину екіпажу.

Незабаром «Швидкий» досяг краю острівця і безперешкодно обігнув його; на судні підняли косий грот, і бриг, тримаючись круто до вітру, прийшов на траверс ріки Віддяки.

— Ох, розбійники, лізуть-таки! — закричав Пенкроф.

У цю хвилину до Сайреса Сміта, Айртона, моряка і Герберта приєдналися Наб і Гедеон Спілет.

Журналіст і його товариші вирішили, що настав час залишити свої пости біля гирла ріки, і вчинили цілком слушно, тому що звідти стріляти по кораблю просто безглуздо. Значно краще бути усім разом у рішучу хвилину, коли, можливо, почнеться жорстока сутичка. Гедеон Спілет і Наб дісталися до Нетрів, ховаючись за скелі, і град куль не заподіяв їм ані найменшої шкоди.

— Спілете! Набе! — вигукнув інженер. — Сподіваюся, ви не поранені?

— Ні, не поранені, — відповів журналіст, — правда, злегка зачепило рикошетом! Але, погляньте-но, цей чортів бриг входить до протоки!

— так, — підтвердив Пенкроф, — і за десять хвилин він стане на якір проти Гранітного палацу!

— А який ваш план дії, Сайресе? — звернувся Гедеон Спілет до інженера.

— Доведеться нам заховатися в Гранітному палаці, поки ще є час і каторжники нас не знайшли.

— Абсолютно з вами згодний, — відповів Гедеон Спілет, — але замкнувшись там…

— Будемо діяти згідно з обставинами, — сказав інженер.

— Ну, тоді вирушаймо, і швидше! — вигукнув журналіст.

— А як, на вашу думку, містере Сайрес, чи не краще нам з Айртоном залишитися тут? — запитав моряк.

— А навіщо, Пенкрофе? — заперечив Сайрес Сміт. — Ні, нам не варто зараз розлучатися.

Не можна було втрачати ні хвилини. Колоністи вибралися з Нетрів. Невеликий виступ кряжа ховав їх від очей піратів, які юрмилися на палубі «Швидкого», але гучна луна гарматних пострілів, що трощила скелі, свідчила про те, що бриг підходить до берега.

Дістатися до підйомника, досягти дверей Гранітного палацу, де з учорашнього дня сиділи замкнуті у великому залі Топ і Юп, було справою однієї хвилини.

І вчасно! У вікна, повиті зеленню, вони побачили, як «Швидкий», огорнутий клубами диму, входив до протоки. Колоністам довелося навіть трохи відійти вбік, тому що всі чотири гармати стріляли безугавно і ядра били наосліп по Нетрях і по гирлу ріки Віддяки, хоча захисники її вже залишили свої позиції. Скелі розліталися на шматки, і слідом за кожним залпом лунали тріумфуючі вигуки піратів, що кричали на всю горлянку «ур-ра!»

І все-таки залишалася надія, що Гранітний палац уціліє, тому що Сайрес Сміт наказав з обережності замаскувати вікна зеленню, але раптом ядро знесло двері і влетіло до коридору.

— Прокляття! — вигукнув Пенкроф. — Невже ці негідники нас знайшли?

Можливо, що пірати й не помітили колоністів, але, безсумнівно, Боб Гарвей вважав своєчасним дати залп по завісі зелені, що підозріло яскраво виділялася на тлі кам’яної стіни. Обстріл Гранітного палацу продовжувався з подвоєною жорстокістю, і незабаром ще одне ядро зірвало зелені гілки, оголивши в граніті зяючий отвір.

Становище колоністів стало безнадійним. Їхній притулок викрили. А вони не могли спорудити перешкоди проти ядер, навіть не могли заховатися від осколків граніту, які фонтаном злітали навколо них. Залишалося тільки одне: перейти до верхнього коридору Гранітного палацу, кинувши своє житло напризволяще. Раптом пролунав глухий удар і слідом за ним запеклі волання.

Сайрес Сміт і його товариші кинулися до вікон…

Величезний водяний стовп, подібний до смерчу небаченої сили, підняв бриг, що тріснув навпіл, і за десять секунд хвилі поглинули судно і злочинців, які складали його екіпаж!

РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ

Колоністи на березі. — Айртон і Пенкроф рятують те, що можна врятувати. — Бесіда за сніданком. — Міркування Пенкрофа. — Ретельний огляд брига. — Крюйт-камера вціліла. — Нові багатства. — Останні залишки. — Уламок металевого циліндра

Вони вибухнули! — вигукнув Герберт.

Справді! Злетіли в повітря, немов Айртон підпалив порох у їхній крюйт-камері! — підтвердив Пенкроф, кидаючись разом з Набом і юнаком до підйомника.

— Але що ж усе-таки сталося? — запитав Гедеон Спілет, що ніяк не міг отямитися після настільки несподіваної розв’язки.

— Ну, цього разу ми все довідаємося!.. — жваво відгукнувся інженер.

— Що довідаємося?

— Пізніше, пізніше, а тепер ходімо, Спілете. Головне, піратів більше не існує.

І Сайрес Сміт, гукнувши із собою журналіста й Айртона, поспішив на берег, де їх чекали Пенкроф, Наб і Герберт.

Морські хвилі поглинули бриг, навіть щогли не виднілися. Водяний смерч, піднявши судно, перекинув його на бік, і в такому положенні воно й затонуло, — очевидно, вода налилася у величезну пробоїну. Але оскільки в цьому місці протоки глибина не перевищувала двадцяти футів, виходило, що під час відливу відкриється остов затонулого брига.

На поверхні води кружляли уламки корабля — цілий набір запасних щогл і рей, клітки з курми (крилаті бранки були ще живі), ящики і барила, яких напором води викинуло через люки, і вони поступово спливали на поверхню; одначе не видно було ані дощок палуби, ані шматків обшивки, що робило ще загадковішими обставини раптової загибелі «Швидкого».

Проте дві щогли, тріснувши за декілька футів вище палуби, порвали при падінні штаги й ванти і невдовзі виринули разом з вітрилами; одні були розгорнуті, інші затиснуті між дерев’яними частинами. Але ж хіба можна дивитися, склавши руки, як відлив несе всі ці багатства у відкрите море, — звичайно ні, і Айртон з Пенкрофом кинулися до піроги, наміряючись пригнати вцілілий рангоут до острова або до острівця Порятунку.

Але коли вони уже взялися за весла, їх зупинив голос Гедеона Спілета.

— А шестеро піратів, що висадилися на правому березі ріки? — запитав він раптом.

Він вчасно згадав про цих шибайголов, що пішки дісталися до мису Знахідки, після того як їхня шлюпка розбилася об прибережні скелі.

Всі глянули вбік мису і не знайшли жодного втікача. Цілком імовірно, що, ставши свідками загибелі брига, поглиненого водами протоки, бандити сховалися в глибині острова.

— Ми займемося ними пізніше, — сказав Сайрес Сміт. — Правда, бандити можуть заподіяти нам чимало зла, тому що вони озброєні, але ж шестеро проти шістьох — це значить, що сили рівні. У нас є зараз справи важливіші.

Айртон з Пенкрофом відіпхнули пірогу від берега, і, скоряючись могутнім ударам весел, вона помчалася до місця катастрофи.

Море було спокійне, і вода стояла дуже високо, тому що два дні тому настав молодик. Отже, мине близько години, перш ніж відкриється остов брига, що затонув у протоці.

Пенкроф і Айртон устигли зв’язати щогли і дерев’яні бруси канатом, кінець якого закинули на берег біля підніжжя Гранітного палацу. Колоністи спільними зусиллями витягли їх на сушу. Потім на пірогу підібрали все, що плавало на поверхні: клітки з курями, барила, ящики — і всю цю здобич негайно перенесли до Нетрів.

Разом з уламками корабля спливло кілька трупів. Серед них Айртон упізнав Боба Гарвея і, вказавши Пенкрофу на мертве тіло пірата, схвильовано вимовив:

— Ось ким був і я, Пенкрофе!

— Але зараз ви зовсім інший, наш славний Айртоне! — вигукнув моряк.

Заслуговувала подиву та обставина, що трупів було дуже мало. Колоністи нарахували тільки п’ять-шість потопельників, їх несло течією у відкрите море. Цілком ймовірно, пірати, зненацька захоплені катастрофою, не встигли залишити корабель, і, оскільки він перевернувся на бік, більшість загинула, заплутавшись в бортових сітках. Відлив, що захоплював у море трупи, рятував колоністів від сумної необхідності ховати їх де-небудь у віддаленому куточку острова Лінкольна.

Протягом двох годин Сайрес Сміт з товаришами витягали уламки корабля на берег, відв’язували від рей вітрила, що, на щастя, виявилися зовсім цілими, розкладали їх для просушки на пісок. Поглинені роботою, вони майже не розмовляли, але як багато думок юрмилося у кожного в голові! Бриг, із усім його вмістом, — це ж сьогоденне багатство. Усяке судно являє собою цілий плавучий світ, і майно колоністів, безсумнівно, поповниться безліччю необхідних предметів. Коротше — повторювалася, тільки в більших масштабах, історія знахідки ящика, виявленого на мисі, який тому й одержав назву мису Знахідки.

«І чому, думав Пенкроф, — чому б нам не підняти затонуле судно? Якщо там усього тільки одна пробоїна, закрити її нічого не варто, а судно тоннажем триста, а то й чотириста тонн — це ж справжній гігант у порівнянні з нашим «Бонадвентуром»! На такому судні хоч за тисячу миль вирушай! Куди хочеш, туди й пливи! Треба б нам з містером Сайресом і Айртоном узятися за це діло! Варто потрудитися!»

Справді, якщо на бригу ще можна плавати, шанси колоністів на повернення до рідних країв зростуть у сотні разів. Але, для того щоб вирішити це важливе питання, доводилося чекати кінця відливу: тоді можна буде оглянути з усіх боків корпус судна. Коли залишки затонулого корабля виловили з води і склали на березі в безпечному місці, колоністи вирішили перепочити і поснідати. Вони буквально падали з ніг від голоду. На щастя, комора знаходилася поблизу, і Наб з честю довів свої неабиякі кулінарні здібності. Сніданок відбувся на відкритому повітрі біля Нетрів. Читач, звичайно, здогадується, що під час їжі всі розмови точилися навколо несподіваної події, що чудом врятувала колоністів від неминучої загибелі.

— Саме чудом, — наполягав Пенкроф, — зізнаймося, що шибайголови злетіли в повітря саме вчасно! У Гранітному палаці ставало надто вже незатишно.

— Послухайте, Пенкрофе, — запитав журналіст, — як, на вашу думку, все це відбулося? Ви уявляєте собі, чому стався вибух?

— Немає нічого простішого, містере Спілет, — відповів Пенкроф. — Адже на розбійницькому бригу хіба така дисципліна, як, скажімо, на військовому кораблі! Пірати — це ж не матроси. Мабуть, двері крюйт-камери залишилися відкритими, бандити били по острову без перепочинку, ну, а тут досить якого-небудь дурня або роззяви, щоб усе злетіло в повітря.

— А знаєте, містере Сайрес, — почав Герберт, — мене ось що дивує. Чому вибух не завдав великих руйнувань? Звук був не особливо сильний, і постраждала тільки обшивка. Справді, можна подумати, що корабель скоріше потонув, ніж вибухнув.

— Це тебе дивує, голубчику? — запитав інженер.

— Дуже, містере Сайрес.

— І мене теж, Герберте, — відповів інженер, — і мене це дуже дивує; ось почекай, оглянемо корпус брига і, звичайно, зрозуміємо, у чому тут справа.

— Невже ви хочете сказати, містере Сайрес, — заперечив Пенкроф, — що «Швидкий» просто затонув, як звичайне судно, що наткнулося на риф?

— А чому б і ні? — запитав Наб. — У протоці багато рифів.

— Ох і Наб, — вигукнув Пенкроф. — Виходить, друже, ти найголовнішого і не помітив. Я ж прекрасно бачив бриг за хвилину до того, як він затонув, бачив, як його підкинула величезна хвиля, бачив, як він перекинувся на лівий борт. А якщо б він наткнувся на скелю, то пішов би до дна спокійно, за прикладом будь-якого добропорядного судна.

— Але ж «Швидкий» не добропорядне судно! — заперечив Наб.

— Побачимо, побачимо, Пенкрофе, — сказав інженер.

— Звичайно, побачимо, — підтвердив моряк, — тільки я готовий присягнути головою, що в нашій протоці ніяких підводних рифів немає. Скажіть, містере Сайрес, поклавши руку на серце, що ви мали на увазі, говорячи, начебто в цій справі є частка чудесного?

Сайрес начебто не чув цього зауваження.

— В усякому разі, — додав Гедеон Спілет, — чи потонув бриг, чи вибухнув, погодьтеся, Пенкрофе, що відбулося це досить до речі!

— Ще б пак, ще б пак, — погодився моряк, — але справа не в цьому. Я ось запитую містера Сміта, що він у всій цій події бачить надприродного?

— Я поки не висловлю своєї думки, Пенкрофе, — відповів інженер. — Це все, що зараз можу вам відповісти.

Але ці слова анітрохи не задовольнили Пенкрофа. Він завзято наполягав на версії вибуху і не бажав відступитися від неї. Ніхто його ніколи не переконає, що в їхній протоці, дію якої, як і сам берег, покрито дрібним піском, що в їхній протоці, через яку він десятки разів переправлявся під час відливу, могла раптом існувати нікому не відома підводна скеля. Та й у ту хвилину, коли корабель затонув, був приплив, іншими словами — судно Могло преспокійно пройти, не зачепивши рифи, яких не видно навіть при відливі. Отже, мова могла йти тільки про вибух. Отже, корабель не розбився об рифи. Отже, він злетів у повітря.

Визнаймо, що міркування моряка не були позбавлені здорового глузду.

Близько другої години колоністи сіли в пірогу і попливли до місця аварії корабля. Шкода тільки, що не вдалося врятувати двох суднових шлюпок; але одна, як відомо, розбилася біля гирла ріки Віддяки, і вона не підлягала ремонту, а іншу поглинула безодня одночасно з бригом, що, мабуть, роздавив тендітну шлюпку, чому вона й не спливла на поверхню.

Тим часом корпус «Швидкого» почав з’являтися з води. Виявилося, що бриг лежить навіть не на боці, — під час аварії корабля щогли зламалися, баласт перемістився і судно перевернулося кілем[54] догори. так вплинула непояснена, але страшна підводна сила, що, виштовхнувши величезний стовп води, відразу перекинула судно.

Колоністи обійшли корпус брига, і, тому що відлив продовжувався, їм вдалося встановити якщо не причину несподіваної катастрофи, то хоча б її наслідки.

У носовій частині судна, по обидва боки кіля, за сім-вісім футів від основи форштевня, боки брига були жахливо розколочені уздовж не менше ніж у двадцять футів. Нічого й думати про те, щоб закрити ці зяючі пробоїни. В ушкоджених місцях не вдалося знайти не тільки дерев’яної, а й мідної обшивки, що, як видно, знищена дощенту; зникли навіть частини набору, залізні цвяхи, болти і нагелі.[55] По всьому корпусу, аж до кормової частини, обшивка корабельного набору розхиталася і зробилася непридатною. Кіль тріснув по всій своїй довжині.

— Тисяча чортів! — вигукнув Пенкроф. — так, цей корабель буде не так-то легко полагодити.

— Точніше, просто неможливо, — додав Айртон.

— Принаймні, — звернувся Гедеон Спілет до моряка, — вибух, якщо тільки тут дійсно був вибух, зробив досить дивну дію. Гляньте, палуба і надводна частина, яким випадало злетіти в повітря, цілісінькі! А подивіться на ці пробоїни: судячи з їхніх розмірів, бриг саме наштовхнувся на підводний риф, а не вибухнув.

— Та немає ж у нашій протоці ніяких рифів, — сказав моряк. — Добре, я згодний визнати будь-яку причину загибелі брига, тільки не ваші рифи!

— Спробуймо проникнути всередину судна, — запропонував інженер. — Можливо, нам вдасться встановити там справжню причину загибелі «Швидкого».

Усі погодилися з цією розумною пропозицією, та, крім того, треба було скласти опис багатств, що знаходилися в затопленому судні, і спробувати, врятувати їх.

Дістатися у внутрішню частину брига змогли тепер без особливих зусиль. Вода, поступово спадаючи, майже зовсім пішла, і потрапити всередину судна найзручніше було через нижню палубу, що тепер опинилася вгорі, тому що корпус судна перевернувся. Чавунні колоди, використані як баласт, пробили її в декількох місцях. Вода рівномірно струменіла з тріщин, які пронизували корпус брига.

Сайрес Сміт і його товариші, озброївшись сокирами, ступили на покалічену палубу. Прохід захаращували ящики всіх розмірів, і тому що вони пробули під водою недовго, можна було очікувати, що вміст їхній не постраждав.

Спершу колоністи відтягнули весь вантаж у надійне місце. Приплив почнеться тільки за кілька годин, і друзі не втрачали часу даремно. Айртон і Пенкроф установили в пробоїни талі для спуску ящиків і барил. Їх вантажили на пірогу і відразу доставляли на берег. Брали з брига все підряд, вирішивши потім на дозвіллі оглянути і розсортувати нове майно.

Але й зараз колоністи переконалися, на превелику радість, що в трюмах брига зберігається багато цінних речей — найрізноманітніші предмети, домашнє начиння, посуд, тканина, інструменти, — словом, звичайний вантаж судна, що торгує з островами Полінезії. Можливо, тут було всього потроху, а саме в цьому і поталанило колоністам острова Лінкольна.

Одначе Сайрес Сміт з подивом переконався в тому, що постраждав не тільки, як ми вже говорили, корпус брига внаслідок якогось удару, що призвів до катастрофи, але навіть внутрішність судна, особливо в носовій його частині. Переборки знесло, неначе всередині брига розірвався снаряд потужної руйнівної сили. Колоністи безперешкодно пройшли від носа до корми, лавіруючи між ящиками і тюками, що поступово витягалися з трюму. На щастя, усі ці речі виявилися не важкими, але лежали вони безладно.

Колоністи дісталися до кормової частини судна — туди, де раніш знаходився ют. За словами Айртона, тут і випадало шукати крюйт-камеру. Сайрес Сміт сподівався, що вона не вибухнула, і, отже, кілька барил з порохом уціліли, а оскільки порох звичайно зберігається в металевій упаковці, він, мабуть, не підмокнув.

Припущення інженера виправдалися. Серед безлічі снарядів колоністи знайшли десятків два барил з порохом, оббитих зсередини мідними листами; барила відразу з усіма пересторогами витягли з крюйт-камери. Пенкроф, отже, міг на власні очі переконатися, що «Швидкий» загинув не від вибуху. Саме та частина судна, де розташована крюйт-камера, постраждала найменше.

— Що ж, можливо, — погодився моряк, але відразу вперто додав: — А все-таки ніяких рифів у нашій протоці немає!

— Тоді що ж відбулося? — запитав Герберт.

— Не знаю, — відрізав Пенкроф, — і містер Сайрес теж не знає, і ніхто не знає, і не довідається ніколи!

Зайняті оглядом судна, колоністи не помітили, як минуло кілька годин і почався приплив. Довелося припинити рятувальні роботи. Втім, нічого було боятися, що хвилі віднесуть остов брига у відкрите море, тому що судно вже загрузло в піску і трималося міцніше, ніж на всіх своїх якорях.

Тому можна було спокійно чекати наступного відливу, щоб закінчити вивантаження виявленого на бригу майна. Але сам корабель загинув безповоротно, і треба було поспішати, аби врятувати хоч уламки корпуса, поки їх не засмоктав хиткий пісок на дні протоки.

Була вже п’ята година вечора. Нелегкий випав для колоністів деньок. Вони пообідали з чудовим апетитом і, хоча падали з ніг від утоми, не втрималися від спокуси ознайомитися із вмістом ящиків, знайдених у трюмах «Швидкого».

У більшості з них виявився готовий одяг, що, цілком зрозуміло, колоністи зустріли радісними вигуками. Одягу, усілякої білизни і взуття всіх розмірів було так багато, що вистачило б з надлишком на цілу колонію.

— Ну й багатство нам перепало, — повторював Пенкроф. — Тільки куди нам стільки?

Раз у раз лупало голосне «ура», яким безжурний моряк вітав кожну нову знахідку, — то барило з горілкою із цукрової тростини, то стоси тютюну, то вогнепальну або холодну зброю, сувої бавовни, сільськогосподарський інвентар, теслярські, столярні та ковальські інструменти, мішки з насіннями всіляких рослин, не потерпілі від свого короткочасного перебування у воді. О, яким воістину неоціненним скарбом стало б усе це для них два роки тому! Але нічого, навіть зараз, коли винахідливі і працьовиті колоністи зуміли власноруч створити все необхідне, ці скарби знайдуть своє застосування.

У коморах Гранітного палацу місця вистачало з надлишком, але того дня вже ніколи було займатися перенесенням речей. Попри все те не варто забувати, що на острові блукають шестеро уцілілих піратів з «Швидкого», що незвані гості — страшенні негідники і варто триматися напоготові. Нехай міст на ріці Віддяки і всі містки підняті, хіба злочинців зупинить струмок або навіть ріка? А зараз, доведені до крайності, вони стали вдвічі небезпечніші.

Поки що немає потреби вживати заходів проти прибульців. Час покаже, як потрібно діяти, вирішили колоністи, а поки необхідно пильно охороняти ящики і тюки, складені біля Нетрів, і тому друзі всю ніч по черзі чергували.

Ніч минула спокійно, пірати не насмілилися напасти на поселенців. Дядечко Юп і Топ, на яких поклали охорону Гранітного палацу, звичайно, негайно б зняли тривогу.

Три наступні дні — дев’ятнадцяте, двадцяте і двадцять перше жовтня — колоністи потрудилися на славу, рятуючи все, що мало хоч яку-небудь цінність, — хоч вантаж «Швидкого», хоч частини його оснащення. Під час відливу вони розвантажували трюм. Починався приплив — доставляли майно на берег. Хоча пісок з кожним днем усе більше засмоктував остов корабля, вдалося все-таки зняти з брига велику частину його мідної обшивки. Кілька разів Айртон і Пенкроф поринали на дно каналу і витягали звідти важкі предмети, які загрожував поглинути пісок, — ланцюги, якорі, чавунні колоди і навіть чотири гармати суднової батареї; за допомогою порожніх діжок вдалося пригнати цей вантаж до берега.

Як ми бачимо, колоністи добряче поповнили не тільки свої склади і комори, але й свій арсенал. Пенкроф, захоплений новими задумами, виношував план установити батарею, щоб охороняти підступи до протоки й гирла ріки. Адже в них аж чотири гармати, і з їхньою допомогою Пенкроф мав намір змусити втікати будь-яку флотилію, «хоч наймогутнішу», як він висловлювався, якщо доведеться вирушити в плавання по водах, що омивають острів Лінкольна!

Тим часом, коли від брига залишився тільки ні на що не придатний кістяк, почалася негода і довершила справу руйнування.

Сайрес Сміт вирішив спершу підірвати бриг і потім витягти його залишки на сушу, але норд-ост, що піднявся, і розбурхане море, позбавили колоністів від зайвої витрати пороху.

І дійсно, в ніч із двадцять третього на двадцять четверте жовтня буря розбила вщент остов брига і викинула частину уламків на берег.

Навряд чи варто говорити, що Сайрес Сміт у пошуках суднових паперів найретельніше обнишпорив усі шафи і шухляди на юті, але не знайшов ніяких документів. Очевидно, пірати знищили всі папери, що можуть свідчити про особу їхнього капітана або колишнього власника брига, а оскільки на кормовій дошці не значилося найменування порту приписки брига, то не можна було визначити і його національну приналежність. Одначе Айртон і Пенкроф стверджували, що, судячи з носової частини брига, він вийшов з англійських верфів.

За тиждень після катастрофи, вірніше після таємничої розв’язки, що врятувала життя колоністам, навіть під час відливу вже ніхто б не знайшов слідів «Швидкого». Останні його уламки віднесло в море, а вантаж збагатив комори Гранітного палацу.

Одначе обставини настільки несподіваної і дивної загибелі так би й залишилися таємницею, якби тридцятого жовтня Наб, блукаючи берегом, не знайшов уламка металевого товстостінного циліндра, що зберігав на собі сліди вибуху. Циліндр цей виглядав перекрученим і розірваним по краях немов під дією вибухової речовини.

Наб приніс знахідку інженеру, який трудився разом з іншими колоністами в майстерні Нетрів.

Сайрес Сміт уважно оглянув циліндр, потім повернувся до Пенкрофа і сказав:

— Ви продовжуєте наполягати, мій друже, що загибель «Швидкого» сталася не в результаті удару об риф?

— так, продовжую, містере Сайрес, — відповів моряк. — Ви ж самі прекрасно знаєте, що в нашій протоці ніяких рифів немає.

— Ну, а що, коли він наскочив на цей шматок заліза? — продовжував інженер, простягаючи Пенкрофу уламок металевого циліндра.

— Ось на цю трубку? — вигукнув моряк, навіть не намагаючись приховати недовіри.

— Друзі мої, — звернувся Сайрес Сміт до колоністів, — сподіваюся, ви пам’ятаєте, що, перш ніж затонути, бриг підхопило і кинуло вгору величезним стовпом води?

— Звичайно, пам’ятаємо, містере Сайрес! — поспішно відгукнувся Герберт.

— Вам хочеться знати, що викликало смерч? Ось це. — Інженер простягнув на долоні покалічений циліндр.

— Ось це? — запитав Пенкроф.

— так, тому що циліндр — це залишки підводної міни.

— Міни! — в один голос вигукнули колоністи.

— А хто встановив цю міну? — допитувався Пенкроф, не бажаючи здаватися.

— Одне можу сказати — не я! — відповів Сайрес Сміт. — Але факт у наявності: хтось установив міну, і ви самі могли переконатися в її нечуваній руйнівній силі.

РОЗДІЛ П’ЯТИЙ

Висновки інженера. — Грандіозні плани Пенкрофа. — Надземна батарея. — Чотири постріли. — Розмова про вцілілих піратів. — Вагання Айртона. — Великодушність Сайреса Сміта. — Пенкроф не без жалю поступається позиціями

Отже, все пояснилося вибухом підводної міни. Сайрес Сміт не міг помилитися; під час Громадянської війни в США йому не раз доводилося мати справу з цими жахливими знаряддями руйнування. Саме під дією цього циліндра, начиненого нітрогліцерином, солями пікринової кислоти або іншою вибуховою речовиною, із протоки піднявся водяний стовп, і, вбитий блискавичним ударом, бриг пішов на дно; підняти його було неможливо, оскільки надто постраждав корпус судна. Якщо підводна міна без зусиль пробиває броню фрегата, немов простий рибальський човен, то де вже тут устояти бригу!

так, усе стало зрозумілим, рішуче все… крім однієї обставини: звідки взялася міна у водах протоки.

— Друзі мої, — заговорив Сайрес Сміт, — тепер уже не підлягає сумніву, що на острові живе якась таємнича істота, — можливо, як і ми, жертва аварії корабля. Я говорю це для того, щоб познайомити Айртона з тими загадковими подіями, що відбувалися тут протягом двох років. Хто цей невідомий благодійник, який, на щастя, вже не раз допомагав нам, — цього я не беруся сказати. З яких міркувань він діє і чому ховається від нас, підтриманих ним людей, — цього я не можу зрозуміти. Але так чи інакше, послуги ці зроблені, і зробити їх міг тільки хтось надзвичайно могутній. Айртон зобов’язаний йому так само, як і всі ми, оскільки, якщо цей невідомий заступник врятував мене з морської безодні після загибелі повітряної кулі, то він же, мабуть, написав записку, кинув пляшку до протоки і сповістив нас у такий спосіб про важке становище нашого товариша. Додам, що це він так вчасно підкинув на мис Знахідки ящик з предметами, без яких ми особливо бідували; це він запалив багаття на вершині гори, щоб ви могли досягти острова; це він стріляв у пекарі, і дробинку з його рушниці ми знайшли в тілі убитої нами тварини; це він поставив у протоці міну, на якій підірвався розбійницький бриг, — словом, усіма непоясненими і незрозумілими благодіяннями ми зобов’язані цій таємничій істоті. Отже, хто б він не був, чи жертва аварії корабля, чи вигнанець, засланий на цей острів, забувши про нього, ми виявили б чорну невдячність. Ми в боргу перед ним і, сподіваюся, рано чи пізно заплатимо наш борг.

— Ваша правда, дорогий Сайресе, — відповів Гедеон Спілет. — так, ви цілком слушно сказали, що десь тут, на острові, живе якась таємнича істота, наділена майже нелюдською могутністю, що досі слугувала благу нашої колонії. Я сказав би навіть, що цей невідомий має надприродну владу, якби тільки ми припускали можливість існування надприродної сили і її втручання в наше повсякденне життя. Можливо, він таємно сполучається з нами через колодязь Гранітного палацу і дізнається в такий Спосіб про всі наші плани. Можливо, він підкинув нам пляшку, коли ми вирушали на пірозі в наше перше плавання по морю. Можливо, це він викинув Топа з озера і вбив дюгоня. Можливо, що він врятував вас, Сайресе, з морської, безодні і притому, зважте, за таких обставин, коли простий смертний був би неспроможний зробити що-небудь. Якщо це дійсно так, — він панує не тільки над справами людськими, але й над стихіями.

Присутні не могли не погодитися зі справедливими міркуваннями журналіста.

— Цілком правильно, — підхопив Сайрес Сміт, — ніхто з нас не сумнівається більше в існуванні загадкового мешканця острова, і я визнаю, що він має у своєму розпорядженні засоби, поки що не доступні людям. Ось ще одна загадка. Але, знайшовши незнайомця, ми її розгадаємо. Отже, нам випадає розв’язати наступне, питання: чи будемо ми й надалі поважати інкогніто цієї великодушної людини, або зробимо все можливе, щоб знайти її. Мені б хотілося знати щодо цього вашу думку, друзі.

— По-моєму, — відповів Пенкроф, — хто б він не був — він добрий хлопець, і я поважаю його всією душею.

— Все це дуже добре, — заперечив Сайрес Сміт, — але погодьтеся, що ви не відповіли на моє запитання, Пенкрофе.

— А по-моєму, хазяїне, — промовив Наб, — будемо шукати цю людину чи ні — байдуже. Перш ніж він сам не побажає відкритися, нам його нізащо не знайти.

— Здорово сказано, Набе, — похвалив Пенкроф, — просто розумно сказано.

— Я цілком згодний з Набом, — почав Гедеон Спілет, — але це недостатньо вагомий доказ, щоб відмовитися від пошуків. Чи знайдемо, чи не знайдемо цю таємничу особу, принаймні ми виконаємо щодо неї свій обов’язок.

— А ти, друже, що скажеш? — звернувся інженер до Герберта.

— Ох! — вигукнув Герберт, і очі його спалахнули. — Мені так хотілося б подякувати йому за те, що він спочатку врятував вас, містере Сайрес, а потім і нас усіх!

— Непогано придумано, синку, — відгукнувся Пенкроф, — і я згоден це зробити, та й всі інші теж! Зайвою цікавістю я, ви знаєте, не страждаю, а все-таки охоче віддав би праве око, щоб подивитися на цього героя. Треба думати, він красивий чоловік, сильний такий, високий; борода в нього довга, хвиляста, волосся — немов сяйво; лежить він, мабуть, на хмарах і в руках тримає велику таку кулю.

— так ви ж нам намалювали самого добродія Бога, — перервав моряка Гедеон Спілет.

— Не заперечую, — відповів Пенкроф, — але що вдієш, якщо він саме таким мені уявляється.

— А на вашу думку, Айртоне? — запитав інженер.

— Бачте, містере Сміт, я не знаю, що й сказати. Що б ви не вирішили, все буде правильно і добре. Якщо ви хочете, щоб і я взяв участь у пошуках, я негайно піду за вами.

— Дуже вам вдячний, Айртоне, — відповів Сайрес Сміт, — але мені хотілося б одержати від вас більш пряму відповідь. Ви наш повноправний товариш; ви багато разів справою довели нам свою відданість, і, перш ніж прийняти таке важливе рішення, ми запитуємо вашої думки, як і думки колоністів. То скажіть же нам, що ви думаєте щодо всього цього?

— Містере Сміт, я вважаю, що ми зобов’язані зробити все можливе, щоб знайти нашого таємничого захисника, — відповів Айртон. — Можливо, він нудиться на самоті. Можливо, страждає. Можливо, з нашою допомогою він почне нове життя. Ось ви зараз самі сказали, що я його боржник. Це він, звичайно він, а не хто інший, відвідав острів Табор, знайшов там нещасну, стражденну істоту і повідомив вам, що необхідно врятувати її. Виходить, з його милості я знову став людиною. Ніколи я цього не забуду.

— Що ж, вирішено, — сказав Сайрес Сміт. — Почнімо пошуки, і якомога швидше. Обстежмо весь острів, зазирнімо в кожний куточок. Обшукаймо всі схованки, і нехай наш невідомий друг вибачить нам цю нескромність, адже вона продиктована добрими намірами.

Усі наступні дні колоністи діяльно готувалися до зими — запасали корм для худоби, збирали врожай. Вони вирішили, що спочатку треба покінчити з усіма невідкладними справами, а вже потім вирушати на обстеження острова. До того ж достигли овочі, вивезені з острова Табор. Випадало скласти до комори плоди наполегливої праці; на щастя, у Гранітному палаці вистачило б місця для всіх багатств острова. Запаси поселенців зберігалися в повному порядку в цих надійних природних коморах, куди не могли пробратися ні чотириногі, ні двоногі вороги. Масивні гранітні стіни не пропускали вологи. Кілька природних печер, розташованих у верхній частині коридору, колоністи розширили або розчистили за допомогою кирки чи пороху, і в такий спосіб у Гранітному палаці з’явилися величезні склади, де тепер зберігалися провізія, бойові припаси, інструменти й посуд — словом, усе майно поселенців. Гармати, зняті з брига, виявилися прекрасними знаряддями, відлитими зі сталі, і, за настійною вимогою Пенкрофа, їх витягли до Гранітного палацу за допомогою лебідок і талів; між вікнами пробили бійниці, і незабаром з амбразур визирнули довгі блискучі стволи гармат. Вони панували з цієї висоти над бухтою З’єднання. Вийшов неначе Гібралтар у мініатюрі, і будь-яке судно, що стало б на шпринг біля острова Лінкольна, виявилося б прекрасною мішенню для цієї батареї.

— Містере Сайрес, — сказав якось Пенкроф (це було восьмого листопада), — тепер, коли наша батарея в повному порядку, варто перевірити, як далеко б’ють гармати.

— А ви думаєте, це доцільно? — запитав інженер.

— Не тільки доцільно, але й необхідно! А то як же ми довідаємося, на яку відстань можна посилати ці милі ядра, яких у нас, дякувати небесам, зібралося чимало?

— Що ж, спробуймо, — погодився інженер. — Одначе, мені здається, що для експериментального пристрілювання краще користуватися не звичайним порохом, — навіщо витрачати марно його запаси, — а піроксиліном, у нас його дуже багато.

— А чи витримають наші гармати вибухову силу піроксиліну? — запитав журналіст, якому, не менше ніж Пенкрофу, хотілося випробувати далекобійність батареї Гранітного палацу.

— Думаю, що витримають. До того ж, — додав інженер, — ми будемо діяти обережно.

Сайрес Сміт недаремно був знавцем артилерійської справи. Він відразу визначив, що гармати зроблено відмінно. Для їхнього виготовлення пішла краща сталь, заряджалися вони з казенної частини, стріляли великокаліберними ядрами і, отже, били на значну відстань. Як відомо, далекобійність зброї тим більша, чим довша траєкторія, описувана ядром, а довжина траєкторії залежить від початкової швидкості снаряда.

— Початкова ж швидкість знаходиться в прямій залежності від кількості пороху, — пояснив інженер своїм товаришам. — таким чином, при виготовленні артилерійської зброї найголовніше — це якість металу, що повинен мати максимальний опір, а сталь безперечно найтвердіша з всіх існуючих металів. Тому я думаю, що наші гармати без ризику витримають розширення газів піроксиліну і покажуть прекрасні результати.

— Спробуємо наші гарматки, тоді все й довідаємося! — підхопив Пенкроф.

Нічого й казати, що всі чотири гармати утримувалися в зразковому порядку. Відтоді як їх витягли з води і доставили на берег, Пенкроф, не шкодуючи сил і часу, натирав їх, змазував жиром, полірував, чистив затвор, замок, затискний гвинт. І зараз гармати блищали так, немов знаходилися на борту військового американського фрегата.

Отже, того дня, у присутності всіх колоністів, включаючи, зрозуміло, Топа і дядечка Юпа, були по черзі випробувані всі чотири гармати. їх зарядили піроксиліном, врахувавши його вибухову силу, що, як ми говорили, вчетверо перевершувала вибухову силу звичайного пороху; снаряди мали конічну форму.

Пенкроф тримав у руці шнур запального ґнота, готуючись діяти.

За знаком Сайреса Сміта прогримів постріл. Ядро, пущене вбік моря, пронеслося над острівцем і зникло десь удалині, так що визначити точну відстань було неможливо.

Другу гармату навели на крайню точку мису Знахідки, і ядро, вдарившись об гострий виступ скелі на відстані приблизно трьох миль від Гранітного палацу, рознесло його на шматки.

Навів гармату і вистрілив Герберт, і чи треба говорити, як він пишався своїм першим пострілом. Але, мабуть, ще більше втішився Пенкроф. Адже це його синок виявився таким влучним гармашем.

Третє ядро, послане в напрямку гряди дюн, що йде вздовж берега бухти З’єднання, вдарилося в пісок на відстані чотирьох миль від Гранітного палацу, потім силою рикошету підскочило й упало в море, піднявши фонтани бризок.

Готуючись до четвертого пострілу, Сайрес Сміт збільшив кількість піроксиліну, бажаючи випробувати граничну далекобійність гармат. Потім поселенці відійшли вбік на випадок, якщо гармату розірве, і ґніт підпалили за допомогою довгого шнура.

Пролунав оглушливий гуркіт, але зброя витримала, і поселенці, кинувшись до вікна, побачили, як ядро зрізало верхівку скелі на мисі Щелепи, на відстані приблизно п’яти миль від Гранітного палацу, і зникло у водах затоки Акули.

— Ну, що ви скажете, містере Сайрес, про нашу батарею? — запитав Пенкроф, чиї шалені крики захвату мало не заглушали гуркіт стрілянини. — Нехай до Гранітного палацу сунуться тепер хоч усі пірати Тихого океану, — ласкаво просимо! Спробуй ступи тепер на берег без нашого дозволу.

— Повірте мені, Пенкрофе, — відповів інженер, — краще обійтися без таких експериментів.

— так, до речі, — вигукнув моряк, — що ми будемо робити із шісткою шибеників, що тиняються островом? Виходить, нехай собі розгулюють нашими лісами, луками і полями? так ці пірати — справжні ягуари, з ними, як з ягуарами, і треба поводитись. А ви як думаєте, Айртоне? — звернувся Пенкроф до свого приятеля.

Айртон не відразу відповів, і Сайрес Сміт пошкодував, що моряк необачно поставив подібне запитання. Він із хвилюванням чекав відповіді Айртона.

— Я сам був таким ягуаром, містере Пенкроф, — зніяковіло вимовив Айртон, — і не маю права висловлювати своєї думки.

І він повільним кроком вийшов з кімнати. Пенкроф усе зрозумів.

— Ох я дурень, ох телепень! — вигукнув він. — Бідний Айртон!

Але я хотів тільки довідатися його думку, він має право її висловити, як і кожен з нас.

— Абсолютно справедливо, — підтвердив Гедеон Спілет, — але стриманість Айртона робить йому честь, і ми повинні поважати те почуття, з яким він згадує своє минуле.

— Вирішено, містере Спілет, — від гукнувся моряк, — більше я вже не промахнуся! Та краще свого власного язика проковтну, ніж скривджу Айртона! Але повернімося до питання про піратів. На мій погляд, вони не вправі розраховувати на наше милосердя, і ми повинні якомога швидше очистити від них острів.

— Ви дійсно так вважаєте, Пенкрофе? — запитав інженер.

— так, вважаю.

— А чи не краще, перш ніж діяти нещадно, почекати? Можливо, вони і не зважаться на нові ворожі дії.

— А того, що вони зробили, ви вважаєте, недостатньо? — відповів запитанням на запитання Пенкроф, який не розумів подібних коливань.

— Але ж вони можуть змінитися на краще, — заперечив Сайрес Сміт, — хто знає, можуть навіть покаятися…

— Це вони покаються?! — вигукнув моряк, знизуючи плечима.

— Пенкрофе, згадай про Айртона! — сказав Герберт, беручи моряка за руку. — Став же він чесною людиною.

Пенкроф по черзі оглянув своїх товаришів. Ніколи б він не подумав, що його пропозицію так приймуть. Людина відверта і сувора, він і на мить не припускав, що комусь спаде на думку загравати з піратами, які висадилися на їхній острів, починати переговори з поплічниками Боба Гарвея, з розбійницьким екіпажем «Швидкого»; він щиро вважав їх дикими звірами, яких варто знищувати, неначе хижаків, без вагань і докорів сумління.

— Погляньте-но! — вигукнув він. — Усі проти мене одного! Ви бажаєте великодушничати з цими пройдисвітами! Нехай буде по-вашому. Тільки дивіться, аби нам потім не покаятися.

— Нам не загрожує ніяка небезпека, — заперечив Герберт, — адже ми будемо насторожі.

— Як сказати, — відгукнувся журналіст, що досі затято мовчав. — Їх же шестеро, і вони добре озброєні. Якщо бандити розбредуться по острову або засядуть де-небудь у затишному куточку, вони можуть нас, перестріляти одного за одним і заволодіти нашою колонією.

— Чому ж вони досі цього не зробили? — запитав Герберт. — Звичайно, тому, що це не в їхніх інтересах. До того ж нас теж шестеро.

— Добре, добре! — відгукнувся Пенкроф, нітрохи не Переконаний доказами друзів. — Нехай ці цяці-хлопчики займаються своїми справами, не згадуймо більше про них.

— Та ні ж, Пенкрофе, — втрутився Наб, — ти зовсім не такий злий, якого удаєш! Якби один з цих нещасних опинився раптом перед тобою на відстані рушничного пострілу, ти нізащо не стріляв би…

— Вистрілив би не роздумуючи, як у скаженого собаку, Набе, — холодно заперечив Пенкроф.

— Послухайте, Пенкрофе, — сказав інженер, — ви не раз погоджувалися з моєю думкою. Згодні ви й цього разу покластися на мене?

— Добре, я й зараз скорюся вам, містере Сміт, — відповів Пенкроф, якого ніщо не могло переконати.

— Прекрасно, тоді почекаймо, щоб напасти на них лише в тому випадку, якщо вони перші нас зачеплять.

Пропозицію інженера прийняли, хоча Пенкроф не схвалював цієї тактики і вважав, що до доброго вона не приведе. Вирішили поки що вичікувати, нічого не починаючи, але триматися напоготові. Адже острів Лінкольна досить великий, земля тут родюча. Якщо в душі прибульці зберегли добрі почуття, можливо, вони зрештою виправляться. В тих умовах, у яких вони тепер опинилися, в їхніх же власних інтересах повернутися до чесного життя. У всякому разі, варто чекати хоча б з гуманності. Правда, поселенцям уже не доведеться так безтурботно, як раніше, розгулювати по всьому острову. Досі вони побоювалися лише диких звірів, а тепер шестеро злочинців, можливо, лютіших, ніж хижаки, блукають десь неподалік. Небезпека чимала, і, безперечно, люди не такі хоробрі, як наші колоністи, втратили б надовго душевний спокій.

Що з того! У суперечці з Пенкрофом правда була на боці колоністів. Але чи не помиляються вони — це покаже майбутнє.

РОЗДІЛ ШОСТИЙ

Проект експедиції. — Айртон у коралі. — Відвідування порту Повітряної кулі. — Зауваження Пенкрофа на борту «Бонадвентура». — У кораль послано депешу. — Айртон не відповідає. — Виступаймо завтра. — Чому не діє телеграф? — Постріл

Тим часом колоністи готувалися до ретельного обстеження острова, справедливо вважаючи це своїм найважливішим завданням, тому що тепер їхня експедиція мала подвійну мету: насамперед знайти таємничого заступника, в існуванні якого вже ніхто більш не сумнівався, і одночасно довідатися, що сталося з піратами, де вони переховуються, чим промишляють і чого варто побоюватися з їхнього боку.

Сайрес Сміт охоче б вирушив у дорогу без зволікання, але подорож триватиме кілька днів, а тому випадало взяти із собою візок, навантаживши його табірним устаткуванням і різним начинням, необхідним для облаштування привалів. Але як на гріх, один з онагрів пошкодив собі ногу і не міг ходити в запряжці; він потребував кількаденного відпочинку, і колоністи вирішили відкласти від’їзд на десять днів, тобто до двадцятого листопада. У цих широтах листопад відповідає травню в Північній півкулі. Весна була в самому розпалі. Сонце підходило до тропіка Козерога — наставали найдовші дні року. Словом, час для експедиції обрали дуже, вдало. Якщо навіть вона і не приведе до бажаної мети, то скільки можна буде зробити відкриттів, знайти природних багатств: адже за задумом Сайреса Сміта вони мали досліджувати густі ліси Далекого Заходу аж до краю півострова Звивистого.

Протягом десяти днів, що залишилися до початку експедиції, колоністи вирішили закінчити останні роботи на плато Круговиду.

Однак Айртону необхідно було повернутися в кораль, тому що свійські тварини мали потребу в догляді. Домовилися, що він проведе там два дні й повернеться до Гранітного палацу, зоставивши худобі побільше корму.

Перед самим від’їздом Айртона Сайрес Сміт запитав його, чи не хоче він, щоб хто-небудь з колоністів супроводжував його, тому що просування по острову тепер небезпечно.

Айртон відповів, що такі перестороги абсолютно зайві, — він і один прекрасно впорається з роботою та крім того, не боїться зустрічі з піратами. Якщо в самому коралі або поблизу що-небудь відбудеться, він відразу повідомить про це телеграфом мешканцям Гранітного палацу.

Отже, Айртон виїхав на світанку 9 листопада на візку, запряженому онагром, а за дві години телеграф повідомив, що в коралі все гаразд.

За ці два дні Сайрес Сміт здійснив свій давній проект — остаточно убезпечив Гранітний палац від можливості несподіваного вторгнення. Для цього випадало зовсім сховати верхній отвір колишнього водостоку на південному боці озера Гранта; втім, його вже заклали каменями і замаскували завісою листя і трав. Довершити почате не вимагало надмірних зусиль, тому що досить було підняти на два-три фути рівень води в озері, щоб зовсім затопити замурований водостік.

А зробити це можна було, спорудивши дві загати на озері — там, де брали початок Гліцериновий струмок і Водоспадна річка.

Колоністи завзято взялися за діло, і незабаром виросли дві греблі, які не перевищували семи-восьми футів у ширину і трьох футів у висоту; на їхнє спорудження пішли уламки скель, скріплені цементом.

Коли роботу закінчили і вода в озері піднялася, важко було навіть здогадатися, що колись тут, на краю озера, йшов підземний хід, через який раніше виливалася зайва вода.

Навряд чи варто говорити, що відвідний струмочок, який живив Гранітний палац водою і приводив у дію підйомник, залишився недоторканим. Коли підйомник бував піднятий, колоністи у своєму надійному, затишному притулку могли не боятися раптового нападу.

Швидко впоравшись з цією роботою, Пенкроф, Гедеон Спілет і Герберт вирішили дістатися до порту Повітряної кулі, на щастя до від’їзду ще залишався час. Морякові особливо не терпілося довідатися, чи відвідали пірати маленьку бухточку, де стояв на якорі «Бонадвентур».

— Адже наші джентльмени, — повторював він, — висадилися саме на південному боці бухти З’єднання, і якщо вони пішли вздовж берега, боюся, що наш порт уже виявлений, а тоді я гроша ламаного не дам за «Бонадвентур».

Побоювання Пенкрофа мали підставу, і тому ніхто не заперечував його цілком доречного наміру навідатися до порту Повітряної кулі.

Моряк і його товариші вирушили в дорогу 10 листопада після обіду, захопивши із собою рушниці. Пенкроф з підкреслено байдужим виглядом уклав по два патрони до кожного ствола своєї рушниці і, закінчивши цю операцію, багатозначно кивнув головою; цей кивок не віщував нічого доброго будь-якому зустрічному, «хоч то звір, хоч то людина», як він сам висловлювався, коли б хто зважився наблизитись до стрільця. Гедеон Спілет і Герберт теж узяли рушниці і близько третьої години пополудні залишили Гранітний палац.

Наб провів мандрівників до закруту ріки Віддяки і, коли вони опинилися на іншому березі, підняв міст. Було домовлено, що на зворотному шляху один з них вистрілить з рушниці, і Наб, почувши сигнал, опустить міст і знову з’єднає обидва береги.

Маленький загін попрямував до порту, тобто до південного берега острова. Випадало пройти не більше трьох з половиною миль, але Гедеон Спілет з товаришами витратили на це дві години. Вони ретельно обшукали всю місцевість, що прилягає до дороги як з боку лісу, так і з боку Качиного болота, одначе не знайшли ніякого сліду втікачів; цілком можливо, не знаючи ні чисельності колоністів, ні того, як вони озброєні, пірати вибрали прихисток де-небудь у віддаленій і недоступній частині острова.

Коли мандрівники досягли порту Повітряної кулі, Пенкроф не міг стримати радісного вигуку — їхнє суденце спокійно стояло на якорі у вузькій бухточці. Втім, сама природа подбала приховати його від людських очей серед нагромадження високих скель; ні з моря, ні з суші бухточку просто не можна було побачити, і тільки випадково потрапивши туди або піднявшись на прибережні скелі, людина могла помітити цю природну гавань.

— Ну, виходить, шахраї ще не побували тут, — сказав Пенкроф, полегшено зітхнувши. — Та й то, повзучим гадам більше до душі висока трава, ніж гори, і тому ми їх, мабуть, зустрінемо в лісах Далекого Заходу.

— І слава Богу, — вигукнув Герберт, — а то б вони знайшли наш корабель і попливли на ньому. Як би ми тоді дісталися до острова Табора?

— Справді, нам необхідно доставити туди записку із вказівкою координат острова Лінкольна і нового місцеперебування Айртона на той випадок, якщо шотландська яхта прийде по нього, — підхопив журналіст.

— На щастя, наш корабель на місці, містере Спілет! — відповів моряк. — Його екіпаж і він сам готові знятися з якоря за першим сигналом!

— Я думаю, Пенкрофе, що, закінчивши обстеження острова, ми так і зробимо. До речі, якщо ми відшукаємо таємничого незнайомця, він, можливо, зуміє нам багато дечого розповісти про острів Лінкольна й острів Табор. Не забудьте, що не хто інший, як він, написав записку і напевно йому відомо, коли повинна повернутися яхта.

— Тисяча чортів, — вигукнув Пенкроф, — та хто ж він такий? Адже подумати тільки, він нас знає, а ми його ні! Якщо він звичайна жертва аварії корабля, то чого ж він тоді ховається? Ми ж, сподіваюся, чесні люди, а побути в товаристві чесних людей ні для кого не соромно! Чи з’явився він сюди добровільно? Чи може залишити острів, коли йому заманеться? Та й чи тут він ще? Може, його вже немає?

Продовжуючи бесіду про таємничого незнайомця, Пенкроф, Герберт і Гедеон Спілет піднялися на корабель і обійшли навкруги палубу. Раптом моряк, кинувши погляд на бітенг,[56] на якому був закріплений якірний канат, вигукнув:

— Ну й ну! Ось так чудеса!

— Що сталося, Пенкрофе? — запитав журналіст.

— А те, що не я зав’язав цей вузол!

І Пенкроф показав на мотузку, якою якірний канат прив’язали до бітенга, щоб він не розмотався.

— Як не ви? — здивувався у свою чергу Гедеон Спілет.

— Та так, не я, присягаюся головою! Гляньте-но — це плоский вузол, а я звичайно роблю інакше.

— Може, ви помилилися, Пенкрофе?

— Нічого я не помилився, — відповів моряк. — Тут сама рука діє, так би мовити, без участі людини, а хіба рука помилиться?

— Виходить, на борту побували пірати? — запитав Герберт.

— Цього вже я не знаю, — сказав Пенкроф, — знаю тільки, що якір підняли, а потім знову кинули. Ану, гляньте, — ось ще доказ! Якірний канат травили, а обмотка, бачите, не доходить до клюза. Кажу вам, хтось користувався нашим судном.

— Але якби це були пірати, вони пограбували б його або втекли…

— Втекли? А куди, на острів Табор, чи що? — повторив моряк. — Невже ви думаєте, що вони зважилися б вирушити у відкрите море на такому маленькому суденці?

— Крім того, це означало б, що їм відомий острів Табор, — додав журналіст.

— Як би там не було, — зробив висновок моряк, — а наш корабель побував без нас у плаванні, це так само точно, як і те, що звати мене Бонадвентур Пенкроф і родом я з Вайньярда.

Моряк вимовив ці слова таким переконливим тоном, що ні Гедеон Спілет, ні Герберт не зважилися йому суперечити. Очевидно, хтось побував на судні, що стояло в порту Повітряної кулі від того самого дня, як Пенкроф перегнав його сюди. Моряк не сумнівався, що якір піднімали, а потім знову опустили на дію. Але для чого піднімати і опускати якір, якщо не виходити в море?

— Як же ми не бачили «Бонадвентура», коли він ішов уздовж острова? — ризикнув зауважити журналіст: він не бажав здаватися, не вичерпавши всіх можливих аргументів.

— Е, містере Спілет, — відповів моряк, — був би попутний вітер та нічна імла, і за дві години ні з якого острова його не побачиш!

— Припустимо, — погодився Гедеон Спілет, — але я хотів би знати, з якою метою каторжники користувалися нашим судном і чому, зробивши на ньому поїздку, вони знову привели його до бухти?

— Ех, містере Спілет, — заперечив моряк, — нехай і це залишиться таємницею… Слава Богу, таємниць навкруги нас досить, не морочмо собі голову. Важливо те, що наш «Бонадвентур» як був, так і залишився на місці. Ось якщо пірати візьмуть його ще раз, тоді шукай вітра в полі, боюся, що нам вже не бачити його більше!

— У такому випадку, Пенкрофе, — зауважив Герберт, — можливо, розумніше відвести «Бонадвентур» до Гранітного палацу?

— І так і ні, — відгукнувся Пенкроф, — точніше, усе-таки ні. Гирло ріки Віддяки — непридатне місце для стоянки суден, та й море там бурхливе.

— Ну, а якщо витягти його по піску до самих Нетрів?..

— Це, мабуть, непогано, — погодився Пенкроф, — адже ми повинні залишити Гранітний палац на довгий термін, і під час нашої експедиції «Бонадвентур», як мені здається, буде в більшій безпеці тут. Хай стоїть собі в порту Повітряної кулі, поки ми не очистимо весь острів від цих проклятих бандитів.

— І я дотримуюся тієї ж думки, — підхопив журналіст. — Тут принаймні він не так постраждає від негоди, як біля гирла ріки Віддяки.

— А якщо пірати знову з’являться сюди? — запитав Герберт.

— Що ж вдієш, синку, — відгукнувся Пенкроф. — Уяви собі, що, з’явившись, розбійники не знайдуть тут корабля, — вони відразу розшукають його біля Гранітного палацу і за час нашої відсутності без перешкод заволодіють ним. Я згодний з містером Спілетом — краще залишити «Бонадвентур» на місці. Ось коли ми повернемося з нашої експедиції і зуміємо позбутися цих пройдисвітів, тоді справа інша, ми негайно ж переженемо судно до Гранітного палацу. так буде найрозумніше, і нехай собі стоїть там до нового вторгнення, якщо тільки знайдуться ще бажаючі нас турбувати.

— Вирішено! — вигукнув журналіст. — А тепер повертаймося!

Повернувшись до Гранітного палацу, наші мандрівники розповіли інженеру про те, що відбулося, і він цілком схвалив їхні плани щодо теперішньої і майбутньої стоянки корабля. Він навіть пообіцяв Пенкрофу докладно обстежити частину протоки між острівцем Порятунку і берегом, щоб установити, де можна влаштувати там штучну гавань за допомогою загат. Якщо це вдасться, «Бонадвентур» буде завжди під рукою, на очах у колоністів, а у випадку потреби навіть під замком.

Того ж вечора Айртону послали телеграму з проханням привести з кораля двох кіз, тому що Наб хотів привчити їх до лук плоскогір’я. Але, дивна справа, Айртон проти звичаю не підтвердив одержання депеші. Інженер здивувався. Правда, могло статися, що Айртона в цю хвилину не було в коралі, — очевидно, він уже на півдорозі до Гранітного палацу. З часу його від’їзду минуло два дні, а за умовою він мав повернутися десятого до вечора або, найпізніше, одинадцятого вранці.

Колоністи очікували, що з хвилини на хвилину Айртон з’явиться на плато Круговиду. Наб з Гербертом чергували біля моста, щоб негайно опустити його, побачивши друга.

Було вже близько десятої години вечора, Айртон усе ще не з’являвся. Тоді вирішили послати другу депешу і зажадати термінової відповіді.

Але дзвоник у Гранітному палаці мовчав.

Поселенці тривожно перезиралися. Що ж відбулося? Мабуть, Айртон залишив кораль, а якщо він ще там, то, можливо, не здатний діяти? Чи не варто, знехтувавши нічним мороком, вирушити в кораль на виручку другу?

Голоси розділилися: одні наполягали на негайному поході, інші говорили, що краще дочекатися ранку.

— А раптом, — сказав Герберт, — зіпсувався телеграфний апарат?

— Можливо, — підтвердив журналіст.

— Почекаймо до завтра, — запропонував Сайрес Сміт. — Можливо, Айртон не одержав нашої депеші або ми не одержали відповіді.

Вирішили чекати до ранку, але занепокоєння поселенців зростало.

Одинадцятого листопада з першими променями сонця Сайрес Сміт знову застосував телеграфний апарат і знову не одержав відповіді.

Він повторив свою спробу: теж мовчання.

— Скоріше в кораль! — вигукнув він.

— І захопімо рушниці! — додав Пенкроф.

У Гранітному палаці залишили Наба, щоб не кидати житла напризволяще. Наб проведе колоністів до Гліцеринового струмка, підніме міст і, сховавшись за деревом, чекатиме їхнього повернення або повернення Айртона.

У тому випадку, якщо з’являться пірати і намагатимуться проникнути на плато Круговиду, він постарається їх затримати, відкривши рушничну стрілянину, а в найгіршому разі заховається в Гранітному палаці й забере підйомник, — у цій неприступній фортеці він може нічого не боятися.

Сайрес Сміт, Гедеон Спілет, Герберт і Пенкроф підуть прямою дорогою до кораля і, якщо не знайдуть там Айртона, обшукають всі довколишні ліси.

О шостій годині ранку інженер із трьома своїми супутниками перейшли через Гліцериновий струмок, а Наб заховався на його лівому березі за пагорбом, на якому росло кілька високих драконових дерев.

Спустившись з плато Круговиду, поселенці попрямували до коралю. Рушниці вони тримали напоготові, щоб відкрити вогонь при першому підозрілому шереху. Їхнє озброєння складали два карабіни і дві рушниці, заряджені кулями.

По обидва боки дороги стояв стіною густий чагарник, де легко могли знайти собі притулок зловмисники, але ж вони були озброєні, — отже, зустріч з кожним з них була небезпечною.

Колоністи крокували швидко, не обмінюючись ні словом. Попереду біг Топ, — він то нісся по дорозі, то заглиблювався до лісу, безтурботно обнюхуючи землю і не подаючи голосу. А колоністи знали, що вірний пес здалеку зачує небезпеку і заллється дзвінким гавкотом при наближенні будь-якого ворога.

Вздовж дороги, якою крокували колоністи, тягся телеграфний дріт, що зв’язував кораль із Гранітним палацом. Вони пройшли вже близько двох миль і ніде не знайшли пошкодження. Стовпи стояли на місці, дріт був добре натягнутий. Однак через деякий час інженер помітив, що дріт злегка провис; коли ж вони дісталися до стовпа під номером сімдесят чотири, Герберт, який ішов попереду, раптом зупинився і закричав:

— Дріт обірваний!

Його супутники додали кроку і за хвилину приєдналися до Герберта.

Поперек дороги валявся перекинутий стовп. таким чином, колоністи встановили місце розриву дроту і зрозуміли, чому депеші з Гранітного палацу не доходили до кораля і з кораля — до Гранітного палацу.

— Ні, цей стовп не вітром перекинуло, — зауважив Пенкроф.

— Справді, — підтвердив Гедеон Спілет. — Бачите, земля навколо розрита, та й сам стовп, безсумнівно, повалений людиною.

— Крім того, дріт обірваний, — сказав Герберт. І дійсно, на землі валялися два кінці дроту, який із силою розірвала чиясь рука.

— А розрив недавній? — запитав Сайрес Сміт.

— так, — підтвердив Герберт, — очевидно, дріт порвали зовсім недавно.

— В кораль! В кораль скоріше! — вигукнув моряк.

Колоністи знаходилися на півдорозі від кораля. Їм випадало пройти ще дві з половиною милі. І вони мовчки швидким кроком рушили в дорогу.

І справді, в коралі, мабуть, сталося щось серйозне. Звичайно, Айртон міг послати до Гранітного палацу депешу, але вона все одно б не дійшла; ясно, не це тривожило колоністів, а те, що Айртон обіцяв прийти ще напередодні ввечері і не прийшов, усупереч своїй обіцянці. Ось що виглядало справді загадково. І, нарешті, не випадково ж порвався дріт, що з’єднує Гранітний палац з коралем. А хто, крім утікачів-каторжників, був зацікавлений у тому, щоб перервати телеграфне сполучення?

Колоністи тепер бігли, не тямлячись від хвилювання. Вони всією душею прив’язалися до свого нового товариша. Невже їм призначено знайти його вбитим рукою тих, чиїм ватажком він був колись?

Незабаром вони досягли того місця, де дорога йшла вздовж невеликого струмочка, притоки Червоного струмка, що зрощував луки в коралі. Тут вони сповільнили крок, щоб віддихатися і, якщо знадобиться, зі свіжими силами вступити в бій. Курки рушниць були зведені. Кожний стежив за визначеною ділянкою лісу. Топ неголосно гарчав, що теж не обіцяло нічого доброго.

Нарешті, крізь дерева забовваніла огорожа кораля. На вигляд вона здавалася цілою. Ворота, як звичайно, замкнуті. За ними панувала повна тиша: ні звичного бекання, муфлонів, ні суворих окриків Айртона.

— Увійдімо! — сказав Сайрес Сміт.

Інженер підійшов до огорожі, а його товариші стояли насторожі за двадцять кроків, готові негайно відкрити вогонь.

Сайрес Сміт підняв, внутрішню клямку і хотів уже відкрити одну стулку воріт, як раптом Топ люто загавкав. Через огорожу гримнув постріл, і у відповідь на нього пролунав жалібний крик.

Герберт, вражений кулею, лежав на землі!

РОЗДІЛ СЬОМИЙ

Журналіст і Пенкроф у коралі. — Герберта переносять до будинку. — Розпач моряка. — Інженер і журналіст радять. — Курс лікування. — Нарешті з'явилася надія. — Як попередити Наба? — Вірний посланець. — Відповідь Наба

Почувши крик Герберта, Пенкроф відкинув рушницю і кинувся до нього.

— Вони його вбили! — закричав він. — Синка мого убили! Убили! Убили!

Сайрес Сміт і Гедеон Спілет теж кинулися до Герберта. Журналіст припав вухом до грудей юнака, сподіваючись уловити биття серця.

— Живий! — вигукнув він. — Треба його перенести…

— До Гранітного палацу? так це неможливо, — озвався інженер.

— Тоді в кораль! — вигукнув Пенкроф.

— Зачекайте хвилинку, — відповів Сайрес Сміт.

І він кинувся ліворуч, намагаючись обійти огорожу. Тут він опинився віч-на-віч з піратом, той натиснув курок, і куля пробила капелюха інженера. Але вдруге вистрілити розбійник не встиг і упав на землю, вражений у серце кинджалом, тому що Сайрес Сміт володів холодною зброєю ще майстерніше, ніж вогнепальною.

Тим часом Гедеон Спілет і моряк, підтяглись на руках, досягли верхівки огорожі, перестрибнули через неї, відкинули підпірки, що заважали розкрити ворота, і ввірвалися до будинку, що виявився порожнім. Незабаром нещасний Герберт уже лежав на постелі Айртона.

За кілька митей до них приєднався Сайрес Сміт.

Побачивши непорушного Герберта, моряк впав у невимовний відчай. Він плакав, ридав, хотів розбити собі голову об стіну. Ні інженеру, ні журналісту не вдавалося його заспокоїти. Та вони й не могли говорити, тому що від хвилювання в них перехопило подих.

Одначе вони спробували зробити все, щоб вирвати з лап смерті нещасного Герберта, хвилини якого, здавалося, були полічені. Гедеон Спілет, якому випало багате на пригоди життя, мав деякі знання з медицини. Він знав усього потроху, і нерідко випадок приводив його як цілителя до узголів’я поранених вогнепальною або холодною зброєю. За допомогою Сайреса Сміта він оглянув хворого і постарався надати йому першу допомогу.

Насамперед журналіста вразила повна нерухомість, вірніше заціпеніння Герберта, причиною якого могла стати велика втрата крові або шок; очевидно, куля, з величезною силою вдаривши об кістку, викликала струс всього організму.

Обличчя Герберта залила мертвотна блідість, пульс ледве бився і з такими перебоями, що Гедеон Спілет, не без зусиль намацавши його, злякався, як би серце зовсім не зупинилося. Юнак ніяк не приходив до тями. Словом, симптоми, були найлиховісніші.

Журналіст обережно оголив груди Герберта, витер кров, прикладаючи до рани носові хустки, і обмив його холодною водою.

Тепер можна було оглянути вражене місце. Між третім і четвертим ребром червонів овальний отвір. Сюди і вразила куля нещасного Герберта.

Сайрес Сміт і Гедеон Спілет повернули пораненого, котрий ледь чутно застогнав, і стогін той швидше нагадував передсмертний подих.

Друга кривава рана зяяла на спині, звідси вилетіла куля, що вразила Герберта.

— Слава Богу! — вигукнув журналіст. — Рана наскрізна, і нам не доведеться витягати кулю.

— А серце? — запитав Сайрес Сміт.

— Серце не зачеплене, інакше б Герберт уже помер.

— Помер! — закричав, вірніше заревів, Пенкроф. Моряк розчув тільки останнє слово журналіста.

— Та ні, Пенкрофе, — жваво заперечив Сайрес Сміт, — ні, він не помер! Адже можна ще намацати пульс! Ви ж чули, як хлопчик стогнав. Заспокойтеся, прошу вас, заради вашого ж сина. Ми повинні зберегти всю свою холоднокровність. Не позбавляйте нас мужності, мій друже.

Пенкроф замовк, але така була сила душевного потрясіння, що його мужнім обличчям заструменіли сльози.

Тим часом Гедеон Спілет намагався об’єднати усі свої медичні знання і діяти методично. Оглянувши хворого, він уже не сумнівався, що куля ввійшла в груди і вийшла через спину. Але якої шкоди завдала вона на своєму шляху?

Які органи вразила? На це запитання зараз навряд чи відповів би навіть досвідчений хірург, і вже й поготів не міг з ним упоратися журналіст.

Усе-таки Гедеон Спілет твердо знав одне: необхідно попередити запальний процес ушкодженої тканини, потім боротися проти місцевого запалення і лихоманки, що повинна викликати рана — можливо, смертельна! Але які є в його розпорядженні засоби, які ліки, що запобігають запаленню? Як уникнути ускладнень?

У кожному разі, необхідно негайно перев’язати обидві рани. Гедеон Спілет вирішив, що неможливо ні промити рани теплою водою, ні стягати їхні краї, тому що це могло викликати нову кровотечу. Кровотеча і так була надто великою, і Герберт дуже ослабнув.

Тому журналіст обмежився тим, що обмив обидві рани холодною водою.

Юнака повернули на лівий бік і стежили за тим, щоб він лежав у цьому положенні.

— Йому не можна рухатися, — сказав Гедеон Спілет. — Це положення найбільш сприятливе, тому що обидві рани, і на грудях і на спині, можуть вільно виділяти гній. Герберту необхідний повний спокій.

— Виходить, ми можемо перенести його до Гранітного палацу? — запитав Пенкроф.

— Ні в якому разі, — відповів журналіст.

— Прокляття! — вигукнув моряк, сварячись небу кулаком.

— Пенкрофе! — покликав його Сайрес Сміт. Гедеон Спілет нахилився над нещасним хлопчиком і знову почав уважно оглядати його. Герберт був, як і раніше, блідий як полотно, і журналіст відчув занепокоєння.

— Сайресе, — проказав він, — я ж не лікар… не приховаю, я абсолютно розгублений… Допоможіть же ви мені своїми посадами, своїм досвідом!..

— Заспокойтеся, мій друже, — сказав інженер, міцно стискуючи руку журналіста. — Дійте холоднокровно… Пам’ятайте тільки одне: ми повинні врятувати Герберта!

Почувши ці слова, Гедеон Спілет знайшов у собі сили повернути впевненість, яку мало не втратив у хвилину розпачу, коли він раптом усвідомив усю глибину своєї відповідальності. Він присів біля постелі пораненого. Сайрес Сміт стояв поруч. Пенкроф розірвав свою сорочку і почав машинально щипати корпію.[57]

Гедеон Спілет пояснив Сайресу Сміту, що, на його думку, необхідно спершу зупинити кровотечу, але закривати рани не варто, так само як не варто і домагатися їхнього передчасного зарубцювання, оскільки вражені внутрішні органи. Крім того, треба попередити скупчення гною в грудній клітці.

Сайрес Сміт цілком підтримав журналіста, і було вирішено лікувати рану, не намагаючись завчасно стягати її краї. На щастя, хірургічного втручання не вимагалося.

Але чи є в розпорядженні колоністів дієвий засіб проти можливого запалення?

так, принаймні один з них був під рукою, з надлишком забезпечений самою природою. Поруч текла чиста холодна вода, інакше кажучи — чудовий болезаспокійливий засіб, яким користуються при запальних процесах, пов’язаних з пораненням, ефективний цілющий засіб при важких захворюваннях, визнаний нині всіма лікарями. Холодна вода має до того ж іще одну чималу перевагу: рана завдяки їй може залишатися в спокої, вода рятує від необхідності негайної перев’язки, що досить цінно, оскільки, як показав досвід, у перші дні хвороби зіткнення рани з повітрям згубне для хворого.

Гедеоном Спілетом і Сайресом Смітом у даному випадку керував простий здоровий глузд, і діяли вони, як діяв би найвправніший хірург. На обидві рани нещасного Герберта поклали компреси з полотняної тканини і безперервно змочували їх холодною водою.

Моряк тим часом розвів у печі вогонь і оглянув «будиночок Айртона, де було все необхідне для життя. З кленового цукру і лікарських трав, зібраних самим Гербертом на берегах озера Гранта, зварили освіжаючий напій і влили кілька ложечок до рота юнака, але хворий нічого не відчув. Температура в нього була дуже висока, він цілу добу не опритомнював. Життя Герберта висіло на волосинці, і волосинка ця могла обірватися в будь-яку хвилину.

Наступного дня, 12 листопада, у колоністів зародилася слабка надія. Герберт прийшов до тями після тривалої непритомності. Він розплющив очі і впізнав Сайреса Сміта, журналіста і Пенкрофа, які схилилися над ним. Він навіть вимовив кілька слів. Усе, що сталося вилетіло в нього з голови. Гедеон Спілет коротенько розповів йому про те, що трапилося, благаючи дотримуватися цілковитого спокою, тому що, сказав журналіст, хоча небезпека вже минула, треба, щоб рани скоріше зарубцювалися. Втім, Герберт майже не відчував болю, а холодні примочки, які безупинно змінювались, запобігли запальному процесу. Гній виділявся рівномірно, температура не піднімалася, і можна було сподіватися, що страшна рана заживе без ускладнень. Пенкроф уперше зітхнув з полегшенням. Він перетворився на справжню доглядальницю, як рідна мати упадав він за своїм «голубчиком».

Герберт знову заснув, але цього разу спокійним сном.

— Скажіть мені ще раз, містере Спілет, що можна сподіватися на його видужання! — просив Пенкроф. — Скажіть, що ви врятуєте Герберта.

— так, ми його врятуємо! — відповів журналіст. — Рана серйозна, не приховаю, і, можливо, куля пробила легеню, але поранення цього органа не смертельне.

— Почуй, Господи, ці слова! — вигукнув Пенкроф.

Абсолютно природно, що протягом доби, проведеної вдалині від Гранітного палацу, поселенці думали тільки про Герберта, піклувалися тільки про нього. Вони забули про небезпеку, що загрожувала їм, про те, що пірати можуть повернутися, не вживали ніяких заходів для охорони кораля.

Але 12 листопада, поки Пенкроф чергував біля постелі пораненого, Сайрес Сміт і журналіст вирішили обговорити становище, яке склалося, і почати діяти.

Спершу вони обійшли весь кораль, але не знайшли ніяких слідів Айртона. Невже нещасного повели із собою його колишні спільники? Виходить, вони застали його зненацька? Чи вступив він з ними в боротьбу, чи упав від їхньої руки? Останнє припущення було більш ніж ймовірне. Перелазячи напередодні через огорожу, Гедеон Спілет устиг помітити, як один з піратів кинувся бігти до південного відрога гори Франкліна, і вірний Топ погнався за ним. Це був, звичайно, один з незваних прибульців, чия шлюпка розбилася об скелі біля гирла ріки Віддяки. Втім, розбійник, убитий кинджалом Сайреса Сміта, тіло якого знайшли за огорожею, теж належав до зграї Боба Гарвея.

Однак ніяких руйнувань у коралі не виявилося. Муфлони і кози не розбіглися по лісі, тому що ворота були на запорі. Колоністи не знайшли також ніяких слідів боротьби, ніяких пошкоджень у будинку, жодного проламу в огорожі. Тільки патрони і порох, що Айртон тримав тут, зникли разом з ним.

— Очевидно, бідолаху Айртона застали зненацька, — сказав Сайрес Сміт, — але він не така людина, щоб здатися без пострілу, і його, мабуть, убили.

— так, боюся, що це так! — відповів журналіст. — А потім каторжники захопили кораль, де всього вдосталь, але, помітивши нас, утекли. Безперечно також, що в цю хвилину Айртон, чи живий, чи мертвий, уже далеко звідси.

— Треба обшукати весь ліс, — підхопив інженер, — і очистити острів від цих негідників. Передчуття не обдурили Пенкрофа, недарма ж він наполягав на тому, щоб улаштувати облаву і перебити піратів, як хижих звірів. Якби ми послухалися його, скільки б нещасть уникнули!

— так, — підтвердив журналіст, — але вже зате зараз ми вправі нещадно розправитися з ними.

— У всякому разі, — сказав інженер, — ми змушені пробути в коралі доти, доки можна буде перевезти Герберта до Гранітного палацу.

— А як же Наб?

— Набу нічого не загрожує.

— А раптом його стривожить наша відсутність, він не всидить у Гранітному палаці і вирішить прийти сюди?

— Цього не можна допустити! — жваво відповів Сайрес Сміт. — Його вб’ють по дорозі!

— Але ж досить імовірно, що він спробує дістатися до кораля.

— Ех, якби телеграф працював, ми б його відразу попередили! Але зараз це, на жаль, неможливо! З іншого боку, ми не можемо залишити тут Пенкрофа і Герберта одних… Знаєте що, я сам піду до Гранітного палацу.

— Ні, ні, що ви, Сайресе! — вигукнув журналіст. — Ви не маєте права ризикувати життям. Хоробрість у даному випадку не допоможе. Адже ці негідники стежать за нами, вони засіли де-небудь поблизу в лісі, і якщо ви підете до Гранітного палацу, нам доведеться оплакувати не одного, а двох.

— Але як же бути з Набом? — не здавався інженер. — Адже він уже цілу добу не має від нас ніяких звісток. Наб, звичайно, з’явиться сюди!

— А оскільки він буде остерігатися ще менше, ніж ми, пірати напевно розправляться з ним!..

— Невже ж немає ніякої можливості попередити його?

Погляд інженера раптом упав на Топа; під час усієї розмови вірний пес неспокійно бігав по кімнаті, як би говорячи усім своїм видом: «А я ж на що?»

— Топе! — крикнув Сайрес Сміт. Топ кинувся до хазяїна.

— Правильно, треба послати Топа, — сказав журналіст, угадавши думку інженера. — Топ легко пройде там, де нам не пройти! Він доставить лист у Гранітний палац і принесе нам звідти відповідь.

— Не будемо втрачати ні хвилини! — вигукнув інженер. — Швидше!

Гедеон Спілет швидко вирвав листочок із записника і написав кілька рядків:

«Герберт поранений. Ми залишилися поки що в коралі. Будь обережний. Не залишай Гранітного палацу. Чи не з’явилися в його околицях пірати? Відповідь надішли з Топом».

Ця коротенька записка містила всі новини, які повинний був знати Наб, і всі запитання, відповіді на які з нетерпінням очікували колоністи. Журналіст склав записку і засунув її за нашийник Топа так, що куточок паперу визирав назовні.

— Топе! Собачко мій! — говорив інженер, пестячи Топа. — Наб! Розумієш, Топе, Наб! Йди! Йди!

Почувши ці слова, Топ негайно зірвався з місця. Він зрозумів, він угадав, що від нього вимагав хазяїн. Дорогу з кораля він знав добре. За півгодини якнайбільше він буде в будинку і, як сподівалися колоністи, пробереться непоміченим у лісі та густій траві, тоді як людина, що вийшла за огорожу, підставляє себе під ворожі кулі.

Інженер підійшов до воріт і відкрив їх.

— Наб! Топе, розумієш — Наб! — повторив він знову, указуючи рукою в напрямку Гранітного палацу.

Топ вислизнув за огорожу і за мить зник з виду.

— Він неодмінно добіжить! — сказав журналіст.

— Не тільки добіжить, але й повернеться назад, мій вірний Топ!

. — А котра година? — запитав Гедеон Спілет.

— Рівно десята.

— За годину він може бути тут. Почекаймо.

Ворота знову замкнули. Інженер і журналіст увійшли до будинку. Герберт, як і раніше, спав глибоким сном. Пенкроф увесь час змінював йому холодні компреси. Гедеон Спілет, відклавши на деякий час свої обов’язки лікаря, зайнявся готуванням нескладного обіду, але раз у раз поглядав на ту частину огорожі, що примикала до відрога гори і була найзручнішим місцем для нападу.

Колоністи з тривогою чекали повернення Топа. Близько одинадцятої години Сайрес Сміт і журналіст, захопивши карабіни, стали біля воріт, щоб відкрити їх, як тільки вдалині залунає собачий гавкіт. Вони не сумнівалися, що, коли Топу вдалося благополучно дістатися до Гранітного палацу, Наб відразу відішле його назад.

так простояли вони хвилин десять, як раптом пролунав постріл, а слідом за ним заливистий гавкіт.

Інженер розкрив ворота і, помітивши приблизно за сотню кроків пороховий дим, вистрілив у тому напрямку.

Майже одночасно Топ прослизнув за огорожу кораля і ворота швидко зачинилися за ним.

— Топе! Топе! — вигукнув інженер, обхопивши обома руками морду славного пса.

До нашийника Топа була прив’язана записка, і Сайрес Сміт прочитав кілька слів, написаних крупним почерком Наба:

«В околицях Гранітного палацу ніяких піратів немає. Я з місця нізащо не рушу. Бідний містер Герберт!»

РОЗДІЛ ВОСЬМИЙ

Пірати блукають навколо кораля. — Тимчасове житло. — Подальше лікування Герберта. — Перші захвати Пенкрофа. — Розмови про минуле. — Що обійде майбутнє. — Думки Сайреса Сміта щодо майбутнього

Отже, спритні каторжники, як і раніше, були тут, вони спостерігали за поселенцями і, мабуть, збиралися перестріляти їх одного за одним. Незвані прибульці дійсно нагадували диких звірів і не заслуговували милосердя. Але насамперед доводилося дотримуватися найбільшої обережності, оскільки усі переваги залишалися на боці піратів, — вони могли бачити, зостаючись невидимими, могли напасти з-за рогу, а їх самих не застанеш зненацька.

Сайрес Сміт вирішив тому пересидіти в коралі, де, на щастя, знайшовся запас провізії на кілька тижнів. У будинку Айртона було все, що необхідно людині для життя, поселенці з’явилися тут настільки раптово, що пірати нічого не встигли розграбувати. Очевидно, події розігралися саме так, як і припускав Гедеон Спілет: шестеро каторжників, висадившись на острів Лінкольна, вирушили вздовж південного узбережжя, обігнули півострів Звивистий і, не бажаючи заглиблюватися в ліси Далекого Заходу, дісталися до гирла Водоспадної річки. Звідси, прямуючи правим її берегом, вони досягли відрогів гори Франкліна і, тверезо розсудивши, що в гористій місцевості неважко знайти притулок, подалися на пошуки такого і майже відразу знайшли кораль, де на ту пору нікого з колоністів не було. Тут вони, цілком можливо, і вирішили влаштувати собі кубло, вичікуючи сприятливої хвилини для здійснення своїх злочинницьких задумів. Несподівана поява Айртона зруйнувала їхні плани, але їм удалося захопити нещасного… і неважко собі уявити, що відбулося згодом.

Тепер пірати, — правда їх залишилося п’ятеро, але всі п’ятеро озброєні до зубів, — блукають околицями, і будь-яка спроба пробратися через ліс пов’язана з величезним ризиком — кожен колоніст став би прекрасною мішенню для розбійницької кулі, а сам не міг ні запобігти нападу, ні приготуватися до нього.

— Чекати й тільки чекати! — повторював Сайрес Сміт. — Іншого виходу в нас немає. Коли Герберт одужає, ми влаштуємо справжню облаву і розправимося з бандитами. Ось ще одна мета нашої експедиції, крім…

— Крім пошуків нашого таємничого заступника, — підхопив Гедеон Спілет. — Треба зізнатися, дорогий Сайресе, що він не допоміг нам саме тоді, коли ми особливо бідували.

— Як знати! — відгукнувся інженер.

— Що ви маєте на увазі? — здивовано запитав журналіст.

— А те, дорогий Спілете, що наші випробування ще не скінчилися і, можливо, наш усемогутній заступник знайде ще нагоду допомогти нам. Але зараз не це важливо. Головне — щоб Герберт залишився живий.

Здоров’я Герберта стало предметом засмучень і турбот колоністів. Пройшло кілька днів, і, на щастя, стан бідного юнака не погіршився. А вирвати в хвороби кілька днів — це вже чимало. Безперервно змінювані холодні компреси не дали ранам запалитися. Журналіст вважав навіть, що ця вода, що містить невелику кількість сірки внаслідок близькості вулкана, мала загоювальну властивість. Виділення гною майже припинилося, і завдяки невсипущим турботам Герберт повільно повертався до життя; температура в нього поступово знижувалася. Оскільки пораненого тримали на найсуворішій дієті, він дуже ослаб; усе-таки цілющі настоянки, а головне повний спокій зробили свою справу.

Сайрес Сміт, Гедеон Спілет і Пенкроф — усі троє досягли великої майстерності в мистецтві перев’язки ран. Уся білизна, виявлена в будиночку Айртона, прислужилася для цього. Рани Герберта, на яких лежали компреси і корпія, були перев’язані не занадто туго і не занадто вільно, а це прискорювало рубцювання, не викликаючи запального процесу. Журналіст з особливою старанністю робив перев’язку, знаючи, наскільки це важливо, — він не раз нагадував своїм друзям, що такої ж думки дотримуються і лікарі; недаремно кажуть — легше зробити вдалу операцію, ніж вдалу перев’язку.

За десять днів, 22 листопада, Герберту стало значно краще. Він уже міг проковтнути кілька ложок супу. На щоках його заграв рум’янець, очі з ласкавою посмішкою стежили за добровільними доглядальниками, які клопоталися навколо нього. Він навіть намагався розмовляти всупереч старанням Пенкрофа, який теревенив з ранку до вечора, щоб змусити хворого мовчати, і розповідав йому безліч найнеймовірніших історій. Якось Герберт запитав про Айртона; не бачачи його біля своєї постелі, він дуже здивувався, тому що вважав, що Айртон повинен знаходитися тут, разом з усіма. Не бажаючи засмучувати хворого, моряк коротко пояснив йому, що Айртон повернувся до Гранітного палацу, який вони з Набом повинні захищати у випадку нападу піратів.

— От кляті пірати! — додав він. — 3 такими джентльменами церемонитися нічого! А містер Сміт ще хотів впливати на їхні почуття. Ні, на них можна впливати тільки за допомогою куль великого калібру.

— А вони ще тут не з’являлися? — запитав Герберт.

— Ні, синку, — відповів моряк, — але ми їх відшукаємо, не бійся; а коли ти видужаєш, подивимося, чи насміляться ці боягузи, які стріляють з-за рогу, зустрітися з нами віч-на-віч!

— Але я ще дуже слабкий, мій бідний Пенкрофе!

— Дурниця! Сили поступово відновляться! Подумаєш, куля пробила груди! так це ж дрібниці! Я ще й не такі рани одержував і, як бачиш, живий, здоровий!

Справа явно йшла на видужання, і, якщо хвороба обійдеться без ускладнень, можна вважати, що небезпека минула. Але в якому воістину жахливому становищі опинилися б колоністи, якби, скажімо, куля застрягла в кістці або довелося б ампутувати Герберту руку чи ногу!

— Ні, — зізнався Гедеон Спілет, — я не раз із тремтінням думав, що б ми робили в такому випадку!

— І якби все-таки довелося, ви б не вагалися? — якось поставив питання руба інженер.

— Ні, — відповів Гедеон Спілет, — але, дякувати Богу, нас обминуло це випробування.

Цього разу, як і в ряді інших випадків, поселенці поклалися на здоровий глузд, що часто визволяв їх зі скрутного становища, і знову завдяки своїм знанням: вони здобули нову перемогу! Але раптом настане така хвилина, коли всі їхні знання, уся їхня логіка будуть безсилі? Адже вони одні на цьому острові! А в суспільстві одна людина доповнює іншу, люди не можуть обходитися один без одного. Сайрес Сміт прекрасно знав це і часом з тривогою думав про те, що можуть виникнути такі обставини, проти яких колоністи виявляться безсилими.

Йому здавалося навіть, що його товариші, та й він сам, живучи до цього дня так щасливо, вступили у фатальну смугу. Протягом двох з половиною років, від того самого дня, як їм вдалося вирватися з Ричмонда, все йшло вдало, все складалося так добре. Надра острова були багаті на метали і мінерали, ліси і рівнини — на корисні рослини і тварини, і якщо природа незмінно пропонувала їм свої дарунки, то люди завдяки знанням і праці вміли користуватися її щедрістю. Матеріальний добробут колонії не залишав бажати нічого кращого. До того ж якась незрозуміла сила у важкі хвилини приходила їм на допомогу! Але не могло ж усе це тривати вічно!

Словом, Сайрес Сміт невиразно відчував, що удача відвернулася від них.

І справді, у водах, які омивали острів, з’явився розбійницький бриг, і нехай пірати загинули за допомогою якогось таємничого втручання, шестеро з них усе-таки врятувалися від катастрофи. Мало того, вони висадилися на берег, і п’ятеро, що залишилися живими, практично невловимі. Айртон, без сумніву, загинув від руки цих негідників, озброєних до зубів. Вони випробували на нещасному влучність своїх карабінів. Герберта наздогнала ворожа куля. Ледве вдалося вирвати його з пазурів смерті. І чи не збирається доля завдати поселенцям нові нещадні удари? Ось які думки хвилювали Сайреса Сміта. Ось про що він не раз говорив з журналістом, і обом часом здавалося, що вони позбулися незбагненного, але могутнього заступництва. Можливо, ця таємнича людина, в існуванні якої вони не могли більше сумніватися, залишила острів? Або, може, її теж убила розбійницька куля?

Усі ці питання залишалися без відповіді. Але було б невірно думати, що Сайрес Сміт і Гедеон Спілет, які нерідко розмовляли на цю тему, впали у відчай і опустили руки. Не такі вони люди! Вони сміливо йшли назустріч будь-яким випробуванням, намагалися знайти з усякого становища найдоцільніший вихід, у всеозброєнні чекали будь-якої несподіванки, що її заманеться долі піднести колоністам, впевнено дивилися в майбутнє, і якщо знову призначено впасти на них нещастю, вони зустрінуть його як мужні борці.

РОЗДІЛ ДЕВ’ЯТИЙ

Від Наба немає звісток. — Пропозицію журналіста і Пенкрофа відкинуто. — Друга вилазка Гедеона Спілета. — Клапоть тканини. — Послання. — Спішний від'їзд. — Прибуття на плато Круговиду

Здоров’я Герберта поліпшувалося з кожним днем. Колоніста бажали тепер лише одного: як тільки юнак досить зміцніє, доставити його до Гранітного палацу. Хоча будиночок у коралі мав усе необхідне, все-таки він безперечно поступався у зручностях їхньому кам’яному житлу. Крім того, тут колоністи не почували себе в повній безпеці і, незважаючи на усю свою пильність, могли в будь-яку хвилину стати мішенню для піратської кулі, пущеної з-за рогу. А там, у їхньому притулку, в самому серці неприступного гранітного кряжа, їм нічого боятися, — навпаки, будь-яка спроба піратів зазіхнути на нього скінчилася б для них досить і досить жалюгідно. Тому вони з нетерпінням чекали того дня, коли можна буде перевезти Герберта додому без ризику для його здоров’я, і вирішили будь-що здійснити свій план, хоча чудово уявляли собі, як важко буде пробратися через ліс Жакамара.

Від Наба не надходило, ніяких звісток, але це не бентежило колоністів. Хоробрий негр, сховавшись у надійному гранітному притулку, так просто не дасться в руки ворогові. Тому Топа не послали вдруге до Наба з листом, — шкода було піддавати вірного пса небезпеці, а тим більше позбавитися такого цінного члена колонії.

Отже, доводилося чекати, хоча друзям не терпілося швидше опинитися усім разом у Гранітному палаці. Сайрес Сміт з гіркотою бачив, що сили колоністів розпилені, а це було на руку піратам. Після зникнення Айртона їх залишилося тільки четверо проти п'ятьох, тому що Герберт поки що не міг йти в рахунок, і ця обставина принесла чуйному юнакові чимало важких хвилин, — нелегко йому було усвідомлювати, що він є причиною виниклих ускладнень!

Удень 29 листопада, скориставшись тим, що Герберт спить і не може їх чути, Сайрес Сміт, Гедеон Спілет і Пенкроф вирішили намітити подальший план дій проти піратів.

— Друзі мої, — почав журналіст, коли розмова зайшла про те, що вони відрізані від Наба і не можуть з ним спілкуватися, — я думаю, як і ви, що вийти за межі кораля, значить просто підставити себе під кулю, не встигнувши навіть відповісти пострілом на постріл. Але чи не здається вам що зараз розумніше за все почати полювання за цими негідниками?

— Абсолютно з вами згодний, — підхопив Пенкроф. — Нам, сподіваюся, соромно боятися кулі, і якщо містер Сайрес дозволить, я відразу відправлюся в ліс. Подумаєш, чи й не робота! Одна людина завжди іншу здолає!

— Ну, а п’ятьох? — запитав інженер.

— Я піду разом з Пенкрофом, — перебив журналіст, — ми візьмемо із собою Топа, і вдвох, добре озброєні…

— Дорогий мій Спілете, і ви, Пенкрофе, — відповів Сайрес Сміт, — поміркуймо тверезо. Якби пірати засіли де-небудь на острові і ми знали б це місце, якби мова йшла тільки про те, щоб вибити їх з позиції, я б, звичайно, погодився атакувати їх в лоб. Але хіба можна бути впевненим, що пірати не відкриють вогонь першими?

— Е, містере Сайрес, — вигукнув Пенкроф, — не кожна куля долітає за призначенням.

— Але та, що поранила Герберта, як бачите, не збилася зі шляху, — заперечив інженер. — Врахуйте до того ж: якщо ви обоє залишите кораль, мені одному доведеться його захищати. А чи можете ви гарантувати, що пірати зумисно не затягнуть вас до лісу і не нападуть під час вашої відсутності на кораль, знаючи, що тут знаходяться тільки поранений хлопчик і один дорослий чоловік?

— Правда ваша, містере Сайрес, — відповів Пенкроф, хоча в грудях у нього клекотів гнів. — Справді, вони вже постараються захопити кораль, адже їм відомо, що тут добра хоч відбавляй! А ви один, звичайно, проти них не вистоїте! Ох, будь ми в Гранітному палаці!

— Якби ми знаходилися в Гранітному палаці, — відповів інженер, — становище було б зовсім інше! Там я без побоювання залишив би Герберта з кожним з вас, а троє інших вирушили б обстежувати ліс. Але, на жаль! Ми знаходимося в коралі і залишити його можемо лише всі разом.

Було б просто безглуздям заперечувати вагомим доказам Сайреса Сміта, його товариші добре зрозуміли це.

— Якби Айртон був з нами! — зітхнув Гедеон Спілет. — Ох, бідолаха, бідолаха! Повернутися до чесного життя і вмерти так швидко!

— Якщо тільки він помер… — вимовив Пенкроф якимось дивним тоном.

— Виходить, Пенкрофе, ви сподіваєтеся, що він живий, що ці розбійники помилували його? — запитав Гедеон Спілет.

— Звичайно, для них це був би прямий розрахунок!

— Як! Невже ви вважаєте, що Айртон, опинившись серед своїх колишніх сподвижників, забув усе, чим він нам зобов’язаний…

— Хтозна? — відповів моряк, завагавшись, немов це жахливе припущення йшло не від нього.

— Послухайте, Пенкрофе, — сказав Сайрес Сміт, узявши моряка за руку, — вам спала на думку дурна ідея, і мені не хотілося б ще раз почути від вас подібні слова. Не засмучуйте ж мене. Я ручаюся у вірності нашого Айртона!

— І я теж, — з жаром відгукнувся журналіст.

— Воно, звичайно, містере Сайрес… я, мабуть, і помиляюсь, — відповів Пенкроф. — Правильно ви сказали, погана ця думка, та й безпідставна! Але що вдієш? У мене голова обертом йде. Від цього сидіння в коралі я зовсім очманів. Ніколи в житті я так не злився.

— Наберіться терпіння, Пенкрофе, — відповів інженер. — Як ви вважаєте, дорогий Спілете, коли нам можна перевезти Герберта до Гранітного палацу?

— Це, бачте, важко сказати, Сайресе, — розмірковуючи вимовив журналіст, — адже найменша необережність у таких випадках може призвести до найсумніших наслідків. Але поки все йде як треба, і якщо за тиждень до Герберта повернуться сили, тоді побачимо!

За тиждень! Виходить, повернення до Гранітного палацу відкладається до початку грудня.

Минуло вже два весняних місяці. Стояла чудова погода, почалася спека. Ліси красувалися в ошатному зеленому вбранні, наближався час збирання врожаю. Отже, після повернення до Гранітного палацу відразу ж почнуться польові роботи, що триватимуть аж до дня задуманої експедиції.

Читачі зрозуміють, як згубно відбивалося на добробуті колонії це змушене ув’язнення. І хоча доводилося мовчки скорятися необхідності, поселенців гризла тривога.

Раз або двічі журналіст усе-таки вибрався з кораля й обійшов навколо огорожі. З ним вирушив Топ. Гедеон Спілет, тримаючи карабін напереваги, був готовий до будь-якої несподіваної зустрічі.

Але ніхто не трапився йому на дорозі, ніяких підозрілих слідів він не знайшов. Вірний пес, звичайно, попередив би його гавкотом про небезпеку, але Топ мовчав; зрозуміло, що не варто побоюватися когось, принаймні в дану хвилину, і що пірати подалися на інший бік острова.

Одначе під час другої своєї вилазки, 27 листопада, Гедеон Спілет, який ризикнув заглибитися на чверть милі в хащу біля південного схилу гори, раптом помітив, що Топ занепокоївся. Пес уже не стрибав з безтурботним виглядом, він гасав туди-сюди, обнюхуючи траву та кущі, немов чув щось підозріле. Гедеон Спілет пішов за Топом, нацьковуючи його і посилаючи вперед, а сам зірко дивився на всі боки, тримаючи карабін напоготові і користуючись кожним деревом як природним прикриттям. Навряд чи Топ зачув присутність людини, тому що в таких випадках він починав уривчасто і глухо гавкати, немов гнівався на невидимого ворога. А зараз він навіть не гарчав, — отже, небезпека була ще далеко.

Хвилин п’ять Топ нишпорив по лісі, а журналіст обережно рухався за ним, як раптом собака кинувся до густого чагарника і витяг відтіля шматок тканини.

Це був обривок одягу, забруднений, розірваний, і Гедеон Спілет негайно відніс знахідку в кораль. Колоністи уважно оглянули клапоть і впізнали в ньому куртку Айртона, зшиту з грубої вовни, виробленої в майстерні Гранітного палацу.

— Ось бачите, Пенкрофе, — зауважив Сайрес Сміт, — нещасний Айртон мужньо чинив опір. Пірати повели нашого друга із собою проти його волі! Невже й зараз ви сумніваєтеся в його чесності?

— Ні, ні, містере Сайрес, — відповів моряк, — я вже давно не сумніваюся, це тоді мені щось у голові замакітрилось. Але, як мені здається, звідси ми можемо зробити один висновок!

— Який же? — поцікавився журналіст.

— Що Айртона не вбили в коралі! Його повели звідси живим, раз у лісі він чинив їм опір! А виходить, він і зараз, можливо, живий!

— Можливо, що й так! — задумливо відповів інженер.

Надія знову побачити товариша ожила в серцях колоністів.

Вони думали раніше, що піратська куля вбила захопленого зненацька Айртона, подібно до того, як вона вразила Герберта, і Айртон загинув. Але якщо каторжники не вбили його відразу ж, якщо вони повели його із собою кудись всередину острова, хіба не може статися, що він і досі потерпає в них у полоні? Можливо, хто-небудь з піратів впізнав у Айртоні свого колишнього дружка по Австралії — Бена Джойса, ватажка втікачів-каторжників. І, хто знає, чи не виник у них божевільний план знову заманити Айртона до своєї піратської зграї? Адже якби їм вдалося схилити його до зради, він був би їм украй корисний!..

Отже, знахідка клаптя відродила надії поселенців, і вони вирішили, що їм ще пощастить побачити свого друга. Якщо Айртон живий, але знаходиться в полоні, він зробить усе можливе і неможливе, аби вирватися з рук бандитів, і тоді яке могутнє підкріплення одержить у його особі колонія!

— У всякому разі, — зауважив Гедеон Спілет, — якщо пощастить, і Айртону вдасться втекти, він спершу з’явиться, прямо, до Гранітного палацу, адже він-то не знає, що пірати ледве не вбили Герберта, і тому не уявляє, що ми сидимо тут як справжні в’язні!

— Ох, як би мені хотілося, щоб він був у Гранітному палаці, закричав Пенкроф, — і щоб ми теж, нарешті, там опинилися! Хоча негідники й не підступляться до самого будинку, зате вони можуть спустошити плоскогір’я, розорити наші плантації, знищити наш пташиний двір.

За час перебування на острові Лінкольна Пенкроф став завзятим фермером і всією душею прив’язався до своїх городів і полів. Але варто сказати що й Герберт рвався до Гранітного палацу, розуміючи, як необхідна там присутність усіх поселенців. Адже через нього вони сидять тут, у коралі! Одна думка невідступно переслідувала його: піти звідси, піти будь-що! Він вважав, що цілком може перенести подорож до Гранітного палацу. Юнак запевняв своїх друзів, що там, у їхньому житлі, звідки відкривається вид на море і де віє свіжий вітерець, він одразу ж видужає!

Десятки разів він доводив це Гедеонові Спілету, але той, справедливо побоюючись, як би рани Герберта, що ще недостатньо зарубцювалися, не відкрилися в дорозі, не давав розпорядження про від’їзд.

Одначе незабаром сталася подія, що змусила Сайреса Сміта і його друзів поступитися наполяганням юнака, і один Бог знає, скільки горя і каяття принесло їм це рішення.

Трапилося це 29 листопада, о сьомій годині ранку. Троє колоністів мирно розмовляли біля постелі Герберта, як раптом до їхнього слуху донісся голосний гавкіт.

Сайрес Сміт, Пенкроф і Гедеон Спілет схопилися за карабіни і вибігли з будинку, готуючись відкрити стрілянину.

Топ гасав в огорожі кораля, стрибав, гавкав, але гавкав весело, не люто.

— Хтось іде!

— так!

— Але тільки це не ворог!

— Можливо, Наб іде?

— А раптом Айртон?

Не встигли колоністи обмінятися цими короткими фразами, як над огорожею з’явився хтось і легко зістрибнув на землю.

Це був Юп, дядечко Юп власною персоною, і це його вітав радісним гавкотом вірний Топ!

— Юпе! — вигукнув Пенкроф.

— Його послав сюди Наб, — сказав журналіст.

— У такому випадку, — відгукнувся інженер, — пошукаймо записку.

Пенкроф кинувся до орангутанга. І дійсно, якщо Набу необхідно було подати звістку своєму господарю, він не міг вибрати надійнішого і спритнішого посланця, ніж дядечко Юп, який без зусиль пробрався там, де не могли б пройти не тільки колоністи, але навіть і Топ.

Сайрес Сміт не помилився. На шиї Юпа висів крихітний мішечок, і в цьому мішечку лежала записка, написана рукою Наба.

Можна собі уявити, який розпач охопив усіх, коли вони прочитали наступні слова:

«П'ятниця, шоста година ранку. Плато захоплено піратами! Наб».

Не в силах вимовити ні слова, поселенці мовчки перезирнулися і потім понуро побрели до будинку. Що робити? Пірати на плато Круговиду — це означає нещастя, руйнування, катастрофу!

Глянувши на заклопотані обличчя своїх старших товаришів, Герберт відразу зрозумів, що сталося щось важливе, а побачивши Юпа, він уже не сумнівався, що Гранітному палацу загрожує небезпека.

— Містере Сайрес, — заблагав він, — я хочу виїхати! Я витримаю дорогу! Я неодмінно хочу виїхати!

Гедеон Спілет підійшов до Герберта. Пильно подивившись на юнака, він вимовив:

— Що ж, їдьмо!

Колоністи швидко обговорили питання: нести Герберта на ношах, чи везти у візку, у якому приїхав сюди Айртон. Ноші мають перед візком ту перевагу, що хворий при пересуванні не страждає від поштовхів, але зате вони вимагають двох носіїв, іншими словами — у випадку раптового нападу в їхньому маленькому загоні виявиться двома стрільцями менше.

І навпаки, при пересуванні на візку руки всіх трьох колоністів залишаться вільними. І хіба не можна покласти на дно візка побільше матраців і обережно вести онагра за вуздечку, щоб уберегти пораненого від поштовхів? Звичайно, можна.

Візок підтягли до будинку, і Пенкроф запряг у нього онагра.

Сайрес Сміт з журналістом узяли матраци, на яких лежав Герберт, поклали їх на дію візка.

День видався на славу. Крізь соковиту зелень дерев пробивалися веселі сонячні промені.

— Зброя готова? — запитав Сайрес Сміт.

Усе виявилося в повному порядку. Інженер і Пенкроф озброїлися двостволками, а Гедеон Спілет узяв свій карабін. Можна було вирушати.

— Тобі зручно, Герберте? — запитав інженер.

— так, містере Сайрес, не турбуйтеся, будь ласка, не вмру ж я по дорозі справді, — відповів юнак.

Хоча Герберт бадьорився, він не міг приховати, якими зусиллями сконцентрував усю свою енергію і з величезною напругою відганяє слабість і нудоту.

Серце Сайреса Сміта болісно стислося. Він боровся з ваганням, барився давати сигнал до відправлення. Але відкласти поїздку — значило довести до відчаю Герберта, можливо, навіть убити його.

— В дорогу! — скомандував Сайрес Сміт.

Ворота кораля відчинилися. Юп і Топ кинулися на волю першими, не подаючи голосу, — при потребі вони вміли мовчати. Візок виїхав за огорожу, ворота зачинилися; онагр, яким правив Пенкроф, повільно рушив уперед.

Звичайно, колоністам довелося вибрати не ту дорогу, що вела з кораля до Гранітного палацу, але вони побоювалися, що з візком їм важко буде пробратися крізь лісову хащу. Тому хоч-не-хоч довелося обрати цей шлях, хоча про нього й знали пірати.

Сайрес Сміт і Гедеон Спілет ішли по обидва боки візка, готові відбити будь-який напад. Утім, навряд чи пірати ні з того ні з сього залишать плато Круговиду. Очевидно, як тільки Наб помітив ворогів, він відразу написав і послав записку. Та й на записці значилося «шоста година ранку», а спритному орангутангу, який не раз бував у коралі в якості гостя, вистачило сорока п’яти хвилин, щоб подолати п’ять миль, що відокремлювали кораль від Гранітного палацу. Тому дорога була зараз відносно безпечна, а якщо й доведеться відкрити вогонь, то, звичайно, де-небудь ближче до Гранітного палацу.

Одначе колоністи трималися напоготові. Топ і Юп (останній не випускав з рук свого кийка) то забігали вперед, то заглиблювалися в ліс, що тягся по обидва боки дороги, але поводилися спокійно.

Візок, керований Пенкрофом, повільно рухався вперед. З кораля колоністи вирушили о пів на восьму. За годину вони благополучно, без усяких халеп, пройшли вже чотири милі.

Дорога була пустельна, як і вся ця частина лісу Жакамара, що лежала між рікою Віддяки й озером. Усе здавалося спокійним. Лісові хащі виглядали настільки ж безлюдними, як і того дня, коли колоністи висадилися на острів.

Кожна хвилина наближала їх до плато. Ще тільки одна миля, і з’явиться місток, перекинутий через Гліцериновий струмок. Сайрес Сміт не сумнівався, що місток опущений; пірати або вже пройшли по ньому, або, перебравшись через одну з водних перешкод, подбали, щоб заздалегідь його опустити, аби полегшити собі відступ.

Нарешті у просвіті між стовбурами дерев блиснуло море. Візок продовжував тихо котитися вперед, і його захисники змушені були сповільнити крок.

Раптом Пенкроф осадив онагра і крикнув страшним голосом:

— Ох негідники!

Тремтячою рукою він показував на густі клуби диму, що підіймалися над млином, сараями і пташниками.

Якась людина то зникала у клубах диму, то з’являлася знову.

Це був Наб.

Колоністи голосно гукнули його. Наб почув голоси і кинувся назустріч друзям.

Каторжники залишили плато півгодини тому, зруйнувавши попередньо усе, що могли зруйнувати.

— Як містер Герберт? — запитав Наб. Гедеон Спілет підійшов до візка. Герберт знепритомнів.

РОЗДІЛ ДЕСЯТИЙ

Герберт знову в Гранітному палаці. — Розповідь Наба. — Сайрес Сміт відправляється на плато Круговиду. — Розгром і спустошення. — Беззбройні перед хворобою. — Вербова кора. — Смертоносна лихоманка. — Топ знову гавкає!

Про піратів, про небезпеки, що загрожували Гранітному палацу, про руйнування на плато Круговиду більше й мови не було. Важливіше всього здоров’я Герберта. Що, коли на юнака згубно вплинуло перевезення на візку? Раптом ця подорож викличе яке-небудь серйозне ускладнення? Гедеон Спілет не міг передбачити результат хвороби. І він сам, і його товариші впали у відчай.

Візок зупинили біля закруту ріки, а там пораненого непритомним підняли на матрацах, на яких він лежав, і переклали на ноші, поспіхом сплетені з гілок. За десять хвилин Сайрес Сміт, Гедеон Спілет і Пенкроф уже опинилися біля підніжжя гранітного валу, доручивши Набу доставити візок на плато Круговиду.

Пустили в хід підйомник, і незабаром Герберт уже лежав на своїй постелі в Гранітному палаці.

Турботливим доглядом хворого привели до тями. Він посміхнувся, побачивши, що лежить у своїй кімнаті, але від слабості ледь міг вимовити кілька слів.

Гедеон Спілет оглянув хворого. Він боявся, що в нього відкрилися рани, які ще погано зарубцювалися. Ні, цього не сталося. Звідки ж цей стан прострації? Чому Герберту погіршало?

Юнак впав у якесь хворобливе, пропасне забуття. Журналіст і Пенкроф не відходили від його постелі..

Тим часом Сайрес Сміт розповів Набу про те, що відбулося в коралі, а Наб описав йому події, що розігралися на плато Круговиду. Минулої ночі пірати з’явилися на галявині лісу, біля Гліцеринового струмка. Наб, який сторожував біля пташника, не вагаючись вистрілив в одного з розбійників, який збирався перебратися через струмок; але в темряві він не бачив, чи потрапила його куля в негідника. У всякому разі, один постріл, звичайно, не міг розігнати всю банду, і Наб ледь устиг піднятися в Гранітний палац, де він опинився в безпеці.

Що ж тепер робити? Як перешкодити спустошенням, якими загрожували пірати? Наб ламав голову, як попередити свого хазяїна? Але в якому становищі знаходилися самі мешканці кораля?

Сайрес Сміт і його товариші вирушили в кораль 11 листопада, а вже настало 29 листопада. За дев’ятнадцять днів Наб одержав лише ті звістки, що повідомлялися в записці, посланій з Топом, — новини жахливі: Айртон зник, Герберт важко поранений, інженер, журналіст і моряк стали, так би мовити, бранцями в коралі.

«Що робити?» — міркував бідолаха Наб. За себе особисто він не боявся — пірати не могли забратися в Гранітний палац. Але будівлі, плантації, споруди на плато Круговиду — усе це тепер підвладне піратам. Нехай уже краще сам Сайрес Сміт вирішить, що варто робити. Треба хоч попередити його про небезпеку, що загрожує.

І тоді Набу спало на думку послати в кораль Юпа, довіривши йому записку. Він знав не раз випробувану, незвичайну кмітливість орангутанга. Юп розумів слово «кораль», що часто вимовляли при ньому, і читачі, напевно, пам’ятають, що він багато разів їздив туди на візку разом з Пенкрофом. Ще не починало світати. Спритна мавпа зуміє прослизнути в лісі непомітно, а якщо пірати й побачать її, то, звичайно, вважатимуть природженою жителькою цих заростей.

І Наб, уже не вагаючись, прив’язав записку на шию Юпа, підвів мавпу до дверей Гранітного, палацу і, спустивши до самої землі довгу мотузку, кілька разів повторив:

— Юпе! Юпе! Кораль! Кораль!

Мавпа зрозуміла. Схопившись за мотузку, вона зісковзнула на берег і зникла в темряві, не викликавши в піратів ні найменших підозр.

— Ти добре зробив, Набе, — сказав Сайрес Сміт. — Але, мабуть, краще б ти зовсім нас не попереджав.

Говорячи так, Сайрес Сміт думав про Герберта: юнак видужував, а від вимушеної подорожі стан його сильно погіршився.

Наб підійшов до кінця своєї розповіді. Пірати більше не з’являлися, на березі. Чи велике населення острова, вони не знали і могли припускати, що Гранітний палац знаходиться під захистом значного загону. Мабуть, вони пам’ятали, що при нападі брига на острів їх зустріли сильним вогнем і з нижніх, і з верхніх скель, і, звичайно, вони не хотіли піддавати себе небезпеці. Але всі шляхи до плато Круговиду були для них відкриті, там їх не могли обстрілювати з Гранітного палацу. І вже тут злочинці дали волю своїм хижим інстинктам, взяли все громити, грабувати, палити, чинити зло заради самого зла і відступили лише за півгодини до прибуття колоністів, вважаючи, мабуть, що ті все ще замкнуті в коралі.

Тоді Наб поспішив вибратися зі свого притулку. Він піднявся на плато, ризикуючи одержати кулю; він спробував згасити пожежу, що пожирала будівлі на скотарні, і марно боровся з вогнем доти, доки на галявині лісу не з’явився візок.

Ось які важливі відбулися події! Тепер поселенцям острова Лінкольна постійно загрожував розбійницький напад, але ж досі вони жили так щасливо! Відтепер вони могли чекати ще страшніших нещасть.

Гедеон Спілет разом з Пенкрофом залишився в Гранітному палаці біля Герберта, а Сайрес Сміт у супроводі Наба вирушив на плато, щоб самому подивитися, які спустошення зробили там грабіжники.

На щастя, розбійники не дісталися підступів до Гранітного палацу, — інакше майстерні, влаштовані в Нетрях, не уникли б руйнування. Втім, цьому лиху можна було б легше зарадити, аніж тому розгрому, після якого на плато Круговиду залишилися одні руїни!

Сайрес Сміт і Наб рушили до ріки Віддяки і перейшли на лівий берег, не зустрівши ніяких слідів переправи бандитів. Та й на іншому березі, у лісовій хащі, вони не помітили нічого підозрілого.

З повною вірогідністю складалися такі припущення: або пірати довідалися про повернення колоністів до Гранітного палацу, побачивши їх на дорозі, що веде з кораля; або ж вони нічого не знають про це повернення, тому що спустилися вниз рікою Віддяки і заглибилися в ліс Жакамара. У першому випадку вони, мабуть, знову рушили до беззахисного кораля, де зберігалося стільки цінних для них припасів. В другому випадку вони, безсумнівно, повернулися до свого табору і, дочекавшись нагоди, відновлять напад.

Добре було б першими напасти на піратів, але всяка спроба очистити від них острів усе ще залежала від стану здоров’я Герберта. Сайрес Сміт потребував усіх своїх помічників, тому ніхто не мав права залишити Гранітний палац.

Інженер і Наб вийшли на плато Круговиду. Яка жахлива картина! Поля витоптані; уже достиглі, готові для жнив хліба полягли, осипалися. Не менше постраждали й інші насадження. Весь город переритий. На щастя, у Гранітному палаці зберігався запас насіння, що дозволяв зарадити лиху.

Що стосується млина, будівель пташника і стайні для онагрів — їх знищив вогонь. По плато Круговиду блукали деякі вцілілі тварини. Птахи, що полетіли під час пожежі на далекий край озера, уже поверталися на звичне місце і нишпорилися на березі. Тут усе потрібно було створювати заново.

Бліде обличчя Сайреса Сміта видавало його обурення, він із зусиллям стримував гнів; але не вимовив ні слова. Кинувши останній погляд на спустошені поля, на паруюче пожарище, він повернувся до Гранітного палацу.

Для колоністів острова Лінкольна настали сумні дні, найсумніші з усіх, які довелося їм отут пережити. Герберт танув у них на очах. Здавалося, потрясіння організму, що викликали отримані ним рани, ускладнилося якоюсь новою важкою недугою, і Гедеон Спілет передбачав фатальне погіршення стану хворого, з яким він неспроможний боротися.

Герберт майже весь час лежав у напівзабутті, у нього вже почалося марення. А колоністи мали тільки досить нескладні ліки — освіжаючий відвар трав. Лихоманка ще не дуже мучила його, але незабаром її приступи стали повторюватися регулярно.

Гедеон Спілет переконався в цьому 6 грудня. У бідного хлопчика пальці, ніс і вуха стали зовсім вощані, почалася пропасниця, він тремтів так сильно, що в нього цокотіли зуби. Пульс був слабкий і нерівний, шкіра суха, хворого мучила спрага. Раптом піднявся сильний жар, очі заблищали, розчервонілося обличчя, пульс почастішав; потім виступив рясний піт, а після цього жар спав і лихоманка начебто зменшилася. Приступ тривав близько п’яти годин.

Гедеон Спілет не відходив від Герберта; тепер він уже достеменно зрозумів, що в хворого перемежована лихоманка; потрібно було будь-що перервати її, поки вона не призвела до важких наслідків.

— Але щоб її перервати, сказав Гедеон Спілет Сайресу Сміту, — нам потрібні протигарячкові засоби.

— Протигарячкові!.. — повторив інженер. — Де ж їх узяти? У нас немає ні хінної кірки, ні сірчанокислого хініну!

— Справді, немає їх, — сказав Гедеон Спілет. — Але на березі озера ростуть верби, а вербова кора іноді може замінити хінін.

— Спробуймо, не втрачаймо ні хвилини! — відповів Сайрес Сміт.

Вербова кора справедливо вважається деякою мірою замінником хінної кірки, так само як і кора індійського каштана, листя гостролиста, «драконів корінь» і деякі інші рослини. Зрозуміло, випадало випробувати цей засіб, хоча він і поступається хініну, і застосувати його в природному вигляді, тому що не було можливості витягти з кори алкалоїд, що зветься саліцин.

Сайрес Сміт сам ходив на озеро і зрізав зі стовбура «чорної верби» кілька шматків кори; він приніс вербову кору до Гранітного палацу, стовк її, і в той же вечір Герберту дали прийняти цей порошок.

Ніч пройшла благополучно. Герберт небагато марив, але приступів не було ні вночі, ні наступного дня.

У Пенкрофа з’явилася надія, Гедеон Спілет нічого не говорив. Можливо, що просто подовжилися проміжки між приступами і вони стануть повторюватися не щодня, а через день. Завтра все повинно з’ясуватися. І з якою тривогою в Гранітному палаці чекали цього завтрашнього дня!

Треба також зауважити, що після приступів Герберт почував себе зовсім розбитим, голова в нього робилася важка, в очах темніло. Був ще один симптом, який дуже налякав Гедеона Спілета: печінка в Герберта сильно збільшилася і запалилася, а незабаром підсилилося марення, доводячи, що хвороба подіяла і на мозок.

Гедеон Спілет був вражений цим новим ускладненням. Він відвів інженера вбік і сказав:

— Це злоякісна лихоманка!

— Злоякісна? — вигукнув Сайрес Сміт. — Ви помиляєтеся, Спілете. Злоякісна лихоманка не може розвитися отак, відразу. Треба, щоб в організмі вже були її задатки.

— Ні, я не помиляюся, — відповів журналіст. — Герберт, безсумнівно, підхопив її тут, на болоті. Ми були свідками першого приступу. Напевно, буде і другий, а якщо нам не вдасться запобігти третьому приступу… Герберт загине.

— А вербова кора?..

— Не допоможе, — відповів Гедеон Спілет. — А якщо при злоякісній лихоманці не припинити третього приступу, смертельний результат неминучий.

На щастя, Пенкроф не чув цієї розмови. Він би збожеволів.

Цілком зрозуміло, що Сайреса Сміта і Гедеона Спілета мучила тривога весь день 7 грудня і всю наступну ніч.

У середині дня почався другий приступ. Криза була страшна. Герберт почував близькість смерті. Він благально простягав руки до Сайреса Сміта, до Спілета, до Пенкрофа. Він не хотів помирати… Сцена була нестерпною. Довелося відвести Пенкрофа.

Другий приступ тривав теж п’ять годин. Стало зрозуміло, що третього приступу хворий не витримає.

Ніч минула жахливо. Герберт марив і говорив такі слова, що в його товаришів серце розривалося. Він метався, кричав, йому ввижалося, що він бореться з піратами, він кликав Айртона. Він благав зниклого тепер заступника про допомогу, думка про таємничого незнайомця переслідувала його… А потім сили залишали Герберта, і він лежав у глибокому заціпенінні, непритомний, без руху… Кілька разів Гедеонові Спілету здавалося, що бідний хлопчик уже помер.

Наступного дня, 8 грудня, слабість у Герберта продовжувала зростати. Схудлі руки його перебирали край ковдри. Йому знову дали товченої вербової кори, але Гедеон Спілет уже не покладав на неї надії.

— Якщо до завтрашнього ранку ми не дамо Герберту сильнодіючого засобу проти лихоманки, — сказав журналіст, — він помре!

Настала ніч, безсумнівно остання ніч Герберта. Добрий, мужній, розумний хлопчик, розвинутий не за віком, помирав. Усі любили його, як рідного сина, і не могли його врятувати! На острові Лінкольна не було того єдиного засобу проти злоякісної лихоманки, що міг її перемогти!

У ніч з восьмого на дев’яте грудня в хворого підсилилося марення. Печінка була страшно збільшена, голова запаморочилася, Герберт уже нікого не впізнавав.

Чи доживе він до завтра? Але третій приступ усе одно забере його. Герберт виснажився, і в проміжках між нападами марення він лежав як мертвий.

Близько третьої години ранку Герберт раптом нестямно крикнув і забився, здавалося, у передсмертних судомах. Наб, який чергував біля його постелі, з жахом кинувся за допомогою в сусідню кімнату, де сиділи без сну його товариші.

І в цю хвилину Топ якось дивно загавкав…

Усі кинулися в спальню і встигли підхопити помираючого — у маренні він хотів зіскочити з постелі на підлогу; узявши Герберта за руку, Гедеон Спілет відчув, що пульс його поступово стає рівнішим…

Була п’ята година ранку. У вікна Гранітного палацу вже проникали промені світанку. Наставав ясний, погожий день, останній день життя нещасного хлопчика.

Сонячний промінь освітив столик, який стояв біля ліжка помираючого.

І раптом Пенкроф, скрикнувши, показав на довгасту коробочку, що звідкись узялася на столику…

На кришці коробочки стояли два слова: сірчанокислий хінін.

РОЗДІЛ ОДИНАДЦЯТИЙ

Незбагненна таемниця. — Видужання Герберта. — Підготовка до експедиції. — Перший день. — Ніч. — Другий день. — Каурі. — Казуари. — Сліди в лісі. — Прибуття на Зміїний мис

Гедеон Спілет схопив коробочку і розкрив її. У ній виявилося близько двохсот гранів білого порошку. Журналіст взяв до рота кілька крупинок цього порошку. Страшна їхня гіркота підтвердила, що напис на кришці не обдурив. Дійсно, то був дорогоцінний алкалоїд кори хінного дерева, чудовий засіб проти лихоманки.

Потрібно було без довгих міркувань дати Герберту порошок хініну. Як тут опинилася коробочка — про це можна поговорити потім.

— Кави! — гукнув Гедеон Спілет.

Наб миттєво приніс чашку теплої кави. Гедеон Спілет кинув у неї гранів вісімнадцять хініну, і Герберта вдалося напоїти цією мікстурою.

Ще було не пізно — третій приступ злоякісної лихоманки ще не почався!

І додамо з вашого дозволу, — він уже не міг тепер вибухнути.

Треба сказати також, що усі піднеслися духом. Знову проявилася таємнича благодійна сила, та ще в таку хвилину, коли всі втратили надію на її допомогу!..

За кілька годин Герберт уже спав спокійнішим сном. Його друзі могли тоді поговорити про те, що трапилося. Втручання незнайомця в їхнє життя ніколи ще не було таким очевидним. Але як він міг проникнути до Гранітного палацу, та ще й вночі? Це було незбагненно. Усі дії таємничого «генія острова» виглядали не менш загадково, ніж сам геній.

Протягом дня Герберту через кожну третину години давали хінін.

Уже наступної доби йому стало краще. Звичайно, він ще не видужав, а перемежована лихоманка найчастіше дає небезпечні рецидиви, але ж за хворим був такий турботливий догляд. І до того ж тепер існували рятівні ліки і, безсумнівно, десь недалеко знаходився той, хто їх приніс. Отже, у серці кожного зажеврілася надія.

Надія не виявилася оманою. Десять днів потому, 20 грудня, Герберт почав уже видужувати. Він ще був слабким, йому доводилося дотримуватися суворої дієти, але приступи більше не повторювалися. Славний хлопчик покірно виконував усі лікарські розпорядження. Йому так хотілося видужати!

Пенкроф начебто теж воскрес із мертвих, і радість свою він висловлював так бурхливо, немов з глузду з’їхав. Коли благополучно минув термін третього приступу, моряк від щастя ледве не задушив Гедеона Спілета у своїх обіймах. З тих пір він називав журналіста не інакше, як лікар. Усім не терпілося знайти того, хто був справжнім цілителем.

— Зачекаймо, все відкриється! — повторював Пенкроф. Пройшов грудень і скінчився 1867 рік, у якому на долю колоністів острова Лінкольна випали такі важкі випробування. Новий, 1868 рік приніс їм чудесну погоду, безхмарне небо, сонце і тропічну спеку, яку, на щастя, зменшував прохолодний морський вітер. Герберт повертався до життя. Ліжко його поставили в Гранітному палаці біля вікна, і він на повні груди вдихав цілюще морське повітря, життєдайні подуви солоного океанського вітру. У нього з’явився апетит, і, Боже мій, як цьому зрадів Наб! Яких тільки він не готував легких, поживних і смачних страв для свого юного друга.

— Справді, так і самому захочеться при смерті побувати! — жартував Пенкроф.

За весь цей час пірати жодного разу не з’являлися в околицях Гранітного палацу. Від Айртона не надходило ніяких звісток. Сайрес Сміт і Герберт ще не втратили надії знайти його, але інші вважали тепер, що бідолаха Айртон загинув. Усе-таки не можна було довше залишатися в невідомості, і колоністи вирішили, що, як тільки юнак одужає, вони зроблять експедицію, від якої вони очікують дуже важливих результатів. Але раніше ніж через місяць неможливо було її почати: для того, щоб здолати бандитів, потрібна участь у поході всіх колоністів.

А Герберту ставало все краще. Запалення печінки пройшло, рани остаточно зарубцювалися.

Весь січень колоністи вели на плато Круговиду великі роботи для того, щоб забезпечити, наскільки можна, майбутній врожай хліба й овочів. Для другого посіву, що мав початися невдовзі, зібрали уціліле зерно, заготовили саджанці. Млин, стайні та будівлі на пташнику Сайрес Сміт не поспішав відбудовувати. Адже поки він з товаришами шукатиме розбійників, ці негідники можуть знову навідатися на плато; не варто давати їм привід зайвий раз попрактикуватися в грабунках і підпалах. Як тільки острів очистять від цих лиходіїв, справа інша, — тоді все треба буде спорудити заново.

У другій половині січня хворий уже так зміцнів, що йому дозволили вставати з постелі — спочатку на годину в день, потім на дві, а потім і на три години. Сили швидко поверталися до нього, такий здоровий він мав організм. Герберту виповнилося вісімнадцять років, він дуже виріс і обіцяв стати молодою людиною красивої та шляхетної зовнішності. За хворим ще був потрібний догляд («лікар» Спілет у цьому плані виявився невблаганний), але видужання його йшло своєю чергою.

До кінця місяця Герберт уже блукав по плато Круговиду і по всьому узбережжю. Не раз він купався в морі разом з Пенкрофом і Набом, і ці купання йшли йому на користь. Сайрес Сміт уже вважав можливим призначити день відправлення експедиції — вирішили виступити 15 лютого. Як завжди в цю пору року ночі були дуже світлі — обставина, сприятлива для розвідки, яку збиралися вести по всьому острову.

Отже, почалася підготовка до походу, підготовка досить серйозна, тому що колоністи дали обіцянку не повертатися в Гранітний палац доти, доки не досягнуть подвійної мети, поставленої перед собою: по-перше, вони хотіли знищити піратів і знайти Айртона, якщо він ще живий, по-друге, розшукати того, хто брав таку діяльну участь у долі колонії.

На острові Лінкольна колоністи знали досконально наступні місця: весь східний берег — від мису Пазура до мису Південної Щелепи і Північної Щелепи, велике Качине болото, околиці озера Гранта, лісові зарості Жакамара (ту їхню частину, що знаходилася між дорогою до кораля і рікою Віддяки), береги ріки Віддяки і Червоного струмка і, нарешті, ті відроги гори Франкліна, між якими розташувався кораль.

Вони досліджували, але досить поверхово, узбережжя бухти Вашингтона — від мису Пазура до Зміїного мису, а також ліси і болота вздовж західного берега і нескінченні дюни, що доходили до затоки, схожої на напівроззявлену пащу акули.

Але вони зовсім не знали великі ліси, що покривали півострів Звивистий, весь правий берег ріки Віддяки, лівий берег Водоспадної річки і лабіринт відрогів, ущелин і долин, що охоплюють своєю заплутаною мережею гору Франкліна з трьох боків — із заходу, з півночі і зі сходу, а там, можливо, існували глибокі печери. Отже, кілька тисяч акрів площі острова ще не піддалися вивченню. Тому учасники експедиції прийняли рішення відправитися в мандри через ліси Далекого Заходу й обстежити весь правий берег ріки Віддяки.

Мабуть, найкраще було спочатку дістатися до кораля — адже туди знову могли наскочити бандити, щоб остаточно його розграбувати або отаборитися там. Але перешкодити спустошенню кораля колоністи не могли, воно, мабуть, уже сталося, а якщо пірати вважали для себе зручним заховатися в цьому відокремленому кутку, завжди можна дістатися до них, це ще встигнеться.

І ось, порадившись, зупинилися на початковому плані — рушити через ліс до Зміїного мису. Протягом шістнадцяти — сімнадцяти миль шлях доведеться прокладати сокирою, і це стане першою дорогою, що зв’яже згодом Гранітний палац і край півострова Звивистого.

Візок був у повній справності. Онагри добре відпочили і могли зробити великий перегін. На візок склали дорожні запаси провіанту, устаткування для табору, похідну кухню і різне начиння, а також зброю і спорядження, дбайливо вибрані в дуже багатому тепер арсеналі Гранітного палацу. Не завадило пам’ятати, що пірати, можливо, ховаються в лісах, зненацька в густих заростях зав’яжеться перестрілка, а отже, маленькому загону колоністів ні в якому разі не можна було розбиватися на групи і віддалятися один від одного.

Вирішили також нікого не залишати в Гранітному палаці. Навіть Топ і Юп мали взяти участь в експедиції. Неприступний притулок міг на деякий час залишитися без охорони.

Переддень виступу, 14 лютого, припадав на неділю. Весь цей день присвятили відпочинку і вдячним молитвам Творцю. Для Герберта, який уже зовсім видужав, але був ще слабкий, вирішили залишити місце у візку.

На світанку наступного дня Сайрес Сміт вжив усіх заходів, щоб уберегти Гранітний палац від усіляких навал. Мотузкову драбину, якою завжди піднімалися колоністи, віднесли в Нетрі й глибоко зарили в пісок, але поклали її дуже дбайливо, тому що доведеться користуватися нею і після повернення; тамбур підйомника, та й усе це пристосування встигли розібрати — його більше не існувало. Роботу цю виконав Пенкроф, і, затримавшись, для того щоб її закінчити, він спустився з Гранітного палацу останнім по мотузці, перекинутій через виступ скелі; а тільки-но мотузку забрали, не залишилося ніякої можливості забратися з берега на верхній майданчик.

Погода випала чудова.

— Жаркий деньок обіцяється! — весело сказав журналіст.

— Нічого, лікарю Спілет, — відгукнувся Пенкроф. — Ми підемо лісом, під деревами і сонця не помітимо.

— Вирушаймо! — сказав інженер.

Візок чекав на березі біля Нетрів; журналіст наполіг, щоб Герберт їхав на ньому хоча б частину шляху. Юнакові довелося підкоритися розпорядженню свого лікаря.

Наб взяв онагрів за вуздечку. Сайрес Сміт, журналіст і моряк пройшли вперед. Топ, мабуть надзвичайно задоволений, стрибав біля них. Герберт запросив Юпа сісти з ним у візок, і той без зайвих церемоній вмостився біля нього. Настала хвилина відправлення, і маленький загін рушив.

Візок зминув за виступ гранітного кряжа і, проїхавши милю лівим берегом ріки Віддяки, переправився по мосту на інший берег, де вже починалася дорога до порту Повітряної кулі; залишивши дорогу ліворуч, рушили в тіні високих дерев по великих лісах Далекого Заходу.

Протягом перших двох миль дерева не спліталися в непролазну хащу, і візок, вільно проїжджав між ними; іноді мандрівникам доводилось розрубувати сокирою сплетіння ліан або прокладати дорогу в заростях чагарника. Але ніякі серйозні перешкоди не затримували загін.

У густій тіні гіллястих дерев стояла приємна прохолода. Навколо розкинулося неозоре лісове царство, де, чергуючись, височіли деодари, дугласи, казуарини, банксії, камедні дерева, драцени і зразки інших деревних порід, що вже зустрічалися колоністам.

Зібралися тут і всі представники пташиного населення острова: тетеруки, жакамари, фазани, лорі, галасливі зграйки какаду, папуг і папужок. Пробігаючи між кущами, миготіли агуті, кенгуру, водосвинки — усе нагадувало колоністам їхні перші експедиції островом.

— А все-таки я помітив зміну, — сказав Сайрес Сміт, — усі чотириногі й пернаті стали боязкішими, ніж колись. Виходить, бандити зазирали в ці ліси, і ми, мабуть, знайдемо тут сліди їхнього перебування.

Справді, у багатьох місцях мандрівники помітили прикмети, які вказували, що лісом недавно проходив цілий загін: тут заломлені гілки дерев, мабуть для того, щоб знайти по цих віхах зворотний шлях, там — купа попелу від згаслого багаття і відбитки людських ніг, що збереглися на глинистому ґрунті. Але не було ніяких ознак, що люди, які проходили, десь зупинилися табором.

Інженер порадив товаришам утриматися від полювання. Постріли могли привернути увагу піратів, — адже вони, чого доброго, блукали в цих лісах. До того ж мисливцям хоч-не-хоч довелося б віддалитися від візка, а ходити тут поодинці Сайрес Сміт суворо заборонив.

В другій половині дня, коли мандрівники вже були за шість миль від Гранітного палацу, йти стало досить важко. У деяких місцях ліс сплітався такою густою хащею, що тільки сокирою можна було прокласти собі дорогу. Перш ніж забиратися в зарості, Сайрес Сміт посилав туди як розвідників Топа і Юпа; вони найсумлінніше виконували свої обов’язки, і якщо спокійно поверталися до господарів, значить все спокійно, — у лісі загін не підстерігали ні пірати, ні дикі звірі — два види однаково небезпечних хижаків.

До вечора колоністи отаборилися миль за дев’ять від Гранітного палацу, на березі маленької річки, притоки ріки Віддяки, про існування якої вони і не підозрювали, — ще один елемент гідрографічної системи острова, що сприяє незвичайній родючості ґрунту.

У дорозі в усіх розігрався апетит, тому колоністи дуже щільно повечеряли, потім лягли спати, вживши заходів для того, щоб ніч минула без усіляких несподіванок. Якби доводилося остерігатися лише диких звірів, ягуарів або інших хижаків, Сайрес Сміт просто запалив би багаття навколо табору, — це виявилося б достатнім захистом; але піратів вогні багать швидше привернули б, ніж злякали, і густий морок був найкращим засобом оборони від них.

Установили суворий розпорядок дозору: вартові по двоє повинні були стежити за околицею і змінюватися кожні дві години. Герберта, незважаючи на його протести, звільнили від чергування. Дві пари вартових — Пенкроф з Гедеоном Спілетом і Сайрес Сміт з Набом — по черзі стояли на сторожі біля табору.

Втім, ніч була коротка, темрява швидше залежала від густої тіні, що панувала під гіллястими деревами, ніж від відсутності сонця. Тишу лише зрідка порушувало хрипке ревіння ягуара та уїдливий регіт мавп, який, мабуть, особливо дратував статечного Юпа.

Ніч пройшла спокійно, і наступного дня, 16 лютого, маленький загін знову рушив через ліс, де шлях випав нелегкий, а головне, повільний.

Того дня пройшли тільки шість миль, — щохвилинно доводилося зупинятися і діяти сокирою. Як справжні господарі, колоністи берегли великі красиві дерева, та й рубати їх було дуже втомливо, тому сокири валили маленькі дерева, але через такий спосіб пересування шлях аж ніяк не йшов по прямій, а подовжувався від нескінченних вигинів і поворотів.

Цього дня Герберт відкрив у лісі нові породи дерев, що ще не зустрічалися їм на острові. Наприклад, деревоподібні папороті — пір’ясті, їхнє листя спадало до землі, як струмені фонтана в басейні; ріжкове дерево з довгими і дуже смачними солодкими стручками, — онагри з задоволенням поїдали їх. Знову колоністам зустрілися тут купи чудових каурі, у яких стовбур, подібний до колони, підносив на висоту двісті футів темний конус зелені. Ці дерева, величні велетні лісів Нової Зеландії, так само знамениті, як кедри ліванські.

Фауна була представлена все тими ж зразками тваринного світу, які вже зустрічалися на острові нашим мисливцям. Правда, вони мигцем побачили вдалечині пару величезних птахів, характерних для природи Австралії, — один із видів казуарів, що називаються ему; ці птахи заввишки п’ять футів, покриті коричневими перами, належать до загону голенастих. Топ щодуху помчався за ними навздогін, але ему без зусиль випередили його, тому що бігають вони вражаюче швидко.

Із бандитами мандрівникам не довелося зіштовхнутися, але сліди їхні вони знову знайшли в лісі. Біля залишків згаслого багаття — згаслого, мабуть, недавно, — вони помітили відбитки людських ніг. Сліди ці розглядали з найбільшою увагою, один за іншим, виміряли їхню довжину і ширину і легко встановили, що тут недавно проходило п’ятеро людей. У цьому місці вони, мабуть, робили привал; але при найретельнішому дослідженні колоністи не змогли знайти відбиток ніг шостої людини, — виходить, Айртона з піратами не було.

— Айртона з ними не було! — сказав Герберт…

— Не було, — підтвердив Пенкроф, — а раз Айртона не було з ними, значить негідники вбили його. Але слухайте-но, видно в цих мерзотників, немає лігвища, і тому не можна влаштувати на них облаву, як на тигрів.

— так, лігвища в них немає, — погодився журналіст. — Найвірогідніше, вони блукають навмання лісом. так їм вигідніше. Вичікують тієї години, коли стануть господарями острова.

— Господарями острова?! — вигукнув моряк. — Господарями острова! — повторив він глухим, здавленим голосом, немов чиясь залізна рука схопила його за горло. Потім, уже спокійніше, додав:

— А знаєте, містере Сміт, якою кулею в мене рушниця заряджена?

— Ні, Пенкрофе, не знаю!

— Тією самою кулею, що пробила груди Герберту. І вже будьте упевнені, я не промахнуся!

Але справедлива відплата лиходіям не могла повернути життя Айртону; роздивившись сліди, що відбилися на сирій землі, колоністи змушені були зробити висновок, що потрібно залишити всяку надію коли-небудь побачити Айртона!

Того отаборилися за чотирнадцять миль від Гранітного палацу; Сайрес Сміт вважав, що до Зміїного мису залишилося не більше п’яти миль.

Дійсно, наступного дня дійшли до цього мису, і, отже, ліс був пройдений від краю до краю; але ніде колоністи не знайшли ні найменших ознак, що вказують, куди сховалися пірати і де знаходився потаємний притулок — притулок таємничого незнайомця.

РОЗДІЛ ДВАНАДЦЯТИЙ

Дослідження півострова Звивистого. — Табір біля гирла Водоспадної річки. — За шістсот кроків від кораля. — Гедеон Спілет і Пенкроф йдуть у розвідку. — Їхнє повернення. — Вперед! — Відчинені двері. — Вогник у вікні. — При світлі місяця

Наступного дня, 18, лютого, досліджували лісисту частину узбережжя, що тяглася від Зміїного мису до Водоспадної річки. Колоністам удалося ґрунтовно обстежити весь цей ліс, що йшов смугою завширшки від трьох до Чотирьох миль, обмеженою берегами півострова. Могутні гіллясті дерева свідчили про вражаючу родючість ґрунту, — мабуть, найродючішого на всьому острові. Здавалося, сюди, у помірний пояс, природа перенесла куточок незайманих тропічних лісів Америки або Центральної Африки. Очевидно, буйна рослинність знаходила в цьому ґрунті, вологому у верхньому своєму шарі та зігрітому зсередини вулканічним вогнем, тепло, не властиве помірному клімату. Переважними породами в лісі були каурі й евкаліпти, що досягали тут гігантських розмірів.

Але колоністи прийшли сюди не для того, щоб захоплюватися чудовою рослинністю. Вони вже знали, що в цьому відношенні острів Лінкольна міг позмагатися з групою Канарських островів, що спочатку мали назву Щасливих островів. Тепер, на жаль, острів Лінкольна вже не належав їм цілком, — інші заволоділи ним, на землю його ввірвалися нелюди, і потрібно було винищити їх усіх до єдиного.

На західному березі колоністи, як не шукали, вже не знайшли ознак перебування піратів — ні відбитків ніг, ні заломлених гілок на деревах, ні попелу погаслого багаття, ні слідів недавнього притулку.

— Це мене не дивує, — говорив товаришам Сайрес Сміт. — Негідники пристали до берега біля мису Знахідки і відразу ж подалися в ліси Далекого Заходу, пройшовши через Качине болото. Йшли вони, мабуть, тією ж дорогою, що й ми, коли розсталися з Гранітним палацом. Тому ми й наткнулися на сліди, залишені ними в лісі. Але, вибравшись на узбережжя, пірати зрозуміли, що їм не знайти пристойного притулку, і тоді вони знову вирушили на північ, знайшли наш кораль…

— Може, вони знову туди забралися… — сказав Пенкроф.

— Ну, не думаю… — відповів інженер. — Повинні ж вони здогадатися, що ми їх шукатимемо на тому боці. Для них наш кораль — місце, де можна поживитися провіантом, а влаштовувати там табір вони не збираються.

— Я згодний із Сайресом, — зауважив журналіст. — По-моєму, пірати шукатимуть притулок між відрогів гори Франкліна.

— Ну то нічого й роздумувати, містере Сміт. До кораля кроком руш! Треба з ними покінчити. Що ми даремно гаємо час!

— Ні, друже мій, — відповів інженер. — Ви забули, що для нас дуже важливо з’ясувати, чи немає в лісах Далекого Заходу якогось житла. У нашої експедиції подвійна мета, Пенкрофе. Нам потрібно покарати злочинців і сплатити борг вдячності.

— Правильно сказано, містере Сайрес, — відповів моряк. — А все-таки, здається мені, таємничого джентльмена нам не знайти, коли він сам того не побажає.

Пенкроф у сутності висловив думку усіх своїх співтоваришів. Притулок незнайомця, мабуть, не менш таємничий, ніж він сам.

До вечора візок зупинився біля самого гирла Водоспадної річки. Влаштувалися на нічліг, вживши, як звичайно, усіх запобіжних заходів. Герберт знову став міцним і здоровим юнаком, яким він був до хвороби, йому пішло на користь життя на вільному повітрі, океанські вітри і цілющі пахощі лісів. Тепер він уже міг не їхати на візку, а йти на чолі каравану.

Наступного дня, 19 лютого, колоністи розсталися з узбережжям, де за гирлом річки мальовничо нагромаджувалися базальтові брили найвигадливіших обрисів, і почали підніматися лівим берегом вгору за течією. Дорога там була в значній її частині розчищена під час колишніх походів з кораля до західного берега. Колоністи вже знаходилися за шість миль від гори Франкліна.

Сайрес Сміт запропонував наступний план: тримаючи під ретельним спостереженням усю долину, по якій пролягало русло ріки, обережно підійти до кораля; якщо кораль захоплений — відбити його силою; якщо він вільний — закріпитися там і зробити його осередком подальших походів для обстеження гори Франкліна.

План цей одностайно схвалили, адже колоністам не терпілось знову стати господарями на своєму острові!.

Отже, мандрівники рушили по вузькій долині; яка розділяла два найбільші відроги гори Франкліна. Гаї, що тіснилися на берегах річки, ріділи, піднімаючись до вершини вулкана. Місцевість навколо була гориста, порізана ярами й ущелинами, дуже зручна для ворожих засідок, і просуватися тут випадало з великою обережністю. Топа і Юпа пустили вперед: кидаючись то праворуч, то ліворуч у лісові зарості, вони прекрасно виконували обов’язки розвідників, змагаючись один з одним у кмітливості й спритності. Одначе не було ніяких ознак, які б свідчили, що хтось блукав недавно берегами гірського потоку і що пірати знаходяться десь поблизу.

Близько п’ятої години вечора візок зупинився кроків за шістсот від частоколу, що служив огорожею кораля. Півколо високих дерев закривало його завісою густих гілок.

Треба було розвідати, дізнатися, чи не захоплений кораль. Але якщо там засіли бандити, рушити туди відкрито, коли світило ще сонце, значило підставляти себе під постріли й одержати кулю в груди, як це сталося з Гербертом. Вирішили, що розумніше дочекатися темряви.

Одначе Гедеонові Спілету хотілося, не гаючись, розвідати підступи до кораля, і Пенкроф, що зовсім уже втратив терпіння, мав намір піти разом з ним.

— Ні, друзі мої, — відповів інженер. — Дочекайтеся темряви. Я не дозволю вам безцільно ризикувати життям.

— Та що ж це, містере Сайрес!.. — невдоволено вигукнув моряк.

— Заспокойтеся, прошу вас, Пенкрофе! — сказав інженер.

— Єсть заспокоїтися! — відповів моряк і, давши волю своєму гніву проти піратів, взявся чихвостити їх у хвіст і гриву, пустивши в хід найенергійніші вислови матроського лексикону.

Отже, колоністи чекали, зібравшись біля візка, і уважно стежили за тим, що робиться по сусідству, у лісі.

так настала четверта година. Вітер стих. Під високими деревами запанувала тиша, настільки глибока, що вона виказала б найслабший звук: легкий хрускіт тоненької гілочки, що зламалася, шерех обережних кроків по сухому листю, шелест трави, прим’ятої повзучою людиною. Все навкруги було спокійно. Топ нерухомо лежав на землі, поклавши морду на витягнуті лапи, і не виявляв ні найменшої тривоги.

До восьмої години вже досить стемніло, і, здавалося, все сприяло розвідці. Гедеон Спілет заявив, що він готовий вирушити разом з Пенкрофом. Сайрес Сміт дав на це згоду. Топу і Юпу довелося залишитися з інженером, Гербертом і Набом; адже собака міг загавкати, а Юп — заволати, і цей недоречний шум наполохав би ворогів передчасно.

— Даремно собою не ризикуйте, — сказав Сайрес Сміт морякові й журналісту. — Ваше завдання не захоплення кораля, а розвідка. Довідайтеся, засіли там бандити чи ні.

— Вирішено, — відповів Пенкроф.

І обоє розвідників рушили в дорогу. В лісі під деревами вже стояла така темрява, що за тридцять — сорок футів нічого не було видно. Журналіст і Пенкроф ступали обережно й застигали на місці при найменшому підозрілому звуці.

Вони йшли на деякій відстані один від одного, не бажаючи ставати зручною мішенню. Треба сказати, що вони щохвилини чекали пострілу.

За п’ять хвилин Гедеон Спілет і Пенкроф уже вийшли на галявину лісу; перед ними була галявина, а вкінці її — частокіл, що оточував кораль.

Вони зупинилися. Бліде, сутінкове проміння ще освітлювало довкілля. За тридцять кроків від себе розвідники побачили ворота кораля, здавалося, замкнені. Треба було подолати тридцять кроків — від галявини до огорожі. Але за термінологією, що вживається в балістиці, простір цей являв собою «небезпечну зону». Дійсно, кілька куль і навіть самотній постріл могли вкласти на місці всякого, хто наважився б з’явитися в цій «небезпечній зоні».

Гедеон Спілет і моряк ніколи не відступали перед небезпеками, але вони добре розуміли, що зараз будь-яка необережність могла виявитися фатальною не тільки для них самих, але й для товаришів. Якщо уб’ють розвідників, що станеться із Сайресом Смітом, Набом і Гербертом?

Правда, Пенкроф, збуджений близькістю ворогів, — адже він припускав, що розбійники заховалися в, коралі, — вже рушив вперед, але журналіст міцно схопив його за плече.

— За кілька хвилин зовсім стемніє, — прошепотів він на вухо Пенкрофу. — Тоді й почнемо.

Пенкроф зупинився, міцно стискаючи ствол своєї рушниці, і завмер у чеканні, подумки проклинаючи бандитів.

Незабаром згасли останні, тьмяні відсвіти. Галявину огорнув морок, немов виповз із лісової хащі. Гора Франкліна височіла, начебто величезний заслін, що закривав смугу заходу; швидко впала пітьма, як це буває в низьких широтах. Час було діяти.

З тієї хвилини, як журналіст і Пенкроф зупинилися на галявині лісу, вони не випускали з виду огорожу. Здавалося, в коралі нікого немає. Гребінь огорожі виділявся в темряві чорною лінією, і ніщо не змінювало його чітких обрисів. Одначе, якби в коралі були пірати, їм довелося б поставити тут дозорця, щоб убезпечити себе від усякого роду неприємних несподіванок.

Гедеон Спілет стис руку своєму товаришу, і обоє поповзли до кораля, тримаючи рушниці напоготові.

Вони підібралися до воріт; у мороці не майнуло жодної іскорки світла.

Пенкроф спробував відчинити ворота, але припущення його самого і журналіста були правильні — ворота виявилися замкненими, і замкненими зсередини: моряк переконався, що зовнішні засуви не засунуті. З цього випливало, що пірати Знаходяться в коралі й, цілком імовірно, замкнулися міцно-преміцно, щоб до них не могли увірватися.

Гедеон Спілет і Пенкроф прислухалися.

За огорожею панувала мертва тиша. Мабуть, муфлони і кози спали, із хлівів не долинало ні звуку.

Не чуючи ні найменшого шуму, журналіст і Пенкроф розмірковували, чи не перелізти їм через огорожу. Одначе це суперечило вказівкам Сайреса Сміта.

Спроба могла увінчатися успіхом, але вона могла призвести і до поразки. Адже якщо пірати нічого не підозрюють про напад, що готується, то зараз є можливість захопити їх зненацька, і хіба можна ризикувати, усе зіпсувати, необачно перебравшись через огорожу?

Журналіст не хотів діяти безрозсудно. Він думав — чи не краще почекати, поки всі зберуться, а тоді вже спробувати проникнути в кораль. У всякому разі, зрозуміло було, що до огорожі можна дістатися непомітно і що її ніхто не охороняє. З'ясувавши цю обставину, розвідники вирішили повернутися до своїх і обговорити з ними становище.

Пенкроф, мабуть, розділяв тепер цю точку зору, тому мовчки пішов за журналістом, коли той повернув назад, до лісу.

Кілька хвилин потому інженер уже знав, як розгортаються події.

— Чудово, — сказав він після короткого міркування. — Я думаю, що бандитів у коралі немає.

— Давайте це зараз перевіримо, — запропонував Пенкроф. — Варто тільки перелізти через огорожу.

— Вперед, друзі! — скомандував Сайрес Сміт,

— Візок у лісі залишимо? — запитав Наб.

— Ні, — відповів інженер. — Це наш обозний фургон для військового спорядження і провіанту. А у випадку несподіванки візок послужить нам і укриттям.

— Ну, вирушаймо! — сказав Гедеон Спілет. Візок виїхав з лісу і безшумно покотився до кораля. Навкруги був такий же непроглядний морок, як і в ту хвилину, коли Пенкроф з журналістом поповзом пробиралися по галявині. Густа трава заглушала кроки.

Колоністи приготувалися відкрити вогонь. Юпу моряк велів рухатися позаду. Наб тримав Топа на мотузку, щоб він не кинувся вперед.

Незабаром підійшли до галявини. На ній нікого не було. Маленький загін сміливо рушив до огорожі. Швидко перетнули «небезпечну зону». Жоден постріл не порушив тиші. Візок зупинився біля частоколу. Наб залишився біля онагрів, щоб стримувати їх. Інженер, журналіст, Герберт і Пенкроф направилися до воріт, подивитися, чи не забарикадовані вони зсередини.

Одна половинка виявилася відчиненою!

— Ну, а ви що говорили? — запитав інженер, повернувшись до моряка і Гедеона Спілета.

Обох це приголомшило.

— Присягаюся честю, — сказав Пенкроф, — ворота тільки-но були замкнені!

Колоністи стояли в нерішучості. Адже пірати були в коралі, коли Пенкроф і журналіст підходили до огорожі, роблячи розвідку. Сумнівів тут не виникало. Хто ж, крім самих розбійників, відімкнув міцно замкнені зсередини ворота? А чи сидять вони ще в коралі? Чи хто-небудь з них вийшов звідти?

Усі ці питання майнули в голові у кожного, але як знайти на них відповідь?

У цю хвилину Герберт, пройшовши двором кілька кроків, кинувся назад і схопив за руку Сайреса Сміта.

— Що ти побачив? — запитав інженер.

— Світло.

— У будинку?

— так.

Усі п’ятеро підійшли до воріт. Дійсно, прямо напроти них, у вікні, мерехтів тьмяний вогник. Сайрес Сміт швидко прийняв рішення.

— Удача незвичайна! — сказав він. — Бандити, мабуть, замкнулися в будинку і не чекають нападу. Вони в наших руках! Уперед!

Колоністи прокралися в двір, тримаючи напоготові рушниці. Візок залишили за огорожею під охороною Юпа і Топа, з обережності прив’язавши їх до самого візка.

Сайрес Сміт, Пенкроф, Гедеон Спілет — з одного боку, а Герберт і Наб — з іншого, безшумно рухалися вздовж огорожі. Навкруги було темно і безлюдно.

За кілька митей усі опинилися біля будинку, біля замкнених дверей.

Сайрес Сміт знаком велів товаришам не ворушитися і зазирнув у вікно, слабко освітлене зсередини.

Він обвів поглядом кімнату — єдину в нижньому поверсі будинку.

На столі горів ліхтар. Поруч зі столом стояло ліжко, на якому колись спав Айртон.

На ліжку хтось лежав.

Раптом Сайрес Сміт відсахнувся від вікна і вимовив напівголосно:

— Айртон!

Негайно ж двері відчинили, точніше, виламали, і колоніста кинулися в кімнату.

Айртон, здавалося, спав. Обличчя в нього було змучене, що свідчило про довгі й жорстокі страждання. На зап’ястках і на кісточках виднілися скривавлені садна.

Сайрес Сміт нахилився над ним.

— Айртоне! — покликав інженер і схопив сплячого за руки,

За яких незвичайних обставин відбулася ця несподівана зустріч!

Айртон розплющив очі й подивився на Сайреса Сміта, потім обвів поглядом всіх інших.

— Ви? — крикнув він. — Невже це ви?

— Айртоне! Айртоне! — повторював Сайрес Сміт.

— Де я?

— У нашім коралі.

— Один?

— так.

— Але вони зараз прийдуть! — вигукнув Айртон. — Захищайтеся! Захищайтеся!

І в знемозі він упав на ліжко.

— Спілете, — сказав інженер, — на нас з хвилини на хвилину можуть напасти. Затягніть візок у двір. Потім замкніть гарненько ворота й усі повертайтеся сюди.

Пенкроф, Наб і журналіст поквапилися виконати розпорядження інженера. Не можна було втрачати ні хвилини. Можливо, візок уже потрапив до рук піратів.

В одну мить журналіст із двома товаришами промчалися через двір, але, вибігши за огорожу, почули глухе гарчання Топа.

Залишивши на хвилину Айртона, інженер вийшов за поріг, тримаючи рушницю напоготові. Герберт став поруч з ним. Обоє насторожено дивилися на гребінь відрога, що піднімався над коралем. Якщо бандити влаштували там засідку, вони могли перестріляти всіх колоністів одного за одним.

У цю мить над чорною завісою лісових заростей виплив місяць, і стало світло, як удень. Місячне сяйво освітило весь кораль, розкидані по ньому купки дерев, які зрошував струмочок, і широко розстелений килим зеленої трави. В тому боці, де височіла гора Франкліна, будинок і частина огорожі, залиті місячним світлом, здавалися зовсім білими, а на протилежному боці, в тіні, огорожа тяглася темною стіною.

Незабаром у світлому колі з’явилося щось громіздке й чорне, — це в’їхав у двір візок, і Сайрес Сміт почув, як зачинилися ворота і загриміли засуви.

Але в цю хвилину Топ, зірвавшись з прив’язі й заливаючись лютим гавкотом, кинувся в глибину кораля, праворуч від будинку.

— Обережніше, друзі! Цілься! — крикнув Сайрес Сміт.

Колоністи підкинули рушниці і вже готові були вистрілити. Топ гавкав, не змовкаючи, а Юп, підбігши до нього, пронизливо засвистів.

Колоністи рушили за ними слідом і вийшли до струмочка, який біг під високими деревами.

І що ж побачили вони біля берега, осяяного яскравим світлом місяця!

На траві лежало п’ять трупів!

Це були ті самі бандити, що чотири місяці тому висадилися на острів Лінкольна!

РОЗДІЛ ТРИНАДЦЯТИЙ

Розповідь Айртона. — Плани його колишніх спільників. — Захоплення кораля. — Вершитель правосуддя на острові Лінкольна. — «Бонадвентур». — Пошуки навколо гори Франкліна. — Верхні долини. — Підземний гул. — Відповідь ПеНнкрофа. — На дні кратера. — Повернення

Що ж сталося? Хто вбив піратів? Можливо, Айртон? Ні, адже за хвилину до цього він так боявся їхнього повернення!

А тим часом Айртоном опанував глибокий сон, неможливо було його добудитися. Вимовивши ті декілька слів, що ми згадали, він звалився на постіль і лежав нерухомо у важкому забутті.

Гублячись у догадках, колоністи всю ніч не спали від хвилювання, ніхто не виходив з будинку, не зважився ще раз побувати на тім місці, де лежали трупи піратів. Швидше за все, Айртон не міг сказати, за яких обставин вони знайшли смерть, адже бідолаха навіть не знав, що він знаходиться в коралі. Але, можливо, йому відомо, що відбулося перед цією жахливою стратою.

Наступного дня Айртон оговтався, і всі сердечно раділи, що після ста чотирьох днів розлуки бачать його живим і майже здоровим.

І тут Айртон коротенько переповів, що відбулося, — в усякому разі те, що він знав.

Десятого листопада, наступного дня після повернення Айртона в кораль, як тільки стемніло, через огорожу перелізли пірати й схопили його. Зв’язавши Айртона, лиходії заткнули йому рота і відвели до підніжжя гори Франкліна в одну з тих темних печер, де вони переховувалися.

Його прирекли на смерть і збиралися вбити наступного, дня. Але раптом один з піратів впізнав його і назвав тим іменем, яке він мав в Австралії. Негідники, маючи намір замучити Айртона, не посміли торкнутися Бена Джойса.

Але з тієї хвилини, як Айртона впізнали, йому довелося боротися проти вимог своїх колишніх соратників. Вони вирішили перетягнути його на свій бік, розраховуючи, що він допоможе їм заволодіти Гранітним палацом; вони сподівалися, що, проникнувши до цього неприступного притулку, переб’ють колоністів і стануть господарями на острові!

Айртон не піддавався. Колишній розбійник, який спокутував провину каяттям і заслужив прощення, швидше вмер би, ніж виказав своїх товаришів.

Його зв’язали, заткнули йому рота і майже чотири місяці тримали в печері, не спускаючи з нього очей.

Незабаром після висадки на острів пірати знайшли кораль і з тих пір добували собі в ньому їстівні припаси, але не побажали там оселитися. Двоє з цих бандитів 11 листопада наштовхнулися на колоністів і стріляли в Герберта; повернувшись до своїх побратимів, один з них хвалився, що «укоськав» когось з мешканців острова; але злочинець повернувся один — його спільника, як нам уже відомо, вбив кинджал Сайреса Сміта.

Неважко уявити собі тривогу і скорботу Айртона, коли він почув слова розбійника про смерть Герберта. Виходить, колоністів залишилося тільки четверо, і вони тепер у повній владі піратів!

Після цієї події, протягом тих днів, коли колоністи знаходилися в будиночку Айртона, де їх утримувала хвороба Герберта, пірати ховалися в печері, і, навіть спустошивши плато Круговиду, вони з обережності не покинули свого притулку.

З Айртоном стали поводитися ще гірше. На руках і ногах у нього залишилися криваві сліди від мотузок, якими його зв’язували. Щохвилини він чекав смерті і вважав свою загибель неминучою.

так все відбувалося до середини лютого. Розбійники вичікували доброї нагоди для нападу на колоністів і рідко виповзали зі свого лігвища, лише робили кілька разів вилазки для полювання; промишляючи то всередині острова, то дістаючись до південного берега. До Айртона більше не доходило жодної звістки про його друзів, і він уже втратив усяку надію побачити їх!

Зрештою нещасний так ослабнув від мук, яких йому завдавали, що впав у повну прострацію і, знаходячись у такому стані вже два дні, нічого не бачив, нічого не чув і не міг сказати, що відбулося.

— Не знаю, містере Сміт, як це вийшло, що лежав я зв’язаний у печері, а раптом знову опинився в коралі.

— А як сталося, що пірати лежать мертві в огорожі кораля? — запитав інженер.

— Мертві? — вигукнув Айртон і, незважаючи на свою слабість, навіть підвівся на ліжку.

Товариші підтримали його. Він хотів устати з постелі, йому допомогли піднятися, і всі разом рушили до струмочка.

Уже зовсім розвиднилося.

На березі струмка лежали нерухомі тіла в тих позах, у яких, мабуть, застала піратів миттєва смерть.

Айртон був вражений, Сайрес Сміт і всі його товариші мовчки дивилися на нього.

За знаком інженера Наб і Пенкроф оглянули трупи, що вже задерев’яніли на холоді.

Ніяких поранень у мерців не знайшли. І лише пильно вдивившись, Пенкроф помітив у кожного з них маленьку червону цятку, немов слід від забитого місця: в одного цятка була на чолі, в іншого — на грудях, у того — на спині, у цього — на плечі. Звідки взялися ці мітки, встановити було неможливо.

— Ось як їх убито! — сказав Сайрес Сміт.

— Але якою зброєю? — здивовано озвався журналіст.

— І хто ж їх убив? — запитав Пенкроф.

— Вершитель правосуддя на нашім острові, — відповів Сайрес Сміт, — той, хто переніс вас сюди, Айртоне; той, хто своїм втручанням стільки разів рятував нас; той, хто робить для нас усе, що ми не в силах зробити самі, і, зробивши це, ховається від нас.

— Пошукаймо ж його! — вигукнув Пенкроф.

— так, ми будемо його шукати, — відгукнувся Сайрес Сміт. — Але де причаїлася ця могутня істота, яка зробила для нас стільки чудес, ми відкриємо лише в тому випадку, якщо вона захоче покликати нас до себе.

Заступництво невидимого благодійника, що зводило нанівець їхні власні зусилля, і дратувало і разом з тим глибоко зворушувало Сайреса Сміта. Щоразу його втручання свідчило про відносну безпорадність самого Сайреса Сміта, а для гордих душ таке почуття образливе. У великодушній допомозі, зробленій потайки, уникаючи усяких виявлень подяки з боку тих, кому роблять благодіяння, є відома частка зарозумілості, і, на думку Сайреса Сміта, це зменшувало ціну доброчинства.

— Будемо його шукати, — повторив інженер, — і, дай Боже, щоб нам вдалося коли-небудь довести нашому гордому заступнику, що нас не можна назвати невдячними! Чого б я не дав, аби віддячити йому добром за добро і хоча б ціною власного життя зробити йому яку-небудь важливу послугу!

З того дня пошуки незнайомця стали єдиною турботою мешканців острова Лінкольна. Усе спонукало їх знайти ключ цієї загадки, довідатися ім’я людини, котра володіє справді непоясненою, якоюсь надприродною могутністю.

Колоністи поспішили повернутися до будинку, і їхні турботи швидко повернули Айртону душевні й тілесні сили.

Наб і Пенкроф перенесли трупи піратів до лісу, подалі від кораля, і глибоко зарили їх у землю.

Потім Айртону розповіли, що відбулося в той час, як він був у полоні. Він довідався тоді про поранення Герберта і про всі випробування, що випали на долю колоністів. Товариші сказали йому, що вони вже не сподівалися бачити його, так вони боялися, що безжалісні злочинці по-звірячому вбили його.

— А тепер, — сказав на закінчення Сайрес Сміт, — нам залишається виконати свій обов’язок. Половина нашого завдання вирішена. Одначе якщо тепер нам уже нічого боятися піратів і ми знову стали господарями острова, то зобов’язані ми цим не самим собі.

— Чудово, — озвався Гедеон Спілет, — обшукаємо весь цей лабіринт ущелин між відрогами гори Франкліна. Не пропустимо жодного грота, ні однієї западини! О, я думаю, ще жодному журналісту не доводилося розгадувати такої захоплюючої таємниці!

— І ми не повернемося до Гранітного палацу, поки не знайдемо нашого благодійника, — сказав Герберт.

— так, — підтвердив інженер. — Ми зробимо все, що в силах людських… Але, повторюю, знайти його нам удасться лише в тому випадку, якщо він сам того побажає!

— Залишімося в коралі, — запропонував Пенкроф.

— Залишімося, — погодився Сайрес Сміт. — Провіанту тут багато, і, крім того, ми знаходимося в самому центрі тієї місцевості, де розпочнемо пошуки. І звідси, якщо знадобиться, можна швидко з’їздити на візку до Гранітного палацу.

— Правильно, — сказав моряк. — Маю тільки одне зауваження.

— Яке?

— Ось уже літо наближається, і не треба забувати, що ми планували подорож.

— Яку подорож? Куди? — запитав Гедеон Спілет.

— На острів Табор, — відповів Пенкроф. — Треба ж залишити там записку, вказати в ній координати нашого острова і повідомити, де тепер знаходиться Айртон, на той випадок, якщо шотландська яхта прийде по нього. Хто знає, може, ми вже спізнилися.

— Стривайте, Пенкрофе, — сказав Айртон. — На чому ви думаєте дістатися до острова Табор?

— На нашім кораблі!

— На вашім кораблі? — вигукнув Айртон. — Його вже більше немає.

— Як, корабля більше немає?! — закричав Пенкроф, підхопившись на ноги.

— так, Пенкрофе, — сказав Айртон. — Тиждень тому пірати розшукали його в маленькій бухточці, вийшли на ньому в море і…

— І що ж?.. — із завмиранням серця запитав Пенкроф.

— Оскільки в них тепер немає Боба Гарвея, значить нікому вести корабель… Ну, вони й наткнулися на рифи. Суденце ваше розбилося.

— Ах негідники! Ах бандити! Негідники прокляті! — лаявся моряк.

— Пенкрофе, — сказав Герберт, узявши його за руку. — Ми побудуємо інший корабель, ще кращий і більший колишнього. Адже в нас тепер є всі залізні частини, весь такелаж і вітрила з піратського брига!

— А ви знаєте, скільки часу треба, щоб побудувати судно водотоннажністю в тридцять — сорок тонн? — з гіркотою зауважив Пенкроф. — На це піде місяців п’ять, а то й півроку.

— Скільки знадобиться, стільки й витратимо часу, але побудуємо судно, — відповів журналіст. — А цього року не поїдемо на острів Табор.

— Ну, що ж вдієш, Пенкрофе, — втішав його інженер.

— Сталося нещастя, треба витримати його. Сподіваймося, що відстрочка поїздки на Табор не принесе нам шкоди.

— Ех, «Бонадвентур»! Бідний мій «Бонадвентур»! — вигукнув Пенкроф, глибоко вражений втратою суденця, яким він так пишався.

Загибель корабля дійсно був великою втратою для колоністів, і вони твердо вирішили якомога швидше зарадити лиху. Але зараз єдиною їхньою турботою залишалося обстеження всіх схованок на острові.

Пошуки почалися того ж дня, 19 лютого, і тривали цілий тиждень. Біля підніжжя гори Франкліна, між її відрогами і численними їхніми розгалуженнями, вився справжній лабіринт долин і ярів, розташованих надзвичайно примхливо. Очевидно, шукати потрібно було в цих вузьких ущелинах, можливо навіть у надрах гори. Людині, яка бажала залишатися для всіх невідомою, найлегше влаштувати собі потаємне житло саме в цій частині острова. Відроги так хаотично перепліталися між собою, що Сайресу Сміту довелося вести пошуки з найсуворішою методичністю.

Насамперед обстежили всі долини південного схилу вулкана й біля джерел Водоспадної річки. Айртон показав колоністам притулок бандитів — ту печеру, де він нудився в ув’язненні, поки його не перенесли в кораль. У печері все залишалося в тому ж вигляді, як і при Айртоні. І так само, як при ньому, лежали там зброя, порох, кулі та провіант, який бандити викрали і тримали у своєму лігвищі про запас.

Колоністи ретельно обстежували всю сусідню з печерою долину, порослу прекрасними деревами, головним чином хвойними; потім, обігнувши край південно-західного відрога, вони направилися у вузьку ущелину, що доходила до мальовничого накопичення базальтових брил на узбережжі.

Тут дерев росло менше. Траву замінив камінь. Серед стрімчаків стрибали дикі кози і муфлони. Отут починалася порожня частина острова. Уже можна було помітити, що з численних долин, котрі розгалужувалися біля підніжжя гори Франкліна, тільки три багаті на ліс і пасовища, як, наприклад, долина, обрана для кораля і Водоспадної річки, що межувала на заході з долиною Водоспадної річки, а на сході з долиною Червоного струмка. Обидва ці струмки починалися десь у горах, а нижче, увібравши в себе кілька приток, вони перетворювалися на річки, які зрошували південну частину острова. Ріку Віддяки живили головним чином щедрі джерела, що губилися в густій хащі лісу Жакамара; незліченні струмки підґрунтових вод, що виливалися такими ж джерелами, зрошували півострів Звивистий.

Одна з вищезгаданих долин, де вистачало питної води, цілком підходила для притулку якого-небудь пустельника, — він міг знайти тут все необхідне для життя. Колоністи ретельно досліджували всі три долини, але ніде не знайшли присутності людини.

Де ж таємничий незнайомець влаштував собі помешкання? Можливо, на північному схилі, у диких ущелинах, серед скель, які обвалилися, у порожніх тіснинах, між застиглими потоками лави?

Біля підошви гори Франкліна з північного боку пролягали тільки дві широкі і неглибокі долини; вони були зовсім позбавлені зелені, засіяні валунами, поцятковані довгими смугами морен[58] і потоками застиглої лави, між якими здіймалися пагорбами вулканічні гірські породи і лежали розсипом дрібні уламки обсидіану і лабрадоритів. Ця частина острова потребувала довгих і важких досліджень. У схили гори врізалася тут безліч печер, звичайно надто незручних для житла, але зовсім схованих від очей і майже неприступних. Колоністи оглянули навіть темні тунелі, що виникли ще в епоху утворення острова. При світлі смоляних смолоскипів дослідники пройшли по всіх цих похмурих галереях, обшукали кожний грот, досліджували кожну западину. Всюди тиша і морок. Здавалося, ніколи ще по цих давніх підземних ходах не ступала нога людини, ніколи вона не пересунула тут жодного каменю. Усе залишалося таким же, як у ті нескінченні далекі часи, коли підземний вогонь викинув із дна морського ці брили і над водами океану піднявся острів.

Але хоча ці глибинні ходи здавалися зовсім пустельними й у них панував безпросвітний морок, Сайресу Сміту довелося переконатися, що вони не були царством абсолютної тиші.

Проходячи однією з цих похмурих печер, що врізалися в товщу гори на кількасот футів, він на свій подив почув рокіт, що долинав, примножувався здалеку, віддавався луною під кам’яними склепіннями підземної галереї.

Гедеон Спілет, який ішов разом з ним, теж почув цей віддалений гул, який вказував, що в надрах вулкана ожив погаслий вогонь. Обоє прислухалися, — глухі перекати повторилися кілька разів; очевидно, у глибинах землі відбувався якийсь геологічний процес.

— Виходить, вулкан ще не зовсім згас? — сказав журналіст.

— Можливо, що з того часу як ми обстежували кратер, — відповів Сайрес Сміт, — у нижніх шарах гори почалися якісь процеси. У будь-якому вулкані, що вважається погаслим, може знову розгорітися вогонь.

— Але якщо вогнедишна гора Франкліна оживає і готується нове виверження, то хіба острову Лінкольна не загрожує небезпека? — запитав Гедеон Спілет.

— Не думаю, — відповів інженер. — Адже кратер вулкана відіграє роль запобіжного клапана; надлишок пари і лави, як і колись, вирветься через цей звичний канал.

— Якщо тільки лава не прокладе собі новий вихід у напрямку родючої частини острова…

— То чому ж це буде так, дорогий Спілете? — запитав Сайрес Сміт. — Чому лава ухилиться від того шляху, що їй проклала сама природа?

— Ну, вулкани дуже примхливі, — відповів журналіст.

— Зважте, — заперечив інженер, — що нахил усієї гори Франкліна сприяє стоку виверженої лави до тих самих долин, що ми зараз обстежуємо. Для того, щоб вона потекла в інший бік, повинне відбутися переміщення центру ваги, що можливе тільки в результаті землетрусу.

— Але ж в таких випадках, наскільки я знаю, завжди варто побоюватися землетрусу, — зауважив Гедеон Спілет.

— Завжди! — підтвердив інженер. — Особливо коли підземні сили починають пробуджуватися після довгого відпочинку, а кратер вогнедишної гори закупорений. Справді, дорогий Спілете, виверження вулкана може стати для нас великим нещастям, і краще б він ніколи не пробуджувався, а спав собі мирним сном. Але тут уже ми неспроможні, чи не правда? Однак, що б не сталося, я думаю, що нашим плантаціям на плато Круговиду не загрожує серйозної небезпеки. Між плато і горою лежить досить глибока западина, і якщо коли-небудь лава потече в напрямку до озера, вона поллється з цієї западини убік дюн і до затоки Акули.

— Але ж ми ще не бачили над вершиною гори ні найменшого димку, що передвіщає близькість виверження, — зауважив Гедеон Спілет.

— так, не бачили, — сказав Сайрес Сміт. — Над кратером немає жодної хмарини пари, я тільки вчора уважно спостерігав за верхівкою гори. Але можливо, що протягом століть кратер знизу міцно забили кам’яні брили, вулканічний попіл, застигла лава, і, отже, запобіжний клапан, про який я говорив зараз, занадто щільно закупорений. Однак при першому ж серйозному поштовху все це злетить у повітря, і будьте упевнені, дорогий Спілете, що ні острів, який можна порівняти з паровим казаном, ні вулкан — його топка — не вибухнуть від тиску газів. І все-таки, повторюю, нехай краще не буде виверження.

— А між тим ми з вами не помиляємося: дуже добре чутний глухий рокіт. У надрах вулкана щось відбувається!..

— так, так, — відповів інженер, насторожено прислухаючись.

— Помилитися неможливо… Отут, безсумнівно, відбувається якийсь процес, але його значення й остаточний результат поки що не можна передбачати.

Вийшовши з печери, Сайрес Сміт і Гедеон Спілет розшукали своїх товаришів і розповіли їм про свої спостереження.

— Он воно як! — вигукнув Пенкроф. — Вулкан знову здумав повернутися до своїх витівок. Нехай тільки спробує. Знайдеться і на нього управа!.,

— Хто ж з ним упорається? — запитав Наб.

— Наш заступник, Набе, наш добрий геній. Він заткне кратер, якщо вулкан спробує роззявити свою горлянку!

Як бачать читачі, віру Пенкрофа в новоявлене божество, яке править островом, не вдавалося похитнути, та й, треба сказати, таємнича сила, що виявлялася дотепер у багатьох і багатьох випадках, здавалася всемогутньою. Але цей чарівник вислизав від найретельніших пошуків, і, незважаючи на всі старання колоністів, на їхню ретельність і, головне, на їхню завзятість у дослідженні острова, схований притулок досі не могли виявити.

З 19 по 25 лютого коло розшуків розширилося і захопило всю північну частину острова; обшукали найзатишніші куточки. Справа доходила до того, що колоністи вистукували схили стрімчаків, як вистукує стіни поліція, роблячи обшук у підозрілому будинку. Інженер навіть склав дуже точну карту гори та її відрогів, і колоністи обійшли їх усі до найвіддаленіших куточків. Досліджували вони також і верхню терасу і конусоподібну вершину, що піднімалася на ній, аж до снігової шапки, що біліла на її верхівці і у якій зяяла лійка кратера.

Більш того: спускалися навіть у саму лійку кратера, який ще не дихав вогнем, хоча в глибині прірви вже чітко чувся лиховісний рокіт. Одначе з кратера не піднімалося жодного струмочка диму, жодної хмаринки пари, стінки його анітрохи не нагрілися — словом, ніщо не прогнозувало близького виверження. І ніде — ні на вершині гори, ні на її схилах, — абсолютно ніде колоністи не знайшли ні найменших слідів перебування незнайомця, якого вони шукали.

Тоді почали розшуки по всій смузі дюн. Ретельно оглянули і високі береги затоки Акули, що являли собою стрімку стіну із застиглої лави, досліджували її від гори до низу, хоча дуже важко було спускатися до моря цією кручею. Ніде нікого!

Слова ці точно передавали жалюгідний результат марних пошуків, що вимагали стільки стомлюючих зусиль, стільки завзятості, і не дивно, що така невдача викликала в Сайреса Сміта і його товаришів гірке розчарування.

Довелося, одначе, подумати про повернення додому — пошуки не могли продовжуватися до нескінченності. Тепер у колоністів були всі підстави вважати, що притулок таємничого незнайомця знаходиться не на поверхні острова, і тоді в кожного в розпаленілій уяві зародилися найбожевільніші припущення. Особливо багато фантазували Пенкроф і Наб; вони не тільки створювали у своїх вигадках дивний образ, але переносилися до чарівного, казкового світу.

Двадцять п’ятого лютого колоністи повернулися до Гранітного палацу. За допомогою подвійного каната, який прив’язали до стріли і закинули на виступ майданчика, вони відновили сполучення між своїм житлом і берегом.

Місяць потому, 24 березня, поселенці святкували третю річницю свого перебування на острові Лінкольна.

РОЗДІЛ ЧОТИРНАДЦЯТИЙ

Минуло три роки. — Питання про спорудження нового корабля. — Рішення. — Колонія процвітає. — Суднобудівна верф. — Холоди в Південній півкулі. — Пенкроф скоряється. — Прання білизни. — Гора Франкліна

Минуло три роки відтоді, як бранці втекли з Ричмонда. Скільки разів за ці три роки вони говорили про свою батьківщину. Ніколи вони не забували про неї!

Вони не сумнівалися в тому, що Громадянська війна скінчилася, причому не припускали й думки, щоб справедлива справа жителів Півночі не перемогла. Але які були перипетії цієї жахливої війни? Чи багато пролилося крові? Хто з друзів і знайомих поліг у боях? Ось про що часто розмовляли колоністи, не знаючи, чи скоро настане день, коли вони побачать рідну країну. Повернутися на батьківщину хоча б на кілька днів, відновити зв’язок з населеним світом, установити постійне сполучення між рідною країною й островом, — після цього вони готові були провести довгі роки в заснованій ними колонії, що стала б тоді залежати від метрополії, і, можливо, ці роки виявилися б кращим, найщасливішим часом їхнього життя. І хіба все це було нездійсненною мрією? Але мрія їх могла здійснитися лише двома шляхами: або у води острова Лінкольна прийде який-небудь корабель, або колоністи самі побудують досить велике судно, щоб доплисти на ньому до найближчої землі.

— А що, як, — говорив Пенкроф, — наш геній-заступник надасть нам можливість повернутися на батьківщину!

Справді, якби Пенкрофу і Набу сказали, що в затоці Акули чи в порту Повітряної кулі на них чекає корабель водотоннажністю триста тонн, вони б анітрошки не здивувалися, навіть оком би не моргнули, вирішивши, що так і годиться, тому що чекали від незнайомця будь-яких чудес.

Але Сайрес Сміт, як людина менш довірлива, радив їм повернутися до реальної дійсності і самим взятися за спорудження судна; завдання це воістину було невідкладним, тому що вимагалося якомога, швидше відвезти на острів Табор записку про нове місцеперебування Айртона.

«Бонадвентура» вже не існувало, спорудження нового корабля вимагало щонайменше півроку. А наближалася зима. Словом, до майбутньої весни нічого було й думати про поїздку.

— Що ж, у нас буде досить часу, і до настання теплих днів ми встигнемо добре підготуватися, — сказав інженер Пенкрофу, розмовляючи з ним на цю тему. — Я думаю, друже мій, що, раз нам потрібно заново будувати судно, найкраще зробити його розмірами побільше. Ще невідомо, чи відвідає шотландська яхта острів Табор. Може статися, що вона приплила туди кілька місяців тому, що шотландці довго шукали Айртона і, не знайшовши ніяких слідів його перебування на острові, попливли назад. Ні, нам з вами треба побудувати такий корабель, щоб у разі потреби, ми могли дістатися на ньому до островів Полінезії або до Нової Зеландії. Як ви думаєте?

— Я думаю, містере Сайрес, — відповів моряк, — я думаю, що ви з усякою справою впораєтеся, у вас і великий корабель вийде не гірше маленького. Дерева й інструментів у нас досить. Виходить, усе залежить від часу.

— А скільки місяців потрібно на спорудження корабля водотоннажністю двісті п’ятдесят — триста тонн? — запитав Сайрес Сміт.

— Місяців сім-вісім щонайменше, — відповів Пенкроф. — Та ще не забувайте, що зима підходить, а в сильні холоди важко обробляти дерево. Виходить, вважайте, що кілька тижнів пропадуть марно, і дай Боже, коли ми спустимо корабель на воду в листопаді.

— От і добре! — сказав Сайрес Сміт. — Найсприятливіша пора для подорожі на острів Табор або навіть у більш далекі краї.

— Правильно, містере Сайрес, — відповів моряк. — Робіть креслення. Робітники готові. Я думаю, у такій справі Айртон буде нам гарним помічником.

Порадилися з іншими колоністами, ті схвалили задум інженера, і дійсно ідея була чудова. Правда, побудувати корабель водотоннажністю від двохсот до трьохсот тонн — завдання нелегке, але колоністи вірили у свої сили, що цілком виправдувалося вже досягнутими успіхами.

Отже, Сайрес Сміт зайнявся складанням розрахунків і креслень для спорудження корабля. Тим часом його товариші рубали й перевозили дерева, що повинні були піти на вигнуті шпангоути, на весь набір судна і на його обшивання. Ліси Далекого Заходу дали їм кращі для кораблебудування породи дуба і в’яза. Скориставшись просікою, прорубаною під час останньої експедиції, проклали нею дорогу, назвавши її дорогою Далекого Заходу; по ній колоди підвезли до Нетрів і влаштували там корабельну верф. Щодо дороги, то вона йшла примхливими зиґзаґами, петляючи в залежності від розташування дерев, обраних для рубання, і все-таки завдяки їй значна частина півострова Звивистого стала набагато доступнішою.

Колоністи поспішали рубати й обтісувати дерева, тому що сира деревина не годиться для спорудження судна, і треба, щоб вона встигла висохнути. Корабельні теслі ретельно працювали весь квітень: за цей місяць не сталося ніяких неприємностей, крім досить сильних штормів, звичних у пору рівнодення. Юп добре допомагав лісорубам — то піднімався на самісіньку верхівку дуба і закріплював там мотузку, якою валили зрубане дерево, то перетягував на своїй міцній спині вже обтесані стовбури.

Колоди склали штабелями під широким дощатим навісом, поставленим біля Нетрів: там вони повинні були зберігатися, поки їх не пустять у діло.

Квітнева погожа пора у Північній півкулі найчастіше відповідає жовтню. Крім кораблебудування колоністи ретельно обробляли землю, і незабаром із плато Круговиду зникли всі сліди спустошення. Відбудували млин, на місці знищеного пташника виросли нові сараї. Їх зробили просторішими, тому що пернате населення ферми дуже зросло. У стайні стояло тепер п’ять онагрів — чотири сильних, міцних і добре об’їжджених тварини, що ходили й у запряжці, й під сідлом, і новонароджене лоша. Інвентар колонії збільшився — з’явився плуг; на онаграх тепер орали землю, і вони тягли плуг не гірше волів, на яких орють у Йоркширі або в Кентуккі. Кожний колоніст брав на себе ту чи іншу роботу, ніхто не сидів склавши руки. Зате яким завидним здоров’ям могли похвалитися всі ці трудівники, як весело проводили вони вечори в Гранітному палаці, які райдужні плани на майбутнє будували!

Айртон, зрозуміло, почував себе тепер рівноправним членом товариства; вже не заводив мови про те, щоб йому жити окремо в коралі. Одначе він завжди був замислений, мовчав і більше розділяв з колоністами їхню роботу, ніж радості. Але робітник він був прекрасний — сильний, спритний, винахідливий і розумний, його любили і поважали, і він не міг цього не відчувати.

Не закинули й кораль. Хто-небудь з колоністів через день їздив туди візком або верхи, роздавав корми худобі, доїв кіз і привозив молоко, що надходило в розпорядження Наба. Цими поїздками користувалися і для полювання, тому частіше за інших їздили в кораль Герберт і Гедеон Спілет у супроводі Топа, який завжди біг попереду: завдяки мистецтву мисливців і їхніх чудових рушниць у будинку не переводилася велика дичина — водосвинки, агуті, кенгуру, кабани, пекарі; не переводилася і птиця: качки, тетеруки, глухарі, жакамари, бекаси. Кролики із садка, устриці з обмілини, іноді черепаха, повні сіті сьомги, що приплила цілими косяками до ріки Віддяки метати ікру, овочі з городу на плато Круговиду, дикі плоди з лісу — які щедрі дарунки природи! Головний кухар Наб ледве встигав забирати їх про запас до своїх комор.

Зрозуміло, що телеграфний дріт, протягнений між коралем і Гранітним палацом, відновили, і тепер нічого не заважало послати депешу, коли хто-небудь з колоністів, відправившись у кораль, вважав за необхідне там заночувати. Адже тепер на острові знову стало спокійно, і більше не доводилося побоюватися вторгнення, принаймні з боку людей.

І все-таки лихо могло повторитися, якби на острів знову надумали висадитися які-небудь каторжники-втікачі. Можливо, приятелі та спільники Боба Гарвея, котрі ще відбували покарання у Норфолці, були посвячені в таємницю його задумів і збиралися діяти за його прикладом. Отже, колоністи безупинно вели спостереження за всіма зручними для висадки частинами узбережжя, і щодня їхня підзорна труба обводила широку дугу обрію від бухти З’єднання до бухти Вашингтона. Вирушаючи в кораль, вони не менш уважно оглядали море й у західному напрямку, — з відрогів гори Франкліна видно було дуже далеко.

Нічого підозрілого жодного разу не з’являлося в полі зору, і проте завжди доводилося триматися насторожі.

Одного разу ввечері Сайрес Сміт запропонував товаришам почати зміцнювати кораль. Він вважав розумним запобіжним заходом вище підняти огорожу і збоку побудувати щось подібне до блокгауза, для того щоб сховатися там у випадку ускладнень і дати відсіч нападникам. Гранітний палац, говорив інженер, можна вважати неприступним завдяки самому його розташуванню, але кораль з його будівлями, запасами продовольства і худобою, що утримується в загонах, завжди може виявитися предметом зазіхань з боку яких-небудь грабіжників, що наскочать невідомо звідки, і треба створити найсприятливіші умови для захисту від них.

План зміцнення кораля ще вимагав ретельних обмірковувань, і здійснення його мимоволі відклали до весни.

До 15 травня на верфі уже заклали кіль нового судна, і незабаром майже перпендикулярно до нього піднялися в пазах ахтерштевень на одному кінці і форштевень — на іншому. Кіль, зроблений з міцного дуба, мав у довжину сто десять футів, що дозволило поставити середній бімс[59] довжиною двадцять п’ять футів. Але тільки це корабельні теслі і встигли зробити до настання негоди і холодів. Наступного тижня ще поставили перші кормові шпангоути,[60] а потім довелося роботи призупинити.

Наприкінці місяця погода зовсім зіпсувалася. Дув східний вітер, що іноді досягав сили урагану. Сайрес Сміт побоювався за долю корабельної верфі. Він вибрав для неї найзручніше місце, біля Гранітного палацу, але в бурю острівець Порятунку був поганим захистом узбережжя, хвилі, гнані вітром, докочувалися до гранітної стіни і розбивалися біля її підніжжя.

На щастя, його побоювання не виправдалися. Вітер найчастіше дув з південного сходу, а тоді Гранітний палац прекрасно захищав виступ мису Знахідки.

Пенкроф і Айртон, ревні будівельники нового судна, не припиняли роботи доти, доки це було можливо. Вони не боялися ні вітру, що тріпав їм волосся, ні дощу, від якого обоє промокали до нитки: вони вважали, що молоток однаково добре б’є й у негоду, й у гарну погоду. Але коли після сльоти вдарили морози, дерево на холоді затверділо, як залізо, і теслям стало надзвичайно важко його обробляти, — до 10 червня довелося перервати спорудження судна.

Сайрес Сміт і його товариші, звичайно, не могли не зауважувати, які суворі зими на острові Лінкольна. такі холоди бували хіба що в штатах Нової Англії, розташованих приблизно на такій же відстані від екватора, як і острів Лінкольна. У Північній півкулі, принаймні в тій його частині, що займають Нова Англія і північна смуга Сполучених Штатів, це явище пояснюється плоским рельєфом, що межує з полярною зоною: жодна височина не перепиняє там шлях північним вітрам; але щодо острова Лінкольна таке пояснення неприйнятне.

— Спостереженнями встановлено, — сказав одного разу Сайрес Сміт своїм товаришам, — що при рівних географічних широтах на островах і морських узбережжях холоди не такі сильні, як у внутрішніх областях континентів. Наприклад, я часто чув, що в Ломбардії зими суворіші, ніж у Шотландії, а це, говорять, залежить від того, що море віддає взимку те тепло, що воно одержало від сонця влітку. Але ж острови знаходяться в особливо сприятливих умовах для такого зігрівання.

— так у чому ж справа, містере Сміт? — запитав Герберт. — Чому острів Лінкольна начебто представляє собою виняток із загального правила?

— Важко знайти цьому пояснення, — сказав інженер. — Одначе я думаю, що така кліматична особливість залежить від того, що наш острів знаходиться в Південній півкулі, а, як тобі відомо, дитя моє, зими тут холодніші, ніж у Північній півкулі.

— так, справді, — погодився з ним Герберт. — Недарма плавучі льоди можна зустріти в південній частині Тихого океану на нижчих широтах, ніж у північній.

— Правильно, — підтвердив Пенкроф. — Коли я плавав на китобійному судні, нам зустрічалися айсберги навіть на траверсі мису Горн.

— У такому випадку суворі холоди, від яких ми страждаємо на острові Лінкольна, можливо, пояснюються тим, що порівняно недалеко від нього плавають айсберги і навіть утворилися крижані поля, — сказав Гедеон Спілет.

— Ваше пояснення цілком правдоподібне, дорогий Спілет, — погодився Сайрес Сміт. — Можливо, що суворі зими викликані близькістю льодів. Я хочу нагадати вам, яку чисто фізичну причину має той факт, що в Південній півкулі холодніше, ніж у Північній. Адже влітку сонце ближче до цієї півкулі, отже, взимку воно неминуче повинно стояти далі. Цим і пояснюється різка різниця в середній температурі зими і літа. Згадайте-но, на острові Лінкольна зима холодна, зате літо дуже гаряче.

— А скажіть, будь ласка, містере Сміт, — запитав Пенкроф, насупивши брови, — чому ж ця наша Південна півкуля так незручно влаштована? Це ж несправедливо!

— Дружище Пенкрофе, — сміючися, відповів інженер. — Справедливо це чи несправедливо, але вже так воно є, треба змиритися з фактом. Відбувається ж ця особливість ось чому. Орбіта, якою рухається Земля навколо Сонця, становить не окружність, а еліпс, що відповідає розумним законам механіки. Тому Земля у певний момент досягає афелію, тобто точки, найвіддаленішої від Сонця, а іншим разом перигелію, тобто знаходиться на відстані, найкоротшій від Сонця. І ось, виявляється, що саме під час зими в країнах Південної півкулі Земля знаходиться в найвіддаленішій від Сонця точці і, отже, в умовах, що сприяють тому, аби у цих областях було найхолодніше. Тут уже нічого не вдієш, Пенкрофе, і найосвіченішим людям ніколи не вдасться що-небудь змінити в облаштуванні Всесвіту, встановленому Господом Богом.

— А все-таки дивно! — додав Пенкроф, очевидно важко погоджуючись з неминучістю. — Мудро влаштований світ! Товстезні книги вийдуть, якщо записати усе, що люди знають.

— А ще товщі книги можна написати про те, чого люди досі не знають, — сказав Сайрес Сміт.

Як би там не було, у червні настала вже звична для колоністів сувора зима, і вони найчастіше навіть не виходили з Гранітного палацу.

Яким обтяжливим було для всіх це самітництво, і, мабуть, особливо воно пригнічувало Гедеона Спілета.

— Знаєш що, — сказав він одного разу Набу, — я б тобі написав дарчу, засвідчену за всіма правилами в нотаріуса, і віддав би на твою користь усі спадщини, які мене чекають, якби ти, як добра душа, сходив би куди-небудь, де приймається передплата на газети і журнали, та передплативши мені хоч яку-небудь зубожілу газетку! Справді, для повного щастя мені найбільше не вистачає газети. Хочеться, друже, дізнаватися вранці, що вчора відбулося у світі, за межами нашого острова!

Наб розсміявся.

— Он який цікавий, — сказав він. — А я за роботою про все забуваю. Щодня в нас справ по горло!

Дійсно, і в Гранітному палаці й поза ним роботи вистачало.

Завдяки трирічній завзятій праці мешканців острова Лінкольна колонія їхня досягла в тім році справжнього процвітання. Затонулий бриг послужив для них новим джерелом скарбів. Крім повного оснащення, що могло піти для споруджуваного судна, комори Гранітного палацу були забиті всякого роду начинням, інструментами, приладами, зброєю, бойовими припасами й одягом. Колоністам уже не доводилося більше виробляти грубе сукно. У першу зиму вони страждали від холоду, а тепер їх анітрошки не лякали найлютіші морози. Білизни в них теж стало багато, та й тримали вони її у великому порядку. З морської солі, у якій утримується хлористий натрій, Сайрес Сміт без зусиль одержав натрій і хлор. Натрій йшов потім на виготовлення соди, а хлор — хлорного вапна; і те й інше вживалося в Гранітному палаці для господарських потреб і, зокрема, для прання білизни. Втім, велике прання затівали тільки чотири рази на рік, як це робилося в сімейних будинках в давні часи, і треба додати, що Пенкроф і Гедеон Спілет, який мріяв про задоволення читати щодня газету, показали себе чудовими пралями.

так минули зимові місяці — червень, липень і серпень. Стояли морози — середня температура не перевищувала восьми градусів за Фаренгейтом (13,33° нижче нуля за Цельсієм). Отже, зима випала суворіша, ніж торік. Зате як жарко топилися каміни в Гранітному палаці! Безперестану палав у них вогонь, і кіптява довгими смугами розписала там стіни. Дров не шкодували, — ліс був за декілька кроків. Йшли на дрова і зайві колоди, заготовлені для будівлі судна, і це дозволяло заощаджувати кам’яне вугілля, яке важко було перевозити з місця видобутку.

І люди, і домашні тварини почувалися чудово. Правда, дядечко Юп виявився досить мерзлякуватою істотою, — це був, мабуть, єдиний його недолік. Довелося пошити для нього теплий халат на ваті. Але який з нього вийшов чудовий слуга — спритний, старанний, невтомний, не надокучливий, небалакучий; цілком заслужено він міг стати зразком для усіх своїх двоногих побратимів у Старому і Новому Світі.

— Що ж тут дивного? — говорив Пенкроф. — Раз у нього чотири руки, значить з нього й питається більше, — повинен старатися!

І вже як трудилася розумна чотирирука тварина!

Протягом семи місяців, що минули з часу розшуків, що здійснювались навколо гори Франкліна, і впродовж усього вересня, коли повернулися теплі дні, добрий геній острова не давав про себе знати. Ні в чому не позначалася його допомога. так, правду кажучи, у ній і не виникало потреби, за цей час не сталося жодного нещасного випадку, який би став важким випробуванням для колоністів.

Сайрес Сміт навіть помітив, що за цей час не було нічого схожого на таємничий зв’язок, що начебто встановився крізь кам’яний кряж між мешканцями Гранітного палацу і незнайомцем, чию присутність Топ, здавалося, вловлював чуттям. Собака перестав гарчати, та й Юп теж не виявляв занепокоєння. Обоє приятелів (Топ і мавпа подружилися) більше вже не сновигали біля закритого трапом провалу, не дзявкали і не скиглили з якоюсь особливою тривогою, що відразу ж привертала увагу інженера. Але хіба Сайрес Сміт міг сказати з упевненістю, що з цією загадкою покінчено і на спробах розгадати її треба поставити хрест? Хіба міг він стверджувати, що вже ніколи не виникнуть такі обставини, за яких невідомий благодійник знову виступить на сцену? Як знати, що обіцяло їм майбутнє?

Зима скінчилася. Але саме в перші весняні дні відбулася подія, котра матиме дуже важливі наслідки.

Сьомого вересня Сайрес Сміт, розглядаючи верхівку гори Франкліна, домітав над кратером згаслого вулкана в повітрі струмок диму і білу хмарину пари.

РОЗДІЛ П’ЯТНАДЦЯТИЙ

Пробудження вулкана. — Літня пора. — Поновлення робіт. — Вечір 15 жовтня. — Телеграма. — Прохання. — Відповідь. — Швидше в кораль. — Записка. — Другий дріт. — Базальтові скелі. — У години припливу. — У години відливу. — Печера. — Сліпуче світло

Почувши від інженера страшну звістку, колоністи кинули роботу і мовчки спрямували погляд на гору Франкліна.

Отже, вулкан пробудився від сну; пара і гази, піднявшись з його надр, прорвалися крізь шар твердих порід, що зібралися на дні кратера. Але чи викличе підземний вогонь сильне виверження? Ні передбачати це, ні запобігти лиху не було можливості.

Але навіть якщо припустити, що виверження неминуче, ще залишалася надія, що від нього постраждає не весь острів. Виливаючись з вулкана, розплавлені породи не завжди несуть із собою загибель. Острів уже пройшов через такий іспит, — про це свідчили потоки застиглої лави, які краяли північні схили гори. Крім того, сама форма кратера і глибока тріщина, що розсікала його верхній край, повинні були спрямовувати лаву, що викидається, в бік, протилежний родючій зоні острова.

Одначе минуле не гарантувало майбутнього. Нерідко буває, що у вулканів давні кратери забиті наглухо, але замість них розкриваються інші кратери. Це спостерігалося й у Старому й у Новому Світі — на Етні, на Попокатепетлі, на Орісабі, а напередодні виверження усього можна побоюватися. Адже буває досить землетрусу, — а це явище нерідко супроводжується вулканічним виверженням, — щоб внутрішня будівля вогнедишної гори змінилася і розплавлена лава проклала собі нові шляхи.

Сайрес Сміт пояснив усе це товаришам і, не перебільшуючи, навів усі докази «за» і «проти» небезпечності становища.

Зрештою вони тут нічого не могли змінити. Гранітному палацу начебто ніщо не загрожувало, крім можливого землетрусу. Але кораль міг бути зовсім знищений, якщо б на південному схилі гори Франкліна утворився новий кратер.

З того дня над вершиною гори завжди розвівався білий султан пари, і навіть помітно було, що він стає вище і ширше. Одначе до густих його клубів не домішувалася жодна іскра полум’я. Поки що процеси йшли в нижній частині центрального вогнища.

Незважаючи ні на що, з першими теплими днями роботи відновилися. Спорудження корабля намагалися вести якнайшвидше; скориставшись рушійною силою берегового водоспаду, Сайрес Сміт улаштував водяну лісопилку, і тепер колоністи набагато швидше, ніж вручну, обробляли колоди на дошки і балки. Пристрій цієї установки був такий же простий, як і на сільських лісопилках у Норвегії. Адже тут потрібно було домогтися тільки руху в двох площинах: рухати колоду в горизонтальному напрямку, а пилку — у, вертикальному, — ось і все; Сайресу Сміту вдалося цього досягти за допомогою колеса, двох валів і відповідним чином розташованих блоків.

До кінця місяця на верфі уже височів на підпірках набір судна, котре вирішили оснастити як шхуну. Набір був майже закінчений, усі шпангоути трималися на тимчасових кріпленнях, і вже виступала форма судна. На цій шхуні, що відрізнялася вузькою носовою частиною і дуже широкою кормою, безсумнівно, можна було при потребі робити досить великі переходи, але вимагалося ще багато часу на зовнішнє і внутрішнє обшивання судна, настилання, палуби. Після вибуху підводної міни вдалося, на радість будівельникам, врятувати всі металеві частини піратського брига. З покручених дощок обшивки, з корабельних шпангоутів Пенкроф і Айртон вирвали кліщами болти і безліч мідних цвяхів. таким чином, ковалям довелося менше трудитися, але теслі роботи мали вище голови.

На тиждень будівництво шхуни довелося перервати, зайнятися збиранням врожаю, косовицею та звезти в комори і склади зерно й овочі, зібрані на плато Круговиду. Але тільки-но ці роботи закінчилися, знову взялися за спорудження корабля і вже ні на мить не відволікалися від нього.

До вечора будівельники ледь трималися на ногах від утоми, щоб не втрачати даремно часу, вони змінили години своїх трапез: обідали опівдні, а вечеряли тільки після заходу сонця, коли зовсім вже темніло. Тоді вони піднімалися до Гранітного палацу й поспішали швидше лягти спати.

Втім, іншого разу зав’язувалася розмова на яку-небудь захоплюючу тему, і колоністи лягали пізніше звичайного. У бесіді вони ділилися своїми мріями про майбутнє й охоче говорили про те, які щасливі зміни в їхній долі принесе подорож на шхуні в найближчі населені краї. І все-таки в планах, що вони будували, незмінно панувала думка про повернення на острів Лінкольна. Ні, ні, хіба можна розстатися з колонією, яку вони заснували, вклавши в неї стільки праці, перенесли такі важкі випробування й одержали стільки перемог? Треба тільки встановити сполучення з Америкою, а тоді розвиток колонії піде ще швидше.

Пенкроф і Наб твердо сподівалися прожити на острові до кінця своїх днів.

— Герберте, — говорив моряк, — адже ти ніколи не розстанешся з нашим островом?

— Ніколи, Пенкрофе, особливо якщо ти приймеш рішення тут залишитися!

— Та я вже прийняв таке рішення, голубе, — відповідав Пенкроф. — Я тебе тут чекатиму. Ти приїдеш із дружиною, з дітками. Я бавитиму твоїх дітлахів, і вони в нас виростуть такими молодцями, тільки тримайся!

— Вирішено! — сміючись і червоніючи, озивався Герберт.

— А ви, містере Сайрес, — мріяв уголос Пенкроф, — ви будете постійним губернатором острова. О, до речі! Яке населення може прогодувати наш острів? По-моєму, не менше десяти тисяч.

Траплялося, друзі подовгу розмовляли так вечорами. Ніхто не висміював Пенкрофа, навпаки — він усім передавав бажання мріяти, і зрештою журналіст навіть заснував на острові газету «Нью-Лінкольн геральд».

так уже влаштована людина. Потреба творити, залишити свій слід на землі, вкласти свою душу в щось велике, що житиме довго, переживе його, — ось ознака переваги людини над усіма тваринами, що населяють нашу планету. Ось чому людина стала вінцем творіння, ось що виправдує її панування над світом тварин.

А втім, як знати, можливо в Топа з Юпом теж були які-небудь мрії про майбутнє?

Один тільки Айртон тримав при собі свої думки про те, яке б це було щастя, якщо б йому довелось зустрітися з лордом Гленарваном і постати перед усіма новою людиною, що спокутувала свою провину.

Увечері 15 жовтня приємна бесіда затяглася довше звичайного. Була вже дев’ята година. Уже чулися відверті протяжливі позіхання, котрі свідчили про те, що всім час спати, і Пенкроф вирушив до своєї постелі, як раптом у залі пролунав електричний дзвоник.

Усі колоністи були разом — Сайрес Сміт, Гедеон Спілет, Герберт, Айртон і Пенкроф — у коралі не залишилося нікого.

Сайрес Сміт піднявся зі свого місця. Інші здивовано перезиралися, думаючи, що їм вчулося.

— Що це значить? — вигукнув Наб. — Чи не диявол здумав подзвонити?

Ніхто не відгукнувся на цей жарт.

— Погода нині грозова, — зауважив Герберт. — Можливо, впливають електричні розряди…

Він не договорив. Інженер, на якого всі спрямували погляд, заперечливо похитав головою.

— Почекаймо, — сказав тоді Гедеон Спілет, — якщо це сигнал, то, хто б його не подав, дзвоник, напевно, повториться.

— А хто ж, по-вашому, може подати сигнал? — вигукнув Наб.

— Ти хіба забув? — сказав Пенкроф. — Та той, хто…

Слова його перервав новий дзвоник, — молоточок швидка забарабанив по чашечці дзвоника.

Сайрес Сміт підійшов до апарата і, пустивши дротом струм, послав у кораль телеграму:

— Що вам потрібно?

За кілька секунд по колу з алфавітом зарухалася стрілка, і мешканці Гранітного палацу прочитали відповідь:

«Негайно приходьте в кораль».

— Нарешті! — викликнув Сайрес Сміт.

так, нарешті розкриється таємниця! Утоми наче й не було, сон відлетів від очей — так усім хотілося швидше опинитися в коралі. Не кажучи ні слова, вони миттєво зібралися в дорогу і за кілька секунд уже були на березі океану. У Гранітному палаці залишилися тільки Юп і Топ. В експедиції можна було обійтися без них.

Навкруги стояв морок. Молодик, що з’явився в той день, зайшов у годину заходу сонця. Як і говорив Герберт, насувалася гроза, чорні хмари нависли над землею низьким важким склепінням, що не пропускало жодного зоряного променя. На обрії раз у раз спалахували блискавиці.

Виходило, що за кілька годин гроза вибухне над самим островом. Ніч була сповнена тривоги.

Але непроглядна пітьма не могла зупинити наших мандрівників. Дорога в кораль була їм добре знайома. Вони пройшли лівим берегом ріки Віддяки, піднялися на плато Круговиду, перебралися по мосту через Гліцериновий струмок і рушили далі лісом.

Мандрівники йшли швидким кроком, дуже схвильовані. Ніхто не сумнівався, що зараз у їхніх руках опиниться ключ до розгадки таємниці, у яку вони так довго і марно прагнули проникнути.

Незабаром, вони довідаються ім’я невидимого благодійника, який так глибоко ввійшов у їхнє життя, великодушного, могутнього незнайомця. Безсумнівно, він уважно стежив за їхнім існуванням, знав про них усе до найменших дрібниць, чув усе, що говорилося в Гранітному палаці, інакше його втручання не було б завжди таким своєчасним.

Кожний ішов швидко, занурившись у власні думки. Під склепінням дерев стояв морок, не розрізнялося навіть узбіччя дороги. Ліс завмер у мертвій тиші. Притихли й застигли нерухомо і птахи, і тварини, заціпенівши від передгрозової задухи. Не ворухнувся жоден листок. У мороці відлунювали кроки колоністів по твердій, як камінь, землі.

За перші чверть години дороги мовчання порушило лише одне зауваження Пенкрофа та відповідь інженера.

— Треба було прихопити із собою ліхтар, — сказав моряк.

— Ліхтар знайдемо в коралі, — відгукнувся інженер. Сайрес Сміт і його супутники вийшли з Гранітного палацу дванадцять хвилин на десяту. Сорок сім хвилин на десяту виявилося, що вони вже пройшли три милі з п’яти, що відокремлювали гирло ріки Віддяки від кораля.

Величезні білі блискавки розривали над островом небо, і при кожному спалаху навколо чітко вимальовувалося чорним візерунком листя. Яскраве світло сліпило очі. Ось-ось повинна була вибухнути гроза. Блискавки все частіше прорізали небо, блискали зловісно. Усе ближче гуркотів грім. Повітря було нестерпно задушливе.

Мандрівники йшли так швидко, начебто їх притягувала якась нездоланна сила.

За чверть до одинадцятої при яскравому спалахові блискавки вони побачили перед собою огорожу кораля. Тільки-но ввійшли до воріт, пролунав оглушливий гуркіт грому.

За одну мить колоністи пробігли через двір і опинилися біля дверей житлового будинку.

Незнайомець, мабуть, знаходився в будинку, — адже телеграму він, звичайно, послав звідси. Одначе у жодному вікні не було світла.

Інженер постукав.

Ніякої відповіді.

Сайрес Сміт відчинив двері, і всі увійшли до абсолютно темної кімнати.

Наб висік вогонь, миттю запалили ліхтар і освітили ним усі кутки…

В будинку не було нікого. Всі речі стояли на своїх місцях, у тому порядку, у якому їх залишили.

— Невже нам усе це привиділося? — прошепотів Сайрес Сміт.

Ні, помилитися вони не могли. У телеграмі чітко говорилося:

«Негайно приходьте в кораль».

Колоністи підійшли до столу, призначеному для телеграфу. Тут теж усе виявилося на місці — батарея і ящик, у якому вона стояла, приймач і передавальний апарат.

— Хто був тут останнім? — запитав інженер.

— Я, містере Сайрес, — відповів Айртон.

— Коли?

— Чотири дні тому.

— Дивіться, записка! — вигукнув Герберт, вказуючи на аркуш паперу, що білів, на столі. На листку було написано англійською:

«Йдіть уздовж нового дроту».

— В дорогу! — викликнув Сайрес Сміт; він зрозумів, що депеша була відправлена не з кораля, а, безсумнівно, з таємничого притулку незнайомця і що якийсь додатковий дріт, відведений від старого, безпосередньо з’єднує цей притулок із Гранітним палацом.

Наб узяв запалений ліхтар, і усі вийшли з кораля.

Гроза шаленіла з лютою силою. Усе коротше ставали проміжки між спалахом блискавки й ударом грому. Відчувалося, що незабаром гроза вибухне над горою Франкліна, над всім островом. При спалахах блискавки видно було верхівку вулкана, увінчану султаном пари.

В дворі кораля, що відокремлював будинок від огорожі, не було ніяких ознак телеграфного зв’язку. Вийшовши за ворота, Сайрес Сміт підбіг до найближчого стовпа і при світлі блискавок побачив, що від ізолятора спускається до землі новий дріт.

— Ось він! — сказав інженер.

Дріт тягся по землі, але по усій своїй довжині був укладений, як підводний кабель, в ізоляційну оболонку, що забезпечувало гарну передачу струму. Судячи з напрямку дроту, він йшов через ліс і південні відроги гори до західної частини острова.

— Тримайтеся кабелю! — сказав Сайрес Сміт.

То при тьмяному світлі ліхтаря, то при сліпучих спалахах блискавки колоністи кинулися по шляху, зазначеному телеграфним дротом.

Над їхніми головами лунали такі довгі й оглушливі гуркоти грому, що говорити нормально було неможливо. Утім, слова зайві, коли потрібно тільки одне — якнайшвидше йти вперед.

Сайрес Сміт і його товариші здолали спершу відріг, що відокремлював долину кораля від долини Водоспадної річки, перевалили через найвужчу його частину; дорогу їм указував кабель, то підвішений до нижніх гілок дерев, то протягнений по землі.

Інженер припускав, що дріт скінчиться в глибині долини, — там, можливо, і знаходиться таємний притулок незнайомця.

Припущення виявилося помилковим. Довелося піднятися по схилу південно-західного відрога і спуститися потім на порожнє плато, що простиралося аж до вигадливого накопичення базальтових стрімчаків. Час від часу то один, то інший колоніст нахилявся, обмацуючи рукою дріт, перевіряючи обраний напрямок. Було, одначе, уже зрозуміло, що дріт іде прямо до моря. Можливо, там, у глибокій печері, серед невідомих скель, таїлося житло, що так довго і марно вони шукали.

Усе небо палахкотіло вогнем… Блискавки спалахували безупинно. Вони вдаряли у вершину вулкана, спрямовувалися в кратер, огорнутий густим димом. Часом здавалося, що гора вивергає полум’я.

За кілька хвилин до одинадцятої години колоністи дійшли до карниза високої гряди, що піднімалася над океаном на західному березі острова. Внизу, за п’ятсот футів, ревів прибій.

Сайрес Сміт вирахував, що вони відійшли від кораля на півтори милі. Від цього місця дріт ішов униз між скель; простягнувшись крутим схилом вузького і звивистого яру.

Колоністи почали спускатися, ризикуючи викликати обвал кам’яних брил, що погано трималися і, падаючи, могли скинути їх у море. Спуск виявився вкрай небезпечним, але мандрівники зовсім про це не думали, — вони вже не владні були над собою. Таємничий притулок незнайомця притягував їх до себе з нездоланною силою, як притягає магніт залізні ошурки. Вони майже несвідомо спустилися в яр, хоча навіть серед білого дня схили його здалися б страшними. З-під ніг мандрівників котилися камені й при спалахах блискавки сяяли, неначе розпечені метеори. Сайрес Сміт ішов попереду. Айртон замикав хід. Рухалися то повільно, крок за кроком, то ковзаючи по гладкому, наче відполірованому кам’яному схилу, а потім, піднявшись на ноги, продовжували свій шлях.

Нарешті, дріт, зробивши крутий поворот, потягнувся між прибережних стрімчаків до чорної гряди рифів, об які важко билися хвилі в дні великих припливів. Колоністи дійшли до нижніх уступів базальтової стіни. Низом її паралельно до моря йшов довгий вузький вал, уздовж його вився телеграфний дріт, і колоністи рушили в цьому напрямку. Не пройшли вони й ста кроків, як почався пологий схил, що й привів їх до моря.

Інженер схопив кабель і побачив, що він іде під воду.

Супутники зупинилися біля Сайреса Сміта, вони були приголомшені.

В усіх вирвався вигук розчарування, майже розпачу. Невже потрібно кинутися в море, шукати якусь підводну печеру? Однак усі були такі збуджені, схвильовані, що, не вагаючись, зробили б навіть це.

Сайрес Сміт зупинив своїх товаришів.

Він підвів їх до заглиблення в скелі й сказав:

— Почекаймо тут. Зараз приплив. Коли море відступить від берега, шлях відкриється.

— А чому ви так думаєте?.. — запитав Пенкроф.

— Він не покликав би нас, якби дороги до нього не існувало.

Сайрес Сміт сказав це так упевнено, що ні в кого не знайшлося заперечень. До того ж думка його здавалася цілком логічною. Вважалося прийнятною версією, що біля підніжжя базальтової стіни існувала підводна печера, вхід до якої закривали зараз хвилі.

Довелося чекати кілька годин. Колоністи мовчки стояли, втиснувшись до своєрідної ніші, видовбаної хвилями в базальтовій стіні. Пішов дощ, і незабаром з чорних хмар, які роздирали зиґзаґи блискавок, потоками почала падати злива. Луна гучно повторювала оглушливий гуркіт грому, підсилюючи його.

Колоністів охопило безмежне хвилювання. У кожного виникло безліч дивних думок. Усі чекали чогось надприродного: ось зараз виникне перед ними величне видовище, з’явиться велетень-чарівник, — адже тільки казковий образ міг відповідати їхньому уявленню про таємничу могутність незнайомця.

Опівночі Сайрес Сміт, узявши ліхтар, спустився до самого моря подивитися, як розташовані внизу скелі. Відлив на той час тривав уже другу годину.

Інженер не помилився. Над водою почало вимальовуватися склепіння великого грота. Кабель, повернувши під прямим кутом, ішов у його зяючий отвір.

Сайрес Сміт повернувся до своїх супутників і спокійно сказав:

— За годину можна потрапити до печери.

— Виходить, вона справді існує? — запитав Пенкроф.

— А ви сумнівалися? — відповів запитанням Сайрес Сміт.

— Але ж у печері все-таки залишиться вода; що, коли там глибоко буде? — зауважив Герберт.

— Під час відливу вода, можливо, цілком іде з печери, — сказав Сайрес Сміт, — і тоді ми пройдемо по дну, а якщо вода там залишається, нам, безсумнівно, вдасться знайти ті чи інші засоби переправи.

Минула година. Усі спустилися під дощем до моря. За три години рівень води понизився на п’ятнадцять футів. Вхід до печери поступово оголювався, верхівка склепіння виступила над морем щонайменше на вісім футів. Пінисті хвилі, вируючи, протікали під ним, немов під аркою моста.

Нахилившись, інженер побачив якийсь чорний предмет, що гойдався на воді, і притяг його до себе. Це був човен, прив’язаний мотузкою до виступу внутрішньої стінки печери. Човен був зроблений із щільно скріплених між собою листів заліза. На дні його, під ослонами, лежало два весла.

— У човен! — сказав Сайрес Сміт.

За мить усі вже були в човні. Наб і Айртон сіли на весла, Пенкроф узявся за стерно. Сайрес Сміт, поставивши на форштевень ліхтар, висвітлював шлях.

Проїхали під низько навислою аркою грота, — і раптом склепіння піднялося високо і розширилося; але навколо стояла густа пітьма, і при слабкому світлі ліхтаря неможливо було визначити, наскільки велика ця печера, встановити хоча б приблизно її ширину, висоту і глибину. У надрах цієї підводної базальтової схованки панувала велична тиша. Зовні туди не долинало ані найменшого звуку, для спалахів блискавок були нездоланними товсті стіни.

Подекуди на земній кулі існують величезні підземні печери, своєрідні природні велетенські склепи, що зберігають сліди тієї далекої геологічної епохи, в яку вони утворилися. Одні з них затоплені водами морів, інші приховують у своїх стінах цілі озера. такі, наприклад, фінгалова печера на острові Стаффа, одному з Гебридських островів, або гроти Морга в бухті Дуарнене в Бретані, гроти Бонифачо на Корсиці, печера Ліз-Фіорда в Норвегії і велетенська Мамонтова печера в Кентуккі заввишки п’ятсот футів і довжиною більше ніж двадцять миль. У багатьох місцях земної кулі природа вирила такі склепи, вони збереглися і викликають захват людини.

Щодо печери, у якій опинилися колоністи, у них виникло запитання — чи не доходить вона до самої середини острова? Човен плив уже чверть години, роблячи повороти, що вказував Пенкрофу інженер, коротко подаючи сигнал, і раптом він скомандував:

— Праворуч!

Човен змінив напрямок і пішов біля правої стіни печери. У інженера виникло розумне бажання перевірити, чи тягнеться, як і раніше, уздовж неї кабель.

Кабель ішов уздовж стіни, чіпляючись за її виступи.

— Вперед! — наказав інженер.

Два весла разом занурилися в чорну воду, і човен рушив далі.

Плили ще чверть години, від входу печери подолали, мабуть, півмилі, і знову пролунав голос Сайреса.

— Стоп! — скомандував він.

Човен зупинився, і перед очима здивованих мандрівників засяяло яскраве світло, що освітило величезну печеру, так глибоко вириту природою в надрах острова.

І тоді вони змогли роздивитися цю схованку, про існування якої ніхто не підозрював.

На висоті ста футів піднімалося округле склепіння, його підтримували базальтові стовпи, здавалося, всі виліплені за однією міркою. такі величезні колони природа споруджувала тисячами в перші епохи утворення земної кори; у знайденій печері на них спиралися, неправильної форми арки і вигадливі карнизи. Обрубки базальту, підняті один на одного, досягали сорока — п’ятдесяти футів заввишки; підніжжя колон обмивала вода — зовсім спокійна, незважаючи на бурю, що шаленіла над островом. Промені, виходячи з невідомого джерела світла, поміченого інженером, чітко вимальовували кожну грань базальтових призм, запалювали на них вогненні іскри й начебто пронизували стіни печери, немов вони були прозорі, перетворювали найменші їхні опуклості на самоцвіти, що блищать. Усі ці різноманітні променисті відблиски відбивалися у воді, тріпотіли на її поверхні, і здавалося, що човен пливе серед вогнеметних струменів.

Не виникало ані найменшого сумніву щодо світла, яке відбивалося у воді, вихоплювало з темряви снопами своїх променів обриси базальтових стін; колон і склепінь печери. Світло це, звичайно, давала електрика: про його походження свідчив білий відтінок променів. Електрика заміняла сонце в цій печері і всю її заливало світлом.

За знаком Сайреса Сміта весла знову вдарили по воді, навколо дощем алмазів розсипалися бризки, човен рушив до того місця, звідки розливалося світло, і незабаром уже був від нього не більш ніж за півкабельтова.

Підземна водойма досягала тут завширшки трьохсот п’ятдесяти футів, а за сліпучим джерелом світла виднілася величезна базальтова стіна, що закривала дорогу попереду. Печера значно розширювалася, і води морські утворили тут озеро. Але, як і раніше, і склепіння, і причілки печери, і кам’яний заслін, що замикав її, усі ці базальтові призми, циліндри, конуси заливав потік електричного світла, такого яскравого, що він начебто виходив від цих кам’яних брил; здавалося, що їх огранили, немов коштовні діаманти, і кожна грань горить різнобарвними вогнями!

На середині озера виднівся якийсь довгий предмет веретеноподібної форми, що піднімався над застиглою, нерухомою водою. З обох кінців його виривалося світло, немов з жерла двох розпечених до білого печей. Предмет цей, що нагадував собою величезну морську тварину з породи китоподібних, був завдовжки близько двохсот п’ятдесяти футів і піднімався над рівнем озера на десять — дванадцять футів.

Човен повільно підпливав до нього. Сайрес Сміт, що сидів на носі, піднявся. Він пильно дивився вперед і раптом, з глибоким хвилюванням, вигукнув, схопивши журналіста за руку:

— Але ж це він! Тільки він, і ніхто інший! Він!..

І, опустившись на лаву, інженер пошепки вимовив ім’я, котре розчув лише Гедеон Спілет.

Ім’я це, мабуть, знав журналіст, тому що воно глибоко вразило його. Він відповів глухим голосом:

— Він? Людина, оголошена поза законом?

— Він! — повторив Сайрес Сміт.

За наказом інженера човен наблизився до дивної плавучої споруди. Веслярі причалили ліворуч до його округлої стінки, звідки крізь товсте скло виривався сніп сліпучого світла.

Сайрес Сміт і його супутники піднялися на майданчик. Там зяяв отвір відкритого люка. Усі кинулися в нього.

Внизу від сходів ішов коридор, освітлений електрикою. В кінці його прибульці побачили двері. Сайрес Сміт відчинив їх.

Квапливо пройшовши через багато прикрашений зал, вони потрапили до сусідньої з ним бібліотеки, де світловий потік яскраво розливався.

У глибині бібліотеки виявилися ще одні двері. Інженер відчинив і ці двері.

І тоді вони побачили простору кімнату, схожу на музей, — у ній були зібрані і скарби царства мінералів, і твори мистецтва, і чудесні промислові вироби, — колоністам здалося, що вони опинилися в якомусь чарівному світі.

На розкішному дивані нерухомо лежала людина, що начебто не помітила їхньої появи.

Сайрес Сміт виступив вперед і на превеликий подив своїх супутників голосно сказав:

— Капітан Немо, ви кликали нас? Ми прийшли.

РОЗДІЛ ШІСТНАДЦЯТИЙ

Капітан Немо. — Перші його слова. — Історія героя, який боровся за незалежність батьківщини. — Ненависть до загарбників. — Супутники капітана Немо. — Життя під водою. — Самотність. — Острів Лінкольна — останній притулок «Наутилуса». — Таємничий геній острова

При цих словах людина, яка лежала на дивані, підвелася, і світло окреслило її обличчя: у неї була чудова посадка голови, високе чоло, гордий погляд, сива борода, грива відкинутого назад густого волосся.

Він встав і зіперся рукою на спинку дивана, спокійно дивлячись на них. Помітно було, що довга хвороба поступово підточила його здоров’я, але голос ще прозвучав дзвінко, коли він сказав англійською з великим подивом:

— У мене немає імені, шановний пане.

— Мені відомо ваше ім’я, — відповів Сайрес Сміт.

Капітан Немо спрямував на інженера такий палаючий погляд, неначе хотів його знищити. Потім, упавши на диван, він прошепотів:

— А чи не все одно зрештою. Я незабаром помру.

Сайрес Сміт підійшов ближче до капітана Немо, а Гедеон Спілет узяв його за руку. Рука була гаряча. Айртон, Пенкроф, Герберт і Наб трималися на шанобливій відстані, у кутку цього чудового залу, де повітря просякло електричними флюїдами.

Капітан Немо тихенько відвів руку і знаком запропонував інженеру й журналісту сісти.

Усі дивилися на нього із щирим хвилюванням. Отож він, той, кого вони називали «генієм острова», істотою могутньою, чиє втручання в багатьох випадках виявилося рятівним; ось він, благодійник, якому вони стільком зобов’язані. Перед ними виявилася немічна, вмираюча людина, тоді як Пенкроф і Наб очікували побачити напівбога.

Але як могло статися, що Сайрес Сміт знав капітана Немо? Чому капітан Немо підхопився, почувши своє ім’я, яке, на його думку, ніхто не знав?..

Капітан знову ліг на диван і, спираючись на лікоть, уважно подивився на Сайреса Сміта, який сидів біля нього.

— Отже, пане, ви знаєте ім’я, яке я носив? — запитав, капітан Немо.

— Знаю, — відповів Сайрес Сміт, — і знаю також, як називається чудовий підводний човен…

— «Наутилус», — сказав з напівпосмішкою капітан. — так, «Наутилус».

— А знаєте ви? Чи знаєте ви, хто я такий?

— Знаю.

— Але ж уже тридцять років у мене немає ні найменшого зв’язку з населеним світом, тридцять років я живу в морських глибинах, тому що це єдине середовище, де я здобув незалежність! Хто ж міг видати мою таємницю?

— Якась людина, що не зв’язала себе ніякими зобов’язаннями щодо вас, капітане Немо, і, отже, не може бути обвинувачена у зраді.

— Чи не той француз, що випадково потрапив на борт мого судна шістнадцять років тому?

— Він самий.

Виходить, ця людина і двоє його супутників не загинули в Мальстримі, коли «Наутилус» опинився там?

— Ні, не загинули. І ось з’явилася книга, названа «Двадцять тисяч льє під водою», у якій розповідається історія вашого життя.

— Історія декількох місяців мого життя і тільки, пане! — жваво заперечив капітан.

— Справді, — підтвердив Сайрес Сміт. — Але досить було прожити біля вас кілька місяців, щоб скласти про вас судження…

— Як про великого злочинця, чи не так? — відгукнувся капітан Немо, і на губах його майнула зарозуміла посмішка. — так, як про заколотника, про відщепенця людського суспільства.

Інженер нічого не відповів.

— Що ж ви мовчите, пане?

— Я не вправі судити капітана Немо, — сказав Сайрес Сміт, — принаймні судити за його минуле. Адже нікому, й мені в тому числі, не відомо, що змусило його вести таке дивне життя, а не знаючи причин, не можна судити про наслідки. Але я твердо знаю, що ваше благодійне втручання безперестанно охороняло нас з того дня, як ми опинилися на острові Лінкольна; я знаю, що всі ми зобов’язані життям доброму, великодушному, могутньому заступнику і що цим добрим, великодушним, могутнім заступником були ви, капітане Немо.

— так, я допомагав вам, — просто відповів капітан Немо.

Інженер і журналіст підвелися. Підійшли їхні товариші, бажаючи висловити капітану Немо подяку, що переповнювала їхні серця.

Капітан Немо рухом руки зупинив їхній порив і з хвилюванням, яке він не міг приховати, сказав:

— Стривайте, спершу вислухайте мене.

І капітан Немо кількома словами, стисло і зрозуміло, переповів усе своє життя.

Розповідь була короткою, одначе хворому довелося зібрати усі свої гаснучі сили, щоб довести її до кінця. Всі помітили, що він усе більше слабшає. Кілька разів Сайрес Сміт просив його відпочити, але капітан Немо на знак незгоди тільки крутив головою. Він же знав, що може не дожити до завтра, а коли журналіст запропонував йому свої послуги як лікаря, Немо відповів:

— Даремно, пане, даремно. Мені залишилося жити кілька годин.

Капітан Немо був за походженням індус, син раджі, який правив незалежним тоді князівством Бундельханда, племінник знаменитого в Індії героя Тіппо-Саїба. Десятилітнім хлопчиком батько послав його до Європи, бажаючи дати йому всебічну освіту і потай сподіваючись, що коли-небудь син його, як рівний супротивник, буде боротися проти тих, кого раджа вважав гнобителями рідної країни.

З десяти до тридцяти років принц Даккар, людина, наділена високими здібностями, шляхетністю душі й розуму, вчився, опановуючи різні науки, і досяг великих пізнань як у природознавстві й математиці, так і в літературі.

Принц Даккар подорожував по всій Європі. Завдяки своєму знатному походженню і багатству він скрізь був бажаним гостем, але втіхи світського життя його ніколи не приваблювали. Молодий красень індус завжди був серйозний, навіть похмурий і захоплений спрагою знань. У серці в нього горіла невблаганна ненависть.

Принц Даккар ненавидів. Він ненавидів ту єдину країну, на землю якої нізащо не хотів ступити, єдину країну, чиї загравання він постійно відкидав; він ненавидів Англію, і тим більше ненавидів, що багато в чому захоплювався нею.

Цей індус був втіленням затятої ненависті переможеного до переможця. Поневолювач не знайшов би помилування в поневоленого. Син одного з тих князів, що лише на словах скорилися Об’єднаному королівству, принц із роду Тіппо-Саїба, вихований у дусі боротьби за незалежність і помсти, повний не знищеної любові до своєї поетичної батьківщини, закутої в кайдани англійцями, він не бажав ступити на землю тієї країни, вважаючи її проклятою, тому що вона поневолила Індію.

Принц Даккар став художником — чудеса мистецтва викликали в нього шляхетне хвилювання; став ученим — ніщо не було чужим йому в галузі високих знань; став державним діячем, який вивчив при європейських дворах усі тонкощі дипломатії. Поверховому спостерігачу він, можливо, здався б одним із цікавих космополітів, які жадають усе знати, але не здатні діяти, одним з тих багатих мандрівників, зарозумілих пустоцвітів, які безперестану роз’їжджають по усьому світу і не належать жодній країні.

А на ділі він був зовсім не таким. Цей художник, цей учений, ця обдарована людина залишалася в душі індусом, індусом, сповненим спраги помсти, індусом, який плекав надію, що настане день, коли його співвітчизники зажадають прав для своєї країни, виженуть з неї чужоземців і повернуть їй незалежність. І ось 1849 року принц Даккар повернувся в Бундельханд. Він одружився з дівчиною знатного роду, у якої так само, як у нього, серце обливалося кров’ю від страждань вітчизни. Дружина подарувала йому двох дітей, він обожнював їх. Але, насолоджуючись сімейним щастям, він не міг забути про поневолення Індії. Він вичікував випадку. І випадок трапився. Панування Англії лягло занадто важким тягарем на все населення країни. Принц Даккар став глашатаєм незадоволених. Він запалював у людях вогонь тієї ненависті до чужоземців, який горів у ньому самому. Він роз’їжджав по всьому півострову — по князівствах ще незалежних і по областях, що вже знаходилися під безпосереднім управлінням англійців. Він нагадував про ті героїчні дні, коли Тіппо-Саїб, захищаючи батьківщину, впав у бою під Серингапатамом.

1857 року спалахнуло велике повстання сипаїв. Душею його був принц Даккар. Він підняв величезні маси. Він віддав справедливій справі всі свої таланти і своє багатство. Безстрашно йшов він у бій у перших рядах, ризикував своїм життям так само, як найпростіша людина з цих героїв, які піднялися заради визволення вітчизни. Він брав участь у двадцятьох сутичках і десять разів був поранений. Але марно шукав він собі смерті, коли останні воїни, які відстоювали незалежність Індії, впали, вбиті англійськими кулями.

Ніколи ще пануванню Великобританії над Індією не загрожувала така небезпека, і якби сипаям, як вони на це сподівалися, допомогли ззовні, можливо, в Азії б покінчили з впливом і пануванням Об’єднаного королівства.

Ім’я принца Даккара стало в ті дні знаменитим. Герой, який мав це ім’я, не таївся і вів боротьбу відкрито. Голова його була оцінена, і, хоча не знайшлося жодного зрадника, готового видати Даккара, за нього поплатилися життям батько, мати, дружина і діти — їх убили перш, ніж він довідався, яка небезпека загрожує їм через нього…

Ще раз справедливість втоптали в багно перед силою. Але цивілізація ніколи не відступає, можна подумати, що вона запозичає свої права в неминучості. Сипаї були переможені, і древні князівства раджів знову підпали під жорстоке панування Англії.

Принц Даккар, якого пощадила смерть, повернувся в гори Бундельханда. Самотній, сповнений безмежної відрази до самого імені «людина», відчуваючи жах і ненависть до цивілізованого світу, прагнучи назавжди втекти від нього, він перетворив на гроші залишки свого майна, зібрав навколо себе найвідданіших йому соратників і в один прекрасний день кудись зник разом з ними.

Куди ж вирушив принц Даккар? Де шукав він тієї незалежності, у якій йому відмовила земля, населена людьми? Під водою, у глибинах морів — там, де ніхто не міг переслідувати його.

На зміну воїну прийшов учений. Пустельний острів у Тихому океані послужив йому притулком; він заклав там корабельну верф, і на ній було побудовано за його кресленнями підводний човен. За допомогою способів, що коли-небудь стануть відомі, він зумів скористатися невимірною механічною силою електрики, добуваючи її з невичерпних джерел, і застосував цю силу для всіх потреб на своєму підводному човні, — електрика служила двигуном судна, висвітлювала й опалювала його. Море і його незліченні, скарби, міріади риб, водні поля з рясними водоростями, величезні ссавці — все те, що природа приховала в морських безоднях, і те, що втратили в них люди, цілком задовольняло потреби принца Даккара і всього екіпажу, а головне, здійснилося найпалкіше його бажання — не мати більше ніяких зв’язків із землею. Він дав своєму судну назву «Наутилус», себе назвав капітаном Немо і сховався під водою.

Багато років капітан плавав у глибинах всіх океанів, від одного полюса до іншого. Парія[61] у світі людей, він зібрав у невідомих підводних світах чудові скарби. Мільйони, що затонули в бухті Віго 1702 року, коли пішли на дно іспанські галіони з вантажем золота, стали для нього невичерпним джерелом багатства, яке завжди знаходилось у його розпорядженні, і залишаючись невідомим, він спрямовував це золото на допомогу борцям за незалежність своєї країни.[62]

Довгий час він не спілкувався з людьми, але раптом у ніч на 6 листопада 1866 року троє людей несподівано опинилися на борту його корабля: француз-професор, його слуга і канадський рибалка. Людей цих капітан Немо підібрав, коли вони впали в море під час зіткнення «Наутилуса» з американським фрегатом «Авраам Лінкольн», що гнався за підводним човном.

Капітан Немо довідався тоді від професора, що «Наутилус» приймають то за велетенську морську тварину із сімейства китоподібних, то за підводний човен, що належить піратам, і що за ним полюють у всіх морях.

Капітан Немо міг би кинути в океан трьох чужинців, що випадково вдерлися в його таємниче існування. Але він цього не зробив, він тримав їх у себе бранцями, і протягом семи місяців вони були свідками всіх чудесних перипетій подорожі, коли корабель капітана Немо проплив під водою двадцять тисяч льє.

Двадцять другого червня 1867 року цим трьом бранцям, які нічого не знали про минуле капітана Немо, вдалося втекти — вони попливли на човні, викраденому ними з «Наутилуса». Але оскільки в цей час «Наутилус» захопила стрімка течія Мальстриму і віднесла до берегів Норвегії, капітан вважав, що, потрапивши в цей жахливий вир, утікачі знайшли собі могилу в безодні моря. Він так і не дізнався, що французу і двом його супутникам якимсь дивом вдалося врятуватися, що їх викинуло на берег, їх підібрали рибалки з Лофотенських островів, і професор, повернувшись до Франції, надрукував книгу, у якій він розповів про своє семимісячне плавання на борту «Наутилуса», зробивши надбанням цікавих читачів численні пригоди, що відбувалися під час цієї надзвичайної подорожі.

Ще довго капітан Немо вів таке життя, плаваючи по всіх морях. Але ось померли один за одним усі його супутники, і він поховав їх на кораловому цвинтарі на дні Тихого океану. Порожньо стало на «Наутилусі», — з усіх, хто втік на ньому від світу людей, живим залишився лише капітан Немо.

Йому було тоді шістдесят років. Самотньому старому вдалося провести «Наутилус» в одну з підводних гаваней, де його корабель іноді відстоювався після плавання.

Цією гаванню служила печера, утворена під островом Лінкольна, вона була й тепер притулком «Наутилуса».

Уже шість років жив тут капітан Немо, не вирушаючи в плавання, тому що він чекав смерті — тієї миті, коли він з’єднається зі своїми товаришами, і раптом з волі випадку він виявився очевидцем падіння повітряної кулі, на якій втекли з Ричмонда в’язні «жителів Півдня». Одягнувши скафандр, він робив під водою прогулянку за декілька кабельтових від острова, в тому місці, де інженера Сміта поглинуло море. Капітан Немо піддався пориву великодушності і врятував Сайреса Сміта.

Спочатку він хотів утекти від п’ятьох аеронавтів, які зазнали катастрофи, але вихід з його гавані був закритий: під дією вулканічних сил піднялося дно базальтової печери, і «Наутилус» уже не міг вибратися зі свого підземелля. Там, де вистачало глибини для легкого човна, не міг пройти «Наутилус», тому що мав досить велику осадку.

Отже, капітан Немо залишився. Він почав спостерігати за своїми сусідами, викинутими на незаселений острів і позбавленими найнеобхіднішого. Але сам він не хотів показуватися їм на очі. Помалу, бачачи, які це шляхетні, енергійні люди, якою братерською дружбою вони зв’язані між собою, він зацікавився їхньою боротьбою з природою. Хоч-не-хоч він проникнув в усі таємниці їхнього життя. У водолазному костюмі йому неважко було пробиратися на дно провалу, що існував усередині Гранітного палацу; піднявшись по виступах на стінках цього колодязя до верхнього його отвору, він чув, як колоністи розповідали про своє минуле, говорили про теперішнє своє становище і свої плани на майбутнє. Від них він довідався про кровопролитну боротьбу, у якій одна частина Америки піднялася проти іншої в ім’я знищення рабства негрів. так, ці люди, що випадково потрапили на острів, були гідні всілякої поваги і могли б примирити капітана Немо з людством, як благородні його представники.

Капітан Немо врятував Сайреса Сміта. Він же привів його собаку в Нетрі, він врятував Топа від дюгоня в глибині озера; він підкинув на мис Знахідки ящик, у якому було стільки речей, корисних для колоністів; він відв’язав човен, і той поплив униз по ріці Віддяки;, під час навали мавп він скинув униз мотузкову драбину, прикріплену біля дверей Гранітного палацу; пустивши по морю закорковану пляшку з запискою, він повідомив, що Айртон знаходиться на острові Табор; він підірвав розбійницький бриг за допомогою підводної міни, поставленої на дні протоки; він врятував Герберта від смерті, принісши для нього сірчанокислий хінін, і, нарешті, він же вбив бандитів електричними кулями — своїм винаходом, яким він користувався на підводному полюванні. Ось чим пояснювалося стільки подій, що могли здатися надприродними; усі вони свідчили про великодушність і могутність капітана Немо.

Цей людиноненависник мав потребу робити добро. Йому хотілося ще раз допомогти людям, для яких він стільки зробив, дати їм кілька корисних порад, до того ж він відчував наближення смерті; у цю грізну годину, давши волю своєму серцю, він, як ми знаємо, покликав до себе колоністів, скориставшись дротом, який з’єднував кораль з «Наутилусом», де теж було встановлено телеграфний апарат. Можливо, він не покликав би їх, якби знав, що його історія почасти відома Сайресу Сміту і той назве його іменем Немо.

Капітан Немо закінчив повість свого життя. Тоді взяв слово Сайрес Сміт; він нагадав усі випадки, коли втручання великодушного незнайомця виявилося доброчинним для колонії, і подякував йому від свого імені та від імені своїх співтоваришів за все, що він зробив для них.

Але капітан Немо не вимагав вдячності за свої послуги. Одна остання думка хвилювала його, і, потискуючи руку, простягнену йому інженером, він сказав:

— А тепер, пане, коли ви знаєте моє життя, судіть мене.

Говорячи це, капітан, мабуть, натякав на той нещасний випадок, свідками якого стали троє іноземців, які потрапили на борт «Наутилуса», — про цю подію француз-професор, безсумнівно, розповів у своїй книзі, і вона мала здобути сумну популярність.

Справді, за кілька днів до втечі професора і двох його супутників «Наутилус», що знаходився в північних широтах Атлантичного океану, ринувся на фрегат, що його переслідував, протаранив його своїм корпусом і потопив без будь-якого жалю.

Сайрес Сміт зрозумів натяк і нічого не відповів.

— Але це був англійський фрегат! — вигукнув капітан Немо, у якому ожив на мить принц Даккар. — Англійський фрегат! Ви чуєте? Він напав на мене. Замкнув мене у вузькій, мілкій бухті… Мені потрібно було вирватися… і я вирвався! — Потім він промовив спокійніше: — І право, і справедливість були на моєму боці. Всюди, де міг, я робив людям добро. Іноді доводилося чинити і зло. Не завжди прощення є актом справедливості! — І після короткої паузи капітан Немо повторив:

— Що ви думаєте про мене, добродії?

Сайрес Сміт простягнув капітану руку і серйозним тоном відповів:

— Капітане Немо, ваша провина в тому, що ви хотіли відродити минуле і боролися проти необхідності, проти прогресу. Подібні омани в одних викликають захват, інших обурюють; розумом людським їх можна пояснити, а суддя їм — один лише Бог. Ви йшли невірним шляхом, але з добрих спонукань, і борючись з такою людиною, до неї не втрачають поваги. Ваші помилки належать до числа тих, котрі не ганьблять чесного імені, і вам нічого боятися суду історії. Вона любить героїчні шаленості, хоча й виносить суворий вирок їхнім наслідкам.

Капітан Немо важко зітхнув і, піднявши руку до неба, тихо сказав:

— Справедливо чи ні чинив я?

Сайрес Сміт повторив:

— Про великі діяння нехай судить Бог, адже все від нього іде! Капітан Немо, чесні люди, які стоять тут, люди, яким ви стільки допомогли, завжди оплакуватимуть вас.

Герберт підійшов до капітана Немо і, опустившись на коліна, взяв його руку і поцілував. Сльози покотилися з очей помираючого.

— Дитя моє, — прошепотів він, — благословляю тебе!..

РОЗДІЛ СІМНАДЦЯТИЙ

Останні години капітана Немо. — Воля помираючого. — Подарунок друзям, які знали його лише один день. — Домовина капітана Немо. — Поради тим, хто залишається. — Останні хвилини. — У безодні морській

Настав день, але жоден проблиск сонця не потривожив морок печери. Приплив загородив вхід до неї з боку моря. Але штучне світло, що виривалося довгими пучками променів крізь опукле скло на носі та кормі «Наутилуса», не згасало, і водна гладінь так само зблискувала навколо дивного корабля.

Нескінченна втома огорнула капітана Немо, він знову впав на диван. Нічого було й думати про те, щоб перенести його до Гранітного палацу, — він висловив бажання залишитися на «Наутилусі» серед безцінних скарбів, які не купити б і за мільйони; тут він вирішив чекати вже недалекої години смерті.

Поки хворий лежав нерухомо, майже непритомний, Сайрес Сміт і Гедеон Спілет уважно спостерігали за його станом. Видно було, що він поступово згасає. Сили залишали його; колись могутнє тіло стало тендітною оболонкою душі, готової розстатися зі світом. Усе життя зосередилося в серці і в мозку.

Інженер і журналіст пошепки порадилися між собою. Які лікарські засоби застосувати? Можливо, вдасться якщо не врятувати, то хоча б продовжити його життя на кілька днів? Сам же він вирішив, що ніякі засоби не допоможуть, і спокійно чекав останньої своєї години — він не боявся смерті.

— Ми тут безпомічні, — сказав Гедеон Спілет.

— так від чого ж він помирає? — запитав Пенкроф.

— Сили згасли, — відповів журналіст.

— А все-таки, — продовжував моряк, — винести б його на свіже повітря, на сонечко, може він і ожив би.

— Ні, Пенкрофе, — відповів інженер, — нічого й намагатися! Та капітан Немо й не погодиться залишити своє судно. Він уже тридцять років живе на «Наутилусі» і хоче на «Наутилусі» померти.

Мабуть, капітан Немо почув відповідь Сайреса Сміта — він трохи підвівся і слабким голосом, але виразно вимовив:

— Правда ваша, пане. Я повинен, та й сам хочу померти тут. І в мене до вас прохання.

Сайрес Сміт і його товариші підійшли до дивана, поправили подушки, щоб хворому зручніше було лежати.

Вони помітили, що капітан Немо обводить очима чудеса, зібрані в його кімнаті, залитій м’яким електричним світлом, що падало з оздобленої арабесками світлової стелі; він оглянув одну за іншою картини, розвішані по стінах, затягнутих чудовими гобеленами, — шедеври італійських, фламандських, французьких та іспанських художників; скульптури — зменшені бронзові та мармурові копії уславлених, статуй, що стояли на п’єдесталах; прекрасний орган, розташований біля задньої стіни; вітрини з усілякими рідкостями, що оточували влаштований у середині залу басейн, де красувалися прекрасні зразки морської фауни і флори: водорості, прибережники, морські тварини, подібні до рослин, і рослини, схожі на тварин; перлинові мушлі і нитки з коштовних перлин, нарешті його погляд зупинився на словах, написаних над дверима цього музею — вони слугували девізом «Наутилуса»:

MOBILIS IN MOBILI[63]

Здавалося, він востаннє милувався цими чудовими витворами мистецтва і природи, якими обмежив свій світогляд за довгі роки життя в глибинах океану.

Сайрес Сміт не наважувався порушити мовчання капітана Немо, очікуючи, коли він сам заговорить. так минуло кілька хвилин; мабуть, перед очима помираючого за ці короткі миті пройшло все його життя. Нарешті, капітан Немо повернувся обличчям до колоністів і сказав:

— Ви вважаєте, добродії, що я заслуговую деякої вдячності з вашого боку?..

— Капітане, усі ми віддали б життя, аби продовжити ваші дні!

— Прекрасно, — продовжував капітан Немо, — прекрасно! Обіцяйте мені, що ви виконаєте мою останню волю, і мені віддячиться за все, що зробив для вас.

— Обіцяємо, — відповів Сайрес Сміт, даючи зобов’язання за себе особисто і за своїх товаришів.

— Добродії, — промовив капітан, — завтра я помру.

Рухом руки він зупинив Герберта, який хотів щось заперечити.

— Завтра я помру, — повторив він, — і хочу, щоб «Наутилус» став моєю домовиною. Іншої домовини мені не треба. Усі мої друзі спочивають на дні моря. Я хочу бути разом з ними.

Слова капітана Немо зустріли глибоким мовчанням.

— Вислухайте мене, добродії, — говорив він. — «Наутилус» став бранцем, тому що дно цієї печери піднялося біля входу. Але якщо для нього тепер неможлива втеча зі своєї темниці, він принаймні може опуститися в безодню, що криється тут, і поховати в ній мене.

Колоністи слухали його з побожною увагою.

— Завтра, після моєї смерті, — продовжував капітан Немо, — ви, містере Сміт, і ваші товариші повинні залишити «Наутилус», і я хочу, щоб усі багатства, зібрані в ньому, зникли разом зі мною. Вам на пам’ять про принца Даккара, чию історію ви тепер знаєте, я залишу тільки одне: оцю скриньку… У ній лежать діаманти на кілька мільйонів; більшість з них викликають спогади про ту пору мого життя, коли я був чоловіком і батьком, коли я вірив, що на землі можливе щастя. А ще лежать там добірні перли, знайдені мною і моїми друзями на дні морів. Володіючи цими скарбами, ви коли-небудь зробите багато корисного, я переконаний у цьому. В руках таких людей, як ви і ваші товариші, містере Сміт, гроші не слугуватимуть знаряддям зла. Душа моя буде учасницею ваших справ, — я вірю вам і нічого не побоююся.

Капітан Немо замовк — від слабості він не міг говорити, але, відпочивши трохи, промовив:

— Завтра ви візьмете цю скриньку, вийдете з кімнати і замкнете двері. Потім підніметеся на майданчик «Наутилуса», опустите кришку люка і задраїте її.

Сідайте в човен, на якому прибули сюди. Але, перш ніж залишити «Наутилус», підпливіть до його корми і відкрийте там два великих крани, розташованих на ватерлінії. Вода рине до камер. «Наутилус» поступово зануриться у воду і буде похований на дні прірви.

У відповідь на спробу Сайреса Сміта запротестувати, капітан Немо додав:

— Не бійтеся, ви дійсно поховаєте мерця.

Ні Сайрес Сміт, ні його товариші не вважали, що мають право щось заперечити капітану Немо. Він виявив останню свою волю, їм випадало тільки її виконати.

— Ви дали мені слово, добродії, — тихо сказав помираючий.

— Ми його дотримаємо, — відповів інженер.

Капітан лише знаком висловив подяку і попросив залишити його одного на кілька годин. Гедеон Спілет запропонував побути біля нього на випадок, якщо йому знадобиться лікарська допомога, але помираючий відмовився:

— Не бійтеся, до завтра я проживу.

Усі вийшли з кімнати і, пройшовши через бібліотеку і їдальню, вирушили в носову частину судна — до машинного відділення, де стояли електричні апарати, що давали «Наутилусу» світло, тепло і слугували його двигунами.

«Наутилус» був сучасним чудом техніки, поєднуючи у собі чимало новацій, тому інженер захоплювався ним.

Колоністи піднялися на майданчик, що виступав над водою на сім-вісім футів. Вони прилягли там біля дуже опуклої лінзи з товстого скла, крізь яке електрика кидала в морок потоки світла. За нею виднілася порожня кабіна з важелями управління. Колись там знаходився стерновий, котрий вів «Наутилус» крізь товщу морських вод, і електрика освітлювала йому шлях, посилаючи на велику відстань свої промені.

Схвильовані тим, що їм довелося побачити і почути, Сайрес Сміт і його товариші довго мовчали; у кожного стискувалося серце при думці, що людина, яка стільки разів простягала їм руку допомоги, їхній заступник, про якого вони довідалися лише кілька годин тому, помирає.

Який би вирок не винесли прийдешні покоління справам і вчинкам, зробленим у настільки дивному житті, що минуло, можна сказати поза людським суспільством, принц Даккар усе-таки залишиться одним з тих надзвичайних образів, спогад про які ніколи не зітреться.

— Що за людина! — сказав, нарешті, Пенкроф. — Подумати тільки — роки і роки жив на дні океану! А навіщо? Адже, мабуть, і тут не знайшов собі спокою!

— Можливо, «Наутилус» згодився б нам, — зауважив Айртон, — ми на ньому пішли б з острова Лінкольна і доплили б до якої-небудь населеної землі.

— Тисяча чортів! — вигукнув Пенкроф. — Ніколи б я не зважився управляти таким корабликом! Плисти по морях — будь ласка! А вже під морями — нізащо!

— А я думаю, Пенкрофе, — заперечив журналіст, — що управляти таким підводним човном, як «Наутилус», мабуть, дуже легко, і ми всі швидко освоїлися б з цією справою. Не довелося б боятися ні бурь, ні нападів піратів. На глибині в кілька футів у морі панує спокій, як у тихому озері.

— Може, й так, — відповів моряк. — А по-моєму, сильний шторм на борту добре оснащеної шхуни значно краще такої тиші. Кораблям судилося плавати по воді, а не під водою.

— Друзі мої, — сказав інженер, — даремно, в усякому разі даремно щодо «Наутилуса», обговорювати питання про підводні човни. «Наутилус» нам не належить, і ми не маємо права ним розпоряджатися. Він ні в якому разі не може послужити нам службу. Справа не тільки в тому, що йому вже не вийти з печери, тому що дно її біля входу піднялося. Згадайте, адже капітан Немо бажає, щоб море поглинуло його корабель разом з ним. Волю свою він висловив чітко, і ми її виконаємо.

Поговоривши ще якийсь час, Сайрес Сміт і його товариші спустилися в каюти «Наутилуса». Підкріпившись їжею, друзі повернулися до того залу, де лежав капітан Немо.

Він начебто вже не зазнавав крайньої слабкості, що сковувала його, очі в нього блищали, на губах грала слабка посмішка.

Колоністи підійшли до нього.

— Добродії, — сказав він, — ви мужні, чесні й добрі люди. І ви цілком віддані вашій спільній справі. Я часто спостерігав за вами. Я вас полюбив, я люблю вас!.. Дайте руку, містере Сміт.

Сайрес Сміт простягнув руку, капітан Немо міцно потис її.

— Ось і добре! — прошепотів він, потім вимовив голосно: — Але досить про мене. Краще поговорімо про вас самих і про острів Лінкольна, на якому ви знайшли собі притулок… Ви розраховуєте вибратися звідси?

— Але ми обов'язково повернемося! — жваво відповів Пенкроф.

— Повернетеся?.. Що ж, Пенкрофе, я знаю, як ви любите цей острів, — сказав капітан, посміхаючись. Тут дуже багато чого змінилося вашими стараннями, — і це дійсно ваш острів.

— У нас ось які плани, капітане, — сказав Сайрес Сміт, — подарувати острів Сполученим Штатам і заснувати тут порт для стоянки нашого морського флоту, дуже вдало розташований у цій віддаленій частині Тихого океану.

— Ви думаєте про вашу країну, добродії, — відповів капітан. — Ви трудилися в ім’я її процвітання, її слави. Правда ваша. Вітчизна!.. Звичайно, треба повернутися на батьківщину. Померти треба на батьківщині!.. А я ось помираю вдалині від усього, що мені дороге!

— Можливо, ви бажаєте передати кому-небудь вашу останню волю? — запитав інженер. — Може хочете що-небудь заповісти на пам’ять друзям? У вас, мабуть, залишилися друзі в горах Індії.

— Ні, містере Сміт. У мене більше немає друзів! Я останній з нашого роду… А ті, хто знав мене, вважають, що я вже давно помер… Але повернімося до вашої долі. Самотність, відірваність від людей — доля сумна, непосильна… Я ось помираю тому, що уявив, начебто можна жити одному!.. Ви повинні все зробити, щоб виїхати звідси і знову побачити ту землю, де ви народилися. Я знаю, ці негідники знищили судно, побудоване вами…

— Ми вже будуємо інше судно, — сказав Гедеон Спілет, — хочемо зробити його досить великим, щоб можна було доплисти на ньому до найближчої землі. Але якщо нам вдасться виїхати з острова Лінкольна, ми всі по-різному рано чи пізно повернемося. Занадто багато спогадів у нас пов’язано з островом, і нам його не забути!

— І тут доля звела нас з капітаном Немо, — сказав Сайрес Сміт.

— Тут ми будемо часто, часто згадувати вас, — додав Герберт.

— Тут я знайду собі спокій, заснувши вічним сном, якщо тільки… — промовив капітан Немо.

Він запнувся і, обірвавши почату фразу, сказав:

— Містере Сміт, я хотів би поговорити з вами… віч-на-віч.

Товариші інженера, поважаючи бажання помираючого, вийшли з кімнати.

Кілька хвилин капітан Немо розмовляв про щось із Сайресом Смітом наодинці, потім інженер покликав своїх друзів, але не сказав їм ні слова з того, що помираючий побажав довірити йому.

Гедеон Спілет уважно вдивлявся в обличчя капітана Немо. Було зрозуміло, що хворого підтримує тільки сила волі, але незабаром йому вже не здолати зростаючої тілесної слабкості.

До вечора в стані хворого начебто не помітили ніяких змін. Колоністи ні на хвилину не залишали «Наутилуса». Спустилася ніч, хоча настання її не розрізнялося в цьому склепі.

Капітан Немо не зазнав ніяких страждань, але сили його вичерпалися. Обличчя, позначене шляхетною красою, змарніло, покрилося мертвотною блідістю. З вуст часом виривалися ледве чутні слова — мабуть, йому згадувалися то одні, то другі події його дивного життя. Відчувалося, що життя поступово залишає його тіло, кінцівки вже похололи.

Разів зо два він ще звертав трохи привітних слів до колоністів, які стояли біля нього, посміхався їм тією світлою посмішкою, що навіки застигає на обличчі померлих.

Незабаром після півночі, зібравши останні сили, капітан Немо з зусиллям підняв руки і схрестив їх на грудях, немов хотів померти саме в цьому положенні. Близько години ночі все життя зосередилося в нього в пильному погляді. Востаннє зблиснули вогнем його зіниці, що колись горіли полум’ям. Потім він прошепотів: «Бог і батьківщина!» — і тихо помер.

Сайрес Сміт нахилився і закрив очі тому, хто колись був принцом Даккаром, а тепер уже не був і капітаном Немо.

Герберт і Пенкроф плакали. Айртон змахнув сльозу. Наб опустився на коліна, а журналіст немов скам’янів.

Сайрес Сміт підняв руку над головою покійного:

— Упокій, Господи, його душу! — сказав він і, повернувшись до друзів, додав:

— Помолімося за того, кого ми втратили!

Кілька годин потому вони дотримали свого слова, виконавши останню волю померлого.

Сайрес Сміт і його товариші залишили «Наутилус», несучи із собою єдиний дарунок, заповіданий покійним їхнім благодійником, — скриньку, що містила в собі величезні багатства.

Вони ретельно замкнули чудовий, як і раніше яскраво освітлений зал. Сталеві двері люка задраїли міцно-преміцно, щоб жодної краплі води не проникло до кают «Наутилуса».

Потім колоністи сіли в човен, пришвартований до борту «Наутилуса».

Човен підвели до корми. Там на ватерлінії були влаштовані широкі. крани, що сполучалися з камерами, призначеними для занурення корабля.

Відкрили обидва крани, камери наповнилися водою, і «Наутилус», опускаючись усе нижче, зник під її безтурботною гладдю.

Але колоніста ще довго бачили його в глибині крізь товщу морської води; при світлі могутніх електричних ліхтарів вона зблискувала прозорою блакиттю, між тим як печера знову стала чорним склепом. Але, нарешті, широкий сяючий ореол корабля згас, і «Наутилус», що став домовиною капітана Немо, ліг непорушно на дно океану.

РОЗДІЛ ВІСІМНАДЦЯТИЙ

Міркування колоністів. — Поновлення робіт на верфі. — Перше січня 1869 року. — Стовп диму над вулканом. — Перші ознаки виверження. — Айртон і Сайрес Сміт направляються в кораль. — Дослідження печери Даккара. — Що сказав капітан Немо Сайресу Сміту

Як тільки заяснів світанок, поселенці в повному мовчанні дісталися до виходу з печери, охрещеної ними у пам’ять про покійного капітана Немо «печерою Даккара». Відлив уже почався, і вони легко вибралися з грота, не звертаючи уваги на невеликі хвилі, що лизали підніжжя базальтових стін.

Човен залишили відразу, у затишному куточку, недосяжному для хвиль. Для більшої безпеки Пенкроф, Наб і Айртон спільними зусиллями витягли його на невелику обмілину, що йде вздовж однієї зі стін печери, де човну ніщо не загрожувало.

З першими проблисками зорі гроза затихла. Тільки десь далеко на заході ще озивався грім, але гуркіт його звучав усе глухіше. Дощ перестав, одначе небо як і раніше затягували хмари. Отже, перший весняний місяць у Південній півкулі, жовтень почався несприятливо, і рвучкий вітер увесь час переходив з одного румба на інший, прогнозував нестійку погоду.

Сайрес Сміт із друзями, вибравшись з грота Даккара, повернулись в кораль. По дорозі Наб з Гербертом відв’язали дріт, який капітан провів між коралем і печерою; вони справедливо розсудили, що цей дріт може їм згодом знадобитися.

Поселенці тільки зрідка перекидалися уривчастими фразами. Вони ще знаходилися під враженням усіх тих подій, що розігралися в ніч з 15 на 16 жовтня. Їхній невідомий заступник, який приходив їм на допомогу в найважчі хвилини, людина, яку вони в душі вважали своїм добрим генієм, їхній капітан Немо, — пішов з життя. «Наутилус» разом зі своїм хазяїном похований на дні океану. І кожний мимоволі ще гостріше відчував свою відірваність від іншого світу. Колоністи звикли розраховувати на втручання цієї могутньої сили, якої, на жаль, уже не стало, і навіть Гедеон Спілет, навіть Сайрес Сміт піддалися загальному настрою. Ось чому, вирушаючи в кораль, обоє зберігали глибоке мовчання.

Близько дев’ятої години ранку поселенці повернулися до Гранітного палацу.

Вирішили продовжити спорудження корабля і прискорено вести роботи. Сайрес Сміт віддавав цій справі увесь свій час, усе своє вміння. Невідомо, що готувало їм майбутнє. Мати у своєму розпорядженні велике гарне судно, на якому можна здійснювати плавання навіть у бурю, а при нагоді почати й тривалу подорож, значило мати зайвий шанс для порятунку. Якщо, спорудивши судно, колоністи не зважаться відразу залишити острів Лінкольна і дістатися до Полінезії або берегів Нової Зеландії, то в усякому разі вони зможуть відвідати острів Табор, щоб залишити там записку із вказівкою нового місцезнаходження Айртона. А зробити це необхідно на той випадок, якщо шотландська яхта знову з’явиться в тутешніх водах. Не можна ж справді знехтувати подібною можливістю!

таким чином, перервані роботи почалися знову. Сайрес Сміт, Пенкроф і Айртон за допомогою Наба, Гедеона Спілета і Герберта працювали не покладаючи рук, якщо тільки їх не відволікало що-небудь інше, більш невідкладна справа. Судно мало бути готовим за п’ять місяців, тобто до початку березня, — тільки в цьому випадку вони могли дістатися до острова Табор, а оскільки з рівноденням починалися вітри, що не дозволяли вирушати в плавання, то теслі не втрачали ні хвилини. Втім, їм не доводилося турбуватися про оснащення, тому що оснащення «Швидкого», на щастя, вдалося повністю врятувати. Насамперед треба було закінчити спорудження корпуса.

Кінець 1868 року пройшов у цих важливих роботах, за якими майже забулися всі інші справи. За два з половиною місяці шпангоути поставили на місце і прикріпили перші дошки бортової обшивки. Вже зараз можна було сміливо стверджувати, що Сайрес Сміт не даремно трудився над проектом судна і воно витримає будь-які іспити. Пенкроф же працював з якоюсь жорстокістю, і коли хто-небудь з колоністів міняв сокиру теслі на мисливську рушницю, він, не соромлячись, обсипав недбайливого докорами. Одначе необхідно було поповнити запаси в коморах Гранітного палацу до наближення зими. Але хіба це стосувалося Пенкрофа! Славний моряк, не дорахувавшись кого-небудь з товаришів по роботі, щоразу шаленів. У таких випадках він, не перестаючи бубоніти, один працював за шістьох.

Усе літо погода мало втішала поселенців. Протягом кількох днів стояла нестерпна спека, повітря було насичене електрикою, раз у раз вибухали страшні грози. Цілодобово чулися віддалені гуркоти грому. Небо глухо, але безупинно озивалося — явище звичайне в екваторіальних зонах.

Перший день нового, 1869 року ознаменувався найжорстокішою грозою, і блискавка багато разів поціляла в острів. Кілька величезних дерев розбило і зламало грозою й у тому числі одне з чудових кропив’яних дерев, що захищали пташник з боку південного краю озера. Чи не існувало безпосереднього зв’язку між цими дивовижними грозами і тими явищами, що відбувалися в надрах землі? Чи не відображали ці грози ті зрушення в глибинних шарах земної кулі? Сайрес Сміт схилявся до цього припущення, тим більше що смуга гроз супроводжувалася посиленням діяльності вулкана.

Третього січня Герберт, який піднявся з першими променями сонця, вирушив на плато Круговиду, щоб осідлати онагра, як раптом він помітив над кратером вулкана величезний стовп диму.

Герберт поспішив попередити інших поселенців, вони відразу піднялися на плато і почали уважно дивитися в зазначеному напрямку.

— Еге, — вигукнув Пенкроф, — цього разу це вже не просто пара! Схоже, що наш богатир не тільки дихає, але й курить!

І хоча Пенкроф висловив свою думку надто образно, він цілком точно визначив ті явища, що спостерігалися над кратером вулкана. Ось уже три місяці з кратера виривалася густа пара, але вона вказувала лише на кипіння розплавлених мас, що відбувається в надрах вулкана. Тепер його вершину вінчала вже не пара, а густий дим; у небо здіймався щільний сіруватий стовп, що в основі досягав трьохсот футів в об’ємі та заввишки сімсот — вісімсот футів; там, на цій висоті, він розпливався, нагадуючи за формою величезний гриб.

— У трубі загорілася сажа, — вимовив Гедеон Спілет.

— І ми не можемо її згасити! — в тон йому відповів Герберт.

— Добре, якби кожний вулкан час від часу прочищали сажотруси, — зауважив Наб найсерйознішим тоном.

— Браво, Набе! — вигукнув Пенкроф. — Чи не хочеш ти взятися за ремесло вулканочиста?

І моряк голосно розсміявся над своїм власним жартом.

Сайрес Сміт уважно спостерігав за клубами густого диму, що виривалися з жерла гори Франкліна, він навіть стояв трохи осторонь від товаришів, злегка витягнувши шию, неначе намагаючись уловити віддалений гул виверження. Потім він підійшов до своїх товаришів і сказав:

— Дійсно, друзі мої, у вулкані відбулися значні зміни. Не приховуймо від себе цієї обставини. Вулканічні маси знаходяться не тільки в стані кипіння, вони вже розгорілися, і, можливо, у недалекому майбутньому нам загрожує виверження!

— Ну і нехай собі, містере Сайрес! — вигукнув Пенкроф. — Якщо воно вийде на славу, це саме виверження, ми йому поаплодуємо, і справі кінець! У нас, думаю, є заняття, важливіше всіх цих вулканів!

— Ні, Пенкрофе, — заперечив Сайрес Сміт, — старий шлях досі відкритий для лави, а кратер нахилений, так що раніше її потік виливався в північному напрямку. А все-таки…

— А все-таки, — підхопив Гедеон Спілет, — оскільки від виверження вулкана нам ніякої користі не буде, найкраще обійтися без такого.

— Як знати! — заперечив моряк. — А раптом наш вулкан візьме та й викине спеціально для нас які-небудь корисні й рідкісні копалини. Не турбуйтеся, ми вже зуміємо скористатися його люб’язністю.

Але Сайрес Сміт з осудом похитав головою, усім своїм виглядом говорячи, що особисто він не чекає нічого доброго від процесу, що розвивався настільки стрімко. Він не міг так легко і безтурботно, як Пенкроф, ставитися до майбутнього виверження. Якщо через нахил кратера потік лави і не загрожує безпосередньо лісистій й обробленій частині острова, можливі інші, досить сумні наслідки. Як відомо, виверження вулкана нерідко супроводжується землетрусом. Острів такого походження, як острів Лінкольна, може просто розпастися на частини, адже за своєю структурою він складається з усіляких порід: з базальту і граніту, застиглої лави на півночі та пухких ґрунтів на півдні, а ці породи, звичайно, не міцно зв’язані між собою. Якщо навіть саме витікання лави не являє серйозної небезпеки, то слабкий підземний поштовх неминуче призведе до найтрагічніших наслідків.

— Мені здається, — раптом сказав Айртон (він ліг і притулився вухом до землі), — мені здається, що я чую приглушений гуркіт, знаєте, начебто гуркоче візок, навантажений залізяччям.

Колоністи уважно прислухалися і погодилися з Айртоном. Гуркіт часом супроводжувався підземним гудінням, яке то посилювалося, то затихало, — здавалося, там, у надрах землі, проноситься лютий вихор. Одначе поки що не було чутно характерних для виверження звуків, що нагадують постріли. Отже, пара і дим вільно виривалися з головного кратера, а якщо вихідний отвір достатньо широкий, то можна не побоюватися ні вибуху, ні різких зсувів земної кори.

— Ану його! — сказав Пенкроф. — Давайте-но краще візьмемося до діла. Нехай собі гора Франкліна курить, нехай реве, виє, нехай викидає вогонь і полум’я, скільки її душі завгодно, невже через такі дрібниці сидіти склавши руки! Ходімо, Айртоне, ходімо, Набе, ходімо, Герберте, і ви, містере Сайрес, і ви, містере Спілет, сьогодні нам усім не гріх гарненько потрудитися! Зараз ми будемо ставити ширстрек, а для такої справи і десятка рук обмаль. Чого я хочу? Щоб наш новий «Бонадвентур» — адже ми його «Бонадвентуром» назвемо, правда ж? — отож я хочу, щоб не довше як за два місяці наше нове судно вже красувалося в порту Повітряної кулі. А якщо так, то не гаймо даремно часу!

Усі колоністи слухняно пішли за Пенкрофом на верф, де будувався корабель, і почали кріпити ширстрек — товсту обшивку, що утворить пояс судна, який міцно зв’язує між собою частини суднових деталей. Нелегка це була робота, і Пенкроф справедливо вимагав, щоб усі в ній взяли участь.

Весь день 3 січня вони залишалися на верфі, забувши про вулкан, якого, втім, і не було видно з берега Гранітного палацу. Але разів зо два чи три густі тіні застеляли сонце, яке здійснювало свій звичний денний рух безхмарним небом, — це щільна хмара диму проходила між світилом і островом. Вітер, що дув з моря, ніс дим і пару кудись на захід. Сайрес Сміт і Гедеон Спілет звернули увагу на ці затемнення, вони не раз обмінювалися зауваженнями з приводу тієї швидкості, з якою назрівало виверження, одначе не кидали роботи. Обоє розуміли, що в їхніх же інтересах, в інтересах усієї колонії, побудувати корабель за можливо коротший термін. При гарному судні їм не страшні будь-які несподіванки. І хто знає, чи не виявиться в один прекрасний день цей корабель їхнім єдиним притулком?

Увечері, поївши, Сайрес Сміт разом з Гедеоном Спілетом і Гербертом вирушили на плато Круговиду. Сутінки вже огорнули землю, але темрява сприяла їхній задачі — встановити, чи не домішується до пари і диму, що огортали кратер вулкана, ще й вогонь, чи не викидає вулкан часток розпечених порід.

— Кратер у вогні! — раптом закричав Герберт, який випередив супутників і першим добіг до плато Круговиду.

Гора Франкліна, що стояла миль за шість від плато Круговиду, здавалася звідси величезним смолоскипом, котрий горів багряним полум’ям. Одначе навіть у мороці ночі воно кидало лише тьмяний відблиск, що, мабуть, залежало від значних домішок диму, шлаку й попелу. Островом розливалося червонясто-жовте світло, і на тлі цієї заграви тьмяно чорнів масив лісу. Небо затягли величезні клуби диму, у розривах між ними подекуди сяяли зірки.

— так, справа пішла занадто швидко! — зауважив інженер.

— Це не дивно, — підхопив журналіст. — Вулкан пробудився вже давно. Згадайте-но, Сайресе, адже вперше пара з’явилася ще тоді, коли ми обстежували відроги гори в надії знайти притулок капітана Немо. А було це, якщо не помиляюся, приблизно в жовтій?

— Саме так! — вигукнув Герберт. — Виходить, уже два з половиною місяці тому.

— Отже, вогонь розгорявся під землею протягом десяти тижнів, — сказав Гедеон Спілет, — і зрозуміло, що за такий термін він набрався сили.

— А ви хіба не відчуваєте коливання ґрунту? — запитав Сайрес Сміт.

— Відчуваю, — відповів Гедеон Спілет, — одначе від цього ще до справжнього землетрусу…

— Я й не кажу, що нам загрожує землетрус, — жваво відгукнувся Сайрес Сміт, — бережи, Боже, нас від нього! Ні. Але ці коливання викликані підземним вогнем. Земну кору можна сміливо уподібнити до стійок казана, а ви самі знаєте, що під тиском газу стінки казана тремтять, наче металева пластинка. Ми саме й спостерігаємо це явище.

— До чого ж красиві снопи вогню! — вигукнув Герберт.

У цю хвилину з кратера бризнув феєрверк іскор, сліпучий блиск яких не могли сховати густі клуби пари. Тисячі сяючих осколків і вогненних цяток розлетілися навколо вулкана. Деякі з них піднялися навіть вище шапки диму і розсипалися розпеченим пилом. Цей спалах супроводжувався підземними вибухами, немов десь поблизу била картеччю батарея.

Сайрес Сміт, журналіст і Герберт цілу годину провели на плато Круговиду, а потім спустилися вниз і повернулися до Гранітного палацу. В інженера був такий замислений, вірніше такий заклопотаний вигляд, що Гедеон Спілет не втримався і запитав, чи не передбачає він у найближчому майбутньому якої-небудь небезпеки, прямо або побічно пов’язаної з виверженням.

— І так і ні! — відповів Сайрес Сміт.

— Але хіба найбільше нещастя, що може з нами статися, не землетрус, який загрожує загибеллю нашому острову? Відверто кажучи, я цього не боюся, оскільки пара і лава знайшли собі вільний вихід

— І я теж боюся не землетрусу, вірніше, не того, що звичайно називають цим словом — зсув земної кори, викликаний розширенням підземних газів, — відгукнувся Сайрес Сміт. — Але існують інші причини, що можуть призвести до катастрофи.

— Які ж, дорогий Сайресе?

— Поки я ще й сам добре не знаю… Я повинен подивитися… піднятися на гору… за кілька днів, я сподіваюся, все з’ясується.

Гедеон Спілет не наполягав, і незабаром, незважаючи на підземний гуркіт, що з кожною годиною ставав усе голоснішим і відлунював по острову, мешканці Гранітного палацу заснули безпробудним сном.

Минуло три дні — 4, 5 і 6 січня. На верфі тривало спорудження корабля, й інженер намагався якомога прискорите роботу, хоча відкрито про це нічого не говорив. Вершина гори Франкліна була, неначе каптуром, прикрита темною хмарою найлиховіснішого вигляду, із кратера разом з полум’ям виривалося тепер розпечене каміння, деяке з них падало назад у жерло вулкана. Пенкроф, що навіть у виверженні бачив кумедні риси, час від часу вигукував:

— Погляньте-но! Наш, велетень грає в крем’яхи! Дивіться, наш велетень жонглює!

І дійсно, викинуті вулканом камені знову зникали в безодні, а це дозволяло сподіватися, що лава, здута під впливом внутрішнього тиску, ще не дійшла до отвору кратера. В усякому разі, спостерігаючи за північно-східним схилом, що чітко виднівся із плато Круговиду, колоністи не знайшли на схилі гори ніяких слідів страшного вогненного потоку.

Одначе, як не квапилися колоністи спорудити новий корабель, їх нерідко відволікали інші настільки ж важливі справи. В першу чергу треба було відвідати кораль, де стояла череда муфлонів і кіз, та поповнити запас кормів для худоби. Вирішили, що наступного дня, 7 січня, Айртон поїде в кораль, і, тому що з усіма цими звичними роботами він цілком міг впоратися без сторонньої допомоги, Пенкроф і його товариші чимало здивувалися, почувши наступні слова інженера:

— Раз ви завтра їдете в кораль, Айртоне, я поїду разом з вами.

— Е, ні, містере Сайрес! — вигукнув моряк. — У нас же кожен день на рахунку, і, якщо ви обоє виїдете, нам не вистачить двох пар рук!

— Ми повернемося післязавтра, — відповів Сайрес Сміт, — мені необхідно побувати в коралі… Я хочу знати, чи скоро відбудеться виверження.

— Виверження! Виверження! — невдоволено пробурчав Пенкроф. — Начебто немає на світі речей, важливіших виверження. Мене, як бачите, воно анітрохи не турбує!

Незважаючи на всі докази моряка, поїздку, задуману інженером, призначили на наступний ранок. Герберту дуже хотілося вирушити разом із Сайресом Смітом, але він побоявся, що це остаточно зіпсує настрій Пенкрофу.

Наступного дня, на світанку, Сайрес Сміт і Айртон сіли у візок, запряжений парою онагрів, які крупною риссю повезли їх у кораль.

Низько над лісом клубочилися важкі чорні хмари, що виривалися з кратера вулкана. Ці хмари, застеляючи небо, складалися, цілком можливо, з різнорідних елементів. Не тільки дим, що б’є з жерла вулкана, додавав їм щільності, але й мінеральні речовини в пилоподібному стані, пуццолана і сірий попіл, дрібний, як борошно найвищого ґатунку. Вулканічний попіл настільки легкий, що спостерігалися випадки, коли він протягом кількох місяців тримався в повітрі, не осідаючи на землю. Після виверження вулкана в Ісландії, що сталося 1783 року, повітря ледве не цілий рік було так насичене вулканічним пилом, що сонячні промені з зусиллям пробивалися крізь його густу завісу.

Але набагато частіше ці дрібні частки осідають на землю, що відбулося й у даному випадку. Ледь Сайрес Сміт зі своїм супутником устигли досягти огорожі кораля, як з неба повалило щось схоже на чорний сніг або дрібний порох, і відразу ж усе навколо змінилося, як у казці. Дерева, луки, скелі зникли під темним шаром пилу товщиною в кілька дюймів. Але, на щастя, дув північно-східний вітер, він підхопив хмару і відніс її в море.

— От дивне явище, містере Сайрес! — сказав Айртон.

— Точніше, явище грізне, — відповів інженер, — ця пуццолана, ця здрібнена пемза, коротше кажучи, весь цей мінеральний пил, свідчить про те, що в самих глибинах вулкана відбуваються грізні процеси.

— І ми нічого не можемо зробити?

— Нічого, тільки спостерігати за підготовкою виверження. А поки, Айртоне, займіться своїми справами. Я ж тим часом піднімуся до Червоного струмка й обстежу північний схил гори. Потім…

— А потім… містере Сміт?

— Потім ми з вами відвідаємо печеру Даккара… Я хочу подивитися… Словом, за дві години я буду тут.

Чекаючи повернення інженера, Айртон зайнявся своїми муфлонами і козами, що поводилися якось неспокійно, стривожені, мабуть, першими ознаками Виверження.

Тим часом Сайрес Сміт дістався до гребеня східного відрога, обігнув Червоний струмок і дійшов до того місця, де під час своєї першої експедиції колоністи знайшли сірчане джерело.

Які величезні зміни відбулися тут з тих пір! Тепер до неба піднімався не один струмок диму, а цілих тринадцять, і били вони з такою силою, начебто їх виштовхував із землі могутній поршень. Зрозуміло, що в цьому місці земна кора піддалася страшному внутрішньому тиску. Повітря було насичено сірчистим газом, воднем, вуглекислотою, змішаними з водяними парами. Сайрес Сміт почував, як у нього під ногами здригаються вулканічні туфи, що покривали тут ґрунт: колись вони являли собою вивержений попіл, що перетворився згодом на тверду масу; Одначе ніяких свіжих слідів лави він не знайшов.

Ту ж саму картину, тільки, мабуть, ще більш характерну, ніж у районі Червоного струмка, інженер добачив, обстежуючи північний схил гори Франкліна. Хмари диму і язики полум’я виривалися з кратера: на землю градом падали дрібні камені; але лави не було, а це свідчило про те, що вивержені породи ще не досягли отвору головного кратера.

— Краще б цього вже не трапилося! — промурмотів Сайрес Сміт. — Тоді я знав би принаймні, що лава пішла своїм звичним шляхом. А хто поручиться, що виверження не відбудеться через яке-небудь нове жерло. Але головна небезпека не в цьому! Капітан Немо це передбачав! Ні, небезпека не в цьому!

Сайрес Сміт дістався до величезного потоку застиглої лави, що, роздвоюючись, обгинав затоку Акули. Там він уважно оглянув сліди колишніх вивержень. Він уже не сумнівався тепер, що останнє виверження відбулося у досить віддалені часи.

Потім він повернувся до коралю, прислухався до підземного гулу, що нагадував безперервні гуркоти грому; зрідка лунали голосні вибухи. О дев’ятій годині він уже був у коралі.

Айртон чекав на нього.

— Корм тваринам я роздав, містере Сміт, — сказав Айртон.

— Чудово.

— Але вони щось турбуються, містере Сміт.

— У них говорить інстинкт, а інстинкт не обманює.

— А тепер…

— Візьміть ліхтар і кресало, Айртоне, — відповів інженер, — і вирушаймо.

Айртон виконав наказ інженера. Ще заздалегідь він розпріг онагрів, і вони блукали тепер по коралю. Дослідники, замкнули ворота з зовнішнього боку й пішли вузькою стежиною до західного узбережжя: Сайрес Сміт попереду, Айртон позаду.

Вони йшли як по шару вати: весь ґрунт покривали дрібні часточки, що осіли з повітря. У лісах не було видно жодної живої тварини. Навіть птахи розлетілися. Іноді вітер, граючись, здіймав із землі попіл, і тоді мандрівники, оточені щільною хмарою, втрачали один одного з виду. Вони раз у раз прикладали носову хустку до очей і до рота, щоб не осліпнути і не задихнутися в цьому густому пилу.

Зрозуміло, що в таких умовах Сайрес Сміт і Айртон не могли йти швидким кроком. Та й саме повітря було важке, немов з нього вигоріла частина кисню, дихати ставало дедалі важче. Через кожні сто кроків доводилося зупинятися, щоб відсапуватися. Минула й десята година, коли наші мандрівники досягли гряди базальтових і порфірових скель, безладно нахаращених уздовж усього північно-західного берега острова,

Айртон і Сайрес Сміт почали спускатися вниз по стрімчастому схилу, намагаючись триматися тієї майже непрохідної стежини, що привела їх грозової ночі до печери Даккара. Втім, при денному світлі цей шлях виглядав безпечнішим, до того ж попіл, покриваючи гладкі, неначе відшліфовані схили, полегшував спуск, не даючи сковзатися ногам.

Незабаром подорожні досягли вала, що служив продовженням берега на висоті приблизно сорока футів. Сайрес Сміт згадав, що цей вал поступово знижується, утворює похилий спуск до моря. Хоча вже почався відлив, піщаний берег ще не оголився, і хвилі, бурі від осілого у воду вулканічного пилу, били об підніжжя базальтових скель.

Сайрес Сміт і Айртон легко відшукали вхід до печери Даккара і зупинилися біля скелі, що служила немовби нижнім майданчиком вала.

— Човен тут? — запитав інженер.

— так, — відповів Айртон, підтягуючи до себе легкий човен, що вони приховали з Пенкрофом під склепінням базальтової печери.

— Що ж, рушаймо!

Обоє сіли в човен. Він легко сковзнув по хвилях під низько навислі склепіння печери; Айртон висік вогонь, запалив ліхтар і поставив його на ніс човна з таким розрахунком, щоб сніп світла висвітлював їм шлях, потім узявся за весла; Сайрес Сміт сів за кермо і направив човен у морок печери.

«Наутилуса» уже не було тут, не виднілися його вогні, які перемагали вічну ніч, що панує в гроті. Можливо, електричне світло, що живиться могутніми джерелами енергії, ще сяяло у глибині вод, але сюди, на поверхню, з безодні, де знайшов свою могилу капітан Немо, не пробивався жоден промінь.

Світло ліхтаря дозволяло, втім, Сайресу Сміту упевнено вести човен уздовж правої стіни печери. Під базальтовими склепіннями панувала тиша, як у домовині, в усякому разі в передній частині печери, тому що якийсь час потому інженер чітко розрізнив гул, що йде з надр землі.

— Це вулкан, — сказав він.

Незабаром до підземного гулу приєднався і їдкий запах хімічних сполук; Сайрес Сміт і Айртон ледве не задихнулися від сірчистих випарів.

— Цього ж і боявся капітан Немо! — промимрив Сайрес Сміт, і обличчя його злегка сполотніло. — І все-таки ми повинні дістатися до мети.

— Що ж, дістанемося! — відповів Айртон; він наліг на весла, і човен понісся всередину печери.

Хвилин через двадцять п’ять після початку руху човен досяг задньої стіни печери і зупинився.

Сайрес Сміт став на лаву і почав водити ліхтарем, висвітлюючи фрагменти стіни, що відокремлювала печеру від головного кратера вулкана. Яка товщина цієї стіни? Сто футів чи десять? Ніхто не міг би дати відповіді на це запитання. Але навряд чи вона була дуже товста, тому що підземний гул чувся тут абсолютно чітко.

Обстеживши стіну горизонтально, інженер причепив ліхтар до кінця весла та знову почав водити ним по базальтовій стіні, намагаючись освітити її верхню частину.

Звідси через ледве помітні тріщини пробивався між кам’яних брил їдкий дим, що отруював повітря в печері. Уся стіна була усіяна тріщинами, і деякі з них, що особливо чітко вимальовувалися на гладкій поверхні базальту, спускалися майже до самої води.

Сайрес Сміт стояв у глибокій задумі. Потім ледве чутно прошепотів:

— так, капітанова правда! Тут причаїлася небезпека, і небезпека справді жахлива!

Айртон нічого не запитав. За знаком Сайреса Сміта він знову взявся за весла, і за півгодини мандрівники вибралися з печери Даккара.

РОЗДІЛ ДЕВ’ЯТНАДЦЯТИЙ

Розповідь Сайреса Сміта про його спостереження. — Спорудження судна прискорюють. — Останній раз у коралі — Битва вогню і води. — Що залишилося на острові. — Спуск корабля. — Ніч з 8 на 9 березня

Провівши в коралі цілий день і переконавшись, що господарство в порядку, Сайрес Сміт і Айртон переночували там і 8 січня ранком повернулися до Гранітного палацу.

Інженер негайно зібрав товаришів і повідомив їм, що острову загрожує найбільша небезпека, якій ніякі сили людські протистояти не можуть.

— Друзі мої, — сказав він, і в голосі його чулося глибоке хвилювання, — острів Лінкольна не належить до тих геологічних утворень, що проіснують стільки ж, скільки вся земна куля. Він приречений на більш-менш близьке руйнування, причина його загибелі знаходиться в ньому самому, і ніщо не врятує його.

Колоністи перезирнулися, потім здивовано подивилися на Сайреса Сміта, — вони не зрозуміли всього змісту його слів.

— Поясніть зрозуміліше, Сайресе, — зауважив Гедеон Спілет.

— Зараз поясню, — відповів Сайрес Сміт. — Я передам вам те, що капітан Немо сказав мені наодинці в нашій короткій бесіді.

— Капітан Немо? — здивувалися колоністи.

— так. Він хотів перед смертю зробити нам останню послугу.

— Останню? — повторив Пенкроф. — Останню послугу? Ось побачите, навіть і після смерті він ще не раз прийде нам на допомогу.

— Але що ж вам сказав капітан Немо? — запитав журналіст.

— Знайте, друзі, — відповів інженер, — що острів Лінкольна відрізняється своєю будовою від інших островів Тихого океану: надра його утворені так, що рано чи пізно підводна його частина повинна розвалитися.

— Розвалитися? Це острів Лінкольна розвалиться? Годі вам! — недовірливо вимовив Пенкроф і при всій своїй повазі до Сайреса Сміта знизав плечима.

— Слухайте уважно, Пенкрофе, — продовжував інженер. — Ось що встановив капітан Немо і що я сам помітив учора, оглянувши печеру Даккара. Печера йде під островом аж до самого вулкана і відділена від центрального його вогнища лише стіною, що замикає грот. Але вся ця стіна поцяткована тріщинами, і крізь них уже проникають сірчисті гази, що утворюються всередині вулкана.

— І що ж? — насупившись, запитав Пенкроф.

— А те, що під тиском цих газів тріщини збільшуються. Базальтова стіна розколюється, і через якийсь час, можливо дуже скоро, у тріщини заструменіє морська вода, що заповнює печеру.

— Чудово! — вимовив Пенкроф, намагаючись, як завжди, пожартувати. — Вода згасить вогонь у вулкані, і все скінчиться!

— так, усе буде скінчено! — сказав Сайрес Сміт. — Того дня, коли крізь пролом у стіні море увірветься до центрального вогнища вулкана, а звідти — у глибинні надра острова, де киплять розплавлені породи, того дня, Пенкрофе, острів Лінкольна вибухне, як вибухнула б Сицилія, якби в Етну потекло Середземне море.

Колоністи нічого не відповіли на це категоричне твердження інженера. Всі зрозуміли, яка страшна небезпека їм загрожує.

І треба погодитись, Сайрес Сміт анітрошки не перебільшував небезпеки. Багатьом уже спадало на думку, що, можливо, вдалося б згасити діючі вулкани, відкривши доступ воді в їхні розпечені надра, бо майже всі вулкани височіють на берегах морів або озер. Але такі фантазери не знали, що тоді б частина земної кулі злетіла в повітря, немов паровий казан, у якому раптом від несподіваного перегріву зріс би тиск пари. Кинувшись у замкнуте розпечене середовище, температура якого досягає декількох тисяч градусів, вода миттєво перетворилася б на пару, і вона вирвалася б назовні з такою силою, що розтрощила би будь-яку оболонку.

Отже, не підлягало сумніву, що острову загрожує жахливий кінець, що наближається година його знищення, — усе залежить від того, скільки ще протримається базальтова стіна в печері Даккара. Отут уже мова йде не про місяці, не про тижні, — мова йде про дні, може, навіть години!

Першим почуттям, що охопило колоністів, була глибока скорбота, Вони думали не про небезпеку, що загрожувала їм, а про неминучу загибель острова, де вони знайшли притулок, про руйнування того краю, що вони прагнули зробити квітучим і мріяли перетворити його на рай земний. Скільки даремно витрачено сил! Скільки праці змарнується!

Пенкроф не міг стриматися і заплакав; великі сльози котилися в нього по щоках, він навіть не намагався їх приховати.

Бесіда продовжувалася ще якийсь час, мешканці острова Лінкольна обговорювали, чи є для них ще яка-небудь можливість врятуватися: і на закінчення одностайно вирішили, що не можна втрачати ні хвилини. Треба якомога швидше спорудити й оснастити корабель, зробити це з блискавичною швидкістю, тому що це їхній єдиний шанс на порятунок.

Усіх поставили працювати на верфі. Навіщо тепер жати хліб, збирати врожай, полювати, множити запаси провіанту; зібрані в Гранітному палаці… Того, що зберігалося на складі й у коморах, могло з лишком вистачити для найдовшого плавання на кораблі. Необхідно було тільки одне: щоб судно виявилося готовим до того, як вибухне неминуча катастрофа,

Отже, роботи відновилися і велися з лихоманною швидкістю. До 23 січня наполовину вже закінчили обшивку судна. У тих явищах, які відбувалися на вершині вулкана, начебто не спостерігалося змін. Як і раніше з кратера виривалися хмари пари, дим, язики полум’я і розпечені до червоного камені. Але в ніч з 23 на 24 січня, під натиском лави, що піднялася до верхнього ярусу вулкана, з нього зірвало конусоподібну вершину, схожу на шапку. Пролунав неймовірний гуркіт. Колоністи подумали, що острів розвалюється, і кинулися геть із Гранітного палацу.

Було близько другої години ночі.

Усе небо палахкотіло вогнем. Верхній конус заввишки тисячу футів, а вагою мільярди фунтів звалився на острів, і земля задвигтіла. На щастя, він нахилений був до півночі й тому впав на рівнину, покриту пісками і туфом, що пролягала між горою і морем; кратер вулкана, широко відкривши тепер своє жерло, метав у небо багряне полум’я, і в повітрі немов розливалася заграва пожежі. Потік лави, що здувся, переливаючись через край нової вершини, немов вода з переповненої чаші, спадав довгими каскадами, і по схилах вулкана начебто поповзли тисячі вогненних змій.

— Кораль! Кораль! — з жахом вигукнув Айртон.

Справді: у нового кратера був інший нахил, лава потекла вбік кораля і, отже, несла із собою загибель родючій частині острова, джерелам Червоного струмка і лісу Жакамара.

У відповідь на крик Айртона колоністи кинулися до стайні, де стояли онагри. Миттєво запрягли візок. В усіх була одна думка: мчатися в кораль, випустити замкнену там худобу.

Ще не було третьої години ранку, коли вони під’їхали до кораля. Звідти неслося дике мукання і бекання, що свідчило про паніку, яка охопила муфлонів і кіз. Зі схилу ближнього відрога насувався палаючий потік розплавленої маси, він вже звивався по луках, підбираючись до огорожі кораля. Айртон розчахнув ворота, і збожеволілі тварини кинулися з них в різні боки.

Годину потому кипляча лава розлилася по всьому коралю, перетворивши на хмари пари струмочок, що протікав по ньому, підпалила житловий будинок, і він спалахнув, як солома, охопила вогнем огорожу, пожерши її всю, до останнього стовпа. Від кораля нічого не залишилося!

Колоністи намагалися боротися з нашестям лави, — спроба божевільна і марна, тому що людина беззбройна перед такими страшними катаклізмами.

Настав день 24 січня. Перш ніж повернутися до Гранітного палацу, Сайрес Сміт і його товариші вирішили з’ясувати, який напрямок остаточно обере потік лави. Починаючи від гори Франкліна поверхня острова мала схил до східного берега, і були підстави побоюватися, що, незважаючи на захисну завісу із лісової хащі Жакамара, потік лави дійде до плато Круговиду.

— Озеро захистить нас, — сказав Гедеон Спілет.

— Будемо сподіватися, — коротко відповів Сайрес Сміт і більше нічого не додав.

Колоністи сробували дістатися до рівнини, на яку впав верхній конус вулкана, але лава перепинила їм дорогу, — вона текла двома западинами — долиною Червоного струмка і долиною Водоспадної річки — і воду в них перетворювала на пару. Перейти через потоки лави не було ніякої можливості, навпаки, доводилося відступати перед ними. Розвінчаний вулкан був невпізнанний. Кратер став плоскою дірою, краї якої виявилися розірвані зі східного і південного боку, і з цих розривів безперервно виливалася лава, збігаючи вниз двома окремими потоками. Над новим кратером клубочилися хмари диму і попелу, змішуючись з хмарами, які зібралися над островом. Гуркоти грому зливалися з гуркотом виверження вулкана. З жерла кратера здіймались на висоту понад тисячу футів розпечені кам’яні брили і, розірвавшись у хмарах, розліталися тисячами осколків, як картеч. На гуркіт вулкана небо відповідало громами й блискавками.

Заховавшись на галявині лісу Жакамара, колоністи спостерігали цю картину, але до сьомої години ранку їм це стало нестерпно. Навколо дощем почали сипатися камені, а, крім того, лава, переповнюючи русло Червоного струмка, загрожувала перерізати дорогу до берега. Найближчі до галявини дерева спалахнули, і від того що соки їхні миттю перетворилися на пару, стовбури розривалися з тріском, як хлопавки; дерева менш сирі стояли недоторканими.

Колоністи знову вибралися на дорогу, що вела з кораля до Гранітного палацу. Вони йшли повільно, щомиті озираючись. Але, рухаючись схилом долини, лава швидко текла до східного берега; тільки-но нижні її шари застигали, на них негайно ж накочувалися нові киплячі хвилі.

А головний потік, що ринув долиною Червоного струмка, ставав страшнішою загрозою. Усю ближню до нього частину лісу охопив вогонь, над деревами клубочився дим, внизу стовбури вже потріскували, загорівшись у розпеченому потоці лави.

Колоністи зупинилися біля берега озера, на відстані напівмилі від гирла Червоного струмка. Наближалася хвилина, від якої залежало їхнє життя або смерть.

Сайрес Сміт ніколи не губився в критичних обставинах; знаючи, що перед ним люди, здатні вислухати найгіркішу істину, він сказав:

— Можливо, озеро зупинить потік лави, і в такому випадку частина острова врятується від повного спустошення, але цілком можливо, що лава розіллється лісами Далекого Заходу, все знищить, і на острові не залишиться жодної рослини. Тоді нас очікує смерть на голих скелях, і довго чекати на неї не доведеться, тому що острів злетить у повітря.

— Це що ж? — вигукнув Пенкроф і, схрестивши на грудях руки, тупнув ногою об землю. — Виходить, нічого нам і трудитися над спорудженням судна?

— Пенкрофе, — відповів Сайрес Сміт, — обов’язок свій треба виконати до кінця.

В цю хвилину ріка розплавленої лави, проклавши собі дорогу серед прекрасних дерев, які вона швидко знищувала, підібралася до озера. На шляху її піднімався пагорб, і, якби підйом був крутішим, він міг би зупинити потік.

— За роботу! — крикнув Сайрес Сміт.

Задум інженера відразу зрозуміли. Він вирішив збудувати греблю і в такий спосіб спрямувати потік лави в озеро.

Колоністи помчалися до верфі, принесли звідти лопати, кирки, сокири. За допомогою земляних насипів і завалів зі зрубаних дерев їм вдалося за кілька годин зробити греблю заввишки три фути і завдовжки кількасот кроків. Коли вони скінчили роботу, їм здавалося, що вона тривала усього лише кілька хвилин.

Встигли саме вчасно. Розплавлена лава вже підповзла до перемички. Потік її здувся, як ріка під час повені, прагнучи вийти з берегів; здавалося — ось-ось він здолає єдину перепону, що могла перешкодити йому затопити ліс Далекого Заходу… І все-таки гребля стримала його. Була жахлива хвилина — вогненна ріка зупинилася, немов у нерішучості, але раптом кинулася в озеро Гранта, падаючи з обриву заввишки двадцять футів.

Ледве дихаючи, застигши нерухомо, онімівши, колоністи дивилися на боротьбу двох стихій, що відбувалася перед ними.

Йшла битва води і вогню! Яке видовище! Чиє перо могло б описати цю помпезну і страшну битву? Чиї пензлі могли б її намалювати? В озеро падали струмені киплячої лави, і вода з шипінням перетворювалася на пару. Білі хмари злітали на величезну висоту і кружляли вихором, немов хтось раптово відкрив клапани велетенського парового казана. Але як би багато води не було в озері, зрештою вогонь осушив би його, тому що вода не поповнювалася, а страшна вогненна ріка, яку живило невичерпне джерело, невпинно котила все нові хвилі розплавленої маси.

Потрапляючи до озера, лава негайно ж застигала, перетворювалася на кам’яні брили, і, нагромаджуючись одна на одну, вони незабаром уже піднімалися над водою. По їхній поверхні ковзали і котилися у воду нові струмені лави і теж кам’яніли, але збиралися ближче до середини озера. В такий спосіб виростала кам’яна гряда, яка могла заповнити всю улоговину озера, а воно не могло вийти з берегів, тому що води його перетворювалися на пару. Над озером лунало оглушливе шипіння і тріск, вітер підхоплював і ніс до моря хмари випарів, і там вони, остигаючи, народжували дощ. Кам’яна дамба подовжувалася, брили затверділої лави нагромаджувалися одна на одну. Там, де щойно лежала спокійна водна гладінь, здіймалася громада паруючих скель, начебто землетрус здибив дно озера рифами. Уявіть собі підняті ураганом величезні хвилі, раптово скуті льодом на двадцятиградусному морозі, і ви одержите картину озера через три години після вторгнення в нього нищівного потоку лави.

Цього разу вогонь переміг воду. Одначе для колоністів було великим щастям, що лава кинулася вбік озера Гранта. Це на кілька днів відстрочило катастрофу. Плато Круговиду, Гранітний палац і корабельна верф на деякий час виявилися у безпеці. За ці кілька днів перепочинку потрібно було закінчити обшивку корабля і добре його проконопатити. Потім спустити його на воду; оснащенням же зайнятися лише тоді, коли судно виявиться на морі, у своїй стихії. Залишатися на суші стало вкрай небезпечно, острову загрожував вибух і знищення. Гранітний палац, який ще так недавно слугував надійним притулком, з хвилини на хвилину міг зруйнуватися.

І ось, шість днів, з 25 по 30 січня, колоністи працювали над спорудженням корабля із шаленим старанням, зробили стільки, що й двадцять тесль за ними б не вгналися. Вони не давали собі відпочинку, майже не спали, трудилися цілодобово, тому що при світлі полум’я, яке виривалося з кратера, уночі було видно, як удень. Вулкан усе ще викидав лаву, але, мабуть, менш інтенсивно. Це тільки радувало: адже улоговина озера Гранта була майже заповнена, і якби нові потоки кинулися у водойму, лава неминуче розлилася б по плато Круговиду, а звідти звалилася б на берег океану.

Але якщо зі східного боку острів залишався деякою мірою захищеним, не так виглядала західна його частина.

Справді, другий потік лави йшов Водоспадною річкою, не зустрічаючи ніяких перешкод у долині, що широко розляглась по обидва боки річкового русла. Розплавлена маса, несучи загибель, розтеклася лісом Далекого Заходу. Спекотної пори року, коли від палючого сонця всі деревні соки висохли, ліс спалахнув в одну мить, пожежа поширювалася і внизу, і по кронах дерев, полум’я побігло густими сплетіннями гілок. Здавалося навіть, що потік вогню швидше несеться вершинами дерев, ніж потік лави біля підніжжя стовбурів.

І тоді збожеволілі звірі — ягуари, кабани, пекарі, коали, хижаки і звичайні їхні жертви, чотириногі і перната дичина, — намагаючись врятуватися, кинулися до ріки Віддяки, до Качиного болота і за лінію дороги, до порту Повітряної кулі. Але колоністи, поглинені своєю роботою, не звертали уваги навіть на найнебезпечніших хижаків. Між тим із Гранітним палацом вони тепер розсталися і, не наважуючись шукати собі притулку в Нетрях, тулилися в наметі біля гирла ріки Віддяки.

Щодня Сайрес Сміт і Гедеон Спілет піднімалися на плато Круговиду. Іноді їх супроводжував Герберт. Але Пенкроф ніколи туди не ходив, не бажаючи дивитися на спустошений острів, що зовсім змінив свій колишній вигляд.

Видовище і справді було важке. Уся лісиста частина острова оголилася. Лише на кінці півострова Звивистого зеленів маленький гайок. Подекуди стирчали потворні почорнілі кістяки дерев. Те місце, де колись розлягалися ліси, стало більш порожнім, ніж Качине болото. Лава все знищила. Там, де ще зовсім недавно височіли могутні лісові велетні, тепер лежали глиби вулканічного туфу. Руслом Водоспадної річки і ріки Віддяки вже не текло жодного струмка води, і якби ще й озеро Гранта пересохло, колоністам нічим було б утамувати спрагу. Але, на щастя, уцілів один куточок озера, біля південного боку, — там утворилося щось схоже на ставок, де зібралася вся питна вода, що залишилася на острові. Вдалині, на північному заході, вимальовувалися різкі обриси відрогів вулкана, схожі на гігантські пазурі, що встромилися в землю. Яке сумне видовище, яка жахлива картина і наскільки боляче було дивитися на неї людям, які бачили тут колись найродючіший куточок, оброблений їхнею працею, чудові ліси, прозорі річки, що зрошували землю, пишні ниви. В одну мить усе змінилося, навколо виднівся тільки голий камінь. Якби наші поселенці не мали запасів їжі, їм довелося б помирати з голоду.

— Просто серце розривається! — сказав одного разу Гедеон Спілет.

— так, Спілете, — відгукнувся інженер. — Дай Боже, щоб ми встигли закінчити спорудження судна, у ньому — єдиний наш порятунок!

— А вам не здається, Сайресе, що вулкан начебто заспокоюється? Він ще викидає лаву, але, якщо я не помиляюся, не так багато, як колись!

— Це не має значення, — відповів Сайрес Сміт. — У надрах вулкана так само палає вогонь, і щомиті туди може ринутися море. У нас з вами становище не краще, ніж у пасажирів корабля, які пливуть морем, а самі знають, що на кораблі пожежа, котру згасити вони не в силах і що рано чи пізно вогонь дістанеться до трюма, де лежать діжки з порохом. Ходімо, Спілете, ходімо працювати. Не гаймо часу!

Іще цілий тиждень, тобто до 7 лютого, текла з кратера лава, але сила виверження не збільшувалася. Сайрес Сміт над усе боявся, щоб потоки розплавлених гірських порід не розлилися берегом, адже в такому випадку вони знищили б корабельну верф. Але через якийсь час колоністи відчули, що під грунтом, десь у глибинах землі, відбувається струс, і це страшно їх стривожило.

Настало 20 лютого. Ще потрібен був цілий місяць, щоб добудувати корабель і спустити його на воду. Чи вистоїть острів доти? Пенкроф і Сайрес Сміт вирішили приступити до спуска корабля, як тільки його корпус буде непроникний для води. Настилання палуби, надводні будівлі, обробку й оснащення мали намір зробити пізніше, коли корабель уже вийде в море, — найважливішим було забезпечити собі притулок удалині від острова. Чи не краще, думали вони, відвести корабель у порт Повітряної кулі, подалі від вогнища виверження, тому що, знаходячись біля гирла ріки, між острівцем Порятунку і гранітною стіною, він буде роздавлений, якщо острів Лінкольна зруйнується. Тепер усі зусилля будівельників спрямовані були на те, щоб якомога швидше закінчити корпус корабля.

так колоністи прожили до 3 березня і вже розраховували зробити днів за десять спуск корабля.

У мешканців острова Лінкольна, що пережили на четвертому році свого перебування на острові стільки нещасть, ожила в серці надія. Повеселів навіть Пенкроф, що замкнувся в похмурому мовчанні відтоді, як він став свідком спустошення й загибелі своїх володінь. Правда, тепер він думав тільки про корабель і тільки на нього покладав надії.

— Ми його добудуємо, — говорив він інженеру. — Обов’язково добудуємо, містере Сміт. — Поспішати треба, час іде, незабаром настане пора рівнодення. Але це нічого, — якщо знадобиться, ми переправимося на острів Табор і там перезимуємо. Звичайно, після острова Лінкольна так раптом острів Табор! Зовсім не те. Ех, горе! От не думав, не гадав, що побачу такі справи!

— Треба квапитися! — незмінно відповідав інженер. І всі трудилися, боячись втратити хоч одну хвилину.

— Містере Сміт, — запитав якось Наб, — а якби капітан Немо був живий, як ви думаєте, сталося б усе це?

— так, Набе, — відповів Сайрес Сміт.

— А я думаю, не сталося б, — шепнув Пенкроф на вухо Набу.

— І я так думаю, — переконано сказав Наб.

У перший тиждень березня гора Франкліна знову почала загрожувати всякими жахами. На землю дощем падали тисячі скляних ниток, що утворилися з бризок розплавленої лави. Знову кратер переповнився, і лава потекла всіма схилами вулкана. Вогненний потік побіг затверділими шарами туфу і довершив знищення обгорілих дерев, що стирчали потворними кістяками після першого виверження. Цього разу потік кинувся вздовж південно-західного берега озера Гранта, перетнув Гліцериновий струмок і розлився по плато Круговиду. Колоністам нанесено останній і вбивчий удар. Від млина, від будівель пташника, від хлівів і сараїв нічого не залишилося. Перелякані птахи розлетілися в усі боки. За всіма ознаками Топ і Юп переживали панічний страх, — вони інстинктом відчували наближення катастрофи. Під час першого виверження загинуло багато тварин. Уцілілі звірі знайшли притулок на Качиному болоті, і лише деякі з них сховалися на плато Круговиду. Тепер вони позбулися й останнього притулку, а ріка вогненної лави, переливаючись через край гранітної стіни, уже падала палаючим водоспадом на берег океану. Картина велична і жахлива, ніякими словами передати її неможливо! Усю ніч лилася ця страшна Ніагара, що начебто спадала струменями розплавленої сталі, огорнута вгорі клубами пари, пронизаної багряними відсвітами, і розбризкувала внизу важку масу киплячої лави.

Виверження наздогнало колоністів в останньому їхньому притулку, і хоча верхні шви корабельного корпуса ще не були законопачені, будівельники вирішили спустити судно на воду.

Пенкроф і Айртон приступили до підготовки, плануючи зробити спуск наступного ранку, 9 березня.

Але в ніч з 8 на 9 березня з кратера з громовим шумом вирвався стовп пари і піднявся на висоту понад три тисячі футів. Очевидно, стіна печери Даккара звалилася під натиском газів, море увірвалося в центральне вогнище вулкана, і пара не могла знайти собі вільного виходу. Пролунав вибух дивовижної сили, чутний на відстані ста миль. Злетіли вгору уламки скель, упали в океан, і кілька хвилин потому його води вже покривали те місце, де тільки-но був острів Лінкольна.

РОЗДІЛ ДВАДЦЯТИЙ

Самотня скеля серед океану. — Останній притулок. — Попереду — смерть. — Несподівана допомога. — Звідки і як вона з'явилася. — Останнє благодіяння — Острів на суші.— Могила капітана Немо

Самотня скеля завдовжки тридцять футів, а завширшки п’ятнадцять, що ледве виступала з води на десять футів, — ось і усе, що залишилося від острова, поглиненого океаном, — єдиний уламок кряжа, що таїв у собі Гранітний палац. Стіна його звалилася, розкололася, і купа кам’яних брил, що громадилися при падінні одна на одну, підняла над океаном свою верхівку. Навколо неї все зникло в безодні: нижній конус гори Франкліна, яка розлетілася на частини від вибуху, обидва миси Щелепи, колись утворені застиглою лавою, плато Круговиду, острівець Порятунку, гранітні стрімчаки порту Повітряної кулі, базальтові скелі гробниці Даккара, довгий півострів Звивистий, що знаходився так далеко від вогнища виверження. Від острова Лінкольна вціліла лише ця вузька скеля, що служила тепер притулком шістьом колоністам і їхньому псу Топу.

У катастрофі загинули всі чотириногі тварини, усі птахи та інші представники фауни острова — одних роздавило, інші потонули; загинув — на жаль! — і нещасний Юп, упавши, мабуть, у тріщину землі!

Сайрес Сміт, Гедеон Спілет, Герберт, Пенкроф, Наб і Айртон залишилися живими лише тому, що з намету, де вони були всі разом, їх жбурнуло повітряною хвилею в море в той момент, коли з усіх боків дощем падали уламки острова.

Коли вони виринули на поверхню води за півкабельтових від берега й озирнулися навколо, то побачили лише цю вершину гранітних брил і, підпливши, піднялися на неї.

На цій голій скелі вони жили вже дев’ять днів! Деяка провізія, узята з комори Гранітного палацу перед самою катастрофою, трохи дощової води, що зібралася в западині скелі, — от і все, що було в нещасних. Їхній корабель, остання їхня надія, розбився. Вони позбулися можливості вибратися з цієї скелі. Вони страждали від холоду і не могли тепер добути вогню. Доля прирекла їх на загибель.

На дев’ятий день, 18 березня, їжі залишилося тільки на дві доби, хоча вони до крайності урізали свій раціон. Усіх їх знань, всього їхнього розуму не вистачало, щоб змінити це тяжке становище. Доля друзів цілком опинилася в руках провидіння.

Сайрес Сміт тримався спокійно, Гедеон Спілет трохи видавав своє хвилювання, а Пенкроф, повний глухого гніву, крокував туди-сюди по скелі. Герберт не відходив від інженера і дивився на нього таким поглядом, начебто чекав від свого друга допомоги, неможливої, немислимої допомоги. Наб і Айртон мовчки скорилися долі.

— Ох, горе! От уже горе! — повторював Пенкроф. — Якби у нас був хоч який-небудь ялик, хоч горіхова шкаралупка, ми б дісталися до острова Табор. Але ж нічого, нічого немає!

— Капітан Немо вчасно помер! — сказав якось Наб.

Минуло ще п’ять днів. Сайрес Сміт і нещасні його товариші ледь

були живі, адже їли вони лише стільки, щоб не вмерти з голоду. Всі ослабли до краю. У Герберта і Наба вже починалося марення.

Чи могли вони тепер зберігати хоч іскорку надії? Ні. На що їм було сподіватися? На те, що біля скелі пройде корабель? Але вони з досвіду знали, що в цю частину Тихого океану кораблі не заходять. А хіба можна розраховувати, що, завдяки щасливому випадку, саме в ці дні прийде шотландська яхта шукати Айртона на острові Табор? Нездійсненна мрія! Та втім, якби яхта й прийшла, колоністи не залишили на острові повідомлення про те, де знаходиться Айртон; капітан яхти після марних пошуків вийде знову в море, і корабель повернеться в тепліші краї.

Ні, вони не могли зберігати ніякої надії на порятунок. На цій скелі їх чекала смерть, жахлива смерть від голоду і спраги!

Вони вже не трималися на ногах і лежали нерухомо, майже бездиханні, не усвідомлюючи, що відбувається навколо. Один лише Айртон із зусиллям піднімав іноді голову і з розпачем кидав погляд на пустельне море.

Але ось ранком 24 березня Айртон простяг руки, вказуючи на якусь крапку в безмежному просторі океану, став спочатку на коліна, потім піднявся і випростався на весь зріст. Він замахав руками, начебто подаючи сигнал…

Видиме зі скелі, плило судно. І зрозуміло було, що воно виявилося тут не випадково, що воно направляється саме до цієї скелі, йде прямо до неї на всіх парах. Нещасні бранці скелі могли б помітити це судно ще кілька годин тому, якби мали сили піднятися й оглянути обрій!

— «Дункан»! — ледве чутно скрикнув Айртон і упав непритомний.

Коли Сайрес Сміт і його товариші прийшли до тями завдяки турботливому догляду, яким їх оточили, вони виявилися в каюті корабля і не могли зрозуміти, як їм вдалося уникнути смерті.

Одне-єдине слово Айртона все їм пояснило.

— «Дункан»! — тихо сказав він.

— «Дункан»! — повторив Сайрес Сміт. — І, піднявши руки, він вигукнув: — Боже всемогутній! Виходить, така була воля твоя! Нас врятували.

Дійсно, їх врятував «Дункан», яхта лорда Гленарвана, яку вів тепер Роберт, син капітана Гранта; корабель відправлений був за Айртоном, щоб привезти його на батьківщину після дванадцяти років самотнього життя на незаселеному острові Таборі, на якому він спокутував свій злочин!..

Отже, колоністів урятували, корабель уже готувався везти їх додому.

— Капітане Роберт, — запитав Сайрес Сміт, — коли ви відплили від острова Табора, не знайшовши там Айртона, хто подав вам думку пройти ще сто миль на північний схід?

— Містере Сміт, — відповів Роберт Грант, — ми направилися сюди не тільки за Айртоном, але і за вами, і за вашими товаришами.

— За мною і за моїми товаришами?

— Ну звичайно! Ми взяли курс на острів Лінкольна.

— На острів Лінкольна? — вигукнули в один голос Гедеон Спілет, Герберт, Наб і Пенкроф, не знаходячи слів від подиву.

— так звідки ж ви довідалися про острів Лінкольна? — запитав Сайрес Сміт. — Адже цей острів і на картах не значиться.

— Я довідався про нього з записки, залишеної на острові Таборі.

— Із записки? — здивовано перепитав Гедеон Спілет.

— Зрозуміло, із записки. Ось вона, — відповів Роберт Грант і показав листок паперу, де повідомлялися широта і довгота острова Лінкольна, «на якому знаходиться в даний час Айртон і п’ятеро американських колоністів».

— Це капітан Немо!.. — сказав Сайрес Сміт, прочитавши записку і переконавшись, що вона написана тим же почерком, що й те коротке послання, що вони знайшли в коралі.

— Ах, он воно що! — вигукнув Пенкроф. — так, виходить, це він узяв наш корабель і наодинці ризикнув вирушити на ньому до острова Табора!..

— Він хотів залишити там записку! — додав Герберт.

— Ну, хіба я не говорив, що навіть після смерті капітан Немо ще раз нам допоможе! — вигукнув моряк.

— Друзі мої, — сказав глибоко розчулений Сайрес Сміт, — капітан Немо воістину наш рятівник. Хай прийме милосердний Господь його душу в лоно своє!

При цих словах Сайреса Сміта всі оголили голови і тихо вимовили ім’я капітана.

В цю хвилину до інженера підійшов Айртон і запитав:

— Куди скриньку покласти?

Ризикуючи життям, він врятував цю скриньку в хвилину катастрофи і тепер віддавав її інженеру.

— Айртоне! Айртоне! — вигукнув глибоко схвильований Сайрес Сміт і, звернувшись до Роберта Гранта, додав: — Пане, ви залишили на острові Таборі злочинця, а тепер перед вами чесна людина, і я пишаюся честю потиснути йому руку!

Робертові Гранту розповіли тоді незвичайну історію дружби капітана Немо і поселенців острова Лінкольна. Потім капітан визначив і записав координати нового рифа, якому відтепер варто значитися на карті Тихого океану, і віддав наказ повертатися.

За два тижні колоністи прибули до Америки і побачили, що на їхній батьківщині настав мир після жахливої війни, що закінчилася, одначе, перемогою справедливості.

З тих багатств, які зберігалися в скриньці, заповіданій капітаном Немо мешканцям острова Лінкольна, велику частину витратили на покупку солідного земельного володіння в штаті Айова. Взявши зі скарбниці найкрасивішу перлину, її послали в подарунок леді Гленарван від імені людей, врятованих «Дунканом», і повернулися на батьківщину.

Колоністи зібрали на придбаній ними землі всіх тих, кому вони хотіли колись запропонувати свою гостинність на острові Лінкольна, і запросили їх до праці, тобто відкрили їм шлях до статку і щастя. Вони заснували велику колонію, якій дали ім’я острова, зниклого в глибинах Тихого океану. У них є своя ріка Віддяки, гора Франкліна, маленьке озеро Гранта, ліс, іменований лісом Далекого Заходу. Словом, їхня колонія — майже острів, острів на суші.

Під розумним керівництвом інженера і його товаришів колонія процвітала. Жоден з колишніх мешканців острова Лінкольна не залишив друзів, — вони заприсягнися завжди жити разом — Наб, нерозлучний зі своїм хазяїном, Айртон, незмінно готовий на всіляку самопожертву, Пенкроф, що став таким же справдешнім фермером, яким він був справдешнім моряком, Герберт, який закінчив своє навчання під керівництвом Сайреса Сміта, і Гедеон Спілет, який заснував газету «Нью-Лінкольн геральд — газету найінформативнішу в усьому світі.

Сайрес Сміт і його товариші не раз приймали у своїй колонії дорогих гостей — лорда і леді Гленарван, капітана Джона Манглса і його дружину — сестру Роберта Гранта, самого Роберта Гранта, майора Мак-Набса і всіх тих, хто був учасником пригод капітана Гранта і капітана Немо.